Україна: шлях до незалежності by Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

УКРАЇНА:

ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Київ – 2016

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

УКРАЇНА: шлях до незалежності

Київ – 2016

УДК 355.02 ББК 63.3(4) У 45 Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України.

Україна: шлях до незалежності: Збірник інформаційно-аналітичних У 45 матеріалів / За заг. редакцією І.С. Руснака. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2016. – 82 с.

Збірник

містить

інформаційно-аналітичні

матеріали,

що

висвітлюють

державотворчі процеси на території України від найдавніших часів до сьогодення. Стисле інформативне викладення матеріалів має на меті формування у читача комплексного

уявлення

про

етапи

Українського

державотворення,

його

особливості та результати.

УДК 355.02 ББК 63.3(4)

Зміст ВСТУП…………………………………………………………..……………... 4 ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ………………

ДЕРЖАВНІ КОРДОНИ ТА ЕТНІЧНІ МЕЖІ УКРАЇНИ: МИНУЛЕ ТА СЬОГОДЕННЯ………………………………………………………………. 15 ЕТАПИ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ………………………. 25 Давньоруська державність……………………………………………..

Галицько-Волинська держава…………………………………………. 28 Українська козацька держава………………………………………….. 31 Проголошення незалежності Української Народної Республіки…… 40 Утворення Західно-Української Народної Республіки………………. 44 Акт Злуки УНР і ЗУНР………………………………………………… 48 Проголошення незалежності Карпатської України …………………. 50 Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року……….. 52 Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року………… 54 КОНСТИТУЦІЇ ТА КОНСТИТУЦІЙНІ АКТИ УКРАЇНИ……………….

Конституція Пилипа Орлика…………………………………………… 63 Конституція Української Народної Республіки……………………… 65 Закони про тимчасовий державний устрій України…………………. 66 Мала Конституція ЗУНР……………………………………………….

Тимчасова Конституція Карпатської України………………………..

Конституція незалежної України. 28 червня 1996 року……………..

ЛІТЕРАТУРА………………………………………………………………… 74 ДОДАТКИ……………………………………………………………………. 76

Вступ 24 серпня – День проголошення незалежності нашої держави. 25 років тому в Україні відбулася подія, яка ознаменувала собою початок нової ери в історії держави: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення”. Це зміст історичного документа – “Акта проголошення незалежності України”, який був схвалений 24 серпня 1991 року і став тією відправною подією, з якою пов’язана новітня історія Української держави, її сучасне і майбутнє. На честь цієї доленосної події встановили національне свято – День Незалежності України, яке щорічно відзначається 24 серпня. Одна з найбільших за територією країна в Європі Україна відбулася, постала і стверджується в світі як суверенна, соборна європейська держава, бо існує не тільки в зовнішній атрибутиці, а повноцінно й повнокровно, в усіх властивих незалежним державам вимірах і параметрах. Відроджена незалежність і державність України не була щасливим дарунком долі чи наслідком сприятливого збігу політичних обставин. Їхні зерна зріли у глибинах тисячолітньої історії України і проростали навіть у часи бездержавності, національного та соціального гніту. До незалежності і державності Україна йшла довгим, важким та жертовним шляхом і дорого за неї заплатила. Це і драматична боротьба Української Народної Республіки, і всенародне протистояння гітлерівському нашестю, і героїчна боротьба УПА, і багатосторонні зусилля української еміграції у вільному світі задля утримання політичного ідеалу самостійності. Незалежність – заслуга всього народу і багатьох його поколінь. Адже народ, який пройшов через тернистий шлях випробувань, який зумів вистояти і зберегти себе у вогняному горнилі революцій, спустошливих війн, братовбивчих конфліктів, нещадних голодоморів та репресій, виборов право на утвердження себе у світі як нації – такий народ має право на самостійний цивілізований розвиток.

Здобувши незалежність, Україна крок за кроком утверджується як суверенна, демократична і правова держава. За 25 років суверенітету в Україні сформувалось нове покоління людей, які усвідомили і сприйняли сучасні реалії та цінності, що базуються на принципах демократії, відкритого громадянського суспільства, цивілізованих ринкових відносин. Україна має потенційно потужний, не обмежений канонами і стереотипами минулого людський кадровий ресурс, спроможний взяти на себе відповідальність за долю держави й суспільства і здійснити мрію багатьох попередніх поколінь, а також головну мету сучасників – побудувати справді незалежну, щасливу і могутню європейську Україну.

Державотворчі процеси на території України Український народ віками творив власну державність, відстоював її, боровся за її відродження та збереження. Свою державність він утверджував на власній землі, а не шляхом загарбання і підкорення чужих територій, власними зусиллями, своєю кров’ю. Географічне положення українських земель здавна спричинювало, з одного боку, позитивні процеси – природні умови сприяли розвитку тут цивілізації, а з іншого – українські землі постійно зазнавали нападів і пограбувань з боку сусідів. Розглянемо коротко основні етапи Українського державотворення. Найдавніші держані утворення на території України. Археологічні розкопки, окремі писемні джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в середині І тисячоліття до н.е. виступили кочові племена Північного Причорномор’я – кіммерійці, скіфи, сармати та ін. І хоча ці народи не мають прямого генетичного відношення до українців, вони вплинули на українське державотворення. Державні утворення цих народів займали степову частину сучасної території України, у тому числі й Крим. На чолі цих рабовласницьких держав були царі, які, по суті, мали необмежену владу. По сусідству із цими державами на півдні Криму існувала рабовласницька держава таврів (IX–I ст. до н.е.), якою правила родова аристократія. На чорноморському узбережжі, починаючи з VІІ ст. до н.е. стали основувати свої поселення та державні утворення греки. Державний лад у цих грецьких містах-державах був подібний полісам античної Греції, тобто являв рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки. У V ст. до н.е. утворилася держава – Боспорське царство, яка об’єднала декілька грецьких міст, і якою правили царі. У ІІІ ст. н.е. у степовій частині України виникає держава готів – Гетика. А в кінці ІV ст. н.е. сучасна територія України попадає під сферу впливу гунів, які контролювали землі від Волги до Рейну. Дані державні утворення змінювали і витісняли один одного, адже географія їхнього посідання локалізувалася у степовій, приморській частині України і в Криму. Після навали гунів, що остаточно знищила залишки попередніх держав (а невдовзі розпалась і сама держава гунів), починає активно розвиватися власне українське державотворення. Княжий період українського державотворення. У слов’янських племен був тривалий процес формування державних утворень, який розпочався ще до нашої ери. У IV–VII ст. існував державний союз 6

слов’янських племен – антів, які мешкали на українських землях. Влада в державі належала талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний у народі. Антські князі мали при собі раду племінних старійшин, а при розв’язані найважливіших питань скликали віче всіх антів. У результаті розпаду антського державного утворення виникають союзи племен, найбільші з яких – дулібський та полянський. У процесі подальшої консолідації у VIII–IX ст. виникають своєрідні “надсоюзи”, що стають державними утвореннями. Полянський племінний союз (або Київська земля) найбільш інтенсивно розвивався у VIII–IX ст. і став охоплювати значну територію, у подальшому Київського, Чернігівського і Переяславського князівства. Київська Русь. Утворення Київської Русі пов’язується із приєднанням до Києва Новгорода у 882 році. У подальшому відбувалося розширення території держави за рахунок приєднання слов’янських і неслов’янських племен. Відтак на початку ХІ ст. територія Київської держави складала 1100 км2, населення – близько 4,5 млн. осіб. Відповідно вона була найбільшою тогочасною європейською державою. Правив державою Великий князь київський, який мав необмежену владу, що в період роздрібненості ослабла. При князях існувала боярська дума (рада), що була дорадчим органом. Органом народного самоврядування було віче, роль якого зросла із занепадом одноосібної влади князя. На місцях київський князь опирався на місцевих князів і призначених урядовців. Існували власне законодавство, фінансова система. Державні доходи передусім становила данина з населення – хліборобське господарство, торгові сплати, судові доходи і натуральні повинності селян на потреби держави. Усіма доходами розпоряджався князь. Існувала на Русі власна монетна система, її основою була гривна. Карбувати монету став Володимир. Причинами занепаду державності Київської Русі були: великі простори держави, зростання великого землеволодіння, зміна торгової кон’юнктури, посилення експансії кочівників. Галицько-Волинська держава. У 30-х рр. ХІІ ст. у Київській Русі настав період феодальної роздробленості. Виникло більше десятка великих феодальних князівств і земель. Київська Русь перетворилася у федерацію окремих князівств, які підтримували між собою економічні і культурні зв’язки. Спадкоємицею традицій Київської Русі стала Галицько-Волинська держава, що утворилася в результаті об’єднання Галицького і ВолодимироВолинського князівств у 1199 році. Столицею князівства у різні періоди були міста Галич, Холм, Львів. Галицько-Волинська держава була найбільшою і 7

наймогутнішою з усіх тодішніх удільних князівств. У період своєї могутності обіймала 9/10 залюднених просторів України. Державний устрій цієї держави був тотожний тому, що існував у Київській Русі. Галицько-Волинське князівство припинило існувати через знесилення боротьбою з державою монголо-татар – Золотою Ордою та в результаті втрати своєї правлячої династії. У 1349 році Польща захопила Галичину, у 1377 – частину Західної Волині (Холм і Белз). Волинь, Київщина, Поділля, Чернігівщина і Переяславщина увійшли до складу Литви. Україна в складі Великого Литовського князівства. У складі Литви Україна втратила самостійність. Руські князівства стали литовською провінцією, хоча українці користувалися рівними з литовцями правами. Українські і білоруські князі та бояри брали участь у великокняжій раді, деякі з них обіймали найвищі посади в державній адміністрації та війську, користуючись рівними з литовцями привілеями. Церковнослов’янська мова з домішкою української визнавалася державною мовою. Православна церква займала привілейоване становище. Однак автономія українських князівств поширювалася тільки на господарські відносини, суд і релігію. Поступово ці князівства були ліквідовані. Останнім у 1471 році припинило існування Київське князівство. Після його ліквідації на етнічній українській території створювалися державні інституції тих країн, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Угорщини, Молдавії. Козацький період українського державотворення. Козацька республіка. Продовжувачем державотворчої традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-Волинського та Київського князівств, була Запорозька Січ. Безперечно, вона не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виражених ознак державності, що її цілком справедливо називають козацькою республікою. Нове українське державне об’єднання було сформоване широкими верствами українського населення, відповідно на Січі встановилося народовладдя. Запорозька Січ стала чи не єдиною демократичною республікою в тогочасній феодальній Європі, у якій не було кріпацтва. Вища влада на Січі належала загальній раді (коло). Виконавча влада – Кошу. До його складу входили: кошовий отаман, суддя, осавул, писар. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишилася поза увагою Коша війська Запорозького. Життєдіяльність Січі здійснювалася на основі традиційного права. Запорозька Січ започаткувала той державний організм, який згодом

знайшов свій подальший розвиток і найбільш повне державне виявлення у наступну історичну добу. Українська козацька держава – Гетьманщина. Українська козацька держава періоду Б.Хмельницького була повноцінною, з усіма характерними для будь-якої держави ознаками. Вона була республікою. На чолі держави стояв гетьман, при ньому існував генеральний уряд; був запроваджений новий адміністративно-територіальний устрій, який поширювався на територію близько 200 тис. км2. Розроблялась своя система судочинства і законодавства; справно працювала, в умовах війни, фіскальна система; дієвою була мобільна регулярна армія; були встановлені широкі міжнародні зв’язки. “Березневі статті” 1654 року Б.Хмельницького, які були основою договору між Україною і Московією, фактично офіційно узаконили державний суверенітет України, її державно-політичний та економічний лад. Було встановлено своєрідний конфедеративний зв’язок двох держав, скріплений моральним авторитетом і зверхністю московського монарха. У результаті періоду Руїни і посилення Російської держави остання стала проводити політику поступової ліквідації української державності. Відтак автономію Гетьманщини було знищено в кінці ХVІІІ ст. Українське державотворення в ХІХ–ХХ ст. Відродження ідеї українського національного самовизначення. Український народ, втративши державність наприкінці ХVІІІ ст., не припинив боротьби за її відновлення. Українська державницька ідея знайшла втілення в діяльності КирилоМефодіївського товариства і “Руської трійці”, у творчості Т.Шевченка, М.Драгоманова, І.Франка. Вищого ступеня вона досягла в програмах і діяльності українських політичних партій та організацій наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Українське національне відродження, як і відродження інших слов’янських народів, що втратили державність, розпочалося у 80-х рр. ХVІІІ ст. Ідея державності побутувала в основному в тій частині українських земель, які ще зовсім недавно жили власним державним життям, зберігаючи політичну і культурну автономію – у Гетьманщині та Слобідській Україні. Самовизначення України і відродження її державності. Перша світова війна прискорила революційні події в Україні. Після революції в Петрограді, 4 березня 1917 року у Києві була створена Центральна Рада як представницький орган народної влади, український парламент. Згодом було створено уряд – Генеральний секретаріат. Головою парламенту був обраний М.Грушевський, а уряду – В.Винниченко. Основні законодавчі акти видавалися у формі універсалів. Центральна Рада проголосила автономію України, а 22 січня 1918 року – незалежність. Певні досягнення в галузі 9

національно-демократичного будівництва нівелювалися нерішучістю Центральної Ради в проголошені незалежності, створенні регулярної армії, забезпеченні законності і порядку, втіленні в життя радикальних реформ: про наділення селян землею, 8-годинний робочий день, негайне укладення миру. Усе це призвело до поразок у війні з більшовицькою Росією, подолати які вдалося шляхом підписання Берестейського договору з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Гетьманат. Після визволення України від російсько-більшовицьких військ Центральна Рада не змогла контролювати ситуацію в країні, тому 29 квітня 1918 року відбувся державний переворот, і до влади прийшов гетьман П.Скоропадський. Центральна Рада. і всі земельні комітети були розпущені, міністри та їх заступники звільнялися з посад, але всі урядовці повинні були продовжувати працю. Поновлювалося право приватної власності на землю. Передбачалося вивласнення великих земельних володінь за оплату й наділення землею малоземельних хліборобів, а також забезпечення прав робітників. Законодавча влада тимчасово зосереджувалася в руках гетьмана до скликання Українського сейму. Гетьману належала також уся повнота виконавчої і судової влади. Вводилася цензура, заборонялася критика уряду, проведення зборів, мітингів та маніфестацій. Підвищувалися податки, поширювалися штрафи і арешти. Було досягнуто певних успіхів у розбудові Української суверенної держави, а також у галузях зовнішньої політики, науки і культури. Створювалась армія, налагоджувалася робота залізничного транспорту, було сформовано державний бюджет та здійснена стабілізація валюти, проводилася українізація початкової, середньої і вищої школи. У міжнародних відносинах було досягнуто визнання Української держави різними країнами. Схвалення гетьманом грамоти про скасування державної самостійності України та проголошення федеративного союзу з Росією викликало повстання проти нього, у результаті чого до влади прийшла Директорія УНР. Директорія. 14 грудня 1918 року Директорія вступила в Київ, гетьман зрікся влади. Директорія вирішила взяти за основу українського державного будівництва так званий трудовий принцип, а владу на місцях передати трудовим радам. Обирати та бути обраними до них мали право селяни, робітники і трудова інтелігенція. Передбачалося, що центральна влада в Україні належатиме вибраному без поміщиків та капіталістів Трудовому конгресові. За прийнятою Трудовим конгресом тимчасовою Конституцією, законодавчу владу на час війни мала виконувати Директорія, а виконавчу – Рада народних міністрів. Очолював державу голова Директорії, а згодом 10

президент. Цю посаду займали В.Винниченко, а після нього С.Петлюра. За умов війни Директорія фактично набула рис воєнного режиму, який, проте, не можна вважати диктатурою. У результаті поразки у війні з радянською Росією українська влада опинилась в еміграції. Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). 19 жовтня 1918 року Українська національна рада проголосила державну самостійність українських земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії Державна територія мала охоплювати всі землі, населені переважно українцями і означені на етнографічній карті австрійської монархії, складеній у Відні в 1855 році бароном Карлом Чернігом. Єдиним джерелом державної влади проголошувався народ ЗУНР, який на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного права, незалежно від статі, національності і віросповідання мав обрати в майбутньому Установчі збори ЗУНР. До обрання Установчих Зборів він реалізовував свою волю через Національну Раду як законодавчий орган та Державний Секретаріат як виконавчий орган. 22 січня 1918 року ЗУНР об’єдналася з УНР на правах територіальної автономії. Таким чином, у 1917–1920 роках відновилася Українська державність, як на західних, так і на східноукраїнських землях. Новостворені державні утворення докладали колосальних зусиль для утвердження і самозбереження, та комплекс різних проблем призвів до втрати українцями власної держави у цей період. Радянська Україна. Спроба встановлення на території України більшовицького контролю збройним чином почалася з грудня 1917 року. 14 січня 1918 року проголошено утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) як федеративної частини Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР). Незважаючи на статус самостійної держави, УСРР разом з п’ятьма іншими радянськими республіками (Росія, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан) і двома народними республіками (Хорезм і Бухара) утворили єдину країну – Країну Рад. 28 грудня 1920 року був підписаний договір про військовий та господарський союз між РСФРР і УСРР. І хоча в преамбулі договору підкреслювалася незалежність і суверенність держав, так звана українська радянська державність була лише проголошеною і чисто формальною. 30 грудня 1922 року було юридично утворено СРСР і підписано союзний договір. З прийняттям Конституції 1924 року, не змінюючи своєї назви “союз республік” перетворився в жорстко централізовану унітарну державу. УРСР було заборонено вести самосійну зовнішню політику, яка 11

