Page 1

У цьому номері: ТемаТема Актуальність вчення святого Івана Золотоустого про подружжя. . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Роздуми про спільноту подружжя.. . .. .. .. .. . .. .. .. .. . .. .. .. .. . .. .. . 5 Сім’я та алкоголізм... .. ... .. ... . .. ... .. ... .. . ... .. ... .. .. .. .. ... .. .. .. .. .. 6 Правдиве батьківство.. .. .. .... .. ... ... .. ... .. .... .. .. ... ... ... .. .. .... . 10 Духовність християнської сім’ї. ..................................... 11

Покоління Проблема спілкування... Конфлікт.. ................... ............ 14 Будьте як діти. .. .. .. .. .. ... .. . ... .. .. .. .. .. .. ... . .. ... . ... .. . ... .. .. .. .. .. . 16

№4(61) липень−серпень 2003 Видається за б лагословенням благословенням ректора ту Львівської Дух овної ректорату Духовної Семінарії Святого Духа Реєстраційне свідоцтво № 300 від 1996 р. Б. Виходить з березня 1996 р. Б.

Дороговказ святості Про християнство нашого часу...................................... 17 Екстрасенси, хто вони?.. .. . . .. .. .. . . .. .. .. . . .. .. .. . . .. .. .. . . .. .. .. . . .. 18

Головний редактор: амуляк Хамуляк о. Юрій Х

Добрий пастир

Заступник головного редактора: Роман Островський

Роль Церкви в житті держави. .. . . .. . .. . . .. . .. . .. . . .. . .. . . .. . .. . .. . . 21

Віра і наука Церква і культ Івана Франка... . .. .. .. . .. .. . ... . . ... . .. .. . .. .. .. . .. .. 23

Літературна редакція: Андрій Стадницький Володимир Стець Василь ГГук ук

Простір спілкування Сім’я погляд сучасності... . ... . ... .. . ... .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... . .. ... 26

Біблія

Дизайн і верстка: Володимир Щурко Михайло Харишин Василь Попелястий

Про Псалом 118.... ..... ... ... .... ... ..... ... ... ..... ... .... ... .... .... ... 29

Полеміка Чи необхідні нам свята?.. . ... .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... . .. ... 31

Літургіка

Святий Василій Великий... ...................... .............. ........ 36

Адреса: Львівська Духовна Семінарія вул. Шевченка, 188, ЛьвівCРудно, Україна, 79493 тел.: (0322) 72C07C34, 69C09C14, факс: 65C05C65 eCmail: redakcia@lds.lviv.ua www.lds.lviv.ua

Герої віри

Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ

Причастя — запорука єдності спільноти......................... 33 Вознесіння Христове.. .. . .. .. .. . .. .. .. .. . .. .. . .. .. . ... . .. .. . .. .. .. . .. .. 35

Отці Церкви

Блаженний Петро Вергун — опікун українців Німеччини... 37

Поетична сторінка Біблійне повчання із скарбниці мудрості стародавньої Греції.. .... ..... ... ..... .. 39 Родина через проекцію.. . .. . .. . . .. . .. . . .. . .. . . .. . .. . . .. . .. . . .. . .. . . .. 40

Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріали. Рукописи не повертаються та не рецензуються. При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове


т е м а

Актуальність вчення святого Івана Золотоустого про подружжя “Це велика Тайна, — а я говорю про Христа та про Церкву” (Еф. 5, 32) 1. Вступ.

Ц

яка повинна принести користь, аніж як на покликання до повного взаємовіддання осіб, яке творить союз, заC снований Творцем і наділений Його законами. Як наслідок, серед молодих людей побутує думка: “Якщо сім’я починає бути чимось, що мене обтяжує, то від неї краще відмовитись як від речі, що не приносить мені користі і задоволення, більше того, прямо шкодить моїм планам”.

2. Sacramentum Magnum. Поза тим, що існує неправильне розуміння сутності подружжя серед молодих людей, необхідність пеC реосмислення правдивої його причини та природи полягає ще й у тому, що істинна концепція про поC дружжя, як це представляють Старий і Новий Завіти та Святе Передання в цілому, дуже часто є завуальоване та підмінене багатьма фальшивими ідеями сьогодення. МасCмедіа, порнографічна література, різного роду атеїстичні погляди на подружжя, загальний релятиC візм, — усе це скеровує людину до переконання, що подружжя не має Божественної причини, не виходить від Бога, а є лише витвором людини.

і слова Святого Павла були обрані для того, щоб підкреслити, що задумом цієї статті є не лише осмислення, а, радше, надання нового життя Таїнственності1 Подружжя, спроба вирішення Щоб спростувати такі думки, звернемось до Святого деяких практичних проблем, з якими зустрічається Письма. Бог встановив подружжя двічі. Перший раз — подружжя XXI століття. Очевидно, ці роздуми не у момент творіння. У Книзі Буття читаємо наступне: загоять усіх ран, які сьогодні завдаються молодим паC “І Бог на свій образ людину сотворив, на образ Божий рам у шлюбі, але щонайменше вони її. Він сотворив, як чоловіка та жінку допоможуть молоді сьогодення серC сотворив їх. І поблагословив їх Бог, і ... подружжя не є йозніше поставити собі такі запиC сказав Бог до них: “Плодіться й розC суто людським тання: Чим для мене є подружжя? і множуйтеся, і наповнюйте землю”3. витвором, як це нам “Чому я хочу взяти шлюб, себто, розC З цього бачимо, що подружжя не ділити все життя саме з цією людиC нав’язує сучасний є суто людським витвором, як це нам ною?” нав’язує сучасний світ з його світ з його філософією, але, радше, від самого Для цього я дозволю собі розділити філософією, але початку є вписаною Богом у людську цю статтю на дві частини: теореC радше, від самого природу дійсністю та реальністю. тичну та практичну. У першій я хотів початку є вписаною Цей інтимний зв’язок любові був би звернути увагу на питання: “Що Богом у людську встановлений Творцем з приC означає для подружжя бути таїнственC таманними йому законами, основаC природу дійсністю ним?”, а у другій у світлі вчення св. ІваC ними на нерозривній особистій на Золотоустого зосередитись на тому, та реальністю. згоді. Так захотів Бог, щоб чоловік і який практичний наслідок може мати жінка були природнім початком зрозуміння, а відтак і дійсне переC людської раси4. життя таїнственності подружжя в повсякденному житті Саме через своє Божественне начало подружжя не подругів. може бути підпорядковане лише законам суспільства Думаю, що наголос на аспекті таїнственності є дуже чи навіть волі самих подругів. Навіть суто природне важливим сьогодні, бо дійсність, з якою стикаються подружжя не може бути розірване самими подругами, священики, готуючи наречених до шлюбу2, є далеко не бо воно само по собі є внутрішньо нерозCривним: оптимістичною. На превеликий жаль, переважній “Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла більшості хлопців і дівчат дуже важко відповісти на мого. Покине тому чоловік свого батька і матір свою, запитання: “Чому Ви одружуєтесь?” Беручи до уваги та й пристане до жінки своєї, — і стануть вони одним їхні арґументи, мимоволі приходиш до висновку, що тілом” (Бут. 2, 24). Тому що Бог є Автором подружжя, або пояснення як такого немає, мовляв: “Ну, так треба, воно від початку є релігійного характеру, а відтак — підійшов відповідний вік чи батьки наполягають...”, або підпорядковане виключно Богові та Церкві. Подружжя ж подружжя часто розуміється як легалізація статевого від початку було вписане в людську приCроду, а сама ця потягу чи бізнесCконтракт, з якого необхідно скористати. природа потребувала спасіння, тому й подружжя як Таке споживацьке трактування і спонукає молодих таке потребувало його. “В самому акті творіння Бог людей дивитись на сім’ю як на одну з багатьох речей, хотів сім’ю та подружжя, тому своєю істотністю вони 2


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

т е м а

№4 (61) липень−серпень 2003

спрямовані до завершення у Христі і мають потребу в Його благодаті, щоб вилікуватись з рани гріха і прийти до свого початку, а саме до повного зреалізування Божого плану”5. Отже, друге встановлення подружжя відбулося через Христа6. Варто зазначити, що подружжя не було тільки відC куплене Христом, але й піднесене до великої гідності бути однією із Святих Тайн. Піднісши його до гідності Св. Тайни, Христос через Свої ласки дав чоловікові і жінці силу вдоCсконалюватись у святості, перебуваючи у подружньому стані7, та в таємничий спосіб бути віC дображенням містичної єдності між Христом і ЦерC квою. Він не тільки вдосконалив любов, але надав нового життя єдності між чоловіком та жінкою через зв’язок Любові небесної. Дух Святий, Якого вливає ГоC сподь, дає нове серце подружній любові, а чоловікові та жінці — здатність любити одне одного, як Христос полюбив Церкву аж до смерті. Христос об’являє первинну правду про подружжя, даC руючи Себе в любові людству, а подружня любов у свою чергу досягає повноти тоді, коли подруги повC ністю і невідклично дарують себе в любові одне одC ному. Союз, у якому подруги живуть жертвенною любов’ю Христа, Котрий віддав себе з любові до нас на хресті, є надприроднім сакраментальним благом подружжя, абсолютно нерозривним. Саме через сакраC ментальність подружжя подруги поєднані в найглибC ший та нерозривний спосіб. “Оскільки подружжя було піднесене Христом до гідності Тайни, воно стало джерелом ласки, що вдосконалює природню любов,

встановлює нерозривну єдність та освячує чоловіка і жінку”8. Необхідно пам’ятати, що подружня любов є людською любов’ю, бо об’єднує двох людей, чоловіка та жінку, виходить з їхньої людської волі та охоплює добро цілої особи — як душі, так і тіла. Через те любов, що поєднує в собі людське й Боже, спонукає подругів до свобідного, взаємного та повного самовідCдання. Як бачимо, таке розуміння подружжя є дуже далеким від простого еротичного захоплення. Але саме такого розуміння потребує молода людина сьогодні.

3. Практичний наслідок розуміння Таїнственності Подружжя. Якщо перша частина видалась занадто теоретичною, спробуємо з допомогою св. Івана Золотоустого знайти їй практичне застосування. В Arcanum Divinae Sapientiae Папа Лев XIII каже, що вчення Христа про подружжя виразніше подане нам через Святе ПереданC ня, навчання апостолів, твори Отців Церкви та собоC рові документи. Звернемось до роздумів про подружжя св. Івана Золотоустого.. Один із мудреців, намагаючись перечислити найC головніші блага в житті людини, на одному з перших місць поставив гармонію подружнього життя (пор. Сир. 25, 1). Як ми вже говорили, від самого початку у Своєму провидінні Бог запланував єдність між чолоC віком та жінкою, говорячи про двох як про Одне (пор. Бут 1, 27). Через те для св. Івана Золотоустого немає тіснішого та благодатнішого зв’язку між двома людьC ми, як союз між чоловіком та жінкою, але якщо вони є 3


т е м а у належному поєднанні9. “Від початку, — каже св. Іван Золотоустий, — Бог, творячи чоловіка і жінку з однієї природи, а саме, творячи жінку з половини чоловіка, творить їх у взаємній гармонії, як таких, що доповC нюють та потребують один одного”10. І не може бути інакше, бо кожен з нас є свідком того, що коли в сім’ї паC нує гармонія, тоді діти ростуть добрими, подруги є радісними і щасливими, господарство є впорядковаC ним, друзі, сусіди та родичі втішаються, бачачи таке життя. Ця гармонія приносить велику користь як самим сім’ям, так і суспільству в цілому. Власне задля такої гармонії, каже Іван Золотоустий, св. Павло і звертаC ється до жінок: “Дружини, — коріться своїм чоловікам як Господеві, бо чоловік — голова дружини, як і ХрисC тос — голова Церкви, сам Спаситель тіла! І як кориться Церква Христові, так і дружини — своїм чоловікам у всьому. Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос поC любив Церкву, і віддав за неї Себе” (Еф. 5, 22–25). Що означає “коритися своєму чоловікові як Господеві”? Маючи щоденний досвід спілкування з Богом, кожен з нас розуміє й усвідомлює, що прибігає до Того, Хто є найбільшим Добром, а відтак шукає в Ньому зрозуC міння, підтримки та вираження безумовної любові й милосердя. Через те ми беззастережно ввіряємо своє життя нашому Творцеві, знаючи, що тільки з Ним зможемо осягнути мир, благодать та гармонію у своєму житті11. Тому, говорячи про необхідність покоC ри, ми в той же час повинні говорити про необхідC ність любові. “Якщо ти хочеш, щоб твоя жінка тобі корилася, як Церква — Христові, тоді нехай твоя турC бота про неї буде такою ж, як Христа про Церкву. І якщо це означає віддати своє життя за неї, то прошу. Якщо перетерпіти будьCяке приниження чи стражC дання заради неї, не відмовляйся!”12 Бо навіть якщо ми зможемо здійснити це все, каже св. Іван Золотоустий, ми ніколи не зможемо наблизитись до того, що зроC бив Христос. Ми, каже він, жертвуємо собою заради тієї, що нас любить і з нами з’єднана, тоді як Він відC дав себе заради тієї, що Його зненавиділа, обплювала, відкинула, зрадила, осміяла та повернула свою спину до нього13. Ще, що дуже цікаво, Христос не повертає ту, що Його відкинула та зневажила через погрози, насильство чи терор, але змінює глибину її серця, приC нижуючи Себе та віддаючи Себе в ненав’язливій люC бові. Це взірець для наслідування, і така любов поC винна панувати в житті подружжя сьогодні! “Так і ви, чоловіки, поводьтесь по відношенню до своїх жіC нок”14. Ніщо немає більшого впливу на життя подругів, каже св. Іван Золотоустий, як зв’язок у такій жертвенC ній любові. “Жертвуй всім заради неї і ніколи її не зневажай, бо Христос ніколи не зневажив Церкви. Не вимагай від своєї жінки речей, що є поза її силою, бо і Христос не вимагає від нас того, що ми не в стані здійснити. ДаC ючи їй поради, почни з того, як сильно ти її любиш. Скажи їй, що любиш її понад своє життя, бо воно є минущим. Скажи, що ти надієшся, що коли ви переC ставитесь з цього життя, ви у вічності будете поєдC 4

нанні у досконалій любові. Покажи їй, що ти цінуєш її компанію. Давай їй високу оцінку в присутності друзів та дітей. Похвали та покажи своє захопCлення її добрими вчинками, і якщо вона колиCнебудь помиляC ється, звертайся до неї з великим терпінням. Моліться разом! Ходіть разом до Церкви!”15 Цих слів, думаю, достатньо, щоб навчити нас, як уникати сварок та всіляких непорозумінь у сім’ї, у подружньому житті. Більше того, якщо б подружжя зробило хоч трохи зусиль, щоб бодай наблизитись до тієї великої гідності бути відображенням містичної єдC ності між Христом і Церквою, “їхня досконалість була б не до порівняння навіть зі святими монахами”16. На закінчення хотів би звернути увагу на один дуже важливий аспект. Переглядаючи вчення св. Івана Золотоустого про подружжя, ми знаходимо виразне відлуння персоналістичного вчення Івана Павла ІІ, який зробив надзвичайний внесок у розвиток католицького морального вчення. Його вчення про подружню любов, а саме беззастережне та повне відC дання себе в дар іншій особі, є внутрішньо присутнє, як бачимо, у Святому Переданні та у вченні Отців Церкви. Це, у свою чергу є свідченням еклезіальної тяглості цього вчення, що виходить від особи Христа і прямує до свого звершення в Ньому. о. Юрій К ОЛАСА STM, КОЛАСА Львівська Архиєпархія УГКЦ 1 Надалі я буду уживати Таїнственність та Сакраментальність як синоніми. 2 Дана оцінка взята з особистого досвіду праці з нареченими. 3 Бут. 1, 27–28. Дивись також Бут. 2, 22–24 “І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку. І привів її до Адама. І промовив Адам: “Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла мого”. Вона буде жінкою зватися, бо взята вона з чоловіка. Покине тому чоловік свого батька і матір свою, та й пристане до жінки своєї, — і стануть вони одним тілом”. 4 Див.: Папа Лев XIII, Arkanum Divinae Sapientiae. 5 Familiaris Consortio # 3. 6 Див. Ів. 2, 1–11, Мт. 19, 3–12. “Тому не має вже двох, але одне тіло. Що Бог з’єднав, людина нехай не розлучає!” 7 “Так подруги поглиблюють свою досконалість та взаємне освячення і разом творять славу для Бога.” Gaudium et Spes. 8 Див.: Папа Пій XI, Casti Connubii. 9 Див.: St. John Chrysostom, On Marriage and Family life, Homily 20, St. Vladimir’s Seminary press, 1986. 10 Там само. 11 Мт. 11, 28–29, “Прийдіть до мене всі струджені та обтяжені, — і Я вас заспокою! Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм”. 12 Див.: St. John Chrysostom, On Marriage and Family life, Homily 20, St. Vladimir’s Seminary press, 1986. 13 Там само. 14 Там само. . 15 Там само. 16 Там само.


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

т е м а

№4 (61) липень−серпень 2003

Роздуми про спільноту подружжя “Тому покине чоловік батька і матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом, так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло” (Мт. 19, 5)

Р

озгляньмо декілька дефініцій сім’ї з проекцій різних дисциплін. Фізіологія говорить, що шлюб — це контракт взаємопередачі в коC ристування окремих частин тіла. Психологія, яка вивC чає емоційну сферу людини, говорить про психічне бажання, про “хочеться”, а “хочеться”, як правило, тих речей, які можуть виключати одна одну. Соціологія трактує сім’ю як осередок суспільства, як клітину в організмі. Економіка — як спільне ведення госпоC дарства. Не можна твердити, що всі ці визначення є зовсім неправильними, бо кожне з них включає в себе якусь частину істини, але не повністю. Кожна наукова дисципліна робить свої схеми, свої проекції на таке поняття, як шлюб. Це часто є корисним у роботі, у науковому вжитку, але хибне поза цим, оскільки все це — лише проекції, а не сама річ у реальності. То що ж таке спільнота Подружжя? Важко про це говорити, не переживши на власному досвіді. Але спробую пояснити це, опираC ючись на досвід інших.

Це можна помітити з того, що в нас існує потреба люC бити й бути любленими. Думаю, кожен з нас її відчув або відчуває. Проте є люди, які не визнають цієї потреби, хоча й мають її. Людина за своєю суттю була створена як істота, що повинна любити і бути любленою. На такому тлі добре зрозумілим стає твердження св. Василія Великого, згідно з яким людина — істота суспільна. Про те, що ми не можемо зробити нічого вартісного поза цим стосунком любові, пише і апостол Павло у першому посланні до Коринтян у 13Cій главі. Тут він говорить надзвичайно виразно про те, що без любові не має цінності жодне людське діло, втрачають вартість навіть найбільш героїчні вчинки. Логічним є те, що любов до іншої людини спочатку приводить до зустрічі з нею, адже цей стосунок немислимий без звернення до іншої особи. Любов не може бути звернеCною до якоїсь абстрактності. І саме від сприйняття іншого, від ставлення до нього залежать і взаємини з ним. “Благословенним є труд родини — тому що це місце, де кожен з нас нечувано близько підходить до персоC нажа нашого життя: до іншого” (Сергій Аверинцев). Головне тут — не втекти від реальності, не потрапити у вимріяний світ. А тому варто сприйняти іншого таким, яким він є. Чоловік повинен поєднатися з жінкою і прийняти її жіночий погляд на речі, її жіночу душу, і жінка має таке ж важливе завдання стосовно свого чоловіка. Один дослідник подружніх стосунків сказав, що за чоловічими стандартами будьC яка жінка — божевільна, а за жіночими стандартами будьCякий чоловік — потвора. Чоловік та жінка — психологічно різні, і це не погано, вони покликані звикнути до перепадів, до дещо іншого значення

Думаю, не варто розглядати шлюб в окремих проекціях чи схемах різних дисциплін, але вбачати в ньому гармонійну єдність всього того, про що говорять різні науки. Слід також згадати і причину тієї єдності, якою є любов. Розгляньмо, отже, що таке любов, адже у світі існують різні визнаC чення любові. Наприклад, дехто принижує це почуття, опускаючи його тільки до рівня тілесності. Хоча любов може проявлятися в жестах, у якихось тілесних актах, але не тільки. Ми створені на образ і подобу Божу, (пор. Бут. 1, 26) отже, містимо в собі щось божественне. А Бог є любов (пор. І Ів. 4). Значить, у нашій природі закладена здатність любити. 5


т е м а найелементарніших жестів, слів, інтонацій, щоб стати “одним тілом”. Вся річ у тім, що цей “інший” (мовою Біблії — “ближній”) не нами вигаданий, він невблаганно ставить нас перед фактом реальності свого власного існування, абсолютно незалежного від наших фантазій. Якщо ми будемо сприймати ближнього у відповідності до наших омріяних ідеалів, то з пустки нашої сфокусованої порожнечі вилізе страшний звір “самолюбство” і проковтне нашу душу та вмоститься на її місце. А “самолюбству” важко змиритися з волею іншого, з його правами, з ним самим. Тому варто звернути увагу на ближнього, такого, яким він є, з його позитивними і негативними рисами, з його гідністю в очах Божих, незалежно від того, чи ми з ним перебуваємо у подружньому зв’язку, чи як батько і дитина в родині, чи як закохані хлопець і дівчина. І не допусти, Боже, щоб юнак подався на пошуки дівчини своєї мрії: дуже ймовірно, що та, яка б стала для нього радістю і спасінням, найменш схожа на цей “привид”. Не дай, Боже, молодим батькам планувати тип майбутніх відносин із своїми дітьми, бо на той час, коли останні підростатимуть, все буде поCіншому. Не дай, Боже, і дітям з фальшивої пієти приписувати своїм батькам неіснуючі чесноти: поCперше, вони ризикують не помітити за таким заняттям того добра, яке є в їхніх батьках насправді, а поCдруге, навіть найнепривабливіша людина є більшим предметом для любові, аніж ідол, який неймовірно подобається. “Те, чого ви не зробили одному з братів моїх найменших, — мені також ви того не зробили”(Мт. 25, 45). Те, що не зроблено для Бога в часі, не є зроблено для нього і у вічності. Тому заповідь любові до ближнього подібна до першої про любов до Бога. А це віднайдення божественного в іншому, сприйняття його таким, яким він є, неможливе без близького стоC сунку з Богом. Бо саме в Ньому і для Нього все. Отож, поспішаймо показати світові — чиї ми учні і Хто наш Учитель. А це можна виявити, як каже Біблія, у наших взаєминах із ближнім, хто б він не був. На закінчення варто зацитувати слова світоча українC ського народу митрополита Андрея Шептицького, який звертався до християн і до християнських родин такими словами: “Доки у вас у хаті не буде хриC стиянського ладу, — доки батько родини не буде добрим мужем для своєї дружини і добрим батьком для своїх дітей, доки жінка не сповнятиме своїх обов’язків щодо мужа, доки діти не навчаться шанувати своїх батьків, — доти чоловік і жінка, і діти не будуть добрими християнами, хоча б і до церкви ходили та й інші християнські обов’язки виконували”. А при виконанні цих умов митрополит запевнив нас в щасливому майбутньому житті ще тут, на землі: “Майбутність належить тим народам, у яких подружжя є святою річчю, — у яких родинне життя чисте і святе”. Богдан ГРУШЕВСЬКИЙ 6

Сім’я та алкоголізм Вступ

П

роблема алкогольної залежності в українському суспільстві сьогодні дуже актуальна. Поряд з економічною відсталістю, духовним спустоC шенням різко збільшується кількість людей, що шуC кають розв’язок власних проблем у чарці. Вирішення та подолання алкоголізму нерозривно пов’язане з детальним дослідженням цієї психоCфізичної патолоC гії. Алкоголізм не несе в собі локального характеру, а становить домінуючий фактор різного роду деструкC тивних процесів, як індивідуальних, так і суспільних. Тому поряд з теоретичними аспектами (використання здобутків медицини та науки Церкви) стержнем моєї праці є соціологічний аналіз, анкетування, проведене в одному із сіл Львівської області. Саме фактор залежності — це явище, що затирає в осоC бі її природні, Богом дані атрибути: затьмарює розум, послаблює волю. Поряд з соматичними наслідками алкоголь викликає негативні психічні наслідки, як в окремої особи, так і породжує процес співузалежC нення оточуючих осіб, зокрема в подружньому житті. Алкоголізм формує категорію суспільства, що далеко відходить від реального життя, стає безпорадною перед гріхом та злом.

