СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (До 1030-річчя хрещення Київської Русі - України) На території сучасної України формування власної церковної організації – Київської митрополії на чолі з митрополитом відбувалося за часів Київської Русі. З початку свого заснування Київська митрополія перебувала в юрисдикції Константинопольської Церкви і займала 60 місце у константинопольському диптиху (“диптих” – впорядкований список Помісних Автокефальних Православних Церков і, відповідно, послідовність поминання їх Предстоятелів під час богослужінь). У 992 р. Київська Церква була розділена на шість єпархій: у Києві, Чернігові, Володимирі-Волинському, Білгороді, Новгороді і Ростові. До середини XIII ст. кількість єпархій зросла до п’ятнадцяти. Їхні межі збігалися з кордонами удільних князівств. Керували Київською митрополією поставлені Константинопольським Патріархом митрополити-греки. У період з 988 до 1240 pр. з понад 20 київських митрополитів тільки двоє були з русичів, обидва поставлені без благословення Константинопольського Патріарха. Перша спроба юрисдикційного унезалежнення Київської Церкви відбулася за часів правління Ярослава Мудрого, у 1051 р., коли без узгодження з Константинополем на київську кафедру обрали митрополита-русина Іларіона. Другий після Іларіона випадок поставлення митрополита з русичів стався у 1147 р. За два роки до того, у 1145 р., Київський митрополит Михаїл, втомившись від міжусобних князівських чвар, віддалився на спокій у Візантію. Поставлення нового митрополита затримувалося і два роки Київ лишався без глави Церкви. Тоді князь Ізяслав Мстиславич у 1147 р. скликав собор єпископів Київської Церкви (були присутні 9 архієреїв) і запропонував свого кандидата – Климента (Клима) Смолятича, кандидатура якого не була узгоджена з Константинополем. Проти його обрання виступили троє єпископів-греків, але більшістю голосів Климент усе-таки був обраний. У цей час у Київській Русі йшла запекла міжусобна боротьба за київський престол, бо саме Великий київський князь вважався верховним правителем Русі. І весь цей час Константинопольський Патріарх не затверджував Климента. Кілька разів, при черговій зміні князівської влади, митрополит Климент видалявся з київської митрополичої кафедри і повертався на неї знову. Врештірешт з Константинополя прибув новопоставлений митрополит Іоанн IV, і Клименту Смолятичу довелося обмежитися єпархіальним архієрейством. Після цього з Константинопольською Патріархією відновилися нормальні стосунки. Однак відтоді Патріархи почали зважати на думку Великого київського князя при поставленні митрополитів.
2
З XIV ст. на території колишньої Київської Русі новим центром, який стрімко зміцнював свою могутність, стало Московське князівство. Українські ж землі увійшли до складу сусідніх держав – Польського королівства та Великого князівства Литовського. У цей період у межах колишньої Київської митрополії фактично діяли одразу три Київських митрополити – у Галичі, Києві й Москві. Кілька разів з’являвся й окремий литовський митрополит, який також титулував себе Київським. Поділ єдиної митрополії пояснювався виключно політичними мотивами – кожна з держав, що не завжди перебувала одна з одною у дружніх стосунках, прагнула зосередити у своїх руках духовну владу. Вони здійснювали тиск на Константинопольського Патріарха з вимогою створити окрему митрополію або поставити на чолі вже існуючої власного кандидата. Галицька митрополія утворилася близько 1303 р. у складі п’яти єпархій на західноукраїнських землях. Кілька разів вона скасовувалася і відновлювалася, доки у 1415 р. офіційно не стала намісництвом Київського митрополита, який з того часу став титулуватися митрополитом Києва і Галича. Митрополича кафедра (резиденція) у Москві з’явилася з 1325 р., після її перенесення з Києва, що так і не оправився після розорення. Офіційної згоди на це з боку Константинопольського Патріарха не було. Глава московської