Issuu on Google+

вересень - листопад 2011


СЛОВО № 3 (47) /


Слово

релігійно-суспільний часопис Дрогобицької духовної семінарії

№ 3 (47) / вересень - листопад 2011 рЕдакЦіЙна колЕгія

головний редактор: Роман АНДРІЙОВСЬКИЙ заступник редактора: Ростислав ПРИРІЗ літературний редактор: Іванна РИЖАН верстка та дизайн: Роман ГРОМ дизайн обкладинки: Роман КІХ Андрій ГЛАДКИЙ Відповідальні за розповсюдження: Роман КІХ Роман ІЛЬНИЦЬКИЙ світлини: Андрій ГЛАДКИЙ

для лиСтування

адреса: Часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100. електронна пошта: slovo@dds.edu.ua тел/факс: (+3803244) 2-17-04 Часопис виходить чотири рази на рік з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії блаженних священномучеників Северина, Якима та Віталія. Погляди, висловлені в авторських публікаціях, можуть не збігатися з позицією редакції. Редакція залишає за собою право редагувати і скорочувати подані матеріали. Рукописи редакція не рецензує і не повертає. При передруку посилання на П часопис «СЛОВО» обов обов’язкове. ’язкове.

вересень - листопад 2011

ЗМІСТ

тЕМа ноМЕру:

Дрогобицька духовна семінарія: історія і сучасність Ігор Б РИНДАК ................................................................2 «У мене найпрекрасніші спогади про працю в Дрогобицькій духовній семінарії…» Інтерв нтерв’ю з отцем Василем ПОТОЧНЯКОМ ....................5 Освіта в Україні. Критичний погляд диякон Дмитро СЕНЕЙКО ............................................8 Душпастирство академічної молоді о. Олег КЕКОШ .............................................................12 Покликання служити Антон БОРИС ................................................................15 Вчитись, чи не вчитись? Тарас КАБЛАШ .............................................................17

на гранях чаСу:

Сучасність і література в Україні. Точки дотику Петро МАКОВЕЦЬКИЙ .................................................19 «Нео, вийди з матриці!» або чи варто реєструватись у соціальній мережі? Микола ВИТІВСЬКИЙ ..................................................22 Шляхи та світочі української ідентичності Роман НАЗАР ..........................................................................26 Він рабом волі став... Роман ГРОМ .........................................................................30

подих СкиніЇ:

Вчимося мудрості на сторінках Святого Письма Андрій СОВ’ЯК ........................................................................35 Огляд історії українського іконопису. Самбірська іконописна школа диякон Михайло ОЛІЙНИК ....................................................37 Що ми знаємо про Святу Літургію? Отче наш Роман СЛАВИЧ .......................................................................42 Славний Святий Юр Андрій КІТИК ...............................................................48

віСник убнт: Морально-етичне вчення Дмитра Туптала в контексті української духовної традиції о. Тарас КОБЕРИНКО ..................................................51

СЕМінарія:

«Хочу, щоб священство стало способом життя і мислення...» Першокурсники про своє покликання .....................55 Літопис ..........................................................................59

1


Шпальта редактора Роман АНДРІЙОВСЬКИЙ З часу виходу останнього номера часопису «Слово» в житті УГКЦ відбулося кілька важливих подій, з яких дозволю собі виокремити дві. В Україні та на поселеннях відбулася серія презентацій Катехизму УГКЦ «Христос – наша Пасха». Церковній спільноті ще належить осмислити всю вагу і перспективи, які відкриває цей документ як для внутрішнього життя УГКЦ, так і для всіх Церков Святоволодимирового Хрещення і для Вселенської Церкви. Проте вже зараз можна сказати, що поява нового Катехизму – знакова подія, бо це документ, який підсумовує собою 20 років вільного розвитку УГКЦ в Україні. Вже анонсовано його переклад декількома мовами, щоб він став доступним усім вірним нашої Церкви, якою б мовою вони не розмовляли. Залишається тільки сподіватись, що вже незабаром ця книга буде об’єктом вивчення в кожній нашій громаді, в кожній греко-католицькій родині і одним із засобів до пробудження, зростання та дозрівання у вірі кожного члена нашої Церкви і так допоможе виконати практичну концепцію «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», яку прийняв Синод єпископів УГКЦ, що тривав з 4 до 11 вересня в м. Куритиба (Бразилія). Поява нового Катехизму – це особлива подія й для Дрогобицької духовної семінарії, адже серед його редакторів був ректор і кілька викладачів нашої семінарійної спільноти. Це свідчить, що богословська думка, яка плекається в стінах нашої семінарії, не обмежується лише Самбірсько-Дрогобицькою єпархією, а займає належне місце в УГКЦ в Україні і по всьому світі. Це тим більш приємно, бо, порівняно з іншими богословськими школами, наша є досить молодою. У вересні 2011 р. їй сповнилось 15 років. За цей час Дрогобицька семінарія підготувала понад 60 нових священиків, котрі пішли душпастирювати як на території Самбірсько-Дрогобицької єпархії, так і за її межами: в Україні (Львівська і Київська архиєпархії, Донецько-Харківський та Одесько-Кримський екзархати…) і на поселеннях (Росія, Казахстан, Сполучені Штати Америки). Декілька випускників семінарії продовжують своє навчання в інших вищих навчальних закладах в Україні і за кордоном, щоб вже незабаром у своєму служінні на користь Божого Люду могти використовувати свої обдарування якнайповніше.

2

На тлі більш ніж тисячолітньої історії УГКЦ 15 років Дрогобицької семінарії – це незначний ювілей, але, враховуючи те, що після кількадесятирічного періоду катакомб в кінці 80-их – на поч.-90-их рр. ХХ ст. церковне життя в Україні доводилося розпочинати практично з початку, вони є надзвичайно важливими. За цей час вдалося вибудувати освітню програму, налагодити виховний процес, розбудувати структуру виховного, викладацького та допоміжного складу… Звичайно, що семінарія не повинна зупинятися на досягнутому, бо хто не розвивається, той деградує. Тому маємо працювати і осягати нові цілі, щоб могти виховувати для УГКЦ священників, котрі були б якнайкраще підготованими для служіння серед викликів сучасного світу. На це й вимолюємо Божої благодаті та просимо молитов і підтримки усіх вірних.

СЕМінарія

Дрогобицька

Ігор БРИНДАК Історія Дрогобицької духовної семінарії розпочинається ще до її офіційного заснування. 1989 рік, це час, коли Українська Греко-Католицька Церква виходила з катакомб. Для єрархії було очевидним, що відразу після легалізації буде велика потреба у священичому служінні, адже священиків з підпілля було занадто мало. У приватних помешканнях почали проводитись курси з підготовки богословів. Організували їх двоє греко-католицьких священиків, котрі недавно вийшли з підпілля: оо. Михайло Волошин і Микола Куць. Згодом до них ще приєднався о. Мирон Бендик. Вищезгадані священики годинами провадили на цих курсах виклади. Із процесом легалізації УГКЦ зростало число слухачів, тому виникла потреба у відповідному приміщенні. 1 грудня 1989 року частиною Греко-Католицької Церкви став храм Пресвятої Трійці м. Дрогобича. При храмі були деякі кімнати, де можна було вести заняття. Тому в грудні, 1989 року, при храмі Пресвятої Трійці м. Дрогобича почали діяти богословські курси, котрі раніше проводились у Самборі. Форма навчання була вечірньою. Владика Юліян (Вороновський) благословив це нарія отримала нових викладачів. Число навчання. Семінарія слухачів збільшилось до 150. Виникла необхідність у реорганізації семінарії.

м а Н

Коли почала діяти Львівська духовна семіна семінарія, рія, яка згодом отримала стаціонарний характер, то близько 120 студентів дрогобицьких курсів було направлено на навчання туди, а із 35, котрі зосталися, було створено так звану пришвидшену групу, яку також перевели на стаціонарну форму навчання. Студенти цієї групи, як правило, вже мали вищу освіту і проживали в готелі «Червоне Прикарпаття» (крім тих, хто був із Дрогобича) та харчувалися у міській їдальні.

На богослужіння приходили у храм Пресвятої Трійці, при якому відбувалися заняття. Згодом Церква винайняла для їх проведення колишнє приміщення аптечно-

СЛОВО № 3 (47) /


ЮвілЕЙ

духовна семінарія: історія і сучасність

го складу навпроти храму. Пришвидшена група діяла в 1990-1992 роках. У цей період її студенти отримували свячення. Серед випускників було двоє майбутніх владик нашої Церкви: Богдан (Дзюрах) і Венедикт (Алексійчук). З 1992 року Дрогобицька семінарія не діяла, але при храмі Пресвятої Трійці від 1990 року й надалі діяли катехитичні курси для майбутніх вчителів-катехитів і всіх бажаючих глибше познайомитись із вченням Церкви. На базі цих курсів, у 1994 році, було засновано Дрогобицький єпархіально-катехитичний інститут Пресвятої Трійці, першим ректором якого став о. Мирон Бендик. За цей час відбулися ще деякі важливі зміни, а саме: у 1992 році Синод владик УГКЦ постановив утворити Самбірсько-Дрогобицьку єпархію. З 1993 року її адміністратором було іменовано владику Юліяна (Вороновського), а 17 квітня 1994 року він був інтронізований на правлячого архиєрея СамбірськоДрогобицької єпархії. До того, у 1991-1994 роках владика був ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа. За його благословенням, у 1996 році, при Дрогобицькому катехитичному інституті було засновано Дрогобицьку духовну семінарію, офіційне відкриття якої відбулося 1 вересня 1996 року. Перший набір складав 12 чоловік. Число досить символічне... Ректором семінарії був о. Мирон Бендик.

на той час, займав Проектний інститут. У них було проведено ремо��тні роботи і тимчасово передано семінарії. З того часу старе приміщення назвали корпусом святого Андрея, а нове, тобто при храмі Пресвятої Трійці, – корпусом святого Йосафата. У червні, 2001 року, владика Юліян (Вороновський) освятив наріжний камінь під будівництво нового корпусу семінарії, а у 2006 році його будова була завершена. На даний час семінаристи живуть у нових будівлях, а виклади відбуваються в колишньому корпусі св. Андрея. Щодо корпусу св. Йосафата, то там сьогодні розміщене єпархіальне управління.

в і к о р 15

Спершу навчання у семінарії тривало п’ять років. Навчались шість днів на тиждень. Упродовж 2002-2005 років академічна програма семінарії була переведена на шестирічне навчання, академічний п’яти днів. Навчання тиждень при цьому скоротився до п’яти в семінарії з початків було тісно поєднано з молитвою і працею. Щодо праці, то семінаристи брали участь у всіх ремонтних заходах свого закладу, а також за містом мали ділянку землі, на якій вели сільське господарство.

Перший набір складав 12 чоловік. Число досить символічне...

Спочатку семінарія діяла як богословський факультет при Дрогобицькому єпархіальному катехитичному інституті, а з 2003 р. декретом владики Юліяна (Вороновського) стала самостійним закладом імені дрогобицьких священномучеників Северина, Яки Якима та Віталія. Для проживання і навчання семінари семінаристів було відповідно обладнано приміщення. У 1998 році Церкві були передані добудови до храму Пресвятої Трійці, які,

вересень - листопад 2011

Звичайний щоденний розклад є наступний: 6:00 – вставання; 6:30 – І час і Божественна Літургія; 8:00 – вставання; сніданок; 8:30 – 13:45 виклади, між першою і другою парою служиться ІІІ Час; 14:00 – обід; після обіду – VI Час; 14:45-16:00 – вихід у місто; 16:00-19:00 – самопідвече 21:15 готовка; 19:00 – IX Час і Вечірня 19:50 – вечеря; – вечірні молитви; 22-00 – сон. У суботу, неділю та святкові дні розклад є дещо зміненим. Дрогобицька духовна семінарія відома активною місіонерською діяльністю. Під час літніх, зимових і пасхальних канікул питомці виїжджають у Центральну, Південну та Східну Україну; Росію, Казахстан, де

3


СЕМінарія по-різному допомагають місцевим греко-католицьким священикам. Деякі випускники семінарії поїхали туди служити вже як священики. У Дрогобичі та прилеглих населених пунктах семінаристи регулярно відвідують сиротинці, інтернати, будинки для людей похилого віку, дитячі санаторії та реабілітаційний центр «Назарет» для алко-і наркозалежних. Останнім часом співпрацюють із товариствами «Віра і світло». Окремий напрям діяльності семінарії – це співпраця з єпархіальною Комісією у справах молоді. Ця співпраця має довгу традицію, адже перший голова Комісії, о. Василь Поточняк, був одночасно префектом і викладачем закладу. Наступний голова – о. Василь Гой – випускник ДДС. І, нарешті, сьогоднішній керівник – о. Олег Кекош – також викладач семінарії. Тому від початків студенти беруть участь у дуже різноманітних заходах, організованих Комісією, допомагають у проведенні таборів «Сарепт», реколекцій для молоді, організації різних концертів, вечорів відпочинку тощо. Крім того, довший час, завдяки сприянню голови Молодіжної комісії і, одночасно, студентського капелана о. Олега Кекоша, семінаристи проводять регулярні зустрічі зі студентами Дрогобицького державного педагогічного університету. Ці зустрічі проходять як на факультетах, так і в гуртожитках. Традицією для семінарії є також проводити так звані цікаві зустрічі з відомими особами з-поза семінарії: як релігійними, так і світськими. У 2000 році мав місце навіть своєрідний диспут між викладачами семінарії і професором ДДПУ. Семінарія видає власний часопис «Слово». Раніше, до його заснування, деякі брати активно співпрацювали з часописом «З любов’ю у світ», який видає Комісія у справах молоді. Студенти ДДС беруть участь у передачі «З Марію до Ісуса» на Дрогобицькому радіо. Вище згадувалась участь братів у різних культурних заходах відпочинку. До них слід додати ще ті, які традиційно відбуваються в самій семінарії: свято Святого Миколая і День матері. Програма свята Миколая передбачає висвітлення внутрішнього семінарійного життя в жартівливий спосіб. У 2002 році кілька братів навіть брали участь у документальному фільмі про дрогобицьких священномучеників.

4

Студенти співають у семінарійному хорі «Оранта». Саме хор Дрогобицької семінарії, разом із молодіжним хором «Відлуння» храму Пресвятої Трійці і співаком Тарасом Курчиком, вперше виконали пісню «Нам Україну благослови», яка стала гімном візиту в Україну блаженного Івана Павла ІІ у 2001 році. Крім хору, при семінарії ще діє музичний гурт «Quo vadis». Більшість семінаристів є членами молитовного братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці». Як правило, саме його члени беруть участь у різних місійних і благодійних заходах. Урочистий прийом у Братство відбувається щороку, 4 грудня, на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці.

Більшість викладачів семінарії є одночасно членами дрогобицької філії УБНТ (Українського Богословського Наукового Товариства), до якої входять також священики, котрі не є викладачами семінарії. Раз у місяць у семінарії відбуваються засідання УБНТ, на яких виголошуються наукові доповіді. Багато братів, хоча й не є членами товариства, також відвідують ті засідання. Дрогобицька філія УБНТ співпрацює з місцевим культурологічним товариством «Бойківщина», деякі засідання товариства проводять спільно. У дусі великих подвижників віри УГКЦ, у Дрогобицькій духовній семінарії плекається патріотичний дух. Серед концертів і академій, які проводяться в семінарії, або в яких брати беруть участь, є не тільки релігійні чи суто відпочинкові, але і пов’язані з національним життям. Патріотичній тематиці присвячені окремі публікації в часописі «Слово». Деякі брати брали участь у таборах Української Скаутської організації «Пласт». Свого часу, в ДДС навчались також вихідці з Росії, Білорусії, Казахстану, Молдови. Деяким із них дипломні праці було дозволено писати російською мовою. Семінарію в контексті цікавих зустрічей відвідували і представники інших конфесій та народностей. При Дрогобицькій семінарії діють ще мала семінарія, а також нульові, або підготовчі курси. Ці заклади готують майбутніх абітурієнтів Дрогобицької семінарії, мають вечірню форму навчання. У малій семінарії навчаються особи віком 12-15 років, на підготовчих курсах – від 16 років і старші, тобто ті, хто бажає після завершення курсу вступити в семінарію. На цих курсах викладають як семінаристи, так і викладачі семінарії. Якщо слухачі нульового курсу при його закінченні здають усі іспити з прослуханих предметів на відмінно, то при вступі в семінарію мають додаткові 0,5 балу. До всього вищенаписаного хочеться додати, що, при бажанні, брати мають нагоду факультативно вивчати іноземні мови, а ті, котрі мають здібності до образотворчого мистецтва, можуть займатися в іконописній школі. Як бачимо, історія і сучасність Дрогобицької духовної семінарії є яскравою і багатогранною. Думаємо, що майбутність буде ще цікавішою. Звичайний щоденний розклад є наступний: 6:00 – вставання; 6:30 – І час і Божественна Літургія; 8:00 – сніданок; 8:30 – 13:45 виклади, між першою і другою парою служиться ІІІ Час; 14:00 – обід; після обіду – VI Час; 14:45-16:00 – вихід у місто; 16:00-19:00 – самопідготовка; 19:00 – IX Час і Вечірня 19:50 – вечеря; 21:15 – вечірні молитви; 22-00 – сон. У суботу, неділю та святкові дні розклад є дещо зміненим.

СЛОВО № 3 (47) /


ЮвілЕЙ

о. Василь ПОТОЧНЯК:«У

мене найпрекрасніші спогади про працю в Дрогобицькій духовній семінарії…»

Цей рік у житті Дрогобицької духовної семінарії особливий, бо ювілейний. Семінарія святкує своє п’ятнадцятиліття. За останні роки свого існування, які також правильно буде назвати першими, з огляду на порівняно невеликий період діяльності, вона зазнала чимало змін. Святкуючи цей ювілей, хочеться повернутися до початків її заснування, поспілкуватися з людьми, котрі були свідками цих подій і брали в них участь, і, найосновніше – почерпнути з цього позитивний досвід, який буде корисний нам у майбутньому. о. Василь Поточняк на родився у с. Лімна у се лянській сім'ї. Після закін чення середньої школи, митрополит Володимир (Стернюк) скерував його для навчання на богослов ський факультет Люблін ського Католицького уні верситету (Польща). Після закінчення Університету єпархіальним єпископом СамбірськоДрогобицької єпархії, владикою Юліяном (Вороновським), призначе ний префектом та виклада чем Дрогобицької духовної семінарії і, водночас, Головою комісії у справах молоді цієї єпархії. У 2000 році о. Василя ске ровують у Рим для навчання у Папському східному інституті. Після першого року навчання в Римі його було рекомендовано Главою УГКЦ, блаженнішим Любомиром (Гузаром), на посаду Пасторального Координатора для душпастирської опіки над українськими мігрантами в Італії. Плодом пастирського служіння стало заснування в цій країні кількох десятків українських гре кокатолицьких громад та часопису «До світла». На початку 2009 року, о. Василь повертаєть ся в Україну і короткий час працює Голо��ою комісії у справах молоді СамбірськоДрогобицької єпархії. У 2010 призначений виконавчим секретарем Пасторальномісійного відділу і переїж джає у Київ.

вересень - листопад 2011

5


СЕМінарія  Всечесний отче, Ваше служіння в семінарії розпочалося відтоді, коли вона була ще дуже юною і робила перші кроки. Це також був початок Вашої ді яльності як молодого священика. Чим він був ознаменований для Вас, що найбільше запам’яталося з того часу? Обидва початки: семінарія та священиче служіння були для мене великим даром Божим і, водночас, викликом, адже ще декілька місяців перед тим, я був студентом, за котрого «усі в семінарії дбали», тепер же треба було почати самому торувати дорогу до Бога. До обидвох незвичних служінь додалось ще й викладання у Дрогобицькій гімназії, близько 14 класів. Отож, від 1 вересня 1996 р., моє життя у Дрогобичі проходило на трьох «полюсах»: храм – семінарія – гімназія. Цей час мені запам’ятався детальним випрацьовуванням щоденного розкладу праці та його дотриманням. Це приносило дуже велику радість – мене тут потребували.

 Ви стали наставником семінарії в Україні, щойно закінчивши навчання в Польщі. З якими труднощами тоді зу стрілися? Правду кажучи, у новозаснованій Дрогобицькій семінарії я зустрівся, насамперед, з радістю. Перші семінаристи ДДС нагадували моє навчання в семінарії, і я немовби з ними ділився тим, «що доброго ми зробили сьогодні у семінарії, а що необхідно вирішити та виправити». Труднощами можна назвати відсутність семінарійної традиції. Семінаристи не знали, як поводитись у храмі, семінарії, в трапезній, на вулиці тощо. Часто стереотипно лякали самих себе: «Це не можна, бо виженуть». Я ж навчався у семінарії, якій було понад 250 років, і там з перших днів першокурсники взорувались на старших. А тут усе треба «дозволити», пояснити, підказати. Ректор семінарії, о. Мирон Бендик, написав своєрідні правила семінариста – але усього не напишеш. Тому перші два місяці ми зі студентами щоденно, а також у свята зустрічались і вияснювали десятки поточних запитань стосовно формування семінарійного життя: від «у тапочках не ходити у Собор Пресвятої Трійці на богослужіння» – до заборони засмагати на даху семінарії і т. ін.

6

Дуже хочу подякувати за це запитання, бо саме особа семінариста була для нас, ректорату, найважливішою. Ми постійно обговорювали, який підхід застосовувати, щоб не трактувати семінариста односторонньо. Наприклад, виконує усі правила, але постійно незадоволений; добре ставиться до усіх, але запізнюється, чи не дуже старанний у навчанні. Раз чи двічі в семестр я розмовляв з кожним семінаристом про те, як він почувається у семінарії і чи задоволений цілісним ростом своєї особи.

Отець Василь Поточняк із семінаристами Пригадую, коли зустрічався із префектами інших семінарій і говорив про особистісний підхід до семінариста – мене не розуміли, бо це дуже нелегко. Це так як духівництво, яке допомагає людині розібратись в собі, а не змішує з масою, не накопичує нерозв’язаних проблем, не вирішує за когось. Серед іншого, ми звертали увагу на те, на що дивляться в усіх духовних закладах: свобода духа, рідне благочестя, працьовитість, послідовність, творчість, свідомість, чесність тощо. Не існувало підлабузництва, пристосуванства і «стукацтва».

 Яке значення мав досвід праці у семінарії для Вашого подальшого свя щеничого служіння? Не буду гріха таїти, я вважав, що в усіх бідах неякісних душпастирів винна семінарія, яка їх не навчила. Однак, працюючи тут, переконався, як багато Церква вкладає в юнака, щоб той розвинув Боже покликання і прямував до святості сам, зі свободи, а не з обов’язку.

 Які якості Ви намагалися розвину ти у семінаристів, на що, насамперед, звертали увагу? СЛОВО № 3 (47) /


ЮвілЕЙ У подальшому священичому служінні, маючи за плечима чотирилітній досвід семінарійної префектури, я приходив до висновку, що хто не бажає служити Богові і людям – не варто його примушувати усіма методами, бо він постійно шукатиме виправдань, щоб не послужити. Натомість, хто бажає йти за Христом, такого треба підтримувати, заохочувати, запрошувати й допомагати. Не боятись невдач – вони роблять душпастиря загартованішим і досвідченішим.

лише в неділю у Соборі, або ж на якійсь зустрічі, а не дванадцять годин на добу, як це було на початках у Дрогобичі. Відмінним є також викладання. У Дрогобицькій семінарії викладацький склад формувався під певну «Київську школу» максимально з усіх предметів. Можливо, це було не завжди фахово, але ми були в пошуках єдиного богослов’я. Тут, у Києві, є різні викладачі з різними школами викладання…

 Чи не виникало у Вас бажання по вернутися у Дрогобицьку семінарію? У мене найпрекрасніші спогади про працю в ДДС, однак час зробив своє. І коли перед поверненням в Україну владика Ярослав (Приріз) запропонував мені вибирати: працювати у семінарії або з молоддю – я обрав друге.

 Які Ви накреслили б перспективи розвитку для нашої семінарії, яким ба чите її майбутнє?  Які найбільші зміни в семінарії за уважуєте за ці 15 років? Зміни величезні: від зовнішніх – прекрасне приміщення, зручність, обслуговуючий персонал; до внутрішніх – є семінарійна традиція, усі усе знають, що і як робиться і що буде за тиждень, за рік. Також, на мою думку, у семінарійних вихователів відійшов особистісний підхід до окремого семінариста, може, тому, що їх є багато.

 Упродовж певного часу Ви служи те у Київській архиєпархії, яка сьогодні має теж ще дуже молоду семінарію? Які спільні і відмінні особливості засну вання цих семінарій? Спільністю у заснуванні обидвох семінарій є бажання приготувати священиків до сучасних потреб у конкретному регіоні. Для цього у Київській семінарії студентів зігрівають теплом викладачі, ректорат і владики – аж до самого Патріарха. Те саме було і в Дрогобичі. Усі цікавились, як живуть семінаристи: викладачі обговорювали, хто які запитання ставить і як мислить, священики вслухались у спів і дискутували над поведінкою семінаристів, владика Юліян щоденно служив Святу Літургію з семінаристами; наші поварі виварювали, матері привозили домашню випічку… Щодо відмінностей між семінаріями, то Київська семінарія знаходиться за межами міста, у с. Княжичі, тому ми зустрічаємось зі студентами

вересень - листопад 2011

За п’ятнадцять років Дрогобицька семінарія уже має своє богословське обличчя. Думаю, що цей імідж семінарія має завдяки послідовним пошукам богословствування, опертого здебільшого на Київській традиції. Не бачу сенсу відходити від цього курсу в майбутньому.

 Що Ви хотіли б побажати ректо рату, викладачам та студентам Дро гобицької духовної семінарії з нагоди 15літнього ювілею її заснування? Бажаю усім моїм друзям, ректорату, викладачам, вихователям та працівникам, щоб ви втішались плодами Божого і вашого служіння у кожному, хто переступить поріг семінарії. А семінаристам – особистісного зростання у вірі, любові та служінні.

Розмовляв Петро ВОЙТОВИЧ

7


тЕМа ноМЕру

Освіта в Україні. Критичний погляд

диякон Дмитро СЕНЕЙКО

8

У нашій державі жоден день не можна прожити спокійно. Це рефлекторно відображає українська преса. Коли вітчизняні ЗМІ, а з ними і вся громадськість, стереотипно заявляють про Україну, що вона – одна з перших у світі за рівнем освіченості населення і належить до лідерів серед чисельності шкільного та студентського населення країни – ми в це віримо і, водночас, спостерігаємо на досвіді в переповнених в останні дні тижня маршрутних таксі. Однак у нещодавньому номері «Експресу» описана цікава статистика: виявляється, кожен п’ятий українець… – не навчається. Коли б ці два, здавалось би, протилежні один одному факти – похвальбу освіти в Україні та неосвіченості кожного п’ятого громадянина нашої держави – почув пересічний європеєць , він би звинуватив наше суспільство в соціальному безладі.

