Slovo 49

березень - травень 2012

СЛОВО № 1 (49) /

Слово

релігійно-суспільний часопис Дрогобицької духовної семінарії

№ 1 (49) / березень - травень 2012 РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

головний редактор: Роман АНДРІЙОВСЬКИЙ заступник редактора: Ростислав ПРИРІЗ літературний редактор: Іванна РИЖАН верстка та дизайн: Роман ГРОМ дизайн обкладинки: Андрій ГЛАДКИЙ Відповідальні за розповсюдження: Роман КІХ Роман ІЛЬНИЦЬКИЙ світлини: Андрій ГЛАДКИЙ Микола ЛУТЧАК

ДЛЯ ЛИСТУВАННЯ адреса: Часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100. електронна пошта: slovo@dds.edu.ua тел/факс: (+3803244) 2-17-04 Часопис виходить чотири рази на рік з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії блаженних священномучеників Северина, Якима та Віталія. Погляди, висловлені в авторських публікаціях, можуть не збігатися з позицією редакції. Редакція залишає за собою право редагувати і скорочувати подані матеріали. Рукописи редакція не рецензує і не повертає. При передруку посилання на П часопис «СЛОВО» обов обов’язкове. ’язкове.

березень - травень 2012

ЗМІСТ

ТЕМА НОМЕРУ:

Світ і християнство про гідність людини диякон Дмитро СЕНЕЙКО ..............................................2 Тіло – храм Святого Духа Ростислав ПРИРІЗ .........................................................6 Штучне запліднення: надія чи загроза?! Володимир БОГЕНЧУК ......................................................8 Спокуса відчути себе богом, або трохи про контрацептиви Антон БОРИС ................................................................12 Мамо, збережи мені життя! Тарас ЖЕПЛІНСЬКИЙ ...................................................14 Клонування і гідність людської особи Петро ВОЙТОВИЧ .........................................................18 Трансплантація і шанс продовження життя Михайло БАЛКО ............................................................20 «Жити не можна вмирати!» – а де Ви поставите кому? Тарас КАБЛАШ ..............................................................23 Народження для вічності Петро МАКОВЕЦЬКИЙ ..................................................25

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: «Життя за Божими Заповідями стосується не тільки духовності...» інтерв’ю з Антуном Лісецом, доктором медицини (Хорватія) .26 А Ти собі подобаєшся? Микола ВИТІВСЬКИЙ ....................................................30 «Святоюрець» із Дрогобиччини: штрихи до біографії о. Івана Котіва Микола ГАЛІВ ........................................................................33

ПОДИХ СКИНІЇ: Воскресіння тіл у світлі Святого Писання Андрій СОВ’ЯК ...................................................................42 Літургія і Церква Роман СЛАВИЧ .........................................................................44 Огляд історії українського іконопису. Малі мистецькі осередки та окремі іконописці XVI – XVII ст. на Україні о. Михайло ОЛІЙНИК ...............................................................48 Бойківська святиня у Сколе Андрій КІТИК .............................................................................51

СЕМІНАРІЯ:

Товариство «Еффата» Ігор БРИНДАК ......................................................................53 Літопис ...........................................................................54

1

ТЕМА НОМЕРУ:

Світ і

Шпальта редактора диякон Роман АНДРІЙОВСЬКИЙ Черговий номер семінарійного «Слова» присвячений моральній проблематиці (його головна тема – гідність людини). Разом з тим, хотілося б звернути увагу читача на кілка важливих подій, що мали місце з моменту виходу у світ попереднього випуску нашого часопису.

17 лютого 2012 р. Б. сповнилось 120 років від Дня народження великого сина українського народу, патріарха Української Церкви, Блаженнішого Йосифа (Сліпого). З цієї нагоди УГКЦ проголосила Рік патріарха Йосифа. Спомин про цю знакову постать є для всіх нас доброю нагодою освіжити пам’ять про наше непросте минуле і, водночас, сміливо будувати плани на майбутнє. На його гербі є напис Per aspera ad astra («Крізь терни до зірок»). У силу історичних обставин, життя Патріарха, його Церкви і народу були, швидше, тернистим, ніж зірковим. Блаженніший Йосиф пережив дві світові війни, зазнав жахіть радянських тюрем і таборів, відчув біль від нападів ворогів і терпів через нерозуміння з боку друзів. Водночас своєю невтомною працею, пророчим «Заповітом» (1981) та натхненним закликом «Великого бажайте» (1957) він спонукає нас сягати «зірок» – довершити і перевершити те, що розвивав чи започаткував. У лютому-березні 2012 р. Б. майже непомічено минула ще одна маленька річниця – рік з моменту передачі влади старечою «теплою рукою» Блаженнішого Любомира молодому патріарху Святославу. На тлі неспокійних явищ в одній із Церков Володимирового Хрещення, що на початку цього року викликали значний резонанс в мас-медія, ця подія є для українського суспільства та церковного середовища доброю нагодою для призадуми над справжнім сенсом влади як служіння загальному добру громади. Прийнявши свою відповідальну «естафету», новий Глава УГКЦ енергійно розпочав своє служіння, продовжуючи діло своїх великих попередників. За короткий час він встиг відвідати вірних нашої Церкви в цілому світі, які бажали побачити свого нового Предстоятеля: два рази був у Аргентині, раз – у Бразилії, двічі – у США, у Європі; об’їхав майже всі єпархії в Україні; інтронізував кількох ієрархів... Заслуговує на увагу й громадська ініціатива «Група 1 грудня», яка провела свою чергову зустріч у перший день весни. У відповідь на заклик Глав трьох традиційних Українських Церков (УГКЦ, УПЦ КП і УПЦ МП) моральні авторитети нації, серед яких і Блаженніший Любомир (Гузар), хочуть звернути увагу людей на справжні цінності, нехтування якими спричиняє суттєві проблеми, та намагаються знайти розв’язки наболілих проблем і викликів, що стоять перед українським суспільством. Хотілося б, щоб їх почин приніс добрі плоди.

2

Тому, «великого бажаючи», прислухаймося, вчімося та наслідуймо!

диякон Дмитро СЕНЕЙКО

Кожну людину варто поважати, шанувати й надавати всім рівні можливості для життя й діяльності. З цим, мабуть, погодяться усі. Для цього, зрештою, й існують такі політико-соціальні утворення як демократичні держави. Але напрошується запитання: Чому? Навіщо мені так мислити й поводитись передусім щодо себе самого, а також щодо решти семи з копійками мільярдів істот, дещиця котрих мені трапиться протягом мого життєвого шляху? А ще, будучи заглибленим у християнство, віднаходжу тут ще більш вражаючі речі: виявляється, я покликаний з певним трепетом ставитись до себе й до решти людства, сприймаючи всіх, незалежно від національності, віросповідання, особистісних якостей та фізіологічних обмежень, майже як богів, через те що всі наділені божественною гідністю! Ось про це цікаве, багатозначне, заблукане в міріадах людських точок зору слово – про гідність або ж цінність людини – і поведемо мову. СЛОВО № 1 (49) /

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ

- ДО СМЕРТІ

християнство про гідність людини ствердить, що при об’єднанні всіх точок зору різних наукових дисциплін випливе справжня і цілісна істина, хоч би щодо питання про людську гідність, – розпочинає корисний, але утопічний труд. Тут саме час втрутитись комусь такому, хто досі вдумливо мовчав, і заявити: «А як же погляди на людську гідність багатьох світових релігій, зокрема християнства?». Відповідаємо: ну, по-перше, християнство – не релігія, це щось, що дуже перевищує це поняття, це – дорога, істина і життя, тобто характерний стиль останнього. А по-друге, точки зору сотень релігій про гідність кожної людської істоти настільки суперечливі, неоднозначні, неповні, а то й взагалі відсутні в них, що лише деякі окремо взяті аспекти вартують уваги справжнього освіченого, допитливого дослідника.

Християнство

Однак людські наука і діяльність «приречені» на обмеженість, неповноту, часткову об’єктивність, адже вони – плоди діяльності людини – істоти обмеженої, невпевненої і сьогоденно-розгубленої. А хто

березень - травень 2012

óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü ...х�истиянство – не óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü релігія, це щось, що дуже óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü перевищує це поняття... óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü

Скільки людей – стільки й думок, – продовжують настирливо стверджувати корінні англійці. Те саме з поняттям гідності людини: скільки філософських концепцій, галузей науки чи людської інтелектуально-господарської діяльності – стільки й точок зору, чому кожна чи не кожна людина є цінною. Якщо це юриспруденція, то в межах її досліджень людська гідність – це наявність інтелектуального, емоційного та вольового моментів. Якщо це соціологія, то – лише внаслідок того, що людина є суспільною істотою, вона вже наділена певною гідністю. Хтось наділяє нею лише частину людства, хтось – з певного віку чи після народження. Одні вбачають її виключно в розумі й розвинених інтелектуальних здібностях, інші – в почуттях, ще інші – у фантазії або ж у свободі життєвого вибору й поведінки. Дуже багато – у здатності любити. А ті, хто залишився, взагалі не ведуть мову про цінність людини, намагаючись безтурботно і безвідповідально прожити своє життя…

Ãóäí³ñòü ³ ä í ³ ñ ò ü

Світ

Сьогодні цінність людини дещо викривлена. Хтось думає, що може все, адже у нього – гроші, інший – що його думка чи позиція є зовсім неважливою, адже є тисячі, які думають так само. На перший погляд, всі люди однакові, хіба що зовнішністю відрізняються. Але це далеко не так, і навіть немає однакових. Схожих людей багато, але це – інше. Кожного Господь їх творить духовно-тілесними, тобто особистістю: Адам був створений як цілісна на всіх психофізичних рівнях особистість, у котрої воля, думки та вчинки перебувають у гармонійній

відповідності. Наша гідність як істот, подібних до Творця, дозволяє вільно самовизначатися, вибирати. Тому свобода людини – це не проста відсутність зовнішньої залежності, а моральні самовизначення і самосвідомість. Поза цим змістом говоримо вже не про свободу особи, а про свавілля індивіда і якусь «формальну волю», визначення якої звучить приблизно так: «Я хочу, щоби було те, що я хочу». Тому варто розрізняти волю першої людини та волю, якою володіємо занепалі ми. Так, ХІХ століття історично вважається «золотим віком» в Європі

3

ТЕМА НОМЕРУ: – епоха Просвітництва, розквіту культури, літератури, мистецтва. Але саме в цей період починається активне заперечення Бога й пропаганда свободи вибору, яка, в підсумку, призвела до вседозволеності. Сьогодні цікаво спостерігати за багатьма, котрі підсвідомо прагнуть визволити себе як найвище Боже творіння з неповторною гідністю, від них же самих та власної самовпевненості. Однієї вседозволеної свободи, притаманній людисленню ським мисленню і бажанням, мало, щоб саме їм приписати гідність, властиву кожному з нас. У християнстві ж людська гідність – зовсім інша річ. Це поняття, без якого воно не є можливим, і, здається, воплочення нашого Бога до нас було б даремним, якби Він не відкрив нам таку важливу правду про нас самих. Можна ствердити однозначно: таких божественних висот себе самої, описаних у Святому Письмі і творах Святих Отців Церкви, людина ніколи не мала й не матиме. Духовними синонімами гідності людини є три цікаві біблійні словосполучення – людина як Божий образ, як найвеличніше творіння і як Господня подоба. Перше з них – це невід’ємна природна гідність кожної людської особистості після зачаття, як спільна ознака всіх людей, що відображає їхню рівність, своєрідна цінність кожного в його морально-фізичній природі. Однак людина, яка має у собі такий образ Творця, не повинна величатися цією високою гідністю, бо це не її особиста заслуга, а Божий дар. Тим паче не повинна вона виправдовувати нею свої слабкості чи вади, але, навпаки, усвідомлювати відповідальність за спрямованість і спосіб свого

життя. Хто вважає себе гідним, той – відповідальний! Перескочивши друге, скажемо про третє. Воно пов’язане з достойним життям, коли за Божественною благодаттю, через подолання гріха, людиною досягається найбільше з-поміж усього – дуже велика подібність до Бога. Це стає одразу наочно помітно в ній: досягнення моральної чистоти й чеснот, любовне ставлення до кожного й всього, чудотворність, нетління власного тіла… Отже, гідність і цінність людини – ще й у її божественному покликанні до осягнення Христової святості, у перетворенні себе завдяки Божій силі, згідно з висловлюванням блаженного Івана-Павла ІІ, «у ще одного Христа». Але існує два шляхи: або ставати такою разом з Богом, виконуючи Божі Заповіді, або, заперечуючи Господа, намагатись власними силами та людськими здобутками заперечити існування Всевишнього й ствердити, що людина

óäí³ñòü óäí³ñòü

óäí³ñòü

óä í ³ ñ ò ü

óäí³ñòü

4

ü óäí³³ññò òü Ã

óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü Духовними синонімами гідності людини óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü є три цікаві біблійні словосполу�ення – óäí³ñòü людина як Божий образ, як найвеличніше óäí³ñòü творіння і як Господня подоба. óäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü à ³äí³ñòü óäí³ñòüóäí³ñòü óäí³ñòü óäí³ñòü сама здатна «пізнати добро й зло та стати як боги». Проте така самозамкнена гідність, намагання стати як боги без Бога й приводить до того, що, здобуваючи тимчасові матеріальні блага, будуючи прогрес, людина відвертається від Нього, а значить прирікає себе на страждання. Тільки в єдності з Господом можливе усвідомлення й розуміння справжньої гідності людини. Христос у Своєму воплоченні й особливо у воскресінні наочно демонструє на Самому Собі

СЛОВО № 1 (49) /

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ цінність кожного з нас – істот святих і безгрішних, з цілістю нашого внутрішнього світу з розумом, емоціями, інстинктами, тілесними будовою і порухами. Тому не гідним людини є життя в гріху, позаяк воно руйнує її саму, а також завдає шкоди іншим і навколишньому світу. Воно небезпечне для особистості, суспільства та навколишньої природи, бо через поширення зла порушує гармонію світобудови, що виявляється через душевні й тілесні страждання, хвороби, вразливість перед наслідками руйнування життєвого середовища. Однак морально недостойне життя не руйнує богоданої гідності, але затьмарює її настільки, що вона стає маловпізнанною. Саме тому потрібно велике напруження волі, щоб побачити, а тим більше визнати гідність злочинця, наркомана, алкоголіка, неповносправного тощо. Для відновлення в людині відповідності своїй гідності особливе значення має покаяння, в основі якого лежить усвідомлення гріха й бажання змінити своє життя. Каючись, вона визнає невідповідність своїх думок, слів або вчинків з Богом дарованою гідністю та свідчить перед Ним і Церквою про свою недостойність. Покаяння не принижує людину, а дає їй могутній стимул для духовної роботи над собою, для творчої зміни свого життя, для збереження чистоти богоданої гідності та зростання у ній.

Замість висновку Кожна людина по-своєму є особливою і неповторною, цінною в Божих очах як Його особливе творіння. Якщо у своєму житті бажаємо не прогайнувати євангельський шанс богоподібності і безсмертя, навчаймось через ведення духовного життя саме такими сприймати усіх людей. Пише апостол Іван: «Так Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен хто вірує в Нього не загинув, але мав життя вічне» (Йо. 3, 16) Не самою гідністю людини як особи з божественними рисами, а дуже конкретними її виявами є свобода, сумління, прагнення справедливості, добра, вдумливість, творчість, неповторність внутрішнього емоційного світу, мислення, дар життя, любов… Саме тому божественна гідність кожної людини зовсім виключає не тільки фізичне, але навіть і духовне вбивство. Наставляючи християн в одному зі своїх послань, той же апостол стверджує: «Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жоден душогуб не має вічного життя, що в нім перебувало б» (І Йо. 3, 15). Той, хто віднімає життя в іншого, не може бути спадкоємцем вічних благ. Це стосується всіх сфер людського життя: від ставлення до ненароджених дітей до ставлення до ворогів.

березень - травень 2012

- ДО СМЕРТІ

Цінність людини полягає у тому, що Бог перебуває в ній (пор. І Кор. 6, 19). Таке відкриття людській думці дароване Христом через Його Євангеліє і Церкву. Роблячи щось для людини, ми робимо те саме для Бога. Отже, Він не спитає нас: чому ми не осягнули того, що зробили найбільші чи найсильніші, але: чому ми не були тими, ким мали бути, себто гідними і цінними, і не бачили такими інших…

Додаток Про гідність і цінність кожної людини згідно з Душпастирською конституцією Другого Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі “Gaudium et spes”: 1. Людина за своєю природою є особистістю – наділеною розумом і свободою волі (гідність моральної природи людини); 2. Людина наділена гідністю, оскільки створена за образом і подобою Бога. Вона є відображенням особистісного божества, а відтак характеризується найвищою цінністю (гідність людини як Божого образу); 3. Людина є єдиним створінням на землі, яке Бог «забажав задля Самого Себе» (гідність як божественний дар); 4. Людина наділена гідністю, оскільки Син Божий Ісус Христос втілився в людину і воскрес у Своєму (її) тілі (гідність людини, відновлена у воплоченні і воскресінні Христа); 5. Людина наділена гідністю, оскільки вона покликана до спілкування з Богом, до єднання з Ним (гідність людини через її божественне покликання); 6. Людська гідність є боговстановленою, а отже, такою сакральною цінністю, що не залежить від будь-яких особистих чи соціальних чинників; 7. Гідність рівною мірою притаманна усім людям; оскільки а) усе людство генетично походить від однієї пари – чоловіка і жінки, створених рівними (рівна гідність – з єдиного, спільного для всіх людей походження і єдиної природи людини; б) усі люди рівною мірою мають відношення до Христових воплочення і воскресіння; в) це єдине і спільне для всіх людей покликання до Христової святості життя.

5

ТЕМА НОМЕРУ:

Тіло – храм Святого Духа

«Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас?» (IКор. 6, 19)

Ростислав ПРИРІЗ

Цими словами апостол Павло неперевершено і, водночас, надзвичайно доступно передає правду про те, ким є людина. Дуже актуально звернутися до них сьогодні, у час, коли піддається сумніву всяка істина, а будь-яка цінність стає відносною, коли завдяки науковим і технічним здобуткам у різних сферах діяльності, зокрема медицини, людина почувається господарем світу настільки, що прагне перейняти собі Божу владу управління людським життям і смертю. Ідеться про біомедичні маніпуляції над тілом людини: штучне запліднення, контрацепцію, аборт, клонування, евтаназію тощо, які сьогодні отримують щораз-то більше поширення. З одного боку, проблема дуже практична, бо постає з побутової реальності життя сучасної людини у тілесному його вимірі. Однак якщо поглянути з іншої точки зору, вона порушує питання глобальні й екзистенційні, а саме: вартості, значення та мети людського життя. Адже коли йдеться про людське тіло, то це стосуються усієї людської особи. У тих питаннях біоетичного змісту, перед якими ставить нас сучасне суспільство та науковий розвиток, постава християнина має бути усвідомленою й рішучою у свідченні єдиної й абсолютної Істини.

Духовне і тілесне Існує тенденція розділяти духовне і тілесне та протиставляти їх або, принаймні, не поєднувати, а тримати дистанцію між цими двома сферами життя. Така помилкова постава несе у собі загрозу втрати цілісності людської особи. Насправді, людську тілесність не слід відокремлювати від духовності. Людина – істота також тілесна і в цьому не є її трагедія, а навпаки, – цінність й унікальність. Проте як правильно розуміти значення людського тіла у перспективі її покликання, і чи відповідає ментальність сучасної людини Божому задумові про неї? Варто придивитись, яким є спосіб мислення щодо цього питання людини ХХІ століття.

Мислення сучасної людини

6

Не потрібно довгих спостережень і досліджень,

щоб помітити, що вся увага сучасної людини звернена на те, аби вдосконалити рівень власного життя. Це ніби й не мало б здаватися чимось негативним, але проблема в тому, що вона надто завузила перспективи і горизонти свого розвитку. Всі її амбіції та зусилля скеровані лише до збільшення власного комфорту, розкоші... Тіло в цьому випадку постає самоціллю або, говорячи біблійною мовою, ідолом, якому служить людська особа, а засоби «щастя» обмежені лише до земного життя. Незважаючи на те, що вони стрімко розвиваються і досягли неабияких здобутків у сфері науки, техніки і медицини, замість очікуваного щастя, парадоксально, приносять лише розчарування, а навіть і деградацію. Тому у цій ситуації варто замислитися над запитанням апостола Павла: «Чи ми знаємо, що наше тіло – храм Святого Духа?».

СЛОВО СЛОВО№ №11(49) (49)//

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ

- ДО СМЕРТІ

Тіло як вираження людської особи

подібним до його прославленого тіла, силою, якою він спроможен усе собі підкорити» (Фил. 3, 20-21).

Тіло людини не тільки об’єднує всі органи, які його складають, воно, насамперед, виражає людську особу, бо саме за допомогою тіла людина розмовляє, слухає, допомагає тим, що її оточують. Тому тіло – гідне піклування і поваги. Це піклування слід розуміти в сенсі приготування гідного місця для замешкання Святого Духа. Людська особа є найбільшою і абсолютною цінністю. Від неї має вестися відлік оцінки тих, чи інших дій, пов’язаних з її природою (тілом). В іншому випадку природа людини стає інструментом наукових маніпуляцій, служить якійсь ідеології, яка може принижувати особистість.

Повертаючись до сьогодення

Прагнення до вдосконалення і розвитку є закладене Богом. Трагедія для людини починається тоді, коли вона гордовито намагається зреалізувати його лише власними зусиллями, без Бога, навіть поставити себе замість Нього і понад Ним. Така постава самодостатності і стала причиною гріха прародичів. Відходячи від Бога і оминаючи поняття гріха, сучасний світ пропонує власну концепцію «щастя», яка виправдовує будь-які маніпуляції над людським тілом.

Ви – Христове тіло Християнин не може на власний розсуд і будьякими засобами чинити те, що пропонують досягнення сучасної науки і техніки з огляду на те, що він глибоко спорідненний із Христом через життя Таїнствами Церкви, особливо, через Хрещення і Євхаристію. Згідно зі словами апостола Павла, члени нашого тіла є Христовими (див. І Кор. 6, 15), щобільше, апостол говорить: «Ви ж – Христове тіло, і члени кожний зокрема» (І Кор. 12, 27). Така спорідненість із Христом виникає внаслідок воплочення. Син Божий став людиною, прийняв тіло, схоже «на гріховне тіло, ради гріха, осудив гріх у тілі». (Рим. 8, 3). Після воскресіння існує тільки одне тіло – Тіло Христове, яким є Церква. Ми, вірні, є членами цього містичного тіла, а його голова – Христос. За словами апостола Павла, коли боляче одному членові, страждають усі (див. І Кор. 12, 26). Тому будь-який, здавалось би, приватний вчинок християнина відбивається на всьому Тілі Христовому – Його Церкві.

Правдива перспектива У Воплоченні Бог назавжди поєднався з людиною, став людиною, залишаючись Богом, а у воскресінні Христос не відкинув людське тіло, але прославив його – підніс праворуч Отця. Тим Він показав нам правдиву перспективу: наші тіла воскреснуть із Христом, щоб увійти в Нове життя. «Бо наше громадянство в небі, звідки і Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа, який перемінить наше понижене тіло, щоб було

березень березень--травень травень2012 2012

Будучи спорідненим з тілом Христовим і з’єднаним з Христом, християнин отримує від Нього силу, щоб умертвити гріховність у тілі, «щоб знищилось оце гріховне тіло, щоб нам гріхові більш не служити» (Рим. 6, 6).

У багатьох випадах сучасний науково-технічний прогрес є намаганням людини самоствердитись. Часто це здійснюється всупереч Божим законам. Усі свої свавільні вчинки сучасна людина виправдовує своїм на це правом, а те, що їй заважає, називає дискримінацією. Парадоксально, що поряд з тим вона не бачить, що дискримінує власну гідність, якою її обдарував Бог. Кожна людина має право на гідне зачаття, згідно з Божим задумом, гідне життя та гідну смерть у момент, коли Бог покличе її (це стається в найбільш сприятливий для її спасіння момент) до життя вічного. Намагання «корегувати» ці процеси на власний розсуд – це посягання на владу Бога, спокуса самим бути як Бог (див. Бут. 3, 5). Перед цією спокусою не встояли наші прародичі у раю, і після гріхопадіння вона далі переслідує людину. Таке прагнення не нове, у Біблії воно представлене як намагання збудувати Вавилонську вежу з метою утворити собі ім’я (див. Бут. 11, 4). Сьогодні цій ідеї служать найновіші технологічні досягнення, а ціною є спотворення людського тіла, а отже, – гідності людської особи. Це спричинює викривлення Божого плану людського життя і спасіння, що може стати загрозою втрати останнього.

На завершення У порівнянні з тим, що Бог приготував для нас і чим прагне нас обдарувати, всі зусилля продовжити собі життя, використати його лише для власної приємності виглядають мізерними й нікчемними, а всі протиприродні заходи для осягнення цієї мети – огидними перед Богом. Місія сучасного християнина – своєю поставою свідчити про те, що наше тіло є храмом Святого Духа, який живе у нас, що християнське життя не є боротьбою проти тіла, а навпаки, – це приготування і очищення святині для слави Божої: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рим. 12, 1). Тому треба постійно пам’ятати про гідність і цінність людської особи в очах Божих, адже тільки усвідомлення людиною, ким вона є в Бозі і до чого покликана, зможе спричинити позитивні зміни в її житті.

7

ТЕМА НОМЕРУ:

Штучне запліднення: надія чи загроза?!

Володимир БОГЕНЧУК

8

Напевно багатьом відома казка про царя, який шукав найсолодшу річ у світі. Після тривалих пошуків і смакувань плодів та страв усіх народів світу він випадково помітив, як спить немовля на руках своєї матері. І в ту мить вельможа зрозумів, що усі його пошуки були даремними – найсолодшим є сон немовляти. Усі ці почуття можна охопити одним висловом – радощі материнства. Щасливі ті жінки, які мають змогу їх відчути. На жаль, сьогодні безпліддя є однією із болючих проблем багатьох сімейних пар. Патріярх Яків зі Старого Завіту взяв собі за жінок двох сестер – Лію і Рахиль. Любив Рахиль, хоч вона була неплідною, тоді як Лія, котру менше любив, була благословенна Богом плідністю і народжувала йому дітей. «Як же Рахиль побачила, що не народжує Якову дітей, стала заздрити своїй сестрі і сказала до Якова: дай мені діток, а то вмру» (Бут. 30, 1). У цьому розчарованому та болючому крикові Рахилі за «відібраним» материнством

криється драма безпліддя багатьох подружніх пар, яку вони переживають як виклик долі, втрату, неможливість повної самореалізації.

