zuzimo.org.ua issuu.com/zzuzuzu
Грудень №3 (20) 2013 спецвипуск
Революційні будні ІЖ
Світлина зі спільноти Інституту журналістики «Вконтакте» Кінець листопада та початок грудня в Інституті журналістики видалися досить хаотичними. У Києві почалися масові акції протесту проти дій уряду й президента. А студенти, які завжди рвуться у бій відстоювати свої права і захищати правду, завзято вирішили підтримати цю ідею. Навчання як такого не відбувалось. ІЖівці відпрошувалися з пар, аби долучитися до мітингів на Майдані, але скільки з них справді їхало протестувати, а скільки — займатися особистими справами, залишається таємницею.
2013 грудень // №3 (20) ЖУЖУЖУ
Щоразу приїжджати даремно до інституту набридло, тому відсутність на парах вирішили «узаконити». А щоб «найсумлінніші» не дуже переймалися втраченими парами, потрібно було домовитися про відсутність «репресій» з боку викладачів. Для цього провели «віче», на якому обговорили всі проблемні питання. З доброго почину присутніх, прийняте рішення було таким: пари офіційно є, але нічого страшного не трапиться, якщо студенти їх не відвідуватимуть, адже потрібно відстоювати інтереси нашої держави.
Із понеділка, 2 грудня, студенти ІЖ оголосили страйк. «Масштаби і атмосфера вражали! Важко сказати, чи багато студентів нашого університету було на Майдані, але в цілому, кількість студентів була досить великою. Багато моїх одногрупників підтримували ідею Євромайдану. Було видно — молодь упевнена в тому, що робить, відчувалась рішучість іти до кінця. Неймовірно», — розповіла мені першокурсниця Вікторія Юркіна, яка активно долучилась до мітингування на головній площі країни. продовження на 2 с.
ПОЖУЖИ Автор Анастасія Трепитьон
початок на 1 с. У ці дні Білий корпус був порожнім, він затихав одразу після того, як студенти ІМВ розходилися додому. За революційними подіями не всі помітили появу новорічної ялинки в їдальні, де, на диво, було зовсім порожньо навіть перед першою парою, хоча товарів на прилавку не бракувало. Сидячи ось так за чашкою чаю, я міркувала, які збитки понесла наша їдальня під час страйку. Поодинокі студенти ходили червоними доріжками, мов привиди, боячись сполохати неймовірну тишу в інститутських стінах. Де-не-де в аудиторії горіло світло — якась пара все ж таки проводилася. На одну з таких пар прийшов голова страйккому ІЖ Мар’ян Кушнір і почав закликати нашу нечисленну аудиторію піти з пар, висловивши таким чином солідарність з тими, хто зараз на Майдані. Присутні одразу розділилися на два табори: одні раді якнайшвидше піти, інші вирішили залишатися, бо не розуміють мети страйку. Мене також цікавило питання, за що виступають студенти. Якщо підтримувати, то треба розуміти, що і кого, а не сліпо йти за масою. Тому я й спитала про це студента-активіста. На моє здивування, Мар’ян не відразу знайшов, що відповісти. Згодом висловив свою думку, що планує вимагати відставку Дмитра Табачника і його заступника Євгена Суліми. Своя думка — це дуже добре, тільки не тоді, коли вона повинна виражати загальне прагнення. Якщо немає загального плану дій, то будь-які виступи приречені. Але не будемо вдаватися в роздуми. Кожен має право робити так, як вважає за потрібне. Тому частина студентів і залишилася слухати лекцію. Готуючи цей матеріал, я вирішила спитати тих, хто відвідував пари, чому вони прийняли для себе таке рішення. Маргарита Маковецька обґрунтувала свою позицію так: «По-перше, я першокурсниця, і це означає не тільки, що небажано пропускати пари, а що мені подобається навчатися. Спершу моя позиція була такою: ходити на Майдан до або піс-
ля пар. Поки не відбувся саміт у Вільнюсі я стояла, але потім... По-друге, я раптом усвідомила, що мене дратує та сліпа фанатичність, з якою запальні шанувальники Майдану йдуть туди розважатися, взагалі не розуміючи навіщо вони це роблять. Потретє, студенти, ви вже нічого не зробите, а навчатися потрібно. Мабуть, найкраще, що ми зараз можемо зробити для України, — це вчитися. У кожного своя позиція, погляди і різне розуміння свого обов’язку. Я толерантно ставлюся до революціонерів, але я справді хочу ходити на пари. До того ж, я контрактниця». Другокурсник Дмитро Загорулько висловив іншу думку: «Я обома руками за революцію, тільки не в тому форматі, який проповідують наші лідери опозиції — не думаю, що нинішню владу можна повалити мирним стоянням і піснями-танцями на Майдані. Відповідно, я вирішив ходити на пари, а у вільний час приходити на Майдан як спостерігач, як журналіст. Думаю, якщо є бажання, то цілком можна поєднувати і те, й інше».
