Оборонний вісник №5/2019 by Defense bulletin

ЦЕНТР ВОЄННОЇ ПОЛiТИКИ та ПОЛiТИКИ БЕЗПЕКИ

оБоронний вiсник

№

2019

ЦЕНТР ВОЄННОЇ ПОЛiТИКИ та ПОЛiТИКИ БЕЗПЕКИ

оБоронний вiсник

№

2019

ЗМІСТ Відновлення територіальної цілісності

Миротворчі сценарії

Роль розвідки

Без грифу «таємно»

Війна невоєнними методами

Агентура впливу

Засновник: Центр воєнної політики та політики безпеки Головний редактор: Гурак С.П. www.defpol.org.ua

Передплатний індекс: «Оборонний вісник»: 49893

з тематичною вкладкою «Захист Вітчизни» 98013

(для викладачів предмету «Захист Вітчизни» загальноосвітніх навчальних закладів)

А як у них?

Ставка на сержантів

Наше надбання

Історія, яку треба побачити 30

Свідоцтво про державну реєстрацію – КВ №17080-5850 від 18.10.2010 р. Видається з 2010 року. Загальний наклад – 2000 примірників Адреса ЦВППБ: 04080, Україна, м. Київ, вул. Оленівська 34-А, тел. 425-78-99 тел./факс 425-95-95 e-mail: info@defpol.org.ua Думки авторів публікацій «Оборонного вісника» не завжди збігаються з позицією редакції. При використанні матеріалів посилання на «Оборонний вісник» обов’язкове.

© Центр воєнної політики та політики безпеки ISSN 2306-6121 Редакційна колегія АРТЮХ В.М. — заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України в 20092012 роках, генерал-лейтенант, професор Національного університету оборони України, кандидат військових наук

ЛИТВИНЕНКО О.В. — заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, доктор політичних наук, старший науковий співробітник, професор

СЕМЕНЧЕНКО А.І. — директор Інституту вищих керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України, кандидат технічних наук, доктор наук з державного управління, професор

ШУЛЯК П.І. — начальник Генерального штабу Збройних Сил України в 20012002 роках, генерал-полковник, кандидат військових наук, старший науковий співробітник

БОГДАНОВИЧ В.Ю. — доктор технічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, головний науковий співробітник Центрального науководослідного іституту ЗС України

МОСОВ С.П. — Заслужений діяч науки і техніки України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, доктор військових наук, професор

СОБКОВ В.Т. — начальник Головного штабу Збройних Сил України — перший заступник Міністра оборони України у 1992 році, генералполковник, професор

ШЕЛЕСТ Є.Ф. — генерал-лейтенант, кандидат військових наук

КОРЕНДОВИЧ В.С. — провідний науковий співробітник, Центр воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України імені Івана Черняховського

РОМАНЧЕНКО І.С. — начальник Центрального науководослідного інституту Збройних Сил України, генерал-лейтенант, доктор військових наук, професор

ЧЕПКОВ І.Б. — начальник Центрального науководослідного інституту озброєння та військової техніки Збройних Сил України, генерал-майор, доктор технічних наук, професор

№5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

новини

L-15: літак, як інвестиція Довідка Hongdu L-15 — китайський навчальнобойовий літак, розроблений компанією Hongdu за сприяння ОКБ Яковлєва з реактивним двигуном з форсажною камерою Екіпаж:

1 або 2 льотчика Нормальна злітна маса:

6500 кг Силова установка:

2хТРДД АІ-222-25Ф Максимальна швидкість:

1479 км/год (1,4 Ма) Бойовий радіус:

550 км Перегоночна дальність:

3100 км Швидкопідйомність:

150 м/с Практична стеля:

16 500 м Бойове навантаження:

3000 кг на 6 точках підвіски; ракети

Штаб на БТР Київським бронетанковим заводом спільно з приватними компаніями створено нову командно-штабну машину БТР-3КШ для управління підрозділами в умовах сучасного поля бою. Вона оснащена новітньою автоматизованою системою управління (АСУ) боєм, яка об'єднує всю передану по захищеному цифровому зв'язку інформацію щодо місцезнаходження підрозділів, цілей та засобів вогневого ураження. А також має у своєму складі власні безпілотні комплекси, що дозволяє самостійно отримувати уточнену інформацію.

країна протягом декількох років веде переговори з військовим відомством Народної Республіки Китай про організацію виробництва на українських авіапідприємствах китайського двомісного багатоцільового літака HONGDU L-15. Він розроблений китайською корпорацією Hongdu Aviation Industry Corporation за допомогою фахівців російського КБ ім. Яковлєва і нагадує російський учбово-бойовий Як-130. Літак L-15, по суті, і навчальний планер, і легкий штурмовик. Пізніше було випущено бойової варіант - JL-10. Перші 12 літаків JL-10 китайського виробництва були оснащені двигунами

Серійне виробництво корпусів БТР-4 Харківське конструкторське бюро машинобудування ім. О. Морозова (ХКБМ) запустило власне серійне виробництво корпусів БТР-4. У 2018 році ХКБМ за обігові кошти відремонтував цех, а також закупив та налагодив сучасну виробничу лінію. Вже у 2019 році перший БТР-4 з корпусом виробництва ХКБМ успішно пройшов комплексні випробування, що дозволило перейти до серійного виготовлення чергової партії БТР-4 із використанням власних корпусів.

АІ-222-25 українського виробництва (запорізького КБ «Івченко-Прогрес» і ПАТ «Мотор Січ»). КНР планує озброїти власні ВПС сотнями таких літаків, то ж закупівля КНР ліцензії у України на збірку авіадвигунів стала логічним продовженням співпраці. Україна, зі свого боку, має намір отримати лінію зборки літаків L-15 на Одеському авіаційному заводі в Одесі. У квітні в Одесі пройшли переговори з представниками делегації китайських військових і промисловців. Головне питання переговорів — продаж лінії складання літаків L-15 і організація їх складання в Одесі, а також сума інвестицій в «Укроборонпром».

Система світлосигнального обладнання Нова система світлосигнального обладнання «Фотон» українського виробництва, яка успішно пройшла державні випробування, була офіційно прийнята на постачання ЗС України. Система повністю виготовлена із світодіодних ламп. Обладнання має гарантію 5 років чи 5 тисяч годин. На аеродромі у Хмельницькій області, де воно й тестувалося, комплект безвідмовно працює вже протягом трьох років. Новою системою вже обладнали чотири військові аеродроми.

«Булати» йдуть до війська Держпідприємством «Завод імені В.О. Малишева» відремонтовано чергову партію танків «Булат», насамперед, двигуни та корпуси бойових машин, а також низку інших комплектуючих. Наприклад, танки отримали систему управління вогнем 1А43У з підвищеними характеристиками та доопрацюваннями, які були продиктовані бойовим досвідом. Нещодавно частина відновлених «Булатів» успішно пройшла приймально-здавальні випробування і чергова партія танків передається у війська.

№5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Сховища для зберігання боєприпасів До кінця 2021 року в Україні збудують понад 130 захищених сховищ для зберігання боєзапасу. Зараз ЗС України потребують близько 300 захищених залізобетонних сховищ. Протягом 2018-2021 років в Україні запланували побудувати понад 130 захищених сховищ. Провести реконструкцію передбачається у три черги. Вартість будівництва становить 4,3 млрд грн. На сьогодні розпочато будівництво першої черги захисних обсипних сховищ у кількості 35 одиниць, завершити роботи планується до кінця 2019 року. Близько 70% охоронних периметрів потенційно-небезпечних об’єктів уже обладнані огорожею нового типу, периметровими технічними засобами охорони, відеоспостереженням, освітленням та іншими системами захисту та контролю доступу. До кінця ІІ кварталу 2019 року заплановано завершення цих робіт на 37-ми потенційно небезпечних об’єктах зберігання боєзапасів.

Повноваження Президента Кожен третій українець вважає що Глава держави повинен мати дуже широкі повноваження у всіх сферах. На запитання «На Вашу думку, які повноваження повинен мати Президент?» відповіді респондентів розподілилися наступним чином:

12,2% 3%

36,8%

Як підвищити ефективність вогню На

Центральній артилерійській базі озброєння вперше у Збройних Силах України розпочато модернізацію комплексу машин управління вогнем самохідної артилерії. В першу чергу здійснюється капітальний ремонт кожної одиниці озброєння та її повне розбирання із заміною всіх технічних елементів. Потім переобладнається програмно-апаратний комплекс бойових машин, що дозволить враховувати всі аспекти підготовки та управління бойовою стрільбою та забезпечувати управління підрозділами в автоматизованому режимі. Істотних змін зазнає і система радіозв’язку та передачі інформації. Застаріле радіообладнання та бортові системи зв’язку замінять на новітні зразки за стандартами НАТО, адже

успіх сучасного бою залежить від безперервного, оперативного і прихованого управління підрозділами. Надалі модернізована техніка буде розподілена по частинах Збройних Сил України. Наразі проходять державні випробування комплексу автоматизованого управління (КАУ) артилерійською батареєю та дивізіоном «Оболонь-А», розробником якого є Львівське ДП «Лорта». Очікується, що випробування будуть завершені за кілька місяців, після чого давноочікуваний комплекс буде прийнято на озброєння ЗС України. За оцінками експертів, застосування КАУ «Оболонь-А» навіть без змін дальності й точності стрільби наявних вогневих засобів підвищує ефективність вогню артилерії у два-п’ять разів.

40,8% 7,1%

Президент має широкі повноваження; він одночасно є головою Уряду і направляє діяльність Уряду у всіх сферах. Президент є Головнокомандувачем і відповідальним за безпеку і міжнародні відносини. Іншими питаннями займається Прем’єр-Міністр. Головою Уряду є Прем'єр-міністр, який направляє діяльність Уряду у всіх сферах. Президент має символічні повноваження і не може втручатися в питання внутрішньої і зовнішньої політики. Посада Президента взагалі не потрібна. Важко сказати/відмова відповідати.

Дані: Київський міжнародний інститут соціології №5/2019

«Україні необхідно продовжувати розвивати економічні, політичні реформи, реформи сектору безпеки. Ми сподіваємося, що ефективний процес припинення війни на сході можливий, що Росія може забезпечити мир. Потрібно допомагати Україні стати успішною і стабільною державою. Ми дотримуємося принципів: реформи, Мінський процес і орієнтація України на вступ до ЄС і НАТО». Курт Волкер, спецпредставник Державного департаменту США

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Відновлення територіальної цілісності

Проблема врегулювання збройного протистояння на сході України, російської окупації Криму залишається пріоритетною як в планах воєнно-політичного керівництва держави, так й у думках широких верств українського народу

Куницький С.В., військовий експерт

азначена проблематика викликала хвилю теоретичних та практичних підходів, а також пропозицій серед представників офіційних структур національної безпеки, академічного середовища й, навіть, волонтерів-миротворців за покликанням, яки пропонують власні сценарії та рецепти встановлення миру в Україні. Також необхідно взяти до уваги,

що в теоретичній конфліктології вважається, що конфлікт між індивідами, соціальними групами або державами може закінчитися сам собою по мірі вичерпання потенціалу конфлікту, бути перерваним силовим насильницьким шляхом або розв’язаний мирним способом, шляхом застосування договорів, інших правових механізмів. Вже зрозуміло, що сам собою конфлікт в Україні не закінчиться, тому як за змістом він є саме міжнародним конфліктом. На думку впливового членкореспондента Російської академії наук конфліктолога В.Кудрявцева (позиція представника РФ становить особливий інтерес), міжнародний конфлікт є найбільш складним для розв’язання, тому як «уявляє собою загострені міждержавні відносини, де суперництво і

насилля грають головну, якщо не вирішальну роль». Таким чином, враховуючи жорстке протистояння по лінії Росія-Україна, до того ж ускладнене наявністю широкого кола інших зацікавлених сторін на міжнародній арені, реальними залишаються магістральні напрямки врегулювання ситуації в Україні лише силовим, договірно-правовими способами або комплексно, в різних співвідношеннях зазначених дій. Якщо коротко, то миротворчі рішення, що пропонуються, можна згрупувати за декількома напрямами за ступенем реалістичності реалізації та ефективності наслідків для українського народу та його Держави Україна. Саме зазначене й повинно стати головним критерієм та маркером для застосування того чи іншого підходу. №5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Російські «миротворці» та ОДКБ Перший, самий простий, але безумовно й самий небезпечний для суверенітету та національної безпеки Держави Україна підхід, це слідування у фарватері варіантів рішень, що пропонуються зовні з Росії та з боку її офіційних та ситуативних союзників. Це, насамперед, легалізація завчасно підготовленого та нав’язливо-фальшивого російського тезису щодо «громадянської війни» в Україні, прямих переговорів із «сторонами в Донбасі», в якій РФ має такий собі статус «непричетного зовнішнього арбітра», навіть й в рамках діяльності ОБСЄ та ООН. Не кажучи вже про промосковську военно-політичну структуру ОДКБ та «ініціативи» її молодших учасників-васалів. Практичне застосування та наслідки реалізації цієї російської моделі «миротворчості» можна спостерігати на фактично окупованих територіях Молдови та Грузії, де на російських багнетах утворені та існують російські же маріонеткові квазі-«держави» в межах Придністров’я, Абхазії та Південної №5/2019

Осетії. Утворення кожної з них супроводжувалось збройними конфліктами інспірованими Москвою або за лаштунками або напряму. Справжня мета існування цих, безумовно російських, плацдармів на молдовських та грузинських територіях – це удержання в орбіті РФ та «руського миру» суверенних Молдови та Грузії. У майбутньому Кремль не виключає навіть й «реінтеграції» цих «республік» до складу законних держав, але за російським сценарієм і в рамках «руського миру». Дещо складніша російська технологія панування застосована в рамках азербайджано-вірменського конфлікту в Гірському Карабасі. Там реалізовано старий але досі дієвий підхід «розділяй і володарюй». Він базується на складному етнічному співіснуванні двох народів на суміжних або одних територіях, тривалих історичних образах та місцевих, часто екстремістських ідеологіях досягнення національної мети. Розуміючи ситуацію, Москва вміло маніпулює національними інтересами Баку та Єревану. Причому, сторони конфлікту часто вимушені конкурувати за можливість отримати політичну, економічну або пряму військову допомогу РФ для утримання балансу сили. У будь-якому разі, у чистому виграші Москва та її інтереси, а сторони, що програли, – Вірменія та Азербайджан, які зійшлися у смертельному клінчі не без «допомоги» Кремля. Вірменія наглухо заблокована у своєму національно- му розвитку у куті неоімперського «руського миру», в той час як Азербайджан втратив значні суверенні території та вимушений витрачати шалені кошти на утримання воєнного балансу в регіоні, суттєво обмежуючи свій розвиток і поступо-

