Документальне видання про історію пересильної тюрми №25 у Львові

1

Пересильна тюрма №25 у Львові Transit prison No.25 in Lviv

2

3

Пересильна тюрма №25 у Львові Transit prison No.25 in Lviv Документальне видання | Documentary edition

Проєкт реалізований за підтримки Українського інституту національної пам’яті Розробка концепції видання – команда Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору»

The project has been implemented with the support of the Ukrainian Institute of National Memory The concept of the documentary edition has been developed by the team of the “Territory of Terror” Memorial Museum of Totalitarian Regimes

4

33 36

6 8 10 11 12 14 16 19 23 26 31

Зміст Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору» Передмова Ольги Гончар Український інститут національної пам’яті (УІНП) Передмова Антона Дробовича Пересильна тюрма у міському просторі Що таке пересильна тюрма? Територія, організація та адміністрація тюрми В’язні Тюремний простір Покарання, опір і втечі Етапи

38 40 42 45 47 49 52 55 58 60 62 62 63 65 65

Географія етапів із пересильної тюрми № 25 у 1947–1949 роках Пересильний пункт Масові депортації із Західної України у 1944–1953 роках «Вагон-телятник»

Умови етапування Останній період тюрми Усноісторичний проєкт #непочуті Лаврентія Харів (Таланчук) Степан Горечий Микола Петрущак Олександр Ласовський Данута Коміняк (Кисяк) Список скорочень Використані архіви Рекомендована література Над каталогом працювали Контакти

5

Contents 6 8 10 11 12 14 16 19 23 26 31 33

Memorial museum of totalitarian regimes “Territory of Terror” Introduction by Olha Honchar The Ukrainian Institute of National Remembrance (UINP) Introduction by Anton Drobovych Transit prison in urban space What does “a transit prison” mean?

Territory, organization and administration of the prison Prisoners Prison space Punishment, resistance and escapes Prisoner transports Geography of prison transports from transit prison no.25 in 1947– 1949

36 38 40 42 45 47 49 52 55 58 60 62 62 63 65 65

Transit point Mass Deportations from the Western Ukraine in 1944–1953 Cattle car Conditions during transfer Final days of prison Oral history project #unheard Lavrentiia Khariv (Talanchuk) Stepan Horechyi Mykola Petrushchak Oleksandr Lasovskyi Danuta Kominiak (Kysiak) List of acronyms List of referenced archives List of recommended reading materials The documentary edition made by Contacts

6

МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ «ТЕРИТОРІЯ ТЕРОРУ» MEMORIAL MUSEUM OF TOTALITARIAN REGIMES “TERRITORY OF TERROR”

7

Муніципальна інституція, завдання якої дослідити, осмислити та презентувати трагічні сторінки історії середини ХХ ст. у контексті викликів сучасності. Створення музею ініціювала Львівська міська рада у 2009 році. Спорудження музейного комплексу тривало впродовж 2014–2016 років. Музей розташований у Львові на території колишніх ґетто (1941–1943 рр.) та пересильної тюрми № 25 (1944–1955 рр.). Місце розташування визначає фокусні теми інституції: трансформації міського простору внаслідок нацистського та радянського насильств, досвіди людини в умовах екстреми. Ми формуємо майданчик для діалогу та дискусії навколо травматичних подій минулого та сучасного заради побудови толерантного та інклюзивного суспільства. Музей є прикладом меморіалізації суперечливої спадщини, яка лишилася після Другої світової війни та розпаду Радянського Союзу. Серед основних напрямів діяльності інституції: виставкові та освітні проєкти, мистецькі інтервенції у міському просторі, співпраця з профільними інституціями України та інших країн, документування усноісторичних свідчень про трагічні події від 1930-х років і дотепер.

This is a municipal institution with objectives to explore, comprehend, and present the tragic chapters of the mid20th-century history in the context of modern challenges.

The creation of the museum was initiated by the Lviv City Council in 2009. The construction of the museum facility lasted between 2014 and 2016.

The Museum is located in Lviv, on the site of the former ghetto (1941–1943) and the transit prison No. 25 (1944– 1955). The location determines the focus topics of the institution. It is the transformations of urban space due to Nazi and Soviet violence, human experiences in extreme conditions. We are developing a platform for dialogue and discussions around the traumatic past and present events for building a tolerant and inclusive society. The Museum is a model for memorializing the contested heritage left after the Second World War and the collapse of the Soviet Union.

Key areas of activities: exhibition and education projects, art interventions within urban space, cooperation with sectoral institutions in Ukraine and internationally, documenting oral history testimonies about tragic events since the 1930s until the present.

8 У 2020 році епідемія коронавірусу стала особливим викликом для команди музею: перехід на дистанційний режим роботи, обмеження доступу до музейного комплексу для відвідувачів, тимчасове припинення діяльності архівів та бібліотек, складнощі у реалізації усноісторичного проєкту #непочуті – запису спогадів очевидців трагічних подій середини ХХ сторіччя. Проте це спонукало нас до пошуку нових форматів роботи. Наприклад, оповідачів почали інтерв’ювати онлайн і, таким чином, розширили географію проєкту. Роботу над виданням теж максимально перемістили в онлайн: обмін файлами (скановані копії документів та світлин, відео- та аудіозаписи інтерв’ю), внутрішні наради і консультації з дослідниками та музейниками. Тексти про «пересилку» писали особливо важко, адже в умовах самоізоляції довелося наодинці пережити історії в’язнів, їхніх покарань, втеч, конфліктів і примирення, й осмислити терор, який ми детально описуємо у цьому виданні. З послабленням карантину, ми поновили зустрічі з очевидцями та оцифрування їхніх приватних архівів. Робота над виданням спонукала кожного члена команди дослідити і власні сімейні історії. Неймовірне відкриття для мене – серед в’язнів пересильної тюрми № 25 у Львові був мій родич, чоловік сестри моєї бабусі, Михайло Войченко (1925–1981). У 2017 році, коли я стала директоркою музею, мені не була відома його історія. Він походив із села Русанівка (нині – район Києва). У 1930 році сім’ю Войченків розкуркулили і депортували на Урал. 5-річного Михайла залишили у сусідів. Потім він потрапив до дитячого будинку, де його знайшов батько. З 1942 року служив у Червоній армії. У званні молодшого лейтенанта брав участь у боях, мав нагороди. З 1946 року навчався у Чернівецькому університеті на факультеті журналістики. У лютому 1948 року його арештували як члена студентської організації ОУН і засудили до 25 років позбавлення волі та 5 років обмеження у правах. Через обмежений доступ до архівів в умовах карантину, не вдалося ознайомитися з його кримінальною справою. З пересильної тюрми № 25 Войченка етапували до Норильлагу, де він працював на шахті. Учасник Норильського повстання 1953 року. Спілкувався з Олександром Солженіциним. До України повернувся у 1950-х роках. Проживав у Броварах.

Після звільнення продовжив навчання на художника-графіка у майстерні Василя Касіяна. Серед його картин – пейзажі Норильського краю. Деякі з його робіт є і в нашому сімейному архіві. Нині на території колишньої пересильної тюрми розташовані наш музей, поліклініка, приватні структури (автомийка, ресторан, туристичні фірми тощо). На мою думку, це місце потребує належної комеморації. Це видання – лише початок розмови про історію, яку має знати чи не кожна українська родина, історії, яка була не так давно, але встигла швидко забутися. Наші цьогорічні напрацювання представимо онлайн – книга буде доступною в інтернеті. Презентації та обговорення відбудуться через соціальні мережі. Ми сподіваємось на офлайн продовження проєкту у наступному році та можливість «живого» обговорення цієї теми. На основі зібраного матеріалу про пересильну тюрму № 25, розробимо наповнення для інформаційного терміналу в музейному комплексі. Ми надзвичайно вдячні голові Українського інституту національної пам’яті Антону Дробовичу, начальниці Управління інституційного забезпечення політики національної пам’яті Наталці Іванченко та всій команді інституту за підтримку проєкту у карантинному форматі та співпрацю!

Ольга Гончар, директорка Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору»

Михайло Войченко під час навчання, 1940-ві роки. Джерело: приватний архів Тараса Войченка Mykhailo Voichenko during his study, 1940s.

Source: Private archive of Taras Voichenko

9 Due to the coronavirus pandemic of 2020 the museum team has faced unusual challenges.

Among them are shifting to telework, limiting visitors’ access to the museum complex, suspending archives and libraries’ activity, facing difficulties in implementation of oral history project #unheard. This project involves recording memories of eyewitnesses of the tragic events in the mid-20th century, which is the basis for the museum activity. However, these challenges inspired us to look for the new formats of our work. For instance, we started interviewing our storytellers online, therefore we have expanded the geography of the project.

We also moved our work on this publication to online, exchanging files (scanned copies of the documents and photos, video- and audio recordings of interviews), conducting internal meetings and sessions with researchers and museum workers. It was especially hard to write texts about the transit prison, because during the lockdown we had to relive prisoners’ stories, their punishments, escapes, conflicts and reconciliation alone, as well as comprehend the terror which has been attentively described in this publication. When lockdown restrictions were eased, we renewed our meetings with the eyewitnesses and continued to digitalize their private archives.

Working on this publication has motivated each member of our team to explore their own family history. I made an incredible personal discovery. One of the prisoners of Lviv transit prison no.25 was my relative, the husband of my grandmother’s sister Mykhailo Voichenko (1925–1981). In 2017, when I became the director of the Museum, I knew nothing about his story. My relative was born in Rusanivka village (now it is a part of Kyiv). Voichenko family was dispossessed and deported to Ural. Five-yearold Mykhailo stayed with the neighbors. Later he was sent to an orphanage where his father found him. Mykhailo joined the Red Army in 1942.

He fought in battles at the rank of a lieutenant, and was decorated. In 1946 Mykhailo became a student of Chernivtsi University at the faculty of Journalism. As a member of OUT student organization, he was arrested in February 1948 and sentenced to 25 years in prison and 5 years of rights restriction. Due to the limited access to archives in times of the lockdown we were not able to study his criminal case. Voichenko was transported from the transit prison no.25

Михайло Войченко під час ув’язнення, 1950-ті роки. Джерело: приватний архів Тараса Войченка

Mykhailo Voichenko during his prison time, 1950s.

Source: Private archive of Taras Voichenko

to Norillag (Norilsk forced labor camp) where he worked in a mine. Mykhailo participated in the Norilsk uprising of 1953. He was acquainted with Alexander Solzhenitsyn. He returned to Ukraine in the 1950s and lived in Brovary. After release he continued his studies as a graphic artist in the studio of Vasyl Kasiyan. He painted many landscapes of the Norilsk area. We still have some of his works in our family archive.

and discussions will take place on social media.

We hope this project will be continued offline and face-to-face discussion of this subject will happen. Based on the materials about the transit prison no.25 we will develop contents to create an informational kiosk in the Museum.

The territory which used to be the transit prison now is divided between our museum, clinic and private businesses (car wash, restaurant, travel agency etc). I believe that this place needs proper commemorating. This publication is just a beginning of our conversation about the history that every single Ukrainian family should know, the history which is still very recent, but was swiftly forgotten.

We will present this year’s work online. The book will be available on the Internet. Presentations

We express our most sincere gratitude to Anton Drobovych – the Head of the Ukrainian Institute of National Remembrance, Natalka Ivanchenko – the Head of the National Memory Policy Institutional Management Department and the entire team of the Institute for their cooperation and all the support they offered in the times of the lockdown!

Olha Honchar, The Director of the “Territory of Terror” Memorial Museum of Totalitarian Regimes

10

Український інститут національної пам’яті (УІНП) Центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті українського народу. Створений постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 2014 р. № 684. З 2019 року має п’ять міжрегіональних відділів. Діяльність Інституту спрямована на популяризацію в Україні та світі об’єктивної історії. Серед основних напрямків діяльності: законодавча та нормотворча діяльність, меморіалізація та комеморативні практики, популяризація історії України та подолання історичних міфів, а також забезпечення функціонування Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні, Галузевого державного архіву УІНП, Національної комісії з питань реабілітації. За період з 2014 року Інститут провів понад три сотні публічних заходів. Одним із найуспішніших форматів став мандрівний фестиваль «Історія.UA», який поєднував просвітницьку та мистецько-розважальну складові. За цей час

створили більше 40 фотодокументальних виставок, які експонують в усіх областях України, опублікували близько 50 видань загальним накладом майже 150 тисяч примірників, які безкоштовно поширюють бібліотеками. Їхні електронні формати доступні для вільного завантаження на сайті Інституту https://uinp.gov.ua/.

The Ukrainian Institute of National Remembrance (UINP) The central executive body which implements the state policy in the sphere of restoration and preservation of national memory of the Ukrainian people.

It was created on November 12, 2014, under the Decree of the Cabinet of Ministers of Ukraine No. 684.

From 2019 it has five interregional departments.

The activity of the Institute aims to promote objective history in Ukraine and around the world. Its area of focus includes legislative activity, policy-making, memorialization and

commemorative practices, promotion of Ukrainian history and ruining historical myths, as well as ensuring the functioning of the National Memorial Complex of the Heavenly Hundred Heroes, Sectoral State Archive of the Ukrainian Institute of National Remembrance and National Committee on Rehabilitation.

Since 2014 the Institute has held over three hundred public events.