Деякі студенти давати коментарі мені відмовилися, мотивуючи це тим, що в очах однокурсників вони будуть зрадниками. І справді, на той період кожна група стала фронтом, де у словесних боях сходилися прихильники і противники революції. А оскільки останніх завжди було менше, то вони автоматично втрачали прихильність інших. Недивно, що люди з неугодною більшості точкою зору часто просто мовчали. А ось про факти непорозумінь з боку викладачів мені не доводилося чути. Відсутніх не відмічали, як і було обіцяно, але записували, хто був присутній. Усі пропуски, здається, спокійно можна відпрацювати. До того ж деякі викладачі теж брали активну участь в акціях протесту, зустрічаючись зі своїми студентами не в корпусі інституту, а на Майдані. Мені розповіли випадок про те, як Любов Боярська, доцент кафедри історії журналістики, пригощала студентів ІЖ, котрі стояли на Майдані, пиріжками. «Ми стояли біля стели, а вона підійшла до нас і вручила пакет з пиріжками й “печеньками”, щоб ми усіх ІЖівців нагодували. А сама пішла до університету, бо сказала, що викладачі повинні ходити на пари. А потім додала: “Але ви тримайтесь. Ми з вами”», — поділилися враженнями студенти-журналісти. Під час Євромайдану в ІЖ вистачало всього: сварок і дружби, непорозумінь і підтримки, ненависті й добра. Але головним, на мою думку, було те, що ніхто не залишався байдужим.
ЖУЖУЖУ №3 (20) // грудень 2013
КУСЮЧА ТЕМА З віршами, діжками й ґаджетами Якщо до ІЖівців, які активно підтримують Майдан, і відповідно на парах з’являються рідко, викладачі ставляться лояльно, то самих викладачів від обов’язків ніхто не звільняв. Тож заради висловлення громадянської позиції їм нерідко доводиться й сном жертвувати. Але Артема Захарченка така перспектива не зупиняє, він і без Євромайдану звик поєднувати у своїй діяльності значну кількість речей. Раніше ми вже брали інтерв’ю в пана Артема (№ 8 листопад 2011 року), але не гріх і з приводу Майдану з ним поспілкуватися. Як давно Ви на Майдані? – Із самого початку, як Мустафа Найєм в мережі написав, так і прийшов. Зараз буваю там коли частіше, коли рідше — як робота дозволяє. Спершу на журналістську роботу виходило «забивати», а тепер уже складніше. Я переважно намагаюся на ніч приходити. Знаємо, що Ви без діла там не стоїте. В організації яких заходів брали участь? – Із того, що я саме організував — то це нічні літературні «Читання при діжках». Коли виникла така ідея, зібрати письменників — я домовився з комендантами містечка, вони підтримали, дали діжку з вогнем, 220 вольт забезпечили. Капранови привезли звук, тобто письменники теж співорганізувалися. На цьому вечорі були й Андрухович, й Ірена Карпа, й Анатолій Дністровий і ще багато відомих митців. Ми читали, люди підходили, щоправда, не всі могли довго витримати якісну українську літературу, але багато хто слухав з великим інтересом. І тих людей, які «крутяться» довкола літератури, цей захід також мобілізував. Оскільки акція тривала аж до півночі, то я думаю, що дехто і на ніч залишився на Майдані, бо саме тоді це було необхідно. А так в інші вечори теж знаходжу чим зайнятися: то кілька разів «підв’язувався» на кухні бідони з окропом віднести, то сміття поприбирати біля «Профспілок»… Як думаєте, це той самий випадок, коли вождями нації є її поети? – Зараз письменники не дуже претендують на вождизм. Хоча під час «Читання при діжках» Карпа з Андруховичем оголосили про свою ініціативу звернутися з вимогами до опозиції. Вони закликали не починати переговори, поки не звільнять всіх ув’язнених, не відправлять у відставку
