kliu4i_dla_konservuvanna

Софія Сітало, Ключі для консервування, том 2: Ні(м)БИ, Шрифт: Дмитро «Растрик» Растворцев, Фото: Олександра «Рись» Скачедуб, SumGotWydaw?, Суми, 2020 р.

1 усе на світі розстібається навіть земля під ногами якщо потрібно навіть кишеня минулого з якої ти вилізеш щоб обійнятися щоб обмінятись зі мною помадами прицілу зіниць чорна смородина пальців тонка мікрофібра якщо вже війна – то довічна якщо вже любов – то атомна з майбутнім розмова коротка коли нема варіантів коли є варіант і ти не будеш інакше ти любиш кістками надвір і куля летить назустріч щоби тебе обійняти й навряд чи зверне з дороги і якщо можеш – не бійся і якщо вмієш – не вір

ДЖИНСОВІ ОЧІ Пережити відсутність, як жовту мігрень, чи ламкий суховій. Я працюю, як той супермаркет, я гнусь, як спортивна гімнастика. Біль сумнівний. Він переходить в твердий стан тире власне твій. Твоє світле волосся посічене й символічне, як свастика. І сумлінна весна ненавмисна і її нестійка блакить. Сік трави концентрований. Синій. Патьоками світло на вікнах. І гілка крізь скло проросла, і ні гілці, ні склу не болить. Навіть тріщин немає, не те що мені, Хоча я до болю вже звикла, бо стан твій – нотний, стан твій – кубики льоду, мене потребує як ємкості. Інтенсивна весна, наче наслідок ненормативної лексики й моди. Повні очі обідраних джинсів і повна погода приємностей. До твоїх дверей наближається ліфт. Зупиняється. І не заходить.

3 глибина моїх рукавів мабуть не приживеться як бог на душу ляже це твоя робоча усмішка у помаранчевій жилетці це моя оборонна у камуфляжі тільки нікому пожалітися на нездобич виверещати в рота віршик виколупати в очі малюнок глибина його окулярів справді бездонна як бог на душу плюне

4 камінь світла вибив вікно піти до кухні зеленого чаю чи просто білил залити до рота в горня його з керамзиту тримати так щоби мовчати і не вилазити із бомбосховища знаючи в такі дні навіть тінь власної руки здатна вкусити в такі дні залисини пам'яті накриватимуть з головою і пересихаючий кашель залишатиме шрами в повітрі вони зависнуть як нло вони візьмуть масою ти станеш тоншою надвечір розслабитися і відчути як біцепс серця збільшився від навантажень нарешті сковтнути й підстрибнути щоби схопити ротом його дзвінок щоби промазати

ВОЛОГІ СЕРВЕТКИ підсилювач смаку до життя підсилювач любові підсилювач бога місто застигло як тварина що прикидається мертвою в разі небезпеки в якийсь момент ти стаєш схожим на меморіальний комплекс пам'яті жертва фашизму я відповідно на фашизм зціплені зуби свинець навколо зіниць непосильна наша свобода

осінь спакувала листя у великі сині сміттєві пакети ніби збирається переїжджати навіть літак завмер скапкою в м'якуші неба і мені між сказаним ані шпарини щоби проскочити одним вухом я одягнена в тишу а іншим уже не важливо все інше іржаві гачечки посмішок ми нещасні жовті паціфики навіть крикнути один на другого не здатні наша непідйомна свобода свинець навколо зіниць

занедбані жалюзі хмар і цеглини заходу просто вибоїни в пам’яті стають глибшими просто вибоїни в пам'яті такі що не оступись і коли ти нарешті говориш заплач я розумію що я навіть цього не зможу і коли ти говориш залишся я розумію що я

6 жовта кава що прямо у вазі зів'яла моточок сонця що зачаївся під кріслом і коли можна нарешті зсутулитись я прохромлюю спицею груди я послаблюю бретелі вміст поцілунків на вустах запікся іржею посміхаюся майже залізно спогади з грудочками стики доби вологі та темні від клею дірки що вже проросли в мені й шукають отворів дірки що й досі пускають корені практичніше замість серця мати мило практичніше також замість тіла мати стіл сонце розпатлане і невпокорене спиці як гуси ковтають шматками його глевкуватий м'якуш