Все це засвідчує проблеми на українській освітянській ниві. І таким реченням не здивуєш сьогодні нікого у нашій країні. Звичайно, проблем, більш чи менш гострих – немало. Якою б економічно, політично, соціально розвиненою не була та чи інша країна – вона зустрінеться з проблемами в усіх секторах своєї життєдіяльності, зокрема в освітньому як базовому. Адже кожна діяльність людини таврована гріхом, а отже, – людською неміччю, незнанням, імовірністю помилок. Однак у нашій державі освітянські проблеми мають свій особливий статус, який не зміниться до тих пір, допоки ми через наших обранців у вищі ешелони влади не змінимо його. На все є свої причини. Необхідність освіти в умовах сьогодення відчуває кожен через основну з них – перехід людства від індустріального до інформаційного суспільства. Тому відбувається зростання ролі освіти в суспільному розвитку, особливо бурхливий розвиток вищої освіти, яка стає однією із найважливіших сфер людського буття і галузей народного господарства і перетворюється з елітарного на масовий феномен. А відставання розвитку освіти від потреб і запитів українського суспільства теж має ряд

СЛОВО № 3 (47) /


оСвіта і навчання

причин. Найвагоміші з них – це: Фінансування. Воно є мотивом будь-якої праці і діяльності особи у сучасному світі. У християнстві йдеться про незалежність людини від будь-чого, її вищість, могутність і богоподібність. Однак у світлі святоотцівської спадщини можемо потрактувати фінансові відносини між людьми як «одяг зі шкіри», даний Богом для людей з метою чесного способу життя один з одним, братерства, взаємоповаги, справедливості і рівності, наскільки це можливо в умовах душевного і тілесного ослаблення через постійні гріхопадіння. Тому фінансові відносини необхідні, і хто наївно стверджує, що вагомі суспільні процеси можуть відбуватися без посередництва грошей, той передчасно знімає з себе рятівний «шкіряний одяг». Допоки людство не дозріло до кращих, вищих, природних відносин у дусі Христового Євангелія між своїми членами і групами, грошові від-

нас і саме бажання змін у собі та ситуації навколо. А допоки в українській освіті – суцільний смертельний гріх затримки заробітної платні: мізерні стипендії студентам, жалюгідна зарплата педагогам, недофінансування освітянських сфер, грабіж на усіх рівнях. Під час нещодавнього страйку у Львові проти теперішнього міністра освіти, одна студентка виступила із заявою: «Ми вже наслухалися і про ціни вступу на держбюджет, і про вартість потрібного варіанту тестування за тиждень до іспиту та й про сам перебіг вступних випробувань, про хитрі правила подачі на апеляцію і про те, як перш ніж виставити оцінку, екзаменатор уважно звіряється з якимось підозрілим списком. Чого хочуть учні? Це дуже просто: справедливих змагань…»1. А народний депутат, голова підкомітету з питань базової освіти Комітету Верховної Ради України з питань освіти та науки Леся Оробець, з цього ж приводу додала: «Якщо ми сподіваємося, що наших дітей будуть “няньчити” виховательки за 800 гривень на місяць або вчителі, котрі отримують тисячу “з хвостиком”, або ж університетська професура не братиме хабарів із зарплатнею 1500 гривень, а будуть і надалі сіяти добре й вічне просто за “так”, не маючи джерел до людського існування, це – величезна ілюзія»2.

Освіта Освіта ОсвітаОсвітаОсвіта ОсвітаОсвіта Освіта В основі будь-якої освіти – бажання вчитися, бути освіченим, здобувати знання і володіти ним.

Освіта ОсвітаОсвіта Освіта Освіта носини є основною моделлю взаємозв’язків, атрибутами яких завжди мали б бути рівність, милосердя та братерство.

Цього фінансування потребує і наша, українська освіта. Немає грошей – немає матеріальної бази освіти (належний стан приміщень, гідна зарплата та стипендії), а, отже, й справжніх мотивів праці педагогів: виховання дітей як справжніх християн і громадян держави. Допоки не буде подоланий людський гріх лінивства, матеріальної ненасиченості, соціальними вимірами яких стали бюрократія, розкрадання державної казни, хабарництво, неефективне економічне життя країни – матимемо проблеми з освітою, яка започаткує чи поглибить дефекти в усіх інших галузях народного життя. Урядовці крадуть, бо чим більше маєш, тим більше хочеться – таке зовнішнє вираження їхніх внутрішніх духовних хвороб лінивства і перенасиченості. Але тоді не наслідуймо їх на своєму життєвому місці: у колі сім’ї, на роботі, у суспільній активності. Завжди і в кожного є шанс змінитись, що у духовному житті називається покаянням, початком чого є усвідомлення проблемності кожного з

вересень - листопад 2011

Вкрай ускладнені навчальні програми. Далі ми пожинаємо наслідки недофінансування: коли немає одного – хитро компенсуємо іншим. Перенасичені шкільні, університетські програми, однопрофільність навчання (наприклад, коли і математик, і філолог складають одні і ті ж іспити), непомірна плата за навчання, «залізний» контроль вищих відомств освіти над діяльністю педагогів та керівників навчальних закладів, вимоги щодо ведення масової непотрібної документації, посадові зловживання, критичні умови проживання студентів у гуртожитках та надвисокі ціни за них… А ще ідеологічно (отже, неправдиво) відкориговані підручники з численними технічними помилками, рекомендовані Міністерством освіти. А вони – це теоретична база, завдяки якій формується практична свідомість, ідентичність, мислення і поведінка кожного

9


тЕМа ноМЕру індивіда як члена суспільства. Найгірше те, що згубну людську гріховність у колах українських урядовців масово і впевнено наслідують на місцях: у школах, коледжах, інститутах, університетах… Страшно, адже такі зовнішні гріховні процеси дійдуть до своєї крайньої межі, а в кінці, після освітянської кризи, і, відповідно, кризи в усіх інших ділянках державного життя – знищать націю, віковічний український народ. Усе це свідчить про неякісне освітнє адміністрування теперішньої влади та всіх її попередників. Адже зрозуміло, що, навіть за умов обмеженого ресурсу, мудрі управлінські кроки, передбачувані, зрозумілі, прозорі, майстерні адміністративні заходи могли б змінити ситуацію на краще. Цікаво, що на тому ж таки студентському мітингу у Львові з трибуни було озвучено цікаву думку: освітні закони видають теоретики, які ніколи не мали справи з живими дітьми. Тоді як виправдання чиновників такі (по-іншому й бути не може): державні й політичні діячі виробляють свою стратегічну

освітню позицію, виходячи нібито з загальних соціально-економічних та політичних тенденцій, що склалися в нашій державі, та тих соціальних пріоритетів, які визначатимуть ближчу й віддаленішу перспективу суспільного поступу. Мета світла – не допустити зниження інтелектуального потенціалу нації, суттєво його підвищити, що життєво необхідно на фоні світового процесу переходу до постіндустріального суспільства. Проте через тих, хто має ключове завдання збільшити при владі власний вплив та заробити кошти, а не побудувати систему, яка працюватиме десятиліттями, маємо негативний результат.

10

А ще відсутність елементарного людського діалогу, і, відповідно, взаємної поваги привело українське суспільство до розділення на два

ворогуючі табори – законодавців освіти та вимушених виконавців їхніх розпоряджень. Корені цього – у закоренілості зла в особистому духовному житті кожного з нас, у тих, котрих обираємо до влади, що так складно й болюче відображається у житті українського суспільства. Ми вже згадували: варто перемогти власні внутрішні гріховні проблеми й невідповідності, що стосується не лише можновладців, а й усіх громадян, а згодом, будучи зціленими зсередини, лікувати всі негативні, недопрацьовані наслідки нашої діяльності. Або ж обирати до влади тих, хто справді прагне досконалості, справедливості на особистому та загальнодержавному рівнях. Якщо ж ні, то здобуття освіти і пошуки подальшої праці створюватимуть громадянам величезні проблеми, зокрема у сфері рівного доступу до освіти, розподілу соціальних благ, відсутності шансу на успішну кар’єру в Україні. А відтак – і далі сприятимуть масовому виїзду молодих та талановитих людей за кордон назавжди… Запровадження Болонського процесу в освіті. Найвідоміше нововведення, про яке вже декілька років говорять усі, кому не лінь, – це Болонський процес в освіті. У суспільстві існують різні думки з цього приводу. В останніх номерах всеукраїнської газети «День» звучала цікава спільна думка провідних професорів-викладачів та студентів різних національних ВУЗів, яка полягала в тому, що критичний стан нашої системи освіти зумовлений не Болонським процесом як таким, а значно глибшими причинами, які й загострив сам Болонський процес. Його треба трактувати, передусім, не як суворі правила, яких незмінно слід дотримуватись, адже критика цього освітнього процесу в Європі триває і є дуже дієвою. Він – це філософія змін, і кожна країна може діяти так, як їй захочеться, лиш би це відповідало загальному добробуту громадян. Ось приклад деяких негативів від безкритичного впровадження правил Болонського процесу в умовах українського менталітету та загальнодержавної ситуації. Наприклад, більшість викладачів через впровадження модульно-рейтингової системи оцінювання стали вважати, що вона вчить студента конкурувати з одногрупниками, що є позитивом у належному формуванні особистості. Студентська думка: «Вона виховує кар’єриста й індивідуаліста. Насправді рейтинг тільки псує стосунки в групі і людина не вміє працювати в колек-

СЛОВО № 3 (47) /


оСвіта і навчання тиві». Заплановане на недалеке майбутнє скорочення аудиторних годин і збільшення плану самостійної роботи учні розцінюють як спосіб «здихатись» від них. Практика показує, що студенти самостійно майже не вчаться: одні від лінивства, інші від того, що їх не навчили цьому. Зрештою, є багато речей-спокус, які викрадають нас від нашого часу та навчання:

комп’ютер, Інтернет, відеоігри… Тоді все так і залишиться: «запалені» очі першокурсників в очікуванні цікавої наукової роботи, які згодом стануть збайдужілим поглядом старшокурсників, яких ВУЗ, крім диплому, так і не зміг нічим зацікавити. При скороченні годин страждатимуть і викладачі, адже це означає скорочення штатів. А так звана мобільність студентів, яка буцімто дозволяє продовжувати вчитись за тією ж програмою в будь-якій країні Європи, діє виключно для заможних студентів. Навіть переважна більшість європейських студентів не мають коштів на мобільність, що вже й казати про українських3. Тому, на нашу думку, долю студентів та викладачів мали б вирішувати самі студенти та викладачі, а не урядовці, котрі дуже часто бачать ситуацію з вікна міністерства, та й то через призму вигідного їм чергового указу. Як має пересічний студент вчитися керувати та нести відповідальність за свої власні рішення, коли він лише виконує далекі від життя і справедливості накази? Викладачі разом зі студентами через активну суспільну дискусію мали б шукати такі форми спільної праці, які були б цікавими та корисними обом сторонам і суспільству загалом. А тоді – пропонувати урядовцям свої готові рішення чи узгоджувати їх із загальнодержавними освітянськими програмами. В основі будь-якої освіти – бажання вчити-

вересень - листопад 2011

ся, бути освіченим, здобувати знання і володіти ним. Це – один із талантів, який є неоднаковим у всіх людей щодо масштабу мислення і знань, і який дав кожному Бог при народженні. Господь закликає кожну людину через Своє Божественне Писання, життя і діяльність Його Церкви бути освіченим щодо Нього: пізнавати Невидимого через молитву, участь у Святих Таїнствах, читання духовної літератури. Так розширювати свій кругозір про мету і значення усього у світі не лише крізь призму науково-матеріального, але й сягнути своїм розумом меж духовного світу й розумово розпізнавати безліч духовних процесів, крізь які Бог перебуває і діє у світі задля підтримки його життєдіяльності та нашого щасливого перебування на землі. Тоді відчуватимемо Бога в собі й навколишньому творінні, стаючи, згідно з висловлюваннями Святих Отців Церкви, богословами – носіями глибокої істини про Творця, нас та Його світ. А базою всього цього буде наша богословська та науково-спеціалізована інтелектуальна освіченість. Тому, перемігши у собі лінивство, відрегулювавши діяльність мислення та пам’яті, поспішімо, поки ще час, бути освіченими у всьому можливому! Лише тоді будемо спроможними на докорінні зміни у навколишньому світі нашого життя та діяльності.

Примітки: 1 О. Савенко. Моє бачення системи освіти в Україні: проблеми очима учня / Ольга Савенко // [Електронний ресурс]: Український гуманітарний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2011. – Режим доступу до статті: http://osvita.pedagog.org.ua/text/news/suchasna_ osvita/ref_savenko.html. 2 Л. Оробець: «В української освіти дві проблеми – гроші і начальники» [інтерв’ю з народним депутатом, головою підкомітету з питань базової освіти Комітету Верховної Ради України з питань освіти та науки Лесею Оробець] / спілкувалася Ірина Носальська// [Електронний ресурс]: Голос.ua – 2011, 1 вер. – Режим доступу до статті: http://www.golosua.com/ua/ main/article/intervyu/20110901_l-orobets-v-otechestvennogoobrazovaniya-dve-problemyi-dengi-i-nachalniki. 3 Див.: А. Самарський. Особливий погляд на Болонський процес / Андрій Самарський // [Електронний ресурс]: «Пропаганда». – 2010, 18 лист. – №124 (2919). – Режим доступу до статті: http://www.osvita.org.ua/bologna/vprov/articles/19.html.

11


тЕМа ноМЕру

Душпастирство академічної молоді о. Олег КЕКОШ,

Голова Комісії у справах молоді СДЄ, капелан Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка ІІ Ватиканський Собор у Декларації про християнське виховання наголошує на потребі душпастирства академічної молоді (ДХВ-10). Ідеться про те, щоб належно приготовані священики, монахи й монахині та світські спеціалісти надавали молоді (студентам) духовну, моральну та інтелектуальну підтримку. Церква називає молодих людей своєю надією і не боїться ставити їм відповідальні завдання у справі євангелізації. Власне, з молодими людьми Церква пов’язує надію на майбутнє: своє і світу. У цьому контексті дуже важливою справою є відповідна формація і виховання молодого покоління так, щоб різносторонньо розвиваючи свою особистість у співпраці з душпастирями, молода людина ставала Христовим апостолом у своєму середовищі. Апостольство мало б полягати у формуванні цього середовища (академічного, домашнього...) у християнському дусі, доповнюючи свідоцтво життя свідченням слова і жертвенної любові.

12

Присутність Церкви у місцях культури, науки та освіти має служити для очищення певних елементів сучасної культури, а також мала б підносити її у світлі Євангелії та християнської віри. Академічне душпастирство запевнює свою діцифіки даного академічного середовища. яльність серед студентів та працівників навчальАкадемічне капеланство можна розглядати на ного закладу в чотирьох вимірах: літургійному, інтрьох рівнях: публічному, груповому та індивідутелектуальному, виховному та харитативному. Це альному. допоможе реалізувати Євангельські засади у приДо публічного виду душпастирства належать: ватному та суспільному житті. Дану ціль можна Свята Літургія, реколекції, катехиза, прощі, симосягнути через розвиток внутрішнього духовного позіуми, конференції, форуми, благодійні заходи, життя, поглиблення релігійного знання, моральне культурно-розважальні вечори та інше. виховання, активність молоді в апостольському та харитативному служінні. Групове душпастирство полягає у розвитку почуття спільноти віри й любові серед певної групи Академічне душпастирство можна окреслити, людей, котрих єднають конкретні цілі, ідеї, норяк посередництво Церкви у формуванні в академи та взірці поведінки. Завдяки цьому академічмічному середовищі спільноти, яка була б знаком не середовище стає «спільнотою спільнот», котра присутності Бога і Його єдності з людьми. Капедає своїм членам почуття ідентичності, перемагає ланське служіння у навчальному закладі повинно стан ізоляції, самотності, пасивності та розгублеполягати у випрацюванні відповідних методів та ності. Велике значення має глибше воцерковлення форм діяльності з обов’язковим урахуванням спе-

СЛОВО № 3 (47) /


оСвіта і навчання академічних спільнот, внаслідок чого вони зможуть брати активну участь у житті парохії, на території якої діють. Індивідуальне душпастирство має доповнюючий характер і не може бути єдиною формою праці. Наукові досягнення психології, соціології та педагогіки підкреслюють необхідність доцінення ролі конкретної особи в розвитку кожного суспільства, а також Церкви. Надмірна перевага масових чи групових форм капеланської діяльності може допровадити до втрати фундаментального виміру, яким є особистий спасенний контакт людини з Богом.

велике число студіюючої молоді у богословських ВУЗах нашої Церкви, наповнені духовні семінарії і академії, які готують майбутніх священнослужителів. Немале число молоді відповідає на прагнення особливо служити Богові у священичому та монашому стані. Господь наш Ісус Христос відповідає на пошуки молоді, бо це Він – Дорога, Правда і Життя (Йо. 14, 6), і це про Нього апостол Павло говорить: «Ісус Христос учора і сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13, 8). Головною метою та завданням академічного душпастирства є творення в академічному середовищі спільноти, котра є знаком присутності Бога та єдності людей з Ним. У кожній ситуації академічне душпастирство повинно давати початок присутності Церкви як християнської спільноти в університетському середовищі через голошення Євангелії, свідоцтво віри та соціальне служіння. Академічне душпастирство охоплює Євангелізацію осіб, котрі творять університетське середовище: студентів, професорськовикладацький склад, ректорат та інших працівників ВНЗ.

У розв'язанні молодіжних проблем надзвичайно важливою є роль Церкви.

Основним видом індивідуального душпастирства є духовне керівництво (духовний провід), яке найчастіше має форму особистої розмови молодої людини з душпастирем або сповіді. Точкою виходу індивідуального душпастирства є постава самого Христа – Доброго Пастиря, Котрий залишив дев’яносто дев’ять овець задля порятунку однієї загубленої. Така постава випливає зі ставлення до людини, як до істоти єдиної і неповторної. Щира та відверта постава душпастиря є головною умовою ефективності його діяльності. Через ці риси капелан стає приятелем для молоді.

Особливими завданнями академічного душпастирства є: 1. Впровадження та літургійне виховання до участі у Святих Тайнах: – організація літургійного життя; – організація щорічних реколекцій для університетського середовища; – створення постійної нагоди для прийняття Святих Тайн; – організація Богослужінь; – катехизи-приготування до Святих Тайн; – біблійні катехизи.

Незважаючи на всі існуючі проблеми су�асності, молодь, як і всі х�истияни, живе в часи відродження х�истиянського духа. У розв'язанні молодіжних проблем надзвичайно важливою є роль Церкви. Саме Церква через різні форми роботи з молоддю може позитивно вплинути на їхнє духовне життя. Академічна катехиза повинна порушувати актуальні проблеми молоді та давати відповіді для виходу з цих проблем у світлі Євангелія. Потрібно піднімати теми християнських цінностей: віри, надії, любові, передшлюбної чистоти, подружньої вірності, справедливості, покликання, життя в суспільстві, літургійного життя, молитви... Незважаючи на всі існуючі проблеми сучасності, молодь, як і всі християни, живе в часи відродження християнського духа. Вона наповнена ентузіазмом, пошуком ідеалу і готова до зростання у Святому Дусі. Виразом пошуків і відкритості молоді свідчить

вересень - листопад 2011

2. Турбота про інтелектуально-моральне виховання: – систематичне виголошення доповідей з різних ділянок богослов’я; – організація лекцій та сеціальних курсів на територї ВНЗ; – організація дискусійних зустрічей, семінарів, конференцій; – надання можливості доступу молоді до релігійної бібліотеки; – приготування молоді до християнського життя в родині; – надання можливості для індивідуальних зустрічей та розмов; – творення християнських молодіжних орга-

13


тЕМа ноМЕру нізацій, рухів, спільнот в університетському середовищі; – створення екуменічного руху. Академічне душпастирство у нашій єпархії активно розвивається та діє уже десятий рік. Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка – перший в Україні серед вищих навчальних закладів, в якому офіційно розпочалося капеланське служіння священика для студентської молоді. Ще у 2002 році на підставі постанови Міністерства освіти і науки у Львівській області була підписана угода між владикою кир Юліяном Вороновським, правлячим архиєреєм СамбірськоДрогобицької єпархії та Скотним Валерієм Григоровичем, ректором Дрогобицького педагогічного університету ім. Івана Франка про служіння священика в даному вузі з метою духовно-патріотичного виховання студентської молоді. З цього часу священик-капелан докладає багато зусиль у своєму служінні, а єпархіяльне управління та керівництво університету намагаються створити умови для досягнення бажаних результатів. Упродовж десяти років, в Дрогобицькому державному педагогічному університеті було налагоджено у систему регулярних заходів упродовж навчального року за його участю. Спільно з ректором складено календарний план зустрічей на цілий рік. У цих планах традиційними є прощі до відпустових місць, конференції, реколекції, богослужіння, духовно-розважальні вечори, академії, благодійні заходи, літні табори «Сарепти», регулярні щотижневі зустрічі зі студентами на факультетах і в гуртожитках. Отож, довкола душпастирської діяльності капелана створюються студентські спільноти-братства, які стають активними і позитивними лідерами серед своїх ровесників. Важливо, що ці лідери, як випускники Дрогобиць-

кого педагогічного університету, є гарними педагогами-вчителями і продовжують «апостольське служіння» для своїх учнів, організовуючи прощі, молитовні зустрічі, вертепи і даючи позитивний особистий приклад християнського життя. На багатьох міжєпархіяльних конференціях і семінарах капеланство академічної молоді нашої єпархії було визнано моделлю та взірцем для інших єпархій та Вищих навчальних закладів. Позитивним моментом є співпраця ДДПУ з Дрогобицькою духовною семінарією. Для гостей у стінах навчального закладу спільно проводиться «день відкритих дверей», студенти і семінаристи беруть активну участь у конференціях, концертах, молитовних чуваннях, прощах. У рамках практичних занять для студентів на різних факультетах і в гуртожитках семінаристи проводять катехизи. Вони легко контактують і спілкуються зі студентами, є авторитетними молодими душпастирями, котрих поважають, слухають, запитують, дискутують. Академічне душпастирство не є легким. Воно вимагає повсякчасної підготовки для зацікавлення молоді. Вимагає від особи капелана високого рівня постави, щоб мати авторитет серед викладачів і студентів, творчості, динамічності та духа братерства у цьому служінні. Для академічного капеланства потрібно вибирати здібних до цього

семінаристів та додатково їх вишколювати і готувати до цієї важливої місії. Академічне душпастирство – це, на сьогодні, необхідна форма євангелізації і катехизації сучасної молоді для їхнього морального виховання та християнської свідомості.

14

СЛОВО № 3 (47) /


оСвіта і навчання

Покликання служити Майбутнє… чи воно залежить від мене?

Антон БОРИС Щодня народжується нова людська особа, і з кожним днем вона розвивається, починає ходити, дорослішає… Тоді її батьки замислюються над майбутнім своєї дитини. Наведемо декілька запитань, які постають перед ними. Яке майбутнє чекає дитину? У яку школу її віддати? Чи привести її на якісь додаткові заняття?.. Запитань чимало і їх з часом виникає ще більше. Тому наша стаття є спробою дати одну відповідь на всі ці запитання батьків про майбутнє дитини. Для цього варто задуматися над тим, що вона могла б робити в майбутньому, тобто потрібно торкнутися теми покликання. вересень - листопад 2011

Ще під час навчання в школі проявляються перші зацікавлення людської особи. Серед них і мистецтво, і спорт, і медицина, й економіка… Як бачимо, обирати є з чого. Часто можна почути такі слова з уст молодої людини: «Я краще буду добрим лікарем, ніж поганим економістом». Отже, так є, що хтось має бажання, талант лікувати людей і обирає професію лікаря, а хтось, хто «любить» цифри – обирає професію бухгалтера чи економіста. Особа має шість чи більше років для того, щоб стати добрим фахівцем у тій ділянці, яку обрав. Звісно, для цього необхідно наполегливо працювати, та не про це йдеться. Нам важливо наголосити, що кожна людина до чогось покликана, а тому дуже важливо ще з дитинства і вже від шкільної парти розвивати дар свого покликання. Звісно, тоді його непросто розпізнати, але якщо намагатись це робити і добре вчитися, то з часом про таку особу скажуть: «Справді, твоїм покликанням є лікувати людей». Це для прикладу, адже замість слова «лікувати» можна поставити інше, яке виражало б покликання, реалізоване у

15


тЕМа ноМЕру професії, чи, радше, у життєвій поставі служіння Богові і ближнім. Однак поставмо собі запитання: чи існує таке покликання, яке підходило б кожній людині, незалежно від раси, кольору очей чи соціального становища? Чи можливо знайти спільний знаменник в усьому різноманітті покликань? Думаю, що можливо, але про це трохи згодом. Спершу роздумаймо над нашою мотивацією. Вона може бути різною. Це може бути вибір того, до чого кожен із нас є покликаний, тобто того, що миле серцю, або… мотивація наша є керована корисливими намірами. Це означає, що я в майбутньому хочу мати товстий гаманець і

Серед усіх покликань і служінь варто виділити покликання до священства і богопосвяченого життя, які є плодом дії особливої Божої благодаті. Хоч кожна людина своїм життям і всією діяльністю, що його наповнює, покликана свідчити про Бога, все ж Господь обирає людей, через котрих хоче особливо являтись світові, обирає їх для того, щоб вони голосили його Євангеліє всьому створінню. Служіння ближньому не обв’язково вимагає творення чогось надзвичайного. Не потрібно багато слів, щоб описати, якою доброю опорою може послужити плече вірного друга, тепле слово, навіть абсолютно незнайомої людини, яке може вселити стільки надії і радості та відігнати всю темряву смутку, безнадії… Послужити можна також і добрим життєвим прикладом. Іван Золотоустий навчав, що нехристияни потребують не слів, а діл віри. Думаю, що не викличе заперечення те, що служити - означає робити добро. Робити добро може кожен, варто тільки захотіти, хоч мотиви можуть бути різними. Хтось творить доброчинність тому, що хоче мати зиск, а хтось тому, що просто любить, відчуває на собі Божу любов і хоче нею поділитись. Ділиться нею не за гроші, а даром, бо отримав її в дар. Це, мабуть, і є найбільше служіння, коли твої діла відкривають людині Бога та Його велику любов до нас, своїх дітей.

...людина в любові служить іншій людині через свою професію.

...кожна людина до чогось покликана...

«круту» машину, тобто стати таким собі олігархом, незалежно від того, що для цього потрібно буде зробити. Отже, бачимо, що покликання часто розуміють як засіб власного збагачення. Звісно, ми не проти багатства, але у який спосіб воно здобувається? До людини, котра чесно виконує свій обов’язок, воно прийде само. Кумедно звучить, що багатство само по собі прийде, але це справді так. Благополуччя швидше прийде до людини, котра не шукає багатства, а робить добро.

