Cifr korob4uk 02062014

ЦИФР

1 збираємо мито з літа збираємо мито з літ від ока петлю прокляту пролито це сума мит ми трохи суфісти і митники ми трохи до тих чи цих пасує петля мов намисто мов гарний собаці ланцюг

2002

2. Ван Гог. «Їдці картоплі» ніч ми вживаємо картоплю мовчки обмолену темну смерть — динозавр хоч і теплий вимер мільйони тому слуги овечок і грушок поля і моху васали вартість картоплі не в грошах в пальцях священних висіла вічність така ж працьовита втомлено змастить простір ось динозавр — ніби вата й лампа благенька як пастор біль у суглобах легенях хатки запилені статки і в окових ябках — лагуни: ляжуть на зморшки як латки

2004

3 сріблясте горло дощу як натовпу хрип а як слід динозавра цеглиніють хмари плюс я терпну мов труп стаю динозавром вже завтра сховалася ланка ланцюг виникне знов як човен в Тарасових глюках добрив ти карму чи злив – повторення злив не виплюне з дзьоба лелека підняти б не дно а вікно не дірку в чолі простежити б ланки у зебрі в калюжі б уздріти своє за тисячі літ минуле — слід динозавра

2003

4 хтось називав неможливим дотики ріжками рухи суглобами дві парасолі тужливі під зливами долі на клавіші клали так досягали найменшого степеня ризику сльози пахучі хлібом вмокали хтось називав це музикою так відростили зуби нігті волосся так розгрібали жар руками жилавими хтось називав нас жвавими та не про те велося

2003

5 давнім друзям і коханкам давні друзі та коханки нагадують бомбосховища у них перечікуєш поки вщухне небесний запал цей депресивний авіабоулінг а якщо ти самотня тебе рознесе на сотні кеглів на тисячі незнайомих ліжок з постерами смерті та інших рок-зірок розвішених над головою минуле майбутнє інші хвороби готові трощити твою політику твої ребра які ночами виблимують як косяки риб у морі ночами зі вживленими мікрочіпами Його любові проводжу долонею по підземних стінах власних друзів і коханок я згідний тут жити без їжі та ручки тупцювати на місці відлунюючись до Шумеру і звідси саме звідси полетіти в Об’єднані Арабські Умирати

2006

6 Скільки в тобі перестріляно вірних солдатиків? Скільки під шкіру введено нових податків на розмір доріг, на кількість богів, на зір і на піт? Хто нам очистить борги і зубний наліт? Хто нас із касти тілесних в небесну вестиме, хто розведе форель у гріхах непростимих, хто розірве протокол і підпише угоду про санкціоновані пошуки вищого переходу?

2004

7. аналізуючи себе у баночці з-під майонезу мої макарони це моя любов а шкарпетки – ненависть мої записи це моя олігофренічна тиша наслухавшись якої навіть янголи худнуть на кілька поверхів мої видіння крім снів адресованих їй річ не зовсім практична вона насторожує адже свідки довго не живуть навіть свідки Єгови мої легені це змагання між вдихом і виходом це і моя бігова доріжка з естафетною туберкульозною паличкою мій годинник це моє зап’ястя і мені доведеться розрізати його найгострішими кутами неба щоби побачити і зрозуміти ту механіку завдяки якій пульсують усі наші серця заковтуючи найзручніші голограми побуту і сяйва мій Бог це бомж який заліз покурити у мою черепну картонну коробку

і викинувся з неї разом із недопалком отже Бомж мені в поміч

2005

8 Україно давай утворимо як за Мазепи шведську сім’ю заведемо трійцю карапузів: святого духа дєда і прапорщика це наші майбутні жиґало – Кий Шрек і Хорив на хрестинах тільки справжні родичі не спіткнуться о дніпровські пороги моя плацкартна Україна сьоме місце третій вагон бабусі з пиріжками наших душ і джинів кидаються на вікна благаючи купити хоч якусь дрібничку бабусі з кучмовозами та кравчучками – з транспортом для перевезення масової пам’яті розклад руху потягів захований у таємній касі одного з московських вокзалів хай святиться Російська Педерація як на землі так і на Бі Бі Сі

2006

9. кайфуй кайфуй – What are fucking is that supposed to mean?

