Issuu on Google+


У цьому номері: ТемаТема Євангеліє на Христове Воскресіння............. ........ ............ 2 Христос Воскрес!... .... ...... .... .... ..... .... ...... .... .... ...... .... ..... 3 Про Святу Тайну Сповіді... . .. . .. .. . .. . .. .. . .. . .. .. . .. . .. .. . .. . .. .. . .. . . 4

Покоління

№3(60) травень–червень 2003

Батьки чи діти?!.............................................................. 6 Я та семінарист в чорному підряснику........ ........ ............ . 8

Видається за б лагословенням благословенням ректора ту Львівської Дух овної ректорату Духовної Семінарії Святого Духа

Віра і наука

Реєстраційне свідоцтво № 300 від 1996 р. Б. Виходить з березня 1996 р. Б.

Вчення про Святі Тайни в [новому] Катехизмі............... . ...9 На чому був розп’ятий Христос?..................................... 13 Бог є інший.................................................................. 16

Головний редактор: о. Юрій Хамуляк

Дороговказ святості

Заступник головного редактора: Роман Островський

“Мама” — це найбільше, найкраще слово. ....................... 19 Ворожбицтво — добро чи зло?. ...................................... 20

Добрий пастир Пасторальна служба серед молоді.................................. 22 Суспільні, моральні та пасторальні проблеми нової економічної еміграції. Європейський досвід.......... 27

Літературна редакція: Андрій Стадницький Володимир Стець Василь ГГук ук Дизайн і верстка: Володимир Щурко Михайло Харишин Василь Попелястий

Літургіка Євхаристія........ ...... ..... ........ ...... ........ ..... ...... ........ ..... .. 29

Отці Церкви Святий Атаназій Великий.. ... . ... . .. ... . ... . .. ... . ... . .. ... . ... . .. ... 33

Простір спілкування Наслідуючи Ісуса Сина Бога Живого. .............................. 34

Герої віри Блаженний Симеон Лукач — підпільний єпископ............. 36

Богослов’я у фарбах Колекціонування українського релігійного мистецтва у Львові: здобутки та історичний досвід. ........ 38

Поетична сторінка Біблійне повчання із скарбниці мудрості стародавньої Греції.. .... ..... ... ..... .. 39

Щира подяка за допомогу Видавничій фірмі “Малті%М” тел. (0322) 72F48F33 eFmail: info@multi.lviv.ua Адреса: Львівська Духовна Семінарія вул. Шевченка, 188, ЛьвівFРудно, Україна, 79493 тел.: (0322) 72F07F34, 69F09F14, факс: 65F05F65 eFmail: redakcia@lds.lviv.ua www.lds.lviv.ua Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріали. Рукописи не повертаються та не рецензуються. При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове


т е м а

Євангеліє на Христове Воскресіння “Від Його повноти прийняли всі ми — благодать за благодать” (Ів. 1, 16)

У

важно вдумуючись та застановляючись над євангельським текстом, що читається під час Святої Літургії в сам день Світлого Воскресіння Христового, напевно не один з нас запитує себе: “Чому саме це Євангеліє читається на Великдень, адже в ньому не знаходимо жодної згадки про Христове Воскресіння?” Мабуть, не даремно Христова Церква встановила саме такий текст, адже він дуже вдало вказує на роль Христового Воскресіння в літургійному, богословському та практичному християнському житті. Слід сказати, що євангельський текст (Ів. 1, 1– 17), який звучить в часі Воскресної Літургії, розповідає нам про містерію Воплочення Божого Сина, прихід на землю самого Спасителя світу — Ісуса Христа. “І Слово стало тілом і оселилося між нами…” (Ів. 1, 14). Боже Слово, що перед Воплоченням освічувало нас із небесних висот, взяло на себе людське тіло, щоб проF світити і прославити його. “І ми славу Його бачили — славу Єдинородного від Отця” (читаємо далі). Воплочення Божого Слова одночасно є прославленням людської природи, тому Христове Різдво у Східній Церкві є вже немов би початком і передсмаком Світлого Воскресіння. Так, ще в Надвечір’я Христового Різдва співаємо тропар, який закінчується такими словами: “Христос народжується, щоб воскресити впалий образ людини”. Тому, як доказ початку економії спасіння, яку здійснив Христос, римо—католики в сам день Різдва застановляються над тим же євангельським текстом, який у нас читається на Великдень. Для Сходу Великдень — це велике і незбагненне таїнсво, початок якого закладений в ранній історії всього буття, в предвічній історії Бога та у житті Пресвятої Трійці. У Божестві Ісуса Христа та в Його приналежності до ПреF святої Трійці міститься запорука Його світлого прийдешF нього Воскресіння, а нашого спасіння, яке нам подарував Спаситель. Знаємо, що найбільшою прикметою Божого Буття є Його життя, життя Пресвятої Тройці, повне творчості, динамізму, мудрості та любові до людей. Для кожної людини життя є світлом, оскільки вона прагне жити життям повним, досконалим і вічним. Власне це вічне життя приніс нам Христос своїм славним ВоскреF сінням, яке стало повнотою нашого спасіння. 2

Протилежністю до життя є смерть. Ми дуже часто у нашому повсякденному житті зустрічаємося із явищем смерті. Смерть — це найбільша трагедія для людини, яка в одну прекрасну мить відбирає від нас усе те, для чого ми жили у цьому світі, чому присвятили ціле своє земне життя. Зовсім незрозуміло ми сприймаємо її, коли вона пов’язана із близькою нам людиною, яка ще вчора жила разом із нами, а сьогодні її вже немає. Помирають усі: дорослі і малі, священики і єпископи, урядовці і простий люд. Проте смерть стала найбільF шою проблемою для людини, яка залишається з нею наодинці. Невимовний жах огортає кожного з нас перед таким закінченням всього того, що навколо нас відбувалося: наше життя, мрії, бажання та плани на майбутнє. Смерть на сьогодні є проблемою, на яку людство не може дати відповіді. Але цю відповідь знайшов Христос, Котрий Своєю смертю поборов нашу смерть, і цим зільнив нас із неволі гріха, поF вернувши нам втрачений Божий образ та привівши до Себе: “Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до Себе” (Ів. 12, 32). Тому Великдень для нас є великою радістю, оскільки це перемога життя над смертю, світла над темрявою, віднова нашого втраF ченого Божого Синівства. У Воскресінні Христос поборов владу темряви, яка раніше покривала світ, і тим самим Він зрівняв усіх: багатих і бідних, грішних і праведних, віддавши нам свою незбагненну Божу Любов. Подія Воскресіння кардинально змінила стан речей у світі, принесла нам


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

т е м а

№3 (60) травень−червень 2003

новий погляд на життя, показала нову ціль та мету справжнього християнства, а основне — відкрила доF рогу до вічності, у якій будемо разом із нашим ГоспоF дом Ісусом Христом. Тепер людині не загрожує поразка у її життєвих планах, бо все, що ми зробили, доброго чи злого, живучи тут на землі, піде з нами в потойF бічний світ, “де немає ні болізні, ні печалі, ні зітханF ня, але життя безконечне”. Інше важливе запитання залишається для нас: “Якою ж буде ця вічність?” Над цим питанням неодноразово замислюється кожна християнська душа. Важливо для нас є пам’ятати, що із приходом смерті життя для нас не закінчується. Живучи на землі, ми маємо чудову можливість визначити і вибрати свою майбутню “дорогу вічності”. Вона буде повністю залежити від цього нашого вибору: “Хто є пріоритетом і ціллю мого життя, кому я довіряю свою душу і тіло та за ким мені іти?” На всі ці запитання ми повинні дати відповідь вже сьогодні, бо від них залежить моє майбутнє. Численні люди, яких ми називаємо святими, пішли вслід за Христом і їм довелося “учнями Божими стати”. Такий рішучий крок вони зробили не лише через віру батьків, але першою та основною причиною такого їхнього вибору були самі слова Ісуса: “Хто слухає слова Мого і вірує в Того, Хто послав Мене, — живе життям вічним, і на суд не приходить, бо від смерті перейшов до життя” (Ів. 5, 24). Ці слова повинні для нас бути дивізом на кожний день, який нам дарує Господь та в якому ми повинні дякувати Йому за Його “дар нескаFзанний”. Самі ми не заFслужили нічого від себе самих, та лише у Христі ми отримали все: “Його убогістю ми розбагатіли”. Кульмінаційною точкою веF ликоднього євангельського послання є наступне: “Від Його повноти прийняли всі ми — благодать за благодать” (Ів. 1, 16). Очевидно, що зміст цитованого речення стосується виключно ХрисF тового Воскресіння, яке було верFшиною Божого Промислу, що поFчався від сотворення людини, пізнішого її піднесення з гріховFного упадку, освячення і включення її в життя Пресвятої Трійці. Тому, Воскресіння — це джеF рело усіх Божих ласк: природніх і надприродніх, це надія на сповнення всіх наших вічних і дочасних ідеалів. Окрім цього, Воскресіння Христове є доброю запорукою, що на нашій українській землі, скропленій кров’ю чисFленних героїв, які стали святими мучениками Христової Церкви, заквітне нове життя віри в Божого Сина, який помер і воскрес за кожного з нас, подарувавши нам вічне життя в Бозі. Василь ТУЗЯК

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Щ

о це, браття возлюблені, празниколюбці і Христолюбці? Що це за світлодайне торF жество? Що це за багатство світла і веF селість? Що так осіяло Церкву? Що так просвітило всесвіт? Учора — в печалі, а сьогодні — в благодушF ності, вчора — у наріканнях, а сьогодні — у світлості; вчора — ридання, а сьогодні — радісні вигуки. ЗаF питаєш: яка цьому причина? Що спричинило таку раF дість і світлість? — Христос воскрес із мертвих, і ввесь світ торжествує. Скасував Своєю животворящою смертю смерть, і всі в аді звільнились від кайданів”1. Де, смерте, твоє жало! Де, аде, твоя перемога! Воскрес Христос — і ні один з мертвих не залишився у гробі…2 Але разом з тим ми бачимо власни��и очима, чуємо страшні вістки про те, що смерть все ще кружляє навколо нас: вмирають ближні, вмирають молоді, вмирають найдорожчі — де ж ця благовість про перемогу життя над смертю? Смерть може бути різною. Буває тілесна смерть, але може бути ще страшніша: розлука, розлука кінцева, розлука вічна. І ця смерть протягом тисячоліть аж до приходу Христа була досвідом всього людства. Відірвавшись від Бога, втративши Бога як Джерело свого життя, людство почало помирати не тільки тілом, але стало відходити остаточно, назавжди від спілкуF вання з Ним. Вмираючи без Нього, люди залишалися навіки мертвими. І ось Христос, Син Божий, Живий Бог прийшов на землю, жив людським життям. Будучи Живим Богом, самим Життям, Він став співучасником всього, що творить долю людини: Він був спраглий, був голодний, втомлювався; але найстрашніше за все — Він накінець став співучасником нашої смерті. Як Бог, Він вмерти не міг, але з любові до нас Він розділив з нами нашу долю. З Богом залишився, але був відкинутий людьми. Проте не розлучивF ся з людьми і на Хресті. Там Він сказав найстрашніші слова в історії людства: “Боже мій, Боже мій, чому Ти Мене покинув?” — і помер. Померло Істинне Життя, згасло Світло, яке по своїй суті є Світло... І ось Христос зійшов своєю душею у цю безодню, де люди були позбавленні бачення Бога. Коли Він ввійшов у цю страшну прірву, то Собою, Своїм Божеством, вічним Життям, невмираючим Світлом наповнив усе. І ця смерть є назавжди подоланою, 3


т е м а тепер ми її називаємо успінням, дочасним сном. І коли помираємо, то не йдемо в безодню відчаю і позбавF ленності Бога, але йдемо до Нього, що нас так полюбив, аж Сина Свого Єдинородного дав, щоб ми пізнали Його Любов! Чи можемо ми в цій Любові сумніватися, коли бачимо, якою ціною вона виявлена — життям і смертю Христа, відкиненням людьми, агонією в Гетсиманському саді, коли Спаситель чекав на смерть, знаючи, що Його зрадив близький учень, знаючи, що через декілька годин Петро, другий Його учень, відречеться від Нього, і що всі залишать Його вмирати на самоті, вмирати одному... Цим Він неначе промовляє до нас: “Дивіться — Я на Себе це все прийняв. Я помер, щоб ви повірили, що Бог вас любить, і через те, що вас любить — ви є спасенні...” Наше Спасіння, отже, залежить не від нас, але від цього чуда Любові... А чим ми можемо відповісти на неї? Ми її можемо благоговійно, з трепетом у душі прийняти, із заF хопленням стати перед тим чудом непереможної Божественної Любові. І якщо це збагнемо, то зможемо все наше життя перетворити на благодарення: покланятися Богові не з обов’язку, виконувати Його заповіді не з необхідності, але сказати: “Господи! Якщо Ти нас так любиш, то дозволь Тебе почитати, любити, слухатися, бо Твоя дорога — це дорога життя...” І все життя зробити не словом, не піснею благодарення, але живим благодаренням — так люF бити кожну людину, як її полюбив Бог — будьFякою ціною і до кінця. І якщо ми так навчимося любити, то світ наш стане новим світом; тоді прийде до нас Царство Боже, Воскресіння — нове життя. Але для цього кожен з нас повинен вмерти — не тілесною смертю і не жахлиF вою смертю розлуки, але відмовою від самолюбства. Ми, віруючі, більше не боїмося нікого, хто в нас може відібрати земне життя, бо у Христі і через Христа нам належить життя вічне. Сьогодні цьому свідками є безліч мучеників, які зустріли смерть і перемогли її вірою і любов’ю. .. І перед нами, можливо, є така ж дорога, як і їх; і вони нас кличуть, щоб ми без страху, з любов’ю, переможно зустрілися з адом лицем в лице, знаючи, що світло в темряві світить, і темрява перемогти його не зможе. Ворота адові не переможуть Церкви, не переможуть Божого Царства, Царства Життя і Царства Любові. Амінь! ХРИСТОС ВОСКРЕС! ХРИСТОС ВОСКРЕС! ХРИСТОС ВОСКРЕС! Єромонах РОМАН 1. Теодор Студит. Поучення // Проповідь у святу Велику неділю Пасхи, Ст. 159. 2. Слово св. Йоана Золотоустого на Пасху.

4

Про Святу Тайну Сповіді (продовження)

П

риготування є необхідним і обов’язковим елементом доброї сповіді. Адже людське життя зазвичай переповнене звичними світськими турботами. А це, у свою чергу, додає певних ускладнень у концентрації уваги на внутрішньому духовному житті та на осмисленні й оцінці своєї гріховності. Церква, аби допомогти нам у цьому, перед сповіддю вказує на необхідне приготування внутF рішнього стану, своєї душі. Воно включає в себе певне відвернення уваги від нашого звичного суспільного життєвого шляху, від буденності, надмірного захопленF ня світськими справами. Він полягає в осмисленні сенсу нашого життя, зверненні до духовного читання, до молитви, до певної застанови. Це час особливого розважання про Бога, про Його Правди, про сенс Божої присутності серед людей та про особистий стан душі, гріховний, слабкий та немічний, який пізнається шляхом заглиблення у власне сумління. Тут основна увага повинна бути звернена на сенс нашого перебування на землі, на сенс нашого життя, а також і на велику незглибиму любов Бога до нас, та водночас на нашу слабку людську природу, що так потребує Господньої опіки. Псалом 50Fий яскраво відображає такий душевний стан людини: “Помилуй мене, Боже, з милості Твоєї, з великого милоF сердя Твого зітри мої провини... Не відкидай мене від обличчя Твого, Духа Твого Святого не відбирай від мене... Серце чисте створи мені...” (Пс. 50 1. 13. 12) Сповідь тоді є правдивою, коли існує усвідомлення зробF леного злого вчинку чи дії, а також коли наявне власне осудження та докір цього. Це є початковий та необхідF ний елемент доброго, щирого покаяння. Яскравими біблійними зразками правдивого жалю та каяття є цар Давид, який оплакував вночі сльозами свій гріх; жінкаF блудниця, яка обтирала своїми слізьми та волоссям ноги Ісусові; блудний син перед батьком (із притчі, яку розповів Христос); апостол Петро, який плакав після своF го зречення Христа, та багато інших персонажів Святого Письма. Ці приклади свідчать про правдиве пережиття покаяння та щире навернення до Бога, залишення староF го гріховного життя і прагнення здобути нове й щаслиF ве майбутнє. Важливою характеристикою нашого духовного життя є сумління. Неважко збагнути, що сумління здатне виявляти нам наші внутрішні духовні прагнення в усій своїй повноті та категоричності. Це стається, наF приклад, коли впадаємо у гріхи, відчуваючи та переживаючи при цьому невмовкаючий внутрішній докір та осудження того чи іншого вчинку. В такому випадку є більша ймовірність щиро покаятися та відбути добру Сповідь. Але буває й таке, коли, здається, наше


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

т е м а

сумління нічого нам не промовляє, наче знаходиться у стані “сплячки”. Даний стан є яскравим вираженням нашого занедбаного духовного життя, яке є далеким від найменших роздумів і наміру щодо каяття; підтвердженням того, що наші щоденні справи і клопоти, зовнішні принади світу вповні поглинули нас, а будьFякі звернення до розмови про Бога, про вічні Правди (не говорячи вже про застанову над внутрішнім духовним життям), про сенс нашого існування зводяться або до цілковитого ігнорування цих питань, або лише до звичайнісіньких “балачок” про щось далеке і начебто таємниче, а інколи як щось цікаве для “простої” розмови. А тому, перебуваючи у такому стані, людина, яка навіть і приходить сповідатися перед священикомFсповідником, все ж буде твердити, що ніяких особливих грішних дій вона не вчинила.

духовному житті виявити Божу любов та милосердя до неї та сприяти утвердженню віри кожного, хто приступає до цієї Св. Тайни. Часом виникають пробF леми, коли хтось, здавалося б, добре висповідався, а через певний час згадав, що він забув сказати ще декілька гріхів, хоча й не навмисне. У такому разі Сповідь є важною. Але при цьому, уникаючи самозасуду, потрібно у найближчому часі, при найпершій ж нагоді визнати на Сповіді ці забуті гріхи.

Сповідь повинна здійснюватися щиро, без жодних хитрувань, з усією свідомістю правдивої дійсності та відповідальності. Лише ті, хто не розуміє до кінця значення та цілі Св. Тайни Покаяння, можуть бути задоволені із власних спекуляцій під час сповіді, чи від того, що священик–сповідник не дізнався про усі вчинені гріхи. В цьому разі звершується “святотатство” — тяжкий смертний гріх, що полягає у свідомому затаюванні гріха перед Всезнаючим та Всевідаючим Богом у присутності священика. А це веде до ще глибшого закорінення гріха в людині, який починає панувати над нею. Єдиним шляхом виходу із такого становища, яке є дуже небезпечним, — є наF вернення до Бога через шлях покаяння.

Господь Бог (Еф. 5, 1); стає підтвердженням щирої, доброї Сповіді, метою якої є навернення до Господа, життя згідно з Божими Заповідями; проявляється у вираженні любові як до Бога, так і до ближнього.

Із вищесказаного бачимо, що Церква Христова бере безпосередню участь у Божому плані людського спасіння, уділяючи за своїм посередництвом Божі ласки. Христос, перебуваючи на землі, сказав: “Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас” (Мт. 11, 28). І ці слова не залишаються лише простими словами, але закликають до свого здійснення, до виконання, до Але така розмова, такі відповіді під час Сповіді не є заF участі у цьому “запро��енні”. Підтвердженням їх довільними. Це лише виявляє те, що така особа або не правдивості є численні переконання та свідчення надто відповідально ставиться до цієї багатьох людей, які на власному досвіді Тайни, або є лінивою, байдужою до це пережили, заохочуючи до насліF Важливо є усвідомити, власного сумління, якщо лише за дування і віри у це звернення. Такі що священик, який загальною схемою перечисляє певну люди, що є правдивими наслідниками і сповідає, є лише кількість традиційно—знаних видів виконавцями даних слів, живуть і гріхів, а нічого справді тривожного не посередником між Богом сьогодні серед нас. Для цього лише зауважує у своєму духовному житті. та людиною, який під потрібно кожному на мить замислитись, і, мабуть, можна буде Розгляд, перевірка сумління не є карою смертного гріха навіть упізнати їх у колі наших важкою чи обтяжливою справою. не може виявити знайомих, які нас оточують. Кожен здатний здійснити це, жодного слова з того, співставляючи та аналізуючи власні Щире і правдиве покаяння під час про що йшлося під час вчинки стосовно Божих заповідей. Сповіді змінює саму людину, очищує її Тайни Сповіді При цьому досить виразно можна від злих уподобань, поганих звичок, зауважити те, наскільки наше гріховне чинить її іншою за внутрішнім життя, що виражається у тих чи інших станом, світосприйняттям. А це веде до переміни як провинах, співвідноситься із перерахованими зовнішньої поведінки, що проявляється у стосунках з “дороговказами та застереженнями” Божими (Декалогом оточуючими, так і внутрішнього світу, в якому думка про — десятьма Божими Заповідями). Пройшовши таке Бога завжди супроводжує людину та стає центральною у “екзаменування” власного сумління, ми досить чітко повсякденному її житті. Саме така зміна виражає себе у зможемо окреслити свій реальний духовний стан. вчинках, де основним зразком людської поведінки є

Важливо є усвідомити, що священик, який сповідає, є лише посередником між Богом та людиною, який під карою смертного гріха не може виявити жодного слова з того, про що йшлося під час Тайни Сповіді. Він лише покликаний для того, аби допомогти людині у її

Саме у Тайні Сповіді надається людині прощення, що підтверджує Боже бажання людського спасіння, яке людина здатна прийняти. Для цього є неохідним лише щире прагнення та свобідна воля. Тому кожному з нас слід замислитися над тим, у якому стані знахоF диться його (її) душа, та взяти собі до уваги Господні слова, звернені до Його народу через пророка ЄзекиїFла: “Відверніться, зречіться ваших переступів, щоб не мати вам більше приводу до гріха. Повідкидайте геть від себе ваші гріхи, що ними ви згрішили супроти мене, і зготуйте собі нове серце й новий дух. Чого ж бо вам уми% рати, доме Ізраїля? Мені бо не люба смерть грішника, — слово Господа Бога. Наверніться ж і живіть!” Олег ЛУКА 5


покоління

Батьки чи діти?! “Виховання означає розвиток здібностей дитини, а не створення тих нових, яких в ній немає”. /Д. Мадзіні/

Я

к правило, коли діти набувають підліткового віF ку, батьки починають зауважувати, що дуже баF гато елементів із вчинків дітей не задовільняють їх батьківського “темпераменту”. Поведінка особи підліткового віку може проявлятися у всій своїй різноF манітності, починаючи від відкритої ревності до моF лодших брата чи сестри і закінчуючи хамством та грубістю.

ховного процесу, і, зрештою, не єдиною формою взаF ємовідношень. Дітям слід пам’ятати, що саме батьки привели їх на світ, дали їм життя, одним словом – вони перші, хто трапляється їм у житті. Друзі приходять згодом. Ніхто на світі не замінить батьків. Батькам же слід пам’яти, що перш за все — діти, а вже після них все інше. На превеликий жаль, не все є так, як би це мало бути. Тому й існують проблеми. Батьки хочуть бачити в дітях себе, а діти — себе в батьках. Чи не варто сприF ймати дійсність такою, якою її створив Творець: в гарF монії — діти є дітьми, батьки — батьками. Сучасній молоді слід задати компроментуюче пиF тання: “Якщо б цей день був останнім у твоєму житті, з ким би ти його провів?”… Я думаю, не слід подавати тут варіанти відповідей. Нехай кожен зокрема заF думається над цим питанням. Від відповіді залежить правильність його життєвої позиції.

