Page 1

собаче око


жінка, ікра червона


ПЛЕСКІТ ОДНІЄЇ КОРОЛЕВИ зорі насправді не п’ятикутні і груди твої не виростуть в грудні ти про інше читаєш в газеті сонце насправді не має веснянок хто порятує самаритянок на третій від бога планеті? в дитячій постелі доросле тіло біле волосся і шкіра біла ми в гуртожитку – не у вертепі ховаєш зброю в кишенях шкіри вже скільки часу ніхто не вірить в акційні квартири на небі там теж гуртожитки, спільні кухні манка збивається грудками в грудні там не носять газет королеві


БДЖОЛИНИЙ СОН Я бачила як ти засинала у ванні Я бачила як у тобі роїлися бджоли І лишали терпкий пилок на прощання Коли на літо вертали в поле Ти цілу зиму зсередини тихо квітла Легені твої – іриси, лоно – з насінням мак І ти падала плакала блідла холола мліла Коли в твоїх кістках дозрівав виноград У затінку шлунка здіймалися дикі мальви Вростала кульбаба в серце й поволі жовкла Ти заплющила очі й пішла до себе у мандри Але стежка завжди коротка, така коротка І бджоли хмарами хмарами і ти йшла крізь них ти не бачила де ступати під твоїми кроками ламалися стебла осипався цвіт ти йшла не видячи ти йшла не тямлячи а тут поле і такі як ти «а ми просо сіяли сіяли» і ти їм «а ми просо виточпем витопчем» і ти сходила себе всю під твоїми нігтями кров і чорнозем в твоїх вухах просо й мак ти лягаєш до ванної ти засинаєш родюча але спустошена


ХРОНІЧНІСТЬ Вона, заручниця власних застуд з загостреннями життя в демісезоні, крок за кроком зчитує вуличний бруд, ритуально надвечір виходячи з дому; ідучи потоку людей на зустріч, перехоплює, наче літаки з контрабандою, ритми повернень та гомін вулиць, немовби чотками перебирає правдою; на ніч п’є біле молоко з чорного горняти і боїться сказати бабусі, що бога немає, не скидаючи теплі шкарпетки, лягає спати. молиться. засинає.


ПРИТЧА ДАЛЕКОБІЙНИКІВ Усі придорожні діви – також Марії і коли ви вночі спинились на трасі аби дати одній з них пожертву цій ніби жінці ніби у рясі скло опустивши автомобіля вигукніть АВЕ! аве Марія! аве… твоє тіло таке дешеве твого тіла завжди так мало може змій замість Єви спокусив матір божу на вічну у рабстві славу на копійки перехожих і Марії пізнавши закони ринкові щоночі ідуть на шосе мов на прощу спиняють там машини адамові полюють ребра збувають мощі


СТАРА МОЛЬФАРКА Гей, на чорно фарбувала стара жінка небо, Огортала голе тіло сива жінка пледом. Гей, лежала стара жінка там, де твердо-твердо, Поливала стара жінка кволе тіло медом. Гей, збирала стара жінка хмари під поділом, Викликати дощі-гради сива жінка вміла. Гей, ділилась стара жінка вином, хлібом, тілом. Перед смертю стала сива жінка – біла.


ВІДКОМПЛЕКСОВАНЕ Я би спалила всі свої спідниці повиривала би сережки з вух відтяла б коси, викинула спиці перетворила би у вбивство кожен рух перетворила би у кару кожну дію для всіх предметів роду femininum щоб знищити і матір і повію в собі; у цім конфлікті з власним тілом я розтинала би ляльок до грому і дерла би до крові білі груди; коли жінки всі родом із Содому – з Гоморри їхні наречені будуть


ЯЗИКИ коли я з нею розмовляю то бачу як вона прислухається до шурхоту язиків що лижуть її череп зсередини намагається зосередитись і приховати непомітно закриває свої вуха боїться що крізь них я також почую робить «доріжки» з пилу каже що всередині має бути брудно що мозок це утроба і її потрібно загартовувати щоб потім не боляче було звільнятись


СНИ-ПОТОПЕЛЬНИКИ Ховаєш залатані вени за барвами феньок… Кудлате дівчисько, ти пишеш чужі листи. Серед рифів своїх грудей вигріваєш мурену, Що жалить ночами твої надреальні сни. Ти складаєшся з риб, ти солоне пекуче море, Тебе спрагло п’ють, щоб побачити колір дна. Його здзьобали чайки по дорозі до свого дому, На шляху до неба, крізь двері, яких нема. В тобі триста струн і незлічені тисячі знаків, Мов німий планктон зачаїлись і тихо ждуть, Коли течія втоми понесе тебе в зорі спати, Щоб зірвати латки й втекти із тілесних пут.


