У цьому номері: ТемаТема Духовна боротьба: для чого вона потрібна?....................... 2 Агресія: завдання шкоди іншим........................................ 4 Подружні конфлікти......................................................... 6 Смерть — не кінець, а початок.......................................... 7
Біблія Апостол Павло................................................................. 9
Покоління Проблема спілкуваня... Внутрішнє співпережиття проблем свого ближнього............................................. 11 Родина та її участь у розвитку суспільства у світлі апостольського навчання.............................................. 13 Подружжя як картина суспільного організму....................14 Сім’я та алкоголізм......................................................... 15
Дороговказ святості Терпіння — привілей чи покарання?................................ 21 У суперечці народжується істина?.....................................23
Отці Церкви
№5(62) вересень−жовтень 2003 Видається за б лагословенням благословенням ректора ту Львівської Дух овної ректорату Духовної Семінарії Святого Духа Реєстраційне свідоцтво № 300 від 1996 р. Б. Виходить з березня 1996 р. Б.
Головний редактор: амуляк Хамуляк о. Юрій Х Заступник головного редактора: Роман Островський Літературна редакція: Андрій Солецький Володимир Стець Василь ГГук ук Дизайн і верстка: Володимир Щурко Михайло Х аришин Харишин Василь Попелястий
Навчання Григорія Богослова......................................... 24
Добрий пастир Віра, що палає у терні..................................................... 25 Коли зброєю стає Боже Слово .........................................26
Полеміка Сатанізм як втеча в абсурд............................................... 29
Простір спілкування
Відповідальні за друк: Микола Яцків Роман Шкрібенець Адреса: Львівська Духовна Семінарія вул. Шевченка, 188, Львів@Рудно, Україна, 79493 тел.: (0322) 72@07@34, 69@09@14, факс: 65@05@65 e@mail: redakcia@lds.lviv.ua
Абетка конфлікту............................................................ 33
Інтернет версія:
Герої віри
http:// magazine.lds.lviv.ua/ Віталій К овалишин Ковалишин
Блаженні Золочівської землі........................................... 36
Поетична сторінка Біблійне повчання із скарбниці мудрості стародавньої Греції........................ 39 Автопортрет................................................................... 40 Псалом 1........................................................................ 40
Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріали. Рукописи не повертаються та не рецензуються. При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове
т е м а
Духовна боротьба: для чого вона потрібна?
Ч
итаючи твори Святих Отців, ми часто можемо натрапити на таке поняття як “духовна боротьба”. Це спочатку може нас дивувати, ад@ же зі своїм приходом у світ Христос дарував нам нове, вічне життя. А виходить, що потрібно ще за щось бо@ ротися. Наскільки це правильно? Чи не ускладнюємо ми просто собі життя якоюсь боротьбою? Проте так можна думати тільки до того часу, доки ми поверхово дивимося на наше духовне життя, та й на християнство загалом. Адже здається, що все так добре, ми є доволі непоганими віруючими людьми, які “нікого не вбили, нічого не вкрали”. Роздивившись навколо, можемо побачити безліч людей, які, на нашу думку, є гіршими від нас. Отож, відчуваємо спокій та ледь помітне самозадоволення зі своєї особи. Але коли спробуємо сприйняти трохи ближче до серця слова Христа, коли полюбимо Його та будемо намагатися бути з ним реально, тоді побачимо, як все насправді непросто, і які ми нікчемні та недобрі.
по назві”, які “не закохані” в Бога, а лише формально віддаємо, як гадаємо, йому належне; та між нами, коли ми справді любимо Його і хочемо Йому служити. У другому випадку все наше життя починає скеро@ вуватися до цієї мети, ми просто не можемо жити без Бога, займатися далі своїми життєвими справами. Також хочу наголосити на одній деталі, яка карди@ нально відрізняє стан закоханості, про що мовилось вище, від любові до Господа. Адже перший стан — це, дещо спрощуючи ситуацію, — “справа двох”, бо тут почуття суб’єктивні, тоді як Бог є набаго вартніший і достойніший від усіх наших зусиль. Щоб перекона@ тися в цьому, потрібно надзвичайно мало — “просто” повірити в це і полюбити Його. Розумію, сьогодні доволі важко зрозуміти, чому для мене має бути найбільшим Бог і чому для Нього я маю жертвувати всім на світі? Бо світ з кожним днем пропонує щораз більше речей: від зубної пасти до чудової кар’єри, які “вирішать” усі проблеми. Але досвід Отців показує одне: коли ми станемо на шлях наближення до Бога, тоді з кожним кроком мета буде для нас щораз яснішою, а всі інші вартості світу будуть кожна на відповідному місці. Ще раз наголошую: по@ трібно “лише” повірити, а якщо не можемо цього — неустанно просити про такий дар Господа. І візьмімо собі на озброєння слова Св. Павла, який сказав: “Вва@ жаю все за сміття, щоб придбати Христа” (Фил. 3, 8). Вище ми говоримо про мету мету духовної боротьби, тепер погля@ немо, у чому ж саме полягає духовна боротьба, адже здається — все прос@ то: припустимо, ми зрозуміли, що Бог для нас — найголовніший, і тепер йдемо до Нього. Але саме тут розпочинаються найбільші про@ блеми. Бо на перешкоді нам стають дві ворожі сили: перша — це, як не дивно, — ми самі; друга, про яку сьо@ годні в ХХІ століття не дуже популярно говорити, — це диявол.
...сьогодні доволі важко Ці два стани нам допоможе проілюс@ зрозуміти, чому для трувати ось цей приклад, що, може, дещо дивно виглядати як на монаха, мене має бути зате гарно унаочнює нам певні речі. найбільшим Бог і чому Уявімо собі закохану особу, адже, для Нього я маю мабуть, більшість із людей мали жертвувати всім на досвід пережиття такого стану. Така світі? Бо світ з кожним особа, наприклад, хлопець, не просто “холодно” констатує: “Так, ця днем пропонує щораз дівчина досить гарною, хоча, більше речей: від зубної звичайно, є кращі, є й гірші. Дуже пасти до чудової мило з її боку, що вона існує на світі”. Перша сила, або як називали її Отці кар’єри, які “вирішать” Ні, якщо хлопець насправді Церкви, “автономна”, не є злою сама усі проблеми. закоханий в цю дівчину, він починає по собі. Але після гріхопадіння ми шукати шляхів, як би зробити так, стали дуже податливими на всіляке щоб їй сподобатися, пробудити в ній зло. Це можна порівняти з компа@ взаємні почуття, бути разом із нею. А якщо це почуття сом, що завжди вказує на північ, але коли поблизу справді глибоке та довготривале, тоді – одружитися з лежить магніт, він починає вказувати на нього. І не цією дівчиною. І що цікаво, до цього часу хлопець лишень вказує, а каже, що саме ця сторона є північчю. сотні разів міг проходити попри дівчину, мешкати з Подібно і ми. Наприклад, маємо почуття смутку. Воно нею “в одному під’їзді”, але допокіль не закохався, закладене в нас Богом і є мовби своєрідним “інди@ доки не спалахнуло почуття — не бачив у ній нічого катором”, який вказує нам, що чогось, а радше Когось особливого, а тепер – вона стає “сенсом його життя”, не вистарчає. І коли людина буде уважно шукати, тоді він долає всілякі труднощі, бореться з ними, прагнучи Господь приведе її до себе, бо, як каже апостол Павло, не лише свого, а насамперед — її щастя (якщо “хто вірує в Нього, не посоромиться” (Рим. 9, 33). кохання справжнє). Неправильна реакція на почуття смутку — занурення в алкоголізм, наркотики й інші пошуки того, як би Ця невелика аналогія допоможе нам хоч трохи “забутися”. Так реагуючи, ми уподібнюємося до того, збагнути різницю між нами, коли ми є “християнами 2
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
№5 (62) вересень−жовтень 2003
т е м а
хто, помірявши градусником свою температуру і побачивши на поділках, наприклад, 380С, розбив градусник, думаючи, що так знищить хворобу, а не почав лікування. Друга сила, диявол, все готова нас обманути, тільки щоб збити із “шляху істинного”. Звичайно, на сатані не потрібно концентру@ ватися, але берімо його в “роз@ рахунок”. За словами католиць@ кого богослова ХХ ст. о. П’єра Те@ йяра де Шардена, “до диявола потрібно ставитися так, як альпі@ ніст до прірви. Він (альпініст) повинен пам’ятати, що коли буде не обережним та зірветься, то впа@ де в неї. Проте коли він буде лише дивитися у прірву, а не буде рухатися вгору, тоді залишиться на місці та не дійде до своєї мети”. Але можна задати собі запитання: яким способом до нас підсту@ пають ці сили і на якій “ділянці фронту” з ними потрібно боро@ тися? На це також дають від@ повідь Отці Церкви. Отож, все розпочинається, як це не дивно, з думок, подібно як пожежа роз@ починається з невеликого сірни@ ка. І проникання гріха через дум@ ки є тим небезпечнішим, що вони є чимось, що притаманне нам. А тому що, образно кажучи, процесом думання керуємо ми, тим важче є зауважити, коли сюди проникнув гріх, і вже не ми, а він провадить нашу думку. Саме з цієї причини людина отямлюється лише тоді, коли гріх вже вчинено, залишаючись із відчуттям, що цей вчинок є якимось чужим, не її. Цей стан ілюструють слова, які, мабуть, багатьом із нас доводилося з болем промовляти: “Як я міг таке вчинити?!” А тепер погляньмо на сам механізм цього процесу. Отож, уявімо собі ситуацію. Ми прийшли до свого знайомого й побачили в нього книгу, яку ми вже довший час мріяли мати у своїй бібліотечці. Перша наша думка: “Яка гарна книга”, далі — “Якби мені таку мати”. У цих міркуваннях ще немає жодного гріху. Потім: “Може, б мені її вкрасти, бо цей знайомий скнара, він і так мені її не позичить, а тим більше не подарує”. Потрібно знати, що тут уже “підключився” один наш “друг”, диявол, що завжди шукає нашої погибелі. Проте ми роздумуємо: “Ні, я не можу цього вчинити, все@таки — він мій знайомий, та й красти — гріх”. І добре, коли ми на цьому зупинилися. Потрібно сказати, що у всіх цих думках гріха ще не було, просто
нас хотів полонити ворог. Але коли ми вирішимо: “Ні, я все@таки вкраду цю книгу, коли він вийде з кімнати”, то навіть, якщо ми і не вкрали її (бо знайомий не вийшов), — це гріх, адже ми мали такий намір і по@ годилися на співдію з дияволом. Можемо сказати, що він готовий так “підключитися” до кожного нашого помислу. Але не впадаймо у відчай, бо ми маємо могутній середник у духовній боротьбі — це... молитва. Про неї, мабуть, всі ми знаємо ще змалечку, проте, на жаль, залишаємося на рівні її відчуття як необхідного (все@ таки — ми християни), хоча й не дуже приємного обов’язку. Не буду тут описувати всі речі, які може творити молитва, адже це може бути темою окремої статті. Але в нашій боротьбі нам радикально може допомогти дуже коротенька молитва, яку можна призивати у будь@який час і в будь@якому місці, особливо коли з’являються недобрі помисли. Це — Ісусова молитва. Звучить вона так: “Господи, Ісусе 3
т е м а Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного (грішну)”. Почнімо її промовляти при кожній нагоді, і коли будемо наполегливими, тоді переконаємося в її дієвості. Тому для нас є просто необхідним просити в Бога допомоги в нашій боротьбі, а з допомогою молитви ми долатимемо в собі негативні почуття до ближніх, будемо викорінювати в собі той еґоїзм, що так міцно засів у глибині нашої особи, плекаючи в собі любов, милосердя і смирення. І повірмо, що тоді ми не зали@ шимося самотніми людьми, яким “усі сідають на голову”, людьми, які ніколи не зможуть реалізуватися. Тоді наші помисли щораз більше будуть очищатися, тоді в них не зможе “вклинюватися” наш ворог — диявол. Бо Господь реально допомагає і дає таку силу, радість і втіху, що “Чого око не бачило й вухо не чуло, і що до серця людини не приходило, – те приготував Бог тим, що його люблять”. Ще один із наших “страхів” — це боязнь, що “на шкоду” собі ми допомагатимемо іншим. Ця боязнь не має жодних підстав. Але такі міркування були б пра@ вильними, коли б “над нами” не було Бога, який ніколи не допускає того, що є понад наші сили. Все інше приносить користь, особливо тоді, коли мотивацією наших дій стає любов. І наведений вище приклад із закоханим свідчить, як задля коханої юнак витрачає час, гроші (які так цінує сучасна людина), недосипає, а водночас — реально почуває себе щасливим, роблячи це задля неї. На завершення — ще про одну подію, яка трапилась у 1970@х роках зі старцем Паїсієм Афонським. Ця історія свідчить, як допомагаючи іншим, ми тим самим рятуємо себе. Отож, “Одного раз, поспішаючи в якійсь терміновій справі, я спускався з монастиря Стоміон в Коницю. На одному важкому відрізку шляху (я називав це місце Голгофою) я зустрів одного монастирського знайомого, дядечка Анастасія, з трьома навантаженими мулами. На стрімкому підйомі в’ючні сідла з’їхали вбік, і одна тварина була на самому краю прірви — ось@ось зірветься вниз. “Бог тебе послав, отче!” — зрадів дядечко Анастасій. Я допоміг йому перевантажити мулів, потім ми вивели їх на дорогу. Там я залишив його і продовжив свій шлях. Я пройшов уже чималий відрізок шляху, коли стежина вперлася в завал. Нещодавно зійшов великий, триста метрів довжини, зсув, що засипав стежину. Дерева, каміння — все впало вниз, у річку. Якщо би я не затримався з мулами, то опинився би в цьому місці якраз під час зсуву”. І тоді старець Паїсій збагнув, що це Бог послав йому на допомогу дядечка Анастасія з мулами, а не навпаки. Тому борімося за життя з Богом, за те, щоб визволитися від тенет абсолютизації вартостей тогочасного життя та себелюбства, і повірмо — ніколи не прогадаємо... А ду@ ховна боротьба потрібна для того, щоб ми могли жити повним життям, про що любить так говорити сучасний світ, на жаль, викривляючи це поняття, — зреалізувати себе. Рясофор Миколай (ПИШКОВИЧ) 4
Агресія: завдання шкоди іншим
К
оли хтось каже: “Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить (І Ів 4, 20). Наша поведінка стосовно один до одного з кожним днем стає все більш деструктивна. Ми живемо у світі сповненому злоби, насильства, ненависті. При перегляді телевізійних новин важко зрозуміти — чи це продовження бойовика, чи реалії сьогодення. Від щоденних терактів вмирають тисячі людей, а решту сповнює жага помсти. З кожним днем людина починає адаптуватися до агресивної поведінки, ми навіть починаємо виправдовувати дії, які завдають шкоду іншим людям… Так звані миротворчі акти, які забирають за собою не один десяток жертв. І кожен, хто пережив втрату, відчуває агресію, яку ми виправдовуємо. Що ж це за така “хвороба”, якою заражене людство?
Що таке агресія? Згідно з дефініцією, це індивідуальна або колективна поведінка, спрямована на нанесення фізичної або психічної шкоди чи навіть на знищення іншої людини або групи. Отже, агресія, як фізична чи вербальна поведінка, спрямована на завдавання шкоди будь@кому. Під таке визначення підпадають образи, фізичне насильство, і образливі прізвиська. У людей психологи розрізняють два типи агресії: ворожу та інструментальну. Джерело ворожої агресії — це злість, її єдина ціль —завдати шкоду. У випадку інструментальної агресії завдавання шкоди не є ціллю, а засобом досягнення будь@якої іншої позитивної цілі. Це, наприклад, війна, що своєю кінцевою метою мала не знищення народу, а звільнення його від тогочасного правлячого режиму. Але будь@яка агресія незалежно від її мети несе в собі зло. “Щоб жити далі, ми повинні зрозуміти, що серед всіх життєвих явищ немає нічого більш дивного, більш непередбачуваного і такого, яке не піддається попереднім розрахункам, ніж наша поведінка стосовно один до одного. У всій природі ніщо так не загрожує людині, як сама людина” (Люіс Томас). На власному досвіді, спостерігаючи за іншими, ми дізнаємося, що агресія часто винагороджується. Дитина, яка своїми агресивними діями успішно залякує інших дітей, стає все більш агресивною. Агресивні хокеїсти — ті, які переважно сидять на штрафних місцях через грубу гру, — приносять своїй команді більше голів, ніж неагресивні гравці. У цих випадках агресія, спрямована на отримання певної винагороди, є інструментом. У суспільстві така поведінка схвалюється, а потім ми ж і нарікаємо. Найчастіше нам здається, що від нас одних
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
№5 (62) вересень−жовтень 2003
нічого не залежить. Що світ сильні@ ший за нас, що ті закони, які існують, підпорядковують нас собі, і ми маємо пристосовуватися до них. Чому? Давайте звернемося до сім’ї, до спільноти, яка виховує майбутнє як держави, так і церкви. Діти, яких батьки часто карають, зазвичай використовують подібні агресивні форми поведінки до інших. Батьки домагаються від них послуху за допомогою крику, постійного биття і, таким чином, дають їм уроки агресії як методу вирішення проблеми. Як свідчить статистика, не всі діти. які підпадали образливому покаранню, стають в майбутньому злочинцями чи батьками, які ображають своїх дітей, але 30% з них все ж таки зловживають покаранням стосовно своїх дітей: вони карають їх в чотири рази частіше. Насильство в сім’ї часто призводить до насильства в подальшому житті. То чи не повинні ми почати “лікування” з нашої сім’ї, з нашої родини, з людей, чиє майбутнє нам не байдуже. Агресія виявляється не лише фізичними виявами, її різновидом є постійна незгода між батьками, тримання зла одне на одного, бунтарський настрій, у якому виховуються діти. Дуже важливим фактором є повнота сім’ї, себто присутність у вихованні як батька, так і матері. У разі відсутності батька ризик того, що дитина стане правопорушником, зростає, однак тоді дуже багато залежить від матері. Як свідчать різноманітні дослідження, мало хто з дітей, навіть із неповних сімей, стає агресивно настроєним до світу, якщо відчував тепло і ласку з боку матері, якщо виховання відбувалося на належному рівні, якщо дитина відчувала гармонію — як зі світом, так із власним сумлінням. Що впливає на агресію агресію? Агресію викликає біль, нестерпна спека, тіснота, атакуюча поведінка. Спробуємо пригадати такі реакції, які в нас викликали несподіваний і сильний удар великого пальця ноги або сильна головна біль. Як ми поводимося в ці моменти, чи дуже приязні ми з іншими, чи не виникає бажання нагрубити, крикнути? Зміна кліматичних умов може впливати на поведінку. Неприємні запахи, тютюновий дим, забруднення повітря — все це може впливати на агресивну поведінку. Було проведене спостереження за студентами, які заповнювали опитувальники, у приміщенні з нормальною температурою повітря, і тими, які виконували ту ж роботу в кімнаті з температурою вище 32 градусів. В другому випадку студенти повідомляли про втому, підвищену агре@ сивність, а також більш вороже реагували на появу сторонніх. Подальші дослідження показали, що спека також провокує появу бажання помсти. Розглядаючи таку поведінку як атакуючу, наприклад — свідоме завдавання болю чи образлива дія, є особливо сильним збудником агресії. Тіснота, напевно, найактуальніша
т е м а
тема для людей, які щоденно добираються на роботу чи на навчання. Так, саме в транспорті ми відчуваємо зростання агресії, переживання, злобу. Для чого всі ці дані, теоретичні дослідження? Мабуть, для того, щоб ми зважали на ті речі, які нас можуть провокувати на гріх, так, саме на гріх, бо будь@який вияв негативізму — це зло. Чи існують ліки проти агресії? “Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас.” (Мт.11, 28). Чи це не найкращі ліки? Христос готовий нас прийняти, тих, хто хоче, але сам не може впоратися зі своєю агресією і злобою. Без Господа і без Його Заповідей ми не зможемо панувати над своєю людською природою, над спокусами, які нас із кожним днем все глибше поглинають. Якщо б ми виконували Божі Заповіді, чи була б у нашому серці агресія? Якщо діти люблять своїх батьків, батьки сумлінно виконують свої обов’язки, керівники правильно організовують місце праці, робітники відповідально виконують роботу, де ж тут місце для агресії? Якби ми, дійсно, любили один одного, не підпускали до нашого серця заздрість, якби кожен ви@ конував те, що йому призначено у цьому світі, ми просто б не розуміли, що це за почуття — злість. Ми помаленьку починаємо забувати про те, яке приємне відчуття радість. Але не лише радість від того, що нам добре, але і відчуття радості за свого ближнього. Як потрібно співжити із своїми ближніми, найкраще пояснює нам Євангеліє: “…Всі ви будьте однієї думки, співчутливі, братолюбні, милосердні, смиренні. Не платіть злом за зло чи лайкою за лайку, а навпаки, благословляйте, бо ви на те покликані, щоб успадкувати благословення. Бо хто хоче життя любити й бачити дні добрі, хай береже язик від лихого, уста від слів лукавих. Хай ухиляється від зла і добро чинить, шукає миру, змагається за нього. Бо очі Господні на праведних, і його вуха звернені до їхньої молитви, обличчя ж Господнє проти тих, які лихо діють.”(І Пт. 3, 8@12). Марія ЧУХНІЙ 5
т е м а
Подружні конфлікти
Н
а превеликий жаль, у сучасному суспільстві,яке з кожним роком відходить від Бога та Церкви Христової, більшість подружніх пар бажають розлучитись. У чому ж причина цієї трагедії? У Святому Письмі, у книзі Буття (глава перша та друга) читаємо, що Господь Бог у шостий день творення світу створив із земного пороху чоловіка і вдихнув в нього подих життя, дав йому супутницю, яку він у чудовий спосіб узяв з боку Адама, коли той спав. Таким чином, Бог у Своїй найбільшій далекоглядності постановив, що цей чоловік і ця жінка повинні бути природнім початком людського роду, який буде розмножуватися від них і збережеться завдяки постійній плідності через усі прийдешні часи. І цей союз чоловіка і жінки, щоб якомога краще відповідати на мудрі поради Бога, з самого початку виразно показав дві свої найкращі властивості: єдність і нерозривність, які немовби глибоко вкарбовані та вписані в нього. З Євангелія чітко видно, що це вчення було проголошеним та відкрито підтвер@ дженим божественною владою Ісуса Христа. Він засвідчив євреям і своїм апостолам, що подружжя з часу свого заснування повинно існувати тільки між двома, тобто між одним чоловіком і одною жінкою, що двоє вони становлять одне тіло і що подружній зв’язок волею Божою зроблений настільки міцним, що жодна людина не може розірвати його. “Тому покине чоловіке батька й матір, і пристане до своєї жінки, — і будуть вони двоє одним тілом; тому вже не двоє, лише — одне тіло. Що, отже, Бог злучив, людина хай не розлучає” (Мр. 10, 2@9). Проте ця форма подружжя, та@ ка чудова і настільки вища за інші, почала поступово розкла@ датися і зникати поміж поган; і навіть поміж євреїв частково затьмарюватися та ставати не@ зрозумілою. Серед євреїв по@ ступово запровадився звичай згідно з яким уважалося за за@ конне для чоловіка мати бі@ льше, ніж одну жінку, і коли, врешті, за “жорстоке серце їхнє”, Мойсей поблажливо до@ зволив їм відпускати своїх дру@ жин, дорога стала відкритою для розлучень. Серед поган зіпсуття та зміна подружжя виглядали ще більш неймовірними. Урочисті це@
6
ремоніальні звичаї, придумані волею законодавців, привели до того, що жінки повинні були нести почесне звання дружин або ганебне ім’я наложниці; дійшло аж до того, що дозвіл на одруження чи відмова в такому дозволі залежали від волі керівників дер@ жави, чиї закони були спрямовані проти рівності. Більше того, багатоженство і багатомужжя так само, як і розлучення, призвели до значного послаблення подружнього зв’язку. Звідси так само постала велика плутанина щодо взаємних прав та обов’язків чоловіка та дружини. Чоловік привласнив собі право пануваня над своєю жінкою, а сам, вважаючи себе вільним, занурювався в необмежену тілесну пожадливість у домах поганої слави,а також із своїми рабинями. Коли розбещеність чоловіка проявила себе таким чином, ніщо не викликало стільки жалю, як його опущена дружина, котра розглядалася лише як засіб задоволення пристрасті чи приведення потомства. Без будь@якого почуття сорому дівчат шлюбного віку продавали і купували, як товар, подекуди батько чи чоловік мав владу покарати дружину смертю. Із воплоченням Сина Божого ситуація почала змінюватися. Господь наш Ісус Христос підніс подружжя до гідності таїнства. Він дав силу чоловікові і жінці досягти святості в подружньому стані, обері@ гаючи їх і зміцнюючи божественною благодаттю. Апостол Павло говорить: “А тим, що побрались, нака@ зую не я, а Господь: “Нехай не розлучується із своїм чоловіком! А коли ж і розлучиться, хай зостається незаміжна, або з чоловіком своїм хай помириться, а чоловік, нехай не відпускає жінки!” (I Кор. 7, 10). І знову: “Дружина законом прив’язана, поки живе чоловік її, коли ж чоловік її вмре, вона звільниться від закону чоловіка, тим то, поки живе чоловік, вона буде вважатися перелюбницею, якщо стане жінкою
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
т е м а
№5 (62) вересень−жовтень 2003
іншому чоловікові; коли ж чоловік помре, вона вільна від закону і не буде перелюбницею, якщо стане жінкою іншому чоловікові” (I Рим. 7, 2@4). Саме тому подружжя є “великим таїнством”, яке повинне бути в пошані, святим, чистим, шановним, як зразок і символ найвищих таємниць. А що ж відбувається зараз! Багато пар живуть “на віру”, а ті, що брали у церкві шлюб, нехтують святим таїн@ ством, Божим благословенням та присягою, яку скла@ дали перед лицем Божим, і розлучаються. Думаю, що розлучення є лише наслідком, коріння цієї проблеми набагато глибше. Укладаючи подружній зв’язок, молоді люди не свідомі до кінця того, на що йдуть, а велика частина нашої молоді одружується не з доброї та непримушеної волі, а через дошлюбну вагітність. У наш час зустрічі хлопця та дівчини набрали забарвлення розваги та невимушеності, мовляв, “мої подружки мають хлопців, а я ні”. Не розуміючи, що таке справжнє кохання, обов’язки й відповідальність хлопця щодо своєї “коханої” (і навпаки), бавляться почуттями іншої людини і часто завдають їй глибокої рани, яка може кровоточити довший час. Хлопець, шукаючи статевого задаволення, обіцяє дівчині “золоті гори”, а ця, повіривши, віддається, зачинає нове життя, і тут починаються проблеми: у гіршому випадку — вбивство ненародженої дитини, у кращому — вимушене одруження, яке часто довго не триває. Та не завжди винними є хлопці. Буває, що хлопець кохає всім серцем, а дівчина, наївно довірившись іншому, який вміє гарно заговорити та “освідчитись”, легко за@ лишає того, котрому ще недавно казаза, що кохає, і йде до іншого. Кохання — це не забавка, а неоціненний Божий дару@ нок людині для її життя. Коли кохаєш немає “я”, але є лише “Ти” і “Ми”. Справжня любов, як говорить апос@ тол Павло, “довготерпелива, лагідна, вона не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не ті@ шиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все пере@ терпить. Любов ніколи не переминає” ( І Кор. 13, 4@8). Закликаю всіх молодих людей ставитись із пошаною до почуттів іншої особи, котра є Божою дитиною, і не бавитись із тим чудовим Божим дарунком, що зветься “кохання”, але маючи його, розвивати та цінити, дякуючи Богові. Якщо будемо з належною пошаною ставитися до цього почуття, не будемо використовувати й зраджувати іншу людину, будьмо певні, у суспільстві не буде ролучень, будуть щасливі християнські родини, яких Господь благословлятиме, скріплюватиме та допомагатиме долати всі життєві труднощі.
