Оборонний вiсник 2_2016 by Defense bulletin

ЦЕНТР ВОЄННОЇ ПОЛiТИКИ та ПОЛiТИКИ БЕЗПЕКИ

оБоронний вiсник

№

2016

ЦЕНТР ВОЄННОЇ ПОЛiТИКИ та ПОЛiТИКИ БЕЗПЕКИ

оБоронний вiсник

№

2016

ЗМІСТ Збройні конфлікти

Проблемні питання управління військами

Оперативність та гнучкість

На допомогу викладачам предмету «Захист Вітчизни»

правовий статус комбатантів

Парадокс асиметрії

Засновник: Центр воєнної політики та політики безпеки Головний редактор: Гурак С.П. www.defpol.org.ua

Передплатний індекс:

На допомогу викладачам предмету «Захист Вітчизни»

За «Захист Вітчизни» взялися вчителі

49893

Видається з 2010 року українською та російською мовами Свідоцтво про державну реєстрацію – КВ №17080-5850 від 18.10.2010 р. Загальний наклад – 2000 примірників

Охорона державної таємниці

Будь пильним!

На допомогу викладачам предмету «Захист Вітчизни»

Зобов’язання держави

Адреса ЦВППБ: 04080, Україна, м. Київ, вул. Оленівська 34-А, тел. 425-78-99 тел./факс 425-95-95 e-mail: info@defpol.org.ua Думки авторів публікацій «Оборонного вісника» не завжди збігаються з позицією редакції При використанні матеріалів посилання на «Оборонний вісник» обов’язкове

© Центр воєнної політики та політики безпеки ISSN 2306-6121 Редакційна колегія АРТЮХ В.М. — заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України в 20092012 роках, генерал-лейтенант, професор Національного університету оборони України, кандидат військових наук

ЛИТВИНЕНКО О.В. — заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, доктор політичних наук, старший науковий співробітник, професор

СИТНИК Г.П. — завідувач кафедри національної безпеки Національної академії державного управління при Президентові України, доктор наук з державного управління, професор

ШУЛЯК П.І. — начальник Генерального штабу Збройних Сил України в 20012002 роках, генерал-полковник, кандидат військових наук, старший науковий співробітник

БОГДАНОВИЧ В.Ю. — доктор технічних наук, професор

РОМАНЧЕНКО І.С. — начальник Центрального науководослідного інституту Збройних Сил України, генерал-лейтенант, доктор військових наук, професор

СОБКОВ В.Т. — начальник Головного штабу Збройних Сил України — перший заступник Міністра оборони України у 1992 році, генералполковник, професор

ЧЕПКОВ І.Б. — начальник Центрального науководослідного інституту озброєння та військової техніки Збройних Сил України, полковник, доктор технічних наук, професор

КОРЕНДОВИЧ В.С. — заступник Голови Місії України при НАТО з оборонних питань, радник-посланник

СЕМЕНЧЕНКО А.І. — директор Інституту вищих керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України, кандидат технічних наук, доктор наук з державного управління, професор

ТЕЛЕЛИМ В.М. — начальник Національного університету оборони України, генерал-лейтенант, доктор військових наук, професор

ШЕЛЕСТ Є.Ф. — генерал-лейтенант, кандидат військових наук

№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

новини

«Тритон» охоронятиме кордон Довідка «Тритон» — бойова броньована машина-амфібія, яку можна використовувати як багатоцільову базу для машин різного призначення Екіпаж:

3 осіб Десант:

8 осіб Маса:

8 тонн Колісна формула:

4х4 Двигун:

дизельний Volvo TAD620VE Потужність:

211 к.с. Швидкість:

110 км/год (по шосе) Запас ходу:

700 км (по шосе) Озброєння:

12,7-мм НСВТ, 40-мм УАГ-40

Військова техніка для Гвардії У 2016 році на потреби Нацгвардії буде закуплено 170 одиниць автомобільної техніки, 20 одиниць бронетанкової техніки, а також спеціальної евакуаційної техніки. Також в Нацгвардії мають намір проводити активну модернізацію бронетанкової техніки, зокрема планується модернізувати 40 БТР-70. У 2015 році бюджет НГУ для закупівлі техніки склав 2 млрд гривень. На 2016 рік фінансування на зазначені потреби також передбачено не менше 2 млрд грн.

ержавна прикордонна служба отримала першу партію бронеавтомобілів «Тритон». Бронеавтомобіль призначений для прикриття загрозливих напрямків, ведення спостереження та передачі інформації до центрів управління службою прикордонних підрозділів. «Тритон» озброєний дистанційно керованим бойовим модулем, а система керування вогнем дозволяє вести вогонь одночасно з кулемета та гранатомета. Бронемашину укомплектовано автономною системою кондиціонування, підігріву, фільтро-

Бронеавтомобіль «Хорт» Українські конструктори представили концепт легкого бронеавтомобіля «Хорт» — в порівнянні з «Дозором-Б», модифікацією якого він є, з видимих основних відмінностей — збільшена колісна база (до 3400 мм), що повинно забезпечити кращу курсову стійкість і динаміку, а також велика загальна ширина кузова, що дозволяє більш раціонально використовувати внутрішній простір. Основною перевагою бронеавтомобіля «Хорт» (як і «Дозора-Б»), яке визначає і ряд його переваг, є несучий корпус.

вентиляційною установкою, окремим дизель-генератором, засобами спостереження водія. Броньовик має броню другого рівня STANAG 4569, а також протимінний захист, здатний витримувати вибух потужністю до 6 кг в тротиловому еквіваленті. Головною родзинкою «Тритона» є наявність комплексу наземної розвідки «Джеб», (у складі РЛС «Лис» та тепловізійної установки), що дозволяє вести спостереження за більш ніж 250 цілями одночасно і виявляти техніку на відстані до 6,5 км, а людину до 2,5 км.

Реформування системи харчування Компанія METRO Cash & Carry Ukraine перемогла в торгах Міноборони на постачання продуктів для експерименту з реформування системи харчування в армії (перехід на шведський стіл) За попередніми результатами електронного редукціону вартість набору продуктів на 1 військовослужбовця на базі на добу буде 42,39 грн, а на кораблі 44,41 грн. при збереженні калорійності, асортименту та каталогу. Попередня вартість до 31.12.2015 — 57,24 грн на базі та 59 грн на кораблі.

Нові норми забезпечення Міноборони затвердило нові норми забезпечення військовослужбовців предметами бойового обмундирування та екіпірування, що поділяються на бойовий єдиний комплект (БЄК) та бойовий спеціальний комплект (БСК). У нових нормах кількість предметів речового майна зросла до 42 одиниць у бойовому єдиному комплекті (БЄК) та до 29 — у бойовому спеціальному комплекті (БСК). Нове обмундирування та екіпірування виконане з високоякісних матеріалів за передовими європейськими та американськими технологіями.

№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Розробка нового БПЛА Підприємства Державного концерну «Укроборнпром» працюють над розробкою та втіленням в життя ще одного нового ударного безпілотного комплексу оперативного класу. Планується, що ескізний проект буде створено ще цього року, а робоча конструкторська документація – у 2017-му. Залежно від бойового завдання, ударний безпілотник зможе нести різноманітні комбінації озброєнь і електронного устаткування. Також «Укроборонпром» працює над тактичним безпілотним авіаційним комплексом, який буде створено на базі ДП «Антонов» за участі близько десятка українських підприємств. Його головним завданням буде розвідка, але БпЛА зможе нести також невелике бойове навантаження. Перший зразок обіцяють передати на випробування військовим на початку 2017 року. Нагадаємо, що нещодавно українська армія отримала перший вітчизняний безпілотний комплекс – БпАК-МП-1 «Spectator», розроблений фахівцями підприємства «Меридіан», спільно з науковцями Національного Університету «Київський Політехнічний Інститут». Комплекс складається з трьох тактичних безпілотників та системи управління і спостереження.

Фінансовий стан українців погіршився Протягом 2015 року 2/3 українських сімей відчули погіршення власного фінансового стану, при цьому ніхто не розповів про значне покращення доходів.

40%

38%

20%

Відчули значне погіршення фінансового стану. Відчули часткове погіршення фінансового стану. Стан фінансових справ не змінився. Відчули деяке покращення фінансового стану.

Дані: Соціологічна група «Рейтинг» №2/2016

Відповідальність за оборону України В

Україні затверджено новий військово-адміністративний поділ території країни. Військово-адміністративний поділ визначає територіальний розподіл відповідальності та повноважень органів військового управління Збройних Сил України у сфері оборони держави на суші, у повітряному та морському просторах. Сухопутна територія України поділяється на чотири військово-сухопутні зони та окремий військово-сухопутний район, які є районом відповідальності оперативних командувань «Північ», «Південь», «Захід» і «Схід». Повітряний простір України поділяється на три військово-повітряні зони та один окремий військовоповітряний район, які є районом відповідальності повітряних командувань «Захід», «Південь» та «Центр».

Морський простір з урахуванням правового статусу тимчасово окупованих територій внутрішніх морських вод і територіального моря України навколо Кримського півострову та окремого району Донецької області поділяється на «Чорноморську» та «Азовську» військово-морські зони відповідальності Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Також ухвалено Стратегію кібербезпеки України, яка передбачає розвиток національної системи забезпечення захисту кіберпростору, своєчасного виявлення і нейтралізації кіберзагроз. Створенням цієї Системи займуться відповідні підрозділи СБУ, кіберзахистом – підрозділи Держспецзв’язку, а боротьбою з кіберзлочинністю – підрозділи МВС. Для її створення будуть залучені кошти спеціальних трастових фондів НАТО.

«Мінські домовленості навряд чи припинять конфлікт і зупинять агресію, однак їх виконання (принаймні часткове) може стати суттєвим внеском у реалізацію головної і єдиної на сьогодні зовнішньополітичної стратагеми української держави: “вигравати час і накопичувати сили”. Україна всього лиш прагне часу, аби зберегти свободу». Володимир Горбулін радник Президента України — директор Національного інституту стратегічних досліджень

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

28040, Lesa (NО)

PARNISARI INDUSTRIA • лідер на світовому ринку з 1949 року; • найновіші технології; • італійська якість матеріалів і роботи; • індивідуальний підхід до клієнта; • оптимальне співвідношення «ціна – якість».

БРОНЕЖИЛЕТИ ЗОВНІШНЬОГО НОСІННЯ (ТАКТИЧНІ) БРОНЕЖИЛЕТИ СКРИТОГО НОСІННЯ (VIP) БАЛІСТИЧНІ ШОЛОМИ Продукція має український сертифікат

МОДЕЛЬ КОМБАТ •

• • • •

Ступінь захисту – NIJ STD 0101.03/ ІІIА (при додаванні додаткових пластин з композитних матеріалів – ступінь захисту IV). Матеріал Kevlar або Gold Flex. Захисна поверхня 5246 см2. Зовнішня оболонка – водовідштовхувальна. Вага бронежилета не перевищує: IV класу – 6 кг; V класу – 7 кг; VI класу – 8 кг.

• • • • • •

МОДЕЛЬ ALFA 2

Ступінь захисту – NIJ STD 0101.03/ ІV. Матеріал Gold Flex Захисна поверхня 3100 см2. Зовнішня оболонка – водовідштовхувальна. Вага бронежилета – 2,6 кг +2,5 кг ступінь ІV. В змозі стримати кулю калібру 30.06, 30.06 APM2, вагою 10,60 гр. при швидкості 875 м/с.

• • •

БАЛІСТИЧНІ ШОЛОМИ

Ступінь захисту – NIJ STD 0101.03/ ІІIА. Вага – 1,3 кг/2 розмір. Шоломи для підрозділів спеціального призначення мають додаткові пристрої для кріплення навісного обладнання.

№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Italy –Via Opifici, 2 tel.: +393398502408, e-mail: info@parnisari.com

PROTEZIONI BALISTICHE •

корпоративний імідж у всьому світі, розвинена клієнтська база – перші особи держав, елітні військові підрозділи, поліція і охоронні структури багатьох країн світу (США, Канада, Швейцарія, Австрія, Німеччина, Італія, Саудівська Аравія, Туреччина, Китай, Іран, Мексика, Марокко, Ірак і багато інших); • відповідність найсуворішим військовим стандартам, максимальна наближеність бронежилета по зручності до звичайного одягу, можливість прихованого використання, оснащення системою «Антітравма» і розвантажувальною системою «MOLLE» та спеціальні моделі для жінок; • надсучасне виробництво, власні запатентовані технології, менша вага ніж у інших виробників та гарантована відповідність кожної пластини заявленим характеристикам; • повний технологічний цикл від розробок ескізів, виготовлення експериментальних зразків, тестування до сертифікації та можливість залучення виробничих потужностей замовника; • увага до клієнта, його побажань і можливостей, широкий вибір вигляду, ступеню захисту і комплектації продукції, гнучка система знижок.

