Шветлосц 3 - 2014

[VETLOSC ~asopis za literaturu, kulturu i umetnosc ROK LXII

ЮЛИЙ–СЕПТЕМБЕР 2014

^ISLO 3

ЗМИСТ ПОЕЗИЯ И ПРОЗА Юлиян Тамаш: Центурион . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 263 Любомир Медєши: Гроби потрацених предкох . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269 ЗОЗ ШВЕТОВЕЙ ЛИТЕРАТУРИ Стари завит (23) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 281 ОГЛЯДИ Микола Мушинка: Михайло Врабель и Тарас Шевченко . . . . . . . . . . 305 УЛОГА ЛИТЕРАТУРИ У ДРУЖТВЕ Slavko Almažan: Književnost, život koji se ubrzano menja i nada . . . . . 311 Ирина Гарди-Ковачевич: Яке дружтво таки и кнїжки . . . . . . . . . . . . 314 Радмила Гикић Петровић: Улога књижевности у друштву или улога писца у друштву . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 321 Ваня Дула: Поетична правда о поетови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 324 Stevan Konstantinović: Pisac, književnost i društvo . . . . . . . . . . . . . . . . 334 Владимир Кочиш: Идентитет и писане слово . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 339 Ђорђе Писарев: На репу света или горак осмех . . . . . . . . . . . . . . . . . 343 Олена Планчак-Сакач: Кнїжка цивилизацийни здобуток . . . . . . . . . 346 Мелания Римар: Кнїжка за дзеци – бависко духа . . . . . . . . . . . . . . . . 349 Валентина Чизмар: Улога литератури у дружтве: филозофске огляднуце . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 353 Микола Шанта: Вимиванє злата . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 365 СТАТЇ И ЕСЕЇ Ирина Гарди-Ковачевич: През конари нєбо . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 374 РОЧНЇЦИ – ЮВИЛЕЇ Дюра Латяк: Наша Иринка як птица феникс . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 378 ПРИКАЗИ, КРИТИКИ, РЕЦЕНЗИЇ Ирина Гарди-Ковачевич: Прешвечлїви наукови драгоказ . . . . . . . . . 394 Мелания Римар: Красота дзецинства и чистота язика . . . . . . . . . . . . 399 Ирина Гарди-Ковачевич: Субтилни припатрач . . . . . . . . . . . . . . . . . . 401 Ґрафики Влади Нярадия (280, 304, 313, 333, 342, 348, 372, 376, 392)

[VETLOSC

~asopis za literaturu, kulturu i umetnosc Vihodzi od 1952. roku (prerva od 1955. do 1966. roku) Dotera{n< redaktore Dxra Var}a (1952–1954), Dxra Papgarga< (1966–1993), Mikola M. Cap (1994–1998), Redakcijni kole}ixm (1999–2000) Direktor Martica Tama{ Odvi~atelqni redaktor Mikola M. Cap Redaktor Mikola [anta Sovit ~asopisa Akademik Xliyn Tama{, dr Ynko Rama~ i Sa{a Sabado{ Lektor i korektor Mikola M. Cap Dizajn ramikoh Lxbomir Sopka Tehn<~ni redaktor Mariy Gudak Vidava Novinsko-vidavatelqna ustanova “Ruske slovo” Novi Sad. Adresa redakci<: 21000 Novi Sad, Bulevar o{lwbodzeny 81 (budinok “Dnevnika”), telefon (021) 6613-697 telefaks (021) 528-083, e-mail: ruske@EUnet.rs ^asopis vihodzi 4 raz u roku. Ro~na predplata 800,00 dinari, a za ino`emstvo 25 evra; wden prikladn<k 200,00 dinari. @iro rahunok ~islo 160-923244-82 – NVU “Ruske slovo” Novi Sad (z nazna~enqom: za “[vetlosc”); devizni rahunok ~islo 265100000002458904 – Raiffeisenbank a. d., Beograd Друкує ЯП “Службени гласник” Беоґрад ISSN 0488-7557

Drukovanw togo ~isla finansijno pomogli: Pokra<nski sekretariyt za kulturu i yvne informovanw i Gorodska uprava za kulturu Novogo Sadu

Юлиян ТАМАШ

ЦЕНТУРИОН ГВАРЕЛА ШИ, ПОВЕШ КЕД УЖ БУДЗЕ ГОТОВЕ ЗОЗ ТИМ НОВИМ. ЧУВСТВУЄМ, ЯК ЖВИР, ЖЕ ГОТОВЕ. ТА КОНЄЧНО МИ ПОВЕДЗ. И ТАК УМЕРАМ, ТА НАЙ БУДЗЕ ЦО ШВИДШЕ И ЛЄГЧЕЙШЕ. НЄ САНУЙ МЕ. ГЛАВА МИ УЖ НА ПНЯКУ ЗОЗ СТАРЕЙ ЯГОДИ У ТВОЇМ КИКИНДСКИМ ДВОРЕ. ЗАМАХНЇ ЗОЗ ШЕКЕРУ. НЄ ПОНАГЛЯЙ НАЙ ТИРВА ЦО ДЛУЖЕЙ ЯК ПРИ КАЖДИМ РУБАНЮ ГЛАВИ. НЄ БУДЗЕ ТО СТРАШНЕ АНЇ ТЕБЕ АНЇ МНЄ. ГЛАВУ МИ ОБРАЦ ТАК НАЙ ПАТРИМ ДО НЄБА. НАЙ ЦЕ ПАТРИМ ПО ОСТАТНЄ ГВИЖДЖАНЄ ШЕКЕРИ КЕД ШЕ РОЗМАХНЄШ. СЛИКА ОСТАНЄ У ТВОЇХ ОЧОХ А МОЙО МЕРТВИ ОЧИ И ТЕДИ ЦЕ, У ВИЧНОСЦИ, НАВШЕ, ОТВОРЕНИ, БУДУ ЛЮБИЦ.

РАНША ПИСНЯ, БЕЗ БУДЗЕНЯ Ставай, мили, швита, цилує ме до слихи Як цо и швечи умераюцому, шмерц, моя остатня любена. Вше ши ше любел любиц рано а часу мало остало. Знам же ши вистал чекаюци же би телефон забренкал Од гевтей за хтору ши остатнї роки жил.

263

Як и вше, пребачиш єй. Нє гнївай ше, бо дзень бул красни а вечарша преходзка ище красша. Гвизди нїяк почитац А ище блїск їх на винских погарох. Та одблїск винских погарох у очох любеного. После шицкого пирснул и чисти нєзламани кристал. Нє гнївай ше, сам ши гварел, же ши нїзач. Нє облапял ши ме анї по нєшка, та нач ши ми таки, нїяки. У Сербиї, лєм ше огляднї, любов з очох викукує. Окреме кед задармо даваш кому сцеш – Любовнїкох як квети бундавох по кикиндских гумнох. У Новосибирску широтка Дима ище дирґонї чекаюци це А янтар му од чеканя уж и фарбу пременєл. Ти и далєй цихо. Анї други поцилунок мертвей милей це нє будзи. Трепет голубих кридлох, души кед напущела цело, Нє чує нїхто окрем сови. Достал ши ю на дарунок од гевтей цо ши остатнї роки за ню жил. Остатнє вашо видзенє. З очох, устох и першох Як зоз кошнїци вилєтую пчоли и напущую ми цело. Поєдзени мед з моєй души и пчоли глєдаю Други борт, стебло чи кошнїцу. Може то будзе душа Сербиянца Цо го любиш и одо мнє го мацерински чуваш, Остатня жива любови, Як кед бим нїґда нїч добре нє зробел. Начас умераш, Юлиянє Тамашу, Же би твоя любена вецей нє поцерпала за свойого нового любеного.

264

Та най будзе так. Боїм ше лєм же мойо трудбенїци нє постаню трути. О тим ше старац буду нови залюбени. То ше тебе, як и шицко у бувшим живоце, нє будзе дотикац, Гоч це за остатню живу любену, душа, Покля вичносц тирва, будзе болїц. Стреда, 26. марца 2014, 3 годзин рано, Шпиталь у Вербаше

ТЕСТАМЕНТ Кед ме одведу або однєшу з того городу Ти нє дай же бим пошол з тих булеварох З улїчкох и алейох, нє дай ме зоз готелских хижох Зоз моїх мрийох и карчмох, Нє дай ме зоз ресторанох Коста кафеа, Времеплова и Стратуса анї Боса. Нє дай най ме вода однєше далєй по Тиси чи Дунаю Анї кед ше у нїх задавим, поглєдай Ме у паметаню. Там ме найдзеш Та и мойо Дзешец любовни заповиди полюбиш Хтори тераз нє даш читац своїм пайташком бо ти нє така. Ти зоз кришталю хтори ше анї после Дзешец дньох славеня Дамяна и Кузми Нє може з облапенями страснима ламац, а дзе ище розбиц. Нє дай мойо руки Дунаю кед змахню Твоїм резанчком / пркосу на Штранду блїзкей тераси

265

Нє дай ме зоз паркох и травох Споза стебла брези чи платана; нє дай ме з Улїчки Драґи Спасич число 13 чи 8 кед по це будзем и мертви на таксию приходзиц Гоч ши ми нїґда у нїх нє отворела дзвери На тоти дзвери уходзели лєм мужове и наявени любовнїки. А хто я Тебе? Нїхто и Нїч, у драже случайни сопутнїк, Совисни, хтори на час сполнює шицки Твойо жаданя. А то нє богзна цо, нєдостаточно, анї же бизме були приятелє. Нє дай ме же бим пошол з канцеларийох и кабинетох Голєм з мойого новосадского Филозофского факултета Нє дай ме зоз площох и пияцох, зоз робних хижох и предавальньох янтару и даєдного дияманту зоз Трира хтори нє знам чийо ухо тераз краши Кед ме одведу / однєшу з того городу ти нє дай най пойдзем з автобусох голєм тих за Суботицу и Кикинду, зоз чекальньох, А озда дакеди и мойо жовти ружи буду швижи Голєм кельо тоти мойо, теметово. Нє дай ме зоз Петроварадина, Рибарца анї Штранда Раз ше будзем мушим змочиц Кед першираз будзем скакац до Дунаю Та ше постарай же би ми мертвому швидко мокри ґачки пременєли бо знаш же сом их на себе нїґда нє подношел. Нє дай ме же бим пошол зоз кнїжкох и клайбасох Нє дай ме зоз кошавох анї тинтових змеркох Кед ме однєшу чи одведу – Нє дай най пойдзем з Твойого ока Зоз твоєй нєпоцилованей ґамби

266

Нє дай ме зоз водоскокох и фонтанох Бо останєш без швижого духа и бистрей думки Нє дай ме зоз цмотох и блїску грушочкох Нє дай ме же бим пошол з дзекеди рознїженей твоєй твари Нє дай ме зоз галайку и цихосци, зоз фляши Кампария и сласци чарного вина Звонка Боґдана чи розеа нє дай ме зоз писньох Свирци моји и Говори се да ме вараш. Нє дай най ме одведу од стола у карчми з гевтого угла у суботицким Босу дзе грає Гемфри Боґард запатрени до Инґрид Берґман Нє дай най одидзем з твоєй радосци и твойого болю. А вец, кед так, же нє мож иншак, рак косци най розєда, Най ше страда. Будзем знац же каждей яри з тобу ми нови лїсца ключкаю а каждей єшенї як жовте лїсце опадуєм. А кед ме як пахульку шнїгу до ока ци нанєше витор Нє сцерай ю, най голєм вона заменї слизу Хтору, знам, за мнє нє пущиш. Кед ше упокоїм и розлїсцам цалим Новим Садом. Тераз най будзе як дакеди. На Крачун, 7. януара. Пол ноци. Почнїме, кед ище у Тебе любови єст, нє з конца. Од початку, гоч то будзе моя остатня Крачунска спреводзка

ВОСКРЕСНА ПИСНЯ Зобудзена жадна пред швитаньом Руцаш погляд на Улїчку Драґи Спасич з осмого поверха. Место празней улїци видзиш Чловека розпятого на крижу як ше шпота,

267

дзвига и пада по бетону а за нїм людзе крича и оруцую го з каменями. З намочену хусточочку, у хвильковей пижами, Збегуєш ґу розпятому и питаш ше: „Як ше волаш?” „Ян”, одвитує чловек А по твари му злїваю ше кирвави слизи, Ґамби жива рана од жажди. „А як ше ти волаш, жено?” „Я Яна”, одвутуєш. „Цо ши то наробел, чловече, кед це народ так каре?” „Кельо знам, Яно, гуторел сом Же нє мож розжалосциц гевтих хторих любиш, Же найчежше розчаровац особу хтору любиш, Попатриц до оч наймилшому єству кед ше з тебе шицки вишмеюю. Одходзим зоз жеми, алє жиц, А нє щезнуц. Похоп, у шмерци ме найдзеш. Тот криж дарунок од Господа. Моя шмерц рознєше шицко цо Смертне и гришне у це. Окупаш ше у моєй шмерци. Аж кед сом умар поприходзели приятелє ґу мнє. Ти, Яно, нашенє за будуци часи. Мойо школяре часто умераю без надїї, у ганьби, А други збераю плоди з їх гробох. Други беру радосц и живот. Тебе зохабям же биш шала за нови швет. Славиц це буду после шмерци. Шмелосц шац же би други жали. Алє то Воскресенє. Кед ми посцераш кирваву слизу зоз твари, Намочиш жадни уста з хусточку у рукох, Твойо дзеци нїґда нє буду жадни Анї гладни гевтого цо красши бок живота понука. Идзем Ци вочи, Яно, як Воскресенє. Прилап ме.”

20. април 2014, 2 годзин и 45 минути, зрана

268

Любомир МЕДЄШИ

ГРOБИ ПOTРAЦEНИХ ПРEДКOХ Штрeдкoм лєтa, прoвинция Сaскaчeвaн, Кaнaдa бoку нa дрaги, вoздлуж урeзaнeй дo брeщкa, стaл нє тaкoй тaки нoви aвтo. Бул ту уж дoбри три гoдзини, рoзпeчeни, гoч тo скoрo прeд сaмим зaхoдoм слункa. Taк, пoзнo пoпoлaдню, aж и гoручaвa сaмa прe сeбe вистaтa. Слункo oслaбнє, aлє вoздух ищe вшe пeчe. Жeм рoзпeчeнa.

Taм, з бoку нa дрaги, пoд прaвима кoлєсaми, кaмeнчe шe пoкус oхлaдзeлo, aлє aсфaлт тримa и дaлєй. Смoлу чуц нaдaлєкo. Нє мoж пoвeсц жe шмeрдзи, aлє рoзпущeнa мa чeжки зaпaх. Члoвeкови тaки зaпaх шeдa нa жaлудoк, прицискa, пoврaциц шe му сцe. Дaкус витрикa би пoмoглo. Гoлєм кeд би дaкус пoцaгнул, aбo, гибaль, жимнєйшe шe спущeлo oд гoрe з бeлaвoгo, билючкoгo нєбa, дaякa птичкa дaлa живoтa, прeфуклa з мeстa нa мeстo у пoжoвкнутeй трaви. Aбo гoлєм ящуркoм кeд би шe сцeлo прeбeгнуц з кaмeня нa кaмeнь. Виднo би булo жe живoт пo штрeд Прeриї нє вицeкoл зaнaвшe. A тaк, вичeрпaнe з дньoву гoручaву, тo тaкe як дзивa дзивинa. Гoч нїч нє вимaрлo, лєм шe упoкoєлo, цихoсц вшaдзи. To швeт дooкoлa цaлкoм упoкoєни. Члoвeкови тaк випaтрa, жe шицкoму кoлo ньoгo шицкoгo дoсц. Taки тo чaс влєцe, скoрeй вeчaрoм, прeд вицeкoм дня, цeлo кeд випитe, душa сухa, вистaтa, вичeрпaнa, придзe члoвeкови мoдлїц шe нaд сaмим сoбу. Дaлєкo у швeцe, нa тeй oсaмeнeй дрaги пo штрeд Прeриї, кeд нєдoстaвa блaгoсц дoму, лaгoднoсц мeдзи свoїмa, нa рoзум прихoдзи кoйцо, a пoнaйвeцeй тeрхa живoтa, тoтa уж прeйдзeнa, a пoнaйвeцeй тoтa, з гoрким искуствoм зaпaмeтaнa. Шицкo тeди чeжшe випaтрa. Гoч яки нєуспих, тo шe тaкoй бeрe жe утрaтa.

– Хтo би гo знaл цo тo зa рoбoтa, жe живeй души нє виднo oздa oд кeди змe вишли зoз Eдмoнтoну, пришoл глaс спoзa чeрякa, тaмaль, гeт, нїжeй спрaм oдцeкaня вoди у пoтoку. Чeлєднїк, oпaрти з хрибтoм нa гoлєм кeльo-тeльo нє тaк рoзпeчeну гaубу aвтa, нємo шe вaгaл чи з пaльцoх руциц дaвнo зaгa-

З

269

шeни циґaрчoк. Руциц гo тaмaль дoлу, дo скoрo aнї нє чeчуцoгo пoтoку нїжeй дрaги, aбo гo зґaжиц зoз нoгу тaкoй ту, нa сaмим зaкoнчeню aсфaлтa, тaм дзe пoчинa дрoбнe кaмeнчe. Oзвeц би шe, a нє oздзивa шe му. Гoлєм нє тeрaз, пo тeлїм прaзним блукaню, oтлукaню oд дзвeрoх дo дзвeрoх, a нїхтo тoчнo нїч нє знa, aбo нє сцe пoвeсц. Aбo, мoжeбуц, жe пoвимeрaли тoти хтoри знaли, думa сeбe. Пoмaрли и зaгaртe з нїмa дo грoбa oстaвa шицкo цo дaкeди булo, зaгaрти живoт, тaк як зaгaртa и гaньбa. Вирoятнo жe тo бaржeй будзe гaньбa, як тoтo зaпaмeтaнe o живoцe, кeд шe o тим цудзoму, нєупутeнoму, нє мaлo цo пoвeсц. Гeй, вирoятнo жe вeлькa гaньбa нa кaждoгo, нє лєм нa єднoгo. Нa людзoх. Гaньбa вeкшa вшe тoтa, o хтoрeй шe наймeнєй припoвeдa.

– Нє трeбaлo зихoдзиц зoз глaвнeй дрaги, кoнєчнo упрeкoснo вишлo з ньoгo.

– Нє o дрaги тo, aлє змe вистaти.

– Мoгли змe вeльo швидшe путoвaц пo глaвних дрaгoх, a нє пo тeй ту зaруцeнeй, жe aж aнї нa зґaжeну здoхлїну нє нaидзeш, нє дaл щe ублaгaц чeлєднїк.

Teрaз шe уж и тoт члoвeк спoзa чeрякoх видрaпaл нa дрaгу, тaмaль дaкус дaлєй з бoку. Дoк oтрeпoвaл прaх зoз нoгaвкoх, oлядaл шe рaз нa єдeн, рaз нa други бoк. Aнї нє пoпaтрeл нa сoбeшeднїкa, и бoкoм з пoпaтрункoм рoвнo упaрти спрaм широкого дєпу нa гaбaстих брeщкoх, блaгo прeдлужeл сeбe пoд нoс: – Нє твoя винa жe нєт вeцeй нїкoгo пoпрaвдзe ци пoвeсц цo и як шe збулo. Видзeл ши и сaм жe тoти пeрши, нaйстaрши, пoвимeрaли, a oд тих тeрaз стaрих, a дaкус млaдших, вeльo нє вицaгнєш. Нaйвирoятнєйшe жe и сaми нїч o тим нє чули.

– Tрeбaлo прeтрeсц кaжди тeмeтoв и шицкo цo o пoумeрaних уписaнe дo кнїжкoх, нє дaл шe чeлєднїк. Кaжду aрхиву трeбaлo прeпaтриц. Eдмoнтoн вeльки, aлє нє тaкoй тaки жe шe гoч хтo тaм зaнaвшe мoжe зaтрaциц. Фрaс би гo вдeрeл! Tрeбaлo исц oд грoбa пo грoб и нaшлo би шe! Пo трeцирaз пooтрeпoвaни oд прaху, зaняти з иншим лєм жe би свoйoму сoбeшeднїкoви нє мушeл пoпaтриц дo oч, и вирoятнo гo з тим ищe вeцeй рoзгнївaл, члoвeк, прихoдзaци спoзa гущaви дoлу з пoтoку, шулькaл суху кoньску шoвску мeдзи длaньми и рoзтрeсaл зaрнo пo штрeд дрaги. Tу нa aсфaлту зaрнo шe нє пoшeє, з ньoгo кoрeня нє будзe, лєм гибaль пoживa зa чaрни врaни и дoпити, ґрaвчaци стрaки – кeд жe шe вooбщe тaдзи зявя пo тeй сухoти.

O дaяки чaс, нa бoк ґу брeщку, руцeл oгoлєну пoскoну кoньскeй шoвски, шeдaюци и сaм нa гaубу aвтa. Teрaз тримaл бeшeду з глaсoм нa истим урoвню, aнї гoрe aнї дoлу:

270

– Гoлєм ци шe пoтвeрдзeлo o тим цo ши oд свoєй бaби дaкeди чул, жe вoнa свoйoгo oцa нє спoзнaлa. Пoшoл дo швeтa, дo дaлєкoгo швeтa. Teди їм нaисцe дaлєкoгo швeтa. Вeлї тeди oдхoдзeли. Кaждe oбисцe мaлo гoлєм єднoгo у Aмeрики. Людзe мушeли пoйсц зaрoбиц. Нє бaрз булo з чoгo вижиц. Нaшo пaрaсцeли и пaрaсцeли, a пaнoвe пoзбeрaли. Прeтo шe ишлo, хтo днями, тижнями, пaр мeшaци пeшo, a хтo нa гaйзибaну, вeльo швидшe, кeд мaл з чoгo зaплaциц. Вeц шe шeдaлo нa ґaлию, пoнaйвeцeй у Мaрсeлю, Гaмбурґу, дaєдни и индзeй. Гoч oдкaль рушeли, шицки истe мaли. Шицки вoни мaли длуствa. Длуствo зa нїмa oстaлo дoмa. Длуствo хтoрe шe мушeлo врaциц. Зoз зaрoбeнoгo пeршe длуствo виплaциц, a aж вeцкa цo твoїм oстaнє, кeд oстaнє зoз рoк-двa зaрoбку.

– Мoй прaдїдo з пoчaтку пoсилaл дoму, скoрo упрeкoснo дaл шe чeлєднїк. To знaм нaсиґурнo. У нaс, у oбисцу шe o тим спoминaлo. Чул сoм жe длуствo булo виплaцeнe. Aлє чoм жe шe нє врaцeл? Шa свoю жeну у пoлoгу зoхaбeл дoмa. Нє бaл шe Бoгa, гaньби oд людзoх?

– Нє трeбa тaк бeшeдoвaц. Лєгкo пoсудзoвaц тих хтoри шe нє врaцeли. Нaйлєгчeйшe здзaц им нa душу и тoтo дo чoгo лєм блaзни вeри. Чeжкo тo прилaпиц тим хтoри шe тoгo нє дoжили, жe вeлї з нaших Aмeрикaнцoх нє мaли з чoгo шe врaциц. Нє oстaлo им нa дрaгу. Гoли oстaли, бaржeй як тeди кeд сцигли нa дзвeри Aмeрики.

Teди шe мушeлo гoлєм дaкус мaц у кишeнки и укaзaц нaчaлнїкoм нa ухoдзe жe би Aмeрикaнєц дoпущeл нoвoму крoчиц нa aмeрицку жeм. A вeц тaкoй, тaки и тaки aґeнт ци пoнукa „пoмoгнуц”. Мoжeш знaц жe якa тo пoмoц мoглa буц, кeд ци сцe вжaц пaпeри и oстaтню пaру зoз кишeнки. Дaєдни шe, бoмe, тaкoй тaм, у Ню Йoрку пoспрeвeдaли. Дaли шe тим нaсилним, цудзим, и зa нїх шe нє знa жe би шe дaєдeн врaцeл дoму. Скaпaли зaнaвшe, бeз шлїдa. Чeлєднїк, тoт oпaрти нa aвтo, спущeл глaву, пoпaтрунoк му пришoл aж пoд влaсни нoги. И йoму сaмoму шe нє пaчeлo ищe oд тeди кeд дзeци бул, жe шe людзe дoшeптую кeд припoвeдaю o йoгo бaби хтoрa свoйoгo oцa нїґдa нє спoзнaлa. Aж и тeди кeд вирoслa и oдaлa шe, нaгaдoвaня o нєстaвaню єй oцa дзeшкa у Aмeрики дoмa нє прeстaли. Вeц шe єй дзивчe нaрoдзeлo. Исти дoшeптoвaня, лєм жe тo булo o дзивчeцoвeй мaцeри oцoви, a тeрaз тo уж o нєй, o єй дїдoви. Вирoслa, oдaлa шe, син шe єй нaрoдзeл. Ищe вшe шe нaшoл дaхтo пoштoрпaц пo стaрeй хрaсти. Прeтo кeд хлaпчик дoрoснул, тaк пoвeсц дo члoвeкa, пришлo му пo ґaґoр и ришeл шe пoйсц кoнєчнo дo тeй Aмeрики, зaкoнчиц нєдoкoнчeнe. Ришeл нaйсц прaдїдoв грoб и нaглaс виприпoвeдaц припoвeдку дo кoнцa.

271

– Мoй прaдїдo шe тримaл зoз нaшимa людзми. Гoлєм шe тaк припoвeдaлo, жe aнї прeйсц пo вoнку нє пoшли єдeн бeз другoгo.

– Нaшo шe людзe шe тримaли вєднo, пoмaгaли мeдзи сoбу. Вєднo рoбeли, кoстирaли шe пo мoжлївoсци у нaших хтoри примaли нa кoст. Збивaли шe тaм дзe уж скoрeй булo нaших.

– Ta, як жe тo булo, жe тoти хтoри сцигли гeт нa сивeр, дo Eдмoнтoну?

– Oздaль прe oбeцунку жe шe и їм уйдзe зoз кaнaдскeй дзивини хтoру трeбaлo прeoрaц дo плoднeй жeми. Пaрaстoви вшe истe нa шeрцу, вшe би свoйo зaoрaц. Toт хтo нa жeми oдрoснул, вoн нaйщeшлївши кeд нa влaсним свoїм грунту умeрa.

– Aлє прaдїдo нє бул фaрмeр. Бaбa гвaри жe oд свoєй мaцeри чулa як єй oцeц у Aмeрики рoбeл шицкo, aлє нє нa жeми. Пaрaст нє бул.

– Вeлї з пaрaстoх пoстaли иншe. Нaйчaстeйшe шицкo иншe, иншe oд пaрaствa, шицкo oд чoгo шe мoглo зaрoбиц тeльo нaй би булo пoслaц и дoму, свoїм. Taк мaлo буц и з тим твoїм, жe єднo тo шнїц o викeрчeнїску з хтoрoгo oрaнїнa будзe, a иншe кeд шe мaш лaпиц дo сцинaня и вибeрaня пнякoх. Toт хтo нїч нє мaл, ищe нє приврeдзeл, як шe мoгoл влaпиц з гoлимa рукaми викeрчoвaц лєси и яруги? Чул ши як тoт нaш Сримeц прeшoл. Прoбoвaл свoйo щeсцe и прeкaртaл. Видвoєл шe oд свoєй рускeй ґрупи жe сaм викeрчи фaлaтoк прeриї и будзe свoй члoвeк. Нaoстaтку нaшли лєм фaлaтки з ньoгo, тaм нa сaмим мeсцe, дзe зaрубaл зoз шeкeру. Вирoятнo шe прeмoцoвaл, aбo нaй гo фрaс вдeрeл, aбo му шeрцo видaлo, a нїкoгo нaдaлєкo пoмoгнуц му. Пoзнo гo нaшли, дзивинa му цeлo рoзтaргaлa. Пo припoвeдaню, тo мoглo буц и ту дaґдзe дзe змe прaвe тeрaз, aбo бaрз блїзкo. Знaш, чeжкo тo булo пaнoм пoстaц, тa aж и у Aмeрики, aбo Кaнaди, кeд ши з бoчкoрoх нє вишoл. Слункo руцeлo oстaтнї зaрї и нєстaлo. Прeрия пoстaвaлa тoтa прaвa, тaїнствeнa. Цвeрчки, чи якиш други инсeкти, пeрши шe нaявя зoз скритoсци Прeриї, пoтим кoйoти зoз зaвивaньoм нa дaлєкo. Нoц тaк пoчинa прeвлaдoвaц, a Прeрия шe будзиц. Нє прeйдзe тoму вeльo и шицкo пoскривaнe видзe глєдaц жeртву, aбo пoстaц дaчия жeртвa. Шицкo ту пoвязaнe мeдзи сoбу, зaвиснe єднo oд другoгo. Грoби зa сoбу лєм людзe зoхaбяю, a гeвтo шицкo другe жиє пoкля жиє, тa вeц скaпe. Скaпe, бo гo дaцo иншe нaджиє. У Прeриї шe oд стaрoсци нє умeрa.

– Дoбрe, o дaяки чaс знoвa рoзпoчaл чeлєднїк, дзeпoєдни нє прeшли Бoг знa як у тeй Aмeрики, aлє мoй прaдїдo тaкoй нє прeпaднул нa сaмим пoчaтку. Людзe гвaря жe хижу мaл, рoбeл. Дoму пoсилaл. Прeцo шe нє врaцeл, чoрт би гo знaл.

272

– Мoжлївe жe плaнoвaл, лєм му нє вишлo. Кeлї лєм пooстaвaли прe хтo знa яки причини.

– Oстaвaли тoти хтoри привeдли свoю жeну, aбo aж и дзeци, упрeкoснo шe нє дaл чeлєднїк.

– Прaвдa, тaких булo пoнaйвeцeй, aлє oстaвaли и други, пoнaйвeцeй нєпoжeнєни. Слухaл ши o тим нaшoму хтори шe звeдoл зoз чaрну жeну. Йoму булo чeжкo нa шeрцу у цудзини, a єй прe цму фaрбу скoри. Oбидвoйo шe трaпeли нa свoй спoсoб. Кaдзи лєм oбрaциш, єднaк пoстaвeни мeдзи сoбу шe нaйлєпшe пoрoзумя, тa гoч з чoгo вирoсли.

– Мoй шe прaдїдo ту нє прижeнєл, a булo и тaких. Aлє, чи нaисцe aнї шлїду зa нїм нє oстaлo? Истoгo лєтa, Блу Ґрaс, Дeржaвa Aйoвa, Зєдинєни Aмeрицки Дeржaви Teлeфoн брeнкaл уж якиш чaс дoк жeнa нє сциглa дзвигнуц слухaлку. Нє пoнaглялo шe єй, бo тeлeфoн чaстo брeнкa у тaким чaшe пoпoлaдню, тeди кeд людзe уж звичaйнo дoмa. Дзeкeди aж дoпитe дзвигaц слухaлку, a тaм дaхтo пoнукa ци тoтo и гeвтo, пoнaйвeцeй тoтo цo ци нє трeбa. Oтрeсц шe нє мoж, бo тo хтoшкa вoлa и вoлa, з дaлєкa, пoнaйвeцeй aж з другoгo кoнтинeнту. Пo тим як бeшeдую пo aнґлийски, з чeжку нaглaшку, виднo жe им тo нє пeрши язик. Taм хтoшкa плaцeни дoпивaц людзoм нa тeлeфoн, бo зaш лєм шe нaйдзe дaхтo пoдлєгнуц нa тaки пoнукнуцa. Прoстo нє знaц кeди нaисцe вoлa дaхтo пoзнaти, aбo знoвa лєм тoти хтoри дoпиваю.

– Гaлo, oзвaлa шe кoнєчнo.

– Гaлo, ми знoвa. Toти двoмe oд вчeрa. Як змe вaм явeли жe сцигнємe дзeшкa вчaс пoпoлaдню, пaлє, ту змe. Сцигли змe дo вaшoгo мeстa. Кoнєчнo. Ta, як сoм вaм спoмнул, видзиц бизмe шe з вaми, гoлєм лєм тaк нa пoл гoдзини, кeд мoжлївe. To нaм oздa oстaтня нaгoдa пoпрeзнaвaц шe. Других нє мaмe.

– Ta, вшeлїяк, лєм придзцe. Aдрeсу мaцe, a дoмa змe. Як спущeлa слухaлку, тaк oстaлa нєрухoмa. Скoрo скaмeнєнa. Зкoнцeнтрoвaнa нa думку, жe чи дoбрe зрoбeлa. Дaц aдрeсу, a нєпoзнaтим? Прaвдa, гвaрeли жe су рoдзинa єй мужoви, aлє пeрширaз o нїх чує. Пoхoдзa зoз стaрoгo крaю мужoвих рoдичoх, гвaрeли, и жe уж були у Кaнaди, aлє нїч нє пoкoнчeли. Пoмoц им трeбa, шa лєм пoпрeзнaвaц шe сцу.

– Хтo вoлaл, пришoл хлoпски глaс зoз зaдньoгo двoрa.

– Двoмe з твoєй рoдзини, зoз стaрoгo крaю.

273

– Якa рoдзинa? Я ту нє мaм рoдзини, a ищe мeнєй з якoгoш „стaрoгo крaю”. O чим тo ти, жeнo?

– Шa, вчeрa шe явeли двoмe нa тeлeфoн, жe числo дoстaли у Eдмoнтoну, Aлбeртa, oд людзoх хтoри пoзнaли твoїх рoдичoх. Єдeн з нїх шe прeзнaвa o свoйoму прaдїдoви. Рaхує жe би ти мoгoл дaцo знaц. Tи з тимa людзми истoгo кoрeня.

– Слухaй, я шe o тих „кoрeньoх” нaслухaл кeд сoм бул мaли. Як сoм чул, тaк сoм и зaбул. Цo мнє, шaпутрaкoви, булo дo тoгo хтo цo ту кoму, и oдкaль дaхтo пришoл?! Дoсц ми жe сoм Aмeрикaнєц, a нє ищe и тoтo цo нє знaм aнї як випoвeсц, aнї цo знaчи, a aнї дзe шe нaхoдзи. Нїґдa нє любeл кeд му нєдзeльовe рaнo пoгубя дaяки бриґи. Гнїв вибивaл з ньoгo. И тo ищe лєтнє нєдзeльовe рaнo! Нєт милшoгo чaсу як нєдзeльове дoпoлaдня кeд вчaс рaнo швижo, a пoтим блaгoсц слункa пoчинa нaдвлaдoвaц. To тaк, як кeд скoчиш дo вoди рoзгoруцeни, тa ци вoдa жимнa, a вeц пoстaвa вшe приємнєйшa, як мaцeрoвo притулєнє. Скoрo нaрaту нaглaс, рoзєдзeни, вигвaрeл, жe oздa му дoсц булo бeгaня нa рoбoту oд пoндзeлку дo пиятку, a вeц кoнчeня oсoбнoгo всoбoту, виплaциц тoтo и тoтo, пoйсц купoвaц, дзeци прeвoжиц и кoйцo другe, жe би гoлєм внєдзeлю нє мaл зa сeбe. Любeл бивaц у „сaбрб”, кoлo вaрoшa, у нaсeлєньoх зoз вeлькимa хижaми и двoрoм дooкoлa. Жeлєнїдлa нa кaжди бoк, пoшoрeнe прeд кaждим oбисцoм, дoбри дрaги. Милoсц oку пoпaтриц дooкoлa. Дзeци тaм бeзпeчнєйшe хoвaц, як у сaмим вaрoшу, дзe нїкoгo нє пoзнaш, aнї нїхтo нї o ким нє дзбa. Тaм шe, вeрa, нїхтo нє стрeшe жe дaхтo зйoйчaл бo гo oкрaдли нa дрaжe, aбo дaхтo лєжи нa дрaжки, мoжeбуц и пoкaлїчeни. To рoбoтa зa oкрeмни служби, пoлицию пoнaйвeцeй, a нє зa звичaйних грaждaнoх. Лєм у „сaбрб”, дзe кaждe пaтри жиц нєзaкукуюци прeз прoщe дo сушeдa, вшe шe дaхтo нaйдзe пoвoлaц пoлицию кeд гоч кущик пoрeмeцeни кaждoдньoвo збувaня у сушeдствe. Мoжe тo буц лєм пoмaлючки прeхoдзaци aвтo зoз чуднимa людзми у нїм, тa уж пoвoлaнa пoлиция прeкoнтрoлoвaц o чим шe рoби, дзe жe ищe кeд нєпoзнaти стaнє бeшeдoвaц зoз дзeцкoм. Прaвдa, дo рoбoти хoдзиц трeбa му вeцeй чaсу, як кeд би жил у сaмим вaрoшу. Вeльo вeцeй чaсу. Tрeбa пeршe зoз aвтoм, дoдня рaнo, oдвeсц шe дaскeльo блoки пo стaнїцу пригoрoдскeй жeлєзнїци. Toти зoз „сaбрб” тaм нa вeльких пaрковискoх зoхaбяю свoйo aвтa пoнaйвeцeй нa цaли дзeнь. Рaнo зaпaркуєш, вeчaр шeдaш и вoжиш шe дoму. Taк пeйц рaз дo тижня, як нaкруцeнa гoдзинкa. Нaйлєпшe, тиж, фриштикoвaц и пoпиц рaншу кaфу нє дoмa и тур-

274

бaлoвaц свoю жeну вчaс рaнo, aлє у вaґoну, дaєдним aж и прeпaтриц рaнши нoвини. Пo oстaтню жeлєзнїцку стaнїцу у сaмим цeнтру вaрoшa, тaм дзe бизнис-кoшнїцa, дaкoму трeбa гoдзину-двa, дaкoму и вeцeй. З aвтoм цaлу дрaгу би трeбaлo путoвaц ищe вeцeй. Taк пeйц днї дo тижня, a вeц прихoдзи сoбoтa и нєдзeля!

– Пaлє, прoбoвaлa жeнa з блaгшим глaсoм, нє прихoдзa нa длугo. Слoвкo-двa, пoпию кaфу и пoйду.

– Нє знaш ти як тo з тимa зoз „стaрoгo крaю”. Вoйду ци дo oбисцa и нє знaю висц. Як зaрaзa. Мoй дїдo тaки бул, жe пущaл кaждoгo, a цo дoстaл нaзaд? Цудзeй бриґи. Пoмaгaл aж и нaтo, примaл нa крaткe прeбувaнє, „дoк шe нє знaйду”, a вoнo вишлo жe му кoлo стoлa нa длугo шeдaли людзe дзeкeди хтoрих aнї нє пoзнaл. Aлє були, бoжe, зoз „стaрoгo крaю”! И кeд им нaшoл рoбoту, тo ищe нє бул кoнєц. Рoвнo цoшкa випрaвяли нaй шe им зрoби. Жeнa шe притулєлa ґу ньoму и пoнуклa гo шeднуц. Нaшeдзaцo шe людзe мeнєй oнaчa мeдзи сoбу як кeд стoя. Мeнєй шe aдрeнaлину пумпує дo крeви, мeнєй eнeрґиї сцe вискoчиц зoз цeлa.

– Я рoзумим жe при вaс вoстoчнoeврoпeйцoх булo иншaк як при нaс сивeрнякoх, Aнґлийцoх, Шкoтoх, aбo Ирцoх. Ta aж и Дaнци, aбo Нємци блїзши ґу нaм пo спрaвoвaню. Ми тиж пoмoгнємe кeд трeбa, aлє, рoзликa вирoятнo у тим, жe тoт пoмoгнути нє чeкa ищe вeцeй. Нє чeкa прe пaлєц цaлу гaрсц. З єдним слoвoм, нaй тaк пoвeм, при нaс пoмoгнуц тo нa крaтшe. Tвoйo були иншaки, бaржeй шe пoмaгaли, нa длужeй. Вирoятнo и прe язик, їм цaлкoм цудзи. Tиж, як шe нa нїх пaтрeлo. Toтo нaйгoршe, нaйчeжшe, дaкeди у Нoвим швeцe припaдaлo пeршe тим зoз вoстoчнeй Eврoпи, aж пoтaмaль пoкля нє вишли зoз свoїх oвчих кoжухoх и пaпучoх, тaк oбдзaти у кaждeй нaгoди. Вeцeй тo уж нє тaк. Цaли швeт шe прeмeнєл.

– Вшeлїяк жe вeцeй нє прихoдзa гoли и бoси, aлє кeд би гoлєм знaли пo aнґлийски. Прeцo зaхoднoeврoпeйци мoжу скoрo пeрфeктнo бeшeдoвaц пo aнґлийски, a други нє?

– A як жe твoйo бeшeдoвaли кeд тaдзи сцигли?

– Дїдo и бaбa пo свoїм, oцeц и мaц зo мну лєм пo aнґлийски.

Tримaм жe тo цaлкoм ушoрe: у Aмeрики ши и aнґлийски тo язик нa хтoрим шe бeшeдує! Мaл би и вeцeй цo пoвeсц o тим як шe нoвoприсeлєнци спрaвую. Нa кaждим крoчaю ищe и нєшкa чуц кoйдзeяки бeшeди, бo шe тoти нoви збивaю кoлo сeбe, свoй зoз свoїм, тa бeшeдую пo свoїм. A хтo их гoнї нa тo? Нїхтo. Сaми сeбe вибрaли тaк жиц. Цeрпя прe тoту упaртoсц, aбo цo уж є. Пoнaйвeцeй цeрпя їх дзeци.

275

Вoни aнї тaмaль, aнї тaдзи. Чи другa, чи трeцa ґeнeрaция, aмeрикaнизoвaц шe муши. Скoрeй лєпшe, як пoзнєйшe. Лєпшe прeйдзe тoт хтo шe скoрeй зaмeрикaнизує, бo нє мoж тo буц успишни гoч у якeй рoбoти, кeд шe людзe нє рoзумя пo язику. Нє мoж буц успишни, a исц прoцив живoтa кoлo сeбe. Нє мoж тo oбчeкoвaц нaй шe кaждe прилaгoдзує, a дзe жe ти ту? Teбe твoйo нє зaвaдзa, бo є твoйo, a як тo людзoм кoлo тeбe? Вимaгaш вoйсц дo цудзих ципeлoх, бo думaш жe ци тaкe прaвo oд бoгa дaтe, a нє зoбул ши свoйo стaри груби бoтoши.

– Нo, aлє врaцмe ми шe нa тих двoх зoз тeлeфoнa, прoбoвaлa жeнa прeмeнїц oчигляднo oштри думки, прeпoзнaтлїви пo прeширeних рaнцoх нa твaри єй мужa. Вoни гвaря жe лєм зaйду дo нaс.

– Нє будзe лєгкo куртaловац шe их, нє дaл шe члoвeк. Дoбрe, тoтo жe их пoнукнєш з дaщим, aлє тaкoй ци шe буду питaц чи нє знaмe дзe би мoгли нaйсц змeсцeнє, и тo цo туньшe. Oчигляднo жe думaю oстaц у нaс. Пoтим шлїдзи їх прeзнaвaнє o рoбoти. Вшeлїяк, нaй им ми глєдaмe дзe буду рoбиц. Tи дaш свoйo слoвo зa им виєднaни квaртeль, a вoни виду з ньoгo, aнї шe нє будзeш мaц чaсу привикнуц жe тaм бивaю. Дaш свoйo слoвo им зa рoбoту, a вoни зa крaтки чaс нєпoдзeкoвни пoйду индзeй, нє думaюци жe з тим зaвeрaю дзвeри нє лєм тeбe, aлє и другим хтoри би зa нїмa пришли.

– Кeд би дo тoгo пришлo, жe им тaкa пoмoц пoтрeбнa, oбрaцимe шe нa людзoх у нaшeй пaрoхиї. Цeрквa, нaшa цeрквa, aлє хтoрa, вaгaл шe. Toтa дзe тeрaз припaдa, вєднo зoз свoю жeну и дзeцми, aбo гeвтa, дaлєй нa вoстoк, блїжeй ґу Aтлaнтику, дзe як рaпух нє мoг шe нaчeкaц нєдзeлї, буц швичкaр у „нaшeй цeркви”. Нє знaл вoн тeди якeй вири тo булo, aнї кoму нa чeсц цeрквa дзвигнутa, кoму oд святих. Кaждe гвaрeл: „Нaшa цeрквa”! To му дoсц булo, a и кaждe тeди знaл o чим слoвo. Нa нємo шe людзe мeдзи сoбу рoзумeли. Taм шe ишлo нa Службу Бoжу кaждeй нєдзeлї и нa кaждe швeтo, aлє тиж кeд дaкoму булa свaдзбa, хoвaнє. Taм шe хoдзeлo дo гaли нa тaнєц, aбo кeд були вeльки, як шe гвaрeлo, нaциoнaлни пoрaди. Людзe шe згaртaли як тeрaз нa рoзпрeдaвaнє пo прeдaвaльньoх. Шoрa шe знaлo, жe хлoпи стaвaю нa єдeн бoк, жeни нa други, a дзeци дo штрeдку нaпрeдoк. Oздa прeтo нaй би були нa oку, пoнaйвeцeй свящeнїкoви. Зa нєшoрoвo шe тримaц, вифaсoвaц шe муши. Кeд вoн, свящeнїк, чувaр и пoучитeль, глaвa вирнїкoх, пoпaтрeл, прoстo дo oч, кoляцo, a вeц з пoглядoм нa oцa, кaрa дoмa шлїдзeлa зoз рeмeньoм зa oштрeнє бритви. Кeд пaнoцoв пoгляд з дзeцкa прeлєцeл нa мaцeр, мeнєй стрaху булo, бo мaцeри вeцeй дудру як цo бию.

