Page 1

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

2019

Київ 2018


УДК 355.4 (477)“2019” ББК 68.4(Укр) У45 Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. 2019 / За ред. Н. А. Агаєва / Упорядник В. Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2018. – 135 с.

Український військово-історичний календар на 2019 рік розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських воїнів. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

УДК 355.4 (477)“2019” ББК 68.4(Укр)

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2018. 2


ВСТУП Український військово-історичний календар на 2019 рік підготовлено Науково-дослідним центром гуманітарних проблем Збройних Сил України. У календарі відображено: основні події воєнної історії нашої країни, ювілейні річниці, що відзначаються у 2019 році; основні державні, релігійні та військовопрофесійні свята і пам’ятні дні; біографії видатних українських військових діячів, ювілейні річниці від дня народження яких припадають на 2019 рік. Під час відбору біографій військових діячів насамперед враховувалися: Гетьмани України, генерали й адмірали Української Народної Республіки і Української Держави, генерали Української Галицької армії, Української повстанської армії, які залишили помітний слід в історії нашої країни; українці – двічі Герої Радянського Союзу; жінки-українки – Герої Радянського Союзу; учасники антитерористичної операції на сході України – Герої України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”; інші видатні особи, які зробили вагомий внесок у розбудову українського війська і флоту. Український військово-історичний календар на 2019 рік рекомендований для проведення занять з національно-патріотичної підготовки, інформування особового складу, проведення інших заходів інформаційно-пропагандистського забезпечення. Матеріали календаря можуть бути використані у навчальновиховному процесі у вищих військових навчальних закладах. Видання адресоване командирам (начальникам), заступникам командирів з морально-психологічного забезпечення та іншим військовослужбовцям Збройних Сил України, а також усім, хто цікавиться воєнною історією нашої країни та її Збройних Сил.

3


СІЧЕНЬ 1 СІЧНЯ* Новий рік Всесвітній день миру. Міжнародне свято, започатковане Папою Римським Павлом VI у 1967 році. Цього дня віряни звертаються з молитвами до Бога послати мир на Землю і припинити всі кровопролитні війни. 110 років тому, 1 січня 1909 року, в селі Старий Угринів (нині Калуського району Івано-Франківської області) народився Степан Андрійович Бандера – один із лідерів українського визвольного руху в XX столітті, ідеолог і теоретик українського націоналізму, голова Проводу Організації українських націоналістів. Степан Бандера походив із родини греко-католицького священика, який у 1918 році став учасником Української Національної Ради (парламенту) ЗахідноУкраїнської Народної Республіки. Степан закінчив українську гімназію в місті Стрий, вступив на агрономічний відділ Високої політехнічної школи у Львові (зараз – Національний університет “Львівська політехніка”). У студентські роки почав брати активну участь в українському національному житті. Був членом українського товариства студентів “Основа” та членом управи гуртка студентів-рільників. Деякий час працював в бюро товариства “Сільський Господар”, що займалося розвитком агрокультури на західних українських землях. З товариством “Просвіта” їздив по неділях та святах в поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організації інших подій. У ділянці молодіжних і спортивно-руханкових організацій був Дати наведено за григоріанським календарем (новим стилем). Датування подій, які відбулися до 1582 року, подано за пролептичним григоріанським календарем. У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона зазначається у джерелах. *

4


активним передусім у “Пласті”, як член 2-го куреня старших пластунів “Загін Червона Калина”. Від початку 1930-х років Степан Бандера став активним діячем Організації українських націоналістів (ОУН), яка боролася за створення незалежної соборної Української держави. Здійснював загальне керівництво замахами на секретаря консульства СРСР у Львові Андрія Майлова (1933) і Міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького (1934). П’ять років перебував у польській в’язниці через свою діяльність в лавах ОУН. Опинився на свободі під час німецько-польської війни і розпаду Польської держави у вересні 1939 року. В лютому 1940-го в Кракові утворив “Революційний Провід ОУН”. Це започаткувало процес поділу ОУН на дві фракції – одну під орудою Андрія Мельника, іншу під керівництвом Степана Бандери (ОУН-М і ОУН-Б відповідно). Рішенням Проводу ОУН-Б 30 червня 1941 року у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. Авторами Акту стали Степан Бандера і Ярослав Стецько. За відмову скасувати Акт нацисти заарештували їх та ув’язнили в концентраційному таборі Заксенгаузен під Берліном. Лише наприкінці 1944 року їх звільнили, однак від співпраці з гітлерівцями лідери ОУН відмовилися. Рідних братів Бандери, Олександра і Василя, тим часом було вбито в нацистському таборі смерті Аушвіц (Освенцим). Після Другої світової війни Степан Бандера мешкав у Німеччині, організовував крайовий зв’язок і бойові групи ОУН, які діяли на підконтрольній Радянському Союзові території України. За Бандерою полювали радянські каральні органи. 15 жовтня 1959 року в Мюнхені в під’їзді свого будинку він був убитий агентом Комітету державної безпеки (КДБ) СРСР Богданом Сташинським. Похований на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф. 5 СІЧНЯ 35 років тому, 5 січня 1984 року, в місті Радомишль Житомирської області народився Ігор Леонідович Герасименко – учасник АТО на сході України, майор, Герой України. Ігор Герасименко закінчив аеромобільний факультет Одеського інституту Сухопутних військ у 2005 році. Командував розвідувальним взводом 95-ї окремої аеромобільної бригади в Житомирі. З весни 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. Командував 3-ю ротою 13-го окремого аеромобільного батальйону, згодом – 1-м аеромобільно-десантним батальйоном 95-ї окремої аеромобільної бригади. 26 травня 2014 року під час атаки на блокпост підрозділ під командуванням Ігоря Герасименка знешкодив терористів та їхню автомобільну техніку. 5