Андрій КОРЧАГІН
Смерть — не кінець, а початок
С
учасна людина, коли чує слово ”смерть”, відчу@ ває страх, ніби смерть — найгірше, що може ста@ тися в нашому житті, і слід докласти усіх зусиль для того, щоб вижити, навіть тоді, коли й виживання дуже мало схоже на справжнє життя. Перші христи@ яни говорили про смерть як про народження у вічне життя. Смерть сприймалася не як кінець, кінцева поразка, а як початок. Життя розглядалося як шлях до вічності, ввійти в який можна відкритими дверима смерті. Коли сучасна людина чує подібне, вона, зви@ чайно, реагує іронічною усмішкою. Чи означають ці слова те, що ми повинні пам’ятати постійно про смерть, що наше життя — це свято, яке може закін@ читися в будь@яку мить? Не такі були погляди перших християн. Вони сприймали смерть як вирішальний момент, коли закінчується час перебування на землі. А метою життя, особливо в розумінні духовних наставників, було стати тією справжньою особою, якою покликані Богом у міру сил наблизитися до того, що апостол Павло називає повнотою зросту Христового — стати неспотвореним образом Божим. Ми повинні навчитися цінувати те, що маємо, навчитися цінувати життя своїх батьків, ближніх, свободу… Навчитися, зрештою, цінувати свій час. Проте ми проводимо дні свого життя так, немовби швидко й недбало пишемо чернетку життя, що колись перепишемо начисто; немовби ми тільки збираємося будувати, тільки збираємо все те, що пізніше складе красу, гармонію й сенс? Ми живемо так щорічно, не роблячи в повноті, до кінця, у досконалості те, що могли б зробити, тому що “ще є час”: це ми закінчимо пізніше; це можна зробити потім; коли@небудь напишемо “чистовик”. Роки проходять — ми нічого не робимо. Не тільки тому, що приходить смерть і пожинає нас, але і тому, що на кожному етапі життя ми стаємо нездібними до того, що могли ми зробити колись, тепер уже не можем. У зрілі роки ми не в змозі реалізувати прекрасну і повну сенсу юність, і в старості ми не можемо відкрити Богові й світу так те, що ми могли були б зробити в роки зрілості. Є час для всякої речі, але коли час пройшов, якісь речі вже здійснити неможливо. Дуже влучними є слова Віктора Гюго, який говорить, що те, чим є вогонь в очах юнака, те повинно бути світлом в очах старого. Яскраве горіння згасає, настає час світити, але коли прийшов час бути світлом, уже неможливо зробити те, що могло бути зроблене у дні горіння. Дні лукаві, час оманливий. І коли говориться, що ми повинні пам’ятати про смерть, це не для того, щоб ми боялися життя; це для того, щоб ми жили з усім трепетом, який би міг у нас бути, якби ми усвідомлювали, що кожна мить — єдина для нас, і кожний момент нашого життя повинен бути зреалізованим, повинен бути не спадом, а 7
т е м а
вершиною хвилі, не поразкою, а перемогою. І коли ми говоримо про поразку і про перемогу, ми не маємо на увазі зовнішній успіх або його відсутність — ми маємо на увазі внутрішню настанову, зростання, здатність бути в досконалості й у повноті усім тим, чим ми є в даний момент. Цінність часу часу.. Подумайте, яким би був кожний момент нашого життя, якби ми знали, що він може стати останнім, що цей момент нам даний, щоб досяг@ ти якоїсь досконалості, що слова, які ми вимовляємо – останні наші слова, і тому повинні виражати всю красу, усю мудрість, усе знання, але також і в першу чергу, — усю любов, якої ми навчилися протягом свого життя? Якими ми б вчинили наші взаємовідносини, якщо б теперішня мить була єдиною у нашому розпорядженні і коли б ця мить повинна була висвітлити, втілити всю нашу любов і турботу? Ми жили б із глибиною, яка інколи нам недосяжна. Та ми рідко усвідомлюємо, що таке справжня мить. Ми переходимо з минулого в майбутнє і не переживаємо реально й у повноті теперішній момент. Ф.Достоєвський у своєму щоденнику розповідає про те, що трапилося з ним, коли, засуджений на смерть, він стояв перед стратою, — як він стояв і дивився навколо себе. Яке чудове було світло, і яке чудесне, свіже повітря, яким він дихав, і який прекрасний світ навколо нього, яка дорогоцінна 8
кожна мить, коли він був ще живий, хоча на грані смерті. “Ох, — сказав він цієї миті, — якби мені дарували життя, жодної його миті я б не згайнував. Життя було дароване, — але скільки його було втрачено. Коли б ми усві@ домлювали це — як би ми ставилися один до одного, та й до себе самих? Коли б я знав, якби ви знали, що людина, з якою розмовляєте, може ось@ось умерти, і що звук вашого голосу, зміст ваших слів, ваші рухи, ваше ставлення, ваші наміри стануть останнім, що сприйме і віднесе у вічність — як уважно, як дбайливо і якою любов’ю ми б підходили!. . Досвід показує, що перед обличчям смерті перважно забувається всіляка образа, гіркота, взаємовідкидання. Смерть занадто велика поруч із тим, що є мізерним навіть у масштабі тим@ часового життя. Таким чином, смерть, думка про неї, пам’ять про неї —це одне з того, що додає життю глиб@шо@ го змісту. Жити на рівені вимог смерті означає жити так, щоб смерть могла прийти в будь>який момент і зустріти нас на гребені хвилі, а не на її спаді, так, щоб наші останні слова не були порожніми і наш останній рух не був легковажним жестом. Ті з нас, яким трапилося жити якийсь час із вмираючою людиною, із людиною, що усвідомлювала, як і ми, наближення смерті, ймовірно, зрозуміли, що присутність смерті може означати для взаємних стосунків. Вона означає, що кожне слово має містити красу, гармо@ нію й любов. Вона означає, що немає нічого занадто малого, тому що все, яким би воно не було малим, може бути вираженням любові або її запереченням. Смерть може стати викликом, що дозволяє нам виростати в постійному прагненні бути у всьому тим, чим ми можемо бути, — без усякої надії стати кращими пізніше, якщо ми не намагаємося сьогодні стати такими, якими маєм бути. Ф.Достоєвський, міркуючи в “Братах Карама@ зових” про пекло, говорить, що його можна висловити двома словами: “Занадто пізно!” Тільки пам’ять про смерть може дозволити нам жити так, щоб ніколи не зіштовхуватися із цим страшним, що жахає очевид@ ністю: “Занадто пізно”. Пізно вимовити слова, які можна було сказати раніше, пізно зробити рух, що міг виразити наші стосунки. Це не означає, що не можна взагалі більше нічого зробити, але зроблене воно буде вже інакше, дорогою ціною, ціною більшого страждання. Смерть — це відокремленість від Бога. Коли ми думає@ мо про смерть, ми не можемо думати про неї однознач@ но — або як про радість, або як про горе. Образ, що дає нам Бог у Біблії, у Євангеліях є складнішим. Коротко кажучи, Бог не створив нас на смерть і знищення. Він
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
біблія
№5 (62) вересень−жовтень 2003
створив нас для вічного життя. Він покликав нас до безсмертя — не тільки до безсмертя воскресіння, але і до безсмертя, що не знало смерті. Смерть з’явилася як на@ слідок гріха. Вона з’явилася тому, що людина втратила Бога, відвернулася від Нього, стала шукати шляхів, де могла би досягти усього крім Бога і без Нього. Замість того, щоб жити в тісному спілкуванні з Богом, людина обрала самотність, незалежність. Один французький священик у своїх працях говорить, що в той момент, коли людина відвернулася від Бога і стала дивитись у нескінченність, Бог зник для неї, і оскільки Бог — єдине Джерело життя, людині нічого не залишалося крім того, як умерти. Смерть прийшла, але вона опанувала люд@ ством не відразу. Яка б не була в об’єктивних цифрах тривалість життя перших великих біблійних поколінь, ми бачимо, що число їхніх днів поступово скорочується. Є місця в Біблії, де говориться, що смерть підкорила людство поступово. Смерть прийшла, хоча ще зберігала@ ся й сила життя; але від покоління до покоління смерт@ них і гріховних людей смерть зменшувала людське життя. Отже, трагедія смерті — це наслідок нашої втрати Бога. У смерті є й інша грань: як не тісні її двері — вони єдині, що дозволяють нам уникнути кола нескі@ нченності у відокремленості від Бога, що дозволяють вирватися із нескінченності, у якій немає простору, щоб знову стати причасниками Божественного Життя, а відтак — причасниками Божественної Природи. Тому апостол Павло міг сказати: “Життя для мене — Христос, смерть — придбання тому, що живучи в тілі, я відділений від Христа...” Тому в іншому місці він скаже, що для нього вмерти — не означає скинути з пліч тимчасове життя; для нього вмерти означає зодягнутися у вічність”. Смерть не кінець, а початок вічного життя. Ці двері відкриваються і впускають нас у простір вічності, що була б назавжди закрита для нас, коли б смерть не звільнювала нас із рабства землі. У нашому ставленні до смерті повинні бути присутніми обидва моменти. Коли вмирає людина, ми абсолютно справедливо можемо журитися серцем. Ми з жахом дивимось на те, що гріх убив людину, яку ми любимо. Ми можемо відмовлятися прийняти смерть як останнє слово, останню подію життя. Ми маємо рацію, коли плачемо над покійним, тому що смерті не повинно було б бути. Людина приби@ та горем. З іншого боку, ми можемо радіти за померлого тому, що для нього почалося нове життя – життя без обмежень. Ми можемо плакати над собою, над нашою втратою, нашою самотністю, але в той же час ми повин@ ні навчитися тому, що пророкує вже Старий Завіт: “Міц@ на, як смерть, любов”, — любов, що не дозволяє згаснути пам’яті улюбленого, любов, що дає нам говорити про наші взаємини з улюбленим не в минулому часі: “Я лю@ бив його, ми були так близькі” — але в сьогоденні: “Я люблю його; ми так і близькі!” У смерті, отже, є багато@ значність, точніше навіть сказати — подвійність; але якщо ми — насправді Христовий нарід — ми не маємо права через те, що самі глибоко поранені втратою й осиротіли по@земному, не помітити народження покійного у вічному житті. Адже у смерті є сила життя, що досягає і нас. Василь ПОПИК
Апостол Павло
І
снує багато літератури, за допомогою якої можемо поглиблювати своє духовне життя, робити його багатшим, наближаючись тим самим до Господа. Але основним джерелом духовності завжди залиша@ ється Біблія. Якщо Євангельську Благовість ми чита@ ємо з радістю, то Послання та Дії Апостолів не є надто популярними книгами. Чому так трапилося? Мабуть, через специфічний спосіб викладу та важкі для зрозуміння терміни. Не є винятком щодо цього й По@ слання апостола Павла1. Почнемо свої роздуми з дитинства Апостола, бо вва@ жається, що саме воно має великий вплив на май@ бутнє життя людини. Через місто Тарс у Кілікії, звідки Павло був родом, проходили важливі торгівельні шляхи (Дії 21, 39). За@ вдяки переданню Єроніма відомо, що батько Павла був з роду Веніямина. Також знаємо, що його сім’я займалася виправкою шкіри або ткацтвом, виго@ товляючи відомі кілікійські тканини із шерсті козлів особливої породи. Солдати і моряки надавали пере@ вагу одежі, виготовленій саме із цієї тканини. Тому син з дитинства вчився ремесла батька. Св. Павло отримав равинську та грецьку освіту. У ті часи відповідальність за освіту дітей лягала на батьків. Насамперед батьки навчали дітей напам’ять молитов і деяких псалмів. Крім цього був звичай посилати дітей до синагогальної школи (хазан). Коли дітям ви@ повнювалось десять років, їх починали вчити усного Закону. Вивчення філософії та грецької культури не було популярним серед єврейського народу. Але дітей посилали до Єрусалиму, де равин Гамалиїл заснував школу, в якій викладались основи грецької філософії. Про себе Ап. Павло говорить як про дитину молитви (Гал. 1, 15–16), яка була від утроби матері вибрана для Господнього служіння. Окрім цього він був єдиним сином. Можливо, його батьки не могли мати більше дітей і тому пообіцяли посвятити дитину Богові. При обрізанні сина батько вибрав ім’я, в якому висловив свої великі сподівання щодо нього. Він назвав дитя Савлом на честь царя, який головою вищий був над усіма в народі (І Сам. 9, 2) Але, на жаль, дитина росла хворобливою, тому її називали Павлом, що з єврей@ ської означає “маленький”. Як вже було згадано, майбутній Апостол Павло ви@ ховувався у благочестивій родині і батьки остеріга@ лись, щоб грецька філософія не змарнувала дитини. Знаємо, що у місті Тарс існував університет, відо@ міший, за університет в Афінах і Олександрії. З цього закладу вийшло багато знаних людей. Однак, батьки Павла віддають свого сина до учителя Гамалиїла (Див.: Дії. 5, 34–40), якому, як особистості, були притаманні такі риси: добре ставлення до язичників; любов до листування, яке він провадив по цілій імперії; 9
біблія простий підхід до закону; ратування за спрощення приписів; краще ставлення до жінок; толерантність у ставленні до грецької культури. Наука Гамалиїла на@ загал була поміркованішою і м’якшою, аніж наука фарисеїв. Тут варто зазначити, що Павло був вихо@ ваний у строгому фарисейському дусі, який панував в його сім’ї. Павло виявився найкращим учнем Гамалиїла (див. Гал. 1, 14). Після закінчення навчання він отримав можливість стати начальником синагоги в Єрусалимі. Саме там він зустрічається з християнами. У латинян існує приповідка, що коли б диякон Степан не молився так ревно, то в нас не було б Павла. Саме особа Степана вплинула на майбутнього Апостола по@ ган, і тому він часто згадує про нього у своїх послан@ нях (Гал. 1, 13; І Кор. 15, 9; Флп. 3, 6). Сім дияконів було обрано для допомоги апостолам, щоб вони служили бідним і вдовам. Серед усіх вирізнявся диякон Степан, який чинив чуда і знамення серед народу (Дії. 6, 8). Це стало причиною зависті і нагодою для зведення на нього наклепу. Степана приведено на суд до Синедріону. Там він проголосив проповідь, яка для нас видається дивною і, може, й нудною, але для тодішніх євреїв вона звучала досить промовисто. Почав її диякон із розповіді про Авраама і Мойсея, а тоді перейшов до оповідей про Месію, закінчив свою проповідь жорстокими, але справедливими словами: “Ви завжди противитесь Духові Святому, як ваші батьки, так і ви!” (Дії. 7, 51), і, підвівши погляд вгору, додав: “Ось бачу відчинене небо, і Сина Людського, що по Божій правиці стоїть!” (Дії. 7, 56). По цих словах його було побито камінням. Савло був при цьому, він стеріг одежу вбивць Степана. Після цієї події почалися гоніння на цілу Церкву, що змусило її розсіятись по Палестині, а звідти й по цілій імперії. Таким чином, Церква відкрилася для язичників, які з радістю її прийняли. Ревний щодо старозавітнього закону, Павло береться сам переслідувати Церкву. Але це стало початком його навернення. Павлові, для того щоб могло розпочатись його внутрішнє самозцілення, треба було спершу осудити і знищити самого себе. Навернення Павла змінило все його подальше життя. Про це він тричі згадує у книзі Діянь Апостолів (Дії. 9, 22. 26). Але перед цим він, “… дишучи погрозами й убивством на учнів Господніх, прийшов до первосвященників…”. Ці слова свідчать про людину, яка не володіє собою через ненависть. Це та ненависть, яку відчував до себе Ісус, яку зазнали перші християни. Павло бере в садукеїв дозвіл ув’язнювати всіх учнів та послідовників Христа, що жили в Дамаску, одному з найбільших юдейських центрів. По дорозі до Дамаску з Павлом і з його супутниками стається дивна подія. Усі побачили світло, але лише Павло чітко чув слова, зверненні лише до нього. Після пережитого Павло кардинально змінився. Найперше він почав проповідувати у синагогах (Дії 9, 20), проповідувати не 10
філософію чи богослов’я, але Особу Ісуса Хри@ ста, Котрого зус@ трів. Це і є пра@ вдивою різни@ цею між теоре@ тиком та переко@ наним вірую@ чим. Адже те, що сталося з Пав@ лом, не було ре@ зультатом його уяви. Його сліпо@ та протривала три дні, які Па@ вло провів у пос@ ті… А слова, яки@ ми він молився, ілюструють ду@ ховний бік його переживань. Ос@ новна причина його переміни після зустрічі з Христом — внут@ рішній конф@ лікт, який виник у результаті от@ римання освіти. Про це апостол Павло говорить у Дії. 26, 5. Також на апостола Па@ вла вплинуло й те, що на нього, як на єдину дитину, батьки покладали великі надії, а надмірні сподівання часто можуть придавлювати людину й викликати ненависть до оточуючих. Ця закрита ненависть переносилась на інших, а м’яке й повне компромісу навчання Гамалиїла викликало в юнака внут@ рішнє сум’яття. Отож, коли Павло побачив лице Степана, яке сяяло немов в ангела, в його душі могла виникнути ненависть. Будучи начальником синагоги, він вибирає найкращий шлях — шлях захисника віри. Часто трапля@ ється так, що чим сильнішим є наше стремління до внутрішньої зміни, тим сильнішим є її придавлення і стримування. Коли Павло осліп, він став беззбройним і мусив підкорятися, не маючи сили виступати проти ко@ гось чи чогось. Ісус вдарив його в болюче місце, сказав@ ши, що “тяжко йти проти рожна” (волом, коли його впрягали у ярмо, керували за допомогою гострого рож@ на). Павло виявився готовим до прийняття ярма Христо@ вого Царства (Мт. 11, 29–30). Психологія ствержує, що наше суспільство перебуває у стані розпачу, розсіяння. На це є багато причин. Одна з них полягає в тому, що доки ми не прийматимемо себе такими, якими є насправді, і відкидатимемо
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
покоління
№5 (62) вересень−жовтень 2003
правду про себе, — доти будемо відчувати вину, доти вона буде нас переслідувати. Але, якщо хтось людину направить до початку, чи, правильніше, до кореня її проблеми, так, що вона зрозуміє причину свого болю — людина зазнає великого полегшення. І тому те почуття ненависті, яке Павло відчував раніше, перегоріло і змінилося на любов, про яку він так гарно пише у І Кор. 13. Мученицька смерть диякона Степана і зустріч з Ісусом стали для Павла тими потрясіннями, які змінили тип його мислення і ціле його життя. І ось, ця кардинально перемінена людина, йде проповідувати Царство Боже за словами Рим. 5, 5. Він стає апостолом Ісуса, Котрого сам переслідував. Багато разів Павло зазнав побиття і каменувань, але завжди був готовим терпіти за віру. Як вже зазначалось, після переміни Павло, не гаючи часу, йде проповідувати. Перш за все — подається в Аравію. Проповідуючи там три роки, він духовно укріпився і зріс. Тоді повертається до Єрусалиму, де відвідує апостола Петра. З ним він перебуває п’ят@ надцять днів. Далі шлях Павла проліг через Сирію і Ки@ лікію — його рідні сторони, а тоді звернув в Антіохію, де мали відбуватися Олімпійські ігри. Нагородою на цих змаганнях був вінок з оливкових галузок. Недарма в посланні до Коринтян Павло згадує про це (Кор. 9, 24–27), адже в Коринті також кожних два роки відбувалися спортивні ігри, Істмійські. Апостол Павло навчав про те, що його оточувало (про будівництво і будинки, про спорт і мореплавство, про військову службу.. .), пристосовуючи все це до життя людей. Його твори@послання є дивовижними і, водно@ час, добрими прикладами для нас, бо є постійно актуа@ льними. Свій шлях Павло завершує, засвідчивши про Христа мученичою смертю, яку прийняв з радістю. Це був муж гідний наслідування. Про нього говорили, що він був неначе черв’як перед Богом, і, як лев перед людьми. Бо хто не горить сам — не може запалити іншого. У юдейських мудреців існував звичай на кінець дискусії запитувати: “А що ми можемо сказати про це?”. Тобто, кожне навчання повинно мати практичне засто@ сування. І тому декілька зауваг: життя Павла і його наука були нероздільно пов’язані між собою. Його зу@ стріч з Христом стала переломною. Як кажуть мудреці: “Не поламавши, не зремонтуєш”. Подібне сталося і з апостолом Павлом. Він помер для всього, що ще не@ давно було важливим для нього, але зате тепер він був сильним, коли був слабкий, багатим — коли був бідний, і побачив, що, нічим не володіючи, — володіє всім. Він змінився!!! Після всього сказаного запрошуємо дорогих читачів до самостійного дослідження вчення апостола Павла, заохочуючи його ж словами з Еф. 3, 20–21 1.Висвітлення цієї теми я буду ґрунтувати на книзі Рісто Сантала “Апостол Павло, людина і вчитель у світлі юдейських джерел”
Роман ОСТРОВСЬКИЙ
Проблема спілкування... Внутрішнє співпережиття проблем свого ближнього (продовження)
„Якщо б тебе усиновив цар, твоя висока думка про себе не знала б меж. Чому ж ти не пишаєшся усвідомленням того, що ти син Божий?” Епіктет
Р