...служити - означає робити добро. Робити добро може кожен, варто тільки захотіти...

16

Саме тут приходимо до спільного знаменника – загального покликання. Його істина полягає в тому, що людина в любові служить іншій людині через свою професію. Чому з такою впевненістю говорю? Звернімось до Святого Письма, де Христос мовить: «Син Чоловічий прийшов не на те, щоб йому служити, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мр. 10, 45). Отож, кожна людина є покликана до служіння іншим в любові. Саме в такому жертовному, безкорисливому служінні вона зможе себе якнайкраще зреалізувати. Як ми вже згадували, покликання (служіння) є різними: священик, лікар, економіст, юрист… Отож, бачимо, що служити можна не тільки руками, як це, наприклад, робить хірург, але й словом, як це робить юрист, педагог, священик.

Отож, тепер можемо відповісти на запитання, поставлене в епіграфі, і з певністю сказати, що майбутнє залежить від нас, а саме: від нашої життєвої постави і розуміння свого покликання, адже з його допомогою ми служимо людям. Це наше служіння може бути виявом любові або егоїзму. Відомо, що любов змінює серця людей. Тоді вони вже діляться нею з іншими людьми і так твориться історія, яка є відмінною від звичайної, бо стає історією любові до ближнього. Наша любов здатна змінити життя іншої людини, котра, своєю чергою, зможе по-новому творити майбутнє. Отже, майбутнє людини залежить від неї, від того, чи любитиме вона його. Тому любімо один одного, бо по цьому пізнають, чиї ми учні.

СЛОВО № 3 (47) /


оСвіта і навчання

т чи

чи не

В

, ь ис

? сь

и т чи

в

Тарас КАБЛАШ

Це запитання ставить перед собою, мабуть, кожен школяр чи студент вищого навчального закладу. Але актуальне воно і для тих, котрі давно здобули освіту, адже навчання не можна обмежити слуханням уроків чи лекцій, читанням і запам'ятовуванням конспектів. Навчання – це безперервний процес, який жодна людина за своє життя не зможе осягнути вповні. Усі ми маємо певну мету, яку прагнемо осягнути і так зреалізувати себе. Це надає життю певного сенсу. Та поставмо перед собою запитання: навіщо я навчаюсь? Сьогодні ми почули б безліч різноманітних відповідей на нього. Одні навчаються, щоб забезпечити собі безтурботне життя, інші – щоб здобути певний рівень знань і почувати себе впевнено у дискусіях на різноманітні теми і так отримати статус інтелектуала. У інших мотивом для навчання є гординя і самолюбство, позаяк прагнуть здобути престижну якісну освіту, щоб їхню думку сприймали як єдиновірну та виявляли до них особливу повагу. Є й такі, про них книга Приповідок каже: «Безумні мудрістю й навчанням нехтують» (Прип. 1, 7), котрі або зовсім не навчаються, або обмежуються мінімальними знаннями, позбавляючи себе можливості розвиватись, і залишаються у вузькому колі своїх зацікавлень, бо так їм комфортно утримувати себе на плаву життя, не докладаючи для цього особливих зусиль. Навчання для кожної людини як особи, котра є носієм образу Божого, має набагато глибший

вересень - листопад 2011

сенс, ніж банальна вигода чи певний статус у житті. Митрополит Андрей Шептицький в одному зі своїх численних послань до молоді ставить освіту і науку на почесне місце у житті людини, називаючи її «найбільшою силою, якою людина може розпоряджати»1. А сила ума і його світло не в тому, щоб знати багато теорій, фактів чи подробиць, але щоб бути якнайбільше віддаленим від помилок і обману. Наука і освіта підносить людину на крилах мудрості, допомагаючи їй зрозуміти своє істинне покликання і пізнати Бога як Особу, Котра є джерелом усякого буття. Навчання є ще однією можливістю для християнина прожити своє життя недаремно, але пізнавати повсякчас свого Творця. Так вже є закладено Творцем у природі людини, що вона має постійне прагнення до досконалості: пізнавати і підніматися все вище у безмежні простори мудрості крізь терня незнання до зірок Істини, повнота якої незбагненна, але нам доступна у Божому Одкровенні настільки, наскільки ми готові її прийняти.

17


на гранях чаСу Глибокий християнський та богословський сенс навчання, освіченості випливає із есхатологічної перспективи історії, яка спрямована не до загибелі світу, а до преображення його у Царство Боже, що звершиться в повноті у славному приході Христа. Ще у Книзі Буття ми читаємо слова, які дають можливість зрозуміти, що людина – це співпрацівник Бога, котрий шість днів творив, а сьомого дня спочив і дав владу їй панувати над світом (Бут. 1, 26). Це означає наповнювати землю та підпорядковувати її собі (Бут. 1, 28). Тобто ми покликані преображувати землю. Так людина бере участь у Божественному процесі творення, у якому покликана бути співтворцем. Для звершення цього покликання конечним є пізнання, навчання, проникнення своїм розумом у Божественний задум, згідно з яким усе створене. Праця людини над здобуттям знань у співпраці (синергії) з Божою благодаттю дає їй можливість преображувати світ, приближуючи прихід Царства Божого, про що ми і молимось у молитві «Отче наш».

бути святим. Це є метою нашого життя, бо Господь говорить: «Ви маєте ставати святими й бути святими, бо я – святий» (Лев. 11, 44). Однак немає такої людини, котра жила б і не згрішила: «Всі бо згрішили і позбавлені слави Божої» (Рим. 3, 23), тому як можемо бути святими, якщо не каємося, а як можна каятися, якщо не пізнаємо Правди, не навчимося відрізняти добро від зла. Пізнаючи істину, людина вчиться володіти собою, бути вільною від пристрастей, підноситись над похотями тіла, як навчає апостол Павло: «Духом ходіте і тіла пожадливостей не будете чинити» (Гал. 5, 16). Якщо живемо згідно з цим пізнанням, то стаємо зрілою особою, котра вміє панувати над сліпими пожаданнями. Однією з ознак Божого образу в людині є вміння володіти своїми психічними, фізіологічними процесами, отже, бути зрілою ОСОБОЮ. Тому навчання є нашим помічником у пізнанні Промислу Божого.

Нау�а і освіта підносить людину на крилах мудрості, допомагаючи їй зрозу�іти своє істинне покликання і пізнати Бога як Особу, Котра є джерелом усякого буття.

Отже, можна з упевненістю ствердити, що все життя людини має бути безперервним процесом навчання. Все життя – це школа, у якій учителем є сам Бог, а підручником – Святе Писання. Одкровення Боже дане в Біблії, осмислене з допомогою розуму, дає змогу розпізнати Його присутність в історії. Бути співтворцем означає для людини бути ОСОБОЮ, позаяк вона створена на образ Божий (Бут. 1, 27) – образ досконалої Особи, Котрою є наш Творець. Бог, будучи спільнотою Осіб, у любові творить на свій образ інших осіб – людей, котрих запрошує до діалогу, спілкування, обоження. Для цього Господь поміщає людину в такому середовищі, у якому все сприятиме її спілкуванню з Ним, Його пізнанню. Однак гріх затьмарив в людині духовний зір, віддалив її від Творця. Виключивши співпрацю з Богом для свого вдосконалення, вона спокусилася на звабливу пропозицію змія «стати як Бог» (Бут. 3, 5), спожила з дерева пізнання добра і зла, бо захотіла одразу, без особливих зусиль здобути те, до чого могла б дійти шляхом, який накреслив для неї Господь: «Будьте… наповняйте… підпорядковуйте… пануйте…» (пор. Бт.1,28). Як виявилося, це був утопічний, оманливий шлях...

18

Справжнім християнином є той, котрий прагне

Духовність, освіта народу також є невід’ємною складовою існування та розвитку держави. Нація, яка не виплекала своїх мислителів, науковців, котрі були б рушіями її розвитку, є приречена бути на маргінесі сильніших і більш розвинутих суспільств і держав. Тому великий син України Тарас Шевченко пише: «Якби ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя». Це прекрасно усвідомлювали священики, засновники «Руської трійці», тому і займалися просвітницькою діяльністю у першій половині ХІХ ст., підносячи на вищий рівень стан духовності, освіти та культури в Україні. Тому наш мислитель і письменник, один з ідеологів тієї ж «Руської трійці», Іван Франко, у своїх чисельних працях писав, що невід’ємною складовою фундаменту, на якому може бути збудована сильна, вільна країна з чітко окресленою національною ідеєю, є освіта кожного зокрема. Отож, кожен із нас покликаний навчатися і працювати, щоб бути добрим християнином, розвиватись як особа і бути справжнім патріотом своєї країни. Основою цього розвитку є визнання Бога Господом свого життя і уповання на нього, адже ми є відповідальними за наше сьогодення і майбутнє.

Примітки: 1 Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944. Т. ІІ Церква і суспільне питання. – Львів «Місіонер» – 1998 – С. 386

СЛОВО № 3 (47) /


Слово до Молоді

Сучасність і література в Україні. Точки дотику Петро МАКОВЕЦЬКИЙ Вислів «Сучасна українська література» – багатозначний. Часто під ним мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності у 1991 році. Таке трактування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Зважаючи на свободу, відкритість українського суспільства до чужоземних впливів та значно ширших контактів із літературами інших країн, сучасна українська література зробила крок вперед. І цей крок позначився зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка тощо), використанням нових стилістичних прийомів (постмодернізму, неоавангардизму, нецензурної лексики, суржика), різноманітністю та змішанням жанрів, своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті. Для нової україномовної літератури характерне зниження пафосу типового для соціального реалізму. Багато творів позначені іронією стосовно правління держави та побуту людей. Також, завдяки доступу до творів іноземних авторів, українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури, в українській літературі значно розширилося стильове різноманіття.

вересень - листопад 2011

Твір, який читають, - має теперішнє; твір, який перечиту�ть, - має майбутнє. О. Дюма-син

Якщо заглянемо в історію, то побачимо, що одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття стало літературне об’єднання Бу-Ба-Бу (скорочення від бурлеск-балаган-буфонада), створене 1987 року Юрієм Андруховичем, Віктором Небораком та Олександром Ірванцем. Особливо впливовою була творчість Юрка Андруховича, присутність якого в Івано-Франківську значною мірою призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним – групи письменниківпостмодерністів таких, як: Юрій Іздрик і Тарас Прохасько. Слідом за Бу-Ба-Бу письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні інші літературні групи, такі, як: Музейний провулок, 8, Пропала грамота, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500», Західний вітер, Пси святого Юра, Друзі Еліота та інші. Наша сучасна література така ж молода, як і держава, тому їй притаманні помилки кожної молодої людини. Література, зокрема письменники та поети, які її створюють, так само протестують

19


на гранях чаСу

проти всіх, намагаючись привернути увагу. Не дивно, що більшість шанувальників сучасної прози чи поезії – молоді люди. По-перше, сьогодні в молодіжних колах читання стало досить модним, що не є останнім аргументом у психо-

межами України. Його книги легко можна знайти в книгарнях Лондона чи Варшави, та й у нас його читають з великим бажанням. Юрка Андруховича потрібно згадати не лише як одного з перших у нашому сучасному літературному просторі, а й тому, що західна критика визначає його як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Твори Андруховича перекладені вісьмома європейськими мовами, а його роман «Перверзія» був опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. На поприщі історичних та детективних романів багатьма преміями відзначені твори Василя Шкляра. Його містичнодетективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12 видань (станом на 2010 рік) та перекладений кількома мовами. Розголосу також набув історичний роман «Залишенець. Чорний ворон» (2009 р.), який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків у 1920-х роках.

...це добре, що в нашій країні з’являється мода на читання, проте не завжди література, яку полюбляє наша молодь, є якісною і несе якусь моральну, вже не говорячи про духовну, цінність. логії молоді, особливо читання чогось сучасного. По-друге, в тих книгах написано про складне життя підлітків, до того ж розмовною мовою, на жаль, не завжди пристойною, але ж зацікавлення від цього не зникає. З одного боку, це добре, що в нашій країні з’являється мода на читання, проте не завжди література, яку полюбляє наша молодь, є якісною і несе якусь моральну, вже не говорячи про духовну, цінність. Так, це весело почитати книжку, в якій немало суржика та нецензурних слів, всіляких пострадянських правдоподібних історій і все це пронизане юнацькою відчайдушністю. Однак, поміркувавши над тим, можна запитати себе: кого ж наші онуки будуть вивчати на уроках з української літератури: Карпу, Дереша, Жадана?

20

Звичайно, що серед цієї молодої когорти письменників є ще так звані «дядьки» української літератури: Іздрик, Прохасько, Ірванець, Сергій та Марина Дяченки, Матіос, Іваничук, Шкляр, Забужко, Курков, Андрухович та багато інших (швидше за все, це неповний перелік через суб’єктивний характер статті), їхня література більш доросла. Меншою мірою описується побут підлітків, хоч суржика і кріпких слівець також вистачає і в Андруховича, інколи цим доповнює свої твори Іздрик (вважається, що постмодерністам можна все вибачити). Помітно виділяється серед названих авторів Тарас Прохасько. У його новелах не зустрінеш суржика чи ненормативної лексики (я поки що не зустрічав), хоч присутній західний діалект. Щодо Оксани Забужко, то вона одна з небагатьох письменників, котрі живуть на гонорари від написаних книг. Так вже склалося в нашій країні, що значну частку прибутку приносять книги, видані за кордоном. Твори Забужко змогли завоювати європейські країни, а також знайшли своїх прихильників у США. Її книжки виходять накладом понад сто тисяч примірників. Серед них особливої уваги заслуговує «Музей покинутих секретів», виданий у 2009 році. Також Андрій Курков, котрий пише російською, вже давно відомий за

Якщо ж зважати на наших «розпіарених» і, деякою мірою, «попсових» письменників, то можна сказати, що їхня творчість знаходиться ще в підлітковому віці. Однак вони мають на

Ліна Костенко

Юрій Андрухович СЛОВО № 3 (47) /


Слово до Молоді кого рівнятися. Часом трапляються люди, котрі здивовано піднімають брови на запитання про сучасних українських письменників, мовляв: «А що, такі є?!». «Такі» є. Їхні твори сміливо можна використовувати як посібник із вивчення сучасної української розмовної мови, у них також достатньо «кріпких слівець», що лише підсилює тотожність із реальністю. Водночас, дана література повністю висвітлює нинішні пануючі у суспільстві проблеми. Зокрема, не найгірше це вдається Ірині Черновій, більш відомій читачам під псевдонімом Люко Дашвар. У її творах суспільна реальність є лейтмотивом, тому книги користуються широкою популярністю. На жаль, сучасні українські письменники не є авторами світових бестселерів, а їхні імена рідко ставлять в один ряд з іменами найвідоміших світових літераторів сучасності, таких як Умберто Еко, Герман Гессе, Пауло Коельо, Бернард Вербер, Даніела Стіл, Стівен Кінг. Письменники зі США, Британії, Франції, Росії, Латинської Америки, Японії, Польщі мають набагато більше шансів викликати міжнародний інтерес, ніж українські автори, позаяк за їхніми спинами – міжнародний авторитет літератур. Сьогодні вітчизняні автори мають локальну і містечкову значимість та визнання, за межі якої вириваються лише деякі. Це, швидше, виняток, ніж тенденція чи закономірність. Найпопулярніші українські автори, такі, як: Юрій Андрухович чи Оксана Забужко, видаються просто смішними накладами. Складається враження, що ці книги читають тільки люди безпосередньо причетні до літературних справ: письменники, критики, видавці. Хоча, за більш сприятливих умов для продажу, тиражі української книги могли б сягати сотень тисяч примірників.

Оксана Забужко

Тарас Прохасько

Тому потрібно свідомо ставитися до проблематики як сучасної літератури в Україні, так і літератури українською мовою, незважаючи на те, що українізація, яку сьогодні нав’язує влада, лише відштовхує людей від національного. Отож, читаймо своїх, українських авторів, щоб знати чим дихає сучасна література. Заходячи в книгарню, не кидаймо одинокий погляд на полицю з українським постмодерном, стаючи в чергу за російськими дешевими детективами чи літературою з різними магічними порадами. Бо «коли починається смерть культури, настає культура смерті» (Ліна Костенко «Записки українського самашедшого»).

Василь Шкляр вересень - листопад 2011

21


«Нео, вийди з матриці!» або чи варто реєструватись у соціальній мережі? Микола ВИТІВСЬКИЙ

-

+

Дешевий спосіб спілкування «Вконтакті», «Facebook», «Twitter», «Connect», «Однокласники», «Skype», «Friendster»… Цей перелік можна було б ще продовжувати, але, думаю, що й без того кожен молодий читач вже зрозумів, про що йтиме мова в цій статті… Тож як охарактеризувати популярне тепер явище «соціальні мережі»? Це ще один здобуток цивілізації і технологічного прогресу, чи засіб масового (особливо для молоді) регресу? Більша частина молоді, очевидно, сприймає таке явище дуже позитивно напротивагу їхнім батькам, котрі часто не можуть, в прямому сенсі, вигнати своїх дітей з-за комп’ютера. Отож, спробуймо трішки поговорити про конфліктне тепер питання і висвітлити його якомога об’єктивніше…

22

«Хронічне недосипання», опромінення комп’ютером, шкода для зору

Цікаве проведення часу Нівелювання цінності жиу спілкуванні вого спілкування Спосіб тримати зв’язок Розвиток комплексів при з тим, хто далеко, але до- розмові, бо є вже звичка писати, а не говорити рогий і потрібний нам Пошук йомств ………

нових

зна-

Впадання в залежність ………

Таку порівняльну таблицю можна було б ще продовжувати, бо й, справді, заради справедливості слід визнати, що є і позитиви, і негативи в цьому явищі. Очевидно, причина в тому, що корінь не в об’єкті (соцмережах), а в суб’єкті (людині), котра ними користується або в них живе… Саме від цього залежить, чи приносить будь-яка

СЛОВО № 3 (47) /


Слово до Молоді річ користь, чи шкоду, соцмережі в тому числі. Як і кожне досягнення науки-техніки вони самі по собі є добрими, проте створені були не як мета життя, але лише як засіб для його покращення, про що слід завжди пам’ятати.

Для тих, хто вважає «соціальні сіті» «сітями диявола»… Спершу звернемось до противників віртуального спілкування. Не можна стереотипно і без достатніх підстав критикувати будь-що, бо всюди є два боки. Дуже часто трапляються ситуації, коли ми не можемо з конкретною людиною спілкуватись «наживо», чи навіть по телефону в силу різних обставин. У такому випадку соцмережі можуть стати незамінним помічником, що дозволить відновити спілкування (зокрема, популярна тепер мережа «Skype» дозволяє підтримувати й відео-зв’язок). Безумовно, це великий плюс в бік соцмереж. У кого в сім’ї чи з друзями склалась подібна ситуація, той прекрасно розуміє, наскільки все це правдиво і об’єктивно. Також варто сказати, що з віртуального спілкування часто починається справжня дружба, чи навіть романтичні стосунки. Безперечно, що там вони можуть лише починатись та зароджуватись, а не розвиватись і міцніти. Проте і за такий пошук нових знайомств, що мають право на існування і можуть мати серйозне майбутнє, мусимо соціальним мережам віддати належне. Іноді нам хочеться просто гарно провести час і відпочити психологічно… Деякі мережі, окрім спілкування з цікавими людьми, можуть запропонувати дуже великий сервер безплатної інформації, колекції фото, відео, музики. При правильному використанні тих ресурсів, якими мережі вже володіють, можна, отже, й справді збагатитись інтелектуально, інформаційно, чи просто відпочити. Одночасно соціальна мережа – прекрасне місце, де кожен може поділитись своїми особистими думками із соціумом. Дуже легко запропонувати до читання свої вірші, чи прозові твори, показати власні шедеври, чи просто спроби художнього мистецтва, поділитись авторськими піснями, донести свої щоденні роздуми… Найголовніше, що існує таки справді велика імовірність, що тебе почують. Все вищезгадане явно засвідчує, що соціальні мережі можуть бути дуже корисними при правильному їх використанні…

«О, всемогучий “Контакт”, відпусти поїсти…» І позитивний аспект соцмереж не можна назвати

вересень - листопад 2011

єдиним, бо завжди «медаль має два боки». Тому цей розділ буде зверненням вже до «фанатичних» прихильників такого проведення часу… Передусім скажемо, що за комп’ютером час проходить дуже швидко. Іноді складається враження, що буквально щойно ми ввели свій логін і пароль та зайшли на сторінку, проте насправді годинник може показувати вже четверту годину ранку… Часто це означає, що вже 5-6 годин ми провели в Інтернеті… Зайвим буде говорити про шкоду такого «вбивання часу» на зір, чи про те неймовірне опромінення від комп’ютера, яке (як доказали вчені) дуже шкодить

...іноді не мережа нам допомагає в чомусь, а, швидше, ми вже існуємо для неї і в ній живемо. нашому здоров’ю. Думаю, про це вже знають усі, а більшість, на жаль, мабуть, відчуває такий вплив і на собі. Як писав російський письменник Леонід Борісов: «Яким би не було ваше здоров’я, його вистачить до кінця життя», проте тривалість цього життя від здоров’я таки дуже залежить. Шкодити своєму здоров’ю дуже легко, а ось потім вилікуватись іноді дуже важко, а часто й дуже недешево. Тому й писав (хоча не зовсім про здоров’я, але принцип той самий) Ромен Роллан, французький письменник: «Потрібно століття, щоб відновити те, що зруйнує день».

...соцмережі можуть бути корисними й позитивними, але тоді, коли вони є не метою, а засобом. Найбільша загроза соцмереж у тому, що їм дуже легко вдається «заволодіти» людиною. Мова йде про залежність, в яку часто перетворюється, на перший погляд, абсолютно невинне проведення часу в мережі. Залежність ніколи не є чимось добрим. Усі ми знаємо з перших глав Біблії, що Бог створив людину на свій образ і подобу, хоч не завжди розуміємо, що

23


на гранях часу це означає. Передусім людина подібна до Бога своєю особовістю, адже Бог є Особою. Чи не найважливішою рисою особи є її свобода. Так ми приходимо до християнського вчення про свободу волі людини. Натомість кожна залежність є обмеженням свободи або навіть абсолютним її нехтуванням, а, отже, й зупинкою росту, богоуподібнення, є «закопуванням талантів», які Бог дав нам для примноження й розвитку. Так людина втрачає подобу Божу через різного роду залежності: алкоголізм, наркотики, куріння, чи ті ж

...будь-яка мережа, як засіб для спілкування, може стати дуже добрим і успішним засобом для проповіді і євангелізації. соцмережі… Не дивуйтесь: для багатьох людей соцмережі є не меншим типом залежності, ніж названі вище шкідливі звички для інших. Так, іноді не мережа нам допомагає в чомусь, а, швидше, ми вже існуємо для неї і в ній живемо. Звідси «хронічне» недосипання ночами і просто даремна трата часу, який можна було б корисно провести. Ще одна риса, часто присутня в сучасній молодій людині – невміння спілкуватись «наживо», вести діалог, чи виступити з монологом-промовою тощо. Дорослим часто важко висловити свою думку, дітям – переказати твір у школі. Впевнений, що однією з причин такого низького рівня усного мовлення є і згадане занадто інтенсивне «переписування». Звикнувши лише писати, людина відвикає від живої розмови і при раптовій необхідності виступити перед публікою зі словом, привітанням чи зверненням часто виглядає «незграбно». Так нівелюється цінність живого спілкування, мовляв, «навіщо кудись йти чи їхати, щоб ко-

Ніколи «смайлик» не передасть повноти щирої й живої посмішки, адже ставимо його іноді, навіть не посміхаючись, а автоматично…

24

гось бачити чи поговорити, якщо можна зі всіма одночасно «поспілкуватись», не виходячи з дому»… Проте це хибна думка, бо вміння вести розмову, провадити діалоги чи виступати з монологами завжди цінується і цінувалось, починаючи ще від античних греків, для яких риторика була одним з чи не найважливіших предметів, а особа-ритор – одна з найбільш поважаних в суспільстві. До мінусів можна також віднести й те, що попередньо ми назвали як перевагу соцмереж. Мається на увазі великий інформаційний та мультимедійний сервер, яким володіють окремі соцмережі. Річ у тому, що ця інформація буває різного характеру, а часто містить у собі й жорстокість, насильство, еротику чи порнографію. Безперечно, що наявність такого типу інформації не є виною самої мережі, а тих людей, котрі нею користуються. Про це ми й казали вище, коли говорили, що добро чи зло, принесені мережами, залежать від нашого ними користування, а не від них самих. Отож, є й інший аспект у питанні щодо соціальних мереж, на жаль, не такий позитивний. Підсумовуючи, спробуємо обговорити, як правильно використовувати соцмережі, а коли від них треба відмовитись…

«Бути чи не бути???» Досі ми перерахували конкретні позитиви та недоліки чи шкоду, які мають або приносять нам соціальні мережі. Проте ще Фрідріх Гегель, відомий філософ, характеризував будь-які явища за формулою: тезаантитеза-синтез. Подібно й нам буде недостатньо завершити розгляд цього питання, висвітливши тільки два його аспекти (позитивний і негативний), слушно намагатись знайти відповідь, як же користуватись і чи таки реєструватись взагалі в соцмережі… Отож, зробімо своєрідний синтез всього вищесказаного, щоб прийти до правильного й оптимального висновку. Насамперед, слід сказати: ТАК, соцмережі можуть бути корисними й позитивними, але тоді, коли вони є не метою, а засобом. Тоді невідомим залишається, для якої ж корисної мети можуть слугувати ці «суспільні сітки»? Безперечно, що корисними вони є для нових знайомств, простого спілкування з рідними чи друзями, котрі далеко, тощо. Проте ми не сказали ще про найважливішу перспективу, яку дає нам таке середовище. Мається на увазі те, що будь-яка мережа, як засіб для спілкування, може стати дуже добрим і успішним засобом для проповіді і євангелізації. Це, свого роду, реінкультурація християнства в модернізований світ. Технологічний прогрес є великим викликом для Церкви, адже постійно сприяє секуляризації світу, тобто знеціненню всього релігійного і духовного. Проте він же дає Церкві великі можливості, які, на жаль, ми не завжди використовуємо, бо зайняті не пошуком позитивів і нових можливостей, а «безкритичною кри-

