Sitalo travmpunkt 231113

СІТАЛО

травмпункт

ВСІМ ДЯКУЮ, ВСІ ВІЛЬНІ у мене в грудях трилітрова банка якоїсь рідкої фігні, – це освіта моя. мій розпач. мій посаг. я висловлюю щиру подяку всім і тобі. всім і тобі. всім і тобі. поезія і корозія дихання. шкіра твоя нерівномірна змінює обсяг. але пеклу ніколи. в пеклі робота кипить не відволікаючись на різне, - на нас, - на обід. і можна купити якісну смерть з довідкою про санепідемконтроль. з гарантією на півроку. можна зробити так, щоб сусіди говорили про тебе тільки хороше. або, щоб про тебе говорили змі. але я знаю, ти викличеш зараз таксі. і я чутиму, як меншатимуть твої кроки. як вони стануть меншими й меншими. як вони стануть меншими. і як зовсім втратять свій зміст. І голос пересихає впоперек горла, як річка, - до кращих часів. і небо таке зорово нездорове, ніби й не небо, а хтось вибиває килим. І твоя посмішка неоднозначна. твоя посмішка, мною надгризена. посмішка викликає на зараз таксі, а я думаю, чи можливо, щоб Бог дізнався, які ми насправді є, і полюбив нас такими.

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ бомжі намазані на лавочки. дослівно. конкретно. я входжу в передмістя літа як в зону твого мовчання. всі посміхаються і відводять погляди. таке зворушливе етно. а я не така, як усі. я занадто звичайна. ти ж знаєш, у кожному жарті є своя доля травми. небом повільно кульгає сонця маленьке незграбне кача. люди мутують. дерева пасуться. свідоме дев’яте травня. хочеться побажати тобі чого-небудь світлого. пива хоча б.

У ЧЕРЗІ НА ВИЇЗД приблизно там де ми луганськом б’ємо росію в бочину небо збите крильми на вершок з головою нас накриває я починаю тебе забувати але можливо і це не причина прикордонні янголи тримають у дзьобах шматки короваю але смерть гортає мене як книжку бухобліку не затримуючись ні на датах ні на інших їй нецікаво на кордоні там де обшуки пам’яті залишають у голові тільки опіки всі ми під таким небом наче по-віденські кава

Я ТВОЄ СОНЦЕ 30 – 31.10. рюкзак голови повна колекція звуки й не звуки рухи й не рухи жовтень в старості сонце не більше ніж просто гарбуз і кожен наступний день має більшу ступінь напруги і обираючи завтра і обираючи тільки одну з нас ти все одно приречений вибрати саме не ту адже кохання це ніби поставити все на зеро твої колишні як підготовчі курси ти підійшов упритул я поділюся з тобою менструаціями через рот тільки нема від здорового глузду більш дієвих ліків я посміхаюся трьома мовами немає вмісткішої тари ніж голова рухи й не рухи звуки й не звуки сокира по лікоть через отвори для очей і для рота видно маленький жовтий ліхтарик

ВЦІЛІТИ БУДЕ ДОСТАТНЬО розріджені стіни червня. наживо порушують нерви та обрій нігті кілька разів загорнуті в лак. як кукурудзяні початки. рухи твого віддалення. якби ж то я вміла сказати: ну добре. якщо хочеш. якщо хочеш - ну добре. якщо хочеш. давай спочатку. барвник загального настрою. шкіра суха і постійна. шкіра, як степ. тільки й кублись у посмішку. тільки руки назустріч під корінь не зріж. вціліти буде занадто. гілка голосу з рота росте. але все одно. більше мовчання, ніж тиші. більше прощання, ніж. поспішаючи, вітер розштовхує нас. наші розгорнуті рухи. як проза Сартра. запах поту твого. і від реальності ґудзиком відривається осінь. залишається брати уроки терпіння в трави і про завтра не думати так, щоб не думати про завтра. так, щоб не думати зовсім.

ТЕРОРИСТИ СОРОМЛЯТЬСЯ ВИСУНУТИ СВОЇ ВИМОГИ В тебе светр до п’ят – червоний і теплий, зв’язаний з вен. І твоя рука перетікає у вірш, звісно, що частково. В нас жодного поцілунку (- суцільна людяність), в нас ніхто нікого на ім’я не зве. Тільки скоєння моїх колін. Тільки сліди твої в формі підкови. Місто сите по горло вві сні. місто смикає нас в різні боки. Нависні мости твоїх вій. Ти висловлюєш сумніви з приводу й без. Сонце викручує свою мокру від поту футболку. Забути все – не вистачить пам’яті. забути все – наш позачерговий лікбез. І в спробах знешкодити один одного навряд чи вийде щось путнє. Наче светр розпускаєш сліди свої в формі підкови. Терпиш і йдеш, підковзаючись на планах на майбутнє. Відпускаю і йду, натикаючись на випадкових.

ПРОСТИ МЕНЕ СОБІ І легені, як половинки яблук, прогризає наскрізь мій збуджений подих. І відрізки блакиті, вся ця порвана біологія, як присмак джин-тоніка. Голова болить перманентно, але часом про це забуває. І я ховаю свій подив, гортаючи передостанні дні, їхню ламану силаботоніку. Ти кажеш прости мені, що я щаслива, не уособлюючи навіть половини з твоїх ідей. І видно, як непритомна музика плаває в оці твоєму масному, наче олива, видно шматочки віршів надряпані на зап’ясті і взагалі аби де. Нічого. Нічого зайвого. Нічого, мої колготки майже так само чутливі.

!!! подарував мені троянди – цілий кущ він з вази догори ногами мабуть хотів піти але диспетчер твоїх почуттів щось важливе проґавив звисають цівки відвертостей із саксофону що замість правої ти – це тара для світлих емоцій де серце шматочком лимону плаває ніколи не треба нічого просити у Бога він же нічого не має лише хіба що брухт твого тіла та землю маленьку ну зовсім маленьку з пап’є–маше та поміж думками закладку та одяг навиріст та завчене правило про те що збіги всі випадкові події вигадані що саксофон замість правої

ОДНИНА ти висмикуєш мою рідну вулицю з мапи міста. з його історії. наче сивий волос. небо витріщається на нас. його білки наливаються кров’ю. я тримаюся за тебе двома руками. калюжа неглибока, але на-пів-сум. кольору нездійснених бажань. я говорю до тебе жестами. але ти так само мене не чуєш. точно! – весь цей час, що ми разом, це й досі один і той самий день. калюжа майже одна. один приблизно ти. неминучий і постійний. як кінець світу. Брудно-рожеві шматки небес лежать на асфальті. ми буцаємо їх ногами. ми не помремо. ми не вміємо.