7 так починається весна білесенькі хмарки на нігтях підхоплена зараза мотиву потреба майбутнього вагітна тобою дорога щось там насвистуючи вниз по бруківці гортаючи чорновики води ти фіксуєш на форзаці бордюру ініціали автора заїди нетерплячки кров березня густу й чисту як чорнозем

і твоя простора душа її до-мі-фа-сонь її цукерко-гарматний принт посивілі пасма музики з плеєру прикриваючи чорну олію очей схили пліч життєдайні крапельниці рук зав'язь долоні так починається весна коли я натискаю давай на пульті управління танком своєї ніжності

8 такі місяці прийшли як китайці жовті короткозорі й белькочуть щось незрозуміле чарочка слини твоєї але з усіх затяжних дощів і дотацій винести щось корисне для себе я так і не зуміла кісточкою застрягла поміж зубів під’їздних сходів ти потім її відриєш і на щось їстівне перемелеш швидкості старість набирає навіть без відома не те що без згоди дощ спіткнувся об мене і вивалився на мене ж

МІКРОСХЕМА ДОЩУ і калюжа моєї любові і калюжа моєї стриманості і калюжа моєї голови плями на об'єктиві плями на свідомості музика яка прасує мої сумніви сумніви які пресують майбутнє твої дивні смс наказової інтонації коротконевчасний дощ квітень травень червень я цілую ейфелеву вежу і вона відповідає взаємністю тільки мене не бракує

в твій органайзер я внесена як щоденно я внесена як надовго і що дивно мені до вподоби з ока в око маршрути дощу мов клепсидра ти посміхаєшся око за око як бляха ременя ти поглиблюєш зморшки мої поцілунки з гарантією дізнатися б чи ще кохаєш чи ще ні адже качка нафарширована смертю не відкладає яєць на завтра бо на язиці як справи

а під язиком туберкульозу червона ікра червень липень серпень система заохочувань і покарань я серйозно влипла дощ занурює пальці в калюжу дощ шарудить ними по дну нічого нічого окрім голови

10 мої перемоги тиснуть одна другій руки насправді мацають хто сильніше хто довше насправді куштують солодкі наливки розлиті в бутлики литок і передпліч заліплене жуйкою дуло зачищений наглухо ніж але то вже плани на вічність плани на вічність плани на ніч звалище снів щойно початих і кинутих провощені стрічки теплі медалі під шаром чуток розгорнуті мапи намірів наступів кілометрові сувої товста дуже товста дуже-дуже товста підшивка наших баталій мої перемоги тиснуть одна другій руки я знову одна в полі воїн

МОЯ УУУ... люблю тебе твою суть твій концентрат твою невгамовність та інші недоліки їх повний перелік в додатку список невдач і втрат люблю твої кеди твій вєлік твою синтетичну сукенку твій обвислий кудлатий наплічник машина яка щойно тебе ледь не збила везла цукерки так символічно...

ПРО ВІЧНІСТЬ стояти обличчям у кут години зо дві слинити думку про вічність яка вона ніжна і як вона стискається в п'ястуці лускає скалками губиться в килимі і в пам'яті навіть притулку собі не знаходить звертати увагу потому на засоби і на ціни а як пальці скоцюрбить назвати артрит своєю поезією бо й справді усе відносно з часом звикаю дивитись під ноги не сцяти на вітер не вити на місяць молитись на пральну машину долі бо хтозна як тебе викрутить і хтозна за віщо повісять

13 ключем для консервування по горлу направо направо хто ж ну хто ж перебинтує наслідки тримаючись за край сопрано тупо тараном у лоба помноженим спалахом білим

до завтра до завтра до завтра і замок і сургуч і пломба чого б тут іще не сказати сходить на ні кублами вгору тепла як пар пісня пісень безпритульна свастика пальців біль XXL

14 простий олівець дощу заштриховує наші обличчя ми триваємо далі і все по цьому як не криви своїм спокоєм - тобі не личить в крапельку на щоці краще мене поцьомай

15 космос покришений скибками болю відтятий шматок можна й до пекла звикнути котрий рік поспіль ато кисень зелений азотний терміни котяться стрімко сплющений край горизонту загнутий наче сторінка шкіриться тупо й свідомо дірки у броні наче соти вночі своїм ходом додому сунуть тихенькі двохсоті

16 кладовище слів (до речі дуже затишно) тут тепло тут спокій поступово виникає таке враження ніби любити не складно але є такі сили які без тебе вирішують як тобі жити і доки і лише одне шкода гуманізм не передати у спадок доля з чужого плеча рота замкнено ізсередини ніби це ринг і по периметру натягнуто нерв реклами не треба всі й так уже в курсі вхід вільний місце проведення деенер

17 є у пам'яті такі дати мов на сторінках заломи їхнє по суті просте оригамі зринає постійно і недоречно ніби в розмові про спеку ціна на бензин але почерк на цих корабликах завжди видається настільки знайомим що спантеличено щоки навстріч підставляєш промугикавши скільки зим є такі імена що натиснеш і догори дном світоустрій злітають заводи і мирне населення а шкода лише паперових літачків правил недійсних насправді щодо життя але кидаєшся за ними доки живеш доки в тобі не загусне доки ворушиться і часом випадає назовні пам'яті сірий беззахисний равлик

18 на вицвілій до червоного вулиці, де як окрема дійова особа, ліктями розштовхуючи час, на перший план вилазить грюкіт, щоразу з ним перед очима постають найдорогоціннішим реліктом, наче рукави, вишиті наприкінці, вишиті наприкінці рУки

19 і що би там не казали чесні російські змі тіні стануть вокзалами плакатимуть услід кров прокладе битий шлях з одних і тих самих ран знову весна не прийшла мови чужої охра міцно тримаєшся купи годинника білий часник новин нафарбовані губи сині робочі сни сині прострочені штампи щелепу зводить тризуб сплюнеш і вийдеш у тамбур забичкувавши щойно почату сльозу

20 я живу вірші і як би це його не дратувало часом він знаходить їхнє листя зранку під складнями прасованих речей або на лицьовому боці важливих паперів або в шухляді для інструментів в новинах в заварничку в російській И застібнутій на ґудзик часом вірші з'являються після роботи наприклад між пальцями ніг в заглибині наче перетинка або пізно ввечері між рухом і лезом бритви або ще пізніше між нами

21 і скільки б часу не тримала б руку осторонь ручки звички і навички звички і навички у банку на бланку видачі грошей замість підпису пишу вірш

22 а на другому поверсі замість фіранок музика ковзала ліктями смикалась і заточувалась цідила повітря і знов набирала повні легені на вулицю рвалась і рвалась ошматтям в принципі все зрозуміло все що вона хотіла сказати тільки трішки заважало м'ясо Бетховена поміж клавіш застрягле наприкінці він уже місить цю музику наче фарш вона аж чвиркає між його пальців нервово гортає небо зліва направо потім назад стіни стиснутими щелепами світло порізане як лимон трішки навскіс сьогодні він виграв на піаніно власні руки слава! слава хрестиками і їхній важкій повсякденній праці сьогодні чоловік що ніколи не плаче заплакав подушечками пальців

23 пропалене небо і тепла земля між собою зрослись рожеве приморське повітря розлущує образи скіфських казок свої вже-не-ноги вже перетворені в слиз розм'яклою кісткою вгвинчую в сіль і пісок відштовхуюсь і відчуваю як пересихають мої вже-не-ноги я мушля я пересихаюча мушля я мертва уже до колін рельєфна і висохла здоба земна і ніде ні краплини вологи ніякого моря вже більше не буде ніякого моря мабуть не було взагалі

ЗАВМЕНЕ твої руки це будматеріал пряма мова те що ти можеш те чого б ти хотів тільки мені ла-ла-ла все по барабану я одягаюся в поцілунки я підфарбовую вії кілька днів злиплися між собою плівками тіл в сьогодні іноді я хочу бути але іноді я не вмію любов шершава на дотик переосвідчитись вперше вдруге всоте в руки застиглі зліпки слів - всує вдягаєш мене у синці втискаєш у рамочку горизонту я була б гарним фото на згадку... але міна у роті пульсує

АЗБУКА МОВЧАННЯ це буква "а" у вашому мовчанні це буква "б" у вашому мовчанні це буква "о" вона суцільна теплиця сліз аж виблискує проти світла він - гортає кубло подій у зворотньому напрямку як кінострічку ртуть рухів дрібна неконтрольована і непідзвітна збиває попіл з цигарки і пальці летять в попільничку небо провисло скрапують сутінки густі і темні як вишні вимовчала все по порядку: плечики пальчики маєчки стіни... сургуч поцілунку зуби як пазли поміж собою зціпивши... лиш пам'ять наче коров'яча жуйка одне й те саме одне й те саме постійно

26 як людина що одразу ув'язана в светр разом з ниткою як людина ув'язнена йде не обертаючись в настіж і наспіх прочинений натовп і корені слів яких вже не треба яких вже не треба і знати я підійду до вікна і тієї людини що йде йде так повільно недбальцем не підвівши очей навіть на світлофор я підійду до вікна і занурившись в скло змоченим слиною пальцем обведу силует щоби мати на потім рельєфний прозорий і документальний офорт

27 ванільний запах передріздва у блискучій обгортці снігу скільки щастя та втоми в цих подарунках які я страждала своїми руками всі у рум'яних скориночках сьогодні квадратні ранки втискаються в вікна наче жетони монолітні суворі по черзі моментально вмерзаючи в пам'ять і закутане перехрестями горло випадково видає фоніатору

замість до ре мі до ре мій і - давай все почнемо спочатку доки небо провислим матрацом темніє мокрими плямами доки рубіни потрісканих губ трохи просолені часом давай пригадаємо як це було

годуючи сніг із руки давай зазирнемо у відчай доки не пізно доки не зірка давай мене цілувати до ре мі до ре мінісценція

СИСТЕМА ЯКАСЬ НЕРВОВА твої пробач тверді як мозолі в моїй голові мають зовсім окрему нішу від любові до ближнього магазину всього кілька кроків так неприємно намалюй розмітку куди тебе бити познач який сектор найголовніший такі-от нервові суфікси і нервові закінчення наших взаємин взагалі система якась нервова плюс ніяких свідків окрім свідків єгови або я або я а ти навіть не знаєш кого би обрати декілька крапель лімфи присіли відпочити мені на гольфи у весни справа внизу народився маленький червоний квадратик

29 як рукав без руки цей стомлений дощ із-під ламбрекенів повік коротко зблискує злість будинок впріває шибками впоперек вздовж і ти починаєш знати хто кого з'їсть позика посмішки стисло непереконливо плов думок зачерствілий в камінь і коли ти обертаєшся на підвіконні не книга а янгол шелестить сторінками крил

30 листопаду брудна волога серветка балкони касою букв і звуків все порядно і по-порядку і тільки я вимагає уваги перехилившись набік вперед і ледь не вивалюючись назовні лускати поверхи як насіння так затягує не зупинитись доки всі не закінчаться обійняв би за грудень подарував би квітень мрії ростуть углиб

він знову і знову пестить пиптики клавіатури але жодної її на екрані

ВСЕ ЩО НЕ ВИБЛЮЄШ – ВСЕ НА КРАЩЕ стіл накритий покійником свічка з грудей проросла на лобі гіркою цілунків насипано але ви ще не в курсі йому все одно – бедлам чи іслам бо в будь-яку мить стане неправдою сказане вище відчуваю: або буду зараз блювати або буде вірш мене не рятує від морозу під шкірою ще одна водолазка душа покійного забилась в куток наче поранений звір не потрібна нікому й безпритульна як есемес передзвоніть будь ласка

32 зазвичай на ці міста зранку налипає туман мов лейкопластир солодкий наче людське молоко але сьогодні для тебе під проржавілою кришкою сонця блакитна смуга неба як блакитна смуга плісняви псалми дерев яких не торкнувся губами ні літерки кінчик уяви слинячи як нитку знаком оклику

полоснув би повітря по щоці щоб здавалося щойно поголеним та духу не вистачить сніг робить зліпки з обличчя найкраще проймають скелетики грон виноградних в уламках пейзажу будинки обм'яклі та звосковілі як ті жінки опісля кесарева шрамами всміхаються тобі справа наліво ніби щось закреслюючи діти в них народилися всі в сорочках одразу в сорочках-вишиванках

ПІСЛЯСОНЯ (а.) Є такі Люди, вірніше Соні, котрі, насправді, ніколи не сплять і вічно світять у темряві глибокої провінції розуму. Проте чужих столиць їм, Соням, і не треба. Це важко зрозуміти й сприйняти за нормальність будь-яким мешканцям чужих столиць чи іноземним туристам. Усіх їх до міста Суми закидає лише нелегка чи крива... Мені пощастило подружитися з Сонею раз, і, маю надію, чи як виявляється, назавжди. За час нашого приятелювання Соня встигла, на відміну від декотрих, дуже багато. Наприклад, двічі взяти шлюб, двічі стати мамою, створити театр-студію, вилікувати туберкульоз, написати декілька сотень дивовижних віршів, і маленьку прозу, яка, смакує мені, краще за увесь сучукрліт разом узятий... Як уже згадувалось, декотрі чужинці, свої в тому числі, не ймуть ні віри, ні тями, мовляв, як можна по-справжньому полюбити, раз і назавжди, місто Суми. Любити настільки, щоби жити в настільки глухій провінції темного розуму. Проте я люблю Суми, так само, як і Соня. Особисто для мене Соня - це і є Суми. А Суми - це і є Соня. Можливо саме тому любити Суми так просто. Просто дивовижно. Так само як і любити Соню... Є такі Сонині тексти, котрі пояснюють мені моє буття. Є такі, котрі пояснюють мені буття Соні. Насправді, це неважливо. Важливо те, що Соня щаслива, не зважаючи на біль XXL, який їй доводиться носити в собі протягом довгих і коротких літ, що вже минули...

Аби найточніше висловитися про Сонину творчість треба зібратися з думками. Бо Соня надзвичайно глибока, вибаглива, вдумлива, мудра, витончена. Звісно саме тому Сонина поезія аж настільки вдумлива, мудра, вибаглива, глибока, витончена, дивовижна врешті решт... Сковорода, на якій пече Соня, воістину філософська. Дещо сурова, із запасом світла, як сам Григорій Савич. Сонина естетика заякорена на боротьбі, боротьбі як найвищій ступені життєдіяльності. Тому й молитви у Соні про вірші, про сили, про опір!.. Плюси, чи хрестик Соні ще й в тому, що вона, як правило, нашпиговує тексти словами іноземного походження, музичними та медичними термінами. Це дає ефект максимальної унікальності. Допомагає побачити музу там, де її більше не бачить ніхто на фоні непривабливої реальності, яка надто часто виглядає, як казенний коридор у дві фарби... Проте форма, насправді, теж не важлива. Насправді важливо лише те, що Соня пише про Любов. Пише сильно й відчуває тонко. Глобально. Мізерно. Оригінально. Банально. Унікально... Після Соні хочеться на повні груди вдихати минуле й видихати майбутнє. Хочеться вилікувати ерозію шийки слова у сусідки по маршрутці. Хочеться вірити в Бога, й вірити в завтра, як би не звучало... Соня, як я вже згадував, міняє прізвища частіше, ніж я мию зуби. Але постійно живе в

Сумах. Для мене Соня - обличчя, душа й голос нашого міста під зіркою на ймення Сонце. Якщо би мене спитали в чому мій смисл життя, я мав би сказати, що працюю на Соню переписувачем її віршів. Не в сенсі заробляти на хліб, а в сенсі - особистої відповіді на вічне запитання... Сонина поетика просякнута, ніби гамівна носова хустинка, вічністю. Безмежна, болісна й гарна вічність дихає, надихає, задихається від пристрасті між Сониних ДНК-рядків і поміж хромосом-словосполучень. Коли я, переписуючи тексти, читаю Соню, то бачу й чую інтонації, дух, яким мали би бути пронизані, приміром, листи скіфських царів до перських. Соня би так само формулювала би подібне послання, вкладала би в нього споріднену драматургію. Мовляв, знайдіть наші сумські прабатьківські могили, захопіть їх і тоді ви, буряти, побачите, чи ми будемо битися за них. Сонині вірші ідентичні з меседжами царів двох армій, що грають у вічному театрі військових дій... Лікарня, еміграція, тюрма, війна, кажуть, зривають з облич маски. У Соні, професійної акторки, досить деспотичного режисера, мало би бути в запасі безліч масок. Проте, Соня їх не носить, вона залишає їх у шафі для скелетів. Соня не змінюється, залишаючись сама собою, не зважаючи ні на що, не помічаючи нікого. Мені здається втратити себе для Соні нереально, так само, як і набрати за 50 кіло... Скільки би Соня не їла та чим не займалася, вона залишається сум'янкою, яка просто пише. Пише просто дивовижні, сонячні й хмарні вірші. А писати дивовижні, сонячні й хмарні вірші, повірте на Слово, - нелегка, але дуже потрібна справа. Тим паче в темряві глибокої провінції розуму…