№2/2016

Офіційний представник PARNISARI INDUSTRIA PROTEZIONI BALISTICHE в Україні Тел. (+39) 3890-0038-08, Тел. (+38) 093-590-60-05

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Проблемні питання управління військами

Оперативність та гнучкість

Для перемоги в бою необхідний високий рівень управління підлеглими військами, що вимагає належної оперативної підготовки командирів, яка дозволяє приймати обґрунтовані рішення на підставі як можна більшої кількості факторів тактичної обстановки

Пеньковський В.І., полковник, кандідат військових наук

Ворона Т.О., старший науковий співробітник

Полякова О.В., науковий співробітник

№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

омилки у прийнятті управлінських рішень, або недостатня твердість і наполегливість в їх реалізації та недостатня оперативність та гнучкість у реагуванні на зміни обстановки при управлінні під час виконання завдань військами приводить не тільки до невиконання окремих оперативних (бойових) завдань, але й взагалі до зриву досягнення мети операції (бою), а також до втрат (під час значних) як в особовому складі, так і в озброєнні та військовій техніці. Тож якість управління військами (силами) залежить від суворого дотримання та водночас творчого використання (за рахунок достатньої теоретичної підготовки та набутого практичного досвіду) командувачем (командиром, начальником) принципів управління військами (силами), закладеними у теорії воєнного мистецтва. Зараз система органів військового управління Збройних Сил України має трирівневу структуру: у стратегічній ланці – • Міністерство оборони України, Генеральний штаб Збройних Сил України, командування видів Збройних Сил України; в оперативній ланці – • оперативні командування «Північ», «Південь» та оперативні командування, що знов створюються «Захід», «Схід»; управління армійських корпусів і повітряних командувань; у тактичній ланці – • управління бригад, полків, окремих батальйонів та їм рівних тактичних підрозділів. Для практичного запровадження даної системи управління та впровадження у використання в процесі управління зазначених вище принципів, тобто доведення процесу управління військами (силами) до сучасних вимог воєнного мистецтва, у Збройних Силах України розроблено (або знаходяться у процесі розробки) керівні документи, які повинні безпосередньо регламентувати управлінську діяльність за певними ієрархіями: 1. Стратегічний рівень: • Настанова з організації управління військами (силами) Збройних Сил України; • Настанова з організації зв’язку і автоматизації управління військами Збройних Сил України; • Положення з організації бойового чергування, оперативно-чергової та чергової служби у Збройних Силах України, військових частинах, установах, організаціях безпосередньо підпорядкованих Міністерству оборони України; №2/2016

Україна залишилась сам на сам з агресором (який до речі не визнаний законодавчо) під тиском особливих зовнішніх і внутрішніх воєнно-політичних умов, що впливають на прийняття управлінських рішень у військах, які беруть участь в АТО» •

Перелік службових обов’язків за типовими посадами органів військового управління стратегічної ланки. 2. Оперативний рівень: • Настанова з роботи органів військового управління (оперативний рівень); • Настанови із зв’язку і автоматизації управління військами у з’єднаннях та військових частинах видів Збройних Сил України; • Перелік службових обов’язків за типовими посадами органів військового управління оперативної ланки. 3. Тактичний рівень: • Настанова (керівництво) з організації управління силами та засобами протиповітряної оборони з пунктів управління; • Настанова з роботи органів військового управління (тактичний рівень). Аналіз теоретичних положень, закладених у зазначених документах, показав, що не дивлячись на намагання привести їх до сучасних вимог – відмова від радянських положень (що передбачали широкомасштабну війну) та до стандартів відповідних документів (процедур прийняття управлінських рішень), які використовуються у НАТО (що передбачає одночасне спільне застосування потужних сучасних збройних сил країн-членів під єдиним керівництвом), себе не виправдало. Практика 2014-2015 років показала – Україна залишилась сам на сам з агресором (який до речі не визна-

ний законодавчо) під тиском особливих зовнішніх і внутрішніх воєнно-політичних умов, що впливають на прийняття управлінських рішень у військах (силах), які беруть участь в АТО. До основних чинників, які мають вплив на організацію управління військами (силами) в умовах Антитерористичної операції можна віднести такі: • особливості «гібридної війни», тобто відповідь також повинна була бути «гібридною» з відповідною організацією системи управління до чого Збройні Сили України не були готові; • різнорідність сил, які беруть участь у бойових діях на боці противника (сепаратисти – ідеологічно настроєне місцеве населення яке вірить у «світле майбутнє Новоросії», добровольці із кадрових військових збройних сил РФ, які пройшли дві чеченські війни та інші воєнні конфлікти, мають величезний бойовий досвід і воюють за наказом, так звані ентузіасти повоювати – люди готові взяти участь у «сафарі» – полюванні на людей — для адреналіну, ідеологічно байдужі люди готові воювати за гроші); • широке застосовування противником важкого озброєння (РСЗВ, артилерії калібру вище 100-мм, танків і т.д.), у тому числі таких систем як «Град», «Ураган», «Смерч» та сучасних засобів розвідки (у тому числі БПЛА), РЕБ;

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

•

необхідність вести бойові дії морально та технічно застарілим ОВТ; • бойові дії відбуваються переважно у населених пунктах в умовах житлово-промислової забудівлі, що призводить до руйнування інфраструктури та великих втрат серед мирного населення. Крім зазначених чинників річний досвід проведення АТО викрив цілу низку проблем щодо безпосередньої організації управління військами. Перш за все, це низький рівень підготовки органів військового управління щодо прийняття обґрунтованих рішень, безпосереднього управління підлеглими частинами (підрозділами). Причинами даної ситуації є низький рівень оперативної підготовки насамперед керівного складу органів військового управління. По-друге, велика територія, на якій проводиться антитерористична операція, призводить до розпорошення залучених військ (сил) Збройних Сил України, що в свою чергу вплинуло на створення системи пунктів управління. З урахуванням вищевикладеного, доцільно пункти управління військових частин і підрозділів розгорнути в базових таборах з використанням капітальних споруд, які забезпечують розташування особового складу, відповідних засобів та їх захищеність. У той же час проблемами щодо розташування пунктів управління є наступні: • велика відстань КП бригад від КП сектору, а КСП батальйонів від КП бригад, що при відсутності достатньої кількості сучасних засобів зв’язку, (у тому числі закритих) ускладнює процес управління підпорядкованими частинами (підрозділами); • складність в роботі командирів тактичної ланки (батальйонів) додає необхідність управління не тільки підрозділом, але й блокпостами, які утворені від даного підрозділу та розташовуються на значній відстані один від одного. Специфіка АТО показала, що однією з основних проблем в організації

роботи пунктів управління є недостатня кількість посад офіцерів за штатами військового часу, що не дозволяє організувати трьохзмінне чергування підготовленими фахівцями (що до речі зроблено на пунктах управління збройних сил РФ, задіяних у бойових діях в зоні АТО). Крім того, ротація посадових осіб органів військового управління проводиться частками (окремими посадовими особами), що в свою чергу не дає можливості керівникам АТО та секторів мати злагоджені структурні підрозділи штабів. По-третє, на якість процесу управління впливає низький рівень системи зв’язку та автоматизованого управління, як складової організаційно-технічної основи управління військами (силами). Засоби зв’язку, які знаходяться на озброєнні Збройних Сил України старого парку (радянських часів), мають аналогову елементну базу, яка не відповідає сучасним вимогам. Автоматична система управлння як військами (силами) так і зброєю практично відсутня.

Вітчизняні засоби закритого зв’язку практично не використовуються. Наступною проблемою управління військами (силами) в умовах проведення АТО є організація взаємодії, яка у значній мірі визначає успіх воєнних дій. Чітка і безперервна взаємодія забезпечує найбільш доцільне застосування сил і засобів та координацію їх зусиль у необхідному місці та у необхідний час. При цьому можна розуміти взаємодію як процес, що здійснюється під єдиним керівництвом за основними рівнями, які можна умовно розділити на наступні: • між всіма складовими сектору безпеки і оборони для спільного виконання завдань щодо досягнення воєнно-політичної мети взагалі; • безпосередньо між видами (родами військ) Збройних Сил України, а також між військами (силами) Збройних Сил України з іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами спеціального призначення для спільного вирішення оперативних задач;

Підпорядкування інших військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення штабу АТО носить формальний характер, що не завжди призводить до точного та безумовного виконання поставлених завдань на що впливає реальна міжвідомча підпорядкованість

№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

•

безпосередньо між частинами (підрозділами) Збройних Сил України та з підрозділами частинами інших військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення для спільного вирішення тактичних задач. Слід зазначити, що в різних секторах в зоні проведення АТО залучається різна кількість частин (підрозділів) ЗС України, інших військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення. У всіх випадках (у загальному вигляді) взаємодія організовувалась в інтересах нарощування угруповань сил і засобів сектору з метою спільного виконання основних завдань. Для організації взаємодії у штабі АТО та штабах секторів є оперативні групи від інших військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення. У той же час досвід проведення АТО викрив в організації взаємодії проблеми, основними серед яких можна зазначити: • підпорядкування інших військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення штабу АТО носить формальний характер, що не завжди призводить до точного та безумовного виконання поставлених завдань на що впливає реальна міжвідомча підпорядкованість; • відсутність не тільки єдиних поглядів, але й практичних навичок у керівного складу Збройних Сил України та інших військових формувань та правоохоронних органів №2/2016

Однією з проблем управління військами в умовах проведення АТО є організація взаємодії, яка у значній мірі визначає успіх воєнних дій» спеціального призначення щодо спільного виконання завдань і розподілу ролі кожного при їх виконанні. Причиною цього можна зазначити відомчу відокремленість підготовки керівних кадрів і відсутність спільної оперативної підготовки. Висновки Розглянуті деякі проблеми управління частинами (підрозділами) ЗС України та іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами спеціального призначення щодо спільного виконання завдань дозволяють сформулювати основні шляхи їх вирішення, а саме: 1) В мирний час доцільно мати орган військового управління, який був би спроможний своїм складом (без посилення або з мінімальним посиленням) виконувати завдання управління міжвидовим угрупованням військ (сил) та іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами спеціального призначення (наприклад відновити ООК). 2) Організувати (відновити, посилити) заходи оперативної підготовки. 3) Привести штатну чисельність посадових осіб органів військового управління до кількості, що в умовах постійного бойового

навантаження дозволить організувати трьохзмінне чергування підготовлених фахівців. 4) Проводити ротацію особового складу пунктів управління тільки у повному складі та тільки після проведення відповідної оперативної підготовки наступного особового складу (у тому числі у Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського), що надасть можливість мати злагоджені структурні підрозділи штабів. 5) Організувати роботу щодо доопрацювання положень керівних документів стосовно змісту та порядку роботи керівного та оперативного складу органів військового управління з урахуванням досвіду проведення АТО. 6) В плани навчально-виховного процесу Національного університету оборони України імені Івана Черняховського доцільно внести зміни щодо: • значного збільшення годин на навчальні дисципліни: «Оперативне мистецтво», «Управління військами», «Розвідка», «Застосування частин (відповідно до спеціалізації)» з одночасним збільшенням часу для практичної роботи на навчальних пунктах управління; • проведення курсової підготовки особового складу пунктів управління у повному складі, що надасть можливість після ротації мати злагоджені структурні підрозділи штабів.