кафедри мав титул “митрополита Київського і всієї Русі”, хоча Київ на той час належав до Литовського князівства. Власне Київським митрополитом був проголошений у 1352 р. Феодорит, хоча в Москві сидів митрополит Феогност (також з титулом “Київський”). Переїзд на початку XV ст. до Москви Київського митрополита-грека Фотія, який прихопив із собою церковні цінності, викликав невдоволення церковної і світської влади. Тоді було вирішено усунути його з Київського престолу. Новим митрополитом обрали Григорія Цамблака та скерували прохання до Константинополя про його визнання. Проте, під впливом московського князя Василія і митрополита Фотія, у Константинополі Григорія не визнали. У відповідь собор єпископів Київської Церкви у Новогрудку (Новогрудок – один з головних політичних і культурних центрів Великого князівства Литовського. Зараз – місто у Гродненській області Білорусі) звинуватив Константинопольського Патріарха у симонії (симонія – продаж і покупка церковних посад) і заявив про своє право самостійно обирати митрополитів. Про це рішення повідомили Константинополь, але відповіді так і не отримали. У 1415 р. єпископи Київської Церкви на наступному соборі у Новогрудку самі висвятили Григорія Цамблака на митрополита Київського, а в соборному посланні з цього приводу згадали про попередні такі випадки з
3
митрополитами Іларіоном і Климом. Такі дії було названо канонічними (за приклад взято традицію Болгарської Церкви) і такими, що викликані необхідністю. Новий митрополит отримав визнання від Великого князя Литовського Вітовта, який пояснив у листі Патріарху недоліки митрополита Фотія, зокрема те, що він порушив обіцянку залишатися правити у Києві. У відповідь сам митрополит Фотій викляв учасників собору у Новогрудку і самого митрополита Григорія, а тодішній Патріарх Евтимій, на прохання Фотія, позбавив Григорія церковного сану. Наступний Константинопольський Патріарх Йосиф ІІ також викляв митрополита Григорія. А після його смерті митрополит Фотій повернувся на київський престол. Упродовж усього часу поділу єдиної Київської митрополії Москва прагнула, з одного боку, не допустити існування окремої митрополії у Литві, а з іншого, – до розриву з Константинополем і отримання повної автокефалії (самостійності). У 1448 р. собор єпископів у Москві поставив свого першого власного митрополита, зробивши це без дозволу Константинопольського Патріарха. Цей митрополит був останнім, хто носив титул “Київський і всієї Русі”, наступний митрополит уже називався “Московський і всієї Русі”. Фактично це означало проголошення Московською митрополією своєї автокефалії. На противагу автокефалії Московської митрополії, з 1458 р. відновлюється й значення митрополичої кафедри у Києві, де з’являється митрополит Григорій Болгарин (1458–1473), визнаний і Константинопольським Патріархом, і Папою Римським, і сеймом Великого князівства Литовського. Під його юрисдикцією опинилися 9 єпархій на власне українсько-білоруських землях – Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Пінська і Турівська, Володимиро-Брестська, Луцько-Острозька, Холмська, Галицька і Перемиська. Так відбувся поділ давньої Київської Церкви й утворення двох незалежних Церков – Московської (Руської) і Київської (Української). Канонічне оформлення статусу Московської Церкви відбулося у 1589 р. Вона оголосила про свій патріарший устрій, обрала власного патріарха, примусивши прибулого з візитом Константинопольського Патріарха Єремію II дати на це свою формальну згоду. Остаточне об’єднання Великого князівства Литовського й Польського королівства за Люблінською унією 1569 р. в єдину державу – Річ Посполиту, де панівні позиції належали Римо-Католицькій Церкві, призвело до занепаду Православної Церкви. Всупереч тому, що в державі законодавчо декларувалася свобода й рівність віросповідань, під тиском католицизму, зокрема впливового чернечого ордену єзуїтів, Православна Церква почала швидко втрачати свої позиції.
