Сухопутні війська - 5-6 випуск 2022 рік

державну

авторів. Відповідальніcть за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право використовувати, редагувати та

матеріали.

журнал обов’язкове.

редакції:

Шість місяців героїчного опору повномасштабному російському вторгненню засвідчили незламність духу українського народу та високий професіоналізм усіх складових сил оборони України: ЗСУ, НГУ, ГУР МО, СБУ, Національної поліції, ДПСУ, СЗРУ, УДО та інших. Пройдено шлях, який варто проаналізувати, щоб тримати курс, який приведе нас до перемоги у цій війні.

Сьогодні відвертим непорозумінням виглядають оцінки високих посадовців та поважних структур, які взимку 2022 року відводили 72 години на захоплення Києва і пару тижнів на падіння всієї України.

У цьому також були впевнені й у Кремлі. Російські солдати везли з собою парадну форму, щоб пройтися по Хрещатику. Реальність виявилася зовсім іншою. Як і «парад» колись «другої армії світу» в Києві.

Чому і партнери, і вороги помилилися? Чим Україна їх здивувала?

Йдеться про недооцінку, як мінімум, трьох чинників.

По-перше, у російських окупантів не вийшло паралізувати українську владу ні в психологічному, ні в технічному вимірах. Жодного дня за останні 6 місяців, і навіть у перші шокові дні, українська влада не втрачала контроль над країною. Зберігала керованість усіх ключових процесів та забезпечувала управління обороною. Державні інституції продемонстрували стійкість, яку на Заході та в росії не врахували. Значною мірою цьому «допомогла» пандемія COVID-19, яка навчила нас працювати та ухвалювати рішення дистанційно.

По-друге, багато хто розглядав напад росії на Україну як війну «великої радянської армії» проти «маленької радянської армії». Де «маленька армія» виглядала приреченою.

Не врахували, що Україна вже 8 років знаходилася де-факто у стані війни і здобула бойовий досвід. Так само протягом цих років ми багато вчилися в колег з НАТО. Наша армія не повною, але значною мірою змінилася.

українців. Влада й армія спираються на вільний народ, — цей зв’язок в Україні нерозривний. Зокрема, нашою

На перші ролі у ній виходять українські військові професіонали, які отримали освіту вже після 1991 року і зростали під час реальної війни. Збільшується частка офіцерів, від лейтенантів до генералів з адміралами, старшин та сержантів, які сформовані без радянського спадку, в іншій традиції. Багато з них стали справжніми лідерами на полі бою. По-третє, найголовніше, — недооцінили українське суспільство, яке пройшло ще більший шлях трансформацій, ніж влада та армія. Власне зміни в суспільстві є джерелом і гарантією стійкості змін у державних інституціях. Згадайте, ще у 2021 році, коли почала з ’ являтися інформація про ризики вторгнення, обов ’ язковою передумовою успіху інтервентів називали внутрішню дестабілізацію в Україні. Дестабілізація стала першим етапом ескалації. Проте українці витримали тиск і продемонстрували справжню єдність, зламавши

Міністр оборони України Олексій Резніков

Отже, оцінки будували на кількісних показниках, недостатньо врахувавши якісні зміни. Це дивно. Адже Україна вже давно не «пострадянська» країна і не «маленька Росія» . Книга президента України Леоніда Кучми «Україна — не росія» вийшла 19 років тому. За цей час багато що сталося, виросло нове покоління. Успіхи державотворення та сьогоднішні перемоги на полі бою не в останній мірі пов ’ язані саме зі впливом вільного світу, із західними інвестиціями в широкому розумінні за 30 років.

Тобто Україна — це вже історія успіху й Заходу також. Побачити Україну як свій успіх, що вже стався, і повірити в неї багатьом у Європі чи Америці заважають страх і штучні стереотипи, нав ’ язані росією та агентами її впливу.

Кожному доведеться принести в жертву заради України частину комфорту, частину звичного життя. Так, як було раніше, вже не буде.

Завданням держави є розгортання системи норм і механізмів, які забезпечать підготовку громадян та їхню участь у всеохоплюючій обороні.

На порядку денному унормування обігу зброї, формування стрілецької культури. Укриття в спорудах тепер дійсно стають необхідністю. Відбудуться зміни в медичній інфраструктурі, освіті (як за змістом, так і за формою).

Наявність військової підготовки повинна стати однією з обов ’ язкових вимог для роботи на державній службі, а також для балотування на виборні посади в органах місцевого самоврядування, в парламент, суди тощо. Усі сфери мають бути проаналізовані крізь призму необхідності бути готовим до оборони. Можна застосувати до цих процесів термін «розумна мілітаризація». Адже «мілітаризація» в Ізраїлі, Швеції, Швейцарії з одного боку та росії і Північній Кореї з іншого мають принципові відмінності. Важливо не втратити суть. Прорив було здійснено завдяки особистому залученню 24/7 Президента України Володимира Зеленського, наших дипломатів на чолі з Дмитром Кулебою та українських аташе з питань оборони, які працюють у системі Міноборони. Кожен робив максимум на своєму рівні.

Отже, рецепт перемоги — це:

• Збереження єдності українців;

• Зміна суспільної свідомості, перехід на рейки всеохоплюючої оборони шляхом розумної мілітаризації;

• Системна інтеграція до європей ського безпекового простору з функцією ключового елементу оборони Європи на Сході;

• Поглиблення реформ, чесний суд, нульова толерантність до корупції

Крім обговорення нагальних потреб української армії, ми ведемо діалог про довгострокові програми співпраці, які включають питання виробництва ОВТ, ремонту, системного навчання наших військових тощо. Хочу підкреслити. Сьогодні ми маємо можливість планувати, думати про майбутнє завдяки тим, хто тримав і тримає фронт всі ці 6 місяців. У Харкові, Маріуполі, Ізюмі, Волновасі, Чернігові, Охтирці, Сєвєродонецьку, Гостомелі, Сумах, Херсоні та Миколаєві, Ірпені, Лисичанську, Мощуні, у сотнях інших населених пунктів.

І битва ще не закінчилася. Основні події — попереду.