“History.UA” travelling festival was among the most successful ones. It was created by combining education, art and entertainment. During this time more than 40 exhibitions of documentary photography were created in all oblasts of Ukraine. Also, there were about 50 editions with combined circulation reaching almost 150 000 copies published. They are distributed to libraries for free, and their electronic editions are available to download at the Institute’s official web-site: https://uinp.gov.ua/

11

Ми живемо у часи після панування двох страшних тоталітарних режимів ХХ століття – націонал-соціалістичного та комуністичного. Ми, сучасні громадяни України, не застали багатьох антигуманних практик цих режимів, зокрема доносів, насильницьких депортацій, терору, геноциду, системи концентраційних та трудових таборів, каральної психіатрії тощо. Однак в усіх європейських країнах, які колись були під владою нацистів чи комуністів, залишилося чимало місць, що зберігають пам’ять та розповідають про моторошні події минувшини. Можна у різний спосіб вчиняти із ними: зруйнувати і побудувати натомість щось нове, змінити цільове призначення й перетворити у світлий громадський простір або, наприклад, зберегти все як є і музеєфікувати. Останню з названих стратегій обрала громада Львова, започаткувавши у 2009 році на території колишніх ґетто та пересильної тюрми Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору». Сьогодні це потужна інституція, колектив якої багато робить для того, щоб пролити світло на складну і травматичну історію нашого народу. Зокрема і це видання є його черговою важливою перемогою у відновленні правди про минуле, збереження національної пам’яті громадян України. Український інститут національної пам’яті радо підтримав цей проєкт, адже, по-перше, Львів є надзви-

чайно популярним туристичним центром. Уже завтра тисячі туристів будуть гортати цей каталог і дізнаватися правду про злочини тоталітаризму й долі його жертв. По-друге, ми сподіваємося, що його створення надихне інші українські меморіальні інституції готувати і видавати аналогічні інформаційні продукти для широкого загалу. Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті

We live in the days after the ruling of two horrendous totalitarian regimes of the 20th century – nationalsocialist and communist. As we are the citizens of modern Ukraine, antihuman practices of these regimes like anonymous denunciation, forced deportation, terror, genocide practices, concentration and forced labor camp system, punitive psychiatry and so on, were before our time.

However, in every European country that used to be ruled by Nazis or Communists there are still numerous places that save memory and tell about gruesome events of the past.

People can make different decisions about what to do with them: to ruin for building something new instead, to change their purpose turning them into light public spaces or, on the opposite,

to keep them the way they are and to transform them into a museum. The community of Lviv has chosen the latter. And in 2009 on the territory of the former ghetto and transit prison the “Territory of Terror” Memorial Museum of Totalitarian Regimes was founded.

Today it is a strong institution with a team which does a lot to shed light on the complicated and traumatic history of our nation. This publication, in particular, is another important achievement in the process of restoring the truth about the past and saving the national memory of Ukrainian citizens.

The Ukrainian Institute of National Remembrance was happy to support this project. First of all, because Lviv is a major tourist center, and tomorrow thousands of tourists will flip through this catalogue and learn the truth about totalitarian crimes and destinies of their victims. And secondly, we hope that this publication will inspire other Ukrainian memorial institutions to prepare and publish similar content for the wide public.

Anton Drobovych, The Head of Ukrainian Institute of National Remembrance

12

ПЕРЕСИЛЬНА ТЮРМА У МІСЬКОМУ ПРОСТОРІ TRANSIT PRISON IN URBAN SPACE

13 Пересильна тюрма розташовувалась у львівській дільниці Підзамче у 1944–1955 роках. У сучасному міському просторі – це територія, обмежена зі сходу проспектом Чорновола (колишня вулиця Пелтевна), із заходу та півночі – вулицею Хімічною (колишня Кресова) і з півдня – залізницею, вздовж якої пролягала вулиця Стефана Окжеї, якої вже немає. На початку ХХ століття тут була площа для торгівлі худобою. Наприкінці 1920-х років за кошти міського бюджету інженери-архітектори Зигмунт Владислав Мєнсович та Мечислав Стадлер збудували на ній двоповерхові бараки для проживання малозабезпечених містян. У листопаді 1941 року нацистська окупаційна влада долучила цю територію до ґетто, організованого для примусової ізоляції львівських євреїв. Вдалося встановити імена декого з тих, хто проживав тут: Арон Штекель, Фридерик Барт, Юліус Харан, Анна та Фріда Геллверли, Рахеля Шуц, Давид Ган, Міхаель Райтер, Давид Авін, Єреміуш, Іда, Фелікс та Сімон Вурцелі, Міхаель Зальцман. Невідомо, аби хтось із них пережив Голокост. Більшість львівських євреїв убили впродовж 1942–1943 років: депортували до таборів смерті у Белжеці та Собіборі або розстріляли на околицях міста.

Клара Келлер, Едмунд Маргуліс, Хаскіль Оренбах, Геня Вайнберг, Галина Вінд, Ігнацій, Пауліна, Павел та Кристина Хігери. Леопольда та Магдалену Сохів, Стефана та Анну Врублевських, які допомогли їм врятуватися, визнали Праведниками народів світу. Ці події стали основою для художнього фільму «У темряві» (2011 рік) польської режисерки Аґнешки Голланд.

We do not know if any of them have survived during the Holocaust. The majority of Lviv Jews were killed during 1942–1943. They were deported to extermination camps in Belzec and Sobibor or were shot on the outskirts of the city.

The Lviv ghetto ceased to exist in June 1943. At the same time, a group of 70 Jews went down to the city sewage system from the cellar of a barrack in Peltewna street. 10 of those survived to the July of 1944: Jacub Berestycki, Klara Keller, Edmund Margulies, Chaskiel Orenbach, Genia Weinberg, Halina Wind, Ignacy, Paulina, Pawel and Krystyna Chigier. Leopold and Magdalena Sokha, Stefan and Anna Wrublewski, who helped them escape, were recognized as the Righteous Among the Nations. These events became the basis of the drama “In the Darkness” (2011) by Polish director Agnieszka Holland.

Фрагмент німецької аерофотозйомки, 1944 рік. Джерело: National Archives and Records Administration The fragment of German aerial imagery, 1944.

Source: National Archives and Records Administration

The transit prison was located in Pidzamche district in Lviv in 1944–1955. In the modern urban space this territory borders with Chornovola avenue (former Peltewna street) on the east, Khimichna (former Kresova) street on the west and north, and a railway line on the south, with Stefan Okzhei street along it, which is not existing nowadays.

Фрагмент плану Львівського ґетто, 1943 рік. Джерело: Державний архів Львівської області The fragment of the Lviv ghetto blueprint, 1943.

Source: State Archives of Lviv region

Львівське ґетто припинило існувати у червні 1943 року. Тоді ж група із 70 євреїв спустилася до міської каналізації з підвалу одного з бараків на вулиці Пелтевній. До липня 1944 року дожили 10 із них: Якоб Берестицький,

In the early 20th century here was a cattle trading square. In the end of 1920s, engineers and architects Zygmunt Władysław Miensowicz and Mieczyslaw Stadler designed two-storey barracks which were going to be built by the city funds, to accommodate low-income citizens. In November 1941 Nazi occupation authorities included this territory to the ghetto organized for forced isolation of Lviv Jews. It was possible to identify some names of those who lived here: Aaron Steckel, Fryderyk Bart, Julius Charan, Anna and Fryda Hellwerl, Rachelia Schutz, Dawid Hahn, Michael Reiter, Dawid Awin, Jeremiusz, Ida, Feliks and Simon Wurzel, Michael Salzman.

Сім’я Хігерів у Кракові після порятунку в часи Голокосту, 1946 рік. Джерело: United States Holocaust Memorial Museum Chigier family in Krakow after their rescue during the Holocaust, 1946.

Source: United States Holocaust Memorial Museum

14

Що таке пересильна тюрма?

What does a “transit prison” mean?

15 Пересильна тюрма (на жаргоні – «пересилка») – пенітенціарна установа в системі ГУЛАГу НКВС-МВС СРСР у 1930–1950-х роках. Основна функція – короткочасне утримання в’язнів, засуджених за вироками судових і позасудових органів, та організація їхнього подальшого транспортування до кінцевих пунктів призначення – виправних колоній, виправно-трудових таборів або інших тюрем. Пересильні тюрми вирізнялися порівняно м’якшим режимом утримання. Радянське виправно-трудове законодавство гарантувало в’язням, яких тут утримували, права на побачення, прогулянку, отримання передач, а у разі потреби навіть забезпечення одягом та взуттям.

facilities, forced labor camps or other prisons.

The characteristic feature of transit prison was in a comparatively more lenient regime. The Soviet legislation guaranteed the prisoners who have been jailed here rights for visits, time in the open air, the ability to receive parcels. The prison could even supply clothes and shoes when necessary.

Станом на 1947 рік у системі ГУЛАГу нараховувалось 57 пересильних тюрем. У 1954 році їхня чисельність скоротилася до 40. Найвідоміші з них розташовувалися на території Росії: у Кірові, Ваніно, Свердловську (нині Єкатеринбург), Новосибірську, Омську, Красноярську, Іркутську, Пермі, Сковородіно, Сучані (нині Партизанськ) та Вологді.

The largest facility of this type in post-war Ukraine was located in Lviv. It was founded in autumn 1944 and finally became the place of concentration from six oblasts of Western Ukraine: Lviv, Drohobych, Stanislaw, Ternopil, Chernivtsi and Zakarpattia. In its initial period (1944–1945), the transit prison also served as a transit location for those people from CentralEastern European countries occupied by the Red Army (among them are Hungary, Austria, Czechoslovakia, Poland and Germany) who were convicted by the Soviet authorities. Within 1940-1950s it was additionally used as a transit station during the mass deportations.

На території України у повоєнний період найбільша установа цього типу розташовувалася у Львові. Створена восени 1944 року, вона врешті стала місцем концентрації засуджених в’язнів із шести областей Західної України: Львівської, Дрогобицької, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської. На початковому етапі функціонування (1944–1945 роки) пересильна тюрма також була транзитним пунктом для засуджених радянською владою осіб із зайнятих Червоною армією країн Центрально-Східної Європи: Угорщини, Австрії, Чехословаччини, Польщі та Німеччини. На межі 1940–1950-х років вона додатково виконувала функцію пересильного пункту під час масових депортацій.

A transit prison (a slang word – «peresylka») is a penitentiary institution in the Gulag system of the USSR secret police and the Ministry of Internal Affairs. Transit prisons existed in the 1930-1950s. Their main function was short-term containment of prisoners convicted by judicial and extra-judicial bodies, as well organizing their transfer to the final destinations – correctional

There were 57 transit prisons in the GULAG system by 1947. Their number went down to 40 in 1954. The most notorious ones were on the territory of Russia – in Kirov, Vanino, Sverdlovsk (now Yekaterinburg), Novosibirsk, Omsk, Krasnoyarsk, Irkutsk, Perm, Skovorodino, Suchan (now Partizansk) and Vologda.

14-й корпус пересильної тюрми, у якому утримували політичних в’язнів, 1949 рік. Джерело: Іван Губка, У царстві сваволі. Спогади. Частина І (Львів, 2000) Barrack No. 14 for political prisoners, the transit prison, 1949.

Source: Ivan Hubka, In the Tsardom of Arbitrariness. Memoirs. Part I (Lviv, 2000)

16

ТЕРИТОРІЯ, ОРГАНІЗАЦІЯ ТА АДМІНІСТРАЦІЯ ТЮРМИ TERRITORY, ORGANIZATION AND ADMINISTRATION OF THE PRISON

17 Достеменно невідомо, яке адміністративне підпорядкування пересильна тюрма мала у 1944–1945 роках з огляду на брак офіційних документів за цей період. З кінця 1945 до березня 1953 року вона перебувала у віданні Відділу виправно-трудових колоній (ВВТК) Управління НКВС (з березня 1946 року – МВС) у Львівській області. У березні 1953 – лютому 1954 років підпорядковувалася Управлінню Міністерства юстиції у Львівській області. Саме у цей час установа отримала номер 25. На території пересильної тюрми розташовувалися 14 цегляних двоповерхових бараків, адміністративні і технічні приміщення, лікарня, кухня. Паркан з колючого дроту розділяв тюремний простір на чоловічу та жіночу частини. По периметру розміщувалися чотири дерев’яні вишки з прожекторами. У 1947 році силами в’язнів навколо тюрми побудовано дерев’яний паркан з цегляними стовпами. Центральна брама розміщувалась з боку вулиці Хімічної. У 1949 році на прилеглих до тюрми вулицях встановили чотири шлагбауми. Її територію стерегла воєнізована охорона (ВОХР) зі службовими собаками. Крім будівельних робіт, примусова праця в’язнів використовувалася також на різних виробництвах. Станом на 1947 рік при пересильній тюрмі функціонували картонний та автомеханічний цехи, швейна, художня, взуттєва та годинникова майстерні, кузня, бригада з виготовлення товарів широкого вжитку. В’язні працювали тут у складі бригад ковалів, кравців, автослюсарів, теслярів, столярів, слюсарів, шевців тощо. Тюремна адміністрація влаштовувала між ними трудові змагання, а виробничий процес був організований за плановими показниками сталінських п’ятирічок.

Борис Супоницький, у 1947 році – заступник начальника пересильної тюрми. Джерело: Центральный архив Министерства обороны Российской Федерации Borys Suponytskyi, the deputy governor of the transit prison in 1947. Source: Central Archive of the Ministry of Defense of the Russian Federation

Для продуктового забезпечення персоналу та в’язнів у Перемишлянському районі Львівської області створили підсобне господарство площею 50 гектарів та свиноферму. На них працювали засуджені з невеликими термінами ув’язнення. Із наявних документів відомо, що у різні періоди начальниками пересильної тюрми були Абакунін (1945 рік), майор Іван Петровський (1946 рік), майор Петро Тарутта (1946 – квітень 1947 року), підполковник Аркадій Суховерко (квітень–вересень, листопад–грудень 1947 і січень 1948 року), майор Олександр Замашний (вересень–листопад 1947 року). Найдовше – з січня 1948 до червня 1955 року – цю посаду займав майор Богодур Алфасов. Він народився у 1901 році в місті Шуша в Азербайджані. З 1919 року – у Червоній армії, згодом – в НКВС. Спершу служив у тюрмі в Ніжині на Чернігівщині, потім – в Усольлагу у місті Солікамськ Молотовської області. З 1941 року – член ВКП(б). У грудні 1941 року мобілізований до Червоної армії, служив у системі матеріального забезпечення польових шпиталів. Упродовж 1944–1945 років нагороджений орденами Червоної зірки та Леніна, медалями «За бойові заслуги» та «За взяття Кенігсбергу» тощо. Відомостей про життя після 1955 року немає.

