#1(11)СІЧЕНЬ2012
vkontakte.ru/zuzimo
Де покурити? – Ось у чім питання Про куріння в стінах ІЖ і в гуртожитку можна складати казки, писати довжелезні наукові трактати, строчити гнівні листи, в’язнути в трясовинні коментарів «за» і «проти», слухати лекції пана Шендеровського… Аби не потонути в цьому бурхливому інформаційному потоці й більш-менш адекватно проаналізувати проблематику, «Жужужу» вирішила народити в суперечці істину, прислухатися до опозиційно налаштованих думок щодо куріння в ІЖ і гуртожитку й написати два різні тексти – від імені курця-порушника та людини, яка потерпає од паління. «Хліба й видовищ», кривавих помст ви тут аж ніяк не знайдете, тому пробачте усі ті, хто так чекав на якийсь тютюновий кураж. Натомість трохи критики, цигаркового диму в обличчя, слів про дискримінацію та «злісних порушників режиму». І, звісно ж, здорового глузду. продовження на ст. 2
Коси & забивай Олімпійські ігри в ІЖ Неподобство «у цих ваших інтернетах»
7 с. 8-9 с. 14 с.
ПОЖУЖИ Думка курця: Міцний ТЮ-ТЮнець!
Анархічно-накурено-розхристане Хочете відчути себе дисидентом у рідному гуртожиткові? Колись для цього було достатньо десь по 11 годині вечора більш-менш гучно ввімкнути «Марш УНА-УНСО». Нині ж вистачить закурити однісіньку цигарку. І якщо за «Марш…» на вас хіба нагримали б, то за куріння можуть влаштувати й вигнання з раю під номером 18. Одразу ж відмовимося від усілякої засуджувальної та виправдальної статистичної мішури й суперечки «курити чи не курити». Шкідливість паління для всіх вважатимемо доведеною. Тому облишимо безплідні диспути, натомість спробуємо вельми побіжно й конкретно поцілити хоча б максимально близько до «десятки» тютюнової проблеми в стінах гуртожитку й alma mater. Законодавчий димок довкола цигарки На території нашого університету курити заборонено. Існує відповідна постанова ректора, не суперечить означеному й чинне українське законодавство. З гуртягою ситуація для наших курців також досить невтішна. Тут законодавчу естафету підхоплює столична міськрада, яка рішенням «Про заходи щодо впорядкування тютюнокуріння в місті Києві» проголошує цигарку «поза
законом» у гуртожитках. Здавалося б, можна остаточно ставити крапку: заборона нібито цілком законна, а дискримінованій категорії шанувальників тютюнцю лишається сподіватися хіба на самих себе та швидкий розвій громадського руху на захист прав громадян, які курять. Однак у тому ж таки законодавстві прописано чимало речей, які аж геть не поспішають реалізовуватися на практиці. Серед них – необхідність облаштовувати спеціальні місця для паління й адміністративна відповідальність осіб, які нею нехтують. Штраф – 3400 гривень! Однак спробуйте лише надіслати відповідний запит Держкомпідприємництву. І майте себе за щасливця, якщо підфартить отримати щось відмінне від вельми розпливчастої відповіді, з якої можна зробити висновок, що по суті всі ті намальовані необхідності й відповідальності є аж ніяк не обов’язковими. От і маємо. Навряд недієвість вітчизняного законодавства є для когось новиною. Натомість можемо «здивувати» тим, що, попри всі ті тютюноненависницькі закони, можновладці можуть цілком безкарно їх порушувати – як-от горе-міністр Табачник, якому пахтіти цигарочкою можна й на території КНУ. І навіть ректор на те нічого не скаже – анічичирк. Та й навіщо? Борня з попільничними вітряками Саме час вертатися до нашого гуртожитку, який ну ніяк не дадуть зробити зразковим кляті «порушники». Курці зокрема. Хоча ще не так давно із ними всі цілком уживалися. На кухнях стояли імпровізовані попільнички, підлога не була завалена недопалками, а стіни й труби не прикрашали брудні лінії напівсюрреалістичних піруетів цигаркогасінь. Усе це прийшло слідом за неоголошеною війною попільницям – вони почали зникати щоранку для того, щоб увечері поставати з попелу феніксом і знову йти в безвість із черговим ранковим прибиранням. Згадується чудій, який цілком серйозно намагався пояснити шановній Марії Миколаївні всю недієвість і непрактичність ліквідації попільничок. Усі ті опінії наражалися на пра-
ведний гнів і запевнення в тому, що ніхто в гуртожитку не куритиме. «І далі палитимуть, бісові душі!» От і маємо – у гуртязі й досі курять. А Отаман Вочевидяки, попахкуючи люлькою, нашіптує: і далі палитимуть, бісові душі! Повсюдно. Складно знайти таку місцину, куди б не проникли цигаркові інсургенти. Хоча є одна – та сама, що на вулиці якраз біля смітників, зі знущальною табличкою «Місце для куріння». Без жодних бажань когось ненароком скривдити хочеться проголосити: «Нешановні курці! Ось реальне ставлення адміністрації до вас!» То чого вже там… «Дайош» правду-матку! Почепіть те паскудство прямісінько на смітник і по всьому. ТЮ-ТЮнець і дискримінаційний туманець Стоп! Одкиньмо емоції й оцінімо ефективність заборони курити в гуртожитку. Маємо кругленького нулика. Більше того – страждають ті, захистити яких і була покликана згадана ініціатива. Трошки кращу, проте незадовільну оцінку можемо поставити й рідному ІЖ. Адже знаходяться зухвальці-ледацюги, які «оздоблюють» вбиральні рясними цигарковими кільцями. Ні, мова зовсім не про те, аби запровадити щось на кшталт напівполіцейського режиму з умовними налигачами-нагайками. Адже лупцюватимуть ними далебі не всіх порушників. Принаймні од них точно не потерпатимуть ті привілейовані, які мають власні кабінети, – нащо їм цмулити тютюнець у туалетах або на вулиці? Найстрашніше ж те, що більшість причетних до проблеми ситуація цілком влаштовує. Ми, курці, продовжуємо порушувати, адміністрація в разі чого може бадьоро звітувати про власну лояльність (бачте, у нас попри необов’язковість навіть «місце для куріння» є!), керівництво з чистою совістю «бореться» з палінням, паралельно смакуючи тютюнцем у зручних кабінетах. І під час обговорення «тютюнового дискурсу» в ліпшому випадкові сидить собі мовчечки. Одні некурці в програші. Та хіба їм звикати? Лиш гляньте: уже й дим цигарковий нормально сприймають, іще трохи – й самі закурять!
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
ПОЖУЖИ Погляд некурця: Час розкидати бички й час збирати?
