Шветлосц 1 - 2022 by Svetlosc

ШВЕТЛОСЦ

часопис за науку, литературу, културу и уметносц

РОК LXX

ЯНУАР–МАРЕЦ 2022

ЧИСЛО 1

ЗМИСТ НАУКА Peter Žeňuch: Jazyk ako svedectvo o prekonanej identite a/alebo pamäť kultúry . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Јулијан Тамаш: Наивна књижевност . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 ПОЕЗИЯ И ПРОЗА

Ася Папуґа: Накруцени порцолово бабки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 Любомир Медєши: Гроби потрацених предкох . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 Владимир Кочиш: Слунково зарї под кридлом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45 ЗОЗ ШВЕТОВЕЙ ЛИТЕРАТУРИ

Константи Ильдефонс Ґалчиньски: Ярнє гвиздове нєбо . . . . . . . . . . . 49 Нєпознати автор: Песимистична розгварка пана и слуги . . . . . . . . . 59 РОЧНЇЦИ – ЮВИЛЕЇ

Микола Мушинка: Перший і найвизначніший записувач і дослідник фольклору русинів Воєводини / Сербії кінця ХІХ і початку ХХ століття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63 СТАТЇ И ЕСЕЇ

Микола М. Цап: Перша друкована верзия писнї „Поздрав мацери” Гавриїла Костельника . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95 ПРИКАЗИ, КРИТИКИ, РЕЦЕНЗИЇ

Блажена Хома Цветкович: Приручнїк з порадами . . . . . . . . . . . . . . . . 99 Михал Рамач: Проза Янка Сабадоша – вельке и драгоцине одкрице . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103 Јелена Марићевић Балаћ: Свитак одмора . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109 ДРАМСКИ ДОДАТОК

Соня Боґданович: Червена Шапочка у нєсказки . . . . . . . . . . . . . . . . . 113 УПУТСТВО ЗА ПРИРИХТОВАНЄ РУКОПИСОХ ЗА ДРУКОВАНЄ . . . . . . . . . . 145

Илустрациї Влади Нярадия (28, 44, 48, 94, 98, 108, 112)

ШВЕТЛОСЦ

часопис за науку, литературу, културу и уметносц Виходзи од 1952. року Видаватель Новинско-видавательна установа „Руске слово” Нови Сад За видавателя др Борис Варґа, директор Одвичательни редактор за фахову обласц (литературу, културу и уметносц) Микола М. Цап Ушорйовацки одбор за наукову обласц др Янко Рамач, др Дюра Гарди, др Йоаким Стрибер, др Алексей Кишюгас, др Борис Варґа Совит часописа академик Юлиян Тамаш (Войводянска академия наукох и уметносци, Национална академия наукох України), академик Микола Мушинка (Национална академия наукох України, Словацка), др Алла Татаренко (Львовски национални универзитет, Україна), др Томаш Квока (Яґелонски универзитет, Польска), др Олег Румянцев (Универзитет у Палерму, Италия), др Михаил Дронов (Институт за славистику РАН, Русия), др Юлиян Рамач, мр Анамария Рамач Фурман (Универзитет у Новим Садзе), др Канаме Окано (Универзитет за иножемни студиї Кобе, Япон), мср Александер Мудри (Универзитет у Новим Садзе), мср Ана Римар Симунович (Универзитет у Новим Садзе), мср Мирослав Кевежди, мср Саша Сабадош Рецензенти др Янко Рамач мср Саша Сабадош Секретар редакциї Микола Шанта Лектор и коректор Микола М. Цап Дизайн рамикох Иґор Орсаґ Технїчна редакторка Мария Гудак

Адреса редакциї: 21000 Нови Сад, Футожска 2/ІІІ телефон (021) 6613-697 e-mail: casopissvetlosc@gmail.com Интернет адреса: www.ruskeslovo.com/шветлосц Часопис виходзи 4 раз у року. Рочна предплата 800,00 динари, а за иножемство 25 евра; єден прикладнїк 200,00 динари. Жиро рахунок число 160-923244-82 – НВУ „Руске слово” Нови Сад (з назначеньом: за „Шветлосц”); девизни рахунок число 160-0050870024999-53 Banca Intesa a. d., Beograd ISSN 0488-7557 e-ISSN 2683-3468

SVETLOSC Journal for Science, Literature, Culture and Art Founded in 1952 Published by Newspaper Publishing Company „Ruske slovo”, Novi Sad Head of NPC „Ruske slovo” Boris Varga, PhD Editor-in-chief for Literature, Culture and Art Mikola M. Cap Editorial Board for Science Janko Ramac PhD, Djura Hardi PhD, Joakim Striber PhD, Aleksej Kisjuhas PhD, Boris Varga PhD Advisory Board Julijan Tamas, Academician (Academy of Sciences and Arts of Vojvodina, National Academy of Sciences of Ukraine), Mykola Mushynka, Academician (National Academy of Sciences of Ukraine, Slovakia), Alla Tatarenko, PhD (Ivan Franko University of Lviv, Ukraine), Tomasz Kwoka, PhD (Jagiellonian University, Poland), Oleg Rumyantsev, PhD (University of Palermo, Italy), Mikhail Dronov, PhD (Institute for Slavic Studies RAS, Russia), Julijan Ramac, PhD, Anamarija Ramac Furman, Mgr (University of Novi Sad), Kaname Okano, PhD (Kobe City University of Foreign Studies, Japan), Aleksandar Mudri, MA (University of Novi Sad), Ana Rimar Simunovic, MA (University of Novi Sad), Miroslav Kevezdi, MA, Sasа Sabados, MA Reviewers Janko Ramac, PhD Sasa Sabados, MA Secretary Mikola Santa Editor and Proofreader Mikola M. Cap Cover Design Igor Orsag Graphics and Layout Editor Marija Hudak Address: 21000 Novi Sad, Futoška 2/III tel. +381 21 6613-697, fax +381 21 528-083

НАУКА PETER ŽEŇUCH* UDC 811.161.25:271.4-528(497.113)(091) Slavistický ústav Jána Stanislava SAV v Bratislave Pedagogická fakulta Univerzity Komenského Жридлова наукова робота v Bratislave прияте 25. 01. 2022. slavpeze@gmail.com прилапене за друкованє 27. 01. 2022.

Jazyk ako svedectvo o prekonanej identite a/alebo pamäť kultúry Rusnaci na Dolnej zemi si vybrali vlastnú cestu etnickej identifikácie, na ktorej si za znak svojej identity zvolili to, čo v konečnom dôsledku tvorí podnes osnovu kultúrnej jedinečnosti všetkých gréckokatolíkov pod Karpatmi – cirkev, obrad a vieru. V príspevku sa autor venuje konvergentným a divergentným etnoidentifikačným procesom, ktoré sú založené na úzkom vzťahu s konfesionálnym prostredím. Zároveň poukazuje na to, že jazyk poskytuje výstižný a ucelený obraz o pôvode a historickom vývine, zdrojoch a východiskách kultúry spoločnosti i o jej kontaktoch s ďalšími jazykmi a kultúrami. Kľúčové slová: jazyk, identita, konfesia, dejiny, kultúra

I. Úvod Na vývin a kultiváciu európskych národov a ich jazykov pôsobili najmä kresťanské hodnotové zdroje opierajúce sa o Bibliu. Starý a Nový zákon spája dva okruhy prirodzenej ľudskej každodennosti založenej na materiálnych a duchovných potrebách človeka. Všetky tieto hodnotové zdroje možno pochopiť najmä v kontexte systematického poznávania historických dejov a udalostí, ktoré vznikali v synergii rozmanitých spoločenských, politických, ekonomických i konfesionálnych zápasov a vplývali tak na formovanie národných a kultúrnych spoločenstiev. Sama európska kultúrna rozmanitosť je výsledkom takéhoto historického vývinu * Prof. PhDr. Peter Žeňuch, DrSc. Štúdia obsahuje čiastkové výsledky získané v rámci riešenia projektov APVV-20-0263 (Aktuálne kultúrotvorné, identifikačné a revitalizačné procesy v prostredí etnických minorít: Slováci v Argentíne a Kanade) a SASA-SAS-21-05 (Slovensko-srbské jazykové vzťahy v kontexte výskumu duchovnej a materiálnej kultúry a etnických súvislostí).

a prejavuje sa v každom európskom národe a v jazykovej komunikácii. Komunikačné procesy rozmanitým spôsobom a v rozličnom rozsahu ovplyvňovali uvedomovanie si vlastnej identity ako jazykového spoločenstva a pôsobili aj na jeho postupnú svojbytnosť. Táto svojbytnosť je pritom podmienená najmä schopnosťami jednotlivých spoločenstiev rozhodovať a konať samostatne v zmysle svojich potrieb. Aj obraz o kultivácii národných literárnych jazykov v dejinách Európy súvisí so vznikom prvých prekladov biblických textov do živého a ľudu zrozumiteľného (vernakulárneho) jazyka i s postupným organizovaním národného literárneho života, kodifikáciou jazyka a jazykovou edukáciou, ktorá je nevyhnutná pre kontinuovanie národnej identity. Biblia ako východisko duchovno-kultúrnej identity je aj hlavným zdrojom pre všetky kresťanské konfesie. Hodnotový systém kresťanskej spoločnosti sa tak opiera o spoločné biblické a duchovno-kultúrne východiská, preto sa systém hodnôt európskej civilizácie definuje najmä v procesoch kresťanskej duchovnokultúrnej kultivácie spoločenstva (Седакова et al. 2019: 109-132). Odraz tejto kultivácie sa zračí v jazyku, ktorý je nielen komunikačným prostriedkom spoločenstva, ale aj atribútom jeho národnej identity. Za jeden z hlavných prejavov identity národa sa pokladá jeho jazyk preto, že je nielen každodenným nástrojom hodnotovej komunikácie spoločenstva, ale je aj dôležitým integračným činiteľom spoločenstva. Prostredníctvom národného jazyka sa všetky vrstvy duchovného a myslenia spoločenstva podieľajú na formovaní jemu vlastného kolektívneho povedomia (sensus communis), ktoré sa prejavuje v spoločnom pohľade na vlastné dejiny, v rozmýšľaní o svojom pôvode, v zadefinovaní spoločných politických, spoločenských i hospodárskych javov a v duchovných a materiálnych prejavoch a kultúre. Jazyk však v každej tejto zložke kolektívneho myslenia je neodmysliteľným komunikačným prostriedkom, ktorý pomáha uskutočňovať všetky procesy kultúrnej politiky a edukácie spoločenstva. Obraz o kultúrnom vývine národa možno preto sledovať na pozadí formovania spoločného povedomia, v ktorom ani jedna zo zložiek identity (jazyk a literárna tvorba, historický a konfesionálny vývin, hospodárske a politické procesy a i.) nemusí zohrávať rozhodujúcu úlohu (Bromlej 1980: 57–58 a nasl.), (Hroch 2003). Jazyk tvorí systém znakov, ktorý sa uplatňuje v jednotlivých jazykových rovinách. V nich možno identifikovať jazykovo-kultúrne procesy súvisiace s aktuálnym stavom jazykového povedomia a tiež procesy súvisiace s myslením o historických procesoch vývinu jazyka spoločnosti. Na tomto základe sa jazyk vníma najmä ako významný kultúrny a reprezentatívny kvalifikátor. Jazyk plní aj integračnú funkciu, lebo sa v ňom uplatňujú také spoločné jazykové pravidlá a normy, ktoré si spoločenstvo v procese svojho historického vývinu ustálilo a ktoré sú prirodzeným 6

odrazom jeho komunikačných potrieb. V súčasnosti jazyk významne ovplyvňuje identifikáciu jednotlivca, a tak je najmä jazyk neustále platnou etnoidentifikačnou hodnotou (Krupa 2007: 40). Jazyk je obrazom každodenného života v rodine a dokladom o historickej pamäti národa, rode, spoločnosti a v modernom národnom prostredí tiež nástrojom ľudskej komunikácie s Bohom, teda religiózneho a konfesionálneho života spoločenstva. V jazyku písomných prameňov sa zároveň odráža vývin písomníctva a literárnej tradície a pod. Neustálym používaním sa jazyk ako znakový systém ustaľuje a jeho kodifikovaná podoba sa pokladá za preukazný znak vyspelosti spoločnosti. V jazyku i prostredníctvom neho sa uchováva obraz o spoločnom pôvode a historickom vývine spoločnosti, o zdrojoch a východiskách kultúry a o jej kontaktoch s okolitými jazykmi a kultúrami. II. Jazyk a jazykové východisko Osobitné postavenie v tomto kultúrno-historickom vývine má jazyk literárnej spisby, ktorý sa vníma ako jedinečný a nezameniteľný identifikátor národného spoločenstva. Kodifikovanú (spisovnú, literárnu) podobu jazyka používajú všetci, ktorí sa rozhodli rešpektovať jazykový systém a pravidlá (jazykovú normu). Kodifikovaný jazyk upevňuje integračné povedomie členov spoločenstva. Prostredníctvom kodifikovanej podoby jazyka sa spoločenstvo vymedzuje voči blízkym i vzdialeným jazykom a národom. Spisovná podoba jazyka je najvyšším reprezentantom identity a zároveň základným a existenčným pilierom moderného národa. Kodifikovanú, spisovnú podobu jazyka predstavuje jeho norma (gramatika, pravidlá, slovníky a v jazykovom systéme spoločenstva v konkrétnej etape jeho kultúrneho a jazykového vývinu (Glovňa 2017), (Gladkova et al. 2018). Každá verejne prezentovaná a všeobecne prístupná jazyková norma sa pokladá za platnú a nevyhnutne záväznú pre členov spoločenstva i pre ďalších používateľov jazyka, ktorí daný komunikačný prostriedok sa snažia využívať v zhode s touto normou na ústnu alebo písomnú komunikáciu v rámci spoločenstva (Kačala 2021: 22 a nasl.). Kodifikovaný jazyk má na zreteli najmä svoj rozvoj a tiež kultiváciu spoločenstva prostredníctvom spoločného i širokého jazykového vzdelávania, ktorý umožňuje napríklad jazyk umeleckej aj odbornej spisby. Funkciu spisovného jazyka v prostredí Rusnacov na Dolnej zemi plní Gabrielom Kostelnikom kodifikovaný jazyk, ktorý má svoj pôvod vo východoslovenskom šarišsko-zemplínskom nárečovom prostredí. Svedčí o tom celý rad systémových jazykových javov, ktoré jazyk dolnozemských Rusnacoch geneticky spájajú s východoslovenským náre7

čovým areálom.1 Jeho jazykový vplyv sa uplatňuje aj v liturgických cirkevnoslovanských textoch v zhode s tradíciou jednoty v rozmanitosti jazykov mukačevskej cirkvi. Mikuláš Štec (2008: 45) na základe V. Nimčukovej (1997) práce Молитви наша не презри uvádza, že miestny podkarpatský typ liturgického jazyka sa prispôsobuje mukačevskej cirkevnej tradícii a ľudovej jazykovej praxi, ktorá je podnes aktuálna a živá v hovorenej podobe v slovenskom i rusínsko-ukrajinskom prostredí. Neoddeliteľnú súčasť starobylej tradície mukačevskej cirkvi tvoria teda východní Slováci, ktorých časť sa z východného Slovenska v prvej polovici 18. storočia v kontexte ekonomicky motivovanej migrácie presídlila na Dolnú zem a podnes žije v diaspóre vo Vojvodine, Báčke a Srieme a tu aj utvorila silnú gréckokatolícku enklávu. Toto presídlenie gréckokatolíkov z východného Slovenska nespôsobilo v používaní ich materinského jazyka žiadnu medzeru (lakúnu, prerušenie). Naďalej a kontinuálne títo Rusnaci používali a požívajú šarišsko-zemplínske nárečie vo svojej každodennej komunikácii či literárnej tvorbe a tiež v rámci liturgie popri cirkevnej slovančine ukrajinského typu. Špecifikom tohto miestneho typu redakcie liturgického jazyka Slovákov i dolnozemských Rusnacov sú však fonetické osobitosti, ktoré do tohto liturgického cirkevnoslovanského jazyka prenikli zo živej ľudovej reči jej používateľov. K takým prejavom ich jazykového povedomia patrí napríklad nerozlišovanie predného [i] a zadného [y] pri realizácii hlások označovaných grafémami и, ы, і, ї, ѵ. Vo fonetickom systéme je napr. prítomná asimilácia, ktorá sa uskutočňuje plne v zhode so slovenským jazykovým povedomím. Pri speve cirkevnoslovanských textov sa uskutočňuje napríklad bilabializácia v na ŭ, napr. praŭda, aŭgust, haŭriil, paŭla, apostoloŭ, sinoŭ, otceŭ dom, jerejeŭ, hlaholaŭšaho a pod. Príznačnou je aj vokalizácia neslabičných cirkevnoslovanských predložiek съ, въ, къ na miestach, kde sa takáto vokalizácia v liturgickom jazyku neočakáva, napr.: so nami, so vami, so duchi, so trepetom, vo cerkvi, 1 O slovenskom charaktere týchto jazykových javov písal nielen Jozef Štolc (1947), ae už na prelome 19. a 20. storočia sa k tejto téme viedla aj obsiahla diskusia, do ktorej sa zapojil V. Hnaťuk, J. Pastrnek, J. Husek, S. Cambel, Š. Mišík a i. O tejto problematike odznel referát aj na medzinárodnom zjazde slavistov v Ochride v roku 2008 i v Belehrade v roku 2018 (pozri Žeňuch, 2018: 75–85). Janko Ramač (2007: 67) píše: „Правда же ше медзи линґвистами, котри преучовали язик Руснацох у Бачки и Сриме, водзела полемика чи їх бешеда/диялект спада до словацкого чи до українского язика, або чи руски язик спада до ґрупи восточнославянскх або заходославянских язикох, алє вше наглашоване язик Руснацох у Югославиї ма вецей елементи словацкого як польского язика.” Treba len pripomenúť, že jazykové dôkazy o spoločnom jazykovom východisku celej slovenčiny vrátane jej východoslovenských nárečí spolu s jazykovými dôkazmi o tom, že východoslovenské nárečia nepatria k poľským či rusínskym alebo ukrajinským nárečiam, prehľadne opísal už Ján Stanislav (1935).

vo domi, ko Bohu, ko Hospodu, ko Ďivi Mariji, so jerejem/jerejom/jepiskopom, so načala, vo čistiľišči, vo aďi, vo sud, so ďilom a pod. Pravda, vokalizácia predložky въ sa neuskutočňuje vtedy, keď sa realizuje bilabializácia tejto hlásky, napr.: ŭ našem, ŭ tebi, ŭ sebi, ŭ tom, resp. uskutočňuje sa asimilácia hlásky v na úžinovú frikatívnu hlásku w alebo f, napr. f tebi, f tom, w debrich, w dolhotu dňij. Spoluhláska v sa pred sykavkou realizuje tiež ako bilabiálne ŭ alebo konstriktívne f, napr. v odpovedi i ŭsich, i ŭsja / i fsich i ŭsja na výzvu kňaza za jednotu v modlitbe (i dažď nam jedinimi usti i jedinim sercem...). V tejto miestnej podobe cirkevnej slovančiny používanej Rusnacami na Dolnej zemi i u slovenských gréckokatolíkov a pravoslávnych na Slovensku prevažuje palatalizácia hlások l, n pred fonémami [i] a [e] a niekedy dochádza aj k zmäkčeniu spoluhlások d a t pred rovnakými samohláskovými fonémami. Často dochádza k prirodzenému a pravidelnému zjednodušovaniu zdvojených konsonantov -nn- na -n- a pod vplyvom jazykového povedomia aj k zjednodušeniu -šč- na -š- alebo -č-, napr. chlib naš nasučňij/nasušňij, trojcu jeďinosučňuju/jeďinosušňuju, prošenie je namiesto proščenije a pod. Príznačným pre tento miestny typ cirkevnej slovančiny je tiež nepravidelné dodržiavanie výslovnosti koncovej hlásky -j na konci cirkevnoslovanských maskulínnych prídavných mien, napr.: dobri, veliki, jednostajni, v porovnaní s trpnými príčastiami, v ktorých hláska -j nevypadáva, napr. chvalenij, hlaholemij, pokrivajemij a pod. Špecifickým javom je aj zdôrazňovanie jotácie po spoluhláskach, ktoré v súčasnom jazyku stratili svoje mäkké koreláty, napr.: pomolimsja, svjatiňa/sjatiňa, pomjaňi mja, ŭzjati a pod. Aj uplatňovanie ustáleného prízvuku na penultime (vo východoslovenských nárečiach je prízvuk na predposlednej slabike) sa často prenáša do liturgického jazyka a realizuje sa práve v zhode so stavom v materinskom jazyku. Môže sa zdať, že sú to zanedbateľné jazykové prejavy, no aj tie poukazujú na spoločné jazykové povedomie. Jazyková identita používateľov liturgickej cirkevnej slovančiny sa vždy prejavuje v spôsobe jazykovej realizácie tohto slovanského liturgického jazyka. V cirkevnoslovanskom jazyku sa slávia všetky bohoslužobné obrady a veriaci ju používajú najmä pri spoločnom recitovaní či speve predpísaných modlitieb. Aktívna všeľudová účasť na spoločnom liturgickom slávení je tou najzákladnejšou formou všeľudového nábožného prejavu. Počas nedávno realizovaných terénnych výskumov (2007 a 2021) u dolnozemských gréckokatolíkov vo farnostiach v Novom Sade, Ruskom Krsture, Kucure, Kule, Đurđeve sa ukázalo, že zvuková podoba cirkevnej slovančiny, ktorú pri modlitbových prejavoch používajú veriaci Rusnaci v diaspóre, je zhodná so zvukovou podobou liturgického jazyka slovenských gréckokatolíkov a pravoslávnych. Svedčia o nich výsledky 9

z terénnych výskumov realizovaných v rokoch 1999, 2000, 2001, 2003, 2007, 2008, 2009 v etnicky a jazykovo slovenských gréckokatolíckych a pravoslávnych farnostiach na Slovensku. Treba len pripomenúť, že zvukovú podobu liturgického cirkevnoslovanského jazyka primárne určuje výslovnostná (ortoepická) zložka, pričom jej východiskom je systémová zvuková osnova jazyka používaného v bežnej každodennej komunikácii. Cirkevnoslovanský jazyk je preto tiež významným zdrojom poznávania variantov jazykovo-liturgickej tradície mukačevskej cirkvi.2 V ústnom prejave (pri deklamácii alebo pri speve liturgických modlitieb a hymnov) sa cirkevná slovančina plne prispôsobuje osobitostiam zvukovej roviny jazyka veriaceho. Jazykové osobitosti variantov liturgického jazyka preto vidno pri skúmaní spontánnych modlitbových jazykových prejavov v súkromí či pri spoločnom bohoslužobnom slávení. Prirodzená realizácia cirkevnej slovančiny vo všeľudovom liturgickom slávení sa označuje aj pojmom prostopinije.3 III. Materská cirkevná tradícia a jej kultúrno-identifikačná hodnota Hlavnou kultúrno-identifikačnou črtou spoločenstva tvoriaceho historickú mukačevskú „materskú cirkev“, ktorá najmä v duchovno-kultúrnej rovine zjednocuje gréckokatolíkov v eparchiách v Zakarpatskej oblasti Ukrajiny, na Slovensku, v Maďarsku, v Rumunsku i v diaspóre na Dolnej zemi4 a tieža v Amerike, je spoločné liturgické a kultúrno-religiózne východisko. Predstavuje ho nielen liturgický jazyk, obrad či jurisdikčná jednota s pápežom a rímskokatolíckou cirkvou, ale aj niektoré miestne liturgicko-obradové osobitosti, ktoré však z dôvodov rozsahu tejto štúdie nemôžu byť predmetom širšieho pojednania. Tieto špecifiká 2

K problematike odznel referát s názvom Современные полевые исследования литургического языка словаков византийско-славянской традиции dňa 12. októbra 2021 na medzinárodnej vedeckej konferencii Межкультурное и межъязыковое взаимодействие в пространстве Славии (к 110-летию со дня рождения С. Б. Бернштейна) uskutočnenej v dňoch 12. – 14. októbra 2021 v Moskve, Институт славяноведения РАН (publikované rozšírené tézy referátu pozri: https://doi.org/10.31168/0459-6.12). http://www.ff.uns.ac.rs/uploads/files/Nauka/Konferencije/2021/Slovakistika/Harmonogram%2060%20rokov%20slovakistiky%20NS%20(Zoom).pdf) 3 Výklad tohto pomenovanie ako ľudový neškolený spev, najmä však ako opozitum k viachlasnému, zborovému spevu vysvetľuje A. Pekar (1997: 381) i S. Papp (1970: 187). O výklade „prostopinija“ ako neškoleného ľudového spevu píše M. Prokipčáková (2015: 219–241) a P. Žeňuch (2017: 229–245). 4 Do jurisdikcie byzantsko-slovanskej Mukačevskej eparchie v roku 1777 patrili nielen byzantskí veriaci v prostredí severovýchodného Uhorska, ale aj presídlenci na Dolnú zem z prvej polovice 18. storočia.

si Rusnaci udržali v dolnozemskej diaspóre aj napriek rozmanitým historickým a spoločenských podmienkam. A práve aj tie ich spájajú aj s ostatnými jazykovo a etnicky rozmanitými spoločenstvami, ktoré sa postupne utvorili v kontexte im vlastných konvergentných a divergentných etnoidentifikačných procesov. Tieto jazykovo a etnicky motivované procesy sa naplno prejavili nielen u slovenských, ale aj u rusínskych, ukrajinských, maďarským i rumunských gréckokatolíkov, teda v celom priestore historickej Mukačevskej eparchie. Materská (historická) Mukačevská eparchia sa rozprestierala na teritóriu severovýchodného Uhorska v Spišskej, Šarišskej, Užskej, Abovskej, Zemplínskej, Berežskej a Marmarošskej stolici. Stoličné rozdelenie rešpektuje nielen geografickú či administratívnu členitosť, ale aj jednotlivé nárečové areály, ktoré dnes už tvoria súčasť moderných národných štátov. Historická Mukačevská eparchia si po celý čas svojej existencie zachovala ekleziálnu samostatnosť a administratívno-jurisdikčnú identitu, hoci bola v tesnom spojení s prevažujúcim latinským ekleziálnym prostredím v Uhorsku. Cirkevná identita predstavuje aj najdôležitejší zdroj identity cyrilskej rukopisnej literárnej tradície gréckokatolíkov, ako sa o tom hovorilo na konferencii venovanej cyrilskej písomnej kultúre pod Karpatmi v roku 2018 (Vašíčková 2018: 181–185). Mukačevská gréckokatolícka cirkevná tradícia sa v literárnom vývine prejavuje ako identita utvorená na základe vytrvalej a jedinečnej kultúrnej komunikácie jazykových spoločenstiev byzantského obradu. Procesy ich etnickej identifikácie sa však plne uskutočnili v súlade s podmienkami a potrebami emancipácie týchto jednotlivých národných spoločenstiev (Dudáš 1970). Mukačevská liturgická tradícia a cyrilská písomná kultúra sa však stala dedičstvom celého podkarpatského kultúrneho priestoru. Literárny jazyk cyrilskej tvorby, ktorý sa uplatnil v poučiteľných evanjeliách, výkladoch, apologetických dielach, kompendiách, ponaučeniach, exemplách, lucidároch, katechizmoch, paraliturgických piesňach a pod., poukazuje na spoločné ideové zdroje byzantsko-slovanského obradu a odráža aj procesy úzko späté s vernakularizáciou cirkevnej slovančiny a jej zbližovaním s národnými jazykovými spoločenstvami. Jazyk literatúry utvorenej vo vernakularizovanej podobe liturgického jazyka, ako vieme, je závislý na znalostiach a jazykových kompetenciách autorov a používateľov, ktorým sú tieto literárne pamiatky adresované. Pisári a autori týchto žánrovo rozmanitých literárnych útvarov síce mohli písať cyrilikou, ale jazykový systém písaného textu odrážal ich materinské jazykové povedomie a prirodzenú foneticko-fonologickú, morfologickosyntaktickú i lexikálnu rovinu ľudového jazykového prostredia. Pisári a pôvodcovia literárnych útvarov spravidla ani nemuseli dobre poznať 11

štandardnú normu liturgického jazyka tak, ako ju máme možnosť poznať dnes, najmä na základe jej gramatických opisov a pravidiel. Nemožno preto ani usudzovať, že všetko, čo je napísané v značne vernakularizovanej podobe cirkevného jazyka, je zároveň zásadne nesprávne. Správnosť či nesprávnosť napísaných textov posudzovali autori textov, ale najmä ich používatelia. (Knoll, 2019: 21). Významnú rolu v kultúrnom a administratívnoprávnom živote veriacich byzantského obradu patriacich do mukačevskej cirkvi predstavovala aj latinčina, ktorá bola v Uhorsku ústredným jazykom svetskej i cirkevnej správy, kroník či vzdelaneckej spisby. Vznikali v nej základné práce vzdelancov o jazyku alebo dejinách formujúcich sa národných spoločenstiev.5 Prostredníctvom ustálenej latinskej terminológie prenikala do cyrilskej písomnej kultúry aj latinská kultúra a vzdelanosť (Zavarský 2019: 113–124), (Zubko 2019: 30–45). Na jednej strane sa uskutočňuje vernakularizácia liturgickej cirkevnej slovančiny prostredníctvom presadzovania sa národného jazykového povedomia, s ktorou súvisí aj realizácia jazykového variantu liturgickej cirkevnej slovančiny, no na druhej strane sa uskutočňuje hybridizácia literárneho jazyka pod vplyvom prienikov jazykových prostriedkov používaných v liturgickom, administratívnoprávnom i vernakulárnom jazykovom prostredí. Materská mukačevská cirkev v spoločnom obrade, liturgickom cirkevnoslovanskom jazyku a cyrilskom písme však mala jedinečný zjednocujúci symbol a prameň poukazujúci na spolupatričnosť (tvoriaci identitu) všetkých veriacich, ktorí podnes pokračujú v tradícii v nástupníckych dcérskych gréckokatolíckych cirkvách pôsobiacich na východnom Slovensku, v Zakarpatskej oblasti Ukrajiny, v Rumunsku, v severovýchodnej časti Maďarska či v prostredí gréckokatolíckych Rusnacov na Dolnej zemi alebo v Amerike (Černý 2017), (Černý 2018). Zachovanie svojej konfesionálnej identity pritom títo všetci veriaci vidia v kontinuovaní tradície historickej mukačevskej cirkvi, ktorá sa v dobovej terminológii spája s pojmom ruský. Vo svojej štvorzväzkovej Rukoväti cirkevných dejín už M. Bradač pokladá svoju mukačevskú cirkev za výhonok obradovo ruskej cirkvi, ktorej korene siahajú k prvému kyjevskému metropolitovi Michalovi do 9. storočia (Žeňuch, Zubko 2021: 429-434). Vnímanie byzantsko-slovanskej tradície ako ruskej potvrdzuje napríklad aj označenie svätého Metoda za Rusína, ktorého Dalimil takto nazýva vo svojej veršovanej kronike: 5

V latinčine vznikali diela slovenských i rusínskych národných dejateľov.

„,Ten arcibiskup Rusín bieše, mši slovensky slúžieše.’ Toto označenie sv. Metoda za Rusína, pravda, neznamená jeho etnicky rusínsku príslušnosť. „Práve v tom čase, keď vznikala Dalimilova kronika, boli rozšírené predstavy o bulharsko-ruskom pôvode byzantskej vzdelanosti v slovanskom kontexte. Latinský západ však byzantsko-slovanskú cirkev pokladal za heretickú či sektársku. Práve v tomto treba hľadať vysvetlenie Dalimilovho označenia Metodovej konfesionálnej príslušnosti. Dalimilova kronika vznikla začiatkom 14. storočia, teda v období, keď sa v Uhorsku šírila aj valašská kolonizácia a opätovne do nášho priestoru prenikala byzantská cirkev z východoslovanského (rus’kého) prostredia. Označenie Metoda za Rusína teda znamenalo jeho religióznu, obradovú, byzanstko-slovanskú identitu.” (Žeňuch 2015: 23) Aj pomenovania Rusín či Rusnák sa rovnako podnes používajú na označenie jej príslušníkov. Na Slovensku, kde sa slovenské autochtónne obyvateľstvo od 14.–15. storočia identifikovalo so svojím západoslovanským tvarom etnonyma Slovák, na označenie etnika východoslovanského pôvodu si Slováci utvorili analogické pomenovanie Rusnаk. Pod priamym vplyvom slovenčiny sa pomenovanie rusnak začalo používať aj na označenie tých, ktorí sa už v slovenskom prostredí prihlásili k byzantsko-slovanskej cirkvi (Gerovskij 1957: 429-442), (Doruľa 2017: 195-214). Podobne aj obrad a liturgický jazyk v mukačevskej cirkvi sa podnes označuje za ruský, v starších cyrilských písomnostiach aj ako uhroruský. Pojmom uhroruský jazyk sa označovala aj jazyková príslušnosť cyrilskej písomnej kultúry pod Karpatmi v Uhorsku. Ako všeobecný literárny a liturgický jazyk Slovanov sa však v cyrilskej spisbe pod Karpatmi používal pojem slavenoruský jazyk, ktorý sa vzťahoval na písomnú kultúru spojenú so slovanskými cirkvami byzantskej tradície. Pojem slavenoruský sa používal aj na označenie cirkevnej slovančiny ako liturgického jazyka v Rusku. Jazyk liturgie sa však v mukačevskej cirkvi spájal aj s označením bulharský jazyk, o čom svedčí zápis v rukopisnom katechizme pochádzajúcom z mukačevskej kláštornej školy zo 40. rokov 18. storočia (Žeňuch 2013: 126). Mukačevská cirkev sa do procesu samoidentifikácie svojich veriacich zapojila najmä z pozície zdôrazňovania svojej konfesionálnej jednoty, ktorá v prevažujúcom latinskom prostredí Uhorska bola výnimočná, no jazykovo a kultúrne bola diverzifikovaná. Cirkevná slovančina ako liturgický jazyk mala síce punc zjednocujúceho konfesionálneho a kultúrneho identifikátora, ale vďaka svojej variabilite nezískala viac ako len príznak exkluzivity v spojení s litur13

gickým procesom. Dokonca prenikanie prvkov z jazykového povedomia používateľov spôsobilo rozmanitosť typov či subtypov tohto liturgického jazyka. Ani literárny jazyk (проста мова, руська мова, руський язык) v tomto konfesionálne jedinečnom spoločenstve sa nedá pokladať za prejav jazykovej či etnickej konvergencie (Moser 2002: 221–260). Snahy o kodifikáciu vlastného literárneho jazyka v prostredí mukačevskej cirkvi sa v druhej polovici 18. storočia tiež nedočkali úspešného zavŕšenia. Gramatika Arsenija Kocaka nevyšla tlačou (nedávno ju vydali ukrajinskí filológovia Z. Hanudeľová a J. Dzendzelivs’kyj) (Дзендзелівський, Ганудель 1990: 5–332). Podľa opisu v gramatike Arsenija Kocaka si však možno predstaviť najmä fonetickú štruktúru napoužívanejšieho variantu cirkevného jazyka v druhej polovici 18. storočia (Štec 2005: 49). Ide vlastne o prvý systematický opis jazykovej i gramatickej štruktúry cirkevnej slovančiny v prostredí mukačevskej cirkvi, ktorý sa v istom zmysle môže vnímať aj ako pokus o normovanie miestnej podoby literárneho a cirkevného jazyka. Kocakova gramatika bola edukačnou príručkou, ale nebola určená malým deťom, aby sa naučili rozoznávať písmená, čítať a písať. Úlohou Kocakovej gramatiky bolo vychovať gramotnú mládež a študentov k tomu, aby nielen dobre a bez chýb písala a čítala, ale aby aj správne a čisto rozprávala a rozumela všetkým písaným i čítaným cirkevným a svetským textom. Tým sa táto Kocakova rukopisná gramatika odlišuje od všetkých dovtedy vydaných a používaných šlabikárov v mukačevskej cirkvi a ukazuje sa skôr ako príručka takého edukačného typu, ako sú napríklad Bazilovičove cirkevnoslovansko-latinské výklady liturgie Jána Zlatoústeho, Bazila Veľkého a Gregora Bohoslovca, Bradáčove dejiny miestnej cirkvi či rozličné právne, hermeneutické a výkladové texty a kompendiá. Identifikačnú rolu konfesionálnej identity si liturgický cirkevnoslovanský jazyk v prostredí dolnozemskej diaspóry Rusnacov udržiava podnes. IV. Konfesia a národ Snaha používať ľudu zrozumiteľný (vernakulárny) jazyk pri všetkých činnostiach každodenného kultúrneho, literárneho i konfesionálneho života prirodzene viedla ku kultivácii národného jazyka, čo sa nakoniec odrazilo najmä v oblastiach potrebných pre duchovný rozvoj spoločnosti a vzdelávanie. V cirkvi latinského obradu sa napríklad ľudová reč (vernakulárny jazyk) používala počas kázaní alebo pri vysluhovaní sviatostí (spoveď, krst, manželstvo), pri spievaní duchovných piesní. Vernakulárny jazyk bol však prítomný aj vo výchove a pri vyučovaní detí na ľudových školách, a to nielen pri vyučovaní nábožen14

stva. Slúžil tiež pri šírení osvety a stál pri vzniku literárnej tvorby národného spoločenstva. Všade tam je nevyhnutná znalosť ľudu zrozumiteľného jazyka, bez ktorej by nebola možná žiadna intelektuálna, duchovná, mravná, kultúrna či umelecká formácia (Zubko 2017: 48). V predobrodenskom období do polovice 18. storočia prebiehala kultivácia národného jazyka aj na Slovensku, a to na báze kultivácie slovenských nárečí, ktoré splynuli do nadnárečových kultúrnych variantov slovenského jazyka (západoslovenský, stredoslovenský i východoslovenský kultúrny jazyk). Kultúrna slovenčina predobrodenského obdobia už vtedy predstavovala relatívne ustálený útvar, ktorý sa používal nielen v textoch literárnej povahy, ale aj v administratívno-právnej komunikácii. Kultúrny jazyk je predovšetkým jeho písomnou, literárnou – nie hovorenou – podobou. Tento písaný, literárny jazyk ako nadnárečový jazykový útvar obsahuje už všetky znaky kultivovaného jazyka a do istej miery v závislosti od pisárskej praxe odráža dodržiavanie zvoleného gramatického i grafického systému. Pod pojmom kultúrny jazyk sa rozumie „kultivovaná, nadnárečová, primerane štylisticky diferencovaná, ale nekodifikovaná, celospoločensky ešte nezáväzná forma slovenského jazyka” (Kačala, Krajčovič 2011: 45). Vzhľadom na to, že kultúrna slovenčina v jednotlivých slovenských regiónoch nemala kodifikovanú podobu, utvárali sa aj tu rozmanité možnosti pre variantnosť grafických a pravopisných systémov. Použitie grafickej sústavy pritom súviselo najmä s uplatňovaným grafickým systémom používaným v liturgických textoch konkrétneho konfesionálneho prostredia. V kultúrnej predspisovnej podobe slovenčiny sa teda odráža nielen slovenský jazykový základ, ale aj rozličné vplyvy z konfesionálne determinovaného prostredia, ktoré významne ovplyvňovalo aj grafickú podobu zápisu kultúrneho jazyka. Písmo je len grafický systém, kód, ktorým sa zaznačujú realizované fonémy v reči. Napríklad hlaholský grafický systém bol určený pre veľkomoravské prostredie, kde sa aj naplno rozvinul v súvislosti s veľkomoravskou cirkevnou a písomnou tradíciou, no hranatá hlaholika je podnes identifikačným znakom dalmatínskej cirkvi. Švabach je konfesionálne príznačným grafickým systémom, ktorý používali slovenskí protestanti. Slovenskí katolíci používali modernejšiu, graficky jednoduchšiu, kurzívnu (naklonenú) podobu barokovo-klasicistického písma (fraktúra). Cyrilský grafický systém je zas spätý s byzantsko-slovanskou obradovou príslušnosťou na Slovensku. V liturgických knihách či v ľudovej a paraliturgickej piesňovej tvorbe plní tak funkciu konfesionálneho identifikačného atribútu a veriaci byzantského obradu ho podnes pokladajú za dôležitý sakrálny symbol, znak svojej náboženskej tradície a konfesionálnej príslušnosti. Do istej miery sa táto skutočnosť spája aj 15

s grafickým systémom založeným na zložkovom pravopise slovenských kalvínov v 18. storočí, ktorý vznikol zmiešaním maďarských zložiek a zložiek používaných v nemeckom i slovenskom grafickom systéme 18. storočia. Aj v úvode ku kalvínskemu spevníku v zemplínskom nárečí s názvom Szlovenszki spevník gu obecznej szluzsbe szporadani vydanom v roku 1923 v Rimavskej Sobote s maďarským zložkovým pravopisom sa v tejto súvislosti okrem iného píše: „Spevnik z madárskim právopiszom dal vitlácsicz nye lyen preto, bo doteraznejsi szlovenszki spevniki z takim právopiszom buli vidáni, ale hlavne i preto, bo számi lyudze to ták zsadályi, ponyevács nasim ref. cirkvom csleni najveksa csiásztka tento právopis (ortográfiu) poznáva. (...) Avze náso mili szlovenszki jednovercze a pokrevni. – Do rukoh vásih dame z poverenia a z obeti na Szlovenszko bivajuczej tejto sztráni Tiszy našej ref. superintendencii tento znovu vydati szlovenszki spevnik. Nech budze tak s urodni a uzsitecsni na vas dusi patrácz, jak urodni buli na nasih predekoh v behom csaszu vydáti spevniki. Naj to mnozsi jáko az domásnich, tak i v obecznih boszkih sluzsboh konecsnu vasu vrucznoszcz!” (Szlovenszki spevník... 1923: 6) Kultúrne povedomie dolnozemských Rusnacoch je úzko späté s identitou cirkvi, čo si všimol Gabriel Kosteľnik. Vo svojej kronike Liber memorabilium..., ktorú Julian Tamaš (1986: 326) označuje za pôvodné a základné dielo o kultúrnom, jazykovom a historickom povedomí Rusnacov (Ramač 1998: III), sa píše o vzťahu dolnozemských Rusnacov k slovenským dolnozemským protestantom takto: „...характер нашого народу i тiпi у нїм найвецей указую на правiх Руснацох, а нє на Словацох. Може буц, же ше на ,Горнїцi’ наш народ помiшал зос Словацамi, алє зато пановала у нїм руска крев. Алє у Бачкей наш ше народ найменєй зношел зос Словацамi, гоч їх ма, як то гваря, ,под носом’. Може буц же прето, же тотi Словацi лутеранє.” (Ramač 1998: 36) Azda tradíciou poznačený rezervovaný postoj cirkvi byzantského obradu voči protestantom augsburského (luteráni) a helvetského (kalvíni) vyznania – prejavy tohto postoja nachádzame v celom rade cyrilských písomných pamiatok z prostredia mukačevskej cirkvi (Petrov 1923), (Šašerina 2019) – pretrvali azda najviac v pamäti rusnackej (gréckokatolíckej) diaspóry na Dolnej zemi a stali sa základom či východiskom aj pre vyhranenie sa Rusnacov voči spoločnej jazykovej identite so slovenskými protestantmi na Dolnej zemi. 16