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Збройні конфлікти

Парадокс асиметрії

На сьогодні велику увагу дослідників привертає до себе феномен асиметричного збройного конфлікту, тобто випадки політичної поразки розвинених країн у збройних конфліктах проти слабших противників Леонов В.В., кандидат технічних наук, доцент, старший науковий співробітник центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України ім. І. Черняховського Ворович Б.О., кандидат військових наук, доцент, провідний науковий співробітник центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України ім. І. Черняховського

учасні війни в Іраку і Афганістані є прикладом феномену, коли розвинені, оснащені високотехнологічною могутньою зброєю країни можуть виявитися уразливими і незахищеними, а наявна військова сила недостатня, щоб забезпечити необхідний рівень безпеки та нейтралі-

зації противника. Виявлення закономірностей неоднозначного результату збройних конфліктів між розвиненими країнами і більш слабкими потребує поновому поглянути на динаміку розвитку міжнародних відносин у сфері забезпечення воєнної №2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

безпеки. Будь-який агресор, готуючись до війни, забезпечує собі перевагу над противником. Не домігшись суттєвої переваги, він просто не почне бойових дій і відмовиться від своїх планів. Перевага може бути кількісною, якісною або кількісно-якісною. Вона проявляється в характеристиках озброєння, бойовій виучці особового складу або в майстерності організації ведення бойових дій і досягається нарощуванням бойового й чисельного складу військ (сил і засобів), їх раціональною організаційною структурою, застосуванням кращих систем управління, вибором форм і способів бойових дій, що найбільш повно відповідають умовам обстановки. Наявність такої переваги однієї сторони над іншою і обумовлює асиметрію збройної боротьби як мінімум на початковому етапі. Сильний проти слабкого: хто кого?.. Самий побіжний огляд літератури з питань воєнних конфліктів у міжнародних відносинах останніх років показує, що відносини «асиметрії» виділяють як значимий елемент аналізу – «асиметричні загрози», «асиметрична війна», «асиметричний конфлікт». Найчастіше поняття асиметрії застосовують для характеристики відносин між непорівнянними за силою й статусом противниками. За винятком нечисленної літератури воєнно-стратегічного й нормативно-правового характеру, поняття асиметричності, як правило, указує на парадоксальний характер відносин, у яких більш слабкий противник здатний завдати серйозної шкоди й навіть нав’язати свою волю сильнішому, а сильний противник не завжди може відстояти свої інтереси й підко-

можлива перемога слабкого, або чим обумовлена поразка сильного?», то для практиків (політиків і військових) важливий пошук оптимальної стратегії поводження в подібних ситуаціях. Ще в 2000 році міністр оборони США Вільям Коен відзначив існування «парадоксу супердержави» – ситуації, коли жодна країна не може напряму кинути виклик Сполученим Штатам, проте може побічно загрожувати за допомогою «асиметричних конфліктів» у формі «хімічної, біологічної або навіть ядерної війни». У даному контексті термін асиметричний конфлікт (асиметрична війна) віднесений до ситуації шантажу, коли слабкий гравець загрожує застосуванням зброї масового знищення (ЗМЗ) проти цивільного населення протиборчої країни. Характерною особливістю подібних ситуацій є подвійний шантаж – загроза свідомо неприпустимого розвитку подій для сильної сторони, притому, що слабкий гравець використовує заборонений засіб тиску і порушує правила гри проти того, хто їх створив і намагається нав’язати. Після терактів 2001 року термін «асиметричні загрози» ототожнюють з міжнародним тероризмом, а також у разі небезпек з придбанням ЗМЗ міжнародними терористичними групами. Пол Вілкінсон, директор Центру вивчення тероризму та політичного насильства (Університет Сент-Ендрюс, Велика Британія) назвав цю ситуацію «реалізацією сили слабкого проти слабкості сильного». Початок військової операції в Іраку (2003 р.) і нездатність коаліції найсильніших держав завер-

шити війну відповідно до початкових планів – встановити повний контроль над країною після розгрому її збройних сил, перехід військових дій в партизанську війну – фахівці кваліфікують як приклад класичного «асиметричного конфлікту» і порівнюють з війною у В’єтнамі. В іракському конфлікті виявила себе явна диспропорція силових можливостей противників, їх статусів і тактики військових дій. Партизанські війни в умовах окупації або колоніального правління, національно-визвольні рухи були зараховані до розряду асиметричних конфліктів ще у 1960-і роки. Сьогоднішні реалії змушують повернутися до їх аналізу як особливого типу збройного протистояння. Виділивши співпадаючі елементи названих випадків, можна визначити деякі основні риси асиметричних конфліктів: • непередбачуваність результату при явній невідповідності силових можливостей і статусів протиборчих сторін; • використання слабким учасником стратегії пошуку «слабкості сильного»;

У певний момент вигоди, одержані від досягнення перемоги військовою силою, починають рахуватися суспільством не настільки істотними в порівнянні з людськими, матеріальними і моральними втратами від продовження війни»

рити слабкого. Аналіз стратегії й тактики боротьби слабких проти сильних і становить суть вивчення асиметричних відносин. Причому якщо теоретики й аналітики більшою мірою зацікавлені у відповіді на питання: «Чому №2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Після терактів 2001 року термін «асиметричні загрози» ототожнюють з міжнародним тероризмом, а також у разі небезпек з придбанням зброї масового знищення міжнародними терористичними групами» •

звернення слабкої сторони до заборонених засобів ведення військових дій; • тактика «непрямих» військових дій, яка застосовується слабкою стороною; • нездатність сильної сторони відстояти свої позиції і надійно придушити слабкого. Отже, уточнюючи це визначення, можна сказати, що асиметрія характеризує парадоксальні конфліктні ситуації, в яких сильний противник не здатний захистити себе і добитися перемоги над слабим. У більшості подібних конфліктів слабкий противник не здатний одержати військову перемогу над сильним. Але першому, як правило, вдається нав’язати другому вигідний йому (слабкому) характер перебігу конфлікту. У цьому сенсі слабкий нав’язує сильному свою волю і таким чином досягає політичної перемоги, заради якої, власне, і застосовується сила з погляду класичного визначення війни. Науковий підхід Починаючи з 1960-х років концепція асиметрії використовувалася для аналізу конфліктів між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. Нею займалися міжнародники, політологи та військові експерти. Вивчення парадоксу асиметричних конфліктів і спроби побудови теоретичних обґрунтувань відображено в роботах багатьох дослідників. В цих роботах повторюється думка про те, що успіх військової кампанії в подібному конфлікті залежить не стільки від силових потенціалів противників, скільки від взаємодії факторів військово-стратегічних і тактичних з невійськовими факторами перемоги, тобто політичними, психологічними та ідеологічними параметрами ситуації. Відзначається що, для досягнення перемоги необхідна підтримка цілей війни суспільством воюючої країни – їх легітимація. Цей фактор є вирішальним як для сильної, так і для слабкої сторони. В роботі «Чому великі нації програють «малі війни?» Ендрю Макк зауважив, що за нерівністю силових можливостей учасників конфлікту можуть ховатися і більш важливі асиметрії – асиметрії відношення до конкретної

війни і асиметрія спроможності країн домогтися мобілізації суспільства в інтересах її ведення. Другий тип асиметрій проявляється в дихотомії «обмеженої» і «тотальної» війни або застосуванні асиметричних тактик – дії партизанських груп проти регулярної армії. Нерідко цей тип і пояснює причини перемоги слабкого і поразки сильного. Головне посилання роздумів цього автора полягає у тому, що програє війну той, хто втратив політичну волю до її продовження, а найважливішою умовою наявності такої є суспільна підтримка цілей війни. На думку Макка, демократичні країни часто програють «малі війни» на «внутрішньому фронті», так як бувають не в змозі мобілізувати суспільство на продовження війни та представити переконливі виправдання її цілей, людських жертв і матеріальних витрат, і тоді війна втрачає легітимність в очах нації. І лише ті країни, які дійсно ведуть війну в ім’я значущої загальної ідеї, здатні протягом довгого часу забезпечувати мобілізацію матеріальних і людських ресурсів для досягнення перемоги над переважаючим за силою противником. Сильна прихильність

суспільства війні може підштовхувати його до ідеї абсолютної війни. І це притому, що логіка такої завжди перемагає логіку війни «обмеженої» або «малої». У фундаментальній праці «Мир і війна між народами» Р. Арон зазначав, що причина поразки великих держав в колоніальних війнах ХХ століття могла бути пояснена асиметрією відносин «повстанець-колонізатор». Крім нерівності сил, Арон виділив асиметрію «волі, інтересу, антипатії у войовничому діалозі консерваторів і повстанців», яка «стала останньою причиною того, що французькі автори називають поразкою Заходу». Асиметрія волі та інтересу пояснює, чому в 1960-х роках формально сильна держава (Франція) відмовляється від продовження боротьби з більш слабким противником (Алжир). Крім вказівки на обмежений характер бойових дій, феномен «малої війни» свідчить також і про невелику відданість цілям війни з боку сильної нації. У певний момент вигоди, одержані від досягнення перемоги військовою силою, починають рахуватися суспільством не настільки істотними в порівнянні з людськими, матеріальними і №2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

моральними втратами від продовження війни. В 60-ті роки минулого століття Р. Арон знаходив природним, що «одного разу консерватору набридає платити за відновлення порядку і оплачувати витрати на народи, що з ним борються». «Війна іракців проти окупаційних сил триває з несподіваною жорстокістю і завзятістю», – з прикрістю констатували в той час американські ЗМІ, нарікаючи на те, що, як показують події в Іраку і Афганістані, «добрі наміри не завжди винагороджуються», якщо під такими розуміти насильницьку демократизацію обох країн за сценаріями США. Урядам демократичних країн все важче виправдовувати цілі війн (особливо «малих») і забезпечувати необхідну підтримку з боку суспільства для їх початку і ведення. Не перемогти, а не програти В роки, що минули після закінчення Другої світової війни, багато національно-визвольних і антиколоніальних рухів використовували стратегію партизанської війни, за рахунок чого їм вдавалося виснажувати якщо не силу, то волю противника і змушувати його йти №2/2016

на поступки. Відомі міркування Мао Цзедуна про стратегію і тактику партизанської війни, дивно співзвучні причинам поразки США у В’єтнамській війні (1964-1975 рр.), які виділяв Генрі Кіссінджер. Обидва політики бачили причини перемоги в’єтнамців в затяжному характері війни, яка виснажила США, незважаючи на їх військову перевагу. Успіх В’єтнаму принесла партизанська тактика «малих перемог», що дозволяла північному В’єтнаму ухилятися від великих прямих зіткнень з американськими силами, скритність і невразливість розосереджених сил в’єтнамських партизан на тлі легкого виявлення концентрації військ Сполучених Штатів. При цьому місцеве населення підтримувало партизан вважаючи їх боротьбу проти американських військ справедливою і визвольною. Слабкому у В’єтнамській війні було достатньо «не програти». Сильний, щоб виграти, повинен був обов’язково здобути перемогу. Г. Кіссінджер навіть вивів «формулу перемоги партизан»: «... партизани виграють до тих пір, поки не програють; а регулярна армія зазнає поразки, якщо їй не вдається одержати вирішальну перемогу». Він назвав й інший важливий фактор перемоги – здатність кожної із протиборчих сторін забезпечити безпеку цивільного населення в зоні бойових дій. Виграють ті збройні сили (регулярні або партизанські), які здатні її повністю забезпечити. Це завдання часто виявляється непосильним для регулярної армії, яка воює на чужій території. У цьому сенсі місцеві партизани «приречені на перемогу раніше чи пізніше». Замість партизан — терористи Тероризм ХХІ століття – варіант асиметричних бойових дій, оскільки він підтримує логіку боротьби «слабких» проти «сильних». Німецький вчений Х. Мюнклер стверджує, що тероризм – як спосіб боротьби слабких – «замінив партизанську війну, яка в ХХ столітті тривалий час виконувала цю функцію». Від партизанських війн тероризм відрізняється своїм наступальним характером, меншою залежністю від місцевого населення і здатністю активно використовувати в своїх цілях інфраструктури розвинених країн. Сучасний тероризм – різновид війни в її класичному розумінні як насильницького нав’язування противнику своєї волі з тією лише важливою особливістю, що терористична боротьба «орієнтована на асиметрію, за допомогою якої гравці, нескінченно більш слабкі технологічно і організацій-

но, ніж їх багаторазово більш потужний противник, виявляються здатними воювати проти нього». Різниця між партизанською війною і терористичними стратегіями полягає у свідомому використанні парадоксальних переваг стратегічної асиметрії. Традиційні партизанські рухи прагнули досягти симетрії у відносинах з противником, а потім і перемогти його у збройній боротьбі. Терористичні групи прагнуть підірвати морально-психологічний потенціал противника без контакту з його військовою машиною. При цьому для своїх ударів вони вибирають найбільш уразливі цілі в тій чи іншій країні, просто «обходячи» як військові так і інші перешкоди та захисні механізми, у створення яких так багато вкладали сучасні суспільства заради забезпечення своєї безпеки. Специфіка асиметричних конфліктів З урахуванням сказаного важливим методологічним завданням прогнозування перспектив збройних конфліктів є не просто порівняльне вивчення можливостей протиборчих сторін, а виявлення можливостей як симетричного, так і несиметричного використання тих чи інших складових їх потенціалів. При подібному аналізі важливо виділяти як відносно стійкі («структурні»), так і мінливі («динамічні») характеристики конфліктів. Під першими розуміються силові і ресурсні можливості, легально-правовий статус сторін, їх цілі, стан відповідних спільнот та їх ставлення до даного конфлікту. Другі – це наявні у кожної із сторін стратегії і тактики, що застосовуються для компенсації очевидних силових нерозмірностей. Прагнення враховувати специфіку асиметричних конфліктів було помітно в міжнародній політиці протягом усієї другої половини ХХ століття. Насамперед держави намагалися модифікувати стратегію військових дій, враховуючи особливості боротьби проти відносно слабких противників. У цьому сенсі переважали наступні тенденції: • розробка сценаріїв прямих військових зіткнень обмеженого масштабу (стратегії «локальних воєн», «обмежених воєн», «конфліктів низької інтенсивності»); • підготовка збройних сил до ведення бойових дій невеликими за чисельністю контингентами спеціально підготовлених військ; • ведення превентивних дій проти нерегулярних формувань з використанням даних розвідки і агентурних мереж;

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

•

здійснення заходів для забезпечення контакту з місцевим населенням, під гаслами захисту якого виступає більш слабкий супротивник, а також надання військової та матеріальної підтримки групам своїх прихильників у місцевих громадах; • обмеження масштабів бойових операцій і перехід до невійськових способів тиску на слабкого супротивника. Загальною тенденцією був перехід до більш обережного, дозованого застосування військової сили, відходу від прямих військових інтервенцій у внутрішні конфлікти іноземних держав, більш активне використання невійськових способів тиску. Змін зазнавали і підходи до переговорного процесу. Поперше, більш гнучкими ставало ставлення до статусних аспектів переговорів – сторони легше погоджувалися на ведення переговорів на базі неформальної рівності їх учасників. По-друге, більше уваги стало приділятися врахуванню інтересів більш слабкої сторони і пошуку «балансу інтересів» між учасниками конфлікту. Ці зміни частково відображали досвід невдач переговорної тактики «з позиції переваги», а певною мірою вони були і наслідком використання методів математичного моделювання конфліктів.