– It’s poetry.

Poetry of war.

Velvet acid Christ вчора на Байковому кладовищі я ледве не запліднив спочатку вона намазала свої зуби чорним лаком потім ми слухали музику яку написав Йоганн Себастьян Бух і коли вона прошепотіла що хоче від мене аборт я пішов від неї розчарувавши усіх місцевих вуаєристів і довго сидів біля могили Стуса життя це танець стриптизера з летальним кінцем це безконтактний бій спецназівця з китайськими драконами це авторське кіно із заздалегідь провальним кінопрокатом і ця юна готесса теж відчуває це вона помирає віддано серед цих страждань і

насолод вона знає що події відбуватимуться з нами тотально – ми бездумно підставляємо їм свої горлянки повністю обмежується доступ крові і спокою до мозкових центрів так я думав я сидячи біля могили Стуса

іноді наші потаємні бажання руйнують стосунки з близькими людьми з країною в якій ти народився і через неї помер з чужою ерекцією з оточенням яке бажало всього найкращого таким стосункам – з вуаєристами чи КДБ наші потаємні бажання іноді заламують нам руки приставляють пістолета до щоки і змушують торгувати наркотиками розповсюджувати підривну літературу тобто ти розумієш юна готессо що займаєшся чимось не тим і знаєш що почати займатися чимось тим у твоєму віці ще не пізно але не можеш перестати шаленіти від цієї темної енергії не можеш не кайфувати від усвідомлення внутрішнього тероризму не можеш розлюбити своєї справжньої батьківщини

2006

10 світлі дні стільки диму клас підходжу голий до дзеркала – родимки кружляють як торнадо входжу у газетні шпальти мов під холодний душ дівчинка під сніговими завалами покривал у неї саме розквіт сал у неї вибухає творчєская клінічность і розтікається по тілу. тільки її волога минає крізь мої пальці мов дим з легень пускаю кільця в розкидані галереї пам’яті світ розширюється наркомани розширюються дівчинка ця двадцятилітня спека вживає життя китайськими паличками вибирає платтячко у гардеробі власних переконань вона каже обережно з грудьми у них приплив знаєш зараз повний місяць але кому кому вона доводитиме сяйливість своєї дійсності її перса скоро набудуть однозначних натяків зима вона і в Африці зима. але хай хай бігає гаряче дівча по снігових кучугурах хай не знає бюстгалтера хай роздаровує

свою вологу і дим у мої несприятливі погодні умови і водне середовище світлі дні стільки диму клас

2006

11. уявляєш усвідомлюєш уявляєш ця масна бетономішалка під нашими ногами усвідомлюєш цей гарячий напис brazil на її джинсовій дупці ми нагріваємось і наші тіла збільшуються як Ейфелева вежа влітку як вчасно розкритий парашут як попкорнова кукурудза на сковорідці усе частіше хочеться розказати знайомим про себе побільше про те що мої кеди навчились користуватися інтернетом що я хочу зняти фільм де Ісус танцює нижній брейк на воді що я ніяк не наважуся повністю поголити своє тіло уявляєш це спільне дихання тим же соковитим кальяном усвідомлюєш ці затамовані погляди під лотерейні кришечки якщо ми помремо то тільки від глибокої глибокої молодості. якийсь всесвітньо відомий баритон висмокче наші соковиті білки ми діти які народились і ще деякий час не

помиратимемо і після смерті підпільні верстальники вкриють наші тіла ластовинням або шахідським динамітом або антистресовим гелем після гоління уявляєш наша одежа це тільки друкарський папір усвідомлюєш наші бинти це лише тоненьке портфоліо

2005

12 вірші не треба писати ними треба подмухати на поранений вечір пам’ять німб ними треба прокидатися в незнайомих обличчях розстібати ґудзики на чужому світанку або взагалі взяти і не прокинутись а снами вирощувати черепаху під язиком яка колись замулиться контурами слів на дні бібліотек

2006

13 Мені трошечки легше. Усі хрестоматії з мене, ніби камінь із нирки, пірнули крізь дірку каміна десь в небо. Усесвіт – це фрукт, що вкладається в жменю, але завжди знаходиться зовні, якщо не стоїш на колінах. Я розклався на ручку й папір, на вулкан і на лаву, розтікаюсь по швах, по штанах і розходжусь колами. Мені трішечки легше – знаходжу даровану сливу у кишені – вона не замінюється словами. Забуваю третину пейзажів і чверть нікотину. Забуваю втопитися в річці чи наліпити марку. Забуваю пророка в собі й маніяка. Тільки дитина з іграшковим ведмедиком кличе когось серед парку.

