Шветлосц 3 - 2022 by Svetlosc

ШВЕТЛОСЦ

часопис за науку, литературу, културу и уметносц

РОК LXX

ЮЛИЙ–СЕПТЕМБЕР 2022

ЧИСЛО 3

ЗМИСТ НАУКА Мар’яна Комариця: Календарні дискусії у галицькій пресі ХХ ст.: релігійний та політичний контекст . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .5 Кристијан Екер: Борба италијанског партизана у Југославији: Ерос Секви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .21 ПОЕЗИЯ И ПРОЗА

Олена Планчак-Сакач: Слова краткотирвацей краси . . . . . . . . . . . . . . .29 Янко Павлович: Нарисоване з крейду . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .34 Томислав Мишир: Ожог . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .36 ЗОЗ ШВЕТОВЕЙ ЛИТЕРАТУРИ

Иван Франко: Каменяре . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .41 Владимир Назор: Ангел у дзвонїци . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .43 З ЛИТЕРАТУРИ ВОЙВОДЯНСКИХ МАДЯРОХ

Ласло Веґел: Нєпохована прешлосц . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .49 З РУКОПИСНОГО НАШЛЇДСТВА Микола М. Цап: „Елеґия серенчи и милей” – перша верзия познатого твору Гавриїла Костельника . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .59 СТАТЇ И ЕСЕЇ

Дюра Латяк: Керестурски Євреє (Жидзи) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .75 ПРИКАЗИ, КРИТИКИ, РЕЦЕНЗИЇ

Янко Рамач: Яка история – таки и хасен . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .81 Ирина Гарди-Ковачевич: Дньовнїк давного дзецинства . . . . . . . . . . . . .92 ДРАМСКИ ДОДАТОК

Янко Сабадош: У войни (I) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .95 УПУТСТВО ЗА ПРИРИХТОВАНЄ РУКОПИСОХ ЗА ДРУКОВАНЄ . . . 129 Илустрациї Лидиї Рамач (48, 58, 74)

ШВЕТЛОСЦ

часопис за науку, литературу, културу и уметносц Виходзи од 1952. року Видаватель Новинско-видавательна установа „Руске слово” Нови Сад За видавателя др Борис Варґа, директор Одвичательни редактор за фахову обласц (литературу, културу и уметносц) Микола М. Цап Ушорйовацки одбор за наукову обласц др Янко Рамач, др Дюра Гарди, др Йоаким Стрибер, др Алексей Кишюгас, др Борис Варґа Совит часописа академик Юлиян Тамаш (Войводянска академия наукох и уметносци, Национална академия наукох України), академик Микола Мушинка (Национална академия наукох України, Словацка), др Алла Татаренко (Львовски национални универзитет, Україна), др Томаш Квока (Яґелонски универзитет, Польска), др Олег Румянцев (Универзитет у Палерму, Италия), др Михаил Дронов (Институт за славистику РАН, Русия), др Юлиян Рамач, мр Анамария Рамач Фурман (Универзитет у Новим Садзе), др Канаме Окано (Универзитет за иножемни студиї Кобе, Япон), мср Александер Мудри (Универзитет у Новим Садзе), мср Ана Римар Симунович (Универзитет у Новим Садзе), мср Мирослав Кевежди, мср Саша Сабадош Рецензенти др Янко Рамач мср Ана Римар Симунович Секретар редакциї Микола Шанта Лектор и коректор Микола М. Цап Дизайн рамикох Иґор Орсаґ Технїчна редакторка Мария Гудак

Адреса редакциї: 21000 Нови Сад, Футожска 2/ІІІ телефон (021) 6613-697 e-mail: casopissvetlosc@gmail.com Интернет адреса: www.ruskeslovo.com/шветлосц Часопис виходзи 4 раз у року. Рочна предплата 800,00 динари, а за иножемство 25 евра; єден прикладнїк 200,00 динари. Жиро рахунок число 160-923244-82 – НВУ „Руске слово” Нови Сад (з назначеньом: за „Шветлосц”); девизни рахунок число 160-0050870024999-53 Banca Intesa a. d., Beograd ISSN 0488-7557 e-ISSN 2683-3468

SVETLOSC Journal for Science, Literature, Culture and Art Founded in 1952 Published by Newspaper Publishing Company „Ruske slovo”, Novi Sad Head of NPC „Ruske slovo” Boris Varga, PhD Editor-in-chief for Literature, Culture and Art Mikola M. Cap Editorial Board for Science Janko Ramac PhD, Djura Hardi PhD, Joakim Striber PhD, Aleksej Kisjuhas PhD, Boris Varga PhD Advisory Board Julijan Tamas, Academician (Academy of Sciences and Arts of Vojvodina, National Academy of Sciences of Ukraine), Mykola Mushynka, Academician (National Academy of Sciences of Ukraine, Slovakia), Alla Tatarenko, PhD (Ivan Franko University of Lviv, Ukraine), Tomasz Kwoka, PhD (Jagiellonian University, Poland), Oleg Rumyantsev, PhD (University of Palermo, Italy), Mikhail Dronov, PhD (Institute for Slavic Studies RAS, Russia), Julijan Ramac, PhD, Anamarija Ramac Furman, Mgr (University of Novi Sad), Kaname Okano, PhD (Kobe City University of Foreign Studies, Japan), Aleksandar Mudri, MA (University of Novi Sad), Ana Rimar Simunovic, MA (University of Novi Sad), Miroslav Kevezdi, MA, Sasа Sabados, MA Reviewers Janko Ramac, PhD Ana Rimar Simunovic, MA Secretary Mikola Santa Editor and Proofreader Mikola M. Cap Cover Design Igor Orsag Graphics and Layout Editor Marija Hudak Address: 21000 Novi Sad, Futoška 2/III tel. +381 21 6613-697, fax +381 21 528-083

НАУКА

МАР’ЯНА КОМАРИЦЯ* UDC 271.4-564 Науково-дослідний інститут пресознавства UDC 271.4 Львівська національна наукова бібліотека України UDC 070(477.83)”18/19” імені В. Стефаника Преглядна робота komar_mar@ukr.net прияте 03. 03. 2022. прилапене за друкованє 15. 04. 2022.

Календарні дискусії у галицькій пресі ХХ ст.: релігійний та політичний контекст Дискусії про календарну реформу в галицькій пресі першої половини ХХ ст. аналізуються у тогочасному релігійному й культурно-політичному контексті на основі публікацій львівських часописів «Діло» (1880—1939), «Добрий Пастир» (1930—1939), «Нива» (1904—1939), «Нова Зоря» (1926—1939). Хронологічна ретроспектива сягає «дитинства» людства, коли було винайдено перші календарі, Берестейської Унії — часу відновлення зв’язку української Церкви з Апостольським Престолом із намаганням оновити календар разом з католицькою Церквою, та періоду ХІХ—ХХ століть, коли українські богослови, вчені та громадські діячі Галичини шукали теоретичні обґрунтування за чи проти зміни календаря. Широка аргументаційна база дає змогу простежити суголосність думок авторів із релігійних та світських кіл, фактор впливу бездержавного статусу України на тлі загрози полонізації та русифікації. Політичні аспекти увиразнює публікація «Відкритого листа до українського консерватиста» Яна Бобжинського 1931 р. у журналі «Nasza Przyszlość», що зумовила хвилю календарної дискусії в * Мар’яна Комариця – доктор філологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу наукових досліджень української періодики Науково-дослідного інституту пресознавства, Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника

українській пресі 1932 р. Відповідь на закиди польського консерватиста дали такі відомі діячі, як Василь Кучабський, Осип Назарук, Василь Щурат. Однією із вагомих причин неприйняття григоріанського календаря був тісний зв’язок релігійної сфери з економічною та культурною, перш за все — обрядовим циклом українського селянина, що ставило традицію понад історичну доцільність. Таким чином, контент пресових видань увиразнює конфлікт між теоретичними висновками про доцільність запровадження григоріанського календаря замість юліанського та відсутністю реалізації цих висновків в історичній перспективі, з екстраполяцією на реалії сьогодення. У статті порушено історичні й теоретичні аспекти календарної реформи на основі висновків отців-богословів, світських учених ХХ ст. і сучасних науковців. Ключові слова: григоріанський і юліанський календар, галицька преса, греко-католицька Церква, полонізація, русифікація.

Історична традиція юліанського літочислення, що збереглася донині у греко-католицькій та деяких православних Церквах, щороку напередодні Різдва та Великодня стає приводом до палких дискусій. Аргументи їх учасників зазвичай суголосні тим, які вже звучали в минулому, тож історичний екскурс дає ключ до розуміння феномена: що стоїть на перешкоді тому, щоб найбільші церковні свята відзначалися християнами східного та західного обряду одночасно. До питання зміни календаря неодноразово поверталися українські науковці в ХІХ—ХХ ст., не втрачає воно актуальності і в наш час. Статті про історію календаря та аргументи за зміну літочислення чи проти неї у ХІХ ст. знаходимо, зокрема, на шпальтах таких часописів, як «Временникъ Института Ставропигійского съ мѣсяцесловомъ» (Без автора 1875), «Слово» (А. Б. 1876), «Рускій Сіонъ» (Шараневичъ 1876), «Галицкій Сіонъ» (Без автора 1882), «Діло» (Качала 1883). У згаданих розвідках більше уваги звернено на суто теоретичні питання, на відміну від часописних публікацій ХХ ст., в яких домінує тісний зв’язок між релігійним, суспільно-політичним, економічним і культурологічним чинниками. Сучасні дослідники, зокрема Іван Климишин (Климишин 2002), Петро Кралюк, Михайло Якубович (Кралюк, Якубович 2014), Олег Павлишин (Павлишин 2002), Леонід Тимошенко (Тимошенко 2004), актуалізують питання календаря в історичній ретроспективі, фіксуючи не тільки самі факти, а й історію їх дослідження. Календарні дискусії досліджувалися в контексті історичних, астрономічних та богословських студій, однак інтелектуальний доробок, який зберегли шпальти періодичної преси, зазвичай опиняється поза увагою вчених з огляду на складість пошуку. Зібрати ці матеріали, 6

висвітлити аргументаційну базу вчених, священиків, громадсько-політичних діячів і журналістів, проаналізувати основні проблемні вузли, простежити тяглість проблем від минулого до сьогодення та їх джерельні причини — мета запропонованої статті. Теоретико-методологічна база ґрунтується на комплексному підході до об’єкта дослідження — використанні аналітичного, компаративного, герменевтичного та історичного методів. Методологічний плюралізм сприяє різноаспектному висвітленню питання календарних дискусій в історичній ретроспективі, адже преса була дзеркалом і рушієм суспільно-політичного й культурного життя українців, а в умовах бездержавності нації — одним із просторів боротьби за державну незалежність. Люди здавна намагалися знайти в житті чіткі орієнтири, які б дозволили їм впорядкувати своє життя. Якщо заглянути глибше в історію, то можна знайти чимало календарів, що базувалися на різних принципах: «…у старинних Єгиптян, Вавилонян, Греків, Римлян рахували добу зі сходом сонця. І в жидів до Мойсея день починався рано, як у всіх орієнталів, аж Мойсей на пустині навчив єврейський народ числити місяці після фаз луни і добу починати вечером попереднього дня, що опісля принялося в цілій христіянській церкві при поділі добових богослужень» (Садовський 1927), — йдеться на початку розлогої аналітичної статті «Церковний калєндар і його реформа» о. Володимира Домета Садовського, опублікованої 1927 р. на сторінках священичого місячника «Нива». Та оскільки точкою відліку нашого літочислення сьогодні є Різдво (тобто народження) Ісуса Христа, календарні дискусії, що велися на шпальтах преси, зокрема галицької, зосереджувалися довкола питання впровадження григоріанського календаря у церковне життя замість юліанського. Так сталося, що в Україні світський та церковний календар «розминулися» майже на два тижні, а питання виправлення цієї похибки, актуалізоване сьогодні у пресі та соціальних мережах, не менш гостро стояло у минулому столітті. У 1914 р. автор «Ниви» за підписом о. Г. зауважував: «Чимало в ХХ столїтю є річий, які повинні знаходитись лиш в архівах або належати до споминів. Однак завдяки опертости і браку доброї волї у людий царствують вони ще і нинї, щоб бути живими сьвідками того, як то тяжко склонити чоловіка до принятя очевидної правди» (о. Г. 1914: 127). Йдеться про те, що функціонування церковного календаря часів Юлія Цезаря фактично означає невизнання наукових здобутків та легковаження очевидної правди. Розмірковуючи над наслідками цієї ситуації в українському суспільстві, що 7

збереглася ще на століття від часу написання цитованої розвідки, важко не погодитися з іронічним зауваженням її автора, що коли ми й надалі дотримуватимемося юліанського календаря, то «наше Різдво випаде на весну, а Великдень в грудни» (о. Г. 1914: 127). Вагомим аргументом на користь переходу на новий календар була й назва конфесії: бо коли називаємо себе частиною католицької Церкви, то повинні йти разом з усім католицьким світом і одночасно святкувати найбільші християнські свята. Автор згаданої розвідки «Церковний калєндар і його реформа» о. Володимир Домет Садовський зосереджував увагу на теоретичних аспектах: що таке календар і як він постав у стародавніх Єгипті, Вавилоні, Сирії, Греції та Римі, на різних принципах числення, сонячних і місячних календарях, обережно оминаючи питання прийняття/неприйняття григоріанського календаря вірними української греко-католицької Церкви: «Я не думаю тут розправляти про потребу реформи нашого церковного калєндаря, а заразом про трудности, що випливають з соціяльних наших обставин» (Садовський 1927: 368). А також на тому замовчуваному нерідко факті, що григоріанський календар теж впроваджувався не одномоментно в римо-католицькій конфесії: заходи щодо зміни літочислення тривали від IV до ХVІІ століття. Юліанський календар, що перейшов з часів Римської імперії у християнську Церкву, мав головний недолік у тому, що за 128 років у ньому формується похибка на 1 день, тож різниця від реформи Юлія Цезаря до Нікейського собору 325 р. становила майже три дні. Щоби її вирівняти, цісар Константин і отці Собору перенесли весняне рівнодення з 24 на 21 березня. Однак такий крок не вирішував проблему загалом. Учений-богослов згадує імена блаженного Беди (VIII ст.), Іоана де Сакробоско та Роджера Бекона (ХІІІ ст.), Ісаака Арґіроса (XIV ст.), папи Климентія VI (ХV ст.) та інших, що вказували на зростання цієї похибки: «Аж Тридентський Собор поручив був 1563 р. папі справлення Служебника (Missale) і бревіяра, а папа Григорій ХІІІ постановив рівночасно з Missale поправити і калєндар» (Садовський 1927: 270). Папа у 1583 р. відрядив послів і до царгородського Патріарха Єремії ІІ з дарами і пропозицією оновити церковний календар: той сказав, що орієнтуватиметься на згоду помісних церков, однак на Синоді пропозицію прийнято не було. Одну із граней дискусій, що тривали в XVI—XVII ст. у лоні римо-католицької Церкви, увиразнює стаття сучасних дослідників П. Кралюка й М. Якубовича «Астрономія в натурфілософській спадщині Яна Лятоса». Автори розвідки, висвітлюючи біографію та 8

загальну характеристику наукової спадщини цього українського астронома та лікаря, зосередили увагу на полемічній складовій, зокрема на його незгоді з запровадженням 24 лютого 1582 р. буллою Папи Римського григоріанського календаря. Згідно з цим документом і задумом авторів реформи (астрономів Алоїзія Ліліуса та Христофора Клавіуса) у жовтні того року після 4-го числа наставало 15-те. Реформа доволі тривалий час обговорювалася в європейських університетах, тож Ян Лятос ще 1578 р. видав свою працю «Нове виправлення календаря». Він мав однодумців у своїх міркуваннях: «Запровадження григоріанського стилю Стефаном Баторієм (укази 1582 й 1584 років) викликало чимало хвилювань на теренах Великого Князівства Литовського, зокрема відомі «календарні бунти» в Ризі (1584—1589 рр.) та на інших землях. Григоріанський календар став політичним маркером лояльності католицькій церкві та прокатолицькій владі, поглибивши суспільно-економічні конфлікти, проектовані на міжконфесійні суперечки. Лятос стає першим послідовним критиком григоріанського календаря, випередивши відомого астронома-протестанта Михаїла Местліна (1550—1631 рр.) із Тюбінгену, який опублікував свою критичну роботу лише в 1586 році, тобто через 8 років після „Нового виправлення календаря”» (Кралюк, Якубович 2014: 519—520). Таким чином, упродовж 80-х рр. XVI ст. Ян Лятос перебував в епіцентрі дискусій щодо календарної реформи перш за все в університетських середовищах. Про долю Яна Лятоса, що «виключений з професорської корпорації знайшо собі притулок в Острозі» (Ор. Л. 1918: 2) згадує і київська газета «Нова Рада» у контексті надто різкого («одним розчерком пера») запровадження світської календарної реформи в 1918 р. Що ж стосується греко-католицької Церкви, то відразу після Берестейської Унії «давав наш церковний калєндар притоку до ріжних затій зі сторони так світських, як духовних польських кругів» (Садовський 1927: 267—268), зауважував В. Д. Садовський, залишаючи відкритим питання, чи можна було таки вирішити це у XVI ст. Відповідь на нього знаходимо на сторінках журналу «Добрий Пастир» у статті о. Іринея Віторинського «Калєндарне питання в добі берестейської унії (Quaestio de calendario tempore Unionis Ecclesiae Ruthenae cum S. Sede Apostolica in Brest Lituaniae a. 1596 initae)». Автор виділив кілька факторів, що стали на перешкоді запровадженню нового літочислення: відмова царгородського Патріарха Єремії ІІ та, відповідно, вимога до православних не визнавати григоріанський календар, активна кампанія латинського духовенства в Польщі проти 9

юліанського календаря аж до спроб насильного запровадження нового, григоріанського, серед православних, особиста образа князя Острозького, що його не залучили до процесу укладання Унії. Головні її творці, як і інші українські єпископи, на спільній конференції в Бересті попередньо погодилися на зміну календаря: «Та коли 1596 р. Потій і Терлецький поїхали до Риму, щоб довести до кінця справу Зєдинення української Церкви з Апостольським Престолом, мусіли заявити, що калєндарня реформа готова стрінутися з дуже сильним спротивом. І Апостольський Престіл відступив від домагання приймити григоріанський калєндар» (Віторинський 1937: 146). Цей компроміс став причиною «дальших непорозумінь і спорів у ділянці святкування свят», а виступи професора Краківського університету Яна Лятоса (названого у статті Іваном Лятошем) на захист юліанського літочислення надали наукове підґрунтя запеклій боротьбі православних проти григоріанського календаря. Українська «ще не спольщена» шляхта, що прилучилася до унійної Церкви, 13 травня 1603 р. подала королю декларацію, в якій, зокрема, було прохання про зміну календаря на новий: «Коли йде про причини, чому наша шляхта перейшла в великій своїй частині на латинський обряд, то одною з тих причин була також калєндарна справа» (Віторинський 1937: 147). Автор книги «Берестейська Унія 1596 р.» (2004) Л. Тимошенко стверджує, що на соборі розглядалося питання про новий календар, що «приймався за умови збереження Пасхалії та інших православних свят» (Тимошенко 2004: 12). Хоч митрополит і владики погодилися його прийняти, «але не змогли домовитися про час введення» (Тимошенко 2004: 38). Сам текст артикулу, що стосується дискутованого питання, наведений у книзі в такому формулюванні: «6. Новий календар, якщо не можливо вживати старого, ми приймемо під умовою, що час і спосіб святкування Пасхи та наших свят будуть нам цілковито й незмінно збережені так, як і за єдності бувало» (Тимошенко 2004: 153). Це було пов’язано з наявністю свят, яких немає у римо-католицькій Церкві, зокрема урочистим обрядом освячення води на Богоявлення. Під час Першої світової війни єпископ Григорій Хомишин без згоди митрополита Андрея Шептицького, що перебував у російському полоні, запровадив у Станіславівській єпархії григоріанський календар, але ця реформа не була поширена на всю митрополію, а невдовзі скасована і в межах єпархії. Докладніше її передумови та наслідки висвітлені у розвідці сучасного історика О. Павлишина «З історії впровадження григоріянського календаря в церковне життя 10

українців: календарна реформа єпископа Григорія Хомишина» (Павлишин 2002). У ній, зокрема, наголошено на тісному зв’язку східного календарного циклу з господарським і культурним життям наших предків. Водночас цей цікавий історичний факт дає відповідь на питання, чому стільки уваги було присвячено календарному питанню саме на шпальтах «Нової Зорі» — газети, що виходила під протекторатом єпископа Григорія. У часописі велася окрема рубрика «Справа калєндаря», більшість дописів якої датовано 1932 р. Чіткий хронологічний зріз теж має пояснення: у листопаді 1931 р. був опублікований у журналі «Nasza Przyszłość» відкритий лист Яна Бобжинського (Polski konserwatysta, 1931) до «українського консерватиста» із його баченням шляхів налагодження відносин між поляками й українцями. Базові тези листа були такі: «зречення» кириличного письма, юліанського календаря та візантійського стилю в будові церков спричинить активне входження України до західноєвропейського культурного простору. Публікація листа виразно зрезонувала в українському інтелектуальному середовищі. У «Новій Зорі» вмістив розлогу статтю «Політичні проблєми у “Відкритім Листі” до українского консерватиста пера Дра Яна Бобжиньского» Осип Назарук, а в 1933 р. вийшла книга Василя Кучабського «Україна і Польща: отверта відповідь польському консерватистові» обсягом понад 250 сторінок. Відомий український військовий діяч і політолог доволі різко відповів польському колезі, звинувачуючи його в жонглюванні історичними фактами: «Але виключім із нашої дискусії теж такі як на політичні розмови невмісні теми, як азбука, калєндар і архитектурний стиль. Хоч би цей чи інший, сконфужений “латинською” культурою й переляканий Московщиною, український примітивіст може й мав би сьогодні нахил медитувати над тим, чи припадком зміна азбуки або калєндаря не принесе Україні з одного маху благодатей „латинської культури”…» (Кучабський 1933: 194—195). «Нова Зоря» не тільки вмістила у ч. 95 за 1931 р. український переклад листа Я. Бобжинського, а й докладний коментар О. Назарука з аналізом основних його тез. Назарук зауважував, що автор «сказав тілько гіркої правди своїм землякам Полякам, як, мабуть, ні один польський політик до сеї пори» (Назарук 1932: 2). Свої ж міркування щодо календаря у контексті статті в часописі «Nasza przyszłość» він порушив у іншій публікації — «Азбука — Калєндар — Стиль. З приводу „Відкритого листа” Д-ра Яна Бобжинського». Незважаючи на те, що українська абетка кирилична, як і російська, існують принципові відмінності між ними: різна кількість літер, 11

їх відмінне фонетичне навантаження, хоча й не заперечував потенційної можливості заміни кирилиці латиницею: «Вкінці згадаємо, що на недавній правописній конференції в Харкові за заведенням у нас латинки заявилися представники наддніпрянської молоді. Цікаво, що в Харкові голосували проти того Галичане, очевидно зі страху перед напором польщини» (Без автора 1932). Що ж стосується архітектури, то в візантійському стилі зазвичай збудовані ті церкви, зауважував О. Назарук, які будували майстри з Візантії, натомість львівські церкви засвідчують вплив інших стилів — ренесансу, бароко й рококо. Справа календаря теж не нова з огляду хоча б на згадану вже спробу єпископа Григорія Хомишина, але наше суспільство на той час було до неї не готове: «Воно дозріває під тим оглядом щойно тепер — під натиском самого життя. І нема сумніву, що життя вже скоро примусить наше громадянство приняти новий калєндар замість дотеперішнього східного також в Церкві, як се вже сталося давно в щоденній практиці поза Церквою» (Без автора 1932). Тому не факт, що згадані «прояви візантинізму» — аспект літочислення, кириличне письмо та східний стиль сакральної архітектури — асимілюють українців з російським світом. Українці, мабуть, більше західний народ, ніж інші про нас думають і навіть, ніж ми самі про себе думаємо. Такий коментар був до певної міри й свідченням редакційної політики «Нової Зорі», яка репрезентувала погляди т. зв. «західників» (на чолі з єпископами Григорієм Хомишиним і Йосафатом Коциловським), що пропагували уніфікацію обрядових форм східної і західної гілок католицької Церкви, целібат серед греко-католицького духовенства, обстоювали ідею політичної лояльності до Польщі за умови надання українцям культурної автономії (т. зв. «реальну політику»). Натомість «візантиністи» (на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким і Йосифом Сліпим) вважали східний обряд національним духовним спадком, а в політичних питаннях стояли на державницьких позиціях. Цикл дискусійних публікацій умістив на початку 1932 р. також щоденник «Діло»: започаткувала розмову стаття за підписом SIMILIS «Спільні чи окремі свята? Єретичні думки у святочний час на тему переходу на григоріянський калєндар», опублікована 7 січня. Типова для галицьких міст того часу картина, коли всі магазини, майстерні та підприємства у будь-яке велике греко-католицьке свято працюють, хоч два тижні тому «царила святочна пустка», засвідчувала ті морально-психологічні й економічні негативи, які зумовлювало розбіжне святкування представниками західної та 12

східної конфесій. Бо коли папа Григорій ХІІІ ввів новий календар, його «прийняли тоді негайно всі католицькі краї Західної Европи, в 1752 році прийняла його протестантська Анґлія, а в 1776 році ввів його цісар Йосиф ІІ у середній Европі» (Similis 1932). Той факт, що у більших галицьких містах переважна більшість святкує за григоріанським календарем є також «одним із найсильніших протиукраїнських польських арґументів перед закордоном, який силу нації міряє саме по силі міст, а не сіл!» (Similis 1932). Оскільки відмова від юліанського календаря могла бути потрактована в той час як капітуляція перед поляками чи зрада традиції, автор наголошував, що в авангарді змін повинні йти церковні ієрархи й національно-патріотичний провід, тоді вирішення проблеми не спричинить національних катаклізмів. «За новий калєндар» висловилися також на сторінках «Діла» посол доктор Ярослав Олесницький (Олесницький 1932), журналіст Степан Годований (Годований 1932), представник сільської громади Василь Остапчук (Остапчук 1932) та багато інших. Вони звернули увагу, окрім економічних чинників, на «іміджевий сенс»: нерідко діти, що народилися в Америці, встидалися батьків, які святкували за старим стилем (за інформацією газети «Свобода»), наголошували, що теоретично питання зміни календаря вирішене, проблемним залишається лише процес реалізації, тож дискусія у пресі мала б відіграти серйозну підготовчу роль. Опонентом переважної більності згаданих і незгаданих авторів дискусії у «Ділі» виступив В. Островський: він аргументував свою позицію побоюванням, що «маси» не схочуть святкувати за іншим календарем, неможливістю одночасного переходу на григоріанський календар греко-католиків із православними, бо в СРСР така реформа ближчим часом не передбачалася. Намагання ж «уподібнитися» до більшості католицького світу потрактоване як слабкість у захисті своїх переконань: «Сила нації міряється, між іншим, різким розмежуванням її від інших націй у кожному відношенні. […] Чи жиди дуже турбуються, що коли вони святкують, інші працюють? Чи думають вони замінити суботу неділею? А вони стільки віків були меншістю серед христіянських народів!» (Островський 1932). Все ж не можна не помітити внутрішньої суперечності у цих твердженнях: якщо греко-католики покликані зберігати свою самототожність, то чому вони мали б переходити на новий календар лише разом із православними? Тож заклик автора до побудови «оборонних стін» (типу китайської) мимоволі ставить питання про те, з якого боку ворог. 13

Хоч опонентів у В. Островського не бракувало, варто згадати як найбільш аргументовану статтю о. Макарія Каровця «Справа калєндаря. Відповідь п. В. Островському» (Каровець 1932) у «Новій Зорі». М. Каровець вважав юліанський календар шкідливим, бо він ставить українців культурно нижче, його не можуть дотримуватися ті, що живуть у містах та в еміграції, астрономічно він фальшивий, тому «всі культурні народи» понад 300 років тому перейшли на григоріанський. В мотивації ж «православного дописувача» п. Островського є відгомін радянської ідеології, бо «він хоче, щоб у церкві рядили „масиˮ» і замовчує той факт, що православні владики не відгукнулися на запрошення Папи Римського Пія ІХ і його наступника Лева ХІІІ взяти участь у Ватиканському соборі з метою спільного переходу на новий календар. Не варто ставити знак рівності між питаннями календаря та обряду, хоч і таке бачення домінувало на межі ХІХ—ХХ ст. Стефан Качала у статті «Кôлька слôвъ о намѣреню знесеня старого календаря. Допись зъ Шельпакъ», опублікованій 1883 р. у «Ділі», категорично стверджував, що актуалізація питання зміни календаря має в основі не релігійні чи економічні, а політичні чинники: «Причиною до змѣны календаря не може бути поправа быту матеріяльного, лежитъ она где инде, а тою єсть прискоренье латинизаціи и польонизаціи Русинôв» (Качала 1883). На основі публікацій польських часописів автор висновує, що поляки спонукають, аби «Русины самû просили о змѣну календаря», бо за законами держави його не можна впровадити насильно. А вже через кілька десятиліть ці ж процеси трактувалися в «Ниві» діаметрально протилежно: «По правдї сказати, що Поляки раді з того, що ми не принимаємо григорянського калєндара до церковного ужитку, бо се ще одинокий середник до польонїзациї нашого народу по містах та мішаних околицях. Поляки були б радїйші, наколи б наш нарід був цїлий схизматицький, бо тодї могли б єще більше і лекше навертати його на польський „katolicyzm”» (о. Г. 1914: 128). Саме приналежність до греко-католицької Церкви, наголошував Василь Щурат, давала українцям змогу зберегти свою національну самототожність в умовах бездержавності, бо якби ми були латинського обряду, то нас би зараховували до польського народу, а якби православними — то до московського. У цьому контексті оновлення календаря було не менш важливим, зрештою, залишається таким і сьогодні, з огляду на необхідність зменшення впливу Росії на Україну. Москвофіли, твердить автор під криптонімом о. Г. у журналі «Нива», завжди будуть проти переходу на григоріанський календар: «Як Росия скаже, 14

що щось є біле, то воно для них буде білим, хотяй би в дїйсности було чорним. На мою думку, принятє григорянського калєндаря до церкви було б для нас користним хоч би з того згляду, що се становило б яскраву ріжницю межи росийским православєм а нашою гр[еко] кат[олицькою] церквою» (о. Г. 1914: 129). Ще один поширений аргумент на користь уніфікації церковних календарів — це перспектива подолання конфліктів у мішаних (міжнаціональних) подружжях, бо святкування тих же свят у різні дні породжувало явище «душехватства». Відповідь на питання, хто мав би бути ініціатором такого радикального кроку, була однозначною — це повинна бути духовна (тобто церковна) влада у порозумінні з урядом, а народні організації, мабуть, не заперечували б супроти такого розпорядження. Це припущення автора недостатньо аргументоване, адже страх втратити вірних, які можуть перейти до іншої конфесії, стало чи не головним «каменем спотикання» у процесі пропонованих, але так і не реалізованих упродовж століття змін. Питання календаря було не менш актуальне для українців-емігрантів та для тих етнічних груп нашого народу, що з огляду на історичні обставини опинилися в межах інших держав. У газеті «Руски Новини» (Нові Сад) була опублікована 12 грудня 1924 р. стаття «Реформа календара», підписана криптонімом М. М. Основні її тези суголосні тим, що висловлювалися на сторінках преси галицької: весь культурний світ використовує один календар, названий григоріанським за іменем Папи, що його запровадив, однак багато народів на Сході досі живуть за юліанським календарем. Іноді вони існують паралельно: один у світському просторі, а інший — в церковному. Східні церкви теж поступово переходять на григоріанський календар, щоб виправити похибку в 13 днів, яка сформувалася з часів Юлія Цезаря. З огляду на наукові аргументи автор статті висловив сподівання, що всі християнські церкви житимуть за одним літочисленням: «Прето би требало да ше шицки народи найду при григорянскому календару, а вецка шицки вєдно най усоверша дїло, як би було найлєпше» (М. М. 1924: 2). Поступовий перехід грекокатолицьких громад в еміграції упродовж ХХ—ХХІ ст. на григоріанський календар, перш за все щодо святкування Різдва й Великодня, засвідчує незворотність цього процесу. Преса інформувала і про міжнародні ініціативи, як-от звернення міжнародної торгівельної палати, міжнародного астрономічного союзу, кардинала Мерсієра та ін. до Ліги Націй, щоб учені створили новий «загальний світовий календар», який би виправив незручності григоріанського: «На його основі рік мав би числити 15

13 місяців по 28 днів або по 4 тижні, крім тих виступав би ще в році один вільний день (в перест[упному] два)» (Кучер 1924: 2). У такому календарі уклад днів кожного місяця би повторювався (тобто 1, 8, 15 і 22 завжди понеділок). У цьому контексті пропонувалося також «закріпити» свято Великодня між 22 березня і 25 квітня. Ще одна ініціатива була висловлена на конференції в Детройті у грудні 1934 р.: укласти універсальний «екуменічний» календар, у кожному кварталі перший місяць мав би 31 день, два наступні два по 30, а Великдень, Різдво і Йорданські свята завжди припадали б на той же день тижня (відповідно — неділя, понеділок і п’ятниця). Однак ці ідеї не були втілені в життя. Від середини ХХ ст. триває процес поступового переходу на григоріанський календар українських парафій за кордоном — на теренах Північної та Південної Америки, Австралії, Західної Європи. Вже в 1936 р. «Добрий Пастир» повідомляв про зміну календаря на григоріанський серед греко-католиків Америки, «Діло» у 1937 р.— серед греко-католиків Бразилії, а нещодавно владика Діонісій Ляхович підписав Декрет «Про перехід Апостольського екзархату в Італії на григоріанський календар» від вересня 2021 р. Безперечно, церковний календар — складна структура, бо з ним тісно пов’язаний комплекс історичних і національних традицій, а також індивідуальний досвід переживання свята. Відображення у пресі минулого століття одного з актуальних питань нашого сьогодення засвідчує парадоксальну ситуацію, коли переважна більшість диспутантів (як церковних, так і світських осіб) висловлювалися про потребу зміни літочислення, авторитетно обґрунтовували її історичну, політичну й моральну доцільність, однак як тоді, так і сьогодні процес поки що обмежується дискусіями, які, сподіваємося, не стануть предметом дослідження ще через 100 років.