Завдяки його професіоналізму, рішучості й особистій мужності підрозділам батальйоннотактичної групи вдалося у стислий термін і без втрат особового складу та техніки захопити і в подальшому утримувати оперативно важливий пункт – висоту гора Карачун (167,6 м) поблизу Слов’янська на Донеччині, тим самим взяти під контроль імовірні напрямки можливих наступальних дій терористів поблизу цього міста. 27 липня 2014 року завдяки вмілому керівництву підрозділом в умовах інтенсивного вогню противника було знищено декілька вогневих позицій бойовиків і встановлено контроль поблизу населених пунктів Степанівка і Петрівське Шахтарського району Донецької області, що в подальшому призвело до зриву спроб атак противника. 29 липня 2014 року штурмовою групою під командуванням Ігоря Герасименка була взята під контроль і утримувалася стратегічно важлива точка – курган Савур-могила. За час проведення антитерористичної операції майор був двічі поранений (в голову і в плече), але завдяки особистій силі волі та вірності військовій присязі залишався на чолі підрозділу й виконував поставлені бойові завдання. Указом Президента України від 12 лютого 2015 року № 71/2015 майору Ігорю Герасименку присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. 2016 року майор Герасименко був призначений командиром 5-ї батальйонної тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади. 2017 року закінчив навчання в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського (Київ). На території університету встановлено стелу з іменами Героїв України, серед яких є ім’я Ігоря Герасименка. 7 СІЧНЯ Різдво Христове (за юліанським календарем) 6


10 СІЧНЯ 150 років тому, 10 січня 1869 року, в місті Серет (нині Румунія) народився Антін Варивода – командант Легіону Українських січових стрільців під час Першої світової війни, полковник Української Галицької армії. Антін Варивода закінчив австрійську офіцерську школу. Від 16 березня до 30 вересня 1916 року у званні оберст-лейтенанта (підполковника) командував Легіоном Українських січових стрільців. Брав участь у боях проти російських військ. 1919 року Антін Варивода – полковник УГА, член ліквідаційної комісії, займався поверненням українських військових з Італії та Австрії на Батьківщину. 1920 року командував бригадою інтернованих воїнів УГА на території Чехо-Словаччини і Німеччини. Помер 12 березня 1936 року у Відні (Австрія). 14 СІЧНЯ 130 років тому, 14 січня 1889 року, в Херсонській губернії народився Олександр Олександрович Козаков – видатний повітряний ас Першої світової війни, виконавець другого у світовій історії повітряного тарану.

7


Олександр Козаков закінчив кадетський корпус у Воронежі, кавалерійське училище в Єлисаветграді (нині Кропивницький) і Військову авіаційну школу в Гатчині під Петроградом. Учасник Першої світової війни з грудня 1914 року. 31 березня 1915 року в районі садиби Воля-Шидловська (східноцентральна Польща) Олександр Козаков на літаку Morane G наздогнав німецький двомісний розвідник-бомбардувальник Albatros C.I і виконав повітряний таран, вдаривши ворожий літак зверху колесами своєї машини. Німецький “Альбатрос” розбився, а Козаков на пошкодженому літаку з вимкненим двигуном зумів здійснити посадку. Перший в історії повітряний таран здійснив 8 вересня 1914 року у небі над Галичиною штабс-капітан Петро Нестеров, який загинув при цьому. Таран Олександра Козакова став другим в історії, однак – першим, після якого пілоту вдалося вижити і навіть посадити свій літак. Більше в роки Першої світової війни повітряні тарани ніхто не застосовував. У подальшому Козаков став найбільш результативним російським льотчиком-винищувачем Першої світової війни. Протягом 1915–1917 років він збив особисто 17 німецьких і австро-угорських літаків і ще 15 – в групі (тобто, разом з іншими пілотами). Командував 1-ю бойовою авіаційною групою і 7-м авіаційним дивізіоном на Південно-Західному фронті в Галичині. В одному з повітряних боїв дістав поранення чотирма кулями в руку. Був нагороджений Георгіївською зброєю (1915) та орденом Святого Георгія 4-го ступеня (1917), отримав чин підполковника (1917). Із 1918 року Олександр Козаков брав участь у боротьбі проти більшовиків у лавах Білого руху на Півночі Росії (Архангельська губернія), де активну допомогу білогвардійцям надавала Велика Британія. Воював у складі Слов’яно-Британського авіаційного корпусу. Мав ордени від британського і французького урядів, отримав звання майора Повітряних сил Великої Британії. 1 серпня 1919 року загинув у авіаційній катастрофі поблизу села Березник (нині Виноградовського муніципального району Архангельської області). 25 років тому, 14 січня 1994 року, в селищі Заболоття Ратнівського району Волинської області народився Василь Олександрович Тарасюк – учасник АТО на сході України, лейтенант, Герой України. Василь Тарасюк закінчив військовий ліцей в Луцьку та факультет бойового застосування військ Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Учасник АТО від березня 2016 року. Командир взводу 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. 29 січня 2017 року бійці штурмової групи 1-го механізованого батальйону 72-ї бригади взяли позицію “Алмаз” у промисловій зоні Авдіївки (Донецька 8