ПАЛІННЯ З БОГОМ Палиш з вітром одну на двох, заїдаєш медом тютюновий присмак; для чого, дівчинко, тобі бог, котрий щоденно сидить у кріслі? Котрий тримає на повідку тебе, мов пса, без породи й імені; лишає на ніч завжди саму, перед відходом торкаючись тімені. Навіщо горнешся, вірно терпиш? Навіщо молиш не відпускати? Складаєш ночами дзеркальні вертепи для бога, який навчився тікати. І от він йде і ти знову палиш, роздираєш від суму на шкірі ранку; твій бог все бачить і ти не знаєш, що й він в цей час дістає цигарку.


ФЕМІНОФОБІЯ Ця дитячість прихована за цигарками ці каліцтва що впевнено звеш перевагами ця наївність якою купуєш інших ці дивацтва що навіть за клоунські гірші дають тобі право зватися жінкою ходити по місту здаватися ніжною читати газети і вести блоги уявляти іноді власні пологи уявляти іноді власне зачаття відчувати внизу живота прокляття або сприймати його за обраність говорити про вічну юність і молодість виконувати місію нести благодать казати гордо що це твоя стать що така твоя роль – лізти іншим в душу прикидатись кицею коли схожа на суку збиратись у зграї з собі подібними всіх бездітних називати безплідними перебирати з завзяттям чужі кістки білизну і шмарклі, живим і в труні фільтрувати правду через брехню сотні раз наче вперше стогнати «люблю» творити міфи конати з заздрощів завжди тримати отруту між прянощів жити у зраді мов риба в воді

як на небі так і на землі воля твоя, жінко, в тобі


ПО ІНШУ СТОРОНУ ПУПОВИНИ коли бог вдихав життя у першого чоловіка, він знав: людину спускатиме, наче колесо, бо в кожному з нас – наскрізна дірка, бо усі ми хворі на втрати голосу; коли бог вкладав серце у першу жінку, він знав, що кишеня ця наче сито і, не добігши свою стометрівку, вона встигне до крихти усе розгубити; коли бог давав віру першій дитині, він не знав, що буде її відтято, що по іншу сторону пуповини віру дитячу загубить мати


ЧЕРВОНЕ жінка в червоних панчохах їй як мінімум п’ятдесят красива в одному вагоні зі мною кидає погляд на мої рукавички червоні і ногу на ногу зводить мовляв я ще теж нічого ось у яких панчохах що там твої рукавички дівчинко чи зможеш ти як і я ще через двадцять п’ять вбиратися у гаряче запивати холодним і довго довго лишатися теплою?


ПРИЧИННА. МІСЬКИЙ ПОРТРЕТ Ким би вагітніти? – Пташкою, рибою, маяком? Чим би сліди стирати та рештки глузду? Вранці вмиваєшся зчорненим молоком На ніч надоєним в сріблені чаші етрусків. Розбиті коліна Об стіни холодні та брук міський, Обпалені коси свічками з церков порожніх – Такою вгрузаєш у черево міста змій. А змії, як знаєш, творіння божі. Хрестовиння антен Височіє на горах мурованих. Ти шукаєш свою, пригортаєш до неї тіло Втихомирена, ти, не схвильована. Сонце у тебе сіло.


