Україна: рік 1918-й. До 100-річчя Української революції

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Україна: рік 1918-й

До 100-річчя Української революції

Київ – 2018

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Україна: рік 1918-й До 100-річчя Української революції

Київ – 2018

УДК 355.02 У 45 Рекомендовано до друку науковою гуманітарних проблем Збройних Сил України.

У 45

радою

Науково-дослідного

центру

Україна: рік 1918-й. До 100-річчя Української революції: Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів / Агаєв Н.А., Дейко А.Б., Мараєва В.В. та ін. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2018. – 69 с.

Збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, що висвітлюють події та факти другого року Української національної революції 1917 – 1921 років. Стисле інформативне викладення матеріалів має за мету формування у читача комплексного уявлення про етапи Української революції, її особливості та результати.

УДК 355.02

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2018.

2

Зміст Передмова…………………………………………………………..…….………...5

Проголошення незалежності Української Народної Республіки….…….. 6 Січневі події в Одесі………………………………………………….…….. 11 Червоний терор у Криму……………………………………………………..15 Брест-Литовський мирний договір………………………………………….19 Бій під Крутами……………………………………………………………….22 Визволення Донбасу Армією УНР………………………………………... 27 Кримська операція………………………………………………………….. 30 37 День Українського Моря…………………………………………………………

Конституція Української Народної Республіки……………………………40 Україна на міжнародній арені у період Гетьманату Павла Скоропадського……………………………………………………………… 41 Як Гетьман Скоропадський приєднував Крим…………………………… 45 Встановлення влади Директорії. Відродження “другої” УНР……….….. 51 Визволення західноукраїнських земель після закінчення Першої світової війни…………………………………………………………………54 Західно-Українська Народна Республіка……………..…………………… 57 61 Утворення Галицької армії……………………………………………………

Військові священики в українській армії………………………………….. 64 Початок другої радянсько-української війни………………………………67 Література………………………………………………….……………………… 68

3

“Треба раз поставитись до армії […] як до окраси держави й нації, її почесну варту, куди йде все щонайкраще, найбільше перейняте щирим, серйозним відношенням до держави, її демократичних, соціальних і національних завдань, не за напасть, не за страх, а за совість, щоб віддати кілька найкращих літ сповненню найвищого громадського обов’язку: боронити найвищі народні досягання своєю кров’ю! Треба, щоб кадрова старшина складалась з ідейних, культурних, інтелігентних, щоб ценз її не тільки спеціальний, а й загальний був досить високий (вища загальна школа) і вона була обставлена матеріально настільки відповідно, щоб не тікали з війська “на ситіші пироги”, як казали наші предки. […] Щоб при твердій дисципліні і субординації армія мала дійсно демократичний характер по суті. Щоб побут козаків в сій армії не був марнуванням часу, щоб час регулярної служби був використаний як найпродуктивніше. На армію так організовану і поставлену не шкода буде великих засобів, великих вкладів”. Михайло Грушевський. З праці “На порозі Нової України”. Квітень 1918 р.

4

Передмова Збірник є продовженням видання тематичної серії, присвяченої подіям Української національної революції 1917 – 1921 років.

1918 рік став доленосним для України. Тоді українці отримали практичний досвід створення держави, а поняття Україна з суто географічного трансформувалося у політичне. Саме у 1918 році вперше у XX столітті була проголошена українська незалежність, а Українська Народна Республіка (УНР), створена за кілька місяців до того, 9 лютого 1918 року була офіційно визнана низкою держав. У цей день УНР уклала у Брест-Литовську свою першу міжнародну угоду – мирний договір з Четверним союзом, куди входили Німецька, Австроугорська, Османська імперії та Болгарське царство. У 1918 році відбулося ряд знакових історичний подій: ведення в Українській Народній Республіці до обігу власної грошової одиниці; перехід на григоріанський календар; проголошення української мови державною; падіння Центральної ради і державний переворот, завдяки якому до влади прийшов Гетьман П. Скоропадський; узаконення автокефалії української православної церкви; приєднання Північної Буковини до України; створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР); створення в Росії маріонеткового Тимчасового робітничоселянського уряду України для політичного прикриття російської інтервенції; повстання Директорії та повалення Гетьмана П. Скоропадського; і зрештою – відновлення УНР. Історики констатують, що сто років тому українській політичній еліті так і не вдалося повною мірою втілити у життя ідею відродження державності. Це сталося через те, що суспільство не було достатньо консолідованим – між політичною елітою точилися гострі ідейні протиріччя та процвітала корупція. Крім того, тогочасна влада недооцінила значення збройних сил у захисті державного суверенітету, а уряди були нерішучі у мобілізаційних зусиллях та вдавалися до помилок у виборі стратегічних союзників.

5

Проголошення незалежності Української Народної Республіки У розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирових переговорах, Українська Центральна Рада (УЦР) 22 січня 1918 року проголосила IV Універсалом Українську Народну Республіку самостійною і суверенною державою. Лейтмотивом IV Універсалу була теза: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Українська Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати “добробут і свободу” у боротьбі з “більшовиками та іншими нападниками”. Основними передумовами проголошення незалежності УНР були: віковічні прагнення українського народу до свободи і незалежності; традиції національно-визвольної боротьби; довготривала антиукраїнська політика імперського центру; руйнівні наслідки Першої світової війни для України; наступ більшовицьких військ на Україну, який розпочався у грудні 1917 року, позбавив керівництво Центральної Ради ілюзій щодо можливості перетворення Росії на демократичну федеративну республіку й автономії України у складі такої республіки; зовнішньополітичні умови потребували участі делегації УНР у мирній конференції щодо припинення воєнних дій на фронтах Першої світової війни (така участь ставала реальною тільки у тому разі, коли Україна здобувала правовий статус незалежної суверенної держави); тільки як незалежна держава, як суб’єкт міжнародного права УНР могла сподіватися на міжнародну допомогу, у тому числі воєнну, для захисту від агресії ззовні, зокрема від московськобільшовицької інтервенції. Коли більшовицькі війська, що рвалися до столиці України, знаходилися уже на підступах до Києва, Мала Рада прийняла ІV Універсал. Остаточний текст було розроблено на основі проектів М. Грушевського, В. Винниченка, М. Шаповала. Серед основних положень IV Універсалу можна визначити такі. У зовнішньополітичній сфері Універсал ставив за обов’язок уряду довести до кінця переговори з Центральними державами й укласти мир, декларував прагнення до дружніх стосунків із сусідами України – Росією, Австро6

Угорщиною, Туреччиною та іншими країнами. В аграрній сфері проголошувалась націоналізація (перехід власності до рук держави) усіх природних ресурсів (лісів, вод, надр тощо), ліквідація права власності на землю; гарантувалася передача селянам землі без викупу до початку весняних робіт. У сфері промисловості: проголошувалася демілітаризація підприємств (переведення підприємств на мирні рейки, випуск мирної продукції); боротьба з безробіттям; надання соціальної допомоги безробітним, потерпілим від війни; проголошувалася монополія держави на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами. У військовій сфері Універсалом проголошувався намір після закінчення війни демобілізувати армію і замінити її народною міліцією. У сфері міжнаціональних відносин підтверджувалося право національних меншин на національно-персональну автономію. Ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію Української Народної Республіки. У день проголошення IV Універсалу Мала Рада прийняла закон про національно-територіальну автономію; право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами – росіянами, євреями і поляками; білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли дістати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів. Історичне значення IV Універсалу Української Центральної Ради. Уперше в новітній історії український народ дійшов до найважливішого рішення – проголошення незалежної суверенної Української держави, остаточно розірвавши відносини з імперським центром і заклавши основи наступного державного будівництва. Універсал надав нового якісного статусу Михайло Грушевський Українській державі; державна влада стала єдиною в межах своєї території, незалежною від інших держав. Українська Центральна Рада нарешті відкинула коливання і пішла на 7

радикальне вирішення земельного питання – головного для країни, у якій переважало сільське населення. Український національний рух знову підтвердив свій демократичний характер: у найважчі для революції дні Центральна Рада продовжувала відстоювати демократичні свободи, права національних меншин (у тому числі й росіян). IV Універсал містив конституційні засади державного будівництва, став значним кроком на шляху побудови української державності. Подальший розвиток подій в Україні (січень – лютий 1918 р.). На жаль, історичні рішення Української Центральної Ради були прийняті тоді, коли доля українського демократичного уряду була уже вирішена. На початку 1918 року Українська Центральна Рада втрачала позицію за позицією – у середині січня радянську владу було встановлено у багатьох містах України. Посилювалася зневіра народу щодо здатності УЦР розв’язати нагальні державні питання, соціальні проблеми брали гору над національними.

18 січня 1918 року більшовицькі війська почали наступ на Київ. Починаючи з 27 січня більшовицькі війська М. Муравйова з Дарниці, з лівого берега Дніпра, п’ять діб обстрілювали місто. По його кварталам було випущено понад 15 тис. снарядів. До такого розстрілу мирного населення у Києві ніхто не був готовий. Пізніше М. Муравйов вихвалявся своїми подвигами: “ Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям. 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не сделали этого, потому что наш лозунг – быть беспощадными!” Для підтримання цього наступу 28 січня Київська рада робітничих і солдатських депутатів, у складі якої домінували більшовики, вирішила почати повстання в місті. Очолюване спеціально створеним ревкомом, воно почалося 29 січня й охопило весь Київ. Опорним пунктом повстанців був завод “Арсенал”. Але 3 лютого до міста вступили перекинуті С. Петлюрою з фронту “курені смерті”, які підсилили загони “вільних козаків” і гайдамаків. Становище повсталих різко погіршилося; “Арсенал” був відрізаний від міста та піддавався сильному артилерійському обстрілу. Після безперервних боїв, за рішенням ревкому, арсенальці припинили боротьбу. Частина з них таємними шляхами пішла з території заводу на з’єднання з радянськими військами, які наступали на Київ. Однак, після придушення повстання на заводі “Арсенал” втримати Київ військам 8

Центральної Ради не вдалося. Уряд УНР змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн. Після захоплення Києва М. Муравйов наказав “знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції” й на три дні віддав столицю на розграбовування своїм солдатам. За словами українського історика, члена Центральної Ради Дмитра Дорошенка, “Війська Муравйова справили Києву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського”. За різними підрахунками, тільки за тиждень вони знищили від двох до трьох тисяч киян, із них – близько тисячі офіцерів і генералів. Розстрілювали переважно російських та українських старшин – тих, хто мав посвідчення Української Центральної Ради, і декого з громадських діячів. Були випадки знищення людей тільки за те, що вони говорили українською мовою.

Будинок М. Грушевського у Києві, показово розстріляний російськими більшовиками з гармат. Лютий 1918 р.

9 лютого 1918 року делегація Української Народної Республіки підписала з представниками держав Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) Брест-Литовський мирний договір. Країни цього блоку визнали державну незалежність і самостійність УНР, а її кордони з АвстроУгорщиною встановлювалися за довоєнним розмежуванням між Росією та 9

Австро-Угорщиною (по лінії Хотин – Гусятин – Збараж – Броди – Сокаль). Згідно з договором майже вся Холмщина і Підляшшя мали повернутися УНР. Остаточний кордон з Польщею пізніше мала визначити спеціальна комісія з урахуванням етнічного складу населення прикордонних районів і його бажань.

Німецькі війська у Києві. Березень 1918 р.

Підписаний договір також передбачав: відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною; взаємний обмін військовополоненими; взаємний обмін надлишками промислових і продовольчих товарів; встановлення взаємних митних пільг і режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні; налагодження дипломатичних відносин. Радянська Росія мала негайно укласти мирну угоду з Українською Народною Республікою, вивести з її території свої війська і не втручатися у внутрішнє життя України. Для відновлення влади УНР на територію України вступила 450-тисячна австро-німецька армія. За надання масштабної воєнної допомоги УНР, згідно з таємною угодою, підписаною навесні 1918 року, Україна зобов’язувалася поставити Німеччині та АвстроУгорщині значну кількість продовольства, а також регулярно постачати їм залізну і марганцеву руди тощо. Уже на початку березня 1918 року німецькі, австро-угорські та українські війська зайняли Київ і сюди повернулася Українська Центральна Рада, уряд УНР та інші установи. До кінця квітня Червона армія була витіснена майже з усієї території Східної України і Криму.

10

Січневі події в Одесі На початку січня 1918 року усі найголовніші кораблі українського флоту зосередилися в Одесі. Тут знаходилися: лінійні кораблі “Ростислав” та “Синоп”, крейсер “Память Меркурия”, есмінці “Зоркий”, “Завидный”, мінні загороджувачі “Алексей”, “Дунай”, посильнее судно “Алмаз”, 2 тральщики, 5 військових транспортів та деякі інші судна. Політичні симпатії

Лінкор “Ростислав”

команд цих кораблів були такими: крейсер “Память Меркурия”, як і раніше, зберігав тверді українські настрої. Лінкор “Ростислав” мав піднесений на грот-мачті український прапор, проте подальші події виявили доволі поверховий характер українських переконань команди цього корабля. Лінійний корабель “Синоп” мав на той час дуже послаблену команду – 110 осіб станом на 20 грудня 1917 року, і лише 99 – на 7 січня 1918 року (загалом екіпаж мав складатися з 26 офіцерів та 607 матросів). Команда “Синопа” не вважала себе українцями, і була готова приєднатися до Червоної гвардії, проте матроси лінкора “Синоп” утримувалися від цього кроку через наявність на українській стороні таких сильних кораблів, як “Ростислав” та “Память Меркурия”.

11

Ще не так давно “Синоп”, за спогадами лейтенанта Василя Пилишенка, мав піднесений український прапор, проте очевидно, що коли 4/5 особового складу лінкора були демобілізовані, а командир відбув до Києва, то влада на кораблі опинилась в руках тих матросів, що мали переважно більшовицькі настрої. Настрої ж команд більшості есмінців та решти дрібних кораблів так само на той час вже були хиткими та непостійними (навіть на такому кораблі, як “Завидный”). Все це було зумовлено двома причинами: бездумною демобілізацією та безупинністю агітації більшовиків. Маючи у своєму розпорядженні підтримку команди “Синопа”, більшовики у першу чергу загітували на свій бік лінійний корабель “Ростислав”. Контроль над цим кораблем забезпечив більшовикам необхідну стратегічну перевагу. Лінкор “Ростислав” після того підняв сигнал для “Памяти Меркурия”, що при першій спробі вийти в море без згоди комісара та судового комітету “Ростислава” крейсер буде потоплено. Командиру крейсера мічману В. Дяченку в грубій формі були висловлені ультиматуми та погрози, що його просто вб’ють, якщо він і далі стоятиме на перешкоді більшовикам та не змінить своїх політичних переконань. Однак, як з’ясувалося згодом, на крейсері повним ходом відбувався процес завантаження 20 тис. гвинтівок, що призначалися для кримських татар. Зброя була червоногвардійцями конфіскована, а крейсеру “Память Меркурия” з “Ростислава” було висловлено нові погрози: “...если еще хоть что-нибудь подобное будет повторяться,.. мы вас самолично пошлем “ловить раков”.

