Ov 12 2015 ukr

ЦЕНТР ВОЄННОЇ ПОЛiТИКИ та ПОЛiТИКИ БЕЗПЕКИ

оБоронний вiсник №

12 2015

ЦЕНТР ВОЄННОЇ ПОЛiТИКИ та ПОЛiТИКИ БЕЗПЕКИ

оБоронний вiсник №

12 2015

ЗМІСТ Сектор безпеки і оборони України

Стратегія та пріоритети

6

теорія і практика керованого хаосу

«М’яка сила» у гібридній війні

Засновник: Центр воєнної політики та політики безпеки Головний редактор: Гурак С.П. www.defpol.org.ua

Передплатний індекс:

На допомогу викладачам предмету «Захист Вітчизни»

12

Символіка козацького війська

49893

15

Видається з 2010 року українською та російською мовами Свідоцтво про державну реєстрацію – КВ №17080-5850 від 18.10.2010 р. Загальний наклад – 2000 примірників

Інформаційний фронт

Слабка аргументація

надра землі

19

Безпека природних ресурсів

24

Адреса ЦВППБ: 04080, Україна, м. Київ, вул. Оленівська 34-А, тел. 425-78-99 тел./факс 425-95-95 e-mail: info@defpol.org.ua Думки авторів публікацій «Оборонного вісника» не завжди збігаються з позицією редакції При використанні матеріалів посилання на «Оборонний вісник» обов’язкове

© Центр воєнної політики та політики безпеки ISSN 2306-6121 Редакційна колегія АРТЮХ В.М. — заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України в 20092012 роках, генерал-лейтенант, професор Національного університету оборони України, кандидат військових наук

ЛИТВИНЕНКО О.В. — заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, доктор політичних наук, старший науковий співробітник, професор

СИТНИК Г.П. — завідувач кафедри національної безпеки Національної академії державного управління при Президентові України, доктор наук з державного управління, професор

ШУЛЯК П.І. — начальник Генерального штабу Збройних Сил України в 20012002 роках, генерал-полковник, кандидат військових наук, старший науковий співробітник

БОГДАНОВИЧ В.Ю. — доктор технічних наук, професор

РОМАНЧЕНКО І.С. — начальник Центрального науководослідного інституту Збройних Сил України, генерал-лейтенант, доктор військових наук, професор

СОБКОВ В.Т. — начальник Головного штабу Збройних Сил України — перший заступник Міністра оборони України у 1992 році, генералполковник, професор

ЧЕПКОВ І.Б. — начальник Центрального науководослідного інституту озброєння та військової техніки Збройних Сил України, полковник, доктор технічних наук, професор

КОРЕНДОВИЧ В.С. — заступник Голови Місії України при НАТО з оборонних питань, радник-посланник

СЕМЕНЧЕНКО А.І. — директор Інституту вищих керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України, кандидат технічних наук, доктор наук з державного управління, професор

ТЕЛЕЛИМ В.М. — начальник Національного університету оборони України, генерал-лейтенант, доктор військових наук, професор

ШЕЛЕСТ Є.Ф. — генерал-лейтенант, кандидат військових наук

№12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

новини

Дослідницька «Верба» Довідка Верба» - нова українська реактивна система залпового вогню на базі автомобіля КрАЗ6322 і бойової частини БМ-21 «Град» Маса в бойовому стані:

20 тонн Калібр:

122 мм Кількість направляючих:

40 Колісна форм:

6х6 Потужність двигуна:

240 к.с. Максимальна швидкість:

85 км/год (по шосе) Запас ходу:

500 км Дальність стрільби, мінімальна:

5 000 м Дальність стрільби, максимальна:

40 000 м

Соціальні гарантії військовослужбовців Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення змін до додатка № 3 до Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік». Закон дозволяє здійснити перерозподіл видатків між бюджетними програмами Міноборони, адже збільшення чисельності військовослужбовців, які залучені до проведення АТО, призвело до збільшення видатків для виплати винагороди за участь в АТО, середній розмір якої становить: 6 611 грн — для старших офіцерів; 5 246 грн — для молодших офіцерів; 3 551 грн — для контрактників.

Х

арківське конструкторське бюро ім. О.О. Морозова представило новітню реактивну систему залпового вогню «Верба». Модернізована система розміщена на шасі КРАЗ та оснащена кабіною на 5 місць. Керування вогнем, прицілювання та перезаряджання здійснюється в автоматичному режимі з кабіни, без безпосереднього втручання солдатів в роботу системи. РСЗВ «Верба» в 7 разів швидше готується стрільби та в 4 рази швид-

Стандарти НАТО В Мінобороні затверджено План виконання основних заходів щодо переходу ЗС України на стандарти НАТО, який містить конкретні заходи з чіткими термінами виконання на період до 2020 року. Вже впроваджено 115 стандартів НАТО, на основі яких розроблено 64 національний та військовий керівний документ. Розроблено перелік із 402 стандартів НАТО. Нагадаємо, що у вересні 2014 р. в Україні започатковано окремий Трастовий фонд з реформування систем логістики та стандартизації, який розрахований на три роки.

ше передає топографічну обстановку. В даний час система «Верба» виготовлена в дослідному варіанті. На її технічне доопрацювання потрібно 15,9 млн грн. В разі надходження цих коштів ХКБМ готове протягом 7 місяців підготувати «Вербу» до випробувань і передати її на озброєння Збройним Силам України. Крім того, РСЗВ «Верба» може мати і броньовану версію з кабіною від бронеавтомобіля «Раптор» і захистом основних систем автомобіля.

Допомога з Туманного Альбіону Уряд Великої Британії надасть підтримку українській армії — поставить військове спорядження на суму майже 1,5 мільйонів доларів. Збройним Силам України буде надано 170 великих наметів, 170 опалювальних установок і 600 наборів теплого одягу. Також до квітня 2016 року кількість британських військових інструкторів в Україні, які готують українських солдатів, буде збільшено до 100 осіб. Планується, що британці зуміють підготувати дві тисячі українських військовослужбовців.

Нова авіабригада У Полтаві сформовано нову, 18-ту окрему бригаду армійської авіації (18 ОБрАА). На сьогодні з’єднання укомплектоване вертольотами Мі-24ВП, Мі-24П, Мі-8МТ і Мі-8МСБ-В та очікуює на іншу техніку. На вертольотах встановлені сучасні засоби захисту від ПЗРК — станція оптико-електронного захисту АДРОС КТ-01АВ, засоби відстрілу теплових пасток та спеціальні «розсіюючі екрани» на двигунах, що зменшують теплову помітність бортів.

№12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

У Держприкордонслужбу повертаються строковики Державна прикордонна служба з 2016 року планує повернутися до строкової служби, але це є вимушеною і тимчасовою мірою. Призовники пройдуть курс навчання за різними спеціальностями у Національній академії Держприкордонслужби, Навчальному центрі в Оршанці, Кінологічному центрі та в Ізмаїльському навчальнотренувальному загоні Морської охорони. Загальна програма підготовки розрахована на два місяці та буде обов’язковою для всіх. Протягом цього часу військовослужбовці опановуватимуть тактику прикордонної служби, вивчатимуть статути, займатимуться стройовою, вогневою та фізичною підготовкою. Підготовку фахівців для морських підрозділів заплановано за окремою програмою протягом трьох місяців. Стільки ж навчатимуться й майбутні кінологи. Останній призов у Держприкордонслужбу строковиків відбувся восени 2007 року, а вже у 2008-му відомство повністю перейшло на контрактну форму комплектування.

Донбас: ціна миру і шляхи подолання конфлікту Більшість населення України орієнтується на досягнення компромісу як на шлях подолання збройного конфлікту на Донбасі. Розподіл відповідей на питання «Як Ви вважаєте, чи треба задля миру йти на компроміси з Росією та керівниками самопроголошених Донецької та Луганської республік?» виглядає наступним чином:

11,4%

20,7%

13,6% 54,2% Мир – за всяку ціну, треба погоджуватися на будь-які компроміси – з ким завгодно і про що завгодно Задля миру варто погоджуватися на компроміси, але – не на всі Насправді мир на Донбасі може встановитися лише з позиції сили – коли одна зі сторін переможе Важко сказати

Дані: «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва»

№12/2015

Авіапарк старіє З

бройні Сили України в 2015 році отримали 9 літаків, 9 вертольотів і 316 танків. Крім того, ЗС України поповнилися 251 одиницями бойових броньованих машин, 221 машиною реактивної артилерії, 500 автомобілями. Також Міноборони у 2015 році уклало з іноземними партнерами 100 контрактів з військово-технічної допомоги на загальну суму 4 млрд 404 млн грн. Всього протягом року армія отримала 34 тисячі нових та модернізованих зразків озброєння. Водночас необхідно зазначити, що лише за час проведення АТО, Збройні Сили України втратили близько двох десятків літаків та гелікоптерів. Аналіз парку літальних апаратів авіації Збройних Сил України свідчить, що через вичерпання попередньо встановлених строків служби і ресурсів (до першого ремонту, міжремонтних, призначених), більшість літальних апаратів перебуває в несправному стані. Середній вік парку літальних апаратів становить від 25 (винищувачі МіГ-29 та Су-27) до 35 років (військо-

во-транспортні літаки), а окремі типи літальних апаратів (літаки Бе-12, вертольоти типу Мі-8Т) вже досягли віку понад 40 років. Досвід розвинених авіаційних держав також свідчить, що на сьогодні основу бойового парку військової авіації провідних країн світу продовжують становили літальних апаратів, виготовлені до початку 90-х років. При цьому їх співвідношення до загального парку складає від 43% у військово-повітряних силах США й до 100% – країн Європи (Нідерландів, Бельгії, Португалії). Літальні апарати, які перебувають на озброєнні ЗС України, за своїми льотно-технічними характеристиками на сьогодні загалом відповідають сучасним світовим зразкам, але при цьому суттєво поступаються за бойовими та функціональними можливостями. Тому проблема підвищення бойового потенціалу й забезпечення заданого військово-технічного рівня парку військових літаків і вертольотів з кожним роком набуває дедалі більшої актуальності.

«Нашим пріоритетом є розуміння нації як політичного союзу всіх громадян України, незалежно від етнічного походження, мови, віри, тощо. Ніколи ми не допустимо, що Україна буде знову розколота штучно політиканами — питанням ставлення до НАТО, мови, до землі або ставленням до Церкви. Ми об’єднали Україну і забезпечимо її єдність». Петро Порошенко, Президент України

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

28040, Lesa (NО)

PARNISARI INDUSTRIA • лідер на світовому ринку з 1949 року; • найновіші технології; • італійська якість матеріалів і роботи; • індивідуальний підхід до клієнта; • оптимальне співвідношення «ціна – якість».

БРОНЕЖИЛЕТИ ЗОВНІШНЬОГО НОСІННЯ (ТАКТИЧНІ) БРОНЕЖИЛЕТИ СКРИТОГО НОСІННЯ (VIP) БАЛІСТИЧНІ ШОЛОМИ Продукція має український сертифікат

МОДЕЛЬ КОМБАТ •

• • • •

Ступінь захисту – NIJ STD 0101.03/ ІІIА (при додаванні додаткових пластин з композитних матеріалів – ступінь захисту IV). Матеріал Kevlar або Gold Flex. Захисна поверхня 5246 см2. Зовнішня оболонка – водовідштовхувальна. Вага бронежилета не перевищує: IV класу – 6 кг; V класу – 7 кг; VI класу – 8 кг.

• • • • • •

МОДЕЛЬ ALFA 2

Ступінь захисту – NIJ STD 0101.03/ ІV. Матеріал Gold Flex Захисна поверхня 3100 см2. Зовнішня оболонка – водовідштовхувальна. Вага бронежилета – 2,6 кг +2,5 кг ступінь ІV. В змозі стримати кулю калібру 30.06, 30.06 APM2, вагою 10,60 гр. при швидкості 875 м/с.

• • •

БАЛІСТИЧНІ ШОЛОМИ

Ступінь захисту – NIJ STD 0101.03/ ІІIА. Вага – 1,3 кг/2 розмір. Шоломи для підрозділів спеціального призначення мають додаткові пристрої для кріплення навісного обладнання.

№12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Italy –Via Opifici, 2 tel.: +393398502408, e-mail: info@parnisari.com

PROTEZIONI BALISTICHE •

корпоративний імідж у всьому світі, розвинена клієнтська база – перші особи держав, елітні військові підрозділи, поліція і охоронні структури багатьох країн світу (США, Канада, Швейцарія, Австрія, Німеччина, Італія, Саудівська Аравія, Туреччина, Китай, Іран, Мексика, Марокко, Ірак і багато інших); • відповідність найсуворішим військовим стандартам, максимальна наближеність бронежилета по зручності до звичайного одягу, можливість прихованого використання, оснащення системою «Антітравма» і розвантажувальною системою «MOLLE» та спеціальні моделі для жінок; • надсучасне виробництво, власні запатентовані технології, менша вага ніж у інших виробників та гарантована відповідність кожної пластини заявленим характеристикам; • повний технологічний цикл від розробок ескізів, виготовлення експериментальних зразків, тестування до сертифікації та можливість залучення виробничих потужностей замовника; • увага до клієнта, його побажань і можливостей, широкий вибір вигляду, ступеню захисту і комплектації продукції, гнучка система знижок.

№12/2015

Офіційний представник PARNISARI INDUSTRIA PROTEZIONI BALISTICHE в Україні Тел. (+39) 3890-0038-08,

Тел. (+38) 093-590-60-05

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Сектор безпеки і оборони України

Стратегія та пріоритети Саганюк Ф.В., кандидат юридичних наук, доцент, провідний науковий співробітник центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України імені Івана Черняховського Павліковський А.К., кандидат військових наук, доцент, начальник науково-дослідного управління — заступник начальника центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України імені Івана Черняховського Устименко О.В., кандидат наук з державного управління, доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою Національної академії державного управління при Президентові України

В умовах конфлікту на Сході України саме забезпечення воєнної безпеки і оборони держави залишається найбільш актуальною проблемою

У

цьому контексті, основним стратегічним напрямом є забезпечення готовності сектора безпеки і оборони, економіки та суспільства до відбиття збройної агресії проти України. Забезпечення такої готовності вимагає суттєвого розвитку сектора безпеки і оборони, у першу чергу, на законодавчому рівні, у єдиному комплексі та чіткій узгодженості його складових, об’єднаних єдиною системою стратегічного планування та державного управління, посилення їх інтеграції та взаємодії.