Ксенія Парійчук, у 1947 році – лікарка частини етапування пересильної тюрми. Джерело: Центральный архив Министерства обороны Российской Федерации Ksenia Pariichuk, the doctor of transportation section of transit prison in 1947. Source: Central Archive of the Ministry of Defense of the Russian Federation

18

Due to the lack of official documents of that period, we cannot be certain about the command structure of the transit prison in 1944–1945. It was under the jurisdiction of the Division of Corrective Labour Camps of the NKVD Department (renamed to the Ministry of Internal Affairs in March 1946) in Lviv Oblast from late 1945 till March 1953.

Between March 1953 and February 1954, it was run by the Department of the Ministry of Justice in Lviv Oblast, and it was then that the institution was assigned its number – 25.

There were 14 brick two-story barracks, administrative and technical buildings, a hospital and a cookhouse on the territory of the transit prison. A barbed-wire fence divided the prison space into male and female parts. There were four wooden guard towers with the searchlights along the perimeter. A wooden fence with brick pillars was built by prisoners around the territory in 1947. The central gate was located at Khimichna Street. Four barriers were installed in the adjacent streets in 1949. The prison was guarded by people with dogs. Apart from building, prisoners were used in various types of manufacture. By 1947 there were cardboard and mechanic manufacturing, sewing, painting, shoe-repair, watchmaking, smithery and consumer goods production workshops at the prison. Prisoners were working as blacksmiths, tailors, car mechanics, joiners, carpenters, locksmiths, sewers etc. Prison authorities organized labor competitions among them, and the production was arranged to fit target figures of Stalin’s five-year industrial plans.

A 50 hectares farming facility and a hog farm were set up in Peremyshlyany rayon in Lviv Oblast to supply the personnel and the

prisoners. Inmates sentenced to short-term imprisonment were working at the farm.

It is known from the available documents that over the years, governors of the transit prison were Abakunin (1945), major Ivan Petrovskyi (1946), major Petro Tarutta (1946 – April 1947), lieutenant-colonel Arkadiy Sukhoverko (AprilSeptember, November–December 1947 and January 1948) and major Oleksandr Zamashnyi (September–November 1947). Major Bogodur Alfasov held this office for the longest period, from January 1948 till June 1955. He was born in 1901 in Shusha town, Azerbaijan. Joined the Red Army in 1919, later transferring to NKVD. Firstly he worked at Nizhyn prison (Chernihiv Oblast), and then in Usollag in Solikamsk, Molotov Oblast. Since 1941 he was a member of the All-Union Communist Party (Bolsheviks).

Alfasov was called up to the Red Army in December 1941 and served in the system of field hospital maintenance. During 1944–1945 he was decorated with the Order of the Red Star and the Order of Lenin, a Medal for Combat Service and a Medal for the Capture of Königsberg. etc. We do not know anything about his life after 1955.

Станіслав Гапоненко, у 1949 році – старший інспектор спецчастини пересильної тюрми. Джерело: Центральный архив Министерства обороны Российской Федерации Stanislav Haponenko, in 1949 – chief inspector of special section, transit prison. Source: Central Archive of the Ministry of Defense of the Russian Federation

19

В’ЯЗНІ Prisoners

20 В очікуванні на етап до виправно-трудових таборів ГУЛАГу засуджених утримували у пересильній тюрмі від кількох днів до року. Через велику плинність в’язнів неможливо встановити загальну кількість людей, які пройшли через неї. За спогадами, вона була постійно перевантажена: тут могли одночасно утримувати від 3 до 6 тисяч осіб. У різний період тут перебували військовослужбовці німецьких і колабораційних підрозділів, червоноармійці, засуджені за різні злочини, вчинені під час військової служби як от грабежі, зґвалтування, дезертирство тощо, учасники українського та польського підпільних рухів. Чисельний контингент складали особи, засуджені за кримінальні та побутові злочини. Поряд з дорослими у тюрмі перебували також неповнолітні, які очікували на досягнення 18-річного віку. На довший термін залишали зазвичай хворих, вагітних жінок та осіб похилого віку. Серед в’язнів – люди різного етнічного походження, зокрема українці, поляки, євреї, білоруси, росіяни, вірмени та інші. Наприклад, у 1945 році в пересильній тюрмі утримували двох в’язнів єврейського походження, яким до цього різними способами вдалося пережити Голокост. Абрам Фінтіктіков, уродженець міста Попасна на Луганщині, з 1936 року служив у Червоній армії. Початок німецько-радянської війни зустрів у званні старшого лейтенанта. З вересня 1941 року вважався зниклим безвісти, проте насправді приєднався до УПА на Волині, де став відомий як поручник «Крутий». Пізніше зайняв посаду інструктора старшинської школи УПА «Олені» в Карпатах. Його арештували у березні 1945 року і засудили спершу до розстрілу, а потім – до 20 років ув’язнення. Подальша доля невідома. Львів’янин Давид Чачкес-Аксельбрад врятувався під час Голокосту за допомоги сім’ї Дебських, пов’язаної з польським підпіллям. Під іменем Леопольда Кухарського він і сам приєднався до його діяльності – став зв’язковим, згодом займався господарськими питаннями. У серпні 1944 року його арештували і засудили до 10 років ув’язнення. Після звільнення у 1955 році виїхав до Польщі. У стінах «пересилки» зафіксовано факти символічного примирення між учасниками та учасницями українського і польського підпільних рухів, які ще кілька місяців тому запекло протистояли один одному за контроль над Західною Україною.

Розвідниця УПА Галина Коханська «Орися» згадувала, як потоваришувала тут зі зв’язковою Армії Крайової Чеславою Гнатув «Кристиною». Вони часто вели розмови на політичні теми, Коханська за допомогою Гнатув передавала листи для своєї сім’ї. «Ми дійшли висновку, – згадувала вона, – що в теперішніх обставинах повинні бути солідарними в боротьбі з нашим спільним ворогом… Спілкувались ми з нею кожна своєю рідною мовою. Вона записала кілька наших пісень, які їй особливо сподобались. Одна з них “Гей гу, гей га”. Мене навчила гімн АК, а також намалювала мій невеличкий портрет так, щоб його можна було заховати перед обшуком. Для цього я в середині чобота підрізала підкладку і, загорнувши портрет у папір, заховала його туди». Гнатув навіть пропонувала Коханській врятуватися втечею через каналізацією разом із іншими польськими підпільниками, проте цей план не вдалося реалізувати. Про допомогу в’язням-українцям згадував і член Львівської делегатури польського підпільного уряду в краї Казимир Жигульський «Бальтазар», засуджений до 15 років позбавлення волі: «Промовиста різниця у матеріальному становищі поставила нас перед питанням, чи варто допомагати українцям. Після короткої дискусії в ім’я солідарності ув’язнених ми вирішили, що ми дамо їм нашу тюремну норму. Ми також давали їм тютюн, рідше їжу, отриману з дому. Деякі наші, особливо молоді члени АК, неохоче приймали це рішення, але вони підкорялися без особливого опору. Багато українців пам’ятали про це роками, коли ми знову зустрічалися в таборі на Півночі».

Галина Коханська (1926–1993) під час ув’язнення, 1950-ті роки. Джерело: приватний архів сім’ї Коханських Halyna Kokhanska (1926–1993) during her prison time, 1950s.

Source: Private archive of Kokhanska family

Казимир Жигульський (1912–2012), міністр культури та мистецтва Польщі, 1986 рік. Джерело: Narodowe Archiwum Cyfrowe Kazimierz Żygulski (1912-2012), Polish Minister of Culture and Arts, 1986. Source: Narodowe Archiwum Cyfrowe

21 While waiting to be transferred to GULAG labour correctional camps, prisoners spent from several days to a year in the transit prison. Due to the large prisoner turnover it is impossible to establish the total number of people detained here. According to the memories, prison was permanently overcrowded. Here could be from three to six thousand prisoners at the same time.

At different times here were soldiers of German and collaboration units, members of the Red Army convicted for all sorts of crimes committed during military service, like looting, rape, desertion and so on. And also there were members of the Ukrainian and Polish underground resistance movements. There were a lot of people who were convicted for criminal offenses and domestic crimes. As well as adults, juveniles were waiting here to turn 18. Sick, pregnant or elderly people usually spent here longer periods of time.

Among the prisoners there were a lot of representatives of different ethnic groups.

Among them were Ukrainians, Poles, Jews, Belarusians, Russians, Armenians and others.

For instance, in 1945 there were two prisoners of Jewish origin who managed to survive the Holocaust in their different ways. Abram Fintiktikov was born in Popasna town in Luhansk Oblast. From 1936 he was a member of the Red Army. At the beginning of the German-Soviet war, he was a senior lieutenant.

Fintiktikov was presumed as missing in action after September 1941, but in fact he joined the Ukrainian Insurgent Army (UPA) in Volyn, where he was known as lieutenant «Krutyi».

Later he took the position of an instructor at the UPA’s «Olenі» («The Deers») officer school in the Carpathians. He was arrested in March 1945 and first sentenced to execution, which was

Марія Дужа (Макогон) (1925–2019) під час ув’язнення, 1955 рік. Була ув’язненою пересильної тюрми у Львові у 1949 році. Джерело: Приватний архів сім’ї Дужих Mariia Duzha (Makohon) (1925–2019) during her prison time, 1955. She was a prisoner of the Lviv transit prison in 1949.

Source: Private archive of Duzha family Ігнатій Цегельський (1886-1970) під час ув’язнення, 1954 рік. Був в’язнем пересильної тюрми у Львові у 1946 році. Джерело: Приватний архів Лесі Крип’якевич Ihnatii Tsehelskyi (1886-1970) during his prison time, 1954.

He was a prisoner of the Lviv transit prison in 1946.

Source: Private archive of Lesia Krypiakevych

later replaced by 20 years in prison. We do not know his further destiny. David ChachkesAkselbrad survived during the Holocaust with the help of the Debsky family who had connections with Polish underground resistance. He joined the resistance movement as a communication agent under the nickname of Leopold Kukharsky.

Later he had a deal with maintenance issues.

He was arrested in August 1944, sentenced to 10 years in prison. He moved to Poland after his release in 1955.

In the transit prison there were cases when symbolic reconciliation took place between members of Ukrainian and Polish resistance, who were fighting to death to control Western Ukraine just several months before.

UPA intelligence officer, Halyna Kokhanska “Orysia’’ told that she got along with the Polish Home Army communication agent Czesława Gnatów «Khrystyna». They often talked about politics, and Gnatow helped Kokhanska to pass letters to her family.

She recalled: “We came to the conclusion that under the current circumstances we need to be supportive and fight against our common enemy… Each of us used her own mother tongue to communicate. She wrote down several Ukrainian songs that she especially liked, one of them was “Hey hoo, hey ha”. She taught me the Home Army anthem and also drew my miniature portrait, so I could hide it before search. To do it cut the lining inside my boot, wrapped the portrait in a sheet of paper and hid it there.”

Czesława even offered Halyna to escape through the drainage system together with other members of the Polish resistance, but this plan failed. A delegate of the Polish underground government in Lviv, Kazimierz Żygulski «Balthazar» who was sentenced to 15 years, recalled about the help to Ukrainian prisoners.

“A significant difference in our material conditions puts a question whether we should help Ukrainians or not. After a short discussion, for the sake of the prisoners’ solidarity, we decided that we’ll share our daily food provision with them. We also gave them tobacco, less frequently – the food we received from home. Some members of the Home Army, especially young ones, weren’t too willing to share, but they didn’t resist much. Lots of Ukrainians remembered it after many years when we met again at the camp in the North.’’

22

Альбом Володимира Саламахи (1929-2016) з малюнками, виконаними під час утримання у пересильній тюрмі, 1946 рік Джерело: Приватний архів сім’ї Саламах Volodymyr Salamakha’s (1929-2016) album with drawings he made during his time in transit prison, 1946 Source: Private archive of Salamakha family Титулка альбому з ініціалами Володимира Саламахи – «ВС» Album’s cover page with Volodymyr Salamakha’s initials – VS Портрет в’язня Василя Остапюка Portrait of prisoner Vasyl Ostapiuk Портрет в’язня Михайла Стуса (1927–2019) Portrait of prisoner Mykhailo Stus (1927–2019) Портрет в’язня Івана Кузьми Portrait of prisoner Ivan Kuzma Портрет в’язня Володимира Мараховського (1929 р. н.)

Portrait of prisoner Volodymyr Marakhovskyi (born in 1929)

23

Тюремний простір Prison space

24 Після прибуття до пересильної тюрми в’язні проходили реєстрацію, санобробку, стрижку. Потім їх розподіляли камерами. У брудних і темних бараках розміром 25х40 м2 утримували від 60 до 100 в’язнів. Спершу там не було нар, і в’язні змушені були спати просто на бетонній підлозі. Згодом вздовж стін встановили багатоярусні нари, однак через велику тисняву не всі могли на них розміститися.

Іван Губка, засуджений до 25 років позбавлення волі, описував умови, в яких опинився у 1949 році: «Камери великі, де рахунок людей йшов на сотні. Усі лежали покотом, впівоберта, впритул. Про повітря не говорю, його просто не вистарчало, дихали спертим сопухом». Іван Мамчур, засуджений до 10 років таборів, пригадував: «Від постійного спання на голих дошках боки боліли, а у декого навіть утворилися рани, які не давали заснути. Треба було міняти своє положення, а це можна було зробити тільки організованим чином, усі одночасно по команді».

