Issuu on Google+

#6(16)ТРАВЕНЬ2012

issuu.com/zzuzuzu

Чому я не пішов на «Журналістську весну»

Ексклюзивну світлину надіслали редакції мешканці гуртожитку №18 За всі свої роки в Інституті журналістики (а їх скоро сім набереться) в мене не завше виходило відвідати його найголовніше свято. Причини були різними: інколи давалася взнаки типова студентська ледачкуватість, часом на заваді ставала тривіальна зайнятість. Можливо, свою роль відігравало й те, що, напевне, по-справжньому цінувати «Журвесну» починаєш лиш по тому, як твоє теперішнє спалює всі мости з «білим корпусом» і його начинням. Зрештою, у будь-якому разі я до останнього був упевненим, що на свято таки потраплю. Одначе цього

разу ще за день до «Журналістської весни» вперше не мав жодних сумнівів, що на це дійство не піду. До такого принципового рішення довелося вдаватися за першою ранковою цигаркою. Коли за «сніданком» помітив почеплене на гуртожитських дверях оголошення. Здавалося б, ніщо не зможе позначитися на цьогорічному святі так негативно, як це зробило Євро й пов'язані з ним незрозумілі ініціативи наших урядовців. Саме завдяки ним нинішній навчальний рік «кастрували» й усе довелося робити в авральному режимові. Та не так сталося, як гадалося.

«Жужужу» закривають? Не дочекаєтесь!

5с.

Звичайно, побачене тої ранньої години мене розізлило. І річ навіть не в тім, що зроблене воно недолуго. На жаль, до подібного в нашому виші вже мимохіть звикли. Попри те, що готуємо фахівців видавничої справи. Безумовно, «шедевр» не витримує жодної критики: чого вартий оцей «наскельний живопис» маркером? А ті сміховинні 65 лайків, що ні в якому разі не відпадають масштабові заходу? Й тільки добряче помізкувавши, можна пов'язати означене число з віком інституту. Зважте, в оце творіння вкладають інститутські кошти. продовження на сторінці 2

10 с.

Видавничий фестиваль під книжковою оправою


ПОЖУЖИ Та й поліграфія – штука недешева. Чому ж маємо таке в результаті? Ні, на жаль, це вже не викликає обурення, лиш «покерфейс» із сумовитою посмішкою. Розлютила мене присутність на оголошенні імені Максима Луцького. Надто в контексті його «генерального спонсорства» й гасла «Усі – свої!» Словом, батгерт був неминучим, і я незчувся, як спересердя скурив удвічі більше, ніж зазвичай припадає на вранішню «трапезу». Спробую відповісти на запитання «Чому?» тим, хто в блаженному невіданні щодо постаті пана Луцького. Почнімо з того, що Максим Георгійович очолює Комітет ВРУ з питань науки й освіти. А ще він кум горе-міністра Табачника. І нічого вартого однозначного осуду в цьому не було б, аби Луцький відверто не представляв би інтересів свого родичаукраїнофоба. Наведу лиш один, але промовистий доказ. Пам’ятаєте, як студентка з Могилянки трошки поштрикала букетом у Табачникову фізію? Нагадаю, що потому пан Луцький вимагав «вирішити кадрове питання щодо керівництва Києво-Могилянської академії». Соратник! І зводиться все не лише до «за кума пасть парву», а й до підтримки всіх табачниківських ініціатив. А вони зрозуміло які. Так само, як і діяння Партії регіонів, членами якої є одіозні родичі. Загалом продуктові пайки є традиційним елементом перманентної бридоти вітчизняних передвиборчих періодів. Одначе тут Максим Луцький перевершує всіх і все. Йдеться не лише про якусь гречку. Ні, у Максима Георгійовича «меню» незрівнянно щедріше – від паштетів до йогуртів і шампанського. Та найголовніше, що звідусюди, немов знак якості, на нужденних дивиться світлий образ самого благодійника. Пан Луцький настільки метикуватий, що навіть на ліки від «Червоного Хреста» спромігся власне обличчя наліпити. Словом, наш герой забомбардував Солом’янку собою улюбленим. Адже саме в цьому районі є той мажоритарний округ, за яким регіонал-вигадник ітиме на вибори. Одначе цього разу Максим Луцький утнув дещо крутіше навіть за медикаменти. По суті він наклеїв своє обличчя на Інститут журналістики. Й таким чином піариться за рахунок ІЖ і

цьогорічної «Журвесни». А вона ювілейна, до речі. Та й інститут своє 65річчя святкує. Найбільша ганьба й парадокс і без того паскудної ситуації полягає в тому, що пан Луцький – ініціатор та один з авторів скандального законопроекту № 6523, що в разі ухвали впроваджує цинічну процедуру закриття будь-якого інтернет-ресурсу без судового рішення. Означене неподобство підпорядковане стратегічній лінії нинішньої «регіональної» влади з придушення свободи слова в Україні й слугує її намірам підбити інформаційний інтернет-простір і його комерційні ресурси під себе. От і маємо: однією рукою побиваю, іншою ж – «помагаю». Щось на кшталт того, якби котрийсь із українських культурних фестивалів узявся «генерально підтримувати», приміром, Вадим Колесніченко. Після всього постає незліченна кількість коротких та не дуже запитальних й окличних речень, інколи не зовсім «цензурних». Як таке могло статися? Гаразд, припустімо, що для когось гроші й не пахнуть. Але ж чому в нашій багатостраждальній країні постійно забувають про імідж, репутацію? Куди не кинь – спорт, політика, освіта тощо – таке враження, що про існування й важливість таких речей або не думають, або взагалі

не знають. Невже вони можуть бути розмінною монетою, рештою, яку дають за гроші – ті, що буцімто не пахнуть? Яким буде імідж ІЖ після такого «епік фейлу»? Що буде з його репутацією? На жаль, більшість поставлених запитань відповіді не мають. Принаймні поки що. Однак де в чому я переконаний: жодне Євро, жодний Максим Луцький не зіпсують колишнім і нинішнім ІЖівцям їхнього свята. Адже «Журналістська весна» – це не концерти, не промови, не «генеральні підтримки», не щось кон’юнктурне, матеріальне, тлінне, а зустрічі й спілкування. На підтвердження доречно буде подати один із присвячених скандалові коментарів у соцмережах (http://zuzimo.16mb.com/?p=413), трохи перефразований, що одначе не змінює його суті: «Офіціоз лишім для "корифеїв", самі ж – гайда в шинок!» Додам, що йдуть туди не для того, щоби напитися, а саме за зустріччю й спілкуванням. Гліб Семенюк P. S. Я свідомий того, що насправді мало кого обходить, що якийсь там Семенюк не пішов на «Журвесну». Однак, можливо, по прочитанню матеріалу зостанеться менше тих, хто не зрозумів, чому в актовій залі ІЖ було так багато порожніх місць.

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


ПОЖУЖИ Сорок п'ята «Журвесна»: замовчуваний ювілей

Майже донедавна про проведення цьогорічної ювілейної «Журвесни» ніхто нічого не знав. У групі «Журвесни» у Фейсбуці з’являлися поодинокі повідомлення про цю подію. Редакції «Жужужу» вдалося поспілкуватися з цьогорічною організаторкою фестивалю Анною Здоренко. На поставлені запитання ми отримали дуже виважені дипломатичні відповіді. – Цьогорічна «Журналістська весна» ювілейна. Чим ви плануєте здивувати гостей? Яка концепція обрана? Хто організатори? – На сьогодні соціальні мережі відіграють важливу роль у трансформації журналістики. Тому ми вирішили побудувати концепцію цьогорічної «Журвесни» на принципі важливості соціальних мереж у житті сучасних людей та використанні їх журналістами у своїй професійній діяльності. Організаторами ж виступають студенти 4 курсу під керівництвом ка-

федри історії журналістики. – Які враження від торішньої «Журвесни»? Враження – це завжди питання дуже особисте. Коли хтось хоче знайти недоліки чи переваги, йому ніщо не завадить. Хоча Інститут журналістики навчив бачити обидва боки. – Які заплановані події? Приходьте, дізнаєтесь та отримаєте масу задоволення. :) – Чому не був проведений уже традиційний благодійний ярмарок, літературні читання й тому подібне? – Цього року студенти абсолютно всіх вишів зіткнулися з наслідками проведення Євро-2012. І якби тільки студенти. Через скорочення навчального процесу було вирішено не проводити фестивальний тиждень, під час якого зазвичай відбуваються зазначені заходи, а основну увагу закцентувати на концерті. Проте протягом навчального року в рамках «Жур-

