Християнський подвиг у пості

У цьому номері: ТемаТема Християнський подвиг у пості ......................................... 2 Смерть і ми .................................................................... 3 Про Сповідь ................................................................... 4

Покоління Біблійний ідеал сім’ї. ....................................................... 5 Мистецтво карати і прощати . .......................................... 7 Проблема спілкування у взаємовідносинах людей ............ 8 Вітерець любові ............................................................ 10

Віра і наука Доктринальна актуальність [нового] Катехизму Католицької Церкви після 10 років з дня його публікації ... 11 Ісус Христос — історична особа ..................................... 15 Бог є інший . ................................................................. 17 ППС — прояв контрацепції чи дару любові? .................... 18

Дороговказ святості Шлях до щастя ............................................................. 20 Матеріальне благословення ............................................. 21 Дивне людське життя ..................................................... 22

Добрий пастир Пасторальна служба серед молоді .................................. 23 Суспільні, моральні та пасторальні проблеми нової економічної еміґрації. Європейський досвід ........... 25

№2(59) березень−квітень 2003 Видається за б лагословенням благословенням ректора ту Львівської Дух овної ректорату Духовної Семінарії Святого Духа Реєстраційне свідоцтво № 300 від 1996 р. Б. Виходить з березня 1996 р. Б.

Головний редактор: амуляк Хамуляк о. Юрій Х Заступник головного редактора: Роман Островський Літературна редакція: Андрій Стадницький Володимир Стець Василь ГГук ук Дизайн і верстка: Юрій Крукевич Василь К осів Косів

Видавнича фірма “Малті!М” тел. (0322) 72D48D33 eDmail: info@multi.lviv.ua

Літургіка Богослов’я утрені . ......................................................... 29

Богослов’я у фарбах Колекціонування українського релігійного мистецтва у Львові: здобутки та історичний досвід ........... 30

Герої віри Блаженна Олімпія Біда — свідок невинних страждань монашества ......................... 33

Поетична сторінка Біблійне повчання із скарбниці мудрості стародавньої Греції ....................... 35 Видіння раю ................................................................. 36

Адреса: Львівська Духовна Семінарія вул. Шевченка, 188, ЛьвівDРудно, Україна, 79493 тел.: (0322) 72D07D34, 69D09D14, факс: 65D05D65 eDmail: redakcia@lds.lviv.ua www.lds.lviv.ua Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріали. Рукописи не повертаються та не рецензуються. При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове

т е м а

Християнський подвиг у пості

Д

ля нас, людей ХХІ століття, часто є важким для розуміння поняття “подвигу”, адже життя настільки стрімко мчить вперед, так багато цікавих і принадних речей пропонується нашій увазі, що важко не забути: життя кожного християнина — це подвиг. Християнство — не традиція чи веселі свята, це не лише одна із ділянок нашого життя. Це безнастанне слідування за Христом, уподібнення до Нього. Воно ніколи не буде зрозумілим для “світу цього”, завжди видаватиметься “скандалом”. І таке обличчя християнства може відлякувати нас, якщо ми не збагнемо того, що мета життя кожної людини — досягти спасіння та реалізувати себе. А це можливе лише у з’єднанні з Богом. Щоб полегшити нам це завдання, Свята Церква реально допомагає вірним своїми Таїнствами, а також подає різні середники для досягнення нашої мети. Одним із таких засобів є піст.

ропне”, бо часто люди, особливо не дуже близькі до Церкви, вважають, що вона вчить про піст як про своєрідну самоціль. А тоді виникає ситуація, коли “посник” просто знущається над собою, думаючи, що цим догоджає Богові та виконує Церковні заповіді. Це ще і ще раз показує нам нерозуміння цього феномену.

Що ж таке піст? Нерідко для нас він асоціюється А ось що пише про “золотий шлях” у пості на основі виключно із часом жалоби та смутку, як це є у більD Святих Отців Ігнатій Ставропольський: “ПостарайD шості релігій. Піст стає для нас не зовсім зручною мось мудро влаштувати стан нашого тіла, даючи йому необхідністю (“все ж таки, ми — християни”), від якої настільки багато їжі й сну, щоб воно не втечеш, але яку ми намагаємося надто не знемогло і залишалося при кожній можливості обмежити “Постараймось мудро здатним до подвигів; але даючи їх, чи полегшити. Не менш рідкісним є влаштувати стан також, настільки мало, щоб воно його трактування як утримання від постійно носило в собі мертвість, не певних видів продуктів харчування. нашого тіла, даючи оживаючи для порухів гріховних”. Так, обмеження у їжі входить до йому настільки багато Такий підхід до посту стає можливим поняття “посту”, але це лише один із їжі й сну, щоб воно для нас лише після того, як ми його фрагментів, адже ще у Старому надто не знемогло і цілком приймаємо, що головним для Завіті сказано, що піст це: “...з голодD залишалося здатним до нас у земному житті є прагнення до ним своїм хлібом поділитись, увести спасіння — небесного життя. до хати бідних, безпритульних, побаD подвигів; але даючи їх, чивши голого, вдягнути його, від також, настільки мало, Потрібно сказати й те, що хоча піст і брата твого не ховатись” (Іс. 58, 7). має беззаперечну медичну вартість, щоб воно постійно Отжебачимо, що піст є нашою відD носило в собі мертвість, як “розвантаження” організму, але це критістю на Бога, Який перебуває лише побічна дія дару Бога і Церкви. не оживаючи для у кожному із наших ближніх. Тому, зваживши всі сторони посту, порухів гріховних”. Але ми, прочитавши ці слова, відразу зрозумівши його сутність, а, найосновD норовимо попасти в іншу крайність, ніше, проникнувшись прагненням щоб протрактувати його суто “духовно”, підпираючи нашого спасіння, “радісно приймімо, вірні, богоD це словами на кшталт цього: “краще їсти м’ясо, аніж натхненний завіт посту”, як співається у “Посній ближнього свого”. Такий підхід був би правильним, Тріоді” (служба Сиропусного вівторка). І тоді матиD коли б людина була виключно нематеріальною мемо велику радість із життя у Христі, тоді цей істотою. Проте значне місце у нас займає тіло, і християнський подвиг Господь перемінить на повну заперечити його роль — це все одно, що заперечити світлої втіхи перемогу. закон тяжіння, підкинувши над своєю головою каменюку. Тому нам конче необхідне, за словами рясофор Миколай (ПИШКОВИЧ) Отців, “второпне стримання живота”, яке “є дверима до всіх чеснот”. Хочеться наголосити на слові “втоD 2

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

березень−квітень 2003

Смерть і ми Смерть до нас приходить по!різному… До одного — швидко, до іншого — зі старістю. Ми відчуваємо її подих в себе за спиною, ми бачимо її холодний усміх. Часом чекаємо з радістю, часом — зі страхом, що найчастіше. Але у деяких випадках смерть “падає” на нас зі швидкістю світла, без попереджень, без “підготовки”.

Х

олодна пелена огортає нас і несе в невідоме місце, звідки ще ніхто не повернувся і нічого не розповів. Народи поDрізному називали це місце Аїд, Шеол, Геєна, Ад — приблизні назви не дуже приємного місця, куди стародавні поміщали наші тіні (тобто душі). А що ми взнали про цю невідому постать з косою за кілька століть нашого існування? Найбільше до цього спричинилось християнство. Воно цілковито перевернуло її розуміння. Те, що було прокляттям, стало можливістю до переміни. Те, що було забуттям, стало преображенням. У наш час смерть розглядається як щось суто фізичне, що є кінцем нашого земного життя. Але ми забуваємо про ту реальність, що є поза нею, яка є ще більш реальD ніша, ніж та, у якій ми зараз живемо. Ми, говорячи про смерть, часто визначаємо її, як щось, ніким непобориме, як тотальний закон, котроD му підлягають усі. Але при цьому забуваємо про Того, Хто “смертю смерть подолав”, — Христа. Саме тому, читаючи слова І Кор. 15, 54–55, ми бачимо, що вона не є настільки страшною і непереможною, хоча й у реальному житті зостається однаково немилоD сердною як до праведних, так і до грішників. Якщо ми спробуємо подивитися на смерть очима наших попередників і учителів хриD стиянства — Отців, тих, що розвивали християнську віру не лише словами, але й ділами, то почуємо про смерть як про РЕАЛЬНІСТЬ ДУХОВНУ. Вона постане як відділення від життя, яким є Бог, бо він єдиний є справжнім Дателем життя, вічD ним Життям, яке людина здатна відкинуD ти: будучи живою тілесно — бути мертD вою духовно. Вона має владу відмовиD тися від вічного щастя — Бога. І навпаки, будучи тілесно неповносправною чи приниженою, тобто мертвою для світу, мати в собі життя вічне (Мудр. 4, 7; 10). Подібно й слід розуміти таїнство добровільної Христової смерті, Його бажання вмерти за нас. Тоді в нас може з’явитися саркастичне запитання: якщо Бог є життям і тим, що переміг смерть, тоді чому ми все ж таки вмираємо після

т е м а смерті Христа? Відповідь проста: бо Він не збирався знищувати те, що було, адже разом зі смертю потрібно було б знищити й цілий світ. Ісус робить щось набагато більше — Він преображує смерть, наповнює її іншим змістом. Та, що була символом розлуки і відчуження, відходом від життя, перетворюється у світлий і повний радості Перехід, тобто Пасху (Фил. 1, 21). Для тих, хто вірує у Христа і живе в Ньому, — смерті більше немає: вона переможена (І Кор. 15, 54). У кожному гробі лежить вже не смерть, а життя. Христос теж був мертвий для цього світу і гріха, який в ньому панує. Ми не можеD мо знати Його, не бажаючи бути з Ним, тобто померD ти, як і Він, для світу. І це наше бажання є виявом нашої віри, бажанням померти для світу, щоб жити з Богом. Ісус захотів цього страждання, але це не було виявом гріховності світу. Ми не можемо говорити про світ, який сотворив Бог, як про щось негативне. Так, він є у грісі, у темряві, але аж ніяк не є відкинутий Богом чи проклятий. Бог не творить чогось, щоб його покарати і знищити. Христос має владу, щоб усе відновити. СВОЄЮ СМЕРТЮ на хресті Він усе приводить назад до Отця, до того порядку, який був на початку. Тобто, ми вже є спасенні, нашим завдання є лише втриматись у цьому спасінні, обожествити той образ, який вклав у нас Господь. Саме смертю Бог нас рятує, а не карає. Він відновляє і очищає таким чином наше єство. “Бог у смерті переплавляє “посудину” нашого тіла”, — говорить Григорій Ніський. Таким чином, ми відновлюD ємось і стаємо дітьми Божими, такими, якими створив нас Господь за Своїм предвічним задумом, якими ми були там, у місці, названому Святим Письмом Раєм. І нехай не страхає нас майбутня зустріч з Тим, Хто нас найбільше любить, бо Він ніколи не заподіє нам жодної шкоди. Роман ОСТРОВСЬКИЙ

т е м а

Про Сповідь “Час посту світло зачнімо... очистьмо душу, очистьмо тіло, постім як у справах, так і в усяких пристрастях, щоб ми сподобились оглядати всечесну Страсть Христа Бога і святу Пасху...” (Стихира Вечірні Сиропусної Неділі)

Ось знову приходить до нас щорічний святий гість: Великий Піст. Свята Церква закликає нас приступати до нього з набожністю і з розумінням, що наш піст має бути не тільки постом тіла, відносно певних страв, але що це має бути і піст духа, тобто відкинення всякої пристрасті і гріха через Святу Тайну Покаяння та єднання з Богом у Святій Євхаристії, аби гідно зустріти великий світлий празник Христового Воскресіння.

Х

оч сповідуванню гріхів завжди мусить приготовляти себе щонайменше чотири рази передувати період уважного та сконцентроваD (протягом встановлених Церквою визначених ного приготування, наше щоденне життя чотирьох постів) до участі у Тайні Покаяння та протікає у такому руслі та в такий спосіб, що багатьом прийняття Святого Причастя, а згодом поступово все із нас видається цей процес доволі складним та частіше брати в них участь: щомісяця, щотижня, а обтяжуючим. Тому й причиною, а радше наслідком навіть, щоденно. Адже згадане повчання, згідно слів такого мислення і сприйняття є те, що для пересічних митрополита, справді забезпечує поступ та постійний християн Свята Тайна Сповіді та зріст у духовному житті. Причастя є лише актуальними в часі Дехто дійсно приступає у покорі до Якщо хтось прагне великих церковних свят, таких, наD Святої Тайни Покаяння, щировизнає ісповідувати свій гріх з приклад, як Різдво чи Пасха. власні провини, помилки, проD метою звільнитися, Відомо, що протягом встановлених грішення перед отцямиDсповідD зцілитися від нього, Церквою постів, коли покаянний никами. Проте багато людей стараD характер молитов, постійне зверненD ються опускати цю Святу Традицію, очевидно, що ня уваги на повздержність та помірD вважаючи: “Чому є необхідним вважатиме тоді цей кованість щодо задоволень, про що розповідати ще комусь власні гріхи? гріх як щось негативне, говорять у богослужбах тексти цього А чи Господь не знає усе про нас та відразливе, як часу, людська душа звертається до про всі наші вчинки? І чи не може Він непотрібний та застанови над своїм життям та до простити гріхів із особистого споD заближення з Богом. І все це, звісно, гнітючий тягар, якого відування, без визнання власних для блага і добра людини. Певним є гріхів перед кимось іншим?” Такі потрібно позбутися. й те, що приступання тієї чи іншої запитання є справді дуже частими та особи до святої Тайни покаяння у актуальними. Щоб добре збагнути великій мірі залежить від намагань та зусиль дану проблему, слід усвідомити, що визнання власних священиків чи окремих отцівDсповідників. Слуга гріхів та виголошення їх перед священиком є необD Божий митрополит Андрей Шептицький у свій час хідним не тому, що вони (ці гріхи) залишились би настановляв, що кожен християнин повинен із усією невідомими та незнаними Богові (Який є Всевідаючим відповідальністю та старанням в особливий спосіб та Всемогутнім), але тому, що такий акт покаяння є

4

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

покоління

березень−квітень 2003

духовно корисний та помічний, а також необхідний для тієї особи, яка кається із власних гріхів. Так щиросердечна сповідь перед священиком виявляє, перш за все, справжню повну готовність каянника (того, що кається) до власного осудження задля вчинених гріхів та його намір змінити своє життя. Бо якщо хтось прагне ісповідувати свій гріх з метою звільнитися, зцілитися від нього, очевидно, що вважатиме тоді цей гріх як щось негативне, відразливе, як непотрібний та гнітючий тягар, якого потрібно позбутися. Правильно визнаний гріх залишає людську душу, відділяється, наче відщеплюється від неї, втрачає свою силу та владу над нами. Однак це не означає, що та особа, яка висповідалась, позбавляється нагоди та уникатиме спокус та атак тих же самих гріхів. Проте після Сповіді, дана особа набуває сили й ласки від Бога бути вільною від гріхів, відкидати будьDякі спокуси та, борячись із ними, перемагати їх з Божою допомогою. Також іншим важливим моментом є те, що відкрита сповідь гріхів перед священиком упокорює людську гордість — основне джерело усіх людських гріхів, що применшує і перемагає її завдяки відвертому свідченD ню особистих гріхів, виявленню тих людських немочей, слабкостей, які в особливий спосіб заторкують, подражD нюють гідність людської особи. Адже та сама гордість часто спонукає до твердження, що достатнім є внутD рішнє, особисте визнання власних гріхів перед Богом. Легшим і простішим також є, залишаючись у своїй гордості, упокорити, применшити та оскаржити себе перед Невидимим Богом, аніж у присутності священика. У Святій Тайні Покаяння нам надається сила звільниD тися від гріхів. Виявляючи власні гріхи перед священиком, та особа, котра сповідається, має можливість отримати допомогу від духовного отця, переконатись у звільненні та цілковитому очищенні від гріхів зі слівDповчань сповідника, а також отриD мати видимий знак та запевнення прощення від Господнього Імені — з кінцевої священичої молитви розгрішення (відпущення гріхів). Користь та позитивний характер цієї Святої Тайни перед священиком є ще й у тому, що він, пізнаючи внутрішній стан та сумління того (чи тієї), хто приступає до нього, дає корисну і потрібну пораду щодо розв’язання його духовних проблем. А це завжди сприяє направленню та полагодженню особистих, життєво важливих внутрішніх та зовнішніх норм, провадить до уникнення завжди переслідуючих нас падінь, повторень старих помилок, гріхів та будьDяких непередбачених у майбутньому ситуацій чи випадків. І, звичайно, результатом Сповіді повинна бути переміна свідомості та серця тієї особи, що кається, а це проявляється через повноту власної свободи, здатність і щире бажання миру та спокою як у собі, так і у ближніх. Далі буде... Переклад з англійської здійснив бр. Олег ЛУК А ЛУКА

Біблійний ідеал сім’ї (продовження)

К

оли з’єднане серце подругів є завжди зверD неним молитовно до Христа, цілковито віддане Йому, коли Син Божий є осердям їхнього спільного життя, тоді лагідне та любляче Серце Агнця Божого допоможе подружжю перетворити будьDяку негоду на сяюче теплом сонце, а сірі будні – на найбільше свято. Тоді їхнє життя наповниться гармонією веселки… Це потрібно пам’ятати і прийняти до свого серця, оскільки суть як подружнього, так і всього людського життя — це постійний діалог з іншими людьми, а передусім — з Богом. І саме цим діалогом між людиD ною та її Творцем є молитва. Якою вона повинна бути, вчить Сам Ісус Христос (Лк. 11, 4), підкреслюючи її важливість словами: “Просіть, і вам дасться; шукайте, і знайдете; стукайте, і вам відчинять. Кожний бо, хто просить, одержує; той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють” (Лк. 11, 9–10). Молитва — це непереможна сила, завдяки якій подружнє серце є захищене Ісусом Христом від диявольських підступів. Те серце, яке промовляє: “Господи Ісусе Христе, дякуємо Тобі усім серцем за ласку, яку Ти нам уділив у Таїнстві Подружжя. Просимо Тебе, бережи нас і зміцнюй в тій ласці кожного дня. Допомагай нам, щоб ми жили в згоді і берегли вірність. Зміцнюй нашу любов, щоб була така терпелива і така незламна, щоб ми зуміли витримати усі клопоти й терпіння. Нехай нас завжди повчає, що є образом того союзу, який Ти, Спасителю світу, уклав з Твоєю улюбленицею, Святою Церквою, і який Ти підкріпив своєю святою Кров’ю. Амінь”. Продовжуючи свою науку про молитву, Ісус говорить, що виконає все, про що попросять в Ім’я Його (Ів. 16, 23–24) з вірою (Мт. 17, 20). Та ще радить, щоб молитва була наполегливою (Лк. 18, 1–8) і постійною (І Сол. 5, 17). Виникає запитання: “Чи є можливою безперервна молитва серед бурхливої течії спокус цього світу, серед постійних клопотів сірих буднів, а тим більше в подружжі, Таїнство якого зведене людьми до ненависD ного витримування одне одного та місця зібрання найбільшої кількості проблем?” Відповідь знаходиться в серці самої людини, оскільки кожна згадка, думка, пам’ять про Бога та переживання Його присутності вже є молитвою. Важливим моментом є те, що підставою до розуміння безперервності молитви є сама молитва, а найкращою допомогою — Ісус Христос. Саме завдяки Йому подружжя досягає високого зросту у практикуванD ні та вдосконаленні в молитві, стає на дорогу практиD куючих християн, яка веде до праведності — до Бога. Він подарував подругам неоціненний дар — бути співучасниками у Божому творенні. Задаймо собі запитання: “Чому Творець Всесвіту дарує своєму 5

покоління створінню такий великий відповідальний дар і яка його суть? Пояснити це можна лише Його любов’ю до нас, бо “Бог є любов” (І Ів. 4, 16) і Свою Любов нам дарує (І Ів. 4 ,9). А співучасть подружжя у Божому творенні полягає в можливості давати життя. Своєю природною сутністю подружжя, подружня любов спрямовані на народження та виховання потомства. Саме в народженні дітей полягає таємниD чість співучасті подружжя в акті Божого творення. Народження дітей — це втілення подружньої любові, втілення всього того, що будувалося та було основою подружнього серця, це те, що робить подружжя сім’єю або, краще сказати, спільнотою, у якій присутній Сам Господь Бог. Зрештою, народження дітей є волею Творця: “Будьте плідні й множтеся, і наповняйте землю” (Бут. 1, 28). І яка наноситься непоправна шкода, коли в наш час народження дітей зводиться до мінімуму, а то й взагалі нівелюється. Подружжя вдаються до сучасних методів запобігання вагітності (контрацепD ції), народжують взаємну холодність і вбивають свою любов. Та найгіршим є те, що навіть аборти трактуD ються подругами лише як “переривання” вагітності. Таке ставлення пояснюється тим, що основою поD дружжя, яке не бажає мати дітей, є гордість та егоїзм, оскільки розвиток та зростання любові не може зупиD нитися тільки на подругах і перетворитися на повний застій. Справжнє покликання подружньої любові поD винне знайти своє втілення, яким є діти. Дитина — це новонароджений образ та подоба Божі, за якими було створено перше подружжя (Бут. 1, 27) та передано через нього наступним поколінням (Бут. 5). Тому аборт — це не “переривання” вагітності, це — навмисне вбивство в утробі матері, вбивство образу та подоби Божої, як каже Василій Великий. А посередництво у здійсненні аборту — це посередництво у вбивстві, як говорить Іван Золотоустий. Жінка, яка робить аборт, подібна до Ірода, який вбив 14 тисяч немовлят, щоб ніхто не перешкоджав йому жити. У свою чергу лікарі, за старанням яких робиться це страшне дійство, можуть сприйматися лише як Юда Іскаріот, що зрадив Ісуса Христа за 30 срібняків. Подруги, стаючи батьками, отримують Боже благоD словення (Бт. 1, 28) та приймають від Нього дар нової відповідальності, оскільки батьківська любов закликає їх стати для дітей видимим знаком самої Любові Бога, “від Якого бере ім’я все батьківство на небі і на землі” (Еф. 3, 15). І ця, на перший

погляд, важка відповідальність стає зовсім легкою, коли подружжя живе в Бозі: “Господи Боже, Ти поклиD кав нас до подружжя. Ти збагатив наш зв’язок дітьми. Ти дозволяєш нам мати участь у Твоїй безмірній творчій силі. Доручаємо Тобі наших дітей. Віддаємо їх Твоїй Батьківській опіці, яка ніколи не розчаровує. Вчини, щоб вони постійно зростали у Твоєму святому страсі. Дай, щоб вони вели досконале християнське життя і були нашою радістю, а ще більше Твоєю, о Боже. А нам уділи справжньої любові до наших дітей, щоб ми вели їх доброю дорогою. Вчини також, щоб наша любов була для них знаком Твоєї доброти”. Вже з самого початку народження дитини батьки, з Божою допомогою, повинні підійти до виховання цього маленького єства з усвідомленням важливості виховного процесу та ясною метою — сформувати справжню людину. А це означає не тільки розвивати розум (давши освіту), але й вдосконалювати її серце, оскільки саме від батьків залежить те, чи буде дитяче серце наповнене Ісусом Христом (Гл. 4, 6), чи перетвориться на місце панування гріха (Мт. 16, 19). Виховання не повинно також зводитися до роздавання вказівок (в більшості випадків це набирає вигляду наказу) (Кол. 3, 21), але проходити у строгості (Сир. 30, 1–13) та послусі (Кол. 3, 20), в Господньому напоумленні (Еф. 4, 6) і, передусім, у любові (І Ів. 6, 14), яка є ключем до виховання. БатькиDхристияни повинні пам’ятати ще одну особливу умову: кінцевою метою виховання не є цей світ, а вічність, життя в Бозі. Вона досягається при допомозі Ісуса Христа, Який говорить: “Я є дорога, істина і життя” (Ів. 14, 6). Лише завдяки Йому дитина приймає своїм серцем розуміння послуху, пошани та важливості четвертої заповіді (Сир. 3, 1–16), спрямоD вуючи себе в руки Сина Божого та переймаючись словами: “Всемилосердний Боже! Дякую Тобі за моїх батьків та за всі ті добра, що Ти мені подав через них. Вони виховали мене, навчили любити Твої святі заповіді та бридитися гріхом. Я люблю їх і хочу їх завжди шанувати й слухати. А Ти, Господи, поможи мені Твоєю ласкою, щоб я цю постанову виконав (виконала). Благослови їх, Господи, всяким добром та довгим і щасливим життям, хорони від злого, дай їм силу перемогти всі труднощі. Дай, щоб вони на старості своїх літ діждалися потіхи від своїх дітей, а передусім від мене; а по смерті прийми їх і мене до Небесного Царства. Амінь”. І на завершення залишається повторити слова пісні: Де згода в сімействі, там мир і тишина, Щасливі там люди — блаженна сторона. Їх Бог благословляє, добро їм посилає І з ними вік живе. І хочеться побажати всім молодим парам та сім’ям, які шукають свій ідеал, звернутися своїм серцем в молитві до Ісуса Христа і знайти відповіді на свої запитання… Богдан БЛІХАР

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

березень−квітень 2003

покоління

Мистецтво карати і прощати прощати! (продовження) Розглянувши попередньо загальні особливості батьківського вміння карати та прощати, у цій статті будемо говорити вже про конкретні цілі та наслідки такого “вміння”

“Діти, будьте у всьому слухняні батькам, бо це Господеві приємне!” (Кол. 3, 20)

З

точки зору педагогіки, покарання носить в собі справедливості це батьківське “напоумлення” не не одностороннє, а потрійне значення. ПоD зможе знайти ні пояснень, ні оправдань; вона в перше, покарання містить в собі виключно жодному випадку не відчуватиме за собою провини. виправний характер. Наприклад, коли дитина після При такій батьківській настанові не буде місця для батьківського напімнення неодмінно поприбирає полегшення стану дитини і для уроку на майбутнє. розкидані нею речі, зремонтує, поDможливості, Чим же відрізняється батьківське заохочення від зламану нею річ. ПоDдруге, покарання має сприяти батьківського покарання? Елементарно! Якщо покаD тому, щоб такі вчинки більше не повторювалися. рання і зупиняє неправильні вчинки, то, скажімо, Іншими словами, воно несе в собі погрожуючу ціль. заохочення скеровує на правильні та закріплює їх. Врешті, поDтретє, покарання містить в собі розуміння Проте тут слід чітко визначити для вчиненого дитиною, що проявляD себе, що насправді містить в собі ється у виправленні провини. “ПроD заохочення. Це аж ніяк не подарунD вина” представляє собою свого роду Коли батьки карають ки, футбольний м’яч або ж поїздка в відчуження, блокаду, невпевненість у дитину через особисту цирк як винагорода за шкільні взаємовідносинах з тим, перед ким нетерпимість або ж успіхи чи чемну поведінку під час провинилися. Покарання має поганий настрій, вони певного періоду. Згідно виховного згладжувати цю провину. З любов’ю досвіду найкращою нагородою для дещо покращують своє покаране дитя більше візьме для дитини буде усвідомлення того, що життя, ніж покаране з ненавистю та самопочуття, розігрів! вона принесла радість батькам, а озлобленням. ши на комусь свої подарунок лише символізує цю Зрештою, коли батьки карають диD нерви, проте, з точки радість, яку слід виявити і показати тину через особисту нетерпимість зору виховного процесу, дітям в інший нематеріальний або ж поганий настрій, а також така батьківська спосіб! Про це свідчить й педагогічD через причину перебування в той на практика спілкування з батьками, поведінка не лише час батьків під впливом озлоблення, яка говорить про те, що там, де ця розбігається з вони дещо покращують своє самоD символічність стає першопричиною, почуття, розігрівши на комусь свої поставленою ціллю, а й де лише вона заставляє добре повоD нерви. З точки зору виховного проD наносить психологічну дитись — у сім’ї не так вже й все добре. цесу, така батьківська поведінка не шкоду дітям. Натомість, якщо дитина зазубрить те, лише розбігається з поставленою що за неправильний вчинок її чекає ціллю, а й наносить психологічну покарання, вона ніколи не навчитиься правильно шкоду дітям. Дітей більше роздратовує не саме покаD поводитися. Те, що людина визубрює, не так вже й рання, а настрій, з яким батьки “пояснюють” їм їхні легко замінити. Це в особливий спосіб стосується прогріхи. Дитина буде хвилинку страждати, можливо й ридати, просити прощення, проте в її розумінні правил поведінки. Ба більше — дитина не буде 7

покоління боятися вчинити щось неправильно, але того, хто буде “виконувати” покарання. Вона прагнутиме його обманути, лише б уникнути кари. Слід батькам самим “зазубрити” те, що жодні докори та покарання не зроблять школу привабливішою для менш обдаD рованої дитини, але за кожний хоча б найменший успіх потрібно похвалити дитину, поборюючи цим її зневіру в собі. Тільки так може з’явитися надія на те, що дитина сама буде прагнути покращити свої фізичні та розумові задатки. Найголовніший елемент цього виправного характеру виховання полягає в наступному: і заохочення, і покарання є головними виховними засобами. Це, в свою чергу, означає, що за їх допомогою ми доD сягаємо певної поставленої перед собою виховної цілі. Мета покарання в жодному випадку не полягає в тому, щоб втопити грішника і таким чином його втратити, але спасти й витягнути з безодні. Методом для цього слугує заохочення. Це і є золотим правилом для молодих сімей, що невдовзі прагнуть стати батьками! Без сумніву, заохочення не є нагородою, а являє собою, перш за все, звільнення від відчуття провини або очікування покарання. Це в якійсь мірі примиD рення, яке, як і будьDяке звільнення, породжує позиD тивні почуття до визволителя. Можна підкреслити, що лише в цьому випадку дитина буде любити караючих батька чи матір й переживати свої нові провини із намаганням виправитись, примиритися і знову поводитись гідно. Суттєвим є й інший аспект виховання, хоча це стосується не лише його. Не слід батькам вдаватись до крайнощів. Що мається на увазі? Нічого й ніколи не прощати — це нечутливість, нелюдськість та антипедагогічність у поведінці батьків. Така поведінка лише поглибить та розширить провалля між батькаD миDвихователями та їхніми дітьми. З іншої сторони, завжди все прощати — означає втратити вимогливий авторитет і можливість впливати на дитину. Іншими словами, тут також необхідні розсудливість та розуміння індивідуальних якостей дитини, які, зрештою, будуть слугувати батькам влучним орієнтиD ром у вихованні. Ціллю цих двох статтей автора, як і будьDяких інших стосовно проблематики виховання молоді, — скеруD вати майбутніх батьків до усвідомлення золотої істини батьківства, що головною передумовою народження дитини не є матеріальний бюджет молоD дят (хоч він і не є на останньому місці), а усвідомD лення своєї готовності до виховання, до жертовності та відповідальності у цьому найскладнішому процесі формування маленької особистості. Брат Кирил (В’ячеслав Бліхар)

8

Проблема спілкування у взаємовідносинах людей (продовження) “Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!” (І Кор. 14, 9)

Е

гоїзм людини нерідко призводив до нестерпD ного болю, незагладних воєн, вчинків з крайньо негативними наслідками. Проте рідко хто наважується боротися з ним, хоча тих, які оголоD шували війну егоїзму, — немала цифра з численними нуликами. Якщо читачі з належною увагою читали попередні статті, то зможуть сказати, що причиною таких особистісних чи суспільних “взаємовідносин” є егоїстичне спілкування. Вказавши на перелік видів “гордісної” комунікації, у цій статті спробуємо теоретично розшифрувати кожнен з них. Отже, автократичний стиль спілкування. Під час його прояву позиція однієї людини не приховується, а співбесідувач розглядається нею як всього лиш пасивний об’єкт впливу. Ціллю такого спілкування виступає примус партнера по розмові говорити та думати так, як це вигідно для промовця. Останній, у свою чергу, прагне всю владу та перспективу зосередити у своїх руках. Він не зважає на думки чи позиції своїх співрозмовників, здебільшого переD оцінює свої задатки та, водночас, недооцінює погляди ближніх. Представники цього стилю розмов — непривітні зовнішньо, вказівки подають коротко, у вигляді невідкладного наказу, діють і спілкуються в залежності від настрою, найчастіше є нестерпними грубіянами. Такі люди не терплять сторонньої критики, не приймають заперечень, не зважають на інших, приймаючи, як правило, те, що покарання — найкращий метод впливу на дітей, школярів, студентів та ін. Згадуваний вже у попередніх статтях дослідник педагогіки М. І. Станкін зазначає: “Нерідко автокраD тичність — результат недостатнього рівня моральної зрілості, а деколи і некомпетентності, відсутності організаторських здібностей. Особистість автократа здебільшого честолюбива, пихата, вперта і настирD лива у досягненні цілі”. Дивитись на людей з висоти, з погордою і для вигідного впливу — це примат автократичного стилю спілкування. Проте Святе

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

березень−квітень 2003

покоління Вони звикають до підкорення наказам. Якщо така осоD ба є серед викладачів, то, як правило, не є вимогливою до студентів через небажання втратити серед них свого авторитету. Вона, однак завжди вислуховує людей і готова їм допомогти. Людина з таким стилем спілкуD вання володіє наступними якостями: нерішуча, доброD душна, бажає жити тихо й мирно, не конфліктує.

Письмо засуджує подібне ставлення: “Перед загиD беллю гордість буває, а перед упадком бундючість” (Прип. 16, 18). “І понизиться гордість людини, й обнижена буде високість людей, і буде високим Сам тільки Господь того дня…” (Іс. 2, 17). Як на мене, слід пам’ятати старовинну народну мудрість: “Не викриD куй, а говори так, щоб тебе почули та зрозуміли”. Наступним стилем, зазначеним нами у попередній статті, є авторитарний стиль. Його девіз: “Роби так, як я кажу!” Представники цього напрямку, на відміну від попереднього, зовнішньо привітні. Уважно вислухоD вують співбесідника, хоч в більшій мірі їм це не вдається. Самі критикують й інших закликають критикувати як колег по роботі, так і керівників. Проте все це — зручно прихована маска формальD ності. Тобто, роблячи привітний вигляд уважного слухача, авторитарна особа думає здебільшого про своє: відмова у нього вже зазделегідь приготована. Це свого роду лицемірство — слухаючи поради, вказівки, докори інших, все одно робити поDсвоєму. Такі особи, вважаючи, що вдало замасковані, чинять зворотнє, немов би ніхто цього не помічає. Проте це не так: “…бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадD ливість очам, і пиха життєва — це не від Отця, а від світу” (І Ів. 2, 16). Ісус Христос застерігає: “…стереD жіться розчини фарисейської, що є лицемірство” (Лк.

12, 1). Апостол Петро настирливо просить практикуD вати чесноти, а не лише їх знати теоретично: “Отож, відкладіть усяку злобу, і всякий підступ, і лицемірство, і заздрість, і всякі обмови…” (І Пт. 2, 1) Третій стиль — ліберальний. Більш “толерантний”, ніж два попередні. Промовець, якому притаманний саме цей вид спілкування, нерідко промовляє невпевнено, його поведінка несміла, а позиція взагалі цікава — стороннього спостерігача. Переважно ліберал не бере живої участі у житті колективу, що пояснює два можливі показники: а) або його це не цікавить; б) або ж він боїться виявитись некомпетентним. Такий тип людей здебільшого не годиться для керівних посад.

Четвертий стиль — демократичний. Здебільшого проявляється у прагненні переробити своїх підопічD них на свій зразок. Якщо це педагог, то з підозрою та упередженням ставиться до тих, які не можуть так протанцювати танець чи заспівати пісню, як він. Представники цього стилю спілкування дотримуються наступних принципів поведінки: зважати на загальну думку колективу, проте не брати безпосередньої участі у формуванні цієї думки; пропагувати вимоглиD вість і в той же час добре ставитися до інших осіб, не прагнути виховувати взаємну повагу, високі вимоги членів колективу одних стосовно інших. ВчительD демократ не цікавиться особистісними якостями учнів, скеровуючи їх увагу на себе та свій статус, ставлячи себе, таким чином, в епіцентрі подій. Як правило, такий тип людей вимагає належної поваги до своїх надбань, розумових задатків та своєї, не завжди оправданої, постави. З роками демократичність таких педагогів, та не лише педагогів, переростає у крайній егоїзм. Святе Письмо говорить зворотнє: “Гординя людини її понижує, а честі набуває покірливий духом” (Прип. 29, 23). “І що ж, як зрадливе вино, так горда людина спокою не знає: він роззявляє свою пащу, як Шеол, і не насичується, як та смерть, і всіх людей він до себе збирає, і всі народи до себе згромаджує” (Авак. 2, 5). Старий афоризмик радить: “Поводь себе якнайпростіше, і до тебе потягнуться люди”. У цих декількох статтях ми прагнули представити проблеми у спілкуванні. Здебільшого усі ці проблеми взаємонерозуміння та взаємовиключення прихоD вуються в егоїстичному ставленні не лише до своїх ближніх, а й до всього навколишнього. Дуже часто співбесідники не виявляють належного ставлення до комунікативного процесу, звужуючи його лише до засобу передавання інформації. Проте це далеко не так. “Слово — тінь діла”, — говорив Демокріт. Інший мислитель виголошував: “Не від слів наші діла, а від діл — слова; бо заради слів здійснюються діла, а заради діл висловлюються слова” (Місон). Ще інший філософ сказав наступне: “Слово належить наполоD вину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає” (М. Монтень). Арабська поговірка влучно підкреслює значимість слів: “Невисловлене слово — твій раб, висловлене — твій пан”. Так чи інакше, вміють люди комунікувати чи ні, але були, є і будуть конфлікти. Саме тому в наступних двох статтях буде розглянуто такі теми, як: конфлікт та вміння заглиблюватись у внутрішність співрозмовD ника через спілкування. брат Кирил (В’ячеслав Бліхар) 9

покоління

Вітерець любові

Г

осподь Бог створив чудовий і гармонійний світ. Усе в ньому є настільки взаємопов’язаним, що одне величне єство не може існувати без якогось найменшого елементу. Сотворивши всесвіт — цей гігантський витвір мистецтва — Бог сотворив і людину та віддав цей шедевр їй у користування. На шостий день творіння Бог сотворив чоловіка і подаD рував йому світ. Та побачив Бог, що сумно чоловікові самому, і вирішив створити для нього жінку. Бог навів сон на Адама і з його ребра створив Єву. Так, вже від самого початку виникає зв’язок, взаємопотреба між двома особами протилежної статі, між особами, які є різні та, водночас, доповнюють одна одну. Можна сказати, земна любов виникає як щось надзвичайно чисте по своїй природі, бо дароване нам Творцем, Який є найдосконалішою, найчистішою та найбільD шою Любов’ю. Отже, вже з давніхDдавен у нашому світі запанував такий устрій, у якому ці дві половинки перебувають у постійному взаємному пошуку. Вони шукають одна одну, щоб реалізувати Божий задум. Хлопець зустрів дівчину, в якусь мить зіткнулися їхні погляди і в серці запалилась іскорка симпатії, яка згодом може перерости у дружбу, кохання, або ж ненаD висть. Щоб ця іскорка розгорілась, потрібен ніжний подих вітерця кохання. Важливо при цьому те, щоб той вітерець був відповідної сили та щоб приніс із собою запах чистих, а не отруйних квітів; щоб був чистим і невинним, а не “брудним” і розбещеним. Що чекає їх на дорозі розквіту симпатій? До чого приведуть їх їхні почуття? У сьогоднішній час люди виховуються в різних середовищах, кожен є унікальним індивідуумом. І через це для молодої, ще несформованої пари виникає велика проблема, бо в обох можуть існувати різні уявлення про любов, про життєві цінності. В добу світового прогресу (постмодернізму) поняття любові чи кохання трактуються у різноманітних інтерпретаціях і в деяких молодих людей набули викривлених, не властивих своїй природі значень. Такі цінності, як чистота, взаємопідтримка, взаємоD повага, дружба, стали чимось неймовірно смішним і “немодним”. Стосунки виникають на базі корислиD вості. Звичайно, не можна узагальнювати, тож мова йде про окремі негативні випадки. Сьогодні кохання стає засобом задоволення людських інстинктів, які переростають у тваринні, бо стають неконтрольоваD ними. Людина часто забуває користуватись серцем та розумом, а керується лише нестримними похотями, приносячи при цьому особі, яка має інші уявлення про любов, непоправної шкоди. “Кохана людина” перетворюється на об’єкт використання, на іграшку, з якою можна побавитись та викинути, коли набридне. На людську особистість, переживання при цьому ніхто не звертає уваги. І саме такі настрої може

10

принести із собою вітерець для роздмухування іскри любові у пари, що тільки починає формуватися. Телебачення, радіо, преса сприяють поширенню таких стереотипів. Засоби масової інформації, які є доступні всім людям та всім віковим категоріям, пропагують нечистоту як щось природне, надзвичайно прекрасне та екстрамодерне, при цьому досягаючи значних успіхів. Те, що є інтимним, тепер виноситься напоказ усьому світові, таїнство переростає у брудні публікації, а огидне підіймається на п’єдестал краси. Секс став основною частиною життя молодих людей. Помітне місце у цьому відіграв вплив західної “культуD ри”. Стала нормальною трансляція по телебаченню сучасних дешевих серіалів, де “відвічною” проблеD мою молоді є секс. Наповненню полиць магазинів теж сприяє “існування” та використання відповідної “цензури”. Заанґажовані такими “цінностями” деякі з підлітків, чи вже й повнолітні особи, стараються копіювати побачений стиль життя з далекого заруD біжжя. Копіювати те, що до кінця не догледіли, бо закінчуються такі “пригоди” досить плачевно. Деякі з юнаків чи мужчин перестали розуміти, як можна зустрічатись з дівчиною, не маючи з нею статевих стосунків. На їхню думку, саме секс є найбільшим доказом кохання. Такі речі, як дарування квітів, невинна прогулянка, вважаються марною тратою часу або засобом для досягнення гріховної мети. Романтичність стала минулим. Досягши мети, задовільнивши своє самолюбство, вони йдуть на пошуки іншої жертви. Усе повторюється, і світ дедалі більше наповнюється розбитими та зневіреними серцями. Саме поняття гріха набуває міфічного змісту, воно вважається вигадкою духівника, священика чи каD техита. Церква відкидається як непотрібна інституція, що “пливе проти течії сучасноD го розвитку”. Церква стає потрібна тільD ки для старD ших людей чи для тієї молоді, що не є “модною”. Затьмарені такиD ми впливами, вони часто не помічають, до яких наслідків приводить аморальD на поведінка та розбещеність. НеD повнолітні матері, страшна хвороба СНІД, невиправдані

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

віра і наука

березень−квітень 2003

вбивства (аборти) та повна деморалізація суспільстD ва — усе це плоди гріха. Згідно з останніми статисD тичними даними ООН із проблем СНІДу, близько 1% всього дорослого населення є носіями ВІЛ, а це 36 мільйонів людей. З моменту виявлення СНІДу від нього вже загинуло понад 22 мільйони осіб. Щодо абортів, то в Україні число їх здійснення становить майже 0,5 млн., тобто у 32 із 1000 жінок фертильного віку (дітородного віку). Аборт — це жахлива лікарська маніпуляція, у якій з допомогою інструментів лікар вбиває дитину в лоні матері. При цьому важко зрозуміти дії людей, причетних до цього страшного гріха — “матір”, яка свідомо віддає на смерть свою дитину через нехіть чи боязнь відповідальності, та лікаря, який вбиває, порушуючи при цьому клятву Гіпократа. Церква не знаходить виправдання таким діям. Папа Іван Павло II в енцикліці “Євангелія Життя” висловD лює її позицію: “Деякі псалми містять сповнений шани подив перед діянням Бога, Котрий творить життя людини в лоні матері. Чи можна припустити, що хоча б мить цього чудового процесу народження життя не підлягала мудрому, сповненому любові діянню Творця і була віддана на поталу людської сваволі?” Молодь чинить це все через незнання правди, яку проповідує Церква. Ще стародавні філосоD фи вважали, що зло — це ніщо інше, як незнання добра. Саме знання повинні були б прищепити ще змалку дітям батьки, які в повній мірі несуть відповіD дальність за теперішні їхні вчинки. Виховані у дусі Церкви та батьківської віри, вони знали б, що любов — це плід Святого Духа, і не спотворювали б образу Отця своїми вчинками. Також, вони б озброїD лись знанням про досконалу та чисту любов, про яку говориться у Святому Письмі: “Любов довготерпеD лива, любов — лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переD минає” (І Кор. 13, 2–13). І коли саме такими настроями буде наповнений отой, так потрібний вітерець, тоді пара зможе насправді насолоджуватись чистим та незаплямованим коханням і втілить у життя задум досконало сотвореної Божої Любові. Тоді молоді люди зможуть побороти разом різноманітні проблеми, що виникатимуть на їхньому шляху; вони вже не приноситимуть болю чи розчарування одне одному. Вони відчують насолоду від того, що покохали душу партнера, а не лише тіло. Така любов була б подібна до чистої гірської води, яка не тільки втамовує спрагу, але приносить задоволення спраглому, що її нап’ється. Така любов не буде обтяжD ливою чи гнітючою, але свобідною та досконалою. Боже благословення на ній спочиватиме! Олег БАРБУ ЛЯК БАРБУЛЯК

Доктринальна актуальність [нового] Катехизму Католицької Церкви після 10 років з дня його публікації

К

атехизм Католицької Церкви, який папа Іван Павло ІІ передав християнському світові 11 жовтня 1992 року своєю Апостольською Конституцією “Fidei Depositum”, відповідав з одного боку на живе очікування, що спостерігалося в усій Церкві; однак з іншого боку — наштовхнувся на глуху стіну скептицизму і, навіть, на відкинення зі сторони західного інтелектуального католицького світу. Після епохальних перемін, які відбулися після ІІ ВатиканD ського Собору, методи катехизації, які до цього часу застосовувались, виявилися незадовільними та невідD повідними тій свідомості віри, що була висловлена ІІ Ватиканським Собором. Почалися різного роду ексD перименти, подібно, як це відбувалося і в практиці літургічній. Хоча було опубліковано багато цінних праць у цій царині, однак бракувало загального поD гляду та синтезу. Важко було зрозуміти, що залишиD лося дійсним та незмінним після цих великих перетворень. Таким чином, пастирі та вірні очікували базовий текст, який би міг бути своєрідним орієнтиD ром для катехитичної діяльності та на основі якого можна було б побачити загальний та унітарний синтез католицької доктрини в дусі Собору. Частина богослоD вів та спеціалістів з катехитики були проти такого синтезу внаслідок зрозумілого інтелектуального прагD нення мати якомога більше свободи для своїх експеD риментів. Певність правд віри видавалася їм чимось таким, що обмежує свободу та відкритість у дослідженD нях, які постійно розвиваються. Однак віра не може бути матеріалом для інтелектуальних експериментів. Вона є непорушним фундаментом — іпостассю, як каже лист до Євреїв (11, 1) — на якому можемо жити і вмирати. Подібно, як наука не зв’язується доведеними істинами, а навпаки, такі істини є необхідною умовою прогресу, так само й ті істини, які дарує нам віра, відкриD вають нові горизонти, а безконечні інтелектуальні мудрування та есперименти стають просто нудними. У даній ситуації відчувалася, з одного боку, велика вдячність за отриманий Катехизм, в підготовці якого брав участь увесь організм Церкви — єпископи, 11

віра і наука священики та миряни; але з іншого — теж і вороже неD сприйняття, яке завжди знаходило нові мотивації. Критикувалися уявні централістичні тенденції його підготовки, що суперечить історичній правді. Сам зміст таврувався як статичний, здогматизований та “дособоровий”. Катехизм наче б то не враховує розвитD ку богослов’я, особливо розвитку екзегези Св. Письма останнього століття, не є ні екуменічним, ні відкриD тим до діалогу, але є стверджувальним та наказовим.

Однак і тут необхідно зробити деякі уточнення: навіть свідоцтво є зверненим до когось іншого і тому зважає на можливості зрозуміти й сприйняти його; навіть свідоцтво включає в себе раціональне висвітлення сприйнятого слова, однак залишається відмінним від простої мови розуму, який займається науковим пошуком. У випадку Катехизму Католицької Церкви додається ще один фактор: ті, до кого звернена ця книга і від кого залежить форма передачі цих правд віри, є різноманітними та багаточисленими. Папа в четвертому пункті вищезгаданої Апостольської Вартості та межі Катехизму Конституції вираховує адресатів, яким призначена ця Як сприймати подібні думки? Для того, щоб вірно книга: пастирі та вірні, які в особливий спосіб висловити позиції та ввійти в діалог з їх авторами відчувають себе членами Церкви, що є задіяними в (при умові, що вони будуть відкриті до діалогу), катехизації. Також згадуються “всі вірні”, отже мається необхідно, перш за все, застановитися над самою на увазі екуменічний вимір проголошення віри, і, природою Катехизму та його літературним жанром. накінець, — так каже папа, — ця книга “є дарована Катехизм не є підручником з богослов’я, але книгою кожній людині, яка запитує нас про рації тої надії, що віри, тобто викладом правд віри. Ця фундаментальна є в нас (пор. І Пт. 3, 15), та хоче знати те, в що вірить різниця часто є недостатньо усвідомленою сучасною Католицька Церква”. Якщо візьмемо до уваги, що богословською наукою. Богослов’я не винаходить та таким чином Катехизм звертається не лише до не створює при допомозі інтелектуального досліD вірних, котрі мають дуже різну підготовку, стає дження те, в що необхідно вірити чи не вірити — в очевидним, що ця книга не може являти собою такому випадку християнська віра була б лише останній етап на шляху передачі та навчання правд продуктом нашої власної думки і віри, але повинна бути наближеною нічим би не відрізнялася від філоD іншими засобами до найрізноманітD софії релігії. Богослов’я, якщо воно Катехизм не є підруч! ніших обставин життя Церкви. Якщо правильно усвідомлює свою суть та ником з богослов’я, але б він (Катехизм) був прив’язаний до мету, є, перш за все, намаганням книгою віри, тобто якогось чітко визначеного середовиD зрозуміти дар правди віри. Правди ща, наприклад, до західних інтелекD викладом правд віри. віри є первинними щодо богослов’я, туальних кіл, перейняв їхній стиль, Ця фундаментальна яке в свою чергу намагається поглиD тоді став би цілком недосяжним для бити їх розуміння. Катехизм цитує різниця часто є недо! всіх інших. Ось чому сам стиль КатеD відомий вислів Святого Августина, статньо усвідомленою хизму ставить його понад окремими у якому в класичний спосіб висловD сучасною богослов! культурними контекстами та намагаD лена суть богословствування: “Вірю ється звернутись до всіх людей, ською наукою. для того, щоб розуміти, та розумію залишаючи локальним Церквам завD Богослов’я не винахо! для того, щоб краще вірити” (158, дання пристосувати його до конD дить та не створює sermo 43, 7, 9). (…) Метою Катехизму кретних обставин. Той факт, що є, якраз, висвітлити те, що нам дано при допомозі інтелек! Катехизм був позитивно сприйняD як правду віри, представити доктриD туального дослідження тий в регіонах та суспільних середоD нальне окреслення віри, що зродиD вищах, що є цілком відмінними між те, в що необхідно лося у Церкві. Катехизм є проголоD собою, свідчить про те, що зусилля вірити чи не вірити — шенням віри, а не богослов’ям, хоча зробити його зрозумілим незалежно в такому випадку звичайно правильне висвітлення від рівня підготовки та культури правд віри включає в себе раціональD християнська віра була читача виявились несподівано успішD не їх осмислення і тим самим є б лише продуктом ними. Поза дискусією є той факт, що відкритим до богослов’я. Однак така цілком можливо є висловити у споD нашої власної думки і відкритість та взаємний стосунок не сіб спільний для всіх те, в що ми нічим би не відрізнялася применшують засадничої різниці між віримо, а значить і укласти подібну від філософії релігії. проголошенням чи свідченням віри книгу. Якщо це не є можливим, то та богословським її осмисленням. єдність Церкви, єдність віри, єдність людства була б простою вигадкою. Таким чином, ми вже охарактеризували літературний жанр Катехизму, який випливає з його прямого Що ж можна сказати, не беручи до уваги формальні завдання. Його основний спосіб висловлення не є трудності, про доктринальну актуальність Катехизму? дискусією “questio disputata”, як класичний засіб Для того, щоб дати вичерпну відповідь на це богословського дослідження. Його літературний жанр запитання, необхідно ще раз пройти крок за кроком є, перш за все, свідоцтвом, проголошенням, що нароD окремі його частини. Тоді можна зробити величезну джуються з внутрішньої певності в те, що віримо. кількість дорогоцінних відкриттів та побачити, 12

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

березень−квітень 2003

віра і наука необхідно, у відповідності до вже накресленого завдання Катехизму, розглянути у який спосіб він використовує засоби історичноDкритичного методу екзегези. З огляду на те, що вищезгаданий текст (Катехизму) має представляти правди віри — не різні гіпотези — та протягом тривалого часу повинен бути “певною та автентичною основою для навчання католицької доктрини” (так пише папа в АпостольD ській Конституції н. 4), потрібно мати на увазі, що екзегетичні гіпотези (гіпотези, що пояснюють Святе Письмо) швидко змінюються і є насправді великі розбіжності між позиціями сучасних дослідників щодо багатьох положень. Тому Катехизм присвячує окремий розділ (числа 101–141) питанню правильD ного розуміння Святого Письма для висвітлення правд віри. Ця секція була оцінена провідними екзегетами як вдалий методологічний синтез, що розкриває питання не лише історичної, але, властиво, богословської природи пояснення Святого Письма.

Катехизм укладений на основі духу та документів ІІ Ватиканського Собору. Стаття має на меті підготувати читачів до прийняття цієї важливої книги віри, яка має знайти своє важливе місце в кожній християнській родині

наскільки глибоко Катехизм є змодельований інтуїD ціями ІІ Ватиканського Собору, наскільки він сам по собі у своїй богословській свідомості подає нові можливості, навіть для богословської діяльності. Повчальним був би наскрізний аналіз різних тем, як, наприклад, проблема екуменізму, стосунок Ізраїль – Церква, відношення між вірою та іншими релігіями, віра та сотворення, знаки та символи і т. д. Все це зараз (у даній праці) є неможливим для здійснення. Хотів би обмежитись до деяких найбільш промоD вистих аспектів, що найбільше були заторкнуті у загальній дискусії.

Застосування Святого Письма в Катехизмі Особливо сильними були напади на використання у Катехизмі Святого Письма: він (як вже було сказано) начебто не взяв до уваги розвиток екзегези, який мав місце протягом цілого останнього століття, і тому є, наприклад, настільки примітивним, що для того, щоб окреслити історичність особи Христа, цитує Євангеліє від Йоана, основується на буквальній вірі, яку можна назвати фундаменталістичною та ін. З цього приводу

Перш за все, необхідно відповісти на питання: чим, властиво, є Святе Письмо? Що робить цю збірку літеD ратури, до певної міри різнорідну збірку літератури, час формування якої простягається більш як на тисячу років, єдиною книгою, єдиною святою книгою, котра пояснюється якраз саме виходячи зі своєї внутрішньої єдності? Якщо поглиблюється це питання, то тоді ясною стає вся унікальність христиD янської віри та її сприйняття Божого Одкровення. Специфічність християнської віри полягає, перш за все, в тому, що вона стосується історичних подій, фактичного їх перебігу. У цьому сенсі центральним в даному питанні є те, що подія дійсно сталася, наголошується реальність та історичність подій, що дають простір для історичного методу дослідження. Однак ці події мають щось незвичайне якраз тому, що в них діяв Сам Бог, і таким чином вони несуть у собі щось таке, що виходить поза рамки лише простого історичного факту, щось таке, що походить “згори”. Основним дієвим чинником цих подій є Бог, Який в них Себе об’являє і надає їм значення, яке є важливим як для всіх часів, так і для всіх людей. Це переверD шення фактів не можна від’єднати від них самих. Їх зміст не є ніби опісля ззовні накладений на подію, але присутній у самому історичному факті, хоча і виходить поза рамки його фактичності. Саме в цьому внутрішньому змісті, що виходить за межі часу і простору самої події, і полягає важливість усієї біблійної історії. Ця особлива структура біблійної історії віддзеркалюється в біблійних книгах: вони, з одного боку, є виявом історичного досвіду ізраїльD ського народу, але оскільки сама ця історія є чимось більшим, ніж діяння та страждання лише цього народу, то значить, що через ці книги промовляє не лише народ, але Бог, що діє в ньому та через нього. Особа “автора”, яка є так важливою для наукового історичного дослідження біблійного тексту, розглядаD ється, виходячи з розрізнення трьох рівнів: [автором є окрема особа, що починає творити текст; автором є теж і ввесь старозавітній люд, що читає і розвиває цей 13

віра і наука текст протягом своєї історії; найважливішим автором є Дух Святий, який надихає священнописателів та через історичні події об’являє Самого Бога, присутD нього у них]. Безпосередній автор, який фактично записав цей текст, є насправді оточений та підтриD маний всім народом назагал та висловлює спільне пережиття. Це виявляється, насамперед, у нових додатках та змінах, які знаходимо у книгах; тут критика джерел (незважаючи на багаточисленні перебільшення та маловірогідні гіпотези) подарувала нам цінні відкриття. Накінець, не лише окремий автор є тим, хто говорить, оскільки тексти розвиваються в лоні певного процесу усвідомлення, культури, нового розуміння, які перевершують кожного поодинокого автора. Однак саме в такому процесі постійного перевершення окремих авторів здійснюється явище ще глибшої трансценденції: в цьому процесі переD вершення, очищення та росту діє надихаючий Дух, Котрий через слово веде до фактів і подій та через факти і події знову спонукає до слова.

є центром та серцем та був відкритий після Своєї Пасхи. Серце Христове описує Святе Письмо, яке, властиво, і об’являє серце Христа. Це серце було закрите перед Страстями, оскільки Святе Письмо було неясним. Однак Св. Письмо було відкрите після Страстей для того, щоб ті, що мають розум, сприймаD ли та розуміли, як потрібно пояснювати пророцтва (Св. Тома Аквінський, Psalm 21, 11)” (112).

З цієї складної природи літературного жанру, що зветься “Біблія”, випливає трудність: неможливо встановити значення окремих текстів щодо історичD ного наміру первинного автора (на що майже виключно акцентують свою увагу біблісти), який здебільшого є лише гіпотетичним. Усі тексти насправD ді знаходяться в процесі постійного формування, в лоні якого їхній змістовий потенціал розкривається щораз то більше. Таким чином, жодний текст не належить виключно до одного історичного автора. А оскільки сам по собі він перебуває у процесі істоD ричного формування, то є неправомірним, навіть Хто роздумує над цією драматичною, тут лише дуже основуючись на його літературному жанрі, привязуD схематично згаданою дорогою, на якій біблійні вати біблійний текст до якогось одного визначеного Писання стають Святим Божим Словом, без зусиль історичного моменту і таким чином закривати його зауважує, що їх інтерпретація, незалежно від проблеD в часових межах. У подібному випадку свята книга матики, яку ставить віра, повинна була б закоріненою лише в минулоD бути надзвичайно складною. Однак, му. Насправді читати Святе Письмо Насправді читати хто живе у вірі того самого народу та як Біблію означає, що в історичному Святе Письмо як Біблію знаходиться в лоні того самого Слові знаходиться теж і сучасність означає, що в історич! релігійного досвіду, має зважати у і що воно є відкрите до майбутнього. своїй інтерпретації також і на ОстанD ному Слові знаходиться Доктрина про багатозначність СвяD ню Інстанцію, яка діє в ньому того Письма, сформульована на теж і сучасність і що (Св. Письмі). Тільки тоді можна основі усвідомлення цієї особливої воно є відкрите до говорити про богословську інтерD характеристики священного тексту, майбутнього. претацію, яка насправді не усуває цю була розвинута Отцями Церкви та історичну, але поширює її та надає їй знайшла своє систематичне оформD нового виміру. Відштовхуючись від таких засад, лення в Середні віки. Сьогодні вона знову є визнаною Катехизм описав подвійний вимір вірної біблійної як науково обгрунтована. Тому Катехизм коротко екзегези, до якої належать, з одного боку, елементи, ілюструє традиційне поняття про чотири значення що є властивими історичній інтерпретації, однак змісту Святого Письма, краще кажучи, — чотири потім — якщо береться до уваги, що перед нами єдина змістових виміри тексту. книга, а ще більше єдина свята книга — необхідно 1) Перш за все, це так зване буквальне значення, додати наступні важливі елементи. У числах 109 та тобто історичноDлітературне. 2) “Алегоричне” значенD 110 згадуються, згідно “Dei verbum” 12, основні ня є, на жаль, окреслене цим дискредитованим терміD вимоги історичної екзегези: зважати на наміри ном, що заважає нам вловити те, про що тут насправді авторів у відповідності до їхнього часу та їхньої йдеться: слово, що було виголошене в далекому, культури, а також мати на увазі способи розуміння, історично обмеженому контексті, насправді відкриD вислову та розповіді, властиві їхній епосі (110). Однак ває цілий шлях віри, який вводить цей текст в цілісну до цього потрібно додати теж і ті елементи, які панораму всієї Біблії далеко поза цей первісний випливають з усвідомлення Божого Слова як книги період його написання та орієнтує його в кожному єдиної, як основи життя Божого люду у Старому та часі, виводячи його від Бога та ведучи його до Бога. 3) Новому Заповітах. Вкрай необхідним є звертати увагу Існує так званий моральний вимір — Боже Слово на єдність усього Святого Письма; читати його в лоні завжди вказує на якийсь шлях. 4) І, нарешті, вимір живої Традиції Церкви, бути уважним до аналогії віри есхатологічний, тобто стремління та вхід в те, що є (112–114). Хотів би, щонайменше, зацитувати чудові кінцевим та остаточним (традиція називає його слова, якими Катехизм представляє значення єдності “анагогічним змістом”). Святого Письма й висловлює його фразою св. Томи Таке динамічне бачення Біблії у контексті живої з Аквіну: “Незважаючи на те, що різноманітними історії Божого люду, що триває і далі, впроваджує нас є книги, які його становлять, Святе Письмо є єдиним до наступного важливого висновку щодо суті силою єдності Божого Промислу, в якому Христос 14

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

віра і наука

березень−квітень 2003

християнства: “Християнство, однак, не є “релігією книги”, – рішучо стверджує Катехизм (108). Це тверD дження є надзвичайно важливим. Віра не стосується просто книги, що як така була б єдиною та останньою інстанцією для віруючого. У центрі християнської віри не знаходиться книга, але Особа – Ісус Христос, що Сам є живим Божим Словом та дає Себе пізнати через слова Святого Письма, які, в свою чергу, можуть бути правильно сприйнятими лише у житті з Ним, у живому з Ним стосунку. Оскільки Христос є присутній у Церкві та розвиває її як Божий люд, як Свій живий Організм, Своє Тіло, то для того, щоб перебувати у стосунку з Христом, є суттєво необхідним належати до цього подорожуючого люду. Цей люд є людським автором, якому є повірена Біблія наче його власний скарб. Якщо живий Христос є справжньою нормою інтерпретації Біблії, то ми правильно розуміємо цю книгу лише у розумінні спільному, що приходить з віри та є синхронним та співзвучним з цілою Церквою. Поза цим життєвим середовищем Біблія є лише більш чи менш різношерстною літературною збіркою, сповнена внутрішніх протиріч та недоD статком стрункої логіки, а не дороговказом для нашого життя. Святе Письмо та Церковна Традиція не можуть бути роз’єднаними між собою. Великий богослов з Тубінгену Johann Adam Möhler у непереверD шений спосіб проілюстрував цей життєво необхідний зв’язок у своєму класичному творі “Die Einheit in der Kirche” (Єдність Церкви), необхідність читання якого ніколи не буде перебільшеною. Катихизм підкреслює цей зв’язок, у якому полягає теж і авторитет та право Церкви пояснювати Св. Письмо, про що відкрито свідчить друге Соборне Послання ап. Петра: “А наD самперед знайте, що ніяке в Письмі пророцтво не припускає особистого тлумачення...” (1, 20) Є відрадним, що Катехизм, представляючи таке бачення, цілком узгіднюється з авторитетними наD прямками сучасної біблійної науки. Канонічна екзегеза підкреслює унітарність Біблії як засаду для її інтерпретації; тлумачення синхронічне та діахроD нічне все більше визнаються у їх однаковій гідності. Суттєвий зв’язок між Святим Письмом та Переданням сьогодні підкреслюється відомими екзегетами всіх конфесій. Стає очевидним, що тлумачення, яке є відірваним від життя Церкви та від її історичного досвіду, не претендує на щось більше, ніж на категоD рію гіпотези, яка у будьDякий момент може бути спростованою. Існують всі підстави для того, щоб переглянути передчасні висновки щодо біблійної екзегези у Катехизмі та для того, щоб радітися тому, що він без будьDяких труднощів охоплює Святе Письмо як Боже Слово, присутнє в сьогоденні, та наповняє ним, наче життєдайним джерелом, всі свої розділи. Далі буде… Йосиф Кардинал Р ацінгер Рацінгер

Історичність Христа (продовження)

К

оли видатного фізика ХХ століття Альберта Ейнштейна запитали чи вірить він в історичну особу Ісуса Христа, він відповів: “Я вірю в Бога, як в Особистість, і з чистою совістю можу сказати, що жодної хвилини свого життя я не був атеїстом. Ще будучи молодим студентом я рішуче відкинув погляди Дарвіна, Геккеля, Гакслі як застарілі і безкорисні”. І справді, проблема полягає саме у нашому підході до описаних в Біблії подій, а також в тому, що ми насправD ді шукаємо. Можливо, для цього й існують такі відмінD ності у Євангеліях. Професор Дідо вважає, що події Нового Завіту не можна аналізувати тільки у якомусь окремому контексті, не враховуючи загальної картиD ни. Ми не маємо права протиставляти Євангелії одне одному. Навпаки, вони взаємодоповнюють одна одну. Євангелії не написані як історичні книги. Що ж до того, чому синоптики такі різні — пояснення є просD тим. Їх писали люди, які переживали свою “зустріч” із Христом. Відповідно, це мало певний вплив на переD дачу у них цієї зустрічі. Окрім того, слід брати до уваги й те, в якому середовищі і для кого вони писались. Саме тому їх зміст найперше мав промовляти так, щоб певні люди могли його зрозуміти і сказане могло їх переконати. Відповідно, події описувались у відмінD ний спосіб. Якщо б вони були ідентичними — то навряд чи їх зрозуміли б у різних спільнотах. Проте тільки сліпець не здатний помітити одного: хоча Євангелії й розходяться у дрібницях, проте — схоD дяться за своєю суттю. А це є найважливішим. Що ж до часу написання і авторства, то тут теж не слід сумніватись у автентичності. Писались вони значно пізніше життя Христа і з суто практичної сторони. Справа в тому, що у пам’яті людей досить довго жили спогади про життя і діяльність Ісуса. Їм не потрібні були будьDякі свідчення. Натомість з часом пам’ять послаблювалась, викликаючи потребу у даному свідD ченні. Тому за роботу взялися саме ті, що могли якнайкраще це зробити. Вони подали лише найнеD обхідніші факти із життя і діяльності Христа. МожлиD во, саме тому ми так мало знаємо про дитинство Ісуса. Хоча заповнити такі прогалини нам якраз і допомаD гають апокрифи, яких аж ніяк не відкидалось, але навпаки — ретельно вивчалось, вибираючи дійсно правдиву інформацію. Авторами Євангелій справді можуть бути інші люди, ніж зазначені у їх назві, адже майже всі євангелисти, окрім апостола Павла, були неосвіченими. Тому припускається, що Євангелія 15

віра і наука

і деякі інші книги писались “під диктовку” самих же апостолів. Підтвердженням цього є мова Євангелій та збережений стиль у всіх книгах (особливо це стосуD ється промов Ісуса). Це могли зробити тільки ті, що були дуже добре обізнаними, принаймні, як не з Ісусом, то з Його вченням. Дехто із вчених припускає, що значна частина книг Нового Завіту могли бути сформовані з уривків різних текстів і документів, що стосувались життя Христа. Так само можна пояснити найбільш разючі відмінD ності між деякими Євангельськими подіями та істоD ричними фактами, на які так часто звертають увагу. Найперше, що кидається у вічі, це відмінності у поданD ні родоводу Ісуса. Саме у розгляді цієї проблеми слід звернутись до місця написання і до адресата. Лука писав родовід від Йосифа, Ноя і аж до Самого Бога. Це він робив з метою підтвердити божество Христа і те, що Він, як єврей, є законним спадкоємцем вибраного народу. Таке підтвердження необхідно було у зв’язку з тим, що апостол писав для людей з діаспори і мав на меті переконати їх у правоті своїх слів. Матей же повинен був довести корінним жителям Ізраїля, що Христос теж належить до вибраного народу і аж ніяк не виступає проти нього. Це він і зробив, виводячи родовід Ісуса від батька народів Авраама. Це так званий “родовід поDприроді”. Два родоводи не супереD чать один одному, а тільки підтверджують правдивість існування Ісуса, адже інакше — для чого було б наводити такі важливі аргументи? Ще одним неузгодженим фактом є згадка про переD пис населення у апостола Луки. Стосовно нього і виникло найбільше суперечностей. За правління Августа було три переписи, хоча є і такі, які навіть це заперечують. Підтвердженням достовірності такого перепису є напис на віднайдених 1527 року поблизу Ліону двох бронзових табличках. Більше того, час проведення майже збігається з часом народження Христа. Зіставивши всі дані, можна припустити, що перепис населення, як і народження Христа, відбуваD лись приблизно в період від 7Dго року до нашої ери до 16

3Dго року нашої ери. Окрім того, слід взяти до уваги і факт, що в ті часи не було ні телефонів, ні телеD графів, а накази розповсюджуD вались дуже повільно, часто навіть із запізненнями та втратою своєї актуальності. То чому ж ми повинD ні вважати, що як тільки Август оголосив про перепис населення, то його одразу почали виконувати навіть у найвіддаленіших куточD ках імперії?! Це забирало багато часу, а отже можна припустити, що час народження міг би цілком бути тим, який ми вважаємо за справжній. Підтвердженням цього може стати також і наказ Ірода про вбивство немовлят віком до двох років у місті Вифлеєм. Чому саме такий вік? Відповідь теж підтвердить вищесказане. Про Христа згадує і такий авторитетний тогочасний історик, як Йосиф Флавій, у книжці “Юдейські староD винності”: “А був у цім часі Ісус, чоловік мудрий, якщо треба його звати чоловіком, він бо чинив дивні діла і був учителем людей, що з радістю приймають правду. І притягав до себе багато юдеїв і також багато греків. Він був Христос. І хоча Пилат через донос наших значніших людей покарав його смертю на хресті, не зникли ті, що спочатку його любили. Він бо появився їм у третій день знову живим, бо Божі пророки вже були сказали це і тисячі інших речей про нього. І ще нині не зникло плем’я тих, що звуться християнами” (“Юдейські старовиності” XVIII, 63–64). Цей уривок вважається найбільш вагомим нехристиянським доказом історичності Ісуса Христа і не піддавався сумніву аж до XVI століття. А вже потім у його достоD вірності почали сумніватися якраз через те, що його автор був фарисеєм і як такий ніби не міг такого написати. Вважали, навіть, що це дописав якийсь фанатикDхристиянин. Суперечки тривають досі і навряд чи скоро припиняться. Взагалі, стосовно життя Ісуса Христа у наш час виниD кає більше запитань, аніж відповідей. Жодні докази не є здатні задовольнити “апетит” науковців щодо постаD ті Ісуса. Їх завжди буде цікавити кожна найменша деталь із Його життя. Та попри все, слід завжди пам’яD тати, що це не була проста особа, як якийсь імператор чи політик. Його слід сприймати як Особу Божу. Для справді віруючих людей Він завжди був і залишатиD меться настільки реальним, наскільки реальними є ми самі. Для справжнього християнина відповідь на питання історичності Особи Христа, як і на питання Його Божества, повинна грунтуватися на вірі, а не лише на наукових доказах. “Блаженні ті, що не бачили, але увірували” (Ів. 20, 29). Ярослав МИКИТЧИН, Ігор ТТАБАК АБАК А АБАКА Біблійне товариство “Еффата”

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

віра і наука

березень−квітень 2003

Бог є інший Потреба зцілення

С

ьогодні дуже популярним стає лікування із застосуванням методів психології, але доволі часто це лікування не приносить бажаного результату. В людині залишається пустка, бо не віднайD денa правдивa причина хвороби. Це стан, коли людиD на страждає, бо відчуває брак Бога у своєму житті. Це також страждання через наявність у нашій свідоD мості неправдивого образу Бога. Найкраща тераD певтична техніка не має достатньо сили і не може замінити зустрічі з Богом. Можна припустити, що Бог теж страждає, коли людина віддаляється від Нього або замінює Його ідолами, які приймає за правдивих богів. Проблемою психіатричної практики сьогодні є те, що дуже часто з нашого поля зору зникає, а часто нами викидається вагомий чинник лікування – примиD рення в загальному комплексі: примирення з собою, з людьми і з Богом. Той, хто відкидає духовний вимір, ніколи не досягне правдивого і глибокого зцілення. Рано чи пізно у житті людина зустрінеться з релігійD ними питаннями та пов’язаними з ними страхами. У більшості випадків проблемою духовно хворих людей якраз і є їх сприйняття образу Бога. Через це й виникає у людей почуття вини, бо наш образ мисленD ня сприймає Бога не таким, яким Він є насправді. СьоD годні багато людей ідуть до різних езотеричних груп або сект і, блукаючи від одної до другої, можуть втратиD ти здатність сприймати Бога таким, яким Він є. Для таких людей зцілення можливе лише тоді, коли вони заD глибляться у християнське розуміння потреби зцілення.

ти, з одного боку Проблема зцілення може поляга полягати, боку,, у тому, що лікаріDцілителі лікують тільки поверхнево, тому тобто не вкладаючи в лікування любові до ближнього, що означає доглядати за ним, бути з ним поруч і раD зом молитися. Дуже часто сам реD зультат аналізу цікавить лікарів більше, ніж самопочуття хворого: так “цироз печінки в палаті № 10” важливіший від самого пацієнта. Тому багато людей поправляються на короткий час, але сама хвороба є тільки залікованою і через якийсь час почне знову прогресувати.

не бути вилікувана фізично, але коли її скерувати у правильне русло і вона примириться з Богом, то вилікується духовно, чим приготує себе до прийняття терпіння у своєму житті, а також зрозуміє велику істину: Христос страждав задля мене і переніс жахливі муки, щоб я повністю зцілився – Він дає мені сили все витримати у житті. Психоаналітики, щоб допомоги людям, викориD стовують різні методи, але рідко хто з них звертається глибше до Святого Письма, яке є джерелом зцілень. Вся Біблія написана у такий спосіб, щоб у ній можна було побачити зв’язок Бога з людиною. Особливо Новий Завіт нам пропонує прийняти Ісуса Христа у своє життя як Лікаря, Який зцілює. Зцілення не завжди означає, що психічне здоров’я зразу ж унормується, але воно в себе включає також пізнання і прийняття страждання. Деколи людина буде змушена дійти до межі, щоб тоді з глибин вилиD лося найтаїнственніше, те скрите, яке ми до цього в собі не добачали. Не є випадковим, що лікарні, які за основу у лікуванні ставлять християнські цінності, досягають більшого успіху. Тільки християнська віра у “майбутнє” перетворює все на цьому світі. Терапія – далеко не все, що може вилікува ти людиD вилікувати ну ну. Ніяка техніка, жоден цілитель не є в силах зробити наше життя благополучним. Але коли ми даємо змогу Богові допомогти нам, також виявляємо своє бажанD ня, тоді дана терапія преобразить наше життя. Тому ми є залежні від Божої благодаті, молитви, від усього, що стосується, перш за все, спасіння нашої душі й тіла. Ми залежні від Бога не тому, що Він є вищим за нас, але тому, що без нього наше життя зведеться до протиD природнього. У такі моменти людина відчуватиме себе на місці блудного сина, який пішов від Батька і поD гибає, бо не хоче прийняти того, що він є потрібний Батькові. І тільки Він, як Батько, знає все, чого кожна люD дина — Його дитина — потребує у своєму житті. Далі буде... Андрій КОВАЛЬ

З другого боку боку,, існує контингент людей, які самі не хочуть зцілення, бо при цьому потрібно змінити старий спосіб життя. Тому для них поверхневе лікування є достатнім. Хто не готовий працювати над собою, той не зможе прийняти зцілення. Фізичне здоров’я не є найбільшим досягненням на землі. Найбільше досягнення полягає у духовному зціленні. Людина може 17

віра і наука

ППС — прояв контрацепції чи дар любові?

властивостями. У цьому випадку не прослідковується існування душі в особі. Церква ж, на відміну від цих двох розумінь особи, вчить, що особа є гармонійною єдністю душі і тіла, що тіло не є об’єктом особи, а належить до особи. І не можна вважати, що тілесність перешкоджає у духовності. Але навпаки, потрібно зрозуміти, як духовне проявляється в тілесному. Влучним прикладом підтвердження цього є самопожертва. У самопожертві людина діє як особа з тілом і душею. Бо розглядати особову самопожертву Щоб говорити про природнє людини без тіла або без душі неможливо. Подивімось, планування сім’ї (ППС)1 як про прояв наприклад, на найвищу самопожертву між людD ськими особами, якою є подружня самопожертва. чогось, потрібно спочатку розглянути Святий Отець Іван Павло II каже, що вона може бути проблеми, що торкають подружнього вповні виражена і приведена в дію лише тоді, коли життя. А запропоную такі: розуміння чоловік і жінка в подружжі стають одним тілом. Це означає, що статевий потяг (який є проявом тілесD тілесності і духовності в особі, ності) не лише має відношеня до особи як щось, що контрацепція. вона повинна опанувати. Його відношення є набагато глибшим від цього. Для особи це є щось, що вона повинна прийняти у своє життя, бо у шлюбі він надає ільки подружжя, яке є вознесене Христом до особі засобу для глибшого і досконалішого виконанD таїнства, має право до зачаття нового життя та ня акту, який виходить із її самішності, внутрішності. перебувати у стосунку подружньої любові, яка Цей потенціал чоловічості та жіночості людського має властивості людськості: чуттєвість і духовність. тіла, який служить найвищій самопожертві осіб, є тим, Але не завжди в історії людства до подружжя що Святий Отець називає “подружнім значенням ставились з належною повагою. Не завжди правильно тіла”. Ця здатність тіла служити спілкуванню осіб і розуміли тілесність і духовність в особі і з цього робити можливою повноту випливали відповідні наслідки. спілкування цілковито розкриває Наприклад, ще в III ст. через семітD гідність, шляхетність людського тіла Церква вчить, що ських християн до християнства і показує помилковість маніхейської увійшов маніхеїзм2 . Семітське особа є гармонійною ненависті до тіла. Отже, тілесність не християнство, під впливом єдністю душі і тіла, може бути проігнорована, хіба що маніхейства, трактувало матерію як що тіло не є об’єктом особами, які із зневагою ставляться зло само в собі і пропагувало одне до одного. утримання від статевих стосунків, особи, а належить вважаючи це умовою повної принаD Проблемою в подружньому житті та до особи. І не можна лежності до Церкви. Впливи маніD у формуванні розуміння тілесності є вважати, що тілес! хеїзму на християнську культуру контрацепція. Етимологія слова були значимі і залишили в ній ність перешкоджає “контрацепція”– “проти початку”, тривалий слід у продовж століть. І у духовності. в даному випадку проти початку навіть зараз у постмодерному періD Але навпаки потрібно нового життя. Церква завжди оді можна помітити вплив маніхеD вважала, що контрацепція є злом. зрозуміти як духовне їзму на формування розуміння тілесD Перші вимоги вголос, щодо зміни ності людини у своєрідному дуалізмі. проявляється в тілес! цього, що контрацепція є злом, Крім впливу маніхейства (який з’явились в кінці 50Dх – на початку ному. Влучним вважав людське тіло злом), в сьогоD 60Dх років XX ст., коли протизаплідні прикладом денні великий вплив на людину має таблетки стали загально доступD масмедіа, кіноіндустрія, яки, в більD підтвердження цього ними. В той час деякі католицькі шості, пропагують розуміння тілесD є самопожертва. богослови прихильно ставились до ності в протележний від маніхейства використання таких таблеток. Тому спосіб. В особі людини тілесність було потрібним негайне вирішення настільки возвишується, що за нею існування душі і цієї проблеми з моральної точки зору. У відповідь на внутрішності стає не помітним. це папа Іван XXIII створив комісію, яка могла б Отже, впродовж історії до проблем, що стосуються дослідити ці питання. Після смерті Івана XXIII, папа особи, підходили поDрізному. Одні, як ми бачили на ПавлоVI продовжив роботу цієї комісії. Результати її прикладі маніхейців, розглядали тілесність в особі як праці не планувалось розголошуквати, але внаслідок зло. Інші, як ми бачимо в сьогоденні, розглядають особу певних обставин вони стали відомі широкому загалу. тільки як тілесну субстанцію з її психофізичними А в 1968 р. вийшла у світ енцикліка Humanae Vitae, яка

Т

18

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

віра і наука

березень−квітень 2003

стала сенсацією. Це був поворотний момент в історії Церкви. Ця енцикліка висвітлила питання, що стосуються належного порядку передавання життя, деякі з них були засудженням контрацепції. В Humanae Vitae сказано: “Церква, спонукаючи людей до дотримання викладеного у її незмінному вченні природного морального закону, навчає, що кожен “подружній акт” повинен зберігати своє внутрішнє призначення до зачаття людського життя”. І далі стверджується: “Це часто викладене Учительським Урядом Церкви вчення базується на встановленому Богом нерозривному зв’язку обидвох змістів – любовного поєднання та продовження людського роду – обидва є притаманні подружньому актові. Цей зв’язок людина не має права самостійно розривати”. Та контрацепція є злом не лише тому, що вона поруD шує значення статевого акту, що стосується творення нового життя, але й тому, що порушує його єднальне значення. Чому чоловік і жінка не осягають справжD нього єднання в подружніх статевих стосунках, коли користуються контрацепцією, вияснює папа Іван Павло II. Він каже, що статевий акт є актом повного взаємодарування, а коли чоловік і жінка не дають одне одному своєї плідності, вони не вповні дарують себе одне одному. Лише статевий акт, відкритий до передавання життя, ідеально виражає той вид зв’язку, якому супруги посвятили себе. Контрацепція, таким чином, є злочином проти Бога, проти власного тіла, проти подружніх стосунків чоловіка і жінки. Але чи повинне подружжя мати стільки дітей, скільки

це можливо з точки зору фізіології людини? Подібна думка ніколи не була предметом вчення Церкви. Це все залишається на відповідальне ставлення чоловіка і жінки до батьківства. “Завдання відповідального батьківства вимагає від супругів, щоб вони визнали свої обов’язки перед Богом, самими собою, своєю сім’єю та людським суспільством, зберігаючи при цьому належний порядок добра та цінностей. …вони [супруги], сповняючи завдання передавання життя, не мають права діяти свавільно, так, неначе визначення морально допустимих шляхів залежало би від їхнього власного довільного розсуду. Вони, радше, зобов’язані зорінтувати свою поведінку на Божий план творення…”3 Коли такими засадами буде кориD стуватися подружжя при плануванні кількості дітей, то буде чинити морально. Але потрібно врахувати, щоб засіб, який вибирає сім’я для обмеження чисельності дітей, був морально добрими. Природне планування сім’ї (ППС) є доволі ефективний і моральний метод. Використовуючи його, подружжя може бути завжди відкритим до передавання життя у статевому єднанні (акті). ППС дає можливість подружжю, на основі спостережень за змінами в організмі, визначити плідні і неплідні дні у менструальному циклі жінки. І якщо подружня пара, з поважних підстав, бажає уникнути вагітності, їй потрібно утриматись від статевих стосунків протягом усього плідного періоду.4 І навпаки, коли подружжя бажає мати диD тину, метод ППС якнайкраще допоможе йому зреалізувати це. ППС дає можливість глибше пізнати репродуктивні процеси, які проходять в організмі людини. Пізнавши цей дар, який дав нам Господь, – нашу тілесність, плідність, потрібно з належною повагою підійти до співпраці з Богом у творенні нового життя. І творити його з любові і в любові. Тоді дитина буде мати можливість з лона матері розвиватись в “обіймах” любові батьків. Дитя з моменту зачаття зможе відчути, що є бажаною і очікуваD ною. І як наслідок такого зростання у любові, дитині самій буде легше любити когось. Вона зможе бути не тільки носієм, але й джерелом любові. Тоді суспільству може бути запропонований інший шлях існування. Існування в любові, якої йому так зараз бракує. Богдан Грушевський

1. Практичні аспекти ППС подані у посібнику «Природно і надійно», виданому у Львові в 1999р. видавничим відділом «Свічадо».

2. Маніхеїзм – синкретична система, яка об’єдює в собі крім християнських принципів, ще і елементи іранських релігійних традицій, маздеїзму, буддизму та інші.

3. Humanae Vitae, розд.10.

4. В Humanae Vitae про це сказано так: “… супруги можуть утриматись від подружніх [[статевих]] стосунків впродовж плідного періоду, якщо народження дитини є небажаним. А в неплідні періоди вони вступають у подружні [[статеві]] стосунки для засвідчення взаємної любові та збереження обіцяної взаємної вірності”.

19

дороговказ святості

Шлях до щастя “Бог, Творець людини, є правдивим життям. Тому, хто тратить Божу подобу, тратить тим самим і зв’язок із життям. Хто живе без Бога, не буде мати щасливого життя…” (Святий Василій Великий, А. Б. 4)

У

нашій людській природі існує закон, який постійно тягне нас вниз, на тваринний рівень, осліплює розум, паралізує волю, і ми стаємо жертвами наших же вчинків. Людина втрачає своє моральне, духовне відчуття Бога, тому що загубила Його. З цього часу вона не буде відчувати присутності Творця, аж поки не знайде дороги до Нього. Але не можемо самі вигадати собі власного шляху до Бога. Протягом багатьох століть людина діяла, як налякана дитина, вона запевняла себе, що діє і йде правильною дорогою і що цей шлях приведе її туди, куди вона задумала. Але кожного разу вона помилялась. Один з перших шляхів до щастя, який ми часто вибиD раємо, називається “політичною свободою”. Ми були переконані, що коли отримаємо право вибирати собі урядовців, президента і т. д., то наше життя буде щасD ливіше. Ось ми досягнули політичної свободи, та світ не став кращим. У ньому далі продовжують відбуваD тись жахливі речі: бідність, злидні, війни, відчай… А що діється у нас, на Україні? Багато наших рідних, знайомих та друзів мандрують світ за очі у пошуках кращого життя. Варто задуматись: чи не можемо ми жити в достатку на своїй землі, чому завжди хтось інший керує нашим життям? Де ж ця свобода? Газети щодня повідомляють про хабарі на “верхах”, про лицемірство, неправду. Однак найбільша наша біда, мабуть, в тому, що з усім цим ми ніби змирилися, опустили руки, хоча кожен з нас може змінити світ на краще. Ось така вона, свобода… Другим шляхом до щастя багато людей вважає шлях науки. Ми буD ли впевнені, що політична свобоD да плюс наука — це правдиві ліки, які вилікують суспільство. Та хоча наші голови забиті пізнанням законів, наші серця є спустошені. Багато людей уявляє щастя поD своєму. Одні вбачають його у славі, інші — в насолоді чи владі… Кожен з цих шляхів веде у безодD ню, з якої немає вороття. Ми заплуD талися у павутинні власних думок і в цьому — наша біда й недуга. Якщо правдою є те, що проти кожної недуги існують ліки, то ми повинні якнайшвидше знайти їх.

20

Якщо шлях, котрий веде до світла, шлях духовного здоров’я ще існує, тоді ми обов’язково повинні ступиD ти на нього. Ми не можемо відчувати весь час страшне спустошення у наших думках, не можемо більше дивитися на самітню дорогу відчаю, яка лежить перед нами. Кожен втомився від ненависті, пожадливості і страждань. Ісус Христос говорив: “Написано, що не самим лише хлібом житиме людина” (Мт. 4, 4), та ми не звертаємо належної уваги на ці слова Спасителя. Ми постійно догоджаємо собі усякого роду “хлібом”. Інколи можна почути слова: “Щастя не існує”. Люди, котрі дотримуються таких переконань, дуже помиляD ються. Кожен зуміє зауважити щось негативне чи то в суспільстві, чи в іншій людині, і на основі цього сформуD вати своє бачення суспільства та людини. Так, не все є в порядку у нашій державі, багато чого ми хотіли б змінити, щоб бути щасливими. Проте ми вже щасливі. Наше щастя — можливість жити, бачити, чути… Скільки людей є позбавленими цього ще від народження? І як гадаєте, що б вигукнула людина, сліпа від народження, коли б змогла бачити? Не що інше, як: “Я найщасливіша у світі!” Ми повинні навчитись цінувати те, що маємо. Цінуймо і молімся за мир у нашій сім’ї, державі, світі. Не нарікаймо на своє життя, а радіймо ним. Ви й самі знаєте, що нема на світі людини, яку б не провідало щастя хоч раз у житті. Але коли воно бачить, що людина не готова його прийняти, то відходить від людини. Людське серце ніколи не знайде правдивого спокою, якщо не відкине всього того, що не є Богом, щоб підготувати місце для Його святої любові й так уможливити посісти йому цілу свою душу. Все змінюється, та не Христос. В океані людських страждань Він стоїть спокійно і твердо, готовий пригорнути всіх, хто бачить щастя у Ньому, всіх, хто звертається до Нього. Шлях до щастя — шлях до Бога, до любові, благодаті й милостині. Василь ПОПИК

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

березень−квітень 2003

Матеріальне благословення “Все, що в молитві не попросите з вірою, одержите” (Мт. 6, 19–21).

У

Середньовіччі зовнішні вияви духовних переконань людей поставали у формі величних храмів, численних монастирів, вражаючих живописних полотен та поетичних композицій. У сучасній постмодерній добі вектор напрямку капітаD ловкладень змінився у бік, протилежний до сакральD ного. Тепер плоди основної маси інвестицій блищать дзеркальними поверхнями склометалевих банків, хмарочосами фінансових та юридичних установ. На зміну полотнам у масивних рамах і застиглій грації барокових форм прийшла динаміка сучасності, втілена у численних велетенських рекламних щитах, підсвічеD них галогенними ліхтарями. Гроші, фінанси чи матеріальні ресурси, як їх ще назиD вають, не несуть у собі ні добра, ні зла. Вони, як і вогонь, є засобом для досягнення певної мети. Вогонь, обігріD ваючи людину в холодну пору, може врятувати їй життя, проте, перерісши у пожежу, він несе вже зовсім іншу, деструктивну ідею. Після того, як Господь вивів народ ізраїльський з єгипетського рабства та ввів до землі обіцяної, Він благословив своїх обранців матеріальним достатком. Та ізраїльтянам належало пам’ятати, Кому вони завдячують своїм добробутом: “…і щоб ти не казав у своєму серці: та це моя власна сила й моя міцна рука здобулася на ці блага. Пам’ятай про Господа Бога твого, бо то Він дає тобі силу на здобуття цих благ, щоб дотримати Свій союз, про який Він клявся твоїм батькам, як воно сьогодні сталося” (Втор. 8, 17–18). Ці слова не стосуються лише старозавітніх євреїв, синів Авраама. Апостол Павло ясно говорить, що дані обітниці про успадкування благословення скеровані до нас: “Бо ви всі сини Божі через віру в Ісуса Христа… А коли Ви Христові, то ви — Авраамове насіння і спадкоємці за обітницею” (Гал. 3, 26. 29). Як ми вже сказали, за отримані дари людина завдячує Господеві. Нам слід сприймати матеріальний достаток як Боже благословення для нас. Якщо ж ми являємося спадкоємцями, отже нам належить успадкувати і те велике благословення, яке Бог заповідав своєму народові: “Як будеш уважно слухати голосу Господа Бога твого, виконуючи старанно всі Його заповіді, що їх заповідаю тобі сьогодні, то Господь Бог твій поставить тебе високо над усіма народами землі. І всі ці благословення зійдуть на тебе, здійсняться на тобі, якщо слухатимешся голосу Господа Бога Твого” (Втор.

28). Протягом першої частини двадцять восьмого розділу Второзаконня йде перелік благословень щодо

дороговказ святості конкретних сфер життя: “Господь повелить благослоD венню, щоб воно було з тобою у твоїх коморах і в усяD кім ділі рук твоїх… Господь дасть тобі вщерть плід твого лона, твого скоту, плід твого поля… Господь вчиD нить для тебе свою благодатну скарбницю, щоб благоD словити всяке діло рук твоїх, і ти позичатимеш багатьом народам, сам же не позичатимеш ні в кого. Господь поставить тебе на чолі, а не позаду, і будеш завжди йти лиш угору, не йтимеш вниз ніколи” (Втор. 28, 1–14). Бог дарує людині достаток не для того, щоб вона утверD дила свій егоїзм, але щоб допомагала іншим. МатеріD альні засоби часто допомагають схиляти людські серD ця до слухання і виконування Слова Божого. Бідний жебрак набагато охочіше сприйматиме слово про Божу Любов до людини, коли досвідчить її зі сторони тих ближніх, які її проповідують. Допомога з житлом, харчами, медикаментами, вирішення індивідуальних проблем — це фактори, котрі створюють благодатний грунт у серцях людей для проростання Божого Слова. Людина благословенна може ділитись своїм благоD словенням, достатком, досвідом чи прикладом. Ні Ісус, ні учні не вживали земних благ для власного задоволення: вони давали їх вбогим і потребуючим. Так, коли Ісус перебував у Витанії в домі Симона, до нього підійшла одна жінка і найдорожчим миром помазала Йому голову. Першою реакцією учнів було обурення від марнотратства: “Можна було це миро продати більше, ніж за три сотні динаріїв, і вбогим роздати” (Мр. 14, 4–5). Отже, ця практика була настільки звичайна для них, що першою метою застосування коштів вони бачили не купівлю хліба, одягу чи чогось для себе або свого Вчителя, але задоволення потреб нужденних. Кожна людина може наслідувати цей приклад, просячи Бога дати їй стільки, щоб зі своїх статків бути спроможD ною допомагати потребуючим. Проте християни часто, дивлячись на світ, що їх оточує, на стан економіки, політики, на зовнішні обставини, задаються питанD ням: звідки Бог візьме кошти, щоб мене забезпечити настільки, аби я міг допомагати іншим? Відповідь проста: ми, християни, хоч і живемо у світі, не належиD мо до нього і тих закономірностей, що побутують в ньому, бо є “визволені від царства темряви і введені у Царство улюбленого Сина”. Бог пообіцяв нам, що “сповнить наші нужди за своїм багатством у славі Христом Ісусом” (Фил. 4, 19). Не секрет, що так думати не легко, перебуваючи у цьому песимістичному світі. Приблизно таким настроєм був пройнятий і Мойсей, коли народ Ізраїля в неволі був гноблений Єгиптом, але Бог сказав: “Я буду з тобою” (Вих. 3, 12). Таким чином, ми бачимо, що які б безнадійні обстаD вини нас не оточували, Бог хоче нас забезпечити. Нам треба зробити лише крок назустріч. “Приступім, отже, з довір’ям до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать на своєчасну поміч” (Євр.

4, 16). І зразу ж маємо запевнення: “Все, що в молитві не попросите з вірою, одержите” (Мт. 21, 22).

21

дороговказ святості Але навіть такі великі обітниці можуть не принести плоду через неправильне розуміння. Бо людина часто по отриманні Божих дарів подібна до багача із притчі: “Душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий і веселися” (Лк. 16, 21). Такий стан може стати причиною зупинки духовного життя, адже людина починає вважати себе самодостатньою, їй вже ніби не треба нічого просити в Бога, вона перестає прагнути Його. Він може стати для неї непотрібним. Коли людина чогось потребує, вона частіше і палкіше молиться, аніж тоді, коли їй, нібиDто, нічого не бракує. Як вже було сказано на початку, по своїй суті гроші є “ні холодні, ні гарячі”. Лише в тому випадку, коли базуємо на зароблених нами грошах запоруку нашого здоров’я, родинного щастя та успіх в усіх сферах життя, тоді гроші перетворюються на божка, а ті, що заробляють їх, на творців цього божка і перших його служителів. А так, як “ніхто двом панам служити не може…” (Мт. 6, 24), то тут людина постає перед неабияким вибором. Бог хоче, щоб вона покладалася не на гроші, а на Нього. Гроші не дадуть зцілення, не вбережуть від розпаду сім’ї, а Бог — єдиD ний, Хто може принести правдиве, нескороминуче процвітання у кожну сферу життя. Наступний етап після того, як людина щось отримає від Бога, є давання: “Давайте, то і вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам” (Лк. 6, 38). Іншими словами: запорука того, що ви щось отримаєте, є у вашому даванні з вірою у Госпо! да, що має силу обдарувати. Мислячи категоріями старозавітнього єврея, достаток пов’язаний із вро! жайним циклом, який залежав від погодніх умов, зокрема від сезону дощів: “Просіть у Господа дощу весною, Господа, що блискавиці творить. Він дасть сильну зливу і кожному траву на полі” (Зах. 10, 1). З плодів своєї праці євреї давали десятину: “Як на третій рік, рік десятин, скінчиш відділяти всі деся! тини з твого врожаю, і даси їх левітові, приходневі, сироті та вдові” (Втор. 26, 12). Бог не вимагає від нас надто великого дару, віддання якого принесло б жаль і біль у серце: “Нехай дає кожний, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу: Бог любить того, хто дає радо. А Бог спроможний вас обсипати усякою благодаттю, щоб ви у всьому мали завжди те, що вам потрібне, щоб вам ще й зосталось на всяке добре діло” (ІІ Кор. 9, 7–8), бо хто “сипле щедро, йому ще прибуває, а хто скупий надміру — убожіє” (Прип. 12, 24). Христос досконало вирішив дискусію про матеріальні речі, немовби відвівши погляд людей від землі, кабали щоденної праці і поту на щось нове і незвідане: “Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівеD чать і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль ані хробацтво не ніD вечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо де скарб твій, там і буде твоє серце” (Мт. 6, 19–21). Олег КРАВЧУК 22

Дивне людське життя

С

ам автор пише, що ця справа є дуже складна, заплутана, і потребує свідомого підходу і вивчення. А просте сприйняття любові приD водить до “простого” завершення — смерті. Справжня ж любов засновується на вірі. Основний її зміст поD лягає у визнанні за іншим безумовного значення, тобто коли ми в іншому бачимо трансцендентне значення, коли наша любов піднімається до висот Пресвятої Трійці, коли ми робимо все, щоб наслідувати її своєму житті. Мені навіть приходилося чути думку, що той, хто у своєму житті нікого поDсправжньому не кохав, не зможе повністю осягнути любов до Господа. Бо він не буде мати того прикладу, з якого можна навчитися.

Завдання жінки автор бачить в повній реалізації її жіночості і в з’єднанні з Богом. Але наші жінки за теперішньої ситуації помаленько втрачають свою жіночість, вони стають годівниками в сім’ях, на їхні тендітні плечі падає догляд за родиною, здобування грошей і так далі. В той час багато мужчин лише бідкаються і не є в стані щось змінити або ж просто не хочуть. І якщо ми не візьмемося за справу, то в нашій країні реально може настати матріархат, що в принD ципі дорівнює крайнім виявам фемінізму, а після цього і всі випливаючі звідси наслідки. А часто жінкам лише бракує любові. В них склалося так життя, що ніхто їм її не подарував, або ж показав у викривD леному вигляді. А насправді, як говорить Христос Янарас у “Варіації на тему Пісні Пісень”, воно є зовсім інше і часто не має логіки. Просто не підлягає їй, а коли все ж таки підпадає, то гине, як пташка з полоD маними крилами. Прикладом цього є Євангельська блудниця, яка без будь якої логіки купує дорогоцінне миро і виливає його на Ісуса, а логіка добропорядної громади говорить – краще було його продати, а гроші роздати бідним. А ця повія нічого не говорить, не просить, а лише приносить те, що має, і віддає все до останньої краплі. Дуже часто нам бракує цієї простоти блудниці, її люD бові, бо саме про неї Ісус скаD же—”ПростилоD ся її — багато бо полюбила”. ПоD дивившись на цю жінку і на свою душу, — запитаймо себе, чи я колись був у своїй просьбі так низько, але разом з тим так близько до ГосD пода.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

добрий пастир

березень−квітень 2003

Наступним кроком, а точніше логічним продовD женням є родина. Саме сім’я є тією найменшою, але разом з тим найважливішою клітиною суспільного життя. Але в нашому шаленому світі кохання з його пристрастю, в хорошому значенні слова, губиться, воно стає буденністю. Ті, кому вчора весь світ усміD хався і заздрив — сьогодні похмурі, незадоволені, і єдине, що їх об’єднує, — це законні узи шлюбу. Небагато з тих, що одружилися, можуть сказати, що прожили життя, повне любові. А де всі інші, ті, що так само обіцяли “любов, вірність”, бути один для одного підтримкою, а не тягарем. Не відомо, що це є, чи кара за гріх, чи наша власна недосконалість. Можливо наслідок зведення нашого життя до здобування технічних і нікому не потрібних височин власного благополуччя. А любов вона ж інша — в кожного своя. Підвести підсумок, мабуть, буде найважче. Бо поки людина cама не відчує на собі впливу цієї неземної сили, поки не підпаде під її чари, доти не зможе чогось стверджувати. Але у будьDякій справі найважD чим є починання, а щоб воно було добре, потрібно вміти чути стукіт людського серця, його музику. А тим більше, що в людській історії ніщо не приходило відразу: ні досягнення наук, ні розвиток мистецтва. Всьому цьому людина вчилися, і тому можливо саме зараз вона має можливість відкрити для себе нові обрії любові. Хоча любові не навчишся, її можна лише відчути і пережити. Бо, як каже автор, завданням любові є створити з двох обмежених істот — одну, абсолютну особу. І така особа повинна наповнитися абсолютним значенням, а це можливо лише тоді, коли ми відкриємо в собі Царство Боже, коли станемо його носіями. Бо, як каже відомий письменник Достоєвський: ”Ад — это неспособность любить”. І щоб наше життя не перетворилося в муку, а також не стало мукою для інших, потрібно плекати в своєму серці цю чесноту. Автор стверджує, що ідеальна людина буде єдністю двох — чоловічого і жіночого. Хочеться згодитися з автором, бо сам Ісус казав, що в Царстві Небесному не будуть ні одружуватися, ні женитися. Але поки що ми живемо на землі, і нашим завданням є її і своє обожествлення. Адже саме в любові ми повністю повертаємо собі обличчя синів Божих, ми стаємо такими, якими нас сотворив Господь. Але лише істинна любов стверджує наше безумовне значення в дійсності і справді рятує нас від неминучості смерті і наповняє новим, абсолютним значенням наше життя. Завдяки любові ми торкаD ємося до божественної природи, яка знаходиться від нас так далеко. А завдяки добрим книжкам про любов, можемо краєм ока глянути на те, чого ще самі не пережили. А коли зможемо пережити, то щоб не робили помилок своїх попередників, бо мусить хоч хтось вчитися на чужих помилках, адже ми вже стільки їх наробили, завдали стільки болю іншим. І на завершення хочу зацитувати В. Соловйова: “Смерть и время царят на земле. Ты владыками их не зови — все кружась исчезает во мгле. Неподвижно лишь — солнце любви”. Роман ОСТРОВСЬКИЙ

Пасторальна служба серед молоді Як відповідь на звернення Святішого Отця до молоді під час візиту у Львові в червні 2001 р.

П

итання взаємостосунків Церкви і молоді в Україні досліджене вкрай недостатньо. Застановляючись сьогодні над цією проблеD матикою, належить зазначити, що майже відсутні і конкретні соціологічні дослідження, і, відповідно, теоретичні напрацювання з даної теми. І цей факт стосується не тільки останнього десятиріччя ХХ стоD ліття, але й попередніх років, оскільки до результатів соціологічних досліджень радянського періоду і украD їнські, і закордонні науковці ставляться з великою недовірою, беручи до уваги ідеологічну заангажоD ваність радянської соціології1. На основі соціологічного опитування, яке було проD ведене між студентською молоддю вищих навчальних закладів міста Львова, і зверененні Святішого Отця Івана Павла ІІ до молоді під час його зустрічі у Львові, постараємось представити реальну картину сьогоднішньої релігійності молодого суспільства, яке на жаль в Україні належить до найбільш вразливої і незахищеної його частини як з огляду матеріального, так і з огляду духовного. Постараємось діткнути певних проблем, з якими зустрічається у сьогоднішній час душпастир молоді, щоб спільними зусиллями ми могли дати на них ту відповідь, яка покращить пасторальну послугу серед молоді і в українському суспільстві загалом. Після десяти років легального та вільного існування Церкви в Україні можна, і навіть необхідно, задати собі низку запитань щодо її ставлення і впливу на молоде покоління. Конкретніше ці запитання повинні стосуватися впливу християнства на життя окремої молодої людини, християнізації сучасної української культури, освіти та політики, ЗМІ, впливів чужорідних духовних практик, нових релігійних рухів, “молодіжD них релігій”, сучасного вчення Католицької Церкви, ролі молодіжних релігійних організацій, пастирської діяльності традиційних в Україні Церков. У другій половині 90Dх років, коли бум ентузіазму і зацікавлення духовноDрелігійними питаннями серед молоді почав відчутно спадати, стало помітним певне розчарування в Церкві і послаблення її виховного впливу. Церква виявилася непідготованою до душD пастирства в нових, непідпільних умовах. Сьогодні традиційні українські Церкви, а зокрема УГКЦ, вже 23

добрий пастир почали робити перші кроки у напрямку активізації своєї присутності в українському суспільстві. Рішення Патріаршого Собору УГКЦ, діяльність навчальних інституцій та програм для вишколу катехитів, пожвавD лення парафіяльного життя вказують на позитивні результати цих заходів2. Бурхливе духовноDрелігійне відродження у посткомуD ністичних країнах переконливо засвідчило, що реліD гія — це не лише суспільний, але й соціальноDбіолоD гічний феномен, органічно притаманний людській природі. Передбачення соціологамиDматеріалістами того, що питання релігії є тимчасовим, що цей “прояв людської свідомості” в ході історичного розвитку людства зникне сам по собі, не справдилися. Ані секуD ляризм і споживацькі вартості капіталістичного світу, ані “червоний” тоталітаризм, який претендував сам стати релігією, Церквою3 , не змогли замінити релігію. Однак цю “перемогу” релігії можна розцінювати також як своєрідну “маятникову реакцію”. Наприклад, у філософії після “великого ідеаліста завжди прихоD див великий матеріаліст”4 або навпаки. Тобто цей сучасний відрух маятника у бік релігії, духовності, ідеалізму зовсім не означає повного та глибокого повернення основної маси населення до нематеріD альних, духовних цінностей, не кажучи вже про такі поняття, як “воцерковлення”, “боголюдство”, свідоме звернення до БогаDОсоби, переміна у ставленні до себе та до оточуючих тощо. Справжнє навернення і підпорядкування свого життя божественним принциD пам, свідоме дотримання заповідей, участь у церковD ному житті — це завжди суто індивідуальний процес, особисте рішення, яке не залежить від того, в який бік відхилився маятник культури. Тому і потужний розвиток релігійних інституцій, і зміна ставлення політичної еліти до цих інституцій та до релігії загалом зовсім не передбачають ані масового потягу до святості, ані збільшення кількості людей, які свідомо вибирають релігійні принципи і вартості. В Україні, як і в інших країнах Східної Європи, що виникли після розпаду соціалістичного табору, з Церквою пов’язували великі надії. Релігія тут досить чітко стала засобом етнічної та політичної мобілізації населення. Віктор Єленський, наприклад, спостеріг цікавий феномен, який виявило опитування громадD ської думки наприкінці 80Dх: “…кількість переконаD них, що Церква здатна справити позитивний вплив на всю країну, у декілька разів перевищувала кількість тих, хто вважав, що вона може бути корисною для їхніх родин і для них особисто”5 . Та й сама Церква після десятиліть мовчання та перебування на задвірD ках суспільства спочатку не знала, “що робити з тою релігійною свободою”, і на тривалий час перетвоD рилася у засіб політичної боротьби або відстоювання національних інтересів. Релігійне відродження, яке проявляється у збільшенні чисельності людей у храD мах, кількості самих культових споруд, популярності релігійної символіки й обрядів, — тобто засобами так званої зовнішньої релігійності — у відсотковому відD 24

ношенні не дорівнює навіть половині від усіх людей релігійності внутрішньої. Для останніх прикметними є: ставлення до релігії як до самостійної мети, духовD ний пошук, постійне розважання над покликанням суспільства і особистого життя. Провідні й всесвітньо відомі соціологи стверджують, що зовнішня релігійD ність, що її ми тут змалювали, в історії досить часто “корелювала із забобонами, етноцентризмом, автоD ритарністю” тощо, внутрішня ж — ніколи6 . Таким чином можна пояснити, чому після занепаду комуністичної ідеології з її системою цінностей суспільство звернулося до правдивих релігійних вартостей. Натомість, переважна більшість населення з ентузіазмом прийняла прагматичні цінності та ліберальну етику Заходу, які після зняття залізної завіси широко пропагувалися телебаченням та іншими ЗМІ. Оцінюючи подібну ситуацію в рідній державі, польський культуролог Здзіслав КрасноD дембський дійшов до висновку, що християнство опинилося у складній ситуації, бо “зустрілося з набагато сильнішим ворогом, ніж комунізм — тривіD альною масовою культурою, з культом ненаситного споживацтва”7 . Розвиток і тотальна пропаганда окреD мих вартостей, до яких можна включити і спожиD вацькі, може давати негативні і небезпечні у глобальD ному вимірі наслідки. Так вартості споживацького суспільства у країнах третього світу, до яких можна віднести й Україну, через елементарну неможливість їхнього забезпечення нічого, окрім розчарування та озлобленості, їхнім громадянам не дають8. Тому варто наголосити на тому, що “молодіжна субкультура має колосальний резерв для виховання світу дорослих”9 . Молодь виявляє більшу шану і більший потяг до релігії, ніж старші вікові групи. Вона також не сприймає обрядовірчої моделі пізнання Бога, а шукає Живого Бога і Живу Істину. Реалізацію своїх прагнень (напр., повної самопожертви, служіння ближньому, життя у реальній спільноті однодумців тощо) молодь в Україні дуже часто знаходить у численних нових релігіях і сектах із Заходу, й набагато рідше — у рухах в межах Церкви (оскільки дані рухи або взагалі відсутні, або тільки починають зароджуватись). Проте папа Іван Павло ІІ стверджує, що молодь, “шукаючи сенсу життя, шукаючи остаточних відпо

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

добрий пастир

березень−квітень 2003

відей, не може не зустрітися з Церквою, так як і Церква не може не зустрітися з молодими”10 . Ці слова звучать одночасно і як заохочення, і як надія. Надія на те, що Церква свого не втратить, що попри все зможе донести свій голос до кожної людини, адже з Церквою Христос “до кінця віку”. З іншого боку, молоD діжні рухи й ініціативи в Церкві і поза нею мають нагадати сучасному поколінню, що не можна перебувати у цьому світі, не преображаючи його, що кожен член Христового Тіла — Церкви, є відповідальD ний за здоров’я цілого організму, що вона не є помісною чи національною інституцією, а ВселенD ською, що “мури між християнами не сягають небес”11 , що, зрештою, молоді повинні стати “першими і безпосередніми апостолами молоді, ... беручи до уваги соціальні обставини, серед яких вони проживають”12 . Окрім того, аналізуючи ситуацію, в якій перебуває українська молодь, неминучим є розгляд низки пробD лем: поDперше, стосовно визначення регіону (схід — захід), поDдруге, з приводу достовірності та об’єктивD ності інформації про те, що на цих територіях реально відбувалося в час панування комуністичного режиму. Впродовж значного відтинку своєї історії територія України була поділена на частини, у кожній з яких домінантними були різні культури та традиції, і, як наслідок, сучасна Україна об’єднала в своїх межах представників принаймні двох відмінних культур. Але навіть цей чинник не може претендувати на роль визначального при спробі охарактеризувати різницю між поколіннями людей, що проживають в Україні. Радянський Союз, його розвиток, існування, занепад, — усе це поклало значний відбиток на всіх поколіннях ХХ століття . Це впливає на них і сьогодні. Далі буде… о. Миколай ФРЕДИНА о!дн. Ігор БОЙКО 1. оDдн. І.Бойко, Церква і молодь в Україні на зламі XXDXXI століть, дипломна робота.ЛьвівDРудно,2002,с.3.

2. Див.Там само, с.9.

3. Детальніше див.: В.Є. Єленський, В.П. Перебенесюк. Релігія. Церква. Молодь. — К., 1996. — С.5.

4. І.Рупнік. Духовне життя. — Рим, 1995. — С.24.

5. В.Є. Єленський, В.П Перебенесюк … — С.5.

6. Пор.: Там само. — С.56D57.

7. З. Краснодембський. На постмодерністських роздоріжжях культури. — К., 2000. — С. 160.

8. Див. оDдн. І.Бойко, Церква і молодь в Україні на зламі XX–XXI століть, дипломна робота, ЛьвівDРудно 2002, с.28 9. А.Г. Асмолов. Образование как механизм развития личности // Рождественские чтения. — М., 1996. — С. 160.

10. Іван Павло ІІ. Переступити поріг надії. — К., 1995. — С.104.

11. Совместная декларация РимскоDКатолической Церкви и Константинопольской Православной Церкви по случаю снятия анафем // Логос. — 1992. — № 47. — С. 170.

12. Декрет про апостолат мирян. – П. 12. // ДДВС. — Львів, 1996. — С. 351.

Суспільні, моральні та пасторальні проблеми нової економічної еміграції Європейський досвід 1. Вступ

С

ьогодні Україна та Українська Церква пережиD вають важливий момент у своїй історії. Ми вчимося будувати нове демократичне суспільD ство, яке виривається з багатолітньої ізоляції та вихоD дить на світову арену. Світ дедалі більше починає усвіD домлювати, що ми є великим християнським народом з тисячолітньою історією. Та дійсність, яку ми сьогодні переживаємо, є складною, багатогранною та, часом, протирічною. Всяка спроба об’єктивно проаналізувати її сьогодні буде відносною та неповною. Обставини та середовище, у якому існують сьогодні українці, є різниD ми як в окремих регіонах України, так і на поселеннях. Тому, очевидно, різними будуть виклики сьогодення нашій Церкві, що покликана голосити Слово Боже скрізь, особливо там, де б’ється українське серце. Запрошую усіх Вас поглянути на суспільну проблемаD тику сьогодення через призму лише одного явища, яке сьогодні є актуальним та болючим для всього українства як в Україні, так і поза її межами. Цим явищем є нова хвиля еміґрації, яка сьогодні виносить мільйони українців поза межі Батьківщини. Сьогодні ніхто не береться з точністю сказати, скільки громаD дян України після проголошення незалежності покиD нуло її. Українські засоби масової інформації говорять про 2,5 та більше мільйонів заробітчан, які заполоD нили, перш за все, країни Західної Європи та близькоD го Сходу, не говорячи вже про східних наших сусідів з країн колишнього Радянського Союзу. Складається враження, що рідна держава ніби “витискає” своїх громадян з країни, не даючи їм при цьому належної опіки та захисту. Щоб хоча приблизно оцінити масштаби цього явища, мабуть варто ще раз об’єкD тивно проаналізувати дані нового всеукраїнського перепису населення. Однак, всі ми сьогодні відчуваємо цю велику болючу рану, яка знекровлює нашу державу, вимиває з неї накращі сили, без яких важко говорити про її повноцінний розвиток. У своїй динаміці це негативне явище віддзеркалює ті суспільні проблеми, на які ми сьогодні мусимо відповідно реагувати у наших церковних спільнотах.

25

добрий пастир Про цю біду згадав навіть Святіший Отець під час своєї зустрічі з молоддю на Сихівському масиві у Львові 26 червня 2001 року, де у своїй промові закликав не шукати примарливого щастя за кордоном. “Тут потрібно вас, молодих, – каже папа, – готових внести свій вклад для покращення суспільних, культурD них, економічних і політичних умов життя країни. Тут потрібно талантів, якими ви багаті, потрібно для майбутнього вашої землі, що має таке славне минуле”. Про юридичні та економічні заходи, які необхідно проводити, щоб загоїти цю рану, повинні говорити економісти, юристи та ті, хто має важелі безпосередD нього впливу на ці площини нашого життя. Тут я лише хотів би поділитися своїм досвідом душпастирювання серед наших нових заробітчан у Греції, Італії та Іспанії, та висвітлити їх скорботи та надії.

2. Дійсність нової еміграції Найперше необхідно зауважити, що ця хвиля нової еміґрації є майже повністю нелегальною нелегальною. ЗдебільD шого для того, щоб виїхати за кордон, люди звертаD ються до найрізноманітніших туристичних агенств, де поруч із квитком в один напрямок можна за певну оплату придбати і туристичну візу до вимріяної країни. Часом люди платять в Україні навіть і за місце праці за кордоном. Однак туристична віза швидко закінчується, місце уявної праці виявляється мильною бульбашкою і людина опиняється на вулиці в нелеD гальному становищі без будьDяких засобів для існуD вання. У такому стані вона легко стає здобиччю кримінального світу або нечесних співвітчизників, які спішать заробити гроші на чужій біді. Для того, щоб оплатити витрати на подорож та оформлення докуменD тів на виїзд з України, гроші, здебільшого, потрібно позиD чати, і тому людина вважає неможливим повернення назад до тих пір, доки не зможе віддати борги. Саме в цьому періоді розчарована та зневірена особа в чужому середовищі переживає культуральний шок, потрапляє в тяжкі депресії, які часто закінчуються психічним захворюванням або, навіть, самогубством. Кожному, хто вперше потрапляє в європейські спільноD ти наших заробітчан, відразу кидається у вічі те, що їх на 90 відсотків скла дають жінки складають жінки. Це є щось загадкоD ве та дивне в порівнянні з іншими народами. Чомусь сьогодні саме жінки та матері покидають домівки, полишаючи чоловікові чи батькам опіку та виховання дітей. Існує декілька версій та відповідей на цю дилему: • одні вважають, що жінці легше знайти працю як домогосподині, і, тим самим, вона відразу отримує на чужині помешкання, харчування та прямий захист від еміґраційних служб; • інші переконані, що на жінку поліція менше звертає увагу, ніж на нелегалаDмужчину, мабуть, не вважаючи її прямим джерелом порушення порядку та закону; • у дуже багатьох випадках виїзд за кордон є все ж таки новим засобом втечі від родинних проблем: насилля, пияцтво чоловіка тощо.

26

Однак, чому саме українські жінки сьогодні несуть тягар економічної та суспільної кризи родини у своїх мандрах за кордоном, все ще є незрозумілим. Виїзд дружини та матері за кордон є важким випроD бовуваням для родини. Фактично, подруги живуть у вимушеній сепарації сепарації. Таке розлучення через обстаD вини відчужує чоловіка від жінки. Навіть коли вони через деякий час зустрічаються, все ж таки можна почути, що жінка залишила вдома іншого чоловіка, а тепер, після часу розлуки, його вже не впізнає. Навіть тоді, коли жінці вдається все ж таки знайти працю на чужині, то й тоді благополуччя є ілюзорним. Вся родина з самого початку потрапляє в зачароване коло, з якого самотужки важко вибратися. Жінка заробляє гроші та стає для сім’ї лише далеким джереD лом матеріального достатку. Діти стають напівсироD тами чи сиротами при живих ба тьках, вихованням батьках, яких батьки не мають змоги повноцінно займатися. Не маючи можливості правильно виховувати дітей, мати лише підсилює їх штучні потреби, що швидко розвиваються в умовах споживацького суспільства. Таким чином родина споживає кошти без відчуття ціни тих грошей, які заробляються важкою працею. Мами, яка була б вдома, але без грошей, тут вже ніхто не потребує. Сама сім’я прирікає жінку бути вічним заробітчанином. Коло замикається і поворот додому стає для неї малоймовірним. Будучи покинутими сам на сам з власною бідою та відчуваючи, що стають інструментом для добробуту сім’ї, жінки часто починають зловживати алкоголем, шукати підтримки та афективного задоволення у чужих чоловіків. Таким чином, вимушена сепарація перетворюється в бажану бажану, особливо коли чоловік вдома пропиває зароблені гроші. Подібні випробовуD вання витримують лише дуже здорові та сильні родини, хоча теж ціною великих криз та непорозуD мінь. Зрозуміло, що кількість сімей, що розпадаються в таких обставинах, є дуже високою.

3. Етапи переосмислення причини виїзду для праці за кордоном Найбільш благополучні та сильні сім’ї відчувають негативну сторону розлуки та з усіх сил намагаються знайти можливість виїхати за кордон разом з дітьми. Їхнє усвідомлення свого нового статусу та відчуття мети свого побуту за кордоном починає еволюціонуD вати та переосмислюватись. а . Перебуваючи на чужині від 1 до 3 років років, вони вважають, що працюють для того, щоб підтримати економічно сім’ю в Україні, ставлять перед собою конкренті цілі (заробити певну суму грошей, щоб купити квартиру, збудувати дім, оплатити навчання для дітей і т. д.). Часто після цього терміну поверD таються і подібні виїзди можуть повторюватися кілька разів з різними термінами. Таку категорію працівниD ків не можна ще назвати властивими еміґрантами, оскільки вони не думають поривати зв’язки із своєю

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

березень−квітень 2003

добрий пастир

Батьківщиною та працюють для своєї родини в Україні. Здебільшого це заробітчани, що живуть за кордоном без сім’ї, намагаючись заробити гроші та передати їх додому.

однакові права з іншими громадянами даного суспільD ства та заробити на певне майбутнє для своїх дітей.

б . Коли хтось вже працює поза Україною від 3 до 10 років, то просто втомлюється без сім’ї та або намаD років гається спровадити її до себе, або пориває з нею стосунки і починає створювати нову. Люди поступово усвідомлюють, що їхні рідні в Україні не матимуть можливості досягнути в наближчому майбутньому такого рівня життя, який вони вже мають за кордоD ном, і тому починають виїжджати сім’ями. Цю категоD рію людей можна назвати властивими еміґрантами, оскільки вони не думають вертати додому та шукають можливостей віднайти себе в новому суспільстві.

Прямим наслідком такої стихійної економічної еміґрації є створення нових українських громад, особливо в тих країнах, де їх перед тим, фактично, не існувало. Хоча у пошуках праці люди швидко переD міщаються з одного місця на інше, однак все ж таки про створення певного відносно сталого кола осіб можна сміливо говорити. Ці громади мають кілька особливих рис, що відрізняють їх від тих спільнот, котрі були сформовані на Заході серед українців, що емігрували в часі ІІ Світової війни.

в . Коли родина нових еміґрантів проживе у країні Західної Європи більше як 8–10 років років, то з болем у душі починає розуміти, що нове суспільство не дає їй можливостей повноцінної інтеграції. Їхні заробітки в порівнянні з українськими є високими, але відносно місцевих – є мізерними. Європейські національні держави не можуть гарантувати їм фактичної рівності з місцевими робітниками. Непевність у завтрашньому дні, бюрократичні труднощі з продовженням права на легальний побут і працю, постійне відчуття нижD чості та меншовартості стосовно до автохтонів штовD хають до наступного етапу еміґрації у так звані “країни еміґрантів”: Канада, Сполучені Штати, АвстраD лія, де можна, отримавши громадянство, нібиDто мати

4. Нові українські громади та їх особливості

Першою ознакою новостворених спільнот є сильна тенденція до криміналізації їх громадських структур. Оскільки більшість заробітчан перебувають та працюють нелегально, то ставляться з великою недовірою та боязню до будьDяких легальних струкD тур. У такому оточенні справді чесні та потребуючі люди намагаються залишатися incognito, та навіть про свої потреби чи наміри бояться з кимось поділитись, а не те, щоб до когось зголошуватись та офіційно працювати для громади. Навіть ті, хто має дозвіл на побут та працю, не завжди спішать віддаватись громадській діяльності, яка є дуже виснажливою, безкоштовною та часто невдячною. Серед такої громади нерідко до уряду рвуться люди з нечистими руками, які на біді співвітчизників роблять 27

добрий пастир свій приватний бізнес та громадську діяльність перетворюють на комерційну. У країнах зі старою еміґрацією такі тенденції серед новоприбулих приD зводять до непорозумінь між цими новоприбулими та тими, хто вже давно тут проживає та має цілком іншу ідею громадської діяльності. Громадські діячі старих громад часто не можуть розрізнити між справді потребуючим новоприбулим та вмілим аферистом, який у меркантильний спосіб намагається викорисD тати всіх і вся та часто самовільно проголошує себе представником нової громади. Якщо така нова спільнота не має відповідного кваліфікованого душD пастиря та духовного центру, то починає швидко деградувати. Як правило, “новий українець” визискує українця. На мафіозних та кримінальних основах творяться нові центри української культури. Часом в одній країні може існувати кілька офіційно зареєстроD ваних громад, кожна з яких має свої приватні цілі, свій центр, де діють бари, туристичні агенства, що часто займаються торгівлею жінками, роботами, можливістю на житло чи то на якуDнебуть послугу, передачею вантажів та грошей на Україну. Рано чи пізно сумнівна основа, на якій діє така “діаспора“, проявляється назовні, що нищить образ українця у тій державі.

Окремої уваги заслуговує становище українських дітей. Вони є може найбільш вразливою категорією дітей нової еміґрації. Коли за кордон виїжджає ціла родина, то разом з нею виїжджають і діти. Якщо батьки живуть нелегально, то дитина часто знаходиться під справжD нім “домашнім арештом“. Не маючи легальної змоги вчити своїх дітей, батьки тримають їх вдома. Мені доводилось бачити українських дітей 8–10 років, які не вміють ні читати, ні писати. Перші спонтанні спроби зарадити якось цим “арештантам“ часто призводять до організації українських шкіл, які, на жаль, не мають жодного юридичного статусу. Часто це є справжні школиDгетто, де діти все ж таки є ізольоD вані від оточення, а сама школа не має відповідного статусу та її навчання не визнається ні українською, ні, тим більше, місцевою владою. Ми всі несемо велику відповідальність за такі школи, які, безпереD чно, виконують унікальну та важливу роль, однак бажають собі набагато кращого.

Другою сумною рисою нової хвилі еміґрації є відсутD ність національної свідомості. Наші люди швидко цураються своєї мови та залюбки переходять на іноземну, купують російськомовні газети та журнали; таким чином, підтримують чужі і часто ворожі українській національній ідеї видання, занедбуючи свої. Яскравим прикладом цього є доля українського журналу “Вісник“ у Греції. Через те, що наші люди мало його купляли, видавництво журналу тимчасово було призупинене. Натомість російськомовну газету “Афіни плюс“, яка чомусь активно цікавиться нашою громадою та публікує відомості про неї на чужій мові, розкуповують набагато краще. Коли українець хоч трохи обживеться на новому місці, то часто сороD миться громадянства України, а з часом і самої приD четності до української громади, яка, на його думку, хоче лише його використати. Цьому сприяють наші посольства та консульства, де урядовці є часто некомпетентні щодо виконання своїх обов’язків. Навіть за найменші довідки збирають великі побори і, що саме найганебніше, чомусь відмовляються реєструвати українські подружжя, при тому, що мішані шлюби (напр. українки з греком) реєструюD ться без будьDяких труднощів.

5. Два підходи в організації душпастирства серед нових еміґрантів

Такі відцентрові тенденції та відсутність адекватної дзвичайно душпастирської опіки призводять до на надзвичайно швидкої асиміляції навіть серед еміґрантів у ІDму поколінні, не говорячи вже про їхніх дітей. УкраїнD цями грекоDкатоликами поповнюються списки латинD ських чи то православних парафій, (до речі, в останніх наших людей часто перехрещують). Сотні тисяч родин кожного місяця пропадають для української нації та своєї матеріDЦеркви.

28

Батьки, які перебувають у країні легально, здебільD шого віддають своїх дітей до загальноосвітніх чужиD нецьких шкіл, що юридично та академічно є може найкращим виходом із становища, однак там діти нерідко переживають великі стреси та швидко втрачаD ють рідну мову та культуру.

Сьогодні серед нашого духовенства, яке опікується українськими заробітчанами за кордоном, можна спостерегти два підходи, чи дві ідеї, два стилі пастоD ральної праці, кожен з яких має свої рації та труднощі. а. Перший Перший: виходячи з того, що масова еміґрація знекровлює нашу державу, намагається робити власні спроби, щоб цю еміґрацію зупинити. Прихильники такого підходу вважають, що у нових громадах не потрібно творити ніяких нових чи навіть сталих структур, оскільки це в свою чергу провокує виїзд нових людей, котрі відчувають певність, що на чужині їх готові прийняти, їм послужити та допомогти влаштуваD тись на роботу. Зміст пасторальної роботи зводиться до того, щоб мінімумом опіки спонукати людей якнайD швидше повертатися додому, переконуючи їх в патріотичності такого вчинку та необхідності їх для розвитку України. Однак стає очевидним, що простою відмовою займатися новоприбулими процес еміґрації припинити неможливо. Крім цього, відсутD ність певних засобів чи структур, які могли б зарадити у скрутнішу хвилю, складає враження про те, що духовенство не розуміє чи ігнорує людські потреби. б. Другий підхід виходить з того, що необхідно бачити перед собою добро тих людей, які в силу обставин знайшлися на чужині. У даному випадку опіка над ними має мати не лише духовний, але й правовий, соціальний та культурний харакер. Такий вигляд має перша пасторальна програма для українців, яку організувала іспанська єпископська конференція у 2000 році під назвою “Marco Pastoral de

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

літургіка

березень−квітень 2003

las Capellanas de Pastoral Imigrante”. Безпосередній керівник цієї програми, котрий при відсутності українського духовенства займався нашими людьми на території Іспанії, є о. Antonio Martínez Rodrigo1 , який довгі роки працював серед іспанських заробітD чан у країнах північноDзахідної Європи та має цінний для нас досвід. У Мадриді він сьогодні виконує функцію єпископського делегата у справах іноземних еміґранD тів. Основною ідеєю такого капелантсва є переконанD лих не ня, що парохіяльні спільноти для новоприбу новоприбулих мають права перетворитися на ностальгічні центD ри чи ку ль турні товариства. Вони мають бути живиD куль льтурні ми сакраментальними християнськими спільнотаD ми, які б допомог ли своїм членам у світ лі Євангелія допомогли світлі поDновому оцінити та зрозуміти ті обставини, у яких знайшлися, та поDхристиянськи їх пережиD ва ти вати ти. Тільки недільного чи принагідного душпасD тирства тут цілком не вистачає. Цю місію можна виконати вповні лише тоді, коли будуть створені повноцінні пасторальні центри, де людині можна буде допомогти пережити культуральний шок, надати юридичну та медичну опіку, організувати курси вивчення мови. Такі центри дають змогу у християнському дусі всесторонньо охопити потреби особи, зберегти її для Церкви та нації, допомогти повноцінною повернутися додому. Як показує досвід, саме церковна спільнота є тою єдиною підпорою, котра здатна закласти здорові основи нових громад, бути свідком християнських вартостей, бути захистом від криміналізації та моральної деградації нових українських організацій. Саме парафії є тим ядром, яке єднає довкола себе чесних та працьовитих людей, робить їх здатними жертовно та безкорисливо працювати для наших спільнот. Вони є сильною альтернативою кримінальD ним структурам та своєрідними оазисами, де зранена та зневірена особа віднаходить свою гідність. У таких центрах, які може і повинна організовувати Церква, українець вчиться служити українцеві. Лікарі, адвокаD ти, вчителі мають простір, вільний від кримінальних елементів, для того, щоб кваліфіковано та безкоштовD но надавати допомогу своїм співвітчизникам і тим самим сповняти місію священства мирян. Далі буде… о. д!р Святослав Шевчук віце!ректор Львівської Духовної Семінарії Святого Духа 1. Адреса для контактів у Іспанії: Antonio Martínez Rodrigo, Delegado Episcopal de Migraciones, Cava Alta, 25, 3º, Izda, 28005, Madrid, España

Богослов’я утрені

У

минулому випуску нашого часопису ми розпочали огляд символіки утрені. Ми читали, що утреня є давнім богослужінням, яке представляє Новий Завіт, котрий, у свою чергу, об’являє нам таїнство Пресвятої Тройці. Ми дізнались, що на початку цієї молитви прославляємо Різдво нашого Господа і разом з ангелами співаємо: “Слава во вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління”, а в “Ангельському соборі” оспівуємо Христове Воскресіння. Тож продовжимо нашу подорож в симоліку цієї чудової молитви, яка наближає нас до Господа. Щоб зрозуміти Божі слова, записані у святому Євангелії, потрібно осягнути душевного спокою. Тому священик виголошує: “Мир всім”. Якщо на Святій Літургії Євангеліє може читати диякон, то на утрені — лише священик, бо тут він представляє самого Христа – Господа, Який через Святе Письмо промовляє до людей. Після прочитання Його кладуть на тетраподі, а вірні приступають і цілують на знак поваги та любові до Ісуса Христа і Його Божої науки. Утреннє Євангеліє в неділю розповідає нам про Христове Воскресіння. На верхній обкладинці Євангелія зображена ікона Воскресіння Спасителя. Христове Воскресіння було найбільшим чудом і доказом Його Божества, тому після читання Єванеглія слідує молитD ва: “Воскресіння Христове бачивши, поклонімося святому Господу Ісусові… славимо Воскресіння Його, бо розп’яття перетерпівши, Він смертю смерть переміг”. Цією молитвою ми прославляємо воскреD сіння нашого божественного Вчителя, Який переміг пітьму гріха і відкрив для всіх нас двері Царства Небесного. Крім того, Христос, воскреснувши, розбив брами

богослов’я у фарбах Аду і визволив з нього наших прародичів Адама і Єву та всіх праведників Старого Завіту. Тому що наше життя не завжди узгоджується з євангельською наукою, ми взиваємо до милосердного Бога у Псалмі 50. Та лише власними молитвами не в силі перепросити Бога за наші провини, тож молиD мося, щоб Господь простив нам задля молитов святих апостолів, а головно Пречистої Діви Марії. А опісля знову оспівуємо Христове Воскресіння словами: “Воскрес Ісус Христос із гробу, як і провістив, подав нам життя вічне і велику милість”, в яких висловD люємо надію на майбутнє воскресіння. Для скріплення нашої надії у вислуханні всіх попеD редніх прохань, священик виголошує єктенію “Спаси Боже людей твоїх…”, у якій посилається на молитви і заслуги багатьох святих, а вірні, зворушені цією молитвою, 12 разів співають “Господи помилуй”. Якщо ж наші гріхи такі великі, що молитви всіх святих не в силі стримати Божий гнів, то виголосом: “Благодаттю і щедротами, і чоловіколюб’ям єдиноD родного Сина Твого, з Яким Ти благословенний єси, з пресвятим і благим і животворним Твоїм Духом, нині і повсякчас, і на віки вічні” священик благає Бога, щоб зглянувся на нас і простив нам задля безмежної до нас любові Його єдинородного Сина. Вірні відповідають: “Амінь”, (нехай так станеться). Метою канону є возвеличення дня, який святкуємо, а в хвалитних псалмах закликаємо всі розумні і нероD зумні сотворіння прославляти Бога, який залишив престіл Своєї вічної слави, зійшов на землю і вчив нас словом і ділом, як ми повинні жити, щоб потрапити в ряди небесних хорів та безустанно величати Його. У великім славослов’ї дякуємо Богові за сонячне світло, яке зранку показалося зі Сходу, і за світло християнської віри, яке просвітило наші душі. Крім того, величаємо Ісуса Христа, що як Агнець Божий взяв на Себе гріхи цілого світу. Закінчуємо утреню сугубою та просительною єктеніями. Як бачимо, утреня, так само, як і вечірня, наповнена символічним змістом, який проводить нас через всю історію спасіння людського роду. Тому, молячись це чудове богослужіння, нехай наше серце завжди пам’ятає, для чого Господь так понизив Себе, що прийняв людське тіло і став одним із нас. Молімось богослужіннями, якими промовляє Церква (вечірня, повечер’я, полунощниця, утреня, часи, акафісти…), вони освячені віками, ними молились наші предки, а головно — святі. Тоді Господь допоD може нам ще краще зрозуміти і відкрити скарби тієї чи іншої молитви, яка лучить нас з Ним і допомагає жити Царством Небесним вже тут, на землі. Андрій КОРЧАГІН

30

Використано матеріали конференції “У країнська “Українська Греко!Католицька Церква і релігійне мистецтво (історичний досвід та проблеми сучасності)”, що відбулась у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа 30 листопада 2002 року.

Колекціонування українського релігійного мистецтва у Львові: здобутки та історичний досвід

М

узейне колекціонування пам’яток українсьD кого релігійного мистецтва у Львові має вже мало не півторавікову історію й демонструє розвинуту традицію, з якою пов’язані важливі аспекти як національної культури, так і національного релігійD ного й духовного життя останнього століття. Не дивлячись на це, відповідний історичний досвід залишається поза увагою як нечисленних дослідD ників, так і широкої громадськості. Тому істотні позиD тивні здобудки даної праці, значення якої очевидно виходить далеко поза межі суто українського кола, не займали належного місця у національній духовній спадщині. Внаслідок цього справа та результати діяльності декількох поколінь подвижників, серед яких виділяються такі видатні постаті українського життя, як великий митрополит Андрей Шептицький, перший довголітній директор Національного музею у Львові професор Іларіон Свєнціцький та найвизD начніший український історик мистецтва першої половини XX ст. у Західній Україні Михайло Драґан, все ще не виконує свого призначення у нашому сьогоденні. Зрозуміло, що так широке й розвинуте явище становить обширну тему, можливості опису якої неспіврозмірні із завданням короткого огляду у даній статті. Тому в нашому конкретному випадку мова може бути лише про перегляд тенденцій відповідного історичного явища. Початки музейного колекціонування релігійного мистецтва у Львові належать до середини XIX ст. й виводяться з притаманного цій епосі інтересу до історії та її конкретних живих свідків — автентичних пам’яток. Першою львівською музейною інституцією,

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

березень−квітень 2003

яка переховувала взірці українського релігійного мистецтва, був Музей імені Любомирских при НаціоD нальному закладі імені Оссолінських. Покликаний утверджувати польську національну ідею, він, природD но, не мав нічого спільного з українським національD ним та релігійним духом. Проте до збірок музею поD трапили й окремі пам’ятки українського релігійного мистецтва, причому, починаючи від найдавніших. Перший друкований каталог колекції 1877 р. серед виставлених експонатів називає ряд бронзових енколпіонів княжої доби зі Львова, підльвівського Звенигорода та околиць Трускавця. З пізніших пам’яD ток у збірці було декілька ікон з львівської Успенської церкви, зокрема окреслений у каталозі візантійський образ благословляючого Христа на золотому тлі поD лотна. Проте найважливішою пам’яткою українського релігійного мистецтва у музеї, безперечно, були часD тини іконостасу Успенської церкви. У науковій літеD ратурі даний іконостас мав різні назви, проте нині є всі підстави ідентифікувати його з важливим, хоча й забутим, ансамблем львівського релігійного малярстD ва XVII ст. — частинами іконостасу каплиці Трьох Святителів, який за контрактом з Успенським братством від 27 квітня 1697 р. виконав маляр Олександр ЛяницьD кий (Національний музей у Львові, далі — НМЛ). Зразки українського релігійного мистецтва були і в

богослов’я у фарбах пізніших польських музейних інституціях, які постали вже у XX ст. — Національному музеї імені короля Яна III та в наймолодшій зDпоміж них — Історичному музеї міста Львова. У першому українD ським церковним пам’яткам було відведено великий зал. Серед них, крім нечисленних іконок та хрестів княжої доби, однозначно домінували пам’ятки XVII–XVIII століть. Особливу увагу в цій колекції привертає датована 1691 роком епітафія з авторським підпиD сом маляра Яцентія Липського (НМЛ). Як вдалося встановити, це був маляр із Городка (його походження фіксує вміщене наприкінці авторського підпису скорочення “М[аляр] г[ородоцьD кий]”) поблизу Львова: 3 листоD пада 1685 р. в місцевому параD фіяльному костьолі охрещено його сина Валентина. Чому сина городоцького українського маляра хрещено у місцевому костьолі — залишається загадкою, проте 1 квітня 1688 р. його доньку Анну охрещено у Львівському катедральD ному костьолі. Цей один з десятків тисяч збережених у Львові зразків давнього церковного мистецтва дає яскравий приклад того, яке важливе значення — й не лише для історії мистецD тва — може мати навіть єдина вціліла пам’ятка. Зразки української церковної старовини, насамперед з області декоративноDужиткового мистецтва, зокреD ма — народного, увійшли до збірки заснованого з початком 1870Dих років міського Промислового музею (Музей Інституту народознавства НАН УкраD їни). У польському середовищі поставали й приватні збірки українського релігійного мистецтва. НайбільD шою з них була колекція Гелени Домбчанської, роздіD лена нині між збірками Національних музеїв у Львові та Кракові. Першою українською музейною інституцією у місті став Музей Народного Дому, який активно поповнюD вався добровільними пожертвуваннями із українськоD го середовища, фіксованими на сторінках Вісника Народного Дому. ЗDпоміж його колекцій найвідомішою є збірка ілюстрованих церковних рукописних книг. Описані перші кроки колекціонування українського релігійного мистецтва на львівському ґрунті вказують, що у другій половині XIX ст. ця частина національної духовної спадщини поступово привертала до себе все більшу увагу. Проте сьогодні з перспективи часу даний період сприймається як скромна передісторія львівського колекціонерства українського релігійного 31

богослов’я у фарбах мистецтва. Справжнім історичним рубежем у його розвитку судилося стати проведеній під керівництвом професора Ісидора Шараневича АрхеологічноD бібліографічній виставці Ставропігійського інстутуту 1888–1889 років. Її неординарну роль визначили, насамперед, широкі й виняткові для того часу органіD заційні підходи, завдяки яким для показу вдалося зібрати величезний комплекс пам’яток із багатьох місцевостей західноукраїнських земель. Саме ця виставка вперше так різнобічно й багатопланово на автентичних пам’ятках задемонструвала спадщину західноукраїнського релігійного мистецтва у різних його ділянках. Наступним істотним моментом, який визначив особливе історичне місце виставки, стали її ґрунтовні друковані каталоги та виготовлений у декількох примірниках альбом фотографій найважD ливіших пам’яток (нині вони зберігаються в НаціоD нальному музеї у Львові, Львівському історичному музеї та Музеї народного будівництва у Сяноці). Виставка отримала своєрідне продовження, оскільки її експонати стали основою Музею Ставропігійського інституту. Серед них залишилась також значна частиD на пам’яток, випозичених для виставки. Фактично, це був перший у Львові музей українського релігійного мистецтва із збіркою пам’яток виняткової історичної вартості, зокрема — цінною колекцією ікон, починаD ючи від зразків кінця XIV ст. Заснування Музею Ставропігійського іституту заD початкувало появу у місті ряду українських музейних інституцій, для яких збереження зразків українського церковного мистецтва було одним із важливих чи, навіть, найголовнішим завданням. Першим із них став Музей Наукового товариства імені Тараса Шевченка з різнобічним складом колекції, у якій пам’ятки релігійного мистецтва мали загалом скромне місце. Не дивлячись на це, збірка включала й зразки, які посідають досить помітні позиції в українській мистецькій спадщині. Серед таких слід насамперед згадати класичний ансамбль ікон передвівтарної огорожі другої половини XV ст. із церкви Різдва Богородиці у Ванівці: “Моління”, “Спас нерукотворний” та храмовий образ. Нового поштовху музейному колекціонуванню пам’яток релігійного мистецтва у Львові надало створення у 1905 р. з ініціативи й під патронатом митрополита Андрея Шептицького Церковного музею. На керівника новоствореної установи він обрав Іларіона Свєнціцького, діяльність якого розпочалася із тривалої поїздки по селах Бойківщини та ЛемківD щини наприкінці літа 1905 р. Вона принесла цінний фонд визначних пам’яток насамперед релігійного малярства на чолі з усе ще належно не оціненими двома шедеврами — іконами архангелів Михаїла та Гавриїла. А з ними — унікальне для мистецької пракD тики східнохристиянського світу першої половини XIV ст. півтораметрове цілофігурне “Моління” з церкви святої великомучениці Параскеви в Даляві. Під опікою митрополитаDосновника новопокликана інституція досить скоро переросла первісно визнаD 32

чені їй рамки церковного музею і в 1913 р. була відкрита для відвідувачів вже як Національний музей. Від самого початку свого існування його збірки музею не обмежувалися лише пам’ятками українського походження. Їх поповнили унікальна колекція рисунD ків майстрів Венеції XVIII ст., окремі зразки раннього італійського малярства (сієнської (XIV ст.) та римської (XV ст.) шкіл), грецькі ікони, білоруська колекція пам’яток Генріха Татура, поодинокі цінні зразки західноєвропейського малярства. Вміле використанD ня можливостей, визначених становищем основника, й свідома політика, спрямована на рятування спадD щини церковного мистецтва, привели до складення фонду пам’яток, який став найважливішою збіркою українського релігійного мистецтва. Як особливу заслугу музею та його директора слід також згадати розгортання дослідницької роботи й наукове опрацювання колекції. Особистий досвід І. Свєнціцького як автора наукових каталогів уже через три роки після заснування музею дав резульD тат — каталог стародруків музейної збірки. І. СвєнціцьD кий розпочав і наукове опрацювання музейної колекD ції ікон, яке одночасно стало початком вивчення західноукраїнського середньовічного іконопису загалом. Цю традицію у 1920Dих роках розвинуло дослідження західноукраїнської ілюстрованої рукописD ної книги та початків західноукраїнського друкарства й книжкової гравюри. Дослідницькі наукові програми Національного музею продовжили експедиції М. Драґана з метою вивчення дерев’яного церковного будівництва, підсумком яких стала фундаментальна монографія західно українських дерев’яних церков, опрацьовані матеріали до аналогічної студії про дзвіниці (через передчасну смерть автор тексту не написав) та монографія царських врат. Не дивлячись на різнопланові труднощі (завершена вже перед кінцем 1933 р. монографія М. Драґана побачила світ лише через чотири роки), музей і в цьому плані залишався на рівні передових позицій сучасної світової науки, на що вказують як його широкі міжнаD родні контакти, так і немеркнуча вартість наукових досягнень. Це була справжня широко розбудована природна історична традиція, яку з “визволенням” у 1939 р. зліквідовано, як і ліквідовано сам музей (нові “господарі” спочатку навіть зробили його філіалом Картинної галереї). І цю традицію винищено настільD ки ретельно, що про якесь її відновлення навіть сьогодні не може бути й мови (хоч тут уже на перший план виходить не “більшовицький” фактор, а “більD шовизм” сучасних господарів музею). При всій неординарності ролі Національного музею у справі збереження пам’яток українського релігійD ного мистецтва, він мав своїх продовжувачів, появу яких можна розглядати як початок нового, хоч і через історичні обставини нерозвинутого етапу колекціоD нерства. Далі буде... Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

березень−квітень 2003

герої віри

Блаженна Олімпія Біда — свідок невинних страждань монашества Українська Греко!Католицька Церква має численні свідоцтва всецілої посвяти Христові слуг Божих, які прикладом власного життя, повного терпінь та прощення, зуміли без власної корисли! вості чи ненависті до ворогів принести свої серця на вівтар Божої Любові. Вони заохочували інших наслідувати Христа, жити в єдності з Ним і прямувати до Небесного Царства, яке приготував Ісус для кожної людини. Яскравим прикладом для наслідування є постать мужньої черниці, жертвенної настоятельки сестер Згромадження Св. Йосифа, блаженної Олімпії (Ольги) Біди.

М

айбутня свята народилася у с. Цеблів на Cокальщині у 1903 р. у сім’ї Олексія та Анни, де, крім Ольги, було ще троє інших дітей — брат Володимир і сестри Наталя та Єва. У цьому селі вона виросла, пізнала любов Христа, навчилась мамиD них молитов та закінчила чотири класи початкової школи. У цьому ж селі знаходився вже довший час перD ший осідок Згромадження сестер Св. Йосифа. Сестри Святого Йосифа є Згромадженням Східного обD ряду, яке напевно найбільше з усіх монаших спільнот зазнало терпінь. Воно налічувало невелику кількість монахинь; почало щойно розвиватися, коли настали переслідування Церкви. Усі доми були закриті, а найD болючішим стало те, що у 1947 р. закрито також і матірD ний дім у с. Цеблів. Сестер повиганяли з монастирD ських домів, а десять з них вивезли на Сибір за релігійні переконання, троє з яких там і померло. Ольга Біда, будучи ще досить юною, вступає до згроD мадження, де з перших днів старається наслідувати харизми, котрі мав о. Кирило Селецький, засновник згромадження, та виконує всіляку доручену їй працю. Під час новіціату сестра Олімпія, добре знаючи, що

основною рисою її монашої спільноти є праця у захоронках (дитячих садках), вчиться працювати з дітьми, відчувати їхні потреби, бути їхньою потіхою та духовною провідницею. Невдовзі сестру як добру виховательку направляють у с. Жужеляни СокальсьD кого повіту для праці з молоддю. Сестри тут займаD лися духовним вихованням підлітків. Попередньо вони ходили та розпитували батьків, чи можуть ті дати на навчання та виховання свою дитину. На той час у монастирському домі знаходилось 12 дівчат і с. Олімпія була призначена їхньою вихователькою та опікункою. Праця с. Олімпії серед них принесла рясні плоди. Така постава і ревність у виконанні будьDякої справи після шести років праці з дівчатами приноD сить сестрі Олімпії нові обов’язки, а саме — бути настоятелькою ще одного чернечого дому у м. Хирові, куди її переводять у 1938 р. Саме з цього міста почD неться хресна дорога сестри на її “Сибірську” Голгофу. “Сестра Олімпія була дуже добра, приємна на вигляд і дуже жертвенна... середнього зросту, носила постійD но окуляри, завжди трохи усміхнена, скромна, тиха. Вона ніколи не вступала у які б то не було суперечки”, — так про неї говорять у своїх спогадах сестри, що мали можливість контактувати з нею. Будучи настоятелькою, с. Олімпія старалася всеціло віддатися у руки Господні, щоб в той спосіб навчити інших сестер доручати у такий несприятливий час свої серця Всевишньому: “Віддаю себе за них в посвяD ту, щоб і вони були освячені в правді” (Ів. 17,19). У Хирові сестри були серцем майже цілого міста, до них горнулися діти, яких вони навчали Божого слова, готували до Св. Причастя. Старшим обручниці Христа завжди давали пораду в тих чи інших сімейних обставинах, вчили любити дітей, віддаватися вповні для них, а понад усе — покладати свою надію на Бога. У 1944 р. пароха Хирова о. Тараса Бобковича енкавеD дисти забрали до тюрми, коли він повертався із Св. Літургії. Одночасно вони почали регулярно навіD 33

герої віри дуватись до монастиря, де насміхалися з сестер, поD грожували, щоб ті відреклися від життя з Богом. Так почалась нова доба у житті настоятельки дому с. Олімпії, а також й інших монахинь. Усі розуміли, що настає час, коли потрібно буде власним життям засвідчити віру у Христа Христа. Енкаведисти висліджували сестер на кожному кроці, та ті, будучи сміливими і рішучими у проповідуванні Євангелії, не перестаD вали заохочувати людей до молитви, а ще більше — збирали їх на спільні відправи, бо пароха вже не було. У 1950 р., коли сестри поверталися із костелу в ДоброD милі, над’їхала машина (“чорний ворон”), в яку їх заштовхали і повезли. Це було перше велике попеD редження для с. Олімпії та інших сестер. Їм наказали поскидати чернечу одежу та припинити ту діяльність, якою займалися. Сестер привели до відома, що коли не перейдуть на “правдиву віру”, то санкції щодо них будуть доволі жорстокішими. Після цього вони були випущені на волю, але ще з більшою любов’ю стараD лися закликати людей до ревної молитви, збереження своєї віри та плекання чеснот. Під час одного богоD служення на цвинтарі у 1950 р. сестер забрали енкавеD дисти та повезли у Бориславську в’язницю, де вони провели 6 тижнів у важких умовах. Спали на цементі, підстеливши якісь речі, а оскільки годувати сестер відмовились, то їли лише те, що взяли з собою. Сестра Олімпія знала, що відтепер потрібно буде нести важкий хрест, і то сміливо, щоб інші її духовні дочки брали приклад від неї та заради Христа були готові терпіти найважчі муки. Згодом вона дістала вирок – довічне заслання за “антирадянську діяльD ність” у с. Харськ Томської області. Сестра Олімпія власноручно підписує документ, де погоджується з вироком на довічне заслання. На засуджених чекав ешалон, вагони якого були позначені буквами алфаD віту. Людей розподіляли відповідно до того, з якої букви починались їх прізвища. Сестра Олімпія і тут поступає, як добра мати: вона хоче подати владі заяву, щоб не вивозили на Сибір хвору на туберкульоз сестру Лаврентію, однак недужа сама вирішує співD терпіти з настоятелькою. Остання (Олімпія) добиD вається, щоби сестру Лаврентію, а також хворобливу с. Глікерію помістили з нею в один вагон. У такий спосіб с. Олімпія прагне бодай якимсь чином допоD могти хворим сестрам, співболівати разом з ними, підтримувати на дусі та далі творити ту спільноту, у якій вони були покликані жити. Хоч нераз під час дороги сестра Олімпія відчувала, що осьDось не витримає і передчасно помре, та завжди пробуджуваD лась якась сила, жива надія, що це ще не кінець, а лише початок хресної дороги. З Томської області, куди вони прибули після двох тижнів дороги, сестер відправили у спецпоселення, де вони вже самі мусіли шукати собі житло. Праця була важкою: “зимою рубали ліс, літком косили та заготовляли сіно”. Слабке здоров’я сестер не дозволяло їм працювати вповні сил. Сестру Олімпію часто боліла нога — відновилося запалення ключового нерва. “Мали начальника Кисільова, який не дивився, чи хто хворий, чи здороD вий, всіх виганяв на роботу, любив повторювати 34

фразу: “Не умееш — научим, не хочеш — заставим”, але сестри все стійко зносили. У листі до провінційної настоятельки с. Неонилії с. Олімпія пише: “ Божа Всемогучість, Боже Про ПроDD видіння не дасть своїм діткам пропаcти на чужині, бо Він є з нами і тут, хотя між тими лісами і водами, дува тися і гордіти не забу ває за нас. забуває нас... . ми повинні ра радува дуватися тим, що ми удостоїлися такої ласки у ГГоспода, оспода, бо Христос сказав: Блаженні гонені і переслідувані за правду правду,, бо таких є Царство Небесне, а нащо нам чого більше. Т а ми Христові, а Христос наш. За Та віру віру,, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це… Ідім сміло Його слідами. І не тоді, коли нам добре, але тоді, коли гірко, скажімо: Богу слава за все”. Перебуваючи на чужині, сестра Олімпія продовжуD вала підтримувати монашу спільноту, тому часто черниці молились вечірню та утреню, прикладом власного життя потішали інших і додавали їм сил. “Коли вони не мали, де жити, їх прийняла сім’я росіян і примістила у кімнаті, де ніхто не хотів жити, тому що там лежав хворий, паралізований чоловік, який цілиD ми днями говорив нецензурні слова. Дуже терпіли сестри, тому що приходили змучені з роботи, і тим самим були позбавлені тишини, яка була потрібна для молитви і відпочинку. Тоді сестра Олімпія запроD понувала сестрам молитися і жертвувати свої терпінD ня за навернення цього чоловіка. За короткий час хвоD рий перемінився, став спокійним і таким був до кінця своїх днів”. Життя сестри Олімпії на засланні було свідD ченням великої покори, самовіддачі Богові і ближнім.

23 січня 1952 р. с. Олімпія, знесилена важкими терпінD нями та хворобою, віддала душу у руки свого ОбручD ника, Якому обіцяла служити в убожестві, чистоті та послусі до смерті, і виконала це, бо горіла великою любов’ю до Христа розп’ятого, розп’явшись разом з ним на своїй Сибірській Голгофі. Кожен, хто хоча б раз у житті відчув у своєму серці той особливий поклик Христа: “Іди за мною”, зрозумів, що Бог вимагає від нього всецілої посвяти. Життя у Христі – це велика жертва, яка ні на що не звертає уваги, йде на все, щоби тим досвідчити, що Божа любов, Його благодать є набагато ціннішими навіть за життя. Все це зрозуміла с. Олімпія та подала прикD лад життя згідно цього розуміння. Сьогодні можна з впевненістю сказати, що с. Олімпія є прикладом мужності для усіх християн, прикладом доброї матері, яка заради своїх дітей пожертвує усім. Наслідуючи життя блаженної с. Олімпії, ми повинні відчути, що значить жити у Христі і вмирати з Ним, щоб зрозуміти та переосмислити своє життя у світлі життя блаженної Олімпії, яка молиться, аби кожен із нас ішов дорогою Христа, Який перебуває у найважчі хвилини поруч з нами, Який терпить разом з нами та за нас. Ігор Микуш та Роман Сиротич Братство “Введення в Храм Пресвятої Богородиці”

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

поетична сторінка

березень−квітень 2003

Біблійне повчання із скарбниці мудрості стародавньої Греції

Аж тут Петро озвавсь до Нього (Христа) й каже: “Господи, коли це Ти, повели мені підійти водою до Тебе!” “Підійди!” — сказав Ісус. І вийшов Петро з човна, почав іти по воді і підійшов до Ісуса; але побачивши, що вітер сильний, злякався, почав потопати й крикнув: “Господи, рятуй мене!” Ісус же притьмом простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: “Маловіре, чого засумнівався?” І як увійшли до човна, вітер ущух (Мт. 14, 28–32).

Лисиця і виноградне гроно “Коли він (Христос) перестав говорити, сказав до Симона: “Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву”. Озвався Симон і каже: “Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали, але на Твоє слово закину сіті”. Так вони й зробили, і піймали велику силу риби, і їхні сіті почали рватися” (Лк. 5, 4–5).

Господар та його діти

О

дин чоловік, який мав велике господарство, перед своєю смертю захотів поділитися досвідом зі своїми дітьми та дати їм останнє батьківське повчання. Він запросив їх до себе та промовив: “Любі діти, невдовзі я вже відійду із цього світу. Але я дещо приховав для вас у своєму виноград! нику і вірю, що ви усе це зможете віднайти та скори! стати з цього”.

Одного разу лисиця, будучи дуже голодною, побачила в одному із виноградників привабливі спілі грона винограду, які були досить високо та виблискували і вражали своїм чарівним спокусливим виглядом. БажаD ючи їх скуштувати, лисиця почала здійснювати численD ні спроби, аби досягти звабливих спілих плодів. Та, на превеликий жаль, вона не могла ніяк їх зірвати. КількаD разові спроби не принесли бажаного результату. Після цього лисиця вирішила піти геть, кажучи собі: “Ці плоди ще не спілі, а от коли вони стануть добрими для вживання, я тоді неодмінно прийду сюди, щоб попоїсти”. (З книги “Aesop. The complete fables”. Penguin books. England. 1998).

Діти ж, вважаючи, що їх батько закопав скарби у якоD мусь певному місці виноградника, після смерті батька одразу ж взялися глибоко перекопувати в ньому усю землю. Після кількаразового зрошення всього грунту вони з великим розчаруваням і смутком змушені були визнати, що жодного скарбу там не було. Проте цей же виноградник під час наступного врожаю внаслідок чисельних грунтовних зрошень дав такий урожай, що перевищував у багато разів попередні та й приніс великий прибуток, радість та усвідомлення мудрого батьківського повчання. (З книги “Aesop. The complete fables”. Penguin books. England. 1998).

Розважання: У нашому щоденному житті, намагаючись виконувати заповіді Божі, ми часто не розуміємо до кінця їх значення. Іноді знеохочуємось, припиняємо свої зуD силля наслідувати вказану поведінку, не сприймаючи її у нашому людському світогляді. Та ті вказівки і повчання, які Богом були проголошені, залишаються назавжди незмінним, відвічним, правдивим дорогоD вказом, що має на меті добро і благо кожної зосібна людини. Тому важливим є довіритись словам Господа і впевнено, незважаючи ні на що, жити, гідно наслідуD ючи Боже повчання.

Розважання: Подібно багато людей, коли не в змозі дати собі раду зі своїми особистими справами через невміння чи некомпетентність, звинувачують чи то обставини, чи то когось іншого, бачачи в цьому причини неуспіху та нездійснення бажаних задумів чи мрій. Проте проблеD мою часто залишається недостатній аналіз та оцінення власних дій, власних можливостей та відповідальності за кожний здійснений вчинок: чи то великий чи малий, більш важливий, чи менш, значний, чи маловартісний. Олег ЛУК А ЛУКА Братство “Введення в Храм Пресвятої Богородиці”

35

поетична сторінка

Видіння раю Приходить час, коли життя!провалля, Несе нас в світ. Приходить мить, коли твоє дозвілля Гнучке, як дріт.

Співаєш пісні і танцюєш В Його хвалу. За брудним одягом ховаєш Душі красу.

Місяць, з зірками загрававши, Тьмяно горить. А сонце вранці промовляє: “Чарівна мить”.

Ти поєднався з своїм серцем У щось одне. Ти бачиш все, що не реальне. Любов живе.

Вода, із вітром поєднавшись, Дають життя. Ти, взявши торбу, помандруєш В Нове Буття.

Видіння Раю! Ось, що бачить Око твоє. Ангельський спів до стіп Благого Тебе несе.

Тебе зустрівши, хтось промовить: “Ти не такий”. Твоє ім’я є “Божевільний”, Для них чужий!

Нічого ти не потребуєш З дарів землі. Багатсво й слава вже не варті, Бо ти в сідлі.

Ти посміхаєшся до неба Його Буття. Ти бачиш те, що не помітне, Всі почуття.

Ти хочеш жити в Його Лоні, Як з Батьком Син, Щоб більше страху не відчути, Що ти один.

Ти промовляєш до птахів. Який дивак! Не маєш дому, ходиш босий, Як той жебрак.

Із цими мріями про небо По світі йдеш. Видіння Раю, що ти бачив, В собі несеш. Олександр Ройко

Р адіо «Воскресіння»

Слухайте Радіо «Воскресіння»

Репортажі та інтерв’ю про непересічні події в У країнських Церквах, ра діоD Українських радіоD проповіді священників та звернення єпископів різних конфесій, розповіді тинський про візантійський та ла латинський церковні обряди, ра діоверсії сучасних радіоверсії богословських праць, знайомство з літургічним роком, розповіді про мистецтво іконопису іконопису,, сакральну архіD тектуру тектуру,, церковний спів та музику

Перша програма Українського радіо

Мережа «Довіра FM»

Понеділок 21.30

23.00 (крім суботи)

Вівторок 21.30

22.00 (субота)

36

щодня

Четвер 22.30 Слухайте нас в мережі Internet Львівська радіо! трансляційна мережа Понеділок 10.00

http//www.rr.lviv.ua Звукові файли оновлюються щоденно

Вівторок 18.40

Адреса: Р адіо «Воскресіння» Радіо

Середа 18.40 Четвер 18.40

вул. Є. Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, Україна

Субота 18.45

тел. (0322) 74D23D03, факс 97D08D75 EDmail: rr@rr.lviv.ua