Тисячі наших героїв поклали своє життя, щоб Україна мала шанс сама визначати майбутнє. Сотні наших людей в полоні, і ми боремося за них. Попереду нас ще чекають втрати, біль і багато праці за межею можливостей. Це треба пам ’ ятати. Бо коли небезпека відступає, у декого виникає спокуса забути, якою ціною і чиїми зусиллями Україна вистояла. Захисники і захисниці, рятувальники, медики, волонтери, держслужбовці і працівники органів місцевого самоврядування, комунальники, бізнес — сьогодні усі тримають удар. Українці вже показали, що разом ми — нездоланна сила. Ми обов ’ язково здобудемо спільну перемогу, яку відсвяткуємо у Луганську, у Севастополі, у відбудованому Харкові й відродженому Маріуполі.

Ми повернемо наших людей. Звільнимо вкрадених росіянами українських дітей. Покараємо злочинців. І згадаємо незлим тихим словом усіх, хто бився у різні часи, щоб Україна відбулась.

смак землі, що в’їдається в шкіру. Смак крові і смерті, якою пронизане повітря. Солоний смак сліз. Незалежність — це відповідальність, що лежить на твоїх плечах. Ти ведеш у бій і знаєш, що з нього повернуться не всі. І живі, і полеглі залишаються з тобою назавжди. На совісті. І в пам’яті. Незалежність має голос. Це голос предків. Вони гинули в боях, в ГУЛАГах, пухли від голоду і кістьми вимощували дороги імперій. Це крик матерів, які ховають своїх дітей. Голос тих, хто в

мирних містах і селах просить про допомогу під уламками своїх зруйнованих осель. Голос наших дітей, які не обирали час і місце народження, але яким довелося жити в часи великої війни. Незалежність можлива тільки тоді, коли є люди, готові за неї боротися. Дякую вам, захисники і захисниці України! Маю за честь служити разом з вами. Вічна пам’ять полеглим героям! Вічна слава живим! Слава Україні!

«Виходячи з того, що я безпосередньо знаю про росіян, наша перемога не буде фіналом. Наша перемога буде можливістю видихнути і підготуватись до наступної війни», — сказав Залужний «TIME». Журналісти видання зазначають, що на початку широкомасштабного російського вторгнення американський колега Залужного — голова об’єднаного комітету начальників штабів Сполучених Штатів, генерал Марк Міллі — запитував українського головнокомандувача, чи планує він евакуюватись до більш безпечного місця.

«Я сказав йому: «Я вас не розумію». Для мене війна розпочалася у 2014 році... Я не втік тоді і я не збираюсь тікати зараз», — цитує відповідь Залужного «TIME».

За словами журналістів, головнокомандувач ЗСУ розумів, що війна неминуча. «Запах війни неможливо сплутати. І він уже був у повітрі», — передає слова Залужного «TIME». У розмові з журналістами видання він підтвердив,

«Вони просто загнали своїх солдатів на бійню. Вони вибрали сценарій, який найбільше влаштовував мене», — цитує слова Залужного «TIME».

У квітні 2022 року видання «Politico» назвало генерала Залужного «залізним генералом», який стане «історичною постаттю» в українській армії.

Ще через місяць американський журнал «Time» визнав головнокомандувача ЗСУ одним зі 100 найвпливовіших людей світу у 2022 році.

Сухопутних військ Збройних сил України генерал-полковник Олександр Сирський, який очолював наступ українських військ на цьому напрямку, віддав наказ на підняття Державного Прапора на головній площі міста: «Сьогодні офіційно ставимо крапку зачистки міста і підіймаємо наш Державний прапор!», — відзначив командувач. В урочистих заходах підняття прапора брали участь воїни Збройних сил, які безпосередньо визволяли Харківщину від російських окупантів, представники Національної поліції України, Національної гвардії, військово-цивільної

Президент України Володимир Зеленський вручив державні нагороди українським воїнам Збройних Сил, які брали участь у звільненні Харківщини від російських загарбників. Верховний Головнокомандувач подякував військовослужбовцям за успішне виконання бойових завдань та за деокупацію майже 400 населених пунктів на початку вересня. «Українські воїни — героїчні люди. Діти й онуки ніколи не забудуть ваш подвиг. Дякую кожному з вас за службу, за звільнення тимчасово окупованих територій. За те, що захищаєте найголовніше, що в нас є, — Україну, наш суверенітет і територіальну цілісність», — відзначив Володимир Зеленський.

Весела компанія з трьох українських солдатів. Сидячи на лавці дитячого майданчика, вони розповіли мені про настрої росіян, які нині полишають зброю, в паніці перевдягаються в цивільний одяг і просто тікають подалі від Харкова. Останнє дає чітку надію про те, що життя до обласного центру повертається, а кошмар незабаром закінчиться…

Більшість з армійців демонстрували нам захоплення рішучими діями командувача Сухопутних військ ЗС України генерал-полковника Олександра Сирського, який виступив у ролі архітектора східного наступу в Харківському регіоні.

На шляху до Балаклії, на стоянці однієї з небагатьох працюючих автозаправок, ми зустрілися з ним. За кілька хвилин після попередження про небезпеку по рації усі стрибають до своїх машин. Імовірно, нас помітили, і виникла загроза ударів з дронів. Тому зупиняємось лише за 10 кілометрів, десь на перехресті лісу та великого скошеного поля. У розмові з нами генерал-полковник Олександр Сирський досить лаконічний і точний, як римський

заплющує очі й мовчить, немов слухає, вслухаючись кудись в далину за річкою. Час від часу його захоплює власна

розгром росіян, і з кумедною манерою

ніби показуючи власний подив, яскрава усмішка перемоги розширює тонкі лінії його сірих очей. Він не давав інтерв’ю, а просто розказував нам про дії

воїнів. Але

з цієї лаконічної розповіді у тому сюрреалістичному світлі заходу

командирів, їхня безславна втеча далеко за Балаклію. По-друге, з українського боку вміло проведена операція, підготовлена у глибокій таємниці, з метою збереження життів не лише мирних жителів, а й українських солдатів.

