Шветлосц 2 - 2022

Page 1



ШВЕТЛОСЦ

часопис за науку, литературу, културу и уметносц

РОК LXX

АПРИЛ–ЮНИЙ 2022

ЧИСЛО 2

ЗМИСТ НАУКА Oleg Rumyantsev: Паоло Руміц про Карпати, русинів і руїни історії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .5 Bohdan Halczak: Łemkowie z Wysokiej Brzozy . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .16 ПОЕЗИЯ И ПРОЗА

Ирина Гарди-Ковачевич: У медзичаше . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Саша Сабадош: Дзень за паметанє . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .32 ЗОЗ ШВЕТОВЕЙ ЛИТЕРАТУРИ

Шандор Петефи: Розкошно квитнє ярня заграда . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 ЗОЗ СЕРБСКЕЙ ЛИТЕРАТУРИ

Стеван Раичкович: Кому дзвони дзвоня . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .47 З РУКОПИСНОГО НАШЛЇДСТВА Микола М. Цап: Нєпознати перши писнї Гавриїла Костельника на українским язику . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .57 СТАТЇ И ЕСЕЇ

Ирина Гарди-Ковачевич: Паметанє и тирванє . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .69 ПРИКАЗИ, КРИТИКИ, РЕЦЕНЗИЇ

Олена Планчак-Сакач: Влапена хвилька спокою . . . . . . . . . . . . . . . . . .73 Милица Јефтимијевић Лилић: На згаришту старих система . . . . . . . . .76 ДРАМСКИ ДОДАТОК

Саво Шкобич: Васо Пикасо . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .87 УПУТСТВО ЗА ПРИРИХТОВАНЄ РУКОПИСОХ ЗА ДРУКОВАНЄ . . . . . . . . . . 105

Илустрациї Гелени Сивч (35, 36, 46, 56, 75, 86, 104)


ШВЕТЛОСЦ

часопис за науку, литературу, културу и уметносц Виходзи од 1952. року Видаватель Новинско-видавательна установа „Руске слово” Нови Сад За видавателя др Борис Варґа, директор Одвичательни редактор за фахову обласц (литературу, културу и уметносц) Микола М. Цап Ушорйовацки одбор за наукову обласц др Янко Рамач, др Дюра Гарди, др Йоаким Стрибер, др Алексей Кишюгас, др Борис Варґа Совит часописа академик Юлиян Тамаш (Войводянска академия наукох и уметносци, Национална академия наукох України), академик Микола Мушинка (Национална академия наукох України, Словацка), др Алла Татаренко (Львовски национални универзитет, Україна), др Томаш Квока (Яґелонски универзитет, Польска), др Олег Румянцев (Универзитет у Палерму, Италия), др Михаил Дронов (Институт за славистику РАН, Русия), др Юлиян Рамач, мр Анамария Рамач Фурман (Универзитет у Новим Садзе), др Канаме Окано (Универзитет за иножемни студиї Кобе, Япон), мср Александер Мудри (Универзитет у Новим Садзе), мср Ана Римар Симунович (Универзитет у Новим Садзе), мср Мирослав Кевежди, мср Саша Сабадош Рецензенти мр Славомир Олеяр др Олег Румянцев Секретар редакциї Микола Шанта Лектор и коректор Микола М. Цап Дизайн рамикох Иґор Орсаґ Технїчна редакторка Мария Гудак


Адреса редакциї: 21000 Нови Сад, Футожска 2/ІІІ телефон (021) 6613-697 e-mail: casopissvetlosc@gmail.com Интернет адреса: www.ruskeslovo.com/шветлосц Часопис виходзи 4 раз у року. Рочна предплата 800,00 динари, а за иножемство 25 евра; єден прикладнїк 200,00 динари. Жиро рахунок число 160-923244-82 – НВУ „Руске слово” Нови Сад (з назначеньом: за „Шветлосц”); девизни рахунок число 160-0050870024999-53 Banca Intesa a. d., Beograd ISSN 0488-7557 e-ISSN 2683-3468


SVETLOSC Journal for Science, Literature, Culture and Art Founded in 1952 Published by Newspaper Publishing Company „Ruske slovo”, Novi Sad Head of NPC „Ruske slovo” Boris Varga, PhD Editor-in-chief for Literature, Culture and Art Mikola M. Cap Editorial Board for Science Janko Ramac PhD, Djura Hardi PhD, Joakim Striber PhD, Aleksej Kisjuhas PhD, Boris Varga PhD Advisory Board Julijan Tamas, Academician (Academy of Sciences and Arts of Vojvodina, National Academy of Sciences of Ukraine), Mykola Mushynka, Academician (National Academy of Sciences of Ukraine, Slovakia), Alla Tatarenko, PhD (Ivan Franko University of Lviv, Ukraine), Tomasz Kwoka, PhD (Jagiellonian University, Poland), Oleg Rumyantsev, PhD (University of Palermo, Italy), Mikhail Dronov, PhD (Institute for Slavic Studies RAS, Russia), Julijan Ramac, PhD, Anamarija Ramac Furman, Mgr (University of Novi Sad), Kaname Okano, PhD (Kobe City University of Foreign Studies, Japan), Aleksandar Mudri, MA (University of Novi Sad), Ana Rimar Simunovic, MA (University of Novi Sad), Miroslav Kevezdi, MA, Sasа Sabados, MA Reviewers Slavomir Olejar, Mgr Oleg Rumyantsev, PhD Secretary Mikola Santa Editor and Proofreader Mikola M. Cap Cover Design Igor Orsag Graphics and Layout Editor Marija Hudak Address: 21000 Novi Sad, Futoška 2/III tel. +381 21 6613-697, fax +381 21 528-083


НАУКА

OLEG RUMYANTSEV* University of Palermo oleg.rumyantsev@unipa.it

UDC 070.422:929 Rumiz P. UDC 94(477)“1999/2008Р“ Преглядна робота прияте 13. 02. 2022. прилапене за друкованє 8. 03. 2022.

Паоло Руміц про Карпати, русинів і руїни історії Письменник, журналіст і мандрівник Паоло Руміц є одним з найвидатніших представників італійського подорожнього нарису. У його опублікованих творах описано дві подорожі теренами України, зокрема територією Карпат. У записах він зокрема зупиняється на ідентичності русинів, вживає термін Рутенія, описує середовище українських Карпат. Метою статті є ознайомити читача з творчістю італійського знавця східноєвропейського етнонаціонального контексту, запропонувати україномовний переклад уривків з описанням Карпатського регіону, надати основні характеристики творів цього італійського письменника. Ключові слова: Паоло Руміц (Paolo Rumiz), подорожня література (нарис), травелог (тревелог), Русини, Карпати, Україна

Паоло Руміц (Paolo Rumiz) народився в 1947 році у Трієсті, північно-італійському місті на кордоні з повоєнною Югославією. Спеціальний кореспондент газети Il Piccolo (Трієст), згодом працівник центрального італійського видання La Repubblica. Є однією з ключових постатей італійського подорожнього нарису1, автор численних *

Олег Румянцев – доктор філологічних наук, доцент Терміни „подорожній нарис” та „мандрівна література” трактуємо тут як синоніми новітнього терміну „травелог/тревелог”. Відмінність чи спільність цих різновидів жанру та адекватність паралельного чи відокремленого ввживання відповідної термінології активно досліджується в українській та інших літературах. Див. Богдан, Ю., Розвиток мандрівної літератури в Україні. „Південний архів. Філологічні науки”, 74/2018: 178-182; Гусєва, О. О. Подорожній нарис і травелог: аспекти комунікації. „Держава та регіони. Серія: Соціальні комунікації”, 1/2018: 56-61; 1

5


книжок-репортажів про італійські регіони та інші країни. Мандрує пішки, на велосипеді й залізницею, з товаришами або сам-один, відвідує гори, рівнини й узбережжя. Є знавцем Східної Європи, зокрема добре обізнаний з історією і культурою словʼянського світу, з його найцікавішими й найсумнішими сторінками. Починаючи з 1986 року спостерігає за подіями на Балканах, протягом югославського конфлікту особисто перебуває в Хорватії та Боснії і Герцеговині. У 1999 та 2008 роках подорожує теренами східних словʼян, зокрема шляхами і стежками України й українських Карпат. „Подорож не може бути втечею від самого себе. Ми не подорожуємо, щоб пізнати світ. Ми подорожуємо, щоб пізнати себе”,2 – ось основи філософії подорожі цього письменника (Mazzi 2020). Народитися і сформуватися у Трієсті колись означало фізично відчувати присутність кордону, близькість іншого, загадкового східноєвропейського світу. Виходячи з особистого досвіду, Руміц стверджує, що наявність цієї адміністративної межі впливає на формування життєвих координат особистості, на її майбутні пріоритети. Коли з розширенням Шенгенської зони кордон між Італією та Словенією фактично зник, світобачення цього мандрівника втратило певний елемент мозаїку, який, як виявилося, був набагато більш важливим, ніж до цього здавалося, і став причиною пошуку нових обріїв: Мені бракувало мрії, бракувало уявлення забороненого. Зрештою, мій перший поштовх до мандрів зʼявився саме на кордоні. „Що там на тому боці?”, – питав я сам себе в дитинстві, коли зі старого радіоприймача лунали голоси комуністичного світу на частотах Будапешта, Праги чи Белграда. Відтоді я почав рухатися в тому напрямку – до краю лелек, що лежить між Віслою та Дунаєм.3 Розінкевич, Н. В. Жанрова специфіка творів мандрівної літератури. „Закарпатські філологічні студії”, т. 2, вип. 7, 2019: 144-148; Розінкевич, Н. В. Розрізнення понять мандрівна література та мандрівна проза, „ІІI Всеукраїнська заочна науково-практична конференція «Національний науковий простір: перспективи, інновації, технології»”, 2017: 85-90; Юферева, О. Медіа-травелог у сучасному друкованому виданні: жанрові витоки, специфіка, модифікації. „Вісник Львівського університету. Журналістика”, 38/2013: 235-241; Никитина, Н. А., Туликова Н. А. Жанр травелога: когнитивная модель. „Homo Loquens: актуа-льные вопросы лингвистики и методики преподавания иностранных языков”, вып. 5: 191-199. 2 Тут і далі – наш переклад. 3 Mi mancava il sogno, il proibito da immaginare. In fondo la mia prima spinta al viaggio era nata proprio dalla Frontiera. „Cosa c’è dall’altra parte?“, mi chiedevo da bambino ascoltando da una vecchia radio la voce del mondo comunista sulle frequenze di Budapest, Praga o Belgrado. Da allora avevo cominciato a navigare in quella direzione, la terra delle cicogne tra la Vistola e il Danubio. (Rumiz, P. In torpedone a incontrare il Nord tra laghi, nevai e la grigia tundra. URL: https://www.repubblica.it/2008/08/speciale/altri/2008rumiz/rumiz-2/rumiz-2.html [ultimo accesso: 01/02/2022])

6


Пошук нових кордонів, нових контрастів і відмінностей, що характеризують кожне місце й роблять його несхожим на інші – ось основний напрямок життєвої мандрівки цього письменника. Назви старих і нових історичних регіонів, міст і сіл, річок і гір стають для нього звичайними й важливими орієнтирами: „Рутенія, Поділля та Буковина: спробуйте навести ці назви в якомусь туристичному агентстві. Вам скажуть, що ви збожеволіли. Але це реальні місця. Вони містять річки, міста, монастирі, синагоги, рівнини та гори”.4 Але головною метою його хронотопу подорожі є саме людський вимір часу і простору. Мандрівки цього дописувача є спонтанними, з рюкзаком за плечима й мінімумом превентивної організації, і це примушує постійно і тісно контактувати з місцевим населенням: „Потреби дозволили мені краще зрозуміти людське тепло місць, труднощі стали розповіддю, і подорож відбулася сама собою, без необхідності її програмувати”.5 Тексти, які ми беремо до уваги, є розповіддю про те, як змінюється географія людської душі залежно від назви регіону, географічної широти або типу населеного пункту. Мапа, що формується у нашій уяві після того як ми перегорнули останню сторінку твору Руміца – це мапа контрастів і свідчень про специфічність численних кутків довколишнього світу в рамках багатоманітної та універсальної людської натури. * Взимку 1999 року Руміц вирушає до України залізницею. Маршрут розпочинається в Трієсті, прямує через Словенію, Угорщину й завершується в Києві. Нарис цієї подорожі згодом увійде до книжки з назвою Це Схід (È Oriente), що цілком відповідає наміру автора – знайти ‘Схід’. Перетнувши декілька країн, він знаходить цей умовний простір саме в Україні, тобто на найзахіднішій периферії пост-радянського середовища. На запитання, якими саме є ознаки цієї ‘частини світу’, автор відповідає в момент вʼїзду з території Угорщини на українське Закарпаття через пропускний пункт Чоп: 4 Rutenia, Podolia e Bucovina: provate a fare questi nomi in un’agenzia di viaggio. Vi prenderanno per matti. Eppure sono posti reali. Contengono fiumi, città, monasteri, sinagoghe, pianure e montagne. (Rumiz, P. Dall’Artico al Mediterraneo nel cuore dell’altra Europa. URL: https://www.repubblica.it/2008/08/speciale/altri/2008rumiz/2008rumiz/2008rumiz.html [ultimo accesso: 01/02/2022]). 5 Lo stato di bisogno mi ha fatto capire meglio la temperatura umana dei luoghi, le difficoltà sono diventate racconto e il viaggio s’è fatto da sé senza bisogno che programmassi nulla. (Там само).

7


Це горло зледенілої пляшки, через яке все переливається і у якому все змінюється. Змінюється ширина колії, час, простір. Змінюються правила. Навіть у Сараєві, під бомбами, життя мало свою ціну. Тут все інакше. Гіркі посмішки людей свідчать про те, що ти у дверях світу, де людина – ніщо. Ось що означає Схід. Твоє життя залежить від печатки, від перепустки, від людяності службовця.6 (Rumiz 2001: 47-48)

Причину таких негативних вражень можна пояснити і безпосередніми уявленнями автора, і впливом його балканського досвіду. Руміц декілька разів згадує хорватський контекст, пише про спалах націоналізму, висловлює занепокоєння можливим повторенням балканського сценарію у межах колишнього Радянського Союзу. Пострадянський світ, до якого він прямує, переживав тоді важку фазу трансформації, ознакою якої був занепад людських цінностей, елементарної гуманності, що різнило його навіть від пост-комуністичної Угорщини. Автор відчуває, що десь тут знаходиться новий кордон між двома світами – Західним та Східним, і українські (а точніше – пострадянські) Карпати виступають у цьому розподілі певним форпостом. Нарис цілої подорожі з Трієста до Києва має знакову назву: Чоловік переді мною є русином (L’uomo davanti a me è un ruteno). Автор вживає цей вислів не лише з міркувань його екзотичної привабливості: знавець східної Європі, він був свідомий того, що ономастика в усіх своїх проявах не є випадковою. Саме місцевість, населена тими, хто називає себе русинами, була тоді, на думку автора, своєрідним барʼєром між двома світами. Крім того, саме у цьому регіоні накладалися одна на другу залишки старих імперії – турецької, німецької, російської, австро-угорської – і множина старих і нових націй, у боротьбі між собою, прагнула заповнити цей простір, який Руміц визначив як „наднаціональні пустощі”. Отже, населення українських Карпат було першим контактом зі ‘Сходом’. Утім, назва твору насамперед пояснюється тим фактом, що один з русинів насправді опинився перед італійським шукачем ‘справжнього Сходу’: Чоловік переді мною є русином. Він дихає як міх і феноменально хропить: спочатку протяжливий носовий свист, а за ним – жахливе бронхіальне булькотіння. Таке почуєш хіба що на уельських копальнях! На пальті нашивка з гербом „країни-якої-не-існує”: червоний ведмідь на жовтому 6 È un gelido imbuto dove tutto passa e tutto cambia. Lo scartamento dei treni, il tempo, lo spazio, le regole. Persino a Sarajevo, sotto le bombe, la vita valeva qualcosa. Qui no, i sorrisi amari della gente ti dicono che sei alle porte di un mondo dove l’individuo non conta più niente. Ecco cos’è l’Est. La tua vita appesa a un timbro, a un lasciapassare, alla pietà di un funzionario.

8


фоні зі золотими смугами. З усіх можливих місць із бурлескними назвами, покинутих десь на атласі історичних руїн, саме Рутенія є, як би точніше висловитися... самим щонайбільшякнайдосконалішим. Її мешканців називають „русинами” або „підкарпатськими русинами”. Це колишні лісоруби, і проживають вони в шістьох країнах: Словаччині, Польщі, Україні, Румунії, Угорщині та Сербії. Вони належать до усіх цих країн і водночас не належать до жодної з них.7 (Rumiz 2001: 49)

У перекладі щойно наведеної цитати (та інших цитат цієї статті) ми намагалися якомога точніше передати стилістику оригіналу. Паоло Руміц дійсно іронізує з приводу країни, якої не існує, та з приводу її гротескного представника. Утім, іронія не несе в собі посмішки, хіба що гіркої: в усіх випадках автор твору з повагою ставиться до етнографічних груп, їхніх представників та їхніх болючих питань. Що насправді бентежить письменника – то це спалах націоналізму, який він вбачає (хоча й не завжди правомірно й обʼєктивно) у різних кутках України: Наш русин з Ужгорода. Він завзято пояснює мені, що його народ хоче суверенну автономну територію, „проти тоталітарної київської влади”. Але коли я прошу його визначити цю територію, він не знає як відповісти. Русини ніколи не мали своєї держави. Під нацистами вони були Угорщиною, під комуністами Радянським Союзом, сьогодні вони є частиною України. Як угорці в Сербії, під малим господарем вони живуть гірше, ніж жили колись у старій імперії.8 (Rumiz 2001: 49)

Не слід у цьому випадку дорікати авторові за недосконале знання специфіки й багатоманітності українських південно-східних говорів, як і особливостей регіональної етнографії, які органічно входять до складу української мови і культури й не виокремлюються у сутність, що в Україні може перебувати „під господарем”. Як не слід звертати увагу на помилку – на жаль, звичайну навіть для освічених західних спостерігачів – про нібито наявний релігійний 7 L’uomo davanti a me è un ruteno. Un mantice che russa in modo fenomenale, un lungo fischio al naso e poi un gorgoglio broncheale spaventoso, roba da miniere gallesi. Si è cucito sul cappotto lo stemma del suo paese-che-non-c’è: un orso rosso in campo giallo a strisce color oro. Di tutti i luoghi con il nome da operetta lasciati sull’atlante storico dalle macerie della storia, la Rutenia è, così si può dire, il più perfetto. Gli abitanti sono detti anche „russini” o „russi subracpatici”. Sono ex boscaioli e vivono in sei nazioni: Slovacchia, Polonia, Ucraina, Romania, Ungheria e Serbia. Appartengono a tutti questi paesi e contemporaneamente a nessuno di essi. 8 Il nostro viene da Užhorod. Mi spiega con irruenza che la sua gente vuole un territorio sovrano autonomo, „contro il governo totalitario di Kiev”. Ma quando gli chiedo di definire quel territorio, non sa rispondere. I ruteni non sono mai esistiti come libero stato. Sotto i nazisti divennero Ungheria, sotto i comunisti Unione Sovietica, oggi sono parte dell’Ucraina. Esattamente come gli ungheresi in Serbia, vivono peggio sotto un padrone piccolo che sotto il vecchio impero.

9


конфлікт на теренах України, про який йдеться у наступній цитаті. Описаний автором стан речей є черговою екстраполяцією балканського конфлікту на український контекст: Бачу, що поїзд перетинає невидимий рубіж між католицтвом і православʼям, своєрідне подовження кордону між Боснією та Сербією по річці Дріна. Русини являють собою компроміс між двома світами. Вони грекокатолики. Поєднують грецьку літургію з римською теологією. Тому усі їх ненавидять. Вони православні для поляків і католики для українців-уніатів. Комуністи для словаків і фашисти для Києва. Для всіх вони чужі. Як євреї.9 (Rumiz 2001: 49-50)

У своїх мандруваннях теренами Східної Європи письменник постійно спостерігає „величезну й болючу відсутність євреїв”. Про присутність єврейського населення він часто питає своїх співрозмовників, записує їхні свідчення з часів Голокосту. Порівняння русинів з євреями свідчить про прихильність автора та про важливість цієї присутності на культурній мапи цієї частини Європи. * Друга подорож теренами України відбувається в серпні 2008 року, коли Руміц з колегою-фотографом перетинає Східну Європу з півночі на південь, від російського Мурманська до української Одеси. Мета цієї мандрівки, яку колеги здійснюють публічним автотранспортом, залізницею та іншими можливими засобами, є пошук нової Залізної завіси. Розповідь опубліковано на сайті видання La Repubblica під назвою Інша Європа (Altra Europa). На відміну від першого тексту, описання подорожі не завжди є лінійним, адже нарис розпочинається завершальною фазою, тобто описанням шляху до Одеси та порому до Туреччини. На українські терени читач цього твору віртуально потрапляє лише у 21-й частині. Наступна, 22-га частина, називається Відкрита душа Карпат (L’anima aperta dei Carpazi): маршрут веде до Галичини, до Львова, звідки письменник дістається до північних схилів карпатського регіону на Львівщині. У 23-й частині, що називається Електричкою між вампірів (Un trenino elettrico tra i vampiri), описано шлях з лемківського краю до Закарпаття, до Ужгорода, потім уздовж Тиси й до географічного центру Європи. Мандрівник покидає Карпати на початку 24-ої 9 Capisco che il treno sta passando un invisibile confine, quello tra cattolicesimo e ortodossia, il prolungamento della frontiera della Drina tra Bosnia e Serbia. I ruteni sono un compromesso fra i due mondi. Sono greco-cattolici. Uniscono la liturgia greca alla teologia romana. Per questo sono odiati de tutti. Sono ortodossi per i polacchi e cattolici per gli ucraini uniati. Comunisti per gli slovacchi e fascisti per Kiev. Per tutti sono dei diversi. Come gli ebrei.

10


частини. Момент наближення до Карпат в уяві письменника стає черговим кордоном: Дорога, якою прямує наш автобус, починає підніматися вгору, минає перший тунель, перетинає витік Дністра – і знову все змінюється. Українська занедбаність закінчується разом із рівниною, починаються охайні як в Альпах долини, із розкиданими там-сям деревʼяними церквами з дахами пагоди. Ще один кордон.10

Як вже зазначено, пошук контакту з місцевим населенням є пріоритетом мандрівника. Ось як він описує першу зустріч у Карпатах, у містечку Турка на Львівщині, біля кордону з Польщею: „Ви добре зробили, що завітали сюди. У Карпатах маємо відкриту душу”. Між тим надходить друга чарка горілки, розпочинається знайомство. Самий балакучий зі співрозмовників – мер Турки, Євстахій Іванович. Другий – поліцай-негідник на імʼя Іван. Третій – їхній товариш Богдан, що пропонує підкинути нас до мотелю й наступного ранку провезти місцевими селами. „Довіряйте Богданові” – каже мер – „А головне, не довіряйте поліцаєві. Поліція завжди бреше”. Усі сміються. Одна з жінок за столом пояснює, що мер виграв вибори завдяки своєму доброму почуттю гумору. Починаються анекдоти. „Євстахій Іванович, це правда?”, – питаю я його. Він відповідає: „Я бойко, про мене можна казати все що завгодно”. Бойки це одна з етнічних меншин на Карпатах.11

Подорожній опис сповнений особистих вражень автора: захід сонця видніється крізь смереки, електричка прямує до Закарпаття, мешканці Карпат вражають щирою гостинністю. Нарешті розповідь про релігійне життя: 10 La corriera comincia a salire, imbocca la prima galleria del viaggio, passa il Dniestr appena nato, e di nuovo tutto cambia. La trasandatezza ucraina finisce assieme alla pianura e cominciano valli di un lindore alpino, disseminate di chiese di legno dai tetti a pagoda. Un’altra frontiera. (Rumiz, P. L’anima aperta dei Carpazi, URL: https://www.repubblica.it/2008/08/speciale/altri/2008rumiz/rumiz-22/rumiz-22.html [ultimo accesso: 01/02/2022]). 11 „Avete fatto bene a venire qui. Nei Carpazi abbiamo l’anima aperta”. Intanto arriva il secondo giro di vodka e i commensali si svelano. Il più chiacchierone è il sindaco di Turka, Evstakij Ivanovic. Il secondo è Ivan, un poliziotto briccone. Il terzo è Bogdan, un amico della combriccola che si offre di portarci in un motel e, la mattina dopo, nei villaggi intorno. „Fidati di Bogdan - fa il sindaco - l’importante è che non ti fidi del poliziotto. La polizia mente sempre“. Altra risata. Una delle donne al tavolo spiega che il sindaco ha vinto le elezioni col buonumore. Così, raccontando barzellette. „E’ vero, Evstakij Ivanovic?“ gli chiedo. Lui: „Sono un bojko e puoi dire ciò che vuoi“. I bojki sono una delle etnie minoritarie dei Carpazi. (Там само).

