кіно 19
Н
есподівано вулицю перегородила військова вантажна машина. Борт відкинувся – і на бруківку один за одним почали вистрибувати солдати в сіро-зеленій формі. Характерні каски, «маузери», автомати, орли зі свастикою на кітелях: підрозділ Вермахту чи зондеркоманда СС проводить облаву в окупованому німцями місті.
Облава… Крики, метушня, паніка. Літні жінки у хустках і з кошиками в руках, дівчата в довоєнних беретиках і капелюшках, чоловіки в картузах – усі втікають. Утім вислизнути вдається одиницям. Солдати своє діло знають. Вони хапають розгублених людей і притискають до стіни. Затримані дістають тремтячими руками документи зі свастикою. В кого «аусвайс» в порядку, того ще відпустять. Але так щастить не всім. Підозрілих та осіб без документів солдати тягнуть у вантажівку. Лунають постріли. Напруження досягає кульмінації… І раптом над охопленою страхом та відчаєм вулицею звучить голос: «Стоп! Знято! Чудово! Всім дякую!» …До нас укотре прийшло кіно! Львів завдяки своїй унікальній архітектурі поки що є містом-актором – кіностудії з різних країн поки що продовжують знімати тут художні фільми, використовуючи стару частину міста як велику декорацію. Але чому «поки що»? Про це ми поговорили з київським режисером Валерієм Шалигою, який знімав у Львові вуличні сцени до телесеріалу «1943-й рік». zz Пане Валерію, за свою довгу кінематографічну біографію Львів «був» Парижем, Віднем, Берліном, Римом, Краковом… Яке місто зображає старий Львів у Вашому фільмі? – Цього разу Львів став не конкретним місцем, де розвивається сюжет, а радше декорацією узагальненого, окупованого німцями міста часів Великої Вітчизняної війни. Ми не конкретизуємо, де точно відбуваються події, географічної прив’язки нема, акцент більше робимо на стосунки чоловіка і жінки – кохання німецького офіцера та нашої дівчини. А Львів нам подобається своєю архітектурою, подобаються його мешканці. Львів’яни дуже спокійно ставилися до знімального процесу, ніхто не кричав, коли ми на час зйомок тимчасово перекривали вулиці, не виганяв нас зі своїх дворів, котрі були знімальними майданчиками. zzДруга
світова війна закінчилася доволі давно.
Кінорежисер Валерій Шалига: «Через пластикові вікна та графіті Львів втрачає свою унікальність»
• фото: Юрій Лелявський
Зараз уже майже немає живих учасників тодішніх боїв. От на знімальному майданчику, побачивши акторів у німецькій формі, діти цікавились – мовляв, хто ви такі? Коли актори відповідали, що вони грають німців, діти не розуміли, перепитуючи: «Німців? А з ким вони воювали?» Зараз у суспільстві є така точка зору, що, оскільки тема Великої Вітчизняної війни вже не стосується сучасного покоління, то немає сенсу повертатися до тих часів навіть у кіно. – Ні, я не думаю що треба ставити крапку. І не тільки у сприйнятті цієї війни, а й будь-якої іншої з історії нашої країни. Наприклад, мене цікавлять події визвольної війни Богдана Хмельницького. Також переймаюся (хоч ми там і отримали поразку) історією часів Івана Мазепи. Це треба знати. Мені здається, що наші політики не знають історії. Зараз вони наступають на ті ж граблі, на які історично ми вже наступали. Якби вони трішки знали історію, то, можливо, не робили б деяких речей, які матимуть сумні наслідки. А дітям навпаки треба розповідати, що це таке Друга світова війна. Інша річ, як тепер ставитися до цих подій і до колишніх ворогів. Наприклад, у нас знімаються німецькі актори Йоханес Габріель, Свен Філіпп,
Валерій Шалига Заслужений артист України. Народився 23 червня 1963 року в селищі Великі Коровинці Житомирської області. 1985-го закінчив театральну студію при Київському драматичному театрі ім. І. Франка, отримавши спеціальність актора драматичного театру. З осені 1985-го до весни 1986 року працював у Львівському облмуздрамтеатрі ім. Галана. Із травня 1986 р. почав працювати у Вінницькому муздрамтеатрі ім. Садовського. 1999-го закінчив Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого, отримавши спеціальність «режисер драматичного театру». Крім театральної діяльності, Валерій Шалига працює і в кінематографі. 1993 року в об’єднанні «Дебют» кіностудії ім. Довженка зняв короткометражний фільм «Три плачі над Степаном» за Г. Тютюнником. На базі Вінницького телебачення зняв телефільми «Покута» (за романом Л. Пастушенка), «Моцарт», «Ловись, рибко», «Фатальна помилка». 2005 року – фільм «Далекий постріл», 2006-го – «За все тобі віддячую – 2». Із 2006 року знімав серіали «Повернення Мухтара», «1941-й рік», «1942-й рік». Зіграв понад 20 кіноролей. У 2003 році отримав диплом за кращу режисуру на фестивалі у Тернополі за постановку «Будинку, в якому переночував Бог» за Г. Фігерейдом. Має двох синів і доньку. Мешкає в Києві.