Історія Роберт Едвардс, працюючи в Кембриджському університеті, почав дослідження у сфері штучного запліднення у 1960 році. У 1968 р. він домігся запліднення людської яйцеклітини в лабораторних умовах. Вивчення оптимальних умов штучного запліднення і подальшого перенесення ембріонів у матку зайняли 10 років. Перша спроба використовувати ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення) у лікуванні безпліддя була зроблена у 1975 році і закінчилася невдачею: вагітність виявилося позаматковою. Екстракорпоральне запліднення вперше в історії людства було проведено в 1978 в невеликому місті Оулдгомі в Англії. Його засновниками вважаються кембриджські дослідники – гінеколог Роберт Едвардс (Robert Edwards) і ембріолог Патрік Стептоу (Patrick Steptoe). Внаслідок першої операції екстракорпорального запліднення, 25 липня 1978р., в сім'ї Леслі і Джона Браунів з’явилася довгоочікувана дитина – дочка Луїза. До цього Леслі протягом 9

СЛОВО № 1 (49) /

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ років безуспішно лікувалася від безпліддя, викликаного непрохідністю маткових труб. Луїза Браун стала першою «дитиною з пробірки», як надалі стали називати дітей, народжених за допомогою цього методу. Через рік ще одна дитина з’явилася в австралійському Мельбурні. Відтак практика штучного запліднення активно поширилася у США, Франції, Бельгії, Німеччині.

Cьогодні близько 700 тисяч безплідних подружніх пар щороку вдаються до цього методу. На світ з’являється близько 30 тисяч зачатих цим способом дітей.

2002-й рік став роком, коли завдяки штучному заплідненню народилося мільйонне немовля. Першою «дитиною з пробірки» в СРСР стала мешканка міста Красний Луч Луганської області, Олена Донцова, яка народилася в клініці Наукового центру акушерства, гінекології та перинатології РАМН у 1986 році. Завдяки відкриттю Роберта Едвардса у світі народилося більше мільйона «дітей з пробірки». У 2001 він створив технологію штучного запліднення, був нагороджений найпрестижнішою американською премією у сфері медицини – Ласкерівскою премією, а у 2010 р.- Нобелівською премією з медицини.

- ДО СМЕРТІ

штучного запліднення: внутрішньоматкова інсемінація клітинами чоловіка або донора, методи ГІФТ і ЗІФТ і метод ЕКЗ (IVF) - екстракорпоральне запліднення. Використання ГІФТ технології може бути пов’язане з бажанням не зіштовхуватися з етичними проблемами, які виникають з точки зору як католицької моралі, так і різних напрямів у медико-юридичній ділянці щодо запліднення у пробірці (invitro). Ця технологія, на думку деяких моралістів,

Шту�не гетерологічне запліднення су�еречить єдності подружжя...

Досвід України В Україні майже 1,5 млн. подружніх пар страждають від безпліддя. Упродовж 2006 року в Києві зареєстровано 1 тис. 691 безплідна пара, з них жіноче безпліддя зареєстроване в 1 тис. 315 випадках, чоловіче – в 149, сумісне – в 224. Загальна кількість сімей, які потребують лікування із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій – 550. За статистикою, 2 з 10 подружній пар не можуть народити дитину. 30 листопада 1984 року в Україні вперше була запліднена яйцеклітина in vitro. Та лише 1991 року українські медики раділи від народження малюка «з пробірки». Це сталося в Харкові завдяки видатному українському репродуктологу Федору Дахну.

служить формою допомоги подружньому акту, але в жодному разі не його заміною. Методи ГІФТ і ЗІФТ Технологія GIFT полягає в одночасному, але розділеному перенесенні чоловічих та жіночих гамет всередину фаллопієвої труби. Показниками для такого методу є деякі форми жіночого та чоловічого безпліддя, несумісні із штучною інсемінацією, при умові, що жінка має хоча б одну прохідну фаллопієву трубу. Прихильники цієї технології стверджують, що приблизно у 40% випадків, пов’язаних з неплідністю, патологію якої ще не було виявлено або вже було виявлено і яку не завжди вдається подолати штучною інсемінацією, можна виправити за допомогою цієї технології.

...при заплідненні в пробірці, навіть тоді, коли воно є гомологічним, розбивається єднально-емоційний компонент подружнього акту.

Методи запліднення За останні роки збільшилася кількість нових методів штучного запліднення. Разом з тим, спостерігається і значне зростання їх застосування. Виділяють декілька основних типів

березень - травень 2012

ЕКЗ (IVF) - екстракорпоральне запліднення ЕКЗ – це штучне запліднення поза організмом, тобто в лабораторних умовах. При використанні цього методу в пробірці здійснюється запліднення яйцеклітини жінки спермою чоловіка. Далі фахівці проводять лабораторне спостереження за розвитком ембріона на ранніх етапах розвитку. Потім здійснюється перенесення отриманих ембріонів.

Сурогатне материнство Деякі жінки, за посередництвом агентств та за відповідну платню, виношували для

9

ТЕМА НОМЕРУ: третіх осіб-замовників дітей, що були запліднені в пробірці з клітин замовників. Бували випадки, коли матері, маючи власних дітей, брали на себе це завдання, щоб подарувати дитину своїй безплідній сестрі. Був також випадок з так званою «найманою матір’ю», котра, після того, як виносила замовлену дитину, відмовилась віддати її, вважаючи своєю. Інструкція «Donum Vitae» вважає етично неприйнятним сурогатне материнство, з тих самих причин, які вимагають відмови і від штучного гетерологічного

блеми знищення «зайвих» ембріонів. На думку деяких моралістів, GIFТ не можна вважати формою допомоги – це, радше, заміна подружнього акту: хоч саме запліднення відбувається в лоні матері, але гамети певний час перебувають поза людським організмом. Інструкція Donumvitae не висловлюється ні на захист, ні в осуд GIFТ, позаяк новизна цієї методики і способи її застосування залишають місце для певних сумнівів, у яких ще треба розібратися. Моральна оцінка штучного гомологічного екстракорпорального запліднення Перед тим як перейти до моральної оцінки штучного гомологічного екст р а ко р п о р а л ь н о г о запліднення, слід нагадати дві основні етичні вимоги, пов’язані з людським д і т о н а р од ж е н н я м . Перша вимога: життя ембріона треба захищати і оберігати,

запліднення, бо воно: «Практично, суперечить єдності шлюбу і гідності людського дітонародження». Крім цього, тут йде мова не лише про загрозу подружній єдності, але й тісному зв’язку між батьками і дітьми. Сурогатне материнство шкодить сім’ї, а тому цей різновид планування народження дитини піддають гострій критиці, хоч воно, здавалося б, вирішує проблему безплідності жінок, у яких відсутня матка або які неспроможні самостійно виносити плід.

Вчення Церкви Штучне гетерологічне запліднення суперечить єдності подружжя, гідності подругів, властивому покликанню батьків і праву дитини бути зачатою і приведеною на світ у подружжі і з подружжя... Щобільше, воно є образою спільного покликання подругів бути батьком і матір’ю: воно об'єктивно позбавляє подружню плідність єдності та цілісності. Спричинює і проявляє розрив між генетичним батьківством і відповідальністю за виховання дитини. Моральна оцінка інтракорпорального запліднення

10

Застосування GIFТ-технології може бути пов’язане з бажанням оминути етичні про-

друга: зачаття повинно бути результатом особового стосунку законних подругів. Свідоме знищення ембріонів, як і штучне переривання вагітності, є морально недопустимим. На противагу цьому посилаються на те, що і у природному заплідненні, внаслідок різних аномалій, відбувається велика кількість спонтанних абортів і до, і після імплантації. Зокрема, вони твердять: якщо сама природа виконує селекцію (відбракування) і з числа різних ембріонів імплантуються і розвиваються тільки ті, які мають найбільшу життєздатність, то і в лабораторних умовах також допустимо застосовувати ряд спроб з метою досягнення кращого результату. В цьому випадку лікар лише «копіює» те, що відбувається в самій природі. Однак неважко зауважити протиріччя і лукавство даного твердження. Ми звертаємося до природи, щоб виправдати знищення ембріонів. Але слід чітко бачити різницю між природною смертю і спричиненою смертю. Якби дане твердження було правильним, то його можна було б застосувати і до інших випадків. Адже хоч у дорожньо-транспортних аваріях гине велика кількість людей, чи мож-

СЛОВО № 1 (49) /

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ на перестати вважати злочином умисне вбивство в автокатастрофі? Інший приклад: багато старих людей помирає природною смертю, але хіба не буде вважатися морально винуватим той, хто стане навмисно спричиняти їх смерть? Існує ще одна обставина етичного характеру, а саме: Подружній статевий акт єднає подругів (фізично, емоційно, тобто поєднує як осіб) і водночас відкриває можливість народження дитини. Тому, коли акт зачаття дитини не має тілесного виявлення, він виявляється позбавленим міжособистісного спілкування, яке у всій повноті можна виразити лише за посередництвом тіла (біологічний фактор цього акту відтворюється технологічно перенесенням гамет). Невід’ємною рисою подружньої любові є її цілісність і повнота дарування двох особистостей. Заміна тілесного і поєднання певною технологією призводить до применшення значення подружнього акту, його приниження до рівня суто технічної дії. Екстракорпоральне запліднення певною мірою є заплідненням поза шлюбом: подружжю належить генетична спадковість ембріона, бажання батьківства і виношування плоду в лоні матері, але той (або ті), хто здійснює визначальну дію запліднення, є сторонньою для подружньої пари особою (чи групою осіб). Відповідні роздуми на цю тему знаходимо у Катехизмі Католицької Церкви, а також в енцикліці Evangelium vitae, у якій, зокрема, читаємо: Різні техніки штучного запліднення... не прийнятні з погляду моралі, оскільки відділяють дітородження від істинно людського контексту подружнього акту, а надто це стосується техніки, що донині нараховує високий відсоток невдач: іде мова тут не так про самий момент запліднення, як про наступну фазу розвитку ембріона, нараженого на ризик скорої смерти. Тут слід додати, що у цій ділянці ми зустрічаємося з однією із найбільших супер-

березень - травень 2012

- ДО СМЕРТІ ечностей сучасної культури: з одного боку, завдяки аборту і контрацепції відбувається поширення ментальності, спрямованої проти життя, а з іншого – відстоюється право будьякою ціною і будь-яким способом мати дитину за допомогою різних технологій. У зв’язку з цим виникає велика підозра в тому, що як

в одному, так і в іншому випадку на дитину дивляться швидше як на «доповнення», чи об'єкт у відношенні до подругів, але не як на суб'єкт – людську особу, яка має власну цінність і яку слід бажати і приймати заради неї самої.

Ïîÿñíåííÿ òåðì³í³â Çàïë³äíåííÿ: ãîìîëîã³÷íå – ³ ñ³ì'ÿ, ³ ÿéöåêë³òèíà ïîõîäÿòü â³ä îäíîãî ïîäðóææÿ; ãåòåðîëîã³÷íå – ñ³ì'ÿ ³/àáî ÿéöåêë³òèíà º â³ä ÷îëîâ³êà àáî æ³íêè äîíîðà (ç-ïîçà ïîäðóææÿ); ³íòðàêîðïîðàëüíå – â³äáóâàºòüñÿ áåçïîñåðåäíüî ó ò³ë³ æ³íêè; åêñòðàêîðïîðàëüíå – â³äáóâàºòüñÿ ïîçà ò³ëîì æ³íêè «ó ïðîá³ðö³».

11

ТЕМА НОМЕРУ:

Спокуса відчути себе богом, або трохи про контрацептиви

Антон БОРИС

Кожне століття в людській історії ознаменоване одним, чи кількома великими відкриттями. Це пов’язане із постійним розвитком людини, котра упродовж свого життя створює все нові і нові знаряддя. Вони є різними як за призначенням, так і за користю, а їхню вартість можемо оцінити за такими двома критеріями: чи вони діють на благо людини і чи людина використовує їх у добрих цілях. Другий критерій пов’язаний з поняттям свободи людини, позаяк саме від неї залежить користь нових відкриттів. Наприклад, розщеплення ядра атома – велике наукове відкриття, але коли згадати Хіросіму і Нагасакі – не потрібно вже більше нічого коментувати.

12

Звертаючи свій погляд в історію, зауважуємо, що, незважаючи на різні історичні процеси, свобода все ж цінується найбільше. З’являється навіть політичний лад, головним гаслом яко го є свобода. Тут для людини неможливо встановити певні рамки, бо вона на все має право. Наприклад, починає вважати тіло своєю власністю відтак надмірно про нього дбає. Зовнішній красі надається більшої уваги, ніж внутрішній. Одним із таких засобів є пластичні операції задля

покращення своєї зовнішності. Тоді людина, котра прагне приваблювати своєю красою, витрачає шалені гроші і готова піти на будь-які жертви. Важко відповісти, що мотивує людей лягати під ніж, звідки з’являється бажання бути, як усі, при цьому відмовляючись і навіть нехтуючи власною унікальністю, неповторністю тілобудови?! Дивно, але в суспільстві, де найбільшою цінністю вважають свободу, люди є рабами своєї зовнішності. Можливо, одним із варіантів відповіді є те, що вони живуть в полоні суспільних стереотипів, які накидають певний ідеал краси і спосіб життя. У цій світоглядній системі давно втратили цінність такі слова, як скромність, сором’язливість, побожність… Вони стали пережитком епохи. Світ прагне рухатися вперед, а не тупцювати на одному місці з християнством, яке нічого не дозволяє. Проте, згідно з християнською мораллю, хірургічні втручання в людське тіло, які дають змогу вилікувати якісь фізіологічні патології або деформовані частини тіла, є допустимі. Натомість людина, котра робить пластичну операцію з іншою метою, втрачає власну унікальність, як зовнішню, так і внутрішню. Чому такий великий акцент ставиться на красі тіла? Думаю, що частина відповіді криється в бажанні щастя, якого так прагне людина. Кожен

СЛОВО № 1 (49) /

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ підсвідомо омо його шукає. Існує чимало способів реалізації свого щастя. У сучасному світі часто статеві стосунки вважають засобом для щастя. Людина хоче жити щастям тіла, відбираючи щастя душі і духа. З таким частковим щастям ми завжди будемо неспокійними, незадоволеними теперішнім станом речей. А все це через полон суспільних стереотипів, які часто є дуже поверховими і гріховними. Щоб виглядати сучасно та модно, потрібно бути розведеним, або в другому, чи третьому шлюбі. Якщо жити в шлюбі, то мати «коханку», а найкраще - декілька і використовувати протизапліднюючі засоби, як новий прогресивний винахід людства. Звернімо увагу на кілька наслідків, які прямо випливають із поняття контрацепції. Отож, який її вплив на людину та подружжя? Найперше, контрацепція ставить під сумнів сенс та необхідність панування над статевим потягом, не дає можливості зачатися новому життю. Так людина не бажає співдіяти з Богом у творенні нового життя, а закрита на це запрошення, щобільше – в окремих випадках через застосування абортивних контрацептивів навіть вбиває його. Такі дії прикриваються загальними фразами: «так роблять всі, просто змінилися звичаї». Звідси, сексуальність перестає бути інтимною та приватною справою, а ложе – святим та непорочним. Людина, використовуючи контрацепцію, показує, що вона є закритою на нове життя, через пошук власної насолоди. Використання контрацепції в подружжі робить подругів закритими не лише на нове життя, а й на власного чоловіка чи дружину. Вона віддаляє їх одне від одного, позаяк є тією стіною, яка не дає подружній єдності розвиватися, навіть руйнує її. Звісно, руйнація проходить поступово і часто для подружжя непомітно. Тому можемо спостерігати факти розлучень пар, які прожили разом п’ятнадцять років і більше. Кажуть, що з кожною статевою близькістю, в якій подружжя використовує контрацепцію, росте стіна непорозумінь, незрозумілих конфліктів та постійних сварок.

березень - травень 2012

- ДО СМЕРТІ Велику небезпеку несе в собі й спіраль, котру часто помилково називають протизапліднюючим засобом. Насправді ж це – абортивний засіб, який унеможливлює прикріплення заплідненої яйцеклітини до стінки матки і, як наслідок - подальше видалення ненародженого немовляти. Зустрічаються випадки, коли немовля народжується із вплетеною спіраллю в крихітне невинне тіло. Життя цієї дитини закінчилось, так і не розпочавшись. Не думаю, що мати була щасливою, коли побачила, до чого призвели її дії. На жаль, аборти може мовчазно схвалювати культура, суспільство, закон... Людина без Бога хоче створити для себе земний рай, а натомість створює нові місця на цвинтарі. Це прямий наслідок людської діяльності без Бога. Отож, людські винаходи, в тому числі і контрацепція, мають вплив на суспільну культуру, безпосередньо на саму людину, на фізичне здоров’я, екологію… Тому завданням кожної людини є замислитись над їх позитивним чи негативним ефектом на суспільство. Питання контрацепції змушує людину обирати, що дорожче – власна насолода, чи справжня любов і особа. Отож, перш ніж вигадувати і пропагувати новий виріб (наприклад, контрацепцію), слід подумати про його вплив. На завершення – запитання до читатача: «Що захистить людину від можливості захворіти на СНІД та й взагалі знищить цю хворобу?». На перший погляд, відповіді знайти неможливо, однак християнство дає дуже чітку, коротку, лаконічну та зрозумілу відповідь – стриманість, яка означає дошлюбну чистоту та чеснотливе подружнє життя. Підсумовуючи, хочемо наголосити, що контрацепція закриває людину на Бога, подружжя і життя, її використання означає виступ проти Бога, недовіру до Нього та сумнів у Його творчій дії, мудрості і любові.

P. S. Церква пропонує методи природного планування сім’ї, які базуються на вивченні природних циклів дружини. Детальніше про методи дивись «Вчимося розпізнавати плідність». Отож обираймо.

13

ТЕМА НОМЕРУ:

Мамо, збережи мені життя! Тарас ЖЕПЛІНСЬКИЙ

14

Мабуть, кожна молода дівчина мріє про доброго, люблячого чоловіка, з яким вона могла б створити гарну християнську сім’ю, жити щасливим подружнім життям, без сварок, нарікань, у взаємній любові, щоб привести на світ нову людину. Яке щастя переповнює молоду маму, коли вона дивиться на свою новонароджену дитину! Ще кілька хвилин тому вона народжувала її у болях, а зараз усміхнена, бо бачить радісні очі маленького немовляти, які дякують їй за те, що зберегла йому життя. Дитина – це Божий дар, це щастя і радість, а не тягар. Однак чомусь трапляються матері, котрі наважуються знищити подарований їм Богом дар. Аборт! Яке страшне це слово. Але ще страшніше воно для немовляти, що перебуває у материнському лоні. Воно ще таке маленьке, таке беззахисне, але вже має безсмертну душу, вже розуміє, що за мить може покинути цей світ, ще навіть не прийшовши в нього… Кожен аборт

– це ще одне зупинене серце. Ще одна пара очей, які ніколи не зможуть бачити. Ще одна пара рук, які ніколи не зможуть торкатись. Ще одна пара ніг, які ніколи не зможуть бігати. Ще одні уста, які ніколи не змжуть промовити слово… Християнське подружжя, яке живе згідно з Божими законами, отримує від Господа ласку любити одне одного. Плодом такої любові є дитина. У сучасному світі дуже часто майбутня мати шукає не любові, але приємності, яка звернена тільки до свого «Я». Така поведінка протирічить християнським принципам. У книзі «Мамо! Я хочу народитися», яка була видана рухом «За життя», є дуже гарні і повчальні слова: «Якщо ти не готова до вагітності, ти не готова до статевих стосунків». Як наслідок – через брак материнської любові до зачатого у своєму лоні життя, винною стає невинна дитина, тільки за те, що з’являється на світ тоді, коли її ніхто не очікує. У такому випадку стурбована жінка впадає в паніку, не знає, що їй робити і у такій закритості на Бога бачить лише один вихід – аборт! Вона ще до кінця не усвідомлює,

СЛОВО № 1 (49) /

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ що дитині Творець дав життя, а вона хоче його забрати. Від Господа Бога походить кожне людське життя, і тільки Він один, даруючи його, має право забрати. Мама навіть не знає, якою красивою буде дитина, яку дарує їй Господь! Не розуміє великого дару. Для неї ще закрите поняття любові через гріх, який її засліплює… Що найчастіше може спонукати жінок робити аборт? Причин може бути чимало: навчання, іспити, написання дисертації, покинув коханий… Причина може бути і доволі банальною: матері зараз просто не готові до народження маляти. Є й серйозніші аргументи: чоловік примушує, свекруха наполягає, робота не дозволяє… Але, мабуть, найпопулярніше сучасне виправдання аборту – матеріальна неспроможність сім’ї. Якби цей аргумент був визначальним для Діви Марії, котра народжувала свого Сина в «убогій стаєнці» й виколисувала в яслах з сіном, то як би прийшло наше спасіння?! Прикладом для нас є також наші пращури, які не боялися народжувати, навіть у дуже скрутних і воєнних часах, мали завжди багато дітей. Вони не чинили абортів і ні за яких обставин не залишали малечі в дитячих будинках. Ні наших батьків, ні нас не викинули, а виростили в умовах набагато складніших, ніж сучасні. Роблячи аборт, ми знищуємо дане Богом життя, хоч тільки Він знає, як складеться це життя і для чого нам робить такий подарунок. Діти – завжди благословення від Бога. Тому варто наголосити, що ніякі аргументи не можуть виправдати убивства, тим більше рідної дитини!

- ДО СМЕРТІ ність людського життя від самого зачаття: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе» (Єр. 1, 5). Святість і недоторканність людського життя, оперті на особистісних відносинах з Богом, починаються вже з цих перших моментів. Всемогутній, справедливий і люблячий Бог дав людині Заповіді, щоб вона знала, як жити, щоб бути щасливою тут, на землі, а потім і в Царстві Небесному. Одна з цих Заповідей звучить - «Не вбивай!» (Вих. 20, 13). А мама свідомо і добровільно вбиває свою дитину і після цього хоче жити довго та щасливо. Дітей вбивають найрідніші їм люди, які мали б їх захищати… Про таких Святе Письмо говорить: «Проклятий, хто таємно убиває ближнього свого. Проклятий, хто бере підкуп, щоб убити душу і пролити кров безневинну» (Втор. 27, 24-25); «...убивців, і розпусних... пай їх в озері, що горить вогнем і сіркою» (Од. 21, 8). Вже у двох ранньохристиянських творах – «Дідахе» і «Посланні Варнави» (перша половина ІІ ст.) – дітовбивство названо «знаком ступання дорогою смерти».

...ніякі аргументи не можуть виправдати убивства, тим більше рідної дитини!

«Життя є найкращим даром Бога... Що в сучасному світі найбільше знищує мир? Це – аборт, бо якщо матір може вбити своє власне дитя, тоді, що може стримати тебе і мене від взаємного вбивства? Найбезпечнішим місцем на світі повинно бути лоно матері, де дитятко є найслабшим і найбільш безпорадним, в повній довірі цілком віддане матері. Та пам’ятайте, що Ісус сказав: «...усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – Мені зробили» (Мт.

25, 40)».

Що говорить Церква про вбивство ненароджених дітей? Церква строго засуджує переривання вагітності і вчить, що дитина вже від зачаття має безсмертну душу, в такий спосіб акцентуючи, що особистісні відносини людини з Богом починаються від самих початків її існування. Святе Письмо навчає про гід-

березень - травень 2012

Святий Василій Великий навчає: «Жінка, яка свідомо вбиває плід, підлягає такій самій карі, як за вбивство. Не нам належить дошукуватися, чи плід вже був сформований, чи ще був аморфний. Бо в цьому разі справедливості вимагає не тільки істота, яка мала народитися, але й той, хто спричинив їй зло, бо, як це часто буває, жінки вмирають від таких процедур. До цього додається вбивство плоду, а це вже друге вбивство, принаймні в намірі тих, хто наважується на такий крок»1. Митрополит Андрей Шептицький у своєму посланні «Не убий» наголошує: «Особливішим способом мерзенні, жахливі і протиприродні є випадки, в яких родичі убивають рідних дітей. А може ще гіршими є вони, коли ті діти ще на світ не прийшли. Вже ця сама обставина, що злочину допускається рідний батько або мати, що дитина не може боронитися, що будучи неохрещеною тратить вічне спасіння, – все то обставини, які роблять зігнання плоду особливішим родом злочину»2. Навчання Церкви стосовно цієї проблеми не змінилося і не може змінитися, позаяк ідеться про найвищу вартість –людське життя, як про це вже багаторазово наголошувалося в учительських документах Церкви. У своїй енцикліці «Evangelium Vitae» блаженний папа Іван Павло ІІ наголошує: «Тому владою, яку Христос дав Петрові і його наступникам, ми, разом з єпископами (які безліч разів засуджували аборти), заявляємо, що безпосереднє переривання

15

ТЕМА НОМЕРУ: вагітності, тобто прямий аборт, задуманий як мета чи як засіб, завжди є серйозною моральною провиною, бо це – свідоме вбивство невинної людської істоти. Жодні обставини, жодна мета чи закон на світі ніколи не зможуть зробити прийнятним те, що само по собі є негідним, бо суперечить Законові Божому, що записаний у серці кожної людини, пізнається розумом і проголошується Церквою»3.