область), де раніше був опорний пункт противника, і підняли над нею Державний прапор України. Воїни назвали її на честь загиблого в бою командира штурмової групи Андрія Кизила – “Орел”. Протягом 5 днів ворог відчайдушно намагався вибити їх звідти, але 1-й батальйон втримав позиції. Василь Тарасюк під час запеклих боїв у промисловій зоні Авдіївки в перші місяці 2017 року дістав три осколкові поранення і чотири контузії. Особисто підбив танк Т-72 противника зі станкового протитанкового гранатомета. Указом Президента України від 1 лютого 2017 року № 22/2017 мужній офіцер удостоєний ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Указом Президента України від 23 серпня 2017 року № 236/2017 лейтенанту Василю Тарасюку присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. 21 СІЧНЯ 100 років тому, 21 січня 1919 року, в місті Хуст відбулися всенародні збори, які прийняли рішення про возз’єднання Закарпаття із Соборною Україною. На з’їзд прибули 420 делегатів від населених пунктів Закарпаття і близько 1000 гостей з навколишніх сіл. Ініціаторами скликання Закарпатських всенародних зборів виступили українські діячі Михайло Бращайко, Степан Клочурак, Микола Долинай. В одностайно прийнятій резолюції проголошувалося возз’єднання Закарпаття із Соборною Українською державою. Було сформовано делегації для вручення цього рішення керівникам Української Народної і Західно-Української Народної Республік. Таким чином, укладаючи Акт Злуки 22 січня 1919 року в Києві, представники ЗУНР виступали і від імені Закарпаття. Однак втілити в життя рішення всенародних зборів у Хусті на той час не вдалося через складну міжнародну ситуацію. Відповідно до Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 року Закарпаття за рішенням країн Антанти, які перемогли у Першій світовій війні, було передане до складу ЧехоСловаччини. 9


22 СІЧНЯ День Соборності України. Указом Президента України від 13 листопада 2014 року № 871/2014 “Про День Соборності України” визначено відзначати щорічно 22 січня – у день проголошення в 1919 році Акту Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки – День Соборності України.

22 січня 2019 року минає рівно 100 років від однієї з найбільш славетних і доленосних подій в історії українського народу. Проголошення Акту Злуки приурочили до першої річниці державної самостійності Української Народної Республіки, встановленої IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року. Головні урочистості проголошення відбувалися на Софійській площі Києва. На масовому вічі 22 січня 1919 року посол ЗУНР Лонгин Цегельський передав грамоту Національної Ради “Про об’єднання Західно-Української Народної Республіки з Великою Східною Україною” Голові Директорії Володимирові Винниченку, а член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії: “…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині Український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, 10


має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної Української держави, на добро і щастя Українського народу”. Універсал підписали Голова Директорії УНР Володимир Винниченко, члени Директорії Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко і Опанас Андрієвський, а також керуючий справами Директорії Іван Красковський. Після цього на Софійській площі відбувся молебень і військовий парад, який приймав полковник Українських січових стрільців Євген Коновалець. Під час урочистих заходів поруч із Директорією УНР і делегацією ЗУНР на Софійській площі був присутній іноземний дипломатичний корпус – посли Австрії, Болгарії, Всевеликого Війська Донського, заступник посла Німеччини, консули Туреччини і Нідерландів, військовий аташе Грузії. Наступного дня, 23 січня 1919 року, розпочав роботу Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Він офіційно затвердив Акт Злуки. На основі цих рішень Західно-Українська Народна Республіка перейменовувалася на Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Єдиним державним гербом УНР став тризуб. Державно-правове значення Акту Злуки полягало в тому, що: 1) вперше на конституційному рівні було заявлено про право українського народу мати єдину державу на всій території проживання; 2) реалізовано це право у конкретних державно-правових актах; 3) подія стала правовим прецедентом для подальшої боротьби українців за власну незалежну й соборну державу. Вперше урочисто на офіційному рівні свято Соборності було відзначено 22 січня 1939 року. Відбулось це у Карпатській Україні (місто Хуст). То була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі ЧехоСловаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тисяч осіб, які з’їхалися до столиці Карпатської України з усіх куточків краю. Вони святкували 20-річчя проголошення Акту Злуки і 20-річчя проведення Закарпатських 11


всенародних зборів, які ухвалили рішення про возз’єднання Закарпаття із Соборною Україною.

