Трепанація

Передмова «Трепанація» - перша, аматорська, криворізької письменниці Юлії Юліної.

збірка

прозових

творів

Трепанація (лат. trepanatio) - хірургічна операція пробуравлювання кістки, що має на меті проникнути до хворобливого вогнища. Цей термін не випадково взятий як назва, адже збірка створена для того, щоб проникати до людських сердець, знаходити і ставити мізки на місце, дозволяючи іншими очима подивитися на життя. У збірці вміщені твори, різні за формою і тематикою. У деяких з них не простежується чітко вималювана сюжетна лінія, але всі вони мають глибоко осмислену ідею. Твори збірки пов’язані спільним настроєм і доповнюють одне одного, хоч у них немає ні спільних героїв, ні спільних обставин розвитку дії. Деякі персонажі є безіменними, що служить для створення в уяві читача узагальненого образу і допасування до цього образу себе особисто. Оповідання порушують різноманітні загальнолюдські проблеми, наштовхують на роздуми, приводять до певних висновків. Жанрова своєрідність, поодинокі алюзії і ремінісценції допомагають вивести цілісну картину твору. Твори насичені художніми засобами, проте написані простою й усім зрозумілою мовою, без надто складних конструкцій, зайвої термінології і всіляких пафосних викрутасів. Ідея розміщення збірки на електронному сайті http://issuu.com належить поету, прозаїку, композитору Марку Літію і ніяк не пов’язана із розташуванням на сайті інших видань. Переваги цього електронного ресурсу – у неможливості скачування, а отже, і копіювання та поширення збірки та окремих її творів, тобто порушення авторських прав. «Трепанація» - це свідоме цілісно-суб’єктивне розкроювання людських індивідів з метою розширення індивідуального когнітивного простору. Трепануймося, бо ми того варті ;)

Зміст АНЮ, Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ РОЖЕВІ ОКУЛЯРИ СНІЖИНКА ЯКИЙ СЬОГОДНІ ДЕНЬ? КИЦЯ ЩАСТЯ ЗАЛИШАЙСЯ ДИТИНОЮ ВІН І ВОНА КОЛИСЬ MEMENTO MORI

Аню, я тебе люблю Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилося. Ні... Любов - не для чужих очей. Любов - то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Люко Дашвар

Колись вона схаменеться і попросить прощення. Але її ніхто не пробачить, не зрозуміє, не пожаліє… Кожен кине в неї камінь, переступить через неї лежачу, покине помирати у своїх струпах, зализуючи рани, покине захлинатися у власному блювотинні нещасного, забороненого кохання. Випадковий перехожий дасть болючого морального штурхана… Розлучниця. РОЗ-ЛУЧ-НИ-ЦЯ! Вона

підводилася,

підбирала

поли

сукні,

змазувала жирним кремом лікті, збиті коліна, одягала високі підбори і йшла до людей. Зваблива, розкута… Тільки очі ховає. Там біль і розпач.

Не

для

чужих,

ворожих поглядів. Вона

пила

з

іншими

чоловіками, тримала руку мимовільної

інтриги,

перманентного флірту… А любила

тільки

його…

Великою

інтровертованою

любов’ю. З раннього ранку до пізнього вечора легкою ходою фатальної жінки збивала з ніг захоплених незнайомців. Вона здавалася повітряним бізе навіть тоді, коли важкі колодки слабкодухості оволодівали її литками, а ступнями ніби по їжакам ходила. А вночі важкий камінь сліз заповнював океани відчаю. Сильна і вольова, вона змагалася до останнього. Роками долала болі розлук, вплітаючи в своє життя тоненькі веселкові нитки грішної любові. Скрадливими кроками приходила у пітьму його повсякденного життя і так само крадькома покидала його, залишаючи світанкові промені невимушеної ніжності. Обережно здувала пилинки з коханого тіла, щоб не залишити жодного сліду зради. Вона віднаходила усі колбочки і палички його збудливо-сірих очей, з яких лилося на неї стільки світла і кольору. Кольору щастя. Він – її, але лише на кілька годин, вона – раба його випадкових можливостей. Вони ховалися кутками… але вийшли на роздоріжжя. Він узяв її за руку востаннє… Усе зрозуміло! Він – не хазяїн собі. Його задовго до неї зв’язали тричі: раз – обручкою, два рази – пелюшками. І він не має права на почуття, емоції, пещені плечі і кусані губи. Його обов’язок – восьмигодинний робочий день і кермо праворуч. Наліво він поїхав востаннє. «Ми не можемо більше зустрічатися», «Забудь мене», «Ґейм овер»… Зачиняє за ним двері, і її зболіле тіло білою простинею спадає на підлогу. Чорна туш оксамитових вій заливає напудрені щоки. Безпорадно повзе навколішках на кухню, кидає до рота дві таблетки Солпадеїну і запиває міцним седативним. Спрагло ковтає кожну краплину п’янкої отрути, і два білих кораблика повільно спливають до тихої гавані шлунку.

… Вона була мухою у павучих сітях, готова щомиті бути з’їденою. Жила на межі. Пацючком, якого ось-ось кинуть удавам. І удави порвали б її. Не зрозуміють, не пробачать, не пожаліють… Усе з меншою амплітудою піднімаються груди, усе рідше моргають вії… Останній порух руки за дрижачим на підлозі мобільником… SMS… «Аню, я тебе люблю»…

Рожеві окуляри Одного ранку вона прокинулася, уперше за довгий час без будильника, стрибнула з ліжка додолу, стала на рівні ноги і почула, як щось тихенько тріснуло під ногами. Це розбилися рожеві окуляри… Іруся ніколи не була винятково красивою чи винятково розумною. Навчалася добре, але без фанатизму, любила читати Кіплінга і братів Грімм, грала на флейті і збирала гербарій. На ці дитячі

речі

Наталя

(Ірусина мама) реагувала обуренням і мріяла видати доньку заміж за олігарха. Сама

вона

шістнадцятирічною вискочила за мандрівного актора,

провінційного

театрала, і хотіла кращої долі

для

своєї

єдиної

доньки. Грошей у сім’ї завжди не вистачало, й тільки Ірусі нібито могла врятувати становище. А Іруся була як пиріжок: ліпи з неї тісто, начиняй хоч маком, хоч капустою, вона однаково буде придатною. І мама ліпила. На п’ятому курсі до дівчини почало залицятися двоє хлопців: Колюня і Павлик. Ірусі, попри її довгу русяву косу і глибоко-сині очі, з хлопцями чомусь не щастило. А тут раптом аж двоє! Колюня був перспективним маркетологом. Його батьки мали свій бізнес, від якого одержували

непогані прибутки. Ще на третьому курсі Колюня приїжджав на пари на крутому Шевроле, з якого не зводили заздрісних і захоплених поглядів навіть деякі викладачі. А Павлик був студентом-відмінником, вдень сумлінно ходив на пари і учився, а вночі підробляв охоронцем у невеличкій крамничці. У нього не було батьків (померли, коли хлопцеві було сім), його виховала сестра, на вісім років старша за нього. Павлик складав гроші на аспірантуру, хотів отримати кандидатський ступінь і видати власну книгу. Колюня одразу сподобався мамі, і вона поставила собі за мету будьщо видати Ірусю за цього напрочуд перспективного хлопця. Ірусина мама потай тримала зв'язок із Колюнею, вони зідзвонювалися, і вона навчала його, як треба «підкочувати» до дівчини. Юнак купував квіти, іграшки, прикраси і попередньо показував їх Наталі, а вже тоді дарував Ірусі. Дівчині було приємно, що нею цікавиться такий перспективний юнак із заможної родини і дарує дорогі подарунки, але якось їй більше імпонував сирота Павлик, жалюгідний ботанік, як його називали в інституті. Часом Іруся ловила себе на думці, що їй подобаються його яскраво-зелені очі… такі бувають хіба що у лісових мешканців із фольклорних переказів… подобаються його губи з хаотичними рисочками і звернутими догори кутиками… Він так червонів, коли Іруся віталася до нього в їдальні чи в коридорі інституту. Так само червонів Павлик і тоді, коли запрошував дівчину в кіно, на фестиваль або виставку. Наталя не любила всі ці запросини, бо вони нібито відбивали в Ірусі охоту вийти заміж за Колюню. Ця її нерішучість виводила маму з себе. Але у випускний вечір після дипломування усе раптово змінилося.

Спекотний, душний вечір 30 червня. Вечірні сукні, довгі й короткі, костюми з краватками й метеликами, їдло, пойло, зламані нігті, відклеєні вії, розпатлане волосся, загублена сережка, цнота, розбиті мобільник, надії, годинник, мрія… Все, як на випускному в одинадцятиклашок. Ірусі було нудно серед цього безладу, і вона вийшла на вулицю. Неподалік, під деревом, пристрасно цілувалася парочка.

