Оборонний вісник №4/2017 by Defense bulletin

ЦЕНТР ВОЄННОЇ ПОЛiТИКИ та ПОЛiТИКИ БЕЗПЕКИ

оБоронний вiсник

№

2017

ЦЕНТР ВОЄННОЇ ПОЛiТИКИ та ПОЛiТИКИ БЕЗПЕКИ

оБоронний вiсник

№

2017

ЗМІСТ Війна на Донбасі

Стратегія протистояння

Побудова сучасного сектору оборони

Стратегія vs тактика

Передплатний індекс: «Оборонний вісник»: 49893

Близький Схід

Актуально

Мобілізувати країну

Засновник: Центр воєнної політики та політики безпеки Головний редактор: Гурак С.П. www.defpol.org.ua

Знищити ІДІЛ

Психофізіологічне здоров’я

Реабілітація після війни

з тематичною вкладкою «Захист Вітчизни» 98013 Видається з 2010 року українською та російською мовами Свідоцтво про державну реєстрацію – КВ №17080-5850 від 18.10.2010 р. Загальний наклад – 2000 примірників Адреса ЦВППБ: 04080, Україна, м. Київ, вул. Оленівська 34-А, тел. 425-78-99 тел./факс 425-95-95 e-mail: info@defpol.org.ua Думки авторів публікацій «Оборонного вісника» не завжди збігаються з позицією редакції При використанні матеріалів посилання на «Оборонний вісник» обов’язкове

© Центр воєнної політики та політики безпеки ISSN 2306-6121 Редакційна колегія АРТЮХ В.М. — заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України в 20092012 роках, генерал-лейтенант, професор Національного університету оборони України, кандидат військових наук

ЛИТВИНЕНКО О.В. — заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, доктор політичних наук, старший науковий співробітник, професор

СЕМЕНЧЕНКО А.І. — директор Інституту вищих керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України, кандидат технічних наук, доктор наук з державного управління, професор

ЧЕПКОВ І.Б. — начальник Центрального науководослідного інституту озброєння та військової техніки Збройних Сил України, полковник, доктор технічних наук, професор

БОГДАНОВИЧ В.Ю. — доктор технічних наук, професор

МОСОВ С.П. — Заслужений діяч науки і техніки України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, доктор військових наук, професор

СИТНИК Г.П. — завідувач кафедри національної безпеки Національної академії державного управління при Президентові України, доктор наук з державного управління, професор

ШУЛЯК П.І. — начальник Генерального штабу Збройних Сил України в 20012002 роках, генерал-полковник, кандидат військових наук, старший науковий співробітник

КОРЕНДОВИЧ В.С. — старший науковий співробітник, Центр воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України імені Івана Черняховського

РОМАНЧЕНКО І.С. — начальник Центрального науководослідного інституту Збройних Сил України, генерал-лейтенант, доктор військових наук, професор

СОБКОВ В.Т. — начальник Головного штабу Збройних Сил України — перший заступник Міністра оборони України у 1992 році, генералполковник, професор

ШЕЛЕСТ Є.Ф. — генерал-лейтенант, кандидат військових наук

№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

новини

Ан-74: друге дихання Довідка Ан-74 – близькомагістральний транспортний літак, який розроблено АНТК імені О. К. Антонова Екіпаж:

4 особи Десант:

42 особи

Максимальна швидкість:

700 км/год Двигун/потужність:

2хД-36/ 2х6500 кг/с Дальність польоту з навантаженням (max):

1 450 км Максимальна вантажопідйомність:

10 000 кг Практична стеля:

10 100 м Довжина розбігу:

600 м Довжина пробігу:

450 м

Навчання підрозділів ППО Генеральний штаб Збройних Сил України у цьому році планує масштабні навчання військових підрозділів протиповітряної оборони. Мова йде передусім про бойові стрільби зведеним зенітним ракетним полком «Бук-М1» та зенітними ракетними дивізіонами С-300П. Дивізіони «С-300П» будуть викликані у район виконання навчально-бойових завдань раптово, зі штатним озброєнням та військовою технікою.

арківське державне авіаційне виробниче підприємство (ХДАВП) найближчим часом може відновити виробництво транспортних літаків Ан-74 і літаків спеціального призначення на його базі. Очікується, що вже в 2017 році буде переданий літак Ан-74 нової споруди в інтересах Національної гвардії Казахстану. Вартість літака становить $29,58 млн. Договір повинні були виконати у жовтні 2015 року, проте з-за не можливості поставки ряду комплектуючих з Російської Федерації, роботи над літаком були зупинені. Згідно з умовами договору, у 2014 році Казахстан оплатив ХДАВП $15 млн, або майже 50% вартості всього контракту. 25% склав авансовий платіж, ще

РЛС МР-18 В Україні завершилася розробка нової радіолокаційної станції РЛС МР-18, розробки Казенного підприємства «Науково-Виробничий Комплекс «Іскра». РЛС здатна виявляти навіть стелс-техніку та офіційно класифікується як високомобільний радар метрового діапазону радіохвиль. МР-18 змонтована на базі вантажного автомобіля підвищеної прохідності і може трансформуватися з похідного в бойове положення за 5 хвилин (назад — за 3 хвилини).

25% були сплачені після підписання проміжного акта про виконання робіт з виготовлення літака. Зараз вся лінія збірки літаків Ан-74 зупинена, але нове керівництво заводу планує повністю відновити зборку літаків, в тому числі й за рахунок постачання комплектуючих з інших країн. У заводу вже з’явилася можливість доробити Казахстану ще чотири борти, в найближчих планах є ще три замовника з країн далекого зарубіжжя. Основною продукцією ХДАВП є літаки, розроблені в АНТК ім. Антонова. На початку 90-х років XX ст. ХДАВП перейшло на виробництво Ан-74 для потреб комерційної авіації, а починаючи з 1999 року виробляє регіональний турбогвинтовий Ан-140.

Борець з пожежами Державне підприємство «Львівський бронетанковий завод» завершило випробування нового пожежного танку ГПМ72. Основними перевагами машини є сучасний пожежний насос і лафет. Місткість пожежної цистерни складає 20 т, також підвищена прохідність та захищеність екіпажу від ураження різними типами боєприпасів та вогнем пожежі (наявні облив кабіни корпусу, фільтровентиляційна установка).

Створення військових містечок На даний час у Збройних Силах триває робота щодо створення типових комплексних військових містечок. Міноборони в цьому році планує збудувати три військових містечка: в Дачному Одеської області, Черкаському Дніпропетровської області — безпосередньо на полігоні, щоб була можливість проводити навчання, а також на полігоні Широкий Лан, де будівництво вже почалося.

№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Армія поповнилася «Козаком» У Збройних Силах України прийнятий на озброєння новий вітчизняний бронеавтомобіль «Козак-2». Фактично це перша машина такого класу, прийнята на озброєння армії України за всю історію незалежності держави. І що особливо показово — новий бронеавтомобіль розроблений і серійно виробляється на приватному підприємстві — на київському НВО «Практика». Спеціалізований броньований автомобіль «Козак-2» ПСЗА-5 (Панцеровий Захист Спеціалізованих автомобілів 5 класу) призначений для перевезення особового складу по усім типам доріг і місцевості; проведення тактичних операцій, таких як патрулювання, супровід транспортних засобів під час виконання спеціальних завдань; вогневої підтримки особового складу в бою. «Козак-2» забезпечує захист від вогню стрілецької зброї калібром 7,62 мм, осколків боєприпасів і мін.

Без змін Ставлення жителів України до питання вступу України до ЄС протягом останнього року лишається незмінним: як і рік тому, у 2017 році за вступ України до ЄС готові проголосувати майже половина жителів України. Отже, розподіл відповідей на питання: «Якби референдум з питання, чи вступати Україні до Європейського Союзу проводився зараз, якою була б Ваша відповідь?» виглядає наступним чином:

23%

49%

28% Проголосували б за вступ України до ЄС, Проголосували проти вступу України до ЄС Не визначилися, або не брали б участі у голосуванні

Дані: Київський міжнародний інститут соціології №4/2017

Державна програма розвитку ЗС України П

резидент України Петро Порошенко своїм указом №73/2017 ввів в дію рішення про Державну програму розвитку Збройних Сил України до 2020 року. Нова редакція Державної програми підсумовує роботу, яка здійснювалась у Міністерстві оборони та Збройних Силах України за результатами комплексного огляду сектору безпеки та оборони України щодо перегляду і оновлення концептуальних стратегічних документів та документів оборонного планування. Головною метою Державної програми є забезпечення набуття Збройними Силами України спроможностей для ефективного реагування на загрози національній безпеці у воєнній сфері. У результаті виконання заходів Державної програми система органів військового управління буде побудована на принципах, прийнятих у державах-членах НАТО. Відбудеться

перехід до нової системи планування розвитку Збройних Сил на основі планування спроможностей, орієнтованих на загрози. Буде удосконалено структуру Збройних Сил та оптимізовано їх чисельність. Армія буде укомплектована професійним та соціально захищеним особовим складом. Військові частини бойового складу пройдуть необхідну підготовку та будуть повністю оснащені озброєнням та військовою технікою, забезпечені матеріально-технічними засобами, достатніми для виконання завдань за призначенням. Буде створено єдину систему логістики та удосконалено систему медичного забезпечення Збройних Сил України. В основу покладатиметься досвід, набутий армією під час проведення антитерористичної операції, та відповідні стандарти НАТО. Сам зміст програми становить державну таємницю та не розкривається.

«Мілітаризація окупованого Російською Федерацією Криму вплинула на безпеку в регіоні Чорного моря. Ситуація з правами людини в Криму весь час погіршується. Але всі три роки з моменту незаконної анексії Криму Європейський Союз підтримує суверенітет і територіальну цілісність України». Федеріка Могеріні Верховний представник Європейського Союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки

Війна на Донбасі

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Стратегія протистояння Події, які відбуваються на Сході країни, є саме збройним зіткненням між Україною та Росією на території нашої держави, а не громадянською війною, якою агресор намагається наректи свою відверту збройну агресію на Донбасі Фролов В.С., кандидат військових наук, старший науковий співробітник, генерал-лейтенант у відставці, провідний науковий співробітник ЦВСД Національного університету оборони України імені Івана Черняховського

ійна – це складне суспільно-політичне явище, яке пов’язане з розв’язанням суперечностей між державами, народами, національними й соціальними групами, зазвичай з переходом до збройної боротьби. Чинною Воєнною доктриною України визначено, що це один із видів воєнного конфлікту у формі розв’язання міждержавних або внутрішньодержавних суперечностей із двостороннім застосуванням воєнної сили. Іншим видом воєнного конфлікту доктринально визначено збройний конфлікт. Разом з цим очевидно, що війна – це більш масштабне протистояння з більшою інтенсивністю військових дій, неабиякою тривалістю та кількістю жертв і значних матеріальних збитків (голод, епідемії, неймовірні руйнування тощо). Наприклад, втрати у війнах євро-

Саганюк Ф.В., кандидат юридичних наук, доцент, полковник юстиції у відставці, провідний науковий співробітник ЦВСД Національного університету оборони України імені Івана Черняховського

Лобко М.М., кандидат військових наук, доцент, генерал-майор у відставці, провідний науковий співробітник ЦВСД Національного університету оборони України імені Івана Черняховського

пейських країн (убиті та померлі від ран і хвороб) склали: • у XVII столітті – 3,3 млн осіб; • у XVIII столітті – 5,4 млн осіб; • у XIX і на початку XX століття (до Першої світової війни) – 5,7млн осіб; • у Першій світовій війні – понад 9 млн осіб; • у Другій світовій війні, включаючи загиблих у нацистських концтаборах – понад 50 млн людей. Лише за 2,5 роки збройного конфлікту на Донбасі загинуло понад 2600 військовослужбовців. Не менш суттєвих втрат та жертв, лише за неповними даними російських правозахисників, зазнав і агресор – понад 3 тисячі військових та найманців. Треба зрозуміти, що тут йдеться не про громадянську війну, якою агресор намагається наректи свою відверту збройну агресію на Донбасі. Громадянська війна – це зовсім інший формат

боротьби. Вона, зазвичай, ведеться між громадянами одного суспільства чи країни за владу, рідше всього, між двома її утвореннями на уламках раніше єдиної держави, а не російським агресором. Згідно Воєнній доктрині України – це саме збройний конфлікт, тобто збройне зіткнення між двома державами в межах території однієї держави – України за активного ведення його та підтримки цього конфлікту правителями Російської Федерації. Пояснення збройного конфлікту Пояснення перше. Деякі мілітаристи стверджують, що стан миру – це ілюзія. Що збройне протистояння ніби ґрунтуються на волі переважної більшості населення, як це зараз доводиться й російськими правителями. Однак тут приховується той факт, що лише неба№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Агресія, як правило, зачіпає інтереси і світової спільноти у геопросторі, що не може залишатись без реакції міжнародних організацій й інших держав»