во сповзаючи до сфери впливу того ж «руського миру». Саме такі варіанти рішень зараз нав’язуються Україні з Москви. Україна має свої «російські плацдарми» в окремих районах Донецької та Луганської областей – так звані «ДНР/ ЛНР», які насправді є лише обмеженими територіально, хоча й з чисельним населенням, зонами окупації РФ на суверенній українській території. Дещо схожа на Нагорний Карабах ситуація реалізована РФ в українському Криму, коли, за вірменським прикладом, значна частина території іншої суверенної держави «повернулася» до РФ шляхом незаконного присвоєння. Зазначимо, із схожими міжнародно-правовими наслідками – спроба нахабної анексії не визнана міжнародними організаціями і переважною більшістю, у тому числі впливових, країн Світу. Якщо ігнорувати всю російську пропагандистську казуїстику та демагогію, то самою суттю, стратегічною метою «миротворчих» бажань Кремля від України є вимога визнання Державою Україна російського статусу

Cеред найбільш небезпечних для суверенної України тактик реалізації російської стратегії «миротворчості» є навмисне та послідовне застосування Кремлем так званої «теорії керованого хаосу» 5

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Криму, впровадження у політичний та правовий простір України злоякісних проросійських маріонеткових утворень «ДНР/ЛНР» на правах автономій, але на утриманні українського бюджету. Найбільш ймовірна стратегічна мета Кремля – подальше розмивання суверенітету України по регіонах шляхом повзучої дезінтеграції та ковтання вже кусками інших вільних українських територій. Така собі політична гангрена шляхом «федералізації» та «автономізації» України. Варіантами реалізації цих російських побажань є «миротворчі послуги» інших країн ОДКБ, які реально повністю керуються з Кремля. У цьому сенсі особливо трагікомічними «миротворчими» потугами виявилися нав’язливо «прості» пропозиції та популістські заклики президента Білорусі О.Лукашенко, який сам вже фактично капітулював перед Кремлем і тоне спільно із своєю країною в трясині «руського мира». Не краще позиція іншого можливого провайдера «миротворців» ОДКБ – Казахстану, новий керівник якого одразу прибув до Москви із твердженнями та клятвами про «вічну дружбу і тісну взаємодію», у тому числі в рамках діяльності ОДКБ. Відзначимо окремо, що серед найбільш небезпечних для суверенної України тактик реалізації російської стратегії «миротворчості» є навмисне та послідовне застосування Кремлем так званої «теорії керованого хаосу». На практиці це означає, що за будьяких розумних, навіть явно корисних для встановлення миру підходах українського керівництва, переваги будуть

надаватися рішенням, які дозволять Росії максимально дестабілізувати воєнно-політичну, економічну та соціальну ситуацію в Україні. Висновок простий і категоричний – Україна повинна максимально дистанціюватися і заблокувати цей небезпечний для національних інтересів вид «миротворчості». Розмова з Росією в рамках двосторонніх, або багатосторонніх переговорів можлива лише на принципових підставах відновлення територіальної цілісності та суверенітету України. «Хорватський» досвід та роль НАТО Другий підхід до врегулювання кризисної ситуації в Україні пропонується умовним табором «атлантистів», беззаперечних прихильників НАТО, а також, як не дивно, прихованих провокаторів Кремля. На першій погляд він є ефективний, тому що є повною протилежністю підходів, що прямо просуваються Росією та іншими країнами ОДКБ. «Атлантисти» пропонують на повну потужність використати військово-політичний потенціал країн НАТО для протиборства з РФ для досягнення національних інтересів України, у тому числі деокупації захоплених РФ територій за прикладом «хорватського» досвіду. Ідея добра, але як щодо позиції самого НАТО? Чому не проводиться глибинний аналіз стратегії НАТО на пострадянському просторі, а також позицій окремих держав-членів НАТО? Відомо, що рішення в НАТО приймаються лише консенсусом, тобто одноголосно і, таким чином, позиція націо-

налістичного керівництва Угорщини чи схильних до загравань з Кремлем керівників Франції, Італії та Німеччини взагалі заблокують прийняття будь-якого позитивного рішення для України в критичній ситуації. Співпраця з НАТО корисна в різних вимірах, але слід чітко усвідомити, що НАТО не буде за нас захищати Україну, доки вона не буде членом Альянсу. Але НАТО та її окремі держави-члени можуть надати і вже надають суттєву підтримку, у тому числі і військову, у разі послідовних дій і рішучості України щодо захисту свого суверенітету і територіальної цілісності. За шаблонними (або навмисно провокуючими на користь РФ) поглядами певних «атлантистів», в якості стратегії і тактики, Україні слід буквально скопіювати, або лише дещо модернізувати силові дії Хорватії проти сербських заколотників під час Югославської війни середини 90-х років минулого століття. Відомо, що під час рішучих наступальних дій хорватської армії, яка була модернізована США та іншими країнами НАТО, в рамках військових операцій «Блискавка» у травні 1995 року та «Буря» у серпні того ж року вдалося повернути під національний суверенітет Хорватії території, що контролювалися так званою «Республікою Сербська Країна» («РСК»). Зазначена «республіка» фактично знаходилася під контролем сербського керівництва в Белграді на чолі з націоналістичним лідером С.Милошевичем, який пізніше був засуджений Гаазьким Міжнародним трибуналом з воєнних злочинів у колишньої Югославії. Що цікаво, зазначена сербська «республіка» на території

№5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Залучення міжнародних організацій в Україну потребує ретельного аналізу та вивіреної практики українських спеціалістів у сфері міжнародного права та закордонних справ» Хорватії фактично є повним аналогом так званих «ЛНР/ДНР» під контролем Москви, але на території України. Таким чином виникає практичне питання, чи можна скопіювати на даний час силовий досвід Хорватії в українських реаліях? Відверта та чесна відповідь, як не жаль, буде негативною. Причина – інші політичні реалії та обставини. Закон історії суровий але об’єктивний – навіть ефективні колись рішення, але застосовані в інших умовах можуть призвести до розгромної поразки. Є вже й наочний приклад – поспішні непродумані дії грузинського керівництва під час розгортання російсько-грузинської війни 2008 року. Формально Грузія повністю скопіювала переможні дії Хорватії, а саме: збройні сили Грузії пройшли підготовку за американськими стандартами, навіть набули певного досвіду за межами країни в регіональних конфліктах у складі коаліцій НАТО, отримали нове або модернізоване озброєння, грузинське вище воєнно-політичне керівництво вважало, що має беззаперечну підтримку партнерів, насамперед США, і тому діяло хоча й рішуче, але за завчасно прорахованим противником шаблоном. Результат відомий – активні та інтенсивні бойові дії збройних сил РФ прямо на вільній гру№5/2019

зинський території, у тому числі неподалік від столиці Грузії Тбілісі, непевна і незрозуміла позиція партнерів – США та Франції, не кажучи про інші країни НАТО, втрачені людські життя та суверенні території, смертельна загроза навіть існуванню суверенної Грузії. Хоча РФ теж продемонструвала на той час верхню межу своїх воєнно-політичних можливостей – навіть завчасно розгорнуті біля кордонів Грузії для «миротворчих» дій збройні сили РФ зазнали значних втрат серед особового складу та військової техніки, у тому числі були втрачені військові літаки. Російське військове керівництво часто діяло хаотично і не скоординовано, за принципом переважної військової сили, а не якості. Але коли російські правителі всіх часів турбувалися про людські втрати порівняно із стратегічною метою? Все одно, переважні за масштабом та застосованим потенціалом дії РФ дозволили буквально подавити малочисельну армію Грузії у всіх сферах ведення бойових дій і досягти значних військових та політичних цілей. Слід також особливо підкреслити хоча й сумнівну, але безкомпромісну і рішучу позицію вищого керівництва РФ, яке повністю розв’язало руки російським генералам. Висновок з цього силового «хорватського» досвіду такий – не можна діяти за шаблоном, особливо з таким противником як Росія. Між іншим, політики та військові РФ також уважно вивчали і далі вивчають той «хорватський», «косовський» і не тільки, досвід і намагаються інтегрувати цей досвід у свої практичні дії та доктрини. Причому, модернізована калька береться саме з дій США та їх союзників по НАТО, формуються так

звані кишенькові «миротворчі сили» ОДКБ, розробляється та перевіряється на практиці в Сирії техніка застосування повітряних ударів, у тому числі дистанційних ударів із застосуванням керованих крилатих ракет далекої дії. Зрозуміло, що на даному етапі вісь цей російський «миротворчий» інструментарій принципово не може бути застосований проти країн НАТО. Але, як показали дії в Сирії, може вже зараз, за політичним рішенням Кремля, застосовуватись в регіональних конфліктах поза межами НАТО. Як це не сумно й незвично неймовірно для певної категорії наївних українських громадян, за певних умов, й проти «братського» народу України. Не факт, що у цьому випадку НАТО безпосередньо виступить на захист України, яка не входить до структур Альянсу, у тому числі шляхом застосування коаліційних збройних сил проти російської агресії. Приймемо до уваги цей надзвичайно важливий фактор. Миротворчі дії міжнародних організацій Інший, досить поширений підхід до врегулювання кризи в Україні, назвемо його умовно – «миротворчі дії міжнародних організацій» має чисельних прихильників, насамперед серед представників дипломатичних структур, користувачів міжнародних грантів та просто громадян, які беззаперечно вірять у гуманістичні ідеали людства. Віра це добре, але відомо, що вкрай не часто миротворчі операції ООН, не кажучи про дії аморфного проросійського ОБСЄ з його часто незрячими спостерігачами, досягли свого успіху відповідно до наданих ним мандатів. У певних випадках миротворці ООН (представники ОБСЄ взагалі не є миротворцями – вони лише нейтрально-безсилі спостерігачі) самі ставали жертвами та заручниками місцевих ворогуючих сторін, або не змогли завадити воєнним злочинам на території відповідальності. Трагічні приклади – сербські воєнні злочини у «зонах безпеки ООН» у боснійській Сребрениці, жахлива кровава різанина мирного населення на очах миротворців в Руанді, нескінчений незатухаючий конфлікт між Ізраїлем та його арабськими сусідами. Якщо б Ізраїль повністю покладався на послуги міжнародних миротворців, що стоять на кордоні з арабськими країнами, цієї країни вже б не існувало, або життя там перетворилося у суцільний кошмар. Чого варті лише дії «невловимих» проіранських бойовиків ліванської організації «Хізбалла» на

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

чолі з теократично-політичним лідером Х.Насралой з їх диверсійними та ракетними транскордонними нападами на Ізраїль прямо через голови або взагалі в зоні відповідальності миротворців ООН. Про ізраїльський досвід поговоримо дещо нижче, а щодо міжнародних миротворчих дій спробуємо дійти певних висновків. Чи добра ідея залучати міжнародні організації? Однозначно корисно залучати різного рівня та спрямованості міжнародні організації для врегулювання кризи в Україні. Але ця корисність має об’єктивні рамкові, нездолані обмеження, які притаманні будь-яким міжнародним організаціям. Насамперед, залучення міжнародних організацій, миротворчих місій корисно для інтернаціоналізації конфлікту із завідомо сильнішим противником. Особливо, якщо противник, у даному випаду Росія, на всіх рівнях заперечує свою безпосередню участь у конфлікті і намагається вести приховану «гібридну» агресію. Наявність міжнародних представників у зоні конфлікту дозволяє широко висвітлювати факти порушення країною-агресором міжнародного права, апелювати до дотримання міжнародного права, залучати міжнародний інструментарій тиску на РФ, сприяти введенню міжнародних санкцій проти агресора. Недоліком зазначеного підходу є те, що у випадку з РФ, яка входить до керівного складу структур як ОБСЄ, так й ООН, позиція цих організацій може бути юридично формальною та неефективною для реалізації національних інтересів України. Таким чином, залучення міжнародних організацій в Україну потребує ретельного аналізу та вивіреної практики українських спеціалістів у сфері міжнародного права та закордонних справ, буде відігравати допоміжну, але не вирішальну роль у встановленні справедливого миру в Україні. Зазначимо, що не один з розглянутих вище окремих підходів не дозволить самостійно ефективно вирішити завдання національної безпеки України та відновити територіальну цілісність держави. Вірне рішення потребує синергії, комплексного використання всіх кращих, ефективних сторін традиційних методів миротворчості, а також привнесення оригінальних рішень, що будуть ефективно діяти саме в Україні. Пошук ефективного рішення Спробуємо визначити можливі ефективні підходи до встановлення миру та відновлення територіальної цілісності та суверенітету України.

Зрозуміло, що конкретні заходи потребують виваженого аналізу передумов, врахування широкого кола факторів, підготовки та проведення планування, а головне цілеспрямованої реалізації і контролю за принципом постійного зворотного зв’язку для аналізу ефективності і не можуть бути у будь-якому разі оголошені у відкритому академічному середовищі. Водночас, певні стратегічні напрямки можуть і повинні розглядатися для виникнення професійних дискусій та орієнтування національних фахівців з національної безпеки. Насамперед, слід раз і назавжди визначитися із принциповими питаннями ефективного досягнення мети із встановлення миру в Україні відповідно до вимог національних інтересів українського народу. Серед них зазначимо наступні: 1. Принципова позиція щодо територіальної цілісності та суверенітету України відповідно до вимог Конституції, що означає незмінне категоричне невизнання самопроголошеного або російського статусу окупованих українських територій, відмова від визнання російського громадянства у громадян України на окупованих РФ територіях, їх всебічна підтримка. 2. Максимально можливе залучення міжнародних організацій до розв’язання кризи в Україні з одночасним блокуванням дій у цьому секторі Росії та її союзників, активна міжнародна позиція із захисту національних інтересів, у тому числі в інформаційній сфері.