СЛОВО № 3 (47) /


Слово до Молоді тикою» всього нового. Але щоб зло перемогло, достатньо, щоб люди нічого не робили. У соцмережах практично «живе» велика частина сучасної молоді, і саме там можна знайти з нею спільну мову, що не завжди виходить з амвону і проповідальниці. Звичайно, що ніколи віртуальне середовище не замінить проповіді в храмі, проте може її продуктивно доповнити. Ще одне, на що варто звернути увагу: не можна мати за самоціль успішність у віртуальному спілкуванні, розвиваючи в собі комплекс у спілкуванні «наживо». Іноді складається враження, що ми просто колекціонуємо друзів у мережі, при тому, що й половини їх ніколи не бачили або навіть з ними і не переписувались. Тоді мають місце слова, сказані польським сатириком Владиславом Ґжещиком: «Врешті-решт з усієї нашої цікавості до знайомих і близьких залишається запитання: «А він ще живий?». Швидше навпаки, знайшовши друга чи подругу, хлопця чи дівчину «тягнімо» їх на вулицю, йдімо на прогулянку. Соцмережі ніколи не передадуть емоцій чи почуттів, які очевидні при живому спілкуванні… Ніколи «смайлик» не передасть повноти щирої й живої посмішки, адже ставимо його іноді, навіть не посміхаючись, а автоматично… Ніколи не є так цікаво блукати у світі соцмережі чи загалом всесвітньої павутини, як цікаво є перебувати у світі, створеному Богом, оцінюючи красу створеної Ним природи, зведених людиною міст і їх вулиць або ж просто милуючись щирою посмішкою ЖИВОЇ людини, котра поруч нас… П.С. =)

Чи знаєте Ви, що…

Європейська дослідницька компанія InsitesConsulting.eu підрахувала, що різними соціальн��ми мережами в усьому світі зараз користуються більше 1 млрд. осіб. До соцмереж долучились більше 70% всіх Інтернет-користувачів. У Європі середня кількість соцмереж, якими користуються люди, складає 1,9 у розрахунку на одного користувача. Аналогічні показники для США і Бразилії становлять 2,1 і 3,1. Одна сесія користувача на сайті соцмережі Facebook в середньому триває близько 37 хвилин, а в сервісі мікроблогів Twitter – 23 хвилини, стверджує Insites Consulting. Соціальна мережа Facebook є найбільшою у світі, кількість її зареєстрованих користувачів вже перевищує 750 мільйонів осіб. Щодня Facebook відвідують близько 400 мільйонів осіб. Аудиторія сервісу мікроблогів Twitter складає більше 200 мільйонів осіб. При цьому 100 мільйонів із них користуються сервісом щомісяця, а 50 – щодня. Дослідники також звернули увагу на популярність

вересень - листопад 2011

російської соціальної мережі «Вконтакті» у Східній Європі. Її аудиторія перевищила позначку в 100 мільйонів зареєстрованих користувачів. 54% користувачів зазначили, що відчувають «певну ступінь залежності» у ставленні до обраної ними соціальної мережі. Про це свідчать дані дослідження, опублікованого компанією Webroot. Опитували респондентів із США, Британії та Австралії, - повідомляє CNews. Значно серйознішою стала ситуація зі шкідливими програмами у соцмережах. Кількість користувачів, котрі стикалися у мережах із відомим вірусом Koobface, зросло з 8% у 2009 році до 18% у 2011 році у США. У Британії даний показник виріс з 6% до 15% за аналогічний період. Жінки активніше використовують соціальні мережі для спілкування зі своїми друзями, родичами і колегами, ніж чоловіки. Це довела шведська компанія глобального зв’язку Rebtel, яка провела відповідне дослідження серед дорослого населення США, – повідомляє Mashable. Чоловіки, натомість, більш схильні використовувати голосовий/телефонний зв'язок, хоча випереджують у цьому жінок з незначною різницею. В Україні чоловіки частіше користуються соцмережами – 54,6%. Жінки, відповідно, – 45,4%. Україна увійшла у п’ятірку країн, Інтернет-користувачі яких найактивніше відвідують соціальні мережі. Італія, Німеччина і Франція, де поширення Інтернету у два-три рази вище, від нас значно відстали. Лідерами з активності у соціальних мережах стали Філіпіни, Чилі та Еквадор, де частка користувачів соцмереж від загальної кількості Інтернет-користувачів становить відповідно 89%, 88% та 87%. За ними йдуть ПАР (82%) та Україна (81%). Найактивнішими виявилися українці віком від 16 до 24 років (43% від загальної кількості), відстають люди віком 25-34 роки (33%). Українці від 35 до 44 років теж досить активні – 16%. Найменш активна вікова група 45-54 роки – 8%. За даними медіагрупи UniversalMcCann, найбільше українці користуються соціальною мережею «Вконтакте» – 16,3 млн. осіб. Мережею «Одноклассники» користується 8 млн. українців, Facebook– 1,43 млн. та LiveJournal – 0,4 млн.

За матеріалами: http://tsn.ua/nauka_it/ukrayinci-uviyshli-u-p-yatirkunayaktivnishih-koristuvachiv-socmerezh.html http://www.mediaosvita.com.ua/material/3508 http://www.credo-ua.org/2011/08/49314 http://kosiv.info/kosivschina/13-all-news-kosiv/2269-усоцмережах-зареєстровані-близько-70-інтернет-користувачів.html

25


на гранях чаСу

Шляхи та світочі української ідентичності Роман НАЗАР На честь 200-ліття від Дня народження о. Маркіяна Шашкевича присвячується У товаристві лад – усяк тому радіє. Дурне безладдя лихо діє, І діло, як на гріх, Не діло – тільки сміх. Колись-то Москвофіли, Радикальні патріоти та європоцентристи Майбутнє Україні взялися збудувать. От троє разом запряглись, Смикнули – катма ходу… Що за морока? Що робить? А й не велика, бачся, штука, – Так патріоти, на спекуляції святих чуттів національних, До неба рвуться підлетіть, Московченки впираються й погрожують «царем», А європейці прагнуть до лібералізму. Хто винен з них, хто ні – судить не нам, Та тільки Україна й досі там... Стоїть розтерзана й обдерта На перехресті майбуття шляхів…1

26

На цьому, досить непростому, та, великою мірою, визначальному етапі нашого національного самоусвідомлення та розвитку серед віх історії, наче ранньою зорею, сяє постать великого предтечі українства – о. Маркіяна Шашкевича. Гаряче серце ще юного Маркіяна, вже з семінарійних років навчання запалюється любов’ю та ревністю до тоді осміяного, а сьогодні почасти і не зрозумілого феномену «русинства».

Досвітня зоря українського майбутнього Руська земля, напоєна кров’ю із ран своїх синів, з острахом невідомості перегортає нову ХІХ-столітню сторінку своєї історії. Однак і тут її сини обідрані та босі ідуть на панщину, а чорнобриві дочки «у наймах виросли чужії», як писав великий український поет Т. Шевченко. Західноукраїнські терени, хоч і в легшій ситуації, ніж їхні Наддніпрянські та східні брати (під Царською Росією), однак теж перебувають під владою могутньої Австро-Угорської імперії. Та судження про міру поневолення є досить відносним, адже суть не в матеріалі, з якого зроблена клітка, а у факті, який слідує за цим: «Ти раб!». Культурне та освітянське життя народу звідусіль насаджувалося чужою мовою та парадигмою мислення. З кабінетів державних установ та амвонів храмів лунали латинська

СЛОВО № 3 (47) /


іСторія і польська мови, чужі для української інтелігенції і незрозумілі для простого народу. Цвіт української нації запилювали проавстрійськими тенденціями. А простий народ? «А що він вартий – це безлика маса», найкращою реалізацією якої є рабське служіння. Як тепер, так і тоді, Господь не залишає наш народ, а посилає свого пророка у мальовниче село Підлісся Золочівського району. Зростаючи під крилом сімейної любові, юний Маркіян Шашкевич, бажаючи всеціло прислужитися своєму народові, 1829 року вступає у Львівську духовну семінарію.

«Записався на Богословіє, бо обрав собі стан духовний – чесний той стан, в котрім найбільше міг би жити з народом, йому милим, і робити для просвіщення єго», – писав у своїх згадках про о. Маркіяна Яків Головацький. Роки семінарійного дозрівання стають для нього часом усвідомлення гідності та значення українського священика та будують подальше життя Маркіяна на непорушному камені віри. Це середовище стає благодатним грунтом, на якому проростають патріотичні прагнення молодого русина, «адже, – як говорив в одному зі своїх послань митрополит А. Шептицький, – чим ближче ти до Бога, тим ближче до свого народу». Запал юного ентузіаста не оминає й інших не байдужих до долі рідного народу семінаристів, котрі об’єднуються навколо спільної мети: «щоб у правді, поступі і свобіднім культурнім розвитку привести до світлої будучності наш народ». (М. Шашкевич). Про цю зароджену спільною ідеєю групу осіб Іван Франко писав: «З інтелігентного руського товариства, з попівських родин, що ще від часів Польщі зберігали стару руську традицію, а в новіших австрійських школах придбали дещо ширшу освіту, вийшли піонери національного відродження Галицької Руси: Маркіан Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич, що в році 1833 у Львівській духовній семінарії визначалися в крузі руських питомців, як «Руська трійця»…»2.

Та в чому блиск і велич того діла, Що наче нитка Аріадни, Дарована вкраїнському народу? Щоб він навчивсь глядіть Життю і смерті в очі сміло Та просто й грімко йти До вказаного нам судьбою діла. Це славні діти неньки України, Які в часи занепаду та смути Стають предтечами її востання. вересень - листопад 2011

«Київ – мати городам руським…» (Яків Головацький) Першим наріжним каменем ідентичності в ідеях «Руської трійці» стають соціальні та державницькі засади русинства. Вони спрямовані на єдність нароо. Маркіян Шашкевич ду та соборність українНародився 6 листопада 1811р. в с. ської держави. Підлісся поблизу Золочева. З 1829 р. стає студентом Львівської Адже про яке в і д р о д ж е н - Духовної Семінарії. У 1833 р. разом із Я. Головацьким ня може йти та І. Вагилевичем організовує просвітмова, якщо ницький гурток «Руська трійця». українська У день св. Покрови 1835 р. у соборі Юра виголошує проповідь українською мовою. земля й надалі 20 травня 1838 р. приймає ієрейські буде пошматосвячення і стає парохом с. Гумниськ. ваною між її Помер о. Маркіян 7 червня 1843 р. та був насильниками: похований в с. Новосілках поблизу Золочева. Лише в 1893 р. його останки переЦарською Росією, з одного везли на Личаківське кладовище. боку, та Австрійською імперією – з іншого. Руські просвітителі на чолі з о. Маркіаном підіймають свій голос та закликають до чогось нового і досі ще не знаного в історії української думки. Вони наголошують на великій об’єднавчій місії княжого Києва та Русі загалом. У древньому Києві о. Яків Головацький вбачає матір всіх городів руських, які, наче любі дочки, леліються під крильми її материнської опіки та любові. Київ стає центром та символом «умственного і горожанського образованія цілої Русі». (Я. Головацький). Орієнтація гуртка «Руська трійця» в питанні державотворення майбутньої Української держави на Київ мала і має по сьогодні досить вагоме значення, адже представляє українській інтелігенції власну глибоку культурну та інтелектуальну спадщину. Отець Маркіян Шашкевич у своїх працях для того, щоб збудити народ з уже звиклого їм способу життя раба, протиставляє славу та добробут українців за часів Русі принципу щастя сучасників. Однак Київська Русь, хоч і знаходить своє історичне завершення, та аж ніяк не зникає прагнення українського народу до державотворчого процесу. І так прямим спадкоємцем нашої державності стає Галицько-Волинське князівство, державницькі традиції якого покликані стати стимулом визвольної боротьби українського народу наступних епох. За словами Івана Вагилевича: «Після втрати

27


на гранях чаСу українцями незалежності і перебування в умовах кріпатського поневолення, любов до рідної землі, всіяної кістками предків, та пам'ять про колишню честь, гаразд і велич Русі повинна спонукати народ до діяльного життя й завзятої боротьби з наїзниками задля привернення перішніх щасливіших времен»3. Найвагомішим після княжої епохи відрізком української історії для наших просвітителів була козацька доба. Саме в Гетьманстві та Запорізькій Січі вони вбачали національний вияв військово-політичної самоорганізації українського народу в умовах тотального поневолення її етнічних територій сусідніми Річчю Посполитою та Російським царатом. Зацікавлення діячів «Руської трійці» добою українського козацтва сприяє початку наукового дослідження стосовно зародження та діяльності Січі – феномену державності в Україні. Тема козацтва об’єднує плідну співпрацю культурних діячів одного народу, роз’єднаного поневолювачем на два протиставні табори. Так, поема І. Котляревського «Енеїда», промовила до галичан вже не про моторного троянця Енея, а висвітлила художній образ історії народу. Опис про першу, другу і третю Трою символічно виражав могутню Київську Русь, запекле та незламне козацтво і майбутню могутню українську державу, становлення чи нестановлення якої в руках кожного з поколінь.

«Лутше боротьба нещаслива, як нинішня тихота; в боротьбі була надія, а нині зщезла і вона» (Маркіян Шашкевич). Діячі «Руської трійці» не лише звертали увагу на політичну (державотворчу) історію України. О. Маркіян Шашкевич у світлі її вчительства накреслює устрій майбутньої держави. Представляючи, для прикладу, епоху козацтва, Шашкевич наголошує, що держава, у джерелі свого зародження, має опиратися на прагненні народу в утвердженні та маніфестації своєї свободи. Щодо суспільного її устрою, то він має базуватися на лицарській рівності, яка не терпить «ні шляхетчини, ні боярщини родової». Фундаментом державності мають стати демократичні основи кожного з громадян, котрі, подібно до козаків, вважатимуть один одного за брата4.

«Чи годиться безчестити святиню?... Є то діва райськая звіздострійна, є її то чудне діло, що ми досі РУСИНАМИ!» (М. Шашкевич)

28

Наступним заборолом відродження «Руської слави і Руської власті» в діяльності о. Маркіяна Шашкевича стає кириличне письмо та мова. Він прекрасно усвідомлює, що саме рідна мова і література є тією животворящою силою, яка з території робить

«Руська трійця» державу, а з її населення – націю. Своє перше слово в оборону цієї цитаделі української ідентичності о. Маркіян підносить ще в семінарійні роки. Так, отримавши право звернутися до церковної громади з проповідальниці в соборі св. Юра, він відкидає тодішній польсько-латинський еталон проповіді і зодягає євангельську благовість ризами українського слова. Семе ця подія стає імпульсом до українізації церковного життя в Галичині та пробуджує і потягає народ до глибшого християнського життя, адже слова Христа Спасителя стають для них живими та діяльними. У багатьох львів’ян зароджується думка: «Якщо ця мова звучить у церквах, то чому вона є неможливою в університетах, державних установах». Надалі, старанно трудячись у царині українського слова, о. Маркіян веде запеклу дискусію з о. Лозинським та його польським соратником Люцієм Сємєнським у питанні кириличного письма та української літератури. Не міг погодитись Шашкевич з думкою полонізаторів про те, що тільки через польське «Абецадло»5 вдасться привести слов’янську літературу до висот європейської культури. Натомість стоячи на позиції відродження як внутрішнього, а не зовнішнього чинника народної діяльності, він стверджував: «Література всякого народу є образом його життя, його способу думання, його душі. Вона повинна зрости і зродитися серед власного народу та розцвісти на тій самій ниві. Література є необхідною потребою всього народу. ЇЇ змаганням і її головною метою є ширити освіту серед усіх членів народу. Коли ж станемо вводити у слов’янські літератури чужі вислови, чужий спосіб думання, тоді в тіло, яке має душу, будемо вщеплювати чужу душу, що не приляже до народу. Тоді література стане власністю

СЛОВО № 3 (47) /


іСторія виключно кількох європейських літераторів, а через це розминеться зі своєю ціллю – народом»6. Однак ця сурма українського востання – о. Маркіян – не є

«Шашкевичеві поезії чару�ть і завсіди будуть чарувати читателя тим, що випливали з серця чистого, з ду�і та темпераменту оригінального і дуже симпатичного» (Іван Франко). лише голослівним демагогом серед резонансних запитів суспільства, але своїм літературним доробком «вказує дорогу будучим геніям народного слова» (митр. А. Шептицький). Він підносить притоптане на розпуттях окупаційних ідеологій народне слово із занепаду і вимощує йому дорогу до культури та достоїнства літературної мови. Турбується духовний батько і майбутнім українського народу, щоб «здобути хоч синам, як не собі кращу долю в боротьбі»7 , тому в 1850 році у Львові видає книгу «Читанка для малих дітей дошкольного і домашнього употребленіє», яка, фактично, знаменує народження нової української літератури для дітей.

«Русе, пізнай себе, опам’ятайся» (М. Шашкевич) Культурне та суспільне відродження діячі «Руської Трійці» вбачали в оперті не тільки на морально-правовий кодекс народу, але і на камінь прабатьківських духовних традицій. У їхніх поглядах саме Українська Греко-Католицька Церква була є і буде гарантом моралі українського народу та найпевнішою хранителькою його традицій і духовності. Щодо шляху української ідентичності, то Церква має стати фундаментальним заборолом у її визначенні, адже саме через Церкву український народ приймає подих Господній (Бут. 2, 7) і стає народом святим та вибраним. Цей справді гідний приклад українського патріотизму потягає до наслідування та єднання західних та східних братів української нації. Адже український народ у своєму національному стремлінні та пошуку свого місця на світовій арені сьогодні, подібно як і колись євреї на шляху до землі обіцяної, стоїть перед вибором біля Кадеш-Барне7. І як тоді, так і тепер є ті, котрі перед лицем випробувань свободи закликають вибрати собі проводирів, котрі повернуть їх назад у єгипетське (в нашому випадку соціалістичне)

вересень - листопад 2011

рабство. Українська держава знаходиться на розпутті інтеграційного вибору і чомусь в утвердженні свого унезалежнення настирливо хоче опертись на один із кимось накинутих варіантів: Європа чи Росія. Однак гучні ідеології не переобразять нашого суспільного і культурного стану, адже почасти вони лише присипляють активність та відводять погляд на маргінальні недоліки, а якщо й змінюють, то лише форму, а не суть державотворення. На мою думку, суттєві зміни можливі лише тоді, коли кожен з громадян поставить собі за приклад у наслідуванні Франкового героя з драми «Украдене щастя» – доктора Рафаловича, життєве кредо якого визначається так: «Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, я повинен своєю працею, своєю інтелігенцією відплатити йому… Все, що говориться про права індивідуума, про права, почуття, про право на вживання життя і його радощів, – це софізм, брехня, облудна маска самолюбства й безхарактерності. Яке я маю право на вживання життя і його радощів, бути вільним, коли мій народ у неволі? Яке я маю право задовільняти свої примхи, коли мільйони мойого народу не мають чим вдовольнити найконечніші потреби життя?...».

Примітки: Перефраз байки Л. Глібова. «Лебідь, Щука і Рак» І. Франко. Нарис історії україно – руської літератури до 1890р. - Львів, 1910. - С. 103. 3 Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. – С. 185. 4 Я. Головацький. Велика Хорватія або Галицько – Карпатська Русь.// Вінок русинам на обжинки. Ч. 2, Відень, 1847. – С. 173. 5 Абеца�дло – (з польської abecadło «азбука») назва різновиду латинської абетки, розробленої на основі польської абетки. Її хотіли впровадити для української мови під час полонізації у Галичині. 6 Іван Франко. «Вічний революцйонер». 7 Кадеш-Барне – місто в давній Палестині, біля якого Господь наказує Мойсеєві, вибрати серед ізраїльського народу по представнику з кожного коліна, щоб піти на розглядини землі обіцяної. Після сорока днів, як повернули вони з оглядин краю, сказали Мойсеєві: «Прийшли ми в землю, куди ти послав нас, вона таки справді молоком та медом тече, ось і плоди її. Тільки ж народ, що в ній живе, сильний та й міста укріплені, вельми великі…». Почувши це, народ настрахався їхньої потуги та нарікав на Бога і Мойсея, що забрали їх від повних казанів з м’ясом та гнилою цибулею в Єгипті та привели в пустиню на погибель. І таке казали один до одного: «Настановімо собі вождя та й повернемось до Єгипту!». Господь натомість на недовіру вибраного народу, промовив до Мойсея: «І доки ця ледаща юрба нарікатиме на мене? Зроблю з вами так, як ви наговорили в мої вуха. У пустелі цій поляжуть ваші трупи… від двадцятьох років і старше. Ніхто з вас не увійде в землю… Дітей же ваших, що про них ви казали, мовляв, вони здобиччю стануть, – їх я введу туди, і вони спізнають землю, якою ви нехтували…» (кн. Чисел 13-14 гл.) 1 2

29


на гранях чаСу

Він рабом волі став… Мов огонь із крові й плоті, денно й тощно у роботі до відмови дужих рук ось малесенька картина України велет сина Що творив посеред мук.

З нагоди 155-літнього ювілею від Дня народження І. Франка

Роман Пастух

Роман ГРОМ «Він чув, що його сили слабнуть, руки та ноги у нього вже похололи, як лід, що його груди здавлює щось, що якась рука, мов кліщами стискає його за горло, але він безмірним напруженням волі ще раз підняв голову догори, поставив оба кулаки проти хмари і, як міг, найголосніше кричав: – На боки! На боки! На Радичів! На Панчужну! А тут не стій! Ані одного зеренця на ниви! Чуєш!».

30

Це уривок з оповідання «Під оборогом», де малий Франко сидить під оборогом і чимдуж змагається, бореться проти грозових хмар, які от-от висиплють нищівний шквал граду на поспілі поля і рясну садовину. Адже для селян невдалий урожай означає – голодна зима. Це було не байдуже малому Франкові. Тоді Мирон (так в дитинстві називали Франка у сім’ї) ще не здогадувався, що на багато століть стане голосним дзвоном усієї України і

буде розганяти хмари облуди і брехні, котрі не раз нависатимуть над його народом. Іван Франко з дитинства зростав цікавим до всього хлопчиною, залюбки слухав сільські розмови у кузні свого батька, котрий був знаним ковалем, заслуховувався у мамині пісні, які стали єдиною красою бідного і важкого життя, а понад усе любив природу, ріки, ліси, гори. Полюбляв самоту, заради якої втікав у ліс чи гай і міг перебувати там годинами. Однак таке, здавалося б, безтурботне життя тривало недовго, бо вже у віці дев’яти ро-

СЛОВО № 3 (47) /


оСобиСтіСть

Іван Франко у 14 років ків помер батько Івана, Яків Франко, і мама вдруге вийшла заміж за парубка з сусіднього села Ясениця Сільна. До цього часу малий Іван закінчив два класи початкової школи в тому ж селі, і вже на той час у ньому мати помітила неабиякі здібності, відтак перевела його у школу отців Василіян, що знаходилася в теперішньому будинку єпархіального управління Самбірсько-Дрогобицької єпархії м. Дрогобича. Там навчався три роки, а в 1867 р. вступив у Дрогобицьку реальну гімназію, яку закінчив у 1875 р. з похвальним свідоцтвом зрілості. Того ж року записався на філософський факультет Львівського університету. Такою є коротка біографія молодого Франка. Але життя сільського хлопця, котрий торував собі дорогу до інтелігенції, не видавалось таким простим. У автобіографічному оповіданні «Красні писання» поет описує навчання у початковій школі, згадує, як не раз вчителі за найменшу дрібницю, наприклад, чорнильну кляксу, тяжко карали дітей. Якщо брати до уваги роки навчання у Дрогобичі, то там він не мав постійного місця проживання, а мешкав у міщанських хатах. Ми можемо тільки здогадуватися, в яких умовах доводилось Франкові жити і навчатися. Згодом він згадує, що коли ночував у слюсаря, то доводилось спати у трунах, бо в домі не було місця. У роки навчання в гімназії також офіційно дозволялось бити дітей і цим часто зловживали як світські вчителі, так і монахи. Юне сирітство, знущання вчителів, труднощі не похитнули Франкового ходу вгору: «Я син народу, що вгору йде».

вересень - листопад 2011

Як у школі, так і в гімназії завзятий хлопчина завжди вирізнявся успішністю з-поміж інших. Уже у віці 8-11 років він робить перші переклади з німецької. Весь вільний час витрачав на читання книг. У гімназійні роки підробляв репетиторством серед панських синів. Усе зароблене витрачав на книги, часто брав платню ними, бо прекрасно розумів, що: «Книги – це морська глибина, і хто в них пірне аж до дна, той, хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить»1. У 14 років Іван Франко починає писати вірші. Ще до вступу в університет опанував основи християнського віровчення, співав у церкві, читав Апостола. Проте з початком навчання у Львові, захопився новими ідеями соціалізму, який заперечував віру в Бога як Творця і Вседержителя всього видимого і невидимого світу. Іван Франко признавався друзям у своєму атеїзмі, але до кінця життя відійшов від цих переконань та повернувся до віри й Церкви. Близький друг поета, Василь Лукич, згадував: «В ньому ішов поволі та безупинно процес духовної реакції і реставрації: реакції проти атеїстичних блудів його молодих літ, реставрації – в напрямі навернення до віри батьків», – про це свідчать і пізні твори Франка: «Легенда про Пилата», «Руки Івана Дамаскина», «Смерть Каїна», «Мойсей» та інші. А про тих, котрі пропагували поета як атеїста, чи тих, котрі сьогодні з його особи творять культ (представники РУН-віри), вміло висловився той же В. Лукич: «Вони знають тільки Савла, а навіть не здогадуються про грядущого Павла»2. У 1875 р. почалося навчання у Львівському університеті. Про Франка вже тоді говорили, як про майбутнє світило народу. За короткий час навчання він, сільський хлопчина, своїм молодечим запалом і невтомною працею згуртовує навколо себе радикально налаштовану патріотичну молодь, котра про себе заявила, як про вмілих організаторів і рушіїв інтелектуального і суспільного життя у Галичині. Також очолює москвофільський студентський журнал «Друг». Незабаром і журнал, і Франко, і його однодумці перейшли на національно-патріотичні позиції, що дуже не сподобалось тодішній владі і всім представницьким особам. Щоб краще зрозуміти тодішнє ставлення влади до радикально прогресивної молоді, потрібно сказати кілька слів про політичну ситуацію в Галичині 1860-1870 рр. Офіційно галицькі землі перебували під австрійським пануванням, а реально всім у краї «заправляли» поляки. Народні ж діячі, розчаровані в австрійській владі, стали зачаровано дивитися на Схід, а розчарована і радикально налаштована молодь, одним із лідерів якої був Франко, критично поставилась як до одних, так і дру-

31


на гранях чаСу друкується в газетах, видає журнали. Однак влада знову роз’ятрила ще не загоєну рану другим арештом у 1880 році, нібито за підбурювання селян проти війта у с. Ковалівці, що на Коломийщині. Позаяк у Франка не було місцевої приписки, то його, у супроводі жандарма, босого повели з Коломиї у Нагуєвичі. До свого рідного села Франко прибув увесь мокрий від грози, знесилений, зі збитою шкірою і нігтями на ногах, які стали суцільною раною. Там його зустріли із глузуванням: «Ось до чого довела тебе, Ясю, наука». Та вже через тиждень Іван Франко повернувся у Коломию для зустрічі з другом. Опісля геть знесилений, без гроша в кишені, виснажений, замкнувся в кімнаті готелю і байдуже чекав смерті. Тоді про нього згадав його друг Кирило Ґеник і привів Франка до с. Березова, де він оклигав.