Мапа Соборної України, представлена на Паризькій мирній конференції Однією з найяскравіших акцій під час руху за відродження незалежної, соборної і демократичної України та утвердження національної ідеї стало проведення Дня Єдності у 1990 році. Тоді мільйони українців вишикувалися у справжній живий ланцюг, що розтягся від Києва до Львова. Вони відзначали День Соборності, День своєї української єдності та свободи. Традиція створення “живих ланцюгів” була продовжена у наступні роки. Проведення таких акцій стало символом духовної єдності людей східних і західних земель України, запорукою існування єдиної, неподільної, соборної України. 24 СІЧНЯ 140 років тому, 24 січня 1879 року, в місті Новий Маргелан (нині Фергана, Узбекистан) народився Володимир Олександрович Сінклер – генерал-поручник Армії УНР, начальник Генерального штабу УНР. Предки Володимира Сінклера походили зі Швеції. Один із його пращурів, майор Сінклер, у першій половині XVIII століття був зв’язковим офіцером при Гетьманові Війська Запорозького Пилипові Орлику. Сам Володимир Сінклер вважав себе українцем (його мати була українкою). 12


Закінчив Оренбурзький Неплюєвський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище і Миколаївську академію Генерального штабу в СанктПетербурзі. Брав участь в російсько-японській війні 1904– 1905 і Першій світовій війні 1914–1918 років. У 1917 році служив начальником штабу 2-го гвардійського корпусу, за три тижні до більшовицького перевороту отримав чин генерал-майора. Наприкінці 1917 року Володимир Сінклер вступив до лав Армії Української Народної Республіки. Служив у Генеральному штабі, брав участь в розробці планів бойових операцій. У грудні 1918 року підвищений до рангу генерал-поручника (відповідає сучасному званню генерал-лейтенанта). 1920 року – учасник переговорів із Польщею, 24 квітня підписав у Варшаві українсько-польську військову конвенцію. За її умовами Польща мала допомогти звільнити територію УНР від більшовиків та постачати українські війська зброєю, амуніцією, спорядженням й одягом у кількості, необхідній для трьох дивізій. В розпал більшовицько-польсько-української війни, 3 липня 1920 року став начальником Генерального штабу УНР. Після поразки Української національної революції Володимир Сінклер мешкав у Польщі. Працював маркером на вугільній копальні, кондуктором на залізниці. Відмовлявся від пропозицій вступити на службу до польської армії, оскільки вважав себе українським патріотом. Навесні 1945 року тяжко хворого 66-річного Володимира Сінклера заарештував СМЕРШ 1-го Українського фронту і вивіз до Лук’янівської в’язниці Києва у розпорядження Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС). Військова прокуратура Київського військового округу пропонувала засудити його до 10 років виправно-трудових таборів за антирадянську діяльність. Але 16 березня 1946 року Володимир Сінклер помер у тюремному лазареті від інфаркту, не дочекавшись вироку. 75 років тому, 24 січня 1944 року, під час Другої світової війни розпочалася Корсунь-Шевченківська наступальна операція військ 1-го і 2-го Українських фронтів. Ця битва увійшла в історію, як “Сталінград на Дніпрі”. Під час операції війська під командуванням генерала армії Миколи Ватутіна і генерала армії Івана Конєва оточили велике Корсунь-Шевченківське 13


Мапа Корсунь-Шевченківської наступальної операції (січень-лютий 1944 року) угруповання німецьких військ. То був перший подібний випадок після Сталінградської битви, що завершилася в лютому 1943 року. Повного розгрому німецьких військ не відбулося, оскільки в ніч на 17 лютого 1944 року під прикриттям хуртовини значна частина з них із боями вирвалася з оточення, при цьому загинув командувач німецьких сил, генерал артилерії Вільгельм Штеммерман. Німецькі втрати становили від 40 до 73 тисяч убитих, поранених і полонених, а також понад 300 танків і штурмових гармат. Радянські – понад 80 тисяч осіб, від 600 до 850 танків і самохідних гармат. 14


Уже традиційно, радянське командування активно застосовувало в боях так звану “чорну піхоту” – нашвидкуруч сформовані, непідготовлені й погано озброєні підрозділи з цивільного українського населення щойно зайнятих територій. Вони зазнавали особливо тяжких втрат. Битва під Корсунь-Шевченківським створила умови для подальшого вигнання нацистів із Правобережної України. 26 СІЧНЯ 320 років тому, 26 січня 1699 року, було підписано Карловицький мирний договір між Османською імперією з одного боку та Річчю Посполитою, Венеціанською республікою і Священною Римською імперією німецької нації (державою Габсбургів) з іншого боку. Укладення Карловицького миру поклало край тривалому конфлікту мусульманської імперії з християнськими державами Європи (так званою “Священною лігою”). Договір було підписано в місті Сремські Карловці (зараз – автономний край Воєводина в Сербії).