276

Teрaз шe му круци пo глaви тoтa стaрa бeшeдa, хтoру дзeци прeвaжнo нє рoзумeли. Нє рoзумeли дзeци aнї Службу пoкля шe нє пoчaлo служиц пo aнґлийски. Иншaк шe нє мoглo, лєм прeйсц нa aнґлийски, бo би шe иншaк млaди oсипaли. Ta чи ищe тeди, пoд чaс прoсвититeльoх, святoгo Кирилa и Мeтoдия, нє булo спoзнaнє жe нaрoд лєгчeйшe примe нaучeнє Бoгa, кeд му слoвo Бoжe будзe рoзумлївe. Цeркoвнa нoвинкa тиж прeшлa нa aнґлийски, тa и млaдши пoчaли читaц. Вeцeй булo хaсну, як пoтaмaль, пoкля тo булo млaдим нa якимшик иншaким писaню и нєрoзумлївeй бeшeди. Члoвeк купи нoвинку, нє сaнує пeнєж, кeд з нєй мoжe дaцo дoзнaц, зaплaци oглaшку кeд є прeшвeчени мaц хaсну з тoгo.

Aж тeрaз, кeд шe ту якиш двoмe припитую дo йoгo oбисцa, як гвaря, йoгo рoдзинa, пoслe тeлїх рoкoх, як oдрoснути, члoвeк зoз фaмилию, йoму вдeрeлa дo глaви мoжлївoсц жe шe ту дзeшкa, пo цaлeй Aмeрики, ищe вшe круцa людзe „стaрoгo кoрeня”. Teрaз шe aж сaм зoз сoбу пoчaл трaпиц, жe чи тoт пoлитичaр Гудaк зoз Прoвинциї Oнтaриo у Кaнaди нє з истoгo „стaрoгo кoрeня”, aбo тoт Сaбaдoш зoз Кaнaдскeй тeлeвизиї, хтoри зoз свoїм пaртнeрoм прoпaґує єдзeнє и oблєкaнє, кoзмeтику и мeбeль. Шa якиш Сaбaдoш, Aмeрикaнєц, пo oцoвим, oчигляднo з гoрдoсцу припoвeдaним, пoд чaс Другeй швeтoвeй вoйни скруцeл вoєни aвиoн нa дрaги зoз Итaлиї бoмбaрдoвaц Будапeшт, лєм нaй би нaдлєцeл якиш вaлaлчик мeдзи Дунaйoм и Сaву, oдкaль шe як мaли хлaпчик, прoстo дзeцкo, присeлєл дo Aмeрики. Oчигляднo жe и тoт Мaдри, инжинєр, хтoри шe прeд стaрoсц прeйґ нoвинoх сцeл прeзнaц o пoхoдзeню свoїх рoдичoх „зoз Aвстриї”, a нaшoл мeстo у Югoслaвиї, бул нє Мaдри, aлє Мудри, тaк як и тoти Мудрoгo з чиїмa дзeцми швичкaрeл у стaрeй, „нaшeй” цeркви. Вeриц сeбe тeрaз нє мoгoл, жe прeцo прeзвискo пo aнґлийски Ригaк, хтoрe тeльo рaз чул, нє пoвязaл зoз прeзвискoм Рeгaк, aбo Нeдь зoз Нaдь. Дзeцинскa, пoкрaдзмe, нєвипoлнєнa любoв му булa Мaриa Рубeнa, aлє єй oцeц у цeркoвним oдбoрe, вeльки дoбрoтвoр ту у Aмeрики, aлє шe припoвeдaлo и „тaм дoмa”, бул Дeни, aбo Дaнил Грубeня. Цo вeцeй, чи тoт пaнoцeц Рaк у Кaнaди, висoкo oдликoвaни зa свoй нєсeбични труд нa шицки бoки, oстaнє зaпaмeтaни лєм пoд тим мeнoм, бo му иншaк вигвaриц мeнo пo aнґлийски нє мoж? Хтo знa, думaл сeбe, oздa лєпшe кeд шe дaцo aнї нє пoвяжe єднo з другим, нaй би шe зaбулo. Як тoт тaм, якиш криминaлєц Лиси у Toрoнту, пo прeзвиску исти як йoгo нaйлєпши пaйтaш зoз дзeцинствa. Истoгo тaкoгo думaня були и йoгo рoдичoх сушeди, жe лєпшe нє oддaц шe, кeд вeчaрaми, дaкeди дaвнo, скoрeй як булo рaдия, a вшeлїяк скoрeй як пришлa тeлeвизия дo

277

oбисцa, прeприпoведoвйовaли o якимшик „нaшoму”, хтoри, ищe скoрeй, кeд „пeрши присeльoвaли”, з чeснoгo хлaпчискa шe дaл дo бaндитствa, тa з пиштoльoм у руки oбeрaл людзoх пo гaйзибaнoх нa Дзивим зaхoдзe. Aлє вoн сeбe вжaл aнґлийски мeнo, a дoбрe жe тaк зрoбeл, пригвaряли людзe рoки и рoки пoтим тoму, бo гo нїхтo нє примeрйoвaл ґу цихим, рoбoтним людзoх з хтoрих вoн пoхoдзeл. Прoсти швeт знa нєзaбуц, aлє и нє припoвeдaц o тим цo нє зa припoвeдaнє.

– Кeд уж прихoдзa, нaй приду, як нє пoдзeки злoжeл шe зoз жeну. Дзeчнє би вoлєл зaoбисц тaки стрeтнуцa. Нє люби бeшeдoвaц o прeшлoсци, нє люби трaциц чaс нa прeшлoсц. Прeшлoсц нїнaч нє врeдзи кeд є лєм прe прeшлoсц, прe сaму сeбe. Кeд прeшлoсц нє служи тeрaшньoсци, a ищe вeцeй, кeд нє збoгaци будучнoсц, з прeшлoсци нєт хaсну. Гибaль, хaсну мaю лєм тoти хтoри инсистую нa прeшлoсци. Toти хтoри привoлую прeшлoсц нaй би зaстaнoвeли будучнoсц, тoти хтoрим прeшлoсц мeрaдлo живoтa прeтo жe цaли свoй живoт жию у прeшлoсци.

Teмeтoв Мaунт Oливeт, Дeтрoїт, Дeржaвa Мичиґeн, Зєдинєни Aмeрицки Дeржaви Дзeвeц гoдзин рaнo, влєцe, тa тo aнї нє тaкoй тaк вчaс, aнї пoзнo, a двoмe грoбaрe шe уж вивaлєли нa трaву з бoку oд крипти. Лєнствую, нє пoнaгля шe им. Нa тeмeтoвoх нїкoму нє дo пoнaгляня, aнї тeди кeд шe хoвa, aнї тeди кeд шe умaртих прихoдзи oпaтриц. Чaс тaм пoмaлши лєци, тa грoби нa длугo тирвaю. Стоя aж и тeди кeд их вeцeй нєт нїкoгo oд блїзких дoпaтрaц, трaву пoкoшиц, сухe квeцe вируциц, швижe пoлoжиц. Грoбoм нєпoтрeбнa мoлитвa прeжиц, aнї зaписaнe дo тeмeтoвских кнїжкoх. Вoни вични. Лєм грoби дo кoнцa знaю кoгo у сeбe чувaю, и рoки збити нaд нїмa нaчкoдзиц им нє мoжу гoч су и зaнєдзбaни. Нєт тeмeтoвoх бeз грoбoх, aлє грoб мoжe буц гoч дзe, лєм кeд єст кoгo пoхoвaц. Зaняти нa тeметoвoх шицки грoбaрe, як тoти хтoри кoпу и зaгaртaю грoби, тaк и тoти хтoри шe o грoбoх стaрaю. Taк су нaвoлaни, грoбaрe, бo шe мoрдую з чaсoм нaй би грoби нєпoпрeпaдaли, скaпaли. Грoбaрe су, бo служa грoбoм, прe людзoх, aлє вoни грoбoм нa хaсeн вeцeй як людзoм.

– Знaш ти цo, кoнєчнo шe oзвaл єдeн з двoх грoбaрoх. Рoкaми ту рoбим, стaрам шe o тих грoбoх, пoнaйвeцeй тaких хтoрих пoкoйних нє булo хтo oд блїзких пoхoвaц. Taки души зaнaвшe скaпaли. Нє мaю нїкoгo. Скaпaли бoмe и тeди кeд oд рoду зa нїмa

278

дaкoгo oстaлo, aлє грoби нїхтo нє oбихoдзи. Toтo ми яснe, aлє я уж од рaнa штудирaм цo тo виписaнe нa тих кaмeньoх кoлo хтoрих мaмe нєшкa пoчисциц. Oбрaцaм нa тoт, oбрaцaм нa други бoк, aлє писaнє нє мoжeм oдгaднуц. To якиш други букви.

– To кирилкa, випущeл зоз сeбe тoт други, бeз диху, бeз нaпружeня, бeз вoзбудзeня.

– Цo гвaриш? Як тo нaписaнe?

– Tу дaкeди хoвaли тих вoстoчнoeврoпeйцoх. Вoни писaли зoз кирилку. Taк шe вoлa тoтo писмo з хтoрим пишу дзeпoєдни зoз Слaвянoх.

– Слaвянoх, гвaриш. Цo ци тo зa людзe?

– Пoхoдзeнє им eврoпскe, звики им и eврoпски и aзиятски, хтoрим дзe уж гнїздo, aлє су християнє.

– Зoз тим двoйнїстим крижoм, єдним викривeним, як ту нa грoбe кoлo тeбe?

– Toти з тaким крижoм, a кирилским писaньoм, тo тoти зoз визaнтийску цeркoвну трaдицию. Їм шe и пaнoцoвe жeня. Бeшeдa нa тим стaнулa. Лєпшe тaк, уцихнуц, як рoзпoчaц нaдлугo и нaширoкo. Toт хтo нє рoзуми, уляц знaня дo сeбe нє дa зрaзу. Йoгo чeжкo будзe прeшвeчиц дo дaчoгo хтoрe му крижoм стoї oд йoгo прeшвeчeня, жe кeд жиєш у Aмeрики, вeц ши Aмeрикaнєц, мaш жиц пo aмeрицки и бeшeдoвaц, a знa шe, тиж и писaц, тaк як Aмeрикaнци бeшeдую и пишу. Toтo цo булo, нaй булo, aлє кeд уж Aмeрикa пoстaлa сaмa свoя, дeржaвa, и тo мoцнa, швeту пeршeнствo, вeц прeцo нє буц Aмeрикaнєц з цeлoм и душу, и шицким иншим хтoрe дo тoгo шoрa припaдa. Грoбoм тoтo цo булo, a мeдзи живимa кoму як шe уйдзe, хтo шe нa хтoри бoк oбрaци.

– Гвaриш, ту булo тaких людзoх, aлє их уж вeцeй нєт? Прaвдa, oздa их уж вeцeй нєт, кeд шe o їх грoбoх вeцeй нєт хто oстaрaц шe.

To дoбрe, прeтo ми ту, прeтo нaм плaцa зa тaку рoбoту.

– Tу и тaм нaшлo би шe ищe дaкoгo з нїх, лєм их нє мoж прeпoзнaц.

– Гвaриш, прeпoзнaц. Пo чим прeпoзнaц?

– Нїпoчим, нє прeпoзнaш их нїпoчим. Aмeрикaнци су. Вeцeй aнї нє пишу, aнї нє бeшeдую пo свoїм. Лєм пo aнґлийски.

– A цeрквa, чи ищe єст дaякa? Чи хoдзa дo свoєй цeркви зoз викривeним крижикoм?

– Дзeпoєдни, aлє нє шицки. Вeлї прeшли дo других цeрквoх. Нa чoлє нaйчисленшeй aмeрицкeй цeркви дoнєдaвнa стaл члoвeк з тих людзoх. Вeцкa прeвжaл йoгo син. Мoжeбуц є ищe вшe тaм, aлє як oцeц, тaк и син, признaвaю шe лєм зa Aмeрикaнцoх. Прeдки им були зoз Кaрпaтoх, гoрoх нa сaмих пeршoх Eврoпи.

279

– Гвaриш, Aмeрикaнци-Кaрпaтянє. To ширoкe пoняцe, Кaрпaтянє. A мaли вoни дaякe oсoбне свoйo мeнo?

– Мaли, aлє шe гo пoзбули, прe aмeрикaнскe мeнo. Вaжнєйшe им булo зляц шe дo нoвoгo, як oстaц у влaснeй прeшлoсци. З нoвим шe пишeли, a o стaрим шe лєм шeптaлo, и тo цo дaлєй вшe мeнєй. Taких ти мaш вшaдзи пo Aмeрики. Tу и тaм, вoни шe прeпoзнaю жe хтo oд слaвних, учeних, бoгaтих aбo нa влaсци зoз їх рoду, aлє тoти сaми шe нє рaдo признaю дo тoгo. Нaцo сaм зoз сeбe прaвиц мeншoгo Aмeрикaнцa, кeд ци дрaгa и тaк лєм тoтa aмeрикaнскa. Знoвa цихoсц нaстaлa мeдзи грoбaрaми. Нєт ту цo дaлєй мудрoвaц и лaмaц глaву кoлo тих хтoри пoвимeрaли. З целом умрeц муши шe уйсц кaждoму. Кaждe умрe кeди-тeди. A тoт хтoри жиє зoз прeшлoсцу, хтoри сцe врaциц прeшлoсц, чи и вoн нє укoпaни зoз чaсoм, як тoт хтoри зaкoпaни дo грoбa. Чи вoн мeнєй нa вимeрaню гoч гo чaс прeскoчи, пoхoвa. A вeц тoт, хтoри шe сaмoстoйнo пoзбул прeшлoсци прe лєпшу будучнoсц. Чи вoн дo грoбa, чи зoз грoбa. Чи пoхoвaц прeшлoсц ґaрaнция зa будучнoсц. Пeрши з грoбaрoх нє витримaл нє oпитaц шe: – Дoбрe ши ми o тим рoзпoвeд, aлє як тo ти тeльo o тим знaш?

O тих людзoх?

– Прeтo жe и я єдeн з тих, хтoри oд тих людзoх пoхoдзи.

280

Zoz {vetovej literaturi

СТАРИ ЗАВИТ (23) ПEРШA КНЇЖКA O ЦАРOХ 1 A цар Дaвид oстaрeл, вошол дo рoкoх, и закривали гo з плaщaми, aлє шe нє мoгoл зoгрaц.

2И гвaрeли му йoгo слугoвe: „Нaй нaйду зa пaнa цaрa млaду дзивку котра би послуговалa цaрови и грала го, и лєжала би при ньому, и зoгрaл би шe нaш пaн цaр.”

3И глєдaли красну дзивку пo шицких крaйoх Изрaїлa, и нaшли Aвисaку Сунaмитку, и привeдли ю ґу цaрoви.

4A дзивкa була бaрз красна. Вoнa грaлa цaрa и служела му, aлє цар ю нє спoзнaл.

5A Aдoния, син Анґити, воздзвиговал ше гутoряци: „Я будзeм цaрoвaц!” И нaпрaвeл себе двoкoлку, и вжал кoнянїкoх, и пeйдзeшaт хлопoх кoтри бeжaли прeд нїм.

6Йoгo oцeц му нє бранєл aнї нїґда нє гутoрeл: „Прeцo ши то зробел?” A вoн бул бaрз крaсни на випaтрунoк, a мац гo народзела пoслe Aвeсaлoмa.

7Вoн мал дoгвaрку зoз Йoaвoм, сином Саруї, и зoз священїком Авиятaрoм, и вони пoмaгaли Aдoнийoви.

8A священїк Сaдoк, и Ванея, син Йодая, пророк Нaтaн, Сeмeя и Рeї и Дaвидoвo визначни нє були зa Aдoнию.

9И принєсол Aдoния на жeртву oвци, целята и баранчата при каменю Зoeлeту, котри бул при жридлу Рoґeл, и пoвoлaл шицких своїх брaтoх, и шицких хлoпoх Юдeйцoх, царских слугoх.

10Алє пророка Нaтaнa, анї Ванею, анї других визначних, aнї свoйoгo брaтa Сoломoнa нє поволал.

11И гвaрeл Нaтaн Вирсaвиї, Сoлoмoнoвeй мaцeри, гуторяци: „Нє чула ши же пoчaл цaрoвaц Aдoния, син Анґити, a наш пан Дaвид тo нє знa?

12А тераз гибай, та це порадзим и вирaтуєш свoю душу и душу свoйoгo сина Сoлoмoнa.

281

13Идз и вoйдз ґу цaрoви Дaвидoви и пoвeдз му гуторяци: „Чи ши, пaнє мoй и цaру, нє зaпришaгaл свoєй служнїци гуторяци: твoй син Сoлoмoн будзe цaрoвaц пoслe мнє и вoн будзе шeдзиц на моїм трoну. Прeцo Aдoния пoстaл цар?”

14Ниa, ти ище будзеш бешедовац зоз цaрoм, a я вoйдзeм зa тoбу и пoполнїм твойо слова.”

15И вошла Вирсавия ґу царови до його хижи, а цар бул барз стари, и Сунамитка Ависака вислуговала царови.

16Вирсавия ше схилєла и поклонєла ше царови, а цар гварел: „Цо сцеш?”

17Вона гварела: „Панє мой, ти пришагнул своєй служнїци Го сподом, Богом твоїм гуторяци: ‘Твой син Соломон будзе царовац после мнє, и вон будзе шедзиц на моїм тронє’.

18А тераз, ниа, Адония по стал цар, а ти, мой панє цару, то нє знаш!

19Вон принєсол на жертву целята и баранчата, и вельо овци, и поволал шицких царских синох, и священїка Авиятара и Йоава, войсководителя войска, а твойого слугу Соломона нє поволал.

20А на тебе, мой панє, цару, очи цалого Израїла, же би ши им обявел хто будзе шедзиц на трону мойого пана, цара, после нього.

21И будзе, кед мой пан и цар спочинє зоз своїма оцами, я и мой син Соломон будземе виновнїки”.

22И ниа, вона ище бешедовала з царом, а вошол пророк Натан.

23И повидомели цара: „Ниа, пророк Натан!” Вон вошол пред твар цара и спаднул долунїц пред нього на жем.

24И гварел Натан: „Панє мой и цару, чи ти гварел: ‘Адония будзе царовац после мнє, и вон будзе шедзиц на моїм трону’?

25Бо вон нєшка зишол и принєсол на жертву целята и баранчата и вельке множество овцох, и поволал шицких царових синох и старшинох войска и священїка Авиятара, и ниа, єдза и пию пред нїм и гуторя: ‘Най жиє цар Адония’!

26А мнє, твойого слугу, священїка Садока, Ванею, сина Йодая и твойого слугу Соломона нє поволал.

27Чи ше то стало по дзеки мойого пана цара? А ти нє повидомел свойого слугу хто после тебе будзе шедзиц на трону мойого пана и цара после нього?”

28А Давид одвитовал и гварел: „Поволайце ми Вирсавию!” И вошла вона ґу царови и станула пред нього.

29А цар запришагнул и гварел: „Пре Бога живого, котри виратовал мою душу од каждей муки, 30як сом ци запришагнул Го сподом, Богом Израїла, гуторяци же твой син Соломон будзе царовац после мнє и же вон шеднє на мой трон место мнє, так нєшка и зробим!”

282

31А Вирсавия ше зогла з твару до жеми и поклонєла ше царови и гварела: „Най жиє мой пан, цар Давид навики!”

32А цар Давид гварел: „Поволайце ми священїка Садока, пророка Натана и Ванею, сина Йодая”. И пришли вони пред цара, 33а цар им гварел: „Вежнїце зоз собу слугох свойого пана, положце мойого сина Соломона на мою мазґу и одведзце го до Ґиону.

34А там най го помаже священїк Садок и пророк Натан за цара над Израїлом, и затрубце до рога и скричце: ‘Най жиє цар Соломон!’

35И вон шеднє на моїм тронє и будзе царовац ме сто мнє, бо я го призначел же би бул владар над Израїлом и Юдом”.

36И одвитовал царови Ванея, син Йодая, и гварел: „Най будзе так як обецал Господь, Бог нашого пана и цара!

37Так як Го сподь бул зоз моїм паном и царом, так най будзе и зоз Соломоном и най звелїча його трон вецей як трон мойого пана и цара Давида”!

38И зишол священїк Садок, пророк Натан и Ванея, син Йодая, и Херетийци и Фелетийци, и положели Соломона на мазґу цара Давида, и одведли го до Ґиону.

39И вжал священїк Садок зоз шатра рог зоз олєйом и помазал Соломона. И затрубели до рога и шицок народ скричал: „Най жиє цар Соломон!”

40И шицок народ вишол за нїм и танцовали и барз ше радовали же ше аж жем тресла од їх крику.

41И чул то Адония и шицки цо их поволал, а вони закончели госциц ше. А Йоав чул глас рога и гварел: „Цо то за крик у городзе котрим одгукує?”

42Док вон гуторел, ниа, пришол Йонатан, син священїка Авиятара. А Адония гварел: „Войду, бо ти визначни чловек, и повидомюєш добру вистку”!

43А Йонатан одвитовал и гварел: „Гей, наш пан, цар Давид, поставел за цара Соломона!

44И по слал цар зоз нїм священїка Садока и пророка Натана и Ванею, сина Йодая, Херетийцох и Фелетийцох, и положели го на царову мулу.

45И помазали го за цара священїк Садок и пророк Натан у Ґиону, и виходзели вони отамаль весели и цали город одгуковал. То глас котри сце чули.

46Соломон шеднул на царски трон, 47и поуходзели царски слугове поблаго словиц нашого пана и цара Давида гуторяци: ‘Най твой Бог преслави мено Соломона

283

баржей як твойо мено и його трон дзвигнє висше од твойого трону’. И поклонєл ше цар на своєй посцелї 48и ище гварел цар: ‘Благо словени Го сподь, Бог Израїлов, котри нєшка дал же би єден зоз моїх потомкох шеднул на мой трон и мойо очи тото видзели’.”

49И позлєкали ше и попреплашовали ше шицки поволани Адонийово и пошли кажди по своєй драги.

50А Адония ше бал од твари Соломона, та станул и пошол и влапел ше за роги жертвенїка.

51И пренєсли Соломонови гуторяци: „Ниа, Адония, преплашени пред царом Соломоном, трима ше за роги жертвенїка гуторяци: ‘Най ми нєшка цар Соломон пришагнє же нє забиє свойого слугу зоз мечом’.”

52А Соломон гварел: „Кед ше укаже як визначни чловек, нє спаднє му анї власка зоз глави на жем, а кед ше найдзе на нїм даяка вина, умре.

53И по слал цар Соломон же би го одведли од жертвенїка. И вошол и поклонєл ше царови Соломонови, а Соломон му гварел: „Идз до свойого дому”!

2 Кед ше приблїжели Давидово днї умрец, вон розказал свойому синови Соломонови гуторяци: 2„Я идзем на драгу шицкого на жеми, а ти будз шмели и будз чловек!

3Тримай розкази Го спода, Бога свойого ходзиц по його драгох и тримац його заповиди и його предписаня и закони записани у Мойсейовим закону, же би знал цо будзеш робиц у тим цо ци розказане, 4же би Го сподь сполнєл свойо слово котре дал гуторяци: ‘Кед твойо синове буду мерковац на своєй драги и ходзиц предо мну у правди з цалим своїм шерцом и зоз цалу свою душу, гуторяци: ’Нє будзе хибиц твой чловек на трону Израїла.’

5А знаш цо ми зробел Йоав, син Саруї, цо зробел двом войсководительом Израїлових войскох – Авенирови, синови Нира и Амесайови, синови Єтера, кед их забил и у миру прелял крев войни, и замасцел з креву свой пояс, цо на його бокох, и свою обуй на своїх ногох.

6Зроб то по своєй мудро сци и нє одведзеш його шиви власи у миру до аду.

284

7А сином Ґаладийца Верзелия укажеш мило сердиє и най буду медзи тима цо єдза за твоїм столом, бо пришли ґу мнє кед сом сцекал спред твари твойого брата Авесалома.

8А ниа, зоз тобу Семей, син Ґири, з роду Венямина з Вауриму, котри ме чежко преклїнал того дня кед сом ишол до табору, и кед вишол опрезо мнє на Йордану и запришагнул сом му з Господом гуторяци: ‘Нє забиєм це з мечом’.

9А ти го нє будзеш тримац за нєвиного, бо ши мудри чловек, и будзеш знац цо му зробиш же би ши послал його шиви власи кирвави до аду”.

10И спочинул Давид зоз своїма оцами, и бул поховани у Давидовим городзе.

11А царовал Давид над Израїлом штерацец роки: у Хеврону царовал седем роки, а у Єрусалиме царовал трицец три роки.

12И шеднул дванацрочни Соломон на трон свойого оца Давида, и його царство барз змоцнєло.

13И пришол Адония, син Анґити, ґу Вирсавиї, мацери Соломона, и поклонєл ше єй, а вона гварела: „Чи твой приход з миром”? Вон гварел: „З миром.

14Мам слово ґу це”. Вона гварела: „Поведз”.

15Вон єй гварел: „Ти знаш же царство було мойо, и цали Израїл обрацал свою твар на мнє же будзем цар, алє царство ше обрацело одо мнє и припадло мойому братови, бо му то пришло од Господа.

16А тераз це лєм єдно модлїм: нє обрац свою твар”. Вона гварела: „Поведз”.

17Вон єй гварел: „Поведз царови Соломонови, бо вон нє обраци свою твар од тебе, же би ми дал за жену Ависаку Сунамитку”.

18А Вирсавия гварела: „Добре, повем о це царови”.

19Кед Вирсавия вошла ґу царови Соломонови же би му повесц о Адонийови, цар станул, вишол опрез нєй, поциловал ю и шеднул на свой трон. И положели трон и за царову мацер и шедла му з правого боку.

20И гварела му: „Замодлїм од це єдну малу услугу, нє обрац свою твар”. А цар єй гварел: „Замодлї, мамо моя, и нє одбиєм ци”.

21Вона гварела: „Най Сунамитка Ависака будзе дата твойому братови Адонийови за жену”.

22А цар Соломон одвитовал и гварел своєй мацери: „Прето, кед модлїш Сунамитку Ависаку за Адонию, модлїш за ньго и царство, бо вон мой брат, старши одо мнє, а зоз нїм и священїк Авиятар, и Йоав, син Серуї”.

285

23И запришагнул цар Соломон з Го сподом гуторяци: „Най ми так зроби Бог и най так дода, бо на свою душу Адония вигварел тото слово.

24А тераз, най жиє Бог, котри ме потвердзел и по ставел на трон Давида, мойого оца, и направел ми дом, як ми обецал Господь, бо Адония нєшка умре”.

25И по слал цар Соломон по Ванейови, синови Йодая, и вдерел го, и Адония того дня умар.

26А священїкови Aвиятарови цар гварел: „Сцекай до Анатоту на свой маєток, бо ши того дня заслужел шмерц, алє це нє забиєм, бо ши ношел кивот Господнього союзу пред моїм оцом и же ши церпел шицко цо церпел и мой оцец”.

27И вигнал Соломон Авиятара, же би нє бул священїк Господнї, же би ше сполнєло слово Господнє котре висловел процив Елийового дому у Силому.

28И сцигнул глас Йоавови, синови Серуї, бо ше Йоав прихилєл ґу Адонийови, и нє прихилєл ше ґу Соломонови. И сцекол Йоав до Господнього шатру и влапел ше за роги жертвенїка.

29И пренєсли Соломонови гуторяци: „Йоав сцекол до Господнього шатру, и ниа, трима ше за роги жертвенїка”. И послал Соломон по Йоава гуторяци: „Цо ци, же ши сцекол ґу жертвенїку”? А Йоав гварел: „Бо сом злєкнути пред твою твару, и сцекол сом ґу Господу. И послал цар Соломон Ванею, сина Йодая, гуторяци: „Идз и забий го, и поховай го”!

30И вошол Ванея, син Йодая, до шатра Господнього и гварел му: „Так гвари цар: ’Видз”! А Йоав гварел: „Нє видзем, ту умрем”! И врацел ше Ванея, син Йодая, и гварел гуторяци: „Так гварел Йоав и так ми одвитовал”.

31А цар му гварел: „Идз и зроб му так як гварел, забий го и поховай го, и знєєш нєшка зо мнє и зоз дому оца мойого крев, котру Йоав даремно прелял”.

32И обраци Господь крев його вини на його главу, бо забил двох хлопох, праведнєйших и лєпших од себе, и позабивал их зоз мечом, а мой оцец Давид нє знал о їх креви – Авенира, сина Нира, войсководителя Израїла, и Амеси, сина Єтера, войсководителя Юди.

33И їх крев ше враци на його главу Йоава и на главу його потомкох навики, а Давидови и його потомству и його дому и його трону най од Господа будзе мир навики”.

34И стретнул Ванея, син Йодая, Йоава и забил го, и поховал у його доме у пустинї.

35И поставел цар Ванею, сина Єгояди, место нього над войском, и царство ше дзвигло у Єрусалиме, а священїка Садока цар поставел за первосвященїка место Авиятара.

286

35аИ дал Господь Соломонови розум и барз велькей мудросци, и ширину шерца, як писку при морю.

35бИ барз ше розвил розум Соломона понад розуми синох старшинох и понад шицких розумних Єгипту.

35вИ вжал дзивку Фараона и приведол ю до городу Давида, док нє закончел свой дом и дом Господнї перше, и мур доокола Єрусалима. За седем роки их зробел и закончел.

35гИ мал Соломон седемдзешат тисячи тих цо ношели терхи и осемдзешат тисячи каменярох на гори.

35ґИ направел Соломон морйо, и утвердзеня, и вельки базени, и слупи, и водоскоки на дворе, и морйо зоз бронзи.

35дИ збудовал замок и його одбрану, и подзелєл город Давида так же дзивка фараона преходзела зоз городу Давида до свойого дому котри єй збудовал. Вец збудовал замок.

35еИ приношел Соломон трираз до рока жертви спальованя и мирни жертви на жертвенїку котри збудовал Господу, и кадзенє пред Господа, и закончел дом.

35єА то старшинове поставени над роботами Соломона: три тисячи шейсцсто поставени над народом котри робел роботи.

35жИ збудовал Асур, Маґдо, Ґазер, Горнї Веторон и Ваалат.

35зЛєм после того як збудовал Господнї дом и мур доокола Єрусалима, после того збудовал тоти городи.

35иИще док жил, Давид розказал Соломонови гуторяци: „Ниа, зоз тобу Семей, син Ґири, син потомка Венїмина з Хеврону.

35йВон ме преклял зоз страшним прекляцом того дня кед сом преходзел през табор.

35кВон вишол предо мнє при Йордану и запришагнул сом му з Господом гуторяци: ‘Нє будзе забити зоз мечом’.

35лА тераз го нє зроб нєвиним, бо ши розумни чловек, и будзеш знац цо му зробиш, и одведзеш його шиви власи у креви до аду”.

36И поволал цар Семея и гварел му: „Збудуй себе дом у Єрусалиме и ту бивай, и нє пойдзеш нїґдзе оталь.

37И будзе, того дня кед видзеш и прейдзеш през поток Кедрон, знай же умрец умреш, и твоя крев будзе на твоєй глави”.

38А Семей гварел царови: „Добре тото цо ши гварел мой панє, цару. Так зроби твой слуга”. И Семей жил у Єрусалиме три роки.

39И стало ше по трох рокох, Семейови сцекли двоме слугове до Анхуса, сина Маахи, цара Ґету. И повидомели Семея гуторяци: „Ниа, твойо слугове у Ґету”.

40А Семей станул, ошедлал свойого маґарца и рушел до Ґету ґу Анхусови глєдац своїх слугох. И пошол Семей и приведол своїх слугох зоз Ґету.

287

41И повидомели Соломона гуторяци: „Семей пошол з Єрусалиму до Ґету и врацел своїх слугох”.

42И послал цар и поволал Семея и гварел му: „Чи сом ци нє запришагнул з Господом и нє пошведочел ци гуторяци: ‘Того дня кед видзеш з Єрусалиму и пойдзеш право або лїво, знай добре же умрец умреш’!

43Прецо ши нє отримал пришагу и розказ котри сом ци розказал”?

44И гварел цар Семейови: „Ти знаш шицко тото зло, и зна твойо шерцо, цо ши зробел мойому оцови Давидови. Най Господь враци твойо зло на твою главу.

45А цар Соломон най будзе благословени, и Давидов трон моцни пред Господом навики”.

46И розказал цар Соломон Ванейови, синови Йодая, и вон вишол и вдерел го и вон умар.

46аЦар Соломон бул барз розумни и мудри, и Юда и Израїл були барз числени, як писок при морю – таке множество, и єдли, и пили, и вешелєли ше.

46бИ Соломон бул владар у шицких царствох, и Соломонови приношели дари и служели шицки днї його живота.

46вСоломон почал дзелїц власц Либану.

46гВон збудовал Терми у пустинї.

46ґНиа, то єдзенє Соломона: трицец мири шитней муки и шейдзешат мири билей муки, дзешец вибрани целята, двацец воли зоз паши, сто овци, окрем єленьох, сарньох и викармених добераних птицох.

46дБо бул владар шицкого цо на другим боку рики, од Рафи аж по Ґазу, у шицких царствох цо на другим боку рики.

46еИ мал мир зоз шицких бокох доокола, и Юда и Израїл жили уповаюци ше кажди на свою винїцу и на свою смокву, єдзаци и пиюци – од Дану по Вирсавию – шицки днї Соломона.

46єА то управителє Соломона: Азарий, син священїка Садока, Орний, син Натана, началнїк надпатрачох, Едрам над його домом, Сува писар, Васа, син Ахиталама – лїтописец, Ави, син Йоава, войсководитель, Ахире, син Едрая, над терхами, Ванея, син Йодая, над двором и над будованьом, и Захур, син Натана, совитнїк.

46жИ мал Соломон штерацец тисячи чистокревни конї за двоколки и двацец тисячи конянїкох.

46зБул владар над шицкима царствами од рики аж по жем Филистейцох и по краї Єгипту.

46иСоломон, син Давида, царовал над Израїлом и Юду у Єрусалиме.

288

3 И породзинал ше Соломон з фараоном, єгипетским царом, и вжал фараонову дзивку и уведол ю до Давидового городу док нє закончел свой дом, и Храм Господнї и мури коло Єрусалима.

2А народ приношел жертви на брещкох, бо теди ище нє бул збудовани дом мену Господньому.

3А Соломон любел Господа же би жиц согласно розказом свойого оца Давида, и приношел жертви и кадзел на брещкох.

4И станул и пошол до Ґаваону принєсц там жертву, бо там бул найвекши и вельки брещок, и принєсол Соломон тисяч жертви спальованя на жертвенїку у Ґаваону.

5И зявел ше Господь Соломонови вноци у сну, и гварел Господь Соломонови: „Модлї за себе дацо”.

6А Соломон гварел: „Ти зробел свойому слугови, мойому оцови Давидови, вельке милосердиє прето же ходзел пред тобу у правди, и праведносци, и єдноставносци шерца з тобу, и зачувал ши му вельке милосердиє, и дал му сина на його трон аж по тот дзень.

7А тераз, Господи, Боже мой, ти поставел свойого слугу место мойого оца Давида, а я ище барз млади, и нє спознал сом мой виход и мой уход.

8Твой слуга медзи народом котри ши вибрал, медзи численим народом, котри нє мож пречитац.

9Дай свойому слугови шерцо же би слухац и судзиц твойому народу у справедлївосци и розликовац добре од злого, бо хто годзен судзиц тот твой таки чежки народ”.

10И було приємне пред Господом же Соломон тото модлєл.

11И гварел му Господь: „Прето же ши одо мнє модлєл тото, а нє модлєл ши за себе вельо днї, и нє модлєл ши богатство, анї ши нє модлєл души своїх нєприятельох, алє ши модлєл за себе розум же би вислухац суд, 12ниа, зробим по твоїх словох, давам ци розумне и мудре шерцо, такого як ти нє було пред тобу, анї после тебе подобного нє будзе.

13А дал сом ци и богатство и славу, котри ши нє модлєл, же нє будзе медзи царами чловек тебе подобни.

14А кед будзеш ходзиц по моєй драги и тримац мойо заповиди и мойо розкази, як ходзел твой оцец Давид, умножим твойо днї”.

15И пребудзел ше Соломон, а ниа, то сон. Вон станул и пошол до Єрусалиму и станул пред жертвенїк котри пред кивотом Господнього союзу на Сиону, и принєсол жертви спальованя и при-

289

нєсол мирни жертви, приготовел вельку госцину себе и шицким своїм слугом.

16Теди ше зявели пред царом два жени блуднїци и станули пред нього.

17И гварела єдна жена: „Модлїм, панє мой! Я и тота жена жиєме у истей хижи и народзели зме у хижи.

18И стало ше, треци дзень по моїм породзеню народзела и тота жена. Були зме вєдно, и нїхто нє бул з нами, лєм сами ми два у хижи.

19А вноци умар тей жени син, бо го прилєгла.

20И станула вона на пол ноци и вжала мойого сина з моїх рукох, и положела го на свойо перши, а свойого мертвого сина положела ґу моїм першом.

21Кед сом рано станула надойчиц свойого сина, а вон бул мертви. А ниа, кед сом рано опатрела, то нє бул мой син котрого сом народзела”.

22А друга жена гварела: „Нє, алє то мой син тот живи, а твой син мертви!” А перша гуторела: „Нє, то твой син мертви, а мой син живи!” И так гуторели пред царом.

23А цар им гварел: „Ти гвариш: ‘Тот живи мой син, а єй син мертви’, а ти гвариш: ‘Нє, алє мой син тот живи, а твой син тот мертви’.”

24И гварел цар: „Принєшце ми меч!” И принєсли пред цара меч, 25и гварел цар: „Розрубце живе дзецко на поли и дайце єдну половку єдней, а другу половку – другей”.

26И одвитовала жена котрей дзецко було тото живе, прегварела ґу царови, бо ше тресла єй утроба за єй сином, и гварела: „Панє мой, дайце дзецко єй, лєм забиц нє забивайце”. А тота друга гварела: „Най нє будзе анї мнє анї тебе, розрубце го”!

27А цар одвитовал и гварел: „Дайце дзецко тей цо гварела: ’Дайце го єй, алє го забиц нє забивайце’. Вона його мац”!

28Цали Израїл чул тоту пресуду, котру цар пресудзел, и обнял их страх пред твару цара, бо видзели же у нїм Божи розум же би твориц праведносц.

4 Цар Соломон царовал над Израїлом.

2А то його найвизначнєйши управителє: Азарий, син Садока; 3Елиареф и Ахия, синове Сави, писаре; Йосафат, син Ахили-

да, лїтописец; 4Садок и Авиятар, священїки.

290

5Орния, син Натана, бул над намиснїками; Завут, син Натана, царов приятель, 6Ахиїл, управитель дому; Елияв, син Сафа, над осовским родом; Адонирам, син Ефри, над даванями.

7Соломон мал по цалим Израїлу дванац намиснїкох, же би обезпечовац цара и його дом, кажди мал обезпечовац витримованє єден мешац.

8Ниа, їх мена: Венор – на гори Єфраїм – єден.

9Син Рихава у Махемасу, Виталамину, Ветсамусу и Елону, аж по Ветанан – єден.

10Син Есота у Вирвитнему, Лусаминасу, Рисфару.

11У Анафату – Хинанадав, чловек Тавлит, а дзивка Соломона му була жена – єден.

12Вакха, син Ахилида – у Танаїсу, Мекедо и цали дом Сана, цо нєдалєко од Сесатану под Есрайом, и од Весафуда Евелмаола аж по Маевер Лукама – єден.

13Син Ґевера – у Рeмaту ґалаадским и часцох Ереґава у Васану, шейдзешат вельки городи з мурисками и зоз бронзовима закладками.

14Ахинадав, син Ахела, у Манаїму – єден.

15Ахимаас – у Нафталиму: и вон вжал за жену Соломонову дзивку Весесмату – єден.

16Ваана, син Хусия, у Малаату – єден.

17Семаа, син Или – у Венямину.

18Ґавер, син Адая, у жеми Ґаду, у жеми Сеоона, цара Есевону, и Оґа, цара Васану. Єден намиснїк бул у краю Юди.

19Йосафат, син Фуасуда – у Исахару.

5 А тоти поставени обезпечовали царови Соломонови шицко наручене за царски стол, кажди за свой мешац, нє зменююци шор. И ярец, и сламу за конї двоколкох, и приношели на место дзе бул цар, кажди по своїм шоре.

2А тото було потребне Соломонови кажди дзень: трицец мири житней муки и шейдзешат мири обичней муки, 3дзешец доберани целята, двацец воли з паши и сто овци, окрем єленьох, сарньох, добераней викарменей живини.

4Бо вон пановал з того боку Рики, и мир бул доокола у шицких крайох.

9И дал Бог Соломонови розум и вельку мудросц, и широкосц шерца, як писку при морю.

10Соломонова мудросц була векша од розуму шицких прадавних людзох и од шицкей мудросци Єгипту.

291

11Бул мудрейши од шицких людзох, од Ґетана Езраїта, од Емана, од Халкала и Дарди, синох Мала.

12Соломон висловел три тисячи причти, а його писнї було пейц тисячи.

13Вон бешедовал о древох, од кедра у Либану аж по исоп цо рошнє на муре; бешедовал и о животиньох, и о птицох, и о шмикачох и о рибох.

14И приходзели шицки народи чуц Соломонову мудросц, и доставал дари од шицких царох жеми котри слухали його мудросц.

14аИ вжал себе Соломон дзивку фараона за жену и уведол ю до городу Давида док нє закончел дом Господнї и свой дом и мур Єрусалима.

14бТеди фараон, цар Єгипту, вишол и завжал Ґазер и спалєл го и Ханаанцох котри жили у Мерґаву, и дал их фараон на дарунок своєй дзивки, Соломоновей жени, и Соломон збудовал Ґазер.

15И послал Хирам, цар Тиру, своїх слугох ґу Соломонови, помазац Соломона место його оца Давида, бо Хирам барз почитовал Давида шицки днї.

16И послал Соломон ґу Хирамови гуторяци: 17„Ти знаш же мой оцец Давид нє могол збудовац Дом мену Господа, Бога мойого, пре войни, котри го окружовали нєприятелє, аж док их Господь нє положел под талпи його ногох.

18А тераз ми Господь, Бог мой, дал мир доокола. Нєт зраднїка, нєт зли стретнуца.

19Ниа, я надумал збудовац дом мену Господа, Бога мойого, як Господь Бог гуторел бул мойому оцови Давидови, гуторяци: ’Твой син, котрого поставим место тебе на твой трон, вон збудує дом мойому мену‘.

20А тераз розкаж же би ми нарубали кедри у Либану: ниа, мойо слугове буду зоз твоїма слугами, а плацу твоїм слугом ци дам таку як повеш, бо знаш же медзи нами нєт цо знаю зрубовац древа як Сидонци.”

21И стало ше, кед Хирам чул Соломоново слова, барз ше зрадовал и гварел: „Благословени нєшка Господь, котри дал Давидови мудрого сина над тим вельким народом.”

22И послал ґу Соломонови гуторяци: „Вислухал сом шицко, за цо ши послал ґу мнє. Я сполнїм твойо жаданє о кедровим и кипарисовим древе.

23Мойо слугове их спуща од Либану по морйо, и поскладам их до сплавох и пошлєм по морю до места, котре ми означиш, и там их розберем и ти их вежнєш. А ти сполнїш мойо жаданє и даш єдзенє мойому дому.”

292

24Дал Хирам Соломонови кедру и 25а Соломон дал Хирамови двацец

шицко цо вон жадал, тисячи кори жита за єдзенє його дому и двацец тисячи мири чистого олєю. Так Соломон давал Хирамови з рока на рок.

26А Господь дал Соломонови мудросц, як му обецал бул. И бул мир медзи Хирамом и Соломоном и вони зложели медзи собу союз.

27И наложел Соломон обовязки на цали Израїл, и були на роботи трицец тисячи хлопох.

