Оборонний вісник №1/2021 by Defense bulletin

ЦЕНТР ВОЄННОЇ ПОЛIТИКИ ТА П О Л I Т И К И Б Е З П Е К И

ОБОРОННИЙ ВIСНИК

№

2021

ЦЕНТР ВОЄННОЇ ПОЛIТИКИ ТА П О Л I Т И К И Б Е З П Е К И

ОБОРОННИЙ ВIСНИК

№

2021

ЗМІСТ

КАДРИ ДЛЯ ВИСОКИХ ТЕХНОЛОГІЙ

СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ

ВІЙСЬКОВА ОСВІТА УКРАЇНИ

НАЦБЕЗПЕКА

КУРС – НА СВІТОВІ СТАНДАРТИ

КОМПЛЕКСНО ОГЛЯНУТИ

РЕГІОНАЛЬНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

ПАРАЛЕЛЬНО З НАТО

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС: «Оборонний вісник»: 49893

з тематичною вкладкою «Захист Вітчизни» 98013

АЛЬТЕРНАТИВНІ ЕНЕРГОРЕСУРСИ

Засновник: ЦЕНТР ВОЄННОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ Головний редактор: Гурак С.П. www.defpol.org.ua

ОСВІТА ТА «ЗЕЛЕНА» ЕНЕРГЕТИКА

Видається з 2010 року Свідоцтво про державну реєстрацію – КВ №17080-5850 від 18.10.2010 р. Загальний наклад – 2543 примірників Адреса ЦВППБ: 04080, Україна, м. Київ, вул. Оленівська 34-А, тел. 425-78-99 тел./факс 425-95-95 e-mail: info@defpol.org.ua Думки авторів публікацій «Оборонного вісника» не завжди збігаються з позицією редакції При використанні матеріалів посилання на «Оборонний вісник» обов’язкове

© Центр воєнної політики та політики безпеки ISSN 2306-6121 РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ АРТЮХ В.М. — заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України в 20092012 роках, генерал-лейтенант, професор Національного університету оборони України, кандидат військових наук

ЛИТВИНЕНКО О.В. — директор Національного інституту стратегічних досліджень, Заслужений діяч науки і техніки України, доктор політичних наук, професор

РОМАНЧЕНКО І.С. — начальник Центрального науководослідного інституту Збройних Сил України, генерал-лейтенант, доктор військових наук, професор

ЧЕПКОВ І.Б. — начальник Центрального науководослідного інституту озброєння та військової техніки Збройних Сил України, генерал-майор, доктор технічних наук, професор

БОГДАНОВИЧ В.Ю. — доктор технічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, головний науковий співробітник Центрального науководослідного іституту ЗС України

МОСОВ С.П. — Заслужений діяч науки і техніки України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, доктор військових наук, професор

СЕМЕНЧЕНКО А.І. — кандидат технічних наук, доктор наук з державного управління, професор

ШУЛЯК П.І. — начальник Генерального штабу Збройних Сил України в 20012002 роках, генерал-полковник, кандидат військових наук, старший науковий співробітник

КОРЕНДОВИЧ В.С. — професор кафедри командноштабного інституту застосування військ (сил) Національного університету оборони України імені Івана Черняховського

РАДКОВЕЦЬ Ю.І. — військовий експерт, кандидат військових наук, доцент, генераллейтенант запасу

№1/2021

ШЕЛЕСТ Є.Ф. — генерал-лейтенант, кандидат військових наук

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

НОВИНИ

Airbus Н125: служба на кордоні Довідка Airbus H125 відрізняється високою скоропідйомністю і призначений для польотів в екстремальних кліматичних і географічних умовах Екіпаж:

1особа Крейсерська швидкість:

271 км/ч

Максимальна висота польоту:

7 100 м Максимальна злітна вага:

2 250 кг Дальність польоту:

691 км Максимальна/оптімальна кількість пасажирів:

5/3 Двигун:

Safran Helicopter Engines Arriel 2D Потужність:

847 л/с Паливний бак:

539 л

«НЕПТУН» ДЛЯ МОРЯКІВ У Військово-Морських Силах ЗС України створили ракетний дивізіон, який цього року отримає на озброєння протикорабельний комплекс «Нептун», і почали підготовку особового складу. Як відомо, «Нептун» було прийнято на озброєння 23 серпня 2020 року. Дивізіон 360МЦ «Нептун» складається з рухомого командного пункту (РКП-360), 6 пускових установок УСПУ360 (3 стартові батареї), 6 транспортно-заряджальних машин ТЗМ-360 і 6 транспортних машин ТМ-360.

2021 році українські прикордонники отримають ще десять вертольотів Airbus Н125. Цього року Державна прикордонна служба очікує отримати ще десять вертольотів Airbus Н125. Вони у 4-5 разів більш економічні у порівнянні з Мі-8, які є на озброєнні відомства. Планується, що ці машини уже прибудуть з необхідним оптико-електронним обладнанням для моніторингу державного кордону та виключної (морської) економічної зони України. У січні 2020 року Держприкордонслужба отримала два вертольоти Airbus Н125 — протягом року машини підтвердили свою ефективність та економічність. Вони налітали майже 460 годин. У 2020-му їх переважно за-

ТЕРИТОРІАЛЬНА ОБОРОНА Військам територіальної оборони не буде надано статусу окремого роду військ тому, що такий статус має на увазі певний функціонал та задачі, крім того, система управління і зв'язку тероборони не може розглядатись поза системою управління Збройних Сил України. Законопроектом, який розробило Міністерство оборони, не передбачається радикальних змін у наявній на сьогодні системі територіальної оборони, яка ґрунтується на кадрованих бригадах мобілізаційного типу з терміном готовності до 30 діб.

стосовували для навчання льотного та технічного складу. При цьому, навчання нерідко поєднувалося з повітряним моніторингом державного кордону України. На цей час у Держприкордонслужбі України вже є 6 вертольотчиків, які можуть пілотувати Airbus Н125, а також 64 механіків, які здатні забезпечувати належний технічний стан машин для ефективної експлуатації. У рамках виконання міжурядової угоди з Французькою Республікою та реалізації інвестиційного проєкту МВС щодо створення єдиної системи авіаційної безпеки та цивільного захисту Держприкордонслужба України загалом очікує отримати 24 нових вертольоти Airbus Н125.

ЗАМІНА ВИНИЩУВАЧІВ Повітряні Сили ЗС України чекають рішення держави на закупівлю нових винищувачів покоління 4+: F-15 EX; Saab JAS 39 Gripen; F-16 Block 70/72 на заміну наявного авіаційного парку радянських зразків. Зараз Повітряні Сили ЗСУ експлуатують одразу чотири типи бойових літаків: винищувачі Су-27 та МіГ-29, штурмовики Су-25, бомбардувальники Су-24М та літаки-розвідники Су-24МР. Така широка номенклатура бойових літаків ускладнює та здорожчує їх утримання через унікальність запасних частин для кожного з типів.

ПЕРЕДАЧА ТЕХНІКИ ВІД США У рамках Ініціативи сприяння безпеці України, США передали 20 броньованих автомобілів HMMWV для підрозділів Сухопутних військ та Сил спецоперацій. А Військово-Морські Сили ЗС України отримали від США 84 швидкісні човни. Вони призначені для морських піхотинців і будуть використовуватися оглядовими командами кораблів, а також в якості аварійно-рятувального та рейдового плавзасобу під час виконання робіт у прибережній частині моря.

№1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

На заміну ГАЗ-66 Корпорація «Еталон» готує заміну повнопривідній вантажівці ГАЗ-66. На одному із заводів компанії вже налагодили виробництво індійської вантажівки підвищеної прохідності – Ashok Leyland Guru 715. Випуск вантажівки Guru в Україні було анонсовано ще кілька років тому. Українські інженери внесли поліпшення в конструкцію автомобіля. Зокрема, завдяки установці посилених мостів була збільшена прохідність. Відомо, що новинку планують запропонувати силовим структурам України. Нова вантажівка за багатьма параметрами перевершує морально застарілий ГАЗ-66. Так, автомобіль оснащено турбодизельним двигуном потужністю 150 кінських сил, який є значно економічним, ніж у ГАЗ-66 і має більшу тягу. Вантажівка Ashok Leyland Guru 715 розвиває швидкість до 110 км/ ч, а її вантажопідйомність – 2520кг. Високий кліренс – 315мм дозволяє долати броди до 80 см глибиною.

Стратегія воєнної безпеки К

ЧИ СТАНЕ 2021-ИЙ КРАЩИМ ЗА ПОПЕРЕДНІЙ РІК? 2020 рік видався ненайкращим роком для багатьох країн світу, в тому числі для України. Але українці більш оптимістично налаштовані щодо 2021 року. 37% вважають, що він буде кращим, ніж 2020 рік. В цілому, в країнах, де проводилось подібне соціологічне опитування відповіді респондентів на питання «Чи будуть наступні 12 місяців кращими за попередні?» виглядають наступним чином:

43%

26%

24% Вважають, що будуть кращими Що будуть гіршими Такими ж

абінет Міністрів підтримав проект Стратегії воєнної безпеки України, який був розроблений Міністерством оборони на основі Стратегії національної безпеки України, затвердженої нещодавно Президентом Володимиром Зеленським. Документ покликаний замінити Воєнну доктрину і визначає цілі, пріоритети та шляхи реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони в частині, що стосується забезпечення воєнної безпеки держави. Стратегія воєнної безпеки передбачає закріплення концепції всеохоплюючої оборони і залучення для її реалізації не лише Збройних Сил України, а й усіх складових сектору безпеки і

оборони та громадянського суспільства. Новий документ також враховує ризики воєнної загрози з боку Росії та дисбаланс воєнних потенціалів України та Російської Федерації. Стратегія воєнної безпеки України є основою для розроблення Стратегічного оборонного бюлетеня України, програмних документів з питань оборони та розвитку сил оборони, розвитку озброєння та військової техніки, а також плану оборони України і планів застосування сил оборони. Міністерство оборони впродовж трьох місяців після схвалення Стратегії воєнної безпеки має подати проект нового Стратегічного оборонного бюлетеня для розгляду і затвердження керівництву держави.

«У 2021 році зусилля оборонного відомства будуть спрямовані передусім на внутрішні трансформаційні процеси на євроатлантичних засадах. Міністерство оборони та Збройні Сили залишаються відданими реформам, покликаним наблизити українську армію до стандартів НАТО».

Важко відповісти

Дані: Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва №1/2021

Андрій Таран, Міністр оборони України

КАДРИ ДЛЯ ВИСОКИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Нацбезпека та оборона держави значним чином залежать від розвитку високих оборонних технологій, зокрема, вирішення питань підготовки висококваліфікованих фахівців та проведення результативних наукових досліджень

Даник Ю.Г., генерал-майор, доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки

снуюча системи військової освіти включає видові, міжвидові вищі військові навчальні заклади та

військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти (ВВНЗ). При цьому деякі ВВНЗ здійснюють освітню і наукову діяльність за непрофільними для них напрямами, що призводить до нераціонального використання ресурсів (матеріальних, кадрових тощо) в процесі підготовки військових фахівців та наукових досліджень. Окремі ВВНЗ взагалі не мають полігонної бази для забезпечення необхідного рівня практичної підготовки випускників. Порушення принципу зосередження

зусиль на головних завданнях без інтеграції високотехнологічних напрямів підготовки військових фахівців та здійснення наукових досліджень на єдиній навчальній, науковій, промисловій, полігонній, кадровій базах призводить до розпорошення фінансових ресурсів, наукового і науково-педагогічного, матеріально-технічного потенціалів. Зазначені проблеми знижують якість підготовки висококваліфікованих військових фахівців, ефективність розробки і наукового супроводження №1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

озброєння і військової техніки за високотехнологічними напрямами та раціональність використання ресурсів. Провідні країни світу – члени НАТО вирішенню зазначених питань, а також організаційному, науковому, кадровому та матеріально-технічному забезпеченню приділяють особливу увагу. Ефективність їх вирішення досягається шляхом формування та забезпечення функціонування інтегрованих навчально-наукових, дослідно-випробувальних комплексів (високотехнологічних оборонних кластерів), які здійснюють на єдиній базі освітню і наукову діяльність за високотехнологічними напрямами. Найбільш вдало інтеграція військової освіти і науки за високотехнологічними напрямами реалізована у Військовому університеті технологій (Республіка Польща), де на одній базі зосереджені всі високотехнологічні спеціальності та спеціалізації підготовки військових фахівців (факультети: національної безпеки, електроніки та телекомунікацій, енергетики, технічної фізики, геодезії і картографії, інформатики, інженерії безпеки, інженерії матеріалів, криптології і кібербезпеки, авіації і космонавтики, механіки і машинобудування, механотроніки, управління тощо) та підрозділи для здійснення наукових досліджень з цих питань. Те ж саме реалізовано в Університеті Бундесверу у Мюнхені (ФРН) (спеціальності: електротехніка та інформаційні технології, комп’ютерні науки, аерокосмічна інженерія, менеджмент інформаційних систем, математична інженерія, політологія та соціальні науки, розвиток людських ресурсів, медіа-менеджмент, дослідження міжнародної безпеки, економіко-організаційні науки, інженерна психологія, комп’ютерні технології та комунікаційні технології, машинобудування, комп’ютерна техніка, державне управління, оборонна інженерія). Також слід звернути увагу на практику створення військових технопарків або військових інноваційних технополісів у Турецькій Республіці. Основними цілями створення військового технополісу є: • створення нових наукових шкіл, підготовка нових висококваліфікованих кадрів для оборонного сектору держави; • відбір передових ідей та інноваційних проектів для прискореного розвитку військової освіти, науки і технологій; • організація, стимулювання та розвиток перспективних наукових напрямків; • об’єднання зусиль наукових підрозділів для інтеграції передових ідей і розробок. Таким чином, успішне вирішення цих проблем можливе лише шляхом №1/2021

концентрації фахівців, ресурсів, всіх зусиль та виконання завдань за єдиним задумом і планом в одному місці. Переконливим прикладом в світовій практиці є проект створення, в надзвичайно стислі терміни, ядерної зброї у США (так званий «Манхеттенський проект») і подібні йому. Основою їх успішності була саме концентрація зусиль усіх багаточисельних дослідницьких підрозділів з фізичним переведенням їх на одну територію та їх дій за загальним планом під єдиним керівництвом. За рахунок інтеграції високотехнологічних напрямів підготовки фахівців і наукових досліджень в єдиному навчальному закладі та на єдиній базі в провідних країнах світу забезпечують позбавлення їх дубляжу і розпорошення зусиль при вирішенні однотипних завдань, раціональне використання та економію ресурсів і кадрового потенціалу, полігонної, матеріально-технічної бази, ефективне виконання замовлень на підготовку (перепідготовку) фахівців і здійснення наукових досліджень для усіх міністерств і відомств Сектору безпеки і оборони держави в рамках єдиних стандартів. В подібних єдиних для держави високотехнологічних військових навчально-науково-випробувальних центрах зосереджена підготовка фахівців для Секторів безпеки і оборони у більшості держав-членів НАТО та інших провідних країнах світу.