Іван Франко з друзями-гімназистами - Іполитом Погорецьким та Ярославом Рошкевичем гих і стала пропагувати серед народу «свіжі» ідеї національного самоусвідомлення, відродження мови і традицій. Та над усім нависли чорні хмари як австрійсько-польських консерваторів, так і російського царату. Останній, у 1867 р., видав Емський указ із забороною писати і друкувати будьщо українською мовою. Зі своїм шквалом граду не забарилась і Австро-Угорщина. 12 червня 1877 р. Галичиною прокотилася хвиля арештів української молоді за її «соціалізм» та «атеїзм». Серед арештованих, звичайно, опинився і Франко, якого австрійська влада розцінювала як серйозну загрозу їхньому правлінню. Засудили Франка на дев’ять місяців ув’язнення. Як згодом згадує сам поет, інколи прокидався у в’язниці зі снігом на голові, але завдяки міцному здоров’ю переніс ув’язнення без шкідливих наслідків. Та найгірше почалось після виходу із в’язниці. Тоді, за його словами, почався значно важчий засуд, засуд його рідного народу. Франка уникає інтелігенція, духовенство, цураються звичайні перехожі, знайомі, зустрівшись на вулиці, бояться простягнути йому руку, виключають із товариства «Просвіта».

32

Важко і боляче переживав поет таку ізоляцію, котра раз у раз завдавала йому гострого душевного болю, і ніхто не хотів слухати відчайдушного крику: «Люди, люди я ваш брат, я для вас рад жити»3. Проте, завдяки сильному характерові, молодий поет не почував себе морально зламаним, а продовжував творити. Він пише багато власних творів,

Після цих подій поет знову повертається у Львів з метою продовження навчання. Знову багато працює, пише, перекладає, видає журнали, друкується в різних виданнях. Але матеріальна скрута повертає його у Нагуєвичі, де вдень він працює на рівні з простими селянами, а ночами пише статті, оповідання та розсилає їх по різних видавництвах, щоб хоч якось заробити на прожиття. У 1886 р. Іван Франко одружується з Ольгою Хоружинською, котра була родом із Києва. Починаючи з 1887 р., у великого поета рік за роком народжується п’ятеро дітей. Сім’я Франків знову у злиднях. Франка не хоче взяти на роботу жодне товариство, журнал, де він працює або друкується, переслідує і закриває поліція. За таких обставин поет вимушений іти у найми до сусідів – у польськомовні видання і працює в газетах «Кур’єр Львовскі», «Пшияцель люду» та у віденській «Ді Цайт». Водночас він закінчує навчання в університеті, правда в Чернівцях, бо у Львові не дозволили без мотивування причин. Здобуває вищий ступінь доктора філософії і далі працює в тих же газетах, коментує праці, перекладає, редагує статті і завжди пам’ятає про свій народ. Франко бере активну участь в організації селянської радикальної партії, видає літературнонауковий журнал «Життя і слово», продовжує писати власні твори. Працює з раннього ранку і до пізньої ночі, знаходить час на все, бо володів титанічною витривалістю. Михайло Грушевський про Франка залишив такі слова: «Різносторонність його інтересів, потягів і тем роботи була незвичайною, і не було такої сфери, де його не тягло б приложити свою працю. Він не згордував ніякою працею, коли вона в його концепції десь зв’язувалася з загальними проблемами економічного, культурного чи політичного піднесення українського народу»4 . Як висловився відомий франкознавець Ро-

СЛОВО № 3 (47) /


оСобиСтіСть й намісники, так і перевертні-москвофіли. Він добряче натерпівся і остаточно вирішив відійти від поляків і повністю присвятити себе пронародній діяльності. Поет був терпеливою людиною, але, водночас, і надзвичайно творчою особистістю, і не міг не піддати свої наболілі образи літературній інтерпретації. Так, у 1897 році, виходить стаття «Поет зради», в якій вічний революціонер звинувачує польського поета Адама Міцкевича у зрадництві як засобі досягнення мети, посилаючись на поетизацію твору «Конрад-валленродівщини». Як слід було очікувати, на Франка з палючою ненавистю накинулись поляки Галичини: він позбувається роботи у «Кур’єрі Львовськім», на огорожах з’являються загрозливі написи «Франко – лотр», тобто негідник, хтось зробив опудало і написав «Іван Франко», з помсти в нього навіть стріляли. Саме в цей час у Франкового первістка Андрія хтось кинув каменем і поцілив просто в голову. Рана зажила, але це стало причиною невиліковної хвороби епілепсії, яка згодом розвинулась.

Іван Франко, 1913 рік ман Пастух: «На хліб насущний заробляв пером у поляків, а для кращої будучини своєї нації – великим талантом і розумом». Проте Франко також скаржився: «Мене так використовують, що вже і жити не хочеться». Франко подає свою кандидатуру на посаду доцента руської словесності у Львівському університеті, та йому вчергове відмовляють. Невдало також закінчились три спроби балатування в Австрійський сейм. При цьому варто зазначити, що Франко вже був відомим далеко за межами Галичини, як славний поет і вчений із науковим докторським ступенем і формою звертання до нього: «Пане докторе». Усі ці невдачі поет приймає стійко і спокійно і продовжує далі трудитися. Вже на тому етапі біографії напрошується висновок, що Франко, з певного моменту, зрозумів, що йому не вдасться зробити успішної кар’єри, організувати затишне сімейне життя, дочекатись віддяки за свою працю. Його життя – це вічний революціонер, котрий, за словами Шевченка, карається, мучиться, але не кається, а бореться заради майбутнього, хоч прекрасно усвідомлює, що його очі не побачать плодів цієї титанічної праці. У той момент з його душі виринають слова: «Нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте і розвивається український народ»5. Так у наймах минуло десять років. Десять важких років заробітку, які не принесли його сім’ї бажаних статків. Усі ці роки Франка безперестанно шантажували наклепами, доносами, ворожою пропагандою, очорненням як польські чиновники

вересень - листопад 2011

На початку 90-х років ХІХ ст. побачила світ Франкова збірка оповідань «Галицькі образки», опублікована польською. Вона супроводжувалась короткою автобіографічною передмовою, в якій автор дозволив собі нечувану річ. Він відкрито заявив про нелюбов до русинів (тобто, українців) і навіть Русі (тобто, України). «Не люблю – писав поет – русинів, як расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі…»6. Ніхто не задумувався, чому так написав українець, людина, котрій не байдужа доля народу, а лише накинулися на Каменяра лавиною критики. Найболіснішим було те, що ця критика від своїх. Зрозуміло, що незборимий патріот написав ці рядки з великої любові і болю за свій народ. Ніхто ж не осуджує соліста групи «Тартак», Олександра Положинського, котрий заявляє: «Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна». Франко почувався, як загнаний мисливцями звір: куди не з’явиться, всюди наштовхується на нерозуміння, зневаги, цькування. Поет деякий час почувається духовно зламаним, замикається у чотирьох стінах, відходить від політично-суспільного життя, але ні на хвилину не відступає від свого життєвого креда: «Працювать, працювать, працювать і в праці сконать», а якнайповніше сповнює цей заповіт. Титанічна і відчайдушна праця упродовж трьох десятків років, невміння і небажання поета берегти себе поступово підточили його по-селянськи «коване» здоров’я. 1897 року Іван Франко переносить операцію на очі, після чого майже місяць вимушений перебувати у напівтемній кімнаті. У той час диктує своїй дружині вражаючі твори про поступ і майбутнє України. На початку ХХ століття захворів на

33


подих СкиніЇ

Іван Франко з дружиною Ольгою та дітьми – Андрієм, Петром, Тарасом і Ганною, 1904 рік

ревматизм рук. Спершу паралізувало праву руку. Він навчився писати лівою. Коли спаралізувало й другу, то диктує твори дружині, дітям, чи студентам-доглядачам. Наш Каменяр перебував тоді у важкому стані, за ним увесь час доглядали, годували, переодягали… Це соромило поета і завдавало йому ще більшого болю, який незабаром переріс у душевну хворобу. Дошкуляння ревматизму призвело до нападів психічної неврівноваженості. Це тривало не тиждень, не місяць, а довгі роки. У 1908 р. хвороба на деякий час відступила, але руки залишились паралізованими. Іван Франко продовжує далі працювати: виступає зі статтями, творами і, як завжди, пише, щоправда, з меншою інтенсивністю. Через постійні злидні і поневіряння психічно не витримує дружина і її забирають на лікування. Найстарший син помирає, через причини названі вище (епілепсія після важкого поранення каменем у голову), інші діти пороз’їжджались по світі. Щодня за хворим поетом доглядають і записують з його слів ті чи інші тексти добровільні молоді помічники, часто студенти. 13 листопада 1915 р., через брак догляду і холоднечу вдома, Франка помістили у притулок поранених і хворих січових стрільців у Львові. 1916 рік – це час, коли Франко починає відчувати свою близьку кончину і просить відпровадити його додому. Там він промучився ще кілька тижнів у самоті, холоді і голоді, що призвело до запалення легенів і, відповідно, пришвидшило смерть…

34

Після усього сказаного, неминуче виникає запитання: чому так? Чому людина з таким талантом і неабиякою працьовитістю ціле своє життя прожила у незгоді з суспільством? Чому, ознайомившись з біографією Франка, вимальовується образ революціонера, в котрого раз у раз пускають отруйні стріли, а він, немов заворожений, твердо виступає проти всіх? Чому поету, котрий на голову перевищував усіх своїх

сучасників, не знайшлося пристойної роботи? Чому тому, котрий не уявляв свого життя без пера, практично всю активну частину життя всіляко перешкоджали писати? Щоб дати відповідь на всі ці «чому», нам не вистачить цієї статті. Та й взагалі, чи варто? Краще звернімо увагу на Франка як справжнього українця, котрий все, що мав, увесь свій талант поклав для кращого майбутнього свого народу. А власним талантом він напрацював сто томів творів. Вже на святкуванні 25-ліття Франкової літературної діяльності М. Павлик уклав список опублікованих творів поета, що вмістився на 127 сторінках. І хоч Івана Франка вже давно немає серед нас, але його незборимий дух, «що тіло рве до бою», прочитується через його твори. Цей дух завжди допомагав нам, українцям, розганяти хмари ідеологічної облуди та приниження, які неодноразово темною смугою нависали над Україною. Похмуро виглядає наше небо і тепер, але сьогодні, коли нам сповнилось двадцять років незалежності, ми зобов’язані повторювати подвиг Франка, котрий, за словами Марка Черемшини, є великим астральним тілом, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше.

Дух, наука, думка, воля — Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?

Іван Франко

Примітки: Іван Франко. Вибрані поезії. – Київ, 1948. – С. 310. Роман Пастух. Франкова доля. – Дрогобич, 2006. – С.51. 3 Іван Франко. Поезії. – Київ, 1956. – С. 18. 4 Роман Пастух. Франкова доля. – Дрогобич, 2006. – С. 70. 5 Іван Франко. Твори. Т. 31 – Київ 1981.– С. 165. 6 Іван Франко. Літературно-критичні статті. – Київ, 1950. – С. 218. 1 2

Використана література: Роман Пастух. Франкова доля. Дрогобич «Коло», 2006. Іван Франко. Франко гримить. Київ «Наукова думка», 1976. Іван Франко. Твори. Т. 4. Київ «Державне видавництво художньої літератури», 1950. Ганна Гром. Нагуєвичі. Дрогобич «Відродження», 2002. Ганна Гром. Франкові Нагуєвичі. Дрогобич «Відродження», 2002.

СЛОВО № 3 (47) /


СвятЕ пиСьМо

Вчимося мудрості на сторінках Святого Письма

Андрій СОВ’ЯК Питання мудрості постало перед людиною ще в часи її блаженного райського стану. Завдяки екзегезі Святих Отців, дізнаємося, що чоловік Адам, споживаючи з дерева Життя, відкрито прислухався до голосу Божого. Через діалог з Богом людина відкриває сенс усієї мудрості. Бог стає Вчителем людини, даючи їй при цьому повну свободу дій. «І сотворив Господь Бог з землі всіляких польових звірів і всіляких птахів піднебесних і привів їх до чоловіка побачити, як він назве їх; як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось» (Бут. 2, 19). За Божим промислом людина вчиться бути помічником Божим у подальшому Його творенні. Влада і вміння надавати ім’я, які дав Бог Адаму, несуть за собою відповідальність, яка керується мудрістю та виваженістю за достойний спосіб існування. Як бачимо, з перших сторінок Святого Письма, розуміння світу та його мудре впорядкування відкривається людині поступово. Знання всього і про все – прерогатива Бога. Створюючи світ, Бог закладає частину своєї мудрості у своє творіння, часто наголошуючи: «І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре» (Бут. 1, 31). Знання Бога людина втрачає тоді, коли хоче бути «мудрою», тобто хоче бути як Бог. Такий стан Божого творіння проявився скуштуванням забороненого плоду. Після гріху прародичів «… відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі» (Бут. 3, 7). Людина від спілкування та споглядання Бога звернула погляд на саму себе. Падіння спричинило забуття Бога. Сприймаючи фрагментарно світ, людина не в змозі скласти цілу картину споглядуваного. Забуття когось, для народів Близького Сходу, означає

вересень - листопад 2011

небажання бачити, бути і, навіть, згадувати про нього. Натомість Божа мудрість і чоловіколюбіє проявляється в тому, що Господь завжди пам’ятає про людину, піклується про неї, дає обітниці, укладає союзи, тобто провадить її упродовж усієї історії спасіння, знову і знову відкриваючи таємниці про себе самого та навколишній світ. Святе Письмо демонструє нам осіб, через котрих Бог являв свою славу, як мудреців. Єврейський коментар мудрості Сефер Єсіра вважає, що джерелом мудрості та знання є споглядання людиною феноменів природи: «Авраам, наш батько, прийшов, і споглядав, і бачив, і досліджував, і зрозумів, і виокремив, і змішав, і обміркував, і дослухав все, що йому Господь усіх відкрив»1. Біблійний Патріарх Йосиф через дар тлумачення снів запобіг виникненню голоду в Єгипті. На знак цього фараон «…поставив його над усім краєм Єгипту» (Бут. 41, 43). Пророк Мойсей також упродовж усього свого життя намагався пізнавати Бога. Він навчався всієї мудрості єгипетського народу за часів фараона Рамзеса. Та мудрість, яку вкладав Мойсею Бог у вуста, була досконалою. Мудрість Божа є закладена в Заповідях Божих, які дані вже для конкретної спільноти. Навколо Закону і його тлумачення виникла поезія мудрості. На древньому Близькому Сході мудрість асоціювалася з царем та царською адміністрацією. У ІІ книзі Самуїла цар Давид названий мудрим: «…пан мій мудрий, як мудрість ангела Божого знаючого все на землі» (ІІ Сам. 14, 20). Соломонова мудрість описана детально у І книзі Царів, а книга Приповідок проголошує завдання царя: «Слава Божа в таїнстві слова,

35


подих СкиніЇ а царів слава – досліджувати слово» (Прип. 25, 2). Царі збирали навколо себе радників, котрі дораджували їм. Давид перетворив Ізраїль з місцевої племінної групи у міцну державу, в якій завжди були потрібні дипломатія та адміністрація. Від великої спільноти – держави чи царства – мудрість присутня і у сімейних відносинах. Тут мудрість (євр. hochma) – це знання, яке притаманне кожній людині2. Багато приповідок говорять про сімейні зв’язки батька-сина (Див. Прип. 1, 8; 2, 1; 10, 1) чи матері-сина (Прип. 31, 1-2). Часто питання, які стосуються відносин між батьками і дітьми, потребують моральної оцінки. Святе Письмо знає такі приклади та застерігає тих, хто нехтує сім’єю, ближнім: «Хто обдирає батька і проганяє матір, той син ганебний, безсоромний» (Прип. 19, 26), або «…Вже з того, як поводиться дитина, видно, чи чисті й праві будуть її вчинки» (Прип. 20, 11). Звідки чи, радше, від кого навчитися мудрості? Не всі дослідники біблійної археології стверджують, що євреї відвідували школи3. Однак книга Приповідок містить чимало посилань на роль вчителя у виховному процесі дитини. У часи написання цієї книги в Єгипті і Месопотамії, можливо, також і в Ізраїлі, вже відвідували школи. Там вивчались музика і поезія. Саме ці дві дисципліни мали у євреїв особливе значення, яке брало свій початок з релігійного світоспоглядання. Все це мало одну ціль – навчити молоду людину зосереджуватися над Торою, молитвою та прославою Бога. Передмова книги Ісуса сина Сираха, написана близько 132 р. до Р. Х., підкреслює важливість навчання: «…тим то мій дід Ісус, пильно віддавшися читанню тих речей, що в законі і в пророків та й по інших пращурних книгах, і набувши чималого вміння в обходженні з ними, щось і собі написати задумав освітнє й премудре…». Важливе місце відводилося навчанню служіння у храмі, царському урядові та промисловості, котра пов’язана із торгівлею. Шумерійські та Єгипетські ессе вихваляють освіту, розуміючи і підкреслюючи, що це – неоціненний земний дар. Подібні пасажі зауважені у Святому Письмі (Див. Сир. 38, 24-39, 11).

Новий Завіт

36

Євангеліє від Луки являє Ісуса Христа як досконалого, мудрого чоловіка. Вже у віці дванадцяти років Він відвідував Єрусалимський храм зі своїми батьками, де вперше показав свою мудрість: «Усі ті, що його слухали, чудувались його розумові й відповідям» (Лк. 2, 47). Євангелист закінчує другу главу словами: «Ісус же зростав мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей» (Лк. 2, 52). Тут можна навести паралелі з першою книгою Самуїла (Пор. І Сам. 2, 26), де мова йде про зростання пророка Самуїла. Упродовж своєї місії спасіння Господь проголошує себе більшим від

Соломона, славного мудреця Старого Завіту (Лк. 11, 29-32; Мт. 12, 38-42). Це не самовозхваляння, а явлення Божої мудрості. Соломон і його мудрість – втілення мудрості людського роду, а Ісус Христос, Богочоловік – явлення Божої мудрості Богом.

Як Ісус Христос відкриває свою мудрість? Син Божий, ставши людиною, прийшов показати мудрість, щоб людина могла впізнати свого Створителя. На жаль, не всі люди приймають Його мудрість. Євангелисти подають нам конкретних осіб, котрі представляють певні групи мудреців єврейського народу – книжників та фарисеїв. Народження Ісуса знаменувалося прибуттям мудреців зі Сходу (Мт. 2, 1-2), котрі до того часу і не знали мудрості, яка б виходила з Ізраїлю. Говорячи про мудрість, Христос використовує образну мову контрастів: ті, котрі бачать і ті, котрі сліпі (Мт. 15, 10-14; Йо. 9, 39), глухі і ті, хто чує (Лк. 8, 8; Йо.10, 27).

Мудрість у вченні Ісуса Христа Часто Ісус Христос розділяв своїх слухачів на дві категорії. Цей розподіл ми зауважуємо у притчах. Син Божий використовує притчі у вченні про спасіння чи пізнання істини. Зміст притч Ісусових містить паралелі до притч книги Приповідок (Наприклад: Лк. 14, 10/ Прип. 25, 6-7; Мт. 13, 44/Прип. 2, 4-5). Тема мудрості золотою ниткою проходила в такому методі Його вчення. Наприкінці Нагірної проповіді Христос дає конкретну оцінку тим, котрі зуміють втілити блаженства в життя, називаючи їх розумними людьми, а хто знає сам, як жити, подібний до необачного чоловіка. Про Божественний розум чи мудрість ми можемо лише роздумувати, згідно з аналогіями, які створюються нашим людським розумом. Природним є те, що ті аналогії недосконалі. Пророк Ісая говорить, що між людським розумом і Божественним існує велика прірва (див. Іс. 55, 9). У чому вона полягає? У людині спостерігається відмінність між можливістю пізнання і розуміння та самим розумінням або знанням. Тому мати здатність пізнання і мати знання, очевидно, – різні речі. У Бозі здатність розуміння і саме розуміння – єдине. Тому християнські письменники підкреслювали властивість Божу – Премудрість, вказуючи на те, що Бог знає все.

Примітки: 1 Haymam.A.P. Qohelet and the book of Creation. http:jot. sagepub.com.16/50/toc.pdf 2 Йохем Даума. Дорогами Ветхого Завета. Книга Притчей Соломоноых. Коллоквиум.2011, С. 98. 3 John E. Rybolt, C.M. The Collegville Bible Commentary Old Testament/Wisdom/Minnesota.

СЛОВО № 3 (47) /


ікона

Самбірська іконописна школа Огляд історії українського іконопису. Мистецькі осередки Продовження, початок у попередніх номерах

Диякон Михайло ОЛІЙНИК Особливе місце в церковно-культурній спадщині України займає іконописна творчість митців Самбірського іконописного осередку другої половини XVI ст., який став гідним спадкоємцем Перемиської школи, продовжуючи її давні традиції на теренах Бойківського краю та поза його межами. До вивчення творів цього осередку звертався не один науковець, проте найґрунтовнішими є дослідження Лева Скопа. Будучи багатолітнім реставратором, іконописцем і дослідником вітчизняного (та й не лише) іконопису, він уміє заглибитися в суть творчих і суспільно-церковних процесів різних епох, вдало зіставляти, порівнювати та аналізувати особливості творів церковного малярства різних країн і різних століть. Інтуїція реставратора-дослідника та іконописця допомагає віднаходити, атрибутувати та аналізувати малярство різних шкіл та окремих авторів. Дослідник неодноразово друкував матеріали досліджень творчості самбірських іконописців у багатьох наукових та церковносуспільних виданнях як в Україні, так і за кордоном. Вийшли друком і дві його книжки. В одній із них «Маляр ікони Богородиця Одигітрія з похвалою з Мражниці» автор досліджує творчість одного із самбірських іконописців. Друга книжка «Автор мініатюр Пересопницького Євангелія маляр Федуско із Самбора» вийшла нещодавно і відкриває одну з ділянок творчості ще досить невідомого загалу провідного майстра Самбірської школи. Автор готує до друку ширшу монографію про творчу спадщину цього майстра. Використовуючи напрацювання цього невтомного дослідника, неординарної ікорозглянемо діяльність цієї не нописної школи в Бойківському краї. вересень - листопад 2011

Іл. 1 «Старозавітня Трійця» – ікона зі старого храму Пресвятої Трійці м. Дрогобича середини ХVIст. маляра Федуска

Церковне мистецтво візантійської традиції у XVI ст. Сакральне мистецтво східної традиції XV – XVІ ст. розвивалося різними шляхами. Головну роль відігравало візантійське мистецтво, яке наслідували в країнах політичного впливу Візантії. Греко-крітський іконопис був мистецько-рафінованим, адже там ще жили традиції давніх високо фахових шкіл. Однак йому притаманні сухість виконання і консерватизм. Балканський іконопис того часу намагався зберігати давні візантійські традиції, як протидію експансії культури Османської імперії, під поневоленням якої перебували Болгарія і Сербія. Проте у крітському іконописі також паралельно існували напрями, зорієнтовані на реалістичне малярство 1. Іконопис Кіпру характерний синтезом поствізантійських традицій та пізньоготичних тенденцій у західноєвропейському малярстві і складними кольорами. На сході Європи мистецтво Твері намагалося зберегти традиції XV ст. і відроджувати давні традиції Київської Русі, адже XV ст. було періодом найвищого розвитку російського мистецтва. Іконопис Твері орієнтувався на московський іконопис XV ст.,

37


подих СкиніЇ

Іл. 2 «Євангелист Марко» – мініатюра з Пересопницького Євангелія 1556-1561 рр. маляра Федуска

38

характерний стриманим живописом тілесних партій, незначним моделюванням складок і невеликим вико р и с т а н н я м білил2. Подібні тенденції були і в мистецтві Пскова. Але, будучи західним форпостом Росії, в його мистецтві помітні європейські впливи. На Півночі Росії в середині XVІ ст. починалося

відродження Новгородської школи. У 1462 – 1533 рр. навколо Москви відбувалося об’єднання земель в єдину державу. Князівства втрачали свою самостійність. У 1551 р. в Москві пройшов так званий Стоглавий Собор, на якому були піддані нищівній критиці усі творчі процеси в іконописі. Собор опирався на світську владу, погрожуючи «царською грозою»3, і влада наказувала «Писати за давніми переводами (зразками)». Загалом тогочасний російський іконопис був строго стриманим, порівняно з іконописом Перемишля і, щобільше, Львова. За характером, він був провізантійським. * * * Попри не зовсім сприятливі політичні обставини, у кінці XV – XVІ ст. спостерігався потужний розвиток іконопису на Перемильщині та Львівщині. У Перемишлі та Львові були найбільш відомі на той час іконописні осередки в Центральній Європі. У другій половині XVI ст. Перемильщина, як прадавній цивілізаційно-культурний регіон Європи та давній політично-релігійний центр Русі, і далі відігравала свою провідну роль. Центральноєвропейське положення, демократизм у суспільстві і давні культурно-християнські традиції сприяли органічному розвитку релігійної культури. У кінці XV – першій половині XVI ст. основну роль в іконописі Русі продовжував відігравати перемиський осередок. У той час місто мало особливе значення культурного та політичного центру. В непростому культурно-політичному становищі духовенство та церковні малярі Галичини, протистоячи польському впливові, намагалися зберігати свої східно-церковні традиції, а тому

перемиські іконописці орієнтувалися більше на мистецтво християнського Сходу. Іконописці не копіювали візантійські ікони, а завжди творили малярство зі своїми особливими національними рисами. Можливо, ще один своєрідний осередок, як відгалуження перемиського, діяв протягом ХІV – ХVІ ст. у Лаврівському і Спаському монастирях. Цьому сприяв їх статус резиденції Перемиських єпископів. Другим осередком іконописання в Галичині, який розвивався паралельно з перемиським, був львівський. Активний розвиток львівського малярського осередку припадає на середину і другу половину цього століття. Львівські малярі XVI ст. в основному забезпечували потреби парохій Львівської єпархії. Хоч львівське малярство першої половини XVI ст., в основному, базувалося ще на давніх традиціях, воно було менш консервативним, ніж перемиське. Адже у Львові спостерігалося в той час більше пожвавлення і розвиток мистецтв приїжджих майстрів. Іконописці-русини знайомилися з принципами західноєвропейського живопису. Тому твори львівських малярів першої половини XVI ст., хоча й базуються на давніх традиціях, все ж більш творчо осмислені з огляду на вплив західноєвропейського мистецтва, ніж у перемиському іконописному осередку XVI ст. і за основними принципами іконічної стилізації вже відрізнялися від творів Перемиської іконописної школи. Більші творчі пошуки, менше дотримання загальноприйнятої композиційної схеми, наближення кольору та положень частин тіла до більш природних, вільніше трактування складок одягу – ці творчі вирішення в іконописі накреслювали власний шлях розвитку мистецтва ікони Львівської школи.