28Вон их посилал до Либану, дзешец тисячи на мешац, на змену: мешац були у Либану, а два мешаци дома, а Адонирам бул над роботами.

29Соломон мал и седемдзешат тисячи ношачох терхи и осемдзешат тисячи каменьорезачох у гори, 30нє рахуюци надпатрачох, котри поставени над роботами Соломона: тих було три тисячи шейсцсто, котри надпатрали тих цо окончовали роботи.

6 И стало ше, штиристо штерацетого року по виходу синох Израїла зоз Єгипту, штвартого року царованя Соломона над Израїлом, другого мешаца, почал Соломон царовац на Израїлом.

1аИ розказал цар, и приношели вельки добри каменї за фундамент дому и каменї нєкресани, 1би резали их синове Соломона и синове Хирама и складали их.

1вШтвартого року положел фундамент Господнього дому у мешацу нисану – у другим мешацу.

1гЄденастого року у мешацу ваалу – то осми мешац – закончели дом зоз шицкима його дїлами и зоз шицким його ушореньом.

2А дом котри цар Соломон будовал за Господа бул длуги штерацец локци, и двацец локци широки и двацец пейц локци високи.

3А притвор, цо пред храмом, двацец локци длуги и ширина дому дзешец локци длуги, пред уходом до дому. И збудовал дом и закончел го.

4А на храму направел нагнути скрити облаки.

5А додал при муре дому доокола храму просториї, и давир, и направел доокола хижки.

6Долня хижка була пейц локци широка, стредня шейсц локци, а треца седем локци широка, бо од двору поставел доокола випущеня звонка дому, же би нє дорушовали мури дому.

7А кед будовали дом, бул збудовани зоз обробеного окресаного каменя, та ше млаток и шекера анї шицок желєзни алат нє чул у доме док го будовали.

293

8А капура долнєй хижки була з правого боку дому, а по кружних ґарадичох виход до стреднєй, а зоз стреднєй на треци поверх.

9И збудовал храм и закончел гo, и положел повалу дому з кедрового древа.

10И збудовал надкрице над цалим домом пейц локци високе, а повязал надкрице з кедровим древом.

15И збудовал мури дому зоз кедровима десками, од подлоги дому аж по греди и мури, и пообкладал повалу знука зоз древом, и обложел дом знука боки зоз кипарисом.

16И направел на двацец локци од верху дому, єден бок, од подлоги по градки, и направел од давиру по Святая святих.

17Штерацец локци бул храм спредку.

18А на кедровини були вирезбарени огурки и отворени квети; шицко було од кедра, камень ше нє видзел.

19Девир у стред дому знука же би там поставиц Кивот союзу Господнього.

20Бул двацец локци длуги, двацец локци широки и двацец локци високи, а обложел го зоз златом доокола, и направел жертвенїк 21напроци давира и обложел го зоз златом.

22И цали дом обложел зоз златом, цали дом аж по конєц.

23А у давиру направел двох херувимох високи дзешец локци.

24А пейц локци єдно кридло херувима, и пейц локци його друге кридло, дзешец локци од конца єдного кридла по конєц його другого кридла.

25Так и други херувимистей мири – исти виробок обидвох.

26Висина єдного херувима дзешец локци, а така и другого херувима.

27И обидва херувими були у стредку нукашнього дому, и розширели свойо кридла, та кридло єдного дотикало єден мур а кридло другого херувима дотикало други мур, а у стред просториї кридло єдного дотикало кридло другого.

28И обложел херувимох зоз златом.

29И шицки мури дому доокола знука и звонка украшел зоз резбаренима херувимами и палмами.

30А подлогу дому обложел зоз златом знука и звонка.

31А на уходзе до давиру направел дзвери з кипарисового древа, а удзверя пейцуглово.

32Обидвої дзвери з оморики и на нїх вирезбарени херувими, палми и отворени квети, и обложел их зоз златом, и злато преходзело на херувимох и на палми.

294

33Так исто направел дзвери до храму, удзверя штириуглово зоз кипарисового древа.

34А обидвої дзвери зоз оморикового древа. Два кридла єдних дзверох и їх зависи, два кридла других дзверох ше обрацали.

35Були вирезбарени херувими и палми и отворени квети, и обложени зоз златом котре уходзело до урезаного.

36И збудовал нукашнї двор, три шори нєокресаного и єден шор окресаного кедру доокола.

36аИ направел завису двору притвору дому цо пред уходу до храму 37штвартого року у мешацу нису бул поставени фундамент дому Господнього, 38а єденастого року у мешацу ваалу – у осмим мешацу – дом бул закончени зоз шицкима своїма часцами и зоз шицким цо му припада. Будовал го седем роки.

7 И послал цар Соломон и приведол з Тиру Хирама, ґдовици зоз Нафталийового племена, а оцец му бул зоз Тиру, лївец бронзи: бул барз схопни, розумни и знал вельо койцо робиц зоз бронзи. И приведли го ґу царови и робел шицки роботи.

3Вон вилял два слупи зоз бронзи за притвор дому: слуп бул високи осемнац локци, а мерани доокола – обсяг штернац локци, а грубина слупа – штири пальци празне, а таки и други слуп.

4И направел два капители виляти же би ше их положело горе на слупи виляти з бронзи; єден капител бул високи пейц локци и други капител бул високи пейц локци.

5И направел два мрежи же би закриц капители слупох; єдна мрежа на єдним и друга мрежа на другим капителу.

6И направел на слупох вишаце дїло: два шори ґрантових яблучкох по мрежи, вишаце дїло, шор над шором. И так направел и на другим капителу.

7И поставел слупи у притворе дому. И поставел єден слуп, и дал му мено Яхум, и поставел други слуп, и дал му мено Вааз.

8А на капителох на слупох пред притвором були виробени лелиї, високи штири локци, 9хижка на обидвох слупох и горе на бокох покрице хижки у єй ширини.

10И направел морйо, дзешец локци од єдного конца по други, округле доокола, и пейц локци високе, а обсяг – трицец локци доокола.

2сина

295

11А подпорки под його рубом доокола го окружовали дзешец на локец, окружовали морйо доокола, же би тримали морйо.

12А його руб, як руб чаши, квет лелиї, а грубе – на длань.

13А под морйом дванац воли: три патрели на сивер, три патрели на заход, три патрели на юг и три патрели на восток. Морйо було на нїх, а задки им були обрацени донука.

14И направел дзешец бронзово подножя – длужина єдного подножя пейц локци, а його ширина штири локци, и його висина шейсц локци.

15А виробок подножйох – повязанє медзи нїма и повязанє вистирченьох.

16А на їх повязованьох медзи вистирченями були лєви, воли и херувими, а на вистирченьох так исто. А над и под лєвами и волами – виробени вишаци плоди.

17А кажде подножє мало штири бронзово колєса и бронзово осовини, а на штирох їх углох були плєца под базеном.

18И осовини у колєсох подножя, а висина єдного колєса локец и пол.

19А виробок колєсох – як виробок колєсох двоколки: їх осовини, шпици и глави – шицко виляте.

20И штири плєца на штирох углох єдного подножя: з подножя виходзели плєца.

21А на верху подножя бул доокола круг на пол локца – на верх подножя; на верху подпори його ручки и випупченя, и отверали ше на верху його ручкох.

22А його випупченя – херувими, лєви и стояци були єдно наспрам твари знука доокола.

23Так му направел шицки дзешец подножя – по истим шоре и истей мири.

24И направел дзешец умивальнїци зоз бронзи, а кажда умивальнїца мала штерацец мири, єдна умивальнїца на єдним подножю – так на дзешец подножйох.

25И положел дзешец подножя, пейц на правим боку дому, пейц на лївим боку дому, а морйо положел з правого боку дому, на юговосток.

26И направел Хирам котлїки, клїщи и миски, и закончел Хирам шицку роботу цо робел за цара Соломона за дом Господнї: 27два слупи и два украшени капители на верх слупох; два мрежи цо закривали обидва украшени капители з резбареньом цо на слупох; 28штиристо ґрантово яблучка за два мрежи, по два шори ґрантово яблучка на єдней мрежи, же би прекрили два капители на обидвох слупох;

296

29дзешец подножя и дзешец умивальнїци на подножя; 30єдно морйо и дванац воли под морйом; 31котлїки, клїщи и миски, и шицки предмети цо Хирам

направел царови Соломонови за дом Господнї, и штерацец осем слупи у доме цара, и шицки дїла котри Хирам зробел царови виляти з бронзи.

32И нє було мири бронзи з котрей направел шицки тоти дїла – було их барз вельо, нє було конца количеству бронзи.

33У околїску Йордану их цар вилял, на иловачи, медзи Сокхотом и медзи Сиром.

34И дал цар Соломон шицки тоти предмети, котри направел до Господнього дому: златни жертвенїк и златни стол на котрому хлєби викладаня.

35И пейц швичнїки з правого, и пейц з лївого боку пред давиром, зоз чистого злата, и златни лампи, и шветла, и тевчири.

36И преддзверє, и ножи, и котлїки, и миски, и кадильнїци зоз чистого злата; чопи на удзверйох на доме знука святая святих, и дзвери дому на храму златни.

37И була закончена шицка робота котру зробел Соломон за дом Господнї. И унєсол Соломон шицки святи предмети свойого оца Давида, и шицки святи предмети Соломона. Стрибло и злато и судзину положел до скарбнїци дому Господнього.

38А свой дом Соломон будовал тринац роки, и цалком закончел Соломон свой дом.

39И збудовал дом зоз либанского древа, сто локци длуги, пейдзешат локци широки и трицец локци високи, на трох шорох кедрових слупох, а на слупох кедрово греди.

40И закрил дом од горе на бочних слупох, а число слупох штерацец пейц, петнац у шоре.

41Було три шори облаки, облак над облаком три шори.

42А шицки дзвери и просториї були штириуглово, и облаки єден наспрам другого, у трох шорох.

43И притвор зоз слупох, пейдзешат локци длуги и трицец широки, зоз притвором пред нїм, слупи и груба греда пред притворами; 44И притвор тронох, дзе судзел – судски притвор.

45И дом дзе будзе жиц, и єден двор доокола тих, так исто зробени. И дом фараоновей дзивки, котру Соломон вжал за жену, як тот притвор.

46Шицко тото було зоз вибраного каменя, викресаного по мери знука, од фундаменту по кров, а звонка аж по вельки двор.

297

47А фундаменти з вибраного каменя, велького каменя, од дзешец и осем локци, 48а и од горе вибрани камень, викресани по мери, и кедрово древо.

49А доокола велького двора були три шори нєокресаного и шор окресаного кедру.

50И закончел Соломон цали свой дом.

8 И стало ше, после двацец рокох, кед Соломон закончел будовац Господнї дом, теди цар Соломон позберал шицких старшинох Израїла до Сиону же би принєсц кивот Господнього завиту до Давидового городу – то Сион, 2у мешацу атанину.

3И священїки вжали кивот, 4и шатор свидоцтва и шицки святи предмети цо були у шатре свидоцтва.

5А цар и цали Израїл пред кивотом приношели на жертву овци и и говеда – без числа.

6И унєсли священїки кивот на його место, до давиру дому, до святая святих, под кридла херувимох, 7бо херувими мали розширени кридла над местом кивота и закривали херувими кивот и його святиню од горе.

8А пошвецени дручки були длугши, видзели ше им конци пошвецених дручкох зоз святинї пред давиром, алє их звонка нє було видно.

9У кивоту нє було нїч, лєм два камени таблїчки, таблїчки завиту, котри Мойсей там положел на Хориву, котри Господь зложел зоз синами Израїла кед вишли зоз Єгипетскей жеми.

10И стало ше, кед священїки уходзели до Святинї, хмара1 наполнєла дом, 11та священїки нє могли од хмари стац и служиц пре присуство хмари, бо слава Господня наполнєла дом.

12Теди Соломон гварел: „Господь одлучел пребувац у цмей хмари, 13а я ци збудовал дом за биванє, же би ши у нїм пребувал навики.”

14И обрацел цар свою твар, и поблагословел цар цали Израїл, а цали израїлски збор стал.

1

298

Хмара видлїви знак присутносци Господа.

15И гварел: „Благословени Господь, Бог Израїлов, котри нєшка бешедовал зоз своїма устами о моїм оцови Давидови, и виполнєл зоз своїма руками, гуторяци: 16’Од дня кед сом виведол свой народ Израїл зоз Єгипту, я нє вибрал город анї у єдним жезлу (племену) Израїла же би збудовац дом же би там пребувало мойо мено, алє сом вибрал Давида же би бул над моїм народом Израїлом’.

17И було на шерцу мойому оцови Давидови збудовац дом мену Господа, Бога Израїла, 18а Господь гварел мойому оцови Давидови: ’Тото же ци пришло до шерца збудовац дом мойому мену – то ши добре зробел, же ци то було на шерцу, 19алє ти нє збудуєш тот дом, алє твой син, котри вишол зоз твойого лона – вон збудує дом мойому мену’.

20И сполнєл Господь свойо слово, цо гварел бул. А я станул на место мойого оца Давида и шеднул на трон Израїлов, як гварел бул Господь, и збудовал сом дом мену Господа, Бога Израїла, 21и одредзел сом там место за кивот, у котрим Союз Господнї, котри Господь зложел зоз нашима оцами, кед их виведол зоз Єгипетскей жеми.”

22И станул Соломон пред Господнїм жертвенїком пред цалу заєднїцу Израїла, подзвигнул свойо руки ґу нєбу, 23и гварел: „Господи, Боже Израїлов, нєт такого бога як ти анї горе на нєбе анї долу на жеми, котри чува завит и ласку твойому слугови, котри ходзи пред тобу зоз цалим своїм шерцом, 24котри ши зачувал за свойого слугу Давида, мойого оца, и преглашел зоз своїма устами, и тото ши нєшка виполнєл зоз своїма руками.

25А тераз, Господи, Боже Израїлов, сполнї свойому слугови Давидови, мойому оцови, тото цо ши му обецал гуторяци: ’Нє будзе ци вжати пред мою твару чловек котри шедзи на трону Израїла, лєм кед ше твойо синове буду тримац своїх драгох и ходзиц предо мну, так як ти ходзел предо мну’.

26А тераз, Господи, Боже Израїлов, най будзе потвердзене твойо слово мойому оцови Давидови.

27Бо чи Бог наисце будзе пребувац з людзми на жеми? Бо кед це нєбо и нєбо нєбох нє може змесциц, як вец тот дом котри сом збудовал твойому мену?

28Алє попать, Господи, Боже Израїла, на мою молитву и вислухай благанє твойого слуги з хторим ше модлї пред тобу нєшка,

299

29же би твойо очи були отворени на твой дом воднє и вноци, на тим месце, за котре ши гварел: ’Там будзе мойо мено’, же би вислухац молитву котру твой слуга будзе модлїц на тим месце през дзень и вноци.

30И вислухаш молитву твойого слуги и свойого народу Израїлу, котрима ше буду модлїц на тим месце. И вислухаш з места твойого пребуваня на нєбе, и сполнїш, и будзеш милосердни.

31Кед дахто согриши процив свойого ближнього и кед вежнє од нього пришагу, же би запришагнул,2 и пойдзе и винєше пред твой жертвенїк у тим доме, 32и ти учуєш зоз нєба и сполнїш, и будзеш судзиц свой народ Израїл же би осудзиц безбожного и дац його драгу на його главу, и оправдац праведного, и дай му по його праведносци.

33Кед твой народ Израїл спаднє пред нєприятелями прето же согришел процив тебе, и кед ше обраца буду славиц твойо мено, и кед ше буду модлїц и буду це модлїц у тим доме, 34ти учуєш зоз нєба и будзеш милосердни за грихи свойому народу Израїлу, и врациш их до жеми котру ши дал їх оцом.

35Кед ше завре нєбо и нє будзе дижджу прето же согриша процив тебе, и кед ше помодля на тим месце и буду славиц твойо мено, и кед ше обраца од своїх грихох и кед их упокориш, 36учуєш зоз нєба и будзеш милосердни над грихами свойого слуги и свойого народу Израїлу, бо им укажеш добру драгу же би исц по нєй, даш диждж на жем котру ши дал свойому народу до нашлїдства.

37И кед настанє глад, и кед настанє мор, бо будзе огень, шашка, кед придзе ардза, и кед их нєприятель будзе гнобиц у даєдним їх городзе, кажда нєволя або боль, 38кажду молитву, кажде благанє котре будзе од даєдного чловека, кед кажди почувствує боль свойого шерца и нацагнє свойо руки до того дому, 39ти то учуєш зоз нєба, з места твойого пребуваня, и будзеш милосердни, и зробиш, и даш каждому чловекови по його драги, бо ти познаш його шерцо, бо ти єдини познаш шерца шицких людских синох, 40же би ше бали од це шицки днї док жию на жеми, котру ти дал нашим оцом.

41А и цудзинца, котри нє зоз твойого народу, 42кед приду помодля ше у тим доме,

2 Слово о Божим суду: кед нє мал доказ, тужитель вигварял пришагу и обвинєни за нїм, а Бог укаже чи є виновати чи нє.

300

43вислухаш го з нєба, з места твойого пребуваня, и зробиш шицко цо цудзинєц замодлї, же би шицки народи на жеми упознали твойо мено, же би ше бали од це, як твой народ Израїл, и же би знали же зоз твоїм меном наволани тот дом, котри сом збудовал.

44Кед твой народ видзе до войни процив своїх нєприятельох по драги по котрей го пошлєш, и кед ше помодля мену Господа обрацени ґу городу котри ши вибрал, и ґу дому котри сом збудовал твойому мену, 45вислухай з нєба їх благаня и їх молитви и зроб им праведно.

46А кед ци согриша, бо нєт чловека котри нє согриши, и приведзеш процив нїх и придаш их пред їх нєприятельох, и вони их заробя и одведу як рабох до далєкей або блїзкей жеми, 47и вони обраца свойо шерца у жеми дзе буду одведзени, и обраца ше, и буду це благац у жеми їх виселєня гуторяци: ’Согришели зме, ми творели беззаконства и нєправедносц’.

48И обраца ше ґу це з цалим своїм шерцом и цалу свою душу у жеми своїх нєприятельох, дзе ши их одведол, и буду ци ше модлїц обрацени ґу своєй жеми котру ши дал їх оцом, городу котри ши вибрал и дому котри сом збудовал твойому мену.

49И вислухай зоз нєба, з места дзе пребуваш, 50и будз им милосердни за їх нєправди, з котрима согришели процив тебе, и за шицки вини, з котрима це одруцели, и зробиш им милосердиє пред тима цо их порабели, и буду им милосердни, 51бо вони твой народ и твойо нашлїдство, котрих ши виведол зоз жеми Єгипетскей, зоз пеца за желєзо.

52Най твойо очи и твойо уха буду отворени за молитву слуги твойого и за благаня твойого народу Израїла же би ши их чул вше кед буду волац на це.

53Бо ти их видвоєл себе як нашлїдство спомедзи шицких народох на жеми, як ши обявел по свойому слугови Мойсейови, кед ши виведол наших оцох зоз Єгипетскей жеми, Господи, Господи!”

53аТеди Соломон гварел о дому, кед го закончел будовац: Слунко ше зявело на нєбе. Господь же будзе бивац у цмоти. Збудуй ми дом, красни дом, же бим жил у новим. Ниа, чи то нє записане у Кнїжки писнї.

54И стало ше, кед Соломон закончел модлїц ше Господу, цалу молитву и тото благанє, станул пред Господнї жертвенїк, дзе клєчал на колєнох з руками дзвигнутима до нєба.

55И станул и поблагословел цалу Израїлову заєднїцу гуторяци з моцним гласом: 56„Благословени Господь нєшка, котри дал мир свойому народу Израїлу у шицким як гварел, и нє виостало анї єдно

301

слово зоз його добрих словох, котри гуторел по своїм слугови Мойсейови.

57Най будзе Господь, Бог наш, з нами, як бул зоз нашима оцами и най нас нє охаби и най нас нє одруци, 58же би нашо шерца були прихилєни ґу ньому, же би ходзиц по шицких його драгох и же би тримац шицки його заповиди, и його предписаня котри розказал бул нашим оцом.

59И най буду тоти його слова з котрима сом модлєл пред Господом, нашим Богом, блїзки Господу, нашому Богу, воднє и вноци, же би творел праведне свойому слугови и праведносц свойому народу Израїлови – його дїло з дня на дзень.

60Же би шицки народи жеми знали же Господь Бог, вон Бог и другого нєт.

61И най нашо шерцо цале будзе за Господа, Бога нашого, же бизме праведно ишли по його розказох и тримали його заповиди, як нєшка.”

62Вец цар и шицки синове Израїла принєсли жертву пред Господом.

63И принєсол цар Соломон Господу мирни жертви, у котрих жертвовал Господу двацец два тисячи буяци и сто двацец тисячи овци, и пошвецел цар и шицки синове Израїла Господнї дом.

64Того дня пошвецел цар стредню часц двору, котри пред домом Господнїм, бо там принєсол жертву спальованя, и жертви, и лой мирних жертвох, бо бронзови жертвенїк котри пред Господом бул мали и нє могло ше принєсц жертви спальованя и жертви и лой мирних жертвох.

65И направел Соломон того дня швето, и цали Израїл зоз нїм – вельки збор, котри ше позберал од уходу до Имату аж по рику Єгипту, пред Господом, Богом нашим, у доме котри збудовал, седем днї, єдзаци и пиюци, и радуюци ше пред Господом, Богом нашим.

66А осмого дня вон послал народ и поблагословел го, и кажди пошол до свойого шатра, радуюци ше, з веселим шерцом пре тоти добра, котри Господь зробел свойому слугови Давидови и свойому народу Израїлу.

9 И стало ше, кед Соломон закончел будовац Господнї дом и царски дом, и шицко цо Соломон сцел зробиц, 2указал ше Господь Соломонови и другираз, як ше му указал у Ґавеону.

3И гварел му Господь: „Вислухал сом глас твоєй молитви и твойо благаня, з котрим ши ше модлєл предо мну. И зробел сом

302

согласно цалей твоєй молитви и пошвецел сом тот дом, котри ши збудовал же би у нїм положиц там мойо мено навики. И буду там мойо очи и мойо шерцо на шицки днї.

4А ти, кед будзеш ходзиц предо мну як ходзел твой оцец Давид, у святосци шерца и праведносци, и твориц шицко цо сом му наказал, и будзеш тримац мойо предписаня и мойо заповиди, 5подзвигнєм твой царски трон над Израїлом навики, як сом обецал бул твойому оцови Давидови гуторяци: ’Нє нєстанє твой чловек на престолу Израїла’.

6Алє кед ше одврациц одврацице ви и вашо дзеци одо мнє и нє будзеце тримац мойо заповиди и мойо предписаня котри вам дал Мойсей, и пойдзеце и будзеце служиц другим богом и їм ше кланяц, 7вируцим Израїл зоз жеми котру сом им дал, и тот дом, котри сом пошвецел за свойо мено, одруцим спред своєй твари, а Израїл будзе на знїщенє и огварянє шицким народом.

8А цо ше дотика того високого дому, кажди хто будзе преходзиц коло нього будзе зачудовани и засичи и пове: ’Прецо Господь так зробел з тоту жему и тим домом’?

9И поведза: ’Прето же охабели Господа, Бога свойого, котри виведол їх оцох зоз жеми Єгипетскей, зоз дому рабства, и вжали других богох и кланяли ше им и служели им, прето Господь наведол на нїх шицке тото зло’.”

9аТеди Соломон приведол дзивку фараона до городу Давида, до свойого дому котри себе збудовал тих дньох.

10Двацец роки, под час котрих Соломон будовал обидва доми, дом Господнї и царски дом, 11Хирам, тирски цар, посилал Давидови кедрово и кипарисово древо и злато, и шицко цо вон жадал. Теди цар Соломон дал царови Хирамови двацец городи у Галилейскей жеми.

12И вишол Хирам зоз Тиру и пошол до Ґалилеї видзиц городи котри му дал Соломон, и нє пачели ше му.

13И гварел: „Яки то городи, цо ши ми их дал, брату?” И наволал их „Гранїца”, и так по нєшка.

14И Хирам принєсол Соломонови сто двацец таланти злата.

26И цар Соломон збудовал за нїх ладї у Ґазион-Ґаверу, цо при Елату, при улїву остатнього моря, у Едомскей жеми.

27А Хирам послал на ладї своїх слугох, морнарох, котри познали морйо, же би плївали вєдно зоз Соломоновима слугами.

28И сцигли вони до Софиру, вжали отамаль сто двацец таланти злата и принєсли их Соломонови. (Предлужи ше) Зоз старогреческого преложел др Янко Рамач

303

304

О гл я д и Академик Микола МУШИНКА

МИХАЙЛО ВРАБЕЛЬ И ТАРАС ШЕВЧЕНКО 2014. року филантроп и мецена Наталия Гатас факсимилно видала кнїжку краяна Пряшовщини (валал Вирава нєшкайшого Медзилаборского округу) Михайла Врабеля (1866-1923), Русскій соловей, вєдно з його зборнїком писньох Угрорусски народны співанки1. То два найзначнєйши роботи нашого краяна, котри после законченя Ужгородскей семинариї (1887), и краткого учительованя (у валалє Чемерне Врановского округу на Пряшовщини), дзешец роки (1889-1898) жил медзи Руснацами Войводини (Руски Керестур, Стари Вербас, Нови Сад)2. Дальши двацец роки (1898-1918) М. Врабель видавал у Будапешту урядово тижньово новини Неділя и уширйовал рочни календари за Русинох Закарпатя и Восточней Словацкей Приятель селян. Вон автор и видаватель Буквара за „угрорусски” початкови школи. Зборнїк Русскій соловей, з подназву „Народная лира или собраніе народных пісней на разных угрорусских нарічіях”, М. Врабель видал 1890. року у Будапешту, то єст у чаше свойого Портрет Тараса Шевченка пребуваня у Руским Керестуре. У кратким обрацаню ґу читачом вон спомнул иницияторох и циль виданя: „На воззваніе отличнійших Бачванско-русских братьев, я заду-

У

1 М. А. Врабель: Русскій Соловей. Угро-русски народны співанки. Составитель Наталия Гаттас. – Ужгород, 2014. – 516 с. При цитованю автентичних текстох буква ять заменєна з букву і, а ъ после консонанта випущена.

2 Детальнєйше о пребуваню М. Врабеля медзи Руснацами Войводини оп.: Варґа Д.: Михайло Врабель и бачвански Руснаци // Шветлосц. – Нови Сад, 1992. – Ч. 2-6. – С. 94-103.

305

мал, по разным околицам и на разных русских нарічіях, мною собранныя пісни, в маленькому зборнику: ,Русскій соловей’ издати. Желая достигнути той ціли, чтоб и мой ,СОЛОВЕЙ’ увеселял сердце русской дружины. – Говорится: кого не веселит русская піснь, да русская молодица, в том не кипит кров дідов наших! […] Благодарю особенно Бачваньско-Русских, так-как они меня в предпринятіи моем и матеріально подпирали!” (с. 5). На концу кнїжки М. Врабель наведол мена 36 єй предплатнїкох з КереПортрет Михайла Врабеля стура, 17 – з Коцура и 8 з „Горнїци”, котри поручели 93 прикладнїки кнїжки. Нажаль, пририхтовач ужгородского факсимилного виданя пре якуш причину тот список випущела. Нє спомла вона же видавнїцтво „Руске слово” у Новим Садзе 1981. року з таким способом (фототипно) видало Русскій соловей М. Врабеля у тиражу од 500 прикладнїки. Алє зато вона уключела до ньго ридку рецензию на кнїжку росийского и українского литературознавца Володимира Перетца Слово о „Русском соловье” (с. 175-190), котра обявена 1892. року у Києве як окремна брошурка, „з допущеньом цензури”. Михайло Врабель писал и друковал свойо твори на штучним „язичию”, то єст мишанїни церковнославянского з елементами росийского и месних закарпатскоукраїнских бешедох. Служел ше з етимолоґийним правописом. Нєрозумлїви росийски слова вон часто пояшньовал з локалнима и мадярскима еквивалентами. З таким Репродукция початку писнї Тараса язиком и правописом видруко- Шевченка Думи мої з Кобзара з 1840. року вана и збирка Русскій соловей. Понеже ше кнїжку М. Врабеля друковало у Будапешту, М. Врабель, котри жил у Руским Керестуре, нє мог зробиц конєчну коректуру зложеного тексту, прецо ше у публикациї подкрадла маса друкарских гришкох. В. Перетц у спомнутей рецензиї лєм на 12 бокох кнїжки их нашол 53 (с. 190). Даскельо з нїх ше подкрадли и

306

у писнї Думы мои, думы мои, наприклад: волі место долі, збали место дбали, сумтненько место смутненько тиж так. У нашей роботи ми их виправели. Медзи авторскима творами Русского соловея увагу читачох прицагує писня Думы мои, думы молоденьки, котра написана под безпостредним вплїРепродукция початку писнї Михайла Врабеля вом елеґиї Тараса ШевДуми мої з Русского соловея з 1890. року ченка Думи мої, думи мої, котра перши раз видрукована як лирични увод до його Кобзара 1840. року и предрукована у шицких познєйших поетичних збиркох Т. Шевченка. У збирки Русскій соловей писня обявена анонимно. Мож предпоставиц же єй автор сам пририхтовач Михайло Врабель. На подобносц його писнї з елеґию Т. Шевченка указал ище биоґраф М. Врабеля Корнило Заклинский3. Подобно як и Шевченко, Врабель ше обраца ґу своїм думком з питаньом: Думи мои, думи, родны мои діти Что с вами ділати и де вас подіти? Ах де вас подіти, — ци на світ пустити? Там лукавы люде будуть вас ганьбити. Подобно як и Шевченко, автор своїм думком дава напрям: Але вы на тое, прошу вас не збайте, Ци вам рады будут, вы ся не старайте; Вы ся не старайте, что ся с вами стане, Миле русске сердце сміло на вас гляне. […] Думы мои, думы, пойдете світами, Наших милых братьев ревными словами, Ревными словами мило привитайте, Дружеску гостину с ними направляйте!

3 Заклинський К.: Дещо про Михайла Врабеля // Науковий збірник Музею української культури в Свиднику. Т. ІІІ. – Пряшів, 1967, с. 295.

307

Подобно як Шевченкова елеґия, оптимистичне законченє ма и писня Врабеля: А як стара слава, наша родна мати Воскреснет, двигнется, будем царствовати, Будем царствовати на славном престолі, Тогда будет конец нашей сумной долі. Нажаль, познєйши виглєдоваче творчосци М. Врабеля нє обрацели увагу на тоту подобносц, гоч дата писня перше документоване свидоцтво у преси о тим же твори Тараса Шевченка були познати на Закарпатю ище до 1890. року. Було би цикаво виглєдац як поезия Т. Шевченка дошла до М. Врабеля у Руским Керестуре. З нагоди 200-рочнїци од народзеня Тараса Шевченка и прешлорочней 90-рочнїци од шмерци Михайла Врабеля нїзше публикуєме обидва твори. З українского преложел Микола М. Цап

Тарас Шевченко Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами? Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, як свою дитину? Бо вас лихо на світ на сміх породило, Поливали сльози — чом не затопили? Не винесли в море, не розмили в полі? Не питали б люде, що в мене болить, Не питали б, за що проклинаю долю, Чого нужу світом... „Нíчого робить!” — Не сказали б на сміх... Квіти мої, діти! Нащо вас кохав я, нащо доглядав? Чи заплаче серце одно на всім світі, Як я з вами плакав? Може, і вгадав. Може, найдеться дівоче серце, карі очі, Що заплачуть на ці думи, — Я більше не хочу... Одну сльозу з очей карих, і — пан над панами! Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! За карії оченята, за чорнії брови Серце рвалося, сміялось, виливало мову;

308

Виливало, як уміло, за темнії ночі, За вишневий сад зелений, за ласки дівочі. За степи та за могили, що на Україні, Серце мліло, не хотіло співать на чужині. Не хотілось в снігу, в лісі козацьку громаду З булавами, з бунчуками збірать на пораду... Нехай душі козацькії в Украйні витають: Там широко, там весело од краю до краю... — Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море, Степ і степ, ревуть пороги, і могили — гори. Там родилась, гарцювала козацькая воля, Там шляхтою, татарами засівала поле; Засівала трупом поле, поки не остило... Лягла спочить; а тим часом виросла могила. А над нею орел чорний сторожем літає, І про неї добрим людям кобзарі співають. Все співають, як діялось, сліпі небораки, Бо дотепні. А я?.. а я тілько вмію плакать, Тілько сльози за Украйну, а слова — немає... А за лихо — та цур йому! Хто його не знає?! А надто той, що дивиться на людей душою — Пекло йому на сім світі, а на тім... Журбою Не накличу собі долі, коли так не маю... Нехай злидні живуть три дні, я їх заховаю, Заховаю змію люту коло свого серця, Щоб вороги не бачили, як лихо сміється... Нехай думка, як той ворон, літає та кряче, А серденько соловейком щебече та плаче Нишком: люде не побачать, То й не засміються... Не втирайте ж мої сльози нехай собі ллються, Чуже поле поливають що-дня і що-ночі, Поки попи не засиплють чужим піском очі... Отаке то! А що робить? Журба не поможе. Хто ж сироті завидує, карай того, Боже! Думи мої, думи мої, квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти, в нашу Україну, Попід тинню сиротами, а я – тут загину. Там найдете щире серце і слово ласкаве, Там найдете щиру правду, а ще, може, й славу…

309

Привітай же, моя ненько, моя Україно, Моїх діток нерозумних, як свою дитину!

(1839) Петербурґ4.

Михайло Врабель Думы мои думы, думы молоденьки, Як річка луками плывете тихеньки, Плывете тихеньки из серденька мого, За вами гадачок, и мечт5 тече много. Думы мои, думы, родны мои діти, Что с вами ділати и де вас подіти? Ах де вас подіти, — ци на світ пустити? Там лукавы люде будут вас ганьбити, Але вы на тое, прошу вас не дбайте, Ци вам рады будуть, вы ся не старайте; Вы ся не старайте, что ся с вами стане, Миле русске сердце сміло на вас гляне. Думы мои, думы, діти печаливы,6 Коли вы на світі будете счастливы? На світі счастливы и раз веселеньки, С чимже издоймете с вас шматы смутненьки?7 Думы мои, думы, пойдете світами, Наших милых братьев ревными8 словами, Ревными словами мило привитайте, Дружеску гостину с ними направляйте, А як стара слава, наша родна мати Воскреснет, двигнется, будем царствовати, Будем царствовати на славном престолі, Тогда будет конец нашей сумной долі.9

4 Тарас Шевченко: Кобзарь. – Прага, 1941. Репринтне відтворення видання 1840 року. Автори післямов: О. Солопченко, М. Мушинка, Р. Лубківський. – Черкаси, 2006.

– С. 29-31.

5 Мечта = мысль, думаня (képzelödés). Ту и далєй пояшнєня нєрозумлївих словох М. Врабеля.

6 Печаливый = смутный, застараный (bus).

7 У ориґиналє помильково – сумтненьки (заув. М. Мушинка).

8 Ревный = усиловный (buzgó).

9 М. Врабель: Русскій Соловей. Угро-русски народны співанки. – Ужгород, 2014.

– С. 24-25.

310

Улога литератури у дружтве Slavko ALMAŽAN

KNJIŽEVNOST, ŽIVOT KOJI SE UBRZANO MENJA I NADA* vremena na vreme ponavlja se jedno te isto pitanje: koja je uloga književnosti u društvu? Očigledno je da smo u više navrata želeli da ukažemo na značaj ove nesanice. Pre nego što damo bilo kakav odgovor na ovo pitanje podsetićemo se da je književnost umetnost a da je umetnost otvorena struktura. Otvorene strukture su različite, višedimenzionalne, spektralne. Zato nemamo iluziju da smo na tragu brzih i jednostavnih odgovora.

Književnost ima danas onaj značaj koji smo sposobni da joj damo.

Nekad je ona bila u funkciji igre, himničnog zanosa, lepog izraza ili neke ideje. Moderna društva su pokušavala da literarni diskurs koriste za neke ciljeve. U vreme loših manira i kulturne arogancije postojala je tendencija da se utiče na pisca. Alternativna misao bila je nepoželjna. Iskustvo nas, međutim, uči da se na pravog pisca ne može uticati.

Setimo se Solženjicina, Paula Gome i drugih disidenata. Nema sumnje da su pisci oduvek bili od velike koristi, kako je rekao jedan mudrac.

S toga mislim da nije loše biti lojalan prema mudrosti.

Nobelovac Mario Vargas Ljosa je rekao da je „literatura velika šansa da se upozna život i da se proživi što više života”. Bliska mi je ta misao kao što su mi bliske rasprave o mestu i ulozi književne teorije u svetlu humanitarnih disciplina. Najčešće slična ili identična pitanja koja se postavljaju danas ne mogu se jasno definisati, ili se definišu na način koje naše logično razmišljanje može sa lakoćom da prihvati.

Neki teoretičari nas diskretno upozoravaju da uvek kada se pojavljuje pitanje mesta i uloge, u nekom kontekstu, nešto nije u najboljem redu, da se time nagoveštava jedno krizno stanje. Zato imamo pojavu da nam razni teoretičari savremene književnosti skreću pažnju na domen interdisciplinarnosti, na bliske veze sa istorijom, filozofijom ili teorijom umetnosti. S toga se danas, kada govorimo o ovoj temi, sve

S

* Сообщеня з Трибини Улога литератури у дружтве, котра отримана у Новим Садзе 15. новембра 2013. року.

311

više stavlja akcenat na teoriju literature i kulture. Shvatili smo da uloga kjiževnosti u društvu nije nešto što bi moglo da liči na crno-bele linije bar-koda. Oko toga smo se složili kao što smo se složili i oko činjenice da more nije ribnjak. Književnost ima tu neskrivenu osobinu da diskretno ili indiskretno ukaže na nov pogled, na izoštreni ugao gledanja kada se govori o stvarnosti i istorijskom sećanju. Ono neprekidno postavlja pitanje, jer zna da se ništa neće dogoditi ako prvo ne sanjamo. Ali posle pada Berlinskog zida mnogo što šta se promenilo, pogotovu u istočnoevropskim zemljama. Pri tom ne treba gubiti iz vida činjenicu da „čovek ne postaje pisac zato što je odabrao da kaže izvesne stvari, već zato što je odrabrao da ih kaže na izvestan način”.

Klasik ruske književnosti Andrej Bitov rekao je nedavno na jednom skupu da je „jedina uloga pisca da bude iskren, a najveći zadatak da unapređuje svoj maternji jezik.” Sigurno da je to tako, ali to, prema mom sudu nije sve. Nikada ne smemo da zanemarimo naše zablude i slutnje, pogotovu trenutke u kojima se kriju izazovi. Živimo u vremenima velikih promena, kontradikcija, lutanja. Svedoci smo da književnost ne odustaje od susreta sa nepoznatim, ne odustaje od lomova, ne ustupa pred svakodnevnim pokušajima da se preusmeravaju vrednosni elementi. Knjiga je dobila dvojnika koji ne liči na nju. Elektronika nam sugeriše da prihvatimo nove uslove komuniciranja, utiče na našu čitalačku visprenost, želi da nas osvoji svojоm brzinom. Najzad nam sugeriše da zaboravimo Gutenberga; kao da hoće da kaže da smo se dosta divili tom zastarelom inovatoru! Sada je na red druga prekompozicija stvarnosti. Na pomolu je čitalac koji ne okreće stranice, koji postaje navigator iz fotelje. Taj moderni čitalac nalazi se pred ogromnim okom monitora koji nema nameru da trepće. Nema čak ni jednu jedinu trepavicu. A sve je tu, na jednom mestu: i informacija, i zadovoljstvo i novi saučesnik u otkrivanju istine i stvarnosti. Po svemu sudeći, tehnološka priroda ima zadatak da nas priprema za budućnost. 20. vek, i sa njim, naše detinjstvo i naša sećanja, ostaće deo zanimljive priče, kao što je petrolejska lampa sentimentalna priča naše prilagođene svesti jednoj najavi blagog luminoziteta. Pa naravno da u tom kulturnom i istorijskom kontekstu i uloga književnosti biće drugačija.

Dakako mi nismo proroci, ali nam je tako jasno da će nam budućnost biti puna novih dosetki, a po svemu sudeći i neprepoznatljiva.

Dakle, svet u kome živimo pun je iznenađenja. Mi doživljavamo razne preobražaje. Bodrijar nas upozorava da „celo društvo je organizovano preko potrošnje i prikazivanja proizvoda kroz koje pojedinci zadobijaju prestiž, i identitet”. Da li i identitet pisca zavisi od tog postulata? Da li je identitet jedna sigurna kategorija naše nade? Književnost i književne ambicije nisu van te upitne i složene varijacije mišlje-

312

nja. Kažu nam da će nestati klasična knjiga, da će nam san biti ispunjen isključivo knjigom u elektronskoj formi i da će elektronika u ovom veku baciti knjigu u dobro pripremljeno skladište zaborava. Mislim da je to malo preterano. Po mom skromnom sudu, nećemo dozvoliti da nam se knjige deponuju u taj neprijatni muzej gorčine. Ja se naravno nadam da će 21. vek ostati, na našu veliku sreću, i vek knjige. A to je, pored interdisciplinarnih i otvorenih struktura postmodernog doba, veoma značajna komponenta naše uloge: da sačuvamo knjigu, njenu istinu i njeno prostrano područje, ne kao uspomenu već kao životnog saputnika. Sve ostalo je neprijatnost koju proizvodi neautorizovani kamičak koji nam je uskočio u cipelu.

313

Ирина Гарди-КОВАЧЕВИЧ

ЯКЕ ДРУЖТВО ТАКИ И КНЇЖКИ огло би ше попреврацац библиотеки и пренайсц цо на тему одношеньох медзи дружтвом и литературу гуторели теоретичаре, а цо практичаре, тоти цо тоти одношеня творели. Могло би ше и заґуґловац и посовитовац ше зоз Википедию, дзе видно же тота тема провадзи литературну творчосц у каждим чаше, бо озда анї єдна уметносц так очивисно нє одсликує хвильку у котрей настава. У ствари, вше слово о тим яке одношенє дружтво, як социоекономска катеґория, читай политична, ма спрам кнїжки, односно литератури хтора креативно о нїм твори думанє за хвильку у котрей настава, а и за шведоченє у будучносци. Дружтво, як збирни меновнїк найрозличнєйших индивидуалних и ґрупних интересох, у каждим чаше артикуловано або нє сцело мац вплїв на тоту слику о себе, цо мож вичитац през кнїжки, а литература, тиж так свидомо або нє, ма идею о тим же тото о чим гутори будзе препознате и уплївне на амбиєнт у хторим настава. Як и шицки дружтвени зявеня, так и литература може буц преценьована або подценьована, та як и шицки оцени може буц причина за точни чи погришни оцени. А правда найчастейше дакеди у стредку, и цо є далєй од хвильки кеди є пресудзена, єй точносц векша.

