#7(17)ЖОВТЕНЬ2012
issuu.com/zzuzuzu
Ми всі училися потроху абияк і абичого… На початку навчального року редакція «Жужужу» звично побачила в альма-матер безліч облич. Серед них і першокурсники – як завжди наївні, проте щирі, ініціативні, позитивні та сповнені надій щодо свого нового студентського життя. Натомість їхні старші колеги були втомлені, уже заочно знуджені навчанням і раді хіба що зустрічі з друзями. Така картина змусила нас учергове замислитися про сенс інститутського життя-буття й надихнула провести опитування. Редакція звернулася до студентів першого та четвертого курсів із питанням «Що ви бажаєте досягти / вам удалося досягти під час навчання в ІЖ?». Під час анкетування ми отримали відповіді від 260 студентів (по 130 представників кожного згаданого курсу). Ця красномовна інфографіка – до ваших послуг; результати подано у відсотках. продовження теми на 2 с.
ПОЖУЖИ Між бажаним і дійсним
Світлина Юлії Чужі Складно знайти студента, який до четвертого курсу не має претензій до університету. Так само нелегко знайти й скептично налаштованого щодо навчання першокурсника. Чому ж за чотири роки відбуваються такі значні метаморфози? Утопічні мрії та «студенти-смертники» Типовий першокурсник, який потрапляє до ІЖ, мріє, що тут його навчать писати журналістські тексти, працювати з професійною технікою, розкладуть на полички головного мозку всі відповідні знання, поставлять голос, майже за ручку підведуть і познайомлять із видатними людьми. Його одногрупники мають бути ледве не переможцями телепере дачі «Найрозумніший», а пари – нагадувати шоу Опри Вінфрі. Після такого «апґрейду» студент вийде з інституту сформованою особистістю з цілим набором професійних навичок та одразу ж стане телезіркою або головним редактором глянцю. Однак юнацький максималізм дуже швидко розбивається об айсберги реалій. До четвертого курсу від наївних оптимістів лишається не дуже багато. Більшість аж ніяк не мріяла отримати бонусом зубріння непотрібних предметів, постійне недосипання, зневіру у виші й у власних силах і прогулювання пар. Споглядання розкладу
часто наводить на сумні думки на кшталт «убіцца ап стєну». Мотивом для відвідування занять стають отримання галочки за присутність, поїдання печива на гальорці чи забавляння в «хрестики-нулики». Остаточно не розчаруватися в журналістській освіті допомогає дещиця здійснених бажань: вдається навчитися писати та редагувати, познайомитися з багатьма цікавими людьми. Про це свідчать і результати опитування: 63 % опитаних четвертокурсників здійснили мрію щодо створення журналістських матеріалів, а познайомитися з відомими персонами змогли 35 % студентів. Якби вони навчалися в іншому виші, то такі можливості навряд чи отримали б. Радіємо також за колег, які змогли влаштуватися на роботу за фахом (41 % опитаних студентів 4 курсу), адже сподіваються на це аж 72 % першокурсників. За результатами нашого опитування, лише 15 % студентів оволоділи ораторським мистецтвом, тоді як очікують цього аж 63 % першокурсників. Хто винен? Доведеться процитувати Миколу Чернишевського й податися на пошуки призвідників такої прикрої ситуації. Підемо традиційним шляхом і, перш за все, звинуватимо в усьому неподобстві багаторічну систему. Незважаючи на те, що сильні світу цього
постійно намагаються удосконалити все, що тільки можна, прогресу не видно. Чи ви бачили повністю задоволеного своїм вишем студента? Пробували тицяти в нього палицею – може, він мертвий? ІЖ, який перебуває в системі освіти, не може бути «острівцем щастя», де можна заховатися від усіх негараздів. Замисліться та поцікавтеся: те, на що ви скаржитеся, трапляється тільки в нас? Хоч мріяти й не шкідливо, не варто проектувати ІЖ як ідеальне місце для навчання. «Жужужу» вже не раз писала про повторювання курсів, «нові пісні про старе» (тобто ті ж самі предмети під іншою назвою). Як би там не було, але це вже стало характерним для навчального процесу в ІЖ. Даєш тричі вчити релігієзнавство, щоб уже напевно знати! На жаль, дуже часто ми витрачаємо свій дорогоцінний час аж ніяк не на вивчення азів журналістики. Дуже складно звинувачувати в цьому когось конкретного, бо такий стан речей витворювався протягом тривалого часу. Тому, щоб змінити його, треба прикласти багато зусиль. А це не кожному під силу. Нерідко «летить каміння» й у город ІЖівських викладачів. Мовляв, вони не спроможні навчити бажаного. Не варто «пускати всіх собак» на викладацькі невміння, неосвіченість чи відсутність мотивації. Вони мають справу
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
ПОЖУЖИ початок на 2 с. зі стійким небажанням студентів навчатися, а ті звикли до халяви. Як і в кожному колективі, трапляються викладачі-«забивайли», які не на дто дбають про якість своєї роботи. А рефлексують на тему «Що я роблю не так?» зазвичай ті, хто вкладає в студентів усю душу. Не варто прогинатися під мінливий світ І, нарешті, про ще одних винуватців когнітивного дисонансу в ІЖівських стінах – самих студентів. Кількість розчарованих у виші постійно зростає. Але конкурс і набори на перший курс від цього не зменшуються, а бренд «Інститут журналістики» та якісна самопрезентація вишу спонукають до очікування «ІЖівського дива». Очевидно, абітурієнти послуговуються в основному порадами батьків чи даними від офіційних осіб щодо навчання в інституті, не беручи до уваги думки теперішніх студентів. Здавалося б, інтернет вигадали не вчора, та знайти ІЖівців і трохи прослідкувати за їхніми враженнями в тих же соцмережах не складно. Чи то абітурієнти цього не роблять, чи то не довіряють студентам – так одразу й не збагнеш. Відтак вони дивляться на виш крізь рожеві окуляри й бачать барвистий світ. Однак побувати в ньому їм так і не вдається. Першокурсники виявляються неготовими до суворих реалій і почасти не вміють «тримати удар». Рано чи пізно студенти все-таки впокорюються та опускають руки, шукаючи професійного розвитку за межами Інституту журналістики. Вони жаліються на те, що їм не вистачає досвіду, практичних навичок. Але ж самі нічогісінько не роблять для того, щоб набути їх вже у стінах Білого будинку. «Незадоволені» не долучаються до ІЖ-TV, Campus Radio, студентських видань. А хіба це не досвід? Хіба не можливість хоч якось урізноманітнити життя? Непотрібні предмети, як і нудні курси загалом, забудуться, а спілкування в колі товаришів по зброї і корисний досвід за плечима не носити. Не чекайте, що хтось змусить заради вашого ж добра чимось займатися. Усе потрібно виривати зубами самому, адже ніщо в житті не дається легко.
