КОМЕНТАРІ ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ

Із книги Яцюка. Портрет Т. Г. Шевченка роботи Миколи Досса, виконаний у Петербурзі 1860 р.

КОМЕНТАРІ ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ (І частина)

ЗМІСТ Передмова (до «Загальної Концепції «КРАЇНИ КОБЗАРЯ»)……………………………….

3

Загальна Концепція «КРАЇНИ КОБЗАРЯ» і її обґрунтування ………..

4

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «Гоголю»………………………………………………………………... 11 Після мова …………………………………………………………………… 15 Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку» ……….…………….…….. 16 Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «Мені однаково, чи буду» ……………………………….……….. 28 Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «ЗАПОВІТ» …………………………………………………………. 35 Через призму Духовних Настанов КОБЗАРЯ ………………………….. 43

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

2

Передмова (до «Загальної Концепції «КРАЇНИ КОБЗАРЯ») В основі запропонованої Ю. Родящим Диво (далі Юродивий) Концепції «КРАЇНИ КОБЗАРЯ», покладений результат проведених досліджень і аналізу кількості: місць перебування, пам’яток, населених пунктів, різних музеїв, інститутів, освітянських установ, об’єднань, – пов’язаних якимось чином з іменем Великого КОБЗАРЯ або таких, що носять Його ім’я. Нанесення всіх цих об’єктів на карту України крапочками робило її усіяною по всій площині (автор передмови бачив її на власні очі), що справляло досить відчутне враження. Добрі Родящий Дії (далі Добродій) зголосився дати своє обґрунтування «Концепції…». Як потім з’ясувалося, розуміння і бачення «КРАЇНИ КОБЗАРЯ» було у них дещо різним. Хоча, можна сказати, ці різні на перший погляд бачення могли б бути доповненнями одне одному. Якщо Юродивий вбачав під «КРАЇНОЮ КОБЗАРЯ» заземлене через матеріальне впровадження в державницькі структури і наближене до повсякденного життя проектування, то Добродій більше переймався другою складовою проекту, його духовною наповненістю, показуючи, що «КРАЇНА КОБЗАРЯ» є не що інше, як Духовний Світ КОБЗАРЯ переданий нам через «КОБЗАР» – ДУХОВНІ НАСТАНОВИ КОБЗАРЯ.

17.02.2009

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

3

ЯВ

Загальна Концепція «КРАЇНИ КОБЗАРЯ» і її обґрунтування Передмова (від автора). У пересічного громадянина, та і не тільки, може виникнути питання, після ознайомлення, більш-менш, із концепцією, а чому саме “КОБЗАРЯ”? А чому не “КАМЕНЯРА”, або “ЛЕСІ УКРАЇНКИ”, наприклад.? Їхніми іменами також багато чого названо. Запитає невіруючий громадянин. Що ж, подібні зауваження потрібно прийняти, вказуючи на те, що Духовний СВІТ “КАМЕНЯРА”, “ЛЕСІ УКРАЇНКИ” та й інших можна згадати, є тими супутниками, що обертаються навколо Головного ДУХОВНОГО СВІТИЛА. Обґрунтування того, що це так, що КОБЗАР не просто письменник чи поет, а ПРОРОК, ДУХ НАЦІЇ, КОБЗАР ДУХОВНИХ НАСТАНОВ і йтиме далі мова. КРАЇНА КОБЗАРЯ – сукупність міст, районів, сіл, селищ, та організацій і установ, котрі несуть у собі те спільне для всіх їх духовне начало пов’язане з іменем ТАРАСА, а отже, й з пам’яттю про Нього, яке спричинює виникнення через всі ці об’єкти моменту спонукання до об’єднання і їх суб’єктів між собою. Виявлення вдячності і пошани ТАРАСУ. Відомо, що в Україні та в світі більше ніж 300 населених пунктів носять ім'я Шевченка Тараса Григоровича (Тарасівка, Шевченкове, Тарасове тощо) і більше 200 населених пунктів, де бував ТАРАС, що зафіксоване відповідною пам’яткою (включаючи столиці країн Київ, С-Петербург, Москву, Варшаву, Вільнюс, Ригу, Таллін). Десятки університетів, музеїв, інститутів, освітянських установ, об’єднань носять ім'я Великого КОБЗАРЯ. Що це, як не вияв щирої вдячності нашої і прагнення віддати данину пошани ПРАВЕДНОМУ ТАРАСУ. І це безкінечне прагнення ще і ще раз зафіксувати через надання імені тому чи іншому об'єкту нашу пам'ять про ТАРАСА не є для нас обтяжливим, бо воно є щирим і ніяким чином не може бути для нас примусовим. Шевченко Т. Г. в бутність свого Земного життя добре знав, як почуваєшся коли ти в вічному боргу перед ким-небудь. Таким виявом почування боргу було нагадування йому про визволення із кріпацтва, що було більшою мукою за саме кріпацтво. Тому, як Духовний Батько, не міг заподіяти нам, своїм дітям, подібні муки. І ці, і всі інші, які тільки існують муки Він за нас перетерпів. Ось чому нам завжди так легко, в ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

4

якій би формі доторкання з Духовністю Його ми не перебували. І тому, творячи “Країну Кобзаря”, множачи пам’ять про ТАРАСА через об’єкти, котрим надаємо Його ім'я, приносячи таким чином данину пошани (здійснюючи, немовби, по аналогії з “жертвоприношенням”, дійство причастя-причетності до таїни) і вдячності ТАРАСУ, ми отримуємо від Нього більше ніж даємо, адже, разом з тим, ми долучаємося до ДУХОВНОСТІ, яка є для нас живильним джерелом наснаги Мудрістю, оберегом від душевного спустошення, відновленням втрачених цінностей. За що ми вдячні ТАРАСУ. За те, що Він, як ніхто інший, зберіг для нас Духовність Української Нації, сконцентрувавши в особі свого Генія основну її складову – Мудрість. Не дав їй розпорошитись, бути розтягнутою нашими недругами, зберігши її для прийдешніх поколінь. Відчуття потреби повернення до ПРАВЕДНОГО ТАРАСА, щоб зрозуміти що і як потрібно робити, в нас виникає особливо гостро після того, як уже очевидним стає, що ми знову, щось не так робимо, що ми знову самі собі шкодимо, вже вкотре дивуючись, що а ТАРАС же нам про це говорив, ТАРАС же нас, своїх не розумних дітей, попереджав. ТАРАС вже в котре призиває нас до того, чого ми так вперто не хочемо почути. Але ж мусимо почути! Або ж ми це почуємо, або ж наші недруги зітруть нам і пам’ять нашу про нас. Своєрідно призиває нас ТАРАС, навчаючи, не безпосередньо звертається, а в розмові із ВСЄВИШНІМ через молитву, в якій просить для нас: А в с і м н а м вкупі на землі Є д и н о м и с л і є подай І б р а т о л ю б і є пошли.

27 мая 1860, С-Петербург

.

Як це співзвучно в намаганні ТАРАСА повернути нас до самих себе, якими ми були раніше, з тим, як це написано у “Велесовій Книзі”, стор. 14, у перекладі Бориса Яценка: “а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино.”

Приведена формула вказує на те, про що ми стали забувати, що “Є д и н о м и с л і є” і “б р а т о л ю б і є” можливе лише тоді, коли буде так, що й “... ум великий божий є єдиний з нами”. Це добре розуміє ТАРАС і намагається дати зрозуміти нам, йдучи яким шляхом, ми зможемо повернутися до Бога, якого забули: „...Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я “Кобзаря”, А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене.” ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

5

Шевченко Тарас Григорович в часи Земного життя, як Чоловік надзвичайної толерантності і скромності, що відповідає дійсному уособленню нації, яку він представляє, не міг дозволити собі те, що дозволяв собі Ісус (уособлення своєї нації), коли неодноразово, наголошуючи заявляв, що він прийшов, щоб через нього пізнали отця його. ТАРАС нічого подібного ніде в відкритій формі не проповідує. Він знає, що це розуміння (повернення до Віри Предків Наших – прим. ЯВ) до нас має само-собою прийти з часом. А тому тільки через десять років, не відчуваючи, що воно до нас приходить, в такій “сердитій формі” проявляє своє невдоволення, що він змушений нам роз’яснювати це в більш відкритій (грубішій) формі. Та з часом все стає на свої місця. І на сьогоднішній день в народі на підсвідомому рівні неформально Він визнається ПРОРОКОМ Української Нації. Так, Шевченкове Братство України неодноразово пересвідчувалось в цьому, коли більш тісніше підійшло до реалізації своєї ідеї проголошення ДЕКЛАРАЦІЇ з Національно-Державного Визнання (узаконення-канонізації) Українця Шевченка Тараса Григоровича Пророком Української Нації. Всі із Українців, до кого не звертались представники Шевченкового Братства України висловити свою думку з цього приводу, не заперечували самого “Визнання...”. Розбіжність виникала лише в тому, потрібно про це проголошувати формально чи ні. Частина опитаних охоче відгукнулась підтримати проголошення, друга частина відповідала, що ТАРАС і так ПРОРОК і проголошувати не потрібно. Отже, питання, як бачимо, не в визнанні, а в доцільності чи ні проголошення і надання статусу, визнаного в народі і так, офіційно. Але “ДЕНЬ НАСТАВ” більш глибшого осмислення і обґрунтування цього явища. Чому саме через Нього ми зможемо повернутися до Бога. Причому, саме в розумінні Його згідно “Віри Предків Наших” (тут і далі, як запозичення, взято в лапки вжите в контексті словосполучення, яким надзвичайно великий поклонник ТАРАСА як ПРОРОКА, Володимир Петрович Шаян назвав свою книгу, в якій намагається відновити Віру Предків із зібраних по всіх світах по крихті свідчень про неї). Отже, чи вправі ми заявити, що повернення наше до “Віри Предків Наших”, а отже, й до Бога, від якого нас не одне покоління Роду Українського методично і настійливо відвертали догматами спочатку християнськими, а потім комуністичними, може відбутися тільки через ПРАВЕДНОГО ТАРАСА ? Щоб відповісти на поставлене питання, звернімося до вірша Його “Не нарікаю я на Бога…” і спробуємо проаналізувати те, що ж Він нам говорить. А потрібно зауважити, що яку б тему для Своєї розповіді Він не обирав в Своїх віршах: чи то Він розмовляє з Богом, чи розповідає давню історію, почуту від старих людей, чи бувальщину свого часу, – всі вони, суть, форми, які виникають внаслідок необхідності Йому лише для того, щоб мати привід передавати нам свої знання. В згаданому вірші мова йде власне про Нього самого, в якому ТАРАС описує свої відчуття, свої стосунки з Богом, свою усвідомлену Ним дорогу, ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

6

Його місію на цій дорозі і Його конкретно ворогів. Сказано все це без витіюватого лукавства, а конкретно і безпосередньо, про що малось на увазі сказати, так як це відбувається згідно Ведичних законів передачі знань. Ось один із фрагментів розглядуваного вірша: Чи не дурю себе Я знову Своїм химерним Добрим Словом? Дурю! Бо лучче одурить Себе-таки, себе самого, Н і ж з в о р о г о м по Правді жить І всує нарікать на Бога!

Для того щоб праведно зрозуміти, що хотів сказати в цьому вірші ТАРАС, необхідно всі речі в ньому назвати своїми іменами. Почнімо із з’ясовування хто ж був Його ворогом, про якого ідеться в фрагменті. Для цього потрібно зрозуміти, що було полем Його боротьби. Звичайно ж, Він хоч і був з козацького роду, а також, дуже багато розповідав про козаків і ще більше знав про них, але очевидно, що в даному контексті Він не міг мати на увазі за свого ворога турка, москаля чи поляка, так як і поля ведення боротьби – як місця ведення військових дій. Отже, цим полем було щось інше. В висвітленому фрагменті вірша говориться, також про “Добре Слово”, що наводить нас на догадку, зв’язати поле, на якому він бореться, із цим “Словом”. Тоді не трудно дійти висновку, згадавши Його “ПРОРОКА”, що ворогами Його, мабуть, все ж таки, є “ЛЮДЕ РОД ЛУКАВИЙ” , які “Господню святую славу Растлили...”

і, якому, Господь, як роду лживому і жестокому, “Вомісто кроткого Пророка... Царя вам повелів ІЗБРАТЬ!”

Полем же Його боротьби, є поле, на якому твориться “Добре Слово”, Праведне Слово. Боротьба ж точиться на цьому полі в тому розумінні, що ТАРАС із ГОСПОДОМ “ВОЄДИНО” творить ПРАВЕДНЕ СЛОВО, тоді як “ЛЮДЕ РОД ЛУКАВИЙ” ПРАВЕДНЕ СЛОВО (“Господню святую славу”) розтлівають. Тепер залишилось з’ясувати, що означає : “Дурю!... Себе-таки, себе самого,..”

А це означає, що Він, незважаючи на те, що основна маса Народу неспроможна ще зрозуміти всієї глибинної таїни Його Праведного Слова, так як перебуває в “полоні” слова “ЛЮДЕЙ РОДУ ЛУКАВОГО”, які заволоділи світом завдяки тому, що “кроткого Пророка” “каменем побили”, а “вомісто” “ізбирають” царя, повинен, ні на кого не нарікаючи, продовжувати орати “свій переліг”. А для цього, щоб не піддаватись впливу “ЛЮДЕ РОДУ ЛУКАВОМУ”, має “дурити себе”, щоб відмежуватись від них і творити “з богами воєдино”. ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

7

Навпаки, “...з в о р о г о м по Правді жить” означало б “... всує нарікать на Бога!”, тобто вирікатись Бога, стати на сторону ворогів. Тепер в другому фрагменті того ж вірша “Не нарікаю Я на Бога,..” досить прозоро проглядається і стає зрозумілою без коментарів думка, яку ТАРАС намагається донести до нас: Не нарікаю Я на Бога, Не нарікаю ні на кого. Я Сам Себе, дурний, дурю, Та ще й співаючи. Орю Свій п е р е л і г – убогу ниву! Та с і ю С Л О В О . Добрі ж н и в а Колись-то б у д у т ь . І дурю! Себе таки, Себе Самого, А більше, бачиться, нікого?