У тюрмі панувала антисанітарія. Для боротьби з паразитами періодично проводили дезінфекцію. В’язнів раз на тиждень водили у баню, а одяг тим часом здавали на хімічну обробку. Харчування у тюрмі було кепське. За спогадами в’язнів, вранці давали кип’яток і перлову кашу синього кольору («пенцак»), в обід – баланду з меленої сої та несвіжої риби і черпак каші, шматок несвіжого липкого хлібу, іноді цукор, ввечері – знову кип’яток і кашу. Приписи щодо забезпечення в’язнів хлібною нормою у 300 гр частіше не дотримувалися. Порятунком для засуджених були продуктові передачі від родичів. Нельвів’ян фактично позбавляли такого привілею, оскільки вони не могли підтримувати на відстані зв’язок зі своєю родиною. Існують згадки про доведення в’язнів до дистрофії і навіть випадки смерті від голоду у тюрмі. Двічі на день (вранці та ввечері) в’язнів під конвоєм виводили на 15-20-хвилинну прогулянку до тюремного подвір’я. Це був час, коли родичі могли прийти з міста та через загородження побачити своїх рідних.

У дещо кращих умовах утримували тих, чия примусова праця використовувалась тюремною адміністрацією. Так, члени робітничих бригад утримувалися в охайніших бараках, краще харчувалися, мали ліпший одяг, отримували передачі тощо. Від червня 1945 року на території «пересилки» функціонувала лікарня, що розміщувалася у 7-му бараці. На початку 1947 року її статус був підвищений до обласної лікарні МВС (поштова скринька № 17). Попри це, у лікарні не вистачало ліків і професійного медперсоналу. Ув’язнені вагітні жінки часто народжували прямо в тюрмі. Оскільки умов для утримання новонароджених на початку не існувало, матері намагалися передати їх родичам і знайомим на свободі. Згодом при обласній лікарні створили будинок для немовлят, про діяльність якого не залишилося детальних свідчень. Погані умови побуту в’язнів, зокрема антисанітарія і мізерне харчування, зумовлювали високу смертність, особливо серед новонароджених і людей похилого віку. Зокрема, згідно з записами тюремної лікарні, у період з березня 1947 до квітня 1953 року тут померли 1 268 осіб, з них – 17 немовлят. В’язнів із обласної лікарні переважно ховали на Левандівському та Янівському цвинтарях. Попри те, що умови на «пересилці» були далекими від стандартів прав людини, в’язні могли отримувати посилки від родичів і близьких, користувалися відносно більшою свободою пересування, не зазнавали тортур і знущання, мали доступ до перукарні, пральні і навіть бібліотеки. Через це багато хто розглядали своє перебування тут як «менше зло» порівняно зі слідчими тюрмами чи виправно-трудовими таборами. Деякі засуджені навіть намагалися продовжити своє перебування тут. Щоправда, більші шанси залишитися були у тих, хто мав відповідні робітничі кваліфікації і міг працювати у тюремних майстернях. Щоб уникнути етапу, в’язні часом вдавалися до симуляції недуг. На початковому етапі функціонування «пересилки» адміністрація навіть дозволила в’язням організовувати тюремні музичні колективи (хори й ансамблі) задля проведення дозвілля.

Іван Губка (1932–2014) під час ув’язнення, 1950-ті роки. Джерело: приватний архів сім’ї Губків Ivan Hubka (1932–2014) during his prison time, 1950s. Source: Private archive of Hubka family

25 After their arrival in the transit prison, people were registered, got through sanitary processing and had a haircut. Then they were assigned to cells. From 60 to 100 prisoners were kept in dirty and dark barracks 25 by 40 square metres. At first, there were no bunk beds, so the prisoners had to sleep just on the concrete floor. Later, tiered bunk beds were put up along the walls, but not everyone could find a place for himself/herself there due to overcrowding.

Ivan Hubka, who was sentenced to 25 years in prison, described the conditions he got into in 1949: “The cells were large, with several hundred people in each. We were lying side by side, half-turned, back to back.

I’ll say nothing about fresh air, there was hardly any to speak of; we were breathing the stale air”. Ivan Mamchur, who was sentenced to 10 years in prison, recalled: “My sides hurt all the time from sleeping on bare boards.

Some prisoners even had bedsores that kept them awake. They needed to turn frequently, but one could do it only in an orderly way, all together at the word of command”.

Twice a day (every morning and every evening) prisoners were convoyed out to have a 15-20-minute walk in the prison yard.

It was the time when their relatives could come from the city and see them through the fence.

The conditions of forced workers were slightly better. For instance, members of the work brigades were kept in tidier barracks, their food and clothes were more decent and they received care packages.

Prison sanitation was extremely poor. The disinfection procedures had been done periodically to fight vermin. Prisoners were given a bath once a week, while, their clothes were treated with chemicals.

Food in prison was miserable. Ex-prisoners recall that they were given boilied water and blueish pearl barley porridge (“pentsak”) for breakfast; lunch consisted of thin broth made of soy and rotten fish, a ladle of porridge, a slice of stale clammy bread and sometimes sugar; another cup of boiling water and some porridge were given in the evening. Regulations envisaging 300 grams of bread per prisoner daily were more often violated than not. Food packages from relatives were godsent for prisoners. Those who were not citizens of Lviv were deprived of this privilege, as they could not keep in touch with their families at a distance.

There were evidences of inmates suffering from exhaustion or even starving to death in prison.

There was a hospital located in barrack #7. It was functioning in the prison from June 1945. In early 1947, it was upgraded to a regional hospital of the Ministry of Internal Affairs (Post Office Box 17). However, the hospital lacked both medical supplies and personnel. Pregnant female prisoners often gave birth right in prison. Initially, there was no place for the newborns, so mothers were trying to give them to the family and friends on the outside. Later, a baby nursery was opened at the regional hospital; however, there are no detailed records about its activity.

Юліан Скицький (1918–1995) під час ув’язнення, 1950-ті роки. Був в’язнем пересильної тюрми у Львові у 1948 році. Джерело: приватний архів Лідії Кіцили (Скицької) Yulian Skytskyi (1918–1995) during his prison time, 1950s. He was a prisoner of the Lviv transit prison in 1948.

Source: Private archive of Lidiia Kitsyla (Skytska)

Poor living conditions, namely poor sanitation and malnutrition were the cause of high mortality rates, especially among the new-borns and the elderly. For instance, according to the prison hospital death records, 1,268 people died there between March 1947 and April 1953, 17 of them infants.

Prisoners from the regional hospital were mostly buried at Levandivskyi and Yanivskyi cemeteries.

Even though the living conditions in the transit prison were a far from human rights standards, prisoners could receive care packages from their friends and families, had comparatively larger freedom of movement, were not subject to torture or abuse and had access to a hairdressing, laundry facilities and even to the library. Therefore, many of them regarded their stay in the transit prison as ‘the lesser evil’ compared to remand prisons or forced labour camps. Some convicts even tried to extend their stay here. However, prisoners with corresponding occupational skills who were able to work in the prison workshops had a better chance to stay. Inmates sometimes faked illnesses to avoid transportation.

In the early days of the transit prison, the authorities even allowed convicts to organize prison musical bands (choirs and ensembles) for entertainment.

26

Покарання, опір і втечі Punishment, resistance and escapes

27 За найменший непослух і порушення режиму в’язнів кидали на декілька діб у карцер, що розташовувався у підвалі «етапного» корпусу (тут збирали засуджених перед відправленням транспорту). Часто до них застосовували фізичне насильство. Тюремна адміністрація використовувала кримінальних злочинців, «битовиків» або «блатних» на жаргоні, для залякування та насильства щодо політичних в’язнів. Вони грабували їх, здійснювали сексуальне насильство щодо ув’язнених жінок. Доходило навіть до сутичок, коли політичні в’язні давали організовану відсіч кримінальним. Іван Говда, засуджений до 3 років позбавлення волі, описав такий випадок:

співчували в’язням, передавали з камери в камеру, з рук у руки. Один раз, пригадую, газета потрапила на волю в ручці кошика, що ним приносили передачі в’язням». Ув’язнена Ольга Гросберг, засуджена до 25 років таборів, помістила в газеті автобіографічний вірш під псевдонімом «Олена Степанівна». Коли про це донесли тюремному начальству, то Гросберг жорстоко побили і на 10 діб запроторили до карцеру.

«Вони всі, як правило, були татуйовані, брутальні у ставленні до людей не з їх середовища, агресивні… Коли блатняки почали тероризувати двох хлопців, піднялися двадцять інших в’язнів і почали їх усіх нещадно бити». Під час іншої сутички влітку 1946 року ВОХРу довелося втрутитись і навіть відкрити вогонь по в’язнях, аби загнати їх до бараків.

14 листопада 1945 року група ув’язнених польських підпільників організувала успішну втечу із «пересилки» через міську каналізацію. Це нагадувало подію, що відбулася тут у часи Голокосту. Організація втечі розпочалася влітку 1945 року. В’язні, які працювали у складі робітничих бригад на території тюрми, під виглядом виконання гідравлічних робіт, викопали канал до річки Полтви, яка текла у підземному колекторі під вулицею Пелтевною. Замаскований вхід до нього був у трансформаторній будці поблизу 3-го бараку. Вийти на волю таким чином вдалося, за різними даними, від 16 до 18 осіб. Це була наймасовіша втеча зі стін «пересилки» за всю її історію. Ув’язнена Марія Вержбіцька, засуджена до 10 років позбавлення волі, писала у спогадах: «Особи, які зовні допомагали втечі, потурбувалися також про те, щоб забезпечити кожному після виходу із каналізації безпечний прихисток та фальшиві документи, на підставі яких можна було виїхати до Польщі зі зміненими прізвищами. Під час приготувань до втечі було також повідомлено родини осіб, які мали взяти у ній участь».

Іван Говда (1925 р. н.) під час служби в Червоній армії, 1945 рік. Джерело: приватний архів Івана Говди Ivan Hovda (year of birth 1925) during his service in the Red Army, 1945. Source: Private archive of Ivan Hovda

Досі не встановлено, де саме вийшла група втікачів і як склалися подальші долі більшості із них, а сама історія втечі обросла багатьма легендами. Відомі імена деяких втікачів: Зенон Конєчний, Мар’ян Покришко, Богдан Лазорик, Зигмунд Процко, Мірослав Вігєрський, Сабаровський. Після цього випадку у тюрмі провели розслідування та посилили внутрішній режим. Спершу в’язнів-поляків позбавили більшості посад у тюремних майстернях та установах, а за деякий час вивезли до виправно-трудових таборів ГУЛАГу. У 1948 році група ув’язнених нелегально видавала та розповсюджувала щотижневу рукописну газету «Воля в’язня». Під псевдонімом «Микола Невмирака» її редагував Микола Куделя, засуджений до 10 років позбавлення волі. Він згадував: «Чергові номери газети при допомозі служби «вільнонайманих», які

22 травня 1949 року у пересильній тюрмі відбувся бунт політичних в’язнів. За спогадами Михайла Щербаня, він почався у 12-му корпусі, де утримували найбільш «неблагонадійних» в’язнів. Виливши окріп на наглядачів, вони захопили тюремний корпус і випустили решту ув’язнених з камер. Через деякий час табірна охорона змогла ізолювати найактивніших учасників виступу і, виставивши очеплення з кулеметами на залізничному насипі, примусити бунтівників зайти у камери. Усіх учасників виступу наступної ж ночі етапували до таборів. За активну участь у придушенні бунту начальник тюрми висловив вдячність старшому лейтенанту Станіславу Гапоненку, лейтенанту Івану Миронову, молодшому лейтенанту Олександру Пащенку, водіям Олександру Денисюку та Роману Кірьянкову. Очевидно, у зв’язку з очікуваними заворушеннями напередодні 30-ї річниці Жовтневої революції 27 жовтня 1949 р. тюремне керівництво видало наказ про посилення режиму. За ним передбачалися обшуки у в’язнів після прогулянок, бані, а також переміщенні із камери в камеру, заборонялося пересуватися на території тюрми без супроводу конвою. Особливу увагу наказували звернути на підвальні приміщення, щоб попередити втечі через каналізацію або з території обласної лікарні.

28 Prisoners could be placed into a solitary confinement cell for several days because of the slightest disobedience or regime violation.

The cell was located in the basement of the ‘transfer’ building where convicts were gathered before being transported. Physical violence was often involved. Prison authorities used criminals (‘bytovyki’ or ‘blatni’) to intimidate political prisoners or commit violence against them. Criminals were robbing the prisoners and committing sexual violence against women.

There were even fightings, when political prisoners jointly stood up against the rogues.

Ivan Hovda, who was sentenced to 3 years, described one of the event: “All of them usually were tattooed, cruel towards outsiders and aggressive… When ‘blatni’ started terrorizing two ‘political’ guys, twenty other prisoners stood up and knocked the living daylights out of them”.

Another confrontation in summer 1946 required interference of the prison guards, who had to start firing at the prisoners to drive them into the barracks.

A prisoner Maria Wierzbitska, sentenced to 10 years, wrote in her memoirs: “People who organized the breakout from the outside, also provided each escapee with a safe place and a false ID. Using those, prisoners could flee to Poland under an assumed identity. When the escape was being prepared, families of the participants were also notified”.

We still do not know for certain in what place the escaped prisoners came out and what happened to them after that. A lot of legends have grown around the stories forescape.

We do know the names of some escapees: Zenon Konieczny, Maryan Pokryshko, Bohdan Lazoryk, Sigmund Protsko, Miroslaw Wigiersky, Sabarowsky. After the incident, investigation took place in the prison, resulting in an reinforced penitentiary regime.

At first, Polish prisoners were mostly banned from working in the prison, and after some time they were transported to GULAG forced labour camps.