Алкогольна залежність Етичні роздуми на тему цінності, якою є життя люC дини, супроводжували християнство з самого його поC чатку. Тематичний обсяг цієї проблематики значною мірою збільшився завдяки швидкому розвитку біоC медичних наук, який ознаменував особливо другу поC ловину двадцятого століття. Цей розвиток супроC воджується виникненням нової галузі етики, названої біоетикою. Алкоголізм — це хвороба, яка характеризується психоC фізичною залежністю від алкоголю, основою якої є наявність алкоголю в обмінних процесах людського організму. Акоголізм, або алкогольна залежність, асоC ціюється з рядом ознак: 1. Хворобливий потяг до алкоголю; 2. Ріст толерантності (зростає витривалість до великої кількості алкоголю); 3. Втрата кількісного контролю; 4. Наявність синдрому відміни або абстинентного синдрому. Дія алкоголю на організм людини розцінюється як нервово паралітична отрута, яка притуплює центри мозку, що контролюють поведінку особи. Такий стан


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

т е м а

№4 (61) липень−серпень 2003

людини характерний втратою здатності до самоконC тролю, нерідко він є суспільно небезпечний. Можна простежити динаміку розвитку алкоголізму. Сучасній науці відомо кілька станів, зокрема початC ковий: соматичні відхилення не простежуються, окрім порушень функцій окремих органів або систем. Наступна фаза алкоголізму — це перехід від епізоC дичного до систематичного вживання алкоголю. Соматичні патології окреслюються як порушення апетиту, шлунковоCкишкові розлади. Хронічна стадія формується протягом кількох років. Фізичний потяг до спиртного характерний похмільним синдромом, максимальною толерантністю. Наступна фаза найважC ча, вона окреслюється як втрата будьCякого контролю з метою заспокоєння психоCфізичного дискомфорту. Психічне звикання та стійкість організму розвиваC ються паралельно і послідовно. Соматично ушкоджені окремі органи і системи, у деяких випадках з незворотC німи патологіями. Специфіку родини алкоголіка формує залежна особа (батько або мати) і субстанція, що узалежнює (алкоголь), вживання якого визначає спосіб життя сім’ї в цілому. В певному моменті існування сім’я зупиняється на тверджені, що стержнем організації життєдіяльC ності став алкоголь. Причиною формування такого явища нерідко виступають труднощі, як внутрішні, так і зовнішні, що порушують сімейну рівновагу, сімейне функціC онування. Іншими словами, пошук комфорту, зокрема, чуттєве алкоC гольне запаморочення стає індиC катором психічної та духовної незрілості.

рацією норм права та суспільних норм, суспільною непристосованістю до середовища, сім’ї, праці, себе самого і до життя в цілому. Внаслідок маніпуляції та суспільного виміру від алкоголізму страждає ціла сім’я, членом якої виступає алкоголік. Алкоголізм — це сімейна хвороба. Пияцтво накладає відбиток, як на особі, що випиває, а також впливає на відносини, родинні якості — любов і подружжя. Найбільш страждають особи, що перебуC вають в тісному контакті з алкоголіком. Сім’я, членом якої є алкоголік, позбавлена психологічної стабільC ності та спокою. “Віссю” такої сім’ї є алкоголік. Тут простежується втрата можливості здорового спілC кування.

Вплив на виховання дітей Усвідомлення, що причини різноманітних змін у суспільстві й русі історичного процесу загалом залежать від фактору духовного порядку, тобто від людської свідомості, концепцій, ідей, сьогодні вже не

Алкоголік здатний до маніпуляцій, в даному випадку членами родини. Роблячи це, він стає на захист спиртних напоїв, від яких йому зазвичай важко відмовитися. ГоC ловна мета і пояснення таких дій – це акцентування наслідків особистої проблеми на іншій особі. ФорC мується ідея вини оточуючих. На процес узалежнення впливає щоC найменше три чинники: алкоголь, середовище та людина. З цих трьох найголовнішим виступає людська особа, оскільки вона є мірилом ставлення до алкоголю. Особа стається одночасно творцем проC блеми, а також ключем для її розC в’язку. Людина є тим істотним елементом між середовищем і алкоC голем. Алкоголік у сучасному суспільстві характеризується невідC повідальністю, агресивністю, іґноC 7


т е м а потребує доведень. Таким чином, вирішити проблему людини за межами самої людини неможливо. ПедаC гоги приходять до висновку, що увага до духовного світу особи мусить бути більшою. Духовний світ людини є відбитком (спотвореним чи меншCбільш адекватним) навколишнього життя в соціумі, зокрема в сім’ї. Коли беремо за контекст виховання молодої людини сім’ю з алкогольною проблемою, спостерігаємо чи не найбільшу чутливість до негативного впливу саме дітей. Процес співузалежнення породжує в них емоційні порушення, ненормальність переживань та прояву почуттів. Зовнішнім проявом цього є надмірна плаксивість, неопанована агресивність, вибуховість, безпідставна впертість. Наслідком можуть стати пробC леми у спілкуванні: прагнення відмежуватися від інC ших людей, пасивність або агресивність, фізичне насильство, втеча в нереальний світ фантазій замінює контакт з реальністю. Можна окреслити кілька чітких моментів, що часто повторюються в дітей алкоголіків. Насамперед понадвікова відповідальність, дбання про збереження мінімальної рівноваги вдома, що привоC дить до перфекціонізму. Наступне — це непомітність, спричинена тривожністю та відривом від реальності. Трапляються випадки імпульсивної та агресивної поC ведінки дітей, якою привертають увагу оточення з метою зміщення акценту з головної проблеми, якою є алкоголік. Наступним моментом є хронічне почуття недооціненості. Часто потерпають від хворобливих заздрощів, оскільки придушене почуття власної гідносC ті. Негативні впливи алкоголізму на виховання має аксіомний характер. Батько чи мати алкоголіки постійC но віддалені від своїх дітей. Поряд з хронічним поC чуттям недооціненості постає постійна одинокість та самоізоляція. Поступово втрачається відчуття нормальC них відчуттів, ненормативних елементів людської поведінки, падає властивість розпізнання правди. Сімейні обставини відіграють важливу роль у форC

8

муванні в дітей підходу до вживання алкоголю. ОсобC ливо небезпечним стає одночасний вплив алкогольних сімейних традицій разом з байдужим ставленням до виC ховання. Звикання до алкоголю в дитячому віці спонуC кає швидкий та катастрофічний розвиток алкоголізму.

Ставлення міжособове. Гармонія подружнього життя, феномен особової реляції, що в біблійній мові окреслений, як “одне тіC ло”, завжди залежить від духовноCтілесного стану люC дини. Тут можемо виділити трансцендентні властиC вості, які людина посідає з огляду на Боголюдську дійсність. Подружня єдність ніколи не має за об’єкт тільки фізичну єдність. Так само стан подружніх реляC цій визначається як духовним, так і психоCфізичним станом осіб. Тому останнє завжди заслуговує на наC лежну оцінку та дослідження в контексті богословсьC кому та біомедичному. Реалізація подружнього покликання нерідко гальмуC ється наявністю різноманітних факторів як суспільC них, так і особових. Алкоголізм — це одна з найбільш поширених причин деформації подружньої гармонії та перешкода актуалізації подружньої потенції. Сім’я алкоголіка перебуває в постійному стані тривоги та нестабільності. Вживання наркотиків або алкоголю одним з членів сім’ї спричинює дисбаланс поколінь: батьків, подругів, дітей. Суспільний фактор, зокрема сором та осудливість, дуC же часто впливають на тривалість інкубаційного періC оду хвороби — алкоголізму. Кожен член сім’ї бере акC тивну участь у підтримці деструктивних відносин цієї сім’ї, причиною яких є алкоголізм однієї або більше осіб. Паралельно з розвитком та перебігом хвороби в алкоголіка прогресує хвороба оточуючих. Поведінка та психофізичний стан членів сім’ї визначається станом та фазою захворювання алкоголіка. Поряд з проC блемою впливу та прогресу патології виникає питання відC повідальності, розподіл її на усіх членів родини. Відповідальність невід’ємно крокує зі спробою заперечення сім’єю алкоголіка даної проблеми. Внаслідок росту проявів алкоголізму (хвороба, втрата праці, фізичне насилля) зростає потреба ізоляції та маскуC вання від суспільного життя. Між подругами відбуваються негативні зміни емоційних зв’язків. Пізніше простежуються деструктивні форC ми організації сімейного бюджету та питання дитячого виховання. Важливим фактом для покращення та зміни даної ситуації є усвіC домлення іншою стороною, подC ругом, що не вживає алкоголю, своєї ролі в процесі виздоровлення сім’ї.


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

т е м а

№4 (61) липень−серпень 2003

Найбільш поширена ситуація, коли жертвою алкогоC лізму мужчиниCчоловіка стає дружина. Стреси, що наC бувають хронічної форми, стають поштовхом до різC ного роду неврозів. Далі психологічна напруга збільC шується. Постійна тривожність, атмосфера недовіри та неповаги, думки про ницість життя негативно вплиC вають на загальний стан здоров’я сторони, що не п’є. Кожна сімейна система має свою внутрішню динаміку й керується неписаними законами співвідношення між окремими частинами системи, тобто членами сім’ї. Здорова система спирається на врівноважений поділ відповідальності за різні функції та завдання, що реалізуються в сім’ї. У здоровій системі всі елементи сполучені двосторонніми каналами спілкування. На відміну цій, хвора система є дисфункційною, що має закритий характер. Заміна функціонування хоча б з одного елементів системи веде до зміни функціонуC вання в цілому. Цей принцип діє в обох напрямках, тобто ці зміни можуть бути скеровані як на погіршенC ня, так і на покращення сімейного життя. Алкогольне узалежнення окремої особистості породжує процес співузалежнення, веде до негативних психологічних наслідків для людей, які оточують алкоголіка. Для сіC мей, де є алкоголік, характерна інвазійність, тобто наполегливі спроби обмежити свободу певної особи. У соціальному плані найтиповішими є три реакції: свіC дома суспільна ізоляція; побудова системи обману та приховування від оточуючих; агресія, спрямована на члена сім’ї або на зовнішню ситуацію. Основною риC сою членів сім’ї, подругів з алкогольною проблемою можна назвати непевність — руйнується порядок подій, цінностей, несподівані зміни настроїв. Поруч із непевністю, страхом, як наслідок, постає агресія, яка прагне знищити джерело страху або пригнітити його.

Занехання статевого життя. У більшості людей, які хворіють хронічним алкогоC лізмом, захворювання внутрішніх органів, як правило, не викликають суб’єктивних відчуттів та скарг. У багаC тьох випадках хворі заперечують наявність патології або не погоджуються з цим явищем. Хронічний алкоC голізм характерний заниженням статевої функції. Це окреслюється передчасною еякуляцією, послабленням ерекції при збереженому і навіть сильному потягу фізичної близькості. У половини всіх осіб, що зловC живають алкоголем, і у всіх хворих хронічним алкогоC лізмом має місце алкогольна імпотенція. Остання стає причиною неврозів, депресій (у зв’язку з пережиC ваннями, викликаними цією причиною). Індивід неC адекватно сприймає себе та свої соціальні зв’язки, що призводить до зниження соціальної адаптації. Реальні факти в думках автоматично спотворюються, зникає зворотній зв’зок із середовищем при збереженні ілюзії свободи та логіки мислення. Цей процес, в свою чергу, веде до підпорядкування свідомості алкоголю, прагнення одержати задоволення від дійсності за допомогою хімічних речовин.

Штучне самозбудження або самозаспокоєння утрудC нює можливість подолання справжніх причин осоC бистих проблем, атрофує природну здатність емоційних реакцій.

Нездорове потомство. Серед багатьох різних факторів, що впливають на прогрес алкоголізму, визнають генетичну схильність, або, іншими словами, спадковий характер. СтатисC тичні дані доводять, що п’ятдесят відсотків опитаних дітей алкоголіків — залежні і актуалізують дану генеC тичну програму. У дітей алкоголіків простежується підC вищена чутливість до алкоголю. В цих осіб незначне вживання алкоголю ставить загрозу формуванню звиC кання та похмільного синдрому. Не менш відповідальC ним є період вагітності. Пренатальний період харакC терний повною залежністю від матері. Алкоголь, токC сичні речовини, що утворюються внаслідок обмінних процесів організму, через плацентарний бар’єр поC трапляють в організм плоду та спричинюють отруC єння. Особливу небезпеку спричинює вживання алкоC голю в перші три місяці вагітності. Дослідження американських медиків торкалися 1523 матерів, у дітей яких простежувалися патології фізичC ного розвитку. У матерів, що не вживали алкоголь під час вагітності, ця патологія наявна у 2%; у матерів, що виC пивали час від часу — в 9%; у постійно вживаючих алC коголь — до 74%. Дослідження показали, що постійне вжиC вання алкоголю майбутньою матір’ю створює високий ризик виникнення вад розвитку дитини. До них відносять порушення росту, морфогенезу в дітей — ці відхилення окреслюють як фатальний алкогольний синдром. Говорячи про генетичну схильність до алкоголю, найC перше виникає питання біологічної причини даної патології. Сьогоднішній медицині невідома гена чи гени, з якими успадковувалась би податливість до алC коголізму. Разом з тим певні вроджені властивості орC ганізму сприяють схильності до узалежнення, а інші — навпаки, утруднюють призвичаєння. Однозначним є визначення впливу алкоголю на оргаC нізм людини, як порушення нормального функціонуC вання, що характерне появою різного роду соматичних захворювань. Ці захворювання разом із алкоголізмом на 15–17 років вкорочують життя людини. Понижена праC цездатність мозку, спричинює негативні зміни в ценC тральній нервовій системі, особливо процесів мислення, пам’яті, уяви, сприйняття, відчуття. Перш за все відбуC вається отруєння кори головного мозку, де концентрація алкоголю на 60–70% більша, аніж в крові. Аналогічні поC казники простежуються і на потомстві. Відхилення фіC зичного й розумового розвитку дітей з’являються як реC зультат зачаття в нетверезому стані, або вплив алкоголю на плід, що розвивається в утробі матері. Виникає загроC за епілепсії у дітей, оскільки алкоголь вільно проникає у плід через плаценту, пошкоджує нервову систему. Далі буде… Іван КОЛТУН 9


т е м а

“Правдиве батьківство”

М

абуть, кожний із нас здатен поCсвоєму дати відповідь на запитання: “Ким, на твою думку, є “батько”?” Серед різноманітних відповідей можна виокремити основні характеристики феноC мену батьківства: вміння та здатність піклуватися, виховувати, повчати, допомагати, любити і багато інC ших. Ніхто також не заперечить, що особа батька є надзвичайно важливою для кожної, без винятку, люC дини. Чому? Відомо, що земний батько є дателем, творцем людсьC кого тілесного життя для усіх, хто приходить на цей світ. Тому в кожного до особи батька формується загаC льне ставлення з певними особистими вираженнями. А це, у свою чергу, залежить від багатьох обставин, що головно походять від батьківського способу життя та діяльності.

сприянні уникнення якихось перешкод, проблем, наслідків хибних дій чи вчинків, але і в наставленні дитини до того, щоб не допускатися до здійснення поC милок і неправильних вчинків. І це лише коротенький перелік багатющого списку важливих та необхідних рис чи прикмет “правдивого батьківства”. Такі моральні норми та прикмети доброго батьківства набирають особливого значення при розгляді їх у контексті духовного виміру. Адже одне із найчастіших звернень, яке ми, християни, виголошуємо до Творця та Господа всього існуючого, є саме “Отець” (Батько, Авва і ін.). Бо і сам Він об’явив Себе як Отець і Батько словами Ісуса Христа: “Отче наш…” (Мт 6,9). Основними Божими характеристиками “батьківства” є: Датель життя (за посередництвом земного батька), але життя не лише тимчасового, але вічного ( Мудр. 14, 3; Сир. 23, 1–6; Мт. 5, 45 і ін.); Отець, який любить (Рм. 5, 8; ІІ Кор. 13, 13; Йов 3, 16 і ін.); Той, Хто допомагає (Іс. 49, 8; Пс. 85, 17; 34, 9; 120, 2 і ін.) і багато інших подібC них характеристик.

Належною відповіддю на вияви батьківської турботи й любові до нас є обов’язок любити своїх батьків земC них, незалежно від усіляких проблем, що виникають подекуди на ґрунті “батьки — діти” (включаючи при Серед загальноприйнятих позитивних, зразкових рис цьому навіть негідність батьків, їх “правдивого батьківства” — піклування аморальність і т. ін.). Батьків також про рідну дитину. Поряд із наданням Відома згадка про свого слід шанувати, а це полягає в належC необхідних матеріальних, потрібних батька Папи ному ставленні до них та в повсякчасC для життя умов та речей, важливим тут Римського Івана Павла ній повазі. Адже і четверта Заповідь також є внутрішнє, моральне та духовC ІІ. За словами Господня зазначає саме це: “Шануй не батьківське наставлення стосовно Верховного Римського своєї дитини. А вираженням цього є твого батька і матір твою, щоб Архиєрея, його батько, достатнє приділення часу та уваги до довголітній був ти на землі…” (Вих. військовик за фахом, рідної дитини, чи дітей. Саме отцівське 20, 12). Варто завжди пам’ятати про виховання та вміння провадити своє “батьківство” наших земних отців, став для нього щоденне життя великою мірою залеC яким належить відповідна дяка, шана, яскравим взірцем і жить від важливих та необхідних рис та любов без огляду на будьCякі їхні вчителем чи прикмет “правдивого батьківства”, хиби. А щодо нашого Небесного БаC християнського адже кожна характерна ознака потягає тька — то в кожного повинно бути життя. ... батько за собою ще багато інших, не часто завжди свідоме визнання віри в НьоC відіграв неабияку роль виражених рис і особливостей у тих го, що виявляється у прославленні на подальшу долю та намаганнях і прагненнях, які формуC Бога, страсі (тобто боязні віддалитиC формування людської ють загальний образ доброго батька. ся від Бога) перед Ним, проханні про особистості Папи поміч та беззастережності щодо Необхідним елементом доброго батьC гарантії вічного життя з Ним у разі Івана Павла ІІ. ківства є також виховання власної вірного богопочитання. дитини. Воно полягає як у життєвих, корисних та мудрих порадах і повчаннях, так і в Усвідомлення та прийняття Бога як люблячого Отця, особистому прикладі. Відома згадка про свого батька радість від земного батьківства спроможні додати Папи Римського Івана Павла ІІ. За словами Верховного впевненості та відваги в доланні наших життєвих Римського Архиєрея, його батько, військовик за труднощів та різного роду клопотів. А характерні риси фахом, став для нього яскравим взірцем і вчителем “правдивого батьківства” надзвичайно потрібні для християнського життя. Нераз молячись Богу серед зросту як морального, так і духовного рівня нашого ночі, а протягом дня виявляючи гарячу любов до своC українського суспільства, є актуальними та необхідC їх дітей, батько відіграв неабияку роль на подальшу ними для подолання і зміни існуючого сьогодні долю та формування людської особистості Папи Івана реального стану речей в нашій державі. Адже для Павла ІІ. цього не потрібно шукати численних способів виріC шення проблеми. Потрібно лише усвідомити та Допомога — це ще одна важлива прикмета доброго та впровадити в життя одну, здавалося б, незначну, але свідомого своєї місії батька. Вона полягає не лише у 10


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

т е м а

№4 (61) липень−серпень 2003

Духовність християнської сім’ї

Н

ад глибинами феномену духовності роздумуC вали в античному світі, середньовіччі та в ноC вому часі. Вона є об’єктом зацікавлень і сьогодні. Переконаний, що немає такого християнина (пракC тикуючого християнина), який би не цікавився цим феноменом і не прагнув зреалізувати її у своєму житC ті, оскільки, на мою думку, духовність завжди залиC шається постійним перебуванням особи в самій серC цевині християнства в Ісусі Христі. Духовність є самим життям особи в Тому, Кого вона вже знайшла, з Ким зустрілася. Духовність, як постійний діалог людини з Богом, зі своїм Творцем, діалог, який відбуC вається на основі молитви, допомагає їй вийти зі своєї замкнутості, суб’єктивізму й повернутися обличчям до об’єктивності, щоб могти побачити у ближньому відC биток Всемогутнього Бога.

надзвичайно важливу істину. Християнський заклик “правдивого батьківства” вирішує і ґарантує справC жній добрий устрій та злагоду як поодиноких сімей, так і цілого суспільства загалом. А підтвердженням цьому, без сумніву, є яскраві приклади “добрих” батьків з християнських родин, відомі кожному зі свого близького чи далекого оточення. Не варто доводити й те, що батьківство також є надC звичайно величним покликанням у житті, адже поC сідає властивості, гідності, якими володіє сам Господь Бог. І це неодноразово представляє нам Святе Письмо: Пс. 102, 13; Прип. 3, 12; Пс. 67, 6; Мл 1, 6 й інші уривC ки. Такі численні біблійні тексти яскраво підкресC люють порівняння, подекуди навіть ототожнення Бога із земним батьком, дії та вираження, поведінка, спосіб провадження і виконання певних вчинків у них дуже часто збігаються. І це, справді, є підтвердженням висC окої гідності імені Батька. Споглядаючи щоденне життя українського люду, не раз задумуєшся, чому сьогодні такий низький моральний, духовний, освітній рівень нашого суспільства, загалом життя у державі? Відповідь, гадаю, доволі проста. Погляньмо на те, якими є наші сім’ї, головами, опоC рою і твердинею котрих є наші батьки. Бо ніде інше, а лише у справді добрих, зразкових батьках можна відшукати один із найголовніших, найважливіших шляхів, які здатні започаткувати такі необхідні сьоC годні зміни та можливі позитивні зрушення як на побутовому рівні, так і на особистому, внутрішньому духовному рівні кожного з нас. Олег ЛУКА

Сучасна людина живе в раціоналістичному світі, де немає місця потаємному, містичному, духовному. Це світ, у якому все змінюється з блискавичною швидC кістю, де те, що ще вчора здавалось непохитним, терC пить крах. Цінності, на які ми покладалися ще вчора, сьогодні виявляються знівельованими… Упродовж усієї своєї історії людство не бачило таких темпів розвитку та прогресу, як за останнє століття. Наука, техніка, політичний лад досягли своїх чи не найвиC щих висот, але поза тим не принесли довгоочікуваC ного щастя. Серед щоденних клопотів, серед сірої буденності люC дина починає зводити своє життя до принципу “моя хата з краю” і, роблячи свій внутрішній світ замкнC утим, зовсім не задумується над тим, що відбувається поза нею, і тим більше не тратить свого часу на роздуми над такими феноменами, як духовність, внутC рішній світ людини і її покликання в цьому світі та ін. Людина зробила своє життя поверховим… Задаймо собі запитання: “Чому так стається?”, “Як поC яснити такий низький рівень нашого духовного життя?” Одна із правильних відповідей — це викривC лення та спотворення розуміння сім’ї, зведення її від висоти Божого Таїнства до гріха… Таке твердження можна пояснити наступним чином. Кожна сім’я — це основа, серцевина суспільства та держави. Вона також є підвалиною морального світу, оскільки саме в сім’ї людина отримує духовноCморальне виховання й започатковує в собі духовне життя. МоральноCдуховC ний стан кожного суспільства та держави, за свідченC ням історії, залежить від моральноCдуховного рівня сім’ї. З певністю можна сказати, що руйнування сім’ї завжди призводить до руйнування суспільства та дерC жави. Західний апологет Лютард стверджує: “Коли ми досліджуємо становище певного народу, то передусім наш погляд звернений на становище сімейного життя. 11


т е м а план духовних та вибором матеріальних, фізіологічC них цінностей. Відбувається приниження гідності подругів та їхнього внутрішнього світу через викоC ристання ними різного роду контрацепцій. Натомість приходить крайній егоїзм, який спонукає розглядати зачаття дитини небажаним та підштовхує до найC гіршого вчинку, якого тільки могла допуститися людина — дітовбивства (аборту). Дар сімейної любові зводиться до ненависті та горC дості, а взаємність сімейного життя тлумачиться за принципом: “Кожний живе своїм власним життям і ніхто не повинен втручатися в особисті справи інC шого”. І це відштовхування одне від одного часто призводить до приниження гідності дітей рідними батьками.