весни» було організовано декілька зустрічей із відомими випускниками ІЖ. Нещодавно також вийшов альманах «Святий Володимир», присвячений ювілею «Журвесни» й самого ІЖ. – Хто зі знаменитих медійників обіцяв бути присутнім? Майже кожен другий із тих, хто відвідає свято, – відома особистість у світі медіа. Згадайте хоча б випуск 1992 року, де навчалися Княжицький, Чекмишев, Кокотюха, Кобинець (тепер Гоян), Фроляк і багато інших. А скільки в нас ще ювілейних випусків і випускників, які обіцяли відвідати стіни альма-матер! – Чи виникали якісь складнощі в організації? Я не уявляю організацію без труднощів. Але головне – вміти їх подолати та впевнено йти до мети. Недарма так кажуть, що важко в навчанні – легко в бою. Так і в нас. – Наскільки активними були цьогорічні волонтери з молодших курсів? У нас в Інституті журналістики навчається безліч талановитих юнаків та дівчат, які охоче допомагають з проведенням подібних заходів. Особлива подяка першому курсу. Здебільшого саме ці студенти записалися у волонтери, а також стали ведучими концерту. – Як ви оцінюєте здобутий досвід організації цього заходу? Будь-який досвід – безцінний. Проведення подібного масштабного заходу – це кропітка праця, де важлива кожна деталь, це робота, перш за все, у команді, де кожний відповідає не тільки за себе, а й за інших. Ольга Комиз, Вікторія Кравчук

Леонід Добровольський: «Це неподобство» Про враження від цьогорічної «Журналістської весни» ми поспілкувалися з Леонідом Добровольським, заслуженим журналістом України лауреатом Міжнародної журналістської премії, випускником 1982 року. – Як Вам організація цьогорічної «Журвесни»? – Ніяка. Жодної інформації не було про «Журвесну». Я дзвоню своїм однокурсникам – той не знав, той не знав, і той не знав…

– Як Ви оцінюєте те, що спонсором став Максим Луцький? – Та це дурниця, яке спонсорство? Питання: для чого спонсори? Скажіть дякую, що ми виховані люди, а то б Луцького камінцями чи яйцями закидали. Для чого цей спонсор? Щоб світло включить? Три копійки – я заплачу вам десять гривень за електрику. Чи галстука зеленого зробить? Може, якби він як спонсор фотоапа-

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012

ратуру дав, телеапаратуру, тоді друге діло, а так… «Журналістська весна» завжди вільна була, від того вона й почалася в ті роки. Це порив душі був, а не якесь там «спонсорство». Знов під ту політику. Він (Максим Луцький – прим. «Жужужу») же ж сказав, що недавно вручав щось випускнику ліцею, сьогодні тут, а завтра ще кудись піде. Це Луцький у центрі події, а не якась там «Журналістська весна». Це неподобство. Галина Харук


КУСЮЧА ТЕМА Володимир Різун: «Розрізняйте чорне і біле»

Попри те, що про святкування ювілейної «Журвесни» відомо було далеко не кожному випускникові ІЖ, це не завадило старим друзям зібратися 26 травня в альма-матер. Дехто вирішив не витрачати час на традиційний концерт і насолодитися спілкуванням на подвір’ї інституту. Тих, хто дійшов до актової зали, було не так усе й багато: приміщення було заповнене менше, ніж наполовину. Слово взяв Володимир Різун, який згодом представив спонсора «Журвесни» – Максима Луцького. На подяку директор інституту пов’язав йому зелену краватку, такий собі символ дружби та єднання. Усе було тихо та спокійно… Однак жару у вогонь підкинув екс-ІЖівець Богдан Кутєпов. Він вийшов на сцену, вихопив мікрофон у ведучого та промовив: «Фестиваль "Журналістська весна" відбувається вже дуже багато років. Жодного разу не пам’ятаю за весь цей час, щоб якесь було спонсорство. Тим паче політичне. Тим паче партії, яка постійно проводить утиски свободи

слова». Далі попросив згодних із ним покинути актову залу й продовжити святкування на подвір’ї інституту. Й однодумці на святкуванні знайшлися, хоча багато хто відмовився ще до того заходити в зал або взагалі приходити на «Журвесну». Попри все це, чимало глядачів залишилося на своїх місцях. Не забарилася й відповідь директора інституту Володимира Різуна: того ж дня на «Телекритиці» з’явилася стаття з його поясненням ситуації, що склалася. Отож, він розповів, що десять років фестиваль проводиться за спонсорські кошти й вже не вперше його підтримують депутати. Повідомив, що ніхто з цьогорічних організаторів-студентів не отримав п’ятірку за організацію заходу, і ця репліка, на нашу думку, доволі красномовно вказує на рівень проведення «Журвесни». Також пан Різун сказав: «Якщо Луцький внесе якийсь законопроект, який шкодитиме журналістській діяльності, то Інсти тут журналістики може цілком виступити проти цього законопро-

екту: «Шановний Максиме Георгійовичу! Ми вам дякуємо за підтримку "Журналістської весни", але ми проти вашого законопроекту». І це чесна позиція». Відтак директор інституту охарактеризував поведінку Богдана Кутєпова як нежурналістську, а його вчинок гідним хіба що колгоспу. Також Володимир Володимирович порекомендував усім випускникам розрізняти чорне й біле, не розпалювати ворожнечу між політичними силами, та зазначив, що незгода з організаційними моментами не може ставати на заваді зустрічі з однокурсниками. Було згадано в розмові й відкриття нової кафедри кіно- та телемистецтва: на побудову відповідної студії інституту потрібно мільйон гривень. Про проблеми з технічним забезпеченням в ІЖ ми вже неодноразово писали. Пан Різун закликав до співпраці всіх потенційних спонсорів. А університети, на думку Володимира Володимировича, повинні ставати платформою для порозуміння. Ольга Комиз

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


КУСЮЧА ТЕМА

? «Жужужу» закривають? Не дочекаєтесь! Коли ми формували редакцію «Жу», я відразу попередив, що «репресії» можливі та швидше за все будуть. Хто боїться – краще і не починати. Павло Салига, інтерв'ю газеті «Ять» Донедавна ми все частіше чули від наших читачів стурбоване: «Що там із «Жужужу»?» Аудиторію не могла не непокоїти ситуація довкола видання. Газета вперше за своє існування серйозно затрималася з виходом. Нині ж події дійшли свого логічного розвитку й актуальність гострої теми вимагає від нас розповісти загалові, що ж трапилося. Приводом до неприємностей стали два матеріали останнього числа «Жу»: «Міс ІЖ: змагання краси чи розуму?» та «Маленький крок до театру. Великий стрибок для ІЖ?», присвячений виставі «Шахрайки» від театральної студії «Комільфо». Вони не сподобалися організаторам згаданих заходів і викликали їхнє обурення. Із незрозумілих причин активісти вирішили звернутися не до редакції. Голова студентського Профкому ІЖ

Микола Кізь і його «права рука», керівничка театральної студії «Комільфо» та режисерка вистави Віолетта Єрьоміна пішли шукати правди на кафедрі електронних видань, у заступниці директора з виховної роботи Інни Бєлінської, а потому – у самого Володимира Різуна. Серед того, що спричинило негативну реакцію засмучених активістів, – надмірні й невиправдані, на їхню думку, критика інституту й суб’єктивізм, відсутність авторства безпосередньо під матеріалами, коментарів організаторів подій тощо. Конфлікт став поштовхом до затвердження на Вченій раді постанови, якою мають керуватися ініціатори створення інститутських студентських видань. Забігаючи наперед, скажемо, що нам до сьогодні не вдалося озна-

йомитися з її текстом через незрозумілу недоступність. Найгіршим наслідком могло стати закриття газети. Усе мало вирішитися на відкритому засіданні кафедри електронних видань і медіадизайну, на яке запросили як творців незручної газети, так і актив ображених. Суб’єктивізм думок Після вступного слова завідувача, професора Анатолія Чічановського, який схарактеризував мету студентських видань як «учитися писати», виступили незадоволені. Микола розпочав із того, що його заступниця була «обурена жорстокою критикою стосовно вистави». Голова Профкому ІЖ вважає відповідний матеріал необ’єктивним: «Чесно кажучи, як на мене, стаття написана неправильно. Просто суб’єктивна критика автора». продовження на сторінках 6-7