11


Наступного дня нас везуть до деревʼяної церкви біля джерел Дністра. Споруда скріпить, сичить струменцями повітря, гудить як корабельний кіль. Піп співає „Отче наш”, і в його співі лише дві ноти. Нескінченно повторює „Господи”, і жінки відповідають йому хором. Свічки навколо ікон, діти у білих сорочках і з серйозними як у жовнірів обличчями. Моніка12 подорожує по Центральній Європі протягом двадцяти років і знає, що Бог живе серед менших народів, далеких від влади та ідеологічних примар. У таких місцях, як Карпати, добре розумієш, що в церкві живе саме Громада та почуття пануючої над нею Межі.13

Письменник уважно спостерігає, як змінюються довкола карпатські краєвиди, поки поїзд наближається до рівнинної частини Закарпаття. Він знов вказує на присутність русинів та на їхнє прагнення зберегти власну ідентичність: І ось ми спускаємося до Ужгорода, у напрямку Угорщини, до тропічного лісу, сповненого пари з мікроскопічними вкрапленнями невблаганних комарів. Це вже Панонія, велика рівнина населена маленькими людьми. Нові пасажири мають інакші риси обличчя, менш миловидні, менш граціозні. Це світ русинів. Ще одна меншість, що показує гонор після радянського насильницького уподібнення.14

Цікаво, що саме в Ужгороді Руміц стикається з тими, хто відмовляється спілкуватися з ним російською мовою: суто закарпатський світ продемонстрував йому найбільш радикальну форму протистояння зросійщенню. Інші уявлення від Ужгорода – це його схожість із західним, „капіталістичним” світом. Решта цієї частини описує подорож через Хуст до Географічного центру Європи, що розташований вздовж Тиси: Повертаємо на північ. Тепер обидва береги річки знаходяться на території України. І саме тут, за межами ЄС, старовинна австрійська памʼят12

Monika Bulaj, фотограф, у 2008 році подорожує разом з автором твору. Il giorno dopo, ci portano in una chiesa in legno verso le sorgenti del Dniestr. Scricchiola, sfiata, spiffera, risuona come la carena di una barca. Il pope canta il Padre Nostro con due note soltanto, ripete all’infinito la parola „gospodi“, Signore, e le donne rispondono in coro. Ceri attorno alle icone, bimbi serissimi come soldati, in camicia bianca. Monika viaggia da vent’anni nel Centro Europa e sa che Dio abita tra i popoli minori, lontani dal potere e dai deliri delle ideologie. In luoghi come i Carpazi capisci nitidamente che in chiesa non si celebra altro che la Comunità, e il senso del Limite che la sovrasta. (Там само). 14 Ma già si scende su Uzhorod, verso l’Ungheria, in una foresta pluviale carica di vapori, punteggiata di microscopiche e implacabili zanzare. Ormai è Pannonia, con i piccoli uomini della grande pianura. Le facce a bordo sono cambiate di nuovo, sono meno belle, più sgraziate. È il mondo dei ruteni, altra minoranza che mostra i pugni dopo l’omologazione sovietica. (Rumiz, P. Un trenino elettrico tra i vampiri, URL: https://www.repubblica.it/2008/08/speciale/altri/2008rumiz/rumiz-23/rumiz-23.html [ultimo accesso: 01/02/2022]) 13

12


на дошка позначає місце, яке географи наприкінці ХІХ століття визначили Центром Європи. Складається враження, що серце континенту билося в старій імперії, а не в Євросоюзі, який тримається за свою західну частину й боїться наблизитися до Сходу.15

* Як відомо, однією з основних характеристик мандрівної літератури є певна дихотомія між матеріальними елементами подорожі, до яких можна віднести топоніміку, транспортні засоби, імʼя мандрівника тощо, та нематеріальними, або фікційними елементами. Саме останні, до яких ми відносимо весь корпус субʼєктивних зауважень (реакція на місця й події, рефлексії автора, будь-яка інша емоційна складова тощо) є домінантною ознакою розглянутих творів. Схильність до рефлексії збагачує художню цінність подорожнього нарису, тому матеріали цього письменника є справжньою мистецькою скринькою, адже кожний рядок забарвлений особистим ставленням і субʼєктивним відношенням до побаченого. Згідно схеми, яку пропонує дослідниця О. Калинюшко, можна виділити пʼять типів мандрівної літератури. Передусім ця класифікація залежить від типології простору, який може бути власним простором, простором рівної країни, простором країни-сусіда, або простором екзотичної країни; останній тип жанру враховує подвійну ідентичність мандрівника. Якщо взяти до уваги обидві розглянуті нами подорожі, йдеться саме про четвертий тип: У віддаленому краї національна ідентичність мандрівника заступається космополітичною. Далеко від дому він не мислить себе представником своєї країни, оскільки простір, яким він мандрує, не спонукає до рефлексії про національне питання. Герой усвідомлює, що між культурою його світу та світу, в який він потрапив, пролягає прірва, однак це лише поглиблює його зацікавлення та спонукає пізнавати, керуючись уселюдськими позанаціональними критеріями у відкриванні іншого. (Калинюшко 2018: 105)

До написаного можна додати, що Руміц не просто не відчуває себе представником певної країни, але й намагається морально віддалитися від загального контексту з якого походить (наприклад, ‘капіталістичного світу’). Це не втеча, але віддалення від місця походження з певним наближенням до специфіки нових місць. Письменних знаходить свій кордон, свою нову Залізна завісу, і разом із ними знаходить свій особистий, бажаний простір. 15 Pieghiamo a Nord, ora entrambe le rive sono in Ucraina, e proprio lì, perfidamente fuori dalla frontiera dell’Ue, una vecchia lapide austriaca segna quello che i geografi alla fine dell’Ottocento individuarono come il Centro d’Europa. Come dire che nel vecchio impero pulsava il cuore del Continente, nell’Unione no, che resta arroccata sulla metà occidentale, timorosa di spingersi a Est. (Там само).

13


Нарешті, спробуємо надати відповідь – яку цінність репрезентують ці подорожні записи, зокрема його описання України й Карпат. Дослідниця С. Чорноус вважає, що цінність творів цього жанру полягає у поєднанні практично-інформаційного та естетичних аспектів з історичним значенням подорожнього тексту: І хоч багато творів, які з’явилися внаслідок мандрівок новими місцевостями, не становлять, як зазначалося вище, шедеврів літератури, проте мають велику практичну цінність. Адже вони зберігають і передають читацькому загалу, а подорож є жанром розрахованим на масового читача, цікаві і корисні відомості, які допомагають людству зберегти певні надбання культури і історії та передати їх наступним поколінням. Ця інформаційна та історична значущість творів даного типу є тією характеристикою, що поєднує практичну та естетичну цінність подорожніх нотаток і дає змогу виділити їх у окремий жанр. Із плином часу такі твори здобувають все більшу художню вагу, викликають глибше зацікавлення серед читачів. (Чорноус 2009: 112)

Твори Паоло Руміца дозволяють ознайомити італійського читача з культурно-історичною специфікою Східної Європи, включно з Україною й українськими Карпатами, зацікавити його новинами з руїн старого європейського світу. На судження широкого кола зацікавлених італомовних громадян виносяться численні субʼєктивні уяви й думки письменника, які допомагають зрозуміти постать автора, а головне – отримати ключ до пізнання багатоманітного українського світу, з метою дізнатися про нього більше і оцінити його обʼєктивно. ЛIТЕРАТУРА Калинюшко, О. А. (2018). Подорожня література в сучасній українській, польській та російській літературі: рецепція та типологія. „Закарпатські філологічні студії”, 3(3)/2018: 102-106. Чорноус, С. (2009). Еволюція жанру подорожі у польській літературі. „Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем”, 19/2009: 106-113. Mazzi, M. (2020). „Il Ciclope” di Paolo Rumiz. 18/04/2020, URL: https://manuelamazzi.com/2020/04/18/il-viaggio-come-fuga-da-se-stessi-non-funziona/#more-810 (дата останнього перегляду: 01/02/2022). Rumiz, P. (2021). L’uomo davanti a me è un ruteno. Milano, Feltrinelli, 29-58. Rumiz, P. (2008). L’Altra Europa. URL: https://www.repubblica.it/indici/speciale/altri/2008rumiz/index.htm (дата останнього перегляду: 01/02/2022). 14


Oleg Rumyantsev PAOLO RUMIZ ON THE CARPATHIANS, RUTHENIANS AND THE RUINS OF HISTORY Summary Writer, journalist and traveler Paolo Rumiz is one of the most important representatives of the Italian travel literature. His published works describe two trips to Ukraine in 1999 and 2008. In particular, this writer travels through the Ukrainian Carpathians. In his writings he uses the term Ruthenia, talks about the identity of the Ruthenians, writes about the peculiarities of the character of the local peoples. The aim of the present article is to present to the reader the works of an Italian expert on the Eastern European ethno-national context, to offer an Ukrainian translation and to describe the main characteristics of the works of this Italian writer. Keywords: Paolo Rumiz, travel literature (essay), travelogue (travelogue), Ruthenians, Carpathians, Ukraine

15


BOHDAN HALCZAK* Instytut Nauk Prawnych Uniwersytet Zielonogórski bohdan_halczak@wp.pl

UDC 94(=161.25)(438)“1947“ Преглядна робота прияте 9. 02. 2022. прилапене за друкованє 11. 02. 2022.

Łemkowie z Wysokiej Brzozy W 1947 r. polskie władze komunistyczne wysiedliły z południowo-wschodniej Polski około 150 tysięcy ludzi z mniejszości ukraińskiej. Zostali osiedleni przymusowo, w dużym rozproszeniu na ziemiach zachodnich i północnych państwa polskiego. Akcja ta nosiła kryptonim „Wisła”. Objęła ona także Łemków. W artykule przedstawiono historię kilku rodzin łemkowskich, które zostały osiedlone w miejscowości Wysoka Brzoza koło Międzyrzecza. Słowa kluczowe: Łemkowie, akcja „Wisła”, Wysoka Brzoza, Międzyrzecz, Polska

W rezultacie II wojny światowej radykalnej zmianie uległa sytuacja polityczna w Europie Środkowej. Region ten został zajęty w końcowym okresie wojny przez Armię Czerwoną i znalazł się w strefie wpływów Związku Socjalistycznych Republik Radzieckich (ZSRR). Niektóre państwa Europy Środkowej zostały przyłączone bezpośrednio do ZSRR (Litwa, Łotwa, Estonia) a inne zachowały wprawdzie formalną niepodległość, lecz faktycznie zmieniły się w swoiste protektoraty ZSRR. Decyzje o tym kto ma rządzić w tych państwach i jaką politykę powinien prowadzić podejmowano w istocie w Moskwie. Do tej grupy należała także Polska. W państwie polskim zapanowała komunistyczna dyktatura, wzorowana na istniejącej w ZSRR chociaż komuniści posiadali słabe wpływy w społeczeństwie polskim i bez poparcia radzieckiego nie mogli nawet marzyć o przejęciu władzy (Roszkowski 1994: 151-175). Konsekwencją II wojny światowej były również zmiany graniczne. W trakcie konferencji pokojowej w Poczdamie (17 lipca – 2 sierpnia 1945 r.) nową granicę zachodnią państwa polskiego ustalono na linii rzeki Odry i Nysy Łużyckiej. Tym samym w skład Rzeczypospolitej weszły terytoria należące do czasów II wojny światowej do Niemiec. Tereny te nazywane są współcześnie w Polsce Ziemiami Zachodnimi i Północnymi. Zarazem państwo polskie zostało zmuszone do zrzeczenia *

16

Bohdan Halczak – profesor doktor habilitowany w zakresie historii


się większości przedwojennych terenów wschodnich na rzecz Litewskiej Socjalistycznej Republiki Radzieckiej (LSRR), Białoruskiej Socjalistycznej Republiki Radzieckiej (BSRR) oraz Ukraińskiej Socjalistycznej Republiki Radzieckiej (USRR). Powojenny obszar państwa polskiego był mniejszy o 77,7 tys. km2 w stosunku do obszaru z roku 1938 (Czubiński 2003: 259). Mimo znacznego przesunięcia granicy Rzeczypospolitej w kierunku zachodnim w granicach państwa polskiego nadal pozostawała znaczna liczba Litwinów, Białorusinów i Ukraińców oraz innych mniejszości narodowych. Liczebność mniejszości ukraińskiej w Polsce oceniano od 500 do 700 tysięcy (Drozd 1997: 13). Zamieszkiwała wąski pas, wzdłuż granicy z USRR i Czechosłowacją. Była to głównie ludność wiejska, utrzymująca się z rolnictwa. Do mniejszości ukraińskiej zaliczano także zamieszkałych w Karpatach Łemków chociaż znaczna część tej ludności nie utożsamiała się z narodem ukraińskim (Halczak 2014: 112-116). Po II wojnie światowej relacje polsko-ukraińskie były obciążone tragicznymi doświadczeniami z lat 1943-1944, kiedy na Wołyniu, w okresie okupacji niemieckiej miały miejsce liczne napady nacjonalistów ukraińskich na ludność polską i towarzyszyły im nierzadko masowe mordy ludności polskiej (Wiatrowycz 2013: 65-245). Wywołało to działania odwetowe ze strony polskiej partyzantki. Po wojnie władze komunistyczne w Polsce dążyły do stworzenia państwa jednolitego etnicznie. W latach 1944-1946 prowadzona była akcja wymiany ludności między Polską i USRR (Drozd, Halczak 2010: 102-111). Oficjalnie miała charakter dobrowolny. Polacy zamieszkali w USRR mieli możliwość wyjazdu do Polski a Ukraińcy z Polski do USRR. Ludność ukraińska niechętnie wyjeżdżała z Polski. Decydującą rolę odgrywało przywiązanie do ziemi przodków i świadomość, że w USRR, wyniszczonej wojną i rabunkową gospodarką panował głód. We wrześniu 1945 r. Wojsko Polskie rozpoczęło przymusowe wysiedlanie ludności ukraińskiej z Polski do USRR. Akcja ta miała często przebieg bardzo brutalny (Halczak 2018: 139).Wysiedlaniu ludności ukraińskiej z Polski przeciwstawiało się ukraińskie podziemie nacjonalistyczne, związane z Organizacją Ukraińskich Nacjonalistów (OUN) i jej siłą zbrojną Ukraińską Powstańczą Armią (UPA). Spowodowało to wzrost popularności OUN na terenach, na których nie posiadała, do 1944 r. poważniejszych wpływów (Motyka 2011: 292-296). UPA nie była jednak w stanie powstrzymać akcji wysiedleńczej, a działalność partyzantów wywoływała akcje odwetowe ze strony wojska, które jeszcze bardziej pogarszały położenie ukraińskiej ludności cywilnej. Wysiedlanie ludności ukraińskiej z Polski do USRR trwało do końca 1946 r., 17


kiedy władze USRR odmówiły dalszego przyjmowania przesiedleńców z Polski. W latach 1944-1946 wyjechało z Polski do USRR 488.057 osób w tym większość Łemków (Drozd 2001: 55). Części ludności ukraińskiej udało się jednak uniknąć wysiedlenia. Wysiedlenia ludności ukraińskiej do USRR nie spowodowały zaniku działalności ukraińskiego podziemia w Polsce, ale jego aktywność znacznie zmniejszyła się na skutek utraty części zaplecza. Zaprzestanie przez władze polskie wysiedlania do USRR zmniejszyło poparcie społeczności ukraińskiej do UPA. Ludność ukraińska była zresztą skrajnie wyczerpana długotrwałą wojną i pragnęła przede wszystkim spokoju. W marcu 1947 r. polskie władze komunistyczne podjęły decyzję o całkowitym wysiedleniu rodzin ukraińskich z ziemi przodków, deportacji na Ziemie Zachodnie i Północne oraz przymusowym osiedleniu w dużym rozproszeniu. Akcja ta otrzymała kryptonim „Wisła”. Objęła ona również Łemków. Oficjalnie celem akcji było pozbawienie ukraińskiego podziemia zaplecza i jego likwidacja. W rzeczywistości ukraińskie podziemie nie posiadało na tyle dużej siły militarnej aby jego likwidacja wymagała tak drastycznej akcji. Polskie władze komunistyczne dążyły do przekształcenia Polski w kraj jednolity etnicznie (Гальчак 2017: 116-117). Przewidywano, że wysiedlone rodziny, rozproszone wśród ludności polskiej ulegną szybkiej polonizacji. W trakcie akcji „Wisła” wysiedlono z ziem przodków około 150 tysięcy ludzi (Misiło 2017: 131). Akcja wysiedleńcza była starannie zaplanowana (Misiło 2017: 352-356). Do każdej wsi przeznaczonej do wysiedlenia przydzielona była Grupa Wysiedlająca – oddział wojska dowodzony przez oficera. Liczbę żołnierzy dostosowywano do wielkości wsi. W skład Grupy wchodził również zawsze funkcjonariusz organów bezpieczeństwa. O świcie oddział wojska otaczał wieś aby uniemożliwić mieszkańcom ewentualną ucieczkę. Następnie żołnierze zganiali mieszkańców na centralny plac miejscowości gdzie dowódca informował zgromadzonych, że zostaną przesiedleni na „nowe miejsce osiedlenia” a w przypadku jakiegokolwiek oporu zostanie zastosowana siła. Oficer nie informował zarazem gdzie znajduje się owe „nowe miejsce osiedlenia”. Mieszkańcom miejscowości dawano około 2 godziny na spakowanie dobytku. W trakcie wysiedlania wsi nierzadko dochodziło do brutalnego znęcania się żołnierzy nad ludnością cywilną (Pisuliński 2017: 221). Często nie mniej bolesne od ciosów otrzymywanych od żołnierzy były dla Łemków szyderstwa ze strony polskich sąsiadów, które towarzyszyły im w trakcie wysiedlania (Dudra 2008: 36).

18


Następnie żołnierze formowali kolumnę i prowadzili wysiedlaną ludność, pod eskortą do „pułkowych punktów zbornych”. Rodziny, które dysponowały zaprzęgiem koni, lub wołów wiozły swój dobytek na furmankach. Ludzie szli pieszo, prowadząc krowy. Niewiele można zapakować na furmankę. Duża część rodzin nie dysponowała jednak zaprzęgiem. Ich dobytek żołnierze mieli przewieźć przy pomocy ciężarówek. Było ich jednak zbyt mało. Jedna ciężarówka przypadała przeciętnie na trzy rodziny. Czasami wysiedlana ludność musiała nieść swój dobytek na plecach. Większość dobytku ruchomego wysiedleni musieli więc pozostawić na miejscu. Pozostały także chaty, pola obsiane zbożem, łąki i lasy a także cerkwie. Pozostawiony dobytek został rozgrabiony przez mieszkańców sąsiednich, polskich wsi. W gospodarstwach opuszczonych przez wysiedloną ludność władze komunistyczne rozpoczęły natychmiast osiedlanie rodzin polskich chociaż wysiedleni nadal pozostawali formalnie ich właścicielami. Marsz kolumny wysiedleńców, eskortowanych przez żołnierzy trwał na ogół kilka godzin. W „pułkowych punktach zbornych” gromadzono ludność z kilkunastu wysiedlonych wsi. Były to najczęściej łąki ogrodzone drutem kolczastym i strzeżone przez uzbrojonych żołnierzy. Wysiedleńcy nie mogli ich opuszczać. Zgromadzoną ludność stopniowo doprowadzano do „punktów załadowczych”, zlokalizowanych przy stacjach kolejowych. Tam umieszczano wysiedlone rodziny w wagonach kolejowych. Były to zwykłe wagony towarowe, wykorzystywane często do transportu bydła, stąd nazywane „bydlęcymi”. W jednym wagonie umieszczano dwie, lub trzy rodziny. Zwierzęta podróżowały najczęściej na odkrytych platformach. Pociągi były eskortowane przez żołnierzy. Podróż trwała na ogół tydzień. Skandaliczne warunki sanitarne spowodowały, że w trakcie podróży zmarło co najmniej 27 osób (Drozd 2001: 75). W czerwcu 1947 r. wysiedlona została także wieś Brunary w powiecie Gorlice, w której zamieszkiwała rodzina autora niniejszego artykułu. Wysiedlenie przebiegało podobnie jak w innych wsiach łemkowskich. Wojsko otoczyło miejscowość, zgonili mieszkańców na plac pod cerkwią i kazali się szykować do drogi w nieznane. Ludzie nie chcieli opuszczać ziemi przodków więc pakowanie dobytku przebiegało wolno. Żołnierze chodzili po gospodarstwach i poganiali ludzi do drogi. Wyzywali mieszkańców wsi ordynarnymi przekleństwami, grozili bronią, bili i kopali. Do chaty rodziny Halczaków wszedł żołnierz z psem rasy wilczur na smyczy. Pies był agresywny a żołnierz szczuł nim ludzi. Groził, że jeżeli się nie pospieszą to spuści psa ze smyczy. Tymczasem w chacie 19


była kotka, która miała małe kocięta. Kotka była bardzo waleczna. Nie bała się psów. Skoczyła na wilczura z góry i podrapała go po głowie. Następnie stanęła przed nim w pozycji „bojowej”. Pies przestraszył się i zaczął skomleć. Żołnierz strasznie się zdenerwował. Zastrzelił kotkę i groził, że wszystkich mieszkańców chaty zastrzeli. Na szczęście przybiegł dowódca, zaalarmowany widocznie odgłosem strzałów. Zabrał żołnierza ze sobą. Dzieci pochowały dzielną kotkę i zajęły się „osieroconymi” kociętami. Wkrótce kolumna wysiedleńców wyruszyła z Brunar w drogę. Po krótkim pobycie w „pułkowym punkcie zbornym” mieszkańców wsi Brunary skierowano do transportu kolejowego. W „punkcie załadunkowym” starano się tak umieszczać rodziny w wagonach aby przemieszać mieszkańców różnych wsi i zniszczyć tym samym wspólnoty lokalne, które były bardzo silne wśród Łemków. W trakcie podróży pociągiem wśród „pasażerów” panował ogromny stres. Nie wiedzieli dokąd jadą. Wszelkie próby dowiedzenia się o cel podróży od eskortujących transport żołnierzy wywoływały agresywną, wulgarną reakcję. Ze współczesnego punktu widzenia wiadomo, że żołnierze także nie znali celu swej podróży. Akcji „Wisła” towarzyszył ogromny bałagan. Pociągi z przesiedleńcami kierowano często od jednej stacji do drugiej. Powodowało to długie postoje na stacjach kolejowych. Niepewność w sprawie dalszego losu bardzo źle wpływała na morale„pasażerów”. Szerzyły się pogłoski, że Polacy wywożą transporty z ludnością ukraińską nad Morze Bałtyckie, przesadzają ludzi na statki i topią w morzu. Pogłoski te nie odpowiadały prawdzie, lecz ukazują stan psychiczny wysiedlonych. Pewnego dnia pociąg wiozący wysiedleńców z akcji „Wisła”, w którym podróżowała także rodzina Halczaków zatrzymał się przy jakiejś małej stacji kolejowej. Żołnierze z eskorty kazali deportowanym natychmiast opuścić wagony i wyjść na plac przed dworcem kolejowym. Nie wszyscy chcieli pozostawić swój dobytek, obawiając się, że zostanie ukradziony. Żołnierze obficie rozdawali więc razy kolbami karabinów. Żołdackie przekleństwa mieszały się z wrzaskiem kobiet i płaczem dzieci. Wreszcie wszyscy deportowani z transportu zostali zgromadzeni na placu przed dworcem. Przede wszystkim starali się zorientować czy znajdują się nad morzem. Nic nie wskazywało jednak na bliskość Bałtyku. Wielu ludzi odetchnęło z ulgą. Na placu przed stacją kolejową wysiedleńcy dostrzegli tłum odświętnie ubranych ludzi, w tym także dzieci w wieku szkolnym z kwiatami oraz orkiestrę. Wyglądało na to że szykuje się uroczyste powitanie. Tego deportowana ludność nie spodziewała się. Orkiestra zagrała hymn 20


państwowy, a na przygotowaną mównicę wszedł przedstawiciel miejscowej władzy. Zaczął czytać z kartki przygotowane przemówienie. Szybko wyjaśniło się, że było to powitanie żołnierzy z eskorty, a nie deportowanej ludności. Przedstawiciel władzy mówił o bohaterstwie żołnierzy polskich prowadzących heroiczną walkę z „bandami UPA”. Opisywał okrucieństwo „bandytów z UPA”. Wreszcie podziękował żołnierzom z eskorty, że schwytali w lasach „tych bandytów” (tu wskazał na deportowanych). Obiecywał uroczyście żołnierzom, że mieszkańcy powiatu przejmują „tych bandytów” pod swoją straż i będą ich pilnować, aby nikomu krzywdy nie zrobili. Wysiedleńcy zauważyli, że pompatyczne wystąpienie przedstawiciela władzy nie wzbudziło nadmiernego entuzjazmu w zgromadzonym tłumie „powitalnym”. Oklaski oczywiście były, ale słabe. Nie było widać przejawów sympatii do deportowanych, ale widocznych oznak nienawiści również nie było. Przyczyn takiego zachowania zgromadzonych nie trudno było się domyślić. Przemówienie przedstawiciela władzy miało się nijak do rzeczywistości. Bez trudu można było poznać, że przywiezieni transportem ludzie to nie partyzanci, lecz wiejskie rodziny. Wśród nich było dużo dzieci i starszych ludzi. Zresztą, gdyby ich schwytano w lesie z bronią to nie trafiliby do transportu deportowanych, lecz do więzienia. Nastrój wysiedleńców poprawił się. Przedstawiciel władzy mówił o „pilnowaniu” ich przez mieszkańców powiatu. Oznaczało to, iż będą mogli żyć. Nic nie wskazywało na przygotowania do zbiorowej egzekucji. Na zakończenie uroczystości dzieci wręczyły żołnierzom z eskorty kwiaty. Potem żołnierze odeszli a nadzór nad wysiedleńcami przejęli cywilni urzędnicy. Kazali rozpakować dobytek z wagonów kolejowych. Wysiedleńcy dowiedzieli się, że znajdują się w miejscowości Międzyrzecz w zachodniej części kraju. To niewielkie miasto.Obecnie liczy ok. 20 tys. mieszkańców. Jest stolicą powiatu. Do XVIII w. znajdowało się w granicach państwa polskiego. Później przeszło pod panowanie niemieckie. Zarówno miasto jak i cały powiat uległ silnej germanizacji. Po II wojnie światowej Międzyrzecz został przyłączony do Polski. Miejscową ludność niemiecką całkowicie wysiedlono, podobnie jak na całym obszarze Ziem Zachodnich i Północnych apowiat zasiedlono ludnością polską. W 1947 r. osiedlono w powiecie Międzyrzecz, w ramach akcji „Wisła” 861 osób. Stanowili około 3,4% ludności powiatu (Halczak 2019: 139). Urzędnicy podzielili przybyłych transportem kolejowym wysiedleńców na grupy, które doprowadzili do nowych miejsc osiedlenia. Rodzina Halczaków oraz osiem innych rodzin łemkowskich trafiły do osady 21