V. O jazyku, kodifikácii a každodennej jazykovej praxi V tejto súvislosti pripomenieme aspoň konštatovanie Antona Augustína Baníka, ktorý vypracoval a argumentačne podložil tzv. konfesionálny výklad dejín slovenskej kultúry (Baník 2000). Jeho výklad je spätý práve s uplatňovaním sa jednotlivých kultivovaných podôb slovenčiny v kultúrnom, náboženskom i národnom živote rozličných konfesií na Slovensku až do momentu prijatia celonárodnej kodifikovanej podoby slovenčiny, a to pričinením Antona Bernoláka na konci 18. storočia a v meruôsmych rokoch v 19. storočí prijatím štúrovskej slovenčiny. J. Doruľa (2015: 13) v tejto súvislosti uvádza, že „bernolákovská kodifikácia je zákonitým výsledkom slovenského jazykovo-historického vývinu, nie je to nijaký nepodarený alebo polovydarený pokus. V Bernolákových jazykovedných prácach a obsiahlom slovníku má táto kodifikácia na svoj čas vynikajúcu odbornú jazykovednú úroveň, vydávanie a šírenie literatúry malo svoje organizačné zabezpečenie. (...) Ľudovít Štúr a jeho stúpenci vysoko oceňovali a vyzdvihovali zásluhy A. Bernoláka a bernolákovcov ako svojich historicky zákonitých predchodcov (...) Štúrovská kodifikácia na všeobecne stredoslovenskom základe neprináša z jazykového hľadiska zmenu podstaty, len zmenu formy toho istého, slovenského jazyka. To je aj hlavný dôvod konečného úspechu dohody obidvoch strán a dosiahnutého slovensko-slovenského kompromisu, pri ktorom išlo o zámenu niektorých slovenských jazykových prvkov za iné, rovnako slovenské. (...) Prozreteľne a múdro nezasahoval Ľ. Štúr do používania bibličtiny – obradového jazyka slovenskej evanjelickej cirkvi, ktorého funkčné rozpätie bolo úzke, striktne obmedzené na náboženskocirkevnú oblasť používania [v prostredí protestantskej tradície cirkvi augsburského vyznania na Slovensku, poznámka P. Ž.]. U evanjelických Slovákov však plnila bibličtina akúsi posvätnú funkciu symbolu viery (Ľ. Štúr ju prirovnával k funkcii cirkevnej slovančiny u Slovanov byzantsko-slovanského obradu), mnohí by sa neboli zmierili s jej zámenou za spisovnú slovenčinu.” Rusnacku identitu v 18. i 19. storočí tiež reprezentoval obrad, cirkevnoslovanský liturgický jazyk i cyrilské písmo ako hlavný pilier identity gréckokatolíkov (Haraksim 1999: 10–36). Možno práve preto sa Rusnacov v dolnozemskej diaspóre nedotkli procesy slovenskej jazykovej a národno-kultúrnej integrácie, ktoré na Slovensku sa intenzívne začali tvoriť už koncom 18. storočia, najmä so vznikom prvého prekladu Kamaldulskej Biblie do slovenčiny, ktorý 17

ostal v rukopise. Nedotklo sa ich ani posilňovanie kultúrneho vplyvu trnavského univerzitného prostredia, pod ktorého vplyvom sa uskutočňovala formácia viacerých činiteľov mukačevskej cirkvi (M. M. Olšavského, A. Bačinského, M. Teodoroviča, M. Bradača a celého radu ďalších predtaviteľov). Obišli ich aj na konci 18. storočia rozvíjajúce sa kodifikačné aktivity slovenčiny. Tento proces formálne ukončili až snahy o prekladanie textov liturgických obradov do spisovných jazykov. Možno v tom vidieť najmä neustály a veľký záujem veriacich o to, aby popri vlastnej redakcii cirkevnej slovančiny používali aj svoje kultivované, spisovné jazyky. V gréckokatolíckom prostredí sa používanie spisovného jazyka konkrétneho národa uplatňuje v kontexte s ustanovením Druhého vatikánskeho koncilu, podľa ktorého sa pri liturgickom slávení používa spisovný jazyk. Platí to aj pre gréckokatolícku cirkev na Slovensku, kde sa slovenčina ako spisovný jazyk slovenských veriacich stala dôležitou a nevyhnutnou súčasťou bohoslužobného procesu už v prvej polovici 20. storočia (Škoviera 2016: 139–140). V bohoslužobnej praxi v slovanských pravoslávnych cirkvách je táto prax tiež na vzostupe, vyplýva totiž z potrieb veriacich plne porozumieť bohoslužobným textom svojej cirkvi. Na tento účel je najviac uspôsobený moderný a polyfunkčný spisovný jazyk, ktorý sa najviac prispôsobuje aktuálnym potrebám používateľov liturgického jazyka vo všetkých jeho rovinách (Doruľa 2017, 19–20). Jediným a hlavným spojivom so Slovenskom a slovenčinou však ostal pre dolnozemských Rusnacov východoslovenský jazyk, ktorý prešiel vlastnou cestou kultivácie. Integračnú a identifikačnú funkciu pre dolnozemských Rusnacov predstavuje ako jazyk založený na osnove východoslovenského nárečia. Plní pritom funkciu základného komunikačného prostriedku a vystupuje aj ako identifikačný symbol tohto jazykového spoločenstva. Vďaka rozmanitým písomným pamiatkam z 18. a 19. storočia pritom možno sledovať jeho postupnú adaptáciu v srbskom jazykovom prostredí. VI. Záver Rusnaci na Dolnej zemi si vybrali vlastnú cestu etnickej identifikácie, na ktorej si za znak svojej identity zvolili to, čo v konečnom dôsledku tvorí podnes osnovu kultúrnej jedinečnosti všetkých gréckokatolíkov pod Karpatmi – ruskú cirkev, obrad a vieru. Systémovým východiskom jazyka dolnozemských Rusnacov bola a podnes je živá východná slovenčina. Prioritným príznakom identity dolnozemských Rusnacov nie je jazyk, ale iné zložky kultúrnej identity, najmä 18

ich silné konfesionálne povedomie, ktoré poskytlo priestor pre im vlastné identifikačné stereotypy. Nijako to však neznamená, že práve slovenské kultúrne sloje, ktoré stáli pri formovaní kultúry a identity dolnozemských Rusnacov, treba marginalizovať alebo zahladiť. Literatúra Baník, A. A. (2000). O dialektickej podstate slovenského konfesionalizmu. Martin: Matica slovenská. Bromlej, J. V. (1980). Etnos a etnografia. Bratislava: Vydavateľstvo Slovenskej akadémie vied. Černý, D. (2017). Ruténska metropolia v USA. In: Slovo, 25-26/2017. 2. Černý, D. (2018). Ruténska metropolia v USA. In: Slovo, 1/2018. 2; 2/2018. 2; 3/2018. 2. Дзендзелівський, Й. – Ганудель, З. (eds.) (1990). Рукопис марiяповчанського варiанта граматики Арсенiя Коцака. In Науковий збiрник Mузею української культури у Свиднику. 15. Книга друга. Prešov. 5–332. Doruľa, J. (2015). Slováci medzi starými susedmi. Môžu byť aj Slováci starí? Bratislava: Slavistický ústav Jána Stanislava SAV – Slovenský komitét slavistov. Doruľa, J. (2017). Niekoľko údajov o vzniku, vývine a významoch pomenovaní Rusín, Rusnák a Ukrajina. In Žeňuchová, K., Китанова, М., Žeňuch, P. (eds.) (2017). Jazyk a kultúra v slovanských súvislostiach. Zo slovanskej etnolingvistiky. Bratislava – Sofia: Slavistický ústav Jána Stanislava SAV, Институт за български език „Проф. Любомир Андрейчин” при БАН, Slovenský komitét slavistov, Veľvyslanectvo Bulharskej republiky v Slovenskej republike. 195–214. Dudáš, A. (1970). Rusínska otázka a jej úzadie. Buenos Aires: Zahraničná Matica slovenská. Gerovskij, J. (Геровский, Ю.) (1957). Južno-karpatskoje nazvanije rusnak i jego zapadnoslavianskije sootvetstvija (Южно-карпатское название руснак и его западнославянские соответствия). In Československá rusistika, 2. 429–442. Gladkova, H., Giger, M., Bláha, O. (2018). Slovanské spisovné jazyky od teorie k praxi. Formování jazykového vědomí a postojů k jazyku. Praha: Univerzita Karlova, Filozofická fakulta. Glovňa, J. et al. (2017). Historický a sociolingvistický kontext kodifikácií slovanských jazykov. Bratislava: Slovenský komitét slavistov. 19

Haraksim, Ľ. (2000): „Zlatý vek” biskupa A. Bačinského a obrodenské obdobie A. Duchnoviča – dve epochy dejín Rusínov. In Doruľa, J. (ed.) (2000). Slovensko-rusínske ukrajinské vzťahy od obodenia po súčasnosť. Bratislava: Slavistický kabinet SAV. 10–36. Hroch, M., ed. (2003). Pohledy na národ a nacionalismus. Čítanka textů. Praha: Sociologické nakladatelství. Kačala, J., Krajčovič, R. (2011): Prehľad dejín spisovnej slovenčiny. Martin: Matica slovenská. Knoll, V. (2019). Cirkevní slovanština v pozdním středověku. Praha: Slovanský ústav AV ČR, v. v. i., Scriptorium. Krupa, V. (2007). Revitalizácia jazykov vo vzťahu k etnickej identite. In Človek a spoločnosť, internetový časopis pre pôvodné, teoretické a výskumné štúdie z oblasti spoločenských vied, 2. 40–51 [http://www.clovekaspolocnost.sk/sk/rocnik-10-rok-2007/1/studie-aclanky/revitalizacia-jazykov-vo-vztahu-k-etnickej-identite/] Мосер, М. (2002). Что такое „проста мова”? In Studia Slavica Hung. 3-4. 221–260. Нiмчук, В. (1997) Молитви наша на презри... In Карпатський край, 6–10, 37–51. Папп, С. (1970). Розвій церковного богослужбового співу (простоспіву) в Мукачівській епархії. In Irmologion. Prešov: Grekokatolickij ordinariat. Пекар, А.: Нариси історії церкви Закарпаття. Том ІІ. Внутрiшня iсторiя. Львiв – Рим: Analecta OSBM. Петров А. Л. (1923). Отзвуки реформации в русском Закарпатьи 16 в.: Няговские поучения на евангелие. Прага: Материалы для истории Закарпатской Руси. 8. Prokipčáková, M. (2015) Joan Juhasevič’s Irmologion (1784) and Its Role in the Development of the Music and Text Forms of Carpathian Prostopinije in the 16th-18th centuries. In Kačic, L. (Hrsg.) (2015). Musikalische und literarische Kontexte des Barocks in Mitteleuropa/in der Slowakei. Bratislava: Slavistický ústav Jána Stanislava SAV, Slovenský komitét slavistov. 219–241. Рамач, Я. (1998): Liber memorabilium грекокатолїцкей парохиї бачкерестурскей. Хронїка Руского Керестура. Нови Сад: Союз Руснацох и Українцох Югославиї. Рамач, Ј. (2007). Русини у jужноj Угарскоj (1945–1918). Нови Сад: Воjвођанска академиjа наука и уметности. Sedakova, I., Kitanova, M., Žeňuch, P., Gusev, N. (2020). Traditional and Non-Traditional Values in Russia, Bulgaria and Slovakia: Ethnolin20

guistic, Comparative and Historical Dimensions. In The Yearbook of Balkan and Baltic Studies, 3. 109–132 [https://doi.org/10.7592/YBBS3.06] Stanislav, J. (1935). Pôvod východoslovenských nárečí. Bratislava: Nákladem Učené společnosti Šafaříkovy. Szlovenszki spevník gu obecznej szluzsbe szporadani (1923). Rimavska Sobota: Tlačený v kníhtlačiarni Gejzu Kleina. Šašerina, S. (2019). Dva uglianske rukopisy ponaučení a exempiel zo 17. storočia. Bratislava: Veda. Monumenta byzantino-slavica et latina Slovaciae. VI. Škoviera, A. (2016). Pavol Spišák – prvý prekladateľ bohoslužobných textov do slovenčiny. In Hospodár, M. (ed.) (2016): Od prameňa k nádeji. Pamätnica Spolku sv. Cyrila a Metoda. Košice – Michalovce: Byzant. 139–140. Štec, M. (2005). Cirkevná slovančina. Prešov: Pravoslávna bohoslovecká fakulta PU. Штец, М. (2008). До питання сучасної богослужбової мови вiзантiйско-схiдного обряду в Словаччинi. In Українська мова, 4. 45–58. Štolc, J. (1947). Slovenské nárečie v Juhoslávii. In Kultúrny život, 21 a 22–24. Тамаш, Ю. (1986). Гавриїл Костельник медзи доктрину и природу. Нови Сад: Руске слово. Vašíčková, S. (2018). Cyrilské písomníctvo na Slovensku do konca 18. storočia. Protokol z verejnej oponentúry projektu APVV–14–0029 medzinárodným panelom odborníkov. In Slavica Slovaca, 2. 181–185. Zavarský, S. (2019). K latinským pamiatkam spätým so zjednotenou cirkvou byzantsko-slovanského obradu na Slovensku (17. a 18. storočie) – prehľad výskumu. In Žeňuch, P. a kol. (2019). Pohľady do problematiky cyrilskej písomnej tradície na Slovensku. Bratislava: Slavistický ústav Jána Stanislava SAV – Slovenský komitét slavistov – VEDA, vydavateľstvo SAV. 113–124. Zubko, P. (2017). Liturgické jazyky ľudu Zemplína a Šariša pri kresťanských bohoslužbách v roku 1749. In Žeňuch. P., Zubko, P., Vašíčková, S. (2017) (zost.). Liturgické jazyky v duchovnej kultúre Slovanov. Monotematický súbor štúdií. Bratislava: Slavistický ústav Jána Stanislava SAV – Slovenský komitét slavistov. 47–68. Zubko, P. (2019): K problematike latinsko-byzantských vzťahov. In Žeňuch, P. a kol. (2019). Pohľady do problematiky cyrilskej písomnej tradície na Slovensku. Bratislava: Slavistický ústav Jána Stanislava SAV – Slovenský komitét slavistov – VEDA, vydavateľstvo SAV. 30–45. 21

Žeňuch, P. (2013). Источники византийско-славянской традиции и культуры в Словакии / Pramene k byzantsko-slovanskej tradícii a kultúre na Slovensku. Monumenta Byzantino-Slavica et Latina Slovaciae. Vol. IV. Bratislava: Slavistický ústav Jána Stanislava SAV – Pontificio Istituto Orientale – Slovenský komitét slavistov – Centrum spirituality Východ-Západ Michala Lacka. Žeňuch, P. (2017). Paraliturgická pieseň a простопѣнїє v kontexte byzantsko-slovanskej tradície na Slovensku. Etnicko-konfesionálny a etnolingvistický pohľad. In Žeňuchová, K., Китанова, М., Žeňuch, P. (eds.) (2017). Jazyk a kultúra v slovanských súvislostiach. Zo slovanskej etnolingvistiky. Bratislava – Sofia: Slavistický ústav Jána Stanislava SAV, Институт за български език „Проф. Любомир Андрейчин” при БАН, Slovenský komitét slavistov, Veľvyslanectvo Bulharskej republiky v Slovenskej republike. 229–245. Žeňuch, P. (2018). Vojvodinskí Rusnáci a slovenskí rusnáci: Jazyková, konfesionálna a etnická identita v komparácii. In Slavica Slovaca, 3-4 (supplementum). 75–85. Žeňuch, P., Zubko, P. (2021). Michal Bradač – Rukoväť cirkevných dejín / Михаилъ Брадачъ – Єпѵтомъ Історїи Церковныѧ. Monumenta byzantino-slavica et latina Slovaciae. Vol. VIII. Bratislava: VEDA, vydavateľstvo SAV – Slavistický ústav Jána Stanislava SAV – Slovenský komitét slavistov, 2021. Peter Žeňuch

LANGUAGE AS A TESTIMONY TO AN OUTDATED IDENTITY AND/OR A CULTURAL MEMORY Summary Russnacks in the Lower Land chose their own path of ethnic identification, on which they chose what ultimately forms the outline of the cultural uniqueness of all Greek Catholics under the Carpathians – church, ceremony and faith. In the article, the author deals with convergent and divergent ethnoidentification processes, which are based on a close relationship with the confessional environment. At the same time, however, it is pointed out that the language provides a concise and comprehensive picture of the origin and historical development, sources and origins of society’s culture and its contacts with other languages and cultures. Keywords: language, selfawareness, confession, history, culture

ЈУЛИЈАН ТАМАШ* Универзитет у Новом Саду Филозофски факултет tamasjulijan@gmail.com

UDC 1. 821.163.41.09 Štefanicki Antonić M. 82.09 Преглядна робота прияте 12. 12. 2021. прилапене за друкованє 12. 01. 2022.

Наивна књижевност Овај текст је кратки курс креативног писања у време препуштања књижевности тржишту. Захвата везу облика и смисла код малих књижевних врста, песме и књижевне критике, а требало би критике књижевности. Демократизација књижевног живота довела је до непознавања основних претпоставки књижевног заната, тако да се до озбиљне књижевне уметности и не стиже. Све се завршава у самоизражавању свраба у прстима, тривијалностима и кича као стабилизације у лажи. Текст се држи поезије и критике Мирјане Штефаницки Антонић, поезије младих русинских песника из зборника Деца из урбаног дворишта, као и књижевних критика наводно одраслих а недоучених критичара који своје критике темеље на личном животном искуству а слабашном књижевном искуству. Кључне речи: наивна књижевност, облик и смисао, М. Штефаницки Антонић, стих, песма, књижевна критика, критика књижевности

Препуштањем књижевности тржишту, односно одустајањем друштва да по критеријумима врхунског стваралаштва вреднује, финансијски подржава и стимулише врхунске ауторе и њихова дела, у Србији и свету набујала је аматерска или наивна књижевност у толикој мери да се врхунски писци осећају не само занемарени, него, најчешће су без могућности да објаве своја књижевна дела. Тако се маса људи са сврабом у прстима, и потребом да се самоизразе, а са новцем неизвесног и сумњивог порекла, наметну читалачкој публици као коаутори бестселера, најчешће љубавних романа и песама, тривијалне књижевности и стабилизацији у кичу, лажима или баналностима. Да не би унапред обезвредили све што настаје као књижевност самоизражавања, скромног креативног потенцијала, користићу појам наиве, настао у домену сликарства, о чему су уверљиво писали између и након два рата М. Крлежа и О. Бихаљи-Мерин. Суштина је да се *

Јулијан Тамаш, професор у пензији, академик ВАНУ и НАНУ

сложеност света поједностављује на меру свести неуког, самоуког или недоученог уметника, најчешће као идила, пасторала, без трагичне визије света која се исцрпљује у препису свакодневне, па и баналне стварности. О наивној визији света писао је М. Данојлић, о трагичној Унамуно. У обе визије света могу настати вредна књижевна дела. У првој је то данас дечија књижевност, у другој тзв. врхунска, озбиљна или дубинска, која рони по најдубљим тајнама људске душе, како рече Достојевски, а за њим Селимовић. Поезија је језички најпродуктивнији израз моћи једнога језика, микроструктура мањег обима са строгом повезаношћу облика и смисла. Начини повезивања облика и смисла мењали су се током векова. На пример, најстарији облик је повезивање стиха, строфе и књижевне врсте. Јер се књижевност, па ни песма, никада не реализује као аморфна књижевна или животна плазма, него увек као одређена књижевна врста. Најмање је поређење субјекта и објекта, частушка, бећарац, копла, куплет, краковјак, коломијка итд. Потом се облици шире, до поеме, па се поема састоји од низа малих првобитних облика које повезују тзв. паралелизмуси мемброрум, што ће рећи смисаона или звуковна понављања на почетку или крају стихова, као у библијским версетима. На почетку писане књижевности, у усменој поготов, све се писало у стиху, чак и историја и философија. Зашто? Тиме се придавао значај ономе што се саопштава. Уз сво уважавање поезије, естетички се зна да је приповедачка проза сложенија од поезије. Како су се мењали облици песме да би се сачувало разумевање смисла? Први облик био је наративни. Са поентом која следи хармонични развој почетног мотива. Други је био хармонични развој једног или више повезаних мотива у ком облику је поента изненађење и баца неочекивани смисао на предходни развој наративних мотива. Трећи је облик тзв. слободни стих или версети који су као стихови сами по себи доречени односи субјект-свет, али изрази асоцијативне слободе још увек су такви да држе стихове на окупу по једном смисаоном језгру, без обзира што песма може да се чита од почетка до краја као и од краја према почетку. Трећи однос облика и смисла припада структури модерне лирике, како је описао Х. Фридрих. Прва два су класична веза облика и смисла у поезији до Бодлера. После Бодлера све је дозвољено, па и бесмислице као наводна поезија и ауторска слобода. Мирјана Штефаницки Антонић себе сматра првенствено песникињом, па потом књижевним критичарем. Примимо то условно. На жалост овог тумача, Штефаницка велику већину песама пише у слободном стиху, судећи по књизи изабраних песама Че24

жњиви плави сан (Штефаницки 2017), и, осим у раним љубавним песмама, ретко повезује слободне стихове у смисаоно језгро, тако да се песме распадају на суму произвољности и не досежу до повезаности облика и смисла. Уз дужно поштовање према несретној мајци која је сина испратила на ратиште и стрепи да ли ће јој син преживети, и ове песме не повезују смисао у облик добре довршене песме. У њима нема ни поенти, ни универзалних исказа нити онеобичавања. Чисти аматеризам као потреба за самоизражавањем, поредећи њену родољубиву поезију са поезијом Скендера Куленовића, Ивана Горана Ковачића, Десанке Максимовић итд. Књижевна критика Мирјане Штефаницки Антонић у још је већем плићаку. По дефиницији критичар на основу свог животног и књижевног искуства тумачи и вреднује ново књижевно дело. Животног искуства има, такво какво је, али књижевно искуство сасвим је оскудно. Рекао бих да га готово нема, осим орнамента, да би се показала нека мера учености, али додира између дела тумаченог аутора и животног искуства, а поготов књижевног искуства, тврдим да уопште нема. Значи да прикази и рецензије Штефаницке обавезују само њено искуство и, евентуално, ако понека похвала годи аутору приказиваног књижевног дела. Штефаницка пише дневну, новинску, информативну, наводно књижевну критику, да би јавност сазнала о изласку из штампе нове књиге одређеног аутора, не говорећи ништа битно о вредности тог текста јер дело не доводи у међуоднос са већ објављеним делима српске и светске књижевности. Њена појединачна критика може се односити на било које и било чије дело, да није навода где је ко рођен, шта је по образовању и како се критичарка упознала с аутором. И могла би то да буде једна врста биографске критике. Али критичар застаје, не улази у приватност аутора, тако да то остаје чисти орнамент. Из њених критика нико ништа неће схватити о природи и функционисању књижевности. За студенте сасвим неупотребљиво. Као заговорник и практичар приближавања проучавања књижевног дела емпирији, на чијој подлози се чита иновација и индивидуална поетика као допринос националној и светској књижевности, уопште не видим смисао појављивања њених књига Благослов речи 1-3 (Штефаницки 2017; Штефаницки 2019; Штефаницки 2020) и Књига о књигама (Штефаницки 2021). Све што се објави, М. Штефаницки Антонић хвали вредним пажње као што свештеник сваког покојника благосиља и хвали без обзира какав је био за живота. Тешко оном ког Штефаницка похвали. 25

Штефаницка пише претежно о аматерима, наивцима, као што је и сама, без обзира колико су књига под сврабом прстију нагомилали. Такви скрибомани пишу и о њој. Те критике о њеном делу најчешће немају везе са текстом њеног дела. Ево примера из рецензије Миодрага Петровића књиге Благослов речи (Штефаницки 2017), под насловом Покушај рецензије..., стр. 325: „И као да се венчала са поезијом. Или, тачније, чим сретнем то име, мени се јавља слика једне младе, згодне женице, једне младице у белој, чаробној венчаници поезије, коју не скида до дана данашњег.” Какве то има везе са поетским текстом Штефаницке? Сазнајемо да се критичару допада млада згодна женица?! А када погледате о чијим књигама је Штефаницка писала, то су све анонимуси, као што су исти анонимуси, аматери, наивци, писали о њеном делу. Ако ичему дело М. Штефаницки Антонић може послужити, то је бележење културног и књижевног живота периферије српске књижевности након препуштања књижевности тржишту. Да би постала озбиљан песник, мора богато читати масу великих светских песника. А да би постала озбиљан тумач књижевности, мора написати понеки текст о великим српским или светским писцима, без обзира на бројне текстове о њима. Реч је о тумачењу из угла који о њиховом делу још нико није писао. Све што рекох у начелу, и на примеру дела Штефаницке, односи се и на младе русинске ауторе из антологије Деца из урбаног дворишта (Тамаш 2010), који већином у књижевност улазе из маргиналних група и њихових ишчашених и поједностављених вредносних оријентација. Последица је то препуштање друштвеног, културног и књижевног живота тржишту и његовој стабилизацији у лажи, а резултат је демократизација као кич. ЛИТЕРАТУРА Petrović, S. (2003). Priroda kritike. Zagreb: Liber. Петровић, С. (1986). Облик и смисао – списи о стиху. Нови Сад: Матица српска. Тамаш, Ј. (1990). Дарови моје браће. Никшић: Универзитетска ријеч. Тамаш, Ю. (2010). Дзеци з урбаного гумна – антолоґия литератури ґенерациї 1990-2010. Нови Сад: Руске слово. 26

Тамаш, Ј. (2020). Методолошке оријентације у проучавању књижевности. Београд: Алма. Штефаницки, М. (2017). Чежњиви плави сан – изабране песме. Нови Сад: Прометеј. Штефаницки, М. (2017). Благослов речи – прикази и представљања. Нови Сад: Прометеј. Штефаницки, М. (2019). Благослов речи 2 – прикази и представљања. Нови Сад: Прометеј. Штефаницки, М. (2020). Благослов речи 3 – прикази и представљања. Нови Сад: Прометеј. Штефаницки, М. (2021). Књига о књигама – рецензије и прикази. Нови Сад: Прометеј.

Julijan Tamas NAIVE LITERATURE Summary This essay is a short course in creative writing in the time of commercialy oriented literature. It represents the bond between form and meaning in short forms, poems and critique. Democratization of litterature and writing in general lead to missunderstanding of form and fundimentals of writing, and in that results fail to reach the level of refinement that is expected from litterature that is to be taken seriously. By not following and respecting the fundimentals of good writing the result is reduced to its banal, trivial even kitsch form unworthy of attention. Text is following the poetry and critiques by Mirjana Stefanicki Antonic, poetry of young Rusyn authors, and critiques of supposedly adult yet not quite well versed literature critics who base their critiques too much on their life experience without much experience in actual literature. Keywords: naive literature, form and meaning, M. Stefanicki Antonic, verse, poem, literary criticism, critique of literature

П О Е З И Я И П Р ОЗ А

АСЯ ПАПУҐА

Накруцени порцолово бабки ДО ПОВАЛИ Як ми добре. Шедзим опрез своїх поданїкох за импровизованим пристолом и тримам найглїбши и наймудрейши монолоґ о чкодлївосци 5Ґ мрежи. Знаже же знам шицко о тим. Знанє вибухує зо мнє и руцам го на зо мну обчарованих припатрачох як бомби на Гирошиму, а докази за мойо прешвеченя ше громадза як мухи влєце на фекалию. Но, анї нє важне кельо наисце знам, понеже ше подрозумює же знам. Нє лєм же знам, алє же лєм я знам. А тоти инфериорни прейґ стола и так и так нє маю право знац, анї думац, а нє маю право анї достац слово, так же важне лєм най я знам. И най упарто твердзим и хвалїм ше як барз знам. Єдине цо вони муша знац то же я знам. А и кед надумаю сумняц до того, нє дай Боже озвец ше, такой им повем же су глупи. Мам право, бо и то знам. 29

Яй, як ми добре. Нє знам нїч о тих других, наволай, людзох, прето же су нє важни и нє достойни же бим ше заинтересовала за нїх. А и їх култура и народни обичаї таки якиш нєуглядни, нє таки прави як мойо, а и їх звикнуца и интересованя 100 одсто погришни, їх занїманя, гобиї и смаки цалком нєпотребни мойому абсолутистичному постояню. Єдине добре цо робя у шицкей тей своєй безвязносци и нєзначносци то же ме слухаю и одушевюю ше з мою велїчезносцу. Як ми лєм добре. А и така сом мудра. Паля, ша лєм я знам шицко о 5 ґе мрежи. И о помиваню. И о фризурох. И о квартельних кредитох. И о здравственей системи у Нємецкей. И о правох роботнїкох у Ирану. И о положеню женох у Етиопиї. И о преношеню РХ фактора з мацери на дзецко. И яке мено треба же би достала кажда новонародзена беба. И хто забил Кенедия. И о домашнїх любимцох, квантней физики, лїку процив корони, меняню ґумох на авту, походзеню, цильох и планох сербских политичарох, и прецо ше погубела сушедова райбачка. Звонкасерийна сом, нєт цо. 30

Як ми на чудо добре. А и така сом красна. У мой час нє було красшей одо мнє. Анї тераз нєт. Дахто дакус дакеди красни, алє ма алє. А я нє мам алє. Я лєм и вше красна. И знаю то шицки. Аж и тоти цо ме нїґда нє видзели. О, добре ми, та. Шедзим опрез своєй публики, велїчам свойо безконєчне и нєвичерпне знанє о шицким, толкуєм тим глуптаком як маю жиц свойо животи, бо таке очиглядне же лєм я знам цо за нїх добре. Велїчам православє и шицко сербске, гоч сом нє цалком сиґурна цо точно сербске, алє то нє таке важне, бо цо нє знам, то видумам, та то вец єдина правда записана у Житию о лози династиї Неманїчох. На концу, ша Сербия Сербом, а шицок тот дробизґ би уж раз требал знац дзе му место. О, гевта на лїво нє патри на мнє. Ов-го. А и нє ошмихла ше уж дзешец минути. Анї з главу нє змахла. И нє гварела ми яка ми на чудо найлєпша на швеце кремпита. И усудзела ше мац червени власи и буц младша одо мнє. Аларм! Аларм! Аларм! Карта: манипулация и патетика. 31

Я така добра, а тото ґондо нєсербского походзеня нєподзековне! Ратуйце ме, длужнїки мойо, од тей босорки, видзице яки є чудак! Я така добра, висцискам на силу пол слизи и будзем ше нарату чудовац цо ше то з ню стало, ки єй пшамац, прецо губи порядок?! Я така добра, шицким повем яка є люштава, нєпокорна и виновата... Гееееей, прааааве тото... виноватаааа! Та мир. Шицким родзином, сушедом и андї на каси у Лидлу енки то розтолкуєм. И вец конєчно на мире можем предлужиц нєсебично даровац свойо безгранїчне знанє. Най шицки знаю, най шицки велїчаю и славя: Моя нєбесна крев наймоцнєйша сила у Универзуме! Най ше ми безусловно радую и най ми безконєчно дзекую же постоїм. Як ми добре!

*** Совити за ходзенє по вайцох: Мушиш мерковац. Осторожно. Змирено. З лїву ногу мушиш стануц на гевти два вайца з лївого боку. Алє отримовац ровновагу. Ровновага и компромис найважнєйши. А ти певни, та похопюєш же мушиш дац од себе шицко цо можеш. З єднаку чежину стануц на обидва вайца, же би нє пукли. То ци нє треба. Нїяк. Права нога у воздуху. Прето ровновагу отримуєш з руками. Кед же спущиш лїву руку, права нова годна заквачиц даєдно вайцо, а нє дай Боже, може ше случиц и же ше заплянташ. Но, то найгорши сценарий, о таким анї нє думай док нє мушиш. Значи, кед звладаш схопносц отримованя ровноваги з руками, на коню ши. Аж ци конь анї нє треба, досц ши сам себе. Е, тераз лїва нога уж почина церпнуц. Мушиш безпечно спущиц праву ногу и преруциц чежину цела на ню. Обидва руки и далєй єднак у воздуху. З крайом ока добре ошацуй кадзи маш спущиц ногу. Глава ци муши стац ровно, пре ровновагу, то ци уж ясне. Ага, там на право гевти три вайца скоро єдно на другим. Станєш на стреднє, а з пальцами на половку верхнього. З пету на половку споднього. Лєгко и нїжно. Поцихи. Розтерец лїву ногу. Можеш ю и зогнуц у колєну, дакус одпочинуц, кед сцеш. А и циркулация нєобходна напевно. Кед то зробиш, маш право дац себе значку. Бо ши мудри и схопни. У таким йоґа положеню можеш себе допущиц аж и дихац. Но, алє нє барз длуго. Меркуй. 33

То зна буц спреводзка. Може ше случиц же ше барз опущиш, та ци зной капнє з чола. Нє направи єдна капка чкоди, розуми ше, алє ци тота новонастата нєочекована ситуация годна погубиц порядок и вплївовац на концентрацию. А кед ше ище збудзе и таке же ци ше закруци у глави, вец ци аж гуя. Прето, досц було одпочивку. Енки випросцай тоту зогнуту лїву ногу и шацуй кадзи ю маш положиц. Кед ци ше то уда, а мушиш вериц же ше уда, бо вира єден з найвекших факторох, е вец ши звладал тоту технїку. Победзел ши. Браво ти. И тераз крашнє, сцерпено повтор шицко. Ровно єднак єдно те исте. И так вично. Бо так треба. Лєбо ходз як шицок нормални швет. Тоти вайца и так нє насправди ту. Лєм ци их хтошка положел до глави.

*** А кед Ню ейдж афирмативна филозофия уж виплокана и кед Фейсбук постава основне жридло информацийох о лїку процив коронавируса, кед Буда вше вецей здабе на гевтого малого, тлустого, мусавого и нєуглядного пайташа з дзецинства, цо му заграда патри на твою капуру, 34

и цо ровно єднак ноши лїву папучу на правей ноги, а праву на лївей, а точносц податкох пишно потвердзує зоз „Гееей, знаже же правда, баба ми гварела”, кед реалне ришенє замервене як жуваче у дзецинских власох, а драга анксиозносци проста, черства и стабилна як дїдова драбина до пойда, гибаль гевта до чардаку медзи шветами, кед ци у психолоґовей чекальнї розтолкую же у шоре же биш заказац розгварку, алє мушиш дакус причекац бо єст барз вельо суицидних, та раз озда сцигнєш и ти на шор, кед Фреди Круґер постава реалнєйши од урядовей особи на телевизиї одвичательней за твою судьбу, кед бистри и ясни сон скапе накадзи капки води злєю капри з очох и кед ци уж лєм Жвир з першох контролує тїлесну температуру и цалосни психо-физични стан, е, теди ши ту. Алє ши и нє. Нє шицко твоя вина. Нє шицко твоя обовязка. Дакеди може и нїч. Дай мено свойому демонови же биш знал з ким маш роботи. Полож жвератко опрез Бубуша, най ше бої вон. И дихай. И нїч. Дакеди треба нїч. 35

*** Догварка зоз чортом. Злим и безочним. Нє способним любиц. Розумиц. Давац безусловно, без власного хасну. Без емпатиї, чи може буц щири? Чи вец може видзиц цудзу щиросц? Розумиц ю? Познац ю? Нє. Вец го мож спреведнуц. Направиц фалшиву догварку. Щиросц и Правда. Чи правда обєктивна? Чортова и моя. Чортова лєбо моя. Правда ше ровна по совисци. Як и грих. Моя правда. Мой грих. Покаянє ше ровна по пошлїдкох. Як и грих. Чортово покаянє. Чортов грих. Чи чорт ма подобу у жвератку? Чи моя подоба у жвератку завера очи кед их я заврем?

*** После сна, пред будзеньом крочаї по нєпостояцих дражкох Безпростор и Безчас постава реални єдини прави 36

обецаня и дарунки насилно нагромадзени тераз попадани лїсца на дражкох после сна жвир зоз утроби скорчена и змарзнута вода у потоку пред будзеньом владар кладзе коруну наказує и доволує познати глас зоз гроба Престань, вецей сом нє твоя. Димензия болю превозиходзи шалєнство рошнє док нє постанє особа панує и руйнує без спозореня капки зною як отрушини драпу и джобу нохци босоркох зоз вичного сна. Гарешт без можлївосци виходу пред будзеньом дурканє шерца и гласни крик. Рано остава замкнуте чекаюци идуци портал окрипеня зоз пахом кафи кладзе маску щешлївей особи.