КРИЗА МЕНЕ я знаю тебе несвідомо так знаю як дихати так знаю що стежать постійно за нами розетки прости мені ці ревнощі ці втечі цю душу це бурчання в животі я несповна реальності моя ввічлива нежить перекушує фрази ще на початку ніч як піджак лягає на плечі. я знаю тебе бо все на поверхні бо ми наче плівки від снів прозорі худі прости цю прикмету тебе чи причину з перебільшеннями на правій заїкаються світлофори титри і листя кленів накручене на бігуді опадають так голосно голосно пробивають асфальт і розбризкують гравій світ замурзаний наче записи в трудовій наче вихід на пенсію я чую як коїться ніч угорі як заварюється ніби чай як розповзаються вшир від гормональних порушень наші взаємини як вони переходять в суспензію доки я оформлюю в спадок усі твої сумніви доки ти цілуєш мій жир і коли портьєра легкої задухи між нами відріже тобі половинку кімнати коли завтра чи після ще тільки викрійка і ще не існує імен ще немає часу коли я зіпсуюся захворію стану товстою я маю знати ти не зможеш мене любити так само

але точно не менше

!!! ствердні припливи підлоги лиш через дві сходинки знову спочатку романтизм переходить у травми і загусає повітря як мило чи сало лейкопластирі пальців я відчуваю через твою непристойно рожеву рукавичку в такт чи то радше у тон несерйозно рожевого неба так само повільно ми починаємось знову і знову припливи підлоги я як сірник об сірку черкаюсь об тишу отак необдумано і незаконно як друге пришестя Антонича як небесна сумна біологія рожева як наша любов залишена на підвіконні.

НАВІЩО НАМ НАЗВИ? Про що було твоє ім’я? Чи ти переповіси мені його бодай короткий зміст? Наливаються кров’ю вуста. Провисають тією вагою наші живі неслова та історії нами неназваних міст… Ти тримаєш за талію поїзд. Я вдягаю гірлянди вагонів, защипаю, немов гаманець, земну кулю, і захід, і схід, і захід, і схід, і так само, і північ, і південь тримаються вкупі, і вона не розгатить цю кулю земну, твою голову, і не вполює твій слід, і блискучі вуста не спійма на гачок своїх сліз, наче гуппі, бо я забираю тебе, бо ми пара, бо такий ти глухий, наче кут, я ж німа, що само по собі вже межує з нема. Я назву тебе іншою мовою, іншим, бо п’яна, іншим словом, ім’я твоє – навпіл – поїзда гусінь розріже… Але ж ти ще не знаєш, як класно! – я вмію грати тишу – на фортепіано…

!!! ксерокопії доторків, джгут на твоїх словах тільки і не. ополонки затягуються, мов пупки. сніг схожий на манні крупи. теплиця тіла твого. обриси дихання й пара фонем, що підсолені грінки вуст наших тулить до купи. і, схожі на усмішки родичів, чи на листівки з Різдвом, зірки зависають над головою. і я відчуваю, як тонко. між нами. між нами й водою. між нами й її загадковим єством не крига тріскається, а мого обличчя кольорова картонка.

!!! що вірші солоні кришились, мов крекер. що до дір затирались маршрути, якими мене проводжав. що вулиці злиплися, наче повіки, чи сторінки між собою. що брови понад вустами. що під загрозою груди.

– то зв’яжи з мене шарф. то поклади у наплічник. то викинь. мене. на смітник своїх слів. і нехай потішаться люди, що нас обливали окропом прицільного зору. – мені все одно. мені було дано любов! – по голові. і всюди. коли я ховаю обличчя в долоні, – це мій найкоштовніший сором. коли ти вивчаєш мій рот. чи пестиш моїх рукавичок прудких опівриб – це твої кращі висновки. ця зима, цей зелений чефір твого настрою. сходи окремо від всього. це – пару рухів углиб. щоб хоч слово знайти у наплічнику. то хоч плач у мене. хоч вір.

– мені все одно.

!!! кругом возможно Бог А. Введенский

Навколо, можливо, Бог. Може, в кишені, а мо’, під ногами. Навколо, можливо, час. Може, збирати крупу, а мо’, час весіль. Стирається з пам’яті рук – гліцерин, із погляду – амальгама, і лиш на вустах плівочка слини твоєї, щільно–солодка, немовби кисіль. Я її збережу, як колаж теплих зітхань і освідчень. Зима – то пробіл про нас. Зима – сенсорний та кисневий голод. Твої зіниці розширені, що зісковзують у відчай. Це, може, кохання, а, може, це Бог. А мо’, просто час навколо.

!!! поцілуй мене в телефон. терміново. проси про допомогу. двічі спитай, як я не сходила на вчорашню виставу. мою відсутність носи за собою аж кільканадцять годин. криши на підлогу. ховай у кишені. згадай, що не стане мене так миттєво… морози регламентують нам зустрічі. зривають нам стелі. крутять нам руки і вимикають ліфт. цю шию. цей коридор між серцем та головою. цей стравохід готелю, що нас, можливо, сприймає, як біле гладеньке яйце, і хоче нами поснідати, і судомно проковтує слиняві згустки. та сьогодні інша дорога готує з нас свою улюблену страву. ти знову спитаєш чи потрібен нам час, вихідні, відпустка, я відповім, що вже все одно. що маю повнісіньке право пред’явити тебе на Страшному суді в якості пільг, алібі, чи хоча би пом’якшувальної обставини. ліфт ще на тім тижні набік упав лицем в фіолетовий біль, а ми і досі з тобою. на ноги його не поставили.

Я БУДУ ТАМ ДЕ ТИ ЗНАЄШ коли ти так дивишся в’їдливо в мене, в мою варикозну любов, я хочу сказати тобі, що в мене нічого немає! окрім вивихів у голові, окрім віршів цих документальних, немов сутінки попід очима, що їх оператор знімає у профіль. коли ти питаєш, чи зможу покинути все, і йти за тобою на інші планети, чи хоча би на інші материки, я бачу, як відривається голос від твого тіла, і вітер несе цю павутинку, але спотикається і випускає з руки твою ніжну патетику. я не розкришую тишу, я думаю, добре, нехай буде так. якщо силаботоніці нікуди стане вже лізти, я не забуду нічого важливого, – я скажу тобі просто кохай. тобто я хочу сказати, що в мене нічого немає, окрім цього міста.

НАВІЩО НАМ НОГИ ! ти мені набрид …ти мені також давай розійдемося давай… але ж у нас немає ніг… ! слова відбуваються і більше нічого не важать. мимо проходить сніг. йде собі лист. проходить есве микола. я, мов кошеня у калюжку, рурку товктиму у важіль, аби знало, гидотне, не треба, не треба так більше ніколи. словами сипляться з неба сили повітряно–типу–десантні. ти не зі мною, але ти навколо. ти – над і ти – під. мимо йде санта клаус. йде санта барбара. ще якась санта йде й залишає в мені свій високовольтний слід. рот заквацьований словом серветко–швидка допомога. ми – ніхто. ми – ніщо. ми – ніколи, ніяк і ніде. йдуть поїзди. йдуть репетиції і есемески до Бога. мурахи проходять воєнним парадом по шкірі. час іде.

! я би пішла з тобою навіть у розвідку.