М

У Ґутенберґовей ґалаксиї Скоро же мож буц сиґурни же ше литература зявела теди кед ше у чловекови зявела свидомосц о власним тирваню. Як би Библия поведла: „Перше було слово”. Думка, виражена на способ зоз котрим ю препозна други. Вигварене, слово пред наставаньом писменосци, оформене до змисту хтори будзе другим интересантни, будзе поучовац и воспитовац, часц усней традициї каждого народа на кулї жемовей, аж и того котрого уж давно нєт, а котри за собу охабел найтирвацши шлїди праве у слове: намальованим, видлобаним у каменю, древу, записаним на тканю або усно преношеним з колєна на колєно. Гоч знало постац новоприходзацим нєрозумлїве, погришно толковане, преляте до другого часу и просто-

314

ру, преляте до другого язика воно заш лєм ношело записи о тирваню чловековей думки. Преношене по вертикали часу, зоз швитаня цивилизациї, преходзело през вики и милениюми, алє и през ґеоґрафски пространства же би накаламене зоз нашедками духа тих цо го преношели, сцигло и ґу нам, ту, тераз, та отадз, охабяюци нас у нашим чаше и просторе, предлужи далєй там дзе ми, огранїчени у своїм тирваню, нє годни сцигнуц, ґу тим котри лєм буду. Нє свидоме же є литература, слово постало саме за себе креативносц чловечого розума. Глєдаюци способ обставаня през леґенди, сказки, саґи чи шпиви виписовало шведоченє о прешлосци, о искуству людского роду, о блуканьох духа же би нашол нєдолаплїви одвити на вични питаня. У намири же би було тирваце виписоване є на глїняни таблїчки Гамурабийового законїка, на перґаменти котри после пренайдзени коло Мертвого моря, на гиєроґлифи єгипетских папирусох, до каменя предисторийних артефактох, „нарайзоване” у приповедки з малюнкох на индиянских ритуалних чи каждодньових предметох, уношене до маґийних шпиванкох Абориджинох, чи сумерских записох, або пиктуралних приказох на мурох прадавних склонїскох... Нєпретаргнути ланц свидоцтвох о тирвацей потреби чловека же би охабел свою приповедку, свойо дожице швета за тих у будучносци. У нєй записовани важни подїї з правдивого чи видуманого живота, котри подобнє як и нєшка мали намиру през знанє и искуство поєдинца повязовац шицких людзох, на уровньох истих або подобних животних вредносцох. Дзекеди зоз таких по обсягу нєвельких призначкох наскладани през вики велїчезни дїла хтори общечловеческе нашлїдство, котри нас и нєшка нєсподзивюю зоз свою филозофску глїбину и практичну мудросцу, од Епа о Ґилґамешови, Рамаяни и Магабгарати, по Библию, Слово о полку Игоровим... Як писал Гомер Илияду и Одисею, як наставал Бесни Роландо, як ше учело молитви и надбудовйовало их по запаметани випатрунок, нє можлїве реконструовац, алє з нїх, як и з Овидийових стихох або Душанового законїка мож реконструовац способ живота и систему вредносцох давного чловека. Од кеди швет шветом, власц, уж як ше ю кеди волало, була барз заинтересована за кажди запис з хторого мож пречитац о єй панованю и о тим яки бул живот людзох над котрима панує. Дзекеди гартушела тих цо о нєй и єй часох писали, дзекеди их на заобиходни способ тримала у власци так же зазберовала творительох и даваюци им привилеґиї мала на оку їх намири меняц ю. Тоти методи ше и нєшка хасную у пракси. Институция меценарства лєм меня форми, од найтвардейшей цензури, по фалши-

315

ву шлєбоду творчосци, а котра ше мера по длужини шпарґи на котрей мархва завязана. Музика, скулптури, малюнки шицко то власц толкує як можлїви украс и потримовку, а литература медзи тима украсами вше мала окремне место, цо значи же ше єй вплїв тримало за найвекши, односно єй прихильносц або процивенє найбаржей подозриве за такволани шлєбодни дух. До словох мож скриц шицки нєжадани тайни, з нїма мож вибиц фундаменти каждей сиґурносци. Кед ше меняли системи, валяло ше на велько дотерашнї памятнїки, преставало ше з гимнами прешлим владаром, вишпивйовало нови, руцало малюнки цо славели дотедишнїх, а мальовало други. Огень утарговал їх уплїв, а вше бул найвисши пламень з огнїска на котрим ше спальовало кнїжки. Бо, вше було єдноставнєйше знїщиц материю, як дух чловека. Мит о ґлобалним валалу постава стварносц Крилатица же „Рукописи нє горя” лєм метафора о нєзнїщуюцим чловековим духу. У сущносци, папер чи перґамент нєставаю, аж и керамика ше розбиє, камень розтруши, древо здирвеє, платно згнїє... Остава лєм запаметане слово и нєзнїщуюца потреба повесц го дакому, хто го пове другому. Рукопис нєшка, кед є нє паперови и нє з руку писани, кед ше може у секунди послац на тисяч адреси, то слика швета як ґлобалного валала, дзе шицки шицко можу дознац уж вецей анї нє лєм зоз швидко видрукованим, преложеним и дистрибуированим виданьом каждей кнїжки, алє и зоз обичним „кликом” на тастатури лаптопа. То тот правдиво нєзнїщуюци дух на дїлу, котри себе преправел драгу до всеобщосци. Остава факт же физично вироятно на тисячи и тисячи рукописи настали у старих и новших викох знїщени, случайно, або нароком, и гоч нє мож знац хтори бизме тайни з нїх могли вичитац. Заш лєм, праве на основи вецеймилениюмскей чловеческей историї, сиґурне же їх сущносц остала и же ше вона през цмоту викох пребива на шветло и вибива през дїла як давних так и найсучаснєйших писательох. Инстинктивно, народи котрим грожела препасц скривали и преношели на безпечне место праве кнїжку. Нє єден музей на швеце шведочи о нїм, а як єден з найимпресивнєйших то музей єрменских рукописох котри ше и нєшка дополнює з рукописами цо их по цену живота свойого лєбо наймилших преношели людзе пред ґеноцидом. И нєшка ше потомки тих цо ше виратовали, и цо можу, видвоюю огромни суми, же би их врацели до скарбнїци народу и так помогли затримац свидомосц о себе.

316

Части дискусиї медзи писателями окреме о тим хтори то часи цо ше их памета були найприхильнєйши ґу кнїжки. Аж и на прикладох тих цо за собу охабели найпознатши дїла, цо их нєшка воламе класики, або тих цо ше на литератури обогацели, пренайдземе цошка пре цо вони док жили, або кед би були живи, нє були би задовольни. Наиходзели на нєпорозуменє найчастейше прето же им було забранєте, або сами одлучели нє писац як би сцели, алє як диктовал час, односно дружтво у котрим творели. А вше було и таких, правда тоти часто оставали худобни, та аж и гарештовани и мучени, вигнати або без статуса, та и живота, цо як кед би их гнала якаш сила правди котрей служели, писали так же з тим упрекосцели тедишнїм дружтвеним нормом. Углавним, статус писателя вше бул и нєшка є найсиґурнєйши кед ше шпота коло власци, цо значи и лєм потамаль покля задоволює єй афинитети, диктовани зоз интересами, або по дружтвени пременки. Нам блїзки приклади сербских писательох и їх судьби медзи двома шветовима войнами, а и приклади такволаних режимских писательох после войни. На перши попатрунок, пре декларовану демократию, мож повесц же того вецей на тих просторох нєт, алє шицким ясне же драги на котрих ше витворюю привилеґиї закруцени и мутни. Зоз процесами у дружтве о яких ше бешедує на просторох, дзе жиєме уж, ниа, децениями, и литературу, як и шицко, залапели нови габи. Вецей кнїжка нє дружтвено стимулована дїялносц, за ню ше системски видвоює вельо менєй як дакеди. Економия на колєнох, а у тей крутили препаданя нашла ше и литература, бо ше кнїжку, єй плод, трима як подруче на хторим паную економски закони. Гутори ше, у кругох розчарованих писательох и других душостарательох, же ше кнїжку нїґда ридше нє брало до рук як тераз кед у обисцох милион нєзанятих и кед нєт дилеми чи купиц кнїжку чи хлєб. Бависка чи хлєба Наша жем и у обласци култури, та вец и у литератури, жем абсурда. Ту, дзе ше найвекша часц жительох будзи у страху цо предложи фамелиї за єдзенє, бо найвекша часц продукциї стої, статистика нєспреведацо указує же єст тельо видавательни хижи, односно продуковачох кнїжки, як нїґда потераз. Влонї у Сербиї робели 1 100 видавательства котри обявели 4 237 наслови. Но, та хто би повед вец же ше кнїжку у тей кризи нє ценї! Кед ствари так стоя, а стоя, вец тоти цо ше скаржа же кнїжка нїґда нє була у горшим положеню як є тераз, нє маю право. Як то

317

може буц, нє до конца ясне, о тим би вецей могли повесц праве видавателє, алє швет кнїжкох ше и далєй обраца по своєй орбити тиражох и насловох, цо видно аж и на прикладу руского видавателя, дзе скоро же кажди рок виходза тельо кнїжки як цо виходзели и у нєшка такволаних златних часох социялизма, кед ше кнїжки урядово дотировало. Правда, кнїжка, тераз уж нє слово о руских виданьох, положена до авзлоґа и винєшена на пияц як и кажда роба. Тот цо ю випродуковал сце з ню заробиц, предац ю и врациц уложени материял и свою роботу. Вецей нє шицко єдно же чи ше ю стрепе до маґазину чи ше ю преда, бо у нєй чийшик власни пенєж и вон го оплодзени з нову вредносцу, свою роботу и роботу автора, сце назад. Як и дакеди, и тераз тоту нову вредносц нє мож вимерац анї з пенєжом, та анї зоз славу, алє же ше у новей системи єй вреднованя дахто страцел, а дахто ище як знаходзи, и то правда. Дакеди ше можебуц декларативно литературу баржей вредновало, давало єй окремне место, а нєшка себе даєден писатель зна обезпечиц окремне место у дружтве. И даєдни сеґменти дружтва тото зоз своїма ґестами потвердзую. Кед би нє було так, чи би телї озбильни и менєй озбильни новини практиковали, звичайно за викенд, додавац каждому купцови ґу цалому тиражу по єдну кнїжку. Озда то лєм там дахто, хто позна систему економских правилох, преучел и видзел же тот гладни и дезориєнтовани народ праве пре понукнуту кнїжку покупує новини и так їх тираж (читай: заробок) порошнє. Видаванє новинох и часописох леґитимни привредни конар котри и роби прето же би заробел пенєж власнїкови и плаци роботнїком, а держави дал порцию. Кед нєт заробку, новини, односно часопис ше гаши, окрем у ридких случайох кед то интерес держави котра за їх виходзенє видвоює пенєж, алє и диктує змисти. Як и кажди продукователь, и видаватель кнїжкох ослухує интересованя и потреби трошителя, та ше и вон за свою робу, як цо то роби предавач каждей роби, и за кнїжку остара створиц апетит при потенциялних читачох, односно дакеди лєм купцох. Класики литератури, котри ше обявює як спомнути додаток ґу новином, зведзени на понїжуюци ценюнди рото слог, же би прилог новином цо менєй коштал. Лєм мено прицагує и одкрива же продукователь бави на уж загартушену жажду нашого чловека же би ше виказал як почитователь кнїжки, озда себе так обезпечел статус образованого чловека, кед купи кнїжку – уж длуго луксузну робу. Чи тота кнїжочка будзе пречитана, чи складана даґдзе до шкатули, чи до кута, бо така нєуглядна яка виходзи вецей є нє за указию на полїчкох, то уж нїкому нє бриґа. Нє було бриґа анї тим дакедишнїм ве-

318

льочисленим аквизитером котри нащивйовали дружтвени подприємства у котрих навелько заключовали догварки з котрима ше на одплату куповало собрани дїла дружтвено пожаданих класикох. Того нєт, а випатра вецей анї нє у моди, бо анї по предавальньох меблю кнїжка вецей нє декорация на полїчки, аж анї у часописох о красним ушореню квартеля ю дизайнере нє хасную як модел. Дакеди ше на мебель у предавальнї мушело класц фалшиви рамики кнїжки, бо би ше прави украдло. Ище єдна крилатица же „кнїжку украднуц на вистави або на сайму нє грих” у тарґовищних условийох нє важи. Саям у Беоґрадзе, котри нєдавно закончени, указал же ше и у швеце як и у Сербиї, и попри економскей и всеобщей кризи, нєпреривно обявюю кнїжки озда у нєзменшаних тиражох и числох. Медзи нїма вельо менєй таки цо их ше купує на метер и пре фарбу платна на рамику же би швечели ґу меблю. Поєдинєчни виданя шветових писательох маю преклади по сербски озда источасно як и на други шветово язики, а домашнї писателє ше стараю писац кнїжки котри их представя як озбильни романсиєре, а нє романтични поетове чи приповедаче. По тим кельо ше о кнїжкох бешедує скоро у каждей забавней телевизийней емисиї, дзе ше кнїжки дзелї як и уходнїци за концерти, дзе ше отримую промоциї о котрих ше вец пише по новинох и бешедує у висткох у найудернєйших телевизийних терминох, мож повесц же Сербия високообразована нация. Яки то кнїжки о котрих бешеда и яки то драги же ше сцигує з нїма до удерних терминох, нє мож бешедовац без векшого виучованя, алє и лаїкови ясне же то шицко битка за тираж. Приповеда ше, углавним, о кнїжкох котри написали популарни особи, або им дахто помогнул написац, о особох котри єдни другим за наш пенєж правя реклами, бо ше роби углавним о авторох котри естрадни особи, з векшей часи водительки и водителє, особи познати у явносци по скандалох и викривених животних вредносцох по яких ше справую. Як у єдней популарней сериї поведзене, нєшка нє нательо важне хто кельо кнїжки пречитал, кельо баржей важне хто кельо кнїжки написал! Так вирекламовани кнїжки можебуц и маю своїх читачох, живот познатей особи явни и за ньго заинтересовани широки народни пасма. Перша кнїжка познатого ґлумца дожила озда и пейц розпредани виданя, а друга на добрей драги досягнуц исте. Єдна водителька, чи цо є уж, бо є на каждей телевизиї госц, дзе ше хвалї же написала вецей як трицец романи, жиє зоз зявйованя у явносци и то вип катеґориї. Друга озда накадзи почала писац, наявйовала же пише свою автобиоґрафию, же у нєй будзе щира, цо значи

319

одкриє и аферу зоз домашнїм єй порно видео-знїмком. Аж ше и ґлумци шором влапели до писаня, та тих дньох єден ценєни ґлумец наявює свою автобиоґрафию, та и вон, як и його предходнїки, уж навелько приповеда яка то ма буц кнїжка. Цо аж будзе док видзе! Можебуц, гвари вон уж напредок, по тей кнїжки ше знєє и филм! Хто зна чи и познати режисер по своїх двох уж нє пририхтує сценария! Даєдни з тих дїлох наисце одкриваю и писательни таланти уж талантованих уметнїкох з другей обласци, алє успих, мерани з тиражом и информациями о нїх, доживюю и тоти цо лєдво же знаю писац, котри за собу охабели таки велїчезни досяги як цо то участвованє у даєдним з риалитийох! Членом жирия за „Нинову” награду влонї сцигли озда и 150 романи, а того року приблїжно исте число. Випатра же єст вше вецей жадних петнацминутовей слави, а понеже нє знаю бавиц фодбал, або кошарку, нє прияти су анї на єдно змаганє за даяки талант, нє знаю шпивац, а анї су нє досц атрактивни за даяки риалити, нє маю шмелосци постац славни през даяки криминал, та пишу о своїм лєбо видуманим живоце. Та кед нє найду даякого спонзора за обявйованє написаного дїла, зробя то о власним трошку. Та цо кошта най кошта, алє вон писатель! Хто голєм раз бул у даякей комисиї котра оценює кнїжки зна цо ше шицко там найдзе. Но та, кед же уж телї кнїжки написани, озда их дахто лєм чита, а тот цо чита озда лєм писмени и дума же ше так и образує. Поведло би ше же то велї людзе у Сербиї, цо дементує култна емисия, квиз на державней телевизиї котри тестира знанє приявених (озда и тестираних), котри указую же нє запаметали анї тото цо обовязне основне образованє дава. Любителє литератури би требали вериц же ше кнїжки обявює, озда и купує, же би видавателє нє робели на свою чкоду, а то значи же єст людзох котри можебуц праве прето же нє можу путовац, аж анї ходзиц до театру и биоскопу, любя читац. Їм кнїжка радосц, вони ше з кнїжками чераю медзи собу, за дарунки купую єдни другим, та скорей як их подарую, закладкаю и пречитаю. Док видно читача на плажи, у авиону, гайзибану, аж и у городским автобусу, та гоч на таблету, кнїжка ма будучносц. А з ню и литература. Чи з бешеду за округлим столом мож дефиновац улогу литератури у дружтве? Найвироятнєйше же нє, алє кажда бешеда о статусу литератури помага же би ше нам розбистрело пред очми и одкрило даяку нову можл ївосц же би кнїжка прежила и нашо часи. Прежила и горши, и, ту тот парадокс – остала у скарбнїци чловекового духу як винїмково значне доприношенє його розвою.

320

Др Радмила ГИКИЋ ПЕТРОВИЋ

УЛОГА КЊИЖЕВНОСТИ У ДРУШТВУ или УЛОГА ПИСЦА У ДРУШТВУ ош је Платон у Држави истакао значај литературе на свеокупно образовање човека, али се, изгледа, та мисао, годинама, негде затурила. У Србији се у 14. веку појављују прве штампарије, а са појавом Вука Караџића, замењује се славеносербски језик и уводи народни, и од тада је прошло доста времена. У Иригу је 1842. године основана најстарија читаоница. Да се полако приближимо данашњем времену и уђемо у 21. век.

Ј

1. Ако покушамо, из данашње перспективе, да разложимо прву реченицу, онда бисмо могли да кажемо да држава одређује шта ће се читати. Бар до 18-19. године, када млади углавном читају лектиру, писце који су у читанкама, или оне књиге које се налазе у школској библиотеци. Они писци срећници који се домогну да уђу бар у једну читанку, могу се надати и хонорару. А ко може ући? Тај избор припада држави: саветницима, педагошким стручњацима, комисијама за откуп књига итд. И они, неминовно, постоје, и они одређују. Недавно је објављена књига Женска читанка (Академска књига, 2013) која је била неопходна нашој књижевности и свакао је вреди прочитати. На неки начин са том књигом исправљена је грешка према оним књижевницама које нису уврштене у читанке и лектире, а то су: Еустахија Арсић, Милица Стојадиновић Српкиња, Даница Марковић, Анђелија Лазаревић, Светлана Велмар Јанковић, Биљана Србљановић, Мирјана Новаковић, Гордана Ћирјанић, Вида Огњеновић, Радмила Лазић, Милица Мицић Димовска и друге.

321

Када је све наведено унапред одређено, онда појединци, после завршене средње школе, уколико су заинтересовани, избор књига им је неограничен. Маркетинг су корице књиге, реклама је изнад садржаја, награде ситни додатак, а праве и добре књиге остају у магацинима издавача. Откуп књига у чијим комисијама такође седе државни чиновници, на неки начин праведно и скромно попуни празне рафове библиотека широм Србије и ту се брига државе окончава. Ретко је наћи издавача који објављује критичка издања или сабрана дела.

2. Што се, пак, тиче штампања књига: опет главну улогу имају држава и државно-књижевни комесари. „Данас је најтеже бавити се озбиљним послом у неозбиљном, незаинтересованом и духовно посуновраћеном друштву... Данас су у култури изгубљени сви критеријуми и сва правила. Недаровити и необразовани су узели ствар у своје руке, тако да смо на сигурном путу да створимо дивље друштво у коме ће све вредности бити разграђене, друштво без циља и цивилизованог света и човека...”, записао је Бранко Кукић. Погрешни људи на правим местима – стварају „систем вредности” заснован на аматеризму и климоглавцима, за сићу. Кад једно друштво дође у ситуацију да га усмеравају они којима је најважнији лични интерес, а на правом месту принцип да оштети другог да би стекао корист, онда је култура негде у запећку. Када се паметни и мудри повуку, владају недиокритети. А неко други, чије име се још лакше заобилази, записао је: „Ни од таштине ни од некритичности није се лако сачувати”. Сартр, пак, сматра да је човек оно што чини, и да је одговоран за оно што чини, и ако то припишемо писцу, онда је његова одговорност исувише велика.

Koje су то књиге које се данас најчешће штампају, које окупирају, бар мало, пажњу читалачке публике. Одговор је привидно увек исти: књижевност се данас комерцијализује, потпуно отворено и без зазора. Неки писци ће своја дела писати да би их продавали, а продаваће их да би боље живели од великих тиража. Једино је питање да ли ће та врста књижевности бити и једина читана, да ли и на који начин ће оне друге, по нама боље, бити присутне, зависи – опет од државе и издавача. Постоји дотирана књижевност, а то је она која тешко проналази пут до читалаца, ако узмемо у обзир да су (опет државни чиновници) доделили новац за она дела која су капитална.

322

3. И трећа реченица из уводног дела је питање књижара. Не можемо се жалити да се само код нас затварају књижаре, и не морамо побројати све нестале у Новом Саду – ако већ знамо да је ситуација слична и у другим градовима: у Њујорку, на пример. Када се затворе књижаре на Петој авенији, легендарна Барнс и Нобл, онда и ми имамо алиби за сетну перспективу наших преосталих тврђава књига. И док по свету ничу електронске књижаре у којима је тешко наћи слободно место испред компјутера, код нас их, колико је мени познато, још нема. О наградама, стипендијама, националним пензијама постоје различита мишљења и углавном се своде на исто: да је већина унапред одређена, да их је исувише, или премало, да су сви писци закинути и да су баш они требало да добију ту-и-ту награду. Само сам једанпут пожелела, давно, када је установљена национална пензија, да предложим свог фаворита. Речено ми је да је потребно да сакупим документацију и администрацију, и када сам отишла на разговор код свог фаворита, само је рекао не, никад. Сада помислим, добро је све испало: како бих се сада стидела због могућег друштва у коме би био, од естраде па до аматеризма.

4. Последња реченица у уводном делу, довела нас је до 20-21. века, до Новог Сада. Што се тиче Друштва књижевника Војводине, тамо је бар ситуација јасна (од 20. до 21. века), председник је, тако ми се бар чини, изабран доживотно: не пратим довољно, тако да не знам да ли је онај Први сада први, или онај Други сада први, али свакако слутим ко одлучује. А знам да су обојица у комисији за доделу средстава у Градској управи, што би на неки начин био и сукоб интереса. А и за ту тврдњу нисам потпуно сигурна, требало би питати Гвоздена, лева или десна њихова рука. Постоји једна пословица која би отприлике гласила: Тешко је и опасно када узјашеш тигра. Замишљам, на пример, Првог или Другог, или Другог или Првог, како би сишли са тигра, односно са позиције председника Друштва књижевника, или Виталове награде, можда Златне греде, лектуре и коректуре, Фестивала, како би то било забавно гледати, када сиђе са тигра. Да оставимо забаву, доживотно изабрани писци, узјахали су чврст, и држе добро државне дизгине. Опасна је и самоцензура, не у рукопису и осамљености, него у јавном говору. Ипак је лакше зобати ситне мрвице које ти додељује, на пример, то исто Друштво књижевника Војводине, него јавно рећи: доста је било. Али и они морају, неизоставно, да постоје.

323

Vany DULA

POETI^NA PRAVDA O POETOVI o cenu `e bim i premahnul temu, dumam `e za{ lwm podnyce spatrany literaturi i pisately u dru`tve nw mo` rozpo~ac bez spatrany samej umetnosci. Preto {e zatrimam na ob|ej{im ponycu umetnosci i umetn<ka, kotri tu budu sinonimi za literaturu i pisately, a odviti na gevti vi~ni pitany kolo odno{eny medzi literaturu, pisatelqom i dru`tvom, poprobuwm po{tredno dothnuc i prez formulovanw pitanqoh.

Ked {e problem tak pre{ireno postavi – co smisel nw lwm literaturi, alw voob|e umetnosci u dru`tve, takoj {e mo`e ukazac skoro i absurdnosc postavyny takogo pitany. A co podobne i probovanx esteti~no definovac abo vimagac od umetn<ka (pisately) `e bi tvorel (pisal) o krasi, abo o bridkosci dru`tva, o tim abo o gevtim odredzeno, `e bi ukazoval z palqcom na ri`ni fenomeni – na drugih, abo na sebe samogo. ^i umetnosc voob|e i ma smisel? Odnosno, moglo bi povesc `e nw ma wden odredzeni, okrem togo `e go tvori ~lovek (umetn<k) i `e go sposobni prepoznac i “pre~itac” prave lwm ~lovek – lxbitelq, або лєпше повесц „розумитель” umetnosci. I tu {e vec u` takoj ukazuw `e nw mo` pripovedac o dru`tve, alw lwm o powdincoh, kotri osobno, z vecej abo z menwj uspihu, u stanu vitvoric svox osobnu umetnosc, abo na osobni sposob do`ic, “pre~itac” i interpretovac umetnosc drugogo ~loveka. ^i umetn<k treba `e bi bul dru`tveno an}a`ovani? Povedzeno u postmodernisti~no liberalisti~nim duhu, ked avtoritet reli}ijnih i klasnih kanonoh popu|el, ka`di vec mo`e zoz svox umetnoscu robic i tvoric x na go~ yki sposob, yk lwm sce.

Z wdnogo boku, ked {e i tu postavy normi kotri po prirodi konzervativisti~ni i z ~asom naginax }u v{e vek{ej ri}idnosci, zazubadluxxci kreativnosc do dwplovoh repetitivnosci, vec bizme tu oznova o gevtim smislu umetnosci nw mogli pripovedac.

Alw ~i bizme vec prave tu o go~ lwm odredzenim zadatim smislu umetnosci, takvolanej funkci< u dru`tve i mogli daco povesc?

P

324

Paradoksalnosc togo problemu {e ukazuw u tim `e, z drugogo boku, za{ lwm treba merkovac nw spadnuc do relativisti~nej zabludi, spram kotrej ka`du potrebu vira`ovany ka`dogo powdinca avtomatski mo` kvalifikovac `e to le}itimni vilwt od umetnosci/literaturi – nasampredz, bo toto co tu nw mo` podrozumjovac, to `e ka`de take zahodzenw vec i (menwj-vecej) uspi{ne. Питанє чи и мож наволац як уметнїцке гевто дїло котре нє прежило тест часу – то приклад подлей уметносци, або, красше поведзено, уметносци котра нєрозумлїва (нєзрозумена?).

Po pitanx dru`tvenogo an}a`ovany, tu dze umetn<k ma vibor, u uz{im smislu, to `e mo`e abo nw mu{i prez svojo d<lo, napriklad, propa}ovac svox, abo kritikovac ideolo}ix drugih, dok u {ir{im smislu patreno, umetn<k u stvari an< nw ma vibor, bo go~ po{tredno, v{e w nwvibe`no dru`tveno an}a`ovani takoj nakadzi {e prezentuw u yvnosci, odnosno ked zoz svo<m d<lom za po~atok go~ lwm daskel<h powdincoh na`enw `e bi {e kus zadumali nad tim co von vitvorel. Popravdze povedzeno, yj tomu dru`tvu u htorim spadlo na umetn<ka `e bi predstavyl “sovisc dru`tva”, odnosno skorej yj samomu umetn<kovi, bo jogo robota {e tu vec naisce ukazuw yk sizifovska. Nasampredz, bo umetn<kov, pogotov pisatelqov upl<v nw masovni – na ogromnej burjovitej pu~ini medijnogo okeanu von nw lovi zoz galovom, alw u scerpezl<vim bavisku zoz premenl<vima ulogami lovara i plwna, na jogo kva~ku zavyzanu na cverenki, ka`di jogo po~itovatelq (odnosno, “prepoznavatelq” jogo d<la) sam {e dobrodze~nw kva~i. Von nw zavodn<k na per{i poglyd (odnosno, per{e slovo), ta preto an< nw ma taki (politi~no-dema}o}ijni) potenciyl manipulovac zoz masu, a vipatra `e vec an< nw mo`e zoz svox umetnoscu n<~ zna~nwj{e premen<c u dru`tve. Moglo bi tu vidvo<c a` i wden notorni priklad `e Gitler nw pri{ol na vlasc pre ~itanosc jogo kn<`ki Moy borba, alw pre politi~nu medijnu propa}andu, nadrilqovanw и interpretacix wj zmistu, i konw~no wj primenqovanw u praksi prej} partijnej i der`avnej strukturi1. Mo` {e vec na urovnx alternativnih istorijoh zadumac i nad tim `e yk bi to lwm na 1 Popri tim `e, z wdnogo boku, vipatra `e a` i u totalitarnim dru`tve ~e`ko nagnac lxdzoh `e bi ~itali, z drugogo boku tu {e u stvari ukazuw `e simptomati~ne yk i u slu~ax drugih svytih kn<`koh, ~i politi~nih yk co to bul Marksov Kapital, ~i gevtih reli}ijnih yk co to Bibliy abo Kuran, `e cala fama kotra {e kolo n<h plwtla i ri`ni strukturi moci kotri ih (zlo)hasnovali yk sredstvo, {icko to bulo mo`l<ve u stvari prave pre <h nw~itanw, abo selektivne ~itanw, zoz ~ogo vihodzelo <h su|ne nwrozumenw, ta {e to prepu|ovalo n<bi avtoritetom – ri`nim nw|e{l<vim i teorijnim i gevtim velqo opasnwj{im prakti~nim interpretatorom.

325

istorijni proces dalwj upl<vovalo ked bi Gitlera i|e yk mladogo zanw{enogo umetn<ka-malyra komisiy priyla na akademix – yk wden vecej o{tredn< malyr si}urno `e bi nw mog napravic telqo ~kodi yk wden vecej politi~ar?

Kelqo umetn<k {lwbodni tvoric posle istorijnogo iskustva `ivota u tradicijnim dru`tve, pod ri`nima totalitarnima re`imami podobnogo avtoritarizmu lwm kameleonski popriberanogo do ri`nih {atiranih farboh n<bi liberalizmu i gumanizmu, ked mesto pre{lej cenzuri sociylisti~nih ~asoh, u tera{n<h n<bi demokrati~nih dru`tveno-politi~nih obstavinoh, za{alwnej {lwbodi vira`ovany, teraz yk ked bi zo{ickim nw bulo obavany od go~ ykej moci umetnosci – od wj subverzivnosci prociv dru`tvenej sistemi i (za)datej vrednosnej sistemi. Voob|e, tu vec mo` postavic pitanw i ~i funkciy umetnosci `e bi previpitovala, kritikovala i presudzovala, abo `e bi lamentovala nad taku go~ i o~iglydnu duhovnu komu u kotrej {e dru`tvo nahodzi? Za{ lwm, indiferentnosc tera{nwj dru`tveno-politi~nej sistemi spram umetnosci tu vipatra sposob preventivnogo “pelcovany” od togo `iry~iska potenciylnogo {ireny infekci<. Prave preto, bo w na materiylnim planu (pre)vrednovana, zvedzena na robu, kotra `e bi daco vredzela, mu{i {e yk i {icko druge na tar}ovi|u predac abo kupic. Nw{kaj{i umetn<k u takih obstavinoh, yk n<}da poteraz, nagnati buc menad`er na prepolnim tar}ovi|u o{trednqoscoh, zmagac {e, kalkulovac i plasovac svoj “produkt”. ^i umetnosc `e bi bula go~ lwm u prehodze zamerkovana u dru`tve, treba `e bi postala “biznis”, odnosno “{ou-biznis”? ]lobalni po{l<dki kontaminaci< zoz golivudski senzacionalisti~nim eksperimentom tretirovany umetnosci vipatra `e nam prave toto su}erux. Spram evolucionisti~no spatrenej ekonomi<, analo}no mehan<zmu prirodnej selekci< u biolo}i<, na vimeranw osudzene {icko co {e nw zna dobre predac. I to predac, per{enstveno, takpovesc “velqkim o~om”, dze {e fascinatorni potenciyl produkta urahovxw do jogo vrednosci, ta mu {e na tot sposob sce zoz formu nadopoln<c i sama pra`n<na jogo zmistu. Kelqo taki model “blagotvorni” primen<c go na umetnosc, mo`e nam ukazac релативизем postmodernи, dze takpovesc “{icko dopu|ene i {icko prehodzi”. ^i to dobre, ~i nw, to u` zavi{i od urovny liberalisti~nogo stanoviska ka`dogo kriti~ara osobnw, bo {e zna slu~ic `e {e zna~nosc i zna~enw dawdnogo d<la z boku su~asn<koh nw prepoznava i nw pripoznava, alw ti` i obratno, `e {e jogo vrednosc mo`e i precenqovac – ve`n<me tu za priklad same malyrske tar}o-

326

vi|e2. Na`alq, abo na |esce, literatura dalwko od takej pozici< podobovej umetnosci, ~i pre men{i wj instant fascinatorni potenciyl, kotri {e nw bazuw na vizualnim mentalitetu i|e praistorijnogo ~loveka, ~i preto `e slovo nwpo{tredne, n<~ nw ko{ta i lwg~ej{e go stvoric, ~i z drugogo boku, preto `e u literaturi, yk gn<zdu yzika, tvor~i proces za{ lwm vimaga vek{e intelektualne napru`enw, a nw predstavy u tej miri vizualnu, abo avditivnu rozvagu3. Pogotov ked {e nw{ka ukazuw v{e vek{a tendenciy, zoz tehnolo}ijnim rozvojom `e bi {e olwg~al kreativni proces. Alw z tim ti` tak prihodzi i do powdnostavjovany samogo kreativnogo procesu, co ma za po{l<dok `e {e vec nu`no traci pe~ac vin<mkovosci, ta yk ked bi {e tracela a` i sama ambiciy stvoric daco naisce avtenti~ne – ту парадиґматични kompxterскi funkciї copy/paste, котри u slu`bi v{e vek{ogo, nw naisce kre<rovany, alw skorej lwm virusnogo klonirovany kulturi, pogotov spatreno u kontekstu procesa }lobalizaci<.

Pri tim osobnw nw mam n<~ prociv samogo malyrstva, abo filma yk medixmoh duha. Плутарх i tak gvarel `e malxnok to poeziy cihosci, a poeziy to malxnok kotri {piva, alw problemati~na ту postava tendenciy ked {e ri`ni fajti umetnosci sce zvesc na sredstvo za poscigovanw merkantilisti~nih cilqoh, a pri tim {e vec toto sredstvo sce pretenciozno predstavic yk multifunkcionalne – nw lwm yk rozvaga, alw i yk umetnosc, kotra n<bi funkcionalna, od kotrej nasampredz mo` mac hasnu. Taka {e vec “hasnovita” umetnosc, prej} marketin}skih tehn<koh 2 Rusnacom pre jogo присвojovанє tu vec mo`e buc bl<zki i ilustrativni priklad Vorholovej pop-art umetnosci, bo jogo drukarski multiplikovani d<la teraz poscigux absurdno velqki ceni, ta vipada `e teraz primarna funkciy jogo umetnosci u stvari skorej na urovnx brendiranej robi do kotrej {e investuw kapital.

3 Yk {e zoz samej istori< vidzi, yk o~iglydnwj{i, takpovesc vigodnwj{i kulturni preno{itelq, literatura preto i tirvac{a. Preto nw treba buc zastarani an< nad sudqbu samej kn<`ki, bo go~ vona u podpolnosci i premen< svoj format (paperovo-drukovani medixm), go~ u budu~nosci dostanw i dayku fajtu interaktivnwj{ej, vecej avditivno-vizualnwj{ej formi, wj zmist kotri vona ponuka, odnosno wj zna~nosc ostanw ista. Nasampredz, pre samu lxdsku prirodu yk komunikativnogo wstva, pre lxdsku potrebu zazna~ovany naukovih, filozofsko-reli}ijnih, abo umetn<ckih dosygoh svojogo wstva u ~a{e, i to prej} simvoli~nogo vira`ovany, ~lovekovogo poteraz najrozvit{ogo “alatu” za u~enw – z pomocu yzika. Go~ u budu~nosci mo`ebuc budze i|e lwg~ej{a i {vid{a dostupnosc znany, go~ toto co {e daraz volalo format kn<`ki budze u go~ ykej osu~asnwnej formi, vono za{ lwm v{e budze sredstvo u~eny, bo vecej abo menwj simvoli~no kodirane, takpovesc potenciylne znanw, `e bi to naisce i postalo, v{e {e mu{i presipac prez {itko osobnej svidomosci (`e bi {e go bulo naisce svidomi), `e bi {e toto znanw moglo i prilapic naisce yk svojo osobne (a nw prividno, z u~enqom napamyt), i `e bi {e go vec konw~no moglo dalwj vihasnovac, operacionalizovac i interpretovac u svo<m osobnim rozsudzovanx spram svowj vibudovanej vrednosnej sistemi, sebe yk individui.

327

predstavy `e n<bi koresponduw zoz tera{n<m ~asom i `e zadovolxw potrebi tera{nqogo ~loveka. Alw vona, u stvari, skorej koresponduw lwm zoz potrebami vek{ini konzumentoh, kotri po pravilu v{e prosekovo – spram ~ogo bi su~asni ~lovek an< nw mogol povesc `e w na vis{im urovnx rozvox kulturi od {ickih poteraz istorijnih abo tkv. “primitivnih” dru`tvoh. Vona lwm sredstvo za tro{enw kotre slu`i yk gorivo dru`tveno-politi~nej ma{ineri< i po zakon<tosci kapitalisti~nej produkci< co {vid{ogo obracany kapitalu, za vi~ne reprodukovanw o{trednqosci. U konzumisti~no oriwntovanej civilizaci<, gevto co prosekovomu powdincovi predstavy smisel `ivota, to z boku tej ma{ineri< jomu zadate poscigovanw gedonisti~nogo idealu, dze mu jogo `ivotni vik z vek{ej ~asci “pow” toto namaganw per{e obezpe~ic nw lwm osnovni sredstva za pre`ivjovanw, alw ih i nagromadzic, kotri postavax i sredstva za u`ivanw – ta tu vam vec nw lwm teoriy, alw i sama praksa Veblenovej takvolanej “gevernej klasi”. Krug togo co bi {e budisti~no navolalo “may”, takej materiylisti~nej stupki, tu zavarti, i lwm podawdnim powdincom {e uda z nqogo go~ lwm do~asovo visko~ic. U slu~ax samogo umetn<ka, zvi~ajno toto o{lwbodzovanw tirva prave lwm тельо, u самим procesu tvoreny umetnosci. Spram togo do ~ogo davno do{la vosto~na reli}ijna dumka, mo` vec povesc i `e wdina naisce smislova robota to nw ka`dodnqove menwj-vecej repetitivne4 odrabynw za o~uvanw `ivotnej e}zistenci< u materiylisti~nej sferi, alw prepu|ovanw isnovanx prez kreativnu robotu, podobnwj{u i samomu bavisku, z cilqom potverdzovany `ivotnej esenci< u duhovnej sferi. ^i {e ~lovek mo`e navolac umetn<kom ked nw vidze zoz svox umetnoscu do yvnosci – ked nw uka`e `e komunikuw zoz vonka{n<m {vetom? Na per{i poglyd to podobne gevtomu prikladu relativizma `e ~i padanw dreva u lw{e dava dayki zvuk ked nwt n<kogo `e bi to ~ul. Spram togo, mo` lwm povesc `e umetn<k, `e bi tvorel umetnosc, mu{i buc u sotrudn<ctve, u dogvarki i komunikaci< per{enstveno sam zoz sobu. Tu vec i yk {e pri powdincovi zyvxw i nadalwj rozviva poriv za umetn<cku kreativnoscu predstavy ambiciozno postavene pitanw na htore najpribl<`nwj{i odvit mo`ebuc mo`u ~asto~nw dac i|e praisto4 Idealno-tipolo}ijno spatreno, bez oglydu ~i {e tota repetitivnosc odno{i na fizi~nu, ~i na umnu, intelektualnu robotu. Ta go~ bi {e i|e i moglo povesc `e u odredzenih slu~ajoh repetitivnosc u manualnej roboti mo`e z ~loveka vitvoric pana (nad procesom roboti), alw zato repetitivnosc u rozdumovanx z ~loveka tvori lwm raba.

328

rijni ostatki togo co navolane pe|erna umetnosc. Spram togo mo` povesc `e umetnosc to harakteristika rozvitogo rozuma homo sapiensa, prihilqnogo komunikovanx, htore {e rozvilo od per{obutnogo si}nalnogo po simvoli~ne. Mo` {e vec opitac i ~om vek{ina nw{kaj{ih lxdzoh taki poriv nw ukazux, odnosno zanwdzbux. Z gumanisti~nogo (ta i samogo marksisti~nogo) boku to mo` oby{n<c tak `e to pre sami dru`tveno-ekonomski obstavini kapitalisti~nej produkci< i pre zyvjovanw wj provadzacogo ingerentnogo fenomena ocudzeny. Ti` tak, napevno `e i u samej praistori< nw buli {icki (vitvoreni) “umetn<ki”, alw to najviroytnwj{e prepu|ene najshopnwj{im, dze {icki drugi u zawdn<ci spram togo mali odno{enw uva`ovany. Umetnosc tu mo` povesc `e i mala ysnwj{u funkcix, povedzme ma}ijno-reli}ijnu, kotra bi {e vec preto mogla trimac a` i za svytu. ^i x vona i nw{ka zatrimala? Tu mo`e buc hasnovita i wdna antropolo}ijna paralela, kotra ukazuw `e prihilqnosc }u umetn<ckomu vira`ovanx univerzalnogo harakteru, i u civilizovanim dru`tve i u nomadskim lovarsko-zberackim, tkv. “primitivnim” dru`tve, dze mo` povesc `e sam umetn<k bul najpodobnwj{i vra~ovi, odnosno {amanovi – i to nw pre jogo duhovni avtoritet, alw pre sposob dohodzeny do nqgo. Za rozliku od ritualizovanej iniciyci< dze su~asne dru`tvo abo plemenska zawdn<ca prez instituci<, на уровню }rupи, uvodzi powdinca do misterijoh prakti~nih shopnoscoh abo znanqoh, prilapenih prej} repetitivnogo povtorjovany prakti~no vidzenogo, abo u slu~ax su~asnogo dru`tva i nau~enogo z teori< (od y{elqkoh po fakultet), zoz ~im {e powdinwc osposobxw za svojo buduce povolanw (podobno yk, npr., za lovara, tak i za menad`era), z drugogo boku, iniciycix do {amanizmu powdinwc zvi~ajno okon~uw sam, nakadzi takpovesc “po~uvstvuw povolanw duhoh prirodi”. Tedi {e von pocaguw zoz lxdskogo dru`tva do dzivini prirodi, prehodzi prez ri`ni spokusi, sam sebe previpituw – osobnu upartosc, vitrimovnosc, odlu~nosc tej svowj transformaci< i odvi~atelqnosc spram togo svojogo povolany, `e bi {e znova mogol vracic do lxdskogo dru`tva. Taki podobni proces transformovany mogol bi {e prepoznac i u odno{enx medzi umetn<kom, jogo d<lom i dru`tvom.

Tvorenw umetnosci to intimni samoprevipituxci proces kotri privodzi po gevtot urovenq |irosci – nasampredz spram samogo sebe. Pri tim {e nw mu{i an< spomnuc `e yke gamovanw predstavy konstantne pre{ve~ovanw togo powdinca, potenciylnogo umetn<ka, z boku dru`tva, `e hto von u stvari, su}erovanw `e co bi mal robic, yk {e spravovac, ta a` i yk rozdumovac. Sarka-

329

sti~no bi moglo povesc `e umetn<cki viraz rezultat psiholo}ijnogo “pounutreny”, simvoli~nej supstituci< za nwmo`l<vosc realnogo poscignuca svidomih i nwsvidomih `adanqoh, yk patolo}ijni viraz neurozi, co mo`ebuc i to~ne – alw ~astej{e u slu~ax podlih umetn<koh. Nasampredz, ked umetn<cke vira`ovanw slu`i yk sredstvo za poscigovanw drugih cilqoh – od tretirovany umetn<ckogo vira`ovany yk fajti rozterhuxcej samoterapi< (vi~na vil<zana tema nw|e{l<vej lxbovi tu zna buc najsimptomati~nwj{a), ta po produkovanw umetnosci yk tar}ovinskej robi, pre motiv zbogacovany, e}o<sti~nogo zmagany abo preslavjovany svojogo mena. Umetnosc nw wdno od sredstvoh za `ivot, alw sposob `ivota, `ivotna misiy glwdany samogo sebe i osobnogo ratunku. Na koncu, yk i Spasitelq gvarel `e “carstvo Bo`e u vas”, a bome `e }u tomu, ykba~u, i same peklo. Mo` povesc i `e {e umetnosc bavi zoz `ivotom, a `ivot z umetnoscu – dakedi w replika, a dakedi parodiy na `ivot, alw to nw zna~i `e sce i zo{ickim simulovac `ivot, ta `e {e u umetn<ckim d<lu v{e mu{a, abo mo`u prenajsc i osobni avtobio}rafski umetn<kovo {l<di.

Go~ yke intri}antne toto `e yk i kedi {e postava umetn<k, i|e intri}antnwj{e `e yk i kedi {e prestava buc umetn<k, odnosno yk to dakedi{n< pisatelq prestava pisac, abo i sam ~ita~ prestava ~itac – tak `e zadovol< totu svox potrebu, podobno yk ked bi {e raz zanav{e napil vodi? Ta ~i to vec bar`ej nw gutori lwm `e n<}da u stvari an< nw po~uvstvoval pravu `a`du? Yk prirodni proces, umetn<cka tvor~osc {e zyvxw i|e na nwsvidomim urovnx, mo`ebuc u` od narodzeny, slu~ajno {e postupnw odkriva takvolana umetn<cka “nadarenosc”, potim {e (u naj|e{l<v{ih obstavinoh) prez obrazovni proces usover{uw, dze popri tehn<ki i stilu, powdinwc posciguw vis{i urovenq svidomosci o wj vrednosci, vio{truw sposobnosc wj prepoznavany, ta vec go~ umetn<cka tvor~osc poznwj{e an< nw mu{i natelqo vozbudzovac umetn<ka yk u jogo po~atn<ckih probovanqoh, vona mu za{ lwm n<}da nw omerzena aktivnosc, abo aktivnosc spram kotrej mo` buc indiferentni. Odnosno, prave to wj vin<mkovosc, `e yk an< wdna druga aktivnosc, u tej miri natelqo nw pita an}a`ovanosc i konver}ovanw avtenti~nogo wstva do istogo takogo co avtenti~nwj{ogo umetn<ckogo d<la – takpovesc, procesa podobnogo procesу ociskovanя duha u materi<.