7 січня з приводу цього “Память Меркурия” надіслав радіограму, в якій пропонувалося передати гвинтівки в Севастополь для роздачі Український прапор на гафелі крейсера “Память Меркурия”. Листопад 1917 р. судовим комітетам. Проте доля конфіскованої зброї червоногвардійцями була вже вирішена. Вона мала бути використана проти української армії.

12

Пізніше стався ще один інцидент. 13 січня “Память Меркурія” випустив на берег приблизно взвод людей з оркестром та українським прапором, які мали взяти участь в урочистому мітингу та піднятті українського прапора над поштою. Однак з лінійного корабля “Ростислав” знову було висловлено погрозу затопити український корабель, і українські матроси змушені були повернутись на крейсер.

Лінійний корабель “Синоп”

Вже наступного дня більшовики почали захоплювати урядові установи. Проте фактично повстання більшовиків розпочалося ще 3 січня 1918 року. Дрібні сутички, бійки та непорозуміння потроху переростали у перестрілки на вулицях. З цього часу протистояння щодня набувало все більшого масштабу, і зрештою виросло у повномасштабні бої червоногвардійців з українськими військами. Бої тривали два тижні – до 18 січня, після чого більшовики нарешті змогли витіснити українські відділи та захопити місто. Більшовикам вдалося нейтралізувати крейсер “Память Меркурия”, однак він продовжував стояти під українським прапором. Разом із цим кораблем змушений був вдатися до нейтралітету також транспорт “Россия”, що теж стояв під українським прапором. Транспорт був роззброєний червоногвардійцями, які вилучили шість замків до 6-ти дюймових гармат та велику кількість набоїв.

13

Таким чином, частина українських кораблів була загітована більшовиками, а решта під дулами більшовицьких гармат була примушена до нейтралітету. Через кілька днів, після жорстоких вуличних боїв між червоною гвардією та частинами Центральної Ради, Одеса остаточно опинилася під контролем більшовиків. У захопленому ворогом місті розпочався жорстокий терор проти заможніших верств населення та інших “контрреволюціонерів”. Після боїв в Одесі нейтральний крейсер “Память Меркурия” 6 лютого з наказу Центрофлоту вийшов до Севастополя. Протокол № 19 пленарного засідання Центрофлоту від 16 лютого 1918 року свідчив, що більшовики намагалися використати “Память Меркурия” для виконання своїх завдань,

Крейсер “Память Меркурия”

однак команда корабля на той час вже мала значний недокомплект. Поповнення команди крейсера було неможливим, позаяк більшість матросів у Севастополі на той час відмовлялися служити під українським прапором. Зрештою крейсеру було запропоновано негайно спустити український прапор та підняти червоний, у противному випадку членів команди погрожували визнати контрреволюціонерами. На загальних зборах команди крейсера було винесено постанову більшістю голосів спустити український та підняти червоний прапор.

14

Червоний терор у Криму Наприкінці грудня 1917 року на території Криму утворилися три центри влади: Рада народних представників Таврійської губернії у Сімферополі, Директорія Кримської Народної Республіки у Бахчисараї та Військо-революційний комітет у Севастополі. Кожен із них мав власні збройні загони. У перших днях січня 1918 року з’єднані сили Ради народних представників та Директорії вступили у відчайдушну боротьбу з опорою більшовицького ревкому – матросами-чорноморцями та червоногвардійцями, які майже у сім разів переважали чисельно. По двох тижнях війни національно-демократичні сили зазнали поразки, і півостровом прокотилася перша хвиля червоного терору. Своєрідною “репетицією” погромів вважаються розстріли офіцерів Чорноморського флоту севастопольськими матросами 15–17 грудня 1917 року. Тоді, прикриваючись “помстою” за переслідування після придушення революції 1905 року, корабельні команди міноносців “Гаджибей” та “Фидониси” убили понад 30 своїх командирів. Усього у Севастополі загинуло 128 офіцерів. Після цього Севастопольський військово-революційний комітет постановив: обшуки і арешти можуть проводитися лише за ордерами, а справи мають розбиратися слідчими комісіями та розглядатися на відкритих засіданнях революційного трибуналу. Севастопольський комітет РСДРП(б) випустив 17 грудня відозву “Проти самосудів!”. У ній зазначалося: “Гнів народний починає виходити зі своїх берегів... Партія більшовиків рішуче і різко засуджує самочинні розправи... Товариші матроси! Ви знаєте, що не у більшовиків шукати контрреволюціонерам пощади й захисту. Але нехай їхня винуватість буде доведена народним гласним судом... і тоді голос народу стане законом для всіх”. Однак, винуватці у масових вбивствах без суду і слідства не лише не були покарані, але й не було проведено ніякого розслідування. А вже 12 січня 1918 року Об’єднане засідання Севастопольської ради, Центрофлоту, Ради селянських депутатів, представників міського самоврядування, головного заводського комітету порту, головного комісара Чорноморського флоту, соціалістичних організацій і представників усіх кораблів і частин прийняло рішення про створення Військово-революційного штабу “для рішучих дій проти контрреволюції”. У резолюції засідання зазначалося: “Севастополь не зупиниться ні перед якими засобами для того, щоб довести справу революції до переможного кінця”. Поодинокі розправи “над контрреволюціонерами” 15

тривали до середини січня, а потім червоний терор розгорівся на повну силу. Майже кожного разу безпосереднім поштовхом до нього ставало падіння того чи іншого кримського міста, і з кожним разом рівень звірств зростав. Увечері 13 (26 за новим стилем) січня 1918 року більшовицькі війська захопили Сімферополь. Наступного дня був заарештований та ув’язнений лідер кримськотатарської революції Номан Челебіджіхан. У кримській столиці більшовики розв’язали терор вже не лише проти військовиків, але й проти інтелігенції. Російський офіцер Ніколай Крішевський коротко описав події після падіння Сімферополя: “Зараз же почалася розплата, почалися розстріли офіцерів, яких вбили понад 100, і найбільш поважних громадян. Останніх зібрали у в’язниці та убили усіх – понад 60 осіб на дворі в’язниці”.

14 січня до Євпаторії підійшли два кораблі Чорноморського флоту – крейсер “Румыния” і транспорт “Трувор”. Наступного дня місто було узяте, почалися обшуки й арешти. Полонених доставляли на “Трувор”. Крішевський свідчив про долю 46 в’язнів: “Зі зв’язаними руками були вишикувані на борту транспорту, і один з матросів ногою скидав їх у море, де вони потонули. Ця звіряча розправа була видна з берега, там стояли родичі, діти, дружини... Всі вони плакали, кричали, молили, але матроси тільки сміялися. Серед офіцерів був мій товариш, полковник, родина якого теж стояла на березі і молила матросів про пощаду. Його пощадили – коли він, Номан Челебіджіхан, 1917 р. будучи скинутий у воду, не пішов відразу на дно і почав благати, щоб його прикінчили, один з матросів вистрілив йому у голову”. За три дні матроси убили і втопили не менше 300 осіб. Тут до терору вперше долучилися і місцева більшовицька влада.

16 січня після чотириденного опору червоногвардійцям впала Ялта. Озлоблені й сп’янілі у прямому і переносному сенсі переможці почали чинити розправу над переможеними. Заарештованих офіцерів, громадських діячів і просто багатих ялтинців піднімали на борт прибулих з Севастополя міноносців, допитували, а потім розстрілювали на портовому молу. Тіла скидали у воду. Кадет Данило Пасманік писав: “Офіцерів розстрілювали за списками, складеними солдатами з лазаретів і таємним більшовицьким комітетом, що існували вже давно... Було б убито набагато більше людей, 16

якби не було продажних більшовиків: за дуже великі гроші вони або вивозили намічені жертви за Джанкой, або ж переховували у лазаретах і готелях”. З часом масовий терор пішов на спад, змінившись індивідуальними переслідуваннями і пограбуваннями. Розграбуванню були піддані палаци й садиби по всьому узбережжю. Влітку того року німецькі водолази знайшли на дні міської бухти “ліс тіл” утоплених. Щонайменше 200 загиблих ялтинців та мешканців навколишніх селищ. Січневі погроми меншої інтенсивності відбулися і в інших Плакат проти червоного терору. містах Криму. Лише Алупка та Керч Дон, весна 1919 р. змогли уникнути червоного терору.

21 лютого 1918 року Рада Народних Комісарів Росії видала декрет “Соціалістична вітчизна у небезпеці!”. Він повторно запроваджував смертну кару, скасовану ще у жовтні 1917 року. Того ж дня на матроському мітингу у Севастополі була обрана спеціальна комісія з більшовиків та анархістів, що ініціювала нову хвилю розправ.

22 лютого ультрареволюціонери почали вимагати у міської ради автомобілів для здійснення арештів, але отримавши відмову, рушили пішки. Увечері озброєний натовп у 2,5–3 тисячі осіб спочатку зібрався на пристані, а потім, розбившись на загони, під гаслами “Смерть контрреволюції та буржуям!” і “Хай живе Соціалістична Революція!” розсипався вулицями Севастополя. “Контрреволюціонерів” та “буржуїв” витягували з помешкань і вели до будинку Морського зібрання. Заарештовували і за попередньо підготовленими списками, і випадкових перехожих. Матрос Бєляєв пізніше згадував: “Коли всі люди були зібрані в одній кімнаті, я подивився на них; там були і офіцери, і священик, і так, просто різні, хто попало. Там були зовсім хворі старі. Половина матросів вимагали знищити їх. Була обрана комісія, куди потрапив і я. Я намагався, щоб люди йшли через цю кімнату. Людей було багато, були й лікарі, була вже повна зала... Ніхто не знав ні заарештованих, ні того, за що їх заарештували. Більше стояти було ніде. Прийшла зграя матросів і вимагала видачі. Я 17

вмовляв, що це офіцери на виборних засадах, лікарі та старики. Нічого не слухали. Погодилися вивезти із зали. А близько 12 год. ночі дзвонить телефон з міської лікарні, мене запитують, що робити з 40 трупами, що біля лікарні. І тоді я дізнався, що всіх повбивали. Я чув, що у Стрілецькій бухті на пристані багато вбитих. Я звернувся знову до Ради... Але всі заходи були марні, матроси розбилися на окремі купки і вбивали всіх”. О другій ночі 23 лютого група матросів увірвалася до міської в’язниці та почала вимагати видачі затриманих. Тюремний комісар по телефону отримав вказівку Севастопольської ради видавати всіх, хто зазначений у матроських списках. Серед першої п’ятірки був і Номан Челебіджіхан. Очевидець подій В. Лідзарь писав: “Їм зв’язали руки іззаду... Їх повели... Ніхто з приречених не просив пощади... Дорогою до місця вбивства, у Карантинній балці, як передавав потім робочий Рогулін, їх катували: хворого старого Карказа били прикладами і кулаками, і в буквальному сенсі слова волочили, позаяк він хворів ногами і не міг йти, адмірала Львова смикали за бороду, кололи багнетами, і глумилися над усіма... Перед розстрілом зняли з них верхній одяг і вже розстріляних, мертвих били по головах камінням і прикладами”. Розтерзані тіла відвозили до Графської пристані. Там їх завантажували на баржі, вивозили подалі від берега і, прив’язавши до ніг каміння, кидали у море. Лише небагатьом родичам пізніше вдалося відшукати рештки тіл своїх близьких. За різними оцінками, 23–24 лютого у Севастополі було вбито та розстріляно близько 600 осіб – морських та сухопутних офіцерів, членів їхніх родин та жителів міста. У цьому конфлікті свідомі українці серед матросів та підстаршин були чи не єдиними, хто ще намагався залагодити конфлікт та захистити своїх старшин. Мічман Святослав Шрамченко згадував: “...треба підкреслити незвичайно жертвенну ролю чорноморських матросів, особливо національно-свідомих українців, надто з підстаршин, які на передмістях Севастополя та у самому місті мали родини, власні помешкання і навіть власні доми з городами. Вони не тільки переховували старшин, яким загрожувала смерть, а навіть боронили їх на кораблях...”. У Сімферополі 24 лютого було розстріляно ще 170 осіб. Тільки 27 лютого керівництво Чорноморського флоту змогло ухвалити резолюцію про припинення самосудів. У цілому, за два місяці першої хвилі червоного терору в Криму (кінець грудня 1917 – кінець лютого 1918 рр.) було вбито до 2 тисяч осіб. Однак поодинокі позасудові розправи тривали аж до самого повалення радянської влади на півострові у квітні 1918 року.

18

Брест-Литовський мирний договір Брест-Литовський мирний договір від 9 лютого 1918 року – мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та країнами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) з іншого. Підписаний у Бресті (Брест-Литовську), перший мирний договір у Першій світовій війні 1914–1918 рр. Підписання Брест-Литовського мирного договору поклало початок новому етапу боротьби за існування Української Народної Республіки. Його укладення дозволило Україні вийти на арену міжнародної політики як суб’єкта права, вирішити болюче питання про замирення на фронті та підняти питання про військову допомогу з боку Німеччини та Австро-Угорщини.

Українська делегація на переговорах у Брест-Литовську. На фото (на передньому плані зліва направо): генерал Брінкманн з генштабу армії Німеччини, українські делегати – М. Любинський, М. Левицький, О. Севрюк, С. Остапенко.

Після початку мирних переговорів радянського уряду з Четверним союзом (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) у Брест-Литовську керівництво Української Народної Республіки 24 грудня 1917 року повідомило, що не визнаватиме умов миру без підпису представника УНР. Відповіддю Україні стало запрошення німецького уряду 19

від імені Четверного союзу надіслати представників Української Центральної Ради до Брест-Литовська. Центральні держави (Німеччину й Австро-Угорщину) найбільше цікавило забезпечення їх продовольством і сировиною. Задля цього вони були готові визнати УНР на міжнародному рівні. Однак остання мала проголосити незалежність і позбутися ілюзії щодо побудови на руїнах Російської імперії федерації демократичних республік, до складу якої входила б також УНР, проголошена ІІІ Універсалом Української Центральної Ради 7 листопада 1917 року.

Демонстрація у Києві на підтримку української державності. Березень 1918 р.