В перших двох рядках виказується переконаність того, що Він розуміє на якому шляху стоїть і куди той веде. Третій рядок – самозахист від “ЛЮДУ РОДУ ЛУКАВОГО”. Четвертий рядок вказує на досить високий рівень переконаності в Праведності того, що Він має робити на цьому шляху. Далі описується, власне, суть цього шляху (з використанням засобів переносного розуміння, звичайно). І на закінчення, знову самозахист від “ЛЮДУ РОДУ ЛУКАВОГО” А тепер, щодо оцього : “...І дурю! Себе таки, Себе Самого, А більше, бачиться, нікого?”

декілька разів повтореного в вірші. Цікаво порівняти його. Адже використане тут слово “дурити” означає, власне, те, чим професійно займаються “ЛЮДЕ РОД ЛУКАВИЙ”, але в чому суттєва відмінність їх. А відмінність їх в тому, що в другому випадку, в основі обдурювання “ЛЮДЬМИ РОДУ ЛУКАВОГО”, лежить обдурювання не “Себе Самого”, як у ТАРАСА, а обдурювання других. Якщо ТАРАС, “дурячи” “Себе Самого”, захищає Себе від “ЛЮДЕЙ РОДУ ЛУКАВОГО”, щоб відбувалося сказане у “Велесовій Книзі” “творимо і говоримо з богами воєдино.”, оре “Свій переліг”, прокладаючи для других дорогу до БОГА, то “ЛЮДЕ РОД ЛУКАВИЙ” дурять тільки других (себе ніколи), щоб відвернути їх від БОГА, перетворюючи на собі подібних. От ми й прийшли до відповіді на поставлене раніше запитання, чому повернення наше до “Віри Предків Наших”, а отже й до БОГА може відбутися тільки через ПРАВЕДНОГО ТАРАСА ? Бо це вже СТАЛОСЯ. Дорога до БОГА, яку він прокладав для нас, борючися з “ЛЮДЬМИ РОДУ ЛУКАВОГО” прокладена, це “КОБЗАР”. Нам же потрібно цю “ДОРОГУ” не забувати, вивчати, оберігати для прийдешніх поколінь від “ЛЮДЕЙ РОДУ ЛУКАВОГО”, які із покоління в покоління не залишають свій злий замисел (і вже немало зробили в цьому напрямку), щоб спотворити, а то й зруйнувати її. ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

8

Ось чому ми віримо ТАРАСУ і із надзвичайним благоговінням віддаємо данину своєї пошани (і не тільки ми), ставлячи пам’ятники Йому по всьому світу. Та чи й може у нас при доторканні з ДУХОВНИМ СВІТОМ, який ВІН для нас творив, перебуваючи з “БОГАМИ ВОЄДИНО”, виникати якісь інші відчуття, коли ми, пізнаючи цей СВІТ, бачимо як ВІН, спілкуючись з БОГОМ, незабув про нас, намагаючись допитатись у НЬОГО настільки прискіпливо, щоб було зрозуміло й для нас про те, що ж з нами таке сталося, чому сталося, і коли, і яким чином від цього зможемо звільнитися... Послухаймо ж ЙОГО вірш розмови з БОГОМ із “Єретика” БОЖЕ! БОЖЕ! Великая СИЛО! В е л и к а я С Л А В О ! зглянься на людей!* Одпочинь од кари у Святому Раї! За що пропадають? за що ти караєш Своїх і покорних і добрих дітей ? За що закрив їх добрі очі І вольний розум окував К а й д а н а м и лихої н о ч і !.. П р о з р і т е, люди, Д Е Н Ь НАСТАВ ! Розправте руки, З М И Й Т Е Л У Д У . . .

У вірші попереднього розгляду ТАРАС признається, що “Не нарікаю Я на Бога!” – і це є правда, – а в цьому спостерігаємо, що немов би ВІН дорікає. В чому тут справа ?.. Перш за все, тут, потрібно уточнити. Говорячи “Не нарікаю Я на Бога!”, ВІН в першу чергу має на увазі себе, свою долю. ВІН розуміє, що нарікати за свою долю на БОГА не можна, так як це просто безглуздо. Тоді, подумаймо, адже нарікати на БОГА за долю інших тим більш безглуздо, бо це ще більше ображати Бога. Отже, ці, немовби, нарікання, які ми з вами зустрічаємо у вірші є не що інше, як оте ЙОГО: “... дурю! Себе таки, Себе Самого,”

немовби уподібнюючись, тим самим, до отих “ЛЮДЕЙ РОДУ ЛУКАВОГО”, які, що і вміють тільки, так це дурить інших, думаючи, що вони такі могутні, що й самого БОГА одурити можуть. (А втім, справедливості ради, потрібно віддати належне їм, дійсно, для переважної більшості із нас, вони зуміли нав'язати вражіння, що нібито “побороли БОГА”, але ж це тільки тому, що їм вдається дурити нас. Поки що! Поки ми не “змиєм луду”.). Для чого ж ТАРАС дурить себе самого, було пояснено при розгляді попереднього вірша. В цьому ж вірші, ми стаємо очевидцями, що з того вийшло: ВІН розкриває нам очі і відповідає на всі запитання, поставлені в розглядуваному фрагменті, з допомогою двох останніх його рядків: “П р о з р і т е, люди, Д Е Н Ь НАСТ АВ ! Розправте руки, З М И Й Т Е Л У Д У . . . ” ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

9

Що це за “луда” і яким чином вона на нас “наноситься”, про це розкриваються наші очі при читанні других віршів ТАРАСА (або про це можна прочитати в книзі “Духовні Настанови Кобзаря” (на 15 стор. однієї з частин її, книжечки з Настановами десятого Шевченкового Універсалу, яка вийшла під загальною назвою всієї серії таких книжечок (а їх має бути 13, за кількістю Універсалів), “Шевченко Тарас Григорович – Пророк України”, автором якої є Данілєнко Юрій Лукіч), де розкривається т а ї н а ТАРАСА, код мудрості Української Нації), а от хто її нам насилає здогадуємось уже зараз, спираючись на досвід аналізу попереднього вірша. Звичайно ж, що це “ЛЮД РОДУ ЛУКАВОГО” Підсумовуючи сказане, не трудно помітити, що боротьба, яку веде ТАРАС з “ЛЮДОМ РОДУ ЛУКАВОГО” за наші душі, щоб повернути нас до БОГА з хибного шляху уподібнення “ЛЮДУ РОДУ ЛУКАВОГО”, продовжується для нас через пізнання “КОБЗАРЯ”, який ВІН нам залишив як “ДОРОГУ” повернення до БОГА. Процес пізнання “КОБЗАРЯ” як подолання шляху “ДОРОГИ” повернення до БОГА, має бути дієвим, тобто таким, внаслідок якого б відбувалось творення згідно розуміння Віри Предків Наших: “...творимо і говоримо з богами воєдино.” А це й є не що інше, як творення “КРАЇНИ КОБЗАРЯ”. Післямова. Можливо для когось, навіть, після приведеного обґрунтування залишиться відкритим питання відносно того, а як бути з духовністю, вже згадуваного тут В.Шаяна, чи Л.Силенка, яким чином їх Духовність співміряється з Духовністю КОБЗАРЯ. Для повноти розглядуваного питання, звичайно ж, потрібно поставити все це в відповідність. Крім того, необхідно відповісти, а яка роль була зіграна Сковородою Г. С. і Гоголем М.В. в становленні ДУХУ НАЦІЇ, адже важливо, не тільки ЙОГО зародження, але й не в меншій мірі, щоб ВІН як ДУХ НАЦІЇ відбувся. Про те, що ДУХ НАЦІЇ відбувся як ПРОРОК, розкривається при обґрунтуванні поданої концепції “КРАЇНИ КОБЗАРЯ”; про те ж, що В. Шаян, а також, Л. Силенко величини своїх Духовностей зуміли зберегти, перебуваючи у відриві від Духовності своєї Нації, є результатом того, що спиралися вони в першу чергу на ДУХОВНІСТЬ КОБЗАРЯ, потрібно більш розширено висвітлити.

24.11.2003 р.

Подане інтуїтивне бачення Загальної Концепції Ю. РОДЯЩИМ ДИВО повно і глибоко обґрунтоване ДОБРІ РОДЯЩИМ ДІЇ скомпонував ЯВ

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

10

06 Су Не

06 03 04

ГОГОЛЮ

За думою дума роєм вилітає, Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й Бог не бачить.

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ

06 06 04 Не

Із прочитаного вірша виявляється: не тільки в «неситого», не бажаючого спільним (яке не одному йому належить) ділитися з ближніми, внаслідок надситої переповненості шлунку чи своєї розбещеності в сексуальних стосунках виникають симптоми, що чинять серцеві напади, але й в небайдужого до долі «братів незрячих» від переповненості свідомості «давлять серце» думи, якщо ними ні з ким поділиться:

09 08 06 Су

Кому ж її покажу я, І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово? Всі оглухли — похилились В кайданах... байдуже... Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. А що вродить з того плачу? Богилова, брате... Не заревуть в Україні Вольнії гармати. Не заріже батько сина, «І хто тую мову Своєї дитини, Привітає, угадає За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Великеє слово? Не заріже — викохає Всі оглухли — похилились Та й продасть в різницю В кайданах...» Москалеві. Це б то, бачиш, Лепта удовиці Тому у попередньому фрагменті вірша Престолові-отечеству ТАРАС привідкриває перед нами завісу Та німоті плата. таїнного, показуючи, як відбувається творчий Нехай, брате. А ми будем процес, що думи, перш ніж перейти в сферу Сміяться та плакать.

свідомого (або Яву), куди кожна з них «вилітає», надходячи (утворюючись), чинять, внаслідок їх переповненості, дію на серце: «Одна давить серце, друга роздирає». Ось чому так важливо знайти споріднену душу, котра б змогла ті думи зрозуміти й від так, щоб вони, врешті, «стали на папері стройними рядами». Звідси необхідність постійного перебування в пошуках таких душ і творення довкіль себе Кола Споріднених Душ із «і мертвих, і живих, і ненароджених». Це ми бачимо перечитуючи «КОБЗАР», не один раз зустрічаємо приклади такого спілкування з душами. Так і в даному випадку, ТАРАС звертається до Гоголя М. В., котрий сам, в свій час, для становлення та розвитку свого Таланту, вирушив у далекий Петербург, щоб там зустрітися, для задоволення потреб власної душі в необхідності розмовляти з душею собі подібною, з другим талантом. Тобто, до того, хто розуміється, як важливо, ще й душу знайти, яка б своїм розумінням твоїх дум сприяла їх безболісному проявленню в цей світ, потраплянню в сферу свідомого. Більш того, звертається до того, кому не байдуже: яким є світ, в якому він живе, – а намагається змінити, покращуючи жителів його. Для цього, як засіб і інструмент перетворення використовує «Сміх»: «Ти смієшся, а я, 30 декабря 1844 [С.-Петербург ]

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

11

06 Су Не

06 03 04

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «Гоголю»

плачу,..» – причому, сміх щирий нефальшивий, переповнений співучастю і відповідальністю за наслідки дії його. Важливо зрозуміти й нам в не випадковості зв’язування Шевченком Т. Г. свого «… а я плачу,..» із «Ти смієшся, ..» Гоголя М. В., – тим самим, промовляюча до нас душа ТАРАСА, визнаючи Гоголів інструмент впливу на довколишній світ, одночасно, дає зрозуміти, що таким же інструментом дії є і Його Сльози: «мої щирі сльози». Ви, Добродії, певно звернули увагу на оту третю думу: «А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й Бог не бачить.» –

Так, це вона допомагає Його серцю протистояти дії двох інших дум. Яка ж дума із двох «давить серце», а яка «роздирає» ? Перша, та, що: «одна давить серце» – ось А ось та, «друга роздирає» що: вона: «…викохає Та й продасть в різницю Москалеві. Це б то, бачиш, Лепта удовиці Престолові-отечеству Та німоті плата.»

«Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже – …»

Ви бачите, Добродії, оцю нашу національну трагедію, який вибір залишили (нав’язали штучно) нашій «удовиці» Україні, а отже, й нам з вами «чужі люде»: хочеш, батьку, сам «заріж» свого сина, (що в узагальненні означає: «ріжте, вбивайте самі себе»). А не хочеш «продавай в різницю москалеві». Розумієте тепер, що і те, і друге погано? Як же це з нами таке трапилося і, що ж нам робити далі?! Тільки ж не для того, щоб впадати у відчай, відкрилося нам оце розуміння, а для того, щоб знаходити шляхи виходу із становища, до чого ТАРАС постійно нас закликає і чому учить. Сформульована тут в стислій сконцентрованій формі перша думка і її визначення подається в досить розгорнутій і прозорій формі у «Гайдамаках» з допомогою згаданої там легенди, в котрій Гонта убиває своїх синів за те, що вони католики (народжені від католички матері), аби не дати їм перетворитися у яничарів. Друга думка також сконцентрована стисла форма тієї, що подана у творі «Сова», де виведено образ вдови. Тут же цей образ узагальнюється поширенням на всю Україну. Для простеження, як у нашій свідомості відбувався розвиток першої думки, можна пригадати ще легенду про те, як Кошовий Отаман Війська Запорізького Іван Сірко наказав молодим козакам знищити частину своїх українців із визволених ним же із турецької неволі (що вже декілька років у ній прожили і встигли обзавестися сім’ями), котрі на пропозицію Івана Сірка вибирати: баЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

12

06 06 04 Не

09 08 06 Су

06 Су Не

06 03 04

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «Гоголю»

06 06 04 Не

жають вони їхати в Україну чи хотіли б повернутися назад у Туреччину, – вибрали друге. Також мотивуючи свої дії тим, щоб не множити яничарів. Що ж до третьої Думки. Прислухаймося, що-то такеє, споріднившисьспілкуючись із душею Миколи Васильовича, ТАРАС нам промовляє,: «Нехай, брате. А ми будем Сміяться та плакать.» –

це ж, що, добродію, до простого споглядання закликає тут нас КОБЗАР? Та напевно, що ні, оскільки ми уже знаємо, що оті «Сміяться та плакать» означають інструменти по перетворенню Світу, застосування котрих направлене в першу чергу на те, щоб Україна перестала бути «вдовицею». Так ми й прийшли з Вами до розуміння, що то є «третяя» дума, це ж тая дума, що зародилася, ще при спілкуванні ТАРАСА з Матір'ю-Україною у «Розритій могилі» та «братом Чигринем» у «Чигрине чигрине», котра остаточно дозріє у містерії «Великий Льох»1. Тепер, що означає «…тихо, тихесенько плаче у самому серці, може, й Бог не бачить» ? Відомо, що всі процеси, котрі носять повторювальний характер, мають в інтерпретації синусоїдальний вигляд. Всякі параболи чи гіперболи – лише, суть криві, що являються фрагментами, якоїсь із синусоїд і означають не повторювальність і перервність (на відміну від синусоїдального) процесу, який вони описують. На Україні в останній історичний період спостерігаємо за повторювальністю процесу заполонювання її елементом «чужі люде». Так після того, як Великий Богдан очистив Україну від скверни «чужі люде», з часом, ці скверни нам знову почали заносити нові «чужі люде» й старі із різновиду їх «люде род лукавий». Так от, цей процес у Серці ТАРАСА відбився уже, як: «Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й Бог не бачить.»