гато воєн в історії були дійсно результатом волевиявлення народів. Частіше всього народ насильно втягується у війну своїми правителями. Не є винятком і так зване «всенародне волевиявлення руського народу» проти України і не тільки. Сучасні дослідження доводять, що ставлення населення до війни переважно нейтральне, а війни відбуваються лише тоді, коли до влади приходять лідери з психологічно ненормальним станом та відношенням до людських жертв. Серед таких називають Наполеона, Гітлера, Македонського і деяких нинішніх російських правителів. Вони очолили свої держави саме в часи криз, коли населення шукало ватажка (кумира) з твердою волею і рукою, який, як їм здалося, здатний вирішити проблеми в суспільстві. Але це суперечить навіть християнській заповіді. Вкрай небезпечною виявляється нині і «стратегія повернення агресором руського міру». Про це йдеться навіть у нещодавньому інтерв’ю Financial Times британського генерала – заступника верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі Едріана Бредшоу. Він стверджує, що Росія залишиться загрозою до тих пір, поки її президент Володимир Путін буде при владі, і що наслідки можуть бути катастрофічними, якщо Захід втратить узгодженість у відповіді «противнику, в руках якого всі важелі влади». Пояснення друге. Наміри та реальні кроки російських правителів щодо розширення ніби своїх національних інтересів, підготовки до боротьби за лідерство у геополітичному просторі та впливу на міжнародній арені можна умовно розділити на чотири основні етапи. Перший етап стосується вирішення внутріполітичних проблем – припи№4/2017

нення на території Російської Федерації демократичних процесів, які розпочалися з розпадом СРСР, формування нової ідеологічної платформи та створення зручних владі політичних партій з метою забезпечення її диктатури. Протистояння руській диктатурі привело до війни на Кавказі, яка забрала життя тисяч безвинних людей. Другий етап відноситься до відновлення політичної та економічної незалежності пострадянських республік, що викликало протидію Росії демократичним перетворенням та недопущення самостійного виходу їх на геополітичний та геоекономічний простір. Першим кроком для утримання цих республік під своїм впливом було створення під проводом Росії «міфічного» утворення СНД та Митного союзу. Використовуючи різні фінансово-економічні, енергетичні, ринкові, інформаційні, релігійні та інші важелі, Росія намагається примусити пострадянські республіки підтримувати проросійський зовнішньополітичний вектор, призупинити зближення їх з державами-членами НАТО та ізолювати їх від політико-економічного впливу, у першу чергу США та ЄС. Для контролю над пострадянськими державами Росія нарощує неабияку воєнну силу та розгорнула пряму воєнну агресію і захоплення окремих територій пострадянських республік, як це відбулося у Придністров’ї, Грузії та й Україні. Третій етап – створення Росією низки міжнародних об’єднань з метою економічного протистояння Заходу та підвищення її ролі на геоекономічному просторі (Шанхайська організація співробітництва – Китай, Росія, Киргизія, Казахстан, Таджикистан та Узбекистан); БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка), для об’єднання сировинних регіонів (Африка, Південна Америка та Азія) з потужним вироб-

ничим потенціалом Китаю, Росії, Індії. Четвертий етап – безпрецедентна реорганізація Росією воєнно-промислового комплексу та нарощування воєнно-економічного потенціалу з метою залякування світової спільноти в ході геополітичного суперництва і створення певної військової переваги над збройними силами сусідніх держав. Після розпаду СРСР для пострадянських республік виникли два основні блоки зовнішніх геополітичних проблем, вирішення яких у значній мірі стало залежати від Росії. Перший блок пов’язаний з розмежуванням їх стосунків після розпаду СРСР. Основні з них: спірність територій та державних кордонів, політикоекономічні протиріччя; конфлікти на історичних та етнокультурних підґрунтях; перерозподіл оборонно-промислового комплексу та військової спадщини колишнього СРСР тощо. Другий блок пов’язаний із активною участю світової спільноти у глобальній конкуренції національних інтересів. Більшість колишніх республік СРСР (окрім прибалтійських) вперше за сотні років свого існування у складі Російської імперії, змушені здійснювати самостійний пошук свого місця та ролі у геополітичному та геоекономічному просторі в умовах, коли Російська Федерація заволоділа усіма міжнародними правами колишнього СРСР. У цих умовах правителі Росії своєю стратегічною метою визначили повернення імперських територій будьякими методами аж до вчинення прямої відкритої агресії проти пострадянських республік. Для цього Росія з 2014 року доктринально визначила правомірним застосування своїх збройних сил за межами Російської Федерації та ядерної зброї ніби у відповідь на застосування проти неї або її союзників навіть звичайної зброї. Аналіз причин військових конфліктів, розв’язаних Російською Федерацією проти Грузії та України підтверджує, що ця доктрина лежить в основі сучасної воєнної політики Росії, яка створила і продовжує створювати нові виклики та загрози воєнного характеру

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

•

для усього цивілізованого світу, що уже привело до: кризи існуючої системи міжнародної безпеки, поширення практики безкарного застосування військової сили для просування на міжнародній арені власних національних інтересів; прискорення небувалої мілітаризації Російської Федерації, нарощування ядерного потенціалу та угруповань військ (сил), що порушує існуюче співвідношення сил на кордонах та розміщення наступальних видів озброєнь на окупованих територіях; законодавчого закріплення Росією можливості застосування нею воєнної сили поза межами своїх державних кордонів та грубого втручання у внутрішні справи сусідніх суверенних держав; формування в Криму угруповань військ (сил) усіх видів збройних сил РФ, що перевищує рівень військового протистояння у чорноморському регіоні та й у Європі в цілому. Стратегія протистояння агресору Основні зусилля боротьби з росій-

ським агресором Україні доцільно зосередити на чотирьох напрямах. Напрям перший Мирний шлях відстоювання економічних, енергетичних, ринкових, транспортних та інших національних інтересів у геоекономічному просторі в рамках міжнародного права, двосторонніх та багатосторонніх договорів тощо, політико-дипломатичними, юридичними, зокрема й судовими, та іншими несиловими методами й активна участь у міжнародних правових, торгівельних, фінансових та інших організаціях, залишається найбільш цивілізованим і перспективним у протистоянні агресору. Досвід підтверджує, що тільки за умов мирного вирішення міжнародних спорів досягається баланс національних інтересів сторін, що приводить до їх мирного співіснування. І навпаки (див. мал.1). Напрям другий Посилення боротьби та відстоювання своїх національних інтересів у інформаційному просторі з ціллю мобілізації наших прибічників, «демобілізації»

противників та нейтралізації опонентів і тих, хто намагається прямо сприяти інформаційній агресії противника. Разом з цим тут, як дослідила авторка філософії об’єктивізму Айн Ренд, колишня мешканка Криму, якщо людина хоче протистояти війні, то вона має найперше протистояти економіці, контрольованій агресором. Вона вважає, що миру на Землі не буде, допоки люди будуть дотримуватися стадних інстинктів і жертвувати індивідуумами лише заради міфічного «блага». Напрям третій Посилення внутрішньої безпеки держави, основу якої має складати: • боротьба із втручанням спецслужб агресора у внутрішні справи України; • протидія тероризму, бандитизму, сепаратизму; • боротьба зі шпіонажем та іноземними розвідками; • моніторинг та сприяння стабільності міжнаціональних, міжконфесійних, міжетнічних та інших національних стосунків тощо. При цьому потрібно враховувати, що Мал. 1

Фінансово-економічні, енергетичні, торгові

Інформаційна сфера

Агентурна, формування сепаратистських рухів, збройних угрупувань

Бойові дії, війна

Напрями агресивного розширення національних інтересів Дипломатичний

Внутрішньополітичний

Поставка нелетальної зброї, МТЗ

М час

Фінансовоекономічні санкції

Інформаційний

Розвідувальна інформація, спецзасоби

1 стадія

Інформаційна протидія

Внутрішньополітичний

Дипломатичний

Інформаційна підтримка

2 стадія

Викриття агентурних схем, протидія тероризму

Воєнний

Кредити, фінансовоекономічна допомога

Воєнний

Напрями захисту 3 національних інтересів стадія

Розвідка, згортання воєнних програм

Вплив міжнародних організацій, держав тощо

№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Однією із основних умов вторгнення російських збройних угруповань на Україну стала підтримка намірів агресора певною частиною підготовленого заздалегідь його спецслужбами місцевого населення Криму і Донбасу» держава-агресор окрім відвертої брехні активно застосовує весь цей арсенал та комплекс «асиметричних» засобів для дестабілізації внутріполітичної ситуації в Україні і на міжнародній арені, намагаючись максимально ускладнити діяльність урядових структур, обмежити їх вплив на соціальні, економічні та інші внутріполітичні процеси. Для цього агресором організується та підтримується різні розвідувально-диверсійні мережі, дискредитація керівників чинної влади, підтримка антидержавних сил та рухів тощо. Одним із основних завдань органів державної влади та правоохоронних органів на цьому напрямі дій має бути своєчасне виявлення намірів агресора та його втручання у внутрішні справи держави, нейтралізація цих намірів та недопущення дестабілізації внутрішньополітичної ситуації. Напрям четвертий Відбиття воєнної агресії, відновлення та надійний захист територіальної цілісності держави. Гіркий досвід показує, що однією із основних умов вторгнення збройних угруповань російського агресора на територію України стала підтримка намірів агресора певною частиною підготов№4/2017

леного заздалегідь його спецслужбами та найманцями місцевого населення Криму і Донбасу. Відсутність такої підтримки унеможливила б «оформлення» окупації чи анексії цих територій з точки зору міжнародного права, виключала б можливість створення певних органів місцевого самоврядування в інтересах агресора і зараз потребує від нього надзвичайних сил, заходів і коштів для підтримання бажаного ним правопорядку на цих окупованих територіях та для боротьби з «неугодними» тощо. Агресія, як правило, зачіпає інтереси і світової спільноти у геопросторі, що не може залишатись без реакції міжнародних організацій й інших держав. Своєчасне їх втручання у протиборство України з агресором та їх санкції дозволили завадити розповзанню збройного конфлікту на інші території та спонукає у певній мірі агресора до завершення цього конфлікту на дипломатичному рівні. Однак, як переконував професор Чикагського університету Г. Моргентау ще на початку ХХ-го століття, зацікавленість міжнародних організацій або держав у підтримці жертв військових конфліктів активно проявляється лише

до негативного впливу на їх національні інтереси. Російська агресія проти України не виключення. З цих причин допомога міжнародної спільноти Україні та санкції проти Росії у перспективі можуть бути скорочені. Деякі політики у якості основного шляху досягнення миру з агресором висувають тезу про ніби якусь потребу переговорів, зокрема з російськими найманцями на Донбасі, що теж виявляється утопією, до якої нас підштовхує агресор. Якщо агресор тут отримає певне задоволення його інтересів, то у подальшому він почне вимагати ще більше і більше. Переговори із російськими бойовиками можуть йтися лише у напрямі мінських домовленостей про припинення ними бойових дій, звільнення заручників та складання зброї. В Україні зараз подекуди також розголошуються заклики щодо введення на її території чи на Донбасі «особливого режиму воєнного стану». Тут треба зважити на те, що це непроста правова процедура, як за наслідками, так і за порядком її реалізації, якою, навіть за бажанням чисельних лав прихильників цього заходу, не завжди може скористатися українська влада. По-перше, законодавством України визначено два неоднозначні поняття для таких ситуацій: «стан війни» і «режим воєнного стану». Стан війни в Україні згідно ст. 106 Конституції України може наступати після її оголошення

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Мал. 2

ПОРЯДОК ВВЕДЕННЯ ВОЄННОГО СТАНУ ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

1. Визначається виключно Законом (п.19 ст.92 Конституції України). 2. У разі оголошення указу, у 2-денний строк без скликання сесії Верховна Рада України розглядає питання щодо затвердження Указу Президента (ст. 5 Закону України про «Про правовий режим воєнного стану»). 3. Затверджує Указ Президента про введення воєнного стану. ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ 1. Видає Указ про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях. 2. Негайно звертається до Верховної Ради України щодо затвердження Указу. 3. Подає одночасно до Верховної Ради України проект Закону про затвердження Указу. РНБО УКРАЇНИ 1. Подає Президентові пропозиції щодо введення воєнного стану ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ 1. Негайно оголошують затверджений Верховною Радою України Указ та Закон про його затвердження щодо введення воєнного стану і де саме 8