За ним ми робимо висновки і про все інше. Якщо ріC вень сімейного життя цього народу на низькому щаблі, то в такому положенні знаходяться й інші ділянки його моральноCдуховного життя”. У сім’ях, де віра, надія, любов та розвиток важливих християнських чеснот знівельовані та перетворені на розчарування, егоїзм, ненависть, гордість, де Божі дари зводяться до гріха, не можна очікувати на світила духовного життя. І навпаки, у сім’ях практикуючих християн, де Ісус Христос є осердям всього їхнього життя, правдиво процвітають усі дари Святого Духа. Зрештою, жодне із творінь не отримало Божого блаC гословення, окрім Подружжя (Бт. 1, 28). Це означає, що таке ставлення до сім’ї не тільки є вгодне Творцеві, але і підкреслює важливе місце сімейного союзу в Божих планах, що стосуються долі світу… Таким чиC ном, сім’я — це Таїнство, встановлене Богом. Зробити подружній союз духовним, священним, зробити його союзом святої любові — це одна із головних цілей сім’ї. А оскільки справжня любов є насамперед взаC ємною, то звідси випливає ще одна важлива ціль, а саме — взаємність сімейного життя, повна та нерозC дільна взаємна відданість одне одному, взаємність у всьому. Оскільки сім’я — це один, єдиний організм з переповненим білосніжною чистотою одним серцем, яке досягає своєї повноти лише в єднанні із люблячим серцем нашого Спасителя Ісуса Христа… Та, на превеликий жаль, більшість сімей обирає зовсім протилежну до цього дорогу — дорогу гріха. Світ сімейного життя наповнений відкиданням на задній 12

Таке наповнення сімейного серця злом свідчить про спрямування його погляду у протилежний від Бога бік, про небажання сім’ї досягнути вершини духовного життя, оскільки це набагато важче і потребує більше зусиль, аніж йти шляхом вигідного, комфортного життя із гріхом. Прямувати шляхом практикуючих християн, дорогою, якою нас провадить Святий Дух, означає приготувати своє серце до випробувань і терпінь. Ми часто запитуємо себе: “Чому Бог випроC бовує нас і навіщо посилає нам терпіння?”, “Для чого це потрібно і який в цьому сенс?” Ці та ряд інших запитань стають зрозумілими, якщо постараємося збагнути саму суть явища терпіння. Тоді отримаємо наступну відповідь: “Бо через багато страждань треба нам увійти в Царство Боже” (Дії. 14, 22). Коли терпиC мо, ми стаємо сильні (пор. ІІ Кор. 12, 10), робимося стійC кіші у надії, вірі, любові та розуміємо, що причиною терпіння є любов Бога до нас (Євр. 12, 5–8). І, чим є піч для золота (Прип. 17, 3), тим є терпіння, знесені з надією на Бога, для тих, що вправляються у чеснотах. “Терпіння — вчитель побожності, мати благочестя” (св. Іван Золотоустий). “Душа, що терпить, близька до Бога” (св. Григорій Богослов). “Бо де подвиги, там і нагороди; де війни, там і почесті; де боротьба, там і переможні вінки. Дивлячись на це, набирайся терC піння” (св. Єфрем Сирійський). “Терпіння є завдатком спасіння і вічної нагороди, тому потрібно цінувати їх і за них цілим серцем дякувати Богові” (митр. Андрей Шептицький). І які б не були важкі терпіння, вони стають зовсім легкими, коли поруч Ісус Христос: “ПриC йдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лаC гідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий” (Мт. 11, 28–30). Знаючи хоча б таке пояснення суті та значення терпіння, можна сказати, що досягнути вершини дуC ховного життя насправді не так вже й важко. Потрібне лише старання та виявлення бажання людини, і тоді перед очима її серця відкриються перші сходинки до цілі, якими є згода дозволити Святому Духові освятити наше життя та повністю керувати ним. Дуже скоро ми


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (61) липень−серпень 2003

т е м а

душу Христового світла? (св. Іван Золотоустий). МоC побачимо великі зміни — зміни, які ведуть до Бога. Бо литва — це місток, по якому приходить освячуюча саме Святий Дух спрямовує людину до Ісуса Христа. благодать Святого Духа: Святий Дух, Котрий освячує і спрямовує все до Сина та приносить всю правду, нагадуючи нам про великі чуда “Царю небесний, Утішителю, Душе істини, що Божі, спонукає нас визнати діло Спасіння. Святий всюди єси і все наповняєш, скарбе дібр і життя Дух, який у постійній П’ятидесятниці дарує людському подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас серцю здатність бачити у розп’ятому Лице Бога, від усякої скверни, і спаси, благий, душі наші”. показує при цьому, якою повинна бути кожна людина, осяяна світлом. Святий Дух дарує людині неоціненні Проте молитва — це не тільки спрямована лише до дари: мудрість, розум, раду, кріпость, знання, людини одностороння дорога, якою Святий Дух приC побожність та страх Божий, щоб вона змогла віднайти ходить в її життя. Молитва — це скерування Ним Бога і преобразити своє життя у святість. Людина, сімейного серця до вершини духовності — в руки Ісуса наповнена Святим Духом, приносить плоди: любов, Христа, під опіку Бога Отця. “Через Святого Духа радість, мир, терпеливість, добротливість, милосердя, довершується повернення раю і синівства та піднеC віру, лагідність та поміркованість, стає видимим сення до небесного царства. Через Нього можемо Бога Божим речником. Коли людина дозволяє Святому звати Отцем, можемо ставати учасниками ласки Ісуса Духові ввійти в її внутрішній світ, коли Він керує її Христа, зватися дітьми світла, брати участь у вічній життям, проникає всю особу в цілості, стає видимим і прославі” (св. Василій Великий). кожний може Його побачити. Таким Таким чином, ми поступово підійшли чином, особа, яка дозволяє Святому ... жодне із творінь не до розуміння того, що кульмінація Духові поступово заповнити себе, отримало Божого досягнення сім’єю вершини духовC показує всім Його дію, нагадує іншим ного життя — в Ісусі Христі. У нашому благословення, окрім про Бога, закликає їх до Нього. Спасителеві, який сам прийшов до Подружжя (Бт. 1, 28). Отці Церкви та багато інших людей, людей і особистим прикладом у Це означає, що таке що досягнули святості свого життя, святій родині з Назарету показав справC ставлення до сім’ї не свідчать своєю наукою, своїми досягC жній сенс та мету життя людини та неннями в духовному житті просту тільки є вгодне кожної християнської родини. Воно істину: духовне життя є життям у повинно бути в Бозі, освячене СвяC Творцеві, але і Святому Духові. Духовне життя — це тим Духом, наповнене Ісусом ХрисC підкреслює важливе мистецтво рахуватися з присутністю том і спрямоване до Нього в постійC місце сімейного союзу в Святого Духа. І цьому мистецтву — ній та спільній молитві: “Боже доC Божих планах, що дозволяти Святому Духові плодоноC бротливий і милосердний, віддаємо сити в нашому житті — кожна людиC стосуються долі Твоїй Отцівській охороні нашу сім’ю, на вчиться саме в сім’ї. наше помешкання і увесь маєток. НаC світу… Таким чином, повни нашу сім’ю щедрим благослоC Наступним важливим та невід’ємним сім’я — це Таїнство, венням, так як наповнив Ти своєю кроком в досягненні сім’єю духовноC встановлене Богом. присутністю святу домівку назаретC го життя є виявлена з вірою молитва. ську. Віддалюй від нашої сім’ї а головC Св. Іван Золотоустий говорить: “МоC не, кожний гріх, і лише Ти володій в ній Своїми заC литва — це спасіння, безсмертя душі, незнищима стіна повідями!” — Амінь. Церкви, непохитна охорона, страх для дияволів, а для благочестивих — спасіння. І ніщо не може рівнятися з Ісус Христос є єдиною дорогою до спасіння та вічного молитвою. Вона й неможливе робить можливим, життя і становить невід’ємну поживу для людських важке — легким, невигідне вигідним”. Молитва — це душ: “Я — хліб життя. Хто приходить до мене — не мати і дочка сліз, надолуження за гріхи, поміст через голодуватиме, хто в мене вірує — не матиме спраги спокуси, мур проти клопотів, нищителька ніколи”(Йо. 6, 35). Зрештою такаCбо воля Отця: “…Щоб непорозумінь, заняття ангелів, пожива всіх духовних кожен, хто Сина бачить і вірує в нього, жив життям істот, майбутня радість, необмежена діяльність, вічним”(Йо. 6, 40). І лише прийнявши в своє серце джерело чеснот, криниця ласк, невидимий поступ, Сина Божого, сім’я зможе досягнути ідеалу життя пожива душі, просвічення розуму, сокира на зневіру, святої родини, дійти до освячуючої благодаті Святого вияв надії, злагіднення гніву, здійснення успіху, об’ява Духа та зробити сімейне життя місцем перебування майбутнього, знак слави” (св. Іван Ліствичник). всемогутнього Бога, що є покликанням всіх сімей Молитва — це розмова душі з Богом, гілка з дерева поC практикуючих християн. кори й лагідності, вияв радості й подяки, лік на журбу Свого часу митрополит Андрей Шептицький сказав: й оспалість, піднесення розуму до Бога (св. Ніль СиC “Майбутність належить тим народам, у яких подружжя найський). Що світло сонця для тіла, те молитва для є святою річчю, — у яких родинне життя чисте душі. І як для сліпої людини нещастям є не бачити і святе…”. сонця, то яким великим нещастям для християнина Богдан БЛІХАР було б не молитися і не вливати молитвою в свою 13


покоління

Проблема спілкування… Конфлікт

піду я ліворуч”. Звичайно, дехто може закинути: “Але ж це свояки!?”. Припустимо. Проте чи так вирішуються конфлікти у наш час навіть між найближчою ріднею, не кажучи вже про дальших родичів? Та нехай.

(продовження)

“Г лумливого вижени, й вийде з ним і сварка, “Глумливого і суперечка та ганьба припиняться” (Прип. 22, 10).

“У життєвих хвилях, в спілкуванні з людьми дається нам засіб для праці над своєю душею, тобто — над виконанням Божих Заповідей. Як ми їх виконаємо, не маючи спілкування з людьми?” Преп. Макарій (Іванов) 1788р.

О

кресливши в попередніх статтях окремі види міжособистісного спілкування, а також спрямувавши читачів на внутрішній вимір своєї особистої комунікації, спробуємо тепер зосереC дити свою увагу на причинах виникнення конфліктів.

Наведемо декільки найпоширеніших причин виниC кнення конфлікту, виділених у Святому Письмі: “Тільки сварка пихою зчиняється, а мудрість із тими, хто радиться” (Прип. 13, 10).

“З браку дров вогонь гасне, а без пліткаря мовкне сварка. Вугілля для жару, а дрова вогневі, а людина сварлива щоб сварку розпалювати” (Прип. 26, 20–21). “Учинки тіла явні, то є: перелюб, нечистота, розпуста, ідолослужіння, чари, ворожнечі, сварка сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього. Я про це попереджую вас, як і попереджав був, що хто чинить таке, не вспадкують вони Царства Божого!” (Гал. 5, 19–21). “Бо де заздрість та сварка, там безлад та всяка зла річ!” (Як. 3, 16).

“Пізнай самого себе”, — вислів, сказаний ще Сократом, залишається актуальним й досі, та, мабуть, Отже, чому виникають конфліктні ситуації? У чому залишиться таким надовго. Адже саме з себе варто розC полягає конфлікт? починати пошук причини конфлікту, саме себе треба Якби люди не спілкувались: стримано чи нестримано, критикувати при виникненні сварки і, зрештою, саме етично чи неетично, толерантно чи своїми вчинками слід викорінювати не толерантно, конфлікти, проте, конфлікти із громадського спокою. Роздратованість були, є і будуть. Ось чому Ісус Христос наголошує на найчастіше провокує правильному ставленні до оточення: Очевидно, кожен із нас не раз був озлобленість у “Люби свого ближнього, як самого свідком викривленого ставлення до себе” (Мт. 22, 39); (Мт. 19, 18). ставленні до наN інших. Скажімо, про особу, з якою

вколишнього середоN маємо сьогодні зустрітися, чуємо Роздратованість найчастіше проC тільки з негативного боку. Це формує вокує озлобленість у ставленні до вища. Ми огризаємося, в нас упередження й недовіру до цієї навколишнього середовища. Ми відповідаємо зі злобою... людини. Остання, відчуваючи нашу огризаємося, відповідаємо зі злобою, настанову, відповідала нам “взаємC агресивно саме тому, що ми є поC ністю”. Отож, щораз більша взаємна упередженість дразненими. Святе Письмо завжди застерігає супроти породжує конфлікт. Такі ситуації дуже негативно відC такого ставлення до усього, що нас оточує: “Бо злоба гоC биваються на взаєминах священика та сотрудника, ще рить, як вогонь, пожирає тернину й будяччя, і палає по гірше на взаєминах священика та парафіян (зрештою, запустах лісу, і крутяться вверх стовпи диму...” (Іс. 9, 17). подібне явище спостерігається у всіх видах В одній із своїх книг психолог С. Шенкман дає такі взаємовідносин). Англійський поет Тейлор Г. одного поради щодо подолання агресивності: разу сказав: “Ніщо так не показує геніальності харакC —не залишатися наодинці зі своїми теру, як хороша поведінка у конфліктах, яких неприємностями. Розказати розумній, добрій та неможливо уникнути”. Аналогію та повне відобраC розсудливій людині. У важких ситуаціях дуже важливо ження типовохристиянського вирішення конфлікту відчути участь у твоїх справах іншої особи; ми зустрічаємо у Святому Письмі (Бт. 13, 7–9), коли виникла конфліктна ситуація між пастухами Аврама та пастухами Лота: “І сталася сварка поміж пастухами худоби Аврамової та поміж пастухами худоби Лотової. І промовив до Лота Аврам: Нехай сварки не буде між мною та між тобою, і поміж пастухами моїми та поміж пастухами твоїми, бо близька ми рідня. Хіба не ввесь Край перед обличчям твоїм? Відділися від мене! Коли підеш ліворуч, то я піду праворуч, а як ти праворуч, то 14

—вміти вчасно відірватися від своїх клопотів. Зайнятися будьCякою справою, що зацікавила; —не дозволяти собі роздратовуватися, озлоблюватися. Привчати себе у разі роздратування робити паузу і в той час осмислити ситуацію. Якщо є час, зайнятися важкою фізичною працею; —не бути впертим, не дозволяти собі на


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

покоління

№4 (61) липень−серпень 2003

“примхи”. Якщо питання не принципове, бажано поступитись. Розумна поступка викликає повагу; —неможливо бути досконалим у всьому й завC жди. Не варто бичувати себе, якщо щось не вийшло на високому рівні. Таланти й можливості кожного обмежені. Достатньо мати успіх в однійCдвох галузях, а все інше виконувати добросовісно; —не ставити надмірних вимог до навколишніх. Приймати людей такими, якими вони є. Не прагнути прирівняти їх до себе. Намагатися бачити в них лише позитивне, наголошувати саме на цьому. Зрештою, одна єгипетська мудрість гласить: “Наймудрішим вважається той, хто вміє підкоряти свої почуття волі розсудливості. Розгніватися може і дурень, і мудрець, проте дурень, засліплений гнівом, стає рабом свого гніву. Під впливом люті він сам не усвідомлює, що говорить, і всі його вчинки повертаються для нього злом”. Ніколи не варто поспішати із висновками, бо дуже ймовірно, що випливе помилка. Найчастіше помилки бувають невиправимими, хіба що загладжуваними. Неодноразово згадуваний у попередніх статтях педагог М. І. Станкін говорить про те, що конфлікт буває двояким: горизонтальний (між рівними) та вертикальний (між начальством та підлеглими). Як на мене, у сьогоднішC ньому світі ці два види конфліктів перехрестились між собою так, що утворився один — горизонтальноC вертикальний. Що він собою представляє? А те, що кожен намагається поставити себе на висоті й вимагає від інших визнання свого першенства. Коли ж цього не досягається — виникає конфлікт. Тепер застановімся на хилинку над тим, яким масштабним має бути регрес люського спілкування, якщо таких “високостей” декілька. Святе Письмо застерігає: “І понизиться гордість людини, й обнижена буде високість людей, і буде високим Сам тільки Господь того дня …” (Iс. 2, 17), “Гордість серця твого обманула тебе, що перебуваєш по щілинах скельC

них, у високім сидінні своїм, що говориш у серці своєму: “Хто скине на землю мене?” — говорить пророк (Авд. 1, 3). Соломон відверто та рішуче висловлює відразу до вивищення: “Страх Господній — лихе все ненавидіти: я ненавиджу пиху та гордість, і дорогу лиху та лукаві уста!” (Прип. 8, 13). Чи ж вони не є запорукою неправильного ставлення до проблеми. “Гнів — зброя безсилля”, — прийшла до висновку дочка графа Ростопчина, французька письменниця Софія Федорівна Растопчин. Важко не погодитись із цим, адже досвід це підтверджує. Інші два види конфлікту: діловий та особистісний. Перший з них дуже нетривкий, оскільки щойно вирішується проблема, як він гаситься. Здебільшого виражається у принципових суперечках. Другий, на відміну від попереднього, досить таки розтягнутий. Переважно він несе характер психологічної несумісності, коли різних осіб розмежовують неодинакові, деколи крайні зацікавлення, грубість у вчинках та поглядах, невихованість та інше. Німецький мислитель Жан Поль радить вирішувати конфліктну ситуацію наступним чином: “Говорять, що найкраще правило політики — не надто керувати. Це ж правило настільки ж підходить й для виховання і спілкування”. Правильне ставлення до себе і до своїх ближніх — ґарант доброго внутрішнього поступу. Чи не про це говорить Христос? Не варто критично підходити ні до світу, ні до інших осіб, оскільки в такому випадку до озлоблення, а звідси й до конфлікту — один крок. Якщо б ми частіше читали Святе Письмо, то раніше б виявили наше поневолення неправильним світосприйняттям: “Ось терпіння це вийC шло мені на добро, Ти стримав від гробу гниття мою душу, бо Ти кинув за спину Свою всі гріхи мої …” (Iс. 38, 17). “Бо як намножуються в нас терпіння Христові, так через Христа й потішення наше намножується” (ІІ Кор. 1, 5). “Отож, за блаженних ми маємо тих, хто витерпів. Ви чули про Йовове терпіння та бачили Господній кінець його, що вельми Господь милостивий та щедC рий” (Як. 5, 11). “Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю” (Євр. 10, 36). Чи ж не вистачить всіх цих арґументів, щоб переконатись у непомильності порад Святого Письма щодо всього, що стосується спасіння людини!? Та попри все факт залишається фактом: “Хто сидить, не спотиC кається; хто мовчить, не поC миляється”. У наступній завершальній статті про спілкування розглянемо тему внутрішнього співпережиття пробC лем свого ближнього. Далі буде... В’ячеслав БЛІХАР 15


покоління

Будьте як діти... “Господи, допоможи мені стати таким, яким я був колись, і пробач мені за те, яким я став сьогодні”. (із фільму “Відчайдушний”)

М

абуть, немає дитини, що б не мріяла скоріше вирости і стати дорослою, але чомусь майже кожен дорослий відчуває, що разом із дитинством втратив щось прекрасне. Кожна родина свого часу втішається радісним, безтурботним дитячим сміхомCщебетом. Одночасно кожна родина поCсвоєму намагається виховати, навчити власних дітей, щоб зробити їх готовими ввійти у доросле життя. Але інколи трапляється навпаки — своєю дитячою безпосередністю і наївністю діти самі багато чому можуть нас навчити... Сьогодні ми зрілі тілом і духом до дорослого життя, до його обов’язків, радощів і відповідальності, до усіх його проявів. Але Господь, також, каже: “Будьте як діти, таких бо Царство Боже” (пор. Мт. 18, 3; Мк. 18, 16; Лк. 10, 15). Як це — одночасно бути дорослим і дитиною? Чи це ознаC чає, що дорослий має стати слабоумним, як немовля? Чи ми маємо відповідати відомій народній приказці: “Високий, як тополя, а ...”? Звісно, ні! Подивімось на новонароджене немовля — як мало речей йому потрібно для щастя, для того, щоб на його крихітC ному личку з’явилась усмішка, що несе радість усій родині?! Тепла, сухості, їжі й присутності люблячих осіб — батьків — і це все! Але ось дитина росте, більше баC чить, чує, а відповідно — й більше бажає... І за цим забуває вже про ту радість, про ті блага родинного тепла, отчого дому, чистої постелі, готової звареної матір’ю їжі на столі... Хіба ці блага змінились за своєю суттю, хіба перестали приносити радість?!.. Чи, може, радше ми перестали їх помічати і за них бути комусь вдячними? Будьмо, як дитя, що радіє малому і за будьCяку дрібну приC ємність віддячується давцю своєю чистою недвозначною усмішкою, приносячи більшу радість оточуючим, аніж отримало, навчаючи нас самих радіти життю. “Будьте як діти”,— закликає Христос, а діти бачать все “в рожевих окулярах” — і хто сказав, що це погано! Хіба краще дивитись “всіх і вся” (і відповідно поводитись) на “всіх і вся” з так поширеної сьогодні “реалістичної” точки зору, коли фраза “ Я реаліст” звучить майже так само, як “Я песиміст”? Яку реальність ми захищаємо, відC стоюємо цією нашою позицією? “Будьте як діти”, — а діти неначе не зауважують зла навC коло них. Війна, пошесть, землетрус чи путчі, а діти — всюди діти, вони…бавляться! Знайдуть забавку в найC неймовірніших речах і місцях — у сірниках, камінцях, на стільчику чи з татовим гребінцем — усюди знайдуть нагоду для гри і веселощів! Вони неначе перетворюють світ у своєрідний Disney Land, у казку, у середовище для забав і радості, може, і наївно дитячої, але радості. Вони немовби перетворюють світ у дитячий “Рай”. Вони