Зараз майже всі дослідники вказують на відсутність в Україні ефективної системи забезпечення воєнної безпеки і оборони держави та єдиних керівних органів управління складовими сектора безпеки і оборони, особливо в кризових ситуаціях воєнного характеру для ефективного виконання ними визначених їм спільних завдань. №12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

У зв’язку з посиленням тероризму в світі та воєнної небезпеки на Сході нашої країни зараз приділяється велика увага вдосконаленню організаційноправового забезпечення сектора безпеки і оборони держави. Виходячи з того, що це відбувається у формі стратегічних прогнозів, концепцій, доктрин, стратегій, програм, планів та інших документів, конкретні його види чи підсистеми мають формуватись у єдиному комплексі та чіткій узгодженості, об’єднаному єдиною системою стратегічного планування та державного управління, створюючи дієвий механізм інтеграції можливостей усіх виконавців для нейтралізації наявних безпекових загроз. Про це

№12/2015

йдеться, зокрема, в пропозиціях до проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про організацію оборонного планування». Аналіз законодавчих та інших нормативно-правових актів показує, що планування в секторі безпеки і оборони має здійснюватися задля: • формування стратегічних цілей і завдань його розвитку; • визначення необхідних сил і засобів для виконання визначених їм завдань; • визначення ефективних шляхів та способів їх виконання; • встановлення та узгодження потреб у матеріально-технічних ресурсах. Головною же метою стратегічного планування у сфері державного управління, як обґрунтовують фахівці, має бути формування сукупності взаємопов’язаних стратегічних документів, що визначають прийнятний рівень національної безпеки, раціональні шляхи його досягнення у визначеній стратегічній перспективі. Розглядаючи аспекти поділу цього планування на види (підсистеми) за функціональними ознаками, деякі фахівці пропонують ділити його на планування спроможностей та планування (визначення) заходів і видатків, необхідних для досягнення цих спроможностей. Представляється, що зараз за таким підходом у Міністерстві оборони України створені функціональні підсистеми для запобігання надзвичайним ситуаціям, що відображено у відповідному Положенні про функціональну підсистему запобігання надзвичайним ситуаціям і ліквідації їх наслідків. За таким же підходом можуть бути виокремлені відповідні функціональні підсистеми і в системі стратегічного планування в секторі безпеки і оборони для планування необхідних заходів з виконання його складовими спільних завдань у конкретних кризових ситуаціях, передбачених у додатку 1 до Стратегічного оборонного бюлетеня України від 29.12.2012 року та у додатку, наданому до розробленого проекту Концепції розвитку сектора безпеки і оборони України. Аналогічний підхід щодо вирішення зазначених проблем обґрунтовують й інші вітчизняні фахівці. Беручи до уваги часові межі та перспективи зазначеного планування, вони теж виділяють у ньому два види (підсистеми): страте-

«Удосконалення державної

системи стратегічного планування, створення єдиної системи моніторингу, аналізу, прогнозування та прийняття рішень у сфері національної безпеки і оборони, забезпечення ефективної координації та функціонування єдиної системи ситуаційних центрів профільних органів державної влади сектора безпеки і оборони є основним напрямом державної політики національної безпеки України». Стратегія національної безпеки України гічне планування (на строк понад 1 рік) та оперативне (поточне) (до 1 року). Стратегічне планування ними розглядається як вибір курсу дій – стратегія, а оперативне планування, як логічне продовження цього курсу, спосіб реалізації стратегії. У американському менеджменті таке планування називають плануванням реалізації стратегії. Зараз аналогічну модель передбачається створити за проектом Концепції системи стратегічного планування (п. 3.4), за яким річний (оперативний) план міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади передбачається розробляти на основі стратегічного плану та Державної програми строком на один рік. Він має містити перелік завдань та заходів, щодо виконання й реалізації протягом відповідного року саме стратегічного плану і критеріїв його результативності. Деякі автори разом із зазначеним поділом планування на 2 види (підсистеми) обґрунтовано пропонують удосконалити і надмірно деталізовану, занадто громіздку, незрозумілу для військ та непрозору систему існуючих програм і планів цього планування. Вдосконалення системи стратегічного планування, як зауважили фахівці науково-експертного управління Верховної Ради України, має базуватися на чіткому визначенні певних документів, повноважень та відповідальності його учасників, основних напрямів та процедур взаємоузгодження, послідовності етапів його здійснення від розробки стратегії до виконання конкретних державних програм. У кінцевому плані, вона має забезпечувати її цілісність, а отже і результативність та ефективність. Реалізуючи завдання Стратегії національної безпеки України щодо забезпечення розвитку сектора безпеки і оборони як цілісного

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Мал. 1

Ієрархія стратегічних документів США Президент

Стратегія національної безпеки

Національна стратегія боротьби зі зброєю масового ураження Міністр оборони

Національна стратегія боротьби з тероризмом

Інші функціональні стратегії та плани

Стратегії за сферами діяльності

Національна воєнна стратегія Національна воєнна стратегія боротьби зі зброєю масового ураження

функціонального об’єднання, керованого з єдиного центру, доцільно розробити і запровадити таку єдину систему прогнозування та планування у секторі безпеки і оборони України. На думку фахівців, вона повинна охоплювати: • збір і аналіз інформації за широким спектром сфер національної безпеки і оборони держави; • оцінку стану функціонування складових сектора безпеки і оборони, а також результатів виконання планів і заходів їх розвитку за попередній період; • тенденції і побудову прогнозів (сценаріїв) розвитку ситуацій у безпековій сфері;

Інші міністерства

Національна стратегія оборони

Стратегія територіальної та цивільної оборони

Голова Об’єднаного комітету начальників штабів

Інші функціональні стратегії

Інші функціональні стратегії та плани •

розробку необхідних документів стратегічного планування, у першу чергу плану розвитку сектора безпеки і оборони, узгодження їх з планами соціально-економічного розвитку держави та бюджетним процесом; • оцінку та управління ризиками у цій сфері діяльності; • періодичне корегування стратегічних документів і планів у сфері забезпечення національної безпеки і оборони. Законом України «Про планування у секторі безпеки і оборони України» доцільно регламентувати усі його види (підсистеми) та основні напрями і механізми здійснення. А порядок пла-

нування заходів для певних випадків (кризових ситуацій) регламентувати більш конкретно не законами, а іншими нормативно-правовими актами. Це стосується і планування спільних дій складових сектора безпеки і оборони, зокрема, Сил безпеки і оборони щодо реагування на кризові ситуації воєнного характеру для забезпечення: • оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності; • державної та громадської безпеки, у тому числі у сфері боротьби з тероризмом; • запобігання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; • інформаційної безпеки, у тому числі кібербезпеки; • розвитку оборонного сектора економіки тощо. Тут важливо скористатися і зарубіжним досвідом. Наприклад, Стратегія США досить чітко розкриває механізм формування та завдання сил безпеки в боротьбі з тероризмом. Їх формування здійснюється поетапно з визначенням загроз, принципів протидії їм, шляхів досягнення бажаного стану для виконання завдань за певним сценарієм дій. Важливим аспектом Національної воєнної стратегії США є структура стратегічного планування на рівні держави, Міністерства оборони та збройних сил. №12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Важливим аспектом Національної воєнної стратегії США є структура стратегічного планування на рівні держави, Міністерства оборони та збройних сил. Всі стратегічні документи тут поєднані чіткою та зрозумілою структурою й ієрархією

»

Всі стратегічні документи тут поєднані чіткою та зрозумілою структурою й ієрархією. На кожному рівні є загальна стратегія, галузеві та функціональні (мал.1). Тут варто звернути увагу на те, що саме функціональні стратегії та плани забезпечують ефективну діяльність державного апарату США в певному напрямі, а в системі національної безпеки – ефективну протидію окремим загрозам національним інтересам, зокрема, тероризму, загрозі застосування зброї масового ураження (ЗМУ) тощо. Тут Національна стратегія боротьби зі ЗМУ є важливим елементом загальної системи стратегічного планування. Для більш ефективної її імплементації різні департаменти США та агенції уряду розробили спільне «Стратегічне керівництво для боротьби з тероризмом, який використовує ЗМУ», на підставі якого здійснюється взаємодія та координація дій усіх складових системи забезпечення національної безпеки США у цьому напрямі. На аналогічній основі у США побудована і Національна стратегія оборони, яка окреслює активний, багаторівневий підхід до захисту країни та її національних інтересів. За таким же принципом створеана і Національна воєнна стратегія, яка описує завдання збройних сил та концепції спільних дій сил швидкого реагування. №12/2015

Вона акцентує, що ці сили мають бути здатними захистити від певних загроз та завдати ураження противнику. Стратегія конкретизує визначені стратегіями вищого рівня завдання цих сил і створює для Міністерства оборони США відповідну правову базу для планування операцій, координації дій та розвитку їх можливостей. У цьому плані особливо актуальним є підхід, що ґрунтується на досягненні потрібного результату. Перспективним в ньому є принцип планування, заснований на можливостях. Для цього США разом з фахівцями Англії, Канади та інших країн світу створили відповідне

Керівництво для планування на основі можливостей. Практичне значення тут має порядок обґрунтування у зазначеній Стратегії потреб використання для боротьби з противником усіх сил і засобів незалежно від їх підпорядкування. Тобто для виконання окремих завдань у певних кризових ситуаціях створюються відповідні сили реагування, які можна швидко розгорнути й оснастити відповідно до поставлених завдань. Цей підхід підтверджує доцільність створення у секторі безпеки і оборони України аналогічних функціональних структур чи утворень для спільного реагування на кризові ситуації. Такі ситуації чи сценарії спільного реагування складових Сил безпеки і оборони України на кризові ситуації та їх відповідальність уже передбачаються у відповідних проектах концептуальних документів, що розроблені і подані до схвалення та затвердження у встановленому порядку. Разом з цим фахівці в галузі стратегічного планування відзначають надмірну кількість та вкрай низьку якість деяких документів. У багатьох випадках вони дублюють один одного, що не дає змоги ефективно й скоординовано проводити боротьбу із наявними загрозами національним інтересам, особливо

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

«Рівень взаємодії між складовими

сил оборони та органами державної влади буде підвищено на основі утворення постійних і тимчасових міжвідомчих органів». Воєнна доктрина України воєнного характеру. Це стосується і державного управління сектором безпеки і оборони. Деякі автори інтернетовських публікацій окреслили «перспективну схему системи управління сектором безпеки і оборони» у складі Головного ситуаційного центру РНБО України, якому підпорядковані Ситуаційний центр ГШ ЗС України, Антитерористичний центр, створений при СБУ; Головний центр управління службою Державної прикордонної Служби та аналогічні підрозділи інших складових сектора безпеки і оборони. Крім цього, в березні цього року в Україні створено Воєнний кабінет РНБО як робочий орган на особливий період, основним завданням якого визначено: • застосування сил і засобів структур сектора безпеки і оборони України для відбиття збройної агресії проти України; • керівництво стратегічним розгортанням, підготовкою і застосуванням сил і засобів структур цього сектора безпеки для стратегічних дій, операцій, бойових (спеціальних) дій;

10

•

організація взаємодії сил і засобів зазначених структур сектора безпеки і оборони із центральними (місцевими) органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування під час виконання покладених на них завдань тощо. Представляється, що ці заходи не в повній мірі відповідають доктринальному погляду (п.35), за яким, зокрема Головний ситуаційний центр України та мережа інших відомчих ситуаційних центрів та їх ресурси можуть становити лише матеріально-технічну базу системи управління сектором безпеки і оборони України, а не його основну модель чи схему. При подальшому законодавчому унормуванні цих проблем доцільно врахувати як вітчизняний, так і світовий досвід. А такий є, наприклад, у галузі розвідки, судової реформи тощо, для чого при Президентові України створені необхідні уповноважені консультативно-дорадчі органи за відповідними напрямами. Нещодавно Указом Президента України від 19.10.15 № 595/2015 створений також при Президентові України

аналогічний Координаційний центр для забезпечення взаємодії у відповідних сферах з Кабінетом Міністрів України та іншими органами виконавчої влади і допоміжними їх органами та службами, а також з органами місцевого самоврядування, підприємставми, установами і організаціями та об’єднаннями громадян й іншими неприбутковими організаціями. Європейський досвід: спільною рисою європейських країн щодо існуючих моделей забезпечення безпеки є наділення глави держави функціями верховного головнокомандувача, крім Нідерландів, Німеччини і Швеції, де за конституцією такі повноваження закріплені за урядом. У Румунії, наприклад, для цього створена при президентові Верховна оборонна рада, яка забезпечує реалізацію оборонних планів в кризових ситуаціях. У Франції при президентові діє Вища рада оборони, як координаційноконсультативний орган державного управління силами оборони. Вона розробляє і надає президентові обґрунтовані

Проблеми і завдання формування та розвитку сектора безпеки і оборони, вдосконалення стратегічного планування його діяльності та державного управління його складовими дедалі актуалізуються і потребують своєчасного вирішення»

№12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

рекомендації з питань реалізації воєнної політики і військового будівництва з урахуванням сучасних концептуальних підходів щодо вирішення того чи іншого питання. Представляється, що цей досвід може бути врахований і при законодавчому унормуванні наявних проблем з питань планування та державного управління спільною міжвідомчою діяльністю складових сектора безпеки і оборони України. Наприклад, таку координаційно-управлінську місію з питань забезпечення воєнної безпеки і оборони України можна покласти на створений при Президентові України Координаційний центр, а не на РНБО, яка за законом є координаційним органом при Президентові Украни вищого (загального) рівня, а не міжвідомчого чи функціонального. З урахування зазначених доктринальних положень та наявного вітчизнаного і зарубіжного досвіду, можна би представити перспективну модель державного управління сектором безпеки і оборони України (мал.2). Координаційний центр відповідно до затвердженого Указом Президента України від 19 жовтня 2015 року № 595/2015 Положення та покладених на нього завдань і на виконання доручень Президента України уповноважений:

Мал. 2

система державного управління сектором безпеки і оборони* ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ Верховний Головнокомандувач ЗС України Рада національної безпеки і оборони України

МИРНИЙ ЧАС ТА КРИЗОВІ СИТУАЦІЇ ВОЄННОГО ХАРАКТЕРУ

Ставка

КООРДИНАЦІЙНИЙ ЦЕНТР при Президентові України

Верховного Головнокомандувача (у разі створення)

СИЛИ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ сили і засоби Збройних Сил України; Служби безпеки України; Міністерства внутрішніх справ; Національної гвардії; Державної прикордонної служби; Державної служби з надзвичайних ситуацій; Державної спеціальної служби транспорту; Державної служби спецзв’язку та захисту інформації; Правоохоронних органів; Спеціальних формувань. СИЛИ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ, на які покладені завдання щодо забезпечення воєнної безпеки і оборони держави

Теж саме

*

•

проводити аналіз і моніторинг упровадження центральними та місцевими органами виконавчої влади завдань та заходів, визначених відповідними нормативно-правовими актами; • готувати пропозиції щодо зупинення дій актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності їх Конституції України; • брати участь у підготовці пропозицій щодо планування реформ, у тому числі у взаємодії з національними комісіями у відповідних сферах; • здійснювати, в тому числі із залученням провідних вітчизняних та іноземних експертів, вчених, фахівців, експертну оцінку проектів законів та інших нормативно-правових актів і готувати відповідні висновки та пропозиції щодо них; брати участь у розробленні здійснювати експертну і організаційну підтримку таких проектів тощо. Керівник Координаційного центру уповноважений забезпечувати в межах компетенції реалізацію рішень Президента України і подавати йому на розгляд відповідні матеріали; представляти Координаційний центр у взаємодії з державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, ус№12/2015

ОСОБЛИВИЙ ПЕРІОД воєнний час

Авторський варіант

тановами, організаціями, об’єднаннями громадян, іншими неприбутковими організаціями та організовувати взаємодію з міжнародними організаціями. Все це може бути адаптовано для вдосконалення загального та міжвідомчого і функціонального державного управління складовими сектора безпеки і оборони України. Отже, проблеми і завдання формування та розвитку сектора безпеки і оборони, вдосконалення стратегічного планування його діяльності та державного управління його складовими за сучасних безпекових умов дедалі актуалізуються і потребують своєчасного вирішення як у науковому, так і законодавчому плані. Для цього необхідно вдосконалити законодавство, закріпити і визначити в ньому сектор безпеки і оборони як складову підсистему системи національної безпеки, його ознаки, склад та структуру, механізм функціонування та державного управління як в мирний час, так і у кризових ситуаціях воєнного характеру і особливий період, уточнення його завдань та порядку взаємодії його складових і застосування їх у передбачених законом випадках.