Хто є відповідальним за життя? Людське життя від самого зачаття є цілковито довірене матері, котра про нього дбає та ним піклується, але часом драматичні ситуації чи егоїстичні переконання можуть змусити жінку до знищення життя, яке вона виношує у собі. Згідно з Катехизмом УГКЦ «Христос – наша Пасха», було б несправедливим скинути всю відповідальність за аборт тільки на матір, тому що часто біля неї знаходяться й інші особи, відповідальність котрих можна вважати такою самою, а іноді навіть більшою, ніж самої матері. Може бути винуватим батько дитини, котрий прямо змушує матір до аборту або робить це у непрямий спосіб: залишає її під час вагітності наодинці з проблемами, інколи надто серйозними. Не слід забувати також і про натяки та співучасть, які походять від рідних, близьких та друзів, котрі часто роблять це в ім’я «пошани», «доброго імені», «жіночої свободи». І, нарешті, остання, але нічим не менша відповідальність стосується лікарів та медсестер, які безпосередньо виконують аборт. Опосередковано провина лягає і на всіх тих, хто на суспільному рівні захищає та пропагує аборти4.

Духовне відновлення після аборту

16

Церква своє слово промовила: «Аборт – є абсолютним злом!». Однак що в такому випадку робити жінкам, які все-таки його допустилися? о. Ігор Бойко зазначає, що ми, християни, зобов’язані дбати про

них, недостатньо лише сказати їм, що вони вчинили неправильно. Їм потрібно показати вихід, скерувати до навернення та усвідомлення свого вчинку. Насамперед, аборт є раною душі, тому що цим вчинком батьки спричиняють смерть своїх дітей. Рани можуть зарубцюватися, але ніколи не щезнуть, вони з часом перетворяться у шрами. Таку матір дуже мучить совість, але Господь Бог дав нам совість не тільки для того, щоб застерігала нас від зла, але і спонукала виправляти вчинене зло . Свята Тайна Покаяння є чудовою нагодою через посередництво священика зустріти Христа. Священик – не суддя, а той, хто проголошує милосердя Боже. Христос має силу перемінити рану смерті, яку нос ить у собі жінка, на джерело життя. Варто пам’ятати,

що немає такого гріха, якого Господь не простив би, але потрібно полюбити Господа. Євангелист Лука згадує про жінку грішницю, якій Христос простив всі її беззаконня, бо «багато полюбила…» (Лк. 7, 47). Проте самого лише каяття недостатньо. Матір повинна змінити своє життя, полюбити Того, хто їй готовий простити5. Блаженний папа Іван Павло ІІ закликає: «Особливу увагу ми хотіли б присвятити вам – жінкам, які допустилися переривання вагітності. Церква знає, скільки чинників могло вплинути на таке рішення і впевнена, що у багатьох випадках це було болісне,

СЛОВО № 1 (49) /

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ а може, навіть і драматичне рішення. Мабуть, рана ще не загоїлася у ваших серцях. Але однаково, те, що сталося, було й буде глибоко негідним. Та не журіться і не втрачайте надії. Навпаки, намагайтеся витлумачити це випробування. З покірністю та довірою покайтеся, якщо досі ще цього не зробили. Отець усього милосердя чекає на вас, щоб подарувати вам своє прощення і мир у таїнстві сповіді. Ви зрозумієте, що нічого ще не втрачено, і зможете попросити пробачення у своєї дитини: вона тепер живе в Бозі. Спираючись на допомогу та пораду прихильних до вас і досвідчених людей, ви зможете зробити свій болісний досвід чи не найпереконливішим аргументом на захист вселюдського права на життя. Ваша самовідданість у служінні життю, яка може увінчатися народженням нових людських істот, ваша готовість до прийняття й турботи про тих, хто найбільше потребує вашої близькості, спонукає по-новому побачити людське життя»6. На завершення буде доречним вказати на слова професора богослов’я, Тадеуша Стичня: «Знищуючи без розголосу людей ненароджених, ми самі стаємо суспільством мертвих людей. По кому подзвін? Невже ніхто його не чув? Чому не чути поминального дзвону по тих, хто відходить? Невже в мертвій тиші цього мовчання не чути тривоги і перестороги? Спаси ненароджене, аби спасти себе самого. Аби самому не вмерти морально»7.

Примітки: Василій Великий, Перше канонічне послання до Амфілохія, в: PG 32, 671-672.

2 Андрей Шептицький. Не убий. // Андрей Шептицький. Письма-послання (1939-1944 рр.), Львів, 1991. – С.

227.

3 Енцикліка папи Івана Павла ІІ Evangelium Vitae, 62.

4 Пор. Катехизм Української Греко-Католицької Церкви: Христос – наша Пасха. 880-884.

5 о. Ігор Бойко. Біоетика. Львів, УКУ. 2008. – С. 102.

6 Енцикліка папи Івана Павла ІІ Evangelium Vitae. 99 7 Цит. за: Аліна Тарас. Аборти: чому Церква проти вбивства дітей // http://www.cerkva.od.ua/index. php?option=com_content&task=view&id=471&Itemid=44 8 Вірш, який змусить замислитися кожного... // http:// lvivmama.com.ua/forum/viewtopic.php?t=20&f=32.

1

Використана література:

1. Святе Письмо Старого і Нового Завітів. Переклад о. Івана Хоменка.

2. Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха». Львів: Свічадо, 2011.

3. о. Ігор Бойко. Біоетика. Львів, УКУ. 2008.

4. Моральна катехиза. Життя у Христі. Львів, УКУ.

2004.

- ДО СМЕРТІ

Поезія

8

Матусю, схаменись! Я ще не бачив сонця! Не чув пташок і квітів не збирав! Я не сидів у дощ біля віконця І ручками тебе не обіймав! Гадаєш, я нічого не відчую? Бо я маленький згусточок в тобі? Якби ж ти тільки знала - я все чую! Я так боюсь! Куди ж втекти мені? Хтось скаже, що на все є Божа воля, Що має бути - те не омине. Невже така сумна у мене доля, Що люблю ту, яка за мить уб’є мене? Можливо, мною будеш ти пишатись, Бо я важливе зроблю відкриття! Рідненька, ти почала в же вагатись? На ниточці висить моє життя! А може,буду просто добрим сином Й на старості подам тобі води. Якби я міг, то став би на коліна: «Матусю, не роби мені біди!» Адже у тебе стільки сили й волі, І ласки, і кохання, і тепла. Як добре нам було б удвох!!! Доволі! Розмріявся! А ти ще ж рішення не прийняла... Лиш ти одна, мабуть, сьогодні знаєш Народжусь я,чи піду в забуття. А я тремчу, чекаю... і благаю: «МАТУСЮ, ЗБЕРЕЖИ МОЄ ЖИТТЯ!»

березень - травень 2012

17

ТЕМА НОМЕРУ:

Клонування і гідність людської особи Петро ВОЙТОВИЧ

Минуле століття ознаменувалося бурхливим розвитком науки. Було зроблено відкриття, які для попередніх поколінь видавалися неможливими. В останні десятиліття XX століття особливо розвинулась одна з головних гілок біологічної науки – молекулярна генетика, виник новий напрям генетики – генетична інженерія. З’явилася можливість генної терапії деяких захворювань людини, а останні роки XX століття ознаменувалися ще однією важливою подією – було проведено експеримент щодо клонування тварин. У суспільстві звучали різні оцінки цієї події: одні вважали це великим відкриттям, яке в майбутньому зможе допомогти людству, інші ж, навпаки, що це принижує людину, нищить її гідність.

18

клонування, яка з 1979 року знаходилася в стадії експериментування на тваринах, була застосована на людині. 13 жовтня 1993 року Джеррі Холл (Holl) і Роберт Стіллман (Stillman), двоє вчених з відділу акушерства та гінекології у США, повідомили, що клонування людини стало технічно можливою реальністю, позаяк вони вже зреалізували його на 17 людських ембріонах, отриманих за допомогою запліднення в пробірці, і вивели з них 48 генетично ідентичних ембріонів (метою їхнього тесту було: уможливити потомство неплідним парам, а також відповісти на запитання, чи клонування людських істот може бути так само ефективним, як і клонування тварин).

спочатку вживалося для окреслення вегетативної репродукції рослин. Клонування є відомим явищем у рослинному світі.

Історія клонування

Що таке клонування?

Перші спроби клонування тварин були зроблені в 30 роках ХХ століття. Технічний прогрес у сфері молекулярної біології, генетики і штучного запліднення дав змогу це реалізувати. Новий етап у клонуванні визначають експерименти вчених, завершених народженням вівці Доллі (27 лютого 1997 р.). Техніка

Клонування – це метод розмноження статевороздільних істот (тварин та людей), за допомогою якого у безстатевий спосіб можна отримати новий організм, який буде генетично ідентичним до організму, що планують клонувати. Слово «клонування» походить від грецького «klon», що означає «галузка», «брунька» і

Клонування зустрічається у природі в різних групах рослин та безхребетних тварин (бджоли). Як загальновідомий приклад «природного клонування», який зустрічається і в людини, можемо розглядати феномен однояйцевих близнюків. Це завжди дві дівчинки або два хлопчики, які надзвичайно подібні один до одного. Вони мають однакову групу крові. На сьогодні існує два основних види клонування:

Для клонування використовують дорослі стовбурові клітини, проте вченими ще не є повністю вивчений потенціал тих клітин. При клонуванні всі гени дитиниклона беруться в одного індивіда. Щоб отримати організм, ідентичний до іншого організму, потрібно, щоб генетична інформація матері була повністю, без змін передана потомству. Проте при статевому розмноженні це неможливо, бо тут новий організм отримує ознаки, які визначатимуть взаємодію материнської і батьківської спадкової інформації, тобто будуть мати риси як і батька, так і матері.

СЛОВО СЛОВО № № 11 (49) (49) //

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ • Репродуктивне. Цей метод клонування передбачає процес отримання «життєздатної копії», при якому передбачається доведення процесу до стадії народження генетичного двійника (клона).

• Терапевтичне. Це клонування передбачає доведення генетичної копії до стадії зародка, після чого подальший розвиток клона зупиняється, а отриманий таким чином «клітинний матеріал» використовується для лікарських цілей.

За і проти.. При клонуванні часто зустрічаються різного роду деформації та неповноцінності клона. Ці вади виявляються як у момент народження, так і на пізніших стадіях його розвитку. Коли говорити про клонування людини, то це передбачає створення нового організму, який на всіх стадіях розвитку максимально ідентичний оригіналові. Цим оригіналом може бути людина, котра живе зараз, або, котра жила колись. Тут вчені на користь клонування виводять різні аргументи, основними з яких є: • Клонування для створення дітей. При такому підході народжується дитина повністю схожа до особи донора. У випадку клонування вже йдеться не лише про те, щоб мати дитину, але мати дитину саме таку, яку хочеться мати (вибір статі, характерних рис).

- ДО СМЕРТІ

сунки. Клонування є не лише порушенням гідності людини і її прав, але також, із точки зору медицини, у клонованих особин процес старіння відбувається набагато швидше, ніж у зачатих природним шляхом. З точки зору психології, психічне життя клонованих людей, процес їхнього самоусвідомлення та пошуку свого місця у житті буде болісним і депресивним. Церква подає свої аргументи, які засуджують клонування: • Клонування порушує людську гідність, зводить людське життя до рівня «біологічного матеріалу».

• Відділяє сферу дітонародження від подружнього акту.

• Спричинює брак поваги до людських ембріонів, які будуть знищені, щоб успішно могла відбутися репродукція цього типу (при клонуванні вівці Доллі було 277 спроб, 8 доведено до ембріональної стадії, з тих 8 дійшло до народження однієї вівці).

• Клонування – це маніпуляція людською прокреацією. При цьому порушуються особові відносини між батьками та дітьми, та й взагалі може зникнути поняття сім’ї та сімейних стосунків.

• Клонування для досліджень – це продукування клонованого ембріона з метою використання його в наукових дослідженнях для лікування хворих і створення нових лікарських препаратів.

• Клонування є недопустимим з огляду на гідність клонованої особи. Кожна людина має право для своєї унікальності та неповторності. Також її тіло є елементом гідності і унікальності, тоді, як клонована істота - це завжди «копія» когось іншого. Це вело б до загублення власної ідентичності, до відчуття меншовартості.

• Можливість продукції підмінної особи – очікування своєрідної «безсмертності», пов’язане із клонуванням самого себе і через те – «нескінченного» продовження власного життя.

• Створення «клонів» живих осіб виключно як джерела до трансплантації органів є зведенням людини до рівня предмету вжитку, що є цілковито недопустимим з точки зору християнського персоналізму.

• Створення «армії клонів» придатних для певних воєнних дій. Позиція прихильників клонування оперта на переконанні, що людський ембріон на ранніх стадіях розвитку – це не людина, і у зв’язку з тим проведені на ньому експериментування не порушують найважливіших благ людської особи. Однак це суперечить принципу рівності людей, принижує гідність людини і веде до експериментування на людських ембріонах. Клонування ембріонів, незалежно від цілей, суперечить принципам міжнародного права, яке захищає людську гідність: створення людських істот призначених на знищення, свідоме знищення клонованих істот після досягнення наукових цілей, зведення людської істоти до ролі слуги або раба, а також дозвіл на проведення медичних і біологічних експериментів на істотах, які не дали на це згоди, - є морально злим і недопустимим. Тут руйнується інститут сім’ї та ламаються традиційні родинні сто-

березень березень -- травень травень 2012 2012

Висновок Отже, клонування – це вияв неправильного підходу до свободи наукових досліджень та експериментів. Хтось вбачає в цьому прояв всемогутності науки, проте така наука є без цінностей, без поваги до людини, її гідності та індивідуальності. Причиною цього є відкинення Бога, бо тоді все стає дозволеним і не є гріхом. Проголошення «смерті Бога» приведе до «смерті людини». Клонування якоюсь мірою є поставленням людини на місце Бога. Але, насправді, людина сама собі готує нову форму рабства, нові форми дискримінації та нові форми страждань. Спокусі раю – «будете як боги» – підлягає багато сучасних вчених. Отож, клонування стає трагічною пародією Божої всемогутності. Бог доручив людині панувати над світом, але часто вона вже не вміє або не хоче поставити певні межі, щоб не посягати на владу Бога.

19

ТЕМА НОМЕРУ:

Трансплантація і шанс продовження життя Михайло БАЛКО

«Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою» (Бут. 2, 7).

Створивши людину шостого дня, Бог обдарував її життям. З цього моменту ведеться відлік її власної історії. Через гріх прародичів Адама і Єви наше життя стало обмеженим кількістю років на землі, а наше тіло зазнало тлінності. Життя і здоров’я людини залежать також від багатьох зовнішніх факторів. Велика кількість хімічних випарів у повітря, вирубування лісів, шкідливе харчування, вживання наркотичних речовин, паління сигарет та алкоголь негативно впливають на людський організм, отож, тривалість життя скорочується. Тому людина різними можливими, дозволеними і недозволеними методами і за всяку ціну намагається продовжити собі життя.

20

Однією з таких можливостей довше протриматись тут, на землі, стала трансплантація органів. Прогрес у медицині та поширення застосування трансплантації органів дозволяє сьогодні лікувати багатьох хворих, які ще до недавнього часу могли б лише очікувати на смерть або, у кращому випадку, продовжувати своє болісне та обмежене існування. Як сказав блаженний папа Іван Павло ІІ: «Завдяки науці та професійності, жертовності лікарів та медпрацівників... відкриваються для людства нові чудові можливості. Перед нами відкривається можливість любити нашого ближнього в новий спосіб; в євангельських термінах «аж до кінця»1.

Що таке трансплантація? Це спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини або тварин. Трансплантація дає можливість продовжити життя, повернути здоров’я або молодість через заміну хворих органів чи тканин здоровими, взятими від осіб, які належать до цього самого або відмінного виду. Донор – особа, у якої за життя або після її смерті взято анатомічні матеріали для трансплантації. Реципієнт – особа, для лікування якої застосовується трансплантація2.

Деякі історичні відомості про трансплантацію Історія трансплантації органів сягає 1902 року, коли французький хірург, Алексіс Каррель, винайшов технологію для сполучення двох кров’яних судин. За таке наукове відкриття він отримав у 1912 році Нобелівську премію у галузі медицини. Під час Другої Світової війни лікар Петер Медавар, виконуючи прищеплення шкіри у пацієнтів з важкими опіками, отриманими при бомбардуванні Лондону, відкрив, що несумісність була генетичного походження. Результатом цих дослідів було виконання першої трансплантації нирки в ідентичних близнюків, виконаної групою професора Мюррей 23 грудня 1954 року у Бостоні. Реципієнт прожив із цією ниркою 20 років. А професор Дж. Мюррей у 1991 році за внесок у розвиток трансплантології став лауреатом Нобелівської премії.

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ

- ДО СМЕРТІ

У наступних роках із задовільними результатами було здійснено чимало трансплантацій від живих донорів, перш за все, у США, також тоді були виконані експерименти трансплантації нирок від щойно померлих осіб: так звана трансплантація від мертвого донора.

Трансплантація завжди повинна залишатися на службі життю, в розумінні його оборони і розвитку. Не можна легковажно наражати того, котрий приймає пересадку, на серйозні побічні наслідки цієї операції. Пропорція втрат і корисності повинна бути збережена.

У 1965 році було осягнуто певність, що цей вид втручання є можливим. У цілому світі відкрились центри трансплантації нирок. Відтоді такі пересадки виконувались щораз частіше і з кращими результатами аж доки не стали звичайними операціями. У подальших роках були спроби трансплантувати легені, підшлункову залозу та серце.

Сьогодні ми маємо очевидний прогрес у науці трансплантології, а також перед нами вимальовуються цілі, які ще мають бути досягнені для кращого служіння хворій особі внаслідок трансплантації органів4.

У колишньому Радянському Союзі перші успішні пересадки нирки були виконані в Москві Б. В. Петровським у 1965 році, а в Україні лише у 1972 році В. С. Карпенком3.

Види трансплантації Автопластична трансплантація – полягає на перенесенні якогось органу, чи тканини з одного місця на інше, але всередині одного й того самого організму. Доречність і моральність такої операції буде випливати з того, якою ж є причина її виконування: чи для вищого добра тієї особи, чи з бажанням, пов’язаним з естетичними поглядами.

Проблема трансплантації органів Сьогодні є можливою пересадка шкіри, нирок, печінки, легенів, серця. Медики пересаджують нервову тканину, проводяться дослідження і спроби пересадки спинного мозку тощо. З цієї причини етичним викликом є визначити і обумовити межі між технікою і гідністю особи (іншими словами між homo tecnologicus і homo rationalis). Розвиток і здобуток техніки не можуть бути самі з себе критеріями етичності. Тим критерієм має бути пошана гідності і розвиток людини з огляду на те, що вона – людина. Отож техніка має посідати службову роль у відношенні до людини. Парафразуючи Святе Письмо: не людина є для техніки, але техніка для людини. Роздумуючи про етичний критерій трансплантації (яким є сама людина), слід проаналізувати відношення між тілом і особою. Тіло - це не тільки звичайний набір чи група тканин, воно є місцем, в якому реалізується особа. Трансплантація стосується не тільки фізичної складової особи, але також – і духовної. Отож, етичність трансплантації потрібно розглядати у двох площинах: методична площина – розглядає відношення техніки до етики; контекстуальна площина – розглядає відношення між тілом і особою. Остання є суттєвою для нас в застанові над питанням пересадки органів, бо як висловився вчений біоетик Е. Зґречча: «Зустріч між тілесністю і особою людською, між технікою та етикою повстає перед нами у вигляді хреста, у якому вертикальна лінія вартості перетинається з горизонтальною лінією технологічних можливостей»5.

Кожне медичне втру�ання має мати на у�азі добро людини в її інтег�альності.

Гомологічна трансплантація – перенесення тканини, чи органу від одного до іншого індивіда того самого виду (з особи на особу, чи з тварини на тварину, але того самого виду).

Гетерологічна трансплантація – перенесення тканини, чи органу індивіда одного виду індивідові іншого виду (наприклад, з тварини на людину). Такі приклади викликають певні етичні проблеми. Етична проблема виявляється тут у подвійний спосіб: непевність щодо успіху такої операції, а отже, належних пропорцій щодо ризику, до якого вдаємося, а також небезпека зміни особистості. Можна також говорити про трансплантацію з живого на живого (ex vivo) і з мертвого на живого (ex mortus). Ці два види трансплантації можуть бути, як гомологічні, так і гетерологічні. Жертводавець, якщо це є жива людина, не повинен отримувати шкоди (скалічення) з приводу трансплантації. Раніше цей вид трансплантації був навіть заборонений моральним богослов’ям. Сьогодні, однак, вважається, що задля любові ближнього можна пожертвувати, наприклад, одну зі своїх здорових нирок для хворого.

Фундаментальним критерієм етичності трансплантації є розвиток і пошана гідності людини, бо людське життя може бути лише ціллю, але ніколи засобом. Кожне медичне втручання має мати на увазі добро людини в її інтегральності (цілості).

21

ТЕМА НОМЕРУ: У питанні етичної оцінки трансплантації маємо справу з подвійною проблемою: 1) психологічний аспект – стосується цілісності особи, а також наслідків психічної природи, які може принести трансплантація, як у відношенні до власного тіла, так і у відношенні до органу донора. Звідси випливає необхідність широкого психічного приготування; 2) конкретний аспект – він стосується виду трансплантації: пересадка мозку, чи пересадка нирки. Що стосується пересадки мозку, то, з етичної точки зору, вона є неприйнятною, бо не зберігає особової непорушності (ідентичності). Адже саме мозок відповідає за свідоме функціонування особової ідентичності. Щодо моральної оцінки, то якщо йдеться про автопластичні пересадки, важко знайти суттєві аргументи, на основі яких їх треба засудити. Але наскільки є дозволеною гомопластична пересадка? Вона настільки можлива, якщо дарування однієї частини власного тіла не викликає негативних наслідків на здоров’ї. При цьому мусять бути збережені наступні умови: повна свобода; свідомість ризику; невідкладність; правдоподібність позитивного вчинку. Водночас не є дозволеним продукування зародків, щоб їх потім вживати, як засоби для трансплантації. Слід пам’ятати, що від моменту зачаття у лоні матері зароджується особа, яка має вільно народитися і розвиватися. У цьому контексті зрозуміло, що неморальною є трансплантація тканин і органів ембріонів чи плодів. Дар органів для пересадки треба розглядати у перспективі християнського заклику до любові і солідарності з ближнім, зокрема з тим, хто перебуває у крайній потребі. Іван Павло II в енцикліці «Євангеліє життя» багаторазово посилається на любов, як на фундамент всякої турботи про життя. При цьому стверджується, що християни можуть бути інколи закликані до героїчної любові через повний дар себе, що може виражатися однаково в діях надзвичайних як і щоденних. «Серед тих дій на особливе визнання заслуговує віддання одного з парних органів, яке сумісне з вимогами етики, з ціллю рятувати здоров’я, а навіть життя хворим, позбавленим інколи всякої надії»6.

22

Не є річчю байдужою для етичної оцінки те, хто здійснює пересадку органів. Не всі клінічні колективи достатньо підготовані і мають відповідну апаратуру для проведення певних трансплантацій. Слід запитати, чи технічні і спеціалізовані умови дозволяють уникнути зайвого ризику? З метою уникнення небезпеки, що лікарі заберуть орган від людини, визнаної занадто поспішно як по-

мерлу, істотною умовою допустимості такої трансплантації є правило, що один лікарський колектив стверджує смерть померлого, а інший забирає орган і пересаджує його. Отже, такий великий дар, як дарування органу, може бути оправданий лише досягненням добра настільки ж великого, такої самої гідності – життя або здоров’я іншої особи. Задля цього безкорисне дарування частини власного тіла (органів або тканин) для добра іншої особи, яка має в цьому крайню потребу, не є лише актом альтруїзму або щедрості, але є також жестом, який повністю реалізує наше буття відносно особливої людської гідності. Таке дарування вважається справжнім актом любові, позаяк, роблячи це, не дарується просто щось власне, а, радше, дарується щось від себе. Неморальним є «дарування» з метою матеріального зиску. Про це висловився Папа Іван Павло ІІ під час одного Міжнародного Конгресу: «Кожна практика, яка схиляється до комерціалізації людських органів або вважає їх одиницею обміну і продажу, є морально неприйнятною, оскільки “предметне” використання тіла робить насильство над самою гідністю особи»7. «Органи, які є одинарними, не можуть братися для трансплантації, за винятком ситуації, коли вони беруться від трупа, тобто з тіла, про яке ми впевнилися, що воно є мертвим. Ця вимога є очевидною, оскільки, роблячи протилежне, означало б навмисне спричинити смерть донора, беручи його органи»8. Трансплантація залишиться важливим фактором у медицині, а це вимагає, щоб розвивалася культура солідарності та дарування. Дарування і трансплантація органів мають високі етичні вартості: представляють особисте, а інколи і геройське служіння на користь життя і можуть стати чудовою нагодою для вчинення милосердя стосовно ближнього.

Примітки: 1 Пор. Моральна катехиза. Життя у Христі, Львів 2004. – С. 112.

2 Пор. Моральна катехиза. Життя у Христі. Львів 2004. – С. 106.

3 Пор. І. Бойко. Біоетика. Львів 2008. – С. 127-128.

4 Пор. І. Бойко. Біоетика. Львів 2008. – С. 129.

5 Пор.: Е. Згречча, «Перспектива Ксенотрансплантації», Ватикан 2001 - С. 364.

6 Evangelium vitae. 86.

7 І. Бойко. Біоетика. Львів 2008. – С. 132.

8 Там само.

СЛОВО № 1 (49) / СЛОВО № 1 (49) /

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ

- ДО СМЕРТІ

«Жити не можна вмирати!» – а де Ви поставите кому?