У попередніх статтях ми вже неодноразово підкресF Спробуймо визначити хоча б деякі причини лювали відзеркалення батьківського способу життя неправильного спілкування між батьками та їх дітьми. їхніми ж дітьми. В одному випадку це Найперше, що впадає у вічі, так це батькам подобається, в іншому — ні. “військове капеланство”: наприклад, Як на мене, всі Чому ж тоді виникають подальші такі накази як: “негайно ж перестань”, проблеми батьківсько% проблеми? Спробуємо разом розібраF “щоб це більше не повторялось, бо…”, тися в цих заплутаних лабіринтах дитячої “війни” “замовкни” і так далі. Тут абсолютно життєвого досвіду. виключена форма спілкування. Чому? криються у тому, що Як на мене, всі проблеми батьківськоF дитячої “війни” криються у тому, що батьки не завжди обдумують свої розмови та вчинки устосунку до дітей. Як правило, і це в більшості випадків, прояв батьківських дій — це спонтанний вияв емоційності. Здебільшого не є таємницею, що погляди дітей на їх взаємовідносини із батьками протилежно відрізняF ються від таких же батьківських.

батьки не завжди обдумують свої розмови та вчинки у стосунку до дітей. Як правило, і це в більшості випадків, прояв батьківських дій — це спонтанний вияв емоційності.

Відсутність належного спілкування вносить неабиякий дисбаланс у відносини батьків та дітей. У той час, коли батьки майже весь день на роботі, а діти — в школі, їхнє спілкування є неможлиF вим. Його, як правило, заміняють засоби масової інформації, телевізор, магнітофон, комп’’ ютер, друзі. У даному середовищі цілком відсутня гармонія взаємовідносин батька та дитини, більше того — вона знищується. Інша справа із правильним будуванням батьківських відносин. Мається на увазі принцип рівності (на проF тивагу цілковитій батьківській зверхності) та дружби. Тобто, коли батьки не диктують егоїстично свою волю, не силують робити лише те, що їм до вподоби, коли не ставлять своїх дітей на сто сходинок нижче від себе, а навпаки — дають доцільну, врівноважену, а найголовF ніше — засвідчену своїм власним життям, пораду. У якійсь мірі, про такі стосунки можна сказати як про дружні, толерантні, невимушені. Проте — це крайність. Між батьками та дітьми неF можлива дружба у повному значенні цього слова. Вона є всього — лиш своєрідним допоміжним елементом виF 6

Дитина негативно сприймає моF ральне знущання зі сторони, тим більше батьківської. У даному разі вона не бачить жодного батьківF ського розуміння, не бачить бажання батьків увійти в її ситуацію, подиF витись на неї очима любові. Тому діти й перечать у відповідь, ображаються та проявляють свою несковану ще впертість. Невже так важко сказати: “Будь ласка, не роби цього, сину (доF ню)”, “Перестань кричати — мене так болить голова”, чи ще щось у тому дусі. Як на мене, ефект буде більший. Ось одна з типових, найпоширеніших ситуацій: Мама: “Михайлику, негайно одягайся, ми запізнюємось!!!” Михайлик: “Я не можу, допоможіть мені”. Мама: “Не м’явчи, скільки вже разів сам вдягався!” Михайлик: “Мені ця сорочка не подобається, я не хочу її”. Мама: “Що, нові вибрики?! Ану негайно вбирайся!!!” Михайлик: “А вона не зашпиляється”. Мама: “Ах не зашпиляється, тоді так і попреш, нехай всі подивляться, який ти бовдур!” Михайлик: “Ти погана!..” Чи це нормальне спілкування матері з її “найдорожF чою” дитиною. Уявіть собі подібну ситуацію, коли вона відбувається по дорозі до храму Божого: скільки злоби та образ, нервів! І з цим всім люди йдуть до Ісуса!.. У даному випадку матір більше дивиться на себе саму, аніж на дитину. Чує свої накази, а не дитячі сльози. Цю ж подію вона могла зробити зовсім іншою, проте


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

покоління

№3 (60) травень−червень 2003

для цього потрібно бути справді мамою: Мама: “Михайлику, вбирайся, будь ласка, швидше, ми можемо спізнитись”. Михайлик: “Я не можу, допоможіть мені.” Мама: “Давай, я тобі допоможу, але ти старайся також сам”. Михайлик: “Мені ця сорочка не подобається, я не хочу її”. Мама: “Я тебе розумію, але ще сьогодні візьми, а завтра я дам тобі іншу”. Ось в такому тоні мати виступить як та, що відчуває дитину, а не лише свої амбіції. Дитина, бачачи маF теринську відкритість, раніше чи пізніше перестане вередувати. Ще одним хибним шаблоном у закритій формі батьківськоFдитячого спілкування виступають погрози та страхітливі попередження типу: “Якщо ти не пеF рестанеш клеїти дурня, я наб’ю тебе”, “Ще раз таке трапиться — і я закрию тебе самого в хаті” й тому поF дібне. Якщо відсутня батькіська психологія, то й лікар не допоможе. Погрози ще ніколи до нормального виховання не привели. Вони всього лиш заганяють дитину, як ту тваринку, в кут, з якого їй немає куди подітись. Діти через погрози ніколи не дійдуть до правильного розуміння своїх невдалих “добрих” вчинків. Критика, звинувачення, “прискіпливість” — засоби, що автоматично пригнічують дитину і приводять до найнижчого рівня світосприйняття. Критичні фрази у батьківському виховному процесі мають бути відF сунуті на далекий–далекий план, якщо взагалі не стерті. Вони провокують в дітей або ж відкритий опір, або ж плач, смуток, у гіршому випадку — розF чарування у стосунках з батьками. Нерідко можна поF чути такі вислови: “Інші батьки, як батьки, а ви…” Критичний підхід виправдовує себе лише в особистісF ному ракурсі, коли скерований на себе самого. В іншоF му випадку він направляє об’єкт критики до заниження самооцінки. А не потрібно вже великого психолога, щоб сказати, що низька самооцінка створює нові, ще складніші проблеми. Як на мене, слід звертати батьF ківську увагу не лише на негативні сторони своєї дитини, а й на позитивні. Частіше, звичайно, на другі. Не треба переживати за те, що, мовляв, слова похвали розбестять дитину. Це не так: “Ще жодна тварина не здохла від своєчасно поданої їжі, навіть якщо порція є мінімальною” (Китайська поговірка). Ще одним негативом у батьківському ставленні до дітей є висміювання або ж обзивання. Для дитини найболючішим є, коли її недоліки висміюють найдорожчі особи — батьки: “ти лінтюх ”, “нероба”, “горбатий”, “кривоногий”, “плаксаFвакса” і т. д.

відносинах батьки — діти мусять бути викоріненими. Існує багато здорових підходів, наприклад: “Та ти все ж таки скажи!”, “Рано чи пізно, я дізнаюсь, краще самому признатись” і так далі. Кращим та більш ефективним буде метод стверджувальний, а не допиF тувальний: Син: “Я сьогодні отримав два бали”. Батько: “З якого предмету”. Син: “З математики, я…” Батько: “Ну, знаєш, не всі є схильними до математичного мислення. Проте, можливо, ти не довчив чогось”. Син: “Та так, я вчора хотів додивитись фільм і не встиг добре засвоїти вивчений матеріал”. Батько: “Це тобі урок на майбутнє, тепер надолужуй, не зволікай, семестр завершиться дуже швидко, добре?” Син: “Добре тату, я постараюсь виправитись”. Уявіть собі цю ж ситуацію у допитливому режимі строF гого батька, який сам донедавна ледь кінці з кінцями зводив з математики. Дитина тоді замикається, відмовляється відповідати, дратується. Ніхто від цього не виправиться ні не виграє. “Мораль” і “нотації” мають нести в собі виправний, любячий та довірливий характер, а не строгу зверхність. Поради досягнуть бажаного, якщо будуть побудовані на розумінні. Співчуття сприйматимуться належно тоді, коли відображатимуть собі співпереF живання проблеми, а не висміювання чи насмішки. Похвала приноситиме користь тоді, коли будуватиF меться не на лицемірстві, але скеровуватиметься на піднесення настрою, заохочення. Батьківство — не забавка для дорослих. Це максимальна відповідальність, максимальна відданість, це, коли хочете, — філософія. Не всі одружуються для батьківства і не всі є батьками. Парадокс? Та ж ні, це — цілковита деградація сім’ї; неправильне розуміння батьківського покликання; викривленне сприйняття дитини. Це найзагальніші руйнівні елементи здороF вих взаємовідносин між батьками та дітьми. Ніколи “батькам” не слід забувати, що діти поF требують великої любоF ві та ласки, відкритості та розуміння. В’ячеслав БЛІХАР

Як правило, дітей це ранить найефективніше. Вони або плачуть ще сильніше та голосніше, або ж злобно відзиваF ються в собі: “Хто б це казав”, “Подивіться на себе”… Чи є у цьому якийсь сенс? Ні! Звичайно, всі ми прекрасно знаємо, як важко втриматись у спілкуванні від суперечок. Проте вони у 7


покоління

Я та семінарист в чорному підряснику

Ж

свого серця до нашого Спасителя, бо це б означало зупинитися і повернутися проти великої сили течії сірих буднів, наповнених на кожному кроці пастками володаря цього світу — диявола. ВрештіFрешт, це означає прийняти як основу свого життя слова Ісуса Христа: “…візьми свій хрест і йди за мною”. А це вже дорога терпінь та випробовувань, яку більшість людей оминають та шукають більш легкого, комфортного життя і не розуміють, або не хочуть розуміти, що царство, у якому вони віддають перевагу матеріальним речам та різного роду вигодам, є насправді царством гріха…

иття кожної людини,кожногопрактикуF ючого християнина — це життя спрямоване до Бога, це — життя в Бозі. Лише Він є наF Я вдячна цьому юнакові, що допоміг мені побачити шою ціллю, яку потрібно досягти. І ми обов’язково справжню ціль кожної людини. Я вдячна йому, що поF дойдемо до вершини християнського життя, якою є міг зрозуміти суть духовного життя людини та побаF наш Творець, якщо звернемось за допомогою до Його чити її внутрішній світ. Я вдячна йому за те, що наF Сина, до Ісуса Христа. Через нього проходить вчив мене думати не про те, що я маю зробити завтра, стежина, яка веде нас в руки люблячого Батька. Та а як достойно перед Господом Богом, прожити сьогодF найважливішим є те, що наш Спаситель допомагає нам нішній день. Він навчив мене дякувати Творцеві за все спрямувати погляд нашого серця до БогаFОтця в різF те, що я маю, і за все те, що мене чеF ний спосіб. До когось Він промовляє кає в майбутньому. Він допоміг мені через різні обставини життя, випроF ...життя кожної не боятися, а з впевненістю дивитиF бування, а до когось через інших ся прямо в очі труднощам та випроF людини, кожного людей. І я ніколи раніше не могла б буванням, та передусім уповати на практикуючого і подумати, що цією людиною для Бога, і Він завжди допоможе. мене буде семінарист. християнина — це Коли я дивлюся на цього семінариста в життя, спрямоване до Молоде обличчя, відверте і щире, чорному підряснику, то відчуваю може багато чого розповісти… У ньоF Бога, це — життя в пошану і щиро радію за нього. Я поF му видно простоту, покору та в ледь Бозі. Лише Він є нашою важаю та підтримую його вибір. В примружених очах ховаються ціллю, якої потрібно майбутньому він буде священиком, наполегливі прагнення. Його лаF стане духовним провідником певної досягти. І ми гідний погляд привертає до себе увагу частини населення. І саме від нього обов’язково дойдемо до людей, які готові йому довіритись. в більшій мірі буде залежати блаF вершини християнсь% Я милуюся його відвертістю, щиріF гополуччя і сприятлива атмосфера в стю, побожністю, з якою він проF кого життя, якою є сім’ях довірених йому людей. Я маю мовляє молитви в церкві, захоплююся наш Творець... надію на Бога та вірю, що він доF його покірністю перед Богом і люF стойно буде виконувати свою місію на дьми. Здатність привертати до себе землі і залишить по собі незгасаючий увагу лагідністю та доброзичливим ставленням до інF вогник любові, який горітиме в серцях його парафіян. ших, спостерігалася в нього ще до навчання в Я вірю, що Бог допомагатиме йому ревно працювати на семінарії. Такий спокійний, розумний та допитливий, духовній ниві, засівати в душах людей добре зерно, яке в він завжди вирізнявся з поміж інших. Цей хлопець майбутньому неодмінно дасть великі плоди. завжди намагався робити все можливе для того, щоб Та разом з тим якось мимоволі я відчуваю легкий тим хто знаходився поруч, було добре. Він завжди вмів острах та навіювання різних запитань. Чи зможе цей правильно порадити і розрадити. юнак дійти до мети? Чи не зламається в дорозі під Завдяки йому я відкрила для себе новий світ, який з тягарем щоденних спокус? Чи не зверне з обраного кожним днем все більше і більше мене зачаровує. Це шляху? Чи залишиться таким же щирим і добрим на внутрішній, духовний світ людей, де вони спілкуються все своє життя? на мові поглядів і думок, на мові свого серця. Це світ, Але ні, я переконливо вірю, що він збереже чистоту де немає місця егоїзму, ненависті, а, тим більше, горF своїх думок, чистоту свого серця, витримає покладену дості, бо віра, надія і любов, з’єднавшись між собою, Господом на нього нішу, не зверне з обраного шляху. побудувала в ньому високі й міцні мури, яких не Зрештою, Ісус Христос сам говорив: “Ярмо бо моє зможуть здолати ніякі стріли та підступи диявола. Це любе і тягар мій легкий”. світ у якому перебуває Ісус Христос, голос якого Надіюся на Боже милосердя та допомогу і вірю, що Він безперестанно є звернений до людини та допомагає не залишить його ні на мить та допоможе мені стати їй іти по правильній дорозі і зрештою доходити до його опорою на все життя… цілі всього християнського життя—до Бога. Та, на Мирослава Безкоровайна превеликий жаль, не кожна людина звертає погляд

8


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

віра і наука

візму. Літургічний рух двадцятих років намагався запобігти такому небезпечному розриву та осмислити природу Святих Тайн на основі їхньої літургічної форми. Була зроблена спроба зрозуміти Літургію не лише як більш–менш випадкову сукупність церемоній, але як відповідний вияв Тайни в літургійному богоF служенні, що розвинувся з самого її нутра. Конституція ІІ Ватиканського Собору про Літургію представила цей синтез у яскравому світлі, хоча і в досить виважений спосіб, і таким чином поставила як перед богослов’ям, так і перед катехезою завдання поновому та глибше зрозуміти саме на основі цього зв’язку Літургію Церкви та її Святі Тайни. На жаль, ще й тепер це завдання не є вповні виконаним. Літургічна наука знову стремить відокремитись від догматики та перетворитись у епер я хотів би зупинитись докладніше над ��воєрідну техніку відправи богослужень. З іншого боку, питанням доктринальної вартості другої та теж і догматика все ще не набула в переконливий спосіб третьої частини нашої книги. Новизна другої літургічного виміру. Дуже невлучний реформаторський частини, що випливає з документів ІІ Ватиканського запал сьогодні основується на тому, що все ще Собору та є присвяченою Святим Тайнам, є яскраво сприймається богослуження як сукупність церемоній, які вираженою вже в самій назві цієї частини: “Служіння можна за власним бажанням замінити іншими, таїнства християнського життя”. Це означає, що Святі свіжішими “винаходами”. З цього приводу та на основі Тайни розглядаються, з одного боку, в контексті історії справді глибого літургічного мислення, знаходимо в спасіння, відштовхуючись від пасхального таїнства — Катехизмі золоті слова: “Ось чому жодний сакраF пасхальний зміст християнського життя та дії Христа ментальний обряд не може бути змінюваний або — як саме уприсутнення цього таїнства, у яке ми є маніпульований служителем чи спільнотою згідно введені. З іншого боку, це означає, що Святі Тайни є їхнього приватного уподобання. Навіть найвищий пояснювані на основі богослуження Церкви. Таким Церковний Уряд не може міняти Літургію на свій розсуд, чином Катехизм зробив дуже важливий крок вперед у але в покорі віри та основуючись на порівнянні до колишньої неосхоласF релігійній пошані літургійного тичної доктрини. Вже середньовічне Ось чому жодний Таїнства” (1125). Катехизм у своїй богослов’я чітко відмежувала богоF сакраментальний обряд літургічній частині, яка впроваджує словське осмислення Святих Тайн від та подає основи для розділу про не може бути їхнього уділення під час богослуженF Святі Тайни, здійснив великий крок ня, та незалежно від нього поглибила змінюваний або вперед, і тому був з великою вчення про установлення, сакраменF маніпульований прихильністю сприйнятий авториF тальний знак, наслідки, служителя та служителем чи тетними літургістами, такими як того, хто приймає ці Тайни. Таким спільнотою згідно вчений Тревірі Бальтазар Фішер чином, лише тоді, коли мова йшла (Treviri Balthasar Fischer). їхнього приватного про сакраментальний знак, згадувавF ся зв’язок Святої Тайни з її літургічF Не вдаючись до подробиць, хотів уподобання. Навіть ним контекстом. З іншого боку, навіть би кількома штрихами накреслити найвищий Церковний питання того самого сакраментальF деякі аспекти сараментальної Уряд не може міняти ного знаку не розглядалося з точки частини Катехизму, в котрих Літургію на свій розсуд, зору переживання його в лоні живої найяскравіше проглядається його але в покорі віри та та конкретної літургічної дійсності, доктринальна актуальність. Ідея але аналізувалося на основі викласти вчення про Святі Тайни основуючись на філософських категорій матерії та відштовхуючись від їх літургійF релігійній пошані форми. Тому богослуження та ного аспекту, спочатку зустрілася з літургійного Таїнства” богослов’я все більше відмежовуF тією трудністю, що в літургійній вались одне від одного. Догматика не практиці Церкви існує множинF пояснювала Літургію, а представляла ність обрядів, тобто не існує майже виключно свої абстрактні богословські поняття. ліругійної форми, яка б була єдиною для всієї Церкви. Отже, саме богослуження зводилося до сукупності Це не створювало б проблем, коли б йшлося про церемоній, які лише прикрашали основне — матерію та Катехизм, адресований для Латинської Церкви чи для форму, і тому могли бути з легкістю змінювані. У свою якоїсь окремої помісної Церкви. Однак Катехизм, який чергу так звана “літургічна наука” (наскільки у даному намагається бути “католицьким” (вселенським) в випадку взагалі можна було говорити про її науковість) повному значенні цього слова, який, отже, є зверF зводилася до навчання діючих літургічних приписів, неним до всієї Церкви, що живе в різноманітності наближаючись до своєрідного юридичного позитиF обрядів, не може надавати перевагу лише якомусь

Вчення про Святі Тайни в [новому] Катехизмі (продовження)

Т

9


віра і наука одному обрядові. Як діяти у такому випадку? Катехизм цитує дослівно перш за все найстарший текст, що описує християнське євхаристійне богослуження, який знаходимо в Апології Юстина Мученика. Цей твір, укладений для захисту християн перед поганським імператором Антоніном Пієм (138–161), датується 155 роком після Христа (н. 1345). З цього надзвичайно важливого джерела, яке несе в собі свідоцтво про самі основи християнської традиції, стоїть у її витоках та передує формуванню окремих обрядів та літургічних традицій, можна отримати фундаментальну структуру євхаристійного богослуF ження, яка залишилася спільною для всіх обрядів — так звана “Missa omnium saeculum”. Беручи за основу цей текст, з одного боку, отримуємо можливість кращого розуміння поодиноких обрядів, а з іншого — моF жемо побачити в них спільну структуру центрального християнського Таїнства, яке походить з апостольсьF ких часів, а, отже, від самого Господа. Така розв’язка вказує на особливість самої концепції Катехизму, котра в жодному разі не повинна стати лише заF хідною (латинською), як також — підкреслюють Східні Церкви — не може бути лише візантійською, але повинна мати на увазі всю повноту Передання. Одним з найбільш дорогоцінних аспектів цієї книги є той факт, що вона містить в собі велику кількість текстів Святих Отців, чоловіків та жінок, які були свідками віри протягом усіх століть. Лише короткий огляд імен вказує на те велике місце, що відведено для Отців як Сходу, так і Заходу. Також досить вагомим є тут голос святих жінок, таких як: Жанна д’Арк, ЮліF яна Нордвіч, Катерина Сієнська, Тереза з Лізьє та ТеF реза з Авілю. Цей скарб цитат сам по собі надає КатеF хизмові можливість бути цінним матеріалом як для особистого розважання, так і для приготування проповідей. Ще одним аспектом літургічного богослов’я, приF сутнього в Катехизмі і на якому я б хотів заакценF тувати увагу, є наголос на пневматологічному вимірі Літургії (дія Святого Духа під час богослуження). Якраз пневматологія — вчення про Святого Духа — є тою оптикою, в якій необхідно розглядати доктрину КатеF хизму для того, щоб зрозуміти його особливості. Засадничою є секція, присвячена Святому Духові в контексті інтерпретації Символу Віри (числа 683– 747). Книга підкреслює перш за все внутрішній глибокий зв’язок між христологією (вчення про Ісуса Христа) та пневматологією (вчення про Святого Духа), який випливає вже з самого імені МесіяFХристосF Помазаник. Властиво “помазання” у патристичній традиції означає проникнення Особи Христа Духом Святим, “живим” миром. Надзвичайно важливим є розділ, присвячений символам Святого Духа (числа 694–701), де виявляється ще один типовий аспект Катехизму: його особлива увага до образів та символів. Тут немає місця лише абстрактним міркуванням та поняттям, але на перший план виносяться власне символи, які дають глибоке внутрішнє бачення 10

всесвіту, пронизаного таїнством Божої присутності. В той же час ці символи відкривають стосунки зі світом (нехристиянських) релігій. Наголошуючи на образF ності та символізмі, ми входимо через них у ліF тургійне середовище, оскільки богослуження живе якраз символами. Тема Духа Святого знову виходить на перший план у вченні про Церкву (числа 797–810), тринітарний її аспект (вчення про дію Пресвятої Трійці під час літургійного богослуження). Знаходимо також пневматологічну тематику в частині, присF вяченій Святим Тайнам (числа 1091–112), яка теж надає тринітарного виміру питанню Літургії. ПневF матологічне розуміння Літургії допомагає правильно зрозуміти Святе Письмо — діло Духа Святого. Протягом літургічного року Церква переходить всю історію спасіння та переживає сьогодення цієї історії, читаючи Святе Письмо в духовний спосіб, тобто опираючись на основного його автора, що надихнув Святе Письмо та надихає нас для правильного його розуміння. На такій основі — на основі походження Біблії від єдиного Духа — стає зрозумілою внутрішня єдність Старого та Нового Заповітів. Це дає можлиF вість Катехизмові продемонструвати внутрішню тягF лість між богослуженням єврейським та християнсьF ким (число 1096). Між іншим, тут потрібно зауважити, що тема Церкви та Ізраїлю проходить червоною ниткою через всі частини Катехизму і тому не може бути правильно оцінена лише на основі якоїсь однієї його частини. Сам той факт, що Катехизм наголошує на пневматологічному аспекті Літургії, беззаперечно наближає його та приводить до відповідності з традиціями Східних Церков. Наостанок необхідно зауважити, що Катехизм присвячує належну увагу питанню культу та культури. Про інкультурацію є сенс говорити насправді лише в тому випадку, коли питання культури є засадничим для проблеми культу як такого, оскільки богослуженняF культ використовує елементи культури для виявлення, переживання і святкування таїнства. В свою чергу, міжкультуральна зустріч (що є присутньою в момент передачі віри з однієї культури в іншу) може бути лише тоді чимось більшим від простого зовнішнього нашарування одних елементів на інші, коли ритуальні форми, що розвинулися в лоні християнського культу, містять у собі внутрішній зв’язок з різними його видами та формами, що є властивими іншим культуF рам. Ось чому Катехизм яскраво висвітлив космічний вимір християнської Літургії, який є фундаментальF ним для вибору та пояснення літургійної символіки. Про це говориться так: “Великі релігії людства свідчать, часто в захоплюючий спосіб, про цей символічний та космічний зміст релігійних обрядів. Літургія Церкви передбачає, інтегрує та освячує елементи сотвореного світу та людської культури, надаючи їм гідність видимих знаків невидимої Божественної Благодаті та нового сотворення у Христі” (число 1149). На жаль, в окремих частинах Церкви літургічна реформа відбулася дуже однобічно, тобто була сприйнята лише


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

віра і наука

з інтелектуалістичного боку — як спосіб навчання релігії, і до того ж була надFзвичайно культурно бідною як з точки зору церковної музики та образотворчого мистецтва, так і щодо приготування лірургійного простору та форми богослужень. ПристосоF вуючи богослуження виключно до дидактичних потреб присутніх, велиF кий космічний дух Літургії, його глиF бина та динаміка були звужені до такого ступеня, що викликає серйозне занепокоєння. Супроти таких викривF лень Катехизм подає всі необхідні інF струменти, на які чекає нова генерація християн.

Доктрина християнської моралі в Катехизмі Розгляньмо, накінець, третю частину Катехизму, яка називається “Життя у Христі”, присвячену хрисFтиянській моралі. Підготовка цієї частини була, без сумніву, найважчою. Ця трудність полягала з одного боку в тому, що на сьогоднішній день існує багато різних засад структуризації християнської моралі. З іншого боку її складали непрості проблеми в ділянці політичної та суспільної етики, біоетики, які, стоячи перед все новими викликами сьогодення, знаходяться в лоні швидкого еволютивного процесу. Тут присутня і антропологічна проблематика, оскільки дебати про подружжя та сім’ю, про етику статевого життя є тими питаннями, що сьогодні стоять надзвичайно гострими. Катехизм не претендує представити якусь єдино можливу форму морального богослов’я, може навіть найкращу — це не є його завданням. Він намагається накреслити засадничі антропологічні та богословські лінії, які є основоположними засадами морального життя. Вихідною точкою для цього розділу є презентація гідності людської особи, котра є воднораз причиною її величі, як, також, і моральної відповідальності. Далі вказується на внутрішню рушійну силу і засади оцінки морального життя, теж на прагнення людини бути щасливою. Це первинне прагнення людини, якого ніхто не може заперечити, є бажання досягнути свого щастя, вповні зреалізувати та побудувати в найкращий спосіб своє життя. Мораль, в розумінні пропонованому Катехизмом, що осноFвується на вченні Святих Отців, зокрема Августина, є доктриною вдалого життя — пояснення, якщо так можна висловити, правил, як стати щасливим щасливим. Книга поєднує це вроджене прагнення людини з блаF женствами, проголошеними Ісусом Христом, які визF воляють поняття щастя від будьFяких банальностей та повертають властиву йому глибину. Таким чином, ці засади демонструють внутрішній зв’язок між абсоF лютним добром, котрим є Бог, та щастям людини. Після цього розглядаються в Катехизмі основні компоF

ненти морального життя — свобода, об’єкт та намір, пристрасті, совість, чесноти, їх фальсифікація в гріF хах, суспільний характер людського єства, як, також, співвідношення між законом та благодаттю. ХристиF янська мораль ніколи не може бути зведеною до простого етичного юридизму юридизму, а також є чимось більшим від простої етики виключно людського чеснотливого життя. Вона є завжди діалогованою етикою, оскільки моральне життя розвивається на основі зустрічі людини з Богом. Тому тут не йде мова лише про автономну, автархічну людську мораль (автархічна мораль — це коли кожна людина сама виF рішує, що є добре, а що є зле, і сама формулює свій приватний закон), але про відповідь людини на дар божественної любові. Цей дар вводить людину в динаміку життя в любові Самого Бога, що єдина є здатною дати їй свободу та підняти до справжньої божественної висоти. Таким чином, мораль не є факF тором лише людським, як також чимось скритим від зовнішнього ока. Справжнє моральне життя є цілкоF витою самовіддачею та цілковито нашою особистою дієвістю. Така самовіддача та прояв у ній діючої особи і є справжньою любов’ю, яка не нищить людину, а навпаки — дає можливість віднайти саму себе. Вважаю дуже важливим той факт, що Катехизм помістив доктрину про оправдання (вчення Церкви про те, що Христос через Свою хресну жертву кожного грішника, що увірував у Нього і кається, перероджує у Святій тайні Хрещення та робить грішника праведником, а засудженого — спраF ведливим) в серце свого трактату з етики. Тільки тепер стає зрозумілим співвідношення між свободою та благодаттю, існування “в стосунку до іншого”, як справжне існування “в собі” та “для іншого”. Під час пошуку порозуміння між католиками та протесF тантами цілком справедливо виникло питання про те, яким чином доктрина про оправдання знову може бути представлена для сучаної людини. Я переF 11


віра і наука конаний, що Катехизм своєю презентацією даної розуміється як приготування до дружби з Богом та тематики в лоні саме антропологічного бачення основ єдинодушності з ближнім (число 2063). Якщо так морально доброго життя людини, зробив великий Декалог сприймається цілковито в контексті Союзу крок вперед для того, щоб уможливити її нове (між Богом та людиною) та історії спасіння, як розуміння. А, щоб показати, яким чином є осмислений проголошення слова та відповідь на нього, він, тим не трактат про оправдання в новому Катехизмі, хочу менше, бачиться в той же час як підвалина раF зацитувати хоча б три елементи, які він переймає від ціональної етики, як нагадування того, що розум великої традиції Отців Церкви та святих. Святий справді був у стані збагнути. І знову цитується Августин вважає, що “оправдання св. Іриней: “Від самого початку Бог нечестивця є ділом набагато більшим закорінив у серці людей заповіді від сотворення неба і землі”, оскільки природнього закону. Пізніше Він Хто шукає в Катехизмі “небо і земля перейдуть, в той же час, обмежився до того, що пригадав їх якоїсь нової коли спасіння та оправдання не їхньому розумові” (Adv. Haer. 4,15,1)”. богословської системи минуть ніколи”(in Joh. 72, 3). Він Це є важливим елементом Катехизму: чи нових вражаючих переконаний, що оправдання грішF він опирається на здатності людськоF гіпотез — буде ників перевершує навіть сотворення го розуму розуміти та сприймати. ангелів у їх святості, оскільки Мораль, що розвивається на основі розчарований. Такий засвідчує ще більшу любов (число Декалогу, є мораллю раціональною, тип новинок не є 1994). З цього приводу цікавою є ще яка живе, будучи підкріпленою завданням Катехизму. одна фраза Августина з молитви: розумом, що його дарував нам Бог, Він дає можливість, “Спочинок, в який Ти увійшов коли, тим часом, Він своїм Словом основуючись на сьомого дня після того, коли сповнив нам пригадує те, що є глибоко Твої діла, що були дуже добрими..., є записаним в душах кожного з нас. Святому Письмі... пророцтвом, яке засвідчує нам Твоя Нас може здивувати відносно обмеF представити органічне Книга: також і ми, після закінчення жена роль, яку виконує христологія бачення цілісності наших досить добрих діл, безперечно у структуризації етики Катехизму. У католицької віри за Твоїм даром, у суботі вічного життя передсоборових підручниках юснаF спочинемо в Тобі (Conf. 13, 36, 51)” туралістична (та, що основується на (число 2002). І ще один чудовий вислів св. Терези з природньому законі) ментальність була виключно Лізьє: “Після земного заслання сподіваюсь радіти домінуючою. Рух наукового оновлення, що мав місце безконечно Тобою в Батьківщині; але не хочу збирати між двома світовими війнами, сильно наполягав, заслуги для Неба: хочу згоріти лише задля самої Твоєї натомість, на перехід перш за все до богословської Любові. . . Ввечері цього життя стану перед Тобою з концепції моралі та запропонував впорядковувати її порожніми руками; тому не прошу Тебе, о Господи, довкола вчення про наслідування Христа або просто зважати на мої діла. Всяке наше оправдання не є основувати її на любові — всеобіймаючій основі безплямним у Твоїх очах. Прагну зодягнутись Твоєю кожного християнського морального вчинку. Праведністю та отримати від Твоєї Любові вічне Соборова Конституція про Церкву в сучасному світі посідання Тебе Самого...” (число 2011). (Gaudium et Spes) підтримує цю ідею відходу від Розділ про оправдання є значним екуменічним здобутком Катехизму. Це свідчить теж і про той факт, що неможливо відкрити для себе екуменічний вимір Катехизму, якщо обмежимося до пошуку за цитатами документів про екуменізм, чи лише коли на основі переліку аргументів розглядатимемо вживану лексику. Його можна добачити лише тоді, коли читається ця книга у її цілості. Тільки так стане очевидним, що по��ук за тим, що єднає християн, плазмує його у всій повноті. Сам зміст моралі трактується у Катехизмі на основі Декалогу. Катехизм пояснує його, як це є правильно, на основі Святого Письма, діалоговано, тобто в контексті Заповіту. Разом з Орігеном підкреслюється, що першим словом Декалогу є слово “свобода” — свобода, яка стає дійсністю під проводом Бога: “Я є Господь, Бог Твій, що вивів тебе із землі єгипетської, з дому неволі” (число 2061). Таким чином, моральне життя є “відповіддю на ініціативу божественної любові” (число 2062); разом з Іринеєм Декалог 12

легалістичного мислення та наголошує саме на христології, особливо на пасхальному Таїнстві, що є основою християнської моралі. Необхідність розвивати правдиво біблійну мораль стала наказом, який випливав із Собору. Однак вищезгадана Конституція в окремих темах, якраз через те, що йде мова про діалог із сучасним нехристиянським світом та про спільні для всіх найсуттєвіші вартості, широко вживає різного роду раціональні аргументації та не має наміру обмежуватись лише до Одкровення. Основні напрямні лінії Собору можуть вважатись свого роду імперативом для того, щоб інтерпретувати мораль засадничо в біблійному та христоцентричFному ключі. Однак в післясоборовому періоді дуже швидко стався радикальний переворот: вважається, що Біблія цілком не може нести у собі жодної “категоріальної” моралі; зміст моралі необхідно завжди передавати за посередництвом раціональних середників. Важливість Біблії зводиться лише до рівня мотивації поведінки,


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

віра і наука

№3 (60) травень−червень 2003

а не безпосередньо до самого змісту християнської моралі. Таким чином, з точки зору змісту, і Святе Письмо, і христологія виключаються з християнської моралі у спосіб ще радикальніший, ніж будьFколи. Різниця нового типу думання в порівнянні з передсоборовим періодом полягає в тому, що тут присутня відмова вже навіть від ідеї природнього права та природнього морального закону, яка завжди за основу моралі ставила віру в сотворення людини. Таким чином, починає розвиватися мораль розрахунку, яка зважає лише на розрахунок пропорційності загальних позитивних чи негативних наслідків того чи іншого морального вчинку. У такій важкій ситуації енцикліка Veritatis Splendor прояснила основні положення, що стосуються самої суті християнської моралі та стосунку між вірою та розумом, що є джерелом формулювання етичних норм. Катехизм — без жодної претензії на систематичність — підготував ці елементи (що їх потім наголошено в енцикліці). Христологічні принципи є присутні в темі про щастя (блаженства), як також і в антропології. Теми закону та благодаті розглядаються в оптиці Завіту, який знайшов своє остаточне об’явлення та здійснення в Особі воплоченого Слова, що принесла новий контекст Декалогу та нові засади його пояснення. Однак Катехизм не ставив собі за мету опрацювати якусь закриту систему. У пошуках за христологічно натхненною системою християнської етики необхідно мати на увазі, що Христос є воплоченим Божим Словом, що Він прагне, щоб наш розум віднайшов, перш за все, самого себе. Первинне завдання Декалогу — маючи на увазі кінцеву глибину та покликання, що міститься у ньому для нашого розуму — не заперечується внаслідок зустрічі з Христом, але здіснюється у повній його зрілості. Етика, яка, сприймаючи Одкровення, хоче бути поF справжньому раціональною, дійсно відповідає Христові, зустрічає Його та отримує дар Нового Завіту.

На чому був розп’ятий Христос? “Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресення Твоє славимо”.

К

оли задуматись над цим питанням, то, на перший погляд, воно виглядає недоречним, оскільки чудово знаємо, що Христос був розп’ятий на хресті. Проте, насправді не все так просто, як одразу здається. Причиною сумнівів стають Свідки Єгови. У своєму вченні вони категорично відкидають можливість того, що Христос був розп’ятий на хресті — для них Його розіп’яли на стовпі. Дехто стверджує, що спростувати це дуже просто, вистачає тільки відкрити Святе Письмо у місці, де є опис страти Христа, зацитувати відповідні стишки — і проблема вирішена. Але у Свідків Єгови, як завжди, стосовно цього є зазделегідь приготовлена відповідь. Вони звертаються до грецької мови, у якій слово stauro,j має декілька значень. Воно може означати стовп, кіл, хрест, навіть частокіл (згідно з греко–російським словником А. Д. Вейсмана, 1991 р.). Саме таке широке значення цього слова і не дозволяє з певністю сказати, хто ж насправді має рацію у цьому питанні. Тому цю проблему слід розглядати в різних аспектах: як у білійних, так і в історичних. Ми розпочнемо з біблійних джерел, оскільки Свідки приймають лише Святе Письмо. Проте, це будуть дещо опосередковані докази, оскільки кожен раз, коли ми

Хто шукає в Катехизмі якоїсь нової богословської системи чи нових вражаючих гіпотез — буде розчарований. Такий тип новинок не є завданням Катехизму. Він дає можливість, основуючись на Святому Письмі, на всьому багатстві Церковного ПеF редання з усіма його різновидностями у світлі ІІ Ватиканського Собору, представити органічне баF чення цілісності католицької віри, яка є прекрасною якраз у своїй повноті. Несе красу, в якій сяє світло правди. Актуальність Катехизму — це актуальність правди, що є ще раз поFновому передумана та висловлена. Ця актуальність переживе нарікання всіх її критиків.

Йосиф Кардинал Р ацінгер Рацінгер Переклад з італійської здійснив о. д%р Святослав ШЕВЧУК 13


віра і наука наводимо якусь цитату, де фігурує слово “хрест”, вони стверджують, що це “неправильний переклад”. Отож, не будемо брати до уваги ці стишки, а наведемо деF кілька прикладів, що в непрямий спосіб говорять нам про те, як був страчений Христос. Найперше — це уривок з Євангелія від Матея: “Над головою у Нього прибито напис, за що Його засуF джено: “Це Ісус — Цар Юдейський” (Мт. 27, 37). Важливим фактом у даному уривку є те, що напис було прибито над головою. Це яскраве свідчення того, що Ісус був розіп’ятий на хресті, в іншому випадку Матей би написав, що напис було прибито над руками, що є свідченням про стовп. Іншим доказом є текст з Євангелія від Івана: “Істинно, істинно кажу тобі: Коли ти молодший був, то сам підперізувався і ходив туди, де сам бажав. А як постаF рієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший, і поведе, куди ти не схочеш. Сказав же він це, вказуючи, якою то смертю прославить Бога. І промовивF ши те, сказав йому Ісус: “Іди за мною” (Ів. 21, 18–19). На перший погляд, цей текст не має жодного зв’язку з нашою проблемою, але це тільки на перший погляд. Христос пророкує Петрові його смерть. Він буде зв’язаний, і його поведуть на страту. Проте вислів “руки свої простягнеш” означає не тільки ув’язнення, але й ту смерть, якою він помре, тобто “руки свої простягнеш на хресті”. Підтвердженням цього є святоотцівська традиція. Про смерть Петра згадує Тертуліан і Оріген. Вони пишуть про те, що Петра було розіп’ято на хресті у Римі, але він не бажав себе уподібнювати до Христа, тому просив, щоб його розіп’яли догори ногами. Однак не тільки вони говорять про хрест і розп’яття. Інший Отець Церкви Ігнатій Богоносець у своєму посланні до Тралійської Церкви говорить: “…єретики не є садженцями Отця. Якби вони були ними, то були б галузками, хрест і плід їхній був би нетлінний”. Хоча такі докази Свідки можуть не прийняти за достатні, мовляв, Отці Церкви жили пізніше, і їх думка — це думка пізніших християн, яка вже на той час відійшли від правди, принаймні так стверджують Свідки Єгови. І таке трактування Святого Письма — це просте припущення, що нічого не доказує. Хоча у своїх журналах вони доситьFтаки часто посилаються на вчення Святих Отців, але у власній інтерпретації цитують тільки те, що придатне для підтримки їхньої думки, не беручи до уваги всього вчення. Тому спробуємо використати ті засоби для обґрунF тування своїх доказів, які часто використовують вони, тобто наукові археологічні дані. В одній своїй книжці “Prowadzenie rozmow na podstawie Pism” (пол.) Свідки наводять цитати різних науковців, які ставлять під сумнів можливість розп’яття Христа на хресті. Обґрунтовують вони це тим, що таке поняття, як хрест, прийшло у християнство з поганства разом із новонаверненими. Окрім того, наводиться переклад слова stauro,j, за основне значення якого якраз і береться слово “стовп”. Але 14

більш вагомого доказу на підтвердження свого вчення вони все ж таки не дають. Для підтвердженя версії про хрест наведемо уривок зі статті, у якій описано цікаві археологічні дані, при чому тут теж ведеться полеміка про правдивість вчення Свідків Єгови: “У пошуках підтвердження своєї теорії про стовп покарання “Вартова Вежа” й сама прибігала до підтримки археології, посилаючись на працю католицького вченого Юстуса Ліпсія (1547–1606). Однак це посилання на вченого, що жив у XVI сторіччі, — лише ще один очевидний приклад того, як Свідки Єгови поступаються чесністю у прагненні виправдати своє навчання. У Додатку до “Перекладу Нового Світу християнських грецьких Писань” (видання 1950 року) відтворена одна з гравюр, наведених у роботі De Cruce Liber Primus Ліпсія. Ця ілюстрація зображує ��юдину, розіп’яту на вертикальному стовпі, у зв’язку з чим “Вартова Вежа” заявляє читачам: “Саме так був розF п’ятий Ісус”. Однак у De Cruce Liber Primus можна знайти цілий ряд ілюстрацій, що зображають розп’яття, причому здебільшого вони представляють людей розіп’ятими не просто на стовпі, а на стовпі з горизонтальною поF перечкою, тобто на хресті. Є ще й інша обставина — Ліпсій аж ніяк не стверджує, що Ісус був розп’ятий на вертикальному стовпі, у чому саме намагається переконати своїх читачів “Вартова Вежа”. Він твердо вірив у хресну смерть Христа. Але навіть сьогодні, у своєму останньому виданні грецького Нового Завіту, “Вартова Вежа”, як і раніше, посилається на Ліпсія, хоча й трохи іншими словами. Ще більш разючими були відкриття 1945 року в Талпіоте. Там були знайдені 11 похоронних урн із християнF ського цвинтаря у Витанії. На цих урнах також було виF бите зображення хреста, а дата поховання — приблизно 42–43 рр. по Хр. — трохи більше 10 років після смерті та воскресіння нашого Спасителя. Ця знахідка не залишає жодних сумнівів у тому, як саме помер Ісус Христос, і коли хрест став християнським символом”1. Інше наукове свідченням нам подає медицина. Справа в тому, що людина, розп’ята на стовпі з витянутими руками над головою, помирає набагато швидше, аніж


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

на хресті. В такому положенні діафрагма майже удвічі зменшує грудну порожнину, стає дуже важко дихати, і людина в коротому часі просто задихається. У той час розп’яття на хресті до цього не призводить. ЛюF дина помирає від виснаження. Така смерть могла триF вати годинами, а часом і декілька днів. Саме тому в тодішній Римській імперії застосовувалось для сильніF шого остраху розп’яття на хресті, а не на стовпі, і це було найганебнішою і найстрашнішою на той час муF ченичою смертю. Різні історичні джерела підF тверджують те, що саме хрест був знаряддям для страF ти. Хоча є також і згадки про стовп, але для покарання. До нього прив’язували засуджених і били бичами. Проте це не означає, що їх розпинали на ньому. Але навіть після таких доказів Свідки всеодно стверджують, що Церква вводить людей в оману, навчаючи про хрест. Адже якщо брати до уваги історичні дані, то можна побачити, що розпинали в ті часи нібиFто на “Т”Fподібному хресті, а не на чотириF раменному. І це справді так. Але тоді варто запитати у них або у тих людей із їхнього товариства, які досліF джували цю проблему: чи насправді вони читали Святе Письмо? Бо саме в ньому є відповідь на цей закид. Це цитата, яку ми вже вище подавали — Мт. 27, 37. Тут чітко вказано, що над головою Ісуса прибито дощечку із вироком. Якщо б Його розіп’яли на “Т”Fподібному хресті, то що мав на увазі Матей? Та й взагалі, у пізніF ших часах існувала практика прибивати вирок, над головою страченого. Доволі таки часто можна почути від Свідків і те, що хрест — це поганський символ, а навіть якщо ми, християни, його й використовуємо, то чому він такий різномаF нітний. Деякі хрести містять розп’яття, інші — ні, одні — чотирираменні, інші — п’ятираменні… Чому йому відF дається стільки почестей, коли Святе Письмо чітко забороняє будьFяке поклоніння образам чи ідолам. Так, християни вшановують символ хреста. Але ця повага в жодному разі не дозволяє нам поклонятися зображенню або перетворювати його на ідола. Як і Тертуліан (біля 160–200 рр.), ми вважаємо за необхідF не зняти з християн несправедливі звинувачення у поганському поклонінні хрестові. Хрест — це лише пам’ятний знак, що завжди нагадує нам про те, що Господь Ісус Христос зробив заради грішних людей. Жоден щирий віруючий не стане поклонятися шматку дерева або металу так, як Богові.

віра і наука Хрест чотирираменний з півкругом у вигляді півмісяця внизу, де кінці півмісяця звернені нагору — дуже давній вид хреста. Найчастіше такі хрести ставилися і ставляться на куполах храмів. Хрест і півкруг означають якір порятунку, якір нашої надії, якір заспокоєння у Небесному Царстві, що дуже відповідає поняттю про храм як про корабель, що пливе до Царства Божого. Хрест восьмиконечний має одну середню поперечину, довшу за інші, над нею одну пряму коротшу, під нею теж коротку поперечину, один кінець якої піднятий і звернений на північ, інший — опущений і звернений на південь. Форма цього хреста найбільше відповідає тому хресту, на якому був розп’ятий Христос. Тому такий хрест уже не тільки знамення, але й образ хреста Христового. Верхня поперечина–табличка з написом “Ісус Назарянин Цар Юдейський”, прибита за наказом Пилата над головою Спасителя. Нижня поперечина — підставка для ніг, яка служила для збільшення мук Розп’ятого, тому що оманливе відчуття деякої опори під ногами спонукує покараного мимоF волі намагатися полегшити свою вагу, спираючись на неї, чим тільки продовжується час мук. Догматично вісім кінців хреста означають вісім основних періодів в історії людства, де вісім — це житF тя майбутнього віку, Царство Небесне. Саме тому один з кінців такого хреста вказує на гору. Це означає також, що шлях у Небесне Царство відкритий Христом через Його Покутний подвиг згідно Його ж слів: “Я є дорога, істина і життя” (Ів. 14, 6). Коса поперечина, до якої прибиті були ноги Спасителя, означає порушення рівноваги гріхом і перебування всіх без винятку людей під його владою. З хрестом, отже, у світі почався новий процес духовного відродження у Христі і виF вищення над царством пітьми до Царства Небесного, світла. Саме цей рух порятунку людей, піднесення їх від землі до неба, що відповідає ногам Христа, як органу руху людини, що творить свій шлях, і знаменує собою коса поперечина восьмираменного хреста. Коли на такому хресті зображений Ісус Христос, хрест у цілому стає повним образом Розп’яття Спасителя і тому містить у собі всю повноту спасаючої сили, вклаF деної у хресному стражданні Ісуса.

Що ж до різноманітності форм хреста, то це, в першу чергу, залежить від традицій різних народів, проте значення і важливість його аж ніяк від цього не змінюється. Тому зверенемо увагу на описи кількох різновидів хреста та їх значення. Хрест чотирираF менний рівносторонній догматично означає, що Хресту Христовому прирівнюються всі кінці Всесвіту.

Співставивши всі ці факти, можна зробити один висновок: хоча грецьке слово stauro,j і має одне із значень “стовп”, проте у Святому Письмі єдиним праF вильним значенням може бути тільки “хрест”. На основі вищесказаного можемо сміло використовувати цитати зі Святого Письма для захисту християнського розуміння хреста. А якщо Свідки Єгови і далі стверджуватимуть, що це неправда, а хрест — це ганьба, тому хай для них це буде справді ганьба, а для нас, християн, це — символ перемоги — перемоги хресної над нашими гріхами.

Хрест чотирираменний з подовженою нижньою частиною символізує довготерпіння Божественної Любові, що віддала Сина Божого на хресну жертву за гріхи світу.

1. Полемика cо Свидетелями Иеговы — Полемика — Свидетели Иеговы и Крест Христа (ЦАИ) – http://www.synergia.itn.ru/iegova/ polemica/krest.htm

Ігор ТАБАКА

15


віра і наука

Бог є інший

Кожна людина по своїй природі має здатність заF хворіти на невроз в його важчій чи слабшій формі, і це не обов’язково буде залежати від подій, які пов’яF зані із її дитинством. У здорової людини є більш виF тривала психіка, і вона в стані витримати бурю життєF вих проблем, не буде боятися зустрічі із життям і ні Потреба зцілення. Чому хворіють від кого не втікатиме. Справжній християнин повиF неврозом? нен бути здатним на життєві сутички, і коли його плани й бажання не будуть втілені в життя, не повиF нен впадати у відчай, ображатися. Робити подібне — юдина, яка занадто або недостатньо адаптована означає нищити себе, пробуючи добиватися від людей до середовища і в її поведінці проявляються чи від Бога виконання своїх бажань вимаганням. Як часті або циклічні відхилення, є залежною від ми реагуємо на всі наші проблеми — це ще залежить й хвороби, яка називається “невроз”. Це нервове від образу Бога в нас. Часто в таких ситуаціях нас захворювання, розвиток якого можна пояснити на охоплює почуття провини; і замість того, щоб її визF такому прикладі: дитина є наділена природними нати, тобто прийняти свою тінь, багато християн потребами й інстинктами; вона хоF намагаються витіснити це відчуття і че, наприклад, щоб її брали на руки, Проблемою сьогодення компенсувати, наприклад, молитвою, пестили чи просто на неї звертали побожними жестами, жертвоприноF є те, що ми всі кудись увагу. У випадку, коли ці елементарні шеннями, якимось обіцянками або біжимо, так пірнаємо у бажання не виконуються або задоF іншими практиками. Але Бог не хоче свої проблеми або в вільняються дуже поверхнево, виниF нашої жертви (Пс. 51). Він чекає проблеми інших, що ці кає замішання в середині дитини і з довір’я і пропонує примирення. часом з’являється відчуття відкиF проблеми поглинають Багато християн недостатньо наF нутості. Також і перебільшена турF діються на Бога, вони приносять наш час зустрічі із бота у вихованні дитини може приF жертви, бо дати один раз клятву Богом, вони поглина% звести до виникнення різного роду набагато легше, ніж ціле життя заF ють всю людину. Коли страхів. Як нестача турботи, так і надF лишатися вірним Богові. Це ми почуємо про себе, що свідчить, що людина намагається мірна увага може стати причиною зародження страху перед життям, є хворими тілесно або компенсувати брак своєї віри неF через що потім не розвиваються меF обов’язковими побожними діями. духовно, то в нас одра% ханізми захисту в дитині. Людина, в Молитва, яка мала б бути прямим зу ж опускаються руки. якій вкорінився страх, вчиться чим зв’язком із Богом, часто для самих Тоді людина стає неза% швидше його витінити як щось християн стає обтяжливою, неF доволеною життям. небажане. Так і ми сприймаємо як бажаною; стає такою, в якій ми розF небажані гнів, почуття провини чаровуємося, бо не бачимо її тощо, і меншFбільш свідомо знаходимо у своїй результатів і через те на неї майже завжди не поведінці різні методи, які помагають чим швидше це “вистачає часу”. усунути. Страх може стати в майбутньому причиною Проблемою сьогодення є те, що ми всі кудись біжимо, того, що людина буде боятися взяти будьFякий провід так пірнаємо у свої проблеми або в проблеми інших, у свої руки, зробити самостійне рішення, взяти що ці проблеми поглинають наш час зустрічі із Богом, відповідальність за своє життя. . . Причина, в такому вони поглинають всю людину. Коли ми почуємо про випадку, ховається у тому, що батьки постійно себе, що є хворими тілесно або духовно, то в нас одраF розчищали дорогу дитині, забираючи каміння зFпід її зу ж опускаються руки. Тоді людина стає незадовоF ніг, тим самим увесь час підсвідомо даючи їй леною життям. Усі здобутки, які вона має, відходять на зрозуміти, що вона ні на що не здатна. Так вихована задній план, стають недостатніми. Тоді вона, на перF людина завжди буде шукати опори у своєму житті в ший погляд, зупиняється, але однак знову біжить, шуF особі більш сильнішій, наприклад, чоловік шукатиме її каючи за зціленням будьFякими засобами. А причиF в жінці, у якій захоче бачити одночасно і батька, і ною хвороби може бути тільки одне — людина посF матір. У даному випадку таке подружжя буде для нього тійно у житті біжить, а Бога залишає в стороні, “на тільки тягарем. потім”. Тоді ж, коли вона прибігає до Нього, то хоче

(продовження)

Л

Той, кому приділяли колись мало часу й уваги, буде все життя грати роль Попелюшки і, не маючи сили від неї відмовитися, можливо пізніше стане виявляти переF більшене піклування про інших, щоб пробудити в них увагу і захоплення собою. Нарешті є й такі, що не здатні і на це; вони впадають у депресію і в’януть, як рослина, яка ніколи не знала ні світла сонця, ні прохолоди води. 16

моментального зцілення, а це неможливо. Бо тільки у постійному спілкуванні з Богом людина може осягнути зцілення, мир і спокій. Потрібно зробити над собою певні зусилля, а це сьогодні мало кому подобається. Тільки зупинившись і побачивши, де є Бог у моєму житті і що я маю зробити, щоб Він завжди в мене був на першому місці, тільки наполегливою працею над соF


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

віра і наука

№3 (60) травень−червень 2003

бою людина зможе відчути, що Бог її вже зціляє, але, звичайно, на початку це буде дуже боляче і страшно, як, зрештою, і при лікуванні будьFякої тілесної хвороF би. “Лікаря потребують не здорові, але хворі,”— каже до нас сьогодні Христос. Чи ми, християни, потреF буємо Його як Лікаря, чи тільки як такого, який поможе і стане більше нам непотрібним. Ісус Христос приF йшов у світ як Спаситель, що хоче спасти усіх людей. Від чого Він нас спасає і, водночас, лікує? Перш за все, Христос спасає і лікує від гріха, який, як змій, засів у гнізді нашого серця. Постійний заклик Христа: “ПоF кайтеся, бо наблизилося Царство Небесне,” — свідF чить про те, що ми потребуємо покаяння, очищення від гріхів. Тож якщо хочемо зцілитися, то слід почати від зцілення нашого духовного єства, що полягає у виF явленні нашого гріха і твердій постанові поправиF тися; це віддатися в руки Того, Хто спасає і лікує, “…і кров Ісуса Христа нас очищує від усякого гріха. Але коли ми говоримо, що не має в нас гріха, то ми самих себе обманюємо і правди в нас немає” (І Ів. 1, 8). Коли ми не визнаємо, що маємо гріх, або визнаємо і не коF ристаємо з допомоги, а нищимо себе далі, то чи потріF бен нам тоді Христос? Чи тим самим ми Його в такий спосіб не відкидаємо від себе і від багатьох людей, які є навколо нас? Задумаймося над тим чи ми можемо і чи хочемо запросити Христа у своє життя, а також над тим, що насправді від Нього очікуємо? Далі буде... Андрій КОВАЛЬ

Дві природи в одній Особі Христа

Ч

итаючи Євангеліє, ми зустрічаємо підтверджеF ння того, що Ісус Христос є істинним Богом (“А Хома відповів і сказав Ісусові: Господь мій і Бог мій!” (Ів. 20, 28)) і справжньою людиною, бо відчував голод (“А вранці, до міста вертаючись, Ісус зголоднів” (Мт. 21, 18)), терпіння на хресті (“І з того часу Ісус став виказувати Своїм учням, що Він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших, і первосвящеників, і книжників, і вбитому бути, і воскреснути третього дня” (Мт. 16, 21).) Від самого початку християнства Отці Церкви на підставі Євангелія вчать, що у Христі є дві природи — Божа й людська, злучені в одній Особі Сина Божого, Котрий став чоловіком. Це означає, що Христос є одF ночасно і Богом, і людиною. Таке твердження вхоF дить у суперечку з нашою людською логікою, оскільки Бог є всюди, а людина — обмежена як в часі, так і в просторі. Виникає питання: як в одній Особі Сина Божого поєднати дві природи — безмежну Божу і обF межену людську? Відповідь полягає в тому, що розумом і людською логікою зрозуміти й пояснити Тайну ВоF плочення Сина Божого неможливо. Дехто це пробував робити і дійшов до єресей. Тайну Воплочення ми “роF зуміємо” вірою. Про таку здатність віри говорить нам апостол Павло: “Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось виF диме” (Євр. 11, 3). Для того, щоб зрозуміти, в що ми віруємо, коли гоF воримо про дві природи в одній Особі Христа, нам потрібно з’ясувати, що таке природа, а що — особа. Природа (за Боецієм (VI ст.)) — це родова ознака будьF якої субстанції. Під субстанцією розуміємо щось конF кретно існуюче (камінь, дерево, людину). Якщо говоF рити про родову ознаку людини, то нею є її дух, душа і тіло, тобто те, що відрізняє людину від всього іншого, що не є людиною. Наприклад, ангела, що, як і людина, має дух, але не має тіла. Коли говоримо про Природу Божу, потрібно мати на увазі, що її неможливо вираF зити словами й пізнати розумом. Але вказати на певні ознаки Божої природи можна, тому що вони є об’явF лені у Святому Письмі. Такими ознаками, наприклад, є Божа необмеженість, безпочатковість, вічність, всемоF гутність, безконечність, досконалість, незмінність та багато інших. Особа (за Боецієм) — це індивідуальна (окрема) субстанція (ангел, людина), яка має розумну природу. Коли говорити про Божу Особу Христа, то її індиF відуальність проявляється у відношенні до інших Осіб Пресвятої Трійці. Це означає, що відмінність Особи Сина Божого полягає в тому, що Він відвічно родиться від Отця. Отець не є родженим, а Святий Дух ісходить 17


віра і наука заперечував, що Христос є Богом, а натомість стверF джував, що Він є першим творінням Бога. Цю єресь засудив Нікейський собор у 325 р. Інша єресь моноF фізитизму (про одноприродність Христа) стверF джувала, що людська природа у Христі перестала ісF нувати через те, що була поглинута Божественною Особою Сина Божого. IV Халкедонський Собор 451 р. “Ви від долу, Я звисока, і ви зо світу цього, Я не з цього засудив єресь монофізитизму і проголосив, що у світу” (Ів. 8, 23), “Я з неба зійшов…” (Iв. 6, 38), “Я й Христі є дві природи — Божа і людська, які є незмішані Отець, Ми — одне!” (Iв. 10, 30) — у цих словах вказуF й незмінні, нероздільні й нерозлучні, а також, властиF ється на те, що Друга Божа Особа має Божу природу, вості двох природ є збережені в тобто є Богом, воплочується і приймає одній Божественній Особі Христа. природу людську. Стає справжньою Від самого початку Після Халкедонського Собору деякі людиною, у всьому подібною до нас, отці почали вбачати у Христі дві християнства Отці окрім гріха. “Бо ми маємо не такого особи, та на V Вселенському Соборі у Церкви на підставі Первосвященика, що не міг би співчуF Константинополі (553 р.) ці думки Євангелія вчать, що у вати слабостям нашим, але випробуF були засуджені, Собор ствердив, що у ваного у всьому, подібно до нас, окрім Христі є дві природи — Христі є єдина Особа — БожественF гріха” (Євр. 4, 15). Іншими словами, Божа й людська — на, одна із Трійці. Відповідно все в одна Божественна Особа Сина БожоF людськості Христа має приписуваF злучені в одній Особі го утримує в Собі дві природи: Божу і тися Його Божественній Особі, як Сина Божого, Котрий людську. Потрібно мати на увазі, що у Його власному суб’єкту — не тільки став чоловіком. Христі немає людської особи. Якщо б чуда, але й страждання й сама смерть: це було так, то Христос не був би “Цей, Який був розіп’ятий в тілі, Богом, а лише людиною, тобто ми заперечили б саме Господь наш Ісус Христос, є Бог істинний, Господь Воплочення Бога, що не узгоджувалося б із Святим слави і один із Трійці” Письмом. Це також видно із наведених вище цитат. Аполінарій Лаодікейський помилявся, коли почав У перші віки християн��тва не всі приймали правду, що стверджувати, що Христос не має людської душі. Христос є істинним Богом і справжньою людиною в Проти цього хибного вчення виступила Церква, одній Божественній Особі. А оскільки хотіли пізнати навчаючи, що Предвічний Син Божий прийняв при розумом Тайну Вополочення, то доходили до різних Воплоченні також і людську душу, яка володіє єретичних вчень, які заперечували то БожественF істинним людським пізнанням. Ось чому Син Божий, ність, то людськість Христа. Так, чоловік на ім’я Арій ставши людиною, “…зростав мудрістю і віком та благодаттю у Бога й людей” (Лк. 2, 52), тобто, як людина, Христос мав набуте навчанням і досвідом життя знання. Але як Бог, Христос мав безмежні знання, бо Він — Божий Син і Друга Особа Пресвятої Трійці. Тому Його знання такі ж, як в Отця і Святого Духа, — твердить Церква. від Отця через Сина. Отже, у цих взаємовідносинах Осіб Пресвятої Трійці Отець щодо Сина є неродженим, Син щодо Отця відвічно родиться, а Святий Дух сходить від Отця через Сина. Це виявляє різницю між Особами Пресвятої Трійці, що мають одну Божу природу і є Одним Богом.

Ще одним помилковим вченням був монотелетизм, представники якого вчили, що у Христі є тільки одна Божественна воля, заперечуючи людську волю, а знаF чить — і справжність людської природи у Христі. У 681 р. VI Вселенський Собор, який відбувся в Царгороді, ствердив у Христі справжність та єдність двох намірів і двох воль — Божественної й людської — які не протиF стоять одна одній, але гармонійно співдіють разом. Воплочення Божого Сина є єдиною і неповторною подією у Всесвіті, яка не означає, що Христос є частF ково Богом, а частково людиною. Він істинно став чоловіком, воістину залишаючись Богом. Ця істина входить в суперечку із нашим розумом, але її розумом не можна осягнути. Сферою розуму є світ матеріальF ний, а світ надприродний є сферою віри. Те, що в одній Божій Особі Сина Божого є дві природи — Божа і людська — можна збагнути лише вірою, що є надприF родним даром Божим. Роман БАБІЙ 18


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

дороговказ святості

“МАМА” — найбільше, найкраще слово

Д

екілька десятиліть це свято було неспраF ведливо забутим. Але в часи незалежF ності України воно знову відродилося і наповнилося новим змістом. Свято Матері триєдине: цього дня ми вшановуємо Матір Божу, Матір–землю та Матір–жінку, що народжує дітей. Раніше на День Матері люди приходили до церкви. Біля храму співали пісень, вітали матерів теплими словами і квітами. Даючи нове життя, жінка перебирає на себе увесь тягар турбот, обов’язків, пов’язаних з піклуванням про іншу людину, оберіганням її. Кожна стежка, кожна думка дитини пролягає через материнське серце, котре і болить, і радіє, і плаче, і страждає разом із своєю дитиною. Мама! Яка гармонiя у вимові слова! Милозвучнiсть i лагідність звукiв обвиваF ються довкола серця i залишаються там наF вiки. Це перша любов. У материнському обличчі міститься щось таке величне, щось спорiднене із самими небесами! Той ангельський усмiх над колискою дитини, той легкий дотик до хворого та надлюдська виF тривалiсть у журбi та в терпiнні, те геройське пожертF вування задля дитини надає їй якоїсь надземної святості! Природа призначила матері чільне мiсце. Нашi дитячi рученята перші саме до неї простяглися, перше ми її зрозумiли, перше й полюбили. Протягом життя ми безупинно простягаємо руки до мами, як до святості. Серед найгiршого оточення, серед найF бурхливіших життєвих хвиль біля мами знаходимо тихий рай. Любов матерi — це найбiльша святiсть! Камiнець, кинутий в озеро, творить мiльйони малих хвиль по цiлiм озерi. Так само вплив материнської любові охоплює нашу душу, i відгомін чуємо до кiнця життя. Мати — це ангелFхоронитель дому. Любов i прив’язання до дiтей, дружба зі своїм чоловіком несвiдомо ставлять матір в осередку домашнього життя, навколо якого кружляють усi стремлiння та родиннi спомини! Дiм — це матiр... Без матерi немає дому! Материнська любов жеврiє у кожнiй її думцi, у кожнiм дiлi.. . Її любов нiколи не вмирає, нiколи не згасає.. . Навiть коли матiр спочине вiчним сном, та любов далі пробивається серед родини та нераз стає стимулом до кращого життя чоFловіка чи дiтей. Немає

нiкого на свiтi, хто б замінив мiсце рiдної матері. Шануймо, цінуймо і любімо її! Свято Матерi криє в собi щось вищого, ніж якесь звичайне народне свято, бо має початок у серцевині кожного народу — у родинi. Тому це родинне свято потягає за собою найкращі порухи людської душi, воно дає нам нагоду вiддати честь і пошану найiдеальнiшiй нашiй приятельцi в житті — своїй РодительцiFМатерi. Можемо мати гарних, щирих, добрих друзів, але нiхто не виллє тієї нiжної любові у такому лагiдному тонi i так беззастережено не поF жертвує себе для нас, як матiр, котра привела нас на свiт, немiчних в пеленках вигрiвала, своїми грудьми годувала, недоїдаючи й недосипаючи доглядала, вберегла від небезпеки, важко працювала для того, щоб її діти могли вчитися, всеціло відавала себе дітям, та й сьогодні готова за нас вiддати своє життя. Вiрна любов матерi є безконечною і незмiрною. Родина моF же вiдцуратися, друзі — стати ворогами, приятельство може забутися, тiльки у материнськiм серцi знайFдемо безкорисливу любов, що зігрiває нас вiд колиски до гробу. Немає мови, щоб нею висловити силу, красу, 19


дороговказ святості героїзм й посвяту материнської любові, бо вона — безF межна, вона нiжна, безкорислива, невимушена, повна самопосвяти, гiдна подиву. “Що є Рафаїлова Мадонна”, — каже один письменник, — “як не тiнь материнської любові, зазначена пензлем на полотнi?” А нiмецьке прислів’я говорить: “Найвища любов — Господа, найF краща любов — Матерi”. Материнська доля у житті — незмiнна. Їй призначено класти здоров’я, а нераз і життя, на вiвтар свого покликання — покликання ма теринства. “Коли Господь подумав про Матiр, то мусiв усмiхнутися із задоволенням, що сотворив її такою багатою, сильною, благородною”. Добра матiр повинна бути не так гордою тим, що дала гарну вроду дитинi, як тим, що вона перша прищепить добрий характер і добрi прикмети у душу своєї дитини. Найславнішi учителi визнають, що одна добра матiр вартує десятьох учителiв, бо материнське сeрце — це шкiльна лавка дитини. “Кажуть, що чоловiк найсильнiйший, бо панує над морем, землею і нижчим сотворiнням, але є ще бiльша сила, а це рука, що колише колискою — вона володіє свiтом”, — пише англiйський поет Валес. Дуже прикро, що діти часто не цінують своїх матерів, часто сваряться з ними, та ще й жаліються друзям, що матері їх не розуміють. Насправді ніхто нас так добре не розуміє, як наша рідна мати; ніхто за нас так не хвилюється і не дбає, як вона. Минає час, та мало хто з нас подякував матері за її любов, мало хто сказав їй, як її любить. Насправді ми або ще не до кінця зрозуміли цю безкорисливу материнську любов, або соромимось висловити свої почуття вдячності матері, за турботу, за все, а час біжить… Призначенням матерi є не лише подбати про тiлесне виховання, але й обов’язком бiльшим і важчим є духовне виховання дитини як для її власної користі, так і для добра загалу. Мати не тiльки повинна нагодувати і вдягнути дитину, але й прищепити їй гарнi душевнi прикмети i чесноти, такі як: любов до своєї родини, свого народу, до рідної мови і звичаїв, сильну вiру в Бога і прив’язання до релiгiйноFморального життя; замилування до науки i працi, до порядку, до послуху, завзяття до витривалості й пожертви. Наполеон говорив: “Францiя нiчого так не потребує для розбудови нації, як добрих матерів. Це найкраща система в однiм словi”. Особливо у теперiшнiй час серед українського народу ідеальна мати є дуже потрібною і ми повиннi цьому питанню присвятити бiльше часу, ніж це до тепер робилося. Українська мати покликана вдихнути у свою дитину духа, повного посвяти, пожертви і геройства задля рідного народу, виплекати повагу до всього свого, гордість за все, що є наше, українське. У такій матері основа й майбутнє нашого народу. Любі українські матері, зі святом вас! Ми вас любимо, ми про вас пам’ятаємо, ми за вас молимося, дякуємо вам за те, що ви є, і нехай благословить вас Господь на довге і щасливе життя. Підготував Василь ПОПИК 20

Ворожбицтво: добро чи зло?

У

сьогоднішньому секуляризованому суспільстві, коли людина втрачає віру в Бога і, нічого дивного, навіть віру в себе, все частіше з’являF ються так звані “спасителі”, які від імені Бога пропоF нують вирішення чи не усіх проблем людства. Часто можна почути, що хтось там має надприродні дари, якими можна лікувати, передбачати майбутнє і розF в’язувати усі журби й біди, які трапляються на шляху земного життя людини. На жаль, багато хто йде за тими привабливими обіцянками майбутнього щастя і радості! Рідко ж хто запитає: “Якою силою діє ця людиF на на мене і на інших?” Якраз над цим запитанням нам, в першу чергу, потрібно було б задуматись, і ми мали б прагнути добре розпізнати тих сучасних “пророків” і “цілителів”, які самі часто до кінця не знають, Хто таF кий був Христос, де Він жив, чого вчив, де помер і як воскрес, але це, однак, не заважає їм Його іменем і слаF вою прикриватися. Для того, щоб ми збагнули, чи потрібно нам звертаF тись до таких ворожбитів, екстрасенсів, пророків, звернімось до Божого Слова — Святого Письма. Вже у Старому Завіті Господь застерігав Ізраїля: “Нехай не знайдеться між тобою такий, хто переводить свого сина чи дочку свою через вогонь, хто ворожить воF рожбу, хто ворожить по хмарах і хто ворожить по птаF хах, і хто чарівник, і хто чорнокнижник, і хто виклиF кає духа померлих. Бо гидота для Господа кожний, хто чинить таке…” (Втор. 18, 10–12). Господь знає про своF їх і без Його відома й волосинка з голови вашої не впаF де (пор. Мт. 10, 30), а диявол, немов рикаючий лев, хоче погубити дітей Божих. Сьогодні Сатана та його слуги, які віддались йому на службу, і кожного дня й години все з більшою силою стараються погубити душі людей, які їм довіряють. Особливо сильно впливають вони на тих людей, які не моляться, не постять, не чинять добрих діл. Саме ті верстви стають жертвами таких “добродіїв”. Адже, перебуваючи далеко від Бога, стривожені своїм горем, вони не здатні побачити справжню суть своїх “ціF лителів”. Ми маємо пам’ятати, що навіть великі святі, які віддаваF ли своє життя за Бога, не мали якихось особливих даF рів. А тут люди, які часто не знають, як правильно переF хреститись чи помолитись “Отче наш”, звідкись мають такі особливі дари. І чи може така людина, яка є далека від Бога, щось особливого зробити у нашому житті. У Діяннях Апостолів (16, 16–19) говориться про жінку, що мала духа віщуна і віщуванням справляла панам своїм великий заробіток. Подібне щось стається і сьогодні. Часто ті новітні “пророки” мають, як кажуть тепер, “за дах” елементи злочинного світу, з якими діляться грошима, забраними від обманутих людей.