Поява загрози транснаціонального тероризму проти розвинених держав зруйнувало ілюзії про підвищення керованості міжнародної системи і можливостей знаходження компромісів між асиметричними антагоністами. Сучасні прояви тероризму залишають відкритим головне питання: до яких політичних цілей прагнуть ці групи, і наскільки сумісні політичні цілі терористів з цілями і цінностями тих країн, проти яких вони ведуть боротьбу. Американський вчений Д. Стівенсон вказав на можливість двох варіантів реакції «сильних»: з одного боку, капітуляція, переговори з терористами, відмова від захисту союзників; з іншого – повномасштабна мобілізація Заходу (сама по собі ризикована і деструктивна). Уряди різних країн у боротьбі проти транснаціонального тероризму посилюють внутрішній контроль, роблять менш проникними державні кордони, переконують громадян у необхідності мобілізації проти загальнонаціональної і навіть загальноцивілізаційної загрози. Ці дії оцінюються низкою експертів як обмеження демократичних свобод людини заради забезпечення безпеки. Одночасно відбувається переос-

Сучасні війни в Іраку і Афганістані є прикладом феномену, коли розвинені, оснащені високотехнологічною могутньою зброєю країни можуть виявитися уразливими і незахищеними, а наявна військова сила недостатня, щоб нейтралізувати противника»

мислення ролі силових компонентів забезпечення безпеки: 1) перегляд військових доктрин, структури і системи організації та підготовки збройних сил; 2) розробка превентивних стратегій, збільшення витрат на оборону; 3) діяльність розвідувальних служб. Аналіз поняття асиметрія стосовно сфери ведення збройної боротьби та війни в цілому дозволяє зробити ряд висновків: Категорії «асиметрія», «перевага в силі», «співвідношення сил» взаємно пов’язані і взаємно обумовлені. Застосування асиметричних заходів ведення війни не є самоціллю, а методом досягнення переваги в силі. І навпаки, будь яка перевага в силі одного супротивника над іншим створює асиметрію збройного протиборства. Асиметрія в збройній боротьбі досягається технічними, оперативно-тактичними та організаційними заходами, а краще – їх сукупністю. Застосування нової (кращої) зброї, реалізуючи новий (несподіваний, незвичний для супротивника) спосіб, при умові грамотної (адаптованої до засобів і способів) організації військ та дій – запорука успіху в бою, битві, операції, війні. Перевага в озброєнні та військовій техніці досягається еволюційним шляхом завдяки постійній і планомірній роботі вчених, конструкторів, працівників оборонно-промислового комплексу щодо вдосконаленню ОВТ. Враховуючи, що така ж робота проводиться в інших державах, асиметрія що виникає є несуттєвою і нестійкою. Виникнення асиметрії, обумовлене створенням принципово нових засобів та способів ведення війни (зброя на нових фізичних принципах й тактика її застосування), є істотними, але також нестійкими в часі. Асиметрія в економіці є передумовою й необхідною умовою досягнення асиметрії в збройній боротьбі. Створити щось із нічого, отримати перевагу, не витративши на це ресурси – привабливо, але нереально. Симетрія на воєнно-стратегічному рівні необхідна в мирний час для підтримання миру. Вона забезпечується наявністю у потенціальних супротивників таких засобів ураження, які гарантують завдання неприйнятної шкоди один одному з початком воєнних дій. Коли війна почалася, доцільно мати асиметрію на свою користь. Найпростішим способом досягнення асиметрії в сучасному воєнному конфлікті з потужним супротивником – пошук ще більш сильного союзника. Як показав досвід останніх років (анексія Росією Криму та агресія РФ на Сході України) питання подальшого дослідження асиметрії в сучасному збройному конфлікті та пошук нових способів ведення збройної боротьби надзвичайно актуальні.

1. 2.

4. 5. 6. 7. 14

№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

На допомогу викладачам предмету «Захист Вітчизни»

Мельник С.М., підполковник, кандидат юридичних наук, ТВО начальника військово-юридичного факультету Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Зіняк Л.В., підполковник, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри загальновійськових та правових дисциплін військово-юридичного факультету Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ПІДГОТОВКИ УЧНІВ 11 КЛАС, група юнаків (дівчат за їх власним бажанням) Розділ 1. Збройні Сили України на сучасному етапі. Тема 2. Основи міжнародного гуманітарного права. (2 години). Правила застосування норм міжнародного гуманітарного права щодо розпізнання осіб та об’єктів.

правовий статус комбатантів

іжнародне гуманітарне право є галуззю міжнародного права, що регулює відносини між членами міжнародного суспільства. Цей особливий розділ права діє в умовах військових конфліктів та обмежує вибір засобів і методів ведення війни і зобов’язує воюючі сторони щадити осіб, які не беруть участі у бойових діях. Його мета — збереження миру, захист людей на основі справедливості та сприяння соціальному прогресу в умовах свободи. Однією з найактуальніших проблем, які виникають у зв’язку з виникненням і розгортанням збройного конфлікту – питання правильної юридичної кваліфікації статусу осіб, №2/2016

що беруть в ньому участь, правомірності чи протиправності їх поведінки з точки зору міжнародного права та вирішення питання про їх відповідальність у разі порушення норм міжнародного гуманітарного права. Ці завдання ускладнюються з огляду на те, що на практиці зазвичай досить складно провести чітке розмежування між численними категоріями осіб, задіяними у конфлікті. З позицій міжнародного права учасники збройного конфлікту поділяються на законних учасників, що мають відповідні права та обов’язки, і які захищаються міжнародним гуманітарним правом, та незаконних, участь яких у збройно-

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

На допомогу викладачам предмету «Захист Вітчизни» му конфлікті сама по собі розглядається міжнародним злочином, а відтак ці категорії осіб не користуються тим режимом захисту, що надається комбатантам. У свою чергу законні учасники збройного конфлікту поділяються на дві категорії – комбатантів, тобто осіб, що воюють, і некомбатантів, осіб, які безпосередньо не воюють, але сприяють належному виконанню завдань комбатантів (медичний персонал, духовенство, військові кореспонденти, юристи, інтенданти). З огляду на те, що комбатант – центральний учасник збройного конфлікту, важливим завданням є визначення його статусу в міжнародному гуманітарному праві. На сьогодні правовий статус комбатантів (фр. сombattant – той, що бореться, змагається) визначено низкою міжнародних договорів: • Конвенція про закони і звичаї суходільної війни 1907 р.; • Женевські конвенції про захист жертв війни від 12.08.1949 р. (про покращення долі поранених і хворих у діючих арміях; про покращення долі поранених, хворих і осіб, що постраждали від аварії корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни); • Додатковий протокол до Женевських конвенцій 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) 1977 р.; • Гаазька конвенція про захист культурних цінностей 1954 р.; • Конвенція про заборону виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1972 р.; • Конвенція про заборону або обмеження використання конкретних видів звичайної зброї, яка може вважатися такою, що завдає надмірних ушкоджень чи має не вибіркову дію, 1980 р., та чотири протоколи до неї (про невідшукувані осколки; про заборону чи обмеження застосування мін, мін-пасток й інших пристроїв з поправками 1996 р.; про заборону чи обмеження застосування запалювальної зброї; про засліплюючу лазерну зброю) тощо. Згідно з вказаними міжнародно-правовими актами термін «комбатант», а відтак і правовий статус комбатанта визнається лише в разі збройного конфлікту міжнародного характеру, коли один суб’єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб’єкта міжнародного права. Сторонами в такому конфлікті можуть бути держави, нації і народи, що борються за незалежність, міжнародні організації, що здійснюють заходи з підтримки миру та міжнародної безпеки. Стаття 1 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08.06.1977 р. до міжнародних відносить також конфлікти, в яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування, іноземної окупації, проти расистських режимів за здійснення свого права на самовизначення. Отже, для правильної кваліфікації статусу особи як комбатанта першочергове принципове значення має кваліфікація відповідної ситуації саме як збройного конфлікту міжнародного характеру. Не зважаючи на багатотисячолітню історію воєн, визначення поняття «комбатант» було вперше юридично закріплено у 1907 р. на ІІ Гаазькій конференції в Конвенції про закони та звичаї війни на суходолі (IV Гаазька конвенція) та після тривалих дискусій визначено відмінні критерії цих категорій осіб. Згодом вказані норми набули свого подальшого закріплення і розвитку у ІІІ Женевській конвенції 1949 р. і Додатковому протоколі І 1977 р. Так, у п. 2 ст. 43 цього Протоколу дається загальне визначення поняття комбатанта як особи, яка входить до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу) та має право брати безпосередню участь у воєнних діях. У п. 1 цієї ж статті уточнюється, що збройні сили сторони, що перебуває

в конфлікті, складаються з усіх організованих збройних сил, груп і підрозділів, що перебувають під командуванням особи, відповідальної перед цією стороною за поведінку своїх підлеглих, навіть якщо ця сторона представлена урядом чи владою, не визнаними супротивною стороною. Такі збройні сили підпорядковані внутрішній дисциплінарній системі, яка, поряд з іншим, забезпечує додержання норм міжнародного права, застосовуваних у період збройних конфліктів. Отже, визначаючи коло осіб, яким може надаватися статус комбатанта, можна зробити висновок, що такими особами є: 1) особи, що входять до складу регулярних збройних сил, навіть якщо вони підпорядковуються уряду або владі, не визнаній державою-супротивницею; 2) особи, які входять до складу збройних сил однієї із сторін конфлікту, а також особовий склад повстанців та добровольчих загонів, що входять до складу таких збройних сил; 3) особи, які входять до складу будь-яких організованих збройних груп і формувань, що перебувають під командуванням осіб, відповідальних за поведінку своїх підлеглих, навіть якщо таке командування підпорядковується уряду або владі, що не визнана супротивною стороною. Відтак, до комбатантів належить весь склад збройних сил

№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

(особовий склад сухопутних, військово-морських, військово-повітряних сил), ополчення, добровольчі і партизанські загони, рухи опору. При цьому правовий статус комбатанта буде визнаватися за цими особами лише у разі дотримання певних умов: вони повинні мати на чолі особу, відповідальну за підлеглих; повинні мати визначені та видимі здалеку знаки відмежування; відкрито носити зброю; дотримуватися у своїх діях внутрішньої дисциплінарної системи і правил ведення війни, у тому числі відповідних норм міжнародного гуманітарного права. Згідно з нормами сучасного міжнародного гуманітарного права статус комбатантів може визнаватися також за членами екіпажів торговельних суден і цивільних літаків, які допомагають воюючим, а також за цивільним населенням, яке при наближенні ворога, взялося за зброю. Однак і ці особи мають дотримуватися законів та звичаїв ведення війни. Зміст правового статусу комбатанта складає комплекс прав та обов’язків, які визнаються за ними в міжнародному гуманітарному праві. Визначальне право, яке надається таким законним учасникам міжнародного збройного конфлікту – право на застосування зброї аж до фізичного знищення супротивника, що не призводить до юридичної відповідаль-