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


ПОЖУЖИ

Світлина Тетяни Медведєвої

Фрагмент із вистави «Шахрайки»

Початок на сторінці 5 На думку активістів, суб’єктивізм полягав у відсутності балансу думок, висловлюванні оціночних суджень, а також досить дивному аргументі, що «після цієї інформації взагалі більше нічого не хочеться робити». На заваді закидам не стала навіть рубрика, під якою опубліковані тексти. «І просто зверху написати рубрику "Суб’єктивно", написати маленьку ганебну жовту пресу… Ну, це зовсім не по-нашому», – пояснював голова Студпарламенту ІЖ Саляр Алі. В унісон звинуваченням прозвучали й роздуми кафедральної співробітниці, асистентки Наталі Іщук: «А чи журналістика може бути суб’єктивною? Чи не плутаємо ми аматорську журналістику з класичною, традиційною? Усе-таки принципи якісь мають бути…». Гамлетівське запитання критиці Викладач Олексій Ситник зажадав пояснень поняття «жорстока критика». Микола для переконливості навів приклади незрозумілостей, що зачепили представників його табору в матеріалах: «крутити дупами», «золивка», «Пономарів (із думкою якого ви можете ознайомитися на сторінці 9 – «Жужужу») обурений». Після нетривалої дискусії учасники зустрічі дійшли згоди, що без критики не обійтися. Пан Чічановський наголосив на тому, що вона має бути доброзичливою. Переконливо висловився з цього приводу викладач, літературний діяч Артем Захарченко. Як журналіст-

практик він слушно зауважив, що роботодавці зважають зокрема й на вміння творити видання критичні, а не такі, що «усе схвалюють і діють під егідою вищої влади». Шеф «Жужужу» Павло Салига послався на Закон України «Про інформацію», пункт перший статті 30: «Ніхто не може бути притягнений до відповідальності за висловлення оціночних суджень». «Якщо ми вчимося журналістського мистецтва, то наводити страх на редакцію, щоби вона не писала жодної критики, – це не навчання, – поділився своїми переконаннями та педагогічним досвідом викладач. – Навчання – це вільно висловлювати свою думку, а вам – слухати й дослухатися до думки інших». Із керівником проекту погодився Саляр: «Якщо критикують, значить, дивляться, значить, це цікаво». Мистецтво балансування Микола звинуватив автуру газети в тому, що вона оминула увагою учасників та втілювачів заходів. Організатори «Міс Інституту журналістики» засмутилися й через те, що їм не дали висловитися на сторінках «Жужужу». Це зумовило необізнаність редакції у скрутних умовах, в яких довелося готувати захід. У свою чергу Гліб захотів дізнатися, чи всі відомі невдоволеним журналістські матеріали мають коментарі. Питання так і лишилося без відповіді. А відсутність комен-

тарів, які є доцільними чи не в будьякому випадкові, можна виправдати суто робочими журналістськими реаліями. Вікторія Кравчук повідомила активові обурених, що редакція випадково натрапила на допис представниці їхньої когорти в соцмережі й запропонувала оприлюднити свої думки з приводу (читайте їх на сторінкці 8). Обидві сторони конфлікту дійшли згоди в тому, що для рецензії на виставу коментарі організаторів не є обов’язковими. Стосовно ж тексту про «Міс ІЖ», то тут одностайності не вийшло. Саляр не бажав подарувати газетярам того, що вони недостатньо висвітлили позицію втілювачів дійства. Для переконливості він узявся за міні-аналіз матеріалу: зауважив незрозумілі для нього роздуми в першому абзаці, непрозорі метафори й епізод із «крутінням дупами». При цьому за бліц-інтерв'ю з претенденткою на ІЖівську корону Ганною Ярошевич добрий голова Студпарламенту ІЖ готовий був поставити «п’ятірку». «Мая твая нє панімать», або Не зрозумів – запитуй! В обох матеріалах виявилося чимало незрозумілого. За словами Миколи, Віолетта Єрьоміна й Інна Бєлінська чомусь побачили в Отамані Вочевидячки натяк на Володимира Різуна. Редакція побажала профоргу «частіше ходити в Інтернет», а для тих читачів, які ще не познайомилися з

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012


ПОЖУЖИ Режисерці вистави нічого не залишалося, як подякувати йому за критику. В автора також поцікавилися рекомендаціями щодо п'єс, які можна поставити, на що Гліб люб'язно погодився й висловив свою пропозицію. РозЖУжали Не всі схвалювали матеріал про виставу «Шахрайки». Єдиною з педагогічного колективу кафедри своє невдоволення висловила пані Іщук: «Ця стаття мені особисто не сподобалася. Я навіть не змогла дочитати її до кінця». Натомість пан Ситник зауважив: «Відверто вам скажу: я не побачив нічого поганого в тому матеріалові». Свою позицію щодо «Жужужу» висловив й пан Захарченко: «Сам факт таких видань, хай навіть вони спрямовані все-таки на студентську аудиторію, дозволяє людям поцікавитися, що ж тут відбувається, і скласти певний позитивний імідж». Дипломатичний Саляр у своєму висновку процитував професора ЧічаГазета «Жужужу» вже має 16 випущених номерів і безліч спогадів новського: «Як казав Анатолій АнатоОтаманом, спеціально підготувала вича про те, що будь-яка стаття по- лійович, вчитися ми повинні, правда? статтю (на сторінці 16). винна бути підписана». Ольга Комиз і Ми – щось організовувати, ви писати. Не меншим конфузом стало й «По- Вікторія Кравчук навели «залізний» Але ми ж в одному інституті, підтриномарів обурився», що серед незро- контраргумент у відповідь – пункт муймо одне одного». зумілого навів голова Профкому. дев’ятий статті 26 Закону України «Про Підсумовуючи, пан Ситник закли«Підходили до Пономарева, він не був друковані засоби масової інформації»: кав усіх навчитися сприймати критику обурений, навіть не бачив цієї вис- «Журналіст має право поширювати та порозумітися, що обидві сторони тави», – дивом дивувався Микола. На- підготовлені ним матеріали за влас- конфлікту й зробили, наскільки це справді голова Профкому ІЖ просто ним підписом, під умовним ім’ям та було можливим. не відрізнив умовний спосіб дієслова без підпису, анонімно». «Не дочекаєтеся!» від дійсного: ішлося про те, що ОлекНайбільшою несподіванкою стало Означена ситуація завершилася сандр Данилович не подарував би те, що автором статті виявився Гліб не вщухлою суперечкою, не досягвиставі мовних помилок. Довелося Семенюк. Він детально проаналізу- ненням такої-сякої згоди й навіть не радити Миколі краще читати текст. вав публікацію, усі хиби й переваги цим матеріалом. Та й невідомо по В означеному контексті неба- вистави. Також автор «театрального» суті, чи скінчилася вона взагалі. Ми жання ображених висловити свої матеріалу відкинув звинувачення в переконалися, що наша газета попретензії та нерозуміння напряму нищівній критиці, зачитавши окремі трібна й нам, і нашому інститутові. видається непоясненим. Аналогічної фрагменти публікації, у яких йшлося Тому й надалі писатимемо правду та думки додержується й пан Ситник, про позитивні характеристики вис- робитимемо це критично. Ми враякий навів різні способи й можли- тави. Представник «Жужужу» повідо- хуємо доречні зауваження, приміром, вості зв’язатися з «Жужужу». мив, що спеціально задля створення щодо балансу думок і коментарів. ВідАвтора! якісного матеріалу не лише заното- нині навіть матеріали підписуватиОдначе найбільш дражливим вував деталі під час самої вистави, мемо – хоча б для того, щоб довести питанням конфлікту було те, хто ж які потім звіряв із віднайденим у ме- всім, що ми не боїмося. І за свій витвір написав «театральний» матеріал. режі текстом п'єси, а й уважно опра- відповідаємо. Активістам видання неодноразово цював сам твір. За словами Гліба, «Жужужу» не лише продовжує закидали те, що вони буцімто бо- справді жорсткою критикою в тексті своє існування та, сподіваємося, пояться висловлювати думку під своїм можна визнати лиш ту, що спрямо- ліпшується. Тепер ми маємо не одноім'ям. Насправді ж то концепція га- вана проти низької літературної вар- го, а цілих трьох шефів. До Павла зети: імена її творців завжди можна тісності п’єси. Салиги долучилися Артем Онкович дізнатися на останній сторінці, а Для спростування думки Віолетти та Олекса Підлуцький. поява будь-якої статті є свідченням про те, що редакція «замахнулася на Конфлікт довкола нашого видання того, що вся редакція несе за неї серйозну рецензію», для якої «потрі- лише збільшив його популярність. Тож відповідальність. бен певний досвід», Глібові довелося на запитання «А "Жу" часом не закриГолова Профкому ІЖ послався на ознайомити учасників зустрічі зі вається?» ми з гумором відповідаємо: «коментар Володимира Володимиро- своїми театральними набутками. «Не дочекаєтеся!» Марина Клименко, Ольга Комиз, Вікторія Кравчук, Гліб Семенюк