АНГІНА я вдихаю твій видих. моє волосся в твою долоню пустило корені. небо скромно приплюснуте носом до шибки. небо коротке й мале. хто винен, що ми ще дурні, ще гарячі й нескорені. в тебе горло болить. і в мене горло болить. але. ми пересуваємо сни, наче меблі. вічність нами вагітна, наче маслина кісточкою. ця зима вже наїлася нами. значить, інший хтось проковтне наші пакетики тіл, наші п’ять кубів спокою, наше кензо на слині. я не знаю, два в нас горла болять, чи одне.

!!! все, що бачать твої світло–карі, має чайний відтінок. дивись, як незграбно твою голову хрестять шпаки, дивися, хтось тицьнув на карту і розкришив наш будинок. повітря вдихає і видихає мене я зіщулююся й навпаки. дивися, в їхніх навиліт – румба порубана на порціонні шматки, дивись, в їхніх відчинених видно підмети, наче пломби. блендер наших взаємин – все підряд, та навіть якщо ти був би таким, як всі оці люди, – я думаю, так само могло би

ВСЕ НОРМАЛЬНО скільки кіл має шия на зрубі? – цікавість твоя поза грою підошва у звивинах законсервує моїх деенкових вугрів молекули страху і болю короткометражним героєм порепаним фресковим жовтим ти два океани зігрів температурою рота сюрдопереклад на каву і зоряні війни твоїх каламутних очей наче рани углиб ножові целофанка у вирій летить (вже зима) так непрофесійно–повільно ти вичавлюєш кроком одним моє сонце і сили і мій живіт

ПО ТВОЄМУ КОНТУРУ Сни, в яких ти береш співучасть, і навіть не знаєш про те, поверхня музики, на якій підсвідомо свої залишаєш ініціали, плюс добряче підсинений плач, весь цей прет–а–порте координованої асиметрії рухів, космос, про який ми раніше не знали. Протерті частини небес, рожеві, подекуди схожі на м'ясо, і остання у блістері пігулка тепла. А все інше – загальний фон. Усе інше – пластмаса. Життя – це пластмаса. І голос твій – крізь пластмасу, дещо змінений через відстань і через відсотки в пенсійний фонд.

!!! давно закінчилась моя голова. не знаю навіщо і досі її ношу. треба змінити усе. товкти твою воду. товкти тебе, доки не бризне хрипле бажання позбутися друзів, кашель, чи просто шум. посоли мене перед вживанням. перед вживлянням я особливо корисна. грибок оптимізму поширюється. буду пишатися. буду плекати. твоє ставлення до мене влазить в рамки некрофілії. відверто. уже. квадратик посмішки і кружальця ананасових жовтих цукатів ув отворі повік. хочуть мене. будуть мене. виделкою й ножем.

!!! ти такий ну зовсім не пристосований до емоцій масштаб твоєї зрілості зарубки на руці наче в дитинстві на дверній коробці ти сьогодні чомусь у чомусь червоному мо’ ти поранився здається торкнешся і все повилазить назовні будь обережним не вигадай все зіпсувати твій абонент тимчасово у зоні відчуження не збий свого дихання бо обсиплеться шматочками скла слідкуй за моїми руками і рухами я сьогодні пасивна а значить не зла ти і досі чомусь у чомусь червоному а моє обличчя продовжує зимові краєвиди своєю блідістю я змагаюся з дійсністю я перемагаю ми квити уважно слідкуй за моїми вустами за тембром та інтонацією слідкуй тут у цьому вірші наприкінці рядків літери підтягуються наче на турніку

НУ ЩО Я ТОБІ СКАЖУ – шпали, як ребра. Тримаєш мене так обережно. Так обережно вагони ступають у темінь. Так розчиняються довгі, як заморозки перони. І решта проявів цивілізації, – провідники, семафори і далі по темі. У нас є квитки! – значить, можна усе! ну, хіба що, окрім на пару секунд запізнитись, – і настроєм стати зіпсутим надтріснутого машиніста. …це чорно–біле кіно, цей екстрім, ці рейки, як поцілунок, що тягнуться далі у сутінь. З плеча і за спину стоп–кадри вагонів, і ці

очі мої, що не очі, а фарба, будь ласка, не злизуй! Серце, як станція – цілодобово! – обережно тримаєш в руці, але я різновид небезпечного спорту – я починаюся знизу….

ЩО ТИ МЕНІ СКАЖЕШ – Лікарю, я буду жити?

– Так, але погано і недовго. типу анекдот

Твій, як ти сказав, свідомий вибір цілувати мене углиб туберкульозу. Твоя, як ти сказав, відсутність порожнечі – я тобто. Відповідальність, звичка, і все, чого хотіли б, і все, чого могли б, відразу хочеш. Все й відразу хочеш. Ти хочеш мене оптом. Мій, як я сказала, результат. Із мрій вичавлюєш драбину. Так навіть краще, ти сказав. І тільки. І крім того. Ти хочеш увесь час мене. Ти хочеш всю. Невпинно. Постійно хочеш. Але я – погано і недовго.

!!! коли повітря місцями лисніло, місцями кошлатилось, а я втратила зорі, десь на даху зими, десь у листопаді приблизно ти, моє серце, вистукнув страх мій назовні, і розквітала від того рожевим спідня білизна, наче від куль. І потім хтось одягав її замість мене, а я в ранок занурювалася й тиша стояла у голосі так, ніби голос – це церква, – врочисто слухняно і довго. І вівторок розкурював, наче кальян, сни людей і домашніх тварин, і місто лізло на світло, та обпікалося. Зима, нахабна й прудка, копошилася під підошвами, коли ти болів, і коли я носила тебе, моє серце, на руках у пелюшках обгорткового паперу, мов шматочок халви.

МОЯ ГОЛОВА – ЦЕ ТИ. ПРИВІТ. Шкода, що не познайомлю тебе з класною дівкою. Її звуть Гільйотина. Шкода, що ти не побачиш, як начисто пам'ять виперу. Розумієш, просто довіра – це по–суті єдине, що залишається, коли не існує ніякого вибору. Тебе уникають правила, а, значить, ні зрад, ні воєн. А, значить, нінащо стане ні спати, ні плакати, ні просто втекти. Я буду думати трішки про нас, особливо про те, що нас двоє. Голова на пружинці хитається, а здається – хитаєшся ти.

15.11: ВОДІЇ ВИЗНАЧАЮТЬ ПОРИ РОКУ ЗА НАШИМ ОДЯГОМ засіб від зморшок: перевести видих на вдих і то. втирати обличчя в асфальт, бо завтра буде вже зараз. відстань між нами – моє довге демісезонне пальто. але простокваша снігу та льоду нам стягує руки у зав’язь, і перетворює нас в рідкі сутінки: жодних гарантій. ми цілуємося з подробицями, але з іншого боку, обличчя вологе, ніби на ньому весна. а на ньому і справді. відстань між нами – 100 відсотків котону твоя футболка.

!!! у місяці Листоподайте мені мерехтіння клубками насниться приглушений профіль зими в стилі Дюрера і без різниці я скарги повгвинчую небові в вухо я світло в косу заплету і чай із лаврового листя поставлю як трюк на електромагнітну плиту

!!! НЕТИПОВИЙ ДЛЯ МЕНЕ. ДОЩ і буде тобі до віршів. А.Антонюк

Кіоск мого серця під зав’язку. Була мені осінь. Була вона сонною. Немає. Немає. Немає зв’язку. Ти в недосяжності. Ти поза зоною. Грязюка навколо. Вавки на взутті. Є мені. Міста отруєні випари. Тільки це наслідок. Тільки це ті, що з неба надранок осмислено випали. Помер, або твій телефон, або ти, або будуть пам’ятники і медалі. Немає зв’язку. Немає. А Бог один мені. Буде і далі твоя недосяжність. І, навіть, спецназ навряд чи зарадить подібній невдачі. Немає. Немає. Нема більше нас. Я хочу спати. Я осінь. Я плачу.

!!!

– і вже – по волокнах – перебрано – простір – і вже – пережовано – наскрізь – повітря – в нім – кожен – замацано – кіло – і деци – і санти – і просто – простісінькі – метри – всесвітнього – кінематографу – блякнуть – в змаганні – хто краще – зобразить – захоплений – безлад – в твоїй – голові – що так – напнута – туго – цензурою. – дикі – щавлі – всю – пронизують – кухню – і на – підвіконні – і всюди – чекають – різці їх – терпляче – чекають – на здобич. – фаланги – десятка – знецінених – пальців – зашито – під шкіру – шпалер – так ретельно – і так – по периметру – щелеп – які – позіхають – манірно – і смачно – засмоктують – світлих – химер – твоїх – приголомшених – сліз – твоїх – теплих – принишклих – розплесканих – сліз – що спросоння – не встиг – скасувати –

КЛАСИКА Я втретє підряд упереджене тисячоліття – в тривалий нокаут. Ти заважаєш мені, як в житті заважають лиш досвід і совість. Дощить. І бруківка. І пружні відбілені леді, і запах какао. Я адаптувалась. І вже я нічого не хочу натомість. Смакую це місто, яким ти не сниш, і в якому ти вже не живеш. Ковтками малими я знищу його і ці блики на люстрі. Алхімія спокою вчадіє там, де відчую суглобами прожилки меж, відтак виявляється: не відмінили іще рабовласницький устрій.

ЧЕРВОНОЮ ПАСТОЮ через тріщину, що проросла крізь голови чавунну макітру, ще не окріпнувший крик твій вилазить назовні, розбиваючи ампули довгих венозних важких менструацій, забарвлюючи повітря рожевим, ледь видимим, смуток забарвлюючи і безсоння. цей крик за тобою волочиться, наполовину звисає з губи, от суко! вона навіть не знала якої ти статі, вона не спитала, звідки ти й хто ти. наче буханець хліба, ранок розламує сонце, наче коричневий цукор сипле крихти його у полумисок, повний твоєї любові, – в аджику твоєї блювоти.

!!! осінь – це така річ. така серйозна річ. настільки серйозна, що життя видається задовгим. осінь не залишає нічого по собі. жодної речі. забирає буквально все. ключі також. жовтавий язик світла прогинає спину, пролазить у шпарку під дверима, стікає східцями. потім стоїть біля будинку, як кошеня під листопадовим дощем здригається від холоду і думає щось не так з цим світом. якийсь він неправильний. а той, хто ділився зі мною своєю слиною, такий печальний. в очах у нього стільки туги, ніби її утрамбовували ногами. він одягнений в мої доторки. він відригує мною. він ніколи не дізнається, якою я була поза його межами. він тримає плоскогубцями великого та вказівного квітку надбитої пляшки. у нас ну зовсім однаковий колір очей. але коли наші серця зустрічалися, вони тільки те й робили, що билися одне з одним. він казав мені назавжди. але я всього-навсього ампула червоної пасти. я всього-навсього 0,7 напівсолодкого. осінь мені нічого не залишила, крім відбитків пальців на шиї.

!!! …Про це не можна вголос. Бо Він запхав нас у дві прозорі бутлі, у погребі поставив. В той час, як час, мов яблуко, залишене на сонці, все більше зморщується. Я підозрюю, майбутнє сховалося під хвоєю. І наші легковажні янголи типу охоронці блукають попід руки над водою, забувши і про нас, і про обов’язки. В них, бачите, любов… Не можна навіть пошепки, бо голо мозе скло навчає мене тіла, бо темно, і чутно, як жилкою Дніпро тицяється в нас, як напливають одна на одну фрази, як голод налипа на піднебіння правдою, що норми всі відносні. Відсутність голосу так несподівано формується у кашель. Так несподівано пахуче сумні пітніють сосни. Так ушло посміхається Госпо дар, але нічого нам про нас не каже.

!!! тиша жирнішає кількома секундами жодного слова між паузами жодного цілісного слова жодної пустки в зубах велика неуникна рафінадина вуст тренує мене співчувати не влазить у рот мій голос пережований і вуглекислий поп-корн рядків і між ними язик твій ластик для стирання щоби не вдавитися своєю ж власною мовою загострена тиша жодного слова жодного цілісного слова наше осмислене спілкування наше чергове побачення давай помовчимо

!!! на небі повний місяць жовтень на землі майже так само але вересень я можу сприймати умовою гри це і нашу країну тебе доки твоє існування уточнюється доки з підвальних приміщень ніжності й голосу видобувається хрип доки майбутнє ще тільки щириться ще тільки збирається стрибнути й збити нас з ніг а ти а ти скоштував півсвіту ти інакше б не зміг руками спираєшся на повітря падаєш настільки швидко що не встигаєш розбитися ти звихнутий Цельсій стіни танцюють стриптиз твій темперамент гарячий в принципі твоя артикуляція в процесі твоя короткозора англійська я тебе не чую наші скоромні побачення уповільнені рухи сепія світ на тобі загоюється

!!! …це може призвести до травмування вас та вашого одягу… (з оголошення в метро)

Стійке стабільне гадство. Тягуче, як іриска. Супер. І я така некорисна, що навіть з чобіт ти мною пилюку не витреш, що навіть супу ти з мене не звариш собі на обід. І доки я розчинюся над ранок в тумані, провалюся під землю в метро, що перекроїть мене, травмуючи одяг, і видалить майже гуманно наші взаємонедоторки, наші взаємоне; я хочу встигнути (і рана пригальмує близько ребер, і не торкнеться навіть) – відчути, як стравоходом ринв течуть зірки в калюжі, (а більшого й не треба) – шиплять і розчиняються, неначе аспірин.

ЗВИЧАЙНІСІНЬКА ЛЮБОВ НЕ БІЛЬШЕ риси обличчя розмазані по всьому обличчю результат побутових аварій у мозку штучні квіти впродовж нервової магістралі несподівана хвиля любові що б’є тебе по щоці а ти підставляєш іншу ти просиш ДАЙ МЕНІ ПРАВДИ рука твоя занадто знервована виколупує бруд з–під повік ДАЙ МЕНІ ПРАВДИ але наші тіла знають більше за нас лише шкіра вирішує як нам бути далі лежиш на спині і тіло твоє на твоїй же лопатці частково як Івасик Телесик

МЕНІ ТЕБЕ ТЕМНО Не говори зі мною. Всі твої спроби. Всі твої пошуки марні. День зморщився. Запальничкою гріє долоні. Обсмиканим кінчиком нерва подовжує вогник в очах. Ти – ліхтарняне світло, прибите цвяхом до дверей перукарні. Ти – мої свіжі вікна, зрізані до схід сонця, моя велика перерва, десертна ложечка теплих слів. Мені тебе рідко. Мені тебе мало. Мені тебе пізно. І нічого нехай не шукає в мені твоя скрипка. День згорбився і постарів. Яблуко трішки болить у руці, бо перед тим, бідолашне, упало й забилося. Впало, чи випало. Як вікна із рук. Як сонце. Як світло із ліхтарів.

!!! я падаю знову щоби підвестися знову я падаю знову щоби привернути увагу та що з тебе взяти якщо руки мої по–вінця різного мотлоху нічого глобального ти мене вигадав тож підпишися будь–яка мова згодиться щоби з’їхати з глузду розгублені та несамодостатні стукають тож відчини то до тебе прилетіли у гості твої інопланетні родичі

!!! я в пошуку звідси дверей консистенції полум’я що виника з малого формату сльози узурпованих вибриків пам’яті аналіз мого кримінального почерку на деенка де зручно вмостились під шкірою плюшеві мамонти вони від кутюр від макдональдсів просто вони тут сховались прискорений курс гонорового долара смикає стержні підспідків супротив нових територій як мій компетентний аналіз тривкий наче почерку стиль наче пошук дверей із нізвідки

МАПА НАШОГО ВІКУ тут тризуб мудрості тут риба сідниць з датою виготовлення на хвості тексти і музика що їх слухаєш стоячки аби більше влізло я конспектую твої складові тож не стій над душею не стій тут кислотно–лужній дощ який я намотую на котушку свого організму і груди як паски і повні губи твої повні губи про те що завтра може не стати тому зловживаю тобою але не підглядай ще ж нічого не відбулося ти весь у дощі тут занадто вологий клімат загустіння останніх стадій тут патріоти твоєї шкіри і моя голова вся в думках і волоссі

АНАТОМІЯ Твій номер телефону має смак дощу, просіяного крізь волосся. Твоє Місто страшне, старе і місцями навіть відсутнє. Місто – уривками. То з розплющеними очима, то – з розплющеними. І тільки вітер, як висолоплений язик, з–за будинку зв’язку. І тільки смуток, як 32 зуб болісно прорізається десь зовсім поруч. Смак посіченого дощу. Смак посіченого волосся. Твоя хвора уява не дає мені спати! Твоя пам'ять суха, ніби порошок. Я чиститиму нею кахлі. Я втиратиму її в ясна. Всі анекдоти про тебе. Бо ти з’їси насінину, – і з рота виросте сонях. Бо я тримаю тебе за лопатки, але шкіра твоя на два розміри менша за тебе. Бо минуле випало з голови, і лежить на асфальті беззахисне, а ти не знаєш, що з ним робити. Бо в цьому тексті ані слова про тебе! Я все пам’ятаю до останньої коми. До останньої коми тире можливо навіть це і дозволяє мені триматися вкупі. Газетний кульочок з–під насіння стає придатним в даній ситуації, щоби насипати в нього кілька спонтанних рядків.

Місто, як воно є.

– Потерта підкладка пальто. Його потаємні кишені. Йодна сіточка межі твоїх лопаток – єдине, що утримує душу всередині. Нас тільки двоє, запам’ятай, – ти і вітер. Ти і дощ. Вся ця невмотивовано зіпсута погода. А якщо коротше, присвяти мені вірш. А якщо довше, присвяти мені зуб.

МІЖ ІНШИМ усі гільзи зіниць вже націлено на послідовність брехні. кілька сплющених слів у томатному соусі. джаз в інтервалі. як шкіру паяльною лампою. як татуївки. як сині вогні спиртові до світанку тримати в руках. як кори відірвали великий шматок з голови. я – між іншим та іншим. смола твоїх сліз пропіка дерматин на ногах. і на кріслі. і весь наш вагон дискутує цей чай. що не зовсім похожий на чай. тільки я не змогла. ластовиння на вікнах прозоро знайоме. як знак ашдвао.

!!! Я втомилась чекати, коли ж ти (нарешті) зупиниш увесь цей кінець світу. Келих вдарив хвостом по руці, і вислизнув. А могло би і навпаки – рука по келиху. Драглисте і світле і майже прозоре вино твоєї любові втираю в суглоби.

(– ні до чого мені, покійній, артрит). До речі, хай хрест наді мною виросте сам. З кісточки. Скажімо, хоча б і моєї. З тієї, що не розгризу. Язиком торкаюся краю твоєї рогівки – вона, як і небо, скреса. Я залишаю тобі напам’ять єдину на все життя, чисту і довгу шизу.

!!! вірші схожі на гру. на кросворди відтінків. на сон. на щось, що мені невідоме. про що я не в курсі. Довгим–довгим верлібром протягнеться наш міжсезон. відсутності. сленгу. і перекладання. речей. та екскурсій. швидко з місця на місце. і на іноземну мову. до іншого разу. гудки міжміських телефонних хвилин. хвилювання. уголос. нагромадження звуків. втискання їх в ядерні фрази. на літеру першу твого

називного Люблю накололась.

ПРОТЯГ У ГОЛОВІ наче риба з руки, із тексту висковзує рима. посмішка масового ураження. на протязі кількох останніх діб. в режимі очікування. на протязі між вікном і дверима. із очей твоїх вивалюється теплий, як кров, теплий, як липень, – хліб. і наркоз. і тюрма. і один безвідповідальний слимак виповзає із носа і заповзає у рот. і я могла би кілька діб, в принципі, ще би, але ж симптоми (!) і сходи назустріч, але сходи виносять у цілком таємно лицем, у цілком незораний щебінь. і кого це стосується (?): – константа любові, з очей твоїх дуст. і посмішка масового. і не зрадить тебе твій усама. тільки ще один слимак виповзає із носа і тече у напрямку вуст, хоча, можливо, насправді, це один і той самий.

КІНЕЦЬ СВІТУ шостий день не телефонуєш

Я заощаджена і перекладена з енциклопедій на сурдо. Дожити б до тебе. Діждатись, що вимруть усі остогидлі жеде. Інфантильні надії в моїй хромосомі абсурду, моя невагомість загальна, що плаче і вірить, і жде. Ізольована музика від рівноваги й наркозу (– типовий мінор), як вибухи періодичного болю, прибої, гротески, тепе. І обличчям повзе перламутровий біль – натрій хлор. Ти не переймайся, бо я ще люблю. Я люблю ще. Тебе.

ТОКСИКОЗ (виблюване літо) Спокутую помсту. Скептично жую дисципліну. Це, може, вакцина. А може, побічний ефект анальгіну. Тамую тебе. Милосердя. Чи що. Чи тебе. Чи надію. Французькі пісні про кохання погано на мене діють. І тхне перегноєм легенда прореволюційного духу. У ліфта свої (анонімні) закони тяжіння і руху. Мене трішки знудило.

– Літом.

– У ліфті. Я вбила його спересердя. Бо я вже на місяці. Сьомому місяці. Десь, близько серпня.

8 0 !! !!! !! !! я набираю тебе. я набираю вже всоте. а ти бавишся крильцями мух або я або ні або я. надриви фламенко в повітрі. фактурні розводи азоту. уламки лексем і уривки істерик і графіка ям під очима. тобі все одно але я в тих ошматтях уявних навіть тіні не матиму навіть шпарини підглянути а чи не зник синусоїдний відчай повтору бо блякнуть світи коли я в них відкидаю тебе наче хвіст викидаю тебе на смітник безпам’яті в плюс безкінечність. до того ж хоча б відпустила б залежність від мух твої збоченські ігрища. я виповзаю із тебе наче зі шкіри вилущуюся мов курча. і набираю вже всоте. і в мене тебе повні пригорщі.

!!! лишається мов свійську птицю годувати янголів з рук лишається мов свійську птицю готувати їх потім в духовій шафі коли ти всвердлюєшся в маршрутку це такий неприємний звук коли ти всвердлюєшся в маршрутку і не обертаючись їдеш на фіг і світлофори зеленкою замазані і гудбай і гудлак нехай почекає цей світ беззмістовних ламаних ліній чого ж іще я накою у того хто замінює тебе виделка стискається в кулак від того хто замінює тебе небо відштовхнулося ногою

!!! і підростає вірш. і планет понатикано в небі занадто густо. і до рук наче тісто фіолетовий кисень липне. і схожі на вузол нутрощів чи на морську капусту сині дороги покриваються волосом ближче до липня. і підростає вірш. і я не кохаю тебе ні разу. – до болю на схилах зубів. до шансону в потилиці. на фоні інфляцій штрих–коду рентгену та газу твій ультрамарин навіть в спину мені не подивиться. і підростає вірш. і місто гуде. з цього хору я вихоплюю звук що ламаються ним мости на металобрухт. і стрілка повзе по панчосі угору. наче слимак. наче слимак. наче нікуди більше повзти.

ПЛАНЕТА СУМИ – ТРЕТЯ ПЛАНЕТА ВІД ВІДСУТНОСТІ СОНЦЯ Потяг із шумом вдихає останній ковток дистильованих Сум. І так, десь після є, і десь перед немає, стає залізниця рум’яною і молодою. А сонце лишається. Сонце холодне й цупке. Я його, як дитя понесу У своїх відморожених пальцях, своєю важкою ходою. І не відігріє мій погляд його недоторкані, струпами вкриті зіниці. Туалетним папером вночі опадатиме з яблуні цнота. У світі щурів, тарганів, може, ще хтось, залишаться і залізниці. На планеті, де повний плацкарт. Де стає офіційною нормою вічна мерзлота.

!!! поняття про швидку допомогу, купюри з зображенням Господа, гасла легалізованого раю стають неактуальними, бо ми з червнем віч–на–віч. догори дригом падає світло, сукає ніжками, гасне, і антени супутникові, що обертались за ним, зачиняються, мовби на ніч, і тільки рожева туга целофанка твоєї аури підсвічує ледь видимі межі, ледь відчутні. я забиваю твій двокамерний рот поцілунками, наступаю на тінь від руки, тобто, як і належить, продовжую травмувати тебе, водночас тримаючись за поручні вій, водночас рухаючись по літерах і вивільняючи тишу від свого голосу, ніби витрушуючи мішечок з–під круп, бо прийде осінь, і надає нам по шиї, і нічого вже не залишить, лиш летальний присмак свободи, щоби в суглоби водопровідних труб втирати, щоби пити натщесерце, консервувати, в'язати бантики. годинник не пригальмує, навіть за тотальної відсутності батарейок, бо твоя еволюція стане по горло, дістане, бо твоя піднебесна романтика

вкладе тебе спати лицем поміж долоньками рейок.

!!! і вулиці ростуть як волосся все далі і далі прорізаючи в тиші ходи і здуваючи білі тіла кульбаб білі й лапаті і гойдалок скрип і сантиметрова стрічка на талії планети і цінні як перші лялечки проявів симпатій пінцети сонячних променів в яких ми наодинці лише в калюжах якісь світлини незрозумілого змісту лише автобус зупинився й попісяв прямо на першій зупинці лише найтонша скибочка усмішки не знає де б їй присісти і доки багатоповерхівки равликів пересуваються змінюючи адреси є можливість час потягнути за вушко і розставити все по місцях так я тримаюся за твій букетик так ти тримаєшся за свій резус так все серйозно так із зап’ястя твого випинається цвях

ЗНОВУ ВСІ МАЮТЬ ПОМЕРТИ висякаєш прощання. батарея дихання така наполеглива, ніби самостійно на ніжки спинається наше розбещене завтра. отож!

– гравітація. ми забули вимкнути німби. ми – механічні ангелики. наші кармінні ґудзики упродовж хребта розстібнуті намертво. наглухо. назавжди. Бог нас накоїв. на цьому фото в мене болить голова. я не вміщаюся в рамки. я ще пропускаю травень крізь пальці. він верещить, мов сирена швидкої. і, можливо, я ще подзвоню, можливо, прийду, можливо, зіграю в поштовий ящик, можливо, підтримаю ритм, затиснений в джинси, в джин–тонік, і в маки, упродовж яких паркани повигинали хребти. ти вмочуєш пальці у рани мої, відповідно – цілую долоні. сьогодні є що втрачати. і є про кого ревти.

ГЕНЕРАЛЬНЕ ПРИБИРАННЯ відкрита рана дверей. заважатиме посмішка. відверто і щиро. світло спершу продовжується горизонтально, потім раптово зникає. я не хотіла. пробач. в чернетці тамується безлад. на балконі сушиться шкіра. ворожіння на віях: любить–не–любить. спроба полити волосся, а то зів’яне. двері знов відчинились, ніби маючи щось сказати, але справжня істерика цього разу не зможе від мене втекти. в неї вже почався мій підозрілий синдром. вона порівняно швидко вбиває нічного метелика двічі підряд по голові десятилітровим цинковим відром.

!!! різниця в тіло між мною та мною в тім що мені в нім тісно і табельна зброя в кобурі рота кому це сподобається і на що це схоже земля обертається на тебе вимішуючи хлібину на тісто я обертаюсь на мовчки і всі те помітили й кожен відчув ія відчула різницю ія хлібину навиворіт – язиком! але нікому діла не є що в тебе в серці моїм пожиттєва прописка що там куди зник ти вулиці зв’язані пасмами в вузол що сонце пнеться мордою одразу в обидві миски очей моїх і що земля в тих мисках плаває догори пузом

!!! амплітуда настрою: ранок вогкості назбирав повні жменьки. знаєш, мої гематоми це вторинні статеві ознаки, що продерлись крізь хащі артерій. знаєш, під усім оцим жиром я так само, як і раніше тоненька. мої безпорадні легені, знаєш, це просто на вихід двері. квітень манірний, безтурботний та неагресивний, як музика шестидесятих. мені не згадати, хто з нас був ним насправді, не зібрати цих крихіт осмислення вкупи, не зрозуміти, що він означає і що з нього взяти, якщо в мене серце відвалюється, як і, зрештою, будь–яка ручка дверей на вихід.

!!! коли ти йдеш від мене з драбини на небо першими злазять дощі і вітри суглоби деревам викручують і розпускаються проліски і парасольки і проростають кіоски цілий сад коли світ починається з того що ти б’єш його дверима по лобі не обертайся назад

!!! я вивчила орнамент твоєї шкіри ти мій подих класифікував ми хотіли би бути в білому одязі в невиправному квітні такому що шкіра облазить із нього як залишки несвободи залишаючись тільки натяком залишаючись тільки спіднім або взагалі ніяк але ми в різних каструльках міста і в нас відмінні приправи так відкриваються істини і сезони повнометражних злив вони говорять до мене курсивом зліва направо але я так само нестримана ти так само серйозний і злий і тільки музика яка сама себе вивела з себе як з теореми і тільки вузлики на цівках дощу як мова яку розуміють не всі я намагаюсь не перебільшити але це так просто стати окремо десь застряг твій дзвоник між ноосферою та сферою послуг юемсі

!!! горизонт підкошує ноги. пришиваю тебе до ґудзика. ти і ґудзик. навпроти. дизайн думок твоїх в стилі хай–тек. усі деталі виключно синьою. коричнева тільки кров. на серветці. і на мені. і навіть у роті. бо годував мене з рук так старанно, аж манжети собі забруднив моєю пряженою слиною. плюс не сльози, а крильця бабок навколо очей. я так більше не можу. в кулак. затисли нас вулиці. сміються вже котру добу. що наші ополовинені прізвища, мов ганчірки, повішені на огорожу. що між зубами застрягли фраз бадилини. що мишка прогризла дорогу через твою стопу.

!!! я бачу війна все не починається а ми одне одному ближче і ближче пірсинг на моїх вустах – твої вуста гідравліка наших тіл а місяць стоїть як придурок і дивиться так нечемно з його боку серце наче кулончик висить на ниточці на шиї стукає –ти–мене–вмієш– на вікні одна й та сама заставка подряпаний ерве твоєї рогівки крайнощі відчинено

ТРИМАЙ! Вигризаєш мені ще один рот. Твої слова, мов свердла, прокручую знову в зворотньому напрямку скроні. Тримай біля себе. Тримай мене, доки повітря не ствердло. Доки не щільно, доки шпарини, як у поролоні. Скрути мої гріхи. В тугенький клубочок скрути. На відстані рук тримай мене. Я це люблю. Янголи, мов горобці, вмостилися на електричні дроти, й патякають про політичну погоду і курси валют. Через силу заковтую хронологічні слова твої, наче зонд. Буде багацько страшної грози, ба навіть будинки присіли. Ще один день. Констатація наслідків. Ще один епізод. Ще один рот. Тримай мене постійно. Тримай під прицілом.

ТИ НЕ ВСТИГАЄШ БУТИ ПРОТИ бомбосховище своєї хвороби я передаю (ти не проти?) – тобі. з вуст в уста. допивай свою церкву. скоро. відвертість перейде. на неї чекає ворожий стан утопії. і червоний Калашников твого правого ока зачиняється на перерву. я повернуся (ти не проти?) – до тебе. іншим. боком. дожовуй салат з поцілунків. уві сні нас чекають радіоактивні дива. простирадло жіночої статі зубами вчепилось в диван. і нахаба–весна, що здала на права ще в листопаді. забагато червоного. я розмажу. (ти не проти?) – тебе. по обличчю. наче помаду.

НЕЙТРАЛЬНА ТЕРИТОРІЯ а між нами так давно вже не було слів про. тільки гойдалка сну в зворотньому напрямку з сьогодні на вчора. тільки пауза довжиною в товарний поїзд. тільки цілодобовий Хімпром. і спрага. така активована і, наче вугілля, чорна. а між нами так давно вже не було дощу. ми навіть не знали, що світ у коробочку для сірників складається, як екзамен, увесь без залишків. і кути відклеюються від стін. і шуми злипаються в пам’яті в набряк агресії. а я все те саме. а я хотіла тебе попросити, аби ти порівняв мене з чимось, що міри не має. наприклад, із небом, або із простором телереклами. я не маю до тебе претензій, я не маю до тебе ран. я навчилась. коли між нами слова. коли дощ між нами.

!!! як токсини зі шлунку як пляму з сорочки як військо з окупованих територій без загравань з майбутнім без права на домішки я хочу ще ближче я хочу так близько щоб навіть повітря не просочилося поміж роздивляюся сни крізь лупу вирубаюсь у першому ж раунді під нігтями вже кілька років поспіль вирощую прохолоду зміст підіймається поступово як температура ближче до рота це не гарантія виведи мене з себе виведи на чисту питну воду

РІВНЯННЯ З ОДНИМ НЕВІДОМИМ Ми поруч так близько, що вже в нас один на двох епідерміс. В цій кімнаті, де мийки, як зуби, і де по–коліно трави ми не рухаємось, ми тепло зберігаємо, ми – майже термос, де крові глінтвейн омиває нам душі та острови стиглих нутрощів. Стіни все ближче. І небо холоне над нами. Видиху–вдиху шорсткий темпоритм, самозахист і спроба не впасти. Приреченість – вибір тебе: або ти, або ти. Між рядками чавимо очі ув очі, як чавлять недопалки, овочі, пасту. Це тотальне рівняння з одним невідомим, але я не проти, бо нашої шкіри зворушливі спайки, можливо, можливість пізнати, – любов – це розгублене дихання поміж вустами, це дихання–протяг, що так повільно, так по–міліметру висмоктує стіни з кімнати.

УРОК Настільний теніс розмови. Гіпертрофовані та непривітні дельфіни спогадів. Рухи твої. Тіло твоє. Його напрямок. Течія його нетривка. Робиш вигляд, ніби ти є, фіксуючи заглибини у повітрі. Руками, вибиваючи з мене цей стан, наче пил з килимка. У відмінках різниця між нами. Танцюй, моє сонце, танцюй. На парті. Під партою. Розсипаючи запах по закутках аудиторії. Я маю дубль–два, і хірургічний шовк для порепаного терпцю. Ти не зрозумів, слухай уважно, ще раз повторюю: я тебе

!!! білі прапорці пробачень примружені вікна кислотні авто ти міг би любити ці стіни ти міг би та разом із тим тримаєш в одній руці дах а в лівій мене ти зважуєш хто і волосся твоє але окреме від тебе так само продовжує сіктися й рости кожне не сказане тобою слово може бути використано ти би міг здогадатися сам проти кого хоч я й звикла рубати з плеча волосся і все таке інше заквацяні сонцем будинки як жовті масні логотипи втручання дотиків у розмову втручання вуст у печаль ти зважуєш хто а права – надпиляна

ПРИГОЩАЙСЯ коли ти набираєш чийсь номер по пам’яті, в його підсвітці я тобі не подам і сигналу, як це нестерпно. вітри здороваються одне з одним за руку і швидесенько звідси. світ – поняття кратне двом. я освоюю це екстерном. ти міри не вмієш. але коли станеш не поруч. таким неважливим, що неможливо проконтролювати усе це. думки, заколкою стягнені в купу. думки, затиснуті в обруч. кусай моє серце.

