Slovo_39

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

ЗМІСТ

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

На 2-й сторінці обкладинки ікона Богородиці «Млекопитательниця» (іконописець диякон Михайло Олійник)

слово патріярха

«Не дай Боже тішитися з чужої біди» Інтерв’ю з Патріярхом Любомиром .......................2

суспільні проблеми

Алкоголізм Петро МАКОВЕЦЬКИЙ ...............................................5 Звернення Патріярха про початок акції «Рух за тверезість життя» (Витяги) ......................................................................6

Інтерв’ю з духівником Реабілітаційного центру «Назарет» о. Романом ФЕДЬКОМ .............................7 Молитви за благодать зцілення від недуги пияцтва ......................................................8

про виховання Деякі думки про виховання ..........................................9

подих скинії

Байдужість Микола ВИТІВСЬКИЙ ................................................12

№ 2 (39) СЛОВО /червень-серепень, 2009 Видається з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії головний редактор: Олег Шепетяк заступник редактора: Сергій Паламарчук літературний редактор: Уляна Міщук верстка та дизайн: Микола ВИТІВСЬКИЙ дизайн обкладинки: Роман Кіх набір текстів: Сергій Журавчак, Павло Гачан відповідальний за розповсюдження: Роман Кіх e-mail: redakcia.dds@gmail.com тел/факс:(03244) 2-17-04

Ікона – це... диякон Михайло Олійник .........................................17

адреса часопису: часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100.

Житіє святого Константина Переклад зі старослов’янської з коментарями о. прот. Івана ГАВАНЬО ......... 21

Часопис спирається на «Термінологічно-правописний порадник для богословів та редакторів богословських текстів» Українського Католицького Університету, 2005.

Густинський монастир Антон БОРИС ............................................................ 25

Редакція може не поділяти поглядів автора. Рукописи не повертаються і не рецензуються. Використання наших публікацій вимагає посилання на часопис.

на гранях часу Як одягатися для молитви в храмі, або чи потрібно жінці покриватися хусткою для молитви в храмі? Михайло БАЛКО ....................................................... 28 Обряд спільної чаші під час вінчання Роман СЛАВИЧ ......................................................... 30 Духовні композиції Мирослава Скорика Галина Панкевич ...................................................... 32

Вісник УБНТ Українське Богословське Наукове Товариство у Дрогобичі д-р Олег ШЕПЕТЯК ...................................................... 43

Коли «янголи у небі пролетіли»… проф. Микола ЗИМОМРЯ ........................................ 34

Інтерв’ю з п. Анною Евою Боднар, головою Українського Богословського Наукового Товариства, про перспективи розвитку та плани на майбутнє УБНТ (скорочено) .................................................................... 44

Незбагненна тайна життя Ліля ВАСИШАК ......................................................... 36

Патріярхат УГКЦ – сучасний етап становлення о. д-р Мирон Бендик ................................................. 45

Рух спільнот «Віра і світло» Петро МАКОВЕЦЬКИЙ ............................................. 38 Молодь, ґотика і ґоти, або ж абсолютний індивідуалізм Дмитро Сенейко ..................................................... 39 Яку компанію обрати? Маска Ігор МАРЧИШИН ..................................................... 42

семінарія Семінарійна хроніка ................................................... 48 Не ставмо крапку! Микола ВИТІВСЬКИЙ .................................................. 50 Без запаху Петро МАКОВЕЦЬКИЙ ................................................ 51

1

Слово Патріярха

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

«Не дай Боже тішитися з чужої біди» Інтерв’ю з Блаженнішим Любомиром

Розмовляла Юлія Абібок Оригінальну версію інтерв’ю шукайте за інтернет-адресою: ostro.org/articles/article-57992/ Ваше Блаженство, на Вашу думку, чи відбудуться якісь зміни в релігійній сфері України з обранням нового Патріярха Московського? На цьому можна спекулювати, можна догадуватися. Патріярх Кирил щойно входить в уряд. Ми його вітали, бажали йому Божих благодатей, щоб він міг той уряд якнайкраще сповняти. Це такий уряд, який має багато труднощів, залежний від багатьох обставин. І тому робити прогнози є доволі ризиковано. Цей уряд вимагає певного морального авторитету, а щоб набути такий авторитет, треба часу. І це друга причина, чому трудно щось сказати наперед. Перш за все, ми би хотіли сподіватися від нового Патріярха якнайкращого служіння для Російської Православної Церкви. А щодо України, ми б хотіли сподіватися на добросусідські відносини і взаємний респект. Сказати «для України» – це сказати дуже багато. Бо Україна не така структурована, як Росія, де є одна Російська Православна Церква. Ми – багатоконфесійна країна, в якій навіть православ’я, на жаль, поділене, і ставлення Патріярха до Української Православної Церкви різниться від його ставлення до Київського патріярхату і Української Автокефальної Православної Церкви. Надіюся, що в якийсь спосіб Патріярх зможе допомогти цим гілкам знайти свою єдність, хоча це дуже-дуже складний процес.

Наскільки в Україні відчувається вплив московського релігійного центру? Мені було б дуже важко відповісти на це питання. Єдине, що можу сказати: немає найменшого сумніву, що Українська Православна Церква, яка бачить себе частиною Московського Патріярхату, з великою увагою і молитвою приглядається до дій нового Патріярха.

Взагалі ж дотепер, на моє враження, як зовнішнього спостерігача, якогось особливого впливу не було. Московському патріярхату за часів Алєксія ІІ не вдалося багато зробити для зближення, я вже не кажу про об’єднання православних гілок в Україні. Що буде далі – побачимо.

Як Ви взагалі дивитеся на проблему розколу і шляхи його подолання? Це теж дуже складне питання, бо не завжди цілковито можливо нам, хто не є частиною православного світу, зрозуміти властиві причини цього розколу. Цей розкол ще дуже молодий. Але наскільки він глибокий? Чи він – це тільки людська амбіція чи політика, чи для нього справді існують якісь глибокі причини – нелегко сказати. Я, зустрічаючись за різних нагод з предстоятелями наших православних Церков в Україні, приглядаючись до них, бачу, що вони дуже гарно між собою спілкуються. Ніяк не відчувається хоч якоїсь значної різниці. Але ж причини мусять бути, бо це зрілі люди, і це велике число людей. Підозрюю, що це щось не дуже шляхетне. Бо якщо вислід негативний, а такий поділ є негативом, то мусять бути і причини не найкращі. Але мені ззовні давати оцінки дуже небезпечно, бо я можу, не бажаючи цього, зробити комусь дуже поважну кривду.

Чи не відчуваєте Ви, що на фоні розбрату між православними гілками в Україні дуже підсилюються позиції саме Греко-Католицької Церкви?

Не дай Боже тішитися з чужої біди. Якщо якийсь робимо поступ, то не дай Боже, щоб це було коштом чиєїсь кривди. Може, комусь, хто змучився цим поділом, і сподобається прилучитись до Греко-Католицької Церкви, але мені здається, це не дуже добрий мотив. Якщо хтось хоче прийти до Греко-Католицької Церкви, стати її членом, то повинен це робити з глибшого переконання. Ми абсолютно не тішимося з того, що православні брати поділені, бо це – недобре і для них, і для цілої християнської спільноти.

2

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Слово Патріярха

Ви сказали, що не належите до православного світу. Тобто Ви відносите себе до світу католицького? Що є православний і що є католицький світ? Я вже кількох православних наших братів питав: скажіть, що значить «православний»? Щиро скажу: ніхто з них не зумів мені остаточно відповісти. Я даю своє зрозуміння. Православний для мене – це не конфесійно православний, це не є людина, яка не перебуває в єдності з Апостольським Престолом. Для мене православний – це той, хто притримується візантійської літургійної духовної традиції. І під цим оглядом, ми

також вважаємо себе православними. Те, що ми знаходимось у сопричасті з Римським Апостольським Престолом, не робить нас частиною латинської традиції. Ми перебуваємо в со-при-час-ті. Це не значить, що ми тотожні. Ми – дуже різні і маємо різне богослов’я, різну духовну традицію, різну літургійну традицію, але маємо певні елементи, які вважаємо основними і які нас об’єднують.

В Україні взагалі, і у Львові зокрема, дуже боляче сприймали той момент, коли центром Греко-Католицької Церкви став Київ. Була певна ревність: там – з боку греко-католиків, тут – з боку православних. Як зараз? Львів’яни призвичаїлися, що вони – осередок світу. Не можу і не хочу заперечувати, що це важливий центр, бо за ті двісті років, від початку ХІХ до початку ХХІ ст., зі Львова породились наші поселення: ми маємо єпархії в Західній Европі, Північній Америці, Південній Америці, Австралії. Коли вони виникали, то центром Глави Церкви був Львів. Але, з иншого боку, не можемо забувати, що центром Греко-Католицької

Церкви до початку дев’ятнадцятого століття був Київ. На початку ХІХ століття Україна була під царською Росією, яка ставилась неприхильно до греко-католиків і не сприяла життю й розвитку Греко-Католицької Церкви, радше навпаки. В тих обставинах осідок Митрополита було перенесено до Львова. Отже, ми не прийшли до Києва – ми повернулись до Києва.

Але в Україні Греко-Католицька Церква все ще чітко асоціюється з Галичиною, вважається, що це «галицька церква», так само, як, наприклад, Українська Православна Церква Московського Патріярхату багатьма вважається «східноукраїнською». І саме з цим пов’язують певні сепаратистські тенденції. А як насправді? Галичина була в Австро-Угорській імперії, яка сприяла розвиткові Греко-Католицької Церкви. І переважна більшість наших вірних все ще знаходиться на території західних областей. Так само, як переважна більшість православних вірних християн, православних конфесійно, є в східних областях.

3-го березня я повернувся до Києва із Донецька. Ми з групою єпископів були там кілька днів і мали там своє засідання. І ми побачили, що наші вірні там почувають себе дуже добре, хоча вони – абсолютна меншість. За певним збігом обставин за часів радянського режиму дуже багато греко-католиків з різних причин пішли жити у ті частини України, які ми називаємо Східна та Центральна Україна. У Донецькій області це люди, батьки яких прийшли туди, шукаючи кращої праці, бо там добре платили; инші пішли вчитися; ще

инші, особливо ті, котрі були заслані в Сибір, скінчивши свій строк, не могли повернутись до рідного села чи міста і мусили залишитися поза Галичиною. Один православний священик у Донецьку оповідав мені, що в одному селі є храм, збудований дуже подібно до тих, які будують в Галичині. Там живуть люди, яких насильно перевезли туди з Івано-Франківщини (ціле село), і вони збудували собі храм так, як вони знали. Хтось би сказав: галицький храм – так, галицький, але ті люди инакше не вміли будувати. Сталася така дивна річ, можна сказати важко пояснима, що з Божої волі люди (дуже-дуже багато є таких людей), які свідомі своєї приналежности до Греко-Католицької Церкви, знайшлися на цілій території Української держави. Я здивований, скільки їх є. Я ніколи й не думав, що їх аж так багато.

Представники Київського Патріярхату на Сході України скаржаться, що місцева влада їх дискримінує. Греко-Католицька Церква відчуває таку дискримінацію? Будучи кілька днів у Донецьку і маючи контакти зі священиками з різних частин Донецько-Харківського екзархату, я переконався, що це дуже локальна справа (як ставиться місцева влада до греко-католиків). У певних місцевостях цілком нормально поводяться, згідно з законом реєструється громада, вона росте, представляє прохання про земельну ділянку – і все

розв’язується. На жаль, є кілька місцевостей (я навіть просив, щоб мені дали їх список), в яких влада з незрозумілих причин або відтягає, або взагалі не хоче надати земельної ділянки зареєстрованій там греко-католицькій громаді. Тож про якесь послідовне переслідування говорити годі, але, що є такі локальні труднощі, також заперечити не можна.

Чи допускаєте Ви підтримку Церкви владою чи влади Церквою? Влада повинна надати Церкві те, що їй належить. Церква – це не державна інституція, це – паралельна інституція, яка має свої закони. І ці два елементи (держава і Церква) повинні один одного респектувати і одне одному віддати те, що належиться: Боже – Богові, кесареві – кесареве. І ми не хочемо нічого більше від влади, як те, щоб нам дали те, що закон нам забезпечує, більш нічого. В Україні багато конфесій, і ми не хочемо, щоб влада сторонила за одними чи иншими з них. Влада повинна бути однаково відкрита для всіх. Це для нас свого роду ідеал.

3

Слово Патріярха

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Як зараз просувається справа з отриманням Греко-Католицькою Церквою статусу Патріярхату? Це складна ситуація. Патріярхат – то не є щось в собі. Патріярхат – це доволі важлива, але й доволі складна форма існування Церкви. Ми досить повільно до неї розвиваємося, але за останні 40 років (а це я мав нагоду досить зблизька бачити) дуже багато змінилося. І щиро радію, що той процес вже незадовго завершиться. Але це мусить бути процес. Патріярхат – це вислід певного природного росту, а не якихось адміністративних рішень. Я радо би бачив завершення цього процесу. Може, Бог дасть, це станеться ще за мого життя, але якщо не станеться, я не бачу в цьому якоїсь трагедії. Все потребує часу. Тим більше такі великі речі.

Як до такої перспективи ставляться у Римі? І попередній Папа, Іван Павло ІІ, і теперішній, Венедикт ХVІ, наскільки я можу сказати (а я не одинокий свідок, є й инші, хто може це підтвердити) ставиться позитивно. Іван Павло сказав, і теперішній Папа підтвердив, що настане момент, коли ми до цього прийдемо. Йдеться про те, щоб усі члени Греко-Католицької Церкви, чи принаймні переважна їх більшість, були переконані у потребі такого устрою, який у наших обставинах східної традиції цілком природний. Для мене вже нема питання: буде чи не буде. Потрібен тільки час, і ми цей час повинні якнайкраще використовувати, щоб те, що справді духовне і церковне, ми не трактували за людськими категоріями.

Що цей новий статус має дати Греко-Католицькій Церкві?

Нічого видимого. Це – природний статус. Чи я, котрий сьогодні є пристарілим вже чоловіком, инакший, ніж був у тридцять чи в шістдесят років? Я – та сама особа, але у моєму житті, як і в житті кожної людини

чи спільноти, хоч ідентичність залишається та сама, змінюється форма існування. Патріярхат – це форма церковної зрілости у нашій східній традиції.

За радянської влади Греко-Католицька Церква була у набагато гіршому становищі, ніж Православна. Що, на Вашу думку, допомогло їй так швидко відродитися, на відміну від тієї ж Православної Церкви? Я думаю, одна з причин, Богу дякувати, була у тому, що це переслідування не тривало аж надто довго. У східних областях України радянська влада цілих сімдесят років була, значить, принаймні на одне покоління більше. А в західних областях була сорок п’ять років. Ця різниця дуже помітна. На Сході люди на одне покоління довше не мали нагоди виховуватись як християни: не мали літератури, шкіл, і це залишило в східних областях України дуже поважний слід. Там дуже багато добрих людей, які свідомо і щиро заявляють, що для них Бог – дуже важливий, але вони, бідаки, не мали нагоди краще пізнати Бога.

Існує ще й инша дуже важлива причина. Коли почалася Друга світова війна, у тридцять дев’ятому році, наш тодішній Митрополит, Андрей Шептицький, разом зі своїми співбратами – єпископами і священиками – свідомо приготовлявся до можливости переслідування. Відбулася ціла низка Синодів, на яких вони намагалися поставити певні речі на свої місця в такий спосіб, щоб людям було легше витримати переслідування. Це велика їхня заслуга. А остаточно, якщо ми щось доброго робимо, мусимо визнати, що це Божа ласка, Божа благодать за цим стоїть.

Як Ви вважаєте, такий стан духовности на Сході України можна виправити? Яким чином і за яких умов?

Напевно, що можна. Ми, наприклад, в нашій Греко-Католицькій Церкві говоримо про євангелізацію. Що це значить «євангелізація»? Це значить, кожній людині представляти Ісуса Христа. Моя мрія така, щоб в Україні чимскоріше (хоча це не станеться за рік чи два) не лишилося людини, якій би не був представлений Ісус Христос. Це не значить, що всі ці люди Його приймуть, що всі Його визнають Сином Божим. То є їхня вільна воля. Але важливо, щоб не було людини, якій Ісус Христос не був би правдиво, відповідно до Божого Об’явлення, як Син Божий воплочений представлений. Це – наш ідеал. Я певний, що на Сході, оскільки там травма важча, духовенство повинно дуже-дуже сильно працювати, але й не тільки духовенство. Євангелізація – це процес, коли кожна охрещена особа, чи це єпископ, священик, монах чи мирянин, якщо вона щиро вірить в Ісуса Христа і є справжнім християнином, повинна своїм життям свідчити Христа. Це значить так поводитись, так говорити, так ставитися до инших, щоб люди відчули, що ця людина вірить у Христа. І тоді кожен зробить свій висновок: мовляв, може, і я повинен бути таким самим?

Зараз Україна переживає дуже важкий період. А коли людина голодна, вона найменше думає про духовність. Що б Ви порадили людям, аби вони легше перенесли кризу? Дві речі: мені здається, треба до глибини зрозуміти зміст цієї кризи. За час мого життя були різні кризи, і ми їх всі пережили; та й цю переживемо. Але треба дивитися на неї як на велику нагоду допомагати иншим. Насправді є багато людей, які у важких обставинах не мають нагоди нагодувати дітей, бо не мають праці та належного заробітку. Це нагода допомагати, підтримувати, заохочувати ближніх. Ви маєте рацію, що голодні люди не дуже налаштовані думати про Бога і Боже. Але не всі в Україні є голодні! Отже, є нагода робити добро, щоб бідна чи голодна людина

4

сказала: «А чому ж він мені помагає? Чому він хоче бути добрим зі мною?» Відповідь така: щоб ця людина відчула, що їй хтось хоче допомогти. Це одна річ. А друга річ – це надія на Бога. Нам здається, що розв’язувати кризи – це завдання тільки уряду і влади. Але ж і Господь Бог також є з нами сьогодні, і Він допомагає нам, навіть в такі способи, в які ми й не уявляємо. Тож ми повинні бути відкритими, хотіти допомагати, хотіти ставати знаряддям Божої любови до людей.

суспільні проблеми

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

алкоголізм

Алкоголiзм

Пияцтво – це демон, що його деякі собі обирають і для розкоші вводять у душу. Пияцтво – це багатовидний та багатоголовий звір. Диявол – наш невблаганний ворог. Він веде з нами непримиренну боротьбу. Ми не клопочемося стільки про наше спасіння, скільки він – про нашу загибель... Диявол багато нам обіцяє, але не для того, щоб дати, а щоб від нас взяти... Велика злоба диявола, але всі його наміри перемагає піст і молитва. Святий Василій Великий

Петро МАКОВЕЦЬКИЙ «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував» (Воскресний тропар)

С

лова воскресного тропаря, пасхального гимну, звіщають нам радість. Здавалось би, що не так все й погано в нашому світі, в нашій країні та й в наших сім’ях. Проте навіть у сам день Воскресіння Христового, яке недавно усі ми святкували, на жаль, не всім було до радости й щастя. Ті люди, котрі віч-на-віч зустрічалися з алкоголізмом або мають когось з рідних, хто є залежним від алкоголю, нечасто можуть похвалитися почуттям радости та щастя протягом будь-яких свят, та й зрештою упродовж цілого життя…

Щ

о ж таке алкоголізм? Це хвороба чи просто примітивна залежність? Це перш за все нерозуміння того, для чого людина покликана до життя; це не відсутність моральности, а піддання спокусі; це «так» сучасному продукуванню алкоголю; це вибір, який робить свідома і вільна людина, яка здатна мислити і творити; це власноручне приниження своєї високої гідности. На цю соціяльну «епідемію» потрібно дивитися глибше, «докопуватись» до причин, до перших мотивів, через які люди стають залежними від алкоголю. І аж тоді треба шукати методів боротьби зі всеруйнуючим алкоголізмом.

Н

а щастя, в міру можливостей і засобів, така боротьба ведеться. На сьогодні Дрогобиччина має кілька закладів для боротьби проти алкозалежности. Зокрема в селі Добрівляни розташовано Реабілітаційний центр «Назарет» (у кінці блоку інформації про алкоголізм вказано адресу і контактні дані Центру).

Ц

ерква не стоїть осторонь цієї проблеми. Блаженніший Патріярх Любомир постійно наголошує на важливості проведення боротьби з алкоголізмом, починаючи на рівні парохій і закінчуючи єпархіяльними акціями. Цьому питанню приділяється увага і на Синодах Єпископів. Саме тому до уваги читачів на наступній сторінці подаємо інформацію про акцію «Рух за тверезість життя», котра тривала в нашій Церкві з 2007 р. Б.

5

алкоголізм

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

суспільні проблеми

Звернення Патріярха про початок акції «Рух за тверезість життя» Дорогі у Христі Браття й Сестри!

А

кція «Рух за тверезість життя», яка водночас є протидією залежности від алкоголю, – дуже масштабна й важлива. Йдеться про фізичне та духовне здоров’я людей, ввірених нашій опіці, а також багатьох поза нашою паствою. Наша Церква вже не перший раз здійснює таку акцію. У другій половині ХIХ століття пияцтво трагічно поширилося в Україні й руйнувало наш нарід, особливо села. За ініціятивою митрополита Йосифа (Сембратовича) почалась велика акція боротьби за тверезість і проти пияцтва. Вона тривала довгий час і виявилася надзвичайно успішною, бо звільнила вірних нашої Церкви від шкідливих звичок та призвела до розквіту церковного життя, економічного добробуту й високого рівня національної свідомости. У тому великому процесі провідну роль відіграло духовенство, яке своєю проповіддю й прикладом життя стало провідником народу. У ХХ столітті – спершу в Східній та Центральній Україні, а після Другої світової війни – по всій нашій Батьківщині – ворожа нашому народові влада знову свідомо споювала нарід: бракувало хліба, але ніколи не бракувало горілки! Великі надбання першої половини ХХ століття були знищені різноманітними заходами безбожницької влади, серед яких було цілеспрямоване доведення людей до масового непогамованого вживання алкоголю. Через хитрощі можновладців воно стало пристойним, майже обов’язковим елементом тодішньої культури. Таке явище є й сьогодні дуже поширеним. Це підтверджують статистичні дані, а ще більше – наш щоденний побут. Від жахливих наслідків надмірного вживання алкоголю для окремих людей, родин і громад потерпає все суспільство. Жертвами стали ми всі, навіть ті, хто взагалі не вживає алкоголю. ...Варто не забувати про те, що цілковита відмова від алкогольних напоїв є похвальною вершиною самоопанування, а у випадку хронічного захворювання на алкоголізм – єдиним способом порятунку від загибелі. Тож особам, які прагнуть тимчасово чи назавжди відмовитись від алкоголю, радимо скріплювати цей благий намір особливим церковним благословенням на підставі публічно чи приватно складеної обітниці. Така обітниця перед Господом є виявом надії на Нього та актом глибокої віри; Він же ніколи не полишає тих, хто на Нього уповає. Хочу підкреслити, що наша акція не є боротьбою суто «проти» вживання алкоголю; наша мета – виховати вільних, тверезомислячих людей, справді і вповні вільних та відповідальних за себе, таких, якими Господь Бог нас сотворив. Бажаємо виплекати в нашому народі християнську культуру застілля, яка ґрунтуватиметься на пошані й любові до ближнього та до своєї власної особи. Отже, ми прагнемо діяти не так у дусі поборювання, як радше в дусі виховання членів нашої Церкви, а головно молоді, на засадах тверезости життя. Від Ваших священиків, Браття й Сестри, ви отримаєте заохоту до тверезости, а від лікарів, психологів і спеціяльно підготовлених людей – практичні вказівки про те, як оберегтися від цього трагічного стану душі й тіла, а хто вже потрапив у залежність – де шукати порятунку. Адже існує чимало установ, де можна з оправданою надією знайти допомогу. Час прийшов! Тож словами поета кажу вам: Hумо до працi, брати! Годі лякатись! За діло святеє Сміло ми будемо йти! Праця єдина нам шлях уторує,

Довгий той шлях і важкий, Що аж до щастя і долі прямує: Нумо до праці мерщій! Б. Грінченко

Це заклик світської людини – справжнього патріота, але ми – і цим я хочу закінчити моє звернення до Вас – маємо в руках ще сильнішу зброю – молитву. Успіх всієї нашої акції, такої важливої і потрібної для нашого суспільства, залежить від того, як свідомо ми віддамо її в руки Всевишнього. + ЛЮБОМИР Благословення Господнє на Вас! від імени Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ Київ, 8 лютого 2007 р.Б.

6

(Документ подано скорочено)

суспільні проблеми

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

алкоголізм

У 2004 року в мальовничому куточку Дрогобицької землі засновано християнську спільноту для узалежнених від алкоголю та наркотиків (у тому числі осіб з ВІЛСНІД) «Назарет». Протягом наступних років в «Назареті» пройшло реабілітацію понад 200 осіб, багато з яких тепер ведуть тверезий спосіб життя й активно підтримують спільноту.

«Тверезість – це щось глибше, ніж просто відмова від речовин, що впливають на свідомість, це спосіб мислення та життя» Інтерв’ю з духівником Реабілітаційного центру «Назарет» о. Романом ФЕДЬКОМ Підготував Олег БІСИК Отче Романе, розкажіть, будь ласка, коротко про специфіку служіння узалежненим особам в «Назареті». Служіння на духовній ниві в «Назареті» має свою специфіку, бо люди, яким служиш, вимагають особливої уваги. Особи, які приходять для того, щоб звільнитися від алкогольної чи наркотичної залежности, є надзвичайно вразливими, вони одразу відчувають ставлення та сприйняття, яке виявляється до них з боку працівників чи волонтерів у «Назареті». Священику-духівнику найперше належить зважати на цей фактор вразливости, і тоді наступним кроком мало би стати справжнє заглиблення духовного отця в проблеми і життя особи, яка прийшла за допомогою у вирішенні проблеми залежности. З якими проблемами стикаються люди, котрі бажають звільнитися від алкогольної чи наркотичної залежности? Найпоширенішою духовною проблемою, з якою стикаються люди, котрі приходять в «Назарет», є недостатність або повна відсутність надії на те, що з алкоголем чи наркотиками можна «зав’язати». Через певний період лікування з’являється инша проблема: страх перед тим, що було в минулому і тим, що буде в майбутньому. Часто зауважується відсутність мотивації до виздоровлення та повернення до здорового способу життя. Окрім того, в «Назареті» багато осіб взагалі вперше зустрічаються з церковною дійсністю, вперше чують Слово Боже, приступають до Святих Таїнств. Чи не відчувають «назаретяни» себе відкинутими, втраченими для суспільства, живучи в своїй спільноті? Стереотипи нашого суспільства мають слабкий вплив на тих, хто переступає поріг «Назарету», оскільки тут духовна атмосфера та дух християнської спільноти охоплюють кожного і не дозволяють мислити крізь призму категорій відкинутости чи втрачености. Все відбувається з точністю до навпаки, бо людина віднаходить Бога, себе та сенс свого життя, оживає і духовно, і суспільно. Усі, хто живе в «Назареті» прагне тверезого і здорового життя. Що ж таке, на Вашу думку, тверезість? Тверезість – це щось глибше, ніж просто відмова від речовин, що впливають на свідомість, це спосіб мислення та життя. Коли людина просто «відсиджується» в стінах «Назарету» і навіть не вживає таких речовин, то сама її поведінка є «п’яною», і, звичайно, таке пере-

бування не дає добрих результатів. Тверезіючи фізично через стриманість від алкоголю чи наркотиків, особі обов’язково потрібно пережити просвічення і на духовному рівні, тоді у неї буде серйозна основа і причина не повертатися до минулого способу життя.