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


КУСЮЧА ТЕМА «Шахрайки» – це, зрештою, дві студентки, а не професійні аферистки Зважаючи на ситуацію, що склалася довкола «Жужужу» (про неї - на сторінках 5-7), й дивне небажання скривджених озвучити претензії безпосередньо творцям газети, редакція отримала змогу оприлюднити їхні думки з приводу, тільки випадково натрапивши на обговорення матеріалу «Маленький крок до театру. Великий стрибок для ІЖ?» (issuu.com/zzuzuzu/docs/zuzuzu15) в одній із соцмереж. Текстові закидали «псевдоінтелектуалізм», «нагромадження слів та бездарно побудовані речення», «неадекватну думку автора», мовностилістичну недолугість викладу, «за яким плаче районна газета села Хацапетовка». «Жужужу» запропонувало авторці допису висвітлити свою позицію на сторінках нашої газети з гарантією цілковитої свободи в журналістських засобах. Подаємо результат в авторській редакції. Світлина Тетяни Медведєвої

Кожна жаба своє болото хвалить. А в нас чомусь не так, не хочуть хвалити. Чи то нація така, чи, може, час такий – хтозна. Не люблять українці бачити добробут та пишатися собою. Привчаються до цього змалку: уже в дитсадку діти чітко знають, що «десь там в Європі» краще, у столиці жити престижніше, а у сусідки чоловік працьовитіший. Отак і виростають. Всюди бачать суцільний негатив, своя культура нам здається відсталою, власна країна – поганою. Але до чого стільки патетизму? Та от, як виявилося, всі ці глобальні проблеми можуть раптово проявитися у зовсім дрібних масштабах, не треба навіть далеко шукати – у стінах нашого рідного інституту. Якщо ви почали це все читати, то, мабуть, бачили виставу «Шахрайки», поставлену другокурсницею Віолеттою Єрьоміною або хоча б читали рецензію, опубліковану у попередньому номері «Жужужу»… Що ж, можливо, я тут глибоко по-

милюся, але ініціативу треба хвалити. Навіть якщо з її реалізацією виникають проблеми, все одно треба хвалити та підтримувати. Хоча б тому, що Віолетта – перша, кому у нашому не надто ініціативному інституті спало на думку відкрити театральну студію. Хоча б тому, що на сцені грали наші ровесники. Натомість нам запропонували абсолютно негативний відгук. «Вистава почалася зі звичної затримки». Нічого начебто такого злого автор не сказав, та ми уже налаштувалися читати суцільну критику. Шановний дописувач, скажіть, а де ви бачили, щоб будь-які культурницькі заходи починалися без затримки? Вона потрібна для того, щоб усі встигли після пари поїсти, зійтися, розсістися, замовкнути, врештірешт. А в даному конкретному випадку затримка довжиною в 9 хвилин була тому, що всі чекали на появу директора Інституту журналістики. Для чого було про це писати, мені взагалі глибоко не зрозуміло.

З приводу інтро, що демонструвало палку суперечку Антона і Марічки. Скажу чесно, я так само не зрозуміла, до чого воно було. Та спробуємо зробити припущення, що це свого роду «технічна» сценка, потрібна, щоб хоч якось логічно ввести глядача у основний сюжет. До того ж, ці герої потім займалися зміною декорацій. Робили вони це танцюючи, а не просто бігали по сцені. Враховуючи, що завіси на сцені нашої зали немає, це було доволі непогане та естетично привабливе рішення. Актори грали так, як вимагали від них того ролі. Головні героїні – це дві приблизно двадцятирічні дівчини. Дана Оханська (зіграла Жулі) та Аліна Черпак (у ролі Олі) абсолютно правдиво показали те, якою є сучасна молодь. Та й інші герої виглядали абсолютно органічно. Нав’язлива, нуднувата американська пані Софія МакДі (Анна Марікуца), зовні пристойний та заторможений охоронець Ендрю (Андрій Петруня), хвацький хлопець Жулі

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


КУСЮЧА ТЕМА Початок на 8 с. (Данило Крюков), благопристойна мамочка Олі (Олександра Жаркова) – усі виглядали доволі переконливо. Погодимося з автором попередньої рецензії, що найкраще грала Олександра Василюк у ролі власниці квартири Марії Петрівни. Проте і роль у неї була така, що інакше не зіграєш. Актори в будьякому випадку молодці. Не повірив би їм Станіславський? Не страшно: вони і не вчаться на театральному факультеті і не мали змоги репетирувати щодня по шість годин. Головне, що їм повірили ми, глядачі. Автор попередньої рецензії нарікав на безліч хиб на кшталт пустої сцени чи мовних помилок. Можливо, мені з «висоти» мого першого ряду було видно краще, а чути – гірше,

але нічого цього я не помітила. Було воно чи ні – питання інше. Але придиратися до таких дрібниць я можу лише у тому разі, якщо мені відверто не цікаво і зайнятися більше нічим, окрім як вишукувати огріхи. То може, пане дописувач, вас просто не зачепила лесбійська тематика? Чи може, ви затятий театрал і студентські вистави для вас давно не цікаві? Та решті аудиторії дійство явно сподобалося. Про це свідчили і довгі та голосні оплески, і жваве обговорення вистави, і компліменти, що звучали з уст глядачів на адресу акторів. Кінцівка, як справедливо нам зазначили, і справді могла б бути кращою. Бразильський серіал, що відбувався на сцені останні хвилин десять, коли усі герої раптово поро-

дичалися, і справді якось неприємно дисонував із рештою дійства. Але на цьому місці я просто спробувала абстрагуватися та радіти, що все закінчилося добре. І слава Богу: негативу вистачає і в житті. Хай хоч на сцені усе буде награно добре! До того ж, маю підозру, автор сценарію, український драматург Наталя Уварова, свідомо пішла на цей фарс вкінці – це якось одразу перенесло дійство від не надто близької українцям лесбійської тематики до усім зрозумілого «народного» весілля. Ось так. Мені вистава сподобалася. З усіма її вадами та хибами. Чого і всім іншим бажаю під час наступного перегляду: Віолетта Єрьоміна обіцяла нам незабаром повторити постановку ще раз… Руслана Ільченко

Слово знавцеві Зважаючи на те, що матеріалові «Маленький крок до театру. Великий стрибок для ІЖ?» у попередньому номері нашої газети (issuu.com/zzuzuzu/docs/zuzuzu15) закидали порушення журналістських стандартів і мовностилістичні хиби, редакція «Жужужу» вирішила звернутися до фахівця – видатного українського мовознавця, перекладача, публіциста, громадського діяча, доктора філологічних наук, професора кафедри мови та стилістики Інституту журналістики, почесного професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академіка АН ВШ України Олександра Пономарева. Ми поцікавилися в шановного пана Олександра його думкою щодо згаданого матеріалу.