Світлина Юлії Чужі Здається, це один із законів «дорослого життя», котрий мають зрозуміти наші колеги до, під час і після навчання в ІЖ. Післямова Редакцію можна звинуватити в «наганянні» на студентство й інститут (нам до цього не звикати), та автори залюбки роздумували б над тим, що в нас усе так добре, якби мали відповідні дані опитування. Однак статистика – річ уперта, й доводить протилежне. Нині ж лишається черпати користь із того, що маємо. Коли вади освіти виявлені, ви можете проаналізувати їх ще раз і зрозуміти, з чим варто боротись і що змінити у ваших силах. Дорогі першокурсники! Звертаємося насамперед до вас. Не мрійте, будь ласка, про ідеальну
освіту. Її не існує. Навчіться сприймати ваш інститут таким, який він є. Вишів без прогріхів, як і людей, не буває. ІЖ – це та ж сама склянка з водою. І напівповна вона чи напівпорожня – вирішувати вам. А додати до неї хоча б краплинку може кожен. Але для цього треба діяти, а не сидіти склавши руки. Четвертий курсе! Невже за весь період вашого навчання не траплялося нічого хорошого? Хіба ви й справді не почерпнули для себе нічогісько корисного, розумного, доброго, вічного? Невже вам не викладали лектори, які нікого не відмічали, але збирали аншлаги в аудиторії? Якщо у вас цього не було, то… радимо хіба що згадати народну мудрість: бачили очі, що купували.
А чого вдалося навчитися в ІЖ саме вам? Зворотний зв'язок від студентів В ІЖ ми навчилися критикувати. Кризавжди тішить. Особливо тоді, коли тикувати видання за жахливу вервинахідливі старшокурсники виходять стку, а дизайнерів за несмак під час за рамки стандартного анкетування та вибору шрифтів і кольорів. Критикупропонують власні варіанти. Цього вати журналістські тексти за непроразу анонімні четвертокурсники допи- фесіоналізм. Критикувати ведучих за сали ще кілька навчальних звершень: вжиті росіянізми й орфоепічні по• викручуватися з будь-чого; милки. І так до безкінечності, як каже • фонтанувати неадекватні ідеї; Костянтин Шендеровський. Ми мо• не піддаватися на провокації. жемо навіть не завжди знати, як праНа правах висловлення власної вильно. Зате точно бачимо, до чого думки запропонуємо ще один варіант. придертися. Марина Клименко, Ольга Комиз, Вікторія Кравчук
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
ДІЗНАЙСЯ Улаштуй своїй групі веселе життя Покращення дозвілля студентів ІЖ – уже цього навчального року: аби ІЖівцям цікавіше жилося та змістовніше відпочивалося, в академічних групах з’являться нові посади – організаторів дозвілля. Про те, що активні та всюдисущі студенти, які знають що, де та коли цікавого відбувається в Києві, освічуватимуть не таких обізнаних одногрупників, стало відомо 20 вересня на старостаті. Як розповів «Жужужу» Володимир Малинка, староста однієї із груп четвертого курсу, заступниця директора з виховної роботи Інна Бєлінська запропонувала, щоб один представник від групи займався пошуком цікавих подій і залучав до них студентів в інституті, а другий – шукав цікавинки поза стінами альма-матер і пропонував їх колегам. Обиратимуть «головних із дозвілля» студенти самостійно. Адміністрація запевняє, що на процедуру жодним чином не впливатиме. «Ніхто нікого не призначає. Це спрямовано на те, щоби нам із вами було цікавіше в інституті та були заходи, які робили студенти, а не ми їх зобов’язували. У нас багато ініціативних і незадіяних студентів. Хотілося б, щоб усі були задіяні й кожен зай-
Світлина редакції Такі значки роздали на старостаті для першокурсників
мався, як казав Сковорода, “сродною працею”. Це люди, які мають перш за все бажання і хист до цієї справи», – повідомила «Жужужу» Інна Володимирівна. Мотивом для організації дозвілля одногрупників може бути не лише «сродна праця», але й прагматичний інтерес. Ті, хто пройметься ініціативою, отримають додаткові бали для вступу до магістратури. «Усіх активістів обов’язково відзначимо сертифікатами, які видаю я. При цьому слід розраховувати так, щоби не згадати на останньому курсі про магістратуру та шви-
денько брати участь. Ми залучаємо з першого курсу», – підкреслила заступниця з виховної роботи. ІЖівці, яких ми опитали, від нової ініціативи переважно не в захваті, хоча користь в ідеї все ж убачають. «Першокурсникам, думаю, буде цікаво та корисно. Мені цього, можливо, не вистачало», – розповідає четвертокурсниця Ольга Воровка. З нею погоджується однокурсник Юрій Примачук. На його думку, старші курси здатні самі про себе подбати в культурному плані. Проте, вважає студент, можна обрати одну людину на курсі, яка просто моніторила би цікаві події. Марина Євтушок
Прощавай, автономіє! Студмістечку, привіт? На початку нинішнього навчального року стало відомо, що гуртожиток № 18 позбувся свого привілею – автономного статусу – та перейшов у підпорядкування Студмістечка КНУ імені Тараса Шевченка. Зрештою, прийняте рішення було очікуваним: інформація про потенційне позбавлення автономії з’явилася ще в березні. Тоді за ініціативи заступника директора з виховної роботи Інни Бєлінської та голови Студпарламенту Саляра Алі зібрали студентські підписи за збереження статусу. Лист із відповідним проханням передали проректорові з виховної роботи Володимирові Шевченку. Щоб розібратися в ситуації, що склалася, «Жужужу» звернулася до Саляра Алі.