Бичок у город недієвої антитютюнової пропаганди Скільки себе й пам’ятаю, то з дитинства нам впарювали про шкоду куріння: читання моралей від батьків удома, безкінечні лекції, години спілкування, бесіди з медпрацівниками… І поки нам це все культурненько розказували, шкільні «порушники» ховалися за теплицею та не менш «культурненько» попахкували цигарками. І зовсім не зважали на слова фізкультурника про те, що куріння, починаючи з 1950 р., скосило 62 млн чоловік і має агресивніші апетити, ніж Друга світова. Але це було ще в школі. Трохи тютюнового диму в обличчя, або Типуємо курців гуртожитку Вже під час навчання в ІЖ і проживання на Єреванській в оточенні «курців-високоінтелектуалів» я зіткнулася зі старими звичками у новому виконанні (це вже не шкільне паління за теплицею!). Саме тоді й виникла спроба класифікації курців гуртожитку за місцем проведення «ритуалу». Тип 1.Стандартна ситуація: гуртяга, зелена першокурсниця та старші дівчата з поганими звичками – «Дєвушкі бивают разниє: п'ющіє, курящіє, гулящіє». Але якщо вони проводять тютюнові церемонії подалі від кімнати – здебільшого біля сходового майданчика – вважайте, що вам просто підфартило.
Тип 2. А от кому пощастило найменше, так це тим, чиї сусіди дозволяють собі палити безпосередньо в кімнаті гуртожитку. Головний аргумент: міль не водитиметься. Але як же жити за цією димовою ширмою? Питання майже риторичне. Далеко не настільки риторичними виглядають дані ВООЗ: щороку від хвороб, викликаних пасивним курінням, гине близько 600 тис. людей. Шанс стати одним із претендентів на «небесну екскурсію» особисто мене аж ніяк не пришпилює. Тип 3. Представники цього численного угруповання тусуються здебільшого на кухні, у пральні, зручно влаштовуючись на підвіконні, смачно попахкуючи цигарками, гасять їх об металопластикові конструкції, таким чином залишаючи після себе хоч якийсь слід. І ще обов’язкова деталь ритуалу: викинути бичок у відчинене вікно. Тип 4. Якщо ви вже зовсім правильний курець, то це про вас: палите тільки на «лобному місці», святая святих усіх курців нашого гуртожитку, міні-майданчику поблизу гуртяги, біля смітників і стьобної таблички «Місце для куріння». Щоразу, виходячи на ґанок, дозволяєте собі пофілософити на тему «курити чи не курити», замислитися над проблемами дискримінації людей нужденних, поговорити з товаришем. Недопалок у бік вбиралень ІЖ Після класифікації курців у гуртожитку ще рано ставити крапку: а як же задимлені туалети ІЖ? Саме вбиральні Білого будинку, до яких без протигаза підходити не раджу, є останньою краплею в переповненій чаші гніву на тих, хто палить. Що ж, тут можна виділити «свої» види курців: 1. Гламурні студенточки, яким не вистачає перерви, щоб збігати до буфету, намалювати губи та вийти покурити на вулицю. Заповнюють цю нестачу часу палінням у туалетах; 2. Ті, хто таки встигає збігати на вулицю, щоб декілька разів затягнутися. Інколи вони так поспішають, що викидають непогашений бичок у смітник, наповнений рекламним мотлохом. Виходить феєричне шоу (особливо увечері).
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
Можна було б віднести до окремого типу тих, хто може покурити у власному кабінеті. Але обмежимося студентською територією. Хто збиратиме бички? Про боротьбу з курінням на державному рівні свідомо не говоритиму: вистачить і проблем ІЖівців. Що ж до останніх, то все б воно якось та було, якби не колотнеча навколо ремонту в гуртязі й можливості опинитися за межами інституту тільки за те, що тебе застукали з цигаркою в гуртожитку. Я, звісно, зазвичай підтримую дисципліну й пропагую здоровий спосіб життя… Але такі «драконівські закони» мене просто нокаутують. Дивіться в усіх кінотеатрах країни «Як вилетіти з універу через одну викурену цигарку в гуртожитку». Чудова тема для дискусії щодо прав людини представників Ради Європи. Даруйте за цей «ліричний відступ». Тут пригадалися слова коменданта про те, що в гуртожитку ніхто не куритиме. Перша думка: благородно. Але якщо почати аналізувати цю ситуацію, хоч-не-хоч станеш чомучкою. Яким чином здійснюватимуть відучування від паління? Проводитимуть спеціальну реабілітацію? Все обмежиться роздачею м’ятних цукерок і наказами «Геть від цигарки!»? Демагогія у цій країні відпускається без рецепту, але вона лікує далеко не все. Звичайнісіньке табу на заборонений плід робить його тільки солодшим. Як на мене, звичайного директивного урегулювання з боку адміністрації буде замало. Вирішенням проблеми мають займатися підготовлені люди. У цій ситуації майже всі шляхи можливого вирішення питання ведуть… до дискримінації (як курців, так і опонентів). Замість висновку Коротше, в усьому винен Колумб. І на фіга йому було привозити в Європу тютюн? :) Сиділи б ми собі тихенько і не рипались би. В адміністрації відпала б ще одна причина виганяти студентів. А пан Шендеровський на заняттях із соціальної проблематики розповідав би на одну тему менше.
ПОЖУЖИ Як ви ставитесь до куріння в гуртожитку та туалетах ІЖ?
Мар’яна Кондратович
Марина Євтушок
Альбіна Сойгіна
Ненавиджу, коли палять у туалетах, а особливо в стінах нашого рідного університету. Я, звісно, проти курців нічого не маю, це їхня справа – палити чи ні, але ж хай із розумінням ставляться до студентів, які не бавляться цигарками. Адже це нестерпно, коли щодня заходиш до туалету, а там стоїть димова завіса. Навіть якщо заглянеш на хвилиночку, щоб вимити руки чи поглянути в дзеркало, то повертаєшся до аудиторії, а за тобою в’ється шлейф диму, свіжовипрана одежа неприємно пахне, ще й до того всього починає боліти голова. Як від такого не зіпсується настрій та самопочуття? Побережіть нерви та здоров’я студентів. Куріть, будь ласка, у спеціально відведених для цього місцях. Менше цигарок – менше проблем!
Як на мене, нашим адміністраціям – гуртожитківській та ІЖівській – пора припинити робити вигляд, що тут живуть і вчаться 15-річні й обладнати спеціальні місця для куріння. Я кажу це не тому, що мені ніде викурити цигарку. Навпаки – я не переношу цього запаху й починаю задихатись. А знайти туалет (в ІЖ) і пральню чи кухню (в гуртожитку), звідки б не несло сигаретним димом, вкрай важко! І все тому, що курців демонстративно ганяють (коли застануть) і роблять вигляд, що це просто неслухняні діти. «Діти» ж, у свою чергу, обіцяють більше такого не робити, і все починається спочатку… А погано від такого лицемірства всім.
На першому курсі була щиро переконана, що куріння – це зло, хоча багато моїх знайомих самі курили, та я ставилася до цього негативно. Пройшов час, мене переселили в іншу кімнату в гуртожитку, сусідка виявилася жахливою людиною: постійні скандали, що змогли мене вперше довести до істерики. Зрозуміла, що потрібна якась розрядка, тоді й почала курити. Вважаю, що кожна людина має право обирати. Зараз живу з іншою сусідкою, з якою ми чудово ладнаємо, але курити все одно не покинула. Мені це подобається. Вважаю нормальним палити для власного задоволення, але в спеціально відведених місцях, а не там, де від сигаретного диму будуть страждати ні в чому не винні люди. Потрібно думати не лише про себе, а й про інших.