Wysoka Brzoza obok Międzyrzecza. Był to dawny majątek (folwark) zamożnej rodziny niemieckiej. Na terenie folwarku znajdował się niewielki pałacyk dawnych właścicieli, duże budynki gospodarcze oraz mieszkania dla pracowników najemnych. Majątek nie nadawał się do prowadzenia niewielkich gospodarstw rodzinnych. Ludność polska nie chciała się osiedlać w tego typu obiektach. Ludzie z akcji „Wisła” nie mogli jednak odmówić. Musieli osiedlić się tam, gdzie nakazała im administracja. Przeniesienie się, bez zgody administracji do innego gospodarstwa groziło karą. Nawet opuszczenie na krótki czas miejscowości przez ludzi z akcji „Wisła” (np. w celu odwiedzenia rodziny) wymagało zgody władz. Rodziny łemkowskie, doprowadzone na Wysoką Brzozę nie miały więc wyboru. W podobnej sytuacji znajdowało się wiele rodzin z akcji „Wisła”. Ziemie Zachodnie i Północne były intensywnie zasiedlane przez ludność polską w latach 1945-1946. Większość pozostałych po ludności niemieckiej gospodarstw rolnych została zasiedlona. Niezasiedlone pozostały gospodarstwa rolne mało atrakcyjne. Były one zresztą obrabowane i często zniszczone. Kiedy łemkowscy przesiedleńcy zostali doprowadzeni na Wysoką Brzozę poniemiecki folwark był doszczętnie obrabowany i zdewastowany. Wyniesiono wszystko, co miało jakąkolwiek wartość a czego nie udało się wynieść zniszczono. Początkowo rodziny łemkowskie koczowały pod prowizorycznymi namiotami. Dopiero po pospiesznym remoncie możliwe było wprowadzenie się do budynków. Rodziny łemkowskie podzieliły między siebie dawny pałacyk właściciela oraz pomieszczenia dla pracowników. Podzielono również „niewidzialnymi liniami” dużą folwarczną stodołę, chlewnię, oborę oraz inne budynki gospodarcze. Na pomoc ze strony państwa nie można było liczyć. Mieszkańcy Wysokiej Brzozy, podobnie jak inni ludzie z akcji „Wisła” zostali pozostawieni przez administrację państwową własnemu losowi. Byli to jednak ludzie bardzo pracowici. Szybko zagospodarowali opuszczony majątek. Z pomocą pospieszyli krewni z Ameryki. Każda rodzina łemkowska miała krewnych w USA i w Kanadzie. Zaczęły docierać na Wysoką Brzozę paczki z ubraniami. Dzięki temu mieszkańcy osady mogli udawać się do Międzyrzecza ubrani „po amerykańsku” czym wzbudzali zazdrość ludności polskiej. Przede wszystkim jednak w ubraniach zaszyte były często dolary. Nie było ich wiele, lecz wartość amerykańskiej waluty była w rządzonej przez komunistów Polsce bardzo wysoka. W 1956 r., w wyniku ciężkiego kryzysu społeczno-politycznego polskie władze komunistyczne złagodziły swą politykę wewnętrzną. Do22


tyczyło to także ludzi z akcji „Wisła”. Zyskali możliwość swobodnego przemieszczania się po kraju. Część rodzin powróciła na ziemię przodków. W większości przypadków nie było to jednak możliwe ponieważ w gospodarstwach z których zostali w 1947 r. wysiedleni osiedlono już rodziny polskie, lub gospodarstwa zostały przejęte przez państwo. W roku 1956 władze komunistyczne umożliwiły również odrodzenie działalności Cerkwi greckokatolickiej, która w roku 1947 została faktycznie w Polsce zlikwidowana. W 1958 r. także w Międzyrzeczu rozpoczęła działalność parafia greckokatolicka (Wanatko 2018: 140). Warunki życia w Wysokiej Brzozie były bardzo trudne. Uboga, piaszczysta ziemia nie przynosiła wysokich plonów. Wspólne gospodarowanie w dużych obiektach gospodarczych nie było dobrym rozwiązaniem. Trudne warunki bytowe częściowo rekompensowało mieszkańcom Wysokiej Brzozy życie wśród swoich. W osadzie zamieszkiwali wyłącznie Łemkowie. Jeszcze w latach siedemdziesiątych XX w. język polski można było rzadko usłyszeć w Wysokiej Brzozie. Mieszkańcy posługiwali się językiem łemkowskim. Podtrzymywali także tradycyjny styl życia łemkowskiej wsi. Nie posługiwali się zresztą nazwą Wysoka Brzoza, lecz jej złemkizowaną formą „Bereza”. Nazwa upowszechniła się w lokalnym środowisku. Używali jej nawet Polacy. Nie podobało się to władzom. W latach sześćdziesiątych zmieniono nazwę osady na Kwiecie. Jednak dla jej mieszkańców nadal była to Bereza. W Wysokiej Brzozie spędził część życia ojciec autora niniejszego artykułu – Mikołaj Halczak. Urodził się w Brunarach. Na zachodnie ziemie Polski przyjechał wraz z rodziną jako dziecko. Uczęszczał do szkoły w Międzyrzeczu. Jak później wspominał, droga z Wysokiej Brzozy do Międzyrzecza przypominała przekraczanie granicy międzypaństwowej. W mieście i w osadzie posługiwano się innym językiem, ludzie mieli inną mentalność i zwyczaje. Po ukończeniu nauki szkolnej Mikołaj Halczak wyjechał na studia a ostatecznie osiedlił się w Zielonej Górze, odległej o 60 km od Międzyrzecza gdzie założył rodzinę. W Zielonej Górze urodził się autor niniejszego artykułu. Mikołaj Halczak nadal utrzymywał bliski kontakt z rodziną w Wysokiej Brzozie. Autor niniejszego artykułu nigdy nie mieszkał na stałe w Wysokiej Brzozie. Spędzał tam jednak wakacje. Były to wspaniałe chwile. Niezapomniane były zwłaszcza letnie wieczory. Starsi schodzili się w wybranych domach i wiedli długie, poważne rozmowy. Najczęściej wspominano dawną Łemkowszczyznę. Wśród rozmówców wyróżniał się dziadek autora Hilary Halczak. Jego słów zawsze słuchano z uwagą. Był swoistym „ludowym mędrcem”. Nie miał właściwie żadnego wykształcenia, lecz zdobył dużą wiedzę drogą samokształcenia. Często 23


zwracano się do niego po radę w sprawach życiowych. Podczas wesel i pogrzebów wygłaszał wspaniałe przemówienia. Nazywano go sołtysem (po łemkowsku – wójtem) chociaż Wysoka Brzoza nie stanowiła odrębnego sołectwa i nie posiadała formalnie swojego sołtysa. Także wśród młodych mieszkańców osady zawsze jedna osoba pełniła funkcję nieoficjalnego lidera. We wsiach łemkowskich istniała funkcja „młodzieżowego wójta”. Organizował zabawy w wolnym czasie, rozstrzygał spory między młodymi ludźmi, pilnował aby silniejsi nie wykorzystywali słabszych. Przez dłuższy czas „młodzieżowym wójtem” Wysokiej Brzozy był Jarosław Kaniuk – kuzyn autora niniejszego artykułu. Cieszył się dużym autorytetem. W okresie późniejszym ukończył studia i został nauczycielem. Wieczorami, kiedy starsi prowadzili poważne rozmowy młodzież z Wysokiej Brzozy zbierała się w innych miejscach. Często przyjeżdżali na rowerach z wizytą młodzi Łemkowie z sąsiednich miejscowości. Nastrój tych zgromadzeń był wesoły. Żartowano i śpiewano. Niekiedy zjawiał się ktoś z harmonią i spotkanie zmieniało się w zabawę taneczną. Autor niniejszego artykułu krążył często między tymi zgromadzeniami, wysłuchując barwnych opowieści o dawnej Łemkowszczyźnie i wspaniałych łemkowskich pieśni. Liczba mieszkańców Wysokiej Brzozy stopniowo zmniejszała się. Niektórzy powrócili na Łemkowszczyznę, odkupując od polskich rodzin swe dawne gospodarstwa. Inni wyemigrowali do Ameryki, dzięki pomocy rodziny. Przede wszystkim jednak młodzi ludzie, po ukończeniu nauki w szkołach przenosili się do miast. Nie chcieli przejmować gospodarstw rodziców do czego zresztą sami rodzice ich nie zachęcali. Było to zjawisko powszechne dla całej ludności z akcji „Wisła”. Nie odczuwali silnej więzi z poniemieckimi gospodarstwami, w których ich rodziny zostały osiedlone przymusowo w 1947 r. Życie w miastach było łatwiejsze. Łemkowie w Polsce, w krótkim czasie przekształcili się z wiejskiej społeczności chłopskiej w społeczność miejską. Za awansem społecznym często szła jednak asymilacja w polskim otoczeniu. Starsi ludzie z Wysokiej Brzozy stopniowo wymierali a osada wyludniła się. Po łemkowskiej enklawie w okolicach Międzyrzecza pozostało tylko wspomnienie. Autorowi niniejszego artykułu szczególnie pozostały w pamięci rozmowy z dziadkiem Hilarym Halczakiem, który zmarł w latach osiemdziesiątych XX w. Był ekspertem w sprawach łemkowskich. Wiedział o Łemkach prawie wszystko. Kiedyś autor zapytał go gdzie żyją Łemkowie. Dziadek odpowiedział, że w Polsce, Słowacji, Ukrainie, w Ameryce i w Jugosławii. Oczywiście dziadek miał na myśli ówczesne państwo jugosłowiańskie, rządzone przez Josipa Broz Tito. Zaciekawiło to autora. Zapytał jak do tego doszło, że Łemkowie 24


osiedlili się w Jugosławii i gdzie tam zamieszkują. Dziadek przyznał, że tego nie wie. Po chwili dodał: „Jesteś jeszcze dzieckiem, ale kiedy urośniesz znajdź ich i dowiedz się od nich.” Oczywiście autor obiecał dziadkowi, że odnajdzie rodaków z Jugosławii. Dziadek wówczas dodał: „Kiedy ich odnajdziesz opowiedz im o nas.” Na pytanie o czym opowiedzieć rzekł: „O wszystkim, ale koniecznie opowiedz o Wysokiej Brzozie.” Dziadek autora uważał za rzecz ważną aby ludzie w odległej Jugosławii, których osobiście nie znał poznali historię Łemków z Wysokiej Brzozy. W tej historii nie ma nic nadzwyczajnego. Jest dosyć banalna na tle łemkowskich losów w Polsce po II wojnie światowej. Nie do końca więc autor zrozumiał intencje swego dziadka, ale bardzo zależało mu na tym. LITERATURA Czubiński, A. (2003). Historia Polski XX wieku. Poznań: Wydawnictwo Poznańskie. Drozd, R. (1997). Droga na zachód. Osadnictwo ludności ukraińskiej na ziemiach zachodnich i północnych Polski w ramach akcji „Wisła”. Warszawa: TYRSA. Drozd, R. (2001). Polityka władz wobec ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944-1989. Warszawa: TYRSA. Drozd, R., Halczak, B. (2010). Dzieje Ukraińców w Polsce w latach 1921-1989. Warszawa: TYRSA. Dudra, S. (2008). Poza małą ojczyzną. Łemkowie na Ziemi Lubuskiej. Wrocław: Oficyna Wydawnicza ATUT. Halczak, B. (2014). Dzieje Łemków od średniowiecza do czasów współczesnych. Warszawa: TYRSA. Гальчак, Б. (2017). „Oперація „Вісла” y Польщi в 1947 роцi”, in: Ruthenian Studies, 1, Novi Sad, [113-122]. Halczak, B. (2018). „The situation of the ukrainianminority in Poland in the years 1945-1946 in the light of czechoslovackmilitarysources”, in: Ruthenian Studies, 2, Novi Sad, [138-151]. Halczak, B. (2019). „Łemkowie na Ziemi Międzyrzeckiej”, in: Łemkowie, Bojkowie, Rusini: historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Z okazji setnej rocznicy powstania Rusińskiego Towarzystwa Oświatowego i sześćdziesiątej piątej rocznicy powstania Wydziału Filozoficznego w Nowym Sadzie. Нови Сад – Słupsk: Универзитет у Новим Садзе Филозофски факултет, Akademia Pomorska w Słupsku, [137-151]. 25


Misiło, E. (2017). Akcja „Wisła”. Dokumenty i materiały. Warszawa: Wydawnictwo Archiwum Ukraińskie. Motyka, G. (2011). Od rzezi wołyńskiej do Akcji „Wisła”. Konflikt polsko-ukraiński 1943-1947. Kraków: Wydawnictwo Literackie. Pisuliński, J. (2017). Akcja specjalna „Wisła”. Rzeszów: Libra. Roszkowski, W. (1994). Historia Polski 1914-1993. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN. Wanatko, G. (2018). „Kulisy erygowania parafii greckokatolickiej w Międzyrzeczu”. Studia Zachodnie, 20, Zielona Góra [129–142]. Wiatrowycz, W. (2013). Druga wojna polsko-ukraińska 1942-1947. Warszawa: Archiwum Ukraińskie.

Bohdan Halczak LEMKOS FROM WYSOKA BRZOZA Summary In 1947, the Polish communist authorities displaced about 150,000 people from the Ukrainian minority from south-eastern Poland. They were settled for cibly, dispersed largely in the western and northern territories of the Polish state. This action was codenamed „Vistula”. It also covered the Lemkos. The article presents the history of several Lemko families that settled in the village of Wysoka Brzoza near Międzyrzecz. Keywords: Lemkos, action „Vistula”, Wysoka Brzoza, Międzyrzecz, Poland

26


П О Е З И Я И П Р ОЗ А

ИРИНА ГАРДИ-КОВАЧЕВИЧ

У медзичаше

ТОТ ШВЕТ КОТРИ НАМ ПРИПАДА Кед сом думала же ми уж шицко вжате И же ми одняти и диялоґ, других розуменє, Же ми остал лєм монолоґ животу, Блїсло ми же чловек змудреє, уцихнє Кед бешедa му без одгуку, навикнє на самоту. Анї ми на розум нє приходзело яка Сама себе випатрам бридка и глупа Кед нє похопюєм же моя краса Лєм рефлекс того цо видзим У дачиїм прихильним виду, И же шицка моя мудросц потїха У поцешеню другого зо мну. Кед же зме шицки Янусове Тот швет котри нам припада Полни зоз страценима цинями И же нашо одлуки, як одгуки, шведоча о нас. Же у нїм зме свойо цинї, и сами, У нїм можеме слухац лєм власни глас.

27


ПРЕЗ ОБЛАК ШЕ ПРИПАТРАМ Кед ми хемия опущи шиви клитинки Зо мнє ше почина цадзиц смуток Як нїжне и швиже тканє гадвабу Зоз заґалаценей свидомосци... Обнїма лїпкацо седефасти клий Коритко думки цо ше однїма траценю... Зарекам ше з остатню капку присутносци Же вецей ше нїґда нє злашим На превидни шпиритус, без запаху, Анї нє зафарбим фалаток дименого сира Зоз опивацим танином чарного... Опоминаю ме прекушени зубодлобки Же могла бим лєтац, телї роки, шлєбодно, А вибрала сом паметац боль... Вон постал тот замолгавени облак През котри ше припатрам на шицко цо було Та задумуєм тото цо могло буц.

ПРИЧЕКАЙ МЕ ТАМ ДЗЕ ЧЕКАНЄ БЕЗКОНЄЧНЕ Знова кед ше народзим, най то будзе И час и простор теди кед там придзеш И най биш бул знова ти Нє прето же така догварка, И шицко цо остало нєменоване, Алє прето же би анї єдно врацанє Без тебе нє мало смисла... Причекай ме там дзе чеканє безконєчне Зоз телього часу и часци нємерлїви. Остали зме себе вельо длужни, Поцерпам, там дзе шицки знаня тужемски Сиґурно шмишни и блазни, Длуства муша буц векши од живота Од вичносци, од шицкого цо знам 28


Же би ше их могло з нїм повиплацац. Од того цо зме ту спознали, Сцекнуц нє можеме док зме ту Бо шицко мераме зоз власну димензию. Од паметаня по нагадованє...

ШЕПОТ З ГЕВТОГО БОКУ Врацаш ми ше днями, ноцами... Сни мойо полни зоз нами А ява и безо мнє. Преходзим през шветло як шлєпи през лєс. А кед страцим свидомосц врацам ше ґу животу. Питаш ше ми, як дзецко пред укладаньом, Чи приставам войсц до твоєй хижи Дзешка у нєєствованю. Чудуєм ше, чом ми нє вериш Тримам же то лєм конвенционалносц Хтора ци нє швечи тераз, А нїкеди на тим боку нє будзем знац цо то наисце Тото на цо ме зводзиш... Шлїдзим це, а тебе заш лєм нєт. Оглядам ше з поцерпаньом, як Орфей, дзе ши, Бо, обецала сом, а ти ми нємо надпоминаш, Же це пренайдзем занавше. З гевтого боку шепташ ми у уху: Зоз тобу сом – Нїґдзе.

ПОШВЕЦЕНИ СОМ МИСТИК Одкруцам ритуално пантлїки тайнох, Як зоз милениюмскей мумиї кед ше ю сце виучиц. Обаваюци ше же их заражим зоз бактериями Моєй замолгавеней каждодньовосци, З пинцету видзелюєм скоравени нїтки чувствох. З пипету їх закапкуєм, сцем омегчац 29


Тото затварднуте существо обчекованя Тото запшете ядро наздаваня, Тот заварти каменчок спознаня. Витресам медзи два любопитни скла Под звекшовацу лєнчу нашенко радосци, Клитинку страсци и ключку любови. Пошвецени сом ориєнтални мистик, сцерпени, И, источасно, жертва сом давендавна Безконєчного глєданя. ОСОБИ ЗМЕ З ЛИТЕРАТУРИ После деценийох ровней смуги По котрей зме ишли зоз завартима очми Кажде у своєй реалносци вибраней Єден концерт з музику младосци, Перши шнїг, як перши поцилунок, Чи у дзецинстве вилїйови вечар И Єсенїн у ориґиналу, през парк... Дзе зме ше потрацели у истей хижи, У истей посцелї и истих бриґох? Могли зме буц длужей занєшени и залюбени, И могли частейше палїц пахняци швички, Довирлївше ше єдно на друге операц у преходзки Коло брезох и озера з лебедами, Слухац як шепта витор у лїсцох над нами Док одпочиваме на трави... Постали зме особи з литератури, бануєме же пожнїме. У кнїжкох искуства цудзи з власнима мераме, И знаме, як и векшина, жиєме паралелно. ДАКЕДИ ШЕ ЛЄМ ДЗЕЦИ БАВЕЛИ Дробенючки шветла ґомбульково На шпарґовим ланцущку, капки залядзени... Шветочна прикраска на облаку, Як же ю цошка хтошка у пакецику послал 30


З єдней сказковей димензиї... Хтора ше чаривно палї и гаши. З ґомбичку ше ю привола най зашвици И з исту враца там дзе єй нєт. Намира най блїск прикраши реалносц Як радосц по команди най нас оквици – Илузия же можлїве постанє цо нєможлїве. Дакеди ше лєм дзеци бавели У швеце хтори за себе видумовали, Та и вон тирвал покля бависко тирвало! Нє требала им анї електрика Анї ґомбичка, як нам за нашо илузиї... А ми би ше, давни дзеци, На силу сцели бавиц, Же знаме як ма випатрац швет Красши як цо зме створели, ше правиц.

ДОК ЦЕ ЧЕКАМ ЗОЗ НЄСЦЕРПЕНЬОМ Приходзиш ґу мнє, як циха, нїжна мелодия. Як зоз забутей писнї запаметани стих, Як лєгки витрик, у спройним дню лєтнїм, Як зоз младосци давней черчаци шмих Кед ше закотуля, Улагоїш ме, як молитва вечарша пред спаньом, Як сладки, сладки, скрити грих... У морю моїм твоя габа вше ознова плїва На побрежю дробне каменче биле Котуля и од шицкого бруду вимива И полнї клитинки зоз довирийом Хторе вецей нїч нє премерює И нїч нє банує... Та, нараз, у першох цесних постава бивно, А ти як придзеш и кед же придзеш Нє годзен завжац место На хторим ши нєпреривно. 31


САША САБАДОШ

Дзень за паметанє Велї твердза, та аж и пришагаю же найважнєйши идеї у їх животох настали источашнє зоз отвераньом очох после длугокого и приємного сна. Так ище вше твердзи и ______ _________1, чесни син ище чеснєйшого роду _________, глїбокопочитованого у валалє походзеня и ширше, вельо ширше. Гевтот челєднїк одлучел послац єден СМС (познатши як еш-ем-еш у сивернєйших крайох), як и кажди други ретардовани куриплах хтори цалком оправдано обчекує же моментално трокира у случаю телефонскей розгварки такей природи. А, якей природи, питаце ше ґарант? Мушиме вас розчаровац и повесц вам же у питаню ствари емотивней природи, так повесц любовни. Идиотизем! Було то вельо лєгчейше дакеди, у найвчаснєйшим адолесцентстве, кед наш ______ за 300 динари (баґатела!) купел од якогошик Франї зоз шестого це перши три числа домашнього Плейбою, иншак найекстремнєйшу форму порноґрафиї у очох його ултраконзервативних родичох, хтору би їх нєпогубени синчок могол упражньовац. Вообще нє були свидоми иснованя сериялу горватских порно-филмох зоз безконєчно дебилнима монолоґами и природну сценоґрафию якейшик країшскей стини зоз єдним згайсканим покровцом, на хторим були єден високи и характеристично брудни чловекоподобни буяк народзени на єдней з околних стинох и єдна дзивка досц прицагуюцого цела, алє специфично намесценей долнєй ґамби, у даєдних крайох стереотипу за дебила, цо напалєним основцом мало завадзало. Алє, врацме ше на Плейбой. Гевти голи тети сликовани у квазиелеґантней и квазиинтелектуалней сценоґрафиї були медзи першима обєктами якейшик файти еротичней зацикавеносци (нє романтичней, алє о тим будземе познєйше) при ________, алє то нє потирвало длуго, бо у тим истим Плейбою наш герой обачел и тексти на актуални дружтвенополитични теми хтори му у наиходзацих рокох правели вельо векши проблеми як гевти голи тети. Елем, после посиланя на кафу поволуюцого СМС-у єдней безконєчно симпатичней младей дзивки, хтора нє ма нїяки вязи з гореспомнутима ґадосцами и хтора зоз своїм щирим и покус святим 1 Празни поля охабени пре читательох, т. є. же би сами вибрали мено и презвиско за главну подобу у тей приповедки.