A group of imprisoned members of the Polish resistance made a successful escape from the transit prison through the city sewage system on November 14, 1945. It resembled the incident that happened here during the Holocaust. The escape plan was conceived in the summer of 1945. The members of working brigades, while pretending that they do hydraulic works made a passage to the Poltva river which ran in an underground tunnel under Peltevna street. The entrance to the passage was hidden in a transformer vault near barrack #3. By various estimates from 16 to 18 people managed to escape. It was the largest breakout for the entire history of the transit prison.

In 1948, a group of prisoners illegally published and spread a weekly handwritten paper the ‘Prisoner’s Freedom’ (‘Volia Viaznia’). Mykola Kudelia, who was sentenced to 10 years in prison, edited it under the pen name ‘Mykola Nevmyraka’. He recalled: “The new issues of the newspaper were spread from one person to another, from a cell to a cell, using the help of the ‘hired service’ which had sympathy to prisoners. I remember that once the newspaper was carried to freedom in a handle of a basket in prisoners’ care packages”. An inmate, Olga Grosberg, who was sentenced to 25 years in prison, published an autobiographical poem under the pen name ‘Olena Stepanivna’ in the newspaper. When it was ratted out to the prison authorities, Grosberg got heavily beaten and placed into the solitary confinement cell for 10 days.

Микола Куделя (1914–2004) під час ув’язнення, 1950-ті роки. Джерело: Волинський краєзнавчий музей Mykola Kudelia (1914–2004) during his prison time, 1950s.

Source: Volyn Regional Historical Museum

A riot of political prisoners took place in the transit prison on May 22, 1949. As remembered

by Mykhailo Shcherban, the unrest broke out in building #12 where the most unreliable prisoners were kept. They poured boiling water on the guards and let the other prisoners out of their cells. After a while, the prison guards managed to isolate the most active participants and secure the perimeter with machine guns.

This made the rioters return to their cells. The next night all the riot participants were sent to forced labour camps. The prison governor acknowledged the active participation of senior lieutenant Stanislav Haponenko, lieutenant Ivan Myronov, junior lieutenant Oleksandr Pashchenko, drivers Oleksandr Denysiuk and Roman Kiriankov in the riot control.

On October 27, 1949, the prison authorities issued an order to reinforce the penitentiary regime, because they expected riots on the eve of the 30th anniversary of the Bolshevik revolution. The order envisaged searches of prisoners after they returned from taking a walk or a bath, or when moved from cell to cell.

It was prohibited to move around the prison premises without a convoy. Special attention was given to basements to prevent escapes through the sewage system or from the territory of the regional hospital.

29

Перша сторінка газети «Воля в’язня», 1948 рік, випуск 11. Відтворена Миколою Куделею по пам’яті. Джерело: Волинський краєзнавчий музей Front page of the “Prisoner’s Freedom” newspaper, 1948, issue 11. Reproduced by Mykola Kudelia from memory.

Source: Volyn Regional Historical Museum

30

Наказ начальника пересильної тюрми про оголошення подяки особовому складу за участь у придушенні бунту в’язнів, 26 травня 1949 року. Джерело: Архів управління МВС у Львівській області Order issued by the governor of the transit prison to announce gratitude to the staff involved in the suppression of prisoners’ riot, 26 May 1949.

Source: Archives of the Department of the Ministry of Internal Affairs in Lviv Oblast

31

Етапи Prisoner transports

32

Відправка ешелонів із пересильної тюрми відбувалася згідно з нарядами керівництва ГУЛАГу та МВС. За неповними даними, віднайденими в архіві МВС, впродовж 1947 р. до радянських таборів із тюрми відправили щонайменше 55 етапів, у 1949 р. – 19. Кількість людей у кожному з них становила від 48 до 1 200 осіб. Частота відправлення варіювалася від декількох днів до декількох тижнів. Географія транспортів включала як найвіддаленіші місця СРСР, так і територію самої України. Зокрема, із «пересилки» кримінальних в’язнів переважно відправляли на відбудову шахт Донбасу та в інші пенітенціарні установи УРСР. Етапи із пересильної тюрми відправляли як з головного залізничного вокзалу, так і з вантажних станцій Підзамче і Клепарів. В’язнів шикували на подвір’ї тюрми і далі на вантажівках вивозили до станції для завантаження в ешелони. Інколи колони у супроводі конвоїрів і собак вели пішки через місто. Етаповані, як правило, не знали, куди їх вивозять. Щоб приховати вивезення в’язнів від місцевого населення, процес проводили зазвичай вночі та у вихідні. Зокрема, у документах з архіву МВС збереглися численні накази начальника тюрми про оголошення неділі робочим днем для охоронного персоналу через необхідність транспортувань в’язнів.

Echelons were dispatched from the transit prison in line with assignments of the GULAG and the Ministry of Interior authorities. According to incomplete data found in the archives of the Ministry of Interior, at least 55 transports were sent from the transit prison to Soviet camps in 1947, and 19 in 1949. The number of people in each transfer was between 48 and 1,200 people. The frequency of dispatch varied from several days to several weeks. The geography included both the remotest places in the USSR and the territory of Ukraine. For instance, criminal prisoners mostly were sent from the transit prison to build coal mines in Donbas or to other penitentiary institutions of the Ukrainian SSR. Transports from the transit prison were held both from the main railway station and from the freight stations of Pidzamche and Klepariv. Prisoners were lined up in the prison yard and driven to the station on trucks to be loaded on echelons.

Sometimes they were walked on foot through the city, convoyed by the guards with dogs.

Transported prisoners rarely knew where they were taken. Transportations were usually held at night and on weekends to hide the deportations from the local. For instance, there were the numerous orders of the prison governor in the Ministry of Interior archives setting Sunday as a working day for the guard personnel due to the need to transport prisoners.

Кадр з документального фільму «Ліс - Батьківщині» (Іркутська студія кінохроніки, 1952 рік) Snapshot from the documentary “Wood to the Motherland” (the Irkutsk documentary film studio, 1952)

33 Географія етапів із пересильної тюрми № 25 у 1947–1949 роках

Geography of prison transports from transit prison 25 in 1947–1949

За матеріалами Архіву Управління МВС у Львівській області

Archives of the Department of the Ministry of Internal Affairs in Lviv Oblast

Pere ereshchepyn hepyn hepyne

34

35

36

Пересильний пункт Transit point

37 У 1949–1950 роках на базі одного з тюремних корпусів функціонував пересильний пункт, який використовували під час масових депортацій родин членів і симпатиків УПА та підпілля ОУН, заможніх селян, греко-католицького духовенства. Він був розрахований на одночасне утримання 700 осіб. Штат пересильного пункту налічував 12 працівників.

In 1949–1950, there was a transit point functioning in one of the prison’s barracks.

It was used during the mass deportations of the families of members and supporters of the UPA and the OUN underground, rich peasants and Greek Catholic clergy. The transit point’s envisioned capacity was 700 people, and there were 12 people in the personnel.

Усього в Західній Україні створили вісім пересильних пунктів: у Клевані, Ковелі, Коломиї, Брошневі (нині Брошнів-Осада), Копичинцях, Бережанах, Бориславі та два у Львові. Вони підпорядковувалися МДБ УРСР, а їхня загальна місткість – на 10 550 осіб. За півтора року через них пройшли 14 786 родин (51 162 особи), з яких станом на середину 1950 року 12 280 родин (41 898 осіб) депортували. Майже половина з них – діти, люди похилого віку, жінки. На 1950 рік припадає найбільша після операції «Захід» (жовтень 1947 року) кількість депортованих із Західної України – 46 208 осіб.

In total there were 8 transit points in Western Ukraine: in Klevan, Kovel, Kolomyia, Broshniv (presently Broshniv-Osada), Kopychyntsi, Berezhany, Boryslav and two in Lviv. They were subordinated to the USSR Ministry of State Security (MDB), with a total capacity of 10,550 people. During the period of 18 months, 14,786 families (51,162 people) passed through the transit points and 12,280 families (41,898 people) out of them were deported, as of mid1950. Almost half of them were children, the elderlies and women. 1950 saw the largest deportations from Western Ukraine after the operation ‘West’ (October 1947), with 46,208 deportees.

Ті, кого мали депортувати, могли очікувати на відправлення декілька місяців. Хоч за правилами, повинні були перебувати у пересильних пунктах 25 днів. Через поспішність в організації масових депортацій пересильний пункт на вулиці Пелтевній був переповненим. За спогадами греко-католицького священника Миколи Пристая, у грудні 1949 року на пересильному пункті утримували 770 осіб, зокрема числі 17 священників. Про розпорядок дня він пригадував: «О 8-ій годині – «провєрка», потім – «прогулка», о 12-ій годині – каша, хліб, 1 ½ костки цукру і кусок риби на особу».

Михайло Давибіда (1918–1973), 1948 рік. Депортований з пересильної тюрми у Львові до Забайкальського краю у 1950 році. Джерело: приватний архів сім’ї Давибідів Mykhailo Davybida (1918–1973), 1948. He was deported from the Lviv transit prison to Zabaikalskiy Krai in 1950.

Source: Private archive of Davybida family Софія Багрій (Якубчак) (1927–2019), 1950-ті роки. Депортована з пересильної тюрми у Львові до Забайкальського краю у 1950 році. Джерело: приватний архів сім’ї Багріїв Sofiia Bahrii (Yakubchak) (1927–2019), 1950s. She was deported from the Lviv transit prison to Zabaikalskiy Krai in 1950. Source: Private archive of Bahrii family

Переповнення пересильного пункту, погане харчування та антисанітарні умови призводили до поширення інфекційних захворювань, особливо серед дітей. Сім’ю 13-річного Богдана Вовка привезли сюди з села Ситихів на Львівщині навесні 1949 року. Він пригадував: «Там ми перебували в жахливих умовах: у камері усіх нас було 73 осіб – чоловіків, жінок та дітей. Серед них були й дуже старі люди, й навіть немовлята. Вікна камери були забиті дошками, стояло важке повітря від «параші», годували дуже погано, люди хворіли, не було медичної опіки, кинулися воші». У 1950 році спалахнула епідемія кору і скарлатини, через що на етап не могли відправити 339 осіб

As a rule, the deportees were kept at the transit points in violation of the 25-day period, waiting for several months to be transported. The transit point on Peltevna street was overcrowded due to the hasty organization of mass deportations.

The Greek Catholic priest Mykola Prystai, who ended up there in December 1949, recalled that 770 people were kept at the transit point, including 17 priests. He said about the daily routine: “Check-up was at 8 o’clock, followed by a ‘stroll’; then porridge, bread, 1,5 sugar lumps and a piece of fish per person at 12”.

Overcrowding, inadequate nutrition and poor sanitary conditions at the transit point were the reason for spreading of infectious diseases, especially among children.

The family of 13-years-old Bohdan Vovk was brought here from Sytykhiv village, Lviv Oblast, in the spring of 1949. He recalled: “We were kept in appalling conditions there: 73 people in one cell – men, women and children, including very old people and even babies. The cell windows were boarded up, the air was stale from the latrine, the food was miserable, people were falling sick, there was no medical aid and the cell was crawling with lice”. Due to the measles and scarlet fever epidemic that broke out here in 1950, the prison authorities could not deport 339 people.

38

Масові депортації із Західної України у 1944-1953 роках у цифрах* Deportations from Western Ukraine in 1944-1953* 1944 1945 1946 1947 1948 1949 1950 1951 1952

210 035 42 883 Lviv Oblast

35 623 Drohobych Oblast

40 692 Stanislav Oblast

0

20 000

40 000

60 000

32 069

80 000

Ternopil Oblast

197 841

членів сімей учасників і симпатиків українського збройного підпілля / families of members and supporters of the Ukrainian armed resistance

6140

Свідків Єгови / Jehovah's witnesses

496

військовослужбовців Армії Андерса і членів їхніх сімей / servicemen of Anders’ Army and their family members

26 131

2 187

заможних селян із родинами / wealthy peasants with families

3 371

німців із Закарпатської області / Germans from Zakarpattia Oblast

Rivne Oblast

21 966 Volyn Oblast

4 298 Chernivtsi Oblast

*Точна чисельність депортованих у 1953 році невідома Price number of deportees in 1953 is unknow

3 371 Zakarpattia Oblast

39

Підраховано за: Calculated by: Вирване коріння. Дослідження, документи, свідчення (Київ, 2020). Закарпатські угорці і німці: інтернування та депортаційні процеси 1944–1955 рр. Архівні документи та матеріали (Ужгород, 2012).

Спецпоселенці на будівельних роботах у Кемеровській області, 1950-ті роки. Джерело: приватний архів Костянтини Романюк Deportees on construction site in Kemerovsk Region, 1950s.

Source: Private archive of Kostiantyna Romaniuk

25%

27%

чоловіків / men

дітей / children

175 063 членів сімей учасників підпілля із Західної України проживало на спецпоселеннях станом на 1953 рік family members of armed resistance participants from Western Ukraine lived in special settlements as of 1953

48% жінок / women

Доставка пошти для спецпоселенців у селище Сухий Лог в Томській області, 1950 рік. Джерело: приватний архів Ярослава Кота Mail delivery for deportees to Sukhoy Log settlement, Tomsk Region, 1950. Source: Private archive of Yaroslav Kit

40

«Вагон-телятник» Cattle car

41

Розмова з Ярославом Герою (1932 р. н.), депортованим у 1950 році в Хабаровський край, 2019 рік. Джерело: Музей «Територія Терору»

Conversation with Yaroslav Hera (born in 1932) deported to Khabarovsk Krai in 1950, 2019.

Source: Museum “Territory of Terror”

«Вагон-телятник» – частина основної музейної експозиції про повоєнне радянське насильство.

The cattle car is a part of the main museum exhibition dedicated to the Soviet post-war violence.