озглядаючи своєрідні елементи міжособистісно@ го спілкування, мимоволі підходимо до теми, яку, практично, оминути неможливо. Тим більше, коли мову ведемо про співжиття. Співжиття не лише християн, а усіх людей загалом, бо кожна людина зокрема покликана, за словами Святих Отців, до обо@ жествлення, бути дитиною Божою. Переглядаючи для написання цієї статті необхідну літературу, я натрапив на цікаві рядки французького поета П. Гренгора (цитуємо їх нижче у перекладі російською мовою), у яких чітко акцентовано смисл зосередження уваги людини не на своєму ближньому, а на самому собі: Кто смотрит на себя, свой видит лик, Кто видит лик свой, цену себе знает, Кто знает цену, строг к себе бывает, Кто строг к себе, тот истинно велик. Нерідко буває так, що ми, розмовляючи з співбесід@ ником, не заглядуємо йому всередину, не вникаємо у смисл його слів. Ми розмовляємо на поверховому рівні. Можна розмовляти зі своїм ближнім, але не спілкуватися з ним, слухати і не чути. Зрештою, без цих нюансів не вийде нормального, здорового між@ особистісного спілкування. Такий спосіб розмови Святі Отці назвали б пустослів’ям. Жодної користі та поживи. Адже наші слова мають рухатися у керунку будови, а не руйнування. Один із філософів якось ска@ зав: “У житті трапляються випадки, коли найтоншою хитрістю виявляється простота та щирість” (Ж. Лаб@ рюєр). Приємність для кожного з нас — вміння слу@ хати, а також щирість із боку співрозмовника. Про це пише англійський публіцист Т. Пен: “Якщо одне або ж два привітних слова можуть зробити людину щасливою, то треба бути негідником, щоб їй у цьому 11
покоління з активної та спільної діяльності, коли партнери поважають один одного, відверто діляться набутим досвідом, разом вирішують певні проблеми. Наступне (друге) ви@ кликає сама особистість співроз@ мовника. Тобто, внутрішня заці@ кавленість особою, її активністю, предметом спілкування невиди@ мими шляхами передається спів@ розмовникові, викликаючи ще бі@ льшу відкритість, бажання продов@ жити спілкування. Не таємниця, що в разі відкритості одного спів@ розмовника — другий відкрива@ ється ще більше, тоді наслідок великий — довіра. Із взаємної дові@ ри окремих, виростає велика дові@ ра до багатьох, а від них до всіх… відмовити”. Вчинки у житті кожного з нас є типовими до злету бумерангу: кидаєш його, а він повертається… Так і наші вчинки, злі і добрі, рано чи пізно — по@ вертаються до нас, тільки з гіршими наслідками, ніж це у випадку кидання бумерангу. Скажімо, у дитинстві піднімаємо голос на Родичів, у майбутньому наші діти будуть кричати на нас; насміхаємось з когось, хтось реготатиметься з нас; образили ближнього, в десятеро віддасться кимось іншим щодо нас і так далі. А все зводиться до одного правила: “Не роби того іншим, що собі не бажаєш”. Святий Августин підкреслював: “Зла людина шкодить сама собі, перш ніж нашкодить іншим”. Це слід пригадувати в той час, коли біс нашіптує нам в ліве вухо нашкодити комусь. Або ж, за словами російського мислителя, слід запитувати себе, чи зробив би так Ісус Христос, коли був би на моєму місці?! Напевне, кожен із нас намагається в тій чи іншій си@ туації зрозуміти свого ближнього: викладач студента, студент викладача; парох своїх парафіян, парафіяни свого пароха; отці префекти семінаристів, семіна@ ристи отців префектів. Вишукуючи у такій сфері мотивацію вчинків, варто якнайкраще обрати стиль спілкування, запитувати себе: як будуть сприйняті співбесідником ті чи інші слова, тон, озлоблений або тихий голос, усмішка… Тут доречними будуть два вислови вже згадуваного Святого Отця: “Людина не може нічого навчити іншу Людину. Вона може тільки допомогти знайти їй правду у власному серці”; “В необхідності — єдність, в сумніві — свобода, в усьому — любов” (Августин). Або ж вислів У. Моема: “Краще терпіти зло, ніж його завдавати іншим”, застановляє нас над проблематикою людського співпереживання зла і болі не лише особистісного характеру, а й світового загалом. Один із сучасних дослідників у царині спілкування говорить про те, що внутрішній механізм між@ особистісного контакту полягає в інтелектуальному та емоційному співпереживанні, перше з яких випливає 12
Цитований у попередніх статтях статтях психолог М. І. Станкін подає такі поради для тих, хто прагне навчитись спілкуватися: Розмовляючи з декількома співрозмовниками, необ@ хідно переводити свій погляд з одного на іншого; Кожному виявляти, що ми готові його вислухати, цінимо його думку, зважаємо на нього; Рівно, добре, й хоча б зовнішньо одинаково ставитись до усіх співрозмовників; Якщо одного називаємо по імені, то й до інших слід так звертатися; Важливим моментом у пошуку мотивів вчинку є відкинення першого враження про цю особу, вчинок якої намагаємося розібрати. Про це свідчить вже зга@ дуваний мислитель: “Не слід судити про людину з першого погляду. Чесноти зазвичай приховані покро@ вом скромності, недостатки прикриті маскою лице@ мірства” (Ж. Лабрюєр). Варто розглянути історію становлення його особистості, індивідуальності. Зрілий підхід до “розбирання” вчинків інших, не@ обхідним фактором є, безумовно, щира відкритість до внутрішніх проблем, які й стають мотивативними чинниками усіх вчинків людини. Притім об’єктив@ ність має переважати суб’єктивність настільки ж, нас@ кільки світло переважає темряву. А. де Сент@Екзепюрі якось написав: “Жодної драми, жодного хвилювання немає ні в чому, окрім драми людських взаємовідносин”. Зрештою, Ісус Христос промовляв, промовляє і буде промовляти до нас, закликаючи: “Люби свого бли@ жнього як самого себе”. Лише через любов до свого ближнього ми переходимо до любові до Бога. І найголовніше, — ми у духовній дорозі рухаємося в керунку з низу до гори гори, а не навпаки.
В’ячеслав БЛІХАР
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
№5 (62) вересень−жовтень 2003
Родина та її участь у розвитку суспільства у світлі апостольського повчання
П
ерш ніж говорити про участь родини в розвитку суспільства, потрібно зосередитись на тому, чим саме є сім’я. Одне з визначень каже: “Сім’я — це спільнота осіб, найменша суспільна клітина, а як така — основна інституція життя кожного суспільства”. Перефразуючи вступ до Хартії Прав Сім’ї, можна сказати, що сім’я — це спільнота любові й солідарності, яка базується на шлюбі, інтим@ ній єдності і взаємній доповненості між чоловіком і жінкою, що засновується на вільно обумовленому, пу@ блічно укладеному шлюбному зв’язку і є відкритою до продовження життя. У сім’ї відбувається передання ку@ льтурних, етичних, соціальних, духовних та релігій@ них цінностей, що є суттєво необхідними для розвит@ ку і добробуту її членів і цілого суспільства. Безпереч@ но, існують й інші визначення сім’ї, які підкреслюють ту чи іншу її характерну складову рису. Тому виникає необхідність чіткого усвідомлення факту: чим є сім’я, які цінності, можливості і сподівання вона несе в собі. Тут особливо потрібна співпраця між Церквою та державою, щоб не дійшло до парадоксів і абсурдів, коли сім’єю будуть називати також одностатеві зв’яз@ ки та зв’язки типу життя на віру, які вже домага@ ються, щоб їх узаконити та прирівняти до сімей, що виникають із подружньої присяги. Деякі, однак, заохочують не перейматися цією проблемою, бо чис@ ло подібних випадків незначне. Але чи справді не варто звертати уваги на подібні явища? “Жодне люд> ське суспільство не може ризикувати вседозво> леністю в таких істотних справах, як суть подружжя та сім’і! ”. Такі тенденції, як зауважує папа Римський Іван Павло II у своїй енцикліці, тісно пов’язані, по@перше, із кризою понять. Чи такі поняття як “любов”, “свобода”, “безкорисливий дар”, а навіть саме поняття “особи” і, у зв’язку з цим, також “права особи” — чи ці поняття по суті означають те, що висловлюють?” Аналіз кризи цих понять, без@ перечно, важливий для розуміння кризи інституції сім’ї, адже особа, свобода, любов, безкорисливий дар є конструктивними елементами сім’ї та подружжя. По@друге, сім’я — це суспільний елемент, і між нею та суспільством існує тісний взаємозв’язок. “Сім’я зв’язана живильними й органічними зв’язками із сус> пільством. Вона являється його фундаментом і
покоління постійно, завдяки своєму завданню служити жит> тю, підкріплює його і зміцнює: в сім’ї ж народжуються його громадяни і в ній вони знаходять першу школу тих суспільних чеснот, які роблять вирішальний вплив на життя і розвиток самого ж суспільства ”. Перейдемо тепер до суспільства, яке, образно кажучи, можна назвати “великою сім’єю”, що складається з багатьох членів, а кожен член сім’ї — це окрема сім’я. Зміни, проблеми, побоювання та інші процеси, що відбуваються в окремій сім’ї, відбиваються відлунням на “великій сім’і” — суспільстві. Сім’я, перед тим як впливати на розвиток суспільства, а цей вплив реалі@ зується за умови, що сім’я повноцінно розвивається, мусить отримати від держави всі необхідні умови для свого властивого розвитку. Зокрема — належну повагу та підтримку. Тільки у взаємоспівпраці з державою сім’я зможе цілковито відповісти на поставлені перед нею завдання і цим самим спричинитися до розвитку суспільства. “Сім’я, отже, є такою суспільною дійсністю, яка не має у власному розпорядженні усіх необхідних засобів для здійснення власних цілей, зокрема у ділянці освіти та виховання. І тоді потрібно, щоб цим займалася держава, згідно зі згаданими принципами: там, де сім’я є самодостатньою, потрібно дозволити їй ді> яти автономно; більше того, в такому випадку надмірне втручання з боку держави було би шкідли> вим, було б виявом непошани, становлячи наявне порушення прав сім’ї. Держава може і повинна допомагати тільки там, де сім’я насправді не може собі зарадити” Політична влада повинна робити все
13
покоління можливе з метою забезпечення всілякої допомоги — економічної, соціальної, педагогічної, політичної, культурної, необхідної для того, щоб сім’ї могли в людський спосіб відповісти на поставлені перед ними відповідальні завдання. Все, що стосується само здійснення сім’ї як такої, буде можливим лише тоді, коли не будуть порушуватись права сім’ї, які, зреш@ тою, є близькі до прав людини. Вони містяться в Хартії Прав Сім’ї, яка була представлена 22 жовтня 1983р. Апостольським Престолом для всіх людей, інституцій чи владних структур, яких стосується питання місії сім’ї в сучасному світі. “Серед цих прав деякі стосуються безпосередньо сім ’і, як, наприклад, право батьків на відповідальне народження та виховання дітей; інші стосуються сімейного ядра непрямим способом. Серед них має особливе значення право власності, особливо так званої сімейної власності, та право на працю ”. А сім’я — що вона дає суспільству? Насамперед, батьки народжують дітей у пе-вному сенсі також і для суспільства, щоб вони стали його членами, щоб були учасниками його історичної та культурної спадщини. Сім’я, як “глибока спільнота життя і любові ”, є першою і основною школою процесу входження в суспільство, школою суспільного життя. Це також школа любові, “колиска і найефективніше знаряддя гуманізації і персоналізації суспільства, бо співпрацює вона цілковито і властивий тільки собі спосіб в будуванні світу, роблячи життя дійсно людським, особливо через те, що охороняє, зберігає і передає чесноти і цінності”. Сім’я повинна включитися і приєднатися до різноманітних акцій соціальної служби, особливо на користь вбогих і тих всіх лю@ дей та життєвих ситуацій, які є поза межею благодій@ них і соціальних організацій, створених владою. Це вимагає від сімей особливої “чутливості”, солідар@ ності та безінтересовної готовності служіння. І на завершення варто згадати ще про відповіда@ льність сім’ї за саму себе, що має ве-лике значення для її нормального функціонування в розвитку суспільства. Це “сім’і повинні перші дбати про те, щоб державні установи і закони не порушували прав і обов’язків сім’і, але щоб підтримували її та охороняли”. Тому “сім’ї повинні щораз краще усвідом> лювати собі власну роль співтворців так званої “сімейної політики” і брати на себе відповідальність за зміни в суспільстві: в протилежному випадку вони перші стануть жертвою того зла, на яке байдуже споглядали”. А цього допустити не можна, страждання сім’ї — це страждання суспільства”. Підготував Руслан АЛІМАМЕДОВ студент Вищої Духовної Семінарії Отців Паллотинів РКЦ
14
Подружя як картина суспільного організму
Ц
ерковний шлюб кладе початок спільному співжиттю сім’ї, основним завданням якої мало би бути “забезпечення матеріальних по@ треб і турбота про дотримання духовних, моральних та релігійних цінностей”. (Йозеф кардинал Гьофнер “Християнське суспільне вчення”). Сім’я дарує життя дитині, яка зростає в середовищі, створеному її батьками. Коли любов і прихильність є життєвими засадами родини, тоді формування нової особистості проходить в руслі відчуття спокою і захище@ ності. Проте, дитина, позбавлена люблячого спілкува@ ння, навіть за умов доброго матеріального забезпечення може свідомо чи несвідомо стикнутися з проблемами духовного характеру: депресія, замкнутість тощо. Особливо гостро це відчувають діти, позбавлені сім’ї. В ширшому контексті, сім’я є клітиною суспільства. Як будь@який живий організм піддається диструкції через відмирання клітин, так і суспільний організм страждає від розпаду клітин — шлюбів. Церква охороняє непо@ рушність шлюбу тому, що в ньому двоє стають одним тілом. Проте, секуляризоване супільство, яке втратило розуміння сенсу шлюбу як нерозривного союзу, всіми засобами намагається профанувати цю вічну інституцію. В шоу@бізнесі дуже високий відсоток капіталовкладень інвестується на поширення ідеї “життя на віру” (статеве співжиття без укладення церковного чи державного шлюбу), представ@ лення церковного шлюбу як ілюстра@ тивної формаль@ ності, котра вико@ ристовується для прикраси церемо@ нії, укріплення ідеї, що розлучення — це “нормальна річ”, якщо чоловік і жінка не зійш@ лись характерами, навіть тоді, коли жертвами такого розриву стають діти, поширення різного роду по@ рнографічних ма@ теріалів, які по@ кликані вкорінити в свідомості люди@
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
покоління
№5 (62) вересень−жовтень 2003
ни тотальну інструментальність використання своєї статевості, що призводить до сприйняття іншої особи виключно як засобу власного задоволення. Ці вищезгадані спроби сучасного суспільства отримати фінансовий зиск, маніпулюючи інстинктами та психологією людини, руйнують правильне розуміння сім’ї, як освяченого Богом союзу. Звичайно, сучасне індустріальне суспільство, що без@ перевно нарощує темпи економіки, залишає невеликий простір для повноцінного функціонування сім’ї. Батьки зобов’язані максимальну кількість годин у тиждень витрачати на пошук матеріальних ресурсів для забезпечення відповідного рівня життєвого устрою сім’ї. Проте, життєдайним елементом збереження теплої іскорки сімейного вогника в серцях членів всієї родини, є лагідне слово, турботлива чуйність, молитва одне за од@ ного та спільна недільна Літургія. Під цим оглядом на плечі дружини і матері лягає тягар, можливо, навіть більший як на чоловіка. Природа жінки є чутливішою. Жінка в самій своїй суті має закладено материнство і потребу опіки. Вона виношує дитину в своєму лоні, терпить пологові муки, жертвує максима@ льну частину свого часу, зусиль та здоров’я на виховання дитини. А у випадку, коли необхідність професійного за@ ангажування матері є необхідною, жінка позбавлена можливості приділяти свій час дитині — в глибині серця вона страждає. Батько, безперечно, мусить бути опорою і лідером своєї сім’ї. В чоловікові і батькові сім’я мусить відчувати гарант стабільності. Він повинен задавати русло і ритм фізичного та духовного розвитку сімейного організму. Маленька дічинка бавлячись в дитинстві ляльками відчуває здатність до материнської опіки. В той ж час хлопці в своїх іграх намагались відтворити війну, праобраз майбутніх батальних подій, протистояння життєвим бурям. Однак, повертаючись до сучасного контексту, варто сказати, що не завжди чоловік може вистояти супроти підступних рифів життєвого моря. У виставі “Неаполь — місто попелюшок” зображено саме такого чоловіка. Через недосконалу державну законодавчу систему його підприємство зазнало банкрутства. Він вже не відчував себе гарантом добробуту своєї сім’ї і від цього страждав. Його дружина Марія, котра через це змушена була виїхати на заробітки за кордон, в далекій Італії з сумом змушена була визнати: “він зламався”. Незважаючи на все, роль батька дуже важлива, адже, як говорить кардинал Гьофнер “набагато гірше коли батько “не має часу” для сім’ї, ніж коли “не має грошей” для неї”. Навіть, маючи багато дітей і клопотів, подружжя залишається люблячим чоловіком і дружиною. “Подружжя і подружня любов за своїм характером спрямовані на народження і виховання нащадків” (Документи Другого Ватиканського Собору) Але це не єдина мотивація, що штовхає людей об’єднати їхні житя. “Їх зближує туга за духовно–фізичним єднанням життя і любові, за доповненням, блаженством і довершеністю, жаданим та жертовним коханням” (кардинал Гьофнер ) Олег КРАВЧУК
Сім’я та алкоголізм (продовження)
Вплив на добробут сім‘ї
О
сновою будь@яких людських взаємин є відповідальність за власні вчинки. Після досягнення юридичного повноліття це є абсолютним обов’язком цілого суспільства. Розвиток алкогольної хвороби відбувається повільно, проте безвідповідальність за перший крок веде до рецидив@ них дій. Ця відповідальність формується багатьма чин@ никами, зокрема — морально@етичним та економічним. Зміни особисті у процесі затяжного пияцтва перед@ бачають соціальну деградацію. Алкоголізм стає при@ чиною спаду професійної працездатності хворого і, як наслідок такого явища, спостерігається часта зміна місця праці, звільнення за незадовільну якість виро@ бничого процесу. Висококваліфіковані види діяльно@ сті поступаються простішим, постійна та тривала пра@ ця замінюється випадковим заробітком. Зловживання алкоголем одного з членів подружжя часто є причиною розвалу сім’ї. За даними різних ав@ торів, від 20 до 35 відсотків цивільних розлучень спричинені алкоголізмом у подружжі. Продовжуючи наведення статистичних даних щодо негативного впливу алкоголізму, натрапляємо і на проблему економічного плану. Якщо одне з подруж@ жя — алкоголік, од 40 до 70 відсотків сімейного бюд@ жету витрачається на алкогольні напої. Наслідки різноманітних досліджень стверджують відчутну різницю фінансових витрат на спиртне між алкоголіками та здоровим населенням. Вибіркове соціологічне дослідження у двох різних містах по@ казує, що особи, які сильною мірою залежні від алко@ голю, налічують 11 відсотків від усього населення. Ці 11 відсотків вживають 54% від загальної кількості алкогольних напоїв. Враховуючи, що заробітна платня алкоголіка менша на 15–20% порівняно із платнею людей, незалежними від алкоголю, є очевидним тиск на сімейний бюджет такої родини. Із 2259 обстежених, хворих на алкоголізм, у 18% про@ стежуються цивільні розлучення, 11% перебувають на межі розлучення, а 8% витрачають усі зароблені кошти на придбання спиртних напоїв. Поряд із сімейним лихом, алкоголізм сприяє зубожінню цілих суспільних структур. До соціальних причин виникнення алкоголізму відносяться тра@ диції, звичаї та міграція населення. На узалежнення суспільства від алкоголю суттєво впливають засоби масової інформації, зокрема реклама напоїв. Спря@ мованість реклами на популяризацію алкогольних напоїв передбачає досягнення високих прибутків. 15
покоління печінки у 100% алкоголіків, причому у 10–20% — цироз (хвороба, що входить до десяти хворіб найчастіших причин смерті). Порушення обміну речовин та вторинний авітаміноз — постійні про@ яви алкоголізму. Алкоголізм нерідко асоціюється з туберкульозом. У бага@ тьох випадках співдія двох патологій стає вагомою перешкодою лікування та причиною летальних випадків.
Рекламна компанія стає непрямим рушієм до вилуче@ ння фінансів од продажу алкогольної продукції, зо@ крема серед підлітків. “Пияцтво підкопує сімейне щастя, стає нещастям для ді@ тей, а не раз переходить до них тяжкими, страшними хворобами. Пияцтво підкопує всі дочасні добра. Пияк марнує все, а жінку та дітей робить жебраками. Пияцтво відбирає добру славу в людей” (Митрополит Андрей Шептицький).
