Сповідь старої німфетки Лист № 2251 Доброго дня! Коли я була маленькою, я зловила на городі крота і з’їла його. Скажіть, будь ласка, я – грішниця? Відповідає журналіст, редактор рубрики Антон Степанисько: Ні, Ви просто дурепа (видалено) гурманка (видалено) були маленькою. Бог Вас простив. Але більше так не робіть.
Диктофонний запис № 3409 10:25 Вранці прокинувся, умився, почистив зуби, поснідав. Сиджу на роботі, відповідаю на тупі листи. На жаль, це – основа мого заробітку. Мені 24 роки, я – журналіст, змушений працювати редактором рубрики, яку рік тому придумав мій новий старий бос. Він вважає, що рубрика, в яку люди надсилатимуть листи, аби висповідатися, - це гарні рейтинги для газети. Я не став сперечатися. Звідки ж мені знати, з якої стелі беруться рейтинги? Я ж без року тиждень – випускник журфаку. Тільки-но з лав студентів. Тож якщо чувак вважає, що привселюдно, хоч і анонімно, висповідатися – це круто, то хай буде так. Я ж змушений відповідати на ці безглузді писульки і, наче священик, відпускати їм гріхи. Відповідаю одним-двома реченнями «на відчепись». Бос загалом нічого не має проти таких моїх відповідей, але інколи просить писати розгорнутіше. І я пишу. Але рідко. Коли історія дійсно «чіпляє»… Коли це не «Я – дівчина і люблю пісяти в
рукомийник» або «Я люблю перевдягатися в жіноче шмаття». Це – банально і тупо, майже повсякденно. Таким зараз нікого не здивуєш. НІ-КО-ГО! Продовжую відповідати на листи. Кінець запису. Лист № 2252 Шановна редакціє! Перш ніж почати свою сповідь, я хочу подякувати вам за вашу працю, за те, що ця рубрика існує. Повірте, для деяких людей – це єдина можливість сказати нарешті правду, пояснити, виговоритися, попросити пробачення. Бо є такі речі, про які не так легко говорити очі-в-очі. Краще написати. Тож я пишу. Ми із сестрою, українки за походженням, росли за кордоном, у заможній родині, де татко був диктатором гірше за Гітлера й забороняв нам з ким-небудь спілкуватися і будь-як розважатися. Ми мусили читати книжки, сумлінно навчатися, відвідувати різні секції. Я вивчала французьку, грала на фортепіано, малювала. Сестра ж навчалася німецькій і чеській, опановувала скрипку та вишивала хрестиком і гладдю. Так от нас тато займав, щоб не було часу на гульки. Ми лягали спати й прокидалися лише о тій порі, коли татко того схоче. До нас ніколи не приходили гості. Ніколи в нашому домі не чути було сміху й веселощів… лише «Стара ганчірко, дай щось пожерти!». Так він звертався до мами. Інколи навіть бив її. Тож не дивно, що я, сестра і мама дуже його боялися. Боялися й ненавиділи. Коли мені виповнилося 17, а моїй сестрі Пелагеї – 18, вона пішла у празький жіночий монастир. Вирішила, що там свободи більше. Я жодного дня не засуджувала її за цей вчинок. Просто на той момент вона побачила в цьому найкращий вихід із ситуації. Адже звідки ж вона могла знати, що зовсім скоро усе раптово зміниться у наших життях?! Через 7 місяців після того, як Пелагея втекла з дому і стала монахинею, тато помер від інсульту. Помер і залишив нам борги.