Отже, у часи ТАРАСА процес дійшов до кульмінаційної точки, в якій порухом Серця Його був зупинений і з напрямку наповнення України скверною перейшов у напрямок її очищення, власне, й відбулося це з допомогою тієї третьої думи, котра «тихо, тихесенько плаче». На синусоїді точка ця лежить на межі переходу її від падіння до наростання. Другими словами, розпочалося нове повторення періоду очищення процесу, попередній період котрого

1

– Про це читайте у «Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ» в частині, відповідно, згаданим Творам. Крім того, окремим додатком до порушеної в вірші «Гоголю» темі ДОБРОДІЙ досліджує явища «яничарства» й «п’ятої колони» в Українстві. ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

13

09 08 06 Су

06 Су Не

06 03 04

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «Гоголю»

відбувався, як було раніше сказано, в часи Богдана, але тепер уже на другому витку спіралевидного розвитку й, можливо неочікувано для когось, в проявленні через зовсім іншу сферу людської діяльності. Справедливості ради, необхідно згадати ще двох Мужів, котрі на проміжку часу від Великого Богдана до Великого КОБЗАРЯ, були задіяні і виконали свої ролі (місії) у згаданому процесі. Це Сковорода Григорій Савович та Гоголь Микола Васильович. Вплив першого на визначення долі й початок становлення КОБЗАРЯ, як Духу Нації, висвітлює вірш А. О. Козачковському: «Давно те діялось. Ще в школі, Таки в учителя-дяка, Гарненько вкраду п'ятака — Бо я було трохи не голе, Таке убоге — та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І везерунками з квітками Кругом листочки обведу. Та й списую Сковороду…»

Про другого з них було уже дещо сказано. Не вдаючись в глибоку аргументацію (що має бути зроблено в спеціальному дослідженні), можна прибавити ще таке. Саме Гоголь М. В. проклав ту першу дійсно вдалу «борозну» по неораному ще «полю», завойовування («образовування» повертаючи, тим самим, тенденцію започатковану анафемщиками на 180О) «чужі люде» на їх території, примушуючи це признавати («Все мы вишли из «Шинели» Гоголя» – відома фраза-визнання їхнього власного класика), котрою ТАРАС пройшовся, здобуваючи Славу собі й Україні. Григорій Савович проявив себе таким, що був на межі двох Сфер Слави України, через котрого Слава зі Сфери Богданової Слави переходила в Сферу Слави КОБЗАРЯ (умовно називаючи так ці дві сфери). В той час, як «Дурного гетьмана потомки», попадаючи у сіті розставлені елементом «чужі люде» віддавали без бою Україну, людей і землі її, вихваляючися при цьому, які вони «Брути»: У нас Брути! і Коклеси! Славні, незабуті!», –

«Що ті римляне убогі! Чортзна-що — не Брути!

«І мертвим і живим,..»

Сковорода (або Варсава, як він себе іменував), бачачи підступність впливу ворожого нам світу, зрозумів, що (і хто) є причиною перетворення «Лицарів» у «свинопасів», і не пішов до нього на службу (проголошувати анафеми на голови своїх одноплемінників), а, відмежувавшись («Світ ловив мене, але не впіймав»), посвятив себе вихованню учнів, навчаючи їх (а через них та свої філоcофські праці і решту українців) своїм засобам, як не попадатися у сіті (наступаючого на наш) ворожого світу, започатковуючи одночасно розвивання Слави України в іншій її Сфері життя.

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

14

06 06 04 Не

09 08 06 Су

06 Су Не

06 03 04

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «Гоголю»

06 06 04 Не

Після мова. Почувши про ті нові інструменти «лукавії люде», хоч, дещо й принишкнуть на перших порах, але свою справу робитимуть оперативно: он скільки їхніх кривляк-гумористів розплодилося, та й майстрів «обфітні сльози» проливать, ой-йо-й-ой скільки розвелося, – заполонили всі сцени й повлазили у всі екрани кінотеатрів і телевізорів, – немовби промовляючи: «А ми вже ваші інструменти освоїли, ага!». «Дурного гетьмана потомки» з цього приводу Вам скажуть таке: «поможуть Вам інструменти Ваші, як «мертвому кадило», або ще порадять у «дружній розмові» – «не плюй проти вітру, а то очі запорошиш». Ото Вам і все, що можна очікувати у відповідь на наші потуги залучити їх до спільної справи в національному питанні. То й ми махнемо рукою на таких, котрі вже втратили й відчуття ідентифікації себе зі своїм родом: «А какая разница на каком языке разговаривать?» – не варті й ви нашої уваги, а тим більше поваги. Бо прагнення перетворювати грішників у праведників, як Гоголь М. В. (йдучи за інерцією народу свого в цьому питанні) намагався здійснювати через виведений у своїй геніальній поемі «Мертві души» образ Чичикова, – стає справою не вдячною і малоперспективною. Оскільки це стає для достатньо небезпечної кількості розплоджених в наш час грішників більше вже поживою для подальшого калічення душ праведних, а ніж фактором повернення їх самих до лона правопорядності. Констатацією означеного такого нашого стану в «КОБЗАРІ» є твір “П. С. (Не жаль на злого, коло його…)” і такі з нього слова: «…Не жаль на його На п’яного Петра кривого,

А жаль великий на людей, На тих юродивих дітей !»

Отже, не варто нам, Добродії, витрачати, як на одних так і других, ні свого часу, ні енергії, бо не за горами вже Наш Час. Тож, думаймо уже й ми більше про очищення від скверни, а не про те, як оберегти від неї самих носіїв скверни. Нам не повинно бути «шкода», що разом з очищенням від скверни ми очищаємося й від самих її носіїв. Це той час, «лукавії люде», (Чуєте?!. Він уже «стукає у ваші двері», «б’є вас у потилицю»!), коли всі ваші «карикатури» й фальшивки, котрими ви заполонили майже весь Світ, з таким гуркотом рухнуть, що вам з під тих руїн не вибратися ніколи. ТАРАСОВІ й ГОГОЛЯ ж Творіння залишаться стояти (якби ви їх не «кусали») чисті й непорочні, спонукуючи нас до самоочищення й до запобігання впливу від таких, як ви.

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

15

09 08 06 Су

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку» 06 Не

05 07

СОН Марку Вовчку

На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. Та йдучи, колоски збирають, Мов тая доленька святая, Мов ангеляточки ідуть. І усміхнулася небога, Проснулася — нема нічого... На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла Останню. Може Бог поможе, То й сон той справдиться...

[1858, С.-Петербург]

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ

Звертаючи Вашу увагу, Добродії, на читання вірша Вісником Кола Лірників СЛАВИ КОБЗАРЯ Римидоловим («Римидолов», що означає «Доловлювач Рим»), скажу Вам «посекрету», немало прийшлося йому потрудитися, поки «упіймав риму», щоб декламувати у відповідності зі змістом вірша. Багатоплановість піднятих тем («панщина», «жінка мати-годувальниця немовляти» і одночасно «землетрудиця», само «сповитеє» немовля, картини сну і наяву), що в стислій формі переплітаються між собою, потребують такої ж багаторівневості в гармонійній цілісності конструкції вірша твореній рифмозвучанням. Легким штришком, щоб не роз’ятрювати рани, згадано про панщину (не згадати не можна, аби не порушити достовірності картини) й про те, що, звичайно ж, «втомилася». Але яке енергетичне піднесення: «пошкандибала» – зразу ж, тільки-но зачула позови свого сина. Як багато (найбільше з поміж інших тем) відведено місця у вірші цьому «сповитому», ще маленькому чоловічку: «сина годувать», «сповитеє кричало»; з якими деталями розповідається картина: «у холодочку за сно-

пом», «розповила», «нагодувала», «попестила». Цьому, «ще сповитому», як бачимо, відведено центральне місце. Далі, дійсність плавно переходить у описування картини сну, в якій вимальовується наступне покоління «сповитого», народжених уже «вольними», бо від «вольних». Врешті, наступає уві сні, так необхідне, оте: «і усміхнулася небога», що є заключним моментом процесу відновлення сил, – як признак ще не втраченої здатності до перемог, поки що нехай хоч і невеликих, але, як передвісники, можуть спонукати прихід згодом перемоги великої. А коли прокинулася, знову в деталях описується, увага до «сповитого». І на закінчення: «щоб дожать до ланового ще копу дожинать пішла». Здавалось би, про це навіщо їй думати, – на «панщині» ж, то нехай би пан, чи його осавула над цим і думали. ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

16

08 06 13 Не 14 По

09 08 06 Су

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку» ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Такий, якщо коротко, складний тематичний характер описуваної картини у вірші, як прикладі (одного з різноманітного багатства) творення ТАРАСОМ «краси вічної».

06 Не

05 07

Я не нездужаю, нівроку

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ

Довгий час я не міг збагнути, що має означати цей фрагмент фрази, знайти точне її розуміння. Чому «не нездужаю»? Адже можна було сказати однозначно й чітко «здужаю» або «нездужаю», чи ще чіткіше: «здоровий» або «не здоровий». Отже ж, не про це малось на увазі сказати. І суть тут не тільки в поетичних прийомах. Далі у вірші йде мова про серце, яке «болить» – ось чому в першому фрагменті фрази потрібно було дати роз’яснення, а точніше зняти можливі неправильні трактування читача щодо, чому воно болить. Крім того, Праведний ТАРАС, як проявник (провідник) Ведичних знань (Той, Хто їх приносить в цей Світ) не має права давати нам малійший привід обманюватися (в чому ми в розглядуваному випадку й пересвідчуємося) в будь-якій самій найелементарнішій фразі. Сказати, «я здоровий» (і тим самим внести елемент недовіри у читача до своїх 1858. 22 ноября висловлювань із-за неточності фрази), щоб [С.-Петербург ] дати зрозуміти читачеві, що його серце болить не від того, що потерпає від різного роду хвороб. Але хто Вам сказав, що здорове серце в такому віці (а отже таке, котре не здатне відгукуватися на проблеми Світу взагалі й окремих індивідуумів його зокрема), здатне відчувати те, що «А щось такеє бачить око,..». Звичайно, що ні. Це здатне відчувати серце, яке хоч і заболіває від тієї чи іншої скверни цього Світу, але й здатне до одужування, ще «не нездужує, нівроку». Це щодо красоти висловлювань у творах КОБЗАРЯ. А тепер по суті змісту самих Віршів.

06 05 Обидва вірші написані в 1858 році (перший 13 липня, а другий 22 листоНе 07 пада), наприкінці Життєвого Шляху на Землі Пророка й, отже, тим більше несуть в собі сповідальний характер й крім того, як завжди, пророчий. Виражають і є її двома сторонами, одну проблему – кріпатства (або панщини, в більш завуальованому варіанті)! На перший погляд (якщо поверхово, не вдумуючись, споглядати описану картину) може здатися, що у другому вірші ТАРАС, закликає нас до револю☼ ☼ ☼ Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина. Лихої, тяжкої години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі — Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога До суду Божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п'яного, Та візантійство прославлять, Та й більше, бачиться, нічого.

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

17

08 06 13 Не 14 По

09 08 06 Су

05 06 20 Су 21 Не

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»

ційного повстання словами: «…треба миром, Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить.»

Тільки дурень («Дурного гетьмана потомок»), що не хоче розуміти, або лукавий (з «люде род лукавий»), який не хоче, щоб сказане КОБЗАРЕМ правильно розуміли ми, можуть заявляти про вірш, як революційний заклик до зміни ладу збройним способом. В кращому випадку, добропорядний чоловік признається, що він не знає або не готовий пояснити розуміння закладене в вірші. А що скаже не шановане панство, прочитавши з іншого вірша? Про що говорять такі рядки? «Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни.