16

дивляться на свою дитячу кімнату, рідне подвір’я біля будинку — і бачать його таким! Чому ж ми не можемо подивитись на світ, як діти? Ні, не поCдитячому, не зауC важуючи проблем, недоліків, вад і т. д., але “як діти”, тобто так, щоб вбачати у цьому світі спершу не його недоліки, вади, але його красу й радощі. Зупинитись і послухати спів такої простої й звичної нам синички, вдихнути зранку на повні груди і посмакувати чистим поC вітрям, із вдячністю матері чи дружині повільно, з насоC лодою, випити ранішнє горня кави або чаю, а не, обпіC каючи собі кип’ятком рота, залишити його недопитим, бо ми, начебто, “страшно” рвемось на навчання чи роботу… Як нам навчитись радіти життю як діти, як навчитись самим собі зробити рай на землі, як це роблять вони? Чи далі лише обмежуватимемось ностальгічними спогадами про щасливе безтурботне дитинство і з неохотою визнаC ватимемо сірість реальності?! “Царство Боже є між вами” (Лк. 17, 21), — каже Господь. Наш рай вже частково тут, лише треба його зауважити й розбудувати у своєму житті. Навчімось радіти життю, як діти, дякуючи Богові за кожну дрібну приємність, за кожну дрібничку, бо із малих дріб’язкових приємностей складається велике “щастя”, а не зауважуючи їх, саме наше життя стає дріб’язковим. Радість і щастя не прийдуть раптово і не вдарять нас, неначе обухом по голові: так раптово приC ходять хіба біда і горе. Радість і щастя вже подаровані нам Творцем, бо закладені Ним у нас ще при сотворенні світу: “І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре” (Бут. 1, 31). Це лише необхідно хотіти зауважити. Будьмо, як діти, щоб радіти царством земним і, прославC ляючи за це його Творця, зробитись здатними радіти й Царством Небесним. Володимир СТЕЦЬ


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (61) липень−серпень 2003

Про християнство нашого часу

П

ереходячи, а радше, пробігаючи з дня на день, крутячись у колесі безлічі нових вражень і можливостей, які надають нам засоби масової інформації, ІнтернетCмережа, ми маємо нагоду зроC бити наше земне життя дедалі цікавішим. Незважаючи на нелегку економічну ситуацію, для нас стають реальністю речі, немислимі ще 5–10 років тому: комп’ютер, мобільний телефон. Через якусь хвилину ми можемо дізнатися про те, що трапилося в найвідC даленішому куточку планети. Одним словом, за останні роки в нашому житті сталися, справді, глобальні зміни. Ми отримали (принаймні, так гадаємо) набагато більше можливостей провести наше життя приємно й цікаво. Із цього ми й користаємося, прагнучи отримаC ти від життя гострі й цікаві враження, адже “живемо лише раз”. Проте для нас, віруючих людей, залишається одне “але” — християнство. Якщо поглянути на все поверC хово — ніяких контраверсій начебто не виникає: що мені заваджає гарно й легко жити, та водночас бути християнином? Адже Бог нас любить і не хоче, щоб ми страждали. Тому ловімо мить і насолоджуймося. А дехто взагалі не буде говорити про насолоди, кажучи, що хоче просто “нормально” жити, мати свій будиC ночок, роботу, гроші... Що ж тут поганого? І що перешC коджає “законно” називати себе християнином. Тепер поглянемо, що нам каже Святе Письмо про життя Христового послідовника. Адже тількиCно розC горнувши сторінки Євангелія, знайдемо тут слова Христа: “Покайтесь, бо Небесне Царство близько” (Мт. 4, 17). Святе Письмо каже про “вузький шлях” і багато скорбот, які спіткають християC нина. Господь говорить про те, що всі мають брати свій хрест, слідуючи за Ним (див.: Мт. 10, 38). І ще багато інших, на перший погляд, “невтішних” речей пропонується нам. А одне з найцікавіших – що все наше життя має бути спрямоване на шукання Царства Небесного, а інше буде додаватися нам у міру необхідності. Подібними словаC ми пронизані й писання СвяC тих Отців, які закликають “відC дати кров, щоб прийняти Духа”. І навіть сучасніші подвижники, які б, здається, “мали розуміти”, що зараз інші часи, кажуть: “Допоки ми в цьому “тілі гріха”, а значить, і в цьому світі, до тих пір не припиниться аскетична боротьба із “законом гріха”,

дороговказ святості який діє у нашій плоті”. Ці слова схиархимандрита Софронія (+ 1993 р.) показують: основні засади християнства залишаються незмінними. Отож, баC чимо, хто з нас не ставить на перше місце Боже ЦарC ство, не бореться із собою, а шукає, щоб гарно й весеC ло прожити земне життя, той просто не є християниC ном у правдивому значенні цього слова! А який вихід знайшли ми? Опираючись на теперішню “макдональдську” культуру, скеровану на те, щоб усе швидко здобути і чим більше спожити, ми починаємо формувати “християнство”, зручне для нас, подаючи його як щось виключно легке. Спершу починаємо з різних послаблень і “поблажок”: людина шукає спосоC би, як “виконати обов’язок” (раз у рік висповідатися і т.д.), але водночас не “перетрудитися”. Проте залишаC ється пустий формалізм, традиція. Ми урочисто вінC чаємося (адже це можна гарно зняти на відеокамеру), приступаємо до хрещення (ну, так прийнято!), хороC нимося (треба ж “підстрахуватися”), навіть на Пасху та Різдво приходимо до храму, але цим й обмежуємося. Коли ж зробимо щось понад те, як, наприклад, ходимо кожної неділі до храму чи трохи постимо (до речі, піст теж часто розуміємо лише як утримання від м’яса та слухання музики, що є викривленим його розумінням), тоді вже з гордістю вважаємо себе чудовими христиC янами, перед якими Бог має великі зобов’язання. Але чи це правильно й чи такого християнства хоче Господь? Спробуймо знайти вихід із цієї ситуації. Адже виходить, що християнство ревниво спостерігає за людиною, і як тількиCно вона відчує хоча б маленьку “земну радість”, одразу погрожує їй пеклом. Ні, і ще раз ні! Просто християнство завжди наголошувало, а в наш час це особливо актуально, що наша правдива Вітчизна — не тут, що ми призначені для якоїсь вищої цілі. “Християнин покликаний являти лик Божий там, де сльози і горе, де нестаток і біда; він повинен бути

17


дороговказ святості богом для тих, хто загубив Бога. . .”. А це трапиться лише тоді, коли ми збагнемо, що наше щастя без ближC ніх не може бути повним, що тоді воно є самообманом. Звичайно, нелегко зрозуміти, як це можна бути нещасним без інших, коли я почуваю себе добре. Христос сказав: “Важко багатому ввійти в Царство Небесне”. І не тому, що багатство само по собі є злом, але тому, що людина тоді дуже легко забуває, що тут вона є “транзитом”, за словами Псалма, “сімдесят, а як при силі — вісімдесят років”. Тому ми можемо з іншого боку поглянути на економічну кризу, яка панує в нашій державі. Не кажучи, що вона є добром, але намагаюC чись зробити все, що в наших силах, для покращення ситуації, сприймаймо її як чудову нагоду не забути про те, що наше життя тут є тимчасовим. Але це все залишиться голою теорією й чимось незроC зумілим для нас, якщо ми не довіримося Христові. Якщо не намагатимемося відкривати й пізнавати Його. А тоді ми побачимо, що хоча це й нелегка праця, але вона принесе нам таку радість, яку не принесуть усі блага Вселеної. Ми будемо прагнути Його щораз більше й більше. Водночас, це не такий процес, у якому ми прагнемо Бога, а Він сидить десь далеко від нас. Навпаки, тількиCно ми виявимо бажання, Він одразу готовий прийти на допомогу і простягнути Свою руку. Від нас же необхідні: молитва, смирення, любов до інших. Здається, все просто, але й тут для нас виникають великі проблеми. Щодо молитви: багато хто приділяє їй більше чи менше часу, але ми часто не бачимо потреби в довших і частих молитвах. Адже молитва не приносить якоїсь негайної, видимої користі, як, наприклад, милостиня, коли ми нагодували когось, і він уже ситий і т. ін. Тут потрібно пам’ятати одне — молитва необхідна, на ній тримається, без перебільшення, все, хоча це й важко раціонально осмислити. Без неї ми нагадуватимемо павука, який сплів павутину, але потім забув, для чого тут одна нитка, яка не приносила ніякої користі, а просто проходила крізь усе павутиння. Проте, коли він обірвав її, то вся його мережа впала вниз, адже виявилося, що ця нитка дозволяла всій павутині існувати, утримувала її. Щодо смирення: ми часто запитуємо себе, до якої міри нам бути смиренними, адже тоді всі нам “вилізуть на гоC лову”. Але “смирення — це передусім пам’ять про Бога, відчуття Його присутності…”, та правдиве чуття міри, яке з’явиться у нас тоді, коли будемо молитися й любити ближніх. Отже, бачимо, що у християнстві все тісно пов’язане одне з одним і скероване до однієї мети — до Бога, в Котрому ми повністю можемо зреалізуватися. Тому не біймося, що християнство є чимось важким, адC же це не є просто “моральне вчення”. За ним стоїть реальна Сила, Яка готова в будьCякий момент допомогти нам. Ця сила — Триєдиний Бог. Отож, як співається в Літурґії Передосвячених Дарів, сміливо “приступімо і спробуймо, який добрий Господь”. І тоді християнство наших днів не буде для нас формальністю та мукою, а правдивим життєдайним джерелом і реальністю життя. Рясофор Миколай (ПИШКОВИЧ) 18

Екстрасенси, хто вони?

Х

оч як дивно, але сьогодні, у вік науковоC технічного прогресу й інформаційних технологій, люди дедалі частіше звертаються за допомогою не до лікарів або, як то вимагає ситуація, до священиків, а до ясновидців, віщунів, ворожок. ОстанC німи роками слова “екстрасенс”, “аура”, “біополе”, “карма” активно увійшли до нашого лексикону. Що ж до гороскопів, то практично кожне видання публікує “зоряний прогноз”. І більшість із нас чітко знає, під яким знаком Зодіаку народився, хто нам ідеально підходить для спільного життя, із ким не варто вести бізнес і в які дні краще не їздити у відрядження... Поклацайте кнопками ТВCпульта, і Ви побачите, що живете в країні, де, певне, люди тільки й роблять, що живуть відповідно до гороскопів Глоби, лікуються в різноманітних Стефаній, роблять корекцію карми в екстрасенсів... Газети рясніють дивовижними закликами. Ось свіжа реклама незабутнього “цілителя тисячоліття, народного цілителя СРСР, академіка” А. Чумака. “Цілитель тисячоліття”, зважаючи на все, тут облаштувався дуже добре, — із Росії його вигнали, і він знайшов затишне містечко в Україні. У тисячних залах відбуваються його “безплатні лекції” — із продажем зарядженої води, кремів, олії та солі. За 100 гривень продаються “чудодійні” відеокасети (індивідуально підзаряджені!), фотографії, плакати І знову доказами ефективності лікування служать наведені в рекламі листи від “зцілених” — сльозоточиві повісті про те, як під впливом касети зникли шуми в серці, минулися мастопатія та грижа, чоловіки кинули пити, у домі завелися гроші. Пiсля епохи державного атеїзму, коли люди були iзольованi вiд релiгiйного вчення i, перш за все, вiд християнської лiтератури, внаслiдок чого поширилося масове релiгiйне невiгластво, тепер на ґрунтi невiр’я виросли, як бур’яни, ворожба та iншi забобони. Як ставиться Церква до цих явищ? Питання це не просте. Адже за допомогою до ворожби часто звертаються не тiльки невiруючi, а й християни. Вiдповiдь мiститься у книзi Дiянь святих апостолiв, де описуються подiї, що вiдбулися в Ефесi. “Бог... творив немало чудес руками Павла, так що на хворих клали хустки i пояси з його тiла, i вони зцiлялися вiд хвороби, i злi духи виходили з них. Навiть деякi з мандрiвних юдейських заклинателiв почали призивати iм’я Господа Iсуса над тими, що мали злих духiв, говорячи: заклинаємо вас Iсусом, Якого Павло проповiдує. . . Але злий дух сказав у вiдповiдь: Iсуса знаю, i Павло менi вiдомий, а ви хто такi? I кинувся на них чоловiк, у якому був злий дух, i, подолавши їх, узяв над ними таку силу, що вони, нагими й зраненими, втекли з дому того. Це стало вiдомо всiм, хто жив в


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (61) липень−серпень 2003

дороговказ святості

Ефесi.. . А досить багато з тих, що займались чародiйством, зiбравши свої книги, спалили перед усiма” (Дiян.19, 11–19). Подiя, яка вiдбулася в Ефесi, говорить про те, що в тi часи люди теж вдавалися до ворожбицтва та чародiйства. Маги показували їм свою нiби надприродну силу. Але яка це була сила? Це була сила зла! Сила бiсiвська. Тому злий дух сказав: “Iсуса я знаю”. Сучаснi екстрасенси певною мiрою володiють силою лiкувати хвороби. Але ця сила не вiд Бога. Екстрасенси вiдводять людей вiд вiри в Бога i тим самим наносять шкоду душi. Преподобний Єфрем Сирiн говорить, що краще залишитися хворим, нiж для звiльнення вiд хвороби впасти в нечестя, удаватися до замовлянь. Демон, якщо i вилiкує, бiльше нашкодить, анiж принесе користi. Зробить користь тiлу, яке через деякий час все одно неодмiнно вмре i згниє, але нашкодить безсмертнiй душi. Якщо iнодi за допуском Божим i зцiлюють демони (через рiзного роду ворожбу), то таке зцiлення буває для випробування вiруючих: кому вони бiльше вiрять — Богові чи дияволові. Бог знає потреби вiруючих, але хоче, щоб вони навчилися не приймати вiд демонiв навiть зцiлення. Той же святий отець говорить: “Остерiгайтеся складати зiлля, ворожити, гадати, робити сховище (тобто — талiсман) або носити тi, що зробленi iншими: це не сховища, а кайдани”. А св. Iван Золотоустий навчає так: “Як торговцi неN вiльниками, пропонуючи маленьким дiтям пирiжки, солодкi фрукти i тому подiбне, часто ловлять їх такими приманками i позбавляють свободи i навiть самого життя, саме так i чародiї, обiцяючи вилiкувати хворобу, позбавляють людину спасiння душi”. Завдяки середньовічним віруванням і забобонам, які відродилися в останній час, сформувався цілий клас людей, що живуть на “прибутки від магії”. Зі сторінок газет і екранів телевізорів чаклуни й чарівники всіх мастей обіцяють нам вилікування від усіляких хвороб, вирішення проблем сімейних і в сфері бізнесу. За радянських часів найпоширенішими ворожками були циганки, які “працювали” в місцях великого скупчення люду. Буквально пронизуючи поглядом, скоромовкою обрушивши потік інформації на свою жертву, ворожки створювали навколо людини такі умови, що вона не встигала нічого зрозуміти. Їхні фокуси з голкою, яка чорніє в руках, яйцем, жовток якого обплутаний волоссям, мали переконати довірливих громадян, що це ознака причини. “Клієнти”, жахнувшись побаченого, добровільно розлучалися з грішми та золотими прикрасами, щоб позбутися причини. Досить добре обізнані у психології, циганки за виразом обличчя і зовнішнім виглядом людини точно визначали, що слід наворожити довірливому клієнтові. Весела, добре одягнена людина — щастя, успіх. Сумна, із середнім статком — прикрощі, проблеми. Циганське ворожіння побудоване на аксіомі, що людина мимоволі починає довіряти тому, хто прямо або побічно підтверджує її власні думки, зміцнюючи підозри чи, навпаки, впевненість у собі. Та час циганок минув, на зміну

їхнім стандартним варіаціям видурювання грошей прийшли екстрасенси, віщунки та ясновидиці. Сьогодні замість дзвінкого лементу на базарній площі: “Позолоти ручку, всю правду розкажу!” — з екранів телевізорів шановані Жанни, Нонни та Лялі, спадкові ворожки і єдині учениці Ванги, обіцяють позбавити нас усіляких прикрощів, повернути вкрадене щастя, приворожити кохану. За часів наших прабабусь ворожіння було модною розвагою, у наші дні віра у віщування і ворожбу сягнула свого апогею. Останнім часом ворожіння перетворилося з повального захоплення на масовий психоз. Люди стали вірити в різні пророцтва, розкуповують талісмани, складають індивідуальні гороскопи, звіряють кожен свій крок із порадами віщунів. Сучаснi чародiї ловлять у свої сiтi обiцянками не тiльки вилiкувати ту або iншу хворобу, але й провiстити майбутнє. Чимало людей спокушуються бажанням знати своє найближче майбутнє. З цiєю метою вони вдаються до ворожби, деякi викликають душi померлих. Чи можливо, з християнської точки зору, знати майбутнє комусь, крiм Бога? Якоюсь мiрою так, але за сприянням Божим. Про це є свiдчення у Святому Письмi. Коли ап. Павло був у Филипах, там зустрiлася йому служниця, яка була одержима духом вiщування. Цим вона приносила прибуток своїм господарям. Апостол Павло вигнав iз неї духа, i вона перестала пророкувати майбутнє (Дiї. 16, 16– 19). Звiдси можна зробити висновок: поCперше, люди можуть пророкувати майбутнє — окрiм одкровення Божого; поCдруге, джерелом пророцтва у такому випадку є злий дух. Коли дух виганяється з вiщуна, вiн у ту ж мить втрачає можливiсть прорiкати майбутнє. Чи ж може християнин звертатися до рiзних вiщунiв: ворожок, тих, якi викликають духiв, та iнших? 19


дороговказ святості Християнин не повинен удаватися за допомогою до вiщунiв. Св. Василiй Великий вчить: “Не цiкався про майбутнє, але з користю розпоряджайся теперiшнiм. Бо яка тобi користь передбачити велiння? Якщо майбутнє принесе тобi щось добре, то воно прийде, хоча ти i не знав ранiше. А якщо воно сумне, то для чого до строку мучитися скорботою?” Iнший святий отець з цього приводу говорить таке: “У плотолюбця в теперiшньому життi є бажання зазирнути в майбутнє, щоб уникнути бiд або досягнути бажаного. Для того, щоб люди не звертали погляд до Бога, сповнене обману демонське єство винайшло чимало засобiв взнати майбутнє: наприклад, ворожiння, тлумачення знамень, вiщування, викликання мертвих, карти i чимало iншого. I якщо якийC небудь спосiб передбачення визнаний iстинним, демон представляє його спокушуванiй людинi, як свiдчення правдивостi ворожiнь. Цим демон вiдводить людей вiд служiння Богові та примушує їх служити злим духам” (Григорій Ниський).

Приходити екстрасенсів до церкви змушує диявол, для того, щоб осквернити святиню, це дає йому велике заC доволення, оскільки, не будучи самому в змозі прийти до церкви, не маючи на це сили, він посилає в церкву людей, які йому служать. Відповідаючи на запитання, чому екстрасенси посилають людей нехрещених охрещуватися до церкви, слід сказати, що це відбувається зовсім не з тієї причини, що екстрасенси піклуються про спасіння людей і бажають їм вічного життя; просто з охрещеними, за їхніми словами, легше працювати. Справа в тому, що енергія екстрасенсів особиста, а при роботі із хворим, відбувається взаємодія; душа нехреC щеної людини широко відкрита для впливу нечистих духів, і існує велика небезпека натрапити на ці сили, а початковий екстрасенс до цього ще не готовий, він не вміє з ними “домовитися”, і тому посилають людей охреститися, оскільки при тайні Хрещення відбувається вигнання нечистих духів. Проте хреститися посилають людей початкові екстрасенси. Такі з них, як Кашпіровський, самі не хрещеC Екстрасенс, ворожка — ні і про хрещення нікого не питають. це злий демон, який Екстрасенс, ворожка — це злий демон, говорить через людей, який говорить через людей, які йому які йому служать. Цим служать. Цим вони намагається неймовiрне зробити вiрогiдним. вони намагається Людей неосвiчених вони примушують неймовiрне зробити дивуватися, вiрити, що кажуть правду.

Дехто з вас може спитати, якщо екстраC сенси пов’язані із демонськими силаC ми, то чому вони інколи ходять до церкви і посилають туди нехрещених людей для того, щоб ці охрестилися, а навіть самі екстрасенси причащаються у церкві. Багатьом віруючим довоC дилося бачити, як екстрасенси довгий вiрогiдним. Людей час стоять біля ікон й уважно вдивляC Найбільше, що мене особисто неC неосвiчених вони ються в ікону. Річ у тім, що в такий покоїть, це те, що засоби масової примушують спосіб вони намагаються підзаряC інформації майже щодня публікують дивуватися, вiрити, що дитися цією енергією, яка опромінює щоCнебудь “смажене” про майбутнє кажуть правду. ікону. Намолена ікона — це широке або віщування чергового провидця. відкрите вікно у інший світ. ПідійшовC З’явилася маса видань з ясновидіння ши до ікони, особливо чудотворної, ми та віщувань. І ці брошури й книжки реально відчуваємо присутність того, хто на ній розкуповуються з неймовірною швидкістю. Постійні зображений. Дивлячись на ікону, ми усією нашою стреси, невпевненість у завтрашньому дні, синдром хроC душою підносимося до першообразу, наша молитва нічної втоми призвели до того, що нещасні засмикані підноситься до престолу Вседержителя. Ми отримуємо люди бачать у ворожках, віщунках та ясновидцях виріC відповідь, наша молитва вислухана. шення усіх бід. Професія провісників сьогодні стала однією з найвигідніших, а кількість пацієнтів психіатC Вони, екстрасенси, стоять перед іконою й намагаються ричних клінік, які побували в руках магів і чаклунів, різко поглинути молитовну енергію, яка сконцентрована біля зросла за останні роки. Після відвідин ворожок люди, які ікони в результаті молитви перед нею тисяч вірних. вирізняються підвищеною чутливістю до навіювань, Іконі від цього гірше не стане, ані молитві віруючих біля можуть відчути деяке полегшення. Однак таке поліпC святої ікони це не пошкодить. Але подумайте, наскільки шення триває недовго, від тижня до кількох місяців, після слід бути нерозумним, щоб замість того, щоб спілкуC чого людині стає ще гірше, ніж було. Повторне відвідаC ватися з Богом, повзати під столом, збираючи крихти, ння ворожки вже не допоможе, і тоді коли вже ніхто не загублені гістьми, і не бути в стані підняти голову, щоб спроможний хворій людині допомогти, коли покладання насолодитися великим торжеством празнику. Люди дуже на допомогу ворожок, цілителів, екстрасенсів, часто помиляються, коли, бачачи екстрасенса чи залишаються марними, тоді людина звертається до Бога, народну цілительку з хрестиком на грудях, чи у руках, бо більше їй нема до кого звернутись, лише одна надія — вважають їх побожними християнами, які мають якийсь на Бога, адже правдиве щастя лише в Бозі, всі ми це дар від Бога. Насправді, екстрасенси, народні цілителі, знаємо, але не всі чомусь того прагнемо. У чому ворожки, дуже далекі від Христа, Його хресної дороги, причина? Причина в нас самих, у нашому прагненню покори, терпіння. Чи екстрасенси, ворожки, народні легкого життя, але справжня сила людини не є в тому, що цілителі можуть причащатися? Не тільки можуть, але й вона “має”, але в тому, чим вона є, її вартість — бути причащаються, проте не з метою покаяння і очищення, Божим сотворінням, об’єктом Його любові. не з метою отримання Христа Спасителя, щоб Його життя стало їхнім життям, а з метою отримання енергії. 20

Василь ПОПИК


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (61) липень−серпень 2003

Роль Церкви в житті держави

Ч

асто вірних хвилює питання: чи повинна Церква брати участь у політичному житті країни, чи має вона очолювати громадські рухи та генерувати певні соціальні ідеї? Подібні запитання набувають особливої гостроти під час соціального напруження та негараздів у суспільстві. Саме такий період переживає зараз Україна. З огляду на це, проблема ролі Церкви в житті нашої держави сьогодні є дуже актуальна.

Серед віруючих є два погляди на життя Церкви. З одноC го боку, воно сприймається як життя духовне. Це релігійне життя, що існує відокремлено від секуляC ризованого світу й постає неначе “світ у собі”. Люди втікають од зовнішніх проблем, занурюючись у власний світ духовних переживань, усамітнюючись із духовною книжкою чи на молитві, насолоджуючись “духовною їжею”. Це шлях зосередження в собі, метою якого є відновлення свого духовного світу та осягC нення духовної рівноваги для того, щоб могти належно зносити труднощі життя. З іншого боку, існує так звана позиція “активістів”. Тут віднайдення християнського життя сприймається як заклик до боC ротьби за краще життя світу та соціальну справедливість. З цієї точки зору християнство втратило світ через те, що втекло в релігію та дуC ховність і зрадило своїй головній меті — турбуватись про людину та її долю у світі. Така позиція спонукає Церкву включатись у вирішення соціальних, економічних, політичних та інших проблем, по суті, зводячи життя Церкви до місійноCгуманітарної діяльності (пор. з 1). Обидві позиції неприйнятні, хоча в кожній з них закладена доля істини. Нам добре відомий вислів “Віра без діл мертва”, але діла, де Бог відходить на другий план, стаючи, так би мовити, лише приводом для “більш серйозної діяльності”, є дорогою в нікуди. Спробуймо з’ясувати, чи Церква тільки тепер стала перед необхідністю розроблення соціальної доктрини та включення в політичні, законодавчі та інші державні процеси, чи, може, “нові знаки часу” щоразу ставлять вимоги до нових шляхів діяльності Церкви? Вивчаючи Святе Письмо, бачимо, що вже у Старому Завіті ставиться питання моральності вчинків людини, справедливості в міжособових стосунках, засуджуються вади, на які хворіє суспільство, осмислюється ціна праці та мудрість володарів. “Не затримуй добра від того, кому воно належить, коли рука твоя здоліє це зробити. Не кажи ближньому: “Йди геть, потім прийдеш, дам завтра”, — коли є у тебе щось. Не куй зла на твого ближнього, коли він з тобою перебуває у довір’ї” (Прип. 3, 27–29) . Ці теми

добрий пастир осмислюються і в Новому Завіті: “Кожна людина нехай кориться вищій владі. Нема бо влади, що не була б від Бога; і ті існуючі влади установлені Богом… Тож дайте кожному належне: кому податок — податок, кому мито — мито, кому острах — острах, кому честь — честь” (Рим. 13, 1–7) та “Коріться ради Господа кожній людській установі: чи то цареві, чи верховному володареві, чи то правителям ним посланим на кару лиходіям і похвалу доброчинцям” (І Пт. 2, 13–14). У творах Святих Отців теж знаходимо думки про державу та суспільство. Чи не про сьогоднішній день читаємо: “… Руйнуючи основи людської суспільності, радіють нахабні, створюючи свої партії, окремі організації, залежно від того, чи це їм подобається. А це постає тоді, коли ми покидаємо Тебе, джерело життя, що єси єдиний і правдивий Творець і Володар Всесвіту…”. Ці рядки св. Августин написав півтори тисячі років тому2. Луїджі Падовере у своїй статті “Соціальні аспекти у вченні Святих Отців” показує, що соціальні проблеми не були для Святих Отців чужою темою. Хоча слід зазначити, що соціальне вчення великих Отців ІV–V ст. перебувало, радше, на рівні стимулів та постанов, аніж на рівні конкретного пошуку способів вирішення соціальних проблем3. Але настав час, коли з теоретичної площини Церква перейшла у площину практичну. Колись єпископи Церкви зберігали статусCкво стосовно різних поC літичних режимів, але під час “третьої хвилі” демократизації у 70Cх – 80Cх рр. Церква відіграла свою важливу роль. Насамперед, у таких католицьких державах, як Португалія та Іспанія, де було скасовано диктаторський режим, Церква чітко висловлювала і пропагувала свою позицію у напрямку демократичC них змін. На Філіппінах у 1979 р. кардинал Сін виступив за скасування військового стану й оголоC шення нових виборів. Церква тут сміливо засуджувала репресії. Кардинал СанCПаоло (Бразилія) відмовився відслужити святкову Мессу з нагоди дня народження військового президента, засвідчивши цим свою громадську позицію. У Ґватемалі єпископи подали низку заяв з вимогою законодавчих змін. У Сальвадорі в 1977 р. архиєпископ Ромеро відмежувався від уряду. В Аргентині ситуація почала змінюватись після проголошення документа “Церква і національна спільнота”. У Чилі Церква стала центром моральної опозиції до деспотії узурпатора влади. Священиків та церковних діячів у Латинській Америці катували і навіть убивали, але Церква сказала своє авторитетне слово. Теоретичне осмислення цих процесів заклало основу для “богослов’я визволення”. Навіть в Кореї, де християни складають 25 % населення, у 1986—1987 рр. кардинал Кім виступив проти диктатури генерала Чон Ду Хвана й рішуче підтримав опозицію, що вимагала демократичних виборів (пор. 4). Звернім увагу також на Європу, зокрема на нашого найближчого сусіда — Польщу, де Церква в союзі з рухом “Солідарність” відіграла провідну роль у поваленні комуністичного режиму. У багатьох 21


добрий пастир наведених прикладах Папа Іван Павло ІІ підтримував і схвалював позицію Церков. Поштовхом до процесу демократизації стала позиція Ватикану, починаючи з енцикліки Лева VІІІ (1878— 1903) “Rerum Novarum”, що започаткувала соціальну тему. Усі наступники Святого Престолу після цього теж звертатимуться до цієї проблеми. Кульмінацією стала Душпастирська Конституція “Про Церкву в сучасному світі”, прийнята на ІІ Ватиканському Соборі, що “…є взірцевим систематичним викладом соціальної доктрини Католицької Церкви”5 У дев’яти розділах цього документа розглянуто такі теми: гідність людської особи, спільнота людей, людська діяльність у всесвіті, місія Церкви в сучасному світі, гідність шлюбу та родини, сприяння поступові та культурі, соціальноCекономічне життя, життя політичної спільноти, підтримка миру та спільнота народів6. На сьогодні Католицька Церква розробила соціальну доктрину, яка має добре опрацьоване теоретичне підґрунтя. Йозеф кардинал Ґьофнер так характеризує християнське суспільне вчення: “Це не збірка практичних вказівок для вирішення “соціального питання” і не вдалий підбір певних досягнень сучасної соціології, які придатні для християнського суспільного виховання. Це складова частина концепції християнського життя”7. Варто відзначити, що й в історії Української Церкви ми можемо знайти приклади активної економічної, політичної та законодавчої діяльності. Першою такою спробою стало пастирське послання “О квестії соціяльній”, написане митрополитом Андреєм Шептицьким в 1904 році8, в якому він розглянув питання соціального становища та принципів, якими має керуватися суспільство, реагуючи на певні громадські зміни. Митрополит активно критикував поширені тоді соціалістичні ідеї. У своїх працях та промовах він намагався висловити позицію Церкви щодо виC рішення різноманітних соціальних проблем. При цьому митрополит ніколи не ставав на бік якоїсь однієї політичної сили

22

й ніколи не брав участі у міжпартійних баталіях, заC вдяки чому стояв не на рівні, а вище партій, виступаючи часто єднаючою силою. Андрей ШепC тицький та інші священики були депутатами Сейму та брали активну участь у законодавчому процесі, особливо щодо земельного питання, реформи виC борчої системи, оплати найманої праці та розвитку освіти в Галичині. Турбувався владика й долею трудової еміґрації, підтримуючи з нею душпастирC ський зв’язок. Глава Церкви багато уваги приділяв також і питанням солідарності, подолання розколу серед клиру, діяв у напрямку реформування Церкви зсередини, борячись з нехтуванням духовенством своїми душпастирськими обов’язками заради маC теріальних вигод, перетворення духовних обов’язків у суто політичні справи та розпалення класових антагонізмів (пор. 9). Не менш важливим був і розC виток кооперативів та кредитних спілок, фермерських господарств, що підводили економічну основу для політичних реформ, в яких основною діяльною та організаційною силою стали священики10. Як бачимо, Церква здатна і мусить брати активну участь у політичному житті держави через вплив на формування законів, висловлюючи свою позицію проти зла, яке твориться, викриваючи аморальність тих чи інших явищ, які порушують природне право людини. Вона покликана стояти на охороні спраC ведливості й добра, керуючись тим розумінням, що людина створена на Образ Божий, відкуплена кров’ю Христа та покликана до вічної єдності з Богом. ЛюC дину не можна зводити до засобу державних, суспільних чи економічних процесів. Любов до Бога й до ближнього є найбільшими заповідями Нового Завіту. Христос спас усю людину у всіх її проявах, а отже, і в її взаємозв’язках з іншою людиною та суспільством.111 Із Божого благословення діяли пророки й царі Ізраїля, під натхненням Святого Духа творили Божу Волю учні Христа. Це забезпечувало зв’язок суспільства з Богом у громадських діях. І Боже благословення входило тоді у повсякденне життя, чого так бракує сучасному суспільству. Ми збираємо плоди відриву людей від Божої Благодаті. Закон у Старому Заповіті — це угода між людиною і Богом. Закон у сусC пільному значенні — це соціальна угода між людьми. Вносячи в це значення християнське розуміння, додаємо, що ця угода укладена на основі Божих заповідей. Отже, це угода між людьми, які паC м’ятають про Божу присутC ність. Тоді стає очевидною і роль Церкви у творенні законів. Адже кому, як не Церкві, нести Слово Боже, діяти згідно з ним та стояти на йоC го охороні. Бо там,


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

віра і наука

№4 (61) липень−серпень 2003

де немає присутності Бога, не може бути правдивого добра. Будьмо реалістами! Зрозуміло, що, з одного боку, для людей невіруючих подібні арґументи не є автоC ритетними, з другого — ми не збудуємо рай на землі, як це обіцяють сектанти, бо “ввесь світ лежить у злі” (І Ів. 5, 19), і ми всі чекаємо справедливого суду під час Другого пришестя Христа. Але при цьому Церква (маються на увазі всі її члени) не має права на безC діяльність та пасивне споглядання. Тому Церква має прагнути створити таке законодавче поле в державі, де її вірні могли б жити правдивим християнським життям, керуючись Божими принC ципами в побудові демократичного і справедливого суспільства, могли безперешкодно зреалізувати себе як християни. Щоб досягнути цієї мети, нашій Церкві необхідно ще багато чого зробити: сформулювати свою соціальну політику та визначити пріоритети, розпрацювати механізми участі в суспільному житті. Державні справи вимагають вийти поза межі як територіальні — регіональної Галицької чи ЗахідноC Української Церкви, так і національні, трансC формуючи розуміння мононаціональної Церкви в Церкву всіх громадян України. Існує потреба і в розC витку інформаційних структур, що покликані доносити до громадян позицію Церкви, формувати громадянські рухи, які б відстоювали загальнолюдські цінності і пропагували б християнський спосіб життя. Все, що робить добрий християнин, він робить із думкою про Бога і на Його славу. У нас є традиція просити благословення у священика перед будьCяким нашим починанням та освячувати плоди нашої праці. Творення законів має також освячуватись Церквою. А щоб це було можливо, Церква як об’єднання своїх вірних має брати участь у законотворчості. Це важливо для нашого існування, бо з освяченням речей вони виходять поза рамки просто земного буття, де вже з’являється невидимий зв’язок із Творцем. Олексій ГАВРІКОВ 1 Шмеман Олександр, протоієрей. За життя світу. — Львів: ЛБА, 2000. 2 Августин. Сповідь. Кн. 3. Гл. 8. — Київ: Основи, 1999 3 Ладоведе Луїджі. Соціальні аспекти у вченні Отців Церкви // Соціальна доктрина Церкви. — Львів: Свічадо, 1998. 4 Ґанінґтон Семюель П. Релігія і третя хвиля // Релігійні свободи і права людини. Т. 1 — Львів: Свічадо, 2000. 6 Документи ІІ Ватиканського Собору. — Львів: Свічадо, 1996. 7 Йозеф кардинал Ґьофнер. Християнське суспільне вчення. — Львів: Свічадо, 2002. 8 Шептицький Андрей. О квесції соціяльній. — Жовква, 1904. 9 Кравчук Андрій. Митрополит Андрей Шептицький та Іван Франко про соціальну християнську акцію// Соціальна доктрина Церкви. — Львів: Свічадо, 1998. 10 Ставченко Петро. Про кооперацію за кордоном і на Україні. — Фрайштадт, 1916.

Церква і культ Івана Франка До дня пам’яті Івана Франка

Щ

о превалювало у світогляді Івана Франка — примат матеріального над духовним чи навпаки? Яким було його ставлення до релігії, Церкви, особисті взаємини з кліром? Годі шукати серед дослідників (як за життя письменника, так і згодом) одностайності у відповіді на ці запитання, якщо, звісно, оминемо при цьому поC коління радянських франкознавців, для котрих аж донедавна, коли з’явилася низка цікавих студій про біблійні й євангельські мотиви у творчості поета, світоглядні аспекти його творчості, згадані проблеми були закриті для об’єктивного наукового осмислення, і Франко в літературі того часу однозначно оцінювавC ся як письменникCатеїст. Прикметно, що різні, нерідко полярні думки про реліC гійні погляди І. Франка (особисті та погляди на релігійні інституції), світоглядні підвалини його творчості висловлювали не тільки літературознавці, але й духовні особи, серед яких, до слова, в І. Франка було багато близьких знайомих. Згадаймо бодай Й. Застирця, ініціатора висунення І. Франка в 1915 р. на Нобелівську премію; В.Давидяка, за допомогою якого юний ФранкоCгімназист входив у літературне життя Львова та завдячуючи головно якому відбувся церковний похорон письменника; пароха з КривоC рівні О. Волянського: в його особі І. Франко, відC почиваючи на Гуцульщині, мав не лише інтеліґентC ного співбесідника, гостинного господаря (одного літа мешкав у Волянських), але також, як виявилося перегодом, чи не найкращого мемуариста зCпоміж багатьох авторів, що писали про перебування письменника в цих “українських Атенах” (В. Гнатюк). ЗCпосеред десятка імен сільських священиків, котрі охоче знайомили І.Франка зі скарбами книгозбірень монастирів і церковних архівів, радо гостили його (часто зі всією родиною) у своїх домівках під час літніх канікул, назвемо хоча б о. І. Кузіва з села ДидьоC ви, що на Турківщині, якого І. Франко, за спогадами сучасників, особливо цінив за гостинність та за прекрасний дар оповідання і який разом з І. Франком та О. Маковеєм був “пришпилений” до відомого судового процесу проти родинів Дегенів у 1889 р. ІзC поміж тих священиків, з якими І. Франка єднали спільні наукові інтереси, зокрема в царині етнографії, виділимо о. М. Зубрицького з бойківського села Мшанець. Віддаймо також належне тим духовним особам, які матеріально підтримували хворого письменника в його найтяжчі роки, зосібна, активно відгукнулися на листCобіжник Наукового товариства ім.Шевченка у 23


віра і наука Львові про допомогу І. Франкові в 1908 р., а також надC силали кошти на ювілейний дар письменникові в 1913 р. Зрештою, не забуваймо, що з родини свящеC ника походила “ніжна, мов лелія”, наречена поета О. Рошкевич, синами священиків було багато його шкільних приятелів. Однак звернімось трохи детальніше до рецепції І. Франка у студіях духовних осіб. За Г. Костельником, “Франко — раціоналіст, атеїст, матеріаліст. Він не тільки завзятий приклонник сього світогляду, але заC разом завзятий пропагатор, популяризатор”1. Сей поC ет мав душу, зломану болем невірства. Він сам се чув, розумів і казав, постійно вертаючи до Бога, щоб існуC вання його все перечити”, — акцентував на атеїстиC чній ідеології творчості І. Франка О. Назарук, додаючи при цьому, що “Церква все жаліла й жаліє, що той здібний поет і письменник підпав цілковито під вплив атеїстичної струї, яка в часах, коли він виростав, захоплювала майже всю інтеліґенцію Європи”2. Натомість Й. Застирець вважав, що Франкова віра в Бога має глибоке коріння в релігійному світобаченні українців як етносу. “. .. Ніколи не можу погодитися з гадкою, щоби великий чоловік, діяч або поет, який виріс у нашім народі, міг бути нерелігійним”3, — писав він, підкреслюючи, що особливо останні роки життя І. Франка мали виразні “признаки релігійC ності”4. Нарешті, без жодних застережень сприймав І. Франка як глибоко релігійного творця о. Є. Будилець:

24

“Франко — то наш галицький український Шевченко, рівно ж віруючий, рівно ж надіючись воскресення і ізCза сього ж рівно цілою душею люблячий свій народ. ..”5. Такий розмаїтий спектр оцінок в інтерпретації світогляду І. Франка зумовлений низкою причин різного характеру, зокрема тим, що проблема “І. ФранC ко і релігія” надто складна, у ній існують різні аспекти, абсолютизація яких нерідко давала арґументи для взаємно суперечливих висновків. Назвемо один із таких аспектів. У океані Франкової поезії могутніми валами здіймаються творіння, де “примат духовности поставлено над матеріалізмом, ідеальний світ вічного Бога окреслено з незвичайною філософськоCпсихоC логічною проникливістю, а культурне служіння своєму народові піднято на недосяжну височінь”6, водночас свого часу митець пережив і модне захоплення філософією позитивізму. Окрім того, до неоднозначного потрактування надаються також деякі моменти особистого життя пиC сьменника, зокрема питання сповіді. Прикметно, що для деяких сучасників І. Франка було цілком ясно, що розмову про сповідь І. Франка слід перевести з ідеологічної площини в царину психології.7 На тяжку хворобу як на причину відмови І. Франка від церковної сповіді покликався також В. Давидяк, парох СвятоCУспенської Церкви у Львові, умотивовуючи законність християнського похорону великого письменника. На руках у нього була лікарська посвідка про те, що І.Франко через хворобу останні дні свого життя “був не при тямі”8. До речі, о. ГалущинC ський, який приходив до І. Франка за день перед закінченням його земного життя, також звернув увагу на надто небезпечний стан здоров’я хворого під час його відвідин: “Застав я його дуже ослабленого і страшно терплячого. Його біль був не раз такий сильC ний, що хворий майже відходив від змисC лів…”9.Зрештою, о. Т. Галущинський у спогадах “Як то було зі сповіддю Івана Франка” писав, що він не вважав, що його зустріч з І. Франком 27 травня 1916 року була останньою — мав надію зустрітися з поетом ще наступного дня, після полудня. Однак було вже пізC но. О четвертій годині після полудня в неділю 28 травC ня 1916 р. І. Франка не стало. І ще одна грань проC блеми. Нерідко Франкова критика релігії як церковноC кастової організації, москвофільства окремих предC ставників духовенства, сприймалась його опонентами як загалом негація релігії, віри в Бога, заступала перед їхніми очима того Франка, який неодноразово деклаC рував, що радикали (до яких тривалий час належав і він), “ніколи не виступають і не виступали ані проти віри в Бога, ані проти жадної основи правдивої реC лігійности...”10. Крізь призму інтерпретації світогляду І. Франка церковні ієрархи оцінювали його значення для української нації, право претендувати на пошану всього народу — людей релігійних і тих, які сповідують атеїзм як філософську систему. “Світогляд


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (61) липень−серпень 2003

Івана Франка. Чи може християнський нарід приC йняти і ширити культ його? “ — під такою промоC вистою назвою вийшла 1926 р. у Філадельфії брошура О. Назарука. Проблема всенародного культу І. Франка актуалізуваC лася особливо під час відзначення ювілеїв письменC ника, причому з плином часом спостерігаємо еволюC цію духовенства щодо ставлення до постаті письменника. Так, у залі Поштового клубу у Львові, де в 1898 р. проходили ювілейні урочистості з нагоди 25Cріччя творчої праці І. Франка, клір репрезентували лише два священики — о. Балабан із Закарпаття та о. Волянський з Гуцульщини. Натомість чимало священиків взяло активну участь у святкуванні 40– літнього ювілею І.Франка. На початку 1913 р. отець О. Гарматій навіть звернувся через часопис “Діло” до української громади зі статтеюCзакликом “Як найкраще вшанувати ювілей Франка” (Діло, 22 січня 1913 року). Проти святкування ювілею письменника виступили лише окремі представники духовенства, зокрема о. М. Садовський11, але прикметно, що він одразу натрапив на рішучих опонентів, причому у своєму священичому стані на чи ненайнепримиренC ніших. Визнаючи І. Франка як одного з найвидатніших творців національного відродження, якого поC справжньому оцінять лише майбутні покоління, священики висловлювали шану письменникові, відвідуючи численні ювілейні концерти, маніфестації, академії. Один із сучасників письменника о. І. Німчук стверджував, що митрополит А. Шептицький також брав участь у відзначенні 40Cлітнього ювілею І. Франка, він “не тільки прийшов особисто віддати поклін Франкові на його ювілей в 1913 році у ВеликоC му театрі у Львові, але й під оплески присутніх впровадив його під руку на почесне місце”12. Про те ж саме згадував і Роман Чубатий: “Зала Оперного театру була виповнена вщерть, серед грімких оплесків у залу впровадив Івана Франка під руку блаженної пам’яті митрополит Андрей Шептицький і примістив його на почесному місці. Таким чином митрополит ШептицьC кий дав доказ великої пошани і признання ювілятові за його величезні заслуги, а посередньо немов п’ятC нував тих, що духово не були доросли до розуміння Франкових ідей”13. Однак тут, очевидно, треба зауважити, що в численній мемуарній літературі про святкування 40Cлітнього ювілею І. Франка не знайшлось додаткових підC тверджень факту присутності митрополита А. ШептиC цького на ювілеї І. Франка. Але збереглися інші документальні, дуже цінні джерела, свідчення ставлення митрополита А. Шептицького до І. Франка. Це його листування з єпископом з Філадельфії К. Богачевським щодо відзначення 10Cліття від дня смерті письменника. Єпископ К. Богачевський, забоC ронивши духовенству та загалу вірних своєї єпархії брати участь у відзначенні десятиріччя з дня смерті письменника, звернувся з просьбою до митрополита

віра і наука “видати духовенству заборону участі в “культі” Франка у дієцезії Вашої Ексцеленції”. Відповідь митрополита А. Шептицького є дуже промовистою з огляду на виC знання ним заслуг І. Франка для всієї української нації, глибини розуміння багатовимірності його феномена: “На загальне викорінення слави І. Франка в нашім народі не може бути надій для того, що жиємо в такім віці, коли народи хваляться своєю “аристократією духа” як своєю силою і іспитом зрілости [. ..]. Польський поет Jan Kasprowicz нічим не був ліпший від Франка під оглядом релігії, а все ж таки по його смерти навіть єзуїтський “Przegld Powszechny” оголосив збірку на “Dom literacki im. Jana Kasprowicza”. Хоч у поляків немало славних письменC ників, і католики в них легше могли би собі вибирати “великанів”, як наш нарід”, — розмірковував світлий митрополит. І насамкінець, ще один погляд митроC полита Андрея Шептицького на І. Франка дозволимо собі тут навести: “. . . В творчости Франка атеїзм і матеріалізм займає тільки незначне спорадичне місце, а головне місце займають посередньо чи безпосередньо національні і патріотичні теми”14. Ярослава Мельник 1Костельник Г. Ломання душ. — Львів, 1923. — С.70. 2Назарук О. Світогляд Івана Франка: Чи може християнський нарід прийняти й ширити культ його. — Філадельфія, 1926. — С.27. 3Застирець Й. Зі споминів про І. Франка (про його релігійність). — Відень, 1915. — С. 14. 4Застирець Й. З моїх споминів про великого поета (Дещо про релігійність І. Франка) //Життя і знання.— 1936. — Ч.5. — 133. 5Будилець Є. Ще до ювілею дCра І. Франка і до перепалки о.Садовського проти І.Франка і о. Гарматія / / Центральний державний історичний архів України у Львові. — Ф.779. — Оп. 1. — Спр. 84. 6Гаєвський С. Франків “Мойсей”: Розвідка і текст поеми. — Корнберг (Німеччина), 1948. — С.3. 7Див.: Грозикова О. Останні дні Франка // Українські вісти. — 1936. — Ч.124. — 1 липня. 8Лікарська довідка про стан здоров’я І.Франка, як і деякі інші документи, що стосуються організації похорону письменника, зберігаються у Львівському літературноCмеморіальному музеї Івана Франка. 9Галущинський Т. Як то було зі сповіддю Івана Франка // Нова Зоря. — 1932. — 4 серпня. 10Франко І. Зібр. Творів: У 50Cти томах. — Київ, 1981. — Т.45. — С.270 11Садовський М. Християнське становище в справі ювілею Ів.Франка. — Жовква, 1913.12 Шлях перемоги (Лондон). — 1966. — 24 квітня.— Ч.17. 13 Чубатий Р. Спогади про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. — Львів, 1997. — С.534 14Шептицький А. Лист до К.Богачевського від 24 [грудня] 1926 р. //ЦДІА України у Львові. — Ф.404. — Оп.1. —пр.49. 25


простір спілкування

Сім’я — погляд сучасності “Найпрекрасніша річ, котру можна пізнати – це любов: любити і бути любленим у відповідь.” (Крістіан “Molin rouge”)

C

учасне суспільство ставить людину перед викC ликом десакралізації. Переорієнтація у цінноC стях відбувається на корись секулярного сприйC няття дійсності. Цей процес заторкує майже всі сфери життя людини сьогодні Християнське розуміння сім’ї також наражається на небезпеку неправильного трактування. Для того, щоб дізнатись яке саме розуміння сім’ї побутує у сучасному суспільстві та що в даній ситуації пропонує Церква, заохочую розглянути кілька думок з цього приводу. Ми, також, намагатимемося поглянути на різні аспекти розуміння поняття родини.