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

дороговказ святості

Той дух брехні здатний вселятись в людей, яким Бог не потрібний і які ставлять собі за мету особисте збагачення. Завдяки своїм “фальшивим дарам“ гореF цілителі шкодять і так вже нещасним людям. Цей дух має владу чинити чуда, але йому не потрібні гроші, а душа, яку людина через свобідну згоду віддає йому в руки, коли приходить до його слуг — ворожбитів, екF страсенсів і т. д. І хоча часто після такої допомоги люF дям стає краще, та з плином часу ті, що колись довіриF лись ворожкам, самі свідчать, що стало ще гірше, ніж було до відвідання чаклуна чи чаклунки. Такий стан реF чей свідчить, що диявол має силу ще більше оволодіти людиною, і не тільки її тілом, але й душею.

ми б ходили у страсі й журбі. Часто віра в гороскопи чи то в себе стає ніби причиною здійснення того, у що віримо і сподіваємося. Наприклад, прочитавши гороскоп, ми ходимо навіяні тим, що з кимось маємо сьогодні посваритись, хтось має нам щось вкрасти та інше, і тим диявол вже засмучує нас. Ми вважаємо цей день невдалим. Тою вірою у зло чи навіть у добрі обіцянки, які пропонує нам гороскоп, але які мають статись без нашого зусилля, ми відходимо від Бога — справжнього Джерела нашої надії і радості. Диявол в такий простий спосіб відволікає нас від дитинства БоF жого, від нашого Добродія, люблячого Батька — Бога.

жої ласки це є чужим, тому що Його любов є до всіх однакова, а Його ласка сходить на усіх, як дар, а не засF луга. Про купівлю тут не може бути й мови!

Маємо твердо стояти у вірі в Бога, довіряти тільки ЙоF му і таким чином правильно вибирати шлях нашого зцілення. Не вірмо ворожкам чи екстрасенсам, а надійF мось на милосердя Всевишнього, бо воно більше від їхF ніх! Подумаймо, чи варто віддавати свою душу і разом з тим вічне щасливе життя за безцінь ворогові людсьF кого роду — дияволові.

Тому запитаймо себе: чи можуть карти, лінії на руках, Тоді люди вже не мають сили йти до церкви, злість і зорі чи виливання воску зробити щось доброго для нас? розпач тиснуться до серця, і така особа повністю втраF Щодо снів, то вони насправді бувають віщими, що поF чає душевний мир і рівновагу. Коли ви маєте намір ходять від Бога, вказуючи на Його провидіння. Але ці зробити щось силою ворожки чи екстрасенса, тоді диF сни дуже рідко даються навіть побожним людям. БуF явол, заволодівши вашою волею, з усіх сил намагається вають сни просто від самої людини. Це ніби спогад удержати вас при собі і тримати подалі від Божої ласF того, що вона бачить чи переживає у ки, створивши вам пекло вже тут, на своєму повсякденному житті. Але є землі. Тому маємо зважати, куди і до Коли ви маєте намір сни й від диявола, що відволікають нас кого звертатись. від Бога і ведуть на “широку дорогу”. зробити щось силою Та цікаво, що такі “святі люди” дуже Тому маємо пам’ятати, що через нашу ворожки чи часто не хочуть зустрічатися із свяF засліпленість, неуважність ми самі екстрасенса, тоді щениками чи людьми справді близьF скликаємо на себе біди. Через свій диявол, заволодівши кими до Бога. Для християнства є хаF гріх самі ускладнюємо собі життя, рактерним те, що маємо здійснювати вашою волею, із усіх сил терпимо, а пізніше шукаємо різні виF слова Христові: “Даром отримали, намагається удержати ходи із цих станів, у які себе ж увели. даром і давайте”, — а так звані “спаF А головне — не слухаємо Бога, не вас при собі. сителі” людей, запрошуючи до себе, шукаємо Його, а біжимо по людську вже вказують ціну. Особливо дивним допомогу, забуваючи святі слова: “Не є те, що вони мають навіть “знижки”, наприклад, для надійтесь на князів, на синів чоловічеських: в них старших віком, для ветеранів війни або інвалідів I чи II нема спасення”. груп, тим самим наче розділяють свій дар. Але для БоF

Коли звертаємось до астрології, читаємо різні гоF роскопи, тим самим відкидаємо можливість робити свій вибір у житті, перетворюємо себе на рабів зірок, замість того, щоб бути самими господарями власної долі. І чи може людина мати якусь приналежність до зір, якщо вони були створені раніше від неї самої? Хіба людина не є більшою за зорі?! Адже вона є обраF зом і подобою самого Бога! Тому запитаймо себе: чи може щось недуховне керувати духовним? Щось, що має служити людям, само мало б керувати людиною?! Напевно, ні! Адже тоді виходить, що все вирішує не Бог і навіть не ми самі, а якісь мінливі небесні світила. Ми часто віримо людям, а не Богові, засмічуємо голову різними неправдивими речами, у яких нібиFто знаF ходимо спокій. Але, на жаль, це самообман, спричиF нений нашим самонавіюванням і надмірним довір’ям до себе. Ми маємо зрозуміти, що Бог, створивши нас, не полишив нас. Він, як Батько, з великою безмірною люF бов’ю дбає про нас кожної хвилини нашого життя. Він бажає нам добра, яким вповні зможемо задовільнитись. Тому Господь не дав нам знати наше майбутнє. Інакше

Звернімось до Бога у молитві, скажімо про свої біди і пам’ятаймо те, що Він Сам сказав: “Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені, і Я облегшу вас” (Мт. 11, 28). Господь радо всіх приймає, достатньо лише прийти до Нього і перепросити за свої гріхи. Отці Церкви каF зали, що коли людина має намір покаятись і йде наF зустріч Богові, то Господь вже чекає її. І коли людина хоче відкрити двері Божого дому, то Господь відкриF ває їх першим, а коли стає перед Ним на коліна — Господь вже подав їй руку, щоб вона встала. Господь повний любові й милосердя. Він дає кожному зціленF ня як тіла, так і душі. Тому маємо зрозуміти, що наше життя є життям від Бога, і все, що ми терпимо, Господь допоможе нам знести. Він єдиний є нашим СпаF сителем! Підготував Руслан МАРТИНЮК 21


добрий пастир

ПАСТОРАЛЬНА СЛУЖБА СЕРЕД МОЛОДІ (продовження)

С

її безнадією щодо майбутнього і агресивним ставленF ням до академічної культури4. Для 28% промислових робітників релігія не є важливою, а для 16% — взагалі не має жодного значення, тоді, як для 54% ділових люF дей і для 49% студентів вона є важливою або дуже важF ливою5. Як демонструють ці та подібні до них дослідF ження, очевидною є потреба застосування серед цього прошарку людей цілковито нових методів євангелізації і християнської проповіді, які б не лише плекали і форF мували релігійність, релігійну свідомість, але й культуF ру загалом.

учасні соціологи не можуть провести порівняF Цікаво, що Церква на Заході також свого часу постала льного аналізу релігійності населення різних перед гострою потребою апостоляту серед робітниF регіонів України ХХ століття, оскільки в часи чого класу. Були запроваджені та часто практикуваF Радянського Союзу соціологічні дані навмисне переF лись навіть такі радикальні заходи, як таємне проF кручувались з метою довести, що СРСР — “перша краF никнення священиків у бригади робітників з метою їна масового атеїзму”. Регіональний розподіл резульF свідчити Христа власним прикладом і поведінкою, татів соціологічного дослідження середини 90Fх років оскільки ці люди просто не сприймали людину в рясі, про місце релігії у системі ціннісних орієнтацій украF яка говорить від імені Церкви. їнської молоді показав, що найвищою цінністю релігію вважають 52% молоді західного, півF У сучасній ситуації так само потрібні нічного та столичного регіонів, узятих певні радикальні заходи. Не можна ...в середовищі разом. Натомість, для молоді південF не враховувати дуже складних обстаF львівських студентів ного та східного регіонів цей відсоF вин життя молоді: криза державносF — цього найбільш ток становить 33%. А загалом, беручи ті, лицемірна політика, пропаганда до уваги дослідження, зроблені за ненависті і насильства, міжконфеF прогресивного іншими критеріями, релігія в системі сійні чвари, цілеспрямований мораF прошарку населення — цінностей сучасних молодих українF льний розклад і розтління молоді. У відбувається досить ців займає відносно невисоке місце.1 таких умовах, напевно, лише свідF відчутний відхід від До певної міри — це суто соціологічF ченням цілого особистого життя традиційних форм ний і антропологічний феномен, можна стверджувати актуальність і коли людина може визнавати багато вічність євангельських цінностей. релігійності. вартостей реально існуючими і добF Виховання може мати успіх тільки за рими, але далеко не кожну із них вибирає для себе чи умови, що воно звернене до кожної окремої конF корегує стосовно них мету і завдання власного життя. кретної людини. Проблема виховання молоді, за Так, за підсумками дослідження про стан молоді в словами Івана Павла ІІ, є “надзвичайно персоF Україні на 1997 рік, більше третини опитуваних, які не налістична”, бо молодість — це період “поглибленої сповідують жодної релігії, висловили до Церкви персоналізації людського життя”6. У руслі попередніх позитивне ставлення і повагу. 60 відсотків молоді відF роздумів очевидним є те, що за сучасних умов не відують храми лише по великих святах, а також беруть можна акцентувати на інституційних моментах чи участь (як пасивні спостерігачі) у релігійних обрядах конфесійній приналежності, тобто на поняттях, які є (Хрещення, Перше Причастя, Вінчання, Похорон, мертвими без живого Духа Євангелія7. Влучно про нові Різдво і Великдень)2. Вони вважають виховання реліF методи євангелізації сказав кардинал Йозеф Ратцінгер гійності у дітей якщо не обов’язковим, то, принаймні, під час зустрічі з катехитами та вчителями релігії 10 дуже корисним3. грудня 2000 року: “Не намагаймося зробити так, щоб Робітничий клас у містах практично не береться до уваги жодною з традиційних Церков в Україні. Він стаF новить дуже специфічний і складний прошарок насеF лення із найнижчим рівнем релігійної свідомості і прив’язанням до традиції. Низький рівень релігійності цієї соціальної групи населення, як правило, супроводжується низькою загальною культурою, освітою і занепадом моралі. Так, у цьому середовищі дуже високий відсоток неповних і неблагополучних сімей, злочинності, алкоголізму і наркотичної залежності. Сучасний український поет з Харкова Сергій Жадан вважає своє місто найсприF ятливішим в Україні для виникнення панкFкультури з 22

слухали нас, не бажаймо поширити наші інституції та посилити їхню владу. Бажаймо служити для добра людей та людства, даючи місце Тому, Хто є життям”8. Поза сумнівом, соціокультурні і релігійні орієнтації молоді на заході України істотно відрізняються від орієнтирів юнаків та дівчат на сході. На підтвердження цього можна скласти цілий список причин, які корінF ням сягатимуть в українську історію, принаймні на три століття. Найперше слід відзначити високий стуF пінь національної самосвідомості українців на західних теренах та відносний внутрішній імунітет до різноманітних форм гноблення з боку пануючої влади. З одного боку, це толерувала порівняно цивіF


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

лізована влада, а з іншого — національна Церква, яка відстоювала не тільки релігійні права своїх вірних, але й громадянські та природні права людини загалом. Тому соціологічне опитування, яке провів оFдн. Ігор Бойко, абсольвент Львівської Духовної Семінарії Святого Духа між студентами 10 вищих навчальних закладів Львова, таких як: Львівський національний університ ім. Івана Франка, Національний університет “Львівська політехніка”, Львівський державний медичF ний університет ім. Данила Галицького, Львівська комерційна академія, Українська академія друкарства, Львівська академія ветеринарної медицини, УкраїнF ський державний лісотехнічний університет, ЛьвівсьF кий державний аграрний університет, Львівський інститут внутрішніх справ, Львівський банківський інститут, де було опитано понад 850 студентів, дало результат, який був поділений на три проблемні групи з умовними назвами: “Віра”, “Участь у церковному житті”, “Християнські вартості”. Цікавим стало те, що із 824 респондентів зовсім не виявилося невіруючих серед вихідців із сільської місцевості. Подібно, 713 із 722 опитаних заявило про своє ознайомлення з основними засадами христиF янської віри. 580 із 811 опитаних відзначили сім’ю як осередок, з якого бере початок їхня віра в Бога, тоді як лише 43 особи відзначили вплив на своє релігійне становлення з боку сторонніх людей. На запитання: “Як Ви молитеся?” — 611 із 1311 студентів відповіли: “Своїми словами”, решта (292) молодих людей зазначила інші форми звертання до Бога, окрім запроF понованих (відвідування богослужень, читання молиF товника, молитви, завчені напам’ять). Отримані результати вказують, принаймні, на те, що в середовищі львівських студентів — цього найбільш прогресивного прошарку населення — відбувається досить відчутний відхід від традиційних форм

добрий пастир

релігійності. Тобто ці люди, отF римавши здебільшого традиційF не християнське виховання в колі своєї родини і віруючи в БоF га, звертаються до Нього своїми словами, віддають перевагу іншим нетрадиційним формам молитви. Тому наважуємося констатувати в середовищі цієї соціальної групи певну зміну у сприйнятті Церкви як спільноти Божого люду, а також трансформацію тих засоF бів (у даному випадку це молитF ва), з допомогою яких цей люд єднається і творить спільноту чи то під час богослуження, чи на самоті. Це може бути показником зростання серед молодих хрисF тиян популярності індивідуалісF тичних тенденцій, які, однак, часто з’являються не як наслідок поглиблення особистого зв’язку з Богом, а швидше чеF рез брак усвідомлення суспільної природи Божого люду (Церкви). Наступні запитання мали на меті визначити місце і значення Церкви як інституції і Церкви як духовної спільноти вірних у житті студентської молоді. Вони дали такі результати: 275 респондентів із 777 беруть участь у богослуженнях в неділю і свята, тобто виконують свій християнський обов’язок. Про це свідчить і той факт, що 355 із 832 студентів відзначили, що богослуження допомагають у їхньому духовному зростанню. В той же час значна кількість опитаних до церкви ходять лише кілька разів на рік (394 із 777), подібно, як і 304 особи із 832 опитаних віддає перевагу приватній молитві. На запитання про участь у християнських організаціях лише 38 із 751 респондентів дали ствердну відповідь, тоді як 343 із них взагалі не знають про їх існування. Відповіді на запитання: “Як часто Ви сповідаєтеся і причащаєтеся?” мали б пролити світло на, так би мовити, “якість” і глибину релігійних почуттів опиF таних молодих людей. Характерно, що із 738 осіб лише 28 сповідаються і приймають Причастя один раз на місяць. Більшість (362 особи) виконує це як обов’язок один раз в рік. У той самий час студенти прагнуть духовного поступу і розвитку, а часто й елементарної поради, позаяк на питання: “Чи потріF бен капелан у вищих навчальних закладах?” абсолютF на більшість із них відповіла “Так” (619 із 849 осіб). Обираючи між психологом і священиком в ролі порадника, 418 із 689 опитаних обрали священика. Церковна ієрархія, люди, які присвятили себе Богові і Церкві, сприймаються сьогодні молодими людьми доволі просто і навіть до певної міри іронічно, хоча й без сарказму. Ієрархія в Церкві — це “звичайні люди з особливими завданнями” (508 із 723 осіб). І хоча 23


добрий пастир більша частина (515 із 735) доволі чітко собі уявляє функції церковної ієрархії, лише 170 респондентів заявило про своє критичне ставлення до них. З результатів цієї групи запитань перед нами постає доволі суперечлива картина. З одного боку, стуF дентська молодь міста Львова досить прихильно ставиться до Церкви як суспільної та релігійної інституції, а також вважає її корисною для свого духовного поступу, віддає перевагу священикові перед психологом тощо. Натомість, з іншого боку, відносно невелика кількість студентів бере активну участь у парафіяльному житті церковних спільнот, хрисF тиянських організаціях, частіше, ніж раз на рік, приступає до Сповіді і Святого Причастя. Проблема нечисельності заангажованих в церковному житті молодих людей полягає частково у внутрішньому незацікавленні. Проте, очевидним і вирішальним в даній ситуації є також брак чіткої та цілеспрямоваF ної політики з боку церковних структур, яка мала б буF ти націлена на привернення молоді до свого лона. Важливим у даному контексті є залучення нетрадиційF них заходів, в тому числі й запровадження практики капеланства. Це, в свою чергу, змушує до формування спеціально вишколеного штату серед священиків. Необхідною є, мабуть, і трансформація форм та діяльF ності існуючих релігійних організацій для молоді. Загальновідомо, що студенти вищих навчальних закладів є передовою частиною молоді загалом, а також авангардом цілого суспільства. Тому були поF ставлені також запитання, які стосувались вартосF тей у житті, які молодь ставить на перше місце. Мусимо відзначити той факт, що респонденти доволі свідомо оцінюють сучасну ситуацію. Домінантними для себе студенти визначають загальнолюдські варF тості, такі як: права людини, моральні цінності, що збігаються із християнськими. Респонденти усвідомF люють особисту відповідальність за долю суспільства. Даючи оцінку сучасному станові українського сусF пільства, з 1572 опитаних 444 особи поставили на перше місце важке економічне станоF вище, яке не дозвоF ляє більшості

24

мешканців забезпечити собі і своїм близьким елементарних людських умов існування, зокрема, прав на освіту, лікування, відпочинок тощо. Важливим, на нашу думку, є те, що 385 опитаних висунуло на перше місце загальну байдужість української громадськості до майбутнього своєї країни. 314 осіб відзначило поширення корупції. Очевидно, тут йдеться не тільки про сферу освіти і нижчих рівнів влади, але й про тотальну несправедливість, розтлінність усіх владних структур аж до найвищих щаблів. Наступні 285 опитаних зазначили неповагу і порушення основних прав українців у їхній державі. У цьому блоці були також запитання про моральні та родинні вартості, оскільки здорова родина є заF порукою здорового і благополучного суспільства. Отож, на запитання про нерозривність христиF янського подружжя 454 із 756 опитаних відповіли, що воно мусить залишатись нерозривним, хоча й досить великий відсоток (244 особи) твердив, що все залежить від конкретних обставин. Доволі втішні результати ми отримали з відповідей на запитання: “Чи вважаєте Ви аборт гріхом?” — 489 із 772 респонF дентів погодились із цим. Характерним виявились результати опитування стосовно моральноFетичних цінностей через призму приналежності респондентів до міського чи сільського середовищ. Перші з них, хоч і не так активно практикують традиційні форми церF ковного життя, як це робить сільська молодь, набагато серйозніше сприймають та застосовують до власного життя християнські істини та норми. Ситуація серед мешканців села виглядає обернено пропорційною. Ці дані свідчать про реальну небезпеку формалізації релігійності як такої, зведення її до сфери недуF ховного, зовнішнього, такого, що дозволяє комфортно співіснувати в середовищі, яке покиFщо (!) підтримує релігійні традиції. Подібна формалізація загрожує повним занепадом зацікавлення Церквою, пошуком інших форм духовності. Варто ще раз наголосити на вирішальну роль у даній ситуації цілеспрямовано розробленої церковної політики, яка мала б метою реально прищеплювати молоді християнські вартості, вчила застосовувати їх в цьому сповненому труднощів та суперечностей житті, яке часто пропонує прийняти релятивістичні ідеї як простіші чи легші. На даному етапі і Церква, і державні органи намагаються всілякими способами виправити ситуацію, що склалася. Зокрема, було офіційно проголошено орієнтацію зовнішньої і внутрішньої політики нашої країни на христинські вартості, створено Комісію у справах молоді при Кабінеті Міністрів України. Проте, як зазначає львівський соціолог дFр Наталія Черниш, в Україні сьогодні є потреба у виробленні “‘нової концептуальної схеF ми, у якій молодь виступатиме не пасивним суспільним об’єктом, але активним дієвим суб’єктом соціальних, економічних і політичних процесів”9. Йдеться про переосмислення місця і ролі молоді у соціальних і державотворчих процесах, про


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

збільшення довіри і свободи для виявлення своїх позиF цій, своєї думки, для реалізації нових ідей як у молодіжF ній політиці, так і при вирішенні ключових питань управління державою.

добрий пастир своєрідний апокаліптичний синдром. Тобто, за умов різноманітних соціальних трансформацій, харакF терних для зламу століть, які до того ж посилюються економічними негараздами, люди схильні шукати поради, порятунку, елементарного спокою у релігії.

Молодіжні рухи, що виникали у лоні Церкви на Заході (не як опозиція, а радше як внутрішня ініціатива самої Належить також зазначити, що ані духовне Церкви), свідчили про прагнення молодих людей не до відродження, ані духовний занепад не відбуваються бунту заради самого бунту, не до революції, а до оновF раптово. Тому посилений інтерес молоді до духовних лення. Вони виявили спробу пошуку питань, а також її прихильне конструктивних змін та надали ставлення до традиційного хриF Загальновідомо, що нового подиху церковному життю. стиянства не є достатніми підстаF студенти вищих Власне ці молоді люди взялися вами для того, щоб сподіватися на запроваджувати у життя постанови навчальних закладів є автоматичне утвердження серед цієї Другого Ватиканського Собору, браF вікової групи християнських варF передовою частиною ти на себе саме ту роль мирянина, яку тостей і моралі. Молодь свій крок молоді загалом, а також цей Собор окреслив. Відтоді поFчали зробила, тепер черга за Церквою…10 авангардом цілого говорити не тільки і не стільки про Так подібно, як у своєму часі Св. Іван суспільства ... домінант% суб’єктне становище мирян у Церкві, у першому своєму посланні писав до ними для себе студенти як про їхню активну поставу молоді, яка залишилась сильною і співучасників священичої, пророчої визначають витривалою в Божій науці, так і та царської місій у світі разом із своїм загальнолюдські вар% Святіший Отець Іван Павло ІІ Господом. Особливе місце було тості, такі як: права звернувся до української молоді, яка, визнане за молодими — це вони людини, моральні незважаючи на пережиті пересліF мають стати першими і безF дування і сьогоднішній цінності, що збігаються посередніми апостолами серед своїх агностицизм, залишилась при Божій із християнськими. ровесників, виконуючи апостолят, науці. Саме для цієї молоді Святіший перш за все, у рідному оточенні. Отець приготував своє послання, яке Під впливами потоків “нефільтрованої” медіаF цілком можна зрозуміти лише тоді, коли перебувається продукції із Заходу в Україну, яку чисті (в сенсі у цій науці, слухаючи голосу сьогоднішнього апостола порожні, незаповнені) душі молодих українців народів. Саме християнську молодь він закликає до абсорбували як екзотику і прояв демократії, з’явилося святості і апостоляту, вказуючи на Божу допомогу, яку ціле покоління молоді, виховане на західних моделях молода людина може отримати від Христа. Він ставить сприйняття світу, дійсності, іншої людини. конкретне запитання, яке виникає в молодої людини: Природньо, що й на українських теренах починають “. . .чи можливо сьогодні бути святим?” І дає таку з’являтися аналогічні із західними явища. Їхні відповідь: “Якби треба було розраховувати лише на очевидні прояви можна спостерігати вже зараз на людські зусилля, старання були б марні. Справді. Ви прикладах появи нових на наших теренах субкульF знаєте про ваші успіхи і поразки; знаєте, як важко турних молодіжних напрямків, основними символами людині, які небезпеки її підстерігають та до яких яких є Інтернет, телебачення тощо. Зрозуміло, що самі наслідків призводять її гріхи. Інколи нас охоплює по собі ці засоби не є чимось негативним, навпаки, розчарування, і ми думаємо, що ніщо в світі, ані в собі вони полегшують комунікацію між людьми і навіть змінити неможливо. (...) З Христом святість — Божий можуть служити досить ефективним засобом єванF план щодо кожного охрещеного — стає досяжною”11. гелізації. Однак, на даний час переважна більшість Далі Святіший Отець вказує на середники до святості, інформації, що надходить через нові інформаційні якими є молитва, віра, дияконія (служіння), слухання технології, є деструктивною. Вона часто відверто Його слова, Святі Тайни, особливо Євхаристія і пропагує і насаджує певні способи поведінки, світогляд покаяння12. і вартості, протилежні до християнських. Осягнувши особисту святість, молода людина повинна Зрозуміло, що соціологічні дані є до певної міри стати апостолом у своєму середовищі, першою піти за відносними. Як продемонстрували результати соціF Христом і прикладом свого життя вказати дорогу до ологічних опитувань, реальна поведінка респондентів апостольства. суттєво відрізняється від того, що вони декларують під “Господь хоче, щоб ви були сміливими апостолами час опитування. До того ж, очевидною є неспівF Його Євангелія й будівниками нового людства. Як ви мірність моральноFетичного боку в стосунках між можете твердити, що вірите в Бога, Який став чоF людьми, коли при повних у святкові дні храмах ми на ловіком, якщо не повстанете проти того, що принижує кожному кроці можемо зустріти неповагу, здирництво людську особу і знищує родину? Якщо вірите, що і байдужість один до одного у повсякFденному житті. Христос об’явив любов Отця до кожного сотворіння, Тому в конкретній історичній ситуації хвиля заF не можете уникнути жодного зусилля, щоб зробити цікавлення духовністю може розглядатися також як 25


добрий пастир свій внесок в будівництво нового світу, заснованого на силі любові і прощення, на боротьбі проти неF справедливості. Моральне, духовне зусилля в ділянці політики, економіки, культури і техніки повинно служити людині та її повноцінному розвитку”13. У промові Святішого Отця, в першу чергу, можна визF начити три послідовні етапи формува��ня, які переF живає кожна молода людина у ставленні до Христа і своєї віри. Ними є: пізнання Христа, розуміння науки Христа і свобідний вибір йти за Христом або від Нього відійти.

Бог є добром. А це означає, що в Ньому і тільки в НьоF му — першоджерело всіх цінностей і причина нашого вдосконалення. Без Нього — без звернення до Бога — увесь світ набутих цінностей зависає у цілковитому вакуумі, втрачає свою зрозумілість і виразність. У цій ситуації зло мислиться як добро, а добра, як такого, не існує зовсім. Чи ж не переконує нас у цьому досвід недалеких років, коли Бога намагалися відкинути за межі оцінок, цінностей і вчинків?

Святіший Отець на прикладі зустрічі юнака з Христом вказує не лише на матеріальне багатство, про яке, без сумніву, йдеться у цій розмові. Але рівно ж хоче вкаF “Прийняти Христа — означає отримати від Отця pати молоді на багатство, яке кожний доручення жити в любові до Нього і має, а саме — на молодість. Про це до братів, бути зі всіма однодушним, Молодіжні рухи, що виразно він навчає у своєму без жодного відкинення; приймати посланні до молоді під назвою “Parati виникали у лоні Церкви Христа — означає вірити, що в людF semper” (Будьте завFжди готові). ській історії, яка насичена злом і на Заході ..., свідчили стражданнями, останнє слово налеF У розмові з юнаком Христос дає конF про прагнення молодих жить життю і любові, тому що Бог кретний дороговказ, неначе компас, людей не до бунту прийшов, щоб жити посеред нас, доF який допоможе доплисти до присF заради самого бунту, ки ми будемо жити в Ньому”14. тані: “Виконуй заповіді”. Це означає,

не до революції, а до

що кожна молода людина повинна У час, коли наше суспільство претенF оновлення. Вони разом з юнаком перевірити своє сумF дує на демократичний устрій, у часі, виявили спробу пошуку коли виростає вже нове покоління, ління й відповісти на Декалог. ВажF яке не зазнало тоталітарного режиF ливо, однак, щоб це сумління не зраF конструктивних змін му, коли ми можемо втішатись хоч дило, щоб не викривилось під вплиF та надали нового провізоричною, але свободою, СвятіF вом релятивізму чи утилітаризму. Це подиху церковному ший Отець для нас наводить приклад є надзвичайно важним у період життю. ізраїльського народу, який прямує до розвитку молодої людини, яка визF вибраної землі, отримавши дорогоF начає свої життєві орієнтири, а цінF вказ, яким є Божі Заповіді. Не даремно ми мусимо ність тих орієнтирів і вартостей заFлежить, в першу сьогодні, блукаючи в пустелі, переживаючи різні чергу, від чесності, правдивості сумління, і його випробовування, прийняти і наново переосмислити чутливості17. вартість цього Декалогу для кожного з нас, щоб не “Моральна особистість, що формується в молодості, — проміняти правдивого Бога на фальшивих Богів. це найбільша цінність для будьFякої спільноти (роF “У нинішньому світі бачимо швидкі соціальні переF дини чи суспільства) у професійній, культурній і полF міни, захитано багато моральних основ, уводячи люF ітичній сферах. І, врештіFрешт, — це цінність для 15 дей у хаос, а іноді — навіть у відчай” , — константує самої Церкви. Святіший Отець. Ця ситуація породжує багато питань, Запитання про вартість і сенс життя, як ми вже на які молодь шукає відповідей. згадували, особливо стосується багатства молодості. Саме тому молода людина, яка хоче щось осягнути Воно походить із самого серця пошуків і неспокою, у своєму житті, починає задавати глибокі запитання, що з’являються тоді, коли треба прийняти і реF які стосуються її майбутнього і її перспективи у житті. алізувати програму власного життя, коли молодість Відповідаючи на ці запитання сучасній молоді, Іван випробовується власним терпінням або терпінням Павло ІІ подає приклад багатого юнака, який з пиF інших; коли зазнає глибоких потрясінь від засилля танням про власну преспективу і майбутність зла, що панує у світі; нарешті, коли стає вічFнаFвіч із приступив до Христа: “Учителю, що маю робити, щоб тайною гріха людської несправедливості. У відповідь отримати життя вічне? (Мт. 19, 16). А Ісус йому на це звучать слова Христа, що тільки Бог є добрий... відповів: “Якщо бажаєш увійти у життя, зберігай 16 тільки Бог є любов. Ця відповідь може видатись декому заповіді” (Мт. 19, 17)” . важкою, проте вона тверда і правдива, бо містить Сьогоднішній юнак чи дівчина далі ставлять те ж цілковите вирішення проблеми. запитання перед Христом. Що мені робити, щоб Таким є Христос у розмові з юнаком. Так говорить успадкувати життя вічне? Тобто як мені чинити, щоби Христос — Учитель і Приятель, Христос розп’ятий і моє життя мало сенс і вартість. І в цій ситуації воскреслий, завжди той самий — учора, сьогодні, відповідь Христа означає: тільки Бог є безпосередF навіки”18. ньою основою всіх цінностей, тільки Він надає остаточного сенсу нашому людському буттю. “Тільки Ці слова папи є завданням для нас, що увійшли у нове 26


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

добрий пастир

№3 (60) травень−червень 2003

тисячоліття, де з цього послання маємо навчитись наслідувати Христа, зрозуміти свій авторитет і стати Христовим пророком у сучасному суспільстві. Для цього Святіший Отець подає нам певні напрямні, які виникають із зустрічі Христа з багатим юнаком. На завершення хотілося б усім побажати сповнення слів папи, які він написав у посланні до молоді всього світу з нагоди міжнародного Року молоді: “Бажаю вам у вашій життєвій мандрівці зустріти Христа, щоб довіритись Йому, очистивши своє сумління, — цей євангельський моральний код — для тих цінностей, яких прагне кожна духовна особа”19. о. Миколай ФРЕДИНА о%дн. Ігор БОЙКО 1. В. Є. Єленський, В. П. Перебенесюк ... — С. 53. 2. Див.: В. Є. Єленський, В. П Перебенесюк... — С. 75–84. 3. Детальніше див.: Н.Ф. Головатий. Социология молодежи. — К.,1999. — С.81 4. Див. оFдн. І. Бойко. Церква і молодь в Україні на зламі XX–XXI століть. Дипломна робота. — ЛьвівF Рудно. — 2002. — С. 31. 5. С. Жадан. Цитата за: М. Рябчук. Поет та його демони // Критика. — №11. — 1998. — С. 22. 6. В.Є. Єленський, В.П. Перебенесюк... — С.90. 7. Іван Павло ІІ. Переступити поріг надії. — К., 1995. — С.102. 8. Див. оFдн. І. Бойко, Церква і молодь в Україні на зламі XX–XXI століть. Дипломна робота. — ЛьвівF Рудно. — 2002. — с.34. 9. Й. Рацінгер. Слово, виголошене під час зустрічі з катехитами та вчителями релігії 10 грудня 2000 року. / / Арка. — Ч.4. — Лютий. — 2001. 10. Н.Й. Черниш. Соціологія. Львів. —1998. — С. 26. 11. Пор. оFдн. І. Бойко, Церква і молодь в Україні на зламі XX–XXI століть. Дипломна робота. — ЛьвівF Рудно. — 2002. — С 35–51. 12. Послання Святійшого Отця до молоді усього світу з нагоди XV світового дня молоді, ”Свічадо”, Львів 1999, №3, с. 7. 13. Див. Послання Святійшого Отця до молоді усього світу з нагоди XV світового дня молоді. ”Свічадо”. — Львів, 1999. — №3. — С. 8. 14. Послання Святійшого Отця до молоді усього світу з нагоди XV світового дня молоді. ”Свічадо”. — Львів, 1999.— №3. — С. 8. 15. Послання Святійшого Отця до молоді усього світу з нагоди XV світового дня молоді. ”Свічадо”. — Львів 1999. — №2. — С. 5. 16. Проповідь Святішого Отця Івана Павла ІІ на зустрічі із молоддю в Сихові, Львів 26. 06. 2001 р. № 4. 17. Проповідь Святішого Отця Івана Павла ІІ на зустрічі із молоддю в Сихові, Львів 26. 06. 2001 р. № 18. Див. Послання “Parati semper” № 35. 19. Послання “Parati semper” № 11–16

Суспільні, моральні та пасторальні проблеми нової економічної еміграції (продовження) Європейський досвід

У

Греції можна виділити декілька хвиль “украF їнської” еміґрації. Першу хвилю можна датувати початком 80Fх років минулого століття. Саме тоді у зв’язку з важким економічним становищем в СРСР, а головне, бажанням Греції змінити демоF графічне співвідношення населення на півночі країни (де переважали і швидко розвивалися мусульманські поселення), багато громадян грецького походження еміґрувало до Греції (їм відразу давали громадянство і відсилали на північ в доситьFтаки жахливі умови). В основному це були греки з причорноморських районів — Одеси, Грузії, Криму та місць їх комF пактного проживання — Маріуполя, Донецької області. Незважаючи на те, що ця хвиля не була масовою, вона створила плацдарм для наступних хвиль. Розпад Радянського Союзу та різкий економічний спад на теренах усього пострадянського простору привели до масової репатріації українських греків на початку 90Fх років, що можна назвати другою хвилею еміґрації. Прибуваючи на історичну Батьківщину, українські греки, як правило, досить тяжко адаптувалися до нових умов. Втративши українське громадянство, вони, тим не менше, не асоціюють себе з корінними еллінами, настоюючи на своєму чорноморському понтійському походженню. Очевидно, з плином часу ця категорія асимілюється, зважаючи на грецьке походження. Однак, не дивлячись на те, що громада греківFпонтійців не є носієм української ментальності, вона відіграла важливу роль у третій хвилі української еміґрації до Греції. Ця хвиля прийшлася на середину 90Fх років, коли різке падіння виробництва, криза українського села змусили громадян України шукати можливості додаткового заробітку за кордоном. Чому саме Греція стала тією країною, куди направились тисячі і тисячі українців? Якраз тому, що тут вже існувала громада греківFпонтійців, яка ще не втратила емоційного зв’язку з країною свого первинного громадянства та її народом. Загалом вони сприяли процесу нелегальної або напівлегальної еміґрації укранців у Грецію, допомагаючи перетинати кордон, отримувати тимчасовий дозвіл на проживання, працевлаштуватися. Окрім цього, приїзду українців до цієї країни сприяло її географічне розташування та характерні особливості грецької нації. Греція — країна 27


добрий пастир ЄС, найближче розташована до України, її кордони здебільшого проходять по гірській місцевості, що полегшує проникнення в країну. Крім того, самі греки, на відміну від німців чи англійців, дуже критично відносяться до місцевого законодавства, зокрема до тієї частини, яка регламентує порядок перебування та працевлаштування іноземних громадян. Таким чином, цей період став початком еміґрації власне українського населення до Греції. Умовно трудових міґрантів з України можна розділити на наступні групи: жінки, зайняті у сфері обслуговуF вання; чоловіки, зайняті на будівництві, в сільському господарстві, частково в сфері обслуговування. У близькому майбутньому цей притік повинен збільшиF тися у зв’язку з підготовкою Греції до Олімпійських ігор 2004 року і нестачею кваліфікованої робочої сили. Доречно згадати ще одну категорію жінокFімміF ґранток, про яку згадував у свій час древньогрецький історик Геродот. Під час своїх відвідин території суF часної України він писав: “Жінки в цих краях вигідно відрізняються від чоловіків відвагою, працездатністю та енергійністю”. Окрім цього, зовнішня приваблиF вість, відсутність серйозних феміністичних настроїв стали причиною значної кількості змішаних шлюбів між українками та греками. Відомі поодинокі випадки шлюбів українців з гречанками. Підсумовуючи, можна сказати, що всіма цими чинниками були зумовлені й особливості української присутності в Греції. Не враховуючи порівняно невеликої кількості етнічних українців, які легально і постійно проживають у Греції, зв’язок основної маси українців з цією країною носить тимчасовий характер. Прибуваючи до країни з метою заробітку і розпорошуючись по всій материковій та острівній території за місцем зайнятості, вони позбавлені основного консолідуючого фактору — стабільного компактного місця проживання. Окрім того, життя української громади невигідно вирізняється від життя, наприклад, вірменської чи інших громад тим, що українці здебільшоF го стоять на засадах “Моя хата скраю, я нічого не знаю”. Отримавши безF коштовно необхідну допомогу, украF їнець часто відвертається від свого земляка, який перебуває в тому станоF вищі, у якому ще місяць назад він був сам. Особливою характеристикою українF ської громади в Греції є експлуатація українців українцями. Дуже розповF сюдженими є випадки, коли за важF кохворими українцями безкоштовно і добровільно доглядають представниF ки вірменської, грузинської чи інших національностей, але ніколи! українF ської. Це торкається всіх сфер життя (працевлаштування, проживання тощо). 28

Як правило, спритні, ласі до легкої наживи люди швидко наводять контакти з кримінальними нелеF гальними кланами країни, які займаються фальF сифікацією документів, торгівлею жінками, наркоF тиками тощо, легко спонукаючи велику кількість українців до незаконних дій, що завдає великої шкоди як самим українцям, так і іміджу нашої країни загалом. Кількох років третьої хвилі еміґрації вистачило, щоб повністю змінити суспільну думку щодо України та українців. Вже мало хто говорить про давні історичні зв’язки, велику грецьку діаспору України, культуру тощо. На жаль, цьому не сприяють як події в Україні, так і позиції та дії українських дипломатичних установ. Певна категорія легальних українців частково в силу об’єктивних причин як, наприклад, російська асиміляція, втрата почуття національної принаF лежності чи, знову ж таки, “моя хата скраю. . .”, не цікавляться збереженням національної ідентичності чи уявою українця чи України в Греції, часто приховуючи сам факт свого походження. Згадки про Україну, здебільшого в грецькій пресі, бувають лише у випадках великих, міжнародного рівня скандалів, а інформація про Україну, яка обов’язково подається в російськомовній місцевій пресі (з огляду на велику кількість українців, отже потенційних читачів), в силу свого спрямування практично на 95 відсотків є негативною і компрометуючою. Що стосується дітей, майбутніх українців Греції, то перша категорія — це діти від змішаних шлюбів, які є майже повністю асимільовані і майже втратили українську мову як мову спілкування. Все вищесказане не сприяє процесу привабливості будьFчого украF їнського. Друга категорія — українські діти, які вчаться в грецьких школах і теж поступово асимілюються; в основному це діти розлучених українок, які важко працюють, намагаючись дати освіту своїм дітям. Вони потребують допомоги і підтримки. З одної сторони, це майбутні повноправні громадяни країни, які матимуть


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

літургіка

№3 (60) травень−червень 2003

можливість поступати у вищі навчальні заклади і т. д., з іншої сторони, їм треба допомогти зберегти націоF нальну свідомість і мову. Тут якраз неоціненною могла б бути підтримка Церкви і нашої парафії у вигляді катехизації, недільної школи, літніх таборів тощо. Є складність з виявленням таких дітей на території Греції, але з виходом нашого журналу, сподіваємось, цього можна буде досягти. І, нарешті, третя категорія – українські діти, що ходять до української нелегальної школи. Це найважчий випадок, тому що діти не отриF мують повноцінної освіти за українською програмою, абсолютно відірвані від дійсності грецького життя, не володіють грецькою мовою, не отримують належних знань, ні офіційного атестату, який би признавався будьFякою країною, автоматично переходячи в категоF рію майбутніх чорноробочих та прислуги для Греції, а може й України, у випадку повернення батьків на Батьківщину. Окрім цього, батьки платять доситьFтаки солідну суму грошей за некваліфіковану, неповноцінF ну з будьFякої точки зору освіту своїх дітей, даючи можливість збагачуватися окремим не чистим на руку українцям і грубо порушуючи при цьому закони країни, що може перетворитися у великий, не вигідний ні для кого скандал. У випадку організації, як говорилося, українських класів при грецькій школі, де викладалися б додатково українська мова, історія, релігія тощо і викладачі оплачувалися б грецькою дерF жавою, діти мали б можливість отримували повноF цінну безкоштовну освіту, вчили б українську мову та історію рідного краю за програмою української школи в рамках підписаної між країнами Угоди про співF працю в галузі освіти та науки, а за гроші, які даремно витрачаються зараз батьками, діти могли б навчатися додатково, як практикується в Греції, англійської мови, музики, танців, займалися б спортом тощо, що давало б їм можливість сподіватися на краще майбутнє. Окрім того, діти знаходилися б серед одFнолітків, брали б участь у суспільному житті, розвиваFлися б не на плітках та дезінформації українських нелегалів, а адаптувалися поступово до життя країни, у якій, очевидно, їм всеFтаки прийдеться жити. Для подолання існуючих проблем потрібно напоF легливо продовжувати роботу щодо ознайомлення грецького суспільства з історією, культурою, але й сьогоденням України, не замовчуючи правди, але й досягнень та потенціалу нації, максимально виF користовуючи засоби масової інформації. Вважаю життєво необхідним випуск українського журналу (зважаючи на досвід нашої газети, роль якої була веF личезною і сприяла зміцненню національної свідоF мості навіть російськомовних українців Греції). ЗвиF чайно ж, усі випадки експлуатації українців українF цями повинні суворо засуджуватися, навіть якщо вони прикриваються гарними лозунгами. п. ГГалина алина МАСЛЮК Редактор українського часопису “Вісник”. Експерт з українських питань ТТоргової оргової Палати Грецької Р еспубліки. Афіни Республіки.

Євхаристія

Д

ля християн завжди важливим було питання Євхаристії, її місця у Церкві. Чим реальніше поставав досвід самої Євхаристії, Божественої Літургії, Таїнства перемоги Христової і Його прославлення, тим сильніше робилось відчуття своєрідної євхаристійної кризи в Церкві. Змінилось сприйняття Євхаристії, самого її значення. Суть кризи — у невідповідності між тим, що здійснюється, і сприйняттям того, що здійснюється, його пеF реживанням. Життя люду церковного ніколи не було досконалим, ідеальним, але протягом певного часу ця криза перетворилась у якийсь хронічний, норF мативний стан, у якусь приховану “шизофренію”. Страшна вона не тільки ненавистю, розділенням, кров’ю, але, перш за все, посиленим повстанням проти Бога і Його Царства. Знову не Бог, а людина стала мірою всіх речей, знову не віра, а ідеологія, утопія визначають собою духовний стан світу. “Коли ви збираєтесь в Церкву”, — пише апостол Павло коринтянам. Тут його слова не стосуються храму, але природи і мети збору! Цей збір — євхаристійний, бо на ньому здійснюється “Вечеря Господня”, “переломлення хліба”. Від самого початку була така єдність Збору вірних, Євхаристії, Церкви. У розкритті її змісту і сенсу і полягає основне завдання ліF тургічного богослов’я. Ця єдність перестала бути самоочевидною для сучасної церковної свідомості. У богослов’ї, яке прийнято називати “шкільним”, зовсім не згадується про зв’язок Збору, Євхаристії і Церкви. Євхаристія визначається і розглядається як одне з Таїнств, але не як “Таїнство Збору”. У цій схоластичній догматиці просто ігнорується еклезіологічний сенс Євхаристії! Літургічне благочестя стало гранично індивідуальним. Сучасна практика Причастя підпорядкована до кінця “духовним потребам” окремих вірних. Ніхто не сприймає її в дусі самої євхаристійної молитви: “…а нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого...” Рання Церква твердо знала, що “закон віри” (lех credendi) є “законом молитви” (lех orandi) і вони нероздільні один від одного. Святий Іриней ЛіонF ський каже: “Вчення наше згідне з Євхаристією, а ЄвF харистія підтверджує вчення” (“Проти єресей”). В описах храму майже відсутня згадка про самоочевидність зв’язку християнського храму з ідеєю Збору вірних. Храм переживається і відчувається як собор, як збір у Христі неба, землі і всього створіння, як вияв суті і призначення Церкви. Дехто розуміє іконостас, як, перш за все, стіну, що відділяє святилище від мирян і кладе непрохідну між ними перепону. Але іконостас виник із буквально протилежних причин: не як відділення, а як з’єднання. Іконостас виник спочатку із переживання храму як “неба на землі”, як 29


літургіка

свідоцтва про те, що “наблизилось Царство Боже”. Як і весь іконопис у храмі, він є неначе втіленням бачення Церкви як собору, як єдності світу видимого і неF видимого, як з’явлення і присутності нового і преF ображеного створіння. Наші храми тепер не розF писуються, а завішуються багатьма іконами, які часто не мають до цілого храму ніякого відношення. Це нове відчуття святилища й іконостасу як поділу помилкове, тому що, очевидно, суперечить самому літургічному переданню Церкви! Це передання знає тільки поF свячення храму й престолу, але не посвячення свяF тилища окремо від усього “корабля” церкви. Увесь храм помазується святим миром, і внесення мощів, які мають бути поміщені у престолі, відбувається при заF критих зовнішніх дверях. До храму ми йдемо не для індивідуальної молитви, але щоб зібратися в Церкву і бути тими, ким стали в день хрещення — членами Тіла Христового! І чудо церF ковного Збору полягає в тому, що він — не “сума” грішних і недостойних людей, які становлять його, а Тіло Христове. Часто кажемо, що вступаємо у Церкву, щоб від неї отримати допомогу, благодатну силу, поF тіху. Але забуваємо, що ми і є Церква, що ми становимо її, що Христос перебуває у Своїх членах і що Церква не поза нами, не над нами, а ми у Христі і Христос у нас. В давнину той, хто не брав участі без причини у Євхаристійному Зборі, відлучався від Церкви і тим неначе сам себе відсікав від органічної єдності Тіла Христового. Євхаристія не є “одною із тайн”, одним із богослуF жень, але з’явленням і здійсненням Церкви. Суть Літургії порушує сучасне “індивідуальне” входження у храм в будьFякий момент богослуження. Ніби збеF рігаючи таким чином свою “індивідуальність” і “свободу”, людина не бере, фактично, участі в таїнстві Збору вірних. У Тайні священик — сам Христос, а Збір 30

вірних — Тіло Його. Тому і одяF гання священика, навіть якщо в наші дні воно відбувається до Літургії, пов’язане зі Збором вірних, бо воно є образом, ікоF ною єдності Христа і Церкви, нерозривної єдності багатьох, які становлять Одне. Білий одяг (підризник чи стихар), який коF жен із нас отримав у хрещенні, — це одяг всіх охрещених, одяг самої Церкви. Одягаючи його, священик показує єдність Збору вірних, що неначе об’єднує всіх нас у собі. Епітрахиль — це образ прийняття Спасителем нашої природи для спасіння і обожестF влення, знак того, що це свяF щенство Самого Христа. І також нарукавники на руки священика — уже не його руки, а Христові. Пояс — це завжди знак послуху, готовності, зібраності, служіння. Фелон — це слава Церкви як нового творіння, це радість, правда і краса нового життя, прообраз Царства Божого і Царя, Котрий навіки “воцарився і у красу зодягнувся”. Якщо умова початку Євхаристійного священнодійства — Збір у Церкві, то умова його завершення — сходження Церкви на небо, у Царство Христове. Тому теперішній Чин Літургії починається із торжественного благословення Царства. У схоластичних трактатах на особливу увагу заслуF говує своєрідне відокремлення Тайни від Церкви. Це потрібно розуміти не в тому значенні, що встановлені Тайни діють поза Церквою і є незалежними від неї. Ні, вони дані Церкві, здійснюються в ній і тільки їй дана влада звершувати їх. І, нарешті, вони здійснюються саме для неї. Царство Боже — зміст християнського життя, що включає знання про Бога, любов до Нього, єдність з Ним і життя у Ньому. Можна без будьFякого переF більшення сказати, що сьогодні назагал Царство Боже перестало бути основним змістом і внутрішнім двиF гуном християнської віри. На відміну від ранньої Церкви, християни наступних століть стали постуF пово все менше і менше сприймати Царство Боже як те, що “приблизилося”. Під Царством Божим вони все частіше розуміють “потойбічний”, “загробний” світ, і то лише у відношенні до індивідуальної, “особистої” смерті людини. Для перших же християн всеF обіймаючою реальністю і приголомшуючою новизною їх віри було якраз те, що Царство приблизилось і, хоча є невидиме “цьому світу”, уже перебуває “посеред нас”, уже світиться, уже діє в ньому... Великий і глибокий, насправді трагічний розрив починається із втрати отцівської традиції. У богослов’ї — західний “юриF дизм”, в іконописі — благочестива і сентиментальна “картина”, у церковній архітектурі — оздоблюване


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

літургіка

“бароко”, у церковному співі — лірична чуттєвість. Як тисячу років назад, так і зараз “простий” віруючий іде до храму для того, щоб дійсно “доторкнутися до інших світів”. У якомусьFто сенсі він не “цікавиться” богослуженням, так як “цікавляться” ним постійні його любителі і знавці всіх його дрібниць. Не цікавиться тому, що він отримує те, чого прагне: світло, радість, утіху Царства Божого, “мир і праведність у Дусі Святому”. Він твердо знає, що на деякий час пішов із “цього світу” і прийшов туди, де все інше, але таке потрібне, бажане, насущне, що ним потім сіяє і осмислюється все його життя. Він знає також, що не зможе висловити цього словами, але є щось, заради чого вартує жити, до чого все йде, з чим співвідF носиться, у чому здійснюється — це Царство Боже. І, нарешті, він знає: навіть якщо йому незрозумілі окремі слова чи обряди — Царство Боже дарується йоF му в Церкві, у “спільній справі” її, у “зборі”, у “сходженF ні”, у “любові”... Що означає “благословити Царство”? Це значить — признати його найвищою і останньою цінністю, як саме “життя”.

читаються, скільки дозволить час, Діяння Апостолів чи писання пророків. Потім, коли чтець перестане, предстоятель, за посередництвом слова, дає настаF нови, як наслідувати ці прекрасні речі. Потім всі ми встаємо і возсилаємо молитви. Коли ж закінчимо молитви, “.. .приноситься хліб, і вино, і вода. . .” Євангеліє почитається як книга. Цій книзі віддаємо почитання, як іконі чи престолу. Євангеліє для Церкви є словесною іконою, з’явленням нам і перебуванням серед нас Христа. Перш за все — ікона Його Воскресіння. Обряд кадження: вугілля, що горить, і ладан, що перетворюється в пахощі, і дим, що підF носиться до неба, — все виражає поклоніння творіння Творцю і Святість Божу, присутню серед людей. Молитва перед Євангелієм займає в таїнстві Слова те ж саме місце, що займає в Євхаристійній молитві епіклеза (моління про зіслання на дари Отцем Духа Святого). Зрозуміння і прийняття слова залежить від нас, не від нашого тільки бажання, але, перш за все, від таїнственного перетворення наших “мисленних” очей, від приходу до нас Духа.

Священнодійство спершу розпочинають із входу, про що до цього часу свідчить наш Чин Архиєрейської зустрічі. Для розуміння Євхаристії ідея входу має справді вирішальне значення. Сенс Євхаристії поF лягає, як вже було сказано вище, у входженні Церкви в Царство Боже. Таким чином, вся вона є входом. І возношення (анафора) стосується не лише Святих Дарів, але й самої Церкви — Збору вірних.

Суть єктенії усиленого благання у тому, що в ній Церква зосереджує свою молитву на особистих, приF ватних нуждах людини. Після цієї єктенії вигоF лошується єктенія оглашенних — за тих, що готуються до Хрещення.

Велика єктенія є, мабуть, антіохійського походження. Вона порівняно рано з’являється у візантійському чині богослуження. До ХII–XIII століття ця єктенія виголошувалася після входу, який супроводжувало співання Трисвятого. У деяких рукописах Велика єкF тенія називається “єктенія Трисвятого” чи “прошення Трисвятого”. У встановлені дні церковна процесія починалась у церкві святої Софії і направлялась до храму, посвяченого пам’яті святого чи події, яку святкували. Співання антифонів здійснювалось під час цієї процесії і закінчувалось при дверях храму чиF танням “молитви входу” і самим входом у храм духовенства і народу Божого для відправлення Євхаристії. Звідси — багатогранність антифонів, їх “змінність” у залежності від події, що святкується. Звідси походять і існують до сьогодні особливі антиF фони, приписані до великих Господніх свят. У сучасній практиці молитви, які читаються свяF щеником, стали тайними, “про себе”, так що збір людей чує тільки кінцеве славослов’я. На початках всі молитви Літургії читались вголос, бо суть літургійної молитви — участь всього Збору вірних, самої Церкви. Есхатологічний сенс входу, як приближення до престолу і сходження в Царство, найкраще виражений в молитві й співі Трисвятого. Читання Святого Писання складало з перших століть невід’ємну частину “Збору в Церкву”. В одному із найстаріших описів Євхаристії, що дійшли до нас, ми читаємо: “У день сонця буває у нас збір в одне місце всіх, хто живе по містах і селах, і

Євхаристійне приношення починається з того священнодійства, котре тепер називають звичайно “Великим входом”. У практиці ранньої Церкви ЄвF харистійна Жертва не тільки приноситься від імені всіх і за всіх, але приноситься всіма, і тому основою і умовою її є реальне приношення кожним свого дару, своєї жертви. Кожний приходить на Збір Церкви і приносить із собою все, що може виділити на її потреби, а це значить — на прожиття клиру, вдів, сиріт, яких утримує Церква як Любов Христова, як піклування всіх про всіх і служіння всіх усім. ДітиF сироти, які живуть на утриманні Церкви і не мають нічого, щоб принести, беруть участь у цій Жертві Любові, приносячи воду. У ранніх рукописах молитва “Ніхто не достойний” описана так: “Молитва, котрою молиться священик про себе, здійснючи вхід Святих Дарів”. На відміну від інших молитов Літургії, приноситься вона священиком приватно і про себе, а не від імені нас, що складаємо Збір Церкви. Згодом виймання частиць при поминанні перестало сприйматися як перетворення нами самих себе і один одного. “Херувимська пісня” має царську тональність. У ній приношення Дарів сприймається як тріумфальний Царський Вхід, як з’явлення Слова і сили Царства. У всіх поминаннях Літургії немає різниці між живими і мертвими (Мт. 22, 32). У тому вся радість і вся сила поминань, що вони стирають цю межу. Усі виявляються живими в Бозі. Тому немислимим було у ранній Церкві служіння особливих “заупокійних Літургій”. 31


літургіка Із літургічних пам’яток ранньої Церкви ми дізнаєF мось, що після возгласу: “Возлюбім один одного!” дійсно звершувався поцілунок миру, в якому брала участь вся Церква, увесь Збір вірних: “Коли приходить час надання взаємного прийняття миру, — каже святий Іван Золотоустий, — ми всі один одного цілуємо”. Цілування здійснювалося після Хрещення: єпископ цілував миропомазанного зі словами: “Господь з тобою”. При посвяченні нового єпископа увесь Збір, як клирики, так і миряни, також вітали його “цілуванням святим”, після чого він перший раз очолював Євхаристійне приношення. Співання Символу Віри було введене на початку VI століття. Його місце колись займала Тайна Хрещення. А Символ Віри був торжественним визнанням, заверF шенням приготовлення оглашенних до хрещення. Уже пізніше Символ Віри став використовуватись як мірило православ’я, як “межа”, яка захищає Церкву від єресей. Євхаристія давно вже не сприймається як спілкування і “з’єднання один з одним”. Вона стала особливо індивідуальним “засобом особистого освяF чення”, до якого кожен прибігає чи від котрого кожен здержується в міру своїх особистих і поFсвоєму “духовних нужд”, як ми їх розуміємо, настроєності, підготовки чи непідготовки. Схоластичне шкільне богослов’я, спочатку на Заході, а потім і на Сході, звело всю тайну Євхаристії до однієї частини — “Євхаристійного Канону”, а навіть не до нього, а до моменту переєстествлення. І саме тому всі інші частини Літургії стають неначе другорядними і непотрібними. Протягом багатьох віків існує проблематика переєсF тествлення, виражена питанням: коли, тобто в який момент, хліб і вино стають Тілом і Кров’ю ХрисF товими? Західна схоластика відповідає: в момент виголошення священиком встановлених слів: “Це є Тіло Моє... це є Кров Моя...” — слів, які складають “тайF ноздійснюючу, необхідну і достатню формулу”. Православне богослов’я стверджує, що перемінення відбувається не встановленими словами, а епіклезою — молитвою призивання Святого Духа. Але головний Євхаристійний Канон стосовно інших частин Літургії, а не у відділенні від них, “головний” тому, що в ньому знаходить свою повноту все, про що свідчить ціла Літургія. Починається це таїнство піднесенням, котре було б неможливим без таїнства Збору, таїнства приношення і таїнства єдності. СлоF вами “Благодарім Господа. Достойно і праведно.. .” починалась традиційна єврейська молитваFблагоF дарення. Її промовив Господь, коли починав Своє нове благодарення, яке повинно було піднести людину до Бога і спасти світ. У підручниках літургічна молитва благодарення розглядається традиційно у двох частинах, хоча йдуть вони одна за одною як єдина молитва. У давнину майже кожна церковна область мала свою анафору; тобто форму і текст молитви благодарення. 32

Одкровенням останнього дару з висоти є Церква, і проявляється вона у таїнстві благодарення, в котрому сповнює себе як Небо на землі. Схоластичне боF гослов’я ототожнює жертву, принесену Христом за нас і нашого ради спасіння, з Голгофтою, з хрестом, стражданнями і смертю. Христос на Тайній Вечері установив Євхаристію як сакраментальний спомин жертвенного Свого заколення на хресті, прийняття на Себе гріхів світу, відкупленого Його стражданням і смертю. І ця жертва, яка була принесена на Голгофті один раз, вічно “актуалізується” у Євхаристії. Протестантське богослов’я відкидає жертвенний характер Євхаристії як непотрібний і несумісний із вченням про неповторність і “достатність” Жертви, принесеної Христом раз і назавжди. Тайна Вечеря виявила Світло Царства Божого — ось вічний сенс і вічна реальність цієї події. Ні, не “владу” і не “право” переміняти хліб і вино встановив на Тайній Вечері Христос, а — Церкву. Так, становлення Євхаристії здійснилось на Тайній Вечері, але не як “інше” встановлення, відмінне від встановлення Церкви. Бо “з’єднані між собою Тайна Вечеря, Церква і ЄвхаF ристія є з’єднані своїм загальним і єдиним співF віднесенням до Царства Божого, до Царства, об’яF вленого на Тайній Вечері, дарованого Церкві і згадуваного — в його присутності і дійсності Євхаристії”. Як вже зазначалось вище, православне богослов’я вбачає мить переєстествлення дарів у Тіло і Кров Христа в час епіклези. Вся Літургія від початку й до кінця — це епіклеза — призивання Святого Духа, Який перетворює все те, що здійснюється в ній, кожне священнодійство в те, що воно являє і відкриває нам. Ціль Євхаристії не в переміненні хліба і вина, а в причасті Христа, Який став нашою поживою, нашим життям, об’явленням Церкви як Тіла Христового. Ось чому на православному Сході Святі Дари самі по собі ніколи не стали об’єктом особливого почитання, споглядання чи поклоніння. “В мирі вийдім!” — здавалося, ми знаходимося на кінці Літургії, але ні. Ми знову на початку, де почалось наше сходження до Трапези Христової — в Його Царстві. Ми йдемо в життя, щоб свідчити і здійснювати своє покликання. Воно є в кожного своє, і воно є нашим спільним служінням, спільною Літургією — “в єдиного Духа причастям”. Я вірю, що з ласки Божої, саме Східні Церкви зберегли і через всі століття пронесли це бачення, це самоF усвідомлення Церкви, це переконання, що “де Церква, там і Дух Святий і вся повнота благодаті” (Іриней Ліонський, “Проти єресей”, 4,18). Але саме тому ми повинні знайти в собі тепер силу зануритися в це євхаристійне відродження Церкви. Мова йде не про “реформи”, “пристосування”, “модернізацію”. Мова йде про повернення до того бачення і досвіду, котрим спочатку жила Церква. Ростислав БУДЗАН


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

отці церкви

Св. Атаназій Великий

В

асилій Великий, Григорій Богослов, Іван ЗолотоF устий — представники Золотої Доби Отців ЦерF кви, які, неначе ранні зорі, яскраво освітили небозвід Христової Церкви. У їх час Церква ще не була органічним тілом, не мала тієї богословської спадщини та потенціалу. Ці велетні віри виступили з нечуваною силою, стали справжньою окрасою Сходу, що надF звичайно захоплює своєю духовністю, внутрішньою радістю, містичністю. Схід зі своїм багатовіковим доF свідом став невичерпним джерелом святості та постійF ним натхненням для різного роду людей, які неодноF разово звертаються до його спадщини. У наш час здобутки Сходу вже не є чимось далеким, екзотичним. Саме завдяки праці багатьох богословів ми тепер можемо черпати із цих надбань багато цікаF вого, ще невідомого для нас, а головне — корисного. У щоденному житті, крокуючи тернистою стежиною до молитовного життя у Святому Дусі, ми потребуватимеF мо певних дороговказів, щоб не зійти з правильного шляху. До них же належать численні праці християнF ських мислителів Сходу та Отців Церкви, які намагалися ��онести до нас невичерпну цінність Божого Слова, його освячуючу благодать. У цій публікації ми розпочинаємо серію розповідей, що присвячена святоотцівській спадщині, хочемо ввести Вас у прекрасний світ, що видається надзвиF чайно близьким. Він ось тут — близько, хоча ще й досі залишається таким невідомим і незрозумілим. На жаль, сьогодні знаємо переважно лише імена Отців, та чи обізнані ми з їхньою особою та з безцінною спадF щиною, що вони її нам залишили.

Першим на Ваш огляд, дорогі читачі, представимо арF хиєпископа Олександрійського Атаназія Великого. Його можна зарахувати до тих борців за істину, в яких літературна діяльність може бути зрозумілою і осмисленою лише на фоні їхнього надзвичайно бурхливого життя. Зовнішніми подіями тут пояснюються передумови творення того чи іншого твору. Праці св. Атаназія нероздільно пов’язані з ниткою його життя; без знання останньої багато чого б залишилося незрозумілим. Листування самого св. Атаназія із видатними діячами тієї епохи, так як і власні його історичні твори, доповнюють те, чого бракує у інших його сучасників. Історики загально вважають, що св. Атаназій народився між 293 і 298 рр. в Олександрії. Ще за життя його називали “отцем православ’я”. Він був великим поF борником християнського вчення про Боговоплочення. Ще з юних літ завдяки своїм розумовим здібностям він звернув на себе увагу Олександрійського єпископа, котрий назначив його секретарем і ввів до свого дому. У 319 р. св. Атаназій стає дияконом і вже у перших творах (“Проти язичників” і “Слово про воплочення Слова”) окреслилась головна тема його богослов’я.

Атаназій супроводжує єпископа Олександра на І ВсеF ленському Соборі у Нікеї у 325 р., який був скликаний для заперечення навчання Арія та його єресі. З цього моменту вся його діяльність пов’язана із боротьбою проти аріанства. Цей Собор прийняв термін oJmouvsio~ (гр. “єдиносущний”), який виражає суть істинного вчення про Христа як про Другу Особу Трійці і потверF джує тотожність Його сутності із сутністю Бога Отця (тобто “єдиносущність” Сина Богу Отцеві) і, як насліF док, істинну божественність Сина. Великі здібності, які Атаназій проявив під час соборових дебатів, його рішучість і відвертість не могли залишитися поза увагою, і незабаром після закінчення собору у 326 р. після смерті попереднього єпископа Олександра він обирається олександрійським єпископом. Відразу ж після обрання Атаназія Євсевій, аріанський єпископ у Никодимії, розпочав висувати проти нього різноманітні звинувачення, котрі Атаназій легко спростовував. Незважаючи на безпідставність цих звинувачень, Атаназій був у лютому 336 р. засланий до Тріру, де провів більше двох з половиною років. Після цього, намаганнями прибічників Євсевія, АтанаF зія відправляли на заслання ще три рази, однак йому вдавалося на якийсь час знову повертатися на свою катедру (найдовшим його перебуванням в Олександрії був період з 346 до 356 рр.). Тільки в останній рік життя св. Атаназій отримав нагоду відносно спокійно виконувати свої єпископські обов’язки. За шість років свого останнього заслання Атаназій пиF ше надзвичайно багато творів на захист істинної віF ри. У цей час ним укладені одні з його найбільших творів (“Апологія втечі”, “Послання Серапіону Тмуідському про Святого Духа” та інші). Головними догматичнимим творами Св. Атаназія були “Чотири 33


отці церкви слова проти аріан” (близько 356–59рр.), присвячені підтвердженню Божества Ісуса Христа. Окрім цього, йому приписують “Життя св. Антонія” та ще цілий ряд трактатів та проповідей. Коли в Олександрії поширилася вістка про смерть імF ператора Константина у грудні 361 р., св. Атаназій отримав змогу повернутися на свій престол 21 лютого 362 р. Однак і це повернення не було довготривалим, оскільки цього ж року імператор Юліан Відступник, занепокоєний успіхом олександрійського святителя, знову його виганяє. І на цей раз пристановищем йому стала пустеля. Через декілька місяців (26 червня 363 р.) імператорFвідступник помирає і це дозволяє св. Атаназію повернутися на своє законне місце. Але вже вкотре це повернення було тимчасовим. Він знову відправляється на заслання і тільки у лютому 366 р. остаточно залишаF ється в Олександрії, де і проживає до самої смерті. Навесні 373 року “в досить похилому віці” св. Атаназій завершив всі свої справи, висвятивши одного із преF світерів на свого приємника, та спокійно помер у власF ному домі. Надзвичайна боротьба св. Атаназія принесла йому “баF гато вінців”. Він був зачислений до отців, патріархів, пророків, апостолів і мучеників, котрі боролися за істину. Навіть ті, що не бажають симпатизувати поглядам, яких дотримувався і захищав св. Атаназій, не можуть приF ховувати свого захоплення його великодушністю та героїчністю. Також і католицька доктрина Трійці з тих часів асоціюється із його “безсмертним” іменем. Історики є погано проінформовані про обставини і умоF ви духовного зросту й освіти св. Атаназія. Якщо про баF гатьох Отців і Вчителів Церкви відомо, під чиїм вплиF вом вони виросли і хто були їхні вчителі, то у випадку св. Атаназія маємо лише здогадки. Імен духовних наF ставників Атаназія Великого ми, на жаль, не знаємо. Припускають, він міг знати фіваідських жителів пустині, особливо преподобного Антонія Великого. Але цей останній був відомим вчителем монашого життя, однак ні богословом, ні філософом він не був. Звідси цілком можливо, що серед старших сучасників св. Атаназія не було яскравих богословських умів. Саме тут зростає значна особистість великого борця за єдиносущність Слова. Він, звичайно, пройшов той самий шлях світської освіти, що і всі молоді люди його часу. Твори св. Атаназія свідчать про велику начитаність, мова є достатньо літературною, а діалектика не дозволяє бажати кращого. Бачимо, що, можливо, значну частину його обдарувань слід приписати особистим якостям. Його слава, визнана сучасниками, не погасла і до наших днів. “Його життя і мораль — правило для єпископів, його догмати — закон для православ’я”, — каже св. Василій Великий. У наш час св. Атаназія спраF ведливо називають “одним із найвеличніших явищ всієї історії Церкви”, а “характерна особливість св. Атаназія — це бути великим у всьому…” Михайло ХАРИШИН 34

Наслідуючи Ісуса Сина Бога Живого У часи переслідування християн в античних театрах відбувалися прилюдні страти віруючих, сьогодні ж театральна муза покірно служить поширенню Слова Божого.

В

истава “Ісус — Син Бога Живого” була однією із перших творів на духовну тематику, виконаних на високому професійному рівні. Запорукою успіху та майстерного виконання стали відповідність духовного стану акторів, які вони виконували ці ролі. У давнину греки називали акторів лицемірами, або, як ми ще звикли чути, лицедіями (гр. u`pokrith,j). Проте, аж ніяк не повернеться язик сказати таке про сьоF годнішніх натхненників, акторів, які приймають участь у виставі “Ісус — Син Бога Живого”, де головну роль виконав заслужений артист України Тарас Жирко. Кожен християнин у своєму житті намагається слідувати стопами свого Небесного Наставника, немовби відображаючи життя Христа. Тарас Жирко переніс тихий мир своєї душі на сцену, звідки він міг


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

простір спілкування

ділитись ним із тими, хто прийшов з відкритим серцем. Тарас Жирко — львів’янин. Його батько провів сім років у радянських таборах, за відстоювання національної ідеї. МаF ти також була репресована із Київщини. У 15 років Тарас вступив до дитячої художньої студії “Ровесник”, у 1981 р. став студентом Київського театрального інституту ім. КарпенкаFКарого. Потім, у 1986 р. проходив військову службу. Смерть батька глибоко заторкнула чутF ливе серце митця, і він повертається до Львова, де працює у театрі Юного глядаF ча, а з 1988 р. — у театрі ім. Марії ЗаньF ковецької. Перший вихід на сцену відF бувся у виставі “Гайдамаки”. Головну роль Тарас Жирко вперше отримав у виставі “Діти Арбату”.