2013 грудень // №3 (20) ЖУЖУЖУ
Світлина Вікторії Черняхівської тих, хто розганяв Майдан. Із проявів «поетів як вождів» це, мабуть, був єдиний приклад. Можливо, зараз не письменників як лідерів потребує Майдан. Але лідер конче необхідний, і опозиція, на жаль, не виконує цю функцію. Опишіть випадок на Майдані, що найбільше Вам запам’ятався. – Було це тоді, коли один із перших разів хотів не просто залишитися, а постояти на варті. Тоді ще всі очікували другого розгону. Я був із товаришем міцної статури, ми підійшли ввечері до наметового містечка і питаємо, де тут записатися на ніч постояти. Пояснюю, що ми не професіонали в охороні, але, може, станемо у пригоді. Нам кажуть: «Зараз більше потрібна допомога в КМДА, там людей менше, але візьміть із собою якісь такі штуки: ланцюги, палиці, бо вони там уже відкручують ніжки від стільців, а ними не так зручно битися». Я зрозумів, що щось тут не так. Завжди ж був акцент на мирності протесту. Потім я підійшов до охоронців зовнішнього периметру, вони навпаки наголошували, що ніякої зброї брати не можна. Тобто, це були настрої окремо взятої групи. Розповідаю одному з комендантів наметового містечка, Ігореві Луценко, про цю розмову — він змахує в розпачі руками, каже: «Ну скільки ж можна їм пояснювати!».
Спілкувалася Анастасія Івашина Чи доводилося потрапляти в небезпечні ситуації? – Ні. Екстремально було у день штурму Адміністрації Президента. У той час, як саме штурмували адміністрацію, я був під Українським домом. Його тоді велика кількість людей намагалася зайняти, але, зрештою, нас так і не пустили. От я був десь у тій масі, а потім почув, що на Банковій щось відбувається, піднявся і побачив, що багато було побитих, багато провокаторів, і стоять хлопці, стримують людей, щоб не йшли до «Беркуту». Я не постраждав, приєднався до цього ланцюга й разом з іншими стримував тих, хто хотів прорвався до АП. Яким є Ваш особистий погляд як викладача на участь студентів в акціях протесту? – Упродовж усіх протестів, коли студенти мене попереджали, що їх не буде на парі, я тільки радів за них. Якщо не попереджали — приходив на пару, адже нав’язувати свої ідеї теж не мав права, це їхня громадянська позиція. І, на мою думку, студенти нашого інституту проявляли її доволі активно. Інколи, йдучи по Майдану, я міг просто брати список і ставити «плюсики» біля прізвищ, бо ціла група була присутня там. Ви писали, що Євромайдан впритул наближається до «Революції ґаджетів». Дайте коротке пояснення тим, хто ще не встиг прочитати Вашу книгу :) – Цю книжку було написано рік тому. Вона розповідає про такі собі протестні події в Україні, що були названі «Революція ґаджетів». Там мітингувальники широко використовували нові технології — так само, як їх зараз використовують на Євромайдані. Смартфони для зв’язку в якості рації, проектори, що на стінах світять — їх на попередніх протестах не було, а на Євромайдані вже є. Мультикоптери також над ним літають. Але головне — не ґаджети, більше справджується перебіг революції і реакція влади. А взагалі книжка — це збірка Інтернет-детективів про те, як звичайний собі хлопець, працюючи на штаб цієї революції, розслідує різні нехороші події, які можуть їй зашкодити. Новий рік плануєте на Майдані зустрічати? – Думаю, так. Якщо все добре складеться, думаю, буде досить весело. І ялинка там креативна, треба буде тільки щось зверху на неї причепити. А ще гірлянди треба додати, бо поки що вона тьмяна стоїть. Треба якось разом скинутися і повісити їх.