*** Накруцени порцолово бабки хтори кажди дзень повторюю свою сиґурну, милу, драгоцину, устаємнєну драгу. Крочай на лїво – крочай на право. Єден – два. Тик – так. Напредок здумани бешеди, реакциї, мимика, витрошени франти, кревожадни ошмихи, жвирски глад, ґрабанє, надрилююци комплименти, аґресивни флерт, силованє. Димензия свидомосци паралелна з одгуком змарзнутей, злїпеней, престатей даремносци у вистатих, витрошених, випитих, цемних очох. Аж анї крик вецей нє постої, Еґо и Алтер еґо зосушени, трансформовани и злучени до згнїтого паметаня, з хторого хробаки успишно правя и свою остатню госцину. Стари, шиви, покруцени косцанїки у младих целох ше цагаю на храставих брухох и нацагую чарни, кирвави, тварди руки нє знаюци же отровни тромби у їх главох, а нє венох. „Гибай. Мушиш. Дай ше.” Зомби апокалипса. Тик – так. *** Витай! Ти, хтори так нагло, а так єдноставно и лєгко, просто лєм ту. Знова, и знова и знова. Витай, ти, хтори так нєсцерпено береш, а так нєсебично даваш шицко свойо, шицко мойо, шицко цо сом анї нє знала же мам, же постої, 38

же вообще можлїве... прето же нє було препознате. Витай! Ти, чий дотик аж болї од моцносци и цеплоти, ти, пре хторого огень бовчи як нїґда, знова и знова и знова! Витай, ти, хтори ґаладно и галаво ґрабеш кажду часц мойого цела, а так ясно видзиш же ми праве тото и треба. Ти, хтори нащежар ошвицел тото цо нїґда нїхто нє могол, гоч було пробоване. Витай, ти, хтори ми отворел нєчловечи апетит, ти, хторого нєзасицено жадам вше баржей знова и знова и знова! Ти, хтори роздзераш, хтори кусаш, хтори таргаш, хтори до креви драпеш, а так нїжно, ясно и мило видзиш, знаш и розумиш цо робиш и кого береш. Хторому першираз у живоце то безусловно допущуєм. Витай, ти чийо божески чарни власи сцем кажди вечар чувствовац на своїм хрибце, чийо вирисовани слова на плєцох сцем кажде рано перше видзиц. Витай у моїх ноцох! Витай у наших швитаньох, ти, хтори перши конєчно препознал и пренашол як преламац корч у моїм целу, ти, пре хторого ше трешем годзинами знова и знова и знова! 39

Тебе даруєм кажди крик док ме наганяш же бим розтаргала гласово струни, врещаци твойо мено. Док ми допиєш, сам пойдзеш. А тераз – лєм витай! Знова и знова и знова! *** Дзиви. Бесни. Кревожадни. Жвири. Жвири, хтори дихаю заєднїцку молгу. Мозаїк зоз склєнчинох Безпростора и мелодиї памяткох зоз Безчасу. Випиваме и витаме єдно друге, подполни цудзинци, Жвири, у правди хтора нє иснує. Диямантна хвилька ше ламе од гладу наших надрилєних маскох. Кусаме, грижеме, таргаме и лїґаме цела хтори бовча од жажди. Од жажди за домом. Дзиви. Бесни. Кревожадни. Жвири. Жвири, хтори гласкаю рани и чуваю рубци. Мунтатов блука по поверхносци. Видлобуєме очи єдно другому, же бизме ше пренашли у дїйсносци. Бо ше познаме, Жвири, лєм у полусну. Постоїме лєм у медзипросторе. Дзиви. Бесни. Кревожадни. Жвири. Жвири хтори у жвератку видза Правду. 40

ЛЮБОМИР МЕДЄШИ

Гроби потрацених предкох (Виривoк) Збoку нa дрaги, урeзaнeй дo брeщкa, стaл нє тaкoй тaки нoви aвтo. Стaл ту дoбри три гoдзини, рoзпeчeни гoч тo скoрo сaмим зaхoдoм слункa. Teди aж и гoручaвa вистaтa. Слункo oслaблo, aлє вoздух ищe вшe пeчe. Кaмeнчe у хлaдку пoд прaвима кoлєсaми пoкус шe oхлaдзeлo, a aсфaлт тримaл и дaлєй. Смoлу булo чуц нaдaлєкo. Нє мoж пoвeсц жe шмeрдзи, aлє рoзпущeнa мa чeжки зaпaх. Члoвeкови тaки зaпaх шeдa нa жaлудoк, прицискa, пoврaциц шe му сцe. Дaкус витрикa би пoмoглo. Гoлєм кeд би дaкус пoцaгнул, aбo, гибaль, жимнєйшe шe спущeлo oд гoрe з бeлaвoгo-бeлавучкoгo нєбa, дaякa птичкa дaлa живoтa, прeфуклa з мeстa нa мeстo у пoжoвкнутeй трaви. Aбo гoлєм кед би шe ящуркoм сцeлo прeбeгнуц з кaмeня нa кaмeнь виднo би булo жe живoт пo штрeд Прeриї нє вицeкoл зaнaвшe. A тaк, вичeрпaнe з дньoву гoручaву, тo тaкe як дзивa дзивинa. Гoч нїч нє вимaрлo, лєм шe упoкoєлo, цихoсц вшaдзи. Швeт дooкoлa цaлкoм упoкoєни. Члoвeкови тaк випaтрa, жe шицкo вистaлo. Taки чaс влєцe, скoрeй вeчaрoм, прeд вицeкoм дня, цeлo кeд випитe, душa сухa, вистaтa, вичeрпaнa, члoвeкови придзe мoдлїц шe нaд сaмим сoбу. Дaлєкo у швeцe, нa тeй oсaмeнeй дрaги, кeд нєдoстaвa блaгoсц дoму, нa рoзум прихoдзи кoйцо, a пoнaйвeцeй тeрхa живoтa, тoтa уж прeйдзeнa, пoнaйвeцeй тoтa з гoрким зaпaмeтaнa. Шицкo тeди чeжшe випaтрa. Гoч яки нєуспих тo шe тaкoй бeрe жe утрaтa. – Хтo би гo знaл цo тo зa рoбoтa, жe живeй души нє виднo oздa oд кeди змe вишли зoз Eдмoнтoну – пришoл глaс спoзa чeрякa, тaмaль гeт нїжeй спрaм oдцeкaня вoди у пoтoку. Чeлєднїк, oпaрти з хрибтoм нa гoлєм кeльo-тeльo нє тaк рoзпeчeну гaубу aвтa, нємo шe вaгaл чи з пaльцoх руциц дaвнo зaгaшeни циґaрчoк. Руциц гo тaмaль дoлу, дo пoмaли чeчуцoгo пoтoку нїжeй дрaги, aбo гo зґaжиц зoз нoгу тaкoй ту, нa сaмим зaкoнчeню aсфaлтa, тaм дзe пoчинa дрoбнe кaмeнчe. Oзвeц би шe, a нє oздзивa шe му. Гoлєм нє тeрaз, пo тeлїм прaзним блукaню, oтлукaню oд дзвeрoх дo дзвeрoх, a нїхтo тoчнo нїч нє знa, aбo нє сцe пoвeсц. Aбo, мoжeбуц, жe пoвимeрaли тoти хтoри знaли, думa сeбe. Пoмaрли и 41

зaгaртe з нїмa oстaвa шицкo цo булo, живoт тaк як и гaньбa. Вирoятнo жe бaржeй будзe гaньбa, кeд шe o тaм цудзoму, нєупутeнoму, нє мaлo цo пoвeсц. Гeй, вирoятнo вeлькa гaньбa нa кaждoгo, нє лєм нa єднoгo. Гaньбa вeкшa вшe тoтa o хтoрeй шe наймeнєй припoвeдa. Нє трeбaлo зихoдзиц зoз глaвнeй дрaги – кoнєчнo упрeкoснo вишлo з ньoгo. Нє o дрaги тo, aлє змe вистaти. Мoгли змe вeльo швидшe путoвaц пo глaвних дрaгoх, a нє пo тeй ту зaруцeнeй, жe aж aнї нa зґaжeну здoхлїну нє нaидзeш – нє дaл шe ублaгaц чeлєднїк. Teрaз шe уж и тoт члoвeк спoзa чeрякoх видрaпaл дaкус дaлєй нa дрaгу. Дoк oтрeпoвaл прaх зoз нoгaвкoх, oглядaл шe рaз нa єдeн, рaз нa други бoк. Aнї нє пoпaтрeл нa сoбeшeднїкa, и бoкoм з пoпaтрункoм рoвнo упaрти спрaм прeстрaнoгo дєпу нa гaбaстих брeщкoх, блaгo прeдлужeл сeбe пoд нoс: Нє твoя винa жe нєт вeцeй нїкoгo пo прaвдзe ци пoвeсц цo и як шe збулo. Видзeл ши и сaм жe тoти пeрши, нaйстaрши пoвимeрaли, a oд тих тeрaз стaрих, a дaкус млaдших, вeльo нє вицaгнєш. Нaйвирoятнєйшe жe и сaми нїч o тим нє чули. Tрeбaлo прeтрeсц кaжди тeмeтoв и шицкo цo o пoумeрaних уписaнe дo кнїжкoх – нє дaл шe чeлєднїк. – Кaжду aрхиву трeбaлo прeпaтриц. Eдмoнтoн вeльки, aлє нє тaки жe шe гoч хтo тaм зaнaвшe зaтрaци. Фрaс би гo вдeрeл. Tрeбaлo исц oд грoбa пo грoб и нaшлo би шe! Пo трeцирaз пooтрeпoвaни oд прaху, зaняти з иншим лєм жe би свoйoму сoбeшeднїкoви нє мушeл пoпaтриц дo oч и вирoятнo гo з тим ищe баржeй рoзгнївaл, члoвeк, прихoдзaци спoзa гущaви дoлу з пoтoку, шулькaл суху кoньску шoвску мeдзи дланьми и рoзтрeсaл зaрнo пo штрeд дрaги. Tу нa aсфaлту зaрнo шe нє пoшeє, з ньoгo кoрeня нє будзe, лєм гибaль пoживa зa чaрни врaни и дoпити, ґрaвчaци стрaки – кeд жe шe вooбщe тaдзи зявя пo тeй сухoти. O дaяки чaс, нa бoк ґу брeщку, руцeл oгoлєну пoскoну кoньскeй шoвски, шeдaюци и сaм нa гaубу aвтa. Teрaз тримaл бeшeду з глaсoм нa истим урoвню, aнї гoрe aнї дoлу: Гoлєм ци шe пoтвeрдзeлo o тим цo ши oд свoєй бaби дaкeди чул, жe вoнa свoйoгo oцa нє спoзнaлa. Пoшoл дo швeтa, дo дaлєкoгo швeтa. Вeлї тeди oдхoдзeли. Кaждe oбисцe мaлo гoлєм єднoгo у Aмeрики. Людзe мушeли пoйсц зaрoбиц. Нєбaрз булo з чoгo вижиц. Нaшo пaрaсцeли и пaрaсцeли, a пaнoвe пoзбeрaли. Прeтo шe ишлo, хтo днями, тижнями, пaр мeшaци пeшo, a хтo нa гaйзибaну вeльo 42

швидшe, кeд мaл з чoгo зaплaциц. Вeц шe шeдaлo нa ґaлию, пoнaйвeцeй у Мaрсeлю, Гaмбурґу, дaєдни и индзeй. Гoч oдкaль рушeли, шицки истe мaли. Длуствo. Длуствo зa нїмa oстaлo дoмa. Длуствo хтoрe шe мушeлo врaциц. И тo, пeршe длуствo виплaциц, a aж вeцкa цo твoїм oстaнє, кeд oстaнє зoз рoк-двa зaрoбку. Мoй прaдїдo з пoчaтку пoсилaл дoму. To знaм сиґурнo. У нaс, у oбисцу шe o тим спoминaлo. Чул сoм жe длуствo булo виплaцeнe. Aлє чoм жe шe нє врaцeл? Шa свoю жeну у пoлoгу зoхaбeл дoмa. Нє бaл шe Бoгa, гaньби oд людзoх? Нє трeбa тaк бeшeдoвaц. Лєгкo пoсудзoвaц тих хтoри шe нє врaцeли. Нaйлєгчeйшe здзaц им нa душу и тoтo дo чoгo лєм блaзни вeри. Чeжкo тo прилaпиц тим хтoри шe тoгo нє дoжили, жe вeлї з нaших Aмeрикaнцoх нє мaли з чoгo шe врaциц. Нє oстaлo им нa дрaгу. Гoли oстaли, бaржeй як тeди кeд сцигли нa дзвeри Aмeрики. Teди шe мушeлo гoлєм дaкус мaц у кишeнки и укaзaц урядовцoм нa ухoдзe жe би Aмeрикaнєц дoпущeл нoвoму кричиц нa aмeрицку жeм. A вeц тaкoй, тaки и тaки aґeнт ци пoнукa „пoмoгнуц”. Мoжeш знaц жe якa тo пoмoц мoглa буц, кeд ци сцe вжaц пaпeри и oстaтню пaру зoз кишeнки. Дaєдни шe, бoмe, тaкoй тaм, у Ню Йoрку пoспрeвeдaли. Дaл шe тим нaсилним, цудзим, и з нїх шe нє знa жe би шe дaєдeн врaцeл дoму. Скaпaли. Чeлєднїк, тoт oпaрти нa aвтo, спущeл глaву, пoпaтрунoк му пришoл aж пoд влaсни нoги. И йoму сaмoму шe нє пaчeлo ищe oд тeди кeд дзeци бул, жe шe людзe дoшeптую кeд припoвeдaю o йoгo бaби хтoрa свoйoгo oцa нїґдa нє спoзнaлa. И тeди кeд вирoслa и oдaлa шe, нaгaдoвaня o нєстaвaню єй oцa дзeшкa у Aмeрики нє прeстaли. Вeц шe єй дзивчe нaрoдзeлo. Исти дoшeптoвaня, тeрaз o єй дїдoви. Вирoслa, oдaлa шe, син шe єй нaрoдзeл. Ищe вшe шe нaшoл дaхтo пoштoрпaц пo стaрeй хрaсти. Прeтo шe ришeл пoйсц кoнєчнo дo тeй Aмeрики и зaкoнчиц нєдoкoнчeнe. Ришeл нaйсц прaдїдoв грoб и нaглaс виприпoвeдaц припoвeдку дo кoнцa. Мoй прaдїдo шe тримaл зoз нaшимa людзми. Гoлєм шe тaк припoвeдaлo, жe aнї прeйсц пo вoнку нє пoшли єдeн бeз другoгo. Нaшo шe людзe пoмaгaли мeдзи сoбу. Вєднo рoбeли, кoстирaли шe пo мoжлївoсци у нaших хтoри примaли нa кoст. Збивaли шe тaм дзe уж скoрeй булo нaших. Ta як жe тo булo, жe тoти хтoри сцигли гeт нa сивeр, дo Eдмoнтoну? Oздaль прe oбeцунку жe шe и им уйдзe зoз кaнaдскeй дзивини хтoру трeбaлo прeoрaц дo плoднeй жeми. Пaрaстoви вшe истe нa 43

шeрцу, вшe би свoйo зaoрaц. Toт хтo нa жeми oдрoснул, вoн нaйщeшлївши кeд нa влaсним свoїм грунту умeрa. Aлє прaдїдo нє бул фaрмeр. Бaбa гвaри жe oд свoєй мaцeри чулa як єй oцeц рoбeл шицкo, aлє нє нa жeми. Пaрaст нє бул. Вeлї з пaрaстoх пoстaли иншe. Нaйчaстeйшe шицкo иншe, шицкo oд чoгo шe мoглo зaрoбиц тeльo нaй би булo пoслaц и дoму, свoїм. Taк мaлo буц и з тим твoїм, жe єднo тo шнїц o викeрчeнїску з хтoрoгo oрaнїнa будзe, a иншe кeд шe мaш лaпиц дo сцинaня и вибeрaня пнякoх. Toт хтo нїч нє мaл, ищe нє приврeдзeл, з гoлимa рукaми як викeрчиц лєси и яруги. Чeжкo тo булo пaнoм пoстaц, тa aж и у Aмeрики, aбo Кaнaди, кeд тoчнєйшe oдрeдзимe. Слункo руцeлo oстaтнї зaрї и скапало. Прeрия пoстaвaлa тoтa прaвa, тaїнствeнa. Цвeрчки, чи якиш тo други инсeкти, пeрши шe нaявeли зoз скритoсци Прeриї, пoтим кoйoти зoз зaвивaньoм нa дaлєкo. Нoц пoчaлa прeвлaдoвaц, a Прeрия шe будзиц. Нє прeйдзe тoму вeльo и шицкo пoскривaнe видзe глєдaц жeртву, aбo пoстaц дaчия жeртвa. Шицкo ту пoвязaнe мeдзи сoбу, зaвиснe єднo oд другoгo. Грoби зa сoбу лєм людзe зoхaбяю, a гeвтo шицкo другe жиє пoкля жиє, тa вeц скaпe. Скaпe, бo гo дaцo иншe нaджиє. У Прeриї шe oд стaрoсци нє умeрa.

ВЛАДИМИР КОЧИШ

ҐУ ЄДНЕЙ ПЕЙДЗЕШАТРОЧНЇЦИ

Слунково зарї под кридлом*

1. Та нє патьце на мнє, гола од постаня перши раз очи отверам, слунково зарї нє видзим. По мацерових першох их зберам. Та ище сом мокра, брудна од першей груди сциснутей над долїнами, заш лєм найчистейша на тим побережю под слунковима зарями. Та нє рушайце ме, кажде дотхнуце болї и рану чежку справи, цело ми як шпунджия под слунковима зарями на мацерових першох ше дави. *Перша друкована писня Владимира Кочиша у „Шветлосци” 1972. року

2. Копал бим днями, роками, преврацал жем насущну, рил з ногами и руками на тим швеце, под слунковима зарями; пре два ложки склєняней глїни же бим ю розтресол по твоєй долїни. На нєбе би були два дзири справени. Украд бим на тим морю белавидла два капки нєдотхнути за Твойо очи нєотворени. Вец бим повиберал найкрасше квеце и виплєт з нього за Твойо цело найкрасши венчик на тим швеце. 3. Вец бим по польох живота з найтупшу косу длуго кошел аж док би цале чловечество нє було у єдним одкосу. Вец бим длуго по польох хлєба краднул жовти класки жита, виберал з нього найкрасши класки, виплєт два златни варґочи за Твойо власи. 46

Рано бим боси километри бежал по польох роси. Жем би остала суха, пуста. До єдного наперстка позберал бим найчистейши капки за Твойо ґамби, за Твойо уста. Кед би нєбо после потопу плакац престало и дуги на нїм остали справени украд бин найкрасши за Твойо руки нєрозширени. 4. Кед лєм душа боляца, а цело прекрасни вигляд ма, попатрунок лєм єден потребни и уж ше шицко зна. То прето же єст у це єдна искра скрита, котра зоз шветлосцу свою през дражку Твою и мою доходзи ґу совисци о ошвицує шицки скрити куцики и дражки по котрих нїґда у живоце нє стоїме и нє крачаме. Теди живот нє живот, чловек нє чловек, жем нє жем... 5. И придзе чловек, та шерцо вирве, два вельки долїни у очох останю. 47

И Душа Душу стретнє. И придзе чловек, та чувства вежнє, два вельки блїскавки у першох блїшню. И Душа Душу вежнє. И придзе чловек, та нови живот целу да, створи ше щесце и боль нови вирошнє. И Душа Душу ущесци. И придзе судьба, та свойо вежнє, з витром шицко нєстанє. И Душа Душу найдзе, як кед би анї нє було.

ЗОЗ ШВЕТОВЕЙ ЛИТЕРАТ УРИ

КОНСТАНТИ ИЛЬДЕФОНС ҐАЛЧИНЬСКИ (Konstanty Ildefons Gałczyński, 1905–1953)

Ярнє гвиздове нєбо ВЕЛЬКА НОЦ ЙОГАНА СЕБАСТИЯНА БАХА Шицки з обисца пошли до Гаґену. У тим велїким доме тераз мам главну улогу. По конкох мойо кроки аж дубоня. Барз ми шмишни тоти позлацени повали и тоти пеликани резбарени як з лїву ногу, и тоти хмари цо ше о поладню розпонагляли. Я барз любим хмари. И шветло цо ше хмури. Як мойо фуґи штирогласни. Як твердиньовво мури. Яй, яки розкош ходзиц по тих салонох, з Панї Музику ту зме сами двойо! Лампаши червени як лєс вєшенї. А нєшка Велька ноц. Слухам розгварку дзвонох. О, радосне шерцо мойо! Стари писма у старих орманох, а висушени квети у пожовкнутих романох; як мило пошпиртац по старих паперох. О, святочни годзини у хторих злати звуки розляти! О, надихнуца як слупи злати! О кантати! 49

У желєних гадвабних шматох, як на бини, по конкох и по ґарадичох походзкуєм горе-долу, з хижи до хижи, давам себе на волю. О, до вечара ище тельо, тельо годзини, намурчац себе, напошпивовац, бо тераз нагода чечиц як зачарована вода. Портрети цми як ноц витаю ме у каждей сали, постаню ище цмейши кед ше оддалїм. Шмишне ми же ме даєдни нє преставаю вихвальовац, гуторя же сом облапел нєбо у своїх кантатох. Чкода же ви нє познаце мойого риґова. Яй, як тот риґов вишпивує, як гвизда нєвистато, барз сом му подзековни. Алє и силним ричним водом. И вельким хмаром. И твоїм першом, Природо. Попатьце на тоти зомбульки попирскани з росу, на тоти карсцелї з абоносу, на тоту позлацену судзину и погари, на тоту розчвиринкану клїтку з папаґаями. Як стриберни ладї плїваю тоти хмари цо их поладньови витор гойса над нами. Гей, попатьце. То мой дом. Ту нєт векшого пана. То спомин на Йогана Себастияна. Гваря же сом стари. Як рика. Же ше драга подо мну вше швидше шмика. Правда же ми вельо часу препадло. Алє, то нїч. До чорта! Ище мойо струни нє за шмеце! До хвоста, ище ту мойо кантати, чуєце! Нє час мнє, я його вжал на ковадло. Нєодлуга придзе фамилия и почнє госцина. Дзивки пошедаю и почню ше опатрац у жвераткох. И придзе хмара госцох. И почнє танєц. Будзе надосц вина. Понаєдаю ше смачно и сладко. И пастир з ґоблена себе з кобзу да ради. А вец придзе вечар. И щезнєм у загради. 50

Бо красши од моїх ваймарских виолинох, од перлох хтори сом жадал принєсц жени, од шицких жаданьох, од сонатох моїх синох, велького надихнуца хвильки торжествени, праве тераз, кед през конари видзим трепеценє, цошка нєзвичайне, чудесне, барз шалєне: ЯРНЄ ГВИЗДОВЕ НЄБО!

ВЕЧАРША ТРУБА Шпя вояци. Дриму камени маґазини, у нїх тисячи кульки и тони сланїни. Мешац з блїщаньом яловим ошвицує хмари брухати, по конкох стоя строї карабинох як на паради и прицискаю мури карaбиново цинї тварди. Шпя вояци, од жаждох вистатих як заумарти, а дежурни при шветлє грушочкох електричних пише писма полни слизох нєортоґрафичних, и у писмох слова, прости як дзецко розоспане, злучую ше з гвиздами цо вишли на танєц. Єден, два: подкована чижма твардо ґажи, то до барутани идзе патрола и змена стражи и пред штабом строгим на хвильку става. Касарню вше баржей лїґа ноц галава и страшни цинї касарнї польо бою постаню зоз шветлами цо з нєба спадли на ню. Попать през облак, вояку, як ше мешац злаци, яке спокойне нєбо и яки планети блїщаци. Цихосц – а вец ю габа месинґового крику погуби, найсмутнєйша мелодия – мелодия вечаршей труби.

ЖИДОВСКЕ ДЗЕЦКО Видзел сом таки балкон, на нїм зарї трепеца у априлу так розкошно, же аж очи боля. Там витри приноша запах квеца и чвиринканє птицох з далєкого поля. 51

На тим балконє, кед слунко ограло и як з метлу розплашело пахи на шицки боки, цошка як цинь смутне нєрухомо стало, а мало желєни очи, глїбоки. О його живоце могло би ше написац мемоари, гоч тот цинь бул ище дзивчатко. Тераз му добре. Алє, ище нєт ошмиху на твари и вошнє часто кричи од нєдобрих памяткох. Жидовске дзецко. Квецик цо роснул скрити. Цверчок зацискани у пуклїни. Нїґда ю нє поцеша родичи и бабочка – у ґету су забити док бовчали огнї и швицел мешац. Нєшка, дзецко мойо, далєко од це страхоти. Квеце заш пахнє. Гвизди заш трепеца радошнє. Алє, и я познам нємецку ноц и коляци дроти и з часу на час тиж кричим вошнє.

ЄШЕНЬ Як угель у ґару швица ше яблука, а витерняк мелє воздух и од шмиху аж пука. Як на класичним фризу дзивки достойни з целовима жаданями шмело водза войни. Ґестиня уж оголєна, ранами уж молга у загради, тераз ци потребна милєнка, приятелю млади, така цо ма мали дом, фортепияно, и будзе ци розчесовац власи над раном, зоз хтору по фриштику будзеш читац Мицкєвича, хтора будзе шумна, роботна, добра на обичай, як єшень задумана, як Єшень смертельна, и як тоти яблука сцаговаца и кевельна. 52

ПИСНЯ О ВРАНОХ Воздух ше блїщи як виґланцани, на древе шедза врани, конар под нїма нїч нє кива; шнїг лєм цо почал залєтовац, враном би ше даґдзе сховац – шнїг их помали закрива. Ту у полю ричка кривулька, тамадз далєй варощик як шкатулка индустриялизовани – а врани ци врани, єдна на другу патра як заврачани, нє маю другей роботи. Кед би ше претворели на ноти, врани би як струни дзвинєли мелодию гоч хтору. А так, нє такой таки весели, шедза чарни, уж цалком здревнєли, in saеcula saeculorum. Уж квитнє ноцне нєбо чисте, шицко ше швици, белависте: ноц, витор, враново хвости позмарзани. Зашпи, потоку, добру ноц, конари, добру ноц, врани.

ЛИРИЧНА РОЗГВАРКА – Поведз ми як ме любиш. – Повем. – Но, маш слово. – И кед клїпка швичка и кед грею зарї слунково. Любим це у калапе и кед маш беретку. У вельким витре на драги и на концерту. У орґонох и у брезох, и у малинох и у клєнох. И кед шпиш. И кед робиш розположено. И кед трепеш вайца на поладнє, та аж и кед ци ложка випаднє. У таксию. У авту. Без винятку. И на концу улїци. И на початку. И кед з гребеньом розчесуєш власи. И у опасносци. И на колїмбачки. И на тераси. У морю. У горох. У чижмох. И кед ши боса. Нєшка. Вчера. И ютре. Поцме и кед шеда роса. И наяр, кед ластовка прилєци. – А як ме любиш влєце? – Як лєтнї дзень, як квецик. – А вєшенї, кед хмарки ище весели? – Аж и теди, кед трациш амрели. – А кед жима зоз стриблом облаки украши? – Вжиме це любим як огень розшпивани. Блїзко при твоїм шерцу. Любов ше у нїм нє гаши. А опрез облака шнїг. На шнїгу врани.

МИЛА МОЯ Правда: нє маме на авто, мила моя. Алє попать: лєм шалєни понагляю. Мудрим понагляц нє шор, бо вельо достойнєйше ходзиц пешо, мила моя.

За Лондон тиж нє маме дробни, мила моя. Алє нацо Лондон? Лондон – дзира, пещера. У „Пари соару” читал сом вчера же маркиз К., то єст барон, отровал жену з витрийоном. Та вец до чорта з таким Лондоном, мила моя! На кавияр з Кремлю, на єсетру тиж нє маме, мила моя. Алє нацо Кремль кед мам твойо клуби? Клуби златни, цалу ноц их будзем любиц. А маме ище и погар вина и рахунок на нєбе у серафима. Та вец одпискай и авто и Кремль и Лондон, мила моя.

ИНҐЕ БАРЧ Инґе Барч, ґлумица, по преврату погинула у таїнствених околносцох. То слово о Инґе Барч, за потомство, без звишних подробносцох. Вона була червенкава, алє нє цалком – якиш блїск у власох превладовал. Жила з Финком. Финк бул режисер. Бул сноб, та комунистовал (єст таких и на Мазовєцкей). А Инґе? Инґе мала у себе цошка нємецке, тот акцент у слову „Монд” – мешац... der Mond, im Monde... А Финк бул дурак и блондин. Приповедка проста: праве сом пришол з Польскей. Берлин... Берлиииин... диждж... Од желєзного Фридриха ше ми дзвигал жалудок...

Допитосц – и нагло чудо! Театрик! Малючке шерцо у поджемю! Чує ше шпиванка. Автор: Курт Тухолски. Видзим: Инґе за клавиром шедзи, шпива и грає; яй, кед станє – ма буц як медзик. Станула. Цицки мала мали, совершено єй стали, и – пребачце – брух так чудесно бул под сукню зацагнути же сом почал кляпкац и лярмац: Най жиє брух! а якиш Енґлейз змурчал: Heʼs gone mad – Тот дуркнути. Прешло лєто, єшень и жима, и ище яр, и ище якеш лєто, и знова єшень з ранами молговима (А за мнє єшень праве швето.) И нагло єдного дня державне вдеренє. Coup d`état. Державне вдеренє, най ше зна, мало у себе цошка як вифлеємска гвизда за хтору ше влєкли три милиони врачаре. И шицко здабало на театралну сцену: шедзел сом з Инґу у Тирґартену, а єшень у Берлину, у Тирґартену, то, модлїм вас, таки струни... Помедзи древа могла ше шпота, витор мурчи як бас – и Инґа нагло: – Wiffen Sie waf? (Вона мала цошка таке у гласу або у зубох.) Wiffen Sie waf? Досц ми живота. – Гммм... Попатрел сом на ню и уцагнул дим. Гоч сом нє Виспянски и нє ровнам ше з нїм – знємирела ме виява тота. Нєскоро: Пиштоль нє бул векши як ружа. Пик! и Инґе на далєку драгу руша, на гевтот швет, до нємецкей метафизики. Єден тлусти цо льоґдал пиво 56

анї ше нє стресол же прервани єден живот, бо таке пик! могло забиц лєм даяке дзецко. А потим мала ище длугши павучайки; трупло пахло на єшень, чарну кафу, на абсурд, на печарки. Барч Инґо! Чкода! Твойо талант могол принєсц вельо фунти стерлинґох. Инґе Барч!!! Врацел сом ше до готелу. 40 пипки за єдну ноц – хижа аж щарнєла од диму... Нє, нє мож лєм так: то барз просте: допито, ту треба, як ше гвари, приквачиц даяки коментари – же, цо я знам, же кирваве злодїйство режиму, же ю обвиньовали пре семитизм, же... мархва... у лаґру... згнїла... И так 300 шорики. Яка би то статя була! (У Польскей таку статю волаю „кобула”). Поведзме же то було вєшенї, доложме же було пред трома роками. Но, и кед редактор нє пременї, будзе так; „Нє витримала у давяцих оковох режиму Инґе Барч, ґлумица, по преврату погинула у таїнствених обставинох...” А на концу дацо Рилкеово о любовних споминох, о самотносци, а наслов прости: Инґе Барч. Чкода. Була би красна млода. Плєца як персийски оксамит. А було у нєй цошка... женске, нєвлаплїве, скоро дзиве, цошка цо треба лапац з пазурами. 57

СТРАСНА ЗАБА Писня за шепетлївих Якас панї на Марсавковскей (то у Варсави вейка уїца) куповава сунки з грасцком и пица, а був з ню и єй цвовек, цо на гвуптака здабав. Виходза з дутяну, а панї – йой, до крику, до вреску: Цвовеце, стой, попац, попац яка страсна заба! Муз був високи циновнїк, фаца нєгоцяка, поуцерав окуяви и гвави: – Оцигядно цоска по твотоаву скака! Ци то заба ци цо за ствова, попвобуєм возцисциц тот пвоблем доваз. Енки навовам Цеслава, А Цеслав най навова Михава – нє сор зе би цава Варсава од „такого цоска” поцерпава. Тевефоновави, тевефоновави и о тви воки заба конєцно увапена на бувевару сивоким. А зе би нє бува забута тота подїя, пвивихтана истовийна цевемония. Подзвигнути твибини, назбевана маса, „Ветеванє” и „Федевасти”, сама наводна краса. Вец на твибину висва Висока Фиґува, и кед сицки загирмеви „ува!” Висока Фиґува гвави так: – Зоз заєднїцкима силами наводу и власци отєсви зме се забовей напасци. Панове, горе гвави и хто цо попиє! А сицки на то – Нє сме се забуц за сце вяпеї опасну забу и прето вєдно заспивайме: „Най зиє!” З польского прешпивал Михал Рамач

АКАДСКА ПРИПОВЕДКА, НЄПОЗНАТИ АВТОР (други милениюм п.н.е.)

Песимистична розгварка пана и слуги I „Слуго, повинуй ми ше!” „Гей, мой панє, гей.” „Прижень ми каруци, такой, понагляй! Пойдзем до палати!” „Идз, мой панє, идз! Шицки твойо жаданя ше зисца. Краль спрам тебе будзе милосердни.” „Нє, слуго, нє пойдзем я до палати.” „Нє идз, мой панє, нє идз. До /.../ вон це пошлє. До нєпознатей жеми, пущи це най це зарабрую. Препущи це вон дзень а ноц нєщесцу.” II „Слуго, повинуй ми ше!” „Гей, мой панє, гей.” „Принєш ми воду, такой, за руки мойо: Жадам єсц!” „Єдз, мой панє, єдз! Порядне костиранє шерцо отвера1. Хто є у радосци, з умитима руками2, того Шамаш3 нащивює.” „Нє, слуго, нє будзем я єсц.” „Нє єдз, мой панє, нє єдз. Гладовац и єсц, смиядни буц и пиц, то потреба каждого чловека.” III „Слуго, повинуй ми ше!” „Гей, мой панє, гей.” „Прижень ми каруци, такой, попонагляй! Пойдзем до дзивини!” „Идз, мой панє, идз! Сцекаюцому жалудок полни. Ловарски пес 1

Синтаґма „отвориц шерцо” ту значи – зрадовац (ше). Треба визначиц же ту, за розлику як то нєшка сучасни чловек подрозумює, першобутно така обрядна чистотносц нє була примарно мотивована зоз здравствену гиґиєну, алє першенствено зоз, такповесц, духовну гиґиєну − зоз мотивом очисценя од потенциялних чкодлївих духох, у самим процесу приношеня жертви божеству. 3 Акадске божество слунка. 2

косц зламе, сцекаюца хахур4 птица гнїздо свойо справи, дзиви маґарец котри тадзи-тамаль бежи /.../” „Нє, слуго, нє пойдзем я до дзивини.” „Нє идз, мой панє, нє идз. Сцекаюцому розум пременлїви. Ловарски пес зуб зламе, дом сцекаюцей хахур птици, дзира у муре, а пребивалїще дзивого маґарца котри бежи тадзи-тамаль, пустиня.” IV „Слуго, повинуй ми ше!” „Гей, мой панє, гей.” „/.../ цихосц злого зисци. Мойого нєприятеля влапим, и швидко окуєм. Мойого процивнїка чекац я будзем у стрежиску.” „Чекай у стрежиску, мой панє, чекай. /.../ хижу ти нє справиш. Тот котри нєроздумано поступи, оцову хижу знїщи.” „/.../ Хижу я нє справим. Ти ю нє справиш.” V „Слуго, повинуй ми ше!” „Гей, мой панє, гей.” „На слово мойого процивнїка я останєм цихо.” „Остань цихо, мой панє, остань цихо. Цихосц лєпша од бешеди.” „Нє, слуго, на слово мойого процивнїка я цихо нє будзем.” „Нє будз цихо, мой панє, нє будз цихо. Кед прецихнєш /.../. Твой процивнїк на це нагнївани будзе /.../.” VII „Слуго, повинуй ми ше!” „Гей, мой панє, гей.” „Повстанє дзвигнуц я жадам.” „Дзвигнї, мой панє, дзвигнї. Кед повстанє нє дзвигнєш, цо з твою глїну будзе5? Хто це накарми?” „Нє, слуго, нє зробим я насилство.” „Нє зроб, мой панє, нє зроб. Чловек котри насилство пороби, будзе забити, калїка, або влапени и загарештовани будзе.” VIII „Слуго, повинуй ми ше!” „Гей, мой панє, гей.” 4

Нєпозната файта птици. Интеркултурално спатрено, на блїзковосточним предїлу ткв. „плодного полумешаца”, спрам розширеного мотива о стваряню чловека зоз жеми у рижних старовиковних митох, вец и смисел того пасусу би у ствари глашел − „цо зоз твоїм целом”, односно „цо зоз тобу будзе”? 5

„Жену я будзем любиц.” „Гей, люб, мой панє, люб. Чловек котри жену люби забува на боль и нєщесце.” „Нє, слуго, жену любиц я нє будзем.” „Нє люб, мой панє, нє люб. Жена то студня, жена то нож желєзни, оштри, котри чловекови реже карк.” IX „Слуго, повинуй ми ше!” „Гей, мой панє, гей.” „Принєш ми, такой, воду за руки мойо: Жертву принєшем мойому богови.” „Жертвуй, мой панє, жертвуй. Чловек, котри свойому богови приноши жертву − щешлїви, бо пожичку на пожичку склада.” „Нє, слуго, жертву мойому богови я нє принєшем.” „Нє жертвуй, мой панє, нє жертвуй. Можеш ти научиц бога най за тобу побегує, як пес, кед вон од це вимага: ‘Почитуй мой обряд!’; або: ‘Нє випитуй ше глєдаюци предсказаня’, або було цо инше.” X „Слуго, повинуй ми ше!” „Гей, мой панє, гей.” „Поживу нашому отечеству подаруєм.” „Подаруй, мой панє, подаруй! Чловек котри поживу свойому отечеству дарує, його овес остава його − приход йому од каматох будзе огромни.” „Нє, слуго, поживу нашому отечеству я нє подаруєм.” „Нє даруй, мой панє, нє даруй. Даровац то як любиц /.../ родзиц сина. /.../ преклєю це. Твой овес жедза и знїща це.” XI „Слуго, повинуй ми ше!” „Гей, мой панє, гей.” „Помогнєм свойому отечеству.” „Помогнї, мой панє, помогнї. Чловек котри свойому отечеству помага, його хасновите дїло у Мардуковим пехару6 закончи.” „Нє, слуго, свойому отечеству я нє помогнєм.” „Нє помогнї, мой панє, нє помогнї. Випендрай ше на брещки прастарих розвалєнїскох и прешейтай ше: порозпатрай лопови педходних и прешлих людзох − хто од нїх зле, а хто добре робел?” 6

У храме вавилонского божества Мардук стал єден пехар у котрим чувани шицки таблїчки зоз пописом дїлох заслужних визначних поєдинцох.