Тарас КАБЛАШ

Життя кожної людини унікальне, повне різних переживань, як позитивних так і негативних: ми радіємо і сумуємо, здобуваємо і втрачаємо, але всі бажаємо собі, своїм рідним і близьким тільки щастя, здоров’я, радості, благополуччя... Адже кожен із нас хоче прожити щасливо своє життя і для цього докладає максимум зусиль. На жаль, не завжди наші мрії, бажання стають реальністю. Однієї миті ми можемо все те, що до сьогодні було для нас найбільшим багатством, опорою в житті, - втратити. Все може кардинально змінитися, і розплановане від «А до Я» життя, яке виключає будьяку альтернативу, піде у кардинально іншому напрямку. Найчастіше це стається через досвідчення хвороби. Виглядає так, що з цієї хвилини період щастя закінчується, а починається нестерпно важкий, болючий час терпінь, боротьби з хворобою. Життя, яке асоціювалося тільки з безтурботністю, - втрачає сенс. Тоді людина розуміє, що весь достаток, який вона дотепер мала, не допоможе, що для всіх ближніх вона буде тягарем. З’являються думки: «Краще вмерти, ніж так жити», «Який сенс жити в муках, якщо можна вже сьогодні випити березень - травень 2012 березень - травень 2012

якісь пігулки і вмерти легкою, безболісною смертю?!» Сенс - жити у тому, щоб здобути життя вічне у терпінні і прийнятті Божої волі як хворою людиною, так і її ближніми. Легка смерть, або евтаназія – така пропозиція може здаватися виходом для людини, перед котрою розгортається перспектива нестерпного болю в останні дні життя. Тому часто можна почути чимало аргументів на користь евтаназії, які, по-суті, зводяться до одного: я маю право розпоряджатись своїм життям, позаяк я свобідна людина. Але ж тут затрачається правдиве розуміння свободи, яка, будучи дарунком Творця, виявом Його пошани до людини має служити для її спасіння, що відбувається через прийняття Божої волі, дарування себе і відкритість на інших людей. Це не є абсолютною автономією, замкнутістю людини в собі чи правом на самознищення, але це дарування себе іншим людям. Також можна почути інший аргумент: «Не хочу завдавати своїм близьким тягаря, не хочу, щоб люди, котрі бачать мої страждання, – також страждали. Ці та інші аргументи виявились переконливими для урядів деяких європейських країн: Швейцарії, Австрії, Бельгії, Нідерландів, Франції та кількох штатів Америки. Тому там евтаназія вважається дозволеною і є альтернативою до нестерпно важких мук. А лікарі, котрі давали клятву Гіппократа і покликані працювати для захисту людського життя, свої знання

23

ТЕМА НОМЕРУ: спрямовують у протилежне русло, щоб це життя убити. Перед цим перестерігає блаженний папа Іван Павло ІІ у зверненні до робочої групи Папської Академії Наук: «Науковці і лікарі покликані застосовувати свої знання та енергію на служіння життю. Вони у жодному випадку не можуть злегковажити цим… Евтаназія є злочином… Науковці і лікарі не можуть виступати у ролі господарів життя, але як його віддані слуги».

Іван Золотоустий нас повчає: «Якщо ти, улюблений, зазнаєш хвороби, гарячки чи ран і біль примушує тебе казати будь-яку огиду, але ти стримуєшся, будеш дякувати і любити Бога, то отримаєш нагороду. Мужньо переноси все, що сталося, бо це для тебе мученицький подвиг»1. Адже мучеництво – це не тільки зазнати фізичної смерті внаслідок катувань за віру, але це також, «коли хтось, не зважаючи на біль, котрий змушує ремствувати, вирішує терпіти і не говорити нічого непристойного»2, тим більше не бажаючи собі смерті, щоб позбавитись страждань, але молитися як вчив нас сам Христос: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки не моя, але твоя воля хай буде» (Лк. 22, 42).

ÆèòòÿÆèòòÿ ÆÆèòòÿ èòòÿ Æèòòÿ ÆèòòÿÆèòòÿ Æèòòÿ Æèòòÿ Æèòòÿ Æèòòÿ Æèòòÿ òÿ прикрій кожній для насÆèòòÿ ситуації Æ...вèòÆèòòÿ слід намагатись зрозу�іти те, щоÆèòòÿ з нами Æèòòÿ Æèòòÿ стається Æèòòÿ у світлі Божого заду�у. Æèòòÿ Æèòòÿ Æèòòÿ

òòÿ èòòòÿòÿÆèÆ Æ ÆèòòÿÆÆè èòèò òò ÿÿ Æèòòÿ ог - один володар життя і смерті, тому жодна люБог дина не має права позбавити когось цього дару. Хіба ми народились зі своєї волі? Ні. Бог дав нам життя, створивши на свій Образ і Подобу, створив кожного з нас ОСОБОЮ, неповторною, унікальною, наділив нас незліченними дарами. Він задумав, щоб людина була подібною до свого Творця, святою, адже написано у Святому Письмі, Слові Божому: «Святими ви мусите бути, бо я – святий, Господь, Бог ваш» (Лев.

19, 2). Це велике покликання людина може реалізувати у житті, уподібнюючись до Бога.

Апостол Павло у посланні до Римлян пише: «Ми – діти Божі; а коли діти, то й спадкоємці Божі – спадкоємці Христа, якщо ми страждаємо разом і з Ним, щоб із ним і прославитись» (Рм.

8, 16-17). Ці слова звучать для нас сьогодні як заклик

Але чому попри таке величне покликання людина так багато терпить? Звернімось до сторінок Святого Письма. Що воно говорить нам про страждання?

24

У книзі Йова виразно змальований образ чоловіка, який жив у достатку, побожно, але прийшов сатана і з Божого допусту «вдарив Йова лютою проказою від стіп до голови». Цей чоловік втратив своє нажите добро, та й його дружина дорікала йому за велику праведність, кажучи: «І ще тримаєшся твоєї досконалості? Лихослови Бога і вмри». Та Йов у своїй вірі відповів їй: «Неначе б говорила яка дурна, отаке і ти говориш. Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?!» (Йов 2, 7-10). Тому Бог за його вірність згодом повернув Йову здоров’я та все втрачене. І жив Йов щасливо довгі роки, бачачи дітей своїх дітей аж до четвертого покоління. Цей образ страждаючого Йова, як ніколи актуальний сьогодні, коли люди бояться будь-яких терпінь. Бо життя часто має вартість для людей тільки в тому випадку, коли вони матеріально забезпечені, мають владу в руках і їх вінчають лавром слави. Саме цим трьом спокусам від диявола: багатства, влади і слави протистояв Христос, перебуваючи в пустелі сорок днів. У цьому протистоянні нам допоможе також праведний Йов, як приклад подяки і досконалого прийняття Божої волі.

не боятися страждань, бо вони є дочасними, але гідно зносити все, знаючи що нас очікує незрівнянно більше – вічне життя у Царстві Божому. Тому в кожній прикрій для нас ситуації слід намагатись зрозуміти те, що з нами стається у світлі Божого задуму. Тоді ми зможемо кожну хвилину нашого життя прожити гідно, без нарікань. Тоді і світ у наших очах стане інакший, а ми своїм життям будемо завжди випромінювати щастя. Тому все-таки: «ЖИТИ , НЕ МОЖНА ВМИРАТИ!!!»

Примітки: Св. Іван Золотоустий. Зібрання повчань том І. – С. 185. Там само.

1 2

СЛОВО № 1 (49) /

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ВІД ЗАЧАТТЯ

Народження

- ДО СМЕРТІ

для вічності

Петро МАКОВЕЦЬКИЙ Дивно складається наше життя: постійно прагнемо втекти від смерті, знаючи, що її уникнути просто неможливо. Намагаючись насолодитися власним існуванням, мовляв, живемо тільки раз, зводимо культуру нанівець, – тим вносимо у своє життя хаос, який є ознакою смерті. Щодня чинимо аборти, надаючи перевагу смерті; легалізовуємо евтаназію, штучно скорочуючи життя інших людей, – натомість продовжити віку нам не під силу. Виходить парадоксальна річ: замість життя – самі собі вибираємо смерть. І так триває вже дуже давно. Кожне місто живих має своє місто мертвих. Переважно цвинтарі знаходяться поза міськими «мурами», що, мабуть, виражає загальнолюдське бажання бути якнайдалі від цього спокійного місця. Люди шукають різні засоби, щоб відгородити себе від смерті, поринаючи з головою в різні давні вірування, забобони, прикмети, в істинність яких вірять беззастережно. Причиною цього є страх. Він обов’язково з’являється в нашому житті, бо людина, котра покликана до вічного життя, боїться навіть думати, що колись настане кінець її власної «порції» буття. Думка про те, що смерть – це кінцева зупинка на життєвому шляху – паралізує. Шалена перспектива довгого життя, яку малювала молодість, згасає, показуючи власну мізерність. Апостол Павло у своєму посланні до Солунян пише про це, щоб їх заспокоїти: «Не хочемо, брати, залишати вас у незнанні

небесного відбувається так само таїнственно, як і народження дитини в лоні матері. Тому ми приготовляємо тіло померлої людини до поховання і чинимо молитовні поминання, супроводжуючи в останню путь. Адже з того моменту, як людина «відійшла від рідні своєї… і вже не журиться про суєту світу…», Церква не залишає її, а й надалі ревно опікується через заупокійні молитви та різні богослужіння. Вшанування тіла людини відбувається тому, що вона є створена на образ і подобу Божу. Перед похованням людське тіло обмивають та одягають у нову одежу, позаяк воно є освячене Божою благодаттю в святих Таїнствах Церкви. Значенням молитов біля гробу є допомога померлому, котрий тепер вже не може молитися за спасіння своєї душі. Вірні, що моляться, немовби віддають на деякий час свої уста померлому. Чин похорону, над ким би він не здійснювався: архиєреєм, священиком, ченцем чи мирянином, головною метою має не тільки торжественно провести померлого в останню путь, але й молитовно випросити усопшому прощення гріхів. Іншими словами, молитви за померлих дарують духовну користь душам переставлених. Тому не можна занедбувати молитовну пам’ять за рідних чи близьких, яких з нами вже немає. Все, що їм потрібно, – наша молитва. Бо хто молиться – той обирає життя, життя вічне.

З Божої волі цей перехід від життя земного до життя небесного відбувається так само таїнственно, як і народження дитини в лоні матері. щодо померлих, – щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо коли ми віруємо, що Ісус умер і воскрес, тож так і тих, які поснули в Ісусі, Бог приведе з ним» (І Сол. 4, 13-14). Ці слова підтверджують вже сказане самим Ісусом Христом: «Кожен, хто живе і в мене вірує, – не вмре повіки…» (Йо. 11, 26). Хто вірує – той не має причин боятися смерті. Бо смерть, яка стала наслідком гріхопадіння в раю, була переможена Сином Божим, Він смертю смерть подолав. У церковній традиції смерть стала «великим таїнством» народження людини для вічності. З Божої волі цей перехід від життя земного до життя

березень - травень 2012

25

НА ГРАНЯХ ЧАСУ:

«Життя за Божими Заповідями стосується не тільки духовності, значною мірою, вони оберігають фізичне життя і здоров’я людей», – інтерв’ю з Антуном Лісецом, доктором медицини (Хорватія)

Лікар із Хорватії, доктор медицини Антун Лі сец, уже 25 років своєю працею закликає людей різних країн поважати життя, здоров’я, христи янські моральні та сімейні цінності. Із 1992 року часто буває в Україні, де в різних містах країни читає лекції, зустрічається з медиками, студен тами, молоддю... п. Лісец також був гостем Дро гобицької духовної семінарії. Під час конференції п. Антун поділився із семінаристами своїми думками і поглядами стосовно ситуації, яка склалася у світі, зокрема в Україні. Ідеться про гостру необхідність звернути увагу суспільства, а особливо молоді і медиків, на проблеми ставлення до людського життя, здоров’я, одруження, батьківства та сім’ї. По завершенні конференції п. Лісец роздав семінаристам друковані матеріали та аудіозаписи своїх лекцій, а також люб’язно погодився відповісти на кілька запитань для семінарійного часопису «Слово».

– Пане Антуне, які конкретно завдання Ви ставите перед собою у Вашій місійній діяльності?

26

Головним моїм завданням є аналізувати проблеми, від яких люди вже страждають, і вирішувати їх, згідно з християнською вірою. Виховувати обережність перед неправильним способом життя. Особливо боротися з такими гріхами і проблемами як контрацепція, стерилізація, штучне запліднення, вбивство ненароджених дітей, евтаназія; розпуста, перелюб, гомосексуальність, порнографія, уникання чи відкладання шлюбу через невиправдані причини; аморальне виховання, при якому людську сексуальність через освіту,

медицину і засоби масової інформації намагаються відлучити від подружжя, зачаття і народження; проживання членів подружжя окремо через працю тощо; проблеми у сімейних стосунках (брак любові, погане виховання і психічний травматизм); голод і бідність; куріння, алкоголізм, наркотики; відсутність належної опіки над старшими і важкохворими людьми не лише тоді, коли вони живуть самі, але й коли перебувають у родинах, медичних закладах і домах пристарілих.

– Що, на Вашу думку, є причиною цих бід? Проблеми, про які йде мова, дуже часто виникають не тільки через спокусу людини зробити гріх,

СЛОВО № 1 (49) /

ІНТЕРВ’Ю але і з допомогою особливих програм, через які сили зла хочуть викликати деструкцію. Ідеться про способи проникнення і пропаганди ідеології неопоганства, про брудну міжнародну політику і величезні кошти, вкладені у здійснення негативних цілей. Маю на увазі добре організовані і детально розроблені програми, за допомогою яких велика кількість цього зла систематично поширюється через «медицину», «фармацію», шкільні програми від основного – до найвищого ступеня, радіо-і телепрограми, численні видання, індустрію музики і кіно, державне законодавство, акти окремих міністерств, через торгівельну інфраструктуру, відеотеки і діяльність різних місцевих і міжнародних організацій. Такі шкідливі програми часто знаходять добрий грунт серед тих, хто віддалився від Бога, хто незнайомий з Божими Заповідями і вченням Церкви або не прийняв їх, дав себе ошукати блиском світу, фальшивими «ідолами».

не запліднення, при якому відбувається зачаття без специфічного зв’язку шлюбної любові. До важких наслідків можуть привести пренатальні діагностики (як, наприклад, амніоцентез), метою яких є полювання на хворих ненароджених дітей для їхнього вбивства.

– У своїх лекціях особливу увагу Ви звертаєте на недопустимість будь якої контрацепції… Так, справді. Дозвольте просто зацитувати слова Святішого Отця Пія ХІ з Енцикліки «Casti Conubii» («Чисте подружжя») проти контрацепції і стерилізації: «Кожне подружнє єднання, у якому статевий акт зумисно позбавлений своєї природної здатності продовження роду, порушує Божий та природний закон, і хто собі таке дозволяє, чинить тяжкий гріх. Тому на підставі Нашого найвищого авторитету та дорученого нам обов’язку дбати про спасіння усіх душ застерігаємо усіх священиків-сповідників та усіх душпастирів, щоби не дозволяли порученим їм вірним грішити проти такого вагомого Божого Закону…» (Мт. 15, 4).

Ми не можемо бу�и «роботами», які викону�ть неморальні вимог�. Кожний із нас має свою ду�у, яку необхідно спасти.

– Скажіть, будь ласка, в чому полягає особливість Вашої проповіді саме як мирянина медика? Знаючи зсередини проблеми і спокуси, які постають перед сучасними медиками, наголошую на необхідності призадуми і на формуванні християнської совісті у працівників «медицини». Часто навчання у медичних навчальних закладах, на факультетах чи в аспірантурі є морально неправильним – і це має закінчитися. Нам необхідні медичні працівники, котрі поважатимуть Божий порядок і Божий Закон, а це включає пошану до життя людини та її гідності. Ми не можемо бути «роботами», які виконують неморальні вимоги. Кожний із нас має свою душу, яку необхідно спасти.

– Які виклики і загрози, на Вашу думку, постають перед медиками у наш час в Україні? В Україні, як і в усьому світі, існує досить багато нагод, через які медичні працівники наражаються на спокусу згрішити невідповідною поведінкою щодо пацієнтів, щодо своїх колег по праці, щодо суспільства загалом, а навіть і непошаною щодо свого духовного і тілесного життя. Необхідно наголосити, що важкими гріхами є активна і пасивна евтаназія, загроза життю і здоров’ю госпітальними інфекціями через недотримання правил апепсії; блуд, перелюб, контрацепція, стерилізація, вбивство людини від самого зачаття тощо; штуч-

березень - травень 2012

А папа Павло VI у своїй Енцикліці «Humane vitae» («Людське життя») пише: «Чесні люди можуть ще краще переконатися у правдивості церковного вчення, коли вони звернуть увагу на наслідки методів штучного регулювання народжень. Передовсім слід задуматись, наскільки широкий і легкий шлях відкривається до подружньої невірності і до загального послаблення моральності. Не потрібно багато досвіду, щоб знати, наскільки слабкою є людина, та щоб збагнути, що людина, особливо молода, настільки вразлива перед спокусами, що вона потребує спонук, щоб дотримуватись морального закону, і що було б безвідповідально полегшувати їй недотримання цього закону. Так само слід висловити тривогу: чоловіки, які призвичаїлися до протизаплідних практик, можуть втратити пошану до жінки і, легковажачи її тілесним благом і психічною рівновагою, сприймати її як звичайне знаряддя задоволення своєї похоті, а не як супутницю, яку слід поважати і любити». Контрацепція і стерилізація є методами, спрямованими проти прокреації, і мають шкідливі наслідки не тільки для душі, але й для тіла і для суспільства. Очевидно, що злодій не тільки той, хто краде, але й той, хто тримає йому драбину. Існує суттєва різниця між природним методом, який відкриває плідні й неплідні дні у жінки, і контрацепцією та стерилізацією, які є неприпустимими і

27

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: гріховними. А саме: контрацепція і стерилізація роздвоюють сув’язь, яку Господь Бог передбачив між специфічним шлюбним актом і зачаттям. Природний метод цю сув’язь не розриває з огляду на те, що подруги цілковито стримуються від шлюбних стосунків у плідний період. А шлюбні стосунки не є необхідними, якщо існує виправдана причина, щоб їх не було. Звичайно, що сексуальне життя взагалі заборонене і перед, і поза шлюбом, який благословить Господь Бог. Спіраль убиває дітей! При її вживанні зачаття відбувається, але дитина найчастіше вмирає в перші дні, тому що спіраль не дозволяє їй імплантуватися (закріпитися) в матці. Під час прийняття усіх видів таблеток, так званих «протизаплідних», все ж не рідко відбувається овуляція і зачаття. У такому випадку дитина найчастіше умирає від голоду, тому що таблетки сушать залози і зменшують кількість їжі (гліко-

зервативи, відповідальні не тільки за допомогу у здійсненні гріхів, між якими облудність, перелюб і контрацепція, а і за подачу оманливої інформації, начебто інфекція не переноситиметься. На сьогодні доведено, що через презерватив переносяться СНІД, HPV, Chlamidia Trachomatis, herpes genitalis, сифіліс та багато інших хвороб.

– З якими словами Ви звернулися б до медиків, котрі наважуються про водити штучне переривання вагітності – аборти? Позаяк я сам медик, то можу собі дозволити досить гострі вирази. До зіпсутого натовпу, що перед Пилатом вимагав розп’яття Христа, додалися й ті, котрі вбивають дітей. Юда за жменю срібняків зрадив Ісуса і передав Його вбивцям. Подібні зради існують і між медичними працівниками. Не вірю, що будь-хто з них залишився щасливим із

інгену) у слизовій оболонці матки. Жінки, що приймають таблетки, частіше від інших хворіють на рак грудей, шкіри і матки, схильні до інсультів та інфарктів, запалення вен з тромбами, що можуть викликати емболію, виникає ушкодження печінки і зорового нерва, слабшає імунітет тощо. Таблетки не є вирішенням проблеми нерегулярного менструального циклу. Зачаття відбувається і під час прийняття більшості інших так званих «контрацептивних» засобів, але і ці речовини автоматично вбивають дитину в перші дні. Ісус сказав: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили» (Мт. 25, 40). А наш найменший брат чи сестра – це та маленька дитинка, щойно зачата. Її жодним чином не слід убивати. Треба довіряти Господеві. Ісус сказав дослівно так: Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться». (Мт. 6, З1-ЗЗ).

28

Ті, котрі рекламували і розповсюджували пре-

грошима або чим-небудь шим, що отримав за виконання гріха.

Святіший Отець, папа Іван Павло ІІ, у своїй енцикліці «Evangelium vitae» («Євангеліє життя») каже: «Уже у Старому Завіті зустрічаємо приклад опору несправедливому розпорядженню влади – і якраз спрямованому проти життя. Єврейські повитухи не скорилися фараонові, який наказав вбивати всіх новонароджених дітей чоловічої статі: «…Не чинили так, як велів їм єгипетський цар, але залишали при житті хлоп’яток» (Вих. 1, 17). Треба звернути увагу на глибокий мотив такої поведінки: «Бо боялися ж повитухи Бога» (там само). Власне з покори Богові, Котрого належить боятися, висловлюючи визнання Його абсолютної і найвищої влади, людина черпає силу та відвагу протистояти несправедливим людським системам».

– Які загрози можуть спричинити медики для вже народжених? Особливу небезпеку сьогодні представляють вірусні госпітальні інфекції, як, наприклад, різновиди гепатиту, дедалі більше присутня і проблема СНІДу. Більшість людей, котрі носять у собі ці віруси, цього не свідомі і не мають назовні видимих симптомів. Віруси з їхньої крові та тілесних виділень дуже легко можуть поширюватись не тіль-

СЛОВО № 1 (49) /

ІНТЕРВ’Ю ки на медпрацівників, а й на інших людей, якщо не шануються правила асепсії. Існує дуже багато прикладів, коли різними способами загрожують своїм пацієнтам не тільки ті, котрі працюють у хірургічному, а й інших напрямах медицини. Недопустимим є також те, щоб старі, бідні і покинуті особи вмирали через те, що «відповідальні» медпрацівники не зайнялися відкриттям хвороби і її лікуванням. Великим злочином є, коли хтось помирає від голоду чи спраги, якоїсь інфекції, сердечної декомпенсації чи іншої хвороби, від якої існують ліки, але їм не подали цього ліку, інфузії, поживи тощо. Не можна проводити жодних інших видів активної та пасивної евтаназії. На старших деколи евтаназійно діють і звичайні седативи, які їх настільки блокують, що вони перестають їсти і пити, рухатися, тоді настає загроза голоду, спраги, запалення легенів, декубіт тощо. Очевидним є факт, що попри найбільшу працю медичних працівників для спасіння тілесного життя людини, вона таки наближається до кінця земного шляху. І тоді її треба оточувати любов’ю і увагою, даючи можливість перед смертю помиритися з Господом і людьми, покликати священика, котрий може уділити їй Святі Тайни.

– Яким Ви бачите вихід із ситуації, що склалася, а особливо нас цікавить Ваше бачення ролі Церкви у вирішенні піднятих проблем? Церква є Учителькою віри і моралі. Вона, як добра Мати, зауважує проблеми сьогодення і дає на них християнську відповідь, щоб люди не зійшли з правильного шляху. Знаю, що Українська Греко-Католицька Церква не хоче бути тільки пасивним спостерігачем цих трагедій. Вона відчуває обов’язок свого пророчого покликання, бажає проаналізувати стан і запропонувати конкретні пасторальні програми для вирішення проблем. Життя за Божими Заповідями стосується не тільки духовності, значною мірою, вони оберігають фізичне життя і здоров’я людей. Отож турбота про життя і здоров’я не може бути залишена тільки медикам, але важливу роль тут відіграє і Церква. Щобільше, вона допомагає лікувати і «тяжкохвору медицину». Проблеми настільки значні, що для їхнього вирішення потрібно залучити всі наявні у Церкві сили, щоденно слухати Божий голос і шукати нові способи діяльності для будування цивілізації любові, поваги до Божого Закону для добробуту кожної людини і суспільства загалом.

березень - травень 2012

– Що конкретно Ви пропонуєте, щоб пожвавити пастирську діяльність у цій сфері? Спробую коротко перерахувати мої пропозиції. По-перше: молитва, піст, апостолят. Молитви можуть бути індивідуальні, родинні, у громадських місцях, у церквах і як рухи, які пов’язують велику кількість людей. Усі, хто молитвою, постом чи апостолятом хочуть допомогти захистити життя в небезпеці для добра людей і сім’ї, мають знати, до кого у своїй єпархії можуть звернутися для налагодження співпраці. По-друге, нам слід удосконалити працю з приготуванням до шлюбу. Потрібно організувати зустріч всіх викладачів курсів підготовки до шлюбу (священиків і мирян), на якій проаналізувати теперішній зміст і спосіб проведення курсів, працювати над їхнім вдосконаленням. Якщо є помилки, домовитися про їхнє виправлення. По-третє, у всіх містах, де є гінекологічні поліклініки чи відділи, потрібно створити консультаційні центри, у які могли б звертатися медпрацівники, соцпрацівники та інші, котрі контактують з вагітними, щоб відмовити від аборту і допомогти вирішити їхні проблеми, згідно з християнськими засадами. Варто створити католицькі консультації, до яких могли б приходити не тільки вагітні, але й діти, подружжя та інші з різними проблемами. По-четверте, слід налагодити християнську опіку над особами у навчально-виправних закладах та в’язницях: відвідини, лекції для підопічних, в’язнів і персоналу, котрий працює з ними. Іноді потрібна посилена опіка пароха над сім’єю ув’язненої особи. П’ята пропозиція стосується належної катехизації. Через віронавчальні підручники і програми потрібно вчасно і з достатніми аргументами виховувати пошану до людського життя, здоров’я, дошлюбної чистоти, подружньої вірності і Божого дару плідності. Загалом, думаю, що запорукою успіху буде те, що кожен християнин щодня молитиметься Богові, щоб чути Його і виконувати те, що Він від нас очікує.

Дуже дякую за розмову, п. Антуне. Бажаємо успіхів у Вашій важливій праці!

Розмовляв Денис БОГАТКО

29

НА ГРАНЯХ ЧАСУ:

А Ти собі подобаєшся?