Яка, на Вашу думку, існує взаємозалежність між рівнем духовности суспільства і проблемами, пов’язаними з алкогольною чи наркотичною залежністю? У суспільстві з низьким рівнем духовности або в такому, де практикується лише поверхневе християнське життя, звичайно високий відсоток людей, які мають проблеми алкогольної чи наркотичної залежности. Сьогодні в Україні надмірна увага людей зосереджується на матеріяльному добробуті. В постійній гонитві за засобами, що покращують умови життя, дорослі українці не помічають, як їхні діти починають вживати алкоголь, наркотики, захоплюватись азартними іграми чи вести аморальний спосіб життя. Багатьом людям притаманна «логіка бойка», який осіняє себе хресним знаменням лише коли гримить на небі, але тоді, на жаль, вже буває запізно. Без сумніву, духовний занепад суспільства супроводжується проблемами, зокрема такими, які виникають через зловживання алкоголем чи наркотичну залежність. Як Ви думаєте, які засоби слід насамперед застосовувати для боротьби проти алкогольної чи наркотичної залежности? Одним із дієвих засобів у боротьбі проти алкогольної чи наркотичної залежности є духовна праця, тобто проповідь Євангелія, якій належить бути присутньою на всіх рівнях церковного та суспільного життя. Допоки ми, священики, проповідуватимемо не Христа, а себе або просто займатимемося функцією прораба на будівництві храму чи плебанії, доти наша Церква буде або блудити як стадо без пастиря, або успішно «випасатися» «иншими пастирями», які рано чи пізно виведуть її на свою «травку»; і коли вже нарешті храм буде збудовано, ми, озираючись навколо себе, можемо бути спантеличені жахаючим питанням: «Де ж наше “стадо”?»... Чи потрібна якась праця з рідними тих, хто має потрапив в залежність від алкоголю чи наркотиків? Родичів, як і самих узалежнених, потрібно підтримувати та ознайомлювати з проявами і наслідками залежности й співузалежнення. Якщо в когось у родині існує така проблема, то варто зрозуміти, що це – не кінець світу, але й не підстава для бездієвости. Необхідно робити все для того, щоб спонукати рідну людину до визволення від залежности та вказати їй на середовища, пункти, центри, в яких можна отримати професійну консультацію або пройти період реабілітації. Обов’язково потрібно молитися і шукати виходу, бо бездіяльність тільки поглиблює трагічність ситуації, в якій опиняються і узалежнені, і їхні рідні.

7

алкоголізм

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Молитва до Спасителя за благодать зцілення від пияцтва

Г

осподи, Спасителю наш, що перетерпів великі спокуси в пустелі від диявола, не дай нам стати його рабами. Вияви благодать Свою у дотриманні нами даного слова. Допоможи нам, врозуми нас у тверезості перебувати всі дні нашого життя, спрямуй ходу нашу, щоб без блукань пройти нам шлях, Тобою, Всеблагий, заповіданий. Господи, Боже наш щедрий і премилостивий, Ти не бажаєш смерти грішника, але його навернення й життя вічного. Зглянься милостивим Твоїм оком на одержимих недугою пияцтва рабів Твоїх (тут можна вказувати імена людей, за яких молимося). Ти знаєш про скорботу їхню від недуги цієї, знаєш про неміч природи нашої, бачиш силу лукавого спокусника. Врозуми затьмарених розумом, вилікуй одержимих, утверди їх у поміркованості, скріпи у стриманості, щоб не охопила їх безнадія. Нехай відродиться у них турбота за спасіння душі своєї, про здоров’я тіла свого на славу і за життя у чеснотах для користи власної й на благо ближніх. Нехай у тверезості проживуть життя своє і достойно прославлять ім’я Твоє святе. Амінь.

суспільні проблеми

Молитва до Пресвятої Богородиці за зцілення від пияцтва

О

премилостива Владичице! До Твого заступництва нині прибігаємо, молитов наших не відкинь, але милостиво вислухай нас: чоловіків і жінок, батьків, матерів і дітей та усіх важкою недугою пияцтва одержимих, які, спокушені дияволом, від Церкви Христової та спасіння відпадають. О милостива Мати Божа, зціли братів і сестер, та усіх близьких наших, торкнися їхніх сердець, і, підвівши їх із падінь гріховних, до спасительної чесноти тверезости приведи їх. Вимоли в Сина Свого, Христа Бога нашого, нехай простить нам прогрішення наші і не відверне милости Своєї від нас, але нехай скріпить нас у тверезості й доброчесності. Прийми, Пресвята Богородице, молитви матерів, що за дітей сльози проливають, жінок, що за чоловіків своїх ридають, дітей нещасних і убогих, блудними батьками покинутих, і всіх нас, що до ікони Твоєї припадаємо. Нехай це наше благання молитвами Твоїми досягне престолу Всевишнього. Сховай нас і збережи від лукавого переслідування й усіх ворожих підступів, а в страшну годину відходу нашого допоможи пройти безперешкодно поневіряння посмертні й молитвами Своїми ізбави нас від вічного осудження, і нехай покриє нас милість Божа на віки віків. Амінь.

Контактна інформація про Благодійний Фонд «Назарет»: Благодійний Фонд «Назарет», р/р 2600701016192, ВАТ «Кредобанк», м. Дрогобич, код ЗКПО 34327083, МФО 325202. Адреса офісу: м. Дрогобич, вул. Чорновола, 4. Тел.: 8 (03244) 2-24-58, 8 (067) 380-80-98, 8 (098) 781-25-92.

Відповідальні особи в єпархіях УГКЦ за питання, пов’язані з алкогольною залежністю Бучацька єпархія: о. Володимир Гнилиця, тел.: 8 067 354 78 57

Сокальсько-Жовківська єпархія: о. Дмитро Польовий, тел.: 8 093 693 72 78

Донецько-Харківський екзархат: о. Віталій Кестер, тел.: 8 097 635 25 76

Стрийська єпархія: о. Тарас Сидор, тел.: 8 098 944 13 51

Івано-Франківська єпархія: диякон Руслан П’яста, тел.: 8 097 617 94 48; о. Орест Путько, тел.: 8 067 124 53 64

Тернопільсько-Зборівська єпархія: о. д-р Андрій Логін, тел.: 8 098 586 62 82

Київська архиєпархія: п. Оксана Петрів, тел.: 8 050 299 06 06

З питань співпраці просимо звертатися:

Коломийсько-Чернівецька єпархія: о. Василь Колодій, тел.: 8 067 344 14 44

Комісія у справах душпастирства охорони здоров’я УГКЦ Пл. св. Юра, 5, Львів, 79000, Україна Тел.: (032) 372-29-06, Ел. пошта: zdorovia@ugcc.org.ua

Самбірсько-Дрогобицька єпархія: п. Ростислав Пелехач, тел.: 8 067 802 88 77

Голова Підкомісії «За тверезість життя»: о. д-р Андрій Логін, Тел. 8 098 586 62 82

8

виховання дітей

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

про виховання

Не секрет, що в нашій (та й не тільки) країні існують проблеми виховання дітей та молоді, а також багато сучасних дітей не мають батьків, це – діти-сироти. Деякими думками діляться з читачами «Слова» вихователі та працівники кількох виховних закладів Дрогобиччини. Для тих, хто бажає внести свої пожертви для виховання дітей в цих закладах, наприкінці подаємо довідкову інформацію та банківські реквізити.

Марія ДЕРЕВ’ЯНКО

Ореста Косовська Заступник директора Дитячого будинку «Оранта» (м. Дрогобич)

І

дуть дні, невтомними журавлиними ключами пролітають роки. Ось уже дванадцять років у Дрогобичі працює дитячий будинок, в якому проживають діти, обділені долею батьківської любови. Мати Господа нашого Ісуса Христа взяла під свій покров дітей; наш рідний дім освятили і дали йому ймення «Оранта».

30 вихованців проживають в дитячому будинку, навчаючись в середній школі №5 (м. Дрогобич). Бурхливе і цікаве життя вихованців – зранку в школі, а друга половина дня – це підготовка до уроків, зустрічі з цікавими людьми, відвідування гуртків. А які цікаві виховні заходи проводяться в «Оранті»! Частими гостями є брати-семінаристи, які спілкуються з дітьми на духовні теми, розповідають про життя святих, про навчання в семінарії та разом з вихованцями відвідують Святу Літургію в Святотроїцькому кафедральному храмі. Одного разу відбулася цікава зустріч із єпископомпомічником Самбірсько-Дрогобицької Єпархії владикою Ярославом (Прирізом). Спілкування і благословення владики надовго залишилося в серцях малечі. На зустрічі-святі діти співали пісні про Україну, читали вірші, а в кінці заспівали «Многая літа». Ще одне чудове свято, яке підготували вихованці з педагогом-організатором Л. Я. Цепінською до річниці від дня народження Л. Українки, пройшло на одному диханні. Гостями були брати-семінаристи, однокласники, вчителі, вихователі. А як не згадати Свято Тараса Шевченка, де роль малого Тараса виконував вихованець Івасик Білоконь, а на бандурі грала й співала Наталя Баб’як, дует педагогічних представників виконав пісню на слова Т. Шевченка «Оксана». Маленьким артистам аплодували, а слово вдячности виголосила директор Дитячого будинку «Оранта» Оксана Дмитрівна Дацюк, вона з материнською любов’ю пригорнула вихованців, почастувавши всіх солодощами.

Співпрацівник Благодійного фонду «Карітас» (Борислав)

Д

іти – наше майбутнє, і тому виховання дітей – це надзвичайно важлива справа, в якій батьки відіграють головну роль. Я вважаю, що саме сім’я є головним осередком, в якому відбувається розвиток особистости дитини. Саме там формується її розум, воля, характер. Особистий приклад батьків, їхні взаємини між собою, з иншими людьми, їхні погляди – це орієнтир для дитини. О с н о в о ю х р и с т и я н с ь к о го виховання є віра, саме вона формує серце, душу й розум дитини. Батькам належить вчити дітей молитви, завжди разом з ними брати участь у недільній Святій Літургії, приступати до Святих Таїнств, своїм прикладом показувати значення віри у щоденному житті. Дітям завжди приємно, коли дорослі цікавляться їхніми справами, взаєминами з їх товаришами, успіхами, тим, що хвилює і турбує їх. У спілкуванні з дитиною нам слід зважати на її життєві потреби і права, виявляючи об’єктивність, не зачіпати її гідности, вірити в її можливості та здібності. Важливо знаходити час і місце, щоб вислухати дітей, намагатися зрозуміти. Лагідність, любов, увага батьків створюють у дитини хороший, радісний настрій. Родинний дім – перша виховна школа. Як складеться їхнє життя, ким вони виростуть? Таке питання часто ставимо собі з хвилюванням. Хочемо, щоб вони виросли кращими від нас, були щасливими. Щоб віра була в них човником, любов – вітрилом, а надія – якорем, тоді сміливо можуть плисти через хвилі світу.

9

про виховання

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

виховання дітей

Вихователі Нагуєвицької школи-інтернату

Н

агуєвицька спеціяльна загальноосвітня школа-інтернат розпочала свою роботу 1 вересня 1961 року. Будівництво приміщення започаткували до сторіччя від дня народження Івана Франка у 1956 р. 1964 року зі стін школи вийшли перші випускники. У 1970 р. школу перепрофілювали у спеціяльну загальноосвітню школу-інтернат для дітей зі зниженим зором, і від того часу ми працюємо з дітьми, які мають вади зору. Зараз у школі навчається 119 дітей. Контингент школи дуже специфічний. Більшість – діти з малозабезпечених та неповних сімей; є й діти-сироти. Педагоги нашої школи роблять все, щоб виховати і випустити зі стін навчального закладу духовно багату, соціяльно свідому та адаптовану особистість. Однак без допомоги добрих людей нам не обійтися. В нашій країні багато тих, хто потребує, також багато забезпечених людей, які в змозі допомогти, але насправді мало тих, хто допомагає дітям, не очікуючи прохань, подяки чи голосної реклами, роблять добру, благородну справу, підставляючи надійне плече тим, хто цього справді потребує. Якими завтра стануть діти – відає один Бог, але надзвичайно важливо взяти й на себе обов’язок – допомогти дітям пізнати Господа, наблизитися до Нього. Ось уже четвертий рік вихованців спецшколи-інтернату, що у Нагуєвичах, відвідують члени семінарійного братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці» Дрогобицької Духовної Семінарії. Щовівторка братчики приїжджають до школи, зустрічаються з учнями. Духовна опіка майбутніх священиків є особливо важливою для дітей, обділених батьківською турботою та любов’ю. Щотижневі відвідини семінаристів допомагають заповнити пустку душі любов’ю Отця Небесного. Кожного року члени Братства організовують для дітей нашої школи вечір Святого Миколая, щоб вони мали змогу відчути на собі милосердний погляд доброго отця, його любов, щедрість, мир і тепло. Колектив спецшколи-інтернату: дирекція школи, вчителі, вихователі, вихованці щиро вдячні братчикам за Боже Слово, яке вони сіють в душах наших дітей. Бажаємо вам здоров’я міцного, Божої ласки та успіхів на духовній ниві.

10

Хай будуть поруч віра та надія, Як два крила, що впасти не дадуть. І сам Господь любов’ю хай зігріє, Щоб довгим та легким був Ваш життєвий путь.

виховання дітей

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

про виховання

Вихователі Дитячого будинку «Оріана» (м. Борислав)

В

Катруся,

вихованка

Дитячого

будинку

«Оріана»,11 років: – Мені подобається жити в «Оріані», але я б дуже хотіла жити в справжній сім’ї, щоб були мама і тато.

Настя,

випускниця

Дитячого

будинку

«Оріана», студентка медучилища, 19 років: – Я вдячна Богові за те, що жила в «Оріані», що в мене був шанс вступити в медучилище.

Аня, вихованка Дитячого будинку «Оріана», 11 років: – Я дуже хочу, щоб моя мама заробляла гроші і не випивала, і ми б жили разом.

Михайлик,

вихованець

Дитячого

будинку

«Оріана», 11 років: – Я не хочу до мами, бо вона мене постійно била і я весь час був голодний.

иховання молоді – важка праця, чи пок ликання, чи спосіб заробити, а може, вимушеність обставин, чи, все ж таки, сердечна любов? З якого боку не підходимо до цього питання, зрозуміло одне, що результативного виховання без любови і тепла немає і не може бути. Відомо, що жоден вихователь сиротинця не замінить дитині батька й матері, навіть якщо він люблячий, привітний і добрий. Адже батьківська і материнська ласка не замінюється нічим: сиротам її завж ди бракуватиме. Правильно, якщо обирати між «неблагополучною» сім’єю і сиротинцем, то кращий варіянт – другий. Та й в нашій практиці вже були випадки, коли діти приходили і самі просили, щоб їх забирати від батьків-алкоголіків. А ле все одно повноцінним виховання є (і повинно бути!) тільки в сім’ї. Дитині потрібно отримувати материнську любов, відчувати надійну батьківську опіку. А вихователь (нехай хоч найулюбленіший) все одно залишає дитину після закінчення зміни: він спішить до своєї сім’ї, в нього свої турботи, а ще він будь-коли може змінити місце праці. Та й методи виховання в сиротинцях не завж ди прийнятні: дітям часто-густо набридають встановлені розпорядки дня, дотримання визначених правил тощо. Їм так деколи хочеться забути про все це і просто відчути родинний затишок, відчути, що вони комусь не байдужі, що вони комусь потрібні. Виховувати молодь треба з любов’ю. Все повинно виходити з серця, а не з правил чи норм. І це повинні робити рідні батьки. Та виходячи з нашої ситуації, коли так багато дітей при живих батьках виховуються в сиротинцях, ми док ладаємо зусиль, щоб ці діти росли радісними і щасливими. Ми прагнемо дати їм шанс у майбутньому створити свої міцні сім’ї для того, щоб уже їхні діти ніколи не знали, що таке сиротинець.

11

духовність

Подих скинії

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Байдужiсть Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Од. 3:15

Дуже часто можемо почути від людей старшого віку, що раніше всі були більш довірливі та уважні, частіше допомагали одне одному, а тепер багатьох виховують так: покладайся тільки на себе, нічого для инших задарма не роби, допоможеш иншому – відбереш у себе. Людям чомусь дуже бракує вміння співчувати, радіти чи переживати за ближніх, а не лише за себе… Сучасне покоління виростає під впливом усіх досягнень технічного прогресу (телевізор, комп’ютер, Інтернет тощо), воно огорнуте повною байдужістю до всього справжнього, щирого і справді вартого уваги: ми часто навіть не помічаємо краси неба, нової квітки на клумбі, приємного подиху теплого вітру… Все реальне ми підмінюємо віртуальним, чимось неіснуючим, а це часто дуже болісно відбивається на наших стосунках навіть з найріднішими для нас людьми. До категорії сучасних соціяльних проблем нечасто відносимо таку рису суспільства, як байдужість. Рідко можемо почути чи прочитати щось про неї взагалі як про проблему. Люди стали байдужими вже і до самої байдужости… То чи справді це проблема лише нашого часу, та й чи взагалі це проблема?.. У будь-якому разі байдужість присутня, а щоб її подолати, найперше треба почати про неї говорити… Микола ВИТІВСЬКИЙ Причина байдужости – егоїзм?

М

абуть, кожному подобаються люди уважні, турботливі, здатні допомогти і словом, і ділом. Тоді виникає запитання, звідки взагалі береться байдужість до всіх і до всього: до близьких, до колег, до своєї справи та й до самого життя?.. Напевно, джерелом цієї байдужости є той маленький вогник егоїзму в серці кожної людини, який поступово розгорається, а потім власне «Я» стає понад усе. Адже і справді доцільно писала письменниця Уршуля Зибура: «Люди наче квіти: шість мільярдів нарцисів». Саме цей егоїзм і самозакоханість не дозволяє створювати щирі відносини з иншими. Та чи справді це проблема лише нашого часу?.. Мабуть, ні. Егоїсти були завжди; ба й навіть найпорядніша людина може згадати якісь моменти свого минулого, за які їй потім було соромно. Очевидно, що така байдужість існувала завжди. Проте егоїстами не народжуються, а ними стають, зокрема, у процесі неправильного виховання. Чому, коли однокурсник (однокласник) хворіє вже цілий місяць, його ніхто не провідає, не поцікавиться, як він себе почуває, і що з ним? Чому, коли мама повертається додому стомлена, нам все ніколи їй допомогти, бо ми поспішаємо на

12

прогулянку з приятелем? Адже саме з такої маленької байдужости починається байдужість велика, більш серйозна, яка переростає у холодний, бездушний розрахунок у стосунках з будь-якою людиною, у бажання вбачати в усьому джерело матеріяльних благ. Саме таким чином зараз почали панувати миттєві меркантильно-споживацькі вигоди у всіх ділянках суспільних відносин. У людства створився «синдром очікування гіршого, ніж було вчора». Иноді за цим настає байдужість і до самого себе, до всього життя. Часом нас нічого вже не може потішити, все навколо робиться якимось нецікавим, втрачається «смак» життя, говорячи мовою психології, розвивається депресія. Згодом депресія кожної окремої людини переростає у суспільну депресію, масовий песимізм, соціяльну байдужість (чи як би ми це не назвали). Подолати такий стан можна лише тоді, коли віддамося Богові в руки, як про це гарно співав псалмопівець: «Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся? Май надію на Бога, бо я Йому буду ще дякувати за спасіння Його!» (Пс. 42:5). Спробуємо розглянути байдужість на кількох її рівнях, а зокрема, у стосунках з Богом та иншими людьми.

Подих скинії

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

духовність

Байдужість у стосунках з Богом

Н

айбільший людський гріх, про котрий мовчить Декалог (Десять Заповідей) – це байдужість. Вона може проявлятися у стосунках з ближніми, природою, навіть самими собою і Богом. Байдужість у відносинах з Богом в сучасному суспільстві дуже швидко прогресує і розвивається. Найбільше вона проявляється у тому, що нам вже не цікаві особисті стосунки з Творцем, розмови з Ним (молитва), якщо ми можемо «відкупитись» однією лиш присутністю на богослужінні раз на тиждень. Дуже влучно з цього приводу висловився видатний англійський письменник Вольтер: «Ми з Господом вітаємось, але не розмовляємо». Така «теплохолодність», як називав її Ісус Христос, вже більше двох тисяч років осуджується Церквою, і, мабуть, завжди буде каменем спотикання для багатьох. Саме вона робить з «віруючих» людей «номінально віруючих», а тих, хто спасається, перетворює на тих, хто гине. Нам не цікавий наш особи­стий духовний розвиток, якщо йому будуть суперечити наші меркантильні споживацькі інтереси. Найгірше те, що ми навіть не помічаємо, як байдужість часто заставляє нас порушувати й инші заповіді, а зокрема першу. Людина створена таким чином, що вона постійно прагне шукати Бога. Проте це стає неможливим через вищезгаданий фактор. Людина, яка байдужа до всього навколишнього світу, а зосереджена лише на своїй персоні, не може відшукати Бога. Тому, не знайшовши справжнього свого Творця, вона починає створювати його собі сама. Як казав вже цитований Вольтер: «Якщо Бог створив людину на свій образ і подобу, то вона віддячила Йому тим самим». Тобто людина починає створювати собі псевдобогів, які зможуть дати їй миттєві втіхи, задовільнити її душевні потреби, але аж ніяк не духов­ні; вони ніколи не зроблять її по-справжньому щасли-

вою. Такими «золотими тельцями» можуть стати, зокрема, вищезгадані досягнення технічного прогресу чи будь-що инше. Проте в такий спосіб людина, часто сама того не розумі­ ючи, насправді не лише не наближається до Бога, а навіть віддаляється від Нього. Таким чином, байдужість справді згубно впливає на наші стосунки з Богом і на наш особистий духовний розвиток. Більшість людей живе за принципом: «Поки не гряне грім…». Доповненням до цього можна вважати народну приказку: «Як тривога – то до Бога». Чому ж, наприклад, до здобуття незалежности України було значно більше національно свідомих людей? А чому до виходу Церкви з підпілля було значно більше насправді щирих християн, більше покликань до священичого чи монашого служінь? І чому зараз, коли є всі можливості стрімко і швидко прогресувати і розвиватися, коли справді маємо за що подякувати Господу, ми всі про це забуваємо? Невже, щоб подолати стіну байдужости, щоб пробудити свідомість суспільства, треба чекати знову якоїсь біди, якогось лиха? Мабуть, все-таки пора вже нарешті пробудитись, побачити, як багато Бог для нас зробив, оцінити всю красу створеного Ним світу і щиро за це все подякувати…

Байдужість у стосунках з ближніми

Н

а превеликий жаль, байдужість стала також основним принципом, на якому базуються відносини майже всіх людей між собою… Звичайно, найпомітнішим її проявом і водночас її причиною є вже багаторазово згадуваний банальний егоїзм. Людина, яка дбає лише про себе, не може побудувати справжніх, щирих і дружніх відносин з кимось иншим, бо завжди буде бачити його лише через призму розрахунку і користолюбства, на чому буде базуватись навіть допомога ближньому. Однак хороші вчинки треба робити не з розрахунку, а за покликом душі. Байдужість дуже часто може руйнувати навіть довготривалу міцну дружбу, а тим більше не дозволить побудувати подібні відносини. Байдужому зовсім не цікаві люди, котрих не можна використати для задоволення навіть найменших своїх примх. А коли в світі не існуватиме поняття дружби, то як може йти мова про якусь спільноту, про народ, про су­ спільство як єдиний організм?.. Байдужість – це той маленький черв’як, який, проте, здатний зруйнувати

велике дерево. Мабуть, недарма польський письменник Владислав Ґжещик писав: «Врешті-решт з усієї нашої цікавости до знайомих та близьких залишається запитання: “А він ще живий?”» Така його фраза цілком доцільна, адже ми справді є небайдужими до своїх близьких, друзів часто лише до того моменту, поки перебуваємо разом з ними, а після певної розлуки забуваємо взагалі про їх існування… Яскравий приклад – випускний бал у школі, коли всі обіця­ють пам’ятати, дзвонити, а коли починається студентське чи «доросле» життя, то забувають взага­ лі, що вчились у школі… Байдужість – це причина більшости розлучень. Люди, котрі байдужі одне до одного в силу егоїзму, не можуть довго витерпіти иншого на «своїй території». Така риса може дуже легко зруйнувати навіть таке подружжя, яке, на перший погляд, має всі можли­ вості, щоб стати щасливим. Адже й справді надто важко проводити день за днем у товаристві людини, якій цілком байдуже до того, як пройшов твій день,

13

духовність

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Подих скинії

яким є твій настрій, що цікавого трапилось на роботі; яка тебе немов не помічає або й взагалі не знає про твоє існування; яка абсолютно байдуже ставиться до своїх сімейних обов’язків; яка в себе вдома помічає лише телевізор чи комп’ютер… Джеральд Бренан сказав: «Найцінніше у шлюбі те, що в ньому можна бути на самоті, не почуваючись самотнім». Натомість у такому випадку можна бути і поряд з чоловіком чи дружиною, але відчувати невимовну одинокість. І щоб перервати цей летаргічний сон, в якому можуть минати цілі роки подружнього життя, треба ліквідувати проблему в корені: перестати бачити світ лише через призму власного «Я»; оцінити те, що Бог дав нам людину, яка готова пожертвувати всім заради нас, а опісля і всього себе подарувати цій людині. Саме подолавши штучно збудований міцний «мур» байдужости, ми зможемо нарешті зрозуміти, яким великим подарунком є наша сім’я і як її треба цінувати. Дуже згубно байдужість може впливати навіть на весь народ чи певні великі ланки суспільства. Не побоюсь назвати її хворобою, причому дуже заразною. Байдужість – це крок до моральної та духовної загибелі людини, який породжує лінивство. Людина, збайдужіла до своєї справи, не може виконувати її надто якісно чи продуктивно, вона стає лінивою до свого діла, яке не приносить їй більше жодного задоволення. Проте найгірше те, що така байдужість може передаватись й иншим людям. Адже часто, займаючись чимось, ми спілкуємось з тими, хто нас оточує, хто так чи инакше має на нас вплив. Добре, якщо ці люди й самі захоплені своєю справою, бо так вони «заряджають» нас лише позитивом. На противагу цьому можуть зустрітися персони, які не те що ентузіязмом не потішать, а навпаки, відбивають всяке бажання щось змінити на краще. Ми здатні протистояти такому впливу раз, другий, третій, та коли це набуває постійности, можемо навіть не помітити, як раніше улюблена справа стане чимось таким, що просто потрібно робити, «бо так треба». Тоді ми працюємо лише з бажанням, щоб це скоріше закінчилось. Та хіба це життя?! Це швидше те, що ми робимо в перервах між ним, адже ніхто не хоче, щоб воно закінчувалось скоріше. Тоді напрошується запитання, якщо ти займаєшся чимось і прагнеш, щоб це скоріше закінчилось, виконуєш з нехіттю та байдужістю, і це не життя для тебе, то що це тоді? Можливо, відповідь буде дещо грубою і сказаною з перебільшенням, але значною мірою правдивою: не життя – значить смерть. Байдужість справді веде до смерти, але не обов’язково фізичної – вона вбиває морально, духовно. Найгіршим тут, як бачимо, є те, що її «жертвами» можуть ставати не лише окремі люди, а подекуди й цілі сім’ї, міста чи народи… То чи можна казати, що це не проблема?..