12 січня 1918 року голова австро-угорської делегації О. Чернін від Четверного союзу проголосив визнання української делегації самостійним і повноважним представництвом УНР. Під час Брест-Литовської конференції розпочалиcь окремі офіційні переговори між українською делегацією та Центральними державами, що роздратувало радянську делегацію на чолі з Л. Троцьким, який у листі до голови української делегації В. Голубовича доводив неприпустимість сепаратних переговорів. До складу делегації УНР увійшли представники Центральної ради та Генерального секретаріату: прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Всеволод Голубович (голова), Микола Левицький, Микола Любинський, Михайло Полоз, Сергій Остапенко та Олександр Севрюк (став головою наприкінці переговорів і підписав договір). За партійним складом це були есери і соціал-демократи.

20

Внаслідок продовження більшовицької агресії ситуація в Україні ставала дедалі складнішою, що призвело до урядової кризи. Прем’єр Володимир Винниченко подав у відставку. Його місце зайняв Всеволод Голубович. На засіданнях Малої Ради був напрацьований Четвертий Універсал, прийнятий 22 січня 1918 року. Документ проголосив Українську Народну Республіку “самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Юридично оформивши відокремлення України від Росії, Четвертий Універсал усунув перешкоди для укладення Українською Народною Республікою окремого мирного договору. Брест-Литовський мирний договір між делегацією УНР та країнами Четвертного союзу був підписаний 9 лютого 1918 року. Він став першим міжнародно-правовим актом, який визначав Українську Народну Республіку суб’єктом міжнародного права. За його умовами передбачалося припинення воєнних дій між УНР та країнами Четвертного союзу, встановлення західних кордонів України, дипломатичних та консульських відносин, обумовлення принципів торговельних відносин, обмін військовополонених і цивільних інтернованих. Внаслідок укладення Брест-Литовського мирного договору Україна формально набула статусу незалежної держави, а фактично стала житницею центральних держав Європи. 12 лютого 1918 року уряд УНР звернувся до німецької сторони про введення на територію України німецьких військ, за допомогою яких він сподівався витіснити більшовиків, які на той час окупували більшу частину Наддніпрянської України. Внаслідок цього австро-німецькі війська встановили контроль над територією суверенної української республіки.

12 лютого 1918 року українська делегація підписала з делегаціями Туреччини, Болгарії та Австро-Угорщини додаткові договори до мирного договору. Вони були подібними до українсько-німецького додаткового договору, укладеного 9 лютого. 18 лютого німецькі війська перейшли в наступ проти більшовиків і всередині березня 1918 року разом з українськими військами звільнили більшу частину України від червоних військ. Договір України з державами Четвертного союзу був анульований після капітуляції Німеччини у Першій світовій війні. Берестейський мирний договір, підписаний 3 березня 1918 року між Центральними державами та РРФСР, зобов’язував Раднарком останньої визнати законність Центральної Ради та її Народного Секретаріату, припинити політичну пропаганду в УНР, вивести з української території радянські війська і підписати мирний договір.

21

Бій під Крутами Бій під Крутами – відбувся 29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути, поблизу селища Крути та села Пам’ятне, за 130 км на північний схід від Києва. Одночасно з ним у Києві розпочалося збройне повстання на заводі “Арсенал”, що змусило у вирішальний момент розгорнути підкріплення, направлене на Крути, на його придушення. Зранку 29 січня 1918 року українські війська готувались до бою. Загальне керівництво підрозділами здійснювали начальники Першої юнацької школи штабс-капітани Ф. Тимченко та П. Богаєвський. Їхній штаб розташовувався в ешелоні, що стояв на самій станції. В ешелоні був окремий вагон з набоями та зброєю. Безпосередньо керівництво частинами на позиціях здійснював сотник А. Гончаренко, пункт спостереження якого був поруч із самою залізницею у будці шляхового оглядача.

Студенти на станції Крути, незадовго до бою

Відтворити події того дня в деталях важко, бо дійшло надзвичайно мало достовірної інформації про перебіг бою, чисельність задіяного війська, озброєння, командний склад і загальні втрати. Основним джерелом були й залишаються спогади учасників і відомості тогочасної преси. Однак вони містять багато суперечностей, неточностей, а інколи й факти, які спростовують один одного. Узагальнюючи існуючі дані, можна у цілому відтворити перебіг бою та приблизно визначити чисельність наявного війська: чотири сотні Першої 22

київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького (близько 400 юнкерів) та Перша сотня студентського куреня Січових Стрільців (116–130 вояків), 20 старшин. На озброєнні вони мали 16 кулеметів і гармату на залізничній платформі. На них наступали значно чисельніші загони революційних військ більшовицької Росії, які складалися з червоногвардійців, балтійських матросів у супроводі артилерії й бронепоїзда. Українські підрозділи зайняли позиції перед станцією Крути. Ліворуч від насипу розташовувалися студенти та вояки куреня “Смерті”, праворуч – юнкери військової школи. Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 28–30 осіб. Три чоти розмістилися на позиціях, де почали споруджувати окопи. Одна чота, яка складалася з осіб молодшого віку та тих, що не вміли стріляти, була відведена до резерву та розташувалася між позиціями та станцією. Щоб підсилити студентів, на лівий фланг їхніх позицій були переведені Сотник Федір Тимченко підрозділи куреня “Смерті”. Загальне керівництво лівою ділянкою фронту здійснював сотник П. Омельченко. Йому безпосередньо підлягали на позиціях близько 90 студентів та 50–60 вояків, у резерві – до 30 студентів i гімназистів. На правому фланзі стояла Перша Українська військова школа імені Б. Хмельницького. Позицію юнкерів посилювала штучна перешкода – насип залізничної гілки Гребінка-Крути. Тому юнкери не рили окопи, а просто укріпилися за насипом. Безпосередньо на позиції було виведено 1-у, 2-у та 3-ю юнацьку сотні (до 180 вояків). 4-а юнацька сотня (до 60 вояків) лишилася на крайньому правому фланзі, між насипом та станцією, щоб дати відсіч можливій обхідній групі противника. Очолювати правий фланг було доручено хорунжому Бабію. У розпорядженні українських військ під Крутами була одна гармата, яка пересувалася на залізничній платформі по колії, і мала гучну назву “панцерного потяга”. Обладнана вона була ще в грудні 1917 року полком імені Б. Хмельницького для дій на залізницях. Начальником цієї гармати був офіцер-гарматник, сотник Богданівського полку С. Лощенко. Наступ більшовиків на станцію Крути розпочався зранку 29 січня 1918 року. На лівому фланзі наступали переважно матроси-балтійці та сибіряки з 23

армії Р. Берзіна. Правий фланг штурмували в основному московські червоногвардійці П. Єгорова. Несподівано для себе вони натрапили на щільний вогонь юнкерів і студентів. Тому атака почалася з неочікуваних i помітних втрат, особливо на правому фланзі. Істотно допомагала гармата С. Лощенка, який вів прицільний вогонь по тилах наступаючих військ більшовиків.

Схема бою під Крутами, виконана М. Олійником, студентом Університету Св. Володимира у Києві

Менш вдалою була оборона на лівому фланзі – тут, незважаючи на опір, червоні частини все ближче просувались до станції. Захисникам Крут не вистачало набоїв. Кулемети на морозі стали псуватися. Потяг командування з вагоном боєприпасів знаходився за кілька верст від поля бою. За наказом А. Гончаренка, С. Лощенко на платформі з гарматою вирушив до потягу за набоями. Біля 14-ї години платформа з гарматою від’їхала за набоями. У цей час на правому фланзі розпочався рішучий наступ червоногвардійців. Командир правого флангу хорунжий Бабiй загинув. Удар загону петроградських червоногвардійців прийняла на себе 4-а юнацька сотня, однак стримати його виявилася неспроможною. За таких обставин сотник А. Гончаренко віддав наказ студентам та юнкерам відступати. Юнацькі сотні, що стояли поруч зі станцією, відводив сам А. Гончаренко. 3-я та 4-а сотні відходили самостійно. Тим часом правий студентський фланг продовжував залишатись в окопах. Юнкерам відступати було легше – прикриваючись залізничним насипом вони могли відійти майже без втрат. У студентів попереду i позаду 24

було голе поле. Якщо б вони просто з окопів стали відступати, їх би постріляли в спину. Тому командир студентів сотник П. Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а потім уже відходити. Певно, то була помилка, за яку довелося дорого заплатити, – під командою сотника були практично ненавчені студенти, які мусили битися на багнетах з професійними вояками. Кілька студентів були заколоті багнетами, сам П. Омельченко, який йшов попереду, отримав кульове поранення. Врятували становище рештки куреня “Смерті”, які завадили оточити та знищити студентів. Крiм того, допомогла i резервна студентська чота зі станції.

Листівка А. Климка “Бій під Крутами, 1918”

У той час, коли студенти пішли на ворога в багнетну атаку, юнкери продовжували відступати. Забираючи вбитих та поранених, вони обминули станцію та рушили до штабного потягу, поруч з яким зупинилась i платформа С. Лощенка. Оскільки студентів та юнкерів розділяв залізничний насип, останні не знали про те, що студенти, замість відступу, зав’язали рукопашний бій. Останні ж, в свою чергу, не думали, що юнкери залишили станцiю Крути без прикриття і почали вiдступати у напрямку села Крути, що знаходилось неподалік залiзницi. Щасливо обминувши його, рештки куреня “Смертi” та трьох студентських чот перейшли вузькоторову залізницю до Чернігова та спрямувалися до ешелону.

25

Близько 17-ї години юнкери та студенти різними шляхами дісталися до потягу, який чекав їх у кількох кілометрах від станції. Руйнуючи за собою залізничну колію, вони рушили до Києва. За деякими даними на станції Бобрик вони з’єдналися з Гайдамацьким кошем Слобідської України. За іншими відомостями, Гайдамацький кіш відбув того дня до Києва для боротьби з повстанням, яке розпочалося на заводі “Арсенал”.

Меморіально-музейний комплекс “Пам’яті героїв Крут”. Поблизу с. Пам’ятне Борзнянського р-ну Чернігівської обл.

Вже у потязі з’ясувалося, що не вистачає однієї студентської чоти. Вона, у складі 29 студентів та гімназистів, стояла найближче до станції. Не маючи керівників та конкретних вказівок, ця чота пішла просто до Крут, які вже були захоплені червоними, і потрапила в полон. Разом із ними до полону потрапили й п’ятеро поранених під час багнетної атаки студентів. Полонених тимчасово передали у розпорядження М. Богданова – представника Народного Секретаріату при військах П. Єгорова. За його розпорядженням, п’ятьох поранених студентів відправили до Харкова. Невдовзі до них приєднали ще двох студентів. Їм вдалося втекти і залишитися живими. Решта, за наказом командуючого більшовицькими військами під Крутами П. Єгорова, були розстріляні. Точна цифра втрат українського війська й імена усіх полеглих під Крутами бійців наразі невідомі. Найчастіше подається цифра, наведена А. Гончаренком у споминах: “Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин”. Зазначимо, що під терміном “втрати” означено не лише убитих, а й поранених та тих, хто пропав безвісти.

26

Визволення Донбасу Армією УНР У квітні 1918 року Армія Української Народної Республіки дійшла до східного кордону України, що дозволило встановити там українську адміністрацію, розпочати процес відновлення мирного життя та економічного розвитку промислового регіону. Упродовж березня-квітня 1918 року Армія УНР спільно з союзними їй німецькими та австро-угорськими військами звільнила від більшовиків територію Східної та Південної України. Ці події стали важливим етапом в історії Української революції 1917–1921 років.

1 березня 1918 року українські війська звільнили від більшовиків Київ. До столиці повернулася Центральна Рада та інші органи влади і установи Української Народної Республіки. Тут відбулася і реорганізація збройних сил. Окремий Запорозький загін було розгорнуто в бригаду, а згодом в Запорозьку дивізію під командуванням генерала Олександра Натієва. Незабаром дивізія виїхала на фронт під Яготин, щоб боротися за визволення Лівобережної України. Після низки боїв, наприкінці березня, Запорозька дивізія визволила Полтаву. У цей же час на схід просувалися союзні українцям німецькі та австро-угорські війська. На початку квітня генерал О. Натієв поділив свою дивізію на дві частини: одна група на чолі з командиром 2-го Запорозького пішого полку Петром Болбочаном вирушила з Полтави на Харків, а друга на чолі з командиром 3-го Гайдамацького полку Володимиром Сікевичем мала наступати через Лозову на Донбас. Після запеклих боїв на підступах до міста, 8 квітня війська П. Болбочана визволили Харків. Тим часом група В. Сікевича зайняла Лозову. Дивізію О. Натієва було вирішено розгорнути у Запорозький корпус, однак це військове формування й надалі залишалося поділеним на дві частини. 10 квітня 1918 року військовий міністр Української Народної Республіки Олександр Жуковський таємно наказав О. Натієву сформувати Кримську групу, яка мала випередити німецькі війська, зайняти півострів та встановити контроль над Чорноморським флотом. Завдання групи В. Сікевича, яка дістала назву Слов’янської, залишалося попереднім: звільнити Східну Україну і встановити контроль над ресурсами Донецького кам’яновугільного басейну (у спогадах учасників подій на позначення Донбасу зустрічаємо поняття “Донецький водозбір” або “Донецька заглибина”). У складі Слов’янської групи перебували 1-й Запорозький піший полк імені Петра Дорошенка під командуванням Олександра Загродського, 3-й 27

Запорозький піший полк імені Богдана Хмельницького під командуванням Олександра Шаповала, 3-й Гайдамацький полк та деякі інші частини.

15 квітня, після напруженого 12-годинного бою, Слов’янська група зайняла станцію Барвінкове на Харківщині. Ворожі війська відступили на Донбас. 17 квітня богданівці увійшли до Слов’янська, а наступного дня запорожці визволили Бахмут. Робітнича делегація Краматорська зустріла вояків Слов’янської групи з хлібом-сіллю та подарувала українським воякам прапор з написом “Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!”.

Генерал Олександр Натієв, командир Запорозької дивізії Армії УНР спільно з німецькими старшинами приймає парад українських та німецьких військ у Харкові. Початок квітня 1918 року.

25–27 квітня запорожці та німці вели важкі бої з більшовиками в районі Горлівки та її околиць – станції Микитівка та Ртутного заводу. Ворог контратакував при підтримці потужного гарматного вогню, однак врешті був змушений відступити. Особливу відвагу в боях проявили дорошенківці О. Загродського, які не дали червоним оточити українські війська. Далі наступ Слов’янської групи здійснювався за трьома напрямками: на станції Юзівка (нині Донецьк), Попасна і Дебальцево. Дебальцево вояки богданівського полку здобули з боєм 28 квітня, після чого рушили до 28

станції Колпаково (нині селище Ковпакове Антрацитівського району, Луганської області), що знаходилася на адміністративній межі Катеринославської губернії та Області Війська Донського.