Незадовго до смерті він добряче програвся у карти. Але це було нам тоді вже зовсім не страшним. Страхіття були позаду. Ми дихали вільно, хоч ще довгий час боялися промовляти слово «свобода» вголос. Коли я стала нарешті повнолітньою, для мене відкрився зовсім інакший світ: я почала спілкуватися з іншими дівчатами, розважатися, покинула навчання, усі свої додаткові секції, почала працювати в маленькій крамничці. Моїм босом був середніх літ чолов’яга з чорним із сивиною на скронях волоссям і великими зеленими очима. Він був дуже милий і ласкаво посміхався. Його усмішка подобалась мені. А ще подобалось, коли він обіймав мене за плечі на прощання, в кінці робочого дня, й шепотів за вухо: «Добраніч, мала!». Тоді у мене все усередині дрижало й переверталося, і лоскотало внизу живота. Мені тоді здалося, що я закохалася в нього. А насправді просто хотіла. Але сказати не могла. Одного вечора «Я тебе хочу» сказав він, замість «Добраніч, мала!». І повів мене у підсобку. Все дуже швидко відбулося. Я стогнала мордою в мішок, а він порався ззаду. Наступного дня мене звільнили з роботи. Але я не була ображена на нього за це. Він зробив мене жінкою, і мені це сподобалося. Не було ні жалю, ні відчаю, ні болю, ні образи… ні любові. Тільки вдячність. Тепер я знала, як жити далі. До 21 року в мене було вже понад 100 статевих актів. Частіше за все це був секс на одну ніч. Інколи стосунки із чоловіком тривали місяць, інколи два. Більше – ніколи. Нас нічого не тримало, окрім насолоди від тертя тіл одне в одному. До 25 років у мені побувало більш ніж 100 різних чоловіків. Близько 1900 статевих актів. Я вела список: занотовувала імена чоловіків. Без прізвищ, віку чи будь-яких інших даних. Я не пишалася собою, і не зневажала себе. Мені просто подобалося робити те, що я роблю, бути такою, як я є. Я ніби
збожеволіла від своєї свободи. Ніщо, крім фізичного задоволення, не мало значення. Любов? Я не знала таких слів. Гроші? Ніколи не платила й не одержувала плати за секс. На цьому заробляють лише проститутки, це їх компенсація за те, що віддають своє тіло, не відчуваючи при цьому жодного задоволення. Це відшкодування їхнього вимушеного болю. А я була щаслива. Я не знала, що таке презерватив, і ніколи не користувалася протизаплідними засобами. Дивно, але жодного разу не вагітніла й не робила абортів. Такий собі незахищений секс без наслідків. Я, мабуть, просто довіряла своїм чоловікам, навіть коли бачила їх уперше й востаннє. Відчувала, які вони. Насправді багато чого дізнаєшся про людину, коли ділиш із нею ліжко, навіть без слів. Наприклад, чоловік, який цілує і пестить жінку, - за характером ніжний і турботливий, а той, який у ліжку поводиться грубо, жорсткий, вимогливий, непохитний диктатор… як мій тато. Таких я з часом навчилася карати, із задоволенням. Я з усієї сили впивалася в них нігтями й зубами, до крові, інколи гамселила тоненькими прутиками чи якимись саморобними різками. Я любила, коли їм боляче. Бо ж кожен диктатор мусить відчути на собі біль, гірший за той, який він морально завдає своїм близьким. Я думала: хай їм буде так боляче, як було моїй мамі, об яку тато щоп’ятниці чоботи витирав, або як нам із Пелагеєю, що з двору боялися вийти, щоб не сидіти потім усю ніч колінами на гречці в кутку. Мене ніхто ніколи не кохав. І я нікого. І нікому не спадало на думку сказати «люблю». Це були взаємовигідні стосунки без обов’язків, без почуттів і прив’язаностей. Так було, поки не з’явився він… У 1986 році я переїхала до України, в якій колись народилася. На той час мені було 42 роки. Я ніколи не була заміжня й не мала дітей. Поселилася в маленькому містечку, а ВІН був моїм сусідом. Його колишня дружина загнулася від якихось наркотиків, донька померла ще маленькою від запалення легенів. Із жінками не клеїлося. А потім пристав до мене. Спочатку це був просто секс, та