Заснування іконописної школи в Самборі Осередки іконопису в Україні зароджувалися в містах, де були сприятливі обставини для їх розвитку. До таких обставин належать церковно-богословські, економічні і суспільно-політичні. Після 1560-х років архівні документи фіксують у Перемишлі лише поодиноких малярів. У другій половині XVI ст. в цьому місті спостерігається криза майстрів малярів і осередок занепадає4. Очевидно, це було пов’язано з наступом польської політики, міжконфесійними протистоянням, переміщенням час від часу єпископської резиденції у м. Самбір, та, як результат, занепадом активного українського культурно-національного життя в місті. Кількасотлітня перемиська іконописна традиція була продовжена в інших культурних осередках, куди виїжджали іконописці, учні перемиських малярів: Львів, Острог, Галич, Кам’янець-Подільський, Стрий. Найбільш діяльною серед них була іконописна школа у Самборі (раніше Новий Самбір).

СЛОВО № 3 (47) /


ікона Старе місто Самбір розміщувалося на південний схід від Перемишля. За переказами, прийнятими істориками, у 1240-і роки старе місто Самбір було спалено татарами і частина його мешканців, переважно ремісники, переселилися на Погонич – поселення, що було укріплене валами і частоколом недалеко від Самбора. З того часу за Погоничем поступово почала закріплюватися паралельна назва Новий Самбір, далі просто Самбір, а зруйноване татарами старе місто набуло назви Старий Самбір5. Старе місто втратило своє значення, а Новий Самбір поступово став найзначнішим містом у регіоні. Деякий час воно було осередком окремої Самбірської єпархії. У Никонівському літописі міститься повідомлення про самостійну Самбірську єпархію. Біля цього міста у Спаському монастирі в с. Спас розміщувалася резиденція єпископів. Біля Самбора був ще один монастир – Лаврівський, з мощами святого Онуфрія. Вважають, що поблизу нього, біля церкви святого Івана похований князь Лев Данилович. Цей факт, можливо, також підтверджує єпископський статус міста. Історично відомі самбірські єпископи Авраам (1254), Євфимій (1271) і Антоній (1295). Самбір був центром одного із староств Перемиської землі Руського воєводства. У 1398 р. йому було надане магдебурзьке право, за яким панівною етноконфесійною групою були німецькі колоністи римо-католики6. З’єднання Самбірської єпархії з Перемиською наступило близько 1422 р. У документі під цією датою владика Ілля вперше вживає титул «Перемиський і Самбірський єпископ»7. Ще у 1412 р., король Ягайло, відібрав збудовану русинами у 1119 р. в Перемишлі катедру Івана Хрестителя, передавши її латинникам. У час утисків з боку польської влади, Перемиський єпископ переходив у церкву Успення Богородиці в монастирі с. Вовче поблизу Перемишля, а згодом – у Самбір. Українці у Самборі мешкали на своїх вулицях у середмісті та передмістях, але не мали права займати керівних посад, утворювати самостійні цехи, чи входити до вже діючих. Цехи закон визнавав основною формою організації ремесла. Самбір у ті часи був одним із найбільших центрів ремесел у Перемиській землі, поступаючись лише Перемишлю та Ярославу. У ньому діяли 12 різних цехів8. У Самборі українське малярське середовище простежується ще перед серединою XVІ ст. На жаль, архів міста майже повністю втрачений, а у вцілілій книзі 1582-1600 рр. про малярів відомостей нема. Проте відомості про са��бірських малярів знайшлися у Львові, Перемишлі, Кам’янці-Подільському, що відображає розгалужену систему контактів і з самбірським малярським середовищем. Це свідчить про достатньо розбудований характер місцевого середовища українських малярів9.

вересень - листопад 2011

Перший зафіксований у Самборі маляр Мішко (1549 р.). Перед 1556 р. маляр Іван з Нового Самбора переїхав у Кам’янець у 1556 – 155910. Іконописець Васько Вробльович зафіксований 1560 р. у судових актах Перемишля. 1562 р. у Львові Іл. 3 «Богородиця з похвалою» – з а н ото ва н о ікона з с. Бусовисько ІІ пол. ХVI маляра Герст. маляра Федуска мана із Самбора. Під 1568 р. його записано у переписі податкового реєстру жителів Самбора. У середині XVI ст. єпископом перемиським і самбірським був Антоній Радивиловський, котрий був організатором і покровителем церковно-національного життя у Перемишлі. Бачачи непрості стосунки з поляками в Перемишлі, єпископ дбав і про розбудову церковно-національного та мистецького життя в Самборі. У 1558 р. у місті збудували нову муровану руську церкву, при якій почали з’являтися нові руські церковні і ремісничі братства, окремі цехи та ремісничі доми11. У 1558 р. владика Антоній купує в Самборі для потреб Церкви будинок, який міг служити для користування церковними братствами та іконописцями, використовуватись для братської школи. Внаслідок кризи перемиського іконописного осередку та сприятливих обставин у Самборі в середині XVI ст. у цьому місті під покровительством єпископа, за староруською княжою традицією, як зауважує Л. Скоп12, створюється відомий на теренах Західної України малярІл. 4 «Благовіщення» – ікона з с. Іваський осередок, ничі (Волинь) 1579 р. маляра Федуска який переріс

39


подих СкиніЇ у цікаву, неповторну у Центральній Європі іконописну школу. У той час провідні іконописці з Перемишля, Львова та з інших галицьких міст перебрались сюди працювати, як, наприклад, маляр ГерЯкуб ман13, Лещинський Іл. 5 «Страстотерпці Борис і зі Львова14. Гліб» – ікона з с. Потелич ІІ пол. З а с н о в н и к и ХVI ст. маляра Федуска с а м б і р с ь ко го осередку в середині XVI ст. були авторами багатьох збережених на сьогодні іконописних творів. Один із них, що здійснив розписи в монастирі св. Онуфрія в Лаврові, є автором ікони «Поклоніння волхвів» з Бусовиська біля Лаврова. Інший – автор ікон Богородиці Одигітрії з церкви Воздвиження у Дрогобичі, з с. Красова, з Белза15 та ікони «Микита бісоборець». Вони були високопрофесійними майстрами. Ці малярі перемиської іконописної традиції стали вчителями для нового покоління малярів Самбора. Малярські цехи у той час формувалися так, що професійним малярам допомагали учні підмайстри,

40

Іл. 6 «Три Святителі» – ікона з с. Станиля ІІ пол. ХVI ст. маляра Федуска

котрі навчалися, поступово набуваючи знань і практичних навичок у малярстві, таким чином збільшуючи свої теоретичні і практичні знання, щоб згодом приступити до самостійного виконання власних творів. Праця цехів організовувалась так, що колеги-майстри-сницарі виконували рельєфні орнаменти і позолочення для замовлених ікон. Часом це могли бути представники малярських родин. Так утворювалися династії майстрів. Такі допоміжні ремісники могли мешкати і в інших містах, про що збереглися архівні дані. Вони переважно належали до цехів та дотримувалися правил і статутів цих організацій. У об’єднані цехи входили представники столярів, сницарів, золотарів та інших професій. З документальних джерел відомо, що у 1550 р. у Самборі було 11 офіційних цехів, які налічували тридцять ремесел16.

Маляр із Самбора Федуско та його іконопис

У другій половині XVI ст. в українській культурі тривав період значного розквіту, який називають добою Відродження. Це був другий, найбільш поважний підйом української культури, науки та освіти після доби Київської Русі та Галицько-Волинського королівства. Представники української еліти в цей досить складний історичний період історії розпочали у своїх працях відроджувати кращі здобутки минулого та витримувати вимоги загальноєвропейського культурного рівня. Зі збігом сприятливих історичних умов у Центральній Європі, а також, значною мірою, завдячуючи політиці тодішнього короля Стефана Баторія, сформувалися сприятливі умови для розвитку української освіти, науки, літератури і книгодрукування. Відповідно, з відчутною силою розвивалася також архітектура, прикладне та образотворче мистецтво, в яких кращі пам’ятки створювали саме на потребу українських церков східної традиції17. Самбірська іконописна школа виконувала замовлення для храмів по всій Перемиській єпархії і, насамперед, для регіону Самбірщини. Самбірські митці, як і їхні попередники, намагалися дотримуватись і розвивати малярство східної традиції, але в самобутньому ключі, хоч і не цуралися західноєвропейських художніх ідей. На думку Л. Скопа, провідним митцем у самбірському малярському осередку став талановитий іконописець Федуско, маляр із Самбора18, який був старшим і, можемо стверджувати, оцінюючи рівень його малярства, стояв на чолі самбірської школи19. У податковому реєстрі 1568 р. він записаний як Федуско, маляр із Самбора20. Цей іконописець у 1579 р. підписав ікону Благовіщення: «…Федуска маляра із Самбора». Ще раніше, у 1556-1561 рр., він створив мініатюри до Пересопницького Євангелія. Повага до професійних якостей цього маляра сприяла, що невдовзі йому надали статус самостійного маляра в Самборі, що занотовано у 1568 р21.

СЛОВО № 3 (47) /


ікона Про фахове лідерство Федуска свідчить те, що інші майстри самбірської школи багато в чому наслідували його художню манеру та творчі знахідки. Так творилися малярські школи, твори яких легко вирізняються з-поміж інших шкіл регіону. Твори Федуска знаходимо як в Перемисько-Самбірській єпархії, так і поза її межами. Рання творчість Федуска була пов’язана з м. Дрогобичем, де він виконав ікони для різних дрогобицьких храмів. Найбільш ранні його твори: храмова ікона «Старозавітна Трійця» (Іл.1) і Деісусна композиція середини XVI ст. з незбереженої дерев’яної церкви Пресвятої Трійці м. Дрогобича. Для церкви Св. Параскеви у Дрогобичі Федуско написав ікону «Св. Параскеви з житієм». Іконописець працював не лише як майстер станкового іконопису, а також як мініатюрист. Про високий авторитет і рівень малярства цього іконописця свідчить те, що саме йому довірили відповідальне замовлення – оздоблення Євангелія для монастиря в Пересопниці у 1556 році (Іл. 2). Для дрогобицького храму Воздвиження Чесного Хреста Федуско виконав багатосценну ікону «Страсті Господні» (див на стор. 2 обкладинки). Характерним є те, що сама сцена розп’яття займає меншу частину композиції, ніж це є на тогочасних іконах інших авторів. Наступні його роботи: іконостас для Успенської церкви с. Наконечного («Спас на престолі», ікона «Спас Нерукотворний» з невідомої церкви, «Страшний суд» зі Станилі та недавно віднайдена така ж ікона з церкви Параскеви у Старій Солі. Апостольський ряд для церкви із с. Довге, намісні ікони для церкви с. Чуква біля Самбора, «Богородиця з пророками» з Бусовиська (Іл. 3), ікона «Іван Христитель з житієм» із с. Дорожів, ікона «Собор Богородиці» з околиць Старого Самбора, «Миколай з житієм» з Повергова – є також авторства цього майстра. Самбірський осередок був знаний і поза межами Бойківщини. У 1579 році з Волині у Федуска замовили ікону «Благовіщення Богородиці» (Іл. 4) як храмовий образ для церкви села Іваничів (зараз Нововолинський р-н Волинської обл.), яку почитали як чудотворну. Його роботи іконостас для церкви Святого Духа в знаному на той час містечку Потеличі (збережені ікона Богородиці з пророками та святих страстотерпців Бориса та Гліба (Іл. 5). Як ніхто з інших іконописців, автор звертається до давньоруського періоду – теми руських страстотерпців Бориса і Гліба. Композиція Федуска з образами Трьох святителів із с. Станилі (Іл. 6), що була вже доволі забутою на той час, є чи не найпершою у XV-XVIІ ст. Майстер отримав замовлення і з поважного м. Жовкви для церкви Різдва Христового – ікону «Святий Юрій Змієборець» із житієм та «Христос у силах». Іконопис кінця XVI ст. завершує добу Відроджен-

вересень - листопад 2011

ня в українському ц е р ко в н о му малярстві. Твори цього часу характерні складними сумішами кол ь о р і в . Такий принцип підбору палітри присутній і на більш пізніх Федускових іконах, як «Йоаким та Анна з жиІл. 7 «Йоаким та Анна з житієм» – тієм» (Іл. 7 ) ікона з с. Станиля ІІ пол. ХVI ст. та «Успення маляра Федуска Богородиці» із с. Наконечного. Федуско виконав збережену на сьогодні ікону «Собор Йоакима і Анни» (можливо, і весь іконостас) у с. Станиля біля Трускавця, аналогів якої того часу не збережено в іконописі України та всього поствізантійського малярства. Продовження в наступному номері

Примітки:

1 Скоп. Л. Особливості самбірської школи іконопису другої половини XVI ст.. // Киівська Церква № 5(11) – 2000 – С. 92. 2 Скоп. Л. Особливості самбірської школи … – С. 90 3 Успенський С. 280. 4 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. – Л. 2000. – С. 72 – 73; Александрович В. Українське малярство XIIІ – XV ст. – Л. 1995. – С. 137. 5 Ковальчик Г. Самбір // Історія міст і сіл Української РСР: Львівська ��бласть. – Київ – 1968. С. 640. 6 Скоп Л. Автор мініатюр Пересопницького Євангелія маляр Федуско із Самбора. – Дрогобич – 2011. С. 19. 7 Євстахевич В. Перемиська земля // Греко-католицький церковний календар 1992. – Крехів- Жовква – С. 164. 8 Скоп Л. Автор мініатюр... С. 19. Цит. за Рабій Ю. Княжий город Самбір. – Львів – Самбір – 1999. С. 63 – 66. 9 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. – Л. 2000. – С. 156. 10 Скоп Л. Особливості самбірської школи іконопису... – С. 90 11 Скоп Л. Автор мініатюр… – С. 19. 12 Скоп Л. Автор мініатюр… – С. 20. 13 Скоп Л. Самбірська школа іконопису // «Жива вода» № 2. – 2008. – С. 4. 14 Скоп Л. Особливості самбірської школи іконопису… – С. 90. 15 Скоп Л. Особливості самбірської школи іконопису … – С. 90. 16 Скоп Л. Самбірська школа іконопису… – С. 4. 17 Скоп Л. Самбірська школа іконопису… – С. 4. 18 Скоп Л. Самбірська школа іконопису… – С. 4. 19 Скоп-Друзук Г., Скоп Л. Федуско, маляр із Самбора // Бойки. –Дрогобич, 1993. – Ч. 8-9. 20 Скоп Л. Особливості самбірської школи іконопису … – С. 90. (Цит. за Александрович В. Штрихи до історії малярського осередку в Кам’янці // Подільське братство. – Кам’янець-Подільський № 1, – 1992. – С. 27.) 21 Скоп Л. Автор мініатюр… – С. 21.

41


Отче наш

подих СкиніЇ

Що ми знаємо про Святу Літургію?

Продовження, початок у попередніх номерах

Роман СЛАВИЧ

У цій частині Літургії Господь сподобляє нас зі сміливістю призивати Його «Небесного Бога Отця, і мовити: Отче наш». Словами Господньої молитви ми визнаємо Бога своїм Отцем і так входимо у синівські відносини з Ним. Особливість цієї молитви полягає в тому, що її дав нам Сам Ісус Христос, Син Божий (див. Мт. 6, 9). Бог є нашим Батьком, ми – Його діти, а поміж собою - брати і сестри. Ніхто інший не міг це об’явити в повноті так, як Той, Хто сам є Сином – Ісус Христос, Котрий своїм життям проповідував і про наше Боже синівство (див. Еф. 1, 5). Через гріхопадіння ми втратили, а радше, відмовилися від цього покликання і забули про нього. Проте Христос своєю смертю і воскресінням, якими визволив людський рід з-під влади гріха, повертає нам його. Цей синівський характер Господньої молитви відповідає пережиттю власного спасіння як усиновлення тих, хто спасається Богом Отцем у Христі. Отож, можемо поставити знак «рівності» між спасінням і богоусиновленням.

42

Тема Богосинівства наскрізь пронизує Господню молитву, особливо проявляючись у початковому зверненні до Бога: «Отче наш, що єси на небесах» і першому проханні молитви: «Нехай святиться ім’я Твоє». Насамперед варто наголосити на святості Бога, про яку ми вже неодноразово згадували у наших роздумах про Божественну Літургію. Ця тема чітко виражена й оформлена вже

у Старому Завіті, в книзі Левіт: «Я - святий, Господь, Бог ваш» (Лев. 19, 2). Вона має своє продовження і у Новому Завіті (див. 1 Пт. 1, 15-16). Це прохання говорить про явлення Божої святості, що знаходить свій вираз у здійсненні та утвердженні Божої влади у творінні та прославленні Бога. Як це можливо? Тут нам допоможе сенс імені та його відношення до особи, в нашому випадку – до Бога. У семітській культурі ім’я означало особу. Знати чиєсь ім’я - означало знати сутність цієї людини. Наприклад, вірити в ім’я Христа, означає вірити в Нього: «Численні, бачивши його чуда, які він творив, увірували в його ім'я» (Йо. 2, 23). На сторінках Старого Завіту зустрічаємося з фактом існування не одного, а багатьох імен Божих. Кожне з них привідкривало ту чи іншу рису Божої сутності. Наприклад, «Ягве» (Вих. 6, 2) вказує на те, що Бог – жива Особа, а не якась абстрактна ідея чи ідол. Він заявляє: «Я той, хто є» (тобто «Ягве», Вих. 3, 14). Іншим іменем є Шадай: «Я з'являвсь Авраамові, Ісаакові й Яковові як «Бог Всемогутній» (Шадай), з ім'ям же моїм «Ягве» я не об'явився їм» (Вих. 6, 3). Тут ми зауважуємо певну динаміку розвитку, радше зміни Божих імен. З чим це пов’язано? Бог завжди діє з огляду на людину, особливо – з огляду на її можливість прийняття Його, сприйняття певної істини про Нього. Авраамові Він відкрився як Бог Всемогутній. Позаяк в той час існувала велика кількість релігій, різних культів (кожен народ

СЛОВО № 3 (47) /


літургія ЦЕркви мав своїх богів), то, щоб Авраам увірував в Нього, Господь говорить про свою всемогутність, яка заперечує «претензії» інших богів на першість у світі, а відтак – ставить під сумнів й саме їхнє існування. Це педагогічний, виховний підхід Бога до людини через поширеність ідолослужіння, адже людський розум настільки притемнився, що не міг сприйняти правду про існування єдиного Бога. Далі Господь, об’являючись, щораз-то більше конкретизує: «Я той, хто є» (Вих. 3, 14), тобто Сущий. У ментальності людей, котрі належали до роду Авраама, вже закріпилася істина про існування єдиного Бога, проте виникла потреба, щоби Бог об’явив, чим Він є інакшим (святим) від інших богів. І найсуттєвішою рисою є те, що Господь є живим, на відміну від мертвих бовванів – тих ідолів, яким служили й поклонялися інші народи. Тому ми розуміємо чому, повертаючись із гори Синай зі скрижалями Завіту «запалав гнівом Мойсей та й кинув таблиці з рук і розбив їх під горою» (Вих. 32, 19). Що стало причиною такої реакції? Ізраїльтяни «зробили собі литого тельця, поклонились перед ним, принесли йому жертву» (Вих. 32, 8). Проблема ідола в тому, що людина ототожнює Особу Бога з тим ідолом (зображенням), якого бачить: «Ось бог твій, Ізраїлю, що вивів тебе з Єгипетської землі» (Вих. 32, 8), і цим затрачає правдиве розуміння, Ким є Бог. Бог є трансцендентний (непізнавальний) у своїй сутності, незрівнянно вищий від творіння. Він – жива Особа, тому не можна «заганяти» Його в «мертві рамки». Ми деколи теж схильні поміщати Бога в рамки свого розуміння, носимо у своєму розумі певний ідол Господа. Це та сама проблема, яка спіткала Ізраїльський народ. Щоб цього позбутися, потрібно ближче запізнатися з Богом. А зробимо це, читаючи та пізнаючи Святе Письмо, адже в ньому Господь відкриває правду про Себе. Іншим способом є молитва – спілкування з Ним, бо під час розмови ми пізнаємо один одного.

ка, і до ближнього, як до брата чи сестри. Отже, де ми не жили б і ким би не були, всі ми є дітьми єдиного Бога. З цього випливає потреба людини в іншій особі. Всі говорять про людину, як про істоту суспільну, але рідко хто насмілюється визнати, що законом існування людської спільноти є любов Божа, природа якої полягає не в замкненості на собі, але у відкритті на іншу особу. Тому маємо будувати наше суспільство на засадах любові один до одного, а це стане підставою для відчуття братерства між нами, а до Бога – синівства. Святість Божа, як утвердження Його влади і возсіяння Його слави, є Отчою, батьківською, яка керується благом своїх дітей і любов’ю до них. А прослава Його є їх відповіддю на Божу святість. Це постава вдячності і взаємної любові до Отця.

Всі говорять про людину, як про істоту суспільну, але рідко хто насмілюється визнати, що законом існування людської спільноти є любов Божа...

Далі Господь об’являється як спільнота Осіб – Пресвята Трійця (див. Мт. 3, 16-17). Проте наша увага буде зосередженою навколо одного імені, яке проголосив Христос: «Отче наш». Це ім’я Боже виражає наш тісний зв’язок із Господом і виявляє Його Отцівську поставу до нас. Разом із цим іменем відкривається ще одна риса Бога – любов. Він виходить зі своєї неприступності, трансцендентності і максимально наближається до нас, його дітей, у своїй батьківській любові. У цьому контексті синівства Божого слід розуміти значення двох заповідей любові: до Бога, як до Отця, нашого Бать-

вересень - листопад 2011

Варто зосередити нашу увагу на звернення: «Отче наш, що єси на небасах». Упродовж історії люди мали різні уявлення про небо. У біблійній традиції це, насамперед, місце перебування Бога: «Споглянь же з неба й подивися з преславного, святого твого житла!» (Іс. 63, 15). Символ віри говорить нам про Бога як про Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. Ідеться про Вселенну – все творіння Боже. Ці небо і земля є двома елементами однієї дійсності – створеного Господом буття. Саме поняття неба в нашій уяві асоціюється з чимось вищим, чистішим, досконалішим від земного. Небо виступає певною метою, до якої стримить людина. Позаяк Бог є святим, тому «місце, де Він перебуває» (пам’ятаймо, водночас, що помилково є окреслювати Бога, тим більше якимось місцем!), повинно відповідати Його гідності. Цар не буде жити у якомусь хліві, але у чистому палаці, який відповідає статусові його володаря. Проте ми не нехтуємо землею, вона теж має належне місце, як говорить Господь у книзі пророка Ісаї: «Небо – мій престол, а земля – мій підніжок» (Іс. 66, 1). Небо означає особливу Божу присутність, яка характеризується тим, що Він є «усім в усьому» (І Кор. 15, 28). На землі ж Господня присутність ще не явлена у повноті. Бог подарував нам можливість вільно обрати Його і терпеливо чекає, щоб ми дозріли у нашій свободі, щоб прийняти це рішення. Ідея присутності Бога у своєму творінні продовжується у наступному проханні: «Нехай прийде царство Твоє». Як царство без царя втрачає зміст, так і цар без царства не має сенсу називатися ним. Кожна людська спільнота потребує проводу однієї людини чи групи осіб, котрі її очолювали б. Ця потреба виражена у Херувимській пісні на Великому

43


подих СкиніЇ жим, до тих пір Бог не царюватиме в ньому, і цей світ залишиться землею, відділеною від небес, на котрій нема волі Божої. А творіння, які прийняли Бога і зробили свою волю формою та сповненням волі Божої, наближають прихід Царства.

вході словами: «Щоб і Царя всіх ми прийняли». Бог є тим єдиним Царем, Котрий може очолити і гідно вести творіння. Щобільше, лише Він, як Творець і Отець, знає наші можливості, природу, потреби та може їх сповнити, надати творінню сенсу існування через обдарування своїм життям (буттям) та підтримувати у цьому. Є два розуміння Царства Божого: конкретне і абстрактне. Перше пов’язане з есхатологічним очікуванням ранніми християнами приходу Христа, явлення Його Царства на землі. Вони жили надією на близький прихід Христа, це було своєрідним диханням, яке підтримувало їх у вірі та повному тривог та випробовувань житті. Воно осмислювалося як новий світовий порядок, нове небо і земля (див. ІІ Пт. 3, 13). Друге розуміння стосується більше внутрішнього виміру: «Бо царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17). Отже, це присутність Бога у серці кожного з нас. Вона проявляється через благодать, даровану Святим Духом. Людина відчуває необхідність заповнити серце Богом. Володимир Соловйов у своєму слові «Про молитву» підкреслює, що бажати Бога – означає добровільно належати Йому. Ця наша внутрішня приналежність Богові створює Його царство в нас. Оце бажання Бога зароджується насамперед у нашій волі. Воля – це сила, яку має кожне творіння, це початок будь-якої дії і дійсності. Тому, доки наша воля не приймає Бога, доти Його немає в нашій дійсності (реальності). І доки наш світ сам не забажає стати Царством Бо-

Так ми переходимо до наступного прохання: «Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі». Цими словами віддаємо свою волю Богові і від імені всього творіння робимо вольний союз з Його волею. В. Соловйов називає волею Божою любов. Промовляючи ці слова молитви, ми даємо цій волі можливість діяти через нас. Сповнення Божої волі є тим самим Царством Божим в сенсі повноти Божественної влади, котра повинна підкорити собі і землю, бо на небі воля Бога вже виконується ангелами. Ми молимося насамперед, щоб нам була дана сила прийняти і понести все, що Бог у своєму промислі приготував. У цих словах присутній мотив покори перед Богом і в той же час готовність виконати Його волю. Це, однак, не сліпе підпорядкування Йому, але наше усвідомлення того, що Господь як люблячий Батько, знаючи «добро і зло» (Бут. 3, 5), турбується про нас. Воля Отця є виявом Його задуму про своє творіння, піклуванням і любов’ю, якими Бог огортає нас. Тому нерозумним є відкинення Його волі, бо це – відкинення Божої любові. Наприклад, мала дитина, беручи сірники, часто не знає, для чого вони їй потрібні. Тому батьки наказують їй не торкатись їх, бо це може призвести до опіків, чи навіть стати причиною підпалу будинку. Дитина обурюється, позаяк це обмежує її свободу, але з боку батьків така заборона є захистом для неї. Подорослішавши, вона згодом зрозуміє цю заборону. Так само й ми можемо обурюватися чи ображатися на Бога, але Він хоче лише захистити нас. Тому нам слід зростати у свободі, пізнаючи і сповнюючи Божу волю, бо вже з власного життя бачимо, що наша свобода, якої так прагнемо, зазвичай приводить нас до гріха. У такому випадку це не свобода, але сваволя – викривлення свободи. Свобода не полягає у чиненні того, чого прагне наше «я».

