Page 1


№ 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

МОЛОДІ ЛЮДИ ЗАПИ УГКЦ ЗА КОРДОНОМ Сучасне місійне служіння УГКЦ о. д-р Мирон БЕНДИК, Ректор Дрогобицької Духовної Семінарії З історії українського еміграційного душпастирства -Ігор БРИНДАК

4

Андрея Шептицького до Америки Марія КЛИМЧАК

8

ртіино-суспішии чзстс Дві подорожі митрополита No3-4 (37) СЛОВО /вересень-лютий, 2008-2009 Видається з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії

УГКЦ В КАНАДІ

головний редактор: Олег ШЕПЕТЯК заступник редактора: Сергій ПАЛАМАРЧУК літературний редактор: Ігор ВОЙТКО верстка та дизайн: Микола ВИТІВСЬКИЙ, Сергій ПАЛАМАРЧУК дизайн обкладинки: Роман КІХ набір текстів: Петро СЮСЬКО, Сергій ЖУРАВЧАК, Павло ГАЧАН, Дмитро СЕНЕЙКО відповідальний за розповсюдження: Володимир ОЛЕКСЯК адреса часопису: часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100.

e-mail: redakcia.dds@gmail.com

УГКЦ в Канаді о. прот. Роберт АНДЕРСОН Українці поза Україною: Російська Католицька Церква Візантійського Обряду Дмитро СЕНЕЙКО, Сергій ПАЛАМАРЧУК

12

«Родина св. Лазаря» в Росії свящ. Сергій НИКОЛЄНКО

14

УГКЦ В КАЗАХСТАНІ

Часопис спирається на «Термінологічно-правописний порадник для богословів та редакторів богословських текстів» Українського Католицького Університету, 2005. Редакція може не поділяти поглядів автора. Рукописи не повертаються і не рецензуються. Використання наших публікацій вимагає посилання на часопис.

Про любов до Батьківщини або як не стати патріотом-зрадником Сергій ПАЛАМАРЧУК

34

Батьки, бережіть своїх дітей! Антон БОРИС

37

Чому ми страждаємо?.. Дмитро СЕНЕЙКО

38

ПОДИХ СКИНІЇ ЖИТІЄ СВЯТОГО Константина

42

СЕМІНАРІЯ «...у підрясник має бути зодягнене серце семінариста»

9

УГКЦ В РОСІЇ

тел/факс:(03244) 2-17-04

Переклад зі старослов'янської з коментарями о. прот. Івана ГАВАНЬО

З

Гоеко-Католицька Церква в Казахстані Петро МАКОВЕЦЬКИЙ

16

«Далеко за межами України...» Інтерв'ю з о. Василем Говерою, апостольським делегатом для греко-католиків Казахстану свящ. Ігор ЯЦІВ.....

17

«Памятайте, що Гослодь Бог бажає спасіння всім людям, і тим, котрі в далекому Казахстані, теж». Інтерв'ю з с. Михайлиною Горнакевич СНДМ Дмитро ГОРНАКЕВИЧ

18

УГКЦ В ІТАЛІЇ «Ми бідніші від італійців матеріяльно, але ми духовно багатші, здатні ділитись з ними духовністю» Інтерв'ю з о. Василем Поточняком Сергій ПАЛАМАРЧУК 21 Духовний супровід свящ. Ігор БОЙКО

22

Сучасний стан Української Гоеко-Католицької Церкви

23

НА ГРАНЯХ ЧАСУ 47

Владика Сотер Стефан Ортинський перший греко-католицький єпископ в США Володимир БОГЕНЧУК

27

Для чого ти живеш, людино? Петро МАКОВЕЦЬКИЙ

54

Семінарійна хроніка

52

Історія життя Владики Івана Хоми Людмила ОСЬМАК

29

55

Із Самбора до Зарваниці... Галя ЗАЯЧКЕВИЧ

31

Звіт про пожертви на Дрогобицьку Духовну Семінарію, зібрані восени 2008 року

1


УГКЦ ЗА КОРДОНОМ

№ 3-4 (37) СЛОВО /вересень-лютий,

2008-2009

Сучасне місійнс служіння УГКЦ

...настав час дітям Мирон БЕНДИК 'ристова Церква отримала від Христа - ї ї засновника к- місію спасіння всіх народів, просвічуючи їх Христовим вченням і охрещуючи (див.: Мт. 28:19). Здійснення місії спасіння є сенсом буття й існування Церкви, котра місіонує у нашому народі ось вже понад 1000 років. Християнство стало однією з підвалин духовности народу, національної й культурної ідентичности. Це не означає, що місію Церкви можна вважати успішно завершеною. Щоденне життя ставить людину і весь народ перед новими викликами, на які потрібно дати християнську відповідь. Деякі з цих викликів - наші, українські, а инші - глобальні. Українська Греко-Католицька Церква - конкретне втілення Христової Церкви - покликана здійснювати місійне служіння згідно із заповітами Спасителя і переконливістю цього служіння належно відповісти на виклики сучасности.

X

Наша місія має два виразні виміри: євангелізаційний та екуменічний. Євангелізаційний полягає в донесенні слова євангельської проповіді як до дітей нашого народу, так і дітей инших народів, до яких проповідь Церкви зможе дійти. А екуменічний - у віднайденні сопричастя з Церквами київської традиції, що водночас означатиме відновлення сопричастя

*М *»«» « Я *

Церкви «розправити крила», щоб за попутного

вітру благодать Святого Духа сягнула країв землі. Давно настав час... між християнським Сходом і Заходом. Це захоплююча й дуже відповідальна місія, яка має стати помісним внеском нашої Церкви у духовну скарбницю всієї Христової Церкви. Місія євангелізації народу має свої особливості. Перша з них - довгий період його примусової атеїзації та радянізації, який тривав в Україні в XX ст.,.залежно від регіону, від 40 до 70 років. Пострадянська ментальність - тяжкий спадок цього періоду, наслідки якого сучасна Україна з величезними зусиллями долає майже два десятиліття. Дуже непросто євангелізувати пострадянську свідомість, схильну за інерцією сприймати Євангеліє ідеологічно, тобто як набір ідей, які неможливо застосувати в реальному житті. Инша особливість євангелізації - це поступове стирання конфесійних меж між різними регіонами України. Західна Україна не є всеціло греко-католицькою, як і Центральна, Східна та Південна Україна не є


№ 3-4(37) СЛОВО /вересень -лютий,

2008-2009

загалом православними. Одна конфесійна дійсність у селах, инша - в містах. Українські греко-католики - історичні вихідці з Галичини - чи то внаслідок репресій і заслань сталінської доби, чи акції переселення в південні області для освоєння земель степової зони, чи то в пошуках праці, а то й унаслідок скерування до праці після закінчення вузів - практично проживають на всій території України. В роки панування комунізму одна частина греко-католиків втратила почуття конфесійної ідентичности, проте инша і зберегла, і передала цю ідентичність нащадкам, котрі народилися поза межами Галичини. Після падіння комунізму греко-католики створили в Україні, поза межами Галичини, кількасот парохій. Вони мають право вести духовне життя згідно з власною традицією, а Церква має обов'язок належно забезпечити їхнє право. Українські греко-католики не проживають лише в Українській державі. Сотні тисяч синів і дочок Церкви проживають у Східній діяспорі, зокрема, в азіятській частині Росії та в Казахстані. Це - колишні репресовані, їхні діти, онуки й правнуки. Мільйони наших братів і сестер проживають у Західній діяспорі (Польщі, Чехії, Італії, Греції, Португалії, Іспанії, Ірландії). Це - наші заробітчани, що емігрували з України в останні кільканадцять років. Крім них, є ще українці-греко-католики попередніх хвиль еміграції, котрі проживають у СІІІА, Канаді, Аргентині, Бразилії та Австралії. Місія нашої Церкви - дійти до кожної своєї дитини, де б вона не проживала, зміцнити духовно й культурно, згуртувати в церковні спільноти. Приходячи до своїх дітей у різні куточки світу, Церква зустрічається з дітьми инших культур і релігій. Багато з-поміж них перебувають у духовних пошуках, деякі пізнають нашу традицію і стають членами нашої Церкви. Це - зовсім нова грань місії Церкви: від євангелізації українського народу переходити до євангелізації инших народів, шукати шляхів і способів проведення міжкультурного діялогу для органічного збагачення місцевих культур елементами української християнської культури й одночасного збагачення тисячолітньої київської традиції новими живильними імпульсами, всім, що «добре і славне» (Фил. 4:9) в инших культурних традиціях. Екуменічна місія нашої Церкви - наближати день примирення «Русі з Руссю» - нерозривно пов'язана з євангелізаційною. Працюючи для спасіння українського народу, ми постійно зустрічаємося з православними українцями - нашими братами по вірі і по крові. Спосіб екуменічного місіонування чудово окреслив патріярх Йосиф Сліпий у своєму «Заповіті»: «всіх народила одна Церква-Мати, Київська митрополія... Поможіть їм віднайти цю Матір». Ці слова патріярха рівною мірою скеровані як до греко-католиків, так і до православних. Нам потрібно відновити духовний зв'язок із Київською Церквою Святоволодимирового хрещення, дітьми якої ми є. Коли і греко-католики, і православні відчують себе Київською Церквою, тоді ми станемо єдиною, святою, соборною і апостольською Церквою. Здійснення заповіту патріярха означає, що ми, греко-католики, покликані представляти братам православним автентичну київську традицію. Її бо-

УГКЦ ЗА КОРДОНОМ гословські, літургійні, духовні складові ми покликані пізнати, щоб у щоденному житті Церкви втілювати материнські риси Київської Церкви. Для цього потрібно подолати спокусу будувати «маленьку Галичину» в Донбасі, Криму, Таврії чи на Поділлі, наївно сподіваючись, що галицькі звичаї і є звичаями Київської Церкви. Коли ми прийдемо до наших братів за Збручем не як галичани, а як смиренні свідки їхньої ж традиції, століттями гнобленої, дискримінованої, русифікованої, їм легше буде знову відчути життєтворчі джерела київського християнства, які століттями наснажували їхнє і наше духовне та національне буття. Тоді вони, як і ми, віднайдуть нашу єдину Церкву-Матір, а ми зрозуміємо до кінця слова Спасителя: «Син Чоловічий прийшов, не щоб Йому служили, але щоб послужити і життя своє віддати як викуп за багатьох». Якщо ми, працюючи на місіях, будемо приймати місцевих православних українців, як рідних братів і сестер, то й ми подібно будемо прийняті. У цьому запорука успішної євангелізації всього українського народу. Підкреслюю: наша екуменічна місія не полягає в тому, щоб православні стали греко-католиками чи греко-католики стали православними, вона - не конфесійна, а церковна. Тобто і греко-католики, і православні, не змінюючи своєї конфесійности, покликані

Екуменічна місія нашої Церкви — наближати день примирення «Русі з Руссю». стати однією Київською Церквою у сповідуванні одного Символу віри і взаємовизнанні благодатности Святих Таїнств. Для виконання нашої євангелізаційної та екуменічної місії нам потрібно дуже багато молитись і дуже багато вчитись. Наша свідомість Церкви має розширитися від галицького «загумінку» до всеукраїнської і глобальної. Водночас на кожному рівні - галицькому, українському, глобальному - нас має єднати живе відчуття помісности Київської Церкви, приналежність до якої надихає й зобов'язує до місії. Нині ніхто, крім нас самих, не сумнівається в нашому праві вести таку масштабну дію. Тобто, окрім молитви та навчання, ми покликані позбутись страху мати власну візію Церкви, а також припинити «триматися за спідницю» Галичини, від якої иноді так важко відірватися і географічно, і ментально. На завершення - одне порівняння. Семінарія - це неначе рідна домівка, в якій духовно народжуються і зростають майбутні Христові апостоли. Однак приходить час залишити семінарію, щоб «розправити зміцнілі крила» до високого лету. З Божого Провидіння подібним історичним притулком нашої Церкви, особливо під час лихоліть, була Галичина. Але настав час дітям Церкви «розправити крила», щоб за попутного вітру благодать Святого Духа сягнула країв землі. Давно настав час...


УТКЦ ЗА КОРДОНОМ

№ 3-4 (37) СЛОВО /вересень-лютий,

2008-2009

З історії українського еміграційного душпастирства Одна з останніх проблем нашої держави і суспільства — це нова українська еміграція. Від часу проголошення незалежносте України велика кількість її громадян виїжджає за корі: н найчастіше в пошуках роботи, хоча бувають й инші причини. Це кладе нові виклики 5г тільки перед державною владою та громадськими організаціями, але й перед Церквою, адже виникає потреба душпастирської опіки цих людей. Однак слід пам'ятати, що Україні к а Греко-Католицька Церква має відповідний історичний досвід такої діяльносте. Настав час згадати найвизначніших осіб і події, які стосуються такого досвіду.

Ігор БРИНДАК

Важко простежити

початки української еміграції. Історія зафіксувала імена деяких українців, котрі здобули визнання і славу на чужині, а це: і дочка князя Ярослава Мудрого Анна, котра стала королевою Франції, і дружина німецького імператора Євпраксія, і жінка турецького султана Роксолана, а також ректор Болонського університету Юрій Дрогобич, і герой оборони Відня 1683 року Юрій Кульчицький та инші. Але такі історичні факти не були масовою еміграцією. Перший численний виїзд українців на заробітки, як гласить історія, відбувся в час Тридцятилітньої війни (1818-1848 pp.). Ця часова віха мало досліджена вітчизняною історіографією. Більшість людей про неї зовсім нічого не знають. Втім різні європейські джерела зафіксували перебування величезної кількости наших земляків, в першу чергу козаків, у різних європейських військах як найманців. Щоправда після війни більшість з них поверталась додому. Після Полтавської битви 1709 року з'явилася перша українська політична еміграція. Це був виїзд за кордон прибічників гетьмана Івана Мазепи. Дехто з них здобув визнання в чужих країнах, наприклад, генерал французької армії Григор Орлик був сином автора першої української конституції. У цих перших українських діяспорах спеціяльної душпастирської опіки не здійснювалось, принаймні про неї немає відомостей. Нова хвиля української еміграції почалася в кінці XIX століття. Якщо з теренів підросійської України люди в пошуках кращого життя здебільшого виїжджали на Далекий Схід, то з тієї частини нашої країни, яка входила до складу Австро-Угорщини (Галичина, Закарпаття та Буковина), люди найчастіше вирушали за океан: у СІІІА, Канаду, Бразилію, Аргентину. Саме на цю хвилю еміграції звернемо увагу в цій статті. Здебільшого наші земляки виїжджали з рідних теренів у пошуках праці, позаяк в рідних краях було дуже важко знайти роботу і відповідний заробіток. За океаном вони стикалися з такими ж проблемами, які й у наш час трапляються із заробітчанами за кордоном, а це: шахрайство, работоргівля, важкі, нелюдські умови праці тощо. Окрім того, оточення було чужим:

4

і за мовою, і за культурою. Серед українських заробітчан розпочали активну проповідницьку діяльність різноманітні сектанські організації, протестантські Церкви, місіонарі Російської Православної Церкви. Останні не тільки спонукали українців переходити в російське православ'я, але й поширювали москвофільські погляди та провадили політичну діяльність. Також багато українців на чужині приймали латинський обряд, і ставали римо-католиками, бо в околицях, де вони жили і працювали, не було українського храму. Всі ці проблеми загалом постали перед тодішнім проводом Української Греко-Католицької Церкви. Першим, хто перейнявся проблемами українських греко-католиків за океаном, був митрополит Сильвестр Сембратович. Саме з його благословення 1884 року виїхав у СІІІА перший український греко-католицький священик о. Іван Волянський. Згодом за ним послідували инші. Невдовзі, 1898 року, у СІІІА емігранти з Галичини утворили Братство святого Андрія Первозванного, а переселенці із Закарпаття Братство святих Кирила і Методія. Обидва братства працювали для збереження національно-культурної та релігійно-обрядової самобутности українців у чужій країні. Попри все взаємини між вихідцями з цих двох українських регіонів не були досить близькими і приязними. В Бразилії, натомість, 1897 року з'явився місійний осередок отців-василіян. Його очолював о. Степан Кизима1. В Канаді ж з 1902 року василіянську місійну діяльність очолював о. Іван Філяс2. Згадуючи про місіонерське душпастирство серед заробітчан, не можна оминути увагою ще один важливий факт, а саме: зацікавлення проблемами наших земляків не тільки українських єрархів, але й иноземців. В першу чергу, йдеться про бельгійських отців-редемптористів (Чин Найсвятішого Ізбавителя). Довідавшись про наших емігрантів в Америці, редемптористи з Бельгії вивчили українську мову, наш обряд і поїхали душпастирювати серед українців Канади і США. Варто зауважити, що вони робили не менше зусиль для збереження самобутности переселенців, аніж місіонери з України. Місійну діяльність редемптористів очолював бельгієць о. Акілле


№ 3-4 (37) СЛОВО/вєресень-лютий,

2008-2009

Деляре. У 1913 році редемптористів з Бельгії було запрошено в Галичину, де вони заснували східну гілку Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів) 3 . Попри все слід визнати, що здебільшого тодішня римо-католицька єрархія, особливо в СІІІА, не виявляла належного розуміння українського обряду. 3 цієї причини багато представників українського духовенства виступали за утворення окремої єрархічної структури для українських греко-католиків в діяспорі. На той час це не передбачувалось церковними канонами, а тому стало складним і незвичним питанням. Таким чином, греко-католицькі священики, котрі приїжджали на служіння в Америку, підлягали під юрисдикцію римо-католицької єрархії.

Завдяки невтомному служінню єпископів Сотера Ортинського, Микити Будки та їх наступників у США та Канаді почало впорядковуватись духовне й культурне життя української діяспори. Поштовх для розвитку цієї справи дав митрополит Андрей Шептицький. На його прохання у 1907 р. Папа Римський Пій X іменував першого єпископа для українців греко-католиків у СІІІА Сотера Ортинського, а в 1912 р. - першого єпископа для українців Канади Микиту Будку4, майбутнього мученика нашої Церкви. На початках ці архиєреї не мали окремих єпархій, а вважались єпископами-помічниками римокатолицьких єпископів. 3 часом папа Пій X підпорядкував українських єрархів безпосередньо Ватикану і надав їм окремі єпархії. Такі дії папи викликали незадоволення серед частини американського єпископату, але згодом вони погодилися. Повернімось до особи митрополита Андрея ІІІептицького. Варто зазначити, що жоден з попередників цього великого митрополита не зробив так багато для українських емігрантів, як він. Окрім поставлення єпископів в Америку, за його ініціятивою у 1907 р. в Галичині виникла українська філія Товариства святого архангела Рафаїла. Це товариство виникло в Австрії, а його завданням було не намовляти людей до еміграції, але допомагати тим, які вже мали бажання виїхати. Допомога ця, в першу чергу, полягала в пошуках житла та роботи, запобіганні обману шахраями та работорговцями, а також у створенні можливости підтримки зв'язків з рідними та близькими в Україні. 3 1911 року Товариство святого архангела Рафаїла видавало часопис українською мовою «Емігрант»5. Слід зауважити, що Андрей Шептицький став першим українським митрополитом, котрий особисто відвідав українські поселення у США та Канаді (1910 p.), в Бразилії та Аргентині, а також у Західній Європі (1923 р.)6. А тепер застановімось над працею тих визначних осіб, котрі за ініціятивою митрополита Андрея 1 Енциклопедія 2 Енциклопедія 3

УГКЦ ЗА КОРДОНОМ Шептицького стали першими українськими єрархами на американському континенті. Завдяки невтомному служінню єпископів Сотера Ортинського, Микити Будки та їх наступників у США та Канаді почало впорядковуватись духовне й культурне життя української діяспори: засновувались нові парохії, товариства та організації, друкувались часописи, відкривались сиротинці, в яких переважно працювали черниці. До того ж, значно послабився вплив москвофільства та зменшилось число випадків переходу українських греко-католиків на латинський обряд, а владика Сотер Ортинський допоміг емігрантам з Галичини і Закарпаття у США порозумітися. Втім активна душпастирська та громадська діяльність двох українських єпископів викликала невдоволення в певних колах. Вони стали постійним об'єктом наклепницьких і брутальних нападів з боку москвофільської преси. Ці наклепи і паплюження стали причиною передчасної смерти владики Сотера Ортинського (1916 p.; на той час він мав лише 50 років). А єпископ Микита Будка через інтриги противників у 1927 році був змушений повернутись в Галичину, а після Львівського псевдособору загинув у радянських концтаборах. Проте посіяне ними зерно зійшло - перші єпархії не залишилися порожніми, утворилися не лише нові єпархії, а навіть митрополії, і завдяки цьому життя української діяспори за океаном не позбавлене духовної опіки. Згадавши про початки структур УГКЦ в Америці, не слід забувати, що не тільки емігранти отримували допомогу з України - укріпившись, вони надава-

Останніми роками виникла нова хвиля еміграції — сучасне заробітчанство, а разом з нею — нові виклики для душпастирського служіння. ли допомогу своїм братам на Батьківщині. Особливо це виявлялось в час Першої світової та українськопольської воєн. Саме в еміграції збирали кошти та різні речі на допомогу галичанам. В час голодомору 1932-1933 pp. українське духовенство в діяспорі відкривало світові страшну правду про жахливі події в підрядянській Україні. Після Другої світової війни греко-католицький єпископ Іван Бучко рятував українських репатріянтів від примусової депортації в СРСР. А коли впала залізна завіса, вийшла з підпілля УГКЦ, саме тоді з діяспори було простягнуто руку допомоги, і то не лише матеріяльної - багато священиків приїздило з-за кордону для налагодження церковного життя в Україні. Як бачимо, досвід еміграційного душпастирства в історії Української Греко-Католицької Церкви немалий. Останніми роками виникла нова хвиля еміграції - сучасне заробітчанство, а разом з нею - нові виклики для душпастирського служіння. Це тема для окремого розгляду, проте її не можна відокремлювати від попереднього історичного досвіду.

українознавства. T.1, с. 171. українознавства. Т.1, с. 937. Довідник з історії України. Київ 2002, с. 651. "Я. Левків. Папа Пій X: святий чудотворець. // Українські технології'. 2006 с. 118. 5 І.Сенюра. Преосвященний Кир Сотер Ортинський - перший єпископ УГКЦ в Америці. Дрогобич 2007, с. 34. 6 Про місійні подорожі митрополита Андрея Шептицького до Америки читайте в статті Мари' Климчак на с.8.


ОСОБИСТІСТЬ О •О

Ns 3-4 (37)

СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

о*.

о* at оо іл -ь І І п'з х '-•т " iiujo»!!33 E E l i f f §§

З = о • •©

ZJ

ш н -а а' тз X

Я і/ *с я

•< -Я' О

і

ч

0)

іІ ( . І і

. -f*J

СІ

(ft

Л

,'0і CD

О jy

П Sci j* Е ?/ ^

1 w. Б

5 "о

s

I I 3 IS I c a c QJ з і

6 —

ЛІЗ І ff»««,l sI = -з

•S

Ifffi f ^ l l t v •7 •; д " . Of ї ї fl 5 C з 8 S S f 6I

о n !. І

о

I

г

£iM*s I з • It • 1 I f1•

s

I •! 4 *

а

1


№ 3-4(37)

СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

МАЛИ

j


А. ШЕПТИЦЬКИЙ В АМЕРИЩ

№ 3-4(37) СЛОВО /вересень-лютий,

2008-2009

Дві подорожі митрополита Андрея Шептицького до Америки

постукав у двері, і в дверях з'явилася маєстатична поста Митрополита. Він зробив на нас величезне враження. ЙОГО голубі очі з м'яким виразом обличчя дивилися на нас тепло і приязно... Нам здавалося, що з нами є близький і добре знайомий приятель. ...ХТОСЬ

Богдан Пелехович.

Марія КЛИМЧАК Оригінальну версію статті див.: http://www.patriyarkhat. org. ua/ukr/archive/article;299;396/

Народний посол итрополит Андрей виїзд заробітчан до Америки сприймав болісно і водночас із розумінням. Найбільшим багатством нашого люду була віра в Бога, яка супроводжувала його світами, оберігала як націю. У 1900-1907 роках до США із тодішньої Австро-Угорщини прибуло 85933 особи. Не маючи своїх храмів (та й священиків), велика частина емігрантів опинялася у чужих (костелах, молитовних домах), згодом асимілювалась в американському вирі життя. У 1884 році Митрополит Галицький Кир Сильвестер Сембратович скерував до США першого українського священика о. Івана Волянського. Перша українська церковця, хор, читальня, драматичний гурток під вмілим проводом о. Івана Волянського почали діяти у містечку вуглекопів Шенандуа, що в Пенсильванії (СІІІА). У 1894 році вже було ЗО священиків, 26 з н и х - з а к а р п а т ц і та 4 - г а л и ч а н и . У 1894-1897 роках ще 6 галицьких священиків висвятилися для місійного служіння в США. Умови, в які вони потрапляли, вимагали духовного проводу. Емігранти підпадали під різноманітні впливи, зокрема москвофільства та латинізації. Певні перешкоди та неприхильне ставлення походили з боку американської римо-католицької єрархії та духовенства. Російська православна місія в США намагалася всілякими способами підпорядкувати своїй Церкві русинів і, треба визнати, до певної міри досягала успіхів.

М

8

Митрополит Андрей Шептицький зумів переконати Святішого Отця Папу Римського Пія X у необхідності створення української єрархічної структури в США. Десятки разів доводилося йому їздити до Риму з цим питанням. Результатом цих старань стало призначення єпископом о. Сотера Ортинського (ЧСВВ), великого приятеля Кир Андрея, невтомного місіонера. 27 серпня 1907 року єпископ Сотер Ортинський прибув до Нью-Йорку. Через три роки, відчуваючи потребу відвідати українську громаду, до Нью-Йорку приїжджає митрополит Андрей. Відтак він подорожує до Канади. Там проблем було не менше, ніж в США. Усі старання митрополита були покладені у молитву за єдність громад і побудову сильної Української Церкви. Наступна митрополича візитація Америки відбулася влітку 1921 року. Галицькі землі були знову окуповані (на цей раз Польщею). За кілька місяців митрополит відвідав усі українські греко-католицькі парохії, збираючи кошти на повоєнні сиротинці. А в зустрічах із чільними достойниками і посадовцями США українське питання було першорядним. Напередодні приїзду митрополита один священик (о. Понятишин) отримав листа зі Львова від владики Андрея. Конверт було обведено чорною жалібною рамкою. У цьому листі від 18 грудня 1920 року митрополит зазначає: «У нас сумно, глухо, тихо, біда, нужда, сльози і кров». Згодом, по приїзді до Америки, митрополит Шептицький розкрив закладений у листі зміст перед секретарем торгівлі США Г. Гувером (грудень, 1921). Його голос засвідчував політичну ситуацію в Україні, яка була під польським пануванням. Митрополит говорив про обділених увагою українських сиріт, просив для них допомоги. Відповіддю на його молитовні звернення були збірки коштів, організовані в українських парохіях Америки.


Ne 3-4 (37)

СЛОВО/вересень-лютии,

УГКЦ В КАЗАХСТАНІ

2008-2009

Газета «Америка» (№30, 17 лютого 1960 p., Філадельфія) помістила статтю українського адвоката з Чикаго Богдана Пелеховича під назвою «Із спогадів про Митрополита Шептицького», у якій йшлося про зустріч митрополита Андрея із тодішнім державним секретарем США Чарльзом Евансом Гюзом. Це історичні сторінки початку української дипломатії. Автор пригадує зустріч: « ...Хтось постукав у двері, і в дверях з'явилася маєстатична постать Митрополита. Він зробив на нас величезне враження. Його голубі очі з м'яким виразом обличчя дивилися на нас тепло і приязно... Нам здавалося, що з нами є близький і добре знайомий приятель».

УГКЦ в Канаді Роберт А Н Д Е Р С О Н

Митрополит приїхав до Вашингтону шукати правди «Як довго служать мені сили, я уважаю своїм обов'язком помагати нашому народові та Церкві. Коли б сталося таке, що Рада Амбасадорів віддала б Галичину Польщі, я почував би за собою вину, що будучи в європейських столицях і в Вашингтоні, не робив усього можливого, щоб заступитись і оборонити нашу справу», - т а к говорив митрополит А. Шептицький при зустрічі. У своєму листі державному секретареві США Чарльзу Евансу Гюзу митрополит повідомляв про політичний стан держави, про переслідування українських католицьких священиків. Навесні 1922 року Андрей Шептицький виїхав з канонічною візитацією до Південної Америки. Він відвідав українські колонії в Бразилії та Аргентині. Повернувшись влітку до США, продовжував проводити реколекції для нашого духовенства, його спілкування з паствою вселяло надії на добре майбутнє. Восени 1922 p., відвідуючи о.Василя Стецюка, пароха церкви св. Миколая у Чикаго, митрополит серйозно захворів. Давалася взнаки стара рана на правій нозі. Біль був настільки сильним, що не давав ходити. Митрополит лежав хворий деякий час в парохіяльному домі парохії св. Миколая. Хвороба починала прогресувати, вночі підіймалася висока гарячка. Лікарі поклали митрополита до лікарні Алексіян Брадерс. Два тижні йшла боротьба за врятування ноги хворого. Після спільних нарад лікарі дійшли висновку, що через рану розпочнеться гангрена - необхідно ногу ампутувати. На щастя, лікарем митрополита став доктор Степан Гриновецький, котрий вивчав медицину у Віденському університеті. Своїми методами лікування, у співпраці з пацієнтом, український лікар почав ставити митрополита на ноги. Американські лікарі дивувалися, бо діягноз було поставлено правильно і хірургічне втручання, на їх думку, було необхідністю. Дякуючи Божому Провидінню, митрополит Андрей почав ходити. Лікар був на вершині свого професійного щастя. Він не взяв жодної оплати за лікування, дякував Всевишньому, що допоміг вилікувати митрополита Андрея. Апостольсько-місійні подорожі до Америки стали сторінками світла в житті української еміграції. Могутній дух Великого Митрополита завжди зорітиме над нашим українським народом.

Історичний огляд

І

сторія нашої Церкви в Канаді розпочалася 1 вересня 1891 року, в день приїзду Василя Єлиняка та Івана Пилипіва до Монреалю, куди вони прибули із села Небилів Калуського району. Із Монреалю отці вирушили у подорож поїздом, що простяглася майже на 2300 км, до Вінніпеґу (Манітоба), де їм вдалося знайти роботу в місті Ґретна. У той час на заході Канади було багато вільної для заселення землі, тому отці організували переїзд своїх сімей до Канади, разом з якими й переїхали на захід, до провінції Альберта (близько 1500 км на захід від Вінніпеґу), де Єлиняк осів неподалік Чипмана, а Пилипів - неподалік Една-Стар. Обидві родини отримали у власність ділянки землі від уряду, що дало їм можливість розпочати нове життя в Канаді.

Згодом до Канади почали прибувати все нові й нові люди. 12 квітня 1897 року Канаду відвідав отець Нестор Дмитрів. Він прибув зі Сполучених Штатів до Вінніпеґу, де відслужив Божественну Літургію у домі отця Василя Ксьондзика в Теребовлі (сьогодні Валлі Ривер). 1 серпня 1897 року отець Дмитрів заснував першу парохію в Манітобі, неподалік Стюартбурна. Із плином часу все більше іммігрантів прибувало та осідало на придатних для землеробства територіях, таких степових провінцій, як: Манітоба, Саскачеван, Альберта. Щоправда, на той час провінцією була лише Манітоба, а решта земель називалися Північно-західною територією. Протягом кількох наступних років до Канади приїжджало все більше священиків зі США, проте вони не селилися тут на постійно. Першими, хто прибув із метою осісти на канадській землі, були кілька василіян та сестер-служебниць Непорочної Діви Марії із Галичини. Вони поселилися у провінції Альберта, біля Біверлейка (сьогодні Мандер), 7 листопада 1902 року. До 1904 року кількість греко-католиків - переселенців із Австро-Угорської Імперії - значно зросла, а з нею - і потреба мати більше духовних провідників. Бажаючи допомогти новим поселенцям, отець Ахілл Делере та кілька инших отців-редемтористів із Бельгії перейшли з латинського на візантійський обряд, чим започаткували греко-католицьку гілку цього ордену.