КИШЕНІ МОРЯ Скільки каміння зібрала твоя дитина на берегах свого першого моря не чорного кольору? чи не ти його тут розкидала двадцять років до цього? як ходила вона, як ступала в кожен твій слід вже невидимий і як казкова Гретель по твоїх камінцях вертала додому. скільки гальки з річок ти роками виймала з кишень дитячих плащів та светрів без ґудзиків? скільки щебеню з недобудов? ви з нею, напевно, одної музики, одної вулиці, одна у вас кров бо вона повертала тобі – твоє кожен у когось кинутий камінь. море висохне, донька підросте. пам’ять – це пісок пісок – це пам’ять


ТАНЦЮЙ! ТАНЦЮЙ! Вона думала, її дискотеки лишилися в 70-х Думала, крики, гарячки, пригоди – позаду і все А тут кожен день просить до танцю Бере Хапає за руки Вбирає в сукні Крутить голову, крутить Шепоче Танцюй! Танцюй! Танцюй колискову для тої Що виросте з цих дев’яностих Як виростають з книжок Чи зі светрів дитячих Танцюй! Танцюй! І хай буде тобі не лячно Від нової музики Та ядучого стробоскопу І навіть як стомляться ноги Танцюй під свій новий гімн Під цю нову дудку І навіть як прийде знемога Візьми себе в теплі руки Шумна твоя дорога Забагато для танцю звуків Але ти рухайся, але ти рухай.


змагання чесних королів


ПЛЕСКІТ ОДНОГО КОРОЛЯ навчившись самовільно стискати зінниці до цяточки – ти не навчишся так викликати світло: не всі процеси є зворотніми. Белл каже: «якщо ти плеснеш в долоні – десь може трапитись землетрус» я кажу: «якщо десь трапиться землетрус, я не плескатиму в долоні» учитель дзен питає: «як звучатиме плескіт однієї долоні до і після землетрусу?» Будда мовчить Ісус мовчить володар казкового королівства плескає в долоні – і в палаці з’являється світло.


МРІЯ КОЛЬОРУ ХАКІ Коли я знову буду дитиною і виросту знову цього разу я вже напевне стану Ноєм з одного берега на інший робитиму переправу з минулого у майбутнє з відомого в невідоме таблеток під язиком та у кишенях тритонів возитиму контрабандою записки божевільних наче пресу до здорового світу публічних притонів годуватиму чужих псів навідуватиму чужих рідних я постійно кудись пливтиму і матиму якусь місію зловживатиму службовим становищем не платитиму мито не матиму паспорту зі штампом та візою лише ім’я «Ной» на теплу куртку кольору хакі нашите


ВІДЛУЧЕННЯ ВІД ЛЮДСЬКОГО На долонях пророцтво джихаду, в черепі – дірки, пробиті градом, звили птахи гніздо у паху, вирила в грудях лисиця нору, під зів’ялими нитками вій причаїлася гусінь, мов змій. В окупованім тілі, не здатнім на рух, наче в домі розбомбленім, ще ховається дух десь від п’ят і до вух…


RELIGIO Шукаєш все життя бога нарікаючи його іменами тих кого любиш готуєш на нього облогу заманюючи до свого земного храму. Перших троє померлих друзів підуть на небо працювати твоїми святими розбиватимешся на друзки молячись за спасіння в цієї приватної трійці. Наземна твоя богоматір – перша з подруг що вагітніє хоч і в п’ятнадцять благословляє тебе за намір не довіряти нічним провісникам щастя. До компанії цього пантеону ввійдуть твої ненароджені діти це вони твоя охорона святі духи що ладні пробачити й не відпустити. Уся ця колективна релігія заснована на пошуку та набутті святинь осиплеться з тебе наче пісок з коліна коли бог так і не відгукнеться на жодне з імен тих кого ти любив.


ПОЛЯРНИК Перед стратою – довга полярна ніч. Щоб заснути – рахуєш сліди собачі в крижаних пісках. Серед всіх облич ти впізнаєш живе, одначе це твій кат з передчасним днем принесе, мов сніданок в постіль, бинт з ножами і відітне твій південний, безсонний простір.


ВІЙНА ЛЮДИНИ Коли я обрізаю своє волосся і темні пасма скочуються по вологій спині я думаю про те, як би нам жилося без війни я думаю якби нам не хотілось боротись з власним розумом я думаю якби нам не хотілось змагатись з чужим господом я думаю ми б не обрізали ні волосся ні крайньої плоті ні пуповин


НЕВИДИМОСТІ Говориш зі мною знаками, Боже… Давай, хоча б, переписуватись листами. Хоч не впевнена, що прочитати зможу, Тим паче, поміж рядками. Ховаєш від мене сенси, Господи… Кожна мить – наче пряник з сюрпризом. Міняєш раптово маршрути і розклади, Споряджаєш в пустелю за хмизом. Збираєш за мною каміння, Отче! Складаєш собі в торбину… Ставиш ноги мої на шлях коротший, Робиш довшим його без упину…