Верховною Радою за поданням Президента України. Оголошення війни – це складна юридична та дипломатична процедура, яка полягає у офіційному, в установленому порядку повідомленні держави-агресора про припинення з нею миру та перехід до стану війни. Про стан війни необхідно одразу повідомити нейтральним державам. По-друге, оголошення війни, навіть якщо воно не супроводжується власними воєнними діями, означає початок стану війни і має певні правові наслідки та негативи для обох сторін, зокрема: • припиняються дипломатичні і консульські зносини між державами, відкликається персонал посольств і консульств; • припиняється чинність укладених договорів (про ненапад, нейтралітет, про воєнний союз, економічні та культурні угоди між воюючими державами). Деякі багатосторонні договори припиняють свою дію у відносинах між державами, які беруть участь у війні; • починають діяти міжнародні норми, прийняті спеціально для періоду збройного конфлікту (союзні договори та про взаємну і військову допомогу, договори стосовно правил ведення війни, причому останні не можуть бути денонсовані, тощо); • майно, що є власністю ворожої держави (за винятком майна дипломатичних представництв і консульських установ), підлягає конфіскації; • торгові судна воюючих, що знаходилися до початку війни у ворожих портах, повинні залишити порт супротивника, для чого встановлюється певний термін для вільного їх виходу, після закінчення якого такі судна підлягають реквізиції і затриманню до закінчення війни незалежно від їхньої приналежності, а військові кораблі підлягають обов’язковій реквізиції; • до громадян агресора може застосовуватися спеціальний режим: їх право на вибір місця проживання обмежується; вони можуть бути інтерновані або примусово поселені у визначеному місці тощо. По-третє, «стан війни» аж ніяк не можна плутати з «воєнним станом», тобто особливим правовим режимом. Такий режим може бути введений в Україні або в окремих її місцевостях в порядку, визначеному п.19 ст. 92 Конституції України та відповідним Законом України (мал. 2). Зазначений законом «особливий режим воєнного стану» може бути введений у разі: а) збройної агресії чи загрози нападу; б) небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності. Цей особливий правовий режим передбачає:

А) надання органам державної влади та місцевого самоврядування, військовому командуванню, військовим адміністраціям повноважень, необхідних для: 1) відвернення загрози, відсічі збройної агресії; 2) забезпечення національної безпеки; 3) усунення загрози небезпеки незалежності України, її територіальній цілісності. Б) тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. В) особливі заходи правового режиму: 1) встановлення посиленої охорони важливих об’єктів держави; 2) запровадження трудової повинності для працездатних осіб; 3) використання потужностей та трудових ресурсів підприємств, установ і організацій усіх форм власності для потреб оборони; 4) примусове відчужування майна, що перебуває у приватній або комунальній власності, вилучання майна державних підприємств; 5) встановлення особливого режиму в’їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів; 6) встановлення військово-квартирної повинності для розквартирування військовослуж№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

бовців тощо. Усього Законом передбачено 24 таких особливих заходів щодо забезпечення правового режиму воєнного стану. Окрім цього, в умовах такого режиму воєнного стану забороняються: 1) зміна Конституції України та Конституції Автономної Республіки Крим; 2) проведення виборів Президента України та до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування; 3) проведення всеукраїнських та місцевих референдумів; 4) проведення страйків, масових зібрань та акцій. Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права у разі введення режиму воєнного стану необхідно негайно повідомити через Генерального секретаря ООН державам, які беруть участь у цьому пакті, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов’язань за Міжнародним пактом, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення із зазначенням також дати припинення дії відповідних відхилень від зобов’язань, передбачених зазначеним пактом. Зазначене унеможливлює держа№4/2017

ві та суспільству, тим більше в умовах гібридної агресії, і певним чином нормально розвиватись та забезпечувати адекватний спротив знахабнілому агресору. Висновки За наявних безпекових умов саме захист і активна оборона України від російського агресора залишається найбільш актуальною стратегією сьогодення. Саме про такий формат оборонної стратегії йдеться у Воєнній доктрині України (п.21). Протистояння державі-агресору не може обмежуватись лише окремими військовими, економічними, інформаційними, внутрішньо-політичними чи іншими заходами. Вагоме протистояння агресору може бути досягнуто лише за умови консолідованого застосування до нього рішучих та адекватних дій і заходів з боку усіх наявних сил і засобів та на усіх можливих напрямах і «фронтах» цієї нерівної боротьби за національні інтереси України. Стрімкий розвиток засобів масової інформації має більш активно використовуватись для по-

силення інформаційного впливу як на світогляд населення держави-агресора та його приплічників, а також на світову спільноту на геополітичному просторі. Інформаційна сфера при цьому стає однією із основних майданів протистояння агресору. Загострення боротьби за розширення національних інтересів та за лідерство у геополітичному просторі, намагання агресора відновити втрачений вплив на міжнародній арені тощо, потребує суттєвих реформ і більш тісної консолідації міжнародних організацій, у першу чергу ООН та Ради безпеки, МВФ, ВТО, особливо в плані посилення відповідальності агресора за порушення ним чи навіть нехтування міжнародним правом і невиконання взятих на себе міжнародних зобов’язань, якими черговий раз знехтувала Росія. Основним стратегічним напрямом реалізації органами виконавчої влади державної політики у сфері національної безпеки і оборони за нинішніх умов залишається забезпечення готовності сектора безпеки і оборони України, економіки та суспільства до відбиття російської агресії проти України.

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Побудова сучасного сектору оборони

Стратегія vs тактика Збройний конфлікт, який відбувається сьогодні на Сході України, став справжнім випробуванням здатності Збройних Сил та інших військових формувань виконувати свої завдання щодо захисту держави

№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

відувальними групами які практично у відкриту підтримуються із-за меж України – кадрами, зброєю, ресурсами, військами.

Сунгуровський М.В., директор військових програм Центру Разумкова

ей конфлікт відбувається в особливих умовах, коли Збройні Сили ведуть боротьбу, в основному, з іррегулярними збройними ф о р м у ваннями, диверсійними роз-

№4/2017

Причини російської агресії проти України Серед головних причин російської агресії проти України можна виділити ряд зовнішніх і внутрішніх чинників: 1. Сучасний світ перебуває на межі зміни парадигми міжнародних відносин. Існують кілька контраверсійних альтернатив, у кожної з яких є власні носії і прихильники у вигляді супердержав, формальних або неформальних коаліцій, альянсів, партнерств навколо центрів сили. Переможе та альтернатива, носій якої виявиться більш пере-

конливим. Це пояснює конкуренцію сучасних інтеграційних і реінтеграційних процесів, а також те, що «покордонні» країни є предметом цієї конкуренції та опиняються в конфліктній зоні. Україна є однією з таких країн. 2. Росія, претендуючи на роль потужного глобального центру сили, вважає себе саме таким носієм альтернативної парадигми майбутнього світового порядку. І в цій якості вона відстоює своє право на сфери впливу. Проте, не пропонуючи привабливої і прийнятної для інших моделі майбутнього, Росія застосовує для переконання методи «примушення до дружби». Російська тактика не є оригінальною. Можна згадати фільм Чарльза Спенсера Чапліна «Малюк», де хлопчисько-безпритульний бігає містом і б’є скло у вікнах, а позаду «випадково» йде скляр і ремонтує ці вікна. Подібно до цього Росія створює по всьому світові зони напруженості, аби потім запропонувати свої послуги з

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Cкладні сучасні конфлікти є багатомірними та охоплюють практично всі сфери життєдіяльності» розв’язання проблем. Причому багато хто на Заході замість того, щоб приборкати порушників спокою, намагаються впевнити, що без них безпека не можлива. При цьому, брак можливостей Росія намагається компенсувати за рахунок синергетичного ефекту, тобто появи нових властивостей і переваг (невизначеності, несподіваності, асиметричності) від поєднання кількох елементів, у жодного з яких таких властивостей немає. У структурному сенсі, результатом такого поєднання стають певні «гібриди». Виникає слушне питання: чому ж Росія не отримала очікуваних переваг? Та тому, що, по-перше, припустилися суттєвих помилок в оцінці потужності опору країни-жертви та зовнішнього оточення. А по-друге, синергія має і зворотний ефект – у середовищі виконавців і радників Путіна є кілька конкуруючих груп впливу з контраверсійними позиціями, для яких «гібридні» рішення Кремля та дії один одного також часто виявляються несподіваними та невизначеними. 3. Як неодноразово зазначали українські експерти (В. Горбулін, О. Литвиненко), у Росії, внаслідок поступового, власноруч утвореного занепаду економіки, демографії, системи врядування, а також за умов санкцій і падіння цін на нафту, не так багато часу на реалізацію імперських амбіцій. При тому, що однією з альтернатив майбутнього Росії є її розпад. 4. Відновлення імперії Росія шифрує під назвами орбіта або сфера впливу, Митний союз, ЕврАзЕС тощо. Для утримання цих орбіт, сфер, союзів Росія застосовує певний набір важелів: економічна, енергетична, фінансова, військово-технічна, соціально-культурна залежність, утворення військових баз, розгалужених агентурних мереж, насадження маріонеткових режимів, а як запобіжник на перспективу – заморожених конфліктів. 5. Україна у цьому проекті є ключовою ланкою, із втратою якої Росія не готова змиритися – як з’ясувалося, аж до застосування військової агресії проти «братського народу». Така «наполеглива любов» до України не є чимось новим у російській політиці – це радше давня, стійка історична традиція. Сутність «гібридної» війни та перемоги в ній Багато експертів тлумачать «гібридну» війну надто вузько, зводячи її переважно до спільного, багатоваріантного застосування різнорідних сил і засобів для досягнення кінцевої мети в боротьбі з противником. Проте, цей феномен є набагато ширшим і характеризується не лише поєднанням застосування ре-

гулярних та іррегулярних формувань, «жорсткої» і «м’якої» сили (що, дійсно, дуже важливо), але й складними переплетеннями «театрів воєнних дій» у часовому, фізичному, інформаційно-енергетичному вимірах, в геополітичному, геоекономічному, геостратегічному, кібернетичному, смисловому просторах, суперечливими тлумаченнями хронології і сутності історичних і поточних подій, розуміння добра і зла, «міксу» правди і брехні тощо. Все це зумовлює високий ступінь «гібридності» та, відповідно, невизначеності, складності усвідомлення процесів, що відбуваються. За цих умов таку війну справедливо можна назвати війною рефлексій – рівнів розуміння, способів розуміння того, що трапляється та може трапитися.

Доречно порушити питання: що ж саме є «гібридом». Ними є політика, стратегія і тактика сторони (сторін) конфлікту. І той, хто їх має, отримує, за рівних інших умов, більше шансів на перемогу. Відповідно, сторона, що рефлекторно, не усвідомлено або недостатньо усвідомлено реагує на дії противника, приречена на поразку. Сучасна війна – як найгостріша форма конфлікту – це стан взаємовідносин сторін, в якому розв’язання протиріч між ними здійснюється із застосуванням насильства та опору у формах поєднання «м’якої» та/або «жорсткої» сили. Сучасна війна Росії – це вельми майстерне, системне та оперативне поєднання підходів, механізмів, сил і №4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

рити про повну поразку Росії ще зарано, оскільки Кремль не відмовляється від стратегічних цілей, а його політика несе в собі ще багато загроз. Оскільки ні миролюбна міжнародна спільнота, ні окремі країни та їх альянси не мають повної переваги над агресором в усіх перелічених вимірах, говорити про абсолютну перемогу над Росією неможливо. Причому навіть не внаслідок дій агресора, а через саму появу можливості такої зухвалої агресії. Принаймні на глобальному, регіональному та національному рівнях доведеться переглядати усталені системи цінностей, засади міжнародних відносин, механізми забезпечення безпеки, визнаючи неефективність наявних. З точки зору країни-жертви, умовами перемоги у війні може вважатися примушення агресора до відмови від своїх прагнень, на чому часто й зупиняються. Але зробити погано Росії не завжди означає зробити корисне для України, для якої перемогою було б відновлення можливостей, наявних у неї до агресії. Тому іншими умовами перемоги України мають бути компенсація завданої шкоди, відновлення суверенітету, територіальної цілісності, незалежності, гарантування безпеки та забезпечення незворотності обраного курсу розвитку. Для врегулювання конфлікту на цих умовах потрібне поєднання скоординованих зусиль у військовій, політичній, економічній, інформаційній, гуманітарній сферах. Навіть дуже ефективні дії в одному з напрямів не обов’язково призводять до бажаного кінцевого результату. Тому марно покладатися, зокрема, на лише дипломатичне вирішення конфлікту – хоча б тому, що війна вже є поразкою дипломатії. засобів, дій у різнорідних сферах життєдіяльності в боротьбі із Заходом за перетворення Росії на впливовий центр сили на міжнародній арені. Стосовно Європи цілями Росії є «вичавлювання» США як домінуючої сили з континенту, розмивання солідарності членів ЄС і НАТО, їх послаблення, що дає можливість розібратися з ними поодинці та перетворитися на домінуючий центр сили. Стосовно України метою Росії є усунення назавжди можливості її виходу з орбіти російського впливу, що досягається примушенням її усіма можливими раніше згаданими способами до статусу сателіта Росії або принаймні нейтральної, буферної, несамостійної держави. №4/2017