Її основа – оригінальний двовісний вагон, виготовлений у 1951 році на вагонобудівному заводі у Ваймарі (Німецька Демократична Республіка). Він до 1952 року перебував під безпосереднім контролем Радянського державного акціонерного товариства «Трансмаш», і всю його продукцію постачали до СРСР. Часто у подібних вагонах транспортували худобу, тому вони відомі як «телятники» або «коровники».

Its centrepiece is an original double-deck car made in 1951 at the Weimar wagon factory (German Democratic Republic). The factory was directly controlled by Soviet state joint-stock company Transmash until 1952, so all its production was supplied to the USSR. Since these wagons were often used to transport livestock they are known as “cattle cars” or “cattle trucks”.

У 2019 році вагон перетворили на музейний експонат. Джерелом стали спогади тих, хто пережив масові депортації. У ньому відтворили обстановку часів останньої хвилі масових депортацій 1949–1953 років: встановили триярусні нари та пічку-буржуйку, інсталяцію з валіз, між якими – інформаційний термінал з фрагментами відеоспогадів, задокументованих в межах музейного усноісторичного проєкту #непочуті.

The car was turned into a museum exhibit in 2019. We have made the interior according to the memories of those who survived during the mass deportation. The interior of the cattle car is equal to the ones which existed during the last wave of the mass deportations in 1949–1953. There are installed three-tier bunk beds, a cast-iron stove and an installation from suitcases with an information terminal displaying excerpts from video memories recorded as a part of the museum oral history project #unheard.

42

Умови етапування Transportation DURING TRANSFER

43

Казимир Жигульський, у 1945 р. засуджений до 15 років за участь у польському підпіллі: «Коли стояв у вагоні, часто виникало відчуття, що ноги застрягли в холодній воді. Аналогічно, нахилившись, щоб потрапити під полицю, від підлоги постійно відчувався погрібний холод. Багато тижнів пересування в цих умовах серйозно позначилося на нашому здоров’ї (…) Коли на вулиці було мінус 20, на підлозі не було підстилки, а через тисячі тріщин пробивався мороз. Лід на підлозі танув тільки у безпосередній близькості від печі, металеві частини вагона були вкриті білим морозом від наших подихів, який ніколи не зникав».

Транспортування в’язнів відбувалося у дерев’яних «вагонах-телятниках» (рідше столипінських вагонах). Типовий вагон мав заґратовані вікна, два-три суцільні поверхи нарів по боках, «парашу» у вигляді дірки у кутку чи бочки та «буржуйку» для зігрівання у холодну пору року. У люті морози навіть «буржуйка» не рятувала: тонкі стіни і стелі вкривалися шаром інею, одяг примерзав до підлоги. «Телятники» були перевантажені, часом у них вміщали від 60 до 120 осіб. До складу ешелону, окрім «вагонів-телятників», входили вагон із вугіллям та дровами, вагон-кухня зі складом продуктів, а також пасажирський вагон для охорони та обслуги. Поїзд був повністю «автономним», і дорогою поповнював тільки запаси води та вугілля. Подорож тривала від декількох тижнів до декількох місяців, інколи із довгими зупинками на станціях, під час яких проводилися перевірки, обшуки, а інколи і побиття. У дорозі в’язнів забезпечували мізерним сухим пайком, що зазвичай містив 300–400 грамів глевкого хліба, кілька грамів цукру, сушену рибу. Рідше давали гарячі страви, зокрема рідку кашу чи «баланду» з риб’ячими головами. На перших порах в’язні рятувалися запасами їжі, яку вони брали із собою. Через відсутність достатньої кількості води багато хто страждав від спраги, особливо влітку. Про підтримання гігієни не могло бути і мови. У випадку довгої подорожі ешелон могли один раз зупинити для купання та дезінфекції. За свідченнями в’язнів, медичну допомогу у вагонах не надавали, хоча, за наказом начальника тюрми, до супроводу етапів залучали лікарів і фельдшерів. Були непоодинокими випадки, коли етаповані у дорозі помирали від хвороб чи голоду. Особливо великою була смертність серед дітей, зокрема немовлят. Долею тіл загиблих конвоїри особливо не переймалися. За свідченнями очевидців, їх подекуди скидали з потяга. Їхні смерті, як правило, не обліковувалися і досі невідомо, де загиблі були поховані. За фрагментарними даними записів смертності обласної лікарні при пересильній тюрмі, під час етапування померли 83 в’язні.

44 Kazimierz Zygulski, sentenced to 15 years in 1945 for the participation in the Polish resistance movement “Standing in a car often felt like your feet are stuck in cold water. Equally, when you bent to get under a bunk bed, you could feel deathly cold from the floor all the time. Endless weeks of living in these conditions took its toll on our health. (…) When the temperature outside reached minus 20C, the floor was bare and cold crept through thousands of cracks. Ice on the floor melted only near the stove, and metal elements of the car were covered in white frost from our breathing, and it never disappeared”.

Prisoners were transported in wooden cattle cars (more rarely – in Stolypin cars). A typical truck had barred windows, two-three tires of bunk beds along the walls, a latrine (usually a hole or a barrel in the corner) and a castiron stove for heating in winter. The stove did not help much in severe cold, as thin walls and the ceiling were covered with ice and clothes freezed to the floor. Cattle cars were overcrowded, sometimes they contained from 60 to 120 people.

In addition to cattle cars, the echelon included a car carrying coal and firewood, a kitchen car with food supplies and a passenger car carrying the guards and other personnel. The train was fully ‘self-sufficient’, stopping only to re-water and replenish coal stocks. The trip lasted from several weeks to several months, often with long stops at stations that involved check-ups, searches and sometimes beating.

Prisoners were provided with small rations on the way, usually consisting of 300–400 grams of clammy bread, several grams of sugar and dried fish. Less often, transportees were given warm food, namely watery porridge or thin broth with fish heads. In the beginning, prisoners relied on the food supply they took. Many people suffered from thirst, especially in summer, due to insufficient water supply. Practicing hygiene was out of the question. During a long trip, an echelon would stop once to bathe and disinfect prisoners. According to prisoners’ memories, no medical aid was given on the train, though in line with the prison governor’s orders, doctors and paramedics were a part of the convoy.

There were numerous cases of deportees dying of illnesses or starvation on the way. Mortality rates were especially high among children, in particular infants. The convoy did not take care of the bodies. According to eyewitnesses, sometimes they corps were thrown out off the train. Their deaths hardly ever registered, and there is still no information where the bodies were buried. There are sketchy records in the death register of the regional hospital at the

45

Останній період тюрми Final days of prison

46

Меморіальні знаки біля території колишньої пересильної тюрми, 2020. Джерело: Музей «Територія Терору» Memorial signs near the territory of the former transit prison, 2020. Source: Museum “Territory of Terror”

1950–1955 роки – період поступового занепаду пересильної тюрми: режим дещо послабився. Відповідно до встановлених норм, станом на 1953 рік тут одночасно могли утримувати не більше 2 100 осіб. Тоді ж штат тюрми налічував 30 солдат охорони, 80 наглядачів, 43 вільнонайманих працівників та 56 офіцерів.

1950–1955 were the years when the transit prison was slowly declining. The penitentiary regime was a bit more easy. In line with the standards set in 1953, not more than 2,100 people could be kept there simultaneously. Back then, the prison personnel consisted of 30 guard soldiers, 80 wardens, 43 employees and 56 officers.

4 червня 1955 року пересильну тюрму ліквідували, а на її території облаштували Львівський республіканський госпіталь. З 1995 року тут розташовані приватні бізнесові, оздоровчі та розважальні структури.

The transit prison shut down on June 4, 1955, and the Lviv republican hospital was set up on its territory. Private businesses, recreation and entertainment facilities have been located here since 1995.

47

Усноісторичний проєкт #непочуті Oral history project #unheard

48

Середина ХХ століття в історії України стала періодом масштабних соціальних катастроф. Упродовж тривалого часу голоси свідків нацистського та радянського насильств були проігнорованими, незручними, непочутими. Нині їхні оповіді – важливе джерело не лише для нашого усвідомлення травматичного минулого, але й кращого розуміння сьогоднішніх реалій. Для збереження цих історій команда музею реалізовує усноісторичний проєкт #непочуті. Його результати – відео- та аудіозаписи, світлини – основа експозиції та тимчасових виставок у музеї.

The mid-20 century was a period of major social disasters in Ukraine. For many decades the voices of witnesses of Nazi and Soviet violence were ignored, embarrassing and unheard. Today, their stories are an important source not only for comprehending our traumatic past but also for a better understanding of present-day realities. The museum team is doing an oral history project #unheard to record those stories. This project brought in the video- and audio recordings and photos, which serve as a basis for the main or temporary exhibition.

Упродовж 2020 року спеціально для цього видання в межах проєкту #непочуті вдалося задокументувати спогади Степана Горечого, Миколи Петрущака, Олександра Ласовського та Лаврентії Харів (Таланчук), а також отримати усноісторичне інтерв’ю Данути Коміняк (Кисяк) від Archiwum Historii Mówionej Domu Spotkań z Historią. Крім цього, оцифровано кількасот світлин і документів з приватних архівів оповідачів, здійснено пошук інформації про них в інших архівних установах.

Exclusively for this publication, as part of #unheard project, in 2020 we managed to document memories of Stepan Horechyi, Mykola Petrushchak, Oleksandr Lasovskyi and Lavrentia Khariv (Talanchuk). We have also received Danuta Kominiak (Kysiak)’s interview from Archiwum Historii Mówionej Domu Spotkań z Historią. Also, we have digitalized several hundred photos and documents from the storytellers’ private archives, and also searched for information about them in other archives.

49

Лаврентія Харів (Таланчук) Lavrentiia Khariv (Talanchuk)

50

Народилася 30 січня 1944 року в містечку Олесько на Львівщині. У сім’ї захоплювалися музикою, батько навіть мав власний ансамбль. Одного з братів батька у 1943 році запроторили до концтаборів Аушвіц та Бухенвальда, а по війні він емігрував до Канади. Іншого – арештував НКВС і стратив у 1944 році, двох сестер матері засудили до 10 років ув’язнення в ГУЛАГу. Батька Романа Таланчука, звинуватили у розтраті і засудили до 2 років ув’язнення. У травні 1949 року мати Лаврентії, Софію Таланчук з доньками, Богданою та Лаврентією, дідуся й бабусю Андрія та Марію Турченяків арештували і вивезли до пересильної тюрми у Львові. Звідси за деякий час їх депортували на Забайкалля. Упродовж 1949–1958 років вони перебували на засланні в селищі Балей Читінської області. Закінчила Львівське зуболікарське училище. Працювала зубною лікаркою. Від часу Помаранчевої революції 2004 року активно займається волонтерством.

Сестри Лаврентія та Богдана Таланчуки перед бараком, 1950-ті роки. Джерело: приватний архів Лаврентії Харів (Таланчук) Sisters Lavrentiia and Bohdana Talanchuk in front of a barrack, 1950s.

Source: Private archive of Lavrentiia Khariv (Talanchuk)

Born on January 30, 1944, in Olesko town, Lviv Oblast. The family loved music, and her father even led an orchestra. One of Lavrentia’s uncles was sent to the Auschwitz and Buchenwald concentration camps in 1943. He migrated to Canada after the war. The NKVD arrested and executed another uncle in 1944. Two of her mother’s sisters were sentenced to 10 years of imprisonment to GULAG. Her father, Roman Talanchuk, was accused of embezzlement and sentenced to two years of prison.

Сім’я Таланчуків на спецпоселенні, 1950-ті роки. Джерело: приватний архів Лаврентії Харів (Таланчук) Talanchuk family in special settlement, 1950s.

Source: Private archive of Lavrentiia Khariv (Talanchuk)

In May 1949, the mother, Sofia Talanchuk, her daughters Bohdana and Lavrenia, her grandparents Andrii and Maria Turcheniak were arrested and sent to the Lviv transit prison. After some time, they were deported to Zabaikallia.

In 1949–1958, they lived in exile in Balei village, Chita region.

Lavrentia graduated from Lviv dental college and worked as a dentist. She has been active in the volunteer movement since the Orange Revolution in 2004.

51

Спецпоселенці біля печі, яку збудував Андрій Турченяк, 1950-ті роки. Джерело: приватний архів Лаврентії Харів (Таланчук) Deportees near a stove built by Andrii Turcheniak, 1950s.

Source: Private archive of Lavrentiia Khariv (Talanchuk)

«У тій камері була жара неможлива і доїдало нас все, що їло: блощиці і ті комахи, що в голові і всюда. Дуже добре пам’ятаю, мама коси сестрі обрізала, ну а я ще не мала великих кос. Пам’ятаю, як ми сиділи, дітей було багато і параша стояла біля дверей. Ну, але вона була більше і з покришкою. Як ми бавилися – ми з хліба ліпили хрестики, ліпили лялі. Такий був хліб, видно, добрий. Ну знаю, що мама ходила час від часу варила їсти на всю камеру, тому що можно було передачі передавати, напевно (...) І вона одна на всю камеру: одну тільки випускали жінку, і вона варила на всіх їсти. Хто, що замовляв, те вона варила.»

“It was stiflingly hot in that cell, and we were eaten by every single biting vermin: fleas and the insects that live in your hair and everywhere. I clearly remember my mother cutting my sister’s hair, and I didn’t have much hair back then. I remember us sitting, a group of children, and there was a latrine next to the door. It was large, with a cover lid.

We were playing, making crosses and dollies from bread. What kind of bread that must have been! I know my mom went to cook for the entire cell from time to time – I believe prisoners could receive food packages (...)

She alone cooked for the entire cell, they would let only one woman out, and she cooked. Whatever people asked for, she cooked ”.

52

Степан Горечий Stepan Horechyi

53 Народився 4 червня 1929 року у місті Рава-Руська на Львівщині.