МАЛЮКАМ Карлсон, що живе на даху – П’є портвейн і курить траву Карлсон, що живе в підвалі – Носить на собі совкові медалі Карлсон, що живе в коморі – Співає щоранку пісні попсові Карлсон, що живе під ліжком – Підглядає за вами щоночі нишком Карлсон, що живе під столом – Ласує, падло, чужим добром Карлсон, що живе у шухляді – Думає, в нього життя в шоколаді Карлсон, що живе на кухні – Розбиває, п’яничка, для пива кухлі Карлсон, що живе в смітнику – Стелить під дупу ганчірку м’яку Карлсон, що живе в задзеркаллі Носить на собі жіночі коралі Карлсон, що живе на полиці – Регулярно отримує чимось по пиці Карлсон, що живе у ванні – Ріже лезом рану на рані Карлсон, що живе під сходами – Тусується там з гидкими потворами Карлсон, що живе за стіною – Хоче піти на весь світ війною Карлсон, що живе в печі – Носить погони на одному плечі Карлсон, що живе в кутку – Лишає послід в котячім лотку

Карлсон, що живе в криниці – Фарбує губи і носить спідниці Карлсон, що живе зліва дверей – Викрадає і їсть неслухняних дітей Карлсон, що живе у школі – Роздає усім недоречні ролі Карлсон, що живе в під’їзді – Цупить з кишень дрібнички різні Карлсон, що живе під мухою – Один на один зі своєю мукою Карлсон, що живе на голці – Готовий здатися кожній тьолці Карлсон, що в тобі живе – Скоро Вже скоро Помре


БІОАВТОМАТИКА Як вхід і вихід як вдих і видих як хіть і нехіть працює помпа нашого мозку обираючи поміж тисяч значень поміж всіх дрібних персонажів Босха з ранкових картин відлучень від дому з обідніх фресок про спекотні офіси з вечірніх ікон святої утоми помпа нашого мозку постачає нам донорів снів викачуючи з реальності гігабайт за гігабайтом як викачують воду з того хто вже посинів як відкачують того хто захлинувся кайфом помпа нашого мозку – пожежна помпа вона гасить спалахи просвітлень під нашими черепами вона стоїть там великим вродженим тромбом замість третього ока між двома сторонами світу стороною «вхід» і стороною «вихід»


ЗА ГРАТАМИ СИМВОЛІВ Коли кожне слово зачинає демонстрацію Коли кожне речення провокує повстання Відчуваєш культуру як окупацію В режимі балансування Вона тисне на тебе своїми текстами Сліпить очі кінематографом Ти харчуєшся її рештками Дихаєш її порохом Коли перший коктейль Молотова розбивається об твою серцевину І революція підходить на відстань одного друкованого символу Починаєш розуміти що за словом стоїть людина – З чотирикамерним серцем солдат режиму.


МЕЖОВІСТЬ Несамовито виють на кордоні пси, Боронять межі снів і супокою, А вздовж кордону ще далеко йти, Пости долати, тратити набої. Вишні зривати з вишок придорожніх, Ховатись в ховрашиних норах від дощів, Перебувати зиму у хатах порожніх, Між тогорічних тіл і душ хрущів. Прогулянка по межах. Тонким лезом Підошви підганяє битий шлях. Ідеш та мариш, наче нетверезий, І майориш самотньо, наче стяг.


!!! Скоро поморщимось так, як листя від гусені; Скоро вкриємось плямками, наче тлею; Змарніємо зором, змарніємо слухом ми, Станемо трохи землею. На нас виросте шкіра луската зі спогадів Й буде сипатись всюди за нами слідом; І ми, мов рослини, що множаться спорами, Віддамося на милість вітру. Очі стануть сухими чи завжди мокрими І на нашій, посіченій часом, шкірі Залишатимуть ці солоні повені Рови, рівчаки, кратери, діри. Ми станемо скоро зовсім рельєфними, А відтак від тертя сповільнимо крок; Поволі будем холонути й тверднути, Щоб розпастися на пісок.