XII „Слуго, повинуй ми ше!” „Гей, мой панє, гей.” „Та, цо то добре? Най зламем карк, и себе, и тебе, и най у рики скончиме − то добре. Хто таки високи, на нєбеса же би ше воздзвигнул? Хто таки широки же би жем облапел? Нє, слуго, забиєм я тебе, и пошлєм скорей мнє.” „Чи мой пан вец жада пожиц лєм три днї длужей одо мнє?” Акадски текст з анґлийского преложел Ваня Дула

КОМЕНТАР ПРЕКЛАДАТЕЛЯ У тим прекладу на руски язик, старовиковней акадскей приповедки з другого милениюма п.н.е., консултовани преклад з ориґиналного акадского тексту на анґлийски язик америцкого ориєнтолоґа Файфера (R. Н. Pfeiffer), котри на основи дешифрованих археолоґийних пренаходкох глїняних таблїчкох у Ираку обявени 1958. року у хрестоматиї „Прадавни Блїзки восток, том 1” (The Ancient Near East, vol. 1). И попри тим же таке двойнїсте прекладанє нєподзековне, и гоч пре сами нєчитлїви очкодованя ориґиналного акадского тексту на глїняних таблїчкох (у тексту тоти места означени зоз „/.../”) смисел даєдних виреченьох и нє мож до конца одгаднуц, шицко тото заш лєм нїч нє зменшує общи упечаток того дїла. Напроцив, воно праве у тих часцох нєобчековано достало ище єден нови квалитет, понеже тераз здабе и на театер абсурда. У процесу того прекладаня пасуси присподобени на строфи, пре лєпшу преглядносц диялоґу, док стилски и релиґийни вирази, особени за акадски язик и старовиковну културу, зохабени у цо ориґиналнєйшей форми, а же би ше при тим цо лєпше зрозумел тедишнї старовиковни историйни контекст, дзепоєдни прето маю и свойо ширше толкованє у фуснотох. Тото цо тераз и сучасному читачови сам змист тей приповедки гутори, то же вона одлично илуструє як ше чловек, анї после вецей як штири милениюми, у ствари сущно нїч нє пременєл. У тей приповедки ше визначую шлїдуюци ключни сеґменти: а) спод брадла ту начишлєних каждодньових еґзистенциялних трапезох, и пасованя з моралнима дилемами, з котрима ше кажди чловек кеди-теди зочує, або од котрих аж и пробує сцекнуц − цо ту представене у нїби пановим глєданю совита од слуги; б) и попри тим же тото дїло визначує, поготов за гевтот час, шмеле социялне порученє − котре мож замерковац и у слугових ироничних одвитох; в) ту ше ознова, уж по хто зна хтори раз указує же чловек, и саме поняце чловечносци, през шицки часи заш лєм вше исте остава. Же чловек и далєй роздумує на исти способ, же го обшеда исти еґзистенциялистични проблем смисла − исти питаня, на котри одвити, з єдного боку, нїґда до конца нє може достац од розума, або их заш, з другого боку, такповесц, з помоцу шерца, пренаходзи у вири. Праве так як и старовиковни нєпознати автор того дїла. Ваня Дула

РОЧ Н Ї Ц И – Ю В И Л Е Ї

МИКОЛА МУШИНКА*

Перший і найвизначніший записувач і дослідник фольклору русинів Воєводини / Сербії кінця ХІХ і початку ХХ століття До 150-річчя з дня народження Володимира Гнатюка (1871-1926) Володимир Гнатюк (1871-1926) був найвизначнішим українським фольклористом кінця ХІХ та першої четверті ХХ століття. В центрі його уваги було Закарпаття („Горниця”), яке від 1895 по 1903 рік відвідав шість разів. Результатом його експедицій був шеститомник „Етнографічні матеріали з Угорської Русі”, що охоплює 505 ним записаних зразків народної прози та 583 пісні (разом 2 190 густо друкованих сторінок). Найбільше матеріалів він протягом двох з половиною місяця 1897 р. записав у двох селах Бачки: Руському Керестурі та Коцурі. Після повернення до Львова опублікував студію „Руські оселі в Бачці” (1898. ‒ 58 с.) та понад сто інших студій. Від 1898 р. до смерті він був працівником Наукового товариства ім. Шевченка У Львові. Немалою його заслугою НТШ перетворилося у справжню Академію Наук. Був незмінним секретарем НТШ та редактором майже усіх його видань. В. Гнатюк опублікував понад 1000 наукових праць, оглядів, рецензій з різних ділянок українознавства. Був членом Всеукраїнської академії наук в Києві й кількох міжнародних наукових установ та організацій. Львівський осередок НТШ (очолюваний О. Купчинським) та українська діаспора вшанували його памʼять виданням або перевиданням його праць. Ключові слова: Володимир Гнатюк, „Угорська Русь”, Руснаки Воєводини, Горниця, Галичина, фольклор, етнографія, краєзнавство. * Микола Мушинка – доктор філологiчних наук, професор, іноземний член НАН України, Пряшів, Словаччина

Майже у кожного науковця, письменника, художника та іншого діяча культури є улюблений герой, якому він присвячував більше уваги ніж іншим, і який був для нього ціле життя дороговказом і зразком для наслідування. Для мене таким героєм був український вчений Володимир Михайлович Гнатюк (1871-1926). Йому я присвятив шість окремих публікацій1 і понад сім десятків статей2. Більшість з них появилися за межами мого рідного краю в часі, коли вдома я мав сувору заборону друкуватися. Тож хто був той герой, який ще наприкінці ХІХ століття своїми працями відкрив тодішню „Угорську Русь” для світу і до смерті не переставав цікавитися нею?3. Володимир Гнатюк був галичанином, тому його ім’я більш відоме у Західній Україні, де він народився і прожив ціле життя. Тут з’явилося друком понад 90 відсотків його праць та праць про нього. В інших регіонах України імʼя В. Гнатюка менш відоме. Правда, в Радянській Україні у післявоєнний період перша монографія про В. Гнатюка появилася в Києві4. Там же видано перший збірник його вибраних праць5. 1

1. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Присвячений памʼяті В. Гнатюка. – Упорядник Мушинка М. – Т. 3. – Пряшів, 1967. – 464 с. 2. Мушинка М. Володимир Гнатюк – перший дослідник життя і народної культури русинів-українців Югославії. – Руський Керестур, 1967. – 80 с. 3. Мушинка М. Володимир Гнатюк – дослідник фольклору Закарпаття. – Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Праці історично-філософічної секції; Т. 190. – Париж – Мюнхен, 1975. – 116 с. 4. Володимир Гнатюк. Бібліографія друкованих праць. Уклав Мушинка М. (1337 позицій). – Канадський інститут українських студій. – Едмонтон, 1987, 148 с. Друге видання: Львів, 1992. Співупорядник Мороз М. – 152 сс. 5. Мушинка М. Володимир Гнатюк. Життя та його діяльність в галузі фолкльористики, літературознавства та мовознавства. – Записки Наукового товариства ім. Шевченка. (Далі ЗНТШ). – Том 207. – Париж – Нью-Йорк – Сідней – Торонто, 1987, 332 с. Видання друге, доповнене та перероблене: Тернопіль, 2012. – 384 с. 6. Мушинка М. Фольклорист Володимир Гнатюк і його місце в українській науці та культурі. Автореферат на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук у формі наукової доповіді. – Київ, Академія наук України (Далі АНУ), 1992. – 33 сс. 2 Їх перелік дивись: Мушинка М. Володимир Гнатюк. Життя та його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства. – Тернопіль, 2012. – С. 355-362. 3 У наступній частині праці будуть повторюватися факти із моїх попередніх праць, зокрема з вище наведеної тернопільської монографії. (Див. прим. 2). Ця стаття є скороченою версією першого розділу тернопільського видання книги. 4 Яценко М. Володимир Гнатюк. Життя і фольклористична діяльність. – Вид. АН УРСР – Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії. – Київ: Наукова думка, 1964. – 282 с. 5 Гнатюк В. М. Вибрані праці про народну творчість. – Упор. М. Т. Яценко. – Київ, 1966. – 248 с.

Для мене приємною несподіваною було телефонне звернення дирекції харківського видавництва „Фоліо” 2018 року: „Ми би хотіли в рамках серії „Першодруки” фотодруком перевидати п’ять томів вибраних праць Володимира Гнатюка, а саме: „Галицько-руські народні легенди”, т. І; „Етнографічні матеріали з Угорської Русі; Легенди і новели; „Колядки і щедрівки” т. І; „Знадоби до галицько-руської демонології”; „Похоронні голосіння” Іларіона Свєнціцького та „Похоронні звичаї й обряди” В. Гнатюка (в одній книзі). Чи не могли б Ви до кожної книги написати післямову, ближче освітлити читачеві їх зміст?”. Я охоче погодився і наприкінці 2018 року разом з позитивною відповіддю вислав харківському видавництву „Фоліо” пʼять статей ‒ після- мов. А через пару місяців я одержав пакунок з п’ятьома книжками, кожна – з прекрасно ілюстрованою кольоровою обкладинкою (художник Р. В. Варлямов) і моєю післямовою. *

Український фольклорист, етнолог та громадський діяч Володимир Михайлович Гнатюк народився 9 травня 1871 року в селі Велесневі нинішнього Монастириського району Тернопільської області як найстарший син багатодітної селянської родини. Його батько, малоземельний рільник, поряд із сільським господарством займався ще й ткацтвом, привчаючи до цього ремесла й своїх дітей. Він був освіченою людиною: любив читати книжки, замовляв газети, а в місцевій церкві займав посаду дяка. Уже 5-річним хлопчиком Володимир під керівництвом батька навчився читати. Початкову школу він закінчив у Велесневі. Хлопець дивував дорослих феноменальною пам’яттю: раз почуту пісню чи казку він міг навіть через кілька місяців повторити слово в слово. Так само він запам’ятовував цілі сторінки з „Біблії”, яку батько часто читав вголос, привчаючи до того й свого сина. „Для господарства ти заслабий, зате піп був би з тебе непоганий, бо вмієш добре співати й промовляти”, – сказав йому батько восени 1883 року та сільською фірою повіз його в науку у м. Бучач. Відповідно до свого віку (12 років) і знань, В. Гнатюк мав право поступити в гімназію як інші його ровесники, однак, не маючи жодних знайомств, він змушений був пройти курс навчання у так званій „нормальній народній школі” м. Бучача, і лише у 1895 році його було прийнято у перший клас Бучацької нижчої гімназії. 65

Тут у нього виявився потяг до записування улюблених творів у окремий зошит. „Я не мав ніякої тоді означеної мети, – згадує він в автобіографічних нотатках, – і записував пісні лише тому, що вони мені подобалися. Але збірочка все збільшувалася, особливо в часі вакацій. До 1889 pоку, коли я закінчив нижчу гімназію, в ній було вже коло п’ятисот пісень”6. На час навчання в Бучацькій гімназії припадає і початок його публікаційної діяльності. У 1889 році з’явилося кілька його дрібних заміток та стаття „Рукомиш” (назва села під Бучачем) у бережанській газеті „Посланник”. Улюбленим заняттям В. Гнатюка у вільний час було читання книжок. Зокрема, його приваблювала фантастично-пригодницька література та описи далеких країн. У 1889 році В. Гнатюк закінчив 4 клас нижчої гімназії у Бучачі і записався у 5 клас вищої гімназії в Станіславі (нині Івано-Франківськ), однак під час вакацій григорівський священик М. Бачинський намовив тата віддати сина для продовження навчання у Колегію святого Атанасія у Римі, яка готувала місіонерів для малорозвинених країн. Син подав відповідну заяву на руки єпископа Юліяна Пелеша та був прийнятий. Однак через якусь епідемію його виїзд до Риму кілька разів відкладався, аж нарешті на його місце було прийнято іншого кандидата. У Станіславську гімназію в середині другого півріччя його не захотіли прийняти, і Гнатюк змушений був цілий рік жити в батьків у селі. Щоб не гаяти марно часу, він вирішив інтенсивно записувати народні пісні та інші фольклорні жанри. Десь наприкінці 1890 року у львівській москвофільській газеті „Новый Галичанин” було опубліковано заклик до записування народних пісень, які редакція обіцяла регулярно друкувати на сторінках своєї газети. В. Гнатюк вислав туди свою велику збірку, однак редакція опублікувала з неї лише сім текстів. У 1891 році газета перестала виходити, а збірка Гнатюка безслідно пропала. У 1891 році 20-річного Гнатюка призвали на військову службу, однак прийомна комісія визнала його нездатним до війська, тому він без перерви міг продовжувати навчання. У сьомому класі В. Гнатюк познайомився з дочкою тоді вже покійного греко-католицького пароха у Хом’яківці Павла Майківського Оленою Майківською, яку після смерті батька виховував брат матері Палагеї – Тит Бурачинський, греко-католицький парох у Олієві біля Городна. 23-річного Гнатюка притягала до Олени не 6

Етнографічний збірник. (Далі – ЕЗ). Т. 37-38. – С. 3-4.

лише її гарна врода, але насамперед душевне споріднення, що увінчалося шлюбом 15 листопада 1894 року. Через місяць після одруження – 15 грудня 1894 року – Володимир Гнатюк отримав атестат зрілості та записався на філософський факультет Львівського університету. Предметом свого навчання в університеті він обрав класичну філологію, давньослов’янську мову та слов’янську філологію. Із другого курсу він почав відвідувати лекції й семінари з історії України Михайла Грушевського та з української мови й літератури Олександра Колесси. Україністика згодом стала основним предметом його навчання. На другому курсі на семінарі О. Колесси В. Гнатюк виголосив доповідь „Українсько-руська вертепна драма”, написану на основі власних фольклорних записів. Це була перша фольклористична праця молодого дослідника, за якою йшла серія подальших семінарських праць. У 1894 році проф. А. Каліна заснував у Львові Towarzystwo ludoznawsze, завданням якого було інтенсивне дослідження польського та українського фольклору. Друкованим органом товариства був журнал „Lud”, в редакції якого працював й І. Франко. Ставши членом Товариства навесні 1895 року, В. Гнатюк передав І. Франкові свою другу фольклорну збірку, що містила понад 800 пісень та кілька десятків казок з надією, що хоча би частину з них буде опубліковано на сторінках журналу „Lud”. І. Франко віддав її секретареві товариства А. Стшелецькому, котрий десь запропастив її. Так безслідно пропала й друга збірка В. Гнатюка, яку він укладав протягом кількох років7. Однак і ця невдача не знеохотила молодого любителя фольклору. У журналі „Lud” він опублікував кілька дрібних статей на фольклорно-етнографічні теми, які свідчать про його серйозний підхід до цієї справи. Кілька фольклорних статей В. Гнатюк опублікував і в журналі І. Франка „Житє і Слово”, заснованому майже одночасно з журналом „Lud” ‒ 1894 року. Щоб краще засвоїти методику записування фольклору, В. Гнатюк за посередництвом І. Франка вступив у листування з одним із найвизначніших українських етнографів Федором Вовком (1847-1918), який тісно співпрацював з НТШ. 7

Літературно-науковий вісник (далі ЛНВ). ‒ Львів, 1926. – Кн. ХІ. – С. 271. Львівський центральний державний історичний архів (далі – ЛЦДІА). – Ф. 309, оп. 1, зв. 154, од. зб. 2266. 8

Листи Ф. Вовка до початківця-фольклориста з часом переросли у широкі програмні інструкції8. У той час за порадою Ф. Вовка та В. Стефаника В. Гнатюк перейшов від принагідних записів до вичерпного опису певної етнографічної теми або запису всього репертуару якогось визначного носія фольклору. Наприклад, у січні 1895 року він записав від батька детальну розповідь про ткацький промисел, яка згодом стала основою його праці „Ткацтво у Східній Галичині”9. Навесні 1895 року В. Гнатюк прочитав у львівському журналі „Народ” статтю М. Драгоманова про Закарпаття („Угорську Русь”), у якій корифей української науки й політики закликав галицьку інтелігенцію подати руку допомоги своїм братам з того боку кордону, які в умовах угорського гноблення були засуджені на повільну загибель.10 У липні 1895 року В. Гнатюк разом зі своїм другом О. Роздольським „на свій власний кошт і ризик” здійснили свою першу експедицію на Закарпаття, записуючи фольклорні матеріали в селах за маршрутом: Лавочне – Ляхівець – Старий і Новий Голятин – Майданка – Сойми – Волове – Вучкове – Долишня Бистра – Березово – Горінчево – Іза – Хуст. Увесь цей шлях вони пройшли пішки. Найбільше матеріалів В. Гнатюк записав від селянина Андрія Бряника в Голятині. Повернувшись до Львова, В. Гнатюк ознайомив із зібраними матеріалами голову НТШ Михайла Грушевського (свого професора) та голову новозаснованої Етнографічної комісії НТШ Івана Франка. Обоє вони щиро підтримали його ініціативу й заохотили до продовжування цієї справи, обіцяючи фінансово підтримати її та зібрані матеріали опублікувати на сторінках періодичних видань НТШ. На замовлення І. Франка В. Гнатюк написав обширну розвідку про свої враження від подорожі по Закарпатті для журналу „Радикал”11. Це був перший виступ В. Гнатюка у пресі про закарпатські справи, які не перестали цікавити його до кінця життя. У березні 1896 року В. Гнатюк вирушив у свою другу експедицію на Закарпаття, на цей раз за маршрутом: Лавочне – Сольва – 9

Матеріали до української етнографії (далі МУЕ). – Т. III. – Львів, 1900. – С. 12-26. Тут і далі під терміном „Закарпаття” („Угорська Русь”) слід розуміти землі, заселені українцями нинішньої Закарпатської області України, східної Словаччини, південної Польщі, Румунії (Банату) та Сербії (Воєводини)). 11 Гнатюк В. Дещо про Русь Угорську // Радикал. – Львів, 1895, № 2. – С. 14-19; № 3. – С. 26-30. 10

Стройна – Дусино – Керецьки – Кушниця – Бронька – Довге – Заднє – Луково – Імстичево – Великий Раковець – Севлюш – Мукачево. Результати цієї експедиції були значно більшими від попередньої. Після повернення до Львова (у 2-й половині квітня 1896 року) В. Гнатюк склав необхідні іспити в університеті, а під час літніх вакацій того ж року (у липні та серпні) здійснив свою третю подорож на Закарпаття. На цей раз він відвідав і деякі села нинішньої Пряшівщини: Ублю, Кленову, Розтоки, Улич, Збій та Новеселицю. У селі Збій нинішнього Cнинського округу на цей раз він знайшов найліпшого свого оповідача Михайла Пустая, від якого протягом п’яти днів записав 42 казки та леґенди виняткової художньої вартості.12 Під час своїх експедицій на Закарпаття В. Гнатюк не міг залишитися байдужим до економічного та національного поневолення своїх земляків. Він закликав закарпатську інтелігенцію до боротьби за свої національні та політичні права, до співпраці з галицькими українцями. У селах, де українське друковане слово було невідомим поняттям, він поширював твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та інших українських письменників, які виявились місцевому населенню близькими і зрозумілими. Усе це викликало застереження угорських властей до діяльності В. Гнатюка. Йому перешкоджали у спілкуванні з населенням, однак він не дав залякати себе, доводячи, що його діяльність аж ніяк не суперечить законам Австро-Угорської держави, громадянином якої був і В. Гнатюк. Більше того: після повернення у Галичину вже із своєї першої подорожі він розгорнув широку кампанію, спрямовану на критику угорського уряду за його національний, економічний та політичний утиск закарпатських русинів-українців. На цю тему він опублікував у галицькій пресі серію публіцистичних статей, кульмінацією яких був маніфест „І ми в Європі”, який підписали визначні прогресивні діячі Галичини, в тому числі І. Франко, В. Охримович, Ю. Романчук, Н. Кобринська, М. Павлик та інші. У справі національного відродження закарпатських русинів-українців головну надію В. Гнатюк покладав на молоду інтелігенцію Закарпаття, тому докладав багато зусиль, щоби втягнути її у національно-визвольний рух. 12 Зілинський О. В. Гнатюк і збійський казкар // Дукля. – Пряшів, 1969, № 1. – С. 63-69; Муиинка М. Михайло Пустай із Збоя – найвизначніший український казкар кінця ХІХ століття // Дукля, 2001. – № 3. – С. 41-45.

Закарпатськими справами йому вдалося зацікавити і молодого чеха, Франтішка Главачка, котрий за вказаним ним маршрутом відвідав Закарпаття вже у 1896 році, а згодом приїхав до В. Гнатюка у Львів, де прогостював шість тижнів13. Тоді ж В. Гнатюк приступив до підготовки закарпатських фольклорних матеріалів для друку. У 1897 році появився перший том його „Етнографічних матеріалів з Угорської Русі”, що містив легенди і соціально-побутові казки (новели). Свою першу книжку він присвятив М. Грушевському та І. Франкові – „подвижникам українсько-руської науки, приятелям і учителям молодіжі”. У наступному 1898 році з’явився і другий том „Етнографічних матеріалів з Угорської Русі” з фантастично-пригодницькими казками, казками про тварин (байками), переказами та анекдотами. Ці два томи – це вже праці зрілого фольклориста. Вони знайшли прихильну оцінку не лише в Україні, але й далеко за її межами. Під час літніх вакацій 1897 року В. Гнатюк вирушив у свою четверту експедицію на Закарпаття. Без жодних рекомендацій і без будь-якої матеріальної допомоги. На цей раз він відвідав також українські поселення у Бачці на території Сербії. В. Гнатюк планував відвідати всі поселення Бачки, де живуть русини, однак у двох місцевостях ‒ Руському Керестурі та Коцурі ‒ він знайшов чудових інформаторів (казкарів і співачок), від яких протягом двох з половиною місяців зміг записати 430 пісень та 220 прозових творів; зробив опис весілля, зберіг від загибелі кілька рукописних збірників, керестурську хроніку, налагодив контакт із такими представниками бачвано-руської інтелігенції як Гавриїл Костельник, Юрій Біндас, Михайло Врабель та ряд інших. З фольклорних інформаторів цієї експедиції на увагу заслуговують, зокрема, коцурські казкарі Осиф Кулич, Імро Фаркаш та Митро Паланчаній. Негайно після повернення до Львова з ініціативи М. Грушевського В. Гнатюк на підставі зібраного матеріалу написав працю „Руські оселі в Бачці (в Полудневій Угорщині)”, яку прочитав на семінарі з історії 9 лютого 1898 року. Цю ж роботу він прочитав і на

Hlavaček F. Moje styky a spolupráce s V. Hnaťukem // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику – № 3. – Пряшів, 1967. – С. 31-50.

засіданні Філологічної секції НТШ. Вона незабаром з’явилася друком14 поряд із науковими працями І. Франка та М. Грушевського15. У студентські роки В. Гнатюк виявив інтерес і до рукописних пам’яток української літератури, які знаходив під час своїх фольклористичних досліджень в Галичині. Цілий ряд подібних рукописів він знайшов і під час подорожей на Закарпатську Україну, Пряшівщину та Сербську Воєводину. В. Гнатюк не обмежувався лише збиранням фольклору на Угорській Русі, але інтенсивно записував його і в Галичині, використовуючи для того кожні відвідини родини в Пужниках, Григорові, Великому Ходачкові тощо. Лише в одному селі Великий Ходачків В. Гнатюк зібрав на п’ятдесят друкованих аркушів зразків народної творчості. Ряд прислів’їв та приказок, записаних В. Гнатюком у Пужниках, опублікував І. Франко у своїх „Галицько-руських народних приповідках”16. Здавалося б, що навчання й інтенсивна науково-дослідна праця, поєднана з турботами побутового характеру, могли б повністю вичерпати фізичні сили В. Гнатюка. Та це не так. Як згадують його сучасники, серед студентської молоді Львова, в останньому десятилітті XIX століття В. Гнатюк був фігурою номер один. Він умів не лише сам запалити себе за справедливу ідею, але мав рідкісний дар запалювати й інших. За все це львівська студентська молодь восени 1897 року обрала його головою свого товариства „Академічна громада”. Під його керівництвом „Академічна громада” перетворилася на одну з найбільш прогресивних і революційних українських організацій Галичини. Саме в цю пору І. Франко опинився чи не в найбільшій матеріальній та духовній кризі у своєму житті. У 1895 році керівництво Львівського університету, наперекір успішній габілітації, не дозво14

Гнатюк В. Руські оселі в Бачці (в Полудневій Угорщині) // Записки Наукового товариства ім. Шевченка (далі – ЗНТШ). – Т. XXII, 1898. – С. 1-58. 15 Детальніше про внесок В. Гнатюка у дослідження фольклору і культури русинів Воєводини див.: Мушинка М.: Од усней по писану литературу. Студиї и огляди. Зредаґовал и до друку приготовел Микола М. Цап. Руске слово: Нови Сад, 2016. ‒ 340 с. Зокрема розділи: Володимир Гнатюк ‒ перши виглєдовач живота и народней култури Русинох Югославиї (с. 7-78); З Русинами Войводини повязал ме Володимир Гнатюк (с. 79-86); Свадзба у Коцуре (с. 87-118) та О. Мушинка, М. Цап: Библиоґрафия роботох академика Миколи Мушинки о Руснацох Югославиї/Сербиї (с. 315-337; 225 позиції). Слід підкреслити, що русини Сербії відали найбільшу пошану В. Гнатюкові, перевидавши майже всі його доступні записи їхнього фольклору. 16 ЕЗ, т. X, 1901.

лило йому зайнятися педагогічною діяльністю, до якої він роками інтенсивно готувався. Навесні 1897 року І. Франко був кандидатом від Української радикальної партії до Австрійського парламенту, однак реакційні сили Галичини різними махінаціями сфальшували результати виборів, і його у парламент не допустили. У травні 1897 року І. Франка було звільнено з роботи в редакції щоденника „Kurier Lwówski”, в результаті чого він лишився без постійного заробітку. Майже одночасно „збанкрутував” і його журнал „Житє і Слово”, на який він покладав великі надії. Польська преса підняла шалену атаку, спрямовану проти Франка і його Радикальну партію. До галасу польської преси приєднався й український щоденник „Діло”, закидаючи І. Франкові провини, яких він ніколи не допустився. Така травля й нервове напруження не могли не відбитися на здоров’ї І. Франка. Він майже повністю осліп і, здавалося, що вже ніколи не зможе продовжувати свою літературну, наукову та громадську діяльність. У цій, на перший погляд безнадійній, ситуації, коли від найвизначнішого живого українського письменника відвернулися навіть великі українські „патріоти” та його вчорашні „меценати”, прийшов на допомогу Франкові його учень... Володимир Гнатюк, котрий більше ніж хто інший міг зрозуміти становище І. Франка, бо і сам у той час жив у крайніх злиднях. „Ані чоботи, ані убрання, ані футро – ніщо не можу тепер полагодити тому, що не маю грошей; навіть на борг буду їсти”, – скаржиться він у листі до дружини від 30 жовтня 1897 року17. І майже у той самий день він розіслав серію листів прогресивним діячам української культури з проханням допомогти І. Франкові у його незавидному матеріальному становищі та взяти участь у відзначенні 25-річчя його письменницької діяльності. Знаючи погані житлові умови І. Франка, В. Гнатюк висловив пропозицію, щоб українська громадськість з нагоди цього ювілею зібрала кошти на купівлю для нього житлового будинку. Ця пропозиція зустрілася з позитивним відгуком не лише в Галичині, але й, зокрема, серед української інтелігенції в царській Росії. Довідавшись, що у Франка є нова збірка віршів, яку ніхто не хоче друкувати, В. Гнатюк як голова Академічної громади звернувся до нього з пропозицією, що студентське товариство готове видати його збірку і навіть виплатити йому відповідний гонорар. 17

ЛЦДІА – Ф. 309, оп. 1, од. зб. 2228. – С. 36.

Важко хворого (з різних боків битого) І. Франка така пропозиція до душі схвилювала, і він охоче погодився. 17 листопада 1897 року В. Гнатюк скликав засідання Академічної громади, на якому накреслив план видання збірки, який був одноголосно ухвалений. Тут було також вирішено з фондів Академічної громади виплатити І. Франкові 100 злотих в рахунок гонорару. У грудні 1897 року збірка І. Франка „Мій Ізмарагд” з’явилася друком тиражем 1000 примірників18. Серед молоді збірка І. Франка мала неочікуваний успіх. Деякі її вірші перекладено також на чеську мову. Все це заохотило В. Гнатюка до дальших заходів, спрямованих на допомогу І. Франкові. 17 грудня 1897 року він поставив на порядок денний чергового засідання управи Академічної громади питання про участь товариства у святкуванні 25-літнього ювілею письменницької діяльності І. Франка. Для відзначення цього ювілею було створено підготовчий комітет, головою якого було обрано В. Гнатюка. Комітет за його ініціативою розгорнув широку діяльність: постановив видати брошурку про життя і діяльність І. Франка, альманах, присвячений Франкові, збірку музичних творів на слова І. Франка, надрукувати його портрет, зібрати гроші на фонд купівлі для І. Франка будинку. Щоб заохотити до святкування ювілею І. Франка наддніпрянських українців, В. Гнатюк наприкінці грудня 1897 року виїхав до Києва, де нав’язав контакти з цілим рядом діячів української культури. З його ініціативи було видано альманах „Привіт Д-ру Івану Франкові”, бібліографію творів І. Франка за 25 років, збірник музичних творів на слова І. Франка тощо. Урочисте святкування 25-річчя письменницької діяльності І. Франка відбулося 30 жовтня 1898 року, тобто точно через рік, коли В. Гнатюк розпочав справу його підготовки. У ньому взяла участь не лише молодь, але й уся проґресивна українська інтелігенція Львова. Сам В. Гнатюк прочитав на ньому головну доповідь, у якій охарактеризував І. Франка не лише як письменника, але і як громадського та політичного діяча, який „від наймолодших літ стояв в ряду перших борців за волю думки, слова, за свободу совісти, [...] любив правду і терпів за неї, [...] а своїми творами вказав шлях до широкої європейської культури”.19 18 Гнатюк В. Про ювілей Івана Франка в 1898 році // ЛНВ, т. LXXXVI, 1925. – С. 176-178. 19 ЛНВ, 1898, т. IV, кн. ХІ. – С. 118.

Справа нужденного становища І. Франка висунула перед українською громадськістю питання, над яким раніше ніхто серйозно не задумувався: якщо у таких матеріальних злиднях живе найвизначніший український письменник, гордість української літератури, то як живуть інші, менш визначні письменники? Відповідь на це питання була зрозумілою кожному: нема в українській літературі письменника, який зміг би вижити з гонорарів за літературну діяльність. Отже, соціальне становище українських письменників як на Східній Україні, так і в Галичині чи Буковині було гіршим, ніж будь-якої іншої інтелектуальної професії. Якщо письменник не мав іншого джерела прибутку, він не міг існувати. І дійсно, більшість українських письменників жила у постійних злиднях. Усвідомивши собі цю істину, В. Гнатюк вирішив заснувати письменницьку організацію, яка би керувала видавничими справами та давала матеріальну допомогу незаможнім письменникам. На початку 1898 року він порушив цю справу на одному із засідань управи Академічної громади, яка підтримала його ініціативу. Після її обговорення в пресі було створено Фонд підмоги незасібних літераторів, головою якого було обрано В. Гнатюка. Згідно з його проектом, Товариство руських письменників мало би за завдання не тільки видавничі цілі, але й згуртувало би по можливості всіх наших письменників в одну спільну організацію та забезпечувало би їм і матеріальну допомогу на випадок безробіття, хвороби або старості. В. Гнатюкові вдалося зібрати у Фонд підмоги чималі кошти, на підставі яких згодом було засновано Українсько-руську видавничу спілку20. Під час навчання в університеті Гнатюк інтенсивно готувався до наукової роботи: одержав солідні основи з латинської та давньогрецької мов та літератур, досконало вивчив польську і німецьку мови, активно засвоїв усі слов’янські мови, частково також французьку та угорську. В українській мові та літературі він вважався фахівцем, з яким не рівнявся ніхто з його товаришів-студентів. Самотужки він здобув солідні теоретичні знання в галузі фольклористики та етнографії. Ще будучи студентом, він мав за плечима солідну публіцистичну діяльність, що далеко перевищувала звичайні рамки. Та, як вже було сказано, наукова праця, як і літературна, у той час не вважалася професією, і ніхто з українських науковців на ній не міг будувати своє життя. 20

Мушинка М. Володимир Гнатюк. – Тернопіль, 2012. – С. 57.

Тому і В. Гнатюк єдину можливість займатися наукою бачив у її поєднанні з заняттям, яке би давало йому постійний заробіток. У його випадку таким заняттям могла бути педагогічна робота. Уже на останньому курсі університетського навчання в березні 1898 року професор Г. Огоновський запропонував йому посаду заступника („суплента“) учителя у Львівській академічній гімназії з умовою, що після закінчення університету і здачі учительського іспиту він стане постійним учителем цієї гімназії. Можливість залишитися у Львові і під керівництвом І. Франка, М. Грушевського та інших учителів продовжувати успішно розпочату наукову працю була для В. Гнатюка дуже привабливою, і він охоче прийняв пропозицію Г. Огоновського; тим більше, що посада заступника вчителя була пов’язана з досить солідним заробітком. Здавши відповідні іспити з педагогічних дисциплін і одержавши т. зв. „абсолюторію“, В. Гнатюк подав заяву про його затвердження постійним учителем у Львівській академічній гімназії. Однак Шкільна крайова рада на підставі його активної діяльності в проґресивному молодіжному русі (перш за все в Академічній громаді та НТШ) вирішила вигнати його зі Львова на периферію і рішенням від 14 вересня 1898 року направила його на посаду заступника учителя в Самбірську гімназію. Це рішення значно утруднювало життєві плани В. Гнатюка, бо Самбір тоді був провінційним містом, „де хіба афіші прийдеться читати, а більше нічого,” – скаржився В. Гнатток в листі до Ф. Вовка21. Дізнавшись про таке свавілля шкільних органів, М. Грушевський, якого незадовго перед тим було обрано головою Наукового товариства ім. Шевченка, запропонував йому посаду секретаря Товариства. В. Гнатюк погодився з цією пропозицією, хоча з матеріального боку вона зовсім не була привабливою. Таким чином, В. Гнатюк восени 1898 року став першим професійним науковцем-україністом у Західній Україні. В. Гнатюк з притаманною йому сумлінністю виконував секретарські обов’язки у Товаристві, яке за немалою його заслугою від 1898 року значно пожвавило свою діяльність в усіх сферах і перетворилося на солідну наукову установу. Від 1899 року вся адміністрація Товариства лежала на плечах В. Гнатюка. Не маючи жодної адміністративної сили, він сам вів колосальну кореспонденцію, пов’язану з діяльністю НТШ: писав протоколи численних засідань Товариства та його комісій, укладав плани, подавав звіти про 21

Там таки. – С. 58.

діяльність тощо. Чимало енергії він потратив на здобуття коштів на наукову працю Товариства. Про діяльність НТШ В. Гнатюк систематично інформував членів та громадськість на сторінках „Записок НТШ” та „Літературно-наукового вісника”, а в 1900 році почав видавати окремий квартальник „Хроніка НТШ”, що паралельно виходив українською (64 випуски) і німецькою (59 випусків) мовами. Та праця В. Гнатюка в НТШ не обмежувалася лише виконанням секретарських обов’язків. Уже в 1898 році він став секретарем новоутвореної Етнографічної комісії НТШ (яку очолював І. Франко, заступником голови був Ф. Вовк). Посаду секретаря він займав до 27 вересня 1913 року, коли його було обрано головою Етнографічної комісії. 7 червня 1899 року він став дійсним членом Філологічної секції НТШ, а 21 червня того ж року – її секретарем (головою було обрано І. Франка, заступником голови – О. Колессу). У тому ж 1899 році В. Гнатюк став редактором „Літературно-наукового вісника”. На цій посаді він був аж до переведення редакції журналу в Київ 1907 p. Разом з І. Франком, М. Грушевським та ін. за вісім років В. Гнатюк видав тридцять об’ємних томів. „Літературно-науковий вісника”. За редакцією В. Гнатюка ЛНВ став найвизначнішим українським літературно-громадським журналом. Сам В. Гнатюк опублікував у ньому майже п’ятдесят власних наукових розвідок та понад шістсот рецензій, оглядів і дрібних статей і заміток. Отже, ЛНВ був до певної міри і його власною трибуною. За гострі викривальні статті, опубліковані на сторінках журналу, йому кілька разів довелося стояти перед судом. Значною популярністю журнал користувався у Східній Україні, де наперекір його переслідуванню з боку царського уряду вже на початку свого існування мав понад сто п’ятдесят постійних передплатників. Боячись поширення його ідей, царська цензура у 1901 році заборонила ввіз ЛНВ-а у Росію22. Хоча В. Гнатюк був одним із наймолодших членів НТШ, своєю невтомною працею він здобув серед його членів загальний авторитет. Його заходами на роботу в НТШ було прийнято й І. Франка. Від 1899 року В. Гнатюк з І. Франком майже десять років працювали разом в одному приміщенні, редаґуючи „Літературно-науковий вістник”, „Літературно-наукову бібліотеку” та фольклорні видання. 22

Франко І. Заборона Літературно-наукового вісника в Росії // ЛНВ, 1901, кн. Х. – С. 35-39.

Про принциповість та безкомпромісність В. Гнатюка свідчить його боротьба за допущення української мови на археологічні з’їзди в Росії. На початку 1899 року, тобто на початку секретарювання у ньому В. Гнатюка, НТШ одержало запрошення на Міжнародний археологічний з’їзд у Києві, який мав відбутися у серпні того ж року. Члени Товариства із Західної України заявили на цей з’їзд тридцять доповідей. Згідно з вказівками організаційного комітету, доповіді на з’їзді, який мав відбутися в давній столиці України-Русі Києві, могли бути прочитані всіма слов’янськими мовами, крім... української. В. Гнатюк від імені НТШ написав гострий протест проти такого рішення, заявивши, що у випадку недопущення української мови на з’їзд делегація НТШ відмовляється від участі в ньому. Як наслідок цієї заяви – підготовчий комітет з’їзду вирішив, що доповіді можуть бути прочитані на з’їзді українською мовою, однак не сміють бути публіковані у „Трудах” з’їзду. Рішення московського організаційного комітету викликало значну полеміку на сторінках російської преси, в результаті чого Міністерство внутрішніх справ Росії на підставі т. зв. „Емського указу 1876 року” заборонило вживання української мови на з’їзді. Урешті-решт через подання дальшого протестного листа В. Гнатюка Міністерство освіти Росії дозволило прочитати доповіді українською мовою, однак лише на закритих засіданнях за участю не більше двадцяти п’яти людей. НТШ із такою дискримінацією української мови не погодилося і відмовилося від участі у роботі з’їзду. З’їздівські доповіді західноукраїнських авторів були опубліковані окремим виданням у „Записках НТШ“, що вийшли за редакцією В. Гнатюка.23 Подібна історія повторилася і на подальших археологічних з’їздах – у Харкові (1902) та Катеринославі (1905). У кількох своїх статтях В. Гнатюк вказав на жахливий політичний та національний утиск українців у Російській імперії. У розвідці „Російська цензура й українська мова”, опублікованій чеською мовою в ж. „Slovanský přehled” (Praha, 1903; s. 128-192), він навів конкретні приклади дискримінації української мови в Росії, про які слов’янська громадськість не мала найменшого уявлення. З іншого боку В. Гнатюк привітав ініціативу чеських славістів скликати міжнародний з’їзд славістів у Празі без будь-яких мовних обмежень. „Щиро вітаючи сей план чеських учених і признаючи пов23

ЗНТШ, тт. ХХХІ-ХХХІІ, 1899, кн. V-VI.