«Униніє» як один з можливих наслідків чи проявів байдужости

Д

уже часто проблема байдужости суміжна з психологічним станом депресії. Байдужість може стати її причиною, а водночас може бути і її наслідком. Проте сам термін «депресія» не подає найширшого уявлення щодо суті цієї проблеми. Значно точніше її відкриває церковно-слов’янське слово «униніє» або грецьке «акедія». Вперше такий стан описав стародавній грецький лікар Гіпократ і назвав його «актібія»; він описував його як виснаження людського органі­ зму. Використане ним слово тричі зустрічаємо також у грецькому перекладі Біблії (Септуагінті), де воно означає смуток, незадоволення і пригнічення. Евагрій Понтійський, котрий систематизував духовний досвід Отців пустелі, визначає униніє чи акедію так: «Акедія – це любов до способу життя демонів». Це визначення, просте й шокуюче, а водночас і незрозу­ міле, досить вдало охоплює саму суть проблеми. Спробуймо це прояснити. Бог створив людину на свій образ і веде її життям, щоб вона стала подобою Його Сина. Він веде її до обожнення через пробудження в ній способу життя Бога, який є Любов’ю. Людина здатна реалізувати свою людську природу лише через любов і в любо-

14

ві, бо шляхи Бога завжди є шляхами любови. Диявол же навпаки може бути тільки збудником гніву й ненависти. Проте йому дуже важко звести людину в такий спосіб, оскільки вона створена таким чином, що її не приваблює ані гнів, ані ненависть, ані заздрість – вона потребує любови. І тому, будучи ошуканцем і батьком обману, злий дух симулює (вдає) любов і турботу про людину, і таким чином веде її до «любови» свого способу життя. Головні гріхи, почи­наючи з гордости, – це етапи цієї дороги, адже кожен із них є оманливою обіцянкою щастя. Найгірше те, що людина дуже часто не бачить ані тих гріхів, ані самого унинія, в яке врешті потрапляє. Переважно вона навіть переконана, що її стан – це взагалі певна чеснота, якесь випробування чи різновид хреста, що Бог їй зараз дає. Саме тому униніє – це досконалий винахід злого духа, адже так можна все життя прямувати слідом за ним, навіть не розуміючи того і не від­чуваючи потреби глибокого навернення серця. Униніє (акедія) є своєрідним духовним спотворенням, коли хтось «любить» те, чого потрібно уникати, тобто вважає його звичайним і нормальним, бо не усвідомлює де­ мо­нічности цього стану.

Подих скинії

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Окрім браку віри в Божу любов, цей стан характеризується втратою надії. Людина, що опанована унинієм, цілком байдужа до великих обіт­ ниць Бога. Все, чого вона хоче досягнути, всі її прагнення обме­жуються сірою буденністю, хоча нею вона також ніколи не буде задоволена, проте лише так може отримати хоч якісь мінімальні утіхи. Евагрій Понтійський, характеризуючи «механізм» дії унинія, писав так: «Біс суму, нудьги, зневіри, який називається також полудневим (Пс. 91:6), є найпідступнішим з усіх бісів… Примушує невдоволено позирати, що сонце заповільно рухається на небосхилі або зовсім зупинилося – і день став неначе п’ятдесятигодинним». Така людина піддається різним імпульсам своєї чуттєвости, шукає маленьких утіх там, де це можливо. Тобто тут бачимо вже згадуваний вище факт створення людиною собі псевдобогів, що є наслідком байдужости у стосунках з Богом. Так діється з кожною людиною, опанованою акедією. Щодо відносин з ближніми, то така людина уникає будь-якої жертовности для инших, дбає тільки про себе і свою безпеку. Навіщо має зректися себе самої? Що з цього буде мати? Иншим дуже важливим проявом цього стану є нехіть до послуху. Непослух, як і вищезгадана повна безнадія, – це суть способу життя демонів. Людина в унинії всяко намагається оминути послух, а при самому лиш вигляді тих, кого вона має слухати, в ній одразу ж пробуджується ненависть, заздрість, а згодом може з’явитись навіть депресія. Працюючи на роботі, така людина може заважати всьому колективові продуктивно виконувати свою справу. Її непослух, проте, не виявляється відкрито, бо це иноді могло б їй дорого коштувати, а вона якоюсь мірою залишається залежною від людського ставлення своїх керівників. Саме тому вона починає занурюватися у різного роду інтриги, комбінації, маніпуляції і сваволю… Ще однією рисою людини, опанованої унинієм, є роздвоєння. Надаємо слово самому Евагрію: «Той, хто піддається акедії, ненавидить те, що є, і пожадає те, чого нема». Цей прояв унинія дуже небезпечний, адже така людина ніколи не може осягнути спокою, оскільки їй завжди чогось бракуватиме; всього, що вона має, їй завжди буде недостатньо для щастя. У цьому випадку людина не живе в реальному світі, вона любить порожнечу, одягнуту в гарний одяг мрійництва, а таке життя у вимріяному світі ніколи не доведе до чогось доброго. Така людина постійно збунтована проти дійсности, включно навіть із самою собою, і тужить вона за нездійсненними речами. Тут знову ж дуже влучно сказав Евагрій, мовляв, униніє – це сон, що крутиться довкола себе самого. Найбільшим негативом у цьому роздвоєнні є те, що таким мрійництвом людина може досягнути лише певного миттєвого задоволення, проте воно ніколи не стане повноцінним замінником того щастя, що його нам Бог приготував. Натомість такий стан лише віддаляє нас від Бога. Таким чином, можемо побачити, що це спостереження цілком аналогічне для людини, яка «хворіє» байдужістю. Наступною рисою людини, котра опанована акедією (унинієм), є журба. Згідно з думкою Евагрія, цей стан відповідає журбі, а журба – його нерозлучна супутниця. Такий постійний сум закриває людину в собі, а тоді породжує різні хворобливі стани, як-от депресія. Мабуть, саме цей етап опанування людини акедією може мати найгірші наслідки, адже тоді можуть з’являтися навіть думки про самогубство. Недарма ж Святі Отці називали цей стан тягарем шалу. Підсумовуючи: із зростанням унинія життя людини перетворюється у пекло на землі з усіма можливими його наслідками. Є підстави вважати, що акедія сьогодні торкає не тільки поодиноких осіб, але й цілі суспільства. Депресія, один з останніх гірких плодів акедії, вже стала суспільною хворобою західної цивілізації. Проблема набрала таких розмірів, що у великих містах Европи каналізаційні системи «захаращені» ліками від депресії. Очевидно, що не можна причини депресії зводити тільки до акедії, але сприйняття цієї проблеми лише з погляду медицини і нехтування її духовних причин – це велика помилка. Не можна розглядати байдужість чи депресію окремо від її духовного коріння – унинія. Байдужість є зовнішнім виявом унинія, а инколи – і його причиною.

духовність

15

духовність

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Подих скинії

Лік від байдужости – любов

Т

ільки у Бозі ми зможемо стати справді щасливими, тому лише на Нього нам треба покладатися, щоб подолати байдужість. Нашим шляхом подолання егоїзму, байдужости, унинія чи депресії, є повна, майже дитяча, довіра себе Богові. Треба просити Його, щоб дав силу протистояти всім спокусам, уподібнюючись до псалмопівця, який молиться: «Розпливає зо смутку душа моя, постав мене згідно зо словом Своїм!» (Пс. 119:28). Лише довірившись Богові, зможемо позбутись байдужости, належним чином оцінити всі Його дари, весь створений світ, а це відобразиться і на наших стосунках з ближніми: в дружбі, сім’ї, та й в цілому народі. Тобто байдужість можна подолати лише універсальним способом – любов’ю, бо Бог є Любов. Адже й справді, якщо б ми любили не лише себе, а й ближніх, як самих себе, бо так і заповідав нам Хри­стос, то таких проблем, як егоїзм, байдужість, черствість і закам’янілість до инших, не існувало б. Якщо в подружжі панує любов, що свідчить про присутність Бога між подругами, то хай це будуть навіть дуже різні за смаками чи уподобаннями особи, але вони завжди знайдуть спільну мову, а так зможуть зміцнити свою сім’ю і зроби­ ти щасливими одне одного та своїх дітей. Ці ж діти, у свою чергу, отримавши добре християнське виховання, будуть любити, поважати своїх батьків і завжди будуть їм у всьому допомагати. Таким чином, через любов можна подолати байдужість у сім’ї, яка є маленькою одиницею, а водночас і моделлю великої родини – всього народу і Церкви Христової. Тому нам справді варто погасити в собі вогник байдужости, а натомість розпалити велике полум’я любови до рідних, друзів і взагалі всіх ближніх. Лише так зможемо наблизитись до Бога і до того великого щастя, яке Господь для нас приготував.

Стає очевидно, що байдужість – все ж проблема, причому дуже значна. Її вогник більшою чи меншою мірою присутній у кожному з нас, а тому, щоб її побороти, треба починати кожному з себе особисто, і так можна буде змінити навіть весь світ. Щоб заохотити до цієї духовної боротьби і надати трішки оптимістичнішої ноти на завершення, процитуємо знову ж Евагрія Понтійського: «Хто бореться

і перемагає, у того настає стан спокою і душа сповнюється невимовною радістю».

Не будьмо байдужими до всіх, хто нас оточує, до Бога та до всього, що Він нам подарував!

16

Подих скинії

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Ікона

«Ікона - це...» Дорогі читачі! У минулому числі нашого часопису зазначалося, що в лютому цього року гостем нашої семінарії був отець-диякон Михайло Олійник, котрий виступив зі словом про ікону в ході творчої зустрічі семінаристів під назвою «Ікона – це...», а наслідком цієї події стало започаткування в семінарії іконописної студії під проводом диякона Михайла Олійника. З Божого благословення на сьоІкона Богородиці Ікона Христа-Спасителя годнішній час теоретичні та (іконописець Михайло Олійник) (іконописець Михайло Олійник) практичні зустрічі з іконопису відбуваються щотижня для всіх охочих семінаристів. Сподіваємось, незабаром зможемо мати колекцію власних ікон, нехай і «учнівських», але написаних руками семінаристів. Нехай Господь Бог допомагає нам в цьому! Подаємо для вашої уваги деякі думки, висловлені отцем-дияконом у виступі під час зустрічі «Ікона – це...», а також відповіді на запитання, поставлені слухачами із залу.

Михайло ОЛІЙНИК

Л

ітопис Руський, описуючи події 6495 року (987 року по Р.Хр.), розповідає про те, що коли русичі мали намір прийняти християнство, то князь Володимир вислав послів в різні краї, щоб довідатись про різні релігії. І коли вони перебували в Соборі Святої Софії у Константинополі, то були вражені красою храму, величчю богослужінь і милозвучністю співу. «...І не знали, чи вони були на небесах, чи на землі. Нема бо на землі такого видовища, чи краси такої, щоб зуміли порівняти з нею. Знаємо тільки, що там Бог із людьми перебуває»1. Слова Літопису вказують, що при виборі релігії і віросповідання важливу роль відіграло високорозвинуте естетичне відчуття слов’ян-русичів. Їхня релігійність ґрунтувалася, в першу чергу, на відчутті краси та естетичности. Саме через красу літургійних дійств, ікон, облаштування храму християнство змогло промовити до русичів. Отож краса у своєму глибинному значенні була справді однією з основних засад слов’янської культури і духовности. Яскравим взірцем дії звичайних храмових ікон є приклади з життя великих мужів нашої Церкви. З найвідоміших випадків згадаємо свідчення про покликання до служіння Богові через особливий вплив ікони в житті священномученика Йосафата Кунцевича: «…І немов наврочений, стояв перед іконами, неначе задивлений у вікна иншого світу серед тиші, півсмерку і запаху кадила. А коли став перед іконою Христа і довго дивився, золота іскра відірвалася від ікони і вдарила його в саме серце, аж заболіло»2.

Зі спогадів великого святителя-подвижника і митрополита Андрея Шептицького: «Я серцем відчував красу нашої старовинної ікони. Я був, відай, дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій дерев’яній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував ту якусь незрозумілу емоцію, що я її нині назвав би артистичною емоцією… Гієратичні постаті в іконостасі, на мене звернений зір Христа Спасителя і св. Його Матері та якась містична темрява, в якій світили тільки свічки, і їх відблиск на золотих тлах ікон, дим кадила, що возносився до неба разом із звуками пісні, – все це складалося на якесь вражіння, таке глибоке, яке ледве коли в життю пам’ятаю. А глибоке вражіння було якраз тому, що, поза тими зовнішніми проявами, відчувало серце якусь таємну глубінь, що, наче промінчик, спливав на душу з-поза світу, неначе з небес»3. Духовність таких великих подвижників, якими були і святий Йосафат Кунцевич, і митрополит Андрей Шептицький, виховувалась на глибокій містиці нашої літургійно-мистецької традиції, однією із важливих складових якої є ікона. Зайшовши в музей чи до старого українського храму, відчуваємо на собі особливу дію ікони. На жаль, в теперішній час ікону майже забуто... Духовність нашого (та й будь-якого иншого) народу складається з багатьох чинників. Церковне життя – це і Літургія, і народні побожні звичаї, і соціяльне чи будь-яке инше служіння Церкви. Однак надзвичайно велику роль в

17

Ікона

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Подих скинії

духовному житті народу відіграє і церковне мистецтво, зокрема в середовищі храму, де сходиться народ Божий. Проте в сучасному церковному житті ікону часто поміщають на другий плян, мовляв, маємо важливіші питання (канонічні, пастирські, соціяльні та инші), ікона ж може почекати. Насправді ж в усіх згаданих «важливіших» питаннях не можна обійтися без молитви. А ікона – це молитва, творена іконописцем, котрий виявив її у фарбах, висловив у богословських образах. І саме молитва перед образом є дуже близькою для нашої релігійної традиції.

«Ікона» та «образ»: яка між ними відмінність?

Д

ехто вважає, що образ та ікона – різні речі. Щоб не виникало двозначности, слід знати, що «образ» – це український переклад давньогрецького слова «ікона». Слова «ікона» і «образ» упродовж історії українського іконопису були взаємозамінними. У руських літописах домонгольского періоду вживається слово «ікона»: «…[Войцех] знищив правдиву віру і відкинув руське письмо, і запровадив письмо латинське і віру, і попалив ікони правдивої віри …»4; «…посуд церковний та ікони …»5 (йдеться про оздоблення Десятинної церкви в Києві). Вживання слова «ікона» в ранній період українського християнського мистецтва є цілком зрозумілим, адже ікона прийшла в Україну з Візантії, як і її назва. У документах та підписах на іконах XV-XVIІ ст. уже вживається українське слово «образ»: «образ цей був намальований... таким-то іконописцем, тоді-то» (підписи на іконах майстра Димитрія і Федоска, маляра із Самбора), що очевидно пов’язано з піднесенням в Україні власної національної самосвідомости та культурного розвитку в цей час. І там не йшлося про щось инше, ніж про ікону. В кін. XVII-XVIII ст. в Україні, намагаючись певним чином протиставитися латинізації, наголошували на значенні ікони в Церкві та правилах її написання. Ось тоді знову почали вживати назву «ікона». Пізніше стали співіснувати два терміни: «ікона» та «образ». Таким чином, з початку XX ст. ці два слова існували без проблем. Віднедавна, в час Відродження та звернення до джерел (переважно до візантійських), слово «ікона» почало вживатися на означення релігійного зображення, намальованого в східній традиції. В той же час багато хто «образом» називає живописне (не іконічне) зображення на релігійну тему. Але, як ми вже з’ясували, термінологічно – це неправильно. До художнього витвору митця на релігійну тему краще застосовувати назву «побожна картина» чи «картина на релігійну (біблійну або євангельську) тему», але не «образ». Тому що образ та ікона – це те саме. Повторюю, що «образ» – це український відповідник грецького слова «ікона».

Часто чуємо, що ікона повинна бути написана канонічно. Що це означає?

В

ислів «канонічна ікона» вживається досить часто. Вважається, якщо ікона написана за певними правилами (як малюються очі, ніс, які кольори використовуються, які композиції творяться), то вона є канонічною. Насправді це не так, бо ми не з того починаємо свої висновки. Канон ікони – це зовсім не те, про що ми щойно сказали. Канон в іконі (якщо ми вже дуже хочемо вживати це слово, хоч його ніколи українці не використовували) – це молитва і богослов’я. Залежно від того, чи в іконі закладене богослов’я і молитва, можна розрізняти ікони, написані по-богословськи, і малюнки, зовні схожі на ікону. Іконописання – це велика таємниця спілкування Бога та іконописця, які важко описати словами. Загалом можна сказати, що ікона дарується Богом. Іконописець – це християнин, котрий чує Божий поклик, вміє (або вчиться) малювати. Людина відповідає на Божий заклик своїми здібностями, і так «народжується» іконописець. Необхідно зауважити, що ікона починається з молитви. Іконописець має бути людиною молитви, яка всім своїм життям молиться.

У новозбудованих церквах важко знайти розпис із належними мистецькими та духовними якостями. В чому тут проблема?

М

истецтво на дошці чи в середовищі сучасного храму твориться залежно від рівня освічености в церковному мистецтві замовника і самого художника, їх поглядів та вподобань. На жаль, більшість бригад художників, як і замовників, не володіють належним рівнем обізнаности й розуміння суті храмового розпису. Найчастіше сучасний розпис храму здійснюється за такою схемою: замовник іконопису (громада, священик чи окремі люди) знаходять «майстерного» (і бажано недорогого) художника, який би вправно зміг скопіювати наявні в нього шаблонні, кільканадцять разів повторювані в инших храмах малюнки або замовлений взірець за правилом: «хто платить, той і замовляє музику». В кращому випадку, бачачи попередньо виконані художником твори, замовник покладається на самого майстра та його смак. Та і дуже часто сам художник вважає іконописання процесом

18

копіювання підібраних на свій смак зразків мистецтва минулого (частіше, на жаль, низької якості та чужої традиції). Звичайно, що якість іконопису завжди залежатиме від духовних якостей іконописця. Безумовно, іконописець повинен бути добрим художником, вправно володіти технічними прийомами живопису. Але необхідною умовою є насамперед певний духовний рівень іконографа, адже в основі творення ікони обов’язково має бути закладена молитва. В протилежному випадку творення образу зумовлене бурхливою фантазією автора або ж відбувається бездумно та часто непрофесійно, шляхом копіювання з невдалих взірців. Такі твори не матимуть нічого спільного з реальною особою Бога чи святого, тому і не можуть виконувати завдання, яке стоїть перед храмовим розписом.

Подих скинії

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Ікона

Сучасна ікона часто є лише вираженням індивідуалізованої творчости самого автора, замкнутого у власному світогляді в стінах своєї майстерні. І якщо він не є повноцінним членом Церкви (в тому числі її частини – конкретної спільноти-парохії), а лише невеликої групи осіб із подібним світоглядом, – така ікона буде близькою і зрозумілою лише для нього та невеликого кола його товаришів. Тому іконописець повинен жити в Святому Дусі: бути людиною молитви, брати участь у Святих Таїнствах, жити Словом Божим, бути церковною людиною. Особливу увагу слід приділити якісній освіті церковного маляра, адже іконописці без богословської освіти допускають серйозні догматичні помилки.

Чи може іконопис змінюватися з часом? Часто вважають, що вершиною іконопису і взірцем для всіх було і залишається візантійське мистецтво.

І

з цим не можна погодитись, адже богослов’я виражається мовою культури, мистецтва певної епохи, підґрунтям якого служать філософсько-світоглядні засади. Зміни філософських акцентів спричиняють зміни у мистецтві, зокрема церковному. Образ Бога, святого, поняття божественних істин та ин. набувають характерних рис в кожній епосі. Тому церковне мистецтво, якщо воно має вільні умови розвитку і не підвладне «царським указам», використовує для образотворення особливі виражальні стильові елементи епохи, що є найкращим для живописного виявлення Первообразу в дусі часу. Це, в свою чергу, сприяє тому, що Він (Первообраз) буде близьким для кожної людини, що живе та молиться в тому часі. Ця близькість допомагає відкрити людину на діялог-молитву. Таке живе і безпосереднє мистецтво допоможе наблизити людину до Бога і Божественного. Тому не можна шукати ідеалу іконопису лише в одній історичній епосі, ідеалізуючи її стиль, малярську технологію, підходи в образотворенні. Механічно відтворюючи, імітуючи лише давнє мистецтво, отримуємо штучний витвір, який не відповідатиме сучасним вимогам і завданням, що стоять перед іконописом. Згідно з цією позицією, український іконопис завжди відповідав духовним запитам народу, адже, втілюючи риси культури, був завжди «сучасним», а отже, був безпосередньою молитвою для тогочасної людини.

Ось так відбуваються заняття з іконопису в семінарії

Натомість деякі російські теологи-науковці, ідеалізуючи церковне мистецтво ХV ст. та вважаючи його вершиною, після якої наступив занепад, намагаються дати раціонально-філософське і псевдонаукове підґрунтя такому дилетантському підходу до справи. Проте бажання затримати (законсервувати) певну епоху, стиль, підходи – це вже не богослов’я, а раціонально-теоретичні сентенції меланхолійного забарвлення з ностальгійною «сльозою» за «золотим віком».

19

Ікона

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Подих скинії

Чи існує різниця в технології написання ікони в українській та инших традиціях?

В

ідмінності існують. Причина їх в дещо відмінному розумінні іконопису в різних християнських культурах. Звідси і різні підходи до самого творення ікони. Аналіз ікон різного часу показують, що навіть в технології створення ікони втілюються певні богословськофілософські погляди, притаманні для культури окремого народу. Українська Церква має своє особливе богослов’є, і тому й ікона має свої особливості. Для людини Руси-України божественна дія актуалізована у повсякденні, а це завжди спонукало до того, що у формах, колориті автор шукав не ідеальний позареальний зразок форми, технологічно ідеально проведену лінію, ідеально, «не по-земному» нанесену фарбу, а щось инше, важливіше. Натомість особливо велика увага до «ідеальної» технології в певні періоди притаманна візантійському (зокрема, константинопольському, «двірцевому») малярству та російському (зокрема, московському, «офіційному»). Від XVI ст. в Росії створювалась особлива технологія виконання рисунку, записана в так званих «порадах для іконописців» – «Єрмініях». У цей час почали користуватися готовими зразками-прорисами, малюнок з яких, часто навіть без будь-якої творчости, переносився основним майстром на підготовлену дошку ікони. Після того скопійований на дошці малюнок видряпували («знаменували») металевим грифелем. «Знаменщик» мусив бездоганно перебити «ідеальний» рисунок для подальшого розмальовування, щоб «травщик» (той, хто малював лише рослини) і «до-

лічник» (малював усе, крім ликів), не змогли яким-небудь чином змінити рисунок. Така технологія не застосовувалась в іконописі України-Руси, що підтверджують наявні твори, серед яких не знайдемо хоча би двох подібних. На Україні не знайдено і взірців-«подлінніків», на що вказував визначний український дослідник Г. Логвин та инші мистецтвознавці. На Русі-Україні не здійснювали технологічного поділу ремісників за операціями виконання. Кожна ікона залишалася єдиним і неповторним у своєму роді твором, виконаним від початку і до кінця одним художником; твором, що починається в молитві, котра відриває автора від матеріяльної дійсности, відкриваючи духовне «бачення», і через дар образотворення виливається у конкретних мистецьких формах. Звичайно, у цьому процесі має значення проведена лінія рисунку очей, губ, силуету, проте на першому місці в українському іконописі завжди була не технологічна ідеальність нанесення її (лінії) на площині твору, але лінія – як порух живого і безпосереднього духовного відчуття, як легкий, ненав’язливий і вказуючий рух ангела, діткнутий пензля іконописця. Іконопис починається через духовне піднесення. Тут можна сміливо говорити про вершину в богословсько-мистецькому процесі, що є даром благодаті. Ця благодать сходить від Бога в серце, йде від серця, відкриваючи духовне бачення, проходячи крізь ціле єство, переходить в руку з пензлем, який відтворює кожний духовний порух. Це і є ісихазм в іконописанні.

Існує думка, що ікона Пресвятої Родини не є притаманною візантійській традиції та дещо суперечить східному богослов’ю, оскільки на такій іконі Йосиф виступає батьком Ісуса, але справжнім батьком Христа є Отець Небесний – Особа Пресвятої Тройці. Прихильники такої думки твердять, що справжньою родиною Ісуса Христа є саме Пресвята Тройця. Прокоментуйте, будь ласка, ці думки.