СТОПОВІСТЬ Зірвати стоп-кран – це як зірвати джек-пот, Отримавши в нагороду стоп-кадр За мить до натиснення на іграшковий курок, Вигравши трохи часу для молитов та мантр; За мить до тіні від першого каменя, Що збільшуватиметься, наче лінзою, при зменшенні відстані І набуватиме того нового значення, Яке дадуть йому псевдо-просвітлені. Але чому дивуватись, коли каміння падає з хмар? Було б дивно, якби воно туди підіймалось. Це просто сила тяжіння, це ж у неба також тягар, То є сила контракту з богом, так склалось, Що хтось продає лотерейні квитки, Де потрібно зішкрябувати нігтем, стирати пальцями Засохлу кров і цитологічні мазки, Шукаючи під ними виграшну реінкарнацію.


НЕЗ’ЯСОВАНЕ ІСНУВАННЯ Між тоді і тепер, між колись і зараз – де межа? Лукавиш, якщо називаєш своїм минулим того, хто живе тепер. Минулого часу не існує, існує тільки минулий простір, тобто простір для минулого десь в корі головного мозку Нинішність – це тонке та велике плато на панцирі гігантської черепахи на трьох слонах і на трьох ссавцях. А минулість тримається наших черепів, мов слимак на присосках – непевно і ненадійно. І всі наші мертві теж там, на присосках, непевні та ненадійні духи ссавців.


ПОЕТ П’Є ПОЛИН Останніми днями довкола багато меду: медом пахне вода, медом пахне із вуст, і удома медово, здається, що все так як треба, і пахкий медівник випускає з духовки дух. Віршів пишеться мало – твій поет не любить солодкого. Твій поет п’є полин! Наступає на скло побите. Він руйнує усе, шукаючи теми для подвигу. Заховай від нього медову свою обитель.


НА РАЗ… На раз два три розстібаєш на шкірі перламутрові ґудзики ти дзеркало ти і в тобі тільки струнна музика а під нігтями срібні дукати потемніли від поту й озону чи стане їх кат виривати за покинення отчого дому? Гойдалка гойдає гойдалка стискуєш час під повіками на колінах сидить лялька-мотанка зболено крутить голівкою На раз два три дістанеш з-за шкіри пульсуючий спогад ти вимираючий вид тебе розкладуть на підлозі на тисячі сивих кісточок як осінній пахкий гербарій і шкіру повісять на вішалку а далі… чи буде далі?


МОЛИТВИ В МІЖЧАССІ Щороку гасне по пікселю з твоїх очей світ всіюється чорними крапками непоміченого приглядаєшся пильніше до днів до ночей щороку зменшується кількість зліченого Молитви довшають наповнюючись змістом наче ріки що йдуть з берегів – сильні та некеровані вони розтікаються вересневим містом нашіптуючи ліхтарям гріхи забуті знеболені Розбивають шибки гасячи душі вікон виривають з квартирних нутрощів глухі стогони й крики що повисли під стелями перепеченим спогадом літа


КРИГОЛАМИ Перестаємо бути видатними й поважними – Як таке може бути, адже років тільки прибуває? Засинаємо хордовими, прокидаємося комашками – Я не знаю, кажеш, я не знаю. Кишені сповнені списків, квитків та чеків. Встигаємо менше, якщо взагалі встигаємо. Тільки із ліжка піднялись – надходить вечір І пункти викреслюєм – зроблене, згаяне. Втома, братику, втома цілує зап’ястки нам. А ми ще такі малі, ще такі ненаписані. Сивину вириваємо одиноку то тут, то там. Криголами на пристані.


ЯХВЕ Мій дід був Яків «Яків» означає «стопа Яхве» Коли Яхве ходить, його стопа завжди на крок попереду або на крок позаду Мій дід був палким картярем програвав усе та усе вигравав на крок попереду чи на крок позаду Мій дід любив жінок але його першу дружину вбила блискавка а друга сама була блискавкою на крок попереду і на крок позаду Війна показала дідові можливість вибору: перемагати насправді не обов’язково однаково матимеш жінок та незагоєні рани і крок попереду і крок позаду А коли дід потрапив під трибунал це була лише програна партія картяра з трохи вищими ніж зазвичай ставками ще один крок Добре що дідів бог стільки ходив стільки стопами тріпотів Ходив-ходив та й стомився

і взяв діда до себе щоб обом повідпочивати


ХОРТИ ПОДОЛУ Допоки місто спить і вщух щоденний гуркіт, Поміж крихких споруд міфічного Подолу Мчать дужі пси й над ними – круки Ковтають сни людські у чорні вола. Хорти біжать валами, слиною гасять зорі, Шурхоче шерсть по підвіконнях, Іде луна від скреготу трамвайних колій – Їх кігті рвуть. Іде погоня. ВОНО тікає, струменить у руслах вулиць, Гримить кістками в стіни лабіринту І молить сонця: встань, аби хорти поснули! Й не перегризли ранку срібну нитку.