№2/2016

ності ні за нормами національного кримінального права, ні відповідно до міжнародного права. Зазначимо, що на відміну від комбатантів некомбатанти можуть використовувати зброю виключно для самозахисту. Міжнародне гуманітарне право встановлює обмеження щодо правомірної реалізації права на застосування зброї: • щодо кола осіб, проти яких ця зброя може бути використана; • місця її застосування; • стану, в якому перебуває особа, проти якої використовується зброя; • видів та форм такої зброї. По-перше, така зброя може бути використана лише проти супротивника, що має статус комбатанта або незаконного учасника збройного конфлікту (найманця, шпигуна, лазутчика). Об’єктом нападу із застосування зброї не можуть бути цивільне населення, цивільні об’єкти, а також некомбатанти. По-друге, ця зброя може бути використана лише під час бойових дій, на місці бою. По-третє, зброя не може використовуватися проти уже поранених осіб та осіб, які просять пощади і бажають здатися у полон. По-четверте, міжнародне гуманітарне право встановлює заборону на використання зброї, снарядів, речовин, що завдають надмірних ушкоджень чи страждань (вибухові і запалювальні кулі; кулі, які розгортаються чи сплющуються в людському тілі; отрута й отруйна зброя, задушливі, отруйні та інші гази, рідини та процеси; біологічна зброя; будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, які не виявляються в людському тілі рентгенівськими променями тощо). Порушення цих вимог призводить до настання юридичної відповідальності. Правовий статус комбатанта, на відміну від статусу незаконних учасників збройного конфлікту, дає право на захист в міжнародному гуманітарному праві. Передусім щодо них визнається режим військового полону, гарантований ст. 44 Додаткового протоколу І 1977 р. Зокрема, будь-який комбатант, як це визначено у ст. 43, який потрапляє під владу супротивної сторони, є військовополоненим. Всі комбатанти зобов’язані додержуватися: • норм міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, порушення цих норм не позбавляє комбатанта його права вважатися комбатантом або, якщо він підпадає під владу супротивної сторони, його права вважатися військовополоненим. Зміст режиму військового полону детально регламентовано Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими (ІІІ Женевська конвенція) від 12.08.1949 р. Відповідно до ст. 12 цієї Конвенції держава, яка утримує в полоні, несе відповідальність за поводження із військовополоненими. Ключовим принципом Конвенції є принцип гуманного поводження з військовополоненими. Зокрема, будь-який незаконний акт чи бездіяльність з боку держави, що тримає в полоні, які спричиняють смерть або створюють серйозну загрозу здоров’ю військовополоненого, що перебуває під її охороною, забороняються та розглядаються як серйозне порушення. Жодного військовополоненого не можна піддавати фізичному каліченню або медичним чи науковим експериментам будь-якого характеру, які не обґрунтовані потребою в проведенні медичного, стоматологічного або стаціонарного лікування військовополоненого та не здійснюються в його інтересах. Так само військовополонені завжди повинні бути захищеними, зокрема від актів насилля чи залякування, а також від образ та цікавості публіки. Застосування репресалій до військовополонених забороняється (ст. 13).

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

На допомогу викладачам предмету «Захист Вітчизни» Військовополонені за всіх обставин мають право на повагу до їхньої особи й честі. Згідно із ст. 14 Конвенцією із жінками необхідно поводитися з усією повагою, зумовленою їхньою статтю, й у всіх випадках з ними необхідно поводитися так само прихильно, як і з чоловіками. Військовополонені повністю зберігають свою цивільну правоздатність, яку вони мали на момент узяття в полон. Держава, що тримає в полоні, не може обмежувати здійснення прав, які забезпечує така правоздатність, за винятком того, наскільки такого обмеження вимагають умови полону (ст. 14), зобов’язана забезпечувати безоплатне утримання їх, а також надавати їм безоплатну медичну допомогу, якої вимагає їхній стан здоров’я (ст. 15). Будь-які фізичні чи моральні тортури та будь-яка інша форма примусу не можуть застосовуватися до військовополонених для одержання від них будь-яких відомостей. Військовополоненим, які відмовляються відповідати, не можна погрожувати, не можна їх ображати, переслідувати або вдаватися до обмежень їхніх прав. Конвенція також гарантує, що військовополонених, які не можуть надати про себе відомостей через свій фізичний або психічний стан, передають медичній службі (ст. 17). Нарешті, держава, яка захопила в полон, може піддати військових інтернуванню, а після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються та репатріюються. Визначаючи коло обов’язків комбатантів, зазначимо, що відповідно до ст. ст. 43, 44, 48 Додаткового протоколу І 1977 р. та інших міжнародних актів вони зобов’язані дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права. У конвенціях, які присвячені вказаним питанням, визначені діяння, що кваліфікуються як воєнні злочини. Такі злочини призводять до особистої відповідальності комбатантів, навіть за умови, коли вони діяли за наказом свого командира. За ці діяння несе також відповідальність й вище керівництво, яке зобов’язане не допускати подібні діяння та припиняти їх. Разом із тим, хоча всі комбатанти зобов’язані додержуватися норм міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, порушення цих норм не позбавляє комбатанта його права вважатися комбатантом або, якщо він підпадає під владу супротивної сторони, його права вважатися військовополоненим, за винятком випадків, передбачених у пунктах 3 і 4 ст. 44 цього Протоколу. Зокрема, для сприяння посиленню захисту цивільного населення від наслідків воєнних дій комбатанти зобов’язані відрізняти себе від цивільного населення в той час, коли вони беруть участь у нападі або у воєнній операції, що є підготовкою до нападу. Однак у зв’язку з тим, що під час збройних конфліктів бувають такі ситуації, коли через характер воєнних дій озброєний комбатант не може відрізнити себе від цивільного населення, він зберігає свій статус комбатанта за умови, що в таких ситуаціях він відкрито носить свою зброю як під час кожного воєнного зіткнення, так і в той час, коли він перебуває на виду у противника в ході розгортання в бойові порядки, що передують початку нападу, в якому він повинен взяти участь. Підсумовуючи, варто зазначити, що для правильної кваліфікації правового статусу особи як комбатанта необхідно, по-перше, надати правильну кваліфікацію виду збройного конфлікту, що має місце за конкретних обставин; по-друге, визначити приналежність особи до кола осіб, яким відповідно до Додаткового протоколу І 1977 р. до Женевських конвенцій може надаватися статус комбатанта, і, по-третє, встановити відповідність такої особи вимогам, що встановлені у нормах міжнародного гуманітарного права.

За «Захист Вітчизни» взялися вчителі

огляду на суспільно-політичну ситуацію та сучасні виклики, що стоять перед країною, держава сьогодні потребує відродження та підняття на більш ефективний рівень системи військово-патріотичного виховання. Зважаючи на це, Президент України П. Порошенко акцентував увагу органів державної влади на надзвичайній важливості цього напряму: “…початкова військова підготовка має стати одним із головних предметів у школі – саме там закладаються основи військовопатріотичного виховання.” У цьому році, вперше у Всеукраїнському конкурсі «Учитель року» братимуть участь вчителі предмета «Захист Вітчизни», головними завданнями яких є формування у молоді ціннісних орієнтирів і громадянської самосвідомості, готовності до виконання обов’язку із захисту незалежності та територіальної цілісності Батьківщини, оволодіння учнями відповідними знаннями, вміннями та навичками з військової справи тощо. Реалізувати такі найважливіші завдання може лише досвідчений педагог, фахівець, обізнаний не тільки у військовій справі, а й у тонкощах педагогічної науки. Пошук, виявлення та підтримка творчо працюючих педагогів, популяризація їхнього досвіду роботи, сприяння підвищенню професійного рівня вчителів та привернення уваги суспільства до досягнень й проблем освітян – це мета Всеукраїнського конкурсу «Учитель року». Конкурс «Учитель року» – це серйозне фахове випробування, під час якого кращі вчителі предмету «Захист Вітчизни» продемонструють свої досягнення в оволодінні предметом, педагогічними прийомами і технологіями, що використовують під час навчального процесу; уміння зацікавити сучасну молодь та мотивувати її до опанування навчального предмету. Водночас, це й свято майстерності, творчості, нових ідей, спілкування з колегами. Наразі завершується другий тур конкурсу. Учителі предмета «Захист Вітчизни» з 16 регіонів показали високий рівень педагогічної та військової майстерності. Під час конкурсних випробувань «Урок», «Майстерклас», «Захист навчального проекту» учасники звертали увагу на використання комплексного підходу до військово-патріотичного виховання, інтелектуальний, фізичний та духовний розвиток учнівської молоді. Особливе місце у конкурсних змаганнях відведено питанням практичного спрямування: знанням бойових можливостей техніки та озброєння Збройних Сил України, навичкам використання стрілецької зброї та тактичного орієнтування, виконанню нормативів з використання засобів індивідуального захисту, тактичної медицини. Ці питання з огляду на наслідки військового протистояння на Сході України та в умовах сьогодення набувають надзвичайно важливого значення. Члени журі відзначають високий рівень професіоналізму і творчий підхід до вирішення проблем навчання і виховання юнаків, оригінальність й практичну спрямованість педагогічних ідей, представлених конкурсантами. Заключна частина конкурсу відбудеться у два етапи. Двадцять п’ять кращих вчителів предмету «Захист Вітчизни», переможці обласних конкурсів, зустрінуться у березні на відбірковому етапі, за результатами якого буде визначено 12 учасників фіналу конкурсу. Фінальні змагання відбудуться у квітні 2016 року. Тож побажаємо усім конкурсантам натхнення, творчості, впевненості у своїй майстерності. О. Артеменко, завідувач сектору організації заходів Інституту модернізації змісту освіти

№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Охорона державної таємниці

На сьогодні відсутні науково обґрунтовані критерії та механізми оцінки стану забезпечення охорони державної таємниці в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах та організаціях. Тож експерти та перевіряючі, оцінюючи стан режиму секретності, у значній мірі виходять із суб’єктивного сприйняття ситуації

Будь пильним! Рогов П. Д., кандидат технічних наук, центр воєнностратегічних досліджень Національного університету оборони України ім. І. Черняховського

к відомо, статус інформації визначає Закон України «Про інформацію» в редакції від 09.05.2011 р. Під інформацією у ст. 1 цього Закону розуміються будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Цивільний кодекс України в редакції від 13.08.2011 р. дещо коригує визначення поняття «інформація»: документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. За порядком доступу інформація в зазначеному вище Законі поділяється №2/2016

на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом. Інформація з обмеженим доступом — інформація, право доступу до якої обмежено встановленими правовими нормами і (чи) правилами (ВСТ 01.109.004). Інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна; 2) таємна; 3) службова інформація. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень). Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) від-

повідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Відносини, пов’язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом. Порядок віднесення інформації до таємної або службової, а також порядок доступу до неї регулюються законами. Таємна інформація – це інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законодавством України таємницю (військову, комерційну тощо), розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству, державі. Не викликає сумнівів той факт, що питання, котрі стосуються принципів, форм, методів і механізмів забезпечення охорони державної таємниці, є дуже важливими і актуальними в діяльності відповідних структур в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях. Саме цим питанням, їх практичному втіленню, зазначені структури зобов’язані приділяти велику увагу. І в

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

багатьох випадках це має місце, що дає позитивні результати. Закон України «Про державну таємницю» в редакції від 03.02.2011 року дає чітке визначення даного поняття: Секретна інформація (державна таємниця) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони,

економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому чинним законодавством, державною таємницею і підлягають охороні державою (Закон України «Про

За порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом»

державну таємницю» від 21.01.1994 №3855-ХІІ із змінами). Службова інформація – це інформація: 1) що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень; 2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці (Закон України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 №2939-VI із змінами). Відкрита інформація – будь-яка інформація, що не віднесена законом до інформації з обмеженим доступом (Закон України «Про інформацію» від 13.01.2011 №2938-VI із змінами). Публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених законодавством. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом (Закон України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 №2939-VI із змінами). Масова інформація – інформація, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб (Закон України «Про інформацію» від 13.01.2011 №2938-VI із змінами). «Державна таємниця (далі також – секретна інформація) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України, та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою». Отже, слід виокремити ознаки, які характеризують це поняття. Відносини у сфері охорони державної таємниці регулюються Кон№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ституцією України, Законом України «Про інформацію», цим Законом, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України та іншими нормативноправовими актами. Закон України «Про державну таємницю» регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України. Названим Законом визначений Звід відомостей, що становлять державну таємницю, – акт, в якому зведено переліки відомостей, що згідно з рішеннями державних експертів з питань таємниць становлять державну таємницю у конкретизованих цим же Законом сферах, про що детальніше піде мова далі. Введений ступінь секретності («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно») – категорія, яка характеризує важливість секретної інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень її охорони державою. Режим секретності – це встановлений згідно з вимогами цього Закону та інших виданих відповідно до нього нормативно-правових актів єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці. Охорона державної таємниці – це комплекс організаційно-правових, інженерно-технічних, криптографічних та оперативно-розшукових заходів, №2/2016