Це ім’я Боже виражає наш тісний зв’язок із Господом і виявляє Його Отцівську поставу до нас.

44

Покликанням і завданням кожного батька є турбота про належне забезпечення своїх дітей. Тому ми просимо: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Це прохання, щоби Бог дарував нам все необхідне для життя. Для Орігена під цим проханням розумівся Логос, тобто Христос, для інших, наприклад, Кирила Єрусалимського, – Пресвята Євхаристія. Також у цьому прошенні присутня думка і про інші засоби, які підтримують наше фізичне життя. Володимир Соловйов говорить, що ми просимо про все, що необхідне для нашої

СЛОВО № 3 (47) /


літургія ЦЕркви природи в кожний теперішній момент. Тут не розділюються потреби духовної і матеріальної природи. Ми бажаємо і дбаємо, щоби початок духовного – нового життя, дарованого нам Христом, був підтриманий і розвивався далі. Ми повинні подбати про нашу тілесну природу, аби вона стала середовищем і знаряддям духовного життя, тією землею, з якої і на якій повинно вирости «дерево вічного життя». Ми обмежуємо нашу турботу про хліб насущний потребою сьогодення. На це вказують два слова: «насущний» і «днесь» (сьогодні). Так у нас виробляється поняття і, водночас, розуміння міри, поміркованості. З допомогою стриманності і міри, наша природа поступово звільнюється від гріховного характеру. Будучи свідомими нашої гріховності і схильності до гріха, наступними словами просимо: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Церковнослов’янський текст молитви вживає тут слова «довги» і «довжникам» замість «провини» і «винуватцям». Тому значення цих слів молитви не можна зводити лише до прощення провин, але і всіх наших «довгів» (боргів) – усього того, чим ми заборгували перед Богом. А заборгували ми не лише тим, що робили гріхи, але й тим, що, маючи можливість творити добро, не чинили цього. Отримати ж прощення боргів зможемо, простивши їх тим, хто супроти нас є боржниками. Наочним прикладом взаємозв’язку між

прощенням і небажанням простити, є притча про немилосердного боржника (див. Мт. 18, 23-35). При глибшому аналізові тесту Святого Євангелія від Матея виявляється цікавий факт, який покращує розуміння цього прошення й Господньої молитви взагалі. Ідеться про час, в якому вжито це прошення: «І прости нам довги (провини) наші, як і ми простили довжникам (винуватцям) нашим». Тут зауважуємо доконаність (звершеність) даної

вересень - листопад 2011

дії, що робить прохання не абстрактним: «колись прощу», але конкретизує його: «Прости, бо ми вже простили». Тут не так наголошується на постійному, загальному правилі, як на конкретній нашій дії. Це відповідає духові Христового вчення: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій.» (Мт. 5, 23-24). Однак варто зауважити, що це не є якоюсь угодою з Богом, але, як наголошує Касіан, син очікує від Отця не виконання, але милості, змилування. Це і є тією синівською любов’ю, котра знає, що на шляху прощення зустріне любов Отця, яка очікує, як Христос розп’ятий, з розпростертими обіймами. Прощення змиває наслідки попередніх образ і очищує від гріха наше минуле. Прощення знищує гріх через забуття, непам’ятання його тією особою, котру ми образили. Хочемо повернутися до питання волі, бо з нею пов’язане не менш важливе питання свободи. Бог наділив людину дорогоцінним даром, яким є свобода. Це виражено у насадженні в раю двох дерев: «Дерева життя» та «Дерева пізнання добра і зла». У певний момент життя людина змінила своє рішення і, користуючись своєю свободою, обрала шлях, який обіцяв їй стати автономною від Бога, стати як Бог, що знає добро і зло (див. Бут. 3, 5). Тут людина вперше отримала досвід спокуси, дізналася про існування творіння, яке, відкинувши Бога, пішло шляхом протиставлення і заперечення Йому (уособлює це творіння і очолює його сатана, що з арамейської означає – противник Бога). Отож, людина потрапила в рабство гріха, почала діяти як раб гріха. Який принцип рабства? Існування пана і раба, яким перший володіє. Щоб отримати раба, потрібно було заплатити чималий викуп. Це було однією із причин, через яку Христос воплотився, «прийнявши вигляд слуги» (Фил. 2, 7) та пожертвував своє життя нашого ради спасіння. Апостол Павло наголошує на цьому: «Ви бо куплені високою ціною!» (І Кор. 6, 20). Щоб визволитися з-під влади гріха, потрібно визнати над собою владу іншого пана, котрим є Бог. Він як люблячий Батько, приймає у свої обійми блудного сина. Може пролунати закид, що це також є певною формою рабства, але Володимир Соловйов говорить, що це є добровільним підчиненням себе. У цьому криється наша свобода – у відданні своєї волі Богові не з примусу, але вільного рішення. Тоді Господь виховує її, спрямовуючи до вибору добра, а отже, – життя. Бог завжди пропонує і терпеливо чекає,

45


подих СкиніЇ не чинячи жодного насильства над нами, нашою волею. Гріх, навпаки, діє за принципом поневолення. Він для людини духовної виникає вже не як необхідність, але як можливість для її волі.

46

Джерелом і началом кожного гріха є лихі думки. Вони постають перед нами у вигляді спокуси, яка має свій механізм дії. Святі Отці навчають, що ця лиха думка виринає перед людиною як певний образ (думка + чуттєвість) чи слово у нашому умі. Цей образ містить момент привабливості і спонукає до дії. Козир спокуси, гріха є у привабливості. Можемо зауважити, що нам подобається лише гарне та добре, а гріх, за своєю суттю, є потворою. Спосіб його існування є паразитичним, тому він і приймає на себе ці риси добра, пропонує себе як певне добро, якого потребує людина. Це все можемо назвати одним словом – обман. Так виникає пристрасний процес, який веде нас до прийняття певного рішення. Реакція людини на цей образ проявляється у діалозі з ним. З цього починається наступний етап - спокушування. У ньому ми пізнаємо, що цей образ собою являє. Щоправда, діалог може бути двоякого типу: пристрасним і непристрасним. Приводом до пристрасного діалогу є привабливість образу, яку надає йому чуттєвість. Тут людина починає обдумувати всі «за» і «проти». Гріх найбільше боїться викриття, бо через це наражається на несприйняття та відкинення людиною. Інакше він стає безкарним і починає виступати як норма життя. Найкращим виявом другого, непристрасного, виду діалогу є метод антитезису, який полягає у протиставленні грішному помислові (образові) слів зі Святого Письма. Першим цей метод почав вживати Ісус Христос, коли Його спокушував диявол. Святі Отці взяли собі його на озброєння, вживаючи також і Ісусову молитву. Під час діалогу, спокушувана людина може почати схилятися до прийняття цього образу (спокуси). Отож, доходить до моменту, коли вирішує дати згоду на пристрасний помисел. Саме в цей момент починається гріх людини, за який вона несе відповідальність. Ця згода супроводжується приємністю. Проте й тут ще відбувається боротьба особи. Деякі Святі Отці говорять, що боротьба відбувається перед згодою, а інші – після неї. Опісля настає неволя, людське серце стає поневоленим спокусою і шукає нагоди та засобів, щоб втілити її у життя. Проте дія вже не відіграє

важливої ролі, бо людина перебуває у стані гріха. Може трапитися, що не буде можливості здійснити те, що вирішила, але цей факт не звільняє від відповідальності за прийняте рішення. Важливо пам’ятати слова апостола: «Тіло – храм Святого Духа» (І Кор. 6, 19), тому не потрібно його осквернювати. Після упадку буде важко піднестися, бо потрібно, крім нашого духа, підносити ще й тіло, яке швидко звикає до приємності гріха. Неволя переростає у пристрасть, стає грішною звичкою, спричиненою довгим рядом вчинків. Спокуса має своє джерело, і ним є лукавий, диявол, або сатана, з арамейської – противник Бога. Він, як вже згадувалось вище, очолив частину творіння, яке у своїй свободі вирішило відкинути Причину свого існування, свого Творця і спробувати побудувати своє царство, як антитезу до Царства Божого. Почався цей бунт серед ангелів. Згідно зі Святим Переданням, очолив їх ангел, який у своєму служінні стояв найближче до Бога – Люцифер, що означає – «світлоносний». Проти них виступили вірні Господеві ангели під проводом архистратига Михаїла і прогнали з неба (пор. Одкр. 12, 7-9). Вже зі сторінок книги Буття дізнаємося, що все створене Богом було добре: «І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре» (Бут. 1, 31). Господь не творив зла. Воно, як бачимо, постає з рішення творіння, є моральною, а не онтологічною категорією. Тому єдина форма існування зла – паразитування в особі внаслідок її вибору. Зло постає як брак Бога. На місце відкиненого Бога приходить гріх, який є деструктивним, протиставним, побудованим на самозапереченні елементом. Тому що Бог є Особою – ми також нею є, бо «Сотворив Бог людину на свій образ» (Бут. 1, 27). Заперечуючи Особу Бога, ми, відповідно, чинимо так само стосовно до себе. Бог є єдиною підставою буття творіння. Якщо відріжемо гілку, на якій сидимо, то впадемо і падати будемо вічно. Без Нього ми немов зависаємо у повітрі, не маючи за що вхопитися і триматися. Так поступово губиться сенс життя, людина втрачає здатність до творчості, адже життя в Бозі – це творчість. Що стало причиною відпадіння від Бога?

СЛОВО № 3 (47) /


літургія ЦЕркви Святе Передання говорить, що причиною бунту була гордість. Святі Отці відносять цю пристрасть до найважчих і найвитонченіших. Гордість – вищість свого «я» над усіма іншими особами. Упалий ангел поставив себе вищим від Бога. Ім’я ж архистратига, який очолив боротьбу проти збунтованих ангелів, Михаїл, що в перекладі означає: «хто як Бог». Цим виражає безпідставність гордості, бо хто ж може бути вищим від Творця, від Отця. Навіть Христос, за словами апостола Павла: «Існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом» (Фил. 2, 6). У гордині особа зосереджена навколо свого «я», служить йому немов ідолу. Найпершим таким його проявом є самолюбство. Як пише Соловйов: «Людина, одержима самолюбством, неминуче буде несправедливою у відносинах до інших, а у своїх власних потребах необмеженою». Гордість заперечує любов, бо остання, насамперед, бачить іншу особу, називає її ближнім, відрита на неї, а по відношенню до Бога відповідає синівською любов’ю, без всяких ілюзорних посягань на владу й авторитет Отця. Зрештою, людина покликана до життя у спільноті з іншими, тому гордість вже з цієї причини стає неможливим елементом спільнотного життя. Ми не є достатньо духовно сильними, просимо, щоб Господь допоміг нам, збавивши від лукавого. Без підтримки Бога не зможемо подолати того, хто є духом, який не спить, але увесь час працює на те, щоби й іншим загородити вхід до Царства. Лукавий будує своє царство темряви і хоче, щоб ми потрапили туди. Він прагне мати нас у своїй владі, що є продовженням цього протиставлення і протистояння Богові. Тому ми залишаємося перед двома можливими шляхами: або диявол, що прямує у «вогонь вічний» (Мт. 25, 41), або ж Бог, Котрий «скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу» (Мт. 25, 34). Завершуємо молитву виголосом – славословленням, у якому прославляємо «Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки вічні». Усі виголоси мають однакову структуру. У центрі знаходиться Пресвята Трійця, як початок і джерело буття. На Божественній Літургії ми входимо в Її життя участю у Святій Євхаристії. Так відбувається зустріч Бога і людини, а в особі останньої – і всього світу. На цей дотик безконечного і вічного Бога з людиною вказують два слова: «по-

вересень - листопад 2011

всякчас» (церковно-слов’янською – «присно»), що вказує на буття Бога – вічність, (грецькою εὶς), і «нині», що означає наш земний, минущий час, в якому перебуваємо – χρονος. Результатом цього дотику є спасіння, дароване Христом, Котрий закладає підстави для преображення людини і Всесвіту. Першим проявом преображення є те, що цей минущий час χρονος стає καιρος – є часом спасіння, повнота якого звершиться у «віки вічні» (церковнослов’янською «вік віків») εωναωνος, тобто у Царстві Божому, яке явиться у славі. Вірні стверджують це словом «Амінь» – нехай так буде.

Використана література: 1. Митрополит Андрей Шептицький. Отче наш // Львів: Свічадо, 1998. 2. Міхаель Кунцлер. Літургія Церкви // Львів: Свічадо, 2001. 3. Митрополит Сурожский Антоний. // Труды. Книга вторая. Москва: Практика, 2007. 4. Епископ Виссарион (Нечаев). Толкование на Божественную Литургию // Издательство имени святителя Льва, папы Римского. Киев, 2001. 5. Иже во святых отца нашего Иоанна Златоустого архиепископа Константинопольского. Избранные творения. Беседы на Евангелие от Иоанна Богослова. Том 2. // Издательский отдел Московского Патриархата, 1993. 6. О. Іван Лужецький. Отче наш // Львів: Свічадо, 2003.

47


подих СкиніЇ

Славний Святий Юр

Андрій КІТИК

У колишньому передмісті старого Дрогобича вже більш як п’ятсот років велично стоїть дерев’яна церква Святого Юрія Побідоносця. Її часом так і називають – Святий Юр. Мальовничі барокові бані, унікальні розписи, збережений іконостас, внутрішня каплиця Введення в храм Пресвятої Богородиці,– все це надає старовинному святоюрському храму своєї унікальності, неповторності та невимовної краси.

Церква за сіль Перша згадка про церквуСвятого Юрія в Дрогобичі датується 1496 роком. Однак у 1499 р. вона згоріла під час татарського нападу. Можливо, на її місці до 1525 р. був збудований новий храм, але і він постраждав від татар, хоч, щоправда, не був знищений дотла. Тому постала потреба відбудувати старий храм, позаяк поставити новий було, очевидно, для парохії матеріально складно. Саме через це у 1657 р. (за деякими даними – 1656 р.1) дрогобичани купили у с. Надіїв Івано-Франківської області стареньку дерев’яну церкву та, розібравши її, перевезли на волах у Дрогобич. Ця купівля була здійснена за так звані «соляні гроші», тобто церкву жителі Дрогобича обміняли на сіль, якою і досі славиться це місто.

48

Варто зазначити, що церква, придбана на ІваноФранківщині, вже тоді вважалася старою – дослід-

ники датують її кінцем XV ст.2, проте тоді вона не була такою вишуканою і мальовничою, як сьогодні. Жителі Дрогобича використали церкву з с. Надіїв для відновлення та розбудови свого старовинного храму. За дослідженнями Г. Логвина, з тієї церкви досі збереглися зруб бабинця та нави і фрагмент жертовника (північний бік святилища)3. З часом Святоюрський храм зазнавав подальших перебудов і вдосконалень, а сьогодні потребує грунтовної реставрації.

Найраніші розписи Святоюрського храму Після возведення храму, упродовж 1657-1659 років, були розписані стіни центральної нави, а у 1659 р. встановлено новий іконостас. Автором

СЛОВО № 3 (47) /


Святиня який був завершений аж у 1691 р. Тут можемо ба��ити цікаву композицію, звану «Древо Єссея». Це генеалогічне дерево Христа, виведене від Єссея, батька царя Давида, було досить популярним у церковному стінописі української культури XVIІ-XVIІІ ст. Однак у той час як традицією вважалося зображення виноградної лози у церкві Святого Юра. Композиція позначена казковою уявою автора. Його фантастичне дерево прикрашене ожиновими, малиновими і полуничними ягодами, ромашками і тюльпанами та чудернацьким листям. А серед цього розмаїття українських візерунків у поколінному зображенні постають постаті біблійних царів – предків Ісуса Христа. На жаль, через рік після розпису хорів, храм зазнав пожежі та дещо постраждав, а тому потребував грунтовної перебудови. З того ж таки 1962 р. дрогобичани її і розпочали. Як результат – додано емпору (тобто балкон) з внутрішньою каплицею Введення в храм Пресвятої Богородиці, поставлено мальовничі барокові бані, прибудовано опасання і галерею, змінено форму крилосів, і, водночас, накрито бароковим куполом дзвіницю.

Дзвіниця церкви Святого Юра іконостасу та фресок був один з провідних іконописців того часу Стефан Попович Медицький. У розписах, здійснених під його керівництвом, знаходимо сцени «Страстей», «Акафіст Богородиці», «Мученицькі смерті апостолів», «Страшний суд», «Акафіст Христу» та інші. Рельєф різьби виноградної лози на іконостасі близький до різьби на камені. «У всіх цих композиціях, – зазначає Г. Логвин, – художники втілили і пафос боротьби за свободу, і незалежність, і готовність до самопожертви, і утвердження народних ідеалів, і ліричні ніжні материнські почуття, і помсту за злі діла»4. У 1678 р. були перебудовані і розписані восьмерик з центральним куполом та прибудовані крилоси. Розписи центральної бані, на відміну від наївно-декоративних розписів стін нави та бабинця (про що мова йтиме далі), характеризуються особливим стилем та задумом. Очевидно, у їх проектуванні брали участь ерудовані богослови. Особливо значною є композиція «Архангельський Собор». Окрім цього, в куполі зображено старозавітні сюжети та три апокаліптичні сцени.

«Древо від кореня Ієсеєво» Як уже зазначалось, окрім купола, розписи храму вражають орнаментами рослинного характеру, що відверто представляють мотиви українських візерунків. Зокрема звернемо увагу на розпис хорів,

вересень - листопад 2011

Внаслідок цих перебудов до 1711 р. церква і дзвіниця набрали вигляду, який зберігся до наших днів. До речі, двадцятисемикаркасна вежа-дзвіниця, хоч і молодша за храм, але теж походить з давніх часів. Вона була збудована 1670 року. Розпис дзвіниці, а водночас, і каплиці Введення, був виконаний у 1711 р. після проведеної перебудови. Згодом, у 1714 р., розписували лише притвор.

Бабинець та «Церква в церкві» Притвор – перша, західна частина храму. Її звуть ще «жіночою церквою» або «бабинцем», позаяк колись тут стояли жінки. Розписи святоюрського бабинця виконані у час, коли храм належав Греко-Католицькій Церкві. Здебільшого вони датуються 1714 р., але точний час їх появи все ж невідомий. Для прикладу, Лев Скоп називає аж 30-40 роки XVIІІ ст.5 Розпис притвору помітно відрізняється від робіт Стефана Медицького. Зображення у бабинці максимально наближені до світського життя. Тут на стінах знаходимо портрети жертводавців. Імовірно, саме на їх замовлення були виконані розписи західної частини храму. Завдяки певним архітектурним та образотворчим засобам, бабинець однозначно асоціюється з печерою. Спершу у її півтемряві починають прочитуватися образи святих пустельників Марії Єгипетської та Онуфрія Великого. Молільник, котрий заходить сюди, зближується з ними, а навіть – уподібнюється до них. Та й ненадаремно. Їх

49


віСник убнт шлях покаяння – один дів був пошкоджений із найдієвіших для подах церкви, після чого долання пристрастей, почав замокати ікоосягнення чеснот і, ностас, під загрозою врешті-решт, новоопинилися і унікальні го райського життя розписи. Через це для у Христі. Можливо, заміни гонтового почерез це у бабинці зокриття музей «Дрогображено ряд композибиччина» проводить цій, пов’язаних з раєм. збір коштів. Для цьоЦикл таких розписів го відкрито банківрозпочинається «втраський рахунок: р/р № ченим раєм», тобто 35425017002933 Банк темою райського саду ГУДКУ у Львівській «Дерево Єссея» – фрагмент розпису храму з Адамом та Євою. обл. МФО 825014 Знаходимо тут і «покод 02229238. Відділ культури та мистецтв виконавчих органів Дроговернений рай» – зображення, як Христос вводить у бицької міської ради. Від перекриття, великою мірайську небесну світлицю подружжя жертводавців. рою, залежить і питання входження в ЮНЕСКО. Отож, іконописці представляють шлях христиБогослуження в старовинному храмі відбуваянського життя – покаяння і жертовність, служіння ються двічі на рік – у день пам’яті святого Юрія Богові і ближнім. Саме цей шлях веде до Господа, Побідоносця та на Великдень. Маємо надію, що до воскресіння, до життя у Вишньому Єрусалимі. унікальний храм галицької архітектури ще зазнає Вишній Єрусалим представлений не лише симнового розквіту, а не занепаде, зруйнується чи зговолічно-іконічно, але й алегорично-просторово. рить, як, на превеликий жаль, це сталося з десяткаНад бабинцем збудовано другий поверх, де знахоми дерев’яних храмів України. диться вже згадана каплиця Введення Пресвятої Богородиці у Єрусалимський храм.

Нині… У XIX ст. в храмі св. Юра проводився ряд робіт у 1823, 1825 і 1833 роках. Але це були, радше, реставраційні роботи, що замінювали зношені елементи. Після останнього ремонту церква діяла ще більше ста років, однак у 1961р. її закрили. Незважаючи на це, у 1974-1975 роках була проведена реставрація під керівництвом архітекторів І. Р. Могитича та Б. Я. Кіндзельського. Тоді ж церковне подвір’я було оточене дерев’яним парканом під гонтовим накриттям та брамою у цьому стилі. Ця огорожа була поставлена на підставі світлини XIX ст. Сьогодні святоюрський комплекс, який складають храм Святого Юрія та, розташована від нього на Південному Заході, дзвіниця, є підрозділом музею «Дрогобиччина». Подвір’я досі оточене парканом під гонтовим накриттям, всередині храму збережено розписи та іконостаси храму і каплиці. Розписи збереглись подекуди і ззовні храму, але, на жаль, від підніжжя церкви їх побачити складно.

50

У 2009 році церква була занесена у реєстр пам’яток світової спадщини ЮНЕСКО, однак питання зарахування цього храму у світову спадщину вирішуватиме комісія ЮНЕСКО наприкінці 2011– початку 2012 років. На жаль, у 2009 р. храм зазнав серйозних руйнувань. Внаслідок сильних снігопа-

Примітки:

Сергій Криниця. Дрогобич – частина 2 (дерев’яно-зодчеська) Святий Юр // http://haidamac.org.ua/2009/12/drohobych2_1/ (14 вересня) 2 http://oko.kiev.ua/m43_k_drogobich_yuriya_sv_cerkva_ta_ dzvinicya.zsp (14 вересня) 3 Сергій Криниця. Дрогобич – частина 2 (дерев’яно-зодчеська) Святий Юр // http://haidamac.org.ua/2009/12/drohobych2_1/ (14 вересня) 4 Там само. 5 Ростислав Забашта. Стінопис бабинця Святоюр’ївської церкви Дрогобича / Примітки // Дрогобицькі храми Воздвиження та святого Юра у дослідженнях. Перші читання. – Дрогобич, 1998. – С. 123 1

Використана література та Інтернет-джерела Сорок чотири дерев’яні храми Львівщини. – Київ, 2007. – С. 56-62 Дрогобицькі храми Воздвиження та святого Юра у дослідженнях. Перші читання. – Дрогобич,1998. Віктор Громик. м. Дрогобич. Св. Юрія XV-XVI ст. // http:// decerkva.org.ua/2drohobD.html (14 вересня) Сергій Криниця. Дрогобич – частина 2 (дерев’янозодчеська) Святий Юр // http://haidamac.org.ua/2009/12/ drohobych2_1/ (14 вересня) Святий Юр в Дрогобичі // http://www.castles.com.ua/sw_ jur.html (14 вересня) http://oko.kiev.ua/m43_k_drogobich_yuriya_sv_cerkva_ta_ dzvinicya.zsp (14 вересня)

СЛОВО № 3 (47) /


доповідь

Морально-етичне вчення Дмитра Туптала в контексті української духовної традиції о. Тарас КОБЕРИНКО Серед діячів Української Церкви маємо виняткову кількість видатних особистостей, котрі не лише присвятили себе служінню Богові, але й зуміли піднести такі галузі нашого буття, як наука, освіта, культура. У XVII-XVIII ст. в досить складних для України та Української Церкви умовах, саме священнослужителі розбуджували в українському народі свідомість своєї нації, закладали такі важливі суспільні інституції як школи, театри, наукові осередки. Аналогів до цього феномену немає в жодній країні Європи. На цьому загальному тлі одне із важливих місць належить святителю Дмитру Тупталу – митрополиту Ростовському – предтечі Григорія Сковороди. Святитель належав до тих передових українських великих духовних мужів, що, за висловами Івана Огієнка, вели вперед розвій Української Церкви і залишили плідні сліди своєї видатної праці в кожній закутині українського релігійного й культурного життя (І. Огієнко. Святий Димитрій Туптало. Макарів, 2001. – С. 7). Це одна із тих особливих постатей в українській історії та культурі, значення котрої буде розкрито, можливо, нашими нащадками, ми тільки намагаємось наблизитись до його величі. На жаль, ім`я цього нашого видатного земляка нині майже забуто. Сталося так, що, в силу російського самодержавного православного ідеологічного домінування упродовж двох століть, Димитрія, котрий з 58 років життя піввіку жив і працював в Україні, штучно перетворили в російського церковного і культурного діяча. При цьому стверджується, що найплідніший період його життя нібито припадає на останні «російські» вісім років, коли його було висвячено на митрополита Тобольського, а згодом поставлено митрополитом Ростовським. Подібні проросійські практикування ще більше посилились, істотно зреформувавши справжню творчу біографію Д. Туптала. Після 1757 р., коли було проведено його офіційну канонізацію і Московська Православна Церква зачислила до лику своїх святих, він став першим святим синодального періоду. Але не тільки в цьому причина. Певна вина в пануванні деформованих оцінок творчої спадщини святителя падає і на українських церковних і світських дослідників. Сьогодні майже ніхто з них не займається грунтовним богословським, релігієзнавчим, культу-

вересень - листопад 2011

Святий Дмитро Туптало (1651-1709) рологічним дослідженням спадщини українського просвітителя. Не дослідженим у багатьох аспектах залишається й головний твір його життя – книга «Житій святих». Це «знаменита й одинока українська антологія агіографій». За даними Я. Янковської, дослідниці Туптала, творча спадщина митрополита могла б сягати тридцяти томів по 600-700 сторінок кожний. Отож, Дмитро Туптало, чернець-подвижник, людина енциклопедичних знань, талановитий проповідник, письменник, церковнослов’янська мова і стиль котрого були, за словами Філарета Гумілевського, зразком витонченості. Автор і укладач однієї із найпопулярніших протягом двох століть книг для церковного і сімейного читання Четії – Міней – народився 11/17 грудня 1651 року в сім`ї козацького сотника Сави Григоровича Туптала, у місті Макарів, що під Києвом. Матір його звали Марією, а дитині при хрещенні дали ім`я Данило. Батько Данила, сотник Сава, був дуже побожною і благочестивою людиною, був ктитором Кирилівського монастиря. У 1662 році молодий Данило вступив у Київську Могилянську академію, ректором якої був Йоакиній Галятовський – автор першого у Східній Європі підручника з гомілетики «Ключ розуміння», один із найосвіченіших православних проповідників і педагогів того часу.