яка твоя сила? – тяжіння


БІЖИ! Біжи! Ти біжи по велосипедних коліях позначених розсипом прянощів поперек злітних смуг для бумерангів-смертників біжи балансуючи поміж крайнощів тікай від метеликів що летять на світло чистого аркуша твого дорожнього записника стирай себе зі снів та чужих щоденників біжи через поля перестиглих персональних маків не озираючись по битих вітражах з образами канонізованих революціонерів біжи швидше! здіймаючи куряву з пилу та приправ тікай біжи так щоб тебе нарешті почали ловити так щоб нарешті гукнули: «Стривай!»


СТИГМАТИ БЕЗЗВУЧНОСТІ Найголоснішою завжди є розмова про тишу як розмова про віру та інше трансцендентне тут теж кожен сам вирішує теж обіцяють життя після смерті і рай на землі але звісно є певні умови якщо ви стали на праведний шлях тиші ви повинні забути праведний шлях слова а відбуваючи німі сповіді утратите здатність грішити бо мовчати про власні гріхи не легше ніж про них говорити


НАСКРІЗЬ СПІЛЬНЕ Собаки що вириваються з-під чужих простирадл коли ти граєш в судоку на мобільному стрибають тобі під лопатки лишаючи шерсть на твоїй спині – чорне на білому і коли ти догравши день лягаєш спати коли засинаєш впокоєно і німотно сниш твої підреберні невтомні собаки прогризають грудну клітку долаючи атмосферний тиск випускаючи звідти заброджене світло ламають ікла об скелетні грати і втікають знічено з твого ліжка з-під твоїх крижаних простирадл Сумні та збентежені звірі вже не чорні – по-старечому сірі


БРАТОВІ Знаєш що, менший мій брате? Я думаю, ти вже нарешті виріс. Тебе уже міг би від мене забрати Якийсь командир в погонах на виріст. Ти виріс, мій брате, великим воїном З сумними очима, такими, як в тата. Ти справжня мішень для атаки боїнгів, Тебе вже не сила від світу ховати. Ти мабуть вже міг би мене залишити, Піти куди хочеш своєю дорогою, Свої колеса безпечно пришвидшити, Допоки кров не стане холодною. А коли вона, брате, такою стане, Поклич мене тихо так, тихо-тихо. І я прийду, щоб тебе забрати, Щоб знову був поряд і знову дихав.


ПЕТЛІ ЧАСУ В день, коли ти народився, хтось, ще не зачатий, вже оплакував тебе, згадуючи наперед цю гірку втрату. І коли через десятки років ти помирав, все ще немовлям, час струменів крізь твою пуповину, обриваючи голоси та нову вагітність тобою.


НЕЗРИМА ОСІНЬ Так різко тягне за волосся так боляче б’є дверима нікому з нас не приверзлося то осінь лише незрима Не та, що за літом теплим дощами торкає рамена тут не зігрієшся в жодних светрах вона відверта вона скажена Її пандемічні отруйні тумани пройдуть крізь шибки, впадуть додолу і все що, лишиться – тільки спати вже не у кімнаті уже не дому


ГЕЛІОГРАФ Сонце випалює день лишаючи кіптяву на щоках та піт на долонях А потім лежиш горілиць на колючому пледі й вимірюєш пройдене розміром дірки в шкарпетці


ПОЕТИЧНА НЕДОТОРКАНІСТЬ Їхні вірші – це висипи з внутрішньої сторони шкіри, що тиснуть зсередини маленькими пухлинками несказаного; Їхні вірші – це гусяча шкіра, що з’являється від холоду у добровільних засланнях за полярне коло власної приреченості; Їхні вірші – це пухирі від опіків текстами одне одного; Їхні вірші – це їхні стигмати: зніміть поетів з чужих хрестів! Їхні вірші – це бородавки, що нерівномірно проростають крізь тілесні скафандри душ; Їхні вірші – це волосся на їхній шкірі: не завжди естетично, але висмикувати – боляче! Їхні вірші – це їхні «Чужі»: ніколи не знаєш, що з тебе вилізе і кого воно вб’є; У будь-якому випадку, їхні вірші – це якась над-під-між-шкірна інфекція. То ж заради уникнення поширення епідемії та во ім’я здоров’я нації громадяни, будь ласка, утримуйтесь від тикання в поетів пальцями.