32


ошмихом просто парализовала нашого ______, вон перше як и кажди куриплах загашел тон на своїм мобилним телефонє, вец з орґазмичним задовольством виполнєл свойо обовязки физиолоґийно-гиґиєнскей природи, потим oчухал зуби и пошол до кухнї. Постмодерна уметносц – постмодерна и пожива! Kaмутова каша за фриштик спричинює єден свойофайтови безґлутенски ранши ужиток цалком нєпохоплїви ґаладнєйшим читательом тих шорикох, поготов кед ше зна же нєт векшей екстази як цо то пол табли сланїни и ратота зоз дас дзешец вайцох зоз домашнїм хлєбом и билу кафу на раншим кухньовим столє. Заш лєм, _________ ше способ єдзеня яки у тим чаше упражньовал барз пачел, можебуц праве прето же бул иншаки як други, а иншакосц йому значела найвецей на цалей Млєчней драги. Иншакосц була його Вирую, його гвизда водителька, єдна з нє пребарз вельо причинох пре хтори и дзень-нєшка вон жиє ту медзи нами. Жажда за упадлївим розликованьом у одношеню на векшину хтора му спричиньовала барз вельки фрустрациї твори його идентитет. Так то було ище од малих ногох. Кед ище бул зошицким манди, алє под’єднак любопитлїви и жадни за новима знанями, баба му цеком єдного шпацираня пробовала потолковац специфичносци грекокатолїцизму и цалком случайно направела єдну круциялну гришку хтора малому _________ одредзела животну драгу. Место слова унияти вигварела єдно подобне, алє заш лєм иншаке слово – уникати. У часох и просторе у хторим уникатносц нє була Бог зна як жадана, _________ вона була смисел живота. Вон уникатносц пренаходзел на рижни способи, а тота його рускосц и грекокатолїцизем були окреме важни за указованє, поготов у єдним штредку у хторим ше о тих двох формох идентитету нє знало вельо. И гоч ше вше намагал буц сучасни на якиш алтернативни способ, руска традиционалносц му була блїзка найбаржей прето же му ше видзело же вона нервира тот йому нєвироятно мерзени провинцийни естаблишмент. Ужасовал ше зоз поступками своїх парнякох хтори голєм часточнє, по презвиску, були припаднїки меншинох, а давали шицко од себе же би их тота векшина, ґу хторей зоз вельку страсцу чежели, даяк прилапела. Даєдни приставали на найгорши файти иницияциї, та наприклад пошли розбивац памятнїки своїх предкох на Вельким католїцким теметове святого Рока. Чловек о хторим на тей годзини бешедуєме, нє сцел анї роздумовац о якейшик асимилациї. Волєл ше тримац з боку. Тота векшина, без огляду на тото, можебуц найменєй етнїчно унапрямена, то му нє завадзало, бо сам з часци припадал и националней векшини, алє вона малогражданска, плїтка, помодна и нивелизаторска. Кажде одскакованє од давно поставених нормох нє було позитивно привитане. 33


Одвит по питаню поволанки на кафу бул позитивни. ______, як и кажди планер зоз нєреалнима амбициями, уж почал задумовац як будзе випатрац вечар после тей фамозней „кафи”. Порихтал рейтеши з бундаву, положел два фляшки билого бараньского вина и добре очухал лонґплейку Били Голидей, задуману як саундтрек єдного страсного вечара. Док тото шицко робел, прешол и час. Облєкол ше до такволаней „кежуал” вариянти ґардероби, бо просто нє сцел випатрац пребарз „екстраваґантно” и „интелектуално”, бо таки людзе углавним доставаю одредзену увагу, аж и з боку красшого и лєпшого полу, алє на концу найчастейше оставаю сами. Нє треба буц порядни член САНУ же би ше дошло до правилного заключеня же тот вецейраз споминани „рандеву” на концу бул прави-правучки фияско. Голєм з _________ перспективи. Вона, хтора очиглядно на тоту „кафу” пришла з „приятельских” причинох лєбо лєм єдноставно кафу попиц гоч зоз ким, цали тот мучни дзеведзешатминутови период бешедовала о свойому новому леґиньови, як им фино вєдно, яки вон ексцентрични, алє полни любови ґу нєй, кельо вона люби и розуми його минус-фази и други продукти зоз турецкей фабрики пребарз сладких лакоткох пребогатих з нєприроднима смаками. Сам ентериєр локалу хтори бул по єй дзеки нє нагадовал щешлїви конєц. Двацец роки стари квазибарокни стил меблю направеного зоз шверцованого спачванского древа цалком характеристични за период штредку дзеведзешатих вєдно зоз безконєчно дебилну евроденс музику з истих тих „златних часох” були ясне порученє _________ же анї того вечара нє достанє анї главну премию, анї дацо друге цо би могло представяц якушик файту потїхи. А то му поправдзе анї нє бул основни циль. Вон, як и кажди дебил одорвани од реалносци, шнїл о вечарох закончених у полуцмоти дзе нєошпивани герой облапює свою милєнку хтора вецка у його безпечних рукох уходзи до царства сладких снох. Фуй! Шицко у шицким, и тото нєприємне искуство приведзене ґу концу. Нєсудзена пара ше у єдним моменту розишла, а _________ по мобилним Стевицови послал лєм кратке и нєдвосмислове гибай. И Стевица наисце релативно швидко и гибал. Длугорочне приятельство медзи _________ и Стевицом почало дзешка у старших класох основней школи кед тедишнї директор принєсол одлуку же ше цеком вельких одпочивкох прейґ школского розгласу будзе пущац музика, а за тоту одвичательну улогу вибрал двох школярох з найдлугшима власами. Од теди ше вони з векшим лєбо меншим интензитетом дружа. Стевица просто почувствовал же потримовка потребна, гоч о препаднутим дейту нє знал нїч, бо його 34


пайташ тоти ствари до екстремней мири затримовал за себе. Медзитим, ясне було же дацо нє функционує як треба. Лїк бул єдноставни и ефикасни: после литурґичного слуханя меланхоличней Били Голидей, чия фотоґрафия натрапеней и зоз животом преґаженей жени на омоту плочи давала полни увид до змисту хтори ше находзел у винилних браздох, рушело ше на кирбай: цала тепша бундавових рейтешох скапала у рекордним чаше, после експресно випитого вина, розпочата (и удатно закончена) кирвава борба з фляшку Наполеона, чийо походзенє у _________ колекциї було нєможлїве одгаднуц, а шицко було провадзене зоз препатраньом естрадизованих ют’юб знїмкох актуалного предсидателя Републики Сербскей. Потим наступела свойофайтова черанка крикох и виявох романтично носталґичного типу, чия би какофония источашнє могла виволац и якушик файту емпатиї з боку припатрача, кед же би го було. У климаксу цалей тей ситуациї видвоєл ше єден кратки диялоґ: Добри мой, цо далєй будземе, цо далєй, поведз ми?! Дому, дому пойсц, нїч друге! Так. Дому!

35


36


ЗОЗ ШВЕТОВЕЙ ЛИТЕРАТ УРИ

ШАНДОР ПЕТЕФИ (Petőfi Sándor, 1823–1849)

Розкошно квитнє ярня заграда У РОДЗЕНИМ КРАЮ Ту сом ше народзел, у тим краю, Дзе ше ровни поля пресцераю, То мой варош, ту хижа остала Дзе пестунка спац ме укладала З писню цо ми и по нєшка гучи: „Лєца хрущи, лєца жовти хрущи!” Кед сом пошол бул сом хлапчик мали, А уж прешли двацец роки цали. Врацам ше як чловек одроснути, Знам цо радосц, зазнал сом и смутки... Двацец роки прешли... Так буц муши! „Лєца хрущи, лєца жовти хрущи!” Дзе же сце, пайташе дакедишнї? Нєт вас нїґдзе, нє чуц вашо писнї! Пошедайце, шицки тадзи поце, Най нє думам о прешлим живоце, Вєдно з вами най ше кус опущим... „Лєца хрущи, лєца жовти хрущи!” Геваль-тамаль думки ми лєтаю, Як нєсташни птици по тим гаю, И збераю премили памятки 37


Яґод пчоли зоз квиткох мед сладки; На тим месце лєгко ми на души... „Лєца хрущи, лєца жовти хрущи!” Заш сом дзецко, заш сом таки малки, Шедлам себе, пискам на пищалки, Шедлам коня справеного з наду, Водзим го на валов за заграду, Дї, конїку, нош ме ище кущик... „Лєца хрущи, лєца жовти хрущи!” Заш вечарши дзвон зоз турнї дзвонї, Вистал уж и шедлач, а и конїк, Идзем дому, пестунка ме чека, Єй шпиванку чуєм од далєка, Глас єй мили заш ме до сну спущи... „Лєца хрущи, лєца жовти хрущи!”... КОНЦОМ СЕПТЕМБРА Ище квитнє квеце у заградкох, ище буйна долїна, ище ше под облаком желєнї тополя. Алє видзиш, уж ше отамадз жима випина. Билєю ше од шнїгу далєки бреги и поля. Ище у моїм младим шерцу лєтнї зарї и шпиви, ище у нїм розкошно квитнє ярня заграда, а ниа, уж ше ми до чарних власох мишаю шиви и жимска ина ми на главу пада. Як капе квеце, так ше и живот заверши. Шеднї ми на руки, милєнка, и поведз: Ти, цо ми тераз притулюєш главу на перши, чи уж ютре нє заплачеш за мну на теметове? Кед умрем перши, поведз, чи ме умартого закриєш з покровом, розжалєна, а чи це зведу слова леґиня шумного та ше пре ньго одрекнєш и мойого мена? 38


А кед о даяки час руциш жалобу, як чарну заставу престри ю над мою главу. Я на пол ноци придзем по ню з гробу и вежнєм ю зоз собу, же бим зoз ню за тобу уцерал слизи печаци, бо ши лєгко забула свойо обецанє и же бим превил рану на шерцу хторе дуркало за це, хторе це любело и до вика любиц нє престанє. Я ВОЯК Я вояк, вислужени вояк, Прости вояк, нє бул сом анї за капраля. У войску остала цала младосц моя, тераз сом дома, старосц ме звладала. Бул сом барз точни, вирни, доберани, нє бул сом анї раз покарани. Вирно сом служел, а тераз знам и прецо: ґенерал ме за награду покляпкал по плєцoх. ТИСА Лєтнього дня, уж було на змерканю, стал сом при Тиси, припатрал сом ше на ню там дзе ше до нєй ричка Тур улїва и як дзецко ґу матки ше припива. Рика чече благо и аж ше злаци, и гарнє ше гладко помедзи нїзки гаци. Мирна є, же би ше зарї пламени нє пошпоцели на габох и пени. На гладкей води зарї червенкави танцовали як русалки на забави, аж ше чуло як дробча їх ножки – так як кед черкотаю острожки. 39


Там дзе сом стал жовти писок як тепих бул престарти аж гет по дєпи, а за нїма лєжа одкоси на сцернянки ровнючки-ровни, як шорики у читанки. Там за пажицу достоїнствени лєс як гора високи, нєми. Долу будзе цма дораз, а на його верхи змерк руцел свойо пламенї блїщаци як жирячки, як крев червени. А на другим боку Тиси, там мочари, за нїма лїсковцово гаї и верби стари. Помедзи їх верхи цошка стирчи, палє, то церковна турньочка у далєким валалє. Як красна памятка на часи щешлїви лилова хмарка плївала понад нїви. Задумано патрели на мнє з далєких просторох з молгу обвити верхи марамарошских горох. Святочна цихосц пановала доокола, лєм чвиринканє ше дараз учуло з поля и барз здалєка чуло ше гучанє млїна, алє таке цихе як кед суньоґи бриня. З гевтого боку пришла през луки валалска дзивка з коршовом у руки. Попатрела на мнє, набрала води до коршова и швидко пошла без слова. Aнї сом ше нє рушел, стал сом нєми, як кед бим пущел корень до жеми. Було ми приємно на души, при мирней води бул сом як опити з вичну красу природи. О природо славна, природо вше нова, на яким язику о це вишпивовац? Велїчезна ши, природо прекрасна, и кед ши найцихша – чудесно ши гласна. 40


Пришол сом на салаш позно вноци, за вечеру було досц швижей овоци. Препредали зме з пайташами до дробней годзини док пруце на огню розганяло цинї. Так сом теди гварел приятельом: „Чом же тоту Тису огваряце тельо, так нєкрашнє ю обвинюєце, а вона єдна з найблагших рикох на швеце”. О даскельо днї задзвонєло позно вноци, зорвало ме врещанє, волали до помоци. Вилїв! Вилїв! – гучало зоз шицких бокох, вонка було як морйо покля запатрело око. Як кед розтаргаю окови шалєняци, Тиса вдерела и рознєсла гаци. Валяла ше по ровнїни, аж дуднєла, як кед би цали швет прелїґнуц сцела.

ДУНАЙ Рико, як ци часто перши раня швидка ладя або буря нагоршана. Барз глїбока и длуга рана ше зяви; страсц на шерцу таку нє направи. Кед ладя прейдзе, буря кед престанє – рана гнєт зарошнє, дораз щезнє ранєц. А кед раз пукнє шерцо чловеково, нє залїча рану анї лїки балзамово.

41


ЖИМСКИ ШВЕТ Тей ноци хтошка ше обешел, натаргал хвилю бридку, скверну. Курнява гучи и лопоци зоз танєрами над байберню. Дзе щесце у жимушнїм чаше? У цеплим доме кед ту пайташе. Наднїчар з жену пилї пняки и аж стукаю, а мраз сциска. А у пелюшки врещи дзецко и плач чуц далєй як витриска. Дзе щесце у жимушнїм чаше? У цеплим доме кед ту пайташе. При караули походзкує змарзнути вояк горе-долу; крочаї чита – цо би инше, сам єден у тим пустим полю? Дзе щесце у жимушнїм чаше? У цеплим доме кед ту пайташе. По драги дробчи дротар Словак, подарти шмати му од влонї; нос му червени як паприґа, предуло го и лєм дирґонї. Дзе щесце у жимушнїм чаше? У цеплим доме кед ту пайташе. Вандровни ґлумец по валалох знужджено бродзи, барз вистати; уж давно нїч цепле нє єдол, нє облєк давно цепли шмати. Дзе щесце у жимушнїм чаше? У цеплим доме кед ту пайташе. А Циґан зоз зубами цвенка – нє греє шатор по тей хвилї; 42


витриско дурка, хпа ше нука, а йому таки госц нє мили. Дзе щесце у жимушнїм чаше? У цеплим доме кед ту пайташе. Тей ноци хтошка ше обешел, натаргал хвилю бридку, скверну. Курнява гучи и лопоци зоз танєрами над байберню. Дзе щесце у жимушнїм чаше? У цеплим доме кед ту пайташе.

ПИСНЯ ВОВКОХ Гарнє ше курнява, хмари нєбо скрили, шнїг и диждж лядови гвижджа яґод стрили. У голей пустари вше барз чежко жиц. Нєт анї гущави, ту ше нєт дзе скриц. Од гладу и мразу аж пукаю косци. Tоти два нєволї муча без милосци. За нїма и треца: пушка наполнєна – и по билим шнїгу капка крев червена. Гоч зме сама рана вше зме прежиц годни, гоч маржнєме гладни – бо зме ту шлєбодни. 43


ПИСНЯ ПСОХ Гарнє ше курнява, хмари нєбо скрили, шнїг и диждж лядови гвижджа яґод стрили. Ми нє маме бриґи, бо кед зме послухни ґазда нам да куцик у цеплючкей кухнї. Нєт бриґи з єдзеньом: кед ше ґазда госци, та за нас на столє вше останє косци. Правда, ма и батог, та нас чмиґнє часто. Хрибет од батога гнєтка полни храстох. А кед забудземе як гвижджа батоги – знова му лїжеме милосердни ноги. ПЕРША УЛОГА Постал сом ґлумец. Барз ше ми пачи тота робота. Перша улога: мам ше на бини гласно хихотац. Щиро ше шмеєм, бо ми по дзеки улога така. А у живоце знам цо ме чека: мам прецо плакац. 44


ПИСНЇ У колїски дзецко плаче, вола мамку, А пестунка го уклада зоз шпиванку. У мнє боль як дзецко плаче, я писнї складам, и з писнями, натрапени, боль укладам.

ЦО ШИ ЄДЛА, ЖЕМИ... Цо ши єдла, жеми, же ци жада тельо напою, же пиєш тельо креви и зною?

СЛАВА Цо слава? Блїщаца дуга, заря преламана у слизох.

ЖАЛЬ ВЕЛЬКИ ОКЕАН Жаль вельки океан. Радосц? Мала перла у океанє. А кед ю влапим, можебуц ю розбиєм. З мадярского прешпивал Михал Рамач

45


46


ЗОЗ СЕРБСКЕЙ ЛИТЕРАТ УРИ

СТЕВАН РАИЧКОВИЧ (1928–2007)

Кому дзвони дзвоня ХОРОТА Преходзим, случи ше, коло карчмох дакеди (Док шицки видза на мнє ловор). У пол дня сом змеркнути та ми нє до бешеди Як кед бим нє знал повесц анї слово. И нє знам хто сом цо сом, лєм ше кивам, А понаглям як кед бим знал кадзи далєй. З остатком моци лєдво скривам Же сом можебуц цалком ошалєл. Патра на мнє з правого, патра з лївого боку, Зоз жажду або з блїскавку у оку И думаю же сом горди або полни сили. Застановим ше на хвильку медзи шицкима Заслупнути и слаби, лєдво ше тримам, Як кед би на мнє нападли бацили.

47


ДРАГА ДО РОВНЇНИ О длуго нам трепеци пред оком Драга длуга и жовта од горучави. З боку: над, бари и трави З жабовим и ящурковим скоком. Ми уважно идземе през лєто розляте, А нагадуєме: ражи, жита, хладок, Даяку любов без зрадох, Даєден квет, дацо святе. О знаме и цо ище нас чека На драги през лєтнє трепеценє: Прах, даяке заспане щенє. И – можебуц: пипинє, здалєка. О знаме ми, знаме, А заш лєм крачаме. ТВЕРДИНЯ Твердиньо моя, главо, дзе рай дослугує, Труши ше, на прах ше претваря твой камень: Кажди дзень го слунко покус ламе, Каждей ноци го чарни витор розношує. Стоїш так, главо, дакус ше на нєбо операш: Лєм даєден нїзки дим дотхнє ци очи. Кажда весела птица од тебе бочи, Кажди гавран злєци на твойо закрице вечерац. Звонка тебе: слунко, запах, шмих и вода, Даяки швидки крочай, витрик, поток жуброта. А у це нука: лєм патканї и цмота. По сну, дзекеди: стирчиш як шлєбода. Хмари ци облєкаю турню, шицко биле наоколо. Шнїг од горе: чекаш. Застава ци твойо чоло. 48


СЛИКА У РОДИТЕЛЬСКИМ ДОМЕ О тота слика на велїким муре Жимного, скоро пустого дому: Два рапави стебла и драга цо ма фарбу хрому З якимшик кочом цо свойо одкобурел. Ту и рика (алє мертве корито): Лєм стриберни шлюнок, писок, пняки, глїна ялова И чудна шветлосц – анї нє вечарша анї нє дньова Цо ше през лїсце цадзи як през шито. Паметам и єдну ровню з хладком виполнєну Нїби далєкo од нєй швет и його крики, Родзену за главу од городу збунєну. Волам ище дацо у мозґу зоз тей слики: У дну червене закрице, хмара и часц плота – Раз ма фарбу шмерци, раз фарбу живота. У МОЛГИ Молга панує над шветом (або би сцела покориц швет). Од нєй сом ше вецей нє годзен оддвоїц. Накеди помкнєм завису: злєтую на мнє рої Димяцих лїсточкох квета хторого нєт. Ниа, сцекам през ню, зоз нєй, алє помали. Ноги ше ми скрацую, як коритнявково. Ишол сом цали дзень, а кед спадла цмота як олово: Стоїм у стред молги, ноги скоро там дзе рано стали. Тераз голєм мам коло розуму тварде коритко И можем стац просто, страх зо мнє щез. Най по глави час лопоци як лєм може швидко. Нє знам: чи при мнє диха город чи лєс, Чи сом дослужени як пняк чи швижи як гущава? По моїм коритку як по дзвону дурка ноц молгава. 49


СТЕБЛО Лєдво раз и я жадам (гоч и на цудзей нїви) Маєток даяки – голєм стебло зранцоване Зоз тельо жеми же на ню його цинь станє, Цинь до хторого шеднєм сам и покус шиви. Най през конари на белавидло патрим до вечара (И драгом ришим загадку птицох) Та ше пред сном ошмихнєм, без дзеки шицок, Же сом през живот прешол як мара. Потим: же бим слухал витор и капку кед спаднє И же бим през рачки випровадзел слунко остатнє Док ше сциха будзе гашиц мойо диханє. Кед зоз стебла нє направя гордови Або нє викрешу посцель даякому леґиньови Най голєм на труну мойому целу вистанє. СЛУНКУ КОНЄЦ Були зме далєко, алє нє найдалєй. Мачкали ше у морю, драпали на верхи скалох. Принєсли зме дацо чи шицко там остало? Дахто ше врацел нашмеяни, дахто ошалєл. Вєдно зме, а шицки зме були роздвоєни. Блїзши зме чи нас баржей оддалєло лєто? У оку нам ище зреє покус запожнєто Затаєна чулка лєта – и вецей анї пени. Слунку конєц. Ту вецей нєт лєта: Лєм ценки ренди, лїхе месо, бидна косц. Вецей по жеми цинї нє преплєта. Чи шицки ту чи дакого страцели? Хто перши загаши лєто? Хто ше одшмелї? Дзе водзи спрете лїсце – тот бакарни мост? 50


ВИСТАТА ПИСНЯ Щезла и писня там дзе страх нєстал. И ниа: стоїм тераз, древо, а на мнє анї єдного плоду. У ставцу умера воля рушиц ше з места. Цо робиц з руку и у нєй зоз шлєбоду? Зарабени: настал час – пирхнїце з цела! Нє лїча писнї нїкого (творительох своїх трую): Ниа, поета у стред билого дня цмота хвацела У нєй му гаврани покрадзме мозоґ розджубую. Висловени же би их чуло вельке ухо швета Писнї ше палє врацаю дзе их виповед поета. Та чи ту южни край и єдине їх прибежище? Блїзко празнїна и руб ше приблїжує: Слова тей писнї витримайце кущик ище Док вас цихосц або нєдалєка шмерц нє заримує. ЧОРНОБИЛЬ У валалє Припят Лєм даскельо километри Далєко од нуклеарней електрарнї У Чорнобилю Мешац днї по гавариї И евакуациї Шицких жительох З того краю Специялни одряди У скафандерох Одкрили у єдним дворе Два скрити особи: 51


Осемдзешатпейцрочну Анастасию Семенюк И дакус младшу Марию Карпенок. Бабки през плач пояшнєли Же остали у Припяти Пре свойо кури и гуски Же би их могли порядно кармиц (Або же би ище раз Знова Швет пре стару загадку Нє бил з главу до мура: Чи перше настало вайцо Чи кура).

БОРХЕС И ШАЛАМОВ Як я завидзим приповедачом. Силвия Плат І Кед мало познати Арґентински поет Борхес Раз спаднул На ґарадичох (З амнезию И галуцинациями Хтори потирвали): 52


Перши раз Кед после того Вжал Пирко Нє написал писню Алє приповедку „Пєр Менард спаситель Дон Кихота”. А кед би остал Лєм поет (Поносовал ше познєйше): Нїґда би нїкому нє спадло на розум Прекладац го („Так випаднул благослов у нєщесцу”). ІІ Кед ше по двацец рокох у лаґру По широкей и жимней Колими Врацел нєпознати поет Шаламов (З ранами у души) Написал „Приповедки з Колими”: Нє могол нїяк През цесни Русийски Стих Виложиц шицко гевто нєможлїве Цо ше му стало. 53


Р. S. Далєко єден од другого Алє приблїжно у истим чаше Нєставаю двоме нєсудзени поетове Двоме шветови писателє (И у розличних И у подобних обставинох): Умера Хорхе Луис Борхес При младей жени У єдним розкошним будинку у Женеви И кона Варлам Тихонович Шаламов Сам У бидним доме за старих у Москви И єден шлєпи И други шлєпи

КОМУ ДЗВОНИ ДЗВОНЯ Перши дзвони одгукли у Китаю и Индиї Пред штири тисячи роками. Були направени з глїни Або металу У нєшкайшей фурми (Або як лабда З малим отвором на дну): 54


Приписована им чудотворна моц. Їх звук Приволовал души Тих цо умарли. Дїйствовал на атмосферски обставини Помагал шацом Лєпше роснуц. На статку И у караванох Звук дзвончка оможлївйовал же би стада и путнїки Остали позберани По цмоти И у молги И у пискових бурйох. И я любим учуц нєвидлїви дзвон у далєкосци: Теди знам Же сом уж виками Нє страцени. Зоз сербского прешпивал Михал Рамач

55


56


З РУКОПИСНОГО НАШЛЇДС ТВА

МИКОЛА М. ЦАП

Нєпознати перши писнї Гавриїла Костельника на українским язику Такой на початку треба повесц: за єдну од шейсцох писньох, о котрих ту слово, ми знаме, постредно, уж вецей як пол столїтия1, алє до нєшка ище нїхто нє пробовал найсц єй автоґраф, прецо анї єй змист, як и тих новопренайдзених, нє могол буц предмет анализи або окремного розпатраня. Нєшка, кед зме дзекуюци др Олегови Петрукови, нєвистатому виглєдовачови рукописней спадщини Гавриїла Костельника у України, достали на увид шицки тоти автоґрафи2, а векшина нам цалком нєпознати, ми у можлївосци дацо вецей повесц о тей теми, як и о самих початкох поетичней творчосци Г. Костельника на українским язику вообще. Як познате, Г. Костельник почина студиї на Католїцким богословским факултету Заґребского универзитета 1906. року, як священїцки кандидат Крижевскей грекокатолїцкей епархиї. Закончує ту лєм перши рок, а уж 1907. року Дионизий Няради, тедишнї префект а вец ректор Грекокатолїцкей семинариї у Заґребе, посила го на студиї богословиї до Львова. У Львове Костельник прияти на други рок студийох богословиї у Львовскей духовней семинариї. Богословию закончує 1910. року. Филозофию студирал у Швайцарскей на Католїцким универзитету у Фрибурґу од 1911-1913. року, дзе здобул докторат з тезу De Principiis Cognitionis Fundamentalibus. 1 Микола Мушинка, Листування Г. Костельника з В. Гнатюком, Шветлосц, Нови Сад, 1967, V, ч. 3, юлий-септембер, с. 174-175. 2 Автоґрафи шейсц нєпознатих писньох Г. Костельника, з насловом Прогулька, „Чи ти мене щиро кохала...”, З дрiбних пiсень, Безталанна, Тулипан и З пересердя, чуваю ше у Оддзелєню рукописних фондох и текстолоґиї Институту литератури Т. Г. Шевченка НАН України у Києве, Архив Лiтературно-наукового вiстника, фонд 78.