Хвороби і передчасна смерть Проблема алкоголізму не несе в собі локального хара@ ктеру. У медичній науці алкоголь вважається одним із причин ризику передчасної смерті, оскільки прямо діє на серцево@судинну систему і, як наслідок, зумов@ лює гостру серцеву недостатність. Поряд з цим спирт@ не спричинює фібриляцію шлуночків, яка нерідко ве@ де до передчасної смерті. Характерною рисою стану здоров‘я алкоголіків є підвищена хворобливість. Виснаження організму, слабка імунна система не здатні протистояти різно@ манітним вірусним та інфекційним захворюванням. Найбільш поширене захворювання — дисфункції 16
Окрім довготривалого негативного впливу спиртних напоїв на організм людини, слід виділити випадки гостро@ го отруєння, що супроводжуються смертю. Вважається, що 250–300 мл. спирту (600–700 мл. горілки) для доро@ слої людини, яка вживає несистема@ тично спиртні напої, можуть вияви@ тись смертельними. Велику роль віді@ грає вік. Смерть немовляти може бути спричинена кількістю алкоголю в 20– 30 мл. спирту. Для дітей віком 8 років, випиті 100–150 мл. горілки, стають фатальними. У підлітковому віці алко@ гольна інтоксикація спричинює коматозний стан зі смертельним на@ слідком. При відсутності медикамен@ тозного та психотерапевтичного лікування, алкоголізм розглядається як “незалежний прогресивний процес” (А. А. Портнов, 1977). Залишаючись на@ одинці з проблемою, хворий продо@ вжує зловживати алкоголем до смерті. Приєднання та набуття сукупних патологій, які викликають відкинення алкоголю або знижують ейфорійний ефект, стають причиною припинення зловживання спиртним. Проте останнє трапляється рідко. Існує, отже, високий рівень смерт@ ності серед алкоголіків, що пояснюється байдужим ставленням до здоров`я, притупленими стадіями постійного сп’яніння. Знеболюючі дії алкоголю маскують прояви різноманітних захворювань. Хворі потрапляють у медичні реабілітаційні заклади внаслідок виникнення важких, часто незворотніх розладів здоров’я.
Погляд Католицької Церкви на проблему алкоголізму Роль УГКЦ у вирішені проблеми алкоголізму Найголовнішою подією нашого суспільства кінця ХХ століття є відродження незалежної соборної Україн@ ської держави. Сьогодні ми є свідками і, водночас, суб’єктами складного процесу державотворення. Разом із тим відбувається й духовне відродження укра@ їнської нації, її консолідація і повернення до хри@ стиянства, принципи якого є невід’ємними від україн@ ської ментальності і повсякденного практичного
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
№5 (62) вересень−жовтень 2003
покоління
життя нашого народу, включаючи сферу морально@ етичних відносин.
розповсюдилося серед гуцулів. Роз’яснюючи загрозу алкоголізму, митрополит Андрей наголошував на моральному та економічному чинникові проблеми. Христова Церква своїм служінням намагається допо@ Алкоголізм постає тут в дочасній та есхатологічній могти людині жити відповідно до своєї гідності вже на перспективі. землі, бо саме тут починається її небо і пекло, бажає Неабияку заслугу у пробуджені антиалкогольного усім допомогти скерувати своє життя на вічні правди, руху 30@х років мала щоденна преса. Саме часописи щоб вже зараз людина почала смакувати небесне вказували на можливість використати протиалко@ щастя. Тому Церква не може стояти осторонь від тако@ гольний польський закон. Справу популяризується і го прояву поведінки людини, від залежності, що ни@ громадство стає до боротьби із лихом, що від віків щить генофонд української нації. Алкоголізм, інші його гнобить. Церковна влада, зокрема митро@ узалежнення, несуть згубний характер та негативний поличий ординаріат, теж не столи осторонь цієї вплив на духовний та фізичний розвиток українців. проблеми: “Всім душпастирям поручається звертати Боротьба з пияцтвом сягає часів прийняття християн@ увагу в проповідях про страшні наслідки пияцтва та ства на українських землях. Відомо, наприклад, заохочувати до тверезості. Щоб вірні занехали страш@ негативне ставлення князя Володимира Мономаха до ний та шкідливий наліг пиття алкогольних напоїв, які алкогольних надуживань. Найраніша наука нашої не тільки нищать здоров’я, але й спричинюють мате@ Церкви супроти алкогольної залежності належить ріальну проблему.” Висвітлюючи пасторальний на@ св.Теодозію Печерському. Пізніше, через занепад прямок антиалкогольної акції, Київської держави Церква не змогла Андрей Шептицький вбачав у пи@ ширше розгорнути боротьбу з пияц@ яцтві загрозу інституту сім’ї, про@ На початку ХХ твом. Шлях насадження пияцтва мовляючи в одному з листів “До серед населення панівними верст@ століття із вірних”: “Пияцтво підкопує ро@ вами у Галичині ніс в собі соціаль@ пастирським листом до динне щастя, стається нещастям ний підтекст. Алкоголізм розкладав гуцулів звернувся дітей, не раз переходить до них людську мораль. Певною мірою тяжкими, страшними недугами. митрополит Андрей продаж горілчаної продукції збага@ Пияцтво — підкопує усі дочасні Шептицький. У цьому чував державний бюджет, проте, добра. Пияк марнує усе: жінку, діти алкоголізм одночасно руйнував листі містилася спроваджує на жебраків: пияцтво продуктивні сили народу. Масовий критика пияцтва, що відбирає добру славу у людей. Хто антиалкогольний рух сягнув Галичи@ широко розповсюдилося шанує пияка? Хто числиться з його ни в середині ХІХ століття. Поштов@ гадкою? Хто з нього не сміється? серед гуцулів. хом до цієї акції стали прояви Хто ним не гордить?” національно@патріотичних змагань. Церква під проводом Йосифа Сем@ братовича розпочала кампанію проти пияцтва. Наслідком таких радикальних дій стали масові зре@ чення від вживання будь@якого алкогольного напою. У посланні “Про високу гідність людини” митрополит Йосиф Сембратович називає алкоголізм суспільно@ моральним злом, із яким людина втрачає особисту гідність, губить себе духовно і фізично. Наступним кроком митрополита було заснування “Братств тве@ резості”. Паралельно з поширенням антиалкогольних принципів почали різко спадати вартість, виробництво та продаж алкогольних напоїв. Про@ стежувався різкий зріст рівня життя селянина та прозорі прояви національної свідомості. 1 квітня 1907 року у Львові видано статут українського товари@ ства “Боротьба з алкоголем”. Це товариство поста@ вило собі за мету визволення народу від влади алкого@ лю шляхом організації виступів, дискусій, видання брошур та журналів на антиалкогольну тематику, скликання антиалкогольних з’їздів, заснування в населених пунктах безалкогольних заїжджих дворів та лікарень для алкоголіків. На початку ХХ століття із пастирським листом до гуцулів звернувся митрополит Андрей Шептицький. У цьому листі містилася критика пияцтва, що широко
Із письмових доробків митро@ полита Андрея випливає, що проблема алкоголізму не розглядається суто на психофізичній площині. Залеж@ ність від алкоголю аналізується в релігійно@духовному ракурсі. “Християнин може відпасти від Бога та стати невільником диявола через пияцтво. Тим способом найбільше людей відступає від Господа Бога так да@ леко, що часто трудно їм уже вернутися. Треба Божої ласки, чуда, щоб такого грішника привернути до Бога.” У зверненні єпископів Києво@Галицької митрополії з приводу надмірного вживання алкогольних напоїв поруч з медичними та соціальними доказами негативної ролі алкоголю виступає біблійне підгрунтя: “Пияцтво приводить до розпусти: “І не впивайтеся вином, яке приводить до розпусти, а сповнюйтеся Духом”(Еф. 5,18); “П’яниці забувають про Бога: “Горе тим, що тільки@но всавши вранці, женуться за напоями хмільними, і що, розпалені вином, засиджуються аж до ночі.”(Іс. 5,11).” У зверненні програма подолання алкогольної залежності накреслена в напрямку індивідуальному та суспільному. Діяльність Церкви, що є також виховною установою, спрямована на виховання дітей та молоді 17
покоління що перебувають у Церкві, яку гідність людина здобуває в церковнім сопричасті у Христі і через Христа. Католицька Церква вважає себе компетентною як у питаннях моралі, так і у справах віри. Отримавши завдання від свого Засновника — продовжувати в історії обов’язок голошення Царства Божого, — вона не може обмежитися лише оберіган@ ням віри. Таким чином, вплив Церкви поширюється також і на мораль. Цей вплив можна розглядати як Наука Церкви моральну правду з усіма вимогами як до моральної (католицькі документи, вислови Папи, діяльності, так і до частини її учительської влади. Вар@ моральне богослов’я) тість і вищість Церкви — це наслідок поразки тих виступів проти Неї, які пов’язані із “запереченням Християнське вчення про людину як вінець і християнства опанувати життя і власними силами водночас невідокремлену складову творіння є визволити людину з її немочі і нужди”. Програма засадою розуміння світу, суспільства й місця в них подолання психо@фізичного узалежнення від алкого@ людини. Воно накладає на особу виняткову лізму за передумову успіху бере відповідальність за її соціальне звернення до сумління людини: оточення та за той спосіб, що його “Йдеться, перш за все, про сумління людина обирає для втілення місії, яку Залежність людини від кожного, хто у своїй єдності та Творець доручив Своєму творінню. наркотиків будь>якого неповторності стає сам перед Богом. Християнство в особі св. Отців кшталту — алкоголю, Але в певному сенсі йдеться і про сус@ Церкви, соціальних вчень різних тютюну, телевізора — пільне “сумління”, воно теж якоюсь Церков, величезної когорти най@ мірою є відповідальне — не тільки становить загрозу кращих своїх мислителів напрацю@ тому, що допускає або підтримує дії, вало неперевершену систему переродження скеровані проти життя, але також і координат і перспектив творення як природної потреби тому, що формує “культуру смерті”, суспільного феномену, так і індивіду@ людини в задоволенні у посуваючись навіть до витворення і ального. закріплення справжніх “структур втрату чутливості до Пріорітетним напрямом суспільної гріха”, спрямованих проти життя”. життя в усій його політики є реалізація людської Розглянувши етичну оцінку алкого@ повноті. потреби в фізичному здоров’ї. Охо@ лізму Церквою, можна виділити такі рона фізичного здоров’я людини, моменти: з однієї сторони алкоголь, яке є даром Божим і необхідною на відміну від наркотиків, не є передумовою її активності, посідає особливе місце в цілковитим злом. Його “…помірне вживання у напоях контексті християнського віровчення. Фізична не суперечить моральній забороні”, — говорить Іван досконалість особи розглядається християнством як Павло ІІ до учасників міжнародної конференції, важливий вияв гармонійно розвиненої людини, присвяченої наркоманії та алкоголізму, що була котра надійно зберігає свої духовні надбання, та як оргнізована Папською Радою для душпастирства гідна заохочення ознака діяльності, спрямованої на Працівників Здоров’я 23 листопада 1991року. Подальший розгляд алкоголізму зосереджений на збереження священного дару життя. Питання пошани негативному моменті. “…Зловживання алкоголем людського життя невід’ємне від гідності особи, яка заслуговує на осуд, оскільки спричинює серйозні визначається через свободу індивідума. Вільна і диструктивні процеси психо–фізичної діяльності відповідальна особа розвивається, якщо особи”, — говорив Святіший Отець на згаданій перспективою її вільних рішень є любов до Бога і до конференції. Причиною алкоголізму Іван Павло ІІ ближніх. називає сучасні психологічні проблеми особи: Протиставленням та спотворенням правильного “Джерелом зловживання алкоголем і наркотиками, є бачення вартості людини як Божого творіння є гріх. звичайно, при всій болючій складності причин і Гріх на рівні особи — це узалежненість психіки. Саме ситуацій, екзистенційна порожнеча, що є наслідком гріх стає причиною алкоголізму. Людина зловживає недостатку вартості та зневіри в собі, в інших і в житті.” спиртним, знаючи, що це призводить до смертельної “Актуальні економічні умови суспільства, вищий хвороби, деградації, руйнування особистого життя і рівень бідності та безробіття можуть спричинити життя рідних. Святіший Отець Іван Павло ІІ зростання у молодої людини відчуття неспокою, стверджує, що “фундаментом залежності від алкоголю непевності, розладу і суспільного відчуження та вести є, назагал, екзистенційна пустка, викликана браком до ілюзорного світу алкоголю як втечі від проблеми моральних вартостей, а також недовірою до себе життя”, — стверджує Іван Павло ІІ у промові до учас@ самого та до інших людей і, врешті, до сенсу життя”. ників конференції на тему алкоголізму 7 червня 1985 Завдання Церкви сьогодні полягає в розкритті цілому року. Церква стоїть на охороні людського життя та йо@ світові бажання служити людству, розкрити віруючим, го гідності на різних стадіях розвитку як біологічного, на християнських вартостях, побудованих навколо приорітету особи. Це необхідно робити в навчальних інституціях, плекаючи людську гідність через наближення пересічної свідомості до її підстав у християнській етиці. Шлях реабілітації суспільства лежить головно через родинну тверезість, заохочення до прийняття нею Святих Тайн Сповіді та Євхаристії.
18
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
№5 (62) вересень−жовтень 2003
покоління
так і суспільного. Наркотична та алкоголічна залеж@ ність нерідко формує упереджене ставлення до осіб з даними проблемами, або робить їх маргінальними особистостями. “Церква твердо вірить, що людське життя, навіть, якщо воно немічне і стражденне, завжди залишається прекрасним даром Божої доброти. На противагу песимізмові та егоїзмові, які залишають світ у темноті, Церква стоїть за життя: у кожному людському житті вона бачить величну красу.”
вість до людини, її гідності і життя; з другого боку, сис@ тематичне порушення морального закону, особливо в серйозному питанні про повагу до людського життя і його гідності, поступово ослаблює здатність відчувати життєдайну і спасительну присутність Бога.
“Християнська етика” — це наука про подолання зла і вдосконалення добра з позицій Христової науки. По@ долання зла — боротьба з гріхом; удосконалення до@ бра — наближення до Бога. Без знання цієї аксіоми неможливо зрозуміти тілесну (матеріальну) сутність профілактико@лікувальних заходів щодо алкоголізму. Медицина, завданням якої є подолання даної про@ блеми — це наука, що вивчає людину як особу (духов@ ну сутність) і як індивідуума (біологічну структуру) в її єдності від зачаття до смерті, ведучи її до доскона@ лості. Християнський погляд на терапевтичні заходи, зокрема на проблему алкоголізму, включає два рівні. Вищий (духовний) рівень із метою повного вдо@ сконалення повинен визначати стратегію подолання злих прикмет і заповнення цієї ніші позитивними вчинками. Нижчий (фізичний) рівень, який визна@ чається життєдіяльністю (біологічними прикметами) особи, за своєю смертною природою є недосконалим і характеризується порушеннями анатомічних та функціональних взаємовідносин в організмі. На цьому рівні згадані зміни у структурі і функції людини супроводжуються процесами їх вдосконалення для продовження оптимальної житєдіяльності”.
“У сучасному суспільстві явища наркотичної залеж@ ності набувають все більшого розповсюдження, що не може не тривожити. З одного боку, ці явища можна пов’язати з кризою вартості і сенсу, яку переживають сучасне суспільство і культура, а з іншого — зі стреса@ ми та незадоволеннями станом речей, що зумовлю@ ються неможливістю самореалізації, гіперактивністю, посиленням конкуренції і анонімністю суспільної взаємозалежності.. .”, — говорить хартія працівників Папської ради у справах душпастирства в охороні здоров’я.
Поступ двох рівнів — духовного та фізичного — зу@ мовлений вдосконаленням “правдивої свободи”, яка просвічує розум і вказує шлях у житті. Саме ця свобо@ да скеровує моральну поведін@ ку до правди та милосердя, іншими словами — формує цілість людської особи. “Все, що ображає людську гідність: добровільне самовбивство, ка@ ліцтва тілесні і умові тортури, змагання згнобити і самого духа: все це і подібне є ганеб@ ними ділами. Коли вони запля@ мовують людську цивілізацію, то таки більше обезславлюють тих, хто так поводиться, ніж тих, хто терпить таку неспра@ ведливість, а найбільше таки — противиться пошані для Твор@ ця.” Ці слова Другого Ватикан@ ського Собору ставлять будь@ яке спотворення людської сві@ домості різного роду залежні@ стю на площину особового зв’язку людини з Творцем. По@ ряд із втратою чутливості до Бога втрачається також чутли@
Залежність людини від наркотиків будь@якого кшталту — алкоголю, тютюну, телевізора — становить загрозу переродження природної потреби людини в задово@ ленні у втрату чутливості до життя в усій його повноті.
Католицька Церква захоронює гідність людської при@ роди від усіх питань у поглядах, таких, наприклад, як людське тіло, з яких одні його принижують, а інші — неспівмірно вивищують. Жодний людський закон не може краще забезпечити особисту гідність та свободу людини, як Христова Євангелія, дана Церкві. Наука Церкви застерігає перед послабленням образу “уні@ версальної людини”. Кожній людині застережений обов’язок зберігати поняття цілісної людської особис@ тості, у якій визначаються вартості розуму, волі, сумління, що у Христі були оздоровлені і піднесені. Відчуття поваги оточуючих, самоповага до себе, від@ чуття любові та вміння її дарувати — це основні кри@ терії життя без залежності та шлях її подолання. В
19
покоління основі християнського життя лежать пізнання Божої любові та милосердя, досвід гідних та солідарних взає@ мин. У такому розумінні боротьба з алкоголем та інши@ ми штучними “благами” є першочерговим та важливим завданням Церкви. Церква несе відповіда@ льність за викорінення даної суспільної проблеми, оскільки очевидним є те, що головну роль у форму@ ванні залежності відіграє духовний аспект. Сама залеж@ ність — це відповідь на онтологічно притаманні люди@ ні духовні потреби. Особливо завдяки цьому є ефектив@ ними методи та системи допомоги алкоголіку під наз@ вою “духовно напрямлені”. Духовну неповноцінність або недостатність Духа можна поповнити тільки Духом, причому зробити це не під силу самій людині. Тут успіх можливий при умові співпраці, співдії Божого та людського. Небажання співдіяти задуму Творця характерне прагненням заповнити пустку “сурогатом”. Цю ілюзію можуть давати алкоголь, наркотики, насилля… Наслідки такої залежності — це перешкода до духов@ ного зросту особистості та самоакцептації, деградація соціальної, психологічно@біологічної сфери людини.
Дані та показники медичних досліджень алкогольної проблеми. Алкоголізм — це динамічний процес, який має свій початок, продовження та кінцевий результат. Як хво@ роба алкоголізм формується поступово, дуже часто непомітно для оточуючих і навіть для майбутнього алкоголіка. Цей період називають побутовим пияц@ твом. Побутове пияцтво в різних людей відбувається по@різному, триває в середньому від 5 до 10 років , у чоловіків починається у віці 20@30@ років, у жінок у віці 25@35 років, переростає у алкогольну залежність. Доведено, що в тих випадках, коли починають вжи@ вати спиртне до 20@літнього віку або частіше, алкого@ лізм розпочинається швидше і перебігає значно злоякісніше. Свої особливості має алкоголізм, що роз@ вивається у зрілому віці — після 45@50 років. Стадії алкоголізму швидко формуються, перебіг хвороби більш злоякісніший із швидким темпом розвитку і песимістичним прогнозом. Алкоголізм формує несприятливі умови для нормального функціону@ вання сім’ї. Послаблюючи підвалини подружнього життя, вживання алкогольних напоїв нерідко приводить до сімейного розладу, сепарації. При обстежнні 2259 алкоголіків 18 % втратили сім’ю, у 11 % сімейне життя під загрозою розпаду. За різними дослідженнями, від 20% до 30% розлучень стаються через проблему алкоголізму. Алкогольне сп’яніння сприяє появі тимчасових регуляторів моральних та психічних проявів людської психіки, нерідко стає причиною того чи іншого антисоціального вчинку. Досліджено, що одна чарка випитої горілки порушує слухове та зорове сприйняття. Цей фактор неодмінно впливає на продуктивність як фізичного, так й інте@ лектуального роду праці. Від 60% до 80% конфліктів, 20
порушень правил безпеки, відсутності на робочому місці спричинені вживанням алкоголю. Початкова стадія — це, властиво, хвороба алкоголізму, де проявляються та починають формуватися основні синдроми. Прояви нудоти, відраза до алкоголю пропадає. Змінюється стійкість на алкоголь, що пере@ ходить до збільшення толерантності, коли виникає від епізодичного до систематичного вживання. Психі@ чне звикання характерне в формі обсесивного син@ дрому, тобто бажання випити ще більше. Стан сп’яніння супроводжується втратою почуття со@ рому та реальної оцінки наслідків скоєних вчинків. За даними статистики, в Англії 70% самогубств відбува@ ються у стані сп’яніння. Самогубства серед осіб, що зловживають алкоголем, спостерігаються у 8@10 разів частіше, ніж серед тих, що його не вживають. За дани@ ми ВООЗ, тривалість життя алкоголіка в середньому на 15 років коротше, аніж у осіб, що утримуються від частого вживання алкоголю. За даними Американ@ ської Психіатрирчної Асоціації, від 50% до 70% ув’язненних у тюрмах США відбувають покарання за злочини, пов’язані з надмірним вживанням алкоголю. Медична статистика свідчить, що найменше випадків алкоголізму припадає на вік до 20 років і старше 50 років. Найвищий показник у віці 40@49 років. У жінок алкогольна залежність спостерігається на десять років пізніше, ніж у чоловіків. За сімейним станом алко@ голіки — це найчастіше особи розлучені, неодружені. Водночас життя алкоголіка скорочується приблизно на 20 років і в середньому не перевищує 55@літнього віку. Причому, 20% — це нещасні випадки або перед@ часна смерть.
Висновки Характерною рисою розвинутого алкоголізму є по@ стійне вживання алкоголю — кожен день або майже кожен день протягом місяців, років. Дози спиртних напоїв можуть бути як невеликими, так і значними. Певна доза алкоголю нівелює не тільки фізичний біль, але й почуття сорому, страху, вини, страждань. Власне в цьому й полягає самообман, що несе тільки тимчасове вирішення, а радше заспокоєння, при@ душення назрілих проблем. Поряд із статистичними даними управління охорони здоров’я Львівської обласної державної адміністрації варто подати дані, про які згадав на ІІІ Архиєпархіальному соборі Львівської Архиєпархії голова центру духовної та психологічної підтримки “Дорога” Роман Прочко. По Львівській області маємо 165 тисяч алкоголіків та 5 тисяч наркоманів. Більше 30@ти тисяч узалежнених від алкоголю і біля тисячі наркоманів перебувають на обліку, 80% лікуються анонімно. Загально населення Львівської області становить 2 мільйони 736 тисяч чоловік. За даними Львівського обласного наркологічного диспансеру, залежних від
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
дороговказ святості
№5 (62) вересень−жовтень 2003
алкоголю по області — 31 тисяча 602 чоловіка. Ця цифра збігається із даними Романа Прочка, висвіт@ леними на Архиєпархіальному Соборі Львівської Архиєпархії. Офіційно у Львівській області за@ реєстровано становлять 1,15% алкогольно залежних. Хворих на цю недугу за даними Романа Прочка — 6,2%. З цього випливає, що від офіційної статистики державного рівня до приватного дослідження відсоток хворих на алкоголізм помітно зростає. Найвищий відсоток, який подає приватне дослідження, — 38%. Анкетування подає дані, що в одному з сіл Пусто@ митівського району Львівської області, де проживає 1200 чоловік, серед яких опитано 488, виявилося, що 33% перебувають в алкогольній залежності за клініч@ ними проявами та частотою вживання (більшість із них мужчини). Серед опитаних 53 % чоловіків та 46 % жінок побо@ рюють конфліктні ситуації, що виникають у сім’ї як наслідок вживання алкоголю одним із її членів. 43% осіб, що подали свої відповіді в анкеті, посту@ пово узалежнюються від спиртних напоїв внаслідок різноманітних психічних та соціальних проблем — як індивідуальних, так і загальних. Бентежить той факт, що 23% чоловіків вживають спиртне заради самого вживання, тобто наодинці, а ще 26% роблять це при найпершій нагоді. Варто зауважити, що 38% опитуваних перебуває у стані прямої залежності. 22% прямують до цієї залеж@ ності через суспільне середовище. 70% опитаних бажають, щоб їхні діти не вживали алкоголю взагалі. 26% подібно налаштовані, але ставляться до цього питання поміркованіше. Загаль@ но 96% бажають бачити своїх дітей байдужими до алкоголю. Якщо говорити про тих осіб, що не вживають алкоголю взагалі, то їх 7%. Отже 93% випивають, проте 70% людей хочуть, щоб діти не вживали ал@ коголю ніколи і ніде. Чи розуміють вони, що замало тільки одного бажання, а потрібен власний приклад… Державні та церковні структури подають дані, що порівняно з цим соціологічним опиту@ ванням, виглядають доволі заниженими. Це свідчить про некомпетентність соціальних структур у даній проблемі.
Терпіння — привілей чи покарання?
С
хідні релігії намагаються зазвичай позбавити людину терпінь: входження у нірвану, вихід із кола перевтілень@реінкарнації — саме те, що, згідно з цими релігіями, має позбавити людину всіх невигод і неприємностей, які несе життя. Але чи ра@ зом з ними людина не втрачає і самого життя, части@ ною якого вона є? На тлі цих релігій християнство виглядає досить дивним: Христос добровільно йде на смерть, безліч Його послідовників у часи переслідувань самі проситимуть ласки мученицької смерті, а християнські мислителі вбачатимуть у люд@ ських терпіннях привілей, якого позбавленні ангели. Що, отже, такого цінного й важливого міститься у терпіннях, що їх так возносить Церква? Перш, ніж вияснити це, слід зауважити: Господь не бажає, щоб ми страждали. Будь@яка дитина, котра вивчала катехизм перед Першим Святим Причастям, скаже, що Бог створив людину, щоб та раділа життям і славила за це Творця. Господь також дарував людині безліч можливостей, щоб бути щасливою. Він дарував їй цілий, сотворений Ним, світ і поставив її як упоряд@ ника цього цього світу, як вінець творіння. Тому наші терпіння походять далеко не від Бога, хоча ми часто й звикли при труднощах саме від Нього вимагати відповіді: “Господи, за що?!” Але ми десь не до кінця розуміємо, що неправильно ставимо це запитання, що інколи ми самі є винними. Бог не посилає нам терпінь. Він не хоче, щоб ми страждали. Терпіння спричинені не Ним, а нашим зіпсутим суспільством чи нами ж знівеченою природою. Вони ввійшли в наше життя, бо часто саме через них Він може, хоч і боляче, але діткнутись до наших зачерствілих сер@ дець, поки ми у своєму засліпленні ще не зробили останнього кроку до погибелі.
Це соціологічне опитування не претендує стати авторитетним джерелом в поданні кількісної інформації, проте розкриває стан речей на прикладі одного села, де 38% людей алкогольнозалежні. Поряд з одним членом сім’ї узалежнені члени родини, тобто усе село. Чи не потрібно сьогодні державі та Церкві заговорити вголос про цю проблему, про алкоголізм як хворобу українського суспільства?
Отже, терпіння — це ще один наш шанс до спасіння, це та екстремальна подія, що вириває нашу збуденілу свідомість із житейських марнот і примушує згадати про Бога та задуматись над вічним життєвим питанням: “Quo vadis?” (Куди йдеш?) Терпіння — сво@ єрідна шокова терапія, що може вилікувати нашу душу, якщо ми його належно сприймемо. Для когось воно — надто болюче, для когось — легше, менш бо@ лісне, але з ним зіткнеться кожен, і ми, християни, по@ винні бути готовими сприйняти належно цю часто@ чку нашого життя.
Іван КО ЛТУН КОЛТУН
Тому намагатимемось подати дорогому читачеві кілька, зовсім не вичерпних позицій, згідних із нау@ кою Церкви, що відображають належне наставлення 21
дороговказ святості Кожне терпіння — це, по суті, розлука (із здоров’ям, річчю, людиною чи, навіть, життям). Тому часто терпіння вчать нас цінувати те, що маємо, навіть, якщо це всього@навсього при@ ємна дрібничка. Терпіння — це свого роду екс@ тремальні умови, у яких вияв@ ляється справжня людина, кот@ ра за нормальних обставин ча@ сто ховається під масками, які ми самі собі створюємо і яких самі часто не є свідомими. Ви@ являючи ж нам нашу власну су@ тність, терпіння дають можли@ вість побачити свої недоліки та запровадити відповідні зміни в наше життя. Терпіння, отже, — це добра нагода і середовище для змін. Дрібні терпіння можуть застерігати нас не раз перед більшими, бути своєрід@ ним попередженням, щоб уни@ кнути більшого нещастя. християнина при пережитті терпінь. Сам Христос терпів, щоб дарувати людству радість нового життя, радість спасіння. Погляньмо на наше терпіння, можливо, воно теж має велику мету. Терпіти задля благородних цілей чи задля когось — це най@ більший вияв любові, це, мабуть, найвизначніша мета Вашого життя на землі, яка вже сповняється, якщо ви терпите. Навіть якщо це терпіння не має якихось благородних причин, ми можемо виєднати собі з нього велику користь, як, також і велику шкоду. Все залежить від того, як ми його сприймемо. Багато святих у терпінні здобували і вправлялися у чеснотах, жертвували свій біль Богові, відповідаючи добром на зло. Вправляли покору серед погорди і наклепів, стриманість, ла@ гідність і незлопам’ятність серед злоби і гніву, любов і прощення серед ненависті, зичливість серед зазд@ рості… Але були й такі, що злом за зло помножували гнів, грубість, гордість, роздратування й безнадійливу розпачливу лють. Отже, як відповісти на терпіння, що приходять ззовні? Відповідь за нами. Як уже зазначалось вище, терпіння можуть бути допущені в наше життя, щоб неначе зупинити нас серед цього безумного плину світського безцільного існування та нагадати про Бога, вічні істини. Так, у ті@ лесній хворобі ми можемо усвідомити брак духовних цінностей в нашому житті, а в розчаруванні чи навіть у втраті дорогої людини — пригадати те, що ні в чому і ні в кому на землі без Бога немає щастя. Адже людина — не лише земне, але й небесне, духовне творіння, і це тяжіння до вищого ніколи не дасть їй задовільнитись суто земним, аж поки вона не знайдеться в Господі. 22
Терпіння загартовують сильних, роблячи їх ще си@ льнішими, очищують грішних, даючи їм можливість почати все наново. Терпіння зближують людей, адже думка про те, що ра@ зом їх переносити легше, штовхає нас поділитись своїм горем, допомогти терплячому. Зближені пере@ житими разом терпіннями, люди згодом із радістю згадують: “Ми не одну ложку солі з’їли разом!”, — усві@ домлюючи, що знайшли в горі доброго і надійного товариша на все життя. Терпіння одних можуть утверджувати в доброму ін@ ших. Так, запалені геройством попередників, ішли в боротьбу за народ, за віру, за щастя рідних, близьких людей наступні покоління, а муки тих, що сиділи в тюрмах, стримали не одного від зради й мало@ душності. Наші незліченні і, може, нікому й незнані національні герої та святі мученики — взірець того, що терпіння, перенесені гірко заради великої мети, ніколи не будуть марними, безслідними, хоча й імена терплячих можуть серед людей (не в Бога) забутися. Звичайно, кожен переживає різне і переживає це по@ своєму. Тому до кожного конретного явища терпіння потрібен свій окремий підхід, але згадані герої, муче@ ники, а то й просто наші знайомі, сам Христос, мо@ жуть нас навчити, як не впасти під тягарем терпінь, як перенести їх гідно. Терпіння — частинка нашого життя, якої ми практич@ но позбутись не можемо. Але те, чи належно сприй@ няти її і жити далі, а чи просто існувати страждаючи, — залежить тільки від нас. Володимир СТЕЦЬ
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
№5 (62) вересень−жовтень 2003
У суперечці народжується істина?
К
ожен християнин у своєму житті повиненна@ магатися йти шляхом постійного самовдоско@ налення та духовного зросту. Відомо, що цей процес вимагає постійної і клопіткої праці над собою, уповаючи на Бога. Численні перешкоди та різного роду негаразди при цьому є також відомим та незаперечним явищем. Тому хотілося б звернути увагу на одне явище, особливо поширене в наші дні, а саме: на незліченну кількість суперечок, які насичують, а інколи, перенасичують наше щоденне життя.
дороговказ святості У наш стрімкий і неспокійний час всілякі суперечки є неначе безумовно необхідними, емоційно@збага@ чуючими, такими, що прикрашають наше суспільне буття. Дебати, дискусії та диспути стали сьогодні над@ звичайно модними та привабливими для багатьох. Який наслідок цього, мабуть, кожна уважна людина, що стежить за цим, здатна зауважити: сперечаються депутати, члени уряду держави, політичні діячі, журналісти, студенти, навіть діти. Сперечаються пристрасно, із натхненням. Кожен намагається до@ вести свою рацію, хоча, як правило, ніякої істини при цьому не народжується, а навпаки, спір часто завер@ шується взаємними образами, лайкою, а то й бійкою.
Один древній мудрець справедливо зауважив, що від суперечки завжди зостається осадок. Адже, якщо один перемагає у суперечці, то інший, тобто противник, бу@ де неодмінно принижений. Завжди при цьому одна сторона буде невдоволена. Святі Отці ставились одно@ значно негативно не лише до самих суперечок, але і Святоотцівська притча розповідає про двох монахів, до тих, які звикли заперечувати, не погоджуватись, які одного разу надумали посперечались (звичайно, наголошувати на своєму: “Хто у розмові наполегливо що сам факт суперечки в монашестві, де насамперед бажає наголошувати на власну все плекаються послух, смирення та думку, хоч би воно було і спра> багато інших чеснот, наведений лише ведливо, той нехай знає, що такий є Святі Отці Церкви ... для того, щоб показати повчальний одержимий бісівською недугою, — характер оповіді). “Але як же ми не бачили говорить преподобний Йоан Ліст@ зможемо це зробити?” — зніяковіло необхідності у вичник, — і якщо такий чинить запитав один із монахів, маючи на так у розмові з рівним, то, можливо, словесних дебатах увазі те, що він уже давно відвик у напоумлення старших і зцілить негативного монастирі від суперечок. Інший такого; коли ж відноситься так із характеру, не запропонував покласти перед собою вищими за себе та мудрішими — певну річ для того, щоб кожен із них вважали, що у така недуга для людей є невилі> почав наполягати на тому, що ця річ суперечці може ковною”. належить лише йому. Домовившись народитися істина... Причиною схильності до суперечок про це, вони поклали на стіл глиняну є сформований вже навик, вада, в чашку. І тоді один із них сказав: “Ця основі якої – гріховні пристрасті, чашка належить мені”! Ні, вона моя”! головно — гордість та самолюбство. А схильність до — заперечив інший монах. “Ні, моя”! — знову сказав цього народжується від пустомовства, багатослів’я, перший. “Ну гаразд, нехай буде твоя” — раптом лицемірного мовлення, сказаного з метою людино@ несподівано поступився другий. Суперечка так і не догоджання, від бажання наполягати на своєму слові. відбулася. Як було би добре, якщо б у суперечках Ліком від звички впадати в суперечки є смире@ завжди хто@небудь першим розсудливо чинив би у нномудрість, послух, духовна праця над вправлянням подібний до цього спосіб! у власній покорі, плекання любові. Корисним при Святі Отці Церкви подають чудові для нас повчання цьому є також постійне читання Святого Письма, щодо ставлення та вирішення проблем суперечки. повчань Святих Отців, спілкування з духовними, Насамперед вони не бачили необхідності у словесних побожними людьми. Та й сам образ праведного дебатах негативного характеру, не вважали, що у християнського життя несумісний із суперечками, а суперечці може народитися істина, дотримувались тому, безперечно, приведе тих, які слідують за правила: Якщо людина не приймає напоумлення, а вченням Христа, до звільнення та уникнення від будь@ намагається заперечити, а то й оскаржувати того, хто яких суперечок. навчає, то слід відійти та уникнути суперечки (навіть Тож проаналізуймо свою поведінку, наше ставлення, а залишити місце, якщо в цьому є потреба). можливо, і участь у суперечках. Пам’ятаймо про мо@ “Ти говориш — це означає, що ти знаєш, що жливі її наслідки, про те, чи насправді здійсниться говориш”, — вчили відповідати Святі Отці на при цьому народження істини, чи не постраждає при заклики чи спроби розпочати суперечку, тим самим цьому один із дискутантів. вказуючи правдивий шлях до уникнення та ліквідації будь@яких спекулятивних (словесних) сутичок ще до Олег ЛУК А ЛУКА їх настання, тобто ще в самому їхньому зародженні. 23
отці церкви
Навчання Григорія Богослова
П
ротягом свого існування християнство часто зустрічалося з різними культурами, і специфі@ кою їх погляду на світ. Найяскравішим при@ кладом є його зіткнення з грецькою культурою. Багато людей, які мали класичну грецьку освіту, приходили до релігії Христа. Проте їх розум, навчений освітою оперувати філософськими категоріями, потребував пояснити правди нової віри мовою філософії, яка “бу@ ла у них в крові”. Першим шоком для них було при@ внесення поняття часу, якого не було в такій формі у грецькій філософії, адже там вічна трансцендентна істина завжди була поза світом і поза часом. Якось Ориген спробував поєднати ці два світогляди, який хоч і багато зробив для християнства, проте так і не зміг їх примирити. Потім люди ще протягом багатьох років пробували пояснити Бога за допомогою філосоських категорій, одні були ближче до правди, другі дальше. Але перед християнством постійно стоїть не тільки проблема взаємовідносин із філосо@ фією, але й проблема актуальності на всі часи, нама@ гання завжди бути “свіжим” серед сірої буденності людського існування. Ми часто називаємо себе християнами, але до кінця не усвідомлюємо — хто ж ми є насправді, для чого ми є у цьому світі. Наше суспільство називається християнське, але скільки на вулиці можна зустріти бідних, знедолених людей; скільки молодих людей, які з кожним місяцем, тижнем і навіть днем деградують, спалюючи своє життя у вогні алкоголю та наркотиків; скільки можна зустріти на вулицях 40@річних, навіть 30@річних “бомжів”, які риються в смітниках, шукаючи поживи, втративши, а швидше забувши сенс свого життя. Тому сьогодні ми мусимо дати відповідь християнина на цю біду, що спіткала наших ближніх. Адже християнство — це не лише догми та обряди, а Сила, яка може змінювати світ. І тому є дуже важливим “вдивитись” в досвід тих людей, які були близько біля Бога, які дивились на світ вже іншими, преображенними очима. Святий Григорій Богослов є прославлений Церквою в основному як “троїчний богослов”, проте тема людини мала велике значення для нього. Єпископ Іларіон (Алфєєв) пише, що “В богословській і містичній системі Григорія ідея обожнення (людини) займає центральне місце, вона cantus firmus всього корпусу його творів”. Св. Григорій мав чутливу натуру, а тому зумів влучно описати теперішнє положення людини у світі. Він пише: “Хто я був? Хто я тепер? І чим я буду? Ні я не знаю цього, ні той, хто багатіший за мене мудрістю... Я існую. Скажи: що це значить? Одна частина мене самого вже пройшла, іншим є я тепер, інакшим я буду, якщо лише буду. Я не є що@небудь незмінне, але течія каламутної води, яка без@ зупинно притікає і ні на одну хвилину не стоїть на місці. 24
Чим із цього всього назвеш мене? Що найбільше, по@ твоєму, складає моє я? Поясни мені це, але дивись, щоб тепер це саме “я”, яке стоїть перед тобою, не зникло від тебе. Ніколи не перейдеш двічі через той самий потік річки, через який переходив раніше… Ніколи не по@ бачиш людину тією самою, якою ти бачив її раніше”. Ці слова нам пригадують думки філософів екзистен@ ціалістів ХХ століття. Проте, якщо філософи просто зупинялись на цьому (на абсурдності життя, на заки@ нутість у це життя, на турботі про своє існування), то Святий Григорій Богослов дає нам нову перспективу у цьому положенні: справді положення людини не можна назвати задовільним, але є вихід — кожна людина має ще один вимір, забуваючи про який, вона є у розгубле@ нності, тому що, як пише Григорій: “Від Бога кожний вийшов і до Бога йде..., щоб, скинувши гріховну людину та супротивну недосконалість, зробитись богом і духом, стати в чині світлосяйного ангельського лику... Така ціль життя… Людина — сотворений Бог, який через Христові страждання йде в нетлінну славу”. Значить ми є щось більше, ніж просто тіло, просто тілесні забаганки. Крім того Святий Григорій описує і сам процес обожест@ влення, який полягає у тому, щоб “замкнувши почуття, відсторонившись від плоті та світу без крайньої потреби не торкаючись ні до чого людського, бесідуючи із самим собою і з Богом, жити вище видимого, завжди носити в собі Божественні образи, чисті, не змішані з долішніми і оманливими враженнями, бути і безперестанно робитись ніби дзеркалом Бога та Божественного, набувати і додавати до світла світло, до менш ясного світлосяйніше, поки не вийдемо до Джерела тамтешніх просвітлень, не досягнемо блаженного закінчення, коли дійсність зробить непотрібним дзеркала.” Але найбільш вражаючим є опис тих останніх часів, коли минеться теперішній світ:“Стане Суддя землі і відділить те, що спасається від того, що загибає, після чого стане Бог серед богів спасенних спасенних, щоби розсудити і визначити, хто якої достойний честі та обителі… Буде же Бог у всьому під час відновлення всього ... коли ми, які тепер із@за порухів та пристрастей, або зовсім не носимо в собі Бога, або носимо лиш в малому степені, зробимось всеціло богоподібними, тими, що вміщають всецілого Бога і тільки Його. Ось досконалість до якої ми поспішаємо. Про неї і сам апостол Павло говорить: “Де немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрі@ зання, ні варвара, ні скіфа, раба, вільного, але все і у всьо@ му Христос”. Отже, з одного боку ми маємо людину з її немочами і недосконалостями, а з іншого — ми знаємо, якою та лю@ дина покликана стати. І, мабуть, найголовніше в нашому житті є навчитись мати завжди живе усвідомлення того, ким ми будемо у майбутньому віці, бо тоді ми, що б не ставалось з нами в житті, завжди будемо дивитись на теперішнє уже з перспективи майбутньогого. Тоді ми бу@ дем дивитись на ближнього як на того, хто буде бого@ подібний, як на того, хто разом з нами є покликаний вмістити в себе Бога. Бр. Атаназій СИДОРАК
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
№5 (62) вересень−жовтень 2003
Віра, що палає у терні
У
певний момент у житті кожної людини постає питання — яким шляхом іти. У цьому виборі людина абсолютно вільна, коли йдеться про ви@ бір віри. Бог дарував людині розум і здатність шукати істину. Держава також представляє до диспозиції “право сповідувати будь@яку релігію, або не сповідува@ ти жодної…” (Конституція України 35) Але якщо людина позбавлена волі? Тоді всесильний Господь має владу посіяти зерно внутрішньої свобо@ ди в серці людини. Зараз ви маєте нагоду отримати свідчення безпосередньо від людини, котра віднай@ шла царство Боже в собі, незважаючи на те, що колю@ чий дріт тимчасово обмежує її громадянську свободу. Про місця позбавлення волі, або простіше про тюр@ му, пишуть дуже мало, а якщо і пишуть, то в основно@ му за сталінсько@брежневські ГУЛАГи. Знати свою історію добре, вона виховує, надихає, вчить на при@ кладах наших мучеників за віру і Католицьку Церкву. На превеликий жаль, в час, коли Україна отримала довгоочікувану свободу і суверенітет і канула в небуття безбожна комуністична ідеологія, проблема злочинності не зникла, а навпаки — набрала обертів. Головна причина, що непослух громадян, а разом і переступ закону — аморальність, це втрата духовно@ сті, а всі інші негаразди, що виникають на цьому грун@ ті — логічні наслідки цієї руїни. Звідси масове без@ робіття, повний крах економіки, політична нестабіль@ ність, неспроможність і небажання державних мужів через власні егоїстичні амбіції вивести Україну із гли@ бокої кризи. Псевдопатріоти тільки декламують свої благі наміри доки не доберуться до влади, а отримав@ ши депутатський мандат, все роблять для влсаного збагачення. Олігархи правлять, розподіляють, судять, а страждають найбільш незахищені верстви населен@ ня. Хіба мало інформації ми отримуємо, коли зубожін@ ня народу доходить до критичної межі, коли без@ помічні похилого віку співгромадяни через несплату квартирних боргів, замерзають у своїх квартирах, в яких відключили опалення?
добрий пастир А скількох матерів, дружин звабив багатий Рим, Мадрид чи Варшава! І вони залишились там на@ завжди, покинувши рідних, Батьківщину. Ситий Захід, облаштоване і безпроблемне життя, робить свою диявольську справу долар, а тепер і євро затуманює розум, цементує серце, забирає пам’ять. Можна зви@ нувачувати колишню і теперішню системи, але причина одна — брак віри. Тепер, коли Україна стала незалежною, вільною, здавалося б, що є всі можливості для духовного відродження, але це далеко не так. Телебачення, засоби масової іформації, ви@ датне життя колишніх рекетирів, а тепер поважних бізнесменів, наглядно культивують, вивищують у ранг благочестя насильство, порнографію, попирання всіх морально@етичних норм. У таких умовах ми жили, живемо, можна сказати, плазуємо по розмитих до@ рогах сьогодення без справжніх, величних орієн@ тирів, без Христа. Потуги справжніх християн, на жаль, дають незначні результати, на всіх владних рівнях чиняться всілякі перепони, але найгірша пе@ репона — це байдужість. А ще поширюється теза: головне — щоб Бог був у серці, зручне прикриття для безвірків і лицемірів. Тотальна обрядовість витісняє живу віру. В установі виконання покарань № 30 м. Львова греко@ католицька церква Покрови Матері Божої була заснована 1996 року завдяки зусиллям оо. Василіян. Це була радісна подія. Крига затхлості і байдужості скресла. В’язні почули живе Боже слово, повіяло чи@ мось новим, досі незнайомим. З тих часів регулярно правиться Св. Літургія, люди мають змогу отримати особливу ласку — Святі Тайни. Радісно усвідомлювати, що і ми, в’язні, стали членами Містичного Христового Тіла. Із євангельських читань стало зрозуміло, що Христос прийшов у першу чергу до грішників, а не до праведників. Завжди є можливість покаятись, відвернутись від злих доріг, бо Господь милосердний і завжди відкриває свої батьківські обійми для розкаяного грішника. Для кожного ув’язнення — це велика драма, трагедія. Не відаючи про Божу любов, ми й надалі плекали у своїй уяві різні злочинні плани на майбутнє, хтось хотів помститись, хтось ще вкрасти чи пограбувати аби далі жити безтурботно.
Основний контингент, що відбуває покарання — молоді, працездатні чоловіки. У кожного з них свій шлях, що призвів їх до ув’язнення і засудження на різ@ ні терміни позбавлення волі в колонії суворого ре@ жиму. Виховані злочинною комуністичною систе@ мою, наші батьки просто розгубились, стали безпо@ радними в системі ринкових відносин. Масове без@ робіття і спричинило хвилю злочинності серед знач@ ної частини населення, особливо серед молоді. Ба@ тьки, заклопотані пошуками заробітків, нерідко по@ кидають рідні домівки на довгі роки, виїжджають в далеке зарубіжжя. Дітей виховує вулиця. 25
добрий пастир Інших думок майже не існувало, бо саме середовище, де сконцетроване зло, налаштовувало саме на такий хід думок. Безкінченні, низькопробні, бездуховні телесеріали, а також подібні книги виховували саме людей@зомбі, що здатні на будь@який злочин. Нікому і на думку не спадало, що такий шлях веде до загибелі душі, а душа безсмертна… Хто знав, що не можна відповідати злом на зло, що потрібно любити не тільки своїх рідних, але й ворогів? Наслідування Хри@ ста і Його правди повинно наповняти і керувати нашими спустошеними і закостенілими серцями. Що говорити, важко здолати старого чоловіка, важко скинути з себе багаторічне гріховне ярмо, нелегко видертися з лап диявола, котрому вірно служили. Завдяки отцям і братам@монахам, що проводять читання і тлумачення Св. Письма, стало також зро@ зуміло, що всі негаразди, тобто свій хрест, потрібно нести терпляче, не впадати у відчай і не нарікати, бо так допущено Богом, так потрібно, адже все, що допускається, робиться задля нашого спасіння, для життя вічного. Бути християнином зовсім не легко і такий стан не обіцяє безтурботного, солодкого життя. Але варто згадати слова Спасителя: “Прийдіть до Мене всі втомлені і обтяжені, — і Я заспокою вас!” Хіба засумніватися в допомозі самого Бога, коли живеш по Його заповідях? Що може слабка і немічна людина, що може вона надбати без Його допомоги і ласки? Покаявшись, Ісус пригорне до Себе найгіршого грішника і обдарує його. Для Христа не існує втра@ чених людей. Правова, карна система, на жаль, у більшості випадків не випраляє злочинців, тільки тимчасово стримує або примушує їх через страх покарання бути більш обачними в скоєні повторних правопорушень. Корінь зла, немов пирій, розростається далі, даючи рясний врожай. Можна із впевненістю стверджувати її агресивний поступ. Через віру у Христа@Спасителя, через любов, смиренність і терпіння ув’язнені віднайшли взаєморозуміння із своїми рідними, які вже втратили надію на їх виправлення. Діти потяг@ нулись до своїх батьків, приїжджають на побачення дружини до оновлених, люблячих їх Христовою любо’ю чоловіків. Звичайно, що не так все гладко, безтурботно і радісно. Бувають зриви, падіння, ще багато закоренілих звичок залишилось. Боротьба продовжується, але важливо, що шлях і дороговказ відомий, ходити манівцями вже немає потреби. Церква, як Мати, прийняла своїх навернених дітей і опікується ними. Отож, ми вільні в Христі, бо воскреслий Спаситель і тут, за високими мурами, Він серед нас!
Вадим ПЕТРИК 26
Коли зброєю стає Боже Слово
В
продовж восьми років студенти Львівської Духовної Семінарії Святого Духа УГКЦ провадять капеланське служіння серед військовослужбовців, офіцерів, курсантів та солдатів Львівського Військового Інституту ім. П. Сагайдачного. В історії Української Церкви міститься небагато фактів, котрі потверджували б існування у княжих чи козацьких часах якоїсь окремої духовної інституції в складі військових формацій. Починаючи від часів панування Австрійської імперії, на території західноукраїнських земель, можемо говорити про існування інституту капеланства. Кандидат історичних наук п. Олег Турій у своїй десертації зазначає: “Подібно як і учнівська молодь, воїни@українці, що служили в австрійській армії були обмежені в можливостях задовільняти свої релі@ гійні потреби. Лише в 1869 році у зв’язку з реорганізацією всієї систе@ ми душпастирства в армії і утворенням 17 військових приходів у Австро@Угорщині, були запроваджені [...] військові капелани ... В часи Першої і Другої світових воєн Українські Збройні Сили, чи то як окремі націона@ льні військові з’єднання в складі державних армій (легі@ он Січових Стрільців, дивізія “Галичина”), чи як збройні сили Української Держави (УГА, Армія УНР), а навіть окремі людські одиниці в австрійському чи пізніше польському війську, мали забезпечену опіку згідно своїх духовних потреб. Українцями в австрійських збройних структурах опікувалися українські капелани “фельдкурати”, що підпорядковувалися польовому єпископові, але в канонічних питаннях підпорядковувалися єпископам тих єпархій, з яких вони походили. Всі капелани носили військову форму, мали чини капітана або майора, але без відзнак, а також носили нагрудний хрест Після проголошення ЗУНРу вже 1 січня 1919 року при Державному Секретаріяті Військових Справ було ство@ рено вищий духовний орган, що називався Преподо@ бництво, а при Начальній Команді Українських Військ утворено зарядче преподобництво. При армійських формаціях існувало польове преподобництво. Права і обов’язки, а також однострій військових духівників були чітко регламентовані відповідними правними розпо@ рядженнями.1 У нинішній час на Заході та й загалом у світі інституція капеланства у лікарнях, в’язницях, навчальних закладах та зокрема у війську вже міцно утвердилася. Наприклад, у військових силах країн@членів НАТО капеланів спону@ кають до поглибленого вивчення додаткових дисциплін – соціології, психології, антропології, медицини. Війсь@ ковий капелан є офіцером, і одночасно священиком. Його зброя – Боже Слово та молитва. У нашому випадку українське капеланство щойно стає на шлях розвитку і
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
№5 (62) вересень−жовтень 2003
добрий пастир
потребує досвіду, прикладу та підтримки інших країн. З іншого боку, нині ведуться дискусії відносно того, як має виглядати військове капеланство в нашій багатокон@ фесійній державі. Саме це нині є однією із вагомих при@ чин, яку ставить державна влада щодо не прийняття окремої норми на офіційність військового капеланства. Дуже часто державні органи посилаються на відокрем@ леність Церкви і Держави. Таким чином священик не може перебувати у військових одиницях. На мою думку, потрібно “віддати Богові Боже, а Кесареві Кесареве”, не добре є ховати від Бога те, що Йому належить і що має внутрішню потребу перебувати разом з Ним. Тим@то ни@ ні, коли влада накреслює певні норми, погляди на стиль військового капеланства, ми не повинні чекати на наказ, але нести Слово Боже туди, де нас чекають. Добрий лікар спішить до недужого у той сам день, коли його спо@ вістять. В часі зустрічі з екс@генералом Арміїі України Віталієм Радецьким глава УГКЦ Блаженніший Любомир Кардинал Гузар сказав: “Конституція України гарантує кожному громадянинові право на віроісповідування. Потрапляючи на службу у військові формування, людина не тратить цього свого права, але втрачає так звану “свободу руху”. Це означає, що ніхто не може, скажімо, встати собі вранці і попросту піти до храму на молитву, адже підлягає військовому розпорядку та дисципліні. Якщо така особа не може прийти до Церкви, то Церква може і має бажання прийти до неї. У такий спосіб ми, як Церква, виконаємо обов’язок духовної опіки, а ви, як ті, хто несе відповідальність за воїнів, @ виконуєте конституційний обов’язок”.2 Саме ці слова Блаженнішого є для нас застановою і заохотою йти ту@ ди, де потребують Божого Слова, підтримки, або простої розради військовики. Нині є багато військових частин на терені Львова, тому віримо, що у майбутньому кожна з них матиме своїх духовних провідників. З благословення Ректорату Львівської Духовної Семіна@ рії Св. Духа УГКЦ двічі на місяць по п’ятницях 16 братів@ семінаристів мають спільні зустрічі з курсантами і солда@тами Військового Інституту та військових частин міста Львова. Для того, щоби ці зустрічі мали добрий результат, чимало уваги приділяє підполковник Юрій Гусар, який є одним із відповідальних за виховну роботу Інституту. За кожними двома семінаристіми є закріп@ лена окрема рота. Під час бесід з майбутніми офіцерами ми розглядаємо найрізноманітніші теми, як@от: “Слово Боже і зброя”, “Покликання молодої людини”, “Насильс@ тво заради миру?” та ін. Прагнемо не лише обмежува@ тися лекціями, практикуємо дискусії, відповіді на питан@ ня, обмін думками, перегляди відеофільмів та їхнє об@ говорення. Двічі на рік ми організовуємо прощі до від@ пустових святих місць України. Час будь@якої прощі є для нас особливим, часто це пе@ ріод великих перемін у душах військовослужбовців. В одній з прощ ми мали сповідь серед ночі. Вийшовши на двір, я зустрів одного з курсантів, який тільки@но виспо@ відався. На моє запитання, чи йому сподобалась проща, цей хлопчина відповів, що дуже, більше того, у душі
віднайшов спокій, за яким довгий час шукав. Ми завжди наголошуємо, що проща робить свій результат тоді, коли людина висповідається і прийме св. Причастя. З попе@ редніх разів бачимо, що ті хлопці не є байдужими до себе, але стараються змінити те, що не є їхнім. Великою перевагою у душпастирстві для семінаристів у військових інституціях Львова є те, що на території Військового Інституту м. Львова ще поляками на початку ХХ століття був збудований храм. У період панування комунізму його було переобладнано на клуб, а пізніше тут проводились лекції. Шкода, але безбожницька влада значно змінила стиль цього храму. З настанням спри@ ятливого часу в 2000 році дану будівлю було передано Церкві у користування. Найперше було освячено храм св. Михайла єпископами традиційних українських цер@ ков. Це підтверджує, що дана споруда служить для молитви як православним, так і католикам, хоч і перебуває під нашою опікою. Рівно ж ми ніколи не робимо акцент на тому, хто ми є, більше того, заохочуємо усіх, чи то курсантів,чи офіцерів йти до того храму, який є в їхньому селі чи місті. Від часу освячення храму щонеділі та у великі свята у ньому служиться Літургія. Перед богослужінням завжди є коротка наука, присутні отримують моли@ товники, щоби спільно брати участь у Святій Літургії. Приємним є те, що кожної неділі військово@ службовці стараються приступати до тайн Покаяння та Євхаристії. Це не є чимось формальним чи тра@ диційним, радше бажанням бути іншими, прагнення довіряти свої труднощі в часі військової служби Бо@ гові. Так цього року близько 30 курсантів вперше у своєму житті вже у дорослому віці прийняли Христа 27
добрий пастир до свого серця. Дуже часто такі події стаються в часі прощ. Не очікуючи сторонньої допомоги, ми власними сила@ ми з благословення єпархіального владики Ігоря (Воз@ няка) впродовж кількох місяців збирали кошти по пара@ фіях на відновлення храму (згідно єпископського листа від 13/02/03 ЛВ 03/61). В Україні практично немає та@ кого, щоби храм знаходився на території військової інституції, переважно є лише невеликі каплиці. Ми хоче@ мо, щоби даний випадок був прикладом для інших мілі@ тарних інституцій нашої держави. Кожен військовий, на мою думку, перебуваючи у армії потребує того місця, де бодай кілька хвилин може побути на одинці з Богом. На даний час, починаючи від 7 серпня 2002 року, ми провадимо реконструкцію храму. З Божою поміччю на нинішній день ми повністю завершили ремонт святилища, храму вірних і купольну частину. Тепер важ@ ко сказати, що колись у цьому приміщенні був клуб. Окрім цих робіт ми повністю перекриваємо дах храму і будемо встановлювати купольний хрест, на місці якого в часі радянської влади майоріла червона зірка. На мою думку, це є прикладом для нас усіх, що людина зі своїми ідеями ніколи не переможе Бога. Ми переживаємо за наш храм і радіємо, що попри всі негаразди та труднощі він залишився місцем оздоровлення людських душ. Практично щоденно впродовж тижня у храмі прова@ дяться реконстукційні роботи під провідництвом полковника В. І. Марченка, який уповноважений у цій справі начальником Інституту генералом П. Ткачуком. Саме завдячуючи пану ганералу, курсанти і солдати можуть у неділю брати участь в Богослуженні і мати добрих товаришів в особах семінаристів. Тому ми, як Церква, маємо змогу бути присутніми там, де виховується майбутня офіцерська еліта України. Часто курсанти говорять про військовий храм св. Ми@ хаїла як про місце, де почувають себе свобідніше і “як вдома”. Вони моляться за своїх батьків, тутешніх настав@ ників@командирів, і звісно, що тим зичуть усім добра та щастя. Цього року ми мали зустріч з батьками тих курсантів, які вступили на перший курс Інституту. Ця зустріч була у храмі. На очах багатьох батьків були сльо@ зи і рівно ж радість. Ми запевнили їх у тому, що саме тут щонеділі їхні сини молитимуться за них, на відстані творячи одну християнську родину. Однак все залежить від того, чи вложили вони у серця своїх синів любов до Церкви, а перш за все до Бога. Першим священослужителем військового храму був о. Миколай Фредина. Хоча тепер отець має інші обов’я@ зки, однак він завжди для нас є добрим товаришем і під@ тримкою, порадником у тому, що ми ще не знаємо, або й не переживали у своїй пасторальній праці. Рівно ж нині для служіння серед військових віддає свій час о. д@р Михайло Кв’ятковський, віце@ректор Українсь@ кого Католицького університету, якого курсанти сприй@ мають як свого сповідника. О. Михайло завжди спішить до нашого храму на недільну Літургію, своїм добрим прикладом торкає серця тих, які інколи потребують лиш того, аби хтось їм приділив увагу, вислухав. 28
Найбільшу частину свого часу проводить у Військовій церкві о. Богдан Манишин, який виконує обов’язки військового капелана Інституту. Саме він разом із своїми співбратами вісім років тому назад вперше переступив поріг Військового Інституту для того, щоб голосити серед відновленої української армії Слово Боже. Зро@ зуміло, що перші кроки не були так приємними, але те, що є Боже, витримує все. Тому дана справа голошення Євангелія серед військових не зазнала краху, а навпаки — проросла добрими плодами на цій ниві. Сьогодні, ввійшовши на територію Інституту в підряснику, чуєш як вітаються: Слава Ісусу Христу! Дехто ненаважується ще промовити цей привіт, а дехто і запитує, як правильно його говорити. Свого часу через слово о. Богдана, зрештою і сьогодні, Господь промовив не до одного курсанта чи солдата, і разом з тим перемінив їхнє життя. На даний час найбільш необхідною для нас залишається підтримка людей та допомога у закінченні відновлення військового храму св. Арх. Михаїла. Ми починали ремонтні роботи, маючи 200 пожертвованих гривень, однак з ласки Божої за цей рік нам вдалось назбирати чималу суму. Сьогодні більшу половину робіт вже виконано, плануємо завершити ремонт храму до 21 листопада цього року, до храмового празника. Однак до повного завершення ще необхідно кошти, тому зверта@ ємось до усіх людей доброго серця вкласти свою лепту у відновлення цього храму. У ньому моляться військо@ вики, серед яких є і ваші діти і ті, які в майбутньому виховуватимуть ваших дітей. Наприкінці статті складаємо особисту подяку кожній людині, яка спричинилась своєю пожертвою до відновлення цього храму. Щиро дякуємо усім парафіянам наших Львівських храмів, а також з околиць. Можливо вам нині є важко оцінити свій вклад, однак віримо у те, що Господь його оцінив. Нехай ніколи не збідніє ваша рука, таким чином спільно відновимо не лише рукотворні храми, але й храми багатьох людських душ. Рахунок Львівської архиєпархії “на відновлення військового храму”: р/p 26006000000250 в AK Електронбанк , код ЄДРПОУ 22392807, МФО 325213 Наша адреса: Львівська Духовна Семінарія Св. Духа Військова капеланська служба Львів@Рудно Вул. Шевченка, 188 79493 +003 8 0322 72 07 34або 69 09 14 +003 8 050 55 38 019 (mob.) 1
Р. Стефанів. Капеланство і душпастирська опіка греко@ католицьких священиків у військових формуваннях в період Другої Світової війни на території Західної україни, Дипломна праця., @ 2000 (Бібліотека ЛДС)
2
http://www.ugcc.org.ua
Зустріч Глави УГКЦ з Генералом армії Віталієм Радецьким, 22.01.2002
Брат Степан СУ С СУС помічник військового капелана
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
№5 (62) вересень−жовтень 2003
Сатанізм як втеча в абсурд Вступ “Живучи у світі, що пригнічує людину, зустрічаючись з істотами, які викликують у неї страх чи бажання вплинути на них, людина прагне досягти могутності, бути повелителем божества і володарем своєї долі.” (Словник Біблійного Богослов’я. Під ред. владики Софрона Мудрого. Рим 1992; Львів 1996, стор. 886>887)
Н
апевно, кожен із нас переживав сумніви віри. Це досить важкий момент у житті особи. Оскільки, а це підтверджено досвідом багатьох людей, коли втрачається віра, тоді її місце, цей незаповнений нічим духовний вакуум заповнюють всілякі забобони, вірування, страхи і тому подібне. Тобто, внутрішній вакуум, який мав би займати Бог, Дух Святий, не має можливості бути пустим. Що ж робиться тоді, коли все ж таки він таким залишається? Він відразу ж наповнюється. .. духом, проте негатив@ ним — нечистим бісом. Ігри з Сатаною — най@ відчайдушніший крок, на який будь@коли відважилася людина. Одні це роблять задля “нього” ж самого, інші — задля своїх інтересів, а ще інші, і таких 80% практи@ куючих прихильників сатани, граються з вогнем, не усвідомлюючи до кінця усієї повноти наслідків цієї необдуманої гри. Тому однією з цілей, яку переслі@ дувало Біблійне Товариство Сприяння Екуменічному та Міжрелігійному Діалогу “Еффата”, беручись за переклад із польської мови книги Ks. Jeffrey J.Steffona: “Satanizm jako ucieczka w absurd” — це надати більший доступ україномовному читачеві до глибшої, ширшої інформації про таке явище, як “сатанізм”, ураховуючи те, що подібних праць чи досліджень мало, принаймі в Україні. (Управа Біблійного Товариства “Еффата”)
Передмова автора Чи сатана існує? Розглянемо ситуацію, яка спершу ме@ ні видалась доволі зрозумілою. Тереза дізналась про мене від однієї зі своїх подруг. Користала з поради психолога, а окрім того, що другий тиждень зустріча@ лася для розмови з отцем зі своєї парафії. Хотіла вона також порозмовляти і зі мною, попередньо перегля@ нувши відеокасету, на якій записано мій виклад на те@ му: “Духовна боротьба”. Терезі понад 40 років. Два роки розлучена. Після роз@ лучення в неї з’явились проблеми. Спочатку здавалось,
полеміка що все це марне, але Тереза почала згадувати собі де@ які події зі свого дитинства, які приносили їй не@ стерпний біль. Одного дня жінка показала своєму настоятелю кілька своїх малюнків і текстів. Настоя@ тель порадив Терезі звернутися до психолога, проте почув від неї ухильну відповідь. Наступного тижня Те@ реза знову запитала священика, що він думає про ці малюнки. Той відповів, що вони свідчать про зловжи@ вання. Тереза переповіла слова священика психологові. Від психолога Тереза отримала відповідь, аналогічну до відповіді настоятеля. Психолога сказала Терезі, що вона стала жертвою сатанинського ритуалу, в якому відбувалося знущання над дітьми. Дізнавшись від приятелів, що я надаю таким особам поради і молюся з ними, Тереза віднайшла мене. Пам’ятаю нашу першу зустріч . Тереза показала мені деякі зі своїх праць, а також текст, написаний декілька місяців тому. Весь матеріал вказував на це страшне дійство. Здебільшого ми розмовляли про її дитинство, про все, що діялось під час зустрічі з психологом і свя@ щеником. Вона розповіла мені, що має зі собою “своїх дітей”, що вони потребують допомоги. “Її діти” були різними особами. Тереза страждала роздвоєнням особистості, яке досить часто виступає у сатаністич@ них ритуалах. Коли я запитав про “її дітей”, вона опи@ сала мені десять різних осіб, які формували її психіч@ ний образ. У цей момент я відчув, що краще в молитві запитати Ісуса, що маю робити. Я попросив Терезу, щоб вона закрила очі і звернулась до Бога. Вона раптово почала плакати. Тут же промовила дитячим голосом: “Витяг@ ніть це з моїх уст! Не хочу того, хочу до мами. Втікайте від мене, вийміть це з моїх уст, не хочу того ковтати. Вийміть це з моїх уст”. Промовляючи це, вона пла@ кала. Я попросив Ісуса, щоб вкоротив цей болючий період у житті Терези, щоб потішив малу дівчинку, яка була в тій жінці. З часом вона перестала плакати і отримала повний спокій в обіймах Христа. Тоді ми завершили нашу зустріч і домовились, щоб вона прийшла до мене на молитву про внутрішній спокій. Було у ній ще багато духовних ран, які вимагали лікування. Вірю, що завдяки силі милосердя Ісуса особи, які ще залишились в неї, певного дня зійдуться в одне. Того дня в часі молитви я задавав собі таке питання: “ Як могли люди бути такими злими, такими бруталь@ ними, щоб знущатись над дитиною?” Читав, я що в ритуалах сатаністів керівники примушували дітей їсти кал. Деякі ґвалтували їх; як же вони могли так поводитись із дітьми, створеними Богом, людськими істотами! Я відчував велике згіршення. Постановив зробити все, що буде в моїй силі, аби допомогти Терезі вивільнитись від страшних спогадів з часу, коли вона була беззахисною малою дівчинкою. Історія Терези не є винятком. Я працював також з 29
полеміка наднатурального і злого буття, тобто до сатани. Людина, фактич@ но, схильна до злого, але є щось на@ багато сильніше від того, що люди@ на порушує заповідь і творить злий вчинок. Ці злі культи сягають часто поза вимір людської поведінки, тому, власне, в тому безсенсовному і безжалісному чині верх бере сатана.
Якуліною зі штату Айдахо. Вона стала жертвою сата@ ністичних ритуалів, мала в собі 35 різних осіб. Зустрівся я з нею, коли 27 з них було зінтегровано в особу центральну, а вона знаходилася в процесі інте@ грації інших восьми. Але тоді, власне, було виявлено нові проблеми. Терапевт Якуліни попросив мене про допомогу. Незважаючи на методику, яку практикував лікар, лікування не дало бажаних результатів. Через місяць після мого візиту терапевту вдалося досягти бажаного результату. Правдиві випадки сатаністичних ритуалів, під час яких виконується чорне зло, відбуваються по цілому світі. У різних телепередачах говориться про ці ви@ падки, як і про саме явище сатанізму. Трагічним є те, що не тільки малі, беззахисні діти стають жертвами сатаністів, але часто й молоді люди. Саме молодь пристає до сатанинських зграй званих “Стонерс”. Знаю одну таку банду, яка час від часу складає жертву з маленьких звірят. Від цієї зграї в певний час відійшла одна дівчина. Чле@ ни зграї хотіли пожертвувати її дитину. Покинувши зграю, дівчина народила дитину і віддала на усинов@ лення. Повернувшись до сатанистів назад, дівчина сказала її провідникам, що втратила дитину під час народження. Першого тижня листопада 1991 р. молода дівчина з маленького містечка в Арізоні своїми товаришами була закатована на смерть. Її смерть організаторами злочину була призначена як жертва сатані. Чи такі вчинки можуть бути наслідком людської моралі? Можливо, щось керує такими людьми? Чи, може, це бунт, скерований проти моралі суспільства? Чи саме цей бунт може допровадити людей до скла@ дання немовлят у жертву або катування людей на смерть під час ритуалу? Я твердо вірю, що ці злі діяння є скеровані до одного 30
Незважаючи на це, у Католицькій Церкві проводяться диспути. Деякі теологи і священики твердять, що немає особового диявола. Вважа@ ють, що зло — це просто брак люд@ ської доброти у світі. Сатана виявля@ ється як уособлення темної сторо@ ни людства. Власне, само людство несе відповідальність за все моральне зло у світі. Ще інші свяще@ ники і теологи кажуть, що багато зла можна приписати людству, але зазначають, що не все зло у світі може бути пояснене тільки людським гріхом. Ця дискусія може справити враження, що католики мають право на незнання істини про особового диявола, але Церква стверджує, що існує особове буття сатани. Це навчання може дуже здивувати, оскі@ льки про сатану рідко говориться на парафіях. Про істинність особового існування сатани укладене вчен@ ня в документах Другого Ватиканського собору. Чому багато католиків, священиків і теологів не вірять в особовість диявола всупереч зрозумілому і незмін@ ному вченню Церкви. Вважаю, що такого типу невір@ ство становить частину проблеми ламання не тільки віри, але й її практикування. Наприклад, католики відкидають науку про штучне планування сім’ї. Останніми роками священики Чарльз Курак і Матей Фокс, теологи–дисиденти, отримали через це попередження від церковної влади. Незважаючи на це, вони навчали і мали багато прихильників. Багато католиків США не бере участі у Літургії. Щораз більше відчувається потреба у священослужителях, в той час як збільшується кількість парафій. Церква пливе сьогодні по дуже розбурханих хвилях. Але Церква — не єдина інституція, яка переживає важ@ кі часи. Придивімося до кризи в державі. Керівники держави не дотримуються закону. П’ять сенаторів були оскаржені у незаконних діях проти закону, зви@ нувачені у різних фінансових скандалах. Конгрес@ мени виписують фальшиві чеки, деякі з них звинува@ чуються у неморальних стосунках з повіями і малоліт@ німи. Інші відомі тим, що вживають наркотики. Правда є такою, що ми живемо у неморальному світі. Сучасні фільми і телебачення представляють історію нашого покоління: якщо хтось тобі подобається — дуже добре, можеш іти з ним до ліжка. Пам’ятай тільки про безпечний секс! Ти не повинен брати якусь відпо@
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
полеміка
№5 (62) вересень−жовтень 2003
відальність за другу особу, “якщо тобі це справить приємність — роби це!” Сексуальні стосунки серед підлітків показують навіть у час найінтенсивнішого огляду телебачення. Наприклад, вісімнадцятирічний Дудж Хофсер втратив цноту в черговій серії серіалу, який транслювався у 1991р.
з неусвідомлення молодою особою її ідентичності й цілі. Щоб створити власну ідентичність, молода особа мусить заново збудувати свої стосунки з батьками. Виокремлення себе від них і незалежність є нор@ мальною і здоровою, але часто болісною. Цей етап бунту може переродитися у справжню війну. Біль і брак розуміння можуть бути такими сильними, що молода особа воює навіть з вірою своїх батьків. Вона очікує від них відповіді, але не знаходить. Пошуки цих відповідей у суспільстві призводить до виявлення лицемірства. Шукання їх в Церкві часто призводить до знеохочення.. Де ж молодь повинна шукати відповіді?
У Меджика Джонсона, зірки Los Angeles Lakers, знай@ дено вірус HIV. Цей вірус призводить до майбутньої появи СНІДу. Під час своєї першої прес конференції Джонсон ствердив, що хотів би зараз пропагувати безпечний секс. Він мав на увазі використання пре@ зервативів. Але єдиною певною формою безпечних сексуальних контактів є стриманість. Це Меджік Джонсон зрозумів через декілька днів після своєї пер@ Декотрі шукають відповіді в алкоголізмі, інші — в нар@ шої прес@конференції. Причиною того, що він зара@ котиках, ще інші — в сексуальних пережиттях — але і зився вірусом СНІДу, було розпусне життя, яке є там не знаходять розв’язання проблеми. Багато про@ нормою і в інших відомих спортсменів. Джонсон мав бує знайти відповідь серед ровесників, починає сексуальну близькість з носієм вірусу і після того, як активно брати участь у молодіжній культурі. У деяких дізнався, що є зараженим, не мав навіть поняття, хто випадках рок@музика, комп’ютерні ігри, а навіть був тією зараженою особою. Найбільшою причи@ наркотики і секс, спроваджують до ною поширення епідемії СНІДу є окультизму. Для більшості молоді до@ розпусне життя. Коли б люди обме@ свід окультизму є перехідним, на@ Наприклад, молодь, жували свої сексуальні стосунки до загал він випливає лише із цікавості. котра чує себе подружнього життя , тоді СНІД, без@ Інші, однак, шукають у ньому відкинутою батьками і перечно, був би зупинений. відповіді на своє основне життєве Певний тип фільмів жахів є особли@ во відразним. Дивились ми вражаючі реклами таких фільмів, як “Friday the Thirteenth”, їхнє дальше про@ довження “Nightmare on elm Street”, а також фільми із серії “Halloween”. Багато з цих фільмів безпосередньо пов’язані з окультизмом: “The Holly Blood“, “The Terror Within?”, “Hell Hight”, “Dance ot the Damned”, “Witches” та “The Omen”. Процвітає також порнографія. На кожному кро@ ці продаються й наркотики.
Церквою, може почати вживати алкоголь і наркотики. Спочатку молодій людині це видасться дуже невинним, тому що “всі це роблять”. Зв’язок з окультизмом може бути дуже малим або взагалі не бути.Однак пізніше може дійти до регулярного вживання наркотиків...
Сьогодні дуже багато родин мають різні проблеми. Розлучення досягли вже 65%, напевно, нашу добу можна назвати “добою розбитих родин”. Молодь шукає відповіді: “Чого ми можем триматися у наш час?”. Суспільство не в змозі вирішити ці проблеми.
Нинішній час доволі тяжкий з огляду на швидкі фізич@ ні зміни у підлітків, а також з огляду на сповільнений ріст їхнього інтелекту. Усе це призводить підлітків до підриву систем віри і цінностей старшого покоління, їхніх батьків. Підліткам важко зробити різницю між ідеалом та стремлінням до нього. Отже, вони відчу@ вають себе часто зрадженими, вони бунтують. У на@ слідку підлітки стають легким здобутком для окуль@ тизму та сатанізму.
Дилема Молоді Загальне питання, яке переважно ставлять молоді люди: “Ким я є? ”. Ерік Еріксон вважає, що це випливає
питання. Ще інші повстають проти Бога. Для декотрих окультизм стає привабливою, огортаючою їх силою, яка призводить до втрати всіляких моральних і етичних вартостей.
Наприклад, молодь, котра чує себе відкинутою батьками і Церквою, мо@ же почати вживати алкоголь і наркотики. Спочатку молодій людині це видасться дуже невинним, тому що “всі це роблять”. Зв’язок з окультизмом може бути дуже малим або взагалі не бути. Однак пізніше може дійти до регулярного вживання наркотиків, сексуальних оргій, що “цементує” відносини з членами якоїсь сатанічної групи. Це черговий крок, що, фактично, втягує в сатанічний ритуал чи, навіть, включення до групи. Ще більш тривожним є те, що коли б хтось захотів залишити цю групу або виясни@ ти, що в ній діється, його життя і життя його близьких стає під загрозою. Трагічно, що багато батьків переконані, що їх підростаючі діти ніколи не зв’яжуться з такою сатанічною групою. У зв’язку з цим батьки не є настільки чуйними, щоб вчасно запримітити евентуальні знаки втягнення дітей в окультизм. Батьки, священики й лідери молодіжних груп повинні розуміти, що вплив окультизму в наш час зростає. Цей вплив підсилений популярними філософськими течіями, такими як „Wicca”, “New Age”, різними неопоганськими рухами, які потрясають нашим християнським світоглядом. 31
полеміка Поклик Божий
може нас привести до сатанізму?
1989 року під час молитви я відчув, що Бог говорить до мене про написання книжки на тему різних рухів, які можуть привести людей до окультизму. Протягом двох років збору матеріалу на цю тему я примірявся до написання книги з католицької перспективи. Одного серпневого дня я відчув ще сильніший по@ клик, немовби Бог говорив мені: “Тепер надійшов час, щоб написати Моєму народові про те, яким небезпеч@ ним є сатана. Не бійся цього робити. Вони готові при@ йняти те, що ти напишеш.”
Шостий розділ пояснює, що таке Santeria і яка небез@ пека з цим пов’язана.
Попри те, що книжка репрезентує католицьке бачен@ ня, інші християни також можуть скористатися з на@ веденої в ній інформації. Католицький спосіб бачення сатани і окультизму згідний із наукою Святого Письма та навчанням Все@ ленської Церкви. Сучасний вік є єдиним віком, у якому надається уваги існуванню сатани як злого особового буття. Варто ясно вказати правдивість існування сатани, щоб потім в певний спосіб представити окультизм.
Що ця книжка вміщує? Насамперд, читач повинен запам’ятати, що всі назви та імена в описаних подіях є, зрозуміло, фіктивними. Перший розділ розпочинається від задання собі за@ питання: ким є сатана? Чи є він просто частиною люд@ ської уяви, чи ангелом, чи існує насправді? Чи сучасна психологія може пояснити це люте зло? Дослідимо науку Католицької Церкви про сатану. Другий розділ торкається проблеми сатани у світі. Що чинить сатана і якою є його головна ціль? Сатана — брехун, впавший ангел, який переживає найбільшу приємність, коли відвертає людей від Бога. Він є нікчемним і негідним буттям, яке пробує відвести нас від Творця через свою брехню. У третьому розділі описано окремі моменти ошуканства сатани. Це сфе@ ра окультизму. Сатана вабить через ворожбу та пробує нас ошукати через різного роду медитаційну техніку.
У восьмому розділі цієї книжки Fran розповідає нам історію принесення в жертву власної дитини під час сатанічного ритуалу, якого вона була свідком. Тут викривається сатана зі його “найкращого боку”. Придивимось також до людей, відповідальних за сучас@ ний сатанізм, і застановимось над жахіттями сатанічних злочинів та обрядів, які використовуються сьогодні. Попри це NEW AGE, WICCA (рід сучасної чорної магії) і неопоганські рухи не до кінця становлять частину сучасного окультизму. Розглянемо їх в сьомому роз@ ділі, тому що ці рухи служать вхідними дверми до окультизму. Наприклад, поняття “провід сатанові” — це дуже істотний елемент руху New Age. Це слово означає “спіритичний сеанс”. Останні два розділи докладно представляють, яким чином можна визволитися від сатанічних впливів че@ рез навернення і будування життя з Ісусом Христом. Деякі питання, розглянуті в цих розділах: чи у сучас@ ному світі можна бути опанованим злими духами? Якщо так, то які ознаки цього? У який спосіб батьки та вихователі можуть допомогти молоді уникнути впливу сатанізму? Останній розділ закінчується виясненням того, чим є молитва вивільнення від злих духів і якою є наука Католицької Церкви про використання цієї молитви в духовній боротьбі. Наприкінці книги ще є додаток, який складається з біблійних цитат, які говорять про сатану, а також із документів Церкви і текстів Св. Отців про сатану. Читаючи першу частину, читач зможе звертатися до тих писань та цитат. Урешті, щоб допомогти зрозумі@ ти читачеві основні елементи сатанізму та окультизму, у шостому розділі представлено ілюстрації сата@ ністичних символів та словник термінів.
Розділ четвертий остерігає і звертає нашу увагу на те, щоб ми були дуже чуйними, коли молимось медитацій@ ну молитву. У нашій молитві маємо шукати єдності лише з Богом. У п’ятому та шостому розділах вка@ зано на ще одну прикмету сатани — пастку сили. Сатана обдурює нас окультною силою і змушує повіри@ ти, що ми можемо змінити уявлен@ ня, пов’язане з нашим життям. Але сатана завжди бере високу ціну за те, що пропонує. А що з іграми типу “Dungeons and Dragons” (“Ями і Дракони”)? Чи є вони тільки неви@ нною грою, чи теж чимось, що 32
31
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
Як користати з книжки? Маю надію, що священики, пастори, вихователі, бать@ ки знайдуть в цій книжці багато корисного для розуміння сатанізму та для боротьби з ним і окульти@ змом. Священики і пастори можуть використати цю книжку як допомогу в навчанні своїх вірних стосовно небезпеки і брехні сучасного сатанізму. Може, вона також їм буде придатною, коли буде потрібно дати пораду, як рівно ж, і розпізнати, чи молодь даної парафії втягнена в сатанізм та окультизм. Сподіваюсь, що вихователі і всі, хто хоче допомагати людям, прочитають цю книжку, відкриту на духовний вимір людства. Людина складається з тіла, духа і думки. Лікарям під силу лікувати тіло, психологи допомагають думкам, але хто старається допомогти духові? Чи тільки священики і пастори? Ні. Виховники, життя яких опи@ рається на Ісусові, можуть успішно впоратися нарівні з думками, як і з духом, доходячи до джерел духовних збурень у випадку сатанічної активності. В останній частині книжки дуже добре про це свідчить зворушлива доповідь Vicki. Сподіваюсь, що батьки використають цю книжку як своєрідний провідник, маючи дітей у віці кількох років, які знаходяться в стратегічному місці у боротьбі з сатанізмом та окультизмом. Ця книжка може уділити їм декілька порад, яким чином розпізнавати сатанічну активність на певних етапах. Церква навчає, що батьки є першими вчителями віри у своїх дітей. Вони мусять знати про брехню та ошукання сатани і окультизму та виховувати своїх дітей у дусі Ісуса Христа. Молюся, щоб всі читачі цієї книжки усвідомили собі спосіб, у який сатана може їх обманути. Рівно ж мо@ люся, щоб Ви практикували у своєму житті молитви, включені до останньої частини цієї книжки. Адже молитва є найбільш успішним засобом боротьби з дияволом, щоб ми залишилися створені Богом, аби віддавати Йому честь і хвалу, залишились відкуплені через Ісуса Христа, отримуючи дар вічного життя. Ми є освячені через Духа Святого. Незважаючи на зло у нашому світі, можемо бути цілком певними, що Ісус Христос здобув перемогу над гріхом, смертю та злом. Взиваючи Його і триваючи в Ньому, ми рівно ж можемо здобути перемогу й над сатаною. Це змога віддавати честь Богові і дякувати Йому за перемогу, яку Він нам дає в Ісусі Христі, нашому Господеві: “Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсяк час, і на віки віків. Амінь.” Далі буде...
простір спілкування
№5 (62) вересень−жовтень 2003
Біблійне ТТовариство овариство сприяння міжконфесійному та міжрелігійному діалогу „Еффата” Переклад з польської: бр. Андрій БАЛУЩАК, бр. ТТарас арас СЕМЕНЮК Богословський редактор: о. Миколай ФРЕДИНА
Абетка конфлікту — Держава зовсім не дбає, доводиться пляшки збирати на кусок хліба. — А коли якийсь інший жебрак на вашу територію зайде? —О, це не можна. Буде сварня. А інколи і до фізичного доходить… Але я сваритись не люблю і не вмію. Я кажу: як взяв, то взяв, на здоров’я тобі, на здоров’я. А є люди – сваряться. Різні люди є, різні… ( із діалогу з жебраком Василем на одній із Львівських вулиць)
Ц
е простий зразок конфлікту, котрий ми можемо спостерігати майже щодня на вулиці. Конфлікти відбуваються між державами, при зіткненні ментально@етичних деномінацій, а бувають конфлікти внутрішні, що відбуваються в душі людини. Проте найпоширенішим і найближчим нам є щоден@ ний конфлікт. То ж пропоную розглянути кілька при@ кладів повсякденних конфліктних ситуацій і способи їх розв’язання. Нашими співрозмовниками будуть люди різні за по@ кликанням, віком, професією. Але одне їх об’єднує, вони мають свою чітку і сформовану думку на різні аспекти проблеми конфліктів. Такий колаж поглядів допоможе сформувати або доповнити нашу власну позицію стосовно поблематики конфліктів. Чим, на вашу думку,є конфлікт? Коли дві, або більше осіб чи спільнот мають певні позиції та думки на розвиток якихось подій і прин@ ципово не хочуть поступатися своїми поглядами. (Ростислав Антимис)
Види конфліктів. Конфлікти бувають індивідуальні та соціальні. Зраз@ ком конфлікту між індивідами може служити кон@ флікт в сім’ї, між особами в трудовому колективі. Конфлікт соціальний може відбуватися як між певни@ ми авторизованими спільнотами, так між народами і расами. (Ростислав Антимис) Існують випадкові і структурні конфлікти. Зразком перших може послужити спонтанна бійка в громадському місці, або після дорожньо транспортної пригоди. Структурні конфлікти, на перший погляд, подібні до випадкових, але протягом подальших бесід виявляється, що все значно складніше. Такі справи з’ясовуються у районному відділенні міліції і можуть тягнути за собою кримінальну відповідальність. 33
простір спілкування У перші роки розбудови нашої незалежної держави часто траплялись непорозуміння між державною, міс@ цевою владою та громадськістю. Сьогодні конфлікти постають, як правило, на грунті недостатнього мате@ ріального забезпечення. Громадяни висловлюють незадоволення підняттям цін на споживчі товари, комунальні послуги, низький рівень пенсійного за@ безпечення. Хоча в останні роки, зокрема у Львові, не виникало гострих конфліктів на цьому грунті. Більше того, Міністерство Внутрішніх Справ України розро@ било програму на 2003@2007 рр., яка скерована на підняття іміджу міліції. Працівники міліції намагають@ ся підходити до виконання своїх обов’язків професій@ но, об’єктивно, оперативно, що би мало привести до вирішення певних конфліктів без затримання громадян. (Старший викладач циклу спеціальних дисциплін> училища професійної підготовки працівників міліції, майор міліції Пелюховський Борис Дмитрович)
Піраміда вирішення соціального конфлікту Механізм вирішення суспільних конфліктів є чітко структурований . Спочатку відбувається виявлення конфліктної ситуації патрульно@поствою службою. Співробітники міліції повинні призупинити видимий конфлікт. Якщо він не суттєвий, то проводиться лише профілактична робота. Коли конфлікт потягає насилля і є тілесні пошкодження, то учасники пови@ нні бути доставленні у райвідділ, де складається про@ токол на основі пояснень сторін. Начальник райвід@ ділу з’ясовує чи порушення носить адміністративний або ж кримінальний характер. У першому випадку
складається адмінпротокол, наприклад, про дрібне хуліганство. Покарання за таке порушення може бути у вигляді штрафу чи попередження. Якщо пра@ вопорушення кримінального характеру, збираються свідчення очевидців, протягом десяти діб мусить наступити рішення чи порушуватиметься кри@ мінальна справа. Якщо так, то документи передаються у слідчий орган міліції. Завершивши слідство, міліція передає матеріали в прокуратуру. А прокуратура викликає сторони у судовому порядку. Суд вирішує чи присутні у даній справі ознаки злочину. Подекуди трапляється, що протягом судових засідань відбувається перекваліфікація порушення (з кримі@ нального на адміністративне). (Майор міліції Пелюховський Борис Дмитрович)
Сімейний конфлікт. На конфесійному грунті конфлікти в сім’ї трапля@ ються досить рідко. Коли подружжя складається з людей різних конфесій і між ними виникає непоро@ зуміння, в будь@якому випадку це не є причиною до уневажнення шлюбу. Натомість причиною до уневажнення шлюбу люди декларують еміграцію на заробітки та алкоголізм. Протягом року архиєпархіальний суд розглядає при@ близно 300@400 справ про уневажнення шлюбу, вони вибираються із приблизно півтора тисячі із поданих заяв. Основною проблемою того, що сучасні християнські шлюби розпадаються, є недостатнє усвідомлення сторін всієї відповідальності: моральної та фізичної, яку накладає Свята тайна Подружжя. Часто молоді люди, які хочуть зв’язати себе священним вузлом є недозрілі до усвідомлення всієї глибини того таїнства в яке вони вступають. Коли в подружжя вступають зрілі люди, небезпека конфлікту значно нижча, а навіть коли він виникає, то ці особи можуть легше знайти раціональний спосіб виходу із конфронтації завдяки стриманості та вмінню опанувати свої пристрасті. Матеріальний достаток не є запорукою стійкого подружжя, бо, скажу з досвіду, що люди котрі не зазнають недостатків, досить часто розводяться. Натомість сім’ї, котрі, хоч і не мають великого мате@ ріального статку, завдяки любові та взаєморозумінню зберігають глибокі спільні духовні цінності. В моїй практиці також траплялись заяви на уне@ важнення шлюбів священиків. Як правило, такі спра@ ви порушували досить молоді дружини священо@ служителів, котрі не усвідомлювали свого глибокого покликання бути опорою та розрадою у важкій дорозі священика. Порушуючи таку справу, ці молоді особи апелювали до недостатньої уваги до них та відданню приорітету священослужителя виконанню парафіяльних та душпастирських обов’язків. Нато@ мість у цивільному житті частіше чоловіки залишають своїх дружин, прирікаючи їх на створення нової сім’ї,
34
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
простір спілкування
№5 (62) вересень−жовтень 2003
щоб хоч якось забез@ печити своїх дітей. Таке співжиття Церква класифікує, як укла@ дення другого цивіль@ ного шлюбу при не@ розірваному першому церковному шлюбі. Такі пари позбавленні права користати із Тайн сповіді та Святого Причастя. За статис@ тикою станом на 2000 рік у Львівській області відбулося близько 15 800 цивільних роз@ лучень. Припустимо, що половина з них — греко@католики, а як ми вже говорили протягом року до@ вершується близько 400 справ по уневажненню шлюбів. То шляхом не@ складних математичних обчислень можна побачити, яка кількість людей перебуває у другому цивільному зв’язку. Церква тепер намагається не наголошувати, що такі люди живуть у грісі. Навіть офіційні до@ кументи Ватикану говорять: Церква , як добра мати, хоче з розумінням віднестися до вашого подружжя, але це не дає вам підстав приймати Євхаристію. Проте, перед тим, як прийняти справу ми намага@ ємось примирити сторони, знайшовши щось спільне, що їх єднає. Були випадки, що подружжя примирюва@ лись вже на порозі нашого суду. (о. Роман Іванців) Досить часто конфлікти трапляються на суспільному грунті, зокрема, в родинах. Одна зі сторін, а це, як пра@ вило, жінка, звертається у відділ внутрішніх справ, щоб вплинути на конфліктуючу сторону (чоловіка). Цим займається дільничний інспектор міліції. В де@ сятиденний термін він зобов’язаний розглянути дану справу і в п’ятнадцятиденний термін дати відповідь. Протягом цього часу збирається інформація зі всіх можливих джерел: сусідів, знайомих. Це потрібно, щоб визначити підставу сварки: чи це був постійний, давній конфлікт, чи це спонтанна сварка, яка може себе легко вичерпати. Ці конфлікти постають на побутовому рівні через незадовільне матеріальне ста@ новище. Правоохоронні органи тримають таких осіб на обліку, проводять профілактичну роботу, здійсню@ ють перевірку: чи не відбувається у цій сім’ї частого збору людей, “бурного” життя, вживання спиртних напоїв чи наркотичних речовин. Бо це і є ті засоби, що приводять до конфліктних ситуацій. І вчасне виявлення та оцінка ситуацій може запобігти конфлікту. (Майор міліції Пелюховський Борис Дмитрович)
Релігійні конфлікти. Я не вважаю, що релігійні конфлікти потрібно роз@ в’язувати. Бо коли, наприклад, конфлікт виникне між двома людьми за матеріальні речі чи за ріст у кар’єрі, його можна вирішити за допомогою здорової кон@ куренції.. Але, якщо опозиціонерами на ідейному грунті стають релігійні конфесії і Церкви, то це не@ минуче призведе до того, що якась зі сторін змушена буде поступитись частиною своєї правди. Тоді зразу постає питання: чи ця конфесія має правду. Наприклад, якщо Католицька Церква захоче примиритись зі Свідками Єгови, в певний момент їй доведеться поступитись у своїй правді. Я вважаю, що з таких ситуацій виходом може стати взаємне ігнорування один одного. (Ростислав Антимис) У час перших етапів побудови Незалежної України працівники міліції неодноразово були задіяні в охо@ роні правопорядку під час масових заворушень. Тоді по містах та селах між церковними громадами спа@ лахували конфлікти за храми. Працівники міліції, як третя сторона, повинні були не допустити сутички між ними, щоб запобігти негативним наслідкам кон@ фліктів. Найчастіше такі заворушення відбувались між православними та греко@католицькими громадами. Працівники міліції припиняли відкриті конфронтації і передавали справу в Районну чи Обласну раду, яка і вирішувала яким чином можна розподілити наявні ресурси так, щоб задовольнити обидві сторони. Правоохоронні сили повинні охороняти порядок об’єктивно, і незважаючи на політичні чи релігійні застереження, виявляти правопорушення згідно з Кримінальним Кодексом України. (Майор міліції Пелюховський Борис Дмитрович) 35
простір спілкування Способи розв’язання конфліктів. Конфлікт зав’язується тоді, коли конфліктуючі сто@ рони мають певний інтерес і не бажають поступитися своїми позиціями. Щоб розв’язати конфліктну си@ туацію, кожна із сторін може поступитись певними частинами своїх принципів. Але таке розв’язання не є універсальним, бо трапляються ситуації, коли правда стоїть на боці однієї із сторін. Коли ця сторона робить поступки, допущена лояльність обертається у збиток об’єктивній правді. Є ще один варіант: запросити нейтральну сторону, яка би могла подивитись на цей конфлікт без упередженості і ліквідувати його. Я вважаю, що кожен тип конфліктів повинен мати свої шляхи розв’язання. В ранній юності ми часто стикались з конфліктами, котрі вирішуються за допомогою сили. Згодом протистояння все частіше переходить на ідеоло@ гічний рівень. Силові методи не завжди здатні розв’я@ зати протистояння. Але є виняткові моменти, коли потрібно застосовувати силу. Наприклад, конфлікт між п’яною і тверезою людиною з допомогою сили розв’язує міліціонер. Це простий приклад силового вирішення конфлікту. Тому можна припустити, що таким методом допустимо перенести на якісь вищі щаблі соціальних конфліктів. Можна навести багато прикладів з історії, де саме таким шляхом вирішу@ вались певні контраверсійні ситуації. внаслідок чого ми сьогодні користуємось багатьма благами: консти@ туція, демократія, “свобода, рівність, братерство” і незалежність. Силовий метод втручання виправдо@ вував себе десь на початку державотворчого процесу, а потім він переріс у дипломатичний метод. (Ростислав Антимис) Я, як усі нормальні люди, віруючий. Але не іден@ тифікую себе по приналежності до певної конфесії. Як працівник правоохоронних органів, я часто стикаюсь з інкримінуванням статей за важкі злочини: крадіжки, розбійні напади, насилля, тероризм, вбивства та тілесні пошкодження. Але я вважаю, якщо людина є віруючою, то повинна дотримуватись Деся@ ти Божих заповідей, які саме говорять: “Не вбий, не вкради...” (Майор міліції Пелюховський Борис Дмитрович) Я вважаю, що у розв’язанні конфлікту важливим є, щоб кожний визнав, що він до певної міри неправий. Щоб був готовий побачити свою провину, вмів по@ просити вибачення або простити. Можу з досвіду ска@ зати, що багато конфліктів виникає через те, що деякі люди просто не навчились говорити “пробач”. Най@ кращим способом розв’язати конфлікт є його не створювати. (о. Роман Іванців) Інтерв’ю підготував Олег КРАВЧУК 36
Блаженні Золочівської землі
З
олочівська земля дала українському народові багатьох видатних людей, які працювали над розвитком та утвердженням мови, культури, національної ідеї (напр. Маркіян Шашкевич). З цієї ж землі походять такі душпастирі, як о.Роман Лиско та о.Олексій Зарицький, яких Церква в особі Івана Павла ІІ проголосила блаженними. Під час репресій і пере@ слідувань УГКЦ ці священнослужителі не зреклися своєї віри, а залишилися вірними їй до кінця. Саме про цих священиків і йтиме мова у сьогоднішній статті.