3. Безповоротне, послідовне та ефективне нарощування зусиль з інтеграції до євроатлантичних структур, підписання та реалізація багатосторонніх і двосторонніх договорів з безпеки із США, Великою Британією, іншими країнами НАТО та Заходу в цілому, отримання максимально можливої допомоги цих партнерів. 4. Активна ситуативна дипломатія з іншими впливовими міжнародними акторами, які можуть вплинути на ситуацію в Україні, у тому числі вивірені відносини з Китаєм, Індією, Ізраїлем, Бразилією, іншими країнами відповідно до змін поточної ситуації. 5. Конкретний зміст дій щодо врегулювання кризи в Україні повинен інтегрувати кращі сценарії, складові ефективних національних та іноземних підходів, максимально уникати шаблону, тобто бути комплексним та унікальним. 6. Реалізація застосованих заходів повинна бути гнучкою, з постійним зворотним зв’язком для аналізу ефективності та застосування необхідних поточних корегуючих, або взагалі нових, заходів. 7. І головне, встановлення миру в Україні в рамках ефективної національної безпеки обов’язково потребує сильної політичної волі вищого керівництва держави з досягнення мети та зміцнення власних національних силових структур. Приклади ефективних підходів Важливо також об’єктивно розглянути релевантні приклади іноземних підходів до реалізації завдань націо№5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

демократичною республікою (НДР), яка була створена СРСР на східних німецьких територіях. Одразу після виникнення об’єктивної можливості, яка була пов’язана з розвалом СРСР, ФРН мирним шляхом інтегрувала територію НДР до свого складу і на своїх умовах. Але відомо, що політична еліта ФРН до часу інтеграції завжди проводила політику максимального політичного, правового, економічного, культурного та пропагандистського охоплення населення НДР, стимулювало еміграцію із Східної Німеччини, навіть надавала за можливості повістки до служби в збройних силах ФРН (Бундесвері) молодим німцям із НДР. Таким чином, виграшна ставка була зроблена на переваги вільного демократичного Світу, кращого рівня життя та культурної близькості східних німців. Й, наприкінці, «хорватський» і, в цілому югославський, досвід також має бути використаний. Вражає цілеспрямованість та воля до перемоги хорватської еліти на чолі з президентом Ф.Туджманом, ретельна проробка сценальної безпеки. Безумовно, корисно з точки зору українських проблем розглянути реалізацію керівництвом Ізраїлю політики забезпечення національної безпеки в умовах оточення ворожих країн. Її домінантами є жорстка правова, але демократична побудова суспільства, що надає ефект синергії патріотичності та єдності національних сил, використання впливової діаспори за кордоном, пріоритет національних інтересів на міжнародній арені, опора на власний воєнно-політичний та економічний потенціал, ситуативна відбудова двосторонніх міжнародних відносин з найбільш впливовими гравцями, використання міжнародних організацій у форматі, якій найбільш відповідає інтересам країни, гарантовано жорстка реакція на акти агресії зовнішніх сил та дій терористичних сил в країні. Зазначені підходи дозволяють успішно протистояти набагато численнішим ворожим зовнішнім силам, гарантувати необхідний рівень національної безпеки. З історичного досвіду можливо слід більш уважно вивчити досвід реінтеграції Східної Німеччини до складу Федеративної республіки Німеччина. В умовно розділеному між наддержавами США та СРСР світі, у тому числі й на німецьких територіях, уряд ФРН зробив ставку на довгочасний розвиток країни під захистом гарантій НАТО, отримав політичну та економічну перевагу над Німецькою №5/2019

Конкретний зміст дій щодо врегулювання кризи в Україні повинен інтегрувати кращі сценарії, складові ефективних національних та іноземних підходіві» нарію реінтеграції колишніх окупованих та сепаратистських територій, міжнародна підтримка цих заходів з боку США та Німеччини, нейтралізація просербських дій РФ. В цьому контексті особливої уваги заслуговує успішний досвід мирної реінтеграції Хорватією суміжною із Сербією частини «РСК» – придунайського анклаву Східної Славонії, Барані та Західного Срема під час місії ООН UNNAES. На підставі Ердутської угоди між владою Хорватії та місцевими сербськими владними структурами, резолюції №1037 Ради Безпеки ООН була створена міжнародна тимчасова адміністрація, яка здійснювала свої повноваження у військовій та цивільній сферах. Зазначена адміністрація виконувала завдання з постконфліктного підтримання миру, демілітаризації регіону, прикордонного контролю, повернення переміщених осіб, економічної відбудови, створення тимчасових поліцейських сил, проведення місцевих виборів, реалізації заходів амністії та кримінальної відповідальності винних.

Хоча цей регіон формально схожий на український Донбас, але квазі-імперська слабка Сербія не є ядерною неоімперською мілітаристською Росією, а Белград пішов на поступки лише після повної військової поразки сербських сил в Хорватії та сусідній Боснії і Герцеговині, а також введення жорстких повномасштабних, а не персональних, міжнародних санкцій. До речі, урегулювання збройного конфлікту в Боснії і Герцеговині стало можливим лише після повітряних ударів авіації НАТО по позиціям місцевих сербських збройних формувань й примушення до переговорів з встановлення миру Сербії, її боснійських маріонеток з «Республіки Сербської» та інших учасників в рамках «Дейтонських угод». Зазначені угоди призвели до заміни неефективної миротворчої місії ООН UNPROFOR жорсткою, але надзвичайно умиротворяючою ворогуючи сторони місією НАТО IFOR. У подальшому схожа схема була застосована в ході врегулювання збройного конфлікту в Косово. Замість висновків Ситуація в Україні у прямому сенсі є унікальною та безпрецедентною для сучасного світу, коли до миру повинна бути примушена ядерна держава, що окупувала частину суверенної території суміжної країни в Європі, й яка є, до того ж, членом Ради Безпеки ООН. Очевидно, що пошук вірного шляху до розв’язання міжнародного конфлікту в Україні потребує ретельного професійного аналізу можливих підходів та подальших шляхів реалізації з комплексним використанням як вже відомого досвіду, так й новітніх підходів, що будуть ефективні саме в Україні. Можливо, підказкою для міжнародного співтовариства та українських лідерів є дії військ ООН під час Корейської війни 50-х років минулого століття коли США очолили миротворчі сили ООН, а попередник сучасної РФ – СРСР був ізольований в ООН. Іншими прикладами для роздумів є дії міжнародних коаліційних сил у 90-х роках того ж століття під час нейтралізації агресивних війн диктатора Іраку С.Хусейна та сербського керівника С.Милошевича. А зараз конфлікт, що живиться російським імперіалізмом, і далі триває. Але все одне, маємо надію на справедливий мир для України, насамперед спираючись на волю, силу та талант українського народу – дорогу осилить той, хто йде!

Роль розвідки

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Війна невоєнни Ткач В.Ф., кандидат політичних наук, старший науковий співробітник, заслужений працівник освіти України

Між класичною війною і миром — cаме таке місце в сучасному світовому порядку займає гібридна війна, для якої є характерною тенденція стирання відмінностей між станом війни і миру

учасні теоретики військової думки і політологи сперечаються щодо часу виникнення, складових гібридної війни та їх співвідношенням, але практично всі погоджуються з висновками про пріоритетну роль спеціальних служб і сил спеціальних операцій, їх застосування на підготовчому та початковому етапах війни, у створенні потужної антиурядової структури дестабілізації (повалення) легітимного державного ладу, організації та проведенні

інформаційно-психологічної війни, терористичних актів і диверсій тощо. На підставі аналізу подій російсько-української війни багато військових, політиків і дослідників приходять до висновку, що в ХХІ столітті пальма першості в практичному застосуванні концепції гібридної війни в сучасних умовах належить Росії. І реалізація цієї концепції на сьогодні перетворила Росію в одну з найбільших загроз в світі з часів холодної війни.

Сучасну концепцію гібридної війни виклав у 2007 році у своїй монографії «Конфлікт у ХХІ столітті. Поява гібридної війни» науковий співробітник Міністерства оборони США Френк Хоффман. Однак це була теорія військової думки. В 2013 році тему розвинув начальник Генерального штабу збройних сил РФ Валерій Герасимов, який у своїй доповіді у Академії воєнних наук Росії, опублікованій пізніше у «Воєнно-промисловому кур’єрі», описав доктрину №5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ими методами

гібридної війни, яку США нібито ведуть проти Росії. За словами Герасимова «в XXI столітті простежується тенденція стирання відмінностей між станом війни і миру. Війни вже не оголошуються, а, почавшись, йдуть не за звичним нам шаблоном. Зросла роль невоєнних способів в досягненні політичних і стратегічних цілей, які у ряді випадків по своїй ефективності значно перевершили силу зброї». Він підкреслив, що грань між війною і миром стирається, а «акцент №5/2019

використовуваних методів протиборства зміщується у бік широкого застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних і інших невоєнних заходів», тобто підтвердив, що сфера застосування секретних і інформаційно-психологічних операцій розширилася до розмірів усієї зовнішньої політики. А всього через рік по тому все описане в доповіді було реалізовано на практиці в Криму та на Південному Сході України під керівництвом офіцерів Головного управ-

ління (колишнього ГРУ) Генерального штабу МО РФ. Зазначені дії вищого військового керівництва Росії тут умовно підпадають під форму психологічного захисту, яка має термін «дзеркальної проекції», коли людина приписує іншим деякі якості, думки і почуття, плани дій, які вона має сама (усвідомлено або неусвідомлено їх приймаючи) або бажає володіти чи так діяти. А додаткова проекція, в якій суб’єкт виявляє або приписує іншому або образу ін-

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

шого характерні риси, дозволяє йому тим самим виправдати свої власні дії. З цих позицій і слід розглядати всі дії вищого воєнного керівництва країниагресора з ведення гібридної війни. Вже 2 березня 2019 року начальник Генерального штабу російського Міністерства оборони Валерій Герасимов в ході наради з питань розвитку військової стратегії повідомив, що «Пентагон приступив до розробки принципово нової стратегії ведення військових дій, яку вже охрестили «Троянський кінь». Суть її полягає в активному використанні протестного потенціалу «п’ятої колони» в інтересах дестабілізації обстановки з одночасним нанесенням ударів високоточною зброєю по найбільш важливих об’єктах». «Хотів би відмітити, що Російська Федерація готова до попередження будь-якої з цих стратегій. За останні роки військовими ученими спільно з Генеральним штабом розроблені концептуальні підходи по нейтралізації агресивних дій вірогідних супротивників», – сказав Герасимов. За його словами, основою нової доктрини «є стратегія активної оборони», «комплекс попереджувальних заходів із нейтралізації загроз безпеці держави», тобто підготовка до масштабної війни. Російські воєнні теоретики продовжують розробляти тему гібридної війни. Так в журналі «Военная мысль» №2 (2019 року) опублікована стаття «Про гібридний характер війн і збройних конфліктів майбутнього», в якій авторами (А.С. Бричков, В.Л. Дорохов, Г.А. Никаноров) на основі аналізу військово-політичної обстановки в світі, Стратегії національної безпеки і документів військового планування США прогнозуються деякі характерні риси воєн і збройних конфліктів майбутнього, пов’язані з поширенням асиметричних і непрямих дій, зміщенням збройного протиборства в міста і великі населені пункти і широким застосуванням іррегулярних формувань. Саме в Україні Росія використовує багатомірний характер гібридної війни, яка характеризується інтегруванням всього діапазону засобів протиборства, від найбільш сучасних і технологічних до терористичних та тактичних способів ведення збройної боротьби. Особлива роль тут належить розвідувальним органам, діяльність яких спрямована на розвал держави, підрив економіки, дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної обстановки. Російська концепція бага-

томірного характеру гібридної війни складається з безпрецедентного поєднання комплексу заходів силового і несилового впливу на противника в

Саме в Україні Росія використовує багатомірний характер гібридної війни, яка характеризується інтегруванням всього діапазону засобів протиборства, від найбільш сучасних і технологічних до терористичних та тактичних способів ведення збройної боротьби»

реальному вимірі часу. Багатомірність обумовлює певну розмитість відмінностей між діями регулярних сил та іррегулярним повстанським рухом, діяльністю розвідувальних органів і сил спеціальних операцій, замаскованих під дії найманців, приватних військових компаній і терористичних угрупувань. Зазначене суттєво ускладнює завдання з виявлення, прогнозування і планування підготовки до міждержавних конфліктів, правильної оцінки і усунення загрози агресії в формі гібридної війни, особливо на її початковому етапі, що ми і спостерігали в 2014 році в Криму. На увагу заслуговує думка щодо ролі розвідки в запобіганні раптовості під час гібридної війни ще одного російського військового дослідника А.Бартоша А.А. (електронний ресурс: http://csef.ru/ru/articles/print/8696).

№5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

На його переконання, фактор раптовості, або просто раптовість, — один з ключових принципів військового мистецтва, суть якого полягає в досягненні успіху шляхом дій, що мають ефект несподіванки для супротивника. При правильному використанні як в класичному, так і в гібридному військовому конфлікті раптовість є одним з найрезультативніших принципів для досягнення цілей війни з мінімальними втратами і максимальною ефективністю. З зазначеним автором можна погодитись в тому, що завдання запобігання раптовості застосування агресором комплексу гібридних загроз досягається виконанням вимог цілеспрямованості, безперервності, активності, достовірності, скритності і оперативності розвідки, неухильне дотримання яких істотно ускладнює для

№5/2019

сторони, що готує раптовий напад, таємне проведення відповідних заходів. В результаті помітною мірою зростає значення інформаційних засобів як в забезпеченні раптовості, так і в прийнятті заходів щодо запобігання раптового нападу. Саме розвідка постачає вихідний матеріал для прогнозування гібридних загроз і планування заходів протидії. З огляду на «дзеркальну проекцію» російських воєнних теоретиків і російського вищого військового керівництва Україні слід готуватись до подальшого загострення протистояння з Росією. Наведені вище особливості розвідки обумовлюють необхідність підтримання в високій ступені готовності наявних сил і засобів розвідки, їх постійного удосконалення з урахуванням процесів трансформації конфліктів сучасності, насамперед три-

ваючої російсько-української війни, подальшого прихованого формування гібридних загроз. Стратегічний прогноз, своєчасне розкриття і правильна інтерпретація розвідкою гібридних загроз дозволяють передбачити рішення противника щодо вибору стратегії гібридної війни. Розробка заходів протидії повинна здійснюватися з урахуванням важливої ролі внутрішніх і зовнішніх факторів в гібридних війнах. Загальні способи протидії гібридним загрозам зводяться до надійного перекриття каналів фінансування підривних сил, використання дипломатичних засобів для ізоляції і покарання держав-спонсорів, націлювання всіх видів розвідки на розшук та ідентифікацію лідерів, розташування таборів підготовки бойовиків і складів як першочергових об’єктів нейтралізації. При своєчасному розкритті планів підготовки гібридної війни з метою протидії формується відповідна довгострокова військово-політична стратегія, створюється спеціальний національний (коаліційний) орган для координації зусиль розвідки на всіх рівнях, від стратегічного до тактичного, виробляються принципові підходи щодо ефективного та прихованого використання сил спеціальних операцій і нанесення ударів високоточною зброєю. Ретельно визначаються райони, які можуть бути охоплені гібридною війною, попередньо вивчаються всі їх характеристики. При плануванні та організації розвідки важливо розуміти, що в сучасних умовах перемога у війні не обов’язково полягає в повному розгромі збройних сил протилежної сторони, в їх фактичному знищенні або взятті в полон, окупації або встановленні тотального контролю над територією противника. Сенс гібридної війни полягає в дезінтеграції військового організму держави-жертви агресії, в руйнуванні основних елементів державної влади, в досягненні тотального контролю над свідомістю населення, що вимагає наявності централізованої системи протидії цьому виду конфлікту. Синергетичний ефект застосування гібридних загроз обумовлює їх особливу небезпеку для всієї системи забезпечення національної безпеки країни, що вимагає своєчасного розкриття загроз розвідкою на основі науково обґрунтованого прогнозування сенсу і цілей дій противника, визначення сил та засобів гібридної агресії, об’єктів впливу загроз. Головне завдання полягає у своє-

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

часному розкритті підготовчих заходів супротивника по розв’язуванню гібридної агресії, комплексу гібридних загроз, які планується використати для підривання безпеки країни. Успішне рішення головної задачі опирається на комплекс розвідувальних завдань, що стоять перед усіма видами розвідки і контррозвідки. Завдання охоплюють сфери діяльності супротивника, в яких формуються стратегії підривних дій, створюються необхідні ресурси, встановлюються канали зв’язку і взаємодії. Загальна цільова установка по руйнуванню держави-жертви агресії розробляється і узгоджується країною-агресором на рівні урядових органів, керівництва транснаціональних корпорацій, фінансово-банківських структур, окремих впливових осіб. Тому, важливим завданням розвідки є добування планів дій країни-агре-

Необхідність створення єдиного наднаціонального координуючого органу розвідки зрозуміли вже в Європі — Президент Франції Макрон створив «Колегію європейської розвідки»» 14

сора з дестабілізації адміністративно-політичної, соціально-еконо-

мічної і культурно-світоглядної сфер, які передбачають створення на території країни-жертви розподілених мережевих структур з високою мірою самостійності і здатністю до самосинхронізації, каналів їх забезпечення: фінансових, матеріально-технічних, інформаційних, кадрових, створення складів зброї, боєприпасів, засобів зв’язку, підбирання місць для підготовки бойовиків тощо. Також важливим завданням розвідки є виявлення умов підготовки спецоперацій противника, спрямованих на прискорення процесів розвалу держави і замаскованих під дипломатичні демарші, економічні санкції, інформаційні «вкидання», диверсійні акти проти важливих об’єктів. Перераховані та деякі інші особливості розвідки обумовлюють необхідність підтримки в високої готовності наявних сил і засобів розвідки, їх постійного вдосконалення з ураху№5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ванням процесів трансформації конфліктів сучасності, прихованого формування гібридних загроз. На сьогодні в Україні існують кілька органів розвідки (Служба зовнішньої розвідки, Головне управління розвідки МО, прикордонна розвідка), сфери діяльності яких в країні та за кордоном частково перекриваються. Також доповіді з зовнішньої і внутрішньої обстановки надаються вищому керівництву держави по лінії СБУ, МВС, МЗС та інших відомств, які інколи можуть суперечити одна одній, і як результат призвести до хибної, несвоєчасної або неадекватної реакції вищого керівництва держави або її відсутності взагалі. Тому нагальним є створення спеціального національного (коаліційного) органу для координації зусиль розвідки на всіх рівнях, від стратегічного до тактичного, як варіант – законодавчо закріпити повноваження існуючого Об’єднаного комітету з розвідувальної діяльності при Президентові України як головного координаційного органу у сфері розвідки з наданням йому делегованих Президентом повноважень щодо керівництва та контролю за діяльністю розвідувальних органів. Необхідність створення єдиного наднаціонального координуючого органу розвідки зрозуміли вже в об’єднаній Європі. За повідомленнями ЗМІ, Президент Франції Емманюель Макрон створив «Колегію європейської розвідки» — особливий орган, який дозволить високопоставленим співробітникам спецслужб обмінюватися досвідом і обговорювати загальну стратегію. На першу зустріч колегії на початку березня 2019 року в Париж прибуло близько 300 розвідників і чиновників з усіх країн Євросоюзу, а також Швейцарії і Норвегії. Хто саме був на зустрічі з президентом у міністерстві закордонних справ, невідомо — список учасників колегії засекречений. У Єлисейському палаці відмітили, що в Париж приїхали як мінімум 30 глав європейських розвідувальних служб. Про плани створити спеціальну організацію, яка б координувала європейські спецслужби, французький лідер оголосив ще у вересні 2017 року у своїй програмній промові в Сорбонні — тоді Макрон назвав її «Академією європейської розвідки». Проте, як відмітили в президентській адміністрації, новий орган не займатиметься навчанням співробітників розвідувальних відомств. Навіть представники спецслужб Великобританії, незважаючи на Брекзіт — №5/2019

майбутній вихід країни з Європейського союзу, також брали участь в коледжі. Саме вони організували перший круглий стіл в Парижі на тему «ролі розвідки в ухваленні політичних рішень». Як писала газета LeMonde, під час конференцій, які проводитимуться чотири рази в рік, представники спецслужб не стануть обмінюватися особливо важливими відомостями. У Єлисейському палаці нагадали, що спецслужби часто не готові ділитися між собою даними, які торкаються, зокрема, контррозвідки або економічних злочинів. Головною ж метою цих зустрічей буде розвиток дипломатичних зв’язків між розвідками європейських країн. У Єлисейському палаці повідомили, що одна з головних цілей колегії – «показати тим, хто приймає рішення, важливість роботи розвідки». На церемонії закриття першої конференції колегії 5 березня 2019 року Емманюель Макрон звернувся до лідерів європейських розвідувальних служб: «Ви краще за інших знаєте, що наш континент знаходиться під загрозою. Іноземні сили втручаються у внутрішні справи наших демократичних країн». Вирішення завдань розвідки ве-

деться на багатьох об’єктах як за кордоном, так і на території нашої країни, а зміст завдань вимагає високої міри компетентності розвідників в політичній, економічній, воєнно-стратегічній, науково-технічній, гуманітарній, екологічній і інших областях. І тут дуже важливим завданням є підготовка кадрів для оперативних та інформаційно-аналітичних підрозділів розвідки, які б могли впевнено оперувати даними по всьому спектру гібридних загроз національній безпеці України. А насамперед потрібна політична воля вищого політичного керівництва держави для визначення і забезпечення місця та ролі розвідки в гібридній війні.

Сенс гібридної війни полягає в дезінтеграції військового організму держави-жертви агресії, в руйнуванні основних елементів державної влади, в досягненні тотального контролю над свідомістю населення»

Без грифу «таємно»

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Агентура впливу

Найбільш ефективними та складними для виявлення є агенти впливу, які у своєму середовищі та суспільстві сприймаються як лояльні громадяни. І шкода, заподіяна ними, може бути значною, особливо, якщо він є високопосадовцем чи визнаним авторитетом, або, як зараз кажуть, — лідером суспільної думки

Паливода В.О., головний консультант відділу проблем розвитку сектору безпеки Національного інституту стратегічних досліджень

станнім часом дуже багато говориться про діяльність російської агентури впливу у різних країнах, за допомогою якої Москва намагається досягти своїх геополітичних цілей, зокрема, вирішити проблему послаблення накладених на неї санкцій, внести розлад у відносини між державами-членами НАТО та ЄС, «легалізувати» анексію Криму.

Водночас, варто зазначити, що агентура впливу не є оригінальним винаходом Кремля. Цей інструмент впродовж століть використовується багатьма державами світу, і нерідко він виявляється ефективнішим, ніж пряма військова агресія, тим паче, що з фінансової точки зору є менш витратним. Ще понад 2500 років тому легендарний китайський стратег і мислитель Сунь-цзи у знаменитому трактаті «Мистецтво війни» радив вербувати агентів (внутрішніх шпигунів) всередині державного апарату ворожої країни. Невдовзі після закінчення Другої світової війни Генеральний секретар Комуністичної партії Великої Британії Гаррі Полліт звертався на мітингу до лівих студентів у Кембриджі, щоб вони не вступали до партійних лав, а «тяжко

працювали, отримували хороші оцінки, ставали частиною правлячої еліти і всередині неї служили нашій комуністичній справі». Колишній директор ФБР Луїс Фрі свого часу заявив, що століттями армії вторглися в чужі землі, щоб завоювати нові території і підкорити їхні народи. «На сьогодні противник має дещо інший характер, але, незважаючи на це, він надзвичайно небезпечний. Це — внутрішній ворог», — стверджував він. В епоху небувалих темпів обігу інформації та розвитку технічних можливостей ЗМІ, які тепер здатні не лише швидко виходити на глобальний рівень, але й одночасно впливати на різні групи суспільства, боротьба за світове панування набуває нового виміру. Звичайне фізичне насильство часто поступається №5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

місцем дезінформації та маніпулятивному переконанню. Ядерна зброя змінила існуючі військові доктрини, оскільки її головною метою стали великі міста, які відіграють роль заручників. Традиційні форми ведення війни (атака, оборона, фронт) втратили своє значення. Переможна битва на фронті не має значення у ситуації, коли противник може скинути одну бомбу, щоб знищити ціле місто і спричинити мільйони жертв серед населення. Згідно з оцінкою західних експертів, підготовленою у період «холодної війни», результатом обміну ядерними ударами між СРСР і США було б понад 30 мільйонів загиблих і майже 45 мільйонів постраждалих від променевої хвороби. Михайло Горбачов у своїй книзі «Перебудова», що вийшла у 1987 році, писав, що ядерна конфронтація не є хорошим засобом досягнення цілей Москви. Вона несе катастрофічне руйнування, а користь від отримання радіоактивних руїн є досить сумнівною. В принципі, у цьому твердженні немає нічого нового. Сунь-цзи вважав, що вершина вміння воєначальника полягає в тому, щоб підкорити ворожу армію без бою, а ще краще, — «атакувати плани супротивника», тобто, паралізувати його наміри, перш ніж вони стануть реальною загрозою. Втім, щоб усунути таку загрозу, треба про неї знати. Тому важливо мати агентуру, яка б висвіт-

№5/2019

лювала події у протилежному таборі. А наявність агентури впливу дозволяє впливати на противника на ранній стадії підготовки його планів. У процесі прийняття рішень у кризових умовах істотне значення мають три основні елементи: 1) інформація про реальний потенціал і можливості власної країни; 2) інформація про реальний потенціал і можливості противника; 3) інформація про уяву, яка сформувалася у противника про вашу країну. Завданням агентури впливу є формування такої уяви, яка б відповідала не стільки справжньому стану речей, скільки намірам її «роботодавця». Класичним агентом впливу можна вважати Гріму «Зміїного Язика», радника короля з популярного роману «Володар перстнів». Він нашіптував володареві на вухо, «труїв думки, заморожував серце, ослабляв тіло. Інші бачили це, але вони нічого не могли зробити, тому що цей гад опанував королівську волю». Менш колоритна американська дефініція визначає агента впливу як особу, котра використовувалася для безпристрасного формування думки політиків, журналістів та лобістських груп у напрямку сприяння намірам і цілям іноземної держави. За іншим американським визначенням, агент впливу — це особа, яка тонко

та майстерно використовує своє положення у суспільстві, можливості, владу та авторитет для просування інтересів іноземної держави, але діє таким чином, щоб не демаскувати цю державу. Агентура впливу належить до найбільш ефективних та найбільш складних для виявлення способів інформаційного впливу на противника. У своєму середовищі та у суспільстві агент впливу сприймається як лояльний громадянин. Той факт, що його погляди, які він висловлює у приватному житті або публічно, інколи збігаються з політичною лінією та пропагандистськими зусиллями іноземної держави, зазвичай оцінюється як випадковість, що не потребує більш глибокого аналізу. Натомість шкода, заподіяна агентом впливу, може бути значною, особливо,

В епоху небувалих темпів обігу інформації та розвитку технічних можливостей ЗМІ, які тепер здатні не лише швидко виходити на глобальний рівень, але й одночасно впливати на різні групи суспільства, боротьба за світове панування набуває нового виміру»

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

якщо він є високопосадовцем чи визнаним авторитетом. Завданнями агентури впливу є «управління» владою та громадською думкою конкретної країни шляхом поширення належним чином підібраної інформації, дезінформації, панічних чуток чи гасел, які підміняють достовірну оцінку фактів. Ці завдання агентура впливу виконує за допомогою так званих методів керування сприйняттям, які, відкидаючи політкоректність, можна назвати звичайною фальсифікацією реальності, поданою у привабливому вигляді. Діяльність агентури впливу дає добрі результати у слабких і деморалізованих суспільствах. Якщо ж суспільство згуртоване, стабільне і має чіткі етичні та моральні норми, у ньому діє «вбудована» рефлексивна система самооборони проти ворожого «нашіптування». Це розумів керівник військової розвідки японської Квантунської армії генерал Доіхара Кендзі, який у 20-х роках минулого століття опрацював план «розм’якшення» Маньчжурії, а потім захоплення Північного Китаю. Секрет «розм’якшення» полягав у створенні «моральної пустелі» шляхом політичних вбивств і змов, а також підкупу китайських чиновників. Розвідник грав на людських слабостях і нереалізованих амбіціях, організовував будинки розпусти для впливових політиків, щедро роздавав хабарі. План виявився ефективним. На початку 30-х років японці без особливих зусиль взяли під контроль Маньчжурію, і коли через декілька років лідер китайських націоналістів генерал Чан Кайші створив військову раду, то один із чотирьох її членів був агентом Доіхари Кендзі. Військова верхівка Китаю була настільки інфільтрована ворожою агентурою, що протягом 6 років війни з Японією за зраду розстріляли більше високопоставлених офіцерів, ніж за всі інші злочини разом узяті. Лише у 1938 р. в армії Чан Кайші було викрито і страчено за співробітництво з японською розвідкою 8 командирів дивізії. На час моральної безладності та розпаду традиційних соціальних зв’язків після Першої світової війни припадають особливо інтенсивні дії радянської розвідки. Фелікс Дзержинський та його наступники творчо адаптували досвід царської охранки, архіви якої потрапили до рук чекістів. Піонером створення мережі агентів впливу був Петро Рачковський, глава Закордонної агентури Департаменту поліції (фактично, резидент) у Парижі у 1885-1902 рр. Він регулярно і щедро платив французьким

журналістам, які на його замовлення писали і розміщували у французькій пресі схвальні статті про царську сім’ю, внутрішньополітичну та соціальноекономічну ситуацію в Росії. Петро Рачковський фінансував (за деякими даними, навіть купив) спеціалізовані періодичні видання Revue Russe та Le Courier Franco-Russe, які висвітлювали проблеми міжнародних відносин у Центральній та Східній Європі. Він також заснував (через підставних осіб з числа його агентури) організацію під назвою Ligue pour le Salut de la Patrie Russe, яка, висловлюючись сучасною термінологією, була незалежною неурядовою громадською організацією. Її завдання полягало у формуванні позитивної думки французької еліти про царську Росію. У медійних колах Франції у Петра Рачковського був своєрідний «конкурент» в особі паризького представника Міністерства фінансів Росії Артура Раффаловіча. Він не шкодував своїх зусиль та грошей, щоб переконати місцевих промисловців і банкірів у прекрасному стані російської економіки, в

яку варто вкладати кошти і якій вигідно надавати кредити. На початку 20-го століття Артур Рафаловіч мав у кишені всі основні французькі газети, за винятком соціалістичної (пізніше комуністичної) L’Humanité. Коли поразка Росії у війні з Японією події революції 1905 р. підірвали довіру французьких інвесторів, Артур Раффаловіч витрачав щомісяця понад 200 тисяч франків на підкуп журналістів. Тоді хабарі не змогли змінити рішення призупинити оформлення наступної позики для Санкт-Петербурга, але вони спрацювали на перспективу. До 1914 року 25% французьких іноземних інвестицій було розміщено в Росії, і лише 9% — в заморських колоніях та територіях Франції. Досвідом охранки скористалася радянська розвідка, яка вкладала десятки тисяч фунтів стерлінгів у ліву британську газету Daily Herald. У 1920 році це видання «віддячило» Москві медійним патронатом над організованим прокомуністичною профспілкою докерів бойкотом транспортів зброї та боєприпасів для польської армії, яка саме відбивала №5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Завданнями агентури впливу є «управління» владою та громадською думкою конкретної країни шляхом поширення належним чином підібраної інформації, дезінформації, панічних чуток чи гасел, які підміняють достовірну оцінку фактів»

наступ військ Михайла Тухачевського на Варшаву. Однак головним знаряддям діяльності більшовицької влади на міжнародній арені став створений у 1919 році ІІІ Інтернаціонал або Комінтерн. Один із британських делегатів на II з’їзд цієї організації визначив її завданням зміцнення віри в те, що «комуністична Росія — не стільки джерело науки, скільки святая святих, перед якою належить упасти долілиць, як робить це правовірний мусульманин, коли молиться у Мецці». Комінтерн мав відділення у різних країнах, яким було доручено залучати до співпраці нових агентів впливу та мобілізувати вже наявні розвідувальні можливості. При цьому деякі закордонні агентурні мережі Комінтерну і розвідки працювали окремо одна від одної, а деякі об’єднували свої зусилля, борючись за перемогу «світової соціалістичної революції». У страшні часи колективізації, розкуркулювання та голодоморів, що поглинули мільйони людських життів, №5/2019

особливо ганебну роль агентів впливу відіграли окремі провідні західні інтелектуали, політики та журналісти, які «безсоромно сприяли трагедії, наївно чи свідомо вихваляючи «чудовий» радянський експеримент і передаючи спотворені, оманливі чи фальшиві свідчення про катастрофу». Коли на Україні та Північному Кавказі у людей, які вмирали від голоду, не було сил ховати мертвих і фіксувалися численні випадки людоїдства, видатні авторитети на Заході переконували громадську думку у тому, що найстрашніший голод в сучасній історії є продуктом антирадянської пропаганди. Відвідавши СРСР, драматург і мислитель Джордж Бернард Шоу заявив: «Я не бачив у Росії жодної людини, яка недоїдає: ані молодої, ані дорослої». Французький політик (двічі був прем’єр-міністром країни) Едуар Ерріо категорично заперечував «брехню буржуазної преси, яка стверджувала, що у Радянському Союзі панує голод». Московський кореспондент газети New York Times Уолтер Дюранті, який

за свої репортажі з СРСР у 1932 році отримав Пулітцерівську премію, переконував читачів, що «будь-яке повідомлення про голод у Росії є перебільшенням або злісною пропагандою». Британські оспівувачі соціалізму, Беатрис і Сідні Уебб, засуджували українських селян за збирання нестиглих колосків, що, на думку цих громадських діячів, було «безсовісною крадіжкою колективної власності». «Хор» апологетів робітничо-селянської влади під «диригуванням» авторитетів був настільки численним і гучним, що він ефективно заглушав голос правди та розуму, нав’язуючи вигідну для Кремля інтерпретацію подій і «правильне» уявлення про внутрішню ситуацію в Радянському Союзі. Віртуозом у справі організації радянської мережі агентів впливу в Західній Європі був Віллі Мюнценберг, один із засновників Комуністичної партії Німеччини (КПН) і лідер молодіжного Комінтерну. Наслідуючи його приклад, зарубіжні відділення Комінтерну створювали благодійні фонди під вивісками «Друзі Радянської Росії», «Світова ліга проти імперіалізму», «Фонд міжнародної допомоги робітникам». Віллі Мюнценберг цинічно називав їх «Клуби невинних». У роки війни з Польщею і пізніше вони мали впливати на свідомість політичної та культурної еліти окремих країн. «Ми повинні мати під рукою художників і професуру, використовувати театри і кіно для поширення за кордоном доктрини, що Росія готова пожертвувати всім для підтримки миру у світі», — закликав «вождь» КПН Віллі Мюнценберг. Натомість експерт в області проведення деструктивної пропаганди, член Виконкому Комінтерну Карл Радек наполягав, щоб діяльність структур, інспірованих СРСР, була націлена на країни «де ми ще недостатньо сильні». Віллі Мюнценберг мав у своєму розпорядженні значні кошти, які він використовував для підкупу видавництв,

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Коли в Україні та Північному Кавказі у людей, які вмирали від голоду, не було сил ховати мертвих, видатні авторитети на Заході переконували громадську думку у тому, що найстрашніший голод в сучасній історії є продуктом антирадянської пропаганди»

редакцій та кіностудій, за що йому навіть дали прізвисько «Червоний мільйонер». Воно, до речі, відповідало його уподобанням до комфортного життя в капіталістичній розкоші. Найбільшим досягненням Мюнценберга було створення у Парижі у 1933 році Всесвітнього комітету допомоги жертвам німецького фашизму, який діяв з позицій неурядової, позапартійної благодійної організації. Головою комітету був Альберт Ейнштейн, а міжнародне правління очолював член британської Палати лордів барон Марлі. Насправді ж, роботою комітету, повністю підконтрольного Комінтерну, керував Віллі Мюнценберг. Під патронатом згаданої організації у 1933 році була видана «Коричнева книга про підпал Рейхстагу і гітлерівський терор», яка вважається найбільш ефективною пропагандистською публікацією в історії Комінтерну. Ейнштейн зі здивуванням говорив: «Моє прізвище було надруковане в англійському та французькому виданні у такому місці, що це виглядало так, нібито я написав цю книгу. Це – неправда. Я не написав в ній жодного слова». Не дивлячись на те, що зміст книги був далекий від правдоподібності, а процитовані в ній документи виявилися фальшивками, у лівих політичних салонах Європи її трактували як «Біблію антифашистського хрестового походу». Досить швидко книга була перекладена (звісно, на гроші Комінтерну) на понад 20 мов, включаючи японську та ідиш. Після виходу в світ «Коричневої

книги» у радянської розвідки з’явилося більше кандидатів на вербовку, ніж навіть після появи серії статей про Fuenfergruppen, тобто підпільні групи, які нібито були організовані німецькими комуністами для боротьби з націонал-соціалістичними властями Третього рейху. Ці статті були опубліковані британським лівим тижневиком New Statesman. Їх автор – Ернст Генрі, він же — нелегал ОДПУ Семен Ростовський, який працював у Лондоні під журналістським прикриттям. «Коричнева книга» та історії про підпільні групи у Німеччині розпалювали уяву молодих людей, які навчалися в елітних британських університетах. Такі публікації відповідали тодішній тактиці радянської розвідки, завданням одного із відділів якої була організація впливу на рішення іноземних країн через агентуру в державних структурах. У відповідний момент ці люди мали схиляти «чашу терезів» на користь Кремля. Спочатку Москва намагалася впроваджувати в політичний істеблішмент західних країн кадрових офіцерів розвідки та просувати їх кар’єрною драбиною, але такий підхід виявився малоефективним. Тільки на початку 30-х років один із керівників зовнішньої розвідки ОДПУ запропонував замість використання штатних співробітників вербувати дітей місцевих політиків, урядовців, авторитетних науковців та інших впливових осіб. Дітям еліти порівняно легше отримувати високі посади у державному апараті, а їх швидке просування по службі не викликає підозри.

Розпочата усіма розвідувальними резидентурами на Заході енергійна кампанія з підбору перспективної молоді з впливових сімей принесла бажані результати. Державні структури США, Великої Британії, Франції та Німеччини були наскрізь інфільтровані людьми з прекрасною освітою, яких звабили до «революційного підпілля» розповідями про героїчну боротьбу з фашизмом та участю у побудові кращого світу. Найбільш відомим результатом такої діяльності розвідки СРСР у Великій Британії стала так звана «Кембриджська п’ятірка» (Кім Філбі, Гай Берджесс, Ентоні Блант, Дональд Маклін і Джон Кернкросс). Вони були не єдиними, глибоко замаскованими радянськими агентами. Періодично історики

№5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

оприлюднюють нові імена відомих політиків чи науковців, а багато агентів надалі залишаються не викритими. Аналогічна ситуація була й у Сполучених Штатах. На початку 1945 р. у Ялтинській конференції «Великої трійки» брав участь Державний секретар США Едвард Стеттініус, який був успішним бізнесменом і довіреною особою президента Франкліна Делано Рузвельта, але не дуже добре знався на міжнародних справах. Зважаючи на це, поради з питань створення та функціонування ООН, післявоєнного устрою Європи, розподілу Німеччини на зони окупації американській делегації давав визнаний експерт Державного департаменту Алджер Хісс. У 1948 році він був викритий як радянський агент і засуджений до 5 років позбавлення волі. Спираючись на досвід Всесвітнього комітету допомоги жертвам німецького фашизму, Москва відразу ж після капітуляції Третього рейху розпочала створення ще більш широкої мережі організацій, що впливали на формування міжнародної громадської думки. Так, у 1945 році була створена Всесвітня федерація профспілок, Міжнародна демократична федерація жінок та Всесвітня федерація демократичної молоді. У 1946 році до них приєдналися Міжнародна організація журналістів, Міжнародна організація радіо та телебачення,

№5/2019

Міжнародна асоціація адвокатів-демократів, Міжнародний союз студентів, Всесвітня федерація наукових працівників та Всесвітня федерація асоціацій викладачів. Характер організацій, які спонсорував СРСР, свідчить про такі основні напрями діяльності Кремля: • оволодіння умами політично недосвідченої молоді, яка під впливом емоцій легко піддається впливу; • контроль за засобами соціальної комунікації; • посилення впливу та здобування інформації у наукових колах; • збереження контролю над профспілками. Робота усіх цих структур була сконцентрована на середовищах, які формували громадську думку, і представники яких або вже належали до національної еліти (юристи, журналісти, науковці), або могли увійти до неї у майбутньому

У плані роботи Першого головного управління КДБ СРСР на 1984 рік наголошувалося, що головною метою діяльності Служби «А» має бути Ватикан і Папа Римський Іван Павло ІІ»

(студенти). Операції з впливу на масову свідомість набрали такого розмаху, що у 1959 році у складі Першого головного управління (ПГУ) (зовнішня розвідка) КДБ СРСР було створено спеціальний відділ «Д» (дезінформація), який у 1966 році перетворений на Службу «А» («активні заходи»). Поступово цей підрозділ розростався і в ньому стало працювати майже 300 співробітників. У закордонних резидентурах «активними заходами» займалися офіцери лінії «ПР» (політична розвідка), які мали приділяти принаймні чверть свого часу оперативній діяльності у цьому напрямку. У плані роботи ПГУ на 1984 рік наголошувалося, що головною метою діяльності Служби «А» має бути Ватикан і Папа Римський Іван Павло ІІ. За оцінками аналітиків КДБ СРСР, у Ватикані вважали, що «польський Костьол зміцнює свої позиції у державі, і ці старання можуть бути розповсюджені на інші соціалістичні країни», передусім, на Угорщину та Югославію. Щоб протидіяти такій політиці, Москва запланувала комплекс «активних заходів», націлених на дискредитацію Римського первосвященика, послаблення його впливу та інспірацію незлагоди всередині керівництва Костьолу. Виходячи з річного плану роботи, закордонним резидентурам пропонувалося: • запобігати отриманню США і НАТО військової переваги над СРСР; • поглиблювати розбіжності серед кранчленів НАТО; • стимулювати подальший розвитку антивоєнних рухів на Заході; • заохочувати учасників цих рухів до проведення скоординованих та більш активних дій. Інструкція КДБ СРСР № 00733 від 19 грудня 1984 р. «Робота по Ватикану» зобов’язувала резидентури радянської розвідки посилити зусилля щодо проникнення у провідні католицькі центри на Заході за допомогою агентури та інших оперативних засобів. Метою цих заходів, окрім отримання інформації про ситуацію у Ватикані, було «проведення широкомасштабних «активних заходів», спрямованих на переконання провідних діячів католицької церкви виступати на захист миру та політики обмеження гонки озброєнь». Іншими словами, завдання полягало в організації опозиції до Івана Павла ІІ всередині вищого духовенства. Для його виконання Інструкція також пропонувала «активізувати оперативну роботу з агентурою в клерикальних колах країни перебування». Далі буде

А як у них?

Уліч В.Л., кандидат педагогічних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, полковник запасу

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Армія Естонії — небагаточисельна, донедавна комплектувалася строковиками за призовом, але тут можна побудувати непогану кар’єру та отримувати пристойну зарплатню, маючи всі можливості для професійного та інтелектуального розвитку

Черних Ю.О., кандидат технічних наук, доцент, провідний науковий співробітник науково-дослідного центру Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Черних О.Б., старший науковий співробітник центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України імені Івана Черняховського

бройні сили в Естонії — оборонні сили Естонської Республіки побудовані на принципі забезпечення загальної оборони. За організацію оборони в країні відповідають командуючий оборонними силами та міністр оборони. У мирний час оборонними силами та воєнізованими добровольчими організаціями керує командуючий оборонними силами, у воєнний час — верховний головнокомандувач – президент Естонії. Керівним органом є головний штаб. Він займається оперативним керівництвом, навчанням і розвитком оборонних сил. Необхідно відзначити, що Естонія до недавнього часу була єдиною країною серед Балтійських держав, де існував призов на строкову військову службу. Призову підлягають тільки громадяни країни чоловічої статі від 17 до 27 років, які не мають відстрочок від військової служби. Існує два види призову: осінній — на 8 місяців і весняний — на 11 місяців. 11 місяців триває військова служба, якщо призовник проходить її у військово-морських силах, у військовій поліції, підрозділах зв’язку або призначений на посаду водія (за наявності посвідчення водія) чи навчається на сержанта. Ті, хто направляються на 8-місячну військову службу, проходять її на посадах рядового складу. У мирний час армія Естонії налічує

Ставка на №5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

сержантів №5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

На фінансування армії щороку витрачається близько 2% від ВВП, що складає майже $0,5 млрд» близько 5500 осіб, з яких 2 тисяч осіб — військовослужбовці строкової служби. У разі виникнення кризових ситуацій до оборонних сил будуть залучені ще близько 16 тисяч осіб підготовленого резерву. В країні також існують дружини союзу оборони (добровольчі територіальні воєнізовані формування). Оборонні сили складаються з сухопутних військ, ВПС, ВМС, добровольчих сил територіальної оборони, підрозділів логістики, військових частин і підрозділів центрального підпорядкування, а також сил спеціальних операцій. Фінансування оборонних сил щороку визначається на рівні близько 2% від ВВП країни, що складає близько $0,5 млрд. За цим показником країна займає лідируюче місце в Балтійському регіоні: Латвія витрачає на армію 1,2% відсотки, а Литва — 0,9%. Завдяки потужному фінансуванню підрозділи естонської армії в достатній мірі оснащені сучасним озброєнням і військовою технікою. Естонія розділена на чотири військові округи. Розміщення військових формувань в округах нерівномірне — велика частина сил і засобів військ розташована на сході країни, що межує з Російською Федерацією. З урахуванням малочисельної структури Оборонних сил Естонської Республіки, система підготовки військових фахівців в основному зосереджена на навчанні рядового, сержантського та старшинського складу сухопутних військах. Підготовка офіцерських кадрів здійснюється за 4-х рівневою схемою. При цьому, навчання на першому та другому рівнях проводиться в єдиному військовому навчальному закладі Естонії — Естонському національному коледжі оборони. До підготовки офіцерів ВМС та ВПС залучаються Естонська морська та Естонська льотна академії. Навчання на третьому та четвертому рівнях здійснюється у Балтійському військовому коледжі. Професійний військовослужбовець призначається на відповідну посаду після укладення контракту на добровільне проходження військової служби та успішного завершення військової підготовки, що може проходити, в тому числі, в підрозділі до якого планується його призначення. Термін проходження військової служби повинен становити не менше

5-ти років, що вказується у відповідному контракті. При прийнятті на військову службу особі присвоюється перше військове звання рядового (матроса). У разі, якщо військовослужбовець раньше не проходив військову службу, він повинен пройти базовий курс первинної військової підготовки для заміщення певної посади (тривалістю до 10 тижнів) відповідно до процедур, встановлених міністром оборони. Солдат (матрос). Максимальний вік для проходження військової служби солдата (матроса) — 55 років. У мирний час солдату (матросу) може бути присвоєно наступне військове звання капрала (старшого матроса) в якості заохочення. Вимоги до кваліфікації солдат (матросів), які проходять обов’язкову військову служби за призовом, наказом не визначені. Вони виконують конкретні завдання та функції за посадою. Вимоги до кваліфікації солдат (матросів), які проходять кадрову військову служби за контрактом: • загальні знання основ державної системи, прав і свобод громадян, національної оборони та законодавства, що регулює проходження військової служби;

•

знання нормативно-правових актів і процедур, що регулюють посадові обов’язки, здатність до їх застосування; • інші спеціальні, військові та професійні знання і навички, що необхідні для виконання посадових обов’язків. Сержантський склад. Термін перебування у військовому званні молодшого сержанта (молодшого мата) – не встановлений, сержанта (мата) – 4 роки, старшого сержанта (старшого мата) – 6 років. Максимальний вік для проходження військової служби осіб сержантського складу за контрактом — 55 років. Особи сержантського складу повинні мати принаймні загальну середню освіту або професійну середню освіту. Кваліфікаційні вимоги для осіб сержантського складу, які проходить кадрову військову служби за контрактом, крім кваліфікаційних вимог, що висуваються до солдата (матроса): • знання про основні напрямки оборонної політики Естонії; • загальні знання основ педагогіки і психології особистості; • інші спеціальні, військові та професійні знання і навички, що необхідні для виконання посадових обов’язків. №5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

•

Під час проходження військової служби особи, які мають сержантські військові звання, проходять додаткову підготовку на курсах підвищення кваліфікації та спеціалізованих курсах, у тому числі разом з офіцерами. Фельдфебелі. Військовослужбовці, які мають військові звання фельдфебелів, відносяться до старшинського складу. Термін перебування у військовому званні молодшого фельдфебеля – не встановлений, фельдфебеля – 8 років, старшого фельдфебеля, штабс-фельдфебеля, головного фельдфебеля – не встановлений. Максимальний вік для проходження військової служби осіб старшинського складу — 60 років. Особи старшинського складу повинні мати загальну або професійну середню освіту. Додаткові кваліфікаційні вимоги для осіб старшинського складу в порівнянні з вимогами до сержантів: • знання нормативно-правових актів щодо державної системи, прав і свобод громадян, національної оборони, а також законодавства, що регулює проходження військової служби; • знання нормативно-правових актів і процедур, що регулюють посадові обов’язки, здатність до їх застосування; №5/2019

загальні знання про НАТО і ЄС, цілі та структура цих організацій; • навички спілкування, в тому числі здатність спілкування із засобами масової інформації; • знання однієї з офіційних робочих мов НАТО (англійська або французька) на рівні 2222 за STANAG 6001; • загальні знання принципів підготовки проектів державних бюджетів; • необхідні управлінські знання та навички для виконання посадових обов’язків, у тому числі загальні знання принципів управління; • загальні знання основ педагогіки і психології особистості; • інші спеціальні, військові та професійні знання і навички, що необхідні для виконання посадових обов’язків. Під час проходження військової служби особи, які мають старшинські військові звання, проходять додаткову підготовку на курсах підвищення кваліфікації та спеціалізованих курсах, у тому числі разом з офіцерами. Молодші офіцери. Особи молодшого офіцерського складу повинні мати принаймні військову освіту I-го рівня та вищу освіту освітнього рівня бакалавра. Терміни перебування у військових званнях: прапорщика (мічмана) та молодшого лейтенанта – 3 роки; лейтенанта, капітана (старшого лейтенанта) – 4 роки. Максимальний вік для проходження військової служби молодшими офіцерами — 55 років. Кваліфікаційні вимоги для осіб молодшого офіцерського складу: • знання нормативно-правових актів і процедур, що регулюють посадові обов’язки, здатність до їх застосування; • знання про основні напрямки оборонної політики Естонії; • добрі знання цілей, структури, принципів роботи НАТО, глибокі знання основних стандартів, що застосовуються у процедурах роботи штабів НАТО; • загальні знання щодо інститутів ЄС їх структури і завдань; • добрі знання нормативно-правових актів та адміністративних процедур, що регулюють діяльність військової частини; • добрі комунікативні навички, в тому числі здатність вільно спілкування із засобами масової інформації; • знання однієї з офіційних робочих мов НАТО (англійська або французька) на рівні 2222 за STANAG 6001; • здатність використовувати навички роботи на комп’ютері, в тому числі використовувати стандартне текстове програмне забезпечення, електронні таблиці, бази даних та інші комп’ютерні програми, що необхідні для виконання посадових обов’язків;

•

загальні знання принципів господарської діяльності державного сектора і формування бюджету; • знання і навички управлінської діяльності відповідно до посадових обов’язків, у тому числі добре знання теорії та принципів управління, здатність самостійно планувати службові завдання; • добрі знання психології особистості, принципів основ педагогіки і навчання, а також здатність застосовувати їх на практиці; • інші спеціальні, військові та професійні знання і навички, що необхідні для виконання посадових обов’язків. Старші офіцери. Особа старшого офіцерського складу повинна мати принаймні військову освіту ІI-го рівня та вищу освіту освітнього рівня бакалавра. Терміни перебування у кожному з військових звань старшого офіцера (крім полковника) – 5 років. Для полковника терміни перебування у військовому званні не визначений. Максимальний вік для проходження військової служби: майором (капітан-майором) — 55 років, решта старших офіцерів — 60 років. Кваліфікаційні вимоги для осіб старшого офіцерського складу полягають в наступному: • повне знання основних принципів побудови держави, прав і свобод громадян, організації державного управління та правил державної служби, а також основоположних нормативно-правових актів, що регулюють проходження військової служби; • дуже добрі знання структури НАТО, принципів роботи, цілей, співпраці між Естонією і НАТО, глибокі знання основних стандартів, що застосовуються у процедурах роботи штабів НАТО; • добрі знання основних напрямків оборонної політики Естонії; • достатні знання інститутів Європейського Союзу, їх структури організації та правової системи; • глибокі знання нормативно-правових актів та адміністративних процедур, що регулюють діяльність установи; • дуже хороші управлінські знання і навички, в тому числі добре знання різних теорій управління і принципів управління, а також здатність застосовувати ці знання на практиці, здатність самостійно планувати службові завдання і роботу підлеглого особового складу; • дуже гарні комунікативні навички, в тому числі здатність вільно спілкування із засобами масової інформації; • знання двох іноземних мов (з яких, принаймні, одна є офіційною робочою мовою НАТО), володіння професійним лексиконом на рівні 2222 за STANAG 6001 або володіння однією іноземною мовою (офі-

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ційною робочою мовою НАТО) на рівні 3333 за STANAG 6001; • знання державних інформаційних систем, загальних принципів і методів застосування інформаційних технологій, здатність застосовувати комп’ютерні програми і бази даних, необхідні для виконання певних посадових обов’язків; • економічні знання, що необхідні для виконання посадових обов’язків, в тому числі знання принципів ринкової економіки, принципів публічної економічної діяльності та бюджетування; • дуже добрі знання психології особистості, принципів педагогіки і навчання, а також здатність застосовувати їх на практиці. Офіцери з вищими офіцерськими званнями. Кількість військових звань – 4. (бригадний генерал (командор), генерал-майор (контр адмірал), генераллейтенант (віце адмірал), генерал (адмірал). Особи вищого офіцерського складу повинні мати принаймні військову освіту ІІI-го рівня та вищу освіту освітнього рівня магістра. Кваліфікаційні вимоги для осіб вищого офіцерського складу аналогічні кваліфікаційним вимогам для осіб старшого офіцерського складу. Терміни перебування у військових званнях вищих офіцерів не визначений. Максимальний вік для проходження військової служби вищим офіцером — 65 років. Вимоги до рівня освіти і кваліфікації військовослужбовців для призначення їх на посади та присвоєння військових

звань встановлені відповідним наказом міністра оборони Естонії. Вони розглядаються як система знань, навичок, компетенцій, цінностей і норм поведінки, встановлених нормативними актами, які необхідні військовослужбовцю для виконання обов’язків військової служби в мирний і військовий час. За рівнями військову освіту класифікується як: військову середню освіту і військову вищу освіту. Військова середня освіта здобувається на основі загальної середньої освіти у військовому навчальному закладі або в іноземному військовому навчальному закладі шляхом опанування певної навчальної програми за рівнем і змістом. Вона здобувається у військовому коледжі (школі битви) або рівнозначному іноземному військовому навчальному закладі. Військова вища освіта здобувається за навчальними програмами, які відповідають стандартам вищої освіти Естонії, у військовому навчальному закладі або в іноземному військовому навчальному закладі шляхом опанування відповідної навчальної програми за рівнем і змістом. Військову вищу освіту розділяють на наступні рівні: • I рівень — базовий курс підготовки офіцера обсягом не менше 120 кредитів (одиниця вимірювання навчального навантаження студента, один семестр денного навчання відповідає 30, один рік — 60 кредитам ECTS). Здобувається у військовому навчальному закладі сил оборони

або рівнозначному іноземному військовому навчальному закладі; • ІІ рівень (тактичний) – додатковий курс підготовки офіцера за спеціальністю обсягом не менше 80 кредитів. Здобувається у військовому навчальному закладі сил оборони або рівнозначному іноземному військовому навчальному закладі; • III рівень (оперативний) — курс старшого офіцера здобувається в Балтійському військовому коледжі або відповідний курс в іноземному військовому навчальному закладі за програмою обсягом не менше 40 кредитів; • IV рівень (стратегічний) — курс вищого офіцера здобувається в Балтійському військовому коледжі або відповідний курс в іноземному військовому навчальному закладі за програмою обсягом не менше 40 кредитів. Постановою уряду Естонської республіки № 52 від 17 березня 1998 року на базі Головного тренувального центру Академії оборони (м. Виру) та Академії оборони (м.Тарту) була створена структура, яка отримала назву Об’єднані навчальні заклади сил оборони (ОНЗСО). Відповідно до Статуту ОНЗСО — Об’єднані навчальні заклади оборонних сил згідно із законом «Про вищу професійну освіту» є національним професійним вищим навчальним закладом та підрозділом оборонних сил, який знаходиться під прямим керівництвом командувача оборонними силами Естонії. Основними напрямами діяльності ОНЗСО є: • підготовка осіб сержантського та старшин№5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ського складу для сил оборони та інших військових організації; • підготовка осіб молодшого офіцерського складу з наданням вищої освіти кваліфікаційного рівня бакалавр; • підготовка осіб старшого офіцерського складу з наданням вищої освіти кваліфікаційного рівня магістр; • підвищення кваліфікації осіб сержантського, старшинського та офіцерського складу; • проведення науково-дослідницької діяльності та прикладних досліджень. На цей час до складу Об’єднаних навчальних закладів сил оборони входять: командування Об’єднаними навчальними закладами сил оборони; • департамент освіти; • вища військова школа; • школа битви; • прикладний науково-дослідний центр; • центр воєнної медицини і катастроф; • центр підвищення кваліфікації; • загальний відділ; • відділ логістики. Підготовка сержантського та старшинського складу збройних сил Естонії здійснюється на відповідних курсах у сержантській школі (школі битви). Тривалість курсу підготовки сержантів — 8 тижнів. Він поділяється на 2 курси: базовий сержантський курс — 4 тижні та спеціалізований сержантський курс — 4 тижні. Базовий курс поглиблює знання щодо завдань сил оборони, що необхідні для командира відділення (загону). Метою курсу є навчання сержанта виконанню посадових обов’язків командира в мирний і воєнний час, у тому числі щодо керівництва групою вій-

№5/2019

ськовослужбовців чисельністю до 10 осіб. Велика увага при організації курсу приділяється проведенню практичних занять. Спеціальний курс спрямований на вдосконалення знань та практичних навичок сержанта за фахом, у першу чергу, навичок щодо управління вогнем взводу, спільними діями окремих екіпажів тощо. Набуваються знання з тактики ведення бою взводом (оборона та наступ, партизанська війна, засідка), а також знання з основ педагогіки, військової психології, керівництва, застосування бойової техніки, медицини тощо. На старшинських курсах військовослужбовці, які пройшли підготовку на відповідних сержантських курсах, навчаються командувати взводом або ротою в мирний і воєнний час. Програма курсу передбачає поглиблення знань і практичних навичок щодо взводної (ротної) тактики, військової психології, лідерства, медицини, зв’язку, розвідувальних операцій, протипіхотного та протитанкового бою та з інших навчальних предметів. Військово-професійна підготовка осіб на посади офіцерського складу здійснюється у єдиному вищому військовому навчальному закладі — Вищій військовій школі Об’єднаних навчальних закладів сил оборони — Естонському національному коледжі оборони (м. Тарту). Коледж пропонує підготовку офіцерів на двох курсах: Базовий навчальний офіцерський курс: перший рівень, триває 3 роки. Курсанти здобувають знання і практичні навички, які необхідні командиру

взводу та роти. Випускники отримують військове звання молодшого лейтенанта і здобувають вищу освіту кваліфікаційного рівня бакалавра. Підготовка офіцера військово-морських сил (у співпраці з Естонською морською академією) і військово-повітряних сил (у співпраці з Естонською льотною академією) із здобуттям вищої освіти кваліфікаційного рівня бакалавра у вищій військовій школі становить три роки. Крім того, починаючи з 2010 року, був запроваджений однорічний додатковий навчальний курс молодшого піхотного офіцера для осіб, які пройшли строкову військову службу і мають вищу освіту. Навчання курсантів з отриманням кваліфікаційного рівня бакалавра забезпечує: • отримання відповідної професійної військової підготовки; • засвоєння теоретичних знань та прищеплення певних практичних навичок; • набуття навичок щодо самостійної професійної роботи та роботи в команді; • створення умов для навчальної мобільності та міжнародного визнання отриманих знань та набутих компетенцій; • набуття навичок самостійної адаптації відповідно до змін умов у реалізації фахових знань. Просунутий навчальний офіцерський курс: другий рівень, триває 2 роки. Офіцери отримують знання і навички командирів батальйону та бригади. Випускники здобувають вищу освіту кваліфікаційного рівня магістра, використовуючи можливості Балтійського військового коледжу. Навчальні програми, що реалізуються в коледжі, забезпечують збалансовану підготовку офіцерів з військових і цивільних навчальних дисциплін, що відповідає інтелектуальним і практичним вимогам, необхідним для проходження служби в якості військового лідера в збройних силах. Підготовка осіб на посади офіцерського складу тактичного рівня передбачає опанування базового курсу у вищій військовій школі (отримання фахової прикладної вищої освіти в галузі військового управління). Під час проходження навчання курсанти набувають базові знання і практичні навички офіцера. Освіта, що отримана на базовому курсі, дозволяє виконувати офіцеру завдання, що встановлені для взводу та роти (батареї) відповідно до специфіки виду або роду військ як в мирний, так і у воєнний час. Навчання передбачає спеціалізацію в піхоті, механізованій піхоті, зв’язку, розвідці, протиповітряній

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Естонія розділена на чотири військові округи. Розміщення військових формувань в округах нерівномірне — велика частина сил і засобів військ розташована на сході країни, що межує з Російською Федерацією» обороні, артилерії або логістиці тощо. Випускникам коледжу президентом Естонії присвоюється військове звання молодшого лейтенанта. Навчальна програма підготовки офіцерів у коледжі універсальна. На додаток до військових навчальних дисциплін майбутні офіцери вивчають гуманітарні та природничі дисципліни, здобувають відповідні педагогічні знання і удосконалюють знання іноземної мови. На навчання на базовому курсі підготовки офіцерів приймаються особи, які мають середню освіту; придатні для проходження військової служби; є громадянами Естонії та не мають іншого громадянства; не мають судимості за умисний злочин загального характеру; не страждають на психологічну хворобу, що сертифікована у відповідному порядку; мають вік до 27 років станом на 31 грудня року вступу. Під час відбору кандидати проходять конкурсного відбору кандидати проходять: • загальний освітній тест; • іспит з фізичної підготовки; • психологічне оцінювання; • медичний огляд. На навчання переважно приймаються особи, які пройшли військову службу на посадах рядового або сержантського складу. Щороку на 1 курс коледжу приймається понад 50 осіб, у тому числі жінки. Курсанти, які зараховані на перший курс, розпочинають підготовку проходженням п’ятитижневого курсу, протягом якого вони згадують навички набуті під час проходження строкової військової служби, вони опановують додатковий медичний курс, удосконалюють навики у кресленні топографічних карт та орієнтуванні на незнайомій місцевості тощо. Також з курсантами-новобранцями проводяться заняття щодо поводження зі зброєю та курс стрільб. Метою цього курсу є також усунення відмінностей між курсантами, так як багато хто з них пройшли строкову військову службу в різні роки і придбали різні військові спеціальності. Останні два тижні курсу проводяться у польовому таборі поблизу м. Унікюла (Тартуський повіт), де курсанти отримують тактичну підготовку на рівні відділення. Курс завершується традиційним маршкидком від табору до військової школи.

Підготовка за відповідним фахом здійснюється шляхом вивчення обов’язкових, вибіркових та факультативних навчальні дисципліни. Обов’язкові навчальні дисципліни забезпечують базову підготовку, яка є основою для засвоєння професійних компетенцій офіцера. Вибіркові навчальні дисципліни дають конкретні знання та навички. Факультативні навчальні курси забезпечують можливість курсанту набути знань та навичок у різних галузях науки відповідно до інтересів тих, хто навчається. Навчання для отримання ступеня бакалавра завершується державними іспитами або захистом дипломної роботи. Випускники коледжу, які успішно виконали навчальний план та засвоїли відповідну навчальну програму, отримують диплом про вищу освіту кваліфікаційного рівня «бакалавр» за відповідною спеціальністю з професійною кваліфікацією «офіцера». Вони мають можливість продовжити навчання за спеціальністю з освітньо-кваліфікаційним рівнем «магістр» на другому рівні підготовки старшого офіцера у коледжі після певного терміну проходження військової служби на офіцерських посадах у силах оборони. Всі курсанти, які навчаються у вищій військовій школі, отримують щомісячне грошове забезпечення в розмірі 650 євро, що дозволяє курсантам зосередитися тільки на навчанні. Крім того, вони отримують безкоштовну медичну та стоматологічну допомогу. Після декількох років зразкового проходження військової служби офіцери мають можливість пройти підготовку на просунутому навчальному офіцерському курсі, що відповідає оперативному рівню, і триває 2 роки. Під час навчання офіцери отримують знання і навички, що потрібні командирам батальйону та бригади. Випускники здобувають вищу освіту кваліфікаційного рівня магістра соціальних наук. Просунутий навчальний курс дозволяє офіцеру отримати додаткові знання і практичні навички за раніше придбаною спеціальністю (спеціалізацією — піхота, зв’язок, розвідка, протиповітряна оборона, артилерія, матеріальнотехнічне забезпечення), а також отримати підготовку фахівця для роботи з персоналом. Навчальна програма спрямована на

отримання офіцером додаткових знань, що визначені кваліфікаційними вимогами до кандидатів для призначення на посади оперативного рівня. Для проведення навчальних занять зі слухачами широко використовуються можливості комп’ютерного центра, який забезпечує моделювання тактичної обстановки під час планування та проведення різних видів операцій. Центр моделювання дозволяє навчати офіцерів як тактичного, так і оперативного рівнів з використанням комп’ютеризованих інтерактивних моделюючих систем. Центр може поєднувати завдання щодо проведення операцій із завданнями щодо управління військами на різних етапах ведення війни та в різних ситуаціях. Американська система моделювання JCATS використовується багатьма країнами, оскільки вона дозволяє інтегрувати системи військового управління різного рівня. Система, в першу чергу, призначена для підготовки офіцерів штабів бригади та батальйону, при цьому робота штабів враховує поточну інформацію про підлеглі військові підрозділи в режимі реального часу. Слухачі вчаться тому, як №5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

управляти віртуальними підрозділами при вирішенні конкретних завдань, що виникають протягом планування та проведення різного виду операцій. При цьому головними цілями організації такого навчання є: • розширення співпраці з іншими державами-членами НАТО; • підвищення оперативності та аналітичної ефективності роботи штаба; • підготовка офіцерів до миротворчих операцій та операцій з підтримки миру; • зміцнення міжнародного співробітництва. Після закінчення навчання у коледжі на просунутому навчальному офіцерському курсі у випускників є можливість навчатися на старшому навчальному офіцерському курсі. Офіцери проходять підготовку в Балтійському військовому коледжі. Балтійський військовий коледж був створений в 1998 році в м. Тарту, з метою забезпечення спільної підготовки офіцерів та інших посадових осіб з питань оборонної промисловості країн Балтії відповідно до єдиних стандартів. Коледж є багатонаціональним військовим коледжем, заснованим трьома країнами Балтії — Естонією, Латвією №5/2019

і Литвою. Він діє як центр проведення стратегічних та операційних досліджень і забезпечує професійну військову освіту офіцерів та державних чиновників з цих трьох країн Балтії, держав-членів НАТО та ЄС, а також інших європейських країн: Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова, Чорногорія, Сербія і Україна. План навчання коледжу узгоджений з методами навчання і процедурами НАТО, що сприяє більш ефективному співробітництву збройних сил країн Балтії з союзниками. Висока якість підготовки військових фахівців у коледжі забезпечується залученням до проведення навчальних занять військових і цивільних викладачів з країн Балтії та інших держав НАТО і ЄС. Велика увага приділяється також забезпеченню багатонаціонального навчального середовища, в тому числі запрошення слухачів з країн НАТО та ЄС, а також з країнпартнерів НАТО. Навчання проводиться англійською мовою. Коледж пропонує три навчальних курси: 1) загальний командний курс — це 9-ти місячний курс, який проводиться щороку.

Основна увага приділяється підготовці офіцерів оперативного рівня. Курс був акредитований та включений до Каталогу курсів НАТО. Для більшості слухачів основна інтегрована навчальна програма включає до себе такі навчальні теми: підготовка і ведення операцій, безпека та стратегія, оборонний менеджмент та лідерство тощо. Курс також пропонує факультативи за різними темами, які, спрямовані, у першу чергу, на вивчення проблем безпеки в Балтійському регіоні; 2) курс для вищих посадових осіб — це 5-ти місячний курс, який проводиться щороку. Основна увага приділяється навчанню і підвищенню обізнаності про регіональні та глобальні геополітичні процеси для старших і вищих офіцерів, а також цивільних осіб, які працюють у міністерстві оборони та інших оборонних структурах. Мета полягає в тому, щоб підготувати військових і цивільних керівників стратегічного рівня до роботи в військових і цивільних оборонних структурах для забезпечення процесів реформ збройних сил. Він спрямований на те, щоб забезпечити їх розуміння багатогранних дій, необхідних для досягнення стратегічних цілей країни і союзників, в умовах невизначеної міжнародної обстановки. Курс спрямований на творчих, ініціативних і гнучких командирів, політиків і менеджерів, здатних приймати обґрунтовані рішення, які орієнтовані на забезпечення виконання стратегічних завдань; 3) курс для державних службовців — це 12-ти тижневий курс, який організовується щороку. Курс спрямований на підготовку цивільних посадових осіб національної оборони в області планування та управління безпекою і обороною. Курси періодично оновлюються відповідно до останніх тенденцій і змін в глобальному середовищі безпеки. Коледж регулярно організовує військові наукові міжнародні конференції і семінари, на яких обговорюється регіональна тематика. Майбутні та довгострокові цілі коледжу в даний час визначені відповідно до Плану розвитку на 2017-2025 роки. Одним з ключових напрямів розвитку коледжу є продовження залучення слухачів з країн-партнерів НАТО (особливо Грузії, Молдови та України). Важливе місце займають спеціалізовані дослідження питань безпеки та оборони в Балтийському регіоні (особливо з питань, пов’язаних з Росією). Підготовка фахівців у Балтійському військовому коледжі є яскравим прикладом організації багатонаціональної військової освіти, як з точки зору ефективного об’єднання і спільного використання ресурсів, так і дуже важливим для розвиту взаєморозуміння, необхідного для проведення коаліційних операцій.

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Наше надбання

Історія, яку треба побачити Державний музей авіації імені О.К.Антонова — найбільший історико-технічний музей у Східній Європі, і шостий за міжнародним рейтингом у світі — наразі тут зберігається понад 90 рідкісних експонатів літаків та гелікоптерів

ериторія, на якій з часом постане Державний музей авіації України, відома ще з 20-х років ХХ століття, коли літовище у селищі Жуляни почало приймати регулярні рейси між Києвом і Харковом. На той момент аеропорту ще не існувало, а головними «небесними воротами» був знищений у 1941 році Броварський аеродром. Для Жулян війна почалася вже 22 червня 1941 року: на селище та літовище скинула бомби ескадрилья KG55 Greif у складі 19 He-111. Всього було скинуто 90 фугасних та осколкових бомб калібру 50 кг. Згорів ангар, де стояли нові винищувачі. Під час окупації неподалік майбутнього музею базувалися частини окупаційних німецьких військ. У 1947 році нинішня територія музею була віддана під учбовий аеродром для навчання майбутніх інженерів авіації Київського інституту цивільного повітряного флоту (КІЦПФ). Повноцінне перетворення Жулян на аеропорт відбулось ще за два роки. У 1951 році частина аеродрому перейшла у користування одного з найбільш престижних вищих навчальних закладів технічного профілю — КВВАІУ (Київське вище військове авіаційне інженерне училище, назва з 1973 року). І хоча польоти не здійснювалися, на аеродромі постійно знаходились до десяти літаків та гелікоптерів. Так продовжувалось до проголошення Україною незалежності.