Іруся підібрала своє довге

рожеве плаття і сіла на сходах. Вона не хотіла спускатися і заважати людям любитися. Дівчина заплющила очі і уявила, як колись, може, так само поцілує її Павлик, притисне однією рукою її талію до свого тулуба, як це робить юнак під деревом зі своєю подружкою, а другою рукою пеститиме її розпашілу щоку. Мурашки спустились від щоки через плечі і груди до живота і почали танцювати там польку… аж поки їх не зупинила Павликова рука, що опустилася Ірусі на плече. Павлик сів поруч і настропелив очі на дівчину… свої яскраво-зелені, смарагдові очі. Тридцять дві секунди напруженого мовчання… і Павлик відводить очі. Потім відсовується на долоню далі від Ірусі і випалює на одному диханні: «Мені запропонували роботу в Києві. Асистентом при науково-дослідній лабораторії. Їм ще лаборант потрібен,дівчина. Поїдеш зі мною?». Десь у закутках Ірусиної душі зашаруділо так, ніби тисяча польових мишей виривають тисячі ямок маленькими кігтястими лапками. Дівчина похилила голову і почала длубати нігтем вказівного пальця лівої руки ніготь великого пальця правої, здираючи з нього лак. Не почувши відповіді, Павлик перепитав знов: «Поїдеш зі мною?». Іруся, не піднімаючи очей, промимрила: «Я не можу. Мама не пустить», - і додала, - але я дуже хотіла б! Я сумуватиму за тобою». Далі – німа сцена. Він бере її за руку, місячне сяйво заливає їх зворушені від раптових слів обличчя, вітер розвіває низ сукні, а підбори незручних босоніжок ніби зникають з-під находжених ніг і

створюють відчуття легкої ейфорії. Так би тривало до ранку, якби із повної зали не вискочив п’яний однокурсник Петька, який ледве закінчив інститут, чотири рази рекомендований на відрахування, у якого диплом не те що червоний чи синій, а узагалі tabula rasa, як і він сам. Побачивши таку «ванільну» картину, Петька не втримався і прогорлапанив: «Що, ботанік, дівку знайшов? Ну да, ви гарна пара: такому, як ти, ніхто не дасть, а на таку, як вона, ніхто не ляже. Тілі-тілі-тєсто, жиніх і нівєста! - а тоді закашлявся і додав, - Горько!». Він ледве тримався на ногах, і, якби Павлик хотів, міг би запросто йому наваляти. Але Павлик не наваляв. Натомість він встав і мовчки поплентав тротуаром додому. Отак просто! Навіть не попрощався з Ірусею. Він вважав себе невдахою, якого не поважають навіть однокурсники, бо усе, чим він жив, - це книги і Animal Planet! Як така красива дівчина, як Іруся (а Павлик вважав її богинею!) може покохати такого, як він, і поїхати з ним у інше місто, кинути родину, друзів і все, чим живе вона?! Наступного дня Павлик дійсно зібрав речі і поїхав до Києва. Якби Іруся погодилася їхати з ним, він почекав би, скільки треба, відклав би від’їзд, доки дівчина не буде готова. Але за тих обставин, після своєї ганьби на випускному, своєї слабкодухості і закомплексованості, хлопець не міг залишатися в місті довше, ніж це було потрібно. Після спішного від’їзду Павлика Іруся якось помітно похмурніла… і тут як тут на горизонті намалювалася мама з пропозицією поїхати на море, розвіятися, відпочити. Дівчина погодилася, і Наталя квапно повідомила Колюні, що вони їдуть на море, і щоб, мовляв, Колюня теж із батьками їхав на море, до Симеїзу. На тому і порішили…

Протягом двох тижнів пекуче сонце, гарячий пісок і море кольору благородного топазу не давали Ірусі сумувати, дарували їй душевний спокій і насичували життям. В останню перед поверненням додому ніч дівчина захотіла поплавати у нічному морі опівночі. Вона була одна на пустому пляжі, вільна бути ким завгодно, хоч русалкою, і плавати безкрайніми просторами самозаглибленого водоймища. Але коли Іруся вийшла з води, на простирадлі уже сидів зосереджений Колюня і спостерігав за тим, як великі, солоні краплі стікають з довгого, мокрого, русявого волосся на невеличкі дівочі округлості і закочуються в пупок. Вона підійшла і сіла біля нього. Він глитнув слину і прошепотів: «Ірко! Я давно хотів тобі сказати… Усі ті подарунки… це тому, що я тебе люблю, і хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Станеш?». Який він був, у біса, не красномовний! Але Ірусі подобалося те, що Колюня упадав за нею, красиво упадав, відверто і відкрито, а не так, як Павлик, цей вошастий і блохастий ботанік, схиблений на науці і книгах, а не схиблений на ній! І мамі Колюня подобався… і всі дівчата від нього шаленіють… Іруся сказала йому «так!», якось напрочуд впевнено і рішуче. Він вдячно кивнув і усміхнувся, а тоді взяв її за плечі і поцілував. Вологий жар його губ пробудив досі не знані латентні потяги, тремтячі імпульси. Відчувши, що дівчина розімліла під його руками, Колюня вклав її на простирадло, придавив своїм міцним торсом і ось тобі й перша шлюбна ніч. До весілля готувалися зовсім не скрупульозно, а навпаки, на диво, квапливо. За два тижні вже й розписалися. У батьків Колюні були зв’язки у рагсі, тому пляшка добротного коньяку

кому треба пришвидшувала

процес укладання шлюбу. Того суботнього ранку усі бабці в альтанці жваво обговорювали, що, буцімто, Наталина Іруся скоро принесе у подолі… бо ж яка нормальна дівка виходить заміж так швидко?! Такий

поспіх може бути викликаний лише передчасною вагітністю! Але місяць за місяцем спливло півроку, а Іруся так само важила 50 кілограмів і мала плаский живіт, який навіть не думав рости і випинатися з-під облягаючого одягу. І хоч Колюня дуже наполягав переїхати у власну квартиру, дівчина навідріз відмовлялася покидати батьківський дім. Вона постійно тримала дистанцію, поводилася холодно і байдужо, була такою ж закритою, як ті намистинки, що прикрашали її весільну сукню. Чоловік пояснював собі це тим, що Іруся соромиться виявляти свої почуття при батьках, ба навіть кохатися тоді, коли батьки сплять за стінкою. Йому здавалося, що переїзд змінить існуючий стан речей у їхній сім'ї. Але вмовити дружину переїхати він не міг. Вона скидалася на зірвану квітку, яка повільно сохне, хоч на перший погляд ще дуже красива. Минув рік. Ірусине сімейне життя тривало перманентно банально і одноманітно. Дівчина не вагітніла – і Колюня почав задумуватися про те, щоб звозити її до гінеколога. Він по 10 годин на добу виснажувався на роботі, а коли приїжджав додому, його зустрічала біля порогу чомусь не Іруся, а Наталя, яка подавала йому пляшку пива і вечерю до телевізора, а тоді присідала біля нього, брала в руки спершу одну його литку, тоді іншу і знімала з ніг шкарпетки, щоб попрати (Колюня заробляв більше грошей, ніж її чоловік, і фактично утримував всю їхню родину!). Іруся не звертала жодної уваги ні на чоловіка, ні на матір, яка так доглядала свого зятя. Вона ходила ніби в тумані і за інерцією щоранку застеляла ліжко, щовечора розстеляла, щодня куховарила і прала, наче роблячи це лише для себе самої. За рік сімейного життя-пекла Коля, перебираючи версію за версією, то розвиваючи, то відкидаючи їх одна за одною, врешті дійшов висновку, що їм з Ірусею потрібно зробити дитину. Це їх зблизить, адже турбота про немовля пробудить у жінці ніжність до свого чоловіка! Тож одного з тих

тривіальних вечорів, коли сім’я збиралася разом після трудового дня, Колюня зайшов на кухню, де Іруся різала овочі на салат, сів біля неї, взяв за руку і сказав: «Чуєш, Ір, а давай дитину народимо!?». Вона подивилася на нього своїми самотньо-полиновими очима і вичавила: «Як?». Чоловік аж розгубився від такого запитання і почав возити сільничку по столу: «Ну як? Як усі люди. Ніби ти не знаєш, як це робиться!». Іруся знов підняла на нього очі ( ніж застиг у її руках, немовби різка в руках дресирувальника ) і сказала, так само рішуче, як і в ту ніч, коли він просив її руки: «А давай просто переїдемо звідси! У власну квартиру! Давай?». Колюня зблід. Він не чекав такого повороту. Але невимовна радість охопила усе його єство і змусила торжествувати, як Кір, що захопив Вавилон. Наступного ж дня (щоб дружина не встигла передумати!) Колюня взяв відгул на роботі, винайняв вантажівку і перевіз усі речі на нову квартиру. Вже увечері Іруся з чоловіком вечеряли у новому помешканні. Але після вечері Колюня так і не дочекався жаданої уваги і ніжності від дружини. Вона помила посуд і лягла спати, не побажавши навіть добраніч. У першу ніч на новому місці завжди сняться віщі сни. Темна, неосвітлена вулиця. Важкі хмари заважають дихати. Куценькі підбори збиваються об бруківку і натомлюють ноги, наливаючи набряками кожну вену з маленького 36-го. У хребет ніби вставлені спеціальні ортопедичні скоби, що заважають вирівняти плечі і розправити груди. Ліва – права. Ліва – права. Важко переставляючи одна за одною ноги, плететься вулицею змучена русявка. Маленька згорблена стара хапає Ірусю за живіт і, впиваючись заточеними старечими пазурями в білу шкіру, кричить: «Ялова ти, любко, ялова! Розсовуй, не розсовуй, а не дасть тобі Бог дитяти, не дасть!». Заливаючись скаженим сміхом, бабця розчиняється у пітьмі,