ЛIТЕРАТУРА А. Б. (1876). Примѣчанія надъ новымъ такъ званнымъ «григоріянскимъ» календаремъ, его ошибки, и совершенство нашего лѣточисленія («Временник» Ставр. Института на 1876 годъ), Слово, 22, 1—2; 23, 2—3; 24, 1—2. Віторинський, І. (1937). Калєндарне питання в добі берестейської унії (Quaestio de calendario tempore Unionis Ecclesiae Ruthenae cum S. Sede Apostolica in Brest Lituaniae a. 1596 initae), Добрий Пастир, 22/3, 143—150. Годований, Ст. (1932). Святкувати разом чи окремо? (Голос у дискусії), Діло, 1932, 15, 3. Каровець, М. (1932). Справа калєндаря. Відповідь п. В. Островському, Нова Зоря, 6, 1—2. Качала, С. (1883). Кôлька слôвъ о намѣреню знесеня старого календаря. Допись зъ Шельпакъ. Дїло, 26, 1. Климишин, І. (2002). Календар і хрологія. 5-те вид., доп. Івано-Франківськ: Гостинець, вид-во Івано-Франківської Теологічної Академії. Кралюк, П., Якубович, М. (2014). Астрономія в натурфілософській спадщині Яна Лятоса. Українське небо. Студії над історією астрономії в Україні: [зб. наук. праць, за заг. ред. О. Петрука]. Львів: Інститут прикладних проблем механіки і математики ім. Я. С. Підстригача НАН України, 518—533. Кучабський, В. (1933). Україна і Польща: отверта відповідь польському консерватистові. Львів: Накладом «Мети». Кучер, В. (1924). В калєндарській справі, Діло, 28, 2. М. М. (1924). Реформа календара, Руски Новини, Нови Сад, 2, 1—2. [Назарук, О.] (1932). Азбука — Калєндар — Стиль. З приводу «Відкритого листа» Д-ра Яна Бобжинського, Нова Зоря, 9, 3. Назарук, О. (1932). Політичні проблєми у «Відкритім Листі» до українского консерватиста пера Дра Яна Бобжиньского. Нова Зоря, 13, 1—2. о. Г. (1914). Справа приняття Григорянського калєндаря, Нива, 4/6, 127—129. (1875). О календарѣ и знакахъ календарскихъ, и еще о рôжницы календаря юліанского о тъ григоріанского, Временникъ Института 17

Ставропигійского съ мѣсяцесловомъ на годъ високосный (переступный) 1876, 123—144. Олесницький, Я. (1932). За новий калєндар. (Голос у дискусії з приводу статті «Спільні чи окремі свята»), Діло, 8, 2. Ор. Л. (1918). Реформа календаря, Нова Рада, 19, 2. Остапчук, В. (1932). «Спільні чи окремі свята?» Голос із села: «Не треба боятися постави села»!, Діло, 18, 1—2. Островський, В. (1932). «Спільні чи окремі свята?» (З приводу статті п. Similis`a, «Діло», ч. 6), Діло, 13, 2. Павлишин, О. (2002). З історії впровадження григоріянського календаря в церковне життя українців: календарна реформа єпископа Григорія Хомишина. Україна модерна, Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. Івана Франка; відп. ред. Я. Грицак, М. Крикун. Київ; Львів: Критика, 7, 7—68. Садовський, В. Д. (1927). Церковний калєндар і його реформа, Нива, 10, 267—274; 11, 308—311; 12, 339—444. Сѣмяновичъ, Н. (1884). Увага для нашихъ уставникôвъ календарскихъ, Рускій Сіонъ, 1, 27—28. Тимошенко, Л. (2004). Берестейська Унія 1596 р. Дрогобич: Коло. (1882). Трехвѣковая рôчниця Григоріаньского календаря, Галицкій Сіонъ, 284—285. Шараневичъ, И. (1876). Отвѣтъ доктора Исидора Шараневича на статію умѣщену в ч. 22, 23 и 24 (въ фелетонѣ) Слова зъ 1876 г. подъ заглавіемъ: „Примѣчанія над новымъ такъ званнымъ григоріяньскимъ календаремъ, его ошибки и совершеньство нашого лѣточисленія”, въ оборонѣ статій нимъ сочиненныхъ и умѣщенныхъ въ временникахъ Ставропигійского Институті зъ годовъ и 1875 и 1876 подъ заглавіемъ «Причины рожници календара юліанского и григоріянского» (на г. 1876), Рускій Сіонъ, 7, 222—231; 8, 256—265; 9, 289—297. Polski konserwatysta [Bobrzynski, J.] (1931). List otwarty do ukraińskiego konserwatysty, Nasza Przyszłość, 15, 1—15. SIMILIS. (1932). «Спільні чи окремі свята?» Єретичні думки у святочний час на тему переходу на григоріянський калєндар, Діло, 6, 2.

Mariana Komarytsia

CALENDAR DEBATES IN THE GALICIAN PRESS OF THE TWENTIETH CENTURY: RELIGIOUS AND POLITICAL CONTEXT Summary Every year in the period preceding Christmas and Easter, the historical tradition of using the Julian calendar, still preserved in the Greek Catholic and some Orthodox Churches, sparks off heated debates. The arguments of the parties to these debates are usually consistent with those that were voiced in the past. Thus, a retrospective journey into the history of this phenomenon provides a key to understanding it: what prevents Christians of the Eastern and Western rites from celebrating the greatest church holidays at the same time. In the 19th century, articles on the history of the calendar and arguments for or against changing it were published, inter alia, in periodicals such as „Slovo”, „Vremennyk Instytuta Stavropyhiyskoho s Misiatseslovom”, „Halytskyi Sion”, and „Ruskyi Sion”. The above studies focus mostly on purely theoretical issues, in contrast to 20th-century periodicals, where the close connection between religious, socio-political, economic and cultural factors comes to the forefront. The article analyzes the discussions on the calendar reform in the Galician press of the first half of the 20th century in the religious and cultural and political context of that period on the basis of publications of the Lviv periodicals „Dilo” (1880—1939), „Dobryi Pastyr” (1930—1939), „Nyva” (1904—1939), and „Nova Zoria” (1926—1939). The chronological retrospective dates back to the „childhood” of mankind when the first calendars were invented, the Brest Union – the time of re-establishment of the Ukrainian Church’s connection with the Apostolic See in an attempt to update the calendar together with the Catholic Church, and the 19th and 20th centuries, when Ukrainian Galician theologians were trying to come up with theoretical arguments for or against changing the calendar. The broad range of arguments makes it possible to trace the consonance of the ideas of authors from religious and secular circles, and the effect of the stateless status of Ukraine given the threat of its Polonization and Russification. The political aspect is highlighted in Jan Bobzynski’s Open Letter to the Ukrainian Conservative (1931) in the Nasza Przyszlość journal, which sparked a wave of calendar debates in the Ukrainian press in 1932. In response to the reproach by the Polish author, articles were published by well-known persons such as Vasyl Kuchabskyi, Osyp Nazaruk, and Vasyl Schurat. One of the important reasons for not accepting the Gregorian calendar was the close connection of the religious sphere with the economic and cultural ones, first of all due to the ritual cycle of Ukrainian peasants, which prioritized the tradition

over historical expediency. Contemporary researchers, in particular Ivan Klymyshyn, Petro Kraliuk, Oleh Pavlyshyn, Leonid Tymoshenko, and Mykhailo Yakubovych, actualize the calendar issues in historical retrospect, demonstrating not only the facts themselves but also the history of their studies. The calendar discussions have been investigated in the context of historical, astronomical, and theological studies, but the intellectual accomplishments preserved in periodicals are usually overlooked by scholars due to the complexity them. The purpose of the proposed article is to collect these materials, highlight the arguments made by scholars, priests, public persons and journalists, analyze the key issues, as well as trace the continuity of problems from the past to the present and their root causes. The theoretical and methodological foundations are based on a comprehensive approach to the object of study involving analytical, comparative, hermeneutic and historical methods. Methodological pluralism contributes to the comprehensive coverage of the calendar debates in historical retrospect, since the press served as a mirror and engine of Ukrainians’ socio-political and cultural life, and in the conditions of statelessness, they provided a space for the struggle for national independence. The content of press reports highlights the conflict between the theoretical considerations concerning the expediency of introducing the Gregorian calendar instead of the Julian calendar and the failure to implement these considerations in historical perspective, with extrapolation on today’s realities. Keywords: Gregorian and Julian calendar, Galician press, Greek Catholic Church, Polonization, Russification.

КРИСТИЈАН ЕКЕР* Универзитет у Новом Саду Филозофски факултет christian.eccher@gmail.com

UDC 821.131.1-94.09 Sequi E. Преглядна робота прияте 04. 05. 2022. прилапене за друкованє 13. 05. 2022.

Борба италијанског партизана у Југославији: Ерос Секви У овом раду анализираћемо рад Ероса Секвија, Италијана који се налазио у Загребу током Другог светског рата. Одлучио је да учествује у рату на страни партизанских јединица и током борбе водио дневник у којем је бележио не само главне догађаје сукоба, већ и своја размишљања, веома корисна за разумевање кризе европских интелектуалаца током 20. века. Кључне речи: Истра, Секви, Светски рат, колонијализам, Додеканез

Последње две године Другог светског рата многи италијански интелектуалци су напустили своју земљу и придружили су се Титовим партизанима који су се борили против нацистичких и фашистичких окупатора. Између њих, најпознатији су они који су остали да живе у Југославији и кад је рат завршен, као на пример Тосканац Ерос Секви (1912-1995), који је написао дневник Било нас је много... док је ратовао. У том дневнику, објављеном 1953. без додатака и корекције у односу на оригинални рукопис, виде се најважнији разлози због којих су многи писци, музичари и уметници одлучили да побегну из Италије и да се изван ње боре против режима којем се нису до тада супротстављали и којем су често пружали подршку. Дневник почиње 14. октобра 1943. у Врапчу, близу Загреба, и завршава се 31. јула 1944. на планинама изнад Ријеке. Секви описује све што се дешава њему и партизанској бригади којој он припада. Прича о његовим путовањима од Славоније до Горског Котора, од Крајине до Босне и онда до Истре, и о његовим борбама против фашиста, четника и усташа. Приповедање је занимљиво и узбудљиво, брзо и ефикасно, али се иза описивања саботажа пруга и суровог живота партизана крије и један алегоријски роман: Ерос * Кристијан Екер (Christian Eccher) – доктор филологије, лингвистике и књижевности, доцент

Секви, професор италијанске књижевности на Загребачком универзитету, одлучио је да напусти град и да ратује зато што је тражио, као и сви они који су се борили против фашиста, у борби и у ратном искуству оно што су на крају 19. века сви интелектуалци изгубили – улогу у друштву. Између 19. и 20. се у Италији погоршавао однос између интелектуалаца и буржоазије која је имала политичку и привредну хегемонију1. До половине 18. века уметници су били они који су преносили и ширили доминантне идеологије у целом друштвеном корпусу. На пример, Едмондо Де Амићис или Ђузепе Верди су писали дела која су била у складу са потребама тадашње владајуће класе која је хтела да уједини Италију. После уједињења, значи после осамдесетих година 19. века, за време друге индустријске револуције, у новој атмосфери банака и предузећа, политичарима и богаташима више није била потребна уметност као извор митова и средство за проширење идеологија. Нове су вредности почеле да владају друштвом, као на пример логика потрошње без граница и сопственог благостања, веровање у науку и у технику као решење за све проблеме и као гаранцију да се развој човечанства неће никада зауставити. Доминантној класи није била потребна уметност како би успела да своје идеологије наметне као вредности за цело друштво: ако су за то у барокном добу били потребни писци и сликари, од краја 19. века су били кориснији новине, радио и, много касније, телевизија. У таквом контексту, књижевност и уметност су могле да имају само реторичку и декоративну функцију. Поезија и проза су постале лепа и празна реч без икаквих дубљих значења, производ који се може купити, и баш због тога треба да се адаптирају потребама тржишта. Нико од оних који су били на власти није захтевао да уметност каже нешто ново и да гледа на свет са критичким приступом. Интелектуалци који нису хтели да буду само глас нових вредности почели су да се им супротстављају. У ствари, у Италији се десило то што се збивало у Француској и у Немачкој после 1848. Чарлс Бодлер је најбољи пример песника који је раскидао са доминантним класама. Песници, писци, музичари су почели и да се суочавају са проблемима које никада нису морали да решавају: на пример, преживљавање. Ако више нису живели на дворовима, више нису имали предност да се друже са владарима и нису више писали и певали за њих, морали су да нађу посао како би јели. На почетку 20. века раз1 По Грамшијевој дефиницији, интелектуалци су сви грађани који се баве политиком. Овде се под интелектуалцима подразумевају сви они који се баве културом, као уметници, професори, наставници... (Gramsci, 1975: 1550-1551).

вија се масовно друштво у Европи: у Италији држава је омогућавала школовање већем броју људи него у прошлости. Број интелектуалаца је порастао и први пут се појавио феномен који се зове „пролетеризација” интелектуалаца. Нестала је фигура уметника који може да преживи бавећи се само уметношћу. Интелектуалци су почели да раде у новинама, у школама, на универзитетима, али конкуренција је била велика и многи су остали без посла. Највећи део њих је био незадовољан владарима и институцијама2. Почели су да изналазе начине да се супротстављају овој ситуацији, да траже „глас”, неког ко је могао да представља, на политичком пољу, њихове захтеве и потребе3. После 1922, интелектуалцима ће тај „глас” дати Бенито Мусолини, који их је примио у државне структуре, створене са циљем да њихова субверзивност не штети режиму. Идилични однос између Мусолинија и интелектуалаца завршен је током тридесетих, кад је почео рат. Многи су писци, као на пример Елио Виторини, Алберто Моравија и Итало Калвино, разумели да нису имали никакву политичку улогу и кад су почели да се супротстаљају диктатури, били су прогањани. Субверзивност је видљива и у Секвијевом дневнику: док је ратовао често се сећао свог оца, професора латинског језика у средњој школи. Он спомиње тешкоће у којима је његова породица живела док је он био у Тоскани и питао се како је тата издржао толико тешку ситуацију не супротставивши се својој судбини: 28. јануар 1944. Јадан човек, мој отац! Увек тежак живот, са надом да ће срећнији дани доћи... Латински, грчки, италијански, тврдоглави момци богаташи, сиромашни студенти са јакном коју су правили од очеве јакне, школа, приватни часови, треба хранити шест синова са само једном малом платом... Зар немаш воље да пустиш да све пропадне, да почнеш све из почетка? (Секви 1953: 123-124, све цитате превео Кристијан Екер) Секви је одлучио да напусти књиге, узме пушку и да започне све из почетка. Придружио се партизанима зато што је био убеђен 2 Тадашњи председник владе Ђовани Ђолити је спречио да се интелектуалци удруже са радничком класом. Тај савез ће настати после Другог светског рата, кад су сви италијански интелектуалци подржавали италијанску комунистичку партију. 3 Није случајност да најважнији италијански часопис на почетку 20. века се зове „La Voce”, што значи „Глас”.

да интелектуалци, нарочито писци, могу имати улогу само у социјалистичком друштву које ће партизани изградити после рата. Ерос неће да изгуби ту прилику али пре него што он може да постане певач партизана и социјализма мора да избрише кривицу што је Италијан: та је реч партизанима била синоним за „фашисту”. Топуско, 14. новембар 1943. Колико од ових покоља и од ових рушевина имају италијанско име? Италијани су добри, Италијани не знају да буду рђави и варвари, и тако даље. ... А у ствари, и Италијани не би били рђави, не би били звери. Али остаци зидова, уништена огњишта, и крв многих људи кривих само зато што су рођени као Срби или Хрвати и што воле слободу, терет су на мом имену Италијана као свест прљава од злочина. (Секви 1953: 63) Како изаћи из свега тога, како прочистити италијанско име? Једноставно боривши се: Постоји начин да се не осети кривица: пуцати и на све оне који кажу да су Италијани и који ти кваре име које ти је слатко као оно од „породице”. Нико не каже да сам крив због злочина који су извршиле животиње које причају мој језик. Али смо Хрвати, Срби, Словенци, и ја, Италијан, и сви заједно се боримо против животиња од сваког језика. Разумемо се боље између нас, у борби; лакше ми је него ли разумети Тосканца који упали кућицу српског сељака или који пуца на снежне груди силоване девојчице. (Секви 1953: 63) Проза је једноставна, има пуно независних реченица које често почињу са предлогом „ма”, тј. „али”. Свет је јасно подељен, зна се ко је крив а ко је невин, ко се бори за правду и ко за неправду. У свету, како је Елио Виторини рекао, имамо две врсте људи: они који су људи и они који то нису. Ако је језик идеологија, ако је језик огледало става писца према свету, онда није тешко разумети да је Секви нашао, упркос културној кризи 20. века, чврст спој између себе и спољног света, између себе и друштва. Постоји човек и постоји не-човек. То је једина ствар за коју вреди писати и борити се; ова два глагола су у дневнику синоними. Ко је са партизанима је наравно човек. Дневник постаје онда епска нарација рата, и није случајно да често, иако не пише стиховима, Секви користи анапест, као у епу: 24

Vèdi quel càmpo laggiù, sòpra la stràda? Mio fratèllo guidàva l’aràtro. Passò uno squadròne di càvallerìa italiàna... furiòsi d’avèr fàtto fiàsco... (Видиш то поље тамо, над улицом? Мој брат је орао кад је дошао одред коњице Италијана, љутих што нису победили...) Секви је научио да буде човек и интелектуалац захваљујући школи партизана која је вредела више од факултета који је он завршио у Пизи: И ми. Неискусни за шуму. Долазимо да се боримо против Немаца и оних који су са њима. Како, још не знамо. Ни ја, ни холандски сељак. Пуно сам учио, одушевио сам се тиме. Они сигурно знају пуно ствари, које ми још увек не знамо. (Секви 1953: 64) Борбено путовање кроз Југославију јесте за Секвија права школа и, на крају рата, он добија оно што је толико пуно желео: улогу у друштву у којем живи. На крају дневника, Италијан постаје уредник партизанских новина.4 Зашто се Секви није вратио у Италију после рата? Зашто није хтео да постане тамо интелектуалац Комунистичке партије? У Југославији Италијани су често видели могућност изградње друштва из почетка, а то у Италији није било могуће: италијански партизански покрет није имао довољно снаге да уништи бившу владајућу елиту која је била присутна и после рата у новом демократском систему и, осим тога, Комунистичка партија била је увек у опозицији5. Ускоро је сам Секви приметио да се варао. После 1948. и током педесетих, када је СФРЈ прекинула односе са СССР-ом, интелектуалци нису имали друге шансе да буду уметници идеологије партије. Многи Италијани су се тада вратили у домовину, где нису могли да нађу посао јер их је италијанска власт сматрала комунистима. Они који су остали, живели су највише у Истри и Ријеци. Југословени су још увек гледали на Италијане као на фашисте, иако се многи од њих нису никада бавили политиком. Осим тога, до седамдесетих година, Италија није престала да тврди да њој припада 4

Италијанске партизанске новине „La voce del popolo” су постале после рата дневне новине италијанске мањине у Југославији и још увек излазе. 5 Током 40 година (1946-1989) је у Италији владала само Хришћанска демократија, партија која је била блиска Ватикану и средњој класи.

Истра и то је створило врућу политичку атмосферу у односима између две државе. Ерос Секви је имао добре односе са ауторитетима и то је омогучило италијанској мањини да преживи тешке тренутке хладног рата, али нико није веровао у њега: Италијани из Истре су сумњали у њега мислећи да је он лицемеран човек Народног фронта који је само наизглед пријатељ Италијана. Комунисти су га сматрали сумњивим зато што је био Италијан. Секви је оставио заувек пушку и вратио се старом послу: у Београду је основао катедру за италијански језик и радио као професор. Разочарење је видљиво у његовом роману објављеном 1957. Куће у Потији. У том роману Секви приповеда о људима који су живели на једном малом отоку у Егејском мору које се зове Калимнос и на којем је и он био неколико година као професор италијанског током тридесетих. Додеканесе је тада било италијанско колонијалистичко подручје. Ники и Клеантис су главни јунаци романа и живе на селу Потија, које се налази на острву; живе као и сви други становници: жене остају кући а мушкарци раде од пролећа до јесени као рониоци: ваде спужве из мора за једног богатог човека са отока који живи у Енглеској. Сиромашан и опасан је живот ронилаца, које карабинијери (италијанска полиција) терају да раде кад се одупиру. Посао је јако опасан, често се рониоци враћају кућама парализовани: дешава се да превише брзо изроне са дна и да им притисак воде сломи кичму. Аутор описује све то без патоса и приповедање се фокусира на привредну ситуацију отока. Више него роман, читалац има утисак да чита документарну књигу, све до половине романа, када у поглављу Il mare vermiglio (Румено море) Секви напушта треће лице и прелази на прво: почиње да објашњава зашто је одлучио да пише тај роман. У исто време реализам се нагло губи и реалистичан роман се претвори у експресионистички: Замарају сви ови гласови иза решетака; поново отворим очи. Кварнер и Војак који га грли, плавичасти обриси Креса. Или море Калимноса, стегнуто љубичастим планинама Потије. У даљини плови у Егејском мору пепељасти Кос. Отворених очију, из хора се појави јасни лик који ми понавља причу коју имам унутар себе већ годинама: морам да је испричам, док ми одзвања у ушима звонце Светог Николе Рониоца. Када будем испричао причу о Клеантиси и Никију опет ћу слободно дисати. (Секви 1957: 41) Зашто Секви осећа потребу да исприча ту причу баш током педесетих, док гледа Кварнер чијем је ослобођењу он допринео? 26

Аутор осећа – али не може да то до краја искаже – да постоји нека веза између политичког притиска који је владао тада у Југославији и онога који је постојао у Калимносу. У Било нас је много..., Секви је повезао своју борбу са ослобођењем становника отока: И ова наша борба, и ова беда? Једног дана, мајке у Калимносу ће дати хлеб својим синовима и неће га више давати брадатом попи. (Секви, 1953: 90) Друштво које је Секви желео да створи не постоји и неће постојати. Током педесетих година аутор је схватио да ни у Југославији ни у Калимносу неће се ништа значајно променити. Интелектуалац ништа не може учинити, није добио нову активну улогу у друштву у којем живи. Секвијев сан је постао кошмар, који је он предао књижевности. Уметност више не пружа митове и идеологије него могућност да се појединац ослободи од својих неуроза и у исто време постаје место на ком се објављује друштвена неправда. Дело Куће у Потији нема завршетка. Како је већ речено, реализам постаје експресионизам. Нема више паратакса, а реченице су само фрагменти. Фрагмент је била омиљена форма италијанских интелектуалаца на почетку 20. века: када је писац изгубио своје одређено место у друштву, када стварност није била више стабилна (Ајнштајн и Фројд су рекли да човек не може да познаје ни свет ни самог себе) нема више места за линеарну прозу на коју је навикао роман 19. века. Постоји само узнемирујућа несигурност и стварност без облика, бол историје против које писци и интелектуалци ништа не могу да раде, осим да их опишу. Друштво које је Секви сањао да уреди је без реда, нема више дистинкције између човека и животиње, неправда влада свуда и нема партизана који ће нас спасити: Давим се, давим се, гуши ме гужва људи, малих и великих, са превеликим очима, сви вичу, не плачу; али је ужас, ужас је усисао Никија, Клантису и њиховог сина. Саблажњиви хор расте, нестаје сваки људски глас, то је море без валова, све уништено. Ја пловим чамцем, између Теленда и Скалије, сунце је изашло са друге стране отока, и овде се вода фарба од црвеног, постаје густа, румена; ужасно је, то је крв. Гадим се, бојим се. Зашто то сећање? Није било других људи на мору од крви, и ужас је трајао неколико секунди. И окренем очи, хоћу да се ослободим. Ослободим се. Ники, Клеантис, цела гужва плута на крви, затварају млаз крви својим облицима који плутају, утапају се у њему као комад снега. (Секви, 1953: 55-56) 27

ЛИТЕРАТУРА Berrini, A. (2004). Noi siamo la classe operaia. Milano: Baldini & Castoldi Dalai. Depoli, A. (1971). Fiume di una storia meravigliosa. Roma: Libero Comune di Fiume. Ellwod, D. W. (1994). L’Europa ricostruita. Bologna: il Mulino. Giardina, A., Sabbatucci, G., Vidotto, V. (1996). Manuale di storia, l’età contemporanea, vol. 3. Roma: Laterza, Roma-Bari. Gramsci, A. (1975). Quaderni dal carcere, vol. 3. Torino: Einaudi. Labanca, N. (2002). Oltremare. Bologna: il Mulino. Rumici, G. (2001). Fratelli d’Istria. Milano: Mursia. Rumiz, P. (1994). Vento di terra. Trieste: Ote-Mgs press. Scotti, G. (1997). Foibe e fobie, „Il Ponte”, numero speciale febbraio/marzo, pagg. 6-41. Scotti, G. (1991). Goli Otok, ritorno all’isola calva. Trieste: Lint. Sequi, E. (1953). Eravamo in tanti. Fium: Edit. Sequi, E. (1957). Le case di Pothia. Fiume: Edit.

Christian Eccher LA LOTTA DI UN PARTIGIANO ITALIANO IN JUGOSLAVIA: EROS SEQUI Riassunto In questo lavoro abbiamo analizzato l’opera di Eros Sequi, un italiano che si trovava a Zagabria durante la Seconda guerra mondiale. Sequi decise di partecipare alla guerra partigiana e, durante la lotta, tenne un diario in cui appuntava non solo i principali eventi del conflitto, ma anche le proprie riflessioni, molto utili per comprendere la crisi degli intellettuali durante il XX secolo. Nella seconda opera di Sequi, „Le case di Pothia”, torna un elemento storico e culturale rimosso dalla cultura ufficiale italiana: il colonialismo e i crimini commessi nel Corno d’Africa, in Albania e nel Dodecaneso greco. Parole chiave: Istria, Sequi, Guerre mondiali, colonialismo, Dodecaneso.

ПОЕЗИЯ И ПРОЗА

ОЛЕНА ПЛАНЧАК-САКАЧ

Слова краткотирвацей краси

ОДХОДЗЕНЯ Одходзи ноц, лєгучко швита на рубе дня на стотки лампи ошвицую длугоки писти, злєцованє и полєцованє авионох заокружує час. Наш вичурел, зацихли зме як заренка писку у пустинї. – Увидзиме ше на Крачун – гвари и змахнє, док гласно лопоца колєска на куфру нєстава у гимбацей рики путнїкох. Оставам прикована у прешлосци розлївам ше през тинту анї здихнуце, анї слово, анї стих, нє можу врациц наш час, одход враца здогадованя, як ехо глас...

ОПЕРАНЄ Улїчни лампи розточую ноц драга медзи нами церпнє погашели зме кажде свойо ти и гвизди ше нам скотуляли. У озвучених предїлох наших душох глєдаме слова твардейшого значеня исти духовни краї шлїзкаю ше з нашей младосци до старосци. Живот збудовани на одлукох драга хтору вибераме зна нєсподзивац нашо Итаки час оддиху же бизме у цихосци влапели бешедлїву подпорку. ПИСМО Кед ше глас отїлотворел до знаку клїнкового сумерского писма язик страцел свою дзвонкосц у нємим печацу креациї и цихосци. Сумерска мрия видумала цалу єдну кодирану систему клїнкових запяткох зоз хторима премосцела свойо думки з єдного до другого часу. Печена глїна даровала вичносц клїнковому писму, алє нє и храмом, палатом, муриском хтори ше розсипали у писку. Клїнково запяти зарити у глїняних таблох шаблонизовали музику язика до писма хторе як драгоказ на прирви вичносци постало подпорка познєйшим ґенерацийом. 30

ТАЙНА Белави верх нєба чиря ше до моря далєкосц ше притаєла до цихосци слова нас облєтую як ято чайкох ладю, трепециме у безчежинским стану. У пременкох хтори нас будую лапаме смисел зоз бешедлївого оциску швета, у прустовскей допитосци рошнє наша жажда за спознаньом. Розсипуєме ше до цихей присутносци кажде нашо слово єден мали живот виповедзени, дожити и глєдани у обсесивним кругу тайни живота.

ЦИХОСЦ Остатнї жирячки дня швица на орубенцу швета згашнє ище єден дзень виплєцени зоз дробних жаданьох. Цихи чарни бразди гойсаю ше медзи двома шветами и ято птицох цо у нєсталним кругу трепеци. Моя думка лєци ґу нєбу оддзвонює белава цихосц у мнє гевто цо глєдам одвит нє ма.

ТКАЧКА Ище сом цалком мале дзивчатко баба ми приповеда приповедку о Пепельнїчки и плаче сциха як єшеньске нєбо. Моя мац шицко видзи, та гвари: – Нє тоту приповедку, мамо, виприповедай єй дацо безбрижнєйше, веселше. Баба циха, вредна, сцерпезлїва ткачка цо виткала свойо нїтки од ранших швитаньох до цмих ноцох, у розпирснутих здихованьох. Мойо слова нїтки зоз хторима жадам виткац бабову подобу, док тримам єй лєнове платно роздумуєм о нєсиґурним триюмфу тирваня.

ШЛЇД Зоз каждим новим дньом будзи ше илузия початку и наш сон о вичносци час лєгучко троши. Слова мойо крегки ход по рубцу жертвеней часци болю зараброваней у коляї гласу хтори враца цихосц позбераного часу. Розгварка у мнє тирва и ознова започина, на тим малим просторе паперу виписуєм єдини тирваци шлїд – писню. 32

ГЛЄДАНЯ Од познатого ґу нєпознатому плїва наш чамец полни зоз словами до далєкосци розсипаней у глїбокосци як хмарки цо по нєбе бродза. Слова краткотирвацей краси нєставаю у нашим понагляню и нєдзбалосци тоти крегки слова нашого розуменя хторим ознова глєдаме значеня. Док збераме заренка потїхи кажди наш корч цела преточуєме до словох, же бизме досягли по сущносц хтору глєдаме.

ЯНКО ПАВЛОВИЧ

Нарисоване з крейду У раншей цихосци чує ше герлїчково шпиванє, дзешка далєко. Мегки звук тей птици улїва ше през отворени облак вєдно зоз жимнявим єшеньским воздухом нагадуюци ище єден мирни дзень. Там долу, на дворе, обачуєм Ганчу. Клєчи на бетону и зоз билу крейду цошка рисує, праве на гевтей поверхносци цо сом ю дакеди давно вибетоновал, на месце дзе ше у моєй младосци находзела стара вишня. Тото древко, як зме го звичайно наволовали, нє було древко алє древо грубого стебла и широкей коруни. Вишня, випатра, була там засадзена давно, бо ше здогадуєм же сом ше бавел у єй хладку кед сом бу хлапец. Звичайно би вяри на єй конарох герлїчки направели гнїздо, дзе ше познєйше зявйовали герлїчата. Було то за нас домашнїх узвичаєне зявенє, а мац з єдней нагоди гварела же у тим обисцу дзе герлїчки направя гнїздо, панує цихосц и мир. Справди у нашим обисцу пановали цихосц и спокой. Зоз сушедового двора ше часто чул галайк хтори зме, гоч бездзечно, мушели слухац. Тоти сушедово любели мац вше дацо цо нїхто у околїску нє мал, и виказовац ше зоз тим. Заш лєм ми ше видзи же ше у нас вельо красше жило, бо нїґда нє було лярми. Процивно герлїчком, зоз сушедового двора ше часто чуло драпаце врещанє павурох, хторих вони принєсли хто зна одкаль. Як даяки високи колїки стирчали би павурски надзераня и губели нашу цихосц. Заш лєм, кед би ше тоти пишни птици нє чули, чуло ше умилне шпиванє герлїчкох, дзешка з далєкосци, а часто и зошицким блїзко, ту у нашим дворе... Було то так коло поладня, кед сом рихтал бициґлу опарту на стебло вишнї, за одход до пополадньовей змени. Мац пришла ґу мнє и поцихи ше озвала: – Яка то цепла и циха єшень. Лєм кед би потирвала ище длуго. Жима запановала нєодлуга и залюштала шицко, та ше анї шпиванє герлїчкох нє чуло. Дзешка глїбоко у допитих жимских дньох, мац нас занавше зохабела. Случело ше то барз нєсподзивано. У 34

думкох ми ище вше було гевто єй виреченє: – Яка то цепла и циха єшень. Лєм кед би потирвала ище длуго. Герлїчки ше зоз своїм шпиваньом зявели такой наяр, алє нє правели гнїздо на вишнї, озда прето бо и вона, як и мац, пошла до прешлосци. Тей яри ше на конарох нє зявйовали пупки. Древо стало таке голе як вжиме цалу яр. – Забановала ше вишенка за мацеру – жубротал поцихи оцец кед зме викоповали пняк. На тим месце роками була округла, гола поверхносц сталпазованей жеми, же бим ю познєйше вибетоновал. Праве на тей бетонскей поверхносци Ганча цошка рисує. Витрик єй розбуртавел власи, алє вона и далєй клєчи и пилно цага крейду по гладкей поверхносци. Так ше дала до роботи же анї нє була свидома кеди сом там пошол видзиц цо нарисовала моя унучка. Щешлїва же єй ше удало закончиц рисунок, подзвигла попатрунок и запатрела ше до очох свойому дїдови, обчекуюци цо вон пове. Нїч сом єй нє гварел, бо ми глас остал зарабровани дзешка глїбоко у гарлє, кед сом видзел цо мала Ганча нарисовала. Бул то дзецински малюнок зоз крейду, на хторим ше ясно видзело нєлапшно нарисоване древо, на хторе опарта бициґла при хторей кучи хлоп, а при нїм стої дакус похилєна жена. *** Там долу, на бетону, герлїчка. Єй швидки, алє заш лєм нїжни рухи, уж хто зна хторираз цикавя мой попатрунок. Кеди-нєкеди, тота нїжна птица дзвига главку зоз тима своїма дробнима очками и унапрямує свой попатрунок на мнє. Нагина главку лїво-право, та заш лїво и так ме спатра, а то ми приємне. Як ми може така малючка так упечатлїво войсц до чувствох? Як? Тераз сом свидоми же ми єй блядо-шива фарба, як кед би була вилєзнута од слунка, хторе ю цале лєто ошвицовало, приємно гласка чувства. Нєсподзивано герлїчка „пирхла” високо над дражку и так повесц, шлїскаюци ше, през єшеньску цеплоту, одлєцела там ґу капури, дзе ше спущела на слуп. Тота капура то главни уход до ДОМУ ЗА СТАРИХ, у хторим ше тераз находзим. Нє подло ми ту. Насампредз, кед така цепла и циха єшень як тота. Кед би голєм длуго потирвала. 35

ТОМИСЛАВ МИШИР

Ожог Любим писац о ожогу бо людзе нє почитую гевто цо маю, алє ґу даяким далєким гвиздом одлєтаю.