час бою,

як командира Вісім років тому, 20 серпня 2014 року, наші солдати та офіцери вперше вступили в бій з регулярними частинами російської армії. Олександр Павлюк, генерал-лейтенант ЗСУ, Герой України, тодішній командир 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, пригадує ті дні, розмірковує, чому відступ з позицій — це не завжди поразка та в чому сила українського командира

До 2014 року Збройні cили України переживали не найкращі часи. Під гаслами багатьох політиків, що у нас немає ворогів, нам не потрібна потужна армія, розпродувалася найкраща військова техніка, скорочувалися бойові підрозділи. Свідомо чи несвідомо армію доводили до небоєздатного стану. Але, незважаючи на все це, у строю залишалися професіонали, які робили все, аби зберегти техніку та врятувати військові колективи, бойові традиції. На них можна було розраховувати у найважчу хвилину, і саме вони зберегли той дух, ту моральну міць, яка дала можливість нам протистояти російській армії вісім років і змусити «другу армію світу» відступати вже після початку повномасштабного вторгнення. — З появою «зелених чоловічків» у Криму я отримав розпорядження про приведення бригади у повну бойову готовність. І вже через декілька днів батальйонно-тактична група, в основному укомплектована контрактниками, була готова до

виконання поставлених задач. Ми виступили і зайняли оборонні позиції у Сумській області, щоб не допустити наступу потужного російського угруповання, зосередженого на кордоні з Україною і націленого на Київ. Протягом березня-квітня готували оборонні рубежі проти противника, який переважав чисельністю у десятки разів. Робили все, аби ворог зрозумів, що, незважаючи на велику перевагу, здолати нас буде непросто.

У травні отримали новий наказ, і з цього моменту 24-та бригада бере участь в АТО. Далі були Червоний Лиман, бої за Ямпіль, Закітне, перші бойові втрати, звільнення Слов’янська, бої за Сіверськ, звільнення та утримання рубежу Сіверськ–Бахмут, звільнення Лисичанська та багатьох населених пунктів вздовж Луганська. Якби не кадрові російські частини, які мали перевагу в кілька десятків разів і в людях, і за технікою, війна завершилась би вже у серпні 2014 року нашою перемогою.

Але наймасштабнішими та найкривавішими боями для 24-ї бригади стали бої під Луганськом. У кінці липня, після звільнення Лисичанська, бригада, без 2-ї батальйонно-тактичної групи, яка на той час перебувала в іншому угрупованні, здійснила більш як стокілометровий марш і вийшла на рубіж південніше Луганська. Далі, продовжуючи утримувати зайняті рубежі, з тяжкими, виснажливими боями звільнила населені пункти Хрящувате та Новосвітлівка. Ми, по суті, замкнули кільце навколо Луганська. Усвідомлюючи небезпеку повного оточення, ворог робив відчайдушні спроби вибити нас з цих населених пунктів. Потужні тривалі артилерійські обстріли, танки, стримування атак, під час яких ворог

рахувався

Зрештою, ворог, який базувався в Луганську, почав видихатися. Тоді була здійснена спроба повного оточення бригади. 20 серпня, починаючи з 4-ї години ранку, ворог протягом двох годин накривав артилерією наші опорні пункти. Канонада, що не припинялася ні на мить, сотні снарядів і мін, ракет, а після цього — танковий удар. Не залишалось іншого виходу, як відійти, адже ворожим вогнем були знищені і фортифікаційні споруди, і техніка. Подальші події засвідчили, що це було вірне рішення. Оперативно зорієнтувавшись на місцевості та перегрупувавшись, ми вже самі нав’язали ворогові бій, чого він точно не чекав. В результаті росіяни відступили, понісши значні втрати, а ми відновили свої позиції на попередніх рубежах. Я не випадково вжив тут слово «росіяни». Весь світ продовжував слухати про «танки з воєнторгу» та «ополченців лнр/днр». А цього дня із захоплених в техніці ворога документів та карт ми чітко побачили, що перед нами регулярні російські підрозділи — дивізія ВДВ, що дислокується в Пскові. Ми читали по цих документах, що ще 12 серпня вони були в пункті постійної дислокації, а вже 18 серпня перетнули кордон України. Саме в цьому бою одна з груп противника, понісши величезні втрати, повністю втратила боєздатність і була виведена на територію росії. На цьому, однак, все не завершилось: ввівши нові військові частини, противник знову намагався знищити наші підрозділи. Але нам вдалося своєчасно розгадати маневр противника, нанести вогневий удар і вивести підрозділи з оточення. Потім був бій за Луганський аеропорт. Тут позиції утримували підрозділи 80-ї бригади. В результаті постійних артилерійських обстрілів десантники втратили всю свою бойову техніку і були оточені ворогом, але продовжували утримувати позиції. Два дні артилеристи нашої бригади не давали противнику зайти в аеропорт. Але стало зрозуміло, що подальші бої в аеропорту вести неможливо. Було прийнято рішення про прорив до наших. Бронегрупа бригади прорвалася в аеропорт, тим самим хлопці створили умови для виходу 80-ї бригади з оточення. Багато сказано про донецьких кіборгів. Оборона луганського летовища була не менш героїчною, і виснажених, на межі останніх сил, хлопців вдалось повернути до своїх. Тим часом противник постійно поновлював свої сили. Ми ж були неймовірно виснажені після двомісячних запеклих щоденних боїв. Залишалась, більше того, з кожним днем зростала, вірогідність нашого оточення і знищення. Тож головним на той момент було — зберегти людей та боєздатну техніку, аби на новому рубежі втримати противника. Ми організовано відійшли. Відступ з позицій — це не завжди поразка. Новий рубіж був за річкою Сіверський Донець. Ворог намагався знищити нас і там, вже у базовому таборі, в населеному пункті Дмитрівка. Ми передбачили такий розвиток подій, розосередили

техніку та особовий склад. На жаль, удар був настільки потужний, що противнику вдалося знищити частину техніки. Але людей ми знову вберегли. Особисто для мене це було найважливіше. Кожне збережене життя солдата чи офіцера — це свідчення того, що цінність людини неспівставна з найсучаснішою технікою. А ще запорука того, що в майбутніх боях ми переможемо.

Вже тоді ми чітко усвідомлювали, що нам протистоять не шахтарі, а професійно підготовлена армія. Це було видно з перших бойових зіткнень. Грамотно обладнані опорні пункти, блокпости, вміле використання мінно-вибухових загороджень. Підготовлені диверсійно-розвідувальні групи, точні артилерійські та мінометні удари — все це вказувало не тільки на високі професійні навички противника, а й на його бойовий досвід. І цьому їхньому кривавому досвіду, здобутому по всьому світу, ми протиставили нашу організованість, продуманість дій, відчайдушну сміливість солдатів та вболівання командирів за солдатські життя. Будучи комбригом, я, наприклад, завжди був зі своїми підлеглими під час запеклих боїв серпня та всіх інших місяців того 2014 року. Якби я не був з ними, вони не сприймали б мене як командира. Вони звикли до мого голосу в рації й були спокійні тільки тоді, коли його чули. Коли якось прихворів, хлопці, не почувши мого голосу в рації один день, стали хвилюватися, де командир і чому його не чути. Тож коли я кажу, що наші стосунки будувалися й будуються на повазі та довірі один до одного, — це не порожні слова. На цьому тримається наша армія. Тому їм і не перемогти нас.