57


З приходом до Львова почина Костельникова „українска фаза” творчосци и найплоднєйши период його живота як филозофа, писателя и теолоґа. Як поет, док ище нє звладал українски язик, перши свойо писнї у Львове обявює на мацеринским, руским язику у часопису „Католицкий Всхід” 1906-1907. року.3 Жадни власней афирмациї, вон источасно преклада свою горватску поезию на українски язик, о чим повидомює В. Гнатюка у писме од 6. априла 1908. року4, и глєда способ видруковац ю у „Лiтературно-науковим вiстнику”, дзе В. Гнатюк бул член редакциї. Та, заш лєм, тоти писнї у „Вiстнику” нє видруковани, як и други з того периоду його творчосци, и то єдна з причинох же Г. Костельник до Першей шветовей войни ище нє фиґурує як українски поет. Ниа, цо пише Г. Костельник у спомнутим писме В. Гнатюкови з 1908. року, котре и главне жридло информацийох и найлєпши „коментар” його перших писньох по українски (Прогулька и „Чи ти мене щиро кохала...”5), прецо го ту даваме у цалосци: Високоповажаний Пане-Добродїю! Ось Вам посилаю – що? – як сказати – Первiстки на лiтер.[атурнiй] нашiй мовi. Се переклад моїх дрiбнїйших пiсень хорвацких. Сумнїваюсь, чи Вам ся зовсїм сподобають. Та що зробити? Товаришi мене все мучять, щоби по „українски” писав – а я бiдний ще так не верзований в тiм. Но як єм мiг – при помочи товаришiв – так я зробив. „Ultra posse e. c.” Ще й стихометрию укр[аїнську] зовсїм не знаю. Не знаю н[а] пр[иклад] чи можна так зробити в такiм разу, як я зробив: „Тобi отсi стрiчки” e. c. Чи той наголос на „отсї” може бути нїби як неуваженим? Но кiлько до тепер я набрав ся укр[аїнського] духу, думаю що то можна, бо слїдуючий мiцний наголос вiдберає арзу попередньому. Отсї пiсеньки з пори, коли я ще писав в духу Гайне-а. Крiм в першiй у всїх переважує гра слiв i несподїванi дотепи. Стих (метрика) также Гайнеївський вiльний. Я старався вибрати такi пiсеньки, щоби творили яку-таку цiлiсть. Товаришi минї говорять, що в тих моїх стрiчках якийсь чужий (горватский) дух – но як раз тим 3 Микола М. Цап, Шейсц нєпознати писнї Гавриїла Костельника (Писнї обявени у часопису „Католицкий Всхід” 1906-1907. року), Шветлосц, Нови Сад, 2007, XLV, ч. 1, януар-марец, с. 53-63. 4 Микола Мушинка, нав. д., с. 174-175. 5 Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Архів Літературно-наукового вістника, фонд 78/93, арк. 2.

58


буде переклад вiрнiйший. (!?) Самi вiршi їм подобались. Но будь що будь – чи то успiлий переклад, чи нї – показую охоту, бо бiгме мене то стояло порядної муки! – Приложив єм также одну свою поезию з новiйших „Прохiд”6 в перекладi тов[ариша] Вонса. Переклад його – кiлько я можу судити досiть добрий, але нема в нїм того украсу, який є властивó майже одинокий в тiй поезиї – се єсть: гра ритму i благоголосє звуку. Але то майже й не можна зовсїм вiрно вiддати в перекладї. Той самий мiй товариш переклав ще одну мою пiсеньку (з Гайнейского часу), котру также посилаю. Ниже кiнець кiнся: єсли ся Вам що сподобає, прошу видруковати у „Вiстнику”. А може дещо будете сами ласкавi виправити. Я ся буду дуже радовати, єсли Вас то зрадує. Не задовго вiдвiдаю Вас. Кланяю ся i здоровлю щиро. Львiв 6. IV. [19]08. Гавриїл Костельник.7

После тих двох писньох, котри з горватского преложел Стефан Вонс8, Г. Костельник сам преложел єдну свою писню з горватского на українски язик (З дрiбних пiсень9), и вироятно тиж послал В. Гнатюкови на обявйованє, цо заключуєме на основи печаца Библиотеки Наукового товариства iм. Шевченка у Львове, котри там тиж фиґурує як и на автоґрафох перших двох писньох. До нєшка нє познате же би и тота писня була обявена, а исте ше одноши на ище три його писнї, тераз уж без призначки же су преложени з горватского, цо суґерує же то перши його писнї вишпивани на українским язику вообще. Тоти три писнї слїдующи: Безталанна, Тулипан и З пересердя10. После одвиту на питанє котри то перши писнї Г. Костельник написал по українски, шлїдзи и питанє, котра то, дзе и кеди видрукована його перша писня по українски. Понеже ше и з тим питаньом

6 У прекладзе Стефана Вонса писня ма наслов Прогулька. Костельник ту нє спомина ище єдну писню котру му з горватского преложел С. Вонс („Чи ти мене щиро кохала...”), а котра ше тиж зачувала у Архиве Літературно-наукового вістника у Києве. 7 Микола Мушинка, нав. д., с. 174-175. 8 Стефан Вонс (1884–1937) – священїк УГКЦ, по рокох лєм кус старши од Г. Костельника. 9 Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Архів Літературно-наукового вістника, фонд 78/300, арк. 3. 10 Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Архів Літературно-наукового вістника, фонд 78/301, арк. 6.

59


до нєшка ище нїхто специялно нє занїмал, ми у своїх виглєдованьох пришли до заключеня же то було аж 1917. року, кед у часопису „Нива” обявена його писня Великому Пастиреви й Батькови11, як фраґмент з його кнїжки Встань Україно!12 котра шветлосц дня спатрела у Львове рок познєйше. Без огляду же од його приходу до Львова по хвильку кед ше одважел обявиц свою першу писню по українски прешли полни дзешец роки, вон за цали тот час мал интензивне сотруднїцтво з львовскима часописами и уж теди почала його литературно-наукова дїялносц на українским язику. Як резултат того було друкованє його першей роботи дискурзивного характеру по українски, розправи Шевченко з релїґійно-етичного становища. Критична аналїза13, котра вишла як окремна брошура 1910. року. Шицко тото гутори же Г. Костельник як особа котра ше уж теди занїмала з литературну творчосцу на українским язику вообще нє бул нєпознати у українских кругох, та же перши його друковани писнї и литературна критика були лоґични шлїд того процесу котри свой верх дожил медзи двома шветовима войнами, у истим тим Львове, алє у узретих рокох його живота и творчосци. Нєпознати писнї Гавриїла Костельника найдзени у києвским архиве друкую ше спрам узвичаєних нормох публикованя автоґрафского материялу, максимално чуваюци шицки їх язични, правописни и ґрафични особеносци. Випущени слова даваме у угластих заградзеньох, а толкованя ґу писньом нашо. Автор висловює щире подзекованє др Олегови Петрукови з Львова же нам обезпечел фотокопиї писньох и так оможлївел їх обявйованє. Скраценя и знаки: п. – папер (лїсток)

11 Г[авриїл] Костельник, Великому Пастиреви й Батькови, Нива, Львів, 1917, XIII, ч. 11, падолист, с. 327-329. Писня першираз реґистрована у роботи: Микола М. Цап, Гавриїл Костельник и Руснаци Югославиї у часопису „Нива” [1] : (Материяли за библиоґрафию), Шветлосц, Нови Сад, 2017, LXV, ч. 2, април-юний, с. 279-289. 12 Гавриїл Костельник, Встань Україно!, Львів, 1918. 13 Гавриїл Костельник, Шевченко з релїґійно-етичного становища. Критична аналїза, накладом „Ниви”, Львів, 1910, 32 стр. О тим вецей: Микола М. Цап, Писмо Гавриїла Костельника редакторови новинох „Руслан”, Шветлосц, Нови Сад, 2010, XLVІІІ, ч. 1, януар-марец, с. 101-104.

60


1. [п. 1] [Стара сиґнатура – з нєпознату руку, червени клайбас]: 517/К. [Печац]: БIБЛIОТЕКА НАУК. ТОВ. IМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВI [Автоґраф Стефана Вонса]:

Гавриїл Костельник Гомзов. Прогулька. Коли ми бувало пiд вечер ходили Гулять у широкеє поле обоє, – Ми йшли побiч себе поволи, Разом у безкрайний, отвертий простiр, А серце моє тодї тьохкало-билось При кождому нашому легкому кроцї – – – Тодї чудний привид родив ся в уявi: Серденько моє мов ягнятко, – Невинне ягняточко бiле У полї в зеленiй пшеници – – – I бiгає й скаче радоньке, Iграясь невинне ягняточко бiле У полї в зеленiй пшеници – – – А ти мов чудова пастушка На палицї сперти головку Стоїш i радїєш – – – Усточка дрожать вiд кохання Зубки наче перли яснїють – – – 61


Всьмiхаєт ся, любко, радїєт Невинним ягняточком своїм У полї в зеленiй пшеници – – – З хорвацького переклав Стефан Вонс. [п. 2] [Стара сиґнатура – з нєпознату руку, червени клайбас]: 517/К. [Печац]: БIБЛIОТЕКА НАУК. ТОВ. IМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВI

[Автоґраф Стефана Вонса]:

Гавриїл Костельник Гомзов. *** Чи ти мене щиро кохала – не знаю, Та так менї любко єдина здавалось. Тому то тодї на пращаннї – ти тямиш! – З очий моїх стiльки горячих слїз ллялось. Я думав: коли я вiд тебе поїду, Тодї мене зрадиш, забудеш вже мила! – – Однакож – – , однакож ще скорше, дївчино – Таке ти зi мною ще скорше зробила! – З хорвацького переклав Стефан Вонс. (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Архів Літературно-наукового вістника, фонд 78/93, арк. 2) 62


2. [п. 1] [Стара сиґнатура – з нєпознату руку, червени клайбас]: 517/К. [Печац]: БIБЛIОТЕКА НАУК. ТОВ. IМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВI

З дрiбних пiсень. 1. Я думаю, роздумую: А чей не люблю я тебе? Я думаю – а серденько В минї чогось так бється, бє... Я думаю: як другий ще Тебе колись водити ме – Я думаю – а серденько В минї чогось аж рветь ся, рве... 2. З любови, моя ти любко, Я ходжу задуманий, А з думаня, серце-голубко, Жию я в розпуцї отсїй... З розпуки, моя ти любко, В отсї я зiтхання попав, З зiтхань тих, серце-голубко, Тобi отсї стрiчки я склав... [п. 2]

3. Тебе не забув я й досї, Все тямлю: з сестрою ти йшла Встидлива, могуча – дрожала Земля пiд тобою уся... 63


А може й земля не дрожала, Та, бiг-ме, я задрожав! – Все тямлю: тебе я вхопив ся, Щоб в ноги тобi не упав... 4. Чого я колись-то бояв ся, Тепер сповнилось усе: Се ми розлучились любi, Ах, розлучились навсе... Минї ти вiддала всї цьвiти, Та ба! – зiвялi вони – А в тебе вони колись-то Зеленi – живиї були... [п. 3]

5. Тебе за коротко любив я, За коротко цьвив минї сьвiт – Вiд цьвiтня до падолиста: Як i кождий другий цьвiт... Любов – поцїлуй боязливий, I очий промiння – твоїх: Подивлюсь – ти вiї спускаєш, Я ж дрожу в бажаннях своїх... З хорвацкого свого ориґiналу переклав Гавриїл Костельник Гомзов. (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Архів Літературно-наукового вістника, фонд 78/300, арк. 3)

64


3. [п. 1] [Стара сиґнатура – з нєпознату руку, червени клайбас]: 517/К. [Печац]: БIБЛIОТЕКА НАУК. ТОВ. IМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВI

Безталанна. Коло жита яр, яр Порослий травою – Помiж жито дївчинонька Iшла за водою: „Розступай ся, житечко! Вiдкривай ся, стежечко! Безталанна я! Ой по житї мак, мак Горить шириною – Сїяв жито мiй миленький Своєю рукою! Сїяв жито милий мiй, Мiй був – тай дiставсь чужiй! Безталанна я! Тяжко очам зрiти Туди шириною – Тяжко менї тай ходити i Туди за водою! [п. 2]

Сїяв жито милий мiй, Мiй був – тай дiставсь чужiй! Безталанна я! 65


Ой ще прийде день, день: Наложу собою – Ой знайдеш мене, зрадливий, Тут в житї мертвою! Розступай ся, житечко! Вiдкривай ся, стежечко! Безталанна я!” Гавр. Костельник. [п. 3] [Стара сиґнатура – з нєпознату руку, червени клайбас]: 517/К. [З нєпознату руку, ґрафитни клайбас]: Не пiде [Печац]: БIБЛIОТЕКА НАУК. ТОВ. IМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВI

Тулипан. Гарненька ти, красненька В суконцї шовковiй! Миленька ти, любенька – Тулипане мiй! Суконка голубенька, А бiлий пояс твiй! Живенька ти, бистренька – Тулипане мiй! На мене очi зводиш, Сердешний усьмiх твiй! Зi мною радо ходиш – Тулипане мiй! 66


Очима мене зводиш: Весь зимний подих твiй! Тугу ти в менї родиш – Тулипане мiй! Гавриїл Костельник. [З нєпознату руку, ґрафитни клайбас]: З Бачки. [п. 4] [Стара сиґнатура – з нєпознату руку, червени клайбас]: 517/К. [Печац]: БIБЛIОТЕКА НАУК. ТОВ. IМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВI

З пересердя. Покохала молодця, молодця – Не вловила поганця, поганця! Покохала – не вловила, Щоб до лиха, щоб зробила? Доленько моя! Ой куплю я чобiтки, чобiтки На дрiбонькi ноженьки, ноженьки! Будуть хлопцї дивуватись, А дївчата приглядатись – Доленько моя! А музики складно втнуть, складно втнуть, Тай у танець завiзвуть, завiзвуть! Погуляю, потанцюю, А поганця я знехтую – Доленько моя! 67


Бас регоче, скрипка тне, скрипка тне, Крає груди, серце рве, серце рве! [п. 5]

А чобiтки тай стукочуть, В серцї поганця лоскочуть – Доленько моя! Ой куплю я нáмисто, нáмисто – Так не вбрав ся ще нїхто, ще нїхто! Будуть хлопцї дивуватись, А дївчата приглядатись – Доленько моя! А музики складно втнуть, складно втнуть, Тай у танець завiзвуть, завiзвуть! Погуляю, потанцюю, А поганця я знехтую – Доленько моя! Бас регоче, скрипка тне, скрипка тне, Крає груди, серце рве, серце рве! А намисто пiдкидаєсь, В очi поганцю вдираєсь – Доленько моя! [п. 6]

Щож зробив я молодець, молодець? Погадає поганець, поганець! – Погуляю, потанцюю, А поганця я знехтую – Доленько моя! Гавр. Костельник. (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Архів Літературно-наукового вістника, фонд 78/301, арк. 6) 68


С ТАТЇ И ЕСЕЇ

ИРИНА ГАРДИ-КОВАЧЕВИЧ

Паметанє и тирванє Уж традицийно, на Централней святочносци з котру ше означує Дзень Руснацох, на тот завод у Новим Садзе, у року кед тот город Европска престолнїца култури, хтора отримана 23. януара 2022. у Сербским народним театре, нащивительом понукнуте ище єдно културне дожице окрем святочней академиї котра ше намага кажди раз визначиц найвисши уметнїцки досяги Руснацох. Вистава малюнкох Гелени Сивчовей и дизайнерски текстил омальовани з руку применєней уметнїци Лидиї Рамачовей, под назву хтора обєдинює їх винїмково творчи биоґрафиї як Паметанє и тирванє, була и на тот завод прилог националней култури котри успишно прекрочел национални гранїци. Бо, тото цо остало за нашу першу академску малярку, Гелену Сивчову, заслужує же би було видзене як святочне уметнїцке дожице, а тото цо приказала Лидия Рамачова указало же уметносц нє ма анї часово, анї просторни, та анї национални гранїци. Вибор хтори направела Оля Карлаварисова ше барз добре зложел зоз атмосферу хтора пановала у голу театра того вечара, и пред и после святочней културно-уметнїцкей програми, и на тот завод доказал же руски подобово уметнїки тримаю крочай з творителями у тей обласци у чаше у котрим творя. З пририхтаних материялох каталоґу, котри на тот завод барз успишно дизайновал ґрафични дизайнер Иґор Орсаґ и так додал ище єдну димензию тому швету, мож було евоковац уж забути деталї з биоґрафиї и єдней и другей уметнїци и накратко прейсц през їх опус. У длугшей форми требало би можебуц повесц и дацо вецей най ше нє забудзе. ОД АКАДЕМИЗМА ПО ЕКСПЕРИМЕНТ Гелена Сивчова народзена 1922. року у Руским Керестуре, а умарла 2016. у Новим Садзе. Єй биоґрафия, особна, уметнїцка и дружтвена ше конарела на вецей розлични напрями, хтори ше пре69


плєтали витворююци богате животне тканє, та ше о нєй источасно може бешедовац як о першей рускей академскей малярки, як о дружтвено-политичней активистки у найбурйовитших часох на тих просторох пред, под час тирваня Другей шветовей войни и у послевойнових часох, а вец и о педаґоґови пошвеценому тому цо найволєла – уметносци. Сивчова почала студирац малярство у Заґребе, а до Беоґраду прешла на поволанку професора Неделька Ґвозденовича, при котрому и дипломовала 1950. року, же би уж 1951. була у Сараєве, кадзи ю живот одведол, прията до Здруженя подобових уметнїкох Босни и Герцеґовини. До Здруженя подобових уметнїкох Войводини прията є 1960. року, кед ше врацела до Нового Саду у хторим своєчасово ходзела до женскей ґимназиї кед почал и єй дружтвени и политични активизем и дзе ше, кед ше конєчно врацела, повязала зоз другима подобовима педаґоґами, та за винїмкову педаґоґийну и дружтвену активносц достала Орден за заслуги за народ зоз стриберну гвизду. Нєпреривно и мальовала и викладала: ґрупно у Сараєве, Баня Луки, Беоґрадзе, Руским Керестуре, Бечею и Новим Садзе, а мала и пейц самостойни вистави у Новим Садзе и два у Руским Керестуре. Окрем з олєйовима фарбами мальовала и з темперами, алє, заш лєм, найвецей з водовима печацами, аж направела и даскельо таписериї. У єдним интервюу Сивчова ше поносовала же остала нєзадовольна зоз тим цо за собу охабя як уметнїк. Оспособела ше, гварела, мальовац з олєйовима фарбами, алє кед думала же пришол час же би ше як малярка реализовала у тей технїки, до материялу за мальованє було чежко дойсц, були то худобни повойново часи. Свойо потреби за креативносцу унапрямела на акварел, дзе ше добре знашла и дзе ю критика барз позитивно прияла наглашуюци же таке мальованє одвитує єй сензибилитету. „Малюнки котри настали на арматури рисунка”, писал о єй роботох подобови критичар Дьордє Йович, обачуюци же их вона компонує на основох рисунку, з ясну академску схопносцу. Други значни подобови критичар, Сава Степанов, замерковал же у фази кед прешла, седемдзешатих рокох прешлого вика, на абстрактни форми, применююци ґеометрию на обєкти котри мальовала, як свойо знаки кладла даєдни фолклорни елементи. После тей фази з котру як кед би ше приблїжела ґу свойому походзеню, заинтересовали ю валалски и етно-мотиви, зоз котрима як кед би, конєчно, одкрила свою женску природу, нє лєм през форми алє и 70


фарби, хтори, як то було видно и на вистави у котрей єй єдна часц була пошвецена праве тим роботом, и кед су ясни, та и оштри, одкриваю нїжносц котру очувала у паметаню на родзени валал, попреплєтану з етноґрафскима и фолклорнима елементами. На тей по числу виложених експонатох, а у поровнаню зоз числом зоз хторого мож було виберац, зоз опусу Гелени Сивчовей, зоз малим запожнєньом означени сто роки од єй народзеня. Репрезентативни вибор малюнкох зоз шицких єй уметнїцких фазох шведоча о розличносци єй интересованьох и єй намаганьох остац вирна себе и свойому походзеню и опомина же таке нашлїдство заслужело вецейнїсто векшу увагу явносци очувац го. КВЕЦЕ, ЛЇСЦЕ, КОНАРЧКИ... Лидия Рамачова народзена у Руским Керестуре, школовала ше у Новом Садзе, дзе завкончела Стредню школу за применєни дизайн „Боґдан Шупут”, напрям текстил, а потим предлужела образованє на Природно-технолоґийним факултету у Любляни, на напряму Оформйованє текстила и облєчива. Свойо професийне и уметнїцке анґажованє предлужела у обласци мальованя на текстилу, креїрованю модного облєчива у „Новитету” у Новим Садзе. У Словениї робела як асистентка костимоґрафа, а потим и як костимоґрафка або стилиста у театрох и на телевизиї, на филме и у рекламних програмох. Членїца є Здруженя применєних уметнїкох и дизайнерох Войводини (УПИДИВ), од 1998. року, у секциї за текстил. Статус шлєбодного уметнїка здобула 2017. року. Участвовала на даскелїх роботньох текстила Привредней комори Сербиї. Викладала на вецей виставох, самостойно и колективно, и участвовала на велїх модних ревийох зоз колекциями облєчива. За свою роботу достала вецей припознаня, медзи котрима визначує найновше – „Златна форма за дизайн текстила” 2019. року, котре додзелює Здруженє подобових уметнїкох применєних уметносцох и дизайнерох Войводини. „Основни елемент у дизайну текстила то орнамент”, гвари Рамачова, думаюци на тото цо други наволую писанє чи рисованє по платну. Дизайнере з тих орнаментох, хтори ше повторюю (рапорти) обдумую композициї чийо ше конєчни ефекти доставаю и хтори видно у зависносци од специфичносци материяла на хтори ше вони наноша (малюю). У колекциї з котрей за виставу вибрани експонати за спомнуту виставу у голу Сербского народного театра, а на хторей виложени найновши додатки ґу женскому облєчиву пре 71


специфичносц материялу и простору вихабени найновши роботи на гадвабних ешарпох! Приказани приклади украсних хусточкох, шалох и ешарпох, дзе основа намальована зоз рапортима орнаментох, даґдзе вони на векшей поверхносци , а даґдзе лєдво видно їх шлїди, лєм як одгук ношацей идеї... Фаховци би поведли же там дзе основа вираженша, вона и активнєйша у подобовим смислу и ровноправно зоз главну тему участвує у подобовей композициї. „Зоз тим вибором сом сцела указац же и основа у дизайну текстила тиж така важна як и главни елементи композициї, а з розличиним приступом доставаме цалком иншаки идейни ришеня, розличного ритма и енерґиї”, гвари уметнїца. И на тот завод, очивисне же авторка тих уникатних предметох реализовала свойо субтилне чувство за красу каждодньово хаснованих, або чуваних за окремни, святочни нагоди, предмети котри дополнюю визуалну складносц облєчива. Краса, з яку вона интимно дружтвує през креативни приступ ґу своєй роботи, оплеменює нє лєм визию сучасней жени, алє и цале визуалне дожице. Вона лєм наглашує же женски вибор вше шлїдзи тот уродзени порив. Як кед би вше ознова указовала же тото цо природа понука найлєпше мож зложиц зоз женственосцу. Прето на єй шалох, ешарпох и хусточкох украшованє нє поверхови акт, нє ефемерна потреба, алє цошка цо наглашує вредносци и єдинство форми и змиста. Рамачова, складаюци свою визию кветох, лїсца и конаркох трави, желєней и зосушеней, до малюнкох зоз розблаженима фарбами меркує же би нас нє знємирйовали, алє мирно провадзели природу подлоги на котрей су реализовани, обєдинююци тканє и мальованє... Єй композициї на гадвабу креїрую реални швет прейґ флоралних мотивох хтори препознаваме и хтори нас преноша, през запаметани елементи назберани з власного искуства, до детальох котри прилапюєме як дожити и освидомени.

