Руслана
е сумніваємося, що в оселі кожного із вас приходили у ці Різдвяні дні колядники, бо такою чудовою є традиція українського народу – іти від хати і до хати з мелодійною колядкою, зі щирими віншуваннями, з побажаннями всіляких гараздів, з проханнями, які ми засилаємо до неба, до новонародженого Ісусика, аби благословив нас миром і любов'ю. Іти до родичів, до сусідів, до друзів і, звичайно ж, до наших храмів, де збираються парафіяльні родини у спільній молитві і
у спільній коляді.
Саме такою була минула неділя у катедральному соборі святого Миколая: після святочних Богослужінь усі, хто цього забажав, стали свідками “Різдвяної історії”. Її розповіла присутнім вокальна формація, у яку переріс квінтет “Прикарпатський”. “Давайте разом прочитаємо Різд-
Царя вітають, поклін віддають, “чудо-чудо” повідають. А учасники колективу – Богдана
Чепіль, Марта Фрейзер, Марія Ящук, Степан Завербний, Михайло Франчук, Юрій Ящук – своїм справді божественним співом вели усіх через свято Рождества, через свято Василя, коли “Маланка” ходить, через Ще -
дрий вечір. Вели до тих витоків, де
із чистих джерел матері-землі, де із чистого купола глибокого неба наповнюються наші душі вірою, надією і любов’ю. Вони запропонували присутнім малознані колядки і щедрівки, які звучали так, ніби це звучали голоси отієї землі і отого неба, які нині торжествують. А разом із ними торжествуємо і радіємо усі ми. Бо для нас Бог народився. Для нашого спасіння Дитятком на сіні положився. І срібні струни цимбал (Микола Стефурак), які доповнювали виступ співаків, торкали невидимі струни
наших душ, пробуджуючи в них най
Так, це треба було бачити. І це побачив кожен, хто
до аудиторії церкви святого Йосифа Обручника, де відбувалося “Століття Різдва”. Концерт? Абсолютно ні. Творчий вечір? Надто скромно сказано. Театралізоване дійство? Не зовсім точно. Містерія? Це вже ближче. Молитва? Так, це був вечір молитви – спільної, щирої, отої, що об’єднує, отої, що повертає до витоків, отої, що
зберігає
сторінку за сторінкою незвичайної книги, карбуючи на
тих сторінках не просто віхи нашого життя, а віхи нашого незламного духу, осяяного світлом, яке іде від новонародженого Христа.
“Роди, Боже, жито… Роди, Боже, сливи… І груші для кожної душі... І бджоли, щоб були здорові… Роди добра в хаті, щоб були багаті…” Колядка на сцені лунає так ніжно і так зворушливо… І такий особливий блиск у
насправді це зовсім не сцена. Це – оселя. Гарна, гостинна, повна те-
і любові українська оселя. Початок 20-го століття. Надвечір’я Різдва.
Родина перебуває у приємних передсвяткових клопотах. Кожному – своє: треба кутю приготувати, маку натерти, горіхів натовкти, меду принести,
цього навчить; треба ангеликів із соломи наплести; треба дров у піч підкинути, аби позма-
галися своїм потріскуванням із завиванням завірюхи за вікном; треба худібку обійти… Ох, аж втомилися! Але ця втома вартує миті, коли заходить до хати старійшина сім’ї з дідухом у руках і промовляє: “Вітаю вас із тими Різдвяними святами і
то,
урожай також був небачений. Тільки нікому було його жати. Бо смерть тоді жнивувала. Людьми. Які божеволіли від го-
лоду. Які вмирали від голоду. Які молилися на скибочку хліба. І згорьована мати шукала по замерзлій стерні хоч би колосочок-другий з життєдайним зерном, аби нагодувати своїх дітей. А
під крісло і посадила зверху наймен-
шеньку донечку, не знайшли. Усе забирали. Лишали сльози. І віру. І непокірність не могли забрати,
вечеряють?..
та
далекім Сибіру, споминає Святий вечір, українську нашу віру…” І далі – життя через терни. Із мріями про волю. З боротьбою за волю і за свою незалежність. “Роди, Боже, жито на новеє літо…” І воно прийшло, літо 91-го. І була проголошена Незалежність України. І після хвилюючої
промови В’ячеслава Чорновола до зали Верховної Ради внесли синьо-жовте знамено. А зала нашого вечора на фоні тих історичних кадрів зарясніла червоними кетягами калини, що їх тримали у руках дівчата-танцюристки. Отієї калини, яку ми зуміли підійняти у 90-их і не відали тоді, що прийде час, коли вона знову похилиться, коли їй знову захочуть підрубати корінь. Але це буде потім. Недруг, який називав себе другом і старшим братом, вичекає якийсь час, складаючи свої божевільні плани, щоб уже не вперше зазіхнути на українську Незалежність.
“Роди, Боже, хліба, щоб Вкраїна квітла! Дай нам, Боже, сили, щоб були у мирі!” Ми віримо, що так і ста-
Всевишнього, щоб татусь повернувся. Й – о, диво! –ось він на порозі. “Тато! Тато!” – над залом летить пронизливий, але такий щасливий крик, що серце завмирає. Бо кожен із присутніх чудово розуміє: тисячі родин все ще чекають
невідомості, бо “пропав безвісті”.
неться. Бо чуєте, як злилися у колядці щирі голоси: “Бог Предвічний народився. Прийшов днесь із небес, щоб
спасти люд свій весь, і утішився.” І уті-
шить нас. Миром. І ми продовжимо
писати Книгу нашого
мене є кілька особливих колядок, якими я хотіла би поділитися”, – Тетяна Дармограй (дружина священика, мама чотирьох дітей, музикант і співачка) прийшла із такими словами до шанувальниці народних традицій Роксолани Прокопів. Ланцюжок потягнувся далі: зі своїми ідеями доєдналися до організації вечора Ліля Семко, Андрій Гамбаль, Тетяна Динька, Любов Лукашевич. За їхнім творчим задумом “Століття Різдва” стало вечором, який дозволив
пригадати те, що ми, можливо, забули. Відновити те, чому на-
вчили нас наші бабусі і дідусі, наші батьки. І відчути велику
відповідальність, щоб переда