на ім’я Олександр — командир роти 92 окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка Сухопутних військ Збройних Сил України. В ході вересневого контрнаступу на Харківщині його підрозділу дісталося непросте завдання. Події розвивалися динамічно. Блискавичне просування, швидкоплинні сутички, винищення російських окупантів, їхні бездумні контратаки та інтенсивні авіаційні нальоти, панічна втеча ворога і намагання російських дезертирів прикриватися цивільними. Але з цього всього грізний ротний точно ніколи не зможе забути одне: сльози й обійми десятирічної дівчинки біля посіченої осколками машини, серед гільз та палаючої бойової техніки. І її по-дитячому щирі слова: «Я так рада вас бачити! Тепер говоритиму тільки українською!»

Почалось Усе починалося, як кажуть, «без ексцесів». Підрозділ отримав бойовий наказ та висунувся вперед. З незначними сутичками вдалося пройти декілька населених пунктів і без втрат зайняти ділянку ростовської траси на окупованій ро сіянами Харківщині. З флангів прикривали взаємодіючі під розділи. Ворог чинив слабкий опір, але за фактом нічого не протиставив нашим піхотинцям. Російські дезертири і трофеї Встановивши спостереження за дорогою, хлопці побачи ли панічну втечу росіян, які не чекали господарів української землі у цьому місці. Звісно, рота скористалася ситуацією мак симально «продуктивно». Необхідно було зважати на те, що відкриття вогню приверне увагу. Ворог міг з’явитися з будьякого напрямку. Але, бачачи бойову техніку та звичайні авто мобілі з позначеннями російського угруповання військ, хлоп ці робили те, що повинні. Ближче до ночі підрозділ висунувся на нічліг в дослід ницький центр, де розгорнутий радіотелескоп для вивчення космосу. Тут виявилося багато цікавих сюрпризів, зокрема — півтора десятка одиниць російської військової техніки, багато зброї, боєприпасів і документів. Настільки багато, що взяти з собою для подальшого виконання завдань вдалося лише невелику її частину. Знову разом Весь цей час офіцеру доводилося знаходитися у місцях, де була можливість для зв’язку з командуванням,

Маленька заручниця Настав час виконувати основне завдання — зайняти та утримати мости. Екіпаж одного з бронетранспортерів потра пив у курйозну, але смертельно небезпечну, ситуацію: з тилу його наздогнала колона російських окупантів, які втікали. БМП, півтора десятка десанту на броні, за ними декілька цивільних автомобілів. Щоби захистити своє нікчемне життя, окупанти примусили їхати перед колоною мікроавтобус із цивільною сім’єю. Ця підлість, очевидно, і зіграла з ними поганий жарт. — БМП почала обганяти мікроавтобус, щоб порівнятися з бронетранспортером, — розповідає капітан. — Можливо, вони занадто пізно зрозуміли, що сталося, можливо, думали, що ми не зорієнтуємося, і хотіли розстріляти нашу броню з гар мати. Але не встигли. Мої хлопці всадили в російську «БеХу» дві протитанкові ракети. Після цього почалося справжнє пекло. — А хлопці не сумнівалися, не боялися зачепити своїх? Во рожа і наша машини були близько, — запитую Олександра. — Що значить, чи не сумнівалися? — дивується ротний. Вони професіонали. Побачили ворога і прийняли єдине пра вильне рішення — знищили його. Це наше призначення тут, зараз і при цих обставинах. Олександр рухався у своєму джипі позаду броні. Почувши вогневий контакт, він кинувся на місце бою і встиг у самий розпал. Коли закінчилася блискавична перестрілка, виявило ся, що ніхто з московитів не зміг прорватися з боєм. Живим залишився лише один поранений окупант, який виявився старшим лейтенантом російських збройних сил. Українські військовослужбовці

біля знаку «Куп’янськ». Фото викликало справжню паніку в окупантів. Російські про пагандисти фотографією біля такого ж знаку на протилеж ному в’їзді в місто намагалися спростувати інформацію, що Збройні сили уже поряд.

достатньо точною. Два колишніх ув’язнених розповіли, що російські окупанти відкрили в’язницю для дестабілізації ситуації, з усіх інших об’єктів розігнали людей та, очевидно, планують поспішну втечу.

го осколками мікроавтобуса вибігли десятирічна дівчинка та її батьки. Усіх трусило від шоку. — Дівча кинулося обіймати моїх хлопців, мене. — Вперше за всю розповідь голос офіцера змінився. — Попри страш ний переляк і

неприховану

вас бачити!

дитини.

завжди говори

українською мовою!». Цих слів я не зможу забути ніколи. Та, мабуть, і не захочу забувати… Олександр зі своїм підрозділом допомогли чоловікові за

підказали, куди безпечно рухатися далі. На скільки чітко, філігранно

машину

Іноземні партнери вже передали велику кількість озброєння для наших воїнів. Британська гаубиця L119 теж віднедавна використовується підрозділами ЗСУ. У чому її переваги, розповів командир гармати військовослужбовець ЗС України Дмитро. — Дальність стрільби в L119 на штатних боєприпасах — 11 км. Вона використовує димові, світлові снаряди та снаряди активно-реактивного типу, для яких дальність стрільби — 19,5 км. Калібр тут — 105 мм. Перевага цієї гаубиці і в тому, що вона має 36 нарізів, які дають максимальну швидкість для польоту снаряда, — зазначає артилерист. Військовий зазначає, що раніше працював на гарматі Д-30.

— Якщо порівнювати її із британською гаубицею, то L119 набагато швидше можна привести до бою. Також перевага британської гармати в можливості застосовувати снаряди активно-реактивного типу, бо це дає, як я вже казав, дальність стрільби на 19 км — проти 15 км у Д-30.

Дмитро зауважує, що вага L119 дозволяє транспортувати її за допомогою звичайного «Хаммера».