Д

умаю, що не потрібно прагнути завжди орієнтуватися саме на візантійський канон. Багато того, про що говорить візантійська традиція, – це її власний спосіб богословлення, її спосіб вираження думки. У візантійських іконописних канонах вкладені властиві саме їй богословські підходи. Тому коли говоримо про іконопис Руси-України, що має давні візантійські корені, це не означає, що всі українські ікони мали б завжди дотримуватись візантійських канонів. В Україні, як зазначалось на початку, витворилися свої способи богословлення, що проявляється і в іконописі. У Візантії, наприклад, заборонялося зображати Бога-Отця, така заборона була прийнята і в Московській Церкві на Стоглавому Соборі. Вказувалось, що Ісус Христос у воплоченні став видимим, тому Його, безумовно, можна зображати, а ось Отець – невидимий, тому Його зображати не можна. Проте іконографія Росії все ж представляє нам Бога-Отця на іконах під назвою «Отечество», три особи Божі присутні і на іконах Старозавітної Трійці. Зображаючи певним чином Бога-Отця, ніхто ані в Україні, ані в Росії не хотів ствердити, що Він – видимий. А зображаючи

20

невидимого Святого Духа у вигляді голуба, гадаю ніхто не уявлятиме, що Третя Особа Божа саме так виглядає. Коли потрібно показати дію Отця, ми можемо певним чином Його зобразити, не заперечуючи Його невидимости. Важко повірити, що хтось в іконі Пресвятої Родини заперечує віру в Бога-Отця, як і не заперечується те, що саме Бог-Отець є Батьком Ісуса Христа. Досвід Церкви показує, що на іконах зображали земну родину Ісуса Христа (Йосифа і Марію з Ісусом) і це не викликало богословських проблем, тому не потрібно «боятися» таких образів. Не потрібно завжди орієнтуватися тільки на Візантію, мовляв, так говорять візантійські канони і так має бути. Між иншим, Великої Імперії вже півтисячі років немає, натомість є досвід Церкви, яка і після падіння Візантії живе, розвивається і творить. Повість временних літ. Київ 1990, с. 171 – 173. Т. Жихевич. Йосафат Кунцевич. Львів 1998.

3 Митр. Андрей (Шептицький). Двадцятьпятьліття Національного Музею у Львові 1905-1930. Львів 1931, с.1-2.

4 Д.П. Крвавич, В. А. Овсійчук, С. О. Черепанова. Українське мистецтво. Т. 2. Львів 2004, с. 45.

5 Див: там само.

1 2

Подих скинії

житіє

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

ЖИТІЄ КОНСТАНТИНА Місяця лютого 14 Житіє і життя й подвиги Святого отця нашого Константина Філософа, Першого наставника й учителя слов’янського народу. Благослови, отче.

Продовження, початок у попередніх номерах

І знову сказали юдеї: «Ми – благословенне насіння Симове, благословенні вітцем нашим Ноєм, а ви – ні». І пояснив їм це: «Благословення вітця вашого (Ноя) – ніщо інше, як хвала Богові, і від нього нічого вам не буде, бо це (сказано) так - благословенний Господь Бог Симів. А Яфету, від якого ми походимо, сказано: хай розповсюдить Господь Бог Яфета, і хай уселиться він у села Симові»66. Ось так ще довго наводив їм докази з пророків та інших книг і не залишив їх, поки вони самі не визнали: «Саме так і є, як ти кажеш». Але спитали знову: «Як це ви уповаєте на чоловіка і дієте як благословенні Богом, а Книги проклинають такого?» Відповідав Філософ: «А Давид – проклятий чи благословенний?» Вони: «Навіть дуже благословенний». Тоді Філософ відповів: «А ми на того ж уповаємо, що й він. Адже він сказав у псалмах: чоловік миру мого, на нього ж уповаю67. А Чоловік цей – Христос, Бог, бо того, хто уповає на простого чоловіка, і ми проклинаємо». Знову ж іншу притчу навели: «Як це ви, християни, заперечуєте обрізання, а Христос його не відкинув, а за законом звершив». Відповідав Філософ: «Той, хто спочатку сказав Авраамові: оце буде знаменням між мною й тобою, - той і звершив його, коли прийшов (на землю), і з того часу (коли був Авраам) зберігався (той обряд) до цього (часу), але надалі не дозволив, щоб так було, і дав нам хрещення». Вони відповіли: «Чому ж інші (люди) раніше вгодили Богові, хоча не це знамення прийняли, а Авраама?» Відповідав Філософ: «Ні про кого з них не відомо, щоб мали двох жінок, але тільки про Авраама, і тому обрізав Господь уд його, щоб позначити межу, яку після цього переступати не належить, давши у першому шлюбі Адама взірець (усім) іншим, як чинити. Так само зробив він з Яковом, скалічивши прожилки стегон його, бо він узяв собі чотирьох жінок. Коли ж той зрозумів свою провину, з-за якої Бог так учинив йому, (Бог) дав йому ім’я Ізраїль, тобто розум, який споглядає Бога. І більше не відомо, щоб він проживав із жінкою. Авраам же не зрозумів цього». Знову спитали його юдеї: «Як це ви, ідолам поклоняючись, можете думати, що цим віддаєте почесті Богові?» Відповідав Філософ: «По-перше, навчіться за назвою розрізняти, що є ідолом, а що іконою, і, знаючи це, не нападайте на християн. Адже 10 назв є для образу у вашій мові. (Але) запитаю я вас: чи не образом є Скинія, що її бачив Мойсей на горі і виніс (звідти), чи не зробив він (своїм) хистом образ образу, образ за цим взірцем, прекрасний своїми прикрасами (покрівцями) із шкіри та шерстяних (тканин) і зображеннями херувимів? Оскільки він зробив це, чи скажемо про вас тому, що ви віддаєте почесть і поклоняєтесь дереву, шкірі й шерсті, а не Богові, який надав того часу такий образ? Те саме (можна) сказати і про храм Соломона, бо були в ньому ікони херувимів і ангелів та образи багатьох інших. Так само й ми, християни, створюючи образи тим, хто Богові вгодив, віддаємо їм честь, відділяючи добре від образів демонських. Адже докоряють Книги тим, хто приносить в жертву синів та дочок своїх, і провіщають (їм) гнів Божий, але й (водночас) хвалять інших, що теж приносять у жертву синів і дочок своїх». Сказали знову юдеї: «Чи не противитесь ви Богові, споживаючи свинину та зайчатину?»68 Відповідав їм: «Перший завіт заповідав: їжте все як зелень трав’яну69, бо для чистих усе чисте, а в осквернених і совість осквернена70. Адже каже Бог у (книзі) Сотворіння: Усе це дуже добре71, - і тільки через вашу ненаситність дещо невелике з цього виключив. Бо сказав: поїв Яків і наситився, і відпав від Бога возлюблений72. І знову: сіли люди їсти й пити і (потім) стали гратись»73. Пор.: Бут. 9, 26-27. Пор.: Пс. 40, 10.

68 Пор.: Лев. 11, 6-7; Втор 14, 7-8.

69 Пор.: Бут. 9, 3.

70 Пор.: Тит. 1, 15.

71 Пор.: Бут. 1, 31.

66 67

21

житіє

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Подих скинії

З множини всього (що було там сказано) помістили ми тут, скоротивши тільки небагато, заради пам’яті. Якщо ж хочете повний (запис) бесід святих пошукати, то знайдете у книгах його, які переклав учитель наш і архиєпископ Методій, брат Константина Філософа, і розділив їх на 8 Слів; і побачите в них, які сильні слова, (натхненні) Божою благодаттю як палаюче полум’я на супротивників74. Коли ж хозарський каган і вельможі його вислухали всі ці слова його, доступні й приємні, сказали йому: «(Самим) Богом ти посланий сюди для наставляння нашого і знання усіх Книг у тобі – від нього, усе, як належить, говорив ти і досита насолодив усіх нас медовою солодкістю слів святих Книг. Ми – люди не книжні, але віримо, що сталось так із (волі) Божої. Якщо хочеш ще більше вгамувати душі наші, то подай за порядком пояснення у притчах усього, про що тебе спитаємо». Ось так і розійшлись на відпочинок. ХІ. Коли ж наступного дня (знову всі) зійшлися, то звернулись до нього: «Покажи нам, всечесний муже, доказами і притчами, яка віра з усіх найкраща». Відповідав їм Філософ: «В одного царя була (при дворі) подружня пара, яку він дуже шанував і любив. Коли ж вони згрішили, то прогнав їх і послав (геть) із (своєї) землі. І проживаючи там багато років, народили дітей у злиднях. І збирались діти одне з одним, радячись, яким би шляхом знову досягнути попереднього стану. З них же один говорив так, а інший – інакше, третій радив по-своєму. Яку ж пораду належить прийняти? Чи не найкращу?» Сказали вони: «Навіщо так кажеш? Адже кожен вважає свою пораду кращою від інших: юдеї кращою вважають свою (а сарацини – свою, і ви також – свою) та й усі інші. Ти скажи, як нам збагнути, яка з них краща?» Сказав Філософ: «Вогонь випробовує срібло й золото, а людина розумом відсікає неправду від істини. Скажіть мені: від чого сталось перше падіння, чи не від поглядів на солодкий плід і бажання (зрівнятись) із Богом?» Вони відповіли: «Саме так». А Філософ прорік: «Якщо хтось захворіє, наївшись меду чи напившись студеної води, і прийде лікар та скаже йому: з’їси ще більше меду та й зцілишся, а тому, хто пив воду, скаже: напившись студеної води, стань нагим на морозі та й зцілишся. Інший лікар не так скаже, а пропише ліки, протилежні до (хвороби): замість меду пити гіркоту, утримуючись від їжі, а замість студеного – тепле й зігріваюче. Який же з цих двох краще лікує?» Усі відповіли: «Той, хто протилежні ліки прописав, бо гіркотою життя цього належить умертвляти солодкість пожадань, а смиренням – гординю, протилежним протилежне зцілюючи, адже й ми кажемо: дерево, що спочатку родить терня, згодом солодкий плід принесе». Знову відповідав Філософ: «Добре ви сказали. Адже закон Христовий показує (усю) суворість життя за заповідями Божими, а потім у вічних оселях сторицею плід приносить». Один же з них, (радник) кагана, який добре знав усю ворожість сарацинів, спитав Філософа: «Скажи мені, гостю, чому ви не визнаєте Мухамеда? Адже він дуже розхвалював у своїх книгах Христа зазначаючи, що народився від діви, сестри Мойсея, пророк великий, який воскрешав із мертвих і всіляку недугу зціляв (своєю) великою силою»75. Відповідав Філософ йому: «Нехай розсудить нас каган. Скажи: якщо Мухамед - пророк, то як ми можемо вірити Даниїлу? Адже він сказав: перед (явленням) Христа припиняться усі видіння й пророцтва76. Той же після Христа об’явився, то як же може бути він пророком? Якщо назвемо його пророком, то Даниїла відкинемо». Сказали ж дехто з них: «Те, що говорив Даниїл, промовляв від Божого Духа, а про Мухамеда ми всі знаємо, що він – обманщик і губитель всезагального спасіння, і що кращі зі своїх заблуджень виверг він на злобу й безсоромність». Сказав же перший серед радників приятелям юдеїв: «З Божою допомогою гість цей здолав усю гординю сарацинів, а вашу відкинув на інший берег як щось нечисте». І сказав усім людям: «Як дав Бог владу над усіма народами і досконалу мудрість християнському цесарю, так (дав йому) і (найкращу) віру з усіх, і без неї ніхто не може жити вічним життям. Богові ж слава навіки». І сказали всі: «Амінь». Відповів же Філософ усім зі сльозами: «Браття й отці, і друзі, і діти (мої). Від Бога – і всіляке знання, і гідна відповідь. Якщо є ще хтось незгідний, нехай прийде й або переможе у диспуті, або буде переможений. Хто послухає цієї (поради), нехай охреститься в ім’я Святої Тройці, а якщо не захоче, то немає на мені (за це) жодного гріха, а він (сам) побачить, (що буде з ним) судного дня, коли сяде (на престолі) ветхий днями Суддя судити всі народи». Відповідали вони: «Ми собі не вороги і даємо повеління, щоб з цього дня потрохи, хто може, охрестився зі своєї волі, якщо Пор.: Втор. 32, 15. Пор.: Вих. 32, 6.

74 Посилаючись на цю вказівку Житія, деякі дослідники, зокрема болгарський вчений Георгієв, вважають, що у склад згаданих восьми Слів увійшли чотири диспути Константина з іконоборцем-патріярхом, євреями, арабами і латинським духовенством у Венеції, а три твори, пов’язані з обрітенням мощів св. Климента, і переклад єврейської граматики.

75 Маються на увазі сури Корану 3, 35; 19, 27; 3, 48.

76 Пор.: Дан. 9, 24.

72 73

22

Подих скинії

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

житіє

побажає. А той з поміж вас, хто на захід поклоняється або єврейські молитви читає чи тримається віри сарацинської, хутко смерть від нас прийме». Так і розійшлись з радістю. Охрестилось з них двісті чоловік, відмовившись від мерзоти язичницької шлюбів беззаконних. А каган написав до цесаря листа: «Ти послав до нас, володарю, такого мужа, що розкрив нам (всю) християнську віру і догмат Святої Тройці словом і ділами. І пізнали ми, що це – віра істинна, і звеліли, щоб той, хто хоче, охрестився, надіючись, що й ми прийдемо до цього ж. Усі ми – друзі й приятелі твого царства і готові (йти) на службу тобі, куди захочеш»77. Проводжаючи Філософа, каган став давати йому багато дарів, але той не прийняв їх, кажучи: «Дай мені полонених греків, скільки їх тут (у тебе) є, і це для мене більше від усіх дарів». Зібрали ж їх тоді до двадцяти і віддали йому. І з радістю відправився дорогою назад. ХІІ. Коли ж підійшли до пустих і безводних місць, не могли зносити спраги. Знайшовши воду у солончаку, не могли її пити, бо була вона як жовч. І коли розійшлись усі вони шукати воду, то сказав братові своєму Методієві: «Не можу більше терпіти спраги, зачерпни ж води цієї. Той, хто раніше для ізраїльтян гірку воду зробив солодкою78, і нам принесе утіху». Зачерпнули, і виявилось, що солодка вона як мед і холодна, і пили, прославляючи Бога, що таке чинить рабам своїм. У Херсонесі, вечеряючи з архиєпископом, сказав йому Філософ: «Помолись, отче, за мене, як би й батько мій не зробив». Деякі ж запитували його, чому він так учинив. Відповідав Філософ: «Воістину завтра відійде він від нас до Господа, покинувши нас». І сталось так, і слово збулося його. Був же у народі фульському великий дуб, який зрісся з черешнею, і під ним приносили жертви, називаючи його Олександром, - і жіночій статі не дозволяли ані підходити до нього, ані (приносити) жертви. І коли почув про це Філософ, то не жаліючи трудів направився до них. Ставши серед них, спитав: «Елліни пішли на вічні муки, поклоняючись (як богу) небу й землі, таким великим і добрим створінням. Так і ви, хто такому вбогому створінню, дереву, приготованому для вогню, поклоняєтесь, як уникнути зможете вічного вогню?» Відповідали вони: «Не тепер ми стали так робити, але (звичай цей) від батьків перейняли і завдяки йому сповнюються усі прохання наші, а найбільш за все – йдуть часті дощі. І як ми звершимо те, що досі не посмів ніхто з нас звершити? Адже навіть якщо й посміє хтось це зробити, тоді ж і смерть зустріне, а дощу вже не побачить до (самої своєї) кончини». Відповідав же їм Філософ: «Бог говорить про вас у Книгах, як же ви Його відкидаєте? Адже Ісая від особи Господа волає: Йду Я збирати усі племена і народи, і прийдуть, і побачать славу Мою, і покладу на них знамення, і пошлю спасенних з поміж них до народів: У Тарсис і Фулу, Луд і Мосох, Фовел і в Елладу, і на далекі острови, де не чули імені мого, і проголосять славу мою народам79. І знову говорить Господь Вседержитель: ось пошлю Я рибалок і мисливців багатьох на пагорбах і скелях кам’яних упіймати вас80. – Пізнайте, браття, Бога, Який сотворив вас. Ось Євангеліє нового завіту Божого, у якому були ви похрещені». Ось так солодкими словами вмовив, наказав зрубати дерево і спалити його. Поклонився їх старійшина і підійшов поцілувати Євангеліє, а за ним й усі решта. Взявши білі свічки у Філософа, із співом пішли до дерева, і, взявши сокиру, вдарив Філософ тридцять три рази і наказав усім зрубати з корінням і спалити його. Тієї ж ночі пішов дощ від Бога. І з радістю великою хвалили Бога, і Бог дуже порадів за це. ХІІІ. Пішов Філософ до Царгороду і, зустрівшись із цесарем, тихо проживав, молячись Богові та перебуваючи у церкві святих Апостолів81. Є у Святій Софії чаша з дорогоцінного каміння, зроблена Соломоном, а на ній письмена єврейські й самарянські, написані на гранях, яких ніхто не зміг ні прочитати, ні перекласти. Узяв її Філософ – прочитав і переклав (написи). На першій грані так (написано): «Чашо моя, чашо моя, пророкуй, допоки (світить) зоря. Напоїш Господа, первістка, який уночі чуває». А на другій грані: «Щоб споживав Господь, створена з іншого дерева: пий і впийся веселощами і проголоси: алилуя». А тоді на третій грані: «Ось – князь, і побачить увесь сонм славу його і цар Давид посеред них». А потім написано число: дев’ятсот дев’ять. Витончено розрахував Філософ і знайшов: від дванадцятого року правління Соломона до 77 У листі кагана, крім похвали християнської віри, в дусі візантійських політичних ідей стилізовано його готовність надати імператору військову допомогу, яка сприймалася як “служба” імперії.

78 Пор.: Вих: 15, 23-25.

79 Пор.: Іс. 66, 18-19.

80 Пор.: Єр. 16, 16.

23

житіє

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Подих скинії

(настання) Царства Христового дев’ятсот і дев’ять років. І це – пророцтво про Христа82.

XIV. Тоді так радів у Богові Філософ, знову ж постала інша справа й труд, не менший від першого. Адже Ростислав, князь моравський, за Божим напущенням мав нараду з князями своїми і мораванами, а (потім) послав до цесаря Михаїла, зі словами: «Хоча люди наші й відкинули язичництво та дотримуються закону християнського, немає в нас такого вчителя, щоб нам мовою нашою з’ясував праву віру християнську, щоб й інші землі, дивлячись на це, уподібнились до нас. Так пішли ж нам, володарю, єпископа й учителя такого. Адже від вас походить на всі землі добрий закон»83. Продовження в наступному номері Більшість дослідників, які дотримуються версії, що Константин був лише священиком-ченцем, дивується, чому він залишився в Константинополі, а не відправився у свій монастир на Олімпі. Цю неузгодженість може розвіяти тільки визнання факту, що Константин був єпископом. Дворнік, шукаючи аргументацію до своєї теорії про те, що Константин був учителем філософії, і не розуміючи, що словосполучення “учительський сан” є синонімом до терміну «єпископське служіння», вважає церкву святих Апостолів місцем перебування вищої імперської школи. Однак инші дослідники заперечують факт існування такої школи.

82 Текст розшифрованого Константином “пророцтва Соломона” і пов’язаного з ним розрахунку років від Соломона до Христа зберігся в деяких руських рукописах, починаючи з ХІІІ століття, у складі антиюдейського трактату під назвою “Словеса святих пророк”.

83 Польський вчений ХІХ століття А. Брюкнер піддав сумніву сам факт посольства Ростислава до Візантії. Однак треба врахувати те, що ЖК і ЖМ були написані тоді, коли жили сучасники тих подій та в умовах гострої боротьби з німецьким кліром. У такій ситуації вдаватись до вимислу було не лише даремною, але й небезпечною справою. Що стосується християнізації мораван ще до місії святих братів, то цей факт підтверджується иншими письмовими джерелами і археологічними розкопками. Зокрема, серед слов’ян обряд захоронення був відомим ще у VII столітті. У князівських центрах було збудовано кам’яні храми, заснування яких відносять до початку ІХ століття. Прохання Ростислава прислати “учителя”, який би виклав мораванам християнську віру “нашою мовою”, є дискусійним. По-перше, цих слів немає у паралельних місцях текстів Італійської легенди і ЖМ; по-друге, їх немає і в глаголичному тексті ЖК з “Новлянського бревіарія”. Однак відсутність відповідних слів у паралельних текстах пояснюється скороченням ЖК як джерела цих документів. Якщо визнати ці слова пізнішою вставкою в ЖК, то стане незрозумілим питання Константина до імператора, чи є у мораван “букви для їх мови”. Крім того, відрізняються між собою самі слова прохання Ростислава в ЖК та Італійській легенді. У ЖК читаємо: “виклав нам праву християнську віру”. Італійська легенда гласить: “показати віру, порядок закону і дорогу правди”. Подібні свідчення містить і ЖМ. Тому послання Ростислава потрібно інтерпретувати як бажання мораван познайомитись з усіма знаннями про світогляд і церковну організацію Візантії. Труднощі державного введення християнства показані у Питаннях послів болгарського князя Бориса римському папі Миколаю І, які дійшли до нас з відомих «Відповідей папи Миколая І на питання болгар». Ці питання та відповіді дозволяють насамперед уявити значущість змін, які тягнуло за собою прийняття християнства. Мова йде не тільки про заміну культу язичницьких богів християнським богослужінням. Заміна культу вела за собою і відміну тих звичаїв, які не безпосереднього не стосувалися або суперечили йому. Такі звичаї замінювались новими, відповідними до приписів нової релігії. Це вело й до встановлення для багатьох старих норм іншої системи санкцій. При цьому йшлося не тільки про перебудову порядку всередині країни, а й про норми відносин із сусідніми християнськими державами у відповідності із суспільним порядком того «християнського світу», частиною якого відтепер ставала Болгарія. Труднощі введення християнства полягали і в тому, що норми «християнського порядку» не були відомими для болгарської знаті. До того ж із прийняттям християнства ця знать потрапляла у залежність від особливої групи людей, якої раніше не було в болгарському суспільстві, – иноземців-місіонерів, тісно пов’язаних з церковними організаціями та державними установами тих країн, звідки вони прибули. Лояльність цих людей викликала серйозні сумніви у представників болгарської влади, які були стурбовані тим, чи не буде використано їх вплив для підпорядкування Болгарії її могутнім сусідам. Крім того, у християнстві саме цій групі людей була довірена монополія не тільки на відправлення культу, а й на трактування норм суспільного життя у відповідності з християнським ученням. Ці люди постійно звертались до правлячої еліти з різними вимогами, апелюючи до невідомих їй християнських норм. Саме цим і була викликана потреба болгар увійти в контакт з найбільш авторитетною церковною інстанцією й отримати від неї необхідне письмове пояснення «християнського порядку». Насамперед ішлося про книги з викладенням християнського «закону» (про це згадано двічі – питання 1 і 37). Це прохання конкретизувалось у просьбі прислати Требник – збірник текстів для богослужінь (пит. 76) та єпітимійник – збірник норм покарань, які накладались духовенством на вірних за різні гріхи (пит. 75). Важливим у посланні Ростислава є і його прохання прислати “єпископа і учителя”. Ніхто із дослідників не сумнівається, що саме отримати з Константинополя єпископа було головною метою моравського посольства. Німецькі місіонери почали проникати до Моравії вже з початку ІХ століття, заснувавши у князівських центрах цілу структуру “архипресвітеріатів”. Їхня діяльність сприяла політичній експансії Великофранкського королівства, яка особливо активізувалась після Верденського миру 843 року. У цих умовах великоморавське керівництво вже не могло миритись з фактом перебування на їх землях духовенства, підпорядкованого єпископу з Пассау (Баварія) – підданого їх ворога Людовика Німецького.

81

24

Подих скинії

святиня

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Густинський монастир Ченці – жертва Богу від світу. Віддаючи їх Богу, світ будує собі з них огорожу.

Святитель Теофан Затворник

«Як жити?» – це одне з фундаментальних питань, на котре людина прагне знайти відповідь. На нього тяжко однозначно відповісти, і скільки буде людей, напевно, стільки буде й відповідей. Безліч відповідей – різне розуміння людьми свого покликання. В цій публікації бажаємо розповісти про покликання однієї людини. Це – монах Йоасаф; він став засновником і першим ігуменом Густинського монастиря, що знаходиться біля Прилук на Чернігівщині…

Антон БОРИС Чернець, котрий з волі Божої заснував монастир

С

лаветний Густинський монастир розташувався у мальовничій місцині, що оточена, як півострів, водами річки Удай, серед тиші густих лісів. Ось уже чотири століття минуло з часу його заснування. Єросхимонах Йоасаф, який засновував цю обитель ще 1600 року разом із двома иншими монахами, знав, що вибирав: первозданність місцевости, краса природи, тиха самотина чарують душу й ціле нутро, а подорожні, які прибуватимуть до цих святих місць, почуватимуться тут так, наче присутні при сотворенні світу. Монах Йоасаф чимало побачив у світі: бував на Афонській горі в Греції, потім подвизався у Києво-Печерській лаврі, свого часу відновлював Межигірський монастир, що знаходиться серед Карпатських гір на Івано-Франківщині. Коли ж Йоасаф прибув у Густинь, тоді задля поширення благочестя та слави Божої, заради чернечого життя та спасіння на Густинському півострівці було встановлено хрест, який вістив усьому довколишньому люду: «Тут буде монастир!» Минуло кілька років – і на береговому вигині виросла дерев’яна церква, з’явилася братія. Старця Йоасафа, який на той час вже прийняв схиму, обрали настоятелем (ігуменом). Пізніше Йоасаф відвідав князя Михайла Вишневецького на Волині, й тоді князь видав монастирю грамоту на володіння місцевістю Густині: землями довкола неї, лісами, ставками та иншими угіддями…

Перше і друге відновлення монастиря

Р

оку Божого 1639 Густинську обитель навістив Київський митрополит Петро Могила. Монастир на той час вже пережив декілька спустошливих по­ жеж. І саме з іменем митрополита Могили й пов’язане відродження святині. Однак вогонь ще раз понищив його 1671 р. Але й цього разу Густинська обитель воскресла: на цей раз гетьман Іван Самойлович власними коштами збудував кам’яний п’ятикупольний Троїцький храм, який освятив Лазар Баранович, Чернігівський Архиєпископ, у 1675 р.

Митрополит Дмитро Ростовський (Туптало) – колишній чернець Густинської обителі

С

еред тих, хто подвизався в Густині, був єродиякон Димитрій. Пройшов час – і Церква зачислила його до лику святих, це – славний митрополит Димитрій Ростовський (Дмитро Туптало).