Микола ВИТІВСЬКИЙ

Тема цієї статті останнім часом стає все більш актуальною… Адже попри те, що люди надміру задоволені чи надміру критичні до свого зовнішнього вигляду були завжди, сьогодні з’являється все більше способів для того, щоб свою зовнішність «корегувати», «покращувати», «прикрашати» тощо. Подібна тематика вже була піднята у «Слові» № 35 (2008 р.), однак ми намагатимемось надто не повторюватись, щоб Тобі, дорогий читачу, захотілось відшукати цей давній, вже, мабуть, весь у пилюці, номер нашого часопису і

Зовнішні (штучні) прикраси свого тіла

Одним з аспектів не зовсім «технологічного», але все-таки прогресу ХХІ ст., безперечно, є широка панорама можливостей прикрасити своє тіло. У попередньому номері ми вже дещо говорили про бажання людини (зокрема молодої) вирізнитись за допомогою свого одягу. Це спровокувало відоме всім поняття «мода». Так як призмою, через яку будемо все розглядати в цій статті ( щоб врешті знайти альтернативу) є залежність, то й особисто наше ставлення до моди маємо переглянути через цей критерій. Залежність від одягу, який носимо, – парадоксальна реальність ХХІ ст. На новий одяг «спорожняємо» кишені своїх батьків з аргументами: «Мій одяг вже вийшов з моди!». Одна справа, коли фінансовий стан батьків це дозволяє, а зовсім інша – коли батьки просто не хочуть, щоб їх діти виглядали «гірше» за інших і віддають на їхні примхи останні гроші. Тому немає нічого поганого в тому, щоб гарно одягатись, щоб купувати хороші і якісні речі від «Mark&Spencer», «Zara» (а для когось можливо й ці фірми «несерйозні») в Ашані (великий су-

Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü ...пам’ятаймо, що Çîâí³øí³ñòü цеÇîâí³øí³ñòü ми ідемо Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü ку�у�ати новіÇîâí³øí³ñòü кросівки, а не вони Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü нас, шопоголіків, там чекають. Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü Çîâí³øí³ñòü

Çî òü â í ³³øøí³ñ Çîâí í³ñò Çîâí³øí³ñòü

Çîâí

³øí³

ñòü 30

прочитати статтю диякона Дмитра Сенейка. Розглянемо зовнішність з аспекту залежності від неї. Адже тією, чи іншою мірою кожен із нас все ж залежний від свого зовнішнього вигляду.

СЛОВО № 1 (49) /

СЛОВО ДО МОЛОДІ пермаркет, де можна купити все, і де багато молодих людей хотіли б жити). Однак пам’ятаймо, що це ми ідемо купувати нові кросівки, а не вони нас, шопоголіків там чекають. Панорама прикрас свого тіла все більше пропонує нам пірсинг і тату. Їх небезпека – можливість різних хворіб (шкіри і не тільки). Проте, сумніваюсь, що ти, читачу, задумавшись у цій статті, наприклад, про тату, вивчив статистику з цього приводу. А з розмов з майстрами тату знаємо, що, переважно, молодь приходить зі скромною думкою про скромне тату… Однак потім їм стає цього замало і вони не перебивають це тату на більше, а додають одне за одним все нові і нові «малюнки», роблячи щось на кшталт бутерброду. Так статистика свідчить, що 40% бажаючих зробити собі тату потім приходять ще, як мінімум, один раз. Хіба це не залежність?.. До цього висновку приходять вже не лише «залежні», не лише духовенство і навіть не лише вчені, а й самі майстри, котрі роблять тату. Між ними це називається «синя хвороба». Є великий ризик і при пробиванні пірсингу. Для прикладу, дуже популярним тепер є пірсинг язика. Згідно зі статистикою, у 15-20% випадків це нищить зуби і робить їх вразливими, у 20-40% людей з’являються проблеми з яснами тощо. Це просто один із прикладів, який має закликати нас співставити всі «за» і «проти» перед тим, як будь-що робити, бо наслідки можуть бути дуже різними, і не завжди та «краса» потребує аж таких жертв. Іноді буває смішно читати навіть висновки науковців – парадокс. Зокрема, посмішку в мене викликали висновки вчених про сучасну залежність людей (особливо жіночої статі), як ви думаєте, від чого?.. – від соляріїв. Щобільше, ця залежність отримала й наукову назву – «танорексія», про яку можна почитати, зокрема, в тій же «Вікіпедії». Ніхто, отже, не стверджує, що все вищеназване є обов’язково негативом, об’єктом залежності, але стає ним, коли ми – суб’єкт залежності. Нехай альтернативою і ключем до цього розділу будуть слова ап. Павла: «Все мені можна, та не все корисне» (І Кор. 6, 12).

Наше ставлення до своєї зовнішності

Спілкуючись з людьми, часто зустрічаємось із двома крайнощами у ставленні до своєї зовнішності: надмірне «любування» собою та постійна критика себе (після Зигмунда Фройда психоаналітики називають це «комплекс»). Любити себе, безперечно, потрібно, бо ж Христос не навчав не любити себе, але любити й інших як самого себе. Однак, надмірно захоплюючись собою, ми часом пригнічуємо інших… Всі ми любимо казки і грецькі міфи. Отож, коли читаємо «Білосніжку і семеро гномів», запитаймо: Хто з персонажів нам більше до вподоби – Білосніжка, чи її зла Мачуха? Мабуть, Білосніжка. Гномам також подобалась вона… Але чому? Бо зла відьма до певного часу була найкрасивішою. Знаменита фраза: «Хто на світі всіх миліший, найпрекрасніший, гарніший?» Чи не часто такої думки ми про себе? І нехай хлопці не показують пальцями на дівчат, мовляв, це їх стосується, бо ж є й інший подібний персонаж чоловічої статі – герой грецький міфів – Нарцис, що не міг не любуватись собою. Отож, подумаймо в чиїй ролі хочемо виступати… Якщо ж ми вийдемо з такого самозахоплення, як одного з екстремумів, в який впали, то це дуже добре, однак це ще не дає гарантії, що тепер ми будемо подобатись іншим людям та Богу. Є ризик впасти в явище, що його психологи називають «маятникова реакція». З безкритичного захоплення ми можемо за принципом маятника перейти до безкритичної критики себе.

Це в ж е може порізному бути окреслене психологами, тому часто чуємо про комплекси, занижену самооцінку тощо. Трапляються люди, що в буквальному сенсі ненавидять свою зовнішність, риси поведінки чи навіть стать! Не дивуйтесь з останнього слова

березень - травень 2012

31

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: попереднього речення. Сучасні збочення і псевдодемократія (насправді ж це вже охлократія), що так часто їх захищає, дійшли вже не лише до гомосексуалізму, а й до пластичних операцій щодо зміни статі. Такий собі Джейсон Торрес упродовж дванадцяти років робив операції, щоб бути подібним на «Ляльку Барбі», і тепер він Ніколь Сандерс. Абсурд! Роблячи для себе кумирів, намагаємось бути до них подібними аж до ідентичності. Так філіппінець, Герберт Чавес, упродовж шістнадцяти

ÊðÊàñà ðàñà àñàðÊ

років робив різні операції, щоб бути схожим на Супермена. Для тверезомислячої людини це навіть смішно, та, насправді, ці крайнощі є виявом загальної дуже сумної світової тенденції. Явище пластичних операцій у його плодах спостерігаємо в численних представниках шоубізнесу, естради, кінематографу… Відомий всім приклад – Майкл Джексон, котрий, розпочавши робити пластичні операції, вже не міг зупинитись. Так, навіть будучи чорношкірим від народження, він чомусь дуже захотів бути білим… Однак навіть сучасні психологи стверджують, що зміна зовнішності не змінить самооцінки. Саме тому людина не може зупинитися у процесі «омолодіння», а її обличчя після багатьох пластичних операцій стає вже просто нездатним виявляти хоча б якісь емоції. Люди все більше бояться залишатися собою… Ось так!

«Внутрішня краса»: діюча Христова альтернатива, чи банальне гасло?

32

Ця частина нашої статті зацікавить або викличе іронічну посмішку у Тебе, дорогий читачу, в залежності від того, наскільки відкриєшся на те, що наш «оригінальний» світ визнає як банальність. Однак саме ця частина є основною у цій статті, а все сказане вище було, радше, довгою передмовою. Ми справді багато чуємо про внутрішню красу від дуже різних людей і часом це всього лиш загальні фрази. Однак внутрішня краса насправді і є тим, що втримує нас біля іншої конкретної людини надовго. Скільки б ми не переймались своєю зовнішністю, а в розумних межах це потрібно (гігієна, чистий культурний одяг, культура поведінки тощо), це лише спонукатиме людей з нами познайомитись, але не змусить з нами бути. Біля Тебе хочуть відчувати себе

ü ðàñà ÇÇîâí³øí³ñòÊ î â í ³ ø í ³ ñ ò ü

üòñ³íÇîâí³øí³ñòü ø³íâîüÇòÇñ³íø³íâîÇ îâí³ø Çîâí³øí³ñòü ü Êðàñà ò í³ñò ñ ³ í ø ü ³ Ê í â ðàñ Çî à Êðàñà Çîâí³øí³ñòü Êðàñà ÊðàÊñ ðàÊñàðàñà à Çîâí³øí³ñòü ÊðàñàÊðàñà Êðàñà

Êðàñà

Люди все більше бояться залишатися собою… Ось так!

найперше комфортно, впевнено, захищено. Саме це і є виявом Твоєї внутрішньої краси, а одночасно – демонстрацією недостатності краси зовнішньої. Отже, піднімається вартість спілкування в людських відносинах, а не лиш зовнішньої симпатії. Тому більш цінним в житті є виховання своєї особи, а не

доглядання своєї природи (хоч і це важливо). Останнє, на жаль, зводиться зараз до того одягу, який на себе понатягуємо або, навпаки, познімаємо, до кілограмів косметики, кількості сережок чи тату на тілі, десятків пластичних операцій тощо. На завершення, спробую продемонструвати актуальність сказаного на простому прикладі, який кожен із нас міг на власному досвіді засвідчити. Скільки є таких випадків, коли найдорожчою і коханою стає людина, котру колись навіть не помічали в натовпі, а помітивши, відгукувались про неї своїм друзям так: «Вона/він не мого типу». Вся іронія в тому, що ніхто не має свого типу людей, бо ж симпатія до зовнішності іншої людини залежить від нашого ставлення до неї, а воно, своєю чергою, від згадуваної в заголовку внутрішньої краси. Хочеш ще раз переконатись в цьому? – Чому ж Тобі ті зовнішні риси коханої людини, які раніше вважав непривабливими, стають чи не найбільш улюбленими (або, в найгіршому випадку, на них хоча б не звертаєш уваги), коли вже готовий цій людині казати: «Я тебе люблю»? Отож, в «що» (в зовнішні риси) чи в «когось» (внутрішньо красиву особу) ми закохуємось? Питання до кожного з нас зокрема…

P.S. Давайте змінимо світ, щоб всім у ньому хотілось не лише знайомитись, а й разом у ньому бути та «на повну» жити! Ось так! =)

СЛОВО № 1 (49) /

ОСОБИСТІСТЬ

«Святоюрець» із Дрогобиччини: штрихи до біографії о. Івана Котіва Микола ГАЛІВ, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії України Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Дрогобицька земля дала Українській Церкві чимало подвижників духовного життя і християнської віри. Їх священиче і чернече служіння стало прикладом невтомної праці, вірності покликанню, відданості високим ідеалам Христової Церкви. Серед них помітною, проте, на жаль, призабутою постаттю є о. Іван Котів, якому судилося стати радником митрополичого ординаріату, особистим секретарем («канцлером») митрополита Андрея Шептицького, радником консисторії, завідувачем «канцелярії» митрополита Йосипа Сліпого, одним із тих, хто твердо виступив проти ліквідації Української Греко-Католицької Церкви радянським режимом. Про нього збереглося небагато інформації у джерелах та літературі. Відомості по зернинах доводиться збирати зі спогадів та архівних матеріалів. Іван Онуфрійович Котів народився 1 жовтня 1910 р. в селі Літиня на Дрогобиччині у глибоко релігійній, проте бідній селянській родині [17, 4]. Після закінчення чотирикласної школи в рідному селі, він, мабуть, намагався продовжити освіту в одній із середніх шкіл. На жаль, наразі невідомо, де саме навчався Іван, але, можливо, з невідомих причин навчання не було завершене вчасно, тож іспит зрілості йому, вже як екстернові, довелося здавати пізніше – весною 1933 р. На початку 1930-х рр. Іван Котів почав отримувати моральну і матеріальну підтримку митрополита Андрея (Шептицького). Обставини, за яких це відбулося, нам невідомі. Припускаємо, що І. Котів першим звернувся до митрополита-благодійника, котрий відгукнувся на розпачливий заклик про допомогу. Зі слів майбутнього радника митрополичого ординаріату випливає, що він з дитячих років прагнув присвятити себе справі духовного служіння. «Він, − писав про себе у третій особі Іван Котів в листі до

березень - травень 2012

о. Іван Котів (початок 1940-х рр.) митрополита, − з горячим бажанням ще від дитинства бажає гарячо посвятитися Христові як безженний священник» [17, 5]. Мабуть, власне священичі перспективи не були визначальними для Івана. На певному етапі свого життя він вирішив стати ченцем й зробив відповідні кроки до новіціату Чину св. Василія Великого. Весною 1932 р. юнакові вдалося стати новиком відомого василіянського монастиря у Лаврові. Проте влітку того ж року (можливо, в липні) через певні непорозуміння з ігуменом або протоігуменом Івана Котіва було видалено з чернечої обителі, тож йому довелося повернутися у рідне село [17, 14, 15-15зв, 17]. Перебуваючи в Літині протягом липня – грудня 1932 р., він вів активне листування з о. Павлом Гечем. З цього листування дізнаємося про важкі внутрішні переживання молодої людини. Згодом І. Котів просив в о. Павла допомоги і сприяння у справі поновлення його у новіціат в Альбертині, Львові, Дрогобичі чи Рогатині [17, 12-13]. Як випливає з листування, тричі звертався о. Павло до єзуїтів, які у містечку Альбертин Слонімського повіту ще з 1924 р. утворили місію та новіціат східного обряду, однак безрезультатно – навіть генерал Ордену єзуїтів не мав права дозволити прийняти новика, котрий уже був пов’язаний з іншим Чином [17, 12]. Василіянські монастирі в Дрогобичі, Рогатині та Львові, очевидно, також не поспішали прийняти вигнанця. З листа о. Павла від 25 серпня 1932

33

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: р. випливає, що Іван навіть звертався за допомогою і підтримкою до митрополита Андрея, котрий, мабуть, пообіцяв сприяти у справі прийняття до згромадження студитів [17, 18]. Зрештою, на наполегливі звернення о. Павла, ігумен василіанського монастиря у Дрогобичі о. Северин Бараник виявив поблажливість до юнака [17, 14]. Тож певні студії новіціату Іван, мабуть, здобув, власне, в Дрогобичі, приблизно упродовж грудня 1932 – перших місяців 1933 р.

нерідко пересилали невелику грошову допомогу (1520 зл.) для Івана Котіва [17, 5зв, 10]. Наприкінці 1930-х рр. Іван завершив свої студії й незабаром був висвячений на священика. о. Іван Котів виконував функції радника митрополичого ординаріату. Протягом 1940 – 1944 р. о. Іван був ще й капеланом шпиталю «Народна лічниця» імені А. Шептицького у Львові [3]. Нерідко о. Іван служив і

Опісля, завдяки підтримці митрополита Андрея, Іван Котів складає матуру й незабаром стає студентом теології. Власне підпис «ст. теол.» вперше бачимо на адресованому А. Шептицькому листі, написаному 6 вересня 1933 р. в Літині. З нього довідуємося, що 1) митрополит наблизив побожного юнака до себе; 2) Іван неодноразово бував у митрополичих палатах; 3) І. Котів зустрічався зі своїм покровителем в Самборі; 4) за дорученням митрополита студент виконував різні завдання, пов’язані з видавничою діяльністю; 5) юнак надалі отримував від А. Шептицького матеріальну підтримку (зокрема 15 зл. митрополит надіслав йому поштовою «експрес-карткою» власне до Літині), причому уважав себе зобов’язаним за витрачені кошти давати детальний звіт [17, 22-23]. На жаль, досліджуваний епістолярій не дає можливості визначити, в якому саме закладі навчався «ст. теол.», але припускаємо, що в Богословській академії у Львові. Зрештою, в пізніших документах уже радянської епохи згадувалося, що в І. Котіва була «вища богословська освіта» [8, 484]. З наступних листів дізнаємося, що в 1934 р. Іван Котів (як і багато інших студентів-семінаристів) мешкав у митрополичій резиденції на площі св. Юра, 5. Іванові вдалося звільнитися від військової повинності, тож він і надалі продовжував навчання, а також виконував певні доручення митрополита Андрея. З відома А. Шептицького він, очевидно, здійснював посередництво у перемовинах між главою УГКЦ й представниками Православної церкви у Польщі. Так, Іванові довелося спілкуватися з православним єпископом Савою і відомим прихильником православного митрополита Діонізія, професором В. Заїкиним [17, 24-25].

34

Поступово, крім митрополита, Іван здобув підтримку інших високих покровителів. За нього у дрібних справах, що стосувалися помешкання, харчування або звичайних рекомендацій, клопоталися єпископ М. Чарнецький, магістр новиків ЧСВВ о. Теодорович, «який дав якнайкраще посвідчення про особу і вдачу п. Котіва», учений, чернець Чину оо. мар’янів Тадей-Петро Жевуський [17, 30, 32] та ін. Чималу допомогу йому надавав земляк і родич, уродженець с. Літня, о. Весаріон (Василь) Лепкий – монах-студит, диякон собору св. Юра. На його адресу митрополит Андрей Шептицький, о. Т. Жевуський

Іван Котів (25 листопада 1932 р.) в соборі св. Юра. Коли у липні 1941 р. святкували 76-ліття митрополита Андрея, саме о. І. Котіву випала честь служити в соборі архиєрейську Літургію разом із владикою М. Будкою та о. В. Фіголем [11]. У важкі роки Другої світової війни, першої більшовицької та нацистської окупацій о. Іван належав до найближчого оточення митрополита А. Шептицького. Вже у грудні 1939 р. органи держбезпеки НКВС на керівний склад Греко-Католицької Церкви завели агентурну справу «Ходячі», за якою, крім А. Шептицького, К. Шептицького, Г. Костельника, Й. Сліпого, М. Будки, М. Чарнецького «розроблявся» й священик Котів – «особистий секретар митрополита», що «веде його особисту переписку по церковній діяльності та націоналістичній роботі» [9, 215]. Радянська агентура поступово накопичувала інформацію про наближених до митрополита осіб і, зрештою, 30 січня 1941 р. 2-й відділ УДБ УНКВС по Львівській області сформував «оперативне повідомлення» про оточення А. Шептицького. У ньому дається цікава характеристика особі о. Івана: «Священик Котів в житті дуже веселий, привітний. Інколи вдається просто до хлопчачих витівок, зі своїми прислужниками

СЛОВО № 1 (49) /

ОСОБИСТІСТЬ фамільярний… говірливий, енергійний, не любить сидіти на місці, весь час бігає по кімнаті, носить окуляри, короткозорий, в розмові завжди дивиться прямо в очі співрозмовника і слухає дуже уважно. Зі старшими священиками завжди підкреслено шанобливий, любить казати про себе, що він “маленька людина”, кар’єрист, але Шептицькому дуже відданий… Котів заявляє, що політикою не цікавиться, але купує регулярно газети і журнали, слідкує особливо за газетою “Безбожник” тощо, своєї власної думки, як з політичних, так й інших питань, не висловлює, надаючи перевагу вислуховуванню співрозмовника. В домі Шептицького (митрополичій резиденції – М. Г.) є незамінною особою, особистий секретар Андрея. Єдиний з усіх священиків, який підтримує зв’язок з містом, вдома сидить рідко, спить і їсть мало, видно, що працює винятково через відданість Шептицькому і своїм націоналістичним поглядам. При виході в місто, намагається прибрати “радянський” вигляд, вдається це йому легко, бо в окулярах схожий на єврея. Час від часу відправляється до міста, ретельно одягнувшись у цивільне, гладко поголений, і повертається тільки пізно вночі… Котів виконує різноманітні доручення, починаючи від клопотань про заарештованих і закінчуючи доставкою в дім вугілля» [9, 247]. Будучи канцеляристом митрополита, о. І. Котів намагався різнобічно інформувати його про справи Церкви, шпиталю, духовного служіння, влаштовував аудієнції тощо. Збереглися короткі записки о. Івана до митрополита Андрея, в яких він повідомляв владику про осіб, котрі бажають відвідати главу УГКЦ [18, 113-119]. Однією з найбільш важливих місій, яку о. І. Котів виконував за дорученням і з благословення митрополита, був порятунок євреїв від нацистського терору. Як твердить дослідниця О. Сурмач, саме о. Іванові митрополичим ординаріатом було доручено збирати інформацію про гетто [14, 102]. Конкретизуючи цей факт, Ж. Ковба доводить, що через о. Івана Котіва, котрий з довоєнних часів мав тісні зв’язки з євреями, які цікавилися християнством і мішаними українсько-єврейськими подружжями, підтримувався постійний зв’язок між єврейською громадою і собором св. Юра. Інформація про можливість звернутися до А. Шептицького була поширеною серед євреїв у львівському гетто, про що свідчать спогади євреїв, а також долі перехованих. До о. Котіва безпосередньо зверталися за допомогою жінки й чоловіки з гетто. Отець мав адреси парохіяльних священиків, мирян, ігуменів монастирів, які готові були прийняти дітей чи дорослих, або зібрати для них одяг, харчі. Через нього були налагоджені зв’язки з міською громадою і повітовими відділами Українського допомогового комітету, управою міста Львова, де для євреїв виготовляли «арійські документи» [6]. Рабин Давид Кахане, якого митрополит Андрей протягом 1943 –

березень - травень 2012

1944 рр. переховував від гітлерівців у митрополичих палатах і монастирі студитів у Львові, тричі у своїх спогадах згадує о. Котіва. Про результати рятункових акцій о. Іван завжди доповідав митрополитові. Так у записці, що датується не раніше 15 серпня 1943 р., він писав А. Шептицькому: «Малий Лєвік у о. Кипріяна вже охрещений, всі з нього вдоволені, бо є дуже побожний і успокоївся. Любить часто причащатися» [18, 120]. Власне це повідомлення є додатковим підтвердження факту порятунку єврейських дітей через охрещення, а відтак вироблення відповідних документів. Після повернення у липні-серпні 1944 р. більшовицьких властей на терени західних земель України, перед УГКЦ постали нові виклики. У цій ситуації о. Іван Котів знову ж був одним із найближчих помічників свого високого покровителя. Уже 6 вересня 1944 р. він разом з архиєпископом Йосифом Сліпим відвідали «уповноваженого у справах релігійних культів при РНК УРСР», а насправді підполковника НКДБ С. Даниленка-Каріна. 7 вересня 1944 р. о. Іван Котів супроводжував підполковника С. Каріна на зустріч з митрополитом Андреєм. У бесіді з представником нової влади о. Іван намагався розмовляти довірливо, приязно, адже чудово розумів залежність теперішнього і майбутнього УГКЦ від волі червоних зайд. У середині жовтня А. Шептицький вирішив скерувати у Москву делегацію для переговорів з радянським урядом про долю УГКЦ. До складу делегації було включено д-ра о. Гавриїла Костельника, о. Івана Котіва та о. Германа Будзинського [9, 344]. На жаль, стан здоров’я митрополита погіршувався. Священики Іван Котів, Володимир Грицай, Йосиф Кладочний постійно відвідували хворого. При цьому о. Іван продовжував репрезентувати А. Шептицького під час зустрічей з представниками органів радянської влади. Відомо, що у різних справах він доволі часто (9, 20, 22, 23, 25, 26 вересня 1944 р.) навідувався до С. Каріна [9, 331]. На зустрічах, зокрема, обговорювалося питання про «лист вдячності» А. Шептицького до Й. Сталіна за звільнення України від німецьких загарбників. Коли ж стан митрополита різко погіршився, то три священики (оо. Климентій Шептицький, Іван Котів та Йосиф Кладочний) уділили йому Тайну Єлеопомазання [2]. Слуга Божий Андрей помер 1 листопада 1944 р. Наступного дня оо. І. Котів та Г. Костельник з повідомленням про смерть митрополита, дату і місце похорону відвідали голову Львівської міської ради П. Бойка та підполковника С. Даниленка-Каріна [9, 387]. Після похорону А. Шептицького о. Іван знову прибув до С. Каріна, запросивши його до митрополичих палат для бесіди з К. Шептицьким і Й. Сліпим.

6 листопада він провів підполковника до собору св. Юра, де той «вклонився праху митрополита Андрея»

35

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: [9, 416-417, 419]. 15 листопада отець Котів укотре відвідав Каріна та повідомив про інтронізацію Йосифа Сліпого, що відбулася в соборі св. Юра 12 листопада 1944 р. Крім того, о. Іван розповів «уповноваженому» про намір Й. Сліпого та К. Шептицького відправити делегацію до Москви. До складу делегації знову було включено оо. Івана Котіва, Гавриїла Костельника та Германа Будзинського, однак очолив її тепер архимандрит Унівського студитського монастиря, Климентій Шептицький [7, 249-250]. У середині грудня 1944 р. делегація УГКЦ виїхала зі Львова і вже 17 грудня прибула к Київ, де зупинилася в готелі «Інтурист». Позаяк членам делегації було надіслано 4 квитки в оперу, то о. І. Котів разом з о. Г. Костельником вирішив відвідати оперний театр, де саме ставилася опера «Запорожець за Дунаєм». Пізніше у складі делегації він побував у Києво-Печерській лаврі та Софійському соборі [7, 273-274]. Окрім оглядин визначних пам’яток християнства, представники УГКЦ прагнули зустрітися з головою Верховної Ради УРСР М. Гречухою та головою РНК УРСР М. Хрущовим. Як відзначав пізніше о. Іван Котів, бажання делегації відвідати цих можновладців посилилося тим, що один із «працівників українського радянського уряду» в розмові з ним та о. Г. Костельником обмовився про вороже ставлення «українського уряду» до Греко-Католицької Церкви [7, 276].

19 грудня делегація потягом № 6 виїхала з Києва у Москву, де перебувала упродовж 21 – 28 грудня 1944 р. в готелі «Москва». Попри бажання, представникам УГКЦ не вдалося зустрітися зі Сталіном, проте їх двічі (22 і 27 грудня) приймав Іван Полянський – голова Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР. о. Іван Котів разом з о. Гавриїлом Костельником просили зберегти церковну друкарню [20, 17], яку, демонтувавши, більшовики конфіскували через декілька днів після смерті митрополита Андрея. На наступній зустрічі йшлося про вільне відправлення богослужінь, проблеми церковних будівель, каплиць, церковне майно, духовні навчальні заклади, існування церковного музею, нарахування податків на духовенство, призов до армії студентів і послушників тощо. Цього разу о. І. Котів порушив питання про документи-посвідчення від влади духовенству [20, 21-22].

36

Разом з іншими делегатами о. Іван Котів 23 грудня відвідав московського місцеблюстителя патріаршого престолу, митрополита Алексєя, а 26 грудня мав тривалу зустріч з трьома генералами НКВС – П. Федотовим, А. Леонтьєвим, П. Судоплатовим. Як свідчить запис бесіди, з усіх чотирьох членів делегації, о. Іван Котів намагався говорити найменше. Двічі він спробував звернутися до генералів з проханням про збереження каплиць при львівських шпиталях, але його перебивав о. Г. Костельник, котрий, не со-

ромлячись, заявив, що зараз питання не так у каплицях, як в необхідності донести своє бачення подій в Західній Україні [7, 284-285]. Перебуваючи в радянській столиці, члени делегації двічі зустрічалися з апостольським адміністратором при американському посольстві, о. Леопольдом Брауном, котрий вже майже 9 років душпастирював у Москві й міг поінформувати про справжнє ставлення органів радянської влади до Католицької Церкви та передати до Ватикану примірник із «постулатами» митрополита Йосифа Сліпого до радянського уряду.

25 грудня 1944 р. о. Климентій залишив о. Леопольду поштівку-візитку, яку в поштову скриньку його

о. Іван Котів після повернення із заслання квартири кинув або ж віддав служниці о. Іван Котів [3]. Як випливає зі слідчої справи о. Івана Котіва, зустріч відбулася того ж дня увечері. Спочатку священик спілкувався лише з о. Климентієм французькою мовою в присутності о. Будзинського. Потім у кімнату увійшли оо. Котів та Костельник, до яких о. Браун часом звертався російською. Під час цієї зустрічі більш досвідчений у радянській релігійній політиці о. Леопольд порадив галичанам у розмовах з представниками радянської влади проявляти певну обережність і не довіряти повністю їхнім обіцянкам. Наприкінці зустрічі він також поцікавився, чи приїзд делегації від УГКЦ був добровільним чи за наказом, на що о. І. Котів показав йому свою посвідку, в якій було написано, що підставою їхнього відрядження є розпорядження Львівської облради [3].

СЛОВО № 1 (49) /

ОСОБИСТІСТЬ Вдруге о. Л. Браун прийшов у готель «Москва» десь через 2-3 дні (27 – 28 грудня) вже перед від’їздом делегації і знову говорив спершу французькою мовою з архимандритом Климентієм. Того дня було домовлено, що надалі, при необхідності галичани можуть надсилати інформацію о. Л. Брауну, а він передаватиме її у Ватикан. Проте з невідомих причин запропонованим шляхом так ніколи і не скористалися [3]. На початку січня 1945 р. делегація повернулася у Львів, тож о. Іван повернувся до виконання своїх попередніх обов’язків. За дорученням митрополита Йосифа, він разом з о. Г. Костельником, 8 січня 1945 р. відвідали С. Каріна в приміщенні облвиконкому, розповівши останньому про поїздку у Москву, зокрема переказали зміст розмови з І. Полянським, й озвучили його дозвіл зберегти каплицю при шпиталі імені А. Шептицького на вул. Петра Скарги, 4 [7, 318-319]. Коли ж мова зайшла про допомогу Церкви в боротьбі з УПА, то о. Іван Котів, за свідченням С. Каріна, «сидів мовчки, інколи посміхався і кусав губи» [7, 324]. Для отця Котіва проблема ставлення УГКЦ до визвольного руху була вкрай важкою. З одного боку, він вирізнявся національно-патріотичними почуваннями, з іншого, як християнин, засуджував насильство. Дилема вибору отця ускладнювалася ще й тією обставиною, що його брат, Петро, був членом ОУН мельниківського спрямування. Рятуючи брата від енкаведистських репресій, о. Іван влаштував його паламарем у соборі св. Юра [7, 831-832]. Проте, розуміючи, що вирішується доля Церкви, він, як і митрополит Й. Сліпий, змушений був запевнити представників радянських спецслужб щодо сприяння у налагодженні контактів з українським націоналістичним підпіллям. У січні 1945 р., після бесіди Й. Сліпого з підполковником С. Каріним, о. Іван Котів мовив «уповноваженому»: «Ми зробимо все для того, щоб виконати взяте на себе зобов’язання» [7, 343]. Проте, ні о. Котів, ні будь-хто інший зі «святоюрців» не намагалися допомагати більшовикам у цьому питанні. Так, вже 24 січня 1945 р. о. Іван пояснив С. Каріну, що у справі встановлення зв’язку з бандерівцями нічого не робить, бо боїться, що місцева влада його за це заарештує [7, 371]. Незабаром «бандерівське питання» у стосунках Церкви з владою відійшло на другий план. Перед нею постали серйозніші виклики, пов’язані з усе більш очевидним курсом радянської влади на приєднання УГКЦ до РПЦ. Першим радянським посадовцем, від якого о. Іван Котів почув вимогу «припинити поклонятися Риму», був той же С. Карін. Сталося це під час обіду вдома у о. Г. Костельника, 1 лютого 1945 р. При цьому о. Гавриїл запевнив підполковника, що до розриву з Ватиканом «йде швидкими кроками». Отець Іван, за словами

березень - травень 2012

С. Каріна, «підтакував» Костельнику, але протягом обіду «був дуже стриманий» [7, 371, 373]. Мабуть, такий поворот розмови для нього був дещо неочікуваним і, припускаємо, неприємним. Для очільників УГКЦ було очевидним, що о. Г. Костельник усе більше схиляється до ідеї возз’єднання з Православною церквою, а тому може стати інструментом в руках радянських спецорганів у справі ліквідації унії. Тож у березні 1945 р. о. Іван повідомив С. Каріну, що митрополит Йосиф, особисто він та низка інших авторитетів Греко-Католицької Церкви «дуже незадоволені Костельником» [7, 402]. При цьому о. Іван не втратив нагоди порушити питання про відновлення церковної типографії, функціонування капличок при шпиталях і навіть висунув пропозицію створити греко-католицькі громади серед вірних на Донбасі [7, 404]. Однак розмови були марними. Уже 15 березня 1945 р. НКДБ склав перелік греко-католицьких ієрархів, священиків і ченців, у який внесли й родича о. Івана, дяка собору св. Юра, о. Весаріона Лепкого [7, 392]. Священика Котіва та архимандрита Шептицького планувалося допитати як свідків. Ще у лютому було поновлено агентурну справу «Ходячі», за о. Котівим встановлено спостереження. До нього підсилали сексотів. У розмові з одним із них священик обмовився, що під час німецької окупації ченці Жовківського монастиря переховували «активних бандерівців» [7, 438]. Як відомо, першою масштабною антигреко-католицькою пропагандною акцією більшовиків стала стаття В. Росовича (Я. Галана) «З хрестом чи ножем?», опублікована в газеті «Вільна Україна» 8 квітня 1945 р. Для митрополита Йосифа і його оточення вона виявилася брутальним наклепницьким ляпасом й початково викликала певну розгубленість. Завідувач канцелярії, митрополії о. Іван Котів, за дорученням Йосифа Сліпого навіть звернувся в юридичну консультацію до адвоката Михайлова з питанням, як реагувати на статтю [20, 30]. Він також відвідав уповноваженого у справах релігійних культів при Львівському облвиконкомі, якому висловив обурення «за неправильні факти» й повідомив про намір керівництва УГКЦ написати скаргу у Москву або вислати туди своїх представників. «Стаття походить з надр НКГБ-НКВД, з боку поляків чи євреїв, яких там багато працює, і, можливо, з боку “кацапів” – руских, – відверто заявив о. Іван, згодом додавши, – …Ми через декількох знайомих людей з Академії наук ретельно вивчаємо статтю з тим, щоби визначити, хто її писав. Зрозуміло одне – це те, що автор статті, безумовно, прихований під псевдонімом “Володимир Росович”. Звичайно, ми вважаємо, що це вся місцева творчість, і не надаємо статті офіційного значення. Думаємо також над тим, як реагувати на цю статтю, але поки

37

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: цього питання ми не розв’язали – писати протест чи мовчати. Добре розуміємо, що стаття штовхає нас убік православ’я, але було б смішно думати, що якимись різкими статтями можна з помаху вирішити питання про возз’єднання греко-католиків з православними. Це – справа не місяця і не одного року, бо унія прищеплювалася віруючим і духовенству понад триста років поспіль» [7, 480-481].

38

що переховував у митрополичій резиденції «активних учасників ОУН» Петра Котіва, Тимофія Кузіва, а також «учасників банд УПА» Марію Баран та Миколу Коваліва. Відтак чекісти дізналися, що проживання цих нелегалів у «квартирі Лепкого» було відоме «священику церкви Юра, Котіву Івану, а останній отримував на це згоду в митрополита Йосипа Сліпого» [7, 832].

Відзначимо, однак, що позиція о. Івана щодо дій 9 квітня 1945 р. нарком держбезпеки УРСР С. ЦІГ у травні 1945 р., мабуть, ще не була достатньо Савченко затвердив план арештів греко-католицьких священиків у Львові, в якому, зокрема, зазначалося, що архимандрит Шептицький і священик Котів «обшуку не підлягають» [7, 465; 16, 393]. Припускаємо, що для них чекісти зробили виняток з огляду на два міркування. По-перше, і К. Шептицький, і І. Котів були членами делегації УГКЦ у Москву, а відтак, можливо, вважалися такими, що у перспективі співпрацюватимуть з радянською владою. По-друге, їх можна було використати як «наживку» для бандерівців: посіявши підозри у співпраці з радянськими спецорганами. Енкадебисти сподівалися, що члени ОУН вчинять спробу прибрати «зрадників», а це дасть змогу вийти на слід націоналістичного підпілля, або ж, принаймні, дискредиМитрополит Андрей Шептицький 1930-ті рр. тувати останнє в очах населення.

11 квітня 1945 р. були заарештовані митрополит твердою. Так, обідаючи 22 травня з Г. Костельником, Й. Сліпий, єпископат УГКЦ та декілька священиків Й. Кладочним, академіком В. Щуратом, членом комі ченців, що перебували в резиденції митрополипартії, уповноваженим Академії наук Л. Терещенком, та, серед них і дяк В. Лепкий. У травні ж радянські він не намагався опонувати лідеру ЦІГ, який відверспецоргани ініціювали появу так званої «Центральто називав Папу Римського ворогом греко-католиків. ної ініціативної групи з возз’єднання УГКЦ і РПЦ» Натомість, як свідчить оперативне повідомлення на(далі – ЦІГ), яку очолив Г. Костельник. Майже одчальника 2-го відділу УНКДБ по Львівській області разу проти діяльності ЦІГ виступили оо. Климентій полковника Алексєєва, «нібито більше схилявся до Шептицький, Йосиф Кладочний та Іван Котів. Саме Костельника, ніж до Кладочного» [7, 726]. Можливо, ця трійця стала осередком опору ліквідації Грекозвісно, така поведінка о. Івана диктувалася його осоКатолицької Церкви. Уже 15 травня 1945 р. Г. Косбистісними рисами, бажанням і умінням вислухати тельник під час візиту до С. Каріна скаржився, що на співрозмовника та не вступати у відверту конфроно. К. Шептицького «негативно» впливають саме оо. тацію. І. Котів та Й. Кладочний, застерігаючи його від відПроте вже через тиждень о. Котів різко задекластупництва. На це підполковник зауважив: «Вплив рував свої погляди. Річ у тім, що 28 травня 1945 р. на нього (архимандрита Климентія. – М. Г.) Котів було оприлюднено декларацію, в якій члени ЦІГ, навряд чи має, бо Котів не такий вже великий арґуоцінюючи унію з Ватиканом як «історичну зраду ментатор, щоби впливати на К. Шептицького. […] українському народові», зверталися до уряду УРСР Якщо Котів дійсно впливає в негативному сенсі на із проханням визнати їх тимчасовим церковно-адК. Шептицького, то передайте йому від мого імені, міністративним органом УГКЦ і дозволити розпощоби він не забував про те, що його пальці видно на чати возз’єднавчий процес з РПЦ. Того ж дня, коли тих фальшивих документах, які видавалися Й. Сліз’явилась декларація, було опубліковано звернення пим нелегалам, що знаходилися в схронах святого групи до духовенства і вірних УГКЦ із закликом роЮра» [7, 663]. зірвати унію [13, 12]. У відповідь на це о. Іван відПідстави для таких погроз в енкадебистів були, верто виступає проти Г. Костельника, вважаючи, що останній поставив себе поза духовенством Катоадже 30 квітня 1945 р. на допиті В. Лепкий зізнався,

СЛОВО № 1 (49) /

ОСОБИСТІСТЬ лицької церкви, а тому автоматично відлучається від неї. «Костельник, – заявив о. І. Котів, – як демагог, спотворив загальновідомі історичні факти і обвинувачує нашу церкву в своїх інтересах у тому, в чому вона ніколи не була винною. Ніколи наша церква не прагнула полонізації українського населення, ніколи не була акцією поляків і польських магнатів. Це в Костельника вже не від себе, а від НКГБ» [7, 835-836]. Як стверджує дослідник Р. Ярема, з червня 1945 р. члени митрополичого ординаріату Греко-Католицької Церкви, які залишилися без керівництва, голова митрополичого суду архимандрит Климент Шептицький, радник ординаріату Іван Котів, секретар арештованого митрополита Йосифа Сліпого, священик Йосип Кладочний почали кампанію протесту проти дій ЦІГ, розсилаючи по єпархіях і деканатах листи про незаконність і безблагодатність дій Г. Костельника та його групи. Священикам, які приєдналися до ЦІГ, від імені арештованого греко-католицького єпископату оголошувався осуд із загрозою відлучення від Церкви за перехід у православ’я. Зокрема, у «Зверненні» до віруючих Греко-Католицької Церкви повідомлялося: «Підпис приналежності до “групи” необхідно розглядати не просто як формальне прикриття, але як відступництво. Такий відступник відлучається від відправи священнодійств, а віруючим забороняється брати участь у його богослужіннях та приймати Святі Тайни з його рук. Суд святої церкви, зазвичай, відлучає таких священиків від виконання ними своїх обов’язків навіть тоді, коли вони каються» [20, 41].

1 липня 1945 р. о. Іван Котів разом з 60 священиками та ченцями (К. Шептицьким, Й. Кладочним, В. Фіголем тощо) підписав заяву греко-католицького духовенства проти репресій та дій ЦІГ до заступника голови РНК СРСР В. Молотова [8, 79-82]. Звісно, цей протест залишився поза увагою більшовицьких владних сил, але засвідчив наявність значної організаційної роботи на зрив антиунійної діяльності ЦІГ та радянських спецорганів. Те, що «канцлер», о. Іван Котів, поступово перетворився на одного з двигунів опозиційної кампанії, стало очевидним для представників більшовицької влади. Зокрема, уповноважений ради у справах РПЦ Львівської області, А. Вишневський, повідомляв у Київ: «Канцлер навіть відкрито агітує проти возз’єднання. Так, у розмові зі мною він у дратівливому тоні назвав Костельника зрадником і сказав, що особисто він, а також більшість старих священиків від унії не відречуться» [20, 42]. Подібне доповідав до Москви й уповноважений ради у справах РПЦ при уряді УРСР П. Ходченко, назвавши «так званого “канцлера”» о. Котіва «негативним явищем», бо він усе більше набуває «небажаної для нас популярності» [20, 41]. Незабаром о. Іван зі своїми однодумцями вдався до ще більш рішучих дій. 16 – 17 липня 1945 р.

березень - травень 2012

він разом з о. Й. Кладочним поїхав у Київ на прийом до уповноваженого П. Ходченка з проханням «залишити Греко-Католицьку Церкву в такому вигляді, в якому вона до сих пір існувала». Обидва священики також просили дозволити їм провести вибори керуючого церковного голови і, зі свого боку, запевняли, що «визнаючи папу Римського як главу Церкви, обіцяють абсолютно не втручатися в політичне життя країни і надалі бути справжніми патріотами Радянської України». У розмові з уповноваженим о. І. Котів не втримався і сказав: «Ми свій протест-заяву проти “Ініціативної групи” розсилаємо по всіх єпархіях для збору підписів не лише священиків, але і віруючого населення. Ми також маємо намір отримати підписи під своєю заявою і від священиків-переселенців з Польщі, зокрема з Сяноку. Догмати Греко-Католицької Церкви відрізняються від догматів Православної, і ми з усіх сил захищатимемо цілісність догматів Греко-Католицької Церкви». Особливу недовіру і навіть протест викликав у делегації пункт діяльності ЦІГ, що передбачав складання списків деканів і настоятелів монастирів, які відмовляються від возз’єднання з Православною Церквою [20, 42-43]. Звісно, усі вимоги і прохання делегації було категорично відхилено – офіційні радянські органи відмовлялися вступати в переговори з противниками «возз’єднання». Мабуть, єдиним маленьким успіхом оо. Котіва і Кладочного в Києві було те, що їм вдалося передати їжу і трішки грошей арештованим єпископам й священикам. Після повернення зі столиці УРСР о. Іванові стало очевидним, що з боку радянської влади навряд чи вдасться добитися поступок. У бесіді з о. Й. Кладочним він зізнався: «Мені в НКГБ в Києві сказали: буде ваш митрополит висіти на одній шибениці, а ви – на іншій» [8, 101]. Попри це священики І. Котів, Й. Кладочний, В. Грицай та інші вирішили за жодних обставин не переходити у православ’я [8, 102].

6 серпня 1945 р. вони категорично відкинули пропозицію Г. Костельника приєднатися до ЦІГ. Того ж дня Г. Костельник навідався до працівника Львівського обласного управління НКДБ І. Богданова. Назвавши оо. Котіва і Кладочного «залишками колишнього авторитету святого Юра», він попросив «прибрати» їх з собору, мотивуючи це необхідністю призначити туди «своїх священиків». На це енкадебист пообіцяв найближчим часом усіх виселити з помешкань біля собору [8, 123]. Капітан І. Богданов виконав обіцянку. Незабаром на деяких противників «возз’єднання» було заведено агентурну справу «Ватиканці», об’єктами якої стали оо. Климентій Шептицький, Іван Котів, Йосип Кладочний, Микола Галянт, Володимир Фіголь та інші. [8, 262]. З цього приводу у доповідній записці УНКДБ по Львівській області від 26 вересня 1945 р. зазначалося, що о. Іван разом з К. Шептицьким та Й. Кладочним продовжує «вести активну роботу,

39

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: спрямовану на зрив цього важливого політичного міроприємства (йдеться про «возз’єднання» Церков.

– М. Г.) в західних областях України». Конкретизуючи опис його «ворожої» діяльності, окреслимо такі констатовані радянськими спецслужбами «провини» священика І. Котіва: 1) розповсюджує чутки про можливе звільнення з-під арешту митрополита Й. Сліпого і повернення його на катедру; 2) переконує інших священиків УГКЦ у тому, що «возз’єднанням» займається тільки Г. Костельник, тож успіху в цій справі не буде; 3) запевняє, що претензії, які він з о. Й. Кладочним пред’явив під час перебування в наркоматі держбезпеки УРСР, було взято до уваги, а відтак становище Церкви полегшиться; 4) у спілці з оо. К. Шептицьким і Й. Кладочним агітує священиків проти дій ЦІГ, зриваючи таким чином проведення у деканатах нарад з питання “возз’єднання”, бо “священики, які мешкають в районах, орієнтуються на думку святоюрців”; 5) виступає серед парохіян за організацію опору по «возз’єднанню церков», заявляючи при цьому, що особисто ніколи не приєднається до ЦІГ і не прийме православ’я; 6) разом з іншими «святоюрцями» продовжує вести богослужіння в соборі св. Юра за греко-католицьким обрядом «із згадуванням Папи Римського і митрополита Сліпого» [8, 262-263]. Разом з цим, Львівське обласне УНКДБ повідомляло своєму керівництву у Київ про підготовку заміни «святоюрців» на тих священиків, які виявили бажання перейти у православ’я. На початку жовтня 1945 р. надійшла відповідь Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР на згадуваний лист-заяву 61 греко-католицького священика. Маючи на меті повідомити зміст відповіді, уповноважений у справах релігійних культів, Кучерявий, запросив оо. К. Шептицького та І. Котіва до облвиконкому. 6 жовтня на зустріч з’явилися оо. І. Котів і Й. Кладочний, при чому перший одразу поставив питання про вибори генерального вікарія, чи створення певного «центру» для керівництва ГрекоКатолицькою Церквою, засвідчив існування тиску на священиків, які не бажають приєднуватися до ЦІГ, й повідомив про свій намір навідатися «у Київ і там переговорити про ці “викривлення”» [8, 292-299]. Позаяк радянський урядовець доволі лояльно поставився до священиків і навіть пообіцяв розібратися з випадками тиску на духовенство, «святоюрські» отці вирішили, що цілковитої ліквідації УГКЦ не відбудеться.

40

У середині жовтня оо. Котів і Кладочний відвідали парохії Золочівського, Краснянського, Глинського районів Львівської області, де запевняли священиків у подальшому існуванні УГКЦ та проведенні у недалекому майбутньому виборів її керівника [8, 311]. Таких дій радянська влада допустити не могла, тож через декілька днів обох священиків було знову викликано до облвиконкому й оголошено їм відповідь з

Москви на надіслану колективну заяву. Отцям чітко дали зрозуміти, що «радянська держава уніатської церкви не визнає» [8, 312]. Водночас очільник ЦІГ, Г. Костельник, і надалі продовжував наполягати на виселені оо. К. Шептицького, І. Котіва та Й. Кладочного з колишньої митрополичої резиденції. 26 жовтня 1945 р. він знову пропонував це зробити капітану НКДБ І. Богданову, при цьому давши певну характеристику о. Іванові: «Ко-

Патріарх Йосиф Сліпий тів не є активним католиком, але він не переходить в юрисдикцію ініціативної групи тільки через Климентія Шептицького, бо коли помирав митрополит Андрей, то просив його не залишати Климентія. Котів також перебуває під впливом Кладочного, який є католиком до фанатизму» [8, 330]. Отож Г. Костельник мотиви діяльності о. І. Котіва пояснив тільки особистою відданістю родині Шептицьких. Однак вважаємо, що така оцінка хибує поверховістю. З одного боку, не заперечуючи ймовірності прохання митрополита Андрея потурбуватися про свого брата, підкреслюємо: вірність о. Івана своєму благодійникові і наставнику характеризує його лише позитивно, з іншого – маємо усі підстави сумніватися в «пасивності» християнсько-католицьких переконань о. Котіва. Цілком можливо, що о. Й. Кладочний мав певний вплив на нього, проте слова і вчинки о. Івана свідчать про свідомий вибір, а відтак активну діяльність на благо рідної Греко-Католицької Церкви, християнської віри, моральних та національних ідеалів.

СЛОВО № 1 (49) /

ОСОБИСТІСТЬ 14 листопада того ж року Г. Костельник вчергове попросив працівників НКДБ виселити трьох «святоюрців» із митрополичих палат [8, 354]. На початку січня 1946 р. до о. Івана Котіва було підіслано фальшиву боївку СБ ОУН. Намагаючись довести свою патріотичність цим «оунівцям», отець щиро розповів їм про контакти з о. Л. Брауном й навіть запропонував ОУН використати наявні в нього канали зв’язку з американцями [8, 484]. Крім прямих доказів проти священика, радянські органи безпеки отримали й інші важливі результати цієї операції. Як повідомляв у листі від 9 квітня 1946 р. міністр держбезпеки УРСР, С. Савченко, своєму керівникові міністрові держбезпеки СРСР В. Меркулову, «…внаслідок проведеної комбінації щодо священика Греко-Католицької Церкви, Котіва Івана, нами були отримані оперативно-важливі документи з особистого архіву митрополита Шептицького, сховані в тайниках митрополичих палат собору св. Юра у Львові» [8, 653; 16, 436]. Після сумнозвісного Львівського собору (8 – 10 березня 1946 р.) перебування о. Івана Котіва на свободі для радянської влади ставало просто алогічним. Зрештою, 18 березня 1946 р. його було заарештовано органами МДБ у Львові. Зауважимо, що з трійки опозиціонерів-«святоюрців» о. Івана ув’язнили першим (оо. Климентія Шептицького та Йосифа Кладочного схопили більше ніж через рік – у травні 1947 р.). Слідство тривало дев’ять місяців і 16 грудня 1946 р. військовий трибунал МВС Київської області засудив Івана Онуфрійовича Котіва за статтями 54-1а і 54-11 Карного кодексу УРСР на 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Репресований священик відбував покарання в особливому таборі МВС СРСР № 2, Норильському ВТТ [3]. У таборах проводив таємні богослужіння, сповідав ув’язнених [12]. Звільнений, за одними даними, 29 березня 1955 р. [20, 104], за іншими – 16 травня 1956 р. [16, 202]. За твердженням С. Гуркіної, саме з 1956 р. І. Котів перебував на спецпоселенні в Красноярському краї. Наприкінці 1950-х намагався повернутися в Україну, однак ця спроба наштовхнулася на протидію з боку радянської влади. Отож змушений був виїхати у Литву, де помер 1972 р. у м. Каунас [1, 216; 3; 15]. Підсумовуючи, відзначимо, що життєвий шлях о. Івана Котіва був тісно пов’язаний з Українською Греко-Католицькою Церквою та особисто митрополитом Андреєм Шептицьким. Ідея служіння Богові і власному народові, прищеплена, мабуть, не без впливу митрополита Андрея, стала метою його життя й спонукала до духовного удосконалення, твердоті, вірності переконанням і активної праці. Правлячи богослужіння для хворих у шпиталі імені А. Шептицького, рятуючи євреїв від нацистського терору, усіма силами протидіючи ліквідації УГКЦ, о. Іван

березень - травень 2012

виявив найвищі християнські і національні чесноти, не злякавшись ні гестапо, ні НКДБ, не зламавшись в жахливих умовах ГУТабу. Його життя і діяльність є прикладом великої любові – любові до Бога, Церкви, людей і України.

Джерела та література: 1. Блажейовський Д. Історичний шематизм Львівської архієпархії (1832 − 1944). – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004. – Т. ІІ. – 570 с.

2. Гуркіна С. Напередодні вічності: митрополит Андрей Шептицький в останні три місяці свого архієрейського служіння // Режим доступу: http://www.cerkva.od.ua/index.php?option=com_ content&task=view&id=56&Itemid=41 3. Гуркіна С.В. Українська греко-католицька церква і Ватикан: спроби контактів у 1944-1949 рр. // Науковий вісник Ужгородського університету. – Серія: Історія. – Вип. 22. // Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Nvuu/ Ist/2009_22/010.htm 4. Дело по обвинению Котива И.О. по ст. ст. 54-1а і 54-11 КК УРСР // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Спр. 75181-ФП.

5. Ковба Ж. Рабини і католицьке духовенство Східної Галичини в часи Голокосту // Режим доступу: http://www.judaica. kiev.ua/Kahane/Kahane_Dod2.html 6. Ковба Ж. Роль Митрополита Шептицького в рятуванні галицьких євреїв у часи Голокосту // Режим доступу: http://www. cerkva.od.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=43&It emid=41 7. Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи радянських органів державної безпеки. – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – Т. І. – 920 с.

8. Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи радянських органів державної безпеки. – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – Т. ІІ.

– 804 с.

9. Митрополит Андрей Шептицький в документах радянських органів державної безпеки (1939 – 1944 рр.). – К.: Українська видавнича спілка, 2005. – 480 с.

10. Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941 – 1944 / Упоряд. Ж. Ковба. Наук. ред. А. Кравчук. – К.: Дух і Літера, 2003. – 313 с.

11. На Святоюрській Горі // Самбірські вісті. – 1941. – Ч.

2. – 7 серпня. – С. 4.

12. Особистий архів автора. Свідчення Івана Кузіва (записано в с. Літиня 12.12.2001 р.)

13. Сердюк Н.С. Репресії радянських органів державної безпеки щодо Української греко-католицької церкви в 1944 –1949 рр. : автореф. дис… канд. іст. наук; спеціальність 07.00.01 – історія України / КНУ ім. Т.Шевченка. – К., 2006. – 19 с.

14. Сурмач О. Дні кривавих свастик. Греко-католицька церква в період німецького окупаційного режиму в Україні (1941-1944 рр.). – Львів: Сполом, 2005. – 176 с.

15. Українці, які врятували жидів // Режим доступу: www. ucrdc.org/Project-Ukrainian-Jewish.../Ivan%20Hirnyi.pdf 16. Франко П. Репресоване духовенство УГКЦ (видання друге, доповнене). – Львів, 2008. – 576 с.

17. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІАУ у Львові). – Ф. 378. – Оп. 1. – Спр. 74. – Арк. 1-35.

18. ЦДІАУ у Львові. − Ф. 201. − Оп. 1-р. – Спр. 109. – Арк.

113-120.

19. Щоденник Львівського гетто: Спогади рабина Давида Кахане // Режим доступу: http://www.judaica.kiev.ua/Kahane/ Kahane_16.html ; http://www.judaica.kiev.ua/Kahane/Kahane_17. html ; http://www.judaica.kiev.ua/Kahane/Kahane_18.html 20. Ярема Р. Відновлення Православ’я на Західній Русі в 1946 р. – К., 2010. – 188 с.

41

ПОДИХ СКИНІЇ:

Воскресіння тіл у світлі Святого Писання «А що мертві воскресають, – це й Мойсей при кущі дав був зрозуміти, де він назвав Господа Богом Авраама, Богом Ісаака й Богом Якова. Бог же не є Бог мертвих, але живих, усі бо живуть для нього». (Лк. 20,37-38) Андрій СОВ’ЯК

Кожна людина, яку б релігію вона не сповідувала, зустрічається з очікуванням смерті. Тому надзвичайно актуальним для людей всіх епох є запитання: що буде після смерті? Яким я буду, коли помру? Християнство проповідує віру у воскресіння людини. Ця віра оперта на тому, що Бог промовляє у своєму Одкровенні, яке для нас відкривається на сторінках Святого Письма.

Старий Завіт Святе Письмо з перших сторінок оповідає, що Бог створює людину матеріально-духовною: «Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою» (Бт. 2, 7). Створена на образ Божий, людина за своєю природою є смертною, але за своєю подобою до Божественного Прообразу – Сина Божого, може сповільнити тління. Однак гріх позбавив наших прародичів та їхніх нащадків дару безсмертя.

«Зішестя до Аду» – ікона з Волині, поч. ХVI ст. вічне: «Я знаю – Захисник мій живе» – говорить Йов – «і останнім він устане над порохом. Позбавлений навіть шкіри, я встану; і в моїм тілі побачу Бога. (Йов. 19, 25-26). Книга Йова, яка демонструє віру ізраїльтянина у воскресіння тіла (Йов. 14, 14; 19, 25-27; 42, 17), привернула увагу святого Методія Патарського (4 ст.), котрий підкреслив вартість тварного тіла, яке у воскресінні одягає на себе туніку безсмертя, тобто перемінюється.

Основною якістю воскреслого тіла є безсмертя.

42

Життя в грісі – похітливе бажання душі і тіла, привело людину до вкорочення її земного життя: «І сказав Господь: Не перебуватиме дух мій у чоловікові назавжди, бо ж він також є тіло (basar)…» (Бт. 6, 3). Але вже Господні пророки Ілля і Єлисей силою Божою воскрешали людей (див. І Цар. 17:17-23; ІІ Цар. 4:33, 13:21). Старозавітні праведники сповідували надію у життя

Новий Завіт

Бог стає людиною, щоб звільнити нас від тління, позаяк тління і смерть тільки смертю мали бути переможені. Будучи в тілі, Ісус Христос залишається досконалим Богом. Чому Христос не покидає тіла? Це питання непокоїло людину довгий час. Проте єдиною відповіддю для нас, людей, є те, що воскресінню тіла повинна передувати смерть. Тому Син Божий й обирає смерть на хресті. Ще під час свого земного життя і служіння, на Тайній Вечері, Син Божий виразно обіцяє не тільки своє славне воскресіння, але й воскресін-

СЛОВО № 1 (49) /

СВЯТЕ ПИСЬМО ня людини: (Йо. 6, 54). Пресвята Євхаристія є вічним життям у нас, є безсмертям. Заборонений плід привів Адама до смерті, а «ліки безсмертя» переображують нас для вічності. Святе Тіло і Кров Господні є немов завдатком воскресіння цілої людини. Христос багатьма способами підводив людей до розуміння нового таїнства Воскресіння, яке здійснюється в Його Особі. Тому Марта, сестра Лазаря, як образ людини старої, плачучи, мовить до Ісуса: «Господи, якби ти був тут, – мій брат не вмер би![...] І каже їй Ісус: «Твій брат воскресне.», «Знаю, – каже до нього Марта, – що воскресне у воскресіння, дня останнього.» А Ісус їй: «Я – воскресіння і життя. Хто в мене вірує, той навіть і вмерши – житиме!». (Йо. 11, 2125). Ісус не тільки дає воскресіння, Він є Воскресінням. Ми воскресаємо, тому що прилучені до прославленого Христового тіла.

Якості воскреслого тіла Святий Макарій Єгипетський в одній зі своїх проповідей навчає: «В день Воскресіння і саме тіло зодягнеться, і буде прославлене тим світлом Господнім, яке тепер перебуває в людській душі, так то і саме тіло буде царювати разом з душею». Апостол Павло визначає чотири різні якості прославленого тіла: «Так само й воскресіння мертвих: сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі; сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне. Якщо є тіло тваринне, то є й тіло духовне» ( І Кор.15:42-44). Основною якістю воскреслого тіла є безсмертя. Хоч тіло воскресне, проте не втратить своєї матеріальної властивості. З преображенням тіла супроводжуватиметься зміна його властивостей, але не втратою субстанції – воно не переходить в іншу субстанцію і не перемінюється в дух. Все створіння повинно залишатися самим собою, тобто буття має залишитись тим, чим було на початку.

Ісус не тільки дає воскресіння, Він є Воскресінням. Ми воскресаємо, тому що прилу�ені до прославленого Христового тіла.

Досвід тілесного воскресіння Христа наповнив усіх його учнів радістю та надією. Апостол Павло, ведучи мову про воскресіння тіл, мовить: «Те, що ти сієш, не оживе, як не умре», – і продовжує далі – «І те, що сієш, не тіло, що має уродитись, а голе зерно, наприклад, пшениці або якесь інше. Бог же дав йому тіло, по своїй волі, і кожному насінню – власне тіло» (І Кор. 15, 36-38). Святі Отці також часто використовували образи з природи, порівнюючи воскресіння тіл з сонцем, яке заходить та сходить, з деревами, які опадають та одягаються в листя; зі змінами пір року тощо.

Чи все людство воскресне? Старий та Новий Завіти містять у собі пророцтва про воскресіння всіх мертвих. Апостол Павло навчає: «Як бо в Адамі всі вмирають, так у Христі й оживуть усі» (І Кор. 15, 22; пор. Дан.

12, 2; Йо. 5, 29). Звичайно, що умови всіх тих, котрі воскреснуть, не будуть одинаковими. Про це свідчить сам Божий Син: «Істинно, істинно говорю вам: Надходить час, – ба, вже й тепер він, – коли померлі вчують Сина Божого голос, а вчувши – оживуть. Бо як Отець має життя у собі, так і Синові дав, щоб мав життя у собі. І владу йому дав суд чинити, він бо – Син Чоловічий. І не дивуйтеся з того, бо надходить час, коли всі, хто у гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, – воскреснуть на суд (Йо. 5, 25-29).

березень - травень 2012

Спаситель так говорить про стан людини після воскресіння: «У воскресінні не женяться і не виходять заміж, а є як ангели на небі» (Мт. 22, 30). Святий Методій Патарський, коментуючи цей вірш, звертає увагу на другу частину стиха «а є як ангели на небі». Він зауважує, що Господь припускає подібність до ангелів, проте не стверджує, що «будуть ангелами». Слова Ісуса Христа означають, що люди будуть перебувати в нетлінні. За свідченням вчителів Церкви, люди будуть подібні до ангелів, бо будуть споглядати Бога і влаштовувати своє життя так, щоб головним у їхньому житті був Христос. Людина, усвідомлюючи себе як Боже творіння, упродовж земного життя звершує у співдії з Богом своє приготування до вічного життя після воскресіння. Такий зв’язок любові Божественного та земного дає їй можливість рости у Дусі Святому. У своєму промислі Бог своєю благодаттю не перестає прикрашати нас дарами. Для людини ж залишається їх прийняти і бути за них відповідальною. Відповідальність перед Господом, своїми ближніми є виявом піклування про свою первостворену красу.

43

ПОДИХ СКИНІЇ:

Літургія і Церква

Роман СЛАВИЧ

Закінчення, початок у попередніх номерах

Ведучи мову про Божественну Літургію у попередніх номерах, ми неодноразово згадували та наголошували на значенні Пресвятої Євхаристії. Проте Її важливість не стосується лише Літургії, але Церкви загалом. Звернемо увагу на два, ключових для даної теми, поняття – ἐκκλησία («еклезія» – Церква, зібрання) та Тіло Христове. Перше, в перекладі з грецької, означає збір (зібрання) людей (вірних) у церкві. Друге також включає в своє семантичне поле поняття вірні, але в сенсі членів Тіла Христового (пор. Еф. 5, 23, 30). Отже, випливають два важливих моменти: вірні та зібрання (собор). Церква – народ, зібраний Богом в Тілі Христовому. Цей собор вірних творить їхню єдність, формуючи спільноту. Христос, Син Божий, Котрий під видами Свого Тіла і Крові у Пресвятій Євхаристії творить це єдине Своє Тіло, збирає воєдино вірних – Церкву (еклезію). Він є цією омегою, підставою даної єдності. Христос – голова Церкви, Свого Тіла (пор. Еф. 5, 23), і Він Творить Церкву, а не людина. Один із етапів творення Церкви мав місце на Тайній Вечері. Отож, говорячи про Церкву, ми ведемо мову про Христа, а отже, – про Євхаристію. Євхаристійне зібрання, своєю чергою,

виражає Церкву у всій Її повноті та єдності. Причащання (койнонія) є реальною єдністю з Тілом і Кров’ю Христовими. Реальність хліба являє повну реальність Тіла Христового, а єдність хліба – один хліб – виявляє єдність Тіла. Церква, причащаючись Тіла й Крові, перетворюється в Них. Згідно із вченням Ігнатія Антіохійського, зібрана Церква творить Євхаристію, Яка, своєю чергою, творить Церкву. Вірні через свою участь у Євхаристії вводяться в Тіло Христове – Вселенську Церкву. З цього можемо постулювати наступне: серцем Церкви, нервом Її життя є Пресвята Євхаристія. Щоб це краще зрозуміти, слід звернутися до досвіду євхаристійного життя ранніх християн. о. Микола Афанасьєв, у праці «Трапеза Господня», наголошує, що для перших християн, починаючи від П’ятдесятниці, належати до Церкви означало брати участь у її Євхаристійному зібранні, тому що де Євхаристія – там Церква, а де Церква – там і Євхаристія. Євхаристія є справою виключно Церкви, звершувана Нею для всіх її членів, а не для деяких з них. Останнє можемо зауважити в наш час, коли

Часто ми приходимо до Церкви для себе самих, а не щоби збиратися в Церкву.

44

СЛОВО № 1 (49) /

ЛІТУРГІЯ ЦЕРКВИ причасників можна порахувати на пальцях. Часто зустрічаємося з тим фактом, що вірні вважають себе приналежними до Церкви, але залишається відкритим питання: чи вони є живим членами Тіла Христового, тому що виразом життя в Церкві, дійсною приналежністю до Неї, є участь у Євхаристії? Необхідність участі всіх вірних у Євхаристії випливає з давньохристиянського духовно-літургійного життя, де неучасників Трапези Господньої не могло бути. У юдейській традиції учасниками трапези вважалися тільки ті, хто приймав їжу, а хто не приймав, той не лише не був учасником, але не міг на ній бути присутнім. Для церковної свідомості апостольського часу питання бути причасником, чи ні – просто не ставилося, позаяк бути членом Церкви, означало також й участь у Євхаристії. Сама містагогія (введення в таїнственне життя Церкви) своїм вінцем мала причастя Христових Тіла й Крові. Першим кроком містагогії було Хрещення, яким охрещені зодягалися у Христа, а опісля удостоювалися Причастя святих і животворящих Христових Таїн. Не могли брати участі в цьому Таїнстві лише оглашенні (ще не охрещенні), а також каянники, які на визначений час, як покуту за гріх, були відлученими від Євхаристійного спілкування. Для ранніх християн участь у Євхаристії не сприймалася в категорії обов’язку, як це можемо подекуди спостерегти сьогодні, але це була життєва необхідність, як вираз прагнення до життя, бо іншою альтернативою залишається смерть. Так людина опиняється перед вибором прийняти нове життя, чи, відкинувши його, стати приреченою на смерть. Тому-то відлучення було для перших християн трагедію, бо, фактично, вони опинялися поза Джерелом життя. Проте сьогодні бачимо сумну картину, коли щораз меншою є кількість бажаючих черпати з цього Дерева життя. Залишається відкритим питання: Невже ми не хочемо жити? Бо, відкидаючи Бога, відмовляючись від спілкування з Ним, закриваючись від Світла, ми постаємо віч-на-віч з мороком, по-

березень - травень 2012

сіяним гріхом, який веде до смертельного наслідку. Розв’язком даної проблеми буде повернення до Євхаристії, як «трапези Господньої», на якій всі разом причащаються при кожній нагоді. Щодо нашого спасіння, то його годі шукати поза Церквою, через єдину причину: там його не знайдемо. Спасіння можливе лише в Церкві, бо хто говорить «Христос», той говорить «Церква». А хто говорить «Церква», той говорить «Євхарис-

Христос – голова Церкви, Свого Тіла (пор. Еф. 5, 23), і Він Творить Церкву, а не людина.

тійне зібрання». Відкидаючи Церкву, відкидаємо Христа-Спасителя. Подібно як поза Церквою нема спасіння, так само неможливим є спасіння поза Євхаристією, бо вона є Хлібом (поживою) життя вічного. Єднаючись з Христом, єднаємося з усіма вірними, а єднання зі всіма вірними – є єднанням з Ним. Основний принцип церковного життя полягає в тому, що всі члени Церкви «завжди всі і завжди разом». Цей принцип випливає з самої природи Церкви, бо здійснюється у Євхаристії. У спільноті всі покликані до взаємного зближення, пізнання, відкриття правди про наше богосинівство, а також братерство. Однак, зазвичай, зустрічаємося з тим, що не знаємо, ким є та особа, котра разом з нами причащається з однієї Чаші. Часто ми приходимо до Церкви для себе самих, а не щоби збиратися в Церкву. Це індивідуалізація церковного життя. А Христос закликає нас до виходу за межі, з полону, свого «я», і тільки тоді пізнаємо правдивого Бога. Тим знищимо витвір нашої уяви про Нього і зауважимо поряд себе іншого – ближнього – возлюбленого брата чи сестру у Христі. Водночас зміниться і наш світогляд, який стане євхаристійним, а життя проходитиме в євхаристійному настрої – пам’яті про Бога та усвідомленні Його присутності у нашому житті. І тоді Євхаристія обійме та освячуватиме ціле життя християнина, його творчість, діла та устремління. Так відбуватиметься обожнення, завдяки якому ми уподібнюватимемося до Бога. А звідси випливає наша місія по відношенню до світу – його преображення. У заклику священика: «В мирі вийдім», – присутня тема миру (ми вели про це мову при поясненні Мирної єктенії). Джерелом миру є Бог. За апостолом Павлом «…плід Духа: любов, радість, мир…» (Гал. 5, 22). Завдяки наповненню серця миром, маємо можливість зауважити у своєму

45

ПОДИХ СКИНІЇ: житті Божу дію, відчитати Його задум та сповнити Його волю. Отримуючи цей дар, ми покликані ділитися ним зі своїми ближніми, а також поширювати його на все творіння. Цей заклик має на меті пригадати християнам їхнє покликання, місію, яка не може бути зведеною лише до життя в Церковній спільноті, але так як Літургія, а отже, і Церква, обіймає весь космос, всесвіт, так і ми, еклезія, покликані до виходу за рамки лише свого приватного життя до космічного виміру – охопити всесвіт. Підставою цього є покликання людини, яке вона отримала ще в раю, і полягає воно у тому, аби бути співтворцем Бога у ділі творення та впорядкування світу, «порати його й доглядати його» (Бут. 2, 15). В іншому місці натрапляємо на заповідь Божу, яка звучить так: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською» (Бут. 1, 28). Внаслідок гріхопадіння людна не змогла зберегти оце «пануйте», і, замість бути царем, господарем творіння, стала його рабом. У її відносини з творінням увійшов гріх, а як наслідок – страх і визиск. Мир тут потрібен, щоб подолати цю прірву. Поширювати мир Божий християни покликані, насамперед, серед людей, бо саме людина є образом і подобою Божою (пор. Бут. 1, 26). Вона покликана очолити все творіння у прямуванні до Небесного Отця. Завдяки миру, Бог зможе бути «усім в усьому» (І Кор. 15, 28). Оця присутність Бога у творінні, готовність та бажання самого творіння прийняти свого Творця і Царя реалізовується в Царстві Божому. Звідси завдання нас як християн, як учасників Царства Божого, участь в якому уможливлюється на Божественній Літургії, поширювати Його у цьому світі. Тим самим преображуватимемо його у Царство Боже. Ми, як Церква, покликанні стати закваскою цього Царства у світі (див. притчу про закваску Мт. 13, 33), стати для останнього сіллю та світлом (див. Мт. 5, 13-14). Як же можливе таке преображення світу? Насамперед – дією Святого Духа. А ми повинні допомогти Йому своєю співпрацею (синергією) – погодитися бути «сопілкою Духа». Щоби ця сопілка добре відтворювала потрібну мелодію, вона повинна бути очищеною. Це ми отримуємо завдяки дії Святого Духа у Таїнствах, особливо у Покаянні та Євхаристії. А здійснюється це у Церкві. Вона якнайкраще показує нам цю синергію, співпрацю Бога і людини. У подальших наших роздумах про роль християнина у світі будемо опиратися на символ віри, де мова йде про «єдину, святу, соборну, апостольську Церкву».

46

Церква, будучи духовним середовищем і підставою єдності, збирає воєдино все людство – в одне місце і в один час. Так реалізується Її єдність та

соборність. Отож, люди з «чужих» стають ближчими, знайомими, а далі – ближніми. Так твориться спільнота вірних – еклезія, Тіло Христове, Церква. А діло об’єднання творить Христос, Котрий, ще висячи на хресті, притягнув нас до Себе. Законом існування Церкви є любов до Господа, а також до ближнього. Забезпечує цю єдність між християнами єдність Євхаристійна. Ця благодатна дія Бога поширюється на весь світ завдяки Церкві. Вона прагне зібрати воєдино перед Богом всі народи всіх часів. Тоді Церква вповні стане вселенською. Силою Любові долається гріх, незгоди, чвари та інші деструктивні елементи людської спільноти, яка ступила на шлях преображення. Тут доходимо до поняття «святості» Церкви. Зустрічаємося з парадоксом: як можемо називати Церкву святою, якщо в Ній знаходяться грішні люди? Як свята Церква може складатися з грішних членів? Тут ми «паки» і «паки» (знову й знову) для отримання правильної відповіді звертаємо свій погляд у бік Христа. Святість Церкви випливає зі святості Христа, завдяки Котрому Вона стає середовищем, де уможливлюється освячення людини та всесвіту. Цей процес починається з людини, яка в Церкві отримує можливості для преображення себе з грішника у праведника. Здійснюється це у Святих Таїнствах. Людина змінює грішний спосіб мислення на святий, отримує Боже бачення, дивиться на світ Божими очима. Це є її точкою виходу з-під влади стихій цього світу до набуття та посідання свободи Божого творіння. Шляхом святості, людина осягає уподібнення до Бога, будучи образом Божим, реалізовує подібність Йому. Це є причиною прагнення Церкви бути вселенською – зібрати всіх людей у Христі, щоб ніхто не втратив

СЛОВО № 1 (49) /

ЛІТУРГІЯ ЦЕРКВИ цей дар – бути образом і подобою Божою. Для цього важливою є апостольська місія Церкви, яку втілюємо ми – Її члени. Це апостольство уможливлюється завдяки триванню неперерваного історичного зв’язку з апостолами, через рукоположення ієрархії, збереження зв’язку місцевої Церкви (єпархії) з єпископом, помісної Церкви – з Предстоятелем, сопричастя Помісних Церков – з єпископом Риму. Християни, свідомі своєї місії у світі, роблять конкретні кроки у преображенні творіння. Будучи богоносними, несуть Бога всюди своєю присутністю та діяльністю. Тому важливою є їх зайнятість у всіх ділянках людської діяльності та активності. Ми несемо Бога людям через Його Євангелію, втілюючи Її в конкретному народі та культурі, беручи одіж культурно-ментальну та зодягаючи її в ризи Євангелія Христового. Це процес християнізації життя людини, всіх його ділянок. Прикладом служать Святі Отці, котрі зуміли донести Слово Євангелія тим народам, серед яких і для яких працювали. Важливим моментом тут є свідомість того, що діємо не від свого імені, але «в імені Господнім». Він є цією Альфою й Омегою, а ми – знаряддям у Божих руках. Таким мисленням не будемо перешкоджати святому Духові діяти. Як можемо окреслити цю поставу? Тут допоможе одне слово – свідчення. Для інших ми є свідками Царства Божого. Грецькою воно звучить – μάρτυς («мартіс»), що перекладається як мученик або свідок. Своїми стражданнями та смертю мученики якнайсміливіше свідчили іншим людям про Христа-Спасителя. У їхніх муках являвся сам Христос. Це проявлялося у їхній мужності та силі переносити ці жахливі тортури. І справді потрібна лише надлюдська сила, щоб такі муки витерпіти. Невже свідчення можливе тільки через мученицьку смерть? Не лише через неї, вона є його вершиною. Ми покликані свідчити в той спосіб, який можливий для кожного з нас. Це, насамперед, щоденна поведінка, пронизана любов’ю, індикатором якої є ставлення до ближнього. Християн Церква закликає до мужності виявити відповідну позицію у житті суспільства – бути на сторожі життя, вести боротьбу проти жахливих дій вбивства, яке знайшло також спосіб легалізації у вчиненні абортів та евтаназії. Бути на захисті миру у світі, виступаючи проти різного роду військових акцій, які продиктовані насамперед ненавистю, захланністю, безумним бажанням влади та іншими гріховними мотивами.

березень - травень 2012

Особливої уваги та турботи потребує сім’я, як підставова одиниця кожного суспільства, проти якої спрямував ворог таку зброю як гомосексуалізм (добре знаємо, чим закінчується шлях тих, хто на нього вступив – долею Содому та Гомори). Адже, знищивши інститут сім’ї, перед загарбником залишаються відкритими двері для завоювання даного народу. А скільки є покалічених долей невинних дітей, батьки котрих розлучилися! Не всі ми в змозі зрозуміти, яку травму, розчарування і страх несуть вони впродовж свого життя. Від кого зможуть повчитися ці особи, коли їх зранили найближчі та найрідніші – їхні батьки. Це все є лише шапкою, за якою криється безліч інших виразів людського гріха й горя. Ми покликані стати до боротьби з цим злом. А боремося не з люди-

ною, котру Христос закликає полюбити, але з гріхом, який є в кожному з нас. За джерело гріх має сатану – противника Бога, який прагне побудувати своє царство як антипод Царству Божому. Проти нього, за словами апостола, потрібно згуртувати наші сили: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12).

Використана література: 1. Афанасьев Н. Трапеза Господня. Рига 1992.

2. Керн Киприан. Евхаристия. Москва 2006.