Територія Османської імперії за Карловицьким мирним договором 1699 року Територіальні зміни зачіпали й Україну: території Поділля і Правобережжя поверталися під владу Речі Посполитої. Таким чином, було ліквідовано Кам’янецький, або ж Подільський еялет, що протягом 27 років належав туркам. 15


Карловицький мир вважається переломною подією в історії Османської імперії. Він засвідчив початок занепаду цієї держави та поступову втрату нею територіальних володінь у Європі. Щоправда, цей процес тривав аж до початку XX століття. 27 СІЧНЯ Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, День пам’яті жертв Голокосту в Україні. 27 січня у всьому світі відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який був заснований 2005 року спеціальною резолюцією ООН. Саме в цей день у 1945 році під час Другої світової війни воїни 1-го Українського фронту звільнили в’язнів одного з найбільших нацистських таборів смерті Освенцим (Аушвіц-Біркенау), розташованого в 70 кілометрах від Кракова (нині місто Освенцим знаходиться у Малопольському воєводстві Польщі). За час існування концтабору в ньому загинули близько 1,5 мільйони людей. 29 СІЧНЯ День пам’яті Героїв Крут. 101 рік тому, 29 січня (за іншими даними – 30 січня) 1918 року, поблизу залізничної станції Крути (зараз на межі Борзнянського і Ніжинського районів Чернігівської області) українські військові та добровольці призупинили наступ більшовицьких військ під проводом Михайла Муравйова на столицю Української Народної Республіки – Київ. Їхній подвиг допоміг врятувати молоду українську державність, надавши можливість евакуювати уряд УНР і продовжити мирні переговори, які завершилися укладенням Брест-Литовського миру з Центральними державами, що означав міжнародне визнання української незалежності. Подвиг Героїв Крут став символом героїчної і жертовної боротьби за незалежність України. Особливістю бою під Крутами є те, що в ньому на захист Української Народної Республіки добровільно стали київські студенти, гімназисти та курсанти. На підкріплення українських військових частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу імені Богдана Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116 осіб) добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців, створеного із студентів молодших курсів Київського університету Святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), новозаснованого Українського народного університету та учнів двох старших класів 2-ї Української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Переважна більшість із них не мала достатньої військової підготовки. На озброєнні було до 16 кулеметів та одна гармата на залiзничнiй платформі. До курсантів 16


юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще до 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

Бій під Крутами. Картина Олександра Климка Проти української залоги станції Крути виступали три більшовицькі групи – Єгорова, Берзіна та Кудинського загальною чисельністю (за твердженням більшості джерел) понад 3000 осіб, в їх числі 400 балтійських матросів. Усі добре озброєні і з артилерією. Справжнім героєм бою під Крутами став уродженець Луганщини, 25річний командир сотні 1-го Українського козацького полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького, підпоручик Семен Лощенко, який ще незадовго перед тим був викладачем математики в київській реальній школі. Під сильним ворожим обстрілом, разом із чотирма іншими артилеристами він влучно і швидко вів вогонь з єдиної гармати, поставленої на залізничну платформу, не даючи змоги російським більшовикам розбити високий залізничний насип і перервати зв’язок між українськими загонами по обидва боки залізниці. Його називали незрівнянним артилеристом, людиною великої відваги і “правдивим героєм бою”. Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські сили організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. Юнаки винесли з поля бою не тільки зброю й амуніцію, але й поранених та вбитих товаришів. Але 27 студентів та гімназистів, які знаходилися у резерві, під час відступу потрапили у полон, і більшість з них після нелюдських тортур були закатовані із звірячою жорстокістю – врятуватися пощастило одиницям. Тіла загиблих героїв були перевезені до Києва і поховані на Аскольдовій могилі – старовинному кладовищі на Дніпровському схилі. Від часу відновлення 17


державної незалежності України у 1991 році щороку біля цієї могили, а також на місці бою під Крутами 29 січня відбуваються заходи пам’яті. За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. Втрати бiльшовицьких військ під Крутами були значними, сягали тільки вбитими близько 300 вояків. Останнім учасником бою під Крутами вважається юнкер 1-ї Української юнацької школи імені Б. Хмельницького Матвій Данилюк, який дожив до відновлення незалежності України. Він помер у 1994 році на 103-му році життя. БЕЗ ДАТИ 100 років тому, в січні 1919 року, відбулися чотири походи Української Галицької армії в Закарпаття. Ці походи мали на меті прилучити Закарпаття до Західної Області Української Народної Республіки, яка, в свою чергу, об’єднувалася з УНР. Військовики УГА могли спиратися на рішення Закарпатських всенародних зборів у Хусті від 21 січня 1919 року про возз’єднання краю із Соборною Україною. Проте після нетривалих боїв з угорською та чехо-словацькою поліцією сили УГА відійшли назад. Конфлікт із Угорщиною і Чехо-Словаччиною, які претендували на територію Закарпаття, був невигідний для ЗОУНР, адже загрожував цілковитою зовнішньополітичною і економічною ізоляцією республіки. Крім того, політичне керівництво ЗОУНР мало сподівання на допомогу цих держав у війні проти Польщі.