Вступ 1-го Запорозького пішого полку імені Гетьмана Дорошенка до Бахмута. Квітень 1918 р.

30 квітня вояки-богданівці прибули до Колпаково. У цей час на Дону розгорталося антибільшовицьке козацьке повстання, яке завершилося на початку травня поваленням радянської влади і встановленням влади отамана Петра Краснова. Український уряд прагнув налагодити дружні відносини із донцями, а тому В. Сікевичу наказали зупинити просування Слов’янської групи, натомість пропустивши далі на схід німців. Після завершення військової операції запорожці несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Штаб В. Сікевича знаходився у Микитівці. За наказом генерала О. Натієва, вояки Слов’янської групи охороняли державне майно на Донбасі та сприяли відновленню занепалої вугільної промисловості. Наприкінці травня В. Сікевич отримав новий наказ: охорону всього Донецького басейну “передати місцевій цивільній, залізничній і німецькій владі”, а війська групи перевести на північ сучасної Луганщини, де зайняти демаркаційну лінію з більшовицькою Росією. Невдовзі туди прибули також вояки Кримської групи П. Болбочана. Запорожці знову об’єдналися і були реорганізовані в Окрему Запорозьку дивізію. Службу на кордоні дивізія несла до часу антигетьманського повстання у листопаді 1918 року.

29

Кримська операція Навесні 1918 року українська армія, за підтримки німців, продовжувала наступ на більшовиків. В авангарді армії УНР перебувала Запорозька дивізія, що вважалася однією з найбільш боєздатних українських військових частин.

10 квітня штаб запорожців отримав таємний усний наказ уряду, оголошений військовим міністром О. Жуковським: випереджаючи німецькі війська на лінії Харків–Лозова–Олександрівськ–Перекоп–Севастополь, звільнити Кримський півострів від більшовиків і захопити Севастополь. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот, дислокований у Севастопольській бухті, який планувалося включити до складу українських збройних сил. Крім того, ставилося також завдання захопити у ході операції військове майно кримських портів. Напередодні форсування Сиваша полковник Петро Болбочан зустрівся з німецьким генералом фон Кошем, командиром 15-ї ландверської дивізії, яка наступала на Крим слідом за групою П. Болбочана. Генерал повідомив полковника про намір німецького командування силами корпусу за підтримки флоту здійснити операцію та зайняти Крим. Маючи завдання уряду випередити німецький наступ і оволодіти Кримським півостровом раніше за німців, запорожці готувалися самостійно взяти Перекоп. Петро Болбочан, як командир дивізії і офіцер нижчого за генерала фон Коша рангу, змушений був визнати свою підлеглість. Проте, від запропонованої допомоги – німецьких військових частин та бронепоїздів, що мали прибути до Мелітополя, він відмовився. Німецьке командування досить скептично поставилося до планів запорожців з огляду на вигідне оборонне становище ворога: на Перекопі більшовики могли навіть незначними силами стримувати чисельно переважаючі частини противника, а на Сиваші природні умови робили переправи майже неприступними. Німці вважали неможливим здобуття Перекопу без важкої артилерії, яка мала підійти найближчим часом у розпорядження 15-ї ландверської дивізії, і сприйняли наміри П. Болбочана як зухвалу витівку. Можливо, саме це спонукало німецьке командування пропустити запорожців для подальшого наступу на Крим. До складу Кримської групи П. Болбочана увійшли: 2-й Запорозький полк, 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінногірська гарматна дивізія, три польові та одна гаубична батареї, автопанцирна дивізія і два бронепотяги.

30

18 квітня передові частини Кримської групи почали бій за Мелітополь, який більшовики завзято обороняли. Запорозька піхота, під захистом бронепотягів і артилерії, приступом здобула ворожі земляні украплення та змусила більшовиків відступати у напрямку Криму, на сиваські позиції. У Мелітополі до рук українського війська потрапили великі склади продовольства і зброї, самоходи, літаки та моторні катери.

Командир Запорозької дивізії Олександр Натієв (у центрі) та полковник Петро Болбочан зі знаками розрізнення отамана бригади. Весна 1918 року.

Просуваючись вперед, українські частини безупинно насідали на ворога, що відступав. Кіннота, а також піхота на автомобілях, здійснюючи постійні блискавичні наскоки, деморалізували більшовицькі ряди. У результаті, 21 квітня 1918 року частини Кримської групи зайняли Новоолексіївку – останню станцію перед мостом через Сиваш – та впритул наблизилися до переправ. На Сиваші у більшовиків були вже більш потужні та організовані укріплення, ніж у навколишніх населених пунктах. Проте, не зважаючи на це, а також на замінований міст, українські війська ефективно, за один день, здобули ворожі позиції. Блискавична військова операція, проведена полковником П. Болбочаном на Сиваші, вирішила не лише успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Запорозьку дивізію від значних втрат особового 31

складу. Поряд із часовим та технічним факторами був врахований також і психологічний. Готуючи наступ, штаб дивізії зробив усе можливе, щоб дезорієнтувати більшовиків та позбавити їх можливості дістати інформацію про дійсний стан речей на фронті. Безпосередній учасник тих подій, сотник Б. Монкевич у своїх спогадах згодом писав: “При таких сприяючих умовинах як непоінформованість більшовиків та їх неуважність у справі оборони переправ, Болбочан відкинув попередній план форсування Сиваша моторовими катерами і рішив раптовим наскоком захопити безпосередньо залізничну переправу”. Таким чином, уночі 22 квітня 1918 року перша сотня 2-го Запорозького полку під командою сотника Зелинського на мотодрезинах швидко подолала замінований міст та дезактивувала вибухівку. За вояками рушили два бронепотяги, які доїхали до лінії ворожих укріплень та гарматним і скорострільним вогнем посіяли поміж “червоних” паніку. Сотник Зелинський зі своєю сотнею вибив більшовиків з укріплень та остаточно змусив залишити позиції. 2-й полк, що на той час уже перейшов міст, зайняв ворожі укріплення. Аналізуючи успіх операції, Б. Монкевич підкреслював: “Це стало можливим лише завдяки вмінню Болбочана передбачати дійсний стан речей у ворожому таборі, відгадувати його (ворога) психологію і моральний стан, а також дякуючи хитрощам Болбочана, оскільки Перекоп звичайним приступом… здобути було б неможливо”. Для кращого розуміння складності операції Б. Монкевич також подає опис укріплень Перекопу: “Упродовж усього берега Сальківських позицій, була зроблена лінія окопів з бетоновими гніздами для кулеметів, всі окопи були оббиті дошками, артилеристські позиції були збудовані по останньому слову техніки”. Крім того, перекопські укріплення були прекрасно оснащені далекобійною та важкою артилерією, спеціально знятою більшовиками з Севастопольських фортів і встановленою на помостах. Облога Запорозькою дивізією таких укріплень могла тривати не один місяць і призвести до великих людських втрат, якби не заздалегідь продуманий П. Болбочаном та його штабом план обходу основних позицій ворога з боку Сиваша. Не чекаючи надходження решти сил, полковник П. Болбочан дав наказ переслідувати ворога на кримській території. Увечері 22 квітня 1918 року Кримська група з боєм захопила місто Джанкой – першу вузлову станцію у Криму. Це дало можливості для розгортання подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі. Перша частина, що складалася з піхоти, автоброньовиків та артилерії, просувалася по залізниці за маршрутом Джанкой– 32

Сімферополь. Друга частина – Гордієнківський полк та кінно-гірська гарматна дивізія – рушила у напрямку Євпаторії. Третя частина вирушила на Феодосію. Під час Кримського походу Запорозька дивізія поповнилася значною кількістю добровольців з Таврії, а також татарськими добровольчими формуваннями. Полковник П. Болбочан мав намір створити з них окрему регулярну частину. Проте, згідно з існуючими домовленостями українського уряду з німецьким командуванням, був змушений розпустити ці волонтерські загони. Однак багато добровольців з Криму вступили до Запорозької дивізії ще у Мелітополі. Головні сили групи П. Болбочана було скеровано на Сімферополь, який був захоплений майже без опору вранці 24 квітня 1918 року. Приблизно у той самий час Гордієнківський полк захопив Бахчисарай. Очевидець писав: “Ніде на всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя та інших зайнятих кримських місцевостей”. Однак на тому свій наступ українські війська змушені були зупинити. Пам’ятаємо, що Кримський похід проводився за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Попри пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Крим до сфери національних інтересів УНР, українська делегація відмовилась це зробити, аргументуючи свою відмову правом татарського народу на самовизначення. Однак згодом уряд В. Голубовича прийняв рішення про військову операцію, хоча ще за місяць до початку походу, 9 березня 1918 року, на засіданні Ради народних міністрів міністр внутрішніх справ М. Ткаченко заявляв: “…покладатися на наше військо не можна, а через це потрібно очищати територію України при помочі німців…” Така непослідовність уряду та його членів вкотре демонструвала відсутність ясної і однозначної державної політики у лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами. Успіх українських військ у Кримській кампанії виразно виявив непрофесійність та вузькополітичну заангажованість багатьох членів українського уряду. Як результат – військовий потенціал та блискучі перемоги Запорозької дивізії не були використані, а сама вона фактично потрапила під загрозу ліквідації німецькими військами. Причина була вельми простою: після вдалих операцій запорожців під Олександрівськом та Мелітополем та після успішної переправи через Сиваш німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ.

33

Намагаючись стримати їх наступ, генерал фон Кош з наказу свого командування почав вимагати припинення операцій українських військових частин. Після звільнення запорожцями Джанкоя, а згодом і Сімферополя відносини між українцями та німцями загострилися ще більше. Петро Болбочан мусив рахуватися з вимогами німецького командування припинити наступ, оскільки німці погрожували застосуванням сили до Запорозької дивізії. З іншого боку, існував наказ українського уряду оволодіти Севастополем та Чорноморським флотом, до того ж, у цей час запорожці мали всі можливості для здійснення дорученого їм завдання. Значною мірою цьому сприяли сили добровольців, які постійно прибували до українських частин, та симпатії місцевого населення. Крім того, запорожці мали у своєму розпорядженні багато автомобілів та гірських гармат, необхідних для бою у тій місцевості. Лише кінна група, підсилена Кримським кінним полком, нараховувала до півтори тисячі шабель.

26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику П. Болбочану було оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста та з території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Брест-Литовської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав. На протести командира запорожців була дана відповідь, що Міністерство військових справ УНР на запити німецького командування відповідає, що “абсолютно нічого не знає за таку групу і жодних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою”. Не маючи зв’язку з урядом, полковник П. Болбочан розробив два можливі плани продовження операції звільнення Кримського півострова від більшовицьких частин. Один з них передбачав наступ на Севастополь і Ялту через гори, де легше уникнути зіткнень з німцями – він мав бути реалізований кінним полком ім. Костя Гордієнка під командуванням Всеволода Петріва та Кримським кінним полком. Інший – у випадку збройного протистояння з німцями – передбачав прорив запорожців на Керченський півострів, де мала бути утворена оборонна лінія між Арабатською та Феодосійською затоками. У разі продовження військових операцій німців проти українців останні мали оборонятись, зайняти фортеці 34

Керч та Єнікале і встановити зв’язок з Кубанню. Запорожці розпочали реалізацію першого плану, передбачаючи можливий наступ більшовицьких частин, які могли відтягнути увагу німецького командування. Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ із Криму були одразу відкинуті П. Болбочаном, який тривалий час намагався зв’язатися з Києвом й одночасно не допустити військового зіткнення. Запорожці – козаки і старшини – у свою чергу демонстрували німцям бойовий вишкіл та намір послідовно діяти згідно з розпорядженнями власного уряду. Важливим у цій ситуації було також те, що у цей період зростали антинімецькі настрої як серед українців, так і серед кримськотатарського населення. Німці ж зі свого боку все більше виявляли невдоволення політикою Центральної Ради та її уряду. Серед запорожців поширювались настрої, які свідчили про їх готовність “боронити волю України”. Напруження зросло ще більше з прибуттям українських частин з Бахчисарая, де вони успішно діяли проти більшовиків, а також свіжих німецьких частин, які займали оборону навколо Сімферополя. Петро Болбочан був свідомий того, що можливий збройний конфлікт між обома силами прирікає запорожців на поразку. Тому він висунув німецькому командуванню свої зустрічні вимоги: запорожці лише з наказу українського уряду залишать Сімферополь; про здачу зброї не може бути й мови; припинити ізоляцію німецькими частинами українського війська, дати змогу зв’язатися з урядом; припинити будь-які обмеження групи. Водночас П. Болбочан зазначав, що можливий рух групи, за винятком господарських, транспортних і санітарних частин, узгоджуватиметься з німецьким командуванням. Полковник погодився також прийняти умову про необхідність розпуску добровольчих загонів, набраних у Криму. Генерал фон Кош, ознайомившись з українськими вимогами, зауважив, що “збройний конфлікт завдасть найбільшої шкоди Українській республіці, оскільки вона втратить найкращі кадри свого війська”. Слід підкреслити, що він, у свою чергу, також намагався уникнути збройних сутичок між українськими та німецькими підрозділами, прекрасно усвідомлюючи їх наслідки для обох сторін, і тому пообіцяв ще раз порушити справу Запорозької дивізії перед своїм командуванням. Генерал О. Натієв, який у цей час прибув до Сімферополя, повністю підтримав позицію П. Болбочана і зі свого боку докладав зусиль для виходу з кризової ситуації. Його візит вніс певні корективи у взаємини командирів 35

обох військових одиниць – О. Натієв, як вищий рангом за генерала фон Коша та безпосередній начальник П. Болбочана, своєю присутністю припинив оперативне підпорядкування полковника німецькому генералові. Німці допомогли налагодити телефонний контакт з Києвом. Телефонні розмови з отаманом Блонським та міністром О. Жуковським поєднували в собі заяви на кшталт: “Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запорожці” та подібні з порадами прийняти умови німців. Все це не вказувало жодного виходу із ситуації і свідчило, що уряд не має ніякого рішення щодо подальшої долі Кримської групи. Внаслідок переговорів ставало все більш зрозумілим, що не німці, а саме українська влада спричинилася до українсько-німецького конфлікту в Сімферополі. Лише більшовицький наступ на місто, як і передбачав П. Болбочан, дещо покращив ситуацію і навіть змусив німців звернутися за допомогою до запорожців.