11

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

теорія і практика керованого хаосу

«М’яка сила» у гібридній війні Росія в якості «м’якої сили» проти України тривалий час застосовувала спекуляції довкола спільної історії, мовного питання, православ’я, панславізму, використовуючи такі канали, як Російська православна церков, засоби масової інформації та бізнес-мережі

Е

Рущенко І.П., професор Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор соціологічних наук

тап «м’якої сили» є ексклюзивною складовою гібридної війни. Сам термін «м’яка сила» (soft power) не має чіткого визначення, він використовується для позначення тиску однієї нації-держави стосовно іншої в політиці, економіці та культурно-духовній сфері. У довоєнний період «м’яка сила» використовується для послаблення та дезінтеграції політичної нації, посилення позицій «п’ятої колони». В контексті гібридної війни поняття «м’якої сили» набуває іншого змісту: агресору з настання «дня Д» потрібні швидкі успіхи та конкретні дії. І тоді на сцену виводяться керовані натовпи, «мирні» протестувальники, отже, використо-

12

вується ефект колективних соціальних дій. Ідеологічна й інформаційна інвазія набуває форми воєнної пропаганди – абсолютно брехливої, цинічної, брутальної. Вона сприяє посиленню масовидних акцій на користь агресора. Саме у такому сенсі «м’яка дія» стає предметом соціологічного дослідження. Наша позиція полягає у трьох тезах: 1) Застосування «м’якої сили» у вигляді керованих кримінальних натовпів – це вже активна фаза війни, бо ставиться мета захоплення територій, повалення законних органів влади, встановлення контролю над регіонами з боку країни-агресора.

2) В структурі «м’якої сили» головний чинник – це масові дії «мирного населення», які супроводжуються потужною пропагандистською підтримкою, фінансуванням спецоперацій та території супротивника та організаційним підсиленням за рахунок перебування на театрі військових дій «менеджерів» військової кампанії.

3) Операції щодо застосування «м’якої сили» можуть одночасно розгортатися в різних регіонах. Країна-жертва перетворюється на

сирну головку, що її з усіх боків об’їдають гризуни, і якщо їх не спинити, то країна перестане існувати. В «мирних» акціях, завдяки яким було відторгнуто Крим, розпочато захоплення Донбасу й чинився плановий хаос ще у шести областях, приймали участь кілька типів корпоративних соціальних суб’єктів. Відповідна типологія наведена у табл. 1. Згідно таблиці суб’єкти 1-3 є громадянами країни агресора. Саме різке їх збільшення на запланованому театрі воєнних дій означає перехід до активної фази війни. Суб’єкти другої та третьої категорій можуть з’являтися напередодні «дня Д», проте рубіконом є перекидання через державний кордон «зелених чоловічків», з цього моменту події набувають незворотної динаміки. Ця дія означає: принципове рішення про застосування «м’якої сили» вже прийняте, варто очікувати швидкої ескалації. У найближчі дні будуть відбуватися масові акції, які ставлять перед собою ті чи інші локальні цілі, але вони поєднуються у стратегічній меті, що №12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Табл. 1

Корпоративні суб’єкти «м’якої сили» Умовна назва

Ознаки та властивості

Функції та призначення

«Зелені Кадрові військові країни-агресора у військовій камуфляжній формі без пізнавальних знаків чоловічки» належності до збройних сил. Мають легку стрілецьку зброю, ручні гранатомети. Поводять себе «ввічливо», тобто стримано, уникають преси та розмов із сторонніми особами, себе не ідентифікують, «тримають язик за зубами». Дислокуються у визначених заздалегідь місцях, можуть отаборитися у польових умовах, але віддають перевагу закритим приміщенням. Управляються згідно прийнятому в армії порядку (мають командирів), використовують сучасні системи зв’язку, дотримуються дисципліни. Виконують команди лише власних командирів. Можуть маскуватися під ополченців, тобто місцевих жителів, що стали до зброї.

Основне завдання: силове прикриття «мирного» захоплення влади в регіоні. Використовувалися для захоплення адмін. будинків, для моральної підтримки сепаратистів, для контролю за ситуацією на випадок форм-мажору (збройний опір сепаратизму). У масових «мирних» акціях участі не беруть. Після виконання основних завдань можуть передати функцію силового прикриття місцевим ополченцям або прибулим найманцям.

«Політичні Громадяни країни-агресора, які залучені для тимчасової «мирної» роботи на театрі туристи» воєнних дій. Зафіксовані випадки організованого завозу автобусами для здійснення конкретної акції, після чого автобуси з пасажирами перетинали кордон у зворотній бік. Для перетину кордону використовують безвізовий режим, можуть перекидатися з одного населеного пункту до іншого в залежності від планування масових акцій. Мотивовані ідейно і матеріально. Мають кураторів, зухвалі, але керовані, схильні до вживання спиртного, і ставляться до своєї роботи як до цікавої пригоди та не поганого заробітку. Ідейні політтуристи з ультраправих та ультралівих організацій хизуються своєю роботою як прикладом боротьби за ідею, викладають власні фото та сюжети акцій в Інтернеті, не приховують власної участі. На акціях можуть мати холодну зброю, «травма тику», іноді вогнестріли.

Відігравали важливу роль у розгортанні підривних соціальних технологій. Провозили через кордон символіку і агітаційні матеріали для масових проросійських акцій. На масових акціях утворюють ядро натовпу, готові до активних і брутальних дій. Брали участь у фізичних розправах над проукраїнськими активістами, штурмували адміністративні будинки. Згодом частина цих осіб вступила до незаконних збройних формувань як найманці.

«Менеджери» Не чисельний прошарок громадян країни-агресора, що виконують керівні функції безпосередньо на театрі воєнних дій: організатори, куратори, «тисячники», зв’язкові тощо. Принаймні, частина з них є кадровими співробітниками ФСБ та ГРУ. Саме ці креатури мали виконувати найвідповідальні ролі. Очевидно, мали легенди, працювали під прикриттям, хоча нелегальна інфільтрація за умов прозорих кордонів стає не потрібною. Тримаються у тіні, засилаються і відкликаються центром проведення спецоперацій.

Розпоряджаються коштами; підтримують зв’язок з Центром; транслюють місцевим активістам волю агресора; збирають первинну інформацію, складають звіти та аналітичні довідки, де відображають стан справ та перспективи. Здійснюють функцію первинного «кадрового менеджменту», проводять селекцію з числа місцевих активістів на роль вождів, керманичів нової влади. Шукають «харизматиків», яким може повірити натовп, і яких можна розкрутити через мас-медіа як вождів сепаратистського руху.

«П’ята Активна частина «м’якої сили». Різномаста і різношерста публіка з числа громадян колона» України, яку об’єднує усвідомлення своєї ролі як противників існуючої законної влади та країни як такої. Поняття охоплює як окремих суб’єктів, так і певні громадські та політичні структури. У звуженому розуміння – це ті особи, які в тій або іншій формі висловили згоду займатися потрібної для агресора роботою. Підігрівається грошима, особливо щодо злочинних й маргінальних прошарків, проте, можуть зустрітися ідейні українофоби. Управління здійснюється за мережевим принципом.

Має найбільш універсальне й широке використання для дестабілізації ситуації, розповсюдження хаосу, проведення агітаційної роботи та здійснення масових акцій.

«Продажні Представники влади та бізнесу, що перейшли на бік агресора, підтримують сепаратистську еліти» ідею або діють під тиском референтної групи та регіональних лідерів. Їм є що втрачати, тримаються обережно, воліють себе не розкривати до певного моменту. В масових акціях, зазвичай, участі не беруть, на телекамеру можуть робити заяви нейтрального змісту.

Відіграють надзвичайно важливу роль в реалізації планів агресора. Без переходу на бік агресора хоча б частини еліт підривні соціальні технології не спрацьовують. Можуть таємно фінансувати сепаратизм, віддавати накази органам правопорядку, що паралізують їх активність та сприяють масовим акціям (референдумам).

«Ситуативні Пересічні мешканці, які належать до «хитких» соціальних сегментів. Можуть втягуватися активісти» до масових акцій за принципом «соціальної воронки», чому сприяють особливості світогляду, цікавість тим, що відбувається, бажання не відстати від інших та не пропустити момент, коли будуть роздавати призи за зроблене. Чисельність ситуативних активістів може швидко збільшуватися, але так само зменшуватися, коли «щось пішло не так» або наступила черга стабілізації соціально-політичної ситуації.

Наповнюють тіло натовпів, мітингів, масових акцій. Важливі як статисти, що надають масовості заходам та впевненості організаторам. Можуть проявляти різноманітну активність, але в рішучих та силових акціях воліють участі не брати, і тоді перетворюються на звичайних спостерігачів, які фільмують усе на плівку «на пам’ять».

«Залежні» Державні та комунальні службовці, іноді, робітники підприємств, які є залежними від своїх патронів, а ті їх змушують до участі у протестах. Є рудиментом радянської епохи. В канун акції від імені міських керівників по телефонах передаються відповідні рознарядки з чисельністю за кожною установою, школою, університетом тощо. Не тривкі та не надійні суб’єкти «м’якої сили», бо воліють відмітитися у старшого і втекти до дому.

Залучаються аби надати заходам масовості, їх чисельність піддається розрахунку та плануванню. Можуть тримати в руках підготовлені плакати, скандувати гасла. Проте до активних дій не готові.

«Маргінали- Нарко- і алкозалежні особи, безробітні, що за не велику платню 100-200 грн. беруть заробітчани» участь у постановочний дійствах, масових акцій. Свого політичного світогляду не мають. Їх знаходять буквально на асфальті, але для масовості застосовують пірамідальну мережу: тисячники знаходять сотників, сотники – гуртують десятників, а останні підбирають кожний власну десятку бажаючих заробити на акції.

Можуть використовуватися у провокаціях, наприклад, аби зафільмувати потрібну «картинку» для пропагандистських каналів країни-агресора; включаються до кримінального натовпу, мешкають у наметах, як це було на Куликовому полі в Одесі.

визначена політичним керівництвом країни-агресора. Збройна або «гаряча фаза» Тепер поглянемо на військо, яке використав агресор на третій фазі гібридної війни. Агресор обрав тактику compound №12/2015

war, про яку ми писали на початку книги, посилаючись на працю Френка Хоффмана: ворог тримає регулярні війська на певній дистанції, а конфлікт розпалюється за допомоги бойовиків, повстанців, партизан, тобто іррегулярних частин. Ми об’єднали усіх, хто приймав

участь у бойових діях проти України на Донбасі, терміном «армія вторгнення». З точки зору російської воєнної пропаганди це були армії «ДНР» та «ЛНР». На політичному та пропагандистському рівні офіційні представники Росії активно заперечували участь країни у

13

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Мал. 1 Схема «compound war» в російсько-українській війні Регулярні збройні сили агресора 2

3

4

«Армія вторгнення» Функція шантажу 1 2 3 4

Прямі дії з власної території

Бойові дії Тилове забезпечення «армії вторгнення» Вишкіл бойовиків, підготовка диверсантів Посилення «армії вторгнення» особовим складом Вторгнення окремих військових з’єднань, тактичних груп

подіях на Донбасі. Отже, формально участь у збройному протистоянні брали армії «ДНР» і «ЛНР», а фактично це було доволі вдалою технологією прикриття прямої агресії Росії. На мал.1 подано спрощену схему війни на Донбасі. Регулярні військові з’єднання агресор увесь час тримає безпосередньо на кордоні з Україною, проводячи (або імітуючи) військові навчання. Регулярні частини виконують три основні функції: 1) шантаж політичного керівництва України, що розпочався ще з кінця лютого 2014 р., коли «зелені чоловічки» захоплювали Крим, і тривав постійно; 2) забезпечення усім необхідним для воєнних дій «армію вторгнення», яка була розгорнена на території України; 3) прямі військові дії з території РФ (обстріли з установок реактивної артилерії прикордонників та частин ЗСУ, які прикривали державний кордон України), електронна та повітряна розвідки тощо. Збройне протистояння на території України мала здійснювати «армія вторгнення» – строкаті іррегулярні загони, підрозділи бойовиків, добровольцівконтрактників, що зголосилися брати участь у війні на боці агресора. Російська регулярна армія фактично повністю утримувала та забезпечувала «армію вторгнення» та такому рівні, аби та мала змогу більш-менш ефективно протистояти українським силовим підрозділам. На схемі позначені чотири відповідні напрямки: 1) забезпечення сучасною зброєю, боєзапасом, фінансовими та продовольчими ресурсами, отже, повне тилове матеріально-технічне утримання «армії вторгнення»;

14

Збройне протистояння на території України мала здійснювати «армія вторгнення» — строкаті іррегулярні загони, підрозділи бойовиків, добровольців-контрактників, що зголосилися брати участь у війні на боці агресора» 2) підготовка військових спеціалістів у розгорнутих вдовж кордону таборах, школах, центрах з числа добровольців, які вербувалися до загонів бойовиків, у т.ч. диверсантів та терористів, які діяли у тилу українських військ, в містах, на залізницях тощо; 3) таємні відрядження до «армії вторгнення» військових ЗСРФ дрібними групами, які нібито брали відпустку та за власним бажанням «допомагали братам на Донбасі битися з хунтою» (передусім спеціалістів, що обслуговували складну техніку, радіолокаційні станції, зенітні комплекси, артилерійські системи тощо; 4) перехід кордону цілісними військовими з’єднаннями, батальйонними тактичними групами, танковими колонами, які брали безпосередню участь у фронтових операціях. Можливо, на початку у кремлівського керівництва були сподівання, що їм вдасться повністю українізувати війну, тобто, хай українці вбивають один одного, а Росія буде спостерігачем та «миротворцем». Для цього в «армію вторгнення» потрібно було залучити десятки тисяч добровольців, які б мали достатню потужність для здійснення стратегічних планів Кремля. Гіркін у Слов’янську, очевидно, планував зібрати щось на кшталт корпусу для походу на Харків або на Дніпропетровськ, чи в обидва пункти паралельно. Він лукавив, коли восени 2014 р. розписував свою роль як «допомога провести референдум та виконати