ЛЮТИЙ 8 ЛЮТОГО 25 років тому, 8 лютого 1994 року, Україна приєдналася до програми НАТО “Партнерство заради миру” (“Partnership for Peace”). Головною метою “Партнерства заради миру” є сприяння відкритості процесів національного планування і формування військових доктрин, військових статей бюджетів, забезпечення демократичного контролю над збройними силами, підтримання здатності й готовності брати участь у міжнародних миротворчих операціях під егідою Організації Об’єднаних Націй та Організації з безпеки і співробітництва в Європі, враховуючи положення національних конституцій, розвиток військового співробітництва з НАТО для здійснення спільного планування, військової підготовки й навчань, формування 18


в перспективі таких збройних сил, які будуть спроможні краще взаємодіяти з партнерами відповідно до стандартів НАТО. Північноатлантичний альянс формально зобов’язався консультуватися з будь-яким партнером за програмою “Партнерство заради миру”, якщо цей партнер відчуватиме безпосередню загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Учасниками програми є понад 20 держав. Україна бере активну участь у всіх заходах, передбачених індивідуальною програмою партнерства. Упродовж 1990-х років на Яворівському полігоні (Львівська область) відбувалися навчання “Козацький степ”. Із 1997 року на чорноморському узбережжі України проводяться військові навчання “Сі Бриз” (у 2018 році вони тривали з 9 до 21 липня). 1997 року відповідно до мадридської “Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО” було започатковано роботу консультативного комітету Україна–НАТО. Із 1998 року працює спільна робоча група України та НАТО із проведення військової реформи. Із листопада 2002 року запроваджена практика індивідуальних програм співробітництва країн-партнерів із НАТО. Такий крок зробила й Україна. 2005 року було започатковано інтенсифікований діалог України з НАТО.

Упродовж 2005–2008 років діяла програма перепідготовки військовослужбовців до цивільних спеціальностей у рамках конверсії та скорочення Збройних Сил. Також у рамках “Партнерства заради миру” фінансувалася програма знищення в Україні надлишкових боєприпасів і 19


хімічної зброї колишнього СРСР. Україна встановила зв’язки з європейським Центром НАТО з координації реагування на катастрофи. За Україною, Грузією і Молдовою визнано право вступити до НАТО, якщо до цього будуть готові ці країни та країни-члени альянсу. Проте суттєвою перешкодою наразі є територіальні конфлікти, розв’язані Росією на території всіх трьох держав. 15 ЛЮТОГО День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Цього дня 30 років тому, 15 лютого 1989 року, завершилося виведення військ СРСР із Афганістану.

Меморіальний комплекс пам’яті воїнів України, полеглих в Афганістані 20


25 грудня 1979 року Радянський Союз ввів свої війська до Афганістану. 27 грудня палац Президента Афганістану в Кабулі був узятий штурмом бійцями спецпризначення. Президент Хафізулла Амін і його охоронці були вбиті, а владу взяв у свої руки Бабрак Кармаль – ставленик Москви. Офіційним поясненням введення військ до Афганістану було “запобігання загрозі іноземного втручання”. Як формальним приводом, СРСР прикривався неодноразовими проханнями з боку афганських властей. Реальною ж метою було підтримання спроби побудови соціалізму в окремо взятій слаборозвиненій країні, яку роздирали міжусобиці. Військові формування, які офіційна радянська пропаганда називала “обмеженим контингентом радянських військ”, виявилися безпосередньо втягнуті у жорстоку і кровопролитну війну. Афганська війна тривала понад дев’ять років. У ній взяли участь понад 160 тисяч українців. 2378 із них загинули, у тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, хто потрапив у полон і не повернувся з нього. Поранення отримали більше 8000 українців, із них 4687 повернулися додому інвалідами. 140 років тому, 15 лютого 1879 року, в селищі Верхнячка (нині Христинівського району Черкаської області) народився Федір Кіндратович Боржинський (уроджений Федір Дометійович Макушек) – військовий розвідник, сходознавець, дипломат, посол Української Держави в Кубанській Народній Республіці 1918 року. Федір Макушек народився в селянській родині, але в дитинстві був усиновлений дворянином Конрадом Боржинським (за деякими джерелами – Боржимським). У зрілому віці змінив прізвище й по-батькові та став офіційно Федором Кіндратовичем Боржинським. Отримав домашню освіту. Пізніше закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище і китайсько-монгольське відділення Східного інституту у Владивостоці. Вільно володів китайською, монгольською, японською мовами. Брав участь в російсько-японській війні 1904–1905 років, дістав поранення в ногу. Служив у розвідувальному відділі штабу Іркутського військового округу. Виконував секретні доручення в Монголії. 1911 року супроводжував монгольське посольство до Санкт-Петербурга, отримав дворянський титул від монгольського правителя Богдо-гегена VIII. Написав низку історичних, етнографічних праць, укладав мапи Монголії. Під час Першої світової війни Федір Боржинський служив у складі Забайкальського, потім Кубанського козацького війська. Двічі контужений в боях. Нагороджений Георгіївською зброєю (1917), мав козацький чин військового старшини (підполковника). 1918 року Федір Боржинський вступив на службу до Армії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, отримав ранг полковника. Був призначений консулом у П’ятигорську (нині Ставропольський край Росії), потім – послом в Кубанській Народній Республіці. На засіданні Кубанської 21