!!! зараз або ще раніше набридло мені все забути і все люболяче дим тобі з вух з рота лагідно стиха старанно приспів ненаголошені рухи позачергові вибори довгі есе і запитання що б’ють тебе в голову так регулярно що стріха дезертирує але намарно не зірвуться заправки Кінг Конг не зловить не прилетять марсіяни іще раз приспів набридло або кінець світу почнеться з нас і негайно (– вважай за змову) або ти станеш моєю особистою прикметою – прізвищем наприклад

!!! сонце ворушить кінцівками перебирає предмети пряма трансляція літа радіо й теле на гущі неба ворожать мете орологи і срібний літак як метелик стуляє крила твій неминучий притулок – квітка аеропорт кола повітрям як по воді і кавовий автомат впритул і в спину і синяцюра неба і перебіг телеподій спека така що терпіти несила де тебе мама носила

БЕЗСОНЯ а халва твоїх фраз (а багато не влізе) покришиться на простирадло на світлу пляму торшерну. і чай – утрамбована м’ята й меліса цей ланч опівнічний це дай–но–погляну що–в–тебе–в– чернетках що–муляє що–тобі–тромб упоперек– горла. а я кажу чай–склеротичний–обридлий кажу відчепися–від–мене дістав–твій–синдром пунктиром–прошиті–лопатки і я вже охрипла кажу я – боюся. твої вуглеводи супроти моралі вельветова шкіра навколо очей на очах і на ліктях розслаблене небо розкремсане ножицями по спіралі а з неба спадає на мене бузкове небесне лахміття.

ВКЛЮЧНО З ТОБОЮ вищий заклад безсоння, де вчишся брехати всім і собі безболісно й швидко, вчишся ховати свій кашель сухий, як трава в стерильні манжети. теплий вітер висить, наче марля, всю ніч голим торсом торкається шибки. піца обличчя мого. тобі обов’язково потрібно. якщо вже не зжерти, то хоча б. самиця неба. тверда. самодостатня. пузата. як жук. думка, котра валяється скрізь у кімнаті, і котрою всі меблі як пилом припали, так щільно, щоб ти й не помітив, коли станеться завтра. твоє збочене завтра під твоєю смугастою ковдрою.

АМАТОРИ Ластівки як листівки. І якесь йкл тобі ткнеться, навіть, думаю, ненавмисне. Все пробачивши світу й собі, сонце має сьогодні високу посаду. Арки твоїх компліментів. Не буде ні вибору, ні переосмислень. Ти оцінюєш в досить і в задовільно мої вправи із садо. Шлеш мені сотню смайлів. Нафіг мені твої смайли? Світло з кишені. Одне й те саме. Уголос. В долоні і в голос. обом. Для тебе ще повно місця в минулому, якого ми навіть не мали, в завтра якого навіть немає, небо ворушить вустами, ніби читає псалом.

ЗАМІСТЬ ТИРЕ ТІЛЬКИ ПОЗНАЧКА МІНУС Ти їдеш кудись далеко прасувати долонями хвилі і в тому Стільки прекрасних приводів схуднути стати сухою і довгою нібито тінь від тополі Вслід плюватися пухом і прахом коли жовтий автобус Скрутить хребет твоїм снам і потягне вздовж сірих топонім Ти їдеш кудись із піску мегаполіси зводити і від того Згортається світ ніби складаєш одна в одну коробки Сентиментальність додається до Сум але в залишку кілька відторгнень Дозволяють мені відрізнити цей світ від підробки Ти їдеш кудись далеко малювати бризками захід і з того Будинків каракулі корчать обличчя ніби підпалено їх і математик Відстані ділить світ навпіл і віднімає тебе і мій стогін Пірнає вглиб тіла і море як риба і небо як риба спокійне і не спіймати

НАДМІР РІКИ хтось надряпав мене на дверях ключиком такою умовною одним поворотом але Дарвін сказав що нікуди мене не випустить він був злий і майже не спав я не зрозуміла нічого тому не сказала ані за ні проти його недовіра й мій голос не надто надійний сплав я була йому мухою з вікнами замість крил була трішки на голову страчена годувала воду з руки а течія повертала назад живопис синців і подряпин я була вірною все інше не мало б і значення якби він тримав під контролем свій несвідомий азарт і мала би чим сказала б домалюй мені ноги і більше мене не побачиш але знаєш буває підтримують серцебиття тільки руки чиїсь червоні й липкі від любові і двері залишити на ніч відкритими не означає не страшно тим паче байдуже просто ріка між повіками інколи спокій а інколи повінь він був переконливим і красномовним але я ні проти ні за він виправдав все навіть те чого я не робила і це йому мінус я нічого не зрозуміла я перепитала і мій Дарвін мені сказав куди я дінусь

!!! і той, хто ледь тримається на плаву, просить хоча б про течію не говорити. вечір скорочений силою. і нічого втрачати, окрім критерій. і вітер на дрантя. і плач. і збиваються ритми наших сердець і наші серця не можуть виборсатися із артерій. і жадібна набережна. і душа її пріла. і мушлі. чи буває так, щоб з однієї – два слимачка, чи буває так, щоб із сотні – нічого. ти в двох светрах і в моєму серці. такий німий і незворушний. і погляд твій тримається за мене. тримається на плаву. як перекинутий човен.

ЗАЛИШ МЕНЕ НЕВДЯЧНОЮ Птаха Сонце злітає над головою. Ти залиш мені віршики на дотик шершаві. Ти залиш мене багатшою на кофеїн і на колір вендети. …О, Боже, коли Ти ховався від мене під диваном, за шторами і у шафі, було так неприємно робити вигляд, ніби я не здогадуюсь де Ти… І, намагаючись відділити від мене сумніви, наче скальп, птаха Сонце сідає на голову і занурює лапи в волосся і мізки. Кілька секунд можуть стати від’ємними, можуть стати здертими, наче луска. Наживо і назавжди. І коли Ти, о, Боже, мені ближче, ніж близько, – залиш мене. В розчині формаліну, все одно, що в твоїх обіймах. Міцні жердини клітки грудної. Переляканий клубок твого серця з двома спицями навхрест. Все спокійно і все стабільно. Я витираю з обличчя косметику шматочком вірша, написаним на серветці.