Портрет Степана Горечого під час ув’язнення. Автор – співв’язень-німець, 1952 рік. Джерело: приватний архів Степана Горечого The portrait of Stepan Horechyi during his prison time. Drawn by a German, his cellmate, 1952 Source: Private archive of Stepan Horechyi

У 1947 році працював касиром у залізничному депо, де познайомився із робітниками, які були пов’язані з підпіллям ОУН. У 1948 році на пропозицію голови райвиконкому почав працювати завідувачем загального відділу Рава-Руського райвиконкому. Паралельно співпрацював з ОУН: відповідав за розповсюдження підпільних видань, налагоджував контакти з місцевими мешканцями для реалізації бофонів, надавав допомогу у виготовленні підпільних планів міст Жовква та Магерів на Львівщині. Заарештований МДБ 24 квітня 1949 року. 27–28 червня 1949 року засуджений до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах та 5 років позбавлення прав. З пересильної тюрми у Львові етапований до виправно-трудових таборів ГУЛАГу. Степана утримували у Кенгірі, Спаську, Актасі, Сарані, Карабасі, Норильську. Учасник Норильського табірного повстання 1953 року. Амністований 22 березня 1955 року. Після звільнення повернувся до України, працював електриком. Реабілітований 30 липня 1992 року. До 2012 року очолював Товариство «Просвіта» у Галицькому районі Львова.

Born on Juny 4, 1929 in Rava-Ruska town, Lviv Oblast.

In 1947, he was working as a ticket office clerk at a railroad depot, where he met railwaymen who were involved in the OUN underground resistance.

Having accepted a proposal from the head of the rayon executive committee, he started working as a rayon executive committee front office head in 1948. At the same time, he worked with the OUN. He was responsible for the distribution of underground publications, made contacts with the local population to circulate bofons (UPA bonds). Also he assisted in making underground plans of Zhovkva and Maheriv towns in Lviv Oblast.

The Ministry of State Security (MDB) arrested him on April 24, 1949. On June 27–28, 1949, he was sentenced to 25 years in forced labour camps and 5 years of deprivation of rights. He was deported from the Lviv transit prison to GULAG forced labour camps. Stepan was kept in Kengir, Spask, Aktasa, Sarana, Karabakh and Norilsk. Participated in the Norilsk uprising in 1953. He was granted amnesty on March 22, 1955.

After being released, Horechyi returned to Ukraine and worked as an electrician. He was rehabilitated on July 30, 1992. Up till 2012, he was the head of the Prosvita (Enlightenment) community in Halytskyi rayon in Lviv.

54

«Нас забирають на пересилку там, де ваш тепер музей. Там була вулиця Пелтевна, (бо там десь Полтва протікає) ще так називали: «тюрма на Пелтевній. Ну, там ми були не довго. Там ми були щось 3 чи 4 дні. Вони вже збирали на етап людей. Звідтам нас – на поїзд. Запихали нас по сто чоловік у вагон. Ми там не стояли: було поставлено два ряди щитів, то хтось на підлозі спав, хтось – на щиті, хтось – на верхньому щиті. Була вирізана дюра для туалету»

“We were taken to the place where your museum is now, for further transportation.

That was Peltevna street (for the Poltva River flows somewhere in that area) and there was another name for it: “the prison in Peltevna”.

Well, we didn’t spend much time there. We stayed 3 or 4 days. They gathered people to be transported. Then they put us on a train, a hundred people per wagon. We weren’t standing, as there were two rows of boards, so some could sleep on the floor, the others on boards and the rest on the upper boards.

There also was a hole cut in the floor instead of toilet.”

Степан Горечий (другий ліворуч) з іншими в’язнями після амністії, 1955 рік. Джерело: приватний архів Степана Горечого Stepan Horechyi (second from the left) with other prisoners after the amnesty, 1955 Source: Private archive of Stepan Horechyi

55

Микола Петрущак Mykola Petrushchak

56 Народився 6 січня 1930 року в селі Сторона на Львівщині. У грудні 1944 року його затримали під час облави і звинуватили у допомозі підпіллю ОУН, проте за нестачею доказів звільнили. У квітні 1947 року cтав станичним Юнацтва ОУН у рідному селі: займався збором продуктів харчування та реалізацією бофонів, організовував вишколи. Заарештований МДБ 27 квітня 1947 року.

18 липня 1947 року засуджений до 10 років позбавлення волі. До 1948 року його утримували у Дрогобицькій колонії для неповнолітніх. Звідти Миколу перевели до пересильної тюрми у Львові. Під час етапування в ніч з 7 на 8 липня 1948 року втік із групою в’язнів на станції Лозова на Харківщині. Пішки повернувся до міста Самбір,що на Львівщині, і перейшов на нелегальне становище. У жовтні 1947 року сім’ю Петрущаків депортували до Омської області.

16 травня 1949 року його повторно затримали, під час конвоювання спробував втекти, але був важко поранений. Кілька місяців лежав у в’язничній лікарні, потім перебував під слідством у тюрмах Борислава та Дрогобича, а також у пересильній тюрмі у Львові. 28 листопада 1949 р. засуджений Дрогобицьким обласним судом до 10 років виправно-трудових таборів та обмеження у правах терміном на 5 років без конфіскації майна. Відбував покарання у Мінеральному таборі МВС Комі АРСР. 19 липня 1954 р. був звільнений, повернувся на батьківщину. Після здобуття Україною незалежності був станичним Самбірської станиці Братства ОУН-УПА. Реабілітований 15 травня 1992 року.

Довідка про звільнення Миколи Петрущака з ув’язнення, 1954 рік. Джерело: приватний архів Миколи Петрущака Certificate on Mykola Petrushchak’s release from prison, 1954 Source: Private archive of Mykola Petrushchak

57 «Ну в першу чергу вражало то шо величезний простір і ті бараки такі знаєте понурі, ну очевидно, ґрати на вікнах, кругом мур, сторожі вишки. Ну але уже людина себе відчула краще, бо від тих, від тої задушливої камери, від того тюремного смороду і холоду в Стрийській тюрмі, то я вже був трошки такий, знаєте, таки трошки легше було на душі. О, і пройшов я санобробку в санпропускнику (…). І після того, після тої, власне, санобробки реєстрація. Реєстрація, стаття, строк в формуляр записували.

11 і 12 барак був для політичних, інші бараки були так, для побутових (…) І в 12 бараці, в котрий я попав, то вже було якраз отут коло залізниці, то ми чули вже поїзди туди-сюди (…) В камері вже було приблизно 60-80 людей. Тут вже було цікавіше, хоч всі були голодні, я був дуже голодний і таке. Доводили нас, ну три рази давали на день: рано чай, рано кип’яток і трошки каші, а в обід баланда з риби якоїсь смердючої і також черпачок каші, а вечером також черпачок каші (…) Режим уже не був такий строгий, вже ті хто тут довше був вже зналися з тими надзирателями навіть жартували з ними ну і так порівняно вже не було того хамства, ну як сказати побоїв в тюремній камері (…) В середині травня сформували етап і на залізницю на вокзал в вагони і вже повезли нас на північ».

“The thing that impressed me firstly, was this enormous space, and all those barracks were, you know, so gloomy. Sure enough, there were barred windows and guard towers everywhere. Well, I still felt better, for I was a bit dizzy from that stuffy cell, from that prison stench and cold in Stryi prison. So, I felt a bit relieved. Besides, I went through the sanitary inspection station (…). After the cleansing, it was time for registration.

Registration, article, sentence – everything was written down in a logbook. Barracks 11 and 12 were for political prisoners, and other barracks – for common criminals. (…) Barrack 12 that I was assigned to, was next to the railway, so we could hear trains going to and from. (…) There were around 60-80 people in the cell. It was much more interesting there, despite everyone was hungry. I was very hungry too. They were starving us; well, we got something three times a day: some tea, boiling water and a bit of porridge in the morning, thin broth from some stinking fish and a ladle of porridge for lunch, and a ladle of porridge in the evening (…) The penitentiary regime was a bit more lenient, those who were here for a long time, knew the guards and even joked with them.

In comparison, it wasn’t that rude, and we weren’t beaten in prison cells (…) A transport was packed up in mid-May, and they took us to the North”.

Микола Петрущак після звільнення з подругою в Омську, 1954 рік. Джерело: приватний архів Миколи Петрущака Mykola Petrushchak after his release, with a friend. Omsk, 1954 Source: Private archive of Mykola Petrushchak

Born on January 6, 1930 in Storona village, Lviv Oblast.

He was detained during a round-up in December 1944 and accused of assisting the OUN underground resistance. However, he was released due to a lack of evidence. In April, 1947 he became the head of an OUN Youth Unit in his home village. He gathered foodstuff, circulated bofons (UPA bonds) and organized military training.

The Ministry of State Security (MDB) arrested him on April 27, 1947. On July 18, 1947, he was sentenced to 10 years in prison. Till 1948, he was kept at the Drohobych juvenile detention centre and then transferred to the Lviv transit prison. During transportation, on the night of June 7 to 8, 1948, he escaped at Lozova station, Kharkiv Oblast, with a group of other prisoners. He returned to Sambir on foot and lived in hiding. The Petrushchak family was deported to the Omsk region in October 1947.

On May 16, 1949, Petrushchak was arrested again. He attempted an escape during convoy but was seriously wounded. He was in the prison hospital for several months, then was on remand in Boryslav and Drohobych prisons, and also at the Lviv transit prison. On November 28, 1949, the Drohobych oblast court sentenced him to 10 years in forced labour camps and restriction of rights for 5 years without seizure of property. He served his sentence at Mineralnyi camp of the Ministry of Internal Affairs, the Autonomous Soviet Socialist Republic of Komi.

He was released on July 19, 1954, and returned to his motherland. After Ukraine proclaimed independence, he was a chief of the Sambirska detachment of the OUN-UPA brotherhood.

Rehabilitated on May 15, 1992.

58

Олександр Ласовський Oleksandr Lasovskyi

59 Born on January 12, 1940, in Halych town, Ivano-Frankivsk Oblast, in a family of a Greek Catholic priest. The Lasovskyi family moved to the neighbouring village of Tustan in 1942, and after two years moved again, to Zhydiatychi (presently Hamaliivka) village in Lviv Oblast.

«І там ми десь більше місяця були, в бараках тих двоповерхових. Кругом була висока стіна, вишки, де солдати стояли з автоматами. Там були дерев’яні нари. На нарах то всьо спали, хто шо з собою міг взяти – спали на своїм тім. В кутку стояла параша – дерев’яне відро таке, шо оправлятися. Не знаю, раз в день чи скільки випускали на вулицю».

“We spent over a month there, in those two-story barracks. There was a high fence around, and guard towers with soldiers standing there, holding rifles. There were wooden bunk beds in the cell. Everyone slept on those beds, using whatever they had as bedding. A latrine was in the corner – a wooden bucket to relieve ourselves.

They let us outside the cell once a day or probably more”.

Народився 12 січня 1940 року у місті Галич на Івано-Франківщині в сім’ї греко-католицького священника. У 1942 році Ласовські переїхали до сусіднього села Тустань, а ще за два роки – до села Жидятичі (нині Гамаліївка) на Львівщині. Після ліквідації Української греко-католицької церкви батько В’ячеслав Ласовський відмовився переходити на православ’я. Йому заборонили служити у церкві, проте він продовжив виконувати свої обов’язки підпільно. 7 вересня 1950 року сім’ю Ласовських із шести осіб арештували та вивезли до пересильної тюрми у Львові. Через місяць їх депортували до Бурято-Монголії. Спершу їх поселили в місті Улан-Уде. Через деякий час батьків відправили вглиб тайги. У 1954 році молодші діти, Олександр та Оксана, отримали можливість повернутися до України, у 1958 році – батьки, ще за кілька років – старші діти Юрій та Богдан. Після повернення Олександр закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Працював у галузі художнього скла. Заслужений художник України.

Сім’я Ласовських, 1940 рік. Джерело: приватний архів Олександра Ласовського The Lasovskyi family, 1940.

Source: Private archive of Oleksandr Lasovskyi

Following the liquidation of the Ukrainian Greek Catholic Church, Oleksandr’s father, Viacheslav Lasovskyi, refused to renegade to the Orthodox faith. He was forbidden to conduct church services; however, he continued secretly doing his duty. The Lasovskyi family of six people were arrested on September 7, 1950, and taken to the Lviv transit prison. They were deported to Buriatia in a month. At first, they lived in Ulan-Ude town. After some time, the parents were sent into the heart of taiga. In 1954, the youngest children, Oleksandr and Oksana, got a chance to return to Ukraine, then their parents in 1958, and the older children, Yurii and Bohdan, in several years.

After his return Oleksandr graduated from the Lviv Institute of Applied and Decorative Arts.

He was working in the sphere of glass art.

Honoured Artist of Ukraine.

60

Данута Коміняк (Кисяк) Danuta Kominiak (Kysiak)

61 «Перш за все, там була досить велика група поляків, самі поляки там. І чоловіки, група музикантів із Львівської консерваторії, які одразу – професор, дуже приємний професор – організували хор. У нас вже було якесь перше заняття, ми співали польські пісні. Керівництво табору прийняло цей хор, на щастя для нас. Професор чудово грав на скрипці, він акомпонував нам під час цього співу (...) Так, що Пелтевна не була, табір на вулиці Пелтівній не був таким жорстоким, як здавалося, оскільки у нас був цей хор і ми могли співати».

Народилася 12 липня 1925 року у Львові. З 1942 року брала активну участь в діяльності польського підпілля – розповсюджувала періодичні видання, навчалась на військових та санітарних курсах. Арештована у вересні 1944 року.

Весілля Данути та Казимира Коміняків у Лодзі, 1951 рік. Джерело: приватний архів Данути Коміняк (Кисяк) Bridal couple Danuta and Kazimierz Kominiak in Lodz, 1951.