КУСЮЧА ТЕМА ЛеніНяшка Автор Юлія Нагірняк
Світлина з профілю @alanmortus в Instagram Інформація, яка облетіла весь пострадянський простір, не могла залишитися непоміченою журналістами «Жужужу». Мова йде про резонансне падіння пам’ятника Володимиру Леніну, яке сталося на бульварі Шевченка 8 грудня після «Маршу мільйонів». Падіння Ульянова 67-річної витримки за різними версіями відбулося від рук ультраправих майданівців або провокаторів — версію для підручника історії ще не узгодили. Хай там як, епічний відхід «вождя народів» увагу до Євромайданівських подій привернути зумів. Російські ЗМІ навіть стверджували, що за тиждень в Києві не стало двох пам’ятників Леніну! Щоправда, їхня невдала гіпербола породила жарт про ненаситних націоналістів, які провели «ексгумацію» монумента з асфальту, щоб повалити знову. Оказія могла б перегукуватися із подіями 10-річної давності в Багдаді. Тоді на піку ейфорії іракці повалили диктатуру разом із пам’ятником Саддамові Хусейну. Тільки у них не обійшлося без втручання Великого
заокеанського брата. Про якусь зовнішню підтримку стосовно зазіхань на Ілліча судити не беремося. Знаємо тільки, що в нашому випадку наслідки суттєво відрізнялися, точніше їх як таких і не було. Дехто не приховував своєї радості з цього приводу, хтось навпаки гостро засуджував дії протестувальників, виступаючи переважно не на захист самого лідера – пам’ятку архітектури шкода було. Більшість людей, хоч і не до кінця розуміли суть цієї акції в контексті «мирного протесту», однак реагували доволі спокійно. «Леніном більше, Леніном менше» – ролі суттєвої не грає. І охочих вдаватися в деталі цієї справи не так багато. Зараз, поки харківський мер збирає кошти на відновлення постаменту в Києві, а інші розпродують частини «тіла» із червоного граніту, для багатьох цікавішим є те, що ж буде на місці поваленого «вождя народів». Фотожаби рясніють пропозиціями встановити туди тітушок чи телеведучу Оксану Марченко, митці хочуть революціонера Манделу чи арт-об’єкт «кінець тоталітаризму». А кого ж хочуть побачити там наші ІЖівці?
Марія Буланна, 2 курс журналістика: «Логічно було б комусь із гетьманів пам’ятник встановити. Мазепі, наприклад, йому ж в Києві наче немає. Або щось навпаки – неполітичне, бо після цих подій зі знесенням хотілося б звернутися до людей, що треба жити мирно». Марія Задорожна, 4 курс: «У того місця така аура, що складно придумати щось хороше. Хіба що дерево посадити». Дар’я Персик, 2 курс: «У світлі останніх фінансових подій... Я б поставила пам’ятник Стипендії – щоб вона хоч десь у нас була». Аліна Сандига, 1 курс: «Пропоную встановити символ незламного духу українців та їх могутньої сили – козака з шаблею». Більшість відповідей були короткими й без пояснень. Кандидатур назбиралося багато і різних, починаючи з Ліни Костенко й закінчуючи Леноном. Пропонували також пам’ятник підручнику з історії, Миколі Яновичу, майданівцям. Були прихильники того, аби дідуся Леніна повернути. Значна частина опитаних хотіла бачити там головну ялинку країни, або ж «йолку». Кілька людей висловилися за те, щоб так і залишити постамент як символічний пам’ятник революції. Дехто справді по-мистецьки до цього підійшов, пропонуючи встановити копії античних скульптур. Була й радикальна пропозиція – постамент знести, а на його місці насадити каштанів. Серед усіх варіантів ми відібрали 10 (найбільш оригінальних і тих, що найчастіше повторювалися) і провели голосування у нашій спільноті «Вконтакте», за результатами якого перше місце посіли каштани, не набагато відстав пам’ятник революції, а третьою фінішувала Стипендія, яку ІЖівці хочуть хоча б у вигляді