*** Треба писац о нашим обисцу дзе зме коло пеца и коло огнїска зберали, дзе зме слухали приповедки и нашу писню зашпивали.

*** Майстор ожогар направел ожог и дал вибуґновац по валалє же ожог направени, та жени приходзели, алє го нє могли купиц бо ожог бул драги.

*** Ожог би могол буц барз хасновити гевтим людзом хтори ше пендраю до брега, або кед би з брега зиходзели и насланяли ше на ожог теди би вельо лєгчейше зиходзели.

*** Ожог можеш положиц прейґ плєца и на ньго обешиц зайду кед идзеш до далєкого швета глєдац роботи... Теди ци ожог будзе як вирни пайташ у драги и кед ци „гайнїци” у лєше зосцу одняц зайду, ти их зоз ожогом побиєш по глави.

*** Чежко повесц чи ожог ремесло або оружиє, дзе ше топи до пеца, там ше и добре жиє.

*** Миротворни би поведли же ожог ремесло, а збитлїви же є оружиє и тераз ти знай цо правда, цо дакому у глави и хто цо у своїм шерцу шнїє. *** Єдна баба зоз ожогом пооганяла коминяра бо перше очисцел комин, вецка глєдал палєнки и баба му палєнки насипала, а вецка почал бешедовац таки слова хтори ше женом нє приповедаю и баба ше нагнївала и зоз ожогом пооганяла коминяра. *** Кед ше Айнштайнови питали як будзе випатрац Треца шветова война, вон гварел же вон то нє зна, алє зна же ше Штварта шветова война будзе водзиц зоз каменима шекерами... Вон то поведол прето же нє знал цо ожог бо нє вироснул медзи нами. 38

*** Кед би ше нєшкайши воєни теоретичаре анї нє народзели, направели би добре и швету и своєй мацери... Теди би людзе сами вжали ожоги як оружиє и одлучовали би о тим хто муши умрец, а хто треба най жиє.

*** Вецей еколоґично, християнски и гуманистично биц ше з ожогами, а нє зоз атомскима бомбами.

*** Под конком майстра ожогара била мачка знєсла чарне вайцо та ше ґаздиня чудовала и одбегла по сушеду жену од майстра обухара та ше обидва вєдно чудовали и гуторели же треба исц до врачарки а мачки ше шмеяли. 39

*** Нє любел бим шедлац на ожогу бо ше боїм же бим ше нє становел медзи дяблами и босорками. Алє, заш... яке то чувствованє дакеди ме цикави. (Зоз збирки поезиї Швет хтори нєстава, Вуковар, 2020)

ЗОЗ ШВЕТОВЕЙ ЛИТЕРАТУРИ

ИВАН ФРАНКО (1856–1916)

Каменяре Шнїл ше ми чудни сон: предо мну як на дланї Ровнїна пуста, конца нє мож єй добачиц; Я стоїм зоз желєзним ланцом оковани, Надо мну велїчезна скала, тварди ґранит, А зо мну стоя таких як я на тисячи. Каждому чоло вибраздали боль и жалї, Любови врацей огень им у очох гори, Як гади ланци шицким руки повязали, Каждому плєца бриґи нїзко похиляли, Бо якаш страшна терха шицких мори. Желєзни чежки млаток кажди твардо трима, Од горе моцни глас як гром нас робиц женє: „Бухайце по тей скали гоч як сциска жима, А гоч пекота. Смияд, глад маце витримац, Бо розбиц тоту скалу вам судзене.” И зложно зме подзвигли руки ґузловати, Тисячох млаткох лопот рознєс ше около. На тисяч боки розпирскали ше фалати; Розпука моц давала тлучиц як зацати И фаластовац крок по крок камене чоло. Як водопаду гук, як кед ше бой розпалї, Так нашо млатки лопоцели нєвистато И за крочайом крочай драгу зме ровнали. 41

Гоч нє єдного калїчели тоти скали, нїч нє зопарло нас, лєм тлукол кажди млаток. Знал кажди з нас же чесц и славу нє здобудзе И же нє спомнє нїхто нашу калварию, Же по тей драги теди аж прейсц годни людзе Кед пребиєме ю, кед вировнана будзе, Кед нашо вимучени косци под ню згнїю. Ми людску славу анї кущик нє жадали, Бо нє героє зме, а анї нє рицаре. Ми раби хтори добродзечно ланци вжали, Шлєбоди раби на тей драги зме постали, На драги ґу лєпшому ми лєм каменяре. Доєден верел же зоз власнима руками Звладаме скалу, нє подаме ше ґраниту, Же з власну креву и зоз власнима косцами Справиме тварду драгу и по нєй за нами До швета живот нови, нови добра приду. Ми знали же нє єдна мука по нас вдери, И знали зме же дзешка у далєким краю За нами плачу жени, дзеци и мацери, Же нам и мили и нємили нє сцу вериц, Же нас и тото цо робиме преклїнаю. Ми тото знали. Душа у нас лєдво жила И шерцо ше таргало, дих давели жалї, А анї слизи анї боль, нїяка сила, Анї клятви нє одривали нас од дїла, И млатки з рук зме нїґда нє пущали. Сковани, так як єден, з моцну думку зляти, Ровнаме драги правди, фурт у опасносцох. Та гоч нас забул швет, та гоч зме и прекляти, Ми тей прекосней скали раз лєм даме ради, А щесце шицким придзе аж по наших косцох. З українского прешпивал Михал Рамач

ВЛАДИМИР НАЗОР (1876–1949)

Ангел у дзвонїци БИВАЛИ ЗМЕ у центру варощику, нєдалєко од церкви. Часто сом покрадзме виходзел по дражки на брещок и припатрал ше на дзвонїцу, єй криж на верху и годзину зоз чарнима мунтатовами на горнїм муре. Спод закрица вишели дзвони, дакеди блїщаци од зарйох слунка на заходзе. Нїч радше сом нє слухал як кед тоти дзвони дзвоня. Познал сом их по гласу. Бул вельки, штреднї и мали, а волали зме их Дїдо, Оцец и Унук. Видно було и штранґи з котрима ше цагало дзвони. Верел сом же зоз вельким и чежким Дїдом дзвонї лєм даяки шиви старик, з Оцом чловек цо ма чарну браду, а з Унуком даяки хлапец, можебуц моїх рокох. Нїґда сом их нє видзел, та сом их могол лєм задумовац. Вони нє можу бивац анї у церкви, анї у турнї без облака и комина. Приходза одкальшик и дзвоня, а вец знова нєстаню. З часу на час чує ше якеш черканє горе у дзвонїци, алє ше анї єден дзвон нє руша. Куц! Куц! Куц! Як кед би найменши дзвон вибивал єден, два, три, та аж и дванац, алє ше анї штранґ анї дзвон нє киваю. Стоїм и чекам. Час преходзи. Сцем уж пойсц, кед нараз: Куц! Куц! Зидзем пред дзвонїцу, шедам опрез завартих дзверох. Нука шицко цихо. Чуєм лєм людзох долу на площи и тащки на церковним закрицу. И перши раз у живоце чувствуєм же єст дацо цо нам и чудне и страши нас. ЗМЕРКАЛО ШЕ. Оцец обачел же сом праве пришол дому. Пита ше ми дзе сом бул. Гварим и питам ше му: – Тату, як то же дзвери на дзвонїци заварти, нука нєт нїкого, дзвони ше нє киваю, а заш лєм дзвоня? Оцец спочатку нє розумел, а вец гвари: – Ага, то годзини вибиваю. И толковал ми цошка о чарним кругу горе на дзвонїци, о мунтатовох хтори ше помали обрацаю, о минутох, годзинох и штварцинох. Алє я го нїч нє розумел. – А хто же то биє з черкотку по Унукови? – питам ше. Нїхто. Механїзем, млаточок.

Од оцового толкованя остало ми лєм тото же якиш млаток биє по Унукови и то сом верел. А хто же ше ґрабе там горе з млатком у руки? То нє може анї гевтот старик, анї чловек з чарну браду, ище менєй хлапец. Питам ше мацери: – Мамо, хто би то могол буц? Млаток, механїзем, гварел ци оцец. Нє трап ме вецей зоз тим... ИДУЦОГО РАНА сом такой пошол горе на брещок. Патрим и чекам. Красне ярнє рано. Варощик цихи, шицки у винїцох або у пристанїщу. Чуц лєм як птици доокола чвиринкаю и парна ладя писка долу у луки. Коло церкви шицко мирне. Патрим на нєбо. Над дзвонїцу плїва хмарка. Слунко ю ошвицує, та єй рубци як златни. Меня ше, видлужує, вше вецей здабе на хлапца з длугокима кридлами. Ангел! Патрим на ньго. А вон ше спущел нїжей, зменшал ше и побилєл. Слунко ми швици до оч, алє заш лєм го видзим як лєци поза верх дзвонїци и там нєстал. Куц! Куц! Куц! Одгукло дзвонко и весело, а тащки пирхли и одлєтли зоз закрица. На тот завод тоти три дзвони глїбоко одгукли и у мнє. Задуркало ми цошка у першох. Обняли ме занос и радосц. Бежим дому, вибегнул сом пред мацер. – Мамо! Тераз знам. Шицко сом видзел. – Цо, сину? – Ангела! Зиходзи до дзвонїци и биє з млатком по Унукови. – Видзел ши як биє? – Нє, алє... – Охаб ше ангела и дзвонїци. И нє вандруй вецей около! Мац була пребарз завжата же би ме могла чувац и слухац. Алє тоти єй слова пребудзели у мнє нове жаданє. Гей, требало би го видзиц з блїзка, патриц як биє по дзвону. Яки є? Чи му власи як пламень, а кридла зоз правого пиря? А яки му млаток, златни? ПОКРАДЗМЕ сом вишол з дому. Єден час мирно чекам на брещку. Шицко цихе и пусте. Зиходзим нїжей, блїжей ґу дзвером дзвонїци, а вони – пать, приварти. Стоїм нєодлучно. Алє чом бим ше бал? Ша то ангел цо го добри Бог посила з нєба на жем, хторому ше кажди вечар модлїм: Ангелу, хранителю мой... И нїч ше нє боїм. 44

Поцихи ше уцагуєм до дзвонїци. Нука цма. Дакус шветла пада од горе, та видзим камени ґарадичи хтори круца и водза до горе. Ґрабем ше вше висше. Чуєм лєм ластовки на верх турнї. Виходзим на поверх з дескох. Три груби штранґи виша од горе. Тераз ми ясне. Поталь приходза старик, син и хлапец, та цагаю штранґи. Видзим и дзвони. Маю широки округли уста зоз кивадлами цо здабу на груби язики. Тик–так! Тик–так! То годзина. Черка як и тота у нашей єдальнї на муре, лєм вельо гласнєйше и грубше. Цо будзем тераз? Чекац мирно док Вон придзе. Учуєм шущанє його кридлох, увидзим го як даяки пламень. Шицко у дзвонїци ше зашвици... НАРАЗ СОМ ше таргнул од страху. Як кед би загирмело. Одгукнул желєзни хрипаци глас. Видзело ше ми же ше затресла цала дзвонїца. Куц! Куц! Сцем ше розйойчац як ше боїм. А боїм ше и зисц долу. Алє ластовки чвиринкаю и шицко ше змирює. Знова починам думац. Нє видзел сом ангела, анї вон мнє. Требало би ше виґрабац ище висше. Видзим якуш древену драбину. Ґрабем ше по нєй у цмоти, алє предо мну яснєйше. Шептам: Ангелу! Ангелу! Цошка чарне прелєтло коло мнє. Спищало як миша. Пергачи! Нє можем анї напредок, анї назад. Боїм ше. – Мамо! Влапел сом ше за єден штранґ цо вишел подо мну и поцагнул го. Дзвон задзвонєл. То ше Унук озвал. Як кед би ми гуторел: – Лєм ти мнє цагай, я ци помогнєм. Штранґ ше ми вирвал з руки и дзвон уцихнул. Якиш чловек стал долу на дескох. Кричал на мнє: – Хто ти? Цо робиш ту? Зиходз долу! Розплакал сом ше. Чловек ше виґрабал по драбини и знял ме долу. Вадзел ше зо мну и випитовал ме, а я ше тресол од плачу. Чловек ме винєсол вонка з дзвонїци, влапел ме за руку и одведол нєдалєко до єдней хижи – до паноца. СТАРИ ПАРОХ з окулярами на носу шедзел за столом и читал якуш грубу кнїжку з позлаценима рамиками. – Цо то було, дзвонару? – питал ше чловекови. – Та, патьце! Док сом робел у церкви, тот хлапец покрадзме вошол до турнї и поцагнул мали дзвон. Могол спаднуц… – А чийо то дзецко? – Я ше му питам, а вон лєм плаче. Можебуц ше злєкол од пергачох. Парох ме прицагнул ґу себе и погласкал по глави. 45

– Змир ше, мили. Нє плач! Палє тота кнїжка, цала є златна. А пать лєм тоти слички. Ниа, ище єдна. Будзе твоя, сцеш? – Сцем. Вец парох дзвигнул глас: – Катина, придзце лєм ту! Вошла старша жена з вельку варешку и ренду у рукох. – Познаце тото дзецко? – Як бим нє? Ша кресцели сце го, Дон Роко, дас пред пейц роками. – Е, кед би я паметал шицки дзеци цо их кресцим! – То вам шйор Пиєров син. – Владо! И парох ме вжал на руки. – А цо ши, сину, глєдал у дзвонїци? ИЩЕ ВШЕ МИ очи були полни зоз слизами, алє сом ше уж лєгчейше чувствовал на рукох парохових. – Глєдал сом ангела. – Якого ангела? – Га, того цо зиходзи з нєба и зоз златним млатком биє по Унукови. Дзвонар и жена ше почали шмеяц, лєм парох предлужел. – А видзел ши го? – Гей, видзел. Лєм раз, здалєка, кед зиходзел до дзвонїци. А чом вон приходзи? – Прето же би явел людзом цо маю робиц през дзень. Ниа, дораз будзе поладнє. Вон придзе и вдери дванац раз з млатком по дзвону. И людзе буду знац же час за полудзенок. Врацаю ше з роботи дому. Оцец, мац и дзеци станю коло стола, помодля ше Богу и полуднюю. – Гей. И ми ше так модлїме. Кажди дзень. Так робиме и пред вечаром. – Видзиш, сину, ангел приходзи и шицко идзе так як добри Бог сце. И наш дзвонар вец дзвонї и надалєко явя Божи глас. – Так! Повем тото и оцови и мацери. Мал сом право. Нєт нїч без Божих ангелох!

Стари парох ми подавал шицки слички цо их могол найсц. А тота жена ми койцо нахпала до кишенкох. – Най го одведзем дому? – питал ше дзвонар. – Нє, я го одведзем! – гварел парох. НАКАДЗИ нас видзела, моя мац ше престрашела. – Но, цо уж зробел, оче парох? Кед чула цо и як було, мац ше поносовала парохови: – Чудне нам тото дзецко. Шицко сце видзиц и дознац. Анї ше нє бави так безбрижно як други дзеци. Боїм ше же раз застранї. Гваря же праве таки дзеци руша по даяких нєдобрих драгох. А парох єй гварел: – Нє бойце ше за ньго, панї. Гоч цо ше з нїм збудзе, вон вше будзе єден з тих цо веря до Бога и його ангелох. Пририхтал: Юлиян Пап

З ЛИТЕРАТУРИ ВОЙВОДЯНСКИХ МА ДЯРОХ

ЛАСЛО ВЕҐЕЛ

Нєпохована прешлосц (Виривок з романа) Сербия ше роками пририхтовала за щешлїви часи: на улїцох вше гласнєйше трещал турбо-фолк, соловеї нациї фалшовали, а їх обожоваче махали з националнима заставами кед сом з приятельом Желимиром Жилником нащивел Данила Киша у його беоґрадским квартелю. Лифт бул погубени, цо нє було нєобичне у чаше страшней националней обнови. Пришли зме з намиру одвесц го до Филмского городу дзе под велїким шатром приказовали єдну мою драму. Данило ше праве тих дньох усельовал, патрел сом на празни полїчки у його роботней хижи, нацо празни полїчки, питал сом ше, бо Данило, кельо ми було познате, жиє у Паризу и там трима свою библиотеку. Тих дньох их майстор монтирал, гварел святочно обявююци же планує врациц ше до Беоґраду, праве у чаше кед ше векшина приятельох рихтала пойсц. Данило Киш, космополит, тримал же у опасних часох його место дома, враца ше предлужиц свою борбу процив национализма, хтору наявел пред даскелїма роками з єдним своїм упечатлївим политичним списом. На тот способ сцел посцигнуц же би бул автентични кажди його шорик, бо знал же страци кредибилносц у хвильки кед у своїм комфорним паризким квартелю будзе писац плаксиви роман о безсмисловей балканскей войни, або кед у мено европскей културалней супериорносци видума даяку, з одредзеним гумором и иронию наквицену еґзотичну „балканску” воєну приповедку, виписуюци ю як кед би особно дожил тоту войну, у гевтим варошу, у хторим войни нє було. О тим лєм вони продукую успишни романи наменєни благородним духом хтори анї нє нагадую же ше зявела хорота опаснєйша и од войни: европски национални популизем перше ше розбовчал у Сербиї, а його бацил ше, о даскельо дзешецроча, без войни, дакус нашминкани, розширел по цалим реґионє. 49

Влєце 1988. року, нє маюци поняца о розширеносци тей хороти, бул сом забриґовани лєм за свою малу балканску карчму. Вєдно з Кишом и Жилником пошли зме до Филмского городу, гражданє на улїци шпивали же Сербия шицки войни достала, а анї єдну нє страцела, на углє ше предавали четнїцки шубари и кокарди з мертвима главами, театрални плакати наявйовали патриотично-национални драми, на насловних бокох обявйовани списки зраднїкох и анационалних елементох, хторих познєйше наволовали же су Шорошово плаценїки: Милошевич у тим поглядзе бул пионир, вон перши забранєл Шорошову фондацию, бо на час напахал чкодлївого демона либерализма. Пред уходом до шатра у хторим була поставена на сцену моя драма уж нас чекал Александар Тишма, хтори, як и Данило Киш, гуторел за себе же є остатнї югославянски писатель. Двоме остатнї югославянски приятелє єврейского походзеня, у главним городу уж осудзеней на шмерц Югославиї, у Беоґрадзе, одпатрели драму меншинского мадярского писателя о новим Олофернови. У тей драми, владаре пририхтани без борби придац город освойовачови. Тото ше случовало на сцени, док цала Сербия чекала Олоферна. И комунисти и антикомунисти еуфорично чекали же би нови Олоферн превжал власц; на улїци националисти з четнїцкима ознаками славели предсидателя Централного комитета Союзу комунистох, на партийним конґресу комунисти почали бранїц четнїкох. До двох остатнїх югославянских писательох єврейского походзеня уселєл ше страх, алє одшмельовали єден другого же ше у живоце приповедка заш лєм нє закончує як у античних драмох. Зоз тим ше и я зложел, гоч з одредзену сумню. На початку конца єдноставно сом нє сцел видзиц же, наисце, шицкому конєц. Стретнєме ше у Новим Садзе, одпитовал сом ше од Тишми, бо ме чекала драга до Сараєва зоз ансамблом. Ютредзень там наступали – представа виведзена и на тей точки жеми хтора була найбаржей ранїва. Данило ше врацел до Паризу спаковац ше, медзитим вешєнї 1989. року хорота го победзела. Умар у Паризу, а по власним жаданю поховани є у Беоґрадзе. На мойо найвекше нєсподзиванє, од жемского живота и оцовщини – хтора рушела по драги нїчтоженя – одпитал ше по православним обряду. Зоз тим покус ироничним ґестом розишол ше зоз тим Нїч цо остало. Над беоґрадским Новим теметовом ширел ше пах ладану, а по карчмох у околини уж ше наоружовали добровольци. На хованю Данила Киша високо дзвигнути дим ладану обявйовал волю народу.

Тишма остал сам. Наостатку, остал остатнї живи югославянски писатель з хторим сом до конца його живота бродзел по новосадских улїцох. Нїхто нє знал муштровац дами з таким ентузиязмом як то вон знал. Нагадовал сом же його обожованє женох лєм упрекосне одврацанє уваги, бо у творох того писателя, хтори ше дараз правел важни шпацираюци ше з новинами комунистичней партиї у кишенки, вше моцнєйше приходзело до вираженя єврейске чувствованє живота. Жадал израїлске державянство, алє го у израїлскей амбасади одбили, цо дожил як чежке вдеренє. Цешел сом го: конєчно и вон постал национална меншина, цо стоїчно прилапел. Часто ме на тих шпацирох поучовал, пояшнююци и свою обчарованосц зоз женами. Каждей хвильки менял теми: чувствує нєподношлїви дих трицетих рокох, гварел би, а потим, як кед би ше бал подозривей експанзиї прешлосци, скруцовал бешеду на други бок, найменєй на литературу, бо го и вона вше баржей розчаровйовала, а анї иншак нє бул сноб литератури, волєл стануц и одушевено патриц на даєден будинок новосадскей сецесиї, або на даяку шумну панї. Чи сом замерковал, питал ше, яка новосадска сецесия стримана, нєт у нєй розбуйдошеного суботицкого превершованя, цо Маґриса у Суботици так винервовало; праве таки стримани и новосадски панї, вони праве таки як и тутейши будинки, то якаш файта душевней сецесиї, алє одмераней, гуторел з таїнственим ошмихом. Зробел и єден ґест у розпуки: у Сербским народним театре аґитовал за єдну антивоєну странку; медзитим, и антивоєна странка и мир за хтори ше закладала дожили ганєбне пораженє. Народ тей жеми гласал за войну. После того дебакла радзел ме най идземе, бо ту будзе креви по колєна. Нєодлуга одпутовал, якиш час бродзел по Европи, бул у Паризу, вец у Берлину, алє сом прешвечени же му нє так було жаль за оцовщину, як за новосадскима женами. Нє придружел сом ше ґу ньому, бо воєни обовязнїки, понеже бул преглашени войнови стан, нє могли одпутовац зоз жеми, так же сом могол видзиц як ше на городски улїци и кафичи нєодлуга згарли родолюби у маскирних униформох. Дунай на свойо бачвански побрежя вируцовал мертви цела, на празней порти прейґ драги од мойого квартеля припаднїки паравоєних єдинкох предавали плєн прицагнути зоз Горватскей: бициґли, автомобили, телевизори, икони, дзецински кочики, златни ланцущки и фамилийне стрибло, хто зна цо ище. Понуканє було вше векше и вше рижнороднєйше. Було и надосц муштериї, шицки зоз задовольством шпиртали по накрадзених стварох, ту мож найсц и сензацийни ствари, за дробеняву, одушевйовали ше гражданє. У тим чаше сом, слухаюци 51

радио, замерковал и пароли цо их партиї хасновали у кампанї пред першима шлєбоднима парламентарнима виберанками у Мадярскей: Послухай тераз цо ци шерцо гутори, Фидес це нє спреведнє. У єдним приятельским дружтве замерковал сом же то крашнє звучи, на цо ме єден меншински лидер енерґично вигандровал. Слухай тераз цо ци гутори розум и гласай за правих радикалох. И най запаметам, гварел, же Фидес єдна мизерна либерална орда смаркошох, и же бим мушел знац же Иштван Чурка пред даскелїма днями у Суботици приял одликованє нашей партиї, цо значи же би го ми, меншински Мадяре, мали славиц и шлїдзиц. Орда либералох, розумим, як бим нє розумел, тоту етикету уж хасновал и маршал Тито, гварел сом, лєм же сом теди, 1971. року, нє могол анї нагадац же о двацец роки маршал будзе мац телїх шлїдбенїкох на националним кридлє войводянских Мадярох. Колони панцирних превозкох навелько дуднєли ґу Вуковару, кед ми на дзверох забренкали два дзивки. Под паролу Пейц до дванац орґанизую мировни демонстрациї и глєдаю даякого портпарола хтори би бешедовал за медиї. Нє сцел сом випаднуц куриплах, пристал сом, вєдно з професором медицини Александром Лучичом совисно сом давал вияви опозицийним новином. Єдного рана, нє було ище анї седем годзин, забренкал телефон, нєпознати глас ше питал чи то я; гей, тот сом, най ше пачи, гварел сом, на цо ше тот досц оштро опитал яки то демонстрациї орґанизуєм на Площи шлєбоди. Мировни демонстрациї, прежубротал сом, бо сом почал нагадовац же така поволанка, з таким тоном, може буц лєм од полициї. Мойо сумнї, медзитим, потирвали лєм даскельо секунди, бо ше глас з другого конца представел: явя ше у мено здруженя таксистох, любел би знац хто тоти витрогони цо орґанизую мировни демонстрациї без таксистох. Знова сом ше почал загаковац: нє маме нїяке искуство, тераз то першираз робиме. Нє хиба, догвариме ше, гварел, о дзешец минути ме пред уходом будзе чекац такси. Алє, як зна дзе бивам, питал сом ше док сом крачал долу по ґарадичох. Нєодлуга зме ше нашли на такси станїци у центре городу и бешедовали о тим цо маме робиц. Таксисти ми понукли цепли сендвичи и влапели ше до роботи: пред поладньом порозношели летки, особно сом ше прешвечел кед сом зашол до даскелїх кафичох; на столох ше находзело друковане повидоменє: Пейц до дванац, писало на леткох, а я голєм тото дня бул горди на себе. Назберало ше нас коло сто. Точно на пейц до дванац, по годзини на церковней турнї, почали демонстрациї, на постамент памятнїка у центре городу позберани положели по ґладиолу або ружу. Було ми ясне же 52

би тот сход без таксистох бул цалком нїяки, так заш лєм нє охабел подли упечаток, голєм привидно, бо таксисти на автох оквицених з квецом направели даскельо круги коло площи, обезпечели привид же ше роби о важней подїї. По законченю демонстрацийох нєдалєко на углє ґрупа младих людзох коментаровала подїї, а єден набилдовани леґинь, живо махаюци з руками, кричал: тих єбаних зраднїкох требало би добре претлучиц. Демонстранти ше розишли, а я ище длуго дирґонєл на Площи шлєбоди, вец сом ше пущел на шпацир по дунайским кею. Нїґдзе сом себе нє могол дац ради, врацел сом ше на площу, видзел сом же ґладиоли и ружи уж починаю прец. Рано сом ше знова одшпацирал на Площу шлєбоди, роботнїки городскей чистоти уж позберали и однєсли осушене квеце. Тих рокох у варошу пановал вельки хаос, твар му счарнєла, велї улїци остали без явного ошвиценя, нє знало ше хто длужни пременїц прегорени грушочки, у центре вароша ше громадзело шмеце, у ресторану готела Путник зашедали рижни ґрупи хтори страсно чекали нового вожда и на цале гарло шпивали шпиванки хтори дотля були забранєни. Одушевено приповедали єдни другим же ше очисцели од грихох социялизма. Били з гарсцами по столє и вимагали шлєбоду, наявююци антибирократичну револуцию. И саме споминанє демократиї звучало зловисно. Векшина гражданох, наисце векшина, нє приставала на надрилєне поданїцтво; медзитим, у мено висших националних интересох, пристала на добродзечне слуговство, покорела ше волї нового диктатора, хтори на демократичних виберанкох, з тайним гласаньом, вибрани з двотрецинску векшину гласох. На наших демонстрацийох назберали ше лєм коло сто гражданє, а на демонстрацийох хтори орґанизовали нови власци нового вожда поздравяли на стотки тисячи людзе. Видзел сом людзох хтори, кед чули слово демократия, спредз бояжлїво а потим вше шмелше вимагали най ше полапаю и завру поєдини познати комунистични функционере, хтори одбили повиновац ше волї нового режима, и грожели им з доживотним гарештом. Перше лєм осторожно висловйовали свойо нєрозположенє, перши раз гласно висловююци мена тих пред хторима своєчасно дирґонєли, перши раз гласно и явно грожаци партийним лидером, а видзаци же преходза без кари почали, як нє при себе, вирчац їх омержени мена. Збешнєта маса нєзадовольних, маса людзох хтори пришагали на демократию, громада хтора гистерично чекала спасителя, з одушевийом ше ушпацирала до диктатури. Вимагали нового диктатора, єдине условиє було же би вибрани бул полни националних чувствох. Цала жем 53

ше понїжела исто так як и мой варош, спредз сом подумал же ше лєм у балканских карчмох мулатує. Теди сом ище анї нє нагадовал, док ше блїщали блишови револуциї нє могол сом анї предпоставиц же ше находзим на самим прагу восточноевропскей жимней войни идентитетох. Наивни яки сом бул, наздавал сом ше же сом лєм шведок єдного баналного балканского интермеца, а о петнац роки ше указало же война була лєм єдна нєпотребна заобиходна драга, якаш файта глупей балканскей авантури, на хтору самозадовольна Европа патрела з ґлумену потрешеносцу, посилаюци своїх лидерох по цалей Югославиї на авионох хтори ше спущовали раз у єдним, раз у другим варошу. Шедзело ше за конференцийним столом и дебатовало о миру з тима цо ше рихтали за войну. Розуми ше, вони хасновали узвичаєни дипломатични словнїк, нє дзбаюци за факт же война вибила праве ту и праве теди, прето же Югославия була найслабша карика у ланцу Европи, карика хтора перша пукла, и од теди карики нєпреривно пукаю. Ґенерална проба ше удала, указало ше же нєт потреби войовац, хорота ше шири, по блишових револуцийох и на шлєбодних демократичних виберанкох победзовали блишови диктаторе хторим ше розчаровани маси, як заврацени, покорели. Вибила война, ми були найтуньши експериментални патканї, експериментовали з нами вельки европски нациї, война у стварносци була лєм якаш файта прилогу ґу главному єдлу, або даяка файта балканского декору. И без войни, з миролюбивима и демократичнима средствами, нє нагадуюци нїяке зло и скоро без свидомосци, зоз квашну твару и надудрани, могли зме ше и сами одплянтац до добродзечно прилапеного и так жаданого авторитарного режиму. Так як то зробели и шицки други восточноевропски нациї. Наоко ше нїч нє пременєло, дами вше уважнєйше провадзели модни тренди, лєм длугоки шори гражданох пред предавальнями и зношени женски ципели, їх розґажени запетки указовали на тото же ше дзешка заш лєм воює. Дзекеди тоти шори наставали цалком спонтано, двойо-тройо сушеди би ше стретли пред предавальню, вец би ище двойо-тройо станули за нїма, крашнє би ше формовал шор, поставал вше длугши, людзе чекали, а анї нє знали цо чекаю. Хлєба було досц, алє до млєка було чежко дойсц. Єдна ґаздиня з нашого будинку днями дудрала же даремно стала у шоре, нє ушло ше єй млєка, а єй муж би по полудзенку барз сцел палачинки з кайсовим маджуном. Млєка нє було, алє ше єдна за другу зявйовали квецарнї, кафеи були вше гласнєйши и цифрованши, на пияцу спод тезґи було вше надосц фалшиви французки парфеми, а 54

у драгих бутикох були доступни ориґинални тоалети з римских, лондонских и паризких модних хижох, понукали ше и ориґинални парфеми, супруги нових богачох, хтори ше змогли на швитаню капитализма, провадзели модни тренди з векшим полєтом як комунистични товаришки. Отверани драги ресторани, а бувши товарише почали єдни других наволовац панами. Найважнєйша фамилия, скричал єден поверх глави наоружани доброволєц з чежким златним крижом на ланцу коло шиї. И вира – бо без вири до Бога нєт анї любови ґу оцовщини, додал випнути по вояцки. У так воланим мирним чаше, на прагу войни, на чарним тарґовищу оружиє було барз драге, а лєм даскельо мешаци потим як вибухла война цени нагло спадли, понеже понуканє нараз постало енормне, з далєких польох бою вєдно зоз златнима украсами сциговали ручни бомби, пиштолї, калашнїкови. Красни паночки, обожовачки оцовщини и нациї, у униформох защитней фарби ходзели на вилєти на Фрушку гору, удихнуц дакус швижого воздуху, у уважно скратих панталонох, водзаци рахунка же би були интриґантно зацагнути на їх розкошних заокруглєньох. У медзичаше сцигли и розмазани, штучно любезни панї зоз Заходу, з компютерами и проєкторами, тримац кратки преподаваня о демократиї. З палїчку у руки, узказуюци на илустрациї, толковали: демократия, плус шлєбодни виберанки, вецейпартийна система, плус шлєбодне тарґовище, на цо представнїки власци гласно протестовали, цо лєм плєту тоти женски вербуюци плацених зраднїкох. Спреведа тот СNN, ми жиєме у шлєбодней жеми, будземе орґанизовац телї шлєбодни, демократични виберанки кельо народ будзе сцец, порядни, а кед народ зосце та и позарядови, а – на нїх вше ми победзуєме. Най попатра дакус лєпше, увидза же ше и у нас партиї множа як печарки по дижджу, а шлєбодне тарґовище функционує як швайцарска годзинка, нє маме политичних гарештанцох, наш устав ґарантує нєзависне судство, шлєбоду медийох, шицко тото з чим ше Заход прави важни. Було приємно ходзиц на семинари о демократиї хтори тримали фино напахняцени, по остатнєй моди облєчени панї зоз Заходу, учаснїкох по преподаваньох чекал богато наполнєни шведски стол, зоз найсмачнєйшима лакотками, таманєли зме лосос и кавияр, а потим зме з погарами червеного вина наздравяли єдни другим и, розуми ше, демократиї. Власц, правда, даєдних нєзадовольних виплашела з роботи, най иду до Европи кед ю так барз любя, або до своєй матичней жеми.