лишаючи Ірусю саму посеред вулиці. Щоб не чути божевільного реготу старої, дівчина закриває голову руками, намагаючись затиснути пальцями вуха... і прокидається! Наступного ранку Іруся, пам’ятаючи про своє нічне жахіття і зважаючи на численні Колюнині вмовляння, таки вирішила сходити до лікаря і обстежитися. Біля кабінету гінеколога була, як завжди, велика черга і, коли Іруся запитала, хто у цій черзі останній, напрочуд знайомий, сопілково-віолончельний голос відповів: «Я». «Я» сиділо на лавці, лагідно тримаючи округлого животика, і примружуючи очі від засліплюючого сяйва лампи денного світла у коридорі лікарні. Чорні кучері були охайно зібрані в пучечок, темно-карі оченятка грайливо визирали з-під вуалі вугольно-чорних вій і допитливо оглядали ошелешену Ірусю. Це вперше за довгий рік Іруся зустріла… Павликову старшу сестру! Вона, так само, як багато інших пацієнток, прийшла на щомісячний огляд до лікаря, виношуючи під серцем уже другу дитину, і хоч була вона на вісім років старша за Ірусю, виглядала так само юно, як Іра, ба, може, навіть молодшою і свіжішою. Маленький зріст і майже дитячі риси обличчя частенько збивали з пантелику спостережливих бабусь, які, завбачивши обручку на безіменному пальці правої руки, скрушно хитали головою і поважно вимовляли: «Ох, дитинко, не можна носити каблучку на цьому пальці – заміж не вийдеш!», на що жінка усміхнено відповідала: «Не хвилюйтесь, бабусечко, я уже заміжня!». Іруся сіла на стілець поруч із Павликовою сестрою і, подумки зауваживши, як вони із братом схожі, наважилася запитати те, що досі питала лише у себе самої: «А як там Павлик? Працює?». Жінка не чекала,

що розмова почнеться із цього питання, і в її очах прослизнула тінь розчарування: «Працює». Працює? Ото й усе, що ти можеш мені сказати? А де працює? Як живе? З ким?.. Іруся була явно невдоволена такою лаконічною відповіддю і, червоніючи, запитала: «Одружився?», і почула у відповідь коротке: «Ні». Ніби відро води вилилося зверху на голову і протверезило душу. Дідько, він не одружений!!! Він один… і я – одна… Байдуже, що з обручкою… Це тіло моє у рабстві, а душа вільна, як ластівка. Боже, хоч би побачити його! Хоч би торкнутися! Якби він приїхав, я б усе кинула, побігла б до нього, обійняла б, поцілувала б… Кинула б! Кинула б усе: і дім, і Кольку – усе! До нього! До нього єдиного б прилинула, на колінах благала би простити. Дурна я була. На зло йому заміж вийшла. Дурна… І, поки ці думки крутилися в Ірусиній голові, Павликова сестра уже вийшла з кабінету (Іруся навіть не помітила, коли вона зайшла туди) і кинула сухе «Прощавай», дивлячись дівчині прямо в очі. Іруся не зайшла – закотилася в кабінет лікаря… Маленька згорблена бабуся сиділа за столом і писала щось у своєму журналі, а тоді різко підвелася і блискавично наказала: «Роздягайтесь, дівчино!». Оглянувши Ірусю, лікарка знов сіла за стіл і так само почала заповнювати журнал. Не підводячи очей на пацієнтку, стара прошипіла: «Ялова ти, любко, ялова! Розсовуй, не розсовуй, а не дасть тобі Бог дитяти, не дасть!». За мить вона вже підносила ватку з нашатирем і склянку води до обличчя зомлілої Ірусі. Останні слова лікарки, ніби ножем, вразили дівчину… ці самі слова сказала у її сні стара згорблена бабця… гірко-правдиві слова… Іруся не може мати дітей. Ніколи.

«Ніколи?», - спитала вона, і в очах заблищала сльоза. «Ну, не знаю. Може, станеться диво. Може, від когось іншого… Колись. Але поки що ні. Ні. Таке не лікується. Пробач!», - прострочила лікарка. Іруся закашлялася. Чи то захлинулася слиною, чи то забракло повітря… «Адже безпліддя лікується… Хіба я безнадійна?», - заплакала. «Ти – так. Певно, що так. Таке буває… Рідко, але трапляється», - сказала лікарка і, вказуючи правицею на двері, додала: «Хай вам щастить!». Увечері Колюня прийшов додому, як завжди, утомлений. Іруся подала йому до столу запечену з ананасами курку і сіла біля його ніг, уперше за рік шлюбу: «Коль, я у лікаря була...». Чоловік напружився і зосереджено подивився на дружину, чекаючи продовження. Іруся вирішила не рубати котові хвоста шматками і випалила усе й одразу: «Коротше, не буде у нас дитини. Ніколи не буде. У мене не може бути дітей». Колюня зблід, обіперся спиною об стіну, схопився руками на стільчика, на якому сидів, і промимрив: «Зрозуміло». Більше вони не промовили одне одному жодного слова. Він повечеряв і пішов спати на диван, не бажаючи лягати поруч з Ірусею. Той вечір був для їх шлюбу фатальним. Їм і раніше не було про що поговорити, а тепер і поготів. Колюня почав повертатися з роботи п’яний, скидав смердючі шкарпетки додолу і вкладався на дивані. Вони з Ірусею зовсім не розуміли одне одного. Вона читала книжки, вишивала, так само, як і в дитинстві, збирала гербарій, зберігаючи суху траву у книжках, слухала ніжну меланхолійну музику, а він дивився порно, читав жовту бульварну пресу, глянцеві журнали для чоловіків, слухав хард-рок і палив. З того часу, як дізнався, що Іра безплідна, почав палити. Багато і часто.

… Різні люди. Чужі. Байдужі. Майже не говорили одне з одним. Так минуло ще півроку. Іруся влаштувалася на роботу. Щоб рідше бачитися із Колюнею, вставала рано і йшла на роботу ще до початку зміни. Поверталася пізно. Вони ще більше й більше віддалялися одне від одного. За півроку багато чого змінилося: Колюня перестав пити і палити, повертався додому у піднесеному настрої, з великим апетитом їв усе, що давала Іруся, незалежно від того, чи недосолене воно було, чи пересолене. Щось відбувалося. Але це «щось» було зовсім не пов’язане з нею, Ірусею. Вони так само не розмовляли. Однак його вже не засмучувало ні безпліддя дружини, ні брак її уваги до нього. Він був щасливий. Одного прохолодного ранку Іруся, йдучи на роботу, випадково зустріла Павликову сестру. Вона вела свого старшого сина до дитячого садочка. Малий капризував і просився погратися з жовтогарячим, брунатним і подекуди ще смарагдовим листям. Ще здалеку побачивши Ірусю, зупинилася і почекала, доки та підійде.

- Привіт! - крикнула Павликова сестра.

- Привіт, - сказала Іруся, наблизившись.

- Як справи? Куди ідеш?

- На роботу. А ти? Гхм… вибачте, Ви!? – перепросила Іруся і почервоніла (Павликова сестра на вісім років була старша за неї, їй був уже понад тридцятник).

- З яких це пір ти називаєш мене на «Ви»? Ви ж однолітки з моїм Пашкою! Він, до речі, за тиждень повертається з Києва. Каже, ніби назовсім. Переводять його, типу.

- Справді? – здивувалася Іруся, і ще більше зашарілася.

- Ага. Питав про тебе. Іруся мало не розревлася! Питав? Про мене? Невже не забув? Адже ж хіба я варта, щоб мене пам’ятати? Я, дурепа, відмовила йому, проміняла на цей черствий батон, якого зву законним чоловіком. Я, певно, розбила йому тоді серце. А він, благородний, простив мені… Адже ж простив? … То все мама. Колюня перспективний, розумний, заможний… Іруся, люби Колюню, забудь про Павлика. Павлик – бездарність! Павлик – нікчема, ботанік у картатій сорочці. Виходь за Колюню. Ага! Сама б за нього виходила, раз так він тобі подобається! А я свою долю дівочу загубила… Свою невинність віддала бозна-кому… Безмізкові з м’язами. Так, безмізко він! Дурко! Бісів маркетолог! Слухала маму, не поїхала з Павликом до Києва, зв’язала себе з цим опудалом, з цим грошовим мішком. А пощо гроші, якщо нема щастя, якщо я його не люблю і не любила ніколи? … Чи, може, любила? Ні, тоді, на морі, віддалася йому уперше через дурість, через слабкість. То була не любов, а хіть! Тимчасова. Мимовільна. Ні краплі кохання… ніколи! Ненавиджу!