кримський сценарій». Його завдання було набагато більше відповідальним, і він з ним не впорався. Росія приховано перекидала до Слов’янська зброю та армійську амуніцію, а Гіркін мав формувати справжнє військо з місцевого населення та російських добровольців. Проте а ні перших, а ні других не виявилося вдосталь. Ще у травні полковник ФСБ і військовий міністр «ДНР» скаржився: місцеві не бажають воювати. І це є дуже важливим свідченням, яке побіжно розкриває плани агресора, і свідчить, що громадянську війну розпалити не вдалося. Ігор Гіркін (Стрєлок) зачитав звернення до жителів Донецької області, яке розмістив на YouTube. Ось два цікаві фрагменти (рос. мовою): «В Славянске – 120 тысяч население, вдвое больше в Краматорске. Всего в Донецкой области проживает 4,5 миллиона человек... Но признаюсь честно, никак не ожидал, что на всю область не найдется и тысячи мужчин, способных рисковать жизнью... на передовой линии, где реально каждый день стреляют». І далі: «Мне, еще находясь в Крыму, приходилось слушать рассказы о том, что когда шахтеры встанут, они всех порвут голыми руками...» . То ж вони не встали? Гіркин, на наш погляд, зробив цінне зізнання в тому, що на Донбасі ані справжньої революції, ані громадянської війни не було. №12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

На допомогу викладачам предмету «Захист Вітчизни»

ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ПІДГОТОВКИ УЧНІВ 10 КЛАС, група юнаків (дівчат за їх власним бажанням) Розділ 1. Збройні Сили України на сучасному етапі. (???? години) Тема 3. Військова присяга та військова символіка України Історія походження бойового прапора, військової символіки збройних формувань України.

Карпов В.В., полковник у запасі, доктор історичних наук

СИМВОЛІКА КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА П

очатки козацького періоду в історії українського народу сягають далекого ХV ст., коли в умовах литовського, а згодом і польського панування українці прагнули до власної національної самобутності. Українське козацьке військо репрезентувало збройні сили України у XVIXVIII ст. Утворені на базі цих збройних сил державницькі формування (перша Запорозька Базавлуцька Січ 1590-1638 рр. та козацька держава Б. Хмельницького 1648-1657 рр.) з кінця XVI ст. почали називатися Військом Запорозьким. До козацьких клейнодів, тобто символів війська, належали: полкові прапори, сотенні значки, гетьманські бунчуки; військова музика – литаври; атрибути влади козацької старшини – булави гетьманів, перначі полковників; тростини військових суддів, каламарі писарів. Серед козацьких клейнодів – військових відзнак і бойових регалій, інших символів вояцької слави та гетьманських повноважень у період козаччини чільне місце займали військові прапори. Історія розвитку прапорництва в козацькому війську та зародження вексилологічних традицій відповідає основним етапам становлення Козацької держави. Зауважимо, що по-первах козаки прапори отримували. Наголосимо на факті отримання прапорів із різних джерел – від королів Речі Посполитої або від Московської держави, Російської імперії, Османської імперії, Кримського ханства, імперії Габсбургів, а то й обох одразу на знак їхнього перебування на утриманні держави-протектора. Наймаючись до складу європейських, та й не тільки, армій, козацькі загони отримували прапори як символи найманства. Це свідчить про вплив на процес вироблення Козацькою державою власної системи символів у прапорництві українського козацтва інших традицій – європейських, московських, азійських. У ході Визвольної війни XVII ст. козацькі полки власним коштом «строїли», тобто виготовляли свої прапори різноманітних розмірів, форматів і кольорової гами. З історіографії означеної наукової проблеми відомо про отримання прапорів. У деяких наукових джерелах згадується про Богдана Ружинського, котрий очолив козацьке військо у воєнних баталіях проти татарських наскоків. У 1576 році Стефан Баторій віддає Ружинському королівське повеління: зібрати військо і негайно вирушити на боротьбу з Туреччиною. Цей похід завершився для козаків успішно. Відтак, козацьке військо було щедро нагороджене: отримало королівські привілеї. А Богданові Ружинському вручили клейноди – знамена, бунчук, булаву та військову печатку. У королівській грамоті зазначалося «… жалуєм гетьману…клейнод сей, що добут працею і кровію козацькою» За літописом гадяцького полковника Григорія Грабянки, вперше клейноди козакам були надані у 1576 р. польським королем Стефаном Баторієм: «…постави їм корогов і бунчук, булаву і на печати герб – рицер із самопалом, на голові ковпак перекривлений». У літописі нічого не зазначено про кольори прапора та зображену на ньому символіку. Хроніст Олександр Гваньїні наводить опис прапора, який бачив на київському замку у 1581 році. За ним київське воєводство має військову двокутну корогву зеленого кольору, з

№12/2015

одного боку бачимо герб Великого князівства Литовського у червоному полі, а з другого – чорного ведмедя у білому полі. Михайло Антонович зібрав свідчення історичних джерел про спільний похід восени 1594 року Наливайка і Лободи на Молдавію. Там згадуються кармазинова із золотом корогва, що мала чорного орла, й друга з орлом білим. Ці прапори привезли із Праги посли цісаря Рудольфа ІІ шляхтич Станіслав Хлопіцький і посол Еріх Лясота, знаний історик та мемуарист, який передав прапор кошовому отаманові Війська Запорізького (Базавлуцької Запорізької Січі) Богдану Микошинському. Один з польських біскупів писав на сейм 21 березня 1596 р., що Наливайко виступив у похід під цісарською хорогвою. Ці прапори, як і корогви, даровані козакам цісарем Максиміліаном і семигородським князем (з їх родовими гербами), запорожці потім втратили після поразки повстання під проводом Наливайка і Лободи. Пізніше гетьман Самійло Кішка у своєму листі до короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ, посланому 11 (1) липня 1600 р. із Запоріжжя, теж просив «про знак, тобто хоругву». Ще згодом, у серпні 1618 р., до королівського табору під Звенигородом у Московській державі прибули козацькі посли з проханням про хоругву. Це прохання було задоволено: «хоругву їм через пана Магдаленського послано, булаву Сагайдачному, бубни». З часом козаки були сформовані в окрему військову організацію, що складалася з полків і сотень зі своїм старшинським колом. Перша Запорозька (Базавлуцька) Січ утворилася в 1590 р. за підтримки короля Сигізмунда ІІІ і постанови сейму «Порядок щодо низовців і України» від 19 квітня 1590 року. Польський король постановив запорожцям «поміщатися під бунчуком та при полкових хоругвах». Це підтверджує й літопис Самійла Величка, що наголошує на запровадженні у козацьких полках і сотнях ступеня «військових товаришів». Перша Запорозька (Базавлуцька) Січ проіснувала до березня 1638 р., позаяк за підтримки короля Владислава ІV і постанови сейму «Ординація війська запорозького реєстрового» була знищена. Уже на початку XVІІ ст. влада козацьких гетьманів поступово поширювалася на значну частину українських теренів, що зафіксував Баркулабівський літопис кінця XVІ – початку XVІІ століття: нібито у 1604 році король Речі Посполитої сповіщав турецькому султанові, що не має змоги покарати своєвільних запорожців, бо ті не коряться його владі. Отже, на той час козаки перетворилися на могутню воєнно-політичну силу, яку польська влада прагнула всіляко використати у своїй міжнародній політиці. У цьому контексті значний інтерес становить московський похід війська гетьмана Петра Сагайдачного 1618 року на прохання польського монарха, аби запорожці допомогли порятувати його сина – королевича Владислава, котрого королівське військо кинуло напризволяще під стінами Москви. Козацька армія врятувала таки від полону спадкоємця престолу Речі Посполитої. Вдячний Краків прислав на Січ військові клейноди: булаву, бунчук, знамена гетьманської влади і гербову печатку. Збереглися також відомості про прапори Чернігівської

15

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

На допомогу викладачам предмету «Захист Вітчизни» та Стародубської сотень «рицарства козацької служби» першої половини ХVII ст.. До жалуваних монархами прапорів належать 30 хоругов з єрусалимськими хрестами, наданими козакам у 1683 р. папою римським Інокентієм ХІ для виступу проти турків. Турецький султан Мухаммед ІV подарував два червоних прапори гетьману Петру Дорошенку. Інший султан подарував задунайцям зпоміж символів влади також і хоругву, на якій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого, на чорному, – срібний місяць. У 1709 р. «від турецького султана отримали козаки блакитно-червону корогву, на червонім тлі півмісяць і над ним срібна звіздар, а на блакитному тлі золотий хрест». Уперше російський уряд передав Б. Хмельницькому корогву від царя Олексія Михайловича для Війська Запорізького після Переяславської ради у січні 1654 року. На ньому були зображені «Всемилостивий Спас», «Пресвята Богородиця в Покрові», святі Антоній і Феодосій Печерські і свята великомучениця Варвара. Під тим самим 1654 р. Павло Алеппський згадує чорно-жовтий прапор гетьмана з хрестом. Зазначимо, що у 1655 р. у гетьмана було три прапори – із зображенням покровителя козацького війська архангела Михаїла, білий із гаптованим гербом Хмельницького та червоний. Зважаючи на сказане, хочемо наголосити, що ці роки є переломні у розвитку символіки козацького війська – з цього часу настає період активного застосування власної символіки. Гетьману І. Брюховецькому від московського царя у 1665 р. було передано такий прапор: «писано обе сторони образ Спасов – Емануила, около Спасова образа по знамени звезді, на знамени сорочка сукна червчатого», «а цвета середина тафта червлена, опушка тафта зелена, по знамени круги, тафта лазоревая». Дем’ян Многогрішний у 1668 р. також отримав від царя новий прапор із двоглавим орлом. Даровані козацьким гетьманам прапори царів із зображенням Спаса нерукотворного виготовляли на взірець прапорів московських полків – цим царський уряд намагався підкреслити перехід козаків під государеву руку. А посилаючи прапори із зображенням двоглавого орла, московський цар трактує Військо Запорізьке як іноземну державу: хоча козаки вільні, однак вони піддані царя, тлумачить дослідник С. Шаменков. Отже, вручені козацькому війську прапори від інших держав мали символіку цих держав і носили на собі знак підлеглості, належності козацького війська цим державам. Козаки шанували даровані прапори. Однак, були у них і власні уподобання, які базувалися на народних традиціях. Це добре виявилося під час Визвольної війни, що підтверджують історичні джерела й збережені у музеях оригінали прапорів. Перша згадка про власне козацькі прапори та їх кольори належить арабському мандрівникові Пулосу аль-Халебі (Павлу Алепському). Він описує прапор, який побачив під час зустрічі свого батька антіохійського патріарха Макарія із Б. Хмельницьким 20 червня 1654 р. у Богуславі: «на прапорі мінилися чорні та жовті смуги й було видно прироблений до нього (прапора) хрест». Значного розквіту набуло українське військове прапорництво у легендарну козацько-гетьманську добу другої половини XVII ст. Про військові прапори часів Визвольної війни за браком відомостей важко скласти цілісне уявлення, однак можна стверджувати, що існувала усталена система опрацювання та застосування прапорів. Протягом років постійно тривало збагачення, посилення національних ознак за формою і змістом, створення системи полкових, сотенних стягів, прапорів для військових походів. Серед геральдичних символів, що їх уживало козацтво на своїх прапорах, – сонце, місяць, півмісяць, шести-, семи-, восьмиконечні зірки, зброя, кола із зображенням святих. Як приклад, на 36 прапорах запорозьких полків першої половини XVІІ ст. зображення Михаїла знаходимо 9 разів, Богородиці – 8, Миколая Чудотворця – 7, Георгія Побідоносця – 3. Прапор із зображенням архистратига Михаїла був при Б.

16

Хмельницькому під час другої облоги Львова. Ось як описує сучасник урочистий марш запорозької армії біля стін Львова восени 1655 р.: «Хмельницький їхав як гетьман козацтва Краківським передмістям повз темну браму на строкатому бахматі, за ним несено новий червоний прапор, бунчук з кінського білого хвоста… другий прапор, прикрашений зображенням Святого Михаїла. …». Зображення на головній корогві архистратига Михаїла за доби Б. Хмельницького дає підстави твердити, що цьому святому образу надавалося значення величного символу герба тогочасної України. Біле ж знамено із гаптуванням герба гетьмана «Абданк» свідчило, що він є одноосібний і незалежний управитель України. «За цими прапорами, – писав польський міщанин, – ішли інші корогви, більш-менш тридцять чотири. На них видно було герби майже всіх давніх воєводств і повітів – окрім нашого білого орла в короні…». Спираючись на ці факти можна виснувати, що на той час символіка Речі Посполитої вже відійшла у минуле, а натомість постала власна символіка української козацької держави та його війська. При виготовленні прапорів вживалася найрізноманітніша гамма кольорів із урахуванням традицій конкретного регіону. На основі архівних джерел доктор історичних наук Ю. Мицик аналізує кольори прапорів козацького війська. Він виділяє червону, жовту, синю барви і відзначає, що ця проблема залишається дискусійною і українською вексилологією ще остаточно не вирішена. Найчастіше бачимо синій, білий, малиновий, жовтий, чорний та зелений кольори. Блакитні (сині) полотнища із золотими чи жовтими зображеннями хрестів і почасти інших знаків – небесних світил, зброї, святих Михаїла, Георгія та інших стали переважати у другій половині XVII ст. Запроваджуються композиції з предметів військового реманенту як символ слави та непереможності. Про повне домінування синього і жовтого кольорів можна стверджувати на основі аналізу 14 збережених прапорів доби Нової Січі. Зокрема, хоругва кошового отамана Григорія ФедоровичаЛантуха була жовтого кольору із зображенням на ній шести восьмиконечних зірок. Лицьовий бік полкових і сотенних знамен мав уже нову емблему – лицаря-козака із самопалом у жовтому (золотавому) щитовому полі на блакитному полотнищі, зворотний – полкову чи сотенну емблему відповідного кольору з установленим зображенням. Тільки після скасування гетьманщини у 1764 р. козак із самопалом зникає з урядових печаток, але згодом з’являється на Кубані як знак чорноморських козаків. Історичних фактів щодо прапорництва козацького війська другої половини XVII ст. хоча й обмаль, але вони є яскравими свідченнями потужної соціокультурної системи поглядів на військову символіку. Вони стосуються або трофеїв, захоплених польським військом під час Визвольної війни, або походять від учасників тих подій з боку Польщі. Так, у Красному 21 лютого 1651 р. було захоплено «…між іншими воєнними приборами і хоругвами – одну багату хоругов… єдвабну, щирим золотом вигаптовану черницями київськими», яка належала брацлавському полковнику Д. Нечаю. Під Берестечком польському королю доставили «…корогву китайчану блакитну з двома хрестами, прибиту до списа; посередині хвостів зелений шнур з волічки…», а загалом польські джерела називають 20 прапорів, серед них – червоного кольору з білим орлом та зображенням двох руських хрестів, і блакитного, на якому було зображено орла наполовину білого, наполовину червоного, його жалував козакам король Володислав у 1646 р. Того ж таки 1651 р. майже десяток прапорів козаки втратили у боях під Васильковом під проводом Золотаренка та Гаркуші. З архіву литовського гетьмана Януша Радзивілла український збирач Петро Дубровський придбав два документи з автентичними зображеннями і описом 25 прапорів, якими козаки користувалися у першій половині XVІІ ст. до 1651 р. Ці матеріали зберігались у відділі рукописів Державної пуб-