Натомість в Україні з одного боку відбуваються процеси: «ліквідації-відновлення-ліквідації» підрозділів, які відповідають за підготовку фахівців з цих питань на оперативному та стратегічному рівні, а з іншого, на тактичному рівні, існує велика кількість малопотужних та відповідно недостатньо ефективних та ресурсовитратних освітніх та наукових підрозділів, які здебільшого дублюють один одного. Так, наприклад, у нинішньому Національному університеті оборони імені Івана Черняховського (НУОУ) свого часу були ліквідовані кафедри інформаційної боротьби та радіоелектронної боротьби, а у 2011 році був ліквідований і Навчально-науковий центр високих технологій. Далі, в силу об’єктивних потреб, ці кафедри були (хоча і з великими втратами) відновлені, а замість центру високих технологій, для вирішення найважливіших для обороноздатності держави питань підготовки фахівців з інформаційної безпеки та кібербезпеки і кібероборони, космічних і геоінформаційних технологій, технічних видів розвідки, зв’язку та управління, які були в сфері компетенції Навчальнонаукового центру високих технологій, був створений Інститут інформаційних технологій, який у 2019 році також був ліквідований. І це при тому, що сучасний і майбутній характер війн та воєнних конфліктів передбачає кардинальне розширення застосування високотехно-

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

логічних систем (засобів), постійні та інтенсивні інформаційні та кібердії з впливом на всі сфери оборони, економіки та політики держави. Крім того, наказом Міністра оборони України ще в квітні 2019 року було передбачено збереження та подальший розвиток інституту для забезпечення якісної підготовки фахівців та здійснення наукових досліджень для ефективного вирішення питань інформаційної безпеки і кібербезпеки держави та кібероборони. Безумовно, що ліквідація інституту несе в собі суттєве підвищення ризиків реалізації загроз державі в цих сферах та зниження ефективності протидії ним. В той же час, фахівців тактичного рівня з високотехнологічних оборонних напрямів (радіоелектроніки, ІТ, військової кібернетики та систем управління, технічних видів розвідки, робототехнічних систем та комплексів боротьби з ними, інформаційної та кібербезпеки, захисту інформації, радіоелектронної боротьби, космічних і геоінформаційних систем, зв’язку тощо) в Україні готують у міжвидових інститутах (Житомирському військовому інституті імені С.П. Корольова, Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут, Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка) та в окремих підрозділах Національної академії су-

хопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів), Військової академії (м.Одеса), Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, які разом можна розглядати, як певний аналог Університету Бундесверу в Мюнхені або Військового університету технологій (Військової технічної академії імені Ярослава Домбровського) та інших подібних інтегрованих технологічних військових закладів вищої освіти державчленів НАТО. Наукові дослідження за цими напрямами, також із дублюванням і здебільшого не за основним профілем і призначенням закладів і підрозділів проводяться в: наукових підрозділах вищезазначених закладів, наукових підрозділах видів збройних сил та Головного управління розвідки, Центрі воєнно-стратегічних досліджень, Центрі впровадження та супроводження автоматизованих систем оперативного (бойового) управління, Державному науково-дослідному інституті авіації (м. Київ), Державному науково-випробувальному центрі ЗС України (м. Чернігів), Центральному науково-дослідному інституті ЗС України (м. Київ), Центральному науково-дослідному інституті озброєння і військової техніки ЗС України (м. Київ) тощо. Таким чином, аналіз питань підготовки фахівців сектору безпеки і оборо-

ни України в закладах вищої освіти, що підпорядковані Командуванням Збройних Сил України, Міністерству внутрішніх справ, Службі безпеки України, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації тощо показує проблему дублювання спеціальностей і спеціалізацій підготовки та напрямів наукових досліджень за їх низької ефективності і великої витратності. Навіть в своїх виступах Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данілов, на основі аналізу системи вищої освіти в Україні неодноразово звертав увагу на кардинальну потребу в забезпеченні відродження та розвитку системи підготовки сучасних висококваліфікованих фахівців, наукових і науково-педагогічних працівників з високотехнологічних оборонних напрямів, виходячи з того, що високотехнологічна зброя потребує для її розробки, виробництва та ефективного застосування якісних: підготовки особового складу та наукового супроводження. Більше шести років держава знаходиться в стані війни, але ці питання досі ефективно не вирішені, як стосовно забезпечення високоякісної підготовки нових фахівців, так і збереження наявних високопрофесійних кадрів, а також здійснення і впровадження високотехнологічних розробок.

№1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Підготовка фахівців та наукові дослідження з цих питань в Україні здійснюються в достатньо великій кількості малопотужних профільних, а також у багатьох непрофільних освітньо-наукових та науково-дослідних закладах, що супроводжується дубляжем структур зі спорідненими напрямами та завданнями, збільшенням загальної чисельності управлінського і забезпечуючого особового складу, нераціональною витратою фінансових, матеріально-технічних і людських ресурсів та низькою якістю підготовки фахівців і наукових досліджень. Успішне вирішення цих проблем можливе лише шляхом концентрації фахівців, ресурсів, всіх зусиль в одному місці у єдиному для сфери безпеки і оборони спеціалізованому освітньо-науковому закладі з високотехнологічних оборонних напрямів. Отже виходячи з досвіду державчленів НАТО та для нейтралізації викликів і загроз, з якими в тій чи іншій мірі може зіткнутися Україна, зокрема, – в сфері воєнного будівництва і забезпечення сталого розвитку в країні високотехнологічних оборонних напрямів, є доцільним створення об’єднаного освітньо-наукового та дослідно-випробувального комплексу з високотехнологічних напрямів безпеки та оборони – Військового університету технологій шляхом об’єднання існуючих військових освітніх і наукових структур з однотипними напрямами підготовки фахівців, наукових досліджень, інноваційної діяльності – для високотехнологічного забезпечення обороноздатності держави та раціонального використання фінансових, матеріально-технічних, кадрових та інших ресурсів. Реалізацію проекту щодо створення Військового університету технологій можливо здійснити шляхом об’єднання профільних ВВНЗ (на базі одного з них) і наукових підрозділів в межах існуючої чисельності та бюджету системи військової освіти і науки. Формування Військового університету технологій найбільш доцільно здійснити на базі Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова. На користь створення освітньонаукового комплексу високотехнологічного оборонного кластеру — Військового університету технологій на базі Житомирського військового інституту імені С. П. Корольова є наступні аргументи: 1. Інститут розташований в центральному регіоні України, де відсутні деструктивні для цілісності та єдності держави прояви, які не№1/2021

гативно впливають на процес виховання захисників Батьківщини та забезпечується захищеність від інших деструктивних впливів; 2. Інститут розташований поблизу потужної навчально-полігонної бази та військових частин замовників; 3. В інституті вже сконцентровані підготовка та наукові дослідження з переважної більшості високотехнологічних оборонних напрямів. Слід також враховувати, що за існуючими в державах-членах НАТО поглядами військові навчальні заклади тактичного рівня не повинні знаходитися у столицях та мегаполісах держав. Відповідно досвіду провідних країн світу такий єдиний, інтегрований дослідницький військовий заклад вищої освіти в своєму складі повинен мати: • освітню складову за високотехнологічними напрямами; • потужну систему воєнно-наукових досліджень з науково-організаційною структурою; • навчально-наукову, дослідницьку та випробувальну матеріально-технічні бази (науково-дослідно-випробувальний комплекс високих оборонних технологій) зі стаціонарними та мобільними зразками озброєння і військової техніки, навчальними командними пунктами та лабораторіями; • експериментально-бойові підрозділи високотехнологічної спрямованості, які відпрацьовують основи та тактику бойового застосування інноваційних високотехнологічних засобів з дослідженням їх бойової ефективності та спроможностей, визначенням перспективних зразків і напрямів їх подальшого розвитку. Такий інтегрований дослідницький військовий заклад вищої освіти в сфері високих оборонних технологій в першу чергу має концентрувати свою діяльність на дослідженні: • концепцій, стратегій, проблем і особливостей війн сучасності (4GW, гібридних, проксі війн тощо) та тих, які прогнозуються, технологій їх ведення, своєчасного виявлення гібридних загроз і впливів у всіх сферах і протидії їм, а також подолання їх наслідків; • високотехнологічних аспектів превентивної оборони в інформаційному та кібер просторах, як виду стратегічних дій в сучасних умовах; • проблем виявлення деструктивних інформаційних, психологічних, когнітивних та кібер впливів на військовослужбовців і цивільне населення та протидії ним; • методів підвищення психофізичної стійкості та психологічної готовності військовослужбовців до виконання бойових

•

• • • •

• • • • • •

•

• •

•

завдань в умовах сучасної високотехнологічної (гібридної, проксі) війни та профілактики формування у них синдромів кризових ситуацій; проблем забезпечення інформаційної, інформаційно-психологічної, когнітивної та кібербезпеки особового складу, суспільства і держави з урахуванням особливостей сучасних війн; проблем формування та розвитку стратегічних комунікацій; проблем розвитку та застосування технічних систем розвідки; проблем розробки і застосування засобів радіоелектронного подавлення та ведення радіоелектронної боротьби; проблем створення та бойового застосування систем оперативного управління силами і засобами та автоматизованих систем управління зброєю, систем типу «С2-С5 Х…Х» (С2, С3, С4ISR тощо); проблем формування, підготовки, високотехнологічного оснащення, забезпечення та застосування сил спеціальних операцій; проблем розвитку та застосування когнітивних технологій в інтересах оборони; проблем розвитку та застосування нанота квантових технологій в інтересах оборони; проблем розвитку та застосування штучного інтелекту в інтересах оборони; проблем застосування космічних систем в інтересах оборони; проблем створення захищених робототехнічних систем (комплексів) (безпілотних авіаційних комплексів, робототехнічних комплексів наземного і морського базування) та їх бойового застосування; проблем боротьби з робототехнічними комплексами противника (БПЛА (дронами), робототехнічними комплексами наземного і морського базування тощо); проблем організації та проведення наукових досліджень та випробувань в сфері високих оборонних технологій і підготовки висококваліфікованих військових фахівців для цієї сфери. Створення Військового університету технологій дозволить: вирішити низку проблем, пов’язаних з вимогами законодавчих актів з безпекової та оборонної політики держави; здійснити координацію безпекових та оборонних дій з відповідними структурами та військовими навчальними закладами провідних держав-членів НАТО; отримати для реалізації проекту додаткові можливості в межах співробітництва у військовій сфері з НАТО; оптимізувати організаційно-штатні структури вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, наукових установ; запобігти дублювання підготовки фахівців за спорідненими спеціальностями, спеціа-

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

лізаціями, виконання наукових досліджень різними міністерствами, відомствами та структурами держави; • підвищити якість підготовки фахівців з високотехнологічних напрямів для всіх видів збройних сил і інших міністерств, відомств сектора безпеки та оборони держави; • підвищити рівень інноваційної діяльності, ефективність здійснення наукових досліджень, розробки, створення, випробування та застосування сучасних поколінь високотехнологічних систем (зразків) озброєння та військової техніки; • забезпечити суттєву економію фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів. Рішення про формування і розвиток Військового університету технологій та його практична реалізація дасть можливість за рахунок концентрації вже наявних ресурсів в стислі терміни вирішити пріоритетні питання забезпечення сфери безпеки і оборони держави необхідними фахівцями та засобами з високотехнологічних оборонних напрямків, дозволить позбавитися дубляжу структур зі спорідненими завданнями та отримати значну економію фінансових ресурсів і суттєве покращення якості підготовки фахівців та наукових досліджень. Що стосується ефективного здійснення і впровадження високотехнологічних розробок та організації промислово-виробничої діяльності за інноваційними високотехнологічними напрямами в інтересах національної безпеки й оборони України — держава потребує створення дієвих системи і структури пошуку, здійснення відбору та реалізації тих розробок, які за умови їх реалізації здатні забезпечити страте-

гічні переваги у сфері безпеки і оборони держави на основі принципово інноваційних рішень та забезпечення ефективної взаємодії і партнерства структур всіх форм власності. Такі система і структура повинні створюватися за аналогією з подібними системами і структурами країн-членів НАТО (наприклад, DARPA (DARPA – Defense Advanced Research Projects Agency – Агентство передових оборонних дослідницьких проектів США) та аналогічних їм). Основними факторами, які впливають на розвиток і впровадження високотехнологічних розробок, ефективну організацію та здійснення промислово-виробничої діяльності за інноваційними високотехнологічними напрямами в інтересах національної безпеки й оборони в Україні, є: • відсутність раціональної, незалежної, дієвої та ефективної системи пошуку, аналізу та всебічної експертної оцінки можливості реалізації та ефекту від впровадження перспективних, передових, проривних ідей і високотехнологічних проектів та їх впливу на забезпечення обороноздатності; • відсутність або/та неузгодженість, незакінченість, безсистемність низки законодавчих та нормативно-правових актів, доктрин, концепцій, програм щодо гармонізації розвитку фундаментальної і прикладної науки та передових розробок в інтересах безпеки і оборони; • відсутність єдиного державного органу (у тому числі з функціями управління і контролю), відповідального за формування та реалізацію політики пошуку, здійснення відбору, фінансування та реалізації розробок у сфері високих та проривних ін-

новаційних технологій для забезпечення обороноздатності держави; • певне зниження спроможності наукових шкіл, технологічності виробничих підприємств, відставання вітчизняної науки та промисловості в практичних і технологічних аспектах розробки і впровадження високотехнологічних проектів; • розпорошеність зусиль, повноважень, ресурсів (економічних, технічних, часових) та наукового і науково-педагогічного потенціалу за територіальним розміщенням і цільовим призначенням; • системне недофінансування фундаментальної науки, проектів у сфері високих та проривних інноваційних технологій, комерціалізація оборонно-промислового комплексу при недостатньому розвитку державно-приватного партнерства. Таке становище у сфері розвитку високих та проривних інноваційних оборонних технологій в Україні за сучасних умов вимагає створення дієвої системи пошуку, здійснення відбору та реалізації тих розробок, які за умови їх реалізації здатні забезпечити стратегічні переваги у сфері безпеки і оборони держави на основі принципово інноваційних рішень та забезпечення ефективної взаємодії і партнерства структур всіх форм власності. Таку систему доцільно створити дворівневою. І рівень: Агентство (за аналогією з подібними структурами країн-членів НАТО) передових проектів для Сектору безпеки і оборони (прим.: назва умовна) — аналог DARPA (DARPA – Defense Advanced Research Projects Agency – Агентство передових оборонних дослідницьких проектів США)), яке повинно мати статус спеціально уповноваженого державного органу, відповідального за визначення політики розвитку, супроводження розробки високотехнологічних систем озброєння і військової техніки для забезпечення національної безпеки і обороноздатності держави. Основний напрям його діяльності – займатися проектами в критичних високотехнологічних сферах та галузях які, за умови їх реалізації, надають державі стратегічні переваги. З цією метою агентство повинно здійснювати: • пошук, аналіз і оцінку ідей, проектів; • всебічну оцінку спроможностей держави (технологічних, економічних, фінансових, політичних, безпекових тощо) для їх реалізації; • всебічну оцінку ризиків та загроз проекту (фінансових, політичних, безпекових, технологічних тощо); • оцінку (прогноз) ефекту (впливу) від впровадження результатів проекту (політично№1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

го, економічного, воєнного, інформаційного тощо); • здійснення функцій державної експертизи проектів з питань таємниць; • підготовку висновків та рекомендацій щодо подальшої розробки проектів; • формування вимог і завдань центрам компетенції (ІІ рівень), координація їх діяльності і контроль реалізації проектів; • формування спроможностей і сприяння державно-приватному та міжнародному партнерству (у разі їх можливості та доцільності); • відбір та ліцензування експертів. Має складатися з керівництва агентства, керівників проектів (за напрямками), державних експертів (за галузями і напрямками), підрозділів, що забезпечують діяльність. ІІ рівень: система Центрів компетенції за профільними напрямками. Може складатися з відповідних підрозділів установ Національної академії наук України, закладів вищої освіти, за необхідності з дослідним виробництвом або лабораторіями, які забезпечують можливість практичної оцінки і перевірки розробок і пропозицій. Кожен Центр відповідає тільки за свої напрямки, які іншими Центрами не дублюються.