Не заріже — викохає Та й продасть в різницю Москалеві.» «Гоголю»

До чого тут закликає Тарас Григорович Шевченко і чи демократ Він в такому випадку, чи революціонер? Що, закликає, по-вашому, батька «різати сина», а чи викохавши продавати його «в різницю москалеві»? Нічого не скаже те панство. «Дурного гетьмана потомок», відучений сам думати, дивитиметься на Вас, добродію, «витріщивши очі», а пан з «люде род лукавий» буде проводити відволікаючі словесні маневри аби відійти від цього питання. Його задовольнить будь-який із варіантів аналізу приведених у вірші, який ви оберете для прийняття свого рішення: або нищити своїми руками молоде покоління, якщо воно стало на шлях творення не своєї слави, або ж власноруч його продавати в «різницю Москалеві», для творення слави Москалю, так як «на нашій, не своїй землі» не залишено вже місця нам (його необхідно тепер назад повертати. Яким чином?...), де б ми могли творити свою Славу1. А тому й ґвалт піднімати з приводу цього питання він не буде. ТАРАС у своїх віршах ніколи не закликає, а змальовує і пророкує аби упередити, не допустити кровопролиття. На підтвердження, згадаємо слова Його із другого твору: «Я ридаю, як згадаю Діла незабутні Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину.» «І мертвим, і живим…»

Як Ви розумієте, «Діла незабутні», власне, і є отими кровопролитними ділами, які Він хоче, а ми, добродії, мусимо забути. Але з іншої сторони, як можна змиритися із тим станом речей – що нам залишають для вибору в ситуа1

– Більш детально про вірш «Гоголю» читайте у «Коментарях ДОБРОДІЯ ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ» в частині цього вірша. ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

18

05 06 20 Су 21 Не

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»

ції, яка змальовується у вірші, фрагмент котрого було приведено перед означеним. Уже з цих наведених тут декількох фрагментів різних віршів (в супереч будь-яким кон’юнктурним забаганкам, комуністичним, а чи якимось іншим, втиснути у свою схему) бачимо надзвичайну глибину і широту в багатогранному світобаченні, які дозволяють ТАРАСУ правдиво робити аналіз і оцінку подій, описуваних з допомогою віршів. Тепер, перейдемо безпосередньо до коментарів вірша «Я не нездужаю, нівроку,» Ви помітили, добродію, що у приведеному фрагменті вірша не має прямої форми звертання до адресата, а отже, ця форма і не може бути закликом. Що, добродію, у Вас є якісь заперечення? Ні? А, Ви згадали вірш «Заповіт» – де пряма форма заклику присутня, а раніше було сказано, що ТАРАС ніколи не закликає до кровопролиття. Що ж дійсно так. Але це єдиний і особливий вірш, коментарі до якого приведені при безпосередньому розгляді цього вірша. Повертаючись до розглядуваного вірша, про що в ньому йдеться? Форма передачі Ведичних знань вибрана – через спілкування. Причому, ТАРАС спілкується, навіть, не із котроюсь іншою душею із Кола Споріднених Душ, як зазвичай (часто) у Нього буває, а спілкується на цей раз із своїм серцем. Тобто, це є, немовби, міркування в голос, або, немовби, Він дозволив нам заглибитися у потаємини Його внутрішнього “Я” і бути свідками тих процесів мислення, які відбуваються під час аналізу і оцінювання подій описуваних у Вірші. Ми уже пам’ятаємо із Вірша «Гоголю», як народжуються думки. Тоді було дві думки, що «одна давить серце», «друга – роздирає», але була і третя, яка урівноважувала дію перших двох і, таким чином, була виходом із ситуації, розв’язком проблем описаних двома іншими думками і одночасно спасінням для серця, котре інші «давлять» і «роздирають». В розглядуваному Вірші немає уже тієї спасаючої третьої думи (і тоді, щоб спасти від розриву, йому на допомогу з іншої фізіологічної системи приходить «око», яке бачить яким може бути розвиток подій, незалежно від бажання серця), що приходить серцю на допомогу у формі розв’язку його проблеми. Другими словами, ми стикаємося з описанням випадку, коли ситуація доведена до стану, із якого немає виходу (принаймні ближчим часом), бо коли переступають межу, за якою втрачаються розумні рішення, розпочинаються невідворотні не контрольовані процеси. І ТАРАС бачачи, «і щось такеє бачить око», застерігає від того (щоб переступали межу), щоб ситуація розгорталася в одному із двох зазначених у вірші напрямках. І все ж, чого «…серце жде чогось.», а ждучи, «…Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина.». ? ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

19

05 06 20 Су 21 Не

08 06 28 По

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»

Жде «сподіваної волі». Зверніть увагу на оту здатність «сподіваної волі» до перетворення у «хиренну». І це може статися і тепер, як і тоді те сталося. І не важливо, як це станеться: «Вона заснула: цар Микола Її приспав.», –

чи її «А панство буде колихать, Храми, палати муровать,

Любить царя свого п'яного, Та візантійство прославлять,».

І станеться це до чи після того, як: «…А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить.»

Ми повинні розуміти, добродії, що бажання «приспать» й перетворити у «хиренну волю», скориставшись втратою нами пильності, щодо впроваджуваного, нав’язуваного нам свого «свинства», у них буде завжди. Втім, як і у нас після того бажання «хиренну волю» збудить. Тобто, такий собі, безкінечний процес з поперемінним успіхом протидіючих сторін. Але в проміжку між описаними протидіяннями ні-ні та і з’явиться ота «сподіваная воля», спираючись на «Волю Розуму». Як приклад, пригадаймо: отримання нашої незалежності, потім, вилив «сподіваної волі» у формі. померанчевого» піднесення – Майдану, тощо. Тарас же й закликає нас до «сподіваної волі», яка б ґрунтувалася на Розумі. Щоб зрозуміти, що таке «сподівана воля», нам на часі перейти до розгляду вірша «Сон», який виражає другу сторону проблеми «кріпатства» («панства» або, простіше кажучи, «свинства»). У Шевченка Т. Г., крім розглядуваного вірша під назвою «Сон», як ми знаємо, значаться ще два вірші. В одному з них з критичної сторони розглядується, що являє собою державна машина Росії на чолі із царем. У другому, таким же способом, щоб пригадати події старовинної давності, оцінюючи, що ми втратили. А що в цьому найменшому із трьох за обсягом. Що в ньому заховано, в найбільш сконцентрованій формі, яка пружина? Якщо спробувати не зважати у вірші на слова: «На панщині», «ніби сном», «задрімала», «і сниться», «проснулася», – то перед нами постане цілісна вповні реальна картина, в якій розповідається про одну селянську сім'ю, її рід занять протягом життя декількох поколінь. В результаті чого стане неможливо в контексті твору, відрізнити фрагменти з подіями, що відбуваються наяву, від тих, що відбуваються у вісні. Тоді виникає питання, а що тут є сном:

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

20

05 06 20 Су 21 Не

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»

«Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть,»;

05 06 28 По

08 06 29 Ві

чи “На панщині пшеницю жала,”. І до якого з цих двох фрагментів тексту відносяться слова: «Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла».

Якщо до першого (в порядку означених тут для аналізу), то чому ці слова ідуть в тексті вірша, описуючи картину після того, як «небога, проснулася» ? Якщо ж до другого («небога» на панщині), то для чого їй думати над тим, «щоб дожать до ланового». Отже ж, ми спостерігаємо явно протиріччя. Яка природа їх виникнення? Все стає на свої місця, якщо ми припустимо, що для «небоги» дійсністю є: «Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть,» –

бо так було споконвіків і передавалося у їхньому роду з покоління до покоління. А сном (сон «чужі люде») являється оте «На панщині пшеницю жала», який звалився, «ні сіло, ні впало», на голову її роду і перетворився у дійсність навіяну «чужі люде», яка так і не стала прийнятною для усвідомлення родиною «небоги». Уявіть собі ситуацію, родина злагоджено працює на своєму полі. Тут з’являються зайди «чужі люде» і довгий час поспостерігавши (з деяким, навіть, замилуванням) за вправною роботою родини, й зачудувавшись, мимоволі подумали: «як добре все у них виходить!». Потім, комусь із них сниться сон, у якому приходить думка: «а чому б не зробити так, щоб ми були над цими «землетрудичами» панами, а вони б працювали на нас». Прокинувшись, ця мара із сну не тільки не покинула його, а ще заволоділа уявою й других чільників з поміж «чужі люде». І ось цим сном уже переймається більшість із «чужі люде», для перетворення котрого в дійсність, в їхній уяві і дозріває деталізований план спільних дій, як того домогтися. Після чого приступили до реалізації, дружно взявшись за справу, наполегливо, крок за кроком, преретворювали свій сон у свою дійсність, одночасно примушуючи «Землетрудичів» жити за їхніми (а не своїм розумом) планами, схемами, котрі вони невтомно для них придумують (і по цей день), тим самим, заганяючи у стан, коли ту свою дійсність «Землетрудичам» все частіше й частіше ставало можливим спостерігати лише у своєму сні. Так відбулося ще одне перевертання: сон «чужі люде» перетворився у дійсність, а дійсність «Землетрудичів» перетворилася у сон. Ось чому перші з них, пропагуючи свій спосіб життя намагаються постійно перебувати в активності, тоді як другі, силкуючись залишитися у своїй власній уже уявній дійсності і, щоб не помічати дійсності привнесеної «чужі люде», перебувають за життєвою позицією ніби у вісні. Так було зреалізовано план «чужі люде» по перетворенню свого сну: щоб «Землетрудичі», працюючи на своїй землі, перебували під гіпнозом їхньої думЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

21

08 06 28 По

06 Не

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»

05 07

ки про те, що це вони є пани, на котрих «Землетрудичі» мають працювати, – в дійсність. Не вірите, що це так саме й було? Тоді почитайте «Велесову Книгу», Дощ.2а, у перекладі Б. Яценка і порівняйте самі. Фрагмент із «Велесової Книги» подається нижче із Коментарями ДОБРОДІЯ. Витяг із «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ», дощ. 2а, 4б.

Коментарі ДОБРОДІЯ

Отож худобу повели праотці наші, і були отцем Орієм до краю руського ведені, тому що завжди там перебували. Багато злигоднів приніс ранній холод. Отак відійшли сюди й оселились огнищанами на землі руській. І все те сталося за дві теми до суть. А по тих двох темах варяги прийшли і землю забрали од хозарів до рук своїх. Тим бо відробляли в неволі. Був народ родичем з ільмерцями, з єдиного кореня постали роди наші. Хто прийшов пізніше на Руську землю, то і селився серед ільмерців, бо суть братчики наші і подібні до нас, і в небезпеці обороняли нас од зла. Віче мали: що віче вирішить, то так і є; а що не рішено – не повинно бути. Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили. Ми ж їм допомогу давали, і так було. Зілля бо знали робити, посуд, печений у вогнищах, – і суть бо гончарі умілі. Землю орати чи худобу доглядати ті бо розуміли. Такі й наші отці суть.

Повернулись до краю руського за часи Орія, бо завжди там були. Тобто, вернулись додому. Вернулися за 20 тис. років до суті говореного (часу розповідача), коли від хозарів варягам підпали в неволю.

Ільмерці наші родичі. Порівняння їх з нами і перелік того, які ми були: - рішення Віча було Законом, котрий нікому не дано порушувати; - Князів вибирали, котрим давали допомогу; - гончарі, рослинництво; - орачі, скотарі. Так жили тисячу літ у єдності і не поборимості.

Дощ. 4б. За другу тисячу літ із-за За другу тисячу літ підпали розділу і лишились роз’єднаності почали у неволі у самотності, працювати: і почали на чужих у неволі працювати – - спочатку на готів; спочатку на готів, які міцно їх тримали, - потім на хозаринів; а потім – на хозаринів, як ті з’явилися з каганом… Спочатку їх каган був А той був приятелем нашим і спершу були купцями приятелем нашим, купцями на Русі. були на Русі, були велеречиві, Спочатку були велеречиві, а потім стали злі а потім стали злі і русів гнітили. і русів гнітити стали. тепер працюємо на варяг, Сказали ті: “Куди підемо від них? про що сказано на початку Де життя вільне знайдемо? Ми великі сироти, божеська рука од нас одвернулась” фрагменту..

Із приведених «Витягу із «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ», дощ. 2а, 4б та неповних «Коментарів ДОБРОДІЯ» можемо скласти для себе певну картину із життя наших праОтців в розрізі обговорюваного питання. ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

22

05 06 29 Ві

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»

Отже, тисячу років після того, як вернулися (із індійського Пенджабу, про що сказано у іншому місці «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ», яке тут не приводиться) до «краю руського» наші праОтці, жили за єдиними Законами виробленими 06 09 Се 13 Вічем. Шануючи Праву, Наву і Яву, Відаючи і спираючись на котрі, Віче здатне було виробляти ПраВедні Закони. А через тисячу років «почали на чужих у неволі працювати». Цей ряд нашого підпадання під різні елементи «чужі люде», приведений у «Велесовій Книзі»: Готи, Хазари, Варяги; – можна продовжити: щоб уникнути свого підпадання Татарам, підпали Литовцям, потім підпали Полякам, а ще пізніше Московії. Хоча тисячу років жили не будучи підлеглими нікому. Навпаки, були підлеглими нам інші народності і підлеглість її проявлялася в тому, щоб жити «Праву, Наву і Яву» відаючи. (Більш докладно про це читайте у «Коментарях Добродія до Велесової Книги».) Але якщо творення «Підлеглості» (Об’єднання) на основі «Прави, Нави і Яви» відбувалося природнім чином: «Хто прийшов пізніше на Руську землю» проходив перевірку чи «єдиного кореня» (чи «родичем») були вони з Ільмерцями. Поселившись серед Ільмерців досить скоро проявляли себе: – чи «суть братчики наші і подібні до нас»; – « в небезпеці обороняли нас од зла» чи ні; – чи «Віче мали: що віче вирішить, то так і є; а що не рішено – не повинно бути.»; – чи «Вибирали князів …» ?