27 квітня 1918 року міністр військових справ УНР О. Жуковський по телефону віддав наказ про негайний відхід Запорозької дивізії з Криму, який було оголошено в присутності генерала фон Коша. Отаманові О. Натієву висловлювалося незадоволення тим, що він покинув групу, яка здійснювала військову операцію в Донбасі, а генералу фон Кошу було повідомлено, що попередня заява уряду УНР, у якій стверджувалося, що в Криму немає українських військових частин “була просто непорозумінням”. Лише згодом полковник П. Болбочан довідався, що ані військовий міністр, ані український уряд не вжили жодних заходів перед вищим німецьким командуванням, щоб урятувати Кримську групу. Наказу про місце нової дислокації запорожці так і не отримали. Після нарад з командиром корпусу О. Натієвим було вирішено відійти до Мелітополя, де їх застала звістка про гетьманський переворот, у результаті якого до влади в Україні прийшов Павло Скоропадський. Кримське угруповання української армії, якому загрожувало роззброєння німцями, було виведене з Криму й розташоване поблизу Олександрівська. Незважаючи на суперечливий характер і вимушене залишення завойованих позицій, основне завдання військової акції було реалізоване.

29 квітня 1918 року у Севастополі на кораблях Чорноморського флоту був піднесений український прапор. Керівництво флоту оголосило про своє підпорядкування уряду у Києві. Однак уже наприкінці 1918 року, внаслідок антигетьманського повстання, усі здобутки у Криму було втрачено.

36

День Українського Моря День Українського Моря – офіційне свято в Українській Народній Республіці (УНР), засноване на честь підняття національних прапорів на військових кораблях Чорноморського флоту, що стояли на рейді біля Севастополя. На Західній Україні його святкували аж до 1939 року – поки ці землі не потрапили під владу сталінського режиму. Після підписання Берестейської угоди між УНР і Центральними державами розпочалося визволення України її військами у союзі з військами Німеччини та Австро-Угорщини. Поразки червоних військ в Україні у березні-квітні 1918 року значно послабили більшовицьку владу на Кримському півострові. 22 квітня до Криму з боями прорвалася група полковника П. Болбочана. Члени Української Чорноморської Громади отримали змогу діяти сміливіше. У Севастополі з’явилася українська агітація, а деінде в місті та на кораблях знову були підняті українські прапори. Як відзначав генерал О. Удовиченко, “команди кораблів Чорноморського флоту, що складалися переважно з матросів української національності, змогли нарешті відверто виявити своє національне обличчя”. Незважаючи на перешкоди і протести матросів-росіян, на всіх кораблях почалися мітинги, на яких виносили постанови про те, що Чорноморський флот є флотом України. Ще в середині квітня 1918 року до Севастополя прибула делегація УНР на чолі з Д. Сотником. Після довгих переговорів контр-адмірал М. Саблін, який обійняв посаду командувача, офіційно оголосив Чорноморський флот флотом УНР та наказав урочисто підняти українські прапори. Це рішення було прийняте з урахуванням підсумків делегатських зборів на лінкорі “Воля” та настроїв української більшості команд. Проти виступили лише делегати мінної бригади, де зосереджувалося найбільше число прихильників більшовиків, які на знак протесту залишили зібрання. Відтак, 29 квітня 1918 року до 18-ої години у Севастополі на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спущені червоні прапори та підняті українські. Після цього до Києва та німецького штабу було надіслано відповідні повідомлення. Зокрема, у телеграмі до Києва зазначалося: “Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що перебувають у Севастополі, підняли українські прапори. Командування обійняв контр-адмірал Саблін”. Незабаром німецьке командування від імені Центральної Ради надіслало відповідь на радіограму М. Сабліна, у якій прохали його, як командувача флотом, видати наказ про підняття українських прапорів у Керчі до 8-ої 37

години 30 квітня. Таким чином, 29 квітня 1918 року переважна більшість кораблів Чорноморського флоту підняла український прапор.

Панорама Севастополя.Південна бухта Севастополя з кораблями та Лазарєвські казарми.

30 квітня на кораблях, що залишилися в Севастополі, більшовики розгорнули боротьбу за відхід до Новоросійська. Збаламучені більшовиками команди дредноутів “Свободная Россия” та “Воля” тепер вже самі вимагали від командувача вивести весь флот. Контр-адмірал М. Саблін піддався на ці умовляння і в ніч на 1 травня сам вивів кораблі під “нейтральним” Андріївським прапором. Тоді ж він наказав всьому флоту переміститися до Новоросійська. Однак до Новоросійська на кораблях вирушила рівно половина наявного особового складу – 3500 моряків. У Севастополі під українським прапором залишилися: 7 лінійних кораблів, 3 крейсери, 12 есмінців, 15 підводних човнів, 5 плавучих баз, 3 румунських допоміжних крейсери, велика кількість транспортних та допоміжних кораблів. Тверда відмова українських моряків підкорятися наказам М. Сабліна стала головним результатом українізації та півторарічної діяльності Української Чорноморської Громади. У цій ситуації командування флотом перебрав на себе капітан 1 рангу М. Остроградський. Він повідомив український уряд та німецьке командування, що кораблі, які не бажали українізуватися, вийшли в море, а всі інші підняли українські прапори та залишилися в Севастополі.

38

Евакуація кораблів до Новоросійська була прямим порушенням умов Брест-Литовського мирного договору, тож коли командувач німецьких військ у Криму генерал Р. Кош дізнався про це, він віддав наказ захопити Севастополь. Саме відхід більшовизованої частини флоту дозволив німцям на цілком законних підставах захопити кораблі, що залишилися в Севастополі. 3 травня 1918 року генерал Р. Кош оголосив флот тимчасово полоненим. Німці виставили на кораблях озброєну варту та підняли свої воєнні прапори. Виняток становили тільки три пароплави: “Царь” (“Посадник”), “Чатир-Даг” та “Алексей”. Протягом другої половини 1918 року урядом Української Держави були здійснені спроби вирішити проблему з приналежністю кораблів. Влітку цілий ряд військових кораблів були повернуті Українській Державі, а в листопаді 1918 року їй підпорядковувався весь флот.

Лінкор “Воля”. Новоросійськ, 1918 р.

У квітні 1919 року Морським Міністерством УНР було встановлено прийняти день 29 квітня днем Свята Українського Державного Флоту і разом з тим днем Свята Українського Чорного Моря, а також встановити бронзову медаль для всіх учасників того історичного моменту.

39

Конституція Української Народної Республіки Конституція – Основний Закон Української Народної Республіки, що закріплював суспільний та державний устрій, основи її політики, основні права й обов’язки громадян, систему й принципи організації та діяльності державних органів. Прийнята Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 року. Проект Основного закону був підготовлений спеціальною конституційною комісією на чолі з головою Української Центральної Ради М. Грушевським, яка вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, насамперед найближчих сусідів України, що мали спільні або подібні з нею історичні, економічні та політичні умови розвитку. Конституція мала підназву “Статут про державний устрій, права і вільності УНР”. Складалася з 85 статей і 8 розділів: Загальні постанови, Права громадян України, Органи влади Української Народної Республіки, Всенародні Збори Української Народної Республіки, Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки, Суд Української Народної Республіки, Національні союзи, Про тимчасове припинення громад, свобід. У першому розділі констатується, що УНР є “державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною”; носієм державного суверенітету є увесь народ України, усі громадяни України, які проживають на її території. Наступні чотири розділи Конституції врегульовували принципи організації і діяльності вищих органів державної влади, управління й судочинства. В основу побудови структури вищих органів держави було покладено принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Найвища законодавча влада, згідно з Конституцією, належала Всенародним Зборам, виконавча – Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду. Місцевими органами влади і управління ставали виборні Ради і управи – у громадах (сільських і міських), волостях і землях. У документі не згадувалося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, про порядок обрання місцевих органів влади і управління; органи прокуратури, судову систему та ін. Конституція, очевидно, будучи створеною на перехідний період становлення української державності, мала тимчасовий характер. Вона була доброю правовою базою для всього іншого законодавства України.

40

Україна на міжнародній арені у період Гетьманату Павла Скоропадського Внаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 р. й усунення від влади Центральної Ради розпочався новий етап в історії української зовнішньої політики, зросла її сфера впливу. У Києві було акредитовано 11 зарубіжних місій: з Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону, Польщі, Румунії, Фінляндії, Кубані, Азербайджану та Грузії. Десять українських дипломатичних представників розпочали роботу за кордоном: у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Кубані, Румунії, Швеції. Відбулася реорганізація Міністерства закордонних справ, що мало сприяти підвищенню ефективності його роботи. Спочатку Міністром закордонних справ був М. Василенко, а з 20 травня його замінив відомий історик, громадський і державний діяч Д. Дорошенко. Відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною. Уряд Гетьмана П. Скоропадського, що очолив Українську державу 29 квітня 1918 року, основним завданням зовнішньої політики вважав налагодження відносин із державами світу. Активну роботу в цьому напрямі проводили міністри закордонних справ: спочатку М. Василенко, згодом Д. Дорошенко. Як ставленик німецьких властей, уряд П. Скоропадського у своїй діяльності проводив пронімецьку політику. Міністерство закордонних справ визначило три основні напрями зовнішньої політики Української держави: 1. Встановлення дружніх відносин із країнами Четверного Союзу – Німеччиною, АвстроУгорщиною, Болгарією і Туреччиною; 2. Розв’язання спірних територіальних проблем із сусідніми державами; 3. Встановлення дипломатичних відносин із нейтральними державами. Такий підхід до формування зовнішньої політики був схвалений Гетьманом. У початковий період правління П. Скоропадського основним напрямом його дипломатії стало встановлення дружніх відносин із країнами Четверного Союзу. Адже їх 450-тисячне військо мало вирішальний вплив на зовнішню і внутрішню політику Гетьмана. Особливу увагу було приділено налагодженню відносин із Німеччиною. Поведінка німецької окупаційної влади не сприяла налагодженню добрих відносин між обома країнами. Населення не схвалювало 41

пронімецьку політику П. Скоропадського. Тому безпосередні відносини налагоджувалися лише в Берліні. Труднощі полягали також у тому, що значна частина депутатів німецького парламенту негативно ставилася до державного перевороту П. Скоропадського. Новий український посол у Берліні Ф. Штейнгель докладав чимало зусиль, щоб налагодити добрі відносини з усім дипломатичним корпусом у німецькій столиці. Це сприяло тому, що 2 червня 1918 року Німеччина офіційно визнала Українську державу, а 24 липня ратифікувала Брестський мирний договір. Пронімецьку орієнтацію уряду Української держави виявила поїздка до Німеччини голови Ради Міністрів України Ф. Лизогуба. Його візит був успішним: на вигідних для України умовах розв’язано питання торгівлі між двома державами, надання Німеччиною кредиту тощо. Німеччина погодилась підтримувати Українську державу у вирішенні територіальних суперечок із сусідніми державами. Однак частину порушених на переговорах у Берліні проблем Ф. Лизогуб розв’язати не міг. Серед них – формування української армії і передання захопленого німцями Чорноморського флоту Україні. Справа в тому, що ще 24 квітня 1918 року на нараді у начальника штабу німецьких військ генерала В. Гренера П. Скоропадський погодився на умови, за яких він міг стати Гетьманом. У першому пункті умов зазначалося: “...доки австро-угорські і німецькі війська будуть знаходитися в Україні, не може формуватися будь-яка українська армія. Держава може підтримувати тільки поліцейські підрозділи зі згоди обох командувань”. Ці питання знову висунув П. Скоропадський під час свого візиту до Німеччини з 4 до 18 вересня 1918 року. Німецький уряд організував Гетьману надзвичайно урочистий прийом. Його прийняв імператор Вільгельм II, райхканцлер граф Г. Гертлінг. Під час перебування в Німеччині П. Скоропадський відвідав заводи Круппа, у Кілі здійснив подорож на підводному човні, об’їхав німецький флот на міноносці, зустрівся з генералами. Німеччина демонструвала перед Гетьманом свою могутність. Вона, будучи зацікавленою у союзникові на сході, погодилася сприяти позитивному розв’язанню для України висунутих Гетьманом питань. Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною. Політика України щодо будівництва держави на етнічних українських територіях не збігалася з політикою Австро-Угорщини. Брестський мирний договір, підписаний Австро-Угорщиною, насамперед з метою одержання від України хліба, 42

спростував мрію поширити східний кордон до Дніпра й утворити на українських землях підпорядковану Габсбурзькій монархії слов’янську державу. Навпаки, Австро-Угорщина повинна була передати Україні окуповану австро-угорськими військами частину Холмщини, а також, як це передбачалося таємним протоколом до Брестського договору, поділити Галичину і східну її частину приєднати до Буковини.

У першому ряду (зліва направо) – голова Ради міністрів Української Держави (з 24 жовтня) Федір Лизогуб і Гетьман Павло Скоропадський. Посередині позаду – перший глава уряду Української Держави (до 30 квітня) Микола Сахно-Устимович. Київ, жовтень 1918 року

Австро-Угорщина будь-якими способами відтягувала ратифікацію Брестського мирного договору. Спочатку під впливом Польщі вона анулювала таємний протокол договору, що передбачав утворення із Східної Галичини і Буковини до 31 липня окремого коронного краю. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини С. Буріян доводив, що вони “уклали цей договір з урядом, який, як виявилось дуже скоро, не мав жодної реальної сили і який ми мусили нашим військом супроводити назад додому”. АвстроУгорщина намагалася вплинути на інших членів Четверного Союзу з метою відтягнути ратифікацію Брестського мирного договору з Україною. Так, 43

18 червня 1918 року С. Буріян дав інструкцію своєму представникові в Берліні проінформувати і переконати німецьких дипломатів, що коли Україна не виконає до визначеного у договорі терміну своїх матеріальних зобов’язань (доставити в Німеччину до 1 липня 1 млн. тонн зерна), то мирний договір буде вважатись недійсним. Подібні інструкції С. Буріян наступного дня надіслав австрійським послам у Болгарії та Туреччині. У відповідь на дії Австрії український посол у Відні А. Яковлів направив австрійському міністру закордонних справ С. Буріяну дві ноти протесту. Це призвело до загострення відносин між двома державами. З метою подолання кризи українська дипломатична місія у Відні, яку очолив А. Яковлів, була відкликана до Києва. Новим послом був призначений В. Липинський. Проте йому не вдалося поліпшити взаємовідносини між Українською державою й Австро-Угорщиною. Були заблоковані пропозиції українського уряду відкрити консульство у Відні, Будапешті, Львові. Австрійський уряд негативно відреагував на приїзд українського воєнного аташе до Відня. Однак Австро-Угорщині не вдалося створити “єдиний фронт” держав Четверного Союзу проти України. 15 липня 1918 року Болгарія ратифікувала Брестський мирний договір з Україною. Болгарський цар Фердинанд призначив послом в Україні професора Софійського університету, колишнього міністра освіти І. Шишманова, який 1 серпня вручив Гетьману вірчу грамоту. Послом України в Болгарії був О. Шульгін.