51


вісник убнт

52

Ядро тогочасної духовної України складали випускники та викладачі Києво-Могилянської академії, котрі задавали тон у численних напрямах самоутвердження у ліквідації духовної перерваності, заподіяної татаро-монголами, та зведенні мостів з культурами Сходу і Заходу. Особливо показовим для Київської колегії було те, що в ній, починаючи ще від Петра Могили, долалася ненависть до всього іноземного, торувалась дорога до широкої освіти й науки. Інтелектуальне та духовне зростання Димитрія проходило в середовищі таких постатей, як Лазар Баранович, Мелетій Дзик, Інокентій Гізель, І. Монастирський, погляди і суспільна позиція яких мала великий вплив на Димитрія. У 1668 році 18-літній Данило вступає у Кирилівський монастир, постригається у ченці і приймає ім`я Димитрій. На молодого ченця авторитетно впливав ігумен монастиря, Мелетій Дзик, котрий був активним поборником незалежності українського православ`я. Не зайвим буде підкреслити те, що для того, щоб клопотати про відродження інституції українських митрополитів (в монастирських богослужіннях не згадували містоблюстителя – ставленика Москви), публічно відстоювати давні права українського духовенства в умовах російського поневолення, треба було мати неабияку громадянську мужність. Молодий чернець Димитрій поділяє переконання свого духовного наставника. Після чернечого постригу св. Димитрій упродовж тридцяти років проживав і проповідував у різних українських й білоруських монастирях, проводячи життя в молитві, пості, читанні і праці над проповідницькими, богословськими творами. У 1701 році Димитрія, на той час відомого гетьманського проповідника, богослова, ігумена було поставлено в архиєреї і призначено на митрополита Тобольського. Проте Туптало не радів навіть своїм найвищим посадам Тобольського, а згодом Ростовського митрополита. «Не радів, бо добре знав, що єпископство – це найтяжчий тягар, який Господь кладе на плечі людини!» Але це не був поклик його душі, його тягнуло до самотності, тиші, які були найкращими приятелями його богословської і проповідницької творчості. Прибувши у Ростов у 1702 році, за призначенням Петра І, Димитрій познайомився із російським духовенством, вжахнувся від цілковитого невігластва і відсутності внутрішнього благочестя. «Недбалі ієреї, – говорить він у своєму повчанні до священників, – лінуються ходити до убогих, хворих для сповіді і причастя, а ходять лише до багатих, і чимало бідняків помирає без Святих Таїн…». В одному селі він запитав тамтешнього священика: «Де в тебе животворящі Христові Тайни? Піп не розумів мого слова. Тоді один із священиків запитав: «Де запас?». Тоді піп взяв неохайну посудину й показав велику Святиню, яка зберігалась в ній у недбальстві. Пречисті Христові Тайни тримає священик не в церкві на престолі, а в себе серед блощиць, тарганів і цвіркунів, з якими він сам, і до-

машні його живуть і почивають». Щоб покласти край таким зловживанням, Димитрій написав декілька напоучувань духовним із настановами, як поводити себе, і вбачав необхідність покласти початок книжній просвіті. Він заснував у Ростові духовне училище, чи семінарію, котра поділялася на три класи і мала за Димитрія 200 учнів. Він утримував це училище з власних доходів, займався ним з великою любов`ю, сам перевіряв успіхи учнів, стежив за їхнім благочестям, викладав церковні науки, поводився з ними по-батьківському, і вони його дуже любили. Це був перший зразок семінарії у Російській Церкві. Окрім загального неуцтва, у Росії тяжіло ще інше зло – розкол – і проти цього зла вважав своїм обов`язком виступити Димитрій. Він написав великий твір: «Розшук про розкольницьку бринєвську віру». «Окаянні наші часи! Не знаю, за кого й взятися потрібніше: за сіячів, чи за землю, за ієреїв, чи за серця людські? Сіячі не сіють, а земля не приймає. Ієреї не дбають, а люди блукають». Як святим було життя митрополита Димитрія, так блаженною була й смерть святителя. Життя закінчив у своїй келії в 1709 р. Його знайшли померлим на колінах, схиленим у молитві. Ховав святителя митрополит Стефан Яворський, з котрим був дуже близький св. Димитрій. «Останнім письменником, що мав величезне знання для всієї православної та Південної Європи» назвав Д. Туптала академік Д. Ліхагов. Джерельна база дослідження історії української моралі XVII ст. є доволі специфічною, позаяк спеціальних трактатів, присвячених етиці, на той час ще не існувало. Навчальні курси етики, що читалися в Києво-Могилянській академії, відомі лише з кінця XVII – першої половини XVIІI ст. Моральне вчення розвивалося не у філософській, а в богословській течії та церковному проповідництві. Тому, спираючись на проповіді та інші богословські твори Д. Туптала, можна простежити розвиток української моральної думки XVII ст. Проповідницька діяльність митрополита пов’язана з цілою добою оригінального українського «казнодійства», у якому прагнулось зберегти кращі національно-релігійні традиції слів, повчань, казань ще зі староруської доби. Хоч проповіді Туптала характеризувались тогочасною класично-схоластичною структурою (вступ, основна частина, закінчення), проте він прагнув зберегти і розвинути в Україні цю традицію і мистецтво, як важливу форму утвердження християнства, живого спілкування, виховання і освіти. Проповіді Туптала стали гідним продовженням слів-проповідей Іларіона, Тодозія Печерського, Якова-Мниха, Клима Смолятича, Кирила Турівського – засновників української духовної традиції. Саме проповіді, на думку В. Климова, були певним суспільним зрізом, що віддзеркалював стан духовності народу. Цим вони були цінним барометром духовно-культурного розвитку українського суспільства. Адже саме морально-етичне навчання Туптала

СЛОВО № 3 (47) /


доповідь проходить у контексті літургійної проповіді: слова і таїнства, які, згідно з отцями, є головним джерелом і початком всього християнського життя. У листі до Стефана Яворського Туптало пише: «…бажав би певні корисні повчання писати, щоб читача моральності навчити». Подібне читаємо в листі до Полікарпова: «Намір наш не стільки в історіях заглиблюватись, скільки в мораліях повчання, а історії що в Біблії лише коротко замість теми викладаю і від них, як від джерела струмки, моралії виводжу». Саме зі слова Божого, а не з роздумів над природною етикою, зроджуються зразки поведінки. Бути християнином, жити як християнин – в цьому сенсі слідують моральні повчання святителя, який не був «моралістом» в сучасному, схоластичному сенсі цього слова, адже в тих віках не існувало ще морального богослов’я. Він – проповідник, який живе так, як вчить. На його думку: «Слово без взірця доброчесного життя не є дієвим, дієвішим – каже він – є голос діла, ніж голос слова» (Д. Туптало «Алфавіт духовний»). Тому для Туптала моральним правилом є, щоб «наставник сам те чинив, чого інших навчає». Цитуючи слова апостола Павла: «стань взірцем для віруючих», він повчає, аби християнин вдосконалювався у Христовій любові, щоб і без слів сам його приклад був наукою, дієвішою за слова, бо правилом життя для християнина є наслідув��ння Христа в його людській подобі, згідно з покликанням кожного. Митрополит сповідує всупереч найжорсткішим випробуванням долі високу мораль духу, слова і діла та осуджує тих, що «глаголять мудро, а живуть бездумно, вчать добре, а живуть – зле». У його повчаннях відгомоном проходить старе латинське прислів’я: «Verba docet, exempla trahunt». У творі «Мудрі поради батькам» святитель зауважує: «Як батьки виховають дитину змалку, якому навчать її способу життя… в тому вона і залишиться на все життя. Ось чому з дитинства треба навчати добрим звичаям і ласкою і строгістю». Християнство представляється ним не як нова доктрина, але як стиль життя, який потрібно прийняти. Характерною рисою моральних повчань святого Димитрія є їх закоріненість у текстах Святого Письма, яке було головним джерелом вираження християнського морального вчення. Про це свідчить велика кількість цитат, досконало вплетених у текст проповідей, повчань чи житій святих. Це святоотцівська «методологія», яка в Слові Божому не шукала нормативних текстів, законів, заборон, в яких би авторитарно виражалась Божа воля. В очах отців Святе Письмо – це книга життя, тому одним із способів відчитання біблійного тексту, окрім дослівного і переносного, є й моральне. Саме так і навчав святитель, актуалізуючи Святе Письмо в життя і в поведінку християн. Приводив до пізнання Божих істин та заохочував до переміни життя тих, котрі увірували. Уподібненість до Христа – одна з улюблених тем українських проповідників, зокрема Димитрія Рос-

вересень - листопад 2011

товського. Ця ідея передбачала наслідування віруючими Ісуса Христа, «взорування» на Спасителя, як на моральний ідеал для доброго християнина. Ця традиція наслідування Христа віруючим у земному житті сягає новозавітніх часів раннього християнства. Зокрема, про це говорить апостол Павло (Еф. 5, 1. Сол. 1, 6). Згодом ця ідея набула розвитку в аскетичній традиції, а пізніше – у моральному богослов’ї. Для Туптала Христос є взором життя і поведінки християнина, а наслідування Його (уподібнення) – основою морального вдосконалення людини та суспільства. Наслідування Христа є моральним обов’язком усіх, без винятку, християн, незалежно від їх стану та статків. «Могут ся от Христа учити рицери, гетьмани, полковники і всі люди», – говорить Туптало в о дній з своїх проповідей. У творі «Роздуми над образом і подобою Божою в людині» святитель розглядає християнську досконалість у контексті чеснотливого і благочинного життя. «Якщо Божа досконалість є зразком і причиною людської досконалості, – говорить він, – то можна сказати, що останнє і є подобою Божою». Сенс людського буття вбачається в осягненні уподібнення до Бога. У полеміці зі старообрядцями святитель навчає, що образ і подоба існують не в тілі, але в душі. «Душа, будучи єдиною, володіє потрійною властивістю, за образом святої Тройці, пам’ять – Бог Отець; розум – Бог Син; прояв волі – Бог Дух Святий». Розрізняючи образ і подобу, Димитрій стверджує: «Подібність полягає в наслідуванні Божої досконалості, це подібність «кріпостю, благістю, незлобністю. Образ же є і в душі невіруючої людини, але подібність знаходимо лише в доброчестивому християнинові. І коли християнин звершує смертний гріх, то він втрачає подобу а не образ». Згідно з Дмитром Тупталом, особливо людина уподібнюється до Бога в ділах милосердя, любові і співстраждання. Така уподібненість до Бога має свої ступені: благочестивий мирянин «подібний до Бога», монах зветься «преподобний», а Матір Божа у всіх людей «Преподобніша». «Святість, – говорить святитель, – виявляється не в зовнішніх виявах побожності або самобичування, але в істинній любові до Бога і ближнього». Усвідомлення християнства як релігії любові і милосердя й втілення духу його в повсякденному бутті – один із мотивів проповідництва Туптала. Турбота про слабких і убогих, допомога потребуючим, підтримка тих, що у скорботах перебувають – вираз подвигу жертовного служіння любові. Любов і милосердя, смиренномудреність і терпеливість – ось ті головні якості, що утворюють зміст розуміння святості в моральній свідомості Київської Церкви. Цим Туптало надає особливої риси моральної доброчесності, вищою метою якої є благо ближнього. У своїй сукупності все це спрямовано до здійснення життя, що надихається любов’ю до ближнього, а через нього – до Бога. Християнська любов, як навчає святитель, не опира-

53


СЕМінарія ється на самих філантропних раціях, але базується на головному онтологічному факті, що сам Бог – Любов, яку явив Єдинородний Син, Ісус Христос. Євангельський вислів: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40) дає нову і глибшу мотивацію християнській любові: заради Христа бачити Його в кожному. Християнська доброчинність в любові має звершуватись заради Христа. «Ти кланяєшся Христові і б’єш Христа, тому що озлоблюєш і мучиш свого ближнього, гвалтуєш його і грабуєш, однімаєш у нього неправедно набуток; ти молишся Христові й плюєш Йому в обличчя, випускаєш з вуст лихі слова, докоряючи і засуджуючи свого ближнього. Говорячи про чесноту милосердя, як одну із найважливіших християнських чеснот, проповідник закликав, пам’ятаючи діла Христові, допомагаючи бідним, хворим, нужденним «через вчинки милосердниє, чинячи ялмужни, кто чрез погоржинє світа, багатств і слави єго, кто чрез уставичниє молитви, кто чрез живот Богомисленний, Учительський, Мученичій, Девичєскій». Милосердна людина має відвідувати та піклуватися про хворих: «Межи іншими цнотами милосердіє в себе замикаючими, і сею положил, аби ся не ленія людей хорих належати і їх ратувати». Адже сам «Христос посещая хорих». Піклуватись потрібно не лише про хворих, близьких приятелів, а навіть про слуг. «Взоруючись» на Христа: «краснейшого добротою паче всіх синів человіческих» віруючі повинні самі робити добрі справи. Чесноту милосердя святитель ставить навіть вище справедливості, яка стає головною етичною поставою християнина. Хоч святитель закликає до збереження всіх чеснот, але особливо наголошує на тих, які можна назвати «чеснотами Агнця», а саме: незлобність, смирення і терпіння. Вони характерні для київського благочестя, яке, за словами о. прот. І. Гаваня, має своє джерело в культі «кенотичного» Христа. Саме у світлі «кенотичності» стають зрозумілі слова Пастиря: «Воїстину гірка ця чаша терпіння, проте цілюща… Чаша скорбот і бід, яку, за Божим допустом, наповнюють нам недруги наші і велять нам її пити – гірка, але якщо ми її вип’ємо заради любові до Бога, терпеливо і люблячи ворогів наших, то вона перетвориться для нас у вічну солодкість і принесе душам нашим вічне благо» (Повчання друге, у 19 неділю). «Кеноза» Христа, виявлена в страстях, займає особливе місце у писаннях Туптала. Тема «страстей Христових» була досить популярною у ХVІІ ст. серед українських проповідників, і не лише у Туптала. Подібно навчає ще один український казнодій, Антоній Радивиловський, котрий говорить, що вірні, аби досягти Царства Небесного, мають постійно пам’ятати про Христові страждання, позаяк за допомогою цього християнин уникає земних спокус та робить богоугодну справу: «Ми мисли наши от земних аффектов

54

або пожадливостей оттявши, яко подноги под Крест Христов постелимо, проминаючи о его невинне для нас поднятих муках. Бо немали лепшого і приємнішого Христови услуг показане, яко уставичне мислити о страстях его». Тематика страстей Христа набуває поширення в західній духовній літературі в ХІІІ ст., але, як бачимо, має вона своє місце і в українській благочесності та богословській думці. Для святителя роздуми над страстями Христовими є виявом любові до стражденного Христа. «Подивімось – говорить він – у п’яти ран Господніх любити праведних і милувати грішних. Станемо на праведний шлях і залишим земний шлях… Накінець біля ран серця Христового навчимося любити не тільки друзів, але й ворогів». «Нехай серця наші не відлучаються від ран Твоїх пречистих, допоки не вселимося ми в наш гріб. Бо що має бути бажаніше від пречистих Твоїх ран, коли очима слізно споглядаємо, вустами любовно торкаємось, а серцем солодко цілуємо» (Плач на погребення Христове). Святитель благоговіє перед страстями Господніми, вказуючи на серце Христове як джерело багатств невимовних. «Списом проколене серце, яке було началом і джерелом всякої любови, зранено серце жалісливе, милосердне до стражденних співчутливе. Світ зранив Христове серце за те, що полюбив Він його усім серцем. Так Бог полюбив світ, що й серця свого не пощадив заради нього». У контексті страждань Христа, святитель показує грішника, як того, хто розпинає Христа знову, стає учасником «темного» діла ворогів Христа, а тому й гріх сприймається як неприйняття любові Христової. «Якщо трапиться з нами якась гріховна боротьба, зведімо очі до ікони Розп’яття Христового і скажімо так: ось Господь наш за цей гріх, за це беззаконня був прибитий до Хреста; як же я посмію звершити це зле діло і вдруге розп’ясти Сина Божого (Поучення на Томину неділю). Цими висловами святитель стверджує, що як все життя Христа, так і страждання Його служать нам прикладом: «Всі наші хрести – повчає він – коли людина заради Христа і любові Божої терпеливо несе їх, то тим вона співстраждає з Господом. Аналізуючи богословську спадщину святителя Димитрія, ідеї якого внесли потужний моральноетичний імпульс у Київське богослов’я, показують його як людину совісті і честі, людину високої самосвідомості. Проповіді, повчання, слова Димитрія, як і його нескінчена книга «Житій святих» створювали нову духовну ситуацію, нову релігійно-моральну атмосферу, в якій людське життя сповнювалось євангельськими мірками і ненав’язливою красою добродійства, яка сприяла подальшому розвитку Київської Церкви.

СЛОВО № 3 (47) /


пЕрШиЙ курС

«Хочу, щоб священство стало способом життя і мислення…»

Цьогоріч Дрогобицька духовна семінарія вчергове вітає у своїй спільноті нових студентів-першокурсників, котрі відгукнулися на поклик Христа стати Його учнями. Пройдено непростий шлях випробувань та іспитів і сьогодні студенти радо діляться своїми враженнями про перші дні життя і навчання в семінарії, пригадують, як зароджувалось покликання, завдячують тим, хто допоміг зважитись на цей нелегкий, але радісний шлях. Пригадайте, коли Ви вперше усвідомили своє покликання до священства? Андрій Витівський

Мабуть, ще в ранньому дитинстві. Народився в сім’ї священика і вона стала для мене добрим прикладом християнського життя. Виховання, яке дали мені батьки, запалило іскру любові до Бога. Маю надію, що cемінарія, як шлях до священства, допоможе цій іскрі розгорітися у велике багаття.

Андрій Козар

Своє покликання до священства я усвідомив ще в дитинстві. Вже у 5 класі мав тверде переконання, що це мій єдиний шлях, моє служіння і що іншої дороги для мене не існує.

Віктор Телегій

Це сталося під час навчання в університеті. Хоч вивчав економіку, проте щораз-то більшу увагу став звертати на читання Святого Письма, релігійних книг. Це мене внутрішньо збагачувало. Згодом пробудилась любов до богослужінь, молитви, прагнення проповідувати, ділитись цим досвідом з іншими навколо себе.

Андрій Кузьма

Вперше я зрозумів, що покликаний до служіння Господеві у 8 класі. Це було у храмі під час Хресної Дороги. Тоді я відчув прагнення чогось духовного, високого і відчитав це як поклик Бога.

Роман Садовий

Важко сказати, коли конкретно я прийняв це рішення, але така думка визріла у мене давно.

вересень - листопад 2011

55


СЕМінарія Як Ви зростали в покликанні, хто допомагав Вам у цьому? Микола Клименко

У покликанні я утверджувався 6 років. Був практикуючим християнином: ходив на богослужіння, брав участь у різного роду праці біля храму. У рості мого покликання допомагав наш парох, о. Михайло Боцьора. Його мудрі поради скерували мене у правильному напрямі, за що йому дуже вдячний.

Роман Садовий

Остап Гарасимчук

Щоденні богослужіння у храмі зміцнювали моє покликання. В утвердженні мого покликання допомагали також священики парохії.

Андрій Козар

У цьому, мабуть, кожному із нас допомагав сам Господь Бог, відтак – найближчі люди. Передусім – це мої батьки, котрі прихильно поставилися до мого вибору. Священики та близькі люди давали мені багато слушних порад і допомагали пройти усі труднощі, пов’язані зі вступом у семінарію.

Як і чому Ви прийняли рішення про вступ у семінарію? Володимир Фірич

Андрій Витівський

Зростав у священичій сім’ї і саме там мені прищепили любов до Бога, яка й спонукала мене до вступу в семінарію.

Ростислав Пальчекевич Важко сказати, коли саме я прийняв таке рішення, але можу з певністю ствердити, що бажання стати на вузький і тернистий шлях Христа вже давно було в моєму серці.

Микола Клименко Я прийняв таке рішення через те, що хочу служити Богові і людям. Маю бажання присвятити цьому служінню все своє життя.

Андрій Витівський

Як не дивно, але це рішення я прийняв ще в початкових класах і не змінив його до завершення навчання у школі. Вірю, що воно є правильним, що я є там, де Бог хоче мене бачити.

Андрій Кузьма

Микола Клименко

55

Причиною такого рішення стало бажання присвятити своє життя Богові і ближнім.

СЛОВО № 3 (47) /


пЕрШиЙ курС Що означає для Вас бути семінаристом? Андрій Козар

Бути семінаристом для мене – це, насамперед, відповідальність за свої обов’язки, навчання і за багато інших речей, які вимагають наполегливості, послуху й ретельності. Також це велика духовна праця.

Роман Садовий

Бути семінаристом означає духовно зростати з кожним роком навчання і готувати себе до прийняття священичого сану.

Ростислав Пальчекевич

Андрій Кузьма

Перш за все це пізнання Христової науки і глибоке відкриття свого покликання, а також життя в дружній, молитовній великій семінарійній родині.

Андрій Витівський

Бути семінаристом – це велика відповідальність, яка вимагає відмови від багатьох «принад» цього світу, проте відкриває також багато можливостей для спілкування з цікавими людьми та зростання в богопізнанні.

Володимир Фірич

Бути семінаристом означає відмовитися від усього негативного і злого та посвятити себе служінню Богові.

Які завдання ставите перед собою у часі приготування до священства? Віктор Телегій

У період навчання і формації мене як священика прагну здобути не професію, а зрозуміти посправжньому своє покликання. Хочу, щоб священство стало способом життя і мислення.

Володимир Фірич

Андрій Козар

Насамперед потрібно дбати про духовність життя і добре вчитися, щоб опісля бути достойним прийняти це велике таїнство Священства.

Ростислав Пальчекевич

Основною ціллю є перемінити, вдосконалити своє життя так, щоб справді стати гідним служителем Христового виноградника.

Андрій Кузьма

Священик – обличчя Церкви. Тому повна посвята себе Богові та ближнім є, на мою думку, основною рисою, яку потрібно плекати, щоб вона дала добрі плоди.

вересень - листопад 2011

Андрій Козар

56


СЕМінарія Роман Садовий

Упродовж навчання в семінарії я прагну виправити мої негативні риси і навчитися жити у спільноті.

Володимир Фірич

Моє завдання в часі приготування до священства полягає в тому, щоб якнайбільше пізнати Бога та духовно збагатитися і так стати ревним слугою Христової Церкви.

Поділіться, будь ласка, своїми враженнями перших днів життя і навчання в семінарійній спільноті? Андрій Витівський

Ростислав Пальчекевич

Перші семінарійні дні справили на мене дуже хороше враження, бо швидко відчув себе частиною цієї спільноти.

Остап Гарасимчук

Моє враження дуже позитивне: потрапив, здавалося б, у нове середовище, а відчуваю себе як вдома.

Андрій Козар

За цих кілька днів склалось дуже приємне враження про наших викладачів, настоятелів та братів. Сподобались розпорядок дня та багато інших речей, які вказують на високий культурний, інтелектуальний та духовний рівень нашої семінарії.

Володимир Фірич

Найперше приємно вражений духовним середовищем, в якому опинився, а також братським духом семінаристів.

Остап Гарасимчук

Ростислав Пальчекевич

Це справді велика сім’я, яку єднає братня любов, молитва та взаємодопомога.

Андрій Кузьма

Це спільнота, в якій насправді перебуває любов, що проявляється у підтримці та розумінні.

Роман Садовий

Мої перші враження дуже гарні. Таке відчуття, що навчаюся тут уже декілька років.

58

Підготував Андрій ГЛАДКИЙ

Віктор Телегій СЛОВО № 3 (47) /


літопиС

Літопис 3 вересня 2011 р. Б. – у Дрогобицькій духовній семінарії розпочався новий навчальний рік. У цей урочистий і святковий день ректорат, викладачі, студенти і гості взяли участь у торжественній архиєрейській Літургії, яку очолив преосвященний владика Юліян (Вороновський). Після завершення Літургії владика традиційно освятив підрясники студентам другого курсу. Також до семінарійної спільноти приєднався новий перший курс.

4 вересня 2011 р. Б. – семінарійна братія, як і щороку, за звичаєм обрала нового декана. На це служіння було обрано семінариста п’ятого курсу. Цьогоріч вибрали Івана Турчина, котрому було вручено булаву – відзнаку деканської влади.

5 вересня 2011 р. Б. – з першими лекціями розпочався новий навчальний рік. 17-18 вересня 2011р. Б. – як і на початку кожного навчального року, семінаристи старших курсів виїхали на збірку пожертв для потреб семінарії по території Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Цього разу вони відвідали Самбірський, Старосамбірський, Турківський і Верхньовисоцький деканати. Щиро дякуємо всім, хто долучився до цієї пожертви. 21 вересня 2011 р. Б. – у катедральному храмі Пресвятої Трійці владика Юліян (Вороновський) уділив єрейські свячення випускнику та викладачу нашої семінарії Василю Демківу. Вітаємо новопоставленого ієрея та щиро бажаємо йому наснаги до праці у винограднику Христовому. вересень - листопад 2011

59


СЕМінарія 22 вересня 2011 р. Б. – семінарію відвідав та виступив з доповіддю активіст з руху «За життя» доктор медицини, хорват за національністю, п. Антун Лісец. У доповіді він висвітлив тему: «Пропозиція пасторальної програми захисту життя, здоров’я, моральних і родинних цінностей в УГКЦ». 23-24 вересня 2011 р. Б. – у місті Дрогобичі від-

булися молитовні святкування з нагоди Дня пам’яті дрогобицьких священномучеників Северина, Якима та Віталія, в організації яких семінаристи взяли активну участь.

27 вересня 2011 р. Б – випускник нашої се-

мінарії, Микола Струналь, отримав дияконські свячення з рук преосвященнішого владики Юліяна (Вороновського). Семінарійна спільнота долучається до всіх складених вітань та побажань.

1-2 жовтня 2011 р. Б. – для збору пожертв на семінарію семінаристи відвідали Мостиський, Судово-

вишнянський, Добромильський і Хирівський деканати. Висловлюємо найщирішу подяку всім, хто склав пожертву.

4 жовтня 2011 р. Б. – у с. Рудно, що поблизу Львова, відбувся дружній футбольний матч між командами Дрогобицької та Львівської духовних семінарій, який завершився перемогою львівських семінаристів.

60

8-9 жовтня 2011 р. Б. – семінаристи відвідали Сколівський, Славський та Тухольківський деканати для збору пожертв на семінарію. Нехай Господь Бог поблагословить всіх, хто долучився до цієї збірки.

Підготував Іван КОМАРНИЦЬКИЙ СЛОВО № 3 (47) /


вересень - листопад 2011


СЛОВО № 3 (47) /


slovo_47