Нетлінні мощі дітей-мучеників під вівтарем Троїцького храму

І

снує цікава розповідь про закладання Троїцької церкви. Про це дізнаємося з Густинського літопису. Записано, що цей храм стоїть на тілах трьох мучеників. Із літопису дізнаємось, що колись давно біля Густинського монастиря було невинно вбито трьох

25

святиня

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

дітей і їх тіла залишено в полі. Тієї зими були великі морози, багато снігу, і не зважаючи ні на що, тіла збереглися. Навесні декілька християн принесли тіла до монастиря і поховали їх в землі. При будівництві нової Троїцької церкви до ігумена уві сні з’явилося троє немовлят; вони сказали, що моляться за монастир. Ігумен довго думав, а коли переказав слова одному старцю, той йому розповів про вбитих дітей; тоді монахи розрили могили і витягнули труни. Виявилося, що всі тіла були нетлінні; їх перенесли для поховання в те місце, де будувалася нова церква. Над могилами невинно вбитих немовлят спорудили вівтар.

Подих скинії

написання. У літописі широко використані «Польська хроніка» М. та Й. Бєльських, хроніка М. Стрийковського, хроніка О. Гваньїні, хроніка М. Кромера, «Церковна історія» Ц. Баронія, наявні запозичення з «Палінодії» З. Копистенського. Літопис загалом – цінне джерело для дослідження рідної історії з давніх часів до XVIII ст. включно. Ця історична пам’ятка сповнена патріотичного духу. В ній часто висловлюється глибока думка про те, що знання історії свого народу запалює в людині почуття любови до рідної землі. «Кожному чоловікові читанє гісторії барзо потребно», – повчав літописець, викладаючи свою хроніку українською, близькою до тодішньої народної, мовою… У сучасних енциклопедіях і довідниках можна знайти посилання на видання «Густинського літопису», яке датується ще 1845 (!) роком. У наш час, на початку 1990-х, перекладено сучасною українською мовою й видано «Літопис Самійла Величка» з коментарями Валерія Шевчука. Однак Густинський літопис ще не видавався, хоч його нам, українцям, добре, а навіть і «барзо потребно», було б мати…

Ліквідація монастиря Катериною ІІ і осквернення святинь радянською владою

При вході до Троїцького храму колись можна було побачити великі фрески із зображеннями князя Михайла Вишневецького та гетьмана Івана Самойловича. На хорах зберігся портрет когось із роду Горленків, серед кількох поколінь яких були й прилуцькі полковники, й наказний гетьман, і Білгородський Єпископ Йоасаф, і культуролог та критик Василь Горленко… Спустившись у підземелля під Троїцькою церквою, можна побачити склепи: сiмейні усипальниці Горленків і Маркевичів (найвідоміший із них – Микола Маркевич, український історик, автор «Истории Малороссии» у п’яти томах). У храмі з лівого боку іконостасу і зараз знаходиться чудотворна Густинська ікона Богоматері.

Г

Густинський літопис

устинський літопис укладений у монастирі, ймовірно, монахом Захарією Копистенським між 1623 і 1627 р. на основі багатьох давніх літописів і польських джерел. Автори, «кройніки», залишили для нащадків оповідь про внутрішнє становище України, походження козаків, набіги татар і турків, про політику Московії, Литви, Польщі й Туреччини щодо України… Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно. Твір містить також велику вступну частину, де висвітлюється походження слов’ян та їх християнізація, а також подається короткий огляд подій після ХІІІ ст. Припускається кількаетапне укладення Густинського літопису (за М. Грушевським, систематичний виклад описує події до 1515 р., решта – пізні приписки). На думку О. Толочка, деякі особливості написання Густинського літопису (манера роботи з джерелами та ин.) вказують на недовготривалий час

26

З

1793 р. в історії Густинського монастиря починається півстолітня чорна смуга. За Катерини II він був закритий, а час завдав обителі тяжких ран. Нове відродження стало можливим тільки в 40-і роки ХIХ ст. Архиєпископ Полтавський Гедеон звернувся до пастви із закликом повернути монастирю життя. Потрібні кошти було зібрано; Святійший Синод видав указ про відновлення й відкриття Густинського монастиря; 15 травня 1844 р., в день Святої Трійці, відбулися урочистості з цього приводу. Серед тих, хто приїхав того дня до Густині, був, ймовірно, й князь Микола Григорович Рєпнін, колишній генерал-губернатор Малоросії, котрий мешкав у своєму маєтку в Яготині. Густинь відновлювалася за його фінансового сприяння: князь знав, що людина залишає після себе пам’ять добрими ділами. А крім того, заповідав, щоб поховали його у склепі під Успенською церквою, збудованою на території монастиря гетьманом Іваном Мазепою. Згодом тут облаштували родову усипальницю Рєпніних. Коли в січні 1845 р. Миколи Григоровича не стало, його вдова Варвара Олексіївна (до речі, онука гетьмана Кирила Розумовського) подбала, щоб храм прикрасив новий іконостас. Тут же знайшли спочинок і численні нащадки Рєпніних. Утім спокій і Рєпніних, і Горленків, і Маркевичів брутально порушено після Жовтневого перевороту 1917 р. Монастир проіснував до 1924 р., а потім почалося те, що колись Ф. Достоєвський називав бісовщиною: руйнівна стихія – духовне безчинство радянської влади – прокотилася Густинню. З обителі зробили колонію для безпритульних. Спричинені пошкодження вражають брутальністю: давній іконостас знищено (розрубано на дрова); склепи пограбовано; домовину з прахом князя викинули як сміття; кістки й череп порозкидали невідомо де; комусь, кажуть, дісталися чоботи Рєп-

Подих скинії

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

ніна (кітель – зітлів); врешті усипальню перетворили в погреб. У 1930-ті роки Густинські храми могли б «злетіти» в повітря від вибухівки, якби не клопотання на захист святинь професора Миколи Макаренка та инших учених. (На честь професора Макаренка на трапезній Михайлівського Золотоверхого Собору в Києві кілька років тому встановили пам’ятну дошку, оскільки він намагався врятувати і цю духовну перлину нашої Батьківщини.)

Нове відродження і сучасність

Н

а початку 1990-х монастир нагадував страшну пуст­ку, велику руїну. У виданому до його 400-ліття буклеті містяться світлини, які наочно свідчать, на що перетворилася за час радянського режиму ця духовна та історико-культурна пам’ятка: спершу з обителі зроблено колонію для безпритульних, а потім упродовж кількох десятиліть там розміщувався психоневрологічний диспансер. Нове, тепер уже четверте, відродження святині почалося 1993 року, коли в Густині відкрився жіночий монастир. За останні роки зроблено багато, зокрема відреставровано храми. На сьогодні Святотроїцький жіночий Густинський монастир належить УПЦ (Московського патріярхату); на його території розташовано: два п’ятибанних храми (Троїцький собор, збудований коштом гетьмана І. Самойловича у 1674-1675 р., і Петропавлівська церква, зведена в 1641-1671 р.); трапезний храм Воскресіння Господнього (раніше – Успення Божої Матері), закладений в 1641-1671 р.; раритетна Микільська (Святомиколаївська) надвратна церква-дзвіниця з 1672 р., аналогів якої в Україні більше ніде не збереглося; Варваринські ворота, з’єднані з будинком настоятельки та його домовою церквою-дзвіницею св. Варвари з ХVІІ ст., прикрашеною розкішною банею (аналогів такої будівлі також немає). Иншими словами, Густинський монастир – це унікальний архітектурний комплекс, створений у ХVІІ – ХVІІІ ст., добре відновлений останніми роками. Слід зауважити, що до кінця ХVIII ст. (до ліквідації монастиря Катериною ІІ) Густинська обитель мала славу «другої Лаври».

святиня

І сьогодні з Густинської чудотворної ікони на нас споглядає Богоматір з Сином Божим, Котрий в лівій руці тримає Свя­те Євангеліє – дже­рело духовного непереможного світ­ ла, котре попри все не перестає сяяти і просвічувати людські душі світлом воскресіння. Цю ікону ще називають Ярмарковою, бо щороку 28 серпня, коли на монастирській площі збирається ярмарок, її обносять навколо майдану і встановлюють у спеціяльній каплиці.

Н

еодноразове відновлення обителі є свідченням того, що Правда перемагає, і що так, як вставав з руїн монастир, котрий намагалися знищити вороги Церкви Христової, так і могутній голос Євангелія ніколи не перестане благовістити людству про воскресіння і Нове Життя. Прислухаючись до голосу Євангелія, зможемо віднайти себе в цьому мінливому і бурхливому світі, зможемо знайти своє місце в ньому, водночас освячуючи і переображуючи його своєю власною святістю. Ось тоді й відповідь на питання «Як жити?» відкриється нам в Одкровенні Божому: жити треба за своїм покликанням, а наше покликання – це святе, божественне життя; пригадаймо слова апостола Павла: «Воля Божа – святість ваша» (І Сол. 4:3). …А по той бік Удаю зеленіє ліс; ллється сонячне проміння з небес; лунає спів черниць; світиться погляд Богоматері з Густинської чудотворної ікони, який, віриться, вже ніколи не порушить темрява… Знову, як і колись, тут, поміж кручами, б’ють дзвони, а куполи церков віддзеркалюються у водах і небесах. І йдуть люди до святині заносити свої молитви перед ликом Богоматері, йдуть, віднаходячи вузьку стежину до Бога…

27

в храмі

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

на гранях часу

Як одягатися для молитви в храмі, або

чи потрібно жінці покриватися хусткою для молитви в храмі?

Михайло БАЛКО Сергій ПАЛАМАРЧУК

Одяг, окрім основної функції – служити накриттям для нашого тіла, має ще й иншу роль – виражальну. В сучасному суспільстві остання функція одягу дещо знецінена, однак і надалі присутня. В чому вона полягає? Вибираючи певний одяг, виражаємо свій внутрішній стан, настрій, наміри назовні і в такий спосіб розповідаємо про себе. Для кожної справи, нагоди існує відповідний одяг: у вечірній сукні ми не підемо на стадіон, а у спортивному костюмі не личить з’являтись в театрі чи на діловій зустрічі. Існує певна традиція відповідного вбрання для перебування в храмі, святих місцях. Отож спробуємо з’ясувати, який одяг слід мати на собі, перебуваючи в храмі.

Святе Письмо про одяг

П

ро біблійні приписи щодо одягу на молитві дізнаємося з Послання апостола Павла до Коринтян (І Кор.

11:3-10); у цій новозавітній книзі міститься вказівка, що жінка повинна молитися з покритою головою, і саме це викликає нерозуміння і дискусії серед сучасних християн. Хтось наголошує, що жінка обов’язково повинна мати на голові хустку, а хтось нехтує цим приписом апостола Павла і зовсім не звертає увагу на одяг ані жінки, ані чоловіка. Як вирішити ці питання?

28

на гранях часу

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

в храмі

Слід пам’ятати, що Новий Завіт писали дві тисячі років тому; а те, що сотні й тисячі років тому вважалося зухвалим чи непристойним, в наш час сприймається цілком нормально і не викликає обурення. Отже, і одяг, і загалом мода, а навіть і звичаї з плином часу змінюються. Тому слушно намагатися не лише буквально дотримуватися конкретних біблійних приписів, а зважати на те, для чого ці приписи були встановлені. Насамперед дуже важливо розуміти, що Святе Письмо – це не довідник з одягу чи зачісок, не журнал мод, не підручник з будь-чого иншого. Біблія – це записане Одкровення Боже; вона розповідає нам насамперед про Бога і про стосунки з Ним; у ній ми дізнаємось, хто такий Бог, який Він, знайдемо вказівки, як жити з Богом і з ближніми, як осягнути щастя і вічне життя. У Святому Письмі йдеться про обмеження щодо одягу під час молитви задля того, щоб підкреслити святість місця, в якому перебуваємо (храм1), і святість події, у якій беремо участь (Свята Літургія чи инше богослужіння), а також заради любови до ближніх, з якими разом молимося. Тому наш одяг (як, зрештою, і поведінка та й весь зовнішній вигляд) повинен відповідати святости місця і події, в якій беремо участь, а також мотивуватися любов’ю до ближніх. А справжня любов виключає бажання похизуватись своїм одягом чи загалом зовнішнім виглядом, привернути на себе увагу всіх оточуючих або, не дай Боже, викликати у ближніх якісь негативні почування чи спокусу.

Слід зауважити, що…

Б

огослужіння – це незвичайна подія, зустріч з Богом. А мета відвідин церкви – молитва. Тому для спільної молитви в Божому храмі не слід вибирати одяг, який виражав би неспокій, привертав би надмірну увагу до себе, виявляв би неповагу до ближніх або був би таким, що переступає межі християнської моралі (а це можуть бути і різні написи чи зображення

на одязі, форма і вигляд одягу тощо). Адже християн­ ське богослужіння за своєю природою спільнотне, тому, беручи в ньому участь, маємо пам’ятати про присутність инших на молитві. Наш зовнішній вигляд не повинен жодним чином відволікати уваги инших від того, що відбувається у храмі.

Що ж стосується жіночої хустки, то…

Х

устка, як і будь-яка инша частина одягу, сама собою не впливає ані на молитву, ані на духовний зріст. Її використання зумовлене давніми і глибокими культурними коріннями багатьох народів. У різних традиціях існували як спільні, так і відмінні розуміння символіки і призначення хустки. Так, в давньоєврейському суспільстві жінки повинні були молитися з покритою головою, та й в українській культурі дівчина покривала голову хусткою, коли виходила заміж. У нашому народі здавна існував звичай, що дівчата до заміжжя не носили хустки, а заміжні жінки завжди покривали голову.

З

Чин покриття голови нареченої після шлюбу знаходимо у Требнику митрополита Петра Могили. Цей обряд відбувається так: після шлюбу молода зупиняється перед дверима храму, до неї виходить священик в єпитрахилі та фелоні й вводить її у храм; потім єрей2 молитвою прикликає на молоду Боже благословення, благаючи Господа прикрасити її голову красою, приємною Богові; врешті священнослужитель благословляє щойно одружену та покриває її голову хусткою.

Тож як бути?..

вичайно, нам належить поважати і плекати добрі традиції нашого народу, але, як кажуть, часи змінюються, і багато звичаїв стають неактуальними, «неживими», такими, що не можуть продовжувати існувати за умов сучасного світу. Так змінюються і форма одягу, і стиль зачіски, і багато що инше. Сьогодні, наприклад, ніхто, зустрівши жінку без хустки чи головного убору, не скаже, що вона некультурна, і ніхто не додумається визначати за наявністю хустки на голові, одружена жінка чи ні. В наш час хустка не несе такого значення, як колись, і відсутність хустки не означає чогось негативного. А якщо йдеться про присутність жінки в храмі з непокритою головою, то не слід бути надто вимогливими та категоричними: найперше, не потрібно когось осуджувати, бо ж багато сучасних жінок і дівчат ніколи в житті не носили хустки та, можливо, й не знають усієї її символіки та

обрядового значення. Окрім того, хіба відсутність або наявність хустки на голові порушує чи доповнює святість храму і богослужіння? Та звісно, що ні! Повага до молитви, храму, святих місць походить з наших сердець. Зовнішній вигляд, безумовно, важливий, і він має відповідати нормам християнської моралі (про це говорилося вище). Проте, якщо людина вперше прийшла до храму або ж у неї раптово виникло бажання зайти й помолитися, відсутність хустки, форма зачіски чи инші елементи зовнішнього вигляду не повинні стати перепоною для спілкування з Богом. Тому вартує з повагою та доброзичливістю ставитися до людей, навіть у ситуації, коли їх зовнішній вигляд зовсім не відповідає традиції. А ви, дорогі дівчата і жінки, приходьте молитися у храм в хустках чи без них, головне, щоб ваші серця були щирими і відкритими для Бога і ближніх.

Перші християни не мали таких храмів, як сучасні, вони могли збиратися на молитву в когось вдома чи в инших місцях, але місце освячує присутність самої християнської громади, яка молиться і творить боголюдську спільноту – Церкву.

2 «Єрей» з грецької означає «священик».

1

29

обряд

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

на гранях часу

Обряд спільної чаші під час вінчання

Роман СЛАВИЧ

У

Святому Таїнстві Подружжя після Чину Вінчання (друга частина Таїнства Шлюбу) слідує обряд спільної чаші. Йому передує Господня молитва («Отче наш»), а за нею – молитва на благословення спільної чаші. Ось її текст: «Боже, Ти все створив силою Твоєю і утвердив вселенну, і прикрасив вінець всього сотвореного Тобою; благослови духовним благословенням цю спільну чашу, яку дається тим, яких Ти об’єднав на спільне життя у подружжі»1. Потім священик благословляє чашу і дає подружній парі пити вино з неї тричі напереміну – спочатку чоловік, потім жінка. Протягом століть значення багатьох обрядів забувається, ми звикаємо їх сприймати просто як данину традиції і думаємо, що лише з огляду на це вони залишаються у богослужбовій практиці Церкви. Насправді така думка є хибною. Обряд – це не просто якийсь давній, гарний та по-своєму цікавий звичай, він приховує в собі глибокий зміст. У цій статті ми спробуємо з’ясувати, що означає обряд спільної чаші.

30

на гранях часу

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

обряд

Спільна чаша – заміна Причастя чи окремий обряд?

О

дностайної відповіді на це питання немає. Більшість богословів схильні вважати, що в минулому шлюбна спільна чаша була саме євхаристійною чашою (причастям молодят), а зараз вона є немов заміною Святого Причастя. Така думка існує з огляду на те, що в часи раннього християнства Святе Таїнство Подружжя було тісно пов’язане з Таїнством Євхаристії. Сучасний богослов о. Іван Меєндорф твердить, що у IX ст. після укладення цивільного шлюбу християнська пара брала участь у Євхаристії (причащалась). Про цей зв’язок з Євхаристією він пише: «Разом з читанням Святого Письма (Євангелія та Апостола) порядок богослужіння (подружжя), що включає молитву “Отче наш” і участь у спільній чаші, чітко показує нам, що чин подружжя розумівся як Літургія, і в теперішній практиці Грецької Правосланої Церкви цей євхаристійний контекст Таїнства Подружжя передається через співання євхаристійного гимну “Чашу спасення прийму і ім’я Господнє призову” (Пс. 115:13)»2. Думка, що спільна чаша – це заміна Святого Причастя, особливо розвинулася після XV ст. Святий Симеон Солунський писав: «У випадках, коли подружня

пара не була гідною, коли подружжя не відповідало церковним нормам, воно не брало участи у Таїнстві, але тільки в обряді спільної чаші вина, благословенної священиком»3. Проте тезу «спільна чаша – заміна Євхаристії» спростовано тим, що ще у VIII ст. Таїнство Подружжя відбувалося у прямому зв’язку зі Святою Євхаристією. Грецький Евхологіон (церковна книга, яка описує літургійну практику XI-XV ст.) містить правило, що після чаші з Пресвятою Євхаристією молода подружня пара пила зі «спільної чаші». Досить довгий час в обряді вінчання Візантійської Церкви були дві чаші, які йшли послідовно одна за одною: спочатку – євхаристійна, потім – спільна. Це наводить нас на висновок про те, що обряд спільної чаші був і є окремим обрядом і має своє неєвхаристійне значення. Святий Симеон Солунський, описуючи богослужбову практику XI-XV ст., говорить таке: «Священик бере Святу Чашу з Напередосвяченими Дарами і виголошує: “Передосвячене святеє святим…” Він причащає подружню пару… Після того священик дає їм пити зі спільної чаші»4.

Що означає шлюбна спільна чаша?

С

пільну чашу раніше часто називали чашею зв’язку. Вона означає спільність життя, позаяк під час Таїнства Подружжя твориться нова спільнота, об’єднана любов’ю, – сім’я. Книга Буття говорить: «Так-то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бт. 2:24). Звернімо увагу на останні слова «…і стануть вони одним тілом» – цю одність і символізує спільна чаша. Недаремно вона названа спільною, адже вона є символом життя одного і єдиного тіла, яке твориться з чоловіка і жінки. Пиття вина з чаші означає, що тепер чоловік і жінка стають причасниками (учасниками) життя одне одного, яке тепер стає спільним життям. А це, своєю чергою, означає, що якщо чоловік сумує, то й жінка переживає цей смуток як свій, а якщо радіє хтось, то й инший також радіє, немов це його особиста радість. Це спільне пиття також виражає відкритість кожної з тих двох подругів одне на одного, а відкритість – це ознака любови. Вино, яке п’є подружня пара, символізує те, чим сповнене людське життя, а це і радість, і смуток, і різні труднощі. Питтям чоловік і жінка виражають

свою готовність до створення спільноти, в якій усе спільне. Вино молодята мають випити до кінця, і цим вони засвідчують, що їхня спільнота будується на любові та буде існувати до кінця життя – аж до смерти. Цей цікавий та глибокий за змістом обряд часто опускається в богослужбовій практиці нашої Церкви. Причиною цього, напевно, є нерозуміння його. Сподіваємось, що через краще осмислення обряду спільної чаші, він буде відігравати таку ж важливу роль, як і в ранній Церкві – сприяти усвідомленню подружжя як спільнотности життя. Саме таке осмислення допоможе багатьом подружнім парам і тим, хто готується ступити на цей шлях, зрозуміти справжній сенс шлюбу – спільність любови до Бога та одне до одного.

Требник. Львів 2001, с. 83 Цит. за: Meyendorff. Marriage. с. 40.

3 Цит. за: Oleksandra Zubrytska. Historical Development and Theological Meaning of the Betrothal Rite and the Rite of Crowning (in the Ukrainian Greek-Catholic Church). Gaming 2004.

4 Цит. за: Cf. Evdokimov. The Sacrament of Love. с.158.

1 2

31

особистість

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

на гранях часу

Духовні композиції Мирослава Скорика Акапельна музика має глибинну православну традицію. Вона самодос-

татня. Таке нібито обмеження, з точки зору композитора, котрий пише в інструментальному жанрі, має свій плюс: ця музика чистіша, без інструментів, тільки голос…

Мирослав Скорик Галина ПАНКЕВИЧ

Н

а зламі другого-третього тисячоліть національна скарбниця духовного мистецтва збагатилась рясними, щедрими ужинками. Для прикладу, лише аналіз сакральних творів сучасних львівських композиторів заслуговує на окреме дисертаційне дослідження. В цьому контексті згадаємо деякі композиції Олександра Козаренка («Ірмологіон» для струнних, «Острозький триптих» для мішаного хору, «Чотири молебні пісні до Діви Марії» – кантата для солістів, жіночого хору і камерного оркестру, «Страсті Господа нашого Ісуса Христа» – ораторія для читця, солістів і камерного оркестру, «Псалми Давида» для мішаного хору та оркестру, «Українська кафолічна літургія» для солістів, мішаного хору, органу та симфонічного оркестру, «Стихира новомученикам» для мішаного хору та симфонічного оркестру), Віктора Камінського («Україна. Хресна дорога» – кантата-симфонія для солістів, мішаного хору і камерного оркестру, «Соната псалмів» для двох флейт і фортепіяно, «Іду, накликую, взиваю» – ораторія для солістів, мішаного хору і камерного оркестру, «Божественна Літургія св. Йоана Золотоустого» (у співавторстві з О. Козаренком) для солістів і мішаного хору, «Різдвяний концерт» для скрипки та струнних інструментів, «Акафіст до Пресвятої Богородиці» для мішаного хору і камерного оркестру, «Псалом №2» для мішаного хору, «Пасхальна Утреня» для мішаного хору), Мирослава Волинського («Мойсей» – ораторія для читця, солістів, дитячого і мішаного хорів, симфонічного оркестру, «Прийдіте, зійдемо», «Все упованіє моє», «Єдиний Боже», «Бог помсти – Господь» (Пс. 94) – хорові концерти, «Благословенная в женах» – твір для хору і оркестру, «Різдвяний квінтет» для духових інструментів) та ин. З появою нових нотних опусів, відповідно з’являється їх музикознавче осмислення. На сьогодні в українській критичній думці сформувались два основні напрями: 1. Розвідки певних композиторських персоналій (наприклад, праці Мстислава Юрченка про Максима Березовського).