2005

14. прокидаючись в ліжку прокидаючись в ліжку, в якому ти поруч спиш, я намагаюсь тверезо оцінювати стан речей – любов лише інколи досягає найлагідніших узвиш без жодних дверей. зазвичай, час впарює тобі дешевий товар. у нього безкінечна кількість таких, як ти. свої побажання можеш вписати у книгу скарг і піти. час розбирає тебе, ніби зламаний будильник, на деталі, або розбиває об стіни високої, як кохання, багатоповерхівки. те, як ти житимеш далі, залежить від ціни, за яку ти придбаєш свою кіноплівку. час це єдиний засіб минати. ми вміщені у затісний флакон. ми звучимо в унісон. кожен іноді входить в депресію, ніби в кімнату з одними дверима – на балкон. час постійно кричить, але це крик немовляти.

час це ріка, якій ти змінюєш памперси, мов немовляті. я би хотів проживати кожного і тебе промовляти, але ми не святі охопити усе. ми не на святі. час закладається в тіло з зачаттям. час це внутрішній орган. кожен із нас терорист-смертник – будь-чия

смерть ушкоджує ближніх. я споглядаю твої еротичні вигини з відчуттям боргу і почуваюся зайвим, точніше – колишнім. але, покидаючи ліжко, в якому ти спатимеш далі, і виходячи із високого, як багатоповерхівка, кохання, на дорогу, я обіцяю нам повернутися, хоча деякий час ночуватиму на вокзалі для усвідомлення нашої святості. для перестороги.

2007

15. проникаючі рушниці нещодавно я повернувся з війська але відчуваю що ніколи не зможу звідти повернутися спогади з’являються раптово як позачергові наряди від лейтенанта який вважав що обличчя не мусить відрізнятися від коліна він казав: «із жінок ще можуть вийти люди або хоча б одна а що з тебе? ми тобі покажемо більше поезії ніж ти фізично зможеш написати тобто витримати» побувавши в ній один раз – вона ніколи не зникне з моїх снів але це не жінка це армія моя їжа одяг рухи сльози були продумані лейтенантом на півтора року вперед і ніби між двома митницями я носив упродовж них свою тугу переховувався інколи на ничку втихомирюючи її розглядав фотки оголених жінок або молився хоча для останнього – хоча це зовсім не останнє – переховуватись не обов’язково для молитви нічого не є обов’язковим окрім Бога

нічне ліжко в казармі рятує ніби дельфін тримаюсь за подушку мов за плавник який підіймає мене як потопельника з мулу і несе до світанку або до підйому або до хибної тривоги хибної оскільки війна це завжди помилка початок якої я стримував ці півтора року

2008

16. коли ти шукала свого коханого Коли ти шукала свого коханого, чекала його у прозорій зливі, з тобою просто спали охайно, з часом забувши про презервативи. Коли ти хотіла чіткі стосунки, спільні прогулянки і вечері, кожен збирав свої речі до сумки, і зачиняв перед носом двері. Коли ти ходила на дискотеки знімати собі одноразових хлопців – дещо зникає після аптеки, дещо можна попрати у хлорці. Коли тебе покидали саму і від таблеток ставало шумно, ти виживала лише тому, що хтось промивав тобі шлунок. Хтось задивлявся в твою мовчанку, хтось тобі дав ще ковток води. Ось чому те, чого прагнеш спочатку варте того, щоб чекати завжди.