Єдного дня и мнє знашла така доля. Бродзел сом по новосадских улїцох, безроботни, нїхто ми анї нє телефоновал, а кед бим случайно стретнул дакого познатого, патрели на мнє зоз санованьом, нє мал сом щесца, гварели би глїбоко здихуюци. Єден з нїх ме спозорел: будзе найлєпше кед цо скорей пойдзем, цо вообще и глєдам ту медзи нїма, нєт смисла остац, най кажда птица ґу свойому чупору лєци; було и таких цо ми понукли даскельо сендвичи, же бим мал на драгу, алє було и таких цо ми цалком добронамирно и смутно пояшньовали чом то лєпше кед кажда птица ґу свойому чупору лєци. Раз мушим похопиц: гришни либерализем, або всеобще опасна интернационалистична утопия социялизма прицагла национални меншини обецуюци им обстоянє; векшинска демократия их, медзитим, без було якого претваряня зожарла, велькодушно им пребачуюци кед гласно скандирали: станєме на ноги, оставаме ту дзе зме. Барз им жаль, алє таки желєзни закон демократиї; векшина то векшина, ту нєт цо приповедац, шлєбода вимага жертви, нє мам ту цо глєдац, остатнї час же бим тото похопел, ище лєм таки припаднїк меншини хтори ше вицагнул зоз шинєлу чкодлївого интернационализма або бридкого космополитского социялизма и далєй дума же ше ту годзен отримац. Здогадовал сом ше тей поради вше кед бим глєдаюци потїху пошол до Будапешту и стретал познатих хтори ше врацали з Паризу, з Лондону, з Америки – тоти людзе пре Кадара або пре пейдзешат шести дзешецрочами нє крочели на територию Мадярскей. Єден сотруднїк Радия Шлєбодна Европа, паметам ище и його глас, радошнє ме привитал: Врацел сом ше дому, гварел, и почал ше випитовац кеди ше и я плануєм врациц. Зогнул сом главу, нє знал сом цо му повесц, врациц ше дому, ша гей, чом би нє, нїяка желєзна зависа ми нє завадза врациц ше, нєт нїяки препреченя, алє накеди чуєм тото слово, врацанє, енки ми пада на розум єдно друге слово: зрада. Кед ше врацим дому, зрадзим малу мадярску заєднїцу у хторей сом одроснул, на хтору зме ше, мойо колеґове по пирку и я, и у прози и у писнї, скоро кажди дзень зарекали; цо вецей, и на одходзе зме доганяли тим либералом хтори ю напущели, односно зрадзели меншинску заєднїцу. Дзешецрочами сом жил з тоту заєднїцу, нє у такой такей велькей злоги, бо сом нє бул єй облюбени, скорей бим повед же сом бул єй розпусни син. Кед ше щухам, кед одлєцим – як ше то гвари – ґу свойому чупору, истей хвильки почувствовал бим же сом их зрадзел, и нє лєм их, алє и моїх сербских приятельох, хторим сом за вельо того подзековни, помагали ми у найчежших хвилькох, потримали ме у каждим поглядзе. Зробели за мнє, без 56

сумнїву, вецей як цо ми зробели мойо мадярски приятелє у Будапешту. На концу конца, шицко єдно: кед позберам свойо гандри и пойдзем, будзем зраднїк. Остал сом. Подозриво сом попатрел на коментатора Радия Шлєбодна Европа, мнє заш лєм нє так єдноставно буц Мадяр и врациц ше дому, нє так ми лєгко як йому, односно гевтим цо ше так лєгко одлучую и врацаю ше дому. Подумал сом на Ервина Шинка о хторим Бабел раз написал же буц Мадяр, Єврей, комунистични мадярски писатель и попри того югославянски державян – права катастрофа; у поровнаню з тим фантазия покойного Сахера Масоха така як благе щенятко. Нашол сом ше у скоро подобней ситуациї, або заправо ище у горшей: буц Мадяр и меншина, ґу тому ище и Европеєц, попри шицкого у єдней жеми хтора ше видихує, а попри того и широта демократиї – тото наисце дотика крайнї гранїци людскей фантазиї. Сцел сом помириц оставанє и оцовщину. Якош сом жил у єдней оцовщини хтора ше волала Югославия и жил сом у єдним язику чия оцовщина Мадярска, гоч сом то сцел гоч нє, зложел сом компромис зоз самим собу, нє мал сом намиру правиц ше у Будапешту герой зоз своїм мученїцтвом. Нє предал сом свой квартель у бетонскей новобудови, гоч початком дзеведзешатих вибеженци з крайох дзе ше войовало ище понукали, у нємецких маркох, солидну цену за тутейши нєрухомосци, нє такой таку яку доставали власнїки салонских квартельох, алє сом комотно могол купиц подобни квартель у даєдним з роботнїцких квартох у Пешту, на концу конца там ми и место. Остал сом, алє сом ше нє сцел правиц важни зоз свою вирносцу заєднїци, як цо то робели найвирнєйши меншински вождове, хтори благочасно одлєцели. Остал сом у своїм городу о хторим сом часто шнїл. Одлучел сом: нє идзем нїґдзе, нє сцем охабиц нї на чим свою бездомносц, остал сом у своїм варошу дзе сом дакус странєц, а дакус и познати – отже, познати странєц з хторим сом у нєпреривней полемики, бо тот варош заш лєм єдини о хторим сом дакеди шнїл, добре або нєдобре, з хторим сом чежко виходзел украй, алє без хторого би ми було ище чежше. Преложел Михал Рамач

З РУКОПИСНОГО НАШЛЇДСТВА

МИКОЛА М. ЦАП

„Елеґия серенчи и милей” – перша верзия познатого твору Гавриїла Костельника Нєдавно пренайдзени вецей автоґрафи Гавриїла Костельника литературного характера1, котри ше зачували у Оддзелєню рукописних фондох и текстолоґиї Институту литератури Т. Г. Шевченка НАН України у Києве, шицки походза з архиви „Літературно-наукового вістника” котри дакеди виходзел у Львове, а чий редактор од 1899. до 1907. року бул Володимир Гнатюк. Шицки тоти рукописи маю печац Наукового товариства Шевченка, бо були придани з виданя до архиву НТШ котре видавало „Літературно-науковий вістник”. Архив НТШ у чаше Другей шветовей войни и такой по войни бул подзелєни медзи велїма институциями. Як и за други Костельниково вчасни твори, котри настали у чаше док вон бул школяр ґимназиї у Заґребе, так и за тоти котри тераз пред нами ми постредно дацо знали з його преписки з Володимиром Гнатюком, котра обявена ище давного 1967. року2. Нєшка, читаюци тоти писма, ми точно дознаваме котри твори Костельник посилал Гнатюкови на обявйованє, и понеже лєм менша часц з нїх була обявена, ми аж тераз видзиме яка їх уметнїцка вредносц була и цо вони за нас нєшка знача з аспекта историї литератури. 1 Слово о пейцох рукописох (автоґрафох) поетского характера, од котрих три на українским язику (Прогулька, „Чи ти мене щиро кохала...”, З дрiбних пiсень, Безталанна, Тулипан и З пересердя), а два на бачванско-сримским руским язику (Елеґия серенчи и милей и Лирика). Рукописи на українским язику автор тих шорикох з коментаром обявел у своєй роботи Нєпознати перши писнї Гавриїла Костельника на українским язику, Шветлосц, Нови Сад, 2022, LXХ, ч. 2, април-юний, с. 57-68. 2 Микола Мушинка, Листування Г. Костельника з В. Гнатюком, Шветлосц, Нови Сад, 1967, V, ч. 3, юлий-септембер, с. 161-177.

Єден з тих рукописох котри тераз найдзени у Києве и Елеґия серенчи и милей (I. шпиванє)3, з котрого В. Гнатюк обявел одредзени фраґменти у своєй роботи Поетичний талант мiж бачванськими Русинами4. Тот автоґраф ма 36 писнї, писани є у априлу 1904. року и у сущносци вон перша верзия того твору котри, под насловом Жалосцинки – серенчи и милей, як цалосц, бул послани 20. септембра 1904. року и академикови О. Шахматови до Санкт Петербурґу5. Тота друга, цалосна верзия обявена аж 87 роки познєйше, перше у часопису „Шветлосц”6, а вец и як окремне виданє7. Крем минималних розликох у тексту, дзе лєм подаєден стих вименєни, перше цо ту треба замерковац то наслов, котри глаши Елеґия серенчи и милей (у другей верзиї: Жалосцинки – серенчи и милей), а таки наслов автор наводзи и у писмох В. Гнатюкови8. Друге, то ортоґрафски особеносци, котри у велїм идентични з правописом яки Костельник хасновал у тим периодзе, алє и зоз значну розлику кед слово о писаню букви „є”, дзе вона у другей верзиї того твору дошлїдно заменєна з букву „ë”. Треце, тота верзия ма 36 писнї, а друга, у каждим зоз штирох шпиваньох, ма по 40 писнї.

3 Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Архів Літературно-наукового вістника, фонд 78/299, арк. 12,5. Цалосна верзия того твору ма штири шпиваня, алє Г. Костельник, очивисно, лєм перше шпиванє послал В. Гнатюкови. 4 „Лiтературно-науковий вiстник”, Львiв, 1904, т. 26, кн. VI, Наукове товариство iм. Шевченка, с. 174-188. У тей роботи В. Гнатюк обявел и єдну писню з другого шпиваня того твору, котру му Г. Костельник послал у єдним зоз своїх писмох (оп. Микола Мушинка, нав. д., с. 172), алє автоґраф тей писнї индзей зачувани, а нє у києвским архиве (оп. Гавриїл Костельник, Поезия на бачванско-сримским руским литературним язику, Руске слово, Нови Сад, 1970, с. 313). 5 Йосип Дзендзелiвський, Сторiнка з iсторiї вивчення говорiв та лiтератури бачванських українцiв, Шветлосц, Нови Сад, 1969, VII, ч. 3, юлий-септембер, с. 251. 6 Ґабор Костелник Гомзов, Жалосцинки – серенчи и милей (По народним руск.[им] шпиваню у IV. шпиваньох), Публикация текста и уводне слово проф. др Александра Д. Дуличенка, Шветлосц, Нови Сад, 1991, XXIX, ч. 1, януар-фебруар, с. 89-104; Ґабор Костелник Гомзов, Жалосцинки – серенчи и милей (2), Шветлосц, Нови Сад, 1991, XXIX, ч. 2, марец-април, с. 67-80; Ґабор Костелник Гомзов, Жалосцинки – серенчи и милей (3), Шветлосц, Нови Сад, 1991, XXIX, ч. 3, май-юний, с. 79-95; Ґабор Костелник Гомзов, Жалосцинки – серенчи и милей (4), Шветлосц, Нови Сад, 1991, XXIX, ч. 4, юлий-авґуст, с. 75-91. 7 Ґабор Костелник Гомзов, Жалосцинки – серенчи и милей (По народним руск.[им] шпиваню у IV. шпиваньох), Публикация текста и уводне слово проф. др Александер Д. Дуличенко, Руске слово, Нови Сад, 1994. 8 Микола Мушинка, нав. д., с. 167-168, 173.

Так накратко би випатрал компаративни опис рукописа першей и другей верзиї того твора, а глїбша анализа би указала и други розлики, котри баржей язичного и стилистичного характеру, и нє меняю общи упечаток о нїм як о заокруженей цалосци. Рукопис першей верзиї твору Елеґия серенчи и милей (I. шпиванє) Гавриїла Костельника друкує ше спрам узвичаєних нормох публикованя автоґрафского материялу, максимално чуваюци шицки його язични, правописни и ґрафични особеносци. Податки котри ше одноша на рукопис, як и авторову погришну нумерацию писньох, даваме у угластих заградзеньох. Автор висловює щире подзекованє др Олегови Петрукови з Львова же нам обезпечел фотокопию того рукописа и так оможлївел його обявйованє. Скраценя и знаки: п. – папер (лїсток)

[п. 1] [З нєпознату руку, ґрафитни клайбас]: Недрукованi пiснї Ґабора Костельника з Бач=Керестура. 517/К. [Печац]: БIБЛIОТЕКА НАУК. ТОВ. IМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВI

ЕЛЕҐИЯ

СЕРЕНЧИ И МИЛЕЙ.

--------------------Нье мож то шпиванку другу Шпивац – якцо шерцо шпива. (По народним шпиваню у IV. часцох.)

Предписма. Тополѣ. Ах, преходзи млади живот, Шерцо глас свой меня – Як ти трепет своѣх лѣсцох, Топольо жельена! Кельораз я бочкал милу, Здих єй слатки мена Ту у твоѣм глухим циню, Топольо жельена! Хто ми враци часи тоти, Кед их швет уж ньема? Сам я остал – у жалосци... Топольо жельена! Вирубали уж и тебе, Яр це збудзиц ньема – Ах, так жиц то на тим швеце, Топольо жельена! [п. 2]

I. 1. Мнье серенча нье родзела, Анѣ ме нье ховала; З своѣм мльеком нье дойчела, Анѣ нье повивала. Раз ме кущик облапела, И люпко побочкала – Превесц вона так ме сцела, Па ме кус миловала. А я дурни єй поверел, И о щесцу зашпивал, А скоро час бидни вдерел, И слизи сом розлѣвал... 2. Збачел сом дзивче мильене, Його як углье очка – Залюбел го роспальени, 62

Побочкал му лѣцочка... Серенча ше нашмеяла, Па одó мнье всцекнула – Фиялочка заквицела, Алье й бидна висхнула! 3. Голупку сом билу ховал, Голупка одльетнула – Мильенку сом мильену мал, А вона ме забула... Гей серенчо бидна, чешка, Як це злобну прекльеєм? Пре це жаль ми шерцо сциска, Ах, пре тебе я мльеєм! 4. Зашвицело слунко мило, А хмара го зацагнула – Гей мнье мила льем ше шнѣла, А боль навше останула! [п. 3]

Шерцо стука... та ньет того Лѣчка милей мльекового, Ньет оберва му чарного И ока – слунечка його... Рубце, рубце ґрош ми били Там на прагу зос шекеру, Бо мнье поробела мила: Преламала свою веру! 5. По морю лебеди били Плѣвали – и заш зльецели – Забул би я лѣчка мили, Кед би думки скапац сцели! Засмуцело мнье ше шерцо... Гей ти смутна вербиночко, Твойо буду мац лѣсцочка На гробе ми плакац прецо!... 63

6. Моя мила премильена: Чарни очи, били лѣца – Йой, кед вона шерца ньема Як и коляца чернѣца! Любел сом ю прещешлѣви, А вона ме миловала, Ростал сом ше з ню плачлѣви, А вона ме одруцала... 7. По воздуху, по воздуху Лѣсце витор гонѣ – Дармо умерам – нье слуха Мила, одкаль дзвонѣ... Мойо шерцо висохнуте Як лѣсце старгнуте, Мойо око помокнуте Як лѣсце змарзнуте! [п. 4]

8. По рики ше габи ляли, И плѣвали – и заспали, З витром древа ше кивали, И кивали – и престали. Гей льем мойо шерцо жалосц Вше прициска, нье схабює, Скапала му шицка радосц, Па тераз за ню жалує... Ей скапала йому мила, Цо ма яґод тарки очи, Як мур вибильена била, А на першох ружу ноши... 9. У загратки ище квеце Квитнье, цо сом садзел вльеце Давно, давно – пред роками, А зос милима думками... „Нье забудз” му шумнье мено, 64

– Йой, кед мила го забула, Оздаль шерцо ма камене, Кед го з нього витаргнула! А тельораз ше квицела Зос нѣм – тельораз прибрала, Тельораз мнье побочкала, Та ме тераз заруцела!... 10. На гори, на гори Дуби жельени – Гей кед бидни я хори И засмуцени! Дзивчатко, дзивчатко Любел сом млатке, Красна, квитна ружичка – Його то лѣчка. И воно гварело, Же ме любело, Тераз шмерц ми зробело, Мнье охабело... [п. 5]

11. Красне божур, красне квеце Квита червеного, Дармо! – кед вон пишни квеци През паха милого. Шумна моя, шумна мила Лѣчка мльекового, Ой дармо! – кед ше родзела През шерца любого!... 12. Ей серенчо, бодай би ши Бидна нѣґда нье жила, И мой жаль би вец бул циши, Кед ме схабела мила. А так вше льем нарикуєм, И шерцо ростаргуєм – „Цо ци?” шицки льем питаю, Помоци нье даваю!... 65

13. Ей зорнѣчко ти блѣщаца, Ей ружичко ти квицаца, Моєй милей лѣчко биле Краше було, док ми миле Зос люпкосцу так блѣщало, З пошмихом ме радовало. Пришол дзеньчок, загаснула Зорнѣчка ясно блѣщаца, И мраз пришол – и висхнула, Ружичка мило квицаца. Ей пришол час – милей лѣчко Кед ми биле поцемньело, Кед ми омержело шицко, Кед ме мила зньеверела... [п. 6]

14. Рано станье – и я станьем, И слизи розлѣвам, Вечар спаднье – и я льегньем, – Зос слизами шпивам. Ах, кед би ми слизи ляли, И падали на камень, И камень би розмехчали, И сгасли огня пламень... Ой та дармо, кед серенча На мнье попатриц нье сце, Мила як камень твардейша, А и нье зна за щесце... 15. Нье виходз ми слунко вецей, Нье виходз мешачку, Загашнѣце мнье на швеце, Я жадам труночку! Так я модлѣм, так я йойчим – Йой, кед мила нье зна! Гоч би знала, дармо плачем, Вона ньеприязна!... 66

16. Дзвоньели, дзвоньели Дзвони умартому – Ей кед би вони сцели И шерцу мойому! Можебуц би мильена Теди шерцо мала, Кед бим бул погребени, Теди заплакала... 17. Мильенко, мильенко, Моя голубичко, Як скоро сом бильенке Одрадзел ци лѣчко! Льем вечара ясного З тобу сом ше зишол, [п. 7]

Мило, мило то було, Ой кед прельетнуло – Тераз ши ме схабела, Навше засмуцела! 18. По конарку лѣсца Мило ше киваю – Думки мойо щесца Льем ше споминаю... Гей та було мильено Милей патриц очи, И милу заньешено Побочкац у ноци... Лѣсца льем ше киваю, Думки паметаю... 19. На ньебе ше мальована Дуга зашвицела – Я од милей зрадовани 67

Чул, же ме злюбела... „Аж до гроба” – премильена Вона так шептала, Моя душа роспальена Ëй то веровала... Ой на ньебе дуга була, Па и препаднула – Ой мнье мила залюбела, Па и прелюбела! 20. Медзи травком прежельеном Квиток квитнул млади, Я го зтарг з веселим шерцом Зос люцкей загради. Ах, тот квиток – то дзивчатко, Цо ме так любело, Мац браньела: таке млатке Же би ме нье шмело... [п. 8]

Пришол дзеньчок – и мнье дзивче Люпке охабело, Оздаль прето, же ме ище Любиц нье зашмело! 21. Ой ти горо жельена И твойо древочка, Ой ви древка мильени И вашо лѣсцочка, Поведце ми, як голупки У вас там биваю? Чи двойо вони люпки Ëдно гнѣздо маю? Чи дараз през милого Мила одльецела? А чи дараз милого Мила зньеверела?... 68

22. Витор дує, витор дує, И древа пригина – А мнье мила прегварює, И шерцо росцина: „Забудз ти мнье, забудз мили, Мнье вецей нье гльедай! Вельки ище швет тот били, Другу себе гльедай!” Ой мильенко, ой ньеверна Яґже це забудзем? Твойо любел сом оберва, А други нье будзем!... 23. На стрехи голупки били Ëдно другому гуркали – Ей любели ми ше мили, И шпивали и шептали! Прильет ястраб, и голупку Хвацел – вона застукала, Пришла бида, и мнье люпку Навше, навше одорвала. [п. 9]

Плакал голуб и голупка И я – льем нье моя люпка!... 23. [=24] „Нье запач ше, синочку, До ока чарного, Нье залюб ти дзивочку За вика младого!” Так ми, так ми мамочка Дараз прегваряла, И залюбиц дзивочку, Вона ми нье дала. Ой мамочко, мамочко, Чом сом вас нье слухал? Ша тераз бим вше очко Од слизох нье чухал!... 69

24. [=25] Мотилѣ пребили По квиткох льетаю – Мойо думки милу Кажди час гльедаю. Льетаю, льетаю Думки премильени, И на квит шедаю: На милу любену... Льеца и мотилѣ, А квиток их прима – Ой льем моѣм думком Мила ше однѣма!... 25. [=26] Я уж ньемам нѣкого На швеце любого, Льем ше з биду вше трапим, Млади рочки трацим... Лѣцо уж ми зблядзело, Очи упаднули, Шерцо ше засмуцело: Ах, та чом любело?!... [п. 10]

Ой по жеми опадли Лѣсца почарньели, Та чи дараз би садли, Же ше жельеньели? 26. [=27] Ах, на швеце телѣ людзе, А я ньемам нѣкого – Якже бидни, як жиц будзем, Дзеже пойдзем, до кого? Ëдну мал сом премильену Таку красну, любену – Вона вше ме цешиц знала, – Йой, и тота скапала!... 70

27. [=28] Конар сухи, конар пусти Уж ше зжельенює – Ой льем мойо од смутносци Шерцо загибує... Мило, мило лѣсцу будзе На слунку благому – Ах, серенчо, як мнье будзе У гробу хладному?... 28. [=29] Чамец плѣвал, льехко плѣвал По морю глаткому – Я любезни писми шпивал У шерцу свойому. Полне було з жаданями Полне зос думками – Ой, та милу вше льем сцело, И ю льем любело. Пришла буря, зос плюсками Чамец заплюскала – А мнье мила зос словами Думки ростаргала... [п. 11]

29. [=30] Мнье мильенка залюбела За вика млаткого, Кед як дзецко ме збачела З проща уж старого. Ишли рочки – прельецели, Док ми ше любели, Ище свойо зме нье були, – Уж ше ростанули... Ой мнье мила зньеверела, – Скорей прелюбела, Якцо любиц би зашмела, Й до гроба любела! Там на яркох нєсадзени Тарки виквитнули, Скорей як ше зжельеньели, Квитки опаднули... 71

30. [=31] Вечаром, вечаром Дзивчатка шпиваю – Оздаль свою пару Шпиваци гльедаю... Шпивайце, дзивчатка, Моя уж нье шпива, Од мнье така млатка У мурох ше скрива! Ой и вона дараз Люпко так шпивала И мнье шерцо грала, А маржнье го тераз... 31. [=32] У цудзини я живуєм – Медзи людзми люцкима, Сам ше з собу росгварюєм И з мурами ньемима. Гей мой домик там дальеко Аж за мутним Дунайом, [п. 12]

З нього бида ме одвльекла, Па блукам цудзим крайом. Ньевера ме милей болѣ, А ньет повесц ю кому – Гоч бим повед, нье угоѣ Нѣхто мнье на люцкому... 32. [=33] По горох ше бильеє Ище шнѣх остали – Ой у мнье шерцо мльеє, Жалѣ го западли. Придзе миле слунечко, Шнѣх пороспущує – А хтоже мнье, серенчо, Жаль поростаргує?!... 33. [=34] И по дворе и по гумнье Курчатка бегаю – 72

Ой одó мнье, ой одó мнье Милу одгваряю: „Охаб ти го, охаб ти го, Грих леґиня любиц, Ту у щесцу мирно, цихо Будзеш Бога служиц!” Мила, мила, тоти слова Чом ши послухала? Якже будзеш служиц Бога, Кед ши мнье затарла?!... 34. [=35] Квитню уж орґони, Квитню, и пахаю – Ташки як орґони По лугох шпиваю. Пука жем, и квеце Рошнье з чарней жеми, А мнье нѣкнуц нье сце, Гоч шерцо пука вше ми... [п. 13]

35. [=36] Златне слунко грало, грало, За вечара престало – Гей мнье мила раз любела, А тераз омержела... Придзе рано, слунко видзе, И заш мило грац будзе – А мнье мила док увидзи, Анѣ спознац нье зосце... Ньет любови, ньет на швеце, Нье польнѣ людски шерца, Гоч ше у дахторим зведзе, Боль приньеше – нье щесца... IV. [1]904. Костельник II. (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Архів Літературно-наукового вістника, фонд 78/299, арк. 12,5)

СТАТЇ И ЕСЕЇ

ДЮРА ЛАТЯК

Керестурски Євреє (Жидзи) (Лєм тоти цо их я запаметал) Нє виглєдовал сом жридла зоз котрих бим пренашол же кеди ше перши Євреє приселєли до Керестура. У Керестуре таки жридла вироятно анї нєт, а вироятно нєт анї у Кули або Вербаше. Думам же би ше их могло найсц єдино у єврейскей општини у Новим Садзе, алє я уж нє у тих рокох же бим то преверйовал. Предпоставям же ше перши єврейски фамилиї до Керестура приселєли даґдзе у половки 19. вику. Заключуєм то по чишлє надгробних памятнїкох на керестурским теметове. На початку штерацетих рокох 20. вику було их коло 20. То значи же там могли буц поховани коло три поколєня зоз перших пейцох фамилийох. Пишем о керестурских Єврейох и зоз назву „Жидзи”, бо их жителє Керестура так волали и то нє мало знєважуюци призвук кед ше тота назва одношела на тих валалских Єврейох, бо и вони сами себе так наволовали. У инших случайох тот знєважуюци призвук остал, та часто за дисонантне колективне шпиванє нашо людзе гуторели же є таке як „жидовска вечурня”, а кед хлоп нє знял калап шедзаци за столом, та же „шедзи як Жид”, або „скупенда як Жид”, або аж и „як Жидрак”, итд. Думам же назва „Жид” у нас була одомашнєна дзекуюци нашим священїком, котри ше школовали у Заґребе и служели ше з горватским язиком. А Горвати, кельо знам, и нєшка Єврейох волаю „Жидови”, та вец и нашо людзе од паноцох превжали назву „Жид”, а у множини „Жидзи” (гоч ше то проциви язичней норми). Я паметам же ше национална назва „Єврей” у нас официйно почала хасновац аж после 1945. року. Спочатку ридко, а з роками вше частейше. Нє паметам же котра фамилия по кельо мала членох, алє даєдних членох сом и особнє познал, та их у дальшим тексту спомнєм. Тераз, после 80 рокох од войни, мойо памятки уж вибляднути и велїх дета75

льох ше уж нє здогадуєм, алє призначуєм голєм тото цо ище остало, наздаваюци ше же и тото годно дакому похасновац, як цо своєчасно похасновала и призначка о „Русох” цо жили у Руским Керестуре, а даєдни ше ту и поженєли. Я националну назву пишем у наводнїкох, бо даєдни з нїх були Українци, алє теди кед вони емиґровали 1919. року Українци як окремна нация нє були припознати. Вони третировани як Руси зоз росийскей ґеоґрафскей териториї котра ше вола Україна. Я запаметал же у валалє жили седем єврейски фамилиї. Призначуєм шицко цо ми о нїх остало у паметаню. Шицки вони були почитовани у валалє. Велька векшина з нїх спадали до шора маєтнєйших жительох Руского Керестура. Їх дзеци ше дружели лєм зоз ґаздовскима дзецми. Кед сом 1960. року постал студент Висшей школи дружтвено-политичних наукох у Новим Садзе (праве теди и основаней), наш интернат и школа були змесцени у тим будинку дзе нєшка ище вше змесцена РТВ. Тот будинок, кельо сом чул, дакеди бул єврейски широтинєц (старецки дом). Збудовали го Євреє з добродзечнима прилогами. Над уходнима дзверми до будинку бул вельки шветларнїк На шветларнїку було вельо млєчни скла, нє вельо векши як цегла, на котрих були виписани мена и презвиска добротворох. Медзи нїма сом обачел и мена керестурских Єврейох, Штайнерових и Вайсових. Нєшка тот будинок уж преправяни и на шветларнїк положени други скла. 1. Вайсово: Мали три окремни дутяни у єдним будинку: мишаней роби, платняру и карчму. Тот будинок бул на тим месце дзе тераз будинок Дому култури у Керестуре, а такой после ошлєбодзеня и у 1945. року у просторийох дзе була карчма бул пионирски

дом, а у просториї мишаней роби теди отворена предавальня мишаней роби новооснованей задруґи, алє штелажи у нєй були скоро празни. Запаметал сом же на штелажох ше длужей затримовали лєм тоти продукти котри парастом нє були потребни. На слики Вайсаня зоз синами. З правого боку младши син Тиби (Тибор), а старшому, з лївого боку, сом мено нє запаметал. Паметам же Вайсаня була барз приязна ґу людзом, окреме ґу тим цо у нєй тарґовели. Вона, як сом запаметал, була тарґовкиня у платняри. Думам же мишану робу предавала єй найстарша дзивка, а карчму водзел, озда, Вайсаньов чловек. Мнє остал у паметаню лєм Тиби Вайсов. Бул дас три-штири роки старши одо мнє. Мал виразно „клаптави” уха. Видзи ми ше же му нє були „шицки дески на чишлє”. Заключуєм то по тим же ше дзешка 1942-1943. року цешел же ма коло лївого рукава жовту пантлїку зоз шейсц углову Давидову гвизду. Нє знал, широта, же цо вона значи! У Вайсовей карчми под час мадярскей окупациї учитель Йовґен Планчак пребувал скоро кажди дзень и там бавел шах. Вон нє знал по мадярски, та, кед добре знам, бул одпущени з роботи. Мадярска власц превжала лєм тих учительох цо знали бешедовац по мадярски и цо єй були лоялни. 2. Резаково: Мали дутян мишаней роби у „Резаковей улїчки”, цо нєдалєко од беґелю вяже Вельки шор з Маковским и Капущаним. Будинок познєйше прекупели Мишково (родичи учительки Любки, одатей Медєшовей). Млади Резак мал таки исти дутян у Вашарскей улїци, медзи Давидову (Вапнярову) и Монарову хижу, медзи Циґлашором и Збегньовом, з правого боку кед ше идзе на Вашарище (нєшка там терен Спортского дружтва „Русин”). О гевтим першим Резаковим дутяну сом лєм слухал од старших, а тот други добре паметам, бо зме нєдалєко од нього єден час жедлярели у Кашая, на Збегньове, друга хижа од угла з правого боку, кед ше идзе на Вашарище. Тоти млади Резаково мали сина цо му було мено Имре. Бул моїх рокох и нє ридко зме ше и бавели, вєдно зоз Славом Шантовим, Янком Шепинскийом (Томащиковим), Янком Красного (Колбасом), Владом Монаром (гоч бул 3-4 роки старши од нас). Зоз тима хлапцами зме мали и єдно интересантне дожице. Ту го виприповедам: У тедишнїм чаше, кед ми було 6 роки, на Вашарищу людзе сушели конопу, вимочену у Ґоловичовей долїни и у Цегляри. Мокри снопи розвязовали и так конопу пресцерали по трави. Кед ше осушела, вони снопи вязали з новима порвислами, а конопни порвиселка оставали на 77

трави. Зберали их худобни людзе, тарли, а з клоча на клоткох сукали порвазки, котри хасновали як уток при тканю покровцох. Паздзерче хасновали як огриву до набивацих пецох през жиму, або и до „руских пецох”, помишане зоз вигризками. Тот хто нє натар досц клоча, або нє мал потребу за покровцами, тот клоче предавал младому Резакови. Тото клоче Резак одкладал до шопи, направеней з дескох, и кед ше назберало, та го „на велько” предавал другим тарґовцом. Мушим ту спомнуц же Монарово бивали обок при Резака, тадзи ґу центру валала. Хрибет Резаковей шопи бул обрацени до Монарового гумна. Имре нам виволал же у їх шопи стої клоче, док зме ше бавели у Монаровим гумнє. Теди комушик (думам же то бул Янко Томащик) пришло на розум же як можеме лєгко дойсц до цукрикох! Вєдно зоз Владом Монаровим зме одчакли єдну деску од Резаковей шопи и вицаговали по єдно наруче клоча и, єден по єден, ношели Резакови до дутяну. Вон померал клоче и давал по даскельо бонбони. Алє, кед му клоче принєс и треци хлапец, вон посумнял! Пошол до шопи и швидко одкрил же одкаль нам тельо клоча! Хтошка спомедзи нас (нє бул то я!) Резакови признал же то Имре бул тот цо нас наведол на тото. Прето знам же Имре вицагнул „грубши конєц”! Наша фамилия ше пошвидко преселєла жедляриц до Ґабра Виславского, на Жабняк. То теди була релативно нова улїца, на котрей ище було даскельо шлєбодни порти. Прето и Резаково вишли з мойого паметаня. 3. Штайнерово: Мали дутян (озда и ище дацо...) на углє Капитаньскей улїчки и Капущаного шора. По войни там була ткальня мехох „Юта”, а тераз древара. Штайнерови було мено Йохан, та го людзе волали „Янко Жид”, и ходзели куповац до „Янка Жида”. Думам же Янко Жид мал и карчму. Бо сом запаметал же мал двої дзвери на улїцу. Єдни на самим углє, а други од Капитаньскей улїчки. На тоти други ше, вироятно, уходзело до карчми. На жаль, мнє теди валал випатрал вельки, а ми жедлярели на другим окраїску, та сом у Янка Жида нїґда нє бул. Знам о нїм лєм тото цо сом чул од других, стзарших одо мнє. Запаметал сом же людзом давал на борґ и прето го почитовали. Мал єдну, чи два, дзивки. За єдну знам же ше єден кратки час забавяла з Баковом 1945. року, кед ше врацела зоз концентрацийного лаґру. Єден час жила у Сплиту и отамаль послала „Нини” Леони (так ю волали млади Керестурци) Красного (Колбасовей), керестурскей матичарки, єдну поштанску карточку, на котрей написала же нєрухоми маєток охабя „валалу”, пред тим як ше одселєла до Израїлу. Року 1957. я зоз 78