ну його реальність, ми рівночасно мусимо вказати на розумне і справді гідне вчених людей поставлене в ньому питання про язикові відносини на з’їзді”, – писав В. Гнатюк, а одночасно поставив запитання: „Коли то на тих основах міг би відбутися перший з’їзд у Росії?”.24 В. Гнатюк був глибоко обурений, коли австрійський уряд (не без втручання російського уряду) заборонив скликання славістичного з’їзду.25 Майже одночасно з боротьбою за національні права українців Росії В. Гнатюк розпочав боротьбу за національні права українців Австро-Угорщини, насамперед за широке запровадження української мови у Львівський та Чернівецький університети. На цю тему він опублікував серію статей з наведенням переконливих арґументів, головним чином, статистичних даних про дискримінацію українців. Закордонних читачів про студентські заворушення у Львівському університеті В. Гнатюк інформував у двох чеськомовних статтях, опублікованих на сторінках празького журналу „Slovanský přehled”. Він підкреслив, що в Україні існує п’ять університетів (Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернівці), однак жоден із них не є українським: в Росії йде посилена русифікація, в Галичині – полонізація, а на Буковині – германізація вищих навчальних закладів. Найбільший опір проти національної дискримінації українських студентів та професорів виник у Львівському університеті, де в 1901 році вчилося 610 українців. В. Гнатюк закликав до заснування самостійного Українського університету, доводячи, що для такого університету тут є всі передумови. Немає сумніву, що статті В. Гнатюка мали значний вплив на студентські заворушення у Львові 1901 року, які закінчилися масовим відходом українських студентів із Львівського університету на протест проти відхилення їхніх вимог адміністрацією університету та урядом. У липні 1899 року В. Гнатюк здійснив свою п’яту експедицію на Закарпаття, на цей раз у найзахіднішу область – Пряшівщину. За чотири тижні він відвідав майже всі регіони Пряшівщини, заселені русинами-українцями, їдучи від Меджилабірців через Свидник, Бардіїв на Спиш. Хоча середина літа була несприятливим часом для записування фольклору, йому в одинадцятьох селах вдалося записати 62 прозові твори і 152 пісні. Ці матеріали увійшли в першу частину третього тому „Етнографічних матеріалів з Угорської Русі”.26 24

ЛНВ, 1899, кн. IX. – С. 198-199. Переклад з чеської – М. М. ЛНВ, т. XII, 1900, кн. XI. — С. 121. 26 ЕЗ, 1900, т. IX. – С. 1-116. 25

Крім того, він інтенсивно продовжував записувати фольклор у селах Галичини, готуючи до друку наступні томи. На переломі XIX-XX ст. дослідники при записуванні фольклорних та етнографічних матеріалів почали застосовувати звукозаписувальну апаратуру, якій В. Гнатюк пророкував велике майбутнє. За його пропозицією Етнографічна комісія НТШ на своєму засіданні 7 травня 1900 року ухвалила „закупити два фонографи для збирання взірців бесіди і пісень нашого народа”. За допомогою цих фонографів записували пісні О. Роздольський, Ф. Колесса та інші. Як вже було сказано, у 1898 році з ініціативи В. Гнатюка було засновано Українсько-руську видавничу спілку (згодом перейменовану на Українську видавничу спілку), секретарем якої протягом чотирнадцяти років був В. Гнатюк. Основну діяльність спілки становила „Літературно-наукова бібліотека”, що виходила спочатку у двох, пізніше – у трьох серіях. У цьому виданні до Першої світової війни появилися 323 книжки, з яких майже половину підготував до друку В. Гнатюк. На жаль, видання Українсько-руської видавничої спілки могли розповсюджуватися лише на Західній Україні. Їхнє висилання у Східну Україну було суворо заборонено російським урядом, що було причиною їхніх невисоких тиражів та постійного фінансового дефіциту. Від травня 1905 року Українська-руська видавнича спілка перебрала від НТШ також видання „Літературно-наукового вісника”, і до того часу редагованого В. Гнатюком. Хоча редакторській праці В. Гнатюк приділяв багато часу, основним полем своєї діяльності він весь час вважав фольклористику, перш за все збирання і видавання нових фольклорних матеріалів. У 1900 році В. Гнатюк став відповідальним редактором „Етнографічного збірника”, з яким співпрацював і раніше. За його редакцією збірник перетворився на найважливіший фольклорно-етнографічний орган в Україні. Очолював він його до осені 1912 року, випустивши у світ понад двадцять об’ємних томів, перш за все своїх власних монотематичних збірників, опрацьованих за найновішими вимогами тогочасної науки. Паралельно з „Етнографічним збірником” він редаґував й іншу серію фольклорно-етнографічних видань: „Матеріяли до української етнології”, засновану в 1899 році. У цій серії за життя В. Гнатюка вийшло двадцять томів. 79

Кілька коротких експедицій він здійснив і в деякі села Галичини, насамперед на Гуцульщину, одержавши на це стипендію від НТШ – двісті злотих. Лише у двох селах Бучацького повіту – Пужниках та Коропці – в липні 1902 року він записав двісті сорок казок, леґенд та народних оповідань (переважно демонологічного характеру).27 При всьому цьому В. Гнатюк знаходив час регулярно стежити за фаховою літературою, систематично публікуючи на сторінках „Записок НТШ”, „Літературно-наукового вісника” та інших видань вичерпні огляди низки річників наукових журналів та збірників. Цілий ряд статей він присвятив громадсько-політичному життю закарпатських русинів-українців, викриваючи антинародну спрямованість духовної і світської інтелігенції та лицемірство уряду, який на словах проголошував свободу й демократію, а на практиці запроваджував „середньовічне рабство”. У статті „Мадьярська свобода” В. Гнатюк писав: „На цілій землі нема ні більше шляхетського, ні більше аристократичного, ні більше шовіністичного сойму, як угорський (навіть галицький мусить уступити йому першенство). Там, мабуть, що другий посол – то або граф, або барон [...]. І отакий сойм делегує своїх репрезентантів до переговорів з королем як репрезентантів народа [...]. Чи ж се не сміх?”.28 Свою статтю В. Гнатюк закінчує висновком: „Так, в Угорщині дійсно є свобода: для панів ‒ робити, що їм подобається, для мужиків ‒ слухати панських розпорядників, платити величезні податки, давати рекрута і ‒ вмирати з голоду”.29 Він уважно стежив і за політичним життям українців на еміграції, перш за все на підставі їхніх друкованих органів, які часто рецензував на сторінках „Літературно-наукового вісника”. Напружена наукова й суспільно-громадська діяльність В. Гнатюка не могла не відбитися на його здоров’ї. У 1902 році в нього виявили ознаки туберкульозу, і лікарі порекомендували йому інтенсивне лікування в якомусь південному санаторії. У грудні 1902 року В. Гнатюк вирушив на лікування на острів Корфу в Греції. Тримісячне лікування дало позитивні наслідки, і В. Гнатюк вирішив на зворотному шляху зупинитися в південних комітатах „Угор27

Хроніка НТШ, 1902, вип. III, ч. 10. – С. 16-17. ЛНВ, т. XXXII, 1905. – С. 147. 29 Там таки. 28

ської Русі” (територія сучасної північної Румунії та південної Угорщини) для продовження записування фольклорних матеріалів. Одержавши на експедицію від НТШ одномісячну відпустку та фінансову підтримку, в кінці березня 1903 року він приїхав до Будапешта, де кілька днів працював у тамошніх архівах та бібліотеках, а звідти вирушив у русько-українські села Банату на території Румунії. На жаль, ця шоста по черзі експедиція В. Гнатюка на „Угорську Русь” стала для нього фатальною. Наприкінці січня 1903 року в угорській газеті „Magyar-orszag” появилася стаття, у якій анонімний автор твердив, що В. Гнатюк є „московським емісаром, який ходить по Угорській Русі і робить тут московську пропаґанду, а навіть підтримує її грішми”. Приводом до обвинувачення був такий „факт”. У 1902 році В. Гнатюк у „Запислах НТШ” опублікував статтю до сторіччя від народження уродженця Закарпаття Юрія Венеліна (Гуци) ‒ основоположника болгарської історії, в якій згадав про його 84-річного брата-селянина Івана Гуцу, зауваживши, що той веде злиденне життя у Великій Тибаві на Закарпатті. На підставі цієї статті болгарські колоністи в Одесі зібрали 80 карбованців (200 австрійських корон) і посередництвом В. Гнатюка вислали їх Іванові Гуці. Угорська поліція, достеживши цю справу кількома допитами в І. Гуци та Ю. Жатковича, прийшла до висновку, що В. Гнатюк є і справді російським шпигуном, і дала наказ місцевим органам не допустити його до спілкування з селянами. Під час поліцейської переправи В. Гнатюка із села Нір-Ачад на поліцейську станцію в інше село він, „промочений до сорочки“, сильно простудився і, не знайшовши протягом кількох днів ні відповідного нічлігу, ні лікарської допомоги, змушений був припинити свою експедицію. „Ні поміщення не знайшов, ні де поживитися, а гарячка не уставала, не було що робити ‒ і я вибрався до Галичини, утративши швидко все, що придбав на здоровлю в Корфу“, ‒ з болем згадує він сумний кінець своєї подорожі.30 Та й у цих несприятливих умовах В. Гнатюк у селах Семлак, Німецький Перег (зараз Перегул-Маре), Нір-Ачад, Ей-Шелінд та Надьлак записав двадцять п’ять казок, сім новел, три леґенди, чо30

ЕЗ, т. XXV, 1909. – С. XI.

тири історичні оповідання та зібрав значну кількість статистичної інформації, яка спростувала тенденційні й фальшиві дані офіційних урядових статистик. Усі ці записи становлять окремий (IV-й) том його „Етнографічних матеріалів з Угорської Русі”. Переважна частина матеріалів цієї експедиції записана від українських переселенців із Шариської жупи (Пряшівщини). З них на увагу заслуговують казкарі: Ілько Галайка із Семлака та Осиф Гій із Німецького Перега. Експедицією 1903 року закінчилися подорожі В. Гнатюка на Закарпаття. З підірваним здоров’ям В. Гнатюк продовжував опрацьовувати зібрані матеріали, які повністю вийшли лише 1911 року. Шеститомник „Етнографічні матеріали з Угорської Русі”31 є і досі неперевершеним джерелом для пізнання фольклору Закарпаття. Вони містять 505 зразків народної прози (казки, леґенди, перекази, анекдоти) та 583 пісні, разом 2190 сторінок друку. Усі вони записані з філологічною точністю, паспортизацією, приведенням численних паралелей майже до кожного твору, словником діалектних слів тощо. Та ними аж ніяк не вичерпується інтерес В. Гнатюка до Закарпаття, якому він присвятив 115 наукових праць, статей та рецензій. Уже в 1899 році В. Гнатюк опублікував у чеському журналі „Slovanský Přehled“ ґрунтовну розвідку „Русини в Угорщині”32, в якій виявив себе як тонкий знавець історії, культури та побуту цієї найзахіднішої групи українського народу. Розповівши про історію закарпатських русинів-українців від XVI ст., він розглянув мадяризаторські тенденції в XIX ст., які вели до загальної культурної відсталості населення та його економічного й соціального зубожіння. Гальмом розвитку, на його думку, було й штучне москвофільство та ізоляція національного руху угорських русинів від Галичини та Східної України. У другій частині В. Гнатюк подав коротку характеристику закарпатських літературних стремлінь в XIX ст. (А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський, В. Терлецький, А. Кралицький, О. Павлович, І. Сильвай, К. Сабов, О. Митрак, Є. Фенцик, Є. Сабов, Ю. Чучка, М. Врабель та Л. Чопей), підкреслюючи відірваність цих стремлінь від народу і його реального життя. В. Гнатюк не обмежився лише констатуванням незадовільного стану, але накреслив широкий план відродження стосунків між га31

ЕЗ, т. III, 1897; т. IV, 1898; т. IX, 1900; т. XXV, 1909; т. XXIX, 1910; т. XXX, 1911. Hnaťuk V. Rusíni v Uhrách // Slovanský přehled, 1899, ч. 5, с. 216-220; ч. 9, с. 418-427 . 32

лицькими та угорськими русинами: особисті контакти, взаємні відвідини, обмін пресою й літературою, навчання угроруських студентів у Львові, а галицьких ‒ в Ужгороді, Мукачеві та Пряшеві тощо. Певні надії він покладав на молоду інтелігенцію. „Я думаю, ‒ писав він у статті „Угроруська мізерія”, ‒ що нічого кращого не зробимо, як коли заложимо два інтернати, в яких будуть могти безплатно або за маленькими доплатами проживати сини і дочки угорських русинів, а рівночасно учащати до наших руських шкіл. Се може зробити такий перелом в житті Угорської Руси, якого досі не було. Це може викликати цілковите відродження угорських русинів. А задатки для такого відродження є вже тепер. В Угорській Руси видять свою біду... та не знають, як і за що братись“.33 І у приватних листах, і у статтях він закликав закарпатську інтелігенцію закінчити зі штучним „язичієм” та писати твори для народу його ж мовою. Першими на Угорській Русі відгукнулися на заклик В. Гнатюка Ю. Жаткович та І. Стрипський, які опублікували у галицькій пресі кілька статей українською мовою. Однак на Закарпатті ці статті були майже не відомі. Обидва вони згодом відмовилися від своїх поглядів і порвали зв’язки з Гнатюком та Галичиною. Більше щастило йому у стосунках із сербськими та хорватськими русинами. Уже в 1900 році В. Гнатюк допоміг кільком студентам із Руського Керестура та Коцура потратити на навчання у львівські середні школи. Студент загребської гімназії Гавриїл Костельник під безпосереднім впливом В. Гнатюка 1904 року видав народною мовою ідилічну поему „З мойого валала”. 1904 року поема появилася друком і в тому ж році заходами В. Гнатюка та О. Шахматова одержала фінансову нагороду Російської академії наук у Петербурзі. В. Гнатюк привітав її появу обширною статтею-рецензією „Поетичний талант між бачванськими русинами”.34 Після шостої експедиції В. Гнатюка на Закарпаття у 1903 році до первісної його хвороби туберкульозу приєдналася ще грудна недуга – астма. На відміну від державних службовців, В. Гнатюк як працівник НТШ не мав лікарського забезпечення і видатки за лікування мусив покривати зі свого більш ніж скромного заробітку та добровільного внеску працедавця. 33 34

Житє і Слово, 1897, кн. VI. – С. 46-62. ЛНВ, 1904, кн. VI. – С. 175-188.

Наприкінці 1903 року В. Гнатюк вирушив на лікування в державний санаторій грудних хвороб у Алланді біля Відня на власні кошти, одержавши невеличку фінансову підтримку від НТШ. У санаторії він пробув три місяці, однак його здоров’я не дуже поправилося, і він передчасно повернувся додому. Набагато ліпше В. Гнатюк почував себе в Карпатах, куди виїжджав майже щороку. Найчастішим місцем його відпочинку було село Криворівня на Гуцульщині, де він сам або з родиною (зокрема, під час літніх вакацій) проводив багато місяців. Кілька літніх вакацій родина Гнатюків провела тут разом із родинами Франків та Грушевських. Частими гостями В. Гнатюка в Криворівні були такі визначні діячі української культури, як М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Леся Українка, Ольга Кобилянська, К. Квітка, Ф. Красицький, Олександр Олесь і багато інших. Немалі заслуги має В. Гнатюк у справі створення таких шедеврів української літератури, як „Тіні забутих предків” М. Коцюбинського, „Камінна душа” і „Довбуш” Г. Хоткевича та у заснуванні „Гуцульського театру” Г. Хоткевича. Після 1903 року В. Гнатюк через поганий стан здоров’я вже не виїжджав у експедиції, навіть у близькі околиці Львова, але організовував збирання фольклорних матеріалів за допомогою широкої мережі кореспондентів з рядів сільської інтеліґенції ‒ учителів, студентів та освічених селян. Для них він укладав і публікував у пресі програми збирання фольклору з методичними вказівками, як і що записувати. У 1904 році В. Гнатюк опублікував спеціальну програму для записування колядок та коломийок, за якою йшла програма для збирання загадок, матеріалів про рибальство, переказів, похоронних звичаїв, голосінь тощо. Публікуючи фольклорні матеріали, одержані від сільських дописувачів, В. Гнатюк завжди подавав їхні прізвища, а замість гонорару кожний записувач одержував від Етнографічної комісії відповідний том зі своїми записами. Це мало неабияке значення для моральної підтримки записувачів, котрі охоче надсилали Гнатюкові свої матеріали, без яких він не міг би видавати фольклорні збірники. Наприклад, у збірнику „Колядки і щедрівки” подано список 118 дописувачів В. Гнатюка.35 35

ЕЗ, т. XXXV, 1914. — С. VII-XI.

Своїм першочерговим завданням науковець вважав укладення та видання фольклорних збірників із новозаписаних матеріалів і з притаманною йому послідовністю він виконував це завдання. Крім згадуваного уже шеститомника „Етнографічні матеріали з Угорської Русі”, він видав: „Галицько-руські анекдоти”36 ‒ збірник, що охоплює 700 текстів; двотомні „Галицько-руські легенди”37 ‒ 412 текстів; тритомні „Коломийки”38 ‒ 8622 пісні; „Гаївки”39 ‒ 184 тексти та 180 мелодій; „Народні оповідання про опришків”40 ‒ 258 текстів; „Народні оповідання про тютюнарів”41 ‒ 77 текстів; тритомні „Знадоби до української демонології”42 ‒ 1346 текстів; „Похоронні звичаї й обряди”43 ‒ 20 детальних описів похоронів; двотомні „Колядки і щедрівки”44 ‒ 322 зразки; двотомні „Українські народні байки”45 ‒ 400 текстів; два томи еротичного фольклору46 ‒ 319 текстів. Якщо взяти до уваги, що ці збірники В. Гнатюк видав, будучи важко хворим, часто цілими місяцями не виходячи з кімнати або не підіймаючись з ліжка, то це був справжній подвиг, який в українській науці не має аналогії. Та це не всі фольклорні матеріали В. Гнатюка. Багато з них залишилося в рукописах. Про його неймовірну працездатність свідчить факт, що лише в його архіві, який зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України в Києві, нараховується понад двадцять п’ять тисяч аркушів фольклорних записів. Крім того, його рукописи зберігаються в ряді інших архівів України, музеях та приватних збірках. Та збиранням і видаванням фольклорних матеріалів не обмежувалася його наукова діяльність. Паралельно з тим він написав цілу серію наукових розвідок з фольклористики. 36

ЕЗ, т. VI, 1899. ЕЗ, т. XII, XIII, 1902. 38 ЕЗ, т. XVII, 1905; т. XVIII, 1906; т. XIX, 1907. 39 МУЕ, т. XII, 1909. 40 ЕЗ, 1910, т. XXVI, XXVII. 41 ЗНТШ, т. СХХІІ, 1915. – С. 167-211. 42 ЕЗ, 1904, т. XV; 1912, т. XXXIII, XXXIV. 43 ЕЗ, 1912, т. ХХХІ-ХХХП. – С. 131-224. 44 ЕЗ, т. XXXV, XXXVI, 1914. 45 ЕЗ, т. XXXVII-XXXVIII, 1916. 46 Das Geschlechtsleben des ukrainischen Bauernvolkes, I-II. Beiwerke zum Studium der Anthropophyteia. Leipzig, 1909-1912 37

У тогочасній європейській фольклористиці ім’я В. Гнатюка мало заслужену повагу. Уже в 1902 році він став членом Російської академії наук у Петербурзі. Згодом його обрано членом Чехословацького етнографічного товариства у Празі. (Národopisná společnost Československá), товариства Verein für Österreichische Volkskunde у Відні, Міжнародного союзу фольклористів ‒ Folklore Fellows в Гельсінках та ряду інших наукових установ. За працю „Народні оповідання про опришків” його було нагороджено премією ім. А. Котляревського. Навесні 1907 року В. Гнатюк вдруге виїхав лікуватися в Алландський санаторій грудних хвороб. Після двох місяців стан його здоров’я значно покращав, однак до завершення лікування йому потрібно було залишатися там ще три місяці, на що знову ж таки бракувало коштів. 28 червня 1908 року на засіданні Етнографічної комісії НТШ В. Гнатюк висунув пропозицію видати кількатомний корпус українських народних пісень, який би охоплював перш за все записи З. Доленґи-Ходаковського, М. Максимовича, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Манжури, Ф. Вовка та інших. Оскільки записи майже всіх вищеназваних збирачів зберігалися в офіційних та приватних архівах поза Галичиною, В. Гнатюк вступив у листування з цими архівами і протягом чотирьох років роздобув майже всі потрібні матеріали. У 1912 році він запропонував Етнографічній комісії НТШ конкретний план видання корпусу українських народних пісень, та оскільки Етнографічна комісія не одержала від австрійського міністерства культури потрібних фінансових засобів, це цінне видання не вдалося реалізувати. Значна частина підготовлених до друку матеріалів пропала на початку Першої світової війни. Коли стан здоров’я В. Гнатюка не поліпшувався, він уже не зміг з такою інтенсивністю працювати як раніше, Управа (виділ) НТШ восени 1912 року проти його волі відібрала від нього редаґування „Етнографічного збірника”, позбавивши його основного гонорару. На початку 1913 року його було позбавлено й редаґування „Літературно-наукового вісника”. Майже одночасно його було звільнено з посади секретаря НТШ, а на його місце призначено спочатку О. Роздольського, потім Ф. Колессу. Все це знизило до мінімуму його і до того часу мізерну зарплату. У 1913 році В. Гнатюк вирушив на лікування у Високі Татри (Закопане), але й тут повторилася алландська історія: після шести тижнів перебування в горах лікарі встановили, що для успішного 86

завершення лікування йому потрібно бути там не менше 12-18 місяців. „Ну, але розуміється, я цього не годен зробити, ‒ писав він з гіркою іронією своєму другові І. Кревецькому, ‒ бо на те грошей нізвідки не добуду, отже, най чорт хоробу бере”47. Та незважаючи на хворобу, він і в цей час вів організаційну діяльність НТШ. З його ініціативи НТШ запланувало влаштування величавого зʼїзду з нагоди 100-ліття з дня народження Т. Шевченка, який мав відбутися у грудні 1914 року у Львові. Перша світова війна перешкодила реалізації цього важливого задуму. Війна застала В. Гнатюка в Криворівні. Військові події на цілих 15 місяців відрізали його від Львова. Вимушене перебування в центрі Гуцульщини він, як і раніше, використав для записування творів народної словесності. Записував не лише традиційний фольклор від селян, але й тогочасні військові новотвори від українських та російських солдатів, які побували в цьому краї. Ці новотвори послужили йому матеріалом для розвідки „Війна і народна поезія”48 та інших статей. Восени 1915 року сім’я Гнатюків повернулася із Криворівні до Львова у дуже несприятливі воєнні умови. В. Гнатюка знову призначено на посаду секретаря НТШ та редактора його періодичних видань („Етнографічного збірника”, „Матеріалів до української етнології” та „Хроніки НТШ”). Його життєві умови у Львові під час війни були дуже несприятливі. Він був змушений цілими тижнями жити в нетопленій хаті, бо „у Львові було забракло зовсім угля і дров так, що ніде не можна купити ні за які гроші“.49 1-го січня 1916 року він повідомив виділ НТШ, що не може платити готівкою за квартиру (яка була маєтком НТШ) і пропонує замість грошей свої недруковані наукові праці та власні фольклорні збірники. „Моя платня на теперішні умови така мала, що не вистачає на самий харч”, ‒ скаржився він у своєму листі до І. Кравецького.50 Крім того, у Львові під час війни не вистачало газу, і йому доводилося по вечорах сидіти без світла. 47 Лист В. Гнатюка І. Кревецькому від 21 липня 1913 р. – ЛЦДІА, ф. 309, оп. 1, зв. 68, од. зб. 987. 48 Гнатюк В. Війна і народна поезія. – Календарик для українських січових і жовнірів-українців на 1917 рік. – Відень, 1916. – С. 68-85. 49 Лист В. Гнатюка І. Кревецькому в ід 1 січна 1915 р. – ЛЦДІА, ф. 309, оп.1., зв. 68. 50 ЛЦДІА, ф. 309, оп. І, зв. II, од. зб. 234.

У таких несприятливих умовах Гнатюк написав і видав одну з кращих своїх фольклористичних праць ‒ методично-бібліографічний довідник „Українська народна словесність” (Відень, 1916), яким користалися сотні збирачів фольклору. В. Гнатюк і після війни продовжував займатися організацією фольклорного дослідження у західній Україні, однак у зв’язку із занепадом видавничої діяльності НТШ він зміг видати лише незначну частину зібраних матеріалів. Більшість текстів, зібраних ним до Першої світової війни, була знищена царськими солдатами, які з канцелярії В. Гнатюка зробили військовий пункт, а його матеріалами топили в печі51. Серед загублених матеріалів була кількатомна збірка історичних пісень М. Драгоманова, підготована В. Гнатюком до друку, великі збірки М. Дикарева, П. Тарасевського, Ю. Федьковича, В. Степаненка та багатьох інших збирачів. Тоді ж пропала і значна частина кореспонденції В. Гнатюка, між іншим, листи до нього І. Франка, Лесі Українки, Ф. Вовка, О. Кобилянської, В. Стефаника, Л. Мартовича та інших52. Після війни Галичина опинилася в рамках Польщі, і видавнича діяльність Наукового товариства ім. Шевченка занепала у зв’язку з припиненням йому державної допомоги. В. Гнатюк на деякий час втратив інтерес до наукової та організаторської праці. „Пощо я маю даремно витрачати сили на складення збірників і писання праць, коли нема вигляду на їх видання?” ‒ з жалем скаржився він Ф. Колессі.53 І стан здоров’я та матеріальні умови життя В. Гнатюка після війни погіршилися. Його діти виростали; дочки вчилися на медичному факультеті Львівського університету, син ‒ у гімназії. Навчання вимагало значних коштів, і Гнатюкові нелегко було зводити кінці з кінцями. У 1918 році заходами уряду Української народної республіки, а згодом Української держави було засновано Українську Академію Наук, а В. Гнатюка запропоновано у перші її академіки. Наприкінці жовтня 1918 року міністр народної освіти Української держави Петро Стебницький повідомив В. Гнатюка про те, що у зв’язку з ідеєю об’єднання наукових сил Східної й Західної України його ім’я занесено в список перших кандидатів в академіки. 51

Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість. – Київ, 1966. – С. 48. Лист В. Гнатюка до І. Кревецького від 7 листопада 1915 р. – ЛЦДІА, ф. 309, оп. 1, зв. 68, од. зб. 987. Частина матеріалів , які В. Гнатюк вважав загубленими, пізніше була знайдена в інших місцях. 53 Матеріяли до української етнології та антропології (далі МУЕА), т. ХХІ-ХХІІ, част. І, 1929. – С. XI. 52

Єдиною умовою обрання В. Гнатюка дійсним членом УАН є його негайний переїзд до Києва. У відповіді міністрові від 11 листопада 1918 року В. Гнатюк подякував за високе визнання його наукової діяльності та висунув ряд цікавих зауважень до Статуту УАН. Щодо переїзду до Києва, В. Гнатюк заявив міністрові П. Стебницькому, що він зможе переселитися туди не раніше травня 1919 року. У зв’язку з тим на його місце було обрано С. Смаль-Стоцького, а його кандидатуру в академіки було висунуто лише через п’ять років ‒ 21 лютого 1924 року. У 1920 році В. Гнатюк зав’язав співпрацю з Закарпатською Україною, в якій після її приєднання до Чехословацької республіки 1919 року були значно сприятливіші умови для наукової та культурно-освітньої праці, ніж у Галичині. У січні 1920 р. друзі В. Гнатюка Г. Стрипський та І. Панькевич запросили його підлікувати своє здоров’я на Закарпатті. „Добре було би, якби Ви могли на літо сюди приїхати відпочити та, осівши в якім селі, продовжати свою ідею молодих літ”.54 В. Гнатюк щиро привітав таку пропозицію, збираючись приїхати на Закарпаття разом із дружиною, однак погіршення здоров’я не дозволило йому здійснити цей намір. У травні 1921 р. його було обрано почесним членом новозаснованого товариства „Просвіта” в Ужгороді. Висловлюючи „щиру подяку за таке почесне відзначення моєї скромної праці”, В. Гнатюк писав: „Жалую дуже, що тяжка, довголітня хвороба відтягнула мене від продовжування праці над Угорською Україною та не позволила мені здійснити того пляну, який я колись уклав собі, будучи здоровим. Надіюся, одначе, що мої пляни, доповнені й розширені, виконають уже тамошні уродженці”.55 Восени 1921 р. В. Гнатюк підписав угоду з Шкільним рефератом цивільної управи Підкарпатської Русі в Ужгороді про укладення „Словника закарпатських говірок”, над яким працював понад три роки, виписавши зі своїх фольклорних матеріалів та закарпатоукраїнської літератури XVII-XX століть понад двадцять тисяч діалектних слів (з контекстом, паспортизацією, поясненнями тощо). 54 Лист І. Панькевича до В. Гнатюка від 25 січня 1920 p. // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, т. IV, кн. 1. – Пряшів, 1969. – С. 64. 55 Лист В. Гнатюка до І. Панькевича від 17 червня 1921 р. // Там таки, т. ІІІ, Пряшів, 1967. – С. 59.

У вересні 1924 р. В. Гнатюк вислав свій словник до Ужгорода, де І. Панькевич мав доповнити його своїми матеріалами та чеськими еквівалентами і здати до друку. На жаль, саме тоді на Закарпатті настали дуже несприятливі зміни в національній політиці, в результаті яких І. Панькевича було звільнено з роботи у Шкільному рефераті, а „Словник закарпатських говірок” викреслено з видавничого плану. У післявоєнний період над „Словником закарпатських говорів” інтенсивно працював Іван Панькевич, довівши кількість слів до 200 000, однак смерть у 1958 році перервала його працю. Після смерті І. Панькевича над „Словником” працювали його учні (О. Зілинський, А. Куримський, К. Ґеник-Березовський та ін.). Нині роботу над „Словником” доводить до завершення мовознавець Ружена Шишкова, працівниця Словʼянського інститут АН Чеської республіки Празі. З мовознавчих праць В. Гнатюка для закарпатських (отже, і пряшівських) русинів-українців найвизначнішою є його стаття „В справі літературної мови підкарпатських русинів” з 1924 року, яка 43 роки пролежала в рукописі і була опублікована щойно 1967 року на сторінках „Науковго збірника Музею української культури у Свиднику” (Пряшів, 1967. ‒ Т. 3. – С. 19-27). У ній автор на питання „Якою має бути літературна мова підкарпатських русинів?” відповів: „Літературною мовою Підкарпатської Русі буде та сама українська, що є в Галиччині, на Буковині, в Київщині, на Кубані, на Зеленім Клині, в Америці. До того положені вже підвалини в писанях Л. Чопея, Г. Стрипського, Ґренджі-Донського і інших молодших. Тимчасовим переходом до неї може бути місцевий говір верховинський, найбільше зближений до літературної мови. Як уступка для старшої генерації може полишитися тим часом і етимологічний правопись. Отсей народній говір виключно повинен запанувати в уряді і школі, а не який інший, до пори, поки не буде можна перейти вповні до загальної української літературної мови”. Ці пророчі слова В. Гнатюка не втрачають актуальність і в наш час, коли не втихають спроби творення різних типів „русинської” літературної мови. В. Гнатюк, аби вийти із злиднів, змушений був продавати свої книжки. За час від 1920 по 1926 рр. він вислав до Ужгорода понад тисячу книжок зі своєї приватної бібліотеки. Ці видання, з якими він нерадо розлучався, стали основою солідної наукової бібліотеки товариства „Просвіта”, пізніше ‒ Державної наукової бібліотеки в Ужгороді, і становлять золотий фонд нинішньої Наукової бібліотеки Ужгородського національного університету. 90

Стан здоров’я В. Гнатюка і на цей раз вимагав довшого перебування в горах, яке рекомендували йому лікарі. 1-го червня 1925 р. В. Гнатюк звернувся до Управи НТШ у Львові з проханням виплатити йому для лікування хоча б аванс його гонорару за ненадруковані праці, „а як ні ‒ писав Гнатюк ‒ прошу признати мені на виїзд і побут в горах позичку в можливій висоті, яку я або відробив би, або звернув би ратами в готівці”56. Та бажаної допомоги В. Гнатюк таки не одержав. Та і в тих дуже несприятливих обставинах він не перестав цікавитися своєю улюбленою справою ‒ фольклористикою. Після війни він приступив до видання популярної фольклорної серії, в якій вийшли пʼять збірок фольклору, та опублікував ряд теоретичних фольклористичних праць. Крім того, він видав брошуру про Наукове товариство ім. Шевченка, працю „Кубанщина й кубанці”, підготував до друку „Українську мітологію”, брошурку про Закарпатську Україну та інші праці. У 1920 році він зав’язав ділові стосунки з правлінням Книгоспілки, яке надіслало йому докладні відомості про свій статут та замовило в нього для друку збірники леґенд і казок57. За останні роки життя В. Гнатюк чимало уваги приділив справі популяризації українського фольклору серед широкої громадськості. Він розробив план видання цілої серії науково-популярних книжок з фольклору, однак несприятливі видавничі умови дозволили йому реалізувати лише незначну частину свого задуму. Ще в 1917 році Гнатюк видав збірник соціально-побутових казок („Народні новели”) у власній літературній обробці, що містив кращі матеріали з його закарпатських експедицій. В такому ж плані 1918 року він видав і книжку народних казок про тварин („Народні байки”), яка містила кращі твори з його двотомника „Українські народні байки”, та „Народні байки для дітей” (з ілюстраціями О. Кульчицької). У 1922 році В. Гнатюк видав кращі фантастично-пригодницькі казки зі своїх закарпатоукраїнських записів під назвою „Баронський син в Америці”. Ці видання відіграли важливу роль у справі популяризації фольклору, зокрема серед шкільної молоді. У 1924 році президія УАН офіційно повідомила В. Гнатюка, що його обрано позаштатним академіком на кафедру народної слове56 57

ЛЦДІА, ф. 309, оп. 1, зв. ІІ, од. зб. 234. Записки І-Ф ВУАН. – Київ, 1927, кн. X. – С. 215-221.

сності з тим, що після переїзду до Києва він стане штатним академіком. Ця звістка дуже потішила В. Гнатюка, тому що нарешті офіційно було визнано його наукові заслуги, а саме з боку найвищої української наукової установи, в якій перед ним розкривалися гарні перспективи. У відповідь на це повідомлення Гнатюк писав: „Колись моєю молодечою мрією було дожити хвилі, в якій на українській землі став би Український університет та Українська академія наук, дві інституції, що ввели би український народ у ряд загальнопризнаних культурних націй. Ця мрія тепер здійснилася. Я вважав би великим щастям, коли би зміг наприкінці свого життя хоч здалека докинути свою цеголку до тої величезної будівлі, яку здвигає УАН для української науки”.58 Та, на жаль, йому не довелося вже докласти свою цеглину до спільної будівлі. Від 1925 року стан здоров’я В. Гнатюка був майже безнадійним. Навіть його близькі друзі змирилися з думкою, що його смерть неминуча. І. Свєнціцький на запитання М. Могилянського про здоров’я Гнатюка лаконічно відповідав: „Вже кілька місяців помирає та ніяк померти не може”.59 6-го жовтня 1926 року о шостій годині вечора Володимира Михайловича не стало. Помер на 55-му році плідного життя. Його дружина Олена в листі до І. Панькевича від 6 листопада 1926 року так описує останні години життя В. Гнатюка: „До послідньої хвилі життя не жалівся на ніякі болі, хотя й мусів їх мати, та до послідньої хвилі живо цікавився всім, що діялося поза домом і в домі. Ще два дні перед смертю робив коректуру „Літературно-наукового вісника”. В послідній день життя, хотя й часто уже тратив притомність, давав ще різні розпорядження. Помер спокійно, так якби заснув“.60 В. Гнатюка похоронено на Личаківському кладовищі недалеко могили його друга і учителя Івана Франка. Пізніше на його могилі сім’я поставила скромну мармурову плиту з простим написом: „Володимир Гнатюк, етнограф, 21. V. 1871 – 6. X. 1926”. У 1971 році цей надгробник було замінено монументальним пам’ятником з кам’яним бюстом В. Гнатюка роботи скульптора Л. Біганича. 58 Там само. Чернетка листа В. Гнатюка до І. Панькевича. Лист УАН від 22 травня. 1924 p., од. зб. 2290. 59 Записки історично-філологічного відділу УАН, кн. 10. – Київ, 1927. – С. 258-259. 60 Науковий збірник МУК у Свиднику, т. III. – Пряшів, 1967. – С. 206.

Красномовним свідченням того, чим жив і цікавився Володимир Гнатюк в останні земні свої роки, є 97 листів та 90 листівок, написаних ним та його дружиною Оленою до дітей та зятя (1919-1928), які мені 1991 року передала Ліла Ґордесманн, внучка В. Гнатюка, наступниця спадщини своєї матері Ірини та її сестри Олександри. Я їх разом з іншими документами своєї гнатюкіани передав Обласному архіву Тернопільської області (директор Богдан Хаварівський). Це ‒ безцінні документи про останні роки життя і смерть визначного українського фольклориста та громадського діяча, які чекають на обнародування. Володимир Гнатюк був науковцем, який у важких умовах ХІХ і першої четверті ХХ століть поставив українську фольклористику на загальнословʼянський рівень, тому він заслуговує на те, щоб 150-річчя з дня його народження було належно відзначено.

Mykola Mušinka

THE FIRST AND THE MOST PROMINENT RECORDER AND RESEARCHER OF FOLKLORE OF RUTHENIANS FROM VOJVODINA/SERBIA AT THE TURN OF THE 19th AND 20th CENTURIES Summary Volodymyr Hnatyuk (1871-1926) was the most prominent Ukrainian folklorist of the end of the 19th and the first quarter of the 20th centuries. His focus was on Transcarpathia (Hornytsia), he visited this region six times between 1895-1903. The result of his expeditions were six-volume editions „Ethnographic Materials from Hungarian Rus´”, which covers 505 samples of folk prose recorded by him and 583 songs (a total of 2,190 densely printed pages). Within the two and a half months in 1897, he recorded most of the materials in two villages of Bachka – Rusky Kerestur and Kotsura. After returning to Lviv, he published in 1898 the paper „Russian Rus´ – houses in Bachka” (58 pages) and more than a hundred of other articles. From 1898 until his death he was an employee of the Shevchenko Scientific Society in Lviv. Due to his considerable merit, NTSh turned into a real Academy of Sciences. He was the permanent secretary of NTSh and edited almost all editions of the society. V. Hnatyuk has published more than 1000 scientific works papers, analysis, reviews from various fields of Ukrainian studies.

He was a member of the All-Ukrainian Academy of Sciences in Kyiv and member of several international scientific institutions and organizations. The Lviv branch of the NTSh (headed by O. Kupchynskyi) and the Ukrainian diaspora honored his memory by publishing or republishing his works. Keywords: Volodymyr Hnatyuk, „Hungarian Rus´”, Rusnaks of Vojvodina, Hornytsia, Halychyna, folklore, ethnography, local lore

С ТАТЇ И ЕСЕЇ

МИКОЛА М. ЦАП

Перша друкована верзия писнї „Поздрав мацери” Гавриїла Костельника Гоч о иснованю першей друкованей верзиї писнї Поздрав мацери Гавриїла Костельника, о котрей ту будзе слово, автор тих шорикох дознал ище пред скоро пейдзешат роками1, судьба сцела же би ше з єй автентичним текстом упознал аж нєдавно, кед му до рук пришла „Нива” з 1920. року2. Возбудзенє було вельке, бо после телїх рокох конєчно ше доисцел же наисце слово о нєпознатей, ориґиналней верзиї тей писнї, котра ше у двох ключних детальох розликує од тей котра обявена у Руским календаре за 1922. рок3 и котра лєм як така у нас була позната.