скульптури побачити. Наступним, зі значним відривом ішов «реінкарнований» Ленін, а за ним – Іван Мазепа. З огляду на те, які варіанти опинилися в трійці лідерів, сумнівною видається взагалі потреба встановлювати пам’ятники людям, котрі колись існували, тим паче політичним діячам. Хочемо також зазначити, що результати дослідження свідчать іще й про те, що наших студентів не гаманець свій перш за все хвилює, а зовнішній вигляд столиці, якому, на їхню думку, найкраще б личили квітучі каштани. Хоча стипендія зайвою теж ніколи не буває, особливо якщо вона не з ґраніту :)
ЖУЖУЖУ №3 (20) // грудень 2013
КУСЮЧА ТЕМА
2013 грудень // №3 (20) ЖУЖУЖУ
ЗНАЙ НАШИХ Той, хто стоїть попереду
Спілкувалася Алла Ващук
Найактивнішими «майданівцями» нашого інституту є представники страйккому. Протягом останніх кількох тижнів вони майже щодня організовували ходу ІЖівців на Євромайдан. У будні, зазвичай о 17 годині, колона із піснями й «кричалками» вирушала від місця збору — станції метро «Золоті ворота» до Майдану, на вихідних студенти ІЖ також приходили на підтримку загального віче. Студент-журналіст Мар’ян Кушнір був головним організатором цих ІЖівських походів. «Жужужу» вирішила поставити Мар’яну кілька питань. Ти з самого початку так пройнявся ідеями мітингувальників чи твоя позиція розвинулася після «кривавої ночі»? — Якщо чесно, то мені набридла ця система в країні. Вже давно. Це лише накопичувалось, а зараз вибухнуло. Я з 21 листопада на Майдані. З перших годин. І я ніколи не змінював своїх вимог та бажань. Євроінтеграція — пріоритетна мета. Але додались вимоги після 30 листопада. Бо ніхто не має права бити людину. Це залишається безкарним для усіх тих, хто відповідав за це… Але ще не вечір. Чи не страшно тобі брати на себе відповідальність за тих, хто приєднується до колони? — Я ж людина здорова. Страх завжди присутній, коли є відповідальність. Я з
Світлини з архіву Мар’яна Кушніра легкістю переборюю його, бо є набагато важливіші проблеми, ніж мій страх. Ти віриш у те, що студентська хода здатна якимось чином змінити ситуацію? — Студентська хода здатна підтримати тих, хто мітингує і живе на Майдані. Це важливо, але справді змінити щось може влада. Студенти можуть лише спонукати. Відомо про інцидент, коли один із учасників колони тебе серйозно підставив, скориставшись ситуацією зі студентським страйком
і твоїми зв’язками, аби пропустити залік в інституті. Як це вплинуло на тебе? — Я не довіряв людям, але не думав, що комусь із ІЖ вистачить сміливості таке зробити. Вирішив, що не можу довіряти людям зовсім. Тому й не буду збирати більше колону. Чи впливає громадянська позиція студентів ІЖ на їхнє журналістське майбутнє? — На журналістське майбутнє впливає саморозвиток і бажання бути журналістом. А громадська позиція впливає на розвиток країни. Що ти думаєш про політику на Євромайдані? — Хоч у нас і спільні цілі, я не підтримую прапори опозиції, бо вона нерезультативна. Однак ми матимемо шанс на рестарт, якщо знімуть владу. Опозиція не досягне успіху таким чином, але на Майдані росте нова політична сила і вона дасть свої плоди у майбутньому. Втім, я не політолог, щоб говорити про це. Знаю одне: Майдан розпочав нову еру в політиці України. Які результати, на твою думку, дасть Євромайдан? — Я не маю права прогнозувати події на Майдані. Це може робити лише Бог. Усе залежить від кожного із нас, від нашого бажання жити в комфорті. Вибирати нам, бо ми відповідальні за те, що залишаємо своїм дітям та онукам. Сценаріїв продовження багато, але який із них спрацює — знає сам Бог.
ЖУЖУЖУ №3 (20) // грудень 2013
ЗНАЙ НАШИХ «Наша служба й небезпечна, і складна...»