Олександр Пономарів: «Критика є, але вона здорова» По правді кажучи, не розумію, чому ваш матеріал викликав негативний розголос і призвів до такої реакції з боку організаторів вистави й наближених до них. Я не бачу підстав для якихось серйозних закидів чи образ. Текст не викликає суттєвих зауважень, мовностилістичних зокрема. Там немає ні критиканства, ні негативізму. Так, критика є, але вона здорова і її треба вміти сприймати. Більше того, в подібних матеріалах вона повинна бути. Чому захід мають неодмінно хвалити, а його втілювачам співати дифірамби, якщо вони того не заслуговують? Чинити так тільки тому, що це, бачте, «наш Інститут журналістики», – нісенітниця. У такому разі годі й сподіватися, що він стане кращим. Можливо, адекватному сприйняттю ситуації заважає те, що люди не розрізняють або плутають згадані

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012

поняття. І тільки-но мають справу з критикою, одразу поспішають проголосити себе жертвами критиканства й несправедливості. Загалом же не всім властиве вміння належно сприймати інформацію. У конкретному випадкові – читати весь текст, побачити його цілісним. Що ж до мовних помилок, то вони аж ніяк не можуть бути дрібницею, надто для тих, хто претендує на роботу в журналістиці. Мова фахівця цієї справи повинна бути добірною, адже по суті він – взірець для аудиторії і має надавати мовні зразки, на які вона орієнтується. Журналісти належать до тієї категорії, представники якої права на мовні помилки не мають. Студенти зобов’язані завжди про це пам’ятати, інакше ми так надалі й чутимемо безграмотні дурниці на кшталт «Доброго дня!» або «Євро двадцять дванадцять».


СУБ’ЄКТИВНО Видавничий фестиваль під книжковою оправою Мабуть, як і цього року, так і минулих років, … молодим видавцям і редакторам з ІЖ нецікава видавнича справа. З інших міст людей було більше, ніж ІЖівців, і це стає доброю традицією. Оксана Хмельовська

Світлина Вікторії Черняхівської «Штурмові загони Гутенберга»: що це за книжка та з чим її їдять Не знаємо, як вам, а нам Фестиваль молодих видавців і редакторів, що 27–28 квітня вже утретє відбувся в Інституті журналістики під назвою «Штурмові загони Гутенберга» (далі «ШЗГ»), завжди уявлявся книжковим виданням, і до того ж, попри різновидовість і відмінне матеріальне втілення, навіть серійним. Усі три фестивалі були об’єднані спільною ідеєю, спрямовані на одну читацьку аудиторію, проте за конструкцією це все ж таки зовсім різні книги. Наприклад, Перший Фестиваль молодих видавців і редакторів нагадує якийсь навчальний посібник. Ніби й матеріал цікавий, і світлини гарні, й виклад непоганий, але до підручника ще далеко. Інформації замало. Другий можна було б назвати повноцінним підручником (матеріалу достатньо, викладено доступно). Але більше він нагадує ошатне подарун-

кове видання. «Суперобкладинкою» заходу став гість із Москви Ілля diliago Вікторов – художник, ліногравер. Протягом двох фестивальних днів відвідувачі просто не відходили від нього. Що ж до особливостей викладу інформації у книзі «Другий фестиваль молодих видавців і редакторів», то він нагадує науково-популярне видання, зрозуміле як майбутнім працівникам цієї сфери, так і численним аматорам, які залюбки приїхали чи прийшли на свято. Якщо говорити про третій, то він також нагадує подарункове видання, а на роль суперобкладинки майже годився шрифтограф із Сум Дмитро Растворцев. Ось тільки виникли деякі проблеми. Чи то якісь браки на виробничому етапі, чи то складність, неуніфікованість видання та неорганізованість редакційного колективу призвели до того, що аудиторія не виявила бажання прочитати цю книжку. Чи, можливо, дата її презентації, 27-28 квітня, була далеко не найвдалішою.

Редакція «Жужужу» намагалася все це з'ясувати. «Третій Фестиваль молодих видавців і редакторів», як і будьяке книжкове видання, пройшов усі етапи редакційно-видавничого опрацювання – від підготовчого до маркетингового. Підготовчий етап Розпочався з того, що організатори й за сумісництвом автори ідеї Фестивалю, Ірина Батуревич, Оксана Хмельовська та Женя Перуцька, поділилися з охочими «пофестивалити» думками щодо цьогорічного книжкового свята. На цьому етапі мала бути затверджена приблизна програма заходу. Але основною хибою стало те, що майже до початку «Штурмових загонів» остаточний розклад подій так і не з'являвся. За словами однієї з організаторок Оксани Хмельовської, анонси з усіма вказаними учасниками з’явилися за місяць, тоді й було розіслано інформацію до інших вишів, а програму поставили за три дні.

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


СУБ’ЄКТИВНО На підготовчому етапі дуже важливо було залучити волонтерів, які б відповідали за покладені на них обов’язки щодо організації подій та виставок. Редакційний етап: організаційна кузня клепле, доки тепле Цей етап редакційно-видавничого опрацювання майбутнього видання був чи не наймасштабнішим. Це вам не просто коректура, редагування, перша, друга, третя верстки, білки… Перші зустрічі з волонтерами організатори провели ще наприкінці минулого року, а згодом ініціювали численні «сходки» з обговореннями й завданнями. Згодом спільним голосуванням було визначено дату Фестивалю молодих видавців – 27–28 квітня. Про її хиби мова йтиме в «Примітках». Організатори й волонтери домовлялися з лекторами, запрошували гостей, шукали видавництва, охочі підтримати «ШЗГ» книгами, підбирали проекти для презентації на «Параді видавничих ідей», дбали про оформлення Скляної зали. Чи не найскладнішим і найголовнішим завданням було розшукати спонсорів. Одна справа запросити людей на Фестиваль, а інша – знайти їм дах на ніч і погодувати в перерві між подіями. На плечі Ірини Алещенко ліг увесь тягар, пов'язаний із документацією: треба було бігати до всіх вищих інстанцій ІЖ та просити дозволи, щоб наприклад, узяти стільці, коремати, ключі… «Ударними» були останні дні напередодні Фестивалю. Треба було остаточно перевірити програму, перетелефонувати запрошеним, привезти об’єкти виставки, прибрати Скляну залу… Забігаючи наперед, хочемо сказати, що організатори та деякі сміливці з табору волонтерів напередодні засиділися в інституті майже до глупої ночі. Від виробничого етапу до презентації продукту – один крок День перший. Уже розставлені всі крапки в підготовці Фестивалю. Нарешті доприкрашали Скляну залу. Сформовано загони, перші відвідувачі штурмують ІЖ. Навіть вахта, яку всіляко попереджали про гостей, не перешкоджає. Усе ж атмосфера, що панувала у

Світлина Андрія Сподіна

Майстер-клас від Андрія Сподіна й літаючі корови Скляній залі інституту – головному осередкові дійства, – була дещо дивною. Було якось не зовсім пофестивальному, порівняно з минулим роком. Можливо, і тут далася взнаки невелика кількість людей, яка завітала на фестиваль . Варто сказати, що заходи традиційно почалися із запізненням. Оскільки одна подія ще не закінчилася, а інша вже мала початися, то лекторів просили зачекати на відвідувачів, які все не поверталися з попереднього заходу. Тут уже кому як не пощастило. Хтось пожертвував всього п’ятнадцятьма дорогоцінними хвилинами, а от Миколі Ковальчуку на другий день довелося чекати аж годину. Розповісти про всі події «Жужужу» просто не має місця, тому обмежимося лише найяскравішими. Наймасовішими стали ле кція «П'ять секретів швидкомислення і швидкочитання» від Андрія Сподіна та Kyiv Publish Fashion Days, які відбувалися в перший день. Що ж до першої, то тренер намагався зруйнувати всі стереотипи про нудні лекційні заняття, і йому це вдалося. Чого тільки не було на події: усі й гімнастикою займалися (щоправда, у ній переважно брала участь верхня частина тіла), й у долоні плескали, і тексти читали, і зубочистки тримали, й іграшкових корівок у повітря запускали… Але разом із тим Андрій Сподін не забував ділитися секретами з аудиторією і доводити,

що все в наших руках. Щоправда, не обійшлося без ложки дьогтю в бочці меду. Захід майже завершувався, а кількість самопіару від пана Сподіна з кожною хвилиною зростала в геометричній прогресії, що й роздратувало багатьох гостей. Kyiv Publish Fashion Days став справжньою новинкою фестивалю. Нагадаємо, що під час цієї події дизайнери презентували ексклюзивний одяг і книжкові обкладинки, зшиті спеціально під убрання. Хто б міг подумати, що мода та книги – речі майже того самого ряду. Як тут уже не повірити в моду на читання, яка нібито потроху приходить до нас. Подія, можна сказати, розрахована була на найширшу аудиторію. Хочеш – книжковими обкладинками милуйся, хочеш – суконьками й сорочками. Чи на моделей задивляйся. За словами організаторки Ірини Батуревич, найяскравішою подією став саме цей показ мод, а найцікавішою – зустріч з одним із братів Букало. «Нечасто вдається поспілкуватися з людиною, яка створює книги для президентів, керівників компанії "Майкрософт" і вміє малювати долари», – зауважує Ірина. Ніч перша. Окрім звичної «Ночі в бібліотеці», можна було знайти притулок і в книжковій крамниці «Чулан». Поціновувачі справжньої поезії збиралися на вул. Щербакова, 33, щоб по слу ха т и виступи Вікторії Черняхівської, Артема Захарченка, Продовження на сторінках 12-13

