Bog stav ljydunojy by Piznay Pravdu

№ 3 (101) грудень - лютий 2013 Видається за благословенням ректорату Львівської Духовної Семінарії Святого Духа

Засновник і видавець: Львівська Духовна Семінарія Святого Духа Виконавчий директор: о. Володимир Крушельницький Комерційний директор: Роман Моравський Головний редактор: Руслан Боровий Заступник головного редактора: Тарас Остафіїв Редактори: Остап Микитчин Іван Костецький Верстка: Володимир Цайдер Дизайн: Юрій Цегельський Богдан Лопишко Фотограф: Богдан Лопишко

Редакція не завжди погоджується з думкою та позицією авторів. За достовірність поданої інформації відповідальність несе автор статті. Редакція залишає за собою право на скорочення та редагування матеріалів, зміну назви, додавання чи вилучення зображень без додаткового погодження з автором. Рукописи не повертаються та не рецензуються. Передрук чи часткове використання матеріалів допускається лише за умови посилання на часопис «Пізнай Правду» (для інтернет-видань – гіперпосилання www.magazine.lds.lviv.ua).

У цьому номері: 4

Щоб людина стала Богом

Християнство: обмеження чи безмежна перспектива?

Щастя. Міф чи страх змін

Неподільність Людини

Лякливе серце атеїста

10 Задум Божий — доброзичливий 14

Воплочення починається з дитинства

День, коли народився Бог

Чи є ясла у твоїй душі?

Літургійні погляди патріарха Йосифа

Ікона, як вияв автентичного образу людини

Ми відповідальні за тих, кого приручили

20 років Духовних Мандрів

Світло від Світла

Правда про куріння

Біометричні паспорти — безвізова дорога в пекло?

Дар служіння

Кімната для одного

ТЕМА НОМЕРУ

Щоб людина стала Богом

Руслан БОРОВИЙ

Я мовив: «Ви – боги й сини Всевишнього усі ви» Псалом 81, вірш 6

«Бог став людиною, щоби людина могла стати Богом». Ця думка св. Іринея Ліонського (140-202 рр.) пізніше зустрічається в багатьох Отців Церкви та в інших християнських богословів. В цих словах висловлена сама суть християнства: несказанна милість Бога до впалої людини, яка відкриває нам шлях до безмежної єдності з Богом. У передсмаку свят Різдва та Богоявлення, яким просякнуте дзвінке холодне повітря, ці слова знову і знову нагадують про наше призначення, про те, для чого все ж таки Бог став людиною. Саме Вочоловічення Бога є моментом віднови порушеного людиною зв’язку з Богом. Ісус із Назарету – одночасно і Бог, і людина, інакше спасіння людства було би не можливим. Про це говорив св. Григорій Богослов у IV ст. в суперечці з Аполінарієм, який твердив, що при поєднанні божественності та людськості в Христі божественна природа домінує, бо людськість не може спасати. Таким чином, згідно з вченням Аполінарія, яке було засуджене у 381 р. на ІІ Вселенському Соборі в Константинополі, Ісус – це Бог в оболонці людського тіла. Натомість, св. Григорій на це відповів відомою фразою: «Що не прийняте, те і не спасенне». Тобто, спасається те, що з’єднується з Богом і якщо би Христос не був уповні Богом і вповні людиною, то людська природа залишилася би неспасенною, оскільки вона би не увійшла в простір Бога. Віру в те, що Ісус є Богом і людиною водночас ми постійно підтверджуємо у Символі віри: «Він задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком». Так. Саме «став чоловіком». Не одягнув оболонку, не прикинувся, не вдавав, але «став» – цілковито і вповні. Часто, особливо від дітей, можна почути питання, а чому Бог воплотився, чому помер, чи не було іншого шляху спасіння людини. Це питання хвилювало християнських мислителів не один раз і не одне століття. Західні богослови намагалися дати відповідь на це питання таким чином, що Воплочення Бога сталося для того, щоби відкупити людину від первородного гріха. Так, відомим є вислів святого Августина «O, Felix Culpa!», тобто «О, щаслива провино!», що означало те, що саме провина прародичів, яка стала причиною вигнання з раю, одночасно і стала причиною Воплочення Бога для спасіння людини. Проте, така думка викликає багато запитань: наприклад, із неї слідує те, що незбагненна таємниця Втілення Бога залежала

[4]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

від людського падіння, або ж що Бог був наче «змушений» робити щось для спасіння людини. Водночас, дуже відмінною є думка східних богословів. Так, один із найвизначніших Отців і Вчителів Церкви – Максим Ісповідник, абсолютно перевертає уявлення про Воплочення Бога та створення людини. Він вважав, що Вочоловічення Бога є першою і безумовною причиною творення світу. Першопричиною і ціллю є Воплочення Бога з поступовим нашим входженням і входженням усіх творінь в Бога, який сам втілився у творіння. Христос, як би це парадоксально не виглядало для нас, є Божественним сповненням Божого плану, заради якого і все постало. Бо через Христа всі століття і те, що в цих століттях, прийняли і початок, і кінець свого буття. Адже ще до століть було продумано Богом з’єднання міри і безмірності, обмеженого і безмежності, творіння і Творця. Звичайно, можна скептично ставитися до такого погляду, однак, безсумнівним залишається те, що Бог ввійшов у категорію творіння і тим самим поєднав і освятив його, «обожив», згідно з богословською термінологією. Апостол Петро у своєму Другому соборному посланні пише: «Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи, уникнувши зіпсуття, яке пожадливістю розповсюдилось у світі» (2 послання Петра 2:4). Христос вчинив нас усіх учасниками Божої природи. Це дійсність, у якій ми живемо і яка ставить перед нами питання: як ми її переживаємо, що вона для нас значить. для апостола Петра це не було просто даністю, він пізнав це під дією Святого Духа і намагаючись передати своїм учням те, що для нього означає участь у Божій природі, навчав: «І тому саме докладіть усі ваші старання і зрощуйте у вашій вірі чесноту, а в чесноті пізнання, у пізнанні – стриманість, у стриманості терпеливість, у терпеливості побожність, у побожності братолюбство, в братолюбстві загальну любов. Бо якщо це буде у вас, і буде у вас його багато, то воно не залишить вас без діла й без плоду для глибшого пізнання Господа нашого Ісуса Христа» (2 послання Петра 2:5-8). Вдумаймося в те, ким насправді є людина, якою її задумав і вчинив Господь. Нехай нашою дійсністю стане те, що Бог став людиною, щоб людина, за Його безмежною благодаттю, стала Богом. фото: архів ЛДС

ЛЮДИНА

Християнство — обмеження чи безмежна перспектива?

Остап МИКИТЧИН

фото: архів ЛДС

и замислювались ми колись над тим, що таке свобода? Про свободу ми чуємо скрізь, ми прагнемо її, думаємо про неї. Та чи знаємо, чим насправді є те, за чим женемося? Бог є любов, яку Він показав нам, ставши такою людиною, як і ми, витерпівши безмежні страждання і померши заради кожного з нас на хресті. Чи міг би Він, будучи абсолютною любов’ю, робити нам щось недобре, чи не з любові? Відповідь однозначна – ні! Та, на жаль, сьогодні спостерігаємо, що людина нарікає на Господа, кажучи, що Він її обмежує. Багато хто твердить, буцімто християнське віровчення несе в собі утиснення особи, не даючи їй розкритися вповні, а Заповіді, які дав Бог, є нічим іншим, як рамками, що сковують і не дозволяють жити «справжнім», «вільним» життям. Ми думаємо, що це щось дуже страшне і далеке, суворе та консервативне. Часто говорячи це, самі не знаємо і навіть не уявляємо, що ж таке насправді свобода. Чомусь говорячи про власну свободу, думаємо, що це можливість робити все, що хочемо. Але ми дуже помиляємось, бо в такому випаду це не свобода, а свавілля, яке завжди веде поряд із собою хаос та біль. Тому ми навіть маючи таку псевдосвободу і думаючи, що вільні, живемо у безладі, заручниками якого стаємо. Ми живемо так, бо не думаємо, що після сьогодні є ще й завтра, після смерті є повернення до правдивого дому. Людина сьогодення

живе у площині смерті, яка для неї є вінцем усього, вона вважає, що після неї немає більше нічого. Такі думки породжують помилкове переконання, що потрібно жити тільки сьогоднішнім днем, треба встигнути спробувати все, віддатися пристрастям, бажанням, насолоді, яка насправді задовільнить нас тільки на певний час, після чого ми знову будемо прагнути, як наркомани, наступної порції тимчасового щастя, що є нічим проти вічного ща-

руччям на хиткому мостику нашого життя, вони допомагають триматися і не падати у прірву небуття, а простувати до іншого берега, де нам відриваються нові перспективи, новий горизонт. Християнство не змушує нас відрікатися від світу, відмежовувати себе від інших, від всіх радостей світу, а дає можливість ними правдиво насолодитися. Відомий філософ, один із найвидатніших релігійних мислителів ХХ ст. – Мартін Бубер у своїй відомій праці «Я і Ти» писав: «Відвести погляд від світу – це не може привести до Бога; втупити погляд у світ – також не допоможе прийти до Нього; але хто бачить світ у Ньому, той перебуває в Його присутності». Отже, як бачимо, хибним є твердження про те, що Христова віра – це міцні кайдани, що зв’язують людину Християнсько-відпочинковий табір у с. Лібухове стя, яке нам приготоване у Небі. і не дають їй ніякої свободи дій, Та чи є це свобода, коли тобою утримують особу від творчості керують пристрасті, коли ти є за- чи креативності, стоять на заваді ручником пожадання? її реалізації. Християнська віра Господь не зв’язує нас і не вчить нас бути відповідальними, змушує ні до чого, Він лише з думати про інших, думати про любові дає нам вказівки, чого наслідки того, що ми зробили, остерігатися, показує, що для нас вона робить нас більш далекоє кращим. Він не вирішує за нас, глядними. Адже там, де розум а дає свобідний вибір. Якби Бог невіруючої людини ставить крапподарував нам життя і все у ньому ку і вже бачиться кінець, христивирішував за нас, то чи це було би яни з вірою і надією дивляться нами прожите життя, чи ми би лю- вперед туди, де інші не бачать. Бо били такого Батька, чи почували- вони знають, що там є Той, Хто ся би ми самостійними, вільними завжди на них чекає, там є невиособами? Тому Він дозволяє нам черпна Перспектива і справжнє вибирати, а Заповіді Його є по- Спасіння, що там є Бог!

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[5]

ТЕМА НОМЕРУ

Щастя.

Міф чи страх змін?

Тарас ОСТАФІЇВ

и можеш прожити своє життя так, «як усі», не докладаючи зайвих зусиль, але чи будеш щасливим?... Для чого ми приходимо у цей світ? Куди повинні прямувати, чого прагнути, живучи в ньому? Мабуть, немає жодної людини, яка б не роздумувала над цими запитаннями. Когось вони спонукали шукати відповіді, хтось знаходив, хтось просто плив за течією, так і не відчувши справжнього задоволення від життя, хтось наполегливо шукав, але в неправильному напрямку і розчаровувався. Відтак постає закономірне питання: для чого Бог створив людину? Він, як будь-який люблячий батько, бажає бачити свою дитину щасливою. ЛЮДИНА ПОКЛИКАНА ДО ЩАСТЯ. Якщо відповідь така проста, то чому так важко зреалізувати своє покликання? Чому стільки людей в світі не можуть сказати: «Я став тим, ким мене хоче бачити Бог. Я реалізував своє покликання. Я – щасливий!» Відповідь криється в тому, що людина не знає, що є справжнім щастям, а що лише носить його Кожен має усвідомити, що Бог кличе людину не до постійного нагромадження матеріальних благ, а до зростання у святості, яка приносить людині непідроблене щастя в житті та душевний мир

маску. Дуже часто особа все життя біжить за фальшивим щастям, підкорює вершину за вершиною, думаючи: «Ось воно! Якщо я до-

[6]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

сягну цієї мети, то точно буду щасливим решту життя». Але відчуття правдивої радості та душевного миру не приходить.

і машину, успішного чоловіка / дружину, дітей, здобутками яких можна похизуватися перед друзями». Це дуже поширене

фото: suemiley.com

«Чому? – запитує себе людина, – і наче б то все робив правильно, досягнув того, чого прагнув, а в душі немає радості і спокою. Чогось бракує». І людина знову поринає в гонитву за примарним щастя. Якщо нас запитають: «Що для тебе означає бути щасливим?» , яку відповідь дамо ми – християни? «Ну, бути щасливим – це мати престижну роботу, добру зарплату, веселу компанію, гарне помешкання

уявлення щастя, яке накинув нам сучасний світ. Працюючи над його реалізацією, людина може пропустити головне в своєму житті, занедбати свою душу, особистісні стосунки з рідними і близькими, а будувати лише свій імідж та красиві мури навколо власного серця, до якого і сама ніколи не звернеться, і не дозволить ввійти ні Богу, ні іншій людині. Саме тому, кожен повинен усвідомити мету свого життя,

ЛЮДИНА зрозуміти, що є справжнім ща- вона щаслива по-справжньому і не смію просити Його про щось стям. Кожен має усвідомити, будь-де. більше. Не турбуйтеся про мене що Бог кличе людину не до Яскравим прикладом по- – радійте зі мною!» постійного нагромадження справжньому щасливої людини Отець Омелян віддав своє матеріальних благ, а до зро- є блаженний священномуче- життя служінню ближнім і осягстання у святості, яка приносить ник Омелян Ковч. Він перебу- нув справжнє щастя – став свялюдині непідроблене щастя в вав у дуже важких умовах жит- тим. житті та душевний мир. Кожна людиСаме душевний спокій, радість від Коли людина має багато на прямує до щаотриманого позитивного результату вад, пристрастей, нездоро- в боротьбі з гріховною пристрастю, стя своєю дорогою: вих амбіцій, але не зважаючи відчуття миру, внутрішньої гармонії, хтось у подружжі, на свій гріховний стан напо- радості та реалізованості – це кри- хтось сам, хтось у легливо співпрацює з Богом, монашій спільноті. терії справжнього щастя щоб їх позбутися, викорінює Усі ці стани є однаїх одну за одною, часто падає в тя в німецькому концтаборі ково цінними в Божих очах. Когріх, але знаходить в собі силу Майданек, але був щасливий жен шукає щастя, реалізовуючи просити у Бога на тому місці, де його хотів ба- себе у різних професіях та пробачення і далі чити Бог, відчував себе щасли- служіннях, головне – не втрапрацювати над вим, бо реалізовував своє свя- чати розуміння правдивого власним удоско- щенство у повній мірі, про що щастя і не гнатися за примарналенням та здо- свідчить його лист з концтабо- ним. Ознаками фальшивого буттям чеснот, хіба ру до рідних: «Я розумію, що щастя є постійний неспокій та вона не відчуває стараєтеся про моє визволен- відчуття нереалізованості в справжнього задо- ня. Але я прошу вас не робити житті. Людина прагне здобуволення від свого нічого в цій справі. Учора вони вати все нові і нові вершини з життя і радості від вбили тут 50 чоловік. Якщо я не надією, що отримає нарешті зауспішного виправ- буду тут, то хто допоможе їм пе- доволення від життя, але цим лення своїх вад? рейти ці страждання?... Я дякую лише виснажує себе і все більше Поступове набли- Богові за Його доброту до мене. поринає у вир світової погоні за ження до Бога, удо- Окрім неба, це єдине місце, де я «щастям». Тільки Бог може засконалення, здо- хотів би перебувати. Тут ми всі повнити ту порожнечу, яка існує буття святості та рівні – поляки, євреї, українці, в душі християнина і подаруваЦарства Небесного росіяни, латиші, естонці. З ти людині таким чином відчуття – ці речі роблять усіх присутніх я тут одинокий неземного задоволення від людину щасливою. священик... Тут я бачу Бога, прожитого життя. Це зрозумів Активна праця над Який єдиний та однаковий для блаженний Августин і сказав: власним освячен- всіх, незалежно від релігійних «[…]серце наше не спокійне, ням перемінює відмінностей, що існують між доки не спочине в Тобі». Саме світогляд лю- нами. Можливо, наші Церкви душевний спокій, радість від дини, її життя різні, але в усіх них царює той же отриманого позитивного рета навколишній великий Всемогутній Бог. Коли зультату в боротьбі з гріховною світ. Людина, яка я відправляю Службу Божу, всі пристрастю, відчуття миру, прямує дорогою вони разом моляться. Молять- внутрішньої гармонії, радості святості, починає відчувати себе ся різними мовами, але чи Бог та реалізованості – це критерії унікальною, а не просто однією не розуміє усіх мов? Вони вми- справжнього щастя. із багатьох, цінною в очах Божих, рають по-різному, а я допомаПам’ятаймо, що щастя – це важливою, відчуває, що її цінує, гаю їм переходити цей місток у не пункт призначення, а дорога, любить, про неї піклується най- вічність. Хіба це Кожна людина прямує до яку кожен перше Бог, а відтак оточуючі. не благословенпочинає щастя своєю дорогою: Особа відчуває, що вона не ня? Хіба це не є хтось у подружжі, хтось тут і тепер, сам, хтось у монашій є байдужою іншим, забутою найвеличніший присмак від спільноті. Усі ці стани є усіма, нікому не потрібною. Тоді вінець, простуванякий однаково цінними в Божих світ, зі своїм фальшивим ща- Господь ня по якій міг очах стям, не може поглинути люди- покласти відчуває в на ну, яка пізнала Світло істинне, мою голову? Саме так! Дякую своєму серці, а вершину задовотоді втрачають свою силу обста- Богові тисячу разів на день за лення від подорожі пізнає насовини, в яких живе людина, адже те, що Він послав мене сюди. Я лоджуючись вічністю з Богом.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[7]

ТЕМА НОМЕРУ

Неподільність Людини

Степан ПАСІЧНИК

итання людського буття впродовж довгого періоду часу залишалися і залишаються надзвичайно важливими в житті кожного із нас. Лише спроба призадуми над питаннями «Ким Я є?», «Для чого Я створений?» і «Яке моє місце в цьому світі?» викликає неабияку цікавість, скеровує до пошуку, але водночас і занурює нас в щось глибоке та невизначене. Звичайно, відповіді на вищенаведені питання можуть бути багатозначними. Мабуть, чітко сформованого плану щодо нашого життя ніхто, і навіть ми самі, не маємо. Ми живемо лише в теперішній момент, тут і зараз, все, що було до цього, залишається минулим, а все, що буде, є лише однією із багатьох можливостей нашого майбутнього. Людина втягнута у цю, так би мовити, круговерть подій, іноді настільки

джерело: wikipedia.org

частини. ни найперше як Особистості. Створюючи людину, Бог надав їй Це поняття «Особистості», яке зачимало дарів. Одним із найцінніших раз широко трактується в багатьох скарбів люпозитивістських дини є, влас- Тілесна чи матеріальна сфе- ф і л о с о ф с ь к и х не, її тілесно- ра говорить про людину як н а п р я м к а х , д у х о в н и й певну сукупність хімічних, н а с п р а в д і вимір, сфера, біологічних реакцій. Водно- включає в себе яка не просто раз, людині властивий світ глибинне припсихіки і саме взаємодія складає оснойняття людини. ву людського цих двох полюсів творить В християнсьіснування, – кому розумінні цілісну людину. вона в значній «Особистість» мірі впливає і на ставлення людини є найперше тією, яка є здатна на до оточуючих, і на її світогляд. Хоча, зв'язок зі своїм Творцем, вона є також ми не раз могли чути про важливість подібною до Нього, вона є покликаною духовного життя, різноманітних духов- творити, користуватися Божими дараних практик, однак варто зазначити, ми, але також одним із надзвичайно що людина є цілісною і цей принцип важливих завдань людини є віднайти цілісності духовного, психічного та саму себе. тілесного якраз-таки складає основу Згідно з християнським навчанням, існує два погляди на людину: трихотомія і дихотомія. Загалом, вони не є протилежними, а скоріше доповнюють один одного. Дихотомія передбачає існування в людині двох сфер: тілесної і духовної, в той час, як трихотомія говорить про поняття тіла, душі і духа, який розуміється «як вища частина душі», тобто він входить і належить до сфери людської душі. У Святому Письмі, зокрема у Посланні до Солунян, Павло говорить про Боже освячення духа, душі і тіла ( 1 Солунян 5:23). Виходячи із вищенаведених джерел, можна припустити, що вчення трихотомії було загально відомою істиною ще з античних часів. Незважаючи на минуле, достатньо часто матеріалістичне навчання, при якому в людині вбачали лише один із гвинтиків великого механізму, на сьогоднішній момент звернення до особової, тілесно-духовної сфери людини набирає чимраз більшого поширення. Загалом, застановляючись над природою людини, можна виділити два аспекти: духовний і тілесний. Тілесна чи матеріальна сфера говорить про людину як певну сукупність хімічних, біологічних реакцій. Воднораз, людині Леонардо да Вінчі, Вітрувіанська людина (1490 р.) властивий світ психіки і саме взаємодія цих двох полюсів творить цілісну люзахоплюється нею, що часто стає при будь-якої християнської антропології дину. загрозі втрати власної автентичності, – науки про людину. Тобто, важливо є Досліджуючи поняття психіки і свого «Я». Ця втрата може виража- розвиватися не лише в духовному на- тих процесів, що безпосередньо з неї тися подекуди в духовній пасивності, прямку, але цілісно: інтелектуально, витікають, необхідно звернути увагу нерозумінні або протиставленні до емоційно, фізично, психічно. Ця на саме її визначення. Цікавим є те, своєї не лише тілесної, але і духовної цілісність передбачає розуміння люди- що самий термін «психіка» є штучно

[8]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

ЛЮДИНА

створений. В основному він вживається на території країн пострадянського простору, також використовується як певна противага до поняття «душі», за своє суттю означується як певне суб’єктивне сприймання речей і світу. Досить часто використання поняття «психіка» здійснювалося лише заради того, щоб уникнути вживання терміну «душа», що в атеїстичній країні розумілось як дещо нереальне. Однак, в первинному розумінні, психіка і душа, з лінгвістичної позиції залишаються тотожними одне одному. Це найперше випливає із самої етимології слова psyche, яке перекладається як душа. І якщо спочатку сама психологія безпосередньо розвивалася як наука про людську душу, то згодом сфера її дослідження обмежилася вузьким фізіологічним аспектом. Водночас, духовність часто ототожнюється зі світом психіки, а іноді взагалі розуміється як синонімічний вираз. Однак, працюючи з духовною сферою, варто зазначити, що вона не піддається чітким окресленням і схематизації, як певна психічна функція людського мозку чи всього організму. Вона виходить не лише від людини, але від Бога. Тому людина внаслідок такої взаємодії людського і Божественного отримує певний досвід духовного життя. В будь-якому випадку взаємозв’язок духовних і тілесних процесів є незаперечним, а це, в свою чергу, дозволяє нам бачити духовне не як протиставлення до матеріального чи виключення останнього, що звело би всю духовність до розуміння матерії як зла, а все, що є духовним, відповідно нематеріальним, є добром. Від такого помилкового викривлення може зберегти лише цілісне бачення духовності людини, а не поверхове. Людська особистість є надзвичайно складною. Відомий філософ Микола Бердяєв порівнює її із цілим мікросвітом, визнаючи при цьому людську досконалість, а також її взаємозв’язок із цариною духовності: «В екзистенціальній сутності людина спілкується із духовним світом. Як творіння духовне вона перевершує світ». В християнстві принцип цілісності є базовим, адже лише розглядаючи людину всесторонньо, можливо проводити її духовно: «Християнство не розділяє людину. Ще в II ст. святий Іриней Ліонський сказав, що гріх людей полягав в тому, що вони не будучи ще вповні людьми, хотіли стати богами. Не пройшовши школу людської честі і благородства, освіченості і людськості – що ж можна говорити про обожествлення».

ЛЯКЛИВЕ СЕРЦЕ АТЕЇСТА

Віталій ПРОТАСЕВИЧ

юдина-атеїст – це особа, яка заперечує існування Бога. Такі люди скажуть - «Бога нема!». «Справді? – запитає християнин, – ти справді так вважаєш?». Можливо, я видамся дорогому читачу трохи наївним, але я не вірю в невірство атеїстів. Те, що ці люди заперечують існування Бога, тобто всім говорять, що Його нема, є явним, але чи дійсно вони не вірять в Його існування? На мою думку, атеїст – це «Адам» після гріхопадіння. Пригадаймо, Адам, згрішивши, боїться Бога, він від нього втікає: «Але почули вони луну від Господа Бога, що ходив собі садом під час денної прохолоди, і сховався чоловік зі своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду. Тоді Господь Бог покликав чоловіка і спитав його: "Де ти?". Той відповів: "Я чув твою луну у саді й злякався, бо я нагий, тож і сховався"» (Бут 3: 8-10). Адамове серце, в якому колись панувала довіра і любов до Бога, наповнилось страхом. Адам, який впав, боїться погляду Божого, оскільки його тіло, яке колись сяяло добром, тепер покрилось ганебною проказою гріха. О, лякливе серце атеїста! Хіба ти не є серцем впалого Адама? Невже ти не те серце, в якому живе страх? Хіба ти не те недовірливе серце, яке О, лякливе серце забуло про Божу атеїста! Ти на повні любов, і тому тікаєш від груди кричиш: «Бога Нього, бачачи свою прови- нема!», а насправді ну? Так, ти саме те впале Ада- тихо думаєш: «Боже, я мове серце хочу забути, що Ти є» – серце без пам’яті про Божу любов і його всепрощення. Ти – те серце, яке забуло, що «Бог є любов» (I послання Йоана. 4:16). О, лякливе серце атеїста! Ти на повні груди кричиш: «Бога нема!», а насправді тихо думаєш: «Боже, я хочу забути, що Ти є». Хочеш забути, бо у світлі Його правди твоя неправда така гидка для тебе. Ця мерзота гріха постійно перед очима в тебе, тому тобі видається стократ легшим закрити очі та кричати: «Боже, тебе нема!», ніж вирвати геть огиду брехні і смерті, яка гарячою смолою вп’ялася у твоє серце. О, лякливе серце атеїста! Згадай, що Бог став людиною, став Ісусом Христом заради тебе. Згадай, що Бог Ісус Христос страждав і помер, аби ти жило і раділо. О, щасливе серце атеїста, якого Бог завжди питає: «Де ти?»! Забудь страх, згадай довіру і прийми Любов, яка очистить серце твоє і подарує щастя! Бо «це добре і приємне в очах нашого Спаса Бога, який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (I Тим 2:3-4).

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[9]

ТЕМА НОМЕРУ

Задум Божий Бог став людиною через своє чоловіколюбіє, щоби людина стала богом через своє боголюбіє Максим Ісповідник

Володимир ПЕНДЗЕЙ

ьогоднішній світ – це безладний хаос, у якому вирує дуже багато різноманітної інформації відбувається безліч усіляких подій, стрімко розвивається технології так, що людина губиться в ньому. Таке різноманіття у нашому житті, здається, мало би робити нас, з одного боку, постійно здивованими від все нових пізнань, з іншого боку – щасливими від отриманого задоволення в користанні цими матеріальними благами. Спитайте себе бодай про те, коли Ви востаннє по-справжньому раділи життю, і там не ішла би мова про гроші або якісь матеріальні здобутки, коли востаннє спілкувалися зі своєю сім’єю? Коли ми вже нарешті оглянемось і зрозуміємо, що Господь наповняє усе навколо красою, Він Сам є у всьому, залишається лише простягнути руку і відчути як колись пророк Ілля той ніжний спокійний вітерець, через який він відчув присутність Бога. Погляньмо один на одного і побачимо Його найбільшу красу, в якій втілюється невимовна любов. Натомість, ми бачимо, що життя людини перетворюється на рутину, усе буденіє та стає нецікавим. Життя робиться закритим колом, яке має свій усталений алгоритм, за межі якого людина, будучи з головою поглинута у житейські справи, не може вийти. Світ несеться з великою швидкістю, а людина в ньому, як білка в колесі, кудись біжить, забувши мету свого життя, прямує, не знаючи куди. Чи це саме те життя, якого я прагну та до якого я покликаний? Куди ми поділи Бога? Задум Божий Саме цей момент, коли ми знайшли хвилину читати цю статтю, нехай стане можливістю задуматись над своїм життям. Почути слово про Бога – Богослов’я, адже саме воно є тією можливістю, тим станом пошуку Бога та життя з Ним, до

якого покликана кожна людина на землі. Пізнати той великий Божий Задум, який апостол Павло називає задумом доброзичливим (Еф. 1:9). Цей задум Божий включає в себе двосторонній зв'язок Бога та людини. Без нас Бог нас спасти не може. Потрібна співдія, згадуючи відомий нам уривок зі Святого Письма про весілля в Кані Галилейській (Йо. 2:1-12), мусимо зрозуміти, що Господу не потрібно було, щоби слуги наповнили посудини водою, Він міг зробити чудо без цього, та Господь бажає співпраці: ми маємо принести воду, щоби Христос перетворив її на вино. І навіть якщо в дорозі все розлиємо, Він знайде краплю, щоб зробити її вином, лише принесімо, пам’ятаючи слова Марії: «Все робіть, що лиш вам скаже». Господь стає людиною через своє чоловіколюбіє, що дає можливість людині зійти до Бога, взявши участь у спілкуванні Пресвятої Тройці. Зі свого боку, Господь робить все найбільше, бо причиною всього є Його любов. Любов є одним із імен Бога, любов є самим Богом (1 Йо. 4:16). Максим Ісповідник каже так: «Любов є звершенням всяких благ, будучи вірною, тією що завжди перебуває, вона веде і приводить тих, хто живе нею до Бога, Найвищого Блага та Причини всякого блага». Господь до кінця залишився вірним своїй любові (Йо. 13:1). Він дарував нам усе для нашого спасіння, віддавши своє життя. Апостол Петро каже: «Бо його Божа сила

джерело: wikipedia.org

[ 10 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

дала нам усе до життя та побожности, завдяки спізнанню того, хто нас покликав своєю славою та силою! Завдяки їм нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоби ними ви стали учасниками Божої природи, уникнувши зіпсуття, яке пожадливістю розповсюднилось у світі» (2 Пет. 1:3-4). Відповідь людини Чому людина не приймає Боже запрошення? Чому не чує спасительного голосу: «Адаме, де ти?». Чому не дає відповіді на слова Христа: «Симоне Йонин, чи любиш ти мене більше ніж оці?». Вся ця втрата смаку життя, про яку ми згадували на початку, пов’язана саме з тим, що метою нашого життя перестав бути Бог. Ми прив’язалися до матеріального світу так, що сильні пристрасті до речей виставили ці речі на місце Бога. Натомість, спроби роздумування про своє життя у світлі віри в такій обставині зво-

—

ЛЮДИНА

доброзичливий

дяться лише до усвідомлення того, через свою любов, даруючи благо- тиме про ближнього, як про самоякий я великий грішник. Метою дать до спасіння. Як зробити Бога го себе. Коли любиш Бога, тоді Він стає не Бог а мої старання спастися. центром життя та відповісти на Його довіряє тобі ближніх, бо Він довіряє Забуваючи про Божу благодать, ми запрошення, сказати Богові: «Я тут тобі – паси мої вівці. Адже кожне думаємо, що нам потрібно каятись, Господи, Ти знаєш все, ти знаєш, що діло, вчинене не з егоїзму та кокаятись і ще раз каятись, ристолюбства, а з любові до не піднімаючись із землі. Людина створена на образ і подобу ближнього, змінює світ. ЛюТака постава не є прива- Бога-Трійці. Як три особи Божі пере- бов приводить до спасіння, бувають одна в одній у постійному бливою, а навіть і дуже до обоження не тільки саму складною, адже людина спілкуванні любові, так і кожен з нас, людину а й весь світ, що нас як дитина Божа, покликаний взяти оточує. Ми покликані до чов такому розумінні баучасть у цьому Богоспілкуванні чить Бога як караючогось величного, ми покликані го суддю, а інколи сама бути дітьми Божими. чинить самосуд, дає собі, а часто й я люблю Тебе»?. Відповіддю є друСтати богами по благодаті. іншим, вирок. Все це відбувається га частина заголовку нашої статті Наша духовність, богослов’я, тому, що ми витворили викривле- – через боголюбіє. Лише любов до богослужіння в Церкві не можуть ний образ Бога, що є плодом втрати Бога вибирає Його як основну мету існувати окремо одне від однорозуміння мети та правдивого сенсу життя, а всі земні справи, наша го. Наша віра, що має виражатися життя. праця, наповнені тією любов’ю, також і молитвою, втілюючись в Метою є стати дитиною Божою. приносять користь суспільству, житті, має піднімати нас на рівень Людина мала би робити кроки до стають прославою Бога на землі. Богоспілкування. Віра і любов – як зміни життя, прямуючи до спасіння. Бо коли серце наповнене любов’ю, богослов’я і життя є неподільними. А ідучи цим шляхом, вона з кожним людина не буде дратуватися че- Стати богом по благодаті! В страсразом буде зростати у духовному рез людей вранці в переповненій ний четвер на каноні Утрені житті, піднімаючись сходинками маршрутці, не виливатиме злість співаємо так: «У царстві Моєму – досконалості і з’єднання з Богом на товаришів по роботі. Така осо- рече Христос, – Я – Бог, з вами, як ставатиме сенсом життя та охоплю- ба добре виховуватиме в любові богами, перебуватиму». Людина ватиме усі сфери її існування. Ніхто своїх дітей, що є дуже важливим, та створена на образ і подобу Богане заперечує важливість покаяння у буде вірним в подружжі, любитиме Трійці. Як три особи Божі пережитті людини, та це покаяння має своїх друзів не з користолюбства, бувають одна в одній у постійному бути з усвідомленням цілі стати ди- не буде лицеміром, а буде чесною спілкуванні любові, так і кожен з тиною Божою, якій Господь прощає перед іншими, одним словом, дба- нас, як дитина Божа, покликаний взяти участь у цьому Богоспілкуванні. Стати богом за благодаттю не означає стати як Христос, бо Він «один у Святій Тройці рівнославимий з Отцем і Святим Духом». Бути богом за благодаттю – це взяти участь у всьому, що він нам приготував, перебувати в Ньому, як Він перебуває в нас. Євангелист Йоан каже: «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» I Йо. 4:16. Мікеланджело. Створення Адама (1511 р.), фреска. Сикстинська капела, Ватикан.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 11 ]

ТЕМА НОМЕРУ

[ 12 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

ЛЮДИНА

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 13 ]

ТЕМА НОМЕРУ

фото: Іван КОСТЕЦЬКИЙ

Воплочення починаєтьс

Максим ВЕРБЕЛЬЧУК

Людини Розумної з нього, - з дитинства, починається практично все! Хіба що тільки народження, як факт логічного закінчення пренатального (утробного) процесу розвитку плоду можна спробувати якось злегка і водночас технічно, виокремити. Кожен малюк – повноцінний та достойно титулований першопроходець власного дитинства! Саме такою дивовижею є тварна людська природа, проте переповнене парадоксів християнство миттю затамовує в черговий раз подих, і з трепетом серця спостерігає за невимовним входженням того, котрий предвічно й позачасово народжуючись з лона Отця у внутрішнє буття Тройці, одночасно розгортається до свого створіння, народжуючись у строго обрамлений світ з непорочної утроби Діви Марії! “Слово стало тілом, і оселилося між нами...”(Йо. 1:14) Історія Воплочення Слова Заглянемо в історію спасіння

[ 14 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

старозавітного Ізраїля, де слово було просто словом, ані Словом Втіленим, ані Словом Воплоченим, ані Словом Вочоловіченим. Проте таки словом, тим, яке постійно лунало, доносилося з небесних висот і, що найголовніше, – словом, яке запроваджувало обраний народ у динаміку руху, відтак стосунку. Для Божих вибранців слово з висоти ніколи не набирало доктринального богословського значення, яке вартувало би досліджувати філософським розумом чи критично-аналітичним методом. Воно було для них словом живим, словом практичним, тим, яке діє в реальних умовах часу й простору. В пустелі юдейський народ був спільнотою слухання, а не споглядання. А якщо вибранці раптом і бачили якісь чудесні знаки Божої присутності через відповідну здатність органів зору, то лише тоді, коли їхній «слух» псувався, звідси видимість цих знаків ставала строго необхідною для «слухового» зцілення, потрібною, щоб нагадати їм, що слово, яке сходить до них, є словом Бога, – всемогутнього та

войовничого. Про першочерговий обов’язок слухання нам говорить перша й найбільша заповідь: «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю» (Втор. 6:4-5//Мр. 12:29-30), а звідси також і відома юдейська молитва: «Слухай, Ізраїлю!». Ізраїль – дитина в Божих руках, дитина неслухняна, вперта, вередлива, непостійна, вповні відповідна періоду звичного «людського» дитинства. І все було би прекрасно, як у казці зі щасливим кінцем, який, звісно, ніхто не заперечує, якби не одне «але» – улюблене дитя до того розбавилось, що категорично відмовилося рости! Звісно, єдиною коханою дитиною бути краще, і це «бути» до погорди, хочеться назавжди. З настанням повноти часів, предвічне Слово – Син Божий, у своєму чоловіколюбстві приходить до своїх, капризних, проте шалено люблених синів, відкривається перед ними, додаючи слуханню повноти через можливість бачення, споглядання і вже не самих

ВОПЛОЧЕННЯ

ся з дитинства. Стромати лише месіанських знаків, а того, котрий був і є їхнім законодавцем та сувереном, – Бога в плоті! Того Божественного Логоса, що колись, бавлячись на скелі, ласкаво закрив своєю долонею обличчя пророкові Мойсею заради продовження його дитинства і життя (Вих. 33:21-23). Ставши видимим, Слово увійшло не лише у внутрішній світ юдеїв, а силою факту поневолення останніх римськими окупантами, також і в культуру всього відомого тоді світу. Таким чином, Воплочення Божого Сина радикально змінює ситуацію, відтепер слово стало Словом не лише виключно для Ізраїля, а й для всього людства. Македоняни, греки, римляни були народами споглядання, а не слухання, вони знаходили відраду власним душам у філософії, архітектурі, мистецтві, у різного роду інтелектуальних рефлексіях, тому-то непізнаванне умоглядне Слово без очевидної конкретної дійсності, дотику до нього, пояснення зарозумілими філософськими парадигмами, було би тільки віддаленим пустопорожнім поголоском (1 Кор. 1:22-24). Що сьогодні чуємо ми Епоха античності давно минула, так само як проминула і її гуманістична реінкарнація, іменована Відродженням! Але щось неодмінно мусило лишитись у безмірній скарбниці людства... Для нас, людей, християн сучасності, в основному залишається «зі світу по нитці». Один шнурок звідти, один звідси, а один зі згаданої щойно еллінської культури, яка особливо близька нам, – синам і донькам Володимирового Хрещення. А з усіма її принадами ми щиро перейнялися й проблемами, головно зі «слуханням», слуханням Божого Слова. Час, переповнений галасом та роями гучних бджіл, що то влітають, то вилітають з наших світлих умів, атакує людину ери сильних інформацією слова. Воно повсюди: пусте та порожнє, хаотичне, безсенсовне, руйнівне… Шквали слів з афіш та глянців, стерео-блискавиці з динаміків і екранів, мозкові атаки з любих серцю соціальних мереж. Повітря збідніло від постійного

стрясання пустотою слова. Ера силь- своє тихе невимовне сходження, них ламає по одному, непомітно, Втілюючись у Євхаристії, перебумайже безболісно – словом. І де ти, ваючи своїм Духом у літургійному Людино Розумна, що сама собі виз- слові, розгортаючись у світ та миначила позірну всемогутність свого лосердно бажаючи його згортання законсервованого розуму, штуч- нього назустріч собі (Пс. 59:10-11). ного інтелекту в поки ще живому Де ти, Людино Розумна, куди затілі!? Коли перестанеш пручатися, вело тебе твоє серце, якого кольору заспокоїшся й збагнеш, що ти – ди- бачиш ти небо зі своїх Вавилонсьтина?... Та, котра, будучи природно ких мурів і чи бачиш його взагалі?... наївною, не просто чує слова своїх Мерзота пустого слова, часто вибатьків, а вислуховує їх настільки, падково, а інколи жадібно всмоктащо довіра її до них зростає до поди- ного серцем, робить з грайливості ву гідного інстинктивного стосунку! життя інвалідність. Встановленим (Мт. 18:1-3) є той антропологічний факт, що Воплочення Божого Сина по- людський організм, втрачаючи, або чалося з дитинства, точно такого ж маючи ушкодження якогось із самого, як наше. Марія та Йосиф, головних органів чуттів, неодмінно не проігнорувавши ганебного для шукає компенсації, часто до загообраного народу перепису та зовсім стрення, покращення сприйнятне зважаючи на поважну, Плодом тя навколишнього світу чуттями та терміном, іншими, тими, вагітність, ко- Господь приходить тихо, наро- що залишилиряться наказу джується спокійно, без шуму та ся здоровими. галасу, нічого не змінюючи. Роземного пра- зумна природа його відкинула, а Таким чином, вителя, пуска- нерозумне творіння прийняло в зранених таючись у далеку кою недугою дорогу до Вифлеєму. Бог входить людських тілах, відбувається деяу земний світ. Сходить до людини, ка авторегуляція, заміщення задщоб знайти людину, не всевідаючу ля виживання в критичних умовах “Homo Sapiens”, а загубленого в – при неможливості бачити або саду Адама, котрого колись було чути. В цьому богослов’ї тіла така створено першим, і, за словами св. взаємодопомога стається із ласки Іринея Ліонського, ні ким іншим як Творця на глибшому рівні наших дитиною. Адаме, де ти? (Бут. 3:9) психосоматичних можливостей. Отож, Господь приходить тихо, Але як бути зі сліпотою, глухотою народжується спокійно, без шуму й онімінням людської душі, з її та галасу, нічого не змінюючи, не старінням, яке, в принципі, неможпідправляючи під себе. Розумна ливе!? Чому в сучасному людстві природа його відкинула, а неро- діти стають одразу пенсіонерами, зумне творіння прийняло. Божому не бажаючи ступити й кроку на Сину не знаходиться серед влас- шляху до зрілості, піддатися чаних дітей місця, однак свята роди- рам грайливості і ховаються поміж на не бунтується, лише цілковито кущів старечої мудрості, заперечуздається на волю благого Отця не- ючи чарівність дитячої наївності та бесного. Смирення Бога вражає, глупоти, що нею був спасенний копокликає до наслідування, зриває жен(1 Кор. 1:21). скупі людські шаблони та трощить Боже Слово сходить у світ тихо, усталені стереотипи. Динаміка його так само воно входить у людське безконечної любові починається серце, дуже подібно до того, як крав покорі, у ній же вона на хресті й плина води, безшумно падаючи на закінчиться. Проте знову продо- губку, миттю спрагло всмоктується. вжиться в Церкві – містичному Тілі Ми не знаємо, коли саме, в який Христа Воплоченого й Воскрес- момент та спосіб у нас просочується лого! В Церкві, спільноті послуху, Слово, запитаючи Церкву, не який походить від слухання: слу- отримаємо категоричної строгості хання Сином свого Отця, людиною відповіді, проте збагнемо радістю предвічного Слова, дитиною любля- духа дитини, якщо в Її серці, серці чого Батька. Бог надалі продовжує Церкви, ми будемо любов’ю!

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 15 ]

ТЕМА НОМЕРУ

День, коли народився Володимир ПЕНДЗЕЙ

ження Слова Божого на Землю, ми розглянемо 3 можливі джерела: смерть Ірода Великого; дата перепису Квірінія; дата початку проповіді Йоана Христителя. Перш за все, варто згадати Діонісія Малого – скіфського монаха, який на прохання папи Йоана I у 525 році підготував календар для Західної Церкви, з допомогою якого лічення часу розпочиналося би від дати Різдва Месії. В цьому дослідженні монах Діонісій головно оперся на дату заснування Риму. За його розрахунками, Друга Особа Божа об’явила себе світу в 753 році, тобто перший рік по Різдві є 754 роком від заснування Риму. Але Діонісій допустився помилки, адже Євангеліє чітко зазначає, що Христос народився за правління Ірода Великого, який «Різдво Твоє, Христе Боже наш, у свою чергу помер * засвітило світові світло розуприблизно в 4 році міння: * в ньому бо ті, що звіздам до нашої ери («наша служили, від звізди навчилися * ера» – інше позначенпоклонятися Тобі – Сонцю правди, ня періоду з першого * і пізнавати Тебе – Схід з висоти. року григоріанського * Господи, слава Тобі» календаря). Отже, Тропар Різдва допустивши таку поЗагалом історія пережила багато милку виходить, що насправді Хризмін у календарі, особливо в античні стос народився до початку лічби часи, поки Юлій Цезар не ввів на григоріанського календаря, що наоснові єгипетського сонячного ка- зивають «від Різдва Христового лендаря 365-денний рік з додат- (або до Р. Х.)». Щодо смерті Ірода, ковим днем у високосний рік. Цей то варто згадати історичні джерекалендар називається юліанським. ла: свідчення Йосифа Флавія (І ст. За таким літочисленням Церква та по Р. Х.) та дослідження Шюррера. й увесь західний світ жили до ще Перший згадує, що Ірод був прооднієї важливої реформи календа- голошений царем Юдеї, коли проря, яку запровадив папа Григорій консулом був Кальвін, тобто в 40-му XIII. Ця реформа була проголошена році до Р. Х. Ірод правив 37 років з 24 лютого 1582 року. Вона породи- дня проголошення, що приводить ла григоріанський календар, яким до думки про народження Христа в сьогодні живе Католицька Церква 3 році до Р.Х. Але є невідомим, чи латинського обряду та деякі Східні при рахуванні Йосиф Флавій вклюКатолицькі Церкви. Натомість, пра- чав неповні роки з моменту проговославний світ не прийняв цю ре- лошення. Ширше бачення дає Шюрформу і залишився при юліанському рер, котрий згадує що Йосиф Флавій календарі, який різниться у церков- ще говорив про сонячне затемнення ному році з відставанням на 13 днів. в тому році, коли помер Ірод. Історія Цього календаря притримуються говорить що в 3 році до Р. Х. затемтакож кілька Східних Католицьких нень не було, натомість є згадки про Церков, серед яких Українська Гре- сонячне затемнення 12-13 березня 4 року до Р.Х. Також він згадує, що Йоко-Католицька Церква. сиф у своїй історії оповідає, що після Встановлення року народ- смерті Ірода святкувалась Юдейська Пасха. В 4 році перший день Пасхи ження Ісуса Повертаючись до дати сход- припадав на 11 квітня, це означає, ожного разу, коли ми починаємо говорити про історію, розуміємо, що в історії дати посідають важливе місце. Подія народження Ісуса Христа, яку незабаром увесь християнський світ буде святкувати у різноманітті своїх традицій, є дуже важливою, адже від неї хронологічно починається розповідь усього життя Спасителя світу. Два з чотирьох Євангелистів, а саме Матей та Лука, детально описують подію Воплочення Божого Сина. Оскільки ця подія є дуже цінна, тому до сьогодні досліджують, коли ж насправді народився Христос, адже знаємо, що в історії склалось так, що літочислення в більшості країн світу ведеться з індексом «до чи після Різдва Христового»

[ 16 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

що Ісус народився незадовго до березня 4 року до Р.Х. Другим джерелом є перепис Квірінія, згадуваний в Євангелії від Луки 2:1-2, де мова іде про правління Августа, який призначив Квірінія правителем Юдеї в 6 році по Р. Х. Є різні гіпотези щодо цього перепису, щоб якось його підвести до дати 4 року до Р. Х. Є думки, що Лука переплутав Квірінія і Квірінія Вара, який був легатом у Сирії з 6 до 3р. до Р. Х., що є маловірогідним. Одним із важливих припущень є те, що Юлій Цезар запровадив перепис всієї імперії (весь римський світ повинен бути переписаним), тобто різні її частини були підчинені різним переписам. Ірод під кінець свого царювання впав у немилість Августа, а призначений ним консул Квіріній змусив провести перепис ще перед тим, який він проводив у 6-7 рр. по Р.Х., бо формулювання речення Луки 2:2 може також означати перший або попередній перепис. Тим не менше, розповідь Луки не представляє іншої дати Різдва, ніж розповідь Матея. Третім джерелом є свідчення Йоана Хрестителя та початок проповіді Ісуса. Про дату проповіді Йоана ми маємо чітку згадку в євангелиста Луки: “П’ятнадцятого року правління кесаря Тиверія, коли Понтій Пилат був правителем Юдеї, Ірод – тетрархом Галилеї, …за первосвящеників Анни та Каяфи, слово Боже було до Івана, сина Захарії, в пустині”. Найкориснішою тут є перша згадка, тобто п’ятнадцятий рік правління імператора Тиверія. В середні віки історики відрахували його від смерті попередника Тиверія – імператора Августа, тобто від серпня 14 року н. е. – таким чином, п’ятнадцятий рік тривав від серпня 28 р. і до серпня 29 р. н.е. Але дослідники не врахували, що на Сході давнє літочислення велось трохи по-іншому, і перший рік тривав від дати самої смерті – до початку наступного року. Тоді 15-й рік правління Тиверія припадає на цілий 28 рік. Інша особливість, що Август ще за життя, у 12 р. н. е., призначив Тиверія своїм співправителем. А тоді 15 рік припадає на 26 р. н.е. Така дата менш вірогідна. Лука

Бог каже, що Ісусові було 30 років, коли Він почав проповідувати, але вжите ним грецьке слово вказує на заокруглення числа. Якщо ж Ісус почав проповідь одночасно з Йоаном, про що говорить Йо. 3:22-30, то Ісус міг почати проповідь в 29 років по Р.Х., беручи також до уваги дослідження Санхедріна про вік Ісуса як 33-34-літнього, виходить, що Ісус мав народитися того ж 4 року до Р.Х. День, в який народився Месія Щодо дня і місяця святкування Різдва, то на перших порах єдиної дати святкування народження Христа не існувало. Зокрема, Климент Олександрійський (150-215 рр. після Р. Х.) писав не без іронії про тих, що покладають точну дату народження Христа на 20 травня (чи 20 квітня) 28 року Августового урядування, себто на третій рік нашого сучасного літочислення. Сам він указував на 17 листопада того ж року, як на день народження Ісуса Христа, але, на жаль, не залишив жодних вказівок на те, чим він цю дату обґрунтовував. Пізніше день народження Христа пов’язували з початком весни, який за юліанським календарем припадав на 25 березня, бо на цей день, мовляв, припадало народження світу.

точне визначення дати Різдва Христового не є першочерговим для важливості цієї події. Важливим є, що ця подія має місце в людській історії, що вона сталася В той же час на сході Різдво довгий час святкувалося разом зі святом Богоявлення 6 січня. Це свято поєднувало у собі і Христове Різдво, і Хрещення Ісуса в ріці Йордані. Грецьке слово «Епіфанія» чи «Теофанія», що означає «З’явлення» чи «Богоявлення», у перших століттях християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні, але і його появу на землі, тобто його народження. У перші століття деякі Церкви,

ВОПЛОЧЕННЯ Встановлення дати святкування 25 грудня імовірно було пов'язане із Римським святом Непереможного Сонця (Dies Natalis Solis Invicti), що було введено імператором Авреліаном у 274 році і пов'язане з переходом Сонця через точку зимового сонцестояння і, відповідно, зі збільшенням тривалості дня. На цей символічний зв'язок пізніше вказували отці Церкви, зокрема Св. Іван Золотоустий: «Люди називають святий день Народження Господнього днем нового сонця…» і св. Авґустин: «Ми святкуємо день 25 грудня не задля народження сонця, а задля народження Того, хто те сонце сотворив» а передусім Західна, з ознакою Богоявлення пов’язували не тільки Христове Різдво і його Хрещення, але й поклін трьох мудреців, чудо в Кані Галилейській, чудесне розмноження хліба, а подекуди навіть і воскресіння Лазаря, бо всі ті події — це свідчення Богоявлення — появи Бога на землі. І якраз святкування великої кількості подій із життя Ісуса Христа разом з ознаками Богоявлення було однією з головних причин, через яку Західна Церква перша відділила Христове Різдво від Богоявлення і почала святкувати його окремо. Вперше свято Різдва Христового було відділене від Хрещення в Римській Церкві у першій половині IV ст. при папі Юлію. В одному римському календарі, складеному не пізніше 354 р., під 25 грудня вже показано: «День народження Христа у Вифлеємі». Можна здогадуватися, для чого і чому саме воно відбулося в Римі. Язичницький римський культ з особливою урочистістю вшановував зимове сонцестояння, але не в той день, коли воно відбувалося (8–9 грудня), а в ті дні, коли ставало для всіх відчутним, саме наприкінці місяця. 25 грудня свято називалося “День Непереможного”, тобто день непереможного сонця, яке не могла здолати зима і яке з цього часу наближається до весни і було введено імператором Авреліаном у 274 році. На цей день перенесли Різдво Христове, народження духовного незаходимого Сонця. Станом на сьогодні Різдво Христове 25 грудня святкують Римо-Католицька Церква, більшість

протестантських Церков, а також деякі православні — включаючи Константинопольську (крім Афону), Антіохійську, Олександрійську, Кіпрську, Болгарську, Румунську й Грецьку, які вживають новоюліанський календар (модифікація юліанського все, як в григоріанському лише Пасхалія за юліанським) а також Фінську (єдина серед православних яка святкує і Пасхалію за григоріанським календарем). Усі ж українські Православні Церкви, Українська Греко-Католицька Церква, більшість українських євангельських християн, а також Єрусалимська, Російська, Сербська, Грузинська Православні Церкви зустрічають Різдво Христове в ніч з 6 січня на 7 січня за юліанським календарем. Звичайно, є великим прагненням, щоби християнський світ святкував такі важливі події разом, підкреслюючи важливу правду єдності Тіла Христового в різноманітності. Та мусимо розуміти, що все ж таки точне визначення дати Різдва Христового не є першочерговим для важливості цієї події. Важливим є, що ця подія має місце в людській історії, що вона сталася. Важливим є, що Господь по своїй великій любові зійшов із небес і Воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком. Тож дякуймо Йому за це, прославляймо Його за цю Його любов і зустрічаймо Його підготовленими. Колядуймо щиро, забуваймо чвари, брата обіймімо! Христос на Землі – бадьоріться!

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 17 ]

ЛІТУРГІЯ

Чи є ясла у твоїй

фото: Володимир ЦАЙДЕР

Роман ПТАСЮК

Ясла, що в них, за переданням, народився Ісус Христос. Зберігаються в базиліці Санта-Марія-Маджоре

Воплочення Сина Божого – відвічний божественний задум про спасіння: «Бо так Бог полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3: 16). Саме любов до людини – Його «чоловіколюб’я» – стала причиною приходу Бога у світ. Гріхопадіння людини не зупинило Божої любові: «Ти дуже полюбив мене – Свого ворога, дивним применшенням зійшов на землю і, бувши на висоті пречистої Твоєї слави, Ти прославив раніше безчесного» (Октоїх, глас 8, утреня, канон воскресний, пісня 4). Своїм Воплоченням Син Божий сполучає небо з землею, вічність із дочасністю, безконечне з обмеженим, Творця зі створінням. Коли в старовинній міфології говорилося, що боги сходили на землю в людській подобі, то це було тільки витвором фантазії, сном чи великим бажанням. Та від поганських богів не можна було чогось більшого сподіватися. Не таким

[ 18 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

є Господь, Бог наш: «Милість твоя, Господи, небес сягає, вірність твоя – по хмари» (Пс. 36:6). Воплочення Божого Слова – це основа християнської віри і тому не дивно, що стільки було завзятих намагань, щоби цю істину заперечити, перекрутити або спотворити. Однак ця істина збереглася незмінною і непорушною. Святі Отці й ціла Церква завжди стояли на сторожі цієї істини, бо від неї залежить вічна доля людини. П’ятий Вселенський Собор у Халкедоні навчає, що у своєму Воплоченні Христос поєднав божественну і людську природи: «Повчаємо сповідувати одного й того ж самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, Єдиносущного Отцеві по божеству, і того ж самого, єдиносущного з нами по людськості, у двох єствах незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, не на дві особи розсіченого чи розділеного, але одного й того ж Сина і єдинородного

Бога-Слово, Господа Ісуса Христа». Впродовж двох тисячоліть Церква, споглядаючи таїнство Воплочення Сина Божого, голосить прихід до людства обіцяного Месії-Спасителя, оспівуючи це у своїх богослужіннях, закликаючи своїх вірних стати співпричасниками цього через таїнства. Літургійне життя Церкви є тим середником, через який людина стає учасницею і свідком спасительних дій Божих щодо неї. Переживати ці таїнства допомагають нам празники, якими Церква дякує нашому Господеві за дар спасіння. Одним з найбільших празників літургійного року є Різдво во плоті Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. Тож свята Церква, маючи на увазі велич і значення цього празника, щороку готує своїх вірних до зустрічі Спасителя молитвою і постом. Святу Різдва Христового передує сорокаденний піст – Пилипівка (починається 28 листопада), який готує наші душу і тіло для прийняття Слова, що йде родитися від святої Діви, щоб оновити людей, які зітліли через спокусу лукавого змія і піднести її на рівень божества. Що ближче до Христового Різдва, то щораз частіше богослужіння ставлять перед наш ум народження Богонемовляти і закликають нас приготувати ясла нашого серця до Його прийняття. Духовне приготування до зустрічі із Предвічним Богом, що хоче явитися немовлям, набуває свого апогею в день навечір’я Різдва Христового (6 січня). В цей день чувань, молитви і строгого посту Церква промовляє до своїх вірних такими словами: «У дивному образі Христос до Своїх приходить: очистьмо себе від гріха і приймімо Його, що живе в лагідних душах» і закликає: «Нехай співають, радіючи, усі царства земні, нехай же веселяться всі народи; гори і долини, і пагорби, ріки і моря, і все творіння нехай величає Господа, що народився людям у Вифлеємі, граді Юдейському» (Мінея, 6 січня, утреня, канон передсвяття Різдва Христового, тропарі з 6 і 9 пісень). Навечір'я празника Різдва має

окрему богослужбу, що зветься великі, або царські часи. Їх уклав єрусалимський патріярх Софроній († 641). Царські часи служаться три рази в році: у навечір'я Різдва, у навечір'я Богоявлення і Велику п'ятницю. Царські часи перед Христовим Різдвом укладені так, що в їхніх псалмах і в читаннях пророків зі Старого Завіту зібрані головні пророцтва стосовно обіцяного Месії. Зі святого Євангелія читають події, пов'язані з Христовим Різдвом, а стихири оспівують воплочення Божого Сина, місце й обставини Різдва. Ці богослуження сповнені духом прослави Божих планів щодо відкуплення людського роду, подиву для любови й жертви воплочення Божого Слова, та надземної духовної радості, що хвилина нашого спасіння вже настала. На 1-ому часі один із тропарів каже: «Нині гряде сповнення провіщеного пророками, що таємно промовляли: і ти, Вифлеєме, земле Юдина, нічим не менша серед володінь, готуй вертеп: бо із тебе вийде вождь народів — втілений від Діви Христос Бог, Який буде пасти людей Своїх — нового Ізраїля. Його ж усі величаймо». Походження назви царські часи пояснюється тим, що колись у Візантії на цій відправі завжди були присутні імператор зі своїми царедворцями. Після часів слідує Вечірня з Літургією Василія Великого, якою розпочинається безпосереднє святкування Різдва. Тон свята задається стихирами на «Господи, взиваю я». Вони є гимнами прослави спасительних діянь та справжнім вибухом радості від дару Христового втілення, яке здійснилося нині: «Царство Твоє, Христе Боже, є царством усіх віків, і влада Твоя в усякому роді і роді; коли Ти воплотився від Духа Святого, і від Діви Марії став людиною, світло нам засяяло, Христе Боже, Твоє пришестя; Світло від Світла, Отче сяяння, Ти просвітив усе творіння; все, що дише, хвалить Тебе. Образ слави Отчої, Сущий і раніше Сущий, що від Діви засяяв, Боже, помилуй нас». У Різдвяну ніч в усіх храмах

служиться різдвяне чування, яке на літургія є народженням сина Бовключає службу великого повечір’я, жого для нашого спасіння. Основним утрені з її величними піснеспівами та різдвяним текстом на божественній літургія св. Івана Золотоустого. Все літургії є святковий тропар: «Різдво богослужіння закликає цілу церков- Твоє, Христе Боже наш, засвітило ну спільноту піднестися своїми умами світові світло розуміння. В ньому бо до ясел, в яких лежить новонародже- ті, що звіздам служили, від звізди наний Христос і разом з ангельськими вчилися поклонятися Тобі – Сонцю хорами співати радісну пісню просла- правди і пізнавати Тебе – Схід з висови: «Слава во вишніх Богу, і на землі ти, Господи, слава Тобі!» мир; нині приймає Вифлеєм Того, Літургійна традиція Церкви хоче Хто сидить вічно з Отцем; нині анге- наголосити на дуже важливому ли Немовля народжене, як Бога про- аспекті літургійного святкування: славляють: слава во вишніх Богу, і свято Різдва є святом нової епохи, на землі мир, в людях благовоління» святом нового способу життя з Богом, (стихира після 50-ого псалма на постійного, такого, що усуває часові утрені). Предвічний Бог стає малою обмеження через таїнство входження дитиною і не перестає бути Богом. у світ і час нової якості — вічності, яка «І Слово стало тілом і оселилося між перемінює світ, обожествлює його. нами», — каже євангелист Йоан (1: 14). «Таїнство дивне бачу і преславне: Все богослужіння небо — вертеп; престіл херувимський закликає цілу церковну — Діву; ясла — вмістилище, де возліг спільноту піднестися своневмістимий Христос Бог; Його їми умами до ясел, в яких ж, оспівуючи, величаємо» (Ірмос лежить новонароджений 9-ої пісні канону утрені). Різдвяні Христос і разом з ангельськими хорами співати богослужіння не тільки подивляють радісну пісню прослави: і величають це таїнство Воплочення, «Слава вО вишніх Богу, але і нас закликають, щоб ми разом і на землі мир» з пречистою Дівою Марією, святим Йосифом Обручником, з ангелами, Отже, нехай любов до Христа Гопастухами й мудрецями прийшли спода, добро нашої душі та любов і віддали Христові поклін, принеснашої священної традиції будуть для ли Йому в дар нашу віру і любов. І нас головними мотивами в тому, щоб тільки через віру ми в силі це незглиза кожний раз на стрічу Празника биме таїнство в покорі прийняти, Христового Різдва ми приготовляли зрозуміти й споглядати. Кульмінацією Різдвяного свят- наше серце й душу молитвою, покування є Божественна Літургія, стом і св. Тайнами. Будьмо свідомі на якій Воплочений Христос при- того, що через щире й ревне духовне ходить до наших сердець у святій приготування, наше серце стане дотайні Євхаристії. Святий Атанасій стойним, щоб в ньому народився Ісус Олександрійський у своїй різдвяній Христос своєю ласкою, любов’ю і мигомілії пише, що кожний храм та кож- ром.

джерело: patriarchia.ru

душі?

ЛІТУРГІЯ

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 19 ]

ЛІТУРГІЯ

Літургійні погляди патріарха Йосифа Василь ЗОЛОТИЙ

«Цього року наша Церква відзначає 120-річчя з дня народження ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого). Хоча вказана дата є тризначним числом, це не повинно нас бентежити: Патріарх Йосиф – наш сучасник! У цьому легко переконатися, якщо зануритися в обставини його життя чи ознайомитися з його пастирським словом. Своєю візією майбутнього він на кілька десятиліть випередив свою епоху – щоб опинитися поруч із нами в нашому сьогоденні». Такими словами єпископат УГКЦ заохочує нас до кращого пізнання постаті патріарха Йосифа Сліпого та переосмислення його надбання, яке ілюструє взірцевий розвиток Церкви. Без сумніву, ісповідник Йосиф Сліпий є для нас сьогодні яскравим прикладом Ієрарха Церкви, сповненого мужності, мудрості та палкої батьківської любові до Своєї Церкви і Свого Народу. Свідченням цього є героїчні 18 років ув’язнення у концтаборах. Проте, не слід забувати також про Нього як про богослова. Львівський університет, університет в Інсбруці, папські університети Грегоріана й Анджелікум, та Орієнтальний інститут є тими провідними навчальними закладами Європи, які формували провідника нашої Церкви. Завдяки навчанню у цих закладах Йосиф Сліпий здобув ґрунтовну богословську освіту, свідченням чого є численні праці, які залишив нам у спадщину. Будучи ректором Семінарії, а згодом ректором Богословської академії, він намагався відновити Українську Церкву зі середини, проводячи реформу у сфері освіти. Однак на перешкоді патріархові стала Друга Світова Війна, переслідування Церкви та вісімнадцятирічне ув’язнення. Повернувшись із заслання до Риму, де продовжував бути Главою Церкви, він докладав максимум зусиль до Її розбудови, а точніше відбудови. Напевно не було жодної сфери, на яку Йосиф Сліпий не звернув своєї уваги. Не дивлячись на те, що патріарх не мав у своєму доробку ступеня із літургійного богослов’я, його діяльність у літургійній сфері та сфері віднови літургійного життя Церкви не потрібно недооцінювати. Для нього літургійна молитва мала неабия-

[ 20 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

ке значення. Студіювання філології та мистецтвознавства відкрило перед ним широкі простори та допомогло відновити літургійне життя Церкви. Церковна архітектура та іконографія Найперше, з чого починається християнське життя – це храм. Патріарх Йосиф знав, що храм не є тільки певною культовою спорудою, місцем зібрання людей, храм є чимось більшим. Це місце, де людина підноситься до Бога, а Він сходить до людини. Відповідно, храм своїм екстер’єром та інтер’єром повинен спонукати людину до молитви. Найсуттєвішим елементом інтер’єру є ікона. Ікона у східній духовності є осередком літургійного життя, тому розпис у храмі повинен відповідати канону певної літургійної традиції: розташування ікон перед християнином має за завдання представити йому таїнство історії спасіння та провадити до Бога. Саме тому Йосиф Сліпий не був байдужим до цього і надавав неабиякого значення. Він добре розумів значення ікони для християнина східного обряду. Він намагався зберегти та розвинути традицію використання ікон в літургійному житті Церкви. Будучи ректором Богословської Академії, Йосиф Сліпий створив кафедру мистецтвознавства, де запросив відомих мистецтвознавців та візантологів. На його думку, це мало стати рушійною силою до розвитку іконопису в Українській Церкві (чого, на жаль, немає сьогодні). Однак, зусилля Йосифа Сліпого не зводились тільки до «теоретичних» моментів, його пориви також втілювались у практичне життя. Прикладом цього є розпис семінарійної каплиці св. Йосафата з відомим іконостасом, який містив 54 ікони. Щоб краще пізнати його розуміння іконографії у молитовному житті християнина слід процитувати слова, які він виголосив на посвячені іконостасу, звертаючись до митрополита Андрея: «Благословіть, отже, іконостас цей, щоби як колись стара ікона будила релігійного духа, так і він був динамічною силою, щоб обновлював би по віки вічні побожність у Духовній Семінарії, щоби високе ми-

стецтво його творців підносило все духа ї жителів до Бога». Коли мова йде про відношення патріарха Йосифа Сліпого до храмів, було би неправильно не згадати про храм Святої Софії у Римі. У своєму «Заповіті» патріарх Йосиф говорить: «Нехай Собор Святої Софії буде для вас… святим місцем, місцем молитви й літургійної Жертви за вмерлих, за живих і ненароджених!» Попри те, що патріарх не мав значних коштів на побудову цього храму, йому вдалось створити той храм, який, як вказує одне з італійських видань, завершив «пребагату спадщину мозаїк, які вже прикрашають багато римських базилік». Йосиф Сліпий мав намір відтворити Софію Київську часів Ярослава Мудрого. Мозаїчний інтер’єр храму у великій мірі відповідав київському храму: «Христос Вседержитель», «Причастя апостолів». Також у Софії було представлено історію спасіння із біблійних сюжетів: «Створення світу», «Нагірна проповідь». Однак одним із головним завдань, які поставив перед собою патріарх Йосиф Сліпий, було те, щоб цей храм промовляв до вірних історією своєї Церкви. Тому в ньому ми можемо побачити мозаїчні зображення: «Володимир Великий», «Княгиня Ольга», «Ярослав Мудрий», «Нестор літописець» та Києво-Галицькі митрополити. Відстоювання чистоти літургійного обряду Іншим напрямком віднови молитовного життя Церкви була уніфікація літургійного обряду. Йосиф Сліпий робив великий наголос на так звану чистоту обряду. Свої погляди він висловив у декількох працях, написаних між 1929-м та 1940-м роками, серед яких вагоме місце займає твір під назвою «Обрядова однообразність». Це саме той твір, який сьогодні не має залишатися у далекому 1940-му році, а повинен бути взятим до уваги. Ось як Йосиф Сліпий висловлюється в ньому про обряд: «Кожний обряд, отже і наш, має свою своєрідну структуру так, як кожний стиль має свої внутрішні засади. Коли щось не виходить із його нутра, але взяте з іншого, деформує його і

ЛІТУРГІЯ позбавляє своєї естетики й величі. Так само і обряд. Хто знає дух обряду, той відчує і зауважить, чи якась форма є причіпкою, чи органічним твором. Схід має свій відрубний характер і в тім його велика вартість, має своє літургічне обличчя, і не треба його затирати і замазувати». Такі слова Йосифа Сліпого були не випадковими, а спричиненими тогочасною ситуацією літургійного життя, яка панувала у Галичині. Для нього був неприйнятним літургійний плюралізм, який існував у греко-католицьких храмах: «Треба ствердити у нас загальне явище у церковному житті, відчуття потреби літургійної однообразности. Нас вражає те, що одні священики правлять в цей спосіб, інші в другий, в одній єпархії така практика, в другій противна». Патріарх гостро засуджує цей плюралізм, який включає в себе східний обряд, переповнений несумісними і неорганічними йому латинськими практиками з одного боку, а з іншого – «восточними рубриками Московщини». Йосиф Сліпий неодноразово нагадує, що Рим застерігав греко-католиків зберігати східну традицію і не піддаватися таким впливам. Однак ці зауваги були проігноровані, через що він і виступає проти обрядового гібридизму та синкретизму. Згадуючи слова митрополита Андрея Шептицького про галицький обряд, Йосиф Сліпий говорить: «ми зі своїм провінціалізмом й обрядовим затісненням не зайдемо далеко…». Проте він не просто необґрунтовано обвинувачував, не пропонуючи при цьому жодного шляху вирішення. Навпаки, як справжній богослов, представив джерела, які негативно вплинули на деформацію українського обряду, а також представив шлях повернення цьому обряду свого первинного вигляду зі своїм значенням. Першим джерелом, яке внесло у наш обряд «чужорідні тіла» стала нез'єднана Православна Церква. Зокрема, літургійна реформа митрополита Петра Могили, як зазначає патріарх Йосиф Сліпий, була здійснена під впливом Заходу і включала в себе запровадження в літургійне життя різноманітних латинських практик. Ще одним негативним впливом на український обряд з боку Московської Церкви була реформа, або, як її часто називають, «чистка» патріарха Никона. Ця реформа полягала в уподібнені Московської Церкви до грецької Церкви, копіюючи літургійні тексти та рубрики, вживані у греків до тієї міри, що власні рубрики занехаювались, а богослужбові тексти викидались (приклад свято св. Кирила та Методія, якого немає у греків). Така реформа перейшла в Україну. Саме тому в нашому обряді існує вплив так званого сино-

дального обряду, який «ампутував» частину нашої літургійної спадщини. Іншою крайністю, яка негативно позначилась на візантійському обряді нашої Церкви, є латинські літургійні та польські державні впливи. Йосиф Сліпий зазначає, що причиною прийняття латинського літургійного життя часто було переконання у вищості латинського обряду. Інколи прийняття латинського обряду здійснювалось із політичних чи економічних причин. Патріарх Йосиф робить певний перелік адаптованих практик, серед яких усунення іконостасу, впровадження органів та дзвінків, перенесення престолів до стіни, впровадження бічних престолів, прийняття та святкування латинських свят, складання рук за латинським взірцем, видання богослужбових книг польською мовою чи польськими літерами. Говорячи про явище латинізації з боку руських священиків, Йосиф Сліпий висловлюється так: «ніхто з нас не думає кидати на них каменем, але треба стверджував історичну дійсність і її ґенезу». Але найбільшу небезпеку в усьому цьому Йосиф Сліпий вбачає у несприйнятті «галицької традиції» іншими Церквами. Найперше, він говорить, що самі латинники називають такий обряд «ні риба, ні м'ясо». З іншого боку, такий знівечений обряд не представляє ні цінності, ані величі і цим самим стає на перешкоді єднання з

нез’єдиненою Церквою. Представляючи таку літургійну дійсність, що займає важливе значення, Йосиф Сліпий не виступає проти літургійних нововведень, але робить певний розсудливий висновок та спонукає до конкретної дії. Тому слід взяти до уваги слова великого Ієрарха нашої Церкви: «Життєва засада каже не позичати нічого в іншого, якщо немає конечної потреби. Приймаймо здорову, природню еволюцію обряду, але не новотвори, що не постали в дусі східного обряду і становлять лише штучний прогрес, мусять в ім’я загального добра зникнути. Отже треба докласти всіх зусиль, щоб піддержати розвій і будову, яку поклали східні Отці, і її дальше продовжувати. До того, щоб звертатись до старовинної практики, треба глибокого і детального знання церковної традиції і конечно потрібно довгих студій... В нашому обновлені обряду… мусимо брати за основу перші часи Унії, тобто початок XVII ст. і відповідно до того приймати з пізніших нововведень те, що є життєве і конечне та відповідає по змістові або бодай формі духові обряду… Отже нам потрібно, нав’язуючи до XVII ст., тягнути нитку між двома крайностями, синодальною і златинщеною, бо лише це є правильним становищем і нормою для майбутньої праці». 27 вересня 1969 р. відбулося посвячення собору св. Софії в Римі. «А коли дивитиметеся на Собор Святої Софії і будете здійснювати паломництво до нього як до рідної Святині, і молитву приноситимете в ньому, пам’ятайте, що цей Собор залишаю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними наших найважливіших свідків – соборів, свідків нашого прадідівського християнства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Нехай же цей отут Собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній Землі і заохотою до зведення храмів Божих в місцях вашого перебування! А над усе нехай Собор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком Собору Живих Українських Душ, святим місцем молитви й літургійної Жертви за вмерлих, за живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охороняв Собор Душ Прийдешніх Українських Поколінь!» – із Заповіту Патріарха Йосифа.

джерело: josyfslipyj.blogspot.com

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 21 ]

ІКОНА

Ікона як вияв автенти образу людини Андрій СИВАК

віт був створений у красі та гармонії, але згодом їх занедбав. Однак потяг людини до прекрасного залишився та виявляє себе в різний спосіб. Прекрасне розкривається і в самій людині, бо ж знаємо, що вона створена на прекрасний і невимовний Образ Бога. Знаємо також, що чогось, проте, не вистачає в нашому теперішньому образі. То ж де ми можемо знайти цей образ у його первозданному вигляді, без домішків, нашарувань, заплямувань? Одна із можливих відповідей на це запитання: «На іконі».

джерело: www.os.ucu.edu.ua/uk/icon.html

Образ як сакральне зображення і дар людині Людина, як творча натура, часто створює різні образи-ікони, чи то в уяві, чи в дійсності. Зрештою, вона загалом багато творить: ми, як люди, також спостерігаємо нескінченний потік образів, які допомагають нам сприймати цей сотворений Богом світ у певних формах, барвах, як теж і у певних межах. Можемо зі сміливістю сказати, що все довкола нас є іконічним.

Все-таки, попри невпинність цього потоку образів (що для нас, людей, є настільки звичним, іноді до нестями захоплюючим, а часто, на жаль, просто непомітним), зміст самого поняття образу утім є неоціненно важливим, особливо, коли йдеться про образ людини, яка є покликана віддзеркалювати Образ нашого Небесного Творця. Аналогом слова образ, особливо в контексті християнського сакрального зображення, є ікона. Обидва терміни мають спільне етимологічне джерело у старогрецькій мові: εικων [і:кóн], яке має низку синонімічних значень в українській мові: зображення, образ, ікона. Із цього зрозуміло, чому у нашій мові часто сакральне зображення називають іконою, або образом. Однак, щоби детальніше з’ясувати суть ікони як сакрального зображення, важливо зрозуміти сенс Образу Божого в людині що, зрештою, і намагаються передати святі ікони. Слово εικων у Святому Письмі вживається багаторазово, а вперше зустрічається уже в першій главі кни-

Іконописна Школа Українського Католицького Університету

[ 22 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

ги Буття: «Тож сказав Бог: Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу […] І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1:26-27). Людина на основі згаданих рядків стала іконою Бога у світі, а сам факт того, що вона удостоєна бути носієм Образу її Творця, говорить про її унікальну гідність, вищість і цінність стосовно інших творінь. Образ людині був даний як дар, а подоба – як потенціал, зреалізувавши який, вона уподібнюється до свого Творця – тобто обожествляється. Святі, яких зображають на іконах, є тими хто, власне, обожествилися, уподібнилися до Бога. Сам Христос на закид юдеїв пригадує слова псалмопівця: “Я мовив: «Ви – боги й сини Всевишнього, усі ви” (Пс. 82:6). Отці Церкви твердять, що люди покликані стати богами не за природою, як Пресвята Трійця, а за благодаттю Божій. Вони, люди, які стали святими, через успішну реалізацію цього вселюдського покликання, осягнули небесну красу первоствореного образу, відповідну небесному Архетипу, явленого перед людиною в особі Сина Божого. Факт гріхопадіння прародичів заподіяв негативний вплив на усе створіння, а сам первозданний образ у людині, як навчають Отці Церкви, зазнав притемнення, став нечітким, невиразним, тьмяним. Однак не можемо не згадати, що все ж таки за милосердям та любов’ю Бога, Його Образ не може бути цілковито знищеним. Гріх, що ввійшов у світ, спотворив не лише красу людини, її богообразність, але також і саме поняття краси та гармонії, зумовивши те, «що ввесь світ лежить у лихому» (1 Йо. 5:19). Зло суперечить добру, яке завжди є красивим і спрямованим на загальне благо людини. Воно (зло) створює дисонанс, через який людина все частіше робить підміну понять і витворює безобразні речі, які мають руйнівний ефект. Яскравим прикладом вищесказаного є сучасне ми-

ІКОНА

ичного Сакральне у мистецтві й іконічній красі людини Попри скривдження гріхом людина все-таки має бути образом Божим і не лише фізично, але й духовно. Таке розуміння образу людини пояснює той факт, що сакральне зображення передає не лише фізичні риси зображуваного святого, а ставить за ціль представити цілісний портрет особи, який відображає усю її повноту та довершеність, яку не можна обмежити лише тілесними якостями. Сакральне мистецтво розкриває унікальність такого цілісно преображеного образу через насичені змістові елементи, що, однак, є дещо неприродними для людського ока, оскільки вони – преображені: риси обличчя, вигляд та стиль одежі, вживання відповідних кольорів та інші деталі які, проте, не повинні перекрити подібності із первообразом, що в кінцевому результаті ікона має представити досконалість духовнотілесного образу святої людини. Така ікона пригадує людині її покликання і на прикладі зображених святих говорить про можливість його здійснення. Іконічна краса людини набуває свого автентичного вигляду впродовж цілого її життя. Також вона неможлива без участі геніального майстра краси та її реставратора, яким є Небесний Творець, подібно, як це робить іконописець чи реставратор, коли із кожним його мазком кісті зображення перестає бути сукупністю барв, а набуває цілісності, що після закінчення роботи майстра та її освячення стає іконою – вікном у світ досконалого існування первообразу. Остаточне розкриття Божого Образу та здобуття Його подоби завершиться в кінці земного життя людини, а радше, коли вона постане перед лицем свого Творця, коли Бог через гідне і святе життя людини остаточно освятить її своїм видом і впізнає в ній свій Образ, свою Людину, та відкриє перед нею дотепер для неї невідоме: «Коли настане досконале, недосконале зникне […] Тепер ми бачимо,

фото: Андрій СИВАК

стецтво, яке доволі часто представляє перевернутий образ краси. Це, в свою чергу, підкреслює духовну убогість людини, яка зазвичай намагається просто самовдосконалюватись. Це не тотожне богоуподібненню.

Воплочення Христа відновлює образ Божий у людині

як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний» (1 Кор. 13:10-12). Тому ще одним із важливих завдань ікони є навчити людину стояти перед лицем Бога-Отця, а також ще в часі земного життя пригадувати їй про цю одкровенну зустріч. Христос відновлює первозданну красу людського образу Син Божий, будучи Образом Небесного Отця, здійснив щось надзвичайне: «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Фил. 2:6-7). Ставши близьким до людини у всьому, крім гріха, Друга Особа Пресвятої Трійці – Єдинородний Син, зазнає певного обмеження та пониження (по-грецьки «кенози»), аж до бичування і зневажання Його святого Образу, подібно, як людський образ підданий тортурам гріха. Спаситель Господь, беручи на себе гріхи світу через ганебну хресну смерть та славне Воскресіння, виводить людину на новий етап її існування, підносить придавлену гріхом її гідність. Для людини цілісне прийняття цього відкупительного дару стає можливим через віру, через силу Христової Церкви, що діє у Святих Таїнствах, відновлюючи первозданну красу її образу через осягнення подоби Божої. У світі лише Христос являє Образ Бога-Отця: є образом невидимого Бога (див.: Кол. 1:15), відблиском Його слави, образом Його істоти (див.: Євр. 1:3); а людина через Його воплочення стала спроможною взо-

руватися на Нього і наслідувати його, як найдосконалішу людину; Він є підставою будь-якого іконічного зображення для кожної людини, тож незважаючи на стать, вік, стан, історичний період життя зображуваного, ікона завжди буде христоцентричною. Найперше, це чітко виражає ікона Спасителя; а також ікона Пресвятої Богородиці, яка виношувала Христа Бога; ікони святих, святість яких полягала в уподібненні до Христа; а також і сюжетні ікони, які представляють події Біблійної Історії, зміст якої спрямований до Особи Сина Божого.

«Тож сказав Бог: Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу […] І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» Книга Буття 1:26-27 Ікона є носієм краси, яку здобули ті, серце яких ще за життя бажало її віднайти, а шукали її вони найперше в Бозі. Лише воплочення Єдинородного Сина Божого явило людству вічно існуючий взірець, автентичний образ людини. Він, Христос, явив ще досі невідомий Образ Отця. Саме це, згідно з ученням Церкви, дає підстави зображати Бога на іконах, а відтак зображати і святих. Саме через ікону, мабуть, не у найдосконаліший, але у найдоступніший і дуже промовистий спосіб, людина може у зображеннях Христа, Пресвятої Богородиці та святих, побачити свою автентичну красу і повірити в можливість і реальність її осягнення .

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 23 ]

ТОЧКА ЗОРУ

Ми відповідальні за тих, кого приручили

Руслан БОРОВИЙ

який створений Богом із любов’ю і який Він покликав до спілкування з Собою. «Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саду порати його й доглядати його» (Бут. 2:15) Не будьте байдужими до тих, хто не може про себе потурбуватися. Не будьте байдужими, бо байдужість – це перший крок до закам’янілості та черствості душі. Мало хто з нас може пройти повз добрі очі, які з асфальту шукають найменшого руху доброти, чи «Природоохоронна місія Церкви полягає насамперед тремтячу шерсть, якої ніколи не у відновленні стосунку людини до Бога, що має за торкалися теплі дитячі рученята. наслідок переміну способу мислення та поведінки Вони приречені на страждання, не згідно зі своїм християнським покликанням» знаючи за що така доля спіткала Патріарх любомир саме їх. Хочу достукатися до кожного, хто прочитає мою добірку дуїї із небуття до буття, це не так: все, Питання про те, що ми за мок про тестування побутової хімії створене Богом, має життя – не ту останнє століття зробили з на- та косметики на тваринах. свідомість, яку маємо ми, але іншу. шою землею, ставиться нашою Ми і не знаємо, яку долю До певної міри, кожне сотворіння совістю. І його суть полягає не в готуємо беззахисній тварині, що може брати участь у радісній і тому, що нам просто вигідно, щоби не може себе захистити, кожного тріумфальній гармонії, яку встано- земля була плодовитою і безпеч- разу купуючи розрекламований вив Бог. Адже якби це було не так, ною, але в тому, яка наша мораль- шампунь, пральний порошок чи то будь-яка дія Бога на матерію, за на відповідальність перед світом, запашну помаду з блискітками. Тільки заради кожного з нас вони змушені терпіти тортури. Одним із найпопулярніших промислових тестів вважається тест Драйзера який використовують для перевірки різних засобів на токсичність (наприклад, туші для вій, засобів для зняття макіяжу і т.п.). Цей тест був розроблений у 1944 році токсикологом Джоном Драйзером в управлінні з санітарного нагляду за якістю харчових продуктів і медикаментів США (FDA). На око дослідної тварини (найчастіше використовується кролик) наносять дослідну речовину в Мода потребує більше жертв, ніж вам здається

джерело: inspired.com.ua

Часто доводиться ловити себе на думці, що тому, що є матеріальним, ми надаємо негативного значення, протиставляємо тому, що є духовним, а отже і вищим, божественним. Роздуми про співвідношення духа і матерії були в центрі філософської думки людства ще від її початків у Античності. Однак, та інертність, яку ми приписуємо матерії, є оманливою. Адже з точки зору її співвіднесення з Творцем, Який владичним словом вивів

[ 24 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

словами Антонія Сурозького, носила би магічний характер, була би насиллям, матерія не була би слухняною Йому. Кожне творіння спілкується з Богом по-своєму і нема такого, яке би не могло мати з ним спілкування. Коли Христос наказує хвилям втихомиритися, а вітрові заспокоїтися, то це свідчить не про те, що у Нього є певна магічна влада над природою, а про те, що живе слово Бога якимось чином сприймається Його творінням.

ТОЧКА ЗОРУ Бюро УГКЦ з питань екології засноване згідно з рішенням 37 сесії Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ та декрету Блаженнійшого Любомира 15 грудня 2007 р. Робота Бюро направлена на формування відповідального ставлення вірних УГКЦ до Божого створіння – природи та підвищення екологічної свідомості у суспільстві шляхом інформаційно-освітньої діяльності та практичних ініціатив. «Відповідальність за створіння» (http://ecoburougcc.org.ua) – це спроба створити унікальний інтернет-ресурс, який би сприяв формуванню свідомості відповідальності за створений Богом світ, а також пропонував інформацію про шляхи її здійснення у повсякденному житті кожної людини. концентрованій формі. Чекають, за який час рогівка тварини зазнає ушкодження. Оцінювання рогівки (кон’юнктивіт, масивні некрози) знімаються кожні 72 години, а вся процедура триває від 7 до 18 днів. Голова та лапи при цьому є щільно затисненими, тварина б’ється від сильного болю, часто ламаючи шию. Такі тести призводять до втрати зору, після чого тварину роздавлюють або задушують газом та відправляють до крематорію. Якщо це стосується парфумерії, косметики, засобів для миття посуду, то тестовану речовину вливають у шлунок, вени, ротову порожнину, надрізують шкіру та втирають порошок, змушують дихати парами концентрованих речовин. Судоми, паралізування — це лише незначні наслідки такої роботи. Жертвами, чиї життя не вважаються за цінність, стають собаки, коти, кролики, миші, морські свинки тощо. Альтернатива На сучасному етапі розвитку технологій розроблені комп’ютерні програми, що дозволяють розрахувати можливий рівень небезпеки та ряд важливих факторів; методи з використанням клітинок та тканин (тест Драйзера можна проводити на оболонці яйця) і т.п. Запитаймо себе, чи не хочемо високої якості використовуваних товарів (за рахунок новітніх технологій), гарантій безпеки (компанії, що використовують наукові методи страхуються двічі), використання натуральних

складників, що Суть питання полягає не в тому, що корисно не нам просто вигідно, щоби земля була тільки для люплодовитою і безпечною, але в тому, дини, але й прияка наша моральна відповідальність роди. перед світом, який створений Богом із Кожен з нас є любов’ю і який Він покликав до спілкупокликаний Бовання з Собою. гом для любові та служінню і якщо наша держа- рена наче із основного матеріалу ва не звертає увагу на пробле- всесвіту. Цим самим Святе Письмо му жорстоких дослідів, зробімо показує прямий зв’язок між людикожен свій внесок. З точки зору ною і рештою світу. Зрештою, на це і комфортності життя — це непри- вказує значення слів «Адам», тобто йнятне для більшості людей. Това- «людина» та «адама», що значить ри, що не тестуються на тваринах «земля». А проте, саме людині дана значно важче знайти в найближ- влада над всім творінням і завданчому магазині, та й ціни на них ня вести все творіння до свого Творнерідко “кусаються”. На щастя, ця. Тож не очорнюйте себе заради все більше інформації почало тлінності цього світу, коли маєте з’являтися в ЗМІ та інтернеті. На альтернативу, не лінуйтеся врятоварах, що не використовують тувати одну тварину. Подивіться, дослідів на тваринах, міститься чи є на етикетці відповідні знаки. зображенням кролика, перекрес- Пошукайте, які фірми проводять леного червоною лінією, після Ди- досліди на тваринах. Пам’ятайте: рективи 86/609/ЄЕС, головною найжорстокіші досліди проводять ціллю якої є мінімізація страждань саме найулюбленіші і найвідоміші тварин, що використовуються в ек- фірми. спериментах. Байдужість до малого не врятує великий світ. Все, що існує, створене Богом для того, щоби бути в гармонії та блаженстві, в стані святості й досконалості. Людина є найдосконалішим витвором Творця. Проте, з опису книги Буття бачимо, що людина створена із найелементарнішого матеріалу, з глини. Знаки на товарах, що свідчать про те, Тобто людина ствощо товари не тестуються на тваринах

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 25 ]

НОВА ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ

Церква і радіомовлення 12 лютого 1931 року Папа Пій ХІ вперше в історії Церкви виголосив послання «до всіх народів і кожного створіння» через радіо. Голос Святішого Отця, що звучав по цілому світі завдяки нововинайденому Гульєльмом Марконі способу комунікації, засвідчив початок присутності Христової Церкви в радіо-, а згодом і телепросторі. Пізніше в енцикліці Vigilanti Cura (Невсипуща турбота) цей же Папа напише: «Конче слід домогтися того, щоби прогрес техніки […], – оскільки все це правдиві дари Божі, – став засобом Його прослави та спасіння душ і допомагав поширенню Царства Божого на землі» . Завдяки радіозв’язку, як також і іншим засобам передачі інформації, – таких, як телебачення та Інтернет, голос Церкви легко й швидко долає відс тані і може бути присутній у кожній домівці, котра відкрита на Боже Слово. Христос залишив нам завдання: «Ідіть, проповідуйте, кажучи, що Царство Небесне – близько» (Мт. 10:7) . Це місія, котра лежатиме на Церкві завжди, бо завжди будуть ті, хто ще не почув Євангелія, хто ще не знає Христа. Проте сьогодні Учительський Уряд Церкви усвідомлює необхідність нової Євангелізації в середині християнства, оскільки інтенсивна хвиля секуляризації суспільства спричинилася до того, що пересічна людина відділила Бога від свого повсякденного життя, залишивши його на маргінесі інтересів. Християнська Європа забула, хто такий Бог і що означає бути християнином. Такі тенденції в сучасному суспільстві спонукають Церкву ще

[ 26 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

інтенсивніше використовувати всі можливості новітньої комунікації, для того, щоб відкрити, а для когось просто пригадати, образ Христа – дороги, правди і життя. Папська рада у справах соціальної комунікації в душпастирській інструкції Aetatis No vae (За нової доби), що вийшла 22 лютого 1992 року наголошує: «Церква повинна, незважаючи на жодні пе решкоди, створювати й утримувати саме католицькі засоби та програми соціальної комунікації, а також усіляко сприяти їм. Сюди належать: католицька преса, католицькі видавництва, католицьке радіо й телебачення […]» . В Україні цю директиву Папської ради чи не першою реалізувала Львів ська Духовна Семінарія Святого Духа. 20 грудня 1992 року на радіо «Львівська Хвиля» вперше вийшла в ефір недільна релігійна програма «Духовна мандрів ка», котру провадив тодішній студент семінарії Михайло Перун. РАДІОПРОГРАМА «ДУХОВНА МАНДРІВКА» В другому півріччі 1992 року у Львові відновлює свою роботу перша на пострадянських теренах комерційна незалежна радіостанція «Львівська хвиля». На цьому початковому етапі роботи станції наполегливими стараннями Михайла Перуна і завдяки його особистим якостям, цілеспрямованій творчій особистості тодішнє керівницт во виділяє для духовного мовлення 30 хвилин радіоефіру. Було справжнім успіхом добитися хоча б якогось часу для релігійної програми на світській радіостанції. Львів’яни і жителі ці лої Львівської області отримали мож

НОВА ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ

ливість щонеділі чути Боже Слово і науку Церкви. Галицька пострадянська громадськість як, напевно, ніяка інша була спрагла «живої води» Христової Благовісті. Впевненими кроками і завдяки, безперечно, Божому сприянню, час щонедільного ефірного мовлення зростав спершу до 40 хвилин, а вже впродовж 16 років до 1 години духовних мандрів разом зі студентами Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. З 1992 по 2012 рік – 20 років неділя за неділею, з 8 до 9 ранку «Духовна мандрівка» виходить в прямому ефірі «Львівської Хвилі». Як вже згадувалося вище, автором і першим її ведучим був на той час студент семінарії Михайло Перун. В серпні 1998 року естафету ведучого перебрав о. Ігор Яців, який був голосом програми до 2004 року. Згодом програма знову перейшла під опіку студентів Львівської Духовної Семінарії. Її ведучими були, на той час ще семінаристи, Павло Дроздяк, Ігор Яким’як, Тарас Гавришко. З 2011 року за «Духовну мандрівку» відповідає бр. Юрій Цегельський, разом з яким сьогодні працює ціла команда братчиків Микола Гривнак, Роман Гордій і Сергій Радченко. Від свого заснування радіо програма «Духовна мандрівка» розрахована на слухачів різного віку і не лише католиків але й всіх людей доброї волі, котрі шукають відповіді на найважливіші питання людського буття в різних його проявах. Її автори ставлять за мету передати основи християнських цінностей в такий спосіб, щоби це було доступно і зрозуміло не лише практикуючому католику, але і

кожній пересічній людині, яка лише починає знайомитися з Богом. На сьогодні програма складається з кількох рубрик: Життя Святих – коротка історія про подвижницьке життя святого, па м’ять про якого святкує Церква в день виходу програми в ефір; актуальні і найважливіші новини Католицької Церк ви в Україні і світі; читання не дільного Євангелія і роздуми над ним; розкриття найрізноманітніших питань духовного і суспільного характеру богословами, священиками, дослідниками та іншими фахівцями; цікаві історії-притчі для особистого розважаня. Крім того, програму супроводжує музичний супровід, що допомагає відпочити від гамору життя і сприяє духовній призадумі. За двадцять років існування «Духовної мандрівки» її слухачі сформ увалися у велику молитовну спільноту. Щомісяця в прямому ефірі проводиться молитва в наміреннях, які бажаючі можуть скласти, зателефонувавши в студію. Тому програма носить не лише духовно-просвітницький характер, але є, найперше, часом живої молитви зібраних довкола Божого Слова. Сьогодні перед Христовою Церквою стоять нові виклики, на які вона мусить відповідно реагувати. Комунікація між різними частинами Церкви, духовними провідниками і мирянами, завжди повинна бути живою і актуальною, за образом незгасаючої комунікації між Богом і творінням. Тому авторський колектив «Духовної мандрівки», прагнучи завжди бути інструментом в руках Христа, і надалі шукає нових способів удосконалення програми заради духовного блага усіх її слухачів.

З нагоди 20-її річниці свого виходу в ефір, авторська група «Духовної мандрівки» складає щиру подяку всім своїм відданим радіослухачам, які кожну неділю розпочинають разом з програмою та її ведучими. Надіємося, що зерна віри, посіяні Господом у Ваші серця, проростуть добрими плодами у Вашому духовному житті. Складаємо за Вас молитви милосердному Богу і рівно ж поручаємося Вашим молитвам, щоб Святий Дух завжди провадив нас у цьому служінні. Складаємо особливу подяку радіостанції «Львівська Хвиля», яка вже два десятиліття ласкаво і безкорисливо надає «Духовній мандрівці» свій ефірний час. Тут доцільно процитувати слова Папи Пія ХІІ: «Ми хочемо сказати слова подяки всім чесним режисерам та продюсерам радіопрограм за те, що вони добре розуміють потреби Церкви і багато допомагають Церкві, чи то безкоштовно приділяючи зручний час для проповідування Слова Божого, чи то надаючи потрібне устаткування. Роблячи так, вони, безперечно, також розділятимуть ту особливу винагороду, що належиться апостольським працівникам, […], як пообіцяв наш Господь: «Хто приПІЗНАЙ ПРАВДУ [ 27 ] йме пророка, тому, що він пророк, той одержить пророчу нагороду»» (Miranda Prorsus (Дивовижний поступ). - п. 131).

ПРОСТІР СПІЛКУВАННЯ

Світло від Світла

Парабола сьогоднішньої гуманітарної культури після дивовижного злету і тріумфу християнства повернула до спаду і в багатьох європейських країнах зауважується відмова від традиційних християнських цінностей, а подекуди й несприйняття класичної форми християнської культури. Чому ж так, з Європи, яка упродовж двох тисячоліть зуміла стати християнською цивілізацією постає напівдикунська і “печерна” псевдо-культура? Над цими питаннями і пошуком шляхів їх розв’язку задумується автор серії “Підручники систематичної філософії” о. Баттіста Мондін, укладеної для потреб виховання нової генерації священиків і мирян та випущеної у світ видавництвом отців-домініканців, що в Болоньї (Італія). До цієї серії входять: Логіка, семантика і гносеологія, Епістемологія та космологія, Онтологія і метафізика, Проблематика Бога – Філософія релігії та філософське богослов’я, Філософська антропологія, філософія культури і виховання, Етика і політика. Однак він є автором іншої п’ятитомної серії “Підручники систематичного богослов’я” (1993 р.), куди входять: Тринітарне богослов’я, Богословська антропологія, Христологія, Еклезіологія, Есхатологія і Небесна еклезіологія. Своєю активністю на науковій ниві проф. Мондін зумів

На даний час я продовжую студії над Пресв. Трійцею, “агапічним богослов’ям”, оскільки вона стала найважливішою темою мого духовного і наукового богословського пошуку. Тут фігурують три вічні особи, які люблять одне одного: джерело любови – Отець, який любить, тоді Той, Кого Він першим полюбив – це Син і Святий Дух – як вилив цих двох люблячих одне одного Осіб – сама персоніфікована Любов.

влити новий струмінь життя в навчальний процес і звільнити богослов’я від застиглості і однобічності у поглядах на християнські таїнства. Баттіста Мондін народився у Монте ді Мало (Віченца) 29 липня 1926 року. Він закінчив студії філософії та богослов’я у Конґреґації Місіонерів Ксав’єріанців, членом яких він є й досі. Учень Пауля Тілліха, Георгія Флоровського, Вернера Єґера, Гаррі Вульфсона та багатьох інших провідних вчених в царині гуманітарної освіти в Гарвардському університеті, о. Баттіста Мондін перейняв від них мужність і силу віри в вищість буття (про що навчав Тілліх), любов і пошану до святоотцівської (Флоровський) та давньогрецької думки (Єґер), вміння творити епічний синтез філософсько-богословських вчень (Вульфсон). Творча розмова між о. проф. Баттістою Мондіном і його учнем – викладачем Львівської Духовної Семінарії, Дрогобицької Духовної Семінарії та Українського Католицького Університету, д-ром філософії Богданом Завідняком проходила в колегії отців Ксав’єріанців (по вул. Аврелія 287) в Римі 13-15 жовтня цього року. Приводом для неї послужив вихід в українському перекладі четвертого тому праці Мондіна “Філософія релігії і теодіцея” (“Місіонер”: Жовква 2012).

пов’язане зі св. Августином, який перший збагнув, що Трійця – це відношення і він відштовхувався від цієї думки. Філософія є захоплююча, велична і необхідна річ. Вона охоплює вчення про буття і то буття особове. В першу чергу, філософія дає змогу вийти за межі печери власних помилок і пристрастей, позбутися лабет і тіней, і вийти до світла Божественного світу.

Філософія не тільки теореВже за своєю природою лютична, а й практична наука, дина є філософом і коли вона не бо дає можливість людині практикує філософії, то може вваробити поступ вперед жати себе незавершеною або “пеЦя найбільша, безконеч- черною” людиною. Філософія не на і вічна любов перебуває тільки теоретична, а й практична у взаємозв’язку, оскільки вона наука, бо дає можливість людині проливається на ангелів – чистих робити поступ вперед. духів і людей. Після падіння мислительЦе таїнство в повноті них систем доби Нового часу відкрилося людству після того, розум визнав себе жалюгідним і як був посланий у світ Ісус Хри- піддатливим, тож людина сучасної стос – той, Хто об’явив це троїчне постмодерної епохи або пребуває таїнство. До нього про це таїнство в полоні нігілізму, не довіряючи ніхто й гадки не мав. філософії, або ж втікає у містицизм, що як явище культури Нью Ейдж, Таїнство Пресв. Трійці заміняє їй форму пояснення

[ 28 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

навколишньої дійсності. Людина Третього тисячоліття не може залишатися непевною і невизначеною поміж дріб’язкових певностей науки і незглибимими таїнствами релігії. Натомість, вона повинна навчитись добре маневрувати отим невеличким плотом, яким є її розум, однак не для того, щоб намагатися втекти на ньому у примарний світ ілюзій, а головно для того, щоб уникнути пастки ілюзивних образів платонівської печери пам’яті, якими сьогодні переповнена певна псевдо-культура, черпаючи з неї більше інформації, ніж знання. Чимало проголошених святих людей були саме філософами. В середньовіччі творили св. Тома Аквінський, блаж. Дунс Скот, але й сьогодні ми говоримо про святих Вчителів Церкви: св. Терезу від Хреста, Едиту Штайн, проголошено блаженним о. Антоніо Розміні, а буквально тиждень тому Гільдегарда Бінгенська – жінка-філософ, містик, була проголошена святою папою Венедиктом XVI на площі перед собором св. Петра у Римі. Вони розвивали філософську

ПРОСТІР СПІЛКУВАННЯ науку і закріплювали своїм авторитетом потребу в ній. Саме сьогодні людина потребує релігії та здорової філософії, щоб могти повалити безчисленних і панівних ідолів. Навчання богослов’я в семінарії не було легким. Доводилось чотири кілометри кожного ранку йти на студії до Парми. Ми позношували взуття і понатирали мозолів. Згодом я був скерований до Бостонського колегіуму отців єзуїтів, їхнього університету, а вже потім до Гарварду. Туди було не легко поступити. Довелося складати письмовий іспит. На щастя, деканом був єврейський професор, а він прихильніше ставився до католиків, ніж до протестантів, тож після рекомендації і пробного іспиту мене було зараховано до складу студентів. Там я захистив докторську тезу і присвятився вивченню спадщини св. Томи Аквінського. У нього я знайшов відповіді на всі питання, які мене цікавили і цікавлять досі. В 1968 році я розпочав роботу на кафедрі історії філософії. Я очолював кафедру філософії університету Урбаніана від 1972 року по 2000, впродовж 28 років. Я намагаюсь викладати філософську науку так, щоб вона сприймалася легко і зрозуміло. Це мій стиль – простота і чіткість і я від нього ніколи не відступав, з більшим акцентом на позитивних сторонах авторів, ніж на негативних. Про Бога можна вести мову у двох напрямках і вживати або слово “проблема”, яке має філософське значення, або “таїнство”, що має богословське значення і його застосовують до Пресвятої Трійці. Між цими поняттями є велика різниця. Проблема – це щось неконкретне, тож таке, що може бути предметом мого аналізу і висновку. Натомість таїнство перевищує будь-яку умовидну форму сприйняття. Воно не є мовчанкою з боку людини, як думав Вітгенштайн, не є мовчанкою від людської неспроможності, а є Божим словом,

яке відкривається людям у словах і подіях історії спасіння. Мені дуже приємно відзначити роботу, яку проводите Ви, [п. Богдане Завідняк], будучи одним із моїх студентів. Я бажаю вам натхнення і сприяння для інших моїх книжок. [Видавництво “Місіонер” вже випустило у світ переклади третього і четвертого тому серії Підручників систематичної філософії о. Мондіна. Один – “Онтологія і метафізика” (2010 р.) і щойно другий – “Філософія релігії і теодіцея” (2012 р.). Перша частина тиражу останньої книги була розкуплена на Книжковому форумі, що відбувся цього вересня у Львові, що стало свідченням популярності цієї серії у читачів – прим. Б. З.] Щодо видання циклу книг зі систематичної філософії в Україні, можу зазначити, що видання виконане добре, оскільки зроблене моїм студентом, що присвятив свій час дослідженню моєї творчості та й особи: написав статті і рецензії, присвячені моїм книгам з філософської тематики.

моєї творчості, за те, що поширюють Боже Слово, бо християнство – це місія ширити Божу науку – Ісуса Христа. Я знаю про Ваші труднощі щодо становлення як Церкви. Коли я ще був у силі, то відвідав Івано-Франківськ, а також Львів у велосипедному турне, що проходило до Москви у 1992 році. Це були захоплюючі подорожі. Ми подолали 1600 км. Загалом на велосипеді я проїхав близько шістсот тисяч км. Вже за своєю природою людина є філософом і коли вона не практикує філософії, то може вважати себе незавершеною або “печерною” людиною Ми, італійські студенти-богослови, теж поневірялися по світі, перш ніж здобули добру науку. Тож прошу молитися і не боятися труднощів, вивчати філософію і богослов’я, не лінуватися опрацьовувати твори класиків. Молитва – це велика сила. В окремий спосіб бажаю Божого благословення і ласки.

Українським видавцям я дя- Розмову вів Богдан ЗАВІДНЯК кую за сприяння і популяризацію Рим, 13-15 жовтня 2012 р. Отець Мондін – це захоплюючий історик філософії, експерт у філософській антропології і метафізиці. До його творчого наукового доробку належать численні публікації в наукових журналах (близько трьох тисяч), понад сімдесять книг. Він автор п’ятьох енциклопедичних словників. Мондін підготував велике число докторів філософії для цілого світу і сам отримав від багатьох університетів світу почесну наукову відзнаку Doctor honoris causa. Отець Мондін був довголітнім деканом філософського факультету Папського університету Урбаніана, де навчалося чимало наших співвітчизників. Як доповідач взяв участь у п’ятдесяти Міжнародних конгресах Європи, Сполучених Штатів Америки і майже всіх країн Південної Америки.

Професор Мондін з українськими перекладами своїх праць

фото: Богдан ЗАВІДНЯК

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 29 ]

РУХ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ ЛЮДИНИ ВІД ЗАЛЕЖНОСТЕЙ

Правда про куріння

Петро ЧАЙКОВСЬКИЙ

Історія розвитку куріння 1492 року іспанська флотилія, яку очолював Христофор Колумб, припливла до невідомого острова, який вони вважали східним берегом Індії. Коли матроси висадилися на сушу, їх зустріли місцеві жителі. Європейців вразив вигляд аборигенів, які випускали з рота дим, після того, як втягували його з рулонів скрученого тютюнового листя. Ці рулони іспанці називали «сигаро». Куріння було невід’ємною частиною релігійних церемоній аборигенів. Вони вдихали дим і випускали його через ніздрі до тих пір, поки з ними не починав спілкуватися «Великий Дух». Коли експедиція повернулась додому, то серед багатьох дивовижних подарунків, привезених із Нової Землі, було і листя тютюну. Європа в різний час по-різному ставилася до тютюну і куріння. Спочатку цій рослині приписували дивовижні цілющі властивості. Наприклад, французький посол Жан Ніко (від його імені походить слово «нікотин») приписав нюхання тютюну французькій королеві, як засіб від головного болю. Під час епідемії чуми в Англії, тютюн змушували курити для профілактики. У 1571 році іспанський лікар Ніколас Мондарес написав книгу про цілющі властивості тютюну, в якій описав 36 хвороб, які він лікує. Через 17 років житель Вірджінії Томас Харрієнт почав пропагувати щоденне паління тютюну як шлях до загального оздоровлення організму. Проте він сам

1 2 3 4 5 6

помер від раку. Йшов час, і люди стали помічати негативну дію тютюну, особливо те, що він викликає залежність. У різних країнах почалися заборони куріння. Приміром, в 1680 році король Франції Людовік ХIV видав наказ, згідно з яким торгівля тютюном дозволялася виключно аптекарям. У цьому ж році в Туреччині вийшов закон султана Мурада IV про смертну кару за куріння. Там за цей злочин саджали на кілок. В Англії в XVI ст. курцям відрубували голови і виставляли їх на площі з люльками в роті. У Персії – виривали ніздрі. В Італії вживання тютюну вважалося диявольською звичкою і курців відлучали від церкви. Був випадок, коли п’ятьох монахів, яких звинувачували в курінні, замурували живцем у стіну, щоб дати урок іншим. У Царській Росії до тютюнопаління ставилися також негативно. Особливо після того, як у 1634 році внаслідок куріння згоріла дерев’яна Москва. Цар Олексій Романов наказав катувати тих, у кого буде знайдений тютюн, бити батогом на «козі» до тих пір, поки не скажуть, де взяли «бісівське зілля». В інший період історії курцям відрізали носи і відсилали на каторгу до Сибіру. Амністію для тютюну ввів цар Петро І після поїздки до Голландії. Від тоді справа вирощування тютюну стала державною і оскарженню не підлягала. В Україні до тютюну ставлення було також лояльне. Лише згадайте слова

Скажіть “НІ” курінню, киньте цигарку та: -через 20 хвилин у Вас стабілізується пульс та знизиться підвищений артеріальний тиск; -через 24 години у Вас зменшиться ризик розвитку інфаркту міокарда; -через 2дні до Вас повернуться нормальнівідчуття смаку та запаху; -через 2-3 тижні нормалізуються функції легень, покращиться мікроциркуляція та Вам стане набагато легше ходити; -через 1 рік ризик розвитку інфаркту міокарда знизиться в два рази порівняно з днем відмови від куріння; -через 10 років Ваші шанси отримати рак легень зрівняються з шансами тих, хто не курив. Ваше здоров’я почне покращуватися з першої ж хвилини відмови від куріння!

[ 30 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

з пісні: «А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться». Навряд чи користь від тютюну в поході або на війні була великою, але життя не одного козака він згубив. «Тютюн заважає розумовому розвитку та одурює народ», – Оноре де Бальзак. Через 100 років після Бальзака в ХХ ст. фашист Адольф Гітлер пояснював своїм підлеглим принципи окупаційної діяльності на Сході: «Для них, для слов’ян, жодних щеплень, жодної гігієни. Лише горілка і тютюн». Наслідки куріння Нікотин є однією із найсильніших відомих нам отрут, які впливають на нервову систему. Фізична та психологічна залежність від нікотину розвивається набагато швидше, ніж від алкоголю. Курці, як і всі наркомани, схожі на неврастеників. Вони “розбовтують” свою нервову систему. Живуть від сигарети до сигарети, стаючи рабами “тютюнової палички». Багато хто готовий спалахнути з незначної причини. Сон курця завжди гірший, ніж у людини його ж типу, яка не курить. Курці нервово виснажені більше, ніж інші. За американською статистикою, вони не виходять на роботу в середньому на 6,5 днів більше, ніж ті, що не палять. Підраховано, що людина, яка палить сигарету, вдихає повітря, забруднення якого в 384 000 разів перевищує гранично допустиму концентрацію. В абсолютно чистій атмосфері організм людини, що курить, зазнає такого токсичного впливу, ніби вона знаходиться в умовах, де забруднення в тисячі разів перевищує будь-які норми. Вдихати тютюновий дим у чотири рази шкідливіше, ніж викидні гази автомобіля безпосередньо з випускної труби. Масове розповсюдження куріння є однією з головних причин широкого розповсюдження серцево-судинних захворювань. Доведено, що у курців, на відміну від тих, хто не курить, в 2-3 рази частіше розвивається інфаркт та передінфарктний стан, стенокардія та інші захворювання серця. При цьому смертність, викликана цими захворюваннями, в курців набагато вища. Життя курців на 4,6 – 8,3 роки коротше, ніж у тих, хто не курить, при чому скорочення тривалості життя залежить від того, в якому віці людина почала курити. Крім того, як би це не парадоксально звучало, в атмосферу, що

оточує курця, потрапляє токсичних компонентів у багато разів більше, ніж в організм самого курця. Саме ця обставина зумовлює особливу небезпеку пасивного або «примусового» куріння для оточуючих. Бо основний потік тютюнового диму утворюють 35% сигарети, що згорає, 50% йдуть в навколишнє повітря, складаючи додатковий потік, від 5 до 15% компонентів згорілої сигарети залишається на фільтрі, а у додатковому потоці окису вуглецю міститься в 4-5 разів, нікотину і смол – в 50, а аміаку – в 45 разів більше, ніж в основному! Склад тютюнового диму У тютюновому димові, крім слабкого наркотику – нікотину, міститься близько 200 особливо отруйних речовин. Гази і пари – це 90%. Основний газ – чадний (монооксид вуглецю). «Тверда» складова – приблизно 10% диму. Що ж до неї належить? Ацетон – головний компонент рідини для зняття лаку з нігтів. Бензпирен – один із сильних канцерогенів, також міститься у вугільній смолі. Бутан – легкозаймиста рідина, додають у паливні продукти. Кадмій – хімічний елемент, що пошкоджує печінку, нирки і мозок. Миш’як – отруйна речовина, що використовується для вбивання нервів у стоматології, канцероген. Полоній-210 – радіоактивний елемент, канцероген. Гліколь – речовина, яку додають в антикорозійну рідину. Фенол – отрутохімікат, який використовують при виготовленні пластмаси та дезінфекції приміщень. Свинець – хімічний елемент, при отруєнні яким ушкоджуються клітини головного мозку. Формальдегід – токсичний хімікат, що використовується для бальзамування померлих. Толуол – токсичний компонент соснової смоли і нафти, входить до складу багатьох лаків і фарб. Ціаністий водень – вбиває імунну систему легенів, призводить до бронхіту. До того ж впродовж останніх десятиліть тютюн став набагато отруйнішим, ніж, скажімо, в ХІХ ст. Це відбувається через те, що тютюнові листки характеризуються надзвичайною гігроскопічністю й активно поглинають з повітря шкідливі домішки, аерозолі, кількість яких дедалі збільшується. Статистичні дані Велика організована боротьба з курінням в багатьох країнах призвела до зменшення кількості курців. Але навіть попри це, кількість курців серед молоді та жінок продовжує

16 грудня, в Україні набуває чинності закон, який забороняє паління у громадських місцях. Згідно з законом, куріння тютюнових виробів, як і електронних сигарет та кальянів, забороняється у приміщеннях закладів ресторанного господарства, на стаціонарно обладнаних зупинках маршрутних транспортних засобів, у підземних переходах, у під’їздах житлових будинків, на дитячих майданчиках, а також у ліфтах і у транспорті загального користування. За розміщення попільничок або куріння у приміщеннях закладів ресторанного господарства передбачено штраф від 1 тисячі до 10 тисяч гривень. За недотримання законодавства штраф зніматимуть і з власників приміщень, які не обладнали спеціальні місця для куріння. З них стягуватимуть від 1 тисячі до 10 тисяч гривень. На громадян, які порушуватимуть закон, чекає штрафу розмірі 50-170 гривень. Якщо ж людину з цигаркою впіймали не вперше, то із неї стягнуть 170-340 гривень штрафу.

збільшуватись. Разом з цим підвищується ризик виникнення хвороб не тільки у самих курців, але й у майбутнього покоління. Куріння наносить велику шкоду всім, але особливо молодим людям, організм яких знаходиться в процесі статевого дозрівання, тому куріння може негативно вплинути на їх потомство. Куріння є не лише особистою проблемою кожної людини, але й гострою соціальною проблемою, з якою пов’язане майбутнє всього людства. На нашій планеті курять приблизно 1,3 мільярди людей. За 1 секунду на Землі викурюється 300 000 цигарок. Куріння викликає 6% смертей в усьому світі. Щороку тютюн викликає 3,5 млн. смертей, або 10 000 щоденно. Один мільйон із цих смертей настає в країнах, що розвиваються. За прогнозами, глобальна тютюнова епідемія забирає життя близько 250 мільйонів нинішніх дітей та підлітків, третина яких проживає у країнах, що розвиваються. Наприклад, у Китаї, згідно з прогнозами, з 300 мільйонів осіб чоловічої статі, яким зараз від 0 до 29 років, близько 200 мільйонів стануть курцями. Із цих 200 млн. курців приблизно 100 млн. згодом згублені хворобами, викликаними тютюнопалінням і половина цих смертей станеться у середньому віці. Дослідження показали, що припинення куріння знижує ризик захворювань, викликаних тютюном, і тому більшість із цих 100 млн. смертей є потенційно попереджувальними за допомогою інтенсивних дій, спрямованих на припинення куріння.

Згідно з прогнозами, до 2020 року тютюнопаління стане головною причиною смертей та захворювань, щорічно гублячи більше ніж 10 млн. осіб. У світовому масштабі це буде викликати більше смертей, ніж ВІЛ, туберкульоз, материнська смертність, ДТП, самогубства і вбивства разом узяті. Загальна маса недопалків на планеті за 1 рік становить 2 520 000 тонн. В Україні курить кожен другий чоловік і кожна п’ята жінка. Всього в країні нараховується близько 9 млн. активних курців, які складають третину всього працездатного населення країни. Щорічно до числа курців долучаються не менше 100 000 українців. Кожен четвертий підліток в Україні викурює першу сигарету у віці 10 років. Україна є другою країною в світі (після Чилі), де у віці 13-15 років курять більше 30% юнаків і дівчат. Найбільша частота паління реєструється серед чоловіків віком 20-29 років (60% у місті і 70% в сільській місцевості). Розрахунки показують, що із цієї когорти молодих чоловіків 25% помруть передчасно внаслідок хвороб, пов’язаних із курінням, тобто із 3,5 мільйонів молодих людей зазначеного віку 587 тисяч не доживуть до 70 років через куріння. Дослідження свідчать, що більшість (65%) дорослих курців хотіли би позбутися цієї звички і намагалися зробити це не один раз. Розвиток залежності від нікотину – одна із головних перешкод при відмові від куріння. За неофіційною статистикою в Україні щороку від хвороб, пов’язаних із курінням, помирає 120 тис. чоловік.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 31 ]

ПОЛЕМІКА

Біометричні паспорти – б Обслуговувати Єдиний державний демографічний реєстр – нову мегабазу даних про усіх громадян України – буде міліція. Вже на першому етапі впровадження закону Грицака лише за рахунок видачі внутрішніх паспортів з електронними чіпами платники податків витратять на паспорти: 896 мільйонів 730 тисяч гривень. З розрахунку, що в Україні осіб до 16 років (включно) – 7 мільйонів 472 тисячі 750 осіб х 120 гривень.

ФАКТИ

Пізніше будуть нові мільярди заробітку на документах, адже за паспортами поступово прийдуть інші 38 мільйонів українців. З тексту закону не ясно, хто буде платити ці 120 гривень – бюджет чи громадянин-замовник, адже у законі є лише норма про звільнення громадян від сплати державного мита при отриманні нового паспорта вперше. Значна кількість населення також має посвідчення водія зразка СРСР, які теж доведеться міняти. Очевидно, його вартість буде не менша за 120 гривень, адже технологія виготовлення аналогічна. Тобто, чималий прибуток очікується і від примусової заміни цих посвідчень, що має відбутися до 1 січня 2014 року. Біометричні паспорти планується почати видавати з 1 січня 2013 року. Більшість документів особи, не тільки паспорти, будуть містити біометричні дані, хоча ЄС очікує цього лише щодо документів для виїзду за кордон. Джерело: «Українська Правда»

[ 32 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

дорога в пекло? Про введення біометричних паспортів в Україні, їхню обов’язковість чи примусовість, та про можливі наслідки такого рішення говоримо з доктором морального богослов’я, керівником Школи біоетики УКУ отцем Ігорем Бойком. - Отче Ігоре, в Україні серед християн запанувала паніка, адже про щось подібне згадується в книзі Одкровення, і люди роблять висновок, що «біометричні паспорти – це безвізова дорога в пекло». Як Ви це прокоментуєте? - Такі речі завжди викликають у людей страх. Він іноді може бути обґрунтований, а іноді – ні. І тому, якщо люди будуть проінформовані в усьому, що стоїть за введенням біометричних паспортів: чи це користь, благо, чи ризик, то будуть зважувати, які наслідки матиме для них таке нововведення особисто Чи ставить це під сумнів мою віру, християнські переконання, чи бачу в тому більше небезпеки, ніж користі? А от так заявляти, що це «дорога в пекло», я би не радив. - Отче, що вас, як священика, найбільше бентежить у цій ситуації? - Як сучасну людину, і як священика, мене найбільше хвилює брак поінформованості щодо цього питання. Мене, як і кожного громадянина, цікавить, яка буде користь від ведення біометричних паспортів для суспільства, які ризики небезпеки, чи є шляхи, щоб відмовитись від них. У самому законі є тільки одна відповідь, яка на думку держави, мала би бути вичерпною – а саме: якщо люди хочуть з особистих релігійних переконань відмовитися від цього паспорта, то вони мають на це право. Але в мене питання: чи може хтось зі спеціалістів у цій галузі пояснити наслідки такого рішення відмови. Бо якщо за біометричними паспортами стоїть певна небезпека, то держава повинна поінформувати

мене, якою саме є небезпека, не лише як віруючу людину, а й як громадянина. - Сьогодні у людей виникає питання: «Якщо я не матиму паспорта – відповідно, я не о. д-р Ігор Бойко 9 листопада у Києві під час парламентських слухань «Про стан суспільної моралі в Україні»

Для громадянина України закордонний паспорт буде коштувати 350 грн. Вартість одного нового внутрішнього паспорта громадянина України – 120 гривень.

матиму можливості працювати, тож що мені робити?». - У цьому законопроекті є багато дивних речей. Якщо я правильно розумію, головна мета введення біометричних паспортів – дозволити українцям безперешкодно виїжджати до країн ЄС. Тоді, якщо це тільки документ, метою якого є ідентифікація особи для виїзду за закордон, то чому його відсутність є перешкодою при працевлаштуванні? Ніхто не скасовує внутрішній та закордонний паспорти, а біометричний ти можеш обирати за власним бажанням. Це означає, що ти незобов’язаний його мати. Може, уже незабаром приймуть рішення про його обов’язковість.

безвізова - Що Церква, на вашу думку, має пояснити вірним про біометричні паспорти? - Я як представник Церкви особисто не можу дати відповідь на ці питання, бо я сам не володію вичерпною інформацією. Тому, на мою думку, ті, хто розпрацьовував цей закон, повинні подати якомога ширшу інформацію для громадськості, зокрема, через медіа, пояснити механізми введення біометричних паспортів, як вони функціонуватимуть, де зберігатиметься інформація про людину, які потенційні небезпеки можна отримати від такого нововведення, як держава буде протидіяти різного роду зловживанням тощо. Опісля, дати можливість людям осмислити цю інформацію, щоб кожен міг зробити вибір на користь чи проти біометричних паспортів. В Україні усі рішення приймають «зверху» і уже постфактум спускають «до низу»: хочеш чи ні, ти маєш його прийняти. Як на мене, цю тему треба обговорити публічно, провести теледебати, обфото: РІСУ говорити з експертами, авторами законопроекту, представниками церков, громадськості. Треба вести дискусію про усі аспекти цього нововведення. - Які поради Ви, як священик, можете дати вірним? - По-перше, не панікувати. Подруге, намагатися зібрати якомога більше інформації про біометричні паспорти, поцікавитися досвідом інших країн. На мою думку, паніка дуже часто народжується через брак інформації. - А Ви відмовилися б від біометричного паспорта? Сьогодні я не маю достатньої інформації про біометричні паспорти в Україні, тому поки не виробляв би його.

Розмову вів Сергій РАДЧЕНКО

СЛОВА

››

ПОЛЕМІКА

Предстоятель УГКЦ Блаженнійший Святослав Шевчук: «УГКЦ не бачить жодних догматичних труднощів або перешкод віровчення для того, щоб ввести біометричні паспорти. Вони існують в більшості країн світу, і тут великої духовної проблеми для нас немає». ›› Президент В. Янукович: «Провокації, в які вірять люди – що щось будуть зашивати в тіло людини і так далі – вони абсолютно безпідставні, і такого ніхто ніколи не пропонував і не буде пропонувати. Сьогодні існують вимоги, пов’язані з необхідністю обліку пересування людей через кордон, наведенням порядку на кордоні, і особливо йдеться про країни, де є загроза тероризму». ›› Керівник київського Центру інформації про права людини Тетяна Печончик: «Впровадження біометричних паспортів потребуватиме багатомільярдних витрат на виготовлення таких документів і на їх експлуатацію; виготовлення та облаштування терміналів для зчитування даних нових паспортів стане ще одним ударом по державному бюджету і кишенях українців. Єдиний державний демографічний реєстр є серйозною загрозою недоторканності особистого життя. Створення такого реєстру не відповідає міжнародним конвенціям з питань захисту персональних даних. Після введення даного реєстру держава буде мати у своєму розпорядженні максимальну інформацію про громадян. Такий реєстр є вершиною антидемократичності і втручання в приватне життя громадян». ›› Член парламентського комітету з іноземних справ Андрій Парубій: «У нашій дійсності його реалізація перетвориться на чергову корупційну схему. Влада намагається за допомогою формальних дій йти в ЄС, але поки в нас є політичні в’язні, інтеграція в Європу неможлива». ›› Речниця Єврокомісії Тове Ернст: «На даний момент українцям не треба міняти закордонні паспорти на біометричні, аби потрапити до країн Шенгенської зони. Біометризація внутрішніх паспортів не була умовою ЄС для безвізового режиму». ›› Голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко: «Насправді Закон «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» – це закон про створення системи тотального контролю за громадянами на основі об’єднання всіх даних, які збираються про громадян, в єдину базу даних, яка буде у розпорядженні МВС України. Ніхто не відповідає на запитання, а для чого цим законом передбачені ще й біометричні внутрішні паспорти, біометричні водійські права, для чого цим законом передбачено для видачі закордонного паспорта збирання даних про приватизаційні папери, які є в наявності людини, про створені нею юридичні особи, підприємницькі чи громадські організації? Який це все має стосунок до видачі чи невидачі людині закордонного паспорту?» ›› Голова Інформаційного управління УПЦ КП, архиєпископ Євстратій (Зоря): «Ми, наша конфесія, не проти біометричних паспортів, якщо вони будуть містити ту ж інформацію, що і звичайний паспорт плюс біометричні дані. В УПЦ КП не бачать загрози ні в штрих-кодах, ні в ідентифікаційних номерах, ні в інших видах кодування інформації. Однак, Церква виступає проти створення єдиного реєстру, в який повинні вноситися дані, по суті, про всіх аспекти людського життя – від сплати податків до стану здоров’я, від поїздок за кордон до покупки нерухомості. У світі такої практики немає, а доступ до такої широкої інформації відкриває можливості для маніпуляцій і тиску на людину. Тим більше, що такими питаннями має займатися держава, а не приватна структура, якою є ЄДАПС». ››

Представниця української ініціативи «Європа без бар’єрів» Ірина Сушко: «Прийнятий парламентом закон не містить аргументації щодо необхідності використання такої конфіденційної інформації про особу, яка допускається Конституцією. База даних, яка перебуває в руках одного розпорядника, та обробка інформації про особу, яка виконується не з конкретно визначеною метою, створює можливість для зловживання такою інформацією». ››

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 33 ]

ГЕРОЇ ВІРИ

Дар служіння

Віталій ЛОЦУНЯК

тала, чи можуть піти люди в ліс шукати пропалих чоловіка і дяка. Їй відповіли, що стан є воєнний і військо має наказ кожного зустрічного цивільного чоловіка застрелити. Тому ніхто не відважився іти шукати. В п’ятницю чи суботу приїхали люди до нас зі Львова і питаються: “Чи, може, наш отець був у вас?”. “Ні, не був”, – кажу, – “А що сталося?” Відповідають те, що вище написано. Я кажу: “Вони напевно повезли їх до Львова”. Мимо того, син Степан зі своєю донею пішли до в’язниці на Лонцького, де вже було повно трупів і там шукали за татом, але не знайшли. В неділю, чи в понеділок ми 27 червня 2001 року у м. Львові під час Бопоїхали до мами, щоби в тому нещасті не була сама. Як жественної Літургії за участі папи Івана ми приїхали, то довідалися, що люди вже шукають в Павла II було проголошено мучеництво ліску, бо чоловік, що направляв на той час дорогу, бачив, що до лісу в’їхав трок, де було чотири особи, а коли дяка Володимира Прийми. виїхав, то було лише дві особи, себто ті два енкаведисти. В понеділок не знайшли нікого, лише у вівторок десь Синод єпископів Української Греко-Катоблизько третьої години пополудні привезли два тіла лицької Церкви, що проходив 9-15 вересня замордованих о. д-ра Миколи Конрада і дяка Прийми. 2012 р. Б. у Вінніпезі (Канада), проголосив Дяка Прийму мусили зараз поховати, бо він був у Володимира Прийму покровителем мирян. страшний спосіб спотворений. Тата люди помили, пеЯк повідомлялось у секретаріаті Синоду ребрали і дали священичі ризи. Так тато пролежав до Єпископів УГКЦ, члени Синоду заохотили вечора вдома, а ввечері перенесли тіло до церкви. Тато мав зламане рамено, рани від пострілів та від всіх вірних до почитання святих мирян багнетів. Так казали люди, котрі його мили. На другий Української Церкви. день один священик відправив похорон, а тіло спочило на цвинтарі біля церкви. Це все можу потвердити під листопада 1931 року з Марією Стойко. Був батьком чотирьох присягою»… (Філадельфія, 15 листопада 1999 р.) О. Степан Боровець, парох у м. Городок, який на той час дітей. Найстаршому синові на час його загибелі було 9 років, а найменшій доні – півтора року. Нещастя спіткало і синів При- був 15-літнім хлопцем і прислуговував о. Конраду, свідчить: йми: Мирослав захворів і помер у 16 років, Романа юнаком «Ці страшні хвилини, коли знайшли тіла замордованих отця вбили. Зі слів ще живих парохіян, дяк Володимир Прийма ко- і дяка не можна описати. Який це був крик і плач. На двох ристувався пошаною, його любили і цінували як гідну, чесну і фірах везли тіла замордованих додому. Це була страшна картина – все село вийшло назустріч з плачем і криком, дзвонили справедливу людину. 26 червня 1941 року, як свідчить К. Олішевська, «після в церковні дзвони». Служби Божої дяк Прийма не знаходив собі місця – то виходив з церкви, то заходив. Коли його запитали, чому так дивно себе поводить, відповів, що має незрозумілу тривогу, нудьгу». Передчуття виявилось не марним: невдовзі його та о. Миколу Конрада НКВСівці по-звірячому замордували у лісі Бірок. Дружина старшого сина о. д-ра Миколи Конрада Кароліна Конрад згадує про події того дня: «Було це так: 1941 року, 26 червня, в четвер, тато [о. Микола Конрад – прим. авт.] рано убрався і пішов до церкви на Службу. Мама стримувала його, бо хотіла щось казати, але він спішився, лише відповів: “Не маю часу, дуже багато людей до сповіді чекає”. Тато любив ставати на горі і дивитися на долину, як по битій дорозі в бік Львова, поверталося совєтське військо, але цього дня тато не мав часу дивитися. Як лише скінчив Службу Божу, приступив до нього чоловік і каже: “Моя жінка вмирає і просить про сповідь”. Мешкали вони внизу, наче в ліску. Отець Микола Конрад взяв Найсвятіші Тайни і пішов до хворої. При цьому підійшов дяк і каже: “Я піду з вами”. Тато відповів йому: “Це не є ваш обов’язок, не йдіть”. Дяк не прислухався і пішов з отцем до тієї жінки, яка фактично не була хворою. Висповідавши її, тато і дяк вийшли на польову доріжку, щоби повернутися до села. У тій хвилі під’їхав трок (підвода – прим. авт.) а зі сторони Янова вискочило два енкаведисти і побігли до о. Миколи Конрада та дяка Володимира Прийми, закричавши: “Стій, бо стрілятимемо”. Отця і дяка зловили, посадили на трок і повезли. Все це бачили люди, які стояли нагорі в селі по виході з церкви і слідкували за подіями, що відбувались на шляху, який провадив до Львова. Це діялося Мученик Твій, Господи, в четвер. Володимир, не відрікся Тебе, Того дня увечері мама (дружина о. Конрада) пішла до ні не відступив від Твоїх заповідей, німецької команди і розповіла про те, що сталося. Вона запи-

[ 34 ]

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

тож його молитвами помилуй нас.

джерело: www.ugcc.lviv.ua

олодимир Прийма народився 17 липня 1906 року в с. Страдч (нині Яворівський р-н Львівської обл.). Батько, Іван Прийма, був дяком і секретарем при церкві, мати — Ганна Прийма, брати Мирон і Максим стали священиками. Загалом, сім’я Івана Прийми була взірцевою в селі. При Митрополитові Андреєві Шептицькому Володимир закінчив дяківську бурсу, відтак був дяком і дириґентом у церкві с. Страдч, брав активну участь у житті парохії. Одружився 10

Кімната для одного Михайло КВАСЮК

итуація, в якій нам випало жити, є часом потужного прогресу техніки та науки. Це час, коли задоволення та комфорт є звичним фундаментом для подальшого життя. Людина настільки захопилась своєю «грою», що тепер «гра» встановлює їй правила. Час,час і ще раз час – сьогоднішнє правило цієї гри. Кар’єра, статус та фінансова стабільність стали запорукою щастя. Людина сама намалювала собі таку картину радості і переконує себе та інших, що це найкраща робота художника. Наділивши себе цілковитою свободою, кожен з нас вважає, що саме він є героєм власного життя та автором своєї «книжки». Усвідомлюючи усю повноту такої примарної свободи, ми як «засліплені» – не знаємо, що з нею робити. Хочеться все і зразу осягнути та показати себе світові, здобути авторитет у суспільстві хаосу, взяти участь у цій боротьбі слави. Але чи цей шалений рух, який стає все швидшим та швидшим, допоможе нам відчути себе як істоту, створену на образ і подобу Божу? Чи допоможе нам цей гучний шум подій почути власний голос? Голос, що походить від Того, Хто став людиною задля нашого спасіння, а також заради того, щоб нагадати нам, яким є справжній образ людини. Образ, що здатен злучити те, що колись було роз’єднане через використання свободи у неприродний спосіб.

Здавалось би, всі знають, хто така людина та яка її роль у цьому світі. Та якщо запитати пересічну особу, чи вона щаслива, то почуємо лише нещиру усмішку, маску-смайлик і неправдиву відповідь. Чому виникає саме така реакція? У наш час справжнє, живе спілкування між людьми як таке є дуже рідкісним явищем. Безумовно, сучасні технології «допомагають» нам у вирішенні цієї проблеми, але лише штучним способом. Звісно, нові знайомства та цікаві за змістом діалоги надають різнобарвності нашому життю, але не надають тепла і духовної підтримки. Ми прагнемо заспокоїти свою спрагу простою водою, яка її ніколи не заспокоїть, а тільки ще більше пробудить. Впиваючись цією оманою власної ілюзії, ми не слухаємо Голосу, який шепоче нам: «Хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне» (Ів. 4:14). Слухати і почути Як стверджує владика Борис Гудзяк, «слухання допомагає нам вийти з ілюзії ідіотизму», адже замкнувшись у собі і не підпускаючи інших, ми абсолютно погодились на статус «ідіота», який в Античній Греції позначав людину, яка живе у відриві від суспільного життя, не бере участі в загальних зборах громадян полісу та інших формах державного і громадського управління. Мовчання та Слу-

хання є початком духовного життя. Життя, яке має за мету осягнути тишу та відвагу, промовити взаємністю на поклик Бога, який здатен вислухати та навчити слухати. «Люби ближнього свого, як себе самого» (Мт. 19:19). Саме любов помагає нам слухати та спілкуватись правильно. Сам Ісус, будучи на землі, умів вислухати кожну особу і поспішав на допомогу тим, хто Його просив. Він робив це не задля гордості та слави, а з любові та милосердя. Вміти вислухати іншого, означає поставити себе на його місце і разом пережити ще раз ті моменти, що найбільше не дають дихати вільно. Спілкування має бути взаємним, так як і слухання. «А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Мт. 20:27). А ставши слугою всіх, станеш центром уваги з боку інших. Життя не попереджує тебе, що буде завтра, а, навпаки, запитує, що було сьогодні. Час має бути для нас вчителем, а не диктатором майбутнього. Якщо слуханням ми приймемо чиюсь недосконалість, то колись і нашу недосконалість прийме той, кого ми почули. Бо один тільки Бог є досконалим у Самому Собі і тільки Він здатен витягти нас із прірви. Проте, тільки тоді, коли, почувши Його голос, ми закличемо інших до спілкування зі Всевишнім. Відкрийся на Божий голос і закохаєшся у цю чарівну тишу, що здатна оглушити навіть найголосніші проблеми сучасності!

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

[ 35 ]

1612 — 2012