7.09.2009

17. ренесенс коли я працював у одному з ресторанів швидкого харчування, доліковував туберкульоз, ночував у репетиційному гаражі, збивав до крові туалетні бачки, читав молитви у ванні, аскав бабло на Андріївському, носив у шкарпетках ножі, зустрічався з готками, говорив про відданість і пістолети, на піддашшях гуртожитків ловив птахів і давав їм імена, постійно у темряві плутаючи свій і їхні літаючі силуети, життя починалось безмежним і загадковим, як морська мілина. життя продовжувалося брудним і холодним, коли з бодуна вранці я виламував двері туалету в поїзді, кидався з Ратуші пляшками, влаштовував травесті-шоу, бив на фестивалі мужика у вишиванці, кохався в озері з наркоманкою, кидав одяг з балкона разом з вішаками, тижнями не вилазив з комп’ютерної гри, ламав руки за фінішем стометрівки, з голодухи збирав абрикоси на Трухановому,

рятуючи сина нації, двадцять одну добу ночував у різних ліжках, закінчивши ліжком клініки, від розбитого кохання різав шкіряні перепонки між пальцями. зі зміною голосу змінюється і значення слів, і самі слова,

тому все частіше ми мовчимо, уникаючи непорозумінь, і мовчимо, зазвичай, про результат, до якого веде цей час, що сплива – кайф не солодший, ніж біль після прожитих завдяки ньому прозрінь. остання репліка запам’ятовується, тому життя треба закінчувати достойно, навіть якщо усі ці події розстрілювали тебе, як мішень перехресну. сенс тривання і полягає в історіях, в тому числі – у перерахованих щойно, тож, не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу.

2009

18. відсутність тут мене нема, я відсутній десь. тихе імено стерли племена з наддніпрянських плес. доторкнись плеча, рукава ріки. я гукав, кричав, не знайшов прочан – їх клюють круки. адже той, хто мав рай хоча б на мить, той не буде мавр і не знав примар, а спокійно спить.

2008

19. давай не починати знову Давай не починати знову. Відчуй, скільки ранок на внутрішніх сторонах щік, відсутності – за вікном. Перезираєшся з віддзеркаленням, безпорадно шукаючи в ньому наступний ранок. Простір кладе себе на сльозу поминальним вінком. Я ніколи про це не говорив з тобою. І, можливо, знову не зумію передати суті, але спробую припустити, що те, що являє собою любовна змова двох, не може боротися з часом на рівних умовах. І не варто виправдовуватись породженим утробою сином чи донькою. Вони – це їхня особиста справа. Ми просто їм свого часу дозволили дивитися. Для їхніх окулярів, ми, щонайбільше – оправа. На інше права годі добитися. Менше болю могло бути. Менше розчавлених апельсинів.

Хай те, що руки трусяться через нерви і значить, що минуле дивиться нам у спини, проте ми милуємось тим, що воно було спільне і лишило на обличчях зморшки – мініатюрні шедеври. І ця спільність дозволяє припустити, що смерть будь-кого з нас не буде оплеском однією долонею.

І вічним спочинком нам буде не земля, а твердь тих стосунків. Так, ніби з квартири, де повітря сперте, ми вийдемо на набережну Оболоні. Про тих, з ким кохався – або добре, або ніяк. Це можна взяти за основу того, щоб ми одне про одного згадували. Але я чую, як в мені звивається застереження, ніби змія: «Давай не починати знову». Сукупність помилок важить більше, ніж сукупність дотиків. Тобі лишається торкатися до клавіш фортепіано. Мені буде смішно чути від тебе, що спільні дітки назавжди прив’язують чоловіка до жінки, доти, доки ти Богу розповідаєш про свої плани. Забудь про графіки, про внутрішні стержні, про координати – чим більше ми будемо правильні і обережні, тим більше життя накладатиме на нас обмеження, поділить радість і біль на дати, всі наші зачіски поділить

на залисини і сивину, пам’ять – на невиправдані звинувачення і на персональну вину. У житті важливо віднаходити новизну і обманювати себе тим, що у нього є певне призначення.

2010

20. cкромний працівник спецпідрозділу Я працюю у спецпідрозділі Беркут Міністерства внутрішніх справ. На все, крім наказів зверху, я тупо клав. У мене замість серця ще одна простата. Замість мозку – щит зі спецсплаву. Свобода людини – це її зарплата, а кількість розбитих облич – слава. Потрощені мегафони, порвані куртки, вибиті на мітингу студентські брекети – це прояв відданості наказам і того, який я крутий. Я працюю у спецпідрозділі Беркут.