72


ПРИК А ЗИ , КРИТИКИ , РЕЦЕНЗИЇ

ОЛЕНА ПЛАНЧАК-САКАЧ

Влапена хвилька спокою (Янко Павлович, Приповедки, Руске слово, Нови Сад, 2021) У найновшей кнїжки, збирки 24 кратких приповедкох, хтори нє преходза обсяг векши як 5 друковани боки, а тематично облапяю актуални стан нашого транзицийного часу, Янко Павлович дава оштроумну анализу духовного стану людзох и дружтва, як и часу у хторим ше случую подїї, и указує же иснує лєм звичайни, обични чловек, а нє вельки юнак, лєбо жертва. Павлович пише кратки, концизни приповедки у стилу модерного реализма, зоз психолоґийну мотивацию подобох, зоз суґестивним приповеданьом о анонимних фамелийних и власних проблемох. Акцент на особни дожица индивидуи, а рядошлїд приповедкох хронолоґийно пошоровани, алє тота хронолоґия лєм писательова, облапяюци рижни теми, найвецей о нукашнїх преживйованьох писателя, здогадованя на фамелию, приятельох, сушедох, алє тераз уж зоз дистанци животного искуства. Як кроки у малярстве, єден лапидарни приступ ґу теми хтори подрозумює видвойованє деталя, цо ше писательови застановел дзешка у обєктиве його психи, його нукашнього преживйованя. Писатель вибера интересантну подїю зоз живота и виприповеда ю суґестивно, и дошлїдно заокружи приповедку зоз поенту. 73


Його подоби индивидуализовани, алє лєм у кратких рисох, лєм тельо кельо приповедки потребне, а описани швет заколїмбани медзи приватносцу анонимней драми, котра ше заш лєм и нас дотика, и судьбу хтора меня подоби. Вицагуюци дробни деталї, Павлович у ствари описує час хтори прешол и єден стварни живот у нїм. Авторов глас цихи и осамени, глас хтори ше одрекол месиянскей арбитражи, же би на власним, индивидуалним искустве поставел автентичне шведоченє о своїм швеце, о своїм космосу, о своїм штредку, о своїм чаше. З єдну евокативну димензию його писанє одкриванє давно прежитих подїйох, а искуство здогадованя комбинує зоз уж тераз богатим искуством и вичним питаньом, чи тото цо дума и тото цо тераз видзи, могло у прешлосци буц лєпше. Потреба автора закукнуц до каждого кута власного живота, же би ше ошвицели скрити простори власней души, же би ше у обичним видзела полнота живота, алє и його преходносц. Тот швет иснує од давен давна, алє є вше исти, виполнєти з дробнима, крегкима искуствами. У Павловичових приповедкох искуство живота, обичного и видлївого, єдноставного и очекованого, и у тим просторе Павлович находзи свойо теми и пише их зоз меланхоличним гласом, споведаюцим тоном и покус песимистично. Вон ше руша у кругу малих стварох, звичайних людзох... Його парнас то його парк, його улїца, його город, и його нєповторлїве искуство вибране зоз епизодох дзецинства и младосци, алє источасно то и простор його интроспекциї. Унапрямуюци ше на сучасну стварносц, на полуурбану єдинку котра у визуално конкретизованих дожицох свойого околїска препознава свой єдинствени живот, спреведаюци, алє видлїви, дочасови, алє у кратких лирских сеґментох, и нєобично красни. Автор вше пише зоз перспективи приватносци хтора ше метафорично преображує до искуства других зоз котрима дзелї час и простор, луцидно одкриваюци звичайносц того швета. Тота приповедна проза спатра и указує на єдине автентичне искуство и дожице, и єдини каждодньови простор у котрим ше можу задоволїц навики и ритуали индивидуалносци. Шивидло обичносци у котрим ше препознаю шицки ниянси того швета. Приповедаюци з нєобчекованого, индивидуалного и приватного ракурса о очекованих, алє и гевтих хтори ше одтаргли од приватних искуствох, претворююци дзень або ноц до чуда иснованя, а самого себе представя як глас хтори чуєме, як ехо зоз часу прешлосци. Свой власни город Павлович описує як кед би мальовал театер каждодньових драмох, малих, особних полєтох и малих власних па74


даньох, а власни город то нє лєм задати рамик, алє його фундаменталне искуство. Оцудзенє од стварного людского смисла, дзе ше пасмо по пасмо приватного живота одкрива у надрилєней еґзистенциї, и так помали одкрива сущносц живота. Судьба достава песимистични риси кед ше ю зведзе на єден єдини дзень, а тот дзень то здогадованє котре виплївало дзешка з нукашньосци, з конкретней подїї, нащиви хорого сушеда у шпиталю, чи на хованю товариша. У часох у хторих ше история и приватни живот дотикаю, з имаґинацию оживює прешли час, алє оставаюци на боку обичносци и приватносци, и у тим виборе витирвало остава у цихосци, у мире каждодньовей ефемерносци живота. Хвилька понад шицко, без длугоких историйних цекох, приватни час место колективного, влапена хвилька спокою єдине задовольство на тим швеце, алє тот спокой лєм хвилька. Приповедки писани щиро, без претензийох, вельких темох, або драмох. Даяки елементарни ствари нїґда нє щезую, а на тото здогадую покойни, вони нашо здогадованє и паметанє, здогадованє на илузию виборох, илузию живота, здогадованє на нашо ялове мудрованє. Есенция гевто цо остава после нас, а есенция то людска драма пречисцена од случайних виборох и илузиї же вибор постої. Остава лєм моцне чувство за вредносци, за одвичательносц у своїх каждодньових поступкох.

75


МИЛИЦА ЈЕФТИМИЈЕВИЋ ЛИЛИЋ

На згаришту старих система (Владимир Кирда Болхорвес, На видику згаришта, Прометеј, Нови Сад, 2020) Амбициозно устремљен ка будућности човечанства, Владимир Кирда Болхорвес у целокупном свом опусу темељно преиспитује живот у прошлости, у свим његовим видовима, с намером да „побољша човека”. То чини и у петом роману, На видику згаришта. Он уз то, као врло обрaзован и теоријски поткован писац, претендује на врло захтевног и компетентног читаоца, сходно логичном поимању развоја човечанства, који неће само по инерцији следити фабулу, већ ће настојати да уђе у све слојеве овог сложеног дела. У том смислу, он га у старту упућује у начине проходности кроз текст, који је максимално засићен значењима и садржинске и формалне природе. Запажамо да се свет темељно променио, и то, нажалост, нагоре! Уместо образованог читаоца, бојимо се да долази, или је већ дошло време површног, размаженог и незаинтересованог читаоца. Оног који жели само лако и плитко штиво, што ће га на тренутак забавити, и то, ако је могуће, у што краћем року, јер, због преобиља информација које му се свакодневно сливају у ум, преко свих могућих канала којима је умрежен са светом, он готово да више ништа и не може ни да прими у свој нарцисоидни и незаинтересовани его. Сумњамао у то да многи савремени читаоци имају намеру да се образују преко литературе, како је то некада, или бар донедавно било. А овај аутор има намеру да управо високовредном литературом обогати дух и сензибилитет читалаца. Но, с човeковим развојем се увек рачуна, па, сходно томе, изражавамо наду, као и Владимир, да ће се човек – ако преживи све данашње изазове са здрављем, телесним, духовним и душевним, и изазове у променама постојећих система 76


на којима свет почива – вратити вечним класичним вредностима и потражити књиге које их афирмишу, као што је то одувек било са класиком, или са делима која теже свеобухватности представљања предметног света и својеврсној филозофији интелекуализирања живота, филозофији која прожима и ову књигу. Аутор подсећа да је данас права белетристика занемарена не само због духовне запуштености већине већ и због наметнуте животне ситуације у којој се главне активности многих одвијају у борби за преживљавање и где нема места ни за шта друго, камоли за духовну надградњу преко уметности, то јест литературе. Наглашавајући да је улогу креатора такве ситуације преузела телевизија, још средином двадесетог столећа, а интернет у савремено доба, те да је књига готово потиснута, Кирда Болхорвес истиче: Од средњег века до модерног доба над те књиге надносио се само танак слој образоване аристократије. Деветнаести век, и већи део двадесетог (до почетка доминације телевизије, прим. М. Ј. Л.), беше златно доба читања. Писаца није било превише, образованих људи било је знатно више него раније, а атрактивне научно-техничко-технолошке тековине, нарочито електронске играчке, још нису испуњавале велики део егзистенцијалне и менталне свакодневице грађанства. Данас је писаца превише, а друштвене мреже многима дају илузију да су светске звезде. Довољно је само фотографисати се, шеровати слике, умножавати контакте и – слава је ту; без напорног рада и трајног дела. Ко ће читати озбиљне и обимне књиге, ко ће истраживати прошле системе и превазиђене моделе живота, који у себи понекад садрже и много поучног, остаје да видимо. Аутор је сву стваралачку енергију уложио управо у то: у време које је прошло, а чије последице данас живимо. У темељно тумачење тих прилика, које су претходиле данашњим свеколиким неприликама. У мукотрпан рад да се, с једне стране, спасе оно што је било вредно у тим порушеним системима, али и да се укаже на оно што је било погубно – убеђен да то још има ко да чује, односно чита. У неуобичајено обимном роману На видику згаришта, који запрема безмало пет стотина страница – а што се може тумачити и као дискурс о порушеном свету, изневереним идеалима једног доба, али и као визија новог света, прожетог не само позитивностима него и многим негативностима, које су допринеле томе да дотичан нови свет постаје рушевина, згариште, у којем деструктивци играју важнију улогу него високовредне књиге – у том свету, дакле, бит77


но место има идеологија. Напомињемо да је ово пети роман (а ако се има на уму да белетристички корпус чине и романескни и поетски томови), укупно шеста књига хеутеранистичко-белетристичко-хибридног венца Сневајући звезду Хеутераније. Опуса у чијој основи је такође идеологија спасавања света и човека, и успостављање новог система, заснованог на хуманизму и равноправној подели свеколиког светског иметка, да би све било у хармонији. За темељније тумачење ових интенција било би потребно много више простора, можда и цела студија. Овде ћемо још рећи да би се овако комплексно дело могло тумачити и из угла антропологије, социологије, психологије, политике, историје, етике и естетике. Јер оно у мањој или већој мери покрива све ове области. Преиспитујући смисао и улогу великих идеологија које су у неколико протеклих столећа обликовале свет, аутор истражује и улогу литературе у таквом свету, па и сопствено бављење уметношћу, с обзиром на напор који се у то улаже и на циљеве који се тиме постижу. У краjњем свођењу дела на најкраћи могући садржалац, ово је књига о писцу и његовом делу, улози књиге (и писца) у свету, о условљености књижевног успеха идеолошком позицијом писца, о духу модерног човека, трагању за смислом својих опсесија... и сл. Читалац ће у завршници књиге сазнати да је Росвенира Гланка Шелгардона развој догађајâ довео до чина спаљивања половине тиража првог издања трећег свог романа, који га је намучио не само у време стварања него и касније, док је тражио издавача, те на крају још и читаоце. Описано искуство је тако болно за већину писаца, који стварају углавном из великог ентузијазма, и потом чине све како би њихово дело угледало светло дана, макар се све на томе (на разочарању, неретко и очајању) и завршило – како често и бива – и не питајући се, у току самог стваралачког заноса, шта је сврха таквог рада. Оваква поента, у којој аутор одједном доживљава катарзу што се ослободио великог терета, и што се поред спаљене књиге осећа прочишћеним, врхунац је ироније, јер указује на бесмисао стваралачког прегалаштва у друштву које игнорише појединачне, понекад хвале вредне напоре, а често фаворизује шунд и тривијалну литературу, која се увози и рекламира на свим националним телевизијским каналима, као врхунска вредност. Осим тога, Болхорвес у овом роману указује и на још једну не мање важну чињеницу: испразност књижевних сусрета са публиком под одређеним околностима, у фирмама, школама, што је раније била пракса, где се деци понекад намеће да слушају одређене писце и где често изостане стварна интеракција, па се и једни и дру78


ги осећају изневеренима. Деца се тако дестимулишу за читање и писање, а аутор постаје свеснији да баш та публика, која би сутра требало да усвоји и проучава његово дело, није одреаговала на задовољавајући начин. (Има наравно и супротних примера, о чему бисмо са задовољством могли сведочити.) То понекад важи и за већину људи ван школа, који долазе на промоције нових књига, иако је повремено видно да нису пријемчиви за оно што им се презентује. С обзиром на нове околности, чини се да ће књига (и њен аутор) још теже стизати до оних којима је савремено књижевно стваралаштво намењено, ако се не прилагодимо виртуелним облицима презентација и све већој дистанци међу људима. Ова потоња тенденција би, бар што се књиге тиче, можда могла бити и позитивна, ако се људи (који ће, у новим околностима, бити све усмљенији) досете књиге, и неоткривеног блага које она нуди. Кирда Болхорвес овде говори и о аудио-књигама, које би се могле слушати у многим приликама (у шетњи, на плажи, у возовима или аутобусима...). Но чини нам се да се овај начин рецепције књига засад није баш примио. С разлогом остаје отворено питање о којем аутор у овом роману помно расправља: Како с муком створено дело учинити живим у реалности, како га довести у везу са публиком? Часописа је недовољно, у дневној штампи је веома мало простора предвиђеног за нове књиге, а предност свакако имају познати аутори. Шта преостаје писцу који тек треба да се потврди, да заузме одређену позицију на књижевној сцени, као што је то случај са аутором и јунаком овог романа. Није му лако чак ни у свом непосредном окружењу, у породици, јер често на писца сви гледају подозриво, тим пре ако од дела које је створио немају опипљиве фајде у виду хонора – а њега, наравно, нема, иако се у друштву сматра да је књига опште добро. Шелгардон и о томе у овом роману говори, и с иронијом истиче како његова животна сапутница не чита његове жврљотине-брљотине. Откривајући генезу бављења романсијерским послом, и настојањем да докучи какав то роман треба да буде да би био прихваћен и вреднован, Росвенир Гланко Шелгардон, алтер его самог аутора, призива тренутак кад је почео да пише први роман, и обраћа се читаоцу: Сетићете се да сам тада почео да схватам, након полусатног седења над подругљивом белином хартије, да је роман – поготово онакав какав сам ја желео да напишем: уметнички, односно естетски вредан, садржајно, односно тематски битан, и дугорочно, односно дубински друштвено актуелан (а та три обележја чи79


не његов општи значај) – врло тешко написати. Закључих да за стварање таквог артефакта још нисам оспособљен, те заклопих свеску, одложих оловку. [...] Читам, кад год од себе, за себе (од писца, за читаоца) украдем мало времена, свакојаке романе, југословенске, европске и светске, ишчитавам књижевнокритичке приказе тих остварења, проучавам књижевнотеоријску литературу, упоређујем и своје романе са туђим романима и своја књижевнотеоријско-књижевносоциолошка размишљања са туђим размишљањима те врсте, и – нисам у стању да одговорим на питања која ме муче. На њих може да одговори једино време, то ће рећи, неколико генерација читалаца, стручних, и оних који су за литературу везани само властитим афинитетима, говорим себи у таквим приликама. Треба нагласити да су На видику згаришта ауторово капитално дело, бар по његовим речима, остварење које је писао – додуше, са прекидима – преко четири деценије. А такво озбиљно и дуго грађено дело, које се може тумачити на безброј начина, својом хетерогеношћу, избором стваралачких поступака и тематско-мотивских чворишта, као и инспиративном аутореференцијалношћу, највише призива тумачење у књижевном кључу. Стога се можемо сложити с аутором кад нам нуди дефиницију релевантности уметничког дела. Но видно је да се свет мења, поглед на уметност такође, на актуелност било ког конкретног остварења нарочито, јер знамо: оно што је у једном времену актуелно, у другом времену већини постаје незанимљиво, будући да је окупирана новим актуелним збивањима. Примера за то има и у овом роману, који се, поред осталог, осим животом самог писца, уједно и литерарног јунака, и његовим национом, интелектуалним разговорима са пријатељима, добрим делом бави и животом људи у другој половини двадесетог столећа. Тачније, ситуацијом у радним колективима седамдесетих и осамдесетих година, политичким приликама и носиоцима идеологије комунизма из тог доба, о чему сада, на крају друге деценије двадест првог века, млади читалац мало зна, а бојимо се да га то мало и занима. Међутим, итекако може да буде корисно упућивање у то време из пера једног аутора који осветљава и јавни и приватни живот човека тога доба, преко интелектуалних и духовитих разговора три лика, носиоца његових иде80


ја: Росвенира Гланка Шелгардона, Бориса Хардија и Алека Виславског. (Необично је, рецимо, посебно из сфере сексуалности виђене пре неколико деценија, свинговање, разматрање групног секса...) Такође, може бити занимљиво, нарочито кад је тако исцрпно и пластично дочарано, место будућег писца у јавној сфери, као и његово новинарско истраживање диљем југословенског простора. Апартне су и импресије са екскурзије у Русију и Украјину, рефлексије везане за историјски дискурс о словенству, о духовном профилу главне словенске нације, о њеној религији и савременој позицији у светској политичкој сфери. Но, пракса у којој се трага за што краћим романима, показује да је савремено доба потенцијалног читаоца већ поприлично исцрпло новим актуелностима из домена здравства и других облика страха за голи опстанак. Људи су исцрпљени и најавом нових катастрофа, те многим читаоцима не остаје много воље и мотива за враћање у прошлост кроз романескне пределе, без обзира на то што је познавање минулих епоха више него важно да би се дубље појмио смисао савремних збивања. Стога заговарамо истрајност у читању обимних књига, попут ове. – Ренесанса је, након мрачног средњег века, прва створила универзалног човека. Али он – премда је, нарочито у уметности, те у географским и научним истраживањима, реализово велике подухвате – још није био оспособљен да истражује своју менталну нутрину. Тек је човек наше епохе, двадесетог века, у стању да спознаје себе. Са порастом квантума и лепезе знања којим се опскрбио, порасла је и његова амбициозност. Сад настаје нови универзални човек. Универзалнији чак и од ренесансног. Настаје тотални човек. Он је оспособљен да црпи неизмерна богатства не само из властите околине него и из властите нутрине. Из сродника супротног пола огромна богатства у стању су да црпу сви: од полуживотињских варвара до високоцивилизованих махера. А из сродних бића и супротног и истог пола огромна богатства у стању су да црпу само суперцивилизовани појединци. Људски ресурси – одмах нам се, након цитирања ових редова, у свести јавља наведена синтагма. Савремени владари света су већ уочили поменуте нове могућности и похитали су да их употребе; али не у сврху унапређивања човечанства, којем Кирда Болхорвес тежи, већ за своје прохтеве, који се непрестано умножавају, па их све бескрупулозније искоришћавају и уништавају. Наравно, аутор говори о човеку високе свести, образованом и надасве креативном, који ће из себе црпсти обиље стваралачке енергије, и мењати свет набоље, као што је он убеђен да чини у властитом књижевном делу. 81


Не можемо се отети утиску да се велики напори понекад чине из великих амбиција, а можда и великих илузија. Променити свет литературом – да ли је уопште могућа таква опција, коју читавим опусом заговара Владимир Кирда Болхорвес, који је сав свој живот уложио у њу, и коју, у крајњем случају, и сам назива утопијом. Несумњиво је да је у сржи такве идеје дубоки хуманистички порив, свест о томе да је човек духовно биће и да се на њега у том смислу може утицати, да се он може обликовати. Но, зар се за то већ није побринуо (школски) систем, и то на светском нивоу, систем који настоји да сузбије сазнајне и хуманистичке човекове способности, да га усмери на површност и послушност, да га измори бесмисленим инфорацијама, које ће и последњу мрвицу самосвести и потребе за личним растом зауставити како би, и не мислећи, примао и упражњавао понуђени модел живљења чија суштина је потпуно потчињавање; примање „истина” које му се сервирају без размишљања о њиховој правоверности и сврховитости, како би се потпуно утопио у идеологију подаништва најгоре врсте. Свим својим ангажманом В. К. Болхорвес демонстрира супротно: човекову потребу за својим светом, својом истином и личним изборима. Потребу за испољавањем властите индивидуалности. У том духу се Владимир позабавио и идеологијом вредности литературе као местом утицаја. Стога се онај ко помно проучава књижевну теорију кад пише уметничко дело, нужно руководи одређеним књижевнотеоријским постулатима, који понекад могу да унапреде, а понекад да лимитирају стваралачки поступак. Ауторска интенција овде је свакако разбијање форме романа и настојање да се њена структура прошири, да се дестабилизује класична концепција са линеарним развојем романескне структуре, поигравање приповедним стратегијама и стављање тежишта на значења и идејност, а не на радњу и ликове. Владимир Кирда Болхорвес спада у такве модерне ауторе, и чини се да све што уноси у своје романе има за циљ да оправда унапред постављене теоријске захтеве. О томе смо већ писали раније. Запажамо да му је, пре свега, циљ да оствари тотални роман који ће бити нека врста полемике са традицијом, са савременим добом, али и извесна футуристичка пројекција. Позивајући се на властите критеријуме у одређивању укупне релевантности уметничког дела (ту релевантност, подсетимо се, чине естетска или уметничка вредност, садржинска или тематска есенцијалност и дубинска друштвена актуелност), Болхорвес улази у полемику са великанима прошлог столећа, какви су Андрић, 82


Крлежа, Црњански, Ћосић, Оскар Давичо и Данило Киш, те се роман На видику згаришта – примордијално профилисан осликавањем југословенског социјалистичког и постсоцијалистичког система, те улоге и судбине писца и новинара у њему – на моменте претвара у својеврсну детронизацију недодирљивих књижевних ауторитета. Нешто слично радио је и Набоков спрам дела Фјодора Михајловича Достојевског. Поштујући оно што је вредно код сваког понаособ, он указује и на другу страну њиховог или лика или дела. Андрићу замера што је „бежао” у прошлост и што није имао храбрости да се суочи са добом у којем је живео и да заправо о томе није ништа ни рекао. Да је, како писац у роману каже, имао петљу да опише свој живот (као што то сам Болхорвес чини) иза њега би остао занимљив опус. Сложићемо се свакако донекле, апострофирајући увиде које је имао у дипломатији, нарочито у Немачкој у време Хитлера. А нарочито би било пожељно да је нешто написао о великој љубави према својој супрузи Милици Бабић, коју је дуго чекао док је била у браку са другим. Но, с обзиром на свевременост Андрићевог дела, и на бављење феноменима зла, људске природе, односа историје и савремености, подсећамо да је посредно итекако био у савременом. Кирда Болхорвес, који се у својој поезији на посебан начин бавио Црњанским, и са којим је водио неку врсту лирског дијалога, где је сопствени израз довео у зачуђујућу блискост са Милошевим, у роману допушта свом литерарном јунаку и наратору да има прејак критички став према делу Црњанског у целини, тврдећи да је реч о аутору интуитивцу који је лишен дубоке мисаоности – с чиме се сигурно многи неће сложити – и који је стварао под утицајем десничарских идеја, што му је тобож привабило симпатије код Срба, а не литерарна вредност. Милош Црњански беше аутентичан, сензибилан, апартан песник, луцидан путописац, националном митоманијом задојен романсијер. Срби га због потоњег обележја обожавају; а мени су његови романи углавном досадни. Не само зато што ме ниједан национализам не занима већ и због тога што је Милошево дело без мисаоне дубине. А мисаоност је романескној прози, бар у појединим њеним пасажима, добродошла, понегде чак неопходна мирођија. Шта рећи? Познато је да многи књижевни критичари Црњанског с правом сматрају једним од највећих српских писаца, али личне импресије су свакако и ствар личних доживљаја и осећаја које поједино дело буди у некоме. Ипак, морамо приметити да је ово 83