Source: Private archive of Danuta Kominiak (Kysiak)

У листопаді 1944 року її вивезли з пересильної тюрми у Львові до відділення Кізеловського виправно-трудового табору на станції Половинка. Звільнена у серпні 1948 року, після чого виїхала до Польщі. Працювала вихователькою у дитячому будинку, вчителькою математики та фізики, директоркою школи. Авторка спогадів «Я була в раю». Померла 29 червня 2020 року.

“First of all, there was quite a large group of Poles. Men, a group of musicians from Lviv conservatoire, there was a professor – they started a choir. We conducted our first rehearsal and sang some Polish songs.

We were lucky that the camp authorities accepted this choir. The professor played the violin masterfully, and he was accompanying our singing. (...) So, Peltevna street camp wasn’t as cruel as it might seem, there was this choir and we could sing”.

Born on July 12, 1925, in Lviv. She was an active participant in the Polish underground movement since 1942. She helped to spread the periodicals and attended military and first aid courses.

Arrested in September 1944.

Данута Коміянк у Йозефові, 1952 рік. Джерело: приватний архів Данути Коміняк (Кисяк) Danuta Kominiak in Jozefow, 1952.

Source: Private archive of Danuta Kominiak (Kysiak)

Danuta was deported from the Lviv transit prison to a satellite camp of the Kizelovsky forced labour camp located at Polovinka station in November 1944.

She was released in August 1948 and moved to Poland. She worked as a caregiver at a children’s home, a teacher of maths and physics, a school headmistress. She wrote a book of memoirs “I was in heaven”. Died 29 June 2020.

62

АК ВВТК ВОХР ВТК ВТТ ГУЛАГ НКВС МВС МДБ ОУН УГКЦ УПА СРСР УРСР

Список скорочень List of acronyms Армія Крайова Відділ виправно-трудових колоній воєнізована охорона виправно-трудова колонія виправно-трудовий табір Головне управління таборів Народний комісаріат внутрішніх справ Міністерство внутрішніх справ Міністерство державної безпеки Організація українських націоналістів Українська греко-католицька церква Українська повстанська армія Союз Радянських Соціалістичних Республік Українська Радянська Соціалістична Республіка

HA VVTK VTK CLC GULAG NKVD MVS MDB OUN UGCC UPA USSR Ukrainian SSR

Home Army forced labour camps department forced labour camp correctional labour camp Central Administration of Prison Camps People’s Commissariat for Internal Affairs Ministry of Internal Affairs Ministry of State Security Organization of Ukrainian Nationalists Ukrainian Greek Catholic Church Ukrainian Insurgent Army Union of Soviet Socialist Republics Ukrainian Soviet Socialist Republic

Використані архіви List of referenced archives Архів Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького Архів Львівської національної академії мистецтв Архів управління Міністерства внутрішніх справ у Львівській області Архів управління Служби безпеки України у Волинській області Архів управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області Архів управління Служби безпеки України у Львівській області Архів Центру досліджень визвольного руху Волинський краєзнавчий музей Галузевий державний архів Служби безпеки України Державний архів Львівської області Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору» Приватні архіви сім’ї Багріїв, Тараса Войченка, Івана Говди, Степана Горечого, сім’ї Губків, Тараса Гупала, сім’ї Давибідів, сім’ї Дужих, Лідії Кіцили (Скицької), Данути Коміняк (Кисяк), Ярослава Кота, сім’ї Коханських, Лесі Крип’якевич (Цегельської), Олександра Ласовського, Миколи Петрущака, Костянтини Романюк, сім’ї Саламахів, Оксани Ундерко, Лаврентії Харів (Таланчук) Центральний державний історичний архів у Львові Центральный архив Министерства обороны Российской Федерации Archiwum Historii Mówionej Domu Spotkań z Historią Narodowe Archiwum Cyfrowe National Archives and Records Administration United States Holocaust Memorial Museum

Archives of Danylo Halytskyi National Medical University in Lviv Archives of Lviv National Academy of Arts Archives of the Department of the Ministry of Internal Affairs in Lviv Oblast Archives of the Department of the Security Service of Ukraine in Volyn Oblast Archives of the Department of the Security Service of Ukraine in IvanoFrankivsk Oblast Archives of the Department of the Security Service of Ukraine in Lviv Oblast Archives of the Center for the Research of the Liberation Movement Volyn Regional Historical Museum Sectoral State Archives of the Security Service of Ukraine Lviv Oblast State Archives Memorial Museum of Totalitarian Regimes “Territory of Terror” Private archives of the Bahrii family, Taras Voichenko, Ivan Hovda, Stepan Horechyi, the Hubka family, Taras Hupalo, the Davybida family, the Duzha family, Lidiia Kitsyla (Skytska), Danuta Kominiak (Kysiak), Yaroslav Kit, the Kokhanska family, Lesia Krypiakevych (Tsehelska), Oleksandr Lasovskyi, Mykola Petrushchak, Kostiantyna Romaniuk, the Salamakha family, Oksana Underko, Lavrentia Khariv (Talanchuk) Central Archives of the Ministry of Defense of the Russian Federation Archiwum Historii Mówionej Domu Spotkań z Historią i Ośrodka KARTA Archiwum Ośrodka KARTA Narodowe Archiwum Cyfrowe National Archives and Records Administration United States Holocaust Memorial Museum

63

Рекомендована література List of recommended materials Вирване коріння. Дослідження, документи, свідчення / кер. проєкту: Л. Легасова. – К.: Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс, Інститут історії України НАНУ, 2020. 264 с. Вронська Т. Заручники тоталітарного режиму: репресії проти родин «ворогів народу» в Україні (1917–953 рр.) – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. 486 с. Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади 1917–1953 рр. – К.: Темпора, 2013. 630 с. Гаврилюк О. «Не скує душі живої...»: [Спомини]. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2012. 188 с. Говда І. Мої спогади та роздуми. Укр. ін-т нац. пам’яті. – К.: Стилос, 2009. 104 с. Губка І. Дорогами життя. [Спогади]. Воля і Батьківщина. 1997. № 1–4; 1998. № 1–3 . Губка І. У царстві сваволі. [Спогади]. Частина І. – Львів: Українські технології, 2000. 608 с. Депортації. Західні землі України кінця 30-х–початку 50-х рр.: документи, матеріали, спогади: У 3 т. / упоряд. Ю. Сливка [та ін.]; відп. ред. Ю. Сливка. – Львів, 1996. Заячківська–Михальчук Г. Заручниця імперії [Спогади політв’язня]. – Львів: Видавництво Тараса Сороки, 2009.

204 с. Зеленюк О. З пережитого... [Спогади]. (Серія «Мемуари і документи». Випуск 3) – Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, 2003. 120 с. Коршинський І. Сторінки життя: Мої гулагівські, лікарські, депутатські та громадські університети у спогадах, роздумах, бувальщинах, листах та публікаціях. – Ужгород: Ґражда, 2010. 416 с. Кох Б. Сенс життя. [Спогади]. – Львів: ЛА Піраміда, 2003. 122 с. Коханська Г. Озброєні честю. Спогади розвідниці ОУН-УПА. – Луцьк: Терен, 2008. 376 с. Куцик Є. Від Мальти до Магадану. – Луганськ: Лугань, 2004. Мамчур І. Нас доля світами водила. Сторінки пережитого. – Львів: Видавництво Афіша, 2009. 368 с. Негретов П. Все дороги ведут на Воркуту. – Бенсон: Chalidze Publication, 1985. 235 с. Платонова Н. Депортація населення західноукраїнських областей у 1948–1950 рр. Студії з архівної справи та документознавства. 2003. № 9. С. 143–146. Порендовський В.–І. У кігтях Степлагу: Кенгір 1949-1954. – Львів: Сполом, 2005. 268 с. Реабілітовані історією. Львівська область. Кн. 2: м. Борислав Бродівський район / Упор. Савчак В. М. – Львів: Астролябія, 2014. 768 с. Рогач В. Щастя в боротьбі: [повість у новелах]. – Ужгород: Закарпаття, 1999. 211 с. Ромаш М. Битою дорогою життя. – Коломия: Видавничий центр Коломийської гімназії ім. М. Грушевського, 2013.

91 с. Росул О. Дорогою долі: книга спогадів. – Ужгород: Видавництво Два кольори, 2003. 287 с. Сеник І. Метелики спогадів. Спогади і взори вишивання. – Львів: Видавництво Мс, 2003. 288 с. Стасів Д. Ніч серед Полудня. Спомини репресованого лікаря-патріота. – Львів: Видавничий дім Високий Замок, 2005. 200 с.

64

Три повстання Січків: У 2 т. Т. 1: Спогади Стефанії Петраш-Січко. Документи / Харківська правозахисна група; Ред. В. Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2004. 256 с. Хобзей К. Тернистими шляхами: спогади. – Калуш; Львів: Місіонер, 2000. 167 с. Яремчук В. Моя Одіссея. [Спогади]. – Івано-Франківськ: Ярина, 2017. 219 с.

Czuruk S. Lwów w cieniu Kołymy. Warszawa: Ośrodek Karta, 2007.

Kominiak D. Byłam w raju sowieckim. – Warszawa: Dom Kultury «Zacisze», 2007.

Krawczyński W. Przez tundrę i tajgę po sowieckich łagrach. Wydawnictwo Kubajak, 2010.

Motyka G. Na białych Polaków obława. Wojska NKWD w walce z polskim podziemiem 1944-1953. – Kraków, 2014.

Niezabitowski А. To był tylko etap. Wspomnienia z łagrów. Wyd. Baran i Suszczyński, 1999.

Przetrwałam. Doświadczenia kobiet więzionych w czasach nazizmu i stalinizmu. Wybór i opracowanie Maria Buko, Katarzyna Madoń-Mitzner, Magda Szymańska. Warszawa: Dom Spotkań z Historią, 2017.

Werner K. Droga przez mękę i łagry «Gułagu». Wojewódzka Biblioteka Publiczna im. E. Smołki, 2013.

Wierzbicka M. Lwów – Ural – Komi. Więzienie, łagry, zesłanie. – Wrocław: Zrzeszenie Wolność i Niezawisłość, 1993.

Wschodnie losy Polaków / wybór Wiesław Myśliwski; wstęp Andrzej Garlicki. Łomża: Oficyna Wydawnicza Stopka, 1991. Żarski А. Droga do ojczyzny – Wrocław: Centrix Krzysztof Cebula & Tomasz Kalota, 2004. Żygulski K. Jestem z lwowskiego etapu. – Warszawa: Instytut Wydawniczy PAX, 1994.

65

Пересильна тюрма №25 у Львові Документальне видання

Проєкт реалізований за підтримки Українського інституту національної пам’яті Розробка концепції – команда Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору»

Transit prison No.25 in Lviv The project has been implemented with the support of the Ukrainian Institute of National Memory.

The concept of the documentary edition has been developed by the team of the “Territory of Terror” Memorial Museum of Totalitarian Regimes.

Автори: Олександр Пагіря Андрій Усач Робота в архівах: Юрій Коденко Упорядниця: Анна Яценко Дизайн і верстка: Анна Малахова Корекція текстів: Вероніка Климська, Ірина Мисник Переклад: Ольга Білейчук, Олена Мартинчук Фото: Аліна Дзюбко, Олексій Романець Координаторка проєкту: Ольга Гончар Подяка: Оксані Ундерко Марії Філонюк Володимиру Морозу Андрію Когуту Ірині Гарець Михайлу та Ірині Цімерманам Тамарі Вронській Видавець Гончарук А.Б. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції: серія ДК, No 4958 від 18.08.2015 р. Віддруковано в друкарні ФОП Цімерман

Authors: Oleksandr Pahiria Andrii Usach Archival research: Yurii Kodenko Publication edited: Anna Yatsenko Design and layout: Anna Malakhova Proofreading: Veronika Klymska, Iryna Mysnyk Translation: Olha Bileychuk, Olena Martynchuk Photo: Alina Dziubko, Oleksii Romanets Project coordinator: Olha Honchar Thanks to: Oksana Underko Mariia Philonyuk Volodymyr Moroz Andrii Kohut Iryna Harets Mykhaylo and Iryna Tsimerman Tamara Vronska Publisher Honcharuk. A. B. Certificate of entry of the subject of publishing in the state register of publishers, manufacturers and distributors of publishing products: Series DK № 4958 of 18.08.2015 Printed by IE Tsimerman

66 Контакти Contacts Музейний комплекс: проспект Чорновола, 45 г

How to find the Museum: Railway station: bus No.31

Інформація та замовлення екскурсій: +38 063 679 93 90 +38 096 25 805 89

Public transport stops: “Hnat Khotkevych Palace of Culture” “Panteleimona Kulisha Str.” “Square of 700th anniversary of Lviv”

Години роботи: понеділок-вівторок: вихідний середа-четвер: 10:00–18:00 п’ятниця-неділя: 11:00–19:00

territoryterror@gmail.com facebook.com/TerritoryTerror/ instagram.com/terrormuseum/

Як проїхати до музейного комплексу: Залізничний вокзал: автобус №31 Зупинки громадського транспорту: «Палац культури ім. Гната Хоткевича», «вул. Пантелеймона Куліша», «пл. 700-річчя Львова» Museum complex: Chornovola Avenue 45 g, Lviv, Ukraine Info or book a guided tour: +38 063 679 93 90 +38 096 25 805 89 Opening hours: Monday–Tuesday: days off Wednesday–Thursday: 10.00–18.00 Friday–Sunday:11.00–19.00

Якщо ви або ваші близькі були свідками подій 1930–1950-х рр. у Львові чи будь-яких інших місцевостях України і готові оповісти про побачене просимо зголошуватись за номером +380 93 08 36 755 If you or your family were eye-witnesses of the 1930–1950 sevents in Lviv or in any other locations in Ukraine and ready to share the experience, please, call +38 093 08 36 755

67

68