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


СУБ’ЄКТИВНО Світлина з офіційної групи Фестивалю молодих видавців і редакторів

Початок на сторінках 10-11 Павла Коробчука, Сергія Прилуцького, Тараса Малковича, Лесика Панасюка, Оксани Гаджій та Оксани Степаненко. Але цю приємну літературну ідилію перебили оператори й журналісти проекту «Піраньї» на Новому каналі. Які б враження на вас справили замість звичних теплих мистецьких посиденьок дурнуваті запитання про «стрінґі Лабади» й «дачюрку Кіркорова» від дивного дебелого журналіста неукраїнської зовнішності в жовтому комбінезоні й окулярах із зеленою оправою? Дратувало та веселило. Тупість людська не має меж. Але коли наші «рибки» попливли у свій акваріум, то всі присутні, хоч і з запізненням, та змогли насолодитися поезією. А потім були посиденьки до ранку, ігри, розмови, спальники й люди між книжковими полицями. Тобто безліч гарних емоцій. Щось схоже чекало й на тих, хто поселився в «Чулані». Фільми, спілкування, пригощання… Приємних сюрпризів на згадку вистачило всім. День другий. 28 квітня було помітно менше відвідувачів. Виявляється, що всілякі видавничо-дизайнерські викрутаси не всім під силу. Але хто прийшов, то аж ніяк не розчарувався в подіях і гостях. Кількість відвідувачів на «Арбайтен-форумі» свідчить про те, що студенти не особливо й пруться влаштуватися на роботу. А ті, хто відвідав захід, тепер точно знають, куди

На ніч в бібліотеці завтіли “Піраньї” з Нового каналу можна піти на практику влітку. «Парад видавничих ідей» у форматі печа-куча зібрав прогресивних молодих видавців із їхніми свіжими (або не дуже) ідеями. Журі заслухало виступи дванадцяти фіналістів, які представляли свої проекти. Цікаво, що цього року конкурсанти мали можливість не тільки виступити, але й вислухати критику й поради суддів. Деякі учасники не змогли приїхати в Київ, тому їхні презентації журі споглядало у відеоформаті. Однак це не завадило молодим видавцям отримати свою порцію похвал і критики (усе знімалося на відео та потім надсилалося учасникам) і навіть виграти у своїх номінаціях. Найколоритнішим, на думку газети «Жужужу», став Дмитро Растворцев – шрифтовий дизайнер. Його простота, відвертість і така собі «розпатлана геніальність» одразу підкорили всіх слухачів. Під час своєї презентації пан Растворцев устиг розповісти про досвід роботи в московських журналах, про рідне місто, і, звичайно, про шрифти – куди ж без них. Він навіть продемонстрував деякі з книжок, над якими працював, і видання, яке вийшло на честь дня народження дизайнера – «Абетка Сум». Через нього аудиторія отримала віртуальну екскурсію найцікавішими місцинами батьківщини митця, інколи навіть крізь призму ніг його колеги. Цікавий момент був під час де-

монстрації одного з творінь Дмитра. Аудиторія зауважила, що шрифт, мовляв, нечитабельний… На що пан Растворцев весело-зухвало відповів: «Та він офігенно нечитабельний!» Не читабельністю єдиною, панове. Подібних яскравостей вистачало, тому лекція Дмитра пройшла, даруйте за штамп, «легко й невимушено». Маркетинговий Хоч про цей складник редакційно-видавничої підготовки видання «Третій фестиваль молодих видавців і редакторів» і йдеться в останню чергу, проте він відіграє надзвичайно велику роль. Замало продукт зробити, треба вміти його прорекламувати. Так само і з Фестивалем. Організатори не мали на меті провести свято для себе. «Фестивальний менеджмент – це одне, а маркетинг – інше. Якщо з менеджментом у нас справи складаються непогано, то для піару потрібно запрошувати спеціалістів, можливо, з інших вишів, можливо, за гроші. З іншого боку, у студентів-драгоманівців із літклубу “Маруся”, які навчаються на видавничій справі, піар їхніх заходів виходить набагато ліпший. Нам є чого повчитися», – каже Оксана Хмельовська. Дуже часто виникали проблеми з рекламуванням подій. То відповідальні за проведення заходів не надсилали вчасно анонсів, то прес-служба забувала пунктуально публікувати їх…

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


СУБ’ЄКТИВНО Світлина з офіційної групи Фестивалю молодих видавців і редакторів

Гостей з інших вишів було більше, ніж Іжівців Шукати винних було б неправильно. Маємо, що маємо? Примітки до видання У цій частині книги «Третій фестиваль молодих видавців і редакторів» йтиметься про те, де організатори й волонтери не впильнували, де на заваді став партійний дух ІЖ, про негативний вплив Євро-2012 і лінивих студентів. Отже, розпочинаємо. Ми як відвідувачі «ШЗГ» можемо сказати, що подія пройшла справді успішно. Цікаві люди, нові знайомства, прекрасні виставки, змістовні лекції, щоправда, трохи із запізненням, смачні печивка, йогурти та закваски – усе було чудово. Ось тільки глядачів як для такої масштабної події було замало. Але волонтерський зір побачив більше хиб. Так, обурювали запізнення. Зміни в роздрукованих програмах призвели до того, що люди не могли відшукати потрібну аудиторію. Не з'явилися деякі обіцяні гості (ті ж самі Ірванець і Карпа). Залишило відбиток на фестивальних днях і Євро-2012, яке вже добряче парило мізки нещасним студентам. Справа в тім, що «Штурмові загони Гутенберга» припали на початок сесії в молодших курсів, практику та переддипломні забавки у старших. Усім якось було не до першодрукарів. І навіть у суботу, коли всі нібито вільні, знаходилося не надто багато охочих приїхати «пофестивалити».

Певно, у вас напрошується логічне запитання: чому ж не влаштовувати подію у якийсь інший час, коли всі будуть не такими завантаженими? Але ІЖ такий ІЖ. У нього свої навчальні плани й заходи, й не рекомендувалося проводити фестиваль в інший час. Як волонтери, які бачили цю схему зсередини, ми не можемо не помітити масштаби застарілої системи. Організаторка Ірина Алещенко, яка займалася фестивальними справами всередині інституту, зазначає, що вирішити це було не так уже й складно. Традиційно найбільше проблем виникало з апаратурою. З проекторів, які перебувають у загальному користуванні, на весь виш усього один, тому доводилося розраховувати на позаінститутську підмогу. Цікава ситуація була зі звуковою апаратурою, яка, як виявилося, належить «міжнародникам». Доводилося довго говорити з «дядечками з радіовузла», щоб вони дозволили взяти необхідну техніку. Легко здогадатися, що найбільшою «запарою» були папірці та дозволи, для завіряння яких необхідно було оббігати два-три кабінети. Бюрократія ще довго не вивітриться зі стін корпусу, у якого така багата партійна історія… Хоча тут уже інститут звинувачувати ні до чого – проблема насправді глобальніша. Але і з нею мужні ІЖівці навчилися давати раду.