22 серпня Брестський договір ратифікувала Туреччина. У Відні відбувся обмін ратифікаційними грамотами. Відкрилися посольства у Києві та Стамбулі. Водночас польський уряд робив усе можливе, щоб Австро-Угорщина віддала йому Холмщину. Під тиском поляків австрійський уряд заборонив своєму військовому командуванню допускати представників українського уряду до зайнятих австрійськими військами районів Холмщини та Підляшшя. Український уряд запропонував негайно скликати змішану комісію для остаточного розв’язання питань про кордони і впровадити в п’яти Холмських повітах, зайнятих австрійськими військами, українську адміністрацію, очолювану губернським старостою Холмщини і Підляшшя О. СкорописомЙолтуховським. Одночасно Гетьман запропонував німецьким властям контролювати землі, зайняті австрійськими військами, а в листопаді з цього приводу з німецьким урядом була укладена угода. Але ці плани не здійснилися – перешкодили революційні події у Німеччині та на західноукраїнських землях.

44

Як Гетьман Скоропадський приєднував Крим У 1918 році на Крим, окрім України, претендували Німеччина, більшовицька Росія, російські білогвардійці і навіть Османська імперія. Зацікавлення у півострові висловлювала Франція, яка сподівалася після перемоги у Першій світовій війні збільшити тут свій вплив. Крім того, частина місцевих політичних сил прагнула до самостійності Криму (принаймні, тимчасової), а татари воліли реалізувати сценарій демократичної мусульманської республіки. Як відомо, Третій Універсал проголосив Українську Народну Республіку без Криму. І навіть у Брест-Литовському договорі УНР не заявила про свої права на півострів. Усвідомлення цієї стратегічної помилки прийшло дуже скоро. Вже 27 лютого 1918 року голова уряду УНР Всеволод Голубович запропонував висунути більшовикам категоричну вимогу: Крим, а також весь військовий і торговельний флот на Чорному морі мають належати Україні. Проте, коли українські війська П. Болбочана вступили на півострів, німецьке командування змусило Київ відкликати їх. Від кінця квітня реальними господарями становища – Гетьман П. Скоропадський завдяки військовій присутності – були німці. Заступник начальника німецького Генштабу Еріх Людендорф пропонував перетворити Крим на німецьку колонію, а Севастополь – на стратегічну військово-морську базу, “німецький Гібралтар” на Чорному морі. Прийшовши до влади, Гетьман П. Скоропадський від самого початку взяв рішучий курс на приєднання Криму. Вже за тиждень після гетьманського перевороту, 7 травня 1918 року Рада Міністрів Української Держави ухвалила “звернути особливу увагу на необхідність приєднання 45

Криму до України” і схвально поставилася до ініціативи Гетьмана розпочати переговори з німцями з цього питання. П. Скоропадський звернувся з листом до посла Німеччини в Україні, у якому переконував: “Прилучення Криму мало б те значіння для Української Держави, що вона була б забезпечена продуктами першої необхідності, як сіль, тютюн, вино й садовина... Володіння Кримом дало б також можливість зберегти в Україні багато грошей, організувавши нові й відбудувавши старі курорти. Опріч того, володіючи Південним берегом Криму, Україна одержала б такі природні порти, як Севастополь і Теодосія... Україна без Криму стати сильною державою не могла б, і особливо з економічного боку була б несильною. Так ненатурально одрізана від моря мусила б Україна обов’язково збільшувати стремління до захоплення цього морського побережжя, а разом з тим повстали б загострені відносини з тією державою, котрій би було передано посідання Кримом”. Якщо політики Центральної Ради певний час визнавали право кримських татар на створення Кримської Народної Республіки, то П. Скоропадський міркував інакше: “Було б з етнографічного боку неоправданим заснування планової татарської держави, бо татари складають не більше 19 % кримського населення”. Також у листі Гетьман порушив питання приналежності Чорноморського флоту: “З військового погляду, не має цей флот жодної цінності для Німеччини через застарілий його тип, для України ж позбавлення її цього флоту було б болючим ударом, який би вразив почуття національної гордості цілого Українського народу”.

30 травня подібне звернення до німецького посла надіслав управляючий Міністерством закордонних справ (МЗС) України Д. Дорошенко. Він пропонував Сулейман (Матвій) Сулькевич приєднати Крим на засадах автономії. На думку Д. Дорошенка, Україна не могла зректися півострова з цілої низки причин: “Політичних – не бажаючи мати під рукою якийсь Піємонт для відбудови єдиної неділимої Росії; стратегічних – не можучи залишати невідомо 46

в чиїх руках Севастополь – цю базу для українського флоту й ключ до панування на Чорному морі; з причин етнографічних: високий відсоток українського населення в Криму; нарешті, чисто економічні умови так тісно в’яжуть Крим з Україною, що він сам не може прожити без України”. А поки німецьке керівництво вагалося “чий Крим”, українське МЗС розпочало активну пропагандистську діяльність на півострові. Відомство профінансувало видавництво трьох проукраїнських газет, роботу українських громад у Криму і спеціального “Комітету Степової України”. Офіційний Київ одразу продемонстрував, що питання приналежності півострова вважає “закритим”: телеграми до голови Кримського крайового уряду Сулеймана Сулькевича надсилалися українською мовою. І зверталися до нього не як до голови уряду, а як до українського губернського старости. На що С. Сулькевич відповів: “Я не “староста”, а глава правительства самостоятельного края, и прошу установить сношения между нами на общественном языке – на русском”. На півострові почалися переслідування української преси і організацій. Заборонялося приймати телеграми з Києва українською мовою. Державною мовою була проголошена російська, з можливістю вживати на офіційному рівні татарську і німецьку.

7 липня 1918 року С. Сулькевич затвердив інструкцію щодо проведення державного кордону з Україною. Керівник крайового уряду збирався вдатися до політичного шантажу: “Весьма важным является присоединение к Крыму Чонгарского полуострова… На крайнем востоке граница должна быть проведена по проливу, отделяющему Арабатскую стрелку от материка. При этом водоснабжение портовой станции Геническ окажется расположенным за пределами Украины. Этим обстоятельством надлежит воспользоваться для того, чтобы вынудить представителей Украины на уступки в вопросе о Чонгаре, указав им на то, что отказ в передаче Крыму Чонгарского полуострова повлечет за собой немедленное прекращение водоснабжения в Геническе”. Втім, розіграти такий сценарій на переговорах було нереально, оскільки українські прикордонники вже зайняли понад 40 км Арабатської стрілки до хутора Валок (нині не існує; розташовувався на південь від села Чокрак, яке зараз має назву Стрілкове). Крім того, українські військові взяли під контроль місто Перекоп на однойменному перешийку, змусивши місцеву міліцію і “дружинників самооборони” відступити на Вірменський Базар (нині Армянськ). В обох випадках справа доходила до стрілянини. Протистояння Києва і Сімферополя набирало обертів.

47

Як і П. Скоропадський, С. Сулькевич апелював до “арбітра” – Німеччини. У серпні він відправив до Берліна графа В. Татищева, який у крайовому уряді мав портфелі міністра фінансів, юстиції, промисловості, торгівлі й праці. Дорóгою Татищев завітав до Києва і неофіційно зустрівся зі Скоропадським, як приватна особа на прізвище Селівачов. Домовитися політикам не вдалося. Безрезультатною виявилася і поїздка Татищева до Німеччини: офіційний Берлін не визнав Крим незалежною державою.

Гетьман Павло Скоропадський у супроводі командувача власного конвою Миколи Устимовича, генерального писаря Івана Полтавця та німецьких офіцерів

Аби змусити уряд С. Сулькевича до поступок, офіційний Київ уже з кінця червня розпочав “митну війну”. Її апогей припав на другу половину літа – початок осені 1918 року. Крим опинився у справжній економічній блокаді. Припинилася торгівля, залізничний і морський рух, поштовотелеграфний зв’язок. Проте українська митниця демонстративно пропускала продукти, призначені для німецьких гарнізонів на півострові. Становище Криму погіршувалося з кожним днем. У Сімферополі запровадили картки на хліб – 400 грамів на одну особу на день. У Ялті 48

хлібна норма становила 200 грамів для дорослого і 100 грамів для дитини. Севастополь також опинився на межі голоду. Один з очевидців писав: “Обиватель звик... отримувати вільно будь-яку кількість хліба, тепер за наявності карточок, він стає біля булочних у чергу з вечора. Олії й жирів на ринку майже немає. Ціни на продукти піднімаються кожен день”. За словами Д. Дорошенка, С. Сулькевичу не допомогло навіть заступництво німців, які попрохали зняти блокаду: “Українське правительство відповіло, що Україна взяла на себе зобов’язання щодо постачання продуктів до Німеччини, але відносно Криму таких зобов’язань на себе вона не брала, поскільки Крим не входить до складу Української Держави; українське правительство готово піти назустріч тяжкому становищу кримської людності, але це залежить виключно від кримського крайового правительства, яке досі ухилялося від порозуміння з Україною”. Офіційний Київ не полишав спроб вирішити кримське питання на переговорах із Німеччиною. 17 серпня до Берліна прибув прем’єр-міністр Ф. Лизогуб у супроводі заступника міністра закордонних справ О. Палтова, який вважався “сірим кардиналом” Гетьмана. За підсумками перемовин Ф. Лизогуб оптимістично запевнив журналістів: “Германія визнає фактично за нами всі права на володіння Кримським півостровом”. Згодом до Німеччини вирушив сам П. Скоропадський. Кульмінацією його візиту стала зустріч з імператором Вільгельмом ІІ 6 вересня 1918 року. Тогочасні невдачі Німеччини на Західному фронті зробили її керівництво більш поступливим щодо України. Значно прискорився процес передання під український прапор кораблів Чорноморського флоту.

17 вересня П. Скоропадський повернувся до Києва, а вже наступного дня Рада Міністрів ухвалила: “…временно прекратить таможенную войну при условии немедленной присылки представителями Крыма в Киев уполномоченных ими лиц для открытия вышеупомянутых переговоров”. У вересні 1918 року з Сімферополя приїхав голова Таврійської губернської земської управи князь В. Оболенський. Міністр внутрішніх справ Української Держави І. Кістяківський, прийнявши В. Оболенського у своєму кабінеті, рішуче заявив: “Вы напрасно смотрите на украинское государство, как на временное образование. Пропадает ли Россия или нет – мне неизвестно, но я вполне уверен, что Украина будет существовать как самостоятельное государство. А Крым будет присоединен к Украине. Если вы не сдадитесь миром, то мы вас завоюем. Если же вы и тогда будете все против нас, то мы вас повесим”.

49

Слідом за В. Оболенським, наприкінці вересня до Києва прибула повноважна делегація Кримського крайового уряду. Українська сторона делегувала на переговори політиків високого рівня: прем’єр-міністра Ф. Лизогуба, міністра закордонних справ Д. Дорошенка, міністра внутрішніх справ – І. Кістяковського, міністра фінансів – А. Ржепецького, міністра торгівлі і промисловості – С. Гутника, військового міністра – О. Рогозу.

9 жовтня українська делегація представила свій проект приєднання півострова до України, згідно якого Крим отримував широку автономію. До компетенції Києва передавалися зовнішня політика, оборона, цивільне й кримінальне законодавство, призначення вищих посадових осіб автономії, затвердження місцевих законів, фінансова й митна системи, експлуатація залізниць, пошти й телеграфу. Крим зберігав свій крайовий уряд і народні збори з правом вироблення місцевого законодавства, власний бюджет, контроль над торгівлею, промисловістю, сільським господарством, податками, судовими справами, освітою, охороною здоров’я, міжнаціональними відносинами. При міністерстві закордонних справ, міністерстві фінансів і військовому міністерстві Української Держави мали бути створені особливі відділи з кримських справ. При Гетьманові – посада статс-секретаря з правом голосу на засіданнях уряду з усіх питань, які стосуються інтересів півострова. Трьох кандидатів на статс-секретаря мав висувати Кримський крайовий уряд, право призначати одного з них належало П. Скоропадському. Кримські делегати назвали цей документ “проектом порабощения” і висунули контрпропозицію – укласти рівноправний федеративний союз. Але їх настрахали відновленням митної війни. Тож представникам крайового уряду довелося на словах прийняти умови Києва. Затягуючи час, вони зажадали відвезти проект угоди до Сімферополя для обговорення і затвердження Курултаєм та з’їздом національних і громадських організацій Криму. Наприкінці осені 1918 року усі сподівання і зусилля Києва з приєднання Криму були зведені нанівець. На заваді стали зовнішні чинники, вплинути на які офіційний Київ не міг. Після програшу у Першій світовій війні Німеччина розпочала виведення своїх військ додому. У середині листопада на зміну пронімецькому уряду С. Сулькевича прийшов проантантівський уряд Соломона Крима. На півострові висадилися війська Антанти і Добровольча армія генерала А. Денікіна, який мріяв відновити “єдіную-нєдєлімую” Росію. З приходом до влади Директорії, керівництво відновленої УНР продовжило курс на інкорпорацію Криму. Але тодішня геополітична ситуація не залишила для цього реальних можливостей.

50

Встановлення влади Директорії. Відродження “другої” УНР Директорія УНР – найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Директорія прийшла на зміну Гетьманату, який від самого початку свого існування перебував у складному становищі. Йому довелося вести боротьбу на два фронти: зовнішню – з більшовиками і внутрішню – з українською опозицією. До того треба додати тяжку спадщину попередньої доби: обов’язки, які взяла на себе Україна за Брестської угодою щодо постачання Німеччині та Австро-Угорщині продовольства. Крім того, посилились акції чорносотенних російських організацій за відновлення “єдиної та неподільної Росії”, що загрожувало суверенності України та несло з собою ліквідацію національно-культурних здобутків українського народу. Під гаслом порятунку цих здобутків ще в середині травня 1918 pоку утворився Український Національно-Державний Союз (УНДС), у який увійшли партії українських соціалістів-самостійників та соціалістів-федералістів, Трудова партія (пізніше хлібороби-демократи), Рада залізничників, Поштово-телеграфна спілка, українські соціал-демократи та соціалісти-революціонери. На початку серпня УНДС почав називатися Український Національний Союз (УНС) і оголосив боротьбу за владу в Україні. Уночі проти 14 листопада 1918 року в Києві у приміщенні Міністерства шляхів відбулося таємне засідання Українського національного союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Центральної Ради. На цьому засіданні було обрано тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки – Директорію. До її складу увійшли: Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко та Панас Андрієвський. Директорія створювалася з конкретною метою – для ліквідації гетьманського режиму. Після здійснення цієї мети й передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНP. 14 листопада Павло Скоропадський видав грамоту про федерацію України з Росією (він мав на увазі Росію без влади більшовиків).

51

Відреченням від державної самостійності Гетьман розраховував як не на допомогу, то хоча б на прихильність з боку дипломатів Антанти. П. Скоропадський призначив новий уряд Української держави, у якому переважали політики проросійської орієнтації. Ці події прискорили початок антигетьманського повстання.

15 листопада Директорія переїхала до Білої Церкви, поблизу якої дислокувалися загони Січових стрільців. Цього ж дня була розповсюджена відозва Директорії УНР до громадян України, якою Гетьман Павло Скоропадський і весь його уряд оголошувались “недійсними”, і яка закликала до антигетьманського повстання. Одночасно, від свого імені С. Петлюра, як Верховний Головнокомандуючий, звернувся до народу з універсалом, де закликав усіх “українських солдат і козаків боротись за державну самостійність України”. Він пропонував, “аби усунути даремного кровопролиття і розрухи”, усім військовим частинам Гетьмана “перейти до лав військ Республіки, вслід за тими, які вже перейшли”. Про свою готовність взяти участь у повстанні проти Гетьмана заявили Січові стрільці на чолі з полковником Є. Коновальцем. Вони стали основною ударною силою та осередком повстанського руху. Головним завданням для себе вони визначили співпрацю у майбутньому “з усіма покликаними до цього чинниками біля організації української армії для оборони врятованої державності перед ворогами”.

52

16 листопада загони січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. Уже в першому бою, що відбувся 18 листопада 1918 року під Мотовилівкою (30 км від Києва), повстанці завдали поразки гетьманським військам у складі полку сердюків і офіцерської дружини. На бік Директорії перейшли елітні, але нечисленні гетьманські збройні сили – Запорозька та Сірожупанна дивізії.

20 листопада, коли повстанські війська під керівництвом Є. Коновальця підійшли під Київ і почали його облогу, на бік Директорії перейшов кінний Лубенський полк під командуванням Ю. Отмарштайна.

14 грудня 1918 року війська Директорії після дводенного загального штурму оволоділи Києвом. Цього ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади і під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини. Після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918 року урочисто в’їхала Директорія. 26 грудня у Декларації – програмному документі нової влади – було проголошено відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським – Раду Народних Міністрів. В основу будівництва держави було покладено так званий “трудовий принцип”, відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам: вища державна влада передавалася Директорії УНР; законодавча – Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів – поміщиків і капіталістів); виконавча – уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях – трудовим радам селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції. Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для антигетьманського повстання. Директорія була утворена лівими українськими партіями. Основними причинами її утворення стали: невдоволення внутрішньою політикою гетьманського режиму, який діяв в інтересах великих власників; бажання лівих партій відновити УНР; розуміння неминучості поразки в ході Першої світової війни Німеччини, яка була основним союзником Гетьмана П. Скоропадського.

53

Визволення західноукраїнських земель після закінчення Першої світової війни Прямим наслідком поразки країн Четверного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина, Болгарія) у Першій світовій війні став процес розпаду Австро-Угорської імперії. Саме у цей період виникла реальна можливість започаткувати певну форму національно-державного утворення на західних теренах (в австрійській Україні). Певний вплив справили і революційні процеси, якими була охоплена Європа, особливо її східна частина. На сесії австрійського парламенту, що розпочалася 1 жовтня 1918 року, представники пригноблених народів підняли питання про отримання права самостійно вирішувати власну долю. Однак серед українських парламентарів єдності думок не було. Стару ідею перетворення Австрії на союз держав і створення з українських земель автономної одиниці відстоювали націоналдемократи і радикали, серед них – Євген Петрушевич і Кость Левицький. Водночас вони намагались тиснути на офіційний Відень, заявляючи, що у разі незгоди на такий варіант, українці муситимуть вступити на шлях, що веде до єдиної української державності, тобто до Києва. Невелика група соціалдемократів, навпаки, рішуче наполягала на тому, що першочерговою метою галицьких українців має стати злука Галичини із Східною Україною в одну державу. Такі ж почуття мала більшість етнічно-українського населення регіону, особливо української молоді. Зазнавши поразки і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 року видав маніфест, суть якого полягала у пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався у створенні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії). За цих обставин до Львова 18 жовтня 1918 року з’їхались депутати галицького й буковинського сеймів, лідери політичних партій і грекокатолицького духовенства. Вони утворили Українську Національну Раду на чолі з Є. Петрушевичем і 19 жовтня проголосили утворення з українських земель Австро-Угорщини української держави: “Стоячи на становищі самовизначення народів, Українська Національна Рада… постановляє: 1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та 54

українська полоса північно-східної Угорщини – творить одноцільну українську територію. 2. Ця національна українська територія уконституйовується оцим, як українська держава…”. Це був перший крок до національно-державного самовизначення австрійських українців. Однак дався він нелегко і не без серйозного супротиву з боку деяких представників націонал-демократів і радикалів, які вважали такий крок передчасним. Вони заявляли, що якщо Антанта вирішить залишити Австрію як державу, то реального приєднання до України західних земель все одно не станеться, а приведе це лише до погіршення їх становища у старій державі. Українська державність (Українська Народна Республіка), на їхню думку, ще настільки слабка і непевна, що пов’язуватись з нею було б просто необачно. Підписанням сепаратного Берестейського миру УНР викликала гнів Антанти і проголошення приєднання до східних теренів перенесло б той гнів і на Галичину. Остання ж мріяла про те, що за підтримки Антанти може потрапити на мирну конференцію. Отже, Антанта була основною (і мало не єдиною) точкою відліку в логічних розрахунках правого крила західноукраїнського політичного спектру.

28 жовтня 1918 року у Кракові була створена польська Ліквідаційна комісія, основне завдання якої полягало в розформуванні австрійських органів управління і передачі всієї повноти влади у краї представникам польської адміністрації. Акт передачі мав відбутися 1 листопада 1918 року. За цих обставин українська сторона, яку представляли молоді українські офіцери, які ще у вересні 1918 року утворили Центральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в свої руки. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тис. українських вояків на чолі з сотником Українських Січових Стрільців Дмитром Вітовським оволоділи головними об’єктами у Львові, взяли під контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу в місті. Заступник австрійського намісника змушений був формально передати владу Українській Національній Раді, яка ввечері того ж дня видала відозву до українського народу. У ній йшлося: “Український Народе! Голосимо Тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі вільний горожанин Української Держави. Дня 19 жовтня твоєю волею утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської монархії Українська Держава і її найвища власть Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на 55

цілій території Української Держави”. Населення краю закликалось до зміцнення власної державності. Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної державності.

11 листопада був утворений виконавчий орган влади – Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким, а 13 листопада Українська Національна Рада ухвалила “Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії”, в якому було затверджено конституційні основи новоствореної держави – вона отримала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. км2 з населенням майже 6 млн. осіб. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому тлі, а прапором – блакитно-жовте знамено. Оговтавшись після українського превентивного удару, польська сторона почала крок за кроком відвойовувати свої позиції в західноукраїнському краї. Краще підготовлені збройні формування поляків, очолювані значною кількістю офіцерів (в українців відчувався їх гострий дефіцит), досить швидко вийшли зі скрутного становища і вже 12 листопада вони захопили Перемишль, а 21 – Львів. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Галичина була втягнута в українсько-польську війну. Таким чином, Західно-Українська Народна Республіка відразу ж, не встигнувши зміцнитись, просто як слід оформитись, зазнала чужоземних агресій і зазіхань, величезних територіальних і людських втрат. Єдиним шляхом до збереження своєї державності стало возз’єднання з Українською Народною Республікою. У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дипломатичні представництва у ЧехоСловаччині, Канаді, Італії, США, Бразилії. Проте світове співтовариство, особливо країни Антанти, не поспішали визнавати українську державність. Подібні події розвивались і на Буковині. 3 листопада тут була проголошена українська влада. Але проти неї було кинуто румунські війська, які досить швидко окупували весь край. На Підкарпатській Русі (Закарпаття) 8 листопада 1918 року оформилась Руська Національна Рада (у Пряшеві), яка висунула гасло самовизначення. 21 січня 1919 року віче у Хусті ухвалило приєднатись до України. Але невдовзі Паризька мирна конференція вирішила прилучити край до Чехословаччини.

56

Західно-Українська Народна Республіка Історичні умови напередодні утворення ЗУНР. Напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні активізувався національновизвольний рух на західноукраїнських землях. Мирні переговори делегації Української Центральної Ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов’язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя Українській Народній Республіці, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх в окремий край. Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов’язання.

16 жовтня 1918 року, коли імперія вже була приречена, з’явився маніфест імператора “До моїх вірних австрійських народів”, який обіцяв федеративну перебудову держави. Згідно з цим документом 19 жовтня 1918 року у Львові на зібранні українських депутатів австрійського парламенту, українцівдепутатів галицького і буковинського крайових сеймів, представників національних політичних партій Галичини та Буковини, духовенства і студентства утворено Українську національну раду, – найвищий представницький орган українців АвстроУгорщини. Цього ж дня Українська національна рада оголосила про намір об’єднати всі західноукраїнські землі – Східну Галичину, Північну Буко вину і Закарпаття в єдину українську державу. Нове політичне утворення одразу опинилося в гострому конфлікті з поляками, які також інтенсивно Д. Вітовський – Державний секретар військових справ розбудовували власну державу і претендували ЗУНР на територію Східної Галичини. 28 жовтня у Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. Її представники повинні були 1 листопада 1918 року прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною.

57

У цей час ініціативу перебрали українські військові, які прагли активних дій. У вересні 1918 року вони утворили Центральний військовий комітет. У жовтні його головою було обрано сотника Легіону Українських січових стрільців – Дмитра Вітовського. 31 жовтня 1918 року Центральний військовий комітет реорганізовано в Українську генеральну команду. Вона розіслала наказ до окружних військових команд перебирати владу на місцях в українські руки. Утворення ЗУНР. У ніч на 1 листопада у Львові відбулося повстання. Стрілецькі частини на чолі з Дмитром Вітовським взяли під контроль найважливіші установи міста. “Заснувши 31 жовтня 1918 під австрійською державною владою, виконуваною поляками, населеннє Львова прокинулося 1 падолиста 1918 під владою Української національної ради. Як символ сеї влади маяв на вежі ратуші український синьо-жовтий прапор”, – писав один із сучасників. За кілька наступних днів українці перебрали владу в Станіславові (нині – Івано-Франківськ), Тернополі, Золочеві, Сокалі, Жовкві, Раві-Руській, Коломиї, Снятині, Печеніжині, Перемишлі та інших містах Східної Галичини 58

й Північної Буковини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді.

1 листопада 1918 року Українська Національна Рада видала відозви “До населення міста Львова” та “Український народе”, в яких зазначалося, що на українських землях Австро-Угорської монархії утворилася українська держава. Найвищою владою проголошувалася Українська Національна Рада. На засіданні Української Національної Ради 9 листопада 1918 року було визначено назву Української держави – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). До її складу входили: Східна Галичина, Північна Буковина (невдовзі була захоплена Румунією) та українські повіти Закарпаття (відійшло спочатку до Угорщини, а з квітня 1919 року – до Чехословаччини). Таким чином, ЗУНР фактично охоплювала тільки територію Східної Галичини.

11 листопада 1918 pоку у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) – Державний секретаріат. Його головою став Кость Левицький.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Євгена Петрушевича, главою уряду – Державного секретаріату – залишився К. Левицький. ЗУНР займала Євген Петрушевич територію 70 тис. км2, її населення (6 млн.) на 71 % було українським. Проте, події 1 листопада 1918 року значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українськопольського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну. Зовнішня політика Західно-Української Народної Республіки. Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної 59

Галичини. Польська армія в листопаді 1918 року захопила Львів і Перемишль (загалом 10 повітів ЗУНР із 59). 22 листопада 1918 року уряд ЗУНР переїхав до Тернополя. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир’я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

22 січня 1919 pоку у Києві був проголошений Акт Злуки (об’єднання) Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР здобула назву Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Остаточне рішення про об’єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, але вони так і не були скликані. Причини поразки ЗУНР. Серед причин, що призвели до поразки Західно-Української Народної Республіки були: міжнародна ізоляція, відсутність військової і дипломатичної підтримки європейських держав; прихильне ставлення країн Антанти до Польщі; неспроможність УНР, через війну на кількох фронтах у 1918–1919 pоках, захистити територію ЗУНР від польських військ; відсутність у ЗУНР достатньої за чисельністю і військовим оснащенням армії, здатної захистити суверенітет держави та її територію; поразка у війні Української Народної Республіки. Історичне значення утворення ЗУНР. Західно-Українська Народна Республіка проіснувала 257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд факторів. Проте жоден із них не здатний перекреслити роль цього державного утворення в історичному просуванні українського народу шляхом національної свободи і державної незалежності. Реальне існування протягом восьми з половиною місяців національної галицької державності поставило на практичний ґрунт в українському русі гасло Соборної Української держави. Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації.

60

Утворення Галицької армії Процес творення Галицької армії (назву Українська Галицька армія вона отримала після вимушеного об’єднання з Добровольчою армією генерала А. Денікіна 6 листопада 1919 року; остаточно з 17.11.1919) розпочався відразу після Листопадового повстання 1918 року у Львові. Початок українськопольської війни 1918–1919 змусив уряд ЗУНР приділити особливу увагу розбудові власних Збройних сил. Для керівництва всіма військовими справами Західно-Української Народної Республіки 9 листопада був створений Державний секретаріат військових справ (ДСВС). Структурно ДСВС поділявся на Військову канцелярію і 16 відділів. На посаду Державного секретаря військових справ був призначений полковник Дмитро Вітовський. Творенням і розбудовою Галицької армії керувала Начальна Команда Галицької армії (НКГА). Вона була найвищим органом управління Галицької армії, який фактично виконував функції генерального штабу і керував усіма воєнними операціями, організовував фронт і прифронтову смугу. Основою Галицької армії стали військові частини, які брали участь у Листопадовому Д. Вітовський в оточенні членів Головної Української Ради І. Боберського та повстанні 1918 року та два Л. Цегельського (справа). 1918 рік бойові курені Легіону Українських Січових Стрільців, які 3 листопада прибули з Буковини до Львова. Вже під час боїв з польськими загонами у місті до них долучалися українські робітники і студенти, а також військові підрозділи, сформовані на провінції повітовими 61

командами. 13 листопада до галицьких частин приєднався козацький загін ім. І. Гонти під командуванням отамана А. Долуда, який складався з добровольців із Наддніпрянської України. Станом на 21 листопада 1918 року в галицьких військових підрозділах налічувалося 161 старшина і 4517 стрільців.