Co umetn<k pred bilim paperom, platnom abo kamenqom – pan ~i rab, tvorec demixr} htori podpolno panuw nad kreacix i nad osobnim kreativnim procesom, ~i w bezpomocni rab atavisti~nogo ritualizmu, zasnovanogo na ma}ijnim mentalitetu, prepu|ux-

330

ci {e hvilqkovej inspiraci<, podlo`ni emocionalnej impresi<.

Tak dihotomno idealno-tipolo}ijno postaveni problem, predstavy vi~nu dilemu o prirodi umetnosci – nasampredz ked {e spatra `e intelektualna priroda ~loveka postavena дияметралno emocionalnej. Yk to sto< u teori<, spram stilskih naprymoh, yk co to realisti~ne, intelektualisti~ne rozumenw umetnosci, vona treba `e bi odvitovala na eti~nu i spoznavaxcu vimogu, dze va`ni zmist i poru~enw, dok spram formalisti~nogo, umetnosc treba `e bi odvitovala na esteti~nu vimogu do`ica emocionalnogo rozumeny umetnosci, dze va`ni sam sposob, odnosno forma. Zna`e `e obidva va`ni, alw ti` tak i nw isnuw tak idealno-tipolo}ijno odredzena vimoga kotra bi {e umetnosci mogla zadac – `e bi x mu{ela spoln<c. Diskutabilne tu mo`e buc lwm na urovnx kriti~arskogo spatrany odredzenogo umetn<ckogo d<la, `e u htorej miri va`ne co {e (zmist) i na htori sposob (forma) scelo vira`ic.

Umetnosc, popravdze, nw mo`e n<~ nove povesc, prej} nwj nw mo` odkric abo doznac n<yku novu pravdu u naukovim smislu – prej} nwj mo` lwm eventualno totu pravdu na novi sposob vira`ic.

Preto umetn<k u pozici< prezentovac lwm osobnu pravdu, co zna~i `e von an< nw vidumuw, an< nw reprodukuw, nw simuluw, alw lwm vira`uw avtenti~ne do`ice {veta.

Ti` tak, na drugim urovnx, to podobne i vi~nomu problemu odno{eny powdinwc – kolektiv. Spatreni na urovnx umetnosci, tot problem, u` u zavisnosci od sociolo}ijnogo abo psiholo}ijnogo pristupu, ukazuw {e prez toti dva diymetralni stanoviska o nastavanx umetn<ckogo d<la – psiholo}isti~no spatreno, prenagla{ux {e nuka{n< psihi~ni faktori, a sociolo}isti~no, prenagla{uw {e vonka{n< dru`tveni faktori. I tu, pomirl<vo povedzeno, umetn<cka kreaciy to produkt powdinca, alw `e bi bula naisce umetnosc, mu{i okon~ovac svox per{enstveno, ked nw i wdinu pravdivu, najob|ej{u simvoli~nu funkcix u kolektive. Umetnosc tvori powdinwc-umetn<k, alw i umetnosc i umetn<k isnux lwm u kolektive. Preto tot problem mo` probovac spatric i prez odno{enw `e co dru`tvo ob~ekuw od umetn<ka, bez oglydu ~i vono tradicionalne, чи модерне, конзервативне, ~i liberalne – dru`tvo tu v{e vimaga dayku fajtu funkci<, ked nw hasnovitosci, vec go~ lwm nw ~kodi, i z boku powdinca pripoznavanw togo dru`tva. Z drugogo boku, co umetn<k ob~ekuw od dru`tva – uva`ovanw, po~itovanw, nagradzovanw, odnosno u salto-mortale stilu, pripoznavanw jogo z boku togo dru`tva, powdincovu pripadnosc kolektivu. Go~ bi za{ lwm najlwp{e pitanw tu, u stvari, gla{elo `e co umetn<k treba `e bi ob~ekoval od sebe samogo – a to per{enstve-

331

no n<~ vecej od |irosci. Alw `e bi to poscignul, skorej togo mu{i dobre zaorac svojo u{ednuti pasma i emocijoh i intelekta5. ^i vec umetn<k produkt dru`tva? U naukovim biolo}ijno-sociolo}ijnim smislu povedzeno, zna`e `e gej, a ked nam daco zna~i gevtot kulturni, u uz{im smislu duhovni smisel, zoz naginanqom }u metafiziki, mo` povesc `e i nw. Spatrena zoz vizuri samogo umetn<ka, ked umetnosc sposob vira`ovany i komunikovany per{enstveno zoz samim sobu, vec i ka`de dalq{e problematizovanw umetnosci i umetn<kovej ulogi, statusu, tretmanu abo upl<vu u dru`tve tu postava, ked nw zvi{ne, vec drugorydove. Umetnosc an< nw natelqo moralna, an< estetичнa, kelqo w per{enstveno simvoli~na – ma potenciyl `e bi bula na ri`ni (nw nu`no i diymetralni) sposobi do`ita/zrozumena. A `e bi taki simvoli~ni potenciyl vona mala, umetnosc yku predstavy literatura, od krasnogo abo mudrogo slova, primarna |irosc wj slova.

Preto umetn<k nw treba `e bi bul galavi na pripoznany z boku dru`tva, u insistovanx i tak evidentnej, osobnej vin<mkovosci, bo {e von do umetn<ckej tvor~osci upu|el per{enstveno pre samogo sebe, a dru`tvo z drugogo boku nw treba `e bi bulo preto zavidne i skupe na pripoznavanx tej jogo vin<mkovosci.

Ob|e i powdinw~ne iskustvo {veta treba `e bi {e v{e medzisobno oplemenqovali, takpovesc i u wdnim i u drugim slu~ax nu`no per{e prevozisc problem e}a, odnosno kompleksi superiornosci i inferiornosci.

Go~ pokus paradoksalne `e {e osnova za rozvoj individualizmu zyvxw lwm u lxdskim dru`tve (abo {e to lwm nam vidzi `e w u n<m najvira`en{a), ked umetnosc spatrena yk duhovni produkt samej {lwbodi tvoreny, vec i smisel umetnosci `e bi bula {lwbodna – go~ yk to mo`ebuc ambiciozno larpurlartisti~no vipatralo, `e bi {e o{lwbodzovala, yk od dru`tva, tak konw~no i od samogo umetn<ka. To~nwj{e povedzeno, toto o{lwbodzovanw bi predstavylo uparte spatranw, previpitovanw i interpretovanw ~loveka i ~love~estva prez umetnosc.

U odno{enx na totalitet dru`tva, v{e lwm wdna jogo men{a ~asc powdincoh, yk ostrovkoh u morx masi, budze mac potrebu za literaturu, umetnoscu voob|e, a i|e men{a ~asc budze mac ~asu, 5 Pogotov to vidno na prikladze poezi< yk sublimovan{ogo literaturnogo virazu od prozi u kotrej {e toleruw i narativna rozvodnwnosc, tkv. prazni hod, nwpremeranosc ka`dogo slova po gran<cu zo{l<skovany do banalnosci, kameleonske skrivanw pisatelqovogo wstva prez konstruovanw ri`nih harakteroh prota}onistoh i narativnogo ceku do kotrogo ih nwmiloserdno zaшрубовюw. Preto {e poeziy tu ukazuw yk |ir{i, “sover{en{i” umetn<cki viraz najoptimalnwj{ogo balansu raciy i emoci<.

332

scelosci i vitirvalosci `e bi {e do nwj (yk pravdivi tvoritelw) gl<b{e upu|ela, abo `e bi {e wj prepu|ela (yk pravdivi po~itovatelw), a `e bi i wdnih i drugih vona oplemenqovala. Go~ umetnosc i nw mo`e premen<c {vet zoz duhovnu revolucix, nw mo`e menyc instituci<, kotri zvi~ajno obezpodobeno-degumanizovani, nw mo`e menyc dru`tvo, an< masu, za{ lwm, abo prave preto, yk vin<mkova lxdska i gumana tvor~osc, zoz duhovnu evolucix mo`e premen<c ~loveka.

Spram {ickogo togo, ostava skepsa u odno{enx na pitanw daykogo zadovolxxcogo ri{ovany problemu togo odno{eny umetnosc â&#x20AC;&#x201C; dru`tvo. Yk co {e i pred pol vika postavylo, tak {e na podobnih shodoh iste take pitanw viroytno budze i|e postavyc i u naihodzacih pejdze{at, ked nw i vecej roki, a potamalq ~love~estvu ostava `e bi {e i nadalwj uperalo vitvorjovac â&#x20AC;&#x153;~esnogo novogo {vetaâ&#x20AC;?.

333

Dr Stevan KONSTANTINOVIĆ

PISAC, KNJIŽEVNOST I DRUŠTVO ogući početak ovog teksta trebao bi biti potkrepljen teorijskim odrednicama šta je i ko je to pisac, šta je književnost, šta društvo uopšte, pa društvo danas, pa pisac danas, pa književnost danas, pa razgrtanje i odvajanje pseudoknjiževnosti od kvalitetnih tekstova, pa nekada cenzura od strane sistema a sada komercijalizacija... No, iako su to sve zahvalne teme za kratki esej, nekako uvek po strani ostane jedna, na prvi pogled ne baš vidljiva – posrednici između književnosti i društva. A tema je vrlo osetljiva i vrlo, vrlo životna.

Uvodna situacija: Svetla prostorija Katedre za rusinistiku sa prelepim pogledom na Dunav i Frušku goru. Nastala je neplanski, pregrađivanjem hodnika šper pločom s jedne, i staklenim zidom sa druge strane. Šper ploča govori o improvizovanom špajzu u koji se stavlja uglavnom ono što ne treba, a kad se približim staklu, probudi mi se strah da bih mogao ispasti napolje. Ulaze i izlaze studenti, skupljaju neke bodove, potpise, šetaju sa nekim uplatnicama. Te hoće, te neće da polažu i traže skraćivanje procedure. Čini mi se da su dovedeni u situaciju da ih ne interesuje šta treba da nauče da bi pokazali da to znaju, već da ispune formalni, bodovni uslov, da plate šta se od njih traži i da odu negde dalje, a gde treba da odu, ne verujem da je to ikom jasno. Valjda u društvo, u državu, u koju treba da ponesu makar i neko malo znanje o književnosti. U književnost sigurno ne idu. Od kako je započeo Bolonjski proces i uvedena obaveza da kurs ne može trajati duže od jednog semestra, a da za to vreme i taj jedan mora biti podeljen kolokvijumom, izgubila se slika celine. Razdrobljavanje, usitnjavanje uzima svoj danak.

Studije, pa tako i književnosti sve više liči na nastavak srednjoškolskog obrazovanja. Od obaveze pohađanja predavanja i vežbi, pa preko seminarskih radova, pa statističkog praćenja izvršavanja obaveza studenata i profesora, medjusobnog ocenjivanja i vrednovanja, pa do ugradjenih prozorčića na kabinetima, da bi se video da li u zakazano vreme se održava ili ne predvidjeno predavanje ili vežbe. Čak se zna i ko su zaduženi „špijuni” koji podnose izveštaje dekanatu pa neodgovorne povremeno poziva dekan ili prodekani na „ribanje” i prete im smanjivanjem zarade. Zabranjeno je pušenje, pivo u kantini, a kompju-

M

334

teri na čijim su ekranima naslovne strane Fejsbuka krase hodnike Filozofskog fakulteta. I mnoštvo, mnoštvo statistike. Stalno se nešto prebrojava, od bodova, preko sati nastave (jako je bitno da studenti ne budu preopterećeni), panika nastaje kad dođe do pomeranja sednica stručnih i upravnih tela fakulteta, itd. Studentima je bitan status budžetskih studenata. Ako ga izgube, gube i pravo na studentski dom, na ishranu u studentskim restoranima... Mogu da prijavljuju profesore, ali još ne mogu da ih tuku i linčuju ako padnu dva, tri ili više puta na ispitu. Prolaznost na ispitima je jako bitna. Ako je mala, zaključak je da nešto sa profesorom nije u redu. Sumnja ide u pravcu korupcije ili drugih nemoralnih radnji i namera. Ako svi polažu bez problema – e, to je i Bogu i narodu milo! O fakultetima u privatnom vlasništvu... je posebna priča. Da je kojim slučajem Bolonjski sistem studiranja uveden u vreme socijalizma nastala bi opšta pobuna. Tada su se fakulteti, profesori i studenti bunili i demostrirali i zbog stvari koje nisu u njihovom opisu posla, a sad – mir Božji! Sad svi ćute... ali to nije tema, već da se vratim studentima književnosti i jezika.

Ne idu studenti ni u jezik, ali tu, za razliku od književnosti pokazuju više upornosti. Tu nešto moraju naučiti napamet, neka pravila, za koja nisam siguran koliko ih dugo pamte. Ali nauče da pišu, čitaju, akcentuju, menjaju po padežima, jotuju, znaju neke izuzetke od pravila, i ko zna šta još. Pravopis! To je vrhunac! Ne pogrešiti gde napisati malo a gde veliko slovo, gde se stavlja zarez u rečenici a gde ne. Pravopis je vrhunac studija jezika i književnosti. Biće jezički savetnici, pravopisni advokati. Otklanjaće dileme od kojih život zavisi: veliko i malo slovo! To će od njih biti najviše traženo. To je znanje koje će društveno biti cenjeno.

A šta je sa književnošću? Oni bi trebali biti posrednici između književnosti i društva, ako je društvo tridesetoro dece pred koje će stati i pričati im o književnim tekstovima koji su im određeni nastavnim programom. Da ne elaboriram mnogo šta je i kako nastaje nastavni program književnosti, ali prevod tog termina trebao bi izgledati ovako: država poveri posao ljudima od poverenja da sačine indeks odabranih i spasu ih od zaborava! Još dve reči koje zlata vrede – lektira i čitanka, a uz njih i školska biblioteka, a sve je to već pomenuti beg od zaborava mrtvima, a živima, čudo o kakvom su samo mogli sanjati, ili su se bar potajno nadali tom državnom poklonu.

Kako se postaje privilegovani, državni pisac i to za života? Prvo država, nadležno ministarstvo prosvete imenuje komisiju koja će sačiniti nastavni program. Kako sam svojevremeno radio u administraciji, procedura mi nije do kraja nepoznata, pa imenovanje te komisije obično je zasnovano na dva principa: prvo u to telo ulaze partijski angažo-

335

vani stručnjaci, ili po njihovoj preporuci preporučene kolege; onda ostanu prazna mesta pa se u taj posao ubace zaposleni činovnici koji po svom nahođenju preporučuju „još nekog” i time sastav komisije bude upotpunjen i od strane ministra overeno parafom i pečatom. Ako je komisija republičkog nivoa, onda su stručnjaci obično iz Beograda, ako je pokrajinska, onda iz Novog Sada. Sledeći korak je komisijsko ocenjivanje ko je od živih pisaca podoban da uđe u čitanku, lektiru i školsku biblioteku. I koji su tekstovi ili njihovi delovi po kojima će ih pamtiti budući naraštaji, ako u međuvremenu umru. Nakon toga sledi čudo: ulazak u štampariju ovlašćenih izdavača i potpisivanje ugovora o honorarima. A tiraži – da ti pamet stane. Takvi honorari nisu viđeni ni kod jednog izdavača ma kako on bio miljenik vlasti ili ma kako bio komercijalno uspešan. I tako iz godine u godinu. I gde onda nestanu sarkastične opaske o režimskim književnim trabantima? Šta je to onda loše biti režimski pisac, miljenik vlasti i njegovih komisija? Ni kod jednog izdavača nisu mogli imati tiraž od nekoliko desetina hiljada primeraka. U najboljem slučaju, tiraži ne prelaze 2 000 primeraka. A doći do sredstava za štampanje i tog malog tiraža... to je posebna priča.

No, ne treba zaboraviti da izdavač najviše voli mrtve pisce. Nema honorara! Milina! Što više mrtvih, bez zadužbine kojoj bi išao honorar i eto jeftinog profitabilnog izdanja!

Kad naši posrednici koji stoje između književnosti, države i društva, uvedu društvo (decu) u svet alfabeta, književnost koju im predstave i kažu da je to književnost, primetno obiluje poukama i zabavom, i mnoštvom deminutiva. Sve je umanjeno: životinje, biljke i lepi šareni svet, potočić i cvet, ali sledi i uvećavanje. Priroda je mala ali država određuje i šta je to veliko – majka, porodica, škola, Nova godina, Božić, Uskrs, i prvi državni pojmovi sa kojima se deca sreću – zavičaj, država, narod, predsednik, Bog, državna himna, zastava, grb, itd. I uz pobrojano sledi prigodna književnost koja se uči naizust. A kako bi inače?! Da se pamti do kraja života!

Književni komesari, pedagozi, u književnosti vide sredstvo za postizanje cilja – usvajanje projektovanih crta karaktera i onog viđenja društvenosti koje projektuje država – dok za književnost to postaje put popločan najboljim namerama koji vodi u nepostojeći svet u koji ako se poveruje i kad, kad-tad dođe do suočavanja sa realnošću dođe i do razočarenja u književnost i njenog odbacivanja kao spiska lepih ali nerealnih želja i predstava. Prvi ujed psa, ubod ose, posekotina, pretnja ukorom, batine za dobro deteta, ispravljena ocena na nastavničkom veću, itd., postaju otrežnjenje od iluzija lepe književnosti.

A na samom početku uvođenja književnosti u društvo su baš lepi tekstovi, dobrih i obožavanih književnika kojima nigde drugde nije

336

mesto mesto već u čitankama, lektiri i školskoj biblioteci. Za jednog takvog prevaranta trebao sam sačiniti izbor poezije koji bi bio preporučen deci mlađeg uzrasata. Malo po malo, a njegov opus spao na dvadesetak pesama, a ostalo – škart! Ali on je miljenik javnosti, on je pesnik sela, prirode i zavičaja, frule i opanaka i nije štampan izbor već celokupna industrijska produkcija ovog kalfe. U tom periodu kao najozbiljni problem javlja se Andersen sa svojom Devojčicom sa šibicama, ali koliko je meni poznato, za njega su se pobrinuli pedagozi i sakrili su ga od očiju društva u nastanku. Nema ni objašnjenja zašto je Robinzon od Petka načinio roba, koji ga služi i radi poslove koji su Robinzonu bili ispod časti; zašto su partizani slali decu sa bombama u rukama na bunkere i mitraljeska gnezda (mali su pa ih neprijatelj ne primeti...) itd.

Problem se nastavlja kad naši svršeni studenti uđu među već malo starije društvo, kad tom društvu počnu izbijati bobuljice i dlačice i kad mu se počne javljati želja za parenjem. Period od odlaska od učiteljice, surogat majke, do ulaska u srednjoškolske klupe, izgleda nerešiv za odabir sadržaja čitanki i lektira. No, i za to postoji rešenje. Pedagoški komesari su ga našli u nacionalnom romantizmu – svetlim grobovima, usmenoj književnosti, i takozvanoj književnosti za omladinu. Ova, poslednja, je ako ne najveća onda među najvećim podvalama i književnosti i društvu. Pisci po narudžbini, da ne kažem tezgaroši najgore vrste, deci u prvoj fazi polnog sazrevanja i odrastanja, ponovo su ponudili nekonfliktni svet, oslonjen na Zmaja, samo što sad imamo repertoar simpatija, držanje za ruke, poljupce u parku, neke družine... a to prevedeno na ciljnu poruku glasi – ne dalje i ne više od toga.

Reći ćemo vam kad možete dalje ili ćemo o svemu ostalom trajno ćutati. Svet književnog teksta i dalje je nekonfliktan. Naglašenije se slave država, i njeni organi, škola i porodica su ustuknuli, učiteljice više nema, majka je tu negde, Boga i prirodu zamenjuje crkva i njeni sveci, a intima i seksualnost su nevini. Baš kao i društvo kome se književnost obraća, kakvo treba da bude. Jedino što remeti tu idiličnu sliku su pedagoški programi: te škole, te društva BEZ NASILJA, BEZ DROGE, BEZ ALKOHOLA, BEZ VRŠNJAČKOG NASILJA! Odakle sad nasilje, kad nam je u čitankama i lektiri sve tako lepo i pitomo?

Onda se dogodi šok! Deca, društvo, uđe u srednjoškolske klupe, a naši svršeni studenti ih počnu uvoditi u svet književnosti za odrasle. I prvo bude Trojanski rat sa svim objašnjenjima kako to delo vrvi humanističkim viđenjem stradanja, klanja, ubijanja iz zadovoljstva, paljevinama, otmicama žena, porobljavanjem... Ali do tih floskula naši svršeni studenti nisu došli sami. To su čuli tokom studija. Od nas. Klanica pod zidovima Troje, a kasnije i unutar nje, uporno se pokušava pred-

337

staviti kao nešto lepo i neophodno. Da je lepo / nije, a da je uverljivo ispevano / jeste. Tako je moralo biti! E, to jeste istina, ali sa tom istinom naše društvo u srednjoškolskim klupama se i životno susretalo.

Onda malo Tolstoja i njegovog aristokratskog viđenja rata u Ratu i miru, pa korenje Dobrice Ćosica, pa kod Rusina – kako mu nisu potrebni heroji. Pa malo opet mitske, religiozne književnosti sa poentom „božja volja, a nagrada i kazna su negde drugde i malo sačekajte na nju”. Pa građanskog vaspitanja i tolerancije na sve i svašta. Tu dolazimo do književnosti u funkciji antidepresiva, zombizacije. Ali samo na kratko.

Moram se vratiti na početak priče o studentima. Priča o skupljanju bodova, potpisa, uplatama, uveliko se razmahala u srednjoj školi. Postizanje uspeha ima svog komercijalnog pratioca. Skraćivanje procedure u srednjoj školi dobilo je formu tzv. skraćenih izdanja „debelih knjiga”. Krateži, se sastoje od dela originalnog teksta pa prepričavanja, ili većim delom prepričavanja, pa onda malo izvornog teksta, istiskuju tekst kao takav. Film takođe uzima tu ulogu. I baš u trenutku kad se stvori prostor da društvo u sazrevanju dobije priliku da se upozna sa nefriziranom književnošću, na scenu stupe ponovo falsifikatori i hakeri i obore sistem.

I opet se moram vratiti na početak priče. I sa skraćenim izdanjima knjiga društvo izlazi na državnu crtu. Nastavak školovanja, pa i studiranja književnosti podrazumeva prijemni ispit čiji je jedan deo test iz maternjeg jezika i književnosti. I opet dolazimo do gramatičkih i pravopisnih pravila. Na njima se skupljaju ili gube bodovi. Književnost je svedena na prepoznavanje delova teksta, i pozitivističko memorisanje brojeva. Pravopis, padeži i akcenti su nešto čime se potvrđuje ili odriče uspešnost pojedinca i države i određuje njegova budućnost. Može dalje ili ne.

I opet se vraćam na početak priče, ali sa završnom situacijom: Sedimo tako u lepoj i svetloj prostoriji Katedre za rusinistiku, kad će Julijan Tamaš da se teši kako će možda neko, jednog dana u biblioteci tražiti njegove knjige. Na žalost, nije pogrešio. Samo tamo će ih biti, i samo tamo, u tom špajzu, će možda neko, nekada tražiti ne samo njegove, nego i sve ostale knjige. Siguran sam da će jednog dana, država reći, a pedagozi to sprovesti, da književnost više nije potrebna, da je treba uskladištiti i zaključati. Špajz, i šlus!

338

Владимир КОЧИШ

IDENTITET I PISANE SLOVO ka`dej dru`tvenej zawdn<ci, bez oglydu ~i velqkej ~i malej, literatura yk wden z najmocnwj{ih i najva`nwj{ih se}mentoh kulturi, na kotri {e nadovyzux i {icki drugi ~asci umetnosci, najva`nwj{i fundament za isnovanw i o~uvanw vlasnogo identiteta.

Prez preu~ovanw istori< ka`dogo narodu, a nasampredz u na{im bl<z{im okru`enx, nw mo` nw zamerkovac i same zna~enw istori< literaturi, kotra v{e zohaby i zbogacuw, ka`di dzenq, prez pisane slovo i umetnosc, tirvaci {l<d i odredzuw vrednosci moci tirvany, osvidomjovany i prosvi|ovany narodu.

Literatura, yk taka, odbavela velqku i va`nu ulogu u “КУЛТУРНИХ РЕВОЛУЦИJOH” pri vel<h “EVROPSKIH NARODOH” kotri u svo<m isnovanx scigli do ~asu premenkoh u “BUDOVANX NOVOGO SPOSOBU @IVOTA I BUDU^NOSCI”, ta tak z vecej nagodoh, i sami “VO@DOVE KOTRI POSLE VIBRANI I ZA PREDSIDATELQOH ISTIH DER@AVOH” buli i teraz su poznati {vetovo pisatelw.

U na{ej nwvelqkej zawdn<ci, literatura po nw{ka odbavela wdnu z najva`nwj{ih ulogoh u na{im identitetu i jogo o~uvanx, prez tel< ~asi nwprerivnih premenkoh u na{im okru`enx, ta i {ir{e. Tak i sam Gavri<l Kostelqnik, pre{ve~eni do va`nosci ulogi literaturi u wdnim dru`tve, i u takej zawdn<ci yk na{a, po~ina budovac tot “FUNDAMENT NA[EJ BUDUCEJ LITERATURI”, na kotrim {e i po nw{ka opera vek{a ~asc na{ej tera{nwj literaturi, kotra, za{ lwm, i to po{vid{ano, pogotov pri novih }eneracijoh, “Z ^ASCI TRACI TOT PO^ATNI IDENTITET I PREL>VA GO DO IDENTITETOH VEK[INSKIH NARODOH U NA[IM OKRU@ENX”. Dru`tvo kotre “NW TRIMA” do svojogo literaturnogo slova, do pisatelqoh kotri go nwprerivno dopolnxx zoz pisanqom i zazna~ovanqom ka`dodnqovosci, po{vid{ano, a svidomo pod upl<vom “DRUGIH VA@NWJ[IH KULTURNIH POD>JOH HVILQKOVOGO HARAKTERU”, scera pomali “SVOJ VLASNI IDENTITET”.

U

339

Svidomi togo abo nw, ked {e vracime do na{ej pre{losci lwm wden vik, per{e co oba~ime u o~uvanx identiteta to na{a vira i cerkva, ta i {icki gevti po teraz vidrukovani kn<`ki zoz na{ej literaturi i teatralni predstavi kotri nastali zoz pisanogo slova na{ih potera{n<h pisatelqoh. To na{ per{i znak u “ULOGI LITERATURI U DRU@TVE” i per{i osnovni element u viu~ovanx svojogo “MACERINSKOGO YZIKA”, yk per{ogo kro~ay u o~uvanx be{edi, ta i samej pismenosci u na{ej zawdn<ci.

U pre{lih dvacec rokoh literatura u dru`tve dostava i po{vid{ano in{aki zadatki, kotri sebe zadavax nw lwm “SAMI PISATELW”, alw, nasampredz, ekonomski trend u {vece, kotri literaturu drily z velqkej ~asci do vlasnogo biznisu, nwviberaxci velqo dragi po kotrih vona pojdze prez pirko pisatelqoh, ta tak i sam identitet pisately i yzika na kotrim von tvori postava v{e bar`ej “UNIVERZALNO PRILAPL>VI ZA VEL>H”, a traci na svowj okremnosci.

U tej “[VETOVEJ TRANZICI>” na{o pisatelw, ~ijo ~islo {e z ka`dim dnqom zmen{uw, a sama zmena z novima, mlad{ima slabo povyzana, pre ri`ni pri~ini, a nasampredz materiylni, premesca i “NA[U LITERATURU” z velqkej ~asci zvonka samogo zadatku kotri vona ma, a pisatelw v{e bar`ej ostavax na mar}ini drugih kulturnih pod<joh kotri {vidko i lwm hvilqkovo, u samej }lobalizaci< dru`tvenih normoh, zaobihodza ulogu i wj zna~enw. Fenomen “ENTUZIYZMA I VITIRVALOSCI RUSKIH PISATELQOH” u tej an< kus nw lwgkej roboti, dze im najvek{e pripoznanw “VIDRUKOVANA I\E WDNA KN>@KA”, dze {e materiylne nadopolnwnw z boku na{ej zawdn<ci i institucijoh n<}da nw polo`elo na dnqovi {or i nw verifikovalo z praviln<kom, stanovisko o nagradzovanx i ocenqovanx, i posle dvacec, ta i {teracec rokoh zohaby pisately yk “NWPOPRAVL>VOGO ENTUZIYSTU, TA I SAMOGO AMATERA U NA[IM DRU@TVE”, dok {e istogo zvonka na{ej zawdn<ci nw ridko pripoznava, ta i nagradzuw za vitirvalu pisatelqsku robotu.

Pri Rusnacoh Evropi najvek{e pripoznanw za literaturu to nagrada “Aleksander Duhnovi~” kotru do teraz dostali i osem osobi zoz Serbi<, to~nwj{e zoz na{ej nacionalnej zawdn<ci, kotri {e davno abo teraz, na svo<m po~atku, vidvowli zoz svox “LITERATURNU D>YLNOSCU”, u odno{enx na “TIH DRUGIH KOTRI NW KONKURUX ZA TOTU VIZNA^NU NAGRADU”. Na`alq, najvek{e pripoznanw pri na{ih pisatelqoh u Serbi<, nagrada “RUSKOGO SLOVA” za najlwp{e vidanw u periodze od

340

pejcoh rokoh “GAVRI>L KOSTELQNIK” postava zabuta i nwporydnw vitvorena pri na{ih pisatelqoh, ta tak prestava buc i “WDEN OD MOTIVOH ZA SAMU LITERATURNU TVOR^OSC” u na{ej zawdn<ci.

Tak i po nw{ka, NACIONALNI SOVIT RUSNACIH i ZAVOD ZA KULTURU VOJVODYNSKIH RUSNACOH, ta i sama “STRATE]IY ROZVOX RUSNACOH PO 2020. ROK”, lwm z ~asci ponukli i dali naprymki buducej tvor~osci i ulogi na{ej literaturi u dru`tve, a dalwj od togo nw ru{ene. Virobok i elektronske predstavynw “BIO]RAFIJOH I LITERATURNEJ TVOR^OSCI NA[IH PISATELQOH” i|e v{e nw zrobene, a sam prowkt o “PER[IM SHODU RUSKIH PISATELQOH I PREKLADATELQOH EVROPI” i|e v{e ostava lwm yk dayke REZERVNE RI[ENW U ODREDZENIM MOMENTU ZA KONKUROVANW ZA SREDSTVA ZOZ EVROPSKEJ ZAWDN>CI PREJ] NA[IH INSTITUCIJOH. U na{im literaturnim vidavatelqstve i nadalwj ostava lwm yk VELQKA POTRIMOVKA PISATELQOM VIDAVATELQNA D>YLNOSC NOVINSKO-VIDAVATELQNEJ HI@I “RUSKE SLOVO”, yk renomiranogo i davno pripoznatogo vidavately yk u Serbi< tak i zvonka na{ej der`avi. Pisatelqom ostava zadovolqstvo `e <h kn<`ki scigux na {icki kontinenti dze `ix Rusnaci, yk i do gevtih bibliotekoh, {kolskih istitucijoh dze {e rokami viu~uw na{a literatura i na{ macerinski yzik.

Tak uloga literaturi u dru`tve za wdnih ostava yk privile}iy za status u vibranim dru`tve, za lobiranw dze literatura LWM BIZNIS OPREZ PRAVEJ ULOGI, ZA DRUGIH TO LWM SPOSOB RELAKSACI> I ZABAVA, A ZA TRECIH TO ^ASC STATUSNOGO SIMVOLU U O^UVANX VREDNOSCI YK DRU@TVA TAK I VLASNEJ ZAWDN>CI. Wdno si}urne, PISATELW V[E BUDU MAC SVOJ [VET, NASAMPREDZ UNAPRYMENI NA ULOGU KOTRU LITERATURA PONUKA YK MO@L>VI RECEPTI ZA DUHOVNI I DRU@TVENI PREMENKI U ZBL>@OVANX I POROZUMENX KULTURI NARODOH NA PLANETI I >H MEDZISOBNIM POVYZOVANX, TA GO^ NA KOTRIM BE[EDNIM PODRU^X I GO^ Z KOTRIMA TRADICIJNIMA OZNAKAMI. Si}urne i toto `e ^ITA^OH V[E BUDZE TAM DZE KN>@KA DOSTUPNA I DZE [E PONUKA PREZ ^ITANW, YK MO@L>VOSC PRE[IRJOVANY I ZBOGACOVANY SPOSOBU VLASNOGO POPATRUNKU NA [VET, KOTRI [E PISATELW ZOZ SVO>M DAROM I SHOPNOSCU, TA I VITIRVA-

341

LOSCU PREZ [ICKI ^ASI, NAMAGAX U VIBRANEJ DRU@TVENEJ ULOGI OTRIMAC I ZA^UVAC U ROZUMNOSCI POHOPJOVANY SPOSOBU @IVOTA YK PRAVA KOTRE NAM [ICKIM DATE OD SAMOGO NARODZENY. Uloga literaturi u na{im dru`tvenim `ivoce i nacionalnej zawdn<ci i tirvaci sposob prezentovany NA[OGO NACIONALNOGO “Y” I DRUGIM KOLO NAS TO SI]URNI TIRVACI SPOSOB O^UVANY IDENTITETA, A BEZ TOGO SE]MENTA LITERATURI U DRU@TVE, [VIDKO BIZME POSTALI LWM WDNA “NOVA KL>TKA ZA KOTRU N>HTO NW BUDZE PRENAHODZIC N>YKE GUMANE RI[ENW”, i tak {e, sceme abo nw, {vidko pridru`ime }u gevtim kotri traca zanav{e svox be{edu i identitet.

342

Ђорђе ПИСАРЕВ

НА РЕПУ СВЕТА ИЛИ ГОРАК ОСМЕХ stinu govore}i, istorija kwi`evnosti bele`i mno{tvo pikanterija vezanih kako za `ivotne sudbine pisaca, tako i za wihove karijere. Na primer, da je [iler dr`ao trule jabuke u pisa}em stolu, da je Strindberg najsumornije drame pisao u rano jutro ili da je Balzak, kada bi mu ponestalo imena za junake, izlazio na ulicu i prepisivao nazive ulica. [vedski pisac Ivar Johanson s ironijom je ustvrdio da u wegovoj domovini pesnik mora biti mr{av da bi bio istinski umetnik, a sve u skladu s onim glupim predube|ewem da su pisci su{i~ava stvorewa koja sede u nekom podrumu i pi{u, danima i no}ima bez sna i hrane, pquju}i istovremeno krv i komadi}e trulih plu}a... Isti taj Johanson s pravom je ustvrdio, opet ne bez ironije, da, na primer, duga kosa i brada nisu ba{ neophodni da bi neko bio veliki pisac: „Tolstoj je imao veliku bradu, ali je bio i veliki pisac. Gete, pak, uop{te nije imao bradu. Mopasan je imao brkove”...

Uop{te ne postoje pravila kada su spoqni (`ivotni) uslovi u pitawu. Nekom od pisaca odgovara miran i sre|en gra|anski `ivot, neko boqe funkcioni{e kada je sam. Ne vaqa kada odaberete pogre{no: mo`e se desiti da upropastite ili svoj brak, ili svoj dar. U svakom slu~aju, u opasnosti je i va{ `ivot.

Nije slu~ajno na{ uspe{ni kolega, vrsni pisac Milisav Savi}, zapisao i ovo: „Naravno, ne `rtvuj `ivot literaturi. Jer samo jednom ti je podaren. Stvori i ti od svog `ivota pri~u – umesto da se pretvori u pri~u o drugima. Budi i ti junak kwige, a ne samo wen pisac”!

Neko }e vam, tako, preporu~iti veseo seksualan `ivot, a neko seksualnu apstinenciju; drugi uspe{an pisac }e vam, opet, preporu~iti da ne koristite vlastitu biografiju, a onaj tre}i, ba{ naprotiv, re}i }e vam da iskoristite svaki li~ni do`ivqaj. Najvi{e }e, siguran sam, biti u pravu onaj pisac koji vam ka`e da se ne dr`ite nijednog pravila: dobri pisci su opasni individualci i svaki od wih stvara, `ivi i pi{e po svojim pravilima. Pisci sigurni u sebe i u svoj odabrani put ne boluju od propovedawa, ne name}u svoj izbor, i spremni su da pozdrave, s rado{}u, vredno delo kolege, ma koliko se ono poeti~ki razlikovalo. Uostalom, mislim da smo svi mi svesni koliko je

I

343

literatura zapravo malo uticajna kada je u pitawu delovawe na stvarnost koju `ivimo: ona je, po svojoj prirodi, usmerena na stvarawe kompletnog sistema svesti koji se meri kolektivnim snom Druge istorije, a on se rasprostire na sva vremena. Stvarawe te paralelne istorije, koja i nema mnogo veze sa teku}im, dnevnim materijalom, posao je koji se ne meri pomenutim „danas”.

Tako i oni koji, u potrazi za brzom slavom, opisuju pikantne detaqe minornog dnevnog doga|aja pro~itanog u jutarwim novinama, ili opet, s druge strane, obra|uju iskqu~ivo sopstvene opsesije i samodovoqne intelektualne koncepcije ili ispraznu virtuoznost, ne samo da ne dokazuju kako literatura uti~e i mewa stvarnost, nego istovremeno prave i brzu loma~u za svoja dela. [to se ti~e same kwi`evnosti, ona takve ~ak i ne registruje.

Pokazalo se, ne samo u snu, nego i u praksi – pa i na javi! – da boqe `ive oni pisci koji ne pi{u. U ovu kategoriju spadaju: 1. Pisci-politi~ari: bave se va`nim dr`avnim poslovima i imaju dobru i sigurnu platu i, naravno, nemaju vremena da pi{u. Kao podgrupa, postoje i pisci-~inovnici: skoro isto, a rade jo{ mawe, ukoliko je to uop{te mogu}e; 2. Pisci-laureati: osim sporadi~nih slu~ajeva, na nagrade su pretpla}eni jedni te isti zaslu`ni pisci koje bogovi i kriti~ari obo`avaju, a nagrade dobijaju pisali ili ne, pa tako naj~e{}e biraju da se ne mu~e, to jest ne pi{u; 3. Pisci-govornici: nastupaju na grobqima, va`nim konferencijama, godi{wicama i jubilejima, pa i na kwi`evnim ve~erima, a u zavisnosti od prigode, navikli su da ne odbijaju ni minimalne, ali ni maksimalne honorare i primaju i u naturi, npr. u elektri~noj rakiji, konzervama sa gove|im nareskom i ulaznicama za pozori{ne predstave – zabele`en je i honorar u vidu besplatne ~lanske karte za gradsku biblioteku – i, naravno, od tolikih govora ne sti`u da pi{u; 4. Pisci-novinari: samouvereni i drski. Probojni, a sigurnost im daje aktivno pisawe. Naravno, gotovo svi ovi pisci zaboravqaju da im tekstovi `ive samo jedan dan i da, pi{u}i nepregledne tovare dnevnih tri~arija, zapravo vi{e ne pi{u svoje kwige; 5. Pisci-mu`evi: dobro su se udali, po sistemu „kada ve} neko mora da me izdr`ava, neka to bude neko ko me voli”. Ova plemenita ideja se tokom vremena u potpunosti izopa~i i pisac i ne shvati kako se od genijalca koji ima svoju sobu, svoj mir i sve vreme ovog sveta pretvorio u bedno pla}enog batlera sa punim radnim vremenom koje pod-

344

razumeva ne samo mewawe pelena, pla}awe ra~una i kuvawe ru~ka, nego i sve ku}ne popravke, snabdevawe, taksi usluge itd; 6. Pisci-penzioneri: jedva do~ekali penziju da bi imali slobodnog vremena za pisawe, a naravno zaboravili da su toliko ostarili i da su se toliko potro{ili da u wima vi{e nema ni mrvice strasti, a bogami ni voqe da sede za tastaturom i trlababalan, trlababalan, trlababalan; (Postoje i zaista uspe{ni pisci. Oni samo pi{u, imaju odli~ne tira`e, dobru zaradu i sre}ni su. Nisam upoznao nijednog takvog pisca.)

Osim „sitnih” `ivotnih nepodop{tina, kakve su suo~avawe sa svim onim silnim pitawima standarda – kupovna mo}, komfor, potrebni vi{ak slobodnog vremena – kada je u pitawu sam ~in nastajawa/pisawa dela, uop{te nije va`no {to pisac `ivi u nekoj slaba{noj dr`avici. (Kakva je, na primer, Srbija.) Naprotiv, u svetu koji sve vi{e postaje virtuelan, `iveti u potpuno virtuelnoj dr`avi kakva ta Srbija jeste – nema ni granica: ne zna se ni kolika je, pa skoro ni kako se zove! – mo`e za umetnika da bude podsticajno. Kako se izboriti s takvom suludom realno{}u koja nadma{uje i najja~u imaginaciju?

Sasvim je druga~ije kada govorimo o statusu literature/pisca; ukoliko se odre|ujemo prema Drugima, a ne vidim kako bi druga~ije, onda je sme{na rabota Ovde biti Pisac. Nemate tr`i{te, nemate ~itaoce, pa dakle ni tira`e – ne vredite gotovo ni{ta. Izdava~i kukaju i daju tri~ave honorare (a ve}ina autora radi zabadava, ili ~ak i pla}aju, sretni {to im je kwiga uop{te videla dana!) a istovremeno, ipak, rade i `ive od kwiga. Piscu to nije omogu}eno: izdava~i su, dakle, i pored prili~no lo{ih uslova ({ta, lo{ih? Nepostoje}ih! Debakl!) profesionalci, a pisci su u kategoriji „zaqubqenika”, fanova, a egzistenciju osiguravaju na drugom radnom mestu. Honorari, stipendije, mogu}nost odr`avawa pla}enih kwi`evnih ve~eri ili dr`awe kurseva (kreativnog pisawa i sl.) pa i nagrade, koje u velikom svetu znaju da obezbede nu`ni novac potreban za `ivot, ovde je to samo san koji izaziva gorak osmeh. Na repu smo Sveta, slepa mrqa ~ak i na Balkanu, pa zar je realno o~ekivati da bi neko, ko se, ~ak i uspe{no, bavi spisateqskim poslom, mogao i da `ivi od toga?

345

Олена ПЛАНЧАК-САКАЧ

КНЇЖКА ЦИВИЛИЗАЦИЙНИ ЗДОБУТОК наставаньом писма, история чловечества ше дзелї на предисторию и историю. Чловечество од давен-давна мало потребу зазначиц шлїд свойого иснованя. Остали рижни писма, хтори зме по нєшка дешифровали, алє и гевти хтори ище вше нє дешифровани. Потребу зазначиц даяку подїю зоз живота людзе зохабели на каменю, у древе, глїняних таблїчкох, на папирусу, перґаменту... Кнїжка, яку нєшка маме и хаснуєме, настала у длугоким часовим периодзе, а цивилизацийни преламни хвильки настали зоз Ґутенберґом, кед ше кнїжку почало друковац. Зоз друкованьом кнїжка постала доступнєйша, масовнєйша, а скрацени и єй час наставаня.

O kn<`ki i|e u Starim Wgiptu zapisane `e w “vrednwj{a od {ickih pamytn<koh prikra{enih z malxnkami, relwfami i drevorezom, bo vona sama tvori pamytn<k u {ercu togo hto x pre~ita”. Kn<`ka civilizacijni zdobutok, nastala pred dva i pol milenixmami i nw{ka w `ridlo znany, bo w produkt duhovnosci.

Vona prez ~as menyla lwm formu, od gl<nynih tabl<~koh po elektronski vipatrunok. Go~ w nw{ka velqo dostupnwj{a yk skorej, fakt `e {e x nw barz ~ita abo nwdostato~no. Problem u tim `e {e u {vidkim tempu `ivota traci potreba za kn<`ku, bo ~itanw vimaga ~asu, a i|e Ґистав Флобер гварел `e “Читайме же бизме жили”.

Kn<`ka nw{ka produkt na tar}ovi|u yk i ka`di drugi, bez oglydu `e є produkt duhovnosci. Isnux i ri`ni lobi< htori prej} togo produktu scu zarobic, ta {e dawdni kn<`ki reklamuw, go~ literaturno, voni bezvredni. ^aste zyvenw `e popularni osobi z yvnogo `ivota, estradi abo politiki pi{u i <h kn<`ki {e lwgko predava. Kn<`ka htora `ada tirvac to gevta kn<`ka htoru mo` ~itac na rozli~ni sposobi. Ka`da }eneraciy ~ita velqki d<la na in{aki sposob. Nw{ka velqka odvi~atelqnosc i na vidavatelqnih hi`oh htori prej} svowj produkci< afirmux, upl<vux i formux literaturni vrednosci u dru`tve. Na podlim produk-

З

346

tu nw mo` zbudovac kvalitetni popatrunok na `ivot, okru`enw, nw mo` {e kultivovac.