ПІВДЕННИЙ ВІТЕР Це не жарти Вітер приносить птахів крізь вікно Стаючи смиренно на дерев’яну підлогу кімнати Вони йдуть до дверей – їм все одно Кудою вертати


ПУНКТУАЦІЛЬНЕ Суть пунктуальності в тому Щоб прийти до останнього пункту По пунктирній лінії Не володіючи навиками акупунктури


ЛІТО ПО ГОСТУ Вже дихає літо пухом тополі Люди ховаються в тінях взаємних У міст набрякають вени холодні Від скупчення люду в нутрах підземних. У латках асфальту плачуть ікони Від спеки і тиску гумованих сонць Топчуть їх люди і ходять ворони І сниться всім спільний задушливий сон.


22 ГРУДНЯ В найтемніший день за останні 400 з гаком років Мене посеред вулиці називають страховиськом. Я впевнена: шоколад має бути без обгортки В світі, де я красуня, а хтось – чудовисько. В найтемніший день за останні 400 з гаком років Уявляла себе апаратом для виклику диспетчера. Це все нестача повітря в затхлому аеропорті, Це від браку світла та надлишку вечора. В найтемніший день за останні 400 з гаком років Алкоголь породжує більше неоднозначностей, ніж звичайно. Не лише розв’язуються язики та з’являється потяг – Розв’язується все – раптово, негайно: Вузлики, шнурівки, задачі, рухи В найтемніший день за останні 400 з гаком років, І слон зменшується до розмірів мухи, Долається стометрівка за 10 кроків. Розв’язуються слова, розсипаються в літери, Гупають додолу з солоних скелястих сходів. Викликайте диспетчера, бога, лікаря В найтемніший день за останні 400 з гаком років.


РОВЕР Мені чотири Я виростаю з триколісного Годую кроликів з руки Терпи терпи Чекай Іди Не стій Керують старші Боюсь води Боюся темряви Боюся тиші Чужих, вовків, боюсь комашок В цей рік останнього параду й маршу Страхів немов зірок А голова – гніздо Де квокче птаха Страх І прапорці в руках Із голубом Та словом МИР червоні Мала вже скоро Ти всі страхи складеш в долоні Й згодуєш кроликам З руки Терпи


кілька нас


ПОРАНЕНА ВЧАСНІСТЬ Ніхто не бинтує мої рани і щодня я накульгую на ліве коліно розбите так по-дитячому і лікую ліву долоню порізану так по-дорослому то ж зараз мені здається що зліва в мене три серця в коліні, у грудях та у долоні стукають. різноритмово коліно я б не розбила якби поруч нікого не було долоню я б не поранила якби хоч хтось був поруч а у грудях вже все загоїлось вся справа у вчасності чиєїсь присутності


КУЛЬБАБОВА ГОЛОВА Дмухати на чиюсь гарячу голову, як на достиглу кульбабу; зігрівати чиєсь «холодно», мов безпритульного пса; знищувати чиєсь «моторошно», нівелюючи недобрі знаки; заповнювати чиєсь «порожньо», руйнуючи власне «вільно» може бути приємно тільки тоді, коли слово «чиєсь» замінне на слово «твоє».


СЕСТРИ ТА ЧОЛОВІКИ Чоловіки, що мають сестер та пахучі спогади про дитинство, про бійки за спільний велосипед, загублене в полі лялькове намисто Сміються по-іншому, плачуть не так, збираючи сльози в підшкірні конверти, і їх обплітають, немов виноград, примарливі чуда й незнані химери. Чоловіки, що мають сестер, живуть на дорогах, гортають мапи, їм вітер кордони стирав і стер і вибив із рук криві циферблати. Їхня пам'ять, згущена, наче кров, в порожнинах тіла і десь під ребрами, виривається з внутрішніх катакомб, повертає до часу теплого, з сестрами.