Андрій Засаднюк
Юлія Гуза
Хоч я сам курю, але виступаю за розумні обмеження на території інституту. У жодному разі не можна курити в туалетах – це просто свинство щодо інших. Але не зовсім розумію заборону курити на вулиці. Звичайно, адміністрації хочеться створити імідж престижного вишу, де студенти на перервах готуються до наступного заняття, а не курять на подвір'ї. Але ж давайте дивитися правді у вічі: заборони нікого аж ніяк не лякають. Тому краще облаштувати спеціальні місця для куріння на вулиці.
Я вкрай негативно ставлюсь до цього. Особливо тоді, коли заходиш на перерві до туалету: доводиться затуляти собі рота й носа шарфом, бо неможливо дихати. І після цього всього потім приходиш до аудиторії, м'яко кажучи, з не дуже приємним запахом. У гуртожитку з цим простіше, адже можна відчинити вікно. Та й тут постає інша проблема – прибирання недопалків. Окрім цього, я маю алергічну реакцію на сигаретний дим, тож це ще складніше. Чому в інституті досі не вжито заходів, я не розумію?
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
ДІЗНАЙСЯ Новорічні дива в ІЖ Редакція Жужужу» впевнена, що студенти ще не зовсім встигли забути власне святкування Нового року. Наші спеціальні кореспонденти пропонують повернутися на три тижні та пригадати, як відзначали свята в Інституті журналістики.
Кінець грудня, а про свята наче й усі забули: снігу немає, ніс не червоний від морозу, в інституті тільки й бігають від заліку до заліку, перечитуючи конспекти біля ялинки (хоч щось нагадує про прийдешні свята). Та під Новий рік все-таки буває чудо, ім’я якому – театральна студія «Комільфо». Вона разом із Профкомом і запросила усіх, хто ще не втік додому, на цікаву виставу-мюзикл «Новорічна казка». Тільки «просила» якось слабенько, бо я особисто дізналася про захід лише за кілька годин до нього, і то випадково від одногрупниці. Щось наші рекламісти не дуже ефективно використовують на практиці теоре-
тичні знання. Та менше з тим, ця вистава гарненько зруйнувала стереотип «В ІЖ тільки вміють язиком лепетати» і показала, що багато наших студентів гарно танцюють. Далі можна було б настрочити всілякої напівнудоти про сюжет і геніальну задумку авторів, та най виправданням у мій бік звучать слова: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Що ж до вражень, то від романтики на сцені так і закортіло гайнути у Львів, щоб там ненароком познайомитися із якимось танцівником і разом із ним побачити справжнісіньку передноворічну казку біля ратуші, де оживають ляльки; навчитися тан-
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
цювати Віденський вальс і дебютувати з ним на найбільшому новорічному святі «маленького Парижа». Та в кожній казці є свої злі герої (назвемо їх «Технічні Трабли ІЖа»). Вони то світло незрозуміло куди направляли, то мікрофонові відверто не давали виконувати свої функції. Америку відкривати не будемо, ви й так знаєте про технічне забезпечення інституту. Попри все, глядачі вийшли з залу з усмішкою, бо гарно провели час та ще й на халяву виставу побачили. Справді, захотілося й собі втілити цю казку в життя. От тільки палку в колеса всунула Укрзалізниця: квитків до Львова вже не було…
ДІЗНАЙСЯ Хороводи за ручку дивитися онлайн
Хатній павук відкладає свої бридкі личинки всередині роздовбаних телевізійних ящиків, а ми все ніяк не налайкаємо одне одного у всесвітній павутині інтернету. Та вже з цього року (от тільки треба встигнути до кінця світу) нам доведеться згадати адресу телемайстра, який вже геть знудився в компанії паяльника та плат, а за тим і вбити у браузер адресу нової соціальної телевізійної мережі під назвою Say TV. Але не варто заносити увімкненого паяльника над неконкретним автором цього матеріалу: продюсер проекту Олексій Семенов прийшов до Інституту журналістики та сам усе детально пояснив. Say TV цілком може стати новим словом у довгій тираді про інтеграцію телебачення в інтернет. Як відомо, до останнього моменту це втілювалося у створенні самостійних плейлістів телеканалів на сторонніх сайтах або через трансляцію телевізійного ефіру в онлайні. Тепер же на ТБ зможе потрапити саме ваш контент із особистої сторінки на Say! Пан Олексій підкреслив, що для цього вже існує
домовленість із К1, 5 каналом, і навіть із розробниками «Інтернет-кастингу Євробачення» на Першому національному. Усе працюватиме простіше за телевізійний пульт: зі своїх офіційних акаунтів ведучі або редактори проектів проситимуть користувачів поговорити на вебку про кіно, вино, доміно чи вплив алкоголю та азартних ігор на неіснування українського кінематографа. Тож у цій справі немає місця лажам на зразок прикрого ляпу інститутських операторів, коли одна камера почала знімати іншу, а все це палєво демонструвалося присутнім на заході студентам з екранів на сцені актового залу. Олексій Семенов так захопився презентацією Say TV, що час від часу затінював собою зображення з проектора. Прості смертні, яким висловили респект на тому чи другому ефірі, також не залишаться в тіні, а відзначатимуться модераторами сторінок як цікаві – зазначив він. Say TV буде люб’язним і до тих, хто змінює аватарку щомілісекунди або все своє життя мріє «пєрєдать прівєт». На персональній сторінці
кожен зможе поставити відеоаватар, а фразу «Мамо, мене показують!» треба вигукувати одразу після натискання кнопки «Хочу в ефір». Успіх Say TV залежатиме від креативу користувачів. Наївні прохання облич з тєліка в стилі «А давайте покличемо Снігуроньку!» довго не працюватимуть без заохочувальних подарунків під ялинку. А поки що такий унікальний досвід в укрнеті скидається на просування омріяної халяви для тележурналістів та їхніх злющих редакторів (хоч сам пан Семенов називає згенерований юзерами контент «лише наводкою»). Так чи інакше, але із Say TV усе стане зрозуміло лише одним зимовим ранком (але яким?) – офіційно запустити соцмережу обіцяли вже з початку 2012 року. P. S. Але, певно, організатори не хотіли відкладати таку «благородну» телесправу до наступного року, тому й провели ще 28 грудня перше включення учасників мережі в прямий ефір програми «Легко бути жінкою» на Першому національному. Чекаємо чогось подібного і в програмах для наших «мужчін» . :)
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
СУБ’ЄКТИВНО Коси & забивай Народна мудрість твердить: є три причини неявки куди-небудь – забув, запив і забив. Цікаво, що перші дві з них можуть (і часто стають!) невід’ємною частиною останньої. Забивати на що-небудь – у крові в студента. І тут зазвичай він стикається з вибором: забити на навчання та мати особисте життя, здоровий сон і всі інші прості земні радощі, чи забити на ці ж самі «прості земні радощі», але вчитися (тон повчального голосу) «як належить кожній культурній і високоосвіченій людині, яка вступила до ВНЗ». Кілька років тому «у цих ваших інтернетах» з’явилося, скажімо так, переосмислення гербу СРСР (серп та молот, якщо хтось не в курсі) на новий лад. Зв’язок між ним і такою верствою населення як студенти я пояснювати не буду – не хочу бути Отаманом Очевидьком, сподіваюся, тут і так все зрозуміло. Як і у випадку з «трьома З» (див. вище), перше є невід’ємною частиною другого. Можна навіть вивести тотожність. Але перед цим прохання: товариші-гуманітарії, відкладіть, будь ласка, корвалол, валідол, стограм – чи чим ви там заспокоюєте своє серце в моменти переживань – і не потрібно згадувати злу математичку зі школи, адже назвати те, що буде далі, математичною формулою можна лише з дуже великою натяжкою. Тож: забув, запив = забив; косив = забив; забив = забив; забув, запив = косив. Тотожність не потрібно сприймати за аксіому. Істинність її ще досі встановлюється, але як варіант пояснення принципу студентського життя й таке має право на існування. Цікаво, що якщо не всі студенти забивають на пари, то, перефразуючи Фройда, «косять» всі, а хто говорить, що «не косить», той «косить» удвічі більше. І тут уже важко посперечатися. Узагалі, студент не «косить», він розставляє життєві пріоритети. Покажу, як це працює на конкретному прикладі: краще піду в їдальню чайку поп’ю, аніж сидітиму в переповненій та душній аудиторії. Як варіант, замість їдальні та чаю – диванчик у холі. Усе ж прохолодніше, ніж у лек-