– Яку роботу знали робити: «Зілля бо знали робити, посуд, печений у вогнищах, – і суть бо гончарі умілі. Землю орати чи худобу доглядати ті бо розуміли.»; чи були розбійниками і крадіями чужого, як готи й гуни: «Так жили і п’ятдесят літ вели боротьбу велику, щоденну проти гунів і готів, але не проти берендеїв.» «Беренда ходили тихо. Се гуни були крадіями, і боротьба з ними була важка.»; «Велесова Книга», [дощ. 6б]

а чи були «велеречивими» і набивалися спочатку у «приятелі», щоб потім стати «злими», як хозари. В Такий спосіб відбувався природній відбір по утворенню об’єднання між народами-родичами, що постали з одного кореня. І це об’єднання чим далі ставало все могутнішим. Ось як про це у «Велесовій Книзі» описано: «І там жили п’ятсот літ. І віче правило, і боги оберігали од багатьох ворогів, які звалися язиги ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

23

05 06 29 Ві

09 06 13 Се 15 Пя

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»

Іллірійців там багато осіло і стало огнищанами. І там худоба водилася в степах, і там тільки богами оберігатись могла. І так, як говорили, відпочили, і наскладали немало золота, і жили заможно.» [ВК] – Дощечка [5а]

А в іншому контексті «Велесової книги» автор не втримується, щоб не виразити захоплення від величі свого народу: «То глянь, народе мій, який ти захищений і численний, І не збочив через втрати свої, і не спустився до ряду Аби ми ворогами погонили, щоб біди позбавитись і життя інакше мати. Бо ми стали гордими і не уникали ворогів. І ще тяжчою буде їхня поразка. І так усі тисячу п’ятсот літ, як ведемо численні війни і битви, і живі-таки завдяки жертві юнацькій і дівочій» [ВК] – Дощечка [7Б]

Одночасно з нами також існували й інші, менш чисельні народи, які не були «суть братчики наші і подібні до нас», а були немовби нашими супутниками і «живилися тим, що упаде з нашого столу», а тому й оберігали наше добро від крадіїв: «Так се язиги розвернулися на південь, залишивши нас. І так ми йшли, ведучи худобу – корів своїх і биків. І тут побачили багато птахів, які летіли до нас. А ті галки і ворони від покорму летіли – була покормка велика у степах. То ж бо ті племена костобоків напали і багато було втрат. І кров лилася тут, коли враз сікли голови ворогам своїм, а ті вороння поїдало. І там Стрибог свистів у степах, а Борей гундів до полуночі, тривожачи нас. Тут була січа велика – язиги і костобоки билися із злими втікачами і крадіями худоби нашої... [ВК] – Дощечка [5б]

А оце ще один епізод, що характеризує, які ми були на справді, що для нас було важливим при конструюванні своїх стосунків з іншими родами й народами, якими принципами керувалися й, які звичаї відстоювали: Готи були ще в зеленому краї і помалу перед отцями йшли. Ра-ріка – велика і відокремлює нас від інших людей і тече в море Каспійське (Фасісте). Тут муж роду Білояра пішов на той бік Рая-ріки і попередив там китайців (сіньсте), які йшли до фрягів, що гуни на острові своєму очікують купців, щоб обібрати Було те за п’ятдесят літ до Алдоріха, ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

24

05 06 29 Ві

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»

і ще раніше був рід Білоярів сильніший від гунів. Купці одяглись, ніби вони мужі Білояра, і, кажуть, дали йому срібло за те і двох коней золотих. Пішли іншим шляхом і уникли грози гунської. І так пройшли мимо готів, які також охочі на бійку, а на Дніпрі воїни їхні та князі нечесно двічі данину брали. [ВК] – Дощечка [9Б]

У ті старі часи гостро стояла проблема здатності до виживання. Наступний епізод із «Велесової Книги» показує наскільки праОтці наші глибоко її розуміли, бачили, як її вирішувати. І не тільки вміли забезпечити себе необхідними матеріальними і духовними умовами для свого життя та здатні були себе й свої звичаї захищати від зовнішніх ворогів, але й, що не в меншій мірі важливо, оберігати свою ідентичність, не давати собі (своєму роду) бути поглиненому іншим родом, що не є «суть братчики наші і подібні до нас». Тоді проблема збереження ідентичності роду була надзвичайно оголена, знаходилася на межі життя та смерті (подібно, наприклад, до здатності роду забезпечити себе матеріально) і від того, наскільки правильно котрий із родів її розумів залежало буде далі він існувати чи ні. Незважаючи, що нашу свідомість у цьому питанні намагаються приспати, на сьогодні проблема не перестає бути актуальною. Та послухаймо уже, що з цього приводу кажуть праОтці наші: У старі часи риб'яни не захотіли лишитись (у своїх краях). Прийшли до землі нашої і казали, що мають доблесті. І так загинули – ненароджувались і вимерли, як безплідні. І нічого від них не лишилось. Та нічого не знаємо і про тих, що костобоці звуться. Вони чекали допомоги від неба. І самі не стали трудитися, і так чекали. Та інакше сталося: од іллірійців були поглинені. Тут бо скажемо, що було в ту добу насправді, – іллірійці були поглинені од нас. [ВК] – Дощечка [7є]

Але з часом руйнація колись такого могутнього об’єднання з родів-родичів все ж започаткувалася, внаслідок котрої ми мало-помалу котилися до того стану описаного КОБЗАРЕМ у розглядуваному нами вірші «Сон», або й до сьогоднішнього, наївно думаючи, що тепер уже «панщини» (кріпацтва) ми нарешті позбулися. Й далі не потрібно нічого робити, немов ті, «що костобоці звуться», які все «чекали допомоги від неба» аж поки «од іллірійців були поглинені». Які ж причини процесу тієї руйнації? Перш за все це дія таких двох факторів: – природне прагнення до відбруньковування; – вплив чужого елементу («чужі люде») . ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

25

05 06 29 Ві

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»

Будь-яке велике утворення, що збільшує свої розміри, не може їх збільшувати безкінечно довго, наступає момент (приклад бджолиного рою), коли частина (найбільш омолоджена) прагне відбруньковуватися, щоб окремо створювати нову сім'ю. Крім того, цьому сприяв чужий елемент («чужі люде»). Спочатку вплив «чужі люде» не був таким значним, в силу мізерності їх проникнення у середовище об’єднання із родичів, котрим перші з часом поглиналися. Але по мірі все більшого проникнення їх, сприяло роз’єднанню основного об’єднання, розпадання на частини, в притик до покидання місця спільного проживання (досить наглядним прикладом таких випадків можна привести Болгарію, яка утворилася внаслідок сполучення Волзьких Булгар із частиною слов’янського народу, які об’єднавшись, або, котру, «вирвавши» із загалу об’єднання слов’ян, Булгари «поволокли» за собою на Балкани, де й утворилися в державу). Щоб описати сьогоднішній стан речей в Україні, зокрема у Слав’янському Світі, а чи й у світі Арійському (білої раси) взагалі; необхідно враховувати приведені обидва фактори впливу, як природного прагнення до відбруньковування частини від загального об'єднання родаків – що є множенням (репродукуванням) через збільшення кількості собі подібних, – так і внаслідок штучного впливу елементів «чужі люде», іншої нації, що засилає своїх представників, і неприродним чином намагається розривати єдиний організм об’єднання на частини. Не можна перейнятися всією глибиною описаного, читаючи відірвано від 07 05 Не 27 інших один цей тільки вірш. Потрібно тримати співпереживання від прочитаного, якщо не всього «КОБЗАРЯ», то, принаймні, віршів: «На вічну пам'ять Котляревському», «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Гайдамаки», «Слепая», «Тризна», Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», «Сова», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові..», «Заповіт», «В неволі тяжко хоча й волі…», «Чи не покинуть нам небого…» і т.ін. Лише від надзвичайно глибокого й постійного перебування в стані «сироти» можна було так гостро відчувати і миттєво реагувати на загрозу «чужини», «чужих людей». Це відчуття ще збільшується, коли одного разу нестає Батька Нації, адже від того переривається немовби зв'язок з Родом Всевишнім. Оскільки ж, «Думи мої, думи мої» все частіше і частіше заполонюють свідомість, то чи не є це свідченням установлення зв’язку з Родом Всевишнім безпосередньо. Так вперше з’являється впевненість, у своїй не одинокості. Одначе, на відміну від Перебенді, про якого люде: «А якби почули, що він, одинокий, Співа на могилі, з морем розмовля, – На божеє слово вони б насміялись, Дурним би назвали, од себе б прогнали.» –

ТАРАСУ необхідно було знаходити зрозумілі форми донесення «божого слова» до людей. Вперше суттєве утвердження своєї перемоги відбулося після видання ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

26

05 06 29 Ві

05 07 27 Не 28 По

07 Не

05 27

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Мені однаково, чи буду», «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку,»

«Гайдамаків», а з нею і усвідомлення, що Ним виконання місії започатковується. Що знання отримані від старшого покоління (й свого діда) передаються Ним наступним поколінням. Далі у «Слепая» й «Тризна» проводиться психологічне дослідження, якими відчуттями переповнюється особа, що втратила свій захист, або, про відчуття цілої групи осіб після втрати ними свого ідеологічного наставника. Нарешті, у «Розритій могилі», «Чигрине, Чигрине» ми спостерігаємо, як в процесі спілкування ТАРАСА з Матір'ю Україною та Братом Чигирином, проведення аналізу й оцінювання виконання Богданом своєї місії відбувається перехід (переливання) «Духу Нації» від Великого Богдана до Великого Кобзаря. У віршах «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові…» спостерігаємо за подальшим аналізом (з включенням й історичних подій) духовного й фізичного стану України, а через вірш «Сова» приходимо до висновку, який дуже чітко формулюється у вірші «Гоголю», що Україна наша нагадує Вдову, позбавлену Державного Мужа, Батька Нації. Уже із приведених віршів (але не тільки із цих) ми переконуємося, що маючи зв'язок із РОДОМ ВСЕВИШНІМ, ТАРАС, якому передався ДУХ НАЦІЇ, і є Батьком Нації, що покликаний її урятувати і зберегти. Про те наскільки усвідомлювалася ТАРАСОМ така Його Місія, пересвідчуємося читаючи вірш «Мені однаково, чи буду», а особливо вірш «Заповіт». Обидва ці вірші явились в результаті суттєвої зміни життєвої ситуації самого КОБЗАРЯ: «Заповіт» виник внаслідок захворювання Шевченка Т. Г. на той час трудно виліковною хворобою; «Мені однаково, чи буду» написаний під час перебування Його в казематі. Другими словами, в момент загрози, переривання Його Земної Місії взагалі або створення умов, при яких вона не могла б бути виконаною. Як ми знаємо обидва випадки не тільки не перервали виконання Його Місії, а ще більш яскравіше проявили її виконання. Для порівняння, у вірші «Чи не покинуть нам небого…» ми спостерігаємо яким цей стан Душі став уже після того, як Місія була виконана сповна, в порівнянні зі станом в момент можливого переривання Місії зафіксованого у вірші «Заповіт» чи «Мені однаково, чи буду». І нарешті у вірші «В неволі тяжко хоча й волі…» відбувається переналадка стану Душі для виконання Місії в інших поставлених для тіла умовах.

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

27

05 07 27 Не 28 По

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «Мені однаково, чи буду» 07 Не

05 27

Мені однаково, чи буду

☼☼☼ В КАЗЕМАТІ Моїм соузникам посвящаю ІІІ Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині – Однаковісінько мені. В неволі виріс меж чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій – не своїй землі. І не пом’яне батько з сином, Не скаже синові: “Молись, Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись”. Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково Мені. [Між 17 квітня і 19 травня 1847. С.-Петербург]

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ

У приведеному вірші уловлюється ледь помітна подібність із віршем «Заповіт» в тім, що в обох них через образне змалювання показано, як ведеться боротьба Духу Нації з силами, що намагаються розірвати (чи обірвати зовсім) зв'язок Його з Україною в той момент, коли Місія по відношенню до неї ще не закінчена. Але величина дії сил, які потрібно переборювати різна, тому й відповідні емоціональні потенціали творення віршів не однакові. У вірші «Мені однаково, чи буду» поставлені на шальки терез протистояння, з одного боку, Долі: Тараса й України, – а з другого сили, що намагаються розділити ці Долі У своєму компромісі протистояння з силами Тарас готовий все віддати («Мені однаково», – з чим Йому не так легко погодитися), окрім того, на чому Він стоїть непохитно («Та не однаково мені,..»), щоб не розривався Його зв'язок з Україною і в Нього залишалась можливість оберігати, захищати Україну від «лукаві» «злії люде». Тим, хто намагався вбити клин між Ним і Україною: «Коли хочеш грошей, Та й ще слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори, От де слава!!! …», ї

ТАРАС однозначно, раз і назавжди, дав відповідь ще у своїх «Гайдамаках»: «Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода – Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите.

Вибачайте… кричіть собі, Я слухать не буду, Та й до себе не покличу: Ви розумні люди – А я дурень; один собі У моїй хатині Заспіваю,.. «

Але крім цієї головної думки, котра оцінується ТАРАСОМ таким чином, що ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

28

05 07 27 Не 28 По

09 08 06 Су

07 Не

05 27

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Мені однаково, чи буду»

05 07 27 Не 28 По

«Ох, не однаково Мені.», у вірші закладені ще три думки, які значаться під оцінкою «Однаковісінько мені». Розглянемо ці три думки більш детально.

1. «Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині –» 3. «Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись”.

07 Не

2. «В неволі виріс меж чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій – не своїй землі»

Всі три думки нерозривно зв’язані з головною, являючи собою єдине ціле. Адже, для того щоб справдилася головна думка, необхідно щоб позитивно здійснилися ці три думки. Дійсно, бо тільки тоді буде виконуватися Його закладена в «КОБЗАРІ» здатність Україну берегти і захищати від «люде род лукаві», якщо ми будемо постійно пам’ятати (1-а думка) ТАРАСА й усвідомлювати ДУХОВНІ НАСТАНОВИ КОБЗАРЯ (ДНК). Позитивне виконання 2-ї думки (Настанови), внаслідок якого буде виконуватися і Головна Думка (Настанова), стане тоді можливим, коли, всі ті надбання, думки, настанови і «КОБЗАР» у цілому в не викривленому, первинному значенні стане нашим усвідомленням, і не потрапить до рук ворогів наших, котрі безкарно і, завдячуючи нашій байдужості, дозволяли б собі над ним глумитися й фальшувати. Ось чому друга думка, крім тривоги проявленій на передньому плані про те, що думки накопичені ТАРАСОМ на чужині можуть пропасти й не потрапити до нас в Україну, у фрагменті вірша висвітлює ще й іншу тривогу (якщо їх розуміти безпосередньо) словами: 05 27

06 07 01 Пя 02 Су

«І все з собою заберу, Малого сліду не покину…», –

щоб думки не були використані «люде род лукавими» проти Його власного народу. А разом з тим в цих словах уловлюється і закид нам за наше не розуміння Його, подібно, як і в словах: „...Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я “Кобзаря”, А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене.” «Хіба самому написать»

І нарешті, щодо третьої думки.