Що ж стало насправді каменем спотикання для організації фестивалю? Оксана Хмельовська каже, що, мабуть, справа у злагодженій команді, якої на час фестивалю не було, в імітації роботи багатьох волонтерів і псевдодопомозі тільки на словах. Організаторка вважає, що це все ж таки їхня проблема: «Не вдалося зібрати людей в ІЖ, які б горіли фестивалем». Було б тільки бажання, а час завжди знайдеться. Оксана Хмельовська розповіла історію із власного досвіду: «У мене є хороший приклад про Перший фестиваль вільних видавців «Бу!», про який ми з Іриною Батуревич дізналися за тиждень. Нам нічого не заважало відпроситися з роботи, заплатити гроші за недешеві квитки та поїхати до Москви, познайомитися з купою цікавих людей. Якщо людям потрібно, вони викроять свій час, якщо ні, то почнуть шукати причини в суперзайнятості». P. S. Після завершення Фестивалю в масах поширилися думка про те, що «Штурмові загони» більше ніхто не формуватиме. А як же четверте видання із серії? Але організатори вселили надію: «Фестиваль, можливо, відбудеться – тільки в іншому форматі, в іншому приміщенні й за інші кошти. Але ж із тими людьми, які виявлять бажання робити спільну справу!» Марина Клименко, Вікторія Кравчук

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


ХАЛЯВА І для гурманів знайдемо халяву Знайди «Нареченого для Ясміни» 5 червня о 19:00 Не хвилюйтеся, вам не доведеться брати участь у квестах. І це не телегра «Кохання з першого погляду». Культурно-освітній центр «Майстер Клас» усього-на-всього пропонує для перегляду фільм іспансько-португальського виробництва про нелегку іммігрантську долю. Сюжет цієї стрічки здасться близьким чи не половині ІЖівців. Дівчина Ясміна переїхала з Португалії до Іспанії, щоб учитися в університеті. Однак вона ніяк не може звикнути до реалій чужої країни, але й у рідній почувається не надто комфортно. Єдиним притулком, де дівчина знаходить спокій, виявляється асоціація допомоги іммігрантам. Можливо, цей кінофільм нагадає вам про часи курсу із соціальної проблематики видань. І якщо ви ніяк не можете знайти собі компанію для відвідування заходу, спробуйте запросити пана Шендеровського. Де: ст. м. «Арсенальна», вул. Лаврська, 16а, культурно-освітній центр «Майстер Клас» Скільки: халява!

1 червня переконайтесь у своєрідності «Кам’яного гостя» Репертуар цього гурту зараз як ніколи актуальний. Наприклад, для тих, хто досі продовжує святкувати закінчення сесії, пролунає пісня «Пити треба менше». Київські музиканти, що вже 14 років є учасниками «Кам’яного гостя», неодноразово виступали на різноманітних рок-концертах і фестивалях. Цього разу вони презентуватимуть нову програму з україномовними піснями. Один із запланованих сюрпризів – презентація UA-версії «While my guitar gently weeps» Джорджа Харісона. Визначити стиль виконавців доволі важко, адже в репертуарі поєднуються рок-н-рол, балади, середньовічні й етнічні мотиви. Учасники гурту називають власну музику «своєрідною». Оцінити «кам'яні» мелодії ви зможете на офіційному сайті групи. Хоча радимо сходити на концерт (безкоштовно все ж таки). Де: ст. м. «Петрівка», просп. Московський, 13в, Underground Music Hall Скільки: халява!

БлюZімо в «Дивані» 5 червня о 20:00 Музиканти дивуються, що він художник, а художники – що музикант. Простий аспірант Художньої Академії Іван Денисенко на сцені перетворюється в IVAN’а БлюZ’а. І попри те, що цей стиль музики, за стереотипними уявленнями, «не для білих», виконавець зізнається, що блюз – у нього в крові. Безсумнівним залишається те, що неймовірна енергетика та харизматичність співака допомагають йому встановлювати надзвичайно сильний зв'язок із аудиторією. Ще одне слово, яким його можна охарактеризувати, – самобутність. Вона виявляється не лише у творчості, а й у життєвих переконаннях на кшталт «Навіщо створювати власну музику, якщо можна грати чужі шедеври». IVAN БлюZ зізнається, що він щаслива людина й готовий поділитися цим з іншими. Отож, уперед за блюзовим шматочком щастя. Де: ст. м. «Хрещатик», пл.Бессарабська, 2, фестиваль-ресторація «Диван» Скільки: халява!

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


ХАЛЯВА Безкоштовно й змістовно 31 травня о 21:00 запрошуємо всіх телеманів на вечірку «Точка Zборки» Мабуть, зараз важко знайти інтернет-користувачів, які б не любили кумедні відеоролики в Youtube чи ВКонтакті. Ця подія – спеціально для тих, кому домашнього перегляду видається замало. Досить сміятися поодинці, переглядаючи інтернет-відео, – єднайтеся з цією світлою метою. Відвідайте завершальну вечірку цього сезону «Точки Zборки» – проекту телевізійників, яким стало тісно в межах сучасних телеканалів. Ви матимете справу зі справжнісінькими відео-вершками, адже для перегляду відібрані найкращі мережеві історії. Й усе це в супроводі джазових імпровізацій від трубача Олексія Германа та компанії таких же телеманів, як і ви. Тож без цікавих знайомств не обійдеться. Де: ст. м. «Хрещатик», пл.Бессарабська, 2, фестиваль-ресторація «Диван» Скільки: халява!

Молоді українські художники принесуть літо 2 червня о 17:00 Саме тоді відбудеться відкриття їхньої виставки під назвою «Я принесу літо!» й неформальне спілкування з авторами (Оленою Семенчук, Олесею Дідик, Валентиною Чехман, Олексієм Черніковим та Ігорем Дудкою). Якщо у вашому активі ще досі немає жодного художника, можливо, ви отримаєте нагоду завести ще одне приємне «творче» знайомство. На загал представлять двадцять робіт п’яти художників із різних періодів їхньої творчості. Тут і портрети, і пейзажі, й натюрморти… Усе це сповнене світла, яскравих кольорів і шаленої енергії літа й молодості, передане олійними фарбами завдяки неабиякій майстерності митців. Подія відбудеться в знайомому кожному ІЖівцю «Бліноффі». І якщо ви часом на канікулах засумуєте за рідним інститутом, то маєте прекрасну нагоду побувати хоча б біля нього. Де: ст. м. «Лук’янівська», вул. Мельникова, 83д, ресторан «Блінофф» Скільки: халява!

Сенс життя від Зинаїди Лихачової Із 26 травня до 30 червня ви зможете переглянути її арт-відео. У рамках Першого київського бієнале сучасного мистецтва художниця спробувала показати через відео своє бачення зародження життя. Реалізувати задумане їй допомагали режисер Лесь Санін і композитор Мах Chorny. Своє філософське бачення пані Зінаїда втілила через образи та використання двох кольорів – чорного та білого, про символізм яких можна говорити годинами (але ви, певно, здогадуєтеся, що краще все-таки раз побачити). Переглянути роботи майстрині варто хоча б тому, що саме вона представляла Україну на ярмарку сучасного мистецтва ART MONACO’12 й позиціонує себе як творця нинішнього «мовлення автентики», адже працює в стилі етно-модерну. Де: ст. м. «Палац “Україна”», вул. Горького, 102-104, Центр сучасного мистецтва М17 Скільки: халява! Матеріали підготували Ольга Комиз і Марина Клименко

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


ДІЗНАЙСЯ Отаман Вочевидячки: поборник Істини в обороні Правди Так уявляють отамана інтернет-користувачі

З огляду на нещодавні події довкола нашої газети (про них – на сторінках 5-7) постала потреба розповісти широкому загалові про Отамана Вочевидячки. Виявилося, що далебі не всі знають свого героя, народного месника, який без угаву вогнем і мечем свого гострого слова й блискавичного розуму веде хрестовий похід проти неуцтва й недосказу. Щомиті ладний зірвати покривайло аж і звідти, де його насправді й нема, цей лицар нашого полум’яного віку завжди відповість на будь-яке запитання – нехай його ніхто й не ставив, навіть якщо та відповідь породжує лиш нові розпити. А хто розкаже про Отамана ліпше за самого пана Вочевидячки? Отож, слово ідеалізованому іронічному образові отамана як провідника, чи не найбільшого авторитета – безсумнівного, почасти аж до безглуздя як найвищого прояву глибокого сенсу, веселому й звитяжному втіленню одвічного прагнення до остаточної правди, уособленню всіх можливих і неможливих прописних істин, характеру, психотипові, мему – Отаманові Вочевидячки. Лихі часи настали! Геть чисто все