9


УГКЦ В КАЗАХСТАНІ 1905 року сестри-служебниці Непорочної Діви Мари відкрили першу денну школу у Вінніпезі, а згодом, у 1911 році, - у містечку Біверлейк. Обізнаний зі становищем своїх людей на їх новій землі, слуга Божий митрополит Андрей Шептицький відвідав у 1910 p., а згодом і ще раз у 1921 році, греко-католицькі громади Канади, переїхавши її територію від побережжя до побережжя. У 1912 році митрополит Андрей Шептицький висвятив Микиту Будку і відрядив його до Вінніпеґу, призначивши першим єпископом Канади. У 1929 році єпископ Василь Володимир Ладика, парох із Едмонтону, був призначений другим єпископом Канади. Окрім того, 1921 року був висвячений на пресвітера Йосафат Тимочко, котрий народився та отримав освіту в Канаді. У 1948 році Церкву було поділено на екзархати Східної, Центральної та Західної Канади, де екзархами було призначено, відповідно, Ізидора Борецького, Андрія Роберецького та Ніла Саварина. У 1951 році провінція Саскачеван стала окремим екзархатом. У 1956 році архиєпископ Василь Ладика помер - і його наступником став перший Митрополит Канади, архиєпископ Максим Германюк. Саме в цей час екзархати стали єпархіями і Ватикан почав використовувати в офіційній переписці та документації термін «український (Ucrainus)», замість «руський (Ruthenus)», запит про що подав ще єпископ Ладика. У 1968 році кардинал Йосип Сліпий відвідав основні осередки в Канаді та відправив у Вінніпезі Божественну Літургію, в якій узяли участь усі греко-католицькі єпископи з Північної Америки, а також багато латинських єпископів. У 1974 році для Британської Колумбії та Території Юкон була заснована нова єпархія Нью-Вестмінстера, а в 1981 році відкрито Семінарію святого Духа в Оттаві (Онтаріо), першим ректором якої став отець Йосиф Андріїшин.

4 хвилі імміграції

Б

уло чотири хвилі імміграції українців до Канади.

Перша хвиля імміграції - це час від 1891 року до початку Першої світової війни. Виїжджали люди з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Ця хвиля налічувала понад 170 тис. осіб. Друга хвиля імміграції припадає на 1922-1939 роки (основна частина припадає на 1927-1929 роки), після розпаду Української Народної Республіки та її поділу між Польщею, Румунією, Чехословаччиною і Радянським Союзом, більшість людей емігрували з Галичини та Буковини. Як іммігранти першої хвилі, іммігранти другої хвилі також були землеробами, проте на час їх прибуття до Канади всі добрі землі були зайняті або ж дуже дорогі, через що значна частина іммігрантів почала шукати роботу в містах. Ця хвиля налічувала близько 68 тис. осіб. Третя хвиля - це 1946-1961 роки (переважно біля 1952 p.). Більшість людей емігрували із західних регіонів України. Це були переважно католики зі Схід-

10

№ 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

ної Галичини. Будучи під польською окупацією, відтоді, як розпалася Українська Народна Республіка, ці люди опинилися між нацистами, що наступали із Заходу, та більшовиками зі Сходу. Одного дня вони прокинулися й усвідомили, що відтепер живуть за залізною завісою. Іммігранти цієї хвилі, на відміну від своїх попередників, були освіченими та мали вже певну спеціялізацію й навики. Ця хвиля налічувала близько 37 тис. осіб. Четверта хвиля імміграції почалася 1991 року, із проголошенням незалежности України після розпаду Радянського Союзу. У 1991-2001 роках 23435 осіб прибули з України до Канади. Багато з цих людей були освіченими і вже мали певний фах. Вони оселилися у великих містах, таких як Торонто й Ванкувер. На відміну від таких національностей, як греки та китайці, котрі емігрували до Канади постійно й безперервно, українська імміграція відбувалася хвилями. На час кожної хвилі ситуація як в Україні, так і в Канаді була иншою, аніж вона була для попередньої та наступної хвилі. Внаслідок цього виникли значні культурні різниці між представниками кожної хвилі. Перша імміграція була економічною, а тому її національна тотожність не була чітко вираженою. її представники називали себе австрійцями, галичанами, буковинцями, руськими, малоросами чи грекокатоликами, декотрі з них навіть вважали, що розмовляють греко-католицькою мовою. У другої імміграції вже помітним було формування української тотожности, за винятком Церкви, котра називала себе Руською Церквою, Руською Греко-Католицькою Церквою або Греко-Католицькою Церквою. Третя імміграція була політичною. Представники цієї групи були жорстоко нищені наприкінці другої світової війни. Вони якийсь час жили в таборах, чекаючи, що їх приймуть у Сполучені Штати Америки, Канаду, Австралію та инші країни. Вони отримали початкову освіту польською мовою, і в цієї групи розвинулася стійка національна і мовна свідомість, яка збереглася й досі. Спочатку ця група мала намір повернутися в Україну і завзято боролася за становлення Української Держави. І хоч дехто справді повернувся на рідні землі після 1991 року, проте більшість залишилася. Внаслідок пережитого досвіду представники третьої хвилі імміграції цілком справедливо й послідовно визнали збереження мови та етнічної культури своїми пріоритетами. Цікаво, що бажання чогось і щось зберегти більше зв'язане з громадами, що емігрували, аніж із сучасною Україною. Наприклад, українська мова на території України значно змінилася протягом років, а тому українці, що мешкають поза її територією, зазвичай, є носіями власних діялектів української мови. Четверта хвиля імміграції досі залишається наймешою за чисельністю, її представниками є вихідці з різних регіонів України. Це переважно економічна імміграція, і більшість її представників незначно або й цілковито не належить до Церкви. Будучи вихованцями СРСР, більшість з них віддадає перевагу спілкуванню російською мовою і прагнуть цілковито


№ 3-4(37) СЛОВО /вересень -лютий,

2008-2009

освоїтися у своєму новому домі. Вони не забувають, ким є і звідки приїхали, і водночас дуже швидко вчаться англійської мови. Цій групі людей найбільше потрібна євангелізація. Ті з них, хто нав'язує контакт із Церквою, є дуже побожними, проте їх не так уже й багато. Багато хто з тих, хто вважає себе членом Церкви, надають перевагу не Українській Католицькій Церкві, а Російській Православній, де вони почуваються затишніше.

Сучасне становище

У

передмові до своєї книги «Східні Христяни у Новому Світі» едмонтонтський єпископ Давид Мотюк стверджує: «Я з тривогою думаю про майбутнє Української Католицької Церкви в Канаді, Церкви, кількість парохіян якої різко зменшується, Церкви, що має лише кілька покликань на заміну великій кількості літніх священиків, Церкви, існування якої ще з 1940 року тісно пов'язане з переслідуваною Церквою в Україні». Згідно з «Annuario Pontificio», у 1990 році Українська Католицька Церква в Канаді налічувала 201 957 вірних, а в 2007 р. - лише 85 608 осіб. Це свідчить про значну втрату (майже 58%) наших вірних протягом 17 років. Найтяжчий удар пережила Торонтонська єпархія, котра із 80 000 зменшилася до 10 888, а це 86%, враховуючи те, що сьогодні Торонто є першим пунктом призначення іммігрантів з України. Невтішною є статистика цього відрізку часу і для інших єпархій: Вінніпег - чисельність із 49 350 зменшилася до 29 740 (-40%); Едмонтон - із 40 907 до 28 750 (-30%); Саскатун - із 24 000 до 8 395 (-66%), лише у Нью-Вестмінстері чисельність зросла з 7 700 до 7 835 (+2%).

Така ситуація, вочевидь, має багато причин, і вони різні для різних частин Канади. І не просто в Канаді, але й у самій нашій Церкві є значні відмінності на Заході та Сході Канади. Перша імміграція була економічною й оселилася на Заході Канади. Ці люди не мали стійкої національної позиції, проте згуртувалися у свої спільноти, аби вижити й підтримати один одного. Ці піонери в перші роки розмовляли виключно українською. Згодом вони почали переселятися в міста, оскільки ферми ставали все більшими й усе менше людей жило в сільських місцевостях. Невдовзі англійська почала ставати все ближчою й ріднішою для українців, внаслідок чого навіть у літургійному житті сьогодні переважає англійська. Більшість парохій мають лише кілька частин Літургії українською мовою, а цілковито україномовною є лише одна парохія Святого Юра в Едмонтоні. Західна Канада є, в основному, англомовною, й українці щодня послуговуються саме англійською. За винятком кількох випадків, усі богослуження на території Західної Канади відправляються англійською мовою. В Едмонтоні й Саскатуні з'явилися нові іммігранти, проте вони найчастіше є вихідцями з Боснії та инших республік колишньої Югославії. Історично склалося так, що через брак духовенства священики часто відвідували чисельні громади

УГКЦ В КАНАДІ фермерів лише тоді, коли мали змогу,через що єдиним богослужінням для людей була Божественна Літургія, яка до того ж не відбувалася щонеділі. На превеликий жаль, через складну пастирську ситуацію були забуті багато наших чудових відправ, таких як Утреня чи Вечірня. Пізніше люди почали ходити до латинської Церкви і потрапили під вплив обрядів та традицій, які там бачили. Наша Церква на Заході Канади й досі знаходиться під значним впливом латинської традиції, і то значно більше, ніж Східна Канада, що завжди підтримувала тісні зв'язки з Україною. Це проявляється також у тому, що Західна Канада користується, в основному, григоріянським календарем, в той час як Східна Канада - юліянським. На деяких парохіях протягом року користуються обидвома календарями водночас, що може бути дуже складно для священика, який є сам на парохії. історія й сучасний стан у Східній Канаді є цілковито иншими, ніж на заході цієї країни. Торонтонська єпархія була заснована після другої світової війни і відповідно була сформована культурою й потребами третьої імміграції, внаслідок чого українська мова стала пріоритетом. Це дуже радо приймають ті, хто добре розуміє українську і підтримують таку політику, але, на жаль, це відштовхує тих, для кого етнічна приналежність та знання мови не є пріоритетами. Сьогодні в нашій Церкві збільшується число новонаверних, тих, котрі не мають українських коренів. Таких людей приваблює краса наших богослужінь та східно-християнської духовости. Окрім того, все більше людей, що не мають українських коренів, одружуються із членами нашої Церкви, і, якщо не отримують відповідної пасторальної опіки, уся сім'я переходить до Римо-Католицької Церкви. У той час як Східна Канада є більше україномовною із частковим використанням англійської, чи двомовною (на парохії відправляють дві Літургії: одну - українською мовою, другу - англійською). Ситуація на Заході Канади є радше протилежною. Західна Канада більше орієнтується на служіння тим, хто народився в Канаді, натомість Схід Канади, в основному, підлаштовується до потреб іммігрантів. Основною причиною цього є факт, що на заході Канади не було такої кількості іммігрантів, як на сході, який, крім того, формувався культурою та потребами третьої хвилі імміграції. Варто зазначити, що Торонтонська єпархія, хоч і складалася, в основному, з вірних, що походили з Галичини, від самого початку мала також словацькі та угорські парохії. Протягом певного часу вона мала також румунські парохії й у ті роки в храмі святого Михаїла у Веленді (Онтаріо) Божественну Літургію служили іспанською мовою. (Це була тримовна парохія, -де служили Літургії українською, англійською та іспанською мовами.) Згодом словаки отримали власну єпархію, але угорці досі належать до Торонтонської єпархії. Церква, без сумніву, покликана, в першу чергу, проповідувати Євангеліє, і цьому не може стати на заваді жодна инша мета. Протягом багатьох років ми проповідували у Східній Канаді церковно-слов'янською, українською, англійською, словацькою, угорською, румунською та іспанською мовами. Західна

11


I

УГКЦ В КАНАДІ Канада була завжди більш однорідною, послуговуючись лише церковно-слов'янською, українською та англійською. Ми також користувалися французькою та иншими мовами. Незважаючи на мову чи культуру людей, яким проповідують, в центрі уваги завжди має бути Євангеліє. Якщо так не є, людина починає служити водночас і Богові, й мамоні. Нещодавно Блаженніший Любомир Гузар дав духовенству Північної Америки настанову частіше користуватися англійською та іспанською мовами у пасторальному служінні. Перед нашою Церквою в Канаді лежить дуже багато завдань. Ми повинні продовжувати відновлення наших традицій, про що було наголошено на Другому Ватиканському соборі близько 40 років тому і в декреті нашого Синоду у вересні 2006 про слідування «Ordo Celebrationis» та Інструкції 1996 року, яка стверджує, що ми не повинні прагнути відрізнятися від наших православних братів. На жаль, у минулому відбувалося цілком протилежне. Ми повинні також діяти відповідно до наказу Христа: проповідувати Євангеліє всім народам. На превеликий жаль, у минулому Рим не дозволяв нам євангелізувати поза межами наших рідних територій. І хоч Другий Ватиканський собор відмінив цю вказівку, залишається ще багато місць, де обов'язок всесвітньої євангелізації так і не був повністю прийнятий. Ми сьогодні маємо велику потребу якісного релігійного провідництва на всіх рівнях. У тій царині значне місце займає внесок Інституту східно-християнських студій ім. Митрополита Андрея Шептицького, що при Університеті святого Павла в Оттаві (Онтаріо). Наказ Христа має стати невід'ємною частиною життя усіх вірних, чого можемо досягти через приготування якісних проповідей та проведення добрих програм для дітей, студентів та дорослих. Коли Володимир Великий прийняв християнство від греків, дуже скоро стало зрозумілим, що нова віра не розвиватиметься у своєму новому домі без власного духовенства та рідної мови. Засади, згідно з якими діяли місіонери понад 1000 років тому, мають бути основою пасторальної діяльности й сьогодні. В Україні живе 42 етнічні групи, й усі ці люди потребують євангелізації. У недалекому майбутньому українська мова стане основною мовою і буде більш поширеною, ніж сьогодні. Певним чином наша ситуація в Канаді є схожою. Навіть серед тих, хто має українські корені, є значні культурні та мовні відмінності, не згадуючи тих, хто має инше походження або ж розмовляє лише англійською. Усе більше й більше людей в Канаді відмовляються називати себе инакше - канадцями. Завданням Церкви є проповідувати Добру новину всім народам і ніколи не дозволити иншій меті чи планам перешкодити тій праці, яку довірив нам Ісус Христос. Переклад з англійської мови здійснила філолог української мови та літератури Лілія Рицар

Ns 3-4 (37) СЛОВО /вересень-лютий, 2008-2009

Українці поза Україною: Російська Католицька Церква Візантійського Обряду Підготували Дмитро СЕНЕЙКО, Сергій ПАЛАМАРЧУК за матеріялами офіційного інтернетсайту Російської Католицької Церкви Візантійського Обряду: rkcvo.ru

Кілька історичних зауважень

А

постольський Екзархат для католиків візантійського обряду було утворено на соборі, скликаному митрополитом Андреєм ІІІептицьким 28-31 травня 1917 року в Петрограді (сьогодні Санкт-Петербург). Папа Венедикт XV підтвердив правосильність дій Глави УГКЦ й затвердив призначеного 1 березня 1921 року екзарха протопресвітера Леоніда Фьодорова, котрому надано єпископську владу і підпорядковано всі єпархії в межах Російської держави, за винятком українських і білоруських єпархій. Тогочасний уряд Росії визнав рішення Собору. Одним з основних завдань Російської Католицької Церкви Візантійського Обряду (РКЦВО) було порозуміння з Російською Православною Церквою, яка саме тоді звільнилася від державного контролю. Екзарх Леонід Фьодоров підтримував контакт із патріярхом Тихоном, спілкувався з иншими православними єрархами, прагнучи зближення із російським духовенством і поширення адекватного сприймання греко-католиків у Росії. З ініціятиви східних католиків у великих містах Росії не раз організовувалися спільні православнокатолицькі екуменічні з'їзди, де влаштовувалися численні бесіди й диспути. З початку існування РКЦВО їй матеріяльно сприяла Римо-Католицька Церква, яка також допомагала в утворенні церковних структур російських католиків візантійського обряду в Москві, Санкт-Петербурзі та инших містах. У 1922-1923 p., унаслідок відкритого переслідування з боку атеїстичної держави, діяльність Католицької Церкви було заборонено, духовенство та мирян репресовано, а церковне майно конфісковано. В лютому 1922 року всі католицькі храми як латинського, так і візантійського обряду було закрито, а незабаром заарештовано всіх представників церковної єрархії та проводу РКЦВО. Згодом, у 1931 p., ув'язнено віцеекзарха Сергія Соловйова, призначеного на це слу--


Ne 3-4 (37)

СЛОВО/вересень-лютии,

УГКЦ В КАЗАХСТ

2008-2009

жіння в 1926 році. Масові допити й тортури вплинули на його фізичне та психічне здоров'я, і до кінця свого життя (помер у 1941 р.) Соловйов перебував на примусовому лікуванні в Казані. Однак Церква продовжувала діяти у підпіллі. У 1932 р. до РКЦВО приєднався архиєпископ Російської Православної Церкви Варфоломей Ремов. У 1933 році церковна влада в Римі визнала і потвердила його в сані архиєпископа Сергієвського. На квартирі владики Варфоломея відбувались зустрічі за участю «уцілілого» духовенства, на яких обговорювалось питання про укладання унії з Римом з метою подолання занепаду церковного життя. У лютому 1935 р. архиєпископа Варфоломея заарештовано, а через кілька місяців розстріляно за підтримування зв'язків із Ватиканом. З 1935 p., після смерти екзарха Леоніда Фьодорова, РКЦВО залишилася без проводу. Наступним екзархом обрано ігумена українських монахів-студитів блаженного Климентія Шептицького. Його призначив митрополит Андрей Шептицький аж 9 жовтня 1939 року. Враховуючи воєнні обставини, здійснення екзархом своїх обов'язків було обмеженим - його діяльність зводилася лише до теоретичної і підготовчої роботи, а саме: аналізу релігійного стану в СРСР загалом, аналізу церковно-канонічного і державно-правового стану Православної Церкви, розгляду проблем несвободи внутрішнього особистого життя та нищення церковних установ у СРСР, проблеми церковних розколів, обговорювання рівня релігійної освічености народу і можливости його катехизації, вивчення перспективи церковної єдности; окрім того, проводився збір відомостей про мучеників та ісповідників віри. В 1941 р. було точніше визначено географічне окреслення екзархату - це етнографічна Росія, Фінляндія та Сибір, а в 1942 році пропонувалося розділити один екзархат на два: Російський та Сибірський. У цей період на територію СРСР з місіонерськими цілями скеровано віце-екзарха Віктора Новікова, котрого незабаром заарештували. А сам екзарх Климентій Шептицький помер 1 травня 1951 року в ув'язненні у Володимирській тюрмі (сумнозвісний «Владимирский централ»). Таким чином, посада екзарха на той час залишилася вакантною. Діяльність РКЦВО продовжилася в середовищі російської еміграції. 21 грудня 1958 року було висвячено на католицького єпископа і призначено апостольським екзархом для Росії Андрія Каткова, проте його юрисдикція, фактично, розповсюджувалася лише на російську діяспору.

Сучасний стан В і д р о д ж е н н я РКЦВО відбувалося вслід за легалізацією католицьких структур в Росії. У Сибірі, завдяки старанням римо-католицького єпископа й ординарія в Новосибірську Йосифа Верта, було засновано декілька католицьких громад візантійського обряду. Але ще з 1992 р. римо-католицький священик І. Свідніцький служив для віруючих греко-католиків, депортованих із Галичини. У 2002-2003 pp. число українських греко-католиць-

Храм св. Йоана Золотоустого в м. Новокузнецьку (Росія) ких священиків в Сибірі поповнилось двома отцями: Іваном Легою та Іваном Ковбою, випускниками Дрогобицької Духовної Семінарії. З їхнім приїздом діяльність нашої Церкви в цьому далекому регіоні розвинулась: з'явилися нові греко-католицькі громади (зокрема в м. Нижнєвартовську), будуються храми попри різнорідні перешкоди. Отці часто приїжджають в Україну, де мають зустрічі з єпископами, священиками та семінаристами. Особливо часто відбуваються зустрічі з семінаристами, під час яких ці священики розповідають про «сибірську» дійсність нашої Церкви, а також запрошують до майбутнього служіння в цьому регіоні. На сьогоднішній час в Росії існує не одна грекокатолицька громада. Російська Католицька Церква Візантійського Обряду має таку структуру. Вся територія Російської Федерації охоплена так званим ординаріятом для католиків візантійського обряду. Його очолює ординарій (20 грудня 2004 року папа Іван Павло II призначив на цЮ посаду римо-католицького єпископа Йосипа Верта (Joseph Werth), котрий також став головою Конференції католицьких єпископів Російської Федерації). Ординаріят поділяється на округи (в РФ їх чотири), кожен з яких очолений координатором. Кожен з них підпорядкований ординарію, а він - Конгрегації Східних Церков у Ватикані. Перший округ російського ординаріяту співпадає з територією римо-католицької архиєпархії Божої Матері в Москві. Координатором є протоєрей Андрій Удовенко. До складу цього округу входять парохії Москви, Санкт-Петербургу та инші. Наприклад, в Москві діють декілька приходів. Перший з них був заснований священиком Андрієм Удовенком, котрий раніше служив в РПЦ МП, це парохія свв.апп. Петра і Андрія (її офіційно визнано 16 березня 2000 року). Другий - парохія св. ап. Филипа - створена в 1995 p., і до весни 2002 р. її настоятелем був італійський священик о. С. Капріо. І ще одна громада - це парохія на честь свящмуч. Ігнатія Богоносця. Також при римо-католицькій каплиці св. Ольги княгині Київської діє греко-католицька спільнота. Окрім того, в Москві діє згромадження католиків

13


УГКЦ В РОСІЇ візантійського обряду «Родина св. Лазаря», яке займається популяризацією інформації про різні форми узалежнення (алкогольне, наркотичне, сексуальне тощо), воно одержало формальне визнання у 2006 році . В Санкт-Петербурзі існує спільнота свв. Рівноапостольних Кирила і Методія, а в м. Обінську (Калузька обл.) - парохія св. Климента Папи Римського. Другий округ складається з громад, які розташовані на території римо-католицької Преображенської єпархії в Новосибірську. Координатором є протоєрей Іван Лега (Дрогобичанин, випускник Дрогобицької Духовної Семінарії). На території цього округу діють парохії таких міст і населених пунктів, як Копейськ, Мегіон, Нижнєвартовськ, Новокузнецьк, Новосибірськ, Омськ, Прокоп'ївськ, Радужний, Саргатське, Сургут. Також існують спільноти в Томську, Терентївському, Ясній Поляні, Майському, Кутоново, Челябінську. Третій округ відповідає території римо-католицької єпархії св. Климента в м. Саратові. Координатором є священик Олександр Самойлов, а четвертий округ це територія, яку займає римо-католицька єпархія св. Йосифа в Іркутську. Координатором є о. Микола Туркот. (На жаль, відомостей про спільноти двох останніх округів не вдалося розшукати - авт.) Окрім того, в РФ знаходяться жіночі згромадження богопосвяченого життя, а саме: Конгрегація сестер святого Йосифа Обручника Пресвятої Діви Марії (м. Прокопївськ) та Сестри служебниці Господа і Діви Марії з Матару (м. Омськ). (Висловлюємо непевність щодо повноти переліку парохій і спільнот - авт.)

З недавнього минулого 16 лютого 2007 року в м. Новосибірську відбулась зустріч католицьких священиків візантійського обряду Російської Федерації. На ній обговорювались і вирішувались питання душпастирської опіки католиків візантійського обряду в Росії, на території якої на той час для українських та російських греко-католиків душпастирювало 18 священиків. Участь у ній взяли: представник Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви екзарх Донецько-Харківський владика Степан (Меньок), апостольський делегат для греко-католиків Казахстану і Середньої Азії о. Василь Говера, віце-ректор Папського східного інституту і декан факультету східного канонічного права отець Кирило Василь та представник Відділу зовнішніх церковних зв'язків Російської Православної Церкви п. Олексій Долгов. Було створено комісії, які повинні покращити справу душпастирства сімей, молоді, мирян, допомагати розвитку міжхристиянських і міжрелігійних стосунків, покращити євангелізацію і катехизацію у парохіях. Наголошувалось на потребі окремої церковної структури для католиків візантійського обряду.

До речі...

У

2009 р. виповнюється 92 років від часу заснування екзархату для католиків візантійського обряду

№ 3-4 (37) СЛОВО /вересень-лютий,

2008-2009

«Родима св. Лазаря» в Росії Сергій Н И К О Л Є Н К О

З

громадження

католиків

візантійського

обряду

«Родина св. Лазаря» одержало формальне визнання у 2006 p., однак фактично воно існувало протягом майже двадцяти років як громада католиків, які шукали засобів жити по-християнськи в умовах сучасної Росії. У той період навіть поверхневий аналіз проблем населення вказував на велику соціяльну небезпеку різного роду залежностей: алкогольної, наркотичної, сексуальної, трудоголізма та ин. Практично кожна людина зростала в умовах, де у когось із членів родини була одна з таких проблем. Внаслідок цього такі люди набували певні вади, неволю особистости - співзалежність. Звичайне парохіяльне життя було досить млявим для допомоги в подоланні співзалежности - надія покладалася лише на Святі Таїнства Причастя та Сповіді й на Господа Бога. Тому основним напрямком діяльности громади стали популяризація уявлень щодо залежності як серйозної перешкоди в духовному житті та практична робота у громаді з душпастирства узалежнених. Сьогодні основу «Родини св. Лазаря» складають біля 15 осіб. Її постійні члени - переважно мешканці Москви. Багато хто має богословську освіту, працює чи працював у структурах католицької Церкви, видавництвах, навчальних чи благодійних закладах, бере участь у церковних рухах. Щорічно «Родина» приймає 3-4 осіб, страждаючих від узалежнення, і котрі відчувають сором і безнадійність. З ними проводиться робота, що включає й молитовну підтримку, спілкування в групах та індивідуальні зустрічі. У випадку успіху ці люди через якийсь час знаходять у собі сили почати регулярне церковне життя у одній із парохіяльних громад. Буває нерідко, що й в них виявляються серйозні перешкоди духовного життя, які не дозволяють їм увійти у Церкву по-справжньому. Такі невдачі з болем переживаються членами «Родини». У центрі життя «Родини» знаходиться Свята Літургія. У громаду входять католики і візантійського, і латинського обрядів. Для тих, хто тільки починає знайомитись з Церквою, тексти богослужінь не повинні вимагати зайвих зусиль для розуміння. Тому окремі частини Літургії, передусім змінні, читаються в нас сучасною російською мовою. Співають усі присутні. «Родина св. Лазаря» не має державної реєстрації - московська державна влада протидіє легалізації католицьких релігійних організацій візантійського обряду, користаючись протиріччями існуючому законодавстві. «Родина» співпрацює з християнським фондом «Старий світ», який займається реабілітацією алкоголіків і наркоманів, а також з низкою конгрегацій Римо-Католицької Церкви. Вони організовують для «Родини» реколекції.


№ 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

З «Родиною св. Лазаря» тісно пов'язана греко-католицька парохія св. Ігнатія у Москві. Історично вона склалася з приходу РПЦ МП, настоятель якого емігрував і приєднався до католицької Церкви у Німеччині. Багато хто з парохіян також став уважати себе католиком. Ця громада протягом декількох років знаходиться під патронатом німецького фонду «Кирила і Методія». Однак, коли зайшла мова про необхідність катехизацм і пізнаванні вчення католицької Церкви, ці люди відійшли від парохії. Тепер у парохії инші люди. Є небагато західних українців, але систематично ходить тільки один йому зручно добиратися на метро з окраїни Москви. Инші - «росіяни», умовно кажучи, тобто представники різних національностей, що виросли і виховались у колишній радянській культурі. Характерно, що усі вони вибрали католицтво візантійського обряду свідомо, будучи дорослими людьми. Цей вибір був пов'язаний з усвідомленням вселенського характеру Церкви (католицькости). Заради католицької віри їм усім довелося у тій чи иншій мірі йти проти свого оточення, рідних. Тому вони серйозно ставляться до вивчення спадщини католицької Церкви, її духовного та молитовного досвіду. На Літургії зазвичай буває від 10 до 20 вірних. Каплиця парохії знаходиться у квартирі, якою розпоряджаються 4 сестри-монахині, котрі дали обітниці ще в будучи в лоні РПЦ МП. їх канонічний статус поки що не визначено. Сестри створили в житловій квартирі атмосферу молитовного приміщення. Коли Літургія відбувається у такій невеликий групі, приходиться ставити инші наголоси на її виразні форми. Так, після проповіді часто бувають прохання в інтенціях учасників літургії. Парохія зростає повільно. Це пов'язано не тільки з її «напівпідпільним» існуванням і відсутністю справжнього храму. Сама ідея католицтва візантійського обряду у Росії втрачає свою привабливість. Традиційна «краса» візантійської Літургії включає складні архаїчні елементи, що переважно беруть початок у візантійському монархізмі й утрудняють сприйняття простоти Євангельської Вісти сучасною людиною. Літургійне переживання віри й життя вірою - це два аспекти однієї таємниці. У сучасній нетрадиційній та дехристианізованій культурі необхідно багато розмірковувати про підстави своїх вчинків, розуміти свої цілі, оцінювати свої емоційні труднощі. У більшости віруючих таких навичок немає, як і немає досвіду міцно згуртованої громади, уміння ділитися труднощами з членами громади та, у свою чергу, і їх вислуховувати. На жаль, і молоді священики не мають специфічних знань і досвіду роботи у малих громадах. Межа між віруючими у нашій парохіяльній громаді проходить не по мові чи національній ознаці або походженню. Вона визначається здатністю відчувати своє внутрішнє життя, мати можливість його описати і навичками відкрито ділитися ним у спільноті.

МОЛОДІ ЛЮДИ ЗАПИ Головний наголос у парохіяльному служінні ставиться зараз на катехизації дорослих. Існує багато катехитичної літератури Римо-Католицької Церкви в Росії. Її можна використовувати. Дуже потрібні катехизми з літургії східного обряду й літургійного року. Мені здається, що католикам візантійського обряду в Росії, як росіянам, так і українцям, потрібно мати переклад галицької літургії російською мовою. Важливим є її емоційний лад, напіви (більш оптимістичні, ніжу богослужіннях РПЦ МП). Деякі священики переконані, що наша Літургія повинна бути саме такою, як у РПЦ, инакше люди будуть боятися до нас приходити. Думаю, що це зовсім не так. Люди, спраглі духовного пошуку, йдуть у РимоКатолицьку Церкву і до протестантів саме тому, що їх відштовхує літургійна й пастирська практика РПЦ (не кажучи вже про корупційність і тенденції до ототожнення зі світською владою). Питання про перспективи розвитку РКЦВО (Російської Католицької Церкви Візантійського Обряду) неможливо описати коротко. Українські громади в Росії, безсумнівно, мають потенціял розвитку. Для них важливо, як буде розвиватися УГКЦ в Україні. Громади українців у Росії не можуть бути ізольованими від російської культури й суспільних проблем. У той же час вони повинні зберігати й розвивати те найкраще, що накопичено у традиції УГКЦ й українського народу. «Російське» греко-католицтво сьогодні існує у Росії не як суспільно значиме явище, але як знакове. На відмінність від ряду Церков, що самовизначаються як російські православні альтернативи РПЦ МП, для нашої Церкви характерне спілкування зі Святим Престолом як гарантом вселенськости Церкви. Проповідь катлицькости є суттю місії РКЦВО у Росії. Сьогодні ця проповідь малоефективна. Для цього існують об'єктивні причини - падіння інтересу до інституціональної релігії у світі з одночасним посиленням етнічно обумовленої релігійности. У Росії до того ж сильні пережитки імперської свідомости - відчуття своєї відокремлености від иншого світу, сторонности йому.


УГКЦ В КАЗАХСТАНІ

№ 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

Греко-Натолпцька Церква в Казахстані Н

аселення Казахстану налічує 16 мільйонів, у тому числі майже 540 тисяч українців. Що стало причиною появи цих українців у далекій і невідомій азіятській країні - Казахстані? Перша «українська хвиля» з'явилася там у кінці XIX ст. Це були бідні, безземельні вихідці з Південної та Лівобережної України, де земля на той час була повністю розподілена між великими латифундіями (маєтками німецьких поселенців). Друга хвиля еміграції (знову ж таки українців з підросійських земель) в Казахстан у пошуках вільної землі відбулася в часи Столипінської аграрної реформи. Третя хвиля (19391953 р.) - це «плід» сталінського терору, її складали вихідці із Західної України, переважно національно свідомі українці-греко-католики (по-иншому — політв'язні або просто «враги народа»). Та й, зрештою, починаючи ще з 1931 року, Казахстан поступово перетворився на одну із «канонічних» територій ГУЛАГу, де було розташовано 20 концтаборів. У роки Другої світової війни там перебуло майже 200 тисяч інтернованих, у тому числі й українців. Після відбуття термінів ув'язнення та заслання ці люди так і не отримали дозволу повернутися додому. Сьогодні їхні онуки часто-густо не знають жодного українського слова, що й передбачалося колишньою владою... Живуть у Казахстані також відомі «цілинники».