06 Не

Ми не одноразово спостерігали картини описання ТАРАСОМ «Раю» (або «краси вічної», згідно трактування у «Велесовій Книзі»), творимої на Землі ВСЕВИШНІМ, а тут вона твориться безпосередньо НИМ «воєдино» із ВСЕВИШНІМ у формі віршів: «Мені однаково, чи буду», «Гоголю», «Сон», «Я 05 07

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

29

08 06 13 Не 14 По

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Мені однаково, чи буду»

не нездужаю, нівроку,..» та й не тільки цих, а й усіх інших. У хвилини такого ось долучення через усвідомлення до «краси вічної», читаючи із циклу «У каземті» фрагмент вірша «Мені однаково,.. », «…Молись, Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись. —»,

мимоволі ловиш себе на думці-запитанні: «А кому молитися?». Кому молитися має той син?.. А Хто його так пестував, ще «сповитого» (вірш «Сон» Шевченка Т. Г), а потім, через осягання закладеної у «КОБЗАРІ» істини «краси вічної» даючи «КОБЗАРЕВЕ» виховання, оберігав його, щоб не зарізав «За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни.»

«…батько сина, Своєї дитини,»,

А викохавши, не продав «…в різницю Москалеві.» (із вірша «Гоголю»). Кому за Україну той син має молитися? … Тому, хто Україну береже, кому: «Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені. » «Мені однаково …»

Але не за те тільки, що за Україну «Його замучили колись…»1, а, й не в меншій мірі (якщо не в більшій2), за те, що Він дає і нам можливість доторкатися (й повертатися, пригадати, яку ми забули) до «краси вічної», щоб творити, подібно, як і праОтці наші творили її «з богами воєдино». Як про це сказано у«Велесовій Книзі», дощ.1, стор. 14, за перекладом Бориса Яценка: «Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино.»

А ще, чому ми маємо молитися ТАРАСУ, а не Ісусу, щоб, як і споконвіку праОтці наші, славлячи «красу вічну», славити ВСЕВИШНЬОГО, а, отже, й позбавляти себе від необхідності хулу зводити, «богоборцям» уподібнюючися. Ось як змушений був поступати, борючися з «богоборцями», ТАРАС:

1,2

– «Його замучили колись…» – це погляд зі сторони, а не Його визнання. Бо не жертовною вівцею («агнцем», як Ісус) Він себе почуває, і, у віршах прямого звертання пояснює: «мучусь, караюсь, але не каюсь». А свідомий своєї саможертовної місії Спасителя, котрий прийшов її «іспить до кута» (вислів із Велесової Книги), про що у “Минають дні, минають ночі…” читаємо: Коли доброї жаль, Боже, То дай з л о ї ! з л о ї» –

«Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої!

щоб утверджувати «Слово Ново», і в цій боротьбі вийти переможцем (написання КОБЗАРЯ – нових Ведичних Знань), здобуваючи Собі й Україні СЛАВУ.

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

30

08 06 13 Не 14 По

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Мені однаково, чи буду»

«Чи не дурю себе Я знову Своїм химерним Добрим Словом? Дурю! Бо лучче одурить Себе-таки, себе самого,

Ніж з ворогом по Правді жить І всує нарікать на Бога! » «Не нарікаю я на бога…»

Сам же ТАРАС так, славлячи «красу вічну», славив ВСЕВИШНЬОГО; молився ГОСПОДУ через звертання до живого образу Його Творення: «У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Буває, іноді дивлюся, Дивують дивом, і печаль Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся, І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї Матері Святої, Що в мир наш Бога принесла…» “У нашім раї на землі…”

Звернімо увагу на протиріччя: тих, від кого «У нашім раї на землі Нічого кращого немає,..», порівнювати з «…образом святим Тієї Матері Святої,», з позиції християнської виглядає, як святотатство. Спробуймо розв’язати це протиріччя. Бачимо, з позиції «нашого раю» і, що те саме, з позиції ТАРАСА «Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.», (причому, необхідно зауважити саме в тандемі: мати молодая З своїм дитяточком малим.» – бо зруйнувавши цей тандем, Світ, у котрий вони приходять, руйнує і їх святість. Але то вже вина Світу, а не, скажімо, того «дитяточка малого», на котрого, як люблять, про що не одноразово описував у своїх творах ТАРАС, звалити всі свої гріхи «Мужі» Світу цього). Що означає: «дитяточко мале» приходить у цей світ не гріховним (інакше, чи ж можна перед таким образом було б молитися), а святим, хто у більшій, хто у меншій мірі, в залежності від своєї «частки», отриманої від ВСЕВИШНЬОГО, а тому, приходячи в цей світ виступають, як Його ПраВедні (Праву Відаючі) Посланці. На відміну від розуміння «У нашім раї на землі», в «землях обітованих», чи то б пак, з позиції християнської: «кожний від народження – є гріховним». Звідси, як нам розповідають, Ісус прийшов на Землю, щоб очистити грішних від гріхів, беручи всі їх гріхи на себе, або внаслідок сповідування грішниками своїх гріхів Ісусу (що на практиці виглядає, як сповідування священнику). Оскільки, грішники – це ті, що не мають «частки» від ВСЕВИШНЬОГО Праву Відати, а не розуміючи Прави (Закони), вони й порушують їх, погружаючись все більше в гріхах, бо того мало, сповідатись у гріхах, потрібно ще Праву Відати, щоб їх не робити. Ось чому, розуміти Закони грішники вчаться, лише переймаючи можливість Праву Відати у Праведників, Посланців безпосередніх і опосередкованих ВСЕВИШНЬОГО й, таким чином, «творячи» свої власні закони – що є сміховинною подобою Законів Прави. Звідси й випливає та постійна затяжна боротьба між ПраВедниками і грішниками-навченими (або «умнєйшими», як вони люблять себе називати).

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

31

08 06 13 Не 14 По

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Мені однаково, чи буду»

Для чого прийшов Ісус, нам розповідали і продовжують розповідати, а чого прийшов ТАРАС, із сказаного тільки-но, починає дещо проясняться. Та тому і прийшов, щоб, Нові Ведичні Знання – «КОБЗАР» – передаючи, допомогти Праведникам у їх боротьбі проти «грішників», для котрих не існує нічого святого й вони в процесі творення своїх «законів» нищать всі перестороги на своєму шляху: Праву Відаючих, Природу, надра, Землю і т. ін. Із щойно висвітленого випливає дуже важливий висновок: на Землі проживають не тільки грішники але і ПраВедники. Нав’язане ж і довгий час побутуюче серед християн твердження «люду роду лукавого» про те, що всі люди грішні – є не що інше, як могутній інструмент, з допомогою якого вони від ПраВедників забирають, плюндруючи, все: я не говорю уже, їх землі, ліси, надра і таке інше (ось як у творі «Молитва» Т. Г. Шевченком : І всі добра землі, І хвалебні псалми Тим д р і б н е н ь к и м богам.» –

«Тим неситим очам, Земним богам-царям, І плуги, й кораблі,

31 мая 1860, С-Петербург

констатується цей факт), але й здоров’я і, навіть, переймають через імітацію їх місію на Землі – бути ПраВедниками. З допомогою цього інструменту їм вдається імітувати процес перетворення грішника у «Праведника» (принаймні, «перетворювати» грішника у дещо краще від грішника, виправляти деякі пороки його) – що можливо єдиним способом, нищачи ПраВедників, вивчаючи їх, «забирати» від них все позитивне і передавати (навчати ним) грішника, руйнуючи Ведичні норми, згідно карми, передачі знань. Механізм цей дуже добре можуть собі уявити ті, що в совітські часи мали нагоду служити у армії, де збирали (примусово) різні (якщо взяти, навіть, один такий фактор – освіту) за рівнем освіти юнаків. Внаслідок чого одні з них терпіли деградацію своїх розумових здібностей, а інші, навпаки, могли розвивати їх в собі за рахунок «спілкування» з більш природно обдарованими однолітками. Вдумаймося, Добродії, над тим, що говорив Ісус, що він прийшов на Землю спасати грішників. Якщо спасати грішників з допомогою тієї внутрішньої енергії перетворення (про яку нам кажуть), якою він володів, то ще куди не йшло. Але якщо це відбувалося (після того, як Ісус «вознісся») за рахунок нищення ПраВедників, то в чім тоді тут смисл – скільки потрібно перекалічити (а то й понищити) ПраВедників, щоб вивести на праведний шлях одного грішника (хто не-будь рахував?). Для чого ж тоді тих грішників, позбавлених Своєї частки ВСЕВИШНІМ, спасати (такою ціною) взагалі? Щоб прийти до стану описаного Т. Г. Шевченком словами: «Мій Боже милий, як то мало Святих людей на світі стало. Один на другого кують Кайдани в серці. А словами, Медоточивими устами ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

Цілуються і часу ждуть, Чи швидко брата в домовині 3 гостей на цвинтар понесуть?» Із “Подражаніє 11 псалму” 32

08 06 13 Не 14 По

08 06 23 Се

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Мені однаково, чи буду»

Можливо і є в тому якийсь «тонкий смисл», про який знають апологети християнства, але, як би там не було, ми бачимо, що через 1814 років після Христа приходить ТАРАС, щоб спасати тепер уже ПраВедників, котрих від понищення їх грішниками залишилося уже настільки мало, що стало проблематичним й виконання завдань покладених на них. А з другої сторони, з огляду на проблему все більшого переповнення Землі грішниками, стає зрозумілішим давній ритуал Спасительства по зняттю протиріч (див. «Пращури», стор. 30-32, Шилов Ю. О.), що існував у наших праЩурів Трипільської доби Української Культури, які будували державність на безкласовій основі й без принципів тоталітаризму. Сутність цього ритуалу зводилась до того, що все старе віджиле за певний період життя (50-70 років на той час, визначений археологами, що приблизно відповідає чотирьом-п’яти поколінь) з накопиченими протиріччями: виснаження землі в процесі землеробства, зістарення будівель міста-поселення, старших поколінь людей і в першу чергу жерців з їх накопиченими помилками при запровадженні звичаїв та ін., – потребує оновлення, мусить через самопожертву (самоспалення) поступитися: новому поселенню-місту, новому поколінню, новому жерцеві. Таким чином, у полум’я спалення старого поселення віддавав себе у першу чергу правлячий жрець і декотрі бажаючі із старого покоління – відбувалось дійство самоочищення суспільства й упередження його від «накопичення грішниками», було настановою для молодого покоління берегти в здоров'ї й чистоті: Землю, тіло й душу. Порівняйте, принесення біблійним Авраамом через цілопалення в жертву сина свого Ісака – в чому спостерігаємо: чи не розуміння суті первинного ритуалу перейнятого цим людом; чи його малодушність, що переходить в лукавство, а звідси й їх оте постійне прагнення все перекрутити, перевернути, поставити з ніг на голову; – чи й усе разом взяте їм властиве. Тепер ми знаємо, як вони в своєму лукавстві дійшли до такого, коли недостатнім для них уже стало принести в жертву безневинне дитя, потрібно було розіграти комедію з розпинанням самого «бога». А разом з тим, лукавство проявляється і в протиріччі: неможливо собі уявити, щоб дійсний Арійський Спаситель перебував аж у таких взаємостосунках зі своїм власним народом, щоб той, вимагаючи кричав, «розіпни його», чи щось подібне, – замість вчинення ним дійства саможертвоприношення). Як бачимо, первинна сутність у ритуалі наших пращурів це не є жертвоприношення грішником богу (не богу це потрібно) молодого свого (а чи й чужого) первенця-сина, а є самопожертва відживаючого заради очищення суспільного організму від старого з тим, щоб якнайбільш ефективно відбулося оновлення його молодим, через прийдешні покоління. Отже, ми з Вами, Добродії, дещо зрозуміли і можемо собі уявити, що відбувається, коли грішник молиться Ісусу. Тепер же мені хотілось би більше акцентувати увагу для усвідомлення, що відбувається, коли ПраВедник молиться Ісусу. Це означає, що душа його, «опускається» (уподібнюється самоЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

33

08 06 23 Се

06 Не

05 07

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Мені однаково, чи буду»

навіюванням, самогіпнозом, що він грішник) на рівень грішника, щоб потім відчувати під час молитви, як він «перетворюється» у ПраВедника (насправді ж повертається до свого звичайного стану). Але оскільки, йому постійно нав’язують думку про самого себе, що він все рівно грішник, як би не намагався стати «кращим», поклони б’ючи, то по суті він і уподібнюється (деградуючи) грішнику. Із приведеного порівняльного аналізу не трудно й самому зробити висновок кому має молитися той син: – якщо він від природи «грішник» і хоче залишитися ним і надалі, не виправляючи своєї карми, то такий син мусить молитися Ісусу; – якщо ж він хоче зупинити своє деградування у «грішники» під впливом світу і захистити себе від цього впливу, або, щоб змінити свій статус (свою карму) «грішника» в напрямку до «ПраВедника», то тоді йому необхідно, читаючи (осягаючи) “КОБЗАР”, молитися, – медитуючи зливатися думками «воєдино» з думками ТАРАСА.