- Іро, ти слухаєш мене чи ні? Кажу, цікавився тобою мій Павло! Номер телефону питав. Даси? Іруся дістала з сумки блокнот, видерла звідти аркуш і похапцем написала свій мобільний. Павликова сестра згорнула папірець і поклала до кишені, а

тоді поправила комір пальта, притиснувши до самої шиї, і повела сина до садочка. В офісі в той день було якесь свято. Чи то тендер виграли, чи то контракт вигідний підписали. Скорочений день. Після роботи усі співробітники один за одним сновигали у бар, щоб відсвяткувати, а Іруся вирішила скористатися нагодою і відвідати батьків (за ці півроку, відколи дізналася про безпліддя, жодного разу не бачилася з ними). В обідню перерву важко проїхати через увесь центр до маленького спального райончику на околиці міста. Затори на дорогах. Купа народу на тротуарах (усі поспішають до кав’ярень чого-небудь перекусити), серед якого часто вештаються кишенькові злодюжки. Іруся подумала, що, якщо батьків не буде вдома, почекає їх до вечора, перечитуючи одну з тих книжок, якими був з дитинства переповнений її стелаж. Піднявшись на п’ятий поверх, Іруся помітила, що двері квартири не зачинені. Дівчина відхилила двері і побачила в коридорі на підлозі недбало розкидані речі: спідницю, блузку, бюстгальтер, чоловічу сорочку… Іруся пішла прямо по коридору і на кухні побачила маму… зі своїм чоловіком. Він саме брав її на столі. Молоденький зятьок свою тещу, на 17 років старшу! Іруся закрила рота рукою, щоб не виблювати, і вискочила з хати. У них був роман. Давно. Ще з тих пір, як Колюня почав повертатися додому бадьорий, у гарному настрої і щоразу зголоднілий як вовк…після вдалого сексу. Прийшовши додому, Іруся зачинилася у своїй кімнаті і плакала (не тому, що любила його і переживала через зраду, а тому, що відчувала себе нещасною, занапащеною жінкою, яка загубила своє життя і не може дати життя іншому… маленькому створінню) доти, доки десь із глибини сумки

не почав волати мобільник. Дівчина знайшла його і отетеріла: то був голос Павлика.

- Привіт! Це Павло. Упізнала? Його голос став грубим, дорослим, рішучим. Півтора року минуло… Він став чоловіком. Іруся зрозуміла це по голосу.

- Так, упізнала, Павлику. Привіт!

- Я щойно приїхав з Києва. Давай завтра зустрінемося, кавусі поп’ємо. Ти як?

- Я згодна! Авжеж, зустрінемося! – аж пищала у слухавку дівчина.

- Окей. Тоді завтра о десятій. Бувай! Він подзвонив! Хоче зустрітися! Людоньки, невже ж я побачу того, з ким свідомо розминулася у цьому житті? Небо дає мені змогу виправити мою помилку! Я розлучусь. Мамі завжди подобався Колюня – то хай забирає його собі. Тепер хоч не критимуться. Хай кохаються відкрито, мені байдуже. Я буду щаслива й без нього! Тієї ночі Ірусі наснився дивний сон. Ніби вона лежить на ліжку, а біля неї маленький хлопчик вовтузиться, мамою кличе. Наступного ранку Іруся прокинулася, уперше за довгий час без будильника, стрибнула з ліжка додолу, стала на рівні ноги і почула, як щось тихенько тріснуло під ногами. Це розбилися рожеві окуляри…

Сніжинка Мамині руки нервово розпечатують конверта, дістають невеличкий аркушик паперу в клітинку, на якому недбало, нашвидкуруч написано чорною кульковою ручкою «Побачимося в раю. Цілую. Люблю. Твоя я.». … Сьогодні небо прорвало. Ллє, як із відра. Нарешті воно виплаче свої болі, які так довго розривали його на частини. На даху одинокої шістнадцятиповерхівки стоїть Сніжинка. Солоні водяні краплі зливаються з не менш солоною рідиною на її щоках. Погляд дівчини спрямований туди, куди вона зараз має зробити крок – у безодню. Вниз. Так, має, мусить! Бо іншого виходу нема. Усі речі вже нині втратили будь-які конотації. Навколо неї – безіменний мотлох і порожні слова. Смислу нема ні в чому. Її серце відбиває одне лиш слово «Мама». Руки рішуче стиснуті в

кулаки,

дихання

щосекунди частішає. Ще мить – і вона зірветься з місця назустріч

і

полетить спокою.

Він

обніме її, як мама, огорне теплою ковдрою і ніколи від неї не піде. Потужне рокотання грому розітне заплакане небо. кишенькове

Маленьке дзеркальце

криво усміхнеться своїми потрісканими устами на тілі мокрого асфальту, а юне дівоче тіло розчиниться у нічній панорамі божевільного міста. … Вона народилася у самий розпал зими. Мама назвала її Сніжаною, бо саме в той день, день зимового сонцестояння, йшов густий, лапатий сніг. Дитинство Сніжинки (як пестливо називали її родичі) було таке ж, як і у кожної пересічної дівчинки: стрічечки, бантики, платтячка й цукерочки, тістечка, прянички. Снєжка була напрочуд обдарованою дівчинкою: добре навчалася в гімназії, відвідувала музичну та художню школи, ходила на бальні танці. У підлітковому віці зацікавилася футболом і окультизмом, але швидко це переросла. Коли вступила до інституту, почала одночасно працювати, і на себе зовсім не вистачало часу. Вона ніколи спеціально не підбирала, що одягти. Надягала перше, що випадало з її безладної шафикомори, хай навіть не випране і не випрасуване. Недбало розчесані кучері утворювали на голові кубло, де могла б поселитися ціла горобчикова (чи інша пташина) сім’я. На маленьке кирпатеньке дівча у пом’ятому одязі, в кедах чи в’єтнамках, залежно від пори року, з кублом на голові не задивлялися хлопці. Усі вважали її дивною. Ніхто не глузував з неї – просто трималися подалі. Довгий час Снєжка узагалі не мала подруг в інституті. Іноді зустрічалася зі шкільними подругами, але частіше бувала сама. Подруги рано почали виходити заміж і перестали цікавити її. З ними вже не було про що поговорити. Тому довгими зимовими вечорами Сніжинка малювала і грала на фортепіано, а влітку їхала дикарем на море, жила у палатці, пекла картоплю на вогнищі, смажила сосиски і зовсім не спілкувалася із людьми. А ніхто й не набивався. Люди мовчки проходили повз неї поодинці, по-двоє, по-троє, великими компаніями й лише іноді в’їдливо посміхалися і кивали в її бік.

Так, у неї нікого не було, крім мами. Мама вважала свою доню найкрасивішою, найрозумнішою – словом, найкращою. Снєжка знала, що це не так, але завжди вдячно усміхалася, чуючи мамині компліменти. Завдяки їй Сніжинчине життя протікало в одному ритмі, і так би тривало завжди, якби не це… Ще з підліткового віку Снєжка боялася померти від якоїсь страшної хвороби, на кшталт раку грудей (цей страх виник тоді, коли у Снєжки тільки-но почали рости груди. Однокласник незграбно повертався і ненароком ударив її у ліву грудь. Медсестра тоді сказала, що може виникнути пухлина), туберкульозу (колись туберкульозник чхнув їй прямо в обличчя), гепатиту. Снєжка завжди думала про це, і воно влізло в її життя непроханим гостем, як вовк до ягнят. Думки матеріалізуються. Одного разу мама прийшла з медогляду (такий щороку проходять усі бюджетники) і сказала, що у неї невиліковна хвороба зі складною у вимові назвою, і вона помре за 2-3 місяці. Отак просто! Ти сидиш собі, вечеряєш, наминаєш якусь поживно-білково-жиро-вуглеводну їжу і чуєш таке! Вона каже про хворобу як про звичайну застуду, що скоро мине. Снєжка, слухаючи маму, думала про те, що зараз десь з-за холодильника вистрибне придуркуватий чувак із відеокамерою і скаже, що усе це розіграш, жарт, а вона, Снєжка, купилася. Але нічого подібного не трапилося. Коли мама скінчила свій монолог, дівчина мовчки підвелася з-за столу і пішла в свою кімнату. Вона не могла мовити жодного слова, лише ковтала гірко-солону слину, яка пропікала усе горло і відгукувалась терпким болем десь аж у сонячному сплетінні. Майже цілу ніч дівчина не спала. Наступного ранку Снєжка встала з ліжка якомога раніше, щоб сходити на ринок і купити домашні яйця, молоко, сир та інші продукти у

бабусь, які приїхали першою ранковою електричкою. У них завжди усе найсвіжіше. Снежці хотілося приготувати для мами сніданок і подати у постіль (вона ніколи цього не робила, але зараз ця думка фанатично переслідувала її). Повертаючись додому з повним пакетом продуктів, дівчина зустріла сусідського хлопчика Костика, що жив поверхом вище. Його батьки були алкоголіками, і хлопчик завжди швендяв вулицями голодний, у полатаних штанцях і подраних в’єтнамках на босу ногу (у них він ходив аж до пізньої осені, поки не ставало аж занадто холодно). Снєжка не раз чула, як із їхньої квартири лунали крики: мама часто приходила додому п’яна, виганяла сина на вулицю, і батько лупцював її. Наступного дня у них зазвичай було перемир’я, татуньо бігав, як вагітний кінь, до холодильника і тягав звідти солоні огірки, і вони разом похмелялися біля телевізора. У такі дні було чути тільки тупіт здоровенних ніг 45-го розміру і нерозбірливі монологи телевізійних персонажів. На цей раз Снєжка застала шестирічного хлопчика з букетом квітів. Малий примружив своє червоно-фіолетове праве око і притишено мовив: «Здрасті!». Побачивши, що Сніжинка уважно розглядає квіти, хлопчик заклав руку за спину і ступив один крок назад. Снєжка усміхнулася і сказала: «Які гарні квіти!». Костик відповів: «Дякую. Хочу подарувати їх мамі». Дівчина уважно подивилася в його очі і мовила: «А звідки у тебе цей синець?». Хлопчик зніяковів і прошепотів: «Мама вдарила.., - і тут же додав, вже голосніше, - але я сам винен! Мама у мене найкраща!». Костик рішуче скочив на сходинку і побіг нагору. Між Сніжинчиним і своїм поверхом він іще раз обернувся і сказав: «До побачення!».