„Нину” Леону часто контактовал, бо у єй канцелариї робел мой пайташ и будуци кум Владо Мученски. Так зме ше раз збешедовали о Вайсових и поваляней їх хижи з мурисками будуцого Дому Рускей матки, т. є. Дому култури. Теди ми вона указала тоту карточку и гварела же ше то одноши и на Вайсову хижу, бо, же Штайнерово и Вайсово були родзини, а же єдини нашлїднїк цо прежил лаґер, була праве тота дзивка. На яки способ правно реґуловани пренос власнїцтва „на валал” (теди Керестур ище бул општина), я нє знам. 4. Райтерово (Ициково): Мали хижу на Вельким шоре (треца од „Ґимназиї”, ґу Кули, при Бириньовей). Одкупел ю трунар Дорокази. Син того Райтера (озда му Їцак було мено, та го людзе волали „Ицик”, а фамилию – „Ициково”) Рудолф єдини прежил концентрацийни лаґер и робел як радиотехнїчар од початку роботи Радио Нового Саду аж по пензионованє. Познал сом го добре, бо од початку 1951. року и я робел у Рускей редакциї Радио Нового Саду, та зме з нїм часто були у контакту. Знал и бешедовац по руски, лєм ше барз ридко сцел и озвец. О його животней „Голгофти” зме нїґда нє бешедовали. Нє знам кельо вон теди мал роки, алє бул обачлїво старши од нас шицких цо зме теди робели у Рускей редакциї. Од людзох у валалє сом чул же Ицикова фамилия була худобнєйша жидовска фамилия у валалє. Стари Ицик одкупйовал гуше пирє од людзох. Часто ше на бициґли вожел по валалє и кричал: „Перє, перє одкуплюєм, перє!” По тим заключуєм же вон нє знал добре по руски бешедовац... То шицко цо о Ицикових знам. 5. Вили (думам же му було презвиско Фишер, нє сиґурни сом, алє то мож превериц на його надгробним памятнїку, котри, гоч и запущени, на керестурским єврейским теметове ище вше стої): Мал хижу у Кетелешовей улїчки, на углє зоз Новим шором. Хижа була з надом закрита, стара и запущена теди кед сом ю запаметал 1945. року. Вили бул маляр. Мальовал мури по обисцох и кладол рольки, або цагал лєм смужку под повалу кед жени сами обилєли и „оролькали” просторию. Кельо паметам – жил сам кед ше врацел зоз лаґру. Нє знам чи бул дакеди оженєти, алє знам же нє знал писац анї читац. Чул сом о нїм таку анеґдоту: Пейдзешатих рокох Вилийови сцигло писмо зоз Израїлу. Пречитала му го Наталка Сабадошова (Лисого), шалтерска поштарка. У тим писме го поволали до Израїлу, же ше там буду о нїм старац. Бачи Вили лєм клїпнул зоз зачервенєнима очми, цошка одмуркнул и вишол зоз пошти просто на пияц, бо то була праве собота кед у 79

Керестуре пияц. Купел два пуляки, звязал их вєдно за ноги и обешел прейґ шиї, та ше пошол до Бруґоша висликовац. Тоту слику з пуляками о пар днї однєс Наталки поштарки и замодлєл ю най ю положи до коверти, випише адресу до Израїлу и най ю пошлє, и то препоручено! То бул його одвит на поволанку! А значело же му у Керестуре добре и же ше сам о себе може старац. Иншак, запаметал сом го як фиґляра. Часто соботами шедзел з хлопами у карчми у „Мироня” (т. є. у „мензи”) и „чекал муштериї”. То робели и месаре и „цензаре” (постреднїки у тарґовини). Кед „муштерия” нє пристала на понукнуту Вилийову цену за малярску услугу и нє поєднали ше, теди Вили, хлопом з котрима шедзел за качмарским столом, дошепнул: „кромпляр”! Нє знам цо му то значело, алє вон так наволовал тих людзох цо их тримал за нєозбильних. 6. Др Шварц (познєйше Єлен), лїкар: Мено сом му нє запаметал. Жедлярел у Пепи Гаргайовей (Сабадошовей швекри) на Вельким шоре, на углє улїчки цо водзи на Нови шор. Людзе го у валалє барз почитовали, бо же бул приязни ґу нїм. Чул сом же каждого хлопа-Руснака, кед му бул пациєнт, волал „Йовґен”! Озда му ше пачело тото мено, або му випатрало як еґзотичне... Кельо паметам, вон нє бул вигнати до концтабору, бо „доказал” свойо „нєєврейске” походзенє. По ошлєбодзеню жил и робел єден час у вербаским шпиталю, и презвиско пременєл на Єлен. Його дальша судьба ми нє позната. Нє знам анї кельо их було у фамилиї. Знам лєм тельо же його син бул тиж лїкар и же мал хижу у Новим Садзе на Телепу, бо моя дзивка Марча єден час у нєй була подквартельош. 7. Др Леви, стоматолоґ: Бивал на углє Капитаньскей улїчки и Маковского шора (обок дзе нєшка Огньогасни дом). У тей хижи дакеди була и склєняра котру тримал Коцурец Петько, цо ше познєйше преселєл до Кули. У тей склєняри („стаклари”, як зме ю волали) Петько предавал и руски кнїжки цо их видавало РНПД. Доктор Леви (мено сом му нє запаметал) нє мал вельо роботи у валалє, бо теди людзе ридко оправяли зуби. Ишли до ньго аж теди кед зуб требало вицагнуц, або вилїчиц опухнуту видлїцу. Нє чул сом же би бул активни у валалским дружтвеним живоце, гоч то нє виключене. Прето о нїм так мало знам. У Новим Садзе, започате 1. децембра 2021, а докончене 8. марца 2022. року 80

ПРИКАЗИ, КРИТИКИ, РЕЦЕНЗИЇ

ЯНКО РАМАЧ

Яка история – таки и хасен (Иван Поп, Мала история Русинох, Руска матка, Руски Керестур, 2021, 289 б.) Мала история Русинох автора Ивана Попа у прекладзе зоз словацкого на руски язик мала даскельо явни промоциї, цо було и медийски провадзене, алє потераз нє була прецизнєйше приказана. Кнїжка преложена зоз словацкого язика, алє ше нїґдзе нє наводзи хто ю преложел. Як рецензенти подписани Михал Шмиґель и Борис Фейди. Михал Шмиґель рецензент и словацкого виданя кнїжки. Борис Фейди рецензент рукопису преложеного зоз словацкого на руски язик. Вироятно же обидва рецензиї були позитивни. Нє познате чи рецензенти давали даяки зауваги, алє вина за шицки материялни гришки, хтори у кнїжки єст надосц, пада и на автора и на нїх. У прекладзе направени вельо и озбильни гришки: прекладанє и лекторованє нє поробене квалитетно и совисно. Перше у найкратших рисох прикажеме змист кнїжки. Автор себе очиглядно поставел задаток представиц ширшей словацкей читацкей публики историю Русинох на териториї Угорскей (по 1918) и Чехословацкей по половку ХХ вика. Русинох/Українцох у Галичини барз ридко спомина, гоч вони у Габзбурґскей монархиї од конца ХVІІІ вика, од 1867. у Австро-Угорскей, по 1918. рок представяли далєко найвекшу часц припаднїкох националносци, за котру ше официйно хасновало назву Русини. Медзитим, автор трима же на тим боку Карпатох жию єдни, а на гевтим – други Русини, и же тоти з 81

гевтима нє маю нїч заєднїцке, або маю лєм теди кед то потребне. Кед слово о етнониму Русин, сам автор нє зна як потолковац його походзенє, та досц нєясно констатує же то вироятно дефинованє релиґийней припадносци християнох з того боку Карпатох котри прияли християнство з Византиї − од Кирила и Методия (25). Анї з єдним словом нє спомина же жительство Руси (Києвскей Руси) од Х вику наволоване з меном Русини/Русичи, а у заходних жридлох з меном Ruthenus/Rutheni, прето же то нє одвитує його становиску же Русини з того боку Карпатох нє маю ґенетски вязи з Русинами котри жию за Карпатами. Автор на Карпатох видзи гранїцу медзи двома шветами – заходну и восточну културу, наглашуюци же Русини з того боку Карпатох припадаю швету заходней култури. А по чим Русини/Українци у Польскей, у Австриї по 1918. рок и после того знова у Польскей по половку ХХ вика, були менєй у сфери уплїву заходней култури од Русинох у Угорскей, односно Чехословацкей? У духовней и материялней култури, у обласци просвити и образованя, у литератури, духовней и шветовней, у уметносци и архитектури, сакралней и шветовней, творели и створели вельо вецей под уплївом заходней култури як Русини у рамикох Угорскей и Чехословацкей. Гоч кельо ше автор и прихильнїки теориї о автохтоносци и окремносци Русинох у Панонскей котлїни намагаю доказац же тоти Русини прияли християнство од Кирила и Методия, сто роки пред приманьом християнства у Руси (20), прешвечлїви докази о тим по нєшка нє винєшени, а место того пласую романтичарски леґенди. Кед би Русини насправди прияли християнство од Кирила и Методия, вони би там мали свою церковну орґанизацию, а о такей нєт зачувани свидоцтва. Найстарши часи праисториї на ширшей териториї южно од Карпатох, котра за автора колїска Русинох, представени коректно. Медзитим, кед слово о новей ери, автор видзи Русинох и там дзе вони нє спомнути, односно у маси славянских племенох котри преходзели през тоту територию або ше ту насельовали. Поволуюци ше на анонимного хронїчара нотара Бели ІІІ, гоч дїло Gesta Hungarorum настало три вики после тих подїйох, автор у чаше присельованя Мадярох до Панонскей нїжини у Х вику там видзи Русинох. Други докази о тим же на тей териториї були населєни Русини пред приходом Мадярох нє наводзи. Автор спомина же у премонстрантским манастире при Кральовским Хлмцу у архиве єст 30 000 документи котри ше одноша на историю Русинох (28), алє нє наводзи же их вон або дахто други хасновал у виглєдованьох историї Русинох. Мало простору пошвецене колонизациї Русинох на територию Угорского кральовства (32−39), а требало обширнєйше приказац як 82

и кеди ше вона одвивала, одкаль, з котрих крайох приходзели, до котрих жупанийох и местох ше насельовали, зоз чим ше занїмали, як сновали населєня, парохиї и подобне, яки мали уплїв на край до котрого ше присельовали и його жительство, як ше прилагодзовали у нових условийох, яки були одношеня зоз старобивателями. Кед слово о колонизациї Русинох на територию Угорскей з другого боку Карпатох, преважно з Польскей, нє точне твердзенє же приселєнци − hospes поставали власнїки жеми котру доставали од феудалцох (33), вони ю доставали лєм на хаснованє под точно одредзенима условиями з обовязками. Под насловами Русини у процесу формованя цалосней поданїцкей системи. Турска опасносц (42−49) и Розпадованє Угорского кральовства после битки при Мoгaчу. Рапидне погоршанє положеня поданїкох (50−54) автор углавним виклада познати епизоди и становиска з историї Угорского кральовства, а лєм даґдзе спомина Русинох, гоч би вони мали буц главна тема и централна подоба змесцена до того простору у наведзеним чаше. Участвованю Русинох у Ракоцийовим повстаню автор придава вельо вецей уваги як, поведзме, орґанизованю и дїялносци православней церкви, церковней униї, дїялносци поєдиних владикох, реформом у церковно-релиґийним живоце и подобне. Ракоцийово повстанє приказане по прилапеним моделу у мадярскей историоґрафиї, наглашуюци його значенє за историю Мадярох. Русини/Руснаци нє маю причини вельо ше хвалїц з тим же войовали у войску Ференца Ракоция, або же их вон наволал „gens fidelissima” – найвирнєйши народ, бо войовали и давали животи за интереси мадярского маґната/княза и за интереси мадярского дворянства, котре тримало же воно представя мадярску нацию. Автор требал яснєйше указац же Ракоци лєм вихасновал селянски нємири и процивфеудалне повстанє селянох и уключел их до борби мадярских маґнатох и дворянства процив власци Габзбурґовцох. Селянє поверели обецунком трансилванийского княза же буду ошлєбодзени од феудалней зависносци и борели ше за интереси мадярского дворянства и аристократиї, нє похопююци сущносц класного статусу и привилеґийох, котрих ше аристократия и дворянство самоинициятивно нїґда нє одрекаю. На концу автор описує страданє селянох у повстаню и по його законченю. Друга, нє менєй значна розлика медзи русинскима селянами крипаками и вождами повстаня була церковно-релиґийней природи. За Ракоция и його блїзких сотруднїкох як протестантох Русини грекокатолїки − католїки, прето вони нє мали нїяке розуменє або прихильносц ґу їх церкви. Мукачевски грекокатолїцки владика Годермарски бул прихильнїк 83

Бечского двору а процив Ракоция и його повстаня, и намагал ше оддалїц Русинох грекокатолїкох з його войска. Автор трима же єдна од ридких удатних реформох Габзбурґскей монархиї у ХVІІІ вику насельованє Войводини, котре витворене дзекуюци масовному насельованю словацких и русинских селянох (71). Факт же державни власци Словацох протестантох мало орґанизовано насельовали на коморски маєтки до Войводини, а вони углавним орґанизовано або поєдинєчно приходзели на приватни феудални маєтки. Так у ХVІІІ вику на тоти простори населєни менєй як 10 000 Словацох. Руснаци насельовани од половки ХVІІІ вика на коморски маєтки у Бачки − коло 3 000 особи. Значи, нє мож повесц же у ХVІІІ вику припаднїки тих двох националних заєднїцох масовно насельовани до Войводини. Автор наводзи же язик Библиї хтору на початку ХІХ вику у пейц томох видал владика Андрий Бачински на реформованим церковнославянским язику котри барз подобни ґу русинскому, алє за тото нє дава нїяки конкретни докази (79−80). Факт же Библия хтору епископ А. Бачински видал 1804. року у Будиму лєм превиданє Почаївскей Библиї з 1799. року, прето нєт основи твердзиц же до того тексту уношени елементи русинскей народней бешеди. Точне тото же у кнїжним язику Русинох у тим чаше и познєйше єст вельо елементи церковнославянского язика. Автор наївно трима же закони котри принєсла револуцийна мадярска влада пред свою препасцу влєце 1849. року могли буц добра основа за нове демократске ушоренє Угорскей, алє, нажаль, теди мадярска влада нє достала можлївосц же би то було запровадзене у пракси (98). История шведочи же мадярска влада мала можлївосц ушорйовац одношеня у Угорскей на демократичних принципох и припознаваню правох националних меншинох од початку револуциї 1848. року, а мала то и по подписованю Австро-угорскей догварки 1867. року, алє очиглядно нїґда нє указовала правдиви намири то и реализовац и припознац ровноправносц националних меншинох. Реформи школства у Габзбурґскей монархиї автор пошвецел бок и пол, и то би могол буц добри увод за приказованє просвитного живота Русинох у Угорскей. У кнїжки котра ма задаток дац ширшому кругу читачох информацию о прешлосци Русинох нє було потребне тельо уваги придавац политичней историї Мадярох. Требало подполнєйше и обширнєйше приказац церковно-релиґийни и културно-просвитни живот Рисинох, описуюци його функционованє: снованє парохийох, забезпечованє и школованє священїкох, будованє храмох, забезпечованє потребней богослу84

жбеней и духовней литератури, снованє и функционованє школох, обезпечованє и витримованє учительох, обезпечованє основних учебнїкох, наставанє и ширенє рукописних кнїжкох таких як лїтописи, зборнїки духовней поезиї и прози и подобне. Праве тото, а нє войованє у шорох Ракоцийового войска, творело сущносц духовного живота Русинох и у тих обласцох дружтвеного живота ше виражовал їх релиґийни и национални идентитет. Автор анї нє спомина як функционовало основне и стреднє образованє на русинским язику у Угорскей у другей половки ХІХ вику и по 1918. рок, з якима почежкосцами ше стретало, яки були способи и механїзми мадярских власцох у намаганю подполно знїщиц образованє на язикох народносних меншинох, та и русинскей. Добре приказана политична дїялносц А. Добрянского, алє вона, нажаль, углавним оставала далєко од ширших пасмох народу, у велькей мири пре пропаґанду и политични репресиї мадярских власцох, прето нє могла принєсц значнєйши резултати. Уводзенє угорского урбару 1767. року и реґулованє одношеньох медзи феудалцами, селянами крипаками и державу нє приказане найлєпше. Автор наводзи же по тим урбаре велькосц жеми (озда дума на селянску сесию) у Угорскей вшадзи була иста: виношела два братиславски милї (75). Братиславска миля виноши 1 600 м. А як мерана жем з тоту меру? (То просто питанє як ше з милями може мерац поверхносц, односно велькосц селянскей сесиї, а шлїдзи одвит як ше то робело, односно яки були мери за жем). Селянска сесия у тим чаше виношела коло 55 угорски гольти (даґдзе менєй або вецей, зависно од квалитету жеми), а угорски гольт виношел стреднє 1 200 кв. вати, односно 4 315 м2. Очиглядне, то нє ма вязи зоз братиславску милю, як автор наводзи. Автор у кнїжки прави рижни материялни гришки. Так, наприклад, Барбареум нє учительска семинария у Бечу, як вон наводзи (78), алє духовна семинария. Нє точне анї твердзенє же Мукачевска епархия з часом була подзелєна на Пряшовску, Вельковарадинску и Гайду-Дороґску (78). З Мукачевскей епархиї були видзельовани парохиї кед сновани други грекокатолїцки епархиї у Угорскей: 1818. року з нєй видзелєни 194 парохиї и основана Пряшовска епархия; 1823. року з нєй видзелєни 72 парохиї зоз преважно румунским жительством и приєдинєни ґу Велько-варадинскей, а 1912. основана Гайду-Дороґска епархия так же з Мукачевскей видзелєни 68 парохиї, з Пряшовскей 8 и з румунских 83 парохиї. Медзитим, Мукачевска епархия нє престала исновац по видзельованю з нєй одредзеного числа парохийох. 85

Назва ґраматики Арсения Коцака нє Slavjеnoruska gramatika (Славєноруска ґраматика) (82), алє: Грамматика руская..., а полни єй наслов у 6 шорикох. Автор наводзи же 1933. року у СССР-у милиони людзох умерали од штучно виволаного гладу (171), алє нє прецизує же то було праве у України. У кнїжки ше наводзи же ше владика Дионизий Няради 1939. року виселєл зоз Хусту (247), дзе окончовал длужносц апостолского администратора Мукачевскей епархиї. Нє знаме чи автор нє зна, або нє сцел то написац (прето же политична дїялносц владики нє одвитує його политичней перцепциї тих подїйох), же владику воєни власци на спреводзку зоз Хусту вожа до Будапешту нїби на стретнуце з министром, а у ствари го депортовали до Югославиї як нєпожадану особу у Мадярскей. Анї о дїялносци владики Д. Нярадия як апостолского администратора Пряшовскей епархиї (1922−1927) автор нїч нє пише вироятно прето же му нє по дзеки його проукраїнска дїялносц. Пол кнїжки пошвецене историї Русинох у Чехословацкей. Очиглядно, тоту историю автор найлєпше позна. Вироятно же ю найлєпше позна и словацка читацка публика, котрей вона наменєна. Руснаци у Сербиї тоту историю вельо слабше познаю и чежко ше годни знайсц у лєше податкох котри автор наводзи, на стотки мена, датуми, политични орґанизациї, сходи и одлуки, котри часто нє доцильни же би ше розумело цалосц подїйох и процесох. З того цо и як автор у тей часци виклада читач себе барз чежко може створиц ясну слику о политичним, економским и дружтвеним живоце Русинох у тей держави. За политични живот мож повесц же є приказани согласно политичней и идеолоґийней ориєнтациї же Русини у Чехословацкей окремни народ котрому найвекша нєбезпека грожела од українского национализму. Културно-просвитни и церковно-релиґийни живот Русинох у Чехословацкей приказани лєм у сеґментох, з намиру нє же би ше приказало цалосц, алє тото цо одвитує авторовей концепциї русинского питаня. Кед слово о прекладу Малей историї Русинох, ту єст ище вецей питаня и зауваги. Гришки котри очиглядно коректорски препущеня нє будземе наводзиц, гоч и таки єст досц. Як перше, нє ясне прецо ше кнїжку прекладало зоз словацкого а нє зоз русинского язика, котри прекладач/прекладаче вироятно вельо лєпше розумя як словацки. Прето у прекладзе зоз словацкого язика направени велї озбильни гришки, цо подробнєйше укажеме. Окрем того, у тексту єст надосц похасновани слова и формулациї нє у духу руского язика. Алє рушме од початку. 86

Нє у духу руского язика повесц же ше оре з помоцу плуга (12) − оре ше зоз плугом; нє з помоцу плаценїцкей ґарди – алє зоз плацену ґарду (27). Гвари ше: сушеди, нє сушедове (16); приєдиньованє, а нє припойованє (16); нє номади Авари, алє номади Аваре (18). Кед ше пове вацовски бискуп, нїкому нє ясне цо то значи, прето требало написац бискуп Ваца (город) (28). Место: Мадярске дружтво... вименєло свой номадски способ живота, лєпше повесц пременєло (25). Єст места дзе прекладач нє розумел текст, та випадло як випадло, и преложене: (Краль Штефан) здобул и управянє зоз надбискупию у Остроґону, а требало: тиж так реализовал снованє (Dosiahol taktiež zriadenie...) архибискупиї у Остроґону (27). Цистерциянци би очиглядно мали буц монахи цистерцити (28); spochybňovať нє значи знєважовац, алє сумняц (21); kenez нє княз, алє локатор шолтис, односно кенез (33); феудалному панови ше нє виплацовало заробок, алє ше давало даваня у натури або ше плацело у пенєжу (33); konať rozličné práce ту нє значи окончованє рижних чежких роботох, алє ше дума на окончованє роботней ренти (33). Шолтис доставал нє судску моц, алє судску власц (33). Презвиско Чаки у ґен. єд. будзе нє Чака алє Чакия (34). Нє ясне прецо ше краль Карло Роберт менує як Шарло Роберт (35), кед у историоґрафиї давно прилапене праве Карло Роберт. Место меновнїка параст лєпше хасновац землєдїлєц або селян (passim). Раз ше хаснує Петро Пете раз Петер Пето, а Пето правилнєйше писац Пете (мад. Petö). Хаснованє особних менох владарох нєуєдначене: раз ше хаснує мадярска, раз словацка, раз руска форма: кед ше хаснує краль Штефан (мад. István), вец би требало писац и Андрий, а нє Андраш (мад. Andras), а нєдошлїдно ше наводзи и мена царох: Йозеф ІІ и Йосиф ІІ, Франц Йосип, Ференц Йозеф, Ференц Йосип итд. На 38. боку стої: Року 1351. зволани всенародни угорски парламент (38). Медзитим, то нє бул нїяки всенародни парламент, алє общедержавни сейм (парламент), на котрим могло участвовац дворянство цалей держави. У тим чаше державу представя дворянство, алє нє и звичайни народ, односно народни маси. Место термину шляхта лєпше хасновац дворянство. Термин шляхта характеристични за польске дворянство. Место шляхтицка лїстина (39) треба похасновац дворянска повеля або грамота, диплома, алє нїяк лїстина. Так як ту похасноване, нє ясне цо то значи нукашня жем и вонкашня жем (39). Нукашня жем то интравилан − порта у валалє, а вонкашня жем − екстравилан − жем у хотаре. 87

Преложене: Трипартитум... бул уважовани... як продукт (ako podklad) справедлївосци... (49), а треба: як основа/фундамент. Нєясне: Племство (лєпше повесц дворянство) почало вимагац пенєжне виплацованє за нєроботни днї (53), а треба: дворянство почало вимагац пенєжне виплацованє за нєодробени днї роботней ренти. И далєй: ...число роботних дньох вельо раз премахнуте (53), а треба: ...вельо раз прекрочене. Наведзене: На Маковицким маєтку було 563 фарми (53) – треба: На Маковицким панстве було 53 ґаздовства... Фарма як поняце нє припада привредним обставином у Угорскей у ХVІІІ вику! Наведзене: Догварел ше з царом Фердинандом за виходни мири (56) – озда за вигодни мири; Дєрдь І Ракоци вибрани на престол 1631. року (56) – а треба: Дєрдь І Ракоци бул вибрани на князовски трон. Стої: Русинска православна церква ше мала одрекнуц поданїцтва константинопольскому патриярхови (57), а треба: юрисдикциї. По руски ше гвари Еґер, еґерски, а нє Яґер, яґерски (passim). Прикметнїк од Византия византийски, а нє византийни, та вец и литурґия византийско-восточна (60). Преложене: Преглашенє повелї цара... о финансийней сиґурносци (o finančnom zabezpečení) (61) – а треба: о финансийним забезпечованю. Место: Подкарпатски русински ради (župy) (61) – треба: подкарпатски русински жупаниї. Место: Княз Лубомирски (62) – треба Любомирски (поль. Lubomirskі); место: Емерик Токоли (64) треба: Емерик Текелї (мад. Tököly); кардинал Колонич, а нє Колоник (66). Наслови кнїжкох, часописох и новинох ше нє преклада на други язик, кед на нїм нє були публиковани. Евентуално ше може у заградзеню преложиц, кед ше трима же читачом нєрозумлїви ориґинални наслов. Приклади такого прекладаня насловох и назвох у кнїжки єст досц. Прекладаче хасную слово бойовнїк. У руским язику ше хаснує слово бойнїк, алє на тих местох може стац и борец (passim). Место: алє остатнї (слов. оstatný ту значи други) угорски шляхтичи... (68) треба: Алє други угорски дворянє. У виреченю: Ракоци... наявел закон зоз хторим буду утаргнути одредзени роботи и обовязки тим хтори ше борели процив куруцкого войска прекладач нє зрозумел смисел, а у тексту ясно стої: ...тим ktorí bojovali v kuruckej armáde, значи, тим котри войовали у куруцким войску, а нє тим котри войовали процив куруцкого войска (69). Vojenské útrapy то нє войново утрати, алє войново страданя (70). 88

Vypukol mor преложене пришло и до чуми (70), алє лєпше повесц: настал мор (епидемия). Stav dobytka klesol na menej než jednu tretinu погришно преложене: хованє статку зменшане за менєй як єдну трецину, а треба: Стан (фонд) статку спаднул на менєй як єдну трецину. А дакус далєй стої: На Подкарпат’ю хованє статку 1717. року опадло за дзешатину од предвойнового стану (71), а треба: фонд статку спаднул на дзешатину од предвойнового стану (71). У обидвох случайох преклад нєточни и приказує вельо вигоднєйшу слику од реалней, а стан фонду статку у войни катастрофално зменшани. Читачом вироятно нє будзе ясне же з котрого Рина ше насельовали винаре до крайох коло Мукачева и Берегова (73). По словацки Rýn то Райна, та так требало преложиц. Rodové dedičstvo то нє фамилийни скарб, як преложене (74), алє фамилийне, односно династийне нашлїдство. Зраженя еґерского бискупа (нє яґерского) з мукачевским епископом у питаньох церковней юрисдикциї и компетенцийох нє мож наволовац звади (76). У кнїжки ше наводзи же зоз царским рескриптом (Йозеф ІІ) утаргнути шицки совити монахох (81). Нє утаргнути нїяки совити монахох, лєм прекладатель нє знал же mnišské rády то монашски шори. Нежин то город Нїжин (84). Нє ясне прецо Петро Лодий меновани як Петр (84). Йоаникий Базилович нє бул опат, алє архимандрит мукачевского манастира (86). Ґраматика Михайла Лучкая нє писана з латинским писмом, як преложене (87), алє є обявена на латинским язику. З прекладу цалком нє ясне цо би у архитектури древених церквох мало значиц зрубани структури, а слово ше вецейраз хаснує (89, passim). Требало стац зрубни структури, а зруб то способ будованя будовох з древених гредох, кед ше вони складаю єдна на другу, а на обидвох концох кажда так урубана же би тоти места (зруби) на углох уходзели єдно до другого и так ше скапчовали. У прекладзе требало дац толкованє цо то бабинєц, бо сама назва читачом нїч нє значи. Бабинєц то часц у церкви дзе стоя жени. Цалком погришно преложене виреченє: Зоз одлуку парламенту 1840. року мадярски язик заменєни зоз латинским як службеним язиком. А мало би буц: латински язик заменєни зоз мадярским як службеним язиком. Таки гришки би нє шмели буц у кнїжки! У кнїжки ше часто хаснує прикметнїк народови: народово меншини, народови идентитет итд. Место того вельо лєпше хасновац 89

прикметнїки: народни, национални евентуално народносни, кед ше то одноши на националну меншину. Прекладач нєдошлїдни у писаню ґенитива презвискох на -и: Добрянски, Палацки, Боровски итд., та пише Добрянского, Боровского, алє Палацкия, нє Палацкого, як би требало (66, passim). Тиж так, презвиско Банфи у инструменталу ма буц нє з Банфом (116), алє Банфиом. Нєясно преложенє виреченє: На аудиєнциї за нового владара Франца Йозефа І придал меморандум... (95), а требало би буц: На аудиєнциї придал за нового владара Франца Йозефа І меморандум... Династия ше з власци нє знїма (96), алє зруцує. У виреченю: Месне жительство... нє указало даяку вельку патриотску „забриґованосц” (96) словацке слово horlivosť би требало преложиц з одушевиє. У виреченю: Алє напруженя А. Духновича же би подзвигнул културни уровень... (103), место напруженя лєпше повесц намаганя. У прекладзе ше на даскелїх местох хаснує термин русински здруженя, алє кед слово о културно-просвитних орґанизацийох, лєпше повесц културно-просвитни дружтва/орґанизациї або похасновац ориґиналну назву общество. Презвиско мадярского министра за народносци нє О. Язим (138), алє О[скар] Яси. У словацким ориґиналу стої: ...rozpracovaná ministrom pre národnosti O. Jýszim, а прекладач и лектор вироятно нє знали хто О. Яси, а очиглядно им нє була ясна анї словацка конструкция, та направена озбильна гришка. За Русинох лєпше хасновац мено Йосиф, як Йозеф, як то вецейраз похасноване: владика Йозеф Ґаґанец, Йозеф Рубий и други. У прекладзе барз часто иницияли мена з Ю. або Є. преношени з Й. прето же по словацки иницияли писани з J., a прекладачом и лекторови очиглядно нє познати тоти особи и їх мена. Так у кнїжки стої: Й. Дрогобецки, место Ю[лиян] Дрогобецки, Й. Бращайко, место Ю[лиян] Бращайко, Й. Ревай место Ю[лиян]Ревай и велї други, лєбо Й. Сабов место Є[вмений] Сабов и други. Пруга (115) – по руски то желєзнїцка драга. Презвиско Ciaffi по словацки у ґен. єд. глаши Ciaffiho, алє ми повеме Чияфия, а нє Чияфиха. Фарбисто приповедали русинским селяном (141) – по руски ше пове живописно. Погришно преложене виреченє: ...а влада хтора нєдавно мала пробованє домашнього комунистичного преврату, обавала ше виражиц даяку „слабосц” (160), а треба: а влада хтора нєдавно онєможлївела пробованє домашнього комунистичного преврату, обавала ше указац даяку „слабосц”. 90

Погришно преложене: Влада ше наздавала (160) – а треба: влада предпоставяла... Одбул ше попис жительства (162) – озда: окончени попис жительства. Цалонародни руски конґрес (165) – озда Общенародни руски конґрес. Погришно преложене: Векша часц маєткох мадярских вельких статкарох (168) – а треба: Векша часц маєткох мадярских велькомаєтнїкох. Statkár на словацким язику то нє статкар, алє велькомаєтнїк! Место политичне пошоренє (169) лєпше повесц политичне ушоренє. Место: На тей териториї пришло до чуми (70) – На тей териториї настала чума (мор). Похасноване нєадекватне слово: Погубена нє лєм привреда териториї (173) − привреда може буц розстроєна, розбита, знїщена, а погубена машина. Мено Лев, кед слово о Русинови, пишеме Лєв – Лєв Бачински; город у Польскей нє Шечин (188), алє Щечин. Кед Ян Сирови, вец ґен. єд. Яна Сирового, а нє Сировего, а кед є Ян, вец го нє мож означовац з инициялом Й, алє зоз Я. У виреченю часц : ...а його главне средство було родне слово (183) треба преложиц: а його главне средство було слово на родзеним язику. Нєадекватни преклад: При Руснацох народне оживйованє... (183). Треба повесц: ...народни препород або препородзенє. У тексту стої: Оможлївел вчасну кодификацию (183) – а треба повесц: благочасну або правочасну кодификацию. Требало потолковац цо то роковина и коблина (195), бо читачом то подполно нєясни поняца. Роковина – безплатна робота за церкву, односно священїка зоз статком под час рока, а коблина: плаценє священїкови рочного даваня у натури, у зарну. Монахи чину Василия Велького василиянє, нє василиянци (222); монашски шор премонстранти нє промонторе, як преложене (28). Промонтор – сорта паприґи! Tота кнїжка нє наукова робота. Нє приноши дацо цо историчаре потераз нє знали, а часто єднобочно ошвицує тото цо давно познате. Бачвански Руснаци зоз нєй дознаю барз мало о своєй прешлосци, а тото цо дознаю их будзе баржей збуньовац як одкривац нови видогляди. Видавательни фияско, з єдним словом. Шицко цо ше дзелї задармо тельо и вредзи. 91

ИРИНА ГАРДИ-КОВАЧЕВИЧ

Дньовнїк давного дзецинства (Tomislav Mišir / Томислав Мишир, Svijet koji nestaje / Швет хтори нєстава, Savez Rusina Republike Hrvatske / Союз Русинох Републики Горватскей, Vukovar / Вуковар, 2020) Рецензия на понукнути рукопис насловена Од гаґиоґрафиї по баналиї, так є и обявена у кнїжки, а з тей нагоди, у котрей маме намиру о найновшей кнїжки Томислава Мишира информовац читачох и з того боку Дунаю, якош баржей швечи тот, нови, хтори менує основни импресиї яки оставаю после поважного читаня уж видрукованей кнїжки. Як и потерашнї кнїжки истого автора, голєм векшина з нїх, обявена у виданю Союзу Русинох Републики Горватскей, а з потримовку Совиту за национални меншини Републики Горватскей. Правду поведзене, за каждого котри ше потераз стретнул з даєдну з вецей як дзешец обявених кнїжкох истого автора (цо по руски, а цо по горватски), и тота, найновша, нє нєсподзиванє. То дошлїдне провадзенє того цо Мишира уж длугши час творчо обшеда, а з чим виполнєна и тота и скорейши два-три його кнїжки. У нїх ше вон интензивно интересує, приволує и на свой способ репродукує власну, та аж и вообще руску прешлосц. Запаметани слички з, уж тераз давного, дзецинства на валалє, шлїдза и скорей обрабяни етноґрафски мотиви, зоз малима вариянтами або шмелшима викроками. На тим потераз уж з добрей часци обробеним збудовани тот скромни по обсягу рукопис, хтори пополнєти з прекладами и з илустрациями. Поведло би ше, аж, же вон на скорейши способ и скорейши теми, котри сконцентровани коло поняцох з якима децидно катеґоризовани швет хтори нєстава, а за хтори би ше могло повесц и же нєстал уж и нїґда 92