Зайве казати, що за радянських часів не дуже переймалися вже непридатними до польотів машинами, виконуючи драконівські вимоги Держплану СРСР щодо здачі кольорових металів. Тож багато унікальних літальних апаратів, які могли би стати зірками у будь-якій світовій експозиції, були просто знищені. Так зустріли гірку долю: • перший з трьох побудованих Ту-110 СССР 5600 («Cooker»), новий варіант трансатлантичного лайнера, який ніколи не пішов у серію, було випущено лиш три машини; • модифікація бомбардувальника Ту-16, яка отримала назву Ту-104Г СССР — Л5411 і використовувалася для навчання перших екіпажів Ту-104; • другий льотний прототип Іл-62 СССР — 06176 (003) • прототип Ту-124 СССР — 45000 У 1992 році наступником КВВАІУ став Київський інститут військово-повітряних сил. Він був розформований у 2000 році. Київський інститут інженерів цивільної авіації перебрав на себе контроль над УАТБ (учбово-авіаційна тренувальна база) на території музею. Зараз він відомий нам як НАУ. Через три роки, на 100-річчя світової авіації, за участі президента України Леоніда Кучми, на місці УАТБ був урочисто відкритий Державний музей авіації. Основою колекції музею стали учбові літаки цивільних

та військових вищих учбових закладів. Територія, на якій вони розмістилися, об’єднала у собі два учбових аеродроми. Створення музейних фондів — рік за роком Вже з самого початку свого існування, Державний музей авіації розпочав програму поповнення своєї відкритої експозиції. У тому ж 2003 році до музею перевезли понад 20 експонатів. Наступний, 2004 рік, ознаменувався прибуттям найбільших гелікоптерів — Мі-6 та Мі-26, який, до речі, є найбільшим гвинтокрилом світу. Їх перевезли з аеропорту «Бориспіль» та Конотопського авіаційного заводу. Загалом, колекцію поповнили ще 13 машин. У 2005 році сталася ще одна важлива та унікальна подія у історії музею — створення «морської колекції» з літаків і гелікоптерів морської авіації. Зокрема, з’явилися найбільший у світі протичовновий літак Ту-142М3, який мав знищувати підводні човни та палубний Як-38 з вертикальним зльотом і посадкою. Рік 2006 поклав початок колекції Backfire , яка складається з рідкісних варіантів стратегічного бомбардувальника Ту-22М. Перлина колекції — Ту-22М0, також є Ту-22М-2 та Ту-22М-3 — майже повна модельна «родина», не вистачає лише модифікації літака М-1. Київ є другим місцем у світі, де збе№5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

реглися ці унікальні літаки. До речі, ці «Тушки», які можуть нести ядерну зброю, були врятовані від утилізації, яка закінчила вік багатьох їх «товаришів по крилах». Середина 2000-х років позначилася перевезенням ще двох абсолютно неординарних літаків: літаючої лодки Бе-6 та Ан-71 AWACS. Вони цікаві тим, що Бе-6 зберігся лише у трьох екземплярах у світі, а модифікація «Лайнер» — взагалі лише у українському музеї. Цікаво, що ця лодка стояла на постаменті у кримському Донузлаві, поки не була скинута штормом та майже розібрана вандалами на металолом. У 2009 році Бе-6 була відреставрована на Євпаторійському авіаційному ремонтному заводі. Згодом до Бе-6 доєдналась амфібія Бе-12. У 2010 році Ан-71 («Madcap») поклав старт створенню «колекції Антонова». Літак із системою небесного радіолокаційного попередження та контролю, відомий своєю системою РЛНД у формі «тарілки» у хвостовій частині, був спеціальною розробкою у 1980 роках, але у серію не пішов. Було збудовано два варіанти, один з яких зберігається у музеї КБ Антонова. Поряд з цим, існують експонати, які наразі поза досяжністю та можливостями музею авіації. Це, насамперед, стосується близьких нам літаків КБ Антонова. Так, наприклад, у Росії, в музеї Моніно, залишився єдиний існуючий Ан-10 — середньомагістральний пасажирський літак. Планери А-11 та А-15 теж наразі у РФ, як і два військово-транспортних літака Ан-8 («Camp»). Третій залишився в Узбекистані. Два легких транспортника Ан-14 («Clod») — у Прибалтиці. Тимчасово окупований Кримський півострів наразі є домом для планерів А-7, А-13 та літака Ан-12. Можна сказати, що у 2013-14 роки фонди музею фактично стали такими якими ми їх зараз маємо можливість побачити.

стоїть, мабуть, найбільш відомий радянський пасажирський літак — Ту-154. У тіні Ту-104 заховалися маленькі учбово-тренувальні L-29 «Дельфін» та L-39 «Альбатрос». Вони — рідкісні представники закордонного соцтабору, бо були створені та випускалися Чехословакією. А поряд стоїть макет умовного літака Як часів Другої Світової війни. Він копіює той літак, що знімався у фільмі «В бій йдуть лише старики». До речі, його товариша по зйомкам, учбово-тренувальний Як-18, який випускався з 1947 року, можна знайти трохи далі. Варто обернутися і ми потрапляємо у «царство Мігів» — у музеї представлені моделі різних часів, від Міг-15 до Міг-29. Перший виконаний у спеціальній двомісній версії для навчання і був збудований ще у 1947 році. Рекорди швидкості (у три рази швидше кулі!) ставив Міг-25, а найбільшим літаком-мішенню у світі є М21м. Останній є фактично дистанційно керованим літаком-мішенню, який у 1980-х роках використовували для навчання льотчиків та розрахунків ЗРК. Навпроти них стоять літаки КБ Сухого — у музеї вони представлені лінійкою від Су-7БМ до Су-24. Перший експонат привертає увагу, бо є одночасно і винищувачем і бомбардувальником! Для виконання бойових задач літак мав дві 30-мм гармати НР-30 (до 80 снарядів кожна), міг нести бомби. Загальний боєкомплект — до 2000 кг. Версія БМ мала довшу дальність польоту, нове обладнання та двигун. Інший цікавий представник «родини» — Су-15ТМ, який належав до ППО СРСР. І якщо Су-7 визнано найбільш аварійним літаком у серії, то Су-15 став наймасовішим: було випущено понад 1300 машин різних варіантів. Щодо бойових характеристик, то музейна версія могла знаходити цілі за 70 км, доліта-

ти до них на швидкості до 2200 км/год та вражати на відстані до 24 км. Найбільш відомим Су-15ТМ став, коли збив південнокорейський «Боїнг» над Сахаліном у 1983 році. Літак озброєний крилатими ракетами «повітря-повітря» Р-98М та Р-60М, а також гарматами ГШ-23Л. Єдиним надзвуковим фронтовим бомбардувальником у світі досі лишається Су-24. Він має крила змінної стріловидності і міг вражати цілі як звичайними так і високоточними бомбами. У музеї виставлена одна із перших версій. Поряд з літаками «Сухого» ми знову зустрічаємо Як, тільки тепер це Як-28. Його виготовляли як фронтовий бомбардувальник ще з 1950-х років у багатьох варіаціях, було збудовано 1180 літаків. У музеї стоїть учбовий експонат — єдиний, який узагалі зберігся із 200 машин. Серед серйозних бойових літаків стоять два невеликих гелікоптера — Ка-26 «Хуліган». Це багатоцільовий гвинтокрил, який використовувався у цивільній авіації, у армії та поліції різних країн світу. Продовжуючи тему гвинтокрилів, у кінці першої секції можна побачити кілька різних апаратів КБ Міля. Крім вже згаданих вище важких транспортних Мі-26 і Мі-6, у музеї представлені ударні Мі-24Д та Мі-24А. Беззаперечно цікавим є протичовновий гелікоптер Мі-14ПЛ, який був перероблений для «моря» з відомого усім Мі-8. Він є амфібією, яка здатна сідати як на землю, так і на морську поверхню та корабельні палуби і озброєний торпедами та глибинними бомбами. У музеї також зберігається вертоліт-тральщик Мі14-Т, який шукав міни та очищав від них фарватери та узбережжя. Територія гігантів Від гвинтокрилів дорога веде нас до великих літаків. Історія починається з

Заслужені ветерани та рекордсмени Від історії перейдемо до огляду експозиції такою, яка вона є зараз. Відразу за входом та касою нас зустрічає доріжка, яка пролягає між двома рядами літаків — з одного боку вишикувалися продукти КБ Туполєва. Тут можна зустріти перший серійний варіант Ту-104, який почав польоти ще у 1956 році! А вже у 1957 році він двічі літав до Пекіну, щоб забрати до Москви делегацію КНР на чолі з Мао Цзедуном та Чжу Енлаєм — вищими тодішніми керівниками Китаю. Далі стоять його «наступники» — регіональні Ту-134А, які почали літати трохи пізніше і прослужили до 1989 року! Частково використовується досі. Поряд №5/2019

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Іл-14г, який є унікальним пам’ятником полярної авіації СРСР і одночасно — першим повноцінним літаком радянської цивільної авіації. Випускати його почали у 50-х роках ХХ століття. Завдяки надійності, експлуатувався у різних місцях світу у екстремальних умовах. Першим міг злітати навіть при відмові одного з двигунів, мав ефективну систему проти обледеніння фюзеляжу. У 1957 році з’явився Іл-18 — перший літак СРСР, який мав турбогвинтовий двигун. Він виявився дуже економічним у плані споживання палива, через що деякі машини літають і досі. Музей має першу серійну модель літака — Іл-18а. Він має двигуни по 4 тисячі кінських сил кожен, може перевезти 89 пасажирів на відстань до 4800 км зі швидкістю до 650 км/год. Наразі у літаку Іл-18 створюється експозиція історії КВВІАУ на кошти випускників та ветеранів цього навчального закладу. Другим покоління цивільної авіації ознаменував собою Іл-62. Він мав стріловидне крило, двигуни прибрали до хвоста, оперення було Т-образним. Будучи так само економним, як і Іл-18, він брав на борт удвічі більше пасажирів, проте не був настільки ж надійним. Цікаво, що саме вони літали найдалі: у США, на Кубу, у Канаду тощо. Музей планує отримати ще один Іл-62, який знаходився у складі ДАП «Україна», як борт №1 та був виведений з його складу у 2014 році. Найбільшим серед усіх є, без сумніву, Іл-76 — важкий оперативно-стратегічний транспортний літак ВПС України. Знаходячись досі на бойовому чергуванні, Іл-76 перевозить, зокрема, українських миротворців у «гарячі точки» світу. Він здатний підняти вантаж до 40 тон або 145 солдатів десанту. Має дальність польоту у 7000 км

Літаюча лодка Бе-6 зберіглася у трьох екземплярах у світі, а модифікація «Лайнер» — взагалі лише у українському музеї»

та крейсерську швидкість у 750-800 км/ год. За потреби, всередину можуть заїхати дві вантажні машини, або 1-2 БТР. Ну і вінчає лінійку Ілів літак, до якого давно причепилося прізвисько «радянський Аеробус», — Іл-86. Його розробляли, щоб перевозити пасажирів на завантажених маршрутах, наприклад до курортів Криму та Кавказу, або у Центральній Азії. У максимальному варіанті він міг вмістити до 350 пасажирів. На ньому було встановлено 18 світових рекордів, він приймав участь у 32-ому Міжнародному авіасалоні в Ле Бурже у 1977 році, де його вперше побачила закордонна публіка. У колекції музею представлений перший дослідний варіант літака. Також у другій секції стоять літаки, які були побудовані на базі Ан-24: військово-транспортні Ан-24т та Ан-26, літак аерофотозйомки Ан-30, а ще — пасажирський Ан-24б. Окремий інтерес викликає усім відомий «кукурузник» Ан-2. А яка секція без Яку? Тут стоїть Як40, невеликий пасажирський літак, створений у 1960-х роках, який міг перевозити до 32 пасажирів на регіональних маршрутах. І хоча він виявився недостатньо економічним, проте надійним — близько 300 літаків все ще літають по всьому світу. І це фактично все, що є на правій стороні музею, якщо ми поглянемо на його схему. Ліворуч же розташована так звана «Морська колекція». Вона складається з мисливця на підводні човни — Ту-142М3, гелікоптерів Мі-14, двох «пташок» КБ Камова: Ка-25ПЛ і Ка-27ПЛ і палубних літаків Як-38. Обидва гвинтокрила Ка замислювалися як палубні протичовнові, але із часом стали багатоцільовими. Військовий варіант Ка-27, який є в музеї, як і Мі-14, може вражати цілі торпедами та глибинними бомбами. У свою чергу, Ка-25 відзначився у розмінування Суецького каналу у 1974 році як «повітряний тральщик». Ми розібрали фактично усі експонати, які представлені на відкритій частині музею. Наприкінці варто зазначити, що відвідувачі можуть побачити копію

першого українського літака — «АнатраАрансаль». І наостанок, розповімо про літаки, якими музей планує поповнитися у майбутньому. У найближчі роки планується поповнити фонд останнім прототипом з родини Ту-22М — Ту-22М1. Щодо літаків КБ Антонова, то музей планує зробити частиною тематичної колекції транспортні літаки Ан-12 і Ан-22 «Антей». До речі, Ан-22 — це найбільший у світі транспортний турбогвинтовий літак. Крім них, музей сподівається отримати Ан-74, який задумувався як продовження лінійки Полярної авіації. Планувалося, що він може літати у будь-яку погоду, навіть у суворих умовах Арктики та Антарктики. Йому навіть не потрібна обладнана полоса для зльоту і посадки. На практиці Ан-74 може виконувати різноманітні завдання, серед яких: організація та обслуговування дрейфуючих станцій; науково-дослідні роботи у полярних умовах; льодова розвідка. У наш час один Ан-74 модифікації ТК300 знаходиться у флоті ДАП «Україна». Його особливістю є перенесення двигунів зі хвостової частини під крила та більш комфортні місця для пасажирів. Дальність перельоту виросла до 5300 км, а швидкість — до 750 км/год. Може чекати поповнення і сімейство літаків КБ Сухого. Музей планує розмістити у себе Су-27 — багатоцільовий винищувач четвертого покоління. Наразі він є одним з основних літаків у ВПС країн СНД і не тільки, хоч вже знятий з виробництва. Щодо будівель, то на території музею планується зведення критого павільйону для розміщення деяких відреставрованих авіаційних суден та історичних колекцій. Головною темою має стати опис життя та діяльності видатного авіаконструктора Олега Костянтиновича Антонова. Нагадаємо, що у музеї також є виставка авіаційних двигунів, яка знаходиться у будівлі, де також можна побачити авіаційні моделі.

№5/2019