4
Криза Української Православної Церкви поглиблювалася двома причинами. З одного боку, Українська Церква не мала зовнішньої підтримки: влада Константинополя була номінальною, крім того, у цей час Константинополь був столицею ісламської держави – Османської імперії, в якій Патріарх, як духовний наставник усіх православних християн, перебував у жалюгідному становищі. З другого боку, у Речі Посполитій беззаперечне право на державні посади мали тільки католики. Це призвело до масового переходу української шляхти до католицизму та її полонізації. У такій ситуації українське православне духівництво постало перед складним вибором: як врятувати національно-релігійну самобутність народу, як припинити латинізацію і полонізацію? У принципі, вибір міг бути лише один, і саме його зробила ініціативна група у складі єпископів Кирила Терлецького, Іпатія Потія і митрополита Михайла Рогози. Вони вирішили закликати духівництво і віруючих до унії з Римом за умов збереження східного (православного) обряду і зрівняння в правах з католицьким духівництвом. Папа Римський підтримав цю ідею і дав на це свою згоду. Але унію не прийняли народ і рядове духівництво. Противників унії очолив князь Костянтин Острозький, який назвав уніатів зрадниками і закликав до боротьби з ними. Щоб офіційно впровадити унію і припинити багаторічні суперечки, було вирішено скликати Помісний Собор. У жовтні 1596 р. у Бресті зібралися представники Католицької Церкви, уніати й православні. Однак, єдиного Собору не відбулося. Католики й уніати зібралися разом, а православні – окремо від них. Один Собор проголосив утворення Української ГрекоКатолицької Церкви й наклав анафему на Собор православних, а другий – не визнав унії і наклав анафему на католиків і уніатів. За умовами унії, Українська Православна Церква визнавала верховну владу Папи Римського, натомість зберігала особливості віровчення, культу й богослужіння; католицьке й уніатське духівництво урівнювалися в правах. У таких драматичних умовах, 6 жовтня 1596 р. виникла Українська ГрекоКатолицька Церква, що діє на українських землях дотепер. Українська Православна Церква після Брестської унії залишилася без своїх ієрархів, які перейшли на унію, і почала швидко занепадати. На боці православ’я залишились єпископи Львівський і Перемиський, найбільші монастирі, у тому числі й Києво-Печерська лавра, а також братства. На початку XVII ст. Українська Православна Церква отримала могутню підтримку з боку українського козацтва. Зокрема, гетьман Петро Конашевич Сагайдачний домігся того, що Єрусалимський патріарх Феофан, з дозволу Вселенського (Константинопольського) Патріарха Тимофія, у 1620 р., проїжджаючи через Київ, висвятив для православних нового митрополита
5
Іова Борецького і шістьох єпископів. За кілька десятиліть до початку Визвольної війни Українській Православній Церкві у цілому вдалося розв’язати найболючіші й насущні проблеми, що постали перед нею. Вона модернізувала й уніфікувала богослужбову практику, зміцнила внутрішню церковну дисципліну, завдяки активній просвітницькій діяльності поглибила свій вплив в народі. Усі ці успіхи тісно пов’язані з іменем митрополита Петра Могили (1632–1647). Черговий раз було поставлене й питання повної юрисдикційної незалежності від Константинополя. Однак, починаючи з 1654 р., після підписання Богданом Хмельницьким союзного договору з Московією, церковне життя українців почало розвиватись за тими ж законами, що й суспільно-політичне. Московську Патріархію не влаштовувало існування незалежної Київської митрополії. Постійний тиск Москви (“Третього Риму”, яким вона себе вважала) на Константинополь з приводу Української Церкви закінчився тим, що у 1685 р. обраний Київським митрополитом Гедеон (Святополк Четвертинський) присягнув на вірність Московському Патріарху. А в 1686 р. Константинопольський Патріарх Діонісій під тиском Москви і турецьких візирів, через політичну кон’юнктуру тимчасово зацікавлених у мирі з нею, змушений був надати Українській Церкві відпускну грамоту. Натомість від царських послів він отримав щедрий дарунок – 200 червонців і 120 соболів. Таким чином, Київська митрополія була виведена з юрисдикції Константинопольської Патріархії і включена до складу Московської Церкви (на сьогодні ця подія по-різному трактується Московським і Константинопольським патріархатами. Останній ставить під сумнів канонічність зміни юрисдикції Київської Церкви). Згодом вона втратила всю