Сухопутні війська - 7 випуск 2022 рік

ЗМІСТ

4 Володимир Зеленський: Зброєю, лопатою, руками, зубами — ви «вигризаєте» кожен метр, кожен рубіж, кожне наше місто й село

5 Олексій Резніков: Сміливі. Відважні. Нескорені!

5 Валерій Залужний: За кожним «жестом доброї волі» противника стоять колосальні зусилля наших військ

6 Олександр Сирський: Ми вистояли. І ми переможемо!

6 Олександр Павлюк: Ми не зупинимось, допоки на кожен клаптик нашої, Богом даної землі не повернеться Український стяг 7 Режисери за лаштунками війни. Штаб 8 Український прапор над Лиманом 9 Війна за волю України. Наші дні. Східний плацдарм 12 «Художники ландшафтного дизайну» 14 Бій на смерть і битва за життя 18 Стріла Паріса. Як і яке західне озброєння допомагає нищити московську орду 20 Славні прадіди великі правнуків хоробрих. Герой України Мирослав Симчич

Палити ворога в прямому сенсі слова: русо-лендліз

VICTORIA SEQUITUR FORTES

Під загальною редакцією Олександра СИРСЬКОГО

Редакційна колегія: Олександр ПАВЛЮК

Павло ТКАЧУК — доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України Олександр ЛЕВЧЕНКО — доктор військових наук, професор Сергій ЧЕРЕВАТИЙ — кандидат політичних наук Володимир ПАТОЛА

Верстка: Наталія ПАТОЛА

Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ №24918-14858Р. Видано Міністерством юстиції України 23.07.2021 р. Думка редакції не завжди збігається з думкою авторів. Відповідальніcть за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право використовувати, редагувати та скорочувати матеріали. При використанні матеріалів посилання на журнал обов’язкове. Адреса редакції: 04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 19А E-mail: press.ksv@mil.gov.ua Інтернет: https://www.facebook. com/UkrainianLandForces +38(096) 973-94-10

Віддруковано у друкарні Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за адресою: м. Львів, вул. Героїв Майдану, 32 Тираж 100 примірників розповсюджується безкоштовно Не для продажу Підписано до друку 02.12.2022 р. Редактор Патола В. Б. Відповідальний за випуск Патола В. Б. Засновник, видавець: Житомирський військовий інститут імені С. П. Корольова. Адреса: 10004, м. Житомир, проспект Миру, 22

Зброєю, лопатою, руками, зубами — ви «вигризаєте» кожен метр, кожен рубіж, кожне наше місто й село Сухопутні війська, наша піхота. Ви краще за інших знаєте: на війні мало романтики й багато тяжкої роботи… Крок за кроком на Харківщині, Херсонщині, на Донбасі, зброєю, лопатою, руками, зубами — ви «вигризаєте» кожен метр, кожен рубіж, кожне наше місто й село. Це наші танкісти. Ті, хто в латних рукавицях кує майбутню перемогу… Це наші ракетні війська та артилерія. Вас по праву кличуть «боги війни». Ви відправляєте окупантів на суд Божий. Ви відправляєте чортів назад у пекло... Як описати вашу ювелірну роботу двома словами? Влучно й гучно. Ми дякуємо вам за кожне «влучно» й кожне «гучно». За всі знищені ворожі колони, склади, бази і штаби. Важливі переправи й мости. Там, де палає вашими зусиллями, і там,

Президент України Володимир Зеленський

Нескорені! З моменту відновлення Незалежності ми чи не вперше так глибоко усвідомили — Україна житиме тільки тоді, якщо її буде кому захищати. Понад усе. Зі зброєю, ціною власного життя, віддаючи найдорожче. Сьогодні усі, хто захищає Україну, довели — ми більше не «славних прадідів великих правнуки погані». Ті, хто дає відсіч страшному ворогу, тепер в одному ряду з найславетнішими українцями усіх часів.

Відкрито нову сторінку літопису.

Він не перерветься, доки українці будуть в єдності боронити свою землю заради пам’яті мертвих, щастя живих, найкращої долі для ненароджених.

Схиляю голову на пошану тих, хто загинув у цій боротьбі.

Пишаюся тисячами чоловіків і жінок, які вже змінили світ. Ми обов’язково переможемо! Слава Україні!

дій. Сьогоднішнє свято більшість з нас зустрінуть на позиціях, в окопах та бліндажах, відділеннях управління бойових машин, часто на холоді, під мокрим снігом та степовим вітром. Це свято з присмаком гіркоти. Адже наші побратими віддали здоров’я, а багато з них найдорожче — своє життя за можливість дихати для наших рідних і близьких, за можливість продовжити боротьбу для нас. Ми пам’ятаємо кожного загиблого та пораненого героя.

Володимир ПАТОЛА Фото автора

Офіцери штабу, якщо вони добре роблять свою роботу, не ходять в атаки і не відбивають наступ піхоти стрілецькою зброєю в окопі. Не роблять нічого такого, що розтиражовано у популярних бойовиках. Завдання інші. Але на війні нікому не буває ані добре, ані легко. Адже колектив штабу — це мозковий центр, який повинен організувати зустріч наших героїв з ворогом у тому місці, в той час і за таких умов, щоб навіть значно чисельніший противник на практиці виявився вразливішим, слабшим, був розбитим і знищеним.