дуже скоро він попросився переїхати до мене. Я дозволила. Але згодом йому і цього стало мало. Колись уночі притис неголене підборіддя до моєї щоки й сказав: «Я люблю тебе. Давай одружимося!». Він був першим, хто сказав «люблю». Досі у моєму житті таких не було. Були «Я хочу». Але «хочу» - це не почуття. А він відчув щось до мене, щось більше, ніж бажання. Я одразу пояснила йому, що я не одружуюсь із чоловіками, не люблю чоловіків. Я просто з ними трахаюсь. Він не повірив. Сказав, що якщо пустила його до себе жити, значить, відчуваю до нього не звичайний потяг. Я сказала, що він для мене – як кошеня, якому холодно й страшно самому. А він відповів, що ніколи мене не покине, і, більше того, зуміє втримати. Я не знаю, як йому це вдалося, але у 1988 році я завагітніла. Вперше і востаннє у своєму житті. Від чоловіка, який любив мене більше за життя. Він, 48-річний кремезний дядько, іноді кривився, як мала дитина, яка от-от заплаче, хапав мене за руки й не пускав із дому без поцілунку (!). Казав, що любить мене за усмішку, за очі, за те, як закушую нижню губу, коли над чимось наполегливо працюю, за те, як зворушливо (!) згортаюсь калачиком з підігнутими ногами, обіймаючи грілку, коли болить живіт, за те, яку смачну готую для нього каву і як турботливо накриваю його ковдрою, коли він уночі, як цуценя, замерзає. Направду я хотіла зробити аборт. Перший і останній. Але про плід дізналась пізно, і лікар заборонив переривати вагітність, бо існувала якась дуже велика загроза моєму життю. Тож дитину я лишила, а ЙОМУ не сказала. Я просто втекла. Втекла у велике місто. Написала записку: «Моя хатина тепер твоя. Хочу, щоб ти жив у ній до кінця своїх днів. Якщо любиш мене. А я мушу дожити віку на самоті. Пробач. Цілую. Я». У 1989 році народився мій син, єдина гордість, єдине суттєве досягнення у моєму житті. Все, що я зробила хорошого, - це те, що
не вбила його у собі, а таки народила. Ніколи не жалкуватиму про цей свій учинок. Після сорока почала перекладати французькі книжки, бо ж із дитинства добре володіла цією мовою. Підробляла репетиторством. Коли була молодою, працювала то офіціанткою, то продавчинею, а тепер нарешті стала розумною, з книжками працюю. Це набагато цікавіше, ніж я собі думала у свої далекі 18. Цікаво: чи стали у нагоді сестрі її німецька та чеська мови?.. Сестри я ніколи не бачила більше, й ніколи про неї ніц не чула. Сподіваюсь, своє життя вона прожила достойніше, ніж я. У мене нікого не лишилося, крім сина. Тож, завершуючи цього листа, я б хотіла звернутися до нього. Сподіваюсь, Тосику, ти це прочитаєш. Я жодного разу (згадай!) не сказала тобі, що я тебе люблю. Я боялася цих слів. Бо змолоду не знала, що таке любити когось. Я не любила нікого, поки не з’явився ти. А ти з’явився, бо любили мене, один раз, перший і останній. Пробач, що позбавила тебе люблячого батька. Сподіваюсь, я змогла дати тобі бодай десяту частину того, що мусить дати мати своїй дитині. Ти ж бо виріс хорошим хлопчиком, і я пишаюсь тобою. Я вірю в те, що твоє життя буде кращим, ніж моє, більш осмисленим, наповненим вічними цінностями, справжніми почуттями, а не тимчасовими задоволеннями. Пам’ятай, що на світі немає нічого прекраснішого, міцнішого, дорожчого за любов, за велике людське КОХАННЯ. Я надто пізно це зрозуміла. Пробач мене за все. Маю надію, що ВІН теж мені пробачив, де б він зараз не був, на сьому світі чи на тому… сподіваюсь, частка мене у нього в серці лишилась навічно. Бо частка його живе тепер окремо і носить його прізвище. Я більше як половину життя була кінченою німфеткою, аж поки небо не подарувало мені тебе. Я зрозуміла, що можна піклуватися про когось більше, аніж про себе і своє тіло, що життя – це не тільки задоволення, а ще й відповідальність, що, крім
пристрасті й бажань, є почуття… є любов. Я люблю тебе, Тосику! Твоя грішниця-мама». Диктофонний запис № 3410 11:48 Любий щоденнику! Я щойно дізнався, що моя мама була німфеткою… і що вона любить мене. Останні чотири роки я жив окремо від неї, в іншому місті, і жодного разу не подзвонив їй. Я не хотів спілкуватися з нею, бо з дитинства думав, що вона не любить мене. Але тепер я знаю, що це не так. Усе не так. Я мушу зараз же їхати на вокзал за квитком. Вибач, щоденнику, але це, здається, буде останній запис, бо тепер мені буде кому нарешті розповісти про свої переживання…. Мене люблять. Кінець запису.
Автор: Юлія Юліна м. Київ. квітень 2013 Ілюстрація: Альона Матвеєва