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

34

08 06 23 Се

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «ЗАПОВІТ» 18-го квітня – День виходу «КОБЗАРЯ» (1840 р.) – сконцентрованої Української Мудрості – ДНК 06 Че Не 06

08 31 03 09

ЗАПОВІТ

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ

Якщо взяти перший ліпший «КОБЗАР» з повним зібранням творів Шевченка Т. Г. (наприклад, надрукований в часи Союзу Соціалістичних Республік під кінець його доби, котрий я маю), то в одному з таких Вірш «ЗАПОВІТ» знаходиться на стор. 292 (і оскільки, тексти творів розміщені у порядку написання їх автором), а останній твір закінчується на стор. 558, крім того, враховуючи, що «ПРИЧИННА» (пер-ший твір у «КОБЗАРІ») розпочинається на стор.15, то тоді можна зробити такі обчислення: віднімемо 292– 25 декабря 1845 15=277 і 558–15=543; після чого, 543– в Переяславі 277=266 Ви зрозуміли, добродію, для чого проводилися ці не хитрі арифметичні обчислення кількості сторінок? Так ми отримали дві половинки «КОБЗАРЯ». Одна до написання Вірша «ЗАПОВІТ», включаючи й сам Вірш, а друга з кількістю сторінок після його написання. Як бачимо за кількістю сторінок вони майже однакові, різниця на 11 стор. Якщо ще вилучити із обох половинок кількість сторінок, що припадають на малюнки, то відповідно отримаємо числа: 257 стор. – обсяг першої половинки і 244 стор. – обсяг другої половинки. Як бачимо різняться між собою половинки на 13 стор., що становить 5,06% і 5,33% відповідно від кількісних обсягів половинок. Тобто, різниця між половинками у порівнянні із самими половинками незначна. Про що це говорить? Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани і гори — Все покину і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сем'ї великій, В сем'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

ї

.

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

35

09 06 03 Не

03 17 22 Се

06 Че Не 06

08 31 03 09

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «ЗАПОВІТ»

Оскільки, Вірш «ЗАПОВІТ» – це не щось на зразок : «Я памятнік сєбє воздвіг нерукотворний» (Т. Г. Шевченко на подібні речі не розмінюється і в такій грубій формі не дозволяє собі заявляти про те, що й само по собі стається, бо все чого Він хоче і просить у ГОСПОДА, в першу чергу, є потребою для нас.), – необхідно припустити, що написання «ЗАПОВІТУ» спонукала, якась надзвичайно суттєва причина. Враховуючи щойно сказане, а також те, що «КОБЗАР» Т. Г. Шевченко писав починаючи з моменту усвідомлення необхідності писати і до кінця життя безперервно, незважаючи ні на які обставини, в які потрапляв, то отримані в ході проведеного нами (на основі арифметичних підрахунків) аналізу дві цифри – є досить суттєвими характеристиками пройденого життєвого шляху. Ці дві цифри показують на місце розташування Вірша «ЗАПОВІТ» на відрізку часової прямої (визначеному обсягом «Творчого Життя») у точці «зеніту» з деяким незначним зміщенням її в напрямку започаткування спаду на параболі шляху життя. Але оскільки, вартісність творчості висока як на початку розглядуваного творчого шляху, так і в зеніті, і в кінці його, то скоріше за все, мова має йти про «фізіологічне життя», як складової «Творчого Життя». Ми бачимо, по мірі того чим ближче підходимо в своєму навчанні до осягнення Його творчості, наскільки «КОБЗАР» є могутнім цілісним джерелом Ведичних знань – а отже й те, яким надзвичайно потужним потенціалом потрібно було володіти, щоб на виході був отриманий такий творчий здобуток, яким являється «КОБЗАР». В ньому нема нічого зайвого, він наповнений вартісним інформаційно цілісним матеріалом (знаннями), що логічно ув’язаний між собою, де б, в яке місці «КОБЗАРЯ» ми не скеровували свою увагу. Отже, ТАРАС поспішав, щоб устигнути передати ті Ведичні Знання, котрі через Нього приходили від ВСЕВИШНЬОГО. Оскільки Його Творче Життя дуже тісно переплітається із Його Фізіологічним Життям, то Вірш «ЗАПОВІТ», що розміщений посередині «КОБЗАРЯ», указує на апогей Його Фізіологічного Життя. Але за своїм змістом «ЗАПОВІТ» такий, що скоріше мав би бути написаний у кінці Фізіологічного Життя, а не в розквіті (апогеї) його. Отже, логічно, що Він писав «ЗАПОВІТ» як перед закінченням Фізіологічного Життя. І дійсно, така загроза була. Відомо, що в цей ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

36

09 06 03 Не

03 17 22 Се

06 Че Не 06

08 31 03 09

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «ЗАПОВІТ»

час Він захворів невиліковною на той час хворобою, яку все ж вдалося подолати. Тепер, Ви можете собі уявити, добродію, «КОБЗАР» у половинному своєму обсязі? ТАРАС, безперечно, відчував незакінченість своєї місії, оскільки після того, як Йому було продовжено Фізіологічне Життя, зміг написати ще половину, таку ж за обсягом, що Ним була написана до критичного стану свого Фізіологічного Тіла. Вірш «ЗАПОВІТ» ТАРАС написав, коли Йому було 31 рік, тобто ще не маючи віку Христа (33). І це були Його найкращі роки, які тільки могли бути Йому даровані ВСЕВИШНІМ. Далі, починаючи із віку Христа (через два роки, арешт 1847 р.), як ми знаємо, власне, і почалися всі оті Його поневіряння. Але ТАРАС вибрав їх, «збунтувавши» своїм Віршем «ЗАПОВІТ» проти переривання Своєї місії на Землі. Пригадай-мо для порівняння, як Він пише 15.02.1861 р. за 21 добу до кончини Своєї Земної місії у творі «Чи не покинуть нам, небого…»: Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать, Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога, Почимчикуєм спочивать. Втомилися і підтоптались, І розуму таки набрались, То й буде з нас!

Досить спокійне сприйняття того, що має уже статися, закінчитися Його Земна місія. Але що іще тут звертає на себе увагу. Оця надзвичайна адекватність описування ситуації, використання свого перебування в будь-якому стані для її змалювання, впритул до «останньої хвилини». Такою ж адекватністю щодо ситуації свого виникнення характеризується і Вірш «ЗАПОВІТ», але разом з тим, як не який інший із Його творів, він найбільше виражає сутність місії ТАРАСА, перебування Його на Землі. Ми бачимо наскільки емоційно це сильний Вірш, тим не менше його могло і не бути, якби не виникала ситуація, що спонукала до його написання. Адже в апогей Свого Фізіологічного розквіту Його змушували: «…риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до Бога,» ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

37

09 06 03 Не

03 17 22 Се

06 Че Не 06

08 31 03 09

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «ЗАПОВІТ»

09 06 03 Не

не даючи докінчити «КОБЗАРЯ», аж цілу його половину. То чи не є цей вірш свого роду бунт проти БОГА? Як правило ТАРАС в своїх віршах передає знання аудиторії опосередковано, а не тому з ким веде розмову безпосередньо. Як правило аудиторією, кому передаються знання (які Він віщує як вісник) є широке коло українців. А веде розмову, при цьому, то з Богом («Б О Ж Е ! Б О Ж Е ! В е л и к а я С И Л О ! » , в «Єретику»,); то з його посередниками: – з Чигрином: «Спи, Чигрине, нехай гинуть / У ворога діти.», в «Чигрине Чигрине» – з Місяцем: «…і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться, в жолобок, криницю І в море безкрає, і будеш сіять,» «Гайдамаки»

то з кимсь із Кола споріднених Душ, чи з душами Батьків Нації: Праведная душе! прийми мою м о в у Не мудру, та щиру – прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене хоч на одно С л о в о Та про Україну мені заспівай! “На вічну пам’ять Котляревському”

Ситуація кардинально міняється в цьому вірші, де є також і аудиторія, і ті з ким Він веде розмову. Тільки звертається тепер уже до українців та так, щоб і БОГ «почув», виражаючи, немовби, спротив БОГУ своїми не богоугодними, на перший погляд, речами. А окрім того, опосередковано звертається і до тих воріженьків, які забули, або мають уже сумніви що до того, чи здатні українці пролити «кров ворожу». Як бачимо, добродії (а ми з Вами з’ясували причину, чому), ТАРАС лише в єдиному своєму вірші «Заповіті» наважився в відкритій прямій формі (вести розмову безпосередньо) звернутися до своїх земляків з закликом до кровопролиття. Хоча для того, щоб забути «Діла незабутні Дідів наших. Тяжкі діла!» (власне, щоб ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

38

03 17 22 Се

06 Че Не 06

08 31 03 09

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «ЗАПОВІТ»

09 06 03 Не

забути здатність до кровопролиття) готовий віддати: «оддав би веселого Віку половину.» Тепер спробуймо з’ясувати сам зміст цього всім добре відомого вірша, на чому поставлено акцент в ньому. Судячи із того, в якому ми зараз стані перебуваємо, ми не зовсім розуміємо (або не чуємо), що нам ТАРАС сказав в своєму Заповіті, до чого закликав, акцентуючи увагу аж двічі: «Як понесе з України У синєє море Кров ворожу...»

і далі: «Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте.»

До якого кровопролиття закликає нас праведний ТАРАС? До пролиття крові ворожої, не своєї національної, а ворожої – він повторив про це два рази в одному такому невеличкому за обсягом вірші: «Кров ворожу...» та «…вражою злою кров'ю Волю окропіте.» Для чого він це сказав (і для чого з такою скрупульозністю це повторюється тут), щоб його почули й перестали марно проливати свою (національну) кров. Адже насправді ми проливаємо свою, а не ворожу кров. Подивіться уважно на нашу історію зразу після ТАРАСОВИХ часів, чи уже далеко після і Ви побачите, що проливаємо ми більше свою кров, а не чужу: Перша світова війна, революційні і після революційні часи, часи колективізації, розкуркулення і голодомору, часи Другої світової війни, коли нас постійно використовували як штраф-батальйони. Ми весь час проливаємо свою (національну) кров... Ми «боїмося» пролити чужу кров (власне взагалі кров), бо за Світ, який твориться, відповідальні як ніхто саме ми, українці. В цьому наша приреченість. Бо якщо не буде нас, української нації, Світу не буде («завалиться». Чи можна уявити собі ситуацію, якби США і Росія увійшли у безпосереднє між собою протистояння? Що тоді сталося б із Землею? Ось чому як США, так і Росії необхідно боятися більше самих себе, а ніж один одного. Так от, Україна і спонукає їх до цього, заглиблюватись в самих себе і злякатись того, що там побачать), який власне від нас походить, із нас розпочинається. Тому для того, щоб зупинити (чи не допустити) Світове кровопролиття, готові пролити ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

39

03 17 22 Се

06 Че Не 06

08 31 03 09

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «ЗАПОВІТ»

свою кров, не проливаючи чужої, аби зупинити, кровопролиття взагалі як таке. Підтвердженням цьому є слова в нашому Славені: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці» Чому це вони мають згинуть, як роса на сонці? Або при яких умовах «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»? А от при умові, коли ми проллємо власну кров, яку ми не боїмося пролити, на відміну від ворога, який боїться проливати свою, а тому (як бувало раніше, він так поспішав покинути нашу територію) тепер поспішає пролити чужу, і в першу чергу нашу. А оскільки вороги настільки добре навчилися проливати чужу кров, що вже й не бояться її проливати, а отже, й не бажають «згинуть як роса на сонці», тобто перестати проливати чужу кров. Із приведених вище віх нашої близької давнини, не трудно переконатися, що колишня реальність: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці» (Хоч би пригадаймо як завжди наша Слава йшла в переді війська Святослава Хороброго) – перетворилася давно в ілюзію, яку помітив ТАРАС, і на яку намагався в своєму Заповіті відкрити нам очі. Ось чому, наше утримування свого бажання пролити «кров ворожу» тоді, коли в цьому виникає крайня необхідність, не тільки не зупиняє нашого ворога від пролиття нашої крові, а навпаки, це його провокує (спонукає) до пролиття для них чужої крові якомога більше. Звідси, для того щоб зупинити ворога від проливання (ссання) нашої крові, нам (аби ворог врешті злякався проливати свою кров) необхідно (ЯВ: добре підготовившись, добряче дати йому в «морду» хоч пару раз) пролити кров ворожу. До чого ТАРАС нас і призиває. Разом з тим, необхідно з’ясувати, хто ж ці вороги, кров яких нам необхідно пролити? Кого в першу чергу має на увазі ТАРАС заповідаючи нам пролити кров ворожу аби запобігти нарешті тому, щоб безперервно воріженьки нашу кров ссали? Перш за все, очевидним є, що шукати, хто може бути для нас потенційним ворогом, необхідно серед категорії «чужі люде». Звичайно, що всі, хто є нам, нашій нації, «чужі люде» не обов’язково є ворогами (наприклад, французи, англійці чи італійці та ін.), але вороги наші обов’язково є «чужі люде». З другого боку, представники нації не можуть бути ворогами своєї нації. Внутрішня п’ята колона, чур, представляє іншу націю. ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

40

09 06 03 Не

03 17 22 Се

06 Че Не 06

08 31 03 09

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «ЗАПОВІТ»

09 06 03 Не

Чи не найперше категорію «чужі люди» в значенні (як тепер би ми сказали) відмінності по національному признаку вжив ТАРАС в добре всім відомому творі «Катерина»: «Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами.»

Тут важливо правильно розуміти, чому «чужі люде», на початку ще не бов’язково вороги, «Роблять лихо з вами»? Тому це може статися, що вони мають інший звичай та культуру, і якщо це не враховувати, а потурати їм, що ми їх брати. Бо ми їхні такі «брати», як ото аби до яблуні прищепити грушу і казати, що обидві гілочки одне ціле (одного роду) на тій підставі, що тепер в них корінь один. Корінь в штучно утвореній рослині хоч і став одним для обох гілочок, але, якщо гілочка яблуні дійсно виходить із цього кореня, то гілочка груші «сидить на шиї» й п’є з яблуні «кров»соки. Аналогічно і гілку московинів, позбавлену власних коренів, було штучно прищеплено до дерева русинів-українців. І якщо тепер русиниукраїнці намагаються зсадити зі своєї шиї «брата»-московина, то московит внаслідок привички довгого сидіння на чужій шиї, злазити категорично не бажає, більш того, вороже відноситься навіть до самої думки й спроби вести розмову в напрямку такої перспективи. Адже розвивати тепер свої корні йому дуже складно. Простіше брехливо репетувати на ввесь світ, що це їх Севастополь, «Сєвастополь – ето город русской слави». В цьому й прихована суть, чому два різні народи з часом стали найзапеклішими ворогами. Коли одному дуже хочеться, щоб все залишалось як було, тоді як другий – чим далі, тим більше усвідомлює необхідність позбавитись від штучно нав’язаного «братства». (ЯВ: Прослухати Духовну Настанову Кобзаря «Заповіт», яку виконує вісник кола лірників Слави Кобзаря Римидолов, можна на сайті 14 Не

vgoru,net)

То що ж нам необхідно знати для того, щоб викарабкатися врешті із тієї халепи, в яку потрапили, коли стосунки між сусідами заходять так далеко, що виникає необхідність проливати кров, нехай, навіть, і ворожу? Перш за все, як було вже сказано, що «чужі люде» між собою не обов’язково мають перебувати у стосунках як ворогів. Можуть бути між ними й добрі стосунки. Тобто, «чужі люде» можуть перебувати між собою в добросусідстві.