ційці. Та й поспілкуватися з друзями можна, а якщо навіть сидиш і тупо втикаєш сам-один до кінця пари – то поспати. Мінус – все-таки людно, неспокійно, і можеш наштовхнутися на викладача (навіть на того, з чиєї пари ти по-тихому звалив). Альтернативний варіант – бібліотека. Викладачі часто посилають студентів саме в те місце. Інколи це виглядає як «піди туди, не знаю куди, візьми те, не знаю що». У відповідь студенти посилають їх ще кудись… Але зараз не про це. Тож скільки б викладачі не відправляли «нашого брата» до університетської книгозбірні, «їхнього брата» я там ні разу не зустрів. Сиди, насолоджуйся свободою, дрімай, спи, у карти грай і далі за списком. До речі, про «спи-дрімай». Це основна причина неявки на перші пари (окрім, звичайно, традиційного «мені впадляк»). Інколи вона ще описується формулою «Пішов на першу пару. Прокинувся – не пішов на першу пару». Я кілька разів ось так уві сні аж до маршрутки діставався. Є й активніші способи «закосити». Хоча б навіть перейти через дорогу в напрямі «КофеХауса» чи «Бліноффа». Це як альтернатива їдальні, але з Wi-Fi, та й звучить більш пафосно. Але ціни кусь-кусь. До цього списку ще можна додати Promenada. Тут тобі й поїсти є де, і шопінг, і зирінг – усе в одному горщику.
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
Якщо ж ти сприймаєш «КофеХаус», «Блiнофф» чи Promenad’у як щось «мажорське» або шопінг для тебе занадто розкішно, є альтернатива, наш вітчизняний студентський варіант – макдакінг. Із плюсів – усе той же халявний Wi-Fi, із мінусів – йти далеко й народу багато. Найоптимальніший варіант (із фінансової, звичайно, позиції): узяти пивко чи якусь безалкогольну бовтушку, якщо ти за тверезий спосіб життя, та загубитися на певний час десь серед індустріального пейзажу навпроти інституту (простіше кажучи – серед двориків) або в парку (чи сквері, як його там?) Котляревського. Це, якщо до Лук’янівської пішака, ліворуч між Герцена та Якіра. Але зараз не сезон. Особисто я не раджу. Хто його зна? Воно-то не так і холодно, але й не Маямі: візьмеш і відморозиш собі щонебудь із потрібних запчастин. Краще вже тепла дочекатися. Як би воно там не було, але все добре, що в міру. «Косити» – це як насіння лузати: спочатку одну, потім ще і ще, і ще, і ще… Потім зирк – сесія, а в тебе пропусків більше, ніж відвідувань. Недобре якось… І взагалі – що це я зі своєю мораллю наостанок? «Косіть» на здоров’я! Вам же трабли, не мені. P. S.: Варто зауважити, що зазначені методи краще працюють під час семестру, а не на сесії. Перевіряти не радимо. :)
СУБ’ЄКТИВНО Олімпійські ігри в ІЖ Олімпіада буває раз на чотири роки. Сесія приходить частіше, але ажіотаж навколо неї не менший. І щоразу ця гучна подія нагадує змагання, у якому пан або пропав. «Жужужу» уважно придивилася до «забавок» ІЖівців і спробувала класифікувати їх.
Навколонавчальні види спорту Волай / Кіпішуй Суть змагання в тому, щоб якнайшвидше довести себе до стану неможливості існування без заспокійливих; причина – уявні проблеми з навчанням. Основна аудиторія: студенти, які найбільше ботанили протягом семестру. Перемогу отримує той, кому заспокійливі не допомагають і хто втрачає свідомість до, під час і після отримання (зазвичай) позитивної оцінки або автомату. Будильник вимикай / На залік (іспит) забивай Тут усе просто – треба прокинутися за 5-30 хвилин до важливої консультації або супер-пупер серйозних заліку чи іспиту. Основна аудиторія: студенти, на яких нарешті подіяли заспокійливі, або ж пофігісти-філософи, які знають, що «все мине, мине і це». Перемагає той, хто не прокидається в потрібний день узагалі. Абсолютним чемпіоном стає студент, якого виганяють з ІЖ за борги. Із дому вилітай / До ІЖ поспішай Чомусь саме під час сесії актуалізуються питання з заторами на дорогах і швидкоплинністю часу. Здавалося б, усе встигаєш, але велике місто додає нових несподіванок. Тому в цій грі головна умова – вчасно дістатися до ІЖ. Основна аудиторія: бідосі, які живуть далеко від інституту, або ж невдахи, які програли змагання 2. Перемога дістається студентові, який вривається до аудиторії в найвдаліший момент, нічого не проґавивши (тим часом ті, хто прибув вчасно, вже змучилися чекати), й отримує оцінку за 5 хвилин.
Питання прочитав / Статус постав Правила цього змагання – поставити якнайбільше статусів, аватарок і подібного, що стосуються майбутніх заліку або іспиту, у соцмережах (замість власне підго-
товки) і залучити нових учасників до змагання 1. Основна аудиторія: студенти, яким стільки всього робити, що легше посидіти в інтернеті. Переможцями стають ті, чиї «витвори» стають мемами серед однокурсників.
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
СУБ’ЄКТИВНО Чим забивають свої світлі голови ІЖівці під час сесії Безпосередньо навчальні Знайди / Діставай Суть гри в тому, щоб достукатися до серця потрібного викладача. У хід ідуть телефонні розмови, листи на електронну пошту, коментарі до фотографій і повідомлення в соцмережах… Основна аудиторія: студенти, яким дуже хочеться мати високий бал і при цьому не надто напружуватися. Перемагає той, чиє ім’я запам’ятовують і кому ставлять гарну оцінку «аби відчепився нарешті». На місце прибіжи / Усе спиши Під час сесії особливо важливо обрати правильне місце в кабінеті (феншуй вам у руки), адже від цього часто залежить успішне складання іспитів. Тому завдання гри – прибігти першим і сісти якнайвигідніше, щоб тебе не було видно. Типові учасники: студенти, для яких підготовка до екзаменів полягала в друкуванні шпаргалок і переписуванні конспектів. Перемога дістається тим, хто зміг використати небажані «допоміжні матеріали» навіть у викладача з зором яструба й отримати максимум за іспит. Зубри / «Нічого не знаю» кажи От у цій грі зазвичай беруть участь студенти, яким відразу до попередньої гри нав’язали ще в школі. Отже, правила такі: визубрити 100500 основної та обов’язково (!) додаткової літератури з теми й не попалитися. Для цього треба хникати, використовуючи фрази типу «Я нічого не знаю», «Я нічого не вчив», «У мене буде трійка-а-а-а!..» Бонус отримують той, хто викликає до себе почуття жалю. Основна аудиторія: студенти з заліковкою на 5 і самооцінкою на 2. Чемпіоном стає той, хто збирає найбільше косих поглядів одногрупників після складання іспиту, бо традиційно така людина має отримати «відмінно» з усіх предметів.