Штаб — це обробка величезних масивів інформації та прийняття блискавичних рішень без права на помилку. Для цього численний колектив повинен працювати дуже швидко і злагоджено. Тижнями, місяцями, роками, без перерв і вихідних в режимі 24/7. Прорахунок штабу коштує великої крові серед своїх. Добра робота штабу робить з нього найбільш бажану ціль. Адже ефективний штаб разом з героями на полі бою — це запорука нашої перемоги. Командир повинен постійно підтримувати особистий контакт зі своїми людьми. І коли він виїжджає в один з підрозділів на лінію фронту, інші не можуть залишатися без управління. На пост заступає начальник штабу, приймаючи на себе увесь тягар відповідальності та непростих рішень. Начальник штабу — це завжди перший заступник, права рука та основна підтримка командира. У штабах не можна фотографувати. Туди зазвичай не пускають журналістів. І якщо вдається отримати дозвіл на публікацію кадрів воєнкора, — то переважно лише тоді, коли це приміщення штаб уже давно покинув… Якщо ворогу вдається влучити поряд зі штабом або по ньому, якщо стається так, що гине хтось з представників штабу, — проводжають і сумують лише свої. Про це не напишуть у соцмережах і не покажуть по телевізору. Ворог не повинен знати, що щось змінилося в нашому управлінні. На колективному фото над картою другий зліва полковник Юрій Мельник. Він загинув під час виконання завдання на східному театрі бойових дій внаслідок ворожого ракетного обстрілу. Представники штабів знають, на що вони йдуть. Але війська на фронті мають бути забезпечені системою зв’язку та

мозковим центром управління завжди. Тому завжди існує другий, а іноді третій і четвертий комплект пунктів управління — колективів, готових замінити полеглих товаришів. Багато хто думає, що якщо з розташування штабу не ведуть вогонь, то не стріляють у відповідь і по штабу. Це неправда. На фото особиста зброя представників одного зі штабів. Автомати вичищені і доглянуті, бо ті, хто хоче жити, стежать за своєю зброєю на війні. Шар білого пилу на прикладах — це вапно, яке опало зі стелі через вібрацію від близького вогню ворожої артилерії менше ніж за годину. Поряд зброя, тільки-но залишена у ставниці, — чиста. Генерал-майор Анатолій Баргилевич командував обороною Горенки в ході боїв за Київ. Згодом був начальником штабу Північного угруповання військ. А з початку літа він беззмінний начальник штабу угрупування військ на східному театрі бойових дій. Генерал-майор так характеризує специфіку роботи штабу: — Зміна бойової обстановки завжди непередбачувана, завжди екстремальна, майже завжди блискавична і завжди загрожує смертями серед героїв на передовій. Рішення необхідно приймати дуже швидко, але при цьому безпомилково. Аби якісно прорахувати сотні змінних факторів, починаючи від даних дорозвідки становища сил ворога і закінчуючи погодними умовами, — може просто не бути часу. Тому навіть коли все відносно стабільно і штаб не працює з повною інтенсивністю по гарячій бойовій обстановці, — він розробляє варіанти дій на випадок імовірних, малоімовірних і навіть найбільш непередбачуваних сценаріїв розвитку подій.

Четвертого жовтня 2022 року українські захисники урочисто підняли державний прапор над звільненим від російських окупантів напередодні містом Лиман на Донеччині. На цьому не закінчилися запеклі бої і не завершилися просування та успіхи Збройних Сил України, але уже сьогодні події вересня—жовтня увійшли у світову військову історію як «ХарківськоЛиманська операція», або «Харківська офензива». Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-полковник Олександр Сирський подякував захисникам за звільнення міста від окупації та віддав наказ на урочисте підняття прапора України. «Ще одне велике місто взяте під контроль Збройних Сил України, інших військових формувань. Попереду ще

адміністрації та жителі міста Лиман, які пережили жахи російської окупації. Воїни Збройних Сил України вкотре довели усьому Світу, що російська армія в Україні приречена на поразку. Наш стяг буде майоріти над звільненими від окупації Луганськом, Донецьком, Севастополем та іншими тимчасово окупованими містами та селами України.

відчутній

леристів

світу у Війна за волю України Наші дні Східний

грізним та ефективним інструментом для очищення планети від російських виродків.

Роман ЧОП Фото автора

«

Художники

ландшафтного дизайну»

Руслан Розієв на війні з 2014 року. Він із тих, хто береже кров піхоти, кого називають «богами війни». Не просто спеціаліст, а справжній артилерист — художник. Один з кращих професіоналів 26-ї окремої артилерійської бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. За складних вісім воєнних років Руслан пройшов серйозний особистісний та військовий кар’єрний ріст. Довелося йому пролити, на жаль, і власну кров, і — для захисту України — море ворожої. Чоловік за ці роки вивчав та працював з різними радянськими артилерійськими системами. Результат завжди був один: велика кількість мертвих загарбників. А зараз підрозділ Розієва має чудові польські самохідні артилерійські установки, безцінний бойовий досвід та неабияке натхнення зробити «хорошими» ще більше російських окупантів. Хорошими і холодними.

Лейтенант Олег КАЛАШНІКОВ, прес-офіцер 26-ї артилерійської бригади Фото автора

У серпні 2014 року, з третьою хвилею мобілізації, прибув для проходження служби у 26-у артилерійську бригаду сержант запасу Руслан Розієв. Новоприбулого юнака було включено до складу 5-го гарматного самохідного артилерійського дивізіону 2С7, який тільки-но починав формуватися. Самохідні артилерійські установки, які зберігалися на консервації, перебували не в кращій своїй формі, тому довелося їх відновлювати власними силами. Руслан активно долучився до цього процесу. До лав бригади сержант Розієв прибув у військову частину 27 серпня, а третього вересня у складі підрозділу вже здійснював марш на Рівненський загальновійськовий полігон. Саме туди з баз

артвогню. Потім довелося відпрацьовувати бойові завдання на Дебальцевському напрямку. На той час бригадні артсистеми 2С19 «Мста-С», які з липня весь час перебували у боях, почали виходити з ладу і потребували ремонту, тому «Піонам» роботи вистачало — доводилося закривати небезпечні ділянки фронту. Згодом дивізіон було переведено в іншу бригаду, а Руслан залишився у вже рідній 26-й. Чоловік виявив бажання навчатися артилерійській справі далі. Із вдячністю переймав знання та досвід офіцерів дивізіону, самостійно вивчав тематичну літературу та на практиці засвоював можливості САУ 2С19 «Мста-С», яка перебувала на озброєнні підрозділу. Командування частини заохотило старшину Розієва і у вересні 2015 року його було призначено командиром вогневого взводу. 24 квітня 2016 року при виконанні бойового завдання в районі населеного пункту Водяне

Руслан отримав поранення. У 2018 році був призначений на посаду командира самохідної артилерійської батареї. Коли росія розпочала широкомасштабне вторгнення на територію України, батарея старшого лейтенанта Розієва однією з перших вибула у складі батальйонно-тактичної групи в район міста Сватове, де з маршу зайняла вогневі позиції та розпочала вогневе стримування наступаючого ворога. У травні цього року артилерійська батарея, у складі артилерійської групи, працювала по широковідомій понтонній переправі, яку російські війська звели через Сіверський Донець в районі Білогорівки, що на Луганщині. Завдяки своєчасним і точним визначенням установок для стрільби вогневим підрозділом та швидким діям розрахунків гармат ворог зазнав нищівного вогневого ураження, внаслідок чого було знищено скупчення техніки в районі зосередження — десятки одиниць бронетранспортерів, танків, вантажівок. Особовому складу російських окупантів завдано численних безповоротних втрат. Внаслідок переозброєння Збройних Сил України та переходу на системи озброєння за стандартами НАТО дивізіон Руслана опанував САУ польського виробництва «Krab». З цими гарматами хлопці встигли гаряче попрацювати на східному напрямку, зокрема і в ході уже відомих сьогодні контрнаступальних операцій. Вони залишаються в строю і продовжують виводити з ладу загарбників назавжди. Адже визволяти рідну землю від окупантів — це важка, не проста, але найкраща у світі робота.

Бій на смерть

Піхотинці і батальйонні медики пліч-о-пліч разом. Піхота — перший кордон на шляху окупанта. Саме на їхні списи натикається ворог. Піхота у бою завжди під Богом та завжди дивиться в очі смерті. У бойових медиків свій вічний бій — за життя побратимів. І ті й інші — одні з найкращих у світі професіонали своєї справи. Але це завжди важко, завжди боляче і завжди

і

нищити московську орду Сьогодні весь цивілізований світ захоплюється незламністю українського духу, міццю Збройних Сил України. Але й Україна вдячна світу за західне озброєння, надане нашими партнерами, зібране волонтерами і закуплене Міністерством оборони України, яке стоїть поперек горла московському війську. Адже грізна мужність, самовідданість, жертовність та винахідливість наших захисників, помножені на руйнівні можливості точного і потужного західного, озброєння створюють неймовірно смертоносну суміш для загарбників.

Про це свідчить багато фактів. Прокремлівські телеканали майже кожен день «нищать» Хаймарси, речники міністерства нападу рф постійно «знищують» як не Байрактари, то Хаймарс, то якийсь склад із західним озброєнням. А сьогодні хочеться розповісти про деякі зразки зброї, які вже нам надані нашими партнерами та всіма, хто підтримує Україну в нашій боротьбі, а саме: NASAMS — це норвезька система протиповітряної оборони. А що про неї можна розповісти? Найголовніше, що вона почала захищати Українське небо, а у нинішній час терористичних атак нашого ворога це нам конче необхідно. Сам комплекс стоїть не один рік на озброєнні багатьох країн світу, був розроблений у 1993 році, а в 1994 році він вже став на озброєння норвезьких ВПС. Відносно невеликий, може оперативно розгортатись за 15 хвилин та ще швидше згортатись, а саме — за 3 хвилини. Важливо, що він здатен ефективно нищити московські ракети на відстані до 40 кілометрів. Другий захисник у нашому списку — це німецька самохідна зенітна установка (зенітний танк) Gepard. Що це таке та з чим його їдять? Це пара гармат калібром 35 мм, які роблять 1100 пострілів за одну хвилину, і все це щастя встановили на шасі танка Leopard 1. Крім того, там розгорнута потужна радіолокаційна система, яка може виявляти цілі на відстані 15 кілометрів. Нащо він ЗС України? Все дуже просто: це саме той кулак, який зарядить московитам по щелепі, якщо вони спробують авіацією зупинити колону наших захисників на малих висотах. Поговорили про «девайси» для протиповітряної оборони, але як можна не розповісти про артилерію? — Це наші боги війни, які ламають хребет рашистського

стань до 500 кілометрів (в залежності від бойової частини ракет).

Ну а якщо ви не пам’ятаєте, що може Хаймарс, то ми з радістю нагадаємо. Ця установка перебила логістичні маршрути артилерійських боєприпасів, що дало змогу зменшити інтенсивність використання орківської артилерії. А ще пошкодила Антонівський міст на Херсонському напрямку, що унеможливило швидке поповнення ресурсів та живої сили. Це озброєння, яке ми вміло і креативно використовуємо на всій лінії фронту, дає рішуче підсилення наших захисників. Про реактивну артилерію говорять всі і багато, а стосовно ствольної згадують тільки про американські M777. Ми ж продовжимо рубрику із не менш потужної артилерійської установки калібром 155 мм, а саме САУ «CAESAR». Що можна про неї розповісти? Як мінімум, те, що Збройні Сили України підсилились 155-мм гаубицею, яка може на швидкості до 100 кілометрів (по трасі) приїхати, протягом 3-5 хвилин розгорнутись і зробити 4-5 пострілів за хвилину. І що ми маємо? А ми маємо багато: з травня ці САУ активно та ефективно використовуються нашими воїнами. І дуже боляче нищать московську гниду. Про артилерію поговорили, а про піхоту ні. Це треба терміново виправляти. А що треба для піхоти?

вогню, а саме — РСЗВ M270. Це американський монстр, побудований на гусеничній базі БМП «Бредлі». А що він може? Ну як сказати. Це той самий Хаймарс, тільки зі збільшеною бойовою частиною і кращою прохідністю за рахунок використання гусеничної бази. А наскільки більше? Аж на додатковий блок із шести ракет, тобто у М270 є аж цілих 12 ракет, які готові летіти точно в ціль на від-

себе у війні в Афганістані, Іраці та інших конфліктах. Бронеавтомобіль став дуже добрим побратимом українських захисників, надавши їм можливість швидко пересуватись під захистом від мін та стрілецького озброєння на швидкості до 100 кілометрів (по трасі). У випадках постійно змінної обстановки на полі бою та швидких маневрах українських захисників — це те, що треба.