04 13

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

41

03 17 22 Се

04 14 13 Не

14 Не

04 13

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині вірша «ЗАПОВІТ»

Тож з’ясуємо, що означає категорія «добросусідство»? Добросусідство – це коли ні одна із сторін не намагається свого сусіда перетворювати у собі подібного. В противному випадку, замість добросусідства виникають стосунки взаємопоїдання. Порушення принципу Добросусідства між націями (етносами) і державами з часом переростають із не дружніх стосунків у ворожі стосунки й аж до воєнної агресії. І якщо одна із сторін своєчасно не запобігає (або не здатна захиститись) від спроб сусіда другого перетворювати у собі подібного, то це обов’язково приведе до все більшої ескалації в стосунках між сусідами, коли один із них намагатиметься відібрати від іншого: територію, «підім’яти» під свою економіку, понищити його культуру, мову і таке ін., – через засилання (й в тому числі) своєї п’ятої колони, яка в цьому разі стає внутрішнім ворогом (по перетворенню сусіда у собі подібного), нав’язуючи свою «культуру» (а скоріше свою безкультурність), свою мову (пропонуючи зробити її, то другою державною, то офіційною), вимаганням надати їй якогось особливого статусу як для мови-меншини, щоб витіснити національну. По-друге, на що вказує і Заповіт Праведного ТАРАСА, проливати маємо кров ворожу, а свою берегти, якщо сусід проявляє себе як ворог і не шанує добросусідські стосунки, а навпаки, сповідує принцип взаємопоїдання між державами-сусідами. Прикладом такої держави, що сповідує принцип поїдання інших держав-народів (й демонструє це своєю багатовіковою політикою), може бути Московія, сьогоднішня Россія. По-третє. Держава, що сповідує принцип взаємопоїдання між державами, як правило діє по відношенню до держави сусідки як із зовні, так і з нутрі через своїх агентів та п’яту колону. А тому, відповідно, держава, що терпить наругу від сусідки, змушена і має бути готовою боротися (проливати кров ворожу) на два фронти: зовнішньому і внутрішньому. По-четверте. Держава, що не спроможна фізично сама захиститися від держави-сусідки, яка чинить по відношенню до неї не по-добросусідські, має отримати допомогу від світового співтовариства кола держав, що є їх обов’язком допомагати слабкішим, по відношенню до яких чиниться наруга з боку сусідаагресора, заради захисту в світі принципів добросусідства між державами й народами, якщо не хочуть поширення в світі принципу взаємоїдства. ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

42

04 14 13 Не

03 17 22 Се

Із сайту vgoru

Через призму Духовних Настанов КОБЗАРЯ

категорія: Українська перспектива Редактор: ЯВ

18-го квітня – День виходу «КОБЗАРЯ» (1840 р.) – сконцентрованої Української Мудрості – ДНК 14 По ВІ

10 21 22

“І мертвим, і живим…”

Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому.

Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ

Про те, що дітей навчає Мати (досвід батька акумулюючись в формі знань, переломлюється через свідомість матері й передається нею дітям як звичай), властиво для української традиції. Це є очевидним і само собою зрозумілим для ТАРАСА. Звертаючись в «РОЗРИТІЙ МОГИЛІ» до Матері України, він саме в такому ключі й веде з нею розмову: «Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?»

Підтвердження тому (що саме мати навчає звичаю дітей) також знаходимо і у Велесовій Книзі, там де воїни йдучи на ратну справу згадують пісні, в яких Мати: – закликає дітей до ратного чину:

☼

[ВК] – Дощечка [7г] Ідемо, бо Мати наша співає пісню ратну, і мусимо стати послухати її, аби самим не їсти трави і худобу грекам не давати

– або співає про подвиги ратні:

☼

[ВК] – Дощечка [7д] Як соколи, нападемо на них і кинемося до битви сильної. То бо Мати наша співає в небі про подвиги ратні Отож одійдемо од домів своїх і підемо на ворогів, аби дати відчути їм, як січе руський меч.

Ось чому свого цуратись те саме, як нагадує нам Кобзар Духовних Настанов, що й матір забувати – це втрачати звичаї своїх пращурів. А тому постійне нехтування оцього (Бо хто матір забуває) з часом приводить до плачевних наслідків, що й спостерігається на прикладі українців, які достатньо довго і до цих пір відчувають їх на власній шкірі: Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

43

10 14 22 Ві

03 17 24 Пя

14 По ВІ

10 21 22

Через призму Духовних Настанов КОБЗАРЯ

10 14 22 Ві

І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому.

Адже ледве ізгоями не являються на своїй Землі-Матері. Бо так захопилися навчанням чужому, що вже й забувати починають (для нього не залишається ні часу, ні місця в нашому повсякденному житті) яким воно є оте «своє». Що в свою чергу, приводить до поступового й неминучого дрейфу із життєдайного діапазону (своєї природної ніші) в чужий не комфортний для нас, який все більш комфортним стає (ще й забезпечується не без нашої допомоги) для чужинців на нашій Землі. Але, оскільки кожний народ визначився в своїй ніші й не «пускає» (в силу свого фізичного перебування в ніші) в неї чужих, то й відбувається оте, що ми спостерігаємо: або самообман, або обман одних другими. Тому, давно постає питання: а як же повернутися назад, до свого? Для початку необхідно навчитися (привчитися – зробити установку його на рівні підсвідомого) такому правилу: Чужому научатись так, щоб Й свого не цуратись. А оскільки, все, що не відбувається, йде від голови, то й розгрібати починати необхідно з всякого роду «мудростей» заморських пророків, якими переповнені наші голови. Щоб в цьому розібратися, візьмемо для прикладу таку мудрість чужих пророків: «всяка влада дана від Бога». І спробуємо на неї поглянути через призму нашої мудрості, аби побачити чужу мудрість з усіх боків та де вона починається і чим закінчується. Поглянемо на мудрість чужих пророків з двох боків: 1. дана від Бога – чи тільки влада? 2. і з другого боку – а чи завжди влада від Бога? Згадаємо, що сказано з цього приводу в Духовних Настановах Кобзаря, отже ж, поглянемо на неї через призму нашої Мудрості: 1. погляд з одного боку:

2. погляд з другого боку:

…Все од Бога! Од Бога все! А сам нічого Дурний не вдіє чоловік! “Варнак”

О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!.. «О люди! Люди небораки!..», 1860

Отже, ці два погляди накладають на розглядувану мудрість умови (Призму ДНК), при яких вона в нас тільки й може вважатися мудрістю, – а без цих умов, ні. Адже дійсно, чому це в «мудрості» акцентується увага тільки на тому, що нібито від Бога лише влада і затушовується те, що і все (всі) решта від Бога. А отже, все(всі) решта з часом зводиться (з точки зору «влади») до як неважливого, яким будь-коли й будь-де можна зневажити, котре можна з легкістю приносити в жертву. ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

44

03 17 22 Се

14 По ВІ

10 21 22

Через призму Духовних Настанов КОБЗАРЯ

З другої сторони, як виявляється (тому тут накладається друга умова на чужинську мудрість), – влада не завжди від Бога (взагалі, то це не тільки влади стосується, бо не від Бога є все те, що діється не так, як мало б діятись, якби діялося по Божому замислу за визначенням), і прикладів наводити можна достатньо, хоч би й випадок з Януковичем-псарьом. Справедливості ради, необхідно сказати, що значення слова «цар» в первинному своєму боготворному наповненні за змістом величне слово, поки не було спаскуджене як і багато інших нелюдами своєю причетністю до нього. Але незважаючи, навіть, на надмірно-часте перебування нелюдів в цьому чині, в часи ТАРАСА слово «цар», ще достатньо несло в собі залишків оцієї величної божественної основи, закладеної на початках його утворення. Тому, щоб звернути увагу наскільки воно вже загиджене і не відповідає первинному значенню, Кобзар Духовних Настанов вживає «царі» в значенні «псарі». А отже, тоді логічним є питання: «Нащо здалися вам псарі?», – яке виникає, коли «Влада» (царі) починає нехтувати всіма іншими задля, власне, себе самої, проявляючи себе таким чином як псарів, тобто, що ніяка вона не влада й тим більше не царі. Зануримося в питання більш глибше. Для цього з’ясуємо, що з цього приводу нам говорить «Велесова Книга». Тобто, згадаємо, яке Ладування було у наших праПращурів до тих пір, поки за 1000 років не впровадилась, в середовищі русичів-українців ця чужинська «мудрість»? До речі, варто б згадати, хто її розповсюджував й продовжує розповсюджувати всі ці 1000-чу років. Та, врешті, вже й задуматись. Читаємо Велесову Книгу. Віче мали: що віче вирішить, то так і є; а що не рішено – не повинно бути. Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили. Ми ж їм допомогу давали, і так було. ☼ [ВК] – Дощечка [2А] Й обирали князів із отців, і ті були од осені до осені, і їм платили данину з полюддя, й остерігалися, коли водили отари свої, й обробляли землю для життя. ☼ [ВК] – Дощечка [6Б] В ті часи, після Кия, князями обирали багатьох отців, а князі окремі і всякі після князювання ставали на вічі простими мужами. І так ставала земля розквітлою, і вибрані князі дбали про людей і хляби, одержували і їжу, і всякий пожиток од людей своїх. Нині маємо інше: і князі полюддя беруть, і синам владу передають – од отця до сина і аж до правнука. ☼ [ВК] – Дощечка [37Б] ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

45

10 14 22 Ві

03 17 22 Се

14 По ВІ

10 21 22

Через призму Духовних Настанов КОБЗАРЯ

Із написаного в приведених дощечках, з’ясовуємо, як жили наші праотці (або, що нам дано було від Бога), що: 1. Було дійсне народовладдя – правили через Віче. «Віче мали: що віче вирішить, то так і є; а що не рішено – не повинно бути.»

2. Вибирали князів восени строком на рік, за що раз на рік, після збору врожаю платили полюддя-допомогу (звідси, обирали «од полюддя до полюддя») 2.1. Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили. Ми ж їм допомогу давали, і так було.

2.2. Й обирали князів з отців не з варягів, чи чужеродців), і ті були од осені до осені, і їм платили допомогу полюддя, 3. Цікава деталь, починаючи після Кия, всі князі, які після закінчення строку й не обиралися на наступний, поверталися до Віча в статусі простих мужів: «В ті часи, після Кия, князями обирали багатьох отців, а князі окремі і всякі після князювання ставали на Вічі простими мужами.»

4. І так ставала земля розквітлою, а). і вибрані князі дбали про людей і хляби, б). одержували і їжу, і всякий пожиток од людей своїх.

5. «Нині маємо інше…», нині, мається на увазі коли? Тоді коли владу (дану нам від Бога почали втрачати, віддавати чужинцям) в Русі перехопили варяги. Але в силу спротиву ще передавалась влада по спадку не більше ніж до 2-го коліна. Повна влада з переданням в спадок перейшла до варягів вже в пізніші часи, Київської Русі. «Нині маємо інше: і князі полюддя беруть (тобто, не допомогу отримують, вже беруть полюддя як данину), і синам владу передають – од отця до сина і аж до правнука». Порівнюючи із сьогоднішнім часом, враховуючи, що нашими державними керманичами беруться щорічні займи, то в МВФ, то в інших зарубіжних благодійників, а своє виробництво поставлене в умови, коли воно само не здатне до виживання – стосунки між владою і народом поставлені в точності до навпаки: створюється ілюзія, що це влада платить народу, а не народ владі за її йому службу. Така ось модель сьогоднішньої системи влади в Україні. Цю тему можна розвивати далі, з’ясовуючи звідки все це інше прийшло до нас та уточнювати те, яким було наше. Але в контексті розглядуваної теми обмежимося уже сказаним, щоб зробити наступні важливі висновки: 1. Дана Богом автохтонна влада втрачена була українцями напередодні створення Київської Русі – чужинського формату влади.

2. Сьогочасна Владна модель в Україні започаткована більше ніж 1000-чу років тому назад.

3. Започаткована чужинцями з грубим поруйновуванням автохтонного, природного звичаєвого Ладу українців, з брутальним відкиданням принципів автохтонів і нав’язуванням чужинських. ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

46

10 14 22 Ві

03 17 22 Се

14 По ВІ

10 21 22

Через призму Духовних Настанов КОБЗАРЯ

4. Головним перевертанням в цьому протистоянні сталося те, що чужинець, захопивши Владу в свої руки і запровадивши свої принципи Владування (на заміну нашому Ладуванню) сказав, що все це моє і, що це я всіх наймаю на роботу і плачу за це заробітну плату, а не навпаки, як то було 1000-чу з хвостиком років тому назад.

5. В сьогоднішній штучно підтримуваній моделі Владування діють напрацьовані за 1000-чу років механізми, що підтримують, захищають і відроджують саме нав’язані принципи чужинця, тоді як напрацьовані тисячоліттями узгоджені з Природою принципи автохтона-українця (те, що ще називається «Звичаєвим правом») зумисне знівельовуються та знищуються.

ЯВ: Дата друку 11.04.2020 21:28:00

47

10 14 22 Ві

03 17 22 Се