1 Усну информацию зме достали од Силвестера Папуґи (1951) з Коцура, дакедишнього питомца Українскей папскей малей семинариї и єден час богослова у Риме, котри тоту верзию писнї з „Ниви” мал нагоди видзиц у библиотеки кардинала Йосифа Слїпого. 2 З поезій о. Гавриїла Костельника, Поздоровлення для мами : (В бачванськім діялєкті), Нива, Львів, 1920, XV, ч. 1-2, липень і серпень, с. 28-29. 3 Ґ. Костельник, Поздрав мацери, Руски календар за южнославяньских Русинох на прости рок 1922. котри ма 365 днї, Руске народне просвитне дружтво, Руски Керестур, 1921, с. 70-71. У новши час тота верзия писнї двараз предрукована: Гавриїл Костельник, Поезия на бачванско-сримским руским литературним язику, Руске слово, Нови Сад, 1970, с. 139; Гавриїл Костельник, Поезия на руским литературним язику, Руске слово, Нови Сад, 2008, с. 122.

Поздоровлення для мами (В бачванськім діялєкті) „Aзъ брашно имамь ясти, єгоже вы не вѣсте”.

Нє плачце, мамо моя, Нє плачце, нє жалуйце, Же я єм чарнi хлєбiк – I другiх нє турбуйце! Ах, чарнi хлєб мой, чарнi, Та iще нєт i того – А у вас полно хлєба Як шнїг, як шнїг бiлого! Та гварел Бог: же чловек Нє жiє лєм о хлєбе, Же боже слово вельке На жемi, як i в нєбе! Я бiлi хлєб заменєл За тото слово боже, Цо людзом жiвот дава, I чуда творiц може. У швеце я далєкiм, У превраценiм швеце, Цо забул божу правду, I сам ше тре на шмеце. А я ше, мамо моя, За божу правду бiєм – Я божi слова глєдам, I о тiх словох жiєм. 26. IV. 1920.4 4

З поезій о. Гавриїла Костельника, нав. д. Писня обявена як перша у циклусу од пейцох писньох, и вона єдина котра ту обявена по руски, док шицки други на українским язику (Пісня жайворонка; I стіл і крісло...; Караюсь я судьбою...; De rebus novis more antiquorum). Пре лєпше розуменє, ґу одредзеним словом додати окремни толкованя по українски, котри ми з тей нагоди вихабяме.

Два ключни деталї по котрих ше тота верзия писнї Поздрав мацери розликує од гевтей котра нам до тераз була позната, то мото („Aзъ брашно имамь ясти, єгоже вы не вѣсте”) и штварта строфа („Я бiлi хлєб заменєл / За тото слово боже, / Цо людзом жiвот дава, / I чуда творiц може.”), котрей тиж нєт у познатей нам верзиї. Чом тоти барз значни елементи за розуменє основней идеї и порученя тей писнї випущени з єй другей верзиї, за котру зме телї роки думали же є єдина и автентична, и чи можлїве же то свидомо зробел сам автор, пре нам до нєшка нєпознату причину? Одвити на тоти питаня вироятно нїґда нє достанєме и кажде пробованє у тим напряме може буц лєм способ указованя на можлїви драги розуменя авторовей идеї, а нє и доходзеня до конєчного ришеня ениґми котру спричинєло вихабянє тих двох медзисобно повязаних елементох писнї. Та, заш лєм, пред нами, конєчно, права и ориґинална верзия тей писнї, и ми щешлїви же аж тераз маме можлївосц нє лєм лєпше розумиц єй основне порученє, алє и лєпше спатриц шицки єй други елементи вязани за метрику, язик и стил, як основи на котрей базована поетика писнї и авторова филозофия живота. Походзаца точка у так поставеней интерпретациї писнї то слова вибрани за єй мото, котри у прекладзе з церковнославянского глаша так: „Я мам єсц поживу за котру ви нє знаце.” (Евангелия од Йоана, 4. глава)5. И гоч за тоти слова автор експлицитно нє гутори чийо су, вони общепознати, бо их вигварел сам Исус Христос, и символизую священїцке поволанє, драгу по котрей даскельо роки пред тим рушел и Г. Костельник. Гипотетично, формална, алє нє и сущна причина за вихабянє штвартей строфи з другей друкованей верзиї тей писнї могла би буц повязана з фактом же кед випущени мото, котри змистово и идейно найбаржей кореспондує з тоту строфу, лоґични шлїд бул же би ше и ю вихабело и так цалком пременєло єй першобутне порученє, котре виходзело з мота, а елабороване є у тей строфи. Така гипотеза видзи ше нам як найприлаплївша, и покля ше нє найдзе автоґраф тей другей друкованей верзиї, котри тото годзен и експлицитно потвердзиц, остава нам вериц же то зробел сам автор, зоз свидому намиру пременїц и єй основну идею и першобутне главне порученє.

5 Автор дзекує Михалови Рамачови, єдному з прекладательох Святого писма на руски язик (Руски Керестур, 2019), же му помогнул одгаднуц о котрим цитату з Евангелиї слово.

Як заключенє, шлєбодно мож повесц же интервенциї котри окончени на форми и змисту писнї Поздрав мацери, без огляду хто их зробел, резултовали з двома вариянтами тей писнї, и як таки вони од тераз буду фиґуровац нє лєм у литературней биоґрафиї Г. Костельника, алє и у историї рускей литератури вообще.

ПРИК А ЗИ , КРИТИКИ , РЕЦЕНЗИЇ

БЛАЖЕНА ХОМА ЦВЕТКОВИЧ

Приручнїк з порадами (Блажена Хома Цветкович, Язични аларм – поради з язика, Руске слово, Дружтво за руски язик, литературу и културу, Нови Сад, 2021) Язични аларм настал як резултат моєй вецейрочней пракси лекторованя новинарских текстох у новинох Руске слово, часопису МАК, и у даєдних кнїжкох хтори сом лекторовала. Записовала сом найфреквентнєйши лексеми зоз виреченьох при хторих було одступаня у синтаґматских и парадиґматских ґраматичних одношеньох, а хтори ше часто повторйовали, и нєправилносци або нєточносци хтори ше нє складали зоз правилами язичней норми, а хтори з векшого, настали пре вельки уплїв сербского язика. Вибрала сом вецей як 400 одреднїци, хтори ми як аларм „бренкали” же су у авторских текстох нєточно або нєясно преложени, же нєточно похасновани и пошоровани синтаксични єдинки (слова, синтаґми, виреченя) и словозлученя итд. Найвецей их було зоз морфолоґиї и синтакси – мишанє меновнїкох и применовнїкох або присловнїкох, нєскладаня у роду, припадку, числу, особи, нєясносц синонимох и гомонимох хтори єдно знача у руским, а друге у сербским язику. У тей кнїжки, приручнїку з порадами, окрем указованя на найчастейши гришки яки ше прави у писаню, по азбучним шоре зазначени нє лєм по єдно слово и конструкциї, алє дараз и два, три, а зазначени и слова хтори ше хаснує под сербским и другима уплївами 99

и прилапени су у литературним язику (їх правилне и нєправилне хаснованє нє коментароване при шицких, алє лєм при гевтих хтори фреквентни у писаню). При таких словох наведзени їх еквиваленти яки хаснує наш народ, по руски, або, ридко, яки ше хасновали у прешлосци. То значи же нє вше мушиме похасновац лєм тото цо превжате, алє указане же мож дацо и иншак написац, т. є. похасновац иншаки слова, и иншаки виреченьово конструкциї, а же би ше значенє цалого виреченя нє пременєло. Початна лексемa(и) у наслове, з лївого боку, самостойна або у рамикох синтаґми вше указує на нєправилнe хаснованє, а друга(и), з правого боку, понука алтернативни вариянти, еквиваленти, цо би место того могло, або требало написац. Дараз визначена лєм єдна лексема, найчастейше так як є написана у виреченю (пре лєпше розуменє даґдзе сом дїєслова кладла до инфинитиву), даґдзе написани и вецей синтаґми, прето же би сама лексема нє мала одвитуюце значенє. З италиком написани приклади виреченьох так як их написали авторе, а тото цо нєправилне, и на цо окреме треба обрациц увагу, подцагнуте. Потим шлїдзи кратке толкованє цо значи подцагнута лексема/лексеми у сербским язику (кед то було потребне), а цо у руским язику, цо би место нєй могло положиц, як би ю ми могли похасновац у конкретним виреченю и яки єст ище руски вариянти цо их можеме написац. Толкованє словох, виразох и конструкцийох ше углавним одноши на виреченє у хторим є похасноване, а же би толкованє нє було барз обсяжне, нє вшадзи написани шицки значеня одредзеней єдинки – у даєдних виреченьох єст по 2 приклади, кед ше исте слово хасновало у розличних виреченьох, даґдзе дати и вецей приклади з рускима вариянтами, пре одступаня у виреченьох хтори ше нє так часто зявйовали у текстох. При даєдних ше упутює опатриц и правописни правила. На концу, же би було цо обачлївше, з болдом виписани предложени конструкциї виреченьох. И попри тим же одреднїци потолковани у прикладох, после часци Место резимеа, окреме виписани и коло 200 слова и конструкциї хтори би у прикладох датих виреченьох вшелїяк – нє требало хасновац. Велї подобни приклади и толкованя сом нашла у Сербско-руским словнїку, том 1 (1995) и том 2 (1997), Руско-сербским словнїку (2010) и Словнїку руского народного язика, том 1. и 2. (2017), одкаль углавним вжати приклади, а окреме у пейцох кнїжкох о язику (2008, 2012, 2013, 2014 и 2017) Гелени Медєшовей, хтора подобни поради у тих кнїжкох написала и описала детальнєйше. Поради у тим Язичним аларму компатибилни зоз написами Г. Медєшовей 100

у єй публикацийох, як и зоз публикациями М. Фейси, Правописни словнїк руского язика (2017), и Правопис руского язика (2019) хтори єст у електронскей форми (оп. Литература). У кнїжки похасноване и менше число скраценьох꞉ зам. – заменовнїк дем. – деминутив и др. – и други екв. – еквивалент итд. – и так далєй лекс. – лексема мен. – меновнїк напр. – наприклад одн. – односно оп. – опатри прикм. – прикметнїк с. – сербски т. є. – то єст фам. – фамелиярне О шицким спомнутим хто сце вецей и детальнєйше научиц, пречитац и о других значеньох одреднїцох, як и прешириц свойо знанє о руским язику вообще (а окреме о його хаснованю у писаней и усней комуникациї) и на тот способ свою язичну културу подзвигнуц на висши уровень, окрем у уж спомнутих публикацийох, препоручуєм пречитац и у Ґраматики руского язика (2002) Юлияна Рамача (оп. Литература). На концу Язичного аларму, у додатку Место резимеа видзелєни Даскельо правописни правила коло хторих єст дилеми и вельо раз ше их потупює у новинарскей пракси. Означени су зоз числами при тих прикладох дзе ше зявйовали, а їх толкованє стої после шицких одреднїцох. У даєдних правилох, окреме у словох дзе сом обачела же ше часто миша писанє буквох, нароком букви визначени, т. є. виписани у верзалу, же би були обачлївши. Длугорочни новинаре, писателє, прекладателє... векшину правописних правилох знаю, алє ище вше єст дзе ше даґдзе гриши (заж лєм, одиховац, уствари, сщарнїц, щухац, каменчок, нашенка, длань, писанє -г и -х итд.). Прето ше упутює опатриц тоти правила. 101

Тота кнїжка наменєна, насампредз, новинаром, окреме младим новинаром, прекладательом, писательом, лектором, студентом, а можу у нєй поради найсц и спикере и шицки тоти хтори активно/пасивно хасную руски язик, и длужни су писац и бешедовац правилно, або ше двоя же як треба дацо написац. Вельо уж єст того цо ше погришно хаснує у нашим язику. Треба дацо меняц, та моя намира була спомнутим хасновательом дац конкретни практични поради и напрямки на яки способ то мож зробиц. Мой основни циль Язичного аларму бул – же би найбаржей новинаром у редакцийох на руским язику, обрацел увагу на тото дзе ше найвецей гриши и помогнул им як надалєй писац (а и у бешеди хасновац) цо вецей руски слова и виреченя у духу руского язика Мала сом на розуме (уключуюци ту и власне искуство) же би одвит на двоєня у датей хвильки хаснователє швидко нашли, без векшого траценя часу, без вичитованя фаховей литератури. То єдна од причинох же прецо праве так формуловани одреднїци и наслови у тим нє барз обсяжним, алє наздавам ше, релевантним правописним словнїку. Сцем здогаднуц же перши видруковани Правопис руского язика Миколи М. Кочиша видати 1971. року, та, праве у рамикох 50-рочнїци од його виходзеня, зоз свою публикацию жадам дац одредзене доприношенє рускей линґвистики, хторе би було хасен цалей рускей заєднїци. У 2020. року НВУ „Руске слово”, установа у хторей робим, преславела 75 роки од свойого иснованя, та з тей нагоди жадам подзековац на помоци визначним новинаром, редактором хтори ме часто радзели коло язика у моєй 20-рочней лекторскей роботи, пок. Любомирови Рамачови, Михалови Симуновичови, Дюрови Латякови, Олени Папуґовей и терашнїм колеґом з колективу хтори ми помагали и потримовали ме же бим була витирвала у тей, анї кус нєлєгкей, роботи. У 2020. року означена и 50-рочнїца од снованя Дружтва за руски язик, литературу и културу, у чиїх рамикох иснує и його Линґвистична секция, на хторей ми, лекторе, прекладателє, колеґове з Оддзелєня за русинистику, вєдно зоз Юлияном Рамачом, Гелену Медєшову и Михайлом Фейсом, розришовали, а и далєй розришуєме, дилеми, двоєня, и цо и як далєй робиц на язику. И на тих порадох им щиро дзекуєм. З нагоди преглашеня Нового Саду за Европску престолнїцу култури 2022. року, понеже ше представя и Руснаци, любела бим кед би и тота публикация тиж представяла часточку творчого културного скарбу рускей заєднїци. (Уводне слово з кнїжки) 102

МИХАЛ РАМАЧ

Проза Янка Сабадоша – вельке и драгоцине одкрице (Янко Сабадош, Розваляни салаш, Руске слово, Нови Сад, 2021) По шмерци Янка Сабадоша (1928– 2015), науковца, дружтвеного и културного дїяча, у його библиотеки – хтору його фамилия подаровала Филолоґийному факултету у Беоґрадзе, Ґрупи за українистику при Катедри за славистику – найдзена и фасцикла з рукописами на руским язику. Руководителька Ґрупи др Людмила Попович замодлєла др Янка Рамача, шефа Оддзелєня за руски язик и литературу на Филозофским факултету у Новим Садзе, же би преверел яки то тексти. Понеже их препатрел, вон их дал мнє же бим видзел чи єст дацо цо би ше могло обявиц. У фасцикли єст даскельо стотки боки виписани з ґрафитним клайбасом на пожовкнутим старим паперу, формата А 4. Єден рукописни бок ма приблїжно 1 400 компютерски знаки. Бул сом возбудзени кед сом пречитал перши шорики и перши даскельо боки приповедкох хтори автор написал пред седемдзешат роками и хтори потераз були зацискани дзешка у орманє. Хто зна кельо раз тота фасцикла могла закончиц у шмецу. А у нєй праве богатство, праве чудо: твори узретого писателя за хтори потераз нїхто нє знал и хтори виполнюю вельку празнїну у нашей литератури. Рукопис виробени, скоро краснописни, лєм же го чежко читац пре старосц – вибляднути є и досц счухани. Анї супруга Миряна, анї син Иґор, анї длугорочни Сабадошово приятелє нє знали за тоти його твори. Знало ше за даскельо обявени приповедки. Вецей, можебуц, могли знац Михайло Ковач, о. Роман Миз, Симеон Сакач, Владо Костелник, алє нє познати писани шлїди хтори би тото 103

потвердзовали. Автор тих шорикох 2019. року бешедовал з даскелїма особами хтори познали Сабадоша. Нїхто з нїх нє знал нїч о його нєобявених рукописох, озда першим доказу же нє горя анї рукописи на язику войводянских Руснацох. Сабадош своєчасно у новинох „Руске слово” обявел приповедки Дуня и Врацаю ше нашо, у часопису „Шветлосц” 1952. приповедку На угору, першу дїю драми Огень в ноци и 1953. виривок з длугшей прозней цалосци под насловом Нєщесце Кирила Натеґача. З тима творами вон бул єден спомедзи велїх марґиналних подобох у нашей литератури. Нєобявени приповедки даваю му цалком иншаке место. На верху у фасцикли нєзакончени твори. Под насловом Мили брату находза ше пейц вариянти истей цалосци, хтори маю од єдного по штири боки. Шлїдза три вариянти под насловом Дороги и найлєпши товаришу, односно Мили мой и найлєпши товаришу, хтори маю од двох и пол по пейц боки. Потим – три вариянти под насловом Дороги товаришу, цо маю по два боки. Автор очиглядно мал намиру написац обсяжни текст. Започинал го аж єденац раз и на концу дзвигнул руки од нього. Алє, нє руцел нїч. Обявюєме найдоробеншу вариянту, под насловом Здогадованє на салаш. Шлїдзи нєзакончена новела без наслова, можебуц задумана як роман, на 112 бокох. Такой после нєй приповедка Розваляни салаш – на половку скрацена верзия истого текста. Достава ше упечаток же Сабадош перше писал ширшу верзию, а вец скрацену, хтора стилистично доробенша и довершена. Приповедки Бриґа, Товариш ше ми розприповедал, Перша конференция, Треца конференция, Нє мож зоз задруґи и нєдокончени рукопис под насловом Конопа потераз нє обявйовани. Зачувани три театрални фалати. Драма У войни у штирох дїйох написана на тему з Другей шветовей войни (67 боки друковани на машинки). Ґу тексту приложени зауваги, два прикладнїки истого текста на по єдним боку, писани з розличнима рукописами. На єдним пише „М. Ковач”, гоч рукопис нє Ковачов. Тота драма нє уключена до кнїжки. Друга драма, спомнути Огень в ноци, ма 116 боки. Од родзинох Янка Сабадоша дознали зме же ю Петро Ризнич Дядя у другей половки пейдзешатих рокох плановал поставиц на сцену у Руским Керестуре и же текст бул умножени за ґлумцох. Нє познате чи почали пририхтованя и прецо план нє витворени. Треци драмски текст, драма у штирох дїйох Нєзвичайни днї (81 бок), пошвецени повойновим подїйом на валалє. 104

Нєобявени рукописи шведоча же Сабадош писал вельо и же свидомо писал „за фийовку”, бо знал же таки твори – пре политични причини – нє мож було обявиц анї теди кед су писани, анї идуци даскельо дзешецроча. Ризичне було и понукнуц видавательом дацо подобне. Так теди нє писал нїхто у Югославиї. Анї єдна южнославянска литература нє ма твори з гевтого часу писани зоз становиска кривдзених и жертвох вибудови социялизма. Таки твори писани аж о трицец-штерацец роки. Початком пейдзешатих рокох ше писало о вибудови нового дружтва, о повойновей обнови, о зражованю старого и нового... Познате яка гайка була водзена процив Бранка Чопича пре єдну сатиричну приповедку, гоч вон теди уж бул познати и припознати писатель. А у скоро шицких Сабадошових приповедкох єст надосц елементи оштрейши од Чопичовей сатири и пре нїх би ше напевно нашол пред судом и у гарешту. Вон тото знал, а заш лєм писал и чувал написане. Сабадош пише о повойновим живоце у Руским Керестуре: о тим як брали жем од парастох, о обовязним одкупу польопривредних продуктох, о бездушних партийних руководительох хтори робели цо сцели и нїхто им нє могол нїч, о полицийским насилстве над нєвиноватима, о прициску на селянох же би уходзели до задруґох и о тим кельо було безсмислове снованє тих задруґох, бо уназадзело польопривредну продукцию и охудобнєло валали. Анї єден твор нє датовани. Понеже Сабадош обявйовал у першей половки пейдзешатих рокох ХХ вика, лоґичне предпоставиц же теди написал и нєобявени твори. Паметанє на подїї о хторих пише було швиже, ище болєла нєправда хтора нанєшена його фамилиї и родзином, од хторих одняте скоро шицко цо створели з длугорочну чежку роботу. Автор бул млади, начитани, полни чувствох и енерґиї. Дзекеди ше достава упечаток же аж понаглял написац шицко цо му було на розуме и на шерцу и так ше ошлєбодзиц од терхи хтора го прицискала. Кед закончел факултет (1958. року) и почал робиц у державних институцийох, одорвани од руского стредку, вироятно нє мал анї часу анї дзеки за литературу, поготов прето же знал же власц – бул то час кед у Сербиї пановала тварда рука Александра Ранковича – нє так прихильно патри на национални меншини як перших повойнових рокох. Драма Нєзвичайни днї уложена до новинох „Борба” од 10. децембра 1950, цо тиж потвердзує же є написана у тим чаше. Язична и стилистична анализа би потвердзела же нєобявени твори писани през нє длужей як штири-пейц роки и же ше автор ґу нїм вецей нє врацал. Писал чечно, 105

змирено. По рукопису видно же кажде виреченє було напредок обдумане и же писал по даскельо боки у єдним диху. Гоч була на сподку у орманє або скрита на полїчки за кнїжками, мож предпоставиц же Сабадош голєм з часу на час попатрал на тоту фасциклу. Кед би тримал же тоти рукописи безвредни, напевно би их одруцел. Кед их уж зачувал, вироятно раховал же раз придзе їх час. Нє мож пояшнїц чом их нє пробовал обявиц – або голєм дац на читанє дакому – початком ХХІ вика, теди кед му вецей нє могли принєсц политични чи особни нєприємносци. Нє тайна же Сабадош, як школовани и углядни чловек, прешвечени же Руснаци часц українского народу, завадзал длугорочним, алє кратковидним валалским руководительом, хтори були нєуки и идеолоґийно загрижени. Пейдзешатих и шейдзешатих рокох прешлого вика делеґациї з Руского Керестура и Кули на два заводи, кед нє и вецей раз, одходзели до Беоґраду вимагац од републичних орґанох же би Янка Сабадоша як кулацкого сина зменєли з одвичательних длужносцох у републичних дружтвено-политичних орґанизацийох. Його супруга Миряна ше здогадує же споминал и писма з подобним змистом хтори керестурски комунисти писали партийним и державним орґаном. Розуми ше, їх жаданє нє виполнєне. Нїкому озбильному нє падало на розум вериц огваркошом з провинциї. (На концу конца, нєт причини сумняц же политична полиция провадзела Сабадоша, як и шицких цо робели на державней служби, и же би вона превжала одвитуюци мири кед би було и найменшей основи за даяку обвину.) Од другей половки осемдзешатих рокох прешлого вика свидоцтва о повойнових часох (науково и литературни твори, здогадованя, фельтони) у Югославиї обявйовани без пошлїдкох. Цо вецей, политичаре и видавателє аж и стимуловали авторох же би критично писали о комунистичних часох. Янко Сабадош нє бул бояжлїви, о чим шведоча його наукови роботи. Нє бул анї жадни публицитета. Ище менєй бул способни жадац зло особом хтори однїмали маєток од його фамилиї, од родзинох и познатих, дакедишнїм активистом хтори карали и понїжовали чесних парастох. Заш лєм, давни рукописи нє обявйовал, анї нє споминал же их чува. У рукописох по правим мену спомина трох представнїкох власци: народного посланїка Михала Ковача Чорбового, у Керестуре по злу познатого (дїда) Матиса и Симу Стоякова, тиж посланїка. Сучаснїки би препознали ище даєдни особи, алє 2021. року єст вше менєй людзох хтори паметаю цо ше ставало пред 75 роками. Праве прето нєобявени твори Янка Сабадоша значни и як свидоцтво о 106

давнопрешлим чаше, о подїйох хтори драматично пременєли живот Руснацох у Бачки. По Другей шветовей войни у єднопартийней Югославиї було обезвредзоване шицко цо творели и до чого верели предходни поколєня. Кулянским власцом Руснаци спредз були подозриви прето же були церковни, ище и грекокатолїки, а од 1948. року, по Резолуциї Информбироа, прето же их Серби и Чарногорци – и пре нєзнанє и нароком – мишали з Русами. Прето Керестур нєпреривно бул под особлївим надпатрунком политичней полициї (Удба – Управа державней безпечносци). Нова власц брала од маєтнєйших парастох жем, салаши, конї и крави, кочи, плуги и шеячки, лупачки, дерлячи и брани, драбини, валови и яшля, штверци, паньваши, лопати и видли, граблї и грабелки, пили и ашови, аж и меблї и образи... Нє брала абстрактна власц. Брали людзе зоз валалу. Дацо з того и пошло до задруґох. Векшина розцагана по обисцох, розпредана и препита, бо нову власц и єй политику у першим повойновим дзешецрочу, як ше гуторело у Руским Керестуре, потримовали лєм найгорши людзе. Политичаре и науковци хтори служели власци толковали же то експроприяция експлоататорох. Отже, праведне одберанє того цо хтошка нїби однял од когошик. Керестурски парасти од хторих ше у мено новей власци однїмало шицко шором нє змогли маєтки з крадзу и однїманьом и нє були експлоататоре худоби. Василь Сабадош, Янков оцец, чесно заробел кажди гольт. Исте мож повесц и за других ґаздох по хторих вдерела песц аґрарней реформи и примушуюцей колективизациї. Проза Янка Сабадоша значна нє пре биоґрафски елементи. Значна є прето же ошвицує єден час з цалком иншакого становиска як тедишня идеолоґия и други руски писателє, хтори нє шмели и нє могли одступац од нєй. Значна є, бо рускей литератури одкрива автора хтори уцихнул 1953. року, а знал и мал цо повесц. Пейдзешати роки були посни за руску литературу – загашени часопис „Шветлосц”, „Руске слово” знїжене на срезки уровень, вецей як дзешец роки нє вишла анї єдна самостойна кнїжка руского писателя. Рукописи Янка Сабадоша часточно виполнюю тоту празнїну, хтора настала насампредз пре политични причини. Добре же су зачувани, найдзени и же их конєчно мож обявиц, гоч и з вельким запожнєньом. У його прози находзиме прекрасни слики валалского живота и природи. Сабадош почитує и люби малого чловека, ценї його роботносц и привязаносц ґу жеми. Позна каждодньови парастски живот у валалє и на салашу. Пише на чистей народней бешеди, яка ше 107

нєшка вше ридше чує и у його родзеним валалє. Одкриваюци рускей явносци тоту кнїжку, тримаме же вона тирваци памятнїк дакедишнїм жительом Руского Керестура и їх калвариї у першим дзешецрочу по Другей шветовей войни. У историї рускей литератури Сабадош остава як метеор хтори заблїснул нє кед написал свойо твори, алє аж кед зишол зоз животней сцени. (Послово з кнїжки)

108

ЈЕЛЕНА МАРИЋЕВИЋ БАЛАЋ

Свитак одмора (Олена Планчак-Сакач, Између две обале, Фондација Група север, Нови Сад, 2020) Песничка књига Између две обале представља пажљиво структурисану и кохерентну књигу. Најпре, отпочиње прологом ненаметљивог наслова („Песма”), а завршава се излазном песмом „Књига као капија”. Оквир збирке обележавају песме које се могу одредити као важни песникињини поетички маркери. С једне стране предмет певања је сама поезија, а са друге књига најшире узев. Између поезије као етеричне категорије („залелуја се песма / у првим, стидљивим, издуженим сенкама”) и књига као материјалне смештено је време, тј. пет циклуса песама експлицитно атрибуираних категоријом времена: „Путовање кроз време”, „Укрштено време”, „Отисци у времену”, „Премрежено време” и „Лепота у времену”. Како су књиге „као капије, оне прелепе, високе, асирске / које увек нешто скривају, а понешто / откривају даровитом читаоцу”, а песма настаје тек „када се мисао сасвим заокружи / као дан са заласком сунца”, може се уочити линија додира према којој се књига и песма могу поистоветити и/ли међусобно прожимати. Књиге и откривају и скривају као што песма сублимише и дан и залазак сунца. Кроз песму се може „проћи” као кроз капију, као што песму чине сунчеви зраци и тама који „пролазе” кроз књигу. Ипак, време и категорија вечности чини се да представљају лајтмотивско језгро песничке књиге Олене Планчак-Сакач. Премда се ради о великој књижевној теми, песникиња јој приступа не са папирнатом интенцијом, већ из јаке унутрашње потребе да проговори о својим индивидуалним и аутентичним уметничким спознајама о ономе што се одиграва „између две обале”. У том погледу, 109

може се потврдити прецизно артикулисано запажање ауторке поговора књиге, Зденке Валент-Белић, која констатује да је поезија пред нама заснована „на женском принципу, на начелу перманентног успостављања хармоније, компромиса и стишавања опречности”. Време би у извесном смислу могло да представља управо неуређену грађу коју песникиња хармонизује. То можда најдиректније долази до изражаја и нијансирано се усложњава у песми „Вечност”, коју поентирају завршни стихови: „И он је само мени обећао / љубав до краја живота и у добру и у злу... / А шта је са вечношћу?” Љубав би била фактор хармонизације протока животног времена, међутим, чини се да једино поезија поседује могућност да премости и оне изазове антитетичности у категорији вечности. Ако се има у виду студија Антитетичка критика Харолда Блума, може се запазити да поезија Олене Планчак-Сакач представља својеврсну „антитетичку допуну” и функционише као tesera у односу на „мушко писмо”, које се генерално одликује изразитом антитетичношћу. Отуда песникиња концентрише сву снагу на изградњу песничких слика, кадрих да упечатљивошћу и „лепотом” „премреже” и обезвремене спацијум омеђен насловом Између две обале. Имајући у виду основну дефиницију Драгише Живковића, по коме „уметничка слика постаје кондензована слика живота, у којој се спаја лични доживљај уметников с дубоким објективним смислом живота”, може се уочити како поједине песме, посебно из првог циклуса, функционишу у целости као уметничке слике. Чак и сами наслови песама сублимишу све синестетичке доживљаје лирског субјекта, уобручене искуством путовања („Египат у пет слика”, „Каиро”, „Турска”, „Бодрум”, „Родос”, „Пејзаж”, „Тракија”, „Равена”, „Данте”, „Салцбург”, „Нирнберг”, „Глоријана”, „Цртеж”). Медитеранска култура је један од доминантнијих топоса песничке имагинације Олене Планчак-Сакач. У првој песми експлицира се да „време је заувек стало”. Песма схваћена као слика функцише као целина (Египат), иако је назначено да је састављена од пет слика. Поред суптилног нивелисања песме и слике, песникиња структурише песму према сликарском поступку Ђентила де Фабријана (1370–1427). Његов „L’adorazione” је, наиме, карактеристичан по томе што је на слици представљено неколико епизода библијске приче, а златна (мистична) светлост има стожерно значење, будући да обједињује читаву слику. На тај начин светлост укида категорију времена и подразумева непрестано трајање приче у простору слике. И Египат Олене Планчак-Сакач је слика на којој „пет 110

слика” представља сећање на људе и призоре које је видела, а кроз које се провиде библијске личности, осенчене ликовима виђеним на платнима или фрескама великих (рано)ренесансних мајстора: „Људи јашу на магарцима, као у време Христа, / кућице од блата покривене палминим лишћем / (...) Девојчица анђеоске лепоте / у свом крилу милује умиљато јање / док проси залогај хлеба”. Светлост код песникиње није златна, али јесте мистична, јер је мисао која рађа песму соларне природе: „Када се мисао сасвим заокружи / као дан са заласком сунца, залелуја се песма”. Посебно је на том трагу симптоматична песма „Цртеж”, будући да већ насловом функционише као слика, а затим и отварајући план оног светлосног простора који је лирска јунакиња (п)осетила метафизички: „Далеко у Јапану, где никада нисам била / рађа се сунце и цветају трешње (...) Цртеже чувају савијене у свитке / као некадашње буле или пергаменте / није обичај да улепшавају зидове. // Када пију чај у кругу пријатеља или / изабраника развијају свитке / и заједно уживају у уметности. // Цртеж је ухваћени тренутак као птица / у свом кавезу, да би се доживео / потребан је тренутак одмора. Јапанци то умеју”. Оно што су цртежи за Јапанце, то су песме и књиге за Олену Планчак-Сакач. Према Књизи јапанских симбола Сергеја Мешчерјакова јапански „тип сагледаваног простора се не размотава, већ се умотава заједно са њиховим погледом”, а читав њихов свет се може именовати „умотаним”. Премда није била у Јапану, нити припада њиховом свету, лирска јунакиња прихвата њихов поглед на свет. Она у песми „Кафа” не пије чај, али у том тренутку „одмора” пред њом се развио „свитак” параболе о слону и мишу у разговору са пријатељем, након чега песму-цртеж заокружује лепом спознајом: „После параболе о слону и мишу, / коју си испричао на поподневној кафи / ја волим што сам рођена / као Русинка.” Одмор или предах од протока времена, различитих антагонизама и узбурканости живота неопходан је, не би ли се крајности помириле, а човек прихватио и заволео себе, своје име и идентитет, као и у песми „Име”: „Име ми је Олена, а зову ме / Оленче, Оља, Оленка, Оли... / Дуго нисам волела своје име јер, / увек су га чули као Елена? Алена? Илеана? (...) Тата ме је узео у наручје, / пољубио у косу и рекао: / – Твоје име су носиле украјинске и пољске / кнегиње. / Кад порастеш, читаћеш и наћи ћеш га. / Твоје име живи у књигама”. Било да су то тренуци са пријатељима, вољеном особом, породицом, на путовању или у кући, паузе илити „овековечени” моменти (као фотографије сећања) кадри су да премосте раздвојене обале у људској души. 111

* Књига Између две обале експлицитно тежиште има у метапоетским хоризонтима, а имплицитно пева о спознаји прихватања сопства и успостављању унутрашње хармоније. Синестезија и чулна искуства са путовања уједињују раздвојене обале, а костићевски „укрштаји” и „премрежавање времена” доприносе њиховом међусобном, макар симболичком прожимању. Функционалност песничких слика са којима се поистовећују песме ефектно је естетизована примењеним сликарским поступцима и специфичним погледом на свет човека са Далеког Истока. „Одмор”, најпосле, репрезентује онај неопходни прекид профаног протока времена, како би се спознала и осетила целина сопственог бића и света. (Летопис Матице српске, Нови Сад, књига 508, свеска 5, новембар 2021)

112

СОНЯ БОҐДАНОВИЧ

Червена Шапочка у нєсказки (Драма за дзеци)

113

Наслов ориґинала Соња Богдановић „Црвенкапа у небајци”

Зоз сербского преложели Ксения и Михайло Бодянец

ОСОБИ: КУКУЛА БАНЕ, заяц чаривнїк ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА ДЬОЛЕ, хлапец ЯСМИНА, дзивче ДАФИНА, Ясминова шестра РАДЕНКА, Дьолетова мац БАБА СИБИНКА, Ясминова и Дафинова баба ПАНЇ ВИОЛЕТА, учителька Др ПЕТРОВИЧ, лїкар МИЛОМИР, школски послужитель Дзеци зоз публики

114

ПЕРША ДЇЯ Весели, сказкови лєсов предїл. Вискакує заяц чаривнїк, Кукула Бане. Вон у фраку и панталонох, зоз цилиндрома на глави, алє на нїм шицко цифроване и дурне. У руки ма палїчку. Спод фрака му викукує заячи хвосцик и нєпреривно пробує змесциц уха под цилиндер. Вон весели, умилни и нєсташни гунцут. КУКУЛА БАНЕ: (Шпива з глїбоким гласом и прави ше страшни.) Я чаривнїк, Кукула Бане, лєс зоз сказки то дом мой. Робота ми меняц сказки, як уживам, шея- гоооооой! Дзеци, злєкли сце ше одо мнє? Боїце ше, боїце! Боїце ше? Га, га, га – го, го, го – ги, ги, ги, боїце ше, боїце! (Престава бешедовац зоз глїбоким гласом и преходзи на нормални.) Та, нє боїце ше! Лєм ше правице же ше боїце. Хто ше ище бої од заяца!? Гоч сом чаривнїк, я заш лєм заяц, красни, буртави, шмишни, сладки. Буци-буци, буци-буц! (Самого себе щипка, ґуцка, скубка, розмазує, бавяци источашнє и дзеци и заяца, я вец нагло одмахнє з руку и постава цалком природни.) А тераз озбильно. Перше най ше представим. Я заяц Кукула Бане – чаривнїк зоз сказки. Мнє ту дакущичко допито, а дакеди, признам вам, так у довирию, и барз допито. (Приходзи цалком на предок, шеда долу. Бешедує з довирийом.) Сказки уж сами по себе чаривни и нє ма у нїх цо робиц єден таки чаривнїк кед баш нє ма свою сказку. А я, дзеци, задумайце, нє мам свою сказку, алє ше уцагуєм до цудзих сказкох, патрим, слухам. У каждей нєпреривно вше исте, та ми допито. Наприклад, нєшка. Нєшка ми страшно допито! (Нацагує ше, живка, превраца ше на хрибет, дзвига шицки штири ноги до горе, вец ше таргнє, шеднє и почнє живше бешедовац.) Нє шмеме ше препущиц допитосци. Допитосц барз опасна ствар! Мушим такой здумац дацо процив допитосци. Дацо екстра, дацо феноменалне! (Скочи на ноги.) Дзеци! Здумайме дацо 115

вєдно! Га, гей! Чом най нє? Забавяйце ше зо мну, бо и вам, можебуц, допито, а допитосц найчежша хорота дзецинства. Дзецку нїґда нє шме буц допито. Воно муши нєпреривно дацо робиц, бавиц ше, слухац, патриц, рисовац. Гоч цо! Лєпше и най скака и кричи, яґод да му будзе допито. (Шицко цо бешедує провадзи зоз пантомиму и акробатскима рухами. Нагло става и обраца ше ґу публики.) Сцеце най здумаме вєдно даяку одквачену забаву? ДЗЕЦИ: (Импровизация.) КУКУЛА БАНЕ: Нормално же сцеце! Алє яку забаву здумаме? Могли бизме... (Превраци ше на хрибет и глїбоко роздумує.) гм, гм... могли бизме... могли (Нагло скака, бо ше здогаднул.) бизме ше мувнуц до даякей сказки и у нєй направиц хаос, дар-мар. Єден прави кукулабановски дар-мар. Най ше добре набавиме, най ше моцно нашалїме, а вец... е, вец, кед уж дакус, лєм дакущичко превершиме, вец знова шицки ствари приведземе на свойо место и знова будзе шор. Може? Будземе? ДЗЕЦИ: (Импровизация.) КУКУЛА БАНЕ: Алє, дзе ше мувнєме? Дзе джубнєме? Дзе направиме дар-мар? У хторей сказки? Гайде, поможце ми! ДЗЕЦИ: (Импровизация.) КУКУЛА БАНЕ: Шнїгочка? Ивица и Марица? Пепелюґа? Док Кукула Бане начишлює и здогадує ше з помоцу дзецох зоз публики, Червена Шапочка почина шпивац споза сцени, перше цихо, як здалєка, а вец вше гласнєйше и шпиваюци виходзи на сцену. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Яр будзе вична и мешац май, прекрасне квеце и слунко знай. Желєни лєси и пчолох рой, шицка красота то живот мой. КУКУЛА БАНЕ: (Док Червена Шапочка ище шпива споза сцени.) Червена Шапочка! Га, гей! Червена Шапочка! Ниа, приходзи як кед бизме ю волали. Тераз увидзице шмихоти. (Валя ше од шмиху.) Дурнїста, мала, сладка, простодушна, лєгковирна Червена Шапочка. Пущме ю дакус саму. (Скрива ше за древо.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: (Уходзи на сцену, класично облєчена, як Червена Шапочка зоз сказки. У рукох ноши кошарку зоз єдзеньом за бабу.) О, ище єден прекрасни слунечни дзень. Ище єден щешлї116