— Також перевага цієї гаубиці в особливості боєкомплекту: під час транспортування ми маємо справу не з ящиками, що важать 80 кілограмів, а з меншими — по 50 кг.

Військовий додає, що L119 транспортується як стволом до машини, так і стволом, повернутим у напрямку стрільби.

— Тому ми можемо швидше виїхати з вогневої позиції і так само швидко на позицію заїхати…

гаубиці ще

Швидко розгорнутися, точно навестися і знищити противника — алгоритм дій воїнів-протитанкістів 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького.

Артилерійський підрозділ виконав бойові стрільби зі 100-мм протитанкової гармати МТ-12 «Рапіра».

«З цієї зброї знищувати ворога — це ювелірна робота і саме задоволення. Важко промахнутися з такою точною гарматою. Справжня, снайперська!» — кажуть артилеристи, які вже неодноразово давали ворогу прочухана з цього озброєння.

Так само швидко, як прийшли, артилеристи залишають вогневий рубіж. Тактика вкрай актуальна для знищувачів танків, адже «Рапіри» працюють прямою наводкою, тобто близько до ворожих панцерників, і будь-якої миті можуть отримати вогонь у відповідь. Тому стрільба здійснюється максимально швидко та ефективно, щоб завдати точного ураження

бійці вмілі, працюють дуже

це довели

у навчаннях,

KOC

Військовий шлях Ростислава з позивним «КОС» розпочався ще з Київського військового ліцею імені Івана Богуна. З дитинства наш герой мріяв про військову службу. По закінченню ліцею у 2015 році прийняв присягу на вірність українському народу разом із курсантами Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Після випуску був направлений на подальше проходження служби до 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, в складі якої й зустрівся з ворогом під час повномасштабного вторгнення росії на територію України 24 лютого.

— Розкажіть як для Вас почалось повномасштабне вторгнення? Де Ви були 24 лютого 2022 року? 24 лютого ми знаходились в населеному пункті Піски Донецької області. Ми заздалегідь розуміли, що ворог може підступно напасти, ще більше перетнути наші кордони. В ніч з 23 на 24 лютого ми вже готувались, екіпірувались, ми були готові до мобільних дій ворога. Були готові, що нас перекинуть на інший напрямок, позаяк ворог може напасти з тилу, або піти в лобову атаку, або направити свої мобільні колони для того щоб зайти в глибину нашої оборони. Ми знали, що ворог буде намагатись виконувати злочинні тактичні та стратегічні задачі. Весь підрозділ готувався до мобільних або маршових дій. Але окрім обстрілів ворог ні на що не спромігся. Потім, через деякий час, була спроба штурму зі сторони противника, десь до роти. Приблизно 60 осіб, але штурм ми вдало відбили й після цього пішов тільки постійний шквальний вогонь крупнокаліберної артилерії. Що, на Вашу думку, дозволило зламати плани противника захопити Україну за пару тижнів? Коли входиш в кураж, чекаєш противника, хочеш перевірити себе в масштабному бою, перевірити свої навички, перевірити себе під час бою. Можу сказати виключно по своєму підрозділу — ми всі чекали ворога, тому що це ходячі трофеї, всі хлопці чекали наступу, щоб взяти собі якийсь сувенір. Всі хотіли взяти собі щось на пам’ять, при цьому виконуючи поставлені завдання, краще закріпитись на позиціях, зробити висновки по веденню бою, які він допустив помилки у своїй підготовці, перевірити

запал

по вісім штурмових груп за добу. Загально за ті сім днів ми відбили 21 спробу мобільних груп ворога вклинитись в наші позиції. Їхні мобільні групи по 15 осіб намагались штурмувати кожну з позицій, знайти якесь слабеньке місце. В них нічого не вийшло, вони зазнали невдачі. Коли ворог зрозумів, що вклинитись в наші позиції в них не вийде, єдине, що вони змогли зробити, це зрівняти із землею наші позиції. На жаль, від їхньої артилерії постраждав особовий склад Після цього вони зайшли все ж таки оточити нас по флангах, і нам довелось організовано відійти на заздалегідь підготовлені рубежі. — Чи здивував Вас особисто чимось ворог? Можливо, тактикою бою чи видами озброєння? Переглядаючи відео, яке знімає ворог, можна сказати, що вони були взагалі здивовані тим, що ми залишались на позиціях. Їхня артилерія працювала дуже добре, до шести тисяч пострілів в день. Тобто вони були впевнені, що «их там нету», а ні, ми там були. Особовий склад робив дуже вдале маскування, виконував свої задачі. І коли підходила їхня група, вона просто знищувалась, а ті, хто виживав, розбігались. Після цього починався артналіт, такий сильний, години чотири по позиціях відділення працювали РСЗВ або крупнокаліберна артилерія, 152-мм, 122-мм, і за цей час позиції відділення просто перетворюються на рівний майданчик. Особовий склад, який встигав викидувати дим, маскуючись уходити по ходах сполучення з-під обстрілу, ті виживали, деякі не вижили. Але коли ворог знов, вже по рівному майданчику, намагався вклинитись, мій особовий склад відбивав атаку і відходив на заздалегідь замасковані місця, для того, щоб не створювати ніякого руху, не виявляти себе. Нас намагались штурмувати морпіхи їхні, батальйон «Сомалі», полк «Ахмат» «хвальоний Тік-Ток». Видно, що підрозділи навчені, дехто з них мав досвід бойових дій, вони більш стримано реагують на вибухи. Але вони не тримають бій, в них немає поняття «тримати бій». Тобто вони намагались вклинитись, намагались прорватись, наш підрозділ, розуміючи це, розгортався, зі всіх наявних стрілецьких засобів надавав їм, розбив, і все, вони просто тікали. Немає такого, щоб вони займали укриття, намагались видавити нас, такого немає. Ще одна їхня спроба штурму, знову невдача, і знов артилерія, артилерія, артилерія. Їхня тактика побудована чисто на знищенні всіх позицій, всіх укритів, саме важкою артилерією з великою кількістю снарядів. Як Ви вважаєте, Вам як офіцеру, наскільки важливо подавати правильний приклад особовому складу, до прикладу, зовнішнім виглядом. Звичайно, як мене вчили в академії, зовнішній вигляд має бути охайним в офіцера постійно. Навіть в щонайгірших умовах потрібно тримати себе у формі. Я вважаю що це впливає на особовий склад як якір. Коли ти приведеш всій зовнішній вигляд до порядку, то ти впевненіше себе почуваєш, а від тебе залежить настрій твого підрозділу, це дуже важливо. Головним фактором сильного духу наших воїнів є поняття того, що ми на своїй землі. І навіть якщо бійцю тяжко, в час «Ч», він не буде про це казати, якщо він тренована людина і відчуває свій