спрямованих на запобігання розголошенню секретної інформації та втратам її матеріальних носіїв. Спеціально уповноваженим державним органом у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України. Забезпечення охорони державної таємниці відповідно до вимог режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, діяльність яких пов’язана з державною таємницею, покладається на їх керівників. Необхідно зауважити, що державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації мають право провадити діяльність, пов’язану з державною таємницею, після надання їм Службою безпеки України спеціального дозволу на провадження такої діяльності. Важливість діяльності з охорони державної таємниці характеризується тим, що діяння, які посягають на її збереження, кваліфікуються як злочин. Кримінальний кодекс України визначає такі злочини, предметом яких є державна таємниця: 1) державна зрада (ст. 111); 2) шпигунство (ст. 114); 3) розголошення відомостей, що становлять державну таємницю (ст. 328); 4) втрата документів, що містять державну таємницю (ст. 329); 5) розголошення відомостей військового ха-

рактеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості (ст. 422). Закон України «Про інформацію» ділить інформацію з обмеженим доступом на три категорії: конфіденційну, таємну та службову. Отже, службова інформація не віднесена до категорії таємної. Як у цьому, так і в інших законодавчих актах, зміст та правові ознаки даного виду інформації з обмеженим доступом достатньо не регламентовані. Відтак, як показує аналіз досліджень вітчизняних та зарубіжних авторів, а також практичний досвід, у державних структурах, збройних силах, спецслужбах, правоохоронних органах держави службова таємниця присутня і має бути законодавчо регламентована саме в такому статусі. Вважаю, що розкриває суть цієї категорії таке її визначення. Службова таємниця – відомості, розголошення яких забороняється чинним законодавством або зумовлюється службовою необхідністю, які стали відомими і якими користуються у процесі та при виконанні своїх службових обов’язків службові особи. Є конфіденційною інформацією, різновидом професійної таємниці, що містить відомості з обмеженим доступом про діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності й про особу. Слід зауважити, що в Україні, на жаль, дотепер відсутній повноцінний

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Введений ступінь секретності («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно») — категорія, яка характеризує важливість секретної інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень її охорони державою» правовий механізм захисту інформації, що становить комерційну таємницю. Хоча статтею 505 Цивільного кодексу України в редакції від 05.07.2011 року визначено, що комерційна таємниця – це інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою і не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Більше того, за статтею 24 Закону України «Про Службу безпеки України» в редакції від 19.05.2011 року СБУ має сприяти порядку, передбаченому законодавством, підприємствам, установам, організаціям та підприємцям у збереженні комерційної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України. З метою охорони державної таємниці Законом України «Про державну таємницю» впроваджуються основні організаційноправові заходи щодо охорони зазначеної таємниці, а саме: • єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку матеріальних носіїв секретної інформації; • дозвільний порядок провадження державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями діяльності, пов’язаної з державною таємницею; • обмеження оприлюднення, передачі іншій державі або поширення іншим шляхом секретної інформації; • обмеження щодо перебування та діяльності в Україні іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, їх доступу до державної таємниці, а також розташування і переміщення об’єктів і технічних засобів, що їм належать; • особливості здійснення державними органами їх функцій щодо державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов’язана з державною таємницею; • режим секретності на вищеназваних об’єктах, що провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею; • спеціальний порядок допуску та доступу громадян до державної таємниці;

•

технічний та криптографічний захисти секретної інформації. В державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, що провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею, з метою розроблення та здійснення заходів щодо забезпечення режиму секретності, постійного контролю за їх додержанням створюються на правах окремих структурних підрозділів режимно-секретні органи (РСО), які підпорядковуються безпосередньо керівнику державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації. Створення, реорганізація чи ліквідація РСО здійснюються за погодженням із СБУ. У своїй роботі РСО взаємодіють з органами Служби безпеки України. До складу РСО входять підрозділи режиму, секретного діловодства та інші підрозділи, що безпосередньо забезпечують охорону державних таємниць, залежно від специфіки діяльності зазначених органів, режимних підприємств та установ. В державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях із значним обсягом робіт, пов’язаних з державною таємницею, за погодженням з СБУ вводиться посада заступника керівника з питань режиму, на якого покладаються обов’язки та права керівника РСО. Там, де штатним розписом не передбачено створення РСО, облік і зберігання секретних документів, а також заходи щодо забезпечення режиму секретності здійснюються особисто їх керівниками або спеціально призначеним наказом керівника працівником після створення необхідних умов, що забезпечують режим секретності. Основними завданнями режимносекретних органів є: а) недопущення необґрунтованого допуску та доступу осіб до секретної інформації; б) своєчасне розроблення та реалізація разом з іншими структурними підрозділами державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій заходів, що забезпечують охорону державної таємниці; в) запобігання розголошенню секретної інформації, випадкам втрат матеріальних носіїв цієї інформації, заволодінню секретною інформацією іноземними державами, іноземними юридичними особами, іноземцями,

особами без громадянства та громадянами України, яким не надано допуску та доступу до неї; г) виявлення та закриття каналів просочення секретної інформації в процесі діяльності органів, підприємств, організацій; д) забезпечення запровадження заходів режиму секретності під час виконання всіх видів робіт, пов’язаних з державною таємницею, та під час здійснення зовнішніх відносин; е) організація та ведення секретного діловодства; є) здійснення контролю за станом режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях та на підпорядкованих їм об’єктах. Режимно-секретні органи мають право: а) вимагати від усіх працівників органів, підприємств, установ неухильного виконання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці; б) брати участь у розгляді проектів штатних розписів органів, підприємств, організацій у частині, що стосується РСО, вносити пропозиції щодо структури та чисельності їх працівників; №2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

в) брати участь у проведенні атестації працівників, що виконують роботи, пов’язані з державною таємницею, а також у розгляді пропозицій щодо виплати в установленому нормативними актами порядку компенсації за роботу в умовах режимних обмежень; г) залучати спеціалістів органів, підприємств, установ до здійснення заходів щодо охорони державної таємниці; д) здійснювати перевірки стану й організації роботи з питань захисту державної таємниці і забезпечення режиму секретності у підрозділах органів, підприємств, організацій, давати відповідні рекомендації; е) здійснювати перевірки додержання режиму секретності на робочих місцях працівників, що мають допуск до державної таємниці, вмісту спецсховищ, наявності документів, виробів та інших носіїв секретної інформації; є) порушувати перед керівником органу, підприємства, установи питання про призначення службових розслідувань за фактами порушень режиму секретності та секретного діловодства, про притягнення осіб до відповідальності згідно з законом, а також давати рекомендації щодо обов’язкових для виконання вказівок керівникам підрозділів з питань забезпечення режиму секретності; №2/2016

ж) брати участь у службових розслідуваннях, у встановленому порядку вимагати від працівників органів, підприємств, установ письмових пояснень щодо фактів розголошення ними секретних відомостей, втрати матеріальних носіїв секретної інформації, інших порушень режиму секретності; з) вносити пропозиції керівникові органу, підприємства, організації про припинення робіт, пов’язаних з державною таємницею, в структурних підрозділах, якщо умови для їх виконання не відповідають вимогам режиму секретності. Згідно зі статтею 37 Закону України «Про державну таємницю» керівники державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов’язані здійснювати постійний контроль за забезпеченням охорони державної таємниці. Державні органи, яким рішенням державного експерта з питань таємниць було надано право вирішувати питання про доступ державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій до конкретної секретної інформації, зобов’язані контролювати стан охорони державної

таємниці на вищеозначених об’єктах, які виконують роботи, пов’язані з відповідною державною таємницею, або зберігають матеріальні носії зазначеної секретної інформації. Слід зауважити, що СБУ має право контролювати стан охорони державної таємниці в усіх державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, а також у зв’язку з виконанням цих повноважень одержувати від них інформацію з питань забезпечення охорони державної таємниці. Висновки Служби безпеки України, викладені в актах офіційних перевірок за результатами контролю стану охорони державної таємниці, є обов’язковими для виконання посадовими особами підприємств, установ та організацій незалежно від їх форм власності. Статтею 9 Закону України «Про державну таємницю» передбачено, що державні експерти з питань таємниць здійснюють відповідно до вимог цього Закону віднесення інформації у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку до державної таємниці, зміну ступеня секретності цієї інформації та її розсекречування. Віднесення інформації до державної таємниці здійснюється мотивованим рішенням державного експерта з питань таємниць за його власною ініціативою, за зверненням керівників відповідних державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян. Такі рішення підлягають реєстрації СБУ та є підставою для формування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, і внесення змін до вищезазначеного Зводу, до галузевих або відомчих розгорнутих переліків відомостей, що становлять державну таємницю. Інформація вважається державною таємницею з часу опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, до якого включена ця інформація, чи зміни до нього у порядку, встановленому цим Законом. Звід відомостей, що становлять державну таємницю, формує Служба безпеки України на підставі рішень державних експертів з питань таємниць. Зазначений Звід та зміни до нього набирають чинності з моменту опублікування в офіційних виданнях України. На підставі та в межах Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, з метою конкретизації та систематизації даних про секретну інформацію державні органи створюють

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

галузеві або відомчі розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю, а також можуть створювати міжгалузеві або міжвідомчі розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю. Підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що проводять діяльність, пов’язану із державною таємницею, за ініціативою та погодженням із замовником робіт, пов’язаних з державною таємницею, можуть створювати власні розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю. Такі переліки погоджуються із СБ України, затверджуються державними експертами з питань таємниць та реєструються у СБУ. Виходячи з вимог Закону України «Про державну таємницю» та інших законодавчих актів, керівниками відповідних державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та їх РСО відпрацьовуються управлінські рішення, на базі яких готуються накази, посадові інструкції, розробляються програми, плани заходів щодо забезпечення надійної охорони державної таємниці. Але, як уже було сказано вище, результати дослідження дають підстави вважати, що у напрацюваннях науковців і практиків недостатньо, а точніше фрагментарно, дотично висвітлена проблема оцінки стану забезпечення охорони державної таємниці. Внаслідок цього станом на сьогоднішній день відсутні науково обґрунтовані критерії, показники та механізми оцінки стану забезпечення охорони державної таємниці в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях. На практиці така оцінка здійснюється заступниками керівників з питань режиму, начальниками РСО, експертами та перевіряючими, у значній мірі виходячи із суб’єктивного сприйняття ситуації. Оскільки стан забезпечення охорони державної таємниці є складною категорією, тому вона має як якісні, так і кількісні показники, а отже, може бути певним чином виміряна. Через це постає необхідність у розробленні чітких критеріїв, показників, параметрів стану забезпечення. Звичайно, це питання є складним і поки не досить вивченим, тому зосередимо увагу на центральних і базових компонентах даної проблеми, окресливши власну позицію. В першу чергу слід зупинитись на визначенні понять. З урахуванням зарубіжного та вітчизняного досвіду нині склалася трьох-

стадійна процедура з розробки заходів захисту таємної інформації. Перша стадія (розробка вимог). Вона включає в себе: • визначення складу засобів захисної системи; • аналіз вразливих місць системи; • аналіз загроз (виявлення проблем, які можуть виникнути за наявності вразливих місць); • аналіз ризиків (прогнозування можливих наслідків, які можуть викликати ці проблеми). Друга стадія (визначення способів захисту). Ця стадія включає в себе відповіді на наступні питання: • які загрози повинні бути усунені та в якій мірі; • які ресурси системи повинні бути захищені і в якій мірі; • за допомогою яких засобів повинен бути реалізований захист; • яка повинна бути повна вартість реалізації захисту та затрати на її експлуатацію з урахуванням потенційних загроз. Третя стадія (визначення функцій, процедур та засобів безпеки, які реалізуються у вигляді певних процедур захисту).

місцевого самоврядування, безпосередньо на підприємствах, в установах та організаціях (військові, режимні, важливі промислові та інші об’єкти). З історії вітчизняної розвідки та контррозвідки відомо, що оперативна обстановка – це сукупність умов, які прямо чи побічно впливають на процес боротьби органів державної безпеки країни з розвідувально-підривною діяльністю іноземних спецслужб та їх посібників (противник). Ці умови визначають вибір напрямків протидії та сили й засоби, форми і методи вирішення конкретних задач. Оперативна обстановка включає три основні групи умов: а) умови, породжені діями та устремліннями противника (його мета, сили й засоби, способи і прийоми); б) умови, що склалися в результаті діяльності вітчизняних органів державної безпеки та інших державних органів, які приймають участь у забезпеченні безпеки країни (їх сили, засоби, форми і методи протидії супротивнику); в) об’єктивно існуючі політичні, економічні, со-

Витоки інформації Для вирішення проблеми захисту таємної інформації необхідно, в першу чергу, провести аналіз циркулюючої на об’єкті, підприємстві, в організації таємної інформації, визначити її важливість, цінність та вразливість. Саме на базі такого аналізу обстановки мають бути розроблені якісні заходи стосовно захисту таємної інформації. Звичайно, є цінним і може бути творчо використаний зарубіжний та вітчизняний досвід трьохстадійної процедури з розробки заходів захисту таємної інформації. Відтак, що стосується проблеми забезпечення охорони державної таємниці в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях, то тут потрібний більш глибокий, комплексний підхід для її розв’язання. В першу чергу слід вести мову про глибокий аналіз зацікавленими відомствами і структурами «оперативної обстановки» в оточенні державних органів, органів №2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ціальні та інші умови, в яких ведеться боротьба сторін. Постійне вивчення та моделювання розвитку оперативної обстановки, а також активний вплив на неї в інтересах безпеки держави є важливою передумовою успішного вирішення поставлених завдань. Оскільки забезпечення захисту державної таємниці, згідно із Законом України «Про Службу безпеки України», має здійснюватись, в першу чергу, від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, то очевидно є підстави вважати, що саме такий підхід (механізм) до аналізу оперативної обстановки буде доречним і виправданим. Після завершення аналізу оперативної обстановки слід здійснити належну критеріальну оцінку якості отриманого результату: • глибини проведеного аналізу; • повноти визначення її важливості, цінності та вразливості;

№2/2016

•

виявлених устремлінь до державної таємниці іноземних спецслужб, безпідставного інтересу до неї з боку окремих організацій, груп та осіб, а також з’ясованих можливостей щодо протидії спробам заволодіти нею; • конкретності й адекватності розроблених на базі прийнятих рішень програм і заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці на об’єктах (військових, режимних, важливих промислових та інших); • відповідності заходів державним програмам та чинному законодавству України, нормативним актам державних органів, спеціальним внутрішнім нормативним актам цих та інших вищеназваних відомств. Такий підхід відкриє можливість успішно реалізовувати передбачені заходи, а також оцінювати їх адекватність задумам, повноту та якісний рівень виконання. Відпрацьовані належним чином та критеріально оцінені заходи (як показники задуманого рівня) щодо забезпечення охорони державної таємниці в конкретному органі, на об’єкті, в установі чи організації після їх реалізації дозволять встановити відповідність або невідповідність фактичного рівня забезпечення охорони державної таємниці бажаному (задуманому) рівню. Видається, що зазначені заходи мають бути об’єднані загальною метою в одному документі, в комплекс заходів, які потрібно виконати в певній послідовності та в установлені терміни. Назва такого документу – План заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці. Відомий білоруський вчений Князєв С.Н. зазначив: «План фіксує (чи визначає) показники, які мають бути досягнуті в результаті його реалізації до певного терміну».

Напевно виникне запитання, за допомогою яких саме показників, критеріїв можливо оцінити відповідність двох рівнів якості: задуманого і фактичного, якщо брати, в першу чергу, вихідне – заплановані на основі аналізу заходи щодо забезпечення охорони державної таємниці. Іншими словами, за якими критеріями та механізмами в даному випадку можна оцінити якість запланованих заходів. Достатньо аргументовані відповіді на це питання є у вітчизняних і зарубіжних дослідників теорії та практики управлінської діяльності, в тому числі і її складової – аналізу й планування. Особливо корисним тут буде вивчення сутності оптимального планування. Воно являє собою комплекс методів, за допомогою яких із декількох альтернативних варіантів плану або програми розвитку галузі та інших об’єктів вибирають оптимальні. Оптимальними є плани, що забезпечують найефективніше використання, наприклад, ресурсів (якщо задано цей критерій оптимальності) і максимальний вихід якісної продукції за мінімальних витрат. Оптимальними плановими заходами щодо забезпечення охорони державної таємниці можна вважати такі, що передбачають творче, ефективне і раціональне використання сил та засобів, форм і методів вирішення поставлених завдань. Засобами вибору оптимального плану є розв’язання задач математичного програмування (для знаходження максимального та мінімального значень цільової функції або критерію оптимальності), математичне моделювання у поєднанні з оптимальними умовами. Запорукою успішного виконання за-

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

СБУ має право контролювати стан охорони державної таємниці в усіх державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, а також у зв’язку з виконанням цих повноважень одержувати від них інформацію з питань забезпечення охорони державної таємниці» планованих заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці є наявна ефективна система управління даним процесом. Система – це органічна сукупність взаємопов’язаних елементів, які у своїй нерозривній єдності утворюють нову якість. Саме така система не лише забезпечує позитивний результат, але дає і відповідні ознаки для його об’єктивної оцінки. Відомі вимоги до зазначеної системи, за якими можна судити про ступінь її організованості та ефективності, а саме: • кореляція елементів системи, що виявляється у їх взаємодії, а також у взаємодії з відповідними державними структурами; • динамічність системи, тобто здатність під впливом зовнішніх і внутрішніх перешкод залишатися певний час в незмінному якісному стані, тобто зберігати суттєво важливі характеристики свого існування; • наявність у системі управляючого параметра, тобто елемента, за допомогою якого можна управляти діяльністю всієї системи і її окремими складовими (наприклад, якщо це покладено на одного із керівників органу, якому підпорядкований підрозділ, що опікується охороною державної таємниці); • наявність у системі прямих і зворотних зв’язків, тобто між управляючим параметром (елементом) та іншими елементами системи; • наявність у системі контролюючого параметра, тобто такого елементу, який би

постійно здійснював активний поточний контроль за процесом виконання запланованих заходів (з обов’язковим проведенням підсумкового контролю). Оскільки однією з основних задач керівників державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, РСО є попередження витоку відомостей, що становлять державну таємницю, важливо встановити, якої якості поступає інформація про характер таких загроз, а також про факти безпідставного інтересу до секретної інформації з боку іноземців, кримінальних елементів тощо. При цьому, слід оцінити безпосередній контроль у сфері ведення секретного діловодства, а також забезпечення безпеки об’єктів, охорону секретного діловодства, матеріальних носіїв інформації, виробів, апаратів фотокопіювання, контроль відвідування об’єктів, рівень організації електронного захисту інформації. Як відомо, головне джерело витоку інформації в державних органах, на підприємствах, в організаціях – це їх персонал, навіть якщо він ретельно підібраний, вивчений та підготовлений. Дослідники цього питання часто посилаються на слова директора «Агентства експертних досліджень» Б. Городницького: «Довіряйте своїм працівникам, але ніколи не довіряйте обставинам їх життя». І головне. Законом України «Про державну таємницю» передбачено, що

діяльність державних органів, підприємств, установ і організацій, пов’язана з державною таємницею, може перевірятися на предмет додержання ними умов, передбачених цим Законом. Видається, що для таких перевірок (в разі потреби) буде корисне творче використання відомої з історії іноземних і вітчизняних спецслужб науково обґрунтованої і апробованої на практиці семиетапної «діагностичної операції» щодо визначення рівня забезпечення безпеки «критичної» (важливої в конкретний період) інформації. Етап 1. Аналіз об’єкту захисту. Мета – забезпечення безпеки «критичних» секретів. 1. Аналіз операції, що проводиться з метою виявлення: • яка інформація потребує захисту? • кого може зацікавити інформація? • які елементи інформації є найбільш важливими («критичними»)? 2. Концентрація уваги на забезпеченні безпеки «критичної» інформації: • оцінка «терміну життя» такої інформації (якщо супротивникові не вистачить часу для того, щоб використати здобуту інформацію, її можна рахувати некритичною); • розділення «критичної» інформації на елементи. 3. Визначення ключових елементів інформації (індикаторів) з метою точної вказівки джерел цієї інформації: • класифікація індикаторів за функціональними зонами (операції, матеріально-технічне забезпечення, персонал, фінансування, управління і т.д.). Етап 2. Визначення загроз. Мета – виявлення можливостей супротивника. 1. Визначення потенційних супротивників : • виявлення осіб і організацій, зацікавлених в придбанні даної інформації; • оцінка методів використання супротивником слабких місць системи забезпечення безпеки; • визначення можливих напрямів діяльності супротивника (на основі виявлених методів) по використанню слабких місць в системах фізичної безпеки, в охороні документації, в роботі з персоналом, у використовуваних лініях зв’язку і тому подібне; • виявлення того, що може зробити супротивник для зриву операції. Етап 3. Виявлення слабких місць в системі забезпечення безпеки. Мета – ідентифікація міри уразливості. 1. Оцінка ефективності тради№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

ційних підсистем забезпечення безпеки (фізична безпека, безпека документації, перевірка персоналу і тому подібне). Оцінка використовуваних процедур з точки зору виявлення слабких місць. 2. Моделювання операції. Хронологічний опис послідовності подій, безпеку яких необхідно забезпечити. 3. Визначення індикаторів показників прогнозування кожного етапу операції, які можуть служити для супротивника початковими, відправними даними в процесі виявлення «критичних» секретів. 4. Визначення специфічних джерел інформації, аналіз яких може привести до виявлення супротивником індикаторів показників прогнозування. Етап 4. Визначення додаткових заходів по забезпеченню безпеки. Мета – оцінка необхідності і економічної доцільності введення додаткових заходів по захисту операції. 1. Складання переліку додаткових захисних заходів, які дозволять «закрити» виявлені уразливі напрями. 2. Визначення витрат, пов’язаних з реалізацією кожної додаткової міри. 3. Оцінка зниження уразливості при введенні конкретного додаткового заходу безпеки з урахуванням економічної доцільності. Етап 5. Вироблення рекомендацій. Мета – представити на розгляд керівних осіб конкретні рекомендації по усіх необхідних заходах безпеки. 1. Огляд усіх вразливих місць операції і пов’язаних з ними критичних секретів. 2. Аналіз загроз з урахуванням стратегії і методів, вживаних супротивником. 3. Розрахунок вартості і оцінка

№2/2016

ефективності кожного конкретного додаткового заходу безпеки. Кожній загрозі повинні відповідати свої захисні заходи з розрахованим співвідношенням ризик/ вартість. 4. Розробка різних коригуючих заходів до пропонованих заходів. Етап 6. Реалізація додаткових заходів захисту. Мета – послідовна реалізація додаткових заходів безпеки, починаючи з найсерйозніших вразливих місць. 1. Розгляд керівництвом усіх рекомендованих заходів безпеки і вибір тих із них, які будуть реалізовані. 2. Реалізація вибраних заходів безпеки з урахуванням пріоритетів. Етап 7. Контроль і доведення реалізованих заходів безпеки. Мета – аналіз ефективності прийнятих заходів на основі їх експериментальної експлуатації (перевірки в реальних умовах). 1. Перевірка та оцінка ефективності прийнятих заходів. Виявлення залишених незахищеними або повторно виникнувших вразливих місць. 2. Доведення реалізованих заходів безпеки до оптимального рівня і введення постійного контролю за їх функціонуванням. ВИСНОВКИ 1. Таким чином щодо охорони державної таємниці, у самому процесі її забезпечення, можна виділити наступні заходи (рівні): • нормативно-правовий — закони, нормативно-правові акти тощо; • адміністративний — дії загального характеру, які вживаються органами державного управління, керівниками державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, РСО тощо; • процедурний — конкретні процедури забезпечення охорони державної таємниці;

•

програмно-технічний — конкретні технічні заходи забезпечення охорони державної таємниці. Захист інформації (інформаційних ресурсів) – сукупність правових, адміністративних, організаційних, технічних та інших заходів, що забезпечують збереження, цілісність інформації (інформаційних ресурсів) та належний порядок доступу до неї (них). 2. Основна увага щодо охорони державної таємниці має приділятися попередженню можливого витоку секретної інформації шляхом: • доведення і глибокого опрацювання з персоналом Закону України «Про державну таємницю», урядових та відомчих нормативних актів, службових інструкцій; • навчання персоналу формам, методам і прийомам роботи щодо забезпечення охорони державної таємниці; • глибокого та всебічного вивчення «обставин життя» персоналу: їх матеріальний і сімейний стан, оточення, моральні принципи, інтереси, життєві плани й наміри; особливо кропіткою має бути робота щодо вивчення психічно неурівноважених, ненадійних, соціально та морально підозрілих, суперечливих та непередбачуваних осіб. Тільки з урахуванням результатів вивчення в даному випадку можна прийняти виважене рішення. 3. Інформація, будучи продуктом діяльності, виступає як власність держави, підприємств, установ, організацій, громадян, і, як об’єкт власності, вимагає захищеності. Проте проблема захисту інформації не зводиться тільки до захисту прав її власників, але і містить в собі такий важливий аспект, як захист прав громадян на вільний доступ до відомостей, гарантований Конституцією. Основи захисту інформації розробляються органами державної влади, виходячи з умов забезпечення інформаційної та національної безпеки України в цілому.