ви, радосни, цепли дзень! Як ми крашнє! (Застанє, понеже ю обняли красни чувства, а потим направи ище даскельо крочаї.) Яка сом задовольна же дораз знова увидзим мою милу, хору бабочку. Лєдво чекам. (Застановює ше дакус упрекосно.) Цо же бим ше дакус нє побавела на тим прекрасним месце. Га, гей. (Одлучно шеда на траву.) Потим будзем бежац, та сцигнєм на час. Цо ви думаце, дзеци? Нєт у тим нїч нєдоброго. Баба и так лєжи у посцелї, дриме, та анї нє зна кельо годзин, а я лєм кус, лєм кущичко... Зобуєм свойо прекрасни нови ципелки, хтори ме барз сцискаю. (Зобува ципелки.) А, нач дзецом ципели!? Ище таки прекрасни, нови, а сцискаю. Зобуєм их и потанцуєм по мегкей трави, боса як русалка. (Шпива и танцує боса.) Поточок гучи, скрити у гори на лїсцу роса, я ходзим боса. Вредни брамушки и пчолох рой, тота красота то живот мой. А шерцо мойо весело шпива и шнїє щесце на другим месце. Док Червена Шапочка шпива, Кукула Бане викукує споза древа и става опрез нєй. Червена Шапочка ше таргнє, нєсподзивана є и дакус злєкнута. КУКУЛА БАНЕ: О яким другим месце шнїєш, добра наша и послухна Червена Шапочко? Озда ши нєщешлїва и нєзадовольна у своєй сказки? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: О, як сце ме престрашели, нєпознати панє зеко. Прецо думаце же сом нєщешлїва? КУКУЛА БАНЕ: Но, перше ше представим. Я чаривнїк, заяц Кукула Бане. Жиєм у лєше зоз сказки и помагам єй нєщешлївим жительом же би були щешлївши, а щешлївим же би були ище баржей щешлїви. Вешеляк сом, франтош и обешеняк. Нє всеможлїви сом, алє сом досц можлїви и барз... ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Пребачце же вас претаргуєм, панє Кукула Бане, алє мнє забранєне же бим ше застановяла и бешедовала зоз жителями того прекрасного лєса. Мушим швидко пойсц до своєй баби, бо вона чека єдзенє, а я уж пожнїм. (Ище док приповеда, обува ципелки и руша.) КУКУЛА БАНЕ: Чекай, дзивчатко! Я нє нєпознати. Крашнє сом ше представел. Значи, упознали зме ше. Сцел сом ци виприпо117

ведац цали свой живот и з тим сом указал вельке довириє спрам тебе. А, ти... га, ти... и нє такой така послухна як цо сом думал, бо ши ту зобула ципелки, танцовала ши боса и шпивала о желєней трави и якимшик другим месце о хторим шнїєш. Випатра же ши нєзадовольна зоз своїм животом. Лєбо ше спреведам? А, можебуц ше боїш од заяцох? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: У шоре, признавам, забавела сом ше дакус. Га, я лєм єдно веселе дзецко. Алє тераз наисце мушим пойсц. Баба будзе застарана. А од заяцох ше нє боїм. Од заяцох ше боя лєм капуста и мархва, а ґу тому, ви єден барз интересантни и крашнє воспитани пан заяц. Набешедуєме ше до милей волї други раз, док будземе мац часу. КУКУЛА БАНЕ: Алє, нє други раз, красна, найкрасша паночко Червена Шапочко. Побешедуйме тераз! Тераз права хвилька. Тераз маме часу! Баба дриме и хто зна кеди ше пребудзи. Вона анї нє зна кельо годзин. А ти маш проблеми, любимицо лєсова. Маш их, а я би ци напевно могол помогнуц зоз своїма чаривнїцтвами. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє, насправди нє мам проблеми. Як би я могла мац проблеми? Жиєм у сказки. Вично млада, вично щешлїва, шейтам ше по лєше. Шицки ме любя. Шицки любезни ґу мнє. Я... КУКУЛА БАНЕ: Ша, у тим и проблем. Шицко фине, красне, прекрасне, а тебе допито! Ниа, то твой проблем. А, чаривни заяц Кукула Бане прави експерт за лїченє допитосци. По тей своєй схопносци познати сом у цалей жеми, та и у иножемстве. Мам и диплому. Опать, кед нє вериш! (Винїма диплому зоз калапа и указує Червеней Шапочки.) Алє ти нє знаш читац, сарньочко нєвина. Тебе таке дацо у твоєй сказки нєпотребне. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: (Задумана, нє слуха го. Вецей за себе.) Допитосц, допитосц. На тото сом нїґда нє подумала. (Пошпивує.) Од мами до баби, од баби до мами нашмеяна, мила, весела, щешлїва. Вше лєм исте квеце, истих пчолох рой, вични и щешлїви – таки живот моооой. КУКУЛА БАНЕ: Нє сцела биш дожиц ище дацо? Дацо нове, цалком нове и барз возбудлїве, красне, интересантне? Дацо цо нє можеш анї задумац. Дацо цо я можем вицагнуц зоз мойого чаривного калапа. 118

ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Вшелїяк. Дабоме же бим, алє нє... нє! Цалком ми досц и гевтей страшней, опасней авантури з вовком. Признавам же без того би анї нє було тей моєй сказки, алє нє, нє, наисце нє! Лєм, Кукула Бане, чаривни заяцу, цо то маш у калапе? КУКУЛА БАНЕ: О, красавицо моя! Вшелїячини я мам у калапе. Треба лєм же бим вибрал дацо за тебе, вец най виповем одвитуюци чаривни слова за вибрану ситуацию, та вец... За тебе треба вибрац дацо окремне, винїмкове... Можебуц... Ша, наприклад, могол бим це послац дакус до нєсказки. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: До нєсказки? Ша, то нє постої. Як пойдзем там? КУКУЛА БАНЕ: Як нє постої? Озда ши нїґда нє чула за нєсказку? (Дзецом.) Чули сце? Червена Шапочка дума же цали швет сказка; же нїч окрем сказки анї нєт на тим швеце! (Червеней Шапочки.) Нїхто ци нє приповедал о нєсказки? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Чула сом, алє то лєм приповедки. То приповеда моя баба. Там, у нєсказки, нїби бежа и лєца по улїцох и воздуху якиш вельки, тварди, цифровани буби, хтори дзешка далєко ноша людзох, полудзенок варя без огня на якихшик горуцих орманчикох, нєпреривно муша єсц, бо су вше гладни, вец тоту поживу вируцую прейґ єдного барз нєзґодного места на целу и пре тото ше скриваю до якихшик малих хижкох. То, уствари, нє розумим. Вец, гвари моя баба, жию у вельких варошох и маю хижи єдни другим понад глави, а до нїх ше пендраю у якихшик орманох хтори иду горе-долу. Маю и шкатули у хторих шпиваю и танцую кед ше прицишнє на цошка и ище вельо там якихшик чудесох и нєвироятносцох. Алє, то лєм нєсказка. КУКУЛА БАНЕ: Ти до того нє вериш? (Дзецом.) Дзеци, вона нє вери до автох, авионох, лифтох, шпоргетох, телевизорох... Ша, мушиме єй шицко тото указац! Так, дзеци? ДЗЕЦИ: (Импровизация.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє, нє верим. Як най верим кед нєсказка нє постої. А и да постої, нє ишла бим там. Мнє добре и ту. И у сказки єст вшелїяки чудеса. Нач най идзем аж до нєсказки?! Тераз наисце уж досц. Длуго сом ше затримала. Довидзеня, мили панє Кукула Бане. Наздавам ше же ше ище дакеди стретнєме и же я вец... (Сце побегнуц.) КУКУЛА БАНЕ: Нє! Нє, нїяк тераз нє можеш пойсц. И сама ши признала же ци допито. Наисце, нє барз ши щешлїва зоз тоту твою сказку. Вично мале дзивче, нїч ци ше нє случує. Лєм тот вовк, 119

ловар, баба и нїч вецей. Нє маш анї замок, анї мацер кралїцу, анї чаривни персценї, анї гадвабни шмати котри меняю фарбу по твоєй дзеки. Справди, нєт нїч окремного. Пребач, модлїм це, нє жадам це увредзиц, алє, справди, то нє такой таке вельке щесце же би ши попри телїх принцезох и русалкох була у своєй сказки вше лєм єдно обичне, мале, валалске дзивче хторе поєдол вовк. Ти маш право закукнуц и до даякого другого, интересантного швета. Лєм кус закукнєш, та ше знова врациш до своєй сказки. Нїч ци у нєй нє сцекнє. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Маце право, Кукула Бане. Моя сказка нє дацо окремне. Правда же у нєй нєт босорки – пуй, пуй, най ше нє створи, алє нєт анї принца, анї гевтого – на концу ше повинчали щешлїво по конєц живота – можебуц сом заслужела лєм дакус закукнуц до тей нєсказки, алє як дойдзем там? КУКУЛА БАНЕ: (Дзецом.) Ниа, цвенкла. Загризла рибка! Уж сом думал же ше ми нє уда. (Червеней Шапочки.) Просто. Вежнєш тото червене клубко волни. (Винїма клубко зоз калапа.) Моцно заджмуриш очи, станєш мирно, так. (Шицко цо гутори – указує.) Рушиш три крочаї напредок, єден, два три. Меркуй добре – рушаш з праву ногу. Потим три крочаї на право, єден, два, три и вигвариш чаривни слова: Абрака – Дабра, Тарба – Луц, зоз сказки до нєсказки ме преруц. Вец подскочиш у месце, отвориш очи и уж ши у нєсказки. (Остатнї два роботи нє роби.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Прекрашнє, нєвироятно. Було би крашнє попробовац. Лєм... Нє, нїяк нє шмем знова буц лєгкодумна. Мушим перше знац же як ше врацим зоз нєсказки. КУКУЛА БАНЕ: Ша, исто так, лєм наспак. Станєш мирно, заджмуриш очи, крочиш три крочаї назадок. Тераз рушаш з лїву ногу, потим три крочаї лїво, вец виповеш чаривни слова: Дабра – Абрака, Луц – Тарба, зоз нєсказки до сказки ме преруц. Подскочиш у месце, отвориш очи и уж ши на тим истим месце у нашим лєше. Гайде, пробуй! Нє бой ше. Можеш лєм закукнуц и такой ше врациц до сказки. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Ша, то лєгко. Лєм, нє могла бим праве тераз... КУКУЛА БАНЕ: (Дзецом.) Дзеци, дайце ми потримовку. Помогнїце ми нагвариц Червену Шапочку. Прешвечце ю. ДЗЕЦИ: (Импровизация.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Га, добре, кед ме уж так модлїце... Лєм..., обецуєм же ше такой врацим, за минутку, гм... за пейц минути..., найвецей за дзешец минути. То так яґод же сом анї нє пошла. У праву сом, дзеци? 120

ДЗЕЦИ: (Импровизация.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: У шоре, дакус закукнєм, доисцим ше же нєсказка постої и такой ше врацим. Вец попонаглям попрейґа и уж сом при моєй баби, сцигнєм на час. (Бере клубко од Кукули Банета.) КУКУЛА БАНЕ: (Дзецом.) А я положим тоту шапку „нєвидимку” на главу. (Винїма шапку зоз калапа.) Тераз ме лєм ви видзице, а Червена Шапочка и нїхто у нєсказки ме нє видзи. Мушим ше и я дакус забавиц, а и мерковац на тоту мудру и осторожну, а заш лєм на наївну и лєгкодумну дзивочку. (Става за Червену Шапочку, винїма друге клубко з рукава и повторює шицки рухи як и Червена Шапочка.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Ставам мирно, заджмурим, рушим три крочаї напредок, починам з праву ногу, єден, два три, три крочаї на право – єден, два, три, станєм мирно – Абрака – Дабра, Тарба – Луц, зоз сказки до нєсказки ме преруц. Тераз подскочим и... (Цмота и гирмотанє.)

ДРУГА ДЇЯ Валалска улїца. Пред хижу лавка. Робота ше почина одвивац ище под час отвераня зависи. Баба Сибинка замета пред свою хижу и жуброта, муштрує ше. Нє видзи Червену Шапочку хтора стої зоз завартима очми, як зме ю зохабели у предходней дїї. Кукула Бане споза єй хрибта, „нєвидлїви” з пантомиму провадзи роботу и контактує зоз публику. БАБА СИБИНКА: (Бешедує поцихи, за себе, док ше зависа отвера.) Зметаш, заметаш, пораїш, кажди дзень, зметаш, заметаш, а вони руцаю одпадки, руцаю, руцаю. Опать, яблуко! Кущичко закушене, та одруцене. Шицко то бесне! Шицкого маю, алє метлу нїяк най вежнє и дакус замеце. Лєм стара Баба Сибинка. Шицки ище здихаю, джоняю. Слунко уж високо, а вони ище дримкаю, нацагую ше, шнїю. Е, кед я була млада, ставала сом скорей слунка, пред швитаньом. И, такой метлу до рукох, та заметай, порай. А ми, дзивки, обегуєме ше же хтора перша вибегнє з метлу на улїцу, хтора додня рано вецей зроби, же би нас сушеди хвалєли, да ше лєпше поода121

ваме... (Под час Бабовей Сибинковей бешеди Червена Шапочка отвера очи и почина бешедовац, нє обачуюци Бабу Сибинку. На монолоґ Червеней Шапочки Баба Сибинка претаргує свой, обраца ше и нєсподзивано патри на Червену Шапочку. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: (Отвера очи.) И, тераз сом у нєсказки. Ша, нєсказка иста як и сказка. И нєсказка валал, исти як и мой валал. Цо єст нєзвичайне у тим валалє? Нїч. Цалком нїч. А можебуц то друга нєсказка, а нє гевта о хторей приповеда моя баба. А можебуц є анї нє нєсказка. Можебуц то лєм даєдна друга сказка. Яка ми бриґа! Валал як валал, и у сказки и у нєсказки. Тераз ше, як сом обецала, врацим дому. Як то було? Станєм мирно, вежнєм клубко до рукох... БАБА СИБИНКА: Цо ше сплєта тото дзецко? Одкадз ши пришла и чия ши? Нїґда сом це нє видзела у валалє. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Добре рано, бабо. Пришла сом зоз сказки, лєм дакус закукнуц и такой ше врацим. Чека ме моя баба у хижки поконцу лєса. БАБА СИБИНКА: Аааа. Ти ше бавиш же ши Червена Шапочка. Чи, можебуц, рихтаце даяку представу? Крашнє, крашнє, наисце крашнє. Пришла кущик зоз варошу науживац ше тей нашей валалскей красоти. Крашнє, наисце крашнє. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє, нє, бабо. Я зоз сказки, алє такой ше врацам. Як ше вола тота ваша нєсказка? БАБА СИБИНКА: Добре, добре, нє будземе губиц. Тот наш валал, кед ше ми тото питаш, вола ше Когутово. Дакеди давно, гваря людзе, ту було вельо когути. Та ище и я кед була млада, у тим нашим валалє було вельо когути. Накадзи рано швитнє, вони такой кукурикаю у хору. Прекрашнє! (Чує ше кукуриканє когутох.) Ша, воно, єст их и тераз, алє то нє так як дакеди було. Станєм я так вчас рано, ище ше анї нє розвиднєло, вицагнєм води зоз студнї, та ше умивам зоз жимну воду. Алє, то тебе, можебуц, анї нє интересує. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Та, нє, бабо! Пачи ше ми як приповедаш. И моя баба вше приповеда даяки приповедки зоз своєй младосци, а я так шеднєм ґу нєй и слухам, слухам... БАБА СИБИНКА: Ти наисце якешик добре дзивче. Тераз крашнє идз дому, най ше твойо нє бриґую. Мушиш фриштиковац, та до школи. Я ше заприповедала, а мушим краву подоїц. (Баба Сибинка уходзи до хижи.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Цо то школа? Дзеци у нєсказки после фриштику иду до школи. Кед бим ше нє мушела такой врациц до122

му, могла бим опатриц цо то школа. Мушим ше такой врациц дому. Обецала сом. Алє, накадзи однєшем баби єдзенє, врацим ше знова. Як то було? Вежнєм клубко, станєм мирно... (Збачи нарисовану „школу” на дражки.) Пать, пать! Цо то? По тим ше, напевно, даяк скака! Най пробуєм? (Кладзе кошарку зоз єдзеньом хторе ноши баби на лавочку, зобува ше и шкинта, шпиваюци у ритму бависка.) И нєсказка яґод сказка: Баба – баба, а мац – мац. Поток бистри, пахнє квет, И ту, и там исти швет. Док вона шкинта, зоз хижи виходзи Дьоле зоз школску ташку на хрибце, є хлєба зоз маджуном и копа до плеховей конзерви. Збачи Червену Шапочку и застанє зачудовани. ДЬОЛЕ: Опать, дурну! Облєкла ше як на манскенбал, зобула ципели, та скака и шпива як додола. Гей ти, цо ту робиш? Тебе ше питам! Одкаль ши пришла? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Пришла сом зоз сказки, лєм дакус закукнуц, та ше врацим. А хто ти? ДЬОЛЕ: Насправди ци ше питам. Одкаль ши пришла? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Га, насправди ци гварим. Пришла сом зоз сказки опатриц на хвильку як то у нєсказки, та ше такой врацим дому. ДЬОЛЕ: Тота лєбо дурна, лєбо вдерена а нє потрафена, лєбо дума же я дуркнути. Озбильно ци ше питам. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: А я ци озбильно одвитуєм. Приходзим зоз сказки з помоцу чародїйства заяца Кукула Банета. Хто ти? ДЬОЛЕ: Дьоле, Дьордїє Парезанович, школяр трецей класи основней школи у валалє Когутовци. Ниа. Док ти франтуєш, я цалком озбильни. И знай! Баш ми бриґа за це. Франтуй ти з даєдним другим дурбаком, а я идзем там дзе сом рушел. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Но, та знай! И мнє баш бриґа за тебе. А дзе идзеш? ДЬОЛЕ: До школи, кед же знаш цо то школа, дурното єдна. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє знам цо то школа, алє знам цо то дурнота и нє крашнє же ме так наздзиваш. Дзечнє бим пошла зоз тобу опатриц же цо то школа, алє нє мам часу, бо ше мушим врациц ґу моєй баби хтора чека тото єдзенє цо ту у кошарки. 123

ДЬОЛЕ: И далєй ши у фазону. Баяґи, Червена Шапочка идзе до баби, а у лєше ю чека вовк. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: А ти знаш же хто я? Чул ши за мою сказку? Бул ши там? ДЬОЛЕ: Баяко же знам, кажде зна тоту глупу, допиту сказку, алє нїхто там нє бул, бо сказка нє постої. То лєм бабовска приповедка за мали дзеци. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє правда! Сказка постої! Як нє постої? Я зоз сказки. Док вони бешедую, зоз хижи до хторей вошла Баба Сибинка виходза Ясмина и Дафина зоз ташками на хрибтох. Стоя з боку и слухаю. ДЬОЛЕ: Алє, цо я ту трацим час! Франтуй ти з даким другим. (Одходзи.) ДАФИНА: Гей, Дьоле, ки ци пшамац? ДЬОЛЕ: Та, якаш спреводзкошка (циґанка) з варошу пришла нам ту круциц. Облєкла ше як Червена Шапочка та гвари же пришла зоз сказки и же ше такой там враци. ДАФИНА: Як знаш же нас спреведа? ЯСМИНА: Цо лупаш, Ясмино! Тота фиґлярка видумує глупосци, а ти єй вериш. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє видумуєм. Най ше з того места нє рушим. ДЬОЛЕ: Та, яка ми бриґа. Нє будзем ше з тобу нацаговац и квит! ДАФИНА: Нє, Дьоле. Можебуц гутори правду. Вона нє отадз. Опать як є облєчена... ЯСМИНА: Облєчена є як у циркузу. А ти би, Дафино, дакус зоз ню до сказки? Пать, пать, и єдзеня ноши баби. (Закукує до кошарки и безочлїво превраца по нєй.) Колачи, яблука, вино! (Нацагнє зоз фляши и лїґнє.) ДАФИНА: Ясмино! Наисце ши безочлїва. Виволам на це баби. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Зохаб ю, вежнїце шицки, послужце ше. То єдзенє зоз сказки. (Понука шицких зоз єдзеньом зоз кошарки.) ДАФИНА: (Бере яблуко и сладко закуши.) Яблуко наисце як зоз сказки. Таке сом нїґда нє єдла. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Вежнї, Дьоле. ДЬОЛЕ: Озда сом нє шалєни. Можебуц су отровни. 124

ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє, нє. Отровни зоз другей сказки. Тоти прави, сладки, яки ми єме. А ти, заш лєм, вериш же сом пришла зоз сказки. ДЬОЛЕ: Ага! Нє смаркош сом. Дай тото ту. (Бере яблуко и осторожно закуши.) Яблуко як яблуко. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: (Нацагує кошарку ґу Ясмини.) Вежнї, вибер цо сцеш. ЯСМИНА: Вежнєм колачик. (Є.). Наисце є смачни. Якошик є чудни. Дай най видзим ище дацо. Пать, пать червене клубко? Вжала ши за штриканє? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Тото нє рушай! (Любезно бере од нєй клубко.) Без того ше нє можем врациц до сказки. То чаривне клубко хторе ми дал заячок Кукула Бане. З помоцу нього сом пришла до нєсказки и з помоцу нього ше можем врациц дому. ЯСМИНА: Гайде, врац ше до сказки. Най видзиме и тот циркуз! ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Напевно же ше врацим. Уж и час. Длуго сом ше ту затримала. Обецала сом лєм дзешец минути. Придзем другираз, та пойдзем з вами до школи. А тераз так. Станєм мирно. Вежнєм клубко до руки. Направим (Кукула Бане, „нєвидлїви” бере Червеней Шапочки клубко зоз руки.) три крочаї назадок, рушам з лїву ногу, єден, два, три, потим три крочаї на лїво, єден, два, три, Дабра – Абрака, Луц – Тарба, преруц ме зоз нєсказки до сказки. Вец подскочом и ту сом, у сказки, на истим месце у моїм чаривним лєшику зоз хторого сом и пришла. (Подскочи. Отвори очи. Заслупнута же є нє у сказки.) ДЬОЛЕ И ЯСМИНА: (Прашню до щмиху.) ДАФИНА: Ох! ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Мойо клубко! Дзе мойо клубко? Хто ми вжал клубко? Як ше без клубка врацим до сказки? КУКУЛА БАНЕ: („Нєвидлїви” за шицких окрем публики, указує клубко и далєй бави свою пантомиму.) ЯСМИНА: Цо видумуєш? Ша сама ши дзешка штурела тото клубко. Думаш же зме нє таки як треба? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Цо будзем тераз без чаривного клубка? Ша, нє можем ше врациц дому! (Плаче...) Баба будзе застарана, мац будзе плакац. Дзеци, видзели сце дзе скапало мойо клубко? Дзе най го глєдам? Озда сом го нє страцела?! Цо кед сом ше нє годна врациц. (Пада до розпуки. Нараз єй пришла спасительна идея.) Дьоле, а най ше одам за тебе? 125

ЯСМИНА: Похибела ши? Ша, вон ище мали. ДЬОЛЕ: Нє мали сом, алє ше нїґда нє оженїм! Одкаль тей дурноти така идея! ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Га, то ци ришенє у каждей сказки. Поберу ше принц и принцеза и то конєц. ЯСМИНА: И ти ми якаш принцеза! ДАФИНА: Га, анї твой Дьоле баш нє здабе на принца. ДЬОЛЕ: Цо сце навалєли. Нє оженїм ше. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Добре, нє сце – нє сце. Анї мнє ше такой так нє одава. За тебе бим ше анї нє одала без даякей велькей дзеки. Лєм най знаш. Лєпше же бим нашла свойо клубко. (Превраца по кошарки, по кишенкох... лапа ю панїка. Нарика.) Сцем пойсц уж назад, до сказки своєй, До лєса, баби, до мамки моєй. А ту ме нїхто нїч нє розуми, Без красних словох шицко ме бунї. ДАФИНА: Е, сеґинїцо моя! Нє плач. Поглєдаме твойо клубко. Га, тераз ши го мала у рукох. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Дзекуєм ци, Дафино. Ти найлєпше створенє у нєсказки. Мушим найсц тото чортовске клубко. Можебуц дзеци видзели дзе скапало мойо клубко. Дзеци, поможце ми найсц мойо чаривне клубко! ДЗЕЦИ: (Импровизация. Дзеци гваря же Кукула Бане вжал клубко. Кукула Бане „нєвидлїви” бави ше зоз клубком и комуникує далєй зоз дзецми. Док тирва тота гужва, Раденка отвера облак, а Баба Сибинка виходзи зоз своєй хижи зоз обрамнїцу (палїцу на плєцу) и двома обешенима кантами млєка. Обидва патра на дзеци.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: (Нарика и далєй.) Кукула Бане, цо то за шала, Барз є нє красна, анї нє мала. Клубечко мойо, такой ше врац Нєволю тоту тераз ми скрац. А мнє найлєпше у сказки моєй, Сцем пойсц ґу баби и мами своєй. РАДЕНКА: (Претаргує нариканє Червеней Шапочки.) Цо сце ше розґаґали як гуски пред жиму. Пребудзице ми дзецко. Чия тота мала? 126

БАБА СИБИНКА: Та, зохаб их, Раденко. Якешик дзецко зоз варошу ше бави же є Червена Шапочка зоз сказки, та дзеци дзвигли параду коло того. ДАФИНА: Вона, можебуц, наисце зоз сказки. ЯСМИНА: Дафино, бленто єдна! Хто ище нєшка вери до сказкох! ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Тоти дзеци. (Указує на публику.) Тоти дзеци веря. Вони шицко видзели и шицко знаю. Дзеци, поведзце им же я Червена Шапочка. Поведзце им як було. ДЗЕЦИ: (Импровизация.) ДЬОЛЕ: Зохабце дзеци. То лєм лєгковерлїва публика. Хтошка прави шалєних и их и нас. РАДЕНКА: Досц було! Запожнїце до школи. ДАФИНА: А цо будземе зоз ню? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Дьоле, роздумай, можебуц, заш лєм, най ше повинчаме ми двойо? ДЬОЛЕ: Нє приходзи до огляду. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Йой, цо будзем тераз? ЯСМИНА: Яка нам бриґа. Идз до своєй сказки. ДАФИНА: Нє можеме ю зохабиц саму. Гайде, гибай з нами до школи. ДЬОЛЕ: Лєм цо далєй одо мнє. ДАФИНА: (Облапи ю.) Гайде. Нє секирай ше. Найдземе ми тото твойо клубко. Дзеци одходза. Ясмина сама, перша. Дафина и Червена Шапочка вєдно, облапени. Дьоле за нїма, сам. Баба Сибинка зоз обрамнїцу и млєком одходзи на други бок. Раденка дзвига з плєцами и завера облак. На сцени остава лєм „нєвидлїви” Кукула Бане. КУКУЛА БАНЕ: (Указує клубко.) Врациме ми Червену Шапочку до сказки. Ту я же бим мерковал на ню. Нїч ше єй нєдобре нє случи. А тераз идземе шицки до школи, дакус ше забавяц. (Одходзи на гевтот бок на хтори пошли и дзеци.) Зависа ше завера.

127

ТРЕЦА ДЇЯ Сцена намесцена як учальня. У празней учальнї находзи ше лєм послужитель Миломир. Вон бачичок (дїдко), нє барз стари, алє очиглядно нєспособни за нормални валалски роботи. Могол би буц хроми, дакус нє як треба, весели и на свой способ мудри. Лєм цо попораєл учальню. Бере зоз полїчки бренчок, приходзи ґу отвореним дзвером и бренка, а потим приходзи ґу публики и бренка. МИЛОМИР: Гей, клинци! Нє чуєце бренчок? Швидко до школи. Цо же? Цо сце ше змухавели? Боїце ше же вас учителька будзе препитовац разєдну. Прпа, га! Ви думали же идзеце до театру, та нє будзе школа. Будзе, будзе школа. Муши ше учиц. Дабоме! Образованє на першим месце. Озбильно вам гварим. Найозбильнєйше. ДЗЕЦИ и МИЛОМИР: (Импровизация.) У цеку импровизациї Миломир вола добровольцох зоз публики же би були школяре и розмесцує их по лавкох. Док ше вони пендраю на бину, през отворени дзевери уходзи перше Ясмина и шеда на карсцель, потим Дафина и Червена Шапочка шедаю вєдно, Дьоле шеда сам и, на концу, Кукула Бане, без шапки нєвидлївки, облєчени як школяр, зоз ташку на хрибце. Вон шеда до остатнєй лавки ґу дзецку зоз публики. Миломир виходзи задком зоз учальнї и збива ше зоз учительку хтора ноши дньовнїк. Дньовнїк єй випаднє на жем. Миломирови дакус нєприємно, дзвига дньовнїк, модлї за пребаченє, кланя ше. Учительки шмишно, алє ше прави яґод же ше нїч нє случело. Става опрез катедри. УЧИТЕЛЬКА: Добре рано, дзеци. ДЗЕЦИ: Добре рано, панї учителько. УЧИТЕЛЬКА: (Шеда за катедру и отвера дньовнїк.) Пошедайце, дзеци. Хто дежурни? ДАФИНА: (Става.) Я и Милена Васович. Милева нє пришла, бо ше им вноци оцелєла крава, та Милева глєдала по валалє червену рендочку най завяже целєцу коло хвоста же би го дахто нє урекнул, а вец, кед ю нашла... ДЗЕЦИ: (Шмих.) УЧИТЕЛЬКА: Досц, Дафино! Яки празновиря, яки урекнуца, яка червена рендочка!? 128

ДАФИНА: Нє вериме ми до того, учителько. Алє нїґда ше нє зна, злу нє требало. УЧИТЕЛЬКА: (За себе.) Боже, яки швет. (Дафини.) Хто ище, окрем Милеви, нє на годзини? ДАФИНА: Зоран Павлович, Сладяна Драґович и Бояна Проданович. УЧИТЕЛЬКА: (Записує до дньовнїка.) Шицки слаби школяре. Горши од горших. Дафино, шеднї. (Дафина стої и далєй.) Гайде, шеднї Дафино. ДАФИНА: Учителько, маме и нову школярку. (Шеда.) УЧИТЕЛЬКА: Видзим. Вона ше нам сама представи. (Обраца ше ґу Червеней Шапочки.) Стань! Озда знаш як ше школяре у школи справую. Як ци мено? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Мено ми Червена Шапочка, панї учителько. ДЗЕЦИ: (Шмих.) УЧИТЕЛЬКА: Цихо! Чудне мено. А чудно ши ше и облєкла. (За себе.) Людзе нєшка даваю нєобични мена дзецом. Алє кед може Снежана, чом би нє могла и Червена Шапочка. (Гласно.) Як ше преволуєш? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Я ше нє преволуєм. УЧИТЕЛЬКА: Як ше нє преволуєш? Маш озда презвиско? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Думам же нє мам презвиско. УЧИТЕЛЬКА: Як нє маш презвиско? Знаш ти цо то презвиско? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Дацо у вязи звискованя. Нє, випатра глупо. УЧИТЕЛЬКА: Глупо випадла твоя шала. Як ци ше волаю родичи? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Мама и тато. ДЗЕЦИ: (Шмею ше. Червена Шапочка збунєта.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє, оцец и мац. ДЗЕЦИ: (Шмих.) УЧИТЕЛЬКА: (И вона збунєта, алє ше прави яґод же шицко у шоре.) Цихо, дзеци! Одкаль ши пришла и дзе биваш? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Пришла сом зоз сказки. Там и бивам. Забегла сом лєм дакус закукнуц як то у нєсказки и врацам ше такой. 129

Чека ме баба и уж ше сиґурно застарала. Страцела сом чаривне клубко и нє можем ше врациц, панї учителько. ДЗЕЦИ: (Хихотаю ше.) УЧИТЕЛЬКА: Досц, дзеци! Красна приповедка. Ти наисце якеш забавне дзецко. До хторей класи ходзиш? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє ходзим до класи. У моєй сказки тото нєт. Нєт анї школи. Ми жиєме нормално. УЧИТЕЛЬКА: Интересантно. Ти ше наисце ужила до улоги. Алє, добре. Познєйше будземе бешедовац о твоїх податкох. Тераз, кед зме уж при сказкох, гайде най поновиме цо то сказка. ДЗЕЦИ: (Дзвигаю руки.) УЧИТЕЛЬКА: Гайде, поведз ти Ясмино. ЯСМИНА: Сказки то таки приповедки у хторих ше зявюю фантастични, нєстварни существа, зявеня и збуваня. У сказки вше победзує добре, а тото цо зле – покаране. Постоя народни и уметнїцки сказки. Народни сказки ше усно приповедаю у народзе и нє зна ше мено писателя. Уметнїцки сказки то дїла познатих писательох. Найпознатши сказки то: „Червена Шапочка”, „Шнїгочка”, „Пепелюґа”, „Ивица и Марица”... ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє чула сом же у сказки єст писатель. У хторей вон сказки. ДАФИНА: Цихо! У школи ше бешедує лєм кед це преволаю. УЧИТЕЛЬКА: Яке то дошептованє, Дафино? Гайде, поведз нам о хторей зме сказки бешедовали на предходней годзини? ДАФИНА: На предходней годзини зме обрабяли народну сказку „Чардак анї на нєбе, анї на жеми”. УЧИТЕЛЬКА: О чим ше роби у тей сказки? ДАФИНА: У тей сказки ше роби о зраженю шарканя, як надприродней сили, зоз чловеком. Чловек победзує надприродну силу, страшного шарканя. УЧИТЕЛЬКА: По чим ти, Дьоле, можеш препознац же тота приповедка сказка? ДЬОЛЕ: По тим же у нєй єст нєстварни существа – шаркань, кридлати конь. Єст и чудесни предмети, чудесни збуваня и так далєй. УЧИТЕЛЬКА: Хтора подоба ци ше у тей сказки найбаржей пачи и прецо? ДЬОЛЕ: Шаркань, прето же є страшни и же блюва огень. УЧИТЕЛЬКА: Добре. А тебе, Ясмино? 130

ЯСМИНА: Мнє ше найбаржей пачи красна принцеза прето же є красна. УЧИТЕЛЬКА: А тебе, Дафино? ДАФИНА: Мнє ше найбаржей пачи наймладши брат, прето же є шмели, пожертвовни и добри. УЧИТЕЛЬКА: Чи мож ище дацо повесц о наймладшому братови? Поведз ти мали, як ци мено? КУКУЛА БАНЕ: Волам ше Бане, а назвиско ми Зека, пре уха. Думам же наймладши брат нїч нє окремни. Шмелосц, доброта и пожертвовносц прикмети хтори ше подрозумюю при каждому кральовскому синови, голєм у сказкох. Кед би його старши браца нє були зли, звадлїви и куриплахи, вон би бул лєм єден зоз трох благородних принцох хтори ратую свою милу и єдину шестру, а то їх длужносц и обовязка. Дзечнє бим дакус преправел и тоту сказку, алє други раз. Мнє ше особнє у тей сказки найбаржей пачи кридлати конь. То, верце ми, єдна барз красна и хасновита животиня. УЧИТЕЛЬКА: Интересантни одвит. О тим би ше могло бешедовац. А цо ше тебе, Червена Шапочко, як фаховцови за сказки, найбаржей пачи у тей приповедки? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Я наисце нїч о тим нє знам. То нє моя сказка. Мнє страшни и вовк, а нє там якишик кридлати шаркань. УЧИТЕЛЬКА: (За себе.) Тото дзецко наисце упарте. Чи нє у питаню даяка ставянка? Чийо є, лєм кед бим знала? (Гласно.) Нєшка зме насправди чули досц нєобчековани ствари. Та, цо думаце, дзеци, чи сказка у стварносци постої? (Дзеци дзвигаю руки.) Поведз ти, Дафино. ДАФИНА: (Нє дзвигла руку.) Га, нє сиґурна сом цалком. Думам..., думам же сказка, заш лєм, постої. УЧИТЕЛЬКА: Цо ти думаш, Дьоле? ДЬОЛЕ: (Анї вон нє дзвигнул руку.) А цо я знам. Можебуц постої, можебуц нє постої. УЧИТЕЛЬКА: А ти, Ясмино, цо ти думаш? ЯСМИНА: (Вона дзвигла руку.) Я нє думам, я знам. Сказка нє постої. То вообще позната правда. Так пише у кнїжкох. Так гваря шицки розумни и учени людзе. УЧИТЕЛЬКА: Точно, Ясмино. Ти вредна и мудра школярка. Нє постоя. Нормално же нє постоя. Вони плод мриї. Постоя, дзеци, прекрасни сказки. Сказки треба читац, алє до нїх нє треба вериц. Сказки... 131

ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Мила панї учителько, я з полну одвичательносцу твердзим же сказка постої. Я розумим же ви у нєсказки нє верице до сказкох, бо анї ми, людзе зоз сказки, нє вериме до нєсказки. Думаме же нєсказка нє постої. Алє я доказ же сказка постої. Я кус скорей пришла зоз сказки и врацим ше там накадзи найдзем свойо чаривне червене клубко. (Шеднє и нараз почнє плакац.) УЧИТЕЛЬКА: (За себе.) Випатра же тото дзецко нє як треба. Мушим буц осторожна зоз ню. Нє шмем страциц сцерпенє. (Гласка Червену Шапочку по глави.) Гайде, душо, нє плач, нє таке то страшне. Познєйше будземе бешедовац о твоєй сказки. (За себе.) О, Боже, чийо то дзецко? (Гласно.) О сказкох будземе на ютре знова бешедовац. Цо маме тераз по розпорядку? ДАФИНА: Математику. УЧИТЕЛЬКА: О, добре. (За себе.) Ту голєм нє будземе мац проблеми з нашу нову школярку. (Гласно.) Гайде, прейдзме на математику. Вежнїце вашо теки и пишце. (Бере кнїжку и диктира.) Кед зоз єдней кошарки Перо вжал половку яблука и ище єдно яблуко вецей, Вера половку яблукох цо остало и ище єдно яблуко вецей, а Божо половку яблукох цо остали, у кошарки остало три яблука. Кельо яблука було у кошарки? Написали сце? Червена Шапочко прецо нє пишеш? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє знам як ше то роби. УЧИТЕЛЬКА: Господи Боже! Можебуц нє знаш анї читац. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Можебуц нє знам, а можебуц знам, панї учителько. Нє знам цо то и нїґда сом нє пробовала. УЧИТЕЛЬКА: Добре, тото розришиме познєйше, я и ти на само. Дьоле, видз на таблу и риш тот задаток. ДЬОЛЕ: (Виходзи ґу табли, бере крейду и роздумує.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: (Дьолетови – з места.) Дьоле, у кошарки було двацец седем яблука. Нє гварели сце нам панї учителько чи яблука були вельки, чи дробни. УЧИТЕЛЬКА: Ти цихо. Дьоле ма ришиц задаток. А чи важне яки були яблука? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Як би нє було важне. Кед же яблука були дробни, була полна мала кошарка, а кед були вельки, була полна велька кошарка. УЧИТЕЛЬКА: (Иґнорує Червену Шапочку.) Гайде, Дьоле, ришуй задаток. 132