2. Аналіз самого предмету духовної музики. Відрадно, що поряд з ґрунтовними дослідженнями вчених-медієвістів вітчизняна наука поповнилась працями, які аналізують сучасний стан сакральної твор-

32

чости. Окремі процеси, які відбуваються в духовному соціокультурному просторі сьогодення, висвітлюють музикознавці Л. Кияновська, О. Козаренко, Ю. Чекан, О. Коменда, О. Письменна, Н. Костюк, Х. Флейчук та ин. Мета цієї статті – короткий аналіз духовних творів М. Скорика. Творче амплуа митця широке і багатогранне: композитор, педагог, теоретик, музичний редактор, дириґент, культурно-громадський діяч. Композитор працює в різноманітних жанрах (у його творчому здобутку опера «Мойсей», два балети – «Каменярі» та «Соломія Крушельницька», «Гуцульський триптих» та «Карпатський концерт» – для симфонічного оркестру, три кантанти – «Весна», «Людина», «Гамалія», чотири симфонічні поеми – «Вальс», «Сильніше смерти», «1933», «Спогад про Батьківщину» (до 100-річчя української еміґрації в США), концерти для скрипки, віолончелі, фортепіяно з оркестром, фортепіянні твори, естрадні пісні, музика до театральних вистав, кінофільмів, мультфільмів тощо). Мистецтвознавець Юрій Чекан влучно характеризує феномен творчої особистости маестро одним словом – універсалізм. «Безперечно, фігура Скорика асоціюється передусім з естетикою “нової фольклорної хвилі” – напрямом, що органічно поєднав джерела прадавнього фольклору з найновішими композиторськими техніками ХХ століття... Однак синтез фольклору і технічних новацій аванґарду є лише однією стороною творчої постаті Скорика. Інші – необароко, неоромантизм, поставанґард, джаз – доповнюють портрет митця неповторними стильовими барвами, надаючи йому усіх ознак універсалізму...»1 Останні роки творчости композитора характеризуються зверненням до духовних жанрів. Зазначимо, що і в деяких творах попередніх десятиріч дослідники спостерігали за інтонаційними символами, жанровими елементами, безпосередньо пов’язаними із традиціями світової та української сакральної музики. Музикознавець Л. Кияновська в цьому контексті пропонує розглядати прелюдію і фугу «ре-бемоль-мажор» для фортепіяно, окремі фрагменти «Скрипкової сонати №2», «Диптиху» для струнного квартету, концепцію «Третього фортепіянного концерту» (І частина називається «Молитва»). Вищезгадані композиції почасти

на гранях часу

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

можна вважати своєрідною смисловою аркою, що «перекидається» до суто духовних жанрів. Надамо слово самому Мирославу Скорику: «...писати релігійну музику – це для композитора дуже вдячна, а водночас складна і відповідальна справа, бо вона звертається до найкращих почуттів людини, має бути глибокою і правдивою, тому не припускає поверховості, самозакоханості автора в своєму таланті, зверхності “генія” до “звичайних” слухачів. Але якщо він здатний настроїтись на цей лад, відчути правильний тон, то має шанс розкритись так, як в жодному іншому музичному жанрі»2. Релігійні переконання митця, поза всяким сумнівом, сформувались в родинному середовищі. «Правнук священика, він виріс в родині, яка хоч ніколи не хизувалась показною побожністю, проте ці цінності завжди сприймала як найголовніші, питомо закорінені у свідомості і ставленні до життя»3. Предки з маминої лінії були національно свідомими священиками: Юліян Охримович, Амврозій Крушельницький, Григорій Савчинський. Дід прабабусі композитора о. Г. Савчинський – автор одного з перших віршів українською мовою, який неодноразово друкувався в багатьох читанках. Пращурі з боку батька походили зі Східної України і належали до козацького роду. Наприкінці ХІХ століття Скорики переїхали на австрійську територію, і батько видатного музиканта народився вже на Тернопільщині. Дід Михайло, переживши лихоліття Першої світової війни, деякий час перебував у монастирі в Лаврові, що на Самбірщині. Очевидно, що такі потужні генетичні корені не могли не вплинути на формування світогляду майбутнього композитора. Повертаючись до духовних полотен М. Скорика, зауважимо, що далеко не всі слухачі сприймають їх із знаком «плюс», наприклад, наголошуючи на дещо «концертному» стилі «Псалма №50» чи «Молитви» для камерного оркестру. Натомість професор Л. Кияновська справедливо пояснює логіку такого своєрідного вирішення автором духовних жанрів. Мирослав Скорик – людина власного культурно-музичного середовища. Він тяжіє до тієї традиції вітчизняної музики, яка акумулювала в собі найрізноманітніші інтонаційні пласти, зокрема фольклор, ліричні солоспіви, світські патріотичні хори. Його сакральні композиції, як і твори М. Вербицького, І. Лаврівського, В. Матюка, Й. Кишакевича, Д. Січинського, відтворюють, певною мірою, емоційний тип духовности, індивідуалізованосуб’єктивне переживання образу Абсолюту. Майже всі акапельні твори М. Скорик писав на замовлення хормейстерів, розраховуючи на виконавські спроможності того чи иншого мистецького колективу. Концерт «Реквієм» – у першій редакції «Заупокійна» (1998) – вперше виконаний у Львові на п’ятому Міжнародному фестивалі сучасної музики «Контрасти» камерним хором «Gloria» (керівник В. Сивохіп). На хоровому фестивалі «Золотий Київ», що відбувся в Києві у 2003 р., твір прозвучав у новій редакції. Цю композицію написано для мішаного хору і двох солістів: сопрано і тенора. Її автор відносить до суто релігійної музики. Тут використовуються літургійні тексти з Чину похорону. Відносно завершені, частково розімкнені епізоди духовного концерту М. Скорик об’єднує в одну контрастно-скла­ дову форму з рисами репризности. Молитва «Отче наш» для соло сопрано в супроводі хору звучить на початку твору і повторюється в кінці циклу, безпосередньо перед кодою. Цілісна структура композиції наступна:

особистість

• повільний вступ «Святий Боже», • «Отче наш», • Єктенія «Господи, упокой душу раби Твоєї», • «Псалом 90», • «Святий Боже» і «Блаженні непорочні», • «Псалом 50», • «Чи житейська насолода», • «Отче наш», • кода «Вічная пам’ять». Не зупиняючись конкретно на музикознавчому аналізі окремих складових Реквієму, зазначимо загалом глибину і одухотвореність твору, його відповідність храмовому середовищу. «Я хотів би, щоб мої релігійні твори виконувалися в церкві. Я знаю, що це поки що майже неможливо, бо існують смаки тих, хто керує службою… Я намагався писати дуже ясно і орієнтувався на нашу партесну музику, – розповідає композитор. – Звичайно ж, не обминув увагою і спадщину Бортнянського і Березовського. Ці традиції я хотів би освіжити новими гармоніями і модуляціями, більш несподіваними та гострими. За рідкісними винятками, я не виходив за рамки канонів… Тому вважаю, що перехід від канонічної традиції до новіших гармоній, модуляцій і співзвуч повинен бути поступовим»4. Три псалми для жіночого, чоловічого та мішаного хорів, як і вищезгаданий духовний концерт, написані спеціяльно на Сьомий хор фест «Золотоверхий Київ». Використані автором тексти псалмів (Пс. 13(12); 54 (53); 38(37) належать до так званої групи благальних (ламентальних). Сповнений щирого покаяння, пригнічений стражданнями, самотністю, хворобою, псалмопівець виливає в молитві свій біль Господові, покладаючи надію лише на Нього. Музика, відповідно до текстів, сповнена глибинної внутрішньої експресії, драматизму. Для музичного озвучення псалма «Чи ти мене, Боже милий, навік забуваєш» (Пс. 12) для чоловічого хору і псалма «Боже, спаси, суди мене Ти по Своїй волі» (Пс. 53) для мішаного хору М. Скорик використовує повні віршовані переклади Тараса Шевченка. Для музики псалма «Не карай мене, о Господи» (Пс. 38) для жіночого хору композитор вибирає окремі рядки з Біблійного першоджерела: Не карай мене, о Господи, у гніві Своїм. Ридаю і плачу. Не карай мене, о Господи. Друзі мої, ближні мої залишили мене одного з бідою. А ті, що чатують на душу мою, розставили тенета. Бо сказав я так: не потішитесь з мене, коли послизнеться нога моя. Бо я визнаю провину свою. Не карай мене, о Господи, у гніві Своїм, не покинь мене, Господи. Прийди мені на допомогу, Господи. «Літургія святого Йоана Золотоустого» (2005) написана на замовлення відомого дириґента, художнього керівника хору «Київ» Миколи Гобдича, котрий свого часу навчався в Дрогобицькому музичному училищі. Минулого року (2008) твір пролунав у Львові (виконавець – Галицький камерний хор, керівник В. Яциняк). Відповідно до церковної традиції, Літургія складається з 18 номерів. Важливу роль в драматургії композиції надається сольним фрагментам: як самостійним, так і в діялозі з хором, так і за принципом взаємодо-

33

особистість

повнення (хорова партія служить тлом для соліста). М. Гобдич, упорядник нотних текстів М. Скорика, зауважує їх стильову дотичність до «нової школи» сакральної музики: «Деякі номери “Літургії” сприймаються як “народні” – настільки вони демократичні. Подібні хорали, а часом цілі літургії, які так і називались – “народними”, писались композиторами на початку минулого століття (О. Кошиць, К. Стеценко) і призначались для виконання усіма прихожанами церкви на чолі з церковними співаками або одним співаком – лідером. “Херувимська” М. Скорика – яскравий приклад такої відправи»5. На глибинну спорідненість композиції з різноманітними духовноінтонаційними джерелами вказує і мистецтвознавець Л. Кияновська: «…вся ейдотека української духовної музики, починаючи від давніх монодій, чия традиція найбільше відчутна в єктеніях, блискучого орнаментального барокового духовного концерту, романтичної піднесеної лірики “перемиської школи”, строгої просвітленості духовних шедеврів початку ХХ століття, знаходить своє переосмислення в Літургії»6. Загалом твір наповнений духом мудрої виважености, гармонійно­сти, душевної рівноваги, оптимізму. Серед робіт, підготовлених композитором в останні роки, згадаємо транскрипції для камерного оркестру або для солістів із супроводом деяких музичних полотен чи окремих частин з великих творів, зокрема «Отче наш» М. Березовського, стихири невідомого українського композитора ХVІІІ ст. «Плачу і ридаю», коляди В. Барвінського, Й. Баха «Blute nur» і «Qui respexit», «Ave Maria» Й. Баха та Ш. Гуно, «Ave Maria» Ф. Шуберта, «Богородице Діво» А. Гнатишина та ин. У червні 2001 відбулась прем’єра опери М. Скорика «Мойсей» (лібретто Б. Стельмаха за однойменною поемою І. Франка). І хоч опера, безумовно, не належить до духовних жанрів, однак цей твір з багатьох причин є знаковим в житті композитора, насамперед тому, що шедевр І. Франка – це художнє переосмислення сторінок Святого Письма. Крім того, вистави «Мойсея» співпали з візитом в Україну Папи Римського Йоана Павла ІІ. Святіший Отець під’їхав до Львівського академічного театру опери й балету ім. Соломії Крушельницької і благословив увесь творчий колектив, задіяний у постановці твору. Варто зауважити, що батько Мирослава Скорика мріяв про написання сином опери «Мойсей» – своєрідного заповіту українському народові. Наостанку надамо слово «видатному музичному мислителю початку ХХІ століття», лауреатові Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, маестро Мирославу Скорику: «Чому останнім часом ми, композитори, звернулися до релігійної музики? По-перше, тому що її було заборонено. А по-друге – тому що релігійна музика прагне бути морально чистою, одухотвореною, вимагає чистоти почуттів, віри, переживання, співчуття, участі – усього того, чого не вистачає в сучасному світі»7. Ю. Чекан. Вступна стаття // Духовні твори М. Скорика. Київ, 2005, с. 6. Л. Кияновська. Мирослав Скорик: людина і митець // Незалежний культурологічний журнал «Ї». Львів, 2008, с. 65.

3 Там само.: с. 467.

4 Ю. Чекан. Вступна стаття // Духовні твори М. Скорика. Київ, 2005, с. 8.

5 М. Годбич. Вступна стаття // Духовні твори М. Скорика. Київ, 2005, с. 5.

6 Л. Кияновська. Мирослав Скорик: людина і митець // Незалежний культурологічний журнал «Ї». Львів, 2008, с. 569.

7 Ю. Чекан. Вступна стаття // Духовні твори М. Скорика. Київ, 2005, с. 9.

1

2

34

на гранях часу

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Коли «янголи у Життя і смерть о. Дмитра Німиловича Микола Зимомря

Б

уває, що людина тішиться мовчанкою. Коли, скажімо, душа вигинається від болю, щоб вгамувати його зойком і – наступає міцна тиша. А ще, коли призагоєна рана раптом защемить, а в уяві постане несподівано картина, де і як то сталося. У таких випадках хочеться щось благати, власне, бодай промовити, приміром, як звернення до образу далекої Пам’яті: «Перед Твоїм ім’ям дозволь смиренно стати на коліна…» Бо ж, як потверджував визначний син Срібної Землі поет Іван Ірлявський, головне полягає у справі – пристати б «до борців»: Свою міць, що кохав з літ дитячих, Віддаю я у жертву борні, І пісні свої, й запал гарячий За прийдешні могутности дні. Звісно, не кожному випаде віддати зелені джерела власного життя «у жертву борні». Та не одному уродженцю Дрогобиччини чи Дрогобича за різних часів це випадало – таких сотні… З-поміж них вирізняється силою духу о. Дмитро Німилович. Що й казати: рідко хто нині спроможний навіть уявити собі пізнані ним муки. Вони, немов би виписані на одній із картин страждань із Собору Паризької Богоматері… Так, вони аніскілечки не нагадують сенс рефлексії зі слів Павла Тичини: «Не білі голуби – янголи у небі пролетіли». Адже були ті янголи тільки свідками нечувано неприродного прощання із життям… Звідки, якого роду був цей справжній Світоч, який не оминув темряви, що настала для нього – великого Невільника – 8 вересня 1943 року? Де все сталося? У мальовничому селі Грабівка, що побіля Сяноку, де з давніх-давен проживали українці. Дмитро Німилович народився 25 жовтня 1907 року в сім’ї, знаковій для Дрогобича – у родині Катерини Німилович (з хати – Валюх; 1883-1965) та Михайла Німиловича (1875-1941). Окрім сина Дмитра, подружжя мало ще шестеро дітей – Розалію, Михайлину, Теофіля, Богдана, Миколу, Любов. До речі, батько майбутнього духівника за найвищим покликанням був сином Миколи Німиловича (1850-1914), рідного брата о. Юліана Німиловича (1839-1909), тобто вчителя Івана Франка, про якого автор «Мойсея» полишив винятково прихильний спомин у своїй статті «В інте­ ресі правди»: «…про вчителів-василіян, під котрими я проходив три роки нормальної школи… таких вчителів, як клирика Крушельницького, що був господарем класи в другій класі, о. ректора Барусевича, що вчив

на гранях часу

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

особистість

небі пролетіли»… німецького в третій класі, катехиту о. Красіцького, родовитого поляка та о. Німиловича, пізнішого ігумена, що був у нас господарем у четвертій класі, згадую, як про світлих, гуманних та симпатичних людей, що вміли впоїти дітям не страх, а замилування до науки та до чесного, трудящого життя». Водночас мати доводилася сестрою о. Івана Валюха. Одне слово, витоки роду Німиловичів нуртують у Дрогобичі від XVIII століття і пов’язуються з 70-80-ми роками, коли тут жив Василь Німилович, один із пращурів о. Дмитра Німиловича. Дмитро Німилович навчався в українській гімназії ім. Івана Франка, що була заснована 29 березня 1905 року, а від 1918 року стала повноцінним культурноосвітнім осередком класичного зразка. У її стінах високу освіту здобули такі однокашники Дмитра Німиловича, як Зенон Коссак, Атанас Кобрин, Микола Драган, Іван Гілевич, Зенон Мацюк, Богдан Мизь, Дмитро Мінчак, Юрій Ратальський. Іспит зрілості припав для Дмитра Німиловича на 26 лютого 1927 року, коли управителем гімназії був математик Володимир Кузьмович. Високий патріотичний дух, що витав у гімназії, плекали насамперед педагоги: вчитель української мови Михайло Керницький, німецької мови – Олекса Попович, латини – Микола Байрак, історії – Дометій Попович, географії – Іван Чмола, один із організаторів Пласту та Українських Січових Стрільців, а також диригент хору «Боян» Михайло Іваненко. Безпосередній вплив на юнака й формування його світогляду мав вуйко о. Іван Валюх, який був улюбленим поміж мешканцями парохом Трускавця до 1939 року. Після успішного завершення гімназійних студій Дмитро Німилович 1928 року вступає до духовної семінарії в Перемишлі, де був висвячений у березні 1931 року Преосвященним єпископом Йосафатом Коциловським. Примітно, що 29 березня 1931 року вперше відбулася Служба Божа, яку о. Дмитро Німилович відправив у церкві Пресвятої Трійці в Дрогобичі. Поміж тими, хто був поруч молодого священика, були оо. Теодор Марків, Євген Модрицький та о. Василь Шевчук (1903-1948), власне, побратим-семінарист, а згодом – курінний капелан куреня УПА пана полковника Коника. До слова, Василь Шевчук відслужив першу Святу Літургію 6 квітня 1930 року в храмі Пресвятої Трійці у Дрогобичі. Того ж року о. Дмитро Німилович розпочав свою душпастирську службу із великим захопленням і відданістю в селі Добрачин, що біля Кристинополя. Невдовзі – з ініціативи Владики Йосафата Коциловського – він отримує парафію у селі Яблониця Руська. Тут обдарований парох від 1933 року розгорнув серед українців активну просвітницьку діяльність, що викликало наприкінці 30-х років адміністративні переслідування з боку польських владних інституцій. Це й спричинило у жовтні 1939 року перенесення місця його служби із Яблониці Руської в парохію села Грабівка. Відома аксіома: «Бог пише про чин людини “по кривих лініях”, бо ж, як сказано, “Царство моє не з того світу”». У цьому сенсі можна з повним правом стверджувати: о. Дмитро Німилович не стільки жив, як служив Все-

о. Дмитро Німилович вишньому і невіддільному від духівника переживанню як його особистому кредо – Україні. Він ніс своїм вірникам слово правди, змінював їхні начала віри, щоб наближати для них світло Великодня, Трійці, Різдва, Водохрещі… Тепер знаємо напевно: о. Дмитро Німилович мав жертвенну любов до України, щоденну самовідданість рідному народові, власне, як спонуку до життя. Чи треба підкреслювати, наскільки важко це давалося о. Дмитрові Німиловичу за умов, коли кожна його проповідь містила для вірників спосіб-дороговказ – не забути б про материнську мову, культуру, звичаї! Сфера його впливу ширилася, стаючи для 520-и українців із Грабівки ціннісним орієнтиром у стінах парафіяльної церкви св. Юрія, що до 1944 року належала до парафії села Ялин Динівського деканату УГКЦ. І ось наближався день з хроніки Його останньої осені, коли о. Дмитро Німилович ще міг промовити: «Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх людей своє життя віддає» (Йо. 15:13). Та сумна днина припала на 8 вересня 1943 року: о. Дмитро Німилович відійшов за межу Вічності у дивовижно страдницьких муках… Нелюди четвертували духовну особу. Вони знущалися над Невільником від двадцять другої години до третіх півнів… Останнім українським парохом у селі Яблониця Руська упродовж 1943-1946 років був о. Андрій Назарович, дружина якого – Іванна Назарович – полишила спомини про описану тут драматичну подію, що, ні, не відійшла у забуття. Про неї найбільш детально писав Володимир Марчак (1922), який особисто знав о. Дмитра Німиловича. Його перу належать цікаві публікації, зокрема, книжка «Українець у Польщі. Спогади з життя» (Львів-Сянік, 2006). Винятково цінні факти про вбивство о. Дмитра Німиловича записав від Володимира Марчака відомий український журналіст, публіцист і громадсько-освітній діяч з Польщі Богдан Гук. Пріоритетні заслуги у справі вивчення літопису життя й діяльності о. Дмитра Німиловича належать, без сумніву, племінниці Олександрі Німилович, яка багато зробила для поповнення краєзнавчих джерел з історії Дрогобиччини. Писали про мученицьку смерть славного уродженця Дрогобиччини Гжегорж Мотика, Дмитро Блажейовський, а також Михайло Козак, автор книжки, сенс назви якої – у словах: «Пом’яни, Господи, душі слуг твоїх» (Перемишль-Львів, 2002). Не забуваймо про невинно убієнних…

35

роздуми

на гранях часу

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Незбагненна тайна життя Кожна людина, якою б не була її неповносправність, є безцінною, а тому заслуговує на любов, повагу та право на самореалізацію.

Особливими нас роблять не слабкі м’язи, уражена нервова система чи труднощі у навчанні, але образ Бога в нас, для якого слабкість не є обмеженням.

Ліля Васишак

Ж

иття – це найпрекрасніший дарунок Бога. І як часто ми забуваємо Йому за цей дар подякувати! Звісно, Богові не розходиться в тому, щоб ми на кожному кроці тарахкотіли «дякую, дякую». Ідеться про наше вміння чи, радше, невміння приймати цей дарунок, яким є життя. Нам так багато подаровано, а ми це все вдало вміємо приписати своєму розумові, талантам, винахідливості й часто любимо повторювати: «Я в житті всього досягнув сам!», але забуваємо найважливіше: дар – це вияв любови. Мені даровано багато, тому що я – возлюблена дитина Божа. Як це прекрасно, коли знаєш, що тебе люблять! Як це чудово бути людиною і жити! Просто бути людиною, дивитися на небо, сонце й квіти, а ввечері – на зорі... Дивитися на дітей, сміятися, працювати, любити, мріяти, давати волю уяві, радіти: все це – не що инше, як свято щодня. Жити цілком просто, бути добрим, не прагнути всім заволодіти, не бути заздрісним, не скаржитися, а натомість – допомагати, співчувати, втішати, відвідувати недужих, бути там, де потрібно, виснажуватися задля инших... І все це не тому, що так треба чи годиться, а тому, що так нам хочеться, бо ми – люди, люди серед инших людей, бо бачимо, що діється навколо. Найбільша загроза нашого часу полягає в тому, що ми живемо у «вік корисности»! «А яка з цього користь?» – запитують люди. Навколо них завжди

36

метушня, вони завантажені працею і ніколи не мають часу, і все намагаються прораховувати так, щоб отримати вигоду. Спершу працюємо, щоб жити, та згодом праця так нас поглинає, що забуваємо жити. І серед такої життєвої метушні нам важко зупинитися, поглянути на себе і стати собою. Але живуть серед нас ті, хто відрізняється від оточення. Для них слова «кар’єра», «здобуток», «професійний успіх» не мають жодного значення. Вони цікавляться речами, які инших не цікавлять, не вміють висловлювати свої погляди і думки, їх иноді важко зрозуміти, їх ритм життя – це передусім ритм їх щирих і таких вразливих сердець. Таких осіб називають розумово неповносправними. Вони відрізняються від инших своїми особливими потребами. Їх ми не завжди помічаємо у своєму житті, а частіше – не хочемо помічати (це так званий «синдром невидимої людини», коли не зауважуємо, що поруч з нами живе особа). Ми помічаємо її фізичну присутність, але вдаємо, що не бачимо її. Чому така реакція? Через нерозуміння і страх. Боїмося того, чого не знаємо, того, що є инакшим. Ми й досі користуємося медичною моделлю бачення, яка заважає нам розпізнати у неповносправній людині особу з її життєвими радостями і проблемами, особу, котра має власні прагнення – бути прийнятою такою, якою є, мати друзів, радіти, святкувати дні народження, тобто жити повноцінно, незважаючи на свої обмеження.

на гранях часу

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Розповідь матері неповносправного хлопця «Я багато років дивилася на свого сина і думала, для чого його життя – адже він нічого не може робити, не ходить, не говорить? Я не могла зрозуміти, для чого він Богові у цьому світі? Але прийшов час – і мій син почав усміхатися. Його усмішка така щира, добра. Скількох людей він доторкнув до серця своєю посмішкою! І я зрозуміла, що його покликання у житті – усміхатися, бути „професором усмішки”. Це таке серйозне, таке велике покликання!» Щоправда, їхні дари очима цього світу не завжди належно оцінені. В очах сучасників важливо, коли ти сильний і розумний. Цей світ не оцінює таких дарів неповносправних осіб, як щирість, відкритість серця, безпосередність, глибина стосунків. А це насправді важливо. Багато можна навчитися від людей неповносправних, котрих суспільство часто відкидає. Своєю присутністю вони збагачують наше життя, стають справжніми вчителями для нас. Це, свого роду, дріжджі у тісті суспільства. Всевишній наділив їх неабиякою здатністю змінювати серця тих, хто їх оточує, даруючи їм нагоду поглянути на цілковито новий для них бік життя, характерними рисами якого є спрямованість досере­ дини, любов, схильність до глибоких роздумів.

роздуми

сердечности, безпосередности, простоти. Саме тому вони можуть допомогти усім нам відкрити справжню красу і глибину людських стосунків, красу і радість життя. Дуже часто можна почути суспільну думку, що людям з обмеженими можливостями найбільше потрібна любов. Безумовно, це так. Неповносправні особи і справді мають особливі потреби, але не тільки, щоб ними заопікувалися. Вони мають особливу потребу подарувати нам те, що найкраще вміють дарувати – своє серце. Адже наше серце, таке, яким воно є, не потребує ані почестей, ані слави, ані влади. Єдина його потреба – це любов та єднання зі серцями инших людей. І жодна неповносправність не може перешкодити серцю любити... Ми живемо у такому світі, в якому досконалість плутають із намаганням бути «вищими», «першими», «в центрі», «кимось». А справжньою досконалістю є любов. Тільки крізь призму любови можемо зрозуміти слова Ісуса Христа: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мт. 5:48).

«Ми довго молились Богові, щоб Він вилікував нашу дитину. Бог відповів на наші молитви. Але не так, як ми сподівалися. Він зцілив наші серця, дав нам сили долати труднощі, очистив наші серця від злості, почуття образи. Він навчив нас любити». Кожна людина, якою б не була її неповносправність, є безцінною, а тому заслуговує на любов, повагу та право на самореалізацію. Неповносправні розумово – це люди, наділені особливими якостями

Хто живе з розпростертими обіймами, звичайно, кар’єри не зробить, але може обійняти багато людей

К

оли народжується неповносправна дитина, проблеми якої сучасна медицина неспроможна розв’язати, головним завданням є допомогти такій особі та її сім’ї навчитися жити з цією неповносправністю, і щобільше – попри всі труднощі та обмеження, віднайти у житті те, що робить його справді щасливим і радісним. Цей прорив, вихід з ізоляції, не завжди легкий, не завжди просто віднайти мости порозуміння зі світом. Одним із таких мостів є Міжнародний християнський рух спільнот «Віра і Світло» для розумово неповносправних осіб, їхніх сімей та приятелів-волонтерів. Засновником руху «Віра і Світло» є Жан Ваньє – відомий сучасний письменник і богослов. Він народився у 1929 році в сім’ї генерал-губернатора Канади. Спочатку Жан Ваньє був морським офіцером, згодом навчався у Торонтському університеті, де здобув звання доктора філософії. Однак потім він залишив університетську кар’єру. А в 1964 році заснував «Лярш-Ковчег» – мережу спільнот у всьому світі, в яких розумово неповносправні особи та молодь-асистенти розділяють своє життя у праці, дружбі та молитві, мешкаючи у невеликих домівках. А в 1971 році Жан Ваньє започаткував рух «Віра і Світло». В Україні рух «Віра і Світло» розпочав свою діяльність у 1992 році, у Львові. В Україні тепер існує 28 таких спільнот, у тому числі: в Києві, Львові, Тернополі, Тячеві, Хусті, Кам’янці-Подільському, Жовкві, Стрию, Кохавино, Новому Роздолі, Трускавці. У «Вірі і Світлі» неповносправні особи мають можливість любити і бути любленими, ділячись багатством своїх сердець, щирістю та вірністю. На наше глибоке переконання, розумово неповносправна особа є неповносправною на рівні інтелекту, але дуже багатою – на рівні серця. Тому метод, яким найчастіше користуються в спільнотах «Віра і Світло», – це метод серця, адже для неповносправних не суттєво, який статус ви займаєте в суспільстві, для них найважли-

37

роздуми

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

віше – чи приймаєте ви їх, чи любите. Саме тому приятелі-волонтери «Віри і Світла» намагаються завжди бути поруч зі своїми друзями (саме так називають неповносправних осіб у спільнотах «Віра і Світло»). Найбільший дарунок, який приятель може дати другові – це не подарунки, не задоволення усіх потреб, а дарування свого часу і уваги, любови і турботи, одним словом – самого себе. Покликання молоді – не просто допомагати неповносправним чи розглядати їх як об’єкт для вияву милосердя, а, радше, вважати їх джерелом життя і сопричастя. Ми живемо не тільки для того, щоб зцілювати їхні рани, а дозволити їм зцілити наші рани, рани наших душ. І тому пам’ятаймо, що прийшли не для того, щоб досвідом своїх умінь і навичок направляти щось «зіпсуте», а покликані віднайти, відкрити приховані можливості – навіть найменші – кожного з наших друзів, щоби підтримати їх на нелегкій дорозі життя. Батьки у спільнотах «Віра і Світло» відчувають підтримку і можуть по-новому побачити особливу внутрішню красу своєї дитини. Дітям неабияк потрібно радіти разом із батьками, а також бачити, що батьки щасливі бути поряд з ними. Батьки можуть дати одне одному те, що не може дати їм ніхто инший – відчуття солідарности, відчуття несамотности. Розуміння, яке вони віднаходять, творить між ними особливу єдність. І ця єдність дає батькам незвичайну силу – силу змінювати цей світ. Змінювати з любові до своєї дитини та з бажання допомогти їй віднайти своє місце у цьому світі й бути щасливою в ньому. Краса життя розкривається перед нами тоді, коли зупиняються всілякі підрахунки, коли живеться просто і радісно. Таким є життя неповносправної особи: тихе, радісне, инколи сумне, а часом і з присмаком гіркоти. Їм буває деколи важко зрозуміти, чому все відбувається саме так, але вони вміють подякувати Богові за кожну хвилину свого життя, бачити у світі насамперед його красу і добро, а не вади й зло. Зупинитись і послухати спів пташок, вдихнути на повні груди чистого повітря, помилуватись красою квітів при дорозі. Як мало речей потрібно їм для щастя, для того, щоб на їхньому обличчі з’явилася усмішка! Зустрівшись з таким багатством душ неповносправних осіб, з такою красою їхніх сердець, мимоволі усвідомлюєш обмеженість та недоречність етикетки «неповносправний». Чи ж не кожен з нас у чомусь неповносправний? І невідомо, яка неповносправність є важчою: серця чи ніг, здатности мислити чи здатности любити? У природі Бог створив різні квіти: великі й малі, яскраві й ледь помітні. Але кожна квітка має свою неповторну красу, і для кожної знаходиться місце під сонцем. Так і люди – слабкі та сильні, з різними здібностями та обмеженнями – потребують одне одного. І життя кожного – безцінне, а дар кожного – неповторний. Ми разом можемо творити світ миру та любови. Світ, у якому приготоване місце для кожного, в якому життя кожної людини є чимось сокровенним. Ось тоді всі разом ми зможемо усвідомити, що людство – це як одна велика мозаїка, краса якої ніколи не буде явлена вповні, якщо кожен з нас не посяде єдине, неповторне, відведене саме йому місце.