№1/2021

Основні завдання Центрів компетенції: • моніторинг знань, у т.ч. спецінформації у визначеній предметній галузі; • формування, утримання й оновлення науково-технічної бази інформаційного ресурсу за кластерами та напрямками, у т.ч. страхового фонду документації; • збір, систематизація, поширення й примноження знань та ефективних практик за напрямками, забезпечення ефективного доступу до експертного інформаційного ресурсу; • підтримка формування та розвитку наукових шкіл; • розробка відповідних стандартів і впровадження отриманого досвіду; • поглиблення рівня підготовки та розвиток науковців і висококваліфікованих професіоналів-дослідників; • оптимізація та концентрація на єдиній базі наукового, конструкторського, технологічного та виробничого потенціалу, фінансових, та інтелектуальних ресурсів; • супроводження та координація наукововиробничої діяльності структур всіх форм власності; • виготовлення і дослідження діючих макетів, дослідних зразків інноваційних засобів ОВТ. При цьому, повинна бути сформованою дієва система контролю і відпові-

дальності. Всі безпосередньо пов’язані з прийняттям рішень керівники і виконавці юридичних осіб, у складі яких створені Центри компетенції, мають нести особисту відповідальність за результати роботи згідно із законом (дисциплінарну, адміністративну, кримінальну, матеріальну). Державні експерти – за висновки, керівники проектів – за рішення і т. ін. Військові освіта і наука потребують проведення низки необхідних трансформацій для їх ефективної діяльності з метою забезпечення обороноздатності держави в сучасних умовах та на перспективу, що повинно бути обов’язково враховано в стратегії розвитку вищої освіти в Україні на 2021-2031 роки розроблення якої Президент України доручив здійснити за участю Національного інституту стратегічних досліджень, Національної академії наук України. Створення об’єднаного освітньо-наукового та дослідно-випробувального комплексу з високотехнологічних напрямів безпеки та оборони – Військового університету технологій та розвиток проривних інноваційних оборонних технологій (аналог DARPA) повинно стати однією із невід’ємних складових стратегії, що розробляється.

ВІЙСЬКОВА ОСВІТА УКРАЇНИ

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

КУРС – НА СВІТОВІ СТАНДАРТИ Основною тенденцією розвитку освітніх систем провідних країн світу є спроможність своєчасно та динамічно реагувати на зміни, що відбуваються у глобалізованому світі

Приходько Ю.І., кандидат педагогічних наук, доцент

еоретичні, структурні, змістові та організаційні складові дидактичних систем, що склалися в різних країнах світу, мають свої особливості та відмінності, внаслідок визначених поглядів, інтересів, історичних і національних традицій, наявних територій, фінансових, матеріальнотехнічних та інших ресурсів. Дидак-

тична система підготовки військових фахівців з вищою освітою в Україні успадкована з колишнього СРСР – держави, яка практично не переймалася досвідом інших країн, мала значний простір, великі ресурси, готувала щороку тисячі офіцерських кадрів, не приділяючи при цьому належної уваги оцінці ефективності її функціонування. В цьо№1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

му контексті трансформаційні процеси в системі військової освіти України на сьогодні мають бути спрямованими на врахування національного та кращого світового досвіду з дидактичних основ підготовки військових фахівців, що, в кінцевому рахунку, має призвести до підвищення ефективності її діяльності, покращення якості підготовки офіцерських кадрів з вищою освітою. На території України до отримання нею незалежності функціонувало 34 військові навчальні заклади, інтегровані в загальносоюзну систему підготовки офіцерських кадрів. Для свого часу, в межах колишнього СРСР, зазначена система певною мірою виконувала відповідні функції і мала риси, притаманні всій державній військовій сфері. Вона була усталена, розгалужена, значною мірою здатна пристосовуватися до вимог часу та змін, що відбувалися у воєнному мистецтві, військах, мала потужні наукові школи в галузі військових наук. Система відносно добре фінансувалася й забезпечувалася необхідним озброєнням та військовою технікою, іншими матеріально-технічними засобами і ресурсами. Щорічний випуск офіцерських кадрів становив понад 12 тисяч осіб. Успадкувавши потужну мережу військових навчальних закладів, Україна одночасно зіткнулася з низкою проблем щодо створення вітчизняної системи військової освіти (СВО). Ця робота мала проводитись в доволі складних умовах, зумовлених дією таких основних чинників: • відсутністю концепції національної безпеки та Воєнної доктрини України; • невизначеністю структури та чисельності ЗС України за видами, родами військ і служб; • відсутністю аналогів динамічного, прискореного створення подібних систем як у світовій практиці, так і у практиці країн співдружності незалежних держав; • негативним сприйняттям консервативним реформаторським середовищем окремих прогностичних положень щодо створення та функціонування СВО; • незавершеністю розроблення загальнодержавної та відомчої нормативно-правової бази з питань освіти; • нестабільністю економічної та соціальнополітичної обстановки в державі; • потребою в кардинальній структуризації мережі військових навчальних закладів у порівняно стислі терміни та організації підготовки військових фахівців за повним переліком спеціальностей; • необхідністю вироблення та запровадження засад підготовки військових фахівців, які відповідали б вимогам сучасних теоретичних і практичних психолого-педагогіч№1/2021

них досліджень, а також світовим тенденціям і національним інтересам. Створення в стислі терміни СВО в умовах зазначених об’єктивних та суб’єктивних чинників апріорі несло в собі низку ризиків, що, на жаль, матеріалізувалися та проявлялися в певні періоди цього процесу. До основних проявів, що суттєво заважали реформуванню СВО слід віднести такі: • невизначеність зі стратегією дидактичних засад з підготовки військових фахівців; • нестабільність формування та структуризації мережі вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти (далі – ВВНЗ), військових коледжів, факультетів, кафедр військової підготовки, навчальних центрів; • відсутність обґрунтованого поточного та перспективного планування замовлення на підготовку офіцерських кадрів; • зміна підходів щодо розроблення змісту та термінів підготовки фахівців; • перегляд функцій органів управління військовою освітою та створення відповідних структур; • неоптимальне використання фінансових і матеріально-технічних ресурсів. Визначення стратегії дидактичних засад з підготовки військових фахівців в Україні на час набуття незалежності виявилося складною проблемою. Поперше, потрібно було вже з першого вересня 1992 року організувати підготовку військових фахівців для ЗС України за усіма спеціальностями, позбавившись від колишніх стереотипів, по-друге надзвичайно розгалужена за територіальним розміщенням та кількісними показниками СВО, що залишилась в Україні, була надлишковою і потребувала на утримання значних

фінансових і матеріально-технічних ресурсів, яких не вистачало; по-третє, бракувало досвіду розвитку світових військових освітніх систем, що нерідко призводило до неоднозначності та неоптимальності прийнятих рішень; по-четверте, мала місце консервативність поглядів окремих представників військового освітнього середовища, які суттєво заважали проведенню реформ. В суперечливих умовах, що склалися в Україні на 1992 рік, була розроблена та введена в дію Концепція системи військової освіти, яка визначила основні концептуальні положення, напрями та шляхи розвитку військової освіти в Україні. Ретроспективно оглядаючи події, що давно відбулися, слід задатися питанням: «Чи були можливості на той час реформування системи підготовки військових фахівців на дидактичних засадах військових освітніх системах провідних країн світу?». Теоретично – могли, але за умов, по-перше, наявності значних фінансових і матеріально-технічних ресурсів, що дозволи б скоротити існуючу мережу ВВНЗ, вирішити соціальні питання фахівців, які в них служили та працювали; по-друге, прийняття відповідних консолідованих рішень, що в значній мірі були пов’язані з першою умовою, по-третє, володіння знаннями щодо міжнародного досвіду з підготовки військових фахівців. Справедливості заради відзначимо, що зазначені гіпотетичні умови на той час не мали шансів на реалізацію. Чи є такі можливості на теперішній час? СВО за теперішньою структурою і станом, має активно розвиватись з прискореною орієнтацією на дидактичні засади, що мають місце у військових навчаль-

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

них закладах провідних країн-членів НАТО. Метою військових освітніх систем провідних країн світу є постійне нарощування їх інноваційного освітнього та наукового потенціалу, обґрунтована й виважена інтеграція з цивільною освітою, підготовка офіцерських кадрів усіх ступенів освіти, ланок військового управління, здатних в умовах мирного та военного часу діяти з високою ефективністю, виконувати поставлені завдання щодо національної безпеки та оборони держав, створення умов для неперервного підвищення рівня знань, практичних навичок військових фахівців протягом навчання та служби, їх творчого розвитку та самореалізації. Як бачимо, мета містить дві дидактичні складові – теоретичну та прикладну. Теоретична складова на рівні концепції відображає місію освіти, наукові, загальнодержавні, відомчі вимоги до підготовки військових фахівців, прикладна – реалізацію зазначених вимог у військових навчальних закладах. У сумісності зазначених складових пріоритет належить першій складовій, що постає важливим чинником контролю якості підготовки військових фахівців. Розглянемо з позиції історичної ретроспективи деякі елементи прикладної дидактики військових освітніх систем колишнього СРСР, України, провідних держав-членів НАТО. Основні засади прикладної складової дидактичної системи підготовки військових фахівців тактичного рівня у ВВНЗ колишнього СРСР: 1. Терміни навчання – 4-5 років (напрями підготовки: командний, інженерний; гуманітарний; ступінь вищої освіти – спеціаліст; конкурс – 4-7 кандидатів, в залежності від ВВНЗ і спеціальностей. 2. Ідеологічна спрямованість, авторитарне управління освітою, ігнорування національномовних особливостей. 3. «Валовий» характер підготовки фахівців, ігнорування запитів і можливостей особистості, недостатньо активний пошук лідерів, талантів, відсутність зацікавленості в наданні тим, хто навчається, можливостей для повного розкриття здібностей, навчання за індивідуальними планами. 4. Рамочні обсяги (в годинах) суспільних, загальнонаукових, загальноінженерних навчальних дисциплін відносно інженерних та інших спеціальностей цивільних вищих навчальних закладів. 5. Фундаментальність теоретичної та військово-технічної підготовки. 6. Поєднання в умовах ВВНЗ теоретичної та практичної підготовки на стаціонарних зразках озброєння та військової техніки.

7. Військово-професійна спрямованість навчання. 8. Оптимальне використання організаційних форм і методів підготовки фахівців. 9. Широкий профіль практичної спеціалізації. 10. Польова практична підготовка на діючих зразках озброєння та військової техніки під час проведення тактико-спеціальних навчань у навчальних центрах ВВНЗ. 11. Обов’язковість наукової діяльності викладацьким складом та воєнно-наукової роботи курсантів. 12. Низька динаміка ротації викладацького складу. 13. Достатність матеріально-технічного забезпечення. 14. Відсутність системи підготовки фахівців з військово-технічних спеціальностей (окрім військових авіаційно-технічних училищ). До недоліків можна віднести засади, викладені в п. 1 (випуск усіх фахівців з вищою освітою за відсутності широкого кола джерел поповнення збройних сил офіцерським складом різних ступенів освіти); в пунктах 2; 3; 12; 14. Фундаментальність теоретичної та військово-технічної підготовки (п. 5) в певній мірі знижувала практичну підготовленість випускників до служби у військах і не завжди була потрібна за деякими посадовими призначеннями. З іншого боку, фундаменталізація освіти сприяла підготовці випускників, які з часом здобували наукові ступені, працювали в науково-дослідних установах, досягали значних успіхів у викладацькій, науковій, дослідно-конструкторській діяльності. Викладене свідчить про те, що військові фахівці мають готуватися за освітньо-професійними програмами, які в повній мірі відповідають посадовим призначенням. Поєднання в умовах ВВНЗ теоретичної та практичної підготовки на стаціонарних зразках озброєння та військової техніки (п. 6) пов’язано з великими фінансовими та матеріальнотехнічними затратами, низькою ефективністю їх використання протягом навчального року та відсутністю при цьому наукового обґрунтованої оцінки якості практичної підготовки військових фахівців. Такий підхід вважається недоцільним і практично не застосовується у військових навчальних закладах зарубіжних країн. Широкий профіль практичної спеціалізації (п. 9) означав вивчення у ВВНЗ значної кількості озброєння та військової техніки, що значно подовжувало термін становлення молодих офіцерів у військах, негативно впливало на поточний стан організацій бойової підготовки підрозділів, частин та їх

готовності до виконання поставлених завдань мирного та воєнного часу. Дидактична система підготовки військових фахівців тактичного рівня у ВВНЗ України в основному успадкувала викладені вище засади, окрім явно негативних, і, на жаль, не прослідковуються в ній зміни кардинального характеру на теперішній час. За останні роки, внаслідок визначеного державою курсу на євроінтеграцію та на зближення з НАТО, проведення Антитерористичної операції, операції Об’єднаних сил на сході нашої держави, відбулися певні позитивні зміни в системі підготовки військових фахівців у таких напрямах: • спрямування військової освіти на європейську інтеграцію та поглиблення партнерства з НАТО, намагання здійснювати підготовку військових фахівців усіх ступенів освіти і ланок військового управління на засадах, притаманних військовим начальним закладам країн-членів НАТО; • впровадження в освітній процес ВВНЗ досвіду, набутого в ході проведення Антитерористичної операції, операції Об’єднаних сил на сході нашої держави; • посилення практичної складової у під№1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

•

• • • •

• •

готовці військових фахівців, особливо з механізованих, артилерійських та льотних спеціальностей, на що значно збільшено кількість навчальних годин; покращення фінансування СВО, матеріально-технічної бази, в першу чергу, польової, оснащення ВВНЗ тренажерами, засобами імітаційного моделювання, комп’ютерною технікою. Разом з тим, зміни суттєво не торкнулися таких питань: диверсифікації підготовки військових фахівців за термінами навчання та ступенями освіти для комплектування підрозділів і частин ЗС України; орієнтація теоретичної та практичної підготовки військових фахівців на застарілі зразки озброєння та військової техніки; створення потужних навчальних центрів; системності, ступеневості змісту навчання фахівців різних ступенів освіти; організації теоретичної та практичної підготовки; впровадження особистісно орієнтованих, інноваційних технологій на основі навчальних середовищ, імітаційного моделювання, застосування тренажерів; інформаційного забезпечення освітнього процесу; контролю та моніторингу якості підготовки військових фахівців;

№1/2021

•

відбору, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівних, науковопедагогічних кадрів, їх ротації.