ІСТОРІЯ ОДНОГО ПРОСВІТЛЕННЯ Іноді міліція штовхає нас на дивовижні вчинки історія почалась одного дня коли ми гуляли меморіалом сонце трава дітвора і ми прилягли під якимось деревом поспішно підійшли двоє у формі й з блокнотами і сказали що це меморіал тут воїни сплять а ми лежимо на них своїми дупами які в біса воїни серед міста під деревом і травою і моєю дупою кажу я а міліціонер за своє: «знаємо ми таких як ви що роздягаються ночами на кладовищах» і ось ця фраза: знаємо ми таких як ви що роздягаються ночами на кладовищах що роздягаються ночами на кладовищах що роздягаються ночами на кладовищах… І ось ми такі як ми стоїмо на кладовищі вночі оголені і серед цієї ночі хрестів пластмасових квітів свічок що розтеклись по мармурових надгробках сепійних від дощу фотографій недоїджених небом поминальних обідів серед усіх цих підземних будиночків з антенами та вузьких вуличок з бур’янами стоїмо ми щиро оголені безсоромно теплі молоді та розуміємо

як сильно ми насправді живемо стоїмо і міркуємо: чому наша міліція проти?


ПІД МЕАНДРОВОЮ СТЕЛЕЮ Посиди біля мене, поки я прокидатимусь, подивись, як виринатиму з густого сну, наче з пряженого молока, як тепло по плечах та пальцях долі стікатиме, як мене ніч виноситиме на руках. Послухай ковдри сичання. Я – плід у зміїному череві, тут борозни тіла сповиті росою млості; рептилія спить у затінку, під моєю, з меандрами, стелею, з очима відкритими, й дивиться прямо, просто. Посиди біля мене та йди собі. На ранковий трамвай, на холод. Де останній ліхтар підпалює ранок міста. Хай не бачить ніхто, як змія помирає від болю, коли я відокремлюсь, її позбавляючи вмісту.


МІНЯЙЛИ СЕЗОНУ ДОЩІВ Трапляються вечори коли калюжі наче наповнені нафтою а бог ховається за вивіскою супермаркету побутової техніки на перший погляд це не пов’язано але ще хочеться кави лише з автомату торкаюся поглядом твоїх вій кажеш через них з тобою кохаються а я б кохалась з тобою за твою душу якби ти продав мені її то я б її виміняла у Германа на бісер знаєш я з ним на «ти» ще з часів Сідхартхи думаю він би погодився а бісер я б розсипала перед твоїм вже бездушним тілом воно б ще повчало: «Не розсипай перед... мертвими» ти питаєш чи правда що вірші пишуться тоді коли паскудно невже ти думаєш що мені паскудно постійно? можливо, лише тоді, коли бог замість дощу поливає нас нафтою


КОВЧЕГ НОЧІ На ранок з-під ковдри тікають тигри, Вистрибують зебри, летять птахи; І всякого звіра по парі тільки, Бо тільки у парі є сила йти. На ранок з-під ковдри виходять леви, Повзуть черепахи та їжаки; Вертаються звірі на землю й дерева, Потомлені довгими снами плисти. На ранок з-під ковдри стрибають коні, Сповзають змії, ідуть воли; В них теплий подих та очі сонні, На їхніх спинах горять зірки. На ранок з-під ковдри тікають тигри, На ранок з-під ковдри тікають сни, Приносячи вранці оливкові гілки, До мого ліжка підходиш ти.


!!! Як ромашки на зеленому полі як щетина на твоїй бороді так і слово росте поволі першим зародком у тобі Як гойдання пацьорок між пальців як заповнення розмальовок наче лови одного з двох зайців плине між нами розмова Як мороз під мештами тріска як вмикається лампа настільна так змовкає балачка різко повертаючи тишу безцінну


ЕТЮД Босоніж вже холодно А в кишенях іще спекотно Ми ховаємо голови Між долонями білих стін І блукаєм оголені Безнадійно та безсоромно Лічим зниклі сходинки Гострим втрачений в тиші зір


загладько

Zaglad'ko sobache oko 02022014  
Zaglad'ko sobache oko 02022014  
Advertisement