ДЬОЛЕ: Першобутне количество яблукох нам нєпознате, та го означиме зоз Х. Значи: П = Х:2+1 В=Х:2+1 Б=Х:2 = (Х:2+1)-(Х:2+1)-Х:2=3 Х=(3х2х2+1)х2+1=13х2+1=26+1=27 УЧИТЕЛЬКА: Добре, Дьоле. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Га, и я гварела же двацец седем. Лєм сом нє раховала так закруцено и нєрозумлїво. УЧИТЕЛЬКА: Наисце, як ти дошла до истого резултата? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Ша, обично, з додаваньом. З врацаньом до кошарки. Дзеци врацели шицко цо вжали и вец шицки яблука були на чишлє. УЧИТЕЛЬКА: Як ши то виведла? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Просто. Три яблука уж були у кошарки. Божо врацел три хтори вжал и тераз у кошарки уж було шейсц яблука. Вец Вера врацела шейсц и ище єдно, значи седем, и тераз було тринац яблука, а Перо, хтори вжал найвецей яблука, мушел врациц тринац и ище єдно, значи штернац, а штернац и тринац то двацец седем. То полна кошарка яблука и дзеци вообще нє добре дзелєли яблука. УЧИТЕЛЬКА: Добре, може так, алє... ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Модлїм Вас, пущце ме най Вам ище цошка повем. Дзеци нє добре подзелєли яблука. Лєпше би було най их враца и най поєдза єдно або два, а гевти цо остали най зохабя за познєйше, лєбо най их однєшу своєй баби, лєбо най им мама направи питу зоз яблуками. Я думам же так лєпше. УЧИТЕЛЬКА: Алє, то вообще нє важне. То лєм проблем зоз єдну нєпознату, за вежбанє математики. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: А, значи з нєпознату. Чи ше тота нєпозната вола математика? УЧИТЕЛЬКА: Досц шали, Червена Шапочко! Мушиме дацо и робиц. Тераз вам дам задатки за домашнї. Пишце: (Учителька виписує задатки на табли, школяре преписую до текох.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: (Шепта Дафини.) Познаш ти тоти дзеци цо брали яблука зоз кошарки? Вони зоз Когутовцох? ДАФИНА: (Преписує з табли.) Нормално же их нє познам. То лєм задаток. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Вец их лєм учителька позна? ДАФИНА: Нє, нє позна их анї учителька. Цихо, Червена Шапочко. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Добре, будзем цихо, лєм ме интересує як учителька знала же дзелєли яблука? Хто єй то виприповедал? 133

ДАФИНА: Пише у кнїжки. Тоти дзеци вообще нє постоя. Цихо уж раз! ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Добре, будзем цихо, лєм сцем знац. Нїґда сом нє чула таку чудну приповедку же дзеци хтори нє постоя беру яблука. УЧИТЕЛЬКА: Досц, ви два! Розмесцим вас. Дзеци, преписали сце? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Пребачце, панї учителько, нє сцела бим завадзац, алє мнє насправди интересує тота приповедка о дзецох хтори дзелєли яблука, а хтори нє постоя. Нїґда сом нїч таке подобне нє чула. Як може нєпостояц, кед дзелєли яблука и кед знаце як им мено? УЧИТЕЛЬКА: То видумане же би ше вежбало математику. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: А и математика видумана? УЧИТЕЛЬКА: Га, могло би ше повесц. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Кед є видумана, вец анї математика нє постої. Математика, значи, дацо таке яґод сказка. Яке то запетляне! Божо, Перо, Вера – хтори нє постоя, дзеля яблука хтори нє постоя, же би дзеци, хтори постоя, вежбали математику хтора нє постої. А прецо ше то роби, панї учителько? УЧИТЕЛЬКА: Дзецко, за Бога милого! Цо мам робиц з тобу? (Бренчок. Учительки одлєгчало.) Добре, досц. За нєшка досц. Ютре, аж ютре придзеце до школи. Почала ме болїц глава. (Дафини.) Дафино, одведла би ши Червену Шапочку зоз собу дому? ДАФИНА: Дзечнє. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Добре. Затримай ю цо длужей. (Дзеци виходза гласно бешедуюци. Учальня цалком празна.) УЧИТЕЛЬКА: Лєпше най иду дому. Цо би шицко тото дзецко видумало кед бизме мали познаванє природи и дружтва? Господи Боже, яки чудни дзень. Мушим такой дацо превжац. Миломире! МИЛОМИР: (Уходзи.) Волали сце ме, панї учителько? УЧИТЕЛЬКА: Шеднї на бициґлу, модлїм це, идз швидко до Лїшкового Долу и однєш тото писемко дохторови Петровичови. (Учителька швидко пише писемко, прегина го и дава Миломирови.) Причекай одвит и принєш ми го. Я будзем у Баби Сибинки. МИЛОМИР: Без бриґи. Идзем такой. (Одходзи з писмом.) УЧИТЕЛЬКА: (За себе.) О, Боже, цо ме знашло! (Єден час шедзи и трима главу у рукох.) Озда дохтор Петрович годзен ришиц тот проблем. (Одлучно завера дньовнїк и става.) Идзем дому и перше попиєм лїки. (Виходзи. Учальня остава празна.) Зависа ше завера. 134

ШТВАРТА ДЇЯ Ясминова и Дафинова хижа. Баба Сибинка и Раденка бешедую у кухнї на дзверох. Раденка праве одходзи. БАБА СИБИНКА: Алє, гварим ци, Раденко, нє мам я ту цо врачац, зачитовац. Твой Малиша ма покривнячу. Можеш го сама вилїчиц. Натаргай дакус покриви, налєй до купачки у хторей купаш дзецко лїтней води, намоч до нєй покриву, прежегнай тоту воду и три раз поведз „однєш покриво покривнячу зоз мойого Малишу”. Причекай, тельо док вимодлїш „Отче наш”, винь покриву и у тей води окупай дзецко. Кед ше осипки такой нє поцагню, повторюй тото даскельо днї. То ци ґарантовани лїк процив покривнячи. РАДЕНКА: Дзекуєм ци, Сибинко, барз ци дзекуєм. Схопна ши каждому помогнуц. Лєпша ши од лїкара, очох ми. БАБА СИБИНКА: Вельо сом ше нажила, та сом вшелїячини научела. РАДЕНКА: Цали дзень думам же хто тото дзецко цо ше нєшка додня рано розлярмало под нашим облаком? Питала ши ше єй чия є? БАБА СИБИНКА: Питала, питала, алє ше вона цошка занєсла, забавела, приповеда же пришла зоз сказки. Я, реку, най нє губим, вецей сом ше анї нє питала. РАДЕНКА: Чула сом од нини Даринки же до бачика Тиосава приходза якиш госци зоз варошу на валалски туризем, та, цошка думам же то їх дзивче. БАБА СИБИНКА: Можебуц. Ша, хто би други бул. Тоти дзеци з варошу якошик чудни. Та, нє наша то бриґа, Раденко. Роб свою роботу. РАДЕНКА: И то цо гвариш. Ниа, забавям ше як даяка геверна нєвеста, а мой Малиша ше уж напевно пребудзел. Слабо шпи пре тоту швербячку. БАБА СИБИНКА: Идз, идз, Раденко и такой му зогрей воду за купанє, най ше нє шверби длуго. Приходза Ясмина и Дафина зоз Червену Шапочку. За нїма, зоз шапкунєвидлївку на глави подскакує Кукула Бане, облєчени до сво135

їх чародїйских шматох. Вон у цалей дїї нє напущує дзеци, алє є за нїх нєвидлїви. З пантомиму провадзи збуваня и бави свойо окремне бависко. ЯСМИНА: Мали зме лєм єдну годзину. Учителька нас пущела дому. Болї ю глава. ДАФИНА: Учителька гварела же най приведземе Червену Шапочку дакус до нас. Може? БАБА СИБИНКА: Може, може, чом би нє могло. Най останє на полудзенку у нас. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Дзекуєм! Барз сце любезни. Приходзи Дьоле, збива ше зоз Раденку на дзверох. ДЬОЛЕ: Мамо, понагляй дому! Малиша ше зобудзел. РАДЕНКА: Ниа, бежим. Барз ци дзекуєм, Бабо Сибинко за гевтот рецепт. ЯСМИНА: Тето Раденко, най Дьоле останє у нас виробиц домашнї. РАДЕНКА: Най останє, лєм най нє запожнї на полудзенок. Раденка виходзи, Баба Сибинка кончи коло шпоргета, Червена Шапочка и Ясмина шедаю на отоман, Дьоле шеда дакус далєй на шамлу, а Дафина кукнє ґу отоману, наспрам Ясмини и Червеней Шапочки. Дзеци ше у живей бешеди рушаю и меняю места. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Дзекуєм вам же сце ме поволали до вас. Нє знам цо бим робела сама на драже. Поведзце ми, дзе мож видзиц шицки гевти чудеса зоз нєсказки о хторих ми приповеда моя баба? ЯСМИНА: О яких чудесох приповеда твоя баба? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Га, яґод же у нєсказки постоя вельки желєзни птици. Людзе им сами, добродзечнє уходза до бруха, вони лєца кадзи сцу, а людзе потим шицки живи виду вонка. ДЬОЛЕ: Баяко же постоя. То авиони. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Можем я видзиц тоти авиони? ДЬОЛЕ: Можеш. Вони лєца понад наш валал. Укажеме ци. ДАФИНА: А цо ище приповеда твоя баба? 136

ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Га, же варице єдзенє на якимшик горуцим орманчику без огня, а, як видзим, то нєправда. Варице на огню, як и у моєй сказки. ДАФИНА: То електрични шпоргет. На таким варя людзе у варошу. За тото треба електрика, а то у нас ище нєт. ЯСМИНА: Алє будзе. Уж уводза струю у Лїшковим Долу, а такой потим буду ю уводзиц и у Когутовцох. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: А цо то струя? ДАФИНА: То якаш енерґия хтора швици. О тим ше учи у школи. ЯСМИНА: Алє ши потолковала. Нїґда нїч нє научиш як треба. Принєсц кнїжку най читаме дакус о електрицитету? ДЬОЛЕ: Нє ґняв, Ясмино! ДАФИНА: Озда нє будземе тераз, кед Червена Шапочка у нас, читац допити кнїжки. Лєпше бешедовац. Цо ище приповеда твоя баба? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Принєш кнїжку. Сцем видзиц и цо то читанє. Барз ме интересує. А моя баба ище приповеда же у нєсказки людзе маю хижи єдни другим над главами и же ше до нїх пендраю у якимшик орману. ЯСМИНА: То хижи на поверхи и лифти. Так ше жиє у варошу. У нашим валалє таке нєт. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: А ище приповеда же у нєсказки єст чаривни шкатули у хторих мали людзе танцую и шпиваю и цошка приповедаю. ДАФИНА: То телевизори. На телевизиї даваю и емисиї за дзеци и койцо красне, алє и за тото потребна струя. ДЬОЛЕ: Мой оцец купи телевизор накадзи преда цукрову цвиклу. ДАФИНА: А мой оцец уж купел телевизор. (Одходзи до кута и одкрива телевизор хтори стої прекрити зоз вишиваним парточком на столїку.) ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Гайде, прицишнї тото цо ше прициска, та най видзим як роби. ЯСМИНА: Нє мож тераз. Аж док нам уведу струю. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Ви видзели шицки тоти чудеса зоз нєсказки? ДАФИНА: Нє видзели зме баш шицки, алє о нїх ше учи у школи, пише у кнїжкох, а приповедаю и людзе хтори були у варошу. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Мнє интересує чи ви видзели шицки тоти чудеса? 137

ЯСМИНА: Увидзиме их док пойдземе до варошу. Там жиє наша тета Савета и можеме пойсц кеди сцеме. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Га, цо же сце нє пошли кед можеце? ЯСМИНА: Нє знам. ДАФИНА: Як нє знаш? У нашей тети вше полна хижа госцох з валалу. Вишли єй на верх глави. Як ище и нас най вола до тей цесноти! ДЬОЛЕ: Я бул у варошу. ДАФИНА: Нє спреведай, Дьоле. ДЬОЛЕ: Нє спреведам. На соботу пойдзем з оцом на пияц. ДАФИНА: Можебуц пойдзеш, алє ище ши нє бул. ЯСМИНА: И ми два пойдземе до варошу до тети Савети того року на жимски розпуст. ДАФИНА: Останєме длуго и будземе чувац єй бебу док вона будзе на роботи. Наша тета роби у фабрики електричних грушочкох. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Цо то фабрика? А цо електрична грушочка? О, Боже! Як бим пошла до варошу шицко тото видзиц? Тоти вашо Когутовци исти як и моя сказка. Нїч сом нє видзела, а мушим пойсц. Нїхто ми нє будзе вериц же сом була у нєсказки. А дзе ваша мац? ДАФИНА: Ми маме два мацери, вони власни шестри, а ми два шестринїци. ЯСМИНА: Нашо мацери и оцове робя у иножемстве. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: У чим робя? ДАФИНА: У иножемстве. Там заробя вельо пенєжи и шицкого нам накупя. ЯСМИНА: Гей, там єст фантастични ствари. Нє можеш анї задумац. Враца ше док заробя вельо пенєжи. Направиме нову хижи и уведземе струю и телефон. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Чула сом за иножемство. Там Кукула Бане ценєни як експерт за лїченє допитосци. Думам же иножемство дзешка блїзко при сказки. ДАФИНА: Нє, нє блїзко є при сказки, алє є далєко од Когутовцох и од варошу у хторим жиє тета Савета. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Значи, на швеце постоя сказка, нєсказка и иножемство. Як ше идзе до иножемства? ДЬОЛЕ: Га, на гайзибану, на авиону, а може и на авту. ЯСМИНА: До даєдного иножемства ше путує и на ладї. 138

ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Тераз ми шицко ясне. Тоти вельки желєзни птици, авиони, гайзибани и авта служа за исте як и мойо клубко. Йой, дзе мойо чаривне клубко? ДЬОЛЕ: Шицким ши уж допила зоз клубком. Кеди-нєкеди подумам же ши наисце пришла зоз сказки. ЯСМИНА: А, справди, чом ти вообще пришла зоз тей твоєй сказки? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Було ми допито. ДАФИНА: Допито? У сказки ци було допито? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Гей. Моя сказка нє даяка окремна. Вше добра и послухна, идзем од баби до мацери, од мацери до баби. Раз ме поєдол вовк и нїч ше вецей нє случує. Попри телїх русалкох и принцезох, я лєм єдно мале, обичне дзивче хторе ноши кошарку, пошпивує и тарга квеца. ЯСМИНА: Га, наисце. Маш право. Нїґда сом о тим нє штудирала. Червена Шапочка то єдна допита сказка. ДАФИНА: Алє, сказка – сказка. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Окреме кед то твоя сказка. Знаце, тераз думам так: (Шпива.) Нїґда вецей нє пожадам у цудзини глєдац щесце. И зачувам свою сказку, мацер, бабу на тим месце. Будзем чувац лєшик, квет, и чаривни цали швет. ДАФИНА: Прекрасна писньочка и крашнє шпиваш Червена Шапочко. Хто це научел? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нїхто ме нє научел. Ша шпиванка приходзи зоз души, кед дацо чувствуєме. ЯСМИНА: Тото ше у нас наволує талант. Шицки у сказки так шпиваю? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Нє знам. Нє штудирала сом о тим. У сказки крашнє. Тераз знам же моя баба за мнє найлєпша и найкрасша на швеце. Аж и кед ми у нєй дакеди допито. Вам допито дакеди? ДАФИНА: Вшелїяк же нам допито. Окреме кед нє маме цо робиц. ДЬОЛЕ: Мнє допито праве теди кед мам дацо робиц. Окреме кед ше мушим учиц. 139

ЯСМИНА: Дьоле ше люби голєм бавиц, а Дафина лєнїва и за тото. Нє люби ше забавяц. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: А забавянє то лїк процив допитосци? ДАФИНА: Може буц и забавянє, алє и койцо друге. ЯСМИНА: Идзме до хижи, там нам кнїжки и бависка. Будземе ше забавяц док баба нє увари полудзенок. Дзеци одходза до хижи. Баба Сибинка остава сама у кухнї и кончи коло шпоргета. Кукула Бане одходзи за дзецми. БАБА СИБИНКА: Крашнє ше складаю тоти мойо унучки зоз госцинску. Добре и миле дзецочко. Видзи ше же є по паньски воспитане. Учтиве. Лєм є якошик чудна. Як кед би з нєба спадла. Акурат, як кед би пришла зоз сказки. О, Боже! Чує ше дурканє до дзверох. Баба Сибинка отвера дзвери. Уходзи учителька Виолета. УЧИТЕЛЬКА: Нє знам. Нїхто нє зна, алє наздавам ше же пошвидко будземе знац. Послала сом Миломира до Лїшкового Долу, до дохтора Петровича. Вон ше на телефон розпита у полициї же чи даяке дзецко сцекло з дому. БАБА СИБИНКА: (Жегна ше.) Господи Боже! Тото сом у живоце ище нє чула. (Знова ше жегна.) Пребач, цошка сом ше змухавела. Най ше пачи, шеднї. Увариц кафу? Сцеш єдну домашню палєночку? УЧИТЕЛЬКА: (Шеда.) Дзекуєм. Могла биш ми дакус позакуковац до шольки, алє нє мам кеди. Лєпше палєночку. Добре би ми пришла. Барз сом ше возбудзела. БАБА СИБИНКА: (Приноши палєнку и два штамбири.) Гайд, наздраве! Добре дакеди дакус лїґнуц. Пре жалудок. Гвариш, нїхто нїч нє зна о нєй? УЧИТЕЛЬКА: Нїхто нїч! БАБА СИБИНКА: А барз добре дзецко. И крашнє є воспитана. Воно гей же яґда ше кущик виплєта, фантазира, чи цо. Придзе ци просто же биш єй верел же пришла зоз сказки. УЧИТЕЛЬКА: Та, идз гет, Бабо Сибинко! Нє бешедуй, модлїм це. Дзеци ми зведзе з розума. Тот штредок и так примитивни и прихильни празновирством. БАБА СИБИНКА: Нє гварим я же насправди пришла зоз сказки, алє же є барз прешвечлїва. А нє мишам ше я до ваших учених стварох. Знам я же ми нєуки и залупани. 140

УЧИТЕЛЬКА: Нє увредзуй ше Бабо Сибинко. Нє думала сом нїч зле. Лєдво сом єдну годзину отримала. Наисце сом вецей нє знала цо робиц зоз ню. Дурканє до дзверох. Баба Сибинка отвера. Уходза дохтор Петрович и Миломир. Дохтор Петрович прибрани, прейґ мири педантни пан, зоз окулярами, краснима манирами и штучну бешеду. МИЛОМИР: Шицко зме телефонски випитали, панї Виолето. Нїхто нїч нє зна о дзецку. Нїкому дзецко нє сцекло анї з дому, анї зоз шпиталю, анї зоз „лудници”. Анї єдни родичи нє глєдаю дзецко. ДОХТОР ПЕТРОВИЧ: Зредзел сом зоз општину най ю змесца до Заводу док ше нє риши єй случай. Дзеци виходза зоз хижи, а Кукула Бане „нєвидлїви” за нїма. Одроснути, завжати зоз бешеду, нє обрацаю увагу. БАБА СИБИНКА: Алє, чловече! Одведзеш дзецко до широтинцу? ДОХТОР ПЕТРОВИЧ: Чежко найсц установу хтора би сцела прияц таке дзецко. Змесциме ю до Заводу за дзеци зоз менталнима проблемами. Там нам даю думанє о єй случаю, а познєйше ше социялна служба знайдзе. То уж нє наш проблем. БАБА СИБИНКА: Алє, дохтор! Таке добре и мудре дзецко стрепеце до гарешту? УЧИТЕЛЬКА: Дохтор, га, нєт даяке гуманше ришенє? Ша, вона таке добре, мудре и умилне дзецко. Цо будзе вона медзи поремеценима дзецми. ДОХТОР ПЕТРОВИЧ: Алє, мила Виолето, ша ви ми написали же дзецко нє як треба. (Винїма зоз кишенки Виолетово писемко и сце го пречитац наглас.) УЧИТЕЛЬКА: Нє гварела сом же є нє як треба, алє же бешедує як дурна и же ми ше на хвильки видзи же є дурна, а то, заш лєм, цошка инше. ДОХТОР ПЕТРОВИЧ: Спрам того цо сце особнє написали, вона ше дошлїдно и прешвечлїво представя як дзецко хторе пришло зоз сказки, а то психиятрийски случай. (Кладзе писемко до кишенки.) Наостатку, превериме. (Обраца ше ґу Червеней Шапочки, нєприродно, штучно, любезно, благо и велькодушно.) Миле дзивчатко, як ци мено? ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Червена Шапочка. ДОХТОР ПЕТРОВИЧ: Кельо маш роки, миле дзецко? 141

ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Тото вам нє знам повесц. Я дзивче, як и тоти два – Ясмина и Дафина. ДОХТОР ПЕТРОВИЧ: Ниа, видзице мила панї Виолето же з тим дзецком цошка нє у шоре. Вона анї у тей ситуациї нє одступа од своєй видуманей приповедки. Випатра нормална, бо остава дошлїдна у своїм лоґичним психотичним кругу. При тим, нє зна анї найосновнєйши податки о себе. БАБА СИБИНКА: Дохтор! Га, ти насправди сцеш стрепац тото сеґинь дзецко до „лудници”. Маш ти душу? ДОХТОР ПЕТРОВИЧ: Нє старай ше Бабо Сибинко. Добре єй будзе там. Мушиш розумиц же вона опасна за други дзеци. ДАФИНА: Нє дам Червену шапочку. Бабо Сибинко, ти мудра и добра, каждому у нєволї помогнєш. Нє дай най одведу Червену шапочку до „лудници”. БАБА СИБИНКА: Нє дам, нє дам, мила моя Дафино. Здумаме уж дацо. УЧИТЕЛЬКА: Боже, яки страшни дзень. Я нє можем тото витримац. Пан дохтор, нєт даяки други способ же би ше тото дзецко дзешка дочасово змесцело? ДОХТОР ПЕТРОВИЧ: Нажаль, мила Виолето, нєт. То, верце ми, за ню найлєпше и наймудрейше ришенє. Вона там будзе крашнє змесцена. Буду ю лїчиц и допатрац найлєпши експерти. Миломире, одведз тото дзецко до Лїшкового Долу. Социялни роботнїк зоз Центру уж напевно сцигол. ЯСМИНА: Нє, модлїм вас, нє водзце ю! Дафино, Бабо Сибинко, озда допущиме?! Гоч є и нє як треба, з нашого чесного дому вона нє пойдзе до „лудници”. ДЬОЛЕ: Зохабце ю! Оженїм ше зоз ню! Ясмина, Дафина, Дьоле и Баба Сибинка ставаю опрез Червеней Шапочки. Червена Шапочка ше любопитлїво и заслупнуто припатра цо ше случує. Углавним, нїч єй нє ясне. Кукула Бане, хтори провадзел цалу сцену и нємо ю коментаровал, кладзе Червеней Шапочки клубко до руки, праве у хвильки кед Дьоле виявює же ше оженї зоз Червену Шапочку. Вона нєсподзивана и обрадована. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Дьоле, мили Дьоле, нєт потреби. Ожень ше зоз Ясмину док вирошнєце. Видзиш же це люби. Мнє нїч нє треба. Нашла сом свойо клубко и врацам ше до сказки. Баба ше уж застарала, а можебуц и мац плаче. УЧИТЕЛЬКА: Широта. Барз ми жаль. 142

ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Чом вам жаль. Ша, я ше врацим. Лєдво чекам же бисце ме научели читац и писац. Були сце шицки барз добри спрам мнє. А и вам, дохтор Петрович, барз крашнє дзекуєм же сце ше так старали за мнє. Други раз ше упознам зоз гевтима дзецми цо су нє цалком як треба. Баш бим любела же би ме препатрели експерти. МИЛОМИР: Гайде, дзецко. Час за одход. Запожнїш на гайзибан. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Гайзибан! Сцели сце ме одвесц на гайзибан? Ша, ви злати чловек. Йой, кед бим могла ище дакус остац. Алє нє можем. Мушим ше врациц до сказки. Баба ше уж напевно пребудзела. БАБА СИБИНКА: Панї Виолето, зроб дацо! Помож тому доброму дзецку. ЧЕРВЕНА ШАПОЧКА: Добра моя Бабо Сибинко. Ти найлєпша и наймилша баба у нєсказки. Барз це любим и нє плач. Швидко ше я врацим. Дафино (облапя ю), по тебе придзем, та це одведзем дакус до сказки. А тераз, чао шицким! (Док шицки збунєно патра, вона става на штред сцени и окончує ритуал чаривнїцтва.) Станєм просто, заврем очи, рушам з лїву ногу три крочаї назадок, єден, два, три, вец три крочаї на лїво, єден, два, три, Луц – Тарба, Дабра – Абрака, пренєш ме зоз нєсказки до сказки. (Подскочи.) Настава цмота и гирменє. Шветла ше пошвица. Шицки стоя на своїх местох у истим положеню як стали пред гирмотаньом, заслупнути. Хиби лєм Червена Шапочка. Потим шицки ше починаю рушац и лярмац. ЯСМИНА: Нєт Червеней Шапочки. ДАФИНА: Ура! Знала сом же гутори правду. Знала сом! Лєм я єй верела. ДЬОЛЕ: Ура! Ура! Ура! Най жиє Червена Шапочка! БАБА СИБИНКА: Е, ту сом ци! Най науково докажу же нєт сказки. УЧИТЕЛЬКА: Нє, я до того нє шмем вериц. Моя длужносц же бим до того нє верела. ДОХТОР ПЕТРОВИЧ: За тото муши буц даяке реалне и природне толкованє. Нєстало струї пре гром, а гевта мала спреводзкошка тото вихасновала и хто зна дзе сцекла. БАБА СИБИНКА: О, убил це швет, дохтор, ша ми нє маме струю, а попри тим ище и дзень. Ище зме анї нє полудньовали. Яки гром!? Яка нєпогода!? Ша, слунко швици, а хмари анї за лїк. 143

ДОХТОР ПЕТРОВИЧ Тото, заш лєм, мож науково потолковац. Треба лєм роздумац. УЧИТЕЛЬКА: Складам ше зоз дохтором Петровичом. Нє так, Миломире? МИЛОМИР: Я обични чловек. Бриґа дакому цо я думам. Присутни на сцени ше починаю ище живше спричкац. Шицки нараз гласно бешедую. Кукула Бане „нєвидлїви” зацагує завису. КУКУЛА БАНЕ: (Бешедує док зацагує завису, и потим опрез зависи.) Готове! Представа готова! Зохабяме запрепасцених людзох зоз нєсказки най розправя чи правда, чи нє тото цо видзели зоз власнима очми. Людзе зоз нєсказки веря лєм до того цо по думаню векшини людзох мудре и можлїве. Винїмки то дзеци, уметнїки и дзепоєдни барз стари и искусни людзе. Вони сказку приблїжую ґу нєсказки. Нашу приповедку зме закончели и тераз шицко приводзиме до першобутного стану. Баба ше ище анї нє пребудзела. У сказки час стої. Червена Шапочка, можебуц, будзе приповедац же була у нєсказки, а, можебуц, анї нє. Анї людзе зоз сказки нє лєгковирни и напевно нє буду вериц Червеней Шапочки же була у нєсказки. Можебуц же єй, заш лєм, будзе вериц баба. Вона досц стара и мудра же би верела до чудесох. А я тераз идзем просто до даєдней другей сказки, дакус ше забавиц и побавиц. Червеней Шапочки сом знова украднул клубко. (Указує клубко.) За кажди случай. Же би єй нє спадло на розум най ше сама мота по опасним швеце хтори нє розуми. А я пойдзем... задумайце дзе пойдзем, дзеци? ДЗЕЦИ: (Импровизация.) КУКУЛА БАНЕ: Я идзем до сказки „Чардак анї на нєбе, анї на жеми”. Там дзе гевтот кридлати конь. Алє направим дар-мар. А ви тераз крашнє идзце дому. Лєгац спац. И красне шнїйце. Од спаня ше рошнє. Нє забудзце ме. Можебуц ше знова стретнєме, бо (Маха им, шпива, руца багинди) Я чаривнїк, Кукула Бане, лєс зоз сказки то дом мой. Робота ми меняц сказки, як уживам, шея- гоооооой! (Завера ше велька зависа.)

144

УПУТСТВО ЗА ПРИРИХТОВАНЄ РУКОПИСОХ ЗА ДРУКОВАНЄ Часопис за науку, литературу, културу и уметносц Шветлосц обявює ориґинални науково роботи, преглядни статї, кратки сообщеня, науково критики, полемики и огляднуца зоз обласци гуманистичних и дружтвених наукох. Роботи хтори уж обявени або понукани за обявйованє у даєдней другей публикациї нє можу буц прилапени, так як анї гевти хтори нє задоволюю науково критериюми. Кед робота була викладана на науковим сходу, або настала як резултат наукового проєкта, тот податок треба навесц у надпомнуцу на дну насловного бока тексту. Автор длужни почитовац науково и етични принципи и правила под час пририхтованя роботи у складзе зоз медзинароднима стандардами. Зоз придаваньом роботи автор ґарантує же шицки податки у роботи точни, як гевти хтори ше одноша на виглєдованє, так и библиоґрафски податки и наводи зоз литератури. Пре рецензованє ше преверює чи у роботох нєт елементи плаґияту. Часопис Шветлосц обявює роботи авторох зоз Сербиї и иножемства. У Шветлосци ше обявюю роботи найвецей трох коавторох. Кажде може понукнуц лєм єдну роботу за обявйованє, без огляду чи є єдини автор чи коавтор. 1. Придаванє рукописох Роботи ше придаваю у електронскей форми у *.doc або *.docx формату на адресу: casopissvetlosc@gmail.com. 2. Рецензованє Поступок рецензованя анонимни у обидвох напрямох, прето авторе муша вихабиц шицки информациї зоз тексту, однoсно файлу на основи хторих би могли буц идентификовани, и то на шлїдуюци способи: а) з анонимизацию референцох хтори ше находза у тексту и хтори авторово, б) з анонимизацию референцох у библиоґрафиї, 145

в) з уважним менованьом файлох, так же би ше нє видзел автор (нпр. File > Check for Issues > Inspect Document > Document Properties and Personal Information > Inspect > Remove All > Close). Роботи рецензую двоме квалификовани рецензенти. Думанє анонимного рецензента и текст роботи зоз евентуалнима надпомнуцами ше придаваю авторови же би вон у цеку 14 дньох окончел глєдани пременки у роботи. Кед же рецензент утвердзи же робота нє согласна зоз правописом и же ма ґраматични и стилски гришки, авторови ше враца робота на лектуру. Автор одвитує за правописну и стилску коректносц текста. Ревидована верзия роботи ше посила рецензентови на увид, та ше вон вияшнює чи глєдани пременки одвитуюци и чи роботу мож друковац. Потим Редакция приноши одлуку о обявйованю. 3. Язик и писмо Роботи ше публикую на шицких славянских язикох и на главних шветових язикох. 4. Форматованє тексту Тексти ше пишу у програми Microsoft Word, зоз фонтом Times New Roman. Велькосц фонта основного тексту 12 (кед цитат ма вецей як 40 слова, велькосц фонта 11). Проряд основного тексту 1,5. Кажди перши шор нового пасуса уцагнути (Paragraph/Indentation/ Special:_First line 1,5 cm), а текст треба вировнац з обидвох бокох („justify”). Формат бока А4. Фусноти означовац зоз арабскима числами (окрем перших хтори ше означую зоз гвиздочками, а часц су информациї о авторови, повязаносци виглєдованя зоз проєктом або информациї о предходним публикованю часцох роботи). Велькосц фонта фусноти 10. Роботи хтори нє задоволюю формални стандарди нє можу войсц до поступку рецензованя. 5. Насловни бок Шицки роботи маю насловни бок хтори треба же би у горнїм лївим углу мал мено автора, а под тим и афилияцию, односно мено институциї. Под тима информациями шлїдзи наслов роботи хтори центрирани и написани зоз верзалом и фусноту хтора означена зоз гвиздочку (*). Зоз першу гвиздочку ше дава инфорамция о имейлу автора а зоз другу и трецу гвиздочку информациї о науковим 146

проєкту, подзекованю або надпомнуце о предходним представяню роботи на науковим сходзе итд. 6. Структура статї Рукопис понукнути за друкованє треба же би мал шлїдуюци елементи: мено и презвиско автора, институцию у хторей є заняти, наслов статї, абстракт, ключни слова, текст роботи, резиме и наукови апарат. 7. Наслов статї Наслов треба же би цо вирнєйше описал змист статї. 8. Абстракт и ключни слова, резиме Єден параґраф, до 200 слова. Велькосц фонта 10, зоз прорядом 1. Перши шор уцагнуц, без писаня слова абстракт. Обовязни информациї абстракту то циль виглєдованя, методолоґия виглєдованя. Под текстом абстракту, пише ше наслов Ключни слова и наводзи ше од 5 до 10 слова або фрази хтори описую змист статї. Резиме ше пише по анґлийски на концу текста, после литератури, з велькосцу фонта 10 и прорядом 1 (single). Пред резимеом пише ше мено и презвиско автора на латинки. Потим шлїдзи наслов Summary, центровани. Перши шор каждого пасуса уцагнуц на 1,5 цм. Наслов резимеа по анґлийски виписани зоз верзалом, центровано. Резиме зжато приказує проблем, циль, методолоґию и резултати наукового виглєдованя. Обсяг резимеу до 500 слова. Резиме нє преклад абстракта. После тексту резимеа, уцагнути на 1,5 цм шлїдзи наслов Key words, после хторого ше наводза 5 до 10 ключни слова. Кед же робота на анґлийским язику, резиме ма буц по руски. 9. Обсяг тексту Минимална длужина роботи 20 000, а максимална 30 000 характери, вєдно зоз абстрактом, резимеом и литературу. 10. Основни текст роботи Основни текст ше пише з велькосцу фонта 12. Наслови поглавйох ше наводза з верзалом центровано, а поднаслови знука поглавйох з курзивом уцагнуто на 1,5 цм, як и перши шор нового пасуса. 147

Таблїчки и ґрафикони формовац у Word формату. Кажда таблїчка ма буц означена з числом, з адекватну назву. Число и назва ше находза над таблїчку/ґрафиконом. 11. Цитованє референцох у тексту статї Цитати ше означую зоз двойнїстима знаками наводзеня у складзе зоз правописом язика на хторим статя, а цитати знука цитату з єднима знаками наводзеня (‘...’). Хасноване жридло ше наводзи знука тексту так же ше елементи (презвиско автора, рок виданя, число бока на хторим ше находзи часц хтора ше цитує) наводза у заградзеньох и одвоюю зоз двома точками (Дуличенко 2009: 54). Цитовани жридла ше наводза на концу виреченя, нєпостредно пред точку. За блок цитат (вецей як 40 слова) нє хасновац знаки наводзеня алє ше го пише у окремним блоку, лїва марґина (Paragraph/Indentation/Left) уцагнута на 1,5 цм, а фонт велькосци 11, на концу у заградзеню жридло. Кед ше наводзи роботу хтора ма 3–5 авторох, перши раз навесц шицких авторох, а у познєйших наводзеньох лєм першого автора и навесц „и др.” або „et al.”. Кед статя ма два або вецей референци истого автора зоз истого року, вец ше после податкох о року додаваю знаки а, б итд. (Тамаш 2012а), (Тамаш 2012б). Роботи истого автора ше наводза по хронолоґийним шоре: (Halle, 1959; 1962). 12. Литература У списку литератури наводза ше лєм референци хтори автор хасновал у роботи. Велькосц фонта 12, а форма треба же би була Hanging на 1,5 цм (Paragraph/Indents and Spacing/Hanging). 12.1. Кнїжки (друковани жридла) 12.1.1. Кнїжка з єдним автором Дуличенко, А. (2010). Jugoslavo-Ruthenica II. Нови Сад: Филозофски факултет Нови Сад, Руске слово Нови Сад. 12.1.2. Кнїжки з вецей авторами Кед кнїжка ма вецей авторох, наводза ше шицки, алє ше пред остатнїм презвиском додава знак „&”. Đorđević, S., & Mitić, M. (2000). Diplomatsko i konzularno pravo. Beograd: Službeni list SRJ. Rokai, P., Đere, Z., Pal, T., & Kasaš, A. (2002). Istorija Mađara. Beograd: Clio. 148

12.1.3. Кнїжка зоз редактором або ушорйовачом зборнїка роботох Кед кнїжка зборнїк роботох зоз наукового сходу або є пошвецена єдней теми, як автор ше наводзи редактор або ушорйовач публикациї и коло презвиска и инициялу ше додава „ред.” або „ушор.”, односно „еd.” кед кнїжка на странским язику. Тамаш, J. (ред.) (2012). Величина малих језичких, књижевних, културних и историјских традиција. Нови Сад: Филозофски факултет – Одсек за русинистику. 12.2. Статї у часописох 12.2.1. Статя зоз зборнїка Гарди, Д. (2012). Концепт историї бачванско-сримских Руснацох Гавриїла Костельника. У: Тамаш, J. (ред.) (2012). Величина малих језичких, књижевних, културних и историјских традиција. Нови Сад: Филозофски факултет – Одсек за русинистику. 141–149. 12.2.2. Статя з наукового часописа Kišjuhas, A. (2017). Manjinski identiteti: perspektiva teorije kontrole afekta i teorije kontrole identiteta. Русинистични студиї/Ruthenian Studies, 1, 155–171. 12.2.3. Статї з новинох Потребне навесц информациї о року, мешацу и дню за дньово и тижньово новини и хасновац „bok” або „p.” кед новини на странским язику. Mишић, M. (1. феб. 2012). Ју-Eс стил смањио губитке. Политика, стр. 11. А кед ше нє спомина автор статї: Стражевица готова за два месеца. (1. феб. 2012). Политика, стр. 10. 12.3. Онлайн жридла Кeд то жридло оможлївює, треба написац DOI число. Тото число ше записує на концу описа без точки. Кед DOI нє доступни, треба хасновац URL. 12.3.1. Статя зоз онлайн наукового часописа Stankov, S. (2006). Phylogenetic inference from homologous sequence data: minimum topological assumption, strict mutational compatibility consensus tree as the ultimate solution. Biology Direct, 1. doi: 10.1186/1745-6150-1-5 Aбо з URL адресу: Stankov, S. (2006). Phylogenetic inference from homologous sequence data: minimum topological assumption, strict mutational compatibility consensus tree as the ultimate solution. Biology Direct, 1. Preuzeto sa http://www.biology-direct. com/content/1/1/5 149

12.3.2. Е-кнїжки Кед ше наводзи жридло хторе доступне лєм на интернету, место податкох о месту видаваня и видавательови, треба навесц податок о електронским жридлу зоз хторого ше пребера: Milone, E. F. & Wilson, W. J. F. (2008). Solar system astrophysics: background science and the inner solar system [SpringerLink version]. doi: 10.1007/978-0-387-73155-1 12.3.3. Веб сайт Податок о року одноши ше на датум формованя, датум копиї або датум остатнєй пременки. Kraizer, S. (2005). Safe child. Превжате 29. фебруара 2008, sa http://www.safechild. org/ Penn State Myths. (2006). Превжате 6. децембра 2011, зоз http://www.psu.edu/ ur/about/myths.html 12.4. Нєобявени роботи За нєобявени роботи треба навесц подполни податки. Segedi, K. (2004). Prefiksi sa prostornim značenjem u rusinskom i ruskom jeziku (Nepublikovana magistarska disertacija). Filozofski fakultet, Univerzitet u Novom Sadu, Novi Sad. 12.4.1. Рукописни материял ше наводзи по авторови рукопису, а кед автор рукописа нє познати, по наслову. Кед рукопис нє ма наслов, дава му го тот цо пише о нїм. Шлїдуюци елемент час наставаня тексту, место и назва институциї у хторей ше рукопис находзи, сиґнатура и фолияция. Редакция часописа Шветлосц

150

CIP – Katalogizacija u publikaciji Biblioteka Matice srpske, Novi Sad 82+008+7 [VETLOSC : ~asopis za nauku, literaturu, kulturu i umetnosc / odvi~atelqni redaktor Mikola M. Cap. – Rok 1, ~. 1 (1952)-rok 3, ~. 4 (1954) ; Rok 4, ~. 1 (1966)– . – Novi Sad : Ruske slovo, 1952–1954 ; 1966–. – 23 cm Tromese~no.

ISSN 0488–7557 COBISS.SR-ID 7356418