ПОЖУЖИ Куди діваються грошенята ІЖика?
В Інституті журналістики власної бухгалтерії нема. Його руки зв'язані. Кожна копієчка прямує до Червоного корпусу (себто університету), а точніше – до Держскарбниці, яка розпоряджається коштами вузів, мов бюджетними, ось уже три роки. Тому якщо Інститут хоче купити комп'ютер – має писати прохання до загальноуніверситетської грошової скриньки, потрібен ремонт – треба узгодити ціну кожної дрібниці. Але й на цьому бюрократичні лабіринти грошообігу не завершуються. Купити будь-що більш-менш суттєве (як, наприклад, такі бажані студентами нові комп'ютери) можна лише після тендеру. Вікіпедія гласить: тендер – конкурентна форма розміщення замовлення на закупівлю товарів, надання послуг чи виконання робіт відповідно до наперед визначених у документації умов, в узгоджені терміни на принципах загальності, справедливості й ефективності. Простіше кажучи, це вигідна купівля. Триває університетський тендер від трьох місяців. Підкреслюю: від! Тобто якщо тендер не відбувся (з різних причин), то його продовжують ще на три місяці, і ще, і до безкінечності, як любить говорити пан Шендеровський. При чому після довгоочікуваної купівлі настає – що б ви думали? – ще один тендер, на монтаж купленої техніки. І це стосується не лише нашої альма-матер. Це політика держави!
На щастя майбутніх поколінь журналістів, керівництво ІЖ вже подало заявку на купівлю сучасної комп'ютерної техніки. Тож, якщо дуже пощастить, ми теж зможемо її оцінити… десь перед випуском. А все чому? Грошей-то багацько студенти-ІЖики виплачують, але не всі такі заможні. Є ще фізики, біологи, філософи – хто ж, як не ми, майбутня четверта влада, про них подбає? Держава, виявляється, оплачує лише десяту частину комунальних послуг університету. От і виходить, що ми своїми «не народженими» комп'ютерами обігріваємо студентів непопулярних спеціальностей. Пан Різун прокоментував ситуацію з технічним забезпеченням в університеті так: «Тут треба боротися з оцими тендерами в системі освіти. Треба, щоб питання піднімалися на рівні влади. Тут море проблем, які від нас не залежать». Мовляв, ми не Європа, де все вирішується значно простіше. Так, на жаль, ми не Європа. Вона починається, як виявляється, трохи далі у КНУКІМі, КПІ, Могилянці і навіть університеті імені Драгоманова. Наприклад, у КНУКІМі студенти мають змогу працювати у великих комфортабельних комп'ютерних аудиторіях, де, як із захватом розказують очевидці, «навіть принтери А3 є». Але куди нам із нашою експозицією металобрухту до культури і мистецтв?
Вихід… є? Так що наразі нам залишається тільки шукати позитив у носінні в університет важких ноутбуків – ручки-ніжки качати нікому не зашкодить. Або в дизайні видань на не призначених для цього слабенько-стареньких маломоніторних комп'ютерах чи слабеньконовеньких 11-дюймових нетбуках із роздільною здатністю 800х600 (у кращому випадку 1024х768, тоді як більшість графічних редакторів і програм для верстки вимагають мінімально 1280х800). І це не єдина проблема. Якби навіть студенти мали потужну техніку, то на заваді успішному навчанню стали б відсутність Wi-Fi, такої собі міфічної істоти, рідкісної жительки комп'ютерних аудиторій, і 15-ти розеток. А, і ще одне щодо міфічного створіння вайфаю: розплющте очі, він утік на третій поверх через те, що вийшов з ладу роутер у заступника директора і кафедри РЗГ. Панове нетерплячі студенти, якщо ви не можете жити поза павутиною, то, як Прометеї, біжіть на третій поверх із подовжувачами і принесіть усім нам інтернетну іскру. :) А взагалі-то ми, студенти, насправді дуже придираємося, як і наші викладачі комп’ютерних дисциплін. :) Подумаєте, ну, місця мало, ну, не працює один комп, ну, розеток негусто, ну, мишки й клавіатура погані, ну, модна тенденція медитації, запозичена в індійських йогів і поширена серед комп'ютерів, ну, неможливо провести пару до кінця, бо приходять інші студенти, ну, вірусинок трохи забагато завелося. Хіба ж це настільки глобальні проблеми? – вважає керівництво, а завідувач комп’ютерними лабораторіями взагалі радить нашим наставникам самим думати, як забезпечити комп'ютерами навчальний процес, адже налаштовувати комп'ютерні класи під кожного викладача ніхто не буде. А поки що, дорогі студенти і викладачі, кріпіться: тісно, зате тепло. Як то кажуть, важко в навчанні – легко в зароблянні грошей.
ЖУЖУЖУ №9// листопад 2011