колектив, цей дух, відчуття підрозділу, це і робить нас сильними. Можуть бути моменти, що зеленим яблучком перекусив, водички попив — і в окоп, і все виходить. Ми усвідомлюємо, що від нас залежить життя багатьох людей. Якщо ми зробимо крок назад, а там мирне населення, якщо не дай Боже що, я не буду спати добре. Якщо ворог десь іпройде… буде знущатись з мирного населення… я не можу цього допустити. Розкажіть, за останні пів року, до Вас в руки потрапляли якісь нові види озброєння, і якщо так, то скільки часу треба, щоб їх освоїти? Так, потрапляли й М141 і Javelin, і NLAW, розбирались максимально швидко, намагались максимально швидко навчити особовий склад. Коли людина в цьому зацікавлена, вона розуміє важливість освоєння нових видів озброєння, навчання відбувається набагато швидше. До прикладу: боєць бачить танк, і в нього немає можливості його підбити, бо вид озброєння, який в нього є на руках, не дозволяє безпечно виконати цю задачу, а тут до його рук потрапляє така «штука», вона незрозуміла, але йому треба бігом розібратись, і він зможе побачити, як в танка «башню зносить». Це ж зовсім друге діло. В нього буде мотивація, він сам буде хотіти вивчити цю зброю. — Скажіть, будь ласка, за що особисто Ви воюєте? Особисто я воюю за народ свій, за мирне населення і за територіальну цілісність України. Я давав присягу на вірність народу України, і я буду воювати до тої пори, поки ворога не буде на нашій землі. В майбутньому, я впевнений, що Україна — це Європейська країна, член НАТО, розвинута і квітуча країна з кордонами, визначеними на момент 1991 р.

Ви хотіли сказати нашим ворогам?

взагалі

говорити

моїй землі, але це

вже

знаю, які ще в нього причини, чому він приїхав сюди, але він окупант, і він має про це пам’ятати. І навіть якщо йому пощастить, і він живим приїде додому, він і залишиться вбивцею, крадієм і окупантом! А відплата буде, вона буде сто відсотків, це тільки справа часу.

Щодня ворог намагається прорвати оборону на Херсонському напрямку та просунутися у бік Миколаєва. Проте українські захисники не дають «другій армії світу» переміщуватись уперед, а на певних ділянках наші воїни навіть витісняють ворога та завдають йому великих втрат.

Лицарі Зимового Походу — одні з тих, хто вже протягом не одного місяця підсмажує російських окупантів.

— У районі ситуація не стабільна, іноді напружена. На позиціях хлопців часто «кошмарять», щодня прилітає. Постійно працює ворожа артилерія та міномети. Але ми щодня робимо все, щоб наблизити перемогу й вигнати русню з України, — розповідає кулеметник із позивним «Фенікс».

Якщо пройтися місцевістю, навколо одні розрухи, зруйновані та покинуті будинки. Ще буквально пів року тому тут вирувало життя, а нині вже не залишилось жодного місцевого мешканця. Проте залишилось багато покинутих тварин, яких люди не змогли забрати, тікаючи від «осовободітілєй», щоб зберегти своє життя. Наші бійці постійно підгодовують їх, адже кожна жива істота заслуговує на життя. Є навіть декілька тварин, які постійно мешкають уже з військовими: котики, собачки та навіть коза, яка постійно шукає компанію, бо боїться залишатися одна. Вона навіть

ходить із бійцями на позиції, щоб «розвідати» обстановку та ховається, коли чує звуки вибухів. Вільну хвилинку тут кожен з військових прово дить по-різному. Наприклад «Фенікс» телефонує коханій, адже навіть під час війни кохання пере магає все. Нещодавно хлопець освідчився їй. — Я відпросився на декілька днів, а тітка допомогла мені все організувати. Я швиденько вийшов з автобуса, обійшов його, мені передали букет і обручку. Вона повинна була зустріти мене на автовокзалі. Це був найщасливіший момент у моєму житті, коли я почув «так», — розповідає військовий.

Кожен із бійців чекає на перемогу й докладає всіх зусиль, щоб її наблизити. Нещодавно воїнам бригади вдалося частково витіснити ворога.

— Ми витіснили їх із посадки, тому тепер вони можуть по нас працювати з великих калібрів: танчик, ствольна артилерія і РСЗВ. З одного боку, це радує, адже снаряди дорожчі, вони більше втрачають, — усміхаючись, розповів військовий на ім’я Олександр на одному зі спостережних постів. — Орки постійно намагаються повернути позиції, з яких ми їх вигнали. Але ми не даємо і не дамо їм цього зробити й готові звільняти українську землю. Так, це не просто, це не швидко, але посадка за посадкою, ми виженемо ворога.

Анастасія БОГАЧ Дмитро ЗАВТОНОВ

Найімовірніше, вони не розкажуть вам, як втомилися за майже пів року війни, скільки сил віддали, болю пережили, ночей не спали та яке воно — пекло на землі. Але подекуди у їхніх поглядах можна багато чого прочитати: сміливі, вдумливі, заклопотані, сумні, щирі, добрі — усі вони різні, але об’єднує ці погляди людяність і бажання побачити щастя в очах кожного українця. Тому вони продовжують

Зв’язатися з героєм цієї історії вийшло не відразу. Офіцер ЗСУ Роман Зуй наразі знаходиться за кордоном, після того, як навесні цього року дістав важких поранень в бою з окупантами. Нарешті, між процедурами, чоловік знаходить час, аби розповісти, як в перші дні широкомасштабної війни він та його підлеглі били орків, які прийшли «звільняти» жителів Харкова та області. Роман вирішив надягти однострій українського військового, бувши ще підлітком. — Питання про вибір професії для мене ніколи не стояло, адже прикладом завжди був батько — він теж військовослужбовець. Я не бачив себе в будь-якій іншій сфері, крім як в армії. Загартування характеру та сили волі майбутнього офіцера розпочалося за часів навчання у військовому ліцеї, а взимку 2015-го Роман став випускником факультету бойового застосування військ, спеціалізації — управління діями підрозділів танкових військ Національної академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного. — Через агресію російської федерації на сході країни ми достроково отримали лейтенантські погони. Армія вкрай потребувала кадрових офіцерів молодшого командного складу, тож відразу після