Законодавчої Ради в Катеринодарі (нині Краснодар) заявив: “Маю тверду надію, що кубанське козацтво, яке є прямим нащадком запорожців, зіллється в тісний братський союз з рідною йому Україною на добро і на славу Кубанського Війська та Української Держави”. Федір Боржинський сприяв укладанню українськокубанської угоди про торговельні та консульські відносини, допоміг місцевим проукраїнським активістам організувати в школах навчання українською мовою, розгорнути видавництво газет і книг рідною мовою по всій Кубані. В лютому 1919 року Федір Боржинський виїхав до України, сподіваючись отримати підтвердження повноважень від нового уряду Української Народної Республіки та інструкції щодо подальшої роботи на Кубані. Проте на станції Волноваха він був заарештований білогвардійськими шовіністами, вивезений до Юзівки (Донецька) і за наказом генерала Володимира Май-Маєвського розстріляний за те, що перебував на українській службі. 16 ЛЮТОГО 100 років тому, 16 лютого 1919 року, під час польсько-української війни 1918–1919 років почалася Вовчухівська наступальна операція (офензива) Української Галицької армії. Метою УГА (командант – Михайло Омелянович-Павленко, начальник штабу – Віктор Курманович) було визволення Львова – столиці Західної Області Української Народної Республіки. Однак польській розвідці вдалося дістати інформацію про план галичан і вивідати напрям головного удару. 18 лютого частини УГА вийшли до залізниці Львів–Перемишль, перервали залізничний і телефонний зв’язок між цими містами. Але поляки, отримавши підкріплення, 19 лютого завдали контрудар. Хоча всі контратаки поляків було відбито, українські війська припинили спроби оволодіти Львовом на вимогу країн Антанти, які вислали до Львова місію на чолі з французьким бригадним генералом Жозефом Бартелемі. Потягом, яким приїхала місія, було таємно провезено 14 тисяч гвинтівок з боєприпасами для польської армії. 22


Генерал Бартелемі запропонував створити демаркаційну лінію між Польщею та ЗОУНР. За його планом до Польщі відходило до 40 % території Східної Галичини, включно зі Львовом і Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном. Умови перемир’я були вкрай невигідні для ЗОУНР. Українська делегація відкинула пропозиції Бартелемі. Бої за Львів поновилися. У другій половині березня 1919 року польським військам, які регулярно отримували значні підкріплення, вдалося знову заволодіти залізничним шляхом між Львовом і Перемишлем. Частини УГА відійшли на вихідні позиції. 20 ЛЮТОГО День Героїв Небесної Сотні. Пам’ятний день, встановлений Указом Президента України від 11 лютого 2015 року № 69/2015 “з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України”.

5 років тому, 20 лютого 2014 року, під час Революції Гідності в Києві на Майдані Незалежності та прилеглих до нього вулицях відбувся розстріл снайперами протестувальників (“Небесної сотні”). 23


Трагедія протистояння в центрі столиці та в регіонах країни призвела до падіння влади Президента Віктора Януковича. 22 лютого 2014 року Верховна Рада Україна 328 голосами підтримала постанову про “Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України”. Сам Янукович і деякі високі посадовці держави втекли до Росії. Найближчими днями після того розпочалося російське військове вторгнення і анексія Криму. 22 ЛЮТОГО 110 років тому, 22 лютого 1909 року, в місті Кременчук (нині Полтавської області) народився Олександр Аронович Печерський – учасник Другої світової війни, організатор єдиного успішного повстання в нацистському таборі смерті. Олександр Печерський закінчив Ростовський державний університет, працював електриком на паровозоремонтному заводі, інспектором господарської частини Ростовського фінансово-економічного інституту. Призваний до Червоної Армії 22 червня 1941 року – в день нападу нацистської Німеччини на СРСР. Був атестований на військове звання технікаінтенданта 2-го рангу, що відповідало званню лейтенанта. Служив діловодом 596-го гаубичного артилерійського полку Західного фронту. У жовтні 1941 року полк опинився в оточенні під Вязьмою. Печерський був поранений і потрапив у німецький полон. У вересні 1943 року Олександра Печерського у складі групи військовополонених єврейського походження відправили до табору смерті Собібор (Польща) для знищення. 14 жовтня 1943 року Печерський організував там повстання. В’язням вдалося вбити 11–12 охоронців і прорватися з табору через мінне поле. Понад 250 утікачів при цьому загинули. Олександр Печерський долучився до одного з партизанських загонів на території Білорусі, в лавах якого воював понад півроку. Однак після приходу Червоної Армії його, як колишнього військовополоненого, підозрювали у “зраді 24