Снєжка стояла нерухомо іще хвилини дві. Вона не могла зрозуміти, як дитина може дарувати квіти мамі-алкоголічці, яка про неї не піклується, яка лупцює її і виганяє з дому! Пізніше, за сніданком, Сніжинка розповіла мамі про зустріч із сусідським хлопчиком. Матуся обняла доньку за плечі і сказала: «Для кожної дитини її мама – найкраща, якою б вона не була. Не буває кращих чи гірших. Мама у всіх одна. Це найдорожче, що у людини є. Чоловік любитиме тебе за те, що ти гарна, розумна, працьовита, друзі – за те, що ти комунікабельна, добра, щира, а мама любитиме тебе просто так, бо ти її плоть і кров. І їй не важливо, яка ти, головне, що ти просто є. Найбезкорисніша любов – це любов матері і дитини. Може, мати цього хлопчика і не любить його, але для нього вона – цілий світ, у нього більше нікого нема, і він цінує те, що має. Повір, на таких, як він, тримається світ. Усепрощаюча любов цього малюка може творити дива». Снєжка задумалася: «Якщо мама – це найдорожче, то як же я житиму, коли не стане моєї матусі? Хто любитиме мене, як себе, просто так?». Злива почалася ще вдень. Небо кудлатою вовною нависало над її шістнадцятиповерхівкою, і ще о четвертій було так темно, ніби вже восьма. Снєжка передивлялася старі фотографії з маминої юності, свого дитинства. Яка ж вона була гарна, поки не зустріла тата! Його нервова робота висмоктала усі соки з їх юних тіл. Він працював вдень і вночі, щоб їхня донька могла відвідувати дорогу музичну і художню школу. Це він одягав її, Снєжку, у наймодніший одяг, щоб вона у гімназії для багатіїв не відчувала себе чужинкою, білою вороною. Мабуть, через це з’явилася ця мамина хвороба! Це вона, Снєжка, мала захворіти і померти! Усе через неї! Вона не має права жити, коли помирає її мама, захисниця, порадниця, подруга! Туш чорними патьоками розливається по дівочому обличчю,

затуляючи світ навколо. Стає важко дихати, душно, як у броньованому танку в сорокаградусну спеку. Снєжка швидкими рухами, без зайвої філігранності, черкає на папері записку, кладе її в конверт, вистрибує на площадку і прямує нагору. Двері на дах навмання причинено. Тут часто тусувались алкаші і наркомани, тому відчинені двері були звичним явищем. Замикати їх було марно – усе одно ламали. Сніжинка стає на край і довго дивиться вниз. Екзальтоване повітря з величезними дощовими краплями, що крутяться в ньому, як збуджені надмірною випивкою весільні гості, істерично б’є її по щокам і куйовдить без того неслухняне, закудлане волосся. Снєжка востаннє дивиться на себе в дзеркало і робить останній крок у невідоме. Її розбудив скрип перекошених вхідних дверей. Хтось жіночний скрадливими кроками прямує на кухню. Дівчина підводиться і теж іде слідом. На кухні мама розбирає сумки, кладе на стіл молоко, сир, ковбасу, яйця і макарони, запалює плиту і ставить воду на чай. Почувши позаду себе кроки, рвучко і обертається і каже: «Ти мене налякала. Я думала, що не зачинила двері і бомж у квартиру втаскався. Чого не спиш? Голова болить?», - після цього кладе руку на доньчине чоло і лагідно усміхається. Дівчина повільно приземляється на табурет і пересохлими губами шепоче: - А ти звідки прийшла? Ти ж…

- Що я? - перебиває її мама, - Я була на медогляді. По дорозі додому зайшла до магазину.

- Що сказали на медогляді? Ти житимеш?

- А чого ж не житиму? Терапевт написав «Цілком здорова. До роботи годна». А тобі, я бачу, геть зле! Погляд скляний, ніби на привида дивишся!

Щоб більше ніколи так не напивалася! З цього дня – жодних вечірок! Зрозуміла?

- Ага, - мугикнула Снєжка і пішла до своєї кімнати. За вікном шурхотіли мітлами двірнички, мели чистий і сухий асфальт, так що він виглядав ніби пропилососений. Яскраво світило сонце. Снєжка лягла в ліжко і машинально потяглася рукою до столика, де зазвичай лежало її маленьке кишенькове дзеркальце. Вона уважно роздивилася свої великі зелені очі, розкуйовджене волосся, сухі губи, і, поклавши скельце на місце, зручно вмостилася і заплющила очі. Усе це був лише сон, сон, який нагадав, що потрібно берегти і цінувати маму, бо вона єдина і неповторна в цілому світі, найдорожча, найкраща. Як сказав хтось із великих, мати – єдине на землі божество, що не знає атеїстів.

Який сьогодні день? … Де я? Що зі мною трапилося? Чому так важко розплющити очі? Таке відчуття, ніби вони спаяні... ніби, поки я спав, хтось узяв ПВА і склеїв мої вії. А голова... здається, ось-ось лусне, як переспілий кавун... і посипляться з нього чорні насінини моїх думок. Розколюється... неймовірно! Наче хтось узяв цвяха і молотка і намагається дістати сок із мого кокоса. О! Врешті бачу світло. Воно таке якраве... Боляче дивитися, але озираюся довкола себе. Нічого не можу розгледіти напевне. Сяйво, незвичне для моєї стуманеної рогівки, ріже, свердлить, точить її... Перед очима якісь дивні темні плями, які хаотично рухаються, як молекули під мікроскопом. Оп! Одна наздогнала другу. Тепер вони танцюють химерний вальс... Раз, два, три, чотири... Розчинилися одна в одній... Спрацював якийсь внутрішній рубильник. Клац - і очі заплющилися! Потрібно знов зробити зусилля... ... хм... на цей раз вдалося краще. Дивно, але чомусь не відчуваю ніг. Треба поворушити пальцями... бодай мізинцем. ... Не виходить. Мої кінцівки мене не слухаються! Певно, втомилися від лежання... Невже ж так довго спав? Та й узагалі, де я? Ліжко не зручне... значить, не моє. Та й постіль... Моя ж не біла! Я кольорову люблю! ... Хто приніс сюди цей стілець? Навіщо класти стілець біля ліжка? Перечепитись можна ж! Бігтиме людина вночі до туалету, не побачить меблі в темряві та й скрутить собі в'язи. Дивні люди...

О, щодо туалету... Треба би сходити. Але як підвестися? Тіло ніби дерев'яне. Невже я за одну ніч став буратіно? Чи, може, не одну... Який сьогодні день? ... А хто з моєї стіни зняв календаря? Треба знайти кишенькового. Та спочатку одяг. ... Щось у вусі дзижчить... Мда, повний набір відчуттів! Я що, вчора пив? Горло, між іншим, теж болить. А! Застудився! Ну, то треба знайти аспірин. Та спочатку підвестися. Зіпруся на лікті, а тоді звішу ноги. ... Не виходить. Значить, треба так, щоб... ... Лежу на підлозі. Нічого не болить, як на диво. Але поворухнутися не можу. На мій мимовільний крик прибігла жінка в білому халаті. Від нього ллється світло і тхне хлоркою. Ти хто така, жінко?

- Санітари! Швидше! Він прокинувся! Пацієнт із шостої палати! Мерщій сюди! Підведіть його! Кладіть на ліжко, обережно!

... Пацієнт? Палати? Ви про що?.. Лежу. Намагаюсь зосередити очі на мусі, що на стелі. Але вони чомусь бігають вліво і вправо й зовсім не бажають зупинятися на об'єкті. Зі мною таке навіть з перепою не було! Чую кроки. Виразний стукіт жіночих підборів. І чиєсь тихе човгання. Чи, може, це все лише у моїй голові? Ба ні! У кімнату заходять дві жінки: одна - низького зросту шатенка, інша - висока худорлява брюнетка. "Ось, Вадиме Петровичу, до Вас відвідувачка!" - сказала шатенка і ласкаво усміхнулась. А затим вийшла і зачинила за собою двері. Висока кароока

жінка із розкішним темним волоссям, яке при цьому світлі здається перламутровим, сіла поруч. І в очах її заблищали чисті, як діамант, сльози. Плаче, перебирає пальцями моє волосся, і я бачу, як труситься її підборіддя. Вона хоче щось сказати, але сльози не дають. Мої очі мимовільно зупинились на її обличчі, і я розгледів зморшку у куточку рота. Таке враження, ніби вона недавно з'явилася... зовсім свіжа. "Вадику, - врешті мовила жінка, - як ти себе почуваєш?" "Де я?" - ледь чутно прошепотіли мої сухі губи. "У лікарні", - відповіла вона. Я раптом стрепенувся. Я упізнав її! Упізнав цю жінку! Це ж моя дружина! Це її голос! Її волосся й очі! Але зморшка не її... "Звідки у тебе зморшка?" - запитав. Відповіді не було. Лише важке зітхання. "Що зі мною сталося?" - пробурмотів я. Моя кароока богиня подивилася пильно мені у самі зіниці і сказала: "А ти не пам'ятаєш? Вибухнула Чорнобильська

електростанція.

Ну,

твоя

електростанція.

загинули...багато. А ти в кому. Місяць тому". Я з недовірою поглянув на неї і мовив: "Який сьогодні день?"

Люди

"Двадцять п'яте травня", - пролунало у відповідь. І тут я згадав! Двадцять шосте квітня, загорівся четвертий енергоблок. Було багато диму. Летіли уламки. Більше нічого не пам'ятаю. "Який сьогодні день?" - перепитую. "Двадцять п'яте травня", - відповідає дружина. "Так це ж у тебе сьогодні День народження!" - скрикую. Вона ніжно усміхається, бере мою руку у свою і каже: "Ні. Це у тебе сьогодні День народження. Із воскресінням тебе, Лазарю!" - а сльози капкап-кап ...

Киця … Її розкішний хвіст тепер носить на собі бомжиха із третього під’їзду. Він дуже пасує до пальта, яке жіночка знайшла тиждень тому на смітнику. Схожа зараз із цим комірцем на принцесу Діану, прости Господи! Та хай носить! Справжній власниці він уже не потрібен. Он вона лежить майже навзнак край бордюри із розпоротим пузом. Мабуть, добрі люди серце шукали, собі вставити хотіли. Та це кому чого не вистачає. А нехай! Вона ні про що не жалкує…

Чорнявка Руда

і

були

закадичними подругами. Щоранку вони зустрічалися на

ґаночку,

грілися

на

сонечку

і

снідали. Руда завжди пригощала товаришку чимось смачненьким: то мишку принесе, то рибку, то горобчика впіймає. Ділили усе порівну і ласували. А затим сідали рядочком одна коло одної і муркали, мусолили свої суто жіночі плітки. Англійці вранці читають газету, а киці – народ дивний: вони пліткують.

Після цього розходяться хто куди, у своїх справах. А увечері зустрічаються знов. Скучили за увесь день одна за одною, тож вечірнє привітання завжди особливе. Чорнявка, лежачи на теплій ковдрочці, постеленій якоюсь чуйною бабусею для них, і зачувши ще здалеку запах Рудої, зістрибує на лапки, потягується, умивається, розпушує шерсть і біжить назустріч подрузі. Обнюхає, обмуркає і чекає. Чорнявка трохи сором’язлива, нерішуча, Руда ж – кокетка! Одразу починає бігати навколо киці, зачіпати її лапкою, кусати за вушко, лоскотати вусиками, гратися з її хвостиком. Ця гра продовжується доти, доки Чорнявка не повернеться й не піде. А вона так постійно робить. Ні з того ні з сього розвертається і йде до свого ліжечка. Лягає і дивиться блискучими очима на отетерілу товаришку. Чекає. Руда розуміє натяк, підходить ближче і лягає поруч. Чорнявка обіймає її усіма своїми чотирма лапками міцно-міцно, так, наче ніколи й нікому не віддасть. Чорнявка любить Руду, адже та врятувала її колись від скажених собак. Так і познайомилися. Тепер завжди удвох. Засинають разом (і що їм сниться у їх котячих снах?!), і прокидаються разом. Але одного разу усе пішло не так. Чорнявка прокинулася вранці, а подруги поруч нема. Зазвичай Руда встає перша, ранесенько, і йде здобувати їжу, повертаючись іще до того, як пробуджується від сну Чорнявка. Але було вже ближче до полудня, а киці все не було. Чорнявка шукала її скрізь, де можна було, але так і не знайшла. Неухильно наближався вечір. Руда гуляла з котами, а вірна, любляча подруга її розшукувала. Коли стемніло, біля під’їзду почали збиратися хлопці з пивом, сухарями і цигарками. Вони пили, лаялися, плювалися і гучно сміялися. А тоді завбачили нашу кицю, яка тирлувалася неподалік у пошуках товаришки. Один підліток підійшов до неї і нахилився, а Чорнявка почала тертися йому об ноги і нявкати. Вона була

добра і вірила людям. А хлопець раптом підняв одну ногу і опустив її киці на хвіст, а іншою вдарив у живіт. Тоді решта недороблених підбігла і теж почала бити маленьку істоту. Потому вирішили перевірити, чи справді у кішки дев’ять життів, і розпороли їй черево. Награвшись, покинули мертве тіло біля під’їзду і пішли собі далі, нівечити інші життя. Вранці двірничка відтягла фактичний шмат м’яса до бордюри, мовляв, нехай собаки їдять. Чи, може, у неї були інші мотиви… Але це не так важливо. Тоді ж таки вранці прибігла додому й Руда. Побачивши бездиханне, холодне, закривавлене тіло подруги, затрусилася, почала облизувати їй мордочку язиком. Так тривало хвилин п’ять. А затим відсахнулася і побігла у невідомому напрямку. Чорнявка завонялася і загнилася, хвоста носить бомжиха, а Руда знайшла собі котика і жила з ним довго і щасливо!

Щастя Рита була звичайна дівчина. Жила собі своїм дівочим життям, спілкувалася з подругами, навчалася. Їй було усього дев’ятнадцять. Тоді зустріла його. Він здавався таким порядним, чесним, ніжним. Думала, що це любов. А якою ж вона має бути, як не такою? Іншої дівчина не знала. Отже, віддала йому серце, душу, а тоді й тіло. Через рік узяв заміж. Жили, як усі нормальні

люди,

народила

йому

трьох

синів.

Усе

було ніби добре, а тоді в одну мить пішло

якось

шкереберть.

Почав

затримуватися після роботи,

іноді

повертався ночувати.

не

додому Вона

думала: «Рибалка… Футбол… Друзі… З ким

не

буває?».

Перестав давати гроші, не платив на квартиру. Був у домі немов тимчасовий мешканець, приживалка, квартирант. Наче є, а наче і нема.

Ростила дітей сама, годувала, одягала, возила у дитячі табори влітку. Вдень посміхалась, вночі плакала. Була заміжня, а ніби як вдова. Самотня. Одного разу сиділа і штопала синові шкарпетки. Задзвонив телефон. У слухавці почувся незнайомий чоловічий голос: «У твого чоловіка є коханка! Треба зустрітися». Більше вона нічого не чула. Наступного дня пішла на зустріч із тим незнайомцем, що телефонував. Жахлива правда прозвучала з його вуст: «Твій Сергій, чи як там його, трахає мою дружину!», - і віддав їй паспорт, загублений чоловіком у чужій квартирі. Виявилось, що тій самій коханці 23 роки! А Ритиному ж Сергієві 39! За гроші? У нього їх нема! Мабуть, вона якась німфоманка. Або просто ідіотка. Сльози котилися Риті з очей, хотілося кричати на увесь світ, що то не правда, що її Сергійко, батько трьох дітей, не може бути такою свинею, не може зраджувати з якоюсь малолітньою лярвою. Але факти були незаперечні. Паспорт… Випалити б звідти штамп… Увечері прийшов як ні в чому не бувало. Мився у душі, вечеряв, читав газету. Вона не мовила до нього жодного слова. Хотіла, щоб він зізнався сам. Але Сергій поводився дуже звично, навіть не напружувався під її пильним поглядом. Лягла в сльозах - він і не помітив. А вранці вирішила, що пробачить йому усе, заради дітей. Треба зберегти сім’ю. Ламала руки, плакала, каталася по підлозі… але забула. Влаштувалася на нову роботу, вільного часу майже не було, тож не було коли думати, страждати. Приходила увечері, годувала дітей. А його на вечері майже ніколи не було. Часом приходив дуже п’яний, просторікував про своє нещасне життя (але ніколи не пояснював, чому воно таке нещасне!). Потайки учив дітей тому, що їхня мама – самозакохана дурепа, якій у голові лише її робота.

Одночасно займався їх сексуальним вихованням, навчаючи тому, які презервативи краще купувати, щоб дівка не «залетіла». А хлопці були ще геть малі, щойно в пір’ячко почали вбиратися,підлітки. ... Якось на свята Рита прийшла додому раніше, ніж звичайно. Ще біля дверей почула, як у квартирі гучно грає музика. Обережно відчинивши двері ключем, попрямувала через коридор на кухню і побачила на столі пляшку дорогого вина, у якій на дні бовталося грамів 100 рідини. У квартирі стояв міцний запах дешевих жіночих парфумів. Двері у спальню були

причинені.

Звідти

доносилися

якісь

зойки

й

стогони.

Не

розрахувавши сил, грюкнула дверима об стіну, розчинивши їх. У ліжку бовтався її чоловік із… кумою! Найкраща подруга, з якою вже 20 років дружила Рита, зрадила її так само, як і той, хто клявся кохати усе життя. Не тямлячи себе з відчаю, побігла куди очі дивились. Знайшла у записнику

номер

знайомого

і

подзвонила.

Напросилась

у

гості.

Прийшовши, з порогу спитала: «Горілку вдома маєш?». Той відповів: «Лише коньяк». Налив їй чарку, вона попросила другу. Тоді третю. А затим полізла до нього цілуватися. Нічого не розуміючи, спитав її: «Що відбувається?». А вона подивилася на нього своїми великими, трохи зляканими очима, і мовила: «Хочеш мене?». Він удівець, йому у принципі байдуже, гарна жінка пропонує себе. Що ж тут думати? Його тихе «хочу» розв’язало їй руки, вона почала стягати із себе одяг, повільно, ніби знехотя. То було як тортури. Ґудзик за ґудзиком, ніби ножем по серцю. Після усього цього відчула себе брудною, гріховною…заспокоювалась словами: «А що, йому можна, а мені ні? І я маю право. Він зрадив – я помстилася». Повернулася додому пізно вночі. Усі спали. Тихенько роздяглася і лягла. Але думки, розтерзане сумління не давали заснути. Хоч під ранок

сон таки зморив її. Очі самі заплющилися. Вранці за сніданком середній син подивився уважно прямо їй в обличчя і сказав:”Ти – шльондра!”. Він не спав і чув, коли вона повернулася. Синові слова боляче вразили Риту у самісіньке серце! Вона схопила сумку і вибігла за двері. Але піти було нікуди. Пішла в парк, сіла на лавці і зрозуміла, що потрібно подати на розлучення. Бо ж яка жінка заслужила на те, щоб жити з тим, хто її не любить, не поважає?.. І їх розлучили. Він зібрав речі і поїхав у невідомому напрямку. Уже дорослі на той час діти почали дорікати матері за те, що вона вигнала батька з дому, і вживати на її адресу грубі, образливі слова. Водили додому компанії, пили і смалили цигарки, лаялися, а вона це терпіла. Але коли одного разу середній син, бувши п’яним, вдарив її, Рита вирішила розміняти свою трикімнатну квартиру, купити собі однокімнатну, а решту грошей розділити порівну між синами. Брокери дуже швидко знайшли покупця на житло. Рита лишила собі 17 тисяч доларів, поклала їх у сумку, з якою наступного дня збиралася виїжджати з квартири, і лягла спати. Вранці виявилось, що гроші зникли. Їх забрав середній син, і поїхав у напрямку автовокзалу. Молодший вирушив навздогін. Через години три повернувся і вручив матері її гроші зі словами: «Їдь звідси і не повертайся більше, мамо!Василь згодився віддати мені згорток із доларами за умови, що ми тебе більше не побачимо…» Пройшло два роки. Вона живе сама у своїй однокімнатній квартирі, у якій зробила євроремонт, затишок і комфорт. Її сини в іншому місті, двоє з них одружені. З нею не спілкуються. Працює у мережевому маркетингу, запрошує до себе гостей на чай. Намагається жити як люди. Правда, раз пробувала повіситися. Але то в минулому. Людська пам'ять здатна усе

стирати, погане і найгірше. Серце ж здатне прощати. Вона їм усім простила. Хай, мовляв, будуть щасливі! І нічого, що уже немолода, що хворіє і нікому купити ліки, що бувають і сльози, і нервові зриви, зате діти забезпечені, взуті і зодягнені. Що іще потрібно для щастя?!

Залишайся дитиною ВІН КАЗАВ: так треба… це класно… Шо ти ламаєшся, як маленька? Дев’ятнадцять скоро… Я ж тебе люблю і всьо такоє… Всі то роблять… Да! Ти ж не лізбіянка… Соромишся свого тіла? Бути голою? Дурниці! Ноги маєш стрункі, груди – пружні… стегна… личко нічо так… Світло вимкнем. Я не дивитимусь… майже. Ну, хіба що трохи. Я ж повинен знати, як усе відбувається. Тобі нічого не треба робити. Просто ляж навзнак. Я усе зроблю сам. Ти ще навчишся. Але зараз просто лежи. Дурні застібки триклятого бюстгальтера! Не бійся! Я буду обережним. Ніякого латексу першого разу. Буде запалення. Повір, я знаю. Ні, чутлива шкіра тут ні до чого! Всередині усе дуже ніжне, латекс подразнює. Головне – нічого не бійся! Ти ж мене любиш? Рухайся і дихай, дихай і рухайся. Довірся! … Боляче було? Киць, так буває. Усім жінкам боляче, коли уперше. Майже усім. М’язи не звикли. Звикнуть! Плачеш? Та чого, дурненька? Не сподобалося? То всім спочатку не подобається. Кайф прийде пізніше. Страшно було? І чого? Я ж твій коханий мужчина.

Ну, чого ти мнеш те простирадло? Не заламуй руки, як мучениця! Наступного разу буде краще. Вибач, поспішаю. Прибери тут усе.

Прозріння завжди приходить пізніше… І каяття. Хто любить, той ніколи не натисне, не змусить, навіть в ім’я любові. Жінка завжди віддає себе, тілесно і духовно, бо любов для неї – божественне натхнення, квітка папороті. Жінка ніколи не зізнається собі, що перебуває у рабстві, якщо кохає свого повелителя. Лабіринти людського життя… В них кожен шукає свого сирного щастя. Але частіш за все заходить не у той провулок і потрапляє в капкан, а за сусідньою стінкою кусник сиру весело пахне…та вже не тобі. Продалася у полон блаженним спокусам, гарячим цілункам…і в усі тяжкії…на саме дно. Усе – для нього, собі – безкорисне щастя від того, що усе для нього. Маленька дівчинка лишилася там, за ґратами твоєї дорослої в’язниці. Ти – доросла! А вона дивиться на тебе по той бік нірвани, дитячої нірвани, простягає руці…і ти плачеш. Бо ти втратила свою дитячу безпосередність, невинність, а надбала рани, більші, як вавки на колінках і ліктиках. Рани, що не лікуються. Дорослі дезінфікують їх алкоголем, припалюють цигарками, приколюють-пришпилюють, принюхують, засипають сіллю, цукром, землею… І ти мимоволі думаєш, що треба сходити…і ти ідеш подивитися на тих, хто засипав рани землею. Стоїш посеред кладовища, де тисячі могил лиш на цьому одному, і розумієш, що нікого з них уже не можна повернути. Вони лежать у сирій землі, і для деяких померлих смерть була тільки приводом, щоб позбутися проблем.

Але більшість все-таки хотіли жити і, дивлячись у майбутнє, вірили, що проживуть щасливо. Вони померли і нічого не побачили, а бачити було варто. Коли людина жива – не звертаєш особливої уваги, яка вона дорога тобі, а коли помирає, розумієш, що багато чого втратив, втратив того, кого завжди любив. Люди бувають різні: є ті, хто живуть так, ніби ніколи не помруть, а є ті, хто помирають, наче й не жили зовсім. Усі щось втрачають і щось набувають: друзів, роботу, дім. Одні живуть для плотських утіх, інші – для науки, мистецтва, суспільства чи Бога. А що робиш ти? Ні те, ні інше. Ти ниєш і жалієш себе. Думаєш про нього…чи вернеться… Вішатися ні… Не повісишся. Не твоя то парафія. Сильні слабаки бавляться суїцидами. А ти – слабка слабачка. І ти думаєш, думаєш, думаєш…

А заміж він таки узяв, через рік. Використану, а отже, навчену. Погладив по шерсті, обрізав кігті (крила – потім) – і ось тобі дресирована кіска. Кіскіс-кіс… Пиво, борщ, пельмені, хліб… Кіс-кіс-кіс – пульт від тєліка. Кіскіс-кіс – ліжко-ліжко-ліжко! Ну, прожили ми з ним першу, другу, третю декаду, а він пив, гуляв і зраджував із секретаркою, сусідкою, кумою і десятком інших. А я виховувала двох синів, прала, готувала, прибирала. І жила. А хотіла не жити. Хотіла повіситись. А краще б повісилась, коли йому віддалася.

Стільки проблем нажила! Нереально-дорослих, утопічно-щасливих. Залишайся дитиною, люба дівчинко! Прозріння завжди приходить пізніше… І каяття.

Він і Вона Нічне місто рахує ягнят. Хтось спить на правому боці, хтось – на лівому, одні на животі, інші – горілиць, деякі струнко, деякі – «зірочкою», частина спокійно, частина – не дуже. А дехто зовсім не спить. Маленького міського окрайця не торкнулись

ліхтарі.

Посередині вулиці, на бруківці,

сидить

похилившись

висока

чоловіча

тінь,

попелястий видих якої час від часу повільним танцем піднімається в небо,

до

зірок.