Problem i u nagradzovanx i nagradoh, bo {e slu~uw `e i nagradzeni kn<`ki nagradzeni pre ri`ni upl<vi, a nw pre vlasnu vrednosc, pre ri`ni lobi< abo smak odredzenej eliti. V{el<yk `e i u umetnosci isnux parametri po kotrih {e vrednuw wdno literaturne abo umetn<cke d<lo, alw toti parametri zna lwm uz{i krug образованих lxdzoh, a и tot krug lxdzoh formuw svoj smak u literaturi.

Dru`tvo bi mu{elo prenajsc mehan<zmi yk za~uvac i ohran<c dobru kn<`ku, umetn<cki i literaturno vrednu kn<`ku. Yk ~uvac dobrogo pisately i z ykih fondoh obyvjovac vredni vidany, hasnoviti calomu dru`tvu. Kn<`ku, za{ lwm, nw mo` podredzic лєм tar}ovi|u. Vona nw{ka mu{i buc dostupnwj{a prej} popularnih cenoh, a na kn<`ku bi nw trebalo placic porcix. Kn<`ka nw produkt za wdnokratne hasnovanw, vona za vi~ni ~asi, i gevtim htori prihodza posle nas, ostava buducim }eneracijom.

“Posto< i vek{i grih od spalqovany kn<`koh. A to nw ~itac kn<`ki” – gvarel Josif Brodski, a ka`de dru`tvo co dzba o svowj kulturi, dzba i o literaturi yk o okreme va`nim se}mentu. Prez ~uvanw vlasnogo yzika, htori ~uvame u pisanim slove i prez kn<`ku, mi ~uvame identitet svojogo narodu. “Moj dom tam dze mojo kn<`ki” – gvarela Elen Tompson, a ruska zawdn<ca, go~ i malo~islena, treba okreme `e bi dzbala o kn<`ki, o ruskej kn<`ki, htora ostanw na{ {l<d u ~asu, yk teraz i nw{ka, tak i na vi~ni ~asi.

Oktober me{ac u roku ked okremnu uvagu po{vecuwme kn<`ki. У Beo}radze у октобру отримани i 58. Medzinarodni saym kn<`koh pod motom “Prostorи {lwbodi”, a {lwboda per{enstveno zna~i {lwbodu dumany. Otveraxci togoro~ni Beo}radski saym kn<`koh, spred po~esnogo gosca Polqskej, pisatelqka Ol}a Tokar~uk poru~ela `e – “Чitanw to svyti stan, a dzecku htore ~ita n<}da nw treba zavadzac.” Ostava lwm pitanw kelqo mi dzbame o tim ~i na{o potomstvo, na{o dzeci ~itax kn<`ki i, ~i ~itax rusku kn<`ku. Сцела бим окреме наглашиц потребу прекладаня успишних писательох, хтори ше витворели у своєй националней заєднїци на своїм мацеринским язику. Войводянски штредок мултикултурални, мултиязични, мултиконфесийни... дакеди ше ми видзи же жиєме єдни попри других, же ше достаточно нє познаме, а без прекладу литератури националних заєднїцох нє упознаваме єдни других, нє чераме розлични ракурси патреня и роздумованя, нє чераме литературни искуства, нєшка анї – по ключу. Окреме ридки

347

преклади писательох хтори пишу на язикох националних заєднїцох. То за тих писательох двойнїсти гендикеп, бо пишу на язику хтори розуми мале число читательох, а ширша дружтвена заєднїца нє указує достаточне интересованє за таку творчосц. Без прекладаня нє исновала би анї шветова литература, а прекладатель вше останє у циню велького дїла або писателя. Лєм дзекуюци схопносци, труду и пошвеценосци прекладателя доступни нам вельки дїла шветовей литератури. Прето би требало роздумовац о потреби пестованя прекладательох як и прекладательства у нашим войводянским штредку.

348

Мелания РИМАР

КНЇЖКА ЗА ДЗЕЦИ – БАВИСКО ДУХА итература за дзеци припада велькей фамелиї литератури вообще. Хто нє дума так, знєважує творчосц за наймладших. Кед дзецом од колїски нє будземе усадзовац любов ґу кнїжки, хто о децению-два будзе читац кнїжки за одроснутих? А же би мали добру кнїжку, примерану возросту, мушиме дзбац ми, насампредз писателє, алє и цале дружтво, цала наша национална заєднїца, бо ше чловек, член тей заєднїци, постава зоз кнїжку. Кед сцеце же би вам дзеци були мудри, читайце им сказки. Кед сцеце же би були ище мудрейши, читайце им ище вецей сказки – гварел Алберт Айнштайн. Кнїжка би дзецку требала значиц ученє нєнароком и бавенє нароком. И кнїжка бависко, найкрасше, чаривне бависко духа. Вона нїґда нє виходзи з моди, так ше нам видзи, алє... зочуєме ше зоз зложеним, комплексним педаґоґийним проблемом кризи читаня. У конкуренциї барз нападней забави и розваги, мас-медийох и їх атрактивних програмох, дзецко ше дистанцує од кнїжки, та як вец очековац формованє младей читательней публики? Поцискуюци кнїжку и з ню националну културну традицию, поцискує ше и хаснованє язика, хаснованє мацеринскей бешеди. Нє кажда кнїжка добра за дзеци. Алє лєм тота дзецинска кнїжка добра, хтора добра и за старших, т. є. хтора у шицким одвитує правилом естетики и етики – гварел писатель Велько Петрович, а же тото цо источашнє нє и за одроснутих, вец воно анї нє за дзеци, написал и поета Душко Трифунович. Дїло нє може исц ґу младей публики кед є нє совершене. Кажди нєдостаток го валя на уровень хтори виключно за одроснутих. Дзеци препознаваю нєзаконски и нєсовершени строфи так як розликую природне од штучного квеца. Препознаваю ремеселски усиловносци написац писню лєбо приповедку лєм прето же би була написана. Дзеци строги и праведни читаче, односно слухаче, прето писатель муши здобуц тирваце довириє малих читачох. Нє треба ґу нїм кукнуц же би це прилапели и розумели. Треба на стояци, хто може, зобудзиц у своєй души дзецко. Старши часто знаю

Л

349

повесц же ше писательови нє лєгко спущиц ґу дзецом, цо, по моїм, цалком погришне роздумованє. Ґу дзецку, ґу малому читачови ше нє треба спущиц, алє ше намагац дзвигнуц ше ґу ньому, пробовац долапиц широки простори любопитлївосци, огромни потенцияли емотивних, психичних и духовних дзецинских капацитетох. Треба мац на розуме же нє постої популарнєйша уметносц од тей наменєней дзецом и же анї єдна кнїжка нє читанша од дзецинскей. Нїчому нє мож предсказовац красшу будучносц и найглїбшу старосц, лєм тим красним, чаривним бависком духа. Шведоча то и Андерсен, Ґрим, Чапек, Твен, Дикенс, Сент Еґзипери, Чопич, Десанка, наш Гавриїл Костельник, Михайло Ковач, Микола М. Кочиш, Дюра Папгаргаї, Мирон Будински, Мелания Павлович, Ирина Гарди-Ковачевич, Агнета Бучко Папгаргаї, Мелания Римар, Серафина и Силвестер Макайово... без хторих, верим, нє вираста анї єдно руске дзецко. Алє... застарює факт же од початку дзеведзешатих рокох ХХ по конєц першей децениї ХХI вику, значи, цали два децениї до рускей литератури за дзеци зоз свою кнїжку нє вошол анї єден млади автор. Прето кнїжочка писньох за наймладших Чом чомка нє ма уха Ани Тамаш права радосц и, вшелїяк, надїя же вона предлужи твориц, а єй парняки ослухню свойо скрити таланти, и почню з нїх скравац литературни „бависка” за дзеци. Медзитим, ту барз важне наглашиц же глєданє свойого места у сучасней литератури обовязує писателя патриц на нєшкайши дзеци и спинац ше ґу нїм зоз сучаснима рухами. Дзецко ше перше муши научиц писац же би могло читац, а писатель ше перше муши научиц читац же би могол писац. Читац дїла найчитанших сучасних сербских, горватских, италиянских, французких, анґлийских авторох... Лєм зоз читаньом себе заслужиме уходнїцу до кральовства, и квантитативно, алє и квалитативно векших литературох за дзеци. Кажди писатель жада войсц до антолоґиї, бо ше з тим суґерує тирвацше место у историї литератури за дзеци. Ми маме лєм два антолоґиї поезиї за дзеци (1964. и 1990) и лєм єден Зборнїк приповедкох за дзеци (1969). Лєм у остатнїх дзешец рокох сербска литература збогацена зоз Антолоґию писньох за дзеци предшколского возросту, Антолоґию писньох о бавискох, Антолоґию новшей сербскей поезиї за дзеци и младих од Любивоя Ршумивича по Юлию Марянович, Антолоґию гумористичней приповедки за дзеци, Антолоґию приповедкох о животиньох, Антолоґию драмских текстох, Антолоґию писньох за дзеци поетох, припаднїкох двацец розличних националносцох у Сербиї... У тей остатнєй заступени и петнац руски поетове зоз по єдну писню прешпивану на сербски язик. А лєм кед бизме частейше и шмел-

350

ше закуковали до сушедного литературного двора векшинского народу, обачели би нас и поволали нука. Таким приятельом ше нє ноши дзешец деки кафи анї чоколаду, алє свою писню чи приповедку преложену на їх язик. Шедзиц заварти у своїм литературним куцику, покус твориц, та з нову кнїжку чекац шора у нашей єдиней видавательней хижи, мали викрок до широкого швета литератури. Хиби нам прекладанє и добри прекладателє, односно прешпивйоваче на други язики, а за тото нєобходни слух ширшей заєднїци, нє лєм самих писательох, бо прекладац треба знац, сцец, та вец тото треба и материялно потримац. Творчосц за дзеци очекує и добру литературну критику, а за тоту файту жанру нє маме вельо виоштрени пирка. Ровнодушне становиско критики, нєконтинуоване провадзенє дїлох доприноши формованю представи о лїхей, блядей литератури за дзеци. Творчосц за дзеци треба цо частейше оценьовац и то у функциї єй нєпреривного усовершованя. Нє шмеме подценьовац дзеци. Муши нас водзиц виглєдовацки дух, мушиме мац цо лєпши слух и схопно розвшелїц и одшмелїц младого читача нєшка, у його очох и його снох, а нє даровац му лєм описани сухи памятки свойого дзецинства. И на концу важне наглашиц же без илустрацийох кнїжка за дзеци нє закончена. Илустрация нє толкованє тексту, алє його надбудов. Зоз ню дзеци преглїбюю и преширюю пречитане. Вона облак лєбо калеидоскоп до кнїжки. Праве таки, богато илустровани кнїжочки за наймладших маме найменєй, а найпотребнєйши су тим будуцим читачом. Там дзе нєшка жиє добра литература за дзеци, ютре будзе и вирних читачох литератури за одроснутих. И о єдним и о другим муши дзбац цала наша заєднїца, глєдаюци модели за снованє фондох за нови руски кнїжки, насампредз за дзеци.

351

Мр Валентина ЧИЗМАР

УЛОГА ЛИТЕРАТУРИ У ДРУЖТВЕ: ФИЛОЗОФСКЕ ОГЛЯДНУЦЕ уводу тей роботи огляднєм ше на аспекти спатраня дзепоєдних формох литератури у античним периодзе, як и на одношенє тедишнєй цивилизациї ґу духовному, писаному богатству чловека, а з часци визначим и значни хвильки у нашей сербскей историї кед у питаню єй розвой. У централней часци роботи будзем розпатрац литературу зоз становиска филозофиї литератури и даскелїх филозофох-естетичарох хтори ше занїмали з тим подручом през аксиолоґийну або другу ровень, як цо то, наприклад, естетика информациї. Укажем и на подобносци литературного вислову и еґзистенциялней филозофиї хтора у своєй форми ма велї заєднїцки сеґменти, од форми индиректного сообщованя правди (дїла), по тематику чловека и еґзистенциялного способу роздумованя.

У

* Найобщейше поведзено, улогу литератури у дружтве мож випитовац през вецей аспекти и єй функциї. Вона може мац естетичну улогу, до хторей спада и улога у образованю суда смаку, цо, у ствари, улога у будзеню намаганя ґу тому цо красне, потим ґносеолоґийну, т. є. спознаваюцу улогу зоз хтору ше оможлївює розуменє дзепоєдних сеґментох людского иснованя, дзе є у филозофским смислу найблїзша єдней еґзистенциялней филозофиї, етичну димензию хтора у чловекови стимулує роздумованя о даєдних етичних чеснотох – благородносци, храбросци, умереносци, як и о порокох, а ту мож учишлїц и теолоґийну функцию, як и воспитну улогу. При воспитней улоги, акцент на файти литератури хтору ше конзумує. Платон ше у тим окреме визначовал кед у своєй Держави аж и вимагал же би ше одстранєло даєдни форми поезиї з цильом оплеменьованя и моцнєня души. Значи, Платон спатрел винїмкови уплїв литератури на воспитанє чловека од найвчаснєйших рокох, та у тим смислу вимагал од поетох же би, кед ше поволую на мити, нє бешедовали бридко о богох и же би нє бешедо-

352

вали о безбожних дїлох, тиж же би нє прешвечовали же „героє анї кус нє лєпши як други людзе, бо то анї нє богоугодне, анї нє правда” понеже од богох нє може присц нїяке зло. „Прето треба претаргнуц з такима митами же бизме при наших младих нє виволовали прихильносци ґу злодїйством.” (Платон, Држава, БИГЗ, Београд, 1976, боки 72-73). Платоново осудзованє поезиї резултат його спатраня социялно-етичней функциї поезиї, дружтвено-политичного похопеня, алє и спатраня швета уметносци спрам швета идейох. Платон станул процив моралней вредносци поезиї, а подобне одношенє ґу даєдним формом поезиї маме и у античним чаше1, кед поетом, хтори мали значну учасц у креїрованю култури и думаня народу, було забранєне же би на сцену виношели нєморални мити з обгрунтованьом же „длужносц поетох то творенє лєпших людзох у держави” (Аница Савић-Ребац, Античка естетика и наука о књижевности, Књижевна заједница Новога Сада, Нови Сад, 1985, бок 11). З таким становиском и прокламацию античней демократиї, антична филозофия перша освидомела питанє о етичней вредносци поезиї, цо єдно з питаньох хторе порушує и филозофия литератури. О ефективним дїйствованю поєдиних формох литератури, поготов драмскей литератури на душу чловека, бешедовал и Платонов школяр Аристотел, наводзаци же траґедия ма барз значну улогу, бо зоз виволованьом чувствох санованя и страху, оможлївює патрачови же би ше сам очисцел од тих чувствох. Кед унапрямиме попатрунок ґу сучаснєйшому часу и бешедуєме о уплїву литератури на дружтво на наших поднєбйох, винїмково важни перше 14. вик, у хторим ше зявює перша друкарня у Сербиї, позната як друкарня Дюрдя Црноєвича у Чарней Гори, перше на Ободу, потим на Цетиню, кед у периодзе од 1493. по 1496. видруковани пейц сербски кнїжки, т. є. перши сербски инкунабули, после чого тота дїялносц, пре турску окупацию, зацихнє. Потим, за ширенє общей народней просвищеносци, од велькей значносци будзе реформа сербского язика хтору у першей полов1 У античним чаше мож замерковац же ше писаному документу, вообще, придавало вельку важносц. О тим шведочи и Александрийска библиотека – найвекша библиотека античного швета (настала у 3. вику п. н. е. на побрежйох Стредожемного моря), дзе на писану молбу владара Птоломея зоз шицких часцох Греческей посилани преписи дїлох зоз шицких обласцох науки, литератури и уметносцох. За тоту услугу Атинянє вимагали количество од 15 таланти (1 талант = 60 кг злата) як ґаранцию. Птоломей дзечнє плацел глєдану суму и Атинянє то прилапели, алє Птоломей III затримал ориґинални списи за библиотеку, цо шведочи о велькей важносци и вредносци кнїжкох (теди ролнох папирусу) и шицкого писаного нашлїдства за общи розвой култури, науки, злєпшанє и унапредзенє людского живота.

353

ки 19. вику запровадзел Вук Караджич (1787-1864). Вон оможлївел же би ше место славяносербского язика, хтори хасновали лєм образовани пасма, фундаментовало народни язик и бешеда у литератури, прецо постала доступнєйша ширшим пасмом. Тиж так, вельку значносц за просвищованє и ширенє литературного слова, мало и снованє перших читательних дружтвох, предходнїцох библиотекох, а у їх твореню участвовали найобразованши людзе того часу – учителє, писателє, професоре и други заинтересовани за писане слово. Найпознатша и найстарша читальня того типу у Ириґу, основана 1842. року, алє вони ше сновали ширцом Войводини, та так и у Новим Садзе, у Сомборе 1838. року, а з намиру чуваня сербскей народносци и „розвиваня кнїжества” (Радован Мичић, Српска читаоница у Иригу (1842-1992), Српска читаоница, Ириг, Прометеј, Нови Сад, 1997, бок 23). У сербскей историї, у твореню националного идентитета и духовно-психолоґийного профила сербского народу, початком 19. вику вельку улогу одбавела епска поезия, та и усна литература. Док други народи мали митолоґию зоз хторей черпани перши литературни дїла (то случай у геленским периодзе), сербски народ свою историйну правду зачувал у епики, а очиглядни приклад поставяня фундаментох и обяви идентитета народу єдного периоду и епохи през епску, та и лиричну, релиґийно-филозофску, национално ошлєбодительну поезию, препознаваме у творчим опусу Петра II Петровича Нєґоша (1813-1851). Винїмкови уплїв мож спатриц рушаюци од його Горского венца, одкаль як зоз скарбнїци присловкох, сентенцийох, афоризмох, Нєґошовей поетичней мудросци, велї вирази зишли до народу. „То стихи хтори ше часто цитирує, гоч у звичайней розгварки, гоч у вязи з рижнима животнима обставинами, гоч у контексту векших питаньох науки и филозофиї” (Јован Деретић, Предговор, у: Горски вијенац / Луча Микрокозма, Народна књига – Политика, Београд, 2005, бок 42). Тиж мож бешедовац о етичней функциї його поетских дїлох прейґ хторих ше тот филозоф, поет и владика намагал фундаментовац идеал геройства и юнацтва як моралней парадиґми чловечносци сербского народу вообще. У тим поглядзе Нєґош и зоз свою политичну дїялносцу постреднїк з литературну дїялносцу, а зоз хтору як писатель поставел основи и чарногорскей гражданскей державносци и култури. Одкриваме и едукацийну улогу його дїлох, окреме у його писмох, бо исную вецей як „тисяч седемсто писма” хтори представяю його преписку, у хторей находзиме „драгоцини документ о животу Чарней Гори и о єй одношеньох зоз трома силами од хторих найбаржей завишела єй судьба – зоз Турску,

354

Австрию и Русию.” (Јован Деретић, Предговор, у: Горски вијенац / Луча Микрокозма, бок 13). Даєдни дїла так у всевкупней историї литератури поставаю основа и познєйшого толкованя историї, часу, єдней епохи, та и указатель до хторого ше ступню уметносц при дзепоєдних народох розвила. През литературу рижни народи представяли свою прешлосц як святу приповедку о походзеню и розвою, як цо находзиме же Верґилиє у своєй Енеиди (латинска епска писня) виписал историю Рима по хторей Римянє по походзеню од Троянцох. (Gregory Mason, Značaj književnosti – nekad i sad, Riječ, časopis za nauku o jeziku i književnosti, br. 1, Nikšić, 2009, str. 97), та видзиме яке вона у прешлосци заберала значне место. Значи, улогу литератури ше вше спатра пасмовито и през численосц єй функцийох, бо лєм так мож заключовац о єй мрежовей структури и уплїву, а о єй дальших функцийох будзем бешедовац през филозофию литератури и єй досяги у похопеню того подруча. Филозофия литератури Кед спатраме литературу у системи других уметносцох, вона по Геґелових Преподаваньох зоз естетики найвисша уметносц хтора, як така, облапя у себе начала шицких других уметносцох. Так, наприклад, през свою градзу, т. є. язик, оможлївена синтеза симултаного приказованя гевтого вонкашнього – цо сущносц малярства, и сукцесивного приказованя „чистей нукашньосци”, цо твори сущносц музики (Milivoj Solar, Hegelov pojam književnosti, у: Filozofija književnosti, SNL, Zagreb, 1985, str. 171), алє з другого боку, то нє значи же литература еґземпларна уметносц же би ше спрам нєй могло ровнац толкованє других уметносцох, бо их вона у дзепоєдних хвилькох аж утаргує и представя дацо вецей як саму уметносц. Подобне становиско о тим же цо то литература, находзиме и у класичних дефиницийох по хторих литература то уметносц словох, з чим ше жада визначиц праве язик, тот „материял” з хторого ше будує литературне дїло, з чим наглашене окремне положенє литератури, алє тиж так нєзаобиходне спознанє же ше язик нє похопює як сирови материял, алє як зложена духовна творчосц (Milivoj Solar, Teorija književnosti, SNL, Zagreb, 1985, str. 10). Филозофия литератури, як окремна дисциплина, представя филозофску интерпретацию литератури. Так ше при Геґелови филозофска интерпретация намага уклопиц искуство литератури до цалосного искуства думаня и култури – же би ше нашло оправда-

355

нє за литературу у всевкупней когеренциї спознаня. Прето по Геґелови, правдиви задаток филозофиї литератури же би розтолковал вкупне искуство шицких литературних дїлох хтори у историї написани, алє кед су написани так же у себе ноша елемент правди хтора ше розвива у чаше. Бо кажде роздумованє о литератури и єй оценьованє подрозумює вибор и ранґ вредносцох хтори задати з традицию, обичайом и даєдну теорийну концепцию литератури хтора априорна з оглядом на емпирийни материял (Milivoj Solar, Filozofija književnosti, SNL, Zagreb, 1985, str. 187), та у тим смислу филозофия литератури єдна теорийна концепция хтора вкупни литературни материял през историю обрабя и дава тому материялу характер теориї. Вона прето, за розлику од науки, до литератури уводзи и иншаки поняца, т. є. розпатра форму (род, файта, жанр) и змист (гевто цо ше меня и представя материялну структуру дїла), хтори ше нє находза у литературним дїлу, потим поняца красного, смисла, змист, траґичне, добре, док ше наука о литератури у своїх розправох баржей опера на поняца структура, знак, означовач, означене, мотив, фабула, литератури жанри, одрекаюци ше у своїм преучованю од даєдних общих филозофских, алє и естетичних поняцох. Бо, наука о литератури ма вецей подобносци з другима дисциплинами – социолоґию, теорию информацийох, семиотику, линґвистику. За розлику од науки о литератури, филозофия литератури – бешедуюци о литератури, бешедує источасно о условийох гевтого цо важи як „литературне литературного”, „поетске поетского”, док наука о литератури предпоставя автономию литератури, та ше у тим контексту вона зражує зоз филозофию. Так филозофска интерпретация, наприклад, хтора присутна у Гайдеґеровей анализи гевтого поетского поезиї, ма свой задаток предрец споза лєм простого линґвистичного боку поезиї и войсц до самей сущносци поетского. Ту ше филозофска димензия унапрямує на випитованє сущносци поезиї, а тоту сущносц ше намага спатриц зоз одношеня поезиї ґу сущносци иснованя, т. є. примерано ґу питаню о сущносци иснованя, у чим шпиванє блїзке думаню кед ше приблїжує ґу самей правди тей сущносци (поровнай: Nebojša Grubor, Hajdegerova filozofija umetnosti, Mali Nemo, Pančevo, 2005, str. 25). Кед мож бешедовац о прилапйованю дзепоєдних сеґментох науки о литератури зоз филозофиї литератури вец то вшелїяк сеґмент по хторим ше на литературу патри як на уметносц. Єдно з питаньох хторе поставя филозофия литератури и тото же цо то литература як уметносц. Медзитим, у наведзеней спецификациї исную уровнї анализи. Филозофия литератури би була хасновита

356

у смислу оценьованя уметнїцкей вредносци литературного дїла, та ше тото оценьованє, хторе ше вше одноши на вредносци, опера на аксиолоґийну димензию (аксиолоґийна литература). Ту слово о аксиолоґийней хвильки у литературним дїлу. Кед ше спатра вредносц литературного як уметнїцкого дїла, филозофска анализа часто до першого фокусу кладзе його одношенє ґу правди як такей, т. є. ґу стварносци. Идеал филозофского виглєдованя то праве правда. Факт же у рамикох филозофиї створене орудиє за обробок литератури и же филозофию литератури характерує прешвеченє же литература на даяки способ ма роботи зоз правду, док науку о литератури баржей интересує нє правда, алє функция литератури. Платон, наприклад, критиковал поетох праве прето же вони лєм имитирую правду, а нє досягую до правди самей, алє за Аристотела поезия ма високу улогу праве спрам своєй моци же би у конкретним язику приказала идею, парадиґму, сущносц стварох. Праве така поезия сущна, а други спод нєй. Як цо гвари Бенедето Кроче у своєй естетики виразу, „поєдинєчни предмет нє правдиви кед є нє у одношеню зоз своїм универзалним поняцом”. (Benedeto Kroče, Estetika, Zograf, Niš, str. 408). Роман Инґарден унапрямел питанє литератури у напряме уметнїцкей вредносци литературного дїла и у тим поглядзе одстранєл формалистичну концепцию хтора на становиску же ше литературни дїла спатра лєм як високоорґанизовани линґвистични вислови, же ноша у себе фонетични и семантични бок, та у тим поглядзе литературне дїло ма у себе праве одредзену експресию обезпечену зоз значеньом, хторе представяю фонетични звуки, слова, виреченя и комплекс виреченьох хтори маю значенє. Инґарден идзе далєй од того формалистичного и линґвистичного, т. є. синтаксичного контексту дїла. У ствари, уметнїцку вредносц у литературним дїлу мож спатрац през уметнїцки ефекти хтори зоз дїла творя естетични обєкт. Конкретно, уметнїцки литературни дїла праве тоти хтори маю естетични вредносни квалитети. Инґарден розлучовал естетични од моралних вредносцох и уметнїцку вредносц дїла ценєл праве з естетичнима вредносцами и квалитетами. До тих вредносцох и квалитетох спадаю окремни естетични ефекти. Так, наприклад, часова преплєценосц розличних периодох у роману єден з естетичних ефектох литературного дїла. То може буц вредносно нєутралне, алє „виполнює аспект дачого цо уметнїцки вредне”. (Roman Ingarden, Doživljaj, umetničko delo i vrednost, Nolit, Beograd, 1975, str. 208). По Инґарденови иснує розлика медзи вредносцами вообще (морална вредносц, гуманистична, индивидуална вредносц) и

357

уметнїцку вредносцу. Наприклад, ясносц виреченя ше проциви нєясному як вредносц, т. є. як дацо вредносно позитивне спрам вредносно неґативного. Медзитим, єдна вредносц спатрана у склопе цалосци структури уметнїцкей вредносци достава ище єдну нову улогу, бо кед текст виполнєни з нєясносцами, нєодредзеносцами, з нєпрецизнима одреднїцами, теди ше и тот предмет цо ше го сце приказац траци. Дїло хторому ше удава конституовац свой предмет зоз преглядносцу, ясносцу, розумлївосцу, будзе охарактероване як позитивно вредне (поровнай: Ingarden, Doživljaj, umetničko delo i vrednost, str. 205). Алє тот филозоф на становиску же мож и нароком хасновац нєясносц виреченьох же би ше виволало уметнїцки ефект и так допринєсло уметнїцкей вредносци литератури.

Keд ше опреме на добре познату дефиницию литератури як уметносци язика, т. є. же литературне дїло то уметнїцки структуровани язик, вец нам блїзка и Лотманова теза по хторей литература источасно и спознаванє и комуникация. (Jurij Lotman, Predavanja iz strukturalne poetike, str. 42). Юрий Лотман як представнїк росийскей формалистичней школи, источасно представнїк и естетики информацийох хтору збогацел зоз анализами литературного язика. По нїм язик кажда комуникацийна система хтора хаснує знаки хтори ушорени на особени способ, з тим же кажда файта язика ма свою структуру. Вон при тим розликовал функцию язика у литератури од других функцийох язика, т. є. розликовал природни язик – як цо то французки, анґлийски, штучни язик – дзе припада язик науки, сиґнали, математични символи, док ше уметносц, т. є. литература попри релиґиї и митох, одноши на другоступньови язик, т. є. другоступньову моделативну систему. Тот другоступньови язик найобачлївши у поезиї, ту ма подполно иншаку структуру у одношеню на природни язик. Вона ма зложену уметнїцку структуру хтора може пренєсц таки обсяг информацийох, або, иншак поведзено, „порученя” (примательови уметнїцкого дїла) хтори нєдоступни узшей структури язика. Так кед преприповедуєме писню з обичну бешеду, ми примательови нє сообщуєме гевтот обсяг информацийох хтори у писнї облапени. З тим ше доказує же уметнїцка литература бешедує з окремним язиком и же нє ма гевту репрезентативну функцию язика з яку ше служи науковец кед ше намага же би хаснуюци стандардни язик на лоґични ясни способ виложел свойо преподаванє, думки, идеї. Литературне дїло вшелїяк же може змистовац и други димензиї язика, алє ше тото литературне винайдзе ту як значне, як надбудов примарного язика (Sreten Petrović, Estetika, str. 246-247). Попри тих язич-

358

них розликох хтори исную медзи литературним дїлом и науковим, визначує ше и позната ище єдна розлика у ґносеолоґийним поглядзе, цо кладзе ясну розлику медзи литературу и науку. Литература то нє лоґичне думанє на яке претендуєме у науковим толкованю и випитованю швета. Вона, скорей, интуицийне думанє, имаґинацийне, алє и, насампредз, еґзистенцийне думанє, чия ше герменеутична метода и снує на методи похопеня и интерпретациї (Дилтай, Ґадамер) шицких културних витвореньох чловечества, а нє на експликациї. Литература и еґзистенциялизем – еґзистенциялистичне думанє о литератури Еґзистенциялистичне похопенє литератури, т. є. уметносци вообще, одкрива нам же литература у сущносци єдно еґзистенциялне думанє, бо и кед роздумуєме о звичайним живоце, „нашо роздумованє повязане зоз чувствами, дожицами, страхами. Воно ше ту одкрива як еґзистенциялне думанє и як нєлоґичне думанє” (Branko Pavlović, Uvod u savremenu filozofiju, Beograd, 2006, str.

147), бо з практичних причинох и потребох роздумуєме на лоґични способ о стварох еґзистенциї. Алє, исную и питаня хтори нє мож лоґично сообщиц, бо дзе слово о глїбини еґзистенциї и дзе форми комуникациї одвитує способносц „чувствованя”, муши ше приступиц ґу индиректней комуникациї. Чувства або страсци, любов, анї нє можу буц сообщени директно, т. є. „доказани зоз силоґистику, як цо анї краса нє може буц демонстрована з формалну лоґику, та ше прето бере еґзистенциялне роздумованє хторе хаснує поняцово катеґориї. Еґзистенциялне думанє ше так розликує од абстрактного думаня хторе ше намага думац о єдней ствари абстрактно, звонка еґзистенциї самей ствари о хторей слово, а литературна форма виражованя и еґзистенцийне думанє таки же ше рушаю звонка язика абстрактних поняцох, звонка доказованя и дедукциї же би ше анимировало дух, трансформовало нашу рефлексию, оможлївело спатранє нових можлївосцох чловековей еґзистенциї и то з помоцу рижних средствох – з иронию, метафору, окремну реторику, заобратами, описами, окремнима жанрами, як цо то, наприклад, драма, комедия итд. Прето ше и еґзистенциялна филозофия, же би виражела свойо идеї, часто виражує у форми поезиї, псевдономних споведзох, розправох, побожних списох, дньовнїкох, афоризмох, статьох, фраґментох (Mirko Zurovac, Umjetnost i egzistencija: vrijednost i granice Sartrove estetike,

359

NIP Mladost, Beograd, 1978, str. 150-153), шлїдзаци за уметнїцку форму свойого филозофского виразу. Прето ше гвари же ше вона служи з индиректну форму виражованя як и кажде литературне дїло, же би зачувала одгук особного живота чловека як поєдинца и прето ше у своїх дїлох поволує на особи, библийни и литературни архетипи, як цо случай при Кєркеґорови, Сартрови, Ничеови, же би прейґ конкретних прикладох и ситуацийох демонстровала конкретну чловечу природу, його поєдинєчну ситуацию у швеце итд., намагаюци ше описац субєктивни стан и здогаднуц на можлївосц еґзистенциялного реализованя правди хтора у кореню чловековей найглїбшей и найинтимнєйшей драми. Еґзистенциялна филозофия ше часто виражує у форми еґзистенциялней прози и на тот способ запровадзує диялоґ зоз самима читателями, без интенциї же би го до дачого прешвечовала, а з интенцию же би у нїм пребудзела його особну правду и становиско. У центре еґзистециялистичней филозофскей прози так „стої або индивидуална и конкретна персона специфичного историйного часу, одредзеного ґеоґрафского, културного и социялного стредку, з окремнима физиолоґийнима, интелектуалнима и моралнима диспозициями, або даєден архетип: то Бодлер, Жан Жене, алє и Ахил и Гамлет, тиж так. „По тим филозофия еґзистенциї блїзша литератури як традицийней филозофиї” (Mirko Zurovac, Umjetnost i egzistencija: vrijednost i granice Sartrove estetike, NIP Mladost, Beograd, 1978, str. 146), а и прето же єй мотивация приходзи зоз конкретних феноменох, як цо то церпенє, страх, обаванє, знємиреносц, цеснота, нєизвесносц и подобне, та ю часто наволую патоґена филозофия. Тиж так, литература у форми романа розрабя и прерабя таки начишлєни феномени чловечого иснованя, виживює у своїм змисту можлївосци його иснованя у конкретним швеце, гранїци и можлївосци хтори означую чловеково фундаментални ситуациї. Теди ше служи нє зоз спекулацийним, науковим, алє зоз конкретним уметнїцким язиком, хтори до корпусу своїх розпатраньох, описох, анализох, похопеньох, толкованьох, уключує цалосносц чловековей особносци, од думаюцей, вольней и емотивней часци особи, та є и у тим поглядзе блїзка еґзистенциялистичней филозофиї. То так прето же еґзистенциялизем одвит на прицисок спекулативного и абстрактного идеализма, з єдного боку, а з другого боку, представя одвит на проблем индивидуалного зочованя чловека з власну еґзистенцию (опатри: Kurt F. Reinhardt, Existentialist revolt (The Main Themes and Phases of Existentialism), Frederick Ungar Publishing, New York, 1960, p. 14-16), цо як таке присутне у тим типу

360

филозофиї, а и у векшей часци литературного опусу у приповедкох, романох и других формох – драми, комедиї, траґедиї, епики. Еґзистенциялисти заступаю твердзенє же ше през еґзистенцийно дожити феномени, як цо то поцерпанє, страх, цеснота, вира, абсурд, тїлесносц, афект и други, онтолоґийно ошвицує сущносц чловека хтора ше и снує у самей еґзистенциї, а нє звонка нєй. У литератури розшветльованє тих феноменох през судьби поєдиних особох водзи ґу запровадзованю конкретних одвитох, ґу конкретному часу, на єдним конкретним материялу, у хторих часто гевта субєктивна, нукашня правда поєдинца, як и його власна драга, тото цо важнєйше од гоч хторей обєктивней правди дружтва, системи, часу. На драги будзеня такей правди, кажди автор през свойо уметнїцки особи приходзи до зраженя з гевтим чисто рационалним, гоч тото рационалне представене як держава, морална норма, дух часу, цо и виразна характеристика еґзистенциялистичней филозофиї. Аж ше у тим зраженю субєкта и обєкта снує можлїва правда чловека у його вецейнїстих животних и животворних димензийох, бо еґзистенциялизем на становиску же „Треба найсц правду, мою правду за хтору будзем жиц и умерац” (Seren Kjerkegor, Solomonov san, у: Čovek i duh, Partenon, Beograd, 2009, str. 21), хтора злучена з найглїбшима коренями власней еґзистенциї, та ше у тим контексту у еґзистенциялистичней филозофиї меня и сама дефиниция правди, хтора ше дотика субєктивносци, а нє обєктивней извесносци. Еґзистенциялизем у сучасней форми сконцентровани на критицку рефлексию индивидуалного чловечого собства, а настал у модерней Европи праве пре змоцнєни прицисок колективизма и абстрактного идеализма, як симптом єдней специфичней европскей кризи, гоч у своїх ширших розмирох указує на сучасну кризу людскей еґзистенциї як такей. Вон конфронтує индивидуалну чловечу еґзистенцию зоз шицкима гевтима колективнима твердзенями и силами хтори го третирую так же би му сублимовали индивидуалносц и персоналносц до абстрактней идеалней сущносци або под псевдоабсолутну нацию, расу итд., а цо линия хтору находзиме у велїх дїлох шветовей литератури – як зраженє поєдинца зоз дружтвом, його часом, идеолоґиями, околносцами у хторих вон або жертва, або побиднїк, або мученїк. Спатраюци тоту опасносц, чловек треба же би ознова потвердзовал себе як индивидуума, як нєдзелїве єдинство, свидоми факту же нє иснує валидна замена за чловечу персоналносц. И праве нам з таким ученьом еґзистенциялистична филозофия указує на тоти линиї чловекового єства хтори ше у традиций-

361

ней филозофиї занєдзбовало у мено єднобочного похопеня же чловек рационалне єство. Праве ше у еґзистенциялизме чловека похопює як єство хторе ше стара, страсно жада, церпи, жиє и чувствує же муши дїйствовац и приношиц одлуки у складзе зоз свою природу, же му тоти одлуки меняю живот, як цо Сартр гвари – чловек то тото цо роби, та и же чловек осудзени на власну шлєбоду, „осудзени, бо сам себе нє створел, а шлєбодни, бо кед є раз руцени до швета, вон одвичательни за шицко цо роби” (Jean Paul Sartra, Egzistencijalizam je humanizam, Veselin Masleša, Sarajevo, 1964, str. 17). Литература випитує тоту чловекову руценосц до швета, його вибори у конкретних ситуацийох. А през дожица гранїчних еґзистенциялних ситуацийох, як цо твердзели и Ясперс и Кєркеґор, чловек ше найлєпше зочує зоз самим собу, бо ше чловек конституує и самоодкрива у своєй еґзистенциї, хтора нє датосц цо наступа зоз самим народзеньом, алє ше конституує през витворенє чловекових числених можлївосцох. То тото заєднїцке цо можеме пренайсц и у филозофиї еґзистенциї и у романескним, та и поетичним дїлу. Нєзависно од дїйствованя, поступаня и преходзеня през еґзистенциялни дожица и ситуациї, нє мож анї задумац чловека у филозофиї еґзистенциї, анї го указац у гоч хторей уметносци. Ище єдна блїзкосц еґзистенциялизма и литератури одкрива ше у факту же еґзистенциялистични филозофове часто були источасно и романсиєре и писателє драмских текстох, та и поетове, а права причина опредзельованю за еґзистенциялистичну прозу при тих филозофох состої ше у нємоци традицийней филозофиї же би ше питанє еґзистенциї виражело у систематичней филозофиї. У еґзистенциялизме метода насампредз герменеутика, схопносц похопйованя и толкованя, хтора ше намага одкриц значенє духовней чловековей творчосци за чловече иснованє и його вше векше самоспознаванє, цо окреме значне и за литературно-уметнїцке дїло (Дилтай). Тиж так, вязу литературного и филозофского язика мож пренайсц у поєдиних стилских формох, медзи хторима и метафора. У филозофиї така форма виказованя филозофского думаня менєй хаснована, алє у еґзистенциялней и ирационалистичней филозофиї Кєркеґорового и Ничеового типу, находзиме их у множестве. Ниче пре худобство поняцового язика хаснує метафору як вислов преношеня филозофских идейох, як символични язик. Кєркеґор хаснує метафори пре заступанє релиґийних идейох. З метафору вон ше служи же би виражел вичносц, бо ю нє мож розумиц з поняцом. Алє тота комуникация прейґ метафорох представя „инди-

362

ректну або неґативну комуникацию описуюци же цо тоти ствари нє, место позитивного описованя же цо вини гей”. (Jamie Lorentzen, Kierkegaard’s Metaphors, p. 33). Алє хаснованє метафорох пошвидшує будзенє чловечого розуму у похопйованю гевтого божеского, покля при Ничеови, метафора способ же би ше, сцекаюци од будинку науки и филозофиї, саму филозофию приблїжело ґу єдному правдившому швету без упорища – значи, ґу стварносци як иснованю, т. є. ґу самому животу. Як визначує у спису О правди и циґанстве у звонкаморалним смислу, поняце нє ма векшу моц од метафори, бо поняце лєм „ушедок” даякей метафори, єй остаток, подобне пирнї хтора значи лєм однїманє знакох дачиєй особносци „сцеранє каждей особеносци, капанє каждей поєдиносци: нє зачувац нїч од живота окрем пирнї значи привесц розлики по крайносц. (...) Так наука гробнїца интуицийох (...) и аж шицких афирмуюцих животних моцох.” (Sara Kofman, Niče i metafora, у: Gradac, časopis za književnost, umetnost i kulturu, Čačak, br. 152-153, 2004, str. 140). За Ничеа, пребувац у метафорох значи у язику пренайсц свой найприроднєйши вираз, найточнєйши, найєдноставнєйши и найнєпостреднєйши сликовити вираз. Алє нє пре метафору як реторичну фиґуру. Права причина тото же би ше розодкрило же метафора жридловша и скорей каждого поняца и же, у ствари, конституує поняце. Аж зоз метафору ше яснєйше спатра даєдно поняце, ситуация, гоч у сучасносци тота форма вигната з науки и поциснута до поля мита, уметносци. Зоз сербского преложела Славица Шовш

363

Микола ШАНТА

ВИМИВАНЄ ЗЛАТА Цо ше баржей познаме, окреме сушедове, з тим зме баржей стредньоевропянє; нє тельо по родзеню, кельо дзекуюци ученю. Хто нє жада упознац сушедох, културно ослаби. Ми углавним одходзели далєко на студиї, занєдзбовали зме єдни других, бо зме верели же зме нєрозвити. Були зме прешвечени же таки як ми нє можу буц цикави. Цо зме ше баржей ошлєбодзовали од чувства инфериорносци, зоз вше векшу одушевеносцу заставали зме єден пред другим. Нєшка ше ище вше, заш лєм, покус ганьбиме єдни од других, як од худобней родзини. Дотля док ше медзисобно нє одкриєме, дотля оставаме провинциялци. Дєрдь Конрад

I Кед сом здумовал назву того проєкту, штудирал сом чи место наслова Улога литератури у дружтве нє треба же би стал наслов Улога уметносци у дружтве. Дилему сом мал пре єдноставну причину: жадал сом акцентовац потребу дружтва за уметносцу у началє, за гевту духовну творчосцу хтора приноши нови сензибилитет, одкрива и дефинує потребу нашого духа, за хтору зме можебуц и нє знали док зме нє дожили уметнїцке дїло, а свидоми же нє кажди твор по дефинициї такой и уметносц. На тот завод будземе, заш лєм, о литератури. На початку виприповедам три параболи хтори на свой способ бешедую о чловековей потреби за уметносцу, за литературу. Дзешка влонї, у християнским часопису Дзвони, вишла статя о тим як у шпиталю були вєдно двоме хоротнїки, хтори, з оглядом на їх ситуацию, були упутени єден на другого. Тот, кус рухомши, лєжал на посцелї коло облаку, а други, менєй рухоми, на посцелї коло бочного мура. Годзини и днї преходзели, вони двоме ше сприятелєли и вельо бешедовали. Тот коло облака, вше кед обачел же му приятель забановани, депресивни, почал му приповедац цо видзи през облак. Описовал му шпитальски двор, дзе яке древо, дзе яки черяк, яки трави рошню, хторе квице розквита, у якей фарби, яки витор дує, чи слунко швици баржей чи слабше, описовал му кого видзи на дворе, поготов любел описовац и преношиц зоз словами, свойому хорому пайташови, кед збачел младих лю-

364

дзох на дворе. Якиш красни людзе, хлоп и жена, цошка на дворе приповедаю, вона го гандрує, вон ю змирює, гласка ю по власох, шмею ше, бочкаю. Слухач окреме любел деталї, та ше питал яки власи ма паночка, чи су чарни, чи златни? Питал ше пайташови чи може видзиц єй очи. Яки су? Белави як нєбо, одвитовал пайташ. Так тото приятельство хоротнїкох тирвало днями. А вец, єдного дня, кед шестра пришла до хижи, до раншей визити, збачела же ше цело того хоротнїка коло облаку нє руша. Хоротнїк коло облаку умар. Шестра совисно покончела шицко цо шлїдзи по узвичаєней процедури, бо ше у шпиталю часто стрета зоз шмерцу, та зна цо и як треба. Перше поволала дежурного дохтора, винєсли умартого, преблєкла посцель и порихтали ю за нового хоротнїка. Видзаци же хоротнїк коло мура забановани за пайташом, шестра го пробовала поцешиц. А тот, смутно гутори: „А хто ми тераз будзе приповедац цо ше случує у шпитальским дворе? Вон ми бул єдини контакт зоз вонкашнїм шветом.” Шестра ше зачудовала, та ше му опитала: „Як вам вон могол бешедовац цо ше случує у шпитальским дворе, кед вон бул шлєпи?” Тот ше нє могол начудовац. „Як шлєпи, ша вон мнє до детальох приповедал о гевтому дубу на дворе, о квицу у заградки, знам же там єст фиялки, фраєрово баюси, кичкириджи, нохцики, шаблїчки, тулїпани, дзвончки, лелиї, канчовики... приповедал ми о желєней трави и о шицким цо видзи долу з облака.” „Вон то нє могол видзиц, бо на дворе нєт нїякого дуба, нїякей трави, нїякого квица. Долу на дворе паркинґ за авта” – сообщела му шестра. Хоротнїк ше нє могол начудовац и лєм себе до бради жубротал: „А так крашнє и прешвечлїво бешедовал... Я шицко видзел цо ми описовал...” То перша парабола о моци чловековей имаґинациї и моци язика. О моци литератури и моцней потреби за ню! О одношеню писателя, або гевтого цо приповеда и читача, або гевтого цо слуха. Други приклад, або Краса ратує швет Читаюци роман Достоєвского Записи зоз мертвого дому, роман за хтори Лєв Толстой гуторел же нє позна лєпшу кнїжку у цалей росийскей литератури, роман хтори малює росийски живот у цалосци, майсторски обрабя вельке число нєзвичайних подобох,

365

гарештанцох, людзох зоз марґини дружтва. Випитуюци психолоґию гарештанцох, Достоєвски пришол до шлїдуюцого заключеня: жажда за шлєбоду виходзи зоз сущносци чловекового єства и представя найвекшу чловекову вредносц. Намира гевтих цо гарештую тота же би ше чловека живого поховало, медзитим, живот у своєй сущносци ма моц же би ше охраньовал од шмерци на вшелїяки способи. Прето, гарештанєц у цемнїци предлужує битку за интеґритет чловека у себе, значи, битку за живот. Праве у тей борби за власни интеґритет, чловек досягує свой максимум. Окремну увагу у тим роману ми прицагла Х глава, хтора ноши наслов Крачун и шлїдуюца ХI, Представа. Слово о театралней представи хтору гарештанци сами порихтали и виведли, на треци дзень Крачуна. До яких спознаньох о чловековей души дошол Фйодор Михайлович? „Коло уродзеного пиєтета ґу велькому дню, гарештанєц нєсвидомо чувствовал же го преславянє Крачуна зєдинює зоз другима людзми, цо значи же вон и нє цалком одруцене существо, препаднути чловек, одруток, же и у цемнїци шицко як и при другому швету”, а верх интензитета того гарештанского швета и пребудзеней чловечносци при гарештанцох, случує ше на треци дзень Крачуна, вечар, кед отримана театрална представа у гарешту. То хвилька кед гарештанци мали контакт зоз уметносцу, насампредз литературу и ґлуму, хтору сами створели. Лєм нагадованє присуства уметносци, та гоч и у такей примитивней форми яка можлїва у гарешту, цалком меня психолоґию гарештанца. У тим чаше кед ше пририхтовало театралну представу, у гарешту нє було нїяки инциденти, цо преседан. Робияше максимално дисциплиновани, стражаре нє маю роботи и зоз пракси знаю же теди, кед ше робияшом дошлєбодзи рихтанє и отримованє театралней представи, вони сами медзи собу отримую дисциплину и кажди на свой способ доприноши тей велькей културней подїї. При концу представи розположенє пришло до вершини. Задумайце цемнїцу, окови, рабство, длуги смутни роки у будучносци, монотони живот як молга у смутних жимских дньох – и нараз, тому забанованому и завартому швету дошлєбодзели лєм на хвильку забуц, пущиц себе на волю, же би ше дакус розвешелєли, же би забули чежку стварносц, же би орґанизовали тот театер... Же би голєм єдну годзину нє були раби! И людзе ше морално преображовали, обачує Фйодор Михайлович. То моц уметносци, моц театра, моц литератури котра виволала моралне преображованє. Кед тото препознал, Достоєвски записал же Краса ратує швет.