Батьківщини” й відправили до штрафбату. В боях Олександр Печерський дістав тяжке поранення і був комісований за інвалідністю. Після війни Печерський мешкав у Ростові-на-Дону. Зазнав утисків під час сталінської кампанії “боротьби з космополітизмом” – через єврейське походження протягом 5 років не міг улаштуватися на роботу. Також СРСР відмовився випустити його в Німеччину на Нюрнберзький процес як свідка зі звинувачення нацистів та їх посібників. Олександр Печерський помер 19 січня 1990 року, похований на Північному кладовищі Ростова-на-Дону. 23 ЛЮТОГО 100 років тому, 23 лютого 1919 року, в селі Шнирів (нині Бродівського району Львівської області) народився Петро Миколайович Федун – політвиховник Української повстанської армії, головний ідеолог збройного підпілля ОУН і УПА. Петро Федун закінчив Бродівську державну гімназію, був членом Організації українських націоналістів із середини 1930-х років. Вступив на медичний факультет Львівського університету, але навчання не закінчив через те, що Західна Україна була приєднана до СРСР і Петра Федуна призвали до Червоної Армії. Брав участь у радянсько-фінській і німецько-радянській війні, потрапив до німецького полону, з якого зумів звільнитися. Керував головним осередком пропаганди проводу ОУН, редагував підпільні видання, писав агітаційнопропагандистські праці, в яких обстоював ідею самостійної соборної Української держави. Обґрунтував неминучість розпаду СРСР на окремі незалежні національні держави та падіння так званої “залізної завіси” між тоталітарним Сходом і демократичним Заходом. Висунув фундаментальну тезу націоналізму про “систему вільних національних держав” на своїх етнічних територіях. 25


1946 року очолив політвиховний відділ Головного військового штабу УПА і Бюро інформації Української головної визвольної ради. Був відомий під псевдонімом “Петро Полтава”. Нагороджений Срібним Хрестом Заслуги і медаллю “За боротьбу в особливо важких умовах”. Петро Федун загинув у бою проти загонів Міністерства державної безпеки СРСР 23 грудня 1951 року в селі Вишнів Рогатинського району Станіславської (нині Івано-Франківської) області. 25 ЛЮТОГО 385 років тому, 25 лютого 1634 року, під час московсько-польської війни 1632–1634 років московська армія капітулювала під Смоленськом. Суттєву допомогу польсько-литовському війську надали українські козаки під проводом Гетьмана Тимофія Орендаренка. Від 12 до 20 тисяч козаків із 10 гарматами брали участь в бойових діях під Смоленськом, успішно виконували розвідницькі завдання, здійснювали рейди ворожими територіями.

Капітуляція московського війська під Смоленськом. 1634 рік У підсумку, московське військо, що взяло в облогу Смоленськ, саме потрапило в оточення і було змушене капітулювати. Щоправда, московити 26


отримали право повернутися додому, залишивши переможцям всю облогову артилерію і табірне майно. Через цю поразку цар Михайло Романов звинуватив командувача Михайла Шеїна у державній зраді та наказав стратити його на Красній площі Москви. 105 років тому, 25 лютого 1914 року, в місті Катеринослав (нині Дніпро) народився Євген Степанович Березняк – учасник Другої світової війни, командир розвідувальної групи, що врятувала Краків від знищення нацистами, генерал-майор, Герой України. Євген Березняк із 1933 року викладав у школах на Дніпропетровщині. З жовтня 1939 до червня 1941 року – завідувач Львівським міським відділом народної освіти. З осені 1941 року перебував у радянському підпіллі на Дніпропетровщині. У 1943–1944 роках проходив підготовку в Головному розвідувальному управлінні Генштабу СРСР. В ніч на 19 серпня 1944 року на чолі розвідувальної групи “Голос” десантувався на території окупованої Польщі під Краковом. Одразу ж після висадки потрапив у полон, через кілька днів утік із гестапо, знайшов на явочній квартирі решту групи і розпочав роботу. Групі “Голос” на чолі з капітаном Березняком удалося повністю розвідати Краківський укріплений район, зібрати і передати в штаб 1-го Українського фронту достовірну інформацію про дислокацію німецьких армій, корпусів і дивізій, повітряних ескадр. Найважливішими операціями групи були: