Slovo_46

червень - серпень 2011

СЛОВО № 2 (46) /

Слово

релігійно-суспільний часопис Дрогобицької Духовної Семінарії

№ 2 (46) / червень - серпень 2011 РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ головний редактор: Роман АНДРІЙОВСЬКИЙ заступник редактора: Ростислав ПРИРІЗ літературний редактор: Іванна РИЖАН верстка та дизайн: Роман ГРОМ дизайн обкладинки: Олег БІСИК Роман КІХ Відповідальні за розповсюдження: Роман КІХ Роман ІЛЬНИЦЬКИЙ світлини: Андрій ГЛАДКИЙ

ДЛЯ ЛИСТУВАННЯ адреса: Часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100. електронна пошта: slovo@dds.edu.ua тел/факс: (+3803244) 2-17-04 Часопис виходить чотири рази на рік з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії блаженних священномучеників Северина, Якима та Віталія. Погляди, висловлені в авторських публікаціях, можуть не збігатися з позицією редакції. Редакція залишає за собою право редагувати і скорочувати подані матеріали. Рукописи редакція не рецензує і не повертає. При передруку посилання на часопис «СЛОВО» обов’язкове.

червень - серпень 2011

ЗМІСТ ТЕМА НОМЕРУ:

Українська Греко-Католицька Церква: віхи найновішої історії о. Мирон БЕНДИК .........................................................2 Предстоятелі УГКЦ: деталі також промовляють Петро МАКОВЕЦЬКИЙ .................................................5 УГКЦ: цифри і факти Андрій КІТИК .................................................................7 Життєвий шлях Владики Юліяна (Вороновського) Михайло БАЛКО ..........................................................10 Чого можуть нас навчити блаженні Северіян, Яким та Віталій? Антон БОРИС ...............................................................13

НА ГРАНЯХ ЧАСУ:

«Моєю мрією є, щоб наші церкви не просто були переповненими, а щоб українці стали справді глибокими християнами». Інтерв’ю з Блаженнішим Патріархом Святославом (Шевчуком) ...................................................................16 Блаженний папа Іван Павло ІІ: штрихи до портрета Іван САВЧУК ...........................................................................20 Отець Єремія Ломницький – ревний місіонер у Божому Винограднику Микола ЦИБ .........................................................................25 Графіті: духовний бік медалі Дмитро СЕНЕЙКО ...................................................................28 .

ПОДИХ СКИНІЇ:

Пресвята Трійця на сторінках Святого Письма Андрій СОВ’ЯК .......................................................................32

Огляд історії українського іконопису. Львівська іконописна школа диякон Михайло ОЛІЙНИК ....................................................35 Що ми знаємо про Святу Літургію? Анафора Роман СЛАВИЧ .......................................................................40 Ярина – Нагуєвицька святиня Роман ГРОМ ...............................................................44

ВІСНИК УБНТ: Програма братств з реформування Церкви кінця XVI – початку XVII століття Леонід ТИМОШЕНКО ..................................................47

СЕМІНАРІЯ:

Літопис ..........................................................................50

1

ТЕМА НОМЕРУ:

УГКЦ:

Шпальта редактора Роман АНДРІЙОВСЬКИЙ

П

ропонуємо Вашій увазі черговий номер суспільнорелігійного часопису Дрогобицької духовної семінарії. Цього разу головна тема нашого «Слова» – про УГКЦ. Такий вибір зумовлений тими унікальними подіями в новітній історії нашої Церкви, що вказують на її динамічний розвиток. Це своєрідна спроба зробити словесну світлину УГКЦ станом на сьогодні. У серпні 2011 р. Б. сповнюється 20-та річниця незалежності України. За цей час виросло ціле покоління людей, котрі народилися, вчилися і, можливо, навіть приступили до ко праці вже в новій державі. Це дає підстави сподіватись, що ці виховані в дусі свободи люди потрохи ставатимуть ініціаторами якісних змін в Україні. Для УГКЦ діяльність у вільній країні була досить плідною. За цей короткий період часу наша Церква зуміла постати з руїн і відновити свої церковні структури після переслідування атеїстичним радянським режимом, так що сьогодні, у ХХІ ст., вона може проповідувати Христове Євангеліє з новими силами і можливостями, яких не мала не тільки перед Львівським псевдособором 1946 р. (цього року у березні ми спогадували 65 років цієї сумної події), але й ніколи до цих пір. У 2011 р. сталося декілька подій, котрі варто пам’ятати і осмислити, позаяк вони займуть вагоме місце на сторінках історії. У лютому 2011 р. Б., вірні УГКЦ з подивом, сумом і певною тривогою сприйняли повідомлення про те, що Блаженніший Любомир після 10 р. служіння Главою УГКЦ отримав від Святішого Отця Венедикта XVI схвалення свого рішення «передати владу теплою рукою». Але вже незабаром світ з не меншим подивом, але вже з великою радістю зустрів новину від Синоду Єпископів УГКЦ. 27 березня 2011 р.Б., вперше за декілька століть у м. Києві, відбулася інтронізація нового Глави УГКЦ, Блаженнішого Святослава, одного з наймолодших католицьких єпископів. Ця урочистість ще раз підкреслила глобальний характер нашої Церкви. У ній взяли участь члени Синоду єпископів УГКЦ з усього світу, а також Глави та ієрархи інших Церков католицького та православного сопричастя з України і з-поза її меж. У травні цього року відсвяткував своє 75-ліття єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії преосвященний Юліян (Вороновський), котрий на сьогодні є єдиним правлячим архиєреєм УГКЦ, що отримав єпископські свячення ще в добу підпілля і був ректором ще тоді молодого семінариста Святослава Шевчука.

2

Ми є свідками, як в УГКЦ відбувається зміна поколінь, і надіємось, що таким способом, висловлюючись словами з пасхального послання 2011 р. Б. владики Юліяна, «Святий Дух явить для нашої Церкви, України й цілого світу ще більше «величних діл Божих» (пор. Ді. 2, 11)».

о. д-р Мирон БЕНДИК,

ректор Дрогобицької духовної семінарії

Н

овітня історія нашої Церкви в Україні і на поселеннях надзвичайно багата подіями. Ця історія твориться нами і на наших очах. Фіксувати й аналізувати події є покликанням істориків Церкви. Мені хотілося б зосередити увагу на декількох ключових моментах останніх десятиліть, які, до того ж, виразилися у відповідних документах нашої Церкви. Доброю нагодою для цього є важливі річниці новітніх подій: 30 років від написання Патріархом Йосипом «Заповіту» (1981 р.), 20 років від повернення Патріарха Мирослава з Риму до Львова (1991 р.), 10 років від інтронізації Патріарха Любомира (2001 р.). А цього, 2011 року, почався перший рік патріаршого служіння нового предстоятеля Блаженнішого Святослава. Служіння патріархів Йосипа, Мирослава і Любомира наклало свій відбиток на сучасне обличчя нашої Церкви, а тому Патріарх Святослав перейняв від своїх попередників сформовану спадщину, яку тепер, з Божою допомогою, розвиватиме далі. Відкриває новітню добу слуга Божий Патріарх Йосип Сліпий – ісповідник віри, геніальний мислитель, автор «Заповіту». Завершив писати свій «Заповіт» Патріарх Йосип за три роки до смерті – в грудні 1981 року. Тогочасні обставини для Церкви в Україні складалися трагічно – минало 35 років нелегального існування, позначеного жорстокими переслідуваннями і репресіями. Ніщо не віщувало змін на краще, радше навпаки. Полюдськи кажучи, Церква не мала перспектив на

СЛОВО № 2 (46) /

УГКЦ: МИТЬ ЖИТТЯ

віхи найновішої історії майбутнє. І в цій тривожній атмосфері «єгипетського рабства» раптом пролунав голос, немов Мойсея. Цим голосом став пророчий «Заповіт» Йосипа Сліпого. У ньому наш Батько і Глава нагадав про славне християнське коріння народу і запевнив у майбутньому визволенні. В його «видінні» наша патріарша Церква постала вільною, а Україна – самостійною. Прозорливість Патріарха блискуче підтвердив подальший хід історії. Великий Патріарх висловив ту «Українську Правду», яка викарбувалася впродовж століть в українській християнській душі. «Заповіт» Патріарха Йосипа став одним із найважливіших програмних документів в історії нашої Церкви. За ним можемо звіряти сучасний курс Церкви і віхи її прямування в майбутнє. Знаковою подією для УГКЦ і всієї України стало повернення Глави УГКЦ у свій осідок у Львові. Тріумфальний «в’їзд Патріарха Мирослава у Львів» відбувся в Квітну неділю 30 березня 1991 року – у день «в’їзду Ісуса Христа в Єрусалим». Це був знак перемоги Церкви і поразки комунізму, знак її воскресіння в Україні.

УГКЦ УГКЦ УГКЦ Òå, ùî â ìèíóëîìó áóëî ñëàáê³ñòþ УГКЦ УГКЦ УГКЦ УГКЦ УГКЦ Óêðà¿íñüêî¿ Öåðêâè – ¿¿ êîíôåñ³éíà УГКЦ УГКЦ УГКЦ У УГКЦ ðîçðîáëåí³ñòü, çà ГКЦ óìîâè ñîïðè÷àñòÿ ¿¿ УГКЦ УГКЦ УГКЦ êîíôåñ³é ñòàíå ¿¿ ñèëîþ. УГКЦ УГКЦ УГКЦ УГКЦ УГКЦУГКЦ УГКЦ

Відродження Церкви викликало злобу в комуністів, що закономірно. Але також ненависть і в Російській Православній Церкві, що, похристиянськи, щонайменше, дивно. У відповідь на звинувачення і наклепи Глава Церкви видав потужне послання «Про єдність Божих Церков», в якому окреслив шляхи співжиття між різними Церквами вже в незалежній Україні. Блаженніший Мирослав оптимістично оцінив екуменічні перспективи як Церков в Україні, так і католицько-православного діалогу загалом. Це видатне за духом і характером Послання стало духовною перемогою Церкви, яка піднялась понад історичними кривдами. Спираючись на ідеї Послання, УГКЦ забезпечила релігійний мир у Західній Україні. Зокрема, сприяла примиренню принципова згода Блаженнішого Мирослава на погодинні богослужіння греко-католиків і православних у храмах УГКЦ. До речі, подібної офіційної згоди й досі не дав предстоятель жодної з православних конфесій України.

червень - серпень 2011

Другим концептуальним документом «доби Любачівського» стала Екуменічна концепція УГКЦ, схвалена 1998 року Синодом єпископів. У цьому документі наша Церква чітко відрізнила Українську і Російську Церкви та визнала Церквою-Сестрою кожну з православних конфесій Української Церкви. Таке визначення психологічно означало перехід УГКЦ від терпимості до співпраці з православними. Підставою сестринства Церков УГКЦ назвала спільну традицію, закорінену в Хрещенні князя Володимира 988 року. Тоді католики і православні не протиставлялись, а доповнювали одне одного. Визнання сестринства УГКЦ із Українськими Православними Церквами стало ключем до адекватного сприймання православних різних юрисдикцій, наприклад, до визнання дійсності Святих таїнств. Зокрема, це унормувало становище «мішаних подруж», які укладалися між вірними практично всіх конфесій Української Церкви. Підходи Екуменічної концепції відрізнялися від побутуючих у православному середовищі, де самі православні ділилися на «канонічних» і

3

ТЕМА НОМЕРУ: «неканонічних». Підходи УГКЦ піднімалися понад поділами й були настільки конструктивними, що врешті-решт і самі православні почали ці підходи застосовувати одні щодо одних.

Андрей Шептицький

Йосип Сліпий

4

Мирослав Любачівський

Нове, ХХІ століття, і водночас ІІІ тисячоліття християнства, почалося для нашої Церкви інтронізацією Патріарха Любомира в січні 2001 року. В особі цього Патріарха провід Церкви обійняла харизматична постать, котра привернула до УГКЦ загальну увагу, зокрема з нагоди апостольського паломництва в Україну блаженного Івана Павла ІІ, папи Римського. Патріархові Любомиру вдалося досягнути двох речей – повернути осідок Глави Церкви зі Львова у Київ та злучити в одному Синоді єпископів з України і поселень. Внаслідок цього УГКЦ стала Церквою загальноукраїнською і глобальною. У Київ Блаженніший Любомир повернувся не з порожніми руками – як дар Українській Церкві і народові Патріарх привіз знакове послання «Один Божий Народ на Київських горах» із візією єдиної Української Церкви і соборно об’єднаного народу. У цій візії шлях до об’єднання Церков київської традиції в єдину Помісну Церкву пролягає не через підпорядкування Церков одна одній, а через взаємне євхаристійне

сопричастя. Входячи в сопричастя єдиної Помісної Церкви, жодна із Церков київської традиції не розриватиме своїх історично укладених зв’язків із Церквами інших традицій – римської, царгородської і московської. Те, що в минулому було слабкістю Української Церкви – її конфесійна розробленість, за умови сопричастя її конфесій стане її силою. З «яблука розбрату» об’єднана в майбутньому помісна Київська Церква стане «територією єднання» українського Божого Народу, а також чинником зближення між Римською, Царгородською і Московською Церквами. Послання «Один Божий Народ на Київських горах» по-своєму підхоплює і розвиває в ХХІ столітті глибокі інтуїції розвитку Церкви, закладені в «Заповіті» Патріарха Йосипа. Патріархат Української Церкви, про який мріяв Блаженніший Йосип, набирає конкретних рис у предстоятельському служінні Блаженнішого Любомира. З його натхнення постав на лівому березі Дніпра патріарший собор, а біля нього – патріарший центр. І собор, і центр є символами нового, патріаршого рівня сучасної УГКЦ і нового рівня її відповідальності за своїх духовних дітей. Блаженніший Любомир поставив перед Церквою завдання на перспективу, виражене в тезі «Святість об’єднаного Божого Люду». Перше слово «святість» означає нову євангелізацію України і воцерковлення вірних, щоб вони могли збудувати святу цивілізацію майбутнього, альтернативну до цивілізації секулярної і споживацької. Святість УГКЦ виражається в її київській духовності, збагаченій подвигом святих новомучеників ХХ століття. Вираз «об’єднаний Божий Люд» означає, що об’єднання українських християн осягатиметься в єдиному Патріархаті Української Церкви. Цей «об’єднаний Божий Люд» є водночас «єдиним Божим Народом на Київських горах», тобто українським народом. «Об’єднаний Божий Люд» – це також «одна, свята, соборна і апостольська Церква» в сопричасті помісних Церков. Завдання Української Церкви – прямувати до сопричастя з Церквами римської, візантійської і московської традицій. Для досягнення цієї мети доведеться долати історичні й конфесійні упередження, поглиблювати сопричастя аж до євхаристійного, задля здійснення заповіту Христа: «Щоб усі були одно» (Йо. 17, 21). Саме такі завдання випливають із спадщини трьох патріархів новітньої доби, вони стоять і перед новим Предстоятелем Церкви, Блаженнішим Святославом. Сподіваюся, що Святий Дух і спадщина попередників, свята пам’ять новомучеників вестимуть і Патріарха, і Синод єпископів, і всю нашу УГКЦ до здійснення місії Церкви Христової в помісному українському церковному і культурному контекстах.

СЛОВО № 2 (46) /

УГКЦ: МИТЬ ЖИТТЯ

äåòàëi òàêîæ ïðîìîâëÿþòü А

налізуючи нещодавні події, чітко видно, що новина про обрання на Патріарха Синодом єпископів Української Греко-Католицької Церкви наймолодшого архиєрея, 40-річного Святослава (Шевчука), стала своєрідним «хітом» світових новин і наче блискавкою розсікла простір мас-медіа. Кожен вірний нашої Церкви відчув, що це правдивий знак від Бога. Багато з членів Синоду зазначили: «Ми відчували руку Святого Духа у цьому виборі». Прихильно зустріли такий вибір й вірні інших Церков і навіть далекі від релігії люди. Що ж особливого у цьому виборі? Петро МАКОВЕЦЬКИЙ Блаженніший Святослав народився 5 травня 1970 року у м. Стрию Львівської області.

повернення в Україну проводить наукову, викладацьку та виховну діяльність.

У 1991-1992 роках навчався у Центрі філософськобогословських студій «Дон Боско» у м. БуеносАйресі (Аргентина), а у 1992-1994 роках – у Львівській духовній семінарії.

У 1999-2000 роках – префект Львівської духовної семінарії Святого Духа.

Дияконські свячення отримав 21 травня 1994 року [святитель Владика Филимон (Курчаба), священичі – 26 червня 1994 року (святитель Блаженніший Мирослав Іван Кардинал (Любачівський)].

З 2001 року – віце-декан богословського факультету Львівської богословської академії (відтак Українського католицького університету).

У 1994-1999 роках навчався у Папському університеті святого Томи Аквінського (Рим, Італія), де здобув докторат з відзнакою Summa cum laude в галузі богословської антропології та основ морального богослов’я візантійської богословської традиції. Під час навчання в Римі надавав душпастирську опіку українцям греко-католикам в Афінах, а після

червень - серпень 2011

У 2000-2007 роках – віце-ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа.

У 2002-2005 роках – голова секретаріату та особистий секретар Блаженнішого Любомира, адміністратор Патріаршої курії у Львові. З червня 2007 року – ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа.

14 січня 2009 року Святіший Отець Венедикт XVI поблагословив рішення Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви про призначення отця доктора Святослава Шевчука

5

ТЕМА НОМЕРУ: єпископом-помічником єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі (Аргентина). Новому єпископу уділено титулярний престол Кастра-ді-Гальби. Архиєрейська хіротонія відбулася 7 квітня 2009 року в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові. Головним святителем, у присутності Блаженнішого Любомира, був високопреосвященний владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ Львівський, а співсвятителями – владика Михаїл (Микицей), єпарх єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі, та владика Юліян (Вороновський), єпарх Самбірсько-Дрогобицький.

папського мандату (1977 р.).

10 квітня 2010 року призначений Апостольським адміністратором єпархії Покрови Пресвятої Богородиці.

– Був присутній на інтронізації свого наступника.

Преосвященний Святослав (Шевчук), крім української, вільно володіє англійською, італійською, іспанською, польською та російською мовами. Життєвий шлях Блаженнішого Святослава є потужним відображення провидіння Божого щодо нашої Церкви. Але якщо краще поглянути на вибір нового Патріарха нашої Церкви, то побачимо деякі подібності з предстоятелями УГКЦ у ХХ ст. Як і митрополит Андрей (Шептицький), Блаженніший Святослав став єпископом і Главою УГКЦ у досить молодому віці. Як і Патріарх Йосиф (Сліпий), він теж був ректором Львівської духовної семінарії, теж мав докторський ступінь, теж здобував освіту за кордоном. Як і Блаженніший Йосиф (Сліпий), Блаженніший Святослав теж належить до білого духовенства, тобто не є членом жодного монашого чину. Блаженніший Любомир (Гузар), попередній Глава УГКЦ, вписав на сторінки історії нашої Церкви кілька знакових подій, зокрема історичних «вперше»: – Він більшу частину свого життя прожив за межами України, в Сполучених Штатах Америки та Італії. Хоч деякі з київських митрополитів були і греками, все ж більшість його попередників жили на українських землях.

– Його служіння почалося як служіння світського священика, а вже опісля він прийняв чернецтво студитського уставу. Практично всі його попередники митрополити-монахи належали до василіянського чину; – Перед обранням Глави УГКЦ, був Архимандритом студитів. Блаженної пам’яті Андрей (Шептицький) заснував цей чин, потім Митрополит став його першим Архимандритом;

6

– Його єпископство було підтверджене Папою аж через 19 років (1996 р.), під час яких служив як священик.

– У 2001 році вітав Римського понтифіка в Україні.

– Після багатьох років у 2004 році повернув осідок Глави УГКЦ у Київ.

–

Брав участь в обранні папи.

– Добровільно склав зречення з уряду Предстоятеля УГКЦ.

Сьогодні, як і Блаженніший Любомир, Патріарх Святослав починає писати чергову сторінку в історії УГКЦ серією своїх знакових подій та історичних «вперше»: – Він першим після XVIII ст. був введений на престол у Києві, древньому осідку Предстоятелів Київської Церкви.

– На його інтронізації були присутні Предстоятелі інших Східних Католицьких Церков, зокрема мелхітський Патріарх та словацький Митрополит.

– На його інтронізації були представники усіх трьох Православних Церков в Україні.

– З нагоди сходження на Київський Предстоятельський престол він надіслав «листи сопричастя» до Предстоятелів східних католицьких Патріарших і Верховно-Архиєпископських Церков.

– Став семінаристом, священиком, єпископом і Главою УГКЦ вже після виходу нашої Церкви з підпілля. Церква, в особі Блаженнішого Святослава, отримала сильну і глибоку особистість: молодечий запал і силу зрілості; дружелюбність і глибоку серйозність; непідробне смирення в поєднанні з ясним словом та твердою волею. Він, як і його попередники, наділений сильним духом патріотизму. Вчений і поліглот, котрий говорить мовою простих людей. Тому сподіваємось, що через нього Святий Дух явить нашій Церкві, Україні й всьому світові ще більше «величних діл Божих» (Ді. 2, 11).

– Отримав свої єпископські свячення з рук Патріарха Йосифа (Сліпого) підпільно і без

СЛОВО № 2 (46) /

УГКЦ: МИТЬ ЖИТТЯ Андрій КІТИК

УГКЦ: цифри і факти

Б

лизько дві тисячі років тому Ісус Христос заснував на землі свою Церкву, збудувавши її, як сам засвідчив, на скелі, якою був апостол Петро. Згодом цей рибалка, перший серед рівних йому апостолів, став главою ще нечисельної тоді Церкви. «Господь же додавав щодня (до церкви) тих, що спасалися» (Ді. 2, 47) і дуже швидко вона вийшла поза межі Єрусалиму й усієї Палестини та поширилась по всіх континентах. Уже наприкінці IV ст. існувало кілька помісних Церков. Їх очолювали наступники апостолів, кожний з яких був для своєї Церкви Главою і Отцем, тобто Патріархом (від гр. πατρος – батько, отець). У першому тисячолітті існувало п’ять таких патріархатів або помісних Церков: Римська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська та Царгородська. Історія знає проголошення патріархатів і після розколу Церкви, який стався в 1054 р., причому як з’єдинених, так і нез’єдинених з Римською Церквою, яку очолює наступник апостола Петра. До перших належать Халдейська, Вірменська, Коптська, Сирійська, Маронітська та Мелхітська Церкви. Прикладом других є Московська, Румунська, Сербська та інші. Звісно, на початку свого виходу з підпілля, УГКЦ не була такою як сьогодні. Якщо тоді були зареєстровані лише 125 церковних громад, то протягом 20 років це число зросло в 30 разів: на 1.01.2011 року, за даними Державного комітету України у справах національностей та релігій, в Україні діяло більше 3,2 тисяч громад УГКЦ, що становить близько 9,4% загальної кількості українських релігійних громад. Майже 92,8% цих громад зосереджені в західному регіоні, проте варто зазначити, що, якщо в 1989 р. громади УГКЦ були зареєстровані лише на Заході України, то сьогодні УГКЦ присутня в усіх регіонах України1. Якщо на початку 90-их осідок Глави УГКЦ був у Львові, то з 2005 р. він повернувся до своєї історичної столиці – Києва. Упродовж 20 років свободи нашої Церкви зросла не лише кількість громад і вірних, але і єпархій та священнослужителів, монастирів і тих, хто в них несе послух, церковних навчальних закладів і тих, хто там навчається, а також – різних недільних шкіл, видавництв, місій, періодичних видань тощо. Таким чином, «інституційна мережа УГКЦ демонструє стійку тенденцію до зростання»2. Після виходу з підпілля до 1992 року в Україні у складі УГКЦ існували дві єпархії – Львівська та ІваноФранківська. Рішенням Синоду єпископів УГКЦ, який відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було утворено чотири нові єпархії: Тернопільську, Зборівську, Самбірсько-Дрогобицьку та Коломийсько-Чернівецьку,

червень - серпень 2011

а також Києво-Вишгородський екзархат, до складу якого ввійшла 21 область і міста Київ та Севастополь. У серпні 2000 року Синод єпископів, який проходив у Бучачі, утворив ще дві єпархії – Стрийську і Сокальську. Тоді ж було реорганізовано Тернопільську і Зборівську єпархії, з яких створено ТернопільськоЗборівську та Бучацьку. Протягом наступних років було розділено Києво-Вишгородський екзархат. Головною його правонаступницею стала Київська архиєпархія. 11 лютому 2002 року було проголошено утворення Донецько-Харківського eкзархату; 28 липня 2003 року – Одесько-Кримського; 15 січня 2008 року – Луцького. Отож, сьогодні в Україні УГКЦ нараховує 2 архиєпархії, 7 єпархій та 3 екзархати. На території України існує ще Мукачівська грекокатолицька єпархія, яка зберігає автономний статус і не підпорядкована Главі і Синоду єпископів УГКЦ. Сьогодні нею управляє владика Мілан (Шашік). У 1989 р. було зареєстровано 7 парохій цієї єпархії. На 31.01.2010 до неї належало 383 громади, на яких служило 218 священиків та 20 єромонахів . Цього року, за даними Держкомнацрелігій, єпархія нараховує 402 громади, які обслуговує 269 священнослужителів; 19 монастирів, де подвизаються 92 ченці та черниці; та Ужгородську греко-католицьку богословську академію ім. блаж. Теодора Ромжі, де навчається 98 семінаристів3. УГКЦ поширена не лише в Україні, а й поза її межами. У Польщі, США і Канаді утворено 3 митрополії, до складу яких входять три архиєпархії (Перемисько-Варшавська, Філадельфійська та Вінніпезька) і 8 єпархій. Крім них, поза межами України існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія); три апостольські екзархати для українських греко-католиків у Німеччині, Франції та Великобританії; вікаріат у Румунії; громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига, Даугавпілс та Резекне), Естонії (Таллінн), Молдові (Кишинів), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії. Загалом УГКЦ нараховує понад 5,5 мільйонів осіб. За деякими підрахунками, практично третина вірних УГКЦ з різних причин проживає за кордоном. Хоча, за іншими даними, це число сягає «лише» 1,2 мільйона осіб. На славу Божу та добро вірних в лоні УГКЦ служить 49 єпископів, більше 3,5 тис. священиків, більше 100 дияконів, близько 1 тис. монахів та 1,5 тис. монахинь. До священичого служіння у шести семінаріях готуються більше 600 студентів4. Сьогодні УГКЦ має в Україні 3647 громад, 115 монастирів, 16 духовних навчальних закладів, 1163 недільних шкіл та 28 періодичних видань.

7

ТЕМА НОМЕРУ:

Êè¿âñüêà àðõèºïàðõ³ÿ Архиєпархію очолює єпископ Кам’янецьПодільський, митрополит Київський, Верховний архиєпископ Києво-Галицький – Святіший Патріарх Святослав (Шевчук), Глава і Отець УГКЦ. Патріарх-емерит Київської архиєпархії – Блаженніший Любомир (Гузар). Предстоятель УГКЦ в 2001-2011 роках. Секретар Синоду єпископів УГКЦ, керівник адміністрації Патріаршої курії – Преосвященний владика Богдан (Дзюрах). Єпископ-помічник Київської архиєпархії – Преосвященний владика Йосиф (Мілян). Київська архиєпархія включає в себе 68 парохій, які обслуговує 55 священиків. Кількість вірних – близько 16 тис. осіб. У 2010 році для потреб Київської архиєпархії та східних екзархатів була заснована Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ.

Ñàìá³ðñüêî-Äðîãîáèöüêà ºïàðõ³ÿ

Ëóöüêèé åêçàðõàò Екзарх Луцький – преосвященний владика Йосафат (Говера). До складу екзархату входить 21 парохія. Для 2760 вірних душпастирське служіння здійснюють 20 священиків та 1 диякон. На території екзархату знаходяться 3 монастирі: оо. Василіян в Луцьку і Володимирі Волинському та Редемптористів у Ковелі.

Òåðíîï³ëüñüêî-Çáîð³âñüêà ºïàðõ³ÿ Єпарх Тернопільсько-Зборівський – преосвященний владика Василь (Семенюк).

417 парохій обслуговує 277 священиків і 2 диякони. До єпархії належить 420 270 вірних. У Тернополі діє Вища духовна семінарія ім. Патріарха Йосифа (Сліпого). На території єпархії знаходиться одне з найвідоміших відпустових місць – Зарваниця.

Ñîêàëüñüêî-Æîâê³âñüêà ºïàðõ³ÿ Єпарх СамбірськоДрогобицький – преосвяËüâ³âñüêà àðõèºïàðõ³ÿ щенний владика Юліан (Вороновський). Ñòðèéñüêà ºïàðõ³ÿ Єпископ-коад’ютор – преосвященний владика Ярослав (Приріз).

Ëóöüêèé åêçàðõàò

Êè¿âñüêà àðõèº

Ñàìá³ðñüêî-Äðîãîáèöüêà ºïàðõ³ÿ

Кількість вірних УГКЦ, що прожи- ²âàíî-Ôðàíê³âñüêà ºïàðõ³ÿ вають у СамбірськоÒåðíîï³ëüñüêî-Çáîð³âñüêà ºïàðõ³ÿ Дрогобицькій єпарÁó÷àöüêà ºïàðõ³ÿ хії, становить близько 398 тис. осіб. 220 паÊîëîìèéñüêî-×åðí³âåöüêà ºïàðõ³ÿ рохій/419 громад обслуговують 285 священиків і 4 диякони. В єпархії діють Дрогобицька духовна семінарія блаженних свщмч. Северина, Якима та Віталія, єромонахів Дрогобицьких, і Дрогобицький Катехитичний інститут.

Ñîêàëüñüêî-Æîâê³âñüêà ºïàðõ³ÿ (äî 2007 ð. – Ñîêàëüñüêà) Єпарх Сокальсько-Жовківський – преосвященний владика Михаїл (Колтун).

8

Єпархія налічує понад 321,6 тис. вірних та складається з 355 парохій, які обслуговує 231 священик та 7 дияконів.

Îäåñüêî-Ê åêçà

Ëüâ³âñüêà àðõèºïàðõ³ÿ

Архиєпископ Львівський – високопреосвященний владика Ігор (Возьняк). Єпископ-помічник – преосвященний владика Венедикт (Алексійчук). Львівська архиєпархія є найчисельнішою: до неї належить більш ніж 634 тис. вірних, зорганізованих у 279 парохіях. Священиче служіння для них здійснюють 400 священиків. У Львові діє кілька вищих навчальних духовних закладів: Львівська духовна семінарія Святого Духа, Український католицький університет та Духовна семінарія оо. Василіян у Брюховичах.

СЛОВО № 2 (46) /

УГКЦ: МИТЬ ЖИТТЯ

Êîëîìèéñüêî-×åðí³âåöüêà ºïàðõ³ÿ Єпарх Коломийсько-Чернівецький – преосвященний владика Микола (Сімкайло). Для 239 тис. вірних служать 236 священиків і 4 диякони. Утворено 281 парохію. У 1994 р. в єпархії був заснований Дяківськокатехитичний коледж, на базі якого створено Інститут підвищення богословської освіти священнослужителів Коломийсько-Чернівецької єпархії ім. єпископа Павла (Василика).

²âàíî-Ôðàíê³âñüêà ºïàðõ³ÿ Єпарх Івано-Франківський – преосвященний владика Володимир (Війтишин). Єпископ-емерит – преосвященний владика Софрон (Мудрий). Очолював єпархію в 1997-2005 роках. До складу єпархії входить 369 парохій. Для близько 604 тис. вірних служать 444 священики. У єпархії функціонують Івано-Франківська теологічна академія та ІваноФранківська духовна семінарія ім. свщмч. Йосафата.

ºïàðõ³ÿ

Äîíåöüêî-Õàðê³âñüêèé åêçàðõàò

Ñòðèéñüêà ºïàðõ³ÿ Єпархією управляє Преосвященний владика Тарас (Сеньків), апостольський адміністратор ad nutum Sanctae Sedis Стрийської єпархії. Майже 380 тис. вірних згуртовані у 344 парохії, які обслуговує 221 священик та 7 дияконів. На території єпархії, у с. Унів, знаходиться єдиний монастир УГКЦ, що має статус Лаври. У 2008 р. Унівській Святоуспенській лаврі було надано право ставропігії, тобто піднесено до патріаршого статусу, коли монастир підпорядковується безпосередньо патріарху.

Áó÷àöüêà ºïàðõ³ÿ Через певні причини від 2007 року єпархія живе без єпископського проводу. Керування здійснює єромонах Дмитро (Григорак), апостольський адміністратор Бучацької єпархії. Чисельність єпархії – 250 тис. вірних. Існує 314 парохій, які обслуговують 164 священики. Вищими навчальними духовними закладами Бучацької єпархії є Чортківська дяківськокатехитична академія ім. свщмч. Григорія (Хомишина) і Бучацький колегіум ім. свщмч. Йосафата монастиря Чесного Хреста Господнього Чину святого Василія Великого.

Äîíåöüêî-Õàðê³âñüêèé åêçàðõàò Екзарх Донецько-Харківський – преосвященний владика Степан (Меньок). Єпископ-помічник – преосвященний владика Василь (Медвіт).

Êðèìñüêèé àðõàò

Чисельність вірних – 12 тис. осіб. Священиче служіння на 65 парохіях здійснюють 56 священиків.

ÎäåñüêîÊðèìñüêèé åêçàðõàò Екзарх Одесько-Кримський – преосвященний владика Василь (Івасюк). Для 15 тис. вірних служать 49 священиків. Утворено 100 релігійних громад. На теренах екзархату діють: Згромадження Воплоченого Слова (м. Скадовськ) та Чин святого Василія Великого (м. Херсон).

червень - серпень 2011

На території екзархату проживає єпископ-емерит Аргентинської єпархії УГКЦ преосвященний владика Андрей (Сапеляк). Він є одним з отців ІІ Ватиканського Собору (1962-1966); причому, беручи участь в ньому, вже був єпископом.

Примітки: 1 За даними Інституту релігійної свободи // http://www.irs. in.ua/files/statistic/2011.01.01_zvit_f1.pdf (30 травня) 2 Центр Разумкова. «Релігія і влада в Україні: Проблеми взаємовідносин». Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу на тему: «Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвитку» 8 лютого 2011р.

– Київ, 2011. – С. 15.

3 За даними Інституту релігійної свободи // http://www.irs. in.ua/files/statistic/2011.01.01_zvit_f1.pdf (30 травня) 4 На основі Annuario Pontificio 2010

9

ТЕМА НОМЕРУ:

Æèòòºâèé øëÿõ Âëàäèêè Þë³ÿíà Âîðîíîâñüêîãî

2011 рік – знаковий і ювілейний у житті преосвященного владики Юліяна (Вороновського), котрий у ньому святкує 75-річчя з Дня народження та 25-ліття єпископських свячень. Із цієї нагоди стараннями упорядників та семінарійної спільноти було видано книгу про життєвий шлях владики. Отож, пропонуємо Вам деякі важливі і цікаві факти його життя.

5 травня 1936 року у сім’ї Івана і Ксенії Вороновських народилась на світ шоста дитина. Хлопчик був охрещений у місцевому храмі Архистратига Михаїла і отримав ім’я Юрій. Виховувався у християнському дусі, перейняв від батьків щиру побожність. Щонеділі і свята Вороновські усією сім’єю ходили у храм, а також на прощі до Олеської ікони Івана Хрестителя та Чудотворної ікони у селі Новий Милятин. Близький родич Юрія, Йосип, вступивши у монастир Студійського уставу, вплинув на його виховання та брата Василя.

Шкільні роки покликання

10

і

монаше

Упродовж шкільних років Юрій, щоб здобути потрібні знання, щодня пішки долав 14 кілометрів шляху. Разом зі шкільною молоддю чинив опір совєтизації бойкотуванням комсомолу. Завершив-

ши навчання, Юрій виявив бажання здобути поліграфічну освіту, щоб сприяти випуску забороненої режимом релігійної літератури. Змалку плекав християнські чесноти та любов до науки, щоб послужити для добра свого народу. Великий вплив на Юрія мав дядько Януарій і старший брат Василь. У студентські роки зароджується глибокий потяг до монашого життя. Незважаючи на те, що часи були дуже нелегкими, Юрій відвідував підпільні богослужіння у приватних помешканнях. Там зустрічався з багатьма мужніми і самовідданими священиками. Це все допомогло йому відчути у своєму серці Боже покликання. Юрій приймає монаший постриг у місті Львові з рук отця Никанора Дейнеги. Попри всі труднощі, спокуси, приймає одні за одними обіти. Разом із братом, ієромонахом Василем, у невеличкій хаті в місті Львові, придбаній за кошти монастиря, відправляли підпільно Літургію. Також у цьому помешканні відбулись єпископські свячення архимандрита студитів Никанора Дейнеги владикою Василем Величковським.

Приготування до священства Проживаючи у Львові, Юрій увесь свій вільний час присвячує підготовці до священства. Підготовка була нелегкою, бо виклади проходили у різних місцях. 1964 року монах Юрій отримав малу схиму та ім’я Юліян, яке взяв із поваги до одного дуже шанованого ним у монастирі брата, котрий носив це ім’я. У монастирі Юліянові Вороновському доручили допомагати братам старшого і похилого віку, котрі повернулися з ув’язнення і заслання з підірваним здоров’ям. Згодом матеріяльно підтримував підпільних священиків старшого покоління. Час від часу їздив у місто Каунас (Литва) для отримання літургійних намірень разом із грошовими пожертвами від литовських християн. З Божою допомогою і благословенням у Юліяна ніколи не виникало труднощів у цій справі. У 1968 році владика Василь Величковський упродовж однієї ночі в одному із львівських помешкань на Підзамче висвятив брата Юліяна на диякона і священика. Згодом владика був ув’язнений. Нововисвячений ієромонах належав до підпільних священиків, котрий, у разі необхідності, міг би підмінити своїх співбратів, якщо б їх ув’язнили. Іноді отець Юліян виконував своє служіння поза Львовом – то в місті Тернополі, то в селі Зарваниці.

СЛОВО № 2 (46) /

УГКЦ: МИТЬ ЖИТТЯ Священича діяльність У 70-ті роки становище УГКЦ було не з найкращих. Наростали репресії проти діячів Церкви і національно-визвольного руху. Багатьох було ув’язнено, вислано за межі Радянського Союзу, відраховано з вузів багато віруючих і національно свідомих студентів. Вони для отця Юліяна стали роками втрат, репресій і, водночас, досягнень. У цей нелегкий час померла матір о. Юліяна, після чого він змінив місце проживання. Репресії і гоніння 70-их заторкнули обидвох братів: Юліяна і Василя. Якось о. Василя запросили у місто Жовкву, щоб він охрестив дитину. Під час Чину Хрещення його було схоплено і ув’язнено на 15 діб. Отця Юліяна викликали у відділ міліції, де проводили допити упродовж восьми годин. Йому пропонували співпрацю з КДБ, від чого той відмовився і заявив, що на такі теми йому навіть неприємно спілкуватись. Внаслідок того довелося «за власним бажанням» звільнитися з посади старшого інженера. Деякий час працював постачальником на заводі бетонних виробів, потім влаштувався на посаду кочегара в котельні. Ця професія залишала багато вільного часу для священичого служіння. Отця Юліяна систематично викликали в органи, допитували, залякували, обіцяли все, що завгодно, щоб тільки залучити до співпраці. Незважаючи на всі труднощі, в Україну з Литви успішно було доставлено понад 1000 літургійних антимінсів і 12000 невеликих за форматом катехизмів. Ієромонах Юліян, співпрацюючи з владикою Никанором, отримав благословення вручну переписувати український переклад Студійського Типіку авторства Андрея Шептицького.

Єпископська хіротонія У 80-ті роки в підпільній Церкві відбулася зміна поколінь. Померли владика Никанор Дейнега, владика Іван Слизюк, глава УГКЦ – патріарх Йосип Сліпий. Натомість єпископські свячення прийняли Софрон Дмитерко, Павло Василик і Филимон Курчаба. Зміни відбулись і у спільноті монахів Студійського уставу. Ігуменом стає ієромонах Юліян Вороновський. Через великий тиск КДБ Володимир Стернюк, сподіваючись нової хвилі гонінь, щоб убезпечити безперервність єпископського проводу, позаяк міг бути заарештованим, хотів висвятити нових владик. Кандидатами на єпископів бачив ієромонаха Юліяна Вороновського і Михаїла Сабригу. Митрополит запросив до себе ієромонаха Юліяна і, представивши складне становище Церкви, висловив намір висвятити його на підпільного єпископа. Отець Юліян відповів, що не має необхідної для єпископського служіння богословської освіти, на що митрополит відповів, що має найцінніше – досвід підпільного служіння. Тоді отець Юліян щиро визнав, що боїться репресій. Митрополит не здивувався

червень - серпень 2011

цьому і сказав, що чисто по-людськи й він боїться, але Бог дбає про Церкву, про кожну людину, подбає й про ієромонаха Юліяна. Тоді Юліян звернувся до свого Архимандрита Юрія Макара, котрий, дізнавшись думку митрополита, твердо сказав, що у справах добра Церкви потрібно відкласти все особисте і йти служити. Опісля останні сумніви ієромонаха Юліяна розвіялись. 30 вересня 1986 року, у день святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії, в умовах глибокої конспірації й присутності мінімуму свідків, відбулась Архиєрейська хіротонія нового владики Юліяна. Митрополит суворо заборонив будь-які Архиєрейські священнодіяння без його благословення. Божі плани були іншими. Владика Юліян повинен був розпочати своє святительське служіння всупереч планам Митрополита майже відразу після хіротонії. Коли митрополит Стернюк у селі Зимна Вода, у приватному помешканні звершував єрейські свячення шістьох кандидатів, туди увірвались працівники КДБ. Митрополит уже встиг звершити дияконські свячення. Потрапивши під жорсткий (пильний) нагляд властей, він звернувся до нововисвячених єпископів, щоб ті довершили свячення. У селі Дора владика Юліян висвятив на священиків двох кандидатів. З цього моменту розпочалося єпископське служіння владики Юліяна.

Відродження УГКЦ З 1987 року починається відродження УГКЦ. Перші прилюдні богослужіння з нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України, попри великий спротив властей, таки вдалося провести. Відтепер існування Церкви неможливо було ані заперечити, ані замовчати, хоч влада всіма можливими способами протидіяла УГКЦ. Митрополит Володимир Стернюк багато працював над виходом Церкви з підпілля. Владика Юліян Вороновський, дотримуючись послуху Митрополитові, свідомо не брав участі в прилюдних акціях, щоб у разі нової хвилі переслідувань зберегти Церкву у підпіллі. Коли ж помер Архимандрит монахів студійського уставу, на його місце був обраний владика Юліян. Попри всі побоювання, після візиту Президента СРСР Горбачова до папи Римського Івана Павла ІІ, з Москви приходить дозвіл на реєстрування греко-католицьких громад. Це означало визнання легального статусу УГКЦ. Внаслідок цього Митрополит приймає рішення про вихід з підпілля всього єпископату УГКЦ. Владика Юліян вперше легально співслужив архиєрейську Божественну Літургію у Преображенському храмі міста Львова на Різдво Христове 1990 року. З цього моменту розпочався новий, відмінний від підпільного етап архиєрейського служіння владики Юліяна Вороновського. УГКЦ починає повертати свої храми. До цього процесу долучився і владика Юліян. Він служив під храмом архиєрейські Літургії у селі Зарваниця та в селищі Козьовій на

11

ТЕМА НОМЕРУ: Тернопільщині, згодом – під храмом колишньої студійської обителі Івана Хрестителя у Шевченківському гаю в місті Львові і у поверненому греко-католиками катедральному соборі святого Юрія. З’явилась перспектива щодо повернення в Україну Глави УГКЦ. Був скликаний Синод єпископів УГКЦ з України і поселень. Владика Юліян мав змогу вперше в житті особисто пізнати папу Івана Павла ІІ, Патріарха Мирослава-Івана Любачівського, митрополитів і єпископів з українських поселень. Серед вимог щодо повернення церковного майна особливо підкреслюється повернення приміщень Духовної семінарії та Академії у місті Львові, позаяк гостро відчувалася нестача священиків. Почали прибувати нові кандидати. Опіку однієї з таких груп митрополит Володимир доручив владиці Юліянові. Ця група діяла при храмі Пресвятої Трійці у місті Дрогобичі. У Львові на початку семінарією був Преображенський храм. Опісля почали шукати відповідне приміщення, яке могло б вмістити чотириста студентів. Наприкінці 1990 року студенти «перебралися» зі Львова у приміщення смт. Рудно. Ректором був призначений владика Филимон Курчаба. Через стан здоров’я з 1991 року Блаженніший Патріарх доручив очолити Львівську духовну семінарію владиці Юліянові, котрий позитивно проявив себе співпрацею з групою дрогобицьких студентів і висвятив понад 35 випускників цієї групи. Владика смиренно прийняв нове доручення. З цього часу почався найкращий і найрадісніший період його життя. Спершу виникали проблеми, коли на вимогу влади вимикалося опалення, електро-та водопостачання. Незважаючи на це, студенти залишилися жити «у спартанських умовах» у семінарії й надалі. Коли Блаженніший Патріарх Мирослав Іван (Любачівський) повернувся у свій осідок у місто Львів, владика Юліян був серед тих, хто його зустрічав, а згодом супроводжував під час архипастирської поїздки Західною Україною, а також в ознайомчій поїздці у Київ.

12

Владика Юліян брав участь у посвяченні каменя у місті Києві під будову Патріаршого собору, під будову храму у м. Вишгороді, особисто освятив новозбудований храм у селищі Жовтневе Миколаївської області, проводив богослужіння під стінами Софії Київської… Він мав бажання присвятити себе служінню на Східній Україні. Також підтримував греко-католиків міста Перемишля, приїжджав у Білорусію і служив там Боже-

ственну Літургію. Під час проголошення незалежності України, владика разом з усіма стояв у живому ланцюгу від Ужгорода до Києва. Він ніколи не відокремлював поняття Церкви і народу, був глибоко патріотичною особистістю.

1992 року в Україні відбувся перший Синод, метою якого було утворення нових єпархій відповідно до нових післявоєнних кордонів. Галицька митрополія складалася з Львівської, Івано-Франківської та Перемиської єпархій. Частина Перемиської єпархії опинилась по той бік українського кордону, тому Синод створив у межах України Самбірсько-Дрогобицьку єпархію. Глава Церкви доручив прийняти провід над нею владиці Юліяну Вороновському, котрий виявив своє християнське і людське смирення, прийнявши нове служіння як волю Божу. З 1993 року владика стає адміністратором Самбірсько-Дрогобицької єпархії, спершу поєднуючи нове служіння з ректорством у семінарії. Свою активну працю у єпархії розпочав із знайомства зі священиками. Завдяки спонсорам, колишній готель у місті Трускавці було реорганізовано у єпархіальне управління. Владика розпочав великий просвітницький проект створення єпархіального Катехитичного інституту, відкриття Дрогобицької духовної семінарії з метою виховання нового покоління священиків у єдиній традиції. Поблагословив відкриття Дяківсько-регентського факультету. Єпархія почала активно розвиватися. Духовний досвід владики – це поєднання монашого, священичого і єпископського служінь, а життєвий – поєднання природної доброти і щирості з роками переслідувань і гонінь. Своїм досвідом владика повсякчасно ділиться у своїх проповідях, посланнях. Незважаючи на переслідування і важкі часи підпілля, він зумів вистояти і зробити для сучасного стану нашої Церкви чимало: зорганізувати єпархіальне управління, розбудувати семінарію. Хотілось би, щоб владика ще багато років міг своїм лише словом управляти Самбірсько-Дрогобицькою єпархією. Щоб був і надалі наочним прикладом справжнього християнського, чеснотливого життя.

Підготував Михайло БАЛКО

(за матеріалами книги: Владика Юліян Вороновський. «Нехай буде воля Твоя». – Дрогобич, 2011).

СЛОВО № 2 (46) /

УГКЦ: МИТЬ ЖИТТЯ

×îãî ìîæóòü íàñ íàâ÷èòè áëàæåíí³ Ñåâåð³ÿí, ßêèì òà ³òàë³é? Святість життя, як постійний пошук Бога, Його волі, як вдячність за любов, яку Він показав на хресті, починається з бажання наслідувати свого Спаса та Його любов.

І

сторія нашої Церкви складається з різних подій. Як відомо, історію творить людина. Саме її вчинки визначають вектор історичного розвитку. Про життя людей, котрі змінювали цей вектор у напрямку до Бога, відомо майже все від моменту їх народження аж до смерті. Їхнє життя сповнене чеснотами, які ми прагнемо наслідувати. Особливо захоплює любов до Бога, своєї Батьківщини, інших людей. Саме завдяки цій любові, вони не боялись віддати задля блага народу навіть власне життя. Безсумнівно, життя таких людей варте наслідування, хоч, здебільшого, те, що вони зробили для Батьківщини й Церкви, – було ціною власної крові. Свята Церква проголошує їх святими, або мучениками.

Антон БОРИС Одними із таких святих людей були покровителі Дрогобицької семінарії – священномученики Северіян, Яким та Віталій. Вони були ревними священиками Української Греко-Католицької Церкви, вели активну душпастирську працю та загинули від рук більшовицької влади у м. Дрогобичі. У червні 2001 р., під час свого паломництва в Україну, Святіший Отець папа Іван Павло ІІ проголосив їх блаженними. 2011 рік у СамбірськоДрогобицькій єпархії проголошено на їхню честь, тому мова йтиме про те, чого можемо повчитись з їхнього святого життя.

червень - серпень 2011

Вдивляючись у святі постаті Северіяна, Якима та Віталія, кожен має змогу замислитись над власною святістю. Дехто скаже, що це не для нього! Або, що святість є неможливою у сьогоденні (таким можна сказати: все можливо для тих, хто вірує). Можна почути думку, що святість є непотрібною, позаяк вона не підлягає вимогам сучасного життя, і сьогодні так ніхто не живе. Інші ж святість відносять до окремої групи людей, наприклад, монахів або священиків. Але святість стосується кожної людини, позаяк є її природним станом існування. Для того

13

ТЕМА НОМЕРУ: щоб підтвердити цю думку, звернімося до Святого Письма, де на перших сторінках знаходимо опис про створення людини (Бут. 1, 26-31). З цього уривку дізнаємося про те, що Бог створив людину, вдихнув у неї життя і поселив у раю. А якою була воля (бажання) Бога про людину? Відповідь знову ж таки у Святому Письмі: «Це ж саме воля Божа – святість ваша» (І Сол. 4, 3). В інших місцях Господь або називає святими, або кличе до святості (див. Втор. 7, 6; Лев. 11, 44). Отож, говорячи про святість, можемо зробити перший підсумок. Бог створив кожну людину і кожну людину покликав до святості, тому й святість стосується кожної людини і є природним станом її існування. Також бачимо, що Господь оселив людину в раю, де вона мала зростати у святості через утвердження в добрі. Отже, Бог не створив людину відразу святою (досконалою), хоч створив її невинною (безгрішною), але такою, що через свобідний вибір може святість осягнути. Це є її рух від образу Божого (старт) до подоби (фініш). Намагаймося завжди рости у святості і ніколи не зупинятися на досягнутому.

...перед нами проста дорога до святості – відкинути гріх і прийняти дар спасіння. У своїй свободі людина не послухала Бога (згрішила) і не осягнула мети, яку перед нею поставив Господь – святість, подоба Божа. Натомість із гріхом вона принесла в життя тління, смерть. Тут можемо використати одне порівняння: мала дитина має вирости у дорослу людину. Подібно і Адам в раю, будучи, наче дитина, мав вирости в зрілого мужа, тобто стати святим (осягнути подобу Божу), але, впавши в гріх, не зреалізував такої можливості. Із питанням святості пов’язане поняття гріха. Звернімо увагу на значення цього слова. З грецької – гріх (гамартія) – промах або не влучання в ціль. Отже, ціль, яку Бог поставив перед людиною, – святість. Вчиняючи гріх, людина проходить мимо цілі, тобто не стає святою, і так втрачає своє природне існування з Богом.

14

У ході наших роздумів варто поміркувати ще над одним питанням. Чи через гріх людина остаточно втратила можливість осягнути святість? Ні, така можливість залишилась, незважаючи на гріх прародичів. Про неї читаємо у Святому Письмі в уривку, який зветься «протоєвангелієм»: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися

йому в п’яту». (Бут. 3, 15). Для того щоб спасти людину і світ, Бог з любові посилає свого Сина, Котрий має звершити діло спасіння: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ

...осягнути святість є можливо, але тільки тоді, якщо захочемо за неї поборотись. засудити, лише ним – світ спасти». (Йо. 3,1617). Христос власною смертю знищив смерть, яку вніс у світ Адам з гріхом. З воскресінням Христа смерть більше не панує, вона подолана. Отже, Христос знищив гріх і його наслідок – смерть, які були перешкодою людині на її шляху до святості. Тепер вона, завдячуючи Христовим страстям і воскресінню, може повернутися у свій природний спосіб життя, тобто до святості. Саме через любов Ісуса, яку Він виявив на хресті, ми знову можемо вільно, як Адам, спілкуватися з Богом. Отож, бачимо, що людина має можливість спастися, тобто осягнути святість. Варто поставити знак рівності між виразами «осягнути святість» (подобу Божу) та «спастися». У Христі людина отримує можливість спастися. Однак спасіння не є примусовим. Воно є даром, від якого людина може відмовитися, або його прийняти. Отож, спастися може ко-

...святість стосується кожної людини і є природним станом її існування. жен, але якщо забажає з вірою прийняти те, що на Голгофі для нас вчинив Христос. Отже, перед нами проста дорога до святості – відкинути гріх і прийняти дар спасіння. Повернімося до трьох святих дрогобицької землі – Северіяна, Якима та Віталія. Спогадуючи їхнє богоугодне життя, не можемо оминути стороною батьків наших священномучеників. Це вони виховали своїх синів в любові, побожності та страсі Божому. Саме у своїх «домашніх Церквах» майбутні мученики пізнавали Бога в молитві та читанні Святого Письма. Вони народилися в час, коли державна влада всіма можливими способами намагалася заперечити існування Бога. Але в цій ситуації Северіян, Яким та Віталій почули голос Божий, який кликав їх у монастир. Вони вже з дитячих

СЛОВО № 2 (46) /

УГКЦ: МИТЬ ЖИТТЯ літ знали Того, Хто їх кликав, адже ще з дитинства пам’ятали слова Христа: «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав» (Йо. 15, 16). Голос Спасителя привів їх у монашу спільноту, в якій вони зі ще більшою ревністю та запопадливістю продовжили наслідувати божественне життя Ісуса Христа. Через деякий час склали вічні обіти та отримали єрейські свячення. Життя в монастирі проходило в постійній молитві й пості, праці й вивченні Святого Письма. Вони добре усвідомлювали те, що це не лише книга з моральною наукою, але й дорога до святості, спасіння. Тому кожен із них просвітив своє серце світлом Христового Євангелія. Сповнення науки Ісуса можна було побачити у їхньому житті в кожному кроці, який вони чинили. Так, з кожним роком вони все більше пізнавали Бога та Його невимовну любов, щоб привести до Нього інших людей. Кожен з них був людиною великого смирення: «…як хтось хотів би у вас бути великим, нехай буде вам слуга». (Мт. 20, 26). Вони мали велику любов до людей, яких їм довірив Бог. «Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них любов». (І Кор. 13, 13). Були добрими проповідниками: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії». (І Кор. 9, 16). Кожен з них був добрим порадником, сповідником, цілителем душ, наставником молоді. Северіян, Яким та Віталій були богомудрими пастирями. Вони, за прикладом Христа, дбали про те, щоб жодна довірена їм душа не загинула. Однак Бог готував для своїх слуг ще один дар – мучеництво, який ієромонахи радо прийняли. Вони віддали своє життя, не вагаючись, адже наслідували Христа, Котрий також помер за своїх друзів. Можемо запитати: що повело їх на смерть? Відповідь лише одна – любов до Бога й свого народу. Своєю смертю мученики уподібнились до Христа і виконали Його слово: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13).

червень - серпень 2011

Отож, своїм мучеництвом вони не тільки дали приклад жертвенної любові, але й стали ісповідниками християнської віри перед безбожною владою. Акафіст, складений на честь блаженних Северіяна, Якима та Віталія, називає їх зорями світлосяйними. Як Вифлиємська зоря своїм світлом вказувала на Христа, так і мученики світлом свого богоугодного життя та мучеництвом вказали на Нього, просвітили пітьму безбожного нечестя та утвердили у вірі всіх християн. Жодне улесливе слово чи погрози смерті не змогли відлучити їх від любові Христової, яку наші блаженні плекали ще з дитинства. Вони благословляли тих, хто їх злословив за словами Христа: «Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять, благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають» (Лк. 6, 27-28). Отже, бачимо, що навіть перед погрозою смерті мученики далі прагнули сповнювати слова свого Господа. Так вони осоромили безбожних мучителів та показали, що не соромляться Євангелії, котра є «силою Божою на спасіння кожного, хто вірує». (Рим. 1, 16). Для священномучеників життям був Христос, «а смерть – прибуток». (Флп. 1, 21). Северіян, Яким та Віталій перемогли зло добром (пор. Рим.12, 21). Отже, перед нами життя трьох священномучеників, котрі прийняли дар спасіння, осягнули святість (подобу Божу). Можемо сказати за апостолом Павлом, що вони скінчили біг і віру зберегли (пор. ІІ Тим. 4, 7). На прикладі їхнього життя бачимо і те, що осягнути святість є можливо, але тільки тоді, якщо захочемо за неї поборотись.

P.S. Питання до тебе, Людино: «Що обереш: дорогу життя, яка є спасінням, чи дорогу смерті?!». Можливість вибирати Господь дав тобі з великої любові до тебе, однак не перестає взивати: «Вибирай життя» (Втор. 30, 19-20).

15

НА ГРАНЯХ ЧАСУ:

Блаженніший Святослав: «Моєю мрією є, щоб наші церкви не просто були переповненими, а щоб українці стали справді глибокими християнами».

Г

лава УГКЦ відвідав Дрогобицьку духовну семінарію під час святкувань ювілеїв Преосвященного владики Юліяна (Вороновського) – 75-ліття з Дня уродин і 25-ліття архиєрейської хіротонії. Предстоятель охоче відповів на запитання представників місцевих засобів масової інформації. Завершуючи пресконференцію, Патріарх зазначив, що у такий спосіб бажає більше спілкуватися зі своїми вірними. Долучаючись до прагнення Блаженнішого, представимо найважливіші думки з прес-конференції і так передамо читачам нашого часопису його батьківське слово. Згадуючи про ювілеї преосвященного владики Юліяна (Вороновського), Глава і Отець УГКЦ, котрий був семінаристом Львівської духовної семінарії саме тоді, коли її ректором був владика, назвав його прикладом «доброго батька» для себе: – Він для мене завжди був взірцем того, яким має бути справжній батько. Батькові залежить на його дітях. І, будучи семінаристами, ми відчували, що йому дуже залежало на тому, щоб усі ми були добрими священиками, добрими християнами там, де Господь Бог нас покличе. Висловлюючись про можливість єдності Церков Свято-Володимирового Хрещення і про те, що їй перешкоджає, Блаженніший Святослав поділився наступними думками:

16

– Я хотів би спершу помирити всіх дітей єдиної Київської Церкви. Тих дітей, котрі, можливо, виростали в різних дитячих садочках, ходили у різні школи, навчалися в різних центрах, але вони усі є дітьми однієї і тієї ж землі. Думаю, що ті всі протистояння і розподіли, які сьогодні

СЛОВО № 2 (46) /

ІНТЕРВ’Ю існують в християнстві на загал, і в Україні зокрема, є дуже серйозною перешкодою не тільки для повнокровного існування Церкви, а, зокрема, тоді, коли ми говоримо про певне свідоцтво християнського життя тих, котрі не є християнами. Найбільшою такою перешкодою для проповіді Христового Євангелія у сьогоднішньому світі є поділ між християнами. Це глибоко відчули отці ІІ Ватиканського Собору. Такі відчуття є не лише в лоні Католицької Церкви, але також і серед протестантів, серед православного світу. Першим кроком для того, щоб ту рану загоїти, є примирення. Можливо, десь треба переступити через ті різні стереотипи, які панують сьогодні, але прийшли з минулого, і подивитися на спільне майбутнє, бо направду нас багато більше об'єднує, ніж розділяє. Дуже конкретні кроки на цій дорозі вже здійснили мої попередники. Ви згадували про 90 роки. У тих роках на такому піку протистояння блаженної пам'яті Мирослав Іван Любачівський вперше сказав: «Прощаємо і просимо прощення». Можливо, в тому галасі протистояння ті слова не завжди були почутими. Вдруге їх промовив Блаженніший Любомир 10 років тому під час приїзду в Україну Святішого Отця Івана Павла ІІ. Хотів би ще раз їх повторити. Думаю, що взаємне прощення, взаємне лікування пам'яті буде дуже практичним засобом для того, щоби в майбутньому до тієї єдності стриміти. Як та єдність буде виглядати – я ще не знаю, але те, що ми маємо сьогодні її будувати – це напевно.

– Намагаюся зустрічатися з кожним Предстоятелем тих Церков, які є церквами Київської традиції. Хочемо започаткувати між собою таку студійну групу, де говоритимемо про київське християнство в контексті Церков київської традиції, які сьогодні існують на теренах нашої держави. Поки що маємо позитивні відгуки від Патріарха Філарета. Побачимо, як інші Церкви на це будуть відкликатися, але така ідея існує. Ми, як студійна група, на рівні групи науковців, мали візію предстоятелів Церков для того, щоб це можна було відповідно до сучасних потреб втілювати в життя. На запитання, якою хотів би бачити Патріарх Святослав нашу Церкву в майбутньому, він відповів: – Синод наших владик створив таку команду № 2. Мали на меті опрацювати бачення, якою ж мала б бути наша Церква через 10 років до 2020 року. Накреслили 10 пріоритетів того, що хотіли б за 10 років зробити. Відтак починає працювати

червень - серпень 2011

команда № 3, яка має розпрацювати певні механізми втілення в життя. Основними були питання: молоді, євангелізації, інкультурації, питання про розвиток структур нашої Церкви, питання мови в Літургії. Можливо, для України питання мови є не настільки актуальним, але коли йдеться про інші країни, то це дуже болюче питання. У 2020 році я хотів би бачити нашу Церкву як єдиний організм, який існує в усьому світі, говорить різними мовами, проголошує Євангеліє в різних країнах, але є єдиною Церквою східної традиції. У відповідь на запитання, що не подобається Блаженнішому у нашій Церкві сьогодні, він перерахував ті ділянки праці, в яких потрібно вдосконалюватись: – По-перше: я дуже хотів би, щоби рівень і глибина проповідей нашого духовенства зростала, бо на сьогодні дуже часто проповідь є чи не єдиним моментом контакту священика з його вірними в літургійному контексті як пряме проголошення Божого слова. Ми повинні ще відкрити для себе оту силу Божого слова, силу проповіді, отої керигми. Тепер розпочали приготування до святкування чергового трирічного ювілею хрещення Руси-України, де наголос ставитиметься саме на проповіді (керигмі).

– Друге: думаю, що ми повинні дуже серйозно розпрацювати нашу присутність у засобах масової інформації, зокрема в Інтернет-просторі, різними мовами. Бо, на жаль, сьогодні дуже багато наших єпархій є інформаційно ізольованими від України з тієї причини, що Україна говорить лише українською.

– Третє: сподіваюся, що справді повсюди там, де потрібно наших священиків, – вони будуть, зокрема мова йде про місії. Як колишній ректор семінарії, Блаженніший Святослав добре обізнаний з тим, яким має бути виховання церковного духовенства: – Семінарія – це не тільки освіта. Можна бути високоосвіченою людиною, але своїм духовним життям не бути на висоті. Семінарія – це виховання. Сподіваюся, що якість виховання і інтелектуального, і загальнолюдського, і духовного, і душпастирського буде зростати відповідно до тих викликів, які ставить сьогодні суспільство. Думаю, що сьогодні кожен ректор семінарії розуміє, що вони виховують священиків не для сьогодення, а для завтрашнього дня.

17

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: Одним із найбільших викликів часу для нашої Церкви сьогодні є забезпечення душпастирською опікою вірних УГКЦ, де б вони не перебували. Таким чином надзвичайно актуальним є питання місійності. Ось як про це висловився Блаженніший Святослав: – Сьогодні наші вірні розсіяні по всьому світі. Нашим завданням є іти за ними там, де вони є. Наші люди потребують душпастирів. Тоді у 2020 році, можливо, ми матимемо єпархії, митрополії і в Африці, і на Далекому Сході, і в тих країнах, де є наші люди, про яких ми і не знаємо, але вони потребують духовної опіки, потребують мати батька і хочуть знати, що той батько з України реально про них дбає і йому на них залежить.

18

– Щодо душпастирської опіки стосовно емігрантів, ми мали окремі теми Синоду, де усе це дуже чітко і ясно намагалися усвідомити і продискутувати. Очевидно, що розпрацьовуються певні заходи такої, я сказав би, не просто реабілітації, а помочі інтегруватися в сучасне українське суспільство для тих заробітчан, котрі повертаються додому. Сподіваюся, що такого типу служіння дійсно буде у кожній парохії. Воно уже розпрацьовується і здійснюється. Одним із способів є тих людей збирати і допомагати їм бути разом. Також періодично організовуємо прощі. Тут є дуже багато проблем не лише характеру економічного, але і міжособових стосунків. Ми цьому надаємо дуже серйозної ваги і приділятимемо велику увагу. Пасторально-місійний відділ, який працює у структурах нашої Церкви, займається питаннями цього типу служіння.

Соціальне служіння Церкви наш Патріарх бачить як підтвердження конкретними вчинками того, що вона проповідує. Ось його думки з цього приводу: – Соціальне служіння Церкви є інтегральною складовою частиною її євангелізаційної місії. Ми не можемо голосити Слово Боже лише на рівні певних ідей, ми маємо показувати певні вчинки. Для нікого не є таємницею, що тоді, коли хотілося якимось чином Церкву знищити, її завжди намагалися усунути від суспільного служіння, для того щоб вона не була присутньою у суспільстві. Думаю, що сьогодні, зокрема в тих пострадянських контекстах, ми мусимо вертатися в те суспільство, мусимо йому служити так, як цього вимагає наша християнська совість. На зустрічі з Президентом України ми обговорювали теми реституції церковного майна, але чомусь завжди говорили про реституцію храмів і культових споруд. Тоді я у своєму слові підкреслив, що Церква не тільки молиться, вона ще і здійснює своє служіння у тому суспільстві. Дуже важливим є, навіть коли ми говоримо про ті майнові питання, мати на увазі той вимір соціального служіння Церкви, якого очікує сьогодні від неї суспільство. Пріоритетом свого пастирського служіння молодий Глава нашої Церкви обрав молодь. Блаженніший Святослав поділився своїм досвідом праці з молоддю, мріями та планами на майбутнє: – Першим пастирським посланням, яке я скерував до нашої Церкви, було послання до молоді. Хотів би, незалежно від того, чи буду молодий, чи старий у моєму служінні, щоб молодь завжди була пріоритетом. Думаю, що сьогодні, зокрема, наша Церква, є молодою, не у її віковому цензі, але, зважаючи на молодий вік духовенства, монашества, яке сьогодні там служить.

– Це дуже природно – бути молодим християнином.

СЛОВО № 2 (46) /

ІНТЕРВ’Ю Для багатьох українців це стало відкриттям. Багато людей чомусь думає, що до церкви мають ходити лише старші люди. Переконаний, що майбутнє нашої Церкви, яке ми повинні вже сьогодні будувати, залежатиме від того, наскільки глибоко і повно ми зможемо впровадити молоде покоління у таїнство Церкви, а відтак передати їй все те божественне життя, яке направду є таким живим струменем. Тому великим і важливим пріоритетом буде увага до молоді.

– Моєю мрією є, щоб наші церкви не просто були переповненими, а щоб українці стали справді глибокими християнами. Коли мова йде про молодіжну політику, то мрію, щоби молодь відчувала себе почутою в кожній нашій парохії і мала простір для своєї діяльності в кожній нашій парохії. Щодо певної методології такої праці, я ще буду приглядатися.

– Є таке розуміння, що молодіжний рух має прийти в парохію і розрухати там молодь, однак дуже часто ці молодіжні рухи до парохії не доходили, або були там чужорідним тілом. А от, скажімо, в Аргентині немає молодіжного руху, але ті молодіжні Конгреси виходять знизу тих груп молоді, які є при кожній парохії. Минулого року в кожній парохії молодіжні рухи пережили тяжкі кризи. Культура не дуже сприяє молоді при парохії. Ми думали над тим, чому молодіжні групи вже не притягують сьогодні. Можливо, треба міняти формат праці.

– Питання (молодіжної субкультури) є надзвичайно актуальним. Думаю, що в ключі питання інкультурації ми на нього будемо дуже звертати увагу. Є теорія, що не існує єдиної культури. Ми говоримо про культуру, а її єдиної, уніфікованої, не існує. Сьогодні молодіжна культура є дуже подібною в Аргентині, в Україні, в США, але культурний бар'єр між молоддю і дідусями чи бабусями є набагато більшим, ніж між молоддю України і Аргентини. Це питання є дуже важливим для того, щоби ефективно здійснювати своє душпастирське служіння. Присутніх журналістів цікавили й суто богословські теми. Зокрема, на запитання, чи в Україні існує т.зв. «теологія визволення», Блаженніший Святослав як високоосвічений богослов відповів:

червень - серпень 2011

– Теологія визволення – це такий душпастирський підхід щодо місії Церкви в сучасному латиноамериканському контексті, де основою для аналізу суспільної ситуації бралися постулати марксизму, зокрема певні елементи доктрини про боротьбу класів. Тоді Христа представляли як революціонера – «Зі зброєю в руках починає будувати світ». Перша інтуїція тих богословів була дуже позитивною, позаяк Латинська Америка сьогодні, на превеликий жаль, дуже маргіналізується. Можливо, не завжди методологія цієї богословської праці була вдалою. На сьогодні, коли йдеться про Україну, мені не відомо, щоби були присутні богослови, котрі думали б подібно. Деякі наші спостерігачі говорили, що в посткомуністичному суспільстві серед певних богословів такі ідеї могли б бути приманливими. Побачимо, чи так воно буде. Поки що серед визнаних богословів в Україні я такої чіткої інформації не маю.

Підготував Ростислав ПРИРІЗ Повну версію прес-конференції та відео див. на сайті Дрогобицької Духовної Семінарії: www.dds.edu.ua/news/751-blsvjatoslav-дд-05-2011.html

19

НА ГРАНЯХ ЧАСУ:

Блаженний папа Іван Павло ІІ: штрихи до портрета Іван САВЧУК

Щ

е не так давно, 2 квітня 2005 року, цей світ покинула людина, котра своїм життям засвідчила приклад християнського смирення перед лицем суспільних труднощів та особистих терпінь, своїм служінням перемінювала серця багатьох людей, своїм навчанням закликала до любові, добра і злагоди – папа Римський Іван Павло ІІ. Сьогодні Божий люд спільно радіє з нагоди торжественного його прославлення – зачислення до сонму блаженних Христової Церкви, та ревно молитиме Бога про остаточну прославу серед лику святих. Своїм життям папа Іван Павло ІІ свідчив про Любов, Котра була розп’ята на хресті. Він – приклад для наслідування живої віри і святості. Але як цю святість осягнути? Як стати святим сьогодні, в добу секуляризації суспільства? Та й, врешті: хто такий святий? Цими запитаннями переймається кожен. Святою є тільки та людина, котра не лише не порушує етичних норм життя (тобто живе праведно), але і набула того, що іменується чистотою серця і є плодом правильного духовного життя. А духовне життя полягає в боротьбі зі своїми пристрастями, в постійній увазі до своїх думок, почуттів, бажань, настрою з метою очищення розуму і серця від усього злого, фальшивого, всього того, що суперечить заповідям Христовим.

20

Великим вчителем духовного життя був і залишається папа Іван Павло ІІ – одна з найвидатніших постатей у світі. Мільйони людей зустрічалися з ним як паломники. Мільярди слухали його твердий, проте лагідний голос, обдумували його проповіді, дослухались до порад у складних ситуаціях життя. Ця постать у білому, оперта на вишуканий посох, стала символом добра, найбіль-

шим моральним авторитетом, совістю світу, який невпинно мчить у невідоме.

Íàðîäæåííÿ ïîêëèêàííÿ, þí³ñòü ³ ã³ìíàç³éí³ ðîêè Кароль Йозеф Войтила народився 18 травня 1920 року в маленькому містечку Вадовіце, що розташоване на південний захід від Кракова, на березі річки Скава біля підніжжя невеликого узгір’я Малі Бескиди. Справжнім осередком церковного життя в містечку був великий костел у центрі міста на Ринковій площі, який створював можливість майбутньому папі перед своїми очима постійно мати образ християнського храму. Як і всі його ровесники, Кароль Войтила спершу закінчив чотирирічну початкову школу, в якій навчався ще з шести років. У 1930 році вступив у місцеву гімназію. Роки навчання у вадовіцькій гімназії (1930-1938) з усіх оглядів були надзвичайно вагомими у сенсі формування духовного та інтелектуального обличчя майбутнього папи.

СЛОВО № 2 (46) /

ОСОБИСТІСТЬ налися в необхідності налагодження підпільних Великий вплив на юного Кароля мав приуніверситетських структур та започаткування значений у 1930 році отець Казімєж Фіглєвіч, в викладів. Кароль Войтила був серед тих восьми обов’язки якого входило викладання релігії у посотень студентів, котрі брали участь в діяльності чатковій школі та гімназії у Вадовіце, а також опіпідпільних університетських структур та прагка над хлопчиками, котрі прислуговували при нули поглиблювати рівень освіченості й науки вівтарі у Вадовіцькому костелі. Свої гімназійні серед молодої генерації1. Щоправда, записуюроки Кароль Войтила проводив у молитві, навчанчись на студії, Кароль Войтила продовжував не ні та акторських вправах. Тим часом гімназійна, полоністичні студії, а розпочинав новий для себе хоч і не безхмарна, та все ж стабільна й визначалькурс – курс теології. на у сенсі формування особистості доба в Молодий Войтила Öÿ ïîñòàòü ó á³ëîìó, îïåðòà íà вже був утвердився в житті Кароля, добігала кінця. У свідоцтві про âèøóêàíèé ïîñîõ, ñòàëà ñèì- тому, щоб завжди і в закінчення гімназії, усьому узгоджувати âîëîì äîáðà, íàéá³ëüøèì ìî- свої вчинки із вченпідписаному 14 травня 1938 року, стоять виðàëüíèì àâòîðèòåòîì, ñîâ³ñòþ ням Церкви, тому й не дивно, що і за таких нятково найвищі оцінñâ³òó, ÿêèé íåâïèííî ì÷èòü ó обставин він звернув ки: «дуже добре». до неї свій погляд. íåâ³äîìå. Реалізовуючи свою 1944 рік став підмрію про здобуття висумком тривалої еволюції поглядів Войтили, чащої гуманітарної освіти, Кароль Войтила вступає сом його остаточного входження у церковне житу Ягеллонський університет. До Кракова він перетя. Після облав у Кракові, проведених окупантами їхав на початку листопада 1938 року разом із бать6 серпня, архиєпископ Сапєга вирішив скликати ком. Перший рік краківських студій – це повне всіх семінаристів у свій палац, щоб так усіх їх врязанурення Кароля у бурхливе студентське життя, тувати від можливих арештів. Переступивши пов якому не залишилося місця для нічого іншого, ріг єпископської резиденції, Войтила був одразу ж окрім науки та інших форм самовдосконалення. вдягнутий у сутану, якої від того часу вже нікоОднак цим планам не судилося бути втіленими у ли не знімав, навіть залишаючи церковні мури. життя. 1 вересня 1939 року нацистська Німеччина Однак вчинок 1944 року мав більш як дворічну напала на Польщу. Через шість днів окупанти були передісторію. Вперше й офіційно Кароль Войтивже у Кракові… Ніхто навіть не здогадувався, що ла задекларував своє прагнення стати священизміни стануть такими радикальними і трагічними. ком ще восени 1942 року, коли він, прийшовши до воріт архиєпископської резиденції, попросив аудієнції. Будучи прийнятим ректором семінарії, Незважаючи на військову ситуацію та окупаотцем Яном Пивоварчіком, перед церковним доцію, студенти і професори Ягеллоніки все ж спостойником засвідчив бажання назавжди пов’язати дівалися, що робота університету не припиниться. свою долю з Церквою. Прийняття сану Власне, це і було обісвященства передбацяно новою німецькою обов’язкове провладою, тому Кароль ³çèò ²âàíà Ïàâëà ²² â Óêðà¿íó чало ходження теологічних Войтила записався на áóâ ïîä³áíèì äî î÷³êóâàííÿ ñâÿстудій – навчання в новий, другий для себе òà, ÿêå â³äáóâàºòüñÿ äóæå ð³äêî семінарії. Позаяк німнавчальний рік. Неці не дозволяли вільзважаючи на військові ³ ïðèíîñèòü áàãàòî ðàäîñò³. ного функціонування лихоліття, він починає навчальних закладів, вчити та вдосконалюто навчання в семінарії було зорганізовано нелеватись у знаннях нової, поки що не відомої для гально. До часу, коли у серпні 1944 року Кароль нього, французької мови. Ще з гімназійних часів Войтила остаточно переселився в архиєпископВойтила молодший добре оволодів латинською, ський палац, він уже завершив два роки навчання. грецькою та німецькою мовами, а впродовж перКрім того, він попередньо мав закінчений один нашого університетського року вдосконалювався у вчальний рік Ягеллонського університету. Отже, російській та церковнослов’янській. Войтилі ще залишалося закінчити два роки, щоб Після арешту та вивезення у концентраційний досягти омріяної мети. На цьому шляху залишатабір більшості відомих професорів Ягеллоніки ті лося все менше перешкод… 13 жовтня 1946 року, викладачі університету, котрі залишилися, перекопісля шестиденного усамітнення та гарячих молитов,

Äîñâ³ä÷åííÿ âîºííèõ ïîä³é

червень - серпень 2011

21

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: архиєпископом Краківським, на той час вже кардиналом Адамом Стефаном Сапєгою, було висвячено семінариста Кароля Войтилу на піддиякона. Рівно через тиждень той же святитель переводить його у сан диякона. І, врешті, ще через один тиждень, 1 листопада, у так званий Задушний день, диякон Войтила разом із двома іншими колегами-семінаристами ¬ Леонардом Гарендинскі та Мар’яном Колясою – прийняв священичі свячення2.

ϳä ÷àñ ïîäîðîæåé ïàïà ç âåëèêîþ ïîâàãîþ ñòàâèâñÿ äî ì³ñöåâèõ òðàäèö³é, çâè÷à¿â. Éîìó äîâîäèëîñÿ â³òàòèñü ïîòèðàííÿì íîñ³â, çí³ìàòè ÷åðåâèêè, ö³ëóâàòè çåìëþ â çíàê ïîâàãè äî íàðîäó, ùî íà í³é ïðîæèâàº. Рівно через півмісяця, після отримання останнього свячення, Кароль Войтила вирушив на навчання у Рим. Розумів, що зі звичним розпорядком життя та давніми приятелями і знайомими доведеться попрощатися на кілька років. Отож, він і прагнув, наскільки це було можливим, щоб використати два тижні, які залишалися перед поїздкою, для зустрічей із приятелями та близькими людьми.

Íàâ÷àííÿ ó Ðèì³ Навчання у Римі було першим повноцінним і системним навчальним процесом для краківського священика. Поїздка назавжди залишилася пам’ятною через те, що була першим тривалим безпосереднім знайомством молодого отця із зарубіжною культурою та західноєвропейським суспільством. Навесні, 1947 року, о. Войтила разом із колегою зі студій о. Станіславом Старовєйскім побували у знаному в усьому католицькому світі в той час паломницькому місті – Сан-Джованні Ротондо, де служив один із найвідоміших священиків за всю історію Церкви – стигматик отець Піо. Побачивши цілком не знаних для нього молодих священиків, він промовив до отця Кароля Войтили: «Будеш Папою». А потім додав: «На твоєму понтифікаті бачу кров»3.

22

»університету, а 16 грудня його робота була розглянута та затверджена як докторська праця. У грудні цього ж року йому було присвоєно ступінь доктора теології.

Ñâÿùåíè÷à ä³ÿëüí³ñòü Êàðîëÿ Âîéòèëè Ще один період душпастирства о. Кароля Войтили починається з 8 липня 1948 року і завершується аж влітку 1958 року. Як очікувалося, перебування отця Войтили на посаді другого священика в сільській парохії було недовгим. Вже 17 березня, тобто трохи більше ніж за вісім місяців після призначення, кардинал Сапєга перевів отця Войтилу на нову для нього парохію – костел Святого Флоріана в Кракові4. Цей храм був побудований у ХІІ столітті і є одним із п’яти найдавніших у Кракові. Коли Войтила приступив до обов’язків, то відразу ж зауважив, що церква святого Флоріана є дуже популярною серед студентів університету. Безсумнівно, інтелектуальне середовище та спільнота вірних, зібрана навколо цього храму, були найбільш відповідними до харизм та запалу служіння молодого священика.

Íà ºïèñêîïñüê³é êàòåäð³

Ще однією важливою для Войтили особливістю його перебування в Римі було те, що тут він отримав можливість познайомитися та безпосередньо спілкуватися із чинними та майбутніми католицькими священнослужителями з різних країн світу. Така нагода не лише розширювала коло його особистих знайомств, але й створювала можливості для обміну духовним та практичним пастирським досвідом, а також – для удосконалення навиків володіння мовами, зокрема англійською та іспанською.

У серпні 1958 року о. Кароль зі студентами перебував на озерах у Мазурах. Там його повідомили про терміновий виклик у Краків. Усі зрозуміли, що для Войтили знову грядуть зміни. Радіючи за нього, а також сумуючи, що від’їжджає улюблений наставник, студенти на руках занесли Войтилу в автобус і побажали щасливого повернення. У Варшаві о. Кароль дізнався про призначення його єпископом Кракова. На урочистостях у вересні 1958 року, з нагоди свого призначення єпископом, Кароль Войтила оголосив своїм девізом: «Тоtus Тuus» (Увесь Твій). Цим він засвідчив повне віддання себе служінню Богу.

Отож, після тривалих студій, у листопаді 1948 року Кароль Войтила отримує магістерський диплом теологічного факультету Ягеллонського

Як єпископ, особливу увагу приділяє душпастирській праці. Постійно відвідує парохії, здійснює Церковні Таїнства, проводить реколекції,

СЛОВО № 2 (46) /

ОСОБИСТІСТЬ наукові конференції, бере участь в урочистостях. У цей час йому вдалося зберегти Краківську духовну семінарію, яку комуністична влада хотіла зліквідувати. Восени 1962 року єпископ Кароль Войтила виїжджає з іншими єпископами Польщі для участі у ІІ Ватиканському Соборі. За період його діяльності Кароль заприятелював зі священиками різних країн, зустрів колег студентських років у Римі, відвідав Святу Землю. 30 грудня 1963 року папа Павло VI призначив єпископа Войтилу архиєпископом Краківської дієцезії. Влада із занепокоєнням спостерігала за діяльністю «твердого і безкомпромісного»5 архиєпископа. У липні 1967 року, у віці 47 років, він отримав кардинальський титул і став наймолодшим кардиналом Краківської дієцезії6. Папа Павло VI призначив його консультантом Ватиканської Ради у світських справах.

як суто теологічні, так і світоглядні, що в той час поставали як перед Церквою загалом, так і перед окремими спільнотами вірних. Іван Павло II був твердим послідовником церковної традиції у доктринальних та теологічних питаннях: у цій сфері він ні в чому не пішов далі, ніж його попередники. Фактично, весь понтифікат Івана Павла II був присвячений тому, щоб утримати Церкву від перегляду етично-моральних норм, сучасні акценти до яких були вже достатньою мірою, на його думку, розставлені ІІ Ватиканським Собором9.

Кардинал активно працює у Краківській дієцезії, яка тоді складалася з 329 парохій. Його водій тих часів згадує, що кардинал вже о 5.30 ранку був у каплиці. Так рано розпочинався його день, наповнений молитвами, зустрічами, відвідуванням парохій, душпастирською, науковою, адміністративною діяльністю... Після обіду він дозволяв собі декілька хвилин відпочинку в кріслі. Та підхоплюючись з крісла, промовляв: «П’ять хвилин сну, то багато»7. Діяльність кардинала Войтили і зростання авторитету Церкви непокоїли владу. Йому всілякими способами створювали перешкоди: відібрали дипломатичний паспорт, стежили за ним, підслуховували розмови…

Àïîñòîë Ðèìó Після триденного виборчого процесу 16 жовтня 1978 року над Сикстинською капелою з’явився білий дим, який був свідченням обрання нового Папи Римського. Ним став польський кардинал, слов’янин – Кароль Войтила. «Відкрийте двері Христу! Не бійтесь» – це були перші слова, з якими новий Понтифік звернувся до людей, зібраних на площі перед Собором святого апостола Петра8. На відміну від попередників, які всіма діями намагалися підкреслити і ствердити велич і славу Церкви як інституції, Іван Павло ІІ своєю поведінкою репрезентував і підкреслював зовсім іншу ідею. Він акцентував, що повага до людської гідності є сенсом церковного служіння, самого існування Церкви.

Íàâ÷àííÿ Ïàïè ²âàíà Ïàâëà ²² Перейнявши Апостольський Престіл, Іван Павло II об’єктивно постав перед необхідністю знаходити відповіді на численні складні проблеми,

червень - серпень 2011

23

НА ГРАНЯХ ЧАСУ:

Àïîñòîëüñüêå ïàëîìíèöòâî ïî ñâ³òó Справді, чи не найголовнішим візуальним образом папства доби Івана Павла II став образ папи, котрий мандрує, папи, котрий зустрічається із тисячами, сотнями тисяч, мільйонами вірних10. Отож, образ відкритого для світу папи, папи, котрий іде до людей, а не чекає, коли люди прийдуть до нього, став чи не найяскравішою ознакою доби понтифікату Івана Павла II, під час якого папа здійснив 104 поїздки, відвідавши 129 країн. В окремих країнах Іван Павло II побував не раз. Наприклад, він вісім разів відвідував рідну Польщу, сім разів бував у Франції та США, п’ять разів навідувався у Мексику та Іспанію, тричі бував у Португалії, Бразилії, Швейцарії, Австрії, Хорватії, Німеччині, Швейцарії, Чехії, Канаді, Гватемалі, Домініканській Республіці, Кот-ді-Вуарі, Кенії. Є десятки країн, де папу зустрічали двічі. Серед усіх цих мандрівок слід відзначити приїзд Понтифіка в Україну, у червні 2001 року. Візит Івана Павла ІІ в Україну був подібним до очікування свята, яке відбувається дуже рідко і приносить багато радості. Те, що Папа приїде в Україну, видавалося дивом. Не кожен сподівався на те, що така подія колись збудеться. Покидаючи Україну, Святіший Отець висловлював щирий сум з приводу розлуки. Під час прощальної церемонії у львівському аеропорту, він промовив: «З великим смутком покидаю цю землю, перехрестя народів і культур, з якої понад 1000 років тому почало ширитися і вкорінюватися Євангеліє в історичних і культурних реаліях Східної Європи»11. Важливо згадати і про те, як папа готувався до своїх поїздок. Він відкладав майже всі свої справи і впродовж двох чи трьох тижнів повністю поринав у вивчення мови тієї країни, у яку планувалось паломництво. Під час подорожей папа з великою повагою ставився до місцевих традицій, звичаїв. Так йому доводилося вітатись потиранням носів, знімати черевики, цілувати землю в знак поваги до народу, що на ній проживає12.

Çàïîâ³ò Ñâÿò³øîãî Îòöÿ

24

«Тож пильнуйте, бо не знаєте, котрого дня прийде Господь ваш», – такими словами розпочав свій заповіт папа Іван Павло ІІ. Далі він продовжує: «ці слова нагадують мені останній наказ, який здійсниться тоді, коли Господь зволить. Прагну за ним прямувати і прагну, аби все, з чого складається моє земне життя, приготувало мене до цієї миті. Не знаю, коли вона наста-

не, проте, як і все, так само і цю мить віддаю до рук Матері мого Наставника: Totus Тuus. У тих же ж материних руках зоставляю усе і усіх, із ким пов’язало мене моє життя і моє покликання. В цих Руках зоставляю насамперед Церкву, а також мою Націю і все людство. Дякую всім. В усіх прошу про прощення. Прошу також про молитву, аби Милосердя Боже виявилося більшим від моєї слабкості та недостойності. Під час реколекцій я знову перечитав заповіт Святішого Отця Павла VІ. Перечитане спонукало мене написати оцей заповіт. Я не залишаю після себе власності, якою треба було б розпорядитися. Речі щоденного вжитку, якими я користувався, прошу роздати на власний розсуд. Особисті нотатки спалити. Прошу, аби цими справами опікувався отець Станіслав, котрому я дякую за багатолітню чуйну співпрацю та допомогу. Усі ж інші подяки зоставляю в серці перед Богом Самим, бо важко їх тут висловити. Щодо похорону, повторюю ті ж розпорядження, які видав Святіший Отець Павло VІ. Про місце нехай вирішать Колегія Кардиналів і співвітчизники»13. Така славна особистість як Іван Павло ІІ залишив по собі настільки короткий і простий заповіт. Але у ньому він вмістив те, що вважав найнеобхіднішим, не забувши ні подякувати, ні попросити прощення, ні залишити розпоряджень. Така простота може свідчити, наскільки великою людиною був папа-слов’янин. Будучи людиною молитви і надзвичайно цінуючи її, він 5 березня 1990 року додав до заповіту ще одне прохання: після смерті просив про Службу Божу і молитви14. Тільки історія зможе розсудити, яке значення мав Іван Павло ІІ як Пастир Церкви, Котрий вступив у третє тисячоліття християнської ери.

Примітки: Іван Павло ІІ Біографічні відомості. – Київ, 2001. – С. 13. Апостол Надії. – Київ, 2001. – С. 8.

3 Лебьода Д. Таємниця Папи. – Київ, 2001. – С. 43.

4 Там само.

5 Апостол Надії. – Київ, 2001. – С. 12.

6 Іван Павло ІІ. Вставайте ходімо. – Львів, 2005. – С. 149.

7 Іван Павло ІІ. Біографічні відомості. – Київ, 2001. – С. 15.

8 Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських Архиєреїв.

– Львів, 1999. – С. 81.

9 Юраш А. Папа Іоанн Павло ІІ.– Харків, 2005. – С. 290.

10 Апостол Надії. – Київ, 2001. – С. 15.

11 Вітаю Тебе Україно // Спеціальний випуск вісника Стрийської єпархії УГКЦ. Львів, 2001.

12 Іван Павло ІІ. Біографічні відомості. – Київ, 2001. – С.

26.

13 Юраш А. Папа Іоанн Павло ІІ. – Харків, 2005. – С. 337.

14 Там само.

1 2

СЛОВО № 2 (46) /

ОСОБИСТІСТЬ

Îòåöü ªðåì³ÿ Ëîìíèöüêèé – ðåâíèé ì³ñ³îíåð ó Áîæîìó âèíîãðàäíèêó Микола ЦИБ Духовні корені християнства на українських землях є надзвичайно сильними. На це вказує й недалека історія Української Греко-Католицької Церкви, що перетерпіла переслідування, але не переставала свідчити про Христа і не бажала зрадити Христовій заповіді «Щоб усі були одно» (пор. Йо. 17, 21). Випробування, з якими зустрілось духовенство, монашество та мирян нашої Церкви упродовж останнього часу, не похитнули їхньої віри. Завдяки свідченню своїх мучеників та ісповідників вона витримала переслідування, які поставали перед нею. Ці мученики та ісповідники, незважаючи на перенесені величезні випробування, зберегли священну традицію і передали її нам, не зрадили свою Церкву, народ, твердо трималися своєї віри та у всьому наслідували приклад Христа. Одним із таких мужів Церкви, котрий заслуговує на пошану та пам’ять про себе, є о. Єремія Ломницький. Він глибоко усвідомлював, що навіть якщо доведеться померти мученицькою смертю, то вона лише стане початком нового життя. Тому й не дивно, що страх перед смертю не паралізував його. Своїм прикладом о. Єремія закликає нас наслідувати його ревність, показувати новим поколінням приклад його життя.

Íàðîäæåííÿ ³ þíàöüê³ ðîêè Народився цей подвижник, котрого у хрещенні було названо на честь святого Йоана Золотоустого, 8 лютого 1860 року в селі Кавсько, що належало Дрогобицькому деканату Перемиської єпархії. Його батько – Михайло – був священиком, а мати – Марія – походила зі священичого роду Гащиць. Подружжя мало семеро дітей. Іван був первістком. З цієї священичої родини вийшли чотири священники, в тому числі й майбутній ієромонах Єремія. По завершенні навчання в початковій школі, коли йому виповнилось одинадцять років, сім’ю спіткало велике випробування – помер батько. У 1870 році Іван вступив у Львівську академічну гімназію, у 1873 році стає вихованцем гімназії Франца Йосифа в м. Дрогобичі, яку закінчив у 1876 році. Спочатку Іван не мав наміру йти шляхом свого батька, а дуже

червень - серпень 2011

бажав стати вчителем. Тому в тому ж 1876 році Іван Ломницький вступає у вчительську семінарію у м. Львові. У 1880 році його скеровують вчителювати в публічній шестикласній школі с. Козарі Рогатинського повіту Станіславівського воєводства (нині Івано-Франківська обл.), де він працював два роки.

×åðíå÷å ïîêëèêàííÿ Завдячуючи своєму допитливому характеру, Іван Ломницький почав цікавитися Добромильською реформою, яка заторкнула чин Отців Василіян. Такі галицькі часописи, як «Діло», «Пролом», «Слово», «Сіон» писали, що ця реформа є великою шкодою для УГКЦ. Будучи надзвичайно допитливим і щирим вболівальником за долю власної Церкви, Іван Ломницький вирушає у Добромиль, щоб на власні очі переконатися, чи правда все те, що пишуть. Відвідавши тутешній василіянський монастир, він

25

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: дійшов висновку, що закиди і звинувачення противників реформи несправедливі і надумані. Вражений монастирською атмосферою Іван Ломницький відчув голос Божого покликання до чернечого служіння. 28 вересня 1882 року вступає на новіціят у чин Отців Василіян, прийнявши чернече ім’я Єремія.

17 січня 1886 року послушник Єремія приймає тайну Священства з рук Перемиського єпископа Івана Ступницького. Хоча за уставом Василіянського чину складення вічних обітів мало б передувати висвяченню, він їх складає аж через рік, 22 травня 1887 року, в м. Добромилі. Це було пов’язане з тим, що Церква відчувала гостру потребу у священиках, а о. Єремія відзначався особливою посвятою та духовно-інтелектуальною зрілістю.

Âèù³ ñòó䳿 òà ñëóæ³ííÿ ³ºðîìîíàõà ªðå쳿 Ëîìíèöüêîãî У 1889-1891 рр. о. Єремія доповнював свої студії у Краківській єзуїтській колегії, де отримав спеціалізацію з морального богослов’я. Бачачи виховательські й педагогічні здібності нововисвяченого ієромонаха (ще у 1889 році о. Єремія разом з о. Юрієм Дацієм і двома отцями єзуїтами були організаторами першої народної місії в Галичині, у м. Городку), настоятелі призначили його на посаду директора Окружної головної школи в Лаврові. о. Єремія намагався вибороти Лаврівській школі статус публічності. Крім директорства у Лаврові, він викладав українську мову та історію на Добромильському новіціяті. У 1893 році був призначений у м. Бучач, де знову виконував обов’язки директора народної чотирикласної школи. У 1889 році, в місті Городку над Дністром ієромонах Єремія проводив місійну діяльність, спрямовану на поглиблення духовного життя вірними нашої Церкви. Подібних місій упродовж усього життя провів не менше як 54, а останні архівні дані свідчать, що їх було набагато більше. Якщо врахувати, що кожна така місія тривала 5 – 8 днів, то о. Єремію справедливо можна назвати місійним священиком. Серед своїх співбратів о. Єремія відзначався непересічним даром проповідництва. Глибокобогословські проповіді він намагався пристосувати до сприйняття тих, котрі його слухали. За свої гомілетичні здібності о. Ломницького називали «золотоустим проповідником». Мабуть, пророчим знаком було те, що він був названий своїми батьками в честь великого проповідника Івана Золотоустого.

26

Велике значення для пробудження і скріплення релігійних почуттів вірних УГКЦ мали численні реколекції о. Єремії. У 1890 р. він був головним ініціатором заснування товариства святого апостола Павла, завданням якого було влаштовувати реколекції для священиків і поширювати релігійність серед

простого народу. Слід також зазначити, що саме о. Єремія, вперше після реформування оо. Василіан, провів духовні вправи для питомців Львівської духовної семінарії.

Äóøïàñòèðñòâî î. ªðå쳿 Ëîìíèöüêîãî òà éîãî ðîëü ó çàñíóâàíí³ Çãðîìàäæåííÿ ñåñòåð Ñëóæåáíèöü У травні 1891 року о. Єремія Ломницький разом з іншими трьома ченцями був провідником місій в селі Жужель Перемиської єпархії (Сокальський повіт). Там до нього підійшло декілька місцевих дівчат, котрі бажали цілковито посвятитися Богові у монашому житті. Єромонах Єремія побачив в цьому Боже Провидіння. Позаяк через Добромильську реформу галичани ставилися до василіян упереджено і з недовірою, то отець запропонував місцевому пароху о. Кирилові Селецькому, щоб той дав свою «фірму» (підпис) для правового заснування жіночого згромадження. о. Єремія запевнив цього сільського пароха, що духовним проводом, а також матеріальним утриманням нового згромадження займуться отці-василіяни. Селецький допоміг знайти перший дім для нового згромадження, а о. Єремія був духовним провідником і опікуном сестер. Він влаштовував конференції і реколекції, своїм апостольським запалом заохочував до глибокого духовного життя та місійного служіння. О. Єремія був для сестер незаперечним авторитетом, часто називав їх своїми духовними дітьми і дбав про них, а вони мали до нього велике довір’я. Слід зазначити, що у заснованому за сприяння о. Єремії Згромадженні духовно виховувалась сестра Йосафата Михайлина Гордашевська, яку у червні 2001 року під час свого історичного паломництва в Україну проголосив блаженною Святіший Отець Іван Павло ІІ, Папа Римський. У 1892 році о. Єремія разом з о. Платонідом Філясом (ЧСВВ) уклали для молоді перший молитовник «Гостинець». Перше видання цієї надзвичайно популярної на той час книжечки налічувало 10 тисяч примірників, а цей тираж був одним із найчисленніших серед інших видань. Цей молитовник перевидавали ще шість разів, загальна кількість його примірників сягала 190 тисяч. Завдяки рисам його характеру та здібностям, о. Єремію часто переводили туди, де існувала потреба у його служінні. Він працював у Лаврові, Добромилі, Жовкві, Львові, Бучачі, Кристинополі, Михайлівці, Краснопущі, Улашківцях, Дрогобичі... Упродовж 1904-1908 рр., як посланець митрополита Андрея Шептицького, о. Єремія Ломницький

СЛОВО № 2 (46) /

ОСОБИСТІСТЬ здійснив дві поїздки у Росію. Його завданням було вивчити можливість душпастирства серед місцевих католиків східного обряду. Під час своїх подорожей Російською імперією – відвідав Петербург, Москву, Смоленськ, Саратов та Симбірськ.

î. ªðåì³ÿ – âèêëàäà÷ òà ðåêòîð ñåì³íà𳿠Єромонах Єремія Ломницький був високоосвіченою особою, володів французькою, був фахівцем у галузі морального богослов’я та цікавився богословськими й філософськими працями, друкованими в тогочасних періодичних виданнях. Він також належав до філософського гуртка в Петрограді (Російська імперія), членами якого були такі відомі вчені як Д.Філософов, В. Самойлов та ін. У 1907-1915 рр. єромонах Єремія Ломницький був першим ректором Станіславівської духовної семінарії. Маючи чудові здібності вихователя і педагога, а також великий досвід місійної діяльності, о. Єремія проявив себе добрим виховатилем майбутніх священиків. У семінарії викладав пасторальне богослов’я, методологію, катехитику, риторику та гомілетику. Вихованці, викладачі і вихователі дуже поважали і любили отця-ректора, котрий був прикладом жертовного священичого служіння, визначним місіонером і ревним монахом. У 1913 році митрополит Андрей Шептицький запропонував кандидатуру о. Ломницького на єпископа Крижевецької єпархії на Балканах. Цікаво, що тодішній протоігумен василіян вчинив спротив Митрополитові, аргументувавши це тим, що монахи не повинні приймати ніяких достоїнств, котрі б виділяли їх серед інших. о. Єремія смиренно прийняв це рішення протоігумена. Історія залишила нам його слова: «Нехай буде во всім і все на шиї до самої смерті не моя, а Божа воля».

Àðåøò îòöÿ ªðå쳿 òà éîãî ïåðåä÷àñíà ñìåðòü Коли у 1914 році війська Російської імперії напали на Австро-Угорщину, то забирали тих, котрі викликали підозру царської влади і відправляли їх на заслання в російську «глубінку». Зрозуміло, що особлива небезпека чигала на свідомих українських греко-католиків. Ієромонах Єремія Ломницький мав тоді можливість уникнути цього і виїхати у Відень, але не погодився. Отець Василь Навроцький, давній приятель о. Єремії, у своїх спогадах пише: «Ще раз його переконував і намовляв до виїзду... На те одержав категоричну відповідь: “Ніяк не виїду, а лишуся. Міг би я виїхати і гроші на дорогу маю і певно виїхав би, якби не одно. Мушу опікуватися сестрами і боронити їх перед солдатами. Се мій обов’язок”». 24 січня 1914 р. о. Єремія Ломницький був заарештований.

червень - серпень 2011

5 лютого 1915 року його разом зі ще одним священиком, о. мітратом Іваном Гордієвським, російські урядовці переправили етапом у Київ. У столиці України і давньому осідку Предстоятелів УГКЦ отці перебували три тижні, після чого їх було відправлено в глиб Росії – місто Симбірськ (зараз Ульяновськ). Мешканці Симбірська о. Єремію знали й поважали, бо він виділявся власною поставою. Арешт і заслання виявилися для ієромонаха фатальними. Ще від початку свого ректорства, він страждав ревматизмом. В умовах переслідування о. Єремії російською владою, ця його хвороба швидко прогресувала й стала причиною передчасної смерті. Перед смертю відновив монаші обіти, прийняв Святі таїнства Сповіді, Євхаристії й Єлеопомазання. 3 липня 1916 року, знесилений хворобою, о. Єремія Ломницький на 56-му році життя, 34-му чернечого покликання та 30-му священства відійшов в обителі Небесного Отця. Теодор Біленький (м. Самбір) так описував цю сумну подію: «Ніхто з нас не сподівався сего удару, тим більше, що якраз в сім часі появилася в київськім польськім дневнику допись, що на опорожнений владичий престол в Перемишлі мав бути іменований о. Ломніцький». Похорон єромонаха Єремії відбувся ввечері 4 липня1916 р. В останню путь на чужині отця проводжали засланці різних національностей, а також багато жителів м. Симбірська.

Ïàì’ÿòü ïðî î. ªðåì³þ Ëîìíèöüêîãî ñüîãîäí³ Життя подвижника ієромонаха Єремії було позначене багатьма християнськими чеснотами, духом глибокої молитви і смирення та великою ревністю у проповіді Христової віри. Своєю діяльністю він відіграв важливе значення в релігійному житті Української Греко-Католицької Церкви в кінці XIX – початку XX століття. Тому природно, що як тільки з’явилися сприятливі обставини, наша Церква клопоталася щодо долучення його до лику блаженних. 5 квітня 2009 року в храмі Воскресіння ГНІХ Івано-Франківської єпархії УГКЦ розпочався беатифікаційний процес слуги Божого ієромонаха Єремії Ломницького.

Використана література: 1. о. І. Назарко. Сильветки перших василіян після Добромильської реформи // Записки ЧСВВ, секція ІІ, т. ХІ (ХVII), Вип. 1-4, Romae 1982, ст. 460—464.

2. Ієродиякон Даниїл Сікора, ієромонах Василь Парасюк, ЧСВВ. Ієромонах Єремія Іван Ломніцький, ЧСВВ// http://www.bazylianie.pl/index.php?option=com_content&view =article&id=289%3A2010-03-25-20-23-28&catid=16%3Ahistoriaz akonu&Itemid=3&lang=uk 3. о. Єремія Ломницький, ЧСВВ // http://ifds.org.ua/ main/2/657-2009-04-05-14-35-47.html

27

НА ГРАНЯХ ЧАСУ:

Графіті

духовний бік медалі Дмитро СЕНЕЙКО «Дивні ці малюнки, надмірно грандіозні і такі агресивно-руйнівні! Нема у них миру і злагоди…». Приблизно так пересічний житель нашої планети відгукується про графіті, які складають невід'ємну частину пейзажу сучасних міст і сіл на вуличних будівлях, у транспорті, ліфтах, на сходах, у суспільних туалетах, на партах і столах, і навіть на пам'ятниках культури. А виконані ці людські витвори різноманітними способами: крейдою, ручками й олівцями, маркерами, фарбою, аерозольними фарбовими балонами, іноді видряпані або вибиті. Не менш вражає і їхній зміст: різного роду повідомлення, лайки, вислови й гасла, малюнки і символи. Більшість мешканців населених пунктів такі настінні малюнки й написи вважають забрудненням навколишніх споруджень, ознакою вандалізму, символом деградації суспільних настроїв і ознакою занепаду моральності та справжньої ієрархії вартостей серед авторів такого «мистецтва». Чи є можливим те, що графіті – оригінальний різновид сучасного мистецтва? Чи дійсно можна щось однозначно і вичерпно ствердити щодо цих написів-малюнків сучасності з християнської точки зору, тобто Божого, духовного погляду на людину та її діяльність у світі?

28

Термін «графіті» походить з італійського «graffiato», що означає «видряпано», і походить, своєю чергою, з грецького γράφειν – «проводити лінії», «писати карлючками». Спершу це слово стосувалося лише стародавніх написів і вживали його виключно історики та археологи. На сьогодні найчастіше позначає будь-який недозволений (згідно з суспільними поглядами) напис чи знак, нанесений певним способом на об'єктах суспільної і приватної власності. І хоча разюча більшість людського загалу сприймає графіті як гріховно-шкідливий прояв людської агресії, гнівливої бунтівливості і духовнопсихічних порушень у людині, в порівнянні з іншими різновидами вандалізму воно все ж вважається

дрібним, незначним, відносно безпечним проявом її руйнівної поведінки. Однак ці дрібні форми агресії і вандалізму, будучи колись здійсненими, отримують у свідомості автора позитивне підкріплення, тим спричинюючи натхнення до ще більших дій. Але не варто кожне графіті стосувати до проявів вандалізму й диявольських гріховних мотивів. Деякі з них, здається, справді мистецьки цінні й неповторні. Усе вищесказане підкреслює те, що вивчення цього феномену є вельми актуальним і потребує ґрунтовного духовно-психологічного та соціального підходів.

СЛОВО № 2 (46) /

СЛОВО ДО МОЛОДІ

Ñîö³àëüíî-ïñèõîëîã³÷í³ âèäè ãðàô³ò³

студент коледжу залишає графіті в туалетах3.

У всіх перелічених вище цифрах найчастішою Настінні малюнки і написи є вельми неоднорідпричиною появи графіті є вивільнення пригнічених, ним явищем: від дитячих каракулів – до політичних агресивних і ворожих імпульсів проти суспільних гасел, тому доречною є певна класифікація1. Подіустроїв. лимо графіті на публічні і особисті. До перших належать міські написи і малюнки, які містять інфорÌîòèâè мацію про приналежність до певної групи людей Для того щоб майже однозначно зрозуміти «гра(молодіжної субкультури, музичного гурту тощо) чи фітний» живопис, варто уважніше придивитись до їх популяризацію. Виконані вони, як правило, зовні мотивів його появи, адже саме в цих внутрішніх імна будівлях, огорожах, деревах, у метро тощо. Інші пульсах криється розгадка цього доволі яскравого й ж розміщуються всередині споруджень (графіті в неоднозначного стилю поведінки людини. Дослідтуалетах, на партах тощо). Ці написи є виявом емоники такого поширеного сьогодні явища, як графіційних станів або внутрішньоособових конфліктів і ті, розглядають різні причини його появи4. Однією з невирішених проблем. Серед міських малюнків та них є бажання залишити слід, повідомити про своє написів зустрічаємо переважно графіті руйнівного змісту (поруіснування, вирашення авторства зити прихильність ...áàæàííÿ çàëèøèòè ñë³ä, і цілісності, почи «прокричашкодження, зміна ти» власну думку ïîâ³äîìèòè ïðî ñâîº ³ñíóâàííÿ, змісту офіційного й переконання. âèðàçèòè ïðèõèëüí³ñòü ÷è «ïðîêðèповідомлення чи Написання імен образу рекламних ÷àòè» âëàñíó äóìêó é ïåðåêîíàííÿ. популярних виплакатів, стендів: конавців, спорпідмальовані вуса, тивних команд і таке інше передає відчуття причетності і симпатії, ікла, «роги», розфарбовані очі, стерті або приписані позначає приналежність до тієї чи іншої групи, прибукви тощо), або ж специфічні написи, виконані в хильність до певного стилю життя. Субкультурна стилі «хіп-хоп», і належать вони до відповідної підсимволіка емоційно наповнена, насичена відчуттяліткової субкультури. Остання з'явилася на початку ми гордості і радості через знайдене власне місце у 1970-х років в Нью-Йорку і вміщує в собі музику у світі й можливість вести безвідповідальне життя, як стилі «реп», танці у стилі «брейкденс» і настінний тобі заманеться. Ще однією причиною появи таких живопис, виконаний за допомогою пульверизатора настінних малюнків та написів, наприклад, у стилі (балончика) із фарбою. Його найпоширеніший ви«хіп-хоп», є бажання популярності й слави, визнагляд – це динамічні розписи: однотонні чи багатоконня у ровесників пошани, особливо в межах цієї лірні малюнки великих чи малих розмірів, цензурні субкультури, що реалізується через велику кількість тексти чи нецензурні образливо-грубі графічні симі помітність написів, їх довговічність і місце розтаволічні висловлювання на чиюсь адресу (до попушування, яке передбачає великий ризик і проблеми лярних музичних груп і виконавців, провідних фірм з місцевими правоохоронними службами. тощо) чи просто без адреси, текстуальні автографи і поширені зображення чи тексти-послання роПротест проти соціальних і культурних норм. мантично-сексуального змісту (сексуальні бажанГрафіті найчастіше спрямоване на псування сусня, пропозиції, коментарі), а також на наркотичну, пільного або приватного майна, що само собою є пополітичну, релігійну, національну, філософську, гурушенням соціальних заборон, тобто вандалізмом, мористичну тематики тощо. який є духовно-психологічною проблемою осоОминаючи доросле населення земної кулі, навебистості. Багато написів містять агресивні повідодемо цікаву статистику поширення такого «графітмлення з уживанням уживан слів і символів, які в більшості культур є релігійно-соціальним табу. При ного» виду поведінки серед дітей і підлітків. Вона цьому відбираються символи, маквластива майже кожному другому підліткові, а симально протилежні до за минулий 2010-й рік 48,1 % хлопців і 45,5 % символів загальнодівчат робили написи на стінах чи інших поверх2 прийнятих нях громадського значення . Варто зазначити, що хоча інші акти вандалізму (руйнування, підпали) дівчата здійснюють набагато рідше, ніж хлопці, графіті є різновидом вандалізму, характерним однаковою мірою для обох статей. Щодо студентства, то кожен 15-й

червень - серпень 2011

НА ГРАНЯХ ЧАСУ: вартостей. Так, для субкультури українських хіпі в роки, коли християнство знищувалося, були характерні образи, пов'язані саме з ним. У міру становлення Церкви як офіційного визнаного інституту й божественно-авторитетної спільноти вірних все більшого поширення почали набувати знаки антихриста. З цього виходить, що значення символів, які використовуються у графіті, не завжди несе традиційно властиве їм навантаження, а, швидше, навпаки, – протилежне. Злобні реакції. Багато написів є образливим або грубим висловом на адресу конкретних людей, політичних, етнічних й інших соціальних груп, субкультури, соціальних і духовних інститутів. Подібні типи графіті містять мотиви викривленої, згідно з християнством, патріотичної боротьби, суперництва і нібито виправданого насильства. Мотиви творчості. Деякі графіті вельми витончені за стилем. Зустрічаються цілі картини. Ті, котрі багато малюють, вважають себе художниками, які надають смутному і безликому міському середовищу привабливого вигляду. Підготовці до розфарбовування міських споруд передують довгі тренування і вправи щодо вдосконалення умінь. Сексуальні мотиви. Написи і малюнки часто містять сексуальні бажання і фантазії, продиктовані надмірно еротизованим і морально-розбещеним інформаційним світом. Розважальні мотиви. Карлючки, окремі слова, які не можна віднести до жодної із змістовних категорій. Мабуть, малювання є частиною гри і саме по собі приносить задоволення.

Ïñèõîëîã³÷í³ òà äóõîâí³ îñîáëèâîñò³ Згідно з думкою сучасних психологів5, не можна оминути деяких позитивних соціальних функцій графіті. Настінні малюнки і написи є різновидом комунікації, вільної від повсякденних суспільних обмежень через свою анонімність. Вони є способом виразу стереотипів, конфліктів і проблем, які є прихованими й невираженими. Саме таке вивільнення базових імпульсів сексуальності і агресивності особливо легко відбувається в підлітковому віці. Але все, що є традиційним, не є поганим і застарілим, а навпаки, духовно-культурним багатством від наших предків, яке потребує глибокого розуміння, пошани і творчого осмислення. Однак це ніщо у порівнянні з букетом негативу, який несе з собою це сучасне явище.

30

Графіті може носити випадковий характер, а може ставати систематичним для осіб певного складу і є невід'ємним елементом субкультури підліткових

співтовариств, що не відповідають божественному, євангельському стилю життя. Списані стіни й інші об'єкти міського простору спричиняють враження непотрібності, тим с т в о р ю юч и додатковий стимул для їх руйнування і пол е г ш у юч и порушення так званих соціа льних заборон. Графіті як прояв ва н д а л і зм у, розпущеності й безвідповідальності мислення є однозначно гріховним явищем, засвідчуючи відсутність у його авторів будь-яких вищих прагнень і запитів у розвитку духовного життя та богоуподібнення у мисленні про міжлюдські стосунки та ставлення до світу. Господь через Свою Церкву, через ЇЇ Святі таїнства, молитву (як церковно-спільнотну, так і особисту), Святе Письмо й духовну літературу запрошує нас до мислення божественними категоріями, посправжньому, так, як Він бачить людей і все творіння. І це можливо, це реально, коли у дитині, підлітку чи дорослому завдяки нормальному, люблячому й уважному вихованню з боку батьків і широкому спілкуванні з ними, постійному відвідуванні Божого храму, у якому навчаємось жити у вічності з Богом, розвитку власного мислення й ерудиції через часте читання книг, започаткуванні переживань за долю своєї держави і народу, мирному розвитку талантів та побожних вподобань, – людині надається розуміння відповідальності за її кожен життєвий крок. Немає почуття відповідальності – і все навколо

СЛОВО № 2 (46) /

СЛОВО ДО МОЛОДІ втрачає будь-яке значення і цінність. Однак все має значення і все вартісне в Божих, а, отже, і в людських очах. Адже людина не відірвана від інших людей і творінь, а живе у світовій спільноті з ними, має спільну природу, а це означає, що на неї дивляться і її наслідують. Саме тут має місце відповідальність кожного, навіть дитини чи підлітка, за світ і за кожну людину зокрема. Вважаймо, який приклад подаємо іншим! Христос тут радикально-однозначний: «…Горе світовід спокус… однак ві ві горе тій людині, через яку спокуси приходять» (Мт. 18, 7). Більшість графіті – це вираз суцільних спокус: нецензурна лексика, викривлене гріховне бачення сексуальності людини, пропагування насильства і тотального руйнування всього, божевільне й гріховно-пристрасне захоплення безвідповіда льно-с ат анинським життям популярних людей і гуртів, першим відблиском чого є вже самі графіті. Ми ж маємо захоплюватись Богом і Його життям, і там справді є чим захоплюватись! А як щодо образи іншого на цих написах? «А я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата, підпаде судові. Хто скаже братові: Нікчема! – той підпаде Верховному Судові. А хто скаже: Дурень! – той підпаде під вогонь пекельний» (Мт. 5, 22). Або ж: «Бо за твоїми словами будеш виправданий і за твоїми словами засуджений» (Мт. 12, 37). Малюнки – теж слова, не забуваймо про це! І ще: «А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря» (Мт. 18, 6). Не маємо права ображати інших – такий самий

червень - серпень 2011

Бож и й образ і подобу, як і ми, бо тим самим зневажаємо Бога, Котрий живе у них (1 Кор. 6, 19). І викривлене почуття патріотизму чи злі дії ближніх щодо нас – не оправдання! Що є доброго у наслідуванні речей, зображених на графіті? Чи люди, котрі дивляться на ці зображення і тексти, не відчувають і не відчитують мотивів, з якими це «мистецтво» нецензурно вкриває поверхні будинків, пам’ятників культури, інших громадських місць? Наносячи графіті з гріховним, диявольським змістом і мотивами, ми грішимо проти Бога, Котрий дав нам завдання впорядковувати світ, підчиняючи його собі (Бут. 1, 28). Отже, людські житлові й культурні споруди – результат творчої співпраці з Господом. Такі графіті тим осквернюють людську й Божу працю. Завдяки активному церковному життю й глибоким духовним запитам, нам необхідно знаходити у собі стимул до дбайливого ставлення до навколишнього середовища й інших людей. Однак якщо графіті не нанесене на поверхнях громадських місць, виконане майстерно і несе у собі педагогічно-виховний і позитивно-глибинний зміст, мабуть, його варто віднести до видів сучасного мистецтва. Тут потрібні вже ґрунтовні дослідження мистецтвознавців. Можливо, варто було б місцевій владі, а навіть і на державному рівні подбати про розвиток таких творчих ініціатив, створюючи відповідні площадки, і навіть цілі території, де графіті могло б без проявів вандалізму і шкоди мистецьки прикрашати сучасні ландшафти міських споруд.

Примітки: 1 Пор.: Бережко С., Головкова К., Тужилина А. Вандализм. Граффити как одно из проявлений вандализма. – Орск, «Издательство Орского гуманитарно-технологического института», 2009. – С. 30.

2 Див.: Байбакова О. Вандализм и граффити как одна из форм проявления девиации среди молодежи / Ольга Байбакова // [Електронний ресурс]: 2008, 6 вересня. – Режим доступу до статті: http://www.humanities.edu.ru/db/msg/41640 3 Див.: Бережко С., Головкова К., Тужилина А. Вандализм. Граффити как одно из проявлений вандализма. – Орск, «Издательство Орского гуманитарно-технологического института», 2009. – С. 33.

4 Див.: Там само. – С. 36-38.

5 Пор.: Скороходова А. Граффити: значение, мотивы, восприятие // Психологический журнал. – 1998. – №1. – С. 144153.

31

Пресвята Трійця на сторінках Святого Письма

ПОДИХ СКИНІЇ:

Андрій СОВ’ЯК

М

и, християни, сповідуємо Отця, Сина і Святого Духа. Наш Триєдиний Бог є Живим Богом Одкровення. «Я – Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова», – читаємо на сторінках Святого Письма (Вих. 3, 6). Християнський Бог – не філософське припущення, котре потрібно довести, обґрунтувати чи, навпаки, спростувати. Надмірна раціоналізація Бога може привести нас до хибного уявлення, що говорити про Нього дано не кожному. Святитель Григорій Богослов добре описує те, що необхідно, аби говорити про Бога: «Про Бога можуть говорити люди, котрі себе випробували, які провели життя у спогляданні, а перш за все очистили чи очищають і душу, і тіло»1. Тобто важливим є особистий досвід богоспоглядання і молитви. Людина не спроможна пізнати Бога так, щоб Ним насититись чи говорити так, щоб все про Нього сказати. Святе Письмо подає нам за приклад двох патріархів Авраама та Мойсея. Авраам після зустрічі з Богом назвав себе землею і порохом (пор. Бут. 18, 27), а Мойсей – тяжкомовним і тугоязиким (пор. Вих. 4, 10). Тому таїнство Пресвятої Трійці є таїнством віри, а віра християнина – відповіддю на Боже Одкровення. Слова «Трійця» (гр. Τριάς або лат. Trinitas) немає ні в арамейському, ні у грецькому текстах Святого Писання. Цей термін використовує Церква, щоб передати правду про триєдиного Бога Одкровення: «Єдине в Трьох Божество або Один Бог в Трьох»2. Ввів у богословську мову поняття «Трійця» близько 180 року Теофіл Антіохійський.

Ó Ñòàðîìó Çàâ³ò³

рігається вживання займенників «Ми», «Нас», «Наш» у множині щодо Бога чи Його дії: Тож сказав Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу…». (Бут.1, 26); І сказав Бог: «Оце чоловік став, як один із нас, знаючи добро і зло». (Бут.

3, 22); «Отож зійдімо на низ і помішаймо там їх мову, щоб не розуміли одне одного». (Бут. 11, 7); Тоді почув я голос Господній , що говорив: «Кого б мені послати? Хто нам піде?». (Іс. 6, 8);

Книга Буття розпочинається словами: Проте найпопулярні«Берешіт бара Елогім», шим і найбільш виразщо з єврейської мови ним віршем, де зустріозначає: «На початку Ікона «Старозавітня Трійця» чається оповідь про Пресвяту Трійцю, є вірш про сотворив Бог». Біблійний автор вжив слово «Елосотворення людини з книги Буття: «Тож сказав гім», яке є множиною від слова Елоаг. У євреїв є Бог: “Сотворімо людину на наш образ і на нашу числа в однині, парні та у множинні. Біблісти подобу”». (Бут. 1, 26). доводять, що така множина у Святому Письмі означає повноту буття. Тому вищенаведена біблійВислів: «Тож сказав Бог» більшість екзегетів на цитата говорить про те, що Бог – Найвища ІІ–IV ст. (Оріген, Теофіл Антіохійський, ТертуліІстота, перед Якою потрібно предстояти з трепеан, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій том, бо в ньому є безконечна повнота БожественНіський) пояснювали наступним чином: Мойсей них сил та сама досконалість3. цими словами підкреслив єдине Божество – Єди-

32

У наступних уривках Святого Письма спосте-

ного Бога. Натомість слова: «Сотворімо людину

СЛОВО № 2 (46) /

СВЯТЕ ПИСЬМО на наш образ і на нашу подобу» – єврейські батько, сповнений був радощів звидіти день мій рабіни трактують, як раду. Бог радився із ангелом.

– і звидів, і втішився […] Істинно, істинно кажу Святий Василій Великий відкинув таку інтерпревам: Перше, ніж був Авраам, Я є» (Йо. 8, 56; 8, 58). тацію й назвав її вигадкою. У своєму творі «Бесіди Часто християни наводять й інші біблійні епізона Шестиднев» він пише: «…щоб не прийняти ди на підтвердження того, що у Старому Завіті іншого, вводять тисячі [мова йде про ангелів прим. містяться свідчення на користь троїчності Бога. автора] і відкидають Сина, достоїнство ради приЦе – теофанія на горі Хорив, в якій ангел передує писують тим, що служать; подібних до нас рабів об’явленню імені Божого Мойсеєві (Пор. Вих. 3, 2-4). роблять владиками нашого створення. Досконала Ангел ідентифікується з Богом в об’явленні Геделюдина причинилася до достоїнства Ангельськоонові (Пор. Суд. 6,11-12). Фігура Ангела, часто не го. Але яке творіння може бути рівне своєму Соідентифікується цілковито з Богом, але й не може творителю? … Не написано: нехай буде людина, бути від нього відділена. але сотворімо людину. Мова тут звернена до Того хто є Учасником у світотворенні, до Того хто є Ó Íîâîìó Çàâ³ò³ відблиск його слави (Євр. 1, 3)»4. Йоан Дамаскин У Новому Завіті називає цей уривок зустрічаємо чима«предвічною і завжди ...у свідомості авторів Нового Завіло тріадологічних незмінною Божою ратекстів. Наприклад, 5 ту Бог Отець, Син та Дух Святий є дою» . Григорій Нісьєвангелист Матей кий так висловлюєтьєдиним Богом. відкриває таїнство ся з цього приводу: Триєдиного Бога: «Яке чудо! Створюється сонце, і ніякої немає Ради, також і небо, хоч «А Ісус підійшов і промовив до них та й сказав: Дана Мені всяка влада на небі й на землі. не має йому нічого рівного у створеному»6. Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я На підставі цього слід розуміти й вірш Бут. 1, Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх збері26 – це вираження особового Божественного рігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебувашення. У цьому рішенні, стверджує Христос Янтиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь» нарас, Церква завжди вбачала перші вказівки на (Мт. 28, 19-20). Триєдиного Бога7. Dr. Thomas L. Constable стверЦей уривок мав і має фундаментальне значення джує: «Божественна множинність переходить у для традиції Церкви. Ми сповідуємо одного Бога, людську множинність. Людські відносини між в Котрому є Отець, що родить, Син, Котрий є єдичоловіком і жінкою таким чином відображають нородним, Святий Дух, що походить від Отця. Ми 8 Божественні відносини» . Більшість сучасних біяк християни охрещені не в імена, але в ім’я Отця, блістів трактують його як множинну велич. Вона Сина і Святого Духа. Це прямо вказує на те, що ці містить у собі істину, яка лежить в основі вчення Три є Одним. Ці Христові слова (Мт. 28, 19-20) про Трійцю. Саме тут Бог говорить про себе із увійшли відразу в літургійну практику І-ІІ ст, а згособою у множині, що є наслідком повноти Божедом – і всієї Церкви11. ственних сил і властивостей. Крім такої виразної згадки імені Бога Отця, Книга Буття (18, 1-2) оповідає про патріарха Сина і Святого Духа зустрічаємо наступну в другому Авраама, котрого відвідали три чоловіки (τρες посланні апостола Павла до Коринтян, де мова йде ανδρες). Католицькі екзегети переконані, що вони про благословення: були духовно-небесним буттям і присвоїли собі людські тіла, щоб відвідати Авраама і розмовляти «Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай з ним9. У наступних розділах книга Буття репребуде зо всіма вами! Амінь». (ІІ Кор. 13, 13). зентує нам випробування Авраамової віри. У розмову з Патріархом вступає Господній Ангел (Бут. Благодать, що пов’язана із самим Господом на22, 11). Григорій Ніський у творі «Слово про Бошим Ісусом Христом, Отець як джерело любові, та жество Сина і Духа і похвала праведному Авраапричастя Духа Святого, – все це вказує на соприму» запитує: «Хто розмовляв з Авраамом? Невже частя людини з Богом та людини з людиною. Отець? Але не скажеш, що Отець є кого-небудь Ангелом. Отож, це – Єдинородний Син, про КоТакож чимало інших уривків з Послань апостотрого говорить пророк: йому ім’я βουλύς αγγελος ла Павла містять тринітарні формули. Наприклад: [Чудесний порадник прим. автора] (Іс. 9, 5)»10. Ісус «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Христос, Син Божий, сам підтвердив свою БоБожі. Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову жественну сопричасність з Отцем: «Авраам, ваш підлягати боязні, але прийняли дух усиновленя,

червень - серпень 2011

33

ПОДИХ СКИНІЇ: яким кличемо: «Авва! –Отче!» Сам цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми – діти Божі; а коли діти, то й спадкоємці ж Божі – співспадкоємці Христа, якщо ми страждаємо разом із ним, щоб разом з ним і прославитися». (Рим. 8, 14-17); «І такими з вас деякі були; але ви обмились, але ви освятились, але ви оправдались іменем Господа Ісуса Христа та Духом нашого Бога». (І Кор. 6, 11); «…через нього, одні й другі, маємо доступ до Отця в однім Дусі». (Еф. 2, 18); «Одне бо тіло, один дух, айв одній надії вашого покликання, яким ви були візвані. Один Господь, одна віра, одне хрищення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх і в усіх». (Еф. 4, 4-6); «А щодо нас, то ми за вас, брати, улюблені Господом, повинні завжди дякувати Богові, що Бог вибрав вас від початку, щоб ви спаслися освяченням Духа і вірою в правду, до чого він вас і покликав благовіствуванням нашим, щоб ви придбали славу Господа нашого Ісуса Христа». (ІІ Сол. 2, 13-14); «Та коли з’явилась доброта й любов до людей Спаса нашого Бога, він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але з свого милосердя, купіллю відродження і відновленням Святого Духа, якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа, нашого Спаса, щоб ми, оправдані його благодаттю, стали згідно з надією спадкоємцями життя вічного». (Тит. 3, 4-7); «…згідно з передбаченням Бога Отця, освяченням Духа, на послух і на скроплення кров’ю Ісуса Христа: благодать і мир вам хай помножиться!». (І Пет 1, 2). Ці тексти вказують на те, що у свідомості авторів Нового Завіту Бог Отець, Син та Дух Святий є єдиним Богом. Розглядати ці тринітарні тексти варто у світлі ікономії спасіння, яку сповнює Бог Отець через Сина у Дусі Святому. З одного боку, Ісус об’являється нам Богом, рівним Отцеві, та посилає Духа Святого, Котрий від Отця ісходить і на Ньому спочиває, а з іншого – тільки від своїх взаємовідносин з Отцем та від помазання Духом Святим, ми знаємо, що Ісус є Христос, Господь та Син Божий. Віра християн не може виражатися у всіх своїх вимірах, коли вона не має на увазі любовних відносин Отця, Сина і Святого Духа.

34

Дуже промовистою є Ікона Пресвятої Трійці іконописця Андрія Рубльова «Старозавітня Трійця». Відкриття однієї Особи Іншій – вічний περιχορεσις (взаємне проникання)12, εκστασις (вихід з себе), взаємне головоприклоніння, що значить однозгідність, а отже, – одну волю. Кожна Особа Пресвятої

Трійці діє не для Себе, але через Іншу – для Інших. По-іншому мовлячи, жодна Особа не робить нічого Сама від Себе, не замикається у Своїй досконалості, а все чинить у сопричасті з Іншою Особою, як це прекрасно Церква оспівує у стихирі Вечірні на Зіслання Святого Духа: «Святий Боже, що все твориш Сином, за співдіянням Святого Духа! Святий Кріпкий, що нам Отця об’явив і в світ послав Святого Духа! Святий Безсмертний і Душе Утішителю, що від Отця виходиш і в Сині перебуваєш: Тройце Свята, – слава Тобі!»13.

̳ñöå äëÿ ëþäèíè Все діяння Бога щодо людини є водночас спасительною дією Трьох Осіб. Ми покликані пізнавати себе у світлі Пресвятої Трійці, щоб зростати від образу до подоби. Це пізнання повинно тривати протягом всього нашого земного життя: читання Святого Письма, постійна участь у Євхаристії, любов до ближнього... Окрім цього, Бог сам запрошує нас до сопричастя. Це добре видно на прикладі вже згадуваної нами ікони Андрія Рубльова, на якій ми споглядаємо Трьох Божих Осіб, котрі возсідають за столом, залишаючи місце для людини. Це означає, що Творець кличе своє створіння до своєї Спільноти. Щоб людина возсіла разом із Богом за стіл любові, необхідно мати бажання перебувати в Ньому. А це є викликом для людини: бути в Бозі вірою чи мати сучасних ідолів людського розуму?

Примітки: 1 Творенія Святаго Григорія Богослова // Слово 27. Т 1. Издательство П. П. Сойкина. – С. 386.

2 Там cамо. Слово 39. – С. 538.

3 Протоієрей Николай Елеонский. История происхождения небес и земли // http://www.bible-mda.ru 4 Творенія Святого Василія Великаго. Беседы на Шестыднев. Т 1. – С-Петербург, 1911. – С. 93.

5 Лосский В. Очерки мистическаго богословия. Издательство «Путь к истине». – Киев, 1991 – С. 72.

6 Творенія Григорія Нисскаго. Об устроеніи человека. Т 1. – Москва, 1861. – С. 87.

7 Christos Yannaras. Elements of faith. p 54 8 Dr. Thomas L. Constable. Notes on Genesis // http: //www. soniclight. com/constable/notes/pdf/genesis.pdf (9 квітня) 9 Див. Matthew Henry's Commentary on the Whole Bible Unabridged. V. I. Genesis to Deuteronomy. http://www.ccel.org/ccel/ henry/mhc1.html (9квітня) 10 Творенія Григорія Нисскаго. Слово о Божестві Сына и Духа и похвала праведному Аврааму. Ч 4. Т 3. – Москва, 1862. – С. 394.

11 Matthew Henry’s Commentary on the Whole Bible Unabridged.

V. V. Matthew to John. pdf. http://www.ccel.org/ccel/henry/mhc5.html (9 квітня) 12 Такий богословський термін ввів св. Йоан Дамаскин, посилаючись на слова євангелиста Йоана: «Я в Отці, й Отець у мені» (Йо 14, 11). Періхорезіс єднає, однак завжди зберігає розрізнення між Особами, вони не розчиняються одна в одній.

13 Вечірня П’ятдесятниці. Молитвослов. – Рим-Торонто, 1990. – С. 727.

СЛОВО № 2 (46) /

ІКОНА

Львівська іконописна школа ОГЛЯД ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ІКОНОПИСУ. МИСТЕЦЬКІ ОСЕРЕДКИ

Диякон Михайло ОЛІЙНИК

Продовження, початок в попередніх номерах.

Львівські малярі та їхній іконопис у XVI ст.

У

XVI ст. на Русі ще одним великим осередком іконописання, який розвивався паралельно з перемиським, був львівський. На сьогодні ні за архівними джерелами, ні за наявними творами львівське малярство XV ст. і раніше практично невідоме. Звичайно, що у такому великому регіональному, адміністративному, культурному і торговому центрі не могло взагалі не бути малярів, хоч би і неукраїнського походження. Однак видається, що основна роль у XV – першій половині XVI ст. всетаки належить перемиським іконописцям, котрі забезпечували потреби не однієї лише власної єпархії. Про малярів Льволіхтарі, свічники, пова є згадки лише перед суд). Як і в Перемишкінцем XV століття. лі, історія ЛьвівськоУ 1495 р. маляр Прого осередку пов’язана копій Русин з Марз діяльністю предморуша прийняв у ставників кількох Львові міське право1 родин, найстарша з (став львівським ікояких – Воробії, з них нописцем). Більшість Іван (згадується у інших малярів Льво1517 – 1527 рр.). Існують свідчення про ва письмові джерела маляра Волоса з Гафіксують уже у XVІ лицького передмістя ст. За архівними мате(відомості 1522 р.). ріалами можна ствер18 листопада 1523 р. джувати, що активний міське право прийняв розвиток львівського Андрій, котрий промалярського осередку живав на Руській вуприпадає на середину і лиці (у 1526 р. вже не другу половину цього жив). століття. А нове піднесення малярства Від 1520-х рр. осеЛьвова, пов’язане з редок починає розбумолодою генерацією довуватись. Наступне митців, відбулося вже покоління митців: Маку першій половині сим Воробій, корінний Іл. 1: Ікона Христа з с. Ременів кінця XV - поч. XVI cт.

XVІІ ст. львів’янин (згадки 1536 – 1565 рр.) помер близько 1573 р. Сини Максима – Львівські малярі, подібно до інших, спочатку Лука та Семен також були малярами. Семен переїхав належали до спільного цеху малярів, золотників у Кам’янець-Подільський, де згадується у 1572 р. та конвисарів (ремісників, котрі виливали з олова

червень - серпень 2011

35

ПОДИХ СКИНІЇ:

36

У 1536 р. міське право прийняв маляр Хома католиків, котрі мали європейську освіту. 1596 Хомич (1560 р. остання згадка). Від 1539 р. згазафіксовано Леська, як челядника польського дується маляр Федір (1545, 1551, у 1553 в ньомаляра А. Пенселя. У 1570 р. він жив у будинку го зафіксовано учня Васька). У 1557 р. Федір слюсаря Андрія перед Краківською брамою. склав заповіт. Він винаймав священику Яцьку 1571 р. згадується маляр Степан. Фіксуються з П’ятницької церкви і Федькові третину своконтакти з Угорщиною. У 1573 – 1574 рр. маго будинку. Помер близько 1559 р. Майстерню ляр Іванко жив разом з вірменським малярем успадкував син – маляр Авдій (згадки 1570, Павлом Богушем. У 1570 р. згадується маляр 1971 помер). польського походження Якуб Лещинський. У 1536 р. міське право прийняв маляр МакЗдібних малярів цехи також відсилали на сим, у 1552 – маляр навчання у Краків, як, Василь, 1538 – маляр наприклад, Васька у 1596 Кар-по. У 1538 – 1572 р., видаючи йому порр. фіксується ще один твердження про Львівмаляр Андрій. У 1558 р. ське походження (про він перебував на Волині. що збереглися записи в Ма-лярами були і його архіві). Львівські малярі сини Семен та Филип.

XVI ст. в основному У 1550 – 1553 рр. забезпечували потрезгадуються малярі Іван би парохій Львівської з Галицького передмісєпархії. Львівське матя, Лука, Хома і Антон. лярство першої половиУ 1565 р. в майстерні ни XVI ст. здебільшого Луки (челядником) перебазувалося ще на давніх бував майбутній маляр традиціях, хоча було Лаврентій Пухала. Він менш консервативним, належить до останньоніж перемиське. Адже го покоління львівських у Львові в той час спомитців XVI ст. Лаврін стерігалося значніше Пухала (Пухальський) пожвавлення і розвиобрав фах за приклаток різних мистецтв. дом старшого брата ІваЦе було пов’язано з на (про нього відомості активним приїздом в 1579 р.). Зберігся особагатонаціональне місбистий архів Лавріна, Іл. 2: Ікона Богородиці з с. Повергів то майстрів різноманіттому про нього найбільсередини XVI cт. них художніх професій ше відомостей. Він є автором гравюри євангелиста Луки з фронтиспису для виконання замовлень. Іконописці-русини львівського Апостола 1574 р. Цей маляр деякий мали змогу бачити їхні твори, знайомитися з час перебував на Волині (1569 р. – в Луцьку). принципами західноєвропейського живопису, У 1577 р. поселився на Краківському передмісті, переймати деякі художні прийоми. Тому тводе проживало найбільше українців. Був членом ри львівських малярів першої половини XVI братства Микільської церкви (нотатки 1588, ст. хоча й базуються на давніх традиціях, все 1595 рр.). У нього вчився Гринь Іванович із Заж більш творчо осмислені з огляду на вплив блудова. Мав також челядників Андрія, Івана і західноєвропейського мистецтва, ніж в інших Федора. У 1600 р. зафіксований як позацеховий іконописних осередках XVI ст. (перемиському передміський майстер. чи самбірському). Це спостерігається у більНа відміну від Перемиських, львівські малярі ших творчих пошуках: меншому дотриманні були світськими особами. У той час у Львові був загальноприйнятої композиційної схеми, певоб’єднаний цех золотарів, малярів та конвесаних положень частин тіла, наближенні кольору рів. Цехова норма визначала навчання – 4 роки. та положень частин тіла до більш природних, вільнішому трактуванні складок одягу. Проте У львівському цеху разом працювали малярі православні русини і римо-католики. Архівні загалом іконопис львівських малярів першої половини XVI ст. за основними принципами матеріали фіксують малярів різних національіконічної стилізації ще зовсім мало відрізнявностей західноєвропейської традиції. Часом ся від творів Перемиської іконописної школи. деякі малярі русини могли навчатися у римо-

СЛОВО № 2 (46) /

ІКОНА За припущенням науковців, львівське походження мають: ікона Христа з Ременова XVI ст. (Іл. 1), ікони Богородиці Одигітрії з похвалою невідомого походження поч. XVI ст. та з Повергова середини XVI ст. (Іл. 2). В іконах Богородиці львівські малярі мафорій часто зображають на зразок західноєвропейських образів у варіанті з’єднання защіпою. Замість традиційного очіпка на голові під мафорієм може бути напівпрозоре покриття голови. Вірогідно до творів Львівського осередку належить готизована ікона Юрія, котрий мечем вбиває змія, зі с. Словіта біля Перемишлян. Золоте тло в іконах починають гравірувати, як в іконі Юрія XVI ст. (Іл. 3) та Богородиці з Повергова. Тло може бути і синього кольору, як в іконі Різдва Богородиці зі Стадників.

мистецтва. Особливості львівського малярства другої половини XVI ст. полягають у поступовому щораз-то більшому наближенні до західноєвропейського живопису. Такий іконопис був близьким не лише русинам, а й римо-католикам. Українські митці малюють ікони для латинських костелів. Прикладами є чудотворна «Богородиця Домініканська» середини XVI ст. (Іл. 4), (сьогодні знаходиться в Гданську, а копія – у Львові, в Домініканському костелі – тепер церква Пресвятої Євхаристії), чудотворна «Вірменська Богородиця» 1583 р. з Вірменського собору у Львові (тепер – у каплиці Львівської картинної галереї).

З іншого боку, Українська Церква використовувала працю художників За архівними джеримо-католиків. ВіІл. 3: Ікона св. Юрія Змієборця XVI cт. релами, як стверджує (походження невідоме) дому гравюру євангеВ. Александрович, в кінці 70-х рр. спостерігалиста Луки у Львівському виданні апостола 1574 р. ється деякий занепад львівського малярського створив художник Войцех Стефановський3. осередку. У ньому проходять глибокі внутрішні зміни, котрі до того ж пов’язані з новими традиціями в малярстві. В останній третині XVI ст. львівські майстри переїжджають у міста, де були кращі умови для їхньої праці і, очевидно, численні потреби в їхніх творах, виконаних у У 1595 р. політична ситуація у Львові загоманері давніх традицій, які у Львові почали ввастрилася: почалися протистояння з польським жатися вже архаїчними. Так переїжджають уже єпископатом. Унія 1596 р. багатьма польськими згадані Андрій – на Волинь (1558 р.), Лаврін Пуримо-католицькими єпископами розумілася як хала – в Луцьк (1569 р. ), Семен – у Кам’янецьприєднання до їхньої Церкви і перейняття їхньої Подільський (1572 р.). традиції. А руська церковна традиція вважалася повною єресей і помилок. Захищаючи своє церСеред останнього покоління малярів XVI ст. ковно-культурне і політичне життя, українська фіксуються: Авдій – син маляра Федора (1570 Львівська єпархія не проявляла одностайності в р.), Филип Терлецький – син маляра Андрія і прийнятті унії. брат Сенька Терлецького (1573 р.), котрий працював, очевидно, на Волині, як і його дід Львівський римо-католицький біскуп, ДмиАндрій. У 1573 р. згадується маляр Нестор, у тро Соліковський, дбаючи про перевагу поль1579 – Андрій2. ського мистецтва латинської традиції та поши-

Мистецьке життя у Львові в кінці XVI ст.

Українське церковне малярство Львова розвивалося в особливих умовах взаємовпливів як провізантійського, так і західноєвропейського

червень - серпень 2011

рення польської культури у Львові, видає декрет про створення окремого малярського католицького цеху. Він здобув низку привілеїв, а саме:

37

ПОДИХ СКИНІЇ:

38

цеху та розділення у 1600 р. золотарськоувільнення його членів від обов'язків оборони конвисарського цеху на два самостійні – маляміста, виключне право виготовляти образи для ри-некатолики втратили можливість бути його костьолів, а також портрети і корогви для почленами. Малярі-українці та вірмени могли хоронних церемоній. Привілеї цього цеху мали тепер виконувати роботу лише щодо церков їхсилу на територіях Руського, Волинського та 4 ньої конфесії. Вони не мали права відкритого Подільського воєводств . У них відчуваються продажу власних робіт, а також утворення своєї тенденції Тридентського собору, на постанови виробничої організації. У такій ситуації малярі якого посилається єпископ: «Постановляємо, Воробій і Ф. Терлецький виїжджають за місто6. що усі братства і товариства художників, коли Позацехових майстрів у той час називали партавони не створені згідно з приписами і в почами. За законом вони слухові Католицькій не мали права на реЦеркві, треба розмісничу діяльність. пустити. Бо хто ж Будучи поза цехом, не не бачить, що товаможна було виконуриства схизматиків вати замовлення, не порушують церковсплачуючи цеховий ний лад і підривають податок, за це передпослух римському бачалася кримінальна костьолу, який єдивідповідальність. Але ний є католицьким. в таких умовах, що Маючи це на увазі, склалися, вони заропризнаємо недопусбляли собі на життя, тимим, щоб невільні малюючи ікони для й уперті користувапарохій навколишніх лися тими самими, сіл. що й вільні, свободами і привілеями, Українські малябо могло би здаватирі, котрі залишилися ся, що через спільне поза межами колишнього об’єднаного життя і користування цеху і не були допуспільною з католикащені до новоутвореми свободою, вони ного, жили переважно утверджуються у своу львівських передїй облуді». Далі єписмістях, перевищували коп говорить про некількісно художниківобхідність вилучення католиків і, в осноз костьолів творів вному, представляли худ о ж н и к і в - н е к а Іл. 4: Богородиця Домініканська своєю творчістю миссередини XVI cт. (Львів) толиків. Він високо тецьке обличчя Львооцінює мистецтво ва на межі XVI–XVII століть. живопису, вважаючи головним його завданням службу релігії, точніше, католицизму, і пропоМіж членами цього цеху і львівськими нує надалі прикрашати костьоли тільки творамалярами-«схизматиками» – вірменами й українми малярів – членів католицького малярського цями – виникали різні конфлікти. Так, цехмістер братства. Головою новоутвореного цеху став Ян Шванковський, у 1600 р. подав до міського Ян Шванковський. У 1597 р. цей католицький уряду скаргу на «партачів» – малярів львівськомалярський цех був затверджений спеціальним го передмістя – з вимогою заборонити їм заняття декретом Львівського міського уряду, за яким малярством. До списку він вніс майже виключно він здобув право судити своїх членів у справах, українців – Семена, Федька і його братів Івана та пов’язаних з порушенням цехового статуту та Романа, Федька Малаху, Васька, Лавриша, його цехового престижу. Завданням цеху було усусина Іванка та Олександра, Павла Орфіна, Хомку7. нення некатоликів, котрі виконували не тільки Попри такі дії римо-католицького єпископату, церковний, а й костьольний живопис і належаміж окремими малярами були традиційні для поли до об’єднаного золотарсько-конвисарського передніх століть стосунки співіснування. Маляр цеху у Львові5. Васько у 1596 р. навчався у Кракові,8 русин ЛесьПісля заснування католицького малярського ко – в майстерні у римо-католика Пенселя.

СЛОВО № 2 (46) /

ІКОНА У такій ситуації треба було шукати шляхів для захисту своїх інтересів. Львівські малярі, разом з іншими міщанами руського походження, організувались у спільноту, котра могла би протиставитись польському наступові. Малярі-некатолики на чолі з вірменином Павлом Богушем вступили в боротьбу з цим цехом, що мав міцну підтримку з боку львівського католицького архиєпископа Дмитра Соліковського – енергійного діяча контрреформації та великого прихильника західноєвропейського мистецтва.

1599 р. з церкви Покрови Богородиці в с. Ріпневі і «Богородиця на престолі» (сьогодні у Львівській картинній галереї) пензля відомого львівського іконописця Федора Сеньковича. У цих творах вже виразно спостерігаються тенденції до більш натуралістичного трактування в зображенні, зокрема моделювання лику і рук: натуралістичні об’ємні форми, застосування більшої кількості білил, що наближують колір тіла до природного. Тому і не дивно, що такі твори без застереження сприймалися і в римо-католицькоВони часто проводили зіму середовищі Львова, брання і вирішували надля якого, зокрема, ікогальні питання захисту ни, про які йде мова, і прав русинів Львова. Мабули створені10. У той лярі Львова були активниже час у львівських ікоми учасниками братського нописних творах XVI руху. У 1598 р. активістом ст., поряд із наближенборотьби проти утисків ням до західноєвропейправославних малярів ського малярства, забув Лаврентій Пухала. У гальна схема композиції 1599 р. він був присутній залишалася давньою, як представник братства характерною для традиМикольської церкви на ції східної Церкви, що, спільній сесії львівськопрактично, не відрізго братства, де вирішиняється від тогочасних ли відіслати до Варшави ікон, створених в інших двох послів, одним з яких малярських осередках, був Лаврентій Пухала. де такого наближення У 1601, 1605, 1606 рр. – до західноєвропейськоостанні згадки про нього, го мистецтва не було, а а 1608 р. маляр помер. З дотримувалися ще стачотирьох його синів Іван рих традицій. ПотужІл. 5: Богородиця Вірменська (1596 – 1611), Олександр ний розвиток львівської 1583 р. (Львів) (1596 – 1611 рр.) і Василь іконописної школи відбудеться вже у наступному – XVIІ столітті.

(1609 – 1622 рр.) стали іконописцями. Сенько Терлецький – син маляра Андрія (1573 р. – 1590 рр.) мав зв’язки з мм. Тернополем і Самбором. Він був одним із старших братчиків БлаговіПримітки: щенської церкви та активним учасником брат1 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. – Л. ського руху. Майстер помер 1617 р.9.

2000. – С. 85. Хоч у Львівському середовищі відчувалася певна криза, пов’язана з консервативними по-глядами старих майстрів, однак нове покоління малярів Львова відчувало дух часу і активно впроваджувало нові традиції в церковному малярстві. Збереглися дані про конфлікт, пов’язаний з іконописом Сенька Терлецького, виконаним у середині XVI ст. очевидно в старих традиціях. Молоде покоління парохіян вважало його малярство архаїчним, надто пов’язаним з візантійською традицією, тому братство усунуло ікони старого майстра з церкви і замінило новими. Нове малярство утверджувалося у Львові вже з 1570-80-х рр. Кінець XVI ст. репрезентує «Богородиця Одигітрія з пророками»

червень - серпень 2011

Пор. Там само. – С. 86-147. Гембарович М. Роль Івана Федорова і його художньої спадщини в розвитку графіки на Україні в XVІ ст. – XVІІІ ст.// Віковічна дружба народів-братів. – К. – С. 54.

4 Жолтовський М. Художнє життя на Україні в 16 – 18 ст. – К. 1978. – С. 56.

5 Там само.

6 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. – Л.

2000. – С. 132.

7 Жолтовський М. Художнє життя на Україні в 16 – 18 ст. – К. 1978. – С. 56.

8 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVІ ст. – Л.

2000. – С. 143.

9 Там само. – С. 113-122.

10 Олійник М. Микола Петрахнович: Гравюри Христос Пантократор, Богородиця Одигітрія та Нерукотворний Спас І пол.. 17 ст. // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Кн. 2. – Л. – 2008. – С. 552-553.

2 3

39

Àíàôîðà

ПОДИХ СКИНІЇ:

Роман СЛАВИЧ

ЩО МИ ЗНАЄМО ПРО СВЯТУ ЛІТУРГІЮ?

С

имвол віри є немовби дверима, через які входимо в серце Божественної Літургії – євхаристійний канон, або Анафору. Анафора з грецької мови означає возношення, підношення, приношення. У цій частині Літургії, справді, щораз вище ми возносимося у нашій подорожі до Царства Небесного: «Вгору піднесім серця», – закликає священнослужитель, а народ Божий відповідає: «піднесли до Господа». Серафимський гімн називає благословенними тих, «хто йде в ім’я Господнє». Царство Боже є реальністю, де царює Бог, тому ми повинні стати «гідно», стати «зі страхом…, щоб святе приношення в мирі приносити». Останні слова вказують на те, що готуємося до звершення Євхаристії – переміни Святих Дарів у Тіло і Кров Христові.

40

Саме слово «Євхаристія» означає – подяка, благодарення. Священнослужитель закликає нас, вірних, благодарити Господа. Ми ж відповідаємо на це: «Достойно і праведно є». Яку підставу має благодарення? Благодарення – це, насамперед, наша постава перед Богом. Ми благодаримо Його за ті дари, якими Він нас обдарував, але яких часто позбуваємося через наші гріхи і немочі. Найбільшим даром для нас є добровільна Христова Жертва «нашого ради спасіння». В Анафорі вчимося бачити Божий задум, Його дію щодо нас. Передусім поклоняємося «Отцю, і Сину, і Святому Духові,

Продовження, початок у попередніх номерах Тройці єдиносущній і нероздільній», котрій належить цей задум. Під час того, як зібраний на Євхаристію Божий люд молитовно розспівує ці слова, священик тихо молиться, прославляючи цей Божий задум. Він починається з того, що Бог Отець привів нас «від небуття до буття», тобто покликав до життя. На підставі цього говоримо про життя як найбільший дар Божий. Звідси випливає його цінність, гідність і святість. Згадується також наше «відпадіння» від Бога, Котрий «знову нас підняв», і «не перестав творити все» – це постійна творча Його дія. Тому Символ віри називає Бога Творцем. Це означає, що Господь, як Батько, піклується про своє створіння. Отець «нас на небо привів і майбутнє царство … дарував». Як діти Божі, ми є Його спадкоємцями, а спадщина ця і є Царством Небесним – Царством Отця, Сина і Святого Духа. Також у цій молитві священик возносить благодарення Отцю, єдинородному Його Сину і Духові Його Святому за всі явні і неявні добродійства, вчинені нам, дякує, що Бог, оточений ангелами, все ж зволив прийняти з рук наших цю службу. У цій благодарній молитві з’єднується все творіння – видиме і невидиме. Символом цього єднання є серафимський гімн «Свят, свят, свят Господь саваот» (видіння пророка Ісаї 6, 1-5). У єврейській мові немає ступенів порівняння

СЛОВО № 2 (46) /

ЛІТУРГІЯ ЦЕРКВИ прикметників, тому це замінюється трикратним повторенням того самого слова. «Свят, свят, свят» означало б українською мовою «найсвятіший». Також трикратне повторення «свят» вказує, що цей прикметник відноситься до Осіб Пресвятої Трійці. Словами цієї молитви ще раз возносимо Триєдиному Богові хвалу і прославу.

споживання з нього, щоб тим самим підтримувати своє життя. Цим деревом життя є Христос. Він прийшов, щоб знову дати нам життя, яке ми втратили через гріх. Тому образ споживання виражає зв’язок, спілкування з Богом, прийняття (причастя) Його і єднання з Ним. Син Божий воплотився і жив у конкретному народі, культурі й часі, і використав Тему молитви усього творіння продовжує і ці Дари – хліб і вино – як символ самого Себе. Зарозвиває євхаристійна молитва, яку мовить свявдяки цьому ми можемо прийти до Христа у Святій щеник: «З цими блаженними силами, Владико Євхаристії, як Адам і Єва у раю до «дерева життя» і, чоловіколюбче, і ми кличемо і мовимо: Святий простягнувши руку, взяти з нього Плід Життя, що є єси і пресвятий, Ти, новим для нас, бо ми вже звикли до староі єдинородний Твій Ми можемо прийти до Христа го, позначеного гріСин, і Дух Твій Свяхом, життя без Бога. тий … і велична слау Святій Євхаристії, як Адам і Господь закликає нас ва Твоя…». Вірні в Єва у раю до «дерева життя» до віднови сопричастой час співають, тя, щоб знову спілкущо цієї слави «повне і, простягнувши руку, взяти з ватися, жити з Ним і небо і земля», а друнього Плід Життя. в Ньому, подібно як га частина цього гімАдам і Єва у раю. ну стосується Особи Христа. «Благословенний хто йде в ім’я ГосподВажливим є також усвідомлення того, що Хриснє» (пор. Мт. 21, 9). Цими словами народ вітав тос не є лише під видами хліба і вина, але під час Ісуса під час Його в’їзду в Єрусалим. У нашому освячення Він сам подає нам своє Тіло і Кров через випадку, це слова привітання Христа Царя, котрий священнослужителя. Отож, не до кінця правильним приходить до нас явно у Пресвятій Євхаристії. буде зводити Христа лише до Святих Дарів, бо Він Відбувається це в часі освячення Святих Дарів, є «той, Хто приносить і Кого приносять». їх переміні у Його Тіло і Кров. Пригадаємо, що «Твоє від Твоїх, Тобі приносимо…», – проголопопередніми літургійними прообразами приходу шує священнослужитель. Хліб і вино – плід людХриста були Малий та Великий входи. Тут, наської праці й Божого благословення, у якому вона томість, Христос являється нам явно, під видами відбувалася. Пояснюючи Проскомидію, ми вже згахліба і вина. Побачити ж Його зможемо завдяки дували, що хліб і вино були пожертвувані вірними, нашій вірі. Ми покликані перейти від віри до батому священик говорить: «Твоє від Твоїх». Це вже не чення. Розвиваючи наш духовний зір, зможемо бахліб і вино, а Тіло і Кров – це Христос. Ми підносичити Христа, а не хліб і вино. Тим самим Господь мо в дар Богові Христа, з Котрим маємо спільність готує нас до прийняття Його у другому й славному через Його людську природу. У Жертві Христовій (знову) Пришесті. Наш зір вже звикне до бачення бере участь не лише людина, але й усе творіння, яке Бога, не буде небезпеки осліпнути від раптового й представлене у хлібі і вині – це плід сонячного світрізкого для нас блиску Його слави. ла і тепла, землі, води… і так можна перелічувати до Далі молитва говорить про сенс приходу Христа. Отець Небесний «світ … так возлюбив, що і Сина Свого єдинородного дав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне». Христос, «в ночі, в яку … сам Себе видав за життя світу, прийняв хліб у святі Свої … руки, воздав хвалу і благословив, освятив, переломив, дав святим своїм ученикам і апостолам». Після цих слів священнослужитель, співаючи, повторює слова Христа: «Прийміть, їжте, це є тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів», і «Пийте з неї всі, це є кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів». Що означає споживати Тіло і Кров Христові? Тут варто згадати біблійний образ «дерева життя» посеред раю. Адам і Єва були покликані до

червень - серпень 2011

безконечності. На підставі цього можемо говорити про космічний, всесвітній вимір Божественної Літургії. У молитві священнослужителя є такі слова: «Тому-то й ми, споминаючи оцю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося…». Це анамнеза (спомин). Проте це не лише звичайний спомин, але актуалізація, уприсутнення спасенної події – Тайної Вечері. Актуалізувати подію можемо, беручи участь у ній, переживаючи її, тоді стаємо на ній присутніми. Христос раз установив Євхаристію і вона завжди триває, є вічною, а ми, спогадуючи її, долучаємося до цієї вічної Євхаристії, Літургії, яка служиться у небі. Божий народ у відповідь на всі Господні добродійства, особливо за дар Євхаристії, оспівує, благословить і благодарить Господа, і продовжує молитись до Нього, випрошуючи найконечніших для себе речей.

41

ПОДИХ СКИНІЇ: Після цієї подячної молитви Церкви слідує молитва епіклези – призивання Святого Духа «на ці дари, що перед нами», яку молиться священик. Ведучи мову про анафору, ми згадували, що вона ілюструє Божу дію щодо нас і нашого спасіння – ікономію. Спочатку згадувалося про Отця, пізніше – про Сина, а тепер – про Святого Духа. Згідно з вченням Святих Отців, Бог діє від Отця, через Сина у Дусі Святому. Це означає, що кожна з Осіб Пресвятої Трійці, у властивий Їй спосіб, чинить єдину Божу дію – спасіння світу. У молитві священик взиває до Отця про зіслання Святого Духа, щоб благословити і сотворити: «Хліб цей чесним тілом Христа.., а те, що в чаші цій, чесною кров’ю Христа, перетворивши Духом Святим». Христос чинив волю Отця силою Святого Духа. Епіклеза в цьому значенні показує дію Святого Духа у ділі спасіння, зокрема – у звершенні Євхаристії. Отець дав Сина Свого єдинородного, що видав Себе за життя світу, а здійснилося й здійснюється це у Святому Дусі, через Його силу. Це й є ікономія Пресвятої Трійці. Священнослужитель просить про зшестя Святого Духа також і на нас, щоб ми причастилися Тіла і Крові Господньої на «тверезість душі, на відпущення гріхів». Йдеться про духовне зцілення (відновлення людської цілісності – гармонії нашої особи і природи). Гріх умертвлює наш дух, тому просимо про «спільність зі Святим Твоїм Духом», Котрий животворно діє. Ознакою ж правдивого, живого духовного життя є присутність і дія Святого Духа в нас. Ми стаємо настільки духовними, наскільки дозволяємо Святому Духові діяти в нас, таким чином одухотворяємося, що і є початком й фундаментом нашого обоження і преображення усього творіння.

42

Передумовою нашого одухотворення є покаяння, принесене нами, щоби Причастя Христових Тіла і Крові стало нам «не на суд і не в осудження», але, як вже згадувалося, «на тверезість душі, на відпущення гріхів». Покаяння ж, насамперед, це стан людської особи, котра себе усвідомлює грішною. Звідси випливає й смирення – бачення себе у світлі правди про те, що ми згрішили й потрапили в тенета гріха і смерті, стали їх рабами. Але є Христос, Котрий подає нам спасіння і кличе до Царства, як про це нам розказує притча про Царя, що справив Своєму Синові весілля (пор. Мт. 22, 2). Образ весілля найкраще передає стан радості перемоги над найбільшим ворогом людини – смертю (пор. І Кор.

15, 26) і торжество життя. Отже, покаяння – бачення себе грішним (ураже-

ним гріхом) і недосконалим. Однак усвідомлення цього стану не повинно призводити до відчаю. Так, ми себе самі не спасемо, але є Той, Хто нас спас – Спаситель світу, Христос, обіцяний пророками Месія. Ми вражені отрутою гріха, а Христос дає нам лік від неї – Себе. Він приходить щоразу на Божественній Літургії, у Пресвятій Євхаристії. Але залишається питання, звернене до кожного з нас: чи далі бажаємо залишатися в стані отруєння й смерті, чи приймемо Христа, Котрий визволяє з аду і дарує життя та спасіння. Адже у цьому житті ми визначаємо його напрям руху до Бога, Його Царства або ж від Нього, «в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його» (Мт. 25, 41). Наступним у Євхаристійному каноні є поминання. Священнослужитель молиться: «Ще приносимо Тобі оцю духовну службу за спочилих у вірі праотців, отців, патріархів, пророків, апостолів …». Це означає, що ці особи, яких поминаємо, існують й надалі, незважаючи на їх фізичну смерть. Вони продовжують своє буття, перебуваючи у пам’яті Божій, тому й називаємо це поминанням. Ми існуємо тому, що Бог не забуває про нас, однак ми часто забуваємо про Нього. Бог настільки пам’ятає про людину, що піднісся ради неї на хрест, принісши себе у Жертву. Він помер за всіх праведних і грішних і дарує

СЛОВО № 2 (46) /

ЛІТУРГІЯ ЦЕРКВИ спасіння також усім. Тому, насамперед, священик поминає «всяку праведну душу, що у вірі спочила». Далі згадує тих осіб, котрі найбільше були причетні до діла спасіння: «Славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію», а також: «Святого Йоана пророка». А опісля – «всіх святих», бо вони також були свідками й проповідниками Христового Воскресіння. Богородиця займає особливе місце серед усіх людей. Вона – «Матір Бога нашого, що без зотління Бога Слово породила». Тому величаємо її сущою Богородицею. З огляду на це, Вона є «чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів». Це особливе місце Приснодіви Марії перед Богом і усім творінням Церква виражає жестом на Проскомидії, вирізуючи на її честь більшу частичку просфори за інші, однак меншу за Агнця. Церква молиться і за всіх померлих, поминаючи «всіх померлих в надії воскресіння життя вічного». Священик просить: «Упокой їх там, де сяє світло лиця Твого». Не є забутими й ми, живі. Насамперед поминає священнослужитель тих, хто здійснює служіння в Церкві: «Пом’яни, Господи, всяке єпископство православне … і ввесь священичий чин». Також молиться «за вселенну, за святу, католицьку й апостольську Церкву … народ наш, правління і все військо». Далі слідує поминання церковної єрархії, з якою священнослужитель перебуває у сопричасті: «Святішого вселенського Архиєрея нашого … Папу Римського, блаженнішого Патріарха нашого … і боголюбивого єпископа нашого…». Завершивши поминання, священик виголошує: «І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити…». Євхаристія, крім того, що творить спільноту людини з Богом, об’єднує її й з іншими людьми. Ми єднаємося поміж собою у Бозі, стаємо ближчими, отже, усвідомлюємо іншу особу як свого ближнього. Знаком цього є те, що ми стаємо вже «єдиними устами і єдиним серцем». Позаяк найбільш адекватною відповіддю людини на Божі дари, особливо на дар нового життя, є постава вдячності, тому славимо і оспівуємо це «пречесне і величне ім’я Його, Отця,

червень - серпень 2011

і Сина і Святого Духа, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь». Наступною священнослужитель виголошує Прохальну єктенію. Згадуємо всіх святих і з ними єднаємося у молитві до Бога. На відміну від попередньої прохальної єктенії, де ми молилися за «предложені чесні дари», тут вже згадує єктенія «принесені й освячені чесні дари». Чому за них молимось? З огляду на нашу потребу. Просимо, щоб «Бог наш, прийнявши їх … зіслав нам божественну благодать і дар Святого Духа». Далі йдуть ті самі прохання, що були у попередній Прохальній єктенії. Особливим тут є прохання за «єдність віри». Воно є актуальним у сьогоденні, тому

що існують чимало розколів у Церкві, зумовлених суб’єктивними і часто хибними переконаннями. Мірилом істини для нас є лише Христос, Котрий промовляє через Церкву. Звідси й необхідність прислухатися до голосу Церкви, бо від цього залежить наше спасіння. Церква – середовище, де ми спасаємося. Кипріян Картагенський так навчав: «Кому Церква не мати, тому Бог не батько». Це грізні, але правдиві слова. Якщо ми себе, своє бачення ставимо вище від церковного, тим самим прагнемо стати на місце Бога, «що знає добро і зло» (Бут. 3, 5) – це спокуса самому визначати, що є тим добром і злом, за якою криється бездуховне уявлення про самоспасіння. Ознакою ж духовного життя людини є перебування у ній Святого Духа, тому випрошуємо «причастя Святого Духа».

43

ПОДИХ СКИНІЇ:

Ярина – Нагуєвицька святиня

Роман ГРОМ

Б

іжить життя, вирують міста, шумлять автобани… Дивимось і думаємо: чому всі поспішають, куди все це прямує? Намагаємося копнути глибше, знайти відповідь, і знаходимо бажання спокою, духовної обнови, віри… Тоді, дивлячись на світ, зможемо зауважити в ньому духовні оазиси – ті місця, де можна знайти поживу для спраглої Бога душі. Таким, одним з багатьох у нашому краї, але маловідомим, джерелом є Нагуєвицька Ярина.

44

Нагуєвичі – мальовниче село, що знаходиться у передгір`ї Карпат. Широкому загалу воно відоме як батьківщина великого генія і незборимого каменяра українського народу – Івана Франка. Однак у ньому є місце, що заслуговує не меншої пошани, хоча воно, на жаль, менш відоме. Це – Ярина, місцевість, що розташована у затишному урочищі лісу і обвита звивистим потічком. Вона представляє собою комплекс, який складається з каплички, цілющого джерела і загадкового дерева (тепер зваленого). «Якась нематеріальна, проте незримо присутня у цій місцині дивина обворожує нас і приневолює забувати неоговтані і ниючі перед тим пристрасті та урази нашої недосконалої натури»1, – так описує це місце Ярослав Ольховий, відомий краєзнавець і палкий патріот рідного краю.

Свідчення очевидців У цьому місці, за найскромнішими підрахунками, вже впродовж двохсот років з’являється людям Матір Божа. Перша письмова згадка про появу Богородиці датується 1819 роком. В одній нагуєвицькій родині зберігаються унікальні свідчення, записані у 1947 р. жителькою Нагуєвич Ганною Лялюк. Ось це свідчення зі збереженням стилю та пунктуації: «...першу обяву Матері Божоі, описали, і десь сі затратила. Друга обява Божої Матері, то було 1819, тут була керничка маленька, діти як пасли корови в лісі побігли напитися води, прибігли коло керничкі. Над керничкою велика ясьнісьть в тій ясности щось стояло діти зі страху повтікали, пригнали додому росповіли родичам зібралися старі люди і приходять. В тій ясности стояла Матер Божа з Ісусом

СЛОВО № 2 (46) /

СВЯТИНЯ на руках, вони впали на коліна, і ясьність зникла росказали під присягою і сьвященникови... тогди громада врядила копати керницю, (2 на 2м.) викопали 2м. нима води. Камінь. Копали довкола камінь. Врядили січи камінь висікли пів м. – нима води вже хотіли покидати роботу, а оден чоловік каже спробуймо ще, то вже ішло за проводінєм Бога, як Євангеліє научає хто шукає знаходит хто просить одержує. І так на тім місце сталося. Просікли 25 снтм., вода звідтам як стріла, зараз викопали рів на спад води. підмурували, перебудували каплицю на більшу і керницю взяли під одну покрівлю.

Уже з цих записаних свідчень можна зробити висновок, що Богородиця являлась людям в одному і тому ж місці щонайменше чотири рази. Після першого Її з’явлення була поставлена каплиця і облаштована маленька криниця, а сучасного вигляду Ярина набула після другої появи Богоматері у 1819 році, коли, за словами Ганни Лялюк, «перебудували каплицю на більшу і керницю взяли під одну покрівлю». Варто зазначити, що ці свідчення давалися під присягою в церкві, яка, для глибоко віруючих християн, була присягою перед самим Богом. Сказати при таких обставинах неправду – означало для них приректи свою душу на вічні муки, а цього «старі люди» не вчинили б навіть під острахом смерті. Отож, висновок очевидний: описані вище події – правдиві історичні факти.

І стої водисти чуда много виздоровлювалося... Одна єврейка, котра хоріла на очи так що отемніла, довідалася що люди ходять десь до каплиці і там є така вода уздоровляюча і просила аби її тої водиці принесли – «Хоть и не вірю в віру Христа, а водиці мені принесіть я вірою». преДо цих фактів донисли її тої води Оповідадається ще й те, що ли що три рази помазала приблизно у 1912 р. до очи і прозріла великі чуда Ярини приїжджав уже ставалися від тої водиці, Криниця всередині каплиці хворий Іван Франко зі превизли жінку спаралісвоїм сином Андрієм. зовану до тої капличкі і Односельчани радили йому вмочити хворі руки у она вже нихотіла вертати. Почувалася здоровійся... цілющу воду, щоб зцілитися. Много і много чудес ставалося. Що до дуба. 1917 року вирубували той цілий кварталь. І так прийшли і до того дуба. Тілько потягли пилою посипались іскри ті відскочили... Властитель від того виробу. Єврей. Післали по него він прийшов але нічо низнав що сі тут стало подивився і сказав, що єго оставляют, як провидіня Бога які тут провидіня на тім місци є»2. Крім цього дорогоцінного запису існують й інші згадки про Ярину в нагуєвицьких старожилів. Ось фрагмент зі споминів Розалії Іванівни Хойняк (1930 року народження): «Як я була дитиною то у 1936 р. або у 1937 р. Серед літа у криниці з`явилася Матір Божа на камені. Мама носила мене до криниці і показувала образ, тоді туди ходило дуже багато людей»3. Зі споминів Лялюка Івана Гнатовича (1934 року народження): «Пам`ятаю, що десь у 1946-1947 роках багато людей їздило до «Ярини», бо на дубі зявилася живиця а в ній образ Матері Божої. Той дуб вже декілька років не мав листя, і всі гадали, що він всох. Та коли на ньому зявився образ Матері Божої, листя на дубі появилося знову»4.

червень - серпень 2011

Назва святині Варто розглянути також і походження непересічної назви святині – Ярина. За однією з версій, її пов’язують з ім’ям дівчини Ярини, з котрою сталось чудо. Інші дослідники виводять цю назву від назви лісу поблизу – «Яр». Ще інші пов’язують її з періодом року, коли вже всю ярину посадили. Однак, незважаючи на таку різноманітність поглядів, всіх їх об’єднує спільна думка про те, що Ярина є великою святинею для Нагуєвич. Святою для вірних залишається Ярина і сьогодні. Її відвідують упродовж усього року, тут регулярно проводяться богослужіння, на котрі збираються усі християни, незалежно від конфесій. Проте цьому мирному часу передувало криваво-червоне минуле тоталітарного режиму.

Часи лихоліть Ідеологія комунізму, яка не визнавала Бога і нищила все, що про Нього свідчить, розцінила Ярину як загрозу в будівництві «світлого майбутнього» і заповзялася її нищити. Вірним забороняли приходити

45

ПОДИХ СКИНІЇ

Ярина на початку 70-их років у каплицю, руйнували її, палили, намагалися залити бетоном, згодом були спроби затопити водою. Та дарма, Ярина жива, хоч вже давно знищена система, яка її руйнувала. Варто зазначити і те, що ніхто з тих, котрі так чи інакше зазіхали на святиню, довго не прожили і померли передчасною смертю. Палили Ярину двічі, та вона не згоряла. Після першої пожежі каплицю відбудовували вночі при світлі від акумуляторних батарей. Після другого підпалу Ярина, завдяки старанням палких вірою християн, знову відродилась практично з купи попелу. П. Іван Лялюк (1934 року народження) згадує: «Москалі заборонили людям ходити до святого місця і вирішили зрізати дуба. Привезли воєнних. Коли воєнні прочитали напис у каплиці, то відмовилися різати дуб. Привезли заключених, ті прочитали оповідь про «Ярину» сказали: «Ми готові відбути ще один строк, але різати дерево не будемо…»5. Дуб, про який згадувалося у записках очевидців, все-таки у 1985 році звалили прибічники комунізму. Однак і тут можна спостерегти одну дуже цікаву річ. Дерево, яке, за переданнями, кілька раз всихало і оживало, хоч тепер і знищене, та в самому центрі величезного пня проріс новий пагінець дуба. Напрошується думка, що він є символом віднови живої віри, яку стільки років намагалися викорінити з сердець наших батьків, а також – символом єдності на пні усіх роздорів і незгод минулого, щоб було, за словами Спасителя: «Одне стадо й один пастир» (Йо. 10,16).

46

Опісля голова партійного комітету з м. Дрогобича відправляв машини з бетоном, щоб зрівняти це святе місце з землею. Але, що цікаво, жодна з машин до Ярини так і не доїхала. Розповідають, що

одна затонула в озері, а іншу жителі Нагуєвич зупинили по дорозі до лісу. Однак і на цьому намагання знищити «Ярину» не припинилися. У відчайдушному пориві влада вирішила «Ярину» затопити. Ось як описує ці події у своїй книзі «Нагуєвичі» Ганна Гром: «14 травня 1987 року комуністи приїхали до «Ярини», щоб перетворити святе місце на став для риби. Нагуєвитчани, утворивши живий ланцюг, прикрили каплицю своїми тілами»6. Це ще одне свідчення про безпорадність усієї системи перед силою духу та щирою і відчайдушною вірою простих людей.

Я р и н а Яринський дуб на початку 70-их років єднає Мине ще зовсім не багато часу від цих трагічних подій і зникне, розтане у наших серцях павутиння ідеологічної облуди, розвіється як туман в яринському лісі. Очистяться джерела нашої духовності, і знову проллються величаві слова благодарної молитви на мальовничій галявині у повністю відремонтованій капличці, без якої не можуть собі уявити життя сучасні нагуєвитчани. Вони завжди приходять до своєї Небесної Заступниці, а Богородиця покриває вірних своїм благодатним омофором. Святе місце – Нагуєвицька Ярина – об’єднує вірних різних конфесій. Хоч Ярина не є відпустовим місцем, однак кожного року на свято Євхаристії (храмовий празник) у Ярині моляться місцеві жителі, приходить велике число прочан, щоб просити у Пречистої зцілення духовних і тілесних недуг, а Вона, як і сто чи двісті років тому, подає ласки усім, хто з вірою до Неї прибігає.

Примітки: Баран І. Неопалима «Ярина». – Дрогобич, 2009. – С. 5. Там само. – С. 6-10.

3 Там само. – С. 18 4 Там само. – С. 17-18.

5 Там само. – С. 17-18.

6 Гром Г. Нагуєвичі. – Дрогобич, 2002. – С.103.

1 2

СЛОВО № 2 (46) /

ВІСНИК УБНТ

Ïðîãðàìà áðàòñòâ ç ðåôîðìóâàííÿ Öåðêâè (ê³í. XVI - ïî÷. XVII ñò.)

Леонід ТИМОШЕНКО

професор, кандидат історичних наук

В

ибір теми для доповіді на засіданні УБНТ є далеко не випадковим. Справа в тому, що цього року виповнюється 425 років з часу надання Львівському Успенському братству першого ставропігійського статуту. Це сталося 1 січня 1586 р. Надання здійснив антіохійський Патріарх Йоаким. 1588 р. права Львівського братства підтвердив константинопольський Патріарх Єремія ІІ. Моє зацікавлення історією церковних братств XVI ст. почалось із з’ясування їх ролі в генезі Берестейської унії. До певної міри до цього спонукала досить цікава точка зору, яку сформулював професор МДУ ім. Ломоносова М. Дмитрієв. У його трактуванні саме братський чинник став головною причиною Унії. У першій половині 90-х рр. XVI ст. братства спровокували загострення кризи організаційних структур Київської митрополії (вони начебто зробили спробу взяти владу в Церкві, чим, зрозуміло, «образили» ієрархію). Саме на цьому грунті й відбувся процес об’єднання Руської Церкви з Римом.

Загалом, варто погодитись з тим, що братства знаходились біля витоків унії, однак я звужую сферу їх впливу до того, що вони були одним із каталізаторів переходу ієрархії в унію. Однак і раніше, і тепер, я вважаю, що теза про «революційний» характер братської реформи в організаційних структурах митрополії, як про це стверджує М. Дмитрієв, дуже нагадує відому в історіографії теорію змови. Якщо раніше вони говорили про єзуїтську змову, то тепер ідеться про змову церковних братств. У моєму розумінні роль братського чинника в генезі унії зводиться до питання про роль ставропігії братств, через яку і відбулося порушення канонічних зв’язків в організаційних структурах митрополії. Щодо цієї теми я написав декілька праць, причому останнім часом мені поталанило віднайти нові джерель-

червень - серпень 2011

ні матеріали, без чого поступ у формуванні сучасного дискурсу історії братств був би неможливим. При всій повазі до напрацювань в минулому, а також до найновіших публікацій, варто визнати, що ряд питань братського руху залишаються або ж малодослідженими, або незрозумілими взагалі. Констатую також, що дослідники рідко коли виходять за межі усталеного тематичного канону, повторюючи численні помилки і недотягнення минулого. У діяльності братств, практично, не вивчаються ментальні, культурні та, значною мірою, релігійні сюжети. Зрештою, сьогодні вкрай потрібні пошук і залучення до наукового дискурсу нових джерел. Це є однією з проблем, яка потребує коментарів попереднього характеру, стосується тлумачення самої ставропігії, як форми організації мирян. Концепт «патріаршої ставропігії братств» слід розуміти, передусім, як «право незалежності від єпархіальної влади». Прерогативи ставропігії передбачали: підпорядкування Патріарху, який визначає устрій, суд, управління і владу, уславлення його імені в богослужінні, молитвах та єктеніях; незалежність братського храму від інших церковних урядів, вільне користування і управління братством підлеглими йому монастирями, шпиталями, школами, друкарнями та будь-яким церковним майном, у тому числі – братським будинком; виборність братського священика і право на організацію братських богослужінь; непорушність і недоторканність ставропігійних прав під карою відлучення іменем Господа та інші1. Вочевидь, до наведеного переліку слід додати виняткове право друкування богослужбових книг (принаймні, таке право отримало Львівське братство), а також здійснення суспільно-політичних функцій, які не були прописаними в статутах.

47

ВІСНИК УБНТ: Сьогодні, як ніколи, зрозуміло, що деякі зі ставропігійних прав мають давніше коріння, ніж це вважалося раніше. Свідченням цього є заснування князем В.-К. Острозьким братства при тернопільській церкві Різдва Христового (1560-й рік), статут якого мав елементи ставропігійних прав2. Властиво, зі ставропігійних прав і варто починати аналіз програми церковних реформ, яку продукували братства (до цього питання я ще повернусь).

і його оздобою, – все це, безумовно, вело до високої духовності і християнської моралі мирян. Прикладів реалізації цієї програми в діяльності парохіяльних братств дуже багато. Водночас бачимо переплетіння двох релігійно-культурних традицій: східної і західної, причому вплив останньої дуже чітко видно на тлі порівняння двох православних митрополій: Київської і Московської. Перша розвивалась у зоні постійного і тісного контакту з римо-католицькою традицією, друга – в стані ізольованості від неї. У результаті, в другому випадку ми не бачимо таких форм організації мирян, як парохіяльні братства.

Звернемося до братських статутів, насамперед – до їх розвиненого зразка, найстарішим серед яких є статут Патріарха Йоакима 1586 р. Отже, до чого зводилась для Львівського Успенського програма реформування братства. Якщо спробуваЦеркви, яку обстоювали ти абстрагуватися від найбратства і вводили її в пракбільш відомих положень про тику? членство і правила вступу Поза сумнівом, це була до членів братства, то варто програма релігійного оновпередусім звернути увагу на лення у всіх галузях церковієрархію християнських варного життя. Візьмемо для тостей, яка культивувалась прикладу відоме положення у братствах. На моє перекопро книгодрукування. Я. Існання, функції братства як аєвич та інші історики часрелігійно-мирянської інстито цитують розпорядження туції потрібно розміщувати з грамоти Патріарха Єремії, в такій послідовності: суто яким дозволялось «друкуварелігійні (вільне задоволенти невозбранно священния ня релігійних потреб членів книги церковные прилежно братства, зокрема, обов’язок и з великим опатренем, не кожного члена братства відтокмо часословцы, псалвідувати богослужіння, оргатири, апостолы, минеи и нізація і форма служб, дотритриоди, требники, синаксамання християнських норм ри, евангелие, метафрасты, моралі, адміністративно-госторжники…». Лише після подарська діяльність щодо цього говориться про книги храму, норми взаємовідносин відносин для школи: граматику, піїтиз клиром), культурно-освітні -освітні Сторінка статуту Львівської братської школи ку, риторику, філософію… й виховні (організація шкіл, друкарень, бібліотек, книгарень), харитативні Як ця програма впроваджувалась у життя (організація шпиталів, притулків, кас взаємо– на це питання дослідники переважно дають допомоги, допомога бідним), громадсько-полівідповідь у тому сенсі, що переліки братських тичні (останні в статутах не визначались). видань добре відомі, а ось що це давало для

48

Думаю, що і напрями братської реформи слід розглядати за названими функціями. Акцентую декілька ключових моментів функцій православних братств: піклування про рівень богослужінь і участь у них усіх членів братства, прагнення до отримання гарантій християнського спасіння через фундації на храм чи на парохію (братство), опікування патроном даного братства/церкви, піклування про християнську мораль братчиків, навчання дітей християнським наукам, нарешті, опікування храмом

Церкви – на цьому увага не акцентувалась. Якщо спробувати коротко це окреслити, то варто визнати, що це була програма багатоаспектного релігійного оновлення на основі видань Святого Письма, упорядкування Літургії, універсалізації та уніфікації обряду, релігійної освіти через братські школи і таке інше. Якщо говорити про видання Львівського братства кінця XVI – першої чверті XVII ст., то відомо, що начебто більшість із них мало світський характер. Не побоюся відверто

СЛОВО № 2 (46) /

ДОПОВІДЬ заявити, що ці погляди потрібно докорінно переглянути. Так, наприклад, видання граматики елліно-слов’янської мови «Адельфотеса» у 1591 р. базувалось винятково на прикладах зі Святого Письма та інших сакральних текстах, як і видання будь-яких інших граматик чи азбук того часу. Інший приклад: видання у Львові «Собор в… граде Вильни бывший» мало призначення актуалізувати церковні реформи початку століття. Або: опублікована в 1614 р. «Книга о священстве» Івана Золотоустого мала за мету впорядкувати рукоположення духовенства, вела до дисциплінування парохіяльного життя. Не кажу вже про чотири богослужбові книги, видані братством (Часослови і Псалтирі), які також використовувалися в шкільному навчанні. Аналізуючи це останнє, дійшов одного важливого висновку. Якщо ми говоримо про посттридентський контекст братського руху Католицької Церкви, то цей же контекст слід віднести і до православних братств. Достатньо поглянути на структуру протоколів засідань православних братств, щоб переконатися в тому, що багато чого в них з’явилося під впливом зовні: передусім мова йде про ведення документації різних видів (протокол, реєстри членів, інвентарі церков – описи іконостасів, парохіяльних богослужбових та інших релігійних книг, церковного срібла (посуду), церковного одягу та тощо). Зустрічаються навіть фрагменти метричних книг померлих… Нагадую, що саме Тридентський собор запровадив ведення документації, канонізував пастирські візитації. В Унійній Церкві все це увів Замойський собор у 1720 р. Можна згадати, що в XVII ст. реформи продукував Петро Могила, але деякі з них були безуспішними. Наголошую, що братства вводили документацію з останньої третини XVI ст. Тут напрошується ще одне важливе спостереження. Практично, для доби XVI-XVIІ ст. не збереглися архіви конкретних парохій, навіть соборних церков чи катедр, а от архіви братств із відповідним набором документації – збереглися. Причиною цього і є діяльність братств. Насамкінець одне з нововведень, яке запровадили братства і яке вплинуло на побожність вірних: вже в перших статутах впроваджено норму ведення братського/парохіяльного пом’яника. Вважаю, що заслуги братств тут очевидні, адже саме вони поширили пом’яники до рівня парохіяльної мережі Київської митрополії. Обстоюючи

червень - серпень 2011

національну традицію поминання померлих, православні братства мали багато спільного з католицькими. Поминальна практика у свій специфічний спосіб прив’язувала братчиків до свого храму, парохії, братської спільноти: саме тут регулярно зачитувався поминальний (генеалогічний) розпис кожного братчика/ парохіянина, причому, розписи з року в рік поповнювались, поминання здійснювалось протягом десятиліть, з року в рік, з дня в день. До певної міри, прищеплювалось почуття належності до своєї прадідівської віри, поваги до канону національних святих, ієрархії, клиру та ченців, а також – до свого роду. Стосовно роду в пом’янику формувався своєрідний родовід, що в підсумку не могло не впливати на етноконфесійні уявлення, виховувати почуття спорідненості зі своєю парохією, храмом, містом чи селом. Разом з іншими чинниками та релігійними мотивами формувалось і почуття сопричастя з даною релігійною спільнотою. Узагальнюючи значення інформативного потенціалу пом’яників, можна припустити, що саме в них формувались своєрідні бази даних історичної пам’яті, які транслювали з покоління в покоління родову традицію різноманітних соціяльних прошарків суспільства від князів-шляхти до простолюду. Ще один вид трансляції – поминальні розписи духовенства – від патріархів і митрополитів, єпископів і вищого чернецтва – до рядового священства і чернецтва, що не могло не виховувати почуття приналежності і пошани до «віри батьків», у ширшому вимірі – до Києво-християнської традиції, починаючи від хрещення Русі3.

Примітки: 1 Див. про це докл.: Тимошенко Л. Парафіальне і братське самоврядування Київської митрополії в добу Берестейської унії (друга половина XVI – XVII ст.) // Urzędy państwowe, organy samorządowe i kościelne oraz ich kancelarie na polskoruskim pograniczu kulturowym i etnicznym w okresie od XV do XIX wieku. Materiały polsko-ukraińskiej konferеncji naukowej w Okunince koło Włodawy 10-12 września 2007 r. / Pod. red. H. Gmiterka i J. Łosowskiego. – Kraków: Avalon, 2010. – S. 321345.

2 Тимошенко Л. Тернопільське братство Різдва Христового у світлі маловідомих та нововіднайдених джерел (друга половина XVI – XVII ст.) // Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 20. – Львів, 2011. – С. 669-682.

Див. про це докл.: Тимошенко Л. Традиція і практики поминання померлих у Київській митрополії в другій половині XVI – першій половині XVII ст.: внесок церковних братств // Готується до друку в Дрогобицькому краєзнавчому збірнику.

3

49

СЕМІНАРІЯ:

Літопис 17 березня 2011 р. Б. у нашу семінарію завітав

о. Василь Іванюк – декан Краматорський (ДонецькоХарківського екзархату). Отець радо поділився із семінаристами своїм душпастирським досвідом праці на Сході України. Його розповідь була дуже цікавою та повчальною, адже о. Василь був одним із перших, хто починав на Донеччині душпастирську працю. Дякуємо йому за відвідини та бажаємо Божої ласки й місійної ревності служіння у Господньому винограднику.

18-19 березня 2011 р. Б. відбува-

лися урочистості з нагоди 10 річниці від заснування семінарійного братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці».

27 березня 2011 р. Б. у хрестопоклонну неділю, традиційно,

як і щороку, семінаристи взяли активну участь та супроводжували співом хресний хід вулицями м. Дрогобича.

7 квітня 2011 р. Б. у величний празник Благовіщення, на Божественній Літургії в Катедральному храмі Пресвятої Трійці, преосвященний владика Юліян уділив дияконські свячення префекту нашої семінарії Василю Чаві. Приєднуємося до всіх привітань, які лунали в цей світлий день на адресу отцюдиякону та бажаємо гідно сповняти дияконське, а в майбутньому і священиче служіння. По обіді в стінах семінарії відбулося засідання УБНТ і культурологічного товариства «Бойківщина», на якому виступив викладач семінарії д-р Богдан Завідняк з доповіддю про містичний досвід філософії Бога.

50

12 квітня 2011 р. Б. в актовому залі семінарії відбулося чергове засідання УБНТ, на якому виступив д-р Михайло Петрович з доповіддю на тему: «Тайна Вечеря як основа догматичного вчення про Євхаристію».

17 квітня 2011 р. Б. семінарійний хор «Оранта» взяв участь у мистецькій програмі «Тобі Господи», яка відбувалася в органному залі м. Самбора. СЛОВО № 2 (46) /

ЛІТОПИС 20 квітня 2011 р. Б. 55 наших семінаристів вирушили на місії у східні терени України. Брати від’їхали у ті греко-католицькі парохії, де найбільше необхідною була допомога у підготовці та святкуванні світлого празника Христового Воскресіння.

24 квітня 2011 р. Б. на Великдень, після святко-

вої Божественної Літургії, брати, котрі залишилися, від’їхали на тижневі пасхальні канікули.

2 травня 2011 р. Б. у семінарії знову завирувало життя. Після Пасхальних канікул розпочалося навчання.

6 травня 2011 р. Б. в актовому залі Дрогобицької духовної семінарії відбулася презентація книги «Нехай буде воля твоя», в якій містяться спогади Преосвященного владики Юліяна (Вороновського), правлячого єпископа Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. У представленні взяли участь представники масмедіа, працівники єпархіального управління, викладачі, семінаристи, учні Малої семінарії та відвідувачі підготовчих курсів. Перед присутніми виступили владика Юліян, о. Мирон Бендик, о. Тарас Гарасимчук, п. Ігор Бриндак та п. Микола Походжай. Вони розповіли про те, як поставала ця книга, де описано багато подій, що вже ввійшли в історію УГКЦ й України.

7

травня

2011

р.

Б.

cемінаристи взяли участь у святковій Архиєрейській Літургії з нагоди святкування ювілеїв Преосвященного владики Юліяна (Вороновського): 75-ліття з Дня уродин та 25-ліття архиєрейської хіротонії. Божественну Літургію очолив Глава і Отець нашої Церкви – Блаженніший Святослав (Шевчук), також був присутній Блаженніший Любомир (Гузар) та велике число єпископів і священиків. Після Архиєрейської Літургії Блаженніший Святослав завітав у Дрогобицьку духовну семінарію. Його супроводжували Преосвященний владика Ярослав (Приріз) та Преосвященний владика Венедикт (Алексійчук), єпископ-помічник Львівський. Зустрічав дорогих гостей о. Мирон Бендик, ректор семінарії. В актовому залі відбулася прес-конференція для журналістів, семінаристів та усіх бажаючих поставити запитання Патріархові. Редакція часопису «Слово» і вся семінарійна спільнота також вітає владику Юліяна з цими ювілеями та бажає щедрих Божих ласк і благословення побачити плоди своєї праці.

червень - серпень 2011

51

СЕМІНАРІЯ 8 травня 2011 р. Б. відбулася

єпархіальна проща до чудотворного відпустового Богородичного місця у с. Грушів, яку провадили семінаристи. Семінарійний хор «Оранта» супроводжував співом Божественну Літургію, яку відслужив преосвященний владика Ярослав (Приріз) зі священиками єпархії.

9 травня 2011 р. Б. у семінарію завітав преосвя-

щенний владика Йосиф (Мілян) – єпископ-помічник Київський, Голова Пасторально-місійного відділу Патріаршої курії УГКЦ. Його супроводжував о. Василь Поточняк – виконавчий секретар цього Відділу і колишній префект нашої семінарії. У рамках цього візиту відбулася зустріч з семінаристами, під час якої гості представили семінаристам місійне служіння нашої Церкви та відповіли на численні запитання.

10 травня 2011 р. Б. в актовому залі семінарії відбулося чергове засідання УБНТ, на якому

професор Леонід Тимошенко виступив із доповіддю на тему: «Братська програма реформування Церкви у XVI-XVII столітті».

14 травня 2011 р. Б. – у семінарії свят-

кували День матері. Брати привітали своїх матерів, організувавши цікавий концерт. Опісля в дарунок – квіти. Завершилося дійство подячним Молебнем.

15 травня 2011 р. Б.

– молодь з усієї єпархії прибула у м. Дрогобич на святкування єпархіального Дня молоді. Цей день був насичений різноманітною програмою, в організації якої активну участь взяли семінаристи. Для єпархіальної молоді виступив і семінарійний хор «Оранта».

20 травня 2011 р. Б. – учні 1-3 курсів Малої семінарії склали іспити та отримали свідоцтва для випускників.

23 травня – 11 червня 2011 р. Б. – час складання іспитів та

заліків, опісля – літні канікули.

52

31 травня 2011 р. Б. – у семінарії розпочалась наукова конференція «Перспективи розвитку української ікони в ХХІ столітті. Богослов’я і пошук образу». Підготував Іван КОМАРНИЦЬКИЙ СЛОВО № 2 (46) /

червень - серпень 2011

СЛОВО № 2 (46) /