№12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

лічної бібліотеки ім. М.Є. Салтикова-Щедріна. Вони містять опис і малюнки 12 прапорів Чернігівського полку та 12 прапорів Київського полку і київського самоврядування, значок, бунчук і древко, які були у Києві. Козацькі прапори вдалося захопити литовському гетьманові Я. Радзивіллу у бою під Лоєвим і добути у Києві. У 1651 р. з Чернігівського і Ніжинського козацьких полків, якими керували М. Небаба та С. Подобайло, було виділено загін полковника Забіли. Четвертого червня, коли запорожці підійшли до Гомеля, оборонці міста побачили «…спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою; потім показалася друга, червона корогва, а коло неї три білі, й дві чорні і дві жовто — «облочисті…» (тобто блакитні)», під ними 8 тисяч козаків кінних і піших вибраного війська. Серед цих прапорів була й «полковнича корогва» Забіли. Четвертого серпня 1651 року Я. Радзивілл увійшов до Києва, зажадавши від жителів «корогви, армату (гармати) і ключі городові» (козацьке військо полковника А. Ждановича вночі проти 4 серпня залишило Київ). Серед трофеїв опинилися 12 прапорів, значок (прапорець), бунчук і древко. Вперше зображення цих прапорів опублікував у 1963 р. вітчизняний історик Ярослав Ісаєвич. Усі вони і дотепер – єдине достовірне свідчення прапорових відзнак національно-визвольної боротьби українського народу другої половини XVII ст. З описів видно, що у тринадцяти прапорах переважають жовтий і білий кольори (по сім випадків), за ними йдуть синій і червоний (по шість випадків), чорний (чотири) і зелений (один). Три знамена становлять для нас особливий інтерес, позаяк на них зафіксовано зображення київського герба – куші. Форма більшості прапорів нагадує загальноприйняті на той час зразки. Із 12 прапорів Чернігівського полку на десятьох зображено хрест переважно у поєднанні з півмісяцем і зірками. Ця традиційна козацька символіка відбивала ідею захисту рідної землі від турецько-татарської навали. На одному полотнищі зображено святого Георгія. У чотирьох випадках червоний колір поєднувався з білим, у двох – білий із блакитним, ще у двох – сірий з білим, в одному – червоний і блакитний із жовтим, ще на одному – сірий і білий з блакитним. Траплялися також зображення чорного хреста, зеленої зірки і строкатої «штучки від намету». Серед 12 прапорів, що були у Києві, є прапор із білим орлом на червоному полі – свідчення польського його походження. На окремих прапорах позначився вплив орнаментики Близького Сходу, що говорить про вплив традицій Кримського ханства або Османської імперії. На багатьох прапорах зустрічаємо сонце, місяць, зірки, характерні для символіки українського народного декоративно-ужиткового мистецтва. На одному з прапорів намальована рука з мечем на тлі неба із сонцем, місяцем та зірками. Я. Ісаєвич робить висновок, із яким варто погодитися: більшість прапорів виготовили українські ремісники, які, з одного боку, користувалися загальноприйнятими на той час у Європі зразками, а з другого – широко застосовували мотиви, характерні для декоративного мистецтва українського народу. Слід доповнити цей висновок тим, що значна кількість прапорів, які дійшли до нас, свідчить про їх масове застосування у козацькому війську та у територіальній символіці міст, а також про розвиненість української вексилологічної школи першої половини XVII ст., що сягає своїм корінням народних традицій. Традиції козацького прапорництва розвивалися і впродовж XVIIІ ст. У 1709 р. козацькі полки і запорозькі курені, які залишилися відданими І. Мазепі, мали свої прапори: «Орел України і архангел Запоріжжя повівали над військом». У 1712 р. Петро І видав акт, згідно з яким прапори для полків мали виготовляти у Збройовій палаті Кремля. У козацьке прапорництво усе настійливіше проникає московська геральдична традиція. Скажімо, 1734 року професор Бекенштайн розглянув надіслані йому малюнки слобідських козацьких полків, і

№12/2015

на кількох із них уже були двоголові орли. Поза тим, поєднання кольорів залишалося традиційним: жовтий орел на синьому тлі. Або інші комбінації: контур орла на перетині жовтого хреста, покладеного на чорне тло; червоний хрест на жовтому тлі; білий хрест на жовтому тлі. Протягом другої половини XVIII ст. певною мірою тривала «уніфікація» кольорів і зображень на прапорах козацьких полків. Її можна пояснити оформленням козацтва як специфічної складової частини російського війська того часу, що сприяло відносному усталенню зразків прапорів для цього різновиду збройних сил. У кожному полку зберігалася особлива колористика полотнищ. Зображувалися, зазвичай, державний герб (на полковому прапорі) і герб міста, ім’я якого носив цей полк. На українських козацьких прапорах бачимо подібну систему, але доповнену «проміжним», «національним» гербом. У другій половині ХVІІІ ст. склалася усталена система зображень на полкових та сотенних знаменах: державний герб – двоголовий орел, національний герб – козак з мушкетом та герби полкових і сотенних міст. Яскравим свідченням цього є прапор Домонтовськлої сотні Переяславського полку. У 1758 р. імператорська канцелярія Росії розробила «абрысъ» для виготовлення прапорів Лубенського полку. Знамена сотень Лубенського полку 1758 р. планувалося виготовити із світло-голубої голі (особливої тканини). З одного боку мав бути зображений «козак із мушкетом» на золотому тлі, з другого – полковий герб на срібному тлі. На світло-синьому прапорі Сенчанської сотні Лубенського полку, що зберігся, зображено «козака із мушкетом» у червоному та синьому одязі всередині вишуканого картуша, виписаного жовтою і брунатною фарбами. Обабіч картуша – гармати, мортири, литаври та сигнальні труби жовтого кольору, а також булава і бунчук. Водночас зафіксовано чотири прапори з жовтими двоголовими орлами: два сині, малиновий і фіолетовий. Із зворотного боку прапора – інше зображення: «рука тримає золотий хрест, який дві людські фігури осіняють пальмовим гіллям і – віршований напис». Прапори слобідських полків (Острозького, Сумського, Харківського, Охтирського та Ізюмського) описав В. Іванов. На 36 стягах знаходимо зображення релігійного змісту, російського герба, вензеля Анни Йоанівни, а також гербів неясного характеру. Кольори зазначено лише частково для двох прапорів Ізюмського полку. А на прапорі Балаклійської сотні з одного боку – на жовтій «землі» червоний хрест під короною і блакитними лаврами, з іншого – червоний хрест на білій «землі». 1745 року Орлянська сотня Полтавського полку мала «корогов зеленую голевую и значок голевій жовтій». За традицією, що існувала на той час, при зміні правлячої на російському троні особи Військо Запорізьке присягало монарху на вірність. Відтак імператор надавав козакам нові клейноди. Петро ІІ надав гетьману Д. Апостолу біле знамено з державним гербом, яке використовувалося і під час призначення у 1751 р. гетьманом Кирила Розумовського. Так було і під час коронації Катерини ІІ, що вступила на престол 1762 року. Їй не сподобалася кандидатура кошового отамана Петра Калнишевського, і вона веліла замінити його на Григорія Лантуха. Тож, згідно з царською грамотою від 21 липня 1763 р., кошовому отаману Григорію Лантуху в Москві було надано військові клейноди: булаву, знамено, бунчук, печатку, пернач, литаври, чотири значки і тростину, які він мав завезти до Глухова й отримати з рук гетьмана Кирила Розумовського. Імператорський прапор був жовтого кольору. У 1829 р. на горищі будинку князя Г. Потьомкіна було знайдено чотирнадцять запорозьких прапорів. Український мистецтвознавець Микола Макаренко уперше їх вивчив і кваліфіковано описав. У дослідженні Макаренка перелічуються козацькі корогви з останніх часів Запорожжя, українські гармати художньої роботи, рушниці, пістолі, шаблі та срібна з позолотою булава Данила Апостола. Своїм історичним значенням, почасти й рідкісною художньою цінністю особливо

17

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

На допомогу викладачам предмету «Захист Вітчизни» вирізняється велика збірка козацьких прапорів, що дійшла до нашого часу. Колекція прапорів, що зберігається у Державному Ермітажі (м. Санкт-Петербург), дає уявлення про корогви Запорозького війська доби 1759-1774 рр. Це, зокрема, корогва, дарована козакам 1763 року Катериною ІІ (із жовтого шовку, з широкою білою смугою по краю і жовтим написом на ній; на корогві зображено картуш із золотим хрестом і державний герб), а також корогви, виготовлені 1759 р. коштом кошового отамана Федоровича (із жовтого шовку; зображено державний герб, шість восьмикутних зірок, орнаментальні клейма; по краю – золотий напис у рамці із золотих смужок і шовковий брунатночервоний шнур із китицями), і 1764 р. коштом отамана Калнишевського (блакитна, зображено державний герб із різними прикрасами, серед яких червоні й зелені прапори, 19 зірок; на грудях орла з одного боку – апостоли Петро і Павло, з другого – архангел Михаїл; по краях – золотий напис у рамці із золотих смужок; у кутках – золоті картуші з емблемами). На великого розміру прапорі з лицьового боку зображено посередині двоголового орла із зірками над ним, з правого боку – Спасителя, що благословляє козаків на битву, із сімнадцятьма зірками навколо нього, з лівого – архистратига Михаїла з вогненним мечем у правиці. По краях прапора церковнослов’янськими літерами золотом зроблено напис: «Сіє знамя вь войско Ея Императорского Величества запорожское низовое сделано коштом пехоты воюющей того жь войска по Чорном морю, такожь по рекам Днепру и Дунаю». У нижній частині – великий військовий корабель трищогловий, дводечний, з каютними ілюмінаторами, двоярусною рубкою, 14 великими і 6 малими люками для морських гармат, низькою кормою, військовим прапором, якірним значком, трьома високими щоглами для трьох вітрих, двома мотузяними драбинами й трьома розпущеними прапорами на кожній із щогл. Решта прапорів належали окремим підрозділам запорозького війська. Є ще один прапор з цікавою історією. Його віднайшли у 1925 р. в с. Шпендівка. Ідентифікують як прапор Київського полку: «На жовтому полотнищі аплікацією з сукна яскравобурякового кольору з тонкою білою смужкою нашито хрест, навколо нього три зірки, під хрестом півмісяць ріжками догори, внизу над середнім фестоном п’ятираменна корона з хрестом посередині, а під нею шабля». Він зберігається в Білоцерківському краєзнавчому музеї. Враховуючи історичну традицію розміщення гербів князів та гетьманів на бойових прапорах за часів Київської Русі, Галицько-Волинської держави та Великого князівства Литовського вважаємо доцільним звернути увагу на застосування цієї традиції у козацькому війську. Отже, традиція використання територіальних гербів, вживана у часи Великого князівства Литовського, була продовжена і у козацькому війську. Дослідники вважають, що використання гербів у козацькому війську започаткував гетьман Богдан Хмельницький. «Набуття Б. Хмельницьким … герба мало, поряд з іншими перевагами, велике політичне значення. Після Богдана всі українські гетьмани мали власні герби, що було свідченням не лише високого суспільного становища, але й виявом особистої незалежности, непідлеглості». Важливість символіки для утвердження самодостатності української нації підтверджує той історичний факт, що ані польські, ані російські можновладці не бажали визнавати особисті герби більшості гетьманів і козацької старшини як офіційні відзнаки з огляду на їх представницьку, державницьку функцію. Потребує окремих історичних досліджень важлива сторінка війська гетьманської держави – діяльність охотницького, або найманого війська, їх організація та символіка. Існування найманого війська завбачалося Глухівськими договірними статтями. Воно комплектувалося з вільних верств населення (т.зв. охотників – звідси й назва війська), які за договором

18

вступали на військову службу. За родами військо поділялося на піхотні (охочепіхотні, або сердюцькі) і кінні (охочекомонні, або компанійські) полки різної чисельності, що відбували постійну службу й у мирний час не розпускалися. На зламі XVII-XVIII ст. клейноди охотницького війська уніфікуються, стаючи зовнішнім виявом його окремішнього статусу в збройних силах Гетьманщини. При цьому варто нагадати, що в козацькому війську аналогічні процеси, пов’язані з уніфікацією символіки, розпочнуться дещо пізніше. Проаналізувавши стиль козацьких прапорів ХVІІ-ХVІІІ ст. та їхню символіку, дослідник В. Панченко стверджує, що «уже за часів Богдана Хмельницького в символіці козацького прапорництва утверджуються два основні мотиви: 1) зображення хреста, часто у сполученні з півмісяцем, сонцем та зірками; 2) зображення християнських святих або їхніх атрибутів», а особливо архистратига Михаїла. Такі мотиви переважали до початку ХVІІІ ст., коли під впливом бароко, що панував тоді як в українському мистецтві загалом, так і в геральдиці зокрема, композиція козацьких прапорів почала істотно ускладнюватись. Друга половина ХVІІІ ст. стала для української козаччини добою розквіту власного прапорництва. «Використання геральдичних мотивів з поєднанням європейської і національної традицій, залучення до композицій прапорів символіки полкових, сотенних міст, збереження в емблематиці прапорів традиційних… зображень християнських святих, хреста, небесних світил – усе це у сумі сприяло витворенню особливого стилю козацької вексилології», – стверджує В. Панченко. Таким чином, історіографія символіки козацтва показує наявність достатніх історичних джерел та артефактів, що розкривають тему виникнення та розвитку вексилологічних традицій козацького війська у XVI-XVIII ст. Символіка Козацької держави, що знайшла відбиття у прапорах, пройшла складний шлях еволюції. Спочатку за основу були взяті геральдичні знаки польсько-литовської держави – Речі Посполитої. Пізніше на козацьких прапорах з’являються російські, австрійські, турецькі державні символи. Наймаючи запорожців для воєнних походів, монархи дарували їм клейноди, які потім залишалися на Січі. Це етап використання символіки держав-протекторів. Під час Визвольної війни 1648-1654 рр. козацьке військо виробило власне уявлення про символіку та кольори прапорів, використовувало прапори різної барви із зображенням зірок, хрестів, місяця, гетьманських або територіальних гербів. Дослідивши прапори козацького війська, можна зробити висновок, що розмаїтішими стали не тільки форма полотнища прапора, а й кольори. Домінуючим на прапорах є «класичний бойовий колір» – червоний або білий. Сказане стосується першої половини історії козацтва. Згодом до цих барв додаються й інші, що пояснюється збільшенням чисельності війська та розвитком методів управління ним. Найбільш популярними стали білий, жовтий або золотий та синій чи блакитний кольори. Після ліквідації Запорізької Січі та скасування гетьманщини у 1764 р. й остаточного переходу українського козацтва під владу Росії у ХVІІІ ст. замість козацької символіки застосовується символіка російського війська. Отже, слід відзначити, що розвиток прапорництва українського козацтва об’єктивно залежав від суспільно-політичних процесів, які відбувалися на теренах України. Розвиток прапорництва тісно пов’язаний із релігійними уподобаннями козацтва та культурними традиціями усього українського народу, в основі своїй відбиваючи традиції православ’я і споконвічного світосприйняття. Розквіт символіки козацького війська та її широке застосування базується як на воєнних, так і економічних досягненнях українського народу, на його культурі й традиціях, що сягають своїм корінням минулих епох. Символіка козацького війська – це духовне багатство українського народу.