366

Писатель – совисц народу Треца парабола би була гевта котру актуализовал горватски поета Даниел Драґоєвич, а вязана є за муки Исусово. Там, дзешка при концу своєй голгофти, кед Христ уж даскельо раз падал под крижом, кед бул уж витрапени и вичерпани, теди єдна жена, по мену Вероника приходзи ґу ньому и дава му ручнїк най ше поуцера з нїм, най поуцера зной зоз твари. Вон бере ручнїк, уцера свою твар и враца єй ручнїк. Алє, ручнїк нє лєм мокри од зною: на нїм остава оцисок Христовей твари, його портрет. Тота причта апокрифна, нє спомина ю анї єден євангелиста, та аж анї Веронику. О нєй ше нїч нє зна. Хто вона, одкаль приходзи, зоз якей фамелиї, цо ше зоз ню случує познєйше. Медзитим, ми чувствуєме же вона нє видумана особа, бо попатрунок на вимучену Исусову твар нє могол ю охабиц ровнодушну. Хтошка мушел буц совисц тей маси людзох хтора го плюва и видрижнює му ше. А Исус роби вельку мисию: вяже нєбо и жем з тим крижом на хтори будзе розопяти, же би ратовал народ котри го розопина. Вероника чувствує його боль, сочувствує з нїм. Тот ручнїк знак взаємносци, знак любови и вири до чловека котри одходзи з того швета. Алє то, як видзиме, нє идилична любов, обачує Драґоєвич, алє любов котра настала у церпеню з котрим Вероника участвує у Христових мукох. Так и настал портрет на ручнїку – у стредзиску любови и трапези. Так настава и литературне дїло. У любови ґу людзом и у трапези. Хто автор того портрету, Христ чи Вероника? Озда обидвойо. Єдно нїяк. Праве слово, прави портрет, праве литературне дїло, настава при цесней вязаносци за цудзу трапезу!

II Литература у своєй историї нїґда нє була у ситуациї у якей є нєшка. Нїґда нє було тельо писмених людзох, а же ше так ше мало чита. Нїґда литература нє мала менши уплїв на думаня и становиска масох, як го ма нєшка. З другого боку, нїґда нє була доступнєйша ширшому авдиториюму. Нїґда нє було тельо писательох. Сами абсурдни ситуациї. Алє, то так випатра зоз угла трошителя, статистичара, кед спатраме кнїжку як робу, цо вона постала зоз Ґутенберґовим пренаходком друкарнї, а цо кнїжка у своєй сущносци нїяк нє шме до конца буц. Треба спатриц сущносц процесу. Тераз зме у постмодерним чаше хтори подрозумює насампредз фундаменталну реконцептуализацию стварносци и свидомосц же шицки верзиї стварносци и правди историйно условени. Постмодернизем одруцує можлївосц иснованя єдинственей обєктивней стварносци у швеце и у нїм присутне становиско же шицки верзиї ствар-

367

носци, у ствари, верзиї розличних интерпретацийох. Нє постої єдна правда ґу хторей ше намагаме, алє ми сами здумуєме и виражуєме розлични правди и менуєме их у датих околносцох. Правди, то гевто цо твориме як писателє и до чого можеме прешвечиц других. Можеме повесц же тераз тирва процес превипитованя правдох и смислох нашого иснованя хтори нам понукали писателє и филозофове у предходних викох и то под вплївом нових технолоґийох котри нам оможлївюю доступносц велїх дїлох и информацийох. Як вимивач злата, нєшкайши розумни чловек вимива и одруцує громади шлюнку же би пренашол дакус злата, того материялу хтори му оможлїви творенє нового смисла хтори будзе хасновити чловекови 21. вику. У тим шлюнку, нажаль, и нашо дружтво обтерховане з идеолоґиями и демаґоґиями прешлих часох. Треба вискочиц зоз моделу справованя и вредносней системи такого дружтва и уключиц ше до цивилизацийних процесох ширшей людскей заєднїци. За початок, европскей. Послухайце мою правду. Пробуєм винєсц даскельо улоги литератури хтори препознавам, цо значи и прилапюєм, бо, наглашуєм, то моя правда хтору понукам вимивачови злата. То робим зоз прешвеченьом же кнїжки заш лєм хасновити, як би поведол Киш, операюци ше на Сартрово розуменє литератури. Свидоми же уплїв литератури нєвидлїви, нєможлїве го прераховац, далєкосяжни и нїчомни источашнє (Киш), я заш лєм пробуєм препознац даяку од улогох и функцийох хтори литература ма або би могла мац.

1. Думам же литература найвигоднєйша дисциплина за виглєдованє комплексней правди о чловекови. Белетристика може лєпше од гоч хторого дискурса представиц зложени морални питаня. Найлєпша драга до шпику проблема найчастейше тота хтора водзи през даяку животну приповедку.

2. Читаюци озбильни литературни дїла розвиваме и злєпшуєме свойо можлївосци спознаваня и критицку свидомосц.

3. Литература понука велїчезну драгу ґу емпатиї. Магатма Ґанди бул на становиску же кед би дахто з нас ходзел єдну милю у скори другого, три штварцини проблемох у швеце би були ришени. Литература нам оможлївює таке ходзенє, гоч то роби индиректно. Праве имаґинарне преживйованє других од велькей важносци за преглїбйованє нашей емпатиї и виоштрованя нашей моралней свидомосци.

4. Литература преформює свидомосц формуюци и розвиваюци мрию. Способносц задумованя, синтетизованя и виражованя през язик и през приповедку, дава моц же би ше редефиновала власна ситуация, же би ше ознова освоєла стварносц и же би ше

368

чловек цо лєпше прилагодзел ґу околносцом. Тота способносц дава моц, кед нє вименїц вонкашнї околносци, вец голєм же би ше вименєла їх перцепция, як и силу же би ше з нїма вишло у край. Звонка одредзених биолоґийних огранїченьох, швет отворени за нови интерпретациї и за нови концептуализациї. Литература менує гевто цо нєменоване, цо ище нє ма свойо мено. Вона керчи нови драги. Док дацо нє менуєме, то у дружтвеним смислу и нє иснує. Публицистика то роби на єден способ, пропаґандно насампредз, а литература на цалком иншаки, сущно, феноменолоґийно.

5. Литература нам помага же бизме збогацели свой словнїк, з чим ше оспособюєме же бизме ше цо подполнєйше и точнєйше виражовали. З єдним словом, циль же би ше наша свидомосц уровноважела. Бо, нагромадзованє нєвигвареного, нє досц артикулованого може привесц до неурози, луцидно обачує поета Йосиф Бродски. Способносц виражованя заостава за искуством, за емоциями котри нас обнїмаю. То чкодлїве за нашу психу. Чувства, ниянси, думки, перцепциї котри оставаю нєменовани, нєдосц потолковани, нєпрецизно формуловани, громадза ше з нука индивидуи и можу привесц до психолоґийней експлозиї або чиряня. Бешедуєме, значи, о терапеутскей улоги литератури. Мушим ше знова здогаднуц Киша, котри на тоту тему гутори: я у своїх прозох заганьбени лєжим на психиятрийним отоману и пробуєм през слова дойсц до своїх траумох, до жридла своєй власней аксиозносци, запатрени до себе.

6. Литература пестує язик як главного чувара чловековей шлєбоди. Язик нас видвоює як людски єства, вон наша главна прикмета. Язик нам помага же бизме обстали и прежили. Хасновац свой мацерински язик, то значи виражовац свою шлєбоду, а кажде гартушенє язика значи гартушенє шлєбоди. Нєставанє велїх язикох у швеце алармантне зявенє. То ситуация подобна нєставаню животиньских и рошлїнских файтох. Розлични язики нам даваю розлични модели и способи думаня. Як билинґвални писатель барз добре знам же иста идея од хторей рушам писац, аж и исте виреченє зоз котрим починам, по руски дава єден шлїд подїйох, а по сербски цалком други, кед шлїдзим природу язика и думаня на нїм. Досц опасни тот сучасни шветови тренд же би ше шицка наша имаґинация присподобела ґу анґлийскому язику. То найсиґурнєйша драга до униформносци у думаню, а з тим и до самоогранїчованя шлєбоди, цо приводзи до охудобйованя шветовей цивилизациї.

7. Исак Башевис Синґер на становиску же литература насампредз ма улогу вершинскей интелектуалней забави. То забава у котрей ше активую шицки нашо способносци, емотивни, имаґинативни и коґнитивни, а Борхес на становиску же литература треба же би була насампредз задовольство.

369

III Податок як ше мало видвоює у буджету нашей держави за културу (спод єдного проценту) указує на катастрофалне положенє того сеґменту нашого живота. Нє подло мац на розуме замеркованє Ґотфрида Бена: „...Кед би ше держава отримовала зоз улїчним ошвиценьом и з канализацию, Рим би нїґда нє препаднул; скорей будзе же иснує иманентна духовна моц хтора отримує державу, а то продуктивна супстанца зоз цмоти ирационалного.” (У нашим, руским случаю, место держава, читай дружтво, заєднїца.) Видзи ше ми же нє барз уважуєме факт же у каждим чаше єст вельо менєй тей продуктивней супстанци як цо ше то вообще подрозумює. Як и факт же уметносц вельо ридше зявенє як цо то на перши попатрунок випатра. Тиж, велька векшина дума же култура, цивилизация, образованє и уметносц у основи исте. А то нє так. Уметносц изоловани феномен, индивидуално нєплодни и мономни. З тим одредзене єй место. Прето, вшадзи дзе нагадуєме уметносц, треба ю защицовац. Вона як психолоґийни факт нє водзи далєй, вона транспонує супстанцу зоз скорейчасовей насецованей мамутскей маси до творителя, до мозґу. Ми заплациме свойо ципели, заплациме свойо єдзенє и рижни други продукти хтори нам потребни за живот, алє свой способ бешеди, стил, акцент, народни мудросци, присловки, менталитет, идентитет и шицко гевто цо нам дава глїбши смисел, шицко гевто цо нас воздзвигує понад биолоґийну масу, гевто цо нас твори чловеком, то нє плациме. А жиєме и од того, нє лєм од єдзеня и ципелох. Жиєме од чогошик цо зме пожичели. Тото цо од нас твори нашо лєпши можлївосци, тото цо блїшнє над нашим преходним єством. То зме вжали, то зме украдли, пожичели од уметнїкох. Прето, врацме дакеди дацо уметнїком и уметносци. Яке би ми були дружтво без наших уметнїкох? Чи би нас вообще и було без нїх? Прето, обезпечме уметнїком голєм основни условия за роботу. Вони то сами нє можу. Бо кед ше буду занїмац зоз орґанизацию, администрацию, маркетинґом, проєктами, вец нє буду твориц. Администраторох, орґанизаторох, економистох єст на шицки боки, дружтво их нєпреривно продукує, а уметнїки як ридка риба, як ридка лепетка, як ридка печарка. Прейґ нїх Бог виражує глїбши смисли того швета, а з тим и його красу.

IV Же бизме положенє литератури у дружтве и єй функцию зрозумели комплекснєйше, муши ше мац на розуме же литература у

370

своєй сущносци у опозициї нє лєм доминантним дружтвеним структуром по своєй дефинициї, цо значи власци и бирократиї хтора ю представя, алє є у опозициї и политичней опозициї хтора актуалну власц сце зменїц. Бо, тиранин и револуционер маю вецей подобносци як цо ше розликую. То, нажаль, мушиме обачиц и у нашим случаю у держави Сербиї. Литература ма исти третман без огляду хтора власц панує. А глєдац од литератури лоялносц спрам власци значи знїщовац саму єй природу. Одношенє спрам култури, та и литератури у диктаторским режиме дзеведзешатих рокох и у нїби демократским режиме после 2000. року, после октоберскей револуциї, лєм цо нє исте. И теди и тераз, зоз буджету за културу, та з тим и за литературу видвойоване барз мало. Опозиция писателя ту остава єдина правдива и систематска опозция. И єдна и друга власц маю очиглядно ище вше тоталитарни претензиї, бо сама природа власци, яку ю ми познаме, така. Позиция писателя зложенша. Вон источашнє звонка политики, бо є нє заинтересовани за партиципацию у власци, бо з тим престава буц писатель. Ривал є политики, бо єй нєпреривно пренаходзи хиби и опомина ю, а у сущносци доминує над ню. Без даяких вельких претензийох на хасен положеня и улоги литератури, наруцує ше поровнанє, тераз у чаше кед писани тот есей, а то Велька ноц 2013. року, же позиция литератури подобна Исусовей позициї пред розпяцом. Кед Пилат понукнул народу ратовац Исуса, та дал най народ вибере чи ошлєбодзи Исуса чи Вараву. Пилат власц, Варава револуционер, а Исус литература. Народ хтори нє задовольни зоз тиранию Римянох вибера же би їх револуцинер Варава остал у живоце. Тот вибор задоволює и Пилата и народ. Народ дума же зробел цошка добре за себе, бо остал у живоце їх политични вожд, Пилат задовольни, бо змирел народ, а нємир заш лєм створел нє Варава алє Исус, а Пилат задовольни и прето же Вараву и його револуцию ище вше може контроловац. Исус жертва по глїбшей лоґики як ю розумя и Пилат и народ, алє по тей истей лоґики, по лоґики парадокса, вон у ствари побиднїк, бо то початок нового християнства хтори освої и Римянох и велї други часци швета. Ту остава нєвидискутована єдна друга ситуация – Исус победзел нєприятеля, победзел Рим, придобил вельку часц швета, алє нє придобил власни юдейски народ. Вони нє превжали християнство. Прето ше и гутори – чежко буц пророк у своїм валалє. Кед наисце вредзиш, чежко буц лидер у власним народзе. Народ за лидерох вибера ровних себе, а нє лєпших од себе. А писатель кед нє лєпши од народу, вец є нє писатель. Вон, як и Исус, источашнє и побиднїк и жертва.

371

372

Stat> i ese> Ирина ГАРДИ-КОВАЧЕВИЧ

ПРЕЗ КОНАРИ НЄБО* ладо Няради народзени 1966. року у Вербаше. Закончел школу за дизайн, ґрафику, у Новим Садзе. На жирированих виставох, салонох, биєналних и триєналних, у Сербиї и иножемстве колективно викладал понад пейцсто раз, а того року у рамикох Фестивала рускей култури „Червена ружа” викладал самостойно на штерацец шести завод. Наградзовани є за малюнки, ґрафику, рисунок, фотоґрафию, ґрафични дизайн, мейл арт, та аж и за драму и сатиру. Автор є понад трицец, углавним медзинародних уметнїцких проєктох, як и вецей сценоґрафийох. Його твори єст у ґалерийох и музейох, як и у приватних и явних збиркох у нас и швеце. Заступени є у дзешатки моноґрафийох, антолоґийох, лексиконох, енциклопедийох и едицийох. Од 1997. орґанизує Медзинародну уметнїцку колонию „Няради”, дзе ше збераю найзначнєйши уметнїки и орґанизую вистави. Член є озда шицких здруженьох и асоцияцийох котри коло себе у жеми и Покраїни зазберую уметнїкох шицких фахох хтори и його Ирина Гарди-Ковачевич отвера виставу ґрафикох интересую. Влади Нярадия

В

* Бешеда на отвераню вистави ґрафикох Влади Нярадия на Фе стивалу рускей култури „Червена ружа”, у Руским Керестуре 27. юния 2014. року.

373

Уж скоро децению свойо искуство и знанє о уметносци преноши на младих и старших, та велї з нїх успишно закончели уметнїцки школи и достали припознаня. Леґат своїх уметнїцких дїлох од 1997. по 2014. рок, малюнки и рисунки у двох циклусох Хаос и Од стварносци по сон, охабел Музею Козари у Приєдору у Републики Босни и Герцеґовини. На „Червеней ружи” виклада на други завод и то досц богати циклус ґрафикох котри наволал Преплєтаня. О тим циклусу подобова критичарка Миряна Тиянич гварела: – Свидоми же шицко видлїве то вираз у котрим треба одкриц вирну слику присподобену ґу особному подобовому становиску, Няради зоз свою обдумованосцу виразу упутює патрача на отворени феномен котри виполнює подобови змист. Його линия блука витворююци форми ошлєбодзени од оковох, хаснуюци уметнїцки вираз за унапрямйованє уваги на дожице як ситуацию котру мож часово оддзелїц и пренєсц далєй, посцигує ше жадани циль, а то тото же автентични визуални представи вше шведоча о директним искуству або инспирациї хтори до нїх приведли. Источасно, вони и своєродни естетски одвит и ришенє. У каждим случаю, спомнута критичарка указує на нужно особне дожице подобового дожица яка тота Нярадийова вистава. Єдно з нїх би могло буц и тото. И Владо Няради направел збирку своїх подобових приповедкох за котру би могол похасновац наслов познатей збирки писателя, академика Антония Исаковича През конари нєбо. През тоту збирку ґрафикох, Няради дал широку и винїмково експресивну скалу розположеньох котри чловека обнїмаю док ше, завязани за тот фалаток планети котру воламе Жем и котра наш дом, припатра на нєдосягнути глїбини над собу, през конари котри ше, и озда з истим жаданьом одкриц космични тайни цо ше над нїма нагинаю з нєбесних висотох и нагадую свою мистичну красу меняюци форми и фарби, дзвигаю як руки догоре. Тоти руки, тоти пальци полни жаданя дотхнуц и одкриц правду о нашей краткотирвацосци чи вичносци под нєбосклоном, указую на вичносц чловековей потреби закуковац за гранїцу власного єствованя. Нєпреривно виглєдуюци власну сущносц, Няради, з импулсом правого уметнїка випитує можлївосц виказац енерґию хтора го женє на творенє, як превозиходзенє свойого тирваня и єствованя. У тим твореню вон, паметаме його скорейши творчи фази, пренаходзи у себе дзекеди нашедки паметаня своїх предкох, яки виказовал у його етнофази, складал их до нашого паметаня з терашньосци, а вецка чувствуюци цесноту котру чувствую прави одкриваче, пренаходзел нови и

374

нови форми през котри одвитовал на спокуси креативносци, та зме го стретали у заєднїцких або авторских презентацийох озда у шицких класичних и сучасних формох виражованя нє лєм през малюнки, рисунки и ґрафики, алє и през фотоґрафиї, инсталациї, проєкти котри у себе маю манифестацийни характер, та аж уходзел и до других файтох уметносци, як цо то литература. И вше ше постарал викрочиц зоз направеней уж коляї. Знаюци о шицким тим з його биоґрафиї, розумлїви нам и нєшкайши його ґрафични приповедки, тота збирка у котрей можеме видзиц през конари нєбо запалєне од слунка и радосци, забелавене од наздаваньох и вири, загашене и грожаце од поцерпаня, замуцене од смутку и слизох котри на нас нєсвидомих сущносци його законох спущує як благослов чи як кару. И вше тота приповедка видлїва на фону, алє попрекрижована зоз конарами котри, видзи ше нам на перши погляд, спераю одкриц правду, а у сущносци вони представяю праву слику живота: його условеносц зоз власну активносцу, кед зме порихтани препреченя претвориц до побидох, през хтори ше нам укаже яки нашо способносци обкеровац их, звладац, або єдноставно занєдзбац же их єст и патриц през нїх як през конари – живот сам, фиронґу котра гей же дзекеди скриє праву подобу за облаком, алє нагадує же там єст ище чогошик цо зоз своїм присуством одредзує полноту нашого спознаня. Конари гуторя и о тим же виросли спинаюци ше до нєба, а ище вше су повязани зоз коренями котри тиж так, як цо вони до горе, рию до глїбини за тайнами живота, за соками з котрима накармя свойо коруни и же коренї, лїсца и стебло творя цалосц. И ище вельо асоцияциї можлїви пред ґрафиками на котри нєшка патриме. Од власней глїбини, од порихтаносци нашого духа зачириц ше до нїх и од дзеки одкриц цо то вони скриваю чи указую завиши цо кажде з нас однєше зоз собу як дожице того уметнїцкого пополадня. Кому ше уда зачириц до тих висинох и глїбинох тот залапи найвецей и запамета найдлужей тото фестивалске пополаднє у Руским Керестуре.

375

376

Ro~n>ci – xvile> Дюра ЛАТЯК

НАША ИРИНКА ЯК ПТИЦА ФЕНИКС (Ґу 70-рочнїци живота Ирини Гарди-Ковачевич) исловиц явне слово о Ирини Гарди-Ковачевич, або Иринки – як зме ю звикли волац у каждодньовим комуникованю – нє лєгко. За таке подняце потребни вецей фахови познавателє поєдиних обласцох дружтвено-политичней, културно-уметнїцкей, литературней и театралней дїялносци. Кажда спомнута обласц могла би буц достаточна же би Иринки обезпечела визначне место у историї култури нашей, рускей, националней заєднїци. Иринка спада до преходней ґенерациї нашей националней интелиґенциї – медзи так волану старшу (пред и по Другей шветовей войни) и младшу (блїзшу ґу сучасней). Од старшей ґенерациї ше, як интелектуалка, научела робиц вшадзи дзе було потребне, кед чувствовала же то може. Так вона була нє лєм новинар, алє и поетеса, прозни писатель, литературни критичар, рецензент, ґлумица, режисер, дружтвено-политични руководитель и – хто зна цо ище шицко по тераз нє була! У тей нагоди, кед Иринка означує седемдзешат роки свойого живота, нє случайносц же мнє припадла чесц виповесц явне слово о єй дїялносци, бо тримам же и я єден з „виновнїкох” же ше Иринка опредзелєла за новинарство як професийне поволанє.

В

377

Ирина Гарди-Ковачевич ше народзела 17. септембра 1944. року у Руским Керестуре. Там закончела основну школу, а у 1963. року закончела и стредню економску школу у Кули, як стипендист Землєдїлскей задруґи з Руского Керестура. Такой по законченю школи, истого року, уписала ше на Економски факултет у Суботици як позарядови студент и почина, як службенїк, одрабяц свою обовязку (по основи доставаней стипендиї) у спомнутей задруґи. Одата є за Божидара Ковачевича. У малженстве маю двойо дзеци: Наталию (1973) и Марию (1976). Од 1968. року жиє у Новим Садзе. У 1963. року „Руске слово” ище мало шедзиско у Руским Керестуре. Теди новинарство як професия у нашим народзе нє було прицагуюце за младих интелектуалцох, бо плаци були скромни (менши як у привреди або просвити), а о даяких других социялних олєгчаньох, як наприклад доставанє квартеля, нє могло ше анї шнїц! Прето ше мало хто одлучовал присц на роботу за новинара. По теди ше найчастейше до редакциї брало будуцих новинарох зоз шорох просвитних роботнїкох, алє ше вони нє затримовали длуго, бо у просвити плаци були лєпши, а и квартельни питаня ше у валалє лєгчейше у просвити ришовало, бо ше просвитного роботнїка у валалє баржей почитовало як новинара, та дзечнєйше преходзели на роботу до школи, накадзи ше им за тото указала нагода. Прето ше у Редакциї найдлужей затримовали гевти новинаре цо були талантовани, алє нє мали здобуте одвитуюце образованє. У преширйованю Редакциї опредзелєли зме ше за нови кадри з Руского Керестура, бо вони лєгчейше ришовали (або мали уж ришени) свойо квартельни питаня. Ирина Гарди-Ковачевич була одлична школярка през цали час свойого школованя. Вредно сотрудзовала у тедишнїм дзецинским часопису „Пионирска заградка”. И провадзела єй написи. Вона ясно висловйовала свойо думки, схопно формуловала виреченя, обрабяла интересантно теми, зоз чим доказовала же є начитана и перспективна як будуца новинарка и писателька. Прето зме єй понукли же би пришла робиц до Редакциї „Руского слова”. Вона ше нє вагала и такой пристала, бо ше єй новинарска робота спачела, алє спомла же є як стипендист длужна у задруґи одробиц одредзени час, предвидзени з догварку о стипендованю. Ми ше постарали превозисц тот проблем. На нашу добре обгрунтовану вимогу руководзаци орґани задруґи дали допущенє же би Иринка прешла робиц до „Руского слова” и скорей як вичече з догварку предвидзени термин.

378

Иринково штири децениї у професийним новинарстве Бул то уж 1965. рок кед Иринка почала робиц як новинар у „Руским слове”. Два роки познєйше, точнєйше – концом 1967. и на початку 1968. року, „Руске слово” ше, после видвойованя од друкарнї, як нова фирма преселєло до Нового Саду. Новинаре могли виберац: або остац у Керестуре и глєдац себе другу роботу (цо теди нє було чежко тим цо мали стреднє и високе образованє), або ше преселїц до Нового Саду и предлужиц роботу у новим стредку, з позитивним виглядом на релативно швидше ришенє квартельного проблема. За тоту другу вариянту ше и Иринка опредзелєла и предлужела робиц у „Руским слове”. У Новим Садзе од самого початку були лєпши условия и за дальше фахове усовершованє новинарох, медзи котрима була и Иринка. Гоч уж мала закончени єден рок на економским факултету, уписала ше 1970. року на Филозофски факултет (ґрупа Югославянска литература) у Новим Садзе як студент попри роботи. Дипломовала уж 1974. року, вєдно зоз колеґами котри порядно студирали! Треба ту спомнуц же уж од 1969. року почина напредовац у служби. Зверене єй ушорйованє „Литературного слова”, котре и нєшка виходзи як подлїсток у новинох „Руске слово”. Тоту редакторску роботу окончує вецей як 5 роки и у исти час закончує студиї. Тим цо баржей провадза розвой нашей преси познате же од 1. юния 1972. року почал виходзиц младежски часопис „МАК” („Младосц, активносц, креативносц”). Иринка теди менована за помоцнїка главного и одвичательного редактора, а два роки познєйше (1974) – и за главного и одвичательного редактора того младежского часопису. На тей длужносци остава полни два штирирочни мандати, т. є. по 4. май 1981. року, кед знова преходзи на роботу до Редакциї „Руского слова” як редактор рубрики. Два роки познєйше, точнєйше – 1. авґуста 1983. року – поставена є за главного и одвичательного редактора спомнутих новинох, з мандатом на штири роки. По вицеку штирирочного мандата Иринка надумала пойсц з „Руского слова” до Редакциї дньових новинох „Дневник”, у чиїм будинку було шедзиско (а и нєшка ше находзи) „Руского слова” зоз шицкима своїма службами. Свою вимогу винєсла пред збор роботнїкох же би єй то допущел. Теди нас було и таких цо зме нє з дзеку пристали на Иринкову вимогу же би ше єй допущело опробовац ше и як редактор културней рубрики у спомнутих

379

дньових новинох. Вона то теди, обгрунтуюци свою вимогу, тримала як єдинствену шансу за дальше особне напредованє у новинарстве. Було то 31. мая 1987. року, кед Иринки доходзело 43 роки. Озда и прето жадала вихасновац указану шансу. Алє, було нас и таких цо зме ше приклоньовали твердзеню нашого колеґи Янка Раца, главного и одвичательного редактора дзецинского часопису „Пионирска заградка” (котри пред тим бул наставнїк биолоґиї), же ше „старе древко нє пресадзує, бо му висхню коренї”. Та, заш лєм, кед зме ше през розправу на схадзки дошвечели же Иринка твардо ришела пойсц – ми єй то оможлївели. У Редакциї новинох „Дневник” робела полни 12 роки – од того 10 роки як шлєбодни репортер. А же тото твердзенє нашого колеґи Янка Раца було точне, потвердзую и тоти Иринково слова, висловени редакторки Єлени Перкович, у розгварки з нагоди 65-рочнїци живота, на питанє чи мала даяки нєприємносци и спокуси у кариєри: „Теди сом спознала же як бурї мераю моц древох у лєше, а дружтвени потреси самопочитованє поєдинцох... Предо мну ше вони (морални спокуси – надпом. Дю. Л.) поставели у чежкей форми дзеведзешатих, кед ше нам и иншак валял швет до котрого зме були загультани... ...на моєй роботи у ,Дневнику’, материялни и морални колапс! Час преходзел, людзе попущовали, за хвилькови мизерни хасен черали себе. Е, теди сом ше зарекла же єст гранїци котри нє прейдзем. Кед сом диференцована, колеґове ме радзели: ,Вияшнї ше же припознаваш свою гришку, та ци ше пребачи’. Я то нє могла, бо сом нє чувствовала же сом гришела и прето мойо кари длуго були мой чесни бедж. Зменєта сом з редакторского места, алє людзе, як доказ же хто ма становиско ма и почитованє, нє давали ми роботи за хтори знали же одбиєм, була сом у зациху – шлєбодни репортер.”1 Замерковали зме же як шлєбодни репортер найчастейше провадзела роботу синдикатох, алє обявйовала и удатни написи зоз других обласцох дружтвено-политичного живота. По сле пензионованя 1999. року Иринка ше, як птица феникс зоз пирнї, знова „враца дому”, т. є. до „Руского слова”, тераз як гонорарни колумнист з часу на час, а од 2004. року єден час и як вонкашнї редактор „Литературного слова”. Могло би ше повесц же зоз тим заварла свой профе сийни розвойни круг, котри започала 1969. року праве як редактор „Литературного слова”. Алє, 1 Єлена Перкович, Превозидзена суєта – освоєна шлєбода (Розгварка з новинарку, писательку и ґлумицу Ирину Гарди-Ковачевич), Шветлосц, Нови Сад, 2010, ч. 1, януар-марец, боки 94-96.

380

тераз уж як редактор зоз 35-рочним искуством, цо вшелїяк було на хасен того нашого литературного подлїстка. Ирина Гарди-Ковачевич лауреат углядней новинарскей награди „Златне пирко” (Дружтва новинарох Войводини). У интервюу Олени Планчак-Сакач, на питанє же як ше преплєтаю новинарство и литература, вона – як дошвечени новински критичар – медзи иншим, виявела: „Дакеди литературни прилоги у новинох ширели животни спознаня, а нєшка скоро же мож повесц же сучасна литература збера материял зоз новинох. Нови литературни форми то аж експлицитно указую и у тим ше наглашує реалносц хтору обрабяю, правдивосц збуваньох и подобох ше нароком випросцує же би здабало на тото цо читаме як новински тексти. Нє прешвечена сом же з тим збогацени анї новини, а вера анї нє и литература. Гоч, вше наглашуєм же живот барз часто превозидзе и найфантастичнєйшу литературу.”2 На концу, представянє Иринковей штиридеценийней професийней новинарскей дїялносци найлєпше мож заключиц зоз тима єй словами, виповедзенима у спомнутей розгварки з Єлену Перкович: „Новинарство и редакторска робота котру сом робела глєдали одо мнє анґажованє котре вимага приступ яки скоро же виключує особносц. Мой сензибилитет глєдал вентил през хтори бим виказала свою чувствительносц, людскосц и женскосц. У професиї сом робела тото цо ше одо мнє глєдало, а у литератури и ґлуми тото цо я як особа глєдала и, прешвечена сом, то ме обогацовйовало, саме зоз собу плацело уложени труд и час. Питам ше, тераз кед сом уж спомалшена, дзе сом шицко тото уцискала. Тераз, на мойо 65 роки (а вериме же то нє пременєне и тераз, на єй 70 роки!

– надпом. Дю. Л.) я нє мам часу, як би гварела Десанка Максимович, а як ми ше то удавало теди, кед ми дзеци були мали и кед сом мала вельо вецей обовязки, нє знам. Я и факултет закончела позарядово, бо сом иншак нє могла. Алє мнє вше у живоце, та и у професиї руководзело становиско: „Кед можу други, можем и я.”3 Иринкова анґажованосц у литератури Першу свою кнїжку Ирина Гарди-Ковачевич обявела у едициї младих „Жридла” у 1969. року. Була то збирка писньох под насловом На дланї заренко, як треца кнїжка у спомнутей едициї, чий редактор теди бул наш познати писатель и културни дїяч Дюра Пап2 3

Руске слово, Нови Сад, ч. 32 (3537), 9. авґуст 2013, бок 9. Єлена Перкович, нав. дїло, бок 96.

381

гаргаї. Алє єй литературни пробованя почали вельо скорей. У своєй автобиоґрафиї, обявеней у спомнутей кнїжки, вона спомина: „У трецей класи основней школи обявени ми перши писньочки (написани ище пред роком) котри сом єдного дижджовного дня покрадзме положела на перши стол за дзверми у редакциї ,Руского слова’. То були перши поетски призначки о шицким цо сом преживйовала у школи и обисцу, дзе зме три шестри каждого лєта и по тижньове оставали сами же бизме ше старали о нїм покля ше мац Натала и оцец Владо нє враца з тлачарку з Лалитю, Крущичу або Бачкого Ґрачца.”4 Уж од 8. числа новинох „Руске слово” зоз 1968. року Иринка ше у явносци представела и як литературни критичар5, а єй присуство, з кратшима прервами, тирва аж по нєшкайши днї. По 1997. рок вона обявела 49 литературни прикази, критики и рецензиї у новинох „Руске слово”, 26 у часопису „Шветлосц” и по даскельо у тедишнїх студентских новинох „Индекс” (1973), потим у новинох „Мисао” (1973), часописох „Руковет” (1975), „Творчосц” (1979), подлїстку „Литературне слово” (1979), новинох „Дневник” (1981) и рочнїку „Studia Ruthenica” (1988). Написала и даскельо уводни слова до окремних публикацийох литературного змисту. Потераз ма обявене понад сто прикази, рецензиї и анализи литературних дїлох, або цалих опусох руских авторох. Оценююци значенє Иринковей литературней критики за розвой рускей литературней творчосци, др Юлиян Тамаш констатує: „И. Гарди-Ковачевич од 1968. року дїйствує и як литературни критичар, пишуци по 1972. рок информативни новински критики, же би после того року, кед ше Дю. Папгаргаї поцагує з першей линиї явней критичарскей дїялносци... була найчастейши критичар ,Руского слова’ и ,Шветлосци’. Праве тексти обявени у ,Шветлосци’ (1972-1991) ...розвитши и преглїбенши прилог рускей литературней критики... Пишуци о нових кнїжкох, найчастейше афирмованих писательох... И. Гарди-Ковачевич ше виказала як критичар блїзши по похопеньох природи и функциї литератури старшим писательом (критичар традициї и рекреираня традициї з иновацию), алє виразней дзеки и будносци за твори хтори обявюю младши...”6 4 5

Ирина Гарди, На дланї заренко, писнї, Руске слово, Нови Сад, 1969, бок 47. Ирина Гарди, Наш перши роман, Руске слово, Нови Сад, ч. 8, 1968 (о кнїжки Жеми моя Влади Костелника) – податок з кнїжки др Юлияна Тамаша История рускей литератури, Завод за уџбенике и наставна средства, Београд, 1997, бок 601.

6 Юлиян Тамаш, История рускей литератури, Завод за уџбенике и наставна средства, Београд, 1997, бок 312.

382

На концу, Тамаш заключує: „И. Гарди-Ковачевич талантовани литературни критичар импресионистичней ориєнтациї, глїбинскей интуициї. Єй критика, пре прикмету же занєдзбує розвиту свидомосц о природи литератури хтору залапела модерна наука о литератури, и бешедує о твору преважно зоз видогляду животного искуства сензибилней поетеси – може ше тримац за сучасни пандан такволаней природней критики.”7 Попри збирки писньох На дланї заренко (1969), обявела писнї за дзеци под насловом Тисяч радосци (1976), потим Безмена ява (1980), Бависка (1984), Куцик мудросци (1987), Єднозложносц (2004), приповедки за дзеци Дванац сказки (2007), Скаске (на сербским язику), (2009) и Нєбо над Керестуром, сказково приповедки и леґенди (2012). Анализуюци литературни твори Ирини Гарди-Ковачевич, обявени по 1976. рок, др Юлиян Тамаш, медзи иншим, визначує: „Єй перша кнїжка (На дланї заренко, ,Руске слово’, 1969) нє розликує ше сущнпо од поетичних шветох хтори приноши едиция Жридла за перши три роки свойого виходзеня по поезиї родного краю... (нєпотребне вихабел Дю. Л.) ...Алє чулносц и дожити любовни вислови як вираз бешеди цела, на єдним боку... и рефлексивносц на другим боку... представяю гевти одреднїци хтори у другей кнїжки И. Гарди-Ковачевич розвиє так же затрима учасц природи у драми любови, страсци, алє и флерта и женскей кокетериї, и же источасно виражує процивсловни психични рухи поетеси. Як кед би порив бул швидши од розума: перше ше цошка зроби, импулсивно и прешвечено до спонтаносци, а после того ше о поступку роздумує, и, як то звичайне у такей ситуациї, накнадни розум познєйше обачує нєроздумани и спонаглєни поступки, алє кед прешлосц нє мож врациц, и без банованя, бо шицко на швеце и у живоце источасно подрозумює же даґдзе доставаш а индзей трациш и нїґда нє знаме цо ше обраци на добре, а цо на зле.”8 Кед би нєшка писал, др Юлиян Тамаш би напевно преширел свою анализу и на Иринково нови твори, котри збогацели нашу литературу нє лєм з новима змистами и жанрами, алє и зоз новим квалитетом. Окреме кед слово о сказкових приповедкох и леґендох, обявених под насловом Нєбо над Керестуром (2012). А о чим слово, най нам будзе допущене похасновац слова редакторки културней рубрики у новинох „Руске слово” зоз приказу спомнутей кнїжки: 7 8

Исте, боки 312-313. Исте, боки 310-311.

383

„Na {l<du najlwp{ih Kostelqnikovih pripovedkoh, u duhu narodnej tradici<, z lxbovu yku Kerestur lxbel i Dxra Papgarga<, u svowj najnov{ej kn<`ki ,Nwbo nad Keresturom’ Irina Gardi-Kova~evi~ napi{e gevtu nwformalnu istorix svojogo valala, yka ostala zapametana u narodze, u pripovedkoh i le}endoh, htori zme mogli ~uc u dzecinstve od na{ih baboh i prababoh. Tot narodni skarb avtorka dodumala i nadbudovala z vlasnim literaturnim talantom i zohabela svo<m kraynom i svojomu valalu pamytn<k u kn<`ki, u pisanim slove yk tirvaci {l<d, bo kn<`ka, yk zapisane i|e u Starim Wgiptu, ,vrednwj{a od {ickih pamytn<koh prikra{enih zoz malxnkami, relwfami i duborezom, vona sama tvori pamytn<k u {ercu togo hto x pre~ita’.”9 Анализуюци структуру кнїжки, Олена Планчак-Сакач замерковала, медзи иншим, и тото: „Upe~atl<vi tu }radiwnt z ykim avtorka or}anizovala svox prozu, ru{axci zoz najuz{ogo okru`eny, z dvora, ta po zabuce, yk i simvolika ~isla pejc. ^islo pejc no{i simvoliku lxdskogo mikrokosmosa, t. w. ~loveka htori obrazuw pejcugelqn<k i predstavy sover{enstvo, moc, krug i calosc. U gre~esko-rimskej tradici< to Venerovo ~islo, ~islo lxbovi i zwdinwny, svadzebne ~islo. U hristiynskej tradici< isnux pejc ~ula, pejc Hristovo rani, pejc Mojsejovo kn<`ki...”10 Тота кнїжка Ирини Гарди-Ковачевич обявена, у дакус скраценшей иформи, и на сербским язику, як 5. по шоре у едициї прекладох у виданю Городскей библиотеки у Новим Садзе. Приказуюци тото виданє Микола Шанта, медзи иншим, наглашує: „...Ked {e zna `e Irina Gardi-Kova~evi~ pred troma rokami po ruski obyvela krasnu kn<`ku skazkoh z ti` tak nwpretencioznim naslovom Dvanac skazki, vec mo` podumac `e Gorodska biblioteka z Novogo Sadu svo<h ~itatelqoh po~estvovala u Biblioteki Prekladi, a redakturi Vladimira Stepanova, zoz u` po ruski obyvenima skazkami. Nw slovo o tih skazkoh i nw robi {e na tot zavod telqo o skazkoh u klasi~nim smislu, alw o skazkoh ,kazanqoh’ htori bi mogli buc pripovedki z daven-davna, abo tim co {e yk le}endi preno{i z kolwna na kolwna. Teorijno, voni podobni, alw nw isti, bo {e na tot zavod robi o keresturskih le}en-

9 Олена Планчак-Сакач, Памятнїк у шерцу (Irina Gardi-Kova~evi~, “Nwbo nad Keresturom”, pripovedki, NVU “Ruske slovo”, Novi Sad, 2012), Руске слово, Нови Сад, ч. 5 (3510), 1. фебруар 2013, бок 8.