стала компетенцією лише союзного міністерства. Пітверджувала відсутність прав самоврядування республіки і Конституція СРСР 1977 року і Конституція УРСР 1978 року. Таким чином, історія існування радянської Української республіки свідчить про декларативне проголошення і суттєве обмеження її права на територію, наявність державного апарату, суверенітет, права на видання загальнообов’язкових норм та встановлення податкової системи на практиці. Це підтверджує висновок про існування СРСР як тоталітарної унітарної держави, що конституційно проголосила свій федеративний статус. Карпатська Україна. Наприкінці 1930-х рр. увагу української спільноти і політиків багатьох європейських держав привернула Закарпатська Україна. Під тиском українців і несприятливої зовнішньополітичної ситуації, що загрожувала розпадом Чехословаччини, Прага 11 жовтня 1938 року надала Закарпаттю статус автономії. Головою уряду став А.Волошин. Відбулися вибори до Сейму. Державотворчі заходи приїхали реалізовувати на Закарпатті українці з інших регіонів. 15 березня 1939 року Сейм проголосив незалежність Карпатської України, яка стала республікою на чолі із президентом. Державною мовою визнавалася українська, барвами державного прапора – синя і жовта. Президентом було обрано А.Волошина. Розпочалося створення організації національної оборони – “Карпатської Січі”. Проти існування державного утворення виступали СРСР і Польща, претензії на Закарпаття висунула Угорщина, яка 14 березня 1939 року напала на Карпатську Україну. Закарпаття було окуповане. Карпатська Україна стала яскравим епізодом українського державотворення, засвідчивши незламність прагнень українців до відновлення власної держави, навіть на землях, що не одне століття були відірвані від основної частини українських земель. Відновлення Української Держави. УГВР. У травні 1941 року Організація Українських Націоналістів, керована С.Бандерою (ОУН(б)), підготовила документ “Боротьба і діяльність ОУН під час війни”, у якій було проголошено необхідність відновлення Української держави. 14 червня 1941 року з’явилася відозва до всіх українців, яку підписали 116 політичних, суспільних, військових діячів із різних політичних середовищ, які мешкали в еміграції. У відозві наголошувалось, що найголовнішою справою для всіх українських національних і політичних діячів було б відновлення Української суверенної держави. 22 червня 1941 року у Кракові відбулися загальні збори представників національно-політичних та громадських організацій, де було проголошено утворення Українського Національного 12

комітету (УНК), який за задумом бандерівців мав бути платформою для об’єднання всіх національно-творчих сил. На зборах були представлені: ОУН(б), УНДО, Союз гетьманців-державників, Фронт національної єдності (Д.Паліїв). Бойкотували збори мельниківці і галицькі радикали. На зборах обрано тимчасово головою УНК В. Горбового. У прийнятій відозві говорилося, що українська еміграція – політичний провід, вояцтво визвольних змагань, націоналістичне підпілля, повстанці й партизани та чесні українські патріоти опинилися поза межами батьківщини, викинуті хвилею безприкладного терору. Однак готові подальше продовжувати боротьбу за незалежність України, проголошену історичними універсалами 22 січня 1918 року, і досі окуповану ворогами. 30 червня 1941 року у Львові в будинку “Просвіти” відбулися збори української громадськості, де було проголошено Акт про відновлення Української Держави. Прем’єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Уряд невдовзі отримав назву Українського Державного правління. Передбачалось, що уряд переїде в Київ. У всіх обласних центрах Західної України і ряді міст Правобережжя були створені українські обласні адміністрації, на районному рівні теж здійснювалося подібні заходи. Формувалися загони міліції і передбачалося приступити до створення підрозділів української армії. Ці дії входили в розріз із загарбницькими планами нацистів, тому 8 липня (на 9 день після проголошення Акту) каральні органи нацистів розпочали розгром уряду й адміністрації. У 1944 році представники всіх частин України, які сповідували ідею боротьби за відновлення Української державності, створили український підпільний уряд – Українську головну визвольну раду (УГВР). Президентом було обрано киянина проф. К.Осьмака. На уряд було покладено завдання керувати самостійницьким підпіллям і українською підпільною адміністрацією. Підпільний уряд проіснував до середини 1950-х років. Український Державний Центр. У результаті поразки в революції 1917– 1920 років Україна втратила свою державну незалежність, а уряд УНР відбув на еміграцію. З огляду на це, Директорія УНР 12 листопада 1920 року затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів “Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР». Саме на засадах даного закону було створено Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі, який продовжував державницькі традиції українського народу поза межами України. Зусилля уряду були спрямовані на консолідацію українських політичних сил. Навесні 1948 року була створена Українська Національна Рада як український передпарламент з її Виконавчим органом. 10 червня 1948 року статут Ради підписали всі 13

українські політичні групи в еміграції, за винятком союзу гетьманцівдержавників. Таким чином, пройшла реорганізація Державного Центру УНР в екзилі. Уряд УНР в еміграції очолювали: С. Петлюра, А. Лівицький, С. Витвицький, М. Лівицький. Останнім Президентом УНР в екзилі, з 1989 року, був Микола Плав’юк. Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі протягом 72-х років репрезентував Україну за кордоном і всіма доступними засобами домагався відновлення Незалежності України. 22 серпня 1992 року на Сесії Верховної Ради України з нагоди складання повноважень Державного Центру УНР в екзилі його уповноважена делегація на чолі з останнім Президентом М. Плав’юком передала українській владі Грамоту про припинення діяльності та Заяву про правонаступництво України від УНР, клейноди Гетьмана Мазепи та інші державні атрибути Республіки. У Плав’юк Микола Васильович – своїй промові М. Плав’юк наголосив: останній президент УНР в екзилі “Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня й утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки”. Сучасний період Українського державотворення. 24 серпня 1991 року було проголошено Акт про незалежність України, який на референдумі 1 грудня схвалило 90,3 % громадян. Першим Президентом України було обрано Л. Кравчука. Після проголошення незалежності, першочерговою задачею уряду стало державне будівництво. З цією метою було прийнято низку важливих законів: про державну символіку, про громадянство України, про державний кордон, про національні меншини, про Збройні Сили, про силові структури, про релігійні організації і т.д. Практично заново було створено Національний банк України, посольства та консульства, експортноімпортні органи, українську імпортну біржу. 28 червня 1996 року, після тривалого і напруженого обговорення, Верховна Рада прийняла нову Конституцію України. Прийняттям Конституції було завершено період державного становлення, закріплено правові основи незалежності України. 14

Державні кордони та етнічні межі України: минуле та сьогодення Формування української етнічної території. Одним з головних атрибутів будь-якої держави є її територія. Втрата державної території веде до втрати державності. Державна територія сучасної України формувалася протягом століть і становить сьогодні 603,7 км2. Сухопутний і морський кордони України загальною протяжністю 7590 км склалися історично, але вони не збігаються з етнічними кордонами. Це стало наслідком колонізаторської політики сусідніх держав. Сьогодні у межах державних кордонів України об’єднані майже всі етнічні українські землі. Однак, великі території етноукраїнських земель разом з етносом, який їх населяв, у різні часи і з різних причин опинилися у складі інших держав та перебувають у них і досі. Ніколи у минулому, крім часів Київської Русі, кордони України не включали всі українські етнічні землі. Характерною рисою державної території України є те, що вона не повністю збігається з межами її етнічних земель. Українські етнічні землі (етнічна територія) – це простір земної поверхні, який компактно заселений і господарськи освоєний українцями, українським етносом за багато століть його розвитку й розселення. Часто чіткі межі суцільно заселеного простору важко визначити, бо він непомітно переходить у етнічно мішані території. Після розпаду Київської Русі експансію на українські землі здійснювали сусідні держави, зокрема Литва, Польща, Московське царство, Туреччина та ін. Починаючи з кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст., українські землі були поділені між двома імперіями – Австрійською (з 1867 р. АвстроУгорська) і Російською. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. внаслідок природної колонізації незаселених територій завершилось формування української етнічної території як ареалу, у якому українці становили у нові й новітні часи абсолютну більшість (понад 50%) або відносну більшість (менше 50%, але більше, ніж частка інших етносів). Причому, розширення етнічної території проходило природним шляхом (в основному у південному і східному напрямках), звуження – у результаті насильницького зовнішнього втручання (переважно на західному пограниччі). На початок ХХ ст. українська етнічна територія охопила великі простори від Сяну до Передкавказзя і від Полісся до Гірського Криму. Її площа становила близько 747 тис. км2. Об’єктивність цього факту засвідчена 15

всіма основними етнографічними картами того періоду, укладеними вченими різних країн на основі проведених переписів населення, а також польових досліджень мовних особливостей (П. Чубинського, Д. Багалія). Зазначимо, що в Австро-Угорщині переписи населення проводилися регулярно кожні 10 років, починаючи з 1870 року, у Росії перепис населення був проведений у 1897 році.

Карта етнічного розселення українців, знайдена у Національному архіві в Празі серед матеріалів довоєнного Музею визвольної боротьби України, вона відповідає висновкам російських учених від 1914 року про поширення українських земель

Кордони України в умовах боротьби за національну державність (1917 – 1921 рр.). Політичні зміни у Центральній і Східній Європі прискорила Перша світова війна. Складні державотворчі процеси охопили всю українську етнічну територію. 4 березня 1917 року був сформований представницький орган українських політичних сил – Центральна Рада. І-й Універсал Центральної Ради від 10 червня 1917 року проголосив організацію автономного ладу. Російський Тимчасовий уряд погодився визнати автономний статус України з 9-ти губерній у межах п’яти: Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і Чернігівської (без Мглинського, Стародубського, Суразького і Новозибківського повітів). Центральна Рада погодилась лише тимчасово визнавати державну територію у таких межах. Населення інших українських земель, що знаходилися поза юрисдикцією 16

Центральної Ради, через органи самоврядування масово виявляло бажання ввійти до складу української автономії. 13 листопада Рада вирішила поширити свою владу на інші українські землі: Холмщину, Катеринославщину, Херсонщину, частину Курської і Воронезької губерній. 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом було проголошено утворення Української Народної Республіки як держави у федеративному зв’язку з Росією. Зазначалося, зокрема, що “…до території Української Народної Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР як щодо прилучення частини Курщини, Холмщини, Воронежчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлена за згодою організованої волі народів”.

Межі України, що були заявлені УНР на Паризькій мирній конференції. 1919 рік

Міжнародні відносини і внутрішнє становище України штовхали Центральну Раду до подальших важливих дій. 25 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було урочисто проголошено повну самостійність УНР, що започаткувало новий етап державно-політичного життя України. але таке проголошення відбулось занадто пізно. Територія України була окупована російськими більшовицькими військами. 17

Уряд П. Скородапського ставив питання про організацію державної території згідно з етнічним розселенням українців. Дипломатичними зусиллями до Української Держави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії – до Чернігівщини, інші українські повіти Курської губернії (Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії – до Харківської губернії. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство) у складі Української Держави. Останніми були приєднані Холмщина, Підляшшя, Берестейщина, які склали одну губернію. У вересні 1918 року Крим увійшов до складу Української Держави на правах автономії. Хоча входження Криму й було юридично оформлене, проте остаточно українська влада на півострові не утвердилася через загострення політичної ситуації. Велися українсько-румунські переговори про долю українських земель Бесарабії (Акерманщини і Хотинщини), які наприкінці 1917 – на початку 1918 років незаконно окупувала Румунія (разом із усією Бесарабською областю). На користь Української Держави було розв’язано і територіальний спір з Донським урядом. Старий кордон між Донською областю та українськими губерніями був зміщений так, що до України входив Маріуполь з околицями. Підтримуючи українські сили Кубані, гетьманський уряд проектував входження цієї етноукраїнської області до складу України на федеративних засадах. Найскладнішим було територіальне розмежування з Радянською Росією. Українська делегація віддавала пріоритет етнічному принципу. Посилаючись на авторитетні історичні та етнографічні дослідження, гетьманський уряд добивався проведення кордону по лінії переважаючого розселення українців. У той же час важливі державотворчі процеси охопили західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини, яка фактично розпалася у жовтні 1918 року. 1 листопада 1918 року владу у Львові взяла Українська Національна Рада. Керівництво Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) підтримало ідею єдиної української держави, що привело до возз’єднання ЗУНР і УНР і утворення 22 січня 1919 року соборної України. В Універсалі Директорії проголошувалось: “Віднині воєдино зливаються відірвані від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Україна”. Проте восени 1918 року Румунія окупувала Буковину, а Польща влітку 1919 року всю Галичину, уряд ЗУНР емігрував. Загроза нового політичного краху змусила Директорію шукати порозуміння з Польщею через перегляд 18

західних кордонів на її користь. Наприкінці 1920 року керівництво УНР остаточно втратило контроль над своєю територією. У 1919 році був затверджений Договір про кордони між УСРР, Литовсько-Білоруською республікою і РСФРР. З огляду на те, що при міждержавному розмежуванні за основу брали межі губерній царської Росії, то і нові кордони не відповідали етнічним. Державний кордон з Російською республікою пройшов в основному по східній і північно-східній межах колишніх Таврійської, Катеринославської, Харківської губерній. Найбільші зміни відбулися на чернігівсько-російському пограниччі, де на користь Росії відійшли чотири повіти: Суразький, Новозибківський, Білгородський і Грайворонський. Етноукраїнські райони Курської і Воронезької губерній теж опинилися поза межами УСРР. Державотворчі настрої охопили у 1918 році й українські землі на Кубані. Стихійне формування крайових державних структур було виявом станового (козацького) патріотизму і розуміння своєї етнічної самобутності. У період найбільших успіхів фракції у Краєвій Раді було офіційно заявлено про вступ Кубані на федеральних засадах до складу Української Держави. Проте цей акт не був юридично оформлений. У 1920 році кубанські крайові органи були ліквідовані. Кордони України у міжвоєнний період та період Другої світової війни. Після поразки українських сил у боротьбі за державість (1917–1921 рр.) у наступні два десятиліття українські етнічні землі знову були поділені між чотирма країнами. Галичина і Волинь (132 тис. км2) опинилися у складі Польщі, Закарпатська Україна (15 тис. км2) – у складі Чехословаччини, Буковина і Бессарабія – (18 тис. км2) – у складі Румунії, усі інші українські землі відійшли до СРСР. Лише на частині етнічної української території у складі СРСР існувала Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) (443 тис. км2), яка формально виступала як суверенне державне утворення, залишаючись фактично складовою трансформованої в СРСР Російської імперії. У 1923 році при ЦВК УРСР була створена адміністративнотериторіальна комісія, яка одержала завдання переглянути кордони УСРР з РСФРР і БСРР. Результати дослідження комісії були відображені в українському проекті врегулювання державних кордонів радянських республік. Українська сторона заявила про своє право на етнічні повіти Слобожанщини. Проект передбачав і обмін невеликими ділянками території з Білорусією. Остаточно ухвала ЦК ВКП(б), який зайняв проросійську позицію, фактично анулювала підсумки тристоронньої угоди. Україні було передано 11 волостей Путивльського повіту і тільки окремі волості і селища 19

інших етнічно українських повітів. У 1924 році РСФРР звернулась із територіальними претензіями до УСРР на Шахтинський і Таганрозький округи Донецької губернії, не зважаючи на те, що більшість населення тут, відповідно до перепису 1897 року (71%), становили етнічні українці, посилаючись при цьому на економічну проблему виходу Росії до Азовського моря. Ці претензії були задоволені відповідно до ухвали Президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року.

Карта України між двома світовими війнами

Великі територіально-політичні зміни в Європі передбачало підписання таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року. Виконуючи умови угоди, Радянський Союз окупував Західну Волинь і Галичину, Німеччина захопила польські землі, а також Лемківщину, Надсяння, Холмщину і Підляшшя. 28 вересня 1939 року був підписаний новий “Договір про дружбу і кордон” між СРСР і Німеччиною, який визначав новими кордонами долини Сяну і Бугу. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 27 листопада 1939 року був затверджений українсько-білоруський кордон: до Білорусії відходила частина української етнічної території (Берестейщина). Таке несправедливе (стосовно українського населення) встановлення кордонів було зумовлено, зокрема, такими обставинами, як прагнення всіляко обмежити територію впливу 20

західноукраїнського підпілля з епіцентром у Галичині та бажанням розширити кордони Білоруської республіки за рахунок етноукраїнських земель як компенсацію за включення значних етнобілоруських земель до складу Російської РФСР. У 1940 році до складу СРСР було приєднано Бессарабію і Північну Буковину. Незважаючи на те, що ці зміни відбулися шляхом сумнівних політичних угод щодо поділу сфер впливу між тоталітарними режимами СРСР та Німеччини, входження етноукраїнських частин Бессарабії і Буковини до складу Української РСР визначалося об’єктивними історичними та етнічними передумовами і тому за всіх негативних моментів тодішньої дійсності стало безумовно позитивним фактом. Під час завершальних операцій по розгрому Німеччини та її союзників у ході Другої світової війни постало питання про українсько-польське, українсько-чехословацьке і українсько-румунське повоєнне розмежування. Починаючи з Тегеранської конференції (8 листопада – 1 грудня 1943 р.), під час розгляду питання про територіально-політичний устрій Східної Європи, дискутувалось питання про кордони Польської держави, і зокрема, про встановлення польсько-українського кордону. Під тиском польських еміграційних кіл керівники західних держав часто займали пропольську позицію, оскільки встановлення кордону на користь УРСР сприймалось ними як реальний крок до зміцнення позицій СРСР, що за тих умов було для Заходу небажаним. Територіально-політичні зміни в Європі і, насамперед, так зване польське питання були у центрі роботи Ялтинської конференції (4–11 лютого 1945 р.). Висунутий на конференції проект СРСР за основу східних кордонів Польщі цього разу брав лінію Керзона, але вже з відхиленням на схід на 5– 6 км. Не брався до уваги той факт, що на захід від цієї лінії залишалась суцільна смуга території з переважаючим українським населенням, яке не бажало перебувати у складі Польської держави. Вирішальним стало те, що Україна та українські інтереси не були відповідно представлені, хоча тодішній керівник Української РСР М. Хрущов під тиском української громадськості робив спроби включити до складу УРСР такі етнічно українські землі, як Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Мармарощина, а також Південну Буковину із змішаним українсько-румунським населенням. В остаточній постанові конференції було заявлено, що польсько-український кордон має бути проведений по лінії Керзона, але з дещо більшим, ніж у проектах СРСР, відхиленням він неї – у деяких районах на 5–8 км на користь Польщі. У квітні 1945 року був підписаний договір про дружбу і державний кордон між СРСР і Польщею, який мав закріпити рішення Ялтинської і 21

