14 фігвраля Жила була маленька валентинка. Вона лежала на прилавку й сумно розглядала прохожих. Люди снували туди-сюди, місили, як тісто, сніг і, підходячи до прилавку, голосно, ніби слони, гупали ногами. Вони купувати все що завгодно: кулькові ручки, записники, кухонні гачки, ситечка… А от маленьку валентинку ніхто не хотів купувати. І вона була самотня. Така ж самотня, як і дівчинка Таня, яка її продавала. У той день хлопці купували своїм дівчатам троянди, хризантеми, шоколад, плюшевих ведмежат, зайців і, звісно, серця (як плюшеві, так і справжні). У Тані не було хлопця, і, прокинувшись вранці, вона вже точно знала, що цей день для неї пропащий, вона проведе його на роботі, а увечері сидітиме із чашкою гарячого шоколаду і, замотавшись товстим пледом, дивитиметься шмаркаті мелодрами на кшталт «Три метри над рівнем неба». Подружки розійдуться хто куди зі своїми коханими, а так як побачення на трьох – це тупість, особливо у такий день, Таню ніхто нікуди не запросить. Чого у неї не було хлопця? Мабуть, тому що довкола були недомірки з два два восємь, «вашій мамі зять нє нужен?», гопнички в адідасах (наче у них нема вдома іншого одягу, крім спортивних костюмів, штанів з матньою до колін і кросів) із пляшкою пива і цигаркою в зубах, бажано без фільтра для підкреслення мужності, роздовбаї, які після закінчення бурси сидять вдома на мамусиній і татусиній шиї і навіть не збираються іти працювати. Найшикарніша відмазка – «Щас на работу нє бєрут!». Щовечора ці чьоткі пацанчики збиралися під Таніним під’їздом і курили… а шо курили – біс їх знає… може, план… Курили й іржали, як коні, і харкали, як обкурені верблюди. З такими хочеться знайомитись? Безперечно, Таня ні зовні, ні зсередини не нагадувала собою картонну коробку. Звичайна симпатична розумашка. Але вона не мріяла виховувати 20-річну дитину. От тому вона була самотня. Їй потрібен був розумний чоловік, який би піклувався про неї, приділяв би їй вдосталь уваги, з яким можна було б створювати сім’ю, заробляти гроші, щоби цю родину утримувати… Але не так просто у нинішньому суспільстві такого знайти. Маленька валентинка того дня сумувала не менше за свою продавчиню. Вона знала, що десь у світі живе такий самий хлопець, який думає так само, як і Таня, і що вони створені одне для одного, як ключик для замочка й кетчуп для шашлику. Крихітне сердечко знало, що комусь потрібна кохана, яка
дбатиме, допомагатиме, надихатиме. Десь є той Він, якому потрібна Вона. Але де його шукати? … Дівчатка підбирали у крамничках найспокусливішу білизну й одна одній хизувалися своїми покупками… хлопці запасалися презервативами із захалустних аптек… Збентежені матусі пили валер’янку, турбуючись, щоб ніхто у свято не залетів… Татусі пирили перед тєліком футбол. … Парочки зустрічалися посеред вулиці… дівчина з розгону стрибала на хлопця й обвивала своїми ногами його талію… і вони цілувалися… Він дарував їй цукерки, квіти, листівки… побільші, ніж наша маленька валентинка… Великі, барвисті, блискучі… Вона пищала від радощів, обіймала його ще дужче, а потім вони бралися за руки і прямували в тепленьке кафе пити гарячий шоколад, каву, їсти тістечка у формі сердець… Таня мріяла, щоби хтось підійшов до прилавку, купив із нього маленьку валентинку й подарував їй, чарівній продавчині… Але ніхто не підходив і не дарував. Їжачки, ведмедики, кролики, мишенята… Ваніль, да? Да! Свято, звісно, тупе… і взагалі позичене. В Україні такого нема… Але! Це той день, у який всі, в кого нема так званої другої половинки, подумки себе жаліють. «Та ти шо! Це ж не свято! Нафік воно мені треба? Я вдома спатиму!» – кажуть вони, а самі в душі заздрять тим, кому є ЩО святкувати і є з ким. Це день приниження для тих, у кого нема кому подарувати квітів і парфумів, краваток і засобів для гоління, сережок і каблучок, рибальських вудочок і наборів для гольфу. Любов? Нє, не чули. І не бачили. У цьому світі стало важче знайти когось, із ким просто, когось, кому ти потрібен такий, як ти є, зі своїми звичками, вадами, імпульсами, забаганками. Люди виходять у магазин і поспіхом біжать назад, не озираючись, не звертаючи уваги на перехожих… І не думають, що, може, повз іде та сама людина, з якою можна прожити ціле життя. Не відвідують цікавих місць, не знайомляться в інтернеті… і мріють про те, щоби Анжеліна Джолі одного ранку постукала до них у двері й сказала «Привіт! Я тебе хочу. Давай одружимось!» … або Бред Пітт... кому як зручніше. Люди розучилися знайомитися…
А ви хоч раз пробували завести розмову із дівчиною в маршрутці? А з хлопцем у черзі? Хлопці усе частіше чекають ініціативи від дівчат… А у дівчат стереотипи! А у дівчат гордість! З
гордощами
сидять
вдома і в’яжуть панчохи! Вони не знають… Життя скорочується тільки від стрілок годинника… Не від паління й алкоголю, і навіть не від наркотиків. Від того, як тікає годинник… від того, на що ти витрачаєш час… Цей день – для тих, хто знайшов. А як бути тим, хто не знайшов? Для них це день, що нагадує про самотність… Тому цю дату слід випустити із життя… немає такого дня! Не повинно бути! Не повинно бути числа в календарі, яке нагадує тобі, що ти один. Кожна днина має волати, що ти не forever alone, а майбутній forever lovely. Не витрачай час на безглузду дату... Шукай те, що зробить тебе щасливим щодня, а не раз на рік. Маленька валентинка це знала. Треба знищити цей день, щоб він не нагадував Тані, що в неї нікого нема. Валентинка стрибнула з прилавка на стіну й зірвала листочок із календаря… І більше цей день чарівній продавчині не муляв. Вона торгувала й майже не пам’ятала, що ТОЙ день – це 14 фігвраля…
Автор: Юлія Юліна ® Ілюстрація: Альона Матвеєва Кривий Ріг – 2012