З

іншого кінця вулиці наближається

інша

тінь, нижча, жіноча. Місяць

мережить

її

шлях, і здається, ніби вона пливе якоюсь невидимою доріжкою. Її взуття – ніби із солодкої вати, не лишає ні звуків, ні слідів. Ось вона вже зовсім близько. Сідає біля хлопця, кладе голову йому на плече і мовчить. Хвилин десять. Десь із парку разючо пахне бузком, з-під ніг – чистою бруківкою, як після дощу. Коли-не-коли повз проїде авто і роз гатить нічну тишу противною бібікалкою. Він намацає у темряві Її руку, і вони підуть у

напрямку моста – зустрічати світанок. У Нього – цифровик на кількадесят мегапікселів, у Неї – усмішка на всі кількасот. Порожні кишені, і руки без зайвих цяцьок. Баштовий годинник проб’є четверту. Вони стоятимуть і чекатимуть перших сонячних пензлів на полотні міста, а коли дочекаються, світ розлетиться тисячею уламків у Його об’єктиві і розтане у світанковому будні. Вони, взявшись за руки, підуть сонними провулками до найближчої кав’ярні і підпиратимуть стіни доти, доки їх не огорне солодкий запах зернятка. … Ось вони п’ють ранкову віденську каву. Вона цупко обіймає глиняну філіжанку і прищурено усміхається Йому. У них цілий день попереду. Вони не обтяжені обов’язками ні перед суспільством, ні перед один одним. Захочуть – наліплять фігурок із глини, захочуть – влаштують ярмарок, фестиваль, флеш-моб, захочуть – писатимуть вірші. Чи стрибнуть у потяг і поїдуть куди очі дивляться. Усе робитимуть, бо вони вільні. Їх ніхто не знає, і це – класно! Вона ітиме поруч із ним, і їй буде байдуже, хто і що думає, бо їй біля Нього легко і спокійно, бо Він – завжди із Нею, а Вона буде завжди із ним. Вона вдячна Йому за руку, якою Він стискає її зап’ястя, за очі, що дивляться з такою добротою, за голос, що вимовляє її ім’я, за ноги, що ідуть в такт з її, за серце, що б’ється в унісон. … Вона завжди хотіла друга-гея. Щоб він любив її як сестру. І не більше. Щоб Вона не цікавила Його як жінка. Вони б розповідали одне одному сокровенні таємниці, обговорювали б чоловіків, ділилися б своїми симпатіями. І Вона його знайшла. Такого, як Їй треба. Бо Вона більше не хоче любити. Хоче дружити. Але з жінками все не так. Вони зрадливі. Розбазікають про усі чужі таємниці, розкриють усі карти – і тебе будь-хто переграє.

Міщанки.

Дев’ятнадцяте

минуло,

а

міщанки

лишилися.

Жалюгідні плетухи й пліткарки. Із чоловіками не так. Якщо вони не закохуються, то стають найкращими слухачами й порадниками. Але найчастіше таки закохуються, у розум чи в тіло. Це найгірше. Нема нічого більш болісного у стосунках людей, ніж те,коли він для тебе друг, а ти для нього – богема, кохана. Тоді ти знов самотня і без друга. З купою «подруг». … Але Вона знайшла Його. Орієнтація робить Його другом для Неї. Вона сідає поруч із Ним, і вони п’ють пиво з однієї пляшки, чи розбовтують «Георгіївський три зірки» з мультифруктовим соком, чи годують одне одного морозивом із ложечки, чи їдять піцу з грибами руками на бруківці, чи п’ють гарячу віденську каву, чи рахують зорі на даху, поїдаючи японські суші, чи гуляють під дощем без парасольки, а тоді ідуть до Нього додому і перевдягаються. Вона одягає його сорочку,бо любить чоловічий одяг. Застібнула ґудзики

і втопилася. Приємно і

просторо для тіла. Підуть гуляти лісом, сядуть на поваленому дереві і поговорять про життя, таке ж самотнє, як Він і Вона. Довго-довго сидітимуть. Бо нема куди поспішати. Час зупиняється для них. Вона візьме та й поцілує Його в щоку, бо любить цілувати чоловіків, коли від них пахне лосьйоном після гоління. Та це нічого не означатиме. Ніхто нікого не кохає. Але любить – безперечно! І якщо Вона стрибатиме зі скелі,то він теж стрибне. Вона плакатиме, а Він мовчки пригорне її до грудей. Де є біль, там нема слів. Не потрібні. Він намалює їй акварельними фарбами сонце, і вони усміхатимуться разом. Люди не давали їй стільки уваги, скільки було потрібно, не любили її так, як Вона їх, не цінували, не берегли. І Вона їх покинула. А Йому теж не потрібні були люди, Він знайшов Її. Якби Він був не гей, були б, певно, стосунки, а потім розставання, біль, сльози, суїцид, може. А може, не було б нічого. Бо її дістало посилати чоловіків, і Вона просто не знайомиться з ними. Почуття,

потяги, бажання – на смітник усе це. Чоловічі бажання руйнують жіночі мрії. А Вона хоче бути незалежною. Хоче – сміється сьогодні, бавиться, як дитина, хоче – завтра філософствує про сенс буття, а післязавтра візьме та й розплачеться. Просто так. Бо Вона така різна. Така творча. Чоловіки її не зрозуміють. А Друг зрозуміє. Він – її «плюс один». Вони живуть одним життям. Вона кладе голову Йому на коліна і розказує про наболіле, Він, не перебиваючи, слухає, і одночасно перебирає її волосся у своїх руках, витирає Їй сльози. Вони разом розпалюють вогнище, смажать шашлики і мастять їх одне для одного кетчупом. Вони можуть спати удвох в одному ліжку – і між ними нічого не буде. Це найкраща у світі дружба, бо Він – самотній хлопець, а Вона – самотня дівчина.

Колись Колись моє "сьогодні" наздожене вас. Одного дня ви знайдете моє бездиханне тіло посеред безлюдної пустелі, у лісі, на дні моря, океану. Скляні очі виказуватимуть вам лиш відверте незадоволення і звинувачення. Ви візьмете моє тіло, розрубаєте його навпіл товстою сокирою, пошматуєте, перемелете на фарш, зварите у величезному казані, спалите на вогнищі, розвієте за вітром. Пташки заспівають мені солодку пісню, метелики станцюють божественне танго. І тільки Він опустить руку на холодне чоло, поцілує німі губи, розправить скуйовджене волосся, розчеше мокрі вії і засне на моїх нерухомих грудях. Він усе мені простить. Одягне золоту обручку на палець із посинілим нігтем і назве своєю мертвою дружиною. Нарве польових квітів, зав’яже рожевою стрічкою із чистого шовку букетик і покладе поруч. Мені за життя нечасто дарували саме польові квіти. У них свій шарм, легкість. Ніякого пафосу. Він шукатиме мої кольорові сни на своїх долонях, що пеститимуть мої бліді щоки. Я посміхатимусь до нього тихим блиском куточків рота. Він забуде, де починається день і закінчується морок. Він плакатиме. А я не прокинусь. Нема більше тіла, серця, легенів. Але душа назавжди залишиться з ним і біля нього. Я нагадаю про себе ніжним дотиком піску до ніг на морському березі, щебетанням пташки, запахом квітки, дощем,

вітром, снігом, блискавкою, туманом, що ріже очі. Волатиму до нього з небес громом. Подивлюсь на нього зіркою, а тоді впаду, щоб здійснилося його бажання. Я нагадаю про себе. Напишу листа. І моє "вчора" наздожене вас "завтра".

Memento Mori За рік я тебе забуду… Може, хтось чекав тебе роками, але я не буду. Не зможу. Я слабка, щоб забути тебе зараз, але не запрограмована любити тебе вічно. Я люблю! Я кохаю! Але поки дихаю, рухаюсь, живу, ця любов вивітрюється з мене. З кожним видихом мене покидає один атом кохання, пекучого, як рвана рана, один кілоджоуль пристрасті, що провокує безумство. У холодні безмісячні ночі, коли я щільніше обкутую тіло ковдрою, крізь тоненькі ворсинки просочується моя любов, щоб втекти у розчинене вікно в задимлене місто і задихнутися у відчаї, втопитися у безпорадності, зотліти у байдужості, або, якщо пощастить, віддатися наступному, хто обіцятиме берегти, а тоді начистить нею черевики до блиску. Зрештою, це – твоя помста і кара за мої гріхи. Моя любов не стала для тебе H2O. Зате вона стала для мене С2Н5ОН. Сп’янила мене до ниточки, до кісточки, до

капілярчика. Я хочу цілувати твої пальчики, лежати поруч із тобою і не знати, котра година… Вимкнути день, вимкнути ніч, вимкнути сонце, вимкнути мізки … Я б побажала собі тебе. А решту – у бункер (кажуть, такі є під кожним МакДональдсом), під замок! … Весь обшир наш – чотири на чотири. Нам не потрібен світ. Дай мені лише добу, 24 години, 1440 хвилин, 86 400 секунд щастя! … Щось ниє у боці. Певно, мій апендикс гостро реагує на відсутність тебе. Ось-ось мене покладуть під ніж. Але навіть він не зможе врятувати мене від кохання, вирізати тебе з мене. Одна ін’єкція – і тисячі больових точок припинили своє нудотне квиління. Десь на межі реальності та ірреальності я раптом зрозуміла, що так легше. Так не боляче. Там. І пішла вузькою гравієвою доріжкою туди, де гойдаються на гойдалках маленькі діти. Вони ще не вміють любити. А я – вже …

Дизайнери обкладинки

Загальне оформлення

Альона Матвеєва, Юлія Юліна.

Юлія Юліна

Малюнки

Альона Матвеєва, Дар’я Радченко

Ідейний натхненник

Марк Літій

Електронна версія збірки у самвидаві. Також у друкованому варіанті з рецензією. Кривий Ріг – 2011 Усі права захищено ®