Воюй / Балом не ризикуй Суть змагання – отримати прекрасну оцінку (наприклад, 91), яка тебе не влаштує, і добивати знесиленого викладача, щоб він поставив більше (тобто 100), навіть якщо це нелогічно та неможливо. Сперечатися необхідно, поки терплять і в тебе є моральні сили це робити. Типові учасники: студенти-«генії» з синдромом відмінників, які марять вступом до магістратури. Перемагають ті, хто найбільше «наторгує» і зможе вивести з рівноваги найспокійнішого викладача.
Викладацькі Якщо ви думаєте, що тільки студенти беруть участь у змаганнях під час сесії, то глибоко помиляєтеся. Не менше ігор мають і наші викладачі, у чому ви зараз переконаєтеся. Отже... Оцінки май / У таємниці тримай Певно, найулюбленіша забавка більшості викладачів ІЖ. Вона полягає в тому, щоб не повідомляти студентам отримані за семестр бали, а ознайомити з ними десь аж на останньому занятті або консультації. Традиційно виграє той викладач, який «губить» роботи / блокнотик із балами та виставляє все «з пам’яті». Халяву жени / Весь курс завали Головне правило гри – весь семестр майже не давати завдань, відпускати з пар або ж робити вигляд, який(а) ти душка та лапочка, а під час сесії «виправитися» та добряче попсувати нерви улюбленим студентам. У змаганні важливо не
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
виставляти бали одразу, у той же день. Перемогу одержує викладач, який ставить усім відмінникам трійки та четвірки (тобто доводить до сказу) або ж посилає на перездачу. Набридай / Раптово зникай Ми бачимо цих викладачів півроку; вони не дають нам спокою, пишуть листи (бувало, що й дрібним почерком) на e-mail групи, завалюють купою завдань, сняться у страшних снах… Але як тільки настає передсесійний час із купою недозданих завдань і боржників, затребуване вельмишановне панство безслідно зникає. Добре, якщо воно повертається хоча б до іспиту (у таких випадках зазвичай засмагле та повне сил, на відміну від студентів). Виграє викладач, який примудряється передати свої бали комусь іншому та не з’явитися на власний іспит. Намудруй / Заліковку зіпсуй Здавалося б, ця гра нічим не відрізняється від попередньої, але слово «зіпсуй» тут уживається винятково в прямому значенні. Суть забавки – під час виставлення оцінки задуматися про сенс життя або про те, що готувати на вечерю, і проставити комусь у заліковку не той бал. Ще варіанти – забути, як правильно пишеться власне прізвище або що 86 – це не «відм», а «добре». Чемпіоном стає той викладач, котрий назбирає найбільший «врожай» незадоволених за всі роки роботи в університеті. Такі от вони, наші ІЖівські ігри. Впевнені, що і ви, наші читачі, не раз до них долучалися. Одна лише від нас порада: не надто морочте свої світлі голови сесійними перегонами. Пам’ятайте: десь там, за ІЖ, теж є життя – по-новоканальному прекрасне і по-студентському не таке балопогонницьке… Вдалої сесії!
ЗНАЙ НАШИХ Костянтин Шендеровський: у смузі соціального
Фахівець із великим досвідом соціальної роботи, викладач із великої літери, людина, яка не втомлюється надсилати студентам листи з завданнями, додатковими матеріалами, рекомендаціями та ставити три крапки… Це перше, що спадає на думку, коли чуєш ім’я Костянтин Сергійович Шендеровський. – Коли знайомляться з людиною, то завжди намагаються дізнатися, чим вона живе, цікавиться, що читає. Отже, що читаєте Ви? – За останніх півроку я й не пам’ятаю… Щось читаю, але воно якось в пам’яті не залишається… Перший мій фах філолог. І я взагалі полюбляю українську літературу, але не знаходжу для себе якоїсь вершини, типовості. Я читаю соціальні й пишу соціальні ситуації. Можливо, це професійне, а можливо, у них більше знаходжу якогось реального визначення «Що відбувається, чому ми такі люди, куди рухаємось?» І для мене на сьогоднішній день це краща проза. А взагалі з того, що для мене є своєрідним внутрішнім світом… не дивуйтеся… Марина Цвєтаєва – це моя душа. – Виходячи з попередньої відповіді, цікаво, який предмет у школі, університеті був Вашим улюбленим? Певно, література? – Ні… історія.
– А чому тоді філологія? – У ті давні-давні часи, так довго ніхто не живе, у 1978 році, після школи я вступав до Вінницького педагогічного інституту, і всі знали, що буду істориком. Але, як водиться, не вистачило тих півбала під час вступної кампанії, а тоді були інші правила. Я повернувся в свою школу та був призначений на посаду старшого піонервожатого. У мене була улюблена вчителька, Людмила Петрівна Євграфова, яка першого ж дня сказала: «Ніколи більше не вступай на історичний факультет. Не будь істориком. Чув мене?.. Тому що історики ніколи не зможуть висловити свою точку зору. Краще йди на філологічний факультет». Одразу скажу, що мова для мене була чимось таким страшним, мабуть, й по сьогоднішній день є. А література зовсім інша річ… Тому я й переорієнтував себе на філологічний факультет, куди за рік вступив. – Філолог, зацікавлення історією. А як до соціальної проблематики прийшли?