Спілкувалася Анастасія Івашина
Хто точно не лишився осторонь подій на Майдані – це медійники, надто ж фотокореспонденти, котрі навіть у найризикованіші моменти не покидали зону протестів, аби не пропустити раптом найважливіший кадр. Серед їх числа був і Олексій Фурман, магістр 2 курсу ІЖ та керівник інститутського фотоклубу. Про трудові будні на Євромайдані ми й вирішили розпитати Олексія.
Зможеш приблизно підрахувати, скільки часу провів на Майдані? Наскільки ненормованим був графік роботи? — На Майдані був майже щодня з 25 листопада по 12 грудня. Разом виходить близько двох з половиною тижнів. За цей час відчергував п’ять ночей. З 8 по 11 грудня чергував щоночі — здоров’я не витримало, як результат — гострий бронхіт. Сказати, що графік був ненормованим — не сказати нічого. Особистий рекорд — щось близько 26 годин без сну. А скільки світлин зробив? — Важко сказати, але точно більше десяти тисяч. Упродовж перших днів, коли було ще мало зарубіжних фотографів, інформаційні агенції купляли майже все, що в мене було. Опиши найневловиміший кадр. — Найневловимішими для мене були кадри вночі з 10 на 11 грудня, коли «Беркут» захоплював барикади. Тоді для того, аби вилізти на точку, з якої я хотів знімати, довелося лізти по барикадах, дошках, ще якихось невідомих об’єктах, які я просто не бачив у темряві. Дуже допомагали люди, які підставляли плечі, давали руку. Як часто з ризиком довелося зустрітися? — Я був майже в усіх сутичках, окрім «кривавого» розгону з 29 на 30 листопада, але не завжди від початку до кінця. Це ризиковано та серйозно, ніяких жартів. Особливо це відчувалося на Банковій. На щастя, мене не було тоді, коли почалася друга хвиля штурму, — я побіг до офісу передавати перші світлини в агенцію, але я все одно багато разів сказав «дякую» своєму шоломові, в який постійно щось летіло. За метр від мене вибухнула звукова граната — мало приємного. Який випадок з Євромайдану тобі найбільше запам’ятався? — Я думаю, що тут доречніше сказати
2013 грудень // №3 (20) ЖУЖУЖУ
Світлина з архіву Олексія Фурмана про атмосферу, яка панувала і досі панує на Майдані, — атмосферу відкритості й доброзичливого ставлення одне до одного, що не завжди зустрінеш в Києві. Саме через це мені й подобалося працювати на Майдані. Публікацією своїх робіт у яких виданнях можеш похвалитися? — Двічі на сайті The Guardian, двічі друком в іспанській газеті El Pais. Мої роботи були також серед найкращих фотографій тижня на сайті TIME, на обкладинці фінської HBL, німецького журналу Stern, публікувалися ще в кількох німецьких виданнях. Робив окреме замовлення для бельгійского медіа De Standaard — фотографії вийшли в журналі, газеті, iPad-версії. Опиши атмосферу серед медійників на Майдані. — Я б описав її короткою фразою «Що? Де? Коли?», адже ми в основному не витрачали час на особисте спілкування, а обмінювалися останніми новинами особливо, коли чекали розгону. Хтось зачитував з телефону RSS-стрічку, інші слухали.
На страйках поруч із тобою не раз бачили і молодших ІЖівців з камерами в руках. Як тобі їхня робота? — На жаль, дуже мало з них як морально, так і фізично підготовлені до роботи в таких умовах. Колезі з другого курсу ІЖ розбили голову й відібрали камеру на Банковій. Я впевнений, що за належної підготовки цього можна було б уникнути. Дуже важливо, а про це часто забувають, не мати на собі ніякої символіки, яку носять мітингувальники, адже це ставить під сумнів нейтральність журналіста. Особливо для правоохоронців. Без збитків і травм «на виробництві» не обійшлося: ти потрапив під струмінь води, призначений для правоохронців, а твоєму другу й однокурснику Сергію Полежаці розбили об’єктив. Що можеш сказати про небезпеку і труднощі служби журналіста? — Я хочу тільки сказати, що журналісти мають бути готові до труднощів. Ми з Сергієм, згадуючи всі складні ситуації, в яких нам довелося бути разом, думаю, вже готові.
СУБ’ЄКТИВНО
#EUROMAYDAN
Спілкувалася Юлія Чужа
Події, що відбуваються в Україні вже протягом місяця, можна сміливо назвати історичними. А творити цю історію почали в соціальних мережах: саме там з'явилися перші заклики вийти на Майдан. Студенти Інституту журналістики підхопили ініціативу в обох випадках: вони не лише «майданять», але й поширюють відповідні ідеї за допомогою груп «Вконтакте», на Facebook і навіть створили профіль під назвою Euromaydan у популярній мережі Instagram. Один з адміністраторів профілю, студент 4-го курсу Дмитро Білаш погодився поспілкуватися з редакцією «Жужужу».
Чому ж група ІЖиків вирішила займатися проектом Euromaydan? — Ще 21 листопада, у перший день Майдану, виникла ідея створити «інстаграм», присвячений Євромайдану. Та якось не доходили руки — завжди з’являлися більш важливі справи. Одного разу знайомі запропонували вести акаунт Євромайдану, який вони вже створили, навіть почали збирати аудиторію, однак не вистачало рук — студенти нашого інституту зібралися в невелику ініціативну групу і погодились допомогти. Ця соцмережа, хоча й не дуже популярна в Україні, для розповсюдження нашої інформації підходить якнайкраще — ми публікуємо фото, які показують, що Євромайдан — це мирний протест освічених позитивних людей, які прагнуть змін у країні. Яка, на вашу думку, роль Instagram для Євромайдану? — За допомогою наших фото ми намагаємося, з одного боку, підняти настрій тим, хто вже на Майдані, а з іншого — мотивувати людей прийти. Ми показуємо тих, хто вже стоїть на Майдані, показуємо пересічних, однак дуже кльових і світлих людей, які вірять у цю справу. Ці фото «гуляють» іншими соціальними мережами, люди діляться ними, інформують один одного — заради цього й працюємо. Зараз акаунт не такий активний, як раніше — сесія, чимало завдань із навчанням. Однак трохи вирішимо справи в інституті й відновимо активну роботу.
Світлини з профілю @EUROMAYDAN в Instagram
ЖУЖУЖУ №3 (20) // грудень 2013
СУБ’ЄКТИВНО Крик страйку
Автор Анастасія Івашина
Світлина Валерії Малої «Заговори, щоб я тебе побачив», — писав свого часу Сократ. Що ж у Давній, але від цього не менш демократичній, Греції можна було й розмовою обійтися. А от українським студентам, аби бути побаченими, потрібно покинути аудиторії й вийти на вулицю, а щоб почутими — тисячоголосим натовпом скандувати на вулицях Києва про те, що вони за Європу. Уже з перших акцій протесту «кричалковий» запас студентів був чималим: від традиційних «Слава Україні! — Героям Слава!» до досить креативних, як-от, «Майдан — не каток, Україна — не Совок». Перелік головних «речівок» можна було переглянути на пабліках і сторінках подій, що їх створювали страйккомітети вишів. І навіть якщо на протест ви прийшли попередньо не підготовлені — достатньо кількох хвилин, аби почати з усіма разом рефлективно повторювати про те, що на пари підете тоді, коли зек буде на нарах. Допомагали швидкому запам’ятовуванню й невеликий розмір кричалок («Шева за ЄС», «Україна —
2013 грудень // №3 (20) ЖУЖУЖУ
понад усе», «Студентський страйк»), а також рима і ритм («Молодь нації за Євроінтеграцію»). На студентських акціях протесту я була тричі й кожного разу з’являлися нові гасла. І тут, як і у випадку з фольклором, дізнатися, хто й коли їх вигадав, майже неможливо. Пропозиції найчастіше йшли просто з натовпу або ж від представників страйккому, які вели колону. Декому з них пощастило мати рупор, інші ж випробовували на міцність свої зв’язки. І недарма старалися: коли колона нашого університету підходила до стін інших вишів і кликала приєднуватися, довго чекати не доводилося, навіть, якщо студентів не пускали, за кілька хвилин майже з кожного вікна страйкарям махали десятки рук. Студент студента, звичайно, бачить здалеку й нерідко з півслова розуміє, але в нашому випадкові децибели все одно непогані були. Аби не подавати навіть натяку на провокацію, мітингувальники дедалі рідше продовжували «Славу нації» ви-
гуками про «Смерть ворогів», а стрибати починали тоді, коли змерзнули, а не в доказ того, що не москалі. Правда, йдучи на протест до МОНу, «кричалку» про те, що треба зробити, побачивши Табачника, повторювали доволі активно. Але це вже, мабуть, треба трактувати як крик душі, а не як провокацію. За словами Романа Подобайла, голови страйккомітету ННЦ «Інститут біології» й активного учасника загальноуніверситетських протестів, найпопулярнішими гаслами є такі: «Брат за брата, студент за студента», «Бунтуй, кохай, права не віддавай». Він також розповів, що поширеною є «кричалка» «Вчи історію, готуй революцію, лишай аудиторії, виходь на вулицю». До речі, її не студенти створили – це рядки з вірша Сергія Жадана. Звичайно, словесний арсенал студентівмайданівців не вражає образністю й поетичністю, але має право на існування й на те, щоб бути зафіксованим. Але ті, хто хоча б раз бували на протестах, ці «кричалки» й без записів пам’ятатимуть дуже довго. Отака вона, масова свідомість.
ОСТАННЯ За що ми вдячні Євромайдану
Неможливо передбачити, наскільки Майдан виправдає сподівання учасників, і чим взагалі це все закінчиться, але позитивних моментів протягом останнього місяця було і є чимало. І за них варто бути вдячними. У чому ж цей позитив? 1. Найоригінальніша ялинка з усіх, бачених досі. Тільки лінивий, мабуть, не скористався можливістю залишити свій слід в історії, розмістивши страйкплакат на «йолці». 2. Співання гімну, українських пісень, єднання у живий ланцюг, проведення флешмобів. Скажіть, коли ще подібну студентську активність можна було побачити? 3. Міцні, дружні обійми галицького вуйка і донецького шахтаря під спільними стягами. «Важливі речі об’єднують»,— казав Вакарчук. 4. І, звісно ж, концерт «Океану Ельзи». Неповторний і крутий настільки, що словами не опишеш. 5. Нагода засвітитися на ТБ (якщо добре
Автор Алла Ващук
знаєш англійську, то й закордонному), даючи інтерв’ю. А якщо й коментаря ніхто у вас не брав, то побачити, як свої випуски новин готують CNN, мають змогу багато ІЖівців. 6. Теплий трав’яний чай, який тобі пропонують із ще теплішою усмішкою волонтери. 7. Можливість майже всім одногрупникам зібратися поза аудиторією. Звісно, краще б у кіно, а не на протести разом ходити, але з чогось треба починати. 8. Найбільша в столиці частота звучання «прошу-вибачте-будь ласка» та інших слів ввічливості. 9. «Бімби», які хоч і затори на дорогах спричинили, але анекдоти й меми, присвячені їм, неабияк повеселили. А сміх, як відомо, продовжує життя. 10. Ну й звісно, песик із синьо-жовтою стрічкою, як без нього :) P. S. А ще хочеться вірити, що ми даруватимемо усмішки й тепло не тільки під час протестів.
Керівники проекту: Павло Салига / Олекса Підлуцький Головний редактор: Анастасія Івашина Дизайн і комп’ютерна верстка: Юлія Чужа Спеціальний радник редакції: Гліб Семенюк Над номером працювали: Анастасія Трепитьон / Алла Ващук / Юлія Нагірняк / Юлія Чужа / Анастасія Івашина / Павло Салига
Наші групи в соцмережах Вконтакті vk.com/zuzimo Фейсбук facebook.com/zuzimo Твітер twitter.com/zuzimozuzimo Читайте наші старі й нові номери на issuu.com/zzuzuzu та блог zuzimo.org.ua Жужужу №3 (20) спецвипуск // грудень 2013
ЖУЖУЖУ №3 (20) // грудень 2013