Проти геїв, підприємців, опозиції, нациків, що для мене одне й те саме, любй – голубе, у органів є спецоперації, спеціальні фізичні навики.

Кожна позиція мас залежить від нас. І не довбе. Навіщо аргументи і доводи, заплутані, як змії, навіщо суперечки, тривалі, як судовий процес? – кількість людей, які не змінюють свої принципи під ударами дубинок – нульовий процент. Так, як мама бере до грудей, контролюючи час годування, дитинку, так і моя поведінка контролює тих людей, яким здається, що вони контролюють свою поведінку. Я працюю у спецпідрозділі Беркут Міністерства внутрішніх справ.

На все, крім наказів зверху, я тупо клав.

18.02.2011

21. як мені без тебе На внутрішній стороні одягу модного песика взимку, на відсутніх бурульках, місяць тому впалих з дахів, я бачу твою шкіру незриму в рухах птахів. Кого били кирзаком в обличчя або під ребра, кому лишалось лише кілька туберкульозних серпнів, той знає, як мені тез тебе. Такі знання невичерпні. Якби під нігті можна було всунути китайські палички, якби п’єса, поставлена олігофреном, вбила наповнену залу, ми б перенесли таке, рачки, – але виповзали б. Скільки б мудрості я витримав, будучи книжковими полицями, скільки б облич спостерігав, застиглих після смерті у грації, аби мати можливість бачити тебе пальцями, ніби прочиняти вікна вранці. Цілий місяць викинув у чеканні. На смітнику лежать пакунки.

Можеш у них зазирнути, щоб знати, як починається мій день – як голод починається зі шлунка, як голос починається з легень. Якщо нам доведеться зводити рахунки, – Ми цінуємо здоров’я, ми пройшли не один карантин, — Нікому не довго збирати речі до сумки. Спільних ночей багато, спільний ранок – завжди один.

В місці та часі наступної зустрічі я вже стоп’ятсот був. Коли ми зустрінемось, а на це минули всі терміни, і про це писати – забагато честі для букв, ти одягнеш сукню з моєї свіжої сперми. Якщо хтось наповнює певну водойму, він мусить бути вдячний попередньо налитій воді. Настільки всі чоловіки – в одному, настільки всі жінки – в одній.

2011

22. лист моряка до доньки Давай мій голос не буде тобі нічого промовляти. Ти просто слухай його, ніби це шум прибою. Моря, великі стихії, дозволяють нам з насолодою маліти. Адже чим менша маса тіла, тим менша маса болю. Мій голос давно не мав опори у вигляді чужого слуху. Все, що мало бути промовлене, – кишіло всередині грубими мазками. Адже спілкуватися з кимось, це так, ніби наймати прислугу. Бо говоріння буває добрими мовами, а буває й злими язиками. Хоч для порозуміння взагалі не обов'язково говорити. Адже може бути достатньо пальців на фортепіано. І тоді човни перетворюються в дереворити. І тоді медузи стають океаном. Те, що мені ввижалося за довгі роки відсутності. У передсмертних агоніях, у полоні серед рабів. Здавалося б, має вводити мене в ступор і додавати скутості.

Хай це піде зі мною на дно, ніби скрині в дірявому кораблі. Я пишу тобі з берега, додаю до тексту пальмову гілку. Тут найкраще видно, що земля кругла, а точніше – арена. На цьому безлюдному острові. Тут все як пігулки. Які скінчились і відчуваєш, що в тіла вийшов термін оренди. Я не переймаюся своєю молодістю через те, що

вона – друга. Не цураюсь знятого лахміття – бо був у кожній із цих одежин. Замість юнацького поту виникає тактична напруга. Кров набуває присмаку ожини. Перечитай цей лист на даху будинку, в якому я так довго жив. Відчуй, як вітер нам обом тріпоче волосся, ніби пророслі висівки. Всі кавернозні питання давно витекли з моїх жил. Відповіді чекають тебе, як магазинні вивіски. Я за тобою скучив, так, як скучають пси і пташата. Я пригощу тебе тутешніми фруктами, не зриваючи їх зі стебел. Навіть якщо цій пляшці з листом все буде заважати. Навіть якщо цей лист не допливе до тебе.

12.07.2012

23. напевно, я не помру Напевно, я не помру, – не помічав за собою такого. Будь-яку смерть я сприймаю як зустріч людини з собою. Я щоразу виходжу сухим із хвороб, тільки очі – вологі. Ступаю по вулиці кволо, ніби навчаюсь ходити і кожна підлога стає водою, і день виявляється вдалим, а рік – плодовитим. Проте в цій країні на будь-які прояви і ознаки свободи – є швидкі допомоги чи автозаки. І кожен має на пам’яті ці скрушні й тяжкі моменти. І кожен стає, як поліські ліси, мудрішим і мовчазнъм. Людина – це сутичка і сполука безлічі елементів, і ці суперечності не дозволяють досягти еталону. Втім, заради досягнення новизни ми щоразу готові до нового перелому. Коли атрофовані всі насолоди, то біль має присмак свободи. Смерть оживає лише тоді, коли ми вмираємо. Весь інший час вона не здогадується про нас зовсім.

Ми придумали рай, щоб погрожувати смерті раєм. Рай існує тому, що повітря – це вивернуті легені, тому, що вивернута настіж весна – це осінь, тож і будь-яка людина не вмирає, а легенько вивертає себе несвідомо і прошкує, як я у метро, – додому. Небо сьогодні – не небо, а порваний водяний матрац. Я йду у метро із лікарні повільно, як плита

тектонічна. Цей біль мені не заборонить проїхати тисячі трас, у яких, як в молитві нічній, і досягається проща, яку нам нашіптує дехто вічний, і розумієш, що всі станції – це Контрактова площа. Бо подорожі обтікають мене, ніби камінь в потоці, а сам я завжди залишаюся в одній точці. Іноді, коли сильно болить, то шкодуєш, що не завжди. Бо хочеться, щоб мене повністю доконало. Але дехто вічний каже мені: «Зажди. Так, як у морі всі хвилі виглядають ідентично, як поєднання мудрості й божевілля є досконалим, так і твій біль мусить ставати звичним». І відчуваю, що саме тому, я не помру, напевно, я не помру…

18.10.2012

24. елегія Тебе немає так довго, що я загубив годинника, і вкотре сьогодні згадав, що часові не підкоритися. Від тебе у мене лишилась лише пересохла кориця, та рай – це весь рай одразу, а не його частинка. Скучав за тобою до того, поки не став читати. Коли ж я почав читати – мені стало просто нестерпно – той лист, що лишила на чорний день, я цілісінький серпень щоночі й щодня розбивав на верлібри, поеми й цитати. Та серпень скінчився, він здох, серпень здох і немає де взяти. І сплю, і молюся, і сниться молитва, й молюся про сон. Я жодного разу не плакав, бо з першого дня просох, тому коли з’являться сльози – я це сприйму за свято. Я не відчуваю тривоги, що шкіра була молодшою. Важливий не вік чи зріст, а присутність

людини поруч, або хоча б дихання, дотик легенький, зіжмаканий порух, але я – з голодною шкірою, ніби з порожньою ложкою. Я – скло за мить до падіння, і тріщинки ці – майстерні, коли я пригадую твій високохудожній ліфчик.

І знаю – обняти тебе – це ніби застрягнути в ліфті, й за жодних умов і прохань – не викликати ліфтерів. Так сумно і скучно без тебе, що навіть не можу голитися. І відповів би на все це, якби не було запитань, які притупляють леза, виснажують статки і стан. Обличчя усе заросло, й не знаю тепер, де потилиця. Спільні світлини беріг, купив нелегальну зброю, хотів, щоб усе збереглося, плекав закапелок кожний – індивідуальність, що стерлась об шкіру нічних перехожих, мені не належала, – завжди тривала лише з тобою.

2.10.2012 Без нас ще продовжують снитися над подушками сни, і в них дві людини спілкуються, але без мовних ознак: Я тебе так люблю, як сніжинки – носи собак, Я тебе так люблю, що – ні відстані, ні довжини.