Блаженний о. Роман Лиско Блаженний отець Роман Лиско народився у м. Городку 14 серпня 1914 р. у родині відомого на той час душ@ пастиря і просвітителя о. Володимира Лиска. По материній лінії Роман походив із славного священи@ чого роду Цегельських. Батько Романа, о. Володимир, з 1913 р. служив у м. Го@ родку. Вже за дуже короткий час він зумів викликати прихильність до себе і інтелігенції, і міщанства, а не@ вдовзі став провідником майже всіх повітових органі@ зацій. За нього було відновлено стару церкву, засно@ вано 4@класну приватну українську народну школу, захоронку для сиріт під проводом сестер Служебниць та ін. Час його душпастирства в Городку — це час світової війни. Царська влада у 1915 р. заборонила йому служити богослужіння, навіть були спроби вивезти душпастиря у Росію, але йому вдалося цього уникнути. У 1919 р. о. Володимира було все ж таки вислано до табору в Домбаю, де він пробув 7 місяців. У квітні 1921 р. о. В. Лиско став парохом с. Сасова та деканом Золочівським, де пройшли юнацькі роки малого Романа. Будучи сином священика, зростаючи у глибоко релігійній родині, він з юних літ не бачив себе поза священичим саном, тому, закінчивши гімна@ зію в Камінці Струмиловій у 1932 році, він поступив до Львівської Богословської Академії, де виявилися його непересічні здібності, енергія, потяг до наукової праці. Будучи богословом, він друкував свої реферати і дослідження у церковно@суспільному часописі “Нива”. Його однокурсник, отець Степан Харина (зараз живе у м. Львові) згадує, що Роман Лиско був першим учнем серед однокурсників і улюбленцем отця–ректора Йосифа Сліпого, відомого своєю строгістю і вимогливістю. Також о. Роман був секре@ тарем професора Миколи Чубатого на кафедрі історії Церкви. У 1933 р. Роман Лиско написав поезію під назвою “Божа ідея” і надрукував її в альманасі Україн@ ських Католицьких богословів. Крім цього невдовзі
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
№5 (62) вересень−жовтень 2003
написав працю “Слава Пресвятої Богородиці у наших богослуженях,” де він досліджує у який спосіб наша Східна Церква величає Пресвяту Богородицю. Попри поетичний хист, молодий Роман Лиско най@ більше уваги приділяв безпосередньій праці з людь@ ми, а особливо з молоддю. Під час вакацій він працю@ вав із Марійським Товариством на парохії свого батька, керував хором, виголошував лекції та рефера@ ти, організовував аматорські вистави тощо. Дівчата Марійської Дружини вивчали катехизм, літургіку, спів. Їх вчили вишивати, куховарити, готували до подружжя і материнства. Також при храмі була організована парохіяльна бібліотека. Ольга Шебаєва зі спогадів своєї покійної матері Михайлини Кармазин оповідає: “Кільком найбільш активним членам Марійської Дружини у сорокову річницю Преображенської Церкви було подаровано досить дорогі молитовники (не кожна сім’я могла мати таку річ). І ось одна з дівчат, яка була членом Марійської Дружини, похвалилася молитовником у школі, а школа була польською. Український молитовник, вручений школярці українським священиком і принесений до школи, сприйнявся дирекцією неначе бомба. На о. Володмимира Лиска подали позов до суду за українізацію дітей. Для поїздки з отцем до повітового суду потрібно було відрядити когось із членів родини. І вибір упав на мою маму, яка дуже добре вчилася, володіла даром красномовства і гарними манерами. Усе життя згадувала вона свою першу поїздку в Золочів у фіакрі, якого найняв о. Лиско, і як вони з отцем виграли суд. Але молитовники школа конфіскувала.” У 1938 р. Роман закінчив теологію, одружився з Неоні@ лою Гуньовською, дочкою о. Матвія, пароха с. Махнів@ ці на Золочівщині. Коли настав час большевицької окупації, митрополит Андрей відклав заплановане висвячення Романа і порадив деякий час ще попрацювати вчителем. Так вже з 1939 р. Роман почав учителювати у с. Колтові і у с. Побочі. Він дуже любив дітей та докладав усіх сил і методів, щоб якнайкраще навчити їх української мови, математики, історії і біології. За час педагогічної діяльності (1939 – 41) Роман багато зробив для колтівських дітей. Він не тільки огортав їх любов’ю і дружелюбністю, але й прищеплював глибокі знання із різних предметів. У 1941 р. о. Чайковський (парох с. Колтова) помер, а на його місце митрополит 28 серпня цього ж року рукоположив Романа Лиска. Про це так згадують колтівчани: “Він поїхав до Львова... а одного дня ми, діти, побачили, що йде наш учитель, але вже не учитель, а священик, бо був вдягнений у рясу”. З перших своїх днів служіння у Колтові о. Роман велику увагу приділяв дітям. Він збирав їх вдома і вчив пісень, дуже гарно грав на фортеп’яно. Діти його дуже любили. Крім цього, о. Роман також заснував два братства: Марійську Дружину і Апостольство Молитви. До Марійської Дружини входили малі діти, а до Апостольства Молитви належала старша молодь.
герої віри У 1944 р. о. Ро@ ман переїхав у с. Белзець на парохію. Вже наступного дня німці зайняли церкву, з якої відкрили во@ гонь по росій@ ських військах. Після цього ра@ дянський літак облив церкву легкоспалаху@ ючою рідиною і підпалив її. Так церква зго@ ріла, лише дзвони люди встигли закопати. Будучи у с. Белзець (1944 – 1948рр.), о. Лиско час від часу навідував колтівчан. За його ініціативою була збудована капличка на місці при@ борства, яку пізніше члени КДБ перетворили у клуб. Із другим приходом більшовиків відкривається нова і трагічна сторінка історії українського народу, а зокрема для Української Греко@Католицької Церкви. Отець Роман Лиско, як і абсолютна більшість греко@католицьких священиків, відмовився підписати православ’я і зазнавав постійних утисків і переслідувань. Представники радянської влади намовляли його перейти до Російської Православної Церкви, обіцяючи уряд декана і т.п. Врешті, йому заборонили служити Божественну Літургію у церкві, а з часом закрили її. Щоб уникнути арешту, він із сім’єю переїхав до м. Городка, але не залишав своїх душпастирських обов’язків. Отець Роман відправляв богослужіння у навколишніх селах, йшов із Святими Тайнами до потребуючих (а такими часто були учасники боротьби проти більшовицьких окупантів), однак, це тривало недовго. Попри все це о. Роман був нелегальним сотрудником о. Роздольського, який, хоч і підписав православ’я, залишався у зв’язку із греко– католиками. З його дозволу він служив у селах Дроздовичі і Братковичі. 9 вересня 1949 р. о. Роман був заарештований і помі@ щений у тюрму у м. Львові. У 1956 р. під час політич@ ної відлиги, після звернення родини до прокуратури СССР, ій було дано відповідь: “Что по делу Лиско Романа Владимировича, умершего 14 октября 1949 года от паралича сердца, прокуратурой Львовской области произведено допольнительное расследова@ ние и дело о Лиско Р. В. 26 декабря 1955 года прекра@ щено не за смертю обвиняемого, а за недоказаностью обвинения. Таким образом Лиско считается реабилитированным”. Можемо лише здогадуватися від чого помер цей 35@річний чоловік, який ніколи не хворів. Поширювалися чутки, що молодий о. Роман збожеволів від тортур і співав у камері псалми. Але во@ ни були недостовірними, бо його сестра Володимира 37
герої віри об’їздила пси@ хіатричні лікар@ ні і ніде його не знайшла. Інші передавали, що о. Лиска живцем замурували у стіні. Один із колишніх спів@ камерників роз@ повідав, що одного разу всіх в’язнів вивели з камери, залиши@ вши лиш одного о. Романа Лиска. Коли наступно@ го дня їх повер@ нули в цю каме@ ру, то священика вже там не було. Отже, ніхто не знає як загинув о. Роман Лиско, але певним є те, що загинув він як мученик Христової Церкви, бо жив не для себе, а пра@ цював і віддавав себе всеціло для людей, не боячись утисків, переслідувань. Не зрадив своєї віри, а помер смертю гідною служителя Божого люду.
Блаженний Олексій Зарицький Отець Олексій Зарицький народився 17 жовтня 1912 р. у с. Більче Мединицького району Львівської області, де його батько Василь був дяком у парохіяльній церкві. Крім Олекси в сім’ї було ще п’ятеро дітей. Протягом 1922–1931 років він навчався у Стрийській гімназії і, як засвідчують річні свідоцтва, знав богословські предмети на відмінно. Після закінчення гімназії Олексій поступив у Львівську Богословську Академію, де вчився до 1934 р. 7 червня 1936 р. митрополит Андрій Шептицький уділив молодому Олексію піддияконські та дияконські свячення у безженному стані, а невдовзі і Тайну Свя@ щенства у соборі Св. Юра. Після цього о. Олексія скеро@ вують сотрудником на парохію до сіл Стинова Нижня і Стинова Верхня (Синьовидне), де він був гідним провідником духовного і культурного життя. Пізніше його направляють до с. Струтина Золочівського повіту. Надзвичайно хороші спогади у серцях струтинських парохіян залишив про себе отець Олексій Зарицький. Він прийшов на парохію у 1936 р. як сотрудник о. Анто@ на Яновича. Цей прихід змінив усе життя у селі. Збільши@ лась кількість людей та дітей, що приймали Св. Причас@ тя. Особливу увагу о. Олексій приділяв вихованню молоді, слідкував, щоб під час богослужінь ніхто не стояв поза храмом. Він зорганізував для наймолодших парохіян садочок. Тут діти вчили вірші, пісні, танці, поглиблювали свої знання з релігії. Найстарших отець відзначав поїздками до Гошівського монастиря оо. Василіян. Завдяки піклуванню о. Олексія діти з бідних сімей отримували можливість вчитися. Служив кожного вечора (у травні і червні) Молебні до Серця Ісусового і до Богородиці, розповсюджував журнал “Місіонер”, 38
відвідував хворих. Люди любили та шанували його за покору, щиру побожність, скромність, лагідний характер. У 1946 р. парох с. Струтин о. Олексій Зарицький переїхав на парохію в с. Рясна Руська біля Львова, обслуговуючи одночасно парохію в с. Рясна Польська. Одного разу, ко@ ли о. Олексій ішов додому, його зустріли енкаведисти і сказали, що він заарештований. На це парох їм відповів: “Якщо потрібне моє тіло, то стріляйте тут мене, а якщо душа, то її я не віддам”. Відтоді почалось найстрашніше: допити та знущання. Як і всіх інших священиків, які не погодилися підписати православ’я, о. Зарицького 29 травня 1948 р. “Особым Совещанием при МВД СССР” засуджено за 54@ю політичною статтею до 8 років ув’язнення у виправно@трудових таборах. Спочатку він перебував у Золочівській тюрмі (шість місяців), де про@ довжував своє душпастирське служіння: щодня відправ@ ляв Вечірню, інколи Молебень, рано, в обід і ввечері молився зі співв’язнями, розповідав їм історію Церкви, підтримував на дусі. Пізніше перебував у Львівській в’язниці, після якої був засланий в Іркутську, згодом в Кемеровську, а далі в Омську і Карагандинську області. 31 грудня 1954 р. о. Олексія звільнили, але не дозволили повернутися на Батьківщину, залишивши у Караганді. У 1956 р. в Казахстані звільняли наших людей, отже звільнили і о. Зарицького, але він залишився там, де продовжував служити Літургії у приватних будиночках та на шахтах. Він налагодив тут парохіяльне життя, особливо піклувався молоддю. Отець відправляв Літургію і в латинському обряді для німців і поляків, багато хрестив, давав шлюби. У 1957 р. приїхав на Україну у с. Рясне, де виконував обов’язки душпастиря, навіть для тих людей, які ходили до православної церкви, але там не сповідалися. Також, фінансово допомагав підпільним священикам. Невдовзі знову повернувся до Сибіру, де займався місіонерською діяльністю, засновував щораз то інші парохії на Уралі, Казахстані, Самарі. Часто міняв місця проживання. З 1955 по 1961 рік його неодноразово затримувала міліція та давала різні попередження. 30 червня 1962 р. о. Олексія заарештували за волокитство за ст. 201@1 КК КРСР (а насправді за активну релігійну діяльність) до двох років позбавлення волі у поселені Долинка Карагандинської області. Тут він працював кравцем, але невдовзі здоров’я погіршилося 30 жовтня 1963 р. він відійшов у вічність. Так перестало битися серце ще одного праведника та святого нашої Церкви, який всіма силами намагався з’єднати людей із Христом, показати їм світло у темряві, що нависла над багатьма народами. Молімося сьогодні, щоб Господь дав нам такої великої любові та самопожертви, яку мали о. Роман Лиско та о. Олексій Зарицький, щоб подібно до них ми могли прославити Бога своїми ділами та своїм життям. Справ@ ді, Золочівська земля в особі цих блаженних отримала великий дар благословення Божого, яке спливає на ко@ жного, хто прагне жити святим життям та прямувати дорогою Христа разом з Христом. Роман СИРО ТИЧ та СИРОТИЧ Володимир ЛЕВАНДІВСЬКИЙ
ПІЗНАЙ ПРАВДУ
поетична сторінка
№5 (62) вересень−жовтень 2003
Біблійне повчання із скарбниці мудрості стародавньої Греції “Між собою будьте одної думки, про високе не мудруйте, радше до покірного схиляйтеся, не будьте зарозумілі на себе” (Рим 12, 16)
П
очувши кілька разів спів однієї пташки, відомий папуга@артист був дуже здивований та вражений такою гармонією, що почав заздрити такому чарівному пташиному таланту. “Що ти споживаєш — запитав папуга її, — що у тебе настільки дивовижно звучать пісні”? “Росу із трав” — відповіла пташка. Після цього папуга вирішив споживати лише росу, на@ стільки захопившись, наполегливо бажаючи досягну@ ти такого ж голосу, що мало не позбавив себе життя, виснаживши себе мало не до смерті. (з книги…як і в минулому журналі)
Розважання: Дуже часто заради чи то бажаних речей, чи певних вподобань, які за природними властивостями не під силу осягнути нам, можна значною мірою нашко@ дити собі. Ще в давнину говорили, що справжній муд@ рець є той, який знає свої можливості та використовує їх відповідно до своєї спроможності.
“Як прийде гордість, прийде й ганьба, з покірливими ж – мудрість” (Прип. 11, 2) Одного дня вовкові випало перебувати в незнайомій йому місцевості, так що сонце почало вже заходити за горизонт. Дивлячись на свою тінь, яка відображала його статуру на землі, вовк сказав: “Тільки подивись! Та ж з моєю тілобудовою… І чи мені боятися лева?! А яка у мене велична постать! То ж чи не я повинен стати королем усіх звірів?” І саме в цей час, коли вовк настільки захопився само@ вихвалянням та гордовитим самовдоволенням, раптом з’явився на невеликій відстані від нього лев, який швидко направлявся до нього зовсім не із дружнім наміром. Зауваживши лева, вовк раптом змінив свою думку та вмить зауважив для себе те, що самовпевненість та гордість часто приводить до нещастя, та чимдуж почав тікати від нападника. (з гниги… як і в минулому номері журналу) Розважання: Пам’ятаймо завжди про те, що поряд із достоїнствами, талантами та обдарованістю, якими кожна людина у свій спосіб наділена Господом, існує ще й інша характерна особливість при цьому. А саме — усвідомлення певної межі, міри речей, що дозволяє людині раціонально, відповідно до обставин і ситуації гідно та правильно реагувати і діяти, залишаючись при цьому в пошані серед оточуючих людей. Олег ЛУК А ЛУКА Братство Введення в храм Пресвятої Богородиці 39
поетична сторінка
Автопортрет Піднятись над хмарами, Очі відкрити. Забути про землю, Себе оцінити.
Залізти у землю І очі закрити. І тихо сказати, Що я не самітній.
Згадати про птахів І з ними взлетіти. Сказати піскові І з ним шелестіти.
І так доживати, По квітах стрибати. А потім спинившись, На себе плювати.
Відчути самотність, У натовпі сірім. Розбити всі вікна, На небі блакитнім.
Тоді зрозуміти, Що небо чудове. Забути за спокій, Віддатись любові. Олександр РОЙКО
Псалом 1 Блаженний чоловік той Господи з Тобою, Що не пішов в житті за радою лихою, Що не упав у гріх, розпустою не впився, І у очах Твоїх й на мить не опустився.
Він буде тим стовпом, що підпирає віру, І деревом рясним, що плід дає в офіру. Не впаде, не зійде з тернистої дороги, І в манівці гріха його не зведуть ноги.
І на гріховний шлях його нога не стала, У Бозі він живий. В законі його слава. І в день і уночі його уста мольбою Шепочуть від душі – говорять із тобою!..
Безбожні, як трава, полова, що у полі Її несуть вітри гріховної неволі. На Божому суді вони не захистяться Загине шлях гріха. Святі – возвеселяться!.. Богдана ЩУРКО
Р адіо «Воскресіння»
Слухайте Радіо «Воскресіння»
Репортажі та інтерв’ю про непересічні події в У країнських Церквах, ра діо@ Українських радіо@ проповіді священників та звернення єпископів різних конфесій, розповіді про візантійський та ла тинський латинський церковні обряди, ра діоверсії сучасних радіоверсії богословських праць, знайомство з літургічним роком, розповіді про мистецтво іконопису іконопису,, сакральну архі@ тектуру тектуру,, церковний спів та музику
Перша програма Українського радіо
щодня
Понеділок 21.30
22.00 (субота)
23.00 (крім суботи)
Вівторок 21.30 Четвер 22.30
Слухайте нас в мережі Internet http//www.rr.lviv.ua
Львівська радіо> трансляційна мережа
Звукові файли оновлюються щоденно
Понеділок 10.00
Адреса: Р адіо «Воскресіння» Радіо
Вівторок 18.40 Середа 18.40
вул. Є. Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, Україна
Четвер 18.40
тел. (0322) 74@23@03, факс 97@08@75
Субота 18.45
E@mail: rr@rr.lviv.ua
Мережа «Довіра FM»