і як можна не згадати про бронетранспортер, на який збирали кошти наші найкращі волонтери? Ви, звісно, зрозуміли, про кого ми. Це FV103 «Spartan». Не тільки волонтери, а й уряд Великої Британії допоміг нам із отриманням таких помічників, за що ми всім дуже вдячні.

Але навіщо нам «Spartan»?

Все просто: надворі вже не літо, а дощі і сніги не допомагають у пересуванні нашим військовим. А що, як не гусениці, найкраще пересувається по пересічній місцевості. Крім цього, машина озброєна кулеметом калібру 7,62 мм і може спокійно перемістити 7 чоловік на відстань до 510 кілометрів зі швидкістю до 96 кілометрів на годину.

Про захист і пересування піхоти ми трохи розповіли, а що з озброєнням?

Тут ми хочемо розказати про вбивчу американську якість часів в’єтнамської війни. Це автоматичний станковий гранатомет Mk 19, класика, яка зарекомендувала себе не в одному збройному конфлікті. Він стоїть на озброєнні більше 20 країн світу, а з початком повномасштабного вторгнення московії, органічно увійшов до арсеналу наших захисників. Цей 40-мм гранатомет з радістю відстріляє стрічку на 32 або 48 набоїв на відстань до 2200 метрів (ефективна 1500), а з встановленням його на пікап чи іншу колісну базу — він надає нашому війську швидку і потужну вогневу підтримку.

Ну і на завершення розповімо про баражуючий боєприпас Switchblade (у народі — дрон-камікадзе). США надало нам його у двох модифікаціях (Switchblade 300 та Switchblade 600). Сьогодні поговоримо про старшу модифікацію — Switchblade 600.

Що це? Нащо воно нам? І чому ми так часто чуємо про дрони-камікадзе?

Це баражуючий боєприпас, призначений для знищення московської бронетехніки, артилерії, польових складів та всього іншого, що може вважати ціллю для ураження український захисник.

Цей снаряд може залетіти у тил ворога на глибину в 40 кілометрів на швидкості 185 кілометрів за годину, політати до 40 хвилин, вибрати ідеальний час і влучити у ціль зверху, як Javelin.

І найголовніше, що наші воїни завдяки цьому можуть ефективно вражати цілі, зменшуючи небезпеку для свого життя, а командування, використовуючи малу групу, ефективно виконувати поставлені завдання. З терористами переговорів не ведуть. З офіційно визнаними країнами-терористами, країнами-помилками — тим більше. Але цивілізований світ допомагає і продовжує допомагати нам із засобами «перекладу» на мову, зрозумілу російським окупантам. Кожним своїм зверненням до орків через приціл точного убивчого «перекладача», наданого нашими партнерами, Збройні Сили України наближають довгоочікуваний мир та гармонію, що настануть після нашої перемоги. А ми бажаємо побратимам більше влучань, більше демілітаризованої «хорошої» русні, удачі в бою та неймовірних феєричних перемог. Олександр СОКУРЕЦЬ

Армії Мирославу Симчичу на псевдо «Кривоніс». Мирослав — жива легенда. Чи не єдиний із повстанців, кому поставили пам’ятник за життя. На рахунку підрозділів, якими він командував, десятки боїв з НКВС, тисячі знищених російських окупантів та військових злочинців. Потрапивши непритомним у полон, Мирослав не зламався за 32 роки радянських таборів, продовжував там боротьбу з режимом і кримінальниками, а на вимогу слідчого писати листи російською мовою в обмін на можливу свободу відповів категоричною відмовою. З 2014 року сотенний жалкує лише про одне: що через стан здоров’я не може особисто воювати за Україну зі зброєю в руках пліч-о-пліч із сучасними героями. Але незважаючи на все, він продовжує боротьбу проти русні усіма можливими способами і коли є змога, передає свій досвід воїнам, волонтерам та капеланам. Жива легенда Української Повстанської Армії сотенний Мирослав Симчич щиро переконаний: «Путін закінчить так, як Гітлер. Всі поневолені народи піднімуться і з росії залишаться тільки «ріжки і ніжки».

Народився Мирослав 5 січня 1923 року у селі Вижний Березів, (тепер Косівський район Івано-Франківської області). На його виховання мав великий вплив дядько матері — колишній курінний Української Галицької Армії Григорій Голинський. У 1941 році Симчич вступає до юнацької мережі ОУН. Восени 1943 року він прямує до першого куреня Української народної самооборони в Космач, де служить кулеметником. Разом із цим куренем молодий двадцятирічний чоловік вступає у свої перші бої. Згодом виконує розвідувальні завдання, проходить старшинську школу.

Восени 1944 року на посаді чотового Мирослав уже сам навчає новостворену Березівську сотню. З нею проходить рейдом, розганяє та ліквідовує винищувальні каральні загони НКВС.

який перед тим з двома Славні прадіди великі правнуків хоробрих Герой України Мирослав Симчич

закрив прорив ворога і довів бій до перемож

Сили УПА вийшли з Космача та дали можливість частинам НКВС увійти до села. Згодом партизани оточили Космач. Бій тривав три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, частини НКВС подали радіограму в Станіслав до штабу дивізії, щоб їм дали підкріплення, бо вже вони не мають чим захищатись і от-от капітулюють. Радіограму перехопила українська розвідка. Зі Станіслава москалям відповіли, що поміч буде. Командування УПА вирішило не допустити допомоги. Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви дивізії НКВС. Березівська сотня отримала наказ на засідку: перекрити дорогу з Яблунова. Новий сотенний Юрко, якого командування УПА призначило замість Мороза, не знав місцевості, тому доручив керувати боєм досвідченому «Кривоносові». Місцевість була ідеальною для удару. Повстанці розташувались на схилах над дорогою у підкову, замаскувались у снігу. Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, «бронебійку», понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, решта — карабіни (кріси) й гранати. Колона НКВС з’явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів, тісно напханих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися перед щойно розібраним повстанцями мостом. За 2,5 години майже усі із 405 карателів НКВС, що виїжджали до Космача, були ліквідовані. Серед них командир дивізії генерал-майор Микола Дергачов. У документах він згадується як підполковник.