Оксана ІВАНЕЦЬ

Перші бої на Приазов’ї

На той момент підрозділ Романа виконував завдання з бойової підтримки механізованих підрозділів, які тримали оборону в чотирьох населених пунктах поблизу Маріуполя. — Мій перший бій відбувся приблизно в березні 2015-го. Ми кілька разів відсікали наступ противника, який намагався вклинитися у фланг нашої оборони, нищили укриття та позиції ворога. Надалі я неодноразово займав місця командирів танків, які в ході бойових дій діставали поранень, та виконував завдання, набуваючи цінного бойового досвіду. Згодом, у зв’язку з директивою про відведення військ, підрозділ Романа увійшов до резерву командувача АТО, а потім ООС. Так, між виконанням бойових завдань, яких стало значно менше через тимчасове перемир’я, танкісти гартувалися та відточували навички в навчаннях на загальновійськових полігонах, готуючись до широкомасштабної війни з росією. Штурм Малої Рогані та поранення …Минув перший місяць широкомасштабної війни росії проти України. Весь час Роман знаходився поряд з особовим складам — керував бойовими діями батальйону, у складі екіпажів виїжджав

Малої Рогані аж до дорожнього шляху, що поєднував Харків та Чугуїв. Саме там «засіли» 5 ворожих танків та декілька

неба близько місяця… Ворог не давав можливості вивезти загиблих… Операція зі звільнення населеного пункту розпочалася вранці 25 березня. За задумом дій, частина залучених механізованих підрозділів з трьох напрямків мала висунутися до «посадки смерті» та знищити живу силу противника прицільним вогнем зі стрілецької зброї, поки два танки з позицій здійснювали вогневу підтримку їхніх дій. Ще дві бойові машини, прикриваючи решту піхотинців, зайшли до Малої Рогані з боку Харкова, аби «вибити» окупантів з селища. Екіпаж Романа виконував роль резерву на випадок непередбачуваних дій, підстраховуючи побратимів в сусідньому населеному пункті під назвою Рогань.

Уже за годину командир однієї з мотопіхотних рот звернувся по допомогу — потрібно було знешкодити ворожий танк, який заважав піхоті зайти до селища.

Екіпаж Романа завдав вогневого ураження техніці та живій силі противника, знищив не одну бойову машину окупантів та продовжив вести «тривожний» вогонь, поки піхота продовжувала рух углиб населеного пункту. Врешті-решт, майже

снаряд добряче зіпсував здоров’я офіцера, але з нинішніми медичними технологіями у випадку Романа все реально виправити. Наразі чоловік проходить лікуванні за кордоном, — Я готовий пожертвувати оком і зубами, аби якомога скоріше повернутися до побратимів, — ділиться офіцер, — Але в моєму випадку головне — відновити рухливість руки, адже без неї толку на передовій з мене буде мало. Ми щиро бажаємо Роману найскорішого одужання та чекаємо його на українській землі! Ще багато роботи доведеться зробити — вигнати окупантів, відбудувати нову Україну та передати досвід нащадкам!

в цей момент біля нас розірвався снаряд… Осколок розрізав обличчя Романа від вуха до підборіддя, пошкодивши кістку

Гарячий

У перші тижні широкомасштабної війни молодші та середні офіцери, не чекаючи наказів, брали відповідальність за самостійні операції, ризиковані і винахідливі. Командувачами маріупольського гарнізону, який обороняв півмільйонне місто в умовах блокади, також стали тридцятирічні військовослужбовці. Діти 90-х — ті, хто народився, коли Україна вже відновила свою державність. Частина з них стала на її захист ще у 2014, у війні на сході України. 31-шу річницю Незалежності ми зустрічаємо із понад двома тисячами кілометрів фронту. На кожній ділянці — молоді командири та командирки, які в різний спосіб потрапили до війська — за вибором, за покликанням, за необхідністю. Цього дня ми хочемо показати їхні обличчя. Усіх наших героїв об’єднує бажання бути зі «своїми людьми, там, де найважче». Тому кожен з них добре знає ціну незалежності.

Артем Горячковський, 25 років, родом з Дніпропетровщини.

Командир 2-ї танкової роти резервної бойової групи 93-ї окремої механізованої бригади ЗС України «Холодний Яр», у званні капітана.

За матеріалами «СУСПІЛЬНЕ»

У 2014 році Артем вступив до факультету бойового застосування військ Національноі академіі сухопутних військ, що у Львові, на спеціальність «управління діями танкових підрозділів». На війні — з 2018. На початку повномасштабного вторгнення очолив танковий батальйон: «На Харківському напрямку біля Дергачів навесні у бою ми зупинили колону російських танків». «Гарячий» спершу переймався через молодий вік як для командира, втім, пізніше зрозумів, що у війську більше важить фаховість. Найважчим випробуванням називає загибель побратимів, тих, з ким разом виконує бойові завдання «на передньому краї». Ось що Артем говорить про незалежність: «Не залежати ні від кого, вільно висловлювати свою думку, жити і працювати на благо своєї родини і країни».

«Ще пів року тому я не могла уявити, що одночасно необхідно буде рятувати 15 поранених бійців… Але нам вдалося!» Надія — бойовий медик 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого захищає Україну на Донеччині.

На її рахунку десятки врятованих життів, втім, досі пам’ятає першого пораненого, якому надавала допомогу.

До сьогодні про вибір професії Надія жодного разу не пошкодувала.

«Я на своєму місці, роблю те, що можу і вмію. Та у всьому, що мені вдається, велика заслуга побратимів, мого підрозділу. На фронті вони для тебе більше, ніж сім’я».

Вдома на Надію чекає 3-річний синочок, заради якого жінка бореться на передовій, аби не залишити війну у спадок своїй дитині.