Родина — це спільнота людей, що живуть разом. Але для успішного сімейного життя потрібна гармонія між батьками. Це необхідно для того, щоб діти росли здоровими психологічно, відчуваючи родинну стаC більність. Я вважаю, що сім’я без дітей — це сім’я неповноцінна. Найгірше, коли самі батьки вирішують не мати дітей, позбавляючи свою сім’ю продовження роду, обгрунтовуючи це фінансовими проблемами. Основою сім’ї має бути кохання, це коли дві людини відчувають, що одна без одної не можуть жити. Це основа для створення сім’ї, в якій можна разом виріC шувати проблеми. Людина позбувається багатьох проблем, а якщо не позбувається, то ділиться ними з .У ніверситет Львівська сім’єю. (Данило Фай. Студент Студент.У .Університет Політехніка. 4Cкурс). Церковний шлюб — це затвердження твого рішення одружитися перед Богом. Він підносить його неначе на вищий рівень. Я передбачаю, що шлюб можна роC зірвати. Церква на це не дозволяє — я вважаю, що це її недолік. Мої батьки прожили 25 років разом і нещоC давно розійшлись. Я думаю що немає нічого вічного, навіть в сімейному житті. (Сергій Нестеренко. Студент.) “Церква під Таїнством шлюбу розуміє союз чоловіка і жінки, що завдяки гармонійно поєднаним “я” і “ти” можуть створити спільне “ми”, в якому двоє стають одним. Двоє, складаючи присягу перед Богом, обіцяють не тільки, що житимуть в мирі і реалізоC вуватимуть свої плани, а й те, що будуть втілювати в життя покликання християнського шлюбу. На жаль, у свідомості деяких людей Таїнство шлюбу зведене до простого узаконення статевих відносин. Насправді 26

шлюб — це покликання Бога до спасіння і гармонії. (єромонах студійського уставу Віктор Мандро) Чи можна прожити з одною і тією ж людиною багато років? Справжнє кохання може бути лише з людиною, з якою найкраще проводити час, з якою не буває нудно, і яка б ніколи не набридла. Ідеальний партнер на мою думC ку має заробляти багато грошей, приносити сніданок у ліжко, будити трояндами, міцною кавою та дякувати за проведену ніч. Такий партнер не може набриднути адже обоє мусять вносити в сім’ю нові ідеї та експериC менти. Сім’я не може вбити кохання, а навпаки — поC силює його. Велике кохання не стає буденним. Кожен день дарує нові радості та несподіванки. Я вважаю, що людина мусить одружуватися у зрілому віці, коли вона може відрізнити захоплення від коC хання. (Оксана і Олена. Студенти.) Ідеальних шлюбів не буває, час показує скільки можна жити разом, нічого вічного немає, навіть шлюбу. (Сергій Нестеренко. Студент.) Ми не є константа, стала і незмінна особистість, ми постійно стаємось і наша особа є динамічною, за слоC вами апостола Павла; “Із сили в силу”, ми входимо в глибшу форму пережиття своєї самосвідомості. АпосC тол Павло, пояснюючи Тайну Подружжя, говорить, що двоє стають одним і це одне є новим творінням. Яке не “є” а відбувається. Цей союз не може бути ані розірC ваним, ані переінакшеним. Бо побудову життя у шлюбі можна порівняти із побудовою будинку. Спочатку, скажімо, будується дім із круглими вежами і на його фундаменті не можна продовжити побудову без веж або з квадратними вежами. Це вже не буде той самий будинок. Ми пересвідчуємось, що ми є сильно зв’язаC ними з минулим. Вчорашній день є фундаментом сьогоднішнього, а сьогоднішній є фундаментом завтрашнього. Розглянемо це на прикладі: конкретний наречений чи наречена не можуть бути однаково щасливими з другим чи п’ятим партнером, тому, що це не буде та сама, єдина особа, це не буде те саме вхоC дження у щастя і будова свого життя та власної особисC тості. Також, доведено, що кожну подію, яку ми переживаємо як особа всіма своїми силами, має великий вплив на нас. Статеве співжиття — це момент в якому задіяна ціла особистість. Дехто каже, що можна все забути і почати спочатку. Сексологи стверджують, що 5C6 досвідів статевого життя дорівнює тому, що людина була п’ять – шість разів заміжня або одружена. Тобто, що вона почала будувати себе із вежами, спочатку з тоншими стінами, потім — з товщими. Внаслідок цього виходить не гармонійна особистість, а мішанина. (єромонах студійського уставу Віктор Мандро)

Полігамія Свята Тайна Подружжя має у своїй матерії любов, яка


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

простір спілкування

№4 (61) липень−серпень 2003

претендує на виключність. Досі немає абсолютного визначення чим є любов, віра або надія. Існують, натомість визначення, які компоненти необхідні для цих виняткових станів. Але не окреслити того, чим є любов. Полігамія не може бути повноцінним шлюбC ним устроєм, бо, кажучи умовно – чоловік одній дружині посвячується на п’ятдесят відсотків, іншій — вже на двадцять відсотків і т. д. З християнської точки зору, у такому устрої ламається в своїй основі об’явлення про людину – те, що кожна особа є неC повторною і має гідність, яку будує протягом свого життя. Християни мають за модель моногамний зв’язок. Полігамні відносини нищать гідність людини під оглядом того, що кожна людина, віддаючись у любові повністю, мала б право одержати те ж саме у відповідь. Такий устрій супроводжується ризиком трактування іншої людини як предмету, середника до щастя, комфорту, розкоші. Наречені одне для одного не є цілим світом, а частиC ною світу, не є Богом, а дорогою до Бога. Якщо припустити, що жінка для чоловіка є дорогою до Бога: як п’ятьма дорогами йти одночасно? (єромонах студійського уставу Віктор Мандро Мандро)

Полігамія у Старому Завіті Мимохіть напрошується питання: як же тоді пояснити старозавітній полігамний устрій? Це пояснює Сам Христос, коли відповідає на закиди фарисеїв щодо розвідного листа для того, щоб відпусукати жінку (Мт 19, 7). “Каже їм: Мойсей через вашу жорстокість дозволив вам відпускати своїх жінок, але спочатку так не було. Кажу ж вам, що хто

лиш відпустить свою жінку, за винятком причини розпусти, і одружується з іншою, чинить перелюб, [і хто ожениться з відпущеною, чинить перелюб].” (Мт 19. 8–9). Ізраїльський народ жив у сфері впливу різних традицій, які іноді поглинали своєю потужністю культурну традицію ізраїльтян. Тому Мойсей був змушений “через жорстокість сердець” шукати певний компроміс. (єромонах студійського уставу Віктор Мандро)

Одностатеві шлюби Якщо існує одностатеве кохання, чому б не існувати одностатевим шлюбам? (Данило Фай. Студент. Університет Львівська Політехніка. 4Nкурс). Одностатевий шлюб, взагалі не шлюб, а збочення. Кохання може бути лише до протилежної статті. Навіть коли вони всиновлять дитину, вона буде не їхньою, не буде наслідком кохання. Такі люди часто плутають кохання з великою дружбою. Може колись вони були ображенні протилежною статтю і це на них відбилося у такий спосіб. Часто лесбіянками стають дівчата, ображені чоловіками, вони не хочуть укладати традиційні подружжя, бо вони розчарованні в чоловічій статі. (Оксана і Олена. Студенти.) Учительський уряд Церкви, спираючиь на Новозавітнє передання, базує на словах апостола Павла вчення про те, що зв’язок чоловіка з чоловіком і жінки з жінкою є важким гріхом і має назву гріха содомського. Ця поведінка, що кличе про пімсту до неба, бо вона б’є у гідність Творця. Такий зв’язок відкидає задум Бога, що створив чоловіка і жінку для статевої співдії, народC ження дітей і взаємC ної гармонії. Люди, які вирішили жити в одностатевому зв’язC ку, просто втікають від себе і від того, що вони мали б реалізоC вувати у своєму житC ті, спираючись на голод своїх пожаC дань, а не на те, що Бог вклав у їхню природу. (єромонах студійського уставу Віктор Мандро)

Цілі у подружжі Церква вчить, що подружжя має дві цілі: взаємне добро подругів і народC ження та виховання дітей. Кожне подружC жя є святе і чисте, навіть якщо діти не 27


простір спілкування народжуються, але не народжуються не через те, що так захотіли батьки, а тому, що певним людям не дано природнього дару батьківства і материнства. (єромонах студійського уставу Віктор Мандро)

Контрацепція Проблема контрацепції – це не так проблема вчинку або використання середників, як проблема розуміння гідності і святості особи. Двадцяте століття підкреслює величезну гідність особи. Це добре, бо ми дивимося один на одного вже не як на предмет чи представника касти, а як на особу. Ідеї матеріалізму, ідеї крайнього гуманізму ввели людину в іншу крайність. Я є Альфа і Омега, центр всього, я сам маю вирішувати ким стаC вати, в яке щастя входити як жити. Але придивившись до самого себе, можна помітити, що це неправильно, адже самі в собі ми життя не маємо. Всю енергію ми черпаємо ззовні: мусимо їсти, пити, одягатися. ДуC ховну силу також отримуємо ззовні — від Бога. Коли людина усвідомлює, що життя — це дар, яким я коC ристуюся, а не паную над ним, то починаєш розуміC ти, що життя іншої особи,тобто дитини, яка зачинється чи яка може зачатися, – це не предмет для маніпуляцій і не моя властивість. Люди засуджують смертну кару чи самогубство, бо розуміють, що дар життя не є їхньою власністю. Так само і дар чеснотC ливості, святості і дар народжувати не має коренів тільки у самому подружжі. (єромонах студійського уставу Віктор Мандро)

Інші розуміння родини Моя родина — це ті люди, які розуміють ситуацію в якій ми живемо. Ми можемо разом малювати, реставрувати ікони, можемо мати серйозні суперечки на рівні родини. Коли людині погано — вона йде до своєї родини. Існують друзі, але є і люди ближчі, яких можна назвати своєю родиною, наприклад моїх колег з музею “Дрогобиччина” я можу назвати своює родиною. Звичайно, в родині не обходиться без сварок. Як не дивно така родина не є якимось спорідненням на професійно–мистецькому рівні. Бо, наприклад, ми не можемо любити маму на проC фесійноCмистецькому рівні. Церкву я важаю великою християнською родиною. Для мене існує лише Церква з великої букви. Люди, що не розуміють суті цього, діляться на конфесії. Коли люди говорять, що лише їхня конфесія є правильною — на цьому закінчується родина. У Церкві ми звеC ртаємося: брате, сестро, отче. Це суто сімейні звертанC ня. Священик допомагає людині іти до Бога, як дітям допомагає батько. Як батько в сім’ї є запорукою стабільності, так і в Церкві молитва відбувається з отцем. Перша в житті моя ікона була “Пресвята РодиC на”. (Лев Скоп. Викладач Львівської Академії Мистецтв). Я вважаю, що моя родина дуже велика: я маю батьків, братів, сестру, і маю ще одну родину – це сестри– 28

монахині, з якими я живу, це моя велика родина. Також, я можу сказати, що моя родина це Академія Мистецтв, в якій я вчусь, де я проводжу більшість часу. Приходячи сюди, я відчуваю себе як вдома. У монашій родині, подібно як і в будь–якій іншій, є мати — це наC ша сестра провінційна настоятелька, яка опікується нами, тими, що називаються навзаєм сестрами. Як кожна дівчина, виходячи заміж, залишає родину і створює свою сім’ю, так само і я, прийшовши в монастир, знайшла нову сім’ю. Я б хотіла побажати кожному, щоб там, де працює, вчиться, перебуває — зміг знайти те глибоке тепло і почувався як в родині. (сестра Дам’яна Іванець СНДМ). Організація “Родина” – це група людей, завданням яких є опіка та допомога дітям. Члени організації працюють у сиротинцях та інтернатах. Так вони реалізовують заповідь Господню Любові до ближнього. Організація створювалась суто для подружніх пар. Зараз ця мета повністю реалізовується, що видно із зросту кількості подружніх пар. Усюди, куди приC ходить “Родина” поширюється родиний дух. Коли ти приходиш на цю організацію, ти вже не хочеш нікуди йти звідти і відчуваєш, що ти прийшов додому. (Надія Окопна. Роман Побережний. Християнська Молодіжна Організація “Родина”) Інтерв’ю підготував Олег КРАВЧУК


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (61) липень−серпень 2003

біблія

Про Псалом 118

Розглядаючи гармонію букв, о. Крип’якевич вказує на двадцять дві “восьмеричні” строфи, що слідують за двадцять двома буквами єврейського алфавіту. ВодноC час кожна строфа складена з восьми рівних стихів, згідно з вісьмома струнами давньої єврейської арфи, молитовному житті стародавнього єврейського що представляє неначе музикальну октаву. А кожний народу чільне місце посідали Псалми. Прийнята псалмовий стих у строфі, що починається із тієї самої у Христовій Церкві традиція читання псалмів букви, містить по вісім таких букв у кожній строфі, є духовною скарбницею, яка збагачує християн своєю наприклад, вісім разів зустрічається буква “Алеф” глибокою життєдайною силою та струменіє з правC (перша буква єврейського алфавіту) у одній строфі, дивого досвіду пережиття Божої присутності в людC також вісім разів буква “Бет” (друга буква цього ж ському серці. Тому, гадаю, розгляд статті отця П. КриC алфавіту) у другій строфі і т. д. З цього можна зробити п’якевича про 118 (або 119 за єврейським численням) висновок, що цей псалом є “восьмеричним” повтоC псалом буде цікавим1. ренням усього єврейського алфавіту. Така довершена Зосередженість автора статті саме на цьому псалмі форма дає можливість побачити в оригінальному не випадкова. Відомо, що 118 (119) Псалом зCпоміж варіанті, беручи до уваги увесь текст, довгу і широку усіх псалмів є найдовшим, він містить аж 176 стихів. колону, по правому боці котрої — численні “восьмеC Водночас він є чи не найбільш ричні” рядки з різних букв, “неначе вживаним псалмом у Церкві, входить Поряд із майстерністю рядки різноцвітних коралів, наниC до різних видів християнських заних на нитку”. Це також дає можC внутрішньої побудови богослужень. Авторство 118 (119) ливість зауважити виражену внутC псалма 118 (119), слід псалма достеменно невідомо. рішню форму псалма — “восьмеричC відзначити і велич Більшість дослідницьких версій ний” алфавітний акростих. приписують його царю Давиду (св. закладеної в ньому ідеї. Стосовно вираженої гармонії слів, за Амврозій) або часу Вавилонської Звертаючи увагу на загальною думкою дослідників, неволі (Оріген), чи навіть пророкові Псалом 118 (119) є суцільним просC провідну думку чи хід Даниїлу (св. Климент). Вважається, лавленням Божого Закону, адже тут мислення у всіх що цей псалом був призначений для кожний без винятку стих містить строфах, можна подорожуючих або для молоді, осC згадку про Нього. Для цього викорисC кільки тут особливо наголошується також виявити у тані чисельні синоніми слова “ЗаC на значенні та важливості “Закону”. кожній із них відмінну кон”: заповіді, постанови, свідоцтва,

У

Цей псалом тішився особливою уваC та інші. Так, у кожній строфі повC від інших гою в багатьох Отців Церкви. ЗокреC лейтмотивну ідею. Для торюється вісім разів слово “Закон ма, св. Августин та св. Амврозій вбаC Божий”, але кожного разу в інший усвідомлення основних чали в ньому збірку всіх моральноC синонімічний спосіб. А оскільки думок творцяNукладача у строфі є вісім стихів, то знахоC етичних норм та правил із цілого псалма о. Крип’якевич Святого Письма. Вони наголошували, диться і вісім синонімів. Саме розміC як зазначає о. П. Крип’якевич, що “саC щення восьми синонімів у строфах є пропонує розглянути ма по собі його (псалма) багатослівC не однаковим, так що серед усіх двадC ідейне спрямування ність, величавість, яскравість і глибиC цяти двох строф псалма немає жодC кожної строфи на (чим він відкритіший, тим глибC ного послідовного повторення сиC зокрема. ший), немовби доводить цілком очеC нонімів. На думку автора статті, це не видним арґументом, якою є велич, випадково, оскільки в цьому проC святість, розсудливість і доброта його автора, тобто, являється “високий сенс артистичності…, адже в Святого Духа (згідно зі св. Амврозієм)”. такому безладі розкидані і зірки на небі”. Краса та велич такого укладу полягає у виявленні багатства і Поряд із яскравим наголосом на провід Святого Духа величі як кожної зокрема строфи, так і всієї цілості у згаданім псалмі привертають увагу його артистичC псалма в його єдності та різноманітності. ні якості: динамічність, майстерна віршова форма — акростих (як і ще шість псалмів у Святому Письмі), що полягає в укладенні тексту згідно з єврейським алфавітом. Власне, на артистичній красі цього псалма о. Крип’якевич особливо наголошує, зокрема звертає увагу на наявність тут великої кількості синонімів до Божого Закону, а також на гармонійний плині псалма. Виявляючи цю величну гармонію псалма у троякому вигляді, автор статті розглядає детальніше кожний із них зокрема, а саме: гармонію букв та чисел, гармонію слів та гармонію ідеї.

Поряд із майстерністю внутрішньої побудови псалма 118 (119), слід відзначити і велич закладеної в ньому ідеї. Звертаючи увагу на провідну думку чи хід мислення у всіх строфах, можна також виявити у кожній із них відмінну від інших лейтмотивну ідею. Для усвідомлення основних думок творцяCукладача псалма о. Крип’якевич пропонує розглянути ідейне спрямування кожної строфи зокрема. При цьому він вказує на своє суб’єктивне особистісне сприйняття тексту. Так, у Першій (1–8 стихи) строфі представлено 29


біблія молоду особу, яка ще далеко від розуміння суті Божого Закону, але котра прагне та потребує Його. Це можна виразити як “зітхання до Закону”. Другу строфу (9–16 стиC хи) автор статті визначає як “ПоC станова звернення до Закону”, прохання про ласку його розумінC ня і навчання з Божою допомогою. Третя строфа (17–24 стихи) відC криває стан душі творця псалма, який виявляє перед Богом свою “нікчемність”, свій жалюгідний стан та свою неспроможність зараC дити цьому. І вже четверта строфа представляє цю неміч (27–32 стиC хи), яку щиро сповідує псалмоC півець Богові. Після такого виявлC ення свого стану та почуттів слідує (33–40 стихи) “прохання до Бога про ласку просвічення у Законі” — у П’ятій строфі. “Прохання про спасіння від зла” (41–48 стихи) характеризує Шосту строфу. А за вислухання і поміч псалмопівець обіцяє хвалити Бога та дотримуватись Закону. Із цього слідує, що Божа ласка зсилається і просвічує, задовільняючи перше прошення. Однак щодо спасіння від зла, то тут необхідним є зусилля самого бажаючого, аби з допоC могою благодаті Божої подолати сили зла. А тому, наділений Богом ласкою просвічення, псалмопівець далі промовляє, висловлюючи власну науку.