3. Марусин М. Божественна Літургія в Київській Митрополії по списку Ісидорового Літургікона з XV ст. Рим 1965.

4. Соловій М. М., ЧСВВ. Божественна Літургія. Львів 1999.

5. Бендик М. Конспект лекцій з догматичного богослов’я. Дрогобич 2011

47

ПОДИХ СКИНІЇ:

Малі мистецькі осередки та окремі іконописці XVI – XVII ст. на Україні Огляд історії українського іконопису Продовження, початок у попередніх номерах

о. Михайло ОЛІЙНИК

Історично-культурна ситуація в Україні у другій половині XIII – XVI ст.

48

житті цілої східної Європи, перестав бути церковно-політичним, як і мистецьким центром Русі. У східній та центральній Русі розпадалися мистецькі майстерні, знижувався мистецький рівень іконопису. Після падіння Києва від монголо-татар, державне, церковне і мистецько-релігійне життя зосередилося у давньому культурному регіоні – Галицько-Волинській державі. А вже у 1349 р. Галицько-Волинська держава завершила своє існування і настала литовсько-польська доба. Галичину захопили поляки, а Волинь, Київщина та Чернігівщина стали провінцією Литви.

У самостійних князівствах Русі з ХІІ ст. закладалися основи творення своїх місцевих художніх шкіл. У княжі часи іконописні осередки існували у великих містах: Спочатку ГаКиєві, Белзі, Галич, Володимир личі, ВолодимиВолинський, а рі Волинському, вже з XIV ст. і Новгороді, ВолоПеремишль відимирі, Пскові, дігравали осоЯрославлі. На бливе значення початках їхнє як культурні та мистецтво було політичні ценв руслі візантри того часу. У тійських традиХІV – XVI ст. цій, сприйнятих Перемишль був крізь бачення чи не єдиним веперших іконоликим центром писних шкіл Кирозвитку церєва, звідки приІл. 1 «Богородиця з Антонієм і Теодозієм Печершськими» – ковного малярїжджали і перші барильєф з Кєво-Печерської лаври 60-х. рр. ХVІ ст. ства не лише на майстри. Але четериторії Західної України, але і в усій Русі. Поза рез деякий час в іконописі цих осередків почали Перемишльщиною до кінця XVI ст. на Русі не іспроявлятися самобутні особливості, пов’язані з нувало якихось вели-ких осередків іконописання, власними культурними традиціями. крім львівського, який почав значно розвиватися У часи занепаду Києва, північні князі неодновже з кінця XVI ст. та самбірського (друга половиразово грабува-ли столицю: кілька разів Андрій на XVI ст), який народився з перемишльського та Боголюбський (1169 р.) та смоленський – Рюрик продовжив його славні традиції. Ростиславович (1203 р.). При цьому масово вивозили разом з книгами та іншими творами християнської культури київські ікони, які згодом на віки Малі мистецькі осередки привласнили у Володимирі, Суздалі, Ярославлі і та окремі іконописці взорувалися на них, творячи місцеве малярство у XIV – XVI ст. Через внутрішньодержавні протиXVI – XVII ст. річчя на Русі і монголо-татарське нашестя, Київ, Молоді малярі, які пройшли школу в Самборі, який перед тим був домінуючим у політичному

СЛОВО № 1 (49) /

ІКОНА в кінці XVІ – XVІI ст. продовжували працювати вже як самостійні майстри, як,наприклад, у Дрогобичі маляр Богородиці Одигітрії з похвалою з Мражниці, іконописець у Калуші, до мистецького спадку якого кінця XVI – початку XVII ст. належать збережені ікони із м. Калуша.

чева. Лю-страція Рогатина у 1565 р. згадує маляра Кузьму, котрому припи-сують апостольський ряд іконостасу Рогатинської церкви Свя-того Духа (Іл. 2). У 1569 р. є відомості про маляра священика Івана з Теребовлі4. Львівські ґротські книги зафіксували маляра Стецька із Вишні (тепер Судової Вишні), у 1602 р. – маляра Семена, батька Федора Сеньковича зі Щирця. У кінці XVI ст. – два малярі в Галичі5, один з них Роман 6 У Кам’янці-Подільському у 1559 р. відмічено маляра Івана із Самбора, у 1573 р.

– Галактіона7. Архіви фіксують маляра у 1545 р. в Холмі.

Мало збереглося творів того часу з інших теренів Русі і небагато зафіксовано імен іконописців. Причиною була тривала окупація Центральної і Східної України Росією. Упродовж XIX-XX ст. знищувалися або вивозилися давні твори української церковної Іл. 2 «Апостоли Лука і Симон» – ікона з культури. За браком джеапостольського ряду іконостасу церкви рел важко говорити про Про митців Волині збев Рогатині ІІ пол. ХVI ст. хід мистецького розвитку в режено дуже мало відомостей. У будь-якому випадку наявні джерела не XIV – XVI ст. у Києві, де документально зафіксофіксують якогось значного малярського осередку, вані лише лічені майстри. Збереглися відомості, крім Острогу, де, здається, функціонували декільщо у Пскові над розписом соборного храму Прека спадкових майстерень8. святої Трійці у 1409 р. в артілі малярів працював київський іконописець, чернець Антоній разом з помічником Ігнатієм1. Із вкрай скупого спадку Іконопис Волині того часу збережений барельєф з Києво-ПечерНа Волині малярі не завжди були навіть у більської лаври 60-х рр. XV ст. (Іл. 1) ших містах. Перший заДослідники вказують фіксований у письмових на розгалуження переджерелах маляр з Волимишльської традиції в інші ні – Тишко з Володимиосередки Галичини, в тому ра (1545). У XVI ст. там числі Поділля та Волинь2. спостерігається активЗафіксовано лише імена ність перемишльських, окремих іконописців у львівських і самбірських Галичі, Сяноку, Луцьку, малярів9. У Кам’янціКам’янці-Подільському, Подільському в 60-х рр. Теребовлі, Ковелі, Калуші, фіксується маляр Іван із Стрию, Кракові, Варшаві, Самбора. У 1574 р. – відоЛюбліні, Замості3. Перемості про маляра Антона мишльської традиції таі його сина Фили-па. Деякож іконопис Лемківщини. кий час в кінці 70-х переВіднотовуються зв’язки бував львів’янин Л. Пухамалярів Перемишля, Львола. Як видно з архівних ва, Кракова та Волині. записів багато майстрів У 1553 р. зафіксовано були приїжджими. Ікони маляра Федора з Дрогобичасто замовляли в Переча, що роз-почав творчість мишлі та Самборі. Ікони десь у 1520-х рр. У середіконостасу для волинськоині XVI ст. відомо про ікого с. Залісниця були наманописця Івана з Мостиськ, Іл. 3 «Спас в Силах» – ікона з Волині ІІ пол. ХV ст. льовані іконописцем переу 1565 – про Луку з Любамишльського осередку на

березень - травень 2012

49

ПОДИХ СКИНІЇ: дані збережені про осередок іконопису в Ковелі: маляр Сенько (1605 р.) і Назар (1609 р.)13.

зламі XV – XVI ст. Чудом врятована після пожежі храму ікона Богородиці Одигітрії з похвалою була перевезена у Рудки і прославилася як чудотворна Рудківська ікона. У 1579 р. на замовлення міщан волинського містечка Іваничі самбірський іконописець Федуско, про що свідчить його підпис, написав для іконостасу ікону Благовіщення (див. «Слово» № 47, с. 39). Згодом ця ікона прославилася також як чудотворна.

Волинські твори XV – XVI ст. мало збережені кількісно. Збереглося кілька творів волинських малярів XV ст.: «Спас в силах» (Іл. 3), «Богородиця Одигітрія» з Луцька (див. на с. 3 обкладинки) (першої по-ловини XV ст.), «Покрова XV ст.» з Річиць (див. на с. 2 обкладинки), «Богородиця Елеуса» з Доросині (кінУже від середини XVI ця XV – початку XVI ст.), століття активніше розбу(див. на с. 3 обкладинки) довується місцева мережа Більша кількість ікон, вімалярських осередків, Іл. 4 «Христос з апостолами» – ікона з Цебцедомих сьогодні, – зберехоча вціліли лише пович 1592 р. жені з XVI ст.: кілька ікон одинокі згадки. Починаючи від 1545 р. цього року віднотований єдиний з «Христа в силах», ікони «Богородиці Одигітрії» з Володимира з середини століття «Тишко іконник». Тростянця, Любкович та Стадників, чудотворна ікоУ 1570 р. є згадка про тамтешній столярськомалярна Мижеріцька (див. на с. 3 обкладинки), «Христос ський цех. Можливо, з Володимира був маляр Стась із апостолами» (Іл. 4) та «Богородиця з пророками» (1576 р.). з Цебцевич, «Ілля з житієм», кінця XVI ст. з Дубно (Іл. 5); «Зшестя до Аду», початок XVI ст. (див. с. 42). У Луцьку малярі належали до об’єднаного місьСерйозний розвиток іконопису на Волині та Східній кого цеху. 1545 р. вони працювали при малюванні новозбудованого «костелу Божого» на території Україні розпочнеться на початку XVIІ ст. Окольного замку. У 1566 р. Примітки: в Луцьку згадується Федь1 Новгородские и псковские леко-іконник, у 1566-1585 рр. тописи // Полное собрание русских іконописець Федір. летописей т. 4. – Санкт-Петербург.

50

В Острозі, у другій половині XVI ст., найбільш кількісне середовище малярів. Активність малярів співпадає з першим етапом існування Острозької Академії під опікою князя Острозького. У податковому реєстрі Острога зазначено сім малярів:10 Харитон, Лазко Гаврилович, Дашко (1576 – 1603), Духнич11, Богдан, Федір, Гринь Іванович із Заблудова, Іван Ставрович (1603 р.), що виконував іконостас для Загоровського монастиря12. Загалом міста Волині не набрали в той час такого значення осередків розвитку іконопису, як в Перемишлі і Львові. Скромні

– 1848. С.308, Собко Н. Словарь русских художников. Спб. – 1893. Т. 1. – С. 308.

2 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. Л. 2000. С. 24.

3 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. Л. 2000. С. 39 .

4 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. Л. 2000. С. 45, 171.

5 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. Л. 2000. С. 38.

6 Там само С. 151.

7 Там само С. 171.

8 Там само С. 27.

9 Там само С. 27 10 Там само С. 25.

11 Там само С. 181 – 182.

12 Там само С. 183.

13 Там само С. 187.

Іл. 2 «Пророк Ілля з житієм» – ікона з Дубно кін. ХVI ст.

СЛОВО № 1 (49) /

СВЯТИНЯ

Бойківська святиня у Сколе Андрій КІТИК

«А ви були в Страдчі?» – це запитання сьогодні можна почути серед вірних надзвичайно часто. І чомусь людей дуже дивує відповідь: «Ні, не був…». Здається, що лише «там» – у Страдчі, Крехові, Зарваниці, Грушеві чи ще десь, але «там!» – є добрий Бог, що виконує всі наші прохання. Звісно, біля Нього стоять Богородиця, святі, світлі ангели, молитовний священик і «там» завжди можна знайти «помічні» молитви… Жодним чином не хочемо применшити значення тих місць, в яких Господь зволив особливо вилити Свою благодать. Прагнемо тільки звернути увагу на інші святині. Вони є зовсім недалеко, вони є «тут». Ними є наші парохіяльні церкви і каплиці. «Святинею» є кожний християнський храм, бо в ньому перебуває Святий – Господь Бог. І Він «тут» теж бажає спілкуватися з нами і очікує, коли ми до Нього прийдемо. Саме тому сьогодні звертаємо свій погляд на один дуже красивий, хоч і не відпустовий, храм Святого Пантелеймона, в якому уже понад 400 років жителі м. Сколе зустрічаються зі своїм Творцем і Спасителем.

Гірське місто з цікавою історією Поміж диких і прекрасних гір у карпатських Бескидах, які Господь благословив чарівною природою, розкинулося невелике, але затишне і приємне містечко під назвою Сколе. Є свідчення, що слов’яни прийшли на ці вже обжиті тоді кельтами землі у Х столітті. Упродовж двохтрьох століть вони зуміли виставити фортифікаційні системи, але під натиском монголо-татар у 1241 р. ті

березень - травень 2012

не вистояли. До сьогодні залишилися лише назви гір – Башта і Забашта. Через півтора століття, від 1397 р., вперше фіксується в документах назва міста – Сколе. Тоді король Ягайло надав йому Магдебурзьке право. З того часу місто почало розвиватися у всіх сферах. Тут сильно відчувався великий вплив польських шляхтичів, а з початку XVIII ст. – німецьких ремісників. З розвитком промислового виробництва у ХІХ ст. в місті розвинулася комунально-соціальна сфера. На жаль, 30 березня 1888 р. Сколе зазнало руйнівної пожежі, яка знищила майже третину міста, в тому числі костел, пошту і школу. Однак місту вдалося відродитися і вже в 1912 р., коли Сколівщина була відокремлена від Стрийського повіту, м. Сколе стало повітовим центром. За останні сто років у місті активно розвивається туризм. Від початку ХХ ст. у Сколе будуються відпочинкові вілли, гірськолижні курорти, пляжі тощо. Сколе залишається привабливим для туристів і сьогодні. Костел Семи Скорбот Діви Марії (1895 р.), церква Різдва Богородиці (1986 р.), палац Грьодлів – ось не всі місця, які тут варто відвідати. Безумовно, одне з перших серед них займає та святиня, про яку ми вже згадали, – храм Святого великомученика Пантелеймона.

Від 1597 року Історія церкви великомученика Пантелеймона у м. Сколе розпочалася, згідно з переказами, у 1597 році. Тоді вона була присвячена св. Параскеві

51

СВЯТИНЯ і щоденно служила вірним майже 300 років. Напередодні цієї дати, у 1896 р., жителі містечка освятили новий мурований храм Пресвятої Богородиці. Після цього у старенькій святині богослужіння відбувалися ще близько 50 років, але тільки у недільні та святкові дні. Знову ще 50 років храм стояв, практично, без молитви. Його закрили у вересні 1939 р. Парохія перейшла до церкви Різдва Пресвятої Богородиці, де у 1944-1945 рр. зробили ремонт. Упродовж цього недовгого часу вірні знову могли молитись Господеві у дерев’яній святині. Проте вже з 1946 р. радянська безбожна влада організувала у християнському храмі музей, який з 1960 р. став «історико-краєзнавчим». Відтоді до закриття «музею» у 1990 р. було знищено чимало цінних речей та ікон.

на другому рівні та наметовим верхом. Сьогодні можна зауважити, що церкву, як і територію навколо неї, професійно облаштовано. Сколівська церква має двохярусну будову бабинця – і, можливо, так само верхній каркасний його ярус виконував до побудови окремої дзвіниці її функцію. У храмі було відреставровано іконостас, під намісними іконами якого збереглися цікаві донаторські написи.

Нове життя старої святині Нове життя старої церкви розпочалося з незалежністю України. Вперше після довгої тиші у храмі залунала молитва. 9 серпня 1993 р. на подвір’ї храму було відслужено Божественну Літургію. А вже 21 вересня того ж таки року Преосвященним єпископом Юліяном (Вороновським) у співслужінні собору священиків було звершено Чин освячення (оновлення) храму на честь великомученика Пантелеймона. У 1994 р. при храмі було засновано Братство св. Володимира. Завдяки активності парохіян, наступного року вдалося розпочати ремонт храму, а в 1997 р. – перекрити церкву і закупити дзвони. До речі, дзвіниця, яка розташована на північ від храму, також заслуговує уваги, хоч і не настільки давня, як сама церква. Напис на одвірку свідчить, що дзвіницю збудував майстер Сень Шлоковець у 1760 р. Очевидно, що колись вона виконувала роль в’їздних воріт на подвір’я храму.

Бойківська архітектура Церква великомученика Пантелеймона займає особливе місце серед шедеврів бойківської дерев’яної архітектури, увібравши в себе традицію галицького храмового будівництва.

52

Це тризубний триверхий храм, накритий куполом пірамідальної форми, що оточений широким піддашшям. Бабинець, нава та вівтар в плані прямокутні. Центральний зруб ширший за бічні і перекритий чотиригранним невисоким так званим наметовим верхом з заломом. Цей купол нави увінчаний низьким ліхтарем з маківкою. Вівтар завершується подібним наметовим чотиригранним дахом без заломів. Бабинець тут двоярусний; причому наметовий верх має таку ж форму, як вівтарний. Широке піддашшя, що оперізує всю церковцю, посилює враження присадкуватості форм. Горизонтальний поділ форми характерний і для двохярусної дзвіниці з відкритою аркадою

Дзвіниця

Сьогодення Храм св. Пантелеймона внесено у реєстр пам’яток архітектури національного значення. Проте це не врятувало його від долі тисячі йому подібних.

14 квітня 2009 року дерев’яний храм святого Пантелеймона ледь не згорів. Полум’я встигло понівечити 50 м2 стін храму, частину церковного майна і 28 ікон. Основною причиною пожежі було порушення під час проведення монтажу електропроводки. До речі, останню монтували ще у 1939 р. Вогонь пошкодив не лише церкву у Сколе. Причиною постійного зменшення кількості дерев’яних храмів є саме пожежі (через погану електропроводку, підпал, необережне поводження з вогнем), а також неналежне ставлення до них, чи просто занепад через старість і недоглянутість. У кожному випадку Божі храми руйнуються і щезають з нашої землі через нашу байдужість. Стає очевидним, що святиня у Сколе тільки дією Духа Божого змогла не тільки вціліти після пожежі, а й проламати стіну людської байдужості і розбудити в серцях вірних усвідомлення своєї відповідальності за стан «святих Божих церков».

За матеріалами Інтернет-ресурсів СЛОВО № 1 (49) /

СЕМІНАРІЯ

Товариство «Еффата» їм висловлювали стосовно їхньої віри. Першим, хто започаткував цю працю, був семінарист - Роман Глова. Ініціатива братів отримала схвалення від ректорату, і згодом ректор Львівської духовної семінарії, о. Степан Меньок (теперішній владика і екзарх Донецько-Харківський), запропонував створити товариство, яке протидіяло б сектантській і окультній пропаганді. Згодом він дізнався про подібний рух у Польщі, і у співпраці з Польською «Еффатою» у 1996 році виникло однойменне товариство у Львівській духовній семінарії, а його першим головою став її ректор.

Ігор БРИНДАК У 2011 році у Дрогобицькій духовній семінарії була заснована нова спільнота – Біблійне товариство сприяння екуменічному та міжрелігійному діалогу «Еффата». Для багатьох людей ця назва виглядає дуже загадковою. Тому, можливо, читачам «Слова» буде цікаво дізнатися історію цього руху. Слово «Еффата» біблійного походження. У Євангелії (див. Мк. 7, 32-35) описано як до Ісуса Христа привели глухонімого. Спаситель взяв його набік, вклав свої пальці у вуха, відтак торкнувся його язика і сказав: «Еффата», що означає: «Відкрийся», – і глухонімий одразу почув і заговорив. Тому в духовному розумінні ціль «Еффати» – дати можливість людям пізнати Божу правду і вести діалог про Божу правду. Цей рух виник на початку 90-х років у Польщі, спочатку для протиставлення різним формам агресивного сектантства. Деякий час у Польщі виходив навіть однойменний часопис. В Україні цей рух виник внаслідок тих самих причин, але має довшу історію. Після падіння комунізму і проголошення незалежності, традиційні конфесії України опинилися перед дуже серйозними викликами. Десятиліття державного атеїзму зумовило те, що більшість населення було позбавлене елементарних знань з релігії, через що численна кількість людей потрапила під вплив псевдорелігійних течій і сект. Крім того, навіть віруючі традиційних Церков захоплювалися різними окультними науками і практиками. Псевдорелігійність набирала значного поширення, а Церкві не вистачало літератури та вишколених богословів, щоб пояснити вірним усю небезпеку тих, чи інших лжевчень. Саме в цей період Боже Провидіння відвідало Львівську духовну семінарію. Так, група семінаристів, після кількох зустрічей зі «Свідками Єгови» взялися до поглибленого вивчання Святого Письма, творів Отців Церкви, Церковної історії та інших дотичних наук, щоб могти відповісти на ті або інші закиди, які

березень - травень 2012

Відразу після заснування, товариство почало видавати часопис «Пізнай правду». На сьогодні він є загальносемінарійним, але тоді було друкованим виданням саме «Еффати». Крім того, члени товариства з місіями відвідували деякі парохії у місті Львові, де перед вірними виголошували доповіді. За ініціативою «Еффати», було перекладено українською і видано книгу Щепанських і Т. Кунди «Святе Письмо заперечує науку Свідків Єгови», а згодом іншу подібну літературу. Брати-еффатівці брали участь у різних міжрелігійних зустрічах. З часом діяльність «Еффати» стала з полемічної набирати виразно екуменічного характеру. У Львівську семінарію члени товариства почали запрошувати представників інших віросповідань, і «Еффата» також набирала більш структурованих форм. З’явився чин прийняття у товариство, своя сторінка на сайті Львівської духовної семінарії, окрема аудиторія у семінарійному приміщенні... Небесним покровителем Львівської «Еффати» є святий архистратиг Михаїл, тому день 21 листопада є офіційним святом товариства, саме тоді відбувається прийом нових учасників. Відзнакою членів товариства є значок, на якому зображена відкрита книга (Святе Письмо), а на її сторінках видно літери A і Ω, над книгою Святий Дух у вигляді голуба, а під нею – хрест. Діяльністю Львівського товариства зацікавилися семінаристи Дрогобицької духовної семінарії. 26 жовтня 2011, члени Львівської «Еффати» відвідали Дрогобицьку духовну семінарію. Після зустрічі дрогобицькі брати вирішили заснувати відповідне товариство у себе. Перша організаційна зустріч відбулася у день священномученика Йосафата, 25 листопада 2011 року. Тимчасово виконуючим обов’язків голови товариства було обрано бр. Ігоря Бриндака, колишнього члена Львівської «Еффати». Сподіваємося, що Боже благословення зійде також на Дрогобицьке товариство, і його праця принесе добрі плоди для Церкви і народу. У майбутньому плануємо на сторінках часопису «Слово» періодично ознайомлювати з цікавими напрацюваннями дрогобицького товариства «Еффата», тому вже незабаром тут будуть розміщені наші дописи.

53

Літопис

СЕМІНАРІЯ

11 грудня 2011 р. Б. – святку-

вання празника Братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці», яке розпочалося нічними чуваннями, Божественною літургією і увінчалося урочистим постригом одинадцяти кандидатів у члени Братства. Після молитовної частини святкування продовжилися концертною програмою в актовому залі Семінарії. Щиро вітаємо новопострижених братчиків з їх особливою посвятою Пресвятій Богородиці.

13 грудня 2011 р. Б. – чергове засідання УБНТ в актовому залі Семінарії, в рамках якого з доповіддю на тему: «Митрополит Андрей Шептицький і УПА» виступив викладач історії, п. Ігор Бриндак. Також у цей день, за українським звичаєм, відбулися традиційні «Андріївські вечорниці», які супроводжувалися братньою атмосферою та чудовим настроєм. Брати в комічний театралізований спосіб представили семінарійний побут.

18 грудня 2011 р. Б. – відбулося традиційне святкування свята Святого Миколая. Кожного року це дійство за семінарійним звичаєм організовує третій курс. По завершенні всі отримали подарунки від святого Миколая.

14 січня 2012 р. Б. – у катедральному соборі Пресвятої Трійці, преосвященний владика Ярослав

(Приріз) уділив дияконські свячення випускнику та префекту з навчання Семінарії, а також головному редактору часопису «Слово» – Роману Андрійовському. Редакція і вся семінарійна спільнота щиро вітає новопоставленого диякона, бажає всіх Господніх ласк та опіки Пресвятої Богородиці в його служінні.

54

СЛОВО № 1 (49) /

ЛІТОПИС 26.12.2011 - 18.01.2012 р. Б. – Різдвяні канікули.

18 січня 2012 р. Б. – за християнським і семінарійним

звичаєм, як і кожного року, з архиєрейським благословенням та йорданською водою у Семінарію завітали преосвященні владики Ярослав та Юліян. Після окроплення осель семінаристів та настоятелів відбулася спільна Свята Вечеря семінарійної спільноти з преосвященними владиками.

23 січня 2012 р. Б. – почалося навчання у другому семестрі 2011-2012 навчального року.

1 лютого 2012 р. Б. – у Семінарію завітали діти зі школи-інтернату с. Нагуєвичі. Вони виступили в актовому залі з Різвяним вертепом.

7 лютого 2012 р. Б. – семінарійна спільнота з нагоди іменин привітала отця віце-ректора, Григорія Комара.

8 лютого 2012 р. Б. – семінаристи з Різдвяним вертепом виступили для дітей з сиротинця «Оранта».

3 лютого 2012 р. Б. – діти з сиротинця «Оріана» поділилися радістю празника Різдва з семінаристами – співанням колядок та вертепним дійством.

15 лютого 2012 р. Б. – частина семінаристів активно відпочила на гірськолижному комплексі у Сколівському районі. Решта братів у м. Дрогобичі взяли участь у Панахиді і загальноміському поминальному віче-реквіємі з нагоди 23 річниці закінчення війни в Афганістані.

18-19 лютого 2012 р. Б. – відпустка додому. березень - травень 2012

55

ЛІТОПИС 23 лютого 2012 р. Б. – з 25-літнім ювілеєм

священства та Днем уродин семінарійна спільнота привітала о. ректора Мирона Бендика, висловивши йому сердечні побажання та подяку за добрий приклад, багатолітнню працю, опіку та духовний провід Семінарії.

27-29 лютого 2012 р. Б. – відбулися великопосні реколекції, які стали для семінаристів духовною відновою, приготуванням та входженням у час святого Великого посту. Реколекції проходили під духовним проводом о. Пантелеймона, ієромонаха студійського уставу. Упродовж трьох днів реколектант та семінаристи розважали над великопосною молитвою св. Єфрема Сирійського та важливістю Великого Посту у християнському житті.

Підготував Іван КОМАРНИЦЬКИЙ

Чин Прощення в Семінарії

56

СЛОВО № 1 (49) /

березень - травень 2012

СЛОВО № 1 (49) /