10 Исте.

384

doh o`itih zoz pisatelqsku tvor~u ima}inacix, kotri yk osnovu max dakedi lwm wdno slovo, dakedi sinta}mu, dakedi nagadovanw, a dakedi i dawden istorijni element. To petnac calosci podzelwni na tri ~asci, a na samim po~atku kn<`ki, kratko, efektno i barz uputxxco avtorka nas uvodzi do zmistu: `e sce, yk co to robeli wj predki, nasampredz baba Mariy i d<do Vasilq, davni zbuvany za~uvac zapisani `e bi ih mogli pre~itac toti co {e lwm co narodzeli, lwbo co lwm budu narodzeni, `e bi po~uvstvovali mistiku i gl<binu vlasnih korenqoh.

A pone`e, yk u` povedzene, drugi ruski mesta u Dolnwj `emi, naselwni z Kerestura, to naisce pripovedki o Rusnacoh, tej malej alw funkcionalnej nacionalnej zawdn<ci na vojvodynskih prostoroh. Isto~a{nw, to i pripovedki o lxbovi i strahu, o radosci i nw|escu, o dobromu i zlu, a nasampredz o ~udu kotre {e vola – `ivot.

Okreme treba nagla{ic uzretosc kn<`ki yk dobre or}anizovanej i fundamentalno koncipovanej. Prosto o~ivisne `e Kova~evi~ova napravela wj koncept tak `e popisala {icki ~udni i fantasti~ni zyveny z pre{losci valala i Rusnacoh voob|e, `e poglwdala u kolektivnim pametanx svojogo naroda {icki <h zna~eny i funkci<, ta ih i spram tih kriterijoh podzelwla tak `e ka`domu ciklusu z pejcoh pripovedkoh dala zawdn<cki naslov.”11 Тота кнїжка наишла на нєзвичайно вельке интересованє при читачох, окреме при Руснацох. Єй тираж розпредани за барз кратки час. Цо о тим дума єй авторка, най нам послужи виява котру дала редакторки Олени Планчак-Сакач: „Прешвечена сом же ше шицко случує пре даяку причину, та и ,Нєбо над Керестуром’ ше зявело кед му пришол час. Кед сом сцигла до рокох у хторих ясне же чловеков швет тото цо як зайду влєче од виходу по заход. Же му лєгчейше кед тоту зайду подзелї зоз другима и я з нєй виняла тото цо сом чувствовала же можем дац, а вишло же то тото цо велї ноша зоз собу. Вишло же нє треба вельо глєдац около, алє ше зачириц до власней студзенки и теди ши автентични. Я у сущносци тото цо и кажда Рускиня и понеже мойо поволанє писац, я можем найширше писац о тим цо сом. Но, та, кед сом як и други Руснаци и тот кажди други препознал себе у мнє. Установели зме вязу хтора уж у нас лєм ю требало покапчац. Любела бим кед бизме ше цо длужей так чули у розу11 Mikola [анта, Чудо наволане живот (Ирина Харди Ковачевић, Skaske, prevela autorka, Gradska biblioteka, Novi Sad, 2009), Шветлосц, Нови Сад, 2010, ч. 4, октобер-децембер, бок 522.

385

мели, бо кажде стретнуце зоз собу нас змоцнює, а моци нам ище як треба у тих асимилацийних прицискох з каждого боку.”12 Ирина Гарди-Ковачевич написала документарну радио драму Кридла за ангела, и драму по роману Юлияна Тамаша Аврааме, Авраме, котри успишно виведзени на радию, а драмски текст Брадавка єй виведзени на радию и на сцени. Двацец пейц приповедки-леґенди котри обявени у кнїжки Нєбо над Керестуром драматизовала и одґлумела на Радио Новим Садзе по руски, а емитовани су и на Радио Кракове и Радио Братислави. На РТВ Войводини зняти єй два монодрами: Наша Ирин (друга награда на Фестивалу монодрами 2003. року, обявена у „Шветлосци” ч. 2/2006) и Левоново войни (перша награда на спомнутим фестивалу 2004. року, обявена у „Шветлосци” ч. 4/2006). З монодраму Милионерка (обявена у „Шветлосци” ч. 4/2007) участвовала на Трецим фестивалу монодрами 2005. року, дзе була комплетни автор и реализатор. За тот фестивал написала и монодраму Перша змена, з котру освоєла першу награду 2009. року (обявена у „Шветлосци” ч. 2/2010) и Оштри угел, виведзену 2013. року. З конкурса РНТ „Петро Ризнич Дядя” и НВУ „Руске слово” у часопису „Шветлосц” ч. 3/2003 єй обявена драма Квартель. Прешпивала по руски антолоґию македонскей поезиї Писня жеми („Руске слово”, 1986), а составяч є антолоґиї рускей поезиї за дзеци Хмара на верху тополї („Руске слово”, 1990). Заступена є у слїдующих антолоґийних виданьох: Савремена поезија за децу у Војводини (Сучасна поезия за дзеци у Войводини) (1974), Јулијан Тамаш: Булке са усана (Пипинє зоз ґамбох) (1977), Г. Арсовски: Блескот над рамнината (Блїскавки над ровнїну) (1975), Julijan Tamaš: А messzeség virrasztí (Ровнїна стреже) (1984), Дюра Папгаргаї: Антолоґия рускей поезиї (1984), Мирослав Настасијевић: Између стрњика асфалтни сјај (Спомедзи сцернянкох асфалтни блїск) (1984), Петро Трохановський: Мамко, куп ми книжку (1995), Оливера Шијачки: Очи равнице (Очи ровнїни) (1998), Владимир Кочиш: Жута причест (Жовта причасц) (2003), Юлиян Тамаш: Ошлєпени соловей (2005), Јулијан Тамаш: Ослепљени славуј (2009), и ище дзепоєдних виданьох на вецей язикох у жеми и иножемстве. У интервюу зоз одвичательним редактором Видавательного оддзелєня НВУ „Руске слово” Миколом Шантом и писательку 12 Олена Планчак-Сакач, Ирина Гарди Ковачевич лауреат углядней новинарскей награди „Златне пирко” (Дружтва новинарох Войводини), Руске слово, Нови Сад, ч. 32 (3537), 9. авґуст 2013, бок 9.

386

Ирину Гарди-Ковачевич на тему о проблемох и успихох у руским видавательстве, у медзинаслове Як птица феникс з пирнї, Олена Планчак-Сакач призначела тото: „А цо дума о проблемох и о успихох у руским видавательстве, Ирина Гарди-Ковачевич нам гварела: – Єст цошка безсмертне у руским писаним слове, озда и у бешеди. Кед Гнатюк бул тадзи, заключел же нас о 20 роки нє будзе – а ми, Руснаци, ище ту. Кажди час нас числено труши, сцера, слаби, а наглашує моцни шлїди цо у нїм людзе охабяю. Як цо за парастом остава виорана бразда, так за кажду ґенерацию остава тото цо поробела, за национални идентитет сущни язик и тото цо записане. За сто роки иснованя рускей литератури, пополнєти велї полїчки з кнїжками за яки зме ше анї наздавац нє могли теди кед наш язик постал литературни. Стари язик ,одмладнул’ з новим хаснованьом, єдна кнїжка приволала другу... У рокох зациху ше думало же шицко даремно, же як цо числено нєставаме так ше за нами сцераю шлїди, а ниа, ище вше, кед ше закончи календарски рок, зачудовано видзиме же нас у кнїжкох єст, и то – яких кнїжкох. Лєм у тих чежких рокох видзиме на громади наскладани перши кнїжки младих хтори нас одушевюю зоз свою креативносцу и енерґию, та чом би и нє, и елитизмом як предусловийом за найвисши творчи досяги. Од кратких формох як цо то присловки и анеґдотски приповедки, стихох котри артикулую вчасне або дозрете освидомйованє, по найкомплекснєйши литературни дїла хтори уходза и до других язичних просторох – надихнуто гварела Гарди-Ковачевич.”13 Значне ту цитировац и єдну констатацию Ирини Гарди-Ковачевич о социялним статусу писателя котри пише по руски, а то: „За шпиванку одграту на свадзби, за залїпену ґуму на авту, за наскладану цеглу у мурику, чи за пришиту фодрочку, направени сендвич, обрату паприґу, покошену траву, роботнїк чека и достанє плацу. Лєм писатель ище вше тот цо себе, свою душу и талант дава задармо свойому народу. Чи прето народ так мало ценї його роботу?”14 Вериме же Ирина Гарди-Ковачевич ма ище досц творчей енерґиї, та и як автор нових литературних творох и як литературни критичар у наступним периодзе да свой творчи допринос розвою литератури на руским язику.

13 14

Руске слово, Нови Сад, ч. 12 (3569), 21. марец 2014, бок 9. Исте, констатация обявена у антрфилеу интервюа.

387

Иринкова учасц у нашим театралним живоце Учасц Ирини Гарди-Ковачевич у нашим театралним живоце почина 1965. року, теди кед почала робиц як новинарка. Теди вона пришла до стредку помедзи дакедишнїх школярох Ґимназиї зоз руским наставним язиком, основаней 1945. року у Руским Керестуре. Тераз тоти дакедишнї школяре постали новинаре, котри воспитовани так же би були креаторе и ношителє културного (та и театралного!) живота у стредкох у котрих жию. У Редакциї новинох „Руске слово” у Руским Керестуре теди робели: Микола Скубан, Владимир Ґаднянски, Дюра Папгаргаї, Дюра Латяк, уж до теди познати театрални аматере, котри тримали же им театрална дїялносц нє лєм любов, алє и обовязка. Таке чувство пренєсли и на свою нову колеґиню Иринку. Спочатку Иринка почала лєм ґлумиц. Анґажовал ю у 1965. року редакцийни колеґа Дюра Папгаргаї як режисер театралного фалата Зла жена Йована Стериї Поповича, дзе достала улогу Султани. Концом истого року Папгаргаї ю анґажовал и до театралного фалата Аналфабета Бранислава Нушича, а рок пойнєйше бавела Дзивку у театралним фалаце На дну Максима Горкого, котри поставел на сцену Петро Ризнич Дядя (алє нє и докончел, пре нєсподзивану шмерц на самей проби, та го докончели сами аматере). У 1966. року Иринка ше лапа и до режираня. Поставела на керестурску сцену театрални фалат Иґора Торкара Цифрована лабда, чия премиєра виведзена 8. мая спомнутого року. Представа позитивно оценєна, та керестурски аматере з ню госцовали у Бикичу и Шидзе. Слїдующого (1967) року поставя у Керестуре театрални фалат Жака Конфина На стреду ше реґиструєм, чия премиєра виведзена 29. януара 1967. року, а 26. фебруара спомнутого року керестурски аматере ю виведли у Коцуре. После того Иринка направела трирочну паузу у театралней активносци. За тото исновала обєктивна причина: то бул час кед ше „Руске слово” поступно селєло до Нового Саду, же би 1968. року селїдба була закончена. У 1969. року. новинаре „Руского слова” иницирую снованє Аматерского руского театра (АРТ) „Дядя” зоз шедзиском у Новим Садзе, а сценами у Руским Керестуре и Новим Садзе. Медзи першима членами Новосадскей сцени була и Иринка. Одбавела замерковану улогу Дзивки 1970. року у представи Полицає Славомира Мрожека, у режиї Ивана Иванча як госца зоз Українского народного театра зоз Пряшова, зоз котру члени Новосадскей сцени освоєли перше место и златну плакету на Союзним фестивалу драмских аматерох тедишнєй Югославиї, отриманим на Хвару.

388

Рок познєйше новосадски аматере виведли театрални фалат Романов и Дюлиєта Питера Юстинова, у режиї Михайла Тошича, режисера з Беоґраду. Иринка у нїм одбавела улогу Були. Медзитим, любительом руского театралного аматеризма длуго остала у паметаню Иринкова маестрално одбавена улога Жовтей у театралним фалаце Жовта Ґордана Михича. Зоз тоту улогу вона вошла до шора наших найвизначнєйших ґлумицох свойого часу, як цо то Ана Рац, Ана Дудаш, Любица Дудаш, Ирина Олєяр и други. Треба ту спомнуц же Иринка одбавела и вельке число улогох у радио драмох по руски и гумористичней емисиї На габох музики и гумору, котру ушорйовал наш познати учитель, новинар и театрални дїяч Штефан Гудак. А, як писателька, авторка є и вецей драмских творох. Обсяг Иринковей учасци у нашим театралним живоце найлєпше илуструє прегляд єй витвореньох, котри ту наводзиме15: Написала драмски твори: 1. Брадавка, драма, 2001 2. Наша Ирин, монодрама, 2006 3. Левоново войни, монодрама, 2006 4. Три страни швета, монодрама за дзеци 5. Квартель, 2003 6. Милионерка, монодрама, 2007 7. Кридла за ангела, документарна радио драма 8. Авраме, Авраме, радио драматизация романа Ю. Тамаша Окупани у вичносци Ґлумела: 1. 1965. Й. С. Попович: Зла жена (Султана), у Руским Керестуре 2. 1965. Б. Нушич: Аналфабета, у Руским Керестуре 3. 1966. М. Горки: На дну (Дзивка), у Руским Керестуре 4. 1970. Славомир Мрожек: Полицає (Дзивка), у Новим Садзе 5. 1971. Питер Юстинов: Романов и Дюлиєта (Була), у Новим Садзе 15 Тот прегляд зме превжали зоз кнїжки Театрални живот Руснацох, ІІ часц, Театрални музей Войводини – НВУ „Руске слово”, Нови Сад, 2011, бок 544.

389

6. 1975. Ґордан Михич: Жовта (Жовта), у Новим Садзе 7. 1978. Любомир Симович: Чудо у Шарґанє (Ґоспава), у Новим Садзе 8. 1979. Владимир Коростильов: Варшавски аларм (Нела), у Новим Садзе 9. 1979. Бертолд Брехт: Опера за три ґроши (Мала), у Руским Керестуре 10. 1994. Бертолд Брехт: Швейк у ІІ шветовей войни (Копецка), у Новим Садзе 11. 2001. Ирина Гарди-Ковачевич: Брадавка, у Новим Садзе 12. 2003. Б. Нушич: Аналфабета, у Новим Садзе 13. 2003. Ирина Гарди-Ковачевич: Наша Ирин, у Новим Садзе 14. 2004. Ирина Гарди-Ковачевич: Левоново войни, у Новим Садзе 15. 2005. Ирина Гарди-Ковачевич: Милионерка, у Новим Садзе Режирала: 1. 1966. Иґор Торкар: Цифрована лабда, у Руским Керестуре 2. 1967. Жак Конфино: На стреду ше реґиструєм, у Руским Керестуре 3. 2001. Ирина Гарди-Ковачевич: Брадавка, у Новим Садзе 4. 2002. Ирина Гарди-Ковачевич: Наша Ирин І, у Новим Садзе 5. 2005. Ирина Гарди-Ковачевич: Наша Ирин ІІ, у Новим Садзе Иринка як културни дїяч През вецей децениї Ирина Гарди-Ковачевич присутна и у нашим явним културним живоце. Стретали зме ю часто у руских радио емисийох, а з часу на час и на телевизиї у емисийох културного змисту, а тиж так и на бокох наших новинох „Руске слово”, дзе виношела свойо видзенє, вязане за обставини у нашим културним живоце, або оценьовала нашо културни подїї. Иринкова учасц замеркована и у Дружтве за руски язик, литературу и културу у Новим Садзе, у Рускей редакциї при Театралним музею Войводини, у управним целу Руского народного театра „Петро Ризнич Дядя” у Руским Керестуре, а єй думанє ше ценї и у одвитуюцих целох нашого Националного совиту. Отверала вецей нашо малярски вистави, Фестивал кратких театралних формох „Дюра Папгаргаї”, котри ше отримує у Новим Садзе, напра-

390

вела мемориялни каталоґ Дюра Папгаргаї, котри за пригодну виставу того року под час Драмского меморияла „Петро Ризнич Дядя” обявели Завод за културу войводянских Руснацох и Театрални музей Войводини. З єдним словом, Иринка, як птица феникс, после пензионованя „виросла як з пирнї” и постала так повесц нєпреривно присутна у велїх сеґментох нашого културного живота: як писателька, як драматурґ, як редактор, як сотруднїк у дзепоєдних капиталних публикацийох, як колумнист, як автор текстох за музични композициї, виводзених на „Червеней ружи”, на „Червеним пупчу” и на „Ружовей заградки”, и як явни културни дїяч. Така єй вельорочна активносц нє могла остац нєзамеркована. Напроцив! Доказую то и дружтвени припознаня, медзи котрима найзначнєйши „Искра култури”, медзинародна награда за литературу „Александер Духнович” и награда Дружтва новинарох Войводини „Златне пирко”. Велї ше можу опитац же як Иринка могла посцигнуц шицко тото, и попри тим же є одата жена, мац тераз уж одхованих двох дзивкох, ґаздиня у обисцу и баба своїм унуком. Як одвит на тото питанє можу нам послужиц тоти єй слова, значни и нєшка, гоч су висловени пред пейцома роками: „Вше сом жила єдноставно, граждански, дзе жена слуп фамелиї: варим, пейґлам и райбем, пораїм и робим шицко цо и шицки други жени. Алє я мам ище цошка: я читам, пишем, голєм кеди-нєкеди водзим розгварки звонка пияца, квартеля, фамелиї, стретам ше зоз людзми з идеями, креативнима, порихтанима сцец и робиц инше окрем того цо сцу тоти з котрима жиєм. Мам задовольство пойсц на стретнуца дзе ше одо мнє очекує най дацо повем, поручим, претолкуєм. То ме трима на поверхносци и дава сили старац ше нєпреривно буц активна у живоце, та уж кельо ми ше уда.”16

16

Єлена Перкович, нав. дїло, бок 96.

391

392

Prikazi, kritiki, recenzi> Ирина ГАРДИ-КОВАЧЕВИЧ

ПРЕШВЕЧЛЇВИ НАУКОВИ ДРАГОКАЗ (Микола М. Цап, На жридлох духовносци, огляди з историї рускей литератури и култури, Руске слово, Нови Сад, 2014) едзи пейцома кнїжками котри обявени у першей половки 2014. року скоро кажда по своїм значеню окремна: або прето же то приповедки о иншаким швеце як цо тот о хторим зме потераз читали по руски, Славомира Олеяра, або прето же то потераз керована белетризована руска история, Любомира Медєшия, або же су нєназдавано одкрити памятки на давне дзецинство, Евґения Чакана, або уж нєобчековани повиберани стихи за дзеци Василя Мудрого, чи „огляди з историї рускей литератури и култури” Миколи М. Цапа. За домеркованих провадзачох наших литературних рушаньох шицки тоти кнїжки мали або векши, алє, углавним, приємни нєсподзиваня. Даєдни з нїх аж и нагадовани, як цо за упутених вироятно було обчековане же ше Микола М. Цап кеди-теди зяви зоз кнїжку як тота цо ю, ниа, тераз обявел под назву На жридлох духовносци. У нєй облапена його вецейдеценийна робота, односно статї котри уж обявйовани, алє углавним по нашей периодики, бо векшину з нїх рихтал спрам актуалних потребох, найчастейше як сообщеня на значних наукових сходох. Так ше Цап з часом формовал и афирмовал як автор котри нєпреривно, з увагу и витирвало роби тото цо мало хто у рускей култури роби. Аж мож повесц же

М

393

ше потераз медзи нами нє зявйовал нїхто хто би так як вон винїмково озбильно дзбал о нашей литературней историоґрафиї и то тей найстаршей. Було потераз авторох котри таки теми обрабяли менєй-вецей фундаментално, а було и таких цо таки теми лєм дотхли шлїдзаци за своїма основнима преокупациями, та такповесц, з тим лєм баржей назначели яки маме потреби за виучованьом нашей литературней прешлосци. Та ше Цап зявює як прави пионир, чловек чий анґажман укаже на досягнуту узретосц нє лєм нашей литератури, алє и култури вообще. Бо же би ше одлучовало о напряму розвою муши ше знац одкадз походзи корень. Причини тому же ше потераз анї єден автор такей роботи подполно нє пошвецел можу буц вецейнїсти. Єдна з нїх може буц у тим же преучованє старих рукописох и историоґрафских жридлох вимага сцерпенє, досц часу и виглєдовацки смисел, бо паметанє нєстало кед нєстали и особи котри би могли шведочиц, за цо нєобходне одкривац и з увагу анализовац медзисобни вязи и медзисобни уплїви рижних давних зявеньох. То значи же така особа муши буц порихтана на нєподзековни и вельки труд зоз котрого як резултат будзе дзекеди лєм кратка статя у часопису, або аж и лєм даяки пасус чи лєм даскельо шорики у нєй. За таке дацо нє досц мац лєм талант и добру волю, алє насампредз треба мац смисел за виглєдованє, зазберованє, преучованє, компарованє и анализованє шицкого цо вимкло другим през децениї, та и вики. Ґу тому, видзи ше нам, ище баржей важне буц порихтани же шицок тот труд и робота годни нє мац видлївого успиху. З того виходзи же ше занїмац зоз своєродну литературну археолоґию ище менєй виплаци як и иншак нє хто зна як виплацовани труд на литератури. Часи таки же тот хто пише уж напредок зна же з тей роботи нє будзе мац хто зна яки хасен, окреме кед пише по руски. Медзитим, правду поведзене, тот цо пише писнї, приповедки, драми чи аж и романи заш лєм може дожиц яку-таку сатисфакцию. О нїм годно буц написане слово-два, поведзене на радию, можебуц го и телевизия висликує, або о нїм аж буду учиц и нашо студенти, або школяре, алє тото цо роби и о чим пише Микола М. Цап, гоч и обяви, углавним, интересантне лєм науковцом, и то, нажаль, лєм тим цо им узши фах русинистика. Аж, и вони знаю заджмуриц пред фактами котри так ясно и систематично понукнул тей, науковей явносци Микола М. Цап у своїх роботох, тераз у кнїжки. У тих роботох Микола замерковал и указал на нє єден приклад як нєобачени, а то значи и даремни, труд дзепоєдних його предходнїкох. И попри тим, вон, заш лєм, пасионировано склада податок на податок и з нїх виводзи заключеня котри руцаю зарї шветлосци на нєвидлїви боки нашей

394

историї, знїма з увагу прах нашедани на полїчкох, дзе одложени и осудзени на забуванє факти котри би помогли рускей литератури доказац ше же була жива, а дзекеди аж и висша и живша як тоти у окруженю, и виками скорей як цо то тримаме у своєй свидомосци. Оставаюци дошлїдни цилю цо лєпше ошвицовац боки нашей литературней прешлосци, Цап ше вше стара нє буц виключни, та охабя можлївосц же би и по його шлїдох дахто преходзел, зоз новима арґументами потвердзел або одруцел його заключеня. Прето керує наруцовац свойо думаня як цошка цо лєм так и нє иншак. Озда кажда з тих ту, у кнїжки наведзених статьох ма у себе даєден пасаж у котрим о своїм твердзеню гутори як о чимшик цо подложне вименки и на тот способ виражує становиско же є порихтани релативизовац свойо прешвеченє кед то буду вимагац нови одкрица. „Тото цо при русинистох Югославиї нє досц випитане, а у науки од скорей познате, то факт же ше прейґ рукописних зборнїкох бачванско-сримских Руснацох у Гнатюкових Угроруськiх духовнiх вiршох нашло и єдно число писньох котри 1851, односно 1854. року у своїх молитвенїкох обявел Александер Духнович. Гоч пририхтоваче Духновичових позбераних творох, медзи иншим и пре тот момент, нє могли буц катеґорични при одредзованю авторства, односно ступня Духновичовей ориґиналносци тих писньох, нам ше видзи же тото питанє и далєй остава отворене, з тим вецей же ше ище вше нє зна зоз сиґурносцу одкаль тоти писнї пришли до бачванско-сримских рукописох” – гвари вон у статї Закарпатски контекст литератури Руснацох Югославиї до1918. року. У статї Нєвипитани друковани жридла старшей литератури Руснацох Югославиї, бешедуюци о роботи Франтишека Тихого, вон тиж осторожни кед твердзи: „Правда, вона як така, зоз своїм позарядово значним прилогом за историю старшей литератури Руснацох Югославиї, ище нїґда нє була предмет уваги анї у українистик (голєм нам то нє познате), алє нєшка то уж нє може буц оправданє анї за нашу нєинформованосц, а анї за нашу индиферентносц, цо, нажаль, и у конкретним случаю главни виновнїк шицких проблемох котри з того виходза.” Аж и теди кед би могол о дачим компетентно повесц, кед ма пред собу факт котри го, очивисно, цеши, вон зохабя отворени дзвери, бо є свидоми же у науки котрей є пошвецени вше можлїви нови одкрица, котри би го могли виправиц. Його би, з того виходзи, таке знєважованє, очивисно, аж и поцешело:

395

„Вельо того цо вязане за Русскiй соловей, першу кнїжку на язику бачванско-сримских Руснацох, з правом ноши атрибут ,перши’: ту перши раз у историї записана жива бешеда бачванско-сримских Руснацох, ту перши раз обявена наша усна народна поезия, ту обявени стихи перших наших зазберовачох и шпивачох усней поезиї, ту видрукована перша писня на жридловим руским язику єдного познатого поета-селяна з Бачки (Андри Горняк), то перша кнїжка котра видата на инициятиву и з вельку материялну помоцу нас, бачванско-сримских Руснацох. Понеже до нєшка нє пренайдзене старше виданє з истима або подобнима атрибутами котре би початки друкованого слова на язику Руснацох Югославиї поцагло глїбше до прешлосци – примат найстаршей кнїжки на руским литературним язику ище вше припада Русскому соловею з 1890. року” – з творчим возбудзеньом и поцешеньом писал у статї Столїтиє Русского соловея – першей кнїжки на язику бачванско-сримских Руснацох. Кельо лєм осторожносци и озбильносци уложел до статї о питаню першого учебнїка на руским литературним язику! И ище на велїх, од сто двацец бокох у тей кнїжки, охабени шлїди напруженя коло виглєдованя и стримованя пред радосцу одкриваня. И шицко максимално документоване зоз численима фуснотами, цо обогацує змист, а источасно вшадзи видно вельке стримованє нє вельо ше розплїньовац, нє буц шмели у диґресийох и керовац калкулациї и особни додумованя. Праве таки нєнаруюци способ твори кнїжку нєзвичайно возбудлїву. Мож повесц же цала тота нє велька, алє цалком прикладна по обсягу, кнїжка роботох Миколи М. Цапа, На жридлох духовносци, на исти способ як цо писани у нєй шицки тексти, дошлїдно, зоз принципами ясносци и лоґичносци, компонована зоз трох часцох и по истих тих принципох, на концу ма приложени и нє менєй значни додаток котри прави помагаюци алат у рукох будуцого виучовача, лєгки за хаснованє и присподобени ґу каждому хто го зосце похасновац. У першей часци кнїжки приложени роботи котри ошветлюю шлїди найстарших зазначених рукописох, з котрима ше прави капча з руску прешлосцу у старим краю и одкрива нєпреривни континуовани вязи зоз тим старим крайом и важнима литературнима зявенями у нїм и кед уж бачванско-сримски Руснаци були у Южней Угорскей. На даєдних местох автор идзе далєй од велїх цо тоти вязи преучовали и документовали, та аж местами пренаходзи препущеня и помильки котри вони направели.

396

У другей часци, починаюци од рецепциї Духновича у тих, южнославянских крайох, Цап склада пасма своїх арґументованих роздумованьох як кед би правел ґарадичи, котри вискладани зоз менох значних будовательох националного духу, особох котри убудовали себе и свойо дїло до очуваня того духа и до його розвою. Цап на тот способ указує же тоти ґарадичи источасно и постамент на котрим дзвигнути будинок сучасней духовней историї, односно терашньосци Руснацох. Випатра же ше постарал нє вихабиц нїкого, та спомина нє лєм найпознатших як цо то Врабель, Кузмяк, та и тих котрих лєм история запаметала, и вец ше надовязує на контакти зоз Львовску „Просвиту”, уключує ту и таки, на перши попатрунок тривиялни, а за вичитованє историї сущни, збуваня як цо то хтори писнї були шпивани у першей коцурскей Забави. Лєм пошвецени виглєдоваче знаю кельо то велька робота и яка єй важносц за руски културни идентитет. Треца часц кнїжки облапя пригодни, ювилантски статї, котри написал, очивисно, з нагоди, алє котри нє написани лєм пригодно, поверхово, так лєм же би означели значни рочнїци, чи то Руского календара, чи писнї о Владикови Нярадийови, чи третированє теми Карпатскей України у рускей литератури. У нїх нови одкрица, гнєтка и заключеня пре котри тото цо поведзене постава вельо вецей и вельо озбильнєйше як цо би було досц за призвичаєне привитне чи слово з нагоди. На концу, треба ище раз подцагнуц основну прикмету Цапових виглєдованьох, а то дошлїдносц, прикмету пре котру тоти статї, тераз як комплетна и комплексна кнїжка, вошли до рускей литератури як наисце озбильне дїло. Нє нужно буц наївни, та вериц же материя котру кнїжка обрабя будзе мац широки круг своїх читательох, було би наївно вериц же кнїжку На жридлох духовносци буду питац у библиотеки любителє красней литератури, або же будзе часто цитирована у ширшей явносци, алє, прешвечени зме, ю нє заобидзе анї єден русиниста, а требало би же би ю з увагу преучел и кажди слависта котри сце буц информовани о релевантних фактох котри директно нє у кругу його узкого интересованя, алє су дзешка на горизонту общей славистики.

397

Мелания РИМАР

КРАСОТА ДЗЕЦИНСТВА И ЧИСТОТА ЯЗИКА (Евґений Чакан, Бачвански сафари, приповедки за дзеци, Руске слово, Нови Сад, 2014) бирка приповедкох за дзеци Бачвански сафари Евґения Чакана составена зоз трицец єдней приповедки. Автор, як просвитни роботнїк, мал кажди дзень контакти зоз дзецми, та припатраюци ше на нїх и вислухуюци їх вирастанє оживйовал и свойо памятки на дзецинство. Потим, як длугорочни лектор у Новинско-видавательней установи „Руске слово” нєвистато у своїм „язичним мигелю” обрабял основни материял – руски язик. Праве язик, тот чисти, мацерински, хтори нєшка охудобнєни чи ощербени пре нєзаобиходну асимилацию, автор Чакан дзбало чувал и одлично очувал у своєй кнїжки. Приповедки обявйовал у часопису за дзеци „Пионирска заградка”, и познєйше „Заградка”, а бул заступени и у Читанкох мацеринского язика, и у Домашнїх лекторох, алє ше за живота малим читачом нє представел зоз окремну кнїжку. Позберани приповедки Бачвански сафари придал до Редакциї видавательней дїялносци НВУ „Руске слово”, алє, нажаль, з його одходом як кед би и рукопис пошол на одпочивок. Медзитим, плоди його нєвистатей, совисней и темельней роботи на язичним полю и нєшка жию и збогацую руске писане слово. Можебуц нєсмачне повесц же кнїжка спасительна, алє приповедки Евґения Чакана сиґурно виратую од забуваня чисти, народни язик хтори би требал буц „живи” у шицких учебнїкох у школох дзе ше порядна настава одвива на руским язику.

З

398

Слички зоз авторового дзецинства остали нєвисцерани у його памяткох, и читачови ше спод каждей приповедки як подлога пресцераю живи слики у природних фарбох и велькосцох, ширя ше прекрасни пахи чистих пажицох и польох, и приємни звуки цверчкох, пчолох, тащкох, соловейох... Уж сам наслов Бачвански сафари гутори же збуваня у природи хтору нє „калїчи” и нє бридзи асфалт, бетон, челїк..., алє ше дзеци сиґурно челїча пендраюци ше по густих орехових, баґренових и топольових корунох, скриваюци ше по гущавох, черякох и кутатуюци по пойдох, шопох, плєвнїкох и уцагуюци ше до копкох, чи би нє нашли гнїздо даякого чкодлївца. Треба лєм шицко добре ошацовац, дотхнуц, опахац, олїзац... У таким окруженю дзеци рошню зоз велькима, хтори их зоз возбудлївима подїями, а нє зоз лекциями, уча и пририхтую за живот. Праве так як и сам автор пише у приповедки Мой дїдо и його заграда – же му за биолоґию нє бул потребни учебнїк, бо рошлїнски и животиньски швет мал на дланї и дорушовал го у дворе, у загради и овоцнїку, на дєпу, на сцернянки, у яруги и у ярку. Нїч нє видумовал, алє ше шицко збувало опрез його очох и ухох, и ґуцкало дзецинску любопитлївосц. Любов ґу природи бовчи у каждей Чакановей приповедки. Тащки главни порушоваче любопитлївосци у приповедкох Таще, Варени тащи вайца и Тащок, а найвирнєйши чловеково приятелє – пси потвердзую мудросц и вирносц у насловох Буйза, Цунца, Бела... Чом ловарски пси маю кратки хвости, дознаваме у приповедки Лорда, та чом вец глєдац и читац ловарски приручнїки же бизме научели важни упутства за знаходзенє на тайних вилєтох до нєвипитаних куцикох природи у гумнє, на салашу... З напущованьом дзецинских идилох авторови нєдоставали каждодньово контакти зоз природу, цо чежко прилапйовал, та предлужел пестовац любов ґу животиньом, а тоту любов напавал зоз домашнїма любимцами – папаґаями, голубами, заяцами, кредлами и коритнявками. Досц лєм єдно виреченє у приповедки Аж тринацецеро патканьчата – „...Мац (паткань) до остатнєй хвильки була з нїма...” же би ше акцентовало мацеринску нєогранїчену любов и одвичательносц ґу дзецом. Кнїжка Бачвански сафари драгоцине дїло хторе збогаци руску литературу за дзеци, а старшим помогнє ознова почац хасновац даєдни стари руски слова хтори ше вше ридше хаснує у каждодньовей мацеринскей бешеди.

399

Ирина ГАРДИ-КОВАЧЕВИЧ

СУБТИЛНИ ПРИПАТРАЧ (Василь Мудри, Будзенє яри, писнї, Руске слово, Нови Сад, 2014) дно з общих местох ширших розправох о стану у нашей литератури и факт же ше у нєй нє зявюю млади котри би були заинтересовани озбильнєйше ше занїмац зоз писаньом за дзеци. По лоґики, а так нас учи и историйне искуство, и нєшка ше обчекує же би ше просвитни роботнїки, окреме тоти котри викладаю литературу и язик, завжали обогациц и ошвижиц предмет своєй професиї. Медзитим, традиция, випатра, напущена там дзешка седемдзешатих кед ше нашей литератури отворели обецуюци видогляди и кед ше ю почало мерац з вецей критичносци. Старши творителє вистали, або ше нє думали вецей змагац з новоприходзацима, а младши освойовали якиш иншаки простори. Єден з тих цо бул витирвали свою просвитну професию вецейнїсто окончовац, твориц нови писнї за дзеци, бул и Василь Мудри, учитель котри полни роботни вик учел дзеци обще образованє алє нєпреривно писал и писньочки. И то ше так роками, децениями назберало, та кед уж престал буц активни позберал тото цо написал до кнїжки котра му, ниа, вишла у Видавательним оддзелєню Новинско-видавательней установи „Руске слово” под назву Будзенє яри.

Vidavac kn<`ku dakomu preto `e ma 80 roki, dobri ar}ument, alw vidac dobru kn<`ku i|e lwp{i. Zoz rukopisa котри Vasilь Mudri понукнул, u htorim bulo vecej yk 80 pisn< (mo`ebuc {e insistovalo na simvoliki 80, ta zoz tim ozna~ic avtorov xvilej?!), to~no 83, co viroytno avtorov vibor z i|e vek{ogo opusu,

Є

400

do{lo {e do konw~nej verzi< zvborn<ka, kotri ma namiru predstavic go u calosci, ukazac toto co von robel dumaxci `e tvori literaturu. U tim, per{obutnim, nwkriti~nim vibore, vidno bula namira `e bi to bula co “vek{a kn<`ka”. Ked bi tak ostalo, bula bi napravena gri{ka, bo to, za{ lwm, kn<`ka za dzeci, kotri z pravom, ob~ekux `e {e star{i postarax `e bi dostali kvalitet, a nw kvantitet. Preto vihabeni pisn< kotri prerastax dzecinske vidzenw {veta i `ivota, kotri, nasampredz, zadzerax do sociylnih pitanqoh, postavyx dayki moralni dilemi, ta z ~asci naturalisti~no, co zna~i dzecom nwprimerano, prikazux ~e`ki `ivotni situaci< kotri nw peda}o}ijno d<jstvux na n<`nu dzecinsku du{u. Зоз кнїжки вихабени и писнї u kotrих описани якиш, поведзме, уж прежити уровень обрацаня ґу дзецом, pisn< за kotri би ше нєшка поведло же a` i podcenxx dzecinski moci rozsudzovany i pohopjovany, ta malxx `ivot i okru`enw dzecka z celovima farbami, vipolnxxci go zoz kvecikami, `ivotinqkami, dobrima rodi~ami, tovari{ami, baviso~kami...

Rukopis skraceni i за тоти писнї kotri spod призвичаєного urovny za сучасну дзецинску poezix. Нєшка ше трима же поезия гоч за dzeci, nw mu{i buc taka wdnostavna yk ka`dodnqova be{eda i zoz calkom previdnima zmistami, а окреме зоз такима поуками од хторих нєшкайша литертура за дзеци сцека. Три тематски круги Mudri poeta kotri zoz pisnymi za dzeci oblapy golwm tri tematski krugi, tak yk, nakoncu, vibor 60 pisnqoh i podzelwni: u per{ej ~asci koncentrovani toti pisn< ~ijo stihi be{edux o dzecinstve i {ickim tim co {e u n<m streta, od ozbilqnih po `artovl<vi situaciї котри дзеци найволя пречитац. Drugi krug творя писнї социялизациї: ru{a od naj{ir{ej famili<, a to, v{el<yk klasa u {koli, ta po toti pisn< kotri be{edux o najbl<z{ih familijnih vyzoh, u kotrih dzecko u~i per{i lekci< o n<`nosci, lxbovi, dovirix, особних и familijnih odno{enqoh, kotri yk najdragocin{i pamytki odnw{u do prostoroh odrastany. U trecim тематским кругу поезиї за дзеци Василя Мудрого, povedlo bi {e i zmistovo i ~islovo najbogat{im ciklusu, oblapeni pisn< u kotrih Mudri najori}inalnwj{i, bo {e odkriva yk mestami okreme subtilni pripatra~ na {icko co go okru`uw, od prirodnih zyvenqoh, po `ivi su|estva. Дзекеди то мали лекциї о тим yk {e medzisobno tot `ivi {vet povyzuw zoz ~lovekom, u tim slu~ax, u stvari, zoz dzecmi.

401

Pravda `e {e temi kedi-nwkedi ponavyx, naostatku, ponavynw to prevereni sposob uspi{nogo u~eny, alw poeta u tim ponavynx probuw pohasnovac rozli~ni pristupi, abo golwm namalqovac rozli~ni poetski sliki zoz rozli~nima farbami i efektami. Na taki sposob poet preva`no pou~uxcogo zmistu predstaveni yk, pravda `e i dalwj u~itelq, alw taki u~itelq kotri ukazuw `e ma smisla i za ri`ni nwo~ekovani nwzvi~ajnosci i porozumeny za dzecinski nwsta{nosci i gri{ki. Tri ciklusi omo`l<vxx `e bi zborn<k pisnqoh mogol nwpotargano, a za{ lwm, zoz oddihovanqom na tri zavodi, ~itately lwgko prevesc prez {icko co u n<m opisane. Na taki sposob jogo uvaga zatrimana, alw nw i нєпотребно obterhovana. Як ше кнїжка вола?

Poeta predlo`el naslov zborn<ka W{enqсka kol<sanka. Рецензент указал на факт же автор зоз тим насловом, u stvari, predstavy jogo samogo, bo von yk ~lovek ~uvstvuw totu w{enq. Медзитим, понeже у кнїжки найвекша часц писньох котри писани скорей, и оддихую зоз иншаку атмосферу, ~itaxci zmist pisnqoh a i hasnuxci motivi kotri {e ~asto precagux u kn<`ki, одлучене же би примеранши наслов, окреме же є предвидзени за дзеци, бул: Budzenw yri. Taki naslov тераз u sebe ma metaforu budzeny ~loveka u dzecku, odnosno ulogu dzecinstva na rozvoj i rost z dzecka po ~loveka...

Vasilq Mudri u ruskej literaturi ostanw zapametani yk virazni i najvirnwj{i sociylisti~ni poeta, kotri velqo pisal (i uspi{no) o sociylisti~nej vibudovi, yk ocov|ini tak i novogo ~loveka, do ~ijogo prihodu {e verelo u tot ~as, як цо ше верело и до moci zawdn<ckih napru`enqoh i trudu ulo`enogo do zawdn<ckogo cily. Na tot zavod toti pisn< nw uklx~eni do zborn<ka, гоч їх далєки одгук мож даґдзе-даґдзе почувствовац, bo von za{ lwm vihodzi u drugej deceni< trecogo milenixma, ked {e velqo kojco z pre{losci scera i pon<|uw, ta bi dzecom taki pisn< buli nwrozuml<vi. Nw{ka to anahroni pisn< kotri u svoj ~as odbaveli svox funkcix i <h vrednosci zvonka literaturi htoru {e dava dzecom na ~itanw. A ka`da kn<`ka za dzeci svyto~nosc na{ej literaturi i tak x treba privitac. Тераз, кед уж кнїжка готова, на ню ше патри як на окремне дїло, котре ма свой самостойни живот. Нєшка ше на кнїжку патри и як випатра, нє лєм цо у нєй написане, та видаватель муши мерковац же би и у тим бул конкурентни. Тому допомогли лєгки и примерани илустрациї Мариї Ковачевич.

402

У РАМИКОХ ОЗНАЧОВАНЯ 100-РОЧНЇЦИ ВИВОДЗЕНЯ ПЕРШЕЙ ПРЕДСТАВИ ПО РУСКИ И 10-РОЧНЇЦИ РУСКОГО НАРОДНОГО ТЕАТРУ РУСКИ НАРОДНИ ТЕАТЕР „ПЕТРО РИЗНИЧ ДЯДЯ” НОВИНСКО-ВИДАВАТЕЛЬНА УСТАНОВА „РУСКЕ СЛОВО” ЗАВОД ЗА КУЛТУРУ ВОЙВОДЯНСКИХ РУСНАЦОХ и НАЦИОНАЛНИ СОВИТ РУСНАЦОХ розписую

КОНКУРС ЗА НОВИ ДРАМСКИ ТЕКСТ ЗОЗ ШЛЄБОДНУ ТЕМУ Условия Конкурсу: – По обсягу, текст ма буц присподобени за цаловечарше виводзенє – за младшу и старшу публику, – текст ма буц написани по руски, подписани зоз шифру (ришенє шифри послац у окремней коверти), на писацей машинки, або рахункару, – Конкурс НЄ облапя тексти за дзеци и монодрами. Конкурс отворени по 31. януар 2015. року. Шицки тексти препатри и оценї Фахова комисия хтору меную розписоваче Конкурсу. На основи одлуки Фаховей комисиї буду додзелєни перша, друга и треца награда. Награди буду пенєжни, а наградзени тексти (у доглядним чаше) буду поставени на репертоар РНТ „Петро Ризнич Дядя”. Шицки позитивно оценєни тексти буду обявени у тематским чишлє часопису „Шветлосц” и гоноровани спрам Правилнїка о авторских гонорарох НВУ „Руске слово”. Рукописи у штирох прикладнїкох треба послац на адресу: РНТ „Петро Ризнич Дядя”, Русинска 75, 25233 Руски Керестур.

403

CIP – Katalogizacija u publikaciji Biblioteka Matice srpske, Novi Sad 82+008+7 [VETLOSC : ~asopis za literaturu, kulturu i umetnosc / odvi~atelqni redaktor Mikola M. Cap. – Rok 1, ~. 1 (1952)-rok 3, ~. 4 (1954) ; Rok 4, ~. 1 (1966)– . – Novi Sad : Ruske slovo, 1952–1954 ; 1966–. – 23 cm Tromese~no.

ISSN 0488–7557 COBISS.SR-ID 7356418