№12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Інформаційний фронт

Слабка аргументація

Форми і методи ведення війни змінилися і зараз для ведення бойових дій застосовуються не лише армії, військова техніка, а й засоби масової інформації. Відкривається інший, на перший погляд не видимий, але не менш значимий фронт — інформаційний, де також йде справжня боротьба — боротьба слова

Буглак Р.В., незалежний експерт

З

початком військової агресії РФ проти України, кожен з нас став свідком цих подій,

№12/2015

дехто на полі бою, дехто опосередковано, через засоби масової інформації. Нам всім довелось стати на одну чи іншу сторону. Обговорюючи ситуацію в Криму та на Сході, даючи свою власну оцінку подіям, що відбуваються на теренах нашої країни, ми долучаємось до цієї боротьби. Засоби масової інформації відіграють одну з найважливіших ролей у цій боротьбі. Оприлюднюючи заяви політиків, науковців та експертів, ЗМІ «наносять удари» по осудженню чи нав-

паки, виправданню певних дій, що відбуваються в Україні. Російська Федерація, розуміючи беззаконність своєї військової інтервенції, всіма способами намагається себе виправдати. Вже протягом майже двох років з вуст російських політиків, науковців та різного роду експертів лунають заяви із звинуваченнями в нелегітимності української влади, її захопленні шляхом військового перевороту, історичної належності кримського півострова до

19

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Російська Федерація, розуміючи беззаконність своєї військової інтервенції, всіма способами намагається себе виправдати. Вже протягом майже двох років з вуст російських політиків, лунають заяви із звинуваченнями в нелегітимності української влади, її захопленні шляхом військового перевороту, історичної належності кримського півострова до складу РФ

»

складу РФ, а також, належності т.зв. «ЛНР» та «ДНР» до суб’єктів міжнародного права, з якими повинна рахуватись українська сторона. В більшості випадків, такі заяви не тільки не підкріплені фактами і не містять простої логіки, а і спростовують одна одну. Хоч наші контраргументи російській стороні є не досить масштабними, але базуються на реальних фактах, міжнародному праві і українському законодавстві. Події Майдану очами Росії Говорячи про нелегітимність української влади, віце-прези-дент Російської асоціації міжнародного права О.Хлестов стверджує (цитуємо мовою оригіналу): «В Украине произошло насильственное отстранение от власти Президента и правительства, избранных законным путем, путем выборов с участием населения всей страны». Тезиси про «збройний переворот» спростовуються фактичними даними. До 20.01.2014 р. протест мав виключно мирний характер. Влада протягом півтора місяця мала всі можливості досягти компромісу, однак вирішила піти іншим шляхом, прийнявши 16.01.2014 р. провокаційні закони і здійснивши декілька спроб зачистити Майдан силою.

22.01.2014 р. на вулиці Грушевського біля Майдану незалежності із вогнепальної зброї були вбиті протестуючі С.Нігоян і М.Жизневський, 18.02.2014р. и 20.02.2014р. відбулись побиття і розстріли протестуючих, загинула «Небесна сотня», але навіть після цього протестуючими не були захоплені центральні органи влади, що давало би підстави стверджувати про «збройний переворот» або «силове звершення влади».

20

Що стосується обставин зміни влади, то 21.02.2014 р. представники опозиції і Янукович заключили Угоду «Про врегулювання політичної кризи», яка передбачала: • відновлення дії Конституції України; • проведення до жовтня 2014 року конституційної реформи, що повинна була урівняти повноваження президента, влади і уряду; • проведення після прийняття нової Конституції, але не пізніше грудня 2014 року, президентських виборів; • прийняття виборчого законодавства і формування нового складу Центральної виборчої комісії за пропорційною основою; • проведення розслідувань нещодавніх актів насилля під загальним моніторингом влади, опозиції і Ради Європи; • відмова влади від введення надзвичайного стану і силових заходів. Однак Янукович, без будь-яких силових дій по відношенню до нього, захоплення центральних органів влади або інших порушень угоди, вже на наступний день втік до Росії, де 28 лютого 2014 року в Ростові дав прес-конференцію і до теперішнього часу знаходиться під повним контролем російської влади. У травні 2015 р. В.Путін в інтерв’ю детально розповів про реалізацію операції з переміщення Януковича в Росію. Також до РФ втекли прем’єр-міністр Азаров, інші члени уряду і керівники органів влади. Крім того, викликає сумнів підстави РФ посилатися на угоду від 21.02.2014 р., адже її представник В.Лукін демонстратив-но відмовився підписувати її, заявивши (цитуємо мовою оригіналу): «Москва ре-шила не подписывать эти соглашения по очень правильной причине, на самом деле — не очень понятна ситуация с тем, кто явля-ется субъектом этого соглашения», в угоді рос. «не вид-

но сил и лиц, которые должны это реализовывать», на відміну від представників Німеччини, Франції і Польщі, міністрів іноземних справ Ф.В.Штаінмаєра, Л.Фабіуса і Р.Сикорського, які поставили свої підписи. Конституція України та акти конституційного законодавства, дійсно не мають чіткого алгоритму дій у випадках, коли Президент, голова уряду і члени їх команди залишили свої посади, зібрали «нажите нелегкою працею» майно і втекли за кордон (при цьому, ніякого збройного перевороту або силового захоплення влади не було), однак і основні закони інших держав не регулюють подібних випадків.

№12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ня позачергових виборів голови держави. Саме такі дії дозволили забезпечити виконання державою її основних функцій, визначених Конституцією. Вони були визнані міжнародною спільнотою як легітимні, а Янукович – правомірно відстороненим. РФ, як і інші держави і міжнародні організації визнали вибраного на позачергових виборах П. Порошенка, що було б неможливим при додержанні позиції щодо неправомірності відсторонення від влади Януковича, нелегітимності нової влади, і, відповідно, прийнятих нею рішень. Слід відмітити, що твердження про узурпацію влади Турчиновим і порушень основних принципів демократії – розподілу влади на три гілки: закоРазом з тим, положення, передбачені ст. 102 Конституції України «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» і іншими нормами розділу V, визначаючи роль і функції Президента, презюмують, що фактичне припинення ними свої обов’язків (в даному випадку – в результаті втечі) ставить під загрозу основні цінності держави і суспільства, несе пряму загрозу для всіх її громадян. Згідно зі ст. 3 Конституції, «людина, його життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінніс-

№12/2015

тю… Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Процедура імпічменту, встановлена ст. 111, довготривала, а її проходження залежить від політичних факторів, тому, у випадку реальної загрози зовнішньої агресії (яка і відбулась в Криму і на Сході України), не могла бути застосована. В той, критичній для України ситуації, Верховна Рада, законодавчий орган влади, легітимність якого ніколи не ставила під сумнів навіть РФ, відсторонила від посад Януковича і минулу владу, призначила тимчасово виконуючого обов’язки Президента, прем’єр-міністра і уряд, прийняла рішення про проведен-

Беззаперечним і очевидним є той факт, що РФ здійснила протиправне захоплення Криму і відповідно частини території України із застосуванням власних Збройних Сил, тобто насильницьки приєднала частину іншої держави, що відповідно до норм міжнародного права може бути визначено як анексія

»

21

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Т.зв. «ЛНР» и «ДНР» ні дня не відповідали жодному з критеріїв міжнародного права. Дані утворення, започатковані Росією, перед усім, служать для приховування збройної війни проти нашої держави і інших засобів боротьби проти України, не є державами і суб’єктами міжнародного права

»

нодавчу, виконавчу і судову, юридично безграмотні. По-перше, згідно зі ст. 112 Конституції України у випадку дострокового припинення повноважень Президента України, виконання його обов’язків на період до проведення виборів і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України. По-друге, виконуючий обов’язки Президент (і Президент) згідно з конституційним правом України, не належить ні до виконавчої, ні до судової влади. Звинувачення у фашисткому, націоналістичному, бандеровському, антисемітському, русофобському характері нинішньої української влади абсурдні у зв’язку з тим, що жодна партія, яку Росія долучала до таких («Свобода», «Правий сектор», «Конгрес українських націоналістів») на виборах 2014 року у раду не пройшла, а голови «Правого сектору» Ярош и «Свободи» Тягнибок, основні об’єкти атак російської пропаганди, на президентських виборах 25.05.2014р. разом набрали лише 1,98% голосів виборців, прийнявши участь у голосуванні. Таким чином, характеристика подій в Україні у лютому 2014 року як збройного перевороту є лживою, як і ствердження про фашистську, націоналістичну, антисемітську, русофобську діяльність нової влади. Відсторонення Януковича від влади не супроводжувалось порушеннями Конституції України. Нова українська влада легітимна і визнана світовою спільнотою, у тому числі Російською Федерацією. Про «Крымнаш» Неодноразово, з вуст російських політиків та науковців ми чуємо про історичну належність Криму до складу РФ, а також про мирну анексію півострова Україною з 1991 року. Хочеться зазначити, що твердження про історичні права на Крим не тільки

22

суперечать нормам міжнародного права, що стосуються територіальної цілісності, недоторканості кордонів і рівноправності та самовизначення народів, але і багатьох актів найбільш авторитетних міжнародних організацій, зокрема, ОБСЄ, Ради Європи, суперечать Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» №68/262 від 27.03.2014 р., в якій, відмітивши відсутність санкції України на проведення референдуму, Генеральна Асамблея заявила, що референдум не має законної сили, тому не може служити підставою для будь-яких змін статусу Автономної Республіки Крим або міста Севастополя. Міжнародне право не знає концепцій «історичної» або «етнічної» належності, які би передбачали, що держава може правомірно претендувати на частину іншої держави у зв’язку з тим, що раніше володіло цією територією або на цій території проживає населення певної національності. Анексія, відповідно до міжнародного права, є насильницьким захопленням

території, і вона апріорі не може бути мирною. Отже, всі заяви російської сторони свідчать про нестачу юридичної аргументації і не маю ніяких підстав. Протягом майже тридцяти століть Крим не мав до Росії ніякого відношення, однак на території півострова функціонували інші держави – попередники сучасних держав. Російська імперія, яка здійснила анексію півострова у 1783 році, була багатонаціональною державою, в рамках якого Росія як така не відокремлювалась, так же як і Україна. Саме частиною Росії (РРФСР) Крим перебував лише у 1921-1954 роках, з перервою на окупацію іноземними військами у 1941-1944 роках. Також, необґрунтованим, з правової точки зору, є твердження, що передача Криму Україні у 1954 році суперечила конституційному праву СРСР. Крім того, жоден з органів влади РФ, навіть згідно із законодавством цієї держави (не говорячи про міжнародне право), не має повноважень виносити будь-які рішення з цього приводу, що має правові наслідки. №12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Т.зв. «ЛНР» и «ДНР» ні дня не відповідали жодному з критеріїв міжнародного права. Дані утворення, започатковані Росією, перед усім, служать для приховування збройної війни проти нашої держави і інших засобів боротьби проти України, не є державами і суб’єктами міжнародного права. Висновки Ретельний міжнародно-правовий аналіз подій 2013-2015 років в Україні свідчить, що протест українського народу проти режиму Януковича виник у зв’язку з узурпацією влади, систематичними і грубими порушеннями прав людини, вичерпанням інших засобів захисту народу. Слід підкреслити, що зміна влади в Україні пройшла в рамках Конституції. Нова влада не є націоналістичною, вона легітимна і, що дуже важливо, визнана світовою спільнотою. Аналіз подій 2014 року навколо Криму дозволяє стверджувати, що РФ відповідно до концепцій захисту своїх мешканців за кордоном не мала жодних прав для силових дій. Фактичні дії Росії є збройним нападом на Україну і агресією проти неї. Події в Криму з правової точки зору неможливо розглядати як самовизначення народу, а фактичні обставини свідчать про операцію РФ щодо анексії частини території України. При цьому, звернення РФ до історичних прикладів для обґрунтування своєї позиції нічим не підкріплені з фактичної і міжнародно-правової точки зору. Події в Донецькій і Луганській областях, в контексті норм міжнародного права, можна трактувати тільки як військову агресію Росії проти України, тобто застосування збройної сили однією державою проти суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності іншої держави. Квазі «ДНР» і «ЛНР», при цьому, не є суб’єктами міжнародного права, адже не відповідають необхідним критеріям. Росія здійснює окупацію частини Донецької і Луганської областей, скоюючи при цьому злочини проти людства. На інформаційному полі бою, Україна оперує фактичними даними, спираючись на міжнародно-правову базу та національне законодавство. Наше слово – це наша сила.

1.

2.