ше вецей нє враци. Муши ше припознац же тота очивисна сентименталносц ґу швету котри нєстал источасно нє патетична и нє приволує нїяке банованє, голєм нє у мири у хторей би нє було места за лоґику преходносци котра правило на тим швеце. Кнїжка ма дзешец циклуси, та ше и тоти цалосци меную так же назва каждого циклуса сказково, аж поведли бизме поучуюцо напредок наказує цо ше у тим циклусу случує, и гоч стихи подзелєни на нїби окремни писньочки, вони наисце єдна цалосц, од почаку по конєц циклуса єден вислов, єдна поєдноставена слика дакедишнього валалского живота, очисценого од фалшивей романтики и идеализовня. Реално дожитого. Мож повесц же змист тематично и литературно зужени у одношеню поведзме на тот у прешлей кнїжки Европа ше похорела. У тей скоро же нєт универзални, шветово теми, чи яки скорейши кнїжки дорушовали, алє остали тоти животни, з часци и филозофски теми котри ше дотикаю медзилюдских, фамелийних и социялних одношеньох, етноґрафски, а з часци и сучасни... Могло би ше аж повесц же то стиховани приповедки о дзецинстве пред 50, 60, та и седемдзешат роками, виприповедани, хторе ше затримало у паметаню чловека з назбераним животним искуством. З тим искуством, през визуру дзецка зоз запаметаним чи здобутим похопеньом фактох и фикцийох и наративи тедишнїх часох, дзешка з початку другей половки прешлого вика, автор тка, нєнадрилююцо, малюнок з часу кед живот мал ище вельо архаични прикмети, алє ше до ньго помали удзивали и социялни, та и политични пременки хтори меняли валал и цалу дружтвену систему. Загуляни до цеплоти фамелийного дому и социялного милєя у хторим окрем фамелиї и родзина и сушедство и шицко познате прилапйоване як власне. У таким стредку одраста дзецко и нє препознава цалосц и коренї зявеньох и збуваньох коло себе, уствари, гоч и препознава нє дефинує их. Аж тераз, кед є уж нє лєм одроснути, алє освидомени чловек у рокох, вон их реконструує и вицагує з нїх прави значеня. Таке, дзекеди саркастично, а дзекеди добродушно, зоз ироничним одступаньом твори основу и автентичносц свойого литераризованого приступу ґу вчасному животному искуству. Часто нє розумлїви, та анї нє вше прилаплїви поступки старших тедишнє дзецко гоч нє вше похопйовало, тримало як нормални. Терашнї чловек, у котрим оживює тото дакедишнє дзецко, дакедишнї свойо прешвеченя формовани под уплївом авторитета старших ревалоризує и прилапює зоз нїжносцу и прихильносцу, змегчуюци их зоз и у скорейших подобних кнїжкох похасновану самоиронию, порихтани розумиц 93

вельо койцо на нови способ, цо би ше поведло, скоро кепкарски, свидомо же шицко менєй заболї кед ше му оштри бок подмасци зоз лїковитим гумором. Муши ше припознац же ше Миширови, и на тот завод, удало без патетики и сентименталносци, ожиц атмосферу свойого дзецинства, окреме през ефектне хаснованє автентичних виразох котри вязани до синтаґмох з хторима описує и читательови препознатлїви конкретни ситуациї. При тим вон лєгко преплєта очувани сеґменти дакедишнєй бешеди, окреме у секвенцох кед приказує ритуални сцени зоз такого живота. Ту му и руска бешеда зачувана, автентична и скоро же архаична, ю було нєпотребно лекторовац у смислу ускладзованя зоз сучаснима правилами правописного руского вислову, бо би ше иншак страцел тот локални руски, аж мож повесц сримски глас. Наприклад, лєм у Сриме ше за учительку гуторело мадїстерка, або знало за гайдукох, хасновани окремни вираз хтори индзей Руснаци нє хасновали. Кед ше зна кельо каждодньови руски язик до себе приял пожички з язика векшинского народа, вецка Миширов язик нєзвичайно зачувани. Розумлїве же сучасна друкована литература ма обовязку чисциц тот духовни простор котри воламе бешеда, та розумлїве кед ше на чкоду автентичносци и сочносци вона муши очисциц и од такого дробного „шмеца” як па, да, хторе ше найчастейше натрушело до рускей сримскей бешеди зоз єй подобних у окруженю. Як уж поведзене, у кнїжки скромне количество стихох, автор тото число умножел двараз, бо шицки писнї паралелно обявює зоз горватским прекладом, та ше достало досц обсяжну кнїжку, цо, вшелїяк, завиши и од способу єй друкованя и ґрафичного ушореня. Мишир ше одлучує за подобово прилоги и рисунки и малюнки, и за препознати мотиви котри нє илустративни, алє тематично кореспондую зоз змистом хтори на свой способ тиж колоквиялно приповедаю о описаним живоце. Так ше прави нєобовязни подобово текстуални калеидоскоп, з чим ше достава своєродна драматика хтора, наостаку, твори кнїжку як цалосц пошвецену швету котрого вецей нєт. Аж, з таким поступком Миширова кнїжка достава ноту документарносци з особного угла. Єст ту и фотоґрафиї чи рисунки зоз старих календарох и часописох (!?) хтори дополнюю текст, алє єст и таки котри оддалєни и вимагаю векше анґажованє потолковац авторов мотив яки одлучовал о їх вибору и хаснованю. Вон ше постарал зробиц цошка ориґиналне (дакус преписуюци од самого себе), предлужуюци потерашнї успишни проєкти на етноґрафски теми, витворююци нови прилог у рускей литератури. 94

ДРАМСКИ ДОДАТОК

ЯНКО САБАДОШ

У войни (Драма у штирох дїйох) (I)

НАДПОМНУЦЕ ПРИРИХТОВАЧА Медзи нєобявенима рукописами Янка Сабадоша (1928-2015) зачувана и драма у штирох дїйох У войни, хтора нє уключена до кнїжки Розваляни салаш. То єдини Сабадошов твор хтори видруковани на писацей машини (шицки други писани з руку). И тота драма вироятно написана у першей половки пейдзешатих рокох ХХ вика. Ґу тексту приложени кратки зауваги на поєдини особи у драми, два прикладнїки истого текста на по єдним боку, писани з розличнима рукописами. На єдним пише „М. Ковач”. Рукопис нє Ковачов, анї нє Сабадошов. Отже, драму читали ище голєм два особи. У драми бешеда нємецких вояцох и официрох написана по сербски. Пририхтовач ю преложал на руски. Други интервенциї на тексту нє окончовани. Михал Рамач

І дїя Мали поджемни шпиталь у сримским лєше. Змесцени є под саму лєсарову пусту хижу, згорену до половки. Подзелєни є на два часци: за лєгчейше ранєтих и за чежше ранєтих. Бина представя часц хтора служи за лєгчейше ранєтих. Намесцена є зоз штирома посцелями, збитима з нєогобльованого древа. Пошоровани су коло штреднього мура. Нє попосцеляни су. На сламнячох нєт плахти, лєм покровци и катонацки шинєли. У правим куце охабене дакус вецей места. Нєвельки желєзни пецик стої у самим куце, а над нїм, на прецагнуей шпарґи, виша даскельо вирайбани завої и кошуля. Пред пециком на цеглох положена деска же би ше могло даґдзе шеднуц, бо карсцелї нєт у хижи. У лївим куце стої полїчка зоз даскелїма фляшками, вату и завоями, а цали кут вєдно з полїчку, под хтору стої ище столїк зоз тромаштирома шерпенками, скрива била плахта, хтора виши на шпарґи прецагнутей од єдного мура по други. Кут нє зошицким скрити, бо плахта нє така широка же би дошла од єдного мура по други. Од стварох ше нука находзи ище єден столїк поконцу посцельох и широка деска за шедзенє положена на цеглових слупчкох. На столє стоя новини, шах и канчов з воду. Єдни дзвери зоз хижи водза на лїво, до малей просториї одкадз ше по драбинки виходзи горе, а други на право, до хижи у хторей змесцени чежко ранєти. Мури обложени с десками. Повалу трима греда, а греду подпераю два слупи у хторих набити гвозди, та на єдним виши катонацки шинєл, на другим опасач з пиштольом, стара ґитара, а на другим слупе обешена витрийонова лампа, хтора нєпреривно гори. * При пецу на дески шедзи Данил. Щипка древка за подпальку. То студент, ма 24-25 роки, нєвисоки, бляди, зоз запущенима длугокима власами, цо анї нє так обачиц, бо му глава завита. Смуги твари ище вше нє страцели мегкосц, хтора вибива з його приємного тенору и чарних бистрих очох. Справованє му нєвиєдначене – раз оштре, раз благе, цо завиши од розположеня, хторе ше му дзекеди нагло меня. Особлїво указує нервозу кед му дахто суґерує даяки думки хтори нє у соглашеню з його поглядами, алє далєко од того же 97

би прето указал єд. Тон бешеди му таки же до його щиросци нє мож посумняц. Чувствительна душа, нєдостаточно отварднута, гоч ше уж коло два роки находзи у партизанских шорох. Ма на себе билу, давно нєрайбану кошулю и нємецки чижми и панталони. На єдней посцелї шедзи зоз завиту руку чловек дацо старши од Данила. Били власи му розбуртавени на глави и падаю му на красне отворене чоло. Твар му указує же го живот добре повицинал, гоч є и млади. Триманє му виєдначенше од Данилового, без нєпотребного рушаня. Глас му оштри, виражує нє лєм бизовносц, алє и призвук розказованя, гоч бешедує и зоз своїм добрим товаришом. Уж научел же би ше го слухало, та ше анї нє може зошицким и вше отресц того звикнуца. Алє, накеди обачи же почина розказовац, постава цеплєйши. Гоч з яким тоном бешедує, зоз бешеди мож видзиц же за словами стої тварда дзека и тварди характер. И вон облєчени у шматох однятих од Нємцох. Шедзи на посцелї и, нагнути над столом, цошка рисує на меншим фалатку паперу. Роздумує преходзаци зоз пальцами по власох. Станє, прейдзе по хижи, шеднє и, мурчаци поцихи якуш писньочку, записує цошка на папер. При Данилови на жеми кучи 12-13 рочни хлапец. Живи є и шицко го цикави, та осторожно слуха кед дацо гутори Данил або Янко, чловек хтори шедзи на посцелї, лєм же у вецей випадкох указує самовольносц. Озбильна ситуация и його наведла же би почал роздумовац озбильнєйше, алє дзецинска фантазия у нїм ище моцна, та и собития толкує на способ хтори одвитує його фантазиї. Облєчени є у уяшу хтори му зоз широким ременьом сциснути коло паса. Панталони му удзати до билих волняних ботошох. На глави ма жимску шапку, на ногох бочкори. При ньому лєжи пушка. Бере триски цо Данил нащипкал и кладзе до пецика. ДАНИЛ (Даваюци му ище триски, бешедує з нїм у полуфрантовлївим тону): Но, полож та та подпалїме. Видзим же ци ше пальци уж здревнєли. ВЛАДО (Руша з пальцами): Лєм єден... Тот мали. Змарзнул ше, рапух. (Нагнє ше ґу Данилови) А кед ше комесар нагнїва? ДАНИЛ (Довирлїво, до уха Владови): И комесарови жимно яґод и тебе. ВЛАДО: Жимно му? (Данил помаха з главу.) Лєм кед би ми тот, ниа, так нє замарз. А и нос ми замарз. Кед ше за ньго влапим, як кед бим влапел кромплю. ДАНИЛ: Вецка го нє бабрай. ВЛАДО: Мушим кед сом смаркати. (Палї ширку и подпалює древка. Такой кладзе руки опрез дзверкох.) Алє греє... Чом то вше нє лєто, Данилє? 98

ДАНИЛ: Єст и таки места дзе вше лєто. ВЛАДО: То ма буц фино. Видзел ши яку сом розпатрачнїцу направел на дубе при драги? ДАНИЛ: Нє видзел. ВЛАДО: Наоколо видно. Лєм шедзим и видзим шицко надалєко. Лєм тота жима уж да прейдзе. ДАНИЛ: А од Швабох ше нє боїш вецей? ВЛАДО: Од Швабох? ДАНИЛ: Ага. ВЛАДО: Нє же ше нє боїм, алє... Гоч и пейцме кед би бежали на мнє, лєм бим пущел рррррр! – и анї єдного вецей. А скорей сом ше бал. Раз ми ше пришнїло: цага ше Шваб ґу мнє по лєше. Вельки є же би и Дунай прескочел, а я кучим и анї ше рушиц нє можем од страху. ДАНИЛ: Так ши ше злєкол? ВЛАДО (Помаха з главу. Довирлїво, нагинаюци ше ґу Данилови.): Док прейдзе жима, та... Оцец гварел же пойдзем за курира. Лєм док ше шнїг розпущи. Уж ше фришко розпущи, но нє? ЯНКО (До того часу рисовал и цагал смужки на паперу. Ґу остатку слуха цо Владо гутори): Владо! ВЛАДО: Га? ЯНКО (Ставаюци): Уж ши забул? Як сом ци гуторел же биш ше оздзивал кед це дахто повола? ВЛАДО: Ша, гварели сце: „Модлїм”. Алє... ЯНКО: Обецал ши же ме будзеш слухац? ВЛАДО: Обецал... ЯНКО: Вецка ме слухай! Придзе нас дахто опатриц, опита ци ше дацо, а ти такой: „Га?” Ограл ши ше? ВЛАДО (Става. Перше патри долу, бо му ище жимно, а вец шмело на Янка.): Уж сом ше ограл, товариш комесар! ЯНКО: Идз ище дакус примерковац вонка. Док змаржнєш та заш придзеш. (Владо бере пушку и пуща ше вонка.) Пушку охаб нука. ВЛАДО (Станє при дзверох. Роздумує дакус. Помаха з главу же ю нє охаби.): Гварели сце же мам и спац зоз ню... ЯНКО (Зашмеє ше.): Добре, Владо. На длужносц! (Владо виходзи.) ДАНИЛ: Мали хлапец, а чудо як роздумує! Радує ше як найвекшому щесцу кед ма нагоду штрелїц. ЯНКО: Оцец ше му биє як тиґриш. Кед го придзе опатриц, вше приповеда о акцийох у хторих бул. Мали слуха з отворенима устами и лєм цо нє лїґа слова... 99

ДАНИЛ: Чи то нє будзе погибельне за ньго? Цо будзе познєйше кед ше уж тераз у нїм твори морал хтори засновани на сили? Чи нє отупи за правду? Тупи людзе нє потребни будучносци. ЯНКО: Ту зме та го пременїме. ДАНИЛ: Велїх ту треба меняц. Прекляти часи! ЯНКО (Стої при столє.): Гибай лєм ту. Мам єден план. Мучи ме уж єден час, а тераз ше ми видзи же дозрел. (Данил става зоз дески и приходзи ґу Янкови. Тот цага смуги по паперу попатраюци на Данила.) Єдна проста ствар. (У тим ше зачує же ше хтошка оздзива з другей хижи.) Глас: Данилє... Чуєш? ДАНИЛ: Приведзем го дакус до тей хижи. ЯНКО: Приведз. (Зогнути є над столом. Данил идзе до хижи на право. Дораз ше враца уводзаци чежко ранєтого партизана, свойого братняка. То параст, ма 27-28 роки. Кулька му прештрелєла сцегно та лєдво става на ногу. Змучени є. Зоз цалу чежину ше опера на Данила. На ранєтей ноги му розпарана ногавка. На грубо му є завита з вату и фатьолом. Данил го приводзи ґу посцелї. Янко охабя свойо рисованє и помага Данилови намесциц ранєтого на посцель.) РАНЄТИ: Лєм на ногу меркуй. ДАНИЛ: Поведз як ци зґоднєйше. РАНЄТИ: Та нїяк нє зґоднє. Нє можем ю рушиц. Подзцигнїце ю дакус. (Данил му ю подзвигує, подкладаюци под ню шинєл.) Дохтора нєт нїякого? ЯНКО: Придзе нєшка єден наш товариш. ЯНКО: Видзим же уж нє похаснує. Нє верим до снох, алє... Первейка ше ми пришнїла хижа и жена. Як кед би ме чекала. То сиґурно нє добре, бо ми жена нє жиє. Намесц ми ногу. Цошка ми... Но, тераз добре. ЯНКО: Витримаш ти. Ище маме указац цо можеме. Послухай. (Идзе ґу столу. Данил идзе за нїм. Янко толкує, обрацаюци ше раз єдному, раз другому.) Ми ту. (Означує на паперу.) Драга тадзи. Около лєси. Нємци рихтаю напад на нас. Мушиме их навесц най заключа же ше ґрупуєме и же маме намиру пребиц ше у тим напряме. Злєкню ше же им сцекнєме та почню напад. Треба их навесц най нападню отадз, зоз того боку, же нам ту найслабше бранєни приход, а ту ше добре закамуфлуєме, розпоредзиме стрежиска, знїщиме цо ше годно, а после того ше преруциме прейґ Сави. То зме годни лєм под єдним условийом: кед поверя же маме таки план. А поверя кед мудро виведземе ствар. Понеже маме мало часу, мудро виведземе теди кед ше дахто жертвує. Єден з нас би ше требал при100

дац Нємцом и прешвечиц их яки маме план. Треба найсц таки способ же би му поверели. У найкратшим, ствар би мала так випатрац. РАНЄТИ: Кельо бизме их знїщели? ЯНКО: Кед би ше шицко удало як сом задумал, можебуц и три тисячи. Можебуц пейцсто, або тисяч. Нє знам. (Дакус су цихо.) РАНЄТИ: Напредок анї нє мож знац. Я ше поднєєм. Лєм, чи ми буду вериц? Уж ме добре познаю... ДАНИЛ: То ризична ствар, алє задумка ме почала цикавиц. Лєгко мож биц ше процив сили хтору видзиш пред собу, алє зоз силу духа побиц искуство и способносц нєприятеля дакус чежше, аж романтичне. У каждим случаю... РАНЄТИ: Могло би ше. Я их познам. Лєм, знаце цо би ище требало? Єден будзе мало. Мушели бизме пойсц двоме. Єден би требал буц зоз штабу. (Дзвига ше на руки и предлужує.) То би було добре. Я би гуторел єдно, а тот зоз штабу друге. Нємци би думали же чловек зоз штабу... же сце прикриц прави намири партизанох. Випадло би же тото цо я гуторим правда. Так би мушело буц добре. Лєм, мнє уж познаю. (Спущує ше на посцель.) ДАНИЛ: Треба бавиц розчарованого чловека. Же ше сце вимсциц партизаном. РАНЄТИ: Я то поробим. Лєм, Данилє, братняк ши ми, з истого зме валалу... Я знам же умрем. Мнє уж и так нєт помоци. Старай ше ми о дзивчецу. Чувай го. Уж рок жиє без мацери. Останє и без оца. Виприповедай єй... Остатнїраз сом ю видзел пред пол рока. Бул сом дома, а од хижи лєм ґар остал. Будзеш ю чувац? Яй, нога! Як болї, як болї! Намесц ми ногу. Подзвигнї ми ю, лєбо ю одреж! (По гласу видно же церпи вельки боль. Вец ше змирює.) ДАНИЛ (Пришол ґу ньому.): Замлєл. ЯНКО: Того чловека мушиме отримац у живоце. Музичар ши, та му грай... лєм най витрима ище два-три днї. Срим з нїм горебздом обрацим. ДАНИЛ: З видлїчку му нє можем виберац кульку. ЯНКО: Тот би и Гитлера прешвечел до того цо надума. А добре гварел: двох треба. Нємцом анї на розум нє спаднє же то даяка спреводзка. ДАНИЛ: Чекай, цошка гутори. (Хиля ше над нього.) Спомина Шпанию и дзивче. Цала фамелия му знїщена, хижа спалєна. Було би ми жаль... Нє прето же зме братняци. Єст людзох з хторима нам ше чежко розисц. Вон за мнє таки. Любим таких людзох. Блукал по цалей держави. Одблукал и до Французкей, уцагнул ше до Шпаниї...А заш лєм остал з праву нашу душу. 101

ЯНКО: У войни нєт места за сентименталносци. ДАНИЛ: Знам же нєт. Я лєм виражел чувство. ЯНКО: А знаш хто би могол буц тот други цо би пошол з нїм? ДАНИЛ: Нє знам. ЯНКО: Челєднїк би лєпше окончел ствар як велї други. Знам же будзе оштро реаґовац кед му повем. То чловек хтори бул кратки час у штабу, бо бул ранєти до глави. Розуми ше, баржей до музики як до воєних стварох и... ДАНИЛ (Попатри на Янка оштро и идзе ґу столу): Я тот, гей? ЯНКО: Ти! ДАНИЛ (Ошмихнє ше.): Як ши ме так фришко лєм пренашол? Праве мнє. ЯНКО: Знам же би ши могол. Главне знїчтожиц Нємцох. На тот завод их можеме тельо знїщиц як за цали штерацец други рок. ДАНИЛ: Значи же можем мирней души дац главу? Нїч нє важне лєм циль, лєм знїчтожиц их, а шицка... ЯНКО: Нїч нє важне лєм их знїщиц. Правда. ДАНИЛ: Нє дармо ши комесар. Роздумуєш як прави жимни старшина. И мацер пошлє до шмерци кед дума же треба. Нє знам чи тото думаш озбильно, чи... ЯНКО: Попать на мнє и заключ. (Озбильни є.) ДАНИЛ: Озбильно. (Ходзи по хижи, Янко го провадзи з очми.) Знаш же то сиґурна шмерц? ЯНКО: Сиґурна шмерц би була и за тисяч або два тисячи Нємцох и усташох. Нє маш шмелосци рескирац живот, нонагей? ДАНИЛ: Уж сом указал же мам. ЯНКО: Ище ши нє указал же маш. ДАНИЛ: Нє бил сом ше анї кус горше як ти. Нє знам як би ти реаґовал кед би ше таке дацо поставело пред тебе. (Падаюци до огня.) Тельо Нємци, тельо нашо! Давайце животи, лєм най будзе знїщени даєден нєприятель вецей! Ой, животу! Кельо чловек очекує, кельо ше наздава? Златни бреги пред нїм у младосци, рай, успих, благородни дїла, уметносц. А вец настанє комендия цо ю волаю война, та ше найдзе у пеклє. Найдзе ше товариш з хторим ши препровадзел младосц, хтори ґу тому и комесар, и вон ци пове: Жертвуй ше! Идз знїчтожиц нєприятельох! Нє зоз пушку, голоруч! Страдаш, алє и нєприятель страда. Цо думаш, потїха то? Даваш живот, алє го и нєприятель траци. Шицко цо ши сцел зробиц у живоце... постава безвредне. ЯНКО: Охаб ше такей филозофиї! ДАНИЛ: Нє можем ше охабиц. 102

ЯНКО: Война, война! Тот нєприятель хторого ши спомнул нє имаґинарна сила, алє Нємци хтори нас сцу знїщиц. Твойо идеали мертви док вони ту. Кед ши пришол до партизанох з намиру керовац опасносци, ту ши ше спревед. ДАНИЛ: Нє з тоту намиру сом пришол! ЯНКО: Кед ци нє главни циль знїчтожиц их, можеш пойсц оталь! Цо ту глєдаш? Идз прейґа, до Бачкей. Там Мадяре, там мирнєйше. Можеш пойсц до їх войска та ше биц процив Русох. ДАНИЛ: То уж... ЯНКО: Голєм биш видзел як ше гинє. Вони поставели так же кед кажди червеноармиєц ликвидує лєм двох Нємцох, вон вивершел свою патриотичну длужносц, а ти роздумуєш, гоч биш могол ликвидовац тисячи. ДАНИЛ: Маш ище дацо? ЯНКО: Мам ище вельо. ДАНИЛ: Нє гутор шицко нараз. Лєм цо ши нє скричал же сом зраднїк. Знаш буц нєдошлїдни. Ти комесар одряду. Думаш же би тебе нє бул достойни таки подвиг? ЯНКО: Бул би. ДАНИЛ: Значи? ЯНКО: Кед нє идзеш ти, идзем я. ДАНИЛ: Идзеш? ЯНКО: Идзем! ДАНИЛ: А цо кед ше нє уда цали план? ЯНКО: Уда ше! ДАНИЛ: Допущ най роздумам дакус. Вибил ши ме з мирного розположеня. Дараз знаш буц опасно нєприємни. Уквилюєш. Уж ши ме и ґу Мадяром одпаковал. Ище дакус та бим, по твоїх словох, заслужел кульку до глави. ВЛАДОВ ГЛАС: Товариш комесар! Данил, идзе курир! ДАНИЛ: Нє заслужел сом таке цо ши ми наприповедал. Кеди би требало почац роботу на задумки? ЯНКО: Наютре. (Патра єден на другого.) ВЛАДОВ ГЛАС: Уж дораз є ту. Товариш комесар, дораз є ту. Пущиц го? З нїм и єдна жена. ЯНКО: Най придзе. (Данилови.) То спаши цали одряд, бо зме обколєни, а шицки пошлїдки нє мож анї предвидзиц. (По драбинки зиходзи курир. Отвера дзвери, уходзи. Поздравка з руку.) ЯНКО: Дацо зоз штабу? КУРИР (Винїма зоз скоряней торби папер.): Од команданта. Привед сом єдну жену. Затримала ше горе, бо препознала того малого. 103

ЯНКО: Владова мац? КУРИР: Так думам. ЯНКО: Причекай дакус та однєшеш дацо назад. (Отвера писмо. Идзе дакус набок и чита.) „Нємци випатра закончели концентрацию своїх моцох коло нас. Будземе ше мушиц чежко пребивац. Ище нєшка гибай до штабу на догварку. Зарабровали зме єдного нємецкого майора. Чежко є ранєти та го посилам ґу вам. Наздавам ше же би ше од нього могло вельо койчого дознац, та му треба дац помоц. До штабу пришол наш стари товариш Михал, дохтор. Останє у нашим шпиталю. Нєодлуга го увидзиш. Жена хтору одпровадзел курир у чежким психичним стану. Нємци ю виводзели на штрелянє. Познаш ю, то жена нашого найлєпшого борца. Гибай такой до штабу. Шмерц фашизму! Командант.” (Идзе ґу Данилови.) Пречитай. Михал наисце сцигнул. ДАНИЛ: Михал? За ню нє спомина нїч? ЯНКО: Дораз придзе та будземе чуц од нього. (Курирови.) Водза и даякого Шваба? КУРИР: Водза, лєм иду помали. ЯНКО (Пише на меншим паперу даскельо слова.): Повеш командантови же пойдзем дас о годзину. Даш му тото. (Дава курирови папер.) ВЛАДОВ ГЛАС: Товариш комесар! Товариш комесар, мац ми ту. Можеме пойсц долу? Замарз сом уж, бо барз дує витор. Нє будзем длуго. ЯНКО (Отвера дзвери злївого боку.): Поце! (Курирови.) Помогнї жени зисц. (Курир виходзи.) Знаш цо ми пришло на розум? (Данил дзвига очи зоз писма.) З помоцу того Нємца би требало дацо зробиц. Муши и вон похасновац же бизме витворели задумку. РАНЄНИ (Дзвига ше з посцелї.): Тото охабце мнє. Я поробим сам. Ви ше чувайце. Я ше дармо будзем чувац. Лєм най пожиєм ище три-штири днї. ЯНКО: То нє поробиш сам. Дораз придзе дохтор та ци поможе. Ютре ше им придаш и приведзеш их ту, а ту найдзеш лєбо мнє лєбо його. ДАНИЛ: Мнє нє. Гоч до якей опасней акциї пойдзем, алє живи ше им нє придам. Я нє за таки ствари. ЯНКО: У шоре. Його нє найдзеш ту, алє мнє и того Нємца. Далєй уж будзе моя робота. До ютра ше зоз нїм тельо зблїж же най ци голєм дацо вери. Кед го виратуєш приводзаци їх войско, повери. Кед повери вон, повери и їх штаб. А кед ци буду вериц, поведз же идземе... то ище утвердзиме. РАНЄНИ: Знам. (По драбини сходзи курир з Владову мацеру. Уводзи ю до хижи. То жена стара коло 35 роки, бляда, вимучена. 104

Сукня єй од блата, чарна хустка лєм заруцена на нєй, цала є од шмеца и шнїгу. За ню уходзи Владо з пушку у рукох.) ФЕБРОНА. Добри вечар. ЯНКО и ДАНИЛ: Добри вечар. ВЛАДО: Мамо, видзице, ми ту жиєме. Топиме себе до гевтого пецика. А шпим на тей посцелї. ФЕБРОНА: Топице себе? ВЛАДО: Топиме, топиме. Я дому нє пойдзем. Ту сом з тима партизанами, а оцец гварел же най... я... Товариш комесар, нонагейце же нє пойдзем дому? ФЕБРОНА: Хтори сце комесар, хлапци? ЯНКО: Я. Поце дакус тадзи ґу пецу. Цеплєйше. ВЛАДО: Нонагейце же я мушим буц ту? И оцец гварел... ЯНКО: Дотля док добре вивершуєш длужносц. ВЛАДО: Видзице, мамо! КУРИР: Можем пойсц? ЯНКО: Поведз же дораз и я там. Попонагляй! (Курир поздравя з руку и виходзи.) ФЕБРОНА (Страцено патри по хижи. Идзе ґу пецу, алє при столє ше спущи на жем.): Ой, хлапци! (Виповеда слова як кед би нє була зошицким при себе.) Яке сом прежила! Яке страшне сом прежила! Яй, дзеци мойо... (Предлужує з моцнєйшим гласом, патраци на Янка.) Кед ши комесар, кед сце му були пайташе, врацце ми чловека! И дзивче ми врацце! Чловека ми влапели Нємци. Видзела сом кед го водзели з повязанима руками. Чуєце? Чуєш! З вами ше борел. Врац ми го, бо... забию го! Тоти го забию! Преклєєм вас до шмерци кед го охабице там. ВЛАДО (Дораз за мацеру ше спущел на жем. Мац го сце прицагнуц ґу себе, а вон цошка кончи зоз заверачом на пушки. Остатнї слова слуха патраци на мацер.): Та оцец тераз при Нємцох? ФЕБРОНА: При Нємцох є, сину. Вчера го през валал водзели. Штреляц го буду. А ти нє сцеш остац зо мну. ВЛАДО: Товариш комесар... А враци ше? ФЕБРОНА: Кед го вони виратую. ВЛАДО: А гварел же... (Брада ше му затреше. Знєє шапку, положи ю на твар, вец ю такой кладзе назад на главу. Сце стануц. Мац го прицагнє ґу себе, бочкаюци го.) ФЕБРОНА: Нє охаби вон нас. Нє охаби вон тебе. Враци шу ґу це... ЯНКО: Нємци вас вигнали зоз хижох? ФЕБРОНА: Вигнали нас. (Нє пуща Владу.) Шицких на кого сумняли же ма вязу з партизанами. Одвезли нас на єдно польо. И дзеци, и жени, и хлопох. Ой, яке страшне! Дзеци плачу, нацагую 105

руки. (Владови.) Таки як ти, и менши, и таки мали цо ище анї бешедовац нє знаю. Алє, ти нє бул там. Тебе нє забили. А гевти плакали. (Янкови.) Коло нас Шваби, усташе, домобранє... мнє зоз дзивчецом вигнали. (Владови.) Зоз твою шестричку. А тельо ше питала за тебе. „Дзе ми брацик?” (Янкови.) Нє забили ю. Анї чловека ище нє забили. Так це модлїм (Склада руки як у молитви.). Кед би нє сцекол ґу вам, кед бисце ше нє дзвигали процив нїх, нїкого би нє рушали... А так... келї людзе препадли. Чуєш, врацце ми го! И чловека и дзивче. РАНЄНИ: Врациме го. Нє мучце ше, сушедо. Нє забию го. ФЕБРОНА (Патри на ньго.): Алє то ти! „Шиви вовк”. Так це уж шицки волаю. И тебе сом принєсла жалосну вистку. И твойо дзивче однєсли вєдно з другима. ШИВИ ВОВК (Дзвига ше з посцелї.): Мойо дзивче? ФЕБРОНА: Нє вежнї ми за зле. Нє видзела сом кед... Алє, у камиону нас вєдно ношели. Споминало бидне: „Оцец ме нє да, оцец придзе”. А ти ту, хори... ШИВИ ВОВК (Спущує ше з посцелї.): Нє хори сом. Здрави сом як дуб, сушедо. Тото им нє пребачим. Цо було? Приповедайце! ФЕБРОНА: Можебуц є ище живе, нє знам. Нє видзела сом же би го водзели зоз тима цо ше нє врацаю. Нїхто ше нє враци кого одведли ґу потоку. Спомедзи тих нїхто. Кед ше им придаш та го можебуц нє забию. Так гуторел єден нємецки официр. Однєсли вельо партизански фамелиї. Алє, кед ше... кед ше поврацаю тоти з лєсох та шицких пуща. Иншак нїкого нє пуща. Нїкого, дзеци мойо. Иншак буду шицки мертви, бо ше рихтаю... ШИВИ ВОВК: Приповедайце, сушедо! ФЕБРОНА: По драгох тенки, дзела, вшадзи войско. Сцу вас живих полапац. Сцекайце отадз! Сцекайце цо далєй! Алє чловека и дзецко ми виратуйце, бо кед их нє виратуєце... (Огляда ше и уцихнє.) ШИВИ ВОВК (Дзвига ше.): Я ту нє можем остац, Янку! Идзем ище нєшка ґу нїм. (Спущує ше назад, стукаюци од болю.) Намесц ми ногу, Данилє! Роб з ню дацо! Дзвигнї ми ю цо висше. Яяяяй! (Данил му намесца ногу.) ФЕБРОНА (Янкови.): То шицки можу слухац? Гибай блїжей. (Владови.) А ти, сину мой, идз дакус ґу пецику. ЯНКО: Идз, померкуй вонка. ВЛАДО: Идзем, товариш комесар! (Бере пушку. Уцера зоз шапку твар, кладзе ю на главу и виходзи.) ФЕБРОНА: Кед их нє виратуєце... Мнє єден Нємец вицагнул опрез пушкох же най придзем ґу вам и най о два днї однєшем обвисценє... же би вас могли полапац. Обецала сом... и тераз ме (Завера 106