Обмежене розуміння стратегічних цілей Росії та способів їх реалізації зумовлює відповідним чином обмежену, а відтак – неадекватну, реакцію з боку як реальних і потенційних країн-жертв, так і всієї міжнародної спільноти. Перемога в такій війні, як і сама війна, є «гібридним» явищем. Якщо говорити про Росію, то в реальності, внаслідок зазначених вище причин, замість тимчасового вербального обурення Заходу (як у випадку з Грузією у 2008р.), вона отримала не досить, але все ж такі потужні санкції і заходи на підтримку України. Замість ослаблення НАТО – консолідацію Альянсу та наближення його військової сили до власних кордонів. Замість розширення «Русського міра» Росія втратила Україну. Але гово-

Характерні риси російської «гібридної» війни На глобальному та регіональному рівнях головними з таких рис є: 1. Використання слабких місць як західних країн, так і їх союзів, а саме: звички до добробуту, комерціалізації та ерозії цінностей, національного егоїзму, бюрократизації процедур, наслідків надмірно швидкої централізації та намагань окремих держав відновити національний суверенітет, – внаслідок чого втрачено «імунітет» до небезпечних зовнішніх впливів. 2. Гра на недосконалості, необов’язковості міжнародного права, неефективності інструментів забезпечення міжнародної безпеки, на невдоволенні ліберальною моделлю світової економіки, страхах перед масовою міграцією, тероризмом, розв’язанням нової світової війни.

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Регулярні російські підрозділи формуються зі складу бригад, які, попри заявлений перехід російських ЗС на дивізійну основу, досі переважають в їх структурі» 3. Сприяння створенню або/та використання дестабілізуючих чинників, що сприяють ерозії політичної солідарності Заходу (підтримка радикальних рухів і партій, сприяння посиленню наслідків міграційної кризи, зростання терористичної активності). 4. Приховані втручання у внутрішні справи та виборчі процеси західних країн з метою створення кола власних прихильників, що приходять до влади, використання недержавних (але підконтрольних державі-агресору) суб’єктів, агентурних мереж, продажних або ідейних «корисних ідіотів» для дестабілізації ситуації, намагання маніпулювати суспільною свідомістю через активну пропаганду та брудну дезінформацію. 5. Кібернапади на комп’ютерні та комунікаційні системи управління, знищення, спотворення або викрадення даних. 6. Наполегливі спроби відновлення ролі постачань енергоресурсів як специфічної і дуже ефективної зброї, спроби набути союзників через торгівлю озброєннями. В Україні Росія не шукала слабкі місця – вона їх створювала і створює досі, граючи на суперечностях і пристрастях українських олігархів і корумпованих політичних еліт, руками маріонеток у владі, агентурної мережі і «п’ятої колони». До особливостей російської агресії в Україні можна віднести наступні чинники. Відносна несподіваність і захоплення ініціативи. У тої час, коли миролюбна спільнота заспокоювала себе непорушністю міжнародного права, а Україна відки-

дала можливість війни між «братським народами», Росія відразу після розпаду СРСР виношувала плани підкорення України, що було засвідчено в її внутрішніх програмних документах (зокрема, в першій Програмі розвитку озброєнь від 1996 р., у Проекті Програми ефективного використання на системній основі зовнішньополітичних факторів з метою довгострокового розвитку РФ від 2010 р.). Перевага надавалася політико-економічним методам. Але після подій у Грузії у серпні 2008 року стало зрозуміло, що не можна відкидати й силові засоби, на чому неодноразово наголошували багато експертів. Російсько-український конфлікт став несподіванкою винятково для політичних кіл, які знехтували офіційними та неофіційними попередженнями, що дало Кремлю можливість здобути ініціативу і скористатися перевагами періоду невизначеності. «Вправне» використання Росією цивільно-військових відносин. Всі пам’ятають слова Путіна під час Кримської епопеї: «Наши вежливые воины встанут за спинами мирных жителей и пусть [украинцы] попробуют открыть огонь». Подібна тактика застосовується впродовж усіх трьох років війни та використовується для провокацій і звинувачень українських ЗС у надмірній жорстокості і злочинах проти людяності. На практиці realpolitik, яка у виконанні Кремля повністю позбавлена

моральних засад, давно перетворилася на звичайний бандитизм. У принципі, Кремль розраховував на активність протестного потенціалу – чим йому вдалося скористатися у Криму та в ОРДЛО, але в чому він прогадав у регіонах т.зв. «Новоросії», де українські спецслужби і патріотичні сили спромоглися зупинити «п’яту колону». Проте, спроби розхитати ситуацію продовжуються й наразі в намаганні дестабілізувати владу та суспільство, що може зумовити серйозні проблеми в тилу оборонного угруповання Збройних Сил України. Тактика бойових дій. Тут перевага досі надається застосуванню дрібних бойових тактичних груп, на чолі яких наразі перебувають переважно кадрові російські військові. Утворені 1-й та 2-й армійські корпуси є переважно джерелом резервів і формування ракетно-артилерійських і спеціальних загонів для ведення безконтактних бойових дій. Регулярні підрозділи російських збройних сил застосовуються переважно у спеціальних (ведення розвідки, радіоелектронної боротьби тощо) та екстрених випадках для підтримки сепаратистських бандформувань. Регулярні російські підрозділи формуються зі складу бригад, які, попри заявлений перехід російських ЗС на дивізійну основу, досі переважають в їх структурі. Водночас, створення поблизу наших кордонів танкової армії і мотострілецької дивізії свідчить про формування повноцінного ударного угруповання, призначеного не для дрібних тактичних дій, а для повномасштабної наступальної операції (разом з кримським угрупованням, можливим білоруським напрямом тощо). Цей факт, на думку Кремля, має справити на Захід і політичне керівництво України достатньо сильне враження, аби примусити піти на потрібні поступки. Водночас, наявність такого угруповання і наміри Кремля мають стимулювати бойовиків на окупованих територіях і активізацію протестного потенціалу в інших регіонах України. Ризик застосування Росією регулярних сил, хоч і є невеликим (брак ресурсів, побоювання великих жертв напередодні виборів і посилення санкцій), але через важкі наслідки є неприйнятним для України, тобто таким, що вимагає реагування. Це є серйозним викликом для сектору оборони України. Головного противника РФ бачить в особі НАТО. Тому надалі шукатиме способи врівноважити військові потенціали, компенсуючи технологічне відставан№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ня асиметричними шляхами: несподіваність, іррегулярність, інформаційнопсихологічні операції, нарощування спеціальних сил (зокрема, РЕБ), кібернапади, використання проривних напрямів (у т.ч. гіперзброя, ударна авіація, крилаті ракети морського базування), нарощування кількісних параметрів звичайних озброєнь (танки, бойові броньовані машини, ракетно-артилерійські озброєння). Але з усім цим доводиться стикатися Україні, і в цьому сенсі військові потенціали України та Росії є непорівнянними. Підтримка України Заходом. У протистоянні з Росією Україна відчуває величезну різнопланову підтримку західних партнерів, розуміючи неможливість їх більш рішучого, тим більше прямого втручання в конфлікт. Формальним приводом для цього є те, що Україна не є членом НАТО, а реальною головною перепоною – побоювання Заходу прямої конфронтації з Росією, що може призвести до світової війни. Через це Захід готовий сам піти на певні порушення міжнародного права. Зокрема, обмежуючи шляхи отримання потрібних для України озброєнь та оборонно-промислового устаткування, примушуючи її до безумовного виконання Мінських домовленостей, що означає вимагання поступок з боку країни-жертви, піддаючи критиці дії ЗС України з визволення окупованих територій, Захід, фактично, заперечує положення статті 51 Статуту ООН про право держави на самооборону. При всьому цьому, Росія не є воєнною загрозою для України. Головною воєнною загрозою є її агресія, що завдає

№4/2017

шкоди національним інтересам України, їх носіям, процесу їх реалізації. Росія, внаслідок згаданих раніше причин, є головним, найбільш небезпечним джерелом такої загрози. Але такими джерелами загроз можуть стати будь-які країни, де до влади приходять радикальні політичні сили, що декларують або підтримують претензії до України, які неможливо вирішити в цивілізований спосіб. Зневага до цього факту може призвести до недооцінки діапазону небезпек, штучного заниження оборонного потенціалу України та наразити її на неочікувані ризики. Це зауваження не означає вимогу занести всі сусідні країни до переліку потенційних ворогів України – це означає потребу зміцнювати дружні стосунки, ретельно відстежувати процеси в політичному середовищі цих країн і своєчасно вживати необхідних заходів, у т.ч. оборонної дипломатії. Як вже зазначалося, складні сучасні конфлікти є багатомірними та охоплюють практично всі сфери життєдіяльності. З цієї точки зору, намагання спростити розуміння їх сутності та, відповідно, обмежити комплекс заходів з реагування призводить не до розв’язання, а до лише тимчасового пом’якшення, консервування але, водночас, поглиблення протиріч. З цієї причини помилково розглядати «гібридну» війну як географічно та функціонально обмежене явище – вона має тотальний характер, внаслідок чого захист країни загалом та її оборона від агресора зокрема є завданнями не лише держави, а всього суспільства. На превеликий жаль, єдиним суб’єктом в Україні, хто

повною мірою не бажає цього усвідомлювати, є сама держава. З огляду на це, вже сьогодні є потреба в розв’язанні таких дилем, як зокрема: 1) стійкість системи захисту vs монополія влади на застосування сили; 2) створення сил самооборони vs збереження соціально-політичної стабільності; 3) залучення громадян до сил самооборони vs забезпечення мобілізаційних спроможностей ЗС. Вимоги до оборонного сектору Головними вимогами до оборонного сектору, що випливають з проведеного аналізу, є наступні: Система забезпечення національної безпеки (СЗНБ) загалом і оборонний сектор зокрема, повинні мати випереджальний характер, що можливо за рахунок наявності міцного інтелектуального ядра, здатного до всебічного аналізу безпекового середовища та синтезу адекватних рішень, а також виконавчих елементів, спроможних своєчасно реагувати не на самі конфлікти і кризові явища, а на весь процес їх ескалації, починаючи з появи передумов протиріч, самих протиріч, загострення напруженості та переростання її в кризу чи конфлікт. У цьому сенсі, традиційне застосування сценарного підходу до обгрунтування вимог до системи захисту є недостатнім, оскільки орієнтується переважно на реакцію в кризових (конфліктних) ситуаціях і залишає поза увагою негативні чинники, що є характерними для попередніх етапів

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ескалації загроз. Внаслідок цього система захисту виявляється функціонально недостатньою для забезпечення бажаного рівня безпеки. Враховуючи те, що темпи ескалації загроз, у т.ч. комбінованих («гібридних»), можуть перевищувати оперативність прийняття рішень і реагування на них, СЗНБ повинна мати спроможність формувати, готувати та застосовувати ситуативні комплекти різнорідних сил і засобів на основі прогнозів розвитку ситуації та її постійного моніторингу й аналізу. На випадок реалізації комбінованих сценаріїв ескалації загроз, коли виникає потреба спільного застосування різнорідних сил і засобів у нестандартних ситуаціях, в Україні має бути створена система антикризового менеджменту. До неї мають належати потужний орган прогнозу, моніторингу, моделювання ситуацій, формування планів та оперативних рішень, а також Центр кризового реагування у складі відповідних оперативних штабів і завчасно підготовлених ситуативних комплектів різнорідних сил і засобів (при цьому, силові складові із залученням підрозділів спеціального призначення відповідних відомств можуть у майбутньому розглядатися як Сили спеціальних операцій). Збройні Сили України у взаємодії з іншими силовими структурами мають бути готовими до виконання всього спектру функцій і завдань, що випливають із потреб надійного захисту держави від загроз на всіх етапах їх ескалації. Ефективність їх застосування має забезпечуватися наявністю у них певних спроможностей, які є достатніми для виконання завдань із захисту від загроз і визначають перспективну функціональну модель сектору оборони. До них належать, зокрема: • придатність до розгортання; • здатність до безконтактних бойових дій та дій в урбанізованому середовищі; • асиметричність; • мобільність; • сумісність; • захищеність, стійкість, живучість;