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Соціальні гарантії військовослужбовців

Зобов’язання держави

№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Кожен військовий, від солдата до генерала має постійно відчувати надійну турботу з боку держави — саме так можна відродити престиж військової служби в суспільстві, а умови військової служби зробити справедливими і привабливими

Щербінін О.М., заступник директора Департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України

сновні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Зазначеним законом встановлена система їх правових та соціальних гарантій. Проте, починаючи з 2000 року надання пільг та соціальних гарантій військовослужбовцям та членам їх сімей призупинялось або обмежувалось, запровадженням додаткових умов для їх отримання. Зокрема, 27 березня 2014 року прийнято Закон України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», яким визначено, що пільги військовослужбовцям та членам їхніх сімей на санаторно-курортне лікування, проїзд у відпустку та оплату комунальних послуг надаються за наявності у них права на податкову соціальну пільгу. Відповідне рішення призвело до фактичної втрати військовослужбовцями зазначених соціальних гарантій. (Ця пільга надається за умови, що середньомісячний дохід сім’ї військовослужбовця в розрахунку на одну особу за попередні 6 місяців не перевищує 1930 грн ( у 2015 році – 1710 грн). На сьогодні Міноборони спрямовує зусилля на відновлення призупинених (обмежених) пільг військовослужбовцям та визначення додаткових соціальних гарантій особам, призваним на військову службу під час мобілізації. В минулому році опрацьовано низку законопроектів, які направлені на покращення соціальної захищеності військовослужбовців, зокрема: • прийнято зміни до чинного законодавства щодо надання пільгового санаторнокурортного лікування, яке надається за умови, якщо розмір середньомісячного сукупного доходу сім’ї в розрахунку на №2/2016

одну особу за попередні шість місяців не перевищує трьох прожиткових мінімумів (3990 грн). Прийняття відповідного Закону 3 листопада 2015 року дозволило суттєво розширити коло осіб, які мають право на пільгове санаторно-курортне забезпечення. • законодавчо закріплено право осіб офіцерського складу за призовом на соціальні і правові гарантії; • військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період визнана як новий окремий вид військової служби, що дозволило: 1) виплачувати громадянам, призваним під час мобілізації, грошове забезпечення в повному обсязі, з урахуванням всіх надбавок та премій, на рівні військовослужбовців контрактної служби; 2) поширити на військовослужбовців, призваних на військову службу під час мобілізації, весь комплекс гарантій соціального і правового захисту. До основних прав громадян, які призвані під час мобілізації, та беруть участь в Антитерористичній операції належать: 1) Отримувати грошове забезпечення в повному обсязі, з урахуванням всіх надбавок та премій, на рівні військовослужбовців контрактної служби (відповідно до посад та військових звань), а не на рівні військовослужбовців строкової служби, як передбачалося раніше; 2) Використовувати весь комплекс гарантій соціального і правового захисту, встановлених законодавством як для військовослужбовців, зокрема час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне (продовольче, речове), грошове забезпечення (компенсацією за піднайом жилого приміщення), охорону здоров’я та безоплатне лікування. Держава забезпечує соціальну та професійну адаптацію військовослужбовців, які звільняються з військової служби. 3) За всіма громадянами, які призвані під час мобілізації на військову службу, гарантовано зберігаються місце роботи, посада, середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності. Одночасно вони отримують грошове забезпечення як військовослужбовці; 4) Нараховується одноразова грошова до-

помога, яка буде виплачуватися на день демобілізації; 5) Збережено право на підприємницьку діяльність для приватних підприємців, при їх призові на військову службу під час мобілізації. При цьому державна реєстрація підприємницької діяльності фізичних осібпідприємців не припиняється; 6) Збережено розмір пенсій офіцерам запасу, які призвані під час мобілізації. При демобілізації цим офіцерам пенсія буде збільшена з урахуванням нових посад, військових звань та додаткової вислуги років. Якщо ж новий розмір пенсії у офіцерів буде нижчим за розмір, який вони отримували в мирний час, виплата їм пенсії здійснюється у раніше встановленому розмірі; 7) Дострокове присвоєння військових звань; 8) Статус учасника бойових дій. Позитивний імідж Збройних Сил залежить від цілої системи чинників, переважно — соціальних. Достатньо незадовільного стану хоча б одного з них — і престиж військової професії падає. Загалом, держава може очікувати і вправі вимагати від військовослужбовця ефективного виконання ним своїх обов’язків лише за умов дотримання наданих йому соціальних гарантій. Водночас, саме в цій сфері дотепер існують досить гострі проблеми, для розв’язання яких зусиль лише Міністерства оборони недостатньо. Забезпечення соціальних гарантій військовослужбовцям і членам їх сімей є справою загальнодержавного масштабу, тому воно може бути досягнуте лише спільними зусиллями законодавчої і виконавчої влади, а також – органів місцевого самоврядування. На цей час у Збройних Силах України тривають процеси, пов’язані з реформуванням та заходами, спрямованими на оновлення та модернізацію

Забезпечення соціальних гарантій є невід’ємною складовою професіоналізації армії, оскільки саме вони переважною мірою визначають конкурентоспроможність професійної військової служби на ринку праці

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

технічної складової. Але в умовах економічної ситуації в державі відповідне соціальне забезпечення є вкрай складним завданням, яке не завжди забезпечується чинним законодавством. Тому політичні діячі та військові начальники постійно намагаються знайти шляхи розв’язання питання щодо удосконалення соціального захисту військовослужбовців. На 2016 рік Міністерством оборони України планується цілий комплекс заходів щодо підвищення рівня соціальних і правових гарантій військовослужбовців та членів їх сімей. Серед основних необхідно виділити наступні: Вирішення питання забезпеченості житлом сімей військовослужбовців шляхом запровадження виплати компенсації за піднайом (найом) жилого приміщення для військовослужбовців військової служби за контрактом (у разі відсутності можливості їх розміщення в спеціально пристосованих казармах або у сімейних гуртожитках) та вирішення питань житлового забезпечення військовослужбов-

ців, переведених з АР Крим. З цією метою продовжується робота щодо внесення змін до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей«. (Цей Законопроект двічі розглядався на засіданнях Урядового комітету з питань економічного розвитку та європейської інтеграції, проте було прийнято рішення зняти його з розгляду та повернуто до Міноборони). Зважаючи на актуальність зазначеного питання, Міністр оборони України особисто звернувся до Прем’єрміністра України щодо подальшої розробки відповідного законопроекту. Відновлення права військовослужбовців на пільговий проїзд у відпустку та 50-відсоткову знижку оплати за житлово-комунальні послуги. Не зважаючи на підвищення грошового забезпечення військовослужбовців, продовжити нормотворчу роботу щодо впорядкування його структури, зокрема посадових окладів, окладів за військовим званням та щомісячних

2. 3.

видів грошового забезпечення. (Механізм реалізації — опрацювання змін до постанови Кабінету Міністрів України). Надання військовослужбовцям, які беруть участь в бойових діях, законодавчих гарантій щодо рівня їхнього грошового забезпечення, введення спеціальної надбавки за участь в бойових діях, дозволить підвищити рівень соціального забезпечення військовослужбовців, які беруть участь у бойових діях, підвищити рівень їхньої мотивації та стимулюватиме ефективне виконання ними свого обов’язку з захисту Батьківщини. Важливе значення також має соціальний захист членів сімей загиблих військовослужбовців, адже в більшості випадків загиблі військовослужбовці були годувальниками сімей і в разі їх загибелі їх сім’ї залишаються в дуже скрутному матеріальному становищі. Тому підвищення рівня виплат членам сімей у

№2/2016

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

випадку загибелі військовослужбовця або повної чи часткової втрати ним працездатності є логічним кроком для підвищення рівня їх соціальної захищеності. Уточнення критеріїв визначення статусу учасника бойових дій особам, які брали безпосередню участь в АТО та розширення повноважень відповідних комісій з позбавлення статусу учасника бойових дій осіб, у разі вчинення ними військового адміністративного правопорушення, дисциплінарного проступку в період участі в АТО. (Механізм реалізації — опрацювання проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку надання статусу учасника бойових дій особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в Антитерористичній операції, забезпеченні її проведення». Тобто пропонується визнавати учасниками бойових дій осіб, які беруть участь

№2/2016

в антитерористичній операції у разі залучення їх до проведення АТО в строк не менше 30 календарних днів. Зазначений строк не застосовується до осіб, які брали участь у виконанні бойових (службових) завдань в умовах безпосереднього зіткнення (взаємному вогневому контакті), веденні оперативної (військової, спеціальної) розвідки, що підтверджено оперативним штабом з управління Антитерористичною операцією. Також строк не застосовується у разі отримання особами поранення, контузій, каліцтва, що унеможливило подальше виконання ними відповідних завдань. Крім того, з метою підтримання належного правопорядку та військової дисципліни серед особового складу в районах проведення АТО пропонується розширити повноваження комісій з ненадання (позбавлення) статусу учасника бойових дій осіб, у разі вчинення ними військового адміністративного

правопорушення, дисциплінарного проступку в період участі в АТО. Надання військовослужбовцям грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку та надання військовослужбовцям відпустки трьома частинами, замість двох. (Механізм реалізації — опрацювання Департаментом соціальної та гуманітарної політики проекту Закону України «Про внесення змін до статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»). Підвищення іміджу військової служби. (Механізм реалізації – опрацювання Департаментом кадрової політики Міністерства оборони України проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо підвищення іміджу військової служби». Надання пільг та переваг військовослужбовцям контрактної та стро-

Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»

Надання військовослужбовцям, які беруть участь в бойових діях, законодавчих гарантій щодо рівня їхнього грошового забезпечення, введення спеціальної надбавки за участь в бойових діях, дозволить підвищити рівень їхньої мотивації та стимулюватиме ефективне виконання ними свого обов’язку з захисту Батьківщини» кової військової служби, а також військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації при вступі до вищих військових навчальних закладів. (Механізм реалізації – опрацювання питання Департаментом військової освіти та науки Міністерства оборони України). Реалізація цих заходів надасть можливість не тільки наблизити стандарти соціального забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України до стандартів армій країн НАТО, але й посилити мотивацію особового складу до військової служби та підвищити престиж військової служби у суспільстві. Реалії сьогодення дають усі підстави стверджувати, що соціальна політика у Збройних Силах повинна бути чітко зорієнтованою складовою загальної програми соціально-економічного розвитку держави.

Безумовно, створюючи сучасну систему соціального захисту, необхідно враховувати, що вона повинна бути гнучкою. Вона, насамперед, має враховувати особисті заслуги перед державою і, безумовно, передбачати адресну допомогу тим, хто її потребує. Нині в України є можливість, опираючись на національний та зарубіжний досвід, втілити в життя соціальні нормативи, стандарти та гарантії військовослужбовцям, ветеранам військової служби, членам їхніх сімей шляхом реалізації основних Законів України, що певним чином торкаються питань соціального захисту осіб-військовослужбовців. Формування високого позитивного іміджу Збройних Сил України можливе за умови створення війська європейського зразка, оснащеного новітніми зброєю і військовою технікою, з високим рівнем професійної підготовки та

державницької свідомості особового складу, а також відповідними соціальними гарантіями. Ефективна соціальна політика держави щодо Збройних Сил є однією з основних умов їхнього подальшого розвитку. Від неї залежать і бойова готовність військ, і престижність військової служби. Саме вона формує привабливі для військовослужбовців та членів їхніх сімей державні соціальні гарантії у сферах житлово-комунального, транспортного обслуговування, грошового забезпечення, у галузях охорони здоров’я, культури та фізичної культури і спорту. Забезпечення соціальних гарантій є невід’ємною складовою професіоналізації армії, оскільки саме вони переважною мірою визначають конкурентоспроможність професійної військової служби на ринку праці. Отже, здійснення заходів щодо удосконалення соціальної політики у Збройних Силах є досить складним завданням як для Міністерства оборони, так і для інших органів законодавчої та виконавчої влади. Разом з тим воно є досяжним за умов консолідації зусиль органів державного та військового управління. №2/2016