чотами успішно Славні прадіди великі правнуків хоробрих Герой України Мирослав Симчич 14 жовтня цього року своїм Указом Президент України Володимир Зеленський присвоїв звання Героя України легендарному 99-річному сотенному Української Повстанської

щоб

За 40 хвилин після початку бою розривна куля влучила Мирославові Симчичу в ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не сказав, аби не понижувати бойового духу підлеглих. Симчич перетягнув собі рукав кожуха на зап’ясті, щоб кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крові. Сам Мирослав так згадує той бій в інтерв’ю кореспонденту «Бліцinfo»: — З усіх 42 боїв, які я провів зі своєю групою і які числяться у мене в карній справі, цей був найбільш успішним. В попередніх боях, бувало, вб’ємо 30, 50, 70 москалів — де як. А в цьому бою, я навіть не думав, що ми стількох знищили. Бо порахувати трупи було неможливо. Тільки коли мене другий раз заарештували, тоді і сказали точне число — 376 убитих. Найбільше Мирослав пишається якраз тим, що вдалося знищити російського генерал-майора Миколу Дергачова, який прославився своєю жорстокістю: — Між убитими було 19 оперуповноважених і керівник тої облави генерал-майор Микола Дергачов. Той генерал був командиром Кремля, і як почалась більшовицько-фінська війна, його направили у Фінляндію на фронт. Звідти він повернувся героєм радянського союзу. Його як героя поставили командиром каральної дивізії і послали в Крим депортувати кримских татар. Він вигнав кримських татар, чеченців та інгушів. Після того як він завершив депортувати всі кавказькі народи, його направили у Станіслав з завданням знищити УПА, що він і почав робити. Розпочав від Космача, адже там були харчі, боєприпаси, запаси одежі. Вони називали Космач «бандерівською столицею». Тож вирішили її знищити. Після двох поразок під Космачем Дергачов зібрав велику силу війська, підготувався і вирішив врешті розбити «бандерівську столицю». Приїхало 12 американських Студебекерів, вщент набитих більшовиками. Скільки їх було усіх — точно не знаю, слідчий назвав тільки кількість убитих», — пригадує сотник.

Потім були три роки постійних облав, боїв і сутичок з радянськими окупантами. Передусім повстанці нищили орків з каральних підрозділів НКВС, що приносили українцям найбільше горя. На виснажливу бойову роботу

проти неспівмірно сильнішого і чисельнішого ворога надихали самовідданість, професіоналізм і перемоги, які герої попри все здобували у боях та сутичках. Ані голод, ані брак амуніції не змусили повстанців скласти зброю. У грудні 1946 року Мирослав Симчич та Петро Томич, «Чернець», щоби, повертаючись, не привести ворога до своїх, змушені були зупинитися у довірених людей, перечекати, поки знову почнеться сніг, який замете сліди. Повстанців зрадила завербована НКВС агентка. У повному оточенні герої відстрілювалися від більшовиків дев’ять годин. Карателі підпалили хату і змогли заарештувати поранених повстанців лише коли вони знепритомніли від диму.

Потім були 32 роки, 6 місяців і 3 дні нелюдських радянських таборів. Легендарний «Кривоніс» неодноразово опинявся на межі життя і смерті, але не зламався та не відмовився від своїх переконань. Він продовжував чинити опір слідчим та кримінальникам попри те, що режим усілякими способами, незаконними навіть для звірського радянського законодавства, продовжував терміни ув’язнення. Життєвий шлях Мирослава Симчича ліг в основу книги Михайла Андрусяка «Брати грому» і третього фільму циклу «Жива УПА» «Я не з неба». Нашим хлопцям хочу побажати мужності, сили, віри в перемогу і наснаги боротися до останнього, адже перемога буде за нами! Як колись упівці, так і сьогодні наші воїни, мають сильно вірити у перемогу і розуміти, що не повинні зрадити і пропустити нечисть на свою землю. Тоді ми обов’язково переможемо. Путін закінчить так, як Гітлер. Коли це станеться, точно не можу сказати, але станеться обов’язково. Всі поневолені народи федерації піднімуться, і з Росії залишаться тільки «ріжки і ніжки», — переконаний легендарний сотник.

ВІЙСЬКА

ворога в прямому сенсі слова : русо-лендліз

страху і в повному обсязі можу виконувати бойове завдання, — ділиться емоціями чоловік. Ярослав, в прямому сенсі слова, палить окупантів, адже працює з реактивними піхотними вогнеметами. — Ворог вогнеметників не любить і прирівнює до снайперів. Якщо дізнається про наше перебування у підрозділі — намагається винищити всю позицію. Ми перетворюємо на попіл легкоброньовану техніку та особовий склад противника. Скажу чесно: палимо віртуозно і з азартом, — розповідає герой. Ярослав зізнається: особливе задоволення приносить стрільба з трофейної зброї. Мріє про те, щоб вогнемети не закінчувалися доти, доки окупанти перебуватимуть на нашій землі.