•

адаптивність – як здатність до ефективного застосування в широкому діапазоні загроз, сценаріїв їх ескалації, характеристик політичного, соціального, економічного, інформаційного оточення, форм застосування противником засобів «жорсткої» і «м’якої» сили. Якщо розуміти під спроможностями здатність виконувати відповідні завдання, то у Стратегічному оборонному бюлетені (СОБ) від 2016 р. перелік завдань викладено досить докладно і повно. Але важливо зазначити, що визначення спроможностей має відбуватися шляхом перелічення не лише певного спектру завдань, але й певних діапазонів умов, у яких ці завдання виконуються. Лише тоді ці спроможності набувають сенсу актуальних, а не абстрактних. Наявність у ЗС України та інших силових структур потрібних спроможностей має бути забезпечена створенням відповідних організаційно-штатних функціональних структур, забезпечених потрібними ресурсами: • людських – потрібної чисельності підготовленого та навченого особового складу з відповідним рівнем професійних навичок і морально-психологічних якостей; • матеріально-технічних – потрібної кількості зразків озброєнь і військової техніки

(ОВТ), обсягів військового майна відповідної якості; • інфраструктурних – допоміжних підсистем та об’єктів (зокрема, дислокації військ, підготовки та комплектування військ (сил) і резервів, медичного забезпечення, ремонту та модернізації ОВТ, військової освіти, транспортування); • організаційно-правових – повного, несуперечливого і зручного для використання набору всіх видів документів (у т.ч. міжнародних договорів, угод, домовленостей), що визначають процеси реформування, розвитку, життєдіяльності та застосування за призначенням військ (сил), а також механізмів їх імплементації. Кожна спроможність зі згаданих категорій, всі структурні та ресурсні елементи мають бути описані в кількісних параметрах, що дає можливість деталізувати у відповідних програмах технологічну навантаженість відповідних заходів та оцінити фінансові потреби на їх реалізацію. Лише за цих умов СОБ може виконувати роль дороговказу побудови ЗС України. За умов зіткнення з потужнішою за воєнним потенціалом Росією, в Україні має бути створена мережева складова – сили територіальної самооборони у вигляді законних

У Для врегулювання конфлікту на Сході потрібне поєднання скоординованих зусиль у військовій, політичній, економічній, інформаційній, гуманітарній сферах» 16

№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

місцевих добровольчих загонів, що формуються з патріотично налаштованих громадян і здійснюють воєннопатріотичне виховання та потрібну військову підготовку, надають допомогу ЗС України, правоохоронним органам, спецслужбам, системі цивільного захисту населення, прикордонникам, координують з ними свою діяльність, а у випадках раптових нестандартних ситуацій (активізації тероризму, агентурної мережі противника, прихованої диверсійно-розвідувальної, інформаційно-психологічної діяльності тощо) вдаються до самостійного реагування на них – у рамках закону і скоординованих із силовими структурами планів. У випадку тимчасового захоплення противником територій, залишені на них сили самооборони перетворюються на рух опору. Принциповим зауваженням до цього є розв’язання згаданих вище дилем, пов’язаних питаннями соціально-політичної стабільності та наявності людських резервів. Система логістики має бути ешелонованою за рівнями організаційної структури військ. З урахуванням масштабів втрат і ушкоджень, а також того, що активізація бойових дій або перехід до широкомасштабної

агресії можуть, і скоріш за все будуть, супроводжуватися підривними діями, спровокованими масштабними протестами, акціями непокори в тилу, що загрожує порушенням логістичних комунікацій, передовий ешелон системи матеріально-технічного забезпечення має бути значно посилений. Система оснащення військ (сил) ОВТ, модернізації технічного парку ЗС України та інших силових структур мають орієнтуватися на реальні потреби оборонного сектору, економічний і науково-технологічний потенціал країни, можливості придбання ОВТ і забезпечувати: • сумісність та ефективний взаємозв’язок з процесами комплектування, підготовки та забезпечення життєдіяльності структур оборонного сектору; • високі ступені готовності військ (сил); • технічну можливість впровадження найбільш ефективних форм і способів застосування військ (сил); • наявність резервів ОВТ, здатних компенсувати їх бойові втрати; • максимально можливе завантаження вітчизняної оборонної промисловості замовленнями на розробку та виробництво новітніх, технологічно досконалих ОВТ. При цьому, слід позбавитися ейфорії з приводу можливостей власної оборонної промисловості створити вже зараз потужний щит стримування та відсічі агресії – це справа десятків років. Оскільки українська оборонна промисловість у наявному стані не здатна задовольнити потреби ЗС України у мирний та воєнний час за всією потрібною номенклатурою ОВТ і військового майна, тож в забезпеченні потреб військ і створенні мобілізаційного резерву ОВТ слід покладатися не лише на внутрішні закупівлі, а й на систему військово-технічного співробітництва з державами-партнерами та завчасні закупівлі потрібної номенклатури ОВТ за кордоном. Іноземні закупівлі ОВТ, крім задоволення потреб армії та інших силових структур, мають передбачати можливість зміцнення вітчизняної оборонно-промислової бази за рахунок запровадження компенсаційних і ліцензійних схем, але не допускати надмірної односторонньої технологічної залежності. Оборонна промисловість має працювати на засадах ринкової економіки, мати відповідну державну підтримку, орієнтуватись як на забезпечення потреб оборонного сектору, так і на експорт продукції військово-

№4/2017

го призначення та подвійного використання з дотриманням принципів і вимог багатосторонніх режимів експортного контролю. Діяльність системи управління сектором оборони має бути спрямована на керівництво нерозривно взаємопов’язаними, але різними за принципами та технологією процесами: • реформування та розвитку ЗС України та інших силових структур; • їх життєдіяльності в мирний час і застосування військ (сил) за призначенням – у воєнний. Саме цей принцип доцільно покласти в основу розподілу функцій (і ресурсів), побудови раціональної структури, зокрема Міністерства оборони та Генерального штабу. Процеси реформування, розвитку ЗС України та інших силових структур, їх застосування мають бути внутрішньо несуперечливими, спрямованими на реалізацію поточних потреб і бажаної перспективної моделі, тісно пов’язаними з планами їх підготовки та застосування, забезпечувати їх ефективність на кожному етапі реформування, відповідати нормативно-правовим засадам. Нормативно-правова база забезпечення функціонування та розвитку сектору оборони має складатись із взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих документів концептуального, програмного, регуляторного та нормативного характеру, систематизованих і структурованих за сферами їх застосування, рівнями і процедурами ухвалення, термінами чинності, механізмами імплементації і коригування. Ними має бути визначено єдиний понятійний апарат у сфері безпеки, забезпечене чітке розуміння процесів реформування, розвитку, життєдіяльності та застосування структур сектору безпеки, їх взаємодії у різних ситуаціях, механізмів реалізації цих процесів, контролю результатів і відповідальності. Виконання цих вимог можливе за умов міцної політичної волі, солідарності політичних сил і консолідації суспільства, швидкого впровадження в діяльність державних органів засад стратегічного менеджменту. Час припинити спори про переваги стратегічних підходів і політики «коротких кроків». Як зазначалося у древньокитайському трактаті «Мистецтво війни»: «Стратегія без тактики – це найбільш повільний і непевний шлях до перемоги. Тактика без стратегії – це звичайна метушня перед поразкою».

10.

11.

12.

Близький Схід

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Знищити ІДІЛ Вирішення конфлікту в Сирії вимагає зусиль світової спільноти, насамперед в контексті боротьби та остаточного знищення псевдо-країни-руху під назвою ІДІЛ

Голопатюк Л.С., генерал-лейтенант, начальник Головного управління військового співробітництва та миротворчих операцій Генерального штабу Збройних Сил України

нститутом вивчення проблем безпеки Центру імені Джорджа Маршалла (м. Гарміш-Партенкірхен, Німеччина) був організований семінар, присвячений проблемам, пов’язаним з

Коваленко Г.А., полковник, начальник управління Головного управління військового співробітництва та миротворчих операцій Генерального штабу Збройних Сил України

виникненням та діяльністю Ісламської держави Іраку та Леванту (ІДІЛ). Підходи та думки західних фахівців та науковців можуть представляти неабиякий інтерес для українського експертного

середовища в цій сфері. Для більш глибокого розуміння політики Вашингтону на Близькому Сході протягом останнього десятиліття, необхідно розуміти, що собою представляє цей регіон. Хоча поширеним є звинувачення в схоластичному підході Скайса та Піко (Угода, укладена між Великою Британією та Францією про розподіл азійських, переважно арабських, володінь Османської імперії. Підготовлена англійським дипломатом Марком Сайксом №4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

та французьким дипломатом Франсуа Жорж-Піко, ухвалена у березні 1916 року.) до розподілу кордонів, основні проблеми виникли вже під час сучасної історії арабських країн. Більшість країн регіону перетворилися на республіки з відверто авторитарними режимами: Катар, Ірак та Кувейт, або – на абсолютні монархії: Саудівська Аравія, ОАЕ та Йорданія. Більш того, арабські країни виникли на основі Османської імперії та колоніалізму, але їх соціально-культурна схема залишилася незмінною. Отже, традиційно в країнах Близького Сходу збереглася «орієнтація» на одну або декілька супердержав світу. В ХІХ та на початку ХХ століття таку роль відігравала головним чином Велика Британія. Наприкінці минулого століття роль регіонального гегемона перейшла до Сполучених Штатів Америки. Такий вплив Вашингтону не тільки зберігся на початку поточного століття, а й посилився з урахуванням військових успіхів США в Іраку та, частково, в Афганістані. Слід визнати, що для більшості лідерів країн регіону стала сюрпризом політика нової адміністрації США, основною рисою якої стало зниження уваги до таких кризових країн, як Ірак та Сирія. Отже, питання військової підтримки Іраку та

№4/2017

військового втручання в Сирії раптово зникло з порядку денного адміністрації президента Обами. Це було пов’язано, перш за все, із зниженням (на думку Вашингтона) стратегічних перспектив регіону, а також концентрацією американських зусиль на досягненні цілей в азійсько-тихоокеанському регіоні. Слід особливо підкреслити, що Близький Схід просто не звик залишатися наодинці зі своїми внутрішніми та зовнішніми викликами та загрозами. Це не завжди було мирне та безконфліктне співіснування, але зовнішній потужний гравець увесь час, починаючи з часів Османської імперії в ХVI столітті, завжди відігравав роль конструктивного запобіжника локальних та масштабних збройних конфліктів. Саме тому рішення адміністрації президента Обами стосовно зменшення військової та іншої присутності, було із здивуванням та неприхованим негативом сприйнято в більшості столиць країн Близького Сходу. Експерти схиляються до думки, що найбільш негативні наслідки зменшення присутності США були виявлені в Іраку. На їх думку, саме

Радикальні ісламісти зосередилися в населених пунктах, постійно переміщуються, прикриваються мирним населенням як живим щитом» певний вакуум безпеки призвів до появи, чи, скоріше, активізації радикально налаштованих ісламських формувань. Зниження ролі США в регіоні призвело до зростання загальної недовіри, а також до появи агресивної поведінки тих країн, які у разі присутності Вашингтону в регіоні, проводили б більш виважену та спокійну зовнішню політику. Таким прикладом є зростання напруженості між Ер-Ріядом та Тегераном, а саме рішення Саудівської Аравії втрутитися у внутрішній конфлікт на території Ємену та вести бойові дії проти меншини Хуті, яка розцінюється як проіранська та така, що становить загрозу інтересам саудітів. Водночас, основним завданням Вашингтону в регіоні стало запобігання поширенню конфліктів за межі територій їх виникнення. Серед основних інструментів досягнення цієї мети, експерти виділяють такі:

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ською Аравією. Саме таке нестабільне стратегічне оточення стало корисним підґрунтям для виникнення та поширення різного роду радикальних рухів та створення повстанських організацій.