13 листопада 1918 року Українська Національна Рада видала закон про загальну військову службу громадян Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Відповідно до цього закону Держсекретаріат військових справ 15 листопада проголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення віком від 18 до 35 років та встановив військово-територіальний поділ держави. Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії зголосилося багато німців і євреїв, здебільшого лікарів. Територію ЗУНР було поділено на три військові області: Львів, Тернопіль, Станіслав, на чолі кожної стояв військовий комендант, до обов’язків якого входили набір новобранців, їх вишкіл та поповнення діючої армії навченими підрозділами. Під час формування Галицької армії гостро відчувався брак вишколених старшин. В австрійській армії служила значна кількість старшин-українців, але здебільшого це були старшини запасу нижчого рангу. Старшин вищих рангів, а особливо штабних, із вищою військовою освітою, практично не було. До цього спричинилися також ті обставини, що назагал серед галицької інтелігенції панували антивоєнні настрої, а служба в армії вважалася непрестижною. Перші польові формації Галицької армії творилися стихійно, мали напівпартизанський характер. У грудні 1918 року існувало 15 бойових груп різної величини. До їх складу входили самостійні полки, курені, навіть самостійні сотні. Командири цих військових підрозділів були призначені в різний час різними командними структурами – колишнім командантом Г. Стефанівим, Державним Секретаріатом Військових Справ. Не існувало системи і порядку в назві військових частин. Так, колишній 15-й піхотний полк австрійської армії взяв собі назву “Перший Львівський піхотний полк ім. князя Льва”, деякі частини називалися за місцем свого формування (“Сокальський курінь” тощо). Не була організована як слід центральна військова влада, тому багато командирів діяли на власний розсуд. Після відступу зі Львова першою створилася група “Схід” – на сході від міста, відтак – “Старе село” на півдні. До їхнього складу входив полк 62

Українських Січових Стрільців. З названих груп пізніше сформувався II корпус Галицької армії. З військових підрозділів, які діяли проти польських відділів, що намагалися зі Львова прорватися у північну частину Галичини, сформовано групу “Північ”. До неї входили сокальська, белзька, угнівська, равська підгрупи, які стали ядром І корпусу Галицької армії. Поблизу Перемишля створено групу “Південь”, до якої входили практично самостійні бойові групи “Щирець”, “Наварія”, “Рудки”, “Крукеничі”, “Хирів”, “Лютовиська”, “Карпатська”, “Глибока”, що згодом стали ядром III корпусу Галицької армії.

Вояки Галицької армії

На початку організації Галицької армії найвищою тактичною і адміністративною одиницею були групи, куди входили відділи кінноти. В оперативному плані ці досить різнорідні групи підлягали Начальній Команді Галицької армії, а адміністративно були практично автономні: самостійно дбали про забезпечення особового складу продовольством і боєприпасами, організовували і забезпечували запілля та поповнення особового складу.

63

Військові священики в українській армії На початку 1918 року політика вищого керівництва Української Центральної Ради практично зупинила формування української регулярної національної армії, а відповідно й завадила впровадженню душпастирської служби. Після підписання мирної угоди між УНР і Німеччиною, німецьке командування явно демонструвало незацікавленість у зміцненні українських національних збройних сил. Активна робота щодо впровадження інституту душпастирства була розпочата в армії Української Держави. На відміну від вищого керівництва Української Центральної Ради в особах М. Грушевського та В. Винниченка, Гетьман П. Скоропадський був глибоко віруючою людиною, і схвально поставився до ініціативи створення душпастирських інституцій в армії. З другої половини травня 1918 року почалась планомірна реорганізація установ, структур і з’єднань української армії. У складі Головного Штабу Військового Міністерства було створено Духовну Управу, яка перебрала на себе виключно функції вищого органу управління душпастирською службою в армії. Очолив Управу А. Матеюк. Уже 30 травня Духовна Управа надіслала до Військового Міністерства декілька варіантів проекту Військової присяги для представників різних релігійних віросповідань. Робота над змістом цих документів проводилась Духовною Управою спільно з Міністерством Ісповідань Української Держави. Наступним кроком вищого військового керівництва Української Держави стало вирішення ряду проблемних питань, зокрема: кадровий відбір військових священиків з контингенту розформованих ПівденноЗахідного і Румунського фронтів Російської армії, збір церковного майна із розформованих частин і забезпечення цим майном майбутніх церковних споруд і каплиць Української армії; проведення атестації військового духовенства на флоті; залучення до служби в армії Української Держави позаштатних військових священиків армії УНР; відпрацювання нормативно-правової бази щодо життєдіяльності й соціальних гарантій інституту душпастирства (розроблення Статуту про Військове і Морське Духовенство, визначення статусу військових священиків, розроблення штатів, встановлення розміру платні військовим священикам тощо). Для вирішення цих питань була створена Комісія у справах військового духовенства при Головному штабі Військового Міністерства. Комісія встановила норми для призначення на посаду військового 64

священика: минулий військовий стаж, українське походження й прихильність до України, а також бойовий стаж кандидата. Проте Комісія не дістала права призначати на посади, а тому ці норми на практиці не застосовувались. Призначення ж робили командири частин і 2-й відділ Управи персонального складу Військового Міністерства.

7 серпня 1918 року Комісія надіслала до Військового Міністерства і Міністерства Ісповідань списки із 235 прізвищ військових священиків, які дали згоду служити в армії Української Держави. Фактично всі сухопутні військові частини отримували душпастирів. Але виникла проблема щодо забезпечення Чорноморського флоту – на флоті лише 7 військових священиків зголосилися служити Українській Державі. Сформовані військові з’єднання і частини армії Української Держави обов’язково мали у своєму складі душпастирів. Серед них знаходились і колишні позаштатні священики армії УНР. Панотці проводили активну роботу щодо задоволення релігійних потреб військовослужбовців (богослужіння, літургії, проповіді, сповідання, хрещення, вінчання, відспівування тощо), також благословляли новобранців під час приведення їх до присяги на вірність Українській Державі, освячували зброю і техніку, організовували побудову каплиць на територіях постійної дислокації військових частин, виступали в ролі радників командирів частин з релігійних питань. Переважна їх більшість була проросійські налаштованою, адже у підборі душпастирів для війська, з дозволу військового міністра О. Рогози, брав участь особисто митрополит Київський і Галицький Антоній (ставленик Московського патріархату в Україні). Проте, у зв’язку з політичними непорозуміннями і протистояннями у справах церковних на міжвідомчому рівні в Україні, та зі змінами у воєннополітичній ситуації навколо Української Держави робота щодо створення інституту військового духовенства так і не була доведена до логічного завершення. У сформованих військових частинах панотці виконували свої обов’язки, користуючись лише досвідом служби, набутим в дореволюційній Російській армії, і не мали жодних українських настанов. Революція в Німеччині призвела до втрати Українською Державою західного союзника і змусила до підписання відповідних угод з урядом “Півдня Росії”. Союзницькі домовленості між Гетьманом П. Скоропадським і генералом А. Денікіним щодо входження Української Держави в якості автономії до складу майбутньої Російської Федерації призвели до чергового державного перевороту в Україні. До влади прийшла Директорія, відновивши Українську Народну Республіку.

65

Армія УНР успадкувала не тільки переважну більшість гетьманських частин, а й, зокрема, численну когорту військових священиків, які знаходились у підпорядкуванні Духовної Управи на чолі з протопресвітером А. Матєюком. На вимогу Головного Отамана військ і Флоту Української Народної Республіки С. Петлюри, священики колишньої армії Української Держави були переатестовані спеціальною комісією. У війську залишились лише ті з них, хто був виключно українського походження та зі стійкими національно-патріотичними переконаннями. Відсіялась велика кількість “неблагонадійних”. Підтвердженням цьому є, зокрема, той факт, що із 48 панотців, призначених свого часу на посади наказом П. Скоропадського, проходити подальшу військову службу в лавах армії УНР залишився лише один священик – о. В. Сукачів. Встановлено, що близько 80 % священиків, які висловили бажання залишитись в армії, не пройшли атестацію. Після чого, за браком національно-свідомого білого духовенства доводилося залучати до українського війська навіть ієромонахів з православних монастирів Поділля. Найкраще була організована і найчіткіше функціонувала служба військових священиків у Галицькій армії. Це було зумовлено кількома важливими факторами. По-перше, майже всі польові духівники мали фронтовий досвід, оскільки прийшли з посад капеланів (фельдкуратів) українських полків австрійської армії. До того ж, Військове міністерство Західно-Української Народної Республіки залишило структуру і нормативні акти, якими керувалось військове духовенство до осені 1918 року. По-друге, упродовж століть Греко-католицька церква була оплотом національної ідентичності західних українців, а своєю культурнопросвітньою діяльністю та активною участю у національно-визвольному русі завоювала непохитний авторитет серед поневоленого народу. Церква була тісно пов’язана з населенням не лише релігійними, але й національними, культурними та соціально-політичними зв’язками. Дієвому впливу церкви на суспільно-політичне життя регіону сприяла наявність високоосвіченого і працьовитого кліру під проводом члена Національної Ради ЗУНР, митрополита А. Шептицького, який в молодості пройшов вишкіл в австрійській кінноті. Капелани Галицької армії опікувалися пораненими і сім’ями загиблих, організовували благоустрій військових меморіалів, поряд із командирами брали участь у навчально-виховній та культурно-просвітній діяльності, влаштовували польові каплиці. Десятки з них загинули у 1918–1920 роках на польському, більшовицькому і денікінському фронтах.

66

Початок другої радянсько-української війни Друга фаза радянсько-української війни розпочалася під час антигетьманського повстання, очолюваного Директорією УНР.

17 листопада 1918 року у Москві був створений Тимчасовий робітничоселянський уряд України, який з допомогою частин Червоної армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнко, Й. Сталіним і В. Затонським, без оголошення війни, у грудні 1918 року почав з Курська наступ на Україну. У ніч на 18 листопада 1918 року з Чернігівщини повідомили про оволодіння більшовиками Глухівським повітом. 19 листопада радянські війська оволоділи Ямполем та хутором Михайлівським, й почали стискати кільце навколо Глухова. 26 листопада почався наступ авангарду радянських частин у напрямку Мозир-Калинковичі. 7 грудня кордонна варта і гетьманські сили полишили Новгород-Сіверський, переїхавши до Городні.

21 грудня радянські частини Окремої групи військ Курського напряму зайняли міста Рильськ, Коренєве, Пушкарна і Суджа та ряд інших населених пунктів, де до того були українські війська. Проти цієї агресії Директорія вислала радянському урядові ноти протесту. У відповідь на радіотелеграми уряду УНР від 31 грудня 1918 року та 3–4 січня 1919 року з Москви 5 січня 1919 року надійшла нота народного комісара закордонних справ РСФРР Г. Чичеріна. У ній стверджувалося, що військ РСФРР в Україні нема, а проти Директорії воює армія “українського радянського уряду, який є цілком незалежний”. Під час війни на окупованій ними українській території більшовики створили маріонетковий радянський уряд УСРР. Голова Ради народних комісарів РРФСР В. Ленін зазначав, що створення місцевих радянських урядів на окупованих територіях національних республік “забирає можливість в шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин, як окупацію”. Після бою за Чернігів Директорія 16 січня 1919 року оголосила війну радянській Росії. На той час українські військові сили складалися з регулярних формацій: Корпус Січових Стрільців, Запорозький корпус, а також з повстанських загонів, якими командували отамани Н. Григор’єв, Є. Ангел, Зелений (Д. Терпило) та ін. Останні часто переходили на бік більшовиків. Упродовж грудня 1918 – січня 1919 років більшовицькі війська, за співпраці деяких отаманів, зайняли Лівобережжя, а 5 лютого 1919 року підійшли до Києва. Український уряд знову був примушений залишити столицю.

67

Література 1. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції, кінець 1917 р. – грудень 1919 р.) В 3-х частинах. – Київ – Відень, 1920.

2. Гай-Нижник П.П. Національно-визвольна боротьба і українське державотворення 1917–1922 рр. (До питання періодизації політичної історії України початку ХХ ст.) // Гілея. – 2015. – Вип. 92.(№ 1). – С. 18–23.

3. Герої Крут: Трагічні події 29 січня 1918 року та вшанування пам’яті (до 91-ї річниці подій). Документи, фотодокументи та публікації преси Київ: Український інститут національної пам’яті, 2009 (Електронне видання).

4. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997.

5. Гончаренко А. Бій під Крутами // За державність: Матеріали до історії війська українського. – 1939. – Зб. 9.

6. Громенко С. “Варфоломіївські ночі”. Як почалась перша хвиля червоного терору в Криму. Електронний ресурс. Режим доступпу: http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/-varfolomiyivski-nochi-yakpochalas-persha-hvilya-chervonogo-23022018200000 7. За державність. – Збірник 9. – Варшава, 1938.

8. Мараєв В. Як Скоропадський приєднував Крим. – Український інтерес. – Електронний ресурс. Режим доступу: https://uain.press/blogs/ 9. Мірчук П. Українсько-московська війна 1917–1919. – Торонто: ліга Визволення України, 1957.

10. Петрів В. Українські збройні сили доби визвольних змагань 1917– 1921 // Енциклопедія українознавства. Загальна частина: У 3-х т. / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович і проф. Кузеля. Перевидання в Україні. – Київ, 1995.

11. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ– Філадельфія, 1995.

12. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917– березень 1918). К.–Львів, 1996.

13. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. – Київ: Україна, 1995.

14. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – К., 1997.

15. Український Державний Флот: До 100-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту: Збірник інформаційноаналітичних матеріалів / Агаєв Н.А., Мараєва В.В., Мацагор О.А. та ін. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2018. – 75 с.

16. 100-річчя звільненню Криму від більшовиків. – Електронний ресурс. Режим доступу: http://bilahata.net/100-richchya-zvilnennyu-krymu-vidbilshovykiv/ 68

Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів

Україна: рік 1918-й. До 100-річчя Української революції

Агаєв Назім Асафович Дейко Анатолій Борисович Мараєва Віолета Віталіївна Мацагор Олександр Анатолійович Базарний Володимир Трохимович Скляр Оксана Юріївна Хруленко Ігор Петрович

69