25. старість поквитається з кожним ніч переходить себе убрід я лежу мов пристрелений дід після густих перевтілень я лежу серед барв і трав тобто між тим що колись накрав ми тепер одне ціле що мені буде за радість і кайф які відбиваються у зірках у небі на них щось схоже що мені за непоправні гріхи вони всі на відстані ночі й руки що мені буде боже що мені лишиться після утіх скільки б не рвався – не зможу усіх повністю я порвати навіть себе ніяк не вспокою поїзд не здатний втиснутись в колію поїзд дивакуватий тіло одне але крики в нім різні та і кричати вже дуже пізно бо ніч заросла бородою мудрість приходить завжди невчасно якщо ти спершу з життям нечесний то потім воно – з тобою візьми мої вірші вони відплата краще земля ніж ця чорна палата

і тиша із дошок соснових ніч переродить себе убрід і розпочне новий родовід забувши мою основу бо ранок це завжди новий кордон це тиша потрійна мов одеколон не місце моєму тілу хай замість подушки будуть ікони і не буди мене вранці ніколи як би мені не кортіло

12.04.2013

26. любов, яка працюватиме за найменших потреб Я зігріваю долоні нашими спільними спогадами. У мене їх повні кишені, ніби цукерок чи мушель. Про те, що стається з тобою без нас – здогади стримую так, як застуджений стримує кашель. Якого кольору вірші на тобі зараз? Якого милого? Для кого під серцем носиш сухі вересневі вінки? Скільки в тобі перестріляно диких зірвиголов? Як минають твої вихідні? Як – вихідні дзвінки?

Скажи, скільки разів тобі довелося Відкидати ножиці від волосся? Розмова з тобою – це розмова з усією відстанню між нами, з кожним її ліхтарем і серпанком. Я взагалі – нічого про любов. Я дещо про істинну

довіру, про яку можна слухати аж до ранку, аж до моменту, коли душа переходить в тишу, шум автівок – в асфальт, силікон – в молоко. Відстань зробила з нас есемески, які, коли пишуть, то так, ніби спілкуються за звуконепроникним склом.

Через холод не вийшло ні пари з вуст. Мій голос не розказує, як мене звуть. Хто описує нині твоє сум’яття? Якими вилами? Навіщо псується, як залежані пиріжки, погода? Відстань втікає, коли дізнається, що має справу із сильними. Час, щоби в нім не втопитись, треба випити, ніби воду. Хоч наша любов й завмирає, ніби стрілка годинника, проте працюватиме знову за найменших потреб. Це стан, коли без запліднень вагітність виникла. Це стан, коли всі загинуть, та ніхто не помре.

Ангели секундної стрілки, Сьогодні вас скільки?

27.08.2012

27. каменоломня – Давай кудись сходимо разом.

– В кіно?

– На каменоломню.

– Що це за жарти знущальні?

– Коли люди закохані – вони одне в одного у полоні.

– То постав, будь ласка, чайник.

– Давай прокидатися поруч.

– Звісно, я зовсім не проти, та не зможу розплющити очі.

– Тож нам доведеться жити сліпими й на дотик дні розрізняти і ночі.

– Давай заведемо дитину.

– Так, як заводять годинник?

– Як ступають на берег моря.

– Тоді ми з медузами матимемо зв’язки родинні.

– Вода – це людська передмова.

– У мене виріс живіт – я недостатньо вільна.

– Чим більше нас – тим вільніше.

– Ти чуєш вібрацію?

– Чую.

– Це піняться хвилі в тобою наповненій ніші.

– Коли люди вмирають, як довго розходяться кола по них на воді?

– Питання занадто відверте. Думаю, після смерті люди б’ються, як у животі, але в іншу сторону смерті.

– Коханий, ти ж мене не розлюбиш, коли я уся розпухну і народжу трьох китів?

– Перед тим, як ми сходимо на каменоломню, сходи на кухню – чайник уже закипів.