Специфічною рисою ІДІЛ можна вважати її спроможності стосовно швидкого відновлення втрат в живій силі, бойовій техніці, боєприпасах, а також організації матеріальнотехнічного забезпечення»

1) створення коаліцій держав світу, зі спільними інтересами та цілями; 2) боротьба з радикальним формуваннями на кшталт ІДІЛ та Аль-Каїда; 3) прийняття та асимілювання значної кількості біженців, що певним чином дозволяє «випустити пар» в кризових країнах; 4) вжиття заходів, спрямованих на унеможливлення планування та проведення терористичних атак на території Сполучених Штатів Америки і їх союзників. Слід також підкреслити, що успіш-

ність досягнення поставленої мети також знаходиться під питанням. Мається на увазі, що розповсюдження кризи із Сирії на Ірак спровокувало на території останнього громадянську війну, яка, в свою чергу, торкнулася Туреччини, Йорданії та Лівану. Водночас, громадянська війна в Лівії призвела до нестабільності на території Єгипту, Малі й Тунісу, а заворушення в Ємені та втручання країн сусідів, призвело до значного напруження між Іраном та Саудів-

Історія виникнення ІДІЛ Як вже було зазначено вище, феномен ІДІЛ досить часто розглядається не в контексті окремої держави, або визначених територій, а скоріше як симптом, який має стійку тенденцію до поширення на території, на яких утворився так званий «безпековий вакуум». Саме в цьому аспекті, деякі експерти впевнені, що виникнення ІДІЛ пов’язано з неспроможністю влади в Багдаді забезпечити належне управління на всій території Іраку. Опосередковано в появі ІДІЛ звинувачують й миротворчу позицію США по відношенню до післявоєнного Іраку. Із самого початку своєї каденції на посаді попереднього президента США, Барак Обама задекларував відмову від коштовних та неефективних військових операцій: «no more Iraq; no more Afghanistan». Натомість Вашингтон зосередив свою увагу на досягненні компромісів стосовно ядерної програми Тегерану. Наразі, після перемоги на президентських виборах Дональда Трампа, зазначена вище політика зазнає ретельного перегляду. Офіційною датою створення прообразу сучасної ІДІЛ вважається 15 жовтня 2006 року. В створенні угрупування з самого початку брала участь Аль-Каїда, в рамках якої було організовано «Дорадчі збори моджахедів» (2006 рік), до яких приєдналися «Армія переможної общини», «Армія прихильників Сунни та общини», «Армія завойовників», «Військо сподвижників» та було проголошено «Ісламську державу Іраку». Пізніше до організації приєдналися невеличкі ісламські групи, такі як «Аесар ат-Тавхід», «АльГураба», «Ісламський Джихад», «Асаїб аль-Ахваль», «Джамаа аль-Мурабітін», «Ансар ат-Тавхід ва-с-Сунна», «Фурсан ат-Таухід», а також «Джунд Міцллят аль-Ібрахім». Серед основних причин радикалізації та створення ісламського руху експерти також називають швидке збільшення населення Близького Сходу, зниження рівня життя, а також значний рівень безробіття. Майже с перших років свого існування організація повинна була захищати своє існування. В червні 2010 року військовослужбовці збройних сил США та Іраку провели спільний рейд навколо Тикриту, після чого аме№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

риканський генерал Раймонд Одієрно повідомив на прес-конференції, що терористичну організацію під назвою «Ісламська держава» розгромлено, а її лідери Абу Айюб аль-Масрі та Абу Омар аль-Багдаді знищені. Незважаючи на це, на початку 2013 року, бойовики ІДІЛ увійшли до лав антиурядових сил та розпочали боротьбу проти режиму Башара Асада. На початку листопада 2014 року керівництво Аль-Каїди відмовилося від підтримки ІДІЛ. Таким чином, боротьба між ІДІЛ та іншими опозиційними угрупуваннями стала одним з визначальних факторів громадянської війни в Сирії. Широкого розголосу діяльність ІДІЛ набула протягом літа 2014 року, коли було здійснено широкомасштабний наступ на північні та західні райони Іраку, а також півночі Сирії. 29 червня 2014 року терористи оголосили про створення власного «халіфату» на чолі з Абу Бакр аль-Багдіді. Протягом 2015 року бойовикам вдалося захопити значні території на узбережжі Лівії з метою забезпечення доступу до нафтових родовищ, а також для переміщення з Ракки, яка стала об’єктом для авіаційних ударів країн Заходу та Росії. В середньостроковій перспективі, ісламська держава планує створити «ізо-

№4/2017

льовані зони безпеки» в Іраку та Сирії, а також побудувати халіфат зі своїми філіалами в Лівії, Ємені, Афганістані, Нігерії, Сомалі, Єгипті та Філіппінах. За неофіційними даними, 1500 бійців «Талібану» вже присягли на вірність ІДІЛ. Водночас, дії міжнародної антитерористичної коаліції під егідою США наприкінці 2015-го та протягом 2016 року значно послабили військовий та економічний потенціал ІДІЛ, але говорити про докорінну зміну ситуації на користь країн Заходу ще зарано. Останні події Деякі західні експерти характеризують ІДІЛ як суто революційний рух, чи, точніше кажучи, суто революційну організацію, якій притаманні такі основні характеристики: 1. Революційні організації зазвичай позиціонують своїх опонентів, як ворожі формування (країни) з недружніми намірами та нульовими спроможностями стосовно діалогу та подальшого розвитку. До речі, саме такий підхід й позиціонувався більшовиками по відношенню до свої класових опонентів, а також комуністичною партією Китаю по відношенню до імперіалізму. Крім того, слід також згадати, що політика більшості західних країн по відношенню до ісламських країн не відрізняється дружелюбністю та розумінням.

2. Саме революційні рухи та організації стоять на позиціях невідворотності остаточної перемоги своїх ідей як на окремих територіях, так і в усьому світі. Причому останнє визначається як кінцева мета всього руху. 3. Впевненість в можливості універсального застосування ідей ісламізму є третьою характерною рисою революційного руху під назвою ІДІЛ. До відомого британського видання – газети «Гардіан» потрапила методична збірка, на сторінках якої викладені досить обґрунтовані свідчення, що ісламський халіфат з аморфного утворення перетворюється на реальну державу з її адміністративним апаратом, законами, урядом, збройними силами, власною валютою та економічною політикою. Міжнародні експерти відмічають низку проблем, які ускладнюють боротьбу з бойовиками-джихадістами. Перш за все це стосується прива-

Дії міжнародної антитерористичної коаліції під егідою США наприкінці 2015-го та протягом 2016 року значно послабили військовий та економічний потенціал ІДІЛ»

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Досьє «ОВ» Ісламська Держава, до 29 червня 2014 року Ісламська держава Іраку та Леванту — невизнана мусульманська держава і міжнародна терористична, мілітаристська група напрямку салафітський джихадизм. Безпосередня попередниця ІДІЛ — угрупування «Ісламська держава Ірак», яка була утворена у 2006 році в Іраку шляхом злиття одинадцяти радикальних ісламістських угрупувань на чолі з місцевим підрозділом «Аль-Каїди». Перша назва організації, яка була заснована у 1999 році йорданським радикалом Абу Мусаб аз-Заркаві, Джамаат ат-Таухід валь-Джихад, — «Організація Монотеїзму і Газавату». У жовтні 2004 року аз-Заркаві присягнув на вірність Осама бен Ладену і змінив ім’я групи на «Організація Основ Газавату в Месопотамії», загальновідома як Аль-Каїда в Іраку. Хоча група ніколи не називала себе Аль-Каїдою в Іраку, це була її неофіційна назва. У січні 2006 року об’єдналася з деякими іншими іракськими повстанськими групами, і утворила Дорадчу раду мухаджирів. 8 квітня 2013 року організація була перейменована на Ісламську Державу Іраку і Леванту. ІДІЛ прагне встановити халіфат, Ісламську державу на чолі з халіфом, що є наступником Пророка Мухаммеда. ІДІЛ має на меті розширення свого впливу на всю земну кулю, не рахуючись з людськими жертвами.

ІДІЛ з боку міжнародних організацій та окремих країн з огляду на різні цілі, підходи та розуміння. Для Вашингтону та Брюсселя головним завданням є підтримка опозицій (в Сирії) та усунення Башара Асада від влади. Захід робить ставку на тимчасовий союз з опозицією проти влади. Водночас, поточні цілі Москви та Тегерана полягають в збереження сирійського президента на посаді на короткострокову та середньострокову перспективу на тлі продовження боротьби з ІДІЛ. Хоча Кремль для війни з радикальними ісламістами залучив представників ліванського угруповання «Хезболла» та курських повстанців, однак загальної спільної коаліції іноземних держав у боротьбі з ІДІЛ сформувати не вдалося. Іншою специфічною рисою ІДІЛ можна вважати її спроможності стосовно швидкого відновлення втрат в живій силі, бойовій техніці, боєприпасах, а також організації матеріально-технічного забезпечення. За оцінками ООН, в ла-

вах ІДІЛ воює більше 35 тис. найманців з більш ніж 100 країн світу, включаючи біля 5 тис. осіб із західних країн. Не меншою перешкодою у веденні бойових дій проти бойовиків ісламської держави є відсутність фактичної лінії фронту в класичному її розумінні. Радикальні ісламісти зосередилися в населених пунктах, постійно переміщуються, прикриваються мирним населенням як живим щитом, а також контролюють стратегічні лінії комунікацій. Крім того, командні пункти, склади забезпечення та вузли зв’язку, досить часто розміщуються у лікарнях, школах та інших цивільних закладах, що ускладнює якісне ураження при мінімальній кількості жертв серед мирного населення. Перспективи Історичний досвід свідчить про те, що для того, щоб більш менш успішно припинити будь-яку цивільну війну або протистояння, необхідно досягнення як мінімум трьох взаємопов’язаних цілей.

бливості ідеї радикального ісламізму як для місцевих жителів, так і для іноземців. Пропаганді та розповсюдженню ісламських поглядів всіляко сприяє певний вакуум привабливих соціальних ідей та моральних цінностей в світі, а також значне соціальне розшарування суспільства в регіоні. По-друге, лідери ІДІЛ дуже ефективно використовують негативне відношення значної частини арабо-сунітського населення Сирії та Іраку до центральної влади в країнах. Слід підкреслити, що частина населення окупованих ІДІЛ територій просто залякана та вимушена підкоритися. Водночас, досить значна частина місцевого населення Сирії та Іраку свідомо підтримує терористичну організацію. Крім того, досить важко досягти поєднання зусиль в справі боротьби проти

№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

По-перше – необхідно змінити оперативну динаміку ведення бойових дій таким чином, щоб жодна зі сторін конфлікту й подумати не могла про можливість військового вирішення питання. Військова перемога повинна бути взагалі виключена з порядку денного врегулювання конфлікту під назвою громадянська війна. Як це не парадоксально звучить, саме діаметральна протилежність цілей основних гравців в регіоні, може сприяти в переконанні недоцільності військового вирішення палаючого конфлікту. По-друге – необхідно опрацювати проект угоди (меморандуму, листа тощо), який би надавав змогу всім учасникам конфлікту більш-менш рівні права та представництва у нових органах державної влади. Ця ціль є найбільш складною з огляду на необхідність досягнення високого рівня взаємної довіри серед сторін конфлікту. По-третє – доцільно створити міжнародний легітимний орган, повноваження якого були прописані так, що

№4/2017

гарантували б встановлення та досягнення перших двох цілей. І останнє, досвід врегулювання локальних конфліктів свідчить, що такий процес відбувається більш швидко й безболісно, коли модератором, або головною стороною, яка зацікавлена в нормалізації обстановки, виступає одна із могутніших держав світу (наприклад, Сполучені Штати Америки, Велика Британія або Китай). Крім того, саме така супердержава має ресурси, необхідні для постконфліктної реструктуризації та відновлення в кризовому регіоні. Висновки З урахуванням останніх подій на Близькому Сході, вважається доцільним зосередити увагу на терміновому вирішенні конфлікту в Сирії, ніж розпиляти сили західної коаліції на вирішенні проблеми псевдо-країни-руху під назвою ІДІЛ. Останні п’ять років принесли на сирійську землю смерть та руйнування і

світової уваги потребує саме ця багатостраждальна країна. Саме задеклароване перемир’я та підписання нового плану мирного врегулювання, на опрацювання якого знадобилося більше трьох місяців, знову дає якусь надію на припинення ворожнечі та відновлення миру в країні та регіоні. Водночас, угоди та домовленості з Росією, як показав нещодавній досвід, мало чого варті без одночасного опрацювання механізмів контролю їх виконання. Стосовно ІДІЛ, на поточний момент буде доцільно зосередитися на основних заходах, спрямованих на локалізацію «розповзання» радикального руху, а саме: 1) запровадження міжнародного контролю та, можливо, тимчасових адміністрацій на територіях, потенційно привабливих для організації осередків ІДІЛ (перш за все, це райони північної Африки, Ємену та Сирії); 2) перекрити основні джерела фінансування ІДІЛ як радикального руху. З урахуванням того факту, що основні джерела фінансування ісламського радикалізму знаходяться всередині територій ІДІЛ, вирішення цієї проблеми потребує комплексного підходу, включаючи унеможливлення отримання прибутків від місцевого населення; 3) необхідно перекрити потік «волонтерів», які бажають брати участь у воєнних діях на стороні ІДІЛ. Ця проблема теж має декілька аспектів, які полягають у ідентифікації потенційних бажаючих ще в країні походження (з використанням типового профілю потенційних бойовиків та характерної поведінки), спостереження та унеможливлення (із застосуванням національного законодавства) участі волонтерів в бойових діях. Хоча на даний час проблематика ІДІЛ має більш запитань, ніж відповідей, можна говорити про існування шляхів її вирішення в середньостроковій та довгостроковій перспективі. Водночас, на думку відомих експертів, продовження класичного протистояння між західною коаліцією та ІДІЛ в Іраку та Сирії, із значною мірою вірогідності може дати такі ж самі результати, як і боротьба з Аль-Каїдою в Афганістані: «США спроможні нанести значні втрати ІДІЛ і поставити останню на край існування. Водночас, без припинення конфлікту, який живить ІДІЛ, остання може трансформуватися в іншу (не менш радикальну) організацію, як свого часу Аль-Каїда перетворилася на ІДІЛ». Крім того, переважна кількість політичного істеблішменту впливових країн регіону перебуває в очікуванні важливих сигналів, перш за все, з Вашингтону та Москви.

Актуально

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Мобілізувати країну

Після початку Антитерористичної операції та прийняття відповідних Законів України, які врегулювали питання проведення мобілізації та інших, пов’язаних з нею питань, можна казати про те, що правове поле держави скориговано та адаптовано до гібридної війни

Гріненко О.І., кандидат військових наук, доцент

ротягом 2014-2015 років у державі проведено шість черг часткової мобілізації, за рахунок чого було забезпечено: • нарощування бойового і чисельного складу угруповань військ (сил); • підтримання на належному рівні боєздатності військ (сил), зокрема тих, що виконують завдання в Антитерористичній операції; • посилення ешелону охорони державного

Кутовий О.П., кандидат технічних наук, старший науковий співробітник

кордону та складової з технічного прикриття і відновлення об’єктів транспортної інфраструктури; • комплектування військових частин (підрозділів), що створювались заново, особовим складом і транспортними засобами національної економіки; • створення системи поповнення некомплекту і втрат особового складу. Аналіз проведення перших черг часткової мобілізації дав змогу

Шапталенко М.І., кандидат технічних наук, доцент

виявити проблемні питання, а саме: • недостатні обсяги підготовлених мобілізаційних ресурсів на обліку у військових комісаріатах; • необхідність формування сучасної системи соціального захисту військовослужбовців та підвищення мотивації військовозобов’язаних до проходження військової служби. Тому виникла необхідність у по№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

дальшому удосконаленні національного законодавства у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації. Правовою основою мобілізаційної підготовки та мобілізації в державі є Конституція України, Закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про військовий обов’язок і військову службу» та інші закони України, а також видані відповідно до них нормативні акти. Можна стверджувати, що ці законодавчі документи визначають положення щодо проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації для класичних війн та воєнних конфліктів, коли зміст життя населення держави, зусилля національної економіки спрямовані на досягнення перемоги у збройній боротьбі та створення умов для укладання миру. Інша справа — правове супроводження масштабної Антитерористичної операції (АТО), яка відбувається в Україні вперше. В умовах мирного життя значно більшій частині населення, окрім тієї, яка залучається для проведення операції, необхідна оперативна адаптація правового поля, перш за все, для успішного вирішення завдань комплектування військ (сил) персоналом. Для цього потрібно, як показала практика, вирішити три ключових завдання: 1) стимулювати військовозобов’язаних до проходження військової служби;

№4/2017

2) забезпечити соціальний захист військовослужбовців у сучасних економічних умовах; 3) підвищити відповідальність учасників процесу мобілізації за кінцевий результат процесу. До першого блоку законодавчих ініціатив щодо стимулювання військовозобов’язаних до проходження військової служби було б доцільно запровадити: • визнання військової служби за призовом під час мобілізації як нового окремого виду військової служби, що дало би змогу виплачувати громадянам, призваним під час мобілізації, грошове забезпечення на рівні військовослужбовців контрактної служби; • надання можливості добровільно укладати контракт на проходження військової служби в особливий період та переважне право залишитися на військовій службі після демобілізації; • збільшення граничного віку перебування в запасі для військовозобов’язаних чоловіків усіх категорій до 60 років (крім вищого офіцерського складу – 65 років), що дає змогу виконати конституційний обов’язок щодо захисту Батьківщини добровольцям, у першу чергу, тим, які мають досвід участі у бойових діях, миротворчих операціях.

•

До другого блоку щодо соціального захисту військовослужбовців у сучасних економічних умовах вважалося за доцільне віднести: поширення на військовослужбовців, які стали військовими за призовом під час мобілізації, всього комплексу гарантій соціального і правового захисту, встановленого законодавством для військовослужбовців; збереження за військовослужбовцями місця роботи у цивільному житті, посади, середнього заробітку на підприємстві, виплати пенсій всім громадянам, які призвані під час мобілізації на військову службу; збереження права на підприємницьку діяльність для приватних підприємців, при їх призові на військову службу під час мобілізації; звільнення військовослужбовців від нарахування їм штрафних санкцій та процентів за користування кредитом на особливий період; збереження соціальних пільг мобілізованим, які отримали поранення, потрапили у полон або визнані безвісно зниклими. До третього блоку щодо підвищення відповідальності учасників процесу мобілізації за кінцевий результат доцільно запровадити:

Завдяки змінам, внесеним у правове поле держави, за результатами мобілізації до лав Збройних Сил України із запасу призвано близько 200 тис. осіб та залучено понад 8 тис. одиниць транспортних засобів»

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

В умовах мирного життя значно більшій частині населення, окрім тієї, яка залучається для проведення Антитерористичної операції, необхідна оперативна адаптація правового поля, перш за все, для успішного вирішення завдань комплектування військ»

•

збереження на обліку військовонавчених ресурсів, які звільняються з військової служби та брали безпосередню участь у бойових діях шляхом створення функціональної складової системи комплектування персоналом військового оперативного резерву, як механізму швидкого та якісного проведення мобілізації; • скасування (ненадання) відстрочки від мобілізації (на 6 місяців) резервістам оперативного резерву першої черги. Для реалізації приведеного Міноборони та Генеральним штабом Збройних Сил України підготовлені пропозиції до законодавства, які були розглянуті та прийняті відповідними державними органами влади. Було розроблено та прийнято шість Законів України. Крім того, за досвідом шести черг часткової мобілізації опрацьовано та супроводжуються зміни до правового поля, якими передбачається: • розширення соціальних пільг резервістам (грошова винагорода при укладанні контракту, пільгова пенсія, додаткова відпустка); • зобов’язання громадян самостійно прибувати до військового комісаріату в десятиденний термін у разі оголошення мобілізації; • посилення кримінальної відповідальності за ухилення від призову за мобілізацією, перебування у стані алкогольного сп’яніння в бойовій обстановці;

•

встановлення кримінальної відповідальності за перешкоджання заходам мобілізації та виконанню військово-транспортного обов’язку; • вдосконалення системи військового обліку з визначенням персональної відповідальності керівників органів місцевого самоврядування, підприємств за його ведення та зобов’язання органів місцевого самоврядування, керівників підприємств здійснювати оповіщення та прибуття своїх працівників під час мобілізації; • зобов’язання Національної поліції здійснювати розшук, затримання та привід громадян, які ухиляються від мобілізації. Завдяки змінам, внесеним у правове поле держави, за результатами мобілізації до лав Збройних Сил України із запасу призвано близько 200 тис. осіб та залучено понад 8 тис. одиниць транспортних засобів. Таким чином, існуюче правове поле, зміни і доповнення до нього у ході проведення часткової мобілізації дали змогу успішно виконати завдання мобілізації людських і транспортних ресурсів держави. На жаль, суттєво гірше оцінюється правове забезпечення питань задоволення мобілізаційних потреб Збройних Сил України в озброєнні, військовій техніці, ракетах, боєприпасах, інших матеріальних засобах та послугах. Матеріально-технічне забезпечення (МТЗ) військ (сил), що відмобілізовувались та приводились в бойову готов-

ність під час проведення АТО здійснювалось за рахунок накопичених запасів у військах (силах), з баз (складів) та (з використанням правового інструменту державного оборонного замовлення), постачанням з підприємств національної економіки. Протягом 2003-2013 років оборонний сектор національної економіки був завантажений військовими замовленнями лише на 3-4 % від його можливостей. З початком АТО, коли в рази збільшилися замовлення підприємствам, виявилося, що вони не в змозі їх вчасно виконувати. Далися відзнаки: застаріла матеріально-технічної база та технології, критичний стан забезпечення підприємств висококваліфікованими робітничими, технічними та інженерними кадрами. Власникам, керівникам підприємств галузей національної економіки не вигідно утримувати на підприємствах мобілізаційні завдання. Усе це великою мірою пов’язано з недосконалістю правового поля у цій сфері діяльності державних та недержавних органів управління, органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ і закладів. З метою удосконалення законодавства в зазначеній сфері та забезпечення виконання заходів імплементації оборонної реформи у сфері мобілізаційної №4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

підготовки та мобілізації Міністерством оборони та Генеральним штабом, військовими навчальними закладами, науковими установами пропонується викласти Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у новій редакції з урахуванням досвіду проведення мобілізації національної економіки держави, Збройних Сил України, інших військових формувань у ході виконання завдань із захисту суверенітету та територіальної цілісності України. Проектом передбачено визначення нових термінів, що використовуються у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації. Передбачається змістом мобілізації Збройних Сил України, інших військових формувань вважати їх приведення в готовність до виконання завдань за призначенням. Раніше під змістом мобілізації Збройних Сил України розумілось переведення їх на штати та структуру воєнного часу з доукомплектуванням особовим складом, озброєнням, військовою технікою, іншими матеріально-технічними засобами. У подальшому передбачалось проведення заходів бойового злагодження та підготовки військових організмів до виконання завдань за призначенням. До речі, за підсумками мобілізації під час АТО суттєво змінились структура та чисельність Збройних Сил України. Проектом закону пропонується визначення змісту №4/2017

демобілізації. У чинному законодавстві відсутні норми щодо змісту демобілізації, а визначається виключно термін «демобілізація». Пропонується до змісту мобілізаційної підготовки включити питання мобілізаційного планування, формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення, освіження (поновлення) запасів матеріально-технічних та сировинних ресурсів, необхідних для проведення мобілізації та функціонування держави в умовах особливого періоду тощо. Вважається за доцільне доповнити законодавство нормами, що визначають засади планування, формування та виконання мобілізаційного замовлення. Підготовлені положення про бронювання військовозобов’язаних, які працюють на підприємствах обороннопромислового комплексу та виконують роботи з розроблення, виготовлення, ремонту, модернізації озброєння, військової техніки та інших виробів військового призначення для задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань відповідно до договорів (контрактів), строк виконання яких становить не менше 6 місяців. Пропонується до затвердження перелік підприємств, які у зв’язку з їх високою суспільною потребою звільняються від передачі транспортних засобів і техніки Збройним Силам України, іншим військовим формуванням.

Проект Закону дає трактовку питань організації підготовки до нормованого забезпечення населення продовольчими та непродовольчими товарами, медичним обслуговуванням, послугами зв’язку, транспорту, комунальними та побутовими послугами, технічного прикриття в особливий період об’єктів, споруд та транспортних магістралей оборонного і важливого загальнодержавного значення, транспортної системи до забезпечення мобілізації, перерозподілу трудових ресурсів в особливий період та інформаційного забезпечення мобілізаційної підготовки та мобілізації. Авторами визначені повноваження органів державної влади, інших державних органів щодо організації мобілізаційного планування та виконання мобілізаційного замовлення, організації роботи щодо формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення, освіження (поновлення) запасів матеріально-технічних та сировинних ресурсів, необхідних для проведення мобілізації та функціонування відповідної сфери управління, адміністративних одиниць в особливий період, організації утворення і підготовки до розгортання спеціальних формувань. Проектом Закону формулюються: • обов’язки керівників підприємств щодо виконання мобілізаційного замовлення, сприяння військовим комісаріатам у їхній роботі в мирний час та під час мобілізації, забезпечення допуску та доступу відповідних посадових осіб військових комісаріатів до документів з військового обліку на підприємствах для здійснення контролю за станом обліку військовозобов’язаних; • забезпечення під час мобілізації безперешкодного оповіщення військовозобов’язаних та постачальників транспортних засобів і техніки посадовими особами військових комісаріатів та уповноваженими ними особами; • утворення і підтримання у готовності до роботи визначених елементів системи оповіщення, збору та поставки мобілізаційних ресурсів під час мобілізації. Отже, можна зробити висновок, що правове поле скориговано та має тенденцію к подальшій адаптації до умов гібридної війни сучасності. Це повинно дати змогу державним, недержавним органам управління, органам місцевого самоврядування, керівникам підприємств, установ та закладів ефективніше готувати та проводити заходи мобілізаційної підготовки і мобілізації в інтересах територіальної цілісності України та недоторканості її кордонів.

Психофізіологічне здоров’я

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Забезпечення психічного здоров’я є багатопрофільною проблемою, яку без комплексних сумісних зусиль різних фахівців не вирішити

Реабілітація після війни 28

№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Кальниш В.В., професор кафедри авіаційної, морської медицини та психофізіології Української військової медичної академії, доктор біологічних наук, професор Пишнов Г.Ю., професор кафедри медицини праці, психофізіології та медичної екології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, доктор медичних наук, старший науковий співробітник Швець А.В., підполковник медичної служби, начальник науково-дослідного відділу Науково-дослідного інституту проблем військової медицини Української військової медичної академії, доктор медичних наук, старший науковий співробітник Друзь О.В., полковник медичної служби, доктор медичних наук, начальник клініки психіатрії Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ», головний позаштатний спеціаліст Міністерства оборони України з психіатрії

В основу цих документів покладено стандартизовану угоду НАТО «Охорона психічного здоров’я при застосуванні сил оборони» (STANAG 2564, AmedP 8.6 Forwardmentalhealthcare) з урахуванням вимог стандартизованої угоди НАТО щодо превенції психосоматичних захворювань під час відновлення боєздатності військових частин (підрозділів) (STANAG 2548, AmedP-63 Management of postdeployment somatoform complaints), а також керівництва США FM 4-02-51 «Контроль стресу у військовослужбовців під час їх застосування в операціях», FM 4-25.11, розділ 8 «Перша допомога при стресових розладах», інших керівництв США та Канади щодо запобігання самогубств серед військових. Крім того, у Вказівках запропоновано заходи із само- та взаємодопомоги для підтримки психічного здоров’я, а також впроваджено власні напрацювання щодо єдиного розуміння класифікації основних психічних розладів та їх диференційної діагностики. Вперше сформульовано поняття медико-психологічної допомоги як окремого поняття. Це – комплекс медичних, психологічних, загальних оздоровчих заходів,

які здійснюються з метою максимального зменшення впливу психотравмуючих ситуацій на здоров’я людини, підтримки та (або) швидкого відновлення психічного здоров’я і психофізіологічних функцій для досягнення високого рівня розумової та фізичної працездатності (боєздатності) військовослужбовців. Також розширено повноваження позаштатних мобільних (спеціалізованих) груп з підтримки психічного здоров’я. У відповідності до FM 4-02-51 США запропоновано створення позаштатних спеціалізованих мобільних груп з залученням лікарів психофізіологів як для надання медико-психологічної допомоги, моніторингу дизадаптаційного синдрому після миротворчих місій, так і наукової роботи. Залучення такого вузького спеціаліста − лікаря-психофізіолога обумовлено унікальністю даної спеціалізації для забезпечення інтегративної охорони здоров’я. Слід згадати про те, що згідно до кваліфікаційних вимог (Чинний довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників) професіоналів в галузі лікувальної

Психологи повинні надавати командирам інформацію для розуміння психологічної готовності підрозділу й окремих військовослужбовців до виконання завдань»

За

кордоном існують документи, які присвячені інтегративній охороні психічного здоров’я, наприклад «Керівництво з первинної інтегративної та сумісної охорони психічного здоров’я під час проведення усіх видів операцій», але вони базуються на різних освітньо-кваліфікаційних характеристиках для розподілу сфер компетенції задіяних фахівців з підтримки психічного здоров’я. Зокрема, в США основним ядром такої допомоги є лікарпрофпатолог та клінічний психолог за штатно-посадовою категорією «майор». Зараз для імплементації стандартизованих угод НАТО з питань охорони психічного здоров’я у відомчу нормативно-правову базу фахівцями Української військово-медичної академії розробляється проект «Вказівок щодо забезпечення психічного здоров’я військовослужбовців в зоні застосування військ (сил) та під час відновлення боєздатності військових частин (підрозділів)» (далі – Вказівок). №4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

справи, лікар-психофізіолог володіє інтегративним широким переліком медико-психологічних знань та умінь, а саме: • основами нейрофізіології та вищої нервової діяльності; • основами психіатрії, загальної та соціальної психології; • нервових та гуморальних механізмів регуляції функцій організму; • основами системного підходу до вивчення закономірностей в області інженерної психології; • обізнаний у сучасних уявленнях про механізми екологічної, психофізіологічної, професійної та соціальної адаптації; • володіє методами професійного психофізіологічного відбору; сучасними формами і методами психокорекції і психотерапії, зокрема сугестивної терапії, володіє основами сексології та сексопатології; • знає етіологію, патогенез, форми перебігу та методи лікування, корекції та профілактики психогенних станів та захворювань. Тому лікар-психофізіолог здатен здійснювати психофізіологічне та психологічне обстеження людини, застосовувати основні форми і методи психокорекції і психотерапії, а також сучасні методи корекції функціональних станів (фармакологічні, поведінкові, фізичні), досліджувати психологічні процеси та стани (відчуття, сприйняття уваги, пам’яті, мислення, емоційно-вольових якостей) та проводити психофізіологічне дослідження особистості (потреб, установок, мотивів, здібностей, властивостей особистості). Він проводить психодіагностику властивостей темпераменту, особливостей характеру тощо. Здійснює обстеження та дає оцінку функціонального стану та здатності до професійної діяльності людини; прогнозує професійну придатність людини до визначених умов діяльності. А також наглядає за побічними реакціями/діями лікарських засобів під час медикопсихологічної реабілітації. Медико-психологічна реабілітація (відновлення психічного здоров’я) не можлива без залучення лікаря в цей процес. Ключовою ланкою в українській системі має бути лікар, тому і стандарти НАТО розробляються під керівництвом медиків та мають відповідну медичну рубрикацію (наприклад, AMedP-8.6Forwardmentalhealthcare, Stanag 2564, який визначає організацію медико-психологічної допомоги, а отже і питання відновлення психічного здоров’я не містить інформації про чіткий розподіл сфер компетенції задіяних фахівців, що пов’язано з національними особливостями освіти в кожній країні).

В багатьох країнах клінічний психолог (не лікар) має право на діагностику та лікування психічних розладів. Також є спеціально навчений немедичний персонал. Тому у Вказівках вперше конкретизовано розподіл сфер компетенції фахівців для забезпечення психічного здоров’я. Виходячи з цього, лікар є головою позаштатних груп, оскільки законодавчо тільки він має право проводити диференційну діагностику психічних розладів та призначати медикаментозне лікування, а також встановлювати групу осіб, для яких може бути застосована лише психологічна допомога психологами (капеланами).

Наявність позаштатної спеціалізованої мобільної групи з підтримки психічного здоров’я − групи фахівців з залученням лікарів психофізіологів із закладів охорони здоров’я Міністерства оборони України та науково-педагогічного персоналу вищих військових навчальних закладів, науково-дослідних установ (закладів) Міноборони та Збройних Сил України, обумовлена необхідністю: • надання спеціалізованої медико-психологічної допомоги (психодіагностика, психокорекція, психоконсультація тощо); • оцінки та моніторингу відновлення психофізіологічних функцій у військовослужбовців групи підвищеного ризику (пере№4/2017

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Проблема психіатричної реабілітації поки що вирішується на належному рівні лише у економічно розвинених країнах (США, Канада — клубний будинок психосоціальної та психіатричної реабілітації). В Україні реалізація таких проектів та стандартів є перспективною, але потребує значних фінансових витрат»

бування в екстремальних умовах більше шести місяців, включаючи виконання миротворчих місій, наявність перевтоми чи хронічної втоми, дизадаптивних розладів, травми (контузії) головного мозку з частковою втратою когнітивних функцій); • наукових розробок та психофізіологічної експертизи військовослужбовців, які управляють транспортними засобами; • професійного добору осіб на курси підготовки військовослужбовців, професійна діяльність яких передбачає значні психофізичні навантаження. У Вказівках викладено основні рекомендації з медико-психологічної допомоги при гострих стресових розладах, профілактики потенційно травмуючих ситуацій та самогубств, які №4/2017

кореспондують з доступними керівництвами окремих країн НАТО (США, Канада), але відповідність цього матеріалу стандартизованим угодам НАТО встановити не можливо у зв’язку з недоступністю стандартизованих угод (STANAGs 2568, 2569, 2566) країнампартнерам. Немає доступу також і до STANAG 2573 AmedP-72 «Обмеження для направлення військовослужбовців з психічними розладами в зону воєнних операцій», тому відповідність Наказу МО України №402 від 14.08.2008 роу «Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України», даній угоді встановити також не має можливості. В Україні не існує спеціальної під-

готовки молодших спеціалістів з медичною освітою (медична сестра, фельдшер) та немедичною освітою з питань підтримки психічного здоров’я. Їх підготовка відбувається під керівництвом лікарів-психіатрів безпосередньо у психіатричному відділенні. Матеріали, викладені у Вказівках, можуть стати основою розробки тематичного удосконалення медичного персоналу з питань підтримки психічного здоров’я. Таким чином, для повноцінного вирішення проблеми охорони психічного здоров’я у військах слід зазначити наступні положення: У відповідності до стандартизованої угоди НАТО AmedP-17

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

В Україні не існує спеціальної підготовки молодших спеціалістів з медичною освітою (медична сестра, фельдшер) та немедичною освітою з питань підтримки психічного здоров’я» (Вимоги до підготовки персоналу з питань охорони здоров’я в багатонаціональних місіях) запровадити систему спеціальної допідготовки (модуль 0305) тематичного удосконалення медичного персоналу з питань підтримки психічного здоров’я, який розрахований на 16 годин і включає теми: • психологічні та фізіологічні реакції людини на стрес; • диференціальна діагностика психологічних реакцій на стрес з психотичними розладами; • допомога при посттравматичному стресовому розладі та жертвам насильства і зґвалтування; • особливості психогенних санітарних втрат при застосуванні зброї масового ураження. Для вирішення питання строків подальшої медико-психологічної реабілітації в госпітальних умовах (санаторно-курортних закладах) та об’єктивного контролю ступеня відновлення фізичної та розумової працездатності, встановлення реабілітаційного потенціалу осіб із закри-

тими черепно-мозковими травмами (контузіями, втратою когнітивних функцій: пам’яті, уваги, мислення тощо) комплексної оцінки стану поведінкового, емоційного та психічного здоров’я бажано ввести посади лікаря-психофізіолога у відділення реабілітації при Військово-медичних клінічних центрах та санаторно-курортних закладах МО України. Проблема психіатричної реабілітації поки що вирішується на належному рівні лише у економічно розвинених країнах (США, Канада − клубний будинок психосоціальної та психіатричної реабілітації). В Україні реалізація таких проектів та стандартів є перспективною, але потребує значних фінансових витрат та оновлення нормативно-правової бази. Враховуючи важливість проблеми, Головне управління морально-психологічного забезпечення ЗС України має розпочати роботу над впровадженням стандартизованої угоди STANAG 2565 «Керівництво для військових керівників з питань організації психологічного

забезпечення», в якому зазначається, як проводити взаємодію з військовими психологами та іншими фахівцями та яку інформацію психологи повинні надавати командирам для розуміння психологічної готовності підрозділу й окремих військовослужбовців до виконання завдань при застосуванні військ (сил) з урахуванням розроблених Вказівок. Під час імплементаційного процесу здійснити резервацію тих вимог НАТО, виконання яких в Україні на даний момент є не можливим. Для зменшення навантаження на госпітальну ланку медикопсихологічної допомоги військовослужбовцям з психічними розладами запропонувати введення посади лікаря-психіатра до складу Військових мобільних госпіталів для надання належної та своєчасної допомоги і якнайшвидшого «повернення» військовослужбовців Організувати та розпочати роботу лікарів-психофізіологів, нейрофізіологів, неврологів, яким не байдуже здоров’я українців, у складі робочих груп для створення державних стандартів психофізіологічної реабілітації осіб з порушенням когнітивних функцій (пам’яті, уваги, мислення тощо) внаслідок травми головного мозку.

5. 6.

№4/2017