«Я не можу зараз обійняти сина, проте

подарувати йому

каже

ви знаєте, що у військової техніки, як і у бійців, є свої лікарі-реаніматологи? Ремонтно-відновлювальний батальйон 28-ї бригади — то надзвичайно важливий підрозділ технічного забезпечення, від якості роботи якого залежить якість виконання бойовими батальйонами завдань на передньому краї, а часто і їх безпека у надто критичні моменти бою. Збиті пальці від ключів та одяг в мазуті. В такому бойовому екіпіруванні нас зустріли військові ремонтники у ремонтній майстерні. Про них мало хто чує, мало хто говорить і мало хто знає. Однак їх праця є надзвичайно важливою і цінною. Робота тут кипить щоденно, від ремонту бронетехніки та автотранспорту до відновлення стрілецької зброї.

Денис — хлопець родом з Одеси, досить відкритий, веселий і цікавий співрозмовник. До війни працював монтажником технологічного обладнання. Ніколи не служив і не мав ніякого відношення до армії. Проте коли прийшов на нашу землю «рускій мір», рішення прийняв відразу. Рішучий і по-бойовому налаштований, прийшов добровольцем прямо в військову частину. «Зібрав речі, прийшов і сказав, що хочу бути максимально корисним, і відразу попросився в зону бойових дій. Вдома залишилася дружина і 4 діток. Я не поїхав за кордон і сім’я моя залишається до сьогодні вдома. Сказали — де тато, там і ми. Це наша земля. І зараз сумісними зусиллями б’ємо ворога, гонимо його!» — розповідає про себе Денис. В приміщенні розташування батальйону чути, як кипить робота по ремонту бронемашин та автотранспорту, а бійці рембату з азартом вихваляються своїми «розробками» і досягненнями.

Тут міни, міномети, насос для обслуговування бронетехніки, зброя широкого спектру... «А це трофей, витягнутий з поля бою, нами відреставрований і наразі готовий до використання. Якщо у наших хлопців щось вийде із ладу, ми не витрачаємо час на ремонт, а відразу привозимо їм на заміну відновлені трофеї, чим економимо час і надаємо можливість хлопцям успішно повернутися з бойових позицій». А ще Денис (із манерами вправного ілюзіоніста) представляє нам їх спільний інноваційний витвір — артилерійсько-пускову установку, також з трофейних надбань, яка пройшла через руки наших спеціалістів, аби стати страшною «Грозою» для ворога. Саме таку назву і дали бійці рембату своєму бойовому винаходу, в пам’ять про нещодавно загиблого командира бригади. «Такою буде наша відповідь рашистам, аби погіршити перебування окупантів на нашій землі», —

додає Денис. І це справді вражає, адже серед рембатівців зовсім відсутні дипломовані технічні спеціалісти. «Із тих, хто збирав цю штуку, — електрик, монтажник, водій, вантажник... Але воно працює, я вас можу запевнити, та працює добре!». Власними силами бійці проводять ремонтні, реставраційні роботи, тут же народжуються винаходи, а коли не вистачає засобів для реалізації таких винаходів (деякий дефіцит спецінструментів чи необхідність проведення токарських робіт), допомагають потрібні зв’язки серед знайомих в тилу. Розповідаючи про свої винаходи й про те, що ще у них там на черзі, наші бійці без особливого геройства посилаються на брак часу через щоденні ремонтні роботи. Їм приходиться практично щодня виїжджати на нульові позиції, проводити евакуаційні роботи,

або прямо на місці, нерідко під обстрілами, проводити ремонтні та відновлювальні роботи озброєння і техніки. Вони точно так само наражаються на небезпеку, хоча зовсім не афішують це. «Ну а як інакше? Там же наші хлопці. І виходить, що від нашої роботи теж залежить чиєсь життя, не дивлячись на те, що ми — ремонтники. Виявляється, армія — це не тільки ті, що зі зброєю. А єдність тилу і фронту — запорука успіху», — по-філософськи міркує Денис. В такому режимі хлопці працюють практично від самого початку повномасштабної війни. Майже без вихідних та тривалих відпусток. «З дому важко їхати. Однак, хочу сказати, що раніше, повертаючись з дому, приходилося по-новому привикати, а тепер навпаки... тепер сюди вже приїжджаєш, як додому...»

Офіцер Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного майор Віктор Легкодух за результатами свого виступу на змагання Warrior Games у США приніс у скарбничку збірної команди України 7 медалей: 4 золоті, 1 срібну та 2 бронзові. Йому майже не було рівних у змаганнях з веслування на тренажері, у метанні диска та булави. — Віктор вчергове довів всьому Світові, що дух українського воїнства незламний! — написав про здобутки українського офіцера на своїй сторінці у мережі Фейсбук генерал-лейтенант Павло Ткачук — начальник Національної академії сухопутних військ, де проходить службу майор Віктор Легкодух. — Ти надихаєш весь колектив нашого навчального закладу та всю Україну на подальші Перемоги. Дякую Тобі! Міжнародні спортивні змагання Warrior Games («Ігри воїнів») відкрилися 19 серпня в американському Орландо (Флорида). Вперше

у них бере участь збірна України. На змагання прибули 32 спортсмени з України — як ветерани, так і чинні військові, котрі мали поранення. Warrior Games, організовані Командуванням підготовки та доктрини Сухопутних військ США, проходитимуть до 28 серпня. Для участі в них прибули близько 300 спортсменів, які представляють армії Сполучених Штатів та країнсоюзниць.

Майор Віктор Легкодух здобув військову освіту та отримав офіцерське звання у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Виконував бойові завдання із захисту України від російських окупантів з березня 2014 року.

Під час одного з боїв, в результаті ворожого мінометного обстрілу, офіцер-десантник зазнав осколкового поранення у хребет, після чого проходив довгу й складну реабілітацію, адже було пошкоджено спинний мозок. Досі Віктор залишається прикутим до інвалідного візка, втім веде активний спосіб життя, бере участь у громадському житті, продовжує крокувати щаблями військової кар’єри. Так, рішенням керівництва Міністерства оборони України, за ініціативи командування Національної академії сухопутних військ офіцер продовжив проходження служби у рідному військовому навчальному закладі, де присвятив себе науково-педагогічній діяльності та вихованню майбутніх офіцерів.

вул. Героїв Майдану, 32

+38(032)238-65-34

Одеса, вул. Фонтанська дорога, 10 +38(048)263-76-60, +38(073)157-09-01

Харків, вул. Кирпичова, 2 +38(093)000-72-28, +38(057)372 61-67

Проспект Миру, 22 +38(041)248-30-50, +38(067)450-25-57, +38(093)450-25-57

Київ, вул. Ломоносова, 81 +38(044)521-32-89