– Важке запитання, бо в голові є такий стереотип, що не можна зраджувати своїй професії. Сталося так, що праця вчителя для чоловіка в той час, та й на сьогоднішній день, десь пов’язана з очевидним кар’єрним зростом. Спочатку вчитель, потім заступник директора, довгий час директор. І коли ти працюєш директором вісім років, то перетворюєшся на трохи іншого вчителя – адміністратора. Так сталося, що я обійняв посаду в обласній адміністрації. А вона передбачає не лише навчання людей, а й вирішення їх проблем. Тоді почав цікавитися «соціальною роботою», ініціював створення перших в Україні соціальних служб: перший притулок для неповнолітніх з’явився в Тернополі, де я на той час жив. Це був 1996 рік, коли таких закладів серед державних установ у нас ще не було, як і багато всього іншого, що працює й по сьогоднішній день. Потім виграв гранд Манчестерського університету, захистився там, і тоді вже мене було запрошено в Київ як викладача до Академії праці та соціальних відносин. – У Вас загалом було дуже багато закордонних відряджень, стажувань. Ніколи не виникало бажання залишитися за кордоном? – Чесно, для мене це запитання взагалі не стояло. Напевно тому, що я людина, яка вивчає як допомагати іншим, прагне повернутися і зорганізувати цю роботу на місці. Тобто мотивація не залишає місця на роздуми про якусь власну вигоду чи плани. І навіть, коли були дуже скрутні часи, все одно ловив себе на думці: ти тут завжди знайдеш роботу. – А як Ви потрапили до ІЖ? Яка ваша основна мета спілкування зі студентами-журналістами? – Це не був прямолінійний якийсь зв’язок. Довелося попрацювати на факультеті психології. Але сама робота була якоюсь некомфортною. А оскільки вже прийняв рішення залишатися на викладацькій роботі, то скористався можливістю запропонувати Інституту журналістики перелік тих навчальних курсів, які б давали змогу майбутнім медійникам різних
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
ЗНАЙ НАШИХ «Я не люблю сесій» спеціальностей розуміти, що таке соціальна проблема, що це за люди, які найчастіше на сьогоднішній день не є учасниками активного соціального життя, і, тим більше, залишаються ніби поза інформаційним простором. Але не завжди вдається це пояснити. – Чому не вдається? Які риси студентів цьому заважають? Що б за можливості Ви хотіли б у них змінити? – Студенти такі, які вони є. Соціальне – це, з одного боку, зрозуміле кожному студенту, а з іншого – до нього більшість студентів сьогодні ставляться через призму сучасного. А сучасне наповнене не тільки стереотипами, міфами, ярликами, а й елементарними фобіями й несприйняттям людей. Взагалі мені доводиться не лише навчати, а ніби підштовхувати до перевиховання. Коли студент, молода людина, це недооцінює, то зрозуміло, що в такому контексті вести мову про безпритульних чи хворих дуже важко. Їх не просто треба знати, відчувати, бо ця межа між тим, щоби їх зрозуміти, захищати, підтримувати, дуже ніжна, крихка. – Частенько серед студентів можна почути, що від Вас вони отримують надзвичайно багато завдань. Звідки стільки натхнення на таку їх кількість? – Я практик. Тому за всім, що викладаю, у мене до цього часу співпереживання з конкретними людьми. І тому будь-яка соціальна проблематика має людське обличчя. Я розумію, що для студентів це правда, не більше. Для мене це відвертість. Через це весь час, коли формую завдання, пропоную щось зробити, то я ніби намагаюсь попросити вас допомогти конкретній людині чи групі людей. Я орієнтуюся на сильного, організованого студента, але ніколи не кидаю неорганізованого. І тому, якщо він виконує щось навіть на 25 %, то я йому протягну руку, скажу, допоможу бути разом, бо треба думати, себе тренувати. На жаль, нині не маємо тієї соціальної сили медіа, тому, можливо, і соціальна комуніка-
ція сьогодні більш якась така елітна наука, ніж практика. – Якими знаннями має володіти студент, щоб скласти Вашу дисципліну на всі 100? – По-перше, студент, який працює з викладачем, відвідує заняття, або, якщо має якісь пропуски, їх відпрацьовує, проявляє ініціативу. Подруге, це студенти, які вміють аналізувати та на підставі певних аргументів виробити свою позицію. По-третє, це студент, який не цурається вивчати як аналітичні, так і наукові матеріали. Для цього я навіть роздруковую якісь матеріали для студентів. Але небажання знайомитися з ними призводить до того, що вони хапаються за перших-ліпших 20 % зі статистики й використовують їх на повну. Замість того, щоб зрозуміти, що ці відсотки ситуативні. Сьогодні в соціальній проблематиці сильний той студент, який не просто бачить стратегію, а й уміє запропонувати певні засоби її досягнення. Тому я і не ставлю всім студентам 100 балів. Я ставлю 90 – це студент, який володіє знаннями. А 100 балів – це студент, який уже сьогодні може довести редактору, що не потрібно робити або як потрібно робити. – Як Ви можете пояснити те, що Ви потрапили в Топ-5 найжорсткіших (тобто найвимогливіших) викладачів ІЖ від порталу «Вгороде»? – Дуже дякую, що сказали. Я не бачу в цьому нічого страшного. Тут інша думка: ми стаємо трохи демократичнішими в плані таких от оцінок, рейтингів, але зовсім не стаємо демократичними в плані якихось системних змін. Вимогливий… я це приймаю. Дійсно, можливо, не стільки вимагаю від всіх суперрівня знань, скільки вимагаю найпростішого – роботи від будь-кого. Я простимулюю студента, я ж не соромлюсь і кажу, що бал три дарую. Двійки я не ставлю. На чотири треба знати, на п’ять – працювати. Можливо, це не підходить і треба бути лібералом. У будь-якому разі повинен бути й такий викладач. Я ставив собі за мету сприймати кожного студента таким, яким він є, надавати кожному
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
можливість вирішити навчальні питання, пропонувати відповідну навчальну базу, формувати додаткові можливості, щоб студент проявив себе, враховувати, що деякі студенти вчаться для знань, деякі – для балів, деякі – для іміджу, деякі – не вчаться. Я намагаюсь зробити, щоб не предмет став улюбленим, а щоби студент залишив для себе щось. – Чи є Ви в соцмережах? Чи є Ви їх активним користувачем? Їх роль для Вас? – Для мене це не є щось суперсучасне і нове. Я частіше за все у Фейсбуці, в Однокласниках не люблю спілкуватися. Мені не подобається саме програмне забезпечення. Фейсбук же постійно дає інформацію про моїх друзів, людей, які хочуть заявити про себе. Для мене це автоматичний момент реагування. Я, можливо, традиційний, але для мене важливий формат електронного спілкування. Я розумію, що це соціальна мережа, а не соціальні медіа. Там дискусія практично неможлива, у кращому випадку можна висловити якусь точку зору. Я дякую Фейсбуку, що він дає можливість не забувати про друзів, мати можливість оперативно реагувати на те, хто і що сказав. Однак жодна така мережа ніколи не буде соціальною з точки зору вирішення питань, вдосконалення нашого життя. Вона буде підтримуючою. Це її ідеальний стан. – І насамкінець… Що для Вас сесія? – Я не люблю сесій (майже пошепки :)) Сесія – це такий формалізований рутинний період, коли зрозуміло, що викладач повинен. Але зовсім незрозуміло, що повинен студент. Я хочу та намагаюся, щоб студенти в жодному разі не боялися екзамену. – Щоб Ви побажали студентам на загалом на весь майбутній рік? – Ми маємо залишатися людьми. Маємо повернутися до звичних людських ролей – я син, я брат, я друг, я коханий – і навчитися використати цей рік для того, щоб у цих звичайних соціальних ролях кожен залишивякийсь приємний слід, результат.