38

на гранях часу

Рух спільнот «Віра і світло»

Петро МАКОВЕЦЬКИЙ «Віра і світло» – це рух спільнот. У центрі цих спільнот стоять розумово неповносправні особи, навколо яких згуртовуються їх батьки, приятелі, особливо молодь. Спільноти «Віри і світла», на відміну від «L’Arch», не є об’єднаннями, де члени живуть разом, це спільноти, члени яких зустрічаються регулярно і зав’язують тісні дружні стосунки. Вони діляться своїми труднощами і радощами, спільно відзначають свята, беруть участь у спільних молитвах і приймають Святе Причастя. Хоча рух «Віра і світло» зародився в римокатолицькому середовищі, він стає все більш екуменічним завдяки участі у ньому людей різних християнських віросповідань. На сьогодні існує понад 14 тисяч спільнот «Віри і світла» у більш ніж 80 країнах світу. В Україні перша спільнота утворилася у Львові у 1992 році. Сьогодні в Україні існує 28 таких спільнот, у тому числі: в Києві, Львові, Тернополі, Тячеві, Хусті, Кам’янці-Подільському, Жовкві, Стрию, Кохавино, Новому Роздолі, в Трускавці (Докладніше чит. в статті Лілії Васишак «Незбагненна тайна життя»). Спільноти «Віра і світло» мають деякі особливості своєї духовности. Серцевина їх духовного життя – зустріч з Ісусом, захованим в серцях тих, хто слабкий, покривджений, самотній і стражденний. Духовність завжди повязана з любов’ю: це зростання в любові. І це зростання у «Вірі і світлі» народжується через стосунки з найслабшими, котрих вибрав і особливо любить Бог. Духовність «Віри і світла» – це, головним чином, співчуття. Це заклик не опиратися на успіх, а зійти вниз і бути поряд з тими, хто стоїть, здавалось би, на останньому місці. Це – служити і відкривати блаженство в омиванні ніг людям. Духовність любови і стосунків зі зламаною людиною реалізується у спільноті. «Віра і світло» – це спільноти, де люди об’єднані в любові й покликані піклуватися один про одного, молитися один за одного. Рух «Віра і світло» не є надто централізованим, відірваним від місцевої Церкви. Ці спільноти покликані до заглиблення у власну культуру. Це означає, що кожна спільнота переживає сутність віри і світла віри у культурі власного народу, з усіма особливостями, притаманними цій культурі. Всі спільноти «Віри і світла» намагаються бути екуменічними, прагнуть до єднання всіх християн, роблять все можливе для цього. Вони беруть участь в житті місцевих парохій та й Церкви загалом.

на гранях часу

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

молоді люди запитують

Молодь, готика і готи, або ж абсолютний індивідуалізм Вам, мабуть, доводилося зустрічати ґотів на вулицях міст. Можете написати декілька рядків про них, а особливо з точки зору християнства? З таким проханням звернувся до редакції «Слова» молодий хлопець Павло з м. Самбора. З великою радістю намагаємось відповісти на це запитання на сторінках нашого часопису. Мета цієї статті – коротко пояснити, хто ж такі ґоти (на сьогодні – одна з найбільших субкультур на американському та европейському континентах, а також і в Україні).

Дмитро СЕНЕЙКО

У статті використано матеріяли таких сайтів: www.subculture.narod.ru; www.ugcc. org.ua; www.fdr.com.ua; www.ji.lviv.ua; www.chl.kiev.ua

Субкультура індивідуалізму

Ґ

оти – молодіжний рух, що зародився в 80-81 р. ХХ ст. в Англії і повільно, але впевнено охопив (і продовжує охоплювати в теперішні дні) свідомість великої кількости людей, і то не лише молодих. Ґотів одразу визначиш серед натовпу за чимось незвичним, на перший погляд, зокрема за суворо-чорним чи лискучо-шкіряним одягом. А щодо дівчат чи жінок-готів, то у них це підкреслено-еротичний стиль в іміджі та одязі (т. зв. вамп, див. нижче). Ґоти – це передусім світогляд, який базується на певних життєвих засадах і має свої ключові елемен-

Ось так незвично виглядають деякі дівчата-ґоти

ти: містично-філософські тексти похмурої ґотичної музики (The Sisters of Mercy, 69-years, КІНО (Віктор Цой), HIM, українська Кому вниз тощо), імідж темних тонів, якими вони намагаються відмежуватись і відрізнитися від инших. Не менш важливу функцію в самоствердженні готів відіграє література філософсько-романтичного змісту, яка, як вони вважають, дає їм наснагу до мислення і можливість зрозуміти себе і свої потреби. До літератури, яку читають ґоти, належать твори Орруела, Ремарка, Камю, Сартра, Лотреамонта, Бодлера тощо. Ну і як же без кінопродукції, яка змушує замислитись (від режисерів Лінча, Тарковського, Кубріка, Бунюеля, Параджанова, зокрема фільми: «Ворон-месник», «Соляріус», «Одісея 2000», «Загублене шосе» і таке инше)! У деяких країнах ґотам характерне ще й власне мистецтво, яке, відповідно до їх переконання, не дає бути споживачами життя і речей в ньому. А далі – максимум імпровізації в стилі життя, почуттях і думках, тобто що кожен вже сам по собі бачить у ґотиці. Отже, кожен є ґотом по-своєму. Можливо, саме в цьому й полягає ґотичний світогляд, як вважають вони.

Звернімося до історії

Д

о початку 80-х років ХХ століття молодь вже «наситилася» панк-музикою та подібними стилями. Не було жодної альтернативи комерційному року та «попсі». Тому всім, хто мав певні смаки до музики і життя, просто нікуди було подітися від засилля музики, яка вже не викликала натхнення. І саме у 80-х роках з’явилися групи, які цього разу презентували достатньо похмуру музику із філософсько-містичними текстами (The Sisters of Mercy, The Cure, Depec-

he Mode, The Mission, Nick Cave, Bauhaus, Fields of the Nephilim, the Cult тощо). Ці музиканти одягались у чорний одяг, носили тільки срібло (золото ґотами зневажається як атрибут і цінність для решти людського суспільства). Тобто стиль у всіх був малоенергійним, меланхолійним, але найчастіше – просто гнітючим і депресивним. Відповідно й слухати пісні цих музикантів стали «люди в чорному» (цей колір став притаманною рисою для ґотів), котрі нібито знаходили в

39

молоді люди запитують

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

них свої життєві принципи, були «спраглими» сумної, депресивної музики та її злих, іронічних текстів... Мабуть, ця субкультура – найбільш прив’язана й залежна від властивої лише їй музики, яка иншим у той час здавалася просто похмурою і самовбивчою... Тоді ж, у 1980-х роках, англійські газети та журнали («Melody Maker», «New Music Express», «Sounds» та ин.), а також саме суспільство назвали ці музичні групи ґотичними (з лат. «варварський»), стиль музики – ґотичним роком, а людей, котрим подобалась ця музика і котрі почали жити відповідним стилем життя, – ґотами. Ці назви мають своє підґрунтя. По-перше, «ґотичний» вокал викликав асоціяції з потужним, старовинним закликом давніх племен ґотів. По-друге, учасники гуртів були одягнуті «під середньовічних ковбоїв»: старий чорний одяг, срібні прикраси, довге і хаотичне волосся, ковбойські чоботи, середньовічні капелюхи, старовинна атрибутика і символіка тощо. Сьогодні

на гранях часу

більшість ґотів поєднує в одязі чорний шкіряний і звичайний одяг. І по-третє, в текстах пісень (особливо у гуртів The Sisters of Mercy і The Mission) лунали поєднання заплутано-філософських і водночас духовних понять: віра і відчай, впевненість у собі і протиріччя внутрішніх почуттів, а ще біль, Бог, містика, боротьба проти стереотипів і порядків у суспільстві тощо. Ґотика стала стилем так званих «розумових егоїстів», ознакою «справжнього» смаку, який, як стверджують особливо «заангажовані» у свою субкультуру ґоти, не дано зрозуміти всім... У кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. ґотика трансформувалася і ввібрала в себе такі види мистецтва, як літературу, кіно, фото тощо. Також з’явилася література (журнали «Gothic», «Orkus», які видаються в Німеччині) суто ґотичного стилю й близьких йому напрямів-відгалужень (dark wave, EBM, dark electro, medieval, dark folk, neo classic тощо).

Символи й напівмагічні знаки ґотики

П

і коло (символ вічности). Цей символ риблизно тоді й з’явився головний можна зауважити в багатьох зображенсимвол так званих філософських нях божеств і жреців часів єгипетських ґотів – зірка, яка символізує для них фараонів. Він символізує для містичних знання, істину. Ще один характерний ґотів поєднання містики з філософією. для них знак – обгоріла шкіра на людиЩе одне значення анку – вічне життя і ні, як символ того, що людина повинна мудрість. У ньому виражені всі проти«продертися» крізь суспільство та його річчя і непорозуміння серед ґотів. Одні принципи, щоб дійти до себе самої та з них вважають, що ґотична музика своєї мети. Кажуть, що цей символ Анк - символ – надто депресивна, а ґотична субкульстворений лідером ґотичної групи Тhe містичних ґотів тура пов’язана з містикою, «темними» Sisters of Mercy Ендрю Елдрітчом, котрого вважають «хресним батьком» ґотики (він фак- сторонами життя, навіть окультизмом і сатанізмом; тично створив цей стиль). Подейкують, що він ство- инші ж бачать її більше у філософії чи світогляді з рює один альбом на 10 років; із знятих ним 8 відео всі елементами християнства. З усіх символів ґотики на стали «золотими»; а про тексти його пісень пишуть сьогоднішній день найбільш поширеним є саме анк. книги. До иншої символіки, яку використовують ґоти, наИнший символ, цього разу вже так званих містич- лежать стародавня єгипетська, фракійська, европейних ґотів – анк (відомий як єгипетський хрест із пет- ська середньовічна тощо. лею зверху. Анк об’єднує в собі хрест (символ життя)

Ґоти – «люди в чорному»

П

очинаючи з середини 80-х років, крім суто чорних речей і срібла, ґотам характерний суворий чорний шкіряний одяг, инколи з елементами червоного. «Філософія» цих барв виражає протест проти загальної суспільної точки зору й стереотипів, що чорне – погане, воно – сатанізм. Часто-густо ґотів успішно плутають з сатаністами, як в ЗМІ, так і серед різних кіл людей. Для дівчат-ґотів характерний стиль вампу (чорна косметика, в якій спектр кольорів помади і нігтів – від яскраво-червоного (кривавого) до чорного).

Філософія, стиль, особливості…

Я

кщо коротко, то ґоти: а) мають так званий ґотичний світогляд: завжди дивитися на темні сторони життя, ніколи не закриваючи на них очі; знати правду й іронізувати з неї (принцип: вмирай посміхаючись); почувати себе нормально зі своїм сумним настроєм, поглядами. Елементи радости та її проблиски – в «чорному» гуморі. У своїй філософії ґоти сповідують достатньо сер-

40

йозні життєві засади: сьогоднішній день – останній, але його потрібно відповідно прожити; віра в себе, в справжню дружбу і любов, постійний пошук чогось автентичного, нового в музиці, мистецтві, та й загалом у житті. Натхнення до таких думок і життєві ідеали черпаються ґотами із принципів Віктора Цоя, романів Ремарка («Тріумфальна Арка», «Чорний обеліск», «Три товариші» та ин.), поезії Байрона тощо;

на гранях часу

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

молоді люди запитують

б) ґоти черпають натхнення і життєву наснагу з тої музики, літератури, мистецтва й філософії. Різновиди першої – це ґотичний, філософський рок (The Sisters of Mercy, The Mission, Bauhaus, The Cure, Fields of the Nephilim, Віктор Цой), ґотичний «метал» та «індастріал», тобто комерційна ґотика (Type’o’Negative, Nine Inch Nails, HIM, Paradise Lost, Rammstein…), містична, язичницька ґотика (Inkubbus Sukkubus, Current 93, Death in June, Sol Incvitus, Marylin Manson…), «темна» електронна ґотика (Wumpscut, Front 242, Deine Lakaien, Depeche Mode, Devision, VNV Nation, Razed in Black, In Strict Confidence…). Музика, незалежно від того, наскільки вона важка (чи то ґотичний рок, чи ґотичний «метал»), майже завжди сумна, з Ось так виглядають деякі ґоти «ангельськими» жіночими бек-вокалами, елементами хорового співу, церковними дзвонами і вставками «темної електроніки» (Depeche Mode). Основний вокал – це містичний (чоловічий) чи вкрадливий «відьомський» (жіночий), а часто-густо – й зловісний шепіт. Тексти – від суто філософських і романтичних до містичних, язичницького змісту тощо. Поєднання всіх цих елементів і надає музиці та групі визначення «ґотична».

Замість жити таким «похмурим» життям краще б більше… молилися...

Щ

о ж, здається, ґоти – таки справжні чужинці суспільства, в яких своя філософія життя. Однак їх «з великою натяжкою» можна назвати справді «иншими», хоч сама ґотика є ніби захисним кордоном між ними і «навалою» суспільства з його законами, правилами, стереотипами і світоглядом. Ґотична субкультура – захисна категорія, якою вони відділяють себе від канонів і постулатів «дешевого і скомерціялізованого» суспільства, від усього стандартного і простого. Але вже тут міститься помилка. По-перше, ґоти – не одні, бо таку мету ставить перед собою чи не кожна субкультура, особливо серед сучасних молодіжних. По-друге, змінити світ на краще можна і не цураючись його та инших людей, а перебуваючи в ньому. Нехай ми почнемо з найменших заходів, вони обов’язково стануть наймогутнішими за будьяку силу і стихію, якщо будуть вчинені відповідно до Христового Євангелія. Ми покликані творити добро ближнім, не відмежовуючись від них, і в цьому полягає наше щастя. А робити його можна лише у Христі, у тісному зв’язку з Богом в особистому житті й через Христову Церкву та її Святі Таїнства, щоб творення добра і поширення його у світі було повним і благословенним. Творячи добро ближньому, людському суспільству, робимо це самому Богові. Індивідуалізм – шкідливе явище, яке суперечить людській природі, а також Божому задуму щодо людини і тому, якою вона була створена та до чого і до Кого покликана. Адже в Господньому баченні ми є людською спільнотою (спочатку – Адам і Єва, згодом

– і решта людських спільнот-сімей, які сукупно складають земну Христову Церкву, людське суспільство загалом). Прагнення подолати проблеми, зло, які вирують у світі через наші гріхи, вимагає усвідомлення власних провин, відповідальности кожного за свої вчинки, а також покаяння, співпраці з Богом у преображенні світу в Царство Боже, де Бог буде всюди й у всьому. Від нас це потребує задіяння наших духовних сил, святости життя, активної участи в житті й діяльності Церкви, заснованої Ісусом Христом у світі для преображення і відновлення враженого злом Божого творіння. Нам необхідна молитва, щоб також і через нас Бог діяв у світі, надихаючи нас на творення добра. Ось так станемо справжніми, реалізованими особистостями, зростаючи в Христовій святості й подібності до Бога. Тепер задумаймось, чи не буде ґотика чи будь-яка инша субкультура з її принципами зайвими, а навіть і перешкодами для життя в спільноті Бога й всього людства? Не згадуємо тут про сатанинський, частково містичний різновид ґотики, адже викривлення людського життя і думки, які вони пропагують, є гріховними, тобто тими, що віддаляють від живого Бога (джерела нашого життя), один від одного в людських відносинах, від святости і щастя як покликання від Господа. Допоможи, Боже, щоб усі ми це якнайкраще розуміли й сягали до покаяння та переміни мислення й життя в правдиве, святе…

P.S. А представники ґотів нехай пробачать авторові цієї статті за невлучні вислови чи неточності, які, можливо, містяться в ній.

41

підліткам

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Маска Друзів я тепер собі шукаю, Але як знайти – не знаю! Думаю, куди тепер іти? Варто друзів віднайти! Маску вдягну і піду «Добрих» друзів віднайду. Сам себе тоді я втрачу, Справжнього мене вже не побачать! От така тяжка проблема, З неї не одна дилема: “Ну, а що ж тоді буде, Як та маска пропаде?” І почнеться насміхання Це ж для мене зневажання «Друзі» всі мене покинуть І до иншого… полинуть! Що робити? Як тут бути? Все «добро» на дно згорнути? Перекреслити надії І поринути у мрії?! Ні! Я стану сам собою І відкрию правду всю, Хоч мене не зрозуміють Иншим я вже не буду! Ігор МАРЧИШИН

42

на гранях часу

Яку компанію обрати? Ігор МАРЧИШИН

М

абуть, вам не раз доводилось збирати картинку із окремих фрагментів – пазлів. Буває так, що иноді натрапиш на такий шматочок зображення, який є зайвим. Ти його крутиш, пробуєш різні варіянти, а він все одно не підходить! Так часто, на жаль, стається в житті. Деякі з підлітків настільки хочуть «влитися» в певну компанію, що ладні на все, аби тільки їх прийняли. Вони є немов частинкою головоломки, яку намагаються втиснути зовсім не на своє місце. А все тому, що такі особи не вміють бути самими собою. Відомо два методи (насправді ж пастки), якими часто послуговуються, щоб врешті-решт потрапити в бажану компанію. Перший метод називається «Не я». Підліток надягає невидиму маску і приховує, який він насправді, наче стає зовсім иншим. Другий метод – «Я також так можу!» Молода особа робить те, чого насправді не хоче робити, щоб привернути увагу до себе з боку инших. Так, на жаль, хтось починає курити, вживати алкоголь чи наркотики або ж здійснювати аморальні вчинки, щоб лише отримати похвалу від «авторитетних друзів». Ці два методи инколи приносять «успіх», але існує ймовірність натрапити на проблеми і не­безпеку. Адже коли хтось використовує такі методи, то відвертається від справжнього себе, від своїх правди­ вих переконань і обманює тільки себе. Підлітки, які носять такі маски, живуть в постійному страху, їх часто непокоїть думка: «А що, як відкриється обман і всі дізнаються, який я насправді?! І тоді жах – всі відвернуться!..» Отже, якщо роль, яку будь-хто бажає виконувати заради «компанії», суперечить голосу совісти, перекреслює особисті переконання, то варто відступити… І взагалі, існує дуже гарний спосіб знайти собі справжню і щиру компанію – це бути самим собою. Люди, які приймають тебе таким, яким ти є, тобто неповторним, здатні стати справжні­ ми друзями; саме з такими приятелями і слід дружити. Якщо ж ти не відчуваєш, що «підходиш», то, можли­во, намагаєшся «втиснутись», як пазл з иншої картинки, не туди? Якщо в колі приятелів тебе не прийма­ють таким, яким ти є, та й ще спонукають робити те, що ти вважаєш неправильним, тоді можна впевнено сказати: «Це не твоя компанія». Це добре, коли маєш друзів, які тебе поважають, і ще краще, коли в колі приятелів не потрібно приховувати себе справжнього під маскою (такі приятелі – справжні друзі). Саме таким другом і є Ісус Христос. Він приймає кожного таким, яким він є; знає серце кожного з нас: всі думки, наміри, слова і вчинки; хоче бути нашим другом, адже за кожного з нас Він помер на хресті. Ісус може стати і твоїм другом! Варто лиш довіритися Йому!

вісник УБНТ

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

історія

Дещо з історії Українського богословського наукового товариства і про заснування його місцевого осередку в ДрогобичІ Олег ШЕПЕТЯК Секретар Дрогобицького осередку УБНТ

Р

оку Божого 1923 Митрополит Андрей (Шепти­ цький) у Львові заснував Українське Богословське Наукове Товариство – організацію, яка об’єднала богословів Української Греко-Католицької Церкви, яка була і є центром богословської думки як в Україні, так і за її межами, яка зберігала і розвивала традиції київського християнства та презентувала їх вселенському християнству. Львів часу Митрополита Андрея був містом жвавого розвитку богословської дискусії. Цього ж таки 1923 року тут з ініціятиви викладачів богослов’я Університету імени Яна Казимира було створене Польське Теологічне Товариство, яке невдовзі відкрило свої філії в багатьох великих містах Польщі та Західної України. Приклад римо-католицьких братів підштовхнув і греко-католицьке духовенство Галичини об’єднати свої зусилля для сприяння розвитку українського богослов’я. Так, 29 вересня 1922 на зборах викладачів богослов’я трьох греко-католицьких семінарій Галицької митрополії (Львівської, Перемишльської та Станіславівської) було вирішено почати роботу над створенням Товариства. Роботу над Статутом Товариства очолив майбутній патріярх о. д-р Йосиф Сліпий. 14 грудня 1923 року були скликані Установчі збори, в яких взяли участь 26 богословів, що прийняли рішення про створення Товариства, затвердили Статут і обрали Раду. Першим головою Товариства став ректор Львівської Греко-католицької Духовної Семінарії о. Теодозій Галущинський (ЧСВВ). Наукова робота УБНТ велась у рамках чотирьох секцій: біблійної, філософської, історично-канонічної та теологічно-практичної. Від початку діяльности Товариства результати проведеної ним наукової роботи висвітлювались у журналі «Богословія», першим головним редактором якого став о. д-р Йосиф Сліпий. Журнал видавався томами-річниками. Початок Другої світової війни та переслідування УГКЦ у 1939 році перервали діяльність УБНТ і видання «Богословії», знищено багато українських богословів, а тих, хто залишився, розсіяно по світі. Однак 31 серпня 1941 року вдалося скликати засідання Товариства та видати збірний том «Богословії» за 19391942 роки. На цьому діяльність Товариства в Україні завершилась. У 50-х роках ХХ століття вірні УГКЦ вже утвердились на нових поселеннях за ме­жами батьківщини. Постало питання і про відновлення Товариства. 12-16 жовтня 1959 року в Римі відбувався Синод Єпископів УГКЦ. На цьому Синоді о. Атанасій Великий (ЧСВВ) запропонував проєкт постанови про відновлення Товариства. Синод підтримав ці ініція-

тиви та доручив о. Атанасієві Великому відновлення структури Товариства. На той час (з 1947 року) в українській діяспорі діяла тільки одна організація, яка об’єднувала українських науковців – Наукове Това­ риство імени Шевченка, засноване у Львові 1873 року. Результатом титанічної праці отця Атанасія Великого стало скликання Ініціятивної Ради УБНТ у Мюнхені під час проведення міжнародного Євхаристійного конгресу 4-8 серпня 1960 року. Тут було затверджено новий Статут, окреслено напрями подальшої діяльно­ сти, сформовано Управу. Головою обрали отця Атанасія Великого. Також на зібранні заснували три територіяльні секції: у США – юридично-канонічну, в Канаді – біблійну і богословсько-філософську, в Европі – історичну. У цей час до Риму приїхав Патріярх Йосиф (Сліпий), який очолював Товариство до свого ув’язнення і формально не був відкликаний з посади голови То­ вариства. Виконуючи багато обов’язків під час роботи Другого Ватиканського Собору, о. Атанасій Великий 15 липня 1964 року склав зі себе повноваження голови. Товариством керувала Управа під проводом Патріярха Йосифа.