Сповідь У невимушеній атмосфері гримерної театру, під час репетиції вистави “Державна зрада”, Тарас Жирко по% годився поділитися сокровенними віхами свого життя. Зростав я у сім’ї, що дотримувалась засад християнF ського життя, проте за часів підпіллля у мене не було нагоди для сповіді. Якось Федір Стригун запропонував поїхати на зйомки одного серіалу у Карпати. Батальні сцени військового лихоліття фільмувались у місті ДоF лина, поблизу Гошева. Наш щоденний шлях до зніF мального майданчика пролягав повз Гошівську Ясну ГоF ру. Зйомки тривали кілька місяців, і я постановив проF йти 6 кілометрів пішки з Долини до храму на Ясній Горі, щоб облегшити душу Тайною Сповіді. Я загітував для цього навіть кількох своїх колег. Проте, коли приF йшов визначений час, обставини склалися так, що я пішов у цю подорож наодинці. У мої 32 р. це був дуже важливий для мене шлях. Я відчував якесь внутF рішнє піднесення і водночас страх. За моє життя неF наче боролись дві сили. Цікаво, що протягом подорожі трасою мене двічі ледь не збив автомобіль. Це знітило мене, адже я дуже боявся загинути без сповіді. І ось, коF ли я піднявся на Гору і увійшов до храму, то побачив звішений зі сповідальниці єпі��рахіль, це означало, що я можу приступити до сповіді прямо зараз. Але неF мовби якийсь внутрішній голос сказав мені, що я ще не готовий до сповіді і навіть не знаю молитви “ВіF рую”. А що як священик дізнається про це і не захоче мене висповідати? Я вже хотів був прийти іншого разу, заспокоюючи себе тим, що мені ще потрібний час, щоб вивчити молитву. Тоді я навіть вийшов з церкви. Але в останній момент подумав, що всеFтаки підійду до сповідальниці, а там нехай діється воля Божа. Після тоF го, як я став на коліна перед сповідальницею і отримав благословення священика, я зразу поділився з ним тим, що це моя перша сповідь і, можливо, краще буде, коли я прийду наступного разу, вивчивши молитву “Вірую”, котрої покиFщо не знаю. Але священик, сповненим лагідності, розуміння і миру голосом, відповів, що це

може зачекати. І тоді я почав сповідатись з усього моF го життя. Три рази протягом сповіді траплялось так, що щось неначе здушувало моє горло і я не міг більше говорити, тоді священик сам починав розповідати, як у часи війни його ледве не вбили, але Бог допоміг йоF му врятуватись. Ці короткі розповіді неначе додавали мені сили, і я продовжував розкривати перед Богом свою душу. Після сповіді я відчув дивовижне полегшення. Можливо простим збігом обставин, а може і знаком було те, що коли я зійшов з Ясної Гори, відразу ж під’їхав автобус нашої знімальноої групи. Коли я сів в автобус мій друг о. Тарас Синюра подарував мені мою першу вервицю. Тоді цього ніхто не помітив, але я відчував себе зовсім іншою людиною. Тепер я ділю всю свою історію життя на “до” і “після” тієї сповіді. Які якості, на Вашу думку, мусить мати добрий священик? Господь Бог є Творцем цього світу. Він опікується всіми людьми і нашим народом. Але навіть у Конституції УкF раїни сказано, що Церква відділена від держави, проте там не сказано, що держава відрікається від лукавого. Таким чином, держава відділяється від Церкви. Добрим священиком, на мою думку, є той, який є здатний зроF бити такий же вчинок, як священик з твору Гюго “Знедолені”. Коли Жан Вальжан, за його привітність і дозвіл переFночувати у його домі відплатив тим, що обікрав цього священика і втік, то після того, як Вальжана піймали і привели цього священика упізнати крадене, він сказав, що подарував Жану ці речі. І простив йому, розтоплюючи тверде серце Вальжана. Також я хотів би бачити у духовних особах, що мирське життя не є для них головним. Це легко помітити, бо стан душі людини часто відбивається на її лиці, тілі, поставі та поведінці. У справжнього священика я б хотів побачити більше тривоги, уваги та опіки. Як би вам довелося виголосити проповідь, яку тему Ви би вибрали? 35


простір спілкування Без вагань я б вибрав тему любові. Бо любов є всеосяжF ною: вона є у покаянні, вона є і натхненням. Людина за своєю природою є слабкою, а любов пробуджує неF відому внутрішню силу. Сила людина виявляється у її доброті. Тільки слабка і заздрісна людина здатна вчиF нити злочин. Характеризуючи сучасне світове суспільне стано% вище, якими тезами ви могли би означити пози% тивний і негативний його моменти? У світі сьогодні так багато зла і неправди, що він, здаF ється, призначенмй на загибель. Позитивним у цьому я вбачаю те, що світ завдяки Комусь все ще існує. Негативним віянням є нахабність, з якою зло відвойовує свою територію. Як вплинула на Вас головна роль у виставі “Ісус — Син Бога Живого”? Федір Стригун запропонував мені цю роль у 1993 р., і я погодився. Прем’єра відбулась у 1994 р. Перед тим, як прийняти участь у цій виставі, я з акторами, що виконували ролі апостолів приступили до сповіді перед Великоднем. Вистава — це завжди містерія. А справжня Містерія твориться у Церкві. Після сповіді і після цієї ролі я відчув усвідомлення гріха. З цим, до певної міри, стало важче жити. Тепер я зрозумів, що не зможу говорити неправду. Ще мій знайомий Василь Жданкін застерігав мене перед спокусою ототожF нювати себе з тим, роль кого виконуєш. Тому я ніколи не говорю, що “зіграв Ісуса”, а, радше, тільки “зіграв головну роль у виставі “Ісус — Син Бога Живого”. Розкажіть, будь%ласка, щось із Вашого життя. Не так давно я був запрошений до Києва для участі в українськоFіспанському проекті “Останній Дон Кіхот”. Віддавна моєю мрією було зіграти Дон Кіхота. ЧуF десним способом на роль Дульсінеї була призначена інша актриса. Але все ж таки ми з Тетяною зустрілись. Працюючи в театрі, я побачив достатньо світ, проте у свої 42 роки я зрозумів, що знайшов ту, котру так довго шукав. Вона родом із Києва, належить до Православної Церкви. Вінчання наше відбулось у храмі Пресвятої Євхаристії у Львові. Ось так, чи не останній Дон Кіхот зустів свою Дульсінею. Вистава “Ісус — Син Бога Живого” була однією із перших вистав на духовну тематику, що з’явились на українській театральній сцені після того, як так довго на цю тему не говорилось ні слова. Гордістю і натхненF ням сьогоднішнього театру є ті особистості, які неF лицемірно йдуть за покликом свого серця з відкритою до Бога душею та лицем, сповненим добра та миру, зверненим до людей. Інтерв’ю із заслуженим артистом У країни України Тарасом Жирком підготував Олег КРАВЧУК 36

Блаженний Симеон Лукач — підпільний єпископ Боже благословення в особливий спосіб перебувало із страдаючою, силоміць загнаною у підпілля Українською Греко% Католицькою Церквою. Єрархи у таборах Сибіру, священики у тюрмах, зруйновані та відірвані від можливості жити духовно люди — це один із аспектів історії Церкви. Інший — це безперервна душпастирська праця в умовах переслідувань, знущань та смерті. Блаженний Симеон Лукач якраз відноситься до тих людей, які голосили Боже Слово, незважаючи на небезпеку смерті чи арештів.

Б

лаженний Симеон народився 7 липня 1893 р. у с. Старуня Солотвинського району СтаніславівF ської (тепер ІваноFФранківської) області в сеF лянській сім’ї. Коли йому виповнилося 7 роFків, почав навчання у школі м. Богородчани. Після цього навчався 8 років у Коломийській гімназії, а у 1913 р. вступив до Станіславівської семінарії. Перша Світова війна (1914– 1918 рр.) принесла дволітню перерву у йоFго навчання, тому й семінарію він закінчив лише у 1919 р. У жовтні цього ж року був висвячений на священика єпископом Григорієм Хомишином. З листопада 1919 р. по грудень 1920 р. був парохіяльним священиком у селі Ляцне ТлуF мацького повіту. У грудні 1920 р. о. Симеона призначеF но викладачем морального богослов’я у семінарії, де згодом він став духівником. У квітні 1945 р. семінарію було закрито, а отець пеF реїхав до села Старуня, де жив до 1949 р. Тут він з дозволу пароха служив Літургії у місцевій церкві. У червні 1946 р. владика РПЦ Михайло Пельвецький заF боронив йому служити Літургії у храмі. Після того, як місцевий парох перейшов до Російської ПравославF ної Церкви, отець вирішив підкоритися єпископсьF кому наказові та припинив служити в церкві. Проте, тепер відправляв Літургії приватно у хаті, куди незаF баром почали приходити деякі парохіяни. Уділяв їм там Сповідь, Хрещення, шлюби. У лютому 1949 р. голова Солотвинської районної ради викликав о. Симеона до сільської ради, де звинуватив його в уділенні шлюбу. Він погрожував виселити отця із с. Старуня. Щоб не наражатися на небезпеку, отець покидає село і переїздить до Надвірної, де вірні також приходили до нього на квартиру за духовними поF требами, а він служив Літургії в кімнаті чи в когось із своїх парохіян у квартирі, хрестив і вінчав людей. Під


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (60) травень−червень 2003

час богослужень завжди було не менше тридцяти вірF них, які шукали духовної допомоги, страждаючи від комуністичного терору. 26 жовтня 1949 р. Симеона Лукача було арештовано орF ганами КДБ та інкриміновано наступне: “Після визвоF лення України від німецьких окупантів Симеон Лукач, будучи дійсним прихильником Ватикану, у 1945–1946 рр., в період возз’єднання Української ГрекоFКатолицької Церкви з Російською Православною Церквою, виступив проти возз’єднання та перейшов на нелегальне стаF новище”. 30 грудня 1949 р. слідчим видано постанову про продовження терміну слідства, мотивовану, зокреF ма, тим, що в “останній час отримано дані, котрі свідF чать про те, що Лукач Симеон, будучи прихильником Ватикану, є нелегальним єпископом ГрекоFКатолицької Церкви в Станіславівській області і керував антираF дянською діяльністю, яка здійснювалася уніатським підпіллям. Перебуваючи нелегально у Солотвинському районі та у Надвірній, у будинках католиків він оргаF нізовував таємні богослуження і займався антирадянF ською пропагандою, писав релігійні праці цього ж спрямування та зберігав заборонену літературу”. Важко сказати, коли о. Симеон отримав єпископську хіротонію. Однак, найбільш ймовірно, що його висвятив єпископ Григорій Хомишин у березні чи квітні 1945 р. у зв’язку з існуючою тоді реальною загрозою арешту ієрархії УГКЦ радянським режимом. ВрештіFрешт, 2 лютого 1950 р. після численних доF питів Симеона Лукача було звинувачено у тому, що: “У період возз’єднання УГКЦ з РПЦ він відмовлявся переF ходити на православ’я і залишався вірним грекоFкатоF ликом і прихильником Ватиканських ідей, займався пропагандою для відродження й збереження ГрекоF Католицької Церкви”. 14 серпня 1950 р. слуга Божий Симеон Лукач був

герої віри засуджений до 10 років ув’язнення у конF центраційних таборах Сибіру, незважаючи на факт, що у медичній довідці в’язень Лукач Симеон визнаний здатним тільки на “обмежену працю”. Кримінальна справа Владики Симеона Лукача є прикладом надзвичайної його духовної сили: протягом 16 допитів, які він переніс, він не зрадив Католицької Церкви та до кінця залишився вірним Христові. Усі підступні запитання слідчих були супроводжувані відповіддю: “Моя священича совість не дозволяє мені давати відповіді на ваші запитання”. Слуга Божий був спочатку у концентраційному таборі Красноярського краю, де 5 років виконував важку робоF ту лісоруба. У 1955 р. його було звільнено й дозволено повернутися до рідного села, де він продовжував свою “нелегальну” душпастирську діяльність. Але після обшуку КДБ у 1962 р. він був вдруге арештований. Вирок 69Fлітньому Симеонові Лукачу був наступний: “Відповідач Лукач вів релігійну нелегальну діяльність... із ціллю зміцнення Католицизму у Станіславові, чого і сам не заперечував під час судового розгляду”. Так, він вдруге засуджений, але вже до 5 років ув’язнення у труF дових таборах суворого режиму (без конфіскації майF на) і на 5 років заслання до віддалених областей УРСР. У Станіславівській тюрмі, внаслідок жахливих умов життя, поганої їди та насильницького жорстокого стаF влення з боку тюремної охорони, він захворів на туF беркульоз, хоча діагноз тюремного лікаря був — астма. Хвороба стала безпосередньою причиною страждань і смерті слуги Божого Симеона. У 1964 р. через критичний стан здоров’я Владику Лукача привезли до рідного села Старуня. Незважаючи на свою легеневу хворобу, він продовжував свою душпастирську діяльF ність: служив Літургії, сповідав. 22 серпня 1964 р. Симеон Лукач віддав свою душу ВсемоF гутньому Богові, віддав своє життя як свідчення твердої й непохитної віри. Похований у родинному селі Старуня. Український громадянин і єпископ Симеон Лукач був реабілітований двічі: спочатку у 1989 р. ІваноFФранF ківською прокуратурою офіційно визнано, що Симеона Лукача засуджено без законної на це підстави; та вдруге — у 1996 р. ІваноFФранківським обласним судом “через недостатність характеру злочину у діях відповідача”. На прикладі блаженного Симеона Лукача можемо побаF чити безмежну віру і вірність Христові та Його Церкві. Його святість надихатиме нас на свідчення віри, щоб люF ди, які потребують Божого Слова, могли побачити його у наших ділах та нашому житті. Сьогодні світ потребує цього свідчення віри у Несотворене Слово, що дарувало Себе нам, тому станьмо, як Симеон Лукач, і вже не смерF тю, але своїм життям вкажімо на Того Бога, Котрий є присутнім у світі і повсякчасно дарує Свою Любов. НесіF мо її у світ, щоб зродити у ньому нових святих Христової Церкви, які були б іконою Єдиного Бога та жили згідно з Його словами: “Любіть один одного”. Мирослав Латинник та Роман Сиротич Братство “Введення в Храм Пресвятої Богородиці” 37


богослов’я у фарбах

Колекціонування українського релігійного мистецтва у Львові: здобутки та історичний досвід Використано матеріали конференції “Українська Греко—Католицька Церква і релігійне мистецтво”, що відбулася у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа 30 листопада 2002 року.

П

ри всій неординарності ролі Національного музею у справі збереження пам’яток українсьF кого релігійного мистецтва, він мав своїх продовжувачів, появу яких можна розглядати як початок нового, хоч і через історичні обставини неF розвинутого етапу колекціонерства. Описане явище становить особливий інтерес у контексті нашої загальної теми, оскільки саме тут вперше виступала та традиція, продовженням якої покликане стати наше зібрання. ЇЇ поява пов’язана з розбудовою того, що яскраво було задемонстровано у діяльності НаF ціонального музею. Серед його виявів слід відзначити малозадокументований і через це й маловідомий музей Центральної василіянської бібліотеки й архіву при Онуфріївському монастирі. Проте, на увагу заслуговує, насамперед, створення у найближчі роки після заснування ГрекоFКатолицької Богословської Академії її музею, відкритого на початF ку нового академічного 1932/1933 р. Витоки, значенF ня й програму діяльности Музею Богословської АкадеF мії окреслив його ініціатор, ректор, згодом кардинал і патріарх, Йосиф Сліпий: “Академія, як один із проявів життя Католицької Церкви, маючи на увазі гарний приклад в особі Митрополита мусить також, перебрати на себе частинно ролю культурної праці й опіки над нашим церковним дорібком та стати теж заховавчим осередком церковної старовини. Сповнити це може лиш оснування свого власного Музею. До цього змушують академію і власні потреби. Пізнати церковну історію, мистецтво, літургіку, аскетику та загалом ціле минуле Церкви і забезпечити її розвій, і втримати на висококультурній висоті в майбутньому, плекаючи естетичний смак, можна тільки завдяки частим оглядинам і глибоким безпосереднім студіям. Без бібліотеки й музею не може бути основної праці в академії”. Ці думки, висловлені на офіційному відкритті музею, висвітлюють коротко програму діяльності Йосифа 38

Сліпого, реалізація якої дала за декілька років (станом на 1939 р.) другу у Львові збірку українського релігійного мистецтва з близько півтори тисячі пам’яток. Як і в Національному музеї, її основу складав фонд ікон, збірку яких розпочинали хрестоматійні нині “Святий Георгій” та “Собор Йоакима й Анни з євангельськими сценами” кінця XIV ст. з церкви Собору Йоакима й Анни в Станилі. Зусиллями засновника, який особисто немало зробив для поповF нення колекції, та директора М. Драґана (Й. Сліпий і тут йшов за вибором митрополита Андрея) уже через декілька років Музей Богословської Академії став однією з найважливіших українських інституцій таF кого роду. Його розбудова фактично вивела на новий рівень й саму справу збереження історичної спадF щини українського церковного мистецтва. На жаль, історія музею виявилася недовготривалою, бо із встаF новленням радянського режиму він, як і сама академія, був ліквідований, а його збірки згодом влилися до колекції Національного музею. Але такий короткий час існування музею є тим більш вражаючим, адже дав істотний, справді великий у своїх конкретних вимірах результат — гідне продовження наслідуваного зразка. Як окремий знаменний епізод тогочасного львівського колекціонерства, слід згадати діяльність митрополита Андрея, спрямовану на створення документального архіву історії Унії, що дала львівським збіркам ряд цінних пам’яток релігійного мистецтва Волині, а таF кож один із шедеврів місцевої школи малярства XVI ст. — монументальну храмову ікону “Преображення” з Кураша на Рівненщині. Для її одержання довелося навіть піти на своєрідну тактичну хитрість: оскільки православна громада могла б відмовитися передавати пам’ятку на збереження до грекоFкатолицької церковF ної інституції, прохання було надіслано від Президії Наукового товариства імені Т. Шевченка. Проте ікона потрапила до збірок “Студіону”, який мав також невелику колекцію церковного мистецтва, а з його ліквідацією у повоєнний час перейшла до НаF ціонального музею. Після 1939 р. опіка над “нашим церковним дорібком”,


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

поетична сторінка

№3 (60) травень−червень 2003

як називав музейну збірку Йосиф Сліпий, у її вже традиційних для львівського середовища формах стала неможливою. Ситуація змінилася щойно з початком 60Fих років, коли Національний музей (тоді Львівський музей українського мистецтва) відновив свої експедиції й продовжив активне поповнення колекцій, використовуючи нові історичні можлиF вості, зокрема поширивши збирацьку роботу на теF рени Волині, результатом чого стала одна з чотирьох найбільших збірок релігійного мистецтва волинсьF кого регіону. Від початку 60Fих років активно комплектувалася також збірка релігійного мистецтва Львівської галереї мистецтв, яка лягла в основу експозиції відкритого з кінцем 1975 р. МузеюFзаповідника “Олеський замок”. На жаль, поза окремими пам’ятками, вона фактично надалі залишається маловідомою. Невеликі, але вартісні збірки релігійного мистецтва мають також Львівський музей історії релігії та Музей народної архітектури і побуту. Проте в останні десятиліття львівські музеї, майже, припинили збирацьку роботу — їхні збірки поповнюються хіба–що за кошт випадкових надходжень, насамперед — із дарів. На цьому тлі цілком унікальним історичним прецедентом є збірка монастиря оо. Студитів, складена стараннями й зусиллями о. Севастьяна (Дмитруха). Нав’язуючи до давньої традиції (монастир мав неF велику збірку релігійного мистецтва ще перед 1939 р., яка нині зберігається в Національному музеї у Львові) й продовжуючи справу двох великих попередників в особах митрополита Андрея та патріарха Йосифа, реалізовуючи їхні заповіти, о. Севастьян зумів зібрати колекцію, яка вже нині є другою збіркою українського релігійного мистецтва після Національного музею й продовжує інтенсивно поповнюватися. Збірка оо. СтуF дитів — унікальний приклад розвитку тих великих історичних традицій опіки над національною релігійною мистецькою спадщиною, які започатковували й утверджували два великих проF відники Української ГрекоFКатолицької Церкви ХХ ст. Вона дає той рідкісний приклад служіння Церкві й народові, який за самою своєю природою може бути справою лише поодиноких обранців. Друга збірка релігійного мистецтва оо. Студитів демонструє повернення до історичної традиції опіки церковного середовища над мистецьким спадком як важливою невід’ємною складовою частиною історії і сьогодення Церкви.

Біблійне повчання із скарбниці мудрості стародавньої Греції “Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий”. (Мт. 5, 48)

Т

ож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну. І не вподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале”. (Рим.12,1F3)

Дивний чоловік Оповідають, що одного разу бог Сатир (у класичній міфології це бог дерев) забажав ближче познайомитися із людьми. Побачивши якось одного чоловіка, він почав спостерігати за ним. Коли настала зима, Сатир зауважив те, як той чоловік здійняв руки до свого лиця та почав їх зігрівати, видихаючи тепле повітря. Запитавши його про те, що

Тут наші сучасники мають, на що опертися і що продовжувати. Справа лише за тими конкретними людьми, які здатні організаційно підійти до цієї проблеми. Як і раніше, їх не може бути багато, проте вони є. На це вказує чергове продовження даної традиції в музеї Духовної Семінарії, що було запоF чатковане у 1930Fих роках.

Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ 39


гп ео ре тоиї ч вн іар си т о р і н к а любов’ю, привітністю, незалежно від обставин. Мабуть, це стане прикладом святості та досконалості, коли ми завжди будемо щиро старатися своїми діями допомагати оточуючим, надаючи їм свою підтримку — словом або ділом, даруючи іншим радість та добрий приклад. “Будьте, отже, мудрі, як змії, і прості, як голубки”. (Мт.10,16)

Дві жаби Жили собі в одному із ставків дві жаби. Але як наступило гаряче та сухе літо, ставок цілком висох, і тому жаби вирішили шукати собі інше місце для проживання. Під час своїх пошуків вони, раптом, побачили глибокий та повноводний колодязь, з якого яскраво виблискувала від сонця джерельна вода. він робить, Сатир одержав таку відповідь: “Це є такий спосіб у нас, людей, щоб хоч якось, власними зусиллями, зігрітись у часі холоду”. Згодом Сатир спостеріг ще одне невідоме для нього явище серед людей. Коли цей же чоловік сів за стіл обідати, то, споживаючи гарячу страву, брав неF величку порцію, охолоджував її подувом власних уст, а тоді споживав. Запитавши і про це, Сатир одержав відповідь: “Це спосіб, щоб охолодити гарячу їжу перед споживанням”. “Як дивно?!” — подумав собі Сатир. — “У людей відбуваються дивні та чудесні речі. Вони здатні власним подихом, власними устами чинити потрібні і корисні, а воднораз протилежні за значенням, згідно обставин, дії. А при цьому, вони так рідко зауважують це”. (З книги “Aesop. The complete fables”. Penguin books. 1998)

Розважання: Так у нашому житті стається, що кожна людина є в змоF зі своєму ближньому або допомогти, або нашкодити. І цю здатність можна використати як словами, так і вчинками. Проте кожен може повестись лагідно, з

Одна із жаб зразу ж запропонувала ускочити в нього та зробити його місцем для свого нового проживання. Проте інша жаба відповіла, що це небезпечно. Адже як тоді вибратися із нього, коли вода в ньому висохне, чи з інших причин не стане ньому води. ( З книги “Aesop. The complete fables”. Penguin books. 1998)

Розважання: Привабливі та сприятливі на перший погляд речі чи обставини не завжди є насправді корисними. Часто для оточуючих нас певні явища можуть видаватися сприйнятними чи потрібними, такими, які вартують на увагу та реалізацію, а часто вимагають і нашої безпосередньої участі. Проте будьмо розважливими, завжди добре аналізуючи та досліджуючи кожну справу перед її виконанням: “Хто бо з вас, коли захоче збудувати башту, не сяде перше й не порахує видатків, чи має чим закінчити, щоб часом, як поставить підвалину та не спроможеться скінчити, усі, що бачитимуть те, не почали сміятися з нього, мовляв, цей чоловік узявся будувати, та не міг закінчити!” (Лк. 14, 28%31) Лука Олег

Радіо «Воскресіння»

Слухайте Радіо «Воскресіння»

Репортажі та інтерв’ю про непересічні події в У країнських Церквах, ра діоF радіоF Українських проповіді священників та звернення єпископів різних конфесій, розповіді про візантійський та латинський церковні обряди, радіоверсії сучасних богословських праць, знайомство з літургічним роком, розповіді про мистецтво іконопису іконопису,, сакральну архіF тектуру тектуру,, церковний спів та музику

Перша програма Українського радіо

щодня

Понеділок 21.30

22.00 (субота)

40

23.00 (крім суботи)

Вівторок 21.30 Четвер 22.30

Слухайте нас в мережі Internet http//www.rr.lviv.ua

Львівська радіо% трансляційна мережа

Звукові файли оновлюються щоденно

Понеділок 10.00

Адреса: Р адіо «Воскресіння» Радіо

Вівторок 18.40

вул. Є. Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, Україна

Середа 18.40 Четвер 18.40 Субота 18.45 Мережа «Довіра FM»

тел. (0322) 74F23F03, факс 97F08F 75 EFmail: rr@rr.lviv.ua



Євангеліє на Христове Воскресіння