прилично смела констатација, ако се претпостави да ће будући читаоци исте критеријуме применити и на дело самог Кирде Болхорвеса. Тим пре што аутор прави и одређене паралеле са својим делом, губећи из вида субјективност у процени и једног и другог. Но, Владимир с разлогом наглашава да су позиције поједних писаца у оно доба (а кад нису?) биле условљене не само стварном вредношћу њиховог дела већ, пре свега, идеолошким разлозима, служењем партији и вођи, против чега су усмерене његове сатиричне, ироничне и покаткад шаљиве жаоке. Од свих поменутих најгоре су прошли Оскар Давичо и Мирослав Крлежа, који су надасве уживали позиције које им је донела идеологија. Из чега ниче литература? Следећи ауторову полемику са Оскаром Давичом (па и Кишом), добрим делом видимо да проистиче из ауторових доживљаја, погледа на свет и на уметност, то јест из сфере приватног, односно онога што прерасте у форму индивидуализованог. Приватно... индивидуално... И једног и другог има код многих писаца, па и код Оскарчића. Склон сам мишљењу да се он измотавао зато што није био мотивисан да ми помогне. Ваљда је сматрао да од подршке коју би мени пружио сâм не би имао никакве вајде. И овде се аутор дотиче савремених прилика у својој бранши, у којој „владају” они који су уз естаблишмент, који умеју да употребе своје везе и своје утицаје, те стога и протежирају одређене писце и њихова дела, усмеравају исходе жирирања и награђивања (што је на маестралан начин обрађено у роману Мрежоловка Србе Игњатовића). Они који моћницима не могу увећати тај профит неће стићи ни да им скрену пажњу на себе, ма какво дело донели. А шта тек рећи о условима живљења, малим становима претрпаним књигама, па и сопственим новим примерцима, који се махом поклањају пријатељима, о чему се врло пластично овде говори... Отуд горки тонови кад се пише о велелепној палати у којој је живео Крлежа, лични Титов пријатељ. А на ред је дошао и Добрица Ћосић, такође некадашњи вођин пријатељ. Разочаран у конкретан пролетерски егалитаризам и интернационализам, првенствено због увиђања чињенице да је Тито бескрупулозан, самољубив и властољубив хедонист, комесар је постао опонент реченог хохштаплера, Највећег Оца-и-Сина социјалистичке самоуправне Југославије. Данас је Добрица дисидент, који – захваљујући угледу саграђеном на постаменту властитих књига, те устезању Тита и његових кербера да отпадника којег сматрају срп84


ским националистом тресну по глави – као писац ужива веће привилегије него велика већина његових српских и југословенских колега. И ти си, Фриц, разочаран у марксистичку идеологију. [...] Као писац и полемичар си у првој и другој младости био на страни пролетерâ првенствено због тога што је буржоаски поредак, који је евидентно неправичан и нечовечан, био згодна мета твојој громопуцателној реторици. А кад су, четрдесет пете, пролетерске Титове бригаде победничким песмама озвучиле Југославију, кад је твој лични пријатељ, Отац-и-Син, ту државу почео да претвара у властити земаљски рај, ти си, нема сумње, почео да сагледаваш оно што ће касније сагледати и Добрица Ћосић. Само, за разлику од Ћосића, ти се ниси побунио. Него си реп подвио. Потенцирајући смисао личних животних увида у креирању уметничког дела, аутор романа На видику згаришта је, сходно Кундери и његовом ставу: Романсијер руши кућу свог живота, да би од њезина камења саградио кућу свог романа, демонстрирао став да писац има право да пише и о себи, што у крајњем случају раде сви, чак и кад се добро сакрију иза ликова наизглед другачијих, или чак супротних од себе. Но, циљеви су му свакако далекосежнији и иду у сусрет новим генерацијама, које се упозоравају на оно што су биле заблуде и замке претходних система који су и резултирали постојећим системом вредности. Идеалист, чини ми се, више нисам. Претенциозан звекан, по своји прилици, јесам. Ауторионија, присутна у целом роману, иде наруку тумачењу да писац зна своје место, али и своје разлоге за извесну претенциозност, која проистиче из улагања у властито дело целог бића, интелектуалног ангажмана, свих хуманистичких настојања и времена, о чему је доста речено баш у дискурзивном слоју романа, на који посебно скрећемо пажњу, као на највреднији део књиге. И, збиља, не можемо а да се на крају – подстакнути невољама имагинарног писца, јунака ове књиге – не запитамо: Шта треба да се у једној култури, у једној друштвеној средини дешава кад писац створи озбиљно и велико дело? Ко ту чињеницу треба да потврди, ако аутор нема моћ да допре до оних који би могли да се потруде да то истраже, потврде и обзнане. Знамо да је све подложно захтевима са врха, да све мора бити усклађено с циљевима који се и кроз литературу морају експлиците апострофирати. Треба ли да се 85


запитамо да ли би Андрићево дело било овенчано (а заслужено је овенчано) највишом светском наградом да није припадао елити, да није био дипломата, и да Југославију као оснивача блока несврстаних земаља (или пилот пројекат моћних) није требало и у том смислу уздићи на пиједестал привилегованих. Такође је неупитна и вредност онога што је Павић створио, но да се у афирмацију тих вредности није укључио јеврејски лоби и да није било утицаја масонске ложе, све би се можда ипак завршило на локалном нивоу. Стога су теме о односу идеологије и литературе, које су окосница Болхорвесовог романа, веома важне и актуелне, подстицајне и освешћујуће за садашње и будуће читаоце. Као и за писце који се свом снагом залећу у освајање места под сунцем, не мислећи да је оно прилично далеко, а да су сенке моћника, као непремостива препрека, прилично близу. Владимир Кирда Болхорвес је овим својим делом, које тобож слика прошлост, јасно ставио до знања да их види и да рачуна на њих, али и на читаочеву самосвест и на време – које је најбоље решето. (Савременик, Београд, бр. 297–298–299/2021)

86


САВО ШКОБИЧ

Васо Пикасо (Комедия за дзеци)

87


Наслов ориґинала Sаvo Škobić „Vaso Pikaso” (komedija za djecu)

Зоз сербского преложел Владимир Бодянец

О С О Б И: ВАСО ПИКАСО, хлапец ТЕТА НАТА ЯЗИКАТА, Васова тета ВЕСНА ЄСНА, Васова шестра ЛАЗО ШТРЕБЕР, Васов школски пайташ МУТАВКО, Васов школски пайташ РУСАЛКА, подоба з Васового сна

88


Сцена: Нєпопораєна дзецинска хижа. Вшадзи порозруцовани ствари. З правого боку, коло мура, нєнамесцена посцель, на лїво, у глїбини сцени, двошед, округли стол и три карсцелї, а на предку, на лїво, штафелай зоз платном за мальованє обрацени боком, так же би публика нє видзела цо Васо малює. На предку, з правого боку, дзвери до дньовей хижи. Кед ше зависа подзвигнє, зоз гласну музику, Васо цали у уметнїцких рухох цошка малює на платну. Дакус є понамасцани зоз фарбами по твари и у роботним мантилу, а на глави ма якушик уметнїцку шапку.

1. слика ТЕТА (уходзи нєпреривно приповедаюци, з двома пальцами и ґадзеньом дзвига Васову ботошу з карсцеля, руца ю на посцель и шеда. Кед обачи же Васо нє слуха, скричи): Васо!!! ВАСО (дакус одсутни, загаши касетофон, руци погляд и потим жимно прегвари): Гей, тето? ТЕТА: Васо, ша ти ме анї нє слухаш! ВАСО: Гей, тето. ТЕТА: Васо, лєнюху єден! Крашнє сом ци гварела най попораїш тот кармик. Опать на цо випатра! Исти ши як Марйов Петро, а вона, гуска тлуста, лєм дума на свой задок, лєм є и є и нє дума нїнач инше, иста як Ганя, сушеда од горе. Кажди дзень цага дацо од месара и фурт лєм цошка жужлї и рига ше єй на кулен. ВАСО: Гей, тето. ТЕТА: А Дарина ше лєм нашминка, начапка зоз шицкима фарбами, облєче три числа менше и гайд прейсц ше. Така єй бриґа чи дахто у тим обисцу ма цо єсц. Єй лєм на розуме дорвац даякого официра, добре ше одац, а за других єй нє бриґа и ище зоз собу цага и гевту бидну Наташу. Дзецко лєм цо закончело школу и место же би даґдзе нашла роботу у тих чежких часох, вона шицки штири до горе. Ганьба. ВАСО: Гей, тето. ТЕТА: Но алє, Васо, красне и мудре тетово, як би було кед биш одбегнул до предавальнї и купел своєй теточки дацо сладке, опать як сом схудла, цалком сом ше осушела, як гевта Митраня зоз банки. Нє ма ме пес за цо укушиц. 89


ВАСО: Алє, тето, дзе праве тераз, кед сом таки инспировани? Пре тебе нїґда нє закончим тот малюнок. ТЕТА: Добре, но. А цо же то малюєш своєй теточки, можем опатриц? ВАСО: Нє! Знаш як ше гвари: нє пать на гевто цо нє можеш видзиц. ТЕТА: Барз мудро, барз мудро, красне тетово. Нє важне, пойдзе нам тета купиц дацо сладке, лєм тельо кус заєсц, а од пондзелку знова на диєту. Я ше того строго притримуєм, нє як гевта кривонога Здравка, хтора кажди други дзень розпочина нову диєту, а у медзичаше ше оєда як крава, з пребаченьом. ВАСО: Гей, тето. ТЕТА: Ти, мили мой Васильку, лєм роб. Будзе дацо з тебе. (Руши закукнуц на Васов малюнок, алє Васо станє опрез нього.) Добре, добре, идзем. (Одходзи)

2. слика ВАСО (сам): То будзе мойо найвекше ремек-дїло. Шицки ше буду однїмац за мойо малюнки, на паноу опрез ґалериї дзе будзе поставена моя перша вистава, будзе писац зоз велькима неонскима шветлами: ВАСО ПИКАСО... Гей, постанєм славни... Вец новинаре буду питац интервю и на питанє... (бере щеточку як микрофон и забера позу новинара, його собешеднїка, з пременєтим гласом)... Панє Васо Пикасо, модлїм вас же бисце нашим ТВ патрачом одкрили тайну як вам ше удало одкриц ваш нєскрити талант? (враца ше на свойо место, подбочи главу и мудро)... Га, знаце, тот феноменални колорит фундаментално апокалиптично и психоадаптивно у надреалним колапсу паралелних шветох вилїва ше на платно просто з моєй души, инспируюци так мою поезию... (враца ше на место и у пози новинара)... О, ви пишеце и поезию? (як маляр)... Гей, розуми ше, лєм у винїмкових хвилькох вселенскей инспирациї... Ниа, на приклад, стихи хтори праве тераз за вас вишпивам: Єдна крава зоз трамвая Горебздом скочела Бо обидва свойо роги Наспак намесцела... 90


ЛАЗО (уходзи зоз Мутавком правяци галайк): Га, чловече, ти цалком забул на школу! Цо тельо малюєш? Подобове маме аж на стреду. ВАСО: Яка школа? Цо ци? Хто дума на школу, кед сом праве достал вселенску енерґию и инспирацию за творенє. Чловече, нє будзем озда свой талант трошиц на якушик там математику, физику и хемию! Я створени же бим творел! ЛАЗО: Створи тебе Ящур кеца з матиши. Нєшка контролни, то знаш? ВАСО: Знам, алє ми нє бриґа. Ван Ґоґ себе пре малярство одтаргнул ухо, та можем озда и я жертвовац єдну математику. МУТАВКО: Васо, брату, цо плєцеш? Нолє, чловече, повежбайме дакус математику. Стари ми главу одкруци кед нє виправим кеца. ВАСО: Ви штребере вежбайце, я творим. ЛАЗО (Мутавкови): Идземе, Мутавко, тот нє як треба. МУТАВКО (Васови): Придз ґу себе, Васо. Кнїжку до рук, док нє позно. ВАСО: Та цо єден контролни наспрам слави хтора ме чека? МУТАВКО (Лазови): Маш право, Лазо, тот ше нє виправи. ЛАЗО: Поме. Най ци бог будзе у помоци, панє Пикасо... (Одходза)

3. слика ВАСО (кричи за нїма): Кажде идзе по драги своєй судьби. Моя драга ведзе ґу слави. Так записане и я так мушим. (сце мальовац, алє ше застанови)... Цо най робим з тоту математику? Кед пойдзем на годзину, кец ми нє гинє. А кед нє пойдзем, будзе нєоправдана!... (здогаднє ше, руши ґу телефону) Мам идею. Васо, ти ґениялєц! (прициска числа) Гало, то школа? Гей, основна школа, озда нє ходзим, думам, озда мой син Васо нє ходзи до штреднєй школи. Хто? Нє, я нє Васо. Я мой, думам, Васов оцец... Гей, прето вас и волам. Васо нєшка нє може присц до школи, ма сплєт черевох зоз симптомами жовтачки... Гей, дзекуєм... (спущує слухалку). Так, и то пошорене! ВЕСНА (уходзи з вельким сендвичом): Чао, Васильку, як ши? ВАСО: Можеш ми и стораз буц шестра, алє ме од тераз так нє можеш волац. 91


ВЕСНА (лїґа вельки фалаток): Озда? А прецо, кед ше шмем опитац? Кельо я знам, так ци написане у кресценим писме. ВАСО: Прето же я тераз Васо Пикасо. ВЕСНА: Анї менєй, анї вецей, алє Пикасо? Га? ВАСО: Пикасо, вера же! ВЕСНА: А чом же? (ознова закуши до сендвича) Барз ме интересує. ВАСО: Прето, мила моя Весночко, бо сом уметнїк, а кажди уметнїк муши мац свойо уметнїцке мено. Ниа, я вибрал таке цо ше римує, Васо Пикасо. ВЕСНА (лєдво лїґа фалаток): Цо же ши нє вибрал, уж кед сцеш риму, Васа Празна Каса? То менєй познате? ВАСО: Мено муши буц звучне. Мено приводзи публику, а роботи водза ґу слави... (занєшено) Моя драга ґу слави нащежар отворена и посипана з гвиздами. ВЕСНА (жуваюци): И мнє гвизди пред очми кед нє єм голєм пейц раз на дзень. ВАСО: Нє волаю це дармо Весна Єсна. ВЕСНА: Лєм ме ти так волаш, бо ми завидзиш. ВАСО: Завидзим? На чим, модлїм це? Озда ти мнє завидзиш на моїм таланту за мальованє. ВЕСНА: Завидзиш ми же можем вельо єсц и же нє барз виберам, а цо ше дотика твойого таланту, повем ци лєм тото: ти талантовани лєм за сцеканє зоз школи и спреведанє. ВАСО: Драга ґу слави водзи през цернє и чловек дакеди муши похасновац и нєправду, а нєправда нє муши вше буц спреводзка. ВЕСНА: Чи видзиш?! ВАСО: Нєправда то лєм нєправда, односно вона нє правда, а спреводзка то спреводзка. ВЕСНА: То исте. Тото цо нє правда, то спреводзка. На концу, най чуєм, прецо нєшка нє идзеш до школи? Заш маш напад шлєпого черева чи це влапела ґрипа? ВАСО: Нє, тото... Нєшка нє идзем до школи, бо шицки наставнїки хори. ВЕСНА (з нєдовирийом): Озда нє шицки? ВАСО: Шицки! ВЕСНА (прелїґнє фалаток): Як же то шицки? 92


ВАСО: Шицки до єдного! Єдли якиш сендвичи зоз шунку, та шицких прегнало. ВЕСНА (зоз страхом патри на свой сендвич): Зоз шунку? ВАСО: Гей, зоз шунку... Маш, можебуц, даяке чудне чувство у жалудку? ВЕСНА (заш би закушиц, алє ше бої): Жартуєш, гей? ВАСО: Нє жартуєм, насправди! ВЕСНА: Чом вше шестра муши вериц братови? Ниа, и тераз ши ме поспреведал, а я ци уж думала вериц. И нє правда тото за наставнїкох, бо сом праве стретла наставнїцу з руского, а и гевтих твоїх двох пайташох, Лазу и Мутавка. Пошли до школи. ВАСО: Як можеш вериц власним очом? Лазо Штребер нє пуща ташку з рукох, гваря же ю ноши и кед идзе на нужду, а Мутавко – Мутавко. Вон лєм роби тото цо и Лазо. ВЕСНА: А наставнїца з руского? ВАСО: Вона, тото... Вона на диєти, та нє єдла тот сендвич. ВЕСНА: Ти нє Васо Пикасо, ти Васо Спреводзкош. ВАСО (нєсподзивано): Га?! ВЕСНА: Лєм най знаш, ютре идзем ґу твоєй класней, повем єй же ши живи и здрави, алє лєнїви, а о тим шицким напишем мацери и оцови, та увидзиш цо ци принєшу зоз Швайцарскей. ВАСО (грожацо): Лєм пробуй, то ци будзе остатнї сендвич хтори ши у живоце поєдла. ВЕСНА: Цо же, думаш же ше боїм од це? Лєпше най ше волаш Васо Сцекасо. ВАСО: Цо ши гварела? ВЕСНА: Тото цо ши чул. ВАСО (почина оганяц Весну, а вона сквичи и сцекаюци коло стола, валя шицко коло себе): Но, тераз увидзиш же чи Васо сцека, лєм най це влапим!

4. слика ТЕТА (заслупла на дзверох од нєсподзиваня): Яй, дзеци, цо вам?! Васо, душо, озда свою бидну шестричку?! (влапела го, а вон би рушиц) Змир ше, душо тетова, цо ци? 93


ВАСО: Видрижнює ше ми, безочна! Лєм ме герка и наздзива. ТЕТА: Добре, дзеци, змирце ше. Ша то нєкрашнє. Шицки сушедово ше буду шмеяц зоз вас. Сцеце буц як Цапово з першого поверху? Тоти ше лєм бию и вадза, ша шицки з нїма уста плокаю! Найбаржей ше з нїх шмеє гевта пиянїца, Петро, место же би перше попатрел на свойо дзивки, смаркошки, хтори у обисцу анї кус мира нє маю. Лєм улєца нука, шпуря кнїжки и алов на моторкох з тима наркоманами. Тото бисце?! ВЕСНА: Тето, справди биш мушела водзиц вецей рахунку о тим рапухови. Назберал гундер нєоправдани, а оцени му як спортска проґноза, лєм єдинки и двойки. ТЕТА: Та озда нє, Васо, чадо тетово? ВАСО: Нє, тето, вера боже! ТЕТА: Ша, знаже же нє, а ти, фрайло завидна, лєпше ше лапай до роботи. Попомивай уж раз! ВЕСНА: Судзина давно попомивана, алє би ти йому могла повесц най попораї уж раз тоту свою хижу, опать на цо здабе! И дябол би ту ногу зламал! ТЕТА (важно): Вон уметнїк, а уметнїки муша буц дакус нєшорови и боеми. Но нє, Васо, злато тетово? ВЕСНА: Та яки уметнїк?! ВАСО: Гей, теточко, так. Нє можем я розруцовац свой талант на якиш ту женски роботи. Я уметнїк и мушим твориц. ТЕТА: Так, миле мойо дзецочко. А ти, Весно душо, док Васо пойдзе до школи, лапай ше до роботи и попорай му ту дакус. Ти дзивче, нє швечи же би хлапци робели женску роботу. ВЕСНА: Га, ти нє видзиш же вон анї нє пошол до школи, гоч уж давно требало? ТЕТА (патри на годзинку): Наисце, озда сом ше тельо затримала? А лєм сом ту дакус станула зоз Гелену дутяндїйошку повесц єй новосци о єй андї, так ше, сеґинь, сладко шмеяла, а як би и нє, кед тота нєздобачки мужови уварела сладку юшку и сладку мачанку цибульову. Дзеци єй зачерали цидулки на дунцох за соль и цукер, гунцути єдни, аж гунцути єдни! А вона мнє вец виприповедала як ше якишик єй сушедово Горняково чи Гербутово, хто би знал, пражели палачинки, та ше им олєй на шпоргету запалєл, та цали будинок шмердзел же аж, а я єй вец гуторим же як... ВЕСНА: Гало, тето! Поведз уж раз Васови же муши до школи! Ша уж давно мал пойсц! 94


ТЕТА: Нолє, Васо, чадо тетово, порихтай ше, та до школи, запожнїш. ВАСО: Алє я уж запожнєл. Як же войдзем до учальнї на штред годзини? ТЕТА: Та, можеш думац, школа там пре школярох, а нє школяре пре школу. Нє гутор ти мнє як гевтот Любков кед... ВЕСНА: Тето, знаме тоту приповедку. Нолє дакус на ньго, видзиш же би нє ишол до школи. ТЕТА: Идз, Васо, сину, идз! А док ше врациш, та ци твоя тета виприповеда шицки новосци з пияцу, єст, зато, вельо койчого. Нолє, гайде. ВАСО: Алє тето, нєшка сом таки инспировани за мальованє же сом анї кнїжку нє отворел. Як же пойдзем до школи, а ище мам и контролни з математики? Нє любела биш кед бим достал єдинку з математики, нонагей? ТЕТА: Знаже же бим нє любела, алє... ВАСО: Но, кед пойдзем до школи, вшелїяк ю достанєм! ВЕСНА: А так це вируца зоз школи пре телї нєоправдани, та ти пать же цо горше. ВАСО: Ти водз рахунку о своєй школи, а мнє охаб на мире. ТЕТА: Добре, Васо, вец нєшка предлуж мальовац, а наютре до школи и шицко будзе у шоре... Весно, душо, гибай най ци виприповедам цо сом чула о Хомовей, нє будзеш вериц, алє правда иста. Вона, знаш... (одходза) ВАСО (скочи як кед би праве потрафел кош): Єс! Васо, то! То, цару! Васо, ти ґениє! Зоз гласну музику, одразу шицки шветла поставаю у фарбох и руху. Васо престрашени патри коло себе. Зоз глїбини сцени ше ґу ньому приблїжує РУСАЛКА, вон ю нє обачує, покля нє придзе цалком ґу ньому.

5. слика ВАСО: Хто... хто ти?... Одкадз сце пришли, як?... Одкадз? РУСАЛКА: Я Русалка. Ту сом же бим це виратовала. ВАСО (престрашено): М... мнє виратовала?... Од кого?... Од чого?... 95


РУСАЛКА: Од тебе самого. ВАСО: Як одо мнє? Нє розумим. РУСАЛКА: Припатрам ше на це уж даскельо днї, поставаш вше горши и горши. Просто чловек най нє вери як ши ше барз пременєл. ВАСО: Як?... Як же сом ше пременєл? РУСАЛКА: Постал ши люштави, безочни и спреводзкош. ВАСО: Нє будзем, вера боже... Нє будзем вецей таки, давам вам чесне слово. РУСАЛКА: Як най ци верим? Як дахто вообще може вериц спреводзкошови? ВАСО: Алє, Русалко, зарекам ше! Полєпшам ше такой! Нїхто ме нє годзен препознац, увидзиш! РУСАЛКА: Знаш ти, хлапче, же ми русалки можеме наградзовац, алє и строго покарац? ВАСО: Знам, ясне ми. Будзем добри, та дзе добри, будзем найлєпши. Од ютра будзем чухац шицки зуби, руки и ноги поряднє, будзем ше учиц, виправим шицки слаби. РУСАЛКА: А тота хижа, твоя хижа, цо же будземе зоз ню? ВАСО: Попораїм ю, такой ю попораїм док ти, то єст ви пойдзеш. РУСАЛКА: Нє мам я часу з тобу ше нацаговац и поряднє це контроловац. Ша ти ми нє єдина бриґа на швеце. Єст ище нялкошох хторих би научиц шора. Алє, ниа, так ми то покончиме: я ци уводзим условни кари. Слухай ме добре. Кед першираз дацо спреведнєш, однєє ци праву руку. Нє годзен ши ю рушиц, та так анї мальовац, анї писац. Кед другираз дацо спреведнєш, так ше почнєш загаковац, же це нїхто нє годзен анї слухац, анї розумиц. Лєдво ши годзен и виповесц дацо. Алє кед ци анї тото нє будзе досц, та спреведнєш и трецираз, будзеш цали час скакац и надзерац ше як маґарец и нїяк ши ше нє годзен змириц, ясне? ВАСО (престрашено): Ясне, гей! РУСАЛКА: Одлично, а тераз почнї виполньовац свою обецунку хтору ши ми праве дал. Русалка одходзи по истей драги кадзи и пришла, музика и фарби нагло щезню.

96


6. слика ВАСО (таргнє ше, як зоз сна): Цо то було?... То сом будни шнїл чи ми уж слава вдерела до глави, та сом дакус пошалєл? ВЕСНА: Васильку, вола це тета Ната полудньовац. Попонагляй, бо ше охладзи. ВАСО: Тета Ната язиката! Но, тота нє престава приповедац и шицко живе поогваря. Язиката же аж. ВЕСНА: Нє крашнє так о нєй бешедовац, Васо. Вона нас карми и чува. Цо же бизме без нєй? ВАСО: Як думаш цо бизме? Були бизме, крашнє, з мацеру и оцом у Швайцарскей, нє ходзел бим до школи, могол бим ше подполно пошвециц свойому таланту, мальованю и инспирациї... (почина пораїц хижу)... а так, ту, лєм гнїєм, а вона красни пенєж достава од наших зоз Швайцарскей. ВЕСНА: Идзеш на полудзенок чи нє? ВАСО: Нє можем, мушим попораїц хижу. ВЕСНА (жегна ше): О, слава богу! Лєм кед сом и тото дожила, а инше уж як будзе. ВАСО: Первей ме нащивела Русалка и заключел сом спорозуменє зоз ню... (застанови ше и попатри)... Нє вериш? ВЕСНА: Чом бим ци нє верела, ша тебе русалки уж од давна ноша геваль-тамаль! ВАСО: Нє жартуєм, наисце! ВЕСНА: Обецал ши єй голєм же вецей нє будзеш спреведац? ВАСО (малює): Обецал, гварел сом єй же вецей нє будзем спреведац, а я, поправдзе, нїґда анї нє спреведал. Нїґда нїкого сом нє поспреведал, вера боже!... (стресол ше, а права рука му окляпла коло цела як однята, вон нєсподзивани и злєкнути)... Овго, ша я то вец гевто нє шнїл! ВЕСНА (и вона видзи цо ше случело з руку): Та дзе, нє спреведнул ши! Як би ти могол спреведац? Интересує ме лєм же чи ши дакеди дацо правдиве поведол?! ВАСО (смутно): Лєм ми ти допивай и нє вер, нє хиба, придзеш и ти на шор! ВЕСНА: Идзеш на полудзенок чи нє? ВАСО (застарано попатри на одняту руку): Нє, нє можем. 97


ВЕСНА: Но, як сцеш, я це вецей нє можем чекац, умерам од гладу. (одходзи) ВАСО: Почнїце ви безо мнє, такой я. Сцигнєм вас.