інші актори, діди яких воювали на Східному фронті. А один німецький актор Томас (той, котрий у фільмі грає роль Шварца) навіть знайшов під Києвом могилу свого діда, котрий загинув тут у роки війни. Ми під час зйомок обговорюємо ці речі, вивчаємо ту епоху, але нікому й на гадку не спаде вважати сучасних німців, нехай і нащадків солдатів Вермахту, своїми ворогами. Розумієте? Та й, зрештою, голо-
““
коли німців тут уже не було. От ми жартуємо: ті частини, де дія відбувається за кордоном, куди поїдемо знімати? zzУ Львові відбулася пре-
зентація фільму польського режисера Агнєшки Голланд «У темряві». Картина про те, як у Львові під час війни група євреїв рятувалися від німців у каналізаційних колекторах. Спочатку зйомки хотіли провести саме в нашому місті, од-
Німецький актор Томас навіть знайшов під Києвом могилу діда, котрий загинув тут у роки війни. Ми під час зйомок вивчаємо ту епоху, але нікому й на гадку не спаде вважати сучасних німців своїми ворогами.
вна думка фільму, що більшість людей хотіли не воювати, а кохати одне одного, дружити, спілкуватись. Тому українська дівчина, попри ідеологічну заборону, полюбила німця, а німець полюбив її. zzВаш серіал складається з кількох частин: перша – «1941-й рік», друга – «1942-й». Та, котру знімали у Львові, – «1943-й»… – Це звичайна сюжетна хронологічна межа і вона не несе глобального символічного навантаження. У 1943 році події відбуваються ще на нашій території. Плануємо знімати продовження – «1944-й» і «1945-й рік»,
нак представники знімальної групи не змогли домовитися з львівською мерією про ціну. Зйомки довелося перенести до Лодзі. Скажіть, якщо це не комерційна таємниця, а скільки запросила наша міськрада з вашої групи? – Це не таємниця, але я, як творча людина, не маю стосунку до адміністративних питань. Це радше директор може сказати. Інша річ, що зараз є великий мінус зйомок у Львові – у старих будинках дуже багато пластикових вікон. При такому «засиллі» пластику перед режисером постав вибір: або знімати тут, але потім доведеться
чимало переробляти, або шукати «натуру» в іншому місці, як це зробила Голланд. Львів втрачає свою унікальність. Із кожним роком усе складніше знайти будинки, не помічені пластиком. Уже не кажу про графіті, якими розмальовані ці прекрасні середньовічні кам’яниці. Не виключено, що саме тому Львів поляки знімали у Лодзі. Це сумно… zzУ середовищі кінематографістів ходить легендарна байка про те, як десь у глухому селі знімали кіно про Велику Вітчизняну війну – і місцеві жителі, побачивши акторів у формі німецьких солдатів, дістали сховані автомати, щоб обороняти село від «окупантів», а їхній голова сільради, про всяк випадок, вийшов зустрічати «німців» із хлібом-сіллю. У вас під час зйомок не траплялось якихось кумедних ситуацій? – Чув я цей анекдот! (сміється). Такого, як ви розповіли, звісно, не було, але курйози траплялись. От, наприклад, під час зйомок «1942-го» ми знімали сцену бою партизанів із німцями, а потім сцену поховання загиблих. Для цього збудували бутафорський цвинтар: хрести і таблички з датою народження і датою смерті –1942 рік. Увечері зйомки припинили, а «цвинтар» із хрестами залишили. І випадково там зупинилися туристи з наметами. Зранку вони прокидаються і бачать хрести й таблички з отим 1942 роком. І знаєте – вони справді повірили, що це кладовище часів війни. Коли прийшли ми і почали розставляти апаратуру, ці люди стали нас відчитувати – мовляв, забирайте свої камери, ви що не бачите – тут військовий цвинтар! zzПід
час зйомок у руках акторів і масовки я бачив багато взірців зброї часів Другої світової війни: радянські гвинтівки «Мосіна», німецькі карабіни «Маузер», автомати «МП-40», кулемет «МГ-39», револьвери. Це копії? – Ні, зброя натуральна, саме тих часів. Коли актор тримає у руках таку річ, у цьому випадку зброю довоєнного періоду, це допомагає краще уявити ту епоху і швидше увійти в образ. На щастя, на кіностудіях ще збереглося трішки такої зброї. Інша річ, що під час зйомок сцен бою вона не завжди спрацьовує – час бере своє… Розмовляв Юрій Лелявський
№37 20 вересня 2012 року