ПО ТОЙ БІК ОКЕАНУ Система військової освіти США (тактичного рівня) досить розгалужена і включає: академії видів збройних сил; офіцерські кандидатські школи; спеціалізовані офіцерські школи та коледжі; навчальні центри; курси позавійськової підготовки офіцерів резерву (ROTC). При цьому збройні сили США поповнюються офіцерським складом у значній кількості випускниками військових академій (більше 25%) та курсів ROTC (48%). Зупинимося на характерних ознаках дидактичної системи підготовки офіцерських кадрів в академіях США: 1. Термін навчання – 4 роки (ступінь вищої освіти – бакалавр; конкурс – 10-12 кандидатів; відрахування протягом навчання – до 30%. 2. Фундаментальність підготовки (за аналогами програм університетської освіти США). 3. Прикладні аспекти спеціалізації в межах академії та в ході польової підготовки в навчальних центрах (відповідно до видів збройних сил).

4. Практична спеціалізація (вузька) після закінчення академії у навчальних центрах видів збройних. 5. Чітке дотримання розпорядку дня, сувора навчальна дисципліна, дієва організація самостійної роботи. 6. Посилена військово-фізична підготовка. 7. Національно-патріотична спрямованість освітнього процесу, повсякденної та культурологічної діяльності. 8. Широке застосування технологій, спрямованих на активізацію навчально-пізнавальної діяльності кадетів, формування у них лідерських якостей. 9. Врахування мотиваційного фактору у підготовці фахівців: створення якісних і комфортних умов для навчання, проведення вільного часу за особистісними інтересами кадетів, для усвідомлення своєї майбутньої військово-професійної діяльності та соціальної захищеності. 10. Постійна ротація викладацького складу. 11. Об’єктивність діагностики та оцінки знань кадетів. 12. Всебічне матеріально-технічне, дидактичне та інформаційне забезпечення освітнього процесу. Більшість зазначених ознак характерна також для систем військової освіти Німеччини, Франції, Великої Британії, Туреччини. Тому стисло розглянемо основні етапи підготовки офіцерських кадрів тактичної ланки військового управління у навчальних закладах Німеччини. КАДРИ ДЛЯ БУНДЕСВЕРУ Структура системи військової освіти Німеччини (сухопутні війська) включає: батальйони кандидатів в офіцери сухопутних сил ЗС Німеччини, видові офіцерські школи сухопутних сил Бундесверу, спеціальні школи сухопутних сил Бундесверу, навчальні центри, університети Бундесверу (м. Гамбург, м. Мюнхен). Підготовка офіцерів передбачає проходження декілька етапів навчання. Перший етап. Підготовка триває 6 місяців і передбачає проведення початкової базової військової підготовки в одному з трьох батальйонів кандидатів в офіцери сухопутних сил ЗС Німеччини. Другий етап. Підготовка триває 3 місяці на базі офіцерської школи сухопутних сил Бундесверу (м. Дрезден) і є першою частиною основного курсу підготовки офіцерів. Третій етап. Протягом наступних трьох місяців кандидати в офіцери перебувають у регулярних військових частинах, де отримують безпосередню початкову практику управління військовими підрозділами.

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Четвертий етап. Метою цього етапу підготовки офіцерських кадрів сухопутних і базових сил Бундесверу є отримання (удосконалення) кандидатами в офіцери знань англійської мови. Навчальний курс триває три місяці і проводиться на базі батальйону кандидатів в офіцери сухопутних сил ЗС Німеччини. Кандидати в офіцери, які не підтверджують на іспитах зазначений рівень знань англійської мови, не можуть продовжувати подальше навчання. П’ятий етап. Військовослужбовці, які успішно закінчили мовну підготовку, для здобуття загальнодержавної академічної освіти направляються на навчання до одного з двох університетів Бундесверу. Систему навчання фахівців Бундесверу повністю переведено на дворівневу систему підготовки: фахівці з освітньо-кваліфікаційними рівнями «бакалавр» і «магістр». Навчання в університеті триває протягом чотирьох років. Кандидати в офіцери, які успішно завершили програму підготовки і досягли кваліфікації «бакалавр», допускаються до подальшого навчання за програмою підготовки «магістр». Після завершення трьох років навчання в університеті присвоюється військове звання «лейтенант», далі – служба у військах. КОРЕКТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ З урахуванням національного досвіду, досвіду підготовки військових фахівців у провідних країнах-членах НАТО розглянемо основні напрями коригування складових теоретичної та

прикладної дидактики в підготовці офіцерських кадрів у ВВНЗ України. 1. Першочерговою задачею має стати розроблення нової редакції Концепції військової освіти як сукупності узагальнених положень, системи поглядів на цілі, структуру, зміст, технології, організацію, управлінську, наукову та інноваційну спрямованість військовоосвітнього процесу, а також особливості діяльності його учасників. Діюча Концепція розвитку військової освіти на теперішній час є стримуючим чинником в реалізації прагнень держави щодо зближення з військовими структурами НАТО, запровадження досвіду військових навчальних закладів провідних країн-членів НАТО у підготовці офіцерських кадрів для ЗС України. У Концепції військової освіти мають бути викладені також технологічні аспекти процесу підготовки військових фахівців, а саме: проектування; процесуальна складова; контроль, моніторинг; коригування. 2. Розроблення та запровадження постійно діючої системи відбору кандидатів на навчання у ВВНЗ з активним використанням можливостей Київського військового ліцею, Військово-морського ліцею, ліцеїв з посиленою військово-фізичною підготовкою, загальноосвітніх, професійно-технічних навчальних закладів, військових комісаріатів, засобів масової інформації тощо. Суттєву роль в цьому процесі має відігравати виконання положень Концепції допризовної підготовки і військово-патріотичного виховання молоді

3. Потребують коригування на рівні суспільства та особистості кожного, хто готується до професійної діяльності, психологічні аспекти сприйняття встановлених Законом України «Про вищу освіту» ступенів вищої освіти «бакалавр» і «магістр». Адже такі фахівці в усіх провідних країнах світу як у цивільній, так і військовій освіті, складають більшість науково-технічного та інженерного персоналу корпорацій, фірм, підприємств, науково-дослідних установ, військових формувань і структур. Не всі мають бути магістрами. Це логічно з усіх сторін – від наявності посад для заміщення фахівцями цього ступеню вищої освіти у ЗС України у відповідності з кваліфікаційними рівнями Національної рамки кваліфікацій до раціональності витрат на їх підготовку, коли в цьому нема потреби на початковому рівні здобуття вищої освіти. Іншими словами, в провідних країнах існує певне співвідношення щодо кількості фахівців того чи іншого ступеня, яке відповідає потребам, як економіки, так і оборони держави: кількість цивільних фахівців регулюється ринком праці, військових – потребами оборони та безпеки держави, структурою та оснащенням збройних сил. Подальше кар’єрне зростання фахівців визначається навчанням на курсах підвищення кваліфікації, здобутими рейтингами на конкурсах із заміщення вакантних посад, мотивами та усвідомленням власної спроможності здобути освіту більш високого рівня чи підвищене посадове призначення. 4. Структурна оптимізація мережі ВВНЗ, коледжів, навчальних центрів на засадах неперервності, ступневості здобуття освіти, виключення дублювання змісту, практичної спрямованості тощо. Наближення структури, термінів підготовки військових фахівців тактичного рівня військового управління до відповідних структур і термінів підготовки офіцерських кадрів у провідних країнах-членах НАТО, їх спеціалізації, підвищення кваліфікації. 5. Назріла необхідність у перегляді структури, змісту, термінів і дидактики підготовки військових фахівців з вищою освітою усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів і ланок військового управління, що зумовлюється такими чинниками: • інформатизацією, комп'ютерізацією та автоматизацією всіх складових воєнної сфери; • зміною поглядів на ведення сучасних бою та операції, на бойове застосування озброєння та військової техніки; • модульною побудовою сучасного озброєн№1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ня, військової техніки та особливостями їх функціонування, бойового застосування, експлуатації й обслуговування; • актуальністю переходу від інформаційнознаннєвої моделі підготовки фахівців до компетентнісної; • необхідністю системного формування змісту освіти та компетенцій фахівців на основі досвіду підготовки військових фахівців у військових навчальних закладах держав-членів НАТО; • застосування особистісно орієнтованих технологій навчання у формуванні та розвитку лідерських якостей; • запровадженням інформаційних, інноваційних технологій і засобів навчання, інтегрованих навчальних середовищ; • можливостями динамічного програмування та моделювання будь-яких процесів, дій, ситуацій; • зростанням достовірності прогностичних даних для прийняття різних рішень на основі здобуття потрібної для цього інформації сучасними засобами спостереження, зв'язку та розвідки. 6. Проблема формування та визначення вимог до фахівців, змісту їх підготовки має розглядатись, виходячи з наступного: • підготовка військових фахівців є загальнодержавною справою – важливою та відповідальною щодо обороноздатності держави, забезпечення її територіальної цілісності, національних інтересів; • вищі військові навчальні заклади повинні готувати фахівців, у першу чергу, в інтересах ЗС України, інших силових структур; • формування структури та змісту навчання повинно відповідати принципам достатності та відповідності сферам діяльності військових фахівців, в тому числі – в сумісних діях з підрозділами та частинами ЗС країн-членів НАТО; • організація та технологія освітнього процесу має спрямовуватись на набуття майбутніми офіцерами компетенцій (знань, умінь, навичок), лідерських якостей, достатніх для виконання обов’язків за посадовим призначенням як у мирний, так і у воєнний час. 7. Процесуальна складова підготовки військових фахівців у ВВНЗ має спрямовуватись на забезпечення якості освіти та освітньої діяльності, а саме: • розроблення теоретико-методологічних основ із забезпечення якості освіти як системної і технологічної категорії; • уточнення освітньо-професійних програм у відповідності з виникаючими потребами щодо коригування вимог до підготовки фахівців • створення та розвиток системи мотивуючих чинників в освітній і науковій діяльності; №1/2021

•

запровадження активних форм, методів і технологій навчання; • створення всебічних умов для тих, хто навчається, з метою успішного засвоєння ними освітньо-професійних програм; • комплектування ВВНЗ і його структурних підрозділів кваліфікованими керівними кадрами, науковими та науково-педагогічними працівниками; • всебічне забезпечення освітнього процесу, матеріально-технічними та фінансовими ресурсами; • здійснення в освітньому процесі діагностично-контрольних і моніторингових процедур. 8. Викликає занепокоєння низька якість підготовки військових фахівців з вищою освітою у ВВНЗ, про що свідчать відгуки з військ. Викладене суттєво контрастує зі станом та увагою, яка приділяється цьому питанню у військових навчальних закладах країн-членів НАТО. Складається враження, що незалежною зовнішньою поточною перевіркою якості освіти, якості освітньої діяльності, розробленням тематики та керівництвом кваліфікаційними роботами випускників, моніторингом цього процесу відповідні органи управління, інспекції, державні екзаменаційні комісії переймаються недостатньо. 9. Потребують комплексних змін організаційні засади дидактичної прикладної складової підготовки військових фахівці тактичного рівня, наближення їх до досвіду, наприклад, військових навчальних закладів Німеччини, США, Туреччини. Вище відзначалось, що дидактичні аспекти цього процесу у ВВНЗ України в порівнянні із зазначеними державами мають суттєві відмінності. Фахівці тактичного рівня готуються на основі поєднання протягом усього періоду навчання з

теоретичної, практичної та спеціальної підготовки за посадовим призначенням переважно у ВВНЗ (до речі, широкого профілю). Саме тому ВВНЗ укомплектовані значною кількістю озброєння та військової техніки великої вартості (як правило, стаціонарного розташування в аудиторіях, центрах тощо). При цьому мають місце декілька факторів не на користь такої системи навчання. По-перше, низький коефіцієнт використання (вивчається на 4-5 курсах). По-друге, певна умовність навчання, оскільки зразки аудиторного розташування. По-третє, затратність такої системи підготовки фахівців. Мабуть, слід вважати доцільним перехід до системи, коли теоретико-практичну та вузьку спеціальну підготовку військових фахівців здійснювати за дворівневою схемою: 1) ВВНЗ; 2) навчальні центри видів ЗС, родів військ і служб. Для цього на теперішній час, на нашу думку, складаються сприятливі умови, а саме: ВВНЗ поступово будуть переходити на вивчення нових зразків озброєння та військової техніки, позбавляючись застарілих зразків; у свою чергу, новими зразками будуть комплектуватися навчальні центри, де навчання з різними категоріями фахівців буде відбуватися в реальних умовах бойового застосування озброєння та військової техніки (переважно, на засадах вузької спеціалізації). 10. Посилення інноваційної дидактичної (навчально-методичної), наукової діяльності. Дослідження, що замовляються та проводяться протягом багатьох років з питань підвищення якості підготовки офіцерських кадрів, удосконалення змісту навчання, науково-методичного забезпечення

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

військової освіти, запровадження досвіду підготовки фахівців у військових навчальних закладах держав-членів НАТО тощо, мають інтерпретативноповторювальну тематичну та змістову спрямованість, а їх результати (звіти) не містять новизни і щорічно «успішно осідають» на полицях бібліотек. Кожна з таких робіт виконується значною кількістю виконавців (60-80) у ВВНЗ, наукових установах, витрати при цьому складають десятки мільйонів гривень. Водночас, на нашу думку, потребують уваги такі напрями досліджень і дій органів управління військовою освітою, науково-дослідних підрозділів з проблем розвитку освіти та науки, ВВНЗ: 1) Пошук адекватних шляхів вирішення диверсифікації підготовки військових фахівців у зв’язку з ти, що має місце їх навчання на застарілих зразках озброєння та військової техніки. Тим самим усі випускники ВВНЗ на тривалу за термінами службу готуються на основі застарілих наукових, освітньопрофесійних знань, умінь, навичок. Одним зі шляхів вирішення цієї проблеми може бути організація фундаментальної теоретичної підготовки фахівців за спеціальностями дослідницької, конструкторської діяльності з орієнтацією на перспективно-прикладні наукові технології і знання. Такі фахівці в дуже стислі терміни зможуть адаптуватися як до засвоєння та експлуатації озброєння, військової техніки нових поколінь, так і до виконання перспективних