7. слика ВАСО (з лїву руку дзвига праву, а вец ю пуща най спаднє): Ей, мой Васо, но тераз ши готови. Сцигла перша Русалкова кара, клятва, чи уж цо є? Як най виправим гришку? Най замодлїм Весну най ми пребачи? Вона би то и так нє зрозумела. Цо най робим? ЛАЗО: Цо же, Васо Пикасо, нє пришол ши на математику? Наставнїк це, боме, записал до своєй чарней теки, а лєм най знаш же то нїяк нє добри знак. МУТАВКО: Хто до нєй раз войдзе, чежко же дакеди видзе. ВАСО: Бул контролни з математики? МУТАВКО: Нє, наставнїк гварел же будзе чекац тебе за контролни. ВАСО (иронично): Ша, цо же чловек крашнє нє гварел же нє може безо мнє, та бим такой пришол до школи? ЛАЗО: Послала нас наставнїца най видзиме цо з тобу и прецо ши нєшка нє пришол до школи. ВАСО: И послала праве вас двох – Штребера и Мутавка, га? Нє мала нїкого мудрейшого? МУТАВКО: Я Ваня, а Мутавко ме ти наволал и то без вязи. ЛАЗО: И мнє ши наволал Штребер и тераз ме у школи шицки так волаю. МУТАВКО: Ша, тото Штребер анї нє таке подле, алє як ши мнє так начудака наволал? ВАСО: Прето, Мутавко, бо ши прави мутавко. Крашнє сом це замодлєл най наставнїци з хемиї повеш же це мам одпровадзиц на станїцу же бизме помогли твоєй тети пренєсц ствари, а ти нїч. МУТАВКО: Ша, нє могол сом кед ми вона тета и то єдина. Зна, озда, жена, моя власна тета, же нє мам другу тету. ВАСО: Як же я то могол знац? МУТАВКО: Чом ши ми ше нє питал? ВАСО: А кед ши ми, потим, при нєй мал шептац хемию, ти онємел, як даяки прави мутавко. 98


МУТАВКО: Як сом ци могол шептац гевту лекцию, кед сом ю анї сам нє знал? Но, поведз як? ВАСО: Та цо тераз, я мал там церпиц и зноїц ше прето же пан нє научел лекцию? ЛАЗО: Цо нападаш чловека, но?! Най ше пачи, панє, кнїжку до рук. ВАСО: Лєм ми ти, Штреберу, нїч нє гутор. ЛАЗО: Чом сом штребер, зато же ше вельо учим? Цо же ту подле? ВАСО: Вельо?! Тебе то вельо? Ша ти, чловече, кнїжку з рукох нє пущаш. Кед це волам оганяц ше, ти ше учиш. Кед це волам до кина, ти учиш, штребаш. Боме ши прави Штребер, най знаш!

8. слика ТЕТА (уноши соки): Ниа, дакус най ше ошвижице, хлапци. ЛАЗО И МУТАВКО (нараз): Дзекуєме, тето Нато. ТЕТА: Нє будзе вам тета Ната завадзац. ЛАЗО И МУТАВКО (нараз): Нє завадзаце, тето Нато. ВАСО: Тета Ната пече найлєпши колачи на швеце и ширше, думам, найлєпши на цалей жемовей кулї и ширше! ТЕТА (застарано патри на його одняту руку): Васо, сину, цо ци з руку? Яґод же є, нє дай боже, однята! ЛАЗО И МУТАВКО (нараз): Пать, справди! ВАСО (дакус збунєти): Та нїч то... Дакус ю одпочивам! МУТАВКО: Гоч цо. ТЕТА: Одпочиваш? (чудуюци ше) Як то думаш „одпочиваш”? ВАСО: Так, крашнє, одпочивам ю, бо ше у нєй скрива шицок мой талант за мальованє. Ю, мою златну праву руку сом ошлєбодзел од шицких других нєважних роботох. ЛАЗО: Ей, Васо, Васо, цо ище нє видумаш? ТЕТА (з олєгчаньом): Най, Васо, най. Лєм ти ю, сину, одпочинь... (хлапцом) А ви, хлапци, як? Цо нове у школи? ЛАЗО: Нїч окремне, тето Нато, учиме ше. ТЕТА: И треба ше учиц, ученє то пол здравя, як раз гварел єден науковец. 99


МУТАВКО: Та, класна нас послала ґу Васови най видзиме... ВАСО (штуха го з ногу попод стол): Сце повесц, барз ю интересує мойо малярство, та их послала най видза як ми идзе... (стреше ше, а вец мучнє предлужи загакуюци ше) Ттттточнєєєєйше, вововооона... Юй! Пппп... поведз Мумумумутавтавко, дддумам, тттти Лалалазооо. ТЕТА (престрашено): Яй, миле тетово, цо ци нараз? ЛАЗО: Поволац дохтора? ВАСО: Нєнєнєнє треба... Ньньньнь... нїч ми. МУТАВКО: Як нїч, Васо? Ша, часом ши онємел. ЛАЗО: Котел гарчку доганя, а и сам є окурени! ТЕТА (дава Васови сок): На, Васочку мой мили, попий дакус соку! ЛАЗО (покля Васо пробує одпиц): А най ми, тето Нато, заш лєм поволаме дохтора? Видзице, перше тота рука, тераз тото загакованє, то нє видзе на добре. МУТАВКО: Лєбо то, можебуц, аж и за психиятрию?! ВАСО (плюска сок на нїх): Нєнєнєнє тррреба... Я лєлєлєм сссссцем пооовесц... ууу стваствари... уф!... Вевевевеве... ТЕТА: Розумим, сцеш най поволам Весну, твою шестричку? Такой, красни мой Васо... (руша на право)... Такой енки! МУТАВКО: Гайд же ши онємел, у шоре, алє чом же ши ме окупал?! ТЕТА (кричи з дзверох): Весно! ЛАЗО: Справди, Васо, нє фазон ци! ТЕТА (кричи): Весно, душо, швидко гибай! (приходзи ґу Васови) Нє знємирюй ше, миле мойо, такой Весна... Яй, так ше и сушед Симо почал загаковац, та го чежко розумиц цо бешедує. Кед почнє коткодакац и ґаґац, можеш шлєбодно и кафу зомлєц, увариц и попиц док вон нє виґажи єдно виреченє. ВАСО: Тететето попопопопо... поведз Вевевесни, кококо... МУТАВКО: Боме, Лазо, тот ше розкоткодакал яґод же знєше вайцо! ВАСО (сце го вдериц з кнїжку): Дадада... дам ци... ТЕТА: Добре, дзеци, змирце ше. А ви двоме, нє ставайце му на жуль.

100


9. слика ВЕСНА (уходзи з метлу у рукох): Волала ши ме, тето? ВАСО (Весни мучнє): Вевевесно, попопо... поведз... те... те... тети зза Рурурусссаааалку. ВЕСНА: Цо тому? ЛАЗО: Нараз онємел и почал ше загаковац. ТЕТА: О чим вон то плєце, злато тетово? Весно, дзецко мойо, розумиш ти го дацо? ВЕСНА: Кед же сом добре розумела, сце вам виприповедац ище єдну свою глупосц. ВАСО: Нєнєєє глглглупппосц, ттто праа... ааавда, вввера бббооо... бооо... зарекам ше! ТЕТА: Душо тетова. ЛАЗО: Йому шицко правда. ТЕТА: Добре, Васо, сину, змир ше. Зна твоя теточка же ти добре и мудре дзецко... (Весни) Приповедай, цо чекаш?! ВЕСНА: Первей ми виприповедал же го, як гвари, нащивела якашик Русалка. Гвари, крашнє ше наприповедали, побешедовали. И ище гвари же заключел якешик спорозуменє зоз ню. МУТАВКО: Но, як тот зна спреведац! ЛАЗО: Стопроцентно! ТЕТА: Русалка? Васо, сину, правда то? ВАСО: Гегегей, гей, пппппрааавда. ВЕСНА: Ище ми гварел же єй обецал же вецей нїґда нє будзе спреведац, а вец му одняло праву руку. Нараз одняло! ТЕТА: Юй! Нє дай боже, ша то врачки! Чи ци, мили мой Васочку, нє подложела дацо гевта Юлка босорка зоз прижемя. Гваря же вона барз добре зна робиц таке, же раз так и Жирошови, тому цо так люби пива, намесцела якушик врачку чи уж цо, та чловек, сеґинь, вецей нїч нє може пиц окрем пива. ВАСО: Гвагвагва... повед сссом єєєй... сссссспрааавди жжжже нє бббудзудзем... ТЕТА: Добре, Васочку, добре... Можебуц ци ше лєм шнїло... Можебуц ши барз вистал малююци, та ци ше таке стало, яй, цо ци ше стало?! МУТАВКО: Гей, зна воно так, зна. 101


ЛАЗО: Идземе ми, тето Нато, най ту вецей нє завадзаме. ТЕТА: Лєм гайд, мили мойо. Охабце го кущик на миру, най ше дакус одпочинє. Ти, Весно, идз и принєш му дакус юшки, зда ше му. ВЕСНА: Добре, тето. ТЕТА: А я одбегнєм до Юлки босорки най видзим чи му даяк може зняц тоти врачки. ВАСО: Нєнєнєєєєт...реба ЛАЗО: Поме, Мутавко, и так зме ше уж мали врациц на годзину ґу класней. МУТАВКО: Повеме єй цо ше стало, а после школи це придземе опатриц. Барз ме интересує як ше тото шицко закончи. ЛАЗО: И мнє, вшелїяк. ВЕСНА: Яй, як ше буду регочац у класи док им виприповедаце! ВАСО: Ньньньнєєєє, модмодмодлїм вааас... попоповедзццце же ммммам гогогоручччччку. ТЕТА (кладзе му руку на чоло): Горучку? Ша ти, Васо, нє маш горучку. Видзи ше ми же ше аж и хладзиш, нє дай боже! ЛАЗО: Як швидко виштрелює спреводзки, як шмишни торпедо. ВАСО: Мммммам, тететето, нннннаисце. ВЕСНА: Тот спреведа и таки загаклїви! ВАСО (стреше ше, скочи и почнє ричац и скакац як маґарец по цалей хижи): И-а! И-а!И-а! ТЕТА (престрашено): Васо, цо ци?! ВАСО: Малярство! ЛАЗО: Тот цалком пошалєл! ВАСО: ...Школа!... МУТАВКО: Одлїпел, вера боже! ВАСО: ...Слава!... ТЕТА: Васо, сину, змир ше! Цо ци? ВАСО: ...Спреведац! ТЕТА: Васо, красне тетово! Васочко, нє скакай як маґарец, сохрань боже! ВАСО: ...Спреведац! 102


ВЕСНА: Тето, най воламе Червени криж лєбо ище лєпше психиятрию? ВАСО: ...Васо Пикасо!... ТЕТА: Та яку психиятрию, маш розум? Дзеци, лапайце го! ВАСО: ...Весна єсна!... ВЕСНА: Психиятрию, баяко! Най приду и повяжу го! ВАСО: ...Лазо штребер!... ТЕТА: Ти и я, Весно, побешедуєме познєйше, лєм най перше того змирим! ВАСО: ...Мутавко!... Тета Ната Язиката!... ТЕТА: Гиииии, озда я язиката, ганьб ше!... (бере метлу од Весни и пробує вдериц Васу хтори цали час скака) Такой ци я укажем хто язикати, лєм най це влапим! ВАСО (кед го тета вдери з метлу по хрибце, станє, з нормалним гласом): Нє бий ме, тето, нє, мила теточко. ТЕТА: Чом бим нє? ВАСО: Га, знаш же ме болї! ТЕТА: И треба най це болї, маґарцу єден з маґарцом! ВАСО: Будзем добри, справди будзем добри. Нїґда вецей нє будзем спреведац. ТЕТА: Обецуєш? ВАСО: Нє будзем, тето, вера боже... (идзе ґу посцелї и бере свою школску ташку, потим як зруцел роботни мантил) Лазо, Ваня, поме до школи. Шицко припознам класней, та най будзе цо ма буц... Довидзеня, тето! Здраво, Весно! Васо, а за нїм Лазо и Мутавко вибегую, а тета облапи Весну, преруци метлу прейґ плєца и патри за нїма. (ЗАВИСА)

103


104


УПУТСТВО ЗА ПРИРИХТОВАНЄ РУКОПИСОХ ЗА ДРУКОВАНЄ Часопис за науку, литературу, културу и уметносц Шветлосц обявює ориґинални науково роботи, преглядни статї, кратки сообщеня, науково критики, полемики и огляднуца зоз обласци гуманистичних и дружтвених наукох. Роботи хтори уж обявени або понукани за обявйованє у даєдней другей публикациї нє можу буц прилапени, так як анї гевти хтори нє задоволюю науково критериюми. Кед робота була викладана на науковим сходу, або настала як резултат наукового проєкта, тот податок треба навесц у надпомнуцу на дну насловного бока тексту. Автор длужни почитовац науково и етични принципи и правила под час пририхтованя роботи у складзе зоз медзинароднима стандардами. Зоз придаваньом роботи автор ґарантує же шицки податки у роботи точни, як гевти хтори ше одноша на виглєдованє, так и библиоґрафски податки и наводи зоз литератури. Пре рецензованє ше преверює чи у роботох нєт елементи плаґияту. Часопис Шветлосц обявює роботи авторох зоз Сербиї и иножемства. У Шветлосци ше обявюю роботи найвецей трох коавторох. Кажде може понукнуц лєм єдну роботу за обявйованє, без огляду чи є єдини автор чи коавтор. 1. Придаванє рукописох Роботи ше придаваю у електронскей форми у *.doc або *.docx формату на адресу: casopissvetlosc@gmail.com. 2. Рецензованє Поступок рецензованя анонимни у обидвох напрямох, прето авторе муша вихабиц шицки информациї зоз тексту, однoсно файлу на основи хторих би могли буц идентификовани, и то на шлїдуюци способи: а) з анонимизацию референцох хтори ше находза у тексту и хтори авторово, б) з анонимизацию референцох у библиоґрафиї, 105


в) з уважним менованьом файлох, так же би ше нє видзел автор (нпр. File > Check for Issues > Inspect Document > Document Properties and Personal Information > Inspect > Remove All > Close). Роботи рецензую двоме квалификовани рецензенти. Думанє анонимного рецензента и текст роботи зоз евентуалнима надпомнуцами ше придаваю авторови же би вон у цеку 14 дньох окончел глєдани пременки у роботи. Кед же рецензент утвердзи же робота нє согласна зоз правописом и же ма ґраматични и стилски гришки, авторови ше враца робота на лектуру. Автор одвитує за правописну и стилску коректносц текста. Ревидована верзия роботи ше посила рецензентови на увид, та ше вон вияшнює чи глєдани пременки одвитуюци и чи роботу мож друковац. Потим Редакция приноши одлуку о обявйованю. 3. Язик и писмо Роботи ше публикую на шицких славянских язикох и на главних шветових язикох. 4. Форматованє тексту Тексти ше пишу у програми Microsoft Word, зоз фонтом Times New Roman. Велькосц фонта основного тексту 12 (кед цитат ма вецей як 40 слова, велькосц фонта 11). Проряд основного тексту 1,5. Кажди перши шор нового пасуса уцагнути (Paragraph/Indentation/ Special:_First line 1,5 cm), а текст треба вировнац з обидвох бокох („justify”). Формат бока А4. Фусноти означовац зоз арабскима числами (окрем перших хтори ше означую зоз гвиздочками, а часц су информациї о авторови, повязаносци виглєдованя зоз проєктом або информациї о предходним публикованю часцох роботи). Велькосц фонта фусноти 10. Роботи хтори нє задоволюю формални стандарди нє можу войсц до поступку рецензованя. 5. Насловни бок Шицки роботи маю насловни бок хтори треба же би у горнїм лївим углу мал мено автора, а под тим и афилияцию, односно мено институциї. Под тима информациями шлїдзи наслов роботи хтори центрирани и написани зоз верзалом и фусноту хтора означена зоз гвиздочку (*). Зоз першу гвиздочку ше дава инфорамция о имейлу автора а зоз другу и трецу гвиздочку информациї о науковим 106


проєкту, подзекованю або надпомнуце о предходним представяню роботи на науковим сходзе итд. 6. Структура статї Рукопис понукнути за друкованє треба же би мал шлїдуюци елементи: мено и презвиско автора, институцию у хторей є заняти, наслов статї, абстракт, ключни слова, текст роботи, резиме и наукови апарат. 7. Наслов статї Наслов треба же би цо вирнєйше описал змист статї. 8. Абстракт и ключни слова, резиме Єден параґраф, до 200 слова. Велькосц фонта 10, зоз прорядом 1. Перши шор уцагнуц, без писаня слова абстракт. Обовязни информациї абстракту то циль виглєдованя, методолоґия виглєдованя. Под текстом абстракту, пише ше наслов Ключни слова и наводзи ше од 5 до 10 слова або фрази хтори описую змист статї. Резиме ше пише по анґлийски на концу текста, после литератури, з велькосцу фонта 10 и прорядом 1 (single). Пред резимеом пише ше мено и презвиско автора на латинки. Потим шлїдзи наслов Summary, центровани. Перши шор каждого пасуса уцагнуц на 1,5 цм. Наслов резимеа по анґлийски виписани зоз верзалом, центровано. Резиме зжато приказує проблем, циль, методолоґию и резултати наукового виглєдованя. Обсяг резимеу до 500 слова. Резиме нє преклад абстракта. После тексту резимеа, уцагнути на 1,5 цм шлїдзи наслов Key words, после хторого ше наводза 5 до 10 ключни слова. Кед же робота на анґлийским язику, резиме ма буц по руски. 9. Обсяг тексту Минимална длужина роботи 20 000, а максимална 30 000 характери, вєдно зоз абстрактом, резимеом и литературу. 10. Основни текст роботи Основни текст ше пише з велькосцу фонта 12. Наслови поглавйох ше наводза з верзалом центровано, а поднаслови знука поглавйох з курзивом уцагнуто на 1,5 цм, як и перши шор нового пасуса. 107


Таблїчки и ґрафикони формовац у Word формату. Кажда таблїчка ма буц означена з числом, з адекватну назву. Число и назва ше находза над таблїчку/ґрафиконом. 11. Цитованє референцох у тексту статї Цитати ше означую зоз двойнїстима знаками наводзеня у складзе зоз правописом язика на хторим статя, а цитати знука цитату з єднима знаками наводзеня (‘...’). Хасноване жридло ше наводзи знука тексту так же ше елементи (презвиско автора, рок виданя, число бока на хторим ше находзи часц хтора ше цитує) наводза у заградзеньох и одвоюю зоз двома точками (Дуличенко 2009: 54). Цитовани жридла ше наводза на концу виреченя, нєпостредно пред точку. За блок цитат (вецей як 40 слова) нє хасновац знаки наводзеня алє ше го пише у окремним блоку, лїва марґина (Paragraph/Indentation/Left) уцагнута на 1,5 цм, а фонт велькосци 11, на концу у заградзеню жридло. Кед ше наводзи роботу хтора ма 3–5 авторох, перши раз навесц шицких авторох, а у познєйших наводзеньох лєм першого автора и навесц „и др.” або „et al.”. Кед статя ма два або вецей референци истого автора зоз истого року, вец ше после податкох о року додаваю знаки а, б итд. (Тамаш 2012а), (Тамаш 2012б). Роботи истого автора ше наводза по хронолоґийним шоре: (Halle, 1959; 1962). 12. Литература У списку литератури наводза ше лєм референци хтори автор хасновал у роботи. Велькосц фонта 12, а форма треба же би була Hanging на 1,5 цм (Paragraph/Indents and Spacing/Hanging). 12.1. Кнїжки (друковани жридла) 12.1.1. Кнїжка з єдним автором Дуличенко, А. (2010). Jugoslavo-Ruthenica II. Нови Сад: Филозофски факултет Нови Сад, Руске слово Нови Сад. 12.1.2. Кнїжки з вецей авторами Кед кнїжка ма вецей авторох, наводза ше шицки, алє ше пред остатнїм презвиском додава знак „&”. Đorđević, S., & Mitić, M. (2000). Diplomatsko i konzularno pravo. Beograd: Službeni list SRJ. Rokai, P., Đere, Z., Pal, T., & Kasaš, A. (2002). Istorija Mađara. Beograd: Clio. 108


12.1.3. Кнїжка зоз редактором або ушорйовачом зборнїка роботох Кед кнїжка зборнїк роботох зоз наукового сходу або є пошвецена єдней теми, як автор ше наводзи редактор або ушорйовач публикациї и коло презвиска и инициялу ше додава „ред.” або „ушор.”, односно „еd.” кед кнїжка на странским язику. Тамаш, J. (ред.) (2012). Величина малих језичких, књижевних, културних и историјских традиција. Нови Сад: Филозофски факултет – Одсек за русинистику. 12.2. Статї у часописох 12.2.1. Статя зоз зборнїка Гарди, Д. (2012). Концепт историї бачванско-сримских Руснацох Гавриїла Костельника. У: Тамаш, J. (ред.) (2012). Величина малих језичких, књижевних, културних и историјских традиција. Нови Сад: Филозофски факултет – Одсек за русинистику. 141–149. 12.2.2. Статя з наукового часописа Kišjuhas, A. (2017). Manjinski identiteti: perspektiva teorije kontrole afekta i teorije kontrole identiteta. Русинистични студиї/Ruthenian Studies, 1, 155–171. 12.2.3. Статї з новинох Потребне навесц информациї о року, мешацу и дню за дньово и тижньово новини и хасновац „bok” або „p.” кед новини на странским язику. Mишић, M. (1. феб. 2012). Ју-Eс стил смањио губитке. Политика, стр. 11. А кед ше нє спомина автор статї: Стражевица готова за два месеца. (1. феб. 2012). Политика, стр. 10. 12.3. Онлайн жридла Кeд то жридло оможлївює, треба написац DOI число. Тото число ше записує на концу описа без точки. Кед DOI нє доступни, треба хасновац URL. 12.3.1. Статя зоз онлайн наукового часописа Stankov, S. (2006). Phylogenetic inference from homologous sequence data: minimum topological assumption, strict mutational compatibility consensus tree as the ultimate solution. Biology Direct, 1. doi: 10.1186/1745-6150-1-5 Aбо з URL адресу: Stankov, S. (2006). Phylogenetic inference from homologous sequence data: minimum topological assumption, strict mutational compatibility consensus tree as the ultimate solution. Biology Direct, 1. Preuzeto sa http://www.biology-direct. com/content/1/1/5 109


12.3.2. Е-кнїжки Кед ше наводзи жридло хторе доступне лєм на интернету, место податкох о месту видаваня и видавательови, треба навесц податок о електронским жридлу зоз хторого ше пребера: Milone, E. F. & Wilson, W. J. F. (2008). Solar system astrophysics: background science and the inner solar system [SpringerLink version]. doi: 10.1007/978-0-387-73155-1 12.3.3. Веб сайт Податок о року одноши ше на датум формованя, датум копиї або датум остатнєй пременки. Kraizer, S. (2005). Safe child. Превжате 29. фебруара 2008, sa http://www.safechild. org/ Penn State Myths. (2006). Превжате 6. децембра 2011, зоз http://www.psu.edu/ ur/about/myths.html 12.4. Нєобявени роботи За нєобявени роботи треба навесц подполни податки. Segedi, K. (2004). Prefiksi sa prostornim značenjem u rusinskom i ruskom jeziku (Nepublikovana magistarska disertacija). Filozofski fakultet, Univerzitet u Novom Sadu, Novi Sad. 12.4.1. Рукописни материял ше наводзи по авторови рукопису, а кед автор рукописа нє познати, по наслову. Кед рукопис нє ма наслов, дава му го тот цо пише о нїм. Шлїдуюци елемент час наставаня тексту, место и назва институциї у хторей ше рукопис находзи, сиґнатура и фолияция. Редакция часописа Шветлосц

110



CIP – Katalogizacija u publikaciji Biblioteka Matice srpske, Novi Sad 82+008+7 [VETLOSC : ~asopis za nauku, literaturu, kulturu i umetnosc / odvi~atelqni redaktor Mikola M. Cap. – Rok 1, ~. 1 (1952)-rok 3, ~. 4 (1954) ; Rok 4, ~. 1 (1966)– . – Novi Sad : Ruske slovo, 1952–1954 ; 1966–. – 23 cm Tromese~no.

ISSN 0488–7557 COBISS.SR-ID 7356418