«Інформація про передання гуртожитку в підпорядкування Студмістечку є остаточною. Нас навіть про це одразу не попередили, а повідомили поміж іншим. Чому підписи не допомогли – невідомо. Очевидно, студенти в університеті нічого важливого не вирішують, або цей випадок – виняток. Студпарламент із цього приводу нічого робити не збирається, оскільки ситуація безповоротна. Ми могли зібрати підписи й висловити невдоволення. Ми це зробили. Проректор із виховної роботи, Володимир Петрович сказав, що передача гуртожитку під керівництво Студмістечка нічого не змінює, і пообіцяв, що студентів з інших факультетів до нас не селитимуть. Як усе буде насправді – побачимо», – повідомив голова Студпарламенту.
Окрім підписів, студенти не виявили бажання боротися за автономію: ні публікацій, ні шуму, ні активності. Більшість узагалі про це ні сном, ні духом. Сподіватимемося, що погіршення умов не настане. Менше пощастило викладачам та аспірантам, які мешкають у гуртожитку, адже їх «попросили» залишити свої вже обжиті кімнати та переселитися в гуртожиток у Студмістечку. Хоча, за нашими даними, умови там гірші (немає підключення до інтернету, й місяць проживання коштує біля 700 гривень), вибору переселенцям не залишили. Що тут дивуватися: кількість першокурсників, які потребують житла, щороку збільшується, а гуртяга наша не гумова. Ольга Комиз
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
ДІЗНАЙСЯ Як в ІЖ «пулітцероносця» зустрічали Іноземні гості – не така вже й дивина для ІЖ. Як-не-як, не у СРСР живемо. Щоразу – ажіотаж, штовханина й переповнені аудиторії. На диво, аудиторія, де виступав американський карикатурист Девід Горсі, вразила нас (а може, і його) чималою кількістю вільних місць. Порівняно з попередньою зустріччю (із заступницею помічника Державного секретаря США з питань дипломатії в Євразійському регіоні Бей Фенг), яка закінчилася за двадцять хвилин до того, людей було значно менше. Дивина та й годі: не кожен день до ІЖ приїздить лауреат Пулітцерівської премії. Отримав він її, ясна річ, «за карикатуру» (премію присуджують в одній із 14 номінацій), то й розповідав саме про цей жанр. Либонь, тому ажіотажу й не було. Кому, мовляв, треба ті карикатури? Однак сміливці, котрі лишилися, можуть рішуче заперечити. Адже карикатура, особливо у Штатах, – це щось складніше, ніж фотки в демотиватори вставляти: тут і талант художника, і почуття гумору мають бути на рівні. Цікаво, що Девід Горсі не надто багато розповідав про своє життябуття. Значно більше уваги він приділив своїй діяльності. Здебільшого йшлося про Девідові карикатури. То про нафтові корпорації, то про Іракську війну, а то й про Олімпійські ігри… Усе це супроводжувалося детальними колоритними поясненнями. І пізнавально, й мовна практика яка! Особливо зважаючи на таємниче шипіння в навушниках. Здивували дотепні питання. Ура! Нарешті ІЖівці оволоділи цією майстерністю! У Горсі запитували про те, чи замовляли йому політики карикатури на самих себе, чи існує якась цензура для цього жанру в Америці, чи звинувачували його в тому, що він нібито не любить США. Особливо вдалим було прохання проаналізувати передвиборний бюлетень КПУ. Девід Горсі дуже толерантно поставився до цього, відзначивши, що люди, які малюють для реклами партії, обмежені її ідеологією. Вони не можуть сповна
висловлювати власні думки. Цікавими видались і міркування журналіста про можливості вибору американців між правами й багатством. Гість не лише показував слайди та відповідав на поставлені питання, а й провів імпровізований майстер-клас. Скажімо, щоб намалювати карикатурного Обаму, американцеві знадобилося лише кілька хвилин. До останнього моменту декому було не зовсім зрозуміло – Рейґан то чи Брежнєв. Але довгасте обличчя та примальовані зі словами «О, це ж головне!» великі вуха не лишили сумнівів. Після такого виступу нашим обов’язком було поцікавитися, як же йому вдається безпечно займатися такою небезпечною професією. На це Горсі без сарказму відповів, що його захищає Конституція США. «А хіба так буває?» – подумали ми, та вкотре промовчали. Зате почули ще багато промовистого: зокрема, Девід порадив американцям, які вважають, що Штати мають загрозу свободі слова, завітати до України (промовиста характеристика). Ні, не думайте, він до нашої країни прихильний і навіть переймається долею українських ЗМІ. Утім, найлаконічніше про це скаже, ясна річ, зображення до цього матеріалу. А ще гість пообіцяв невдовзі намалювати нові
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
карикатури про українську владу, тож «далі буде». На завершення містер Горсі створив (із телефонної світлини) ще одну карикатуру. Присутні в залі не одразу впізнали в ній директора ІЖ. За неперевіреними даними, пан Різун нібито пообіцяв повісити такий «портрет» у власному кабінеті. Спеціально для своїх читачів «Жужужу» підготувала найцікавіші висловлювання Девіда Горсі. – Інтернет дає журналістові аудиторію зі всього світу. – Усі політики вважають, що вони надзвичайно розумні. Але це не зовсім так, бо вони – звичайні люди із завищеним почуттям власної значущості. – Донесення правди – один із найпотужніших [журналістських] інструментів. – Обов’язок кожного громадянина – вказувати на недоліки в суспільстві. – Права легко дістаються, тому люди забувають за них боротися – Щодня хтось мені пише: ви негідник, ви намагаєтеся зруйнувати Америку. Вони мають право на свою думку. Але я з ними не погоджуюся. – Люди забувають, що права можна легко забрати. Юрій Примачук