свою автономію (збереження якої, до речі, було однією з умов перепідпорядкування) і стала звичайною єпархією Російської Православної Церкви. У такому становищі Київська митрополія перебувала до початку ХХ ст. На початку ХХ ст. в Україні, паралельно з визвольними змаганнями за політичну незалежність, розпочався рух за церковну незалежність. У свою чергу, Російський Помісний Собор 1917–1918 рр. вніс у церковне життя низку життєво важливих реформ. Перш за все – виборність єпископату та надання українським єпархіям прав автономії. Новий Патріарх Московський Тихон благословив проведення Українського Собору, засідання якого тривали від 7 до 23 січня 1918 р. Основним питанням, яке найгостріше звучало на Соборі, була незалежність Православної Церкви в Україні. Однак соборні засідання припинили у зв’язку з більшовицькою окупацією Києва. Після того, як 25 січня в Києві більшовики розстріляли митрополита Володимира (Богоявленського), Предстоятелем Української Православної
6
Церкви став митрополит Антоній (Храповицький). Це відбулося всупереч правилу про те, що Київський митрополит повинен був обиратись на Всеукраїнському Соборі, а не як київський єпарх, і мав набрати 2/3 голосів делегатів (згідно з постановами Всеросійського Собору 1917–1918 рр). Друге засідання Всеукраїнського Собору відбулося вже за часів гетьмана П. Скоропадського, влітку 1918 р. Його склад якісно відрізнявся від складу першої сесії Собору. Більшість була проти автокефалії Української Православної Церкви. Делегати на чолі з єпископатом випрацювали основні засади автономії Української Православної Церкви у складі Російської Православної Церкви (РПЦ) та сформували тимчасовий Синод на чолі з митрополитом Антонієм. Однак уже у листопаді 1918 р. влада в Києві переходить до Директорії. Митрополита Антонія, як противника української національної ідеї, заарештували та переправили в Західну Україну. 1 січня 1919 р. уряд Директорії видав декрет, яким проголошувалася автокефалія Української Православної Церкви. Однак відсутність політичної стабільності в країні не сприяла втіленню цієї постанови в життя. Уже в лютому Київ був вдруге окупований російською більшовицькою армією. Завдяки закону про відокремлення Церкви від держави, який видав уряд більшовиків у лютому 1919 р., українські громади одержали змогу подавати клопотання про передачу їм церковних споруд, які не перебували у використанні. Були створені перші українські парафії. Такі дії українців обурили єпископа Назарія, який на той час заміняв митрополита Антонія (Храповицького), і він видав заборону відправляти богослужіння українською мовою. Протистояння між проукраїнським священством та єпископом Назарієм (наслідком якого стала заборона в служінні найбільш активних священиків) закінчилось проголошенням новоствореною у 1919 р. другою Всеукраїнською Православною Церковною Радою (ВПЦР) 5 травня 1920 р. автокефалії Української Церкви. 14 жовтня 1921 р. в Україні був скликаний Всеукраїнський Церковний Собор. Основним питанням стало проголошення Української Автокефальної Православної Церкви. Спочатку Собор прийняв рішення звернутися з проханням про висвячення єпископа для українців до київського екзарха Михайла (Єрмакова) (РПЦ), однак у відповідь була отримана відмова. Після довгих соборних суперечок вирішили рукоположити єпископа “олександрійським” або “пресвітеріанським” чином (здійснювався в Олександрійській Церкві пресвітерами і мирянами за відсутності православних єпископів). 23 жовтня у соборі Святої Софії, у присутності великої кількості вірних, після довгої спільної молитви 30 священиків, поклавши руки один на одного, рукоположили Василя Липківського в єпископи.
7
Під тиском радянської влади, на Другому Всеукраїнському Соборі (1927 р.), митрополита Василя Липківського відсторонили від управління Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ). Главою УАПЦ став єпископ Микола Борецький. А через три роки, у січні 1930 р., на черговому Соборі учасники висловили численні самозвинувачення, і було винесено постанову про самоліквідацію УАПЦ. Усіх архієреїв УАПЦ, окрім Івана Тедоровича, який перебував на той час в Америці, заарештували. Українська Автокефальна Православна Церква перестала існувати як єдине ціле, залишивши малі розрізнені групи. Під час німецької окупації України УАПЦ відродилась, відокремившись від Православної Церкви у Польщі, яка у 1924 р. отримала статус автокефалії від Вселенського Патріарха Григорія VІІ. У 1941 р. УАПЦ очолив архієпископ (згодом митрополит) Полікарп Сікорський. Вся ієрархія УАПЦ отримала хіротонії від канонічних єпископів Польської Церкви. Але у 1942 р., під тиском радянських органів влади, архієрейський Собор Російської Православної Церкви “позбавив” сану митрополита Полікарпа Сікорського і його архієреїв. Вселенський Патріарх не визнав чинним рішення собору РПЦ. Після визволення України від німецьких окупантів у 1944 р., УАПЦ знову була (вже вдруге) ліквідована радянською владою, а Московська патріархія всупереч церковним канонам і віровченням про неповторність священства як таїнства, перерукоположила все українське духовенство УАПЦ. Єпископат і частина духовенства емігрували до Європи і Америки. Новий етап історії УАПЦ розпочався 15 лютого 1989 р., коли за підтримки проукраїнських сил у Києві почав діяти ініціативний комітет із відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Його основною метою було відродження УАПЦ. Після того, як 19 серпня 1989 р. з юрисдикції Російської Православної Церкви разом зі своєю парафією вийшов протоєрей Володимир Ярема, настоятель львівського храму Петра і Павла, автокефальний рух почав набирати широких обертів. Відразу розпочались пошуки єпископів для відновленої Церкви. 22 жовтня 1989 р. на Соборі священиків і мирян у Львові було проголошено відродження УАПЦ. Очолив відроджену Церкву позаштатний єпископ Московського патріархату Іван (Боднарчук) (14 листопада 1989 р. він був заборонений у служінні Синодом МП). На початок 1990 р. в УАПЦ перейшло близько 200 галицьких парафій. 5–6 червня 1990 р. у Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор за участю близько 700 делегатів з усієї України, серед них було 7 єпископів i понад 200 священиків. Собор затвердив факт відновлення УАПЦ i обрав Патріархом Київським Мстислава (Скрипника). Також було
8
прийнято Статут Церкви. 2 жовтня 1990 р. УАПЦ була офіційно зареєстрована органами влади УРСР. 18 листопада 1990 р. в соборі Святої Софії в Києві відбулася iнтронiзацiя Мстислава (Скрипника) на Патріарха Київського i всієї України. Після свого короткого перебування в Україні Патріарх Мстислав повернувся до США. Перебування глави УАПЦ поза межами держави, а також низка внутрішніх непорозумінь та конфліктів в українській частині УАПЦ у 1990–1991 рр. призвели до протистояння всередині неї різних груп та архієреїв. Це унеможливило Церкві чітко оформити свою структуру та унормувати церковне життя. Відродження Української Автокефальної Православної Церкви та Української Греко-Католицької Церкви змусило шукати механізми протидії цим спільнотам у Московському Патріархаті, а зокрема в українському Екзархаті РПЦ, який очолював митрополит Філарет Денисенко. Митрополит Філарет зайняв непримиренну позицію по відношенню як до греко-католиків, так і до Української Автокефальної Православної Церкви. У середовищі Екзархату серед багатьох кліриків, переважно з західних областей, побутувала думка, що український Екзархат не зможе зберегти своїх позицій в Україні, якщо не стане повноцінною автокефальною Церквою, завдяки чому зможе протистояти греко-католикам і УАПЦ. На адресу митрополита Філарета і Патріарха Московського надходило багато листів з проханням надати Київському Екзархату автокефалію. У відповідь на це на архієрейському Соборі, який відбувався в Москві 9–11 жовтня 1989 р., було прийняте рішення про перегляд Положення про Екзархати РПЦ. Розробку нового положення було доручено митрополиту Смоленському і Калінінградському Кирилу (Гундяєву). А 30–31 січня в Москві відбувся черговий Собор єпископату, на якому було прийняте нове положення про Екзархати (розділ 7 Уставу про управління РПЦ), яким надавалось більше прав у внутрішньому житті, а також право називатись Українською Православною Церквою. Це створювало враження окремішності і незалежності Екзархату від московського центру. На думку авторів положення, це мало б зменшити проавтокефальні настрої в західних областях України. Після обрання на Помісному Соборі 1990 р. новим Патріархом Московським Алексія ІІ (Рідігера) єпископат Української Православної Церкви на чолі з митрополитом Філаретом (який також був кандидатом на Московський патріарший престол) 9 липня 1990 р. звернувся до Патріарха і Синоду з проханням про розширення самостійності в управлінні УПЦ. На цьому ж зібранні митрополита Філарета було обрано предстоятелем Української Православної Церкви.
9
Питання статусу УПЦ розглядалось на Архієрейському Соборі Російської Православної Церкви 25–27 жовтня 1990 р. Єпископат РПЦ надав Українській Православній Церкві “незалежність і самостійність в управлінні”, скасував назву “Український Екзархат”. Було також ухвалено, що глава УПЦ обирається собором архиєреїв РПЦ, має титул “Митрополита Київського і всієї України”, а також в межах України носить титул “Блаженіший”. Призначення правлячих та вікарних архієреїв, заснування і скасування єпархій у межах України, згідно з рішенням Собору РПЦ, відводиться Синоду УПЦ, а предстоятель УПЦ обирається єпископатом УПЦ і благословляється Патріархом Московським. Предстоятелем Української Православної Церкви залишався колишній український екзарх – митрополит Філарет (Денисенко). 28 жовтня 1990 р. в соборі Святої Софії міста Києва Патріарх Московський Алексій ІІ урочисто оголосив рішення Архиєрейського Собору та вручив митрополиту Філарету, главі Української Православної Церкви, Томос (Грамоту) про “самостійність і незалежність” в управлінні. Протягом року з часу надання Томосу про самостійність і незалежність УПЦ в її середовищі назріває внутрішній конфлікт між частиною кліру і єпископату та митрополитом Філаретом (Денисенком). У пресі з’являються різні статті викривального характеру стосовно митрополита. 1–3 листопада 1991 р. на Помісному Соборі УПЦ його учасники підписали звернення до Патріарха Московського, де просили надати УПЦ автокефалію та піднести Церкву до рангу Патріархату. Зокрема, Собор ухвалив таку пропозицію: “Звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію”. У Зверненні до голови Верховної Ради України, митрополит Філарет писав, що “Самостійність Української Православної Церкви в незалежній Українській державі є канонічно виправданою та історично неминучою”. Після цього Собору, за свідченнями керівництва РПЦ, з різних регіонів України на адресу Патріархії почали надходити листи з небажанням підтримки автокефалії УПЦ та проханням прийняти їх під пряме Патріарше управління у разі надання незалежності УПЦ. Прихильники ж автокефалії звинуватили у появі таких листів Патріархію, що було зумовлене небажанням Московської Патріархії надати автокефалію УПЦ. З 1 по 4 квітня 1992 р. на Архієрейському Соборі РПЦ у Москві обговорювалось прохання Української Православної Церкви про надання їй автокефалії. На Соборі тривала гостра дискусія, 6 ієрархів УПЦ із західноукраїнських єпархій виступили за надання УПЦ автокефалії. Однак більшість ієрархів РПЦ виступили проти (частина висловилась за
10
несвоєчасність такого кроку), але головної критики зазнав митрополит Філарет. Підсумовуючи дискусію, Патріарх Алексій висловився проти надання автокефалії на даному історичному етапі, а також закликав митрополита Філарета покинути пост глави Української Православної Церкви. Митрополит Філарет погодився залишити предстоятельське служіння в УПЦ і відкрити дорогу для обрання нового глави Української Православної Церкви. Собор також постановив відкласти питання про надання автокефалії УПЦ на наступний Помісний Собор РПЦ. Після прибуття до Києва 7 квітня 1992 р. у Володимирському соборі Києва митрополит Філарет заявив про свою відмову залишити пост глави УПЦ, мотивуючи це тим, що свою обіцянку в Москві він зробив під сильним тиском і під шквалом шаленої критики. На прес-конференції в Укрінформагенстві 14 квітня митрополит Філарет також наголосив, що не залишить у цій ситуації паству, яка довіряє йому, а також пригадав про пожиттєвий статус митрополита, відповідно до Томосу Патріарха Алексія ІІ. На звернення Патріарха Алексія ІІ, чи він справді не збирається залишати пост митрополита Київського, Філарет (Денисенко) не відповів. А також не прибув на засідання Синоду РПЦ 6–7 травня 1992 р. 30 квітня у Житомирі єпископи УПЦ Агафангел (Савін) (на той час був поза штатом), Іов (Тивонюк), Василь (Васильцев), Онуфрій (Березовський), Сергій (Генсецький) і Аліпій (Погребняк), а також представники духовенства і чернецтва з різних частин УПЦ висловили недовіру митрополиту Філарету (Денисенку) та попросили священноначаліє РПЦ застосувати до нього канонічні покарання. Нарада у Житомирі також висловилась за те, щоб на митрополичу Київську кафедру було обрано митрополита Володимира (Сабодана). 6–7 травня у Москві відбулось засідання Синоду РПЦ, на якому були присутні єпископи з України. Синод фактично відсторонив митрополита Філарета від керівництва УПЦ, а на Синоді 21 травня призначив тимчасово керуючим УПЦ митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака), якому було доручено до свята Трійці 1992 р. зібрати Собор архієреїв УПЦ для обрання нового глави Української Церкви. Митрополит Філарет виступив з протестом проти таких дій Синоду, назвавши їх втручанням у внутрішні справи Української Церкви. І у відповідь на рішення Синоду скликав у Києві “Всеукраїнську конференцію на захист канонічних прав Української Православної Церкви”. Конференція засудила постанови Синоду РПЦ від 7 і 21 травня, а також звернула увагу, що єпископи, які виступили проти митрополита Київського, порушили Устав УПЦ. Конференція також звернулася до Вселенського Патріарха. У своєму зверненні учасники конференції говорили про справедливість надання УПЦ автокефалії, посилаючись
11
на анулювання підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату у 1686 р., оскільки Україна стала незалежною державою. 27 травня 1992 р. у Харкові митрополит Никодим (Руснак) зібрав Собор єпископів УПЦ, на якому були внесені зміни до Статуту УПЦ та обрано Володимира (Сабодана) митрополитом Київським. Митрополит Філарет відмовився брати участь у Харківському соборі, а також не визнав його легітимності, оскільки він був зібраний без його згоди як глави УПЦ. У Києві 22 травня 1992 р. відбувся Всеукраїнський Форум на захист українського православ’я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ i УАПЦ. А 25–26 червня у резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об’єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної Церкви (Московського Патріархату) в єдину структуру – Українську Православну Церкву Київського Патріархату (УПЦ КП). Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським i всієї України. Нова Церква була зареєстрована органами влади, а тому скасовувалась реєстрація УАПЦ (юридично вона перестала існувати). Однак частина духовенства та вірних УАПЦ негативно поставилось до утворення нової структури. Пояснювалось це тим, що об’єднавчий Собор та утворення УПЦ КП відбувалось за відсутності Патріарха Мстислава та без його благословення. Від 1 до 10 липня 1992 р. Патріарх Мстислав перебував з візитом в Україні. Під час зустрічі з колишнім єпископатом УАПЦ він виразив своє невдоволення об’єднавчим Собором та утворенням нової структури – УПЦ КП. Востаннє Патріарх прибув в Україну 12 грудня того ж року. 23 і 24 грудня у Києві відбулися зустрічі із вірними та духовенством, які не визнали об’єднання з частиною УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Філаретом (Денисенком). Підсумком наради стало звернення Патріарха Мстислава від 24 грудня 1992 р. на ім’я Президента України, Прем’єр-міністра та Генерального прокурора України, в якому він наполягав на незаконності участі частини єпископів і вірян в об’єднавчому Соборі 25–26 червня 1992 р. і порушенні Статуту УАПЦ. На такі дії Патріарха Архієрейський Собор УПЦ КП (17 архієреїв) відреагував постановою від 15 грудня, що жодні дії першоієрарха (Мстислава (Скрипника) не мають чинності без попереднього узгодження з Синодом. Самого Патріарха Мстислава запрошували взяти участь у Соборі, однак він категорично відмовився. 11 червня 1993 р. у місті Грімсбі (Канада) Патріарх Мстислав (Скрипник) помер. В Україні його вважали своїм першоієрархом одночасно дві структури – УПЦ КП та позбавлена реєстрації УАПЦ. Невдовзі після цього відбулось засідання Архієрейського Собору УАПЦ, на якому прийняли
12
рішення просити священика Володимира (Ярему) погодитись на чернечий постриг і прийняти єпископські свячення. 23 серпня 1993 р. у Петропавлівському храмі Львова архієпископ Петро (Петрусь) здійснив постриг о. Володимира у чернецтво з іменем Димитрій. А 5 вересня у Києві Димитрій (Ярема) був рукоположений на єпископа Січеславського. 7 вересня 1993 р. на другому Помісному Соборі УАПЦ його було обрано Патріархом Київським. Інтронізація відбулася 14 вересня у церкві Спаса на Берестові. Паралельно з цими подіями УПЦ КП, яка також вважала своїм главою Мстислава (Скрипника), у свою чергу провела вибори нового Патріарха України. 21–24 жовтня у Києві проходив Помісний Собор, на якому главою УПЦ КП було обрано архієпископа Чернігівського Володимира (Романюка). Інтронізація Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) відбулась у соборі Святої Софії. Митрополита Філарета, який також був одним із кандидатів на патріаршество, було обрано “замісником Патріарха”. Тому предстоятельство Патріарха Володимира відбувалось під знаком перманентного конфлікту між главою УПЦ КП і митрополитом Філаретом. За Патріарха Володимира також відбулась спроба поєднання з УАПЦ, яку очолив Патріарх Димитрій (Ярема). Однак об’єднавчі ініціативи перервала смерть Володимира (Романюка) 14 липня 1995 р. 20–21 жовтня 1995 р. у Володимирському соборі м. Києва відбувся Помісний Собор УПЦ КП, на якому Патріархом Київським було обрано митрополита Філарета (Денисенка). Інтронізація новообраного Патріарха відбулась 22 жовтня. Після обрання митрополита Філарета Патріархом Київським керівництво Московського Патріархату, яке раніше (у 1992 р.) позбавило його сану, на Архієрейському соборі 20 лютого 1996 р. відлучило його від Церкви. Після своєї інтронізації Патріарх Філарет почав активно розбудовувати структуру УПЦ КП. Невдовзі до Київського Патріархату повернулись майже в повному складі ті парафії, які відійшли за невдоволеними єпископами в УАПЦ. Патріарх Філарет почав налагоджувати контакти також із невизнаними православними юрисдикціями за межами України. У 2000 р., за підтримки Вселенської Патріархії, між УПЦ КП і УАПЦ розпочався діалог, який завершився підписанням “Симфонітікону” (домовленостей). Після спільної зустрічі у Стамбулі 8 листопада між УПЦ КП і УАПЦ, які разом прагнуть визнання своєї легітимності з боку Вселенського Православ’я, взаємини почали покращуватись. На основі Симфонітікону мало відбутись об’єднання двох структур в єдину Церкву. Однак через причини внутрішнього характеру в середовищі УПЦ КП і
13
УАПЦ, а також через активізацію Московської Патріархії у блокуванні утворення будь-якої іншої визнаної структури в Україні, окрім УПЦ як частини РПЦ, переговори не мали позитивного результату. У 2005 р. відбулась низка консультацій між представниками УПЦ КП і УАПЦ про можливе об’єднання. Сторони досягли певних домовленостей, але незадовго до об’єднавчого Собору УАПЦ вийшла з переговорів. Мотивацією стало незадоволення умовами об’єднання. Вінцем надії про вихід з канонічної ізоляції УПЦ КП і УАПЦ став візит в Україну у 2008 р. Патріарха Константинопольського Варфоломія. Під час переговорів між Вселенською Патріархією, УПЦ КП і УАПЦ, глава Київського Патріархату відмовився прийняти умови Константинопольської делегації, яка пропонувала українським невизнаним Церквам увійти до складу Вселенського Патріархату на правах автономної митрополії. Цей процес також був заблокований представниками Московського Патріархату, який намагався запобігти утворенню в Україні двох канонічних структур. Восени 2009 р. розпочався діалог між УПЦ КП і УПЦ в єдності з Московським Патріархатом. Однак, після єдиної зустрічі, яка відбулась 2 жовтня, діалог так і не продовжився. У вересні 2011 р. розпочались чергові переговори про об’єднання між УПЦ КП і УАПЦ. Комісія з діалогу між Церквами провела зустріч 27 жовтня 2011 р. на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, на якому ієрархи двох Церков розглянули і погодили текст підсумкового документу. У 10 пунктах документу зафіксовано як загальне узгоджене бачення щодо об’єднавчого процесу, так і конкретні пропозиції щодо подолання існуючого церковного розділення. Архієрейський Собор, який відбувся у Москві наприкінці 2017 р., з одного боку, нібито визнав, що Київ є центром Української Православної Церкви (МП), а з іншого – на Соборі паралельно внесли такі зміни до статуту Церкви, які істотно обмежують автономність УПЦ (МП), яка була надана ще на початку 1990-х років спеціальною грамотою Московського Патріарха Алексія ІІ. У квітні 1918 р. Президент України Петро Порошенко офіційно звернувся до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням про створення єдиної Української Помісної Автокефальної Церкви. Звернення до Вселенського Патріарха підтримали усі єпископи Української Православної Церкви Київського Патріархату і всі архієпископи Української Автокефальної Православної Церкви. 19 квітня до заклику П. Порошенка приєдналися також депутати Верховної Ради – “за” проголосували 268 народних обранців.