29-30 вересня 1969 року з нагоди освячення Собору Святої Софії в Римі та Синоду українських єпископів відбулися Другі загальні збори УБНТ, на якому головою Товариства обрали о. проф. Івана Гриньоха. З ініціятиви владики Любомира (Гузара) 25 жовтня 1997 року у Соборі Святого Юра у Львові відбулись збори богословів для обговорення можливостей відновлення діяльности УБНТ в Україні та скликання Загальних Зборів; ці збори відновили Товариство на теренах України. Головою УБНТ обрали Владику Любомира (Гузара), а заступником голови – о. д-ра Мирона Бендика (теперішнього ректора Дро­гобицької Духовної Семінарії). В Україну було також перенесено редакцію журналу «Богословія». Його головним редактором у 1998 році став о. прот. Іван Гаваньо. Згодом, у 2001 році, головою УБНТ став о. д-р Михайло Димид. Сьогодні Товариство очолює д-р Анна Боднар. Розвиток Товариства в Україні привів до необхідности зміни його структури. Нині жваво ведеться процес створення регіональних осередків Това­ риства у єпархіяльних центрах УГКЦ. У березні 2009 року з благословення Сам­бір­ськоДро­­гобицького Єпископа Юліяна (Вороновського) в приміщенні Дрогобицької Духовної Семінарії відбулись Установчі збори Дрогобицького регіонального осередку УБНТ; їх очолила голова Товариства д-р Анна Боднар. На Зборах було прийнято кілька десятків нових членів Товариства. Головою Осередку став о. Іван Гаваньо, секретарем – д-р Олег Шепетяк. Дрогобицький осередок УБНТ розпочав роботу над розвитком богословської думки в реґіоні, проводить щомісячні зустрічі-семінари членів Товариства.

43

інтерв’ю

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

вісник УБНТ

Інтерв’ю з п. Анною Евою Боднар, головою Українського Богосло ського Наукового Товариства, про перспективи розвитку та пляни на майбутнє УБНТ (скорочено) У цьому інтерв’ю ви зможете більше дізнатися про УБНТ (Українське Богословське Наукове Товариство). Розповідає доктор фундаментального богослов’я п. Анна Ева Боднар, голова УБНТ. Оригінальну версію інтерв’ю дивіться на офіційному інтернет-сайті УГКЦ: www.ugcc.org.ua Пані Анно, що таке УБНТ? УБНТ було засноване Митрополитом Андреєм (Шептицьким) і Патріярхом Йосифом (Сліпим) 16 грудня 1923 року у Львові. Ціллю цього товариства було об’єднання богословів існуючих тоді трьох єпархій нашої Церкви, тому що, як відомо, у нас не було навчального богословського закладу на той час, а богословську думку нашої Церкви потрібно було розвивати. Щоб це успішно виконувати, й було покликане до існування це товариство. Пані Анно, хто і як може стати членом УБНТ і чи може не греко-католик бути членом Товариства? Згідно до нашого статуту членом Товариства може бути кожен, хто має вищу богословську освіту і той, хто цікавиться богослов’єм. У нас немає такої вимоги, щоб членом Товариства могли бути виключно грекокатолики, хоча Товариство діє з благословення Глави УГКЦ і є підзвітне Синодові Єпископів УГКЦ. Членами Товариства можуть бути люди инших конфесій, які хотіли б внести свою частку у розвиток богослов’я. Пані Анно, дивлячись на сучасність, ми практично не бачимо богословських праць, які б походили з середовища УГКЦ. Чи поділяєте Ви таку думку і які маєте для цього пояснення? В час панування радянської влади на території України не було жодного богословського центру; вони всі були повністю розбиті [ліквідовані – прим. ред.]. На Заході також центру розвитку богословської думки нашої Церкви як такого не було. Я сама з Польщі і, здається, що у нас були можливості вивчати богослов’є, але цього не робилося. Здебільшого здійснювалися певні практичні справи, натомість богослов’є ніби сходило на другий плян, адже йшлося насамперед про те, щоб втриматися перед загрозою асиміляції чи то в Польщі, чи в инших країнах. І не було «живого» центру, який би це об’єднував. Тому зараз годі чекати, що в нашій Церкві вже сьогодні з’являться особи, які одразу будуть спроможними цілісно представляти богословську думку нашої Церкви. На це треба роки, як бачимо на прикладі богословських осередків в инших країнах; це – десятиліття напрацювань. А в нас аж в наступному поколінні, на плечах тих, хто працює сьо-

44

годні над богослов’єм, виростуть богослови, які чітко і ясно окреслюватимуть богослов’є нашої Церкви. Це дуже важке завдання. Окрім того, на теперішній час виклад богослов’я у різних навчальних закладах має свої відмінності й кожен випускник таких закладів переконаний, що тільки та думка є правильною, котрої його навчили. Потрібно об’єднати і разом напрацьовувати богословську думку. І тоді зможуть виходити праці, пов’язані з богослов’єм нашої Церкви. Пані Анно, Ви нещодавно стали головою УБНТ, наприкінці 2007 року. Які кроки Ви зараз робите, які кроки плянуєте робити на майбутнє?

17 грудня 2007 року на Загальних зборах Товариства мене обрано головою; 14 січня 2008 року я і новообрана Управа одержала благословення Глави нашої Церкви на початок нашої діяльности. Першочерговим кроком було отримання приміщення, бо до цього часу УБНТ не мало свого осідку, а з благословення Владики Ігоря, Архиєпископа Львівського, нам надано приміщення на Святоюрській горі. Наступні кроки – це творення територіяльних осередків і розпрацювання структури Товариства. До теперішнього часу головний осідок Товариства був у Львові, і тому тільки тут відбувалися зустрічі УБНТ. Натомість тепер, коли богослови є в різних єпархіях, існує потреба зборів, зустрічей, і тому, згідно зі статутом і бажанням Глави нашої Церкви, в єпархіях, з благословення місцевих владик, творимо територіяльні осередки Товариства. На майбутнє, після створення структур, сформується управа в розширеному складі, тобто не лише з кількох осіб Головної Управи, але й голів територіяльних осередків. Так можна буде опрацьовувати стратегічний плян дій Товариства на роки. До двадцятилітнього ювілею виходу з підпілля нашої Церкви хочемо зробити альбоми, книжки на тему різних церков, каплиць, які були побудовані в Україні в новітній час. Бажаємо організувати конгрес на тему ікони, іконічности в Україні, щоб підняти традицію нашої Церкви, закорінену в іконі. Ось парадокс: на Заході іконі приділяють увагу, організовують різні зустрічі, виставки, а ми поправді не до кінця знайомі зі своєю традицією. Цей конгрес не дасть усіх відповідей, він радше вкаже саме на ті напрями, які потрібно розвивати. Разом з тим хочемо видати матеріяли, які будуть містити відомості про чудотворні або ті, які особливо почитаються, ікони кожної єпархії. Це збагатить кожного і буде інформацією для инших спільнот, конфесій, народів.

вісник УБНТ

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

доповідь

Патріярхат УГКЦ – сучасний етап становлення Доповідь о. д-ра Мирона Бендика, Ректора Дрогобицької Духовної Семінарії

Мирон БЕНДИК

П

остановка питання про патріярхат передбачає найпростіше розуміння цієї дійсности. Наше розуміння ми виводимо з традиції Отців УГКЦ, зокрема, патріярха Йосипа (Сліпого). Патріярхат кожної Церкви, на його думку, є «овочем дозрівання християнської свідомости у Божому люді, у всіх його частинах… видимим знаком зрілости і самобутности помісної Церкви»1. Патріярхат нашої Церкви обґрунто­ваний «історією і вимогами церковного життя»2. Вперше ідея патріярхату, неначе зерно, була засіяна в нашу церковну свідомість у XVII столітті, натомість реально «проросла» вона в ХХ столітті. Питання патріяршого статусу УГКЦ підняв на ІІ Ватиканському Соборі Йосип (Сліпий) – тодішній Глава УГКЦ. У своєму виступі 11.10.1965 року головною причиною надання УГКЦ патріярхату він назвав вияв «вдячности, визнання і співстраждання зі страждаючими і надання їм моральної підтримки»3. Церква мучеників та ісповідників заслуговує, щоб піднести «Києво-Га­лицьку митрополію і всієї Руси до патріяршої гідности»4. Патріярший статус убезпечив би Церкву в Україні від знищення, а Церкву на поселеннях – від поступового поглинання Латинською Церквою. Попри зворушення присутніх Отців і їх овації, які вони влаштували Йосипові (Сліпому), патріярхат Собором не був установлений. Натомість Собор висловився за можливість установлення в майбутньому нових патріярхатів у двох тезах: а) патріярший устрій притаманний Східним Церквам; б) у майбутньому при потребі нові патріярхати встановлюватимуть Папа Римський або Вселенські Собори. Остання теза була декларативною, адже не було конкретно окреслено, які саме потреби можуть призвести до встановлення патріярхатів, а також не були сформульовані критерії відповідности якоїсь Церкви патріяршому статусу. Неясність канонічних підстав неминуче узалежнювала встановлення нових патріярхатів від політичної кон’юнктури чи вольових рішень церковних достойників. Для Церкви-кандидата теза про встановлення її патріярхату ззовні означала пасивне очікування сприятливих обставин або сподівання на прихильність людей у Римі. У післясоборний період патріярх Йосип (Сліпий) формулює критерії відповідности Церкви патріяршому статусові, завдяки яким стає прозорою процедура встановлення нового патріярхату. Цих критеріїв сім: наявність у помісної Церкви власних обряду; мови; богослов’я; літургії; літургійних звичаїв; благочестя; церковного права. На думку Сліпого, «Церква Киє-

Патріярхат кожної Церкви, на думку патріярха Йосипа (Сліпого), є «овочем дозрівання християнської свідомости у Божому люді, у всіх його частинах… видимим знаком зрілости і самобутности помісної Церкви» во-Галицької митрополії» цілком відповідає патріяршим критеріям. Спираючись на ці висновки, а також на «Богом даний обов’язок і право боронити Церкву проти будь-кого, хто спричинив би їй шкоду»5, тобто виходячи з виняткової ситуації загрози існуванню УГКЦ внаслідок Ватиканського-Московського «діялогу», Йосип (Сліпий) 1975 року в римському Соборі Святого Петра започаткував установлення патріярхату УГКЦ і прийняв титул патріярха – «видимого символу і уособлення патріярхату»6. Відбулося це під час Божественної Літургії у формі поминання «патріярха Києво-Галицького і всієї Руси». На думку Сліпого, літургійна молитва «за патріярха» є першим кроком на шляху до встановлення патріярхату. Наступними кроками є переростання літургійної молитви за патріярха у сповідування віри в Церкву Христову, втілену в патріяршу повноту своєї помісної

Позитивною передумовою установлення патріярхату Київської Церкви є те, що УАПЦ, УПЦ КП, УПЦ МП і УГКЦ вже визнали і свою Церкву, і инші Церкви спадкоємицями однієї київської традиції «святоволодимирового хрещення» Церкви, а відтак вираження цієї віри в правно-канонічних формулюваннях7. Такі кроки Церква робитиме в міру поступового зростання її патріяршої свідомости. Отже, установлення патріярхату – не одноразова дія, а процес, завершений його канонічним проголошенням. Візія патріярха Йосипа стала пророчою. Через п’ять років після його смерти виходить з підпілля і відроджується УГКЦ в Україні. Літургійне поминання патріярха в перші десять років її вільного існування набирає масового характеру. Віра в патріярший статус Церкви об’єднує Синод Єпископів. Для мільйонів вірних, вихованих Церквою у вільній Україні, бути патріярхатом стає самозрозумілою річчю, елементом

45

доповідь

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

церковної ідентичности. Наочним виявом відчуття Народом Божим патріяршої ідентичности Церкви стала Божественна Літургія, яку в співслужінні Папи Івана Павла ІІ звершив у Львові патріярх Любомир 26.06.2001 року. Свідками цього стали два мільйони учасників Літургії і мільйони телеглядачів, сотні священиків, десятки єпископів, представники Римської курії і сам Папа. Перед Літургією священики спонтанно скандували: «патріярх», на Літургії молилися за патріярха, а двадцять сім прославлених на Літургії мучеників та ісповідників УГКЦ мовчазно засвідчили безумовну зрілість і помісну гідність Церкви. У той день Церква перед цілим світом ствердила себе й ісповідувала патріяршою Церквою. І це було настільки переконливо, що ніхто – чи під час Літургії, чи після неї – не заперечив патріяршого статусу, проголошеного у формі літургійної акламації.

Встановлення патріярхату – це перехід від юрисдикційної залежности до сопричасної єдности Після цієї історичної події УГКЦ починає втілювати спільне чуття віри Народу Божого в життя. Глибше усвідомлюється закоріненість УГКЦ у 1000-літню київську традицію, пряма спадкоємність між Главою УГКЦ і київськими митрополитами. І тому коли постало питання про патріярший осідок, не було сумнівів, що йому слід бути саме в Києві. Патріярший центр із собором, патріярхією, резиденцією патріярха постає в Києві, об’єднуючи весь Божий Народ. Саме жертовність вірних УГКЦ, свідомість необхідности патріярхату є причиною його розвитку. Києвоцентричність УГКЦ відкриває її на православні Церкви київської традиції. За словами Йосипа (Сліпого), «нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її повноту, якої видимим знаком буде єдиний патріархат Української Церкви»8. Чинник патріяршого Києва потужно вплинув на переростання початково конфесійної за характером патріяршої свідомости УГКЦ в церковно-помісну, тобто патріярхат Церкви – не лише греко-католицький і не лише православний. Стало зрозумілим, що справді повна, помісна церковна ідентичність ширша від конфесійної, а суто конфесійний патріярхат, замість об’єднувати, може роз’єднувати. Стало також зрозумілим, що єдиний патріярхат Київської Церкви має включати в себе конфесії київської традиції, бути інклюзивним, а не ексклюзивно виділити одну конфесію як головну, а инші підпорядкувати юрисдикційно. Модель такого інклюзивного православно-католицького патріярхату була запропонована патріярхом Любомиром православним Церквам київської традиції. У цій моделі, подібно як у візії Йосипа (Сліпого), установлення патріярхату Київської Церкви є процесом з кількома етапами: 1) Церкви київської традиції взаємовизнають православність віри, благодатність Святих Таїнств та єрархії, яка їх звершує; 2) кожна з Церков переходить від юрисдикційної залежности до сопричасної єдности з Церквами, з якими історич-

46

вісник УБНТ

но пов’язана (Риму, Царгороду і Москви); 3) Церкви київської традиції обирають єдиного патріярха Київської Церкви; 4) цей патріярх служить сопричастю Церков київської традиції; 5) цей патріярх перебуває в сопричасті з Церквами-Сестрами Риму, Царгороду і Москви9. Позитивною передумовою першого етапу установлення патріярхату Київської Церкви є те, що УАПЦ, УПЦ КП, УПЦ МП і УГКЦ вже визнали і свою Церкву, і инші Церкви спадкоємицями однієї київської традиції «святоволодимирового хрещення». У цьому вислові фраза «святоволодимирове» свідчить про одну віру, прийняту святим Володимиром, а слово «хрещення» означає введення охрещеного народу в таїнственне життя Церкви. Тому наступними кроками після визнання спільної традиції є ствердження, що Церкви київської традиції є спадкоємицями однієї віри і сімох Святих Таїнств, звершуваних у Київській митрополії від часів хрещення Руси-України. Визнання спадкоємства Святих Таїнств означає також визнання Таїнства Священства, тобто благодатности єрархії кожної Церкви. Отож взаємовизнання приналежности до святоволодимирового хрещення означало б можливість сопричастя між Церквами. Ця можливість не включає в себе юридичне підпорядкування і залишає кожну з Церков у попередньому канонічному статусі. Щодо другого етапу встановлення патріярхату – переходу від юрисдикційної залежности до сопричасної єдности, – то завданням УГКЦ є розвиток єдности з Римською Церквою. Складність цього зав­дання – в різних еклезіологіях обох Церков, а мета процесу – показати, що відмінності збагачують, доповнюють одна одну і, остаточно, різні помісні еклезіології сопричастя між собою утворюють католицьке розуміння Христової Церкви. Перехід до глибшої єдности з Римською Церквою можливий

Сопричастя – не юрисдикційне підлягання, а взаємне визнання Церквами спільної віри і благодатних Святих Таїнств шляхом діялогу. У ньому наша Церква має знати й розуміти римську еклезіологію й водночас професійно представити свою. Римська еклезіологія несе на собі відбиток історії й культури Римської Церкви, для неї «помісність» – зовсім не «инакшість» і не «окремішність». Для окреслення Церкви як визначеної структури в римській еклезіології вживаються поняття «місцевої Церкви» (Ecclesia localis) і «часткової Церкви» (Ecclesia particularis). Елементарною церковною структурою (місцевою Церквою) є єпархія. У цьому сенсі місцевою Церквою є Римська єпархія. Кожна єпархія є водночас частиною (частковою Церквою) більшої структури – архиєпархії чи митрополії. Такою структурою є Латинська Церква. Позаяк архиєпархії і митрополії Латинської Церкви виникали в Середньовіччі інвеститурою (установленням) Римської Церкви, то поняття «Римська Церква» розширилося і стало синонімом поняття «Латинська Церква». Римська

вісник УБНТ

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

або Латинська Церква є частиною (Ecclesia particula­ ris) Католицької Церкви (Ecclesia catholica). Такими ж части­нами Католицької Церкви Римська Церква вважала Східні Церкви. Коли 1054 року Східні Церкви, з римської точки зору, відпали від Католицької, то нею залишилася Латинська Церква, а межі Римської (Латинської) Церкви стали видимими межами Като­лицької Церкви. Після «повернення» в другому тисячолітті до Католицької Церкви деяких Східних Церков, вони (ці Церкви) знову стали «частинами» (Ecclesiaе particularis) Католицької, тобто Латинської, тобто Римської Церкви. Тому кожна Східна Церква, навіть патріярша, входить до Західної Церкви, як частина в ціле, з’єднана, «як член тіла з Головою»10.

Патріяршою інституцією наша Церква, як і инші Східні Церкви, відрізняється від Римської Церкви, а тому утверджує патріярхат як складову своєї помісної еклезіології. Західна еклезіологія Католицької Церкви уважалася нормативною не тільки для Східних Церков, але й для Церков Африки, Азії й Америки, що виникли в Новітню добу. Ці місцеві Церкви (Ecclesiaе localis) є частинами (Ecclesiaе particularis) Католицької Церкви (Ecclesia catholica), водночас латинської за культу­ рою і римською за юрисдикцією. Таке розуміння Католицької Церкви зберігається й досі. Еклезіологія УГКЦ складалася в зовсім инших умовах. Століттями Церква утверджувала свою помісність як окремішність – чи то від Латинської, чи Московської Церков. Поруч із помісністю, фундаментальне місце зайняло сопричастя з Римською Церквою, виражене у Флорентійській і Берестейській ідеях єдности Церков. Еклезіологія УГКЦ має щодо римської співвідносні, відмінні і доповнюючі складові. До співвідносних належать розуміння єпархій як місцевих Церков (Ecclesiaе localis), з’єднаних в архиєпархії і митрополії, частинами яких вони є (Eccle­siaе particularis). Відмінними від римської або помісними (окремішніми) складовими еклезіології УГКЦ є входження архиєпархій і митрополій до патріяршої (у римській класифікації ще й верховно-архиєпископської) Церкви (Ecclesia patriarchalis), об’єднаної власним правом (Ecclesia sui iuris seu autocephalis), а отже, й єдиною юрисдикцією. Патріяршою інституцією наша Церква, як і инші Східні Церкви, відрізняється від Римської Церкви, а тому утверджує патріярхат як складову своєї помісної еклезіології. Римська Церква також має власне латинське право, яке впродовж століть вважала католицьким (загальноцерковним). Тому й досі уважає юрисдикцію свого права такою, що охоплює й Східні Церкви – «частини» като­лицького цілого. Наша УГКЦ як помісна не є «частиною» ні Римської, ні Латинської, ні Католицької Церков, як це прийнято вважати в римській еклезіології. Відрізняючись від римської, еклезіологія УГКЦ є не менш католицькою. Відмінності між еклезіологіями знімаються визнанням їх взаємодоповнюваности у сопричасті Церков,

доповідь

Католицька Церква (Ecclesia catholica) не є сумою Церков-частин (Ecclesiaе particularis), а сопричастям Церков (communio Ecclesiarum), тобто зауваженням помісної инакшости кожної і повагою до неї. якими і з яких існує Католицька Церква11. З точки зору еклезіології УГКЦ, Римська Церква, як і Українська, є Церквою свого права, тобто помісної юрисдикції. Право однієї Церкви не є частиною права иншої ані частиною якогось ширшого, «католицького права». Католицька Церква (Ecclesia catholica) не є сумою Церков-частин (Ecclesiaе particularis), а сопричастям Церков (communio Ecclesiarum), тобто зауваженням помісної инакшости кожної і повагою до неї. Неготовність якоїсь Церкви до сопричастя Церков свідчить, що вона ще не католицька, а відмова від сопричастя – що вона вже не католицька. Саме ж сопричастя – не юрисдикційне підлягання, а взаємне визнання Церквами спільної віри і благодатних Святих Таїнств.

УГКЦ як помісна не є «частиною» ні Римської, ні Латинської, ні Католицької Церков... Відрізняючись від римської, еклезіологія УГКЦ є не менш католицькою. Зі зміною моделі стосунків з УГКЦ Римська Церква позбудеться внутрішніх, суто конфесійних перешкод, що заважають їй зайняти належне їй перше місце в Католицькій Церкві, а Православним Церквам – позбутися своїх перешкод і увійти в сопричастя з нею. Це сопричастя, за словами патріярха Мирослава (Любачівського), стане «сприйнятливою еклезіологічною моделлю для православних»12, тобто відкриє шлях до реальної єдности Церков Заходу і Сходу. Воно також уможливить наступні етапи встановлення патріярхату Київської Церкви, тобто вибір патріярха – Глави сопричастя Церков (communio Ecclesiarum) київської традиції.

Й.Сліпий. Заповіт. Там само.

3 Там само.

4 Там само.

5 Там само.

6 Й.Сліпий. Заповіт.

7 Там само.

8 Там само.

9 Л.Гузар. Пасхальне послання 2008 року.

10 Див.: Decet Romanum Pontificem.

11 Див.: LG 23.

12 Див.: І. Мончак. Самоуправна Київська Церква. с. 168.

1 2

47

семінарійна хроніка

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

семінарія

21.03.09 р. Б. – у Центрі душпастирства молоді в Дрогобичі відбулася зустріч українських еміґрантів. Семінаристи мали змогу взяти участь у зустрічі та висловити свої думки на порушену тему заробітчанства.

22.03.09 р. Б. – семінаристи традиційно долучилися до хресного ходу Дрогобичем, розважаючи разом зі священнослужителями та вірними над покликанням до священства.

12.04.09 р. Б. – у день свята В’їзду Господнього в Єрусалим дрогобицька молодь під проводом голови Комісії у справах молоді нашої єпархії о. Василя Поточняка організувала молитовний театралізований хід вулицями міста. Семінаристи щиро вдячні, що змогли приєднатися до заходу.

48

24.04.09 р. Б. – з нагоди проголошення блаженного священномученика Омеляна Ковча покровителем душпастирів УГКЦ Патріярх Любомир відправив Божественну Літургію у Патріяршому соборі Воскресіння Христового в Києві. Хор нашої семінарії «Оранта» мав за честь прикрасити своїм співом урочисту Службу Божу.

семінарія

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

семінарійна хроніка

02.05.09 р. Б. – відбувся внутрішньосемінарійний вечір-реквієм, присвячений пам’яті жертв Чорнобильської трагедії. В ході вечора пригадано, що 26 квітня 1986 р. трапилася жахлива аварія на ЧАЕС. Окрім того, відбувся перегляд документального фільму про цю страшну подію. Вечір завершився молитвою за всіх постраждалих внаслідок трагедії.

09.05.09 р. Б. – у стінах семінарії відбулося святкування Дня матері. Для найдорожчих людей семінаристи підготували концертну програму, а опісля всі спільно молилися до Небесної Матері в семінарійній каплиці, де відправлено Молебень до Богородиці за всіх матерів.

10.05.09 р. Б. – традиційно, як і щороку, у другу неділю травня семінаристи взяли участь у пішій прощі до Грушева, розділивши з прочанами та мешканцями села радість цієї святкової події.

Підготував Андрій КІТИК

49

творчість

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Не ставмо крапку! Ми ставим крапку… Це кінець… Надія в нас чомусь вмирає, Та й мрії всі звелися нанівець… Усе… Лиш день за днем минає… Так, мабуть, каже кожен, У кого опустились руки, Хто з розпачем боротися не може, Не хоче жити через ці душевні муки. Страшний це розпач! Пекучий біль розчарування! Зневіра й плач… Це темряви бажання… Це бажання заховатись, Втекти від рідних, друзів й ворогів, Це мрія непробудно спати, Пристать до ночі берегів. Та в світі ж так багато світла! О нерозумне ти дитя! Ти вибрать хочеш існування, Не знаючи ціни життя… Тобі здається, Бог тебе покинув? Чи впевнений, що одинокий ти? Це ж розпач твій тебе поглинув Й тепер в полоні ти у самоти.

50

Та це ж неправда, це – обман! Відкрий своє серденько друзям, І зрозумієш, що не сам… Тоді побачиш й Бога там.

Микола ВИтівський

семінарія

семінарія

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

Без запаху

творчість

Не цвіла і не цвіте, вже й цвісти не буде, Сирота – це щось таке, чого й не помічають люди. Всі заклопотані життям Лише своїм – епоха егоїзму! Обмежившись несприйняттям, Спокійно сплять – о, слава гуманізму! А сирота стоїть і руку простягає, Мале дитя – яких сім літ. Ще не свідоме, але твердо знає Який жорстокий і несправедливий світ. Хто пожаліє, пригорне? Нема таких… воно й не дивно, Політика сучасности туди й веде, Що вже убогі й сироти – щось негативне. Не зацвіли вони… А хто тут винен? Та це ж життя! Воно в твоїх руках! В руках малої семирічної дитини?! Що ще недавно засинала в пелюшках. А де ж батьки? Ніхто не знає, Бо посадили квітку і пішли, А квітка без опіки засихає, І не одна вона – мільйони не зросли! А люди що? Як жили, так живуть, Воно ж не вигідно життя міняти; Копійки як давали, так дають – Суспільство налаштоване лиш споживати. А двоє сиріт взялися за руки, Вони самотні між стількох людей, Які байдужістю засуджують на муки Щодня і щогодини тисячі дітей.

Петро МАКОВЕЦЬКИЙ

51

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

«...Усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили». (Мт. 25:40) «Це Моя заповідь, щоб ви любили один одного, як Я вас полюбив!» (Йо. 15:12)

Якщо ця заповідь не буде виконана, увесь безмір праці Христової Церкви розсиплеться в порох. Бо Ісус прийшов на землю для того, щоб дати любові належне місце в людських серцях. «З того усі спізнають, що Мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13:35). І ця заповідь триватиме вічно. Справжня любов до ближнього означає: бажати йому добра й робити йому добро.

52

Думки матері Терези

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009

№ 2 (39) СЛОВО / червень-серпень, 2009