Наталія РОЖНЯТІВСЬКА Фото автора

Здавалося б, що може бути гірше, ніж російський полон. А тим паче для талановитої української дівчини, чий спів викликає сльози у дорослих загартованих чоловіків, надихає на боротьбу не лише побратимів поруч, але й усю Україну. Багато хто після місяців жорстокої смертельної боротьби у повному оточенні, а згодом неволі і нелюдських умов, напевне закрився б у собі. Та це точно не про нашу героїню, яка продовжує дарувати світу прекрасне, а майбутнім офіцерам — історію і досвід, який безумовно знадобиться їм у війні за волю України Курсанти Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка зустрілись з Катериною Поліщук, Пташкою з Азовсталі. «Ця зустріч для мене була довгоочікувана. Я пишаюсь Катериною, бо це приклад незламності, мужності у поєднанні з витонченістю та жіночністю. Ті історії, які вона нам розповідала, одночасно викликали і сміх, і сльози. Як сказала сама Пташка: «Ми стали ближче з вами, бо ні на одному інтерв’ю я не розповідала так багато, як вам сьогодні» І це дуже приємно було побачити, почути та послухати її», — розповіла курсантка першого курсу Анастасія. Хлопці та дівчата отримали море емоцій: слухали розповіді Катерини про полон та задавали багато запитань. На завершення зробили спільне фото, а також Пташка залишила автограф на шевроні Військового вишу.

Талант і людяність, які пройшли крізь пекло

Життєві обставини по-різному впливають на людей. Війна прийшла у їхню мирну сім’ю без запрошення. Вибухи та руйнування, тіла цивільних земляків, убитих російськими окупантами, та 18 кілометрів кошмару — пішки до найближчого українського блокпоста, на території, контрольованій російськими тваринами в людській подобі, ризикуючи втратити дорогою найдорожчих. Здавалося б, таке може зламати кого завгодно. Але не Олега. Як тільки чоловік добрався до Львова та влаштував побут сім’ї — одразу попрямував у військкомат, взяв до рук зброю та поповнив лави «королівської» бригади. Хтось марить дорогими автомобілями чи коштовностями, хтось владою, розвагами або подорожами. А Олегу часто сниться один сон: як він із побратимами встановлює державний Прапор України над міською Радою визволеного від російських тварюк рідного Маріуполя. Олег, корінний маріуполець та військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України імені короля Данила Галицького. В окупованому зараз місті він народився, закінчив школу та працював металургом спочатку на легендарній «Азовсталі», а пізніше — на металургійному комбінаті імені Ілліча. Та все життя перевернулось, коли до Маріуполя зайшли росіяни. — «З цими нелюдами, — каже Олег, — я співіснувати не міг, тому разом із сім’єю прийняли рішення евакуюватися на вільну Україну». Коли вирушали з окупованого міста, багато будинків вже було зруйновано, в тому числі будинок на вулиці Сонячній, де жив Олег із родиною. На вулицях лежали тіла загиблих від рук окупантів містян. Залишали рідний Маріуполь вночі, пішки до укра-

Віталій на псевдо «Крим» — головний сержант механізованого взводу одного з підрозділів 24-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України імені короля Данила Галицького. Цим позивним він завдячує своїй малій Батьківщині, де народився і виріс, та куди мріє повернутись після нашої перемоги. За його плечима третя хвиля мобілізації в 2014–2015 роках, кілька років цивільного життя, а з 2019 року повернення до війська вже на контрактну службу до лав «Королівської» бригади. 24 лютого сержант Крим зустрів на контрольному пункті в’їзду—виїзду «Золоте». Під час повномасштабного вторгнення росіян підрозділ Віталія першим зіткнувся з наступом окупантів у смузі відповідальності бригади: — «На той момент я командував СПшкою (спостережним постом), — згадує чоловік. Було дивно. Ми бачили… я не знаю, що ми бачили. Ми бачили якийсь жах. Ці придурки, як за часів радянщини, просто йшли на кулемети. Ми відкрили вогонь. Вони не очікували такого. В них почалась паніка і вони відступили. Після провалу на КПВВ міст був знищений, наступати їм вже тут не було сенсу і вони переключилися на Попасну. Там вороги ходили ротами. Рота піднялася, пішла, їх поклали; знову рота піднялася, пішла, їх поклали — отак і відбувалося», — згадує Віталій. Через якийсь час «Крим» також потрапив у Попасну, де отримав поранення: — «Мій ротний загинув напередодні. Після цього мене поставили на одну з ділянок відповідальним. І під час прориву противника, коли я керував своїм підрозділом, мене накрило АГСом. Невеличке поранення, але глибоке». Після двох місяців лікування та реабілітації Віталій одразу повернувся до своєї роти, в складі якої виконував бойові завдання на Херсонщині. — «Бути військовим — це постійно навчатися. В армії немає такого, що ти не будеш чомусь вчитися: постійно ростеш, постійно вчишся. Перестаєш вчитися і рости — ти вже не військовий. Так… баласт» — вважає Крим. На питання, який момент за час бойових дій йому найбільше запам’ятався, Віталій говорить: «Кожен момент на війні — він по суті героїчний. Бо треба переступати через себе. Через свій страх. Якщо взяти, наприклад, наступ — ти по суті їдеш в невідомість. По великому рахунку — це так званий «туман війни». Коли ти боєць, такий як стрілець, — ти не знаєш, що відбувається навколо тебе. Тому навіть просто йти в атаку, — це вже героїчний вчинок. Це вже Герої, ті, хто пішов».

Смертоносна

Фея

«Фея» — не тільки позивний, а військова служба — вибір сумління.

Поклик серця і розуміння того, де вона повинна бути та які завдання виконувати, привели жінку у лави Збройних Сил України.

Зовні дуже тендітна та ніжна, через що українку довго відмовляли йти до армії, допоки не помітили моральну стійкість, незламність та й фізичну форму, якої багатьом ще б досягнути. До повномасштабного вторгнення працювала конструкторомтехнологом військового одягу. Майстер спорту України зі спортивного орієнтування. — Тепер я зрозуміла, до чого готувалася все своє життя, — каже спортсменка. Все це заради захисту свободи України та рідних. — Я вважаю, що повинна бути прикладом для доньки. Вона пишається мною. — усміхається Фея. На навчаннях вона зарекомендувала себе як найкращий головний сержант взводу та була нагороджена Коїном сержантського корпусу Сухопутних військ. Служба — це не для кожного. Фізично та морально важко. Проте доля звела спортсменку з чудовими людьми у відділенні. Спільними зусиллями вони з побратимами безумовно пройдуть усі перепони заради перемоги. — Війна — величезне горе. Всі повинні щодень більше єднатись задля захисту Неньки, — переконана Фея У кожного свій фронт задач, як військових, так і цивільних. На вільних територіях люди повинні пам’ятати страшну ціну за їх життя та свободу. Кожен має працювати в напрямку звільнення усіх окупованих територій. Ліс — це моя стихія, — каже майстер спорту. Умови проживання — бліндажі — для більшості людей уже стають важким випробуванням, але не для цієї військовослужбовиці. Любов до природи і спортивний досвід надають сил. Казковий позивний став влучним описом настільки різних рис характеру, вмінь та мудрості Феї. Вона знає та вміє на практиці робити те, що повинна, і головне — не вагається перед вибором: — Якщо ворог прийшов на мою землю вбивати моїх людей, то я убиватиму російських окупантів на своїй землі. Впевнена у нашій перемозі.

Коли ж по всій території України у незабутньому кривавому лютому 2022 року вдарили російські ракети, — сумнівів і роздумів не залишилося. Хлопці, що обстежувалися стосовно придатності до служби, просто з медичних палат кинулися у розташування механізованої бригади отримувати зброю. Так почалася повномасштабна війна для «Красунчика», одного із тисячі мужніх і добрих у душі захисників нашої рідної України.

Жив, як і всі українці, звичайним життям, працював, — розповідає хлопець. — Спочатку думка була погана щодо армії, поки не призвали на строкову службу. Але потім, коли потрапив сюди, — я зрозумів, що мені цього не вистачало. Служба багато чого змінила у моєму житті. Змінився мій погляд на життя. Через якийсь час я зрозумів, що хочу підписати контракт. Зробив це і поки не жалію. А потім повномасштабна війна постукала у мої двері. Якщо чесно, я лежав у цей момент у шпиталі. Якраз проходив військово-лікарську комісію на підписання контракту. У мене виявили легкі проблеми зі здоров’ям і поклали на додаткове обстеження. Я там пролежав півтора тижні, і як настало 24-те, це було приблизно 6:30 ранку, до нас у палату забігла лікар, піднімає усіх по тривозі, каже: «Хлопці, піднімайтесь, збирайте речі, по першій команді ми звідси тікаємо». А ми у неї питаємо: «Що сталось?» Вона відповіла, що почалась війна. Я зайшов у Телеграм, само собою, відкрив новини і побачив, що по всіх містах почали лупити. Зрозумів, що все — почалась повномасштабна війна. Треба воювати. Значить, так треба. Я одразу був готовий до цього дня, морально себе налаштовував. Тому в перший же день ми повернулись у бригаду, отримали зброю, екіпірування — івсе, далі вже пішла військова таємниця. На

в межах Києва. Однак наші інші підрозділи були за межами столиці, вони зустрічали орків міцним супротивом. Дехто їх нищив особисто, інші підтримували і забезпечували точне виконання завдання. Батьки, само собою, переживали, я гадаю, що кожна мати і кожен батько буде хвилюватися за свою дитину так само, як і у мене. Тому деякі моменти та деталі, на мою думку, не потрібно розкривати батькам, щоб менше переживали. Головне, щоби вони знали, що з їхньою дитиною усе добре, що живий та здоровий. Все одно будуть переживати, але хоч коротенькою розмовою зможу

заспокоїти. Я кажу мамі: «Все добре, зі мною все добре», і вона хоч трохи, але заспокоюється. Правда, не вірить, це чутно у голосі, але заспокоюється. Я гадаю, що ми вже перемогли. На мою думку — це недовго ще буде тривати. Якщо зараз подивитись, вони вже покидають свої позиції на деяких напрямках нашої країни. Це вже видно, що вони вже не можуть воювати. Я гадаю, що саме через це зараз сильно поширюється твердження, що росія хоче перемовин. Але після цих звірств ми не підемо на перемовини. На початку війни ми готові були розмовляти, але після того, що вони тут накоїли, — ми не підемо на перемовини із цими тваринами, тепер їх чекає лише смерть. А близьким хочу побажати, якщо треба захищати свою країну, щоб вони приєднались до мене. І ми разом доб’ємо ту погань, яка прийшла на нашу землю. Тому при першій можливості хай ідуть захищати Україну так само, як і я. А після перемоги мрію нарешті з’їхатись із своєю дівчиною і будувати своє особисте життя. Його, на жаль, давно вже не вистачає. Через війну багато сімей розкололось. У мене багато хто із знайомих по службі не витримали цього випробування. Тому особисто я планую зайнятись своїм особистим життям і не допустити такої історії. А ще хочу передати вітання своїй дівчині «Привіт, Ліза», а все інше передам вже особисто.

всес-

завжди славилися гумором, непохитним бойовим духом і своїми неймовірними піснями. І, звісно, піснями, які піднімають бойовий дух. Навіть найжорсткіші обставини і найстрашніша війна не примусять нас забути про пісню. Офіцер командування Сухопутних військ ЗСУ підполковник Тарас Боровок з позивним «Байрактар» сам пише тексти пісень, музику для них, виконує пісні і нерідко сам собі акомпанує. З-під його пера вийшли десятки композицій, зокрема й після 24 лютого цього року. Багато з них називають народними,

для самого

— підтримати побратимів у важку хвилину, розбудити їхню лють та надихнути на перемогу. Щоби зрештою кожен російський окупант отримав до двох метрів омріяної української землі і щоби наші мужні чоловіки та безстрашні дівчата завжди поверталися з бою цілими й неушкодженими.

Байрактар Пр ийшли окупанти до нас в Україну Форма новенька, воєнні машини Та трохи поплавився їх інвентар Байрактар ! Байрактар ! Російські танкісти сховались в кущі Щоб лаптем посьорбати довбані щі Та трохи в кущах перегрівся навар Байрактар ! Байрактар ! Зі сходу припхались до нас барани «Для восстановленья великой страны» Найкращий пастух баранячих

що я тут зараз,

щасливий, що тут війна . Це неправильно ... і не зрада ... Просто величі є ціна І мільярди людей у світі Нас підтримують у цей час, Адже плакати їм чи радіти Напряму залежить від нас . Я щасливий, що побратими Підставляють своє плече Якщо я буду поряд з нимиВорог здохне, або втече ! Кожен з нас дбає не про себе, А про цвіт майбутніх садів . І готовий піти

Адже янголів наших крила Мають кожного зберегти . Знай, кохана, я вернусь додому ! Доглядай порічки куща Адже я обіцяв малому, Що спіймаю йому хруща Я щасливий, що маю коріння, Яке знищити ордам не дам І прийдешнім своїм поколінням Його з гордістю передам Я щасливий не втратити дару І бриньчить незграбно рука На старій побитій гітарі Українського виробника Стати героєм День серед ночі палає вже сотий раз Незмінно, немов наказ — триматись ! Тіло не хоче, втомилося за цей час Але серед вічних фраз : «Не здатись ! » Це все може бути з тобою Якщо віддаєшся сповна Як просто стати героєм В країні, де йде війна Як просто стати героєм В країні, де йде війна Сон тільки сниться, а вибухи наяву Допоки я ще живу — я дію Кров струмениться, окроплюючи траву Не в фільмі, а наяву події Це все може бути з тобою Якщо віддаєшся сповна Як просто стати героєм В країні, де йде війна ... ***

Стогне важкий метал В жилах клекоче незламна віра

Постріли наповал Впевненість, сила і довіра ! Спалахи у полях Грім перемоги із ясного неба Пороху смак на зубах Праведний гнів, як треба Дикий снарядів свист Слід інверсійний позаду ракети Втомлений артилерист Втиснута в ґрунт плита міномета Гільзи великі й малі Здійснюють залпи надійні системи Гуркіт по всій землі Ранами вкриті святі чорноземи Знищити нас — хибна теорія ! Перемагати — наша історія ! Зникне в диму клята імперія Б’є окупанта моя артилерія ! Порох сухий, точне ураження Духу народу пряме відображення З’єднує нас спільна артерія Чистить планету моя артилерія ! За ударом удар За селом село звільняється Вирваний календар День Перемоги наближається Втрачені спокій і сон Знайдені і мета, і віра Кроками в унісон Женемо дикого звіра Знищити нас — хибна теорія ! Перемагати — наша історія ! Зникне в диму клята імперія Б’є окупанта моя артилерія ! Порох сухий, точне ураження Духу народу пряме відображення З’єднує нас спільна артерія Чистить планету моя артилерія !

Шостого березня Президент України Володимир Зеленський заявив: «Кожному, хто скоїв звірства в Україні, не буде жодного тихого місця на цій землі. Окрім могили». Після початку повномасштабного вторгнення російські окупанти з особливою жорстокістю демонстрували своє звіряче обличчя. Не маючи чого протиставити українському війську, вони знущалися з жінок, дітей, тих, хто не міг себе захистити. Українське законодавство не передбачає смертної кари. Однак таке обмеження навряд чи стосується міжнародної кримінальної юстиції з питань воєнних злочинів.

Воєнні злочини не мають строків давності. Тих, хто їх вчинив, не заховає ані час, ані простір. Ми ніколи не забудемо і не пробачимо страждань та смертей наших співвітчизників. Поки побратими з сил оборони зменшують поголів’я російських військових злочинців, ми фіксуємо все, що орки встигли накоїти. Щоби жоден з них не зміг уникнути законного покарання ніде і ніколи. У Києві відбулася презентація документального фільму «Сексуальне насильство армії РФ в Україні. Інструмент війни та воєнний злочин». Представники Сухопутних військ, зокрема й редакції нашого журналу, брали участь у розслідуванні, здійснили зйомки фільму та його кінцевий монтаж. Для забезпечення максимальної об’єктивності в ході роботи надавали свою інформацію та сприяли розслідуванню Уповноважений Кабінету Міністрів України з прав людини Катерина Левченко, заступник міністра закордонних справ Еміне Джапарова, представники Служби зовнішньої розвідки, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ, міжнародних правозахисних організацій, психологи та слідчі, які працювали з жертвами насильства російських нелюдів на тимчасово окупованих територіях України, свідки подій. Фільм викладений в мережі Інтернет у відкритому доступі. Це була дуже важка, але безумовно необхідна робота. Неможливо передати емоції болю і розпачу тих, хто зіткнувся зі звірствами окупантів. Віримо, що прийде час і ми будемо знімати, як зачитують вироки російським військовим злочинцям у Міжнародному трибуналі. А поки тим із них, хто продовжує воювати в Україні, виносять свій однозначний і миттєвий вирок представники Сил оборони через приціл штатної зброї.

Володимир ПАТОЛА Фото автора

Тримайся брате, тримайся сестро! Вогнем палають криваві метри. Не смій загинути. Надто рано! Москаль на карті — кривава рана. «Лікуй» ракетою і снарядом, Вкладай у землю катів до ряду! Вирізуй сонних, пали машини, збивай, топи їх за Україну! Души падлюку за доньку й сина, Стріляй, щоб жила твоя родина. Вбивай без жалю за батька й матір, щоб мирним селам війни не знати. Помстись за Харків, Ірпінь і Бучу, Штурмуй нестримно, воюй рішуче. За Маріуполь живи яскраво. Щадити орків не маєш права! Короткі дні та яскраві ночі — Вогнів заграви, слова пророчі. Стріляй кацапів, відважний брате. Не час померти — Час убивати! В. Патола Фото автора Редакція журналу «Сухопутні війська» бажає побратимам вдалого полювання. А головне — повертатися з бою цілими.