за тематикою науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт. 2) Розроблення освітньо-професійних програм, орієнтованих на системне формування та засвоєння змісту освіти та відповідних організаційних, наукових, навчально-методичних, контрольно-діагностичних, моніторингових процедур. 3) Теорія та практика підготовки офіцерських кадрів різних ступенів вищої освіти за індивідуальними навчальними планами. 4) Розроблення та впровадження інноваційних інформаційно-комунікаційних освітніх технологій з використанням сучасних комп’ютерних , інтелектуальних, роботизованих аудіовідео засобів, тренажерів, навчальних імітаційних середовищ і моделей. 5) Принципи, напрями та шляхи приведення матеріально-технічної бази ВВНЗ до кращих зразків військових навчальних закладів провідних державчленів НАТО. 6) Застосування системи періодичної перевірки поточної якості підготовки військових фахівців, якості освітньої, наукової, інноваційної діяльності у ВВНЗ. 7) Дослідження проблем формування, становлення та розвитку військових наукових, науково-педагогічних шкіл (історичний досвід, сучасність, проблеми, причини, напрями діяльності тощо). 8) Створення об'єднаного освітньонаукового та дослідно-випробувального структурного комплексу з високотехно-

логічних напрямів безпеки та оборони для забезпечення обороноздатності держави, кібербезпеки воєнної сфери. 9) Дослідження проблем створення потужних навчальних, випробувальних центрів з використанням досвіду військових освітніх систем країн-членів НАТО (функції, організаційно-штатна структура, оснащення). 10) Інформатизація військовоосвітньої сфери на основі штучного інтелекту. 11) Запровадження системи дистанційної освіти, курсової підготовки військових фахівців як однієї з форм організації військово-освітнього процесу, що передбачає можливість навчатися за відповідними спеціальностями, здійснювати перепідготовку фахівців, підвищувати їх кваліфікацію. Дистанційна підготовки має здійснюватись на основі сучасних психолого-педагогічних та інформаційно-комунікаційних технологій і відповідних програмних-інтернет ресурсів, зокрема, e-learning платформ для організації електронного навчання. Однією з таких комплексних платформ є система Moodle, яка включає пакет програмного забезпечення для створення курсів дистанційного навчання та веб-сайтів. 12) Коригування кадрової політики в системі військової освіти та науки, перегляд організаційно-штатних структур ВВНЗ, науково-дослідних установ відповідно до оптимально визначених функцій і поглядів, що мають місце в провідних країнах-членах НАТО. За№1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

провадження щорічної атестації кадрів, в першу чергу – керівних, за критерієм досягнення реальних результатів у виконанні поставлених завдань з наступним практичним впровадженням, а також відповідальності за прорахунки в роботі. Підвищення дієвості системи відбору, підготовки, підвищення кваліфікації керівних кадрів, наукових, науково-педагогічних працівників на основі усталеної, прозорої, відповідальної конкурсної системи. Функціонування зазначеної системи має спрямовуватись на формування, розвиток, діагностику та вдосконалення у кандидатів на посади, на навчання таких якостей, знань, умінь: • досконалого знання предмету, проблем і перспектив розвитку за сферою діяльності; • методичної майстерності; • наполегливості в реалізації поставленої мети; • системного, творчого, критичного мислення; • інноваційної компетентності; • лідерських, вольових якостей; • почуття відповідальності. 13) З переходом ВВНЗ на підготовку фахівців за оновленою дидактичною системою мають відбутися суттєві зміни в матеріально-технічному, інфор-

№1/2021

маційному, кадровому забезпеченні освітнього процесу, а саме: достатнє оснащення комп’ютерною технікою, тренажерами, сучасними навчальними лабораторіями; створення центрів дистанційної підготовки, імітаційного моделювання, моніторингу, інтегрованих навчальних середовищ; проблемних науково-дослідних підрозділів тощо. 14) Запровадження дієвої системи контролю якості освіти, ієрархічного моніторингу якості освіти та освітньої діяльності, як важливого інструментарію управління військовою освітою, на засадах, що притаманні військовим освітнім системам держав-членів НАТО. Контроль якості засвоєння освітньо-професійних програм має відповідати таким принципам: • адекватності цілям та завданням навчання, діяльності військових фахівців за обраною спеціальністю; • об’єктивності – оцінка якості знань, умінь, навичок (компетенцій), виключення при цьому суб’єктивних факторів; • всебічності – спрямованість контролю на знання теоретичних положень, їх розуміння, вміння творчо застосувати знання на практиці, здатність до творчого, логічного, критичного мислення. • Основні узагальнені завдання моніторингу системи підготовки військових фахівців у ВВНЗ (якості освіти та освітньої діяльності):

•

неперервне спостереження за станом, систематичне отримання інформації, узагальнення її та аналіз; • своєчасне виявлення змін, факторів і ризиків, що їх викликають; • попередження негативних тенденцій; • здійснення прогнозування розвитку найважливіших процесів; • оцінка ефективності функціонування, ресурсного забезпечення, управлінських рішень, коригування всіх складових освітнього процесу. Трансформаційні процеси в системі підготовки військових фахівців з вищою освітою тактичного рівня військового управління на теперішній час мають бути спрямованими на реалізацію вимог основоположних нормативно-правових документів з безпекової та оборонної політики держави. Система військової освіти має оперативно реагувати на зміни, що відбуваються в царині озброєння та військової техніки, робототехніки, кібербезпеки, інформаційних військових технологій, стратегії і тактики ведення сучасних видів збройної боротьби тощо. Це вимагає критичного осмислення досягнутого, зосередження зусиль і ресурсів на впровадженні в системі підготовки військових фахівців дидактичних основ, притаманних військовим освітнім системам провідних країн-членів НАТО, застосування адекватних рушійних механізмів.

НАЦБЕЗПЕКА

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

КОМПЛЕКСНО О Порядок комплексного огляду сектору безпеки та оборони дає можливість організувати підготовку та виконання його процедур і заходів за єдиним замислом в усіх силових структурах

№1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ОГЛЯНУТИ

Крикун П.М., головний консультант відділу воєнної політики

Павленко В.І., головний консультант відділу воєнної політики, кандидат військових наук

Закінчення. Початок у ОВ №12/2020

езультати комплексного огляду сектору безпеки та оборони (КОСБО) в цілому формуються на основі системного аналізу та узагальнення інформаційно-аналітичних матеріалів та підготовки звітів за результатами проведених його процедур та заходів. Систематизований звіт КОСБО розглядається на Міжвідомчій робочій групі з питань проведення КОСБО із залученням всіх робочих та консультативних органів, незалежних експертів, іноземних радників, приймається рішення щодо його схвалення та порядку внесення на розгляд РНБО. При цьому відпрацьовуються пропозиції щодо порядку імплементації результатів КОСБО, які включаються до проекту рішення РНБО щодо їх імплементації у ході планування у сферах національної безпеки і оборони. За необхідністю готуються зміни до Концепції розвитку СБО та формуються стратегії у сферах (секторах, галузях) національної безпеки і оборони, а також програмні та планові документи за відповідними напрямками діяльності органів СБО. Таким чином, результати КОСБО будуть спрямовані на: • досягнення всеосяжної мети, як орієнтиру подальшого розвитку СБО та його складових; • обґрунтування стратегічних напрямів (цілей), які деталізують мету, визначають шляхи її досягнення, виходячи із системних характеристик (параметрів) СБО; • виконання стратегічних завдань діяльності СБО та його складових (органів), що являють собою конкретні цільові настанови на довгостроковий період з реалізації стратегічних напрямків (цілей) та виходять з №1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

характеристик (параметрів) СБО. Вони становитимуть основу для програмних і планових документів у сферах національної безпеки і оборони; • розподілу стратегічних пріоритетів, що визначають вагу (значимість) окремих стратегічних завдань у формуванні відповідних стратегій у сферах (секторах, галузях) національної безпеки і оборони. Висновки та пропозиції КОСБО мають передбачати: • чітко сформульовані завдання, які можуть змінюватися навколо поставлених цілей; • підтримку ініціативи виконавців, що підвищує свободу маневру у прийнятті рішень; • концентрацію зусиль, що дозволяє досягти максимального результату за мінімальних зусиль (затрат); • гнучкість, що дає запас міцності для свободи маневру при визначенні пріоритетних напрямів розвитку; • узгодженість дій та відповідальність за результати виконання прийнятих рішень; • ефективне та цільове використання виділених ресурсів і стійкість життєво важливих систем СБО. Такий підхід щодо використання результатів КОСБО дає можливість розглядати структуру стратегій у сферах (секторах, галузях) національної безпеки і оборони одразу в трьох аспектах: як передбачення майбутнього становища СБО та його складових (що в англомовній літературі визначається терміном vision), стратегічний план дій складових та органів СБО, а також їх наміри та/або діяльність на перспективу відповідно до цих передбачень і планів. Таким чином, кожна із стратегій визначатиме не лише основні пріоритети, цілі, завдання та напрями розвитку СБО та його складових (органів), формування бажаної моделі майбутнього, але й роль та місце кожного з органів СБО у процесі її втілення/реалізації. Реалізацію такого підходу в умовах планування у сферах національної безпеки і оборони доцільно здійснювати через механізм корегування або внесення змін до Концепції розвитку СБО. Це дає можливість в подальшому реалізувати її положення, які залишаються актуальними на перспективу, а також осучаснити новими положеннями відповідно до висновків та пропозицій щодо системного розвитку спроможностей СБО та його складових за результатами КОСБО. Розвиток положень Концепції розвитку СБО можна здійснити шляхом розробки та прийняття державних програм щодо матеріально-технічного забезпечення, розвитку інфраструктури, вирішення соціальних проблем у сферах нацбезпеки і оборони тощо.

В сукупності положень Стратегії національної безпеки України, стратегій у сферах (секторах, галузях) національної безпеки і оборони, Концепції розвитку СБО та звітних інформаційно-аналітичних матеріалів КОСБО забезпечується комплекс основних вхідних даних для розроблення збалансованих по заходах, термінах і ресурсах програмних і планових документів з досягнення необхідних спроможностей СБО та його складових (органів). У ході цього процесу визначаються ресурсно-забезпечені заходи щодо удосконалення системи управління СБО, підвищення рівня міжвідомчої координації і взаємодії, розвитку інтегрованої системи освіти, спільної підготовки, удосконалення єдиної технічної політики тощо. Таким чином формується перспективні напрямки розвитку СБО та його складових (органів), визначаються шляхи її впровадження, напрямки та пріоритети розвитку спільних спроможностей СБО та спроможностей його складових (органів), обсяг ресурсного забезпечення та управління (менеджмент) ресурсами, а також система управління ризиками тощо. На основі цих та інших матеріалів буде сформована інформаційна база планування у сферах національної безпеки і оборони, яка має сприяти:

•

подальшому розвитку та трансформації СБО та його складових (органів) за принципами та підходами кращих світових практик; • об’єктивному розподілу пріоритетів державної політики щодо забезпечення дипломатичних заходів, оборони, громадської безпеки, державної безпеки, цивільного захисту, економічної, енергетичної та екологічної безпеки, безпеки та стійкості критичної інфраструктури, інформаційної безпеки та протидії кіберзагрозам тощо; • обґрунтуванню основних показників планування у сферах національної безпеки і оборони; • раціональному розподілу всіх видів ресурсів відповідно до пріоритетів політики національної безпеки; • підтримці та розвитку наукового потенціалу у сферах національної безпеки і оборони. Це забезпечить створення умов і для спадкоємності у розробці та прийняття рішень щодо забезпечення національної безпеки України у наступних циклах планування. РОБОЧІ ТА КОНСУЛЬТАТИВНІ ОРГАНИ КОСБО, СКЛАД ЇХ УЧАСНИКІВ Для забезпечення організації та проведення КОСБО створюється система робочих органів КОСБО. Вона має забезпечити координацію дій учасників №1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

КОСБО, своєчасне та якісне виконання запланованих заходів. Учасниками КОСБО є персонал, який входить до складу робочих органів, а саме: Міжвідомчої робочої групи з питань проведення КОСБО, робочих груп, консультативних органів. СИСТЕМА РОБОЧИХ ОРГАНІВ КОСБО Робочі органи, які створюються для забезпечення виконання КОСБО, об’єднуються в систему, яка може включати: • Міжвідомчу робочу групу з питань проведення КОСБО; • робочі групи з питань оцінки безпекового середовища, огляду та оцінки спроможностей СБО, аналізу ресурсів щодо забезпечення СБО; • робочі органи окремих оглядів, які здійснюються в рамках КОСБО; • групи вітчизняних та іноземних експертів і радників, які залучаються для надання експертно-дорадчої допомоги; • групи науковців, які здійснюють науковометодичне супроводження. За рішенням Міжвідомчої робочої групи з питань проведення КОСБО можуть створюватися інші органи з вирішення окремих завдань КОСБО. Для кожного з робочих органів відпрацьовуються положення, у яких визначаються завдання, повноваження, організація роботи, взаємодії та обміну інформацією тощо. На основі затвердженого керівни-

№1/2021

ком Міжвідомчої робочої групи з питань проведення КОСБО плану виконання заходів КОСБО відпрацьовуються плани роботи кожної робочої групи. МІЖВІДОМЧА РОБОЧА ГРУПА З ПИТАНЬ ПРОВЕДЕННЯ КОСБО Міжвідомча робоча група з питань проведення КОСБО (Міжвідомча робоча група) є головним робочим органом з організації та проведення КОСБО, яка створюється рішенням РНБО та відповідним актом Президента України. Міжвідомча робоча група утворюється з метою координації проведення КОСБО, організації взаємодії з центральними органами виконавчої влади та іншими зацікавленими державними органами, підприємствами, установами та організаціями, залученими до проведення КОСБО. Завдання, повноваження, склад, функціональні обов’язки, задіяний персонал, порядок роботи, залучення представників державних органів, підприємств, установ та організацій тощо визначаються положенням про Міжвідомчу робочу групу, яке визначається рішенням РНБО та затверджується актом Президента України. Відповідно до завдань КОСБО Міжвідомча робоча група: • забезпечує планування та координацію виконання завдань КОСБО; • координує діяльність робочих органів КОСБО; • розглядає та оцінює результати виконання ключових завдань КОСБО, надає мето-

дичну допомогу та сприяє забезпеченню об’єднання зусиль робочих органів КОСБО, центральних органів виконавчої влади та інших зацікавлених державних органів у виконанні поставлених завдань; • співпрацює з державними органами, підприємствами, установами, організаціями в межах визначених повноважень; • організовує узагальнення результатів КОСБО, підготовку звітних матеріалів та пропозицій щодо розроблення проектів змін до Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України, інших документів планування у сферах (секторах, галузях) національної безпеки і оборони; • інформує громадськість про стан виконання заходів КОСБО; • представляє результати проведення КОСБО у порядку, визначеному рішенням РНБО про проведення КОСБО тощо. Порядок організаційно-аналітичного, матеріально-технічного, методичного забезпечення роботи Міжвідомчої робочої групи визначається у положенні про Міжвідомчу робочу групу. РОБОЧІ ГРУПИ КОСБО Робочі групи з питань оцінки безпекового середовища, огляду та оцінки спроможностей СБО, аналізу ресурсів щодо забезпечення СБО, групи експертів та науковців створюються та організують свою роботу відповідно до організаційних і методичних документів КОСБО. Положення про робочі групи затверджуються керівником Міжвідомчої робочої групи.

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Робочі органи оглядів, які здійснюються в рамках КОСБО, створюються державними органами, на які покладено проведення оглядів відповідно до статті 27 Закону України «Про національну безпеку України». Вони забезпечують розроблення відповідних організаційних, планових та звітних документів окремих оглядів, що включені до КОСБО з урахуванням порядку проведення КОСБО. КОНСУЛЬТАТИВНІ ОРГАНИ Для отримання допомоги у виконанні заходів КОСБО (за згодою) можуть залучатися вітчизняні та іноземні експерти і радники за рішенням: • Спільної робочої групи Україна-НАТО з питань воєнної реформи високого рівня; • Спільної робочої групи Україна-НАТО з оборонно-технічного співробітництва; • Консультативної місії Європейського Союзу (КМЄС) в Україні; • Експертно-консультативної ради недержавних аналітичних центрів, організацій та установ, що надають послуги з питань безпеки і оборони, тощо. Допомога експертів у рамках роботи Спільної робочої групи Україна-НАТО з питань воєнної реформи високого рівня, Спільної робочої групи Україна-НАТО з оборонно-технічного спів-

робітництва, взаємодії з КМЄС щодо проведення КОСБО здійснюється на взаємоузгодженій плановій основі. Основними напрямами такого співробітництва можуть бути: • опрацювання методології проведення КОСБО; • формування напрямів розвитку спроможностей СБО та його складових (органів) з урахуванням європейських та євроатлантичних принципів і підходів; • аналіз та удосконалення спільних спроможностей СБО та спроможностей його складових (органів); • запровадження у сферах (секторах, галузях) національної безпеки і оборони планування на основі спроможностей та сучасного ресурсного менеджменту; • дослідження щодо створення національної системи кризового менеджменту; • розроблення національної військово-технічної, оборонно-промислової політики та інших складових державної політики щодо забезпечення СБО та інші напрямки методичної допомоги. Крім цього, можуть залучатися інші експерти, які опікуються питаннями забезпечення національної безпеки. ІНФОРМАЦІЙНА ВЗАЄМОДІЯ УЧАСНИКІВ КОСБО Обмін необхідною інформацією, подання робочих документів, листування

з питань проведення заходів КОСБО здійснюється відповідно до законодавства України. Інформування учасників КОСБО про хід роботи або проміжні результати проведених етапів (заходів) здійснюється у порядку, встановленому відповідними керівниками. Крім того, за необхідності отримання інформації, яка слугує вихідними даними для підготовки підсумкових матеріалів КОСБО, керівникам робочих груп доцільно надати право здійснювати відповідні запити до державних органів або керівників інших робочих груп. З метою корегування порядку роботи та оперативного реагування на потреби учасників КОСБО необхідно передбачити проведення нарад, конференцій, круглих столів, брифінгів, консультацій тощо. Взаємодія учасників КОСБО організовується відповідними керівниками робочих органів КОСБО. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДГОТОВКИ ТА ПРОВЕДЕННЯ КОСБО Науково-методичне забезпечення проведення КОСБО здійснює Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД). Для цієї роботи НІСД може залучати науково-дослідні установи органів СБО, державні та не-

№1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

державні наукові і аналітичні центри (заклади), які опікуються питаннями національної безпеки. Фінансове забезпечення проведення КОСБО здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел відповідно до законодавства України. Забезпечення персоналом для проведення КОСБО здійснюється державними органами, які залучені до його проведення, шляхом відбору службових осіб, окремих фахівців, експертів, науковців відповідного рівня підготовки, які будуть задіяні у робочих органах з проведення КОСБО. Інформаційне забезпечення проведення КОСБО здійснюється шляхом обміну необхідною інформацією між робочими органами, відповідальними виконавцями, експертами, науковцями тощо. Інформаційне забезпечення учасників КОСБО доцільно покласти: • на рівні керівництва – на Міжвідомчу робочу групу з питань проведення КОСБО; • на виконавчому рівні – на відповідні робочі групи. ВІДНОСИНИ З СУСПІЛЬСТВОМ В ХОДІ КОСБО У ході проведення КОСБО має бути організовано на постійній основі інформування суспільства про хід огляду та його проміжні результати. Для цього можуть використовуватися веб-сайти Офісу Президента України, РНБО, Кабінету Міністрів України, відповідних міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які залучаються до проведення КОСБО. №1/2021

Особливу увагу необхідно приділяти опрацюванню звернень громадян та їх об’єднань з питань КОСБО. Викладені у них пропозиції та зауваження потребують аналізу на предмет їх врахування у процесі проведення огляду та його звітних матеріалах. В рамках організації відносин з суспільством доцільно дослідити різні форми добровільної участі, які визначаються самими громадянами. Стосовно цього можна опиратися на законодавчо закріплені положення: «Громадяни України в установленому законом порядку можуть створювати громадські організації для сприяння зміцненню оборони держави». Одним із яскравих прикладів такої діяльності громадян є волонтерський рух під час відбиття російської збройної агресії на сході України. Доведення до суспільства інформації про КОСБО та його результати повинно здійснюватися з дотриманням вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці. ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ Виконання КОСБО відповідно до змісту та логічної послідовності його проведення дасть можливість реалізувати програмно-цільовий метод планування у сферах національної безпеки і оборони, впровадження сучасного методу планування на основі спроможностей для всіх органів СБО за єдиною методологією, а також реалізацію європейських і євроатлантичних принципів і підходів у забезпеченні розвитку СБО та його складових (органів). Порядок КОСБО дає можливість

організувати підготовку та виконання процедур і заходів огляду за єдиним замислом в усіх органах СБО, комплексно дослідити функціонування СБО, цілісної системи, а також напрями діяльності його органів, забезпечити підґрунтя для прийняття обґрунтованих рішень з питань національної безпеки України. Разом з цим кожний з органів СБО має можливість гармонічно поєднати загальні заходи КОСБО з заходами, які їм притаманні в рамках окремих оглядів. Послідовне виконання заходів КОСБО дає можливість встановити причинно-наслідковий зв’язок між обсягом необхідних ресурсів та рівнем загроз, що вимагає відповідних спроможностей СБО та його складових (органів). Саме через такий зв’язок закладаються основи для цільового призначення (використання) ресурсів для забезпечення СБО та його складових (органів). Відкритість результатів таких заходів дає можливість повного розуміння (сприйняття) суспільством, у тому числі платниками податків, питань: як визначаються ресурси на забезпечення СБО, на які цілі будуть використані кошти. Реалізація результатів КОСБО забезпечує розвиток СБО як цілісної функціональної системи з виконання завдань щодо забезпечення національної безпеки і оборони, а також досягнення необхідних спільних спроможностей СБО та спроможностей окремими його складовими (органами). При цьому розподіл та управління (менеджмент) ресурсів сприятимуть цільовому та ефективному їх використанню.

РЕГІОНАЛЬНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Паливода В.О., головний консультант відділу нових викликів Центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень

ей інтерес знайшов своє відображення на рівні НАТО і Євросоюзу (концепції Smart Defence та Pooling and Sharing), у двосторонніх та багатосторонніх ініціативах поза структурами згаданих міжнародних організацій (співробітництво країн, розташованих на Скандинавському півострові — Норвегії, Швеції, Фінляндії, Данії, Ісландії, Гренландії тощо) та у дискусіях на тему умов, принципів і цілей двостороннього, багатостороннього та регіонального співробітництва у сфері безпеки та оборони. Як свідчить дослідження польських експертів, таке співробітництво на просторі від Балтики до Чорного моря не є якимось новим явищем, воно розвивалося ще з 1990-х рр. Географічна близькість, існуючі формати інституціональної співпраці та традиції політичного співробітництва створили основу для співробітництва й на регіональному рівні. Прекрасним прикладом такого підходу є співробітництво, що проводилось Сілезьким військовим округом із сусідніми країнами (Німеччиною, Чехословаччиною). У 1990 р. Польща почала відновлювати своє існування як суверенна держава. Вона окреслила нові акценти у міжнародному співробітництві та визначила майбутніх союзників на основі положень Оборонної доктрини РП від 21 лютого 1990 р. Результатом цього стало підписання перших військових угод з Німеччиною та Чехословаччиною (потім — з Чехією та Словаччиною), а саме співробітництво велося як на двосторонньому, так і на тристоронньому рівні. Так само викристалізувалося військове співробітництво Нордичних країн, яке у 2009 р. було організаційно оформлене у структуру NORDEFCO, що зараз функціонує паралельно з їхньою співпрацею у рамках НАТО та ЄС. Спільні інтереси у зовнішній та безпековій політиці були також в основі співробітництва країн Веймарського трикутника та Вишеградської групи в рамках НАТО. Найбільш значимим показником стабілізації на європейському континенті після 1989 р. є військові заходи

зміцнення довіри та безпеки. Вони були узгоджені Організацією з безпеки та співробітництва в Європі в рамках Договору про звичайні збройні сили в Європі від 1990 р. та так званим Віденським документом від 1999 р.

NORDEFCO («НОРДИЧНЕ ОБОРОННЕ СПІВРОБІТНИЦТВО») Країни Північної Європи тривалий час не співробітничали між собою з метою створення спільної оборонної №1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Суспільно-політичні події на Старому континенті на рубежі 1980-1990-х рр. змінили ставлення скандинавських країн до активності на міжнародній арені. Приєднання Швеції до Європейського Союзу в 1995 р. відкрило нову главу в її новітній історії. Це рішення поклало кінець політиці суворого нейтралітету, яка полягала в неприєднанні Стокгольма до будь-яких військово-політичних структур. Нордичні країни підтримали розширення ЄС за рахунок постсоціалістичних держав, а їхня інтеграція та участь у співробітництві з Росією повинні були гарантувати безпеку та стабільність Європи. Переломною подією на шляху до спільної оборонної та безпекової політики країн Північної Європи став план міністра закордонних справ Норвегії Торвальда Столтенберга, прийнятий у 2009 р. У спільній декларації керівників зовнішньополітичних відомств скандинавських держав було зазначено, що ці пропозиції є важливим джерелом натхнення для поглиблення співробітництва у регіоні. Зустріч в Осло й знаменувала собою початок історії існування NORDEFCO. Основна мета NORDEFCO — багатостороннє співробітництво, спрямоване на розширення оборонних можливостей та можливостей реагування на кризові ситуації держав-членів у регіоні Балтійського моря та в Арктиці. Воно охоплює такі сфери, як стратегічне планування, обороноздатність, військові навчання, міжнародні місії та підготовка кадрів. Варто додати, що вже у 2012 р. міністри закордонних справ та оборони Нордичних країн збиралися, щоб обговорити майбутнє співробітництво в районі Крайньої Півночі в контексті посилення там військової присутності Росії.

та безпекової політики, визнаючи, що ці два питання не є формальною платформою для міждержавних контактів, а залишаються їхньою внутрішньою справою. На це вплинула геополітична ситуація скандинавських країн — Да№1/2021

нія, Норвегія та Ісландія вступили до НАТО, Швеція зберігала нейтралітет, а Фінляндія, згідно з Договором про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з СРСР, проводила політику неприєднання.

ВЕЙМАРСЬКИЙ ТРИКУТНИК Веймарський трикутник (W3), як форма тристороннього діалогу між Німеччиною, Францією та Польщею, був створений у 1991 р. завдяки спільній ідеї міністрів закордонних справ перших двох країн — Ганса-Дітріха Геншера та Ролана Дюма. Ця ініціатива мала на меті, зокрема, підключення РП до процесу вироблення європейських рішень (які значною мірою приймалися тоді у франко-німецькому тандемі), підтримку системних змін у Польщі після 1989 р., допомогу Варшаві в інтеграції у структури ЄС і НАТО, розвиток двосторонніх торгівельних відносин та створення належних умов для інвестицій. У 2006 р. наступив період інтенси-

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

фікації співробітництва між країнами Веймарського трикутника у сфері оборонної та безпекової політики. Це було наслідком еволюції позиції РП щодо Європейської політики безпеки та оборони та підтримки Варшавою інтеграційних зусиль Брюсселя у цій царині. Справжнім вираженням співробітництва Німеччини, Франції та Польщі стала їхня спільна участь у військовій операції Євросоюзу у Демократичній Республіці Конго (EUFOR RD Congo, квітень-листопад 2006 р.), яка була проведена для підтримки роботи там Стабілізаційної місії ООН. Перший досвід операцій в Африці пришвидшив прийняття рішення про створення Веймарської бойової групи (EUBG W3) у числі 13 бойових груп ЄС. Переговори щодо структури, внеску кожної з держав та функцій групи тривали понад два роки і завершилися у липні 2011 р. підписанням відповідної угоди представниками країн W3. Відповідно до цього документа, відбувся розподіл обов’язків: Польща, як рамкова держава, відповідала за оперативне командування та маневрений батальйон, Німеччина – за логістику та безпеку, Франція – за медичне забезпечення. Веймарська бойова група заступила на піврічне чергування у першій половині 2013 р. Основні сили (понад 1700 військових) надала Польща, а командиром групи став бригадний генерал Раймунд Анджейчак (нинішній начальник Генерального штабу Війська Польського). ВИШЕГРАДСЬКА ГРУПА Вишеградська група (V4) — неформальна регіональна організація, що об’єднує країни Центральної Європи: Польщу, Чехію, Угорщину та Словаччину. Діяльність групи зосереджена на співробітництві у сферах, які становлять взаємний інтерес. Воно відбувається, як правило, у рамках загальноєвропейської інтеграції, що від самого початку існування групи стала її основною метою. Це було зафіксовано у лютому 1991 р. у Декларації про співробітництво Чеської та Словацької Федеративної Республіки, Республіки Польща та Угорської Республіки. Документ не надавав Вишеградській групі статусу міжнародної організації, а визначив її як формат для проведення регулярних консультацій та співробітництва у тих сферах, в яких партнери вважатимуть це за необхідне. Зважаючи на такий підхід, усі наступні домовленості не потребували парламентської ратифікації, не мали місця також контакти на рівні урядів та законодавчих органів країн-учасниць. Усі питання

співробітництва вирішуються у рамках зустрічей глав держав V4, які проходять нерегулярно. Напрямки співробітництва країн Вишеградської групи визначені спільними домовленостями і реалізуються у рамках самої «четвірки», ЄС, НАТО та інших міжнародних організацій. Країни-учасниці V4 узгодили колективну позицію щодо забезпечення безпеки східного флангу НАТО. З військової точки зору, держави Вишеградської групи об’єднують схожі загрози, насамперед, близькість Росії. Завдяки міжнародному співробітництву країн V4 у військовій сфері, була створена Вишеградська бойова група (EUBG V4), яка заступила на піврічне чергування у першій половині 2016 р. Подібно до ситуації з EUBG W3, рамковою державою було визначено Польщу, яка надала 1870 військовослужбовців. Вперше до комплектування цієї тактичної одиниці ЄС запросили й Україну. Польській стороні також доручили сформувати стратегічне командування (EU OHQ), яке у разі задіяння EUBG V4 мало здійснювати керівництво військовою операцією під егідою Євросоюзу. У другій половині 2019 р. Вишеградська бойова група знову заступила на піврічне чергування, на цей раз вже за участю підрозділу від Хорватії.

ДЛЯ РОЗШИРЕННЯ СПІВРОБІТНИЦТВА FINABEL – міжурядова організація у сфері військового співробітництва, заснована у 1953 р. п’ятьма країнами: Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією та Люксембургом. У 1956 р. до них приєдналася Німеччина. Метою організації є сприяння співробітництву та сумісності між національними сухопутними військами держав-членів Європейського Союзу. Основний вид діяльності FINABEL — проведення досліджень, за результатами яких складаються звіти, угоди щодо характеристик військового обладнання, а також конвенції, які стандартизують процедури, методики тестування та глосарії для полегшення обміну між державами-членами. Характерним прикладом є угода FINABEL від 1997 р. щодо методики випробувань пневматичних шин. Ще в 1954 р. було офіційно оголошено, що FINABEL не конкурує з НАТО, а служить доповненням та розширенням військового співробітництва в Європі. Результати роботи організації дозволяють її членам викласти спільну позицію в НАТО. Протягом довгого часу FINABEL залишалася закритою структурою, лише у 1973 р. її членом стала Велика Брита№1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ковується жодним національним чи міжнародним організаціям, однак, для уникнення дублювання в аналітичній роботі керівник Секретаріату FINABEL введений до складу Групи НАТО з питань озброєнь сухопутних військ (NAAG). Таке рішення сприяє опрацюванню спільної позиції двох організацій.

У другій половині 2019 року Вишеградська бойова група знову заступила на піврічне чергування, на цей раз вже за участю підрозділу від Хорватії» нія. Після ще однієї тривалої перерви двері організації відчинилися для всіх бажаючих: з 1990 р. до 2017 р. до її лав влилися Іспанія, Португалія, Греція, Польща, Словаччина, Кіпр, Фінляндія, Румунія, Мальта, Чехія, Угорщина, Швеція, Латвія, Словенія та Хорватія. Наразі до складу FINABEL входять представниками сухопутних військ з 22 європейських країн. В організації виношують амбіційні плани залучити до цієї структури усі держави Євросоюзу. Засідання Комітету головних військових експертів FINABEL проводяться двічі на рік, а до найважливіших напрямків роботи належать: обмін досвідом; просування нових ідей; обговорення викликів, що стоять перед сухопутними військами; визначення шляхів модернізації озброєнь; проведення аналізу та надання висновків під час розробки національних доктрин. Діяльність, що проводиться членами організації, формально не підпоряд№1/2021

ПОСТІЙНА СТРУКТУРНА СПІВПРАЦЯ У грудні 2017 р. ініціатива PESCO — Permanent Structured Cooperation on security and defence («Постійна структурна співпраця з питань безпеки та оборони» стала пріоритетною програмою в рамках Спільної безпекової та оборонної політики (СБОП) ЄС, націленою на значне збільшення внеску країн Євросоюзу у забезпечення безпеки на Старому континенті та поглиблення військового співробітництва зацікавленої групи країн після виконання ними певних критеріїв. До програми приєдналися 25 держав-членів ЄС (крім Великої Британії, Данії та Мальти). У Декларації про проекти в рамках PESCO були визначені ключові напрямки співробітництва та відповідальні за ці проекти країни-координатори: • створення Європейського медичного командування (Німеччина); • створення європейської системи радіозв’язку, в якій програмне забезпечення використовується як для модуляції, так і для демодуляції радіосигналів (Франція); • створення Центру логістики в Європі для підтримки операцій (Німеччина); • створення мережі логістичних структур на периферії ЄС (Кіпр); • стандартизація та спрощення процедур транскордонних переміщень військових підрозділів (Нідерланди); • створення Центру передового досвіду для навчальних місій ЄС (Німеччина); • сертифікований європейський тренінг для армій держав-членів ЄС (Італія); • підтримка операцій (Франція); • створення потенціалу для розгортання військових сил і засобів з метою надання допомоги в разі стихійних лих або інших надзвичайних ситуацій, включно з пандеміями (Італія); • протидія мінам на морі з використанням підводних мінних детекторів і безпілотних літальних апаратів або контрзаходів чи напівавтономних підводних систем (Бельгія); • створення автономної системи портового нагляду (Італія); • удосконалення морської системи нагляду (Греція);

•

створення бази обміну інформацією у відповідь на кібернетичні атаки та загрози (Греція); • надання взаємодопомоги для забезпечення кібернетичної безпеки та створення кібергрупи швидкого реагування (Литва); • стандартизація процедур C2 (командного і контрольного) для операцій у рамках СБОП (Іспанія); • наступне покоління броньованих бойових машин піхоти, десантних машин і легких транспортних засобів (Італія); • підтримка ведення артилерійського вогню із закритих позицій (Словаччина); • створення ядра сил для проведення операцій типу EUFOR з реагування на кризові ситуації (Німеччина). У листопаді 2019 р. Рада міністрів оборони країн Європейського Союзу затвердила список 13 додаткових проектів в рамках PESCO, довівши їхню загальну кількість до 47. Нові проекти будуть націлені на підготовку і тренування військовослужбовців різних спеціальностей (включно з радіаційний захистом і захистом від інших видів зброї масового ураження), посилення спільних дій, розвиток можливостей для проведення військових операцій на морі, в повітрі і в космосі. Незважаючи на попередні оптимістичні прогнози, на думку польських аналітиків, PESCO навряд чи рішучим чином зможе посилити інтеграцію збройних сил в ЄС або істотно сприяти розвитку військових можливостей організації. Стриманий песимізм експертів отримав своє підтвердження минулого року, коли стало зрозумілим, що європейські малі та середні країни не поспішають вкладати кошти в розвиток європейського ринку озброєнь, який може підірвати їхні національні економіко-технологічні сектори і який, по суті, буде працювати на найбільших виробників-експортерів озброєнь, перш за все — Францію. Особливо «аскетично» ведуть себе у цьому відношенні держави Балтії, які підключились тільки до кількох проектів. Скромна присутність Естонії, Латвії та Литви у військових ініціативах ЄС пояснюється, швидше за все, недостатністю фінансових ресурсів та позицією Вашингтона, який не лише критично ставиться до намірів Брюсселя власними силами гарантувати безпеку у Європі, але й погрожує наслідками. А на початку 2020 р. свої корективи у плани реалізації проектів PESCO вніс коронавірус COVID-19, тому слід очікувати, що у постпандемічному світі країнам ЄС доведеться переглядати свої амбітні наміри в оборонній сфері.

АЛЬТЕРНАТИВНІ ЕНЕРГОРЕСУРСИ

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ОСВІТА ТА «ЗЕЛЕНА» ЕНЕРГЕТИКА Роки зволікання і незважання на нагальний пошук альтернативних джерел забезпечення енергетичних потреб України відгукнулися енергетичною кризою, екологічним та ресурсним дисбалансом у навколишньому середовищі Петрович В.С., заслужений працівник освіти України, член президії ВАПП, директор державного навчального закладу «Київський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою»

роблема виникла не раптово. Ситуація у енергетичній сфері погіршувалась з року в рік… Застарілі блоки українських АЕС та ГЕС, відсутність інвестицій в енергетичні інновації та навіть не впровадження у сучасне життя новітніх технології – є реаліями часу. Здебільшого вирішення проблем щоразу відкладалося на невизначений термін... Також безапеляційним фактором є критичне небезпечне зростання техногенного навантаження на навколишнє природне середовище. Дедалі відчуваються наслідки зміни клімату, збільшуються кількість та масштаби надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру. Виснажується екосфера, зростає споживання невідновлюваних ресурсів. І головне – диверсифікація та енергетична незалежність. Ці два поняття мають для України ключові значення. В Стратегії національної безпеки України зроблено наголос на ці пріоритетні аспекти національної безпеки, адже економічний розвиток і безпека неможливі без стійкого розвитку енергетики.

Наливайко К.М., завідувачка відділенням професійної підготовки державного навчального закладу «Київський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою»

Військовий конфлікт на Донбасі та відсутність доступу до власних покладів вугілля, здорожчання енергетичних ресурсів у світі та монопольна залежність від поставок енергоносіїв у черговий раз дають нам зрозуміти, що з урахуванням сучасних викликів і загроз національній безпеці України, відкладати вирішення енергетичної складової національної безпеки на потім є неможливим. В Енергетичній стратегії України до 2030 року освоєння нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії визначається як важливий чинник підвищення рівня енергетичної безпеки. Передбачається зростання частки НВДЕ в загальному паливно-енергетичному балансі України до 19%. Сьогодні ж цей показник становить лише 7,2% (0,8% – відновлювані джерела і 6,4% – позабалансові джерела енергії, тобто видобуток та утилізація шахтного метану, ресурси якого в нашій країні є досить значними). За останні 5 років вже зроблено практичні кроки, які дали поштовх розвитку сферам енергоефективності та «чистої» енергетики, що дозволило залучити 6,7 млрд євро інвестицій. Сьогодні продо-

вжується робота з урахуванням європейських зобов’язань, планів EU Green Deal і, що важливо, можливостей економіки країни. Розроблено проект нового Національного плану дій з енергоефективності до 2030 року, що передбачатиме встановлення цілі та впровадження низки секторальних та міжсекторальних заходів для її досягнення. Ведеться робота над новими фінансовими інструментами: впровадженням ринку зелених облігацій та розробкою Фонду зелених інвестицій. Досвід багатьох країн (зокрема, Данії, Польщі) засвідчує, що шлях вирішення цієї проблеми полягає в максимально можливому використанні власних, місцевих, передусім поновлюваних енергетичних ресурсів та альтернативних джерел енергії за одночасного ефективного споживання імпортованої енергії. Використання місцевих енергоресурсів вигідне державі, навіть якщо вони не будуть дешевшими за імпортне паливо й енергію, оскільки в такому разі підтримуватиметься вітчизняний виробник, створюватимуться нові робочі місця, надходитимуть додаткові платежі до бюджету, а прибутки не вивозитимуться за кордон. До найактуальніших проблем сучасного суспільства належить організація раціонального енергоспоживання з мінімальним негативним впливом на навколишнє середовище, обачливим використанням енергетичних ресурсів за розумного та достатнього задоволен№1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ня технологічних і побутових потреб громадян у всіх видах і формах енергії. Проблема високого рівня енергоспоживання та необхідність підвищення енергоефективності у муніципальній сфері є актуальною для України.

Питання енергоефективності набуває все більшої актуальності, оскільки розглядається як один із основних елементів загальної енергетичної політики держави. Питання розроблення політики у сфері енергоефективності вперше набуло актуального та особливо важливого значення після першої нафтової кризи 1973 року (спочатку у вигляді ініціатив із енергозбереження), і з того часу були досягнуті важливі результати. На сьогодні правильна політика у сфері енергоефективності здатна внести реальний вклад у досягнення цілої низки політичних цілей на місцевому, регіональному, національному і світовому рівнях у даній сфері. В Україні питанням енергоефективності приділяється важливе значення, яке знаходить своє відображення і у чинному законодавстві. Енергоефективність сьогодні актуальна, як ніколи.

Це інструмент, який одночасно сприяє досягненню трьох основних цілей енергетичної політики: • підвищенню енергетичної безпеки; • зниженню шкідливої екологічної дії унаслідок використання енергоресурсів; • підвищенню конкурентоспроможності підприємств. Питання обмеженості енергетичних ресурсів та їх неощадливого використання з кожним роком набувають все більшого значення. Через значну енергетичну залежність України в її економіці накопичено багато проблем. Інтенсивний напрям розвитку економіки не може підтримуватися за рахунок збільшення енергоспоживання. Економне, раціональне і екологічне енергоспоживання стає вигіднішим, ніж вкладання коштів у імпорт енергоносіїв.

В Енергетичній стратегії України до 2030 року освоєння нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії визначається як важливий чинник підвищення рівня енергетичної безпеки» Загрози енергетичній безпеці зачіпають не лише всі галузі суспільного виробництва, а й інтереси всіх громадян, оскільки вартість енергетичних ресурсів безпосередньо впливає на вартість споживчих товарів та на якість навколишнього середовища. Нині більше уваги приділяється виробництву альтернативних видів енергетичних ресурсів та впровадження їх у промисловості, комунальній сфері; поступовому впрова-

3 НАЙБІЛЬШІ СОНЯЧНІ ЕЛЕКТРОСТАНЦІЇ СВІТУ

Tengger Desert Solar Park Зараз це найбільша сонячна електростанція у світі. Вона розташована в Китаї в пустелі Тенгер і займає 43 км2. Пікова потужність станції дорівнює 1547 МВт, що еквівалентно потужності деяких атомних електростанцій. Станція дістала прізвисько «Великої сонячної стіни». А оскільки вільних територій поряд із нею достатньо, цілком імовірно, що вона посіла позиції лідера надовго.

Bhadla Solar Park Електростанція потужністю в 1365 МВт і площею 40 км2. Розташована в північно-західній частині Індії, в окрузі Джодхпур. Об’єкт планують розширити та збільшити його потужність до 2255 МВт, що дасть йому можливість у майбутньому отримати звання найбільшої сонячної електростанції планети.

СОНЯЧНІ ЕЛЕКТРОСТАНЦІЇ В УКРАЇНІ Україна в найближчі 5 років може опинитися в топ-20 за темпами розвитку сонячної енергетики. В Україні на сьогодні функціонує приблизно 10 тисяч приватних і понад 2 тисячі промислових сонячних електростанцій. За прогнозами фахівців, українські сонячні електростанції у 2023 році будуть мати встановлену потужність близько 13 000 МВт. Найбільші сонячні електростанції в Україні зосереджені в таких областях: Київ

• Дніпропетровська (290 МВт) • Одеська (240 МВт) • Вінницька ( 228 МВт) • Херсонська (100 МВт)

№1/2021

Longyangxia Dam Solar Park Розташована в провінції Цинхай у Китаї. Її потужність становить 850 МВт, а площа — 30 км2. Територія сонячної електростанції поєднана з територією гідроелектростанції з однойменною назвою (її потужність дорівнює 1280 МВт). Разом вони утворюють цілісний енергетичний комплекс і є доповненням одна одної: СЕС знижує витрати водних ресурсів ГЕС, а вона, у свою чергу, бере на себе перепади при генерації енергії сонячними панелями. 29

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

дженню новітніх технологій отримання і використання паливних елементів. Енергетична диверсифікація дозволить значно зменшити енергетичну залежність України, підвищити рівень економічної, екологічної та національної безпеки, і відповідно, сприятиме економічному зростанню. Світова спільнота вживає активних дій щодо зменшення негативного впливу людини на планету, підвищення ефективності використання існуючих ресурсів та пошуку нових, ефективніших джерел енергії. Згідно з декларацією, підписаною 162 країнами (серед них Україна), ще у 1992 році за підсумками конференції у Ріо-де-Жанейро сталий розвиток визначено як пріоритетний напрямок розвитку людства. Екологічний аспект сталого розвитку передбачає мінімізацію людського впливу на довкілля. У цій ситуації особливої ваги набуває питання популяризації і використання нетрадиційних джерел енергії та ефективного використання енергоресурсів. Україна має дуже високу енергоємність ВВП, або, інакше кажучи, економіка країни є надзвичайно енергозатратною. Цей показник розраховується як частка вартості енергоресурсів у ВВП країни. Хоча за останні десять років в Україні спостерігається позитивна динаміка зниження ЕВВП, вона продовжує залишатися достатньо високою і в 2,1-3,7 рази перевищує енергоємність економічно розвинутих країн, що примушує забезпечувати конкурентоспроможність вітчизняних товарів за рахунок, наприклад, продажу товарів за демпінговими цінами або зниження витрат на оплату праці. Посилена орієнтація на енергозбереження є чи не єдиним логічним шляхом розвитку енергетики країни, яка щороку витрачає лише на закупку іноземного газу біля 7,5 млрд. доларів (а це майже п’ята частина державного бюджету). Загалом потенціал енергоефективності будь-якої країни можна поділити на дві складові: заходи у промисловості та заходи у комунальній сфері. Світова практика доводить, що житлово-комунальна галузь має найвищий потенціал підвищення енергоефективності. Це пов’язано з тим, що фінансування галузі здійснюється за залишковим принципом, при дефіциті бюджету коштів вистачає лише на поточні видатки, без капітальних вкладень. Інвестиційна привабливість підвищення енергоефективності будівель напряму залежить від тарифів на енергопостачання (тепло, гаряча вода та електрика) – чим вони вищі, тим швидше повернуться вкладені гроші. Економічно обгрунтовані тарифи повинні включати не тільки

У 2018 році представники Київського професійного коледжу відвідали Польщу, де пройшли стажування та ознайомилися з процесом виготовлення сонячних батарей»

поточні витрати, а й капітальні та інвестиційні. У системах комунальної енергетики існують величезні втрати, які становлять 22% при виробництві, 25% при транспортуванні та 30% при споживанні тепла. Отже, сукупні втрати досягають 80%. Щороку дорожчає газ, вартість якого є основною складовою тарифів на теплопостачання. За таких умов отримати економію у формі вивільнених коштів майже неможливо. У бюджетних установах України відсутній механізм обліку економії, який дозволив би відобразити фінансову економію, отриману від скорочення споживання енергоресурсів. Дефіцит доступних фінансових ресурсів, в першу чергу державних, для впровадження енергоефективних заходів є однією із суттєвих проблем. Проблемою є нерозуміння громадянами необхідності скорочення споживання енергії: енергозбереження для пересічного громадянина щось далеке та досить дороге. Це породжено відсутністю належного розгляду цих питань в закладах загальної і професійно-технічної освіти та вишах, споживацьким підходом до довкілля та відсутністю цілеспрямованої державної

політики з вироблення у громадян енергоощадності. Нарешті ми повинні зрозуміти що енергонезалежність – це розумне споживання енергії кожним з нас. Ці фактори стали своєрідним поштовхом для керівництва Державного навчального закладу «Київський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою» (далі – КПК) для прийняття креативного управлінського рішення щодо започаткування інноваційного проекту з організації у коледжі спеціалізованої підготовки кваліфікованих робітників для сфери обслуговування відновлювальних систем сонячної і теплової енергетики. Безперечно, підготовка кваліфікованих кадрів для сучасних потреб сектору економіки, здатних успішно конкурувати на динамічному ринку праці, є головним завданням сучасної професійної (професійно-технічної) освіти. При цьому особливої значущості набуває визначення пріоритетних напрямів професійної підготовки, з урахуванням стрімкого розвитку обладнання відновлюваної енергетики в світі та запитів роботодавців і їхня реалізація. Вважають прогнози – справа не вдячна, але у разі не вжиття вже сьогодні дієвих заходів у питаннях забезпечення потреб у кваліфікованому обслуговуючому персоналі обладнання відновлюваної енергетики, розвиток відновлювальних джерел енергії в Україні буде і далі гальмуватися. У вересні 2017 року, в рамках міжнародного співробітництва за підтримкою міністерства закордонних справ Польщі (програма «Польська допомога задля розвитку») колективом КПК було започатковано інноваційний освітній проект «Сонячний коледж». Починання було підтримано Міністерством освіти і науки України, і розпочатий експеримент всеукраїнського рівня за темою «Професійна підготовка кваліфікованих робітників для сфери обслуговування відновлювальних систем сонячної і теплової енергетики». Партнерами експерименту стали Фундація INNOVATIS (керівник освітніх проєктів Малґожата Яґлінська), польські компанії HEWALEX, HANPLAST (голова правління компанії HANPLAST Александр Майхрович, директор представництва компанії HANPLAST в Україні Хенрік Єдрей, та головний інженер Олег Ворошиловський), комплекс шкіл і закладів професійної освіти у м. Бєлява (Польща), Інститут професійно-технічної освіти (директор Валентина Радкевич та завідувачка лабораторії технологій професійного навчання Наталя Кулалаєва), Національна академія педагогічних наук №1/2021

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

України (доктор педагогічних наук, професор, академік НАПНУ Нелля Ничкало), Інститут модернізації змісту освіти (методист вищої категорії Людмила Онопрієнко). На виконання програми експерименту внесено професійну назву роботи до ДК 003:2010 «Класифікатор професій», розроблено проект кваліфікаційної характеристики з професії «Майстер з монтажу та обслуговування систем відновлювальної енергетики», проект стандарту та освітні програми сертифікованої підготовки робітників у сфері відновлювальної енергетики для дорослого населення, навчальні плани та освітні програми для здобувачів освіти на базі базової та повної загальної середньої освіти. У 2018 році інноваційний освітній проект «Сонячний коледж», набув стадії активного практичного розвитку. Того ж року з 26 червня по 15 липня у польському місті Білява розпочалось стажування чотирьох педагогічних працівників коледжу. Стажування проходило в два етапи: І-й етап – в Білявській професійній школі, ІІ-й – ознайомлення із технологією виробництва сонячних колекторів та компонентів геліоустановок на фірмі НЕWALEX. За результатами стажування педагоги набули фахових компетенцій, необхідних для проведення практичних занять за профільними навчальними модулями та роботи зі спеціалізованим програмним забезпеченням для сфери відновлювальних джерел енергії та було розпочато сертифікованої підготовки за цим напрямом для дорослого населення. Вже зараз можна вести мову і про здобутки, на сьогодні успішно закінчили навчання і випускники 5 навчальних груп отримали сертифікати встановленого зразка. У той же час в коледжі розпочались роботи з модернізації приміщення нової майстерні-лабораторії, до яких долучились і польські партнери в особі Яцлава Вроцика. Під час робочих зустрічей були обговорені технічні умови монтажу 4-х сонячних колекторів та іншого навчального обладнання. Час минув, наприкінці грудня 2020 року колектив Коледжу презентував Київській громаді навчально-практичний Центр відновлювальної енергетики (далі – НП ЦВЕ). Він є єдиним навчально-практичним центром закладів професійної (професійно-технічної) освіти України в галузі альтернативної енергетики. Для якісної підготовки здобувачів освіти НП ЦВЕ пропонує модернізовані класи, індивідуальну освітню траєкторію; гнучкі форми навчання; освітні програми; навчання з отриманням диплому №1/2021

кваліфікованого робітника, сертифікату, свідоцтва; консультаційну підтримку випускників. Місією навчально-практичного Центру відновлювальної енергетики є реалізація Цілей сталого розвитку України (якісна освіта, відновлювальна енергія, сталий розвиток міст та спільнот, відповідальне споживання, боротьба зі змінами клімату); сприяння підвищенню енергоефективності будівлі Коледжу та скороченню викидів парникових газів; впровадження та поширення енергоефективних та ресурсозберігаючих будівельних концепцій для закладів освіти; створення якісних умов для професійної підготовки та підвищення кваліфікації здобувачів освіти у галузі відновлювальної енергетики; виховання екологічної свідомості у здобувачів освіти, уваги до проблем використання енергії, економії енергії та енергоресурсів, охорони навколишнього середовища. Нині освітній простір представлений сучасними майстернями-лабораторіями систем відновлювальної енергетики, монтажу та обслуговування відновлювальних джерел енергії, які поділено на зони навчальної, інтерактивної та практичної діяльності, є методичний кабінет та інші «технічні родзинки». Теоретична зона оснащена 12 комп’ютерами-моноблоками та смартпанеллю для теоретичної підготовки з метою візуалізації технологічних опе-

Місією навчальнопрактичного Центру відновлювальної енергетики Коледжу є реалізація Цілей сталого розвитку України»

рацій та принципів роботи систем відновлювальної енергетики; виконання лабораторно-практичних робіт з розрахунку, проектування та моделювання конфігурацій систем відновлювальної енергетики. Лабораторна зона має устаткування та прилади внутрішніх складових системи теплопостачання на основі теплових насосів. Тут виконуються технічні заміри параметрів та поточне обслуговування, моніторинг роботи системи теплопостачання. Встановлено навчальний макет ділянки даху на якому виконується монтаж конструкцій сонячних електростанцій та геліоколекторних систем різних конфігурацій, їх підключення та запуск. Ділянка енергоаудиту та робити з контрольно-вимірювальними приладами оснащена 18 вимірювальними прикладами серед яких: тепловізор, анемометр, термогігрометр, логер, мультиметр багатофункціональний з тепловізійною камерою, бороскоп для виконання обстеження комунікацій з метою оптимального встановлення елементів з’єднання систем. Практична зона інсталяцій включає два робочих місця для монтажу трубних інсталяцій відновлювальних джерел енергії та збирання елементів сонячних електростанцій; три універсальних робочих місця з інструментів для виконання механічних з’єднань та операцій; три електричних робочих місця для збирання та підключення вузлів сонячних електростанцій та фотоелектричних установок. Простір інтерактивного мислення – це місце генерування ідей та творчого пошуку здобувачів освіти та педагогів. Одним із ключових аспектів діяльності НП ЦВЕ є практичне застосування

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

та поширення передового досвіду педагогів коледжу в галузі відновлювальної енергетики. Колектив може презентувати першу групу з числа осіб дорослого населення та педагогів закладів професійної (професійно-технічної) освіти із Запорізької (ДНЗ «Михайлівське вище професійне училище», директор Віктор Удовіченко), Полтавської (Кременчуцьке вище професійне училище № 7, директор Микола Несен) областей та м. Дніпра (Дніпровський центр професійно-технічної освіти, директор Олександр Стрілець), які нині проходять навчання (перепідготовку) з професії «Майстер з монтажу та обслуговування систем відновлювальної енергетики» і після закінчення навчання отримають свідоцтво державного зразка. За два роки діяльності коледжу в галузі відновлювальної енергетики розроблено та реалізовано два проекти, які є переможцями у Ґрантах Київського міського голови 2019 та 2020 років у номінації «Заклад з ідеєю»: «Навчально-практична сонячна електростанція ДНЗ «Київський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою» та «Навчально-практичний програмно-апаратний комплекс на базі сонячної енергії та системи теплових насосів». Пріоритетними напрямками розвитку Центру відновлювальної енергетики коледжу є: • розробка та втілення освітніх та інформаційних програм і курсів, спрямованих на підвищення рівня обізнаності щодо енергоаудиту;

• •

співпраця з європейськими партнерами; поширення практичного застосування досвіду у закладах професійної освіти України; • реалізації проектів у сферах відновлювальних джерел енергії, енергоефективності; • проведення семінарів, тренінгів, лекцій, конференцій тощо, спрямованих на підвищення обізнаності про розвиток технологій, тенденцій, трендів галузі відновлювальної енергетики. Київ підхопив світовий тренд інноваційних міст, який започаткував UNESCO, щодо безперервного навчання протягом всього життя та стає Містом, що Навчається (LearningCity). Тому педагогічний колектив коледжу вважає своїм основним завданням – впроваджувати концепцію «навчання впродовж життя» (Life Long Learning) на рівні столиці, щоб дати українцям можливість реалізувати себе в своїй країні і не виїжджати за кордон, незалежно від місця знаходження, віку, статі, сфери діяльності та в будь-який час отримати практичні навички в галузі відновлювальної енергетики. Нова генерація креативних педагогів навчально-практичного Центру відновлювальної енергетики поставила за мету втілити завдання залучення молоді до наукової та інженерної діяльності, забезпечити формування «гнучких» навичок (Soft Skills) (вміння знаходити, аналізувати інформацію, критичне мислення, вміння співпрацювати в команді, здатність постійно й оригінальним чином продукувати нові ідеї для вирішення конкретних проблем), затребуваних на

ринку праці, які забезпечують успішну самореалізацію особистості, та залучитись підтримкою провідних підприємств напрямку альтернативної енергетики країн Європи. Використання відновлюваних джерел енергії сприяє сталому розвитку міст України, які завдяки сонячним електростанціям можуть самі забезпечити себе електроенергією, гарячою водою та теплом, скоротивши при цьому свої витрати та ресурсозалежність. Населення може самостійно виробляти електроенергію та контролювати її розподіл, мінімізуючи при цьому також втрати при передачі на великі відстані. Це, в свою чергу, зменшує навантаження на природу та дає можливість говорити про економічне зростання, яке сьогодні стримується звичною для нас екстенсивною традиційною енергетикою. З кожним роком «зелена» енергетика стає доступнішою, винаходяться нові її джерела та технології виробництва, що безперечно сприяє розвитку інновацій та удосконаленню інфраструктури, стимулює розвиток освіти і науки. Сучасні інноваційні підходи до реформування паливно-енергетичного сектору мають набути комплексного характеру, сприяти розширенню енергетичного потенціалу України та вивести країну на абсолютно незалежний енергетичний рівень. У коледжі вже сьогодні роблять те, про що інші будуть мріяти лише завтра – це не красиве гасло, а життєве кредо, що поєднує зусилля згуртованого єдиною метою педагогічного колективу.

№1/2021