Третє розважання (Чотирнадцята строфа) представляє “Закон як світильник” (105–112 стихи), який охороC няє та застерігає від упадку. Цей образ наводить на думку про зрілість та утвердження в Законі автора псалма, що спонукає його не мовчати, ставати в “ОпоC зицію проти беззаконних” (113–120 стихи), що є проC відною думкою П’ятнадцятої строфи, основний нагоC лос у якій ставиться на беззастережному упованні на Закон Божий. За цим слідує наступна строфа як “чинний виступ проти 118 (119) Псалом зN беззаконних” (121–218 стихи), де У Сьомій строфі наголошується на поміж усіх псалмів є стверджується про потребу поборенC “пам’ять Закону” (49–56 стихи), поC найдовшим, він ня беззаконня, чинення справедC стійну думку про Нього як найперше містить аж 176 ливості і добрих діл, які ведуть до розважання. Восьма строфа подає ширення Божої благодаті, що проC стихів. Водночас він є роздуми про “Закон як власну частку” являє себе у “яснішому об’явленні (57–64 стихи), наголошується на ЗаC чи не найбільш Закону Божого” (129–136 стихи), коні, як чомусь властивому й невідC вживаним псалмом у повнішому просвіченні щоCдо Божих дільному від людського існування, від Церкві, входить до правд, які дають певне самого життя. А Дев’ята строфа (65–72 різних видів пізнання раніш закритих і незроC стихи) висловлює “Благість Закону” зумілих речей у Божому премудрому християнських як щось приємне, радісне і потрібне Законі. І це приводить автора псалма для життя, хоча кінець і виражає все богослужень. до сліз від його попереднього гріC той же пригнічений стан попередніх ховного стану духовного затемнення. строф. І в цьому стані ще палкішим звучить прохання до Бога про поміч, що і предC Вісімнадцята строфа (137–144 стихи) визнає ставлено у Десятій строфі, як “прохання про проC “Справедливість Господню”, як усвідомлення свого свічення і утвердження в Законі” (73–80 стихи). нікчемного стану та правдивості Господніх заповідей. А Одинадцята строфа виражає “прохання про визвоC І це викликає ще палкіше взивання. Так, на думку отця лення від зла” (81–88 стихи). Та й тепер, як і у попеC Петра Крип’якевича, саме “взивання до Бога” є редніх двох проханнях, вислуханим стає лише перше. провідною ідеєю Дев’ятнадцятої строфи (145–152 Після цього слідують три розважання про Закон, які згідно з наступною строфою (89–96 стихи) о. Крип’яC кевич називає “Віковічність Закону”, наголошуючи на його постійну значимість та актуальність. У другому розважанні (Тринадцята строфа) йдеться про “НадC звичайність Закону”, захоплення і зачудування ним. 30

стихи), в якій міститься найвиразніший заклик до Бога, звернення до Нього. А наступна строфа (153– 160 стихи) наголошує на “визволення Господнє”, у ній особливо виражено особисту нужду та прохання про поміч. Автор статті також вважає, що Дев’ятнадцята та Двадцята строфи, де в особливий спосіб звучить закC


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

полеміка

№4 (61) липень−серпень 2003

ликCголосіння до Бога, після якого наступає відносний спокій і тиша, є кульмінаційними у цьому псалмі. Так, поступово заглиблюючись у значення написаних слів, слідуючи за текстом псалма, Двадцять перша строфа (161–168 стихи) наче приготовляє слухача до завершення твору. У ній зібрані в єдине ціле усі “відчуття до Божого Закону, які, поєднюючись, виC ражають себе у відношенні до Закону”. І їх знову є вісім — це боязнь, радість, любов, ненависть, вдячC ність, мир, очікування, чуйність. Двадцять друга строфа (161–168 строфи) являє собою “Закінчення”, кінцевий підсумок усього псалма. У ній яскраво виражена основна провідна ідея цілого твору, відлуння чого можна віднайти також у біблійній книзі Второзаконня (32 глава), тобто пісні Мойсея, де маємо певні паралелі щодо згаданого уривку. Як Мойсей об’яC вив перед ізраїльським народом Закон Божий — подателя “життя і смерті”, так і в цьому псалмі народ вибраний жаліє за покинення ним Закону і молиться про спасіння. Беручи до уваги значення слова спасіння — на єврейській мові “єшуа”, бачимо, згідно з о. Крип’яC кевичем, чітку вказівку та натяк на Ісуса як істинного Спасителя. Це очікуване спасіння як у цьому псалмі, так і в усьому Старому Завіті, підтверджує каноC нічність цього твору у світлі євангельської Доброї Новини та виразне провідництво в ньому Святого Духа. Дослідник свідомий проблеми сучасного сприйняття читачем 118 (119) псалма. Адже втрачена в перекладах оригінальна мова тексту не здатна відобразити усієї краси форми цього твору. Також нині втрачено спосіб читання цього тексту по строфах. А при сучасному його поділі й читанні губиться артистична краса псалма, зрештою, і його правдиве розуміння також. Зважаючи на це, о. П. Крип’якевич зводить свої побаC жання до відновлення читання 118 (119) псалма по строфах, що хоч і не вповні, але все ж буде віддзеркаC лювати гармонійний і милий для серця текст.

Чи необхідні нам свята?

Д

овкола лунає сміх, всі радіють і вітають ювіляра, святкують день народження чи поспішають до церкви на Божественну Літургію, щоб разом з іншими радісно заспівати “Христос воскрес” або ж зуC стріти в особливіший спосіб Різдво нашого Спасителя. Це ті дні, які ми з нетерпінням чекаємо протягом цілого року. Це не прості календарні дні — це час, коли кожен з нас перебуває в якомусь особливому стані, коли наче ввесь світ звернений до тебе й разом з тобою радіє. Це ті хвилини, коли ти прагнеш до життя і живеш заради інших. Інакше кажучи, це свята — реліC гійні і державні, дні народження, іменини, весілля, ювілеї… Проте для свідків Єгови вони не мають жодного знаC чення. Для них новорічні побажання чи привітання з днем народження — щось чуже і, можливо, навіть певною мірою огидне. Згадка про святкуваня релігійC них свят приводить їх до гніву, навіть до заперечення самих свят. Коли ви запитаєте їх про причини гніву, чіткої відповіді не отримаєте. Переважно свідки Єгови посилаються на свою літературу, в якій нібито все чітко пояснюється, хоча навіть при досить детальному ознайомленні з нею відповіді ми все одно не знайдеC мо. Але про все по черзі. Проаналізувавши докази, які Свідки подають у своєму журналі “Вартова вежа”, можна зробити висновок, що свою відмову від святкування будьCяких свят вони базують на двох арґументах; поCперше, у сьогоденні всі свята втратили будьCяку моральність, поCдруге, більC шість свят, як релігійних, так і світських, мають язичC ницьке коріння, а Святе Письмо такі свята забороняє відзначати (І Кор. 10, 20–22).

На завершення зауважимо, що стаття о. Петра Крип’яC кевича не лише надає можливість ознайомитися з одним із творів Старого Завіту, але й дарує змогу усвіC домити повноту текстів Святого Письма в усій їхній красі та багатстві. Дослідник представляє псалом 118 (119) не лише як поетичний, але і як глибоко духовC ний твір. Цей текст, справді, вливається у прекрасну поезію молитовного спілкування з Богом, у пісню з музичним супроводом, що у своєму виконанні зачаC ровує і приваблює, закликає до участі й пережиття людського досвіду Божої присутності.

На перший погляд, ці арґументи цілком правильні й логічні. Щодо першого закиду про моральність спереC чатись не варто. У наш час свята, справді, перетвориC лись на гучні забави, в яких губиться справжній їх сенс. Складається враження, що люди насправді прагC нуть не відзначити якусь важливу подію у своєму житті, а збираються разом для того, щоб напитися, “погульC банити” чи просто “класно відірватися”. Дуже часто можна почути навіть таке: “Я не розумію, для чого ці свяC та. Вони просто витягують гроші. Це постійна пиятика й суцільна розпуста! Краще, щоб їх взагалі не було!”

Лука ОЛЕГ

Якщо дивитись на свята тільки з цього боку, тоді, дійC сно, краще, щоб ми нічого не святкували, бо те, що сказано вище, гірка правда. Але коли ми сприймемо так свята — подібно триватиме й далі, а це — зневага до людини, держави і навіть до самого Бога. Насправді, все залежить від того, який сенс ми вкладаємо у

1Стаття о.П.Крип’якевича надрукована в 2002 р. у науC ковому збірнику з історії церковної монодії та гимноC графії “Калофонія”.

31


полеміка Богоявлення, Божої присутності на землі. Саме така перенасиченість подій, що випадала на одне свято, і стала причиною того, що св. Іван Золотоустий під час проповіді у річницю смерті мученика Філагонія оголосив, що святкування Різдва буде перенесено на інший день. Спершу це теж викликало спротив у людей, адже день святкування припадав на поганське свято. Та Святий Іван зумів переконати усіх у праC вильності свого рішення. Він пояснив це таким чином: “Різдво Христове можна назвати матір’ю всіх свят. Від нього беруть свій початок і основу і БогоC явлення, і свята Пасха, і П’ятидесятниця. Якщо б ХрисC тос не народився по тілі, то і не христився б, що дало початок свята Богоявлення, то і не розіп’явся б, що даC ло початок свята Паски…”. святкування, і взагалі для чого ми збираємось на них. Свідки Єгови, натомість, убачають у святах тільки негативний сенс. Що поганого в тому, щоб когось привітати із днем народження? Що може бути шкідливого у вшануванні власної держави в День Незалежності? Що поганого, що діти в школі будуть разом з усіма святкувати, співати гімн своєї держави? Хіба є гріхом комусь побажати щастя, когось привітати, віддати належну шану? У той же час у своїх журналах свідки наголоC шують на толерантності, вимагають, щоб їх права теж вшановувались. Чому ж тоді вони не говорять про толерантність і права інших? Чому ж не хочуть відC дати належного пошанування тим, хто їх оточує? Звичайно, легше відгородитись від усіх, від спільноти, в якій перебуваєш, водночас творити свою власну, не звертаючи уваги на інших, “чужих” тобі. Якщо завести про це розмову зі свідками Єгови, не отримаєш жодного арґументованого заперечення, натомість свідки одразу ж згадують про Хелоувін та інші схожі на це свята. “Для чого святкувати такі свята, які виступають проти Бога?” На це важко відповісти. Насправді, Церква не сприяє їх святкуванню, а навпаки — осуджує. Вона не відповідальна за тих, хто хоче наC житися на цьому і всіляко їх пропагує. Хоча свідки поC дають все так, нібито Церква є головним організатоC ром цих свят. У свідків Єгови готовий і наступний закид: “Чому святC кується Різдво? Адже перші християни цього не роC били, а тим більше, дата святкування припадає на день язичницького вшанування народження Сонця. Справжні християни не повинні цього робити, це забороняє Святе Письмо” (І Кор. 10, 20–22; ІІ Кор. 6, 14–16). Протягом перших трьох сторіч перші християни, справді, не святкували Різдво як окреме свято. Тоді було відоме тільки одне свято Богоявлення, під час святкування якого й відзначали народження Христа. Із цим святом також поєднувались й такі славні події, як чудо у Кані Галилейській, воскресіння Лазаря, поклоніння мудреців, оскільки всі вони є свідченням 32

Окрім того, цей день був вибраний і з більш практичC них причин. Як уже зазначалось, святкування Різдва збіглося із святкуванням найбільш шанованого язичницького свята. Поставити їхнє святкування на один рівень означало розпочати релігійну війну. І хоча на той час християнство й стало державною релігією, та залишалось ще дуже багато прихильників старих вірувань. Варто запитати свідків: що краще — піти на принцип і не святкувати цей день, при цьому приректи на смерть тисячі людей, чи все ж таки зберегти життя й надати язичницькому святу справC жнього християнського сенсу, тим самим затвердивC ши перемогу християнства над поганством? “Проте тут не дотримується заповідь Божа”, — буде їхньою відповіддю. Але чи це, справді, заповідь Божа чи людська? Якщо не брати до уваги тільки ці стишки, що якраз і роблять свідки Єгови, а прочитати всю 10Cту главу, то можна побачити, що апостол Павло говорить нам про тих, які говорять нібито вони є справжніми християнами, водночас поклоняючись язичницьким богам та споживаючи ідольські жертви. Павло каC тегорично осуджує таких, кажучи, що такі люди не повинні бути у спільноті вірних, а 20–22Cй стишки є описом цих людей і їхнім осудом. Та це аж ніяк не є забороною святкування якихCнебудь свят, це заборона і засуд тих, хто служить “двом панам”. Так, свідки Єгови мають рацію щодо моральності святC кувань. Але не можна у всьому вбачати лише одну сторону – найгіршу. Тому подивімося на це ширше, станьмо справжніми християнами, для яких сама подія і її справжінє значення мають набагато більший і глибший сенс, аніж наше просте задоволення. Святкуймо Різдво Христове, Пасху, Богоявлення та інC ші свята так, як це належить нам робити у Церкві, у нашій спільноті. Не відгороджуймося від світу, а кличC мо усіх, щоб раділи разом із нами, як до цього закликає Ісус Христос у притчі про загублену драхму: “…Радійте зі мною…”(Лк. 15, 8–10). Ігор ТАБАКА, Ярослав МИКИТЧИН Біблійне товариство “Еффата”


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (61) липень−серпень 2003

Причастя — запорука єдності спільноти “Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, у Мені перебуває і Я — в ньому”, — сказав Господь (причасний Переполовення П’ятидесятниці).

З

часу установлення святої Тайни Євхаристії й аж по цей день сповнюється те, що наказав нам наш Спаситель. Щодня стається те, що справді можна назвати словом “Таїнство”. Щодня Церква Божа освячує своїх вірних через участь у Євхаристії, у Таїнстві, без якого важко уявити собі взагалі христиC янство. Причастя на Божественній Літургії — це не лише останній акт, який сповнюють вірні на цьому боC гослуженні, це основний її момент. Протягом баC гатьох років надзвичайно великий наголос у Літургії ставився на перетворенні хліба і вина у Тіло і Кров Христові. Нерідко навіть відбувалися страшенні баталії з приводу того, коли саме відбувається це “пеC ресуществлення”. Вже починаючи від четвертого століття, Отці Церкви намагалися переконувати тих, хто сумнівався у правдивості цієї переміни. У СередC ньовіччі навіть появилося багато богословів, котрі намагалися довести, у який саме спосіб відбувається це перетворення, застосовуючи схоластичні терміни “субстанція” та “акцидент”. Акцент перемістився майC же повністю на те, що приймається, натомість про те, що діється з тими, хто причащається, говорилося не надто багато, а й навіть те, що говорилося, не завжди було вичерпним.

літургіка лося на недостойності вірних приймати таку святість. На Заході можна спостерігати останніми часами іншу крайність. Сьогодні, наприклад, у Європі, США, Канаді майже усі присутні на Літургії приступають до причастя, хоча при цьому не всі є приготованими до цієї Тайни. Передувало цьому станові те, що у ХVII – ХVIIІ ст. в часи занепаду духовності відбувалося проC будження поодиноких людей до духовного життя, але ця духовність була дуже індивідуалістичною. Ця тенденція відчувається у середовищі Церкви й досі. Сьогодні наша Церква проповідує часте причастя. Чи пов’язано це з практикою Західної Церкви? Думаю, що радше це є відродження давніх традицій Церкви. Як відомо з історії, в перші століття християнства було немислимим, щоб хтось з вірних не приступав до причастя разом з усією Церквою. Коли хтось декілька разів поспіль утримувався від нього, то вважалося, що він сам себе виключає з Церкви, бо саме через приC частя вірні творили ту єдність, ту спільноту, те Тіло Христове, яке ми називаємо Церквою. Євхаристія була виявом тієї спільноти. Тільки той, хто був у мирі з іншими, хто був з усіма в спільноті, міг виявити тут свою єдність. На Літургії усі робили спільну справу (що й означає слово “літургія” в перекладі з грецької мови), спільнотою причащалися Господньої Трапези. Саме на прикладах тих перших століть святкування ЛіC тургії ми можемо навчитися того правдивого розуC міння Євхаристії як Таїнства спільноти. Якщо в Євхаристії уся Церква як спільнота приступає до єдності з Христом, то варто зазначити тут ще одну річ, яка б не дозволила нам впасти у крайність, запеC речуючи особистісний вимір Євхаристії. Так, через участь у Євхаристії людина перестає бути індивідом, закритим у собі, а стає особою, відкритою до Бога та до інших. Євхаристія не є “масовою”, але цілком осоC бистою (“причащається раб Божий...”). Саме ЄвхарисC тія творить з людини особу, котра існує в

За останні століття християнства виділилося дві тенденції у Церкві. Коли говорити про східну вітку хрисC тиянства, то тут причастя відбуваC лося рідко, тому що наголошуваC

33


літургіка сопричасті не лише з Богом, але й з усіма інC шими людьми. Тобто ЄвхарисC тія не запереC чує особи, а наC впаки — допоC магає їй зреаC лізуватися. ВоC на допомагає стати справC жньою людиC ною, яка відC кривається не лише до Бога, але й до інших. Саме тому ті, що йдуть до причастя, повинні перед тим бути примиреними не лише з Богом, а й з іншими. Той, хто приймає Євхаристію, свідчить про свою єдність з іншими. Коли ж хтось є у гніві з ближнім, він не пеC ребуває в цій єдності, тому й не може приступати до спільного причастя з ним. Тому й Господь установив святу Тайну Покаяння, у якій людина не лише примиC рюється з Богом, але й через священика приймається назад у спільноту вірних, у Церкву. Цікавим є також саме слово “причастя”. “ПричастиC тися” означає стати частиною чогось. Причасник стає учасником Божого Життя, про яке згадував апостол Петро у своєму посланні (ІІ Пт. 1, 4), тобто починає жити тим Життям, яким живе сам Бог, починає жити так само свято, як живе сам Бог. Святі Отці називали це обожествленням. Також через причастя кожен бере участь у житті Церкви, виявляє свою причетність до спільноти тих, які живуть з Богом. Причасник поC тверджує своє членство в Церкві через спільну участь з усіма іншими членами Тіла Христового у Євхаристії. Саме тому важко сказати, чи той, хто відмовляється від участі у Євхаристії, є членом Церкви, чи може він тим самим викреслює себе зі списку тих, хто може назиC вати себе християнином. Серед людей, котрі через Тайну Хрещення стали членами Церкви, можна виділити декілька груп. Є люди, котрі відкрито демонструють свою ворожість чи байдужість до Церкви; є такі, котрі відвідують хрисC тиянські храми, віддаючи дань традиції, чи про людське око, для того, щоб забезпечити собі хрисC тиянський похорон, чи для того, щоб просто дати БоC гові щось, на підставі чого Він пізніше повівся б чесно і у випадку небезпеки допоміг. Ці категорії людей може є надто спрощені, бо важко окреслити всі мотиC вації, але, згадуючи тут про них, хочеться зауважити: рідко хто з них, хіба що раз в рік з вже згадуваних причин, приступають до причастя. Чи можна тоді гоC ворити про їх повноцінну приналежність до Церкви, коли вони виявляють своєю поведінкою небажання належати до тієї Божої сім’ї, якою є Церква. 34

У традиції православних Церков на території України люди рідко приступають до святого Причастя. Для багатьох відмовкою в утриманні від причастя є власна не достойність, яка начебто перешкоджає їм приймаC ти таку святість, і тому необхідна достойна підготовка, яка призводить до відкладання причастя на майбутнє. Проте, чи такі люди впевнені, що самі зможуть колись зробити себе достойними тої великої Тайни. Не людина робить себе достойною, а Господь Бог. Він з великого свого чоловіколюб’я дозволяє нам стати учасниками Його Життя, причаститися його. Ми ж — лише приймаємо той великий дар його милосердя. З іншого боку, сьогодні склалася така ситуація, що рівень духовності оцінюється тим, як часто люди приступають до святого Причастя. Коли хтось прийC має Євхаристію щодня, то автоматично в нашій уяві постає образ святої людини. Але чи справді частота причастя є найважливішим показником рівня духовC ності людини? Серед вірних, котрі частіше пристуC пають до святого Причастя, також можна виділити декілька тенденцій. Прикро говорити про такі речі, але вони траплялися вже в перші ж роки існування Церкви (І Кор.11, 20–22; 28–34). Є люди, котрі часто ходять до храму Божого, але неправильне виховання хіба утверджує їх у їхній гордості, роблячи з них фанаC тично настроєних людей, котрі приносять для ЦерC кви ще більше зла. Такі люди, будучи завжди на видноті, приступаючи до святого Причастя, хіба сприC чиняються до того, що інші, знаючи їх погану поведінC ку поза церквою, відходять від неї. Таким чином те їхнє часте причастя, яке б мало їм допомагати ставати щораз святішими, не є узгоджене з їхнім життям, сповненим пліток, злоби, гордості чи інших недоліків. І та Євхаристія стає для них погубою, бо така людина “суд собі їсть і п’є” (І Кор. 11, 29). Євхаристія повинна бути вислідом нашого духовного життя, має бути справді благодаренням (так переC кладається слово “Євхаристія” з грецької мови) Богові за Його щедрі дари. Так, Євхаристія є підмогою в нашому духовному житті, але лише тоді, коли ми справді ведемо це духовне життя, зростаючи щодня у чеснотах. Не може бути так, що хтось, маючи таку можливість бути щодня у церкві, йде разом з усіма до причастя, але натомість решту свого дня проводить у постійних сварках, плітках, інших злих справах. Та Євхаристія, те благодарення не може закінчуватися з моментом виходу з храму. Усе життя має стати суцільною подякою за все Богові. І підготовка до прийC няття тайни Євхаристії не має наступати в часі БоC жественної Літургії, а вже від попереднього святого Причастя. Християнин повинен бути щохвилини готовим до зустрічі з Господом, тобто усе його життя має проходити так, щоб можна було через нього бачити Життя Бога. Андрій СТАДНИЦЬКИЙ Братство “Введення в Храм Пресвятої Богородиці”


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (61) липень−серпень 2003

Вознесіння Христове

Т

ворення чуд, зцілення недужих, прощення гріхів, проповідування Доброї Новини про наближення Царства Божого не відкрили першим учням повC ного розуміння месіанства Христа. Щоб вони могли прийти до цілковитого розуміння відкупительного плану Христа Спасителя, потрібно було, щоб Христос страждав і воскрес. Те, що було їм незрозуміле під час трьох років перебування з Христом, починає ставати доступним під час того, як “Він показував їм Себе таC кож у численних доказах живим після Своєї муки, з’явC ляючись сорок днів їм і розповідаючи про Боже ЦарC ство” (Дії. 1, 3). Гріх, який зробила людина, вніс у її життя смерть і страждання. Бачачи смерть близької людини, кожного охоплює смуток. Такий великий смуток і розчаруванC ня були і в апостолів після смерті Христа. Велика радість наповнила серця учнів, коли вони знову могли бачити Христа, Який воскрес. Він перебував з ними на землі ще сорок днів. І коли земне месіанство доходило до кінця, до Витанії на Єлеонську гору зійшло не лише троє учнів, як це було на горі Тавор під час ПреоC браження, але всі “одиC надцять учнів” (Мт. 28, 16). І кожен з них баC чив, як Він у славі ГоC сподній вознісся на небеса. Вознесіння є заC вершенням земC ного служіння Христа, здійснеC нням відкупленC ня роду людськоC го і звершенням волі Отця. ВознеC сінням у Своїй пресвятій плоті Він також возніс і нашу людську природу. Впале людство через Христа возноC ситься від землі на небо. “Яке веC лике багатство Його слави і яка велич Його сили виявилися в тоC му, що Він знесиC