зашкарубло в невігластві, запанувала на широкім світі всеосяжна темнота. Стогне Україна, стогне мир! І ніде шукати рятунку, крім як у мене – того, хто завсігди, без жадного перепочинку торує свою тернисту путь до якнайскоршої перемоги Беззаперечної Істини, хто стоїть на сторожі її сонцесяйних ідеалів. Уславлений своїми добродійними діяннями муж сей благочестивий, безлітно молодий і безмежно заповзятливий достойник славний діла свого великого, мандрівник, воїн, мудрець – то я! І хоч парсун маю силу-силенну, та звуть мене Отаманом Вочевидячки. Живу я в інтернетрях, щочасно шугаю неозорими мережевими обширами і в реал лихі наскоки роблю – все в обороні єдино правильної Правди. Безкорисний повстанець супроти кривди, просвіщаю як тих, хто того хоче, так і тих дітей нерозумних, які бажання такого не мають. По землі я ходжу, по воді плаваю, у повітрі літаю. Й узимку, коли довкола білий сніг і люті завірюхи, і навесні, як крони дерев грають на сонці смарагдовим, і влітку, коли день скніє млосною спекою, і восени, як паде донизу жовте листя, прийду я на спомогу всім. На-

віть тим, кому вона буцімто не треба. Адже поміч потрібна всякому й повсякчас. Стрімким галопом верхи чи пішки, прямим, залізним кроком, несу я світло Істини. Бо ж свічку в руках побачать лиш тоді, коли вона в них є! Отак-пак! Не маю я ні спочинку, ні перепочинку, не вмоститися мені на печі поземно й не плювати з утіхи в стелю, не дивитися в небо, горілиць лежачи, і, душею радіючи, горобцям дулі не показувати. Нема в мого перестанку! Нема в мене звання, хоч міг би я бути отаманом і виборним (доля вибрала), й наказним (совість і честь наказує), і самопроголошеним (таж по всіх усюдах корупція, а чоловік я бідний, ні грошей, ні межигір’їв – ніц не маю). Не маю я ні загонів, ні війська: не потрібні вони людині такої кебети надзвичайної. Недарма кличуть мене й Козаком Очевидником: бува, як наочевиджу, то й усякий, і на сьому світі живий, і на тому – мертвий, Істину ректиме. І стішиться враз люд втаємничений, і вклониться низенько з удячності щирої, і промовить слова ласкаві: «Спасибі тобі, Отамане, Божий ти чоловіче!» Є в мене побратим вірний, правиця моя і моє друге «О» – Курінний Очевидько. Назвали його іменем сим, бо куре він багацько. Завсіди пліч-о-пліч ідемо ми з ним у бій. Із ворогами, із супостатами! Най і маю їх достобіса, як і самозванців усяких, які ім’ям, авторитетом моїм учинки свої прагнуть возвеличити, та ні на мить не вагаюсь я в тому, що сили і слави, мудрості та вдачі, безмежних спроможностей і карколомного гумору мого ніхто й ніколи не перевершить. Доки ми є, кривда не здолає Правди, темрява не заступить Істини, невідання не пройде. Адже ми його не пропустимо! Світло ж у душі й у головах ваших, браття і сестри, запанує тільки тоді, як перестане в них бути темно. Тож – учітеся! Я ж вам завше поможу! Рядки ці писано рукою Отамана Вочевидячки, тобто моєю.

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


ЖУТЬ Неподобство «у цих ваших інтернетах» СБУ для дітей чи діти для СБУ? Служба безпеки України вирішила націлитися на нову аудиторію для свого веб-представництва – дітей. На спеціально розробленій сторінці своїх майбутніх юних поціновувачів зустрічають колоритні герої. От Марійка навчається в Національній академії СБУ. Нібито має бути серйозною дівчиною, але чомусь у своєму віці досі надає перевагу двом хвостикам замість якоїсь вишуканішої зачіски. Чи то в її навчальному закладі «форма» така, хтозна. Хлопчик Сашко простотаки «здає» свого батька, який у вільний від роботи час те й робить, що розповідає синові таємниці про СБУ. Цю компанію розбавляє пенсіонер Рекс – собака, який мав досвід роботи зі знаходження вибухівки «з першого нюху». Додайте до цього всього вирвиокові комбінації кольорів тла та тексту, ілюстрування деяких розділів то дивними світлинами, то не менш дивними дитячими малюнками й у вас може скластися враження, що ці сторінки робило чиєсь із СБУвських чад на спецкурсі з html.

ssu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=92010&cat_id=90661

Мистецтво бути неус-

monakhov.com.ua

Усі вже стомилися отримувати html-привіти з початку XXI століття з їхніми градієнтами та засиллям недолугих кнопок, але вам доведеться мужньо стерпіти це знову. Портал про діловий етикет презентує Георгій Монахов – успішний викладач та експерт. Ми ж додамо, що, зважаючи на якість портрету на шапці сайту, ще і святий (недарма ж силует світиться!). Кількість зазначених на головній регалій, звичайно, вражає. Але на місці потенційних «пацієнтів» ми, прискіпливі, триста разів замислилися б, чи звертатися за допомогою до експерта, який не може довести до ладу власний сайт. Щоправда, можна припустити, що таким чином пан Монахов демонструє, що він надає перевагу традиційному (добряче підбиті часом портали – це вже класика, чи не так?) та консервативному, адже саме з цим у більшості асоціюється етикет, і не зважає на мінливі віяння веб-дизайнерської моди. Марина Клименко

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


АНАЛІТИЧНО Що в підписі твоєму? Володимир Різун Скільки підписів у директора Інституту журналістики? Підписи Володимира Володимировича є в студентів із першого дня навчання. Але, якщо порівняти його автографи трирічної давності й теперішній, можна легко помітити, що вони відрізняються. Можемо запідозрити, що в директора інституту відбулися якісь зміни в житті. Наприклад, у ставленні до роботи. Раніше на першому місці у Володимира Володимировича було отримати вичерпну інформацію, перш ніж розпочати якусь справу, при що свідчила крапка на початку підпису. Зараз цей знак перемістився в кінець – насамперед закінчити все почате. От тільки песимізму, на що вказує направлений вниз кінець підпису, він так і не позбавився. Зменшення розміру автографа вказує на те, що директор залишив у минулому свою посидючість і став людиною «швидкої реакції». До речі, він мав би не дуже любити повільних людей. І попередній, і теперішній автографи

досить таки розбірливі: директор Інституту журналістики намагався та намагається бути зрозумілим для оточення. Цікаво, що підписи Володимира Володимировича, зроблені в один день, можуть відрізнятися. Це може свідчити про вибіркове ставлення до оточення: для одних він буде старатися показати себе з гарного боку, а з іншими поводитися відносно недбало. Причиною цього може слугувати й те, що над одними автографами директор ІЖ старався, а інші «малював» нашвидкуруч. Та часткова різниця підписів – це ще нічого, порівняно з кардинальною в заліковій книжці та на студентському квиткові. Знайти щось спільне нереально. Що ж, можна лише припустити, що в пана Різуна є два автографи: один для публічних та офіційних документів, а інший… для швидкого виставлення балів студентам.

Віталій Корнєєв Волелюбний і приречений… бути керівником Оптиміст, впевнено йде до своєї мети й не нарікає на невдачі. Сміх продовжує життя? Тоді завдяки власним дотепним жартам він проживе до ста років. Батарейки завжди заряджені, та навіть якщо колись і «сідають», то Віталій Михайлович швидко знаходить їм заміну. Студентів теж уявляє живчиками: Малинко, встань, Малинко, сядь – це лише перевірка на витривалість. Прагне до самоствердження та

полюбляє кимось командувати, що робить доволі різко, так що його недаремно зробили заступником директора. Трохи нарцистичний (як же себе не любити, тим паче, коли інші говорять «Ви крутий»?). Так, пан Віталій просто харчується позитивною критикою на власну адресу. А ще він страшенно не любить комусь підкорятися та не терпить наказів. Тому люди такого типу просто приречені бути керівниками. Галина Харук

Аналіз здійснений на основі праці Ойбека Наджимова «Как узнать характер человека по его подписи»

Керівники проекту: Павло Салига / Артем Онкович / Олекса Підлуцький Редакція: Вікторія Кравчук / Ольга Комиз / Марина Клименко / Гліб Семенюк Журналісти: Вікторія Кравчук / Ольга Комиз / Марина Клименко / Гліб Семенюк / Галина Харук Беріть участь в обговореннях ВКонтакті у групі vk.com/zuzimo або у Фейсбуці www.facebook.com/groups/283433098349814 та читайте нас на issuu.com/zzuzuzu Жужужу №6 (16) // травень 2012

ЖУЖУЖУ №6 (16) // травень 2012


ZUZUZU16