Підготував Петро МАКОВЕЦЬКИЙ за матеріялами прес-служби Греко-Католицької Церкви в Казахстані (офіційний інтернет-сайт: www.catholic-kazakhstan.org) Деякі події (вже історичні!) з життя Греко-Католицької Церкви в Казахстані

П

ершу греко-католицьку громадув Казахстані було зареєстровано 1994 року. Тоді там не було ще ні храму, ні священика. Через три роки в Караганді, за фінансової допомоги організації «Реновабіс» побудовано каплицю Покрови Пресвятої Богородиці. Храм Покрови - це перший храм УГКЦ, зведений на території СНГ, поза межами України. А в Квітну (Зелену) неділю 1997 р. відбулося освячення храму. На освячення зібралося понад 500 віруючих, деякі з них приїхали з віддалених міст. Прийшли не лише українці чи греко-католики, але також християни инших конфесій і національностей. Вперше за роки перебування на чужині українці мали змогу молитися разом зі своїми єпископом і священиком, та ще й у своєму храмі. З вересня 2001 року в Казахстані Святіший Отець Іван Павло II під час офіційного візиту освятив наріжний камінь для будівництва нового греко-католицького храму в Караганді. 9 серпня 2002 року Блаженніший Патріярх Любомир (Гузар), перебуваючи з візитом у Казахстані, освятив місце під будову нового храму поряд із діючою каплицею. Після закінчення будівництва 18 вересня 2005 року відбулося освячення збудованого храму Покрови Пресвятої Богородиці. Чин освячення храму та Божественну Літургію очолив офіційний делегат патріярха Любомира (Гузара) владика Василь (Семенюк), єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ. 10 квітня 2005 року в столиці Казахстану Астані відбулося посвячення місця під будову греко-католицького храму. У цей день в каплиці греко-католицької парохії св. Йосифа Обручника, яка знаходиться у підвальному приміщенні римо-католицького катедрального собору, була відслужена урочиста Божественна Літургія, яку очолив апостольський делегат для греко-католиків в Казахстані та Середній Азії протоєрей Василь Говера, йому співслужили священики Ростислав Роман Малярчук, настоятель астанинської парохії, та Роман Заміховський, адміністратор греко-католицької парохії м. Сатпаєва. На Святій Літургії був присутній апостольський нунцій в Казахстані та Середній Азії архиєпископ Йосиф Весоловський.

16


"K.I Я Я&іг "» « H I ^ w j j h b № 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

УГКЦ В КАЗАХСТАНІ

2008-2009

До Вашої Уваги, дорогі читачі, подаємо два інтерв'ю, які значно розширять наші уявлення про українців і Гоеко-Католицьку Церкву в Казахстані.

Інтерв'ю з о. Василем Говерою, апостольським делегатом для греко-католиків Казахстану Розмовляв о. Ігор ЯЦІВ (Повну оригінальну версію інтерв'ю дивіться на офіційному інтернет-сайті УГКЦ: www. ugcc. org. ua/ukr/library/intervie w2/Karahanda)

Храм Покрови Пресвятої Богорордиці в Караганді

Отець Василь Говера народився 11 грудня 1972 року в м. Івано-Франківську. У 1990-1996 р. навчався в Люблінському католицькому університеті. 2 березня 1997 р. висвячений на священика (святитель - владика Василь Медвіт). З квітня 1997 р. був призначений парохом храму Покрови Пресвятої Богородиці м. Караганди (Казахстан). 8 листопада 2002 року Апостольська Столиця призначила його апостольським делегатом для греко-католиків у Казахстані та Середній Азії.

Отче Василю, з чого починався Ваш шлях до Караганди? Після закінчення Вищої духовної семінарії в Любліні я протягом кількох місяців працював катехитичним візитатором при Львівській архиєпархії. Наприкінці 1996 р. виникла необхідність у душпастирській опіці наших вірних у Казахстані. Після того, як у вересні 1996 року Синод єпископів призначив владику Василя Медвіта апостольським візитатором для вірних Греко-Католицької Церкви в Казахстані, я виявив бажання там працювати. І з квітня 1997 року я служу в нашій парохії в Караганді. Ви є в Казахстані від 1997 року і, напевно, не прийшли на готове місце. Які перші труднощі доводилось тоді долати? Звичайно, тоді проблем було дуже багато. І хоч з кінця 50-60 років там неофіційно душпастирювали наші священики, не було храмів, організованих громад. Ми починали служіння в Караганді з того, що мали одну громаду і невеличкий храм, який 1996 р. подарувала нам благодійна організація «Реновабіс».

За офіційною інформацією, в Казахстані проживає понад 540 тисяч українців. Безумовно, що не всі вони є греко-католиками, але все ж таки їхнє життя, походження, коріння є українським. Ви - український священик. Чи вдалося Вам і Вашим співслужителям охопити їх всіх належною душпастирською опікою? Служіння в Казахстані досить складне, оскільки ця країна має величезну територію (в чотири рази більшу від України), і українці розселені у більшості областей. Тому обслуговувати всіх українців, що мешкають у населених пунктах, віддалених на тисячі кілометрів, практично неможливо. Для того, щоб вирішити цю проблему, нам потрібно більше священиків, які б постійно проживали в Казахстані. І ми працюємо в цьому напрямку: сьогодні ми вже маємо 10 громад, які обслуговують 6 священиків. Вони працюють в Астані, Караганді, Павлодарі, Сатпаєві та Кустанаї. Ви перебуваєте на території держави, де пріоритетним віровизнанням є іслам. Чи вдається Вам, греко-католицькому священику, порозумітися з державною владою?

17


УГКЦ В КАЗАХСТАНІ

№ 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

В Казахстані ситуація унікальна, бо населення дуже різноманітне. Тут проживають представники приблизно 130 національностей і зареєстровано понад 3000 віровизнань. З огляду на це, держава веде діялог, співпрацю між різними націями, релігіями та конфесіями. Так цього року, у вересні, в Астані відбувся з'їзд представників різних релігій (думаю, це був приклад для цілого світу, що в державі все-таки може існувати співпраця між різними релігіями). І тут Греко-Католицька Церква не є винятком: намагається співпрацювати з державою, а держава з нею. Отже, якихось труднощів у відносинах з державою Церква в Казахстані не відчуває. На завершення нашої розмови хотів би запитати Вас про те, які перспективи Ви бачите для нашої громади й Церкви на теренах Казахстану? Звичайно, Церква в Казахстані має перспективу. Про це свідчить зростання кількости громад, священиків. В майбутньому, сподіваємося, буде створена єпархія для наших вірних, як на Заході. Та ситуація на Сході відрізняється від тієї, що на Заході. Наша Церква в Казахстані працює не тільки з українцями - до неї приходять инші люди, які шукають Бога, хочуть молитися. Тому вона набуває ще й місійного спрямування. Звичайно, перспектива створення єпархії досить далекосяжна, але надіємося, що з Божою допомогою Церква розвиватиметься, буде більше священиків, сестер-монахинь, храмів та громад.

«Памятайте, що Господь Бог бажає спасіння всім людям, і тим, котрі в далекому Казахстані, теж» Інтерв'ю з с. Михайлиною ГОРНАКЕВИЧ СНДМ (Згромадження сестер служебниць Непорочної /_|і«и Підготував Дмитро ГОРНАКЕВИЧ Сестро Михайлино, розкажіть, будь ласка, як, коли Ви опинилися на служінні в Казахстані? До Казахстану нас [сестер-служебниць - прим. Дмитра Горнакевича] запросили в 2000 році. Тоді наша Церква в Казахстані належала до складу Києво-Вишгородського екзархату. Владика Василь Медвіт звернувся з проханням до нашого згромадження про кількох сестер, які могли б поїхати на служіння до Казахстану, і, мабуть, Бог хотів, щоб я була в числі перших. Ми приїхали до Караганди 16 червня 2000 року. Яка вона - Греко-Католицька Церква в Казахстані? Звичайно - українська. Тут ми служимо людям, які опинились на цих землях з різних причин. Багато наших вірних є жертвами сталінських репресій, це ті, хто сидів в концтаборах і не мав дозволу повернутися на рідні землі, або хто просто був виселений з рідних земель за свої переконання. А на півночі Ка-

18

mapnj

захстану, наприклад, в Астані чи в Павлодарі, наші громади складаються переважно з людей, які їхали «піднімати циліну». Всі вони - українці. Не можна не зауважити, що молоде покоління вже часто з мішаних сімей, і тому трохи згодом, можливо, тут і буде потреба нашу Церкву назвати Казахстанською Греко-Католицькою. У кожному разі Церква завжди є Божим ділом, і Господь попровадить так, як буде найкраще для спасіння нашого і тих людей, яких ставить на нашій дорозі. Охарактеризуйте, будь ласка, ставлення органів влади Казахстану до Греко-Католицько Церкви. Для органів влади ми тут не є якоюсь окремою Церквою. Вони вважають нас частиною (чи гілкою) Римо-Католицької Церкви. Тому проблем з владою, дякувати Богові, немає. Все ж таки країна мусульманська, і тому ми тут - як гості. Казахи розуміють, що велика кількість населення є християнським, і тому толерують нас.


Ne 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютии,

2008-2009

Чи має якийсь вплив присутність Греко-Католицької Церкви на суспільно-релігійне життя місцевого населення? Як це виявляється? Думаю, що будь-де присутність Церкви має великий вплив на життя населення. А між тим, що є зазвичай, наша Церква в Казастані часто стає також і осередком національним, де можуть українці не лише молитися рідною мовою і в своєму храмі, але й пізнавати духовні та національні традиції. Церква об'єднує українців і виховує в молодому поколінні любов до того, що є притаманне нашому народові. Так спільно ми і молимося, і святкуємо. Наприклад, на Різдво готуємо молодіжні та дитячі вертепи і з ними відвідуємо українські родини, а на Шевченківські дні готуємо національні концерти... В Караганді при Церкві діє також і українська недільна школа, в якій бажаючі можуть, окрім иншого, вивчити чи поглибити знання рідної мови. Якими є стосунки з Римо-Католицькою і Православною Церквами в Казахстані та з її вірними? Тут християнські церкви живуть дружно. Для всіх нас територія тут місійна, і це допомагає зберігати єдність. Особливо міцні стосунки з Римо-Католицькою Церквою: на великі свята ми з нашими вірними йдемо молитися до них, а вони на наші свята також приходять зі своїми вірними до нас. А раз в рік, в День пам'яті жертв репресій, на могилах загиблих в концтаборах моляться разом всі: і християни, і мусульмани. Якими є стосунки з иншими християнськими організаціями Казахстану та з представниками инших релігій, зокрема з ісламом? Тут національна політика сприяє мирному співіснуванню різних релігій. Але недавно повідомили, що є одне виключення - в Казахстані заборонили проповідувати Свідкам Єгови, визнавши їх релігією, яка шкодить людям. А всіх инших толерують. Та особливих стосунків із представниками инших релігій ми не маємо. В будь-якому разі, ворожого ставлення немає, навіть зі сторони ісламу. Як підтримується контакт з нашою Церквою в Україні? Як? Цікаве запитання. Найперше, всі ми належимо до УГКЦ в Україні. Тут ми на місіях. Священики, які тут працюють, також майже всі з України, і туди ще мають надію повернутись. Деколи (особливо влітку) приїжджають семінаристи з України на допомогу. Та й новини нашої Церкви в Казахстані можна знайти найшвидше на офіційному сайті УГКЦ. Які актуальні проблеми і потреби Греко-Католицької Церкви в Казахстані? Мабуть, найактуальнішою проблемою і потребою нашої Церкви в Казахстані є недостатність священи-

УГКЦ В КАЗАХСТАНІ ків. На жаль, не так багато тих, хто йде за покликом Христа до служіння Богові, готові отак просто їхати туди, де люди справді потребують чути Слово Боже. А тут є дуже багато місцевостей, які не маємо можпивости охопити своїм служінням тому, що нас мало. І не знаю, чи то звичка до зручного життя, чи то страх перед невідомим, чи ще щось зупиняє тих, кого Господь кличе саме до праці на цих землях. А я переконана в тому, що кличе - адже Він хоче спасти і цих людей, донести до них Свою Любов. Лише потребує для цього нас з вами. Задумаймось над цим... Які перспективи розвитку Греко-Католицької Церкви в Казахстані? Тут є все необхідне для розвитку нашої Церкви. Тут є діти і молодь з українських родин. Вони залишаються в Церкві, і саме тому вона тут жива. Якщо приїдуть ще священики, і буде більше парохій - створиться спочатку, можливо, екзархат, а тоді - єпархія. Все це є можливим, якщо серйозно візьмемо до уваги, як багато наших людей, загнаних часто насильно на ці землі, ще й досі без пастирської опіки... Розкажіть про ваше служіння. В чому воно полягає? Скільки сестер-служебниць є в Казахстані? Скільки парохій ви охоплюєте своїм служінням? В Караганді на теперішній час мешкають дві сестри, а в Астані - ще дві. Вже з самого початку сестри перебрали на себе церковний спів, догляд за чистотою та оздобленням храму, а також за катехизацію дітей та молоді. В перший же рік були проведені спільно з Римо-Католицькою Церквою молодіжні реколекції, в яких взяли участь біля 50 молодих людей. Щороку нові групи дітей урочисто приступають до першої Сповіді та Святого Причастя. Катехизм слухають не тільки діти, але й молодь та старше покоління (багато з них також готувалися до причастя Святих Тайн). Створено дві групи молитви зі Святим Письмом, які збираються щотижня, щоб поділитися Словом Божим. Ці зустрічі завжди відбуваються під проводом сестер-служебниць. Окрім праці при парохії, сестри виїжджають до українців на місця їх поселення: 4 роки велася катехизація дітей Кирзаводу (доїжджали до них 15 км), майже щомісяця упродовж року їздили до м.Сатпаєва (600 км. від Караганди) на зустрічі Українського товариства, де проповідували Слово Боже, відповідали на запитання людей, і так допомогли сформуватись новій громаді, яка почала діяти з 2003 року. Коли була така потреба, то сестри виїжджали співати Богослужіння до Павлодару і Астани. Щоліта за 200 км. від Караганди, в Каркаралінську, організовуються християнські відпочинкові табори для дітей та молоді, і це є чудовою нагодою виховувати молоді серця у вірі й любові. Вже через перші табори проходило до 100 дітей та молоді. Останні роки їх кількість зменшилась, оскільки одне покоління молоді виросло, поодружувалось, а дітей відповідного віку менше. Однак праця продовжується.

19


ЩШШШЯШШШ^І^ШШ^ШШШЯШШШШ

УГКЦ В ІТАЛІЇ

№ 3-4(37)

СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

У 2004 році до Казахстану приїхало ще дві сестри, ними утворено ще одну спільноту СНДМ в столиці Казахстану - Астані. Основною їх працею стало служіння в Нунціятурі (посольстві Ватикану). А окрім цього, сестри допомагали при парохії та вчили дошкільнят в Українському ліцеї. В Караганді, допомагаючи отцю-пароху, сестри-служебниці деякий час верстали газету «Парафіяльний вісник». Активну участь сестри беруть в організації різних свят: духовних і національних, наприклад, свята Миколая і Різдво, Шевченківські свята й День матері. Розучують з дітьми та молоддю пісні й вірші, ставлять сценки і вистави. Таким способом прищепляється любов молодих сердець до українського слова та культури. Плекаючи наші традиції, сестри вчать готувати (і самі готують) страви Святого вечора, оздоблювати писанки на Пасху, вишивати... Щиро дякуємо Вам, дорога сестро Михайлино, за цікаву розмову. Бажаємо Вам відваги, наснаги, терпіння і всіх Божих ласк, які необхідні для служіння Христові й людям! Дякую й вам, дорогі семінаристи! В нашому служінні ми поручаємось вашими молитвами і підтримкою. Памятайте, що Господь Бог бажає спасіння всім людям, і тим, котрі в далекому Казахстані, теж. І туди треба нести Слово Боже і Христову Любов. А для цього Господь потребує нас з вами. Не забуваймо про це... <к><х*х><><><>ос>оо<х>^

Українське заробітчанство і Греко-Католицька Церква в Італії Італія... Країна, столицю якої називали колись столицею світу, та й зараз подекуди так величають, заслуговує особливої уваги. В Римі розташований справжній центр Католицької Церкви - Апостольський Престол святого Петра, який посідають його наступники, та й ціла держава Ватикан. Багато людей прагнуть побувати в Римі та Ватикані. Численні групи паломників і туристів вирушають туди, щоб поклонитись мощам святого Петра та оглянути древні пам'ятки музеїв і бібліотек. Однак, не лише паломники і туристи приїздять в Італію - багато людей шукають там заробітку для прожиття, якого не знайшли в рідних країнах. Серед заробітчан в Італії сотні тисяч українців... До Вашої уваги, дорогі читачі, представляємо інтерв'ю з о. Василем Поточняком, першим пасторальним координатором для українців в Італії, та розповідь о. Ігоря Бойко, заступника декана філософсько-богословського факультету Українського Католицького Університету, котрі добре обізнані з проблемами української заробітчанської еміграції в Італії.


Ne 3-4 (37)

СЛОВО/вересень-лютии,

2008-2009

УГКЦ В КАЗАХСТАНІ

«Ми бідніші від італійців матеріально, але ми духовн багатші\ здатні ділитись з ними духовністю Інтерв'ю з о. Василем Поточняком Підготував Сергій Паламарчук Яку роль для українців, на вашу думку, виконує присутність нашої Церкви в Італії?

Отче Василю, розкажіть будь ласка як Ви опи нилися на служінні в Італії? У 2000 році владика Юліян благословив мене на навчання в Римі. Там я зустрів чимало українців - знайомих з Дрогобича, Турківщини та инших місцевостей, котрі працювали як заробітчани. За декілька місяців виникла потреба їхати в инші міста, щоб служити нашим людям. У вересні 2001 року з благословення Блаженнішого Любомира Конференція єпископів Італії призначила мене відповідальним за' українських греко-католиків в Італії, так званим координатором. Скільки парохій УГКЦ діє в Італії? В Італії є тільки одна наша парохія у канонічному статусі в Римі. Всі инші - «церковні громади», які збираються на богослужіння в італійських храмах, приблизно в 130 містах країни. З них, у містах, де проживає наш душпастир, служиться або щоденно (дуже рідко), або двічі чи раз на тиждень. У містах, в які священики доїжджають (а це 100 місті), служиться по-різному: щонеділі, двічі чи раз на місяць, двічі на рік. Яка приблизно кількість вірних відвідують їх? У звичайні неділі від 20-50 до 200-400 осіб приходять на Святу Літургію, залежно від місцевості. На великі свята, особливо на Пасху, кількість людей стрімко зростає у три-десять разів. У кількох містах Італії приходить одна-дві тисячі осіб, у Римі навіть до 5-ти тисяч. Чи всі вірні парохій УГКЦ є українцями? 95 відсотків наших парохіян - це українці. Приходять до нас також італійці, молдавани, росіяни, румуни, білоруси... На яких парохіях Ви служите? На даний час щоденно служу у місті Болонья та доїжджаю у м. Будріо.

Легше відповісти на запитання: чим позитивним не займається тут наша Церква. Бо окрім духовної поживи через Святі Таїнства, богослужіння, катехизу, що має велике значення для віруючих людей в депресіях, розпачах, загнаних у глухий кут нечесними роботодавцями або через нелегальний статус, відвідуємо хворих у лікарнях, шукаємо житло для бездомних, спілкуємось з ув'язненими українцями, рекомендуємо, де можна з'їсти щось задармо, отримати одяг, збираємо гроші для переправлення тіл померлих в Україну... Окрім того, майже усі культурні заходи та недільні школи створені і діють або на базі церкви, або за нашим сприянням. Церква є теж присутньою у харитативних збірках, у суспільно-політичному житті нашої Батьківщини і Таке инше. Якими є стосунки з Римо-Католицькою Церквою в Італії та з її вірними? Завдячуємо проводу Римо-Католицької Церкви за надані нам храми для служіння, зали для зустрічей, карітаси для потребуючих. Незважаючи на деякі небажані моменти у церковних верхах, вважаю, що нас тут прийняли дуже добре. Вірні - італійці є людьми відкритими на иншу духовність і культуру, тому із зацікавленням приходять на наші Святвечори, концерти, до плащаниці і згадують: «Ви маєте те, що було у нас до Ватиканського Собору». Якими є стосунки з иншими Церквами в Італії? Чи є в Італії инші українські парохії? Якого вони підпорядкування? В Італії вже десятки років діють православні Церкви різних патріярхатів, але їх порівняно з нами небагато. Ми не маємо жодних стосунків із ними, а як є, то тільки на рівні персональному. Парохії від Київського патріярхату офіційно немає, є декілька священиків, які приїхали сюди на заробітки і вони пробують десь служити по хатах або домовляються з кимось у неясний спосіб. Недавно я зустрівся із українським священиком Московського патріярхату, який визнав неправильні позиції своєї Церкви. Казав, що тут, в Італії, служать «проросійські батюшки», які не хочуть виходити на зустріч своїм вірним з України. Через це чимало пра-

21


УГКЦ В ІТАЛІЇ

№ 3-4 (37) СЛОВО/верєсень-лютий,

вославних Московського патріярхату приходять або до Греко-Католицької Церкви, бо вона українська, або ж ними заволодівають українські протестанти та українські секти.

2008-2009

ДУХОВНИЙ СУПРОВІД

Чи має якийсь вплив на суспільно-релігійне життя місцевого населення життя парохїй УГКЦ? Якщо так, то який і як він виявляється? Ми бідніші від італійців матеріяльно, але ми духовно багатші, здатні ділитись з ними духовністю, і вони це оцінюють. Старші італійці залюбки хвалять українок і розповідають, як вони вішають ікони й образки у своїх кімнатах на стінах, як моляться годинами, як уміють святкувати духовно, як постять, як не нарікають... і люблять свою Батьківщину. Як підтримується контакт з нашою Церквою в Україні? Запрошуємо єпископів, священиків, артистів сюди на духовну користь нашим вірним. Бажаючі в Україні нас запрошують і ми ділимось інформаційно. Збираємо кошти на різноманітні потреби в Україні. 1Які актуальні проблеми і потреби УГКЦ в Італії? До актуальних проблем УГКЦ в Італії я б зарахував наступні: • відсутність ідеї розвитку і життя нашої Церкви в Італії в цілому; • недостатнє координування і втілення надбаного окремими священиками, церковними спільнотами; • мало зустрічей між духовенством, громадами і церковними братствами, які б містили обмін досвідом; • недостаньо розвинуті зв'язки з римо-католиками на рівні парохії, «Карітасу», катехитичнихта сімейних комісій, ЗМІ; • недостатність офіційної співпраці нашої Церкви з українськими та італійськими державними та громадськими структурами (консульства, мерії, поліція, лікарні, товариства, видавництва тощо). Вирішити ці проблеми і є, на мою думку, нагальними потребами для нашої Церкви в Італії. Які перспективи розвитку УГКЦ в Італії? Єпископ повинен жити в Італії постійно з канонічною владою і баченням, як далі діяти. Для цього треба: • покликати різні ради чи комісії зі священиків і мирян для вивчення і опрацювання стратегії діяльности нашої Церкви в Італії в цілому та в конкретних громадах; • поділити Італію на два деканати: північний і центрально-південний і з їхніми «деканами» вирішувати насущні потреби; • систематично зустрічатись у деканатах на всіх рівнях задля вирішення глобальних та актуальних питань і втілення їх у життя.

22

Ігор БОЙКО

М

оє 16-річне перебування в Італії та два роки душпастирської роботи дають мені право говорити про потреби українських емігрантів у цій країні. Починаючи з 1994 р. (а масово у 1998 р.) в Італії з'явилися перші громади Української Греко-Католицької Церкви. На початку 2000 р. в Італії діяли всього 4 храми: три в Римі та одна в Неаполі. А організація громад розпочалася з ревного душпастирського служіння в Римі, а згодом також і в Неаполі, отця-доктора Івана Музички (ректора і професора Українського Католицького Університету в Римі). Згодом, на прохання блаженнійшого Любомира, італійська єпископська конференція довірила о. Василю Поточняку здійснити перші кроки до згуртування та організації церковного життя українців у всій Італії. Його було призначено першим пасторальним координатором для українців греко-католиків в Італії (сьогодні координатором є о. Олександр Сапунко - ред.). Отець Василь Поточняк особисто розшукував місця проживання українців та налагоджував із ними стосунки, допомагав організовувати українські громади та дбав про надання духовної опіки з боку українських священиків, налагоджував стосунки з італійським єпископатом. Крок за кроком - і справа розвинулась. Українська Греко-Католицька Церква в Італії почала дбати про утворення у великих містах церковних громад, яким, за домовленістю

з італійським єпископатом, надавалася можливість служити в італійських храмах. Передумови для цього були сприятливі, оскільки в Римі діють дві українські колегії, в яких навчаються семінаристи та священики, котрі радо підтримали ідею духовного проводу українців в Італії. Завдяки цьому, українці в Італії, об'єднуючись навколо Церкви, намагаються зберегти свою національну ідентичність і не асимілюватися в чужому оточенні. А 14 січня 2003 року наша Церква в Італії укріпла як організаційно, так і пасторально. Офіційним декретом Конгрегації Східних Церков, на прохання блаженнішого Любомира Гузара, було призначено владику Гліба (Лончину) апостольським візітатором для українців в Італії. З того часу українці у всій Італії можуть слухати глибокі духовні повчання архиєрея та відчувати його душпастирську опіку. 10 травня 2003 р. в Римі було проведено значну акцію - перший форум українців під назвою «Збережемо українську родину», на якому було вирішено створити в Італії українське товариство. Для участи у форумі було запрошено представників Верховної Ради України, парламенту Італії, місцевої влади Риму, посольства і консульства, єрархів УГКЦ, представників громадських організацій та всіх українських громад Італії. Взяли участь у форумі понад 160 осіб


№ 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

МОЛОДІ ЛЮДИ ЗАПИТУЮТЬ

2008-2009

з 28 міст. Результатом стала «Резолюція форуму українців Італії», серед вимог якої, скерованих до української влади, було: викорінення корупції, створення сприятливих умов для розвитку українського підприємництва, гарантія соціяльного захисту для найменш забезпечених верств населення, відновлення престижу національної освіти, науки та культури, запровадження у навчальних закладах уроків християнської етики, дотримання закону про свободу слова. 23 квітня 2004 року складено та підписано статут «Християнського товариства українців Італії» - громадської організації, в основу діяльности якої покладено українську національну ідею та правди християнської віри. На даний час Товариство має власну газету («Українські вісті»), активно допомагає Українській Греко-Католицькій Церкві в організації та відзначенні Свята матері. Згодом, 8 травня 2004 року, проведено другий форум, на який було запрошено голову Комісії з прав людини Світового конгресу українців професора Юрія Даревича. В центрі уваги стояла болюча тема - «Українці в Італії: втрата чи здобуток для України». Українські священики працюють саме для того, щоб здобутків стало якомога більше, а витрат - менше. Вони намагаються бути з народом і для народу. За останні три роки в Італії значно зросла кількість церковних громад, сьогодні їх нараховується 95 . На чужині в екстремальних умовах чимало людей навертаються до Бога, приходять до Церкви. Не один раз я спілкувався з людьми зі Сходу України (віком 50-56 років), вони казали: «Я ніколи в житті не сповідався, але саме тут, на чужині, я мушу це зробити. Я тут відчуваю більшу потребу з'єднатися з Богом». Варто зазначити, уряд і Церква в Італії ставляться до українців дуже добре. Італійська Римо-Католицька Церква ніколи не відмовляється допомагати нашим людям, котрі звертаються, наприклад, в «Карітас». А українські священики прислуговуються і до співвітчизників, і до Італійської Церкви. Приїжджаючи на парохії, де є наші люди, українські священики допомагають італійським священикам у проповідництві, сповідництві, иншій душпастирській праці. Коли б ми проаналізували духовне життя українців в Італії, то побачили б, що вони перебувають у значно кращому становищі, ніж іммігранти з инших народів. Власними зусиллями українців видається часопис «До світла», який згуртував українську інтелігенцію та став добрим здобутком і помічником заробітчанам на чужині, систематично організовуються мистецькі вечори та духовні свята. Окрім того, традиційними стали паломництва до святих місць не лише в Італії, а й Франції та Португалії. А для відзначення Свята матері до Риму з'їжджаються українці з усієї Італії. Не можна оминути увагою мережу українських недільних шкіл, які на даний час діють в багатьох містах при церквах. Для цього існують сприятливі умови, оскільки до Італії приїхало чимало інтелігенції, зокрема, вчителів. Приміром, вже три роки в Римі при Соборі Святої Софії працює недільна школа, в якій діти віком від 5 до 15 років вивчають засади християнства, українську мову та літературу, історію, народні ремесла, пісні. Недільні школи стають справжніми осередками духовного та національного виховання наших дітей, навчаючи їх гармонійно поєднувати два світи - вивчати чуже і не цуратися свого. в

Сучасний стан Української Греко-Католицької Церкви

ПІИІММ Патріярший собор Воскресіння Христового в Києві станом на 2008 р.

За матеріялами офіційного сайту УГКЦ http ://www. идсс. org. иа

У

країнська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою Церквою в світі. Вона налічує понад 5,5 мільйонів віруючих. За статистичними даними Державного департаменту у справах релігій в Україні, станом на 1 січня 2008 року, Українська Греко-Католицька Церква нараховувала: громад - 3681/4, монастирів -102 (1269 ченців і черниць), навчальних закладів -15 (1382/215 слухачі), священнослужителів -2217, недільних шкіл -1163, періодичних видань - 28, культових споруд - 3581. Очолює УГКЦ Патріярх (Верховний Архиєпископ) Києво-Галицький, Блаженніший Любомир (Гузар). Упродовж 1989-2008 pp. відбулось 16 Синодів Єпископів та чотири сесії Патріяршого Собору УГКЦ. Перша сесьія була присвячена проблемам нової євангелгзації (1996 p.), друга - ролі мирян у житті сучасної Церкви (1998 p.), третя - соціяльним проблемам українського суспільства, зокрема проблемам абортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 p.), а четверта - молоді (2007 p.).


СУЧАСНИЙ СТАН УГКЦ

№ 3-4(37)

СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

Територія Після виходу з підпілля, в період з 1989 до 1992 року, греко-католики України належали до трьох єпархій - Львівської, Івано-Франківської та Мукачівської. На Синоді Єпископів, який відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було визначено новий територіяльний устрій, згідно з яким кількість єпархій збільшилась на чотири: Тернопільську, Зборівську, Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-чернівецьку. Окремий статус отримав Києво-Вишгородський екзархат, який охоплював територію поза Галичиною, Закарпаттям і Буковиною.

вивив®

Патріярший собор Воскресіння Христового в Києві станом на 2008 р.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який проходив у Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії (Стрийську і Сокальську) та реорганізовано Тернопільську і Зборівську (утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії). Із листопада 2000 р. юрисдикції Патріярха та Синоду Єпископів підлягає вся Україна. У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського екзархату. 28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату. 21 серпня 2005 року проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва. 15 січня 2008 року проголошено утворення Луцького екзархату.

Українська Греко-Католицька Церква в Україні поділена на такі єпархії та єкзархії: 1. Київська архиєпархія (очолює Патріярх Києво-Галицький Любомир (Гузар)); 2. Львівська архиєпархія (очолює архиєпископ Ігор (Возьняк)); 3. Івано-Франківська єпархія (очолює владика Володимир (Війтишин)); 4. Коломийсько-чернівецька єпархія (очолює владика Микола (Сімкайло)); 5. Самбірсько-Дрогобицька єпархія (очолює владика Юліян (Вороновський)); 6. Тернопільсько-Зборівська єпархія (очолює владика Василь (Семенюк)); 7. Бучацька єпархія (апостольським адміністратором цієї єпархії є о. Дмитро (Григорак)); 8. Стрийська єпархія (очолює владика Юліян (Ґбур)); 9. Сокальсько-Жовківська єпархія (очолює владика Михаїл (Колтун)); 10. Донецько-Харківський екзархат (очолює владика Степан (Меньок)); 11. Одесько-Кримський екзархат (очолює владика Василь (Івасюк)); 12. Луцький екзархат (очолює владика Йосафат (Говера)). Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія Греко-Католицької Церкви, яка формально є окремою Церквою свого права та не підпорядкована Главі УГКЦ. Мукачівською єпархією з осідком в Ужгороді керує владика Мілан (ІІІашік).

Поза межами України до УГКЦ входять: • у Польщі - Перемисько-Варшавська митрополія, яка нараховує понад 100 парохій. Число вірних перевищує 300 тисяч. До її складу входять Перемисько-Варшавська архиєпархія та Вроцлавсько-Ґданська єпархія; • у Західній Європі - три апостольські екзархати, для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великій Британії; • у Північній Америці - дві митрополії: у США (Філадельфійська митрополія, яка складається з чотирьох єпархій: у Філадельфії, Пармі, Чикаґо і Стемфорді), у Канаді (Вінніпегська митрополія, яка складається з п'яти єпархій: у Вінніпегу, Едмонтоні, Нью-Вестмінстері, Саскатуні й Торонто). Окрім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також вікаріят у Румуни, громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига, Даугавпілс та Резекне), Естонії (Таллінн), Молдові (Кишинів), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії. ШШя

24


ОСОБИСТІСТЬ Ns 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий, 2008-2009

ОСОБИСТІСТЬ

Владика Сотер Стефан Ортинський перший греко-католицький єпископ в США

У

2007 році Філадельфійська митрополія Української Греко-Католицької Церкви відзначала 100-літній ювілей призначення та приїзду до США першого греко-католицького єпископа владики Сотера Стефана Ортинського. Головні святкування відбулись ЗО вересня 2007 року в катедральному соборі Непорочного Зачаття у Філадельфії, у крипті якого й поховано єпископа Сотера. їх учасниками стали, зокрема, Блаженніший Патріарх Любомир і єпископи, члени Синоду єпископів УГКЦ. Вважаємо вартим уваги життєвий шлях єпископа Сотера Ординського, тому публікуємо його коротку біографію.

Володимир БОГЕНЧУК ДИТИНСТВО І НАВЧАННЯ

С

тефан Ортинський народився 29 січня 1866 р. в селі Ортиничі. Стефан походив з родини нащадків боярського роду Лебедів (вони пізніше від назви с. Ортиничі присвоїли собі родове прізвище Ортинських). Батьки майбутнього єпископа були глибоко релігійними та свідомими щодо свого шляхетного походження. У такому дусі й виховували своїх п'ятьох дітей. Веселий, рухливий, дружній і здібний хлопець Стефан здобув прихильність не лише серед своїх товаришів, але й звернув на себе увагу вчителів старанністю в навчанні. Все це пророкувало талановитому школяреві велике майбутнє. Закінчивши школу, Стефан Ортинський перейшов до гімназії в Дрогобичі, що була на той час відомою суто польським національним вихованням. Професори, переважно поляки, часто твердили українським дітям (особливо сільського походження), що вони «живуть на польській землі, їдять польський хліб, п'ють польську воду, дихають польським повітрям, а попри це, не знають добре польської мови». Проте, як читаємо у спогадах тодішнього учня гімназії о. Олекси Пристая, дух серед української гімназійної молоді в Дрогобичі був «твердо-руський», однак не московський чи москвофільський. «Його (цей дух) будили в нас самі сусіди-професори своїм шовінізмом, із яким не окривалися навіть у клясі під час викладів. Вони прищеплювали нам руський патріотизм... Ніхто з професорів не згадав нам ніколи ні одним словом про Русь, не говорячи вже про Україну... Отже, ми були тверді русини, й до цього прислужилися наші професори». Ці «тверді Русини» трималися разом, згуртувалися в співацький гурток (до нього належав і Стефан Ортинський) і вечорами співали українські пісні, а в час Різдвяних свят ходили з колядою навмисне до місцевих поляків. Така поведінка, звичайно, була не до вподоби керівництву гімназії. Тому учнів Олександра Колессу, Олексу Пристая та Стефана Ортинського у 1883 році було відраховано з гімназії. Усі вони перейшли до гімназії в Стрию. Однак переслідування у дрогобицькій гімназії розбудило в тодішньому юнакові Стефанові Ортинському палку любов до свого народу. Недовго був Стефан учнем і в стрийській гімназії...

ВСТУП ДО ВАСИЛІЯНСЬКОГО ЧИНУ и ФІЛОСОФСЬКО-БОГОСЛОВСЬКІ СТУДІЇ

В

елику реформу чину отців-василіян було розпочато за ініціятивою архимандрита і ректора о. д-ра Климента Сарницького та згідно з волею Папи Римського Лева XIII у 1882 р. Вона викликала величезну бурю невдоволення і протесту тодішньої української галицької інтелігенції та, частково, чернецтва. Втім все-таки привернула увагу 16-літнього юнака Стефана Ортинського й вказала йому життєвий шлях. Стати місіонером-василіянином стало метою життя молодого Ортинського. До чину василіян він вступив 3 лютого 1884 p., прийнявши чернече ім'я Сотер, новіціят відбував у Добромилі, філософію й богослов'я вивчав у Кракові (закінчив навчання з відзнакою і здобув ступінь доктора філософії і теології).

27


ОСОБИСТІСТЬ

№3-4(37)

ДУШПАСТИРСЬКА

СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

ДІЯЛЬНІСТЬ

С

вящеником став 18 липня 1891 р. У 1894-1907 р. місіонерська діяльність єромонаха Сотера охопила всю галицьку землю. Наділений від Бога глибокою вірою, надзвичайним проповідницьким талантом, широкими богословськими знаннями, доброзичливий і лагідний, рішучій, якщо йшлося про справедливість і правду, щирий патріот - ось яким він був. Слава про молодого проповідника-місіонера швидко розповсюдилась в цілій Галичині. Після першого монашого собору відновленого чину василіян у 1906 році Сотера Ортинського призначено головним проповідником усіх василіянських місій. У 1895 р. о. Сотер Ортинський був викладачем філософії і вікарієм монастиря, у 1896-1897 -еклезіярхом, проповідником і провідником «Апостольства молитви», у 1898-1901 р. - місіонером і економом монастиря в Михайлівцях, а з 1 листопада 1901 р. - ігуменом монастиря, з 1905 р. - місіонером у Дрогобичі, 1906-1907 р. - місіонером і реколектантом у Львівському монастирі св. Онуфрія та директором місій у провінції чину. Окрім всього, Сотер Ортинський доклав зусиль до протистояння москвофільству та до боротьби з трагічним для галицьких сіл пияцтвом. АРХИЄРЕЙСЬКЕ

О

тець Сотер Ординський мріяв про місійну працю серед українців у Бразилії. Однак митрополит Андрей Шептицький бачив молодого священика майбутнім владикою для вірних в Америці. 28 лютого 1907 р. Папа Римський Пій X номінував єромонаха Сотера єпископом для вірних русинського (греко-католицького) обряду в США, де ситуація на національно-релігійному тлі серед русинів з Австро-Угорщини була непроста, здебільшого серед галичан і закарпатців. 12 травня того ж року в кафедральному Соборі Святого Юра у Львові митрополит Андрей Шептицький, єпископи Чехович та Хомишин уділили Сотеру Ортинському архиєрейські свячення. 27 серпня 1907 р. нововисвячений єпископ Сотер прибув до СІНА, де його зустріли священики та вірні. Владика відслужив Молебень у храмі Святого Юра в Нью-Йорку. 17-18 жовтня 1907 р. єпископ скликав першу конференцію духовенства у Нью-Йорку, під час якої запропонував широкий план для організації Церкви в Америці. Відразу після конференції преосвященніший кир Сотер почав об'їзд усіх згромаджень, даючи ре колекції та закликаючи до згоди й витривалости у вірі. Вірні почали прихильно ставитись до владики, котрий своїм «золотим» словом і лагідною поведінкою викликав любов та пошану. Коли було організовано товариство «Просвіта», то головою обрано єпископа Сотера Ортинського. В жовтні 1910 р. владика Сотер, користуючись присутністю митрополита Андрея ІІІептицького, запланував урочисте посвячення кафедрального храму Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Філадельфії. На цю визначну подію прибули папський легат кардинал Ванутеллі й апостольський делегат у Вашингтоні архиєпископ Фальконіо. Після візиту до апостольського делегата у Вашингтоні Сотер Ординський оселився у Філадельфії. До заслуг єпископа Сотера належать: запрошення до США сестер-василіянок, відкриття сиротинця для дітей-сиріт, організація скаутського товариства, налагодження діяльности вечірніх шкіл, затвердження й видання Букваря і підручників, Біблії й катехизму. А ще він дбав про вишкіл священиків для майбутньої семінарії, заснував Союз українців Америки «Провидіння», завданням якого стала фінансова допомога пародіям, а також релігійні товариства «Відродження» і «Апостольство молит-

СЛУЖІННЯ

ви», започаткував видання часописів «Душпастир», «Америка», «Місіонер», «Єпархіальний вісник». Апостольська Столиця, бачачи ревну працю єпископа Сотера Ортинського, рішенням від 27 травня 1913 р. наділила його повною юрисдикцією в США, і це робило його незалежним від римо-католицької єрархії. Конгрегація поширення віри для справ східних обрядів видала «Декрет про духовну управу ГрекоРуської Церкви в З'єднаних Державах Америки». Цей декрет був здобутком великого історичного значення і наслідком праці і терпінь владики Сотера. Майже за дев'ять років він заснував 63 нові парохії, а для ефективнішої праці поДілив усі парохії на деканати. Після початку Першої світової війни, коли російські війська зайняли Галичину та заходилися нищити УГКЦ й національні здобутки народу, преосвященніший кир Сотер розвинув широку акцію збірки коштів на допомогу потерпілій Батьківщині. Двічі писав владика до московського царя Миколи II з вимогою припинити переслідування в Галичині і звільнити митрополита Андрея Шептицького з ув'язнення. Звертався він і до уряду США з проханням протекції у справі звільнення митрополита Андрея. 16 березня 1916 року Сотер Ортинський захворів пневмонією та через вісім днів, 24 березня, помер. Заупокійні богослужіння ЗО березня 1916 року очолював український греко-католицький єпископ з Канади Никита Будка. Поховано владику Сотера в крипті катедрального собору Непорочного Зачаття у Філадельфії під престолом священномученика Йосафата, якого він ревно наслідував протягом свого життя. Похорон цього видатного і жертовного архиєрея був велелюдним, всі плакали, як діти. Американська преса під великими заголовками подавала звістку про смерть першого єпископа для українців в США, ось слова з однієї публікації: «Поважний душпастир і визначний політик та дипломат осиротив більше, як мільйон вірних... Покійний був першим руським єпископом в Америці й поклав великі заслуги для своїх земляків не лише на церковно-релігійному, але й на національному полі». Єпископ Сотер Ортинський є однією з найвизначніших постатей не лише історії українців у США, але й загалом Української Церкви і держави.

Підготовано за матеріялами таких видань: Ірина Сенюра. Преосвященний Кир Сотер Ортинський - перший Єпископ УГКЦ в Америці. Дрогобич. «Коло» 2007 p.; Ваврик В. Єпископ Сотер Ортинський ЧСВВ. Слово доброго пастиря. Вид-во ОО Василіян у ЗДА. VII, ч. 9-10. 1956 р. с. 96; http://www.cerkiew.net.pi/index.php?giowna=wiadomosci_archiwaine_ukr_2007&limit=230.

28


•—.—

№ 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

ОСОБИСТІСТЬ

Історія життя владики Івана Хоми Людмила ОСЬМАК

Єпископ Іван Хома руга річниця смерти владики Івана Хоми, секретаря архиєпископа Івана Бучка, канцлера патріярха ифа Сліпого, а згодом - апокризарія Києво-Галицької Митрополії при Римському Апостольському Престолі, минула 2 лютого 2008 року. Ким же ж був владика Хома і яку роль відграв для своєї Церкви і народу? Чому ще сьогодні при розповідях зауважуємо зацікавлення його особою та життям. Саме про це хочеться вам, дорогі читачі, розповісти. Народився Іван Хома 27 листопада 1923 року в місті Хирові (сьогодні Старосамбірський район Львівської обл.) в багатодітній сім'ї залізничного робітника, учасника Першої світової війни. Початкову школу закінчив у Хирові, а середню освіту здобув у гімназіях Перемишля та Самбора. Подальший його життєвий шлях був тернистим. Воєнне лихоліття не дозволило закінчити молодому студенту духовну семінарію в Перемишлі1. Коли місто зайняли радянські війська, НКВД разом з польськими шовіністами створили нестерпні умови для подальшого навчання в семінарії2. 1945 року її було остаточно закрито. Студенти розійшлися, хто де міг. Після розмови з віце-ректором семінарії о. Голинським 22 вересня 1945 р. молодий Іван Хома відважився йти на Захід, в Рим, аби там завершити богословську освіту і стати священиком 3 . Дороги назад, в радянську Україну, не було. Ось так і пройшов майбутній архиєрей свій тернистий чотиримісячний шлях-прощу з Перемишля до Риму: від села до села, від пароха до пароха, від одного кордону до иншого. Іван Хома не був ані міцної статури, ані надто міцного здоров'я не мав. Сміливо можна сказати, що без допомоги инших 22 річний юнак не подолав би самостійно свій такий нелегкий шлях4. Як згадує о. Музичка, владика не раз казав: «Мандрував я з молитвою, і провадив мене Бог...»5 Дорога в Рим була далекою, а дійти пішки серед зими практично неможливо. Не маючи, окрім студенського посвідчення, жодних документів, Іван Хома нераз опинявся у великій небезпеці. Кожний наступний контроль на кордоні чи в поїзді міг стати причиною депортацї в Україну та заслання в Сибір. Саме з цієї причини, бачачи реальну небезпеку, майбутній єпископ часто висідав з поїзда і долав подальший шлях пішки. Багато разів довелось мадрувати вночі через густий ліс. Шлях до Риму виявився для Івана Хоми

Й

довшим, ніж він на це сподівався. Побував він у Південній Польщі, Словаччині, Чехії, Німеччині (Мюнхен, Франкфурт-на-Майні) та в Австрії (Іннсбрук). Під час цих поневірянь юнак наразився на американський контроль, і його без будь-якого пояснення заарештували, привели в казарму за містом, і замкнули на ніч у кімнаті, в якій була лише цементована підлога6. Опинившись в Італії, в лютому 1946 p., Іван Хома розпочав навчання в Папському Університеті Атенея Урбаніяна і виховувався в Українській колегії св. Йосафата. 1951 року він здобув докторат із богослов'я 7 . 29 червня 1949 року отримав єрейські свячення з рук архиєпископа Івана Бучка. Архипастир прийняв молодого священика на працю у канцелярію апостольського візитатора для українців у Західній Європі. На цьому служінні, посаді другого секретаря і архівара, Іван Хома перебував до 1963 року. А у 1959 році отримав від Папи Івана XXIII титул прелата. В той самий час (1969-1996 роки) викладав історію вселенської та української Церков у Малій духовній семінарії в Римі, якою опікувались отці-салезіяни 8 . З виходом на волю патріярха Йосифа Сліпого, архиєпископ Іван Бучко скерував о. Івана Хому на служіння біля нього. З патріярхом єрей Іван Хома працював з 1963 року до смерти Йосифа Сліпого, до 1984 року, на посадах секретаря, канцлера та члена Львівського крилосу (від 1978 до 1992 року). 2 квітня 1977 року патріярх Йосиф Сліпий висвятив о. Івана Хому на єпископа. 1996 року блаженної пам'яті Папа Римський Йоан Павло II визнав ці свячення та іменував владику Хому титулярним єпископом Патари9. Кардинал Мирослав Іван Любачівський у 1998 р. призначив Івана Хому апокризарієм УГКЦ в Римі10. Окрім священичого і єпископського служіння, єпископ Іван Хома займався просвітницькою та освітньою діяльністю. З 1960 до 1997 року він - секретар Українського богословського наукового товариства і головний редактор журналу «Богословія». З 1965 до 1999 року - професор історії Церкви в Українському католицькому університеті в Римі, а з 1985 до 2001 р. був ректором УКУ. В період 1998-2000 років виконує служіння першого члена Комісії для підготовки святкування Ювілейного 2000 року в УГКЦ11. Згідно з заповітом блаженнішого Йосифа Сліпого, 27 серпня 1992 року владика Іван перевіз домовину патріярха з Риму у Львів12. З цієї нагоди Іван Хома вперше за такий довгий час отримав можливість повернутися на Батьківщину, зустрітись з дорогими серцю братами і сестрами, близькими родичами та друзями, прийти на могилу батька й матері. Пригадуються слова: «Нарешті ми цього дочекались, нарешті ми знову зустрілись». Цей момент зустрічі неможливо описати словами - таке треба бачити і відчувати! Сльози радости в очах та щира усміш-

29


ОСОБИСТІСТЬ ка були у кожного на обличчі. Не вірилось, що після стількох років розлуки рідні дочекались на таку неповторну зустріч. Жорстокий терор і переслідуваня за віру закінчились! Могутня імперія (Радянський Союз) розвалилася. Україна здобула незалежність, а водночас - і релігійну свободу. Цікавим є факт, що 1944 p., вирушаючи на студії в Перемишль, Іван Хома не мав ані гадки, що розлука з рідними буде такою тривалою, що він вже більше ніколи не побачить батьків. Це саме того далекого 1944 року відбулася його остання розмова з матір'ю... Мама була для свого сина Івана великим авторитетом. Це й не дивно, адже саме вона була для своїх дітей першою вчителькою. Батько був змушений важко працювати, щоб прогодувати багатодітну сім'ю в ті нелегкі часи. Після від'їзду сина в Перемишль батьки втратили з ним зв'язок. Як же боліло серце матері, коли через рік вона довідалась, що Перемиську семінарію закрили! Мабуть, ще не раз ставила собі питання: «Де ж тепер мій син?» Як згадує моя бабуся Ольга (рідна сестра владики Івана), часто йшли чутки від людей, що молодого Хоми вже давно немає на світі, а ця бідна жінка, його мати, стільки молиться за його здоров'я в церкві. Та на все була Божа воля. Через 15 років, якщо точніше, то 17 грудня 1959 p., до дому, в Україну, поштою прийшла звістка від кузинки з Америки, а в ньому - анонімний лист зі знаним для моєї прабабусі, матері Івана Хоми, почерком. Лист розпочинався словами: «Дорога мамо...» Яка ж радість запанувала в домі! Моя бабуся згадує, що прабабця тихенько шепотіла: «Він живий, він не помер. Його не вбили». Прибувши в лютому 1946 року в Рим, Іван Хома, звичайно, не міг написати батькам листа додому. Знав, що комуністична влада перевіряла в той час усю пошту, що надходила з-за кордону, а тим більше - з Ватикану. Подібний лист міг не тільки бути доказом його «зрадництва» Радянському Союзу, але й дати привід для арешту і виселення всієї родини в Сибір як ворогів народу. Ось такі-то нелегкі часи були тоді в Україні13.

Ns 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

Підсумовуючи розповідь про єпископа Івана Хому, звернемо увагу, що його життя і діяльність припали на тяжкі часи, як для нашої Церкви, так і народу. Лагідність і терпеливість допомогли архипастирю гідно пронести такий нелегкий життєвий хрест. Дозволю собі зацитувати слова проф. Леоніда Рудницького: «У моїй пам'яті владика Іван залишився як добра, лагідна і праведна людина глибокої віри і непохитноїнадії»и. Владика Хома любив робити людям добро і тому не одному допоміг здобути освіту. Вмів також потішити і розрадити засмученого. Незважаючи на всі труднощі, завжди був усміхненим, жартівливим, але і уважним до инших. Відзначався глибокою побожністю до Пречистої Діви Марії. До кінця життя вважав за найважливішу справу свою щоденну участь у Службі Божій. Єпископ Іван з глибокою пошаною ставився до духовенства та монашетства. Дуже вболівав за долю українського народу та держави. Він казав: «Ми мусимо ще дуже і дуже багато молитись за нашу ненькуУкраїну»'15. Та мабуть те, що мене особисто вражало, це скромність та невибагливість владики. Як же скромно він жив! Коли мені випало побувати у Римі на заупокійній Літургії за єпископом Іваном Хомою, то перше, що спадало на думку від пережиття побаченого, це переконання, що він справді все своє життя намагався заслужити скарбів на небі, усе що мав - роздав, з багатьма поділився. І так зі спокійною душею залишив у мирі цей світ. Його останнє прохання було: «Моліться за мене і після моєї смерти. Не забувайте, продовжувати ту справу, що колись ми розпочали, а саме відбудову нашої держави, перш за все під оглядом релігійности. Без Бога ми є ніхто. Лише в Ньому маємо віднайти нашу надію на краще». У вічність владика Іван відійшов після довгої недуги 3 лютого 2006 року. Поховано його в крипті Собору Святої Софії у Римі. Велика шана і подяка винятково добрій та щедрій людині!

'Як пише про це у своїх спогадах сам владика Хома, після того, як в Хирові пройшов радянсько-німецький фронт (1944) і він отримав лист від ректора, з пропозицією повертатись на подальші студіі в Перемишль, «вже тоді зрозумів, що легко дістатись на подальше навчання не буде. На пів дороги до Пермишля, зараз за Нижанковичами переходив новий кордон між Польщею і Україною» (Іван Хома. З Перемишля до Риму. с. 1. Версія надрукована самим автором). Тим не менше прагнення Хоми вчитись було настільки сильним, що навіть звістка про новий кордон, вже тоді його не зупинила. 2 Як згадує Хома, семінаристів одного разу вночі насильно забрали поліцаї на допит. Потім упродовж тижня з них знущались та били, а після того примусили виконувати найпринизливіші роботи закидуючи, що вони є спільниками ОУН (nop.: Іван Хома. З Перемишля до Риму. с. 3-6). 3 о. і. Музичка зауважує, що завдяки дбайливій і побожній матері родина отримала релігійне виховання, а владика Іван вже з раннього дитинства жив бажанням стати священиком (Іван Музичка. Владика Святий. Спогад про владику Івана Хому отця Івана Музички // Патріярхат, 393,2, 2006). 4 Варто додати, що усі ті добрі люди, котрих зустрів Хома по дорозі до Риму, а були це переважно священики або монахи, допомагали йому не лише харчами, досить часто Хома знаходив у них також нічліг та грошову підтримку. 5 Пор.: Іван Музичка. Владика Святий. Спогад про владику Івана Хому отця Івана Музички // Патріярхат, 393,2, 2006. 6 Пор.: Іван Хома. 3 Перемишля до Риму. 7 Музичка зазначає що, свою докторську дисертацію Хома захистив на тему: «Душпастирська праця єпископа Максиміліяна Рилла (+1793)». Пор.: Іван Музичка. Владика Святий. Спогад про владику Івана Хому отця Івана Музички // Патріярхат, 393,2, 2006. 'Владика Іван Хома // До світла. Християнський часопис українців в Італії. 47,2 (2006), с.30. 9 В Україні цю подію офіційно проголосив блаженніший Мирослав Іван Любачівський, під час Літургії в храмі Переображення Господнього у Львові на свято Благовіщення 7 квітня 1996 року. "Владика Іван Хома // До світла. Християнський часопис українців в Італії. 47,2 (2006), с.30. " Т а м само, с. 30. "Беззастережна любов і пошана Хоми до Йосифа Сліпого не завершилася зі смертю патріярха. Як зазначає Л. Рудницький, ця любов стала майже легендарною, Хома був настільки вірним Йосифу Сліпому, що навіть після його відходу у вічність, вповні віддався його прославі. Ставши біографом патріярха Йосифа, Іван Хома видав майже всі його твори, а також немало написав про діяльність і страждання патріярха (Спогад про владику Івана Хому проф. Леоніда Рудницького // Патріярхат 393,2, 2006). "Варто при цьому не забути, що після так званого псевдо-собору, який вібувся 1946 р.без участи греко-католицьких єпископів, Українська Греко-Католицька Церква була формально ліквідована комуністичною владою. Храми було закрито, а частина духовества змушена була перейти на православ'я і таким чином залишитись живою. Усі инші, хто не погодився, були визнані за зрадників народу і разом з рідними заслані на тяжкі роботи в Сибір, де, звичайно, багато з них знайшли свою смерть. "Спогад про владику Івана Хому проф. Леоніда Рудницького // Патріярхат 393,2, 2006. 15 Усне свідчення с. Олени ЧСВВ, Рим 2007.

ЗО


ПРОЩА

№ 3-4 (37) СЛОВО /вересень-лютий, 2008-2009

Із Самбора до Зарванаці... Наша сп/гавжня к[мш,а fnfiu£ae не fniubfcu qo За/іваниці, але аж qo самого НеІЇа... о. /Засим> Ло>иоч.нмс (співо[ианізагііо/і і учасник. и./гош,і)

Лтось прирівняв Боже Царство до великого міста, до центру якого ведуть всі дороги. Однак можна все жпття блукати НИМИ й до ціпі не дійти... Проща - це пошук своєї дорот до Божого Царства, і на ній основною вимогою е просити прощення у Бога і з серця просттп ближнім. За останнє десятиліття українські сім'ї вимушено блукають різними дорогами по світу, та не завжди бачать у них просвітлення. Розуміючи це, українські родини з Італії та України 10 днів цілком присвятили пошукам Господа на життєвій нелегкій дорозі. V молитві й в любові1. Болонья, 24,09,2006 р.Б. о. Василь Поточняк (співорганізатор і учасник прощі).

Галя З А Я Ч К Е В И Ч

У

рік захисту духовного світу дитини (2006 р.) і в рамках Всеукраїнської прощі родин українська греко-католицька громада італійського міста Болоньї на чолі з о. Василем Поточняком спільно з благодійним фондом «Карітас Самбірсько-Дрогобицької Єпархії» на чолі з о. Ігорем Козанкевичем організували з 7 по 16 липня 2006 року пішу 240 кілометрову прощу родин заробітчан і тих, котрі свого часу були або є заробітчанами в Італії, до чудотворної ікони Зарваницької Божої Матері. Понад 60 прочан у зримому вияві любови до Бога молилися за порятунок українських родин.

Отець Василь Поточняк: «...хочемо під час цієї прощі зреалізувати три речі. По-перше, молитися за об'єднання родин. В Україні духовні речі сприймаються неоднозначно, а за кордоном не одна людина переконана що не вижила б, якби не Господь Бог. Тож благатимемо на прощі: Тіосподи, рятуй українську родину!". Друга мета - познайомити українців, які свого часу вимушено покинули Україну, щоб вони були разом, вміли підтримати одне одного і допомогти. і, по-третє, ми б хотіли, щоб через прощу нас почула наша Батьківщина, зокрема, прислухалася українська влада.. ,»2.

Оксана Пронюк з Івано-Франківська, відповідальна за організаторську роботу з прочанами, колишня заробітчанка: «...Наша проща - це велика нагода розказати правду про заробітчан, про їхню працю, про гірко зароблені євро, про діяльність УГКЦ, яка знайшла і об'єднала свій народ у Італії... є розроблена програма повернення заробітчан додому - в Україну. Всі заходи, проведені в Італії, були спрямовані на вирішення цієї соціяльної проблеми. На це спрямований і кожен крок, який робимо нині в У краї-. ні... Сподіваємось що нас почують, що у нашої влади виникне бажання знайти свій народ...»3.

31


ОСОБИСТІСТЬ

Друга піша проща в рамках акції «Рух за тверезість життя» відбулася 3-12 серпня 2007 року (маршут простягнувся на 265 км). Основні завдання цієї прощі висловлені у зверненні священиків-організаторів В. Поточняка та І. Козанкевича у спеціяльно виданому «Путівнику паломника». Найперше - особисте навернення. Кожен особистий гріх - це віддаленість від Бога, а звідси - відчуження та ворожість стосовно ближнього та самого себе. Друга ціль духовного походу - прохання у Бога для себе дару пробачення керівникам та посадовим осібам держави, «завдяки» яким за кільканадцять останніх років мільйони громадян України стали заробітчанами за кордоном. «їхня провина не тільки в тому, що безбожно крали, затримували заробітну платню, зумисне не реагували на корупцію, а більше в тому, що не привчали українця до відповідальности за свою Країну, Церкву, за свій народ - присипляли свідомість» . Третьою метою було прохання у Бога прощення за батьків, котрі покинули своїх діточок, піддавшись спокусі алкоголю, наркотиків, сімейної безвідповідальности та суспільної пасивности. А ще молились за тих, хто не зміг бути на прощі, але молився далеко на чужині за вкраїнські родини. Разом благали Господа залікувати катастрофічні наслідки мільйонів роз'єднаних сімей заробітчан. За прочанським хрестом 3-12 серпня 2007 року слідували 115 паломників (віком від 10 до 75 років) із Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та Рівенської областей. Цьогорічна проща відбулася 1 - 1 0 серпня. Прочани молились і закликали инших до молитви за свій народ, розсіяний по світах новітнім заробітчанством, за мільйони співвітчизників уражених алкоголем та наркотиками. Та основна її мета - молитва за віднайдення свого покликання на землі: покликання до праці, шлюбу, служіння Господу. «...Іти за покликанням - означає бути щасливим. Якщо заблукав - щоб знайти себе, якщо на вірному шляху - щоб одержати підтримку...» .

32

Ns 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

Паломники, різні за віком, професіями та уподобаннями, із різних сіл та міст чотирьох сусідніх областей, творили родину, в котрій кожен особливий і потрібний, і пройшли дорогами, розмитими повінню 235 км. З Самбору вийшло 79 осіб, а упродовж походу прочан збільшилось до 126. Кожна наступна проща з Самбіру до Зарваниці починається завершенням попередньої, бо вже у Зарваниці виголошується дата наступної прощі. Три маршрути, як три паростки виноградної лози, вже вималювались на мапі Західної України. Четвертий щойно намічено. Попереду визначення маршруту та місць для обідів і нічлігів, обрахунок кілометрів, об'їзди парохій, сотні дзвінків, інформування українських спільнот в Італії про десятиденну прощу, забезпечення необхідною атрибутикою, літературою, видрук оголошень, підготовка транспорту, звукопідсилювальних засобів, планування духовно-просвітницької діяльности тощо. Зазвичай значна частина підготовчих старань організаторів прощі залишається за лаштунками для учасників духовного походу. Зокрема, закордонна його складова частина. Адже матеріяльні пожертви українських заробітчан в Італії адаптували духовні підвалини прощі до земних щоденних українських реалій. Прочанські шляхи напочатках благословив апостольський візитатор для українців в Західній Європі владика Гліб (Лончина). Своєю поміччю підтримали ідею пішої прощі о. Порфирій Підручний з монастиря отців-василіян у Римі, пасторальний координатор українців греко-католиків в Італії о. Олександр Сапунко та инші священики українських громад в Італії. Дуже важливою є робота, яка проводиться перед прощею в Україні під проводом о. Ігоря Козанкевича, а це - інформування українських парохій про пішу прощу від Самбора до Зарваниці, узгодження дій з отцями-парохами упродовж усього прочанського походу, організація потрібних технічних деталей, наприклад облаштування транспорту для перевезення багажу паломників, та инше. Піша проща починається Архиєрейською Літургією у храмі Різдва Пресвятої Богородиці міста Самбора Львівської області. Відтак преосвященніший владика Юліян, промовивши особливу молитву біля чудотворної ікони Самбірської Богородиці, благословляє у добру путь кожного учасника прощі. Вирушаючи у дорогу - спільне фото на згадку, цілування прочанського дерев'яного хреста, що символізує прийняття своїх терпінь у покорі, радості й любові. «Цілуймо хрест свого життя» - закликав о. Василь Поточняк. А далі - дев'ятиденний перехід, прочанські будні. У щоденній програмі - Божественна Літургія, цілування паломницького хреста, щоденні молитви, вервиця за українські родини в Італії, котрі жертвували кошти


№ 3-4 (36) СЛОВО/вєрєсень-лютий, 2008-2009

на організацію прощі, катехиза, спілкування в групах, молитви за потребуючих, Молебень до Пресвятої Богородиці, Панахида за померлими або Акафіст, запитання до священика, сповідь, знайомства, свідоцтва зцілень та багато духовного співу. Піші прощі на своїй дорозі не оминали молитвою жодного храму чи придорожньої каплиці - греко-католицьких чи католицьких, ані православних. Служилися молебні до Богородиці, якщо двері храму були відчинені, або читались катехизмові правди віри і Божі Заповіді. Священики-паломники своїми промовами у парохіях несли правду про проблеми сучасного українського заробітчанства. Дорога пролягає від храму до храму, всюди говориться мовою правди, голоситься свідоцтво мовою віри. Ми бачили сльози радости стареньких людей, для яких прочани ставали великим святом у їхньому селі та храмі. Трирічний досвід цієї насправді унікальної пішої прощі засвідчує передусім її потребу. Зізнання майже кожного паломника що упродовж року очікував цієї прощі - є ще одним свідченням браку подібних акцій в Україні, браку провідників-лідерів. Духовне лідерство сьогодні належить насправді сильним, активним і наполегливим провідникам. Невипадково Господь благословив на цю місію отців Василя Поточняка та Ігоря Козанкевича, котрим насправді належить лідерство у нелегкій справі. Поправді, у нашій сьогоднішній історії досить мало людей, які би так щиро і запально піклувалися тими, від котрих відвернулися і влада, і суспільство. Отець Василь Поточняк з 2001 року, обіймаючи посаду пасторального координатора УГКЦ в Італії, ініціював створення парохій в 84 містах Італії, започаткував щорічне святкування Дня матері у Римі, заснував друковане видання «До Світла», видав двотомник антології творчости заробітчан. 2006 року, завершивши свою координаторську діяльність, започаткував пішу прощу родин заробітчан в Італії до благодатної української святині - Зарваниці. Пастир змушує лунати віщий дзвін у найвіддаленіших закутках України, сповіщаючи причини, масштаби і наслідки заробітчанства: руйнацію української родини, хворобливість та збайдужіння суспільства, гніт новітнього рабства та епідемію нарікання. Всі ці акції спрямовані на те, щоб збудити свідомість влади, яка відреклася свого народу, свідомість суспільства, яке змирилося із вигнанням на заробітки рідних та близьких, зокрема жіноцтва. Отець Ігор Козанкевич поряд з роботою в благодійному фонді «Карітас Самбірсько-Дрого-

РОЗДУМИ

бицької Єпархії» в Дрогобичі зайнявся організацією реабілітаційного центру «Назарет» - порятунку для людей, уражених алкогольною і наркотичною залежністю. На плечі молодого пастиря лягли як відбудова приміщення, облаштування побуту та господарства, так і «відбудова» загублених душ. Співпраця священиків, яка розпочалася організацією благодійних акцій допомоги для «Назарету» з Італії, переросла у масштабніші проекти на Батьківщині. Прощу можна вимірювати чсленістю осіб та кількістю кілометрів, можна рахувати пройдені дні та натоптані мозолі, можна характеризувати вікові межі та рівеньосвічености вірних. Та не має жодної рахівниці, на якій можна виразити ту благодать і небесні дари, якими обдаровується паломники. Навіть недовге перебування у прочанській спільноті, в молитві та духовних науках освячує і збагачує всіх. Очевидними стають переміни, які відбуваються у кожному особисто. Охочі миттєвої поправи хай не розчаровуються у своїх сподіванках, Бог дасть всім, хто просить, лише будьмо готові з вдячністю прийняти Божі дари. Для мене піша проща - це відпочинок для душі, це умиротворення, радість, відсутність суєти, віднайдення незчисленних Божих ласк та заступництва Матері Божої, можливість побути на одинці з собою та Богом, зрозуміти і почути Бога та себе. Завдяки прощі я змогла сміливо глянути у своє заробітчанське минуле. Піша проща - це шанс зрости духовно, зрости у мудрості та покорі, у вірі, надії та любові, щоб ми не нарікали після Причастя, щоб не почувалися одинокими, маючи в серцях Євангеліє, щоб змогли побачити присутність Бога у нашому житті. Проща є не виключенням її учасників із повсякденного життя, а самим життям, вона робить реальними слова о. Василя Поточняка: «Наша справжня проща триває не тільки до Зарваниці, але аж до самого Неба...»

1 І.І. Лазоришин. Від Самбора - до Зарваниці...Хроніка пішої прощі українських родин," що працюють в Італії ( 7 - 1 6 липня 2006 р.Б.). Івано-Франківськ 2006, с. 24. 2 Приватні записи Галі Заячкевич. 3 0 . Пронюк. Від Самбора - до Зарваниці. Зримий вимір.


РОЗДУМИ

Ne 3-4 ( 3 7 ) СЛОВО/вересень-лютии, 2008-2009

УГКЦ В

Про любов до Батьківщина або як не стати патріотом -зрадником Хіно не любиінь земмиса свого, того бачиіїіь, sue полюбигііь люцинц взагалі, тц не бачиіїіь? К.

С. Мюис.

Кажуть, патріоти - це люди високої гідности. Про цінність і гідність патріотизму й будуть наші розмірковування в цій статті. Часто у різноманітних виявах патріотизму зустрічаємо неусвідомленість останнього або й фанатизм, щирість почуттів перемішується з надмірною пихатістю або розчаруванням на ґрунті різних суспільних проблем... У чому ж полягає гідність і правдивість патріотизму? Сергій ПАЛАМАРЧУК

П

атріотизм - це любов до Батьківщини в найширшому значенні (думаю, ніхто цього не заперечить). Так, це -любов... А любов хіба передбачає пихатість, фанатичне відстоювання своїх поглядів, як єдино правдивих, неприязнь до инших? Адже «любов -довготерпелива, любов - лагідна, вона не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла» (І Кор. 13:1-8). Часто трапляється, що патріотизм перестає бути любов'ю, в якій є місце для всіх, і перетворюється в егоїзм, в якому є лише місце для найціннішого Я. Людське серце, в якому немає любови, наповнюється чимось иншим, а все таке инше, що віддаляє від любови, наближає до ч о т о с ь протилежного - до нелюбови, до егоїзму і гордині. Любов - це дар комусь, віддання, жертва задля когось. Егоїзм - це все задля мене самого, дар і жертва великому Я. Любов скерована на ближнього, егоїзм - на себе. Отже, якість патріотизму залежить від фундаменту, на якому він ґрунтується. Існує два патріотизми - правдивий і «бісівський»1. «Любов стає бісом, коли стає богом» - так переспівує слова письменника XX ст. Дені де Ружмона видатний англійський християнський письменник англіканець 2 К.С. Люїс на тлі роздумів над уривком з Послання Йоана «Бог є любов» (І Йо. 4:8)3. Справді, коли любимо тільки заради любови, як просто такого відчуття, коли не Бога і ближнього, а це відчуття ставимо на перше місце, обожествлюємо його, то любов перестає бути правдивою любов'ю за сутністю та «стає бісом». У такому разі ми все робимо не заради ближніх і Бога, на яких любов і має скеровуватись, а для того, щоб це відчуття-любов зберегти задля себе - а це вже егоїзм, гордість, «бісівська справа». Вона призводить до самознищення. Зрештою, це постараємось з'ясувати далі.

П

овернімось до патріотизму. Правдивий патріотизм є доброзичливим і відіграє надзвичайно корисну роль не лише у суспільному, але й у духовному житті людини. Коли ж він «стає бісом», очевидно, породжує зло. Щоб розрізнити чітку межу між доброю і «бісівською» формами патріотизму, розглянемо його різновиди4. Це допоможе нам правильно любити свою країну. Перший різновид - любов до свого дому, місця (місць), де ми виросли, близьких людей, знайомих і' рідних краєвидів, иншими словами, це любов до рідного краю (вітчизни), з яким пов'язані і люди, і устрій життя, і рідна мова, і рідна говірка. Як оцінити такий патріотизм? Якщо сім'ю назвемо першою сходинкою, яка віддаляє нас від егоїзму, то такий патріотизм - це наступна сходинка, яка віддаляє нас від егоїзму сім'ї. В сім'ї кожен вчиться жити для иншого і любити його, а патріотизм розширяє таку любов на сусідів, земля-

34


Ne 3-4 (37)

СЛОВО/вересень-лютии,

2008-2009

ків, співвітчизників. Звичайно, йдеться про ближніх в географічному і національному сенсі, але «хто не любить земляка свого, якого бачить, як полюбить людину взагалі, яку не бачить?»5. Такий патріотизм, якщо зупинитись суто на ньому, як і инші людські почуття, може стати перепоною для розвитку більшої любови6. Однак він може і сприяти розвитку такої любови, якої навчав Христос. Він може скріпити «духовні м'язи», для яких пізніше Божа благодать дасть кращу й досконалішу працю. Маленька дівчинка няньчить ляльку, а доросла жінка - свою дитину. Можливо, колись прийдеться пожертвувати такою маленькою любов'ю заради більшої, «вирвати своє око», якщо воно заважає бачити більше7, відкинути ляльку і взяти дитину. Втім, якщо цього ока немає, то немає й що виривати; якщо немає першої сходинки, то вельми важко буде піднятись до наступних, До висот любови Божої, до якої ми всі покликані. Ось і бачимо, що такий патріотизм - це «око» або «сходинка» - може допомогти або завадити, бо зі сходинки можна впасти або піднятись нею вище. Все ж, незважаючи на «небезпеку падіння», такий вияв патріотизму в жодному разі не є агресивним. У кожної свідомої людини, не обділеної уявою, він викликатиме приязнь до чужинців. Чи можу я любити свій дім і країну та не розуміти, що й инші таким самим правом люблять все своє? Другий різновид - особливе, деколи навіть благоговійно-священне, ставлення до минулого своєї країни8. Йдеться про минуле, яке живе в народній свідомості - велич пращурів, їх славні діяння. Таке минуле надає нам право наслідувати високі ідеали, адже ми - нащадки великих предків і тому не можемо зрадити ці ідеали. Почуття такого патріотизму більш небезпечне, ніж попереднього. Справжня історія будьякої країни містить безліч негідних і ганебних фактів. Упевненість у тому, що велич, слава і героїзм є звичайними для нашого минулого - неправильна думка. Вона зробить нас легкою здобиччю для «відкривачів» правди і критиків. А коли довідаємось з історії більше, коли нам «відкриють очі», наш патріотизм щезне і переміниться в злий цинізм, або ж ми навмисне відмовимося бачити правду. Зникне патріотизм, пропаде любов, заміниться презирством, ненавистю і нехтуванням стосовно свого минулого та й теперішнього. Попри все, такий патріотизм, допоки він «здоровий», допомагає людям поводитись набагато краще, ніж без нього9. А щоб не потрапити в пастку, приховану в нутрощах «історичного» патріотизму, необхідно чітко розрізняти фунтовні історичні дослідження від героїчного епосу, легенд, дум, сказань тощо. Поза сумнівом, що й останні містять історичну правду, але вона зодягнена у шати національного героїзму. Простий приклад сучасности - анекдоти про українців, німців, англійців та инших, в яких завжди наймудрішим виявляється українець (для росіян - росіянин), а також згадаймо старі радянські кінофільми про війну, в яких перемагають завжди «наші». Подібна позиція простежується і в численних народних казках, легендах тощо. Саме широта погляду на історичне минуле, а не його неусвідомлене звеличення, «обожествлення», допоможе зберегти чистоту почуттів

УГКЦ

В

КАЗАХСТАНІ

патріотизму. Якщо ж героїчні легенди сприймати як наукові історичні факти, то це рано чи пізно схилить до думки, що «ми» особливі, виняткові та якимось чином успадкували героїзм від пращурів. Це, своєю чергою, призведе до наступного різновиду патріотизму, який вже явно є викривленим. Третій різновид патріотизму - це вже не просто почуття, а віра та впевненість, тверда віра в те, що наші країна і народ насправді є найкращими. Це така впевненість, яка на репліку: «Кожен народ вважає, що його чоловіки найсміливіші, а жінки - найвродливіші» відповідає: «Так, в нашій країні так і є!». Такий патріотизм є небезпечним вже з початку свого існування. Він з невинної віри переростає в життєву позицію, а відтак і в певні її прояви, а це - нехтування, зневага і погорда иншими народами та культурами. Останні почуття здебільшого перетворюються в такі крайні негативні вияви націоналізму (псевдонаціоналізму)10, як нацизм, шовінізм і, навіть, расизм. Такий патріотизм є небезпечним і таким, що суперечить християнству і людській гідності11. Ще один, четвертий, різновид патріотизму є вірою в особливе призначення свого народу. Він базується на третьому різновиді: якщо наша нація найкраща і виняткова, то чи не покликана вона над всіма панувати? Це «обов'язок» або «право» певного народу бути для инших «просвітителями», «старшими братами». Наприклад, давні імперські народи несли «визволення від варварства» менш розвиненим народам (варварам), Європа свого часу несла «ярмо білих» стосовно своїх колоній і загалом Нового Світу (Америка, Африка, Індія тощо), нацистська Німеччина вважала, що окремі народи є непотрібними та негідними для існування і їх треба знищити, а инші зобов'язані служити «вибраному народу», більшовицька Росія виконувала роль «старшого брата» для слов'янських (та й инших) народів. Така життєва позиція є руйнівною для людської особистости зокрема і для суспільства загалом. Про шкідливість суспільного виміру такого «патріотизму»12 свідчать численні історичні факти. Особистісний і духовний його вимір - саморуйнування людської особи через віддалення від свого Образу і Подоби. Такий патріотизм, позаяк ґрунтується на самовивищенні, впевненості у винятковості, гордині та пихатості, а не на любові, скеровує особу не до Образу, а до безобразности, не до Подоби, а до безподібности, не до Бога, а до безбожжя. Звичайно, упродовж історії більш цивілізовані народи привнесли значну частку доброго иншим. Наприклад, європейці «привезли» християнство в Америку, допомогли тубільцям позбутись звичаїв людських жертвоприношень тощо. Еллінсько-римська культура вирішально вплинула на формування європейської цивілізації, розповсюдження та утвердження християнства. Можна ще навести багато прикладів доброго впливу «старших». Однак якщо це добро має джерелом національний егоїзм та пихатість і насаджується насиллям, знищенням і бажанням когось примусити бути добрими13, то ціна йому нікчемна. Зло породжує зло. Погляньмо, чи була хоч одна «благородна» імперська держава «просвітителів» і «старших братів», котра не впала. Від них залишились лиш згадки

35


ОСОБИСТІСТЬ (часто недобрі). Усі такі суспільно-політичні системи вмирають, а від смерти їх (як і будь-яку окрему особу) рятує тільки покаяння - переорієнтація зосередження уваги з себе на ближніх, з лише своїх інтересів на інтереси ближніх, перебазування з позиції зла, гордині, нехтування і ненависти на фундамент любови й милосердя14. Ця переорієнтація починається з кожного зокрема. Любов породжує любов, а любов завжди перемагає15. Ось настав час визначити межу, за якою патріотизм зовсім зникає - руйнує сам себе. Наведемо фразу одного воїна з твору Кіплінга: «Була б Англія слабкою, я б залишив її»16. Хіба це патріотизм? Хіба це любов? О, ні, любов так не скаже! Уявімо собі матір, яка любить дітей, доки вони маленькі та ласкаві, або чоловіка, який кохає жінку, доки вона молода й красива, і жінку, яка кохає чоловіка, доки він сильний, багатий і здоровий. Хто любить свою країну, не розлюбить її в біді й нещасті, в занепаді й поневоленні. Він любить Батьківщину за те, що вона його17, а хтось любить свою країну за велич і славу, за якісь вигоди... А що станеться, коли вона втратить славу та

Ns 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

велич? Відповідь не є складною: він її розлюбить, покине її, як тонучий корабель18. Що любити, якщо все, що любив, пропало? Ось так, той самий пихатий, са~ мохвальний і самовпевнений «патріотизм» веде на шлях зради19. Ось так і перестає патріотизм бути любов'ю і патріотизмом - знищує сам себе. Попри все і тут є вихід - покаяння і віднайдення справжнього патріотичного скарбу свого серця, бо «де ваш скарб, там і серце ваше» (Лк. 12:34). Він у любові до рідної землі чи у власній пихатості та гордині, які підігріваються, живляться славою і величчю своєї країни? Варто на закінчення ще раз наголосити, що справжній патріотизм - це все-таки любов. Отже, кожен його вияв має керуватись саме любов'ю, а не ілюзіями кращости, вищости, винятковости та ин. Любов - це дар! Люблять не за щось, а просто так, бо люблять - і все. Пам'ятаймо, що любов завжди скерована на когось, тому вона і є любов'ю 20 . Якщо ж вона зосереджується навколо нас самих, то й любов'ю перестає бути, а перетворюється в егоїзм. Ось так любов «стає бісом», а справжній патріотизм - «бісівським». Попри всі небезпеки, які чигають на нас за помилковим розумінням патріотизму, не можна його відкидати зовсім. Правдивий патріотизм справді є доброзичливим і ґрунтується на любові. Він виховує усвідомлення своєї власної гідности, а це допомагає шанувати инших, та й, зрештою, він є добрим провідником і вчителем на шляху до осягнення найважливішої чесноти - любови. А що важливіше за любов, коли йдеться про стосунки людей між собою та Богом?

1 Так останній називає К.С. Люїс, англійський письменник і християнський мислитель. Див.: Клайв Стейплз Льюис. Любовь // Пока мьі лицнє обрели. Санкт-Петербург, 2006, с. 577, 580. 2 Англіканець - вірний Англіканської Церкви. 3 Дени де Ружмон. Дьявол в наше время. 4 Класифікацію різновидів патріотизму подано за: Клайв Стейплз Льюис. Любовь // Пока мьілиц не обрели. СанктПетербург, 2006, с.577-580. 5 Клайв Стейплз Льюис. Любовь // Пока мьі лиц не обрели. Санкт-Петербург, 2006, с.578. Пор.: «Хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого не бачить» (І Йо. 4:20). 6 Патріотизм як любов має бути на когось і на щось скерований, але не сам на себе. 7 Пор. з євангельськими словами: «І коли твоє праве око тебе спокушає, вирви його й кинь геть від себе; ліпше тобі, ivo6 один твій член загинув, аніж щоб усе твоє тіло вкинуто у пекло» (Мт. 5:29). 8 Перший різновид патріотизму залежить не від історії, а від факту нашого народження в певній місцевості; другий різновид зумовлений історичним минулим, яке від нас не залежить. 9 Чим менше людина знає і цінить своє минуле, тим більша небезпека знецінення і байдужости стосовно до всього сучасного, яке є надбанням і плодом попердніх поколінь. 10 Націоналізм - це сукупність поглядів і життєва позиція, які ґрунтуються на обстоюванні права кожної нації' на державність і самостійність, а також на ідеї всебічного вільного розвитку власної нації серед инших націй; справжній націоналізм передбачає гідне ставлення до всіх инших націй. 11 Не вдаватимемось до дискусій про гідність, однак здається, що людська гідність не припускає зверхности, ненависти і гордині; також слід розрізняти почуття гідности і пихатости чи гордорсти. Окрім того, «усвідомлена любов до свого народу не поєднується з ненавистю до инших» (Д. Лихачев). 12 Подається в лапках, бо це за суттю вже не є патріотизмом. 13 Мимоволі пригадується операція «по принуждению к миру» здійснена російськими військами в Грузії в серпні 2008 року. 14 Така переорієнтація «спасає» і попередній (третій) різновид патріотизму. 16 1 Кор. 17:7. 16 Цитата за Клайв Стейплз Льюис. Любовь // Пока мьі лиц не обрели. Санкт-Петербург, 2006, с. 577, 580.. 17 Люблять Батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що своя (Сенека). Задля Батьківщини треба жертвувати навіть славою (латинське прислів'я). 18 Яку тваринку нагадує така поведінка? 19 Той, хто в біді кидає свій народ, стає його ворогом (Ч. Айтматов). 20 Любов не шукає свого (див. гимн любові ап. Павла: І Кор. 13:1-8).

36


№ 3-4

(37)

СЛОВО/вєресень-лютий,

2008-2009

\ rflffl Д ВИ [jfSHSffffl BBfff дітей

УГКЦ ЗА КОРДОН

в

Роздуми про батьків, дітей і явище заробітчанства Антон БОРИС

О

дного весняного дня, коли яскраво світило сонце (що особливо радувало душу після довгої та суворої зими), я вирішив прогулятися. Мені захотілось поласувати морозивом. Коли я купував його, до мене підійшов маленький хлопчик і попросив милостиню. Я дав, пішов далі, вельми зайнятий великим бажанням з'їсти морозиво. Про хлопчика ж я згадав аж увечері, коли зустрівся з друзями, тоді, коли всі раділи й веселилися, коли обличчя кожного з нас промовляло: «life is great» («життя прекрасне»). А перед моїми очима стояв хлопчинажебрак... Саме тоді я подумав: «Чи у всіх життя прекрасне?»... Шукаючи відповідь на це питання, мимоволі згадуєш велику кількість дитячих будинків та безпритульних дітей в Україні. У таких дітей спільним є те, що в них немає батьків. Звичайно, батьки, можливо, і живі, але чи цікавить їх доля своїх дітей: їхнє здоров'я, навчання, досягнення... В народі виникло прислів'я: «Не та мати, що народила, а та, що виростила». Справді, дуже важливо, щоб дитина виховувалась у добрій сім'ї. А як нема сім'ї?! Тоді-то діти починають швидко дорослішати, стають «дорослими дітьми». Занадто швидко подорослішавши, діти є неготовими до життєвих турбот і проблем. Як доглядаєш дерево, таким воно і виросте. Отже, і дитину слід виховувати змалку. Кожна людина погодиться, що для того, щоб виростити квіти, потрібні вода, сонце і, що найважливіше, догляд за ними: прополювання бур'яну тощо. Для виховання дитини потрібно чогось більшого. Це, першою чергою, присутність батьків. Саме на них лежить відповідальність за ріст і розвиток «дерева з маленького саджанця». Сумно спостерігати, коли батькам байдужа доля їхніх чад або (й більше!) вони використовують дітей як наймитів, рабів. Гірко говорити, але часто саме батьки змушують своїх дітей тяжко працювати, просити милостиню (до речі, «прибутковий бізнес»), щоб перехилити чарку. Тому дитина мимоволі стає «сиротою» і шукає опори поза сім'єю. Ця опора - вулиця. Але що вулиця може дати молодій, не до кінця сформованій особистості?! Відповідь однозначна: «Ніщо». Є лише певні варіянти, які пропонують «вирішення» труднощів «вуличних» молодих людей... Спочатку - алкоголь, потім - «травка», наркотики... Чи про таке майбутнє мріємо для наших дітей? Чи не приходить нам в голову думка, що так далі жити не можна? Не повинні діти тинятись вулицями, «зависати» в комп'ютерних клубах, у той час, коли мають вчитись у школі! На ці розваги треба мати гроші. їх діти або крадуть, або випрошують в людей. А далі... малий жебрак виростає - і стає дорослим жебраком. Це вже стиль життя. Чому ця людина, котра сидить згорблена на асфальті в подертому одязі та просить милостиню, у свої 20 виглядає на 40 років?! Вона сидить, а в той час могла б мати пристойну роботу, здійснювати себе і свої мрії, заробляти на прожиття і добре ім'я... Але бракувало виховання, опіки в дитинстві, в молодості.

Батьки, даймо нашим дітям шанс стати кимось! Не штовхаймо їх на вулицю. Можливо, ваші діти - майбутні великі вчені, герої України. Звичайно, не у всіх сім'ях така сумна ситуація, але все ж... Здається, добра благополучна сім'я, але раптом батьки довідуються, що їх син чи донька вживають наркотики! У великих переляканих очах читаєш безліч питань: «Чому?! Чого тобі не вистачало? Чому вдався до цього?» Але рідко хто з батьків скаже: «Винен я»... Саме батьки мають виховати дітей, навчити їх любови та вмінню не боятись проблем, не втікати від них, а вирішувати і долати. Дітям у наш час бракує спілкування з батьками, їхньої присутности. Діти частіше бачать дідуся та бабусю, ніж тата з мамою. Тоді вони «спілкуються» з телевізором, комп'ютером, починають шукати инших друзів. Не слід забувати, що у великій мірі саме від оточення залежить формування системи цінностей і поглядів на життя, на себе та ближніх. Та все ж повернімось до батьківського виховання. Бажаючи отримати хоч 5 хвилин спокою після тяжкого робочого дня, вони здатні задовільняти кожну примху дитини, тим самим розбещуючи її. (Тоді чому наркотик, як ще одна примха, не може мати права на існування?) Батьки хочуть для своїх дітей всього найкращого: освіту, одяг, найсучасніший телефон... Не дивним є, що явище заробітчанства стало таким поширеним. Якщо звернутись до статистики, то в Італії перебуває на роботах приблизно 400 000 українців. І це тільки в Італії!!! Звичайно, мати гроші - це круто (відчуваєш себе кимось!). Та чи важливо для двомісячної дитини, що в неї в банку на рахунку 1000$? Напевно, що ні... Радше батьківська присутність, відчуття материнської любови, батьківської поради, родинного тепла... Тому подумаймо, що важливіше для дитини: закордонні джинси і кросівки чи батьківська присутність. А себе спитаймо, яку цінність мають джинси (чи будь що инше) в порівнянні з почуттями, які сповнюють батьківське і материнське серця, коли вони побачать перші кроки малятка, щиру усмішку та перші слова: «Ма-мо, та-то». Тож будьмо гідними цих дитячих слів!


МОЛОДІ ЛЮДИ ЗАПИТУЮТЬ

№ 3-4 (37) СЛОВО /вересень-лютий,

2008-2009

Чому ми страждаємо?.. живе на небесах, qe все nfietcfiacHO, а ми fHiftn, на землі, ап{іажс]аємо... 7)0і

Автор невідомий.

$Іщо "Бог існує, іпо звіс/ки зло? $Іщо ж ні, tno звіуни qoSfto? Боецій.

Чому БОГ допускає, щоб ми страждали? А як не ми, то зовсім ні в чому невинні люди? Який зміст мають страждання, і яке відношення Бога до них?

Т

акі питання від молодих людей доводиться чути не раз... Що ж, ніхто не заперечить, що ми, сучасники, народилися і виростаємо в жорстокому світі. Землетруси, авіакатастрофи, які забирають людське життя, стали звичайним явищем. Війни, вибухи, терористичні акти стають головною темою новин. Дорогі нам люди втрачають життя, просто зникають через хвороби, злочинність або нещасні випадки. Ті, для кого бажаємо здоров'я і за кого молимося, невиліковно хворіють і відходять до вічности. Немає жодної гарантії того, що нас омине ядерний конфлікт, екологічна криза чи будь-яке инше лихо. Гинуть невинні... У молодих матерів вмирають новонароджені діти або ж народжуються із спадковими хворобами чи тілесними вадами... «Світ лежить у лихому», — із цим погоджується навіть Божественне Євангеліє (1 Йо. 5:19). А папа Йоан Павло II назвав таку світову дійсність «культурою смерти». Коли нам особисто доводиться стикатись із подібними трагедіями, то ми тоді несамовито страждаємо, водночас вперто намагаючись будь-що пояснити для себе таку несправедливість життя і світу. У таких випадках цілком природно відчуваємо біль втрати, зневіру і навіть гнів. Ви можете запитати: «Чому це сталося?», «Чому саме зі мною?», «Як це все може діятись?», «Де був Бог?» Однак у більшосте випадків такі думки мотивовані аж ніяк не смиренням, здоровим глуздом і ясним розумом, а страхом, емоціями, боязню перед труднощами і лінощами. Инколи душевний біль справді є настільки сильним, що людина не в стані проаналізувати, ситуацію, в якій опинилась. Тоді ти мусиш спробувати опанувати своїми емоціями, щоб змогти мислити логічно та тверезо, і щоб у твоїх роздумах з тобою перебував живий Бог. І ще одне: у цій статті ми не претендуємо на те, що дамо остаточну відповідь Вам, дорогі читачі, на порушену тему. Прагнемо лише звернути Вас на правильний шлях розуміння людського страждання.

Дмитро С Е Н Е Й К О

О

Страждання... Як?! Коли?! Звідки?!

дразу варто наголосити, що перед нами постало складне питання. Про людські страждання, смерть і муки писала не одна плеяда авторів: від давніх філософів до сучасних психологів, які у багатьох випадках до людських страждань ставляться поверхнево і дають однозначні відповіді на тему терпінь і мук (що це - зло, що воно не від Бога, або: факт страждань - не доказ Його байдужости, або (й того!): Його просто не існує і т.п.). Проте сучасні автори зовсім не звертаються до Божого Слова й усного Передання Церкви. А джерела Божого Одкровення є найціннішими у колекції думки про людські муки у світі, бо передають не те, що ми, люди, думаємо про страждання, а, передусім, Божий погляд на це надзвичайно актуальне питання. Господню думку почерпнемо з досвіду Його Церкви, її реальности та діяльности у світі, Св. Письма - живого і діючого Божого Слова, а також молитовного досвіду і писань Святих Отців Церкви, людей, котрі через молитву та Святі Таїнства розуміли Божу дію у світі (Його Промисел) і закликають усіх людей до такого ж розуміння речей у Всесвіті через молитовне спілкування з нашим Творцем. Терпіння людини є незбагненним таїнством: хто би про них що ствердно не говорив чи писав, не дасть

38

повної задовільної, до кінця зрозумілої відповіді. Ось банальний приклад: під час бурелому на когось упало дерево; дехто скаже: «То Божа кара», инші: «Бог зовсім не винен у тому, що.це дерево впало». Звідси і висновки: невже Богу не є підконтрольним все, що відбувається у створеному Ним світі? Чи не керує Він життєвими і творчими процесами світу і надалі? Чому гине вінець Його творіння - Людина? Мусимо погодитися, що не в стані зрозуміти всіх планів Бога. Ознакою мудрости людини є визнання того факту, що вона не може знати всього, що будь-яке знання - лише маленька частка всього відомого цього світу. Правдива мудрість народжується тільки тоді, коли погоджуємося з нашою людською обмеженістю. Кожне страждання має свою причину, не є випадковим, лише позбавлене аргументів, а їх пошук завжди є марною справою. Такий висновок можна знайти у старозавітній книзі Йова, де богонатхненним автором змальовані несправедливі, незаслужені випробування і терпіння праведної людини, яка не могла їх прийняти, не бачила в них сенсу. Однак з Божої відповіді про походження страждань Йов усвідомив, що був тільки близьким до цієї тайни, яка, однак, переростає його і не може бути до кінця ним сприйнята. Отже, людські страждання у світі — незбагненне таїнство.


№ 3-4(37)

СЛОВО/вєрєсень-лютий,

2008-2009

Наша віра залишає багато запитань без відповідей. Знаємо лише те, що Бог об'явив нам в Ісусі Христі. Важко повірити, що Бог бажає того, що призводить людей до сліз, депресій, психічних зламів тощо. Хіба покаяння і повернення до люблячого Творця не може бути здійснене иншим чином, ніж через хворобу чи нещастя? Але і в це важко повірити. Коли стоїмо безпосередньо перед безвинним стражданням людей і стикаємося із «темними сторонами Бога»1, то відмовляємося від богословського (тобто Божого) глибокого погляду на страждання, переосмислення свого життя з усіма бідами, які його супроводжують. Людські пояснення страждань, мук і терпінь протягом історії були по-своєму логічні: вони, як зло, вважалися карою чи розплатою (від Бога) за скоєне у цьому житті, або ж попередньому (індуїзм). Однак наша логіка ставала безсилою, коли зустрічалася з фактом незаслужених чи невинних страждань (каліцтва, вроджені хвороби, страждання дітей тощо). У Св. Письмі свідчення про терпіння невинних знаходимо у вищезгаданій нами книзі Йова, яка, однак, залишає нас без відповіді на гнітюче питання людських страждань і їх причину. Йов безвинно страждає через несподівану смерть його сім'ї, власну хворобу, але не гріхи були причиною його мук, адже він був праведний, із чим, зрештою, погоджується і Бог. І ця Господня згода із стражданнями є таємничою. Богонатхненний автор на прикладі страждаючого святого Йова лише натякає, що завдяки повній довірі до Бога людина може вистояти у стражданнях і що твердження давніх євреїв про муки через гріхи, які вчинив той, хто терпить болі, не до кінця правильне. А як тоді бути з безгрішним Йовом? Страждання будь-якої людини можна назвати злом, яке, однак, саме по собі не існує і не створене Богом, а з'являється від вибору людиною гріха, як бажання бути без Бога. Перебування з Господом і єднання з Ним у любові було й залишається найбільшим щастям для людини, метою її життя. Тому буде правильніше сказати, що справжнім злом є тільки гріх, тобто добровільна згода зі злом, на яку колись пішла і донині йде сама людина. Отже, тільки вона відповідає за зло, що оволодіває її серцем, внутрішнім світом, і через неї потрапляє у світ2. Звідки ж тоді фізичне зло (хвороби, смерть, стихійні лиха)? Волею Господа є завжди добро, а не зло. Якщо вони - воля Бога, то можна Йому дорікнути тим, що створив світ, на який Він не має впливу. Чи, може, це ми впустили зло-гріх у Всесвіт? Якщо ж єдиним злом є гріх, чим же ж тоді будуть людські страждання? На питання про походження хвороби сліпонародженого Ісус відповідає: «Ані він не згрішив, ані батьки його, але щоб ділам Божим виявитись на ньому» (Йо. 9:3). Як тоді такі Христові слова правильно розуміти і сприймати?