очи и уцихнє.) забийце. Гварел же кед нє явим дзе сце та ми забиє и чловека и дзивче. Прето сом пристала. Нє дай... Цо я будзем? Злєкла сом ше, бо сом видзела пред собу шмерц, алє я вам нє сцем зле, анї тебе, анї нїкому... алє... (Закрива твар з руками. Янко патри на ню, попатра на Данила и Шивого вовка, прейдзе по хижи, роздумуюци. Станє при нєй и з оштрим гласом гутори). ЯНКО: Нє сцеце нам зле, а пришли сце опатриц цо ше ту збува! ФЕБРОНА (Зачудовано патри на ньго.): Ти нє розумиш? Нє розумиш як то пред шмерцу? Нє розумиш же то пре моїх? ЯНКО: Нє розумим. Други умераю зоз писню на устох, лєбо зоз зацатима зубами, а ви плакали, клєкали сце на колєна пред нїм, га? ФЕБРОНА: Нє, я... ЯНКО: Пришли сце... То ше нє пребачує. То би вам ваш чловек нє пребачел! ФЕБРОНА (Спущує главу): Чом нїхто нє розуми? Чом тоти цо нє маю дзеци нє розумя? ВЛАДОВ ГЛАС: Товариш комесар! Товариш комесар! ФЕБРОНА: Роб цо сцеш. Ту сом. Нє сцекам. ВЛАДОВ ГЛАС: Иду двоме партизанє! ЯНКО (При дзверох.): Нє пущай гоч кого! ВЛАДОВ ГЛАС: Добре. А з нїма и єдна панї. ЯНКО: Меркуй чи нє Нємци! ВЛАДОВ ГЛАС: Познам я Нємцох! ФЕБРОНА: Кед ви нє поробице нїч, я поробим. (Дзвига ше, помали приходзи ґу пецу. Шеда на деску.) ЯНКО (Пришол ґу Шивому вовкови и нагина ше.): Чул ши цо жена гуторела? ШИВИ ВОВК: Чул. ФЕБРОНА (Патри до єдней точки и бешедує за себе, сциха.): А кед страдаю... а кед страдаю... пре мнє страдаю. Боже мой! Кед пре мнє страдаю... Нїхто нє розуми... Нїкому нє бриґа. (Скурчи ше и плаче.) ВЛАДОВ ГЛАС: Ту су обидвоме. ПЕТРОВ ГЛАС: Ша гей! Добре им та нє дочекую госцох. Дзе сце, юнаки? ЯНКО (Нагло идзе ґу дзвером.): Петро! ДАНИЛ: Вон, чудак! Вироятно з Михалом. ПЕТРОВ ГЛАС: Знаже же я! (Сходзи по драбинки.) Ви ше позацаговали до дзирох, а ми и тоти у Сталїнґраду (Уходзи.) най воюєме. Шмерц фашизму и добри вечар! Жиєце ище? ЯНКО: Цоже ти думаш? (Рукую ше.) Витай! Таких нє лапаю кульки. 107

ПЕТРО: Вера нє! Заквачел це скарани? Заш глава страдала. Цо нє идзеш зоз задком напредок? Чувай главу, будзе ци ю требац! ДАНИЛ (Рукую ше.): Витай! То я завязал пре власи. Най ми лєпше стоя. Дзе ши? Роками за це нє чуц. ПЕТРО: Ту я кед треба. ШИВИ ВОВК: Дай ми руку, Петре. Гибай тадзи. ПЕТРО: Ей, Шиви вовку, пременєл ши ше. Вовка потрафели. (Приходзи ґу ньому.) Уж на мнє шор кед ти у посцелї. У Мадриду ши зачувал главу, а дома же биш ю страцел! Алє нє бой ше, наоштрел сом зуби. Научел сом кусац. (Петро приходзи ґу дзвером.) Я, хлапци, нє сам... ДАНИЛ: Михал? ПЕТРО: Михал и ище дахто. ДАНИЛ: Меланка! ПЕТРО: Меланка. ДАНИЛ: Горе є? ПЕТРО (Затримує го.): Чекай! Горе є, лєм най це спозорим. Меркуй як ше обходзиш зоз ню. ДАНИЛ: Цо ме ти маш учиц як ше мам обходзиц зоз ню? Пущ ме вонка. Тераз ши пришол и такой починаш з нєприємносцами. ПЕТРО: Знай же зме Меланку насилу приведли. Спреведли зме ю, бо ше нє сце з тобу стретац. Прето допущ най ци повем. ДАНИЛ (Змири ше. Патри на Петра.): Случело ше дацо? ПЕТРО: Случело. Пришол сом це пририхтац, а то шицко, лєм нє пририхтованє. Дзивче... (Уцихнє.) ДАНИЛ: Ранєта? ПЕТРО: Нє ранєта. Чежко ми повесц... Твойо перше слово годно вельо зробиц. (По драбинки сходза Михал и Меланка.) Дваразтрираз ше сцела забиц. Меланка нє випатра так як дараз випатрала. Цемна є. ДАНИЛ: Цемна? (Обраца ше, лапаюци ше з єдну руку за главу. Спущує ше на посцель.) ПЕТРО: Твар єй знїщена од огня. ДАНИЛ: Цемна? (Моцнєйше.) Шлєпа? МЕЛАНКА (Уходзи з Михалом.): Михал, чий то глас? Я вам гуторела, модлєла сом вас... Хто ту нука? (Данил става з посцелї, патри на ню, алє нє идзе ґу нєй. Кладзе руку на чоло, з другу ше трима за посцель.) ЯНКО (Приходзи ґу нєй.): Товарише. Познати зме. Витай у нас. МЕЛАНКА (Дакус дума.): Ти, Янку? ЯНКО: Я. Цо було з тобу? МЕЛАНКА: Видзиш. Хто ище нука? 108

ПЕТРО (Указує Данилови най идзе ґу нєй.): Єст ище познатих. (Данилови, поцихи.) Идз ґу нєй. МИХАЛ. Були зме нєщири ґу тебе. Я бул нєщири. Думал сом же так будзе найлєпше... Ту и... МЕЛАНКА: Данил? МИХАЛ: Данил. МЕЛАНКА (Дзвигнє руки, поцагуюци ше назадок. Уцихнє, вец ше єй враца змирене триманє.): Чувствовала сом кед сом уходзела. Тельо сом вас модлєла же бисце то нє робели. Прецо сце ме ту приведли? МИХАЛ: Думал сом же так будзе найлєпше. Тельораз ши споминала же би ши ше зошицким мирно могла стретнуц знїм. МЕЛАНКА: Споминала сом. Нєдосц сом мирна? МИХАЛ: Мирна ши. МЕЛАНКА: Я знам же... Нє жадам... Такой пойдземе... (Поцагує ше.) Знали сце же ше нє жадам стретнуц. Данил, ту ши? ДАНИЛ (Шедзи на посцелї патраци на ню.): Ту сом. МЕЛАНКА (Дакус є цихо.): Нє приходзу ґу мнє... Михал! МИХАЛ: Модлїм. МЕКАНКА. Ти оставаш ту? МИХАЛ: Таки розказ. МЕЛАНКА: А ти, Петре? ПЕТРО: Знаш же ме чекаю Нємци. Плачу за мну. Я тераз мам заменїц Шивого вовка. МЕЛАНКА. Михал? МИХАЛ. Цо ши сцела? МЕЛАНКА: Ранєти чекаю на тебе. Дай ми дацо най шеднєм. Пририхтай ме... (Лапа го за руку. Зогина главу.) Лєм ме дакус притримай. ЯНКО (Приходзи ґу Данилови. Поцихи.): Озви ше дацо. Нє видзиш цо зоз ню? ДАНИЛ: Видзим... Нє можем рушиц з язиком... МИХАЛ (Водзи ю ґу лавки.): Ту шеднї. (Вона шеда.) МЕЛАНКА: Тераз идз ґу ранєтим... Я будзем ту шедзиц. Сцем буц ту сама. (Михал идзе ґу Шивому вовкови, при хторому стоя Янко и Петро. Кратка цихосц.) Данил, ту ши? ДАНИЛ (Помали приходзи ґу нєй.): Цо було зоз тобу, Мелан? МЕЛАНКА: Нє познаш ме таку? Можеш присц ґу мнє. ДАНИЛ (Станє опрез нєй, патраци на ню.): Скоро же це нє познам. МЕЛАНКА: Анї други ме нє буду познац. (Станє. Лапи го за руки и зоз своїма идзе по його, дорушує му перши, дойдзе по главу, 109

спущи руки и заш шеднє.) Знала сом же ше заш стретнєме. Зберала сом присебносц... Алє, анї ю нє требало зберац. Думала сом же... Нїч сом нє думала. Нє маш ми цо повесц? ДАНИЛ: Нє знам, нїч нє знам. МЕЛАНКА: Знам цо у тим чаше думаш. Нє треба же би ши скривал чувства. Я би нє могла любиц шлєпого и скалїченого чловека. То би за мнє була терха. Яґод и за тебе. ДАНИЛ: Нє гутор нїч. Тераз нє можем думац. МЕЛАНКА: Можеме остац добри товарише. Так вимагаю обставини. Кед сом дакеди годна врациц вид, вецка... Алє, то далєко. (Заш става и идзе з руками ґу його глави.) До глави ши ранєти? ДАНИЛ: До глави. МЕЛАНКА: Барз це болї? Тельо сом це жадала видзиц, а нє можем. Видзиш яке нєщесце, нє можем видзиц. Нїч нє можем видзиц... Коло мнє ноц. А ти шицко видзиш. ДАНИЛ: Видзим... МЕЛАНКА: Барз видно же сом погорена? Власи ми погорени? Твар ме уж нє болї, а длуго ме болєла. Барз видно шлїди? ДАНИЛ: Видно... МЕЛАНКА: Знам же видно... Нє указуй ґу мнє вецей нїч крем звичайного почитованя, нє треба же биш ше силовал. Видзиш же я ґу тебе нє як скорей... Ище лєм єдно. Можем це побочкац? Остатнїраз. Тото сом жадала. Можем? ДАНИЛ: Кед сцеш... МЕЛАНКА (Зогнє му главу и побочка го за чоло.) Тераз ми волай... (Данил ше лапи за чоло, дакус ше заплянта и указує Янкови най придзе ґу нєй, а сам чежко ходзаци придзе ґу посцелї и спущи ше на ню.) Хто ту старшина? (Янко приходзи ґу нєй.) ЯНКО: Я, алє уж одходзим. МЕЛАНКА: Могла би и я ту остац? И така яка сом годна сом дацо помогнуц, лєм док научим на розпорядок стварох у хижи. ЯНКО: Чом би нє? Помоц примаме радо. Направиме ци место у другей хижи... Можеш остац... МЕЛАНКА: Останєм. Єст роботи хтори можем окончовац. Робела сом и там дзе сом була потераз. ЯНКО: Гибай до другей хижи. Там намесциме и за Михала и за тебе. (Водзи ю до хижи на право.) Тадзи. (Феброни) Поце и ви. ФЕБРОНА: Як ши ше усудзела присц така до лєса, моя дзивко? МЕЛАНКА: Ту шицки мойо, тоти цо сом их почитовала. ФЕБРОНА: Алє така... (За нїма уходзи и Михал). ПЕТРО (Кед остал сам з Данилом и Шивим вовком.): Сцела дома запалїц фабрику и конопу. Запалєла, алє и сама страдала. И я ви110

новати, бо сом ю нє зопар на час. Алє, було и нєпорозуменя. Нєщешлїва є... ШИВИ ВОВК: Кельо нєщесца за кратки час. Два роки войни, а кельо шицкого... Мойо дзивче при нїх. Наш валал, Данилє, нашо родзини, нашо познати. Ище три днї лєм най жиєм... ДАНИЛ: Нє поверел бим кед би ми дахто други гварел як то нагло мож страциц чувства... Я зацерпнути... Нїч нє чувствуєм... Нє знам. Зо мну же би ше таке случело? ПЕТРО: Дзивче пада до розпуки, меркуй як... ДАНИЛ: Гварим же сом таки як зацерпнути. Людзе божи! Алє знам... (Патри на Шивого вовка.) Брату, знаш цо? ШИВИ ВОВК: Знам, мирно прешпи ище єдну ноц. ДАНИЛ: Ми двоме поробиме. ШИВИ ВОВК: Ришени ши? ДАНИЛ: Думам. ШИВИ ВОВК: Ище єдну ноц ше одпочинь. ДАНИЛ: Ище єдну ноц. Ище двацец штири годзини. Иншак анї нє може буц. (Од горе чуц лярму. Петро идзе ґу дзвером на лїво. Отвера их.) ВЛАДОВ ГЛАС: Сцекайце, бо штрелїм! Верабоже! Стой! Нїяких Швабох нука нє пущим! Анї святих! ПЕТРО: Цо там горе? ВЛАДОВ ГЛАС: Приведли якогош Нємца та сцу нука. Фронт нє пребию! Нє пущим их. Товариш комесар! (Янко виходзи з хижи з правого боку и идзе ґу дзвером на лїво.) ПЕТРО: Когошик приведли. ВЛАДОВ ГЛАС: Чуєш же стой! Дзе ше цискаш? ЯНКО: Пущай их! ВЛАДОВ ГЛАС: Розумим, товариш комесар! Пущим их! А лєм цо сом их нє розплашел. Кед видзим блїзко Шваба та ми палєц такой бежи на цвенчок. Уходзце! Данилє, нє бойце ше од Шваба. Шкинта. (По драбинки зиходза двоме партизанє и Нємец. Уходза до хижи. Нємец у официрскей униформи. Шинєл му заруцени на плєцох. Ранєти є на вецей местох. Видно му завой и на глави и на руки. Ранєти є и до клуба, бо храме. Триманє му шмеле.) ЯНКО: То тот цо дожил чесц же би го лїчел наш дохтор? (Партизаном.) Сцел ше придац? І ПАРТИЗАН: Чежко було з нїм. Командантов розказ же ма буц под нєпреривним надпатрунком! 111

ЯНКО (Шивому вовкови.): Озви ше дацо по нємецки ґу ньому. Поведз му же най нє пробує сцекац, бо нє одидзе анї дзешец метери та го влапиме. Питай ше як ше вола. Алє, тельо и я знам... МАЙОР: Майор Шерер. ЯНКО (Зачудовано патри на ньго): Як? ІІ ПАРТИЗАН: Гвари же пред войну доходзел до Югославиї. Оженєти є з бачванску Швабицу. Розуми по нашим. ЯНКО (По сербски.): Приходзели сце пред войну до Югославиї. МАЙОР: Я. ЯНКО: Значи же ше будземе розумиц. Ви зарабени. Же бисце нє пробовали сцекац. (По нємецки.) Розумели сце? Кед ше будзеце справовац розумно... Розумице? МАЙОР: Я! ЯНКО: Живот вам будзе осиґурани. Иншак нє ґарантуєм. МАЙОР (По нємецки.): Вистати сом. Можем шеднуц? (По сербски.) Шеднуц. Ранєни. Нога. ЯНКО: Док закончиме розгварку. Наших штреляце накеди их влапице. Нє маце милосци ґу нам. Анї ми ґу вам. ПЕТРО: То єден з тих цо нас сце живих полапац? (Нагнївано ше приблїжує ґу ньому.) Зоз тих цо наших людзох виганя з обисцох? Нє мож шеднуц! (Лапа го за реклу.) Цо вам робели тоти цо сце их вчера поштреляли? Цо вам робели тоти жени и дзеци? Прето же им оцове партизанє? Цо глєдаце у нашей жеми? Цо ту глєдаце? (Сциска го за ґалєр.) Ище вас послали ту же бизме вас лїчели! Пущ го мнє! Водз го вонка! У тей хижи дзе лєжа нашо людзе за ньго нєт места. Вонка! (Дриля го вонка.) ЯНКО: Чекай! Розказане же бизме му дали помоц! ПЕТРО: Нєт такого розказу! МАЙОР: Нє муши шеднуц. (Гордо дзвигнє главу.) Я стац... Цали дзень... ШИВИ ВОВК (Приступа ґу нїм, чежко ходзи): Ви майор Шерер? МАЙОР: Я! ШИВИ ВОВК: Мал сом нагоду упознац вас у єдним кратим зраженю на Фрушкей гори. Здогадуєце ше кед сце пред мешац днями знїщели єдну нашу єдинку? Теди сце нас добре витрепали. Лєм двом ше нам удало сцекнуц. Шицки други страдали. Гей, значи же ше познаме. МАЙОР: Нє знам. ШИВИ ВОВК: Добре сце водзели борбу. Винчуєм на успиху, гоч мойо краянє страдали. Ценїм добрих вояцох, та и вас. Тераз зме нє нєприятелє. Розумице? 112

МАЙОР: Я, я! ШИВИ ВОВК: Кед знова будземе на фронту, знова ше будземе бориц єден процив другого. Ту можеме мирно бешедовац. Шеднїме. Вистати сце. МАЙОР: Данке шен! ЯНКО: Яке то привитованє? ШИВИ ВОВК (Водзи майора ґу лавки.): Майор Шерер указал красни способносци официра и команданта. Гварел сом же тото почитуєм. (Нємцови, по нємецки.) Мушице розумиц у яким сце положеню. Тоти людзе мержа каждого хто ноши вашу униформу. Ви ту окупаторе. Думам же заш лєм шицко будзе у шоре. (Майор шеднул.) МАЙОР: Данке шен. ПЕТРО: Ище зоз нїм и по швабски бешедуєш? ЯНКО (Строго патри на Шивого вовка): Указуєш ше любезни ґу чловекови хтори нам упрепасцел телїх людзох? Указуєш му почитованє ту предо мну! Нє знаш же их мержим яґод дяблох? Цоже поведза тоти? Одобруєце? І ПАРТИЗАН: Ша... ІІ ПАРТИЗАН: Нє одобруєме, товариш комесар. ЯНКО: Пойду та буду при борцох приповедац: „Комесар и Шиви вовк ше з нємецким официром приятельски розгваряю, а нас гоня до борби”. Плювнї му до оч и поведз тим людзом же ши погришел же ши го так дочекал. Розумел ши розказ? МАЙОР (Шивому вовкови по нємецки.): То ваш предпостаавени? (Янкови.) Вон нє виновати. Добра партизан, добра вояк! ПЕТРО: Пать ти биду! Ище будзе хвалїц партизанох? Хлопе, мержиш ти нас! Очи ци лєю гнїв. Заслужел ши же бим так бухнул з тобу же биш вибил дзиру по Америку. Добра вояк... Цоже ти думаш. Цо думаш у твой глава? Же лєм ти добра вояк? ЯНКО (Шивому вовкови): Виверш мой розказ! Вимагам тото од тебе як твой старшина! Уж вецей раз сом обачел при тебе даяки знаки... Видзи ше ми же сом ци випитал диханє. Указуєш симпатию ґу тим? Жену ци послали до шмерци, дзецко ци однєсли, а ти нашол за ньго приятельске слово? Место же биш сциснул песц и бухнул го по глави, ти... То партизанска свидомосц? То дух комуниста? Можебуц ши бул у приятельских вязох зоз нїм и кед рихтал напад на нашу єдинку, та ши ше прето и спашел. (Майорови.) Стари приятелє сце, нє так? Стари познанїки? (Шивому вовкови.) Шицки погинули, а ти остал у живоце. Най знаш же будзе мац роботи воєни суд! Обецуєм ци тото як комесар одряду. До тераз сом нє верел. ШИВИ ВОВК: И то ми ти гуториш? 113

ЯНКО: Я! ШИВИ ВОВК: Як же сом ше бил потераз? То нє доказ, то нє досц? (Викасує рукав и указує места дзе бул ранєти. Розкапчує кошулю.) То ци нєдосц? Подзиравени сом як рошта. Видзиш? (Указує шлїди од кулькох.) Тото сом дзе достал? А тото? А нога? ЯНКО: Виверш розказ! ШИВИ ВОВК: Можебуц ми остало дзень або два од живота и тераз сом дочекал же би ме дахто обвиньовал за зраднїцтво? (Лярма.) Нє од перших дньох сом ту? Нє указал сом же знам бориц ше? Кед ти забул, я нє забул! З власну креву сом пошкропел сримски лєси, з мою заслугу настал и тот одряд, з мою заслугу ши посцигнул таки успих! Озда то було зоз злей намири? А тераз... Обвинюй, тоти плєца поднєшу! (Отвераю ше дзвери з правого боку. Указує ше Феброна. Обачи Нємца, направи запрепасцену твар, спущи ше на жем при дзверох.) ФЕБРОНА (за себе.): Тот ме послал ґу партизаном. ЯНКО: Шицко тото охаб за другираз. Шерцо ми рушиш у другей нагоди. (Партизаном.) Поведзце командантови же того требало штреляц, а нє лїчиц го у партизанским шпиталю. Можеце пойсц. (Майорови.) Нолє, до другей хижи. (Водзи го. Феброна ше скурчела при дзверох. Шивому вовкови, виходзаци) Твой случай нєшка будзе розпатрени у штабу. (Уводзи Нємца. Дзвери оставаю отворени.) ШИВИ ВОВК (Патри до другей хижи.): Винош дзе сцеш! Сцеш ми до першох заджобнуц таке цо ранї. Заджобнї. Я моєй жеми дал цо сом могол. Себе сом дал. Тераз ґаж по мнє! Плювай на мою жертву! Ой, яки знаю буц людзе. Яки знаю буц товарише! Мой живот ище лєм даскельо днї, а вецка конєц. Дзивче кед останє у живоце та будзе споминац: „Оцец страдал пре товаришох.” А кед нє воно, вец тоти лєси буду гуториц. Задує по нїх витор и прегваря: „Тадзи войовал Шиви вовк. Тот цо нє страцел главу у Каталониї и Мадриду, страцел ю ту. Тадзи войовал.” (Од болю ше спущує над стол. Лапа ше за ногу.) Моя нога! Тадзи войовал Шиви вовк. Нєвистато войовал. (Цихше, чежко.) Нога, як болї! Лєм най окончим свою длужносц, а вец гоч и одпаднєш. Гоч и одгнїєш. (Млєє, пада перше на стол, вец на жем.) Зависа

114

ІІ дїя Бина як у першей дїї. На єдней посцелї лєжи Шиви вовк. Данил стої при столє. Трима у рукох ґитару и прецагує з пальцами по струнох. Меланка шедзи на дески при столє и скруцує вирайбани завої. Роби нє патраци себе на руки. Данил патри на ню и помали престава дорушовац струни. МЕЛАНКА: Грай дацо. ДАНИЛ: Нє можем. МЕЛАНКА: Дацо жалосне. Або веселе. Грай дацо веселе. ДАНИЛ: Нє можем. (Охабя ґитару на посцель.) ШИВИ ВОВК (Дзвига ше з посцелї): Данилє, нога ми нєшка добре. Рихтац би ше помали. Знаш же ше ми первейка заш пришнїло... (Дакус уцихнє.) МЕЛАНКА: Дацо красне? ШИВИ ВОВК: Як и вчера. Хижа, двор, грушка пред дзверми... А жена, жена ме чека. Дзивче єй на рукох, випатраю ме спод конку. Мала квичи од радосци... Яй! (Става и пробує ходзиц.) Нога ше добре трима. Но нїч, порихтац ше. (Идзе ґу дзвером на право и виходзи.) ДАНИЛ: Мелан, ище зме анї нє бешедовали. Ту ше вше о войни бешедує, вше о воєних планох. Чловек дараз и о другим... Цошка нам предстої... Хто зна дзе ше найдземе... МЕЛАНКА: Гибай блїжей ґу мнє. (Данил приходзи ґу нєй, вона го лапа за руки.) Шеднї. Полож главу на мойо руки. Лєм о нас нє бешедуй, о шицким другим можеш. (Вон шеда ґу нєй.) ДАНИЛ: Сцел сом ци ше питац. У войни тисячи траца глави. И способни людзе. Келї ше лєдво вицагли, а познєйше створели дїла у хторих уживаю милиони людзох. А кед би нє мали щесца, шицко би препадло вєдно з нїма. Кед би страдали, нє охабели би нїч за собу. Цо вецей вредзи: бориц ше за свой народ и страциц главу чи ше чувац и охабиц за собу дацо таке цо би було на славу цалому народу, даяки уметнїцки твор! МЕЛАНКА: То таке заплєцене. Кед приду таки часи, муши ше войовац. Нєшка ше муши войовац, а по войни будзеш робиц. ДАНИЛ: Алє по войни ме нє будзе? МЕЛАНКА: Чувствуєш? 115

ДАНИЛ: Знам. (З другей хижи ше зачула музика з батерийового радия. Єдна з Бетовенових симфонийох. Данил дакус слуха. Лєга на лавку. Глава му у Меланкових рукох.) Кельо ми тот мали радио зробел доброго. Голєм накратко можем забуц на нашо чежкосци. Чуєш? Тото ме болї. Сцем дацо створиц. Уж два роки як нє мам нїякей вязи з музику. Лєм штрелянє. А нука прициска, сце висц зо мнє, нє да ми мира, спац ми нє да. Лєгнєм, а у глави ми гласи, коло мнє буря тонох... А нєт кеди, нєт мира. Шмерц вшадзи. Забиванє. А тераз треба пойсц и дац главу. Пойсц зоз швета як кед би сом анї нє жил. МЕЛАНКА: А муши ше так збуц? ДАНИЛ: Муши. Пребач же сом ше таки указал. Нараз ме цошка... Цошка ме жимне заплюсло. Нараз страцело вредносц шицко цо сом ... Можебуц же шмерц анї нє таке нєщесце. МЕЛАНКА: Озда сцеш умрец? ДАНИЛ: Нєшка телї гиню. Поставам сам себе нєподношлїви прето же сом бояжлїви. МЕЛАНКА: А цо най я повем? Знаш у якей сом страшней ноци? ДАНИЛ (Нагло ше дзвигнє.): Тото нє можем поднєсц. Думал сом же любов вична. Знаш яки сом нїзки у своїх очох? Мали як маково зарно. Дараз сом думал: будзем лєциц високо... у роботи... любови... у... Скляґал сом ше як дзецко. Я таки нє можем жиц. Ти би требала плювнуц на мнє. МЕЛАНКА: Чом же ти тот цо би нє жил? Я на половку мертва. Жиєм у такей цмоти же... Можеш задумац? Цмота вшадзи, анї зарйочка. Ти мушиш робиц, а нє охабяц живот. Чуєш! (Музику чуц моцнєйше.) То за мнє слунково зарї. Зоз тобу и вони препадню. Кед лєм єдно з нас може жиц, вец... ДАНИЛ: Послухай... (Слухаю.) Як моцно чече. Як кед би ше виляла вода зоз шицких морйох и ноши... ноши. Заврем очи най и мнє однєше. А дзе? На нєбо, до белавей далєкосци, ґу гвиздом? Гоч дзе, лєм най ноши. Гоч и ґу Швабом. (Музика престава. Вон ше порве. Патри на Меланку.) Даґдзе ме однєше... (Ошмихнє ше.) У штред лєса, обколєни. Так то, порихтац ше треба, бо час преходзи. (Влапи ше за главу и дакус ше заплянта. Застука, по гласу видно же го заболєла глава.) МЕЛАНКА: Данилє. ДАНИЛ: Модлїм. Треба ше ми рихтац за длужносц. МЕЛАНКА: Чекай, Данилє. (Вон идзе помали. На дзверох застанє.) ДАНИЛ: Бешедовала би ши? 116

МЕЛАНКА: Нє длуго, ище лєм дакус. ДАНИЛ: Дораз придзем. Мушим дацо попиц... Глава ме болї. (Виходзи. На дзверох ше указує Шиви вовк.) МЕЛАНКА: Хто нука? Хто при дзверох? ШИВИ ВОВК: Я. Тот цо ма таке нєприємне мено. (Завера дзвери. Помали приходзи ґу столу. Патри на Меланку як скруца завої.) Нє я ше так накресцел. Єден пайташ ме так наволал у франти и вец ме шицки почали так волац. Цо я ту можем? (Помали идзе ґу пецику, роздумуюци.) МЕЛАНКА (Става.): Мала бим єдну молбу. Вечар ши ми споминал же маце цошка чежке окончиц. ШИВИ ВОВК: Маме. И досц є чежке. МЕЛАНКА: Споминал ши и тото же би вам ище єдного чловека. Нашли сце го? ШИВИ ВОВК: Нє... МЕЛАНКА: Могла би буц и жена место хлопа? ШИВИ ВОВК: Гоч хто. МЕЛАНКА: И шлєпа жена? ШИВИ ВОВК: То лєм од нєй... МЕЛАНКА: Могла би жена? ШИВИ ВОВК: Я мам длужносц, лєм ше боїм же... МЕЛАНКА: Могла би я? ШИВИ ВОВК: Задаток муши буц вивершени, а я ше боїм же сом нє годзен до конца... Ти би могла. МЕЛАНКА: Поведз цо? (Вон цихо.) Поведз цо? ШИВИ ВОВК: А пошлїдки? То барз... МЕЛАНКА: За тото ше нє бриґуй. Повеш ми? ШИВИ ВОВК: Нєшка вечар, або ютре рано, приведзем ту Нємцох. То уж шицко порихтане. Ти би мала окончиц тото: у їх штабу ше находзи єден Чех, технїчар за вязу. Напишем му на єден папер цо ма поробиц. МЕЛАНКА: А як го найдзем? ШИВИ ВОВК: Лєм будзеш питац най ци приведу дакого... Поведз же ци оцец Чех. Даш му тото писмо, бо мнє можу ище ту забиц. Мнє уж добре познаю та, кед им спаднєм до рук... МЕЛАНКА: Забиц... Так ши просто виповед як кед би то було даяка дробна ствар. А то... таке вельке. ШИВИ ВОВК: Дакеди ми було вельке. Тераз є уж нє такой таке. Майор це вироятно одведзе до штабу. Кед же биш нє могла стретнуц ше зоз Чехом, алє я знам же вон там, потаргаш телефонски вязи. Будзеш мац кеди дознац цо дзе стої. 117

МЕЛАНКА: До того сом нє бизовна, алє поробим дацо инше. Нїч вецей. ШИВИ ВОВК: Нїч. МЕЛАНКА: Думала сом же дацо векше. Друге нє маш? ШИВИ ВОВК: Кед биш Чеха нашла, друге ци нє треба. Я би вецей нє жадал. МЕЛАНКА. Напиш писмо. ШИВИ ВОВК: Тото сом це замодлєл без знаня товаришох. Повем ци прецо: ти зробиш. Спреведам ше? МЕЛАНКА: Думам же зробим. ШИВИ ВОВК: Нє злєкнєш ше, бо нє видзиш опасносц з очми и... най жию тоти цо су здрави, а я и ти... МЕЛАНКА: Ґу нам ше живот указал нємилосердни. Зробим цо сом годна. Данил ше за тоту длужносц рихта? ШИВИ ВОВК (Дакус є цихо.): Нє знам. Анї ти нїч нє знаш. Зробиц ше муши, а инше... МЕЛАНКА: Можебуц вон нє муши... Вон... Я прето... ШИВИ ВОВК: Муши як и ти. Прето же... иншак нє мож. Хто сце, тот и муши. МЕЛАНКА: И я нє можем иншак. Вецка и я мушим. Зробим. ШИВИ ВОВК: Майорови сом спомнул за тебе. Гварел сом же ши пришла до партизанох пре фамелийни обставини. Ище му повем же ши студирала у Ческей. Погуторим шицко цо думам же треба... а вецка... Душа ми будзе на мире. Цала моя фамелия страцела животи. Двоме з Данилом, и його оцец... Лєм ми остали. Гоч го и я страцим, лєм... МЕЛАНКА: Сцеш ше вимсциц. ШИВИ ВОВК: А так най ше спомина, най ше длуго памета. Кед би ми дзивче остало та би дараз спомло, а так.... Можебуц и остало. Мам красне дзивчатко. Народзела ше кед сом бул у Шпаниї. Ма красни били власи. МЕЛАНКА: Чула сом. ШИВИ ВОВК: Кед воно нє будзе споминац, най споминаю тоти у Нємецкей же мали роботи з людзми хтори нє пребачовали нїкому. (Дакус слуха.) Яґда дахто идзе. Идзем написац писемко. А ти нїч нє знаш. О тим нїч. Нї о чим нє знаш. Рахуй лєм на себе. Док пред вечаром будзеш мац зґоду, видз горе и даґдзе ше склонь док нє приду Нємци. Лєм меркуй, бо добре цилюю. Розумели зме ше, гей? МЕЛАНКА: Розумели. ШИВИ ВОВК: Идзем написац. 118

(Шиви вовк виходзи на право. Меланка скруцує завої. По драбинки зиходзи Феброна. Уходзи до хижи оглядаюци ше. Завера дзвери и понагля ґу Меланки, хтора престала скруцовац.) ФЕБРОНА: Сама ши? МЕЛАНКА: Сама. ФЕБРОНА: Комесар приходзи зоз штабу. Дораз є ту, а я... Сцу нас одвесц. Обидвоїх, и мнє и того ранєтого. Шивого вовка. Чула сом з другей хижи кед бешедовали. Думаю же... Нємци ми забию чловека и дзивче. Помож ми. (Спущує ше на деску.) МЕЛАНКА: Як най вам помогнєм? ФЕБРОНА (Страцено патри коло себе.): Модлєла сом го най помогнє, бо мойо страдаю, а тераз... А як бим нє пристала кед сом була пред пушками? Уж були пошоровани же нас буду штреляц. Ти би ше нє злєкла? МЕЛАНКА: Я би нє видзела пушки пред собу. ФЕБРОНА: Тебе би нє було чежко умрец. То и у нєдобрим єст добре. Видзиш? (Понагляюци.) Чловек ше ми вєдно з нїма борел процив Нємцох, а за мнє... єдного... за мнє єдного слова нєт. Нарано го можу забиц. А пре мнє. Так на мнє лярмал, алє хто би нє обецал? Помогнї ми. Поволай гевтого официра. Вон ище годзен поробиц. Най яви... Понагляй! То дахто приходзи? МЕЛАНКА: Хтошка горе. ФЕБРОНА: То вон. Вежнї тото най ше нє найдзе при мнє. Дай Нємцови. Вон за тото спаши моїх. Дай му. А другому нє гутор. Так це модлїм, так... (Склада руки пред ню.) МЕЛАНКА: А хто то? ФЕБРОНА: Лєм му дай. То мой чловек и мойо дзивче ту. То вони ту. (Ослухнє.) Нє зиходзи нїхто, поволай го. (Меланка кладзе до блузни папери цо єй дала Феброна и идзе на право. Феброна сама. Патри на єдно место и почина сциха шпивац.) Пошла и мац ґу синови, кричи, плаче, жалує го: Сину, сину, укаж рани цо у войни ци задали. (Порве ше, огляда ше и предлужи, вецей нє шпива, лєм вигваря): Пошла жена ґу мужови, кричи, плаче... кричи плаче, жалує го... (Зогнє главу и закриє твар з руками. До хижи уходзи майор. Приходзи ґу нєй, лапа ю за руку. Вона дзвигнє главу и патри на ньго.) ФЕБРОНА: Ти... Окончела сом. МАЙОР: Нє розумим, цо? 119