Потсдамської (17 липня – 2 серпня 1945 р.) конференцій. Польський уряд домігся від Москви нових поступок: до Польщі відходила територія на південь від Крилова до р. Західний Буг і р. Солокія з відхиленням від лінії Керзона на 30 км, а також землі в районі Немирів-Ялівка з відхиленням на 17 км. У 1947 році польським комуністичним режимом була проведена масова депортація автохтонного українського населення Холмщини, Надсяння, Лемківщини у західні райони Польщі під назвою операція “Вісла”, яка за своєю жорстокістю і наслідками має всі ознаки етноциду. Термінового розв’язання вимагала й проблема Закарпатської України. Відразу ж після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд почав організовувати на Закарпатті свою адміністрацію з центром у м. Хуст. Водночас створювались і народні комітети як представницькі органи місцевого населення. Їх діяльність мала суперечливий характер: з одного боку – об’єктивно існував народний рух за возз’єднання з великою Україною, з іншого – орієнтацію комітетів спрямовувало радянське керівництво. У листопаді 1944 року І з’їзд народних комітетів у Мукачеві заявив про прагнення Закарпаття до возз’єднання з УРСР у складі СРСР. У червні 1945 року був підписаний радянсько-чехословацький договір з участю представників УРСР про статус Закарпаття, який юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачевому. Згідно з цим договором кордон між УРСР і Чехословаччиною пройшов по довоєнній внутрішній адміністративній межі Підкарпатської Русі і Словаччини, успадкувавши, таким чином, невідповідність з етнічним розселенням українців. У складі Чехословацької республіки залишався клин української етнічної території, що тягнувся вздовж Карпат аж до Пряшівщини з населенням близько 150 тис. осіб. Завершення формування державної території України. Процес польсько-українського розмежування завершився у 1951 році обміном прикордонними ділянками, приблизно однаковими за площею. До Польщі відходили землі у районі Нижніх Устриків Дрогобицької області, до України – район між річками Західний Буг, Солокія і Гучба. Офіційними мотивами обміну було економічне тяжіння районів до суміжних закордонних земель. У результаті такого переділу Польща одержала багатий нафтовий район разом з розвинутою інфраструктурою. Після закінчення Другої світової війни Румунія визнала право Української РСР на Північну Буковину, Хотинщину і західне Українське Причорномор’я. Це було закріплено радянсько-румунським договором 1947 року. Формування державної території УРСР завершилось у 1954 році. 19 лютого на підставі відповідного указу Президії Верховної Ради СРСР 22

Кримська область РСФСР була включена до складу УРСР. Ця передача виявилася вимушеною мірою через надзвичайно важку економічну ситуацію на півострові, викликану післявоєнною розрухою і браком робочої сили після депортації кримських татар, та відсутністю у переселенців з російських регіонів навичок ведення господарства у степових зонах Криму. Тому в 1954 році Кримська область була передана Україні з наступним формулюванням: “Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та Українською РСР”. Відповідь щодо головної причини передання Криму Україні лежить у площині будівництва Північнокримського каналу. Цією передачею відповідальність за будівництво його кримської частини була покладена на Українську РСР. Натомість Україна передала до складу РСФСР частину своїх історичних територій, які межували зі Смоленською, Курською, Білгородською, Воронезькою областями. Ростовській області було передано місто Таганрог з Таганрозькою округою, де переважна більшість населення на той час визнавала себе українцями. Також до Росії перейшла Шахтинська округа на Донбасі та Стародубщина на Сіверщині. У результаті передачі українських земель, до складу РСФСР перейшли понад 1,2 млн. осіб, що їх населяли. За своєю площею передані РСФСР українські землі дорівнювали території Криму. 12 лютого 1991 року був змінений статус Кримської області на автономну республіку – Автономна Республіка Крим. Після проголошення незалежності України, Крим залишався основним об’єктом територіальних претензій Росії, яка завжди вважала його російським. Тут сходилися і економічні, і військово-стратегічні інтереси обох держав. Анексія Криму Російською Федерацією. Протягом кінця лютого – березня 2014 року Росією було здійснено анексію Криму. (Анексія – від лат. annexio (приєднання) – це насильницьке приєднання державою всієї або частини території іншої держави в односторонньому порядку). Перекинуті з Росії та кримських баз Чорноморського флоту РФ війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. Також було створено збройне формування з російських “козаків”, яке називало себе “самооборона Криму”. 11 березня 2014 року Верховна Рада автономної республіки Крим і Севастопольська міська рада прийняли декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та міста Севастополь. 16 березня за рішенням Кримського парламенту був проведений референдум про статус півострова. Призначення референдуму відбулося всупереч українському законодавству, що не передбачає проведення місцевих референдумів. В умовах бойкотування референдуму кримськотатарським народом, присутності 23

великої кількості озброєних російських військовослужбовців, а також фальсифікацій, референдум в Криму нібито зібрав понад 1,2 млн. заповнених бюлетенів (що відповідало 83,10 % загальної кількості виборців), з яких нібито 96,77 % засвідчили вибір “за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації”. 17 березня самопроголошеними маріонетковими лідерами В. Константиновим і С. Аксьоновим, які за підтримки Росії захопили владу в Автономній Республіці Крим, була проголошена незалежність півострова (як Республіка Крим), після чого вони звернулись до Російської Федерації із “пропозицією” про прийняття Криму до її складу як нового суб’єкта зі статусом республіки. 18 березня 2014 року Державна дума Росії ухвалила “Договір про входження Криму до складу Російської Федерації”, а вже 21 березня президент В. Путін підписав указ про ратифікацію цього Договору та надання Криму статусу “федерального округу у складі Російської Федерації” та статусу міста федерального значення Севастополю. 27 березня 2014 року на 68-й сесії Генеральної Асамблеї ООН відкритим голосуванням країн-членів ООН, 100 з яких висловилися “за”, 11 – “проти”, а 58 – “утримались”, була ухвалена резолюція № 68/262 про територіальну цілісність України. Дане засідання Генасамблеї ООН було скликане спеціально для розгляду питання збройної окупації Росією території України, а саме Кримського півострова. Належність Криму до України підтвердила також на своєму 195-му засіданні виконавча Рада Юнеско (Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури). З 15 квітня 2014 року згідно Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” Автономна Республіка Крим і м. Севастополь мають статус тимчасово окупованої території України. Як йдеться у зазначеному законі, “Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом. При цьому порушуються Конституція та закони України, Гаазькі конвенції 1907 року, IV Женевська конвенція 1949 року, Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України по Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та інші міжнародно-правові акти”. 24

Етапи Українського державотворення Давньоруська державність Київська Русь1 була тим фундаментом, з якого розпочалося формування української державності. Якщо говорити детальніше про державотворчі процеси, які протікали в той час, то слід зазначити, що під владою Києва об’єдналися два великих слов’янських політичних центри – Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 pоку, традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави (Київської Русі). Формування території Київської Русі було завершено за часів князювання Володимира Великого (980–1015 рр.). Вона займала територію близько 800 тис. км2 – від Чудського, Ладозького й Онезького озер на півночі до річок Дон, Рось, Сула, Південний Буг на півдні; від Карпат, річок Дністер, Німан, Західна Двіна на заході до межиріччя Волги та Оки на сході. В історії Київської Русі можна виділити три послідовних періоди: 1) період виникнення та становлення й еволюції державних структур (кінець IX – кінець X ст.); 2) період найбільшого піднесення і розвитку держави (кінець X – середина XI ст.); 3) період політичного роздроблення (кінець XI – середина XIII ст.). Політична й адміністративна система Київської Русі базувалася на князівсько-дружинному устрої за тривалого збереження органів самоврядування міських і сільських громад. Громади об’єднувалися у волості – адміністративно-територіальні одиниці, до яких входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об’єднувалися в землі. Київська Русь сформувалася як одноосібна монархія. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосередив в своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. Радниками князя були “княжі мужі” з верхівки його дружини, які діставали титул воєвод, а з XI ст. їх називали боярами. Згодом виникли династії бояр, що обіймали важливі державні посади.

Київська Русь (Давньоруська держава, Київська держава, Руська держава) – назва ранньофеодальної давньоруської держави з центром у Києві, яка виникла на рубежі VII– IX ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та культурної консолідації східнослов’янських племінних союзів і в різних формах існувала до середини XIII ст. 25

Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни та ін.). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію – дружину. Дружинникампосадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. “Тисяча” становила військово-адміністративну одиницю. У ХІІ–ХІІІ ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. Київська Русь була однією з могутніх держав свого часу, що значно вплинула на розвиток європейської цивілізації, однак після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава Володимировича (1132 р.) вона почала втрачати свою політичну єдність і розділилася на 15 князівств і земель. Серед них великими й впливовими були Київська, Чернігівська, ВолодимироСуздальська, Новгородська, Смоленська, Полоцька та Галицька землі й князівства. Політичними передумовами роздроблення стали: наявність різного престолонаслідування серед князів Київської Русі – в одних землях влада передавалася від батька до сина, в інших – від старшого брата до молодшого; ослаблення політичних зв’язків між окремими феодальними володіннями й окремими землями, розвиток окремих земель спричинив виникнення місцевого сепаратизму; в окремих землях місцеве боярство для забезпечення захисту своїх прав вимагало сильної влади князя; з іншого боку – посилювалася реальна влада удільних князів і бояр, влада київського князя була ослаблена; багато бояр ставили місцеві інтереси вище за загальнодержавні; 26

відсутність у Київському князівстві власної династії, через те, що боротьбу за володіння Києвом вели представники всіх княжих родів; посилення експансії кочовиків на руські землі. Говорячи про історичне значення Київської Русі, слід зазначити: 1) Київська Русь стала першою державою у східних слов’ян, що прискорила переростання останньої стадії розвитку первіснообщинного ладу у більш прогресивний феодальний; цей процес створив сприятливі умови для розвитку господарства та культури; М. Грушевський стверджував: “Київська Русь є першою формою української державності”; 2) утворення Київської Русі сприяло зміцненню обороноздатності східнослов’янського населення, запобігши його фізичному знищенню з боку кочівників (печенігів, половців та ін.); 3) Київська Русь піднесла авторитет східних слов’ян у Європі; впливала на політичні події та міжнародні відносини в Європі й Азії, на Близькому Сході; руські князі підтримували політичні, економічні, династичні зв’язки з Францією, Швецією, Англією, Польщею, Угорщиною, Норвегією, Візантією; 4) Київська Русь виступала східним форпостом європейського християнського світу; вона стримала просування орд степових кочівників, послабила їхній натиск на Візантію та країни Центральної Європи.

Срібна монета Володимира Великого

Монета Ярослава Мудрого

В історичний період Київської Русі на Подніпров’ї, у Галичині та на Волині, у Причорномор’ї та Приазов’ї закладалися традиції незалежної державності на території України. Історичним центром формування української народності була територія Київщини, Переяславщини, Чернігово-Сіверщини, Поділля, Галичини та Волині. 3 XII ст. на цій території поширюється назва “Україна”. У процесі роздроблення Київської держави українська народність стала етнічною основою земель-князівств Південно-Західної Русі у ХІІ–ХІІІ ст.: Київського, Переяславського, Чернігівського, Сіверського, Галицького, Волинського. Отже, Київська Русь була формою соціальноекономічного та державного розвитку українського етносу. Безпосереднім спадкоємцем Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство. 27

Галицько-Волинська держава Утворена у 1199 році князем Романом Мстиславичем внаслідок об’єднання Галицького та Волинського князівств. Галицько-Волинське князівство було найбільшим і наймогутнішим серед удільних князівств, що виділилися на українських землях внаслідок роздроблення Київської Русі. У різні періоди до складу Галицько-Волинської держави входили Галицьке, Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, ВолодимирВолинське, Луцьке, Белзьке, Берестейське та інші удільні князівства. Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався у декілька етапів: I етап (1199–1205 рр.) – утворення і становлення ГалицькоВолинського князівства. 3 ослабленням Київської Русі у 1141 році виникло Галицьке, а в 1146 році – Волинське князівства. Першими в Галицькій землі правили Ростиславичі – нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій родовід від Володимира Мономаха. Після смерті останнього Ростиславича у 1199 році. Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частину боярства та міщанства, які були незадоволені силою та свавіллям галицьких бояр, зайняв Галич. Він об’єднав Галицьке і Волинське князівства. У своїй об’єднаній державі князю довелося вести досить рішучу боротьбу з галицьким боярством, яке виступало проти посилення княжої влади. Князь Роман здійснив два успішних походи проти половців, а 1203 року захопив Київ і прийняв титул великого князя. Він також скорив князів чернігівських, приєднав до своїх володінь Переяславщину та Київщину. Під владою Романа Роман Мстиславович Мстиславича була територія майже всієї (у хрещенні – Борис) ( ?– 1205) Південно-Західної Русі. II етап (1205–1233 рр.) – тимчасовий розпад єдиної держави. Після смерті Романа Мстиславича єдність Галицько-Волинського князівства була тимчасово порушена. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних 28

воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинського князівства прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини і Польщі. У результаті тривалої боротьби в 1228 році Галицьке князівство перейшло до угорського короля. Водночас, укріпившись на Волині, боротьбу за Галицьке князівство розпочав князь Данило Романович. III етап (1238–1264 рр.) – відновлення єдності та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки у 1238 році волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 року він поширив свою владу на Київ. Данило Романович проводив активну зовнішню політику. У 1238 році він розгромив німецьких рицарів під Дорогочином, і вони надовго залишили спроби завоювання галицько-волинських земель. Припинили втручання у справи князівства польські князі, був укладений мирний договір з Угорщиною. Внаслідок поїздки до Золотої Орди (1245–1246 рр.) Данило Романович змушений був визнати зверхність хана, але добився підтвердження своїх справ на ГалицькоВолинське князівство. Вінцем політичної діяльності Данила Романовича Галицького було прийняття ним Данило Романович королівського титулу (1253 р.). (нар. на поч.. ХІІІ ст.) Коронація відбулася у м. Дорогочин, де Данилу Романовичу були вручені королівські регалії. 3 цього часу не лише фактично, а й юридично Галицько-Волинське князівство набуло статусу самостійної держави, яка визнавалась Папою Римським і країнами Східної та Центральної Європи. Галицько-Волинське князівство, будучи спадкоємцем Київської Русі, стало єдиною політичною силою, спроможною об’єднати навколо себе решту українських земель. Продовжуючи активно вести воєнні дії з Золотою Ордою, Данило Романович одночасно втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями. За його князювання Галицько-Волинська держава стала найбільшою державою в Європі.

IV етап (1264–1323 рр.) – початок поступового занепаду держави. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині неї відбувалося суперництво між Волинню та Галичиною. Розпочався поступовий занепад ГалицькоВолинської держави. Від неї відходили окремі землі. На початку XIV ст. син Лева Даниловича король Юрій I відновив єдність Галицько-Волинської держави, зосередивши в своїх руках владу над Волинським і Галицьким князівствами. Він переніс столицю з Холма до Володимира, домігся утворення окремої Галицької митрополії (1303 р.). Скориставшись послабленням Золотої Орди, король відсунув південні кордони королівства до гирла Південного Бугу та Дністра, встановив дружні відносини з Польщею та з Тевтонським орденом. Після його смерті Галицько-Волинська держава перейшла до синів Юрія I Андрія і Лева. V етап (1323–1349 рр.) – занепад Галицько-Волинської держави. Останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. За роки правління (1323–1340 рр.), продовжуючи політику своїх попередників, зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки з Польщею та Угорщиною. У 1340 році, відразу після смерті Юрія II, у внутрішні справи ГалицькоВолинської держави втрутились іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися у Галичині. Восени 1349 року польське військо захопило Галичину і Волинь (за винятком Луцької волості). 3 цього часу Галицько-Волинське королівство припинило своє самостійне існування. Розпочалась тривала й запекла боротьба Литви і Польщі за територіальну спадщину королівства. У 1352 році між ними було укладено мирну угоду, згідно якої Польща зберігала права на Галичину, а Литва – на Волинь. Історичне значення Галицько-Волинської держави важко переоцінити. Вона стала новим після занепаду Києва центром економічного та політичного життя, продовжила дипломатичні традиції Київської Русі і ще 100 років після встановлення золотоординського ярма представляла східнослов’янську державність на міжнародній арені. Водночас, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця державність допомогла уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольського впливу. Галицько-Волинська держава стала також важливою культурною межею, перебуваючи між католицьким Заходом і православним Сходом.

Українська козацька держава Переможні битви 1648–1649 pоків, унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою “Військо Запорозьке”. Історики дали цій державі умовну назву – Гетьманщина. Швидка організація державного життя на визволених територіях засвідчила, що Національно-визвольна війна відкрила широку перспективу для майбуття українського народу. Як відомо, остаточну мету визвольних змагань козацтва Богдан Хмельницький вбачав у відродженні Української держави. При тому гетьман брав до уваги не тільки державотворчий досвід Запорозької Січі й Великого князівства Литовського, а й державницькі традиції Київської Русі та Галицько-Волинського королівства, пам’ять про які жила в колах української православної шляхти й духівництва, а від часів Сагайдачного – і серед козаків. Про живлючість ідеї утвердження козацької держави в Західній Європі добре знали ще задовго до 1648 року. Зокрема, семигородський князь у 1628 році говорив, що “козацький народ може відділитись від Польщі й збудувати окрему республіку, якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора”. 8 серпня 1649 року після перемоги українського війська у Зборівській битві (поч. червня 1649 р.) між гетьманом України Богданом Хмельницьким та польським королем Яном-Казиміром було укладено Зборівський мирний договір, за яким Польща визнавала українську державу – Гетьманщину – на чолі з гетьманом. Незважаючи на певні територіальні та адміністративні обмеження (Річ Посполита визнавала автономію Війська Запорозького лише у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, право призначення чиновників на воєводські, підкоморські, ґродські та інші уряди король залишав за собою, гетьманська резиденція мала бути в Чигирині і т. ін.), було покладено початок існуванню Української козацької держави. Органи державної влади. Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада – загальна рада всього війська. Позаяк такі ради відбувалися бурхливо, обговорювати справи на них було важко. Тому скликалися вони зазвичай лише для схвалення заздалегідь підготовлених рішень. З часом значення Генеральної ради настільки зменшилося, що її взагалі перестали скликати. Роль Генеральної ради перебрала Старшинська рада, що складалася з полковників і генеральної старшини. Поступово склад Старшинської ради розширився за рахунок представників міст, шляхти, духовенства. 31

Старшинська рада мала надзвичайно широкі повноваження. Вона розглядала всі питання міжнародної політики, зокрема миру і війни, затверджувала міські привілеї та смертні вироки тощо. Виконавча й судова влада зосереджувалися в руках гетьмана. Він, зокрема, скликав Генеральну і Старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві (саме при гетьманові діяв Генеральний військовий суд), опікувався фінансовою системою, за рішенням ради розпочинав війну, провадив мирні переговори, керував дипломатичними зносинами з іншими державами та розвідувальною службою, був головнокомандувачем збройних сил. Керувати всіма справами внутрішнього врядування й зовнішньої політики гетьманові допомагав уряд – генеральна старшина, що фактично виконувала функції кабінету міністрів і водночас – генерального військового штабу. До її складу входили: генеральний писар, генеральний обозний, двоє генеральних осавулів, двоє генеральних суддів. Адміністративно-територіальний устрій. Територія козацької держави в ідеалі мала охоплювати всі етнічні українські землі, і не випадково практично на всіх землях, куди сягала шабля повстанців, формувалися козацькі полки. Їх чисельність, разом з кількома білоруськими полками, сягала майже п’ятидесяти. На жаль, мілітарна потуга Речі Посполитої, на боці якої стояла вся католицька Європа, не дали тоді змоги добитися визволення всіх етнічних українських земель і утвердити на них владу українського уряду. Так, згідно з умовами Зборівського договору 1649 року Гетьманщина складалася із земель Козацькі клейноди – символи-відзнаки державної колишнього Київського, і військової влади. Чернігівського, а також 32

Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. км2 – від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну р. Прип’ять на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин, засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося так зване Дике Поле. На визволених українських землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки зі своїм територіальним поділом. У 1649 році всю територію Української держави було поділено на 16 полків (на Правобережжі – 9, на Лівобережжі – 7). Центром полку було одне з великих міст полкової території. Кожен полк очолював полковник, обраний на полковій раді або призначений гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку. Територія полку поділялася на 10–20 і навіть більше сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю. Так, були сотні, до складу яких входило по кілька тисяч козаків. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села. Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Існували сотенні військові канцелярії, сотенні суди тощо. Містами, що мали магдебурзьке право1 (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), керували магістрати на чолі з війтами. В інших порядкувала козацька адміністрація. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків – обрані ними отамани. Запорозька Січ була окремою адміністративною одиницею в державі. Створення армії. Гетьманська держава мала одну з найсильніших у тогочасній Європі армій. Її було створено зусиллями Богдана Хмельницького й досвідченої козацької старшини у перший рік війни об’єднанням розрізнених селянських і козацьких загонів. Ця армія налічувала понад 100 тис. вояків та була організована за полково-сотенним територіальним принципом: певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об’єднувалися в полк. Більшість війська становило покозачене селянство та міщани. Проте ядром армії було реєстрове й запорозьке козацтво. 1

Магдебурзьке право (право на самоврядування) – один з різновидів прав міських общин, які із Західної Європи поширювалися на українські землі, починаючи з XIV ст. Магдебурзьке право регулювало діяльність органів влади та управління міста, норми цивільного і кримінального права, судоустрій та провадження справ у судах. 33

Структурування війська, його матеріальне забезпечення, бойова підготовка та кадрова політика також здійснювалися за традиціями Війська Запорозького. Основу козацьких полків становила піхота. З ініціативи гетьмана під час Національно-визвольної війни було створено козацьку кінноту, яка вже у 1649 році успішно протистояла ворогові. До діючої армії увійшли також підрозділи розвідки, фортифікаційної та прикордонної служб, загони варти. Спеціальні загони забезпечували постачання зброї, боєприпасів, продовольства. Фінансова система. Організація державного апарату, утримання війська, дипломатична діяльність потребували чималих коштів. Грошовими справами в козацькій державі безпосередньо керував Богдан Хмельницький. Існувало кілька джерел прибутку військового скарбу, й передусім — земля, що перейшла в користування скарбу, сільськогосподарські промисли (млини, броварні, гути тощо) та плата за їх оренду. Чимало коштів надходило від внутрішньої та зовнішньої, а також транзитної торгівлі (збори з торгів і ярмарків, кордонне мито тощо). Існували в державі й загальні податки, причому вони були набагато меншими, ніж у Речі Посполитій, і це відкривало широкі перспективи розвитку промисловості й торгівлі в Україні, сприяло піднесенню добробуту жителів Гетьманщини, які у своїй більшості збагатилися за рахунок конфіскованих у магнатів і шляхти Речі Посполитої, католицької церкви, маєтностей. Особливості сплати й надходження податків визначалися гетьманськими універсалами. За одиницю оподаткування брався двір, тобто господарство. Із грошових знаків найпоширенішими в обігу були польські монети, згодом московські й турецькі гроші. За свідченнями сучасників, наприкінці 1649 року розпочалося карбування державної монети, на якій нібито було зображено “на одному боці – меч, а на іншому – його, Богданове, ім’я”. Судочинство. У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального суду, полкових і сотенних судів. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьманові. Він розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана. До складу Генерального суду входили двоє генеральних суддів і судовий писар. На місцях суди очолювали особисто полковники або сотники. Козацьким судам підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни. У містах із магдебурзьким правом діяли міські суди. Окрім того, в Україні функціонували за давньою традицією ще й церковні суди, але їх чинність поширювалася тільки на внутрішні справи православного духівництва. 34

Із відродженням Української держави герб Війська Запорозького – козак з мушкетом та шаблею – став гербом усіх визволених українських земель. В останній рік свого життя Богдан Хмельницький, прагнучи наголосити на миролюбному характері незалежної України, її вірності християнським ідеалам, запровадив на деяких документах зображення голуба з оливковою гілкою у дзьобі – символ Святого Духа, що несе мир людям. Проте миролюбний голуб не закріпився в тодішній Україні, яка мусила безупинно провадити оборонні війни, а традиційний герб уживався в Гетьманщині й на Запорозькій Січі аж до їх ліквідації. Зовнішня політика Української козацької держави. Від перших місяців Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький зосередив особливу увагу на дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької України, прагнув дипломатичного визнання Гетьманщини європейськими державами. Задля успішної боротьби проти Польщі, що була однією з наймогутніших країн тогочасної Європи, уряд Б. Хмельницького мусив перешкодити польським дипломатам у створенні антиукраїнської коаліції, і навпаки створити антипольську коаліцію. З цією метою наприкінці лютого – на початку березня 1648 року було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством та його васалами – ногайськими ордами, хоча позитивну відповідь щодо залучення Кримського ханства на свій бік від турецького уряду він дістав ще у 1647 році. Уряд зумів уникнути загострення відносин із Московією і домовився з протестантською Трансільванією про погодження спільних воєнних дій проти Польщі. Молдавського господаря примусили відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні відносини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошуки способів порозуміння зі Швецією. Особливе місце посідали відносини з Туреччиною. Було укладено українсько-турецьку угоду, що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османської імперії. Отже, завдяки активній зовнішній політиці гетьманський уряд спромігся зміцнити позиції Української козацької держави в світі. Зміни в соціально-економічному житті. Утвердження Української козацької держави – Гетьманщини – відбувалося на тлі глибоких зрушень у господарському й суспільному житті. Було ліквідовано велике й середнє світське землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарювання, кріпацтво. Натомість формувалася козацька, селянська, а також державна власність на землю. У зв’язку з цим змінилася соціальна структура суспільства. Змушені були залишити Україну польські магнати й католицька 35

шляхта, католицьке духівництво – ті верстви, що тримали у своїх руках владу до початку Національно-визвольної війни. Позаяк шляхетсько-магнатський стан пощастило ліквідувати, провідну роль у житті суспільства став відігравати козацький стан. Влада та основні багатства зосереджувалися в руках козацької старшини. Козацька старшина формувалася з представників різних суспільних верств. Розширення кола старшини відбувалося й через службу на відповідних посадах. Безперечним завоюванням козацької держави стала особиста свобода абсолютної більшості селян і міщан, які, крім того, могли вільно вступати до козацького стану. Переважна більшість селян покозачилася, почала вести вільне козацьке господарство. Становище міщан поліпшувалося ще й завдяки тому, що в містах було ліквідовано засилля іноземців та усунуто національно-релігійні перешкоди для занять ремеслами, промислом, торгівлею, для участі в самоврядуванні. Однією з найважливіших подій стала Гадяцька угода Війська Запорозького з Річчю Посполитою від 16 вересня 1658 року про входження України як окремого Великого князівства Руського в федерацію з Польщею і Литвою. Її було укладено між гетьманом України Іваном Виговським і польським урядом. Угода складалася з чотирьох розділів і за її умовами Україна, як незалежна держава, під назвою “Велике князівство Руське” входила на рівних правах (на засадах федерації з Польщею та Литвою) до державного утворення – Речі Посполитої. “Велике Князівство Руське” (як це виглядало мовою оригіналу) набувало свій виборний парламент, казну, суд і 40-тисячну армію, підпорядковану довічно обраному гетьманові. Православна церква зрівнювалася в правах із католицькою, а православний митрополит і п’ятеро єпископів діставали місце в сенаті Речі Посполитої, а головне – на території князівства ліквідовувалася Унія. Окремим пунктом обумовлювалося створення в Україні двох університетів. Києво-Могилянська академія зрівнювалася в правах із Краківською, знімалися всі обмеження на створення колегій і гімназій. Вгледівши в укладених у Гадячі угодах бунт, Москва розгорнула грандіозну пропагандистську кампанію серед низових козаків і черні. Ставка робилася на нелюбов простого люду до поляків і шляхти, спробу продати прабатьківську віру “латинам” тощо. Натомість І. Виговський видав універсал, у якому звинуватив Москву в поневоленні України і закликав козаків відстояти “кров’ю здобуту свободу, щоб уберегти і передати її нащадкам”. Ідея свободи і “своєї Речі Поспoлитої” виявилася козацькому вуху ближчою і зрозумілішою від соціальної демагогії московського піару. На початку квітня 1659 року об’єднане козацько-татарське військо, підкріплене найманцями із сербських і 36

волоських земель, зійшлося у смертельній битві з московською армією під командуванням князів Трубецького, Ромадановського і Пожарського. Попри дворазову перевагу в силах – сто тисяч проти п’ятдесяти – московські війська під Конотопом зазнали нищівної поразки. Переяславські статті 1659 року, підписані московським урядом в особі князя Олексія Трубецького з новообраним гетьманом Юрієм Хмельницьким, стали, по суті, кроком назад у процесі українського державотворення. Не простивши козакам нищівної поразки у Конотопській битві, московський уряд доклав усіх зусиль, щоб максимально обмежити права Гетьманщини. До 11-ти так званих “старих” статей від 27 березня 1654 року (відомі в історіографії як “Березневі статті” чи “статті Богдана Хмельницького”), укладених з гетьманом Богданом Хмельницьким, було додано 18 нових, які передбачали суттєве обмеження прав гетьмана і Війська Запорозького вільно розпоряджатися військовою силою Української держави, обмежували дипломатичні зносини гетьмана з іноземними державами, втручалися в процес призначення старшини, вводили московські залоги і воєводське правління у найбільших містах тощо. Крім цього, “старі” статті теж було запропоновано у новій редакції, що стало початком фальшування договору 1654 року. Подальше втручання Московської держави у справи Гетьманщини визначило посилення обмеження її автономії в усіх важливих для держави напрямах. Так, питання про підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху із забороною приймати посвяту від Константинопольського патріарха, яке піднімалося ще під час підписання Переяславських статей 1659 року, було остаточно вирішено під час обрання гетьманом Івана Брюховецького і закріплено в Батуринських статтях (1663 р.). Певне повернення до Березневих статей 1654 року відбулося на тлі подій, пов’язаних зі смертю І. Брюховецького і обранням на гетьманство Петра Дорошенка. Московський уряд, зважаючи на хитку політичну ситуацію на теренах Гетьманщини, зважився на деякі поступки, що вилилося в укладання Глухівських статей 1669 року, які було підписано при обранні гетьманом Лівобережної України миргородського полковника Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного). Згідно з цими статтями обмежувалось втручання московського уряду у внутрішні справи гетьмана, реєстрове військо збільшувалося до 30 тисяч, збір податків повертався до старшини, гетьману дозволялось мати компанійські полки, представники старшини мали можливість бути присутніми на міжнародних нарадах з питань укладання миру. Але при тому ж зберігалася заборона на проведення гетьманом самостійної зовнішньої політики і було залишено (хоча і зменшено за кількістю міст) військові залоги і воєводське правління в українських містах. 37

Батуринський переворот висунув на перший план генеральну старшину Гетьманщини, і тому Конотопські статті 1672 року, укладені при обранні на гетьманство Івана Самойловича, певною мірою обмежили владу гетьмана (так, покарання представників старшини повинно було ґрунтуватись на доведенні вини останніх військовим судом). Але вже в березні 1674 року, після вдалого наступу російсько-українського війська на Правобережжя, було скликано Генеральну Раду, Іван Самойлович був проголошений гетьманом “обох сторін Дніпра”. 17 березня 1674 року були укладені нові Переяславські статті, які підтверджували основні пункти з попередніх Глухівських і Конотопських статей і відповідали становищу Правобережжя. Невдалий Кримський похід російсько-українського війська влітку 1687 року став приводом для зміни очільника Війська Запорозького – всю провину було покладено на гетьмана Івана Самойловича, і він був заарештований. Його місце посів новий український гетьман – Іван Мазепа. При обранні І. Мазепи на козацькій раді біля р. Коломак було укладено нові статті, які отримали назву Коломацьких. Більшість пунктів мали за основу Глухівські статті, і лише п’ять були новими (вводилося обмеження у справі обрання й усунення гетьмана – тепер тільки з відома московських царів, всупереч традиціям Війська Запорозького, пропонувалося насильне міжетнічне (між росіянами і українцями) укладання шлюбів, асиміляція і т. ін). Перехід гетьмана Івана Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ і поразка у Полтавській битві призвели до вимушеної еміграції гетьмана та частини Війська Запорозького. Новим гетьманом у листопаді 1708 року було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського. Нові Решитилівські статті було укладено у липні 1709 року. Вони містили ще більші обмеження прав і “вольностей” козацьких, воєводам дозволялося втручатися у внутрішні справи України, вводилася російська юрисдикція над судовими справами про зраду, гетьман повинен був отримувати не лише царські укази, але й укази царських міністрів і т. ін. На цьому історичному тлі зовсім по іншому виглядає Конституція гетьмана в екзилі Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року – “Договори й конституції прав та вольностей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, та між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах”. Вона стала першою європейською конституцією в тому розумінні, що в її основу було покладено угоду між гетьманом, козацькою старшиною і запорожцями, і було закладено основи республіканського правління в Україні. Вона складалася з преамбули та 38

16 пунктів. В преамбулі викладено коротку історію українського (“руського”) народу, а в основному тексті проголошувались принципи побудови української демократичної держави – Гетьманщини. Єдиним недоліком Конституції стало те, що їй так і не судилося втілитися в реальне життя. Після років правління гетьмана Івана Скоропадського і Малоросійської колегії, очолюваної Степаном Вєльяміновим, у 1727 році Гетьманщина отримала нового гетьмана – ним став миргородський полковник Данило Апостол. За укладеною за часів царату традицією, він на початку 1728 року в Москві подав російському цареві Петру ІІ так звані “Просительные пукти” щодо відновлення державних прав України, спираючись на Березневі статті 1654 року, і отримав відповідь у вигляді “Решительных пунктов”. Основними положеннями останніх стали: реорганізація Генерального суду шляхом введення до його складу членів-росіян і підкорення суду Колегії іноземних справ, підтверджувався порядок обрання гетьмана за Коломацькими статтями, змінювся обрання і усунення з посади генеральної, полкової і сотенної старшини – все це відтепер підпадало під юрисдикцію царської (а не гетьманської) влади, для контролю збору і використання податків запроваджувалися дві посади підскарбієв (росіянина і українця) під контролем царського уряду, право надання маєтностей передавалося російському цареві, наказувалося провести ревізію всіх рангових маєтностей старшини тощо. Після смерті гетьмана Д. Апостола у 1734 році керувати Україною було призначене так зване Правління гетьманського уряду, очолюване князем Олексієм Шаховським. Через п’ятнадцять років, 22 лютого 1750 року в Глухові було скликано Генеральну Раду, на якій новим гетьманом був обраний кандидат російської цариці Єлизавети Петрівни – Кирило Розумовський. У червні був виданий указ на ім’я Сенату про підтвердження виборів гетьмана. Наказувалось повернути йому всі рангові маєтності і попередні права фінансового характеру, відкликати російських урядників з Правління гетьманського уряду, Генерального суду, комісії економії і рахунків, скасовувалась Канцелярія міністерського правління тощо. При цьому не було укладено жодних “пунктів” чи “статей”. Новому гетьманові було надано право на відновлення (у певних межах) автономії Гетьманщини. Але вже влітку 1754 року активна діяльність К. Розумовського призвела до активного втручання царського у ряду в українські справи: було скасовано кордон і митну систему між Україною і Росією, через два роки (у 1756 р.) Україну повернули з відомства Колегії іноземних справ до відомства Сенату, ліквідувавши її автономний статус. Спроба встановлення закону про спадкове гетьманство на Генеральній Раді наприкінці 1763 року призвела до протилежних результатів – у січні 1764 року Кирило Розумовський був змушений зректися гетьманства. 39

Проголошення незалежності Української Народної Республіки У розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирових переговорах Українська Центральна Рада проголосила IV Універсалом (22 січня 1918 р., затверджений 24 січня 1918 р. Малою Радою) Українську Народну Республіку самостійною і суверенною державою, а Генеральний Секретаріат перейменувала на Раду Народних Міністрів. Передумови проголошення незалежності УНР. Лейтмотивом IV Універсалу була теза: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Українська Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати “добробут і свободу” у боротьбі з “більшовиками та іншими нападниками”. Основними передумовами проголошення незалежності УНР були: віковічні прагнення українського народу до свободи і незалежності; традиції національно-визвольної боротьби; довготривала антиукраїнська політика імперського центру; руйнівні наслідки Першої світової війни для України; наступ більшовицьких військ на Україну, якій розпочався у грудні 1917 року, позбавив керівництво Центральної Ради ілюзій щодо можливості перетворення Росії в демократичну федеративну республіку й автономії України у складі такої республіки; зовнішньополітичні умови потребували участі делегації УНР у мирній конференції щодо припинення воєнних дій на фронтах Першої світової війни (така участь ставала реальною тільки у тому разі, коли Україна здобувала правовий статус незалежної суверенної держави); тільки як незалежна держава, як суб’єкт міжнародного права УНР могла сподіватися на міжнародну Михайло Грушевський – перший допомогу, у тому числі воєнну, для Президент УНР захисту від агресії ззовні, зокрема від 40

московсько-більшовицької інтервенції. Прийняття IV Універсалу. 11 (24 – за новим стилем) січня 1918 року, коли більшовицькі війська, що рвалися до столиці України, знаходилися уже на підступах до Києва, Мала Рада прийняла ІV Універсал. Остаточний текст було розроблено на основі проектів Михайла Грущевського, Володимира Винниченка, М. Шаповала. Серед основних положень IV Універсалу можна визначити такі. У зовнішньополітичній сфері Універсал ставив за обов’язок уряду довести до кінця переговори з Центральними державами й укласти мир, декларував прагнення до дружніх стосунків із сусідами України – Росією, АвстроУгорщиною, Туреччиною та іншими країнами. В аграрній сфері проголошувалася націоналізація (перехід власності до рук держави) усіх природних ресурсів (лісів, вод, надр тощо), ліквідація права власності на землю; гарантувалася передача селянам землі без викупу до початку весняних робіт. У сфері промисловості: проголошувалася демілітаризація підприємств (переведення підприємств на мирні рейки, випуск мирної продукції); боротьба з безробіттям; надання соціальної допомоги безробітним, потерпілим від війни; проголошувалася монополія держави на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами. У військовій сфері Універсалом проголошувався намір після закінчення війни демобілізувати армію і замінити її народною міліцією. У сфері міжнаціональних відносин підтверджувалося право національних меншин на національно-персональну автономію. Ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР. У день проголошення IV Універсалу Мала Рада прийняла закон про національно-територіальну автономію; право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами – росіянами, євреями і поляками; білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли дістати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів. Історичне значення IV Універсалу Української Центральної Ради. Уперше в новітній історії український народ дійшов до найважливішого рішення – проголошення незалежної суверенної Української держави, остаточно розірвавши відносини з імперським центром і заклавши основи наступного державного будівництва. Універсал надав нового якісного статусу Українській державі; державна влада стала єдиною в межах своєї території, незалежною від інших держав. Українська Центральна Рада нарешті відкинула коливання і пішла на радикальне вирішення земельного питання – головного для країни, у якій переважало сільське населення. Український національний рух знову підтвердив свій демократичний характер: у найважчі для революції дні 41

Центральна Рада продовжувала відстоювати демократичні свободи, права національних меншин (у тому числі – росіян). IV Універсал містив конституційні засади державного будівництва, став значним кроком на шляху побудови української державності.

Мітинг на вулицях Києва з нагоди проголошення Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 р.

Подальший розвиток подій в Україні (січень – лютий 1918 р.). На жаль, історичні рішення Української Центральної Ради (УЦР) були прийняті тоді, коли доля українського демократичного уряду була уже вирішена. На початку 1918 року Українська Центральна Рада втрачала позицію за позицією – у середині січня радянську владу було встановлено в багатьох містах України. Посилювалася зневіра народу щодо здатності УЦР розв’язати нагальні державні питання, соціальні проблеми брали гору над національними. 18 січня 1918 року більшовицькі війська почали наступ на Київ. Для підтримання цього наступу 28 січня Київська рада робітничих і солдатських депутатів, у складі якої домінували більшовики, вирішила почати повстання в місті. Повстання, очолюване спеціально створеним ревкомом, почалося 29 січня й охопило весь Київ. Опорним пунктом його був завод “Арсенал”. Але 3 лютого до міста вступили перекинуті Симоном Петлюрою з фронту “курені смерті”, які підсилили загони “вільних козаків” і гайдамаків. Становище повсталих різко погіршилося; “Арсенал” був відрізаний від міста та піддавався сильному артилерійському обстрілу. Після безперервних боїв за рішенням ревкому арсенальці припинили боротьбу. Частина з них таємними шляхами

пішла з території заводу на з’єднання з радянськими військами, які наступали на Київ. Гайдамаки, увірвавшись на завод, жорстоко розправилися з повсталими. Після придушення повстання на заводі “Арсенал” втримати Київ військам УЦР не вдалося. Після п’ятидобового бомбардування більшовицькі частини під командуванням М. Муравйова наприкінці січня 1918 року увійшли до столиці УНР. Уряд УНР змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн. Після захоплення Києва М. Муравйов наказав “знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”. За словами Д. Дорошенка “Війська Муравйова справили Києву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського”. Називали різні цифри жертв: 5000 чи більше, до 3000 було розстріляно першого дня. Розстрілювали переважно російських та українських старшин – тих, хто мав посвідчення УЦР, і декого з громадських діячів. Були випадки знищення людей тільки за те, що вони говорили українською мовою. 9 лютого 1918 року делегація Української Народної Республіки підписала з представниками держав Четверного союзу (Німеччина, АвстроУгорщина, Болгарія, Туреччина) Брест-Литовський мирний договір. Країни цього блоку визнали державну незалежність і самостійність УНР, а її кордони з Австро-Угорщиною встановлювалися за довоєнним розмежуванням між Росією та Австро-Угорщиною (по лінії Хотин-Гусятин-Збараж-Броди-Сокаль). Згідно з договором майже вся Холмщина і Підляшшя мали повернутися УНР. Остаточний кордон з Польщею пізніше мала визначити спеціальна комісія з урахуванням етнічного складу населення прикордонних районів і його бажань. Підписаний договір також передбачав: відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною; взаємний обмін військовополоненими; взаємний обмін надлишками промислових і продовольчих товарів; встановлення взаємних митних пільг і режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні; налагодження дипломатичних відносин. Радянська Росія мала негайно укласти мирну угоду з УНР, вивести з її території червоногвардійські війська і не втручатися у внутрішнє життя України. Для відновлення влади УНР на територію України вступила 450-тисячна окупаційна австро-німецька армія, якій не могла протистояти 25-тисячна більшовицька армія України разом із загонами добровольців із Петрограда і Москви. За надання масштабної воєнної допомоги УНР згідно з таємною угодою, підписаною навесні 1918 року, Україна зобов’язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині значну кількість продовольства, а також регулярно постачати їм залізну і марганцеву руди тощо. Уже на початку березня 1918 року німецькі, австро-угорські та петлюрівські війська зайняли Київ і сюди повернулася Українська Центральна 43

Рада, уряд УНР та інші урядові установи. До кінця квітня Червона армія була витіснена майже з усієї території Східної України і Криму.

Утворення Західно-Української Народної Республіки Історичні умови напередодні утворення ЗУНР. Напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні активізувався національновизвольний рух на західноукраїнських землях. Мирні переговори делегації Української Центральної Ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов’язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя Українській Народній Республіці, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх в окремий край. Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов’язання. 16 жовтня 1918 року, коли імперія вже була приречена, з’явився маніфест імператора “До моїх вірних австрійських народів”, який обіцяв федеративну перебудову держави. Згідно з цим документом 19 жовтня 1918 року у Львові на зібранні українських депутатів австрійського парламенту, українців-депутатів галицького і буковинського крайових сеймів, представників національних політичних партій Галичини та Буковини, духовенства і студентства утворено Українську національну раду, – найвищий представницький орган українців Австро-Угорщини. Цього ж дня Українська національна рада оголосила про намір об’єднати всі західноукраїнські землі – Східну Галичину, Північну Буко вину і Закарпаття в єдину українську державу. Нове політичне утворення одразу опинилося в гострому конфлікті з поляками, які також інтенсивно розбудовували власну державу і претендували на територію Східної Галичини. 28 жовтня у Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. Її представники повинні були 1 листопада 1918 року прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною. У цей час ініціативу перебрали українські військові, які прагли активних дій. У вересні 1918 року вони утворили Центральний військовий комітет. У жовтні його головою було обрано сотника Легіону Українських січових стрільців – Дмитра Вітовського. 31 жовтня 1918 року Центральний військовий комітет реорганізовано в Українську генеральну команду. Вона розіслала наказ до окружних військових команд перебирати владу на місцях в українські руки. Утворення ЗУНР. У ніч на 1 листопада у Львові відбулося повстання. Стрілецькі частини на чолі з Дмитром Вітовським взяли під контроль найважливіші установи міста. “Заснувши 31 жовтня 1918 під австрійською 45

державною владою, виконуваною поляками, населеннє Львова прокинулося 1 падолиста 1918 під владою Української національної ради. Як символ сеї влади маяв на вежі ратуші український синьо-жовтий прапор”, – писав один із сучасників. За кілька наступних днів українці перебрали владу в Станіславові (нині – Івано-Франківськ), Тернополі, Золочеві, Сокалі, Жовкві, Раві-Руській, Коломиї, Снятині, Печеніжині, Перемишлі та інших містах Східної Галичини й Північної Буковини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді.

1 листопада 1918 року Українська Національна Рада видала відозви “До населення міста Львова” та “Український народе”, в яких зазначалося, що на українських землях Австро-Угорської монархії утворилася українська держава. Найвищою владою проголошувалася Українська Національна Рада. 46

На засіданні Української Національної Ради 9 листопада 1918 року було визначено назву Української держави – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). До її складу входили: Східна Галичина, Північна Буковина (невдовзі була захоплена Румунією) та українські повіти Закарпаття (відійшло спочатку до Угорщини, а з квітня 1919 року – до Чехословаччини). Таким чином, ЗУНР фактично охоплювала тільки територію Східної Галичини. 11 листопада 1918 pоку у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) – Державний секретаріат. Його головою став Кость Левицький. 13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Євгена Петрушевича, главою уряду – Державного секретаріату – залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км2, її населення (6 млн.) на 71% було українським. Євген Петрушевич Проте, події 1 листопада 1918 року значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну. Зовнішня політика ЗУНР. Зовнішньополітична діяльність ЗахідноУкраїнської Народної Республіки була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 року захопила Львів, Перемишль, (загалом 10 повітів ЗУНР із 59). 22 листопада 1918 року уряд ЗУНР переїхав до Тернополя. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир’я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) 47

залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася. 22 січня 1919 pоку у Києві був проголошений Акт Злуки (об’єднання) Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР здобула назву Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Остаточне рішення про об’єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, але вони так і не були скликані. Причини поразки ЗУНР. Серед причин, що призвели до поразки Західно-Української Народної Республіки були: міжнародна ізоляція, відсутність військової і дипломатичної підтримки європейських держав; прихильне ставлення країн Антанти до Польщі; неспроможність УНР, через війну на кількох фронтах у 1918–1919 pоках, захистити територію ЗУНР від польських військ; відсутність у ЗУНР достатньої за чисельністю і військовим оснащенням армії, здатної захистити суверенітет держави та її територію; поразка у війні Української Народної Республіки. Історичне значення утворення ЗУНР. Західно-Українська Народна Республіка проіснувала 257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд факторів. Проте жоден із них не здатний перекреслити роль цього державного утворення в історичному просуванні українського народу шляхом національної свободи і державної незалежності. Реальне існування протягом восьми з половиною місяців національної галицької державності поставило на практичний ґрунт в українському русі гасло Соборної Української держави. Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації. Дмитро Вітовський – Державний ЗУНР увійшла в історію як героїчна секретар військових справ ЗУНР сторінка у боротьбі українського народу за незалежність, вільний демократичний розвиток. 48

Акт Злуки УНР і ЗУНР Акт Злуки – урочисте проголошення 22 січня 1919 року об’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в єдину українську державу. Історія об’єднання. Прагнучи отримати допомогу в боротьбі з поляками, які наступали на ЗУНР, Українська Національна Рада в кінці листопада 1918 року направила до Києва до гетьмана П. Скоропадського своїх представників Л. Цегельського та Д. Левицького. Проте до цього часу Київ вже був оточений військами Директорії УНР. Посланці вирушили до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, А. Андрієвським, Ф. Швецем і А. Макаренком. У результаті переговорів 1 грудня 1918 було підписано попередній договір про майбутнє об’єднання держав. Фастівський договір був ратифікований Українською Національною Радою 3 січня 1919 року у м. Станіславів. При цьому законодавча влада на території ЗУНР залишалася (до скликання Установчих зборів об’єднаної держави) у руках Української Національної Ради, а цивільна і військова влада – у руках Державного Секретаріату ЗУНР. 16 січня до Києва виїхала делегація на чолі з Л. Бачинським для вручення Директорії постанови Ради. 18 січня відбулася спільна нарада Директорії і Ради Народних Міністрів з представниками ЗУНР, на якій договір був схвалений. Акт Злуки. 22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення Акта Злуки. У Києві на Софійській площі зібралися тисячі місцевих жителів, військові, духовенство Української Православної церкви, очолюване архієпископом Агапітом і єпископами, члени Директорії, уряду УНР і делегація ЗУНР. Після богослужіння, о 12-й годині посол ЗУНР Лонгин Цегельський зачитав ухвалу Української Національної Ради “Про об’єднання Західно-Української Народної Республіки з Великою Східною Україною” і передав її главі Директорії Володимирові Винниченку. У свою чергу, член Директорії Федір Швець оголосив Універсал Директорії УНР, у якому, зокрема, відзначалося: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”. Після цього Універсал був підписаний усіма членами Директорії. У той же день відкрився Трудовий Конгрес України (законодавчий орган Директорії), в який були введені 48 делегатів ЗУНР, а до складу президії увійшов представник ЗУНР С. Вітик. 23 січня 1919 року Акт Злуки було одноголосно (за іншими відомостями, проти проголосувало 49

2 комуністи) ратифіковано. З цього моменту і до скликання Установчих Зборів Директорії УНР надавалося право верховної влади, а до її складу мали увійти представники ЗУНР. Державний секретар закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський став першим віце-міністром закордонних справ українського уряду, з ним повинні були узгоджуватися всі рішення щодо взаємовідносин з Польщею, Чехословаччиною і Румунією. 12 березня 1919 року президент ЗУНР Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії. Відповідно до Акту Злуки: ЗУНР користувалася повною автономією і отримувала нову назву – Західна Область Української Народної Республіки (ЗО УНР); Армія УНР і Галицька Армія (збройні сили двох держав) об’єднувалися; усім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Остаточно врегулювати всі питання, пов’язані зі створенням єдиної української держави, повинні були спільні Установчі збори. У перші місяці після проголошення об’єднання були зроблені певні кроки у бік інтеграції двох держав, особливо у військовій сфері. С. Петлюра неодноразово виїжджав до Галичини і брав участь у засіданні уряду В. Голубовича. До Західної Області УНР зі сходу стало поставлятися продовольство, а звідти – нафтопродукти. Однак у зв’язку з низкою факторів, реального об’єднання не відбулося. Координація в діях мала місце лише у військовій сфері, та й то в обмеженому обсязі, оскільки обидві армії мали своє власне командування (об’єднання армій не відбулося навіть тоді, коли територію Західної України було повністю втрачено). Об’єднанню двох державних утворень в єдиний державний механізм завадила окупація українських земель польськими і більшовицькими військами. Під дією безлічі негативних факторів, а також у зв’язку з переговорами С. Петлюри з Польщею, які галичани розцінювали як зраду, наприкінці 1919 року Є. Петрушевич денонсував Акт Злуки. Значення об'єднання УНР і ЗУНР. Сам факт проголошення об’єднання УНР і ЗУНР мав величезне морально-політичне значення, підтвердивши прагнення українського народу жити в незалежній і єдиній Українській державі. Акт злуки 22 січня 1919 року втілив ідею соборності, яку українці відстоювали щонайменше з середини XIX ст. Одним із головних наслідків об’єднання було те, що з цього часу питання єдності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставилося під сумнів. Упродовж наступних десятиліть Акт злуки залишався символом та імперативом боротьби за незалежну, соборну державу. Починаючи з 2000 року день 22 січня відзначається в Україні як національне свято. 50

Проголошення незалежності Карпатської України Карпатська Україна – офіційна назва автономної Української республіки у складі Чехословаччини у 1938–1939 роках і Української незалежної держави на Закарпатті у березні 1939 року. Неофіційно назва Карпатська Україна вживалася і до 1938 року для означення території теперішнього Закарпаття (за тодішньою офіційною термінологією – Підкарпатської Русі). Територія Закарпаття під офіційною назвою Підкарпатська Русь увійшла до складу Чехо-Словацької республіки (ЧСР) після завершення Першої світової війни за умовами Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 року. Документ передбачав надання краю автономних прав, однак празький уряд протягом міжвоєнного періоду свідомо зволікав з наданням автономії для Підкарпатської Русі, побоюючись зростання українського національно-визвольного руху на Закарпатті. 29–30 вересня 1938 року відбулась Мюнхенська конференція, внаслідок якої Чехо-Словаччина поступилася на користь ІІІ Рейху Судетською областю, де проживали 3 млн. німців. З метою зберегти державу чехословацька влада пішла на поступки домаганням словаків та українців. 11 жовтня 1938 року в Ужгороді постав перший автономний уряд Підкарпатської Русі, який невдовзі очолив Августин Волошин – греко-католицький священик. 2 листопада 1938 року відбувся перший Віденський арбітраж, за рішенням якого Чехо-Словаччина була змушена передати Угорщині південні округи автономних Словаччини та Підкарпатської Русі, заселені переважно угорцями. Закарпаття втратило понад 12% своєї території, зокрема Ужгород, Мукачеве, Берегове. Столицю було перенесено до міста Хуст. Для захисту краю 9 листопада 1938 року в Хусті була створена Організація Народної Оборони “Карпатська Січ” (ОНОКС), що нараховувала 10–15 тис. членів, з яких військовий вишкіл пройшли 2 тис. осіб. В ніч на 14 березня 1939 року перші угорські відділи вступили на територію Карпатської України. Для протистояння їм Карпатська Січ озброїлася на чехословацьких складах Хуста, що призвело до бойових дій між січовиками та урядовими військами. Після проголошення опівдні 14 березня Словаччиною своєї незалежності, чехословацька армія почала відступ із Закарпаття. Враховуючи це, ввечері 14 березня А. Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою, це рішення було закріплене на засіданні Сойму 15 березня 1939 року, який таємним голосуванням обрав А. Волошина президентом та затвердив державні символи (синьо-жовтий прапор, гімн “Ще не вмерла Україна” та тризуб св. Володимира Великого у сполученні з 51

крайовим гербом Закарпаття). Того ж дня оголосили мобілізаційне звернення до населення Карпатської України. Карпатська Січ стала базою для формування збройних сил краю.

Члени Карпатської Січі в строю. Другий зліва Олександр Блестів (“Гайдамака”). Лютий-перша половина березня 1939 р. Хуст

15 березня Будапешт запропонував Хусту мирно включити територію Карпатської України до складу Угорщини. А. Волошин відмовився, внаслідок чого розпочався загальний наступ угорських військ. Найбільш кровопролитні сутички відбулися на Хустському відтинку фронту, кульмінацією яких став бій на Красному полі 16 березня 1939 року. Тут карпатські січовики разом з українцями чехословацької армії та молоддю зі Севлюської учительської семінарії організували оборону проти регулярної угорської армії з танками, літаками, артилерією та важкою зброєю. Їм вдалося вдень затримати агресора, проте вже ввечері столиця Карпатської України пала. Наступного дня угорці захопили Рахів, в 18 березня був взятий останній пункт оборони січовиків – Воловець. Проте із повною окупацією боротьба не завершилася: потужний партизанській рух діяв до кінця травня 1939 року, а поодинокі підпільники – до січня 1940 року. Загалом під час окупації території Закарпаття угорськими військами збройні сили Карпатської України провели близько 22 великих і малих боїв. Утрати січовиків у них становили до 1,5 тис. осіб убитими, пораненими та полоненими, ще 4,5 тис. патріотів стали жертвами угорського терору після поразки Карпатської України. Втрати противника склали від 100 до 200 убитими та до півтисячі пораненими. 52

Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року З другої половини 1940 року в українських самостійницьких колах очікували на початок неминучої війни між Німеччиною і СРСР. Представники обох гілок Організації Українських Націоналістів (ОУН) – Андрія Мельника і Степана Бандери – сподівалися, що війна принесе швидку поразку і розвал Радянського Союзу. Це, у свою чергу, дасть змогу реалізувати ідею здобуття української державності. Хоча ніхто не знав, як поведе себе німецьке керівництво у справі вирішення “українського питання” після війни. Керівництво ОУН (м) схилялося до того, щоб вести переговори про самостійність України із керівництвом гітлерівської Німеччини. Натомість молодше покоління націоналістів на чолі із Степаном Бандерою обрали тактику “доконаних фактів”, намагаючись змусити Берлін визнати за українцями право на самостійність. Зранку 30 червня 1941 року до Львова, який напередодні уже залишили частини Червоної армії та війська НКВД, увійшла спеціальна похідна група (15 осіб). Вона складалася із провідних діячів ОУН (б) на чолі з заступником Степана Бандери Ярославом Стецьком. Цей день члени його групи та підпільники, які до них приєдналися, провели у переговорах із провідними діячами українського політичного руху та лідерами української спільноти міста. Зокрема, Ярослава Стецька прийняв митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Він благословив оголошення незалежності. Увечері 30 червня 1941 року у Львові в приміщенні місцевої “Просвіти” на площі Ринок відбулося засідання Національних зборів. Після виступів і вітальних промов Стецько з балкону будівлі зачитав Акт відновлення Держави. Кілька тисяч людей на площі зустріли промовця аплодисментами і співом гімну “Не пора, не пора…”. Під час зборів було обрано Українське державне правління – уряд, на чолі з Ярославом Стецьком. Текст Акта складався із трьох пунктів. У перших двох оголошувалося про відновлення державності, тривалу боротьбу ОУН за державність і створення української влади на західних землях, яка згодом підпорядкувалася владі в Києві. У третьому пункті йшлося про майбутню співпрацю з нацистською Німеччиною. Цього пункту не було в редакції документа від травня 1941 року. Українські історики вважають, що його поява зумовлена, передусім, військовою присутністю німців у Львові і була дипломатичним реверансом з боку керівництва ОУН (б), спробою заручитися німецькою підтримкою незалежності. Важливо, що Акт 30 червня 1941 року 53

декларував відновлення української державності, тобто спирався на державотворчу традицію УНР і ЗУНР. Ставлення українців до можливого союзу відображає цитата з меморандуму ОУН (б), надісланого німецькому уряду, за тиждень до проголошення Акта: “Німецькі війська, які ввійдуть в Україну спершу, звичайно ж, привітають, як визволителів, та таке ставлення може дуже швидко змінитись, якщо Німеччина ввійде не з метою та гарантіями відновлення Української Держави. Німеччина шукає на Сході не тільки економічний простір, який відомий як сировинна база, а й переслідує політичні цілі, відображені у понятті нового європейського порядку. Новий європейський порядок без самостійної національної української держави є немислимим...” Подальший перебіг подій засвідчив, що керівництво нацистської Німеччини не було зацікавлене в існуванні самостійної Української держави. У Берліні прийняли рішення про арешти українських націоналістів. 5 липня 1941 року в Кракові затримали Степана Бандеру. Після допитів його відправили в Берлін під домашній арешт. Згодом перевели до концтабору Заксенгаузен. Протягом першої половини липня 1941 року гестапо заарештувало цілу низку діячів ОУН(б). Із 11 липня 1941року німецькі окупанти заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям. Тоді ж були заборонені будь-які маніфестації на підтримку Акта 30 червня 1941 року. Незважаючи на заборони та переслідування з боку окупаційних властей, похідні групи ОУН (б), що вирушили вглиб України, проголошували Акт відновлення Української Держави в інших українських містах, активно розбудовували український державний апарат на землях, захоплених Вермахтом. Зокрема, станом на 22 липня 1941 року владу Українського державного правління було встановлено протягом кількох тижнів на теренах 187 (з 200 усього) районів Західної України. Проте націоналісти не обмежилися теренами Західної України, за участю членів Похідних груп та місцевих жителів проголошено незалежність і створено органи влади в Житомирі, Проскурові, Кам’янці-Подільському, Кривому Розі, Нікополі, Миколаєві, Дніпропетровську. Зростання активності українських підпільників, їх діяльність у всеукраїнському масштабі, викликало занепокоєння німецьких властей. 17 липня 1941 року з Берліна в окуповані області України надійшла директива з наказом затримувати членів похідних груп. А вже у вересні 1941 року німецька поліція безпеки провела чергові масові арешти серед активних членів ОУН (б). Націоналісти остаточно переходять до тактики підпільної боротьби проти нацистського окупаційного режиму, в рамках якої в кінці 1942 року створюють Українську повстанську армію. 54

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року Суспільно-політична ситуація в УРСР у другій половині 80-х років ХХ століття. Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави. Наприкінці 80-х років ХХ ст. у політичному житті України почала зростати роль так званих неформальних, самодіяльних організацій, які склали серйозну конкуренцію КПРС. У червні 1989 року їх було вже понад 47 тис., у тому числі 6 957 суспільно-політичних організацій. У червні 1988 р. у Львові відбулася зустріч представників національних рухів Вірменії, Грузії, Латвії, Литви, Естонії України. Її учасники висловилися за перетворення Радянського Союзу на конфедерацію незалежних держав. 13 листопада 1988 року на екологічному мітингу у м. Києві Д. Павличко й Л. Тараненко запропонували ідею створення Народного руху України. Союз письменників України схвалив формування “Народного Руху України за перебудову”. У його програмі від 28 вересня 1989 року визнавалися керівна роль КПРС у суспільстві, непорушність СРСР як єдиної держави. Рух підтримали такі організації, як “Зелений світ”, Товариство української молоді, “Меморіал”. У березні 1989 року виник Тернопільський крайовий Рух, 7 травня – Львівський, а до червня цього року групи рухівців існували вже в семи обласних центрах і у м. Києві. 8–10 вересня 1989 року у Києві відбувся Установчий з’їзд Руху. На ньому були присутні 1 109 делегатів від 280 тис. прихильників, 300 запрошених гостей. Головою Установчого з’їзду було обрано поета І. Драча. Помірковані лідери Руху (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко) захищали ідею незалежності України у рамках істотно реформованої союзної федерації, наполягаючи також на лібералізації діяльності КПРС. Радикали (В. Чорновіл, JI. Лук’яненко, М. Горинь, С. Хмара) сповідували політичний плюралізм, виступали за вихід України зі складу Радянського Союзу. До грудня 1989 року Рух налічував 77 тис. членів, але в східних областях він мав лише шість, а в південних – 12 % прихильників. Погіршення соціально-економічного становища у шахтарських регіонах викликало страйк майже півмільйона гірників республіки, який почали 15 липня 1989 року працівники шахти “Ясинуватська-Глибока” у Макіївці. Страйк підтримали колективи шахт не лише Донбасу, а й Луганщини та Львівсько-Волинського басейну. На багатьох шахтах страйкарі 55

ліквідовували парткоми, висловлювали недовіру лідерам профспілок, примусили піти зі своїх посад кожного третього директора шахти і місцевих керівників у чотирьох містах (подеколи секретарям парткомів доводилося тікати через вікно). Події прискорились у зв’язку із розвалом радянсько-партійної системи управління, зростанням активності молоді, передусім студентства. Уперше в історії УРСР комуністи опинилися в меншості у складі депутатів ІваноФранківської обласної ради, яку очолив демократично налаштований голова М. Яковина. На виборах до Верховної Ради України у березні 1990 року Демократичний блок завоював 25 % мандатів. У парламенті було сформовано опозицію – Народну Раду, яку очолив академік зі Львова І. Юхновський. Лідером комуністичної більшості (“За радянську суверенну Україну”, неофіційна назва – “Група 239”) було обрано О. Мороза. Із Народною Радою співпрацювала група “Демократична платформа в Компартії України” у складі 41 депутата. Паралельно з поступовим формуванням національної свідомості, відродженням греко-католицької церкви, традицій козацтва, ланцюгом злуки від Києва до Львова 22 січня 1990 pоку йшла війна символів, політизована заміна одних назв іншими, альтернативними. Антикомуністичні сили поступово набирали впевненості. Про це свідчить, зокрема, гасло несанкціонованого мітингу під стінами Верховної Ради у лютому 1990 pоку: створити свою Національну армію. Вагомою силою став робітничий рух. На І з’їзді шахтарів СРСР у червні 1990 року (понад половину делегатів і майже весь оргкомітет склали представники України) пролунали вимоги відставки уряду М. Рижкова, формування Кабінету народної довіри. У рішеннях з’їзду записано, що шахтарі не вважають більше КПРС партією, яка захищає інтереси пролетаріату. Проведена після з’їзду масова акція протесту проходила за участю робітників семи регіонів, які висунули головним чином політичні вимоги, у тому числі департизації на виробництві, в армії, правоохоронних органах. Прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Важливим кроком на шляху здобуття незалежності стало прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР “Декларації про державний суверенітет України”. За результатами виборів 1990 року у парламенті радянської України вперше з’явилася доволі чисельна група депутатів, які ставили за мету незалежність України. За підсумками голосування про ухвалення Декларації (за неї голосувала і комуністична більшість – “Група 239”) “проти” були 56

лише 4 депутати, 1 утримався. Однак Декларація про державний суверенітет України не набула тоді статусу конституційного акту. У Декларації вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення було внесено до чинної тоді Конституції УРСР як окрема стаття. Державний суверенітет визначався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність республіканської влади в межах території УРСР, незалежність і рівноправність у міжнародних зносинах. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Верховна Рада Української РСР постановляла, що віднині від імені народу України може виступати тільки вона. Декларація утверджувала виключне право українського народу на володіння, користування та розпорядження національним багатством своєї країни. Ішлося про те, що УРСР має створити власні банки, а також самостійно формувати цінову, фінансову, митну та податкову системи, державний бюджет та контролювати використання його коштів, а в разі потреби запровадити власну грошову одиницю. Наголошувалося також на проблемі екологічної безпеки. Проголошувалося право на власні збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Українська держава перебрала право самостійно визначати порядок проходження військової служби громадянами Республіки. Було задекларовано намір України в майбутньому стати нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Водночас проголошувалося, що УРСР у повному обсязі відновлює міжнародний статус, а отже, є повноправним учасником міжнародних відносин, безпосередньо бере участь у загальному європейському процесі та європейських структурах. Визнавався обов’язок державних органів влади забезпечувати національне культурне відродження українського народу, запровадження та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Крім того, усім національним групам, які проживали на території України, гарантувалося право на вільний національний культурний розвиток. У жовтні 1990 року Рух перетворився на правоцентристську антикомуністичну опозицію, вилучивши зі своєї назви слова “за перебудову”. Рухівці висунули гасло – “Бандитам – тюрми!” Участь членів КПРС у діяльності Народного Руху України категорично заборонялась (з 2 лютого 1993 року Рух став політичною партією). Після того як парламентська більшість схвалила курс на підписання нового союзного договору, Народна Рада закликала громадян суверенної 57

України протидіяти цьому рішенню. З 1 жовтня 1990 року почався політичний страйк за участю до 1 млн. осіб, відбулася маніфестація в Києві. Протягом 2–18 жовтня на площі Жовтневої революції (нині – майдан Незалежності) київська філія Української студентської спілки, Студентське братство зі Львова і Союз національної української молоді організували голодування 157 студентів вищих навчальних закладів України. Студенти висунули широкий спектр вимог: відставка голови уряду Віталія Масола, проведення виборів на багатопартійній основі, націоналізація майна КПРС і ВЛКСМ, відмова від підписання союзного договору проходження строкової служби у військах виключно на території України.

5 листопада 1990 року було зареєстровано першу опозиційну комуністам партію – Українську республіканську партію на чолі з Левком Лук’яненком. За рік здобули право на легалізацію (тобто досягли чисельності 3 тис. членів та більше) ще чотири партії: Українська соціалдемократична партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Партія демократичного відродження України. Однак жодна з них не могла тоді конкурувати з КПУ ні за чисельністю, ні в організаційному чи матеріальному плані. 19 листопада 1990 року голова Верховної Ради Росії Борис Єльцин визнав суверенітет України, однак для нього це рішення було лише тактичним ходом. Маневрувала й Компартія України: у лютому 1991 року її керівництво запропонувало, наслідуючи приклад Казахстану, обрати 58

президентом республіки Станіслава Гуренка – першого секретаря ЦК Компартії України. У Кремлі з березня 1991 року розпочалася підготовка до можливого введення надзвичайного стану, про що неодноразово згадував і Михаіл Горбачов. Прагнучи зберегти унітарну державу, хай навіть із конфедеративними рисами, М. Горбачов ініціював проведення 17 березня 1991 року всесоюзного референдуму щодо подальшої долі Радянського Союзу. В Україні паралельно з союзним пройшов республіканський референдум, а в Західній Україні був ще й третій бюлетень для громадян із за питанням про ставлення до політичної незалежності України. Більшість опитуваних (80,2 %) висловилися за входження республіки до Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет УРСР. Водночас за другими бюлетенями 70,5 % громадян проголосували за збереження СРСР в оновленому вигляді. Однак у Львівській області погодилися з такою ідеєю лише 14,7 % жителів, Івано-Франківській – 16,1 %, Тернопільській – 17,6 %, навіть у Києві – 44,6 %. Референдум виявив відсутність чітких уявлень у громадян УРСР про можливий розвиток подій далі, бажання перекласти рішення виключно на лідерів республіки. Але у лавах керівної партії загострювалася ідеологічна криза. Зростанню відцентрових тенденцій істотно сприяли пропагандистські кампанії, у ході яких лідери республік звинувачували центр у нееквівалентності міжреспубліканського обміну. В Україні багато говорили про самодостатність її економіки, прибалтійські регіони вимагали від керівництва СРСР компенсації збитків від окупації їх Червоною Армією у 1940 році. Лічені дні залишалися до кінця СРСР, адже в союзному референдумі не взяли участі, хоча й з різних мотивів, республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдавія, Татарстан, Тамбовська область, Північна Осетія, Чечено-Інгушетія, Тува. Навіть Звіад Гамсахурдія – голова Верховної Ради Грузинської РСР у листопаді 1990 року заявив, що Грузія вийде зі складу Радянського Союзу не раніше ніж через п’ять років. Спроба державного перевороту в СРСР і Україна. У квітні 1991 року з ініціативи Президента СРСР Михайла Горбачова у Ново-Огарьово, що під Москвою, проходили переговори керівників дев’яти республік (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизія, Таджикистан і Азербайджан) про зміст нового союзного договору. Підписання договору планувалося на вересень – жовтень 1991 року на з’їзді народних депутатів СРСР. Представники національно-демократичної опозиції готувалися до акцій протесту з метою не допустити цього підписання. З іншого боку група 59

найконсервативніших представників союзних спецслужб, компартійної, радянської та військової бюрократії вважали новий союзний договір надто ліберальним. Вони створили Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС; російською – ГКЧП) та 19 серпня 1991 року здійснили державний переворот, оголосивши запровадження надзвичайного стану та увівши в Москву війська. Було заявлено про неможливість М. Горбачовим за станом здоров’я виконувати обов’язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Геннадія Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян. Тим самим ДКНС, до якого увійшли, зокрема, віцепрезидент Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго та міністр оборони Д. Язов, намагалися зірвати призначене на 20 серпня підписання нового Союзного договору. Вони зробили спробу обмежити “перебудову” й зберегти СРСР. 19 серпня 1991 року командувач Сухопутних військ Радянської Армії генерал В. Варенников у присутності С. Гуренка фактично поставив голові Верховної Ради України Леонідові Кравчуку ультиматум – підтримати ДКНС. Адже на боці ДКНС були командувачі трьох військових округів України і Чорноморського флоту. Крім того, під Києвом знаходилися дві десантно-штурмові бригади, ще дві – на Кіровоградщині та Кременчуччині, де було ще 1200 бійців. Біля Одеського шосе стояв піхотний полк 72-ї дивізії чисельністю 1500 чоловік, в інших військових частинах налічувалося до 3 тис. вояків. ДКНС міг використати Деснянську танкову дивізію, на аеродромі Борисполя 20 серпня мав висадитися десантний полк із Бреста та інші військові частини. Перед керівництвом УРСР була поставлена вимога про підтримку дій ДКНС. Проти Комітету рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши його дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали ДКНС. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані. Проте спроба відновити тоталітарну радянську систему і згорнути демократичні процеси зазнала краху – 21 серпня переворот провалився. Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 року Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом 60

Компартії України дій ДКНС, приймає указ “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України”. 30 серпня був прийнятий указ “Про заборону діяльності Компартії України”. Акт проголошення незалежності України. Невдача путчу 19–21 серпня 1991 року дискредитувала КПРС, зате різко зросли шанси прихильників незалежності України. 24 серпня 1991 року відбулася позачергова сесія Верховної Ради Української РСР, на якій було ухвалено Акт проголошення незалежності України. Історичне рішення було прийнято абсолютною більшістю: 346 голосів було віддано “за” проголошення незалежності, і лише 1 – “проти”. Однак проголошення незалежності України не було випадковим явищем, зумовленим московським переворотом. Поразка ДКНС лише пришвидшила момент формального проголошення (а з погляду історичної спадкоємності – відновлення) державної незалежності України. Цей процес відбувався мирно для України. Проте це не применшує закономірності й легітимності тієї історичної події, її визначальної ролі у припиненні існування тоталітарного СРСР. Постановою Верховної Ради Української РСР “Про проголошення незалежності України” від 24 серпня 1991 року було ухвалено рішення щодо проведення всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта. 11 жовтня 1991 року окремою постановою Верховної Ради України затверджено текст бюлетеня та звернення до народу. Бюлетень референдуму містив текст Акта проголошення незалежності України і запитання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” із двома варіантами відповіді: “Так, підтверджую” або “Ні, не підтверджую”. Спеціальне звернення Верховної Ради України містило заклик до громадян України підтримати Акт проголошення незалежності України: “Співвітчизники! Будьмо єдині в прагненнях наших, в розбудові незалежної державності України! Наша земля пережила багато кривд і страждань, неволі, лихо засівало її – тож 1 грудня сама історія дає нам шанс, можливо останній, стати справжніми громадянами, творцями своєї держави, будівниками “власної хати”, де панують “своя правда, і сила, і воля”. Референдум відбувся в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 областях, Автономній республіці Крим, Києві та Севастополі. У голосуванні взяли участь 31 млн. 891 тис. 742 виборці, або 84,18 % тих, хто мав право брати участь у референдумі та виборах Президента України (37,8 млн. громадян). На підтримку незалежності висловились 90,32 % тих, хто брав участь у голосуванні. Референдум мав імперативний характер, його рішення було загальнообов’язковим та не потребувало окремого затвердження. 61

За підсумками референдуму були зміцнені правові засади державного суверенітету, створені умови для подальшого розгортання державотворчих процесів у незалежній Україні. Одночасно з проведенням референдуму пройшли вибори першого Президента України. Своїх кандидатів на цю посаду висунули 109 партій, рухів та трудових колективів, 100 громадян подали заяви про самовисунення. Центрвиборчком зареєстрував лише 7 кандидатів. На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому б змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. Найбільше голосів на виборах 1 грудня 1991 року одержали Голова Верховної Ради України (самовисування) Леонід Кравчук – 61,59 % голосів виборців і один з керівників Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл – 23,27 %. Л. Кравчук посів 1-ше місце у всіх регіонах, за винятком трьох областей (Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської), де переміг В. Чорновіл. Набравши абсолютну більшість голосів виборців (від 43,56% до 77,59% по окремих регіонах), Леонід Кравчук був обраний першим Президентом незалежної України. Утворення Співдружності незалежних держав (СНД). Результати референдуму та виборів президента в Україні створили цілком нову політичну ситуацію. Тому 7–8 грудня 1991 року у Біловезькій пущі Президент Росії Б. Єльцин, Президент України – Л. Кравчук і голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич заявили: СРСР припиняє своє існування, а натомість з метою налагодження співпраці колишніх республік створюється Співдружність незалежних держав (СНД). Наступного дня вони підписали відповідну угоду. Верховна Рада України ратифікувала цю угоду, зробивши певні застереження. 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (за винятком Грузії та країн Балтії). У 62

прийнятій декларації було зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Та лише після того, як 25 грудня 1991 року пішов у відставку з посади Президента СРСР М. Горбачов, радянська імперія остаточно перестала офіційно існувати. Історичне значення проголошення незалежності України. Проголошення незалежності України – подія надзвичайної історичної ваги, яку так прокоментував американський тижневик “Тайм”: “Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився”. Появу на політичній карті світу нової незалежної держави – України – зумовила низка чинників. Зовнішні чинники: поразка соціалістичного табору у “холодній війні”, порушення світового балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи; помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР; втрата центром контролю за подіями на місцях, синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках; поразка ДКНС, тимчасова деморалізація консервативних сил; намагання Росії зберегти домінуючу роль. Внутрішні чинники: існування в Україні системи легітимних органів державного управління; бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру; певна стабільність українського товарного ринку; активізація націонал-демократичного крила політичних сил; посилення відцентрових настроїв у суспільній думці; дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу; багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави. Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, суть якого – у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері – від тоталітаризму до демократії; в економічній – від командної до ринкової економіки; у соціальній – від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній – від об’єкта до суб’єкта геополітики. Тобто, у цілому мав бути здійснений перехід від становища “уламка імперії” – до власної державності, від формальної незалежності – до реального суверенітету.

Конституції та конституційні акти України Конституція (від латин. Constitutio – устрій) – закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, виборчу систему, основні права, свободи і обов’язки громадян тощо. В Україні День Конституції відзначається 28 червня. Саме цього дня 1996 року депутати Верховної Ради ухвалили найголовніший закон країни – Конституцію суверенної української держави. Історичними попередниками сучасної Конституції України були: 1. Конституція Пилипа Орлика – 1710 рік; 2. Конституція Української Народної Республіки – 29 квітня 1918 року; 3. Закони про тимчасовий державний устрій України (Української Держави) – 29 квітня 1918 року; 4. Мала конституція Західно-Української Народної Республіки – 13 листопада 1918 року; 5. Тимчасова Конституція Карпатської України – 15 березня 1939 року.

Конституція Пилипа Орлика Конституція Пилипа Орлика – це договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика із старшиною та козацтвом Війська, укладений 5 квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягин на правому березі річки Дністер (турецька назва – Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією. Після поразки у битві під Полтавою (27 червня 1709 року) гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, Іван Мазепа помер. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин і було прийнято документ, що визначав права і обов’язки гетьмана. Повна назва документа: “Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною 64

старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і Ясновельможного гетьмана урочистою присягою підтверджені року від Різдва Христового 1710, Квітня 5, в Бендерах”. Від усієї старшини та козацтва конституцію Пилипа Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко. Договір визначав права і обов’язки усіх членів Війська Запорозького, складався з преамбули та 16 статей, був написаний двома мовами – латинською та староукраїнською. У тексті документа її автори називають територію держави Військом Запорозьким, Україною. Законодавча влада надавалася Генеральній Раді, що мала виконувати роль парламенту. До Ради входили генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків “з людей розважливих і заслужених”), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік – у січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада мала розглядати питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховувати звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирати генеральну старшину. Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради гетьман виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження були значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до них, гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також Титульна сторінка конституції Пилипа було заборонено створювати Орлика староукраїнською мовою якусь власну адміністрацію, він 65

не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді. Чинності конституція Пилипа Орлика не набула, оскільки була написана в умовах вигнання. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу.

Конституція Української Народної Республіки Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) – прийнята Центральною Радою 29 квітня 1918 року, в останній день її існування. Конституція УНР мала підзаголовок – “Статут про державний устрій, права і вольності УНР” і складалася з 83 статей, об’єднаних у 8 розділів: I. Загальні постанови (статті 1–6); II. Права громадян України (статті 7–21); III. Органи влади УНР (статті 22–26); ІV. Всенародні Збори УНР (статті 27– 49); V. Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50–59); VI. Суд УНР (статті 60–68); VII. Національні союзи (статті 69–78); VIII. Про часове припинення громадянських свобод (статті 79–83). Конституційний процес Центральна Рада розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 року, Центральна Рада затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність. Українська Народна Республіка проголошувалася “державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною”, суверенне право в якій належить народові (усім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон. Громадянином держави вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Усі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. Їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя, таємниця 66

листування тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча – Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду УНР. Національним меншинам надавалося право об’єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо. На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів. Отже, Центральна Рада бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.

Закони про тимчасовий державний устрій України Закони про тимчасовий державний устрій України – другий офіційний документ Української Держави. Виконував роль тимчасової конституції за правління гетьмана Павла Скоропадського. Оприлюднений 29 квітня 1918 року, у день повалення ним Центральної Ради. “Закони” визначали функції гетьмана і його державного апарату, проголошували основні обов’язки і права громадян, визначали статус церкви. Складалися з 44 статей, згрупованих у 7 розділів: 1. Про Гетьманську владу (Статті 1–8), 2. Про Віру (Статті 9–10); 3. Права і обов’язки Українських Козаків і Громадян (Статті 11–22); 4. Про закони (Статті 23–33); 5. Про Раду Міністрів і про Міністрів (Статті 34–37); 6. Про Фінансову Раду (Статті 38–41); 7. Про Генеральний Суд (Статті 42–44). Гетьман ставав головою Української держави, керівником виконавчої і законодавчої влади, верховним головнокомандувачем збройними силами. Він мав право схвалювати або відхиляти законопроекти, призначати і звільняти отамана Ради Міністрів разом з усім кабінетом, контролювати зовнішню та податкову політику держави, вводити воєнний, обложний або надзвичайний стан, надавати амністію засудженим. Рада Міністрів і члени уряду координували діяльність окремих відомств. Міністри та державні службовці несли відповідальність перед 67

гетьманом за стан державного управління, а за порушення підлягали цивільній або карній відповідальності. “Закони” передбачали для українських козаків і громадян обов’язки захисту держави, сплати податків та відбування повинностей. Гарантувалися права недоторканності особи і майна, права вільного пересування і вільного вибору праці, права громадян на об’єднання у громадські організації, свобода слова і друку. Встановлювалася свобода віросповідання, хоча православна християнська віра визначалася пріоритетною в Українській Державі. Закони Української Держави проголошувались обов’язковими для всіх українських громадян та іноземців, що перебувають на території України. Усі закони набирали чинності після оприлюднення. Незнання закону не позбавляло винного відповідальності за його порушення. Законопроекти розроблялися у міністерствах і затверджувалися гетьманом. Право тлумачити закони мав кабінет Ради Міністрів. У грудні 1918 року “Закони про тимчасовий державний устрій України” були скасовані Директорією УНР.

Мала Конституція ЗУНР Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії (Мала конституція ЗахідноУкраїнської Народної Республіки) – перший конституційний закон, схвалений Українською Національною Радою. Містив 5 статей (артикулів), у яких визначалися назва й основні засади державності Західно-Української Народної Республіки: І. Назва; ІІ. Границі; ІІІ. Державна суверенність; IV. Державне заступництво; V. Герб і Прапор. У документі зазначалося, що: “Держава, проголошена на підставі права самоозначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 16 жовтня 1918 р., обнімаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселена переважно українцями, має назву Західно-Українська Народня Республика”. До скликання Установчих зборів уся повнота законодавчої влади передавалася Українській національній раді, а виконавчої – створеному нею 9 листопада Державному секретаріатові Західно-Української Народної Республіки.

Закон про самостійність Західно-Української Народної Республіки. 13 листопада 1918 р.

Автором проекту конституції ЗУНР був член Української Національної Ради отець Платонід Філяс. Безпосередню участь у розробленні документа брали митрополит Андрей Шептицький, єпископи Йосафат Коциловський та Григорій Хомишин.

Тимчасова Конституція Карпатської України Тимчасова Конституція Карпатської України (“Закон ч. 1” та “Закон ч. 2”) – ухвалена на засіданні Сейму (парламенту) Карпатської України 15 березня 1939 року. Карпатська Україна – з грудня 1938 року нова назва автономної Підкарпатської Русі, яка входила до складу Чехословаччини. Навесні 1939 року у ході розпаду Чехословаччини, перед владою Карпатської України постало питання про можливість проголошення її державної незалежності. Проте в оточенні сильних і агресивних сусідів (Польщі, Угорщини, СРСР, Німеччини) це було складною проблемою. Розвиток подій прискорило рішення А. Гітлера (6 березня) ліквідувати 69

Чехословаччину як державу. Окупувавши Богемію та Моравію, він дав згоду на проголошення окремою державою Словаччини та погодився на окупацію Закарпаття Угорщиною. 15 березня 1939 року на своєму засіданні Сейм проголосив повну державну незалежність Карпатської України. З трибуни звучали слова: “Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути УКРАЇНСЬКА. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди УКРАЇНСЬКИЙ, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу”. Було обговорено і прийнято заздалегідь підготовлений проект конституції – основного закону країни. Конституція визначала форму правління Карпатської України як президентсько-парламентську республіку. У тексті документу йшлося: “ЗАКОН ч. 1. Сойм Карпатської України ухвалив цей закон: Карпатська Україна є незалежна Держава. Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом КУ, на чолі. Державна мова Карпатської України є УКРАЇНСЬКА мова. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня. § 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідь у лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півполі і ТРИЗУБ св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові. § 7. Державний гимн Карпатської України є: “Ще не вмерла Україна...” § 8. Цей закон обов’язує зараз од його приняття. ЗАКОН ч. 2. Сойм Карпатської України ухвалює цей закон: § 1. Сойм уповноважнює Уряд, щоб за згодою Президента Карпато-Української Республики видавав аж до відкликання розпорядження з силою закону. Це уповноваження не відноситься до змін конституційних законів. § 2. Розпорядження, видані за § 1, мають бути предложені Соймові на його найближчім засіданні. Iнакше тратять обов’язуючу силу. § 3. Цей закон обов’язує зараз від його приняття. Таємним голосуванням Сойм Карпатської України обрав першим Президентом держави А. Волошина, а прем’єрміністром – Ю. Ревая. Таким чином, процес державного усамостійнення Срібної Землі завершився”. Того ж дня було направлено телеграму прем’єр-міністра Карпатської України до міністра закордонних справ Німеччини у якій йшлося: “Ми проголошуємо незалежність Карпатської України й … інформуємо вас, що угорські війська сьогодні о 6 годині перейшли кордон поблизу Мукачева …”. 15 березня Угорщина напала на Карпатську Україну. Президент А. Волошин і уряд змушені були покинути державу. 70

Конституція незалежної України 28 червня 1996 року Центральною подією всього конституційного процесу в сучасній історії України стало прийняття на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року нової Конституції України. Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті та Перехідних положень. У Преамбулі Конституції зазначено: “Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України”. Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи й обов’язки громадян. Затвердження Основного Закону держави створило юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти. Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року Україна була визнана суверенною державою та повноцінним суб’єктом міжнародних відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба у конституційному закріпленні основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування молодої незалежної держави. Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. Юзькова, привернув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. Його обговорення проводилися на міжнародному семінарі у Празі, на симпозіумі “Конституція незалежної України” у Києві, а також на численних “круглих 71

столах”. Цей проект після відповідних доповнень та численних експертиз 5 червня 1992 року був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради України. 1 липня 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову про винесення розробленого Конституційною комісією проекту Конституції України до 1 листопада 1992 року на всенародне обговорення. Проте, перший проект Конституції України, як і наступні конституційні проекти, не був реалізований внаслідок перманентних протистоянь між Президентом України та Верховною Радою України на фоні тривалої соціально-економічної кризи в державі. 24 листопада 1995 року Конституційна комісія підтримала пропозицію Президента України й утворила нову робочу групу в складі чотирьох представників Верховної Ради України, чотирьох представників Президента України і двох представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою робочою групою і доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 року і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. Вже 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л. Кучма та О. Мороз, попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні якнайшвидшого прийняття Основного Закону України. 2 квітня 1996 року Верховна Рада України винесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня розпочався його розгляд. 4 квітня 10 депутатських фракцій (без соціалістів та комуністів) створили міжфракційну депутатську групу з розробки Конституції під керівництвом заступника голови Народного Руху України О. Лавриновича. З 5 травня 1996 року створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України, в якій головою, на вимогу комуністів і соціалістів, став народний депутат України М. Сирота. 28 травня – 4 червня 1996 року відбулося перше читання проекту, а через два тижні й друге читання. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів – “за”). При підготовці до другого читання до проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тисяч поправок до зазначеного акта. Ситуація загострилася 26 червня, коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції 72

України, оскільки такі зволікання загострювали соціально-економічну ситуацію в державі. Того ж дня Президент України видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 року щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону в редакції робочої групи від 11 березня 1996 року. У відповідь на це Верховна Рада України прийняла 27 червня постанову “Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні”, відповідно до положень якої Погоджувальна рада депутатських фракцій і груп визначає нерозглянуті статті конституційного проекту або їх окремі частини і вносить пропозиції про їх “упереджуючий” розгляд. Парламент розглядає визначені Погоджувальною радою статті та їх окремі частини в редакції, запропонованій Тимчасовою спеціальною комісією, і приймає щодо них рішення згідно з Регламентом. У разі відхилення пропозиції Комісії голосуються альтернативні поправки до цієї пропозиції. У разі відхилення всіх поправок передбачалося вироблення узгоджувальної редакції її тексту з урахуванням поправок, що набрали найбільшу кількість голосів. Узгоджувальні пропозиції мали розроблятися Погоджувальною радою і передаватися до Тимчасової спеціальної комісії для опрацювання та внесення їх на розгляд парламенту. Було також вирішено вести роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 року о 9 год. 18 хв. після 24 годин безперервної роботи Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України (“за” проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Президент скасував свій указ про проведення всеукраїнського референдуму. Одночасно Закон України “Про прийняття Конституції України та введення її в дію” від 28 червня 1996 року засвідчив втрату чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 року з наступними змінами та доповненнями та Конституційним договором між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні у зв’язку з прийняттям Конституції України. Конституція 1996 року була першою Конституцією незалежної України; вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій Українського народу. Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність.

3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей – усе те, що формує політико економічну систему. Були створені передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і суспільства не залежали від політичної орієнтації партій чи окремих політичних діячів. Окреслено відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні обов’язки. Установлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої особистості. Прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов’язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій. Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.

Література Батюк В. Українська державність напередодні та в роки визвольної війни 1648 – 1654 рр. // УІЖ. – 1993. – № 1. Бородухін В. Українська державність у монголо-татарську добу // Історія України. – 1999. – № 42. Верменич Я.В. Адміністративно-територіальний устрій українських земель // Енциклопедія історії України: Т.1 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во “Наукова думка”, 2003. Вівчарик М.М., Капелюшний В.П. Українська нація: витоки, становлення і сьогодення. Навч. посібник. – К.: Олан, 2003. Вівчарик М.М. та ін. Українська нація: шлях до самовизначення: [Монографія] . – К.: Вища школа, 2001. Гамрецький Ю.М. Універсали – визначні віхи історії Центральної Ради // УІЖ. – 1991. – № 8, 9. Долинський Д. Боротьба українського народу за волю і незалежність. – Вінніпег: Накладом “Руської книгарні”, 1920. Історія України: Джерельний літопис / За ред. В.І.Червінського та М.І.Обушного. – К.: ДП “Дирекція ФВД”, 2008. Капелюшний В. Державні кордони та етнічні межі України: минуле та сьогодення // Етнічна історія народів Європи. – Вип.№24. – С.5–11. Капелюшний В.П. Історичні та етнічні основи розвитку української нації у ХХ – на початку ХХІ ст. // Українська етнологія. – К., 2007. Капелюшний В.П. Проблема кордонів та формування державної території України у 1917–1921 рр.: історіографічні та історико-правові аспекти // Вісник Академії адвокатури України. – 2006. – Вип. 3(7). – С.10–15. Киридон А.М. Етапи українського державотворення: крос-історичне дослідження // Наукові праці. – Том 74. – Випуск 61. – С. 7–11 . Ковальчук М. Гетьман Скоропадський і українське державотворення доби визвольних змагань // Пам’ять століть. – 2002. – № 1. Козловський І. Встановлення українсько-польського кордону (1941– 1951 рр.). – Львів, 1998. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. 3-є вид. / Упорядники І.О. Кресіна, О.В. Батанов. Відпов. ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученко. – К., 2011. Конституційні акти України. 1917–1920. Невідомі конституції України, К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – Кіровоград: Державне видавництво, 1998. 75

Литвин В. Проголошення незалежності України / Декларація про державний суверенітет України. Союзний договір. Путч 19–21 серпня 1991 року. Акт проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 року. Утворення СНД // Історія України. – 2001. – №31–32. – С. 2–6. Литвин В. Самоствердження України: нелегкий поступ // Український історичний журнал. – К.: Наукова думка, – 2003. – №1. – С. 3–22. Мацькевич М. Історико-правові аспекти проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР // Юридична Україна. Теорія та історія держави і права. – 2010. – №12. – С. 25–31. Муравський О. Західні землі України: шлях до незалежності / Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2011. Нариси з історії українського державотворення. – К.: Генеза, 1995. – 608 с. Панченко О. “Декрет” Степана Бандери. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. та його місце в нашій історії // Політика і час. – 2001. – №7. Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941) // Київська старовина. – 2003. – № 2. Сергійчук В.І. Етнічні межі і державний кордон України. Вид. 3-є, доповнене. – К.: ПП Сергійчик М.І., 2008. Тригуб П.М. Етапи української державності: авторський погляд на проблему // Наукові праці. Серія Політичні науки. Правознавство. – Том 69. – Випуск 56. –С.123–127. Чубата М.В. Конституційне законодавство ЗУНР: до питання про автентичні та не автентичні тексти “Тимчасового основного закону” від 13 листопада 1918 року // Часопис Київського університету права. Теорія та історія держави і права. Філософія права. – 2014. – № 3. – С. 46–51. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999.

Додатки Додаток 1 Перелік наукових і науково-популярних публікацій Перелік науково-популярних і наукових Інтернет-публікацій, присвячених проголошенню незалежності УНР: 1. Гай-Нижник П. ІV Універсал Української Центральної Ради – проголошення незалежності УНР [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/video_iv_universal..php 2. Жежера В. Як приймався ІV Універсал, який проголосив незалежність України у 1918 році [Електронний ресурс] / Жежера В. // Україна. Історія великого народу. – Режим доступу: http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/ukrana-p-d-chas-revolyuts-1905-1907-rr/yak-pryymavsya-iv-universal-yakyy-progolosyvnezalezhnist%60-ukrayiny-u-1918-rotsi/ 3. Зінченко О. Незалежність №1: Коли Грушевський насправді її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти [Електронний ресурс] / Зінченко О. // Історична правда. – 2015. – 26. 01. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2015/01/26/146960/ 4. Ісаюк О. Забута незалежність. За один рік до Соборності [Електронний ресурс] / О.Ісаюк // Історична правда. – 2012. – 22. 01. – Режим доступу:http://www.istpravda.com.ua/columns/2012/01/22/69636 5. Чоп Г. П’ять спроб України оголосити незалежність: від Центральної Ради до ОУН [Електронний ресурс] / Г. Чоп. // IPress.ua. – Режим диспуту: http://ipress.ua/articles/pyat_sprob_ukrainy_progolosyty_nezalezhnist_vid_tsentralnoi _rady_do_oun_26149.html 6. 22.01.1918 – Українська Центральна Рада проголосила незалежність УНР [Електронний ресурс] // Територія терору. – Режим доступу: http://www.territoryterror.org.ua/uk/resources/calendar/details/?newsid=272 Перелік науково-популярних і наукових публікацій, присвячених початку українського повстання у Львові (1918 рік): 7. Галущак М. Галичани встановили державу за три години [Електронний ресурс] / М. Галущак // Історична правда. – 01.11.2013. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/11/1/138906/ 8. Мельник І. Дві листопадові революції у Львові – 1848 і 1918 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zbruc.eu/node/14875 9. Свято галицької незалежності у Львові [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/short/2010/11/1/2106/ 77

Перелік науково-популярних і наукових публікацій, присвячених проголошенню Акта злуки УНР та ЗУНР: 10. Верстюк В. День Соборності України: історія виникнення традиції й свята [Електронний ресурс] / В. Верстюк. // Європейська Україна. – Режим доступу:http://eukraina.com/publ/human_development/den_sobornosti_ukrajini_is torija_viniknennja_tradiciji_j_svjata/6-1-0-185 11. Гай-Нижник П. Акт злуки УНР та ЗУНР: втілення і крах ідеалу Соборної України [Електронний ресурс] / Павло Гай-Нижник. // Особистий сайт. – Режим доступу: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/172doc.php 12. Галущак М. “Потрібний живий ланцюг Львів–Луганськ”: інтерв’ю із істориком Олегом Павлишиним [Електронний ресурс] / Галущак М. // Історична правда – 2013. – 01.22. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/01/22/109449/ 13. “Ланцюг Єднання” у січні 1990 року. Родинні фото [Електронний ресурс] // Історична правда. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2013/01/23/109614/#12http://www.istpravd a.com.ua/artefacts/2013/01/23/109614/ 14. Луцький М. Правовий аспект Акта злуки УНР та ЗУНР [Електронний ресурс] / Луцький М. // Науково-інформаційний вісник “Право”. – 2014. – № 9. – Режим доступу: http://iful.at.ua/NIV-92014/6.pdfhttp://iful.at.ua/NIV-9-2014/6.pdf 15. Сеньків М. Акт злуки УНР та ЗУНР – знакова подія української історії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://esnuir.eenu.edu.ua/bitstream/123456789/6620/1/Senkiv.pdf 16. Скорич Л. Акт злуки 22 січня: передумови і наслідки [Електронний ресурс] / Скорич Л. // Львівська політехніка. Історичні науки. – 2008. – С. 97–101. – Режим доступу:http://vlp.com.ua/files/15_8.pdf 17. Соборна Україна: від ідеї до сьогодення [Електронний ресурс] // Електронна бібліотека НЮУ імені Я.Мудрого – Режим доступу: http://library.nlu.edu.ua/index.php?option=com_k2&view=item&id=304:sobornaukraina-vid-idei-do-sohodennia&Itemid=236 18. Тимченко Р. Акт злуки 22 січня 1919 р. та проблеми його реалізації (січень–листопад 1919 р.) [Електронний ресурс] / Р. Тимченко // Український історичний збірник – 2009. – Вип. 12. – С. 183–193. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/10692/23Tymchenko.pdf?sequence=1 19. Файзулін Я., Скальський В. Свято Злуки: унікальні фото від Інституту національної пам’яті [Електронний ресурс] / Файзулін Я., Скальський В. // Історична правда. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2011/01/22/17352/#19 20. 1919: Петлюра приймає військовий парад. Фото і кінохронікальні матеріали [Електронний ресурс] // – 2010. – 12.11. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/videos/2010/11/12/4193/ 78

Перелік науково-популярних і наукових публікацій, присвячених проголошенню незалежності Карпатської України (1939 рік): 21. Вегеш М. Велич і трагедія Карпатської України [Електронний ресурс] / Вегеш М. // Дзеркало Тижня. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/velich_i_tragediya_karpatskoyi_ukrayini.html 22. Виступ прем'єр-міністра Карпатської України 15 березня 1939 року [Електронний ресурс] // Історична правда. – 15.03.2012. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/03/15/76954/ 23. В’ятрович В. Карпатська Україна та її армія у фотографіях Каленика Лисюка [Електронний ресурс] // Історична правда. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/artefacts/4d7fe81ac60af/ 24. Гаврош О. Батько Волошин [Електронний ресурс] / Гаврош О. // Український Тиждень. – 19. 03. 2010. – Режим доступу: http://stage.tyzhden.ua/History/3589 25. Гай-Нижник П. Архівні документи. Карпатська Україна (1938–1939 рр.) [Електронний ресурс] / Павло Гай-Нижник. // Особистий сайт. – Режим доступу: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/arhiv.karp.ukr.php 26. Документи органів влади Карпатської України. Електронний архів українського визвольного руху [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=149 27. До річниці проголошення Карпатської України в Інтернеті опублікували фото та документи очільників повстання [Електронний ресурс] // Історична правда. – 17. 03 .2015 – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/short/2015/03/17/147905/ 28. Інтерв’ю Михайла Галущака з Романом Офіцинським “З Карпатської України для нас почалася Друга світова” [Електронний ресурс] // Історична правда. – 15. 03 .2013. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/03/15/117613 29. Карпатська Україна [Електронний портал] // Режим доступу: http://1939.in.ua/ 30. Карпатська Україна [Електронний ресурс] // Сайт Українського інституту національної пам’яті. – Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/publication/karpatska-ukraina 31. Карпатська Україна – тріумф і трагедія одного дня (До 70-річчя з дня проголошення) [Електронний ресурс] // Радіо Свобода. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/1509817.html 32. Онищук Я. Як знайшли масові поховання бійців Карпатської України [Електронний ресурс] / Онищук Я. // Історична правда. – 28.03.2011. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/research/2011/03/28/33661/ 33. Офіцинський Р. З Карпатської України для нас почалася Друга світова [Електронний ресурс] // Історична правда. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/514318a85ab9f/

34. Пагіря О. Карпатська Україна у спогадах очевидців, 1938–1939 рр. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=462 35. Пагіря О. Крути під Хустом [Електронний ресурс] / О. Пагіря. // Український Тиждень. – 19.03.2010. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/3588 36. Пагіря О. Найбільша проблема Європи [Електронний ресурс] / О. Пагіря. // Український Тиждень. – 27.03.2011. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/19366 37. Сацький П. На шляху до Другої світової: Перший віденський арбітраж [Електронний ресурс] / Сацький П. // Дзеркало Тижня. – 24.05.2013. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/history/na-shlyahu-do-drugoyisvitovoyi-pershiy-videnskiy-arbitrazh-.html 38. Федака С. (За)карпатський вибір [Електронний ресурс] / Федака С. // Український Тиждень. – 19.03.2010. – Режим доступу: http://stage.tyzhden.ua/History/3587 39. 1939: проголошення незалежності Карпатської України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/videos/2011/03/14/31517/ Перелік науково-популярних і наукових публікацій, присвячених тематиці проголошенню Акта відновлення Української державності (1941 рік): 40. Акт відновлення Української держави мав кілька редакцій [Електронний ресурс] // Історична правда. – 26.06.2015. – Режим доступу:http://zik.ua/news/2015/06/26/akt_vidnovlennya_ukrainskoi_derzhavy_u _1941mu_mav_kilka_redaktsiy__istorychna_pravda_602506 41. До 70-річчя проголошення Акту про відновлення Української Держави [Електронний ресурс] // 30.06.2011. – Режим доступу: http://ounupa.forumy.eu/t84-topic 42. Забілий Р. Акт відновлення державності 30 червня. Як це було (ФОТО) [Електронний ресурс]. – 30.06.2011. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/30/44396/ 43. Снєгирьов Д. Акт відновлення України: роль в історії і сучасний зміст [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://24tv.ua/ru/akt_vidnovlennya_ukrayini_rol_v_istoriyi_i_suchasniy_zmist_n5 89295 44. Патриляк І.К. Акт 30 червня 1941 р. В кн.: Організація українських націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси / В.В. Дзьобак, І.І. Ільюшин, Г.В. Касьянов, І.К. Патриляк та ін. [Електронний ресурс] // Київ: Наукова думка, 2005. – 494 с. – Режим доступу: http://www.lucorg.com/UserFiles/File/Part%201.pdf

Перелік науково-популярних і наукових публікацій, присвячених тематиці проголошення незалежності України (1990-1991 роки): 45. Василенко В. Грудневий референдум як найвища форма легітимізації української державної незалежності [Електронний ресурс] / В. Василенко // Тиждень.ua – 01.12.2011. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/36621 46. В’ятрович В. Історія з грифом “Секретно”: останні дні імперії. 1991-ий в Україні очима КГБ [Електронний ресурс] / В. В’ятрович // ТСН – 11.11.2010. – Режим доступу:http://tsn.ua/analitika/ostanni-dni-imperiyi-1991-yochima-kgb.html 47. Ісаюк О. Незалежність. Проголошена чи відновлена? [Електронний ресурс] / О. Ісаюк // Український інститут національної пам’яті. – Режим доступу:http://www.memory.gov.ua/news/nezalezhnist-progoloshena-chi-vidnovlena 48. Незалежність України має майже сторічну історію [Електронний ресурс] // Український інститут національної пам’яті. – Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/news/nezalezhnist-ukraini-mae-maizhe-storichnuistoriyu 49. Референдум за Незалежність 1 грудня 1991-го. Агітація і бюлетені [Електронний ресурс] // Історична правда. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2012/12/1/102150/ 50. Солодько П. Незалежність України: як воно було в 1991-му і як буде у 2021-му [Електронний ресурс] / Солодько П. // Історична правда. – 28.06.2011. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/28/44062/ 51. У 1991 році відновили незалежність України, проголошену в 1918му [Електронний ресурс] // Український інститут національної пам’яті. – Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/news/u-1991-rotsi-vidnovilinezalezhnist-ukraini-progoloshenu-v-1918-mu-istoriki 52. Хоменко С. “Шановні бандерівці!..” Як Верховна Рада УРСР голосувала за Незалежність [Електронний ресурс] / Хоменко С. // Історична правда. – 23.08.2013 – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/08/23/135031/ 53. 20 років референдуму на підтвердження Акту незалежності. Підсумки [Електронний ресурс] // Історична правда. – 01.12.2011. – Режим доступу:http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/12/1/63565/

Додаток 2 Перелік Інтернет-посилань на нормативно-правові акти 1. Четвертий Універсал Української Центральної Ради. – Режим доступу:http://www.archives.gov.ua/Sections/90AZ/CDAVO/index.php?39#photo 2. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданню 13 падолиста 1918 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Sections/90AZ/CDAVO/ index.php?65#photo 3. Передвступний договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою й Західно-Українською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю[Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/n0011300-18 4. Універсал Директорії Української Народньої Республіки про злуку з Західно-Українською Народною Республікою [Електронний ресурс] // Режим доступу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/n0004300-19 5. Конституційний закон. Ч. 1, прийнятий 15 березня 1939 р. на Соймі Карпатської України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/volosh/volosh45.htm 6. Акт відновлення Української Держави [Електронний ресурс] // Режим доступу:http://likbez.org.ua/wp-content/uploads/2014/08/30-06-19412.jpg 7. Декларація про державний суверенітет України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/55-12 8. Постанова Верховної Ради Української РСР “Про проголошення незалежності України” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1427-12 9. Постанова Верховної Ради України “Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1660-12

Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів

УКРАЇНА: ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ Агаєв Назім Асафович Герасименко Микола Васильович Данілєвська Оксана Вікторівна Мараєва Віолета Віталіївна Панін Володимир Вікторович Хруленко Ігор Петрович

Підписано до друку 20.07. 2016 р. Формат 60х84 1/16. папір офсетний Гарнітура Times New Roman Друк офс. Наклад 300 прим.

Віддруковано поліграфічним центром Осадчого В.В. (044) 587-78-35