Підсумовуючи, беззаперечним і очевидним є той факт, що РФ здійснила протиправне захоплення Криму і відповідно частини території України із застосуванням власних Збройних Сил, тобто насильницьки приєднала частину іншої держави, що відповідно до норм міжнародного права може бути визначено як анексія. Про так звані «ДНР» і «ЛНР» Говорячи про події на Сході нашої держави, слід зазначити, що постійний тиск РФ щодо початку переговорів української влади напряму з представниками т.зв. «ДНР» і «ЛНР» обумовлений її намаганням продемонструвати свою непричетність к «внутрішньо українському» конфлікту, налагодити відношення з ЄС і США, домогтись зняття санкцій, а також визнання незаконних республік суб’єктами міжнародного права. Звичайно, в контексті визнання суб’єктності певного утворення юристиміжнародники звертаються до Декларації ЄС про керівні принципи визнання №12/2015

країн Східної Європи і Радянського Союзу 1991 року. У Декларації визначені критерії, на основі яких країни можуть приймати рішення о визнанні політично-правого утворення: • створення за демократичним принципом і прийняття утворенням відповідних міжнародних зобов’язань; • підтвердження схильності до мирного процесу і переговорам тощо. Очевидно, що т.зв. «ДНР» і «ЛНР» не відповідають даним критеріям. Вони створені: • шляхом збройного захоплення населених пунктів Донецької і Луганської областей; • не здатні брати на себе будь-які міжнародні зобов’язання; • досягають своїх цілей шляхом не мирного процесу і переговорів, а за допомогою зброї, грубо порушують принципи верховенства права, демократії і забезпечення прав людини; • не забезпечують жодних прав етнічних і національних груп і меншин; • створені шляхом порушення територіальної цілісності України.

3.

4.

23

надра землі

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Безпека приро Клиновий Д.В., провідний науковий співробітник відділу комплексної оцінки та управління природними ресурсами Державної установи «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАНУ», кандидат економічних наук, доцент

Рогов П.Д., старший науковий співробітник Центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, кандидат технічних наук

Петровська І.О., декан факультету економіки і менеджменту Київського університету ринкових відносин, кандидат економічних наук, доцент, старший науковий співробітник Пугач В.О., провідний економіст відділу комплексної оцінки та управління природними ресурсами Державної установи «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України», магістр

З

а останні 15 років природний капітал за даними Global Wealth Report подорожчав як мінімум на 30 %, і ця тенденція тільки зберігається. Так, за оцінками на початок 2000-х років він складав 4011 дол. США на душу населення світу і дорівнював 28,1 трлн дол. США, а за станом на 2012 рік збільшився на 16,5 трлн дол. — до 6352 дол. США на душу населення за рахунок подорожчання

24

На найближчу перспективу природні ресурси будуть визначати життєздатність кожної держави, а особливу роль в цьому аспекті відіграватимуть такі стратегічні ресурси, як водні, земельні, паливні ресурси, адже чиста вода, паливо, родючі землі – з кожним роком тільки дорожчають

природних ресурсів, особливо водних та енергоносіїв, приросту розвіданих запасів корисних копалин в США, Бразилії, Австралії, країнах Африканського континенту, подальшої капіталізації природних ресурсів тощо. Недооцінка природних ресурсів та їх ролі в національному господарстві як стратегічного фактору забезпечення національної безпеки може дуже дорого коштувати країні. Досвід

таких дер-жав, як Сьєрра-Леоне, Демократична республіка Конго, Лівія, Сирія та багатьох інших свідчить про те, що природні активи країн все частіше стають потенційним об’єктом конфлікту інтересів у новому столітті. Вони можуть як забезпечити процвітання країни (ОАЕ, Кувейт, Саудівська Аравія), так і привести державу на межу зубожіння та навіть зникнення з мапи світу (Сомалі, Чад тощо). Війни №12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

одних ресурсів

«за воду», «за плідну землю» є реальністю вже зараз, і, на жаль, не тільки на Африканському континенті. Деякі держави будуть вживати заходи, в тому числі військові й інформаційні, з метою проникнення на сировинний та економічний ринок і закріплення на ньому. Це важливе для України, особливо зараз, коли децентралізація країни може стати реальністю у найближчий час. Важливо зробити цей №12/2015

процес керованим на всіх рівнях – від загальнодержавного до регіонального і муніципального. Децентралізація несе в собі не тільки позитив (покращання управління територіальними активами), але й потенційний негатив. Якнайкраще децентралізація в управлінні природокористуванням відбувається там, де є стійкий досвід самостійного господарювання на місцевому рівні стосовно місцевих ресурсів

(Польща, Фінляндія) або ж давні чи стійкі традиції федеральних відносин (Швейцарія, США). Проте, досвід країн Східної Європи, Балканського регіону, Азії, Південної Америки, а особливо Африки, показує, що як правило, децентралізовані інститути демонструють погані результати головним чином по трьом напрямкам:

25

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Вартість природного багатства України дорівнює 0,29% від світової загалом. При цьому Україна займає 0,41% суші планети. Територіальна концентрація природного багатства в Україні оцінюється в 220,5 тис. дол. США на 1 км2, у світі — 299,4 тис. дол. США на 1 км2»

1)реформа не створює підзвітні, репрезентативні місцеві інститути; 2) на місцевий рівень не передаються конструктивні повноваження; 3) не визначені і не узгоджені політичні й соціально-економічні інтереси, які є рушійним фактором процесу децентралізації. Управління природними ресурсами місцевими громадами (УПРМГ), як основна рекомендована OECD (міжнародна економічна організація розвинених країн, що визнають принципи представницької демократії і вільної ринкової економіки) форма децентралізації в управлінні природокористуванням, може страждати від тих же недоліків, що й інші форми децентралізації. Передача повноважень на прийняття рішень на місцевий рівень не гарантує, що пересічні громадяни автоматично будуть відігравати роль у цьому процесі. Його позитивний ефект для порівняно незаможних верств суспільства максимальний, коли УПРМГ розширює їхні можливості та дозволяє повноправно брати участь у прийнятті рішень щодо управління ресурсами. Отже, тільки від нашої країни залежить – піде вона шляхом Сомалі чи Боснії, або ж стане таким же прикладом заможності та економічної стабільності, як Норвегія чи ОАЕ.

26

Вартість природного багатства України і його роль у національній економіці Проведена в Державній установі «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України» комплексна економічна оцінка природного багатства України дала змогу визначити в грошовому вимірі вартість природного багатства держави станом на 1 січня 2013 року в розмірі 1,06 трлн грн., або 132,5 млрд дол США за тодішнім курсом 8,0 грн за 1 дол США. Наголосимо, що природне багатство – це не проста сумарна вартість усіх наявних природних ресурсів, його оцінка, за методологією ООН, включає лише вартісні ознаки того природного капіталу, який має актуальне значення і може бути прямо безпосередньо використаний в системі національного господарства. При цьому поресурсна структура природного багатства за часткою ресурсу в загальній вартості є наступною: водний капітал становить 6,43% (67 979,9 млн грн); земельний – 44,68 (473 181,3) відповідно; лісовий – 7,98 (84 457,1); мінеральний – 24,83% (262 970,0 млн грн). Агрегована вартість природного багатства без урахування екосистемно-

го капіталу складає 888 588,3 млн грн. Сумарна вартість природного багатства з урахуванням екосистемного капіталу для України в цілому розрахунково оцінена у 1 058 930,7 мільйона гривень. При цьому сама екосистемна складова природного багатства складає – 16,08% від його підсумкової вартості (1 058 930,7 млн грн — 888 588,3 млн грн = 170 342,4 млн грн ). У загальному підсумку, така структура природного багатства достатнім чином кореспондується з визначеною на даний час вітчизняними вченими – географами, економістами наявною структурою природно-ресурсного потенціалу України, основу якого складають земельні та мінерально-сировинні ресурси, при цьому земельний капітал є головним ресурсом, мінеральний капітал відіграє провідну роль у формуванні виробничого потенціалу держави, водні та лісові ресурси мають для національного господарства важливе структуроформуюче і допоміжне значення, екосистемний ресурс, який включає, за нашим баченням, природно-рекреаційну складову, екологічні послуги, відновлювану ренту, біологічні фауністичні та флористичні ресурси, повітряний, кліматичний ресурс та інші неврахо№12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

вані іншим чином корисні екосистемні ефекти, відіграє важливу роль капіталізатора природного багатства в системі національного господарства України. Зокрема, викликає інтерес порівняння отриманої структури природного багатства з дослідженнями складу та структури природно-ресурсного потенціалу (ПРП) України, проведеними українським географом-економістом В.П. Руденком. Так, зокрема, ним визначено, що структуру ПРП України складають земельні (44,4%), мінеральні (28,3%) водні (13,1%) та лісові (4,2%), а також фауністичні та природно-рекреаційні ресурси (разом біля 10%). Якщо порівняти цю структуру з отриманими науковими даними, то можна побачити, що між ними існує як пряма кореляція, так і помітний збіг, особливо в питомій вазі земельних ресурсів в структурі ПРП та природного багатства. Відносно незначними є й відхилення за питомою вагою мінерально-сировинних і лісових ресурсів. Як видно, дещо більшим є відхилення в оцінці водних ресурсів, що показує вірність нашого висновку про помітний рівень їх недооцінки та недокапіталізації на сьогоднішній день. Показовою є оцінка природного ба№12/2015

гатства України у зіставленні зі світовою економікою. За даними Всесвітнього Банку й Програми розвитку ООН, у структурі національного багатства світу в цілому природні ресурси становлять 20%, накопичені матеріальні блага – 16%, а людський капітал – 64%. Сукупний показник світового багатства у 2012 році склав 223 трлн доларів США, а отже, природне багатство світу може бути оцінене приблизно у 44,6 трлн дол. США. Україна належить до середньозабезпечених природними ресурсами держав, проте з відносно зниженими показниками природного багатства за рахунок низького рівня капіталізації природних ресурсів. Сімка найбагатших за природними ресурсами країн світу виглядає наступним чином (трлн. дол. США): 1) Росія – загальна вартість природних ресурсів 75,7; 2) Сполучені Штати Америки – 45; 3) Саудівська Аравія – 34,4; 4) Канада – 33,2; 5) Іран – 27; 6) Китай – 23,; 7) Бразилія – 21,8. Виходячи з таких показників, вартість природних ресурсів США за вало-

вою продуктивністю перевищує світову вартість природного багатства у цілому, хоча власне природне багатство Сполучених штатів Америки, виміряне у відповідних категоріях, не перевищувало на 2012 рік за основними мінімальними оцінками 2,5 трлн дол. США. Хоча вказану вище вартість цих ресурсів обчислено за методикою валової продуктивності, без урахування витрат, наведені цифри демонструють достатньо великий відрив їх від показників вартості природного багатства України. Порівняння орієнтовної вартості природного багатства в доларовому еквіваленті виявило, що цей показник в Україні приблизно у 20 разів менший, ніж у США. При цьому площа США лише в 16 разів більша, ніж нашої держави, а отже, питома концентрація вартості природного багатства в США на одиницю площі є вищою. Також на основі цих даних можна зробити висновок, що вартість природних ресурсів України, обраховано в категоріях природно-ресурсного потенціалу, за методиками валової продуктивності природного капіталу, значним чином може перевищувати вартість природного багатства як економічної категорії. В Україні на 2012 рік показник забезпеченості природним багатством на душу населення становив 2922 тис. дол. США (за курсом 8,0 грн за 1 долар США), що в 2,17 разу є менше від світового. Вартість природного багатства України дорівнює 0,29% від світової загалом. При цьому Україна займає 0,41% суші планети. Територіальна концентрація природного багатства в Україні оцінюється в 220,5 тис. дол. США на 1 км2, у світі – 299,4 тис. дол. США на 1 км2. Отже, наведені дані свідчать, що вартість та територіальна концентрація природного багатства України, забезпеченість ним населення країни порівняно з загальними показниками виявляють зіставні, проте певним чином нижчі, ніж у середньому в світі, дані. Зазначене обумовлене, крім географічних факторів, низьким рівнем капіталізації природних активів нашої держави, диспропорціями в купівельній спроможності долара США й гривні та курсах валют в Україні. Ресурсна складова виступає і основою національного багатства кожної країни, прийнятні показники та характеристики якого на сьогоднішній день виступають гарантом функціонування держави, не зважаючи на глобальний несприятливий фон. Природні ресурси як складова національного багатства

27

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

За даними Всесвітнього Банку й Програми розвитку ООН, у структурі національного багатства світу в цілому природні ресурси становлять 20%, накопичені матеріальні блага — 16%, а людський капітал — 64%

»

формують природне багатство країни, яке вимагає ретельного економічного дослідження задля активізації його участі в економіці і забезпечені сталого розвитку держави у цілому. В світлі новітніх тенденцій глобальної стратегії економічного розвитку, проголошених на світовому Саміті Ріо+20 (2012 р.) і висвітлених та супутніх документах, зокрема в «Декларації природного капіталу», при прийнятті управлінських рішень на всіх економічних рівнях – від підприємства до крупної корпорації, регіону чи країни, управлінці мають враховувати природний капітал у своїх продуктах і послугах. Конкретні рекомендації Ріо+20 містять у собі вимоги до розкриття інформації про вплив та реалізацію природного капіталу на економічний процес, проведення нормативних ы фінансових за-

28

ходів, що сприяють оцінці природного капіталу. У доповіді Р. Сімонетті, координатора Програми сталих фінансів бразильського Центру досліджень сталого розвитку GVces (Сан-Паулу), представленої на Ріо+20, наголошено, що оцінка й облік природного капіталу буде мати першорядне значення для забезпечення успішних змін в економіці на шляху до сталого розвитку національної та світової економіки. Роль природного багатства як фактору безпеки національної економіки в умовах децентралізації На сьогодні одним з пріоритетних напрямів національної безпеки в умовах децентралізації визначається економічна безпека, а в її складі найбільш дослідженими є регіональні аспекти формування природно-техногенної та екологічної безпеки. Проте, комплексної оцінки територіальної організації природного багатства як чинника національної безпеки в умовах децентралізації на сьогодні не проведено. На сьогодні, під час питань та процесів, що обговорюються і вирішуються в Україні у світлі децентралізації країни, актуальним є питання визначення регіональної асиметрії в територіальному розподілі природного багатства країни

як чинника забезпечення національної безпеки та оборони України. Заходами із забезпечення природноресурсної безпеки України в умовах децентралізації, у т.ч. охоронного та оборонного характеру, мають бути охоплені всі складові її природного багатства – водні, земельні, лісові, мінеральносировині та екосистемні ресурси. Економічні диспропорції, пов’язані з нерівномірністю територіальної організації природного багатства, позначаються різними термінами і їх слід розглядати в трьох аспектах: • регіональна диференціація – це поділ на основі економічних показників вартості природного багатства регіонів або їх сукупностей на якісно різні групи; • регіональна асиметрія – відсутність симетричності в розподілі природного багатства регіонів, його зміщення відносно центру або осі симетрії; • регіональні диспропорції – співвідношення між рівнями наявності природного капіталу різних регіонів, що вказують на якісні розходження. Проаналізуємо регіональну асиметрію в територіальному зосередженні природного багатства, яке визначається його вартістю, що припадає на 1 км2 площі відповідного регіону (табл.1). Аналіз цього показника (табл. 1, рис. №12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

1, 2) демонструє помітну диференціацію в концентрації природного багатства в регіонах України (найвище значення – 5,03 млн грн/км2 для Донецької області, найменше – 0,43 млн грн/км2 для Херсонської) й більшу кореляцію із загальним розподілом вартості багатства по території країни. Згідно з проведеним аналізом, доцільно виділити чотири групи регіонів з різною вартістю природного багатства. Області з найвищим територіальним зосередженням (понад 3,0 млн грн/ км2) це – Донецька (5,03), Дніпропетровська (3,84) та Луганська (3,99 млн грн/км2) Області з високим (від 2,0 до 3,0 млн грн/км2) – Київська (2,98 млн грн/км2), Автономна Республіка Крим (2,44), Львівська (2,61), Закарпатська (2,52), Чернівецька (2,51 млн грн/км2). Області з середніми показниками (від 1,0 до 2,0 млн грн/км2) – Харківська (1,56), Полтавська (1,46), Одеська (1,12), Житомирська (1,09), Запорізька (1,01), Вінницька (1,03), Івано-Франківська (1,85), Рівненська (1,23), Волинська (1,05), Тернопільська (1,42 млн грн/км2). Області з низькими (менше 1,0 млн грн/км2) – Чернігівська (0,88), Сумська (0,93), Хмельницька (0,97), Кіровоградська (0,71), Миколаївська (0,67), Черкаська (0,70) та Херсонська (0,44 млн грн/км2). Територіальна концентрація природного багатства, таким чином, як фактор ефективності розподілу природного багатства, може розглядатися в якості базового показника для визначення приведеної потужності (природно-ресурсного потенціалу) природного багатства як чинника стратегічної природно-ресурсної (тобто національної) безпеки країни. Також показовою э територіальна структура природного багатства. Більшість промислово-стратегічних ресурсів мінерально-сировинного комплексу зосереджено в трьох регіонах – Донецькій, Луганській та Дніпропетровській областях. Також виділяються регіони, багаті на водні ресурси (Київська, Закарпатська, Житомирська, Івано-Франківська, Львівська області), лісові ресурси (Волинська, Житомир ська,Закарпатська, Львівська, Сумська, Чернігівська, Івано-Франківська, Київська області), земельний капітал тощо (Київська обл., АРК, Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Львівська, Луганська області). Можна зробити висновок про помітну кількість прикордонних регіонів серед тих областей, які володіють стратегічними ресурсами, серед них є й території, які наразі не контролюються українською центральною №12/2015

владою (АРК, окремі райони Донецької та Луганської областей). У цілому розподіл вартості природного багатства по регіонах носить гіперболічний характер і відповідає в функціональну опису закону Парето зі співвідношенням, приблизно до 30/70. Так, біля 70 % від усієї кількості областей забезпечують в сумі дещо більше 30% вартості природного багатства, а 30 % регіонів (8 одиниць), а саме Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Київська (включаючи м. Київ), АРК (включаючи м. Севастополь), Львівська, Харківська та Полтавська області, – майже 70 %. Такий розподіл природного багатства може бути представлений кривою Лоренца (рис. 4) як функцією розподілу, в

якій акумулюються кількість областей і вартість багатства. Відхилення від лінії рівномірного розподілу (пряма ліня, що з’єднує 0 та 100%) виявляє нерівномірність розподілу природного багатства та окремих його складових по регіонах України. Для різних складових природного багатства розподіл його вартості по регіонах є нерівномірним. Основними факторами нерівномірності розподілу природного багатства, по-перше, географічне підґрунтя, що залежить від географічної структури природно-ресурсного потенціалу; по-друге, економічне, а саме фактор капіталізації природних ресурсів, який також суттєво впливає на вартість природного капіталу.

Територіальне зосередження природного багатства по регіонах України

Табл. 1

Вартість природного багатства із урахуванням коефіцієнта емерджентності, млн грн

Площа території областей, км2

Вартість природного багатства на одиницю площі, млн грн/км2

1063047,6026

603548

1,761330669

АРК (у т.ч. Севастополь)

65768,7737

26945

2,440852616

Область

Україна Вінницька

27160,1125

26492

1,025219408

Волинська

21106,0036

20144

1,047756334

Дніпропетровська

122803,9661

31923

3,846880497

Донецька

133499,0411

26517

5,034470006

Житомирська

32716,7179

29827

1,09688262

Закарпатська

32168,6150

12753

2,522435114

Запорізька

27449,5124

27183

1,009804377

Івано-Франківська

25807,6159

13927

1,853063535

Київська (у т.ч. Київ)

86449,4118

28957

2,985440887

Кіровоградська

17434,9235

24588

0,70908262

Луганська

106386,5595

26683

3,987053911

Львівська

56976,1314

21831

2,609872722

Миколаївська

16486,7478

24585

0,670601904

Одеська

37478,7383

33313

1,12504843

Полтавська

41935,9752

28750

1,458642615

Рівненська

24716,8937

20051

1,232701298

Сумська

22238,5424

23832

0,933137898

Тернопільська

19646,7658

13824

1,42120702

Харківська

49158,6211

31418

1,564664242

Херсонська

12603,6048

28461

0,442837734

Хмельницька

19998,7311

20629

0,969447434

Черкаська

14698,9736

20916

0,702762174

Чернівецька

20355,3464

8096

2,514247337

Чернігівська

28001,2779

31903

0,877700463

29

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Оцінка регіональної асиметрії територіального зосередження природного багатства як фактора національної безпеки країни в умовах децентралізації дозволяє зробити висновок про те, що існує цілий ряд системних ризиків і загроз, пов’язаний з нерівномірністю територіальної організації природного багатства. До них відносяться: • значна територіальна диференціація у територіальній організації природного багатства по регіонах України, яка описується законом Парето (30/70), тобто 30% регіонів належить 70% природного багатства, а отже в умовах децентралізації контроль над більшістю природних багатств країни може відійти до невеликої кількості регіонів; • найвищий рівень локалізації природного багатства України у південно-східних регіо-

•

•

нах, у т.ч. на тимчасово неконтрольованих територіях (Дніпропетровська, АР Крим, Донецька та Луганська області), що створює додатковий негативний фактор для національної безпеки та економіки; високий рівень локалізації ресурсів стратегічного, у т.ч. оборонного значення (вугілля, металеві руди) у трьох областях України (Донецькій, Луганській та Дніпропетровській), що вимагає посилених заходів з охорони та підвищення обороноздатності цих територій; значні регіональні диспропорції по регіонах країни – різниця у вартості та територіальній концентрації природного багатства між найбільш і найменш забезпеченими територіями перевищує 10 разів, а між найбільш забезпеченими територіями та регіонами з середнім рівнем забезпеченості – у три рази, між регіонами з середнім рівнем та з найнижчим – більше, ніж у три

рази, що створює нерівні умови для господарювання в умовах децентралізації. Таким чином, внаслідок сучасної соціально-політичної ситуації створено значні загрози, які стосуються природного багатства України та стратегічних компонентів її природно-ресурсного потенціалу в умовах децентралізації. Виходячи з цього, розглядаючи національну безпеку взагалі як стан захищеності та відповідний йому ступінь реалізації інтересів держави в різних її сферах в умовах впливу внутрішніх і зовнішніх загроз, можна вважати за доцільне ввести поняття природноресурсної безпеки як фактора захищеності природного багатства України у цілому та окремих його компонентів в умовах децентралізації влади в країні та впливу внутрішніх і зовнішніх загроз природно-ресурсному потенціалу

Кожна національної безпеки в умовах децентралізації визначається економічна безпека, а в її складі найбільш дослідженими є регіональні аспекти формування природно-техногенної та екологічної безпеки»

30

№12/2015

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

держави природного, техногенного, антропогенного, екосистемного, воєнного та іншого характеру. Виходячи з сучасного розуміння економічної безпеки як багатокомпонентної категорії, природно-ресурсна безпека може вважатися її окремою складовою. Якщо виходити з визначення сутності й змісту економічної безпеки як ступеня захищеності державних, національних і місцевих інтересів у сфері економіки від зовнішніх та внутрішніх загроз, забезпеченої всіма способами й інститутами суб’єктів господарювання, включаючи системно-структурні показники оцінки її рівня, можна запропонувати наступний концепт забезпечення природно-ресурсної безпеки країни. Спочатку вона має бути оцінена відповідно за допомогою окремих показників. Серед таких показників (системи

№12/2015

індикаторів стану природно-ресурсної безпеки) пропонується обчислення таких параметрів, як ступінь територіальної концентрації природного багатства на прикордонних територіях або територіях з підвищеним рівнем воєнної небезпеки; регіональна асиметрія алокації (розміщення) природного капіталу; крива Лоренца та Джині-коефіцієнт розподілу компонентів природного капіталу або природного багатства у цілому або інші показники. Наступними кроками є запровадження відповідних заходів із забезпечення природно-ресурсної безпеки, виходячи з сутнісних ознак, структури показників та напрямів природно-ресурсної безпеки. У цьому сенсі найліпшим варіантом, за аналізом світового досвіду, є забезпечення розмежування повноважень в ме-

жах концепту управління природними ресурсами за участю місцевих громад (УПРМГ). Це є форма управління природними ресурсами, яка контролюється і санкціонується самою місцевою громадою (наприклад, в Україні — територіальною громадою яку представляє орган місцевого самоврядування). Така форма управління може торкатися різних прав власності на ресурси і комплекси ресурсів. В системі забезпечення природноресурсної безпеки у процесі децентралізації управління природними ресурсами, у концепті її механізму можна визначити такі її стратегічні напрями як інформаційний, еколого-економічний та такий, що носить оборонно-охоронний характер. Щодо інформаційного аспекту, то цей процес повинен мати всебічну інформаційну підтримку таким чином, щоб уся необхідна інформація про природні ресурси, які передаються у використання місцевим співтовариствам, знаходилася у розпорядженні відповідних державних органів і громадян. Одночасно з цим необхідно забезпечити захист інформації про природні ресурси, яка часто носить закритий характер та не може бути винесена для відкритого доступу. Особливо важливим в процесі децентралізації в управлінні природними ресурсами являється аспект інформаційної безпеки для питань, що стосуються системи прав власності на природні ресурси, в яких право власності надається громаді, а воно, у свою чергу, виділяє землю або інші ресурси членам громади. Щодо еколого-економічного аспекту, необхідно забезпечити екологічну і природно-техногенну безпеку України в регіональному вимірі шляхом розвитку як традиційних механізмів державного екологічного моніторингу та менеджменту, так і механізмів публічно-приватного партнерства, «хорошого врядування» («Good governance»), відповідального природокористування та корпоративної соціальної й екологічної відповідальності тощо з відповідним розвитком муніципальної ланки управління природними активами, включаючи корпоративні відносини за кластерним типом організації господарської діяльності. Оборонний (безпековий) аспект може забезпечуватися шляхом дієвої участі оборонних структур, включаючи військові підрозділи територіальної оборони у забезпечені, по-перше – попередження впливів негативного характеру на природні об’єкти, включаючи терористичні та інші дії, що можуть на-

31

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Війни «за воду», «за плідну землю» є реальністю вже зараз, і, на жаль, не тільки на Африканському континенті. Деякі держави будуть вживати заходи, в тому числі військові й інформаційні, з метою проникнення на сировинний та економічний ринок і закріплення на ньому» нести шкоду природним об’єктам (наприклад, охорона водних об’єктів лісових масивів, родовищ корисних копалин тощо, участь у ліквідації екологічних наслідків надзвичайних ситуацій); подруге – посилення оборонних заходів щодо регіонів, які знаходяться в умовах потенційного загострення суспільнополітичної обстановки та військових загроз, які можуть нести небезпеку природним об’єктам. Щодо сказаного, на державному рівні має бути прийнято відповідні законодавчі та управлінські рішення. Їх невідкладність зумовлюється тим, що де-факто, процес децентралізації вже розпочався і від того, наскільки ефективно та безпечно для країни і регіонів її буде проведено, залежить сталий розвиток національного господарства. ВИСНОВКИ Вартість природного багатства України дорівнює 1,063 трлн. грн (132,5 млрд дол. США), або 0,29% від світової загалом. При цьому Україна займає 0,41% суші планети. Територіальна концентрація природного багатства в Україні оцінюється в 220,5 тис. дол США на 1 км2, у світі – 299,4 тис. дол. США на 1 км2, що свідчить про те, що вартість та територіальна концентрація природного багатства України, забезпеченість ним населення порівняно з загальними показниками

1.

32

виявляють зіставні, проте певним чином нижчі, ніж у середньому в світі, дані, що говорить про системну недооцінку і недокапіталізацію українського природного багатства. Встановлено наявність асиметрії в розподілі вартості природного капіталу в просторовому вимірі та у територіальній концентрації природного багатства України. Регіональна асиметрія розподілу природного багатства описується законом Парето зі співвідношенням, близьким до 30/70, біля 70 % від усієї кількості регіонів дають в сумі біля 30 % вартості природного багатства, а 30 % від кількості регіонів дають сумарно біля 70 % вартості природного багатства, що є фактором системної небезпеки в умовах децентралізації. Регіональна асиметрія в розподілі природного багатства породжує системні ризики щодо національної безпеки та оборони України через високу концентрацію природного багатства і стратегічних природних ресурсів в південно-східних та інших прикордонних регіонах країни та на її тимчасово непідконтрольних територіях. Забезпечення природно-ресурсної безпеки країни та її регіонів є необхідною умовою попередження внутрішніх і зовнішніх загроз (викликів) для національно-

2.

3.

4.

го господарства країни та може бути предметом державно-приватного партнерства. Заходами із забезпечення природно-ресурсної безпеки України, у т.ч. охоронного та оборонного характеру, мають бути охоплені як всі складові її природного багатства: водні, земельні, лісові, мінерально-сировинні ресурси, — так і регіональні природно-ресурсні комплекси у цілому. В системі забезпечення природно-ресурсної безпеки у процесі децентралізації управління природними ресурсами, у концепті її механізму можна визначити такі її стратегічні напрями як інформаційний, еколого-економічний та такий, що носить оборонно-охоронний характер, зважаючи на то, що на державному рівні необхідно обов’язково включити в оцінку національної безпеки та обороноздатності України природно-ресурсну компоненту, а також розробити і прийняти відповідні заходи правового, адміністративного, воєнного та організаційного характеру, якими забезпечувалася би природно-ресурсна безпека. Ключову роль у гарантуванні безпеки природних ресурсів та розвитку продуктивних сил України має відігравати дотримання принципів сталого розвитку національної економіки, рекомендована OCDE модель управління природними ресурсами за участю місцевих громад, а також постійне та взаємовигідне співробітництво з міжнародними організаціями з метою наближення національних стандартів у галузі безпеки до світових стандартів.

5.

6.

№12/2015