С

Попри всі біди, Бог веде нас до чогось кращого

лово терпіння походить від латинського patior, яке означає пройти, проходити. Воно споріднене із словом неприродній, пасивний3. Св. Дмитро Солунський: «... траплятимуться усілякі спокуси:

МОЛОДІ ЛЮДИ

ЗАПИТУЮТЬ

скорботи, печалі, лиха, переслідування, бідування, недуги й нещасливі трапунки, нужда, страждання, що надходять чи то з допусту Божого, чи зі злоби людської, або з природи, або випадково, чи з підступу ворога»4. Подібної думки є і святитель Єфрем Святогорець: «... Терпіння, нещастя... походять або від природи, або ж від лінивства, або ж від гріхів, або ж від людей»5. «Оскільки Адам згрішив з власної злої волі, то й гріх став причиною його смерті... Наскільки він віддалився від життя, настільки наблизився до смерті, адже Бог - життя, а позбавлення життя - смерть. Адам став причиною своєї смерті, бо віддалився від Бога...»е. Саме через гріх в людині з'явились смерть, біль, терпіння і страждання. Людське тіло опинилось вічна-віч із власною лише силою, втратило джерело життя (Бога), тобто скільки вистачає власного «запасу», стільки й живемо. Цим і пояснюється часто важке і болісне пережиття людьми смерти, страждань, терпінь, хвороб і болів, які не були спочатку нам властиві. Проте факт страждання і вмирання залишається незмінним. Таким став актуальний стан світу, в який він потрапив внаслідок гріхопадіння прародичів. Таким неприродним він залишається і надалі через подальший вибір гріха у житті. Початковий задум Творця відносно свого творіння мав прямо протилежний характер і не передбачав такого фіналу. Людина змінила Божий задум, хоча не перекреслила його. З'явився неприродний для неї стан страждань, які спочатку були перешкодою для Божого Промислу щодо повернення людини до Себе й обоження, але через воплочення і прийняття Ісусом Христом на Себе страждань, смерти і їх Преображення (тобто освячення, благословення) вони стали для кожної людини засобом до спасіння. Воплочений Христос відновлює наш зв'язок із Творцем, єднає з Джерелом Життя (яким є Бог у Євхаристії, де Він «Сам Себе дає на поживу вірним»7, або ж «... Хто цей хліб споживатиме, той повіки житиме»*), позбавляє у численних чудах від хвороб і терпінь. Однак, вони далі чомусь залишаються серед людства. Через Євангелію Господь дарує людству справжнє розуміння страждань, навіть серед невинних людей. А всі подібні людські нещастя розглядаються християнами як можливість духовного розвитку, тобто хвороба, навіть невинної людини, стає корисною у Христі. Недуга може бути благодатною (нести в собі Божу силу і благословення): життя такої особи може відкритись у новій перспективі. «...То благодать, коли хтось свідомо, заради Бога, терпить злидні, страждаючи несправедливо. Яка-бо похвала страждання, коли вас б'ють за те, що ви завинили? Але коли ви, робивши добро, за те страждаєте і переносите страждання терпеливо - це благодать у Бога» (1 Пт. 2: 19-20). Хвороба, страждання, терпіння поглиблюють духовне відчуття, сприйняття люблячого Бога, людей, світу, всього людського життя. Якщо страждаюча людина -християнин, тобто з'єднана з Господом Ісусом Христом молитовно і через хрещення та Євхаристію, - вона завжди побачить позитивний сенс своїх терпінь. Він таким і є, а лише в наших вигадках і теоріях

39


МОЛОДІ ЛЮДИ ЗАПИТУЮТЬ - це нещастя, суцільне зло, після якого життя не має жодного значення. Але люблячий Господь використовує факт нашого страждання передусім для того, щоб принести зцілення духовне - від хвороби гріха, яка, згідно Євангелія, є набагато небезпечнішою, ніж будь-яка тілесна недуга. У творах багатьох Святих Отців Церкви міститься подяка Богові за те, що Він у Своєму чоловіколюбстві не відкриває для людських очей те, що кожен вчинений нами гріх, Навіть найменший, робить із нашим серцем; яке спустошення і отруєння гріх робить у душі. Якщо б коли-небудь Бог таки відкрив людині її внутрішній стан, і вона хоч би краєм ока заглянула всередину себе, то від жаху збожеволіла би чи померла б на місці... Коли с т и к а є ш с я із ж а х л и в о ю р е а л ь н і с т ю . . . У своєму мисленні ми, що страждаємо від хвороби чи маємо такими близьких нам людей, можемо преобразити значення цих страждань, адже вони є також нашим зціленням і саме для цього допущені Богом. Довіртеся Богу. Так буде найкраще для нас чи рідних нам людей, хоч до кінця не буде зрозумілим такий жахливий метод поведінки Господа. «Коли Його любиш, не журися лихом, що облягло тебе, бо "тим, які люблять Бога..., усе сліедіє на добро" (Рим. 8:28); все, що світ цей вважає злом (переслідування, бідування, досади, приниження) - все це тим, що люблять Бога, не згубу, а спасіння приносить»9. Зцілення людини як особи, тобто відновлення у ній єдності духовного і тілесного - ось для чого Бог використовує наші недуги, болі, страждання і терпіння. Зауважимо: не дає хвороби чи страждання, а використовує їх в нас, коли терпимо від них. А якщо вони для такого зцілення не потрібні, Він приносить і фізичне зцілення людині чи то через чудо в її житті, чи то через молитву Церкви, зокрема у Святому Таїнстві Єлеопомазання. А взагалі, хвороба, навіть без фізичного зцілення, несе стимул для нашого духовного життя і зростання. Згідно думки Святих Отців, хвороба, тілесні терпіння відкривають людину на Бога, тому такі люди, якщо вони належно, по-християнськи сприймуть свою недугу, стають сповненими Господньої сили, носіями Св. Духа, Котрий живе і діє через них. Тому хворі люди - великий скарб Церкви і світу, скарбники Божої благодаті для инших людей: «...Моя сила виявляється у безсиллі» (2 Кор. 12:9). Чи знаєте ви про ставлення до хворих матері Терези з Калькутти, котра все своє життя присвятила прокаженим? Вона казала, що кожен день тисячі разів торкалась Христа, торкаючись ран страждаючих людей. Для неї вони, носії образу Божого, були скріпленням віри, наснаги до життя, діяльности. їхні муки і страждання мати Тереза реально співпереживала разом з ними, неначе муки і страждання нашого Господа Ісуса Христа. Саме тоді й відкривається справжній сенс життя - жити для иншого10. Терпіння і муки у Христі стають корисними, бо через особливу відкритість на Божу благодать у таких нещастях людина може легше стриматись від гріха і гріховних пристрастей. Очистившись через страждання, людина стає здатною прийняти Духа, Котрий потішає, приносить мир, спокій, лагідність, підбадьо-

40

№ 3-4 (37) СЛОВО /вересень-лютий,

2008-2009

рює, просвіщає... і повертає до життя даруванням радости й надії через Божественне Писання і молитву Церкви11. Проте, якщо хворі люди живуть, значить є життєво необхідними для світу. Лише придивімося, як люди, уражені наприклад хворобою Дауна, випромінюють собою мир, радість, відкритість і простоту - основні ознаки життя Св. Духа в них. «Для мене остаточне значення терпіння (таких людей) полягає в переконанні прийняти правду нашого життя, яка полягає у тому, щоб віддавати нашу любов, коли ми сильні, і приймати любов инших, коли ми слабкі, і, що найважливіше, завжди робити це спокійно і безкорисливо»'12. Вмирає новонароджена дитина у лоні матері... Свого часу філософ Пубілій казав: «Людина вмирає стільки разів, скільки втрачає близьких». Проте хто з нас знає, що би було з цією крихіткою, коли б вона вижила і стала дорослою... Чоловіколюбний Господь знає. І якщо б для матері ця дитина ще трохи жила, а згодом померла - чи не були б страждання мами ще більшими через те, що помирає дитина, котру вона виростила і виховала? Речі, про які тут пишемо, на перший погляд, здаються різкими, жорстокими і невиносними. Але треба навчитись сприймати наше життя не емоційно і через те - неправильно, а духовно, як Його бачить Бог. А Він знає, що краще для нас чи для инших. Повірмо в це. Він - наш чоловіколюбний Батько. Проте і це не є однозначною відповіддю на питання невинних людських страждань. «... Але ж те, що трапляється нам з волі Божої, не є зло, навіть коли злом видається, бо ніколи не є злою Його воля свята, що у нас звершується, а завжди добра й блага, так і те, що приходить з волі Його, є благе, а не лихе, бо нам на користь, а не на згубу, й на наше зростання, а не на погибель служить. Чи ж не на всяк день молимося Отцеві Небесному, кажучи: „Нехай буде воля Твоя" (Mm. 6:10)? Не властиво благій волі Господній хотіти для нас зла, коли Його благовоління мовить: „Мені-бо не люба смерть грішника" (Єз. 18:32)»и. Подивугідним є те, що всі святі люди прожили життя у терпінні та муках, незважаючи на те, що гріх через благодатне життя цих осіб не міг викликати у них таких нещасть. Життя їх у більшості випадків було справжнім мучеництвом . Звідки ж тоді терпіння у них? Бо «шлях, який веде до Господа, є вузьким і тернистим. Той, хто бажає йти ним, переживає труднощі, заливається потом і кров'ю...» через віддаленість людини від Бога (у гріхах, спокусах, пристрастях). «Через багато страждань нам треба ввійти в Царство Боже» (Ді. 14:22). З моменту відмови від справжнього щастя життя людини стало мукою. Звичайно, у святих людей була велика благодать і духовна сила, у яких вони раділи у своїх фізичних муках. Ми ж часто-густо втрачаємо терпіння і правильне (християнське) розуміння страждань. Замість післямови « Ч о м у Господь не може зцілити нас одразу? Чому мовчить на наші страждання? Невже залишив нас із


№ 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

МОЛОДІ ЛЮДИ ЗАПИТУЮТЬ

2008-2009

нашими терпіннями?» - запитуєш і все ще нарікаєш. «Невже ж забуде молодиця про своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду» (Іс. 49:15). Необхідно навчитися відрізняти у нашому житті лемент від нарікання. Нарікання - дуже поширене явище. Натомість втрачено поняття справжнього лементу, яким є плач перед Богом. А роздратування і злість, які накопичуються у душі, не знаходять свого природного виходу і тому виливаються на Бога і ближніх. Подібно було з біблійним Йовом. Він звинуватив Бога не тільки в тому, що Той покинув людину, а й зробив Його відповідальним за зло, яке спіткало її. На думку Йова, Творець не лише залишив своє творіння, але й прагне, щоб воно страждало і збільшує його біль. Таку велику рану міг нанести людині тільки Він, тільки Бог міг викликати таке велике страждання того, кого покликав до існування. Йов говорить про свою безвинність перед Богом, а Бог відповідає йому инакше, ніж він того очікує. Господь стає поруч з ним, і ситуація Йова враз змінюється. Щоправда, найважливіше тут не те, що цей праведник отримав усе своє добро назад, але те, що він поєднався з Богом. Ми й далі можемо відчувати незадоволення: Бог перервав Своє мовчання, Він заговорив до людини, проте так і не сказав про страждання ні слова, не пояснив несправедливости щодо власного вірного слуги, не промовив нічого щодо становища людини, котра> дуже страждала і страждання котрої були безпідставними. Коли у молитві Господь стає поряд з нами, Він викликає в нас таке зворушення, що зникають усі запитання і не потрібно більше обвинувачувати Бога. Ми ж чекаємо на Того, Хто зможе вгамувати наш життєвий неспокій. Тому коли Йов почув, що Господь є, що Він поруч, то заспокоївся і в нього зникли всі запитання, попри те, що досі він вважав: Бог не має права завдавати людині такого болю. Прочитаймо епізоди Христових страстей у всіх Євангеліях. Він у Своїх стражданнях, терпіннях і муках... мовчав. Про це згадує кожен з євангелистів. Правда, один раз відповів первосвященикові та Пилатові й знову замовк. Коли з Нього глузували, знущалися, Він мовчав. І коли вмирав, лише декілька слів почули від Нього ті, котрі стояли біля хреста. Бог страждав і вмирав мовчки. Своїм божественним мовчанням Він усе сказав, зробив, навчив, відкриши двері до Себе й вічного життя, і знову замовк. Нам иноді здається, що Господь мовчить, що на наші печалі і скорботні молитви Він не відповідає. Насправді Бог чує, знає і співчуває нам так само, як тоді,

в дні Своїх страждань, безмовно страждаючи за нас і сьогодні. Ми ж, коли у церковній чи приватній молитві розмовляємо з Ним, не повинні думати, що це Божественне мовчання означає байдужість, що Він, коли ми говоримо, не чує. Бог не може не чути. Просто, як і тоді, Господь нам вже все сказав. Він розповів нам більше, ніж може вмістити світ і наше серце. Творець вказав нам дорогу життя і тепер безмовно чекає руху серця і волі кожного з нас. Коли Бог наші нещастя використовує для нашого ж добра і щастя (а так є завжди), то, «зносячи скорботи, осягає чоловік святість, за словом одного з Отців: „Прикрощами святі творяться V 6 . «Страждання

зазнаєте у світі,

але

будьте

відважні: Я переміг світ» (Йо. 16:33)

М

и часто забуваємо про ще одне значення страждань, поневірянь, болів, нещасть і всього, що так турбує і примушує замислитись сучасну людину. А це - шлях Христа, наслідування Його страждань. Це - велика тайна несправедливости, в яку увійшов навіть Він, щоб визволити з неї людину. Не міг відшукати чоловіка инакше, як через власні страждання. Помста не характерна Богові. Він не шукає в людині відплати за її гріховність, не знищує Свій Божий образ через невірність, натомість бере на Себе її страждання і разом із нею страждає. Цікавою є така поведінка Творця із Своїм творінням, і це є духовна, найбільш таємнича і спасительна роль будь-яких терпінь: гідно прийняти страждання (свої чи инших) як певне випробування або шлях навернення якщо не для самого хворого, то для його оточуючих. Прийняти страждання як нашу відповідь на Його муки і безмежну любов до нас. Усвідомити, що через наші муки далі продовжується спасительна місія у світі, і Христос, співстраждаючи з нами, діє в нас, через нас входить у світ, дає йому вічне життя. Нехай для людей назавжди залишиться в пам'яті приклад Папи Римського Йоана Павла II, котрий, прийнявши власні тілесні страждання, спричинені хворобою, зберіг гідність життя і своєї міси на землі. Пам'ятаймо, що Бог дарує нам такі невичерпні джерела нашого життя, як Боже Слово (Св. Письмо), Святу Церкву, Христове Тіло з молитвою і Таїнствами, у яких поміщено все, що потрібне для життя людини. Ці джерела ведуть до єдиного - Бога - і зрушуються 17 не раз у рік, а завжди; кожен може приступити до них у будь-який час. Тільки доторкніться, забажайте, припадіть до Господа у них - і відчуєте зціляючу силу.

'Див.: Пежхальський. Ю. Листи до священика. Львів 2008, с. 52. Шпідлік Т. ПупгьДуха. Полоцьк-Брест 1999, с. 49. ^ ^ ^ Ноуен Генрі Дж. М. Возлюблений Богом Адалі. Львів 2005, с. 75. Туптало Д Лік Духовний. Львів 2005, сс. 34-35. Архимандрит Єфрем Святогорец. Отеческие советьі. Саратов 2006, с. 29. Див.: Василій Великии. Бог не є винуватцем зла ІІГомілії, Львів 2006, с. 134. Див.: Вин Вечірні з Літургією Василія Великого у Велику суботу //Молитвослов, Рим-Торонто 1990, с. 631. 8 Див.: Ио. 6:58. 9 Див.: Туптало Д. Лік Духовний. Львів 2005, с. 33. '"Див.: Мартинюк Ю. Евтаназія // Слово №4 (25), жовтень-листопад 2005. с. 31. "Пор.: Архимандрит Єфрем Святогорец. Отеческие советьі. Саратов 2006, с. 70. 12 Пор.: Ноуен Генрі Дж. м. Возлюблений Богом Адам. Львів-2005, с. .82. 13 Див.: Туптало Д. Лік Духовний. Львів 2005, с. 29. 14 Пор.: Архимандрит Єфрем Святогорец. Отеческие советьі. Саратов 2006, с. 30. 15 Див.: там само, с. 42. 1б Див.: Туптало Д. Лік Духовний. Львів.2005, с. 31. 17 ІІор.: Ио. 5:4: «Ангел оо Господній... заколочував воду, і хто, отже, перший поринав по тому, як вода заколочувалася, то одужував, хоч яка б там була його хвороба». /

2 Пор.: 3 Пор:. 4 Див.: 5 Пор.: 6


ОСОБИСТІСТЬ

Ns

ЖИТІЄ

3-4 (37)

СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

КОНОТЙНТИНЯ

Ліісяця литого 14 Ж и т і є і ж и т т я й подвиги Овятого Перого

ОТЦЯ

НАШОГО

НДСТДВНИКД И

Констднтинд Філософа,

учителя слов'янського

Блдгослови, Продовження,

НД(ІОДУ.

ОТЧЕ.

початок у попередньому номері

/

IV. Коли ПРИЙШОВ If ІЦгО^ОД, ВІДДДЛИ ЙОГО ВЧИТЕЛЯЛІ, IFCK

rpAUTHKIf ТД

ДІЯЛЕКТИЦІ, ВСІЛІ

Т4

І

34

ІНШІ H4lfKH ВЗЯВСЯ, НДВЧИВСЯ

ВСІЛІ фІЛОСОфсЬКИЛІ уЧЕННЯЛІ,

І Н Ш И Л 1 ЕЛЛІНСЬКИЛІ

НДуКДЛІ. I

ПОН4Д

4

Т 4 К ВИВЧИВ

Ж

LJJOK

НДВЧДВСЯ. І 34 TfH ЛіІСЯЦІ ЗДСВОЇВ

І ГоЛІЕр, І ГЕ0ЛІЕТ(ІІЇ, І If ЛьВД Т4 If Ф о т І Я

ї ^ Ifci^f,

Я К НЕ ВИВЧИВ

ї ^ жоден

З

Н Ь О Л І У ) І З С Т Д Р Н Н І С Т Н З Л И Л И С Ь , СПОЛІДГДНЧИ ОДНЕ О Д Н О Л І У , ЧИЛІ І ВДОСКОНДЛННТЬСЯ Ї L|JF Б І Л Ь Ш Е , Н І Ж

БуЛО

ДСТ^ОНОЛіІЇ,

ТЕ Й ^ И Т О ^ И Ц І , Д У И Ф / I L F Т И Ц І ,

HHJf,

H41fKH

ЛІУЗНЦІ

Т 4 К ЯК ^ И С Т

(if

Т4 ЛІИСТЕЦТВО.

( З Д І Б Н І С Т Ь ) ДО Н 4 В Ч 4 Н Н Я , В И Я В И В В І Н Л 4 Г І Д Н И Й HOJIOB: ІЗ Т И Л І И ^ О З Л І О В Л Я В , З К И Л І ЦЕ

Д-ТО

К О Р И С Н І Ш Е , у ^ И Л Я Н Ч И С Ь ВІД THJF,

СХОДИТЬ Н4 І ^ И В І С Т Е Ж К И .

І

(ПОЛІИШЛЯВ) ТІЛЬКИ

П^О ТЕ, я к ,

П О Л И Н Я В Ш И ЗЕЛІНЕ Н4 НЕБЕСНЕ, В И Л Е Т І Т И З Т І Л 4 ЦЬОГО І З Е О Г О Л І Ж И Т И 1 8 .

Коли

ПОБ4ЧИВ

ОСТ^ДД

ЛОГОфЕТ,

ВВОДИТИ

ДОВІДДТИСЬ,

If

L|JO В І Н Т 4 К И Й , Д О В Ч И В HOALLF у П ^ Д В Л І Н Н Я СВОЇЛ1 ДОЛІОЛІ

і

ЦД^СЬКІ П 4 Л 4 Т И .

IJJO Т 4 К Е

фІЛОСОфІЯ?»

СПИТ4В

В І Н ЖЕ

його

ОДНОГО

І

( Д О З В О Л И В ) БЕЗ

р з у , КДЖуЧИІ «ФілософЕ,

СВОЇЛІ в п р в н и л і уЛІОЛІ ОД^Зу ВІДПОВІВ:

БОЖЕСТВЕННИЙ І ЛИДСЬКИ^, Н4СКІЛЬКИ ЛІОЖЕ ЛИДИН4 Н4БЛИЗИТИСЬ ДО ЕоГД,

IJJO

^ О Т І В БИ

я

« З Н 4 Н Н Я ^ЕЧЕЙ

Н4ВЧ4Є ЛНДИНу ДІЛДЛІИ

19

(своїліи) БуТИ ЗД ОБрЗОЛІ І ПОДОБОИ ТВОРЦЯ СВОГО» . 1 З ЦЬОГО (чДСу) LJJE БІЛЬШЕ ПОЛКБИВ ЙОГО І постійно з д п н т у в д в п р

ВСЕ Ц Е Й ) В Е Л И К И Й І ЧЕСНИЙ

л і у ж . Він

ЖЕ

ндвчдв його філософськоліу

ВЧЕННН,

-

ВИКЛ4Д4МЧИ ГЛИБОКІ ДуЛІКИ В КІЛЬКО^" словдх . В ЧИСТОТІ ПЕркуВДНЧИ, ЧИЛІ БІЛЬШЕ догодждв Б о г о в і , ТИЛІ БІЛЬШЕ ЛНБИЛИ його всі лмди. ЛогофЕТ ВИЯВЛЯВ ЙОЛіу гідну ЧЕСТЬ І

30Л0ТД

БДГДТО ДДВДВ, Д ВІН НЕ П^ИЙЛІДВ. Одного

P3\F

ЛОГОфЕТ

СКДЗДВ ЙОЛіу: « Т в о я к р с д Й ЛіуД^ІСТЬ СПОНуКДНТЬ ЛІЕНЕ ЛНБИТИ ТЕБЕ LjJE БІЛЬШЕ. Є If ЛІЕНЕ дочкд Д^ОВНД, я к у Я jCJECTHB, п р к р с н д І БДГДТД, ^оду ДОБРОГО Й ВЕЛИКОГО. Які|ІО ^ОЧЕШ, ВІДДДЛІ ЇЇ ТОБІ ЗДЛІІЖ, ВІД ЦЕСЛр ПРИЙНЯВШИ ВЕЛИКу ЧЕСТЬ і к н я ж і н н я , о ч і к у й І БІЛЬШОГО - НЕВДОВЗІ і с т р т н г о л і 18

Константин навчався у відновленому в середині IX ст. Константинопольському університеті, де майбутні державні чиновники вивчали курс "семи вільних мистецтв". Лев Математик - найбільший представник візантійського "просвітництва" IX ст., він відновив у суспільстві заняття точними науками та вивчення античних текстів, очільник університету. Фотій - найвидатніший вчений-філолог IX ст., знавець творів стародавніх авторів, великий богослов, в 40-50-х роках - видатний державний діяч, з 858 року - патріярх Константинопольський. Перелік вивчених Константаном наук - традиційний, подібний поміщено в Житії патріярха Никифора. Однак слід зауважити, що посилання на вивчення наук не характерне для більшости тодішніх візантійських Житій. Зокрема, у Житіях, написаних у чернечому середовищі, завжди підкреслювалось, що святі читають лише Святе Письмо і не мають потреби у вивченні різних "диявольських винаходів", як, наприклад, граматика чи "павутина" силогізмів. Ось чому детальний перелік "еллінських учень", досконало засвоєних Константаном, - важливе свідчення характерної ментальносте та особливосте благочестя кирилометодієвської слов'янської традиції. Перелік успіхів, поведінки і умонастрою, згідно з дослідженням Гривеца, є мозаїкою фрагментів з Похвального слова Василію Великому, написаного в 381 році Григорієм Богословом. За свідченням Анастасія-бібліотекаря, Константан складав грецькою літургійні гимни для співу. Разом з братом Методієм Константин під час великоморавської місії плекав церковний спів, навчаючи його своїх учнів, які й співали в римських храмах слов'янську літургію. У "Похвалі" святим братам зустрічаємо таке звернення до св. Методія: "Ти оздобив храми піснями духовними". 19 Константинове визначення філософії сягає тих еклектичних визначень, які є симбіозом визначення стоїків - "знання речей божественних і людських" - з платонівською ідеєю про наближення до Бога з допомогою філософських знань і які можна зустріти у пізньоантичних "компендіумах" VT-VII ст. У Константина воно тільки доповнене словами з біблійної книги Буття про створення людини "на образ і подобу Божу".

42


Ne 3-4 (37)

СЛОВО/вересень-лютии,

УГКЦ

2008-2009

В

КАЗАХСТАНІ

кудеш». Відповідав же йоліу Філософ: «Великим це дар для Бажаючи^-

Й О Г О , ДЛЯ ЛІЄНЄ Ж

немає нічого

вимого за навчання, завдяки якол\у, з і в а в ш и знання, ^очу шукати честі і Багатства прадіда». Почувши відповідь його, пішов логофет до цариці гі сказав: «Ось філософ юний не

ЛЮБИТЬ Ж И Т Т Я

цього, та все ж не відпустила його з нашого товариства, але, постригши у священики, дамо йому служіння, не^ай вуде вівліотекарелі у патріярха в Святій Софії,

ЛІОЖЛИВО,

jf04 так утримаємо

20

його». Так з нилі і зровили . ПоБувши з нижи деі^іо на цій служві, він відійшов на Вузьке люре та сховався таємно в монастирі, шукали ж його шість

ЛІІСЯЦІВ

і ледве знайшли і, так як не

ЛІОГЛИ

примусити до т і є ї служви,

ВБлагали прийняти сан учителя, навчати філософії CBoijc і чужинців зі всілякою підтримкою й ДОПОЛІОГОЮ. І

взявся

V. Якось Лнній патріяр^ підняв єресь кажучи, Скликавши сокор, звинуватили його,

IJJO

I^JOB

ЗА

це21.

не виявляти почесті

СВЯТИЛІ

(іконам).

каже неправду, і зігнали з престолу. Він же твердив:

«Не переконавши, насиллям жене зігнали, БО не може ні^то опиратись словам люїлі». Цесар же з патрикіями, підготувавши Філософа, послав до нього, так мовивши: «Які^іо зможеш юнака цього переконати, то знову престол свій отрилиєш». Він же, коли повачив Філософа, такого юного тілом, і, не відаючи, який зрілий у нього улі, і ти\-, ЦІО вули послані з ним, сказав їм: «Ви недостойні підніжок мої^, як же я стану дискутувати з вами?» Філософ відповів: «Не людського звичаю дотриліуйся, а дивись на Божі заповіді, БО ЯК ТИ - із Землі, душа (твоя) - створена Боголі, так і всі лій, та, на землю глядячи, - не гордуй, людино». Знову Лнній повідав: «Не належить ні восени шукати к в і т и , ні старця Нестора гнати на війну, як якогось юнака». Філософ відповів йому: « Т и салі проти севе висуваєш доказ. Скажи мені, у якол\у віці душа від тіла сильніша?» Той відповів: «X старості». І сказав Філософ: «На яку ж війну гониліо теве - тілесну чи духовну?» Той сказав: «На духовну». Тоді Філософ промовив: «X таколіу разі тепер т и

СИЛЬНІШИЛІ

Будеш і не розповідай нам таки^- притч,

пору не шукаємо, ні на війну теве не

ГОНИЛІО».

БО М И НІ К В І Т І В

не в

Засоромлений старець на інше звернув розмову:

«Скажи мені, юначе, чоліу, коли ^рест розвитий, ЛІЙ не поклоняємось йому, не цілуємо його, а ви, коли зовраження сягає тільки до грудей, честь йоліу віддаєте, як іконам, і не соромитесь (цього)?» Філософ відповів: «Хрест має чотири частини, і якціо одна частина його вуде втрачена, то вже загувить свій ОБраз, а на іконі лик овраз і подову того появляє, заради кого вона написана. 20

Як показує порівняння з инншми місцями ЖК (IX і XI), "прадід" - це родоначальник усіх людей Адам, і "відшукати його честь і багатство" означає досягнути тієї досконалости, якою володів праотець роду людського до гріхопадіння. З цієї відповіді випливало, що Константан хоче відмовитись від світської кар'єри і стати ченцем. 21 Бібліотекар, грецькою - хартофілакс, був першим секретарем патріярха, у провадженні якого знаходились і діловодство патріяршої канцелярії, і архів патріярха. Дослідники розходяться у думці стосовно питання сану Константина. Більшість з них вважає, що Константин був висвяченим у диякони як молодий і недосвідчений працівник канцелярії. Однак відомості у Житії про те. що він був "постриженим у священики" та прийняв "сан учителя" дозволяють твердити про отримання Константином єпископського сану. 22 "Патріярх Анній" - тут мається на увазі константинопольський патріярх Йоан Граматик (837 - 842 pp.), ідейний глава партії іконоборців, яка виступала проти почитання ікон. Він був силою усунутий від патріяршої посади після смерти свого покровителя імператора Теофіла і скликання собору 843 року, на якому було відновлено іконопочитання. "Анній" - презирливе прізвисько, яке надали патріярхові суперники. Розповідь агіографа про диспут між Константином та Йоаном Граматиком викликає сумнів у дослідників. Після відновлення іконопочитання у 843 році жодного разу не піднімалось питання про нові привселюдні диспути з іконоборцями. Але так як Йоан Граматик мав репутацію незрівнянного полеміста і оратора, що зумів з допомогою "діялектичних доказів" навернути на свій бік чимало суперників, то в цілому ряді Житій святих з'являються описи надуманих диспутів, у яких святий отримує повну перемогу над "єресіярхом". З цією традицією пов'язана й розповідь ЖК. Внесення її, як і инших описів релігійних диспутів, у Житіє мало для агіографа особливе значення як доказ не тільки великої вчености Константина, але й його право вірно сти. Тим самим посередньо доводилась і правовірність створеного ним слов'янського письма.

43


ОСОБИСТІСТЬ

Ns

3-4 (37)

СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

Ядже до д и в и т ь с я , Бачить лик не лева і рисі, (а первоовраз)». і з н о в у старець сказав: « Я к це лш ПОКЛОНЯЄЛЮСЬ ^ЄСТІ( І БЕЗ НЛПИСу НД НЬО/ИIf, jfOMd Є Й ІНШІ ^ « Т И (з НаПИСаЛш), A HKLjJO на і к о н і НЄ НаПИСаНО ІД1ЄНИ ТОГО, jfTO З О Е р ж е Н И Й , то ви не п о ч и т а є т е її?» Ф і л о с о ф відповів: « в с і л я к и й Хрест овразолі своїлі П О Д І Б Н И Й

же сказав:

«ЯКІ^ІО

до Хлистового

^естд, а

Бог сказав Жойсею: не сотвори всілякої

поклоняєтесь (їлі)?» Філософ на це відповів: БИ

всі ікони

ти правий, але він сказав: не всілякої,

«ЯКЦІО Б

ТОБТО

не ліають

єдиного

ПОДОБИ, ТО ЯК

о в р а з у » . Отарець

же ви творите ї^ і

сказав: не сотвори жодної

П О Д О Б И , Т О БУВ

лише гідної». Проти цього вже нічого не лііг

Заперечити старець, і заліовк, засоролшний22. VI. Після цього агаряни, яки^ називають сарациналш, підняли ц л у на єдине Божество Овятої Тронці заявляючи: «Як це ви, ^ и с т и я н и , вважаючи, ijjo Бог один, знову ділите його на троє, стверджуючи,

LJJO

(є) і Отець, і Оин, і Ду^ Овятий? Якцло дюжете зрозуміло пояснити це, то

пошліть ліужа, який злюже говорити про це і переконати нас». Було тоді Філософові 24 роки. Цесар же, скликавши совор, запросив Філософа і сказав йоліу: «Чи чуєш, Філософе, ЦІО ліовлять погані агарянн проти нашої віри. Так, як ти є Святої Тройці слуга і учень, йди і вступи з нилш в Боротьву, і Бог, вершитель кожної справи, прославляєлшй у Тройці Отець, Оин і Ду^ Овятий, не^ай подасть

ТОБІ

Благодать і силу у слова^ та поставить проти Голіята як другого нового Давида, який

переміг трьома каліінцяліи, і поверне теве налі як гідного Царства Невесного». Коли Філософ почув це, то сказав: « І з радістю йду (воротись) 3а віру християнську. Що на світі є солодшого для жене, ніж за Овяту Тройцю вліерти й жити?» Приставили до нього асикрета Георгія і послали його23. Коли ж дійшли вони туди, вули налшьовані ззовні на дверя^ у всі*с християн Зображення делюнів, ЦІО кривлялися і ^улу чинили. Опитали ж Філософа, проліовляючи: «Чи ліожеш зрозулііти, Філософе,

IJJO

означають знаки ці?» Він сказав: «Бачу зображення дежонів і гадаю,

IJJO

т у т всередині живуть християни. Еони ж не можуть з нижи ліешкатн й утікають геть від ни^. Я де ззовні нелиє ци^ знаків, із

Т И Л І И ВОНИ

перебувають всередині»24.

Я 3а овідолі сиділи агаряни, люди розулші й начитані, навчені геоліетрії, астронолнї та іншилі наука/И, і,

ЦІОБ

випровувати його, питали25: «Чи Бачиш, Філософе, дивовижне чудо, як Божий

пророк Жу^аліед, і|іо приніс на/и влагу вість від Бога, навернув вагатьо^ людей (до своєї віри) і всі лій дотриліуєлюсь його закону, ні в чоліу його не порушуючи. Я ви, дотриліуючись закону Хрнста, вашого пророка, зверігаєте й виконуєте його так, як завгодно кожноліу 3 вас: один - так, а інший - інакше». Філософ відповів їл\: «Бог наш - як ліорська

ГЛИБІНЬ, І

пророк говорить про Нього: "Рід

26

його ^то пояснить? Бо ж и т т я його взяте від зелиі" . І заради пошуків Його Багато сходять у цю

ГЛИБІНЬ,

і сильні розуліолі із його дополіогою, знаходячи Багатство духовне, перепливають і

повертаються, а славкі, як т і , ЦІО провують переплисти на гнили^ коравля^, тонуть, а інші ледве

Водночас слід визнати, що текст диспуту належить перу Константина, бо аріументи Йоана Граматика побудовані на цитаті з листа Григорія Богослова до Нікобула. Відомо, що Константан глибоко вивчив спадщину Назіянзина. Крім того, у тексті диспуту зовсім немає випадів проти занять наукою, як де було характерним для стилю инших Житій, у яких Граматика з насмішкою названо "ритором". Уся ""наука" і "мистецтво спору" безпорадні перед людиною, яка промовляє від імени Божого. "Впродовж ІХ-Х ст. візантійсько-арабські конфлікти і переговори неодноразово супроводжувались письмовими звертаннями арабської сторони до імператора або до когось із сановників з викриттям християнської релігії. Зокрема, до Михаїла III було відправлено два арабських послання з нападками на догмат про Пресвяту Тройцю, на які, за дорученням імператора, письмово відповідав візантійський богослов Микита Пафлагонський. Поїздка делегації до арабів відбулась у 851 або 852 році. 24 Згідно з одним із едиктів каліфа Мутавакіля, який правив з 847 року і переслідував християн, приписувалось робити зображення диявола на дверях християнських будинків. "Діялог між Константаном і арабами за жанром близький до тодішньої візантійської антиісламської полеміки. 26 Пор.: Іс. 53, 8.

44


Ne 3-4 (37)

СЛОВО/вересень-лютии,

УГКЦ В КАЗАХС

2008-2009

СПаСЛЮТЬСЯ, ЗДТОГШНІ НЄЛІІЧНИЛІИ ЛІНОЦШІИ. Я Ваше ЛІОре - І Вузьке, І вигідне - Л10ЖЄ ПереСТрИБНуТИ

чеусз

ЛІЛЛИЙ І великий. НєЛІЛЄ (у НЬОЛіу нічого) ПОНаД ЗВИЧЛИН1С ДНДСЬКY (жіуку), А ЛЮЖуТЬ ЗРОБИТИ. НІЧОГО (Ж^Л/Иед) ВД/Н не ЗДЕОрОНИВ. Якціо не СТрИЛІДВ вашого

НЬОГО к о ж е н ,

ТІЛЬКИ те,

LjJO

ВСІ

г н і в у І ПОЖДДДНЬ, 4 допустив Ї^С, ТО ЛІИСЛЯЧИЙ ЗрОЗуЛіІЄ, в я к у вкидає вас прірву. Я Яристос не Т4К, В і н важке з н и з у ДОГОРИ ПІДНОСИТЬ, ВІрОЮ і ділаліи Б о ж н л і и повчає людину. Ядже В і н - Творець ВСЬОГО, СТВОРИВ лмдину посередині ЛІІЖ твариналіи і ангелаліи, відділивши ЇЇ ЛІОВОЮ и розуліолі від тварин, Д ГНІВОЛІ і пожаданняліи від днгелів. І ^ т о до я к о г о ндчдлд н а в л и ж а є т ь с я , стає причетнилі ДЕО ДО В И М О Г О , ДЕО

до нижчого».

Опитали його знову: « Я к же ви, ^очд Бог один, прославляєте Його в трьо^ (ОСОЕД^-). Окажи налі, якщо

ЗНДЄШ,

ддже Отцелі Його

ддйте, і не^дй БЄЗСТИДНОЇ

БІД

Нього

^ули. Ядже

НДЗИВДЄТЄ,

ЕДГДТО БОГІВ

ЛІН ДОЕ|Є

і Оинолі,

І

Ду^О/И.

І ЯКЩО

тдк кджете, то й жінку ЙО/Иу

розплодиться». Нд це Філософ відповів: «Не говоріть такої

ндвчені отцяліи, пророкаліи й учителяліи прославляти Тройцю,

БО

Отець, і Олово, І Ду^ - три іпостдсі в єдиній сутності. Олово ж воплотилось у Діві й народилось Заради ндшого епдеіння, як і /Иу^аліед, вдш пророк, засвідчує, ндписдвши тдк: « П о ш л и лій ду^ НДШ ДО Д І В И , БО ^ О Т І Л И , ЩОБ ВОНД ПОрОДИЛЛ» 2 7 . Ї С Л І Д З Д НИЛІ

і я валі поясни про Тройцм».

Цнліи словдліи переліожені нд інше повернули, кджучи: «Чи тдк це, як т и , гостю, говориш? Христос - вдш Бог, то чоліу не роЕите, як він велить? Ядже ндписдно в євангельський

ЯКЩО

КНИГДХ - :

"Жоліться зд ворогів, довро чиніть тилі, що нендвидять і переслідують вде, і щоку підставляйте Т И Л І , ЩО Б'ЮТЬ

Вас"28. Ви

нд це відповів: «Якщо одну, чи ^ т о ЛЮЛІТЬСЯ З Д

Ж

- не

ТДК,

дле гострите зврою проти

Є В З Д К О Н І ДВІ

ОБИДВІ?»

здповіді,

ТО *СТО

Вони відповіли: « Т і , ^ т о -

дотриліується здкону: той, ОБИДВІ».

душу

СВОЮ ВІДДЛЄ З Д

JFTO

зверігдє

Філософ екдздв: «Бог звіщав:

кривдників вдши^. Яле Він теж екдздв: у цьоліу ж и т т і

ЛЮБОВИ, Н І Ж Т О Й , ^ Т О

тдке». Філософ

THJF, ^ Т О ВЛЛІ рОЕИТЬ

НІ^ТО

29

друзів (свої^) . Здрдди друзів

не

ЛІОЖЄ В И Я В И Т И БІЛЬШОЇ

ЛІН Й рОЕИ/ИО

це,

ЩОБ З

ПОЛОНЄННЯЛІ ТІЛД душд Ї)С у полон не потрдпилд». З н о в у СКДЗДЛИ вони: «Христос ПОДДТОК ДДВДВ ЗД севе ТД ЗД ІНШИ^, ЯК же ВИ не рОЕИТе ТОГО, ЩО ВІН рОБИВ. І ЯКЩО вже ЗД^ИЦІДЄТе СЄЕЄ, ТО ЧО/Иу не даєте ДДНИНИ ЦЬО/Иу великоліу й сильному ЇЗЛІЛЇЛЬСЬКОЛіу ндроду ЗД рідни^ свої^ і друзів. /Ии просилю ЛІЛЛО, ТІЛЬКИ ОДИН ЗОЛОТИЙ (ІЗ людини) І ДОПОКИ СТОЇТЬ ВСЯ ЗЄЛІЛЯ звережелю ЛІИр ЛІІЖ СОБОЮ як н і ^ т о і н ш и й » . Філософ відповів: « Я к щ о ДОСЬ, Йдучи СЛІДЛЛІИ вчителя, ^оче ЙТИ ТИЛІ же ШЛЯ^ОЛІ, ЩО й в і н , д і н ш и й зустріне його і відверне

(ІЗ цього ш л я д ) , то чи друг він йоліу, чи ворог?» Вони екдздлн: «Ворог». Філософ проліовив: «Коли Аристос дднину плдтив, чия влддд вулд: ізліаїльтян, чи Риліу?» Відповіли вони: «Риліу». Я він екдздв: «Тоді не годиться налі зд це доріклти, БО риліляналі усі лій дднину даєліо» 30 . ПІСЛЯ ЦЬОГО Й І Н Ш И ^ ЕДГДТО ПИТДНЬ СТДВИЛИ, ВИПрОБОВуНЧИ ЙОГО

у BCijf лшетецтвд^с,

Я К І СД/ИІ З Н Д Л И ,

і розповів їлі про все, і коли і в цьоліу перелііг ї^, екдздли йоліу: « Я к ти все це з н а є ш ? » Філософ сказав їлі: «Один чоловік, зачерпнувши води в ліорі, носив у ліішку її і, возгордившись, говорив Зустрічнилі: чи Бачите воду, якої неліає ні в кого, крілі ліене. Прийшов один ліуж із Берега ліорського

27

Константин посилається на Коран, суру 19.17. Таке посилання на Коран в полеміці з мусульманами - типовий аргумент візантійських богословів, починаючи з Иоана Дамаскина. 28 Скорочене висловлення євангельських цитат: Лк. 6, 27-29; Мт. 5, 39, 44. 29 Пор Йо. 15, 13. 30 Суть твердження полягає у тому, що як Христос платив подать римському імператорові, так і християни - сучасники Константна - наслідують цей приклад, виплачуючи подать християнському наступнику цього імператора - візантійському василевсу. На латинському Заході наступницею Римської імперії вважали імперію Карла Великого. Зокрема, папа Миколай І та імператор Людовик II відмовляли візантійському василевсу у праві йменуватись "imperator Romanorum"; визнаючи його лише "імператором греків".

45


ОСОБИСТІСТЬ І СКДЗДВ

Ns

йоліу: " Ч и не везуліний ти, коли рдлишся

ЦИЛ1

СЛІС^ДМЧИЛІ

3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

Л1ІШК0Л1?

2008-2009

Ядже у ндс цього ціле

люре." Тдк і ви чините. Ядже всі ліистецтвд вийшли від ндс»31. здивувдти його, покдздли йоліу сдд несддженигі, що

П О Т І Л І , ЩОБ

роз'яснив

ЇЛ1,

як це вувдє,

ТО З Н О В У

КОЛИСЬ

ПОКДЗДЛИ ЙОЛіу усі вдгдтствд й

проріс із зелілі. І коли прикрдшені

30Л0Т0ЛІ

і срівлолі тд дорогоціннилі кджіннялі і перлдліи, кджучи: «Дивись, Філософе, нд дивовижне чудо, великд лііць і величезне вдгдтство Яліерулінд, володдря сдрдцинського»32. Окдздв Ї/И Філософ: «Не це дивовижне, д Богові рллд Й слдвд, що створив усе це і д не когось іншого». Тоді знову вже

30ВСІЛ1

упдли у

СВОЮ

нд вті^у, во все це - Ного,

ВІДДДВ ЛИДЯЛ1

ЗЛОБу і ддли випити йоліу отрути, дле

Бог ліилостивий, Який скдздв: «Якщо й щось сліертоносне вип'єте, нічого не здшкодить вдлі»33, - порятувдв його від цього і здоровилі повернув VII. По у

ДЄЯКІЛІ

ЙОГО НДЗДД

у свою крдїну.

чдсі він відліовився від цього ж и т т я , поселився ти^о в одноліу ліісці, зднурившись

севе, і нд другий день нічого не

ЗДЛИШДВ,

роздднчи все злиддрялі, поклдвши турвоту про севе нд

Богд, Який про всі^ щодня піклується. Одного рдзу у святковий день, коли слугд його суліувдв ЗД Т И Л І , ЩО НІЧОГО

Ізрдїльтян

у

у

НЬОГО НЄЛІДЄ

пустелі,

ДДСТЬ

І

у цей світлий день,

НДЛ1

т у т їжу,

ВІН СКДЗДВ

йоліу: «Той, ^то колись ндгодувдв

О Т О Ж ІДИ Й ПОКЛИЧ Х<5ЧД В

п'ятьом злиддрів, уповдичн

нд Божу дополіогу». І коли ндстдв чдс овіду, приніс якийсь ліуж ношу В03Д4В

34 все це

Богові. (Потілі) пішов нд

ВЄЗНДСТДННО

творити

ЖОЛИТВу

ОДІЛІП

Богові,

ВСІЛЯКОЇ Ї Ж І Й

до /Иетодія, врдтд свого,

ЗДЙ/ИДНЧИСЬ Т І Л Ь К И К Н И Г Д / И И

10

ЗОЛОТИ^,

СТДВ ТДЛІ 34

і

жити і

.

Продовження в наступному номері

31

Уявлення про те, що всі науки походять від греків. - постійна теза візантійських сановників, яку, зокрема, широко розкриває патріярх Фотій у посланні до вірменського католикоса Захарія. 32 Amerumnes - грецька назва титулу каліфа. Константанові, вочевидь, показували будівлі каліфа в його резиденції Самарі (недалеко від Багдаду), які вражали очевидців своєю розкішшю. " П о р М р . 16,18. 34 Гора Олімп у Малій Азії на узбережжі Мармурового моря - один з основних центрів візантійського чернецтва у IX ст. Саме на Олімпі знову поєднались дороги двох святих братів.

46


№ 3-4 (37) СЛОВО /верєсень-лютий,

СЕМІНАРІЯ

2008-2009

«...у підрясник має бути зодягнене ___ серце семінариста»

Семінаристів і священиків, часто запитують про покликання. Відповісти на питання, чому ти вирішив стати священиком, не завжди легко. Ось тому варто навести уривки з роздумів блаженної пам'яті Йоана Павла II про покликання 1 . «Будь-яке священиче покликання у своєму найглибшому пласті велика тайна, це - дар, який безконечно переростає людину...» «Покликання - це таємниця Божого вибору: „Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід" (Ів 15,16). „Чести ж цієї ніхто не бере сам собі, лише той, хто покликаний Богом, як Арон" (Євр 5,4). „Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш, ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе; пророком для народів я тебе призначив" (Єремія 1,5). Ці натхненні слова повинні пройняти глибоким трепетом кожну священичу душу...» «Коли за різних обставин говоримо про священство та про нього засвідчуємо, ми повинні це робити з великою смиренністю, усвідомленні, що Бог нас „покликав святим покликом не за діла наші, а за власним рішенням та благодаттю" (2 Тим 1,9). Водночас ми здаємо собі справу з того, що людським словам не під силу осягнути вагу таїнства, яку несе у собі священство».

1

1ван Павло II. Дар і Таїнство. Івано-Франківськ, 1998. с. 7-8.


СЕМІНАРІЯ

№ 3-4 (З/) СЛОВО /вервсень-лютий,

2008-2009

У вересні розпочався ще один навчальний рік семінарії. Для одних семінаристів він просто наступний, для инших - останній, а для першокурсників - перший. Напевне, всі дорослі з приємністю згадують свої відчуття, коли йшли в перший клас школи... Хтось із радістю та з нетерпінням очікував 1 вересня і не міг заснути напередодні, бо ж так хотілося скоріше стати школярем, стати «великим» і дорослим! Инші до останньої хвилини слізно благали маму, тата, бабусю з дідусем і всіх-всіх, щоб не відправляли їх в школу, бо там чекало на них щось невідоме, незвичне, нове, щось таке, що, напевне, переинакшить все життя. Пригадуються слова настанов старших про те, як це бути школярем, про поведінку і навчання в школі, а також слова заохочення - нічого не боятися, бути чемним, чесним і старанним. Подібні відчуття, але вже більш зріло і по-дорослому пережиті, переповняють серця семінаристів-першокурсників при їхніх перших кроках в семінарії. Звичайно, вступають в семінарію не через небажання і сльози, обов'язок чи заохочення дорослих, а, насамперед, з власного рішення. В певний момент людина відчуває те, що називають покликанням до богопосвяченого життя, і намагається в ньому утвердитись - починає більше молитися, цікавитись глибшим духовним життям, вирішує вступити в семінарію, монаше згромадження. Останні - це дуже мужні і відповідальні кроки. Що ж можна побажати молодим хлопцям, котрі вирішили бути семінаристами? Передусім хочеться пригадати слова одного випускника семінарії, звернені до молодших семінаристів: «Твердо йдіть обраним шляхом»2. Також пізнавайте своє покликання, намагайтеся зрозуміти сенс священичого служіння, до якого готуватиметесь в семінарії. Пам'ятайте, що життя священика - це служіння, влада священика також полягає у служінні. Саме це і є основою священичої апостольської влади. Адже й Христос прийшов, не щоб Йому служили, а щоб послужити нам (Мр. 10:45). За словами Ісуса Христа, хто хоче бути першим, має стати слугою всіх (Мр. 9:35). Отже, треба рівнятися на Божественного Вчителя і більше служити, аніж вимагати чиєїсь служби, більше дарувати, аніж чекати дарів. Та й покликання наше не є чимось иншим, ніж даром, який ми маємо передавати всім: «Даром прийняли, даром давайте» (Mm. 10:8). Господь і Бог наш ісус Христос подарував Себе нам, а ми - Його учні. Це має спонукати до дарування себе ближнім - служіння. Дорогі першокурсники! Мужности і мудрости вам, відваги і наснаги! Нехай не лякають і не знеохочують жодні труднощі, які неодмінно будуть виникати і перешкоджати вам у семінарійному житті, а водночас і загартовувати для звершення ще величніших добрих діл в майбутньому священстві. Пам'ятайте, що в лиху хвилину на допомогу прийдуть друзі-брати, настоятелі, вихователі та Господь, без якого наше життя взагалі не мало б сенсу. Не бійтесь відкриватись і допомагати один одному, а також майте відвагу допомогу попросити і прийняти, не бійтесь багато молитись і добре вчитись, не бійтесь служити і любити, не бійтесь бути святими! і «твердо йдіть обраним шляхом»!

Що спонукало Вас вступити до семінари4? Андрій Комар: Покликання від Святого Духа. Для мене немає на світі кращого, аніж служба Богові. Андрій Кітик: Важко сказати... Мені з дитинства подобається служити Богові - допомагати людям, прислуговувати в храмі, відвідувати богослужіння. Вирішив присвятити Богові усе життя вже у зрілому віці. Зорян Вацяк: Коли я був маленьким, мої батьки часто відвідували храм і брали мене із собою. Це мені надзвичайно подобалось. У восьмирічному віці я з радістю погодився на пропозицію священика прислуговувати в храмі. Прислуговуючи біля Господнього престолу, відчував, як любов до Бога і до Божого дому огортала моє серце - і саме тоді іскра мого покликання щораз більше розгоралася. Вирішив, що буду священиком. Микола Витівський: Своє рішення вступити до семінарії я прийняв, як не дивно, ще в п'ятирічному віці. Можна перелічити багато чинників, які сприяли укріпленню цього рішення у більш старшому віці. Насамперед завдячую своїм батькам, котрі дали мені добре християнське виховання: мама навчала катехизму, а тато своїм священичим служінням показував добрий приклад. Проте я своє рішення прийняв тому, що прагну наблизитись до Бога. Знаю, що шлях, на який стаю, є нелегким, однак намагатимусь сумлінно йти за своїм покликанням. Вірю, що Бог завжди допомагає виправляти помилки, підніматись з упадків, головне - самому цього хотіти. 2

Твердо йдіть обраним шляхом // Слово, Дрогобич 2008, №2 (36), с. 44.


№ 3-4 (37) СЛОВО/верєсень-лютий,

2008-2009

СЕМІНАРІЯ

Роман Ільницький: Така Божа воля, напевне... Прийшов час обирати життєвий шлях, я відчув таке покликання, поклався на Господа і вступив до семінари. Микола Циб: 3 дитинства я мав мрію вчитись в семінари, щоб глибше пізнавати Бога і вміти бути з Ним постійно. Я завжди прагнув бути учнем Христа і йти за Ним. Це не завжди вдається, бо жити праведно у вирі сучасности - нелегке завдання. На мою думку, семінарія є саме тим місцем, яке мені потрібне. Я дуже просив Бога про таку ласку - і моя мрія збулась. Вірю, що через декілька років Господь дозволить мені бути добрим душпастирем.

Чого Ви насамперед прагнете здобути протягом навчання в семінари? Микола Витівський: Протягом навчання в семінари, як і цілого життя, потрібно багато молитися, адже молитва є живою розмовою з Богом, вона наближає нас до Нього. Тому основною метою, яку ставлю перед собою зараз, є духовне збагачення. Щоправда, немалу увагу треба приділяти інтелектуальному росту. Вважаю, що останнє є важливим, оскільки священик має бути високоосвіченою людиною, яка вмітиме налагодити стосунки і з Богом, і з людьми різних суспільних верств і різних за фахом, а через добре ставлення й любов до ближніх виявляється, й любов до Господа Бога. Андрій Комар: Добре духовне виховання та хорошу богословську освіту. Зорян Вацяк: Найперше - зрости духовно. Далі проситиму в Бога мудрости такої, яка необхідна доброму священику. Все инше, що Господь вважає за потрібне, нехай дасть мені! Андрій Кітик: Найперше хочу виховати у собі риси Христового священика, здобути відповідні знання і досвід. Роман Ільницький: Навчитись покори, послуху - це найголовніше для мене. Окрім того, люблю докладно вивчати Святе Письмо, думаю, що семінарія мені допоможе глибше пізнати його. Андрій Гладкий: Хочу здобути глибші знання про Бога, Його присутність в нашому житті.

Які риси має плекати в собі священик найбільше? Андрій Кітик: Мені дуже подобаються слова апостола Павла про те, що служитель Церкви має бути «бездоганним, однієї лише жінки чоловіком, тверезим, розважливим, чесним...» (І.Тим. 3:2), «не зухвалий, не гнівливий, не п'яниця, не сварливий, не жадібний до нечесної наживи, а гостинний, добролюбивий, мудрий, справедливий, благочестивий, стриманий, який дотримуєтся правдивої науки згідно з навчанням, щоб був здібний і наставляти в здоровій науці» (Тит. 1:7-9). Зорян Вацяк: Побожність, співчутливість, терпеливість, чесність, любов до ближніх (хто б не був цим ближнім). Священик має присвятити все життя Богові та всю надію покласти на Нього. Микола Циб: Священик передусім повинен, на мою думку, пам'ятати про те, що він є, у певному значенні, посередником між Богом і людьми. Так, с в я щ е н и к - т е ж людина, проте священство підносить його вище за ангелів, адже навіть вони не тримають Господа на руках так, як це робить священик, коли звершує Таїнство Євхаристії. Священик має бути прикладом християнського життя, тому йому слід бути в мирі з Богом і людьми завжди, щоб осягнути самому і допомогти иншим головну мету нашого життя - Царство Небесне. Микола Витівський: Священиче життя є складним, воно ставить багато вимог. На особі священика зосереджується багато уваги і поваги оточуючих, а повагу і сподівання людей треба оправдовувати. На мою думку, священику важливо бути стриманим і смиренномудрим, вміти спілкуватися з різними людьми, і головне - бути побожним. Важливо вміти поєднати свій інтелектуальний багаж з простотою проповіді серед людей різного рівня освічености. Андрій Гладкий: На мою думку, священик має плекати в собі риси Доброго Пастиря-Христа, щоб допомагати людям. Священик має бути чуйним до людей, допомагати їм, бути з ними. Андрій Комар: Любов, покору, чесність і жертовність. Ці риси люди дуже цінують і хочуть бачити їх у священику.

49


ОСОБИСТІСТЬ

Ns 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

Що, на Вашу думку, відрізняє семінариста від світського студента? Микола Циб: Багато чого може відрізняти семінариста від світського студента. Наприклад, студент світського навчального закладу має на меті отримати освіту, щоб потім заробляти на прожиття, а в семінариста, окрім навчання, метою є пізнання Бога, щоб вміти служити ближнім і Господу. Семінарист багато від чого (що має звичайний студент) відмовляється. Андрій Комар: Семінарист, окрім навчання, веде глибше духовне життя, вправляється у молитві і послусі. Мета навчання у світському навчальному закладі - здобути освіту, а в семінарії - крім навчання, зрости духовно. Микола Витівський: Думка багатьох про те, що семінаристи - не такі люди, як всі, є помилковою. Кожен повинен служити Богові по-своєму на своєму місці - і священик, і будівельник... Служити Богові - це покликання всіх людей, незалежно від роду діяльности, однак священиче життя вимагає більшої відповідальности. Звичайно, є речі, які відрізняють семінариста від світського студента. Зовнішня різниця виявляється у підряснику, який носять семінаристи, у поведінці, можливо, ще в чомусь. Але у підрясник має бути зодягнене серце семінариста, бо він є одягом покори і смирення. Отже, цей вияв покори має бути не лише зовнішнім, але й внутрішнім, а радше підрясник має бути зовнішнім виявом внутрішнього стану серця. Андрій Кітик: Думаю, що семінарист має досить можливостей вести більш глибоке духовне життя.

• І

І Я ^ з в и ^ т а Ш ®

- J 1

Якій ділянці душпастирства Ви бажали б присвятити своє служіння? Роман Ільницький: Вважаю, що не треба виділяти якусь ділянку, потрібно працювати у всіх напрямах. Андрій Комар: Праці з молоддю, адже молодь - це майбутнє нашої Церкви. Микола Циб: Думаю, що немає різниці, в якій саме ділянці служити. Головне, щоб це відбувалось згідно Божої волі. Буду радий послужити в будь-якій ділянці, хоча хотів би допомагати людям навертатись з хибних доріг, адже в наш час таких доріг багато - алкоголізм, наркоманія, розпуста... На них часто ступає молодь, а молодь - це майбутнє Церкви і держави. Якщо Бог зволить, то працюватиму в цій галузі заради Церкви і держави. Андрій Кітик: Насамперед хочу служити Богові. Як? Ісус казав: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших - ви мені зробили» (Мт. 25:40). Тому я б хотів багато працювати з людьми, допомагати пізнавати Євангеліє, основи віри. Господь каже: «Думки бо мої - не ваші думки, і дороги ваші - не мої дороги» (Іс. 55:8). Андрій Гладкий: Хочу присвятити своє служіння тій ділянці, в якій мене найбільше потребуватиме суспільство. Микола Витівський: Для кожної людини Бог має особливий план. Я не знаю, яким чином зможу принести більше користи ближнім, тому в цій справі покладаюсь на Бога. Однак Господні плани не завжди збігаються з людськими, але з Богом завжди краще, тому нехай буде Божа воля щодо мене.

50

4

ідея


Ne 3-4 (37)

СЛОВО/вересень-лютии,

2008-2009

УГКЦ

В

КАЗАХСТАНІ

На яку ділянку душпастирського служіння необхідно звернути найбільше уваги в теперішній час? Андрій Гладкий: Доброго священика треба всюди. Андрій Кітик: Певним є те, що пастир не може залишити поза увагою нічого. Але багато уваги священик повинен звертати на себе. Тут зовсім не йдеться про егоїзм. Хіба лікар, який захворів, не має спочатку вилікувати себе, а потім допомагати комусь? Адже в иншому разі він може навіть зашкодити. Подібно і священик: якщо він перестане звертати увагу на себе, на свої вчинки, не буде вдосконалюватися, то дуже скоро не зможе дати довіреним йому людям потрібну допомогу, підтримку. Зорян Вацяк: На мою думку, на служіння серед молоді. Адже саме вона потерпає від різних «хвороб» сучасного суспільства. Часто молоді люди чомусь відкидають добре, а обирають погане. Потрібно їм допомагати обирати правильний шлях, бо часто вони не знають, як вийти з тих чи инших проблем, з певного середовища тощо. Андрій Комар: На мою думку, саме на працю з молоддю. Молоді треба допомогти зрозуміти, що вона потрібна Церкві, як і Церква їй, що віра не є справою лише стареньких дідусів і бабусь, але й молодих людей. Роман Ільницький: Надія Церкви - молодь. Тому з нею треба найбільше працювати. Микола Циб: Вважаю, що на молодь необхідно звернути якнайбільше уваги в наш час. Молодь - це наше майбутнє. Молодь завжди була подібна до ґрунту із Притчі про Сіяча: зерно не принесе плоду, допоки не впаде в добру землю, а щоб земля була добра, потрібно її обробляти. Микола Витівський: Немає нічого ідеального. І в Церкві, в наш час, кожна ділянка потребує уваги, оновлення, вдосконалення. Вважаю, що найбільше уваги потребує молодь. Необхідність праці з молоддю підкреслюють способи розваг сучасної молоді, в яких часто присутні алкоголь, паління, наркотики... Очевидно, багато залежить від батьків і виховання, але Церква може значно допомогти батькам у цій справі, активно долучаючись до виховання української молоді 111-го тисячоліття.

51


СЕМІНАРІЙНА

ХРОНІКА

№ 3-4 (37) СЛОВО /вересень-лютий, 2008-2009

01.09.2008.р.Б. -архиєрейською Божественною Літургією розпочався новий навчальний рік. Богослужіння очолив владика Юліян (Вороновський). Він також здійснив чин посвячення підрясників для семінаристів другого курсу . Опісля відбувся святковий обід. 01.09-03.09.2008 р.Б. - відбулися реколекції для семінаристів, які провадив єромонах Ілля Мамчак зі Святоуспенської Унівської лаври.

5.09.2008 р.Б. - в гостях у семінарії побував о. Іван Лега (координатор одного з округів ординаріяту для католиків візантійського обряду в Роси, дрогобичанин, випускник Дрогобицької Духовної Семінари). Він розповів про душпастирську працю на теренах Російської Федерації.


№ 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий,

2008-2009

06.09.2008 р.Б. - відбулися вибори нового декана семінари. Ним став студент V-ro курсу Юрій Мисів. Минулого року це служіння виконував Андрій Устрицький. 17.09.2008 р.Б. - д о м а ш н і м матчем проти Тернопільської Духовної Семінарії розпочався чемпіонат з футболу між всіма семінаріями УГКЦ. Матч завершився перемогою гостей (4:1). 25.09.2008 р.Б. -футбольна команда нашої семінарії здобула перемогу у віїздному матчі проти Ужгородської Духовної Семінарії (5:0). 02.10.2008 р.Б. - н а ш а футбольна команда знову побувала в гостях, на цей раз в Івано-Франківську. Матч закінчився перемогою івано-франківських семінаристів (4:1). 07.10.2008 р. Б. - відбувся останній футбольний матч цього року. Нашим гостем стала команда Львівської Духовної Семінарії. Матч завершився перемогою гостей (3:0). 15.10.2008 р.Б. - у стінах нашої семінарії відбулися Покровські козацькі забави. Свято організували семінаристи V-ro курсу. У забавах брали участь шість команд-куренів, по одній з курсу. Перемогу здобула команда 111-го курсу. 21.10.2008 р.Б. - розпочався міжкурсовий чемпіонат з футболу. 02.11.2008 р.Б. - відбулася святкова академія, присвячена дню пам'яті слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. 18.11.2008 р.Б. - завершився міжкурсовий чемпіонат з футболу, переможцем в якому стала команда 111-го курсу. 07.12.08 р. Б. - Відбулися святкування празника семінарійного братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці». Архиєрейську Літургію і чин постриження нових братчиків здійснив владика Ярослав (Приріз). Опісля відбувся святковий обід в супроводі культурно-мистецької програми. Підготував Роман СЛАВИЧ

МОЛОДІ ЛЮДИ ЗАПИТУЮТЬ


СЕМІНАРІЯ

№ 3-4 (37) СЛОВО /вересень-лютий, 2008-2009

Юля

іого

Юля

тич

того,

писати ?

нач&тяфіую своє

тш

людино?

щоб історію

Я^Цобу ОіСпття

фивеш,

хвилині/

ніісіемно

іого

ти

власних

проклинати?

фивеш,

людино?

Задоволень

і утіх?

найттятісіую тим,

ти Юля мене, Чи, ЇЦо

для

моз/ce, в

світ

хто

оживеш,

ЗЗкрагни, для

хвилину

людино? їй

для

маленької

прийшла

переміг?

себе?

Юитини,

Заради

тебе?

людино! тут

на

Господь тебе

на

Землі? невинно хресті?!

Петро МАКОВЕЦЬКИЙ


МОЛОДІ ЛЮДИ З

№ 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий, 2008-2009

Звіт про пожертви на Дрогобицьку Духовну Семінарію, зібрані восени 2008 року Пожертви на утримання Семінарії збираються в Самбірсько-Дрогобицькій єпархії з 1999 року (Семінарія була заснована 1996 року). Під час збору пожертв семінаристи відвідують наші парафії, пізнають життя священиків і мирян й особисто розповідають про Семінарію. Вірні нашої Церкви виявляють глибоке розуміння потреб Семінарії й складають свої щедрі й посильні пожертви. Виражаючи за підтримку щиру вдячність, хочу представити ласкавій увазі читачів цей звіт. Загалом цієї осені було зібрано 112 843, 90 грн., що на 34 716, 79 грн. перевищує минулорічну збірку (78 127,11 грн.). Зростання пожертв зафіксовано в усіх деканатах.

1. Динаміка зростання пожертв по деканатах склала (порівняно з минулим роком):

2007р. 1. Дрогобицький 2. Трускавецький 3. Старосамбірський 4. Мостиський 5. Добромильський 6. Самбірський 7. Хирівський 8. Сколівський 9. Рудківський 10. Судововишнянський 11. Турківський 12. Лішнянський 13. Дублянський 14. Славський 15. Бориславський 16. Підбузький 17. Меденицький 18. Мокрянський 19. Тухольківський 20. Висоцький

8 5 5 4 4 4 2 3 3 4 3 3 3 3 2 2 2 2 2 2

453,15 989,21 944,08 285,00 398,70 815,60 913,75 887,70 934,55 035,25 580,40 551,10 133,00 606,45 616,17 873,11 917,95 240,16 669,48 160,30

2. Парохії, де зібрано понад 2000 грн.:

2008р. 14 289,49 8 921,72 8 323,44 7 497,40 7411,35 6 468,95 5 692,55 5 201,20 5 173,20 5 018,00 4 894,75 4 782,50 4 419,30 4 228,85 4 050,00 3 891,55 3 760,45 3 252,20 2 817,70 2 549,30

+ + + + + + + + + + + + + + + + + + + +

5 836,34 2 932,51 2 379,36 3 212,40 3 012,65 3 653,35 2 778,80 1 313,50 1 238,67 972,75 1 264,35 1 231,40 1 276,39 622,40 1 453,83 896,44 852,50 1 012,02 148,22 389,00

1. Дрогобич (Пресв. Трійці) 2. Дрогобич (Св. апп. Петра і Павла) 3. Добромиль (Андрея) 4. Дрогобич (Успення) 5. Мостиська (Юрія)

З 556,42 грн.; 2 505,27 грн.; 2 182,00 грн. 2 132,10 грн.; 2 071,10 грн.

3. Парохії, де зібрано понад 1000 грн.: 1. Трускавець (Покрова) 2. Старий Самбір (Миколая) 3. Стебник (Христа Чоловіколюбця) 4. Стебник (Різдва Богородиці) 5. Дрогобич (Преображення) 6. Самбір (Різдва Богородиці) 7. Хирів (Різдва Богородиці) 8. Трускавець (Миколая) 9. Самбір (Покрова) 10. Дрогобич (Воскресіння)

1 790 ЗО грн.; 1 706, 00 грн.; 1 500 00 грн.; 1 356 20 грн,: 1 306: 70 грн.: 1 265: 00 грн. 1 245 25 грн.: 1176 17 грн. 1 088 60 грн. 1000 00 грн.

4. Парохії, де зібрано від 500 до 1000 грн.: 1.Борислав (Преображення) 2.Сколе (Різдва Богородиці) З.Уличне (Параскеви) 4.Дрогобич (Різдва Івана Хрестителя) 5.Грушів (разом) 6. Гаї Верхні (разом) 7.Славсько (Успення) 8. Кропивник (Петра і Павла) 9.Східниця (Петра і Павла) 10. Борислав (Анни) 11.Судова Вишня (Преображення) 12.Малнів (Параскеви) 13.Н. Гаї (разом) 14.Рудки (Євхаристії) 15.Трускавець (Іллі) 16.Стрілки (разом) 17. Волосянка (Пер.мощів св. Миколая) 18.В. Лужок (Параскеви)

978,85 974,00 946,00 943,00 879,00 875,50 855,00 842,00 744,00 791,35 750,00 733,00 706,50 686,20 670,00 651,05 630,00 620,00

грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн. грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.;

19.Дрогобич (Віри, Надії, Любові) 20Дрогобич (Вознесіння) 21.Малнівська Воля (Параскеви) 22.Летня (разом) 23.Сколе(Пантелеймона) 24,Опака (разом) 25.Мостиська-2 (Петра і Павла) 26.Турка (Петра і Павла) 27.Хлопчиці (Миколая) 28Дрогобич (Блажен, смуч. Якима...) 29. Борислав-Мражниця ЗО.Ільник (Параскеви) 31.Дережичі (Параскеви) 32.Лімна (Собору Ів. Хрест.) ЗЗ.Матків (Димитрія) 34. Рихтичі (разом) Зб.Волоща (Собору Ів. Хрест.)

600,00 598,25 592,00 587,00 579,70 560,00 550,00 550,00 548,00 540,00 528,00 525,25 521,25 516,00 510,00 505,85 505,00

грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн.


Ns 3-4 (37) СЛОВО /вересбнь-лютий,

2008-2009

5. Парохії, де зібрано від 400 до 500 грн.: 1. Попелі (разом) 2. Задністряни (Благовіщення) 3. Буців (Миколая) 4. Долобів (Успення) 5. Калинів (Михаїла) 6. Бортятин (Успення) 7. Княжпіль (Йосафата) 8. Вовче (разом) 9. В. Синьовидне (Собору Ів. Хрест.) 10. Орів (Покрова) 11. Тухля (Миколая) 12. Хащів (Собору Богородиці) 13. Станиля (Йоакима і Анни) 14. Плав'є (разом) 15. Лаврів (Онуфрія) 16. Літиня (Вознесіння)

495,50 491,00 491,00 478,00 473,00 472,00 470,00 467,00

грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.;

458,00 456,00 452,05 451,00 450,00 449,65 446,80 443,50

грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.;

6. Парохії, де зібрано від 300 до 400 грн.: 1. Боберка (Михаїла) 393,00 2. Самбір (ів. Хрестителя) 390,00 3. Черневе(Воздвиження) 381,00 376,00 4. Чаплі (Пер. мощ. Миколая) 5. Козьова (Миколая) 372,00 6. Винники (разом) 369,25 7. Коростів (Параскеви) 367,50 8. Тершів (Косми і Дем'яна) 365,00 9. Бісковичі (Йосафата) 360,00 10. Дубляни (Іллі) 357,00 11. Ст. Село (Різдва Богородиці) 354,00 12. Дрогобич (Різдва Богородиці)353,50 13. Старява (Воздвиження) 352,00 14. Тинів (Параскеви) 351,00 15. Чайковичі (Преображення) 350,00 16. Передільниця (Миколая) 346,00 17. Борислав-Губичі 344,05 18. Борислав-Потік 336,00 19. Заріччя (Петра і Павла) 336,00 20. Боляновичі (Параскеви) 333,00

грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; . грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.;

17. 18. 19. 20.

Ясениця (Чарнецького) 437,00 Міжинець (Василія Великого) 436,00 Сушиця В. (Положення ризи) 431,30 Дністрик Дубовий (Серця Христ.) 431,25 21. Підбуж (Вознесіння) 431,00 22. Лавочне (Різдва Богородиці) 425,00 23. Нагірне (Димитрія) 422,35 24. Пиняни (Косми і Дам'яна) 422,00 25. Тишковичі (Михаїла) 418,00 26. Раневичі(Петра і Павла) 416,00 27. Корналовичі (Воскресіння) 413,00 28. Головецьке (Собору Ів. Хрест.) 412,65 29. Волошиново (Михаїла) 410,00 ЗО. Сторона (Благовіщення) 407,00 31. Лішня (Михаїла) 400,00 32. Заясинів (Василія Вел.) 400,00

грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.

21. Сусідовичі (Різдва Богородиці) 331,00 грн.; 22. Доброгостів (Миколая) 330,00 грн.; 23. Хлиплі(Миколая) 330,00 грн.; 24. Меденичі (Успення) 328,95 грн.; 25. Букова (Димитрія) 326,00 грн.; 26. Кривка (Миколая) 324,50 грн.; 27. Жупани (Михаїла) 324,20 грн.; 28. Лопушанка (Покрова) 323,25 грн.; 29. Медвежа (Миколая) 323,00 грн.; ЗО. Колбаєвичі (Собору Ів. Хрест.) 321,00 грн.; 31. Кам'янка (Михаїла) 319,00 грн.; .32. Брониця (разом) 317,80 грн.; 33. Сусолів (разом) 317,00 грн.; 34. Нижанковичі (разом) 315,35 грн.; 35. Орява (Різдва Богородиці) 314,60 грн.; 35. Підгайчики (Якова) 312,00 грн.; 36. Н. Висоцьке (Вознесіння) 310,00 грн.; 37. Надиби (Успення) 304,00 грн.; 38. Либохора (Різдва) 303,00 грн.; 39. ГородиЩе (Зісл. Святого Духа) 300,00 грн.

7. Парохії, де зібрано від 250 до 300 грн.:

8. Парохії, де зібрано від 200 до 250 грн.

298,00 грн. 1. Гординя (Димитрія) 296,50 грн. 2. Хоросниця (Покрова) 296,50 грн. 3. Уріж (разом) 296,00 грн. 3. Жукотин (Йосафата) 294,50 грн. 4. Рибник (Воскресіння) 5 Гуманець (Різдва Богородиці) 288,50 грн. 287,00 грн. 6 Вільшаник (Параскеви) 7 Ялинкувате (Покрова) 286,25 грн. 8. Труханів (Миколая) 286,00 грн . 9. Гостинцеве (Собору Богородиці) 283,00 грн 10. Коросниця (Покрова) 283,00 грн. 11. Мокряни (Михаїла) 277 ,60 грн.; 12. Воля Кублянська (Собору Богор.) 276,00 грн. 13. Сприня(Миколая) 270 ,00 грн.; 14. Торчиновичі (Юрія) 270 ,00 грн.; 15. Недільна (Вознесіння) 270,00 грн 16. Решітка (Володимира) 269,00 грн. 17. Вербівка (Ів. Хрест.) 266,00 грн. 18. Макунів (Даниїла) 263,00 грн. 19. Ст. Ропа (Іллі) 262,00 грн. 20. Хащоване (Різдва Ів. Хрест.) 259,00 грн. 21. Ралівка (разом) 256,00 грн. 22. Бабино (Богоявлення) 254,35 грн. 23. Скелівка (Косми і Дем'яна) 254,00 грн. 24. Губичі (Воскресіння) 253,00 грн. 25. Луки (Преображення) 250,00 грн.

1. Ст. Сіль (Параскеви) 248,00 грн.; 2. Підгородці (Димитрія) 245,50 грн.; 3. Яблунів (Благовіщення) 245,00 грн.; 4. Верхнячка (Благовіщення) 244,00 грн.; 5. Годині (Успення) 244,00 грн.; 6. Боневичі (Пилипа) 244,00 грн.; 7. Роздільне (Успення) 243,00 грн.; 8. В. Висоцьке (Різдва Богородиці) 242,00 грн.; 9. Заріччя (Миколая) .242,00 грн.; 10. Залужани (Різдва Богородиці) 240,00 грн.; 11. Сіде (Різдва Богородиці) 240,00 грн.; 12. Нагуєвичі (Пер. мощів св. Миколая) 239,00 13. Терло (Різдва Богородиці) 237,00 14. Модричі (Димитрія) 236,05 15. Дрогобич (Володимира і Ольги) 235,50 16. Дрогобич (Вас. Велич.) 232,85 17. Ступниця (разом) 231,00 18. Новосілки (Юрія) 230,00 19. Шегиня (Різдва Ів. Хрест.) 229,00 20. Мелешки (Петра і Павла) 227,00 21. Тур'є Нижнє (Миколая) 225,10 22. Конів (Собору Богородиці) 225,00 23. Унятичі (Собору Богородиці) 224,00 24. Радохінці (Володимира) 222,00 25. Зимівки (Успення) 221,00 26. Монастирець (Воздвиження) 220,00

56

грн. грн. грн. грн. грн. грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.;


№ 3-4 ( 37 ) СЛОВО/верєсень-лютий, 2008-2009 СЕМІНАРІЯ

27. 28. 29. 30. 31. 32. 33. 34. 35. 36. 37.

Опорець(Воздвиження) Борщевичі Стрілковичі (Петра і Павла) Гвоздець (Михаїла) Золотковичі (Воздвиження) Судковичі (Степана) Тернава (Різдва Богородиці) Чуква (Різдва Богородиці) Корничі (Миколая) Дністрик (Вознесіння) Біличі (Неустанної Помочі)

219,45 219,00 218,00 217,00 216,00 215,00 213,00 212,00 212,00 211,00 210,00

грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.;

38. 39. 40. 41. 42. 43. 44. 45. 46. 47.

Сопіт (Михаїла) Слохийі (Успення) Старява (Параскеви) Урич (Миколая) Михайлевичі (Косми і Дем'яна) Гребенів (Благовіщення) Спас (Петра і Павла) Берестяни (Успення) Яблунька В. (Собору Богородиці) Крушельниця (Миколая)

210,00 210,00 209,00 208,00 205,00 204,00 203,00 201,00 200,00 200,00

9. Парохії, де зібрано від 160 до 200 грн.:

10. Парохії, де зібрано від 130 до 160 грн.:

198,50 грн.; 1. Залужани (Пер. мощ. Миколая) 196,20 грн.; 2. Н. Кропивник (Михаїла) 3. Ст. Кропивник (Пер. мощів св. Миколая) 196,00 грн. 194,,90 грн 4. Дрогобич (Юрія) 192 ,00 грн 5. Топільниця (Параскеви) 191 ,00 грн 6. Зоротовичі (Михаїла) 190 ,00 грн 7. Подільці (Успення) 188 ,00 грн 8. Смерічка (Петра і Павла) 187 ,00 грн 9. Купновичі (Стрітення) 186 ,00 грн 10. Довжки (Введення) 186 ,00 грн 11. Мшанець (Різдва Богородиці) 186 ,00 грн 12. Почаєвичі (Михаїла) 186і,50 грн 13. Пшонець (Ів. Богослова) 185 00 грн 14. Тухолька (Успення) 182 00 грн 15. Ятвяги (Успення) 180 ,00 грн 16. Ясениця (Параскеви) 180 ,00 грн 17. Верхівці (Василія) 178і,80 грн 18.Либохора (Михаїла) 178 00 грн 19. Завада (Вознесіння) 175 ,00 грн 20. Погірці (Йосафата) 172 ,00 грн 21. Плоске (Михаїла) 22. Мохнате (Собору Пресв. Богородиці) 170 , 0 0 грн 170 , 0 0 грн 23. Баличі (Різдва Богородиці) 165 ,75 грн 24. Залокоть (Михаїла) 165 ,00 грн 25. Добрівляни (Покрова) 161 ,00 грн 26. Бистриця(Воздвиження) 160 ,00 грн 27. Нове Село (Юрія) 160і,00 грн 28. Майдан (Успення)

1. Нижня Вовча (Різдва Богородиці) 2. Хітар (Преображення) 3. Нижня Вовча (Різдва Богородиці) 4. В. Білина (Стрітення) 5. М. Білина (Пресв. Трійці) 6. Перепростиня (Димитрія) 7. Болехівці (Покрова) 8. Бережниця (Петра і Павла) 9. Зарайське (Різдва Богородиці) 10. Головське (Миколая) 11. Довге (Миколая) 12. Томановичі (Богоявлення) 13. Гориславичі (Покрова) 14. Корчин (Косми і Дем'яна) 15. Ісаї (Михаїла) 16. Лужок Дол. (Юрія) 17. Бережок (Пресв. Трійці) 18. Липники (Положення ризи) 19. Дешичі (Покрова) 20. Стороневичі (Миколая) 21. Кружики (Покрова) 22. Межиброди (Миколая) 23. Блажів Нижній (Собору Богородиці) 24. Кальне (Вознесіння)

11.

грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн.

157,00 157,00 157,00 156,00 154,00 154,00 153,65 153,00 149,00 147,00 146,00 146,00 145,00 143,50 140,00 140,00 136,00 136,00 135,00 135,00 133,00 131,00 131,00 130,00

грн. грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн

Парохії, де зібрано від 100 до 130 грн.: 19. 20. 21. 22. 23. 24. 25. 26. 27. 28. 29. 30. 31. 32. 33. 34. 35. 36.

1. Муроване (Покрова) 127,00 грн.; 2. Циків (Михаїла) 126,00 грн.; 3. Сянки (Юрія) 126,00 грн.; 4. Довге Гірське (Преображення) 125,10 грн.; 5. Бабино (Ів. Богослова) 122,00 грн.; 6. Воютичі (Різдва Богородиці) 120,00 грн.; 7. Дроздовичі (Різдва Богородиці) 120,00 грн. 8. Ваньковичі (Михаїла) 120,00 грн. 9. Ролів (Пер. мощів Бориса і Гліба) 120,00 грн 10. Лібухова (Покрова) 119,00 грн. 11. Містковичі (Собору Богородиці) 118,00 грн. 12. Воля Садківська (Петра і Павла)117,80 грн. 13. Мігово (Димитрія) 117,00 грн. 14. Поляна (Миколая) 117,00 грн.; 15. Сливниця (Покрова) 1.16,00 грн.; 16. Бистриця Гірська (Михаїла) 115,00 грн.; 17. Черхава (Михаїла) 115,00 грн.; 18. Соколя (Різдва Богородиці) 115,00 грн.;

Лука (Миколая) 112,00 грн.; Засадки (Ів. Хрестителя) 112,00 грн.; Монастир Лішн. (Іллі) 110,00 грн.; Солянуватка (Різдва Богородиці) 110,00 грн.; Снятинка (Миколая) 110,00 грн.; В. Гусне (Петра і Павла) 109,00 грн.; Нагірне (Юрія) 107,50 грн.; В. Озимина (Миколая) 105,00 грн.; Лопушна (Петра і Павла) 105,00 грн.; Стоянці (Введення) 105,00 грн.; Биків (Успення) 105,00 грн.; Солець (Пантелеймона) 104,00 грн.; Вишенька (Різдва Богородиці) 103,00 грн.; Гусаків (Успення) 101,00 грн.; Ямельниця (Івана Богослова) 100,00 грн.; Максимовичі (Косми і Дем'яна) 100,00 грн.; Бачина (Йосафата) 100,00 грн.; Зав'язанці (Стрітення) 100,00 грн.

12. Парохії, де зібрано від 70 до 100 грн.: 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8.

Колпець(Введення) Далява (Михаїла) Чижки (Димитрія) Росохи (Різдва Богородиці) Дорожів (Вознесіння) Опарі(Введення) Дрогобич (Покрова) Великосілля (Воскресіння)

98,00 97,50 97,00 97,00 94,00 91,00 91,00 90,02

грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.;

9. Довгомостиська (Воздвиження) 10. Викоти (Зісл. Св. Духа) 11. Головецьке(Богоявлення) 12. Йорданівка (Непорочного Зачаття) 13. Новошичі (Покрова) 14. Береги (Ів. Богосл.) 15. Княжий Міст (Різдва Богородиці) 16. Крукеничі (Воздвиження)

90,00 89,00 89,00 88,00 88,00 87,00 86,00 85,50

грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн. грн.

57


ОСОБИСТІСТЬ № 3 - 4 ( 3 7 ) СЛОВО/вересень-лютий 17. 18. 19. 20. 21. 22. 23.

Дорожів (Преображення) Сможе (Михаїла) Блажів Верхній (Степана) Вороблевичі (Царя Христа) Ластівки (Іллі) Городківка (Преображення) Лукавиця (Юрія)

83,00 81,00 80,00 80,00 78,00 77,00 75,00

грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.; грн.;

13. Парохії, де зібрано від 40 до 70 грн.: 1. Галівка (Михаїла) 69,00 2. Ваньовичі (Чарнецького) 68,00 3. Воля Якубова (Косми і Дам'яна) 67,00 4. Підмостичі (Василія) 65,00 5. В. Мокряни (Воздвиження) 64,00 6. Ніговичі (Трійці) 64,00 7. Ковиничі (Преображення) 62,30 8. Шишоровичі (Йосафата) 60,00 9. Штуковець (Іллі) 60,00 10. Чернихів (Петра і Павла) 60,00 11. Новий Острів (Петра і Павла) 58,00 12. Монаст. Дережицький (Благовіщення)55,00 13. Кропильники (Юрія) 55,00 14. Березів (ів. Богослова) 54,00 15. Зубриця (Михаїла) 53,00 16. Тишівниця (Різдва Богородиці) 53,00 17. Тарнавка (Петра і Павла) 51,50

грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн

15. Парохії, де зростання пожертв за рік склало понад 100 грн.: 1. Дрогобич (Пресв. Трійці) + 2 531,11 2. Мостиська (Юрія) + 1 569,10 3. Добромиль (Андрея) + 1 240,00 4. Трускавець (Покрова) + 1 081,80 5. Хирів (Різдва Богородиці) + 1 057,25 6. Дрогобич (Успення) + 1 032,7-1 7. Кропивник (Петра і Павла) + 674,00 8. Малнів (Параскеви) + 522,00 9. Дрогобич (Преображення) +518,10 10. Трускавець (Миколая) + 500,67 11. Старий Самбір (Миколая) + 487,75 12. Дрогобич (Св. апп. Петра і Павла) + 452,22 13. Уличне (Параскеви) +418,44 14. Дрогобич (Воскресіння) + 414,65 15. Рудки (Євхаристії) + 406,35 16. Сколе (Різдва Богородиці) + 387,50 17. Борислав (Анни) + 385,35 18. Самбір (Різдва Богородиці) + 340,00 19. Волоща (Собору Ів. Хрест.) .+335,00 20. Матків (Димитрія) + 334,00 21. Дрогобич (Різдва Івана Хрестителя) + 329,00 22. Дрогобич (Вознесіння) + 326,40 23. Дережичі (Параскеви) +317,25 24. Стебник (Христа Чоловіколюбця) + 291,00 25. Борислав-Мражниця + 288,58 26. Самбір (Покрова) + 283,60 27. Ільник (Параскеви) + 275,25 28. Н. Гаї (разом) + 279,15 29. Ясениця (Чарнецького) + 274,75 30. Волосянка (Пер.мощів св. Миколая) + 263,00 31. Судова Вишня (Преображення) + 257,00 32. Попелі (разом) + 255,50 33 Малнівська Воля (Параскеви) + 239,50 + 237,95 34 Меденичі (Успення) 35. Заясинів (Василія Вел.) + 235,00 36. Калинів (Михаїла) + 234,00 37. Боляновичі (Параскеви) + 233,00 38. Лаврів (Онуфрія) + 230,80 39. Сушиця В. (Положення ризи) + 227,30 40. Чаплі (Пер. мощ. Миколая) + 226,00 41. Гаї Верхні (разом) + 225,50

58

24. 25. 26. 27. 28. 29. ЗО.

Волостків (Усікновення голови) Виців (Ів. Хрестителя) Соснівка (Михаїла)

18. 19. 20. 21. 22. 23. 24. 25. 26. 27. 28. 29.

Биличі (Покрова) Орявчик (Миколая) >Кданівка (Благовіщення) Селець (Собору Богородиці) Пацьковичі (Андрія) Побук(Володимира) Нижнє (Покрова) Ортиничі (Введення) Потік (Миколая) Грабовець(Преображення) Коритища (Володимира) В. Турів (Пантелеймона)

Климець (Воздвиження)

74,00 71,00 70,47 70,00 70,00 70,00 70,00

грн.; грн грн грн грн грн грн

50,00 50,00 50,00 48,00 46,00 45,00 44,00 42,00 42,00 40,00 40,00 40,00

грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн грн

14. Парохії, де зібрано до 40 грн.: 1. Костильники - Вознесіння ГНІХ 2. Свидник (Покрова) 3. Тур'є Горішнє (Різдва Богородиці)

35,00 грн.; 25,00 грн.; 25,00 грн.

42. Сколе(Пантелеймона) 43. Нагірне (Димитрія) 44. Бортятин (Успення) 45. Хоросниця(Покрова) 46. Заріччя (Петра і Павла) 47. Бісковичі (Йосафата) 48. Долобів (Успення) 49. Хлопчиці (Миколая) 50. Дрогобич (Блажен, смуч. Якима.. 51. Княжпіль (Йосафата) 52. Головецьке (Собору Ів. Хрест.) 53. В. Лужок (Параскеви) 54. Буців (Миколая) 55. Решітка (Володимира) 56. Тинів (Параскеви) 57. Дрогобич (Віри, Надії, Любові) 58. Стебник (Різдва Богородиці) 59. Опака (разом) 60. Пиняни (Косми і Дам'яна) 61. Стрілки (разом) 62.Тур'є Нижнє (Миколая) 63.Раневичі(Петра і Павла) 64.Волошиново (Михаїла) 65.Рибник (Воскресіння) 66. Воля Кублянська (Собору Богор.) 67Дністрик Дубовий (Серця Христ.) 68. В. Новосілки (Юрія) 69.Нижанковичі (разом) 70.Хащів (Собору Богородиці) 71.Міжинець (Василія Великого) 72.Надиби (Успення) 73. Вовче (разом) 74.Станиля (Йоакима і Анни) 75.Пшонець (Ів. Богослова) 76.Грушів (разом) 77.Тишковичі (Михаїла) 78.Літиня (Вознесіння) 79.Тершів (Косми і Дем'яна) 80.Підбуж (Вознесіння) 81,Орів (Покрова) 82.3олотковичі (Воздвиження) 83.Ступниця (разом) 84.Слохині (Успення)

+ 222,75 + 222,35 + 222,00 + 219,00 +216,00 + 211,75 + 211,00 + 206,00 + 206,00 + 203,95 + 203,85 + 203,00 + 203,00 + 202,00 196,00 90,00 87,55 83,00 83,00 81,75 79,10 79,00 78,00 76,70 76,00 67,25 67,00 63,35

61,00

60,00 56,00 56,00 56,00 51,50 47,50 46,00 43,50 43,10 40,00 37,00 36,00 31,00 30,00


ОСОБИСТІСТЬ Ns 3-4 (37) СЛОВО/вересень-лютий, 2008-2009 85. Біличі (Неустанної Помочі) + 128,00 86.Тухля (Миколая) +127,05 87.Сопіт (Михаїла) + 127,00 88.Уріж (разом) +126,35 89.Терло (Різдва Богородиці) +124,00 90.Дрогобич (Різдва Богородиці) + 123,50 91.Монастирець (Воздвиження) + 120,00 92.Винники (разом) +117,49 93. Брониця (разом) + 116,40 94.Мокряни (Михаїла) +115,10 95.Жукотин (Йосафата) +115,00 96.Урич (Миколая) + 114,00 97.Коросниця (Покрова) +112,00 98.Лопушанка (Покрова) + 111,25 99.Самбір (Ів. Хрестителя) + 111,00 100.Турка (Петра і Павла) + 107,00 101.Н. Висоцьке (Вознесіння) +107,00 102. Нове Село (Юрія) +107,00 103.Лішня (Михаїла) +105,40 104.Боневичі (Пилипа) +105,00 105.Сіде (Різдва Богородиці) + 104,00 106. Зимівки (Успення) +104,00 107.Михайлевичі (Косми і Дем'яна) + 103,00 Ю8.Ст. Село (Різдва Богородиці) + 102,00 109.Старява (Воздвиження) +102,00 1 Ю.Сусідовичі (Різдва Богородиці) + 101,00 111. Кам'янка (Михаїла) +101,00

16. Парохії, на яких зменшилися пожертви на понад 100 грн.: 1. Мелешки (Петра і Павла) 2. Летня (разом) 3. Мохнате (Собору Пресв. Богородиці) 4. Либохора (Михаїла) 5. Чайковичі (Преображення) 6. Ст. Ропа (Іллі) 7. Смерічка (Петра і Павла) 8. Ямельниця (Івана Богослова) 9. Лавочне (Різдва Богородиці) 10. Макунів (Даниїла) 11. Верхнячка (Благовіщення)

- 246,00 - 235,50 -180,00 -144,20 -144,00 -138,00 -136,00 -132,00 -127,40 - 125,75 -116,00

18. Парохії, про пожертви від яких нема даних цього року: 1. Дмитровичі (Миколая); 2. Самбір (Андрія); 3. Тернавка (Введення); 4. Городовичі (Собору Богородиці); 5. Максимівка; 6. Райнова (Зіслання Св. Духа); 7. Кіндратів (Димитрія); 8. Н. Синьовидне (Успення); 9. Княгиничі (Пантелеймона); 10. Острожець (Параскеви); 11. Бориня (Михаїла); 12. Долинівка (Зісл. Святого Духа); 13. Завадка (Вознесіння); . 14. Бірчичі (Димитрія); 15. Катино (Собору Богородиці); 16. Волчиновичі (Іллі); 17. Солом'янка (Ів. Хрестителя); 18. Задністря (Трійці); 19. Кульчиці (Воздвиження); 20. Івашківці (Михаїла).

17. Парохії, про пожертви від яких нема даних два роки поспіль: 1. Міжгір'я - Трійці 2. Велике - Різдва Богородиці 3. Вілюничі - Введення 4. Товарна - Покрова Богородиці 5. Библо - Воздвиження 6. Трушевичі - Собору Богородиці 7. Муроване - Покрова Богородиці 8. Озерне - Миколая 9. Рівне - Різдва Богородиці 10. Зади - Іллі 11. Майничі - Покрова Богородиці 12. Підмонастирок - Богоявлення 13. Заріччя - Петра і Павла 14. Конюшки - Димитрія 15. Круковець - Димитрія 16. Никловичі-Успення Богородиці 17. Вістовичі - Христа Чоловіколюбця 18. Малинів - Покрова Богородиці 19. Воля Баранецька-Усікновення 20. Лужок - Петра і Павла 21. Міжгайці - Іллі 22. Воля Блажівська - Різдва Богородиці 23. Волошиново - Миколая 24. Вуйковичі - Петра і Павла 25. Малі Мокряни - Ів. Богослова 26. Твіржа - Благовіщення 27. Берегове - Нерукотворного Образу 28. Ясінка Стецева - Димитрія 29. Риків - Василія 30. Лопушниця - Параскеви

Хочу скласти щиру подяку жертводавцям, а також усім організаторам осінньої збірки. Сподіваюся, що й весняна збірка пожертв буде не менш успішною. Це дозволить до 25 % від усіх потреб Семінарії покрити за рахунок пожертв вірних нашої єпархії. Хай милостивий Господь ущедрить своєю благодаттю всіх 'і кожного, увесь жертовний Божий народ.

о. д-р Мирон Бендик Ректор Дрогобицької Духовної Семінарії

'ОСхХКХХХКХХХХ 59


№ 3-4(37) СЛОВО /вересень-лютий,

2008-2009

Ідете за кордон? Впевнені у власній безпеці? ©

©

Непроінформовані люди часто стають жертвами торговців людьми, які завдають їм шкоди, експлуатують їх, примушують жити і працювати в нелюдських умовах, не виплачують заробітної платні, ізолюють від зовнішнього світу. Захистіть себе,

коли вирушаєте за кордон:

• нікому не віддавайте Вашого паспорта; • зробить кілька ксерокопій паспорта та візьміть їх з собою за кордон; • залиште вдома ксерокопію паспорта, своє фото та адреси Ваших друзів за кордоном; • залиште вдома Вашу адресу та контактні телефони за кордоном; • дізнайтесь адреси та телефони консульств та посольств України за кордоном, вони несуть відповідальність за громадян України за кордоном; • дізнайтесь контактну інформацію неурядових організацій та служб, котрі надають допомогу людям, що опинились у скрутному становищі; • вивчіть хоча б елементарні слова иноземної мови - це значно полегшить Ваше перебування за кордоном; • відмовляйтесь від роботи або проживання в нелюдських умовах; • лише легальне працевлаштування за кордоном, оформлення трудової (робочої) візи, підписання контракту з роботодавцем ще в Україні, дотримання візового режиму максимально захистять Вас від торгівлі людьми та експлуатації. ооскхххххххххх^

Якщо Ви або хтось із Ваших близьких постраждали від примусової праці за кордоном чи торгівлі людьми? Якщо Вас примушували жити та працювати у нелюдських умовах? Якщо Вам не виплатили заробітної платні? Якщо Вас утримували ізольованим від зовнішнього світу? Якщо Ви розшукуєте близьку людину, що зникла безвісти будучи на заробітках за кордоном? Якщо Ви хочете виїхати за кордон? <ХХХУХ><ХХХ><ХХХХХХХХХ><ХХХХХ><ХХХХХХХ>^^

Звертайтесь - і Ви отримаєте: • психологічну допомогу; • матеріяльйу допомогу; • медичну допомогу та направлення на лікування; • при потребі юридичні, медичні та инші соціяльні послуги; • допомогу в розшуку зниклих за кордоном людей; • консультації з питань виїзду за кордон; • інформацію про посольства та консульства України за кордоном.

Ми знаходимось: м. Дрогобич, вул. Чорновола, 4, Благодійний Фонд «Карітас Самбірсько-Дрогобицької Єпархії» Дзвоніть за телефоном: (244) 2-24-58 (Дрогобич) Підготував Олег БІСИК

60

Допомогу та консультації з приводу виїзду за кордон можна отримати також за телефонами: 8 800 500 22 50 - дзвінки в межах України безкоштовні 8 800 505 50 10 - дзвінки зі стаціонарних телефонів в Україні безкоштовні 527 - безкоштовно з номерів «Київстар», «МТС» та «life:)» Безкоштовні в межах даного міста та для дзвінків з-за кордону: Київ: 38 (044) 205 37 36 38 (044) 205 36 94 38 (044) 537 07 10 Львів: 38 (0322) 97 68 13 38 (0322)962 962 Інформація в Інтернеті: www.migrantinfo.org.ua www.lastrada.kiev.ua lastrada@ukrpack.net


На світлині перший український єпископ в Канаді Микита Будка


На світлині храм св. Йоана Золотоустого в Новокузнецьку (Росія) Про Греко-Католицьку Церкву в Росії див. с. 12

Slovo-37  

У 1998 році часопис „Слово” побачив світ із невеликого номера стінгазети нашої семінарії, проте в 2003 році група студентів-однодумців відва...

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you