ЗНАЙ НАШИХ Кіно у великому ІЖ В Інституті журналістики всі про всіх знають. А от про Сергія Горєвалова, який очолив новостворену кафедру кіно- й телемистецтва, ні. Тому єдиним можливим варіантом залишається піти напролом – про все запитати в нього самого. Біографія пана Сергія така, що хоч окрему книжку видавай (до речі, вона є!). Ми ж тільки повідомимо, що він у журналістиці «вариться» близько 45 років, з них майже 35 пов'язані з військовою справою. Працював в Угорщині, Чехословаччині, на Далекому Сході. Викладав у Львівському Військовому інституті, ЛНУ імені І. Франка, Запорізькому національному університеті, Київському міжнародному університеті. Нагороджений орденом «Герой Чорнобиля». — З якими визначними людьми кіно Ви знайомі? — Найцікавішим було знайомство з першим кіношником (не плутати з «кімошником»! – прим. «Жужужу») Олександром Зархі. Я був спецкором на фестивалі в Карлових Варах 1986 року. Там було багато видатних людей: і Макарова, і Герасимов, і Муратов. От сидів я біля дев’ятого фонтану – тут підійшов і присів поряд старий такий дядько, років сімдесяти п’яти. Я запитав: «А Ви на фестивалі тут?». Уявляєте, у людини, котра першою знімала революційні фільми, я таке запитав! Він: «Так». Я почав розпитувати, як йому фестиваль. Він як професіонал відповідав мені. Коли ж нарешті поцікавився його особою та дізнався, що переді мною Зархі, то я ледве не впав із лавки, і більше нічого не міг уже запитувати... — А самі Ви фільми знімали? — Так, хронікальні кінострічки «Армія» та «Ліквідатори ЧАЕС». Спочатку здавалося, що з фільмом про чорнобильців буде просто: я знав сценічний образ людей, усе це пережив сам. То був жах, коли почав знімати, писати та сценарій озвучувати. Три місяці хапався за голову, і фахівці допомагали, поки те все вийшло у світ. У 2002 році брав участь у Всеук-
Світлина Юлії Чужі
раїнському фестивалі некомерційних фільмів «Гей, фільмарі!». — Назва кафедри, яку очолюєте, спонукає задуматися: чому ж кіно і телемистецтво об’єднали? — У 1935 році в Радянському союзі ще мало знали про телебачення, хоча в Німеччині вже існувало телевізійне кіно – для підтримки духу військ і молоді. А ми лише після війни взялися серйозно за телебачення, але все брали з кіно: перемотували, переписували стрічки та запускали в ефір. Але над цим працювали кіношники, без них, я вважаю, не з’явилося би телебачення. Однакова навіть форма роботи. Раніше треба було відзняти на камеру, потім проявити плівку, висушити її, обробити, сценарій записати. То був процес! — Наскільки важливо для журналіста мати знання з кіно- і телемистецтва? — Можна бачити світ через об’єктив. А це й кіно, й телебачення, й фотожурналістика. Розповісти можна що завгодно на шпальтах газет, а от показати на екрані, в ілюстрованій формі в газеті чи подати той план, який іде в кіно, може тільки та людина, яка бачить світ крізь призму об’єктива.
Журналіст повинен знати та бачити план, як зняти портрет, природу, як узагалі подати історичну хроніку. Він прокинувся та вже повинен знати, звідки виходить сонечко. Якщо людині байдуже, які праворуч, ліворуч тіньові відтінки, то це вже не журналіст. І не фотожурналіст, і тим паче не теле- чи кінооператор. Людина, яка розрізняє тіньові відтінки, уже мислить «додатково». Навіть пишучи простий матеріал, вона може використовувати цю інформацію. Наприклад, сонце зійшло, і я живу, немов на пательні, бо це Херсонська чи Миколаївська область. Прокидаюся зранку, а там вже + 40. Ось так Маланюк писав. — На Вашу думку, журналістика – це мистецтво чи ремесло? — Непросто дати однозначну відповідь. От Анатолій Москаленко, науковий керівник моїх кандидатської та докторської дисертацій, і Володимир Здоровега однаково відповідали на це: «Хто з’явився перший, курка чи яйце?». От коли я, пишучи про Вас, описав би очі, волосся, це було б мистецтво. А якщо сказав би просто, що до мене приходила дівчина, назвав прізвище би – то це вже
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
ЗНАЙ НАШИХ Мільйон на нову кафедру Початок на 6 с. Світлина Юлії Чужі
ремесло. Коли людина через серце пропускає матеріал – творчість. А ремесло таке: що побачив, те і скинув. Гадаю, найкраще, коли в журналістиці мистецтво та ремесло йдуть поруч. — Як студенти навчатимуться на вашій кафедрі? Що вивчатимуть? — Наші студенти вивчатимуть істо рію світового й українського кіно, основи режисури, техніку відеозйомки та монтажу, кінооператораторську майстерність і багато іншого. Сьогодні вже була розмова: хто, що... Перші проби робитимуть два хлопці, я не називатиму їхніх прізвищ. Вони «прокатуватимуть» магістерські роботи через нашу кафедру. — До речі, як щодо технічного забезпечення кафедри? — Виділено один мільйон гривень, зараз десь є чверть необхідної апаратури й павільйон для зйомок. Маємо договір з однією фірмою неподалік Лук’янівки, що вони вже зараз надаватимуть нам павільйон. От другий курс журналістики наприкінці жовтня буде там робити зйомочки. У відеопавільйоні, з усім освітленням… По п’ятнадцятеро до обіду й після. Допомагатимуть мої знайомі опера-
тори. Також уклали угоду з Національною кінематикою України – студенти зможуть навчатися на їхній базі. Як біжить звукова стрічка, проходить і зчитується інформаційна стрічка, працює суфлер і відеосуфлер – усе це слід знати, щоб людина «накатала» собі, як вона буде працювати. Однак поки це йде через фото. А з такого устаткування ми вже переходимо на відеоапаратуру. Ви уявляєте, що зніме людина, якщо одразу візьме електронну відеокамеру? У неї ж руки тремтять. Штативом, світлом, звуком, мікшерним пультом – усім треба володіти. Це серйозно. Навіть щоб навчитися з мікшером працювати, треба разів п’ять-шість натягнути й «попрацювати повозами», як то кажуть. — Яка загалом ситуація в Україні з кіномистецькою освітою? — У нас немає жодного кінооператора-кандидата наук, а тим паче доктора. Режисери ще є, Гарпенко, наприклад. Наше завдання – підтягнути цей рівень, бо одним вишем ситуацію не зміниш. Штати, наприклад, мають 26 освітніх закладів, а в нас лише університет Карпенка-Карого, і
той «розвалили» після розпаду Союзу. Мало де готують подібних фахівців: трішки в Харкові, трішки в Дніпропетровську, у Луганську пробують. Та допоки не буде серйозної школи, не буде й конкуренції. Ми всі переживаємо, і Володимир Володимирович (Різун – прим. «Жужужу») також. Гадаєте, легко створити кафедру, прийшли такі круті хлопці, знають, як усе буде? Ми розуміємо, що це серйозна справа й що роботи непочатий край. Зараз триває розробка планів, програм і різноманітної документації. — І наостанок, яким має бути студент, щоб потрапити на вашу кафедру? — Як я завжди повторюю, докторами й професорами не народжуються, ними стають. Надаю перевагу студентові, який не скиглитиме, що в нього «сумашедше» навантаження, бо кіномитці не відпочивають ні вдень, ні вночі. Колись режисер Герасимов сказав: «Я людей не розкидаю, я навпаки – їх збираю». Студенти мають вже з першого курсу одне одного знати. Знати, чим дихає режисер, оператор, диктор. Тільки тоді вони зможуть ефективно працювати. Спілкувалася Галина Харук
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
КУСЮЧА ТЕМА Журнали для викладачів: примхи чи необхідність? На початку вересня ми дізналися, що до навчального процесу вводять журнали для викладачів. У них уручну зазначатимуться теми занять і вестиметься облік відвідуваності. «Жужужу» вирішила поцікавитися думкою тих, хто відчує це нововведення на собі, – викладачів і студентів. Результати нашого спілкування читайте далі.
Максим Кічковський, студент 4 курсу ВСР
Анонім, студент 4 курсу
Едуард Цимбал, студент 4 курсу ВСР
Я вважаю, що такі журнали не потрібні. Викладач, який хоче вести облік відвідуваності, й без цього записує собі хто є, а кого немає. До того ж це не практично у питанні часу. Наприклад, на лекції сидить потік зі ста осіб. Поки викладач усіх відзначить, пройде ціла пара. Тому я вважаю, що цілком вистачає тих журналів, які заповнює староста.
Журнали в навчальному процесі? Якщо це щось на кшталт «Плейбою», то я не проти. :) Але ні – нам, малим нетямущим школярикам, іще зарано для такої видавничої продукції. Це якийсь дитячий садок. Ви мені ще поведінку «незадовільно» поставте, їй-бо!
Можливо, комусь воно й потрібно, але я особисто в цьому сенсу не бачу. У нас на парах є переклички, викладачі завжди відзначають, хто є, а кого нема. А переносити ті ж самі дані на ще один папірець «для вищих чинів – це хіба для чергової звітності.
Ганна Головач, студентка 3 курсу, журналістика Як на мене, це невеличка спроба хоч якось контролювати відвідування студентів, тому що староста часто не відмічає присутності і прикриває більшість людей у групі. По-друге, старости не здають журнал до навчальної частини, відповідно, знову неможливість слідкувати за відвідуваністю. Але одного разу в п'ятницю я зробила спробу здати журнал у навчальну частину після другої пари – там було зачинено. А так кожен викладач матиме свій особистий журнал, а не записи у блокнотику чи на листочку. Мені чомусь здається, що ці журнали будуть систематично перевірятись у навчальній частині.
Ольга Коломоєць, студентка 4 курсу РЗГ Мені подобається, бо це контроль.
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
КУСЮЧА ТЕМА Як ви ставитеся до ведення журналу? Артем Онкович, викладач кафедри видавничої справи та редагування Не секрет, що кожен викладач має свій власний журнал. І доводиться дублювати ту роботу, яку ти й так робиш. Мені здається, це зайве й непотрібне. Хоча на Вченій раді йшлося про те, що один зі студентів – не знаю, Інституту журналістики чи ні – мав претензії до
того, що в нього була академзаборгованість. Він наполягав, що на заняттях був та оцінки в нього були. Довести протилежне не змогли. Тому вирішили (по всьому університетові чи ні – це також мені невідомо) ввести такий ось додатковий засіб обліку.
Мальвіна Воронова, викладачка кафедри періодичної преси
Я вважаю, що це доцільно та правильно – вести журнал. Так ти краще відслідковуєш відвідуваність, і все зібрано в одному місці. Раніше журналів не було, я брала просто роздруківки
списків і по кожній групі вела. Але мати ці розрізнені листочки в окремих файлах дуже незручно. Із цієї точки зору журнал зручніший, адже все звели докупи. Відтак студент може, якщо раптом є якісь претензії, подивитися цілу свою еволюцію, особливо якщо там два семестри. З іншого боку, мене дуже нервує те, що там необхідно писати від руки. Це якийсь «дідівський» спосіб, якщо чесно. Я, наприклад, не готова до такого. У мене торік було сто п’ятдесят людей за один день. Переписати кожного до його графи, а потім ще щось виставити… Це займає дуже багато часу. Ось я ще не отримала свій журнал, оскільки їх надрукували мало. Тож коли їх додрукують і принесуть, я матиму все одразу заповнити, і все – від руки.
У мене жахливий почерк. Я, виходить, сама розбиратиму, що там нашкрябала, у цьому журналі. Плюс у кінці необхідно буде записувати теми занять. Не розумію, навіщо мені дублювати цю інформацію, якщо я маю програму, за якою викладаю. Програма нормально віддрукована, вона є на кафедрі. Якщо студент хоче її проглянути – нехай прогляне. Також у журналі немає поля, де я пишу конкретне завдання та як оцінюю. А навіщо тоді позаду розписую якісь теми? Отже, на мою думку, ці журнали дуже недосконалі. Задум корисний. Але якось необхідно їх давати просто в електронному варіанті. Можливо, одразу зі списками груп, і видавати на кожну журнал, щоб я могла з ними працювати.
Костянтин Шендеровський, викладач кафедри соціальних комунікацій У чому сила журналу? У тому, що він ніби підтвердив те, що я як викладач робив і раніше. Тому що був зацікавлений в обліку, констатації тих кількох балів, які студент заробляє, баченні послідовності, системності навчання. Для мене це важливі складники процесу взаємодії зі студентом. Тому облік я вів сам і раз на місяць вивішував список, де демонстрував «був» / «не був» / «скільки балів за пару заробив». Студенти, просуваючись із місяця в місяць, бачили, який у них виходить навчальний ефект. Чим журнал мені як людині, яка головну ідею і раніше реалізовувала по-своєму, невигідний? Тим, що він фактично формалізує мою діяльність
до двох основних моментів: відмітити присутність студентів і записати, як у школі, яку конкретно пару я провів. Але враховуючи, що в університеті, крім формальних аспектів, є ще бажання студентів (внести зміни)… Тому я не знаю: мені там писати по факту, за планом чи так, як воно є? Чи через місяць хтось не візьме цей журнал, не скаже: «От за цю пару ми вам гроші не заплатимо, бо в навчальному плані у вас інша тема»? Тобто будь-які дії подібного типу пов’язані з тим, що я маю або все робити формалізовано, або відповідати на питання: якась самодіяльність, якісь корективи, якісь бажання студентів якось мають враховуватись? Чи я маю про це мовчати,
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
сопіти у дві дірочки, нікому нічого не говорити та розуміти: я викладач, я зобов’язаний все робити максимально формально. Від наявності журналів моя робота не зміниться, тому що я й завжди вів записи.
ПО-СТУДЕНТСЬКИ Як перший курс на Маріїнку ходив, або Передчуття «принад» студентського життя Перша зустріч майбутніх студентів ІЖ відбулася ще 31 серпня. «Жужужу» дізналася про цю подію й вирішила оголосити конкурс на написання найліпшого відгуку. Нам пощастило зібрати аж три (!) матеріали. Тим не менш, усім небайдужим дякуємо за увагу та старання. А ми, як і обіцяли, подаємо у виданні той відгук, який обрала наша редакція. Першокурсники Інституту журналістики вирішили зустрітися та роззнайомитися одне з одним ще до початку всіляких офіційних заходів на зразок посвяти. Геніально проста ідея завітала до світлих голів адміністраторів нещодавно створеної групи ВКонтакті, осередку ІЖівців-2012. Колона молоді, яка гордо крокувала Маріїнським парком 31 серпня близько третьої години по обіді та привертала увагу перехожих, – так, це були ми, новоприбулі в ІЖівських лавах. Загалом зустріч проходила
під гаслом «Разом нас багато, і ми намагаємося не бути стадом», бо народу зібралося чимало й посидіти в теплому дружньому колі не вдалося. Біля театру просто неба всі охочі могли трохи розповісти про себе. Журналісти – люди комунікабельні, тож особливих проблем із цим завданням не було: розповідали дотепно, цікаво та з претензією на оригінальність. Звичайно, запам’ятати всіх навряд чи комусь вдалося, бо, зважаючи на гендерну незбалансованість нашого інституту, від Кать, Оксан, Олен (даруйте, дівчата з такими іменами) голова йшла обертом. Відверто кажучи, одразу виник спонтанний розподіл людської маси на різні соціальні прошарки. І я навіть не маю на увазі ключове «бюджет або контракт». Просто, як і в будь-якому колективі, одразу з’явилися вискочки, меланхоліки, тупо пофігісти, фотографи, мізантропи і, звичайно ж, темні конячки. Особисто я найбільше хотіла провести психоаналіз останньої ка-
тегорії, бо, на мою думку, саме від подібних індивідуумів залежатиме майбутнє курсу та груп. Після етапу роззнайомлювання у повітрі повисло деякою мірою риторичне питання: «А що далі?». Вирішили йти на Хрещатик і культурно відпочити в якомусь закладі. Хтось одразу відокремився від загалу, хтось таємниче зник у натовпі. Із точки А до точки Б прийшло менше половини присутніх у Маріїнському парку. У пункті Б і відбулося продовження бенкету, хоча занадто самовпевнено називати так оті студентські посиденьки економ-класу. Закінчилося все швидко та безболісно. Розійшлися всі, залишилося ледь вловиме передчуття. Передчуття, котре виникає перед незвіданим шляхом, що невдовзі виявить на повну всі принади студентського життя. Агов, приймайте нас, ІЖівців2012! Ми станемо яскравими персонажами твоєї розмаїтої творчої родини, альма-матер. Обіцяємо. Дарина Симоненко
Світлина із групи у VK.com «Інститут журналістики 1 курс, 2012 рік»
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
ПО-СТУДЕНТСЬКИ Домашній борщ, давай до побачення! Ось і цей несподіваний момент, коли десь на периферії підсвідомості типовий першокурсник розуміє: «Уже й по гулянці, та й по справі». І навіть мерехтіння карапузого холодильника темними голодними ночами не тішитиме своєю присутністю. Ох! На пам’ять жорстокий фатум залишає нам, вічно голодним спудеям, лише відлуння бабусиного голосу (щось на кшталт «Внучаро, падай на хавчик! Як “не хочу”? Не бикуй, троле малолітній!»). Сьогодні ж ти, першокурснику, зобов’язаний іти війною на кожного, хто насмілився косо глянути на сардельку й хоробро надухопелити будь-кого, не зважаючи на те, що сарделька не зовсім-то й твоя. Що б там не було, немає нічого протизаконного, коли студент посправжньому голодний. Якщо ж ситуація набуває критичного характеру та жодного шматочка ковбаски на обрії не видно, використовуй тактику Наполеона – відволікальні маневри. До того ж відволікати треба не продавця в супермаркеті, щоби захопити в полон три сосиски, а самого себе. Отже, ось тобі, типовий першокурснику, перевірені роками стратегії обдурювання свого шлунку. Стратегія № 1: «Знайшли час для кобеляжу!» (Остап Бендер) Коли ти голодний як звір, свою потужну енергію тигра / пантери / тушканчика / ослика / чи хто ти там можна направити в потрібне русло. Умикаєш свій тваринний магнетизм і на крилах кохання летиш у сусідню кімнату відволікатися від голоду. Словом, замінюєш один тваринний інстинкт іншим. По цимбалах, хочуть цього мешканці кімнати чи ні. Тебе це не має обходити. Головне – м’ясо! А буде воно смажене та полите кетчупом чи довгоноге з дорогим манікюром – тут і справді різниці немає. Стратегія № 2: О великий і могутній ВК Схиліть своє коліно, студенти та студентки, перед генієм Павлика Дурова. Разом із ВК час летить
Світлина Юлії Чужі швидко й непомітно, а пабліки на кшталт «40 кг» і Just do it відбивають на цілий день бажання їсти. Головне, щоб часом не натрапити на Bon appetite – стовідсотковий інфаркт міокарда. Стратегія № 3: Спатки Тільки до твоєї голівоньки починають просочуватися думки про сосиски – спатки! Побачив рекламу Макдональдса – спатки! Мама врештірешт передала тридцять кілограмів хавчика – спатки! Хоча… тепер можна їстки! Однак «спатки» – унікальний хід для вирішення всіх проблем. Стратегія № 4: Гризи граніт науки, кажуть, нямка Як стверджують, ситий сту дент – добрий студент. І не вір ніколи в байки на зразок «талант повинен бути голодним». Студент завжди має бути ситим. Ситим по горло (маминими борщиками, бабусиними пиріжками, інститутськими проблемами).
А якщо тобі раптом конче закортить щось поїсти, а під руками ніц їстівного не знайдеться, – не ЖУрися! Граніту науки вистачить на всіх. Вдалого хрумкання! Стратегія № 5: Зателефонуй Папі Римському Поділися з Бенедиктом ХVI своїми проблемами, розкажи, як важко дочекатися гарячої води в гуртожитку, як довго їхати до універу, як сатана спокушує чужими пончиками. Та й із цікавою людиною час летить швидко. Зателефонуй, якщо є номер Ватикану. В іншому разі попроси в масонів та ілюмінатів, їм тільки на руку мати справу з ідіотами, які дзвонять до Папи Римського. Голодуха та гуртожиток – це синоніми. Студент – то діагноз. Візьми цей важкий хрест на свої тендітні (а може, й не зовсім) плечі та скажи домашньому борщеві: «Ти хто такий? Давай до побачення!» Юлія Юрчик
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
ХАЛЯВА І для гурманів знайдемо халяву Емоційний вибух від хімічних поезій Які реакції викличуть поезії від студентів хімічного факультету в наших гуманітарних головах? Це ви зможете дізнатися 24 жовтня о 14:30. Любителів й авторів поезії серед ІЖівців чимало, проте читання в інституті відбуваються доволі рідко. Тож ви маєте змогу послухати вірші й почитати власні творіння у колі студентів-хіміків нашого університету. Організатори пообіцяли, що кожен, хто має бажання висловитися, буде почутим. Хочете поділитися емоціями, які надихнули на написання тої чи іншої поезії? Вам охоче нададуть слово. Або ж якщо дошкуляє самотність і хочеться «сісти комусь на вуха», а на пари йти не хочеться, можете сміливо вирушати до Червоного корпусу. Не забудьте шалик і блокнотик! Де: ст. м. «Університет», вул. Володимирська, 62а, КНУ імені Тараса Шевченка, хімічний факультет Скільки: халява!
Погоцайте під веселі мотиви диско 22 жовтня о 21:30 Душа проситься до танцю, а довкола одні дуб-степи? Насолодіться бадьорою музикою від кавер-гурту ChillOut у Docker pub! Хлопці та дівчина порадують вас хітами вісімдесятих і дев’яностих та сучасним поп-роком у живому виконанні. Музиканти зібралися разом ще в 2003 році та співпрацювали з українськими шоу-бізівцями як сесійний колектив. Тому можна сміливо казати про їхній чималий досвід. До того ж майже всі вони – професіонали, бо отримали музичну освіту. Отож, якщо якщо вас нервують самоуки, які випускають із рук медіатори, не потрапляють на потрібні клавіші або «адово лажають» у вокалі, не переймайтеся – такого добра на виступі ChillOut вам не почути й не побачити. Де: ст. м. «Героїв Дніпра», вул. Богатирська, 25, Docker pub Скільки: халява!
Полоскочіть нерви на кіноперегляді 30 жовтня о 19:00 Клуб «44» продовжує безкоштовні вечірні кіноперегляди у своєму малому залі. «Жужужу» радить усім любителям трешу та тим, кому не вистачає яскравих вражень, сходити на трилер Девіда Фінчера «Зодіак». Фільм, знятий за мотивами однойменної книги Роберта Грейсміта, оповідає цікаву історію серійного вбивці, якого так і не знайшли. Він був винуватцем не менше п’яти смертей у Сан-Франциско і при цьому відправляв свої послання поліції. І досі ця справа лишається одним із найвідоміших нерозкритих злочинів. Не проґавте цю захопливу детективну історію, яку деякі кінокритики зараховують до списку найкращих фільмів першого десятиліття двадцятого століття. Однак не ходіть до арт-клубу «44» без компанії: раптом після перегляду картини вам стане страшно повертатися додому. :) Де: ст. м. «Хрещатик», вул. Хрещатик, 44б, арт-клуб «44» Скільки: халява!
Матеріал підготували Ольга Комиз та Марина Клименко
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
ЖУТЬ Інвалідодизайн у нашому житті Ви вживали речовини? – Так, 100 %!
Здавалося би, люди, які розмовляють із неживими предметами, уже встигли засвітитися в рекламі, створюючи ролики для магазину «Сільпо». Ну, ви пам’ятаєте: «Цього тижня можливо все…» Безсумнівно, вони залишили по собі послідовників, які взялися за рек-
ламу сиру «Пирятин» (вибачте, що без яті). На біґборді стильний чоловічок (лишень гляньте на його окуляри та щетину!) з підступним поглядом веде задушевні бесіди із сиром. Тема для розмови така філософська. Мабуть, сир освічений: він вчився в якійсь школі для представ-
Чувак, це палати! Фреймова html-ева верстка, текстуроване сіре тло, мерехтливі червоненькі кнопочки в меню зліва, тіні у шрифті заголовка, численні лічильники… У веб-дизайні це «символізує» щось постійне, перевірене часом і роками. Розробники та контент-менеджери сайту Книжкової палати України швидше за все вирішили підтримати своє реноме охоронців доброго, світлого, вічного. Окрім видань, які зберігають із 1919 року, вони вирішили подовжити життя ще й дизайнові 1997-го (дата започаткування сміливо вказана наприкінці головної сторінки). Такої самої філософії дотримуються й розробники порталу Російської книжкової палати. Щоправда, яким би непатріотичним це не видавалося, тут до відвертих крайнощів не дійшло. На сайт навіть можна дивитися крізь пальці (раптом із такого ракурсу
ників продуктової раси та був там відмінником, оскільки звідки тоді знав би, з чого складається. Ми подумали, що від нас, певно, приховують продовження діалогу. Цього разу питатиме вже сир: «Ви зі справжнього м’яса? – Так, і ще трохи легких наркотиків в організмі!»
ukrbook.net, bookchamber.ru
здасться нормальним), але без елементів гуталінодизайну не обійшлося. Однак представники цієї цих організаційї точно не подумали про те, що порталом користується молоде покоління, у якого такі відверті пере-
житки викликають напади нудоти й нервові зриви («Ну як таке можна лишати? Я-А-АК?!»). А також про те, що до сайту доберуться набридливі журналісти-оглядачі рубрики «Жуть» і висловлять своє невдоволене жу.
Марина Клименко
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012
АНАЛІТИЧНО Що в підписі твоєму? Літературні «душечки» Інституту журналістики
Ніна Остапенко
Тамара Старченко
Аналіз здійснила Галина Харук на основі праці Ойбека Наджимова «Как узнать характер человека по его подписи»
Ніну Филимонівну і Тамару Володимирівну студенти часто порівнюють. І справді, у них не тільки суфікси в прізвищах однакові, а й риси характеру частково подібні. У кінці підписів обох викладачок є спрямований догори маленький хвостик, що вказує на оптимізм, непереборну енергію та прагнення досягати поставлених цілей. Якщо в них і буває депресія, то через деякий час по прийняттю вітамінів Літературовіт вони заново народжуються з новими силами й ідеями. Швидко вловлюють суть і не люблять довго сидіти над нудною для них справою. Бувають по-дитячому наївними, мрійливими, а часто навіть занадто добрими. Обидві віддають перевагу розумовій праці, тільки пані Тамара послідовніша та логічніша у своїй мисленнєвій діяльності, тим часом як Ніну Филимонівну вирізняє образно-конкретне мислення та можлива непередбачуваність учинків. У пані Остапенко є ще одна цікава риса: вона мусить отримати вичерпну інформацію, перш ніж узятися за якусь справу (наприклад, перед безпосереднім переглядом твору обговорити зі студентами біографію автора, що повпливало на його творчий шлях тощо). «Родзинкою» Тамари Володимирівни є певна норовливість, обережність і сконцентрованість на певних ідеях.
Керівники проекту: Павло Салига / Артем Онкович / Олекса Підлуцький Редакція: Вікторія Кравчук / Ольга Комиз / Марина Клименко Спеціальний радник тріади: Гліб Семенюк Журналісти: Вікторія Кравчук / Ольга Комиз / Марина Клименко / Юлія Чужа Галина Харук / Марина Євтушок / Дарина Симоненко / Юрій Примачук / Юлія Юрчик Наші групи в соцмережах ВКонтакті vk.com/zuzimo Фейсбук facebook.com/groups/283433098349814 Твітер twitter.com/zuzimozuzimo Читайте наші старі й нові номери на issuu.com/zzuzuzu та блог zuzimo.16mb.com Жужужу №7 (17) // жовтень 2012
ЖУЖУЖУ №7 (17) // жовтень 2012