ФЕБРОНА. Була сом. Там сом була. Перше ми обецай: кеди пущице моїх? МАЙОР (По нємецки.): Тота жена пошалєла. ФЕБРОНА: Кед нє повеш кеди, нє дознаш нїч. Так будзем цихо. (Завера очи и уцихнє.) Гоч забиєш. МАЙОР: Цо... ти... зробела? (По нємецки.) Була ши у їх штабу? ФЕБРОНА: Була сом у табору. Ходзела сом вшадзи... около... Сцу сцекац. Правя чамци. Алє нїхто нє зна кадзи. МАЙОР: У штабу... Штаб... командант. ФЕБРОНА: Комесар сце забиц и тебе и мнє. МАЙОР: Питала дацо там? Тебе питала? ФЕБРОНА: Випитовали длуго. Сцу знац одкадз Нємци вдеря. (Указує з руками.) МАЙОР: Напад? ФЕБРОНА: Напад. МАЙОР: То нїч. ФЕБРОНА: Друге сом поробела. Кед нє мерковали. Вжала сом папери? Цошка... Нарисоване єст на нїх... То сом принєсла... МАЙОР: Дзе? ФЕБРОНА: Перше обецай же моїх пущиш. МАЙОР: Пущим кого сцеш, лєм най тих полапам! Я пущиц... сиґурно... Твой чловек... ФЕБРОНА: И дзивче. Папери при Меланки. При шлєпей. Вона ци да. МАЙОР: А тераз... Нєт часу. Понагляй док єст часу. Твойо я пущим... А ти сцекай. Лєс. През лєс. Розумиш? ФЕБРОНА: Розумим. МАЙОР: Єст драга... Там на... ФЕБРОНА: На концу, знам. МАЙОР: На тота драга... идзе єден чловек... (Указує з руками. Здогаднє ше.) Коч... коч... Чловек шедзи на тот коч. Даш му тото. (Дава єй скруцену цидулку.) Маш повесц: „Нашо сцигню наютре рано”. ФЕБРОНА: Нашо сцигню... МАЙОР (Повтори по нємецки.): Нашо сцигню наютре рано. ФЕБРОНА. Нашо сцигню наютре рано. МАЙОР: Кед тото добре... твойо шлєбодни. ФЕБРОНА: Ище сом дацо дознала. За того ранєтого. Комесар го сце пред суд. Командант го бранї. А комесар... комесар кричал: „Таки нам можу животи упрепасциц!” МАЙОР: Яка тот чловек? 120

ФЕБРОНА: Шиви вовк? МАЙОР: Тот зоз нога. ФЕБРОНА: Людзе го почитую. Тот нє пребачує нїкому. Прето го и волаю вовк. МАЙОР: Тераз идзеш през лєс. ФЕБРОНА: Кед ше ми дацо случи, нє вимсцуй ше моїм. Зачувай их. Поробим шицко цо повеш. А и хлапца ми даце. (Як кед би шнїла.) Вон ище дзецко. Ище ше му треба бавиц. Док бул дома та думал о дзецинских стварох. Шедза обидвойо при облаку, шедза... и вон и дзивче, припатраю ше, а вонка шнїг пада... Вони длуго приповедаю... приповедаю... а вец ше бавя. МАЙОР: Треба идзеш... идз! ФЕБРОНА (Анї го нє чує): А я патрим и придзе ми жаль... гей... Требало ше радовац, а мнє жаль. О, Боже мой! (Попатри на ньго.) Уж идзем. МАЙОР (Водзи ю ґу дзвером.): Нє забувац нїч. ФЕБРОНА: Нє, нє. (Почина ше драпац по драбинки. У тим ше од горе чую гласи.) Комесар идзе! МАЙОР (Дакус дума.): Назад! Видзеш же би це нє обачели. (Понагля назад до хижи на право. Враца ше и Феброна и уходзи за нїм на право.) ЯНКОВ ГЛАС: Владо, замарз ши уж? ВЛАДОВ ГЛАС: Дакус. Товариш комесар, первей хтошка ишол драгом. Бул далєко, нє познац. ЯНКОВ ГЛАС: Но лєм меркуй ище дакус. ВЛАДОВ ГЛАС: Меркуєм. (До хижи уходзи Янко, такой за нїм тоти двоме партизанє цо вчера приведли Нємца.) ЯНКО: Знаце цо, хлапци? Лєпше будзе кед причекаце дакус вонка. Скричим на вас док будзеце потребни. Алє, маце ше справовац оштро. І ПАРТИЗАН: Розумиме! Як кед бизме водзели самого Гитлера! ЯНКО: Так! (Обидвоме партизанє виходза назад горе. Янко идзе през хижу на право.) Данилє! (О даскельо секунди уходзи Данил.) ЯНКО: Ми двоме би мали розчисциц даскельо ствари. ДАНИЛ: Ми нє маме цо розчисцовац. Кед сцеш крашнє побешедовац, у шоре. ЯНКО: Но, побешедуєме крашнє. Лєм най направим кратки увод. ДАНИЛ: Знам же будзе длуги. ЯНКО: Побида у Сталїнґраду! Нємци ше шицки придали! 121

ДАНИЛ: Уж сом чул. ЯНКО: Тераз зме слухали висти. Побида. Випатра же браца рушели. Коч ше почал котуляц з брега. Кед сом гварел борцом, почали штреляц од радосци. ДАНИЛ: Ище су далєко, алє... (Зашмеє ше.) Вимету тоти швидко нєволаних госцох. Цо гутори стари Микола? ЯНКО: Такой мал готове. Зато то даскельо днї так дує витор, гвари. То ше браца розбегли та направели витор. При мнє, гвари, первейка спадла викривена чижма, то ю даяки козак руцел за Швабом та ше аж ту становела. ДАНИЛ: У шоре. Вони витрепали Нємцох, а ми? Ту их я дочекам. ЯНКО: Прецо ти, кед ши вчера нє сцел? Я баржей порихтани. ДАНИЛ: Предруцел ши ми же сом бояжлїви и таке койцо. ЯНКО: То було вчера. После того же уж умишали и твойо особни ствари. Нє прето маш дзеку остац же це гонї даяке патриотичне чувство, алє хто би знал, якиш страх од живота, чи цо... Кед ши ю потераз любел и наобецовал єй златни бреги, будз моцни витримац и далєй. ДАНИЛ: Нїч я єй нє наобецал. ЯНКО: Знаш же єй потребна помоц. ДАНИЛ: Потребна є и другим. ЯНКО: Нїхто други нє ма ґу тебе таки чувства як вона. ДАНИЛ: Я ту нє виновати. Тот задаток сцем я вивершиц. Духовно сом порихтани. А тебе бим замодлєл же биш ше старал о нєй. ЯНКО: Прецо ши нараз так ришел? ДАНИЛ: Нє важне. ЯНКО: Силом биш до шмерци. Останє сама. Нє будзе єдиного чловека хтори єй блїзки. ДАНИЛ: Уж и ти вдерел на чувства. А келїх нєприятельох знїщим? Знаш же... подумал ши... Я первейка дакус роздумовал. То людзе як и ми. Дома маю фамелиї, обисца, векшина нє виновата же су мобилизовани. ЯНКО: Людзе як и ми! Чом же нє поступаю з нами як з людзми? Своїм женом пишу о любови, а нашо виводза пред митралєзи. Свойо фамелиї почитую, а нашо знїщую. Ша нєже... нїч... У шоре, кед сцеш и ти остац, останєме вєдно. Лєбо лєпше... мам ту коцку. Будземе руцац. ДАНИЛ: Дай ми ю. Я будзем руцац. (Янко му дава. Данил приходзи ґу пецику и руца ю до огня.) Обидвоме. Сцем упрекосциц животу. ЯНКО: Най будзе. Обидвоме. 122

ДАНИЛ: То зато нє було нужне. Ти ище годзен указац свою шмелосц, а за себе нє знам. Видзи ше ми же то єдина моя нагода. Ти им сцеш заплациц за жертви, а я за тото цо у мнє препада. Сцел сом швету охабиц дацо... Нє можем. Вони ми розбили, розтаргали душу, унїчтожели виру до живота. То нє пошлїдок того же Меланка... То була лєм остатня капка же би ше погар преполнєл. Вироятно бим пристал и кед би нє пришла. ЯНКО: Нач тельо приповеданя? Охаб ме тераз зоз Владову мацеру. Лєбо, кед сцеш буц присутни при мучней сцени, остань. (Идзе ґу дзвером.) Андьо, поце! (Данилови.) Як Шиви вовк? Досц ше зблїжел з майором? ДАНИЛ: Нємец лукави. Осторожни. (На дзверох ше указує Феброна. Данил ю обачи и идзе до хижи на право, коло нєй.) ЯНКО: Поце блїжей! (Патри на ню нахмурено. Вона цихо. Вон придзе ґу нєй, завре дзвери и приведзе ю ґу столу. Вона такой шеда, зоз страхом патраци на Янка.) Андьо... ФЕБРОНА: Повем цо сцеш. Шицко повем. ЯНКО: Прецо сце нєшка ходзели по табору? (Вона лєм патри на ньго зоз престрашеним попатрунком.) Вас ту Нємци послали з одредзеним цильом. Командантови сом нє споминал тото цо сце ми вечар припознали. Сцел сом же вам пребачим... ФЕБРОНА: Мой чловек... ЯНКО. Чловека зме вам нє могли ошлєбодзиц, бо нє знаме дзе го одведли. А анї бизме нє могли – мало нас єст, а їх вельо. ФЕБРОНА: Вельо их єст, вшадзи... ЯНКО: Прето... (Кратка цихосц.) На вас спадла озбильна сумня. Зоз штабу нєстали даяки плани. Командант глєда вашу шмерц, бо є прешвечени же ви вжали. ФЕБРОНА: Я... Нє мам я нїч. Нїч нє мам. Нє забивай! Ти ми обецал же виратуєш моїх. Чом ши то нє поробел? Знали сце дзе є кед и я знам. Нє, нїч нє знам. А кед бим и поробела, нє було би ми жаль, бо анї вам нє бриґа... Вони ме сцели забиц, и ви ме сцеце. Шицки забиваце, шицки... а нє тих кого треба! Верела сом до вас, муж ше ми борел вєдно з вами. А ви таки исти як и вони! (Кратка цихосц.) Мойо дзеци... Останю сами... Сами, а ище су таки мали. (Попатри на Янка. Гласнєйше.) Нє забивай! Я мушела... (Клєка пред нїм.) Сцеш же бим плакала пред тобу? ЯНКО: Станьце! ФЕБРОНА: Я ше ховала як широта. Сама од седем рокох. Як то чежко! Нїкого свойого. Єдиного чловека сом любела, бо ме вицагнул з такого живота. И тоти дзеци... Пре нїх модлїм, нє пре себе, бо и вони останю широти. 123

ЯНКО: Документи дзе? ФЕБРОНА: Нє мам. ЯНКО: Дали сце Нємцови? ФЕБРОНА: Нє, нє! ЯНКО: Дзе су? ФЕБРОНА: Нє мам. ЯНКО: Андьо, страдаце! ФЕБРОНА: Нїч нє мам! ЯНКО: Зоз штабу сце вжали папери пре хтори страцице живот! ФЕБРОНА (Скурчи ше. Закрива твар з руками): Боже мой! ЯНКО (Идзе ґу дзвером на право. Отвера их.): Данилє, приведз майора! (Чека при дзверох. Данил уводзи Нємца, а сам ше враца назад.) Послали вас ту же бизме вас лїчели. Спозорел сом вас же сце зарабени, правда? МАЙОР (По нємецки.) Я бул и остал сом официр нємецкого войска. ЯНКО: Цо? МАЙОР: Я нємецки официр. ЯНКО: Були сце. Тота жена вам дала даяки документи. Даяки папери... Пришла и дала вам. Врацце ми их. МАЙОР: Вона тераз пришла. ЯНКО: Дайце ми тото цо сце достали од нєй! МАЙОР: Вона була... Я... (По нємецки.) Нє розумим цо сцеце. ЯНКО: Нє явице нїкому. Лєс добре чувани. Нїхто нє видзе отадз без мойого допущеня! (Приблїжує ше ґу ньому нагнївано.) Такой врацце папери! (Нємец нє одвитує.) Чули сце? МАЙОР: Нє ма... Я нємецки официр! ЯНКО (Лярма.): Ти мой зарабени, а нє нємецки официр! Мой зарабени, розумице, мой! Можем вас забиц так як и ви забиваце моїх! (Знїма зоз слупа опасач зоз пиштольом.) ФЕБРОНА: Сцеш штреляц? ЯНКО: Я вам гуторел! ФЕБРОНА: Нє забивай! (Цага ше на колєнох ґу ньому и сце го влапиц за руку.) ЯНКО (Оштро. Грубо.): Нє дорушуйце ше ґу мнє! Пришли сце нас видац! Кед вас нє забиєм обидвоїх, можеце явиц Нємцом, можеце упрепасциц цали одряд. Нє верим вам! ФЕБРОНА (Завера очи.): Кед так сцеш, ту сом, ту сом... МАЙОР: Тота жена твой партизан... ЯНКО: Ви ю нє маце право бранїц. (Янко идзе ґу дзвером на лїво.) Владо! ВЛАДОВ ГЛАС: Модлїм, товариш комесар! 124

ЯНКО: Гибай долу! Мац це вола! (Феброни.) Давам вам два минути же бисце ше одпитали од сина. Мойо шерцо ше нє розмегчує так лєгко. Сцели сце упрепасциц одряд – заслужена кончина! (Владо з лопотом зиходзи по драбинки, уходзи до хижи.) ВЛАДО: Волали сце ме... ФЕБРОНА (Патри на ньго, пренєше погляд на Янка, хтори стої нє рушаюци ше.): Гибай... ВЛАДО: Я мушим буц вонка, бо меркуєм. ЯНКО: Дакус можеш побуц зоз мацеру. ФЕБРОНА: Гибай! (Владо приходзи ґу нєй.) Мац одходзи... далєко... Мац идзе дому... а ти... (Ошмихнє ше.) Ти лєм остань и бор ше. Алє, процив кого? Чи процив тих, чи процив тих? (Указує на Янка и на Нємца.) ВЛАДО: Процив фашистох, зна ше! Пущце ме, бо можу присц кед нїкого нєт на стражи. ФЕБРОНА (Облапи го.): Мац це будзе чекац дома. Натопи, а тебе нє будзе... Як ши уж вирос! Нєодлуга будзеш право леґинь! ВЛАДО: Пойдзем за курира док ше шнїг розпущи. ФЕБРОНА: Чом биш ше нє оштригал дакус? Алє нє... таки ши... як треба. ВЛАДО: Волїце нїґдзе нє исц, бо Шваби спреведню. ФЕБРОНА: Мнє уж нє можу спревесц. ЯНКО: Цо кратше! (Шиви вовк отвори дзвери хижи з правого боку и стої на нїх.) ФЕБРОНА (Нє пуща Владу.): Мац натопи, шеднє ґу облаку и будзе випатрац. Будзе шпивац жалосно... Будзе шпивац тоту жалосну (Почина сциха шпивац.): Єдного мац сина мала... Боже мой! А на драги нє будзе нїкого, по сам брег нїкого. А вецка ти придзеш... Придзеш, нонагей? ВЛАДО: Придзем, придзем. Чом же плачеце? ФЕБРОНА: Нє плачем. Тераз ше врац горе. (Владо одходзи. Вона патри за нїм. Сце ше дзвигнуц, алє остава там дзе була.) А вец ше ти врациш. Алє, то нє будзе нїґда. (Змахнє вистато з руку.) Збогом! ШИВИ ВОВК (Злярма.): И ти на тото мирно патриш! (Уходзи до хижи.) ЯНКО: Охаб ма насамо з нїма. З нєприятелями бешедуєм! ШИВИ ВОВК: З якима нєприятелями? ЯНКО: Нє подпадам под твою команду же бим ци покладал рахунок! Нашо приятельство прешло! ШИВИ ВОВК: Указуєш свою силу над тоту вимучену жену? ЯНКО: Врац ше до хижи! 125

ШИВИ ВОВК: Ту сцем буц! Над тоту жену и над чловеком хтори лєдво ходзи? Одлож оружиє! (Витаргує му пиштоль з рукох.) ФЕБРОНА: Повеш ми чловекови же ме забили партизанє. Вон ше за нїх борел, а вони ме забили! ШИВИ ВОВК: Нє забию! (Янкови, повисшуюци тон.) Я и єй чловек ше уж рок бориме вєдно. У каждей битки штерацец другого зме були вєдно. Нє допущим же биш ше бавел зоз ню! Вон ми блїзши як ти, бо ме вицаговал и з таких местох дзе нашо падали єден за другим. Нїґда ме нє охабел. Вон ме нїґда нє охабел, а ти ме сцеш пред суд же сом ше озвал ґу тому чловеку! ЯНКО: Пре инше! Лєпше будзе кед вецей нє повеш анї єдно слово! Андьо, позберайце ше! А и ти ше позбеай! ШИВИ ВОВК: Прето же сом указал тельо присебносци и сцекнул у єдним чежким чаше, прето сом заслужел тото? И прето же сом гварел же почитуєм доброго вояка, гоч ше и бори процив мнє? И почитуєм, баржей яґод... ЯНКО: Яґод мнє? ШИВИ ВОВК: ...Яґод товаришох хтори це на першим крочаю видаю. ЯНКО: О шицким побешедуєме у штабу! ШИВИ ВОВК: Значи же сом уж обвинєни? ЯНКО: Увидзиш. Готови ши? (Нємцови.) Облєкай шинєл! ШИВИ ВОВК: Най ше бранїм кед на мнє ти указал з пальцом? Хто ше ище одбранєл кед комесар нападнул? Таки товарише...на словох ши ми бул... Гоч ше и одбранїм, думаш же бим ше залїчел? Твойо слова ме буду провадзиц док дихам. Будзеш ище глєдац же бим ше борел. ЯНКО (Дзвига Феброну.): Но, станьце! Идзеце зо мну до штабу! ФЕБРОНА: Гоч дзе. ШИВИ ВОВК: Мой товариш... (Приходзи ґу посцелї и перше шеднє, а вец лєгнє.) Тераз видзим же сом нє мал приятельох. ЯНКО (Отвера дзвери з лївого боку.): Поце долу! ШИВИ ВОВК: Данилє, Данилє! (Данил ше указує на дзверох. Нємец заруцел на себе шинєл и чека.) Нє забудз, повеш людзом у валалє... ЯНКО: Заплюваю це людзе! ШИВИ ВОВК: Нє правда, бо ме познаю! (Зиходза двоме партизанє.) ЯНКО: Шицких троїх одведзце до штабу! І ПАРТИЗАН: Розумим! ЯНКО: Наполнїце пушки! (Партизанє полня пушки.) Готове? 126

ІІ ПАРТИЗАН: Готове! ШИВИ ВОВК: Та и мнє же би так водзели? То нє допущим! Хлапци, я ше борел вєдно з вами! ЯНКО: Можеце рушиц. (Водзи ґу дзвером Феброну. Нємец идзе сам. Шивого вовка дзвигаю з посцелї. Нє однїма ше, алє бешедує зоз зламаним гласом.) ШИВИ ВОВК: Чловек ше жертвує, зохаби дом и своїх, докаже же ше нє бої шмерци, а вец... ЯНКО: Уж ши ше почал бранїц? Вистанєш! ШИВИ ВОВК (Виходзи з партизанами. Почина бешедовац вше гласнєйше, док му бешеда нє прерошнє до лярми.): Уж! Сцем най тоти людзе погуторя моїм товаришом! Най знаю шицки: комесар обвинєл Шивого вовка прето же му завидзел на слави. Обвинєл того хтори нє страцел главу у руїнох Мадриду и цали два роки у тих лєсох. Дармо им будзеш ище приповедац о шлєбоди! Поведза: Будземе войовац сами, бо ши нам увредзел найлєпшого товариша. Вец ши годзен розказовац тим древом у лєше! (Глас вше слабше чуц.) Хлапци, пущце ме, пущце меее! ЯНКО (Завера дзвери и опера ше на нїх, чухаюци твар з руками.): Шиви вовк зроби свойо, а ми... ДАНИЛ (Приходзи ґу посцелї, бере ґитару.): Будземе пробовац и ми... ЯНКО: О три-штири годзини буду ту Нємци. ДАНИЛ (Прецагнє по струнох и дакус слуха.): Три-штири годзини то ище далєко. Другого виходу нєт? ЯНКО (Помаха з главу.): Шмерц, конєц, алє другого виходу нєт. ДАНИЛ: У шоре кед так. Поме ушориц цо ище треба. (Вдери два-три дури и охаби ґитару при столє. Вец ю знова вежнє и пребераюци помали по струнох идзе на право.) Конєц... конєц... То так випатра конєц? Кед конєц та би и дзвони требало. Так сом научел. Дахто престанє жиц, та дзвоня. (Пробує на ґитари имитовац дзвони.) Зависа (Законченє у идуцим чишлє)

127

128

УПУТСТВО ЗА ПРИРИХТОВАНЄ РУКОПИСОХ ЗА ДРУКОВАНЄ Часопис за науку, литературу, културу и уметносц Шветлосц обявює ориґинални науково роботи, преглядни статї, кратки сообщеня, науково критики, полемики и огляднуца зоз обласци гуманистичних и дружтвених наукох. Роботи хтори уж обявени або понукани за обявйованє у даєдней другей публикациї нє можу буц прилапени, так як анї гевти хтори нє задоволюю науково критериюми. Кед робота була викладана на науковим сходу, або настала як резултат наукового проєкта, тот податок треба навесц у надпомнуцу на дну насловного бока тексту. Автор длужни почитовац науково и етични принципи и правила под час пририхтованя роботи у складзе зоз медзинароднима стандардами. Зоз придаваньом роботи автор ґарантує же шицки податки у роботи точни, як гевти хтори ше одноша на виглєдованє, так и библиоґрафски податки и наводи зоз литератури. Пре рецензованє ше преверює чи у роботох нєт елементи плаґияту. Часопис Шветлосц обявює роботи авторох зоз Сербиї и иножемства. У Шветлосци ше обявюю роботи найвецей трох коавторох. Кажде може понукнуц лєм єдну роботу за обявйованє, без огляду чи є єдини автор чи коавтор. 1. Придаванє рукописох Роботи ше придаваю у електронскей форми у *.doc або *.docx формату на адресу: casopissvetlosc@gmail.com. 2. Рецензованє Поступок рецензованя анонимни у обидвох напрямох, прето авторе муша вихабиц шицки информациї зоз тексту, однoсно файлу на основи хторих би могли буц идентификовани, и то на шлїдуюци способи: а) з анонимизацию референцох хтори ше находза у тексту и хтори авторово, б) з анонимизацию референцох у библиоґрафиї, 129

в) з уважним менованьом файлох, так же би ше нє видзел автор (нпр. File > Check for Issues > Inspect Document > Document Properties and Personal Information > Inspect > Remove All > Close). Роботи рецензую двоме квалификовани рецензенти. Думанє анонимного рецензента и текст роботи зоз евентуалнима надпомнуцами ше придаваю авторови же би вон у цеку 14 дньох окончел глєдани пременки у роботи. Кед же рецензент утвердзи же робота нє согласна зоз правописом и же ма ґраматични и стилски гришки, авторови ше враца робота на лектуру. Автор одвитує за правописну и стилску коректносц текста. Ревидована верзия роботи ше посила рецензентови на увид, та ше вон вияшнює чи глєдани пременки одвитуюци и чи роботу мож друковац. Потим Редакция приноши одлуку о обявйованю. 3. Язик и писмо Роботи ше публикую на шицких славянских язикох и на главних шветових язикох. 4. Форматованє тексту Тексти ше пишу у програми Microsoft Word, зоз фонтом Times New Roman. Велькосц фонта основного тексту 12 (кед цитат ма вецей як 40 слова, велькосц фонта 11). Проряд основного тексту 1,5. Кажди перши шор нового пасуса уцагнути (Paragraph/Indentation/ Special:_First line 1,5 cm), а текст треба вировнац з обидвох бокох („justify”). Формат бока А4. Фусноти означовац зоз арабскима числами (окрем перших хтори ше означую зоз гвиздочками, а часц су информациї о авторови, повязаносци виглєдованя зоз проєктом або информациї о предходним публикованю часцох роботи). Велькосц фонта фусноти 10. Роботи хтори нє задоволюю формални стандарди нє можу войсц до поступку рецензованя. 5. Насловни бок Шицки роботи маю насловни бок хтори треба же би у горнїм лївим углу мал мено автора, а под тим и афилияцию, односно мено институциї. Под тима информациями шлїдзи наслов роботи хтори центрирани и написани зоз верзалом и фусноту хтора означена зоз гвиздочку (*). Зоз першу гвиздочку ше дава инфорамция о имейлу автора а зоз другу и трецу гвиздочку информациї о науковим 130

проєкту, подзекованю або надпомнуце о предходним представяню роботи на науковим сходзе итд. 6. Структура статї Рукопис понукнути за друкованє треба же би мал шлїдуюци елементи: мено и презвиско автора, институцию у хторей є заняти, наслов статї, абстракт, ключни слова, текст роботи, резиме и наукови апарат. 7. Наслов статї Наслов треба же би цо вирнєйше описал змист статї. 8. Абстракт и ключни слова, резиме Єден параґраф, до 200 слова. Велькосц фонта 10, зоз прорядом 1. Перши шор уцагнуц, без писаня слова абстракт. Обовязни информациї абстракту то циль виглєдованя, методолоґия виглєдованя. Под текстом абстракту, пише ше наслов Ключни слова и наводзи ше од 5 до 10 слова або фрази хтори описую змист статї. Резиме ше пише по анґлийски на концу текста, после литератури, з велькосцу фонта 10 и прорядом 1 (single). Пред резимеом пише ше мено и презвиско автора на латинки. Потим шлїдзи наслов Summary, центровани. Перши шор каждого пасуса уцагнуц на 1,5 цм. Наслов резимеа по анґлийски виписани зоз верзалом, центровано. Резиме зжато приказує проблем, циль, методолоґию и резултати наукового виглєдованя. Обсяг резимеу до 500 слова. Резиме нє преклад абстракта. После тексту резимеа, уцагнути на 1,5 цм шлїдзи наслов Key words, после хторого ше наводза 5 до 10 ключни слова. Кед же робота на анґлийским язику, резиме ма буц по руски. 9. Обсяг тексту Минимална длужина роботи 20 000, а максимална 30 000 характери, вєдно зоз абстрактом, резимеом и литературу. 10. Основни текст роботи Основни текст ше пише з велькосцу фонта 12. Наслови поглавйох ше наводза з верзалом центровано, а поднаслови знука поглавйох з курзивом уцагнуто на 1,5 цм, як и перши шор нового пасуса. 131

Таблїчки и ґрафикони формовац у Word формату. Кажда таблїчка ма буц означена з числом, з адекватну назву. Число и назва ше находза над таблїчку/ґрафиконом. 11. Цитованє референцох у тексту статї Цитати ше означую зоз двойнїстима знаками наводзеня у складзе зоз правописом язика на хторим статя, а цитати знука цитату з єднима знаками наводзеня (‘...’). Хасноване жридло ше наводзи знука тексту так же ше елементи (презвиско автора, рок виданя, число бока на хторим ше находзи часц хтора ше цитує) наводза у заградзеньох и одвоюю зоз двома точками (Дуличенко 2009: 54). Цитовани жридла ше наводза на концу виреченя, нєпостредно пред точку. За блок цитат (вецей як 40 слова) нє хасновац знаки наводзеня алє ше го пише у окремним блоку, лїва марґина (Paragraph/Indentation/Left) уцагнута на 1,5 цм, а фонт велькосци 11, на концу у заградзеню жридло. Кед ше наводзи роботу хтора ма 3–5 авторох, перши раз навесц шицких авторох, а у познєйших наводзеньох лєм першого автора и навесц „и др.” або „et al.”. Кед статя ма два або вецей референци истого автора зоз истого року, вец ше после податкох о року додаваю знаки а, б итд. (Тамаш 2012а), (Тамаш 2012б). Роботи истого автора ше наводза по хронолоґийним шоре: (Halle, 1959; 1962). 12. Литература У списку литератури наводза ше лєм референци хтори автор хасновал у роботи. Велькосц фонта 12, а форма треба же би була Hanging на 1,5 цм (Paragraph/Indents and Spacing/Hanging). 12.1. Кнїжки (друковани жридла) 12.1.1. Кнїжка з єдним автором Дуличенко, А. (2010). Jugoslavo-Ruthenica II. Нови Сад: Филозофски факултет Нови Сад, Руске слово Нови Сад. 12.1.2. Кнїжки з вецей авторами Кед кнїжка ма вецей авторох, наводза ше шицки, алє ше пред остатнїм презвиском додава знак „&”. Đorđević, S., & Mitić, M. (2000). Diplomatsko i konzularno pravo. Beograd: Službeni list SRJ. Rokai, P., Đere, Z., Pal, T., & Kasaš, A. (2002). Istorija Mađara. Beograd: Clio. 132

12.1.3. Кнїжка зоз редактором або ушорйовачом зборнїка роботох Кед кнїжка зборнїк роботох зоз наукового сходу або є пошвецена єдней теми, як автор ше наводзи редактор або ушорйовач публикациї и коло презвиска и инициялу ше додава „ред.” або „ушор.”, односно „еd.” кед кнїжка на странским язику. Тамаш, J. (ред.) (2012). Величина малих језичких, књижевних, културних и историјских традиција. Нови Сад: Филозофски факултет – Одсек за русинистику. 12.2. Статї у часописох 12.2.1. Статя зоз зборнїка Гарди, Д. (2012). Концепт историї бачванско-сримских Руснацох Гавриїла Костельника. У: Тамаш, J. (ред.) (2012). Величина малих језичких, књижевних, културних и историјских традиција. Нови Сад: Филозофски факултет – Одсек за русинистику. 141–149. 12.2.2. Статя з наукового часописа Kišjuhas, A. (2017). Manjinski identiteti: perspektiva teorije kontrole afekta i teorije kontrole identiteta. Русинистични студиї/Ruthenian Studies, 1, 155–171. 12.2.3. Статї з новинох Потребне навесц информациї о року, мешацу и дню за дньово и тижньово новини и хасновац „bok” або „p.” кед новини на странским язику. Mишић, M. (1. феб. 2012). Ју-Eс стил смањио губитке. Политика, стр. 11. А кед ше нє спомина автор статї: Стражевица готова за два месеца. (1. феб. 2012). Политика, стр. 10. 12.3. Онлайн жридла Кeд то жридло оможлївює, треба написац DOI число. Тото число ше записує на концу описа без точки. Кед DOI нє доступни, треба хасновац URL. 12.3.1. Статя зоз онлайн наукового часописа Stankov, S. (2006). Phylogenetic inference from homologous sequence data: minimum topological assumption, strict mutational compatibility consensus tree as the ultimate solution. Biology Direct, 1. doi: 10.1186/1745-6150-1-5 Aбо з URL адресу: Stankov, S. (2006). Phylogenetic inference from homologous sequence data: minimum topological assumption, strict mutational compatibility consensus tree as the ultimate solution. Biology Direct, 1. Preuzeto sa http://www.biology-direct. com/content/1/1/5 133

12.3.2. Е-кнїжки Кед ше наводзи жридло хторе доступне лєм на интернету, место податкох о месту видаваня и видавательови, треба навесц податок о електронским жридлу зоз хторого ше пребера: Milone, E. F. & Wilson, W. J. F. (2008). Solar system astrophysics: background science and the inner solar system [SpringerLink version]. doi: 10.1007/978-0-387-73155-1 12.3.3. Веб сайт Податок о року одноши ше на датум формованя, датум копиї або датум остатнєй пременки. Kraizer, S. (2005). Safe child. Превжате 29. фебруара 2008, sa http://www.safechild. org/ Penn State Myths. (2006). Превжате 6. децембра 2011, зоз http://www.psu.edu/ ur/about/myths.html 12.4. Нєобявени роботи За нєобявени роботи треба навесц подполни податки. Segedi, K. (2004). Prefiksi sa prostornim značenjem u rusinskom i ruskom jeziku (Nepublikovana magistarska disertacija). Filozofski fakultet, Univerzitet u Novom Sadu, Novi Sad. 12.4.1. Рукописни материял ше наводзи по авторови рукопису, а кед автор рукописа нє познати, по наслову. Кед рукопис нє ма наслов, дава му го тот цо пише о нїм. Шлїдуюци елемент час наставаня тексту, место и назва институциї у хторей ше рукопис находзи, сиґнатура и фолияция. Редакция часописа Шветлосц

134

CIP – Каталогизација у публикацији Библиотека Матице српске, Нови Сад 82+008+7 ШВЕТЛОСЦ : часопис за науку, литературу, културу и уметносц / одвичательни редактор Микола М. Цап. – Рок 1, ч. 1 (1952)-рок 3, ч. 4 (1945) ; Рок 4, ч. 1 (1966)– . – Нови Сад : Руске слово, 1952–1954 ; 1966– . – 23 cm Тромесечно.

ISSN 0488–7557 COBISS.SR-ID 7356418