21.02.2013

28. ми так багато бачили Ми так багато бачили, що хочеться закрити очі. Щоб замість погляду ворушилася лише пам'ять. Так можна уявити, що нас ніжно лоскочуть, коли згадуємо, як нас били, і від крові пляма розпускалася по сорочці, ставала велика, ніби очі у страху. До речі, пляма не зникла. Ми настільки багато бачили, що всі предмети, слова і рухи стають незначними, але щиросердними, тож у всьому можна розгледіти прикмети радості, через що ми поменше сердимось, і те, що у нас почастішала кількість приходів без жодних наркотиків, – не викликає подиву. Ми з тобою стільки всього, що нарешті можна розгледіти одне одного, ніби пальці після фізичної праці. Між нами не пустоти, а пустощі, не кожна людина таке спроможна зрозуміти. Незвично це для середнього мозку. Голова у людей лінива. Для розвитку ж має бути пристрасть, а не ініціатива.

Ми бачили стількох, що навряд чи хтось новий до нас іде. Рукостискання для мене послуга, але ведмежа.

Я пишу вірші тому, що трохи боюся людей – соромлюся віч-на-віч переказати свої спостереження. Хочеться просто лежати засліпленими, поруч, як пересохлі лінзи, як церковна тиша після хору. Ми так багато бачили, що не розуміємо, чому разом з величезним об’ємом пам’яті не старіє тіло, як будь-який зношений механізм, люди мають одразу старіти, як тільки вперше потрапляють на світло. Адже, за великим рахунком, народитися, любі діти, – це уже перевиконати норму сучасного світу. Ми так скурпульозно вивіряли потрібні справи та слова, і потім так гірко переймалися сказаним і вчиненим, що розуміємо – поки наші сліди разом – лінія берегова їх змивати не буде, і нікого не зробить винним. Я відчуваю, що через рік і більше – не залишусь один, навіть якщо наших подихів і лишилось на кілька годин. Ми бачили занадто, і, сподіваюся, нам це

пробачать. І, сподіваюся, пробачать те, чого ми не помітили. Адже з інформаціоною навалою, з пошуком призначень, розумію, що варто просто бути більше привітними. І ще точно знаю, що треба більше цілуватись, хоча б із тією раною, на якій зараз бинт і вата.

28.05.2012

29 лоскочеш руками воду — сміються риби. а стуляєш вранці гардини — вмирає небо. як між клавішами у пальцях кружляє незримий вбивця і миротворець. вибрати треба. долоні нам невідомі — кімнати темні. та раптом там є вмикач, тож заходь, не бійся. гладиш вечірню постіль — і сниться приємне. стару викидаєш іграшку — вбивця ти. вбивця.

7.11.2013

30 альтанка в пересушенім горлі парку, з листя можна складати кубик Рубіка. куди не глянь – вітер до сліз вдивляється тобі в очі, зосереджено й непохитно. згадую шум нашого першого дощу, ми говорили, що це нам аплодує публіка. і те, як ми рухались у дощі між краплинами. нам одне одного було – небохідно. листопад глибокий, як поріз. у висолоплений горизонт вдивляюся подумки. згадую наш перший з тобою сніг, обіцяли одне одному, що він ніколи не розтане. і досі, коли торкаюсь фотографій з тобою, на тобі з'являються нові родимки. і знаю – якщо у відстані забрати приголосні й голосні, то відстані – не стане. дерева, як склянки – наполовину спустошені, наполовину – наповнені. які з них швидше здуріють? ті, у кого нема пальців, чи ті, у кого їх досі п'ять? згадую наше перше сонце, промені, ніби язик собаки, пестливі й упевнені. і кричу в рукав, щоб внутрішні звірі не будили людей, бо будинки вже сплять.

поп-корну, індикатор на тесті. спогади як люди, як цивілізації – бувають забуті всіма, бувають відомі. ростити позитивну пам'ять – це ніби з чорновиків відшліфовувати поетичні тексти.

згадую все, що з тобою у мене ставалося вперше – нічні купання у водоймі, бадмінтон на даху будинку, спільна ванна

хочу замовкнути, ніби загіпнотизувати повітря клацанням пальця. замовкнути і спостерігати за деревами, що

ростуть у позі Оранти. бо сьогодні я вкотре згадував, кохана, як це – твоїм волоссям гратися. бо сьогодні я вперше в житті писав вірш про тебе до самого ранку.

18.11.2013

коробчук