ХАЛЯВА І для гурманів знайдемо халяву! До 30 січня з 10.00 до 20.00 відвідайте новий епатажний проект фотохудожників Олени та Віталія Васильєвих No Art Куратором виставки є член міжнародної асоціації арт-критиків AICA Рікардо Фернандес, який за допомогою проекту прагне спонукати відвідувачів замислитися над подоланням нещиростей і душевних порожнеч, подумати про мистецтво, почуття, які воно викликає. Аби ви довго не розмірковували над тим, чому художники назвали свою виставку саме так, радимо почитати ідейні тези проекту. Ось одна із них: «"Немає мистецтва" – це свого роду камертон, точка відліку, що далі? Точка відліку, з якої починається щось незвідане і хвилююче. Це – зупинений час, перехрестя, де зустрічається минуле, приречене відійти, і майбутнє – призначене народитися. Після будь-якого тривалого шляху і відпочинку йде, починається новий шлях, який інтригує своєю непередбачуваністю». Де: ст. м. «Палац Україні», вул. Горького (Антоновича), 102-104, Центр сучасного мистецтва М17 Скільки: халява! Проект PhotoArtBook пропонує дізнатися більше про Стіва МакКаррі та легендарну героїню зі світлини, яку він знайшов через 17 років Переглядали серії світлин під назвою «Фотографії, які сколихнули світ»? Однією з них, що присутня практично в усіх так-званих ТОПах, є фотографія афганської дівчинки, зроблена Стівом МакКаррі – одним із найкращих сучасних фотографів. Він присвятив фотомистецтву понад 20 років свого життя (світлини для National Geographic та низки інших відомих видань). Рекомендовано всім шанувальникам фотомистецтва або ж просто охочим пізнати таємниці життя за кадром. Для відвідування заходу поспішайте зареєструватися: надішліть заявку на education@photocult. com.ua. Кількість місць обмежена. Де: ст. м. «Театральна», вул. Пушкінська, 21 Скільки: халява!
21 січня Михаїл Каламкаров проведе лекцію «Фотографія й керування думками» Відомий російський фотограф, учасник творчого об'єднання «Станковий малюнок ХХІ» поділиться своїми знаннями про символіку світлин . Якщо вам цікаво дізнатися про те, що ховається за напіввипадковим фото, як успішно організувати фотогру, знайти героїв для власних зображень, то ласкаво просимо відвідати подію. Але не відкладайте плани в довгу скриньку, а негайно ж надсилайте заявку з зазначенням події, вашого імені та контактів на education@photocult.com.ua. Пам'ятайте, що кількість місць обмежена. Тож не зволікайте! А отриманими знаннями можете безпосередньо похвалитися нам: чекатимемо на ваші якісні знімки для «Жужужу». :) Де: місце проведення ще не визначене :( Скільки: халява!
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
ХАЛЯВА Закінчилась стипендія, а душа прагне насиченого життя? Французький інститут запрошує вас 16 січня на фільм «Померли не всі, але всі були уражені» Показ розпочнеться о 19.00, так що у вас є всі шанси встигнути після складання іспиту. Нічого путнього про фільм розказати наперед ми не можемо, тому для кількості знаків втулимо сюди коротку історичну довідку (добре, що не вигадку). Стрічка була відзнята у Франції у 2005 році. У трьох паризьких лікарнях психолог і ще два лікарі проводять реабілітацію чоловіків і жінок (робітника, менеджера, медсестри та завідувачки магазину), які страждають через розлади, пов’язані з їхньою роботою. Фахівці поступово замикають ланцюг, який складається з ланок індивідуальних проблем пацієнтів та форм роботи. Якісь «вумні» студенти після складання іспиту з філософії підказали, що ідея фільму наступна: як сталося так, що робота, яка приносить нам стільки проблем і страждання, стала повсякденною нормою життя? Де: ст. м. «Палац спорту», вул. Саксаганського, 6, Будинок кіно Скільки: халява! Пропонуємо до 20 січня відвідати виставку фотографій та авторських ляльок Олени Кириченко & Co «Мамина радість» Спеціально для тих студенток нашого інституту, яким вже пощастило стати мамами, і для тих, хто рано чи пізно ними стане! Упевнені, що ваші очі будуть розбігатися в різні боки від значної кількості чудових фотографій Олени Кириченко, художніх м'яких іграшок ручної роботи Надії Бахуринської та всіляких веселеньких колажиків (але, ясна річ, не таких, які ви звикли фотошопити на заняттях із дизайну). І все це ви зможете побачити на власні очі або й потиснути своїми руцями. Набридло доросле життя? Та ще й постійні напруження від іспитів? Подаруйте собі подорож у країну дитинства разом із виставкою Олени Кириченко. Головне – вчасно вибратися звідти. Даруйте за те, що рекомендували відвідати захід передусім дівчатам. Аби зараз не розгорілась чергова гендерна суперечка, урочисто оголошуємо: парубкам також вхід вільний! :) Де: просп. Героїв Сталінграда, 10а, корпус 8, картинна галерея Wunjo-Art Скільки: халява! Якщо вам ще не винесло всі мізки після сесії, то радо запрошуємо вас 17 січня на презентацію книги Михайла Бриниха «Хліб із хрящами» І назва це ще не весь треш. Сюжет повністю розіб`є вашу свідомість: «Земля, задобрена людською плоттю, рано чи пізно розродиться. “Радіо Живих Мерців” веде прямий репортаж про кінець світу з села Міцне на Київщині. “Хліб із хрящами” – це роман про голод і непрощенність, про ген канібалізму та морок свідомості. Апокаліпсис не буде лагідний до вас, і триватиме він довше, ніж пульсація інстинкту виживання. Колишній священик стоїть на порозі свого дому й молитва його проста: сокира чи таки автомат?» Трешонуло й трусонуло свідомість, спантеличило, розкришило ваші думки на шматки? До зустрічі на презентації. Окреме запрошення для тих, хто засумував за милою усмішкою та прагматичними зауваженнями Михайла Слабошпицького, який вестиме захід. Де: ст. м. «Золоті ворота», вул. Лисенка, 3, книгарня «Є» Скільки: халява!
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
ЖУТЬ Неподобство «у цих ваших інтернетах» Колись на парі компграфіки викладач відкрив для нас одну просту дизайнерську істину: не можеш зробити добре, так позабав друзів та учвер щось страшненьке, поруш будь-які правила, переверни усе догори дрига – словом, використай свою неадекватну фантазію на повну (тільки цур – правило поширюється лишень на дезігн). Ми вчасно пригадали цю штуковину й подумали: десять випусків писали про цікаві, змістовні сайти, гарні з усіх боків, а чом би й не утнути в одинадцятому якусь дурню? Отже, трохи інвалідодизайну (©, так казав Зара…, ой, тобто шеф). Смійтеся на здоров'я (аби тільки не на кутні)! Критикуйте за всіма пунктиками. І вчіться на помилках … у чужих сайтах!
Кафедра історії журналістики
journ.univ.kiev.ua/HLJ
На цьому сайті, як у російських казках: «Налєва пайдьош – смєрть найдьош, направа пайдьош – каня патєряєш, пряма пайдьош – щястьє найдьош». Ці стрілочки так і просять тебе зробити вибір. Тільки шляху наліво і направо немає, а внизу знайдете асистента Борця (напевно він і є тим щастям). Є й інше тлумачення геніальної шапки сайту: можливо цю ідею позичили у фізиків, коли ті робили графічне зображення Третього закону Ньютона «Сила дії дорівнює силі протидії». Іншими словами, скільки б стрілочки не тягнули журналістику направо (у майбутнє) її стримуватимуть стрілочки, які рухаються вліво (у минуле). Так що наша журналіс-
дмейдна) і градієнт – треба ж показати усі свої знання фотошопу. Меню з лівого боку теж відповідає стилю сайту: зробили картинку з ширшими стрілочками й поставили «повторення» на цілу сторінку (ще й постаралися, щоб це було помітно!) Текст на сайті розглядали довго – відразу не могли повірити, що він весь напівжирний. Думали, браузер заглючив. Але ні, це зроблено навмисно. Тільки для чого? Так як і не зрозуміло, для чого одне фото з пані Волобуєвою відцентрували, а всі інші вирівняли по лівому краю. Тому якщо Ви умудрилися не скласти залік чи іспит у когось із викладачів кафедри, то швиденько робіть їм хороший сайт.
тика застрягнула у сьогоденні разом із всіма викладачами кафедри. А гниє цей сайт, як і риба, з голови: жодних мета-тегів у хеді не передбачили. І правильно: краще, щоб пошукові системи цей сайт не знаходили. «Спростили» собі життя й зі стилями: замість того, щоб їх прописати один раз, дизайнери вирішили записувати потрібні параметри на кожній (!) веб-сторінці. І, щоб всі відвідувачі побачили знання розробників із вирівнювання тексту, вліпили шматинку теги на головну сторінку. На шапці, окрім вже згаданих незрозумілих стрілочок, використали бомбезний рукописний шрифт (до речі, крапочка над «ї» і справді хен-
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
ЖУТЬ Чужого надивляйтесь, у своєму не лажайте «Проросток» «Я буду супер-оригінальним – використаю чорний колір для сайту!» Скоріш за все, із такою думкою пан Дмитро приступав до вирощування свого «Проростка». Здоровий глузд підказував, що паросток найбільш асоціюється з зеленим. Та ідею про оригінальність не залишив: зелений колір використав для всього іншого – тексту, стінок таблиць, лічильників відвідуваності. Подивився наш московський дизайнер – ех, скукатіща! – і вирішив використати всі кольори веселки: для окремих пунктів меню додав помаранчевого, жовтого, блакитного, синього, фіолетового, рожевого, білого. Про червоний трішки позабув – взяв його лише для виділення New (теж для оригінальності). Окреме слово про рамочки. Треба ж було всім показати, що пан Дмитро вміє змінювати колір бор-
akclub.narod.ru
деру. Жаль, що не додумався товщину більшу виставити, а то один пункт якось вибивається з загальної концепції сайту. А от анімована гіфка якраз у тему. Досі ніколи не знала, що одним із етапів розвитку листяного
дерева є… щось подібне до пальми. Чи то художники прилетіли з екватора, чи то «мистець» більше ніяких дерев не вмів малювати. І вийшло так, як радить один хороший сайт: роби добре, а погано саме вийде. :)
«Центр национальных культур»
center-2003.narod.ru
Відкриваєш сайт – і бах! – дежавю. Де я бачила ці переплетені зелені гілочки-завиточки, що на фоні? Точно, подібну спідницю моя бабця з Кобеляк колись одягала, коли ще молодою була. А потім вона її підстеляла кицьці, коли та потомство давала. Бабусенція носила такий одяг, бо мода така була, котові все одно, аби лиш тепло, але знайти зв’язок між цим тлом і тематикою ресурсу голова чомусь не може. Та добре, що хоча б назву вебсайту можна зрозуміти, а решту тексту – дзуськи. Дизайнери зробили усе для нечитабельності: яскраво-червоний колір, малий кегль і курсивне виділення – і все це на тому ж таки яскраво-зеленому фоні. Після читання кількох речень ваші очі стануть такого ж кольору, як і текст (не рекомендую це робити без нагляду лікаря!). Щоб сміливий відвідувач ресурсу зрозумів, де розташовані посилання, треба потрібний текст графічно виділити. Це знали розробники сайту й увиразнили посилання синім кольо-
чимо розробникам їхні дизайнопровини. Лише дві сторінки і сайтику кінець, а хто його дивився – зробіть вправи для очей. До речі, кожен захід організації має свій окремий портал (якість усіх майже уніфікована). Дякую, narod.ru, що даєш можливість усім нелінивим спробувати себе в ролі дизайнера.
ром із підкресленням. Точніше вони нічого для цього не робили: що запропонувала їм програма, те й взяли. Скролимо вниз – опа – а тут є таблічко аж у два пункти. А там фотографії, і вже байдуже, що не дуже хорошої якості, та й розташовані вони далеко не під лінієчку. Але за окрему фотогалерею без лаж проба-
ЖУЖУЖУ №1 (11) // січень 2012
ТВОРЧО Студентська сесійна творчість Ех, брехав класик, коли казав, що найкоротші у світі ночі – це ночі закоханих. Бо навіть кожна собака... даруйте, кожен студент знає просту істину: найкоротші у світі ночі – це безсонні ночі перед екзаменом. [Ритм і рима в дурній бездарності, наштампованій нижче, втрачені: музиканти й поети пішли спати. Стилістика авторсько-шизанута. Пічаль.] Що ж, головне в житті – не спати, Невпинно день і ніч пахати, Дурні роботи штампувати, І лиш під ранок засинати. Що ж, головне в житті – не спати, Свої думки пофільтрувати, У кілька віршів їх вписати І потім на оцінку здати. Що ж, головне в житті – не спати, На всі бажання наплювати, Іти портфоліо клепати, За ноутбуком задрімати. Що ж головне в житті – не спати, Під ранок тихо зависати, Із кварком день і ніч чекати… О дайте в руку автомати! Що ж, головне в житті – не спати, Бо завтра може не настати, І дехто буде приставати, Як важко »пазітів» шукати.
Що ж, головне в житті – не спати Та на людей не ображатись, Часом себе контролювати, (щось трохи пафосу в цитатах).
Що ж, головне в житті – не спати, Сесійні дні сі доживати. Сансара, мабуть, наша мати… А як нірвана на роль тата?
Що ж, головне в житті – не спати, Есе під ранок написати, В маршрутці «ксерокси» читати, Щоб вчасно було що сказати.
Що ж, головне в житті – не спати, Про ікебану тре’ згадати, У «пихипи» все прописати І, може, з цього будуть сайти.
Що ж, головне в житті – не спати, На іноземні забивати, «Пономарева» почитати, Хоча й не буде автоматом.
Що ж, головне в житті – не спати, Бо потім важко буде встати … І ми в очікуванні свята Складаєм пафосні присвяти.
Що ж, головне в житті – не спати, На другу десять в ІЖ з'являтись Із настроєм «А-в-мене-свято – Чи-варто-пару-пропускати»?
Що ж, головне в житті – не спати, Чітку позицію тримати, З донкіхотизмом воювати, Ну, а тролів ігнорувати.
Що ж, головне в житті – не спати І ні під що не прогинатись, Чи будуть мене виселяти? Як важко часом щось сказати…
Що ж, головне в житті – не спати, Про Гутенберга пригадати, Свої думки надрукувати, Відбитки цінні зберігати.
Що ж, головне в житті – не спати, Щоб себе потім не картати За всі надбання та утрати. І це не вірш. Тра-тата-та.
Для вас ЖУжали: Кравчук Вікторія / Клименко Марина / Комиз Ольга / Харук Галина / Семенюк Гліб / Алещенко Ірина / Стіл Письмовий / Лаврентій Постоянних / Євтушок Марина / Меркотан Анастасія / Топала Вікторія Шеф: Салига Павло Беріть участь в обговореннях ВКонтакті у групі vkontakte.ru/zuzimo або у Фейсбуці http://www.facebook.com/groups/283433098349814 та читайте нас на issuu.com/zzuzuzu Жужужу №1 (11) // січень 2012