літургіка лену, зневажену й принижену нашу природу підняв на Царський Престіл і вчинив такою, що їй поклоняться усі небесні ангельські сили!” (св. Теодор Студит). Христос Своїм воплоченням прийняв людську приC роду, щоб у ній примирити людину з Творцем. Щоб людина віднайшла цей втрачений образ Бога, як говорить св. Іван Золотоустий: “Вище всієї відстані і висоти Він возніс наше єство. Поглянь, як низько знаC ходилась людина і як високо вознесена; неможливо було ні зійти нижче того, куди впала людина, ні піднятись вище того, куди возніс її Христос”. Після вознесіння Христа на небо з’явились учням анC гели, які сказали: “Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо? Оцей Ісус, Який від вас був узятий на небо, так само прийде, як Його ви бачили відходяC чого на небо”(Дії. 1, 11). Розлука з Христом завжди наводила сум на учнів і, здавалось би, що в цей момент він також мав би виникнути у них, але вони поверC нулися радіючи. Ця радість була незвичайною, бо хоч Христос і відійшов на небо, Він назавжди залишився серед нас, і віра в це скріпила апостолів. У серця учнів глибоко вкоренились слова їхнього УчиC теля: “…Дана мені всяка влада на небі і на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28, 18–20). Тоді прості рибалки стали пропоC відниками Божого Слова. Хоч після цього їх і чекали довгі роки пеC реслідування та важка праця у несенні Христової науки, вони вже не були тими боязливими учнями за часів земного служіння Христа, а справжніми Його свідками . Поруч із купцяC ми, мореплавцяC ми, завойовниC ками, якими кеC рувала жага влаC ди, йшли задля підкорення людC ських душ ХрисC тові апостоли. Ними керує люC бов і віра, несенC ня радісної новиC ни про ВоскресC лого Христа. І поC ки на землі живе людина, доти апостольський шлях не припиC ниться. Олег Н ОВОСАД НОВОСАД 35


отці церкви

Св. Василій Великий

В

ідомий Отець Сходу походив із знатного аристократичного роду. Народився 330 р. у кападокійській родині (кесарія). Його батько походив із Понту, був відомим ритором в Неокесарії та судовим захисником. Батько прищепив синові любов до культури, а релігійне виховання св. Василій отримав від своєї бабусі Мокрини, яка ревно почитала св. Григорія Чудотворця. Вчився майбутній світоч Христової Церкви в Кесарії, пізніше в Константинополі, після чого 352 р. перенісся до Атен, де і познайомився з Григорієм із Назіазіну. Із першої зустрічі між ними зав’язалася тісна дружба, яка була пов’язана із глибокою духовною близC кістю. Дві речі найбільше прагнув св. Василій: жаги знання, а особливо освоєння філософії та велике бажанC ня піти з цього світу в цілковиту тишу. Слід сказати, що в Атенах св. Василій багато чого навчився: найперше чудоC вого ораторства і красномовства “дихавши силою вогня”, а також медицини, філософії та діалектики. І з поверC ненням на рідну землю в 354 р. св. Василій починає проповідувати, але згодом він відмовляється від дочасC них втіх, приймає хрещення і посвячує себе аскетичC ному життю. Подорожує по Сирії та Єгипті, намагаючись познайомитись із місцевими знаменитими сподвижC никами. Ці поїздки принесли йому болючі спомини, він побачив, що ціла Східна Церква перебувала в численних розколах та непорозуміннях. В часі своєї подорожі (357–359 рр.) познайомився з багатьма людьми, серед яких були монахи та ісповідники з часу аріанських переC слідувань. Все побачене викликало в нього ряд нових чеснот, які після поверненя додому спричинилися до того, що св. Василій іде в пустелю біля ріки Ірис, що коло Неокесарії в Понті. Недалеко від нього в окремому монастирі в Аннесі жили його мати та сестра Мокрина. Тут його відвідує Григорій Богослов, з яким вони працюC ють над зібранням нових кеновітських правил, читають Святе Письмо, вивчають Орігена, так постає збірник “Добротолюбіє Орігена”, в якому і зберіглася більша кількість грецьких текстів із зібрань олександрійського вчителя. Після п’ятилітнього монастирського затишку св. Василія забирають кесарійські єпископи Діяней та Євсевій. Діяней був нерішучою особою, яка в боротьбі з аріянством користувався допомогою св. Василія, так що, вмираючи, він склав на руки св. Василія своє ісповідуC вання віри. Наслідник Діянея Євсевій, кесарійський сенатор, світська особа, висвятив св. Василія на пресC вітера і прийняв його за свого дорадника та помічника. Хоча св. Василій Великий мав підірване здоров’я, проC те дух у нього був на висоті. Він був глибоко душевC ною особою, як каже Григорій Богослов: “Він розумно давав поради, був добрим помічником та вмів докладC но роз’яснити Св. Письмо”. Люди більше горнулись до св. Василія, ніж до єпископа Євсевія, останньому це зовсім не подобалось. Зі слів св. Григорія дізнаємося, що єпископом по суті був саме св. Василій. Так виник погоC лос, що “один править народом, а інший керівником”. 36

Після смерті Євсевія 370 року на єпископську катедру приходить св. Василій. Вже з перших днів новий єписC коп зустрічається з великими проблемами, одна з яких — відмова частини єпархії йому підпорядкуватися. Новому єпископові необхідно заслужити довіру та повагу, що він і робить, цілковито посвячуючи себе Богові і людям. 354 р. висвячений на пресвітера, 358 р. у час великого голодомору робить акт милосердя, продає все своє майно і гроші роздає потребуючим та голодуючим. Так подіяло Боже Провидіння, що єпископ Василій не був єпископом тільки одної Кесарії, а й пастирем та учителем всієї всеC ленної. У боротьбі з аріяністами він молився до Св. Духа, щоб Він найперше просвітив його розум і допоміг йому захищати Божество Св. Трійці. Він твердив, що борці проти Св. Духа не розумні, “бо спасіння наше не стільки в словах, але проявляється в ділах”. Св. Василій впевнено “представляв свободу”, у результаті чого йому єдиному із єпископів вдалося утриматися на кафедрі за часів Валенса. Окрім цього, йому вдалося об’єднати роз’днаних єпископів Сходу. У своїй напруженій пастирській діяльC ності він поставив собі певну конкретну мету: зібрати всі поділені сили і стати в опозицію єретичному натисC кові, для цього мати не тільки твердість віри, але і тверC дість волі. Св. Василія критикували і осуджували ще за життя, як каже св. Афанасій, “Василій став немічним для немічних і насправді добрим помічником для немічC них”. На дуже високий щабель св. Василій Великий ставить “дівственість”, як “дорогу одному єдиному жениC ху, по якій йдуть чисті душі”. У боротьбі з єретиками проявив св. Василій проявив неC абияку відвагу і мужність. Однак до перемоги над ними, на жаль, не дожив. Помер незадовго до Другого ВселенC ського Собору 1 січня 379 року на 50Cму році життя при гасінні пожежі, яка виникла на Сході.


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

герої віри

№4 (61) липень−серпень 2003

Основна заповідь для аскетів — любов. Святий Василій Великий відомий своїм аскетичними творами, які давно вже склалися в єдину “ книгу сподвижC ництва”. Перша книга св. Василія складена в Понті, вона містить 45 коротких розділів. Друга — написана в Кесарії і складається із 313 правил. У ній, за словами Григорія, вміщені повчання кесарійським монахам. Сюди також входить і збірник “Моральних правил” (біля 80), де маєC мо звернення автора не тільки до монахів чи пастирів, але і до християн. У цьому творі домінують дві теми: “про Божий суд” та “про віру”. Певна частина цих творів сумнівна щодо авторства св. Василія Великого, оскільки деяким правилам авторство приписане. Варто ще також зазначити, що коротку характеристику монашого ідеалу св. Василій Великий дає у листі до Григорія Богослова. Літургійна діяльність Василія Великого:ввів під час ПівC нічної читання псалмів в антифонному та іпофонному типах;у своїй книзі “Про Святого Духа” говорив про ліC турґійний порядок;у час воскресних днів і в період П’яC тидесятниці всі молитви читаємо стоячи на знак радісC ного Воскресіння Христового. Важко сказати, чи можна св. Василія Великого беззастеC режно вважати автором сьогоднішньої Літурґії, однак, безперечно, в основі цього чина лежить його праця. Св. Василій Великий був великим організатором моC нашого життя, основоположником малоазійського чернецтва. Василій Великий не забороняючи скитC ського монашества, сам засновувуючи скити, водночас був провідником кеновітського монашества (спільнотного). Чистий тип монашества він вбачав у спільноті, за ним трохи пізніше послідував Теодор Студит. У монашестві св. Василій Великий вбачав загальний євангельський ідеал “образ життя згідно з Євангелією”. А євангельський ідеал не розділяє Любові до Бога від любові до ближнього. Можна скаC зати, що св. Василій Великий злегка критикує “анахоретів”, бо його духовні дари залишаються безC плідними для братії, оскільки він не може поділитися з іншими. На самоті дуже швидко з’являється самолюбство та самовдоволення. Він каже, що “монаC шество повинно бути малою Церквою також “тілом”. З цього ідеалу св. Василій виводить ідеал послуху ігуменові “аж до смерті”, бо ігумен чи настоятель є образом Христа — засновника Церкви. Інколи хоча хтось із членів Церкви уникає послуху, тоді, відповідно, і хворіє ціла церква.

Блаженний Петро Вергун — опікун українців Німеччини На початок ХХ століття українці були фактично на всіх континентах, у всіх країнах. Митрополит Андрей Шептицький розумів, що скрізь, де є українська душа, потрібні українські душпастирі, які могли б дати духовну опіку. Одним із таких душ пастирів, що служили в діаспорі і був блаженний о. Петро Вергун, який своїм життям засвідчив велику любов та радість життя у Христі.

О

тець Петро Вергун народився 18 листопада 1890 р. у м. Городку на Львівщині в родині міщанина. Середню освіту здобув у ПеремишC лі. З початком Першої світової війни мобілізований і як вояк австрійської армії зустрів війну на італійсьC кому фронті. Після розпаду АвстроCУгорської імперії поїхав на Україну та вступив до Української Галицької армії. На фронті потрапив до польського полону, з якого йому вдалося втекти до Чехословаччини.

Християнам ХХCго ст. є чого повчитися із життя такого святоча Христової Церкви, яким був св. Василій Великий, адже він, подібно до Христа засвідчив справжнього “доброго пастиря”, який знав своїх овець, а вони слухали його голос і йшли слідом за ним. Отож. ідімо і ми сьогодні за цим пастирем до світлого Христового Царства, яке існує в Бозі.

При допомозі митрополита Андрея Шептицького вчивC ся у Празькій духовній семінарії, яку закінчив у 1927 р. Здобув ступінь доктора філософії в Українському вільному університеті. 30 жовтня 1927 р. у соборі св. Юрія у Львові митрополит Андрей рукоположив молодого Петра на священика Христової Церкви. У лиC стопаді цього ж року о. Петро отримав призначення від митрополита Андрея на душпастирювання у Німеччині для українців грекоCкатоликів. У Берліні, крім душпастирської праці, займався також науковою. Працював на катедрі історії Церкви Берлінського уніC верститету. Душпастирювання у Німеччині було надC звичайно важким. Німецький уряд робив всілякі можC ливі труднощі в організації українцівCкатоликів у церC ковні спільноти. Уряд часто забороняв богослуження для українських робітників (остарбайтерів), не давали дозволу на душпастирську працю. Священиків, яких о. Петро призначив парохами і місіонерами, брали на допити і під домашній арешт.

Василь ТУЗЯК

Серед надзвичайно складних обставин о. Петро 37


герої віри інформацією про осіб, що могли допомогти священиC кові в його душпастирській праці; про місця, де священик міг би знайти притулок на час своєї свящеC ничої діяльності. Як адміністратор і візитатор був для підлеглих священиків добрим батьком і товаришем. Усі справи полагоджував із лагідністю і любов’ю, чим прихилив до себе серця всього духовенства. Був пунктуальним і дбайливим у виконанні своїх душ пастирських обов’язків, але одночасно вимогливим як до себе, так і до інших. Сумлінно дбав про майбутні покликання до священичого стану, організував студії для семінаристів у європейських університетах.

виявляв себе ревним священиком, разом із іншими душпастирями дбав про спасіння душ повіреної їм пастви митрополитом Андреєм. Українці, які працювали у Німеччині, бачили його запал у несені Євангелії й щире прагнення допомогти кожному потребуючому. В його праці не було відпочинку, як удень, так і вночі він завжди був готовий нести душпастирську допомогу, неодноразово ризикуючи своїм життям. Він був взірцем невтомного працівника в ХристовоC му Винограднику. Його улюбленим місцем, крім душC пастирської праці, було місце перед Євхаристійним Ісусом. Коли назрівала небезпека, він не знеохочуC вався труднощами, але невтомно боронив права украC їнців грекоCкатоликів перед нацистами. Вмів викорисC тати особисті зв’язки з німецьким духовенством і німецькою інтеліґенцією для добра українців. НеодноC разово просто у дивний спосіб усував перешкоди, що виглядали непереможні. За вірне служіння у Церкві на діаспорі серед українцівC робітників 1940 р. Святіший Отець Пій ХІІ призначив отця прелата Петра Апостольським Візитатором із правами Адміністратора для українцівCкатоликів у Німеччині. Отець Петро пильно дбав про душпасC тирську опіку українських робітників у Німеччині, хоча і священиків для цього було обмаль. Душпастирям, що були під його опікою, давав допомогу із своїх осоC бистих фондів. Призначаючи когось на парохію у своїй окрузі, одночасно поспішав із різного роду 38

Отець Петро не був церковним достойником, який свій уряд виконував декретами та наказами, але великою любов’ю, що променилась із його серця і відкритої до всіх душі. Був зразковим пастирем, у праці і посвяті Богові цілковито забув про себе, дарував себе людям, ставши слугою для всіх. У 1943 р. священики Апостольської Візитатури Німеччини високо оцінили свого адміністратора і звернулися із проханням до Слуги Божого митрополита Андрея, щоб той просив у Святішого Отця Пія ХІІ для отця Петра Вергуна єпископської гідності. Але невдовзі (весною 1945 р.) до Берліну стала наближатися Червона армія. Отець Петро не вважав за потрібне переносити Апостольську Візитатуру з Берліну до Мюнхена, хоча це й радили зробити священики, щоб врятувати життя адміністратора. Він відмовився і сказав, що має бути на місці, бо як добрий пастир, якщо потрібно, мусить навіть своє життя віддати за повірене йому стадо. Усіх священиків він просив їхати до Мюнхена, сам прагнув до кінця розділити долю своїх парохіян, розуміючи, як їм потрібна його духовна підтримка. Тому говорив: “До того моменту, поки хоча б один українець буде у Берліні я залишуся тут”. Після радянської окупації Берліну о. Петра 9 травня 1945 р. арештовують вперше. Після довгих допитів його відпустили. Упродовж травня і червня 1945 р. НКВС неодноразово викликало його на допити. У цей час була можливість переїхати до безпечного місця, але пастирське сумління не дозволило йому залишити Берлін. 22 червня 1945 р. НКВС зробило обшук у приміщеннях Візитатури і в будинку о. Петра, якого зразу ж було ув’язнено. Тоді адміністратор остаточно дізнався про свою подальшу долю, його було звинуC вачено у співпраці з нацистами. Більшовики були впевнені, що Апостольська Візитатура була фінансоC вана нацистами, щоб між українцями пропагувати наC ціоналCсоціалізм і поширювати ненависть до комуC нізму. Так без “суду і слідства” о. Петра вивезли на територію Радянського Союзу. Тут його піддали виC снажливим допитам, а літом 1946 р. військовий триC бунал засудив цього душпастиря знедолених душ на 8 р. позбавлення волі у таборах Сибіру. Вірні не мали ніяких вісток про о. Петра і аж пізніше дізналися, що його несправедливо засудили та вивезли у Східні райони Радянського Союзу за “співпрацю з ворогами


ПІЗНАЙ ПРАВДУ

поетична сторінка

№4 (61) липень−серпень 2003

українського народу і комуністичної партії”. ПокаC рання отець відбував у Красноярському краю. Один із співв’язнів, що працював із о. прелатом Петром згадував про нього так: “Мене все вражала його моральна та духовна сила. Попри всі недуги, холод, жахливе ставлення, нестерпну самотність, він завжди був надзвичайно товариською та ввічливою особою, а на його обличчі ніколи не було смутку, але усміхненість”. Відбуваючи ув’язнення, о. Петро жив надією, що йому вдасться виїхати до Німеччини. Із Сибіру написав декілька листів до своїх приятелівCсвящеників у Німеччині. У листах висловлював надію, що Бог доC зволить йому закінчити свій життєвий шлях у стінах монастиря. “Найбільшою моєю розрадою є те, що можу молитися. Ніхто мені в цьому не перешкоджає… я відчуваю, що моя голова вже клониться до вічного спочинку. А я хотів би так дуже закінчити своє життя у монастирі”. Після чотирьох тижнів недуги Бог покликав о.Вергуна не до життя в тихих монастирських стінах, але до небесних хоромів. В’язні, що довгі роки в о. Петрові знаходили свого найкращого друга і батька, заопіC кувалися ісповідником в останні хвилини життя. Коли стан хворого погіршився, вони навіть спромоглися на те, щоб його віддати до місцевої лікарні, але це вже не допомогло. До останніх хвилин свого земного життя о.Петро Вергун молився, поблагословив в’язнів. 7 лютого 1957 р. серед снігів і Сибірських морозів після довгих терпінь, тортур і випробувань спочив в’язень більшовицьких таборів і мученик за Христову Церкву о. Петро Вергун. Зразу ж після смерті в’язні одягли його у священичі ризи, упродовж трьох днів сотні людей приходило до домовини мученика, щоб попрощатися. У неділю 10 лютого 1957 р. самі вірні без священика поC хоронили ісповідника віри о. Петра Вергуна в замерзC лій сибірській землі і над свіжою могилою відспівали останнє “Вічная пам’ять”. Правду про єдність Христової Церкви о. Петро засвідчив мучеництвом. Сьогодні осмислюючи життя та діяльність блаженC ного, маємо подумати, наскільки наша віра наповнена жертвенністю та готовністю віддати своє життя за Христову Церкву, за віру, яку ми прийняли. Але також запитаймо себе — чи наше щоденне життя подібне до життя цього блаженного? Наскільки ми відповідально ставимось до своїх обов’язків, як робив це отець Петро, що маючи владу не зловживав нею, але з любов’ю ставився до всіх, хто потребував його допоC моги та опіки. Нехай Бог дарує нам цієї любові та виC тривалості у вірі, щоб колись разом із блаженним Петром славити Бога у вічності, наслідуючи його вже в теперішньому житті. Мирослав ЛАТИННИК та Роман СИРОТИЧ Братство “Введення в храм Пресвятої Богородиці”

Біблійне повчання із скарбниці мудрості стародавньої Греції “Кожна праця приносить користь; пуста балаканина — голод” (кн. Приповідки 14, 23) “… але кожний отримає власну нагороду згідно з своїм трудом”(І Кор. 3, 8)

О

дин багатий торговець мандрував довгим шляхом до далекого краю, аби по прибутті туди міг би провести успішну для себе торгівлю. Його багаж складався з великої кількості возів з волами, де містилося багато різноманітних дорогих речей: ткаC нини та всілякі коштовності. Та ось, на середині дороги, яка була досить складною для перевезення вантажу, один із возів скотився у глибоку яму. Багатий торговець, якого усі вважали доволі побожним та зразковим віруючим, закликав своїх підданих, які супроводжували його, молитися до богів про допомогу, при цьому не докладаючи жодних зусиль, та не чинячи ніяких намагань, аби хоч якось витягти той віз із речами, які були у ньому. Після довгого часу їхньої моC литви на допомогу, торговцеві з’явився бог Геракл, та промовив до нього: “Збери усіх своїх супроводжуючих та доклади усіх можливих зусиль зі свого боку, щоб витягти із рову дорогоцінний товар і не молись більше із проханням про щось, не докладаючи при цьому жодних власних сил. Бо у такому разі твоє бажання ніколи не здійсниться”. (З книги “The Complete Fables. Aesop. Penguin books. 1998)

Розважання: Відомо, що будьCяке очікування результату від чогось виC магає певних дій. Тому саме по собі бажання чогось не має жодної вартості, якщо воно не відображається у якихось реальних діях. Бо самі наміри, бажання, навіть дуже добрі і благі по своїй суті, без реального намагання втілити їх у життя, зреалзувати їх, не мають ніякої ваги й значення. Як каже відоме прислів’я: “Благими наміC рами вистелена стежка, дорога до пекла”. Саме по собі прагнення не має жодної вартості, якщо воC но не має вираження. Повчальним залишається відомий заклик до поступу в наших духовних прагненнях: “Ora et labora” — Молитва та праця, наче два крила, які дозвоC ляють утримуватися в польоті наших щирих та благих стремлінь. Навіть у духовному житті, аби надати сенсу нашим добрим намірам, нашим молитвам, нашим словам — потрібно старатись підтверджувати та застосовувати їх у нашому житті на прикладі повсякденних занять, праC ці, незалежно від будьCяких життєвих обставин, які траC пляються чи можуть трапитися з нами.

Олег ЛУКА 39


поетична сторінка

Родина через проекцію Любов безмежна, як весь всесвіт, Її відчуєш в серці ти. Коли приходить ясність серця, Як той прожектор у ночі.

Батьки для нього є непотріб, Любов до них є марнота. І додає йому це привід, Щоб занехаяти життя.

Коли родина є щось зайае, Коли душевний є нудизм. Він не захищенний від злого, І бачить в собі прогресизм.

Одвічні спроби батька з сином, Прийняти справжній компроміс. Коли любов й добра бажання, Жавріє в кожного із них.

Рано чи пізно прийде сором, І він відчує марність слів. Яку безглуздість він торочив, І не любив своїх батьків.

Але родина в свому сенсі, Є преображенням буття. Це є дієвий прояв Божий, Що спонукає до життя.

Дитина хоче бути вільна, Хоч це бажання марнота. Любов у матері безмежна, Вона є більша за життя.

Чи не любив? Чи просто думав, Що вже не мав до них любви. Коли у гнів вдарив батька, Коли до мами крикнув: “Стоп!”

Коли в родині діє розбрат, То це є кроком в забуття. Ісус, Марія й старець Йосиф, Ось є родинне сприйняття.

Коли в сім’ї немає Бога, Завжди знайдеться блудний син. Він творить власний свій проектор, Він не відчує суму й біль.

Це є прогрес чи зубожіння, Коли стрибаєм ми у низ. Коли не знаєм, що повага, Це вже не є пустий карніз.

Тому берімо з них ми приклад, Щоб Україна зацвіла. І в благодатний Рік Родини, У сім’ях посмішка жила. Олександр Ройко

Висловюємо щиру подяку нашим жертводавцям за пожертви складені на семінарійний часопис “Пізнай Правду” 1. P ADRE FR ANCESCO BA CCHETTI — 200 євро PADRE FRANCESCO BACCHETTI 2. P ADRE DOMENICO SCOLA RI — 200 євро PADRE SCOLARI

Нехай милостивий Господь винагородить сторицею

40

Радіо «Воскресіння»

Слухайте Радіо «Воскресіння»

Репортажі та інтерв’ю про непересічні події в У країнських Церквах, ра діоC Українських радіоC проповіді священників та звернення єпископів різних конфесій, розповіді про візантійський та латинський церковні обряди, радіоверсії сучасних богословських праць, знайомство з літургічним роком, розповіді про мистецтво іконопису іконопису,, сакральну архіC тектуру тектуру,, церковний спів та музику

Перша програма Українського радіо

щодня

Понеділок 21.30

22.00 (субота)

23.00 (крім суботи)

Вівторок 21.30 Четвер 22.30

Слухайте нас в мережі Internet http//www.rr.lviv.ua

Львівська радіоN трансляційна мережа

Звукові файли оновлюються щоденно

Понеділок 10.00

Адреса: Р адіо «Воскресіння» Радіо

Вівторок 18.40

вул. Є. Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, Україна

Середа 18.40 Четвер 18.40 Субота 18.45 Мережа «Довіра FM»

тел. (0322) 74C23C03, факс 97C08C 75 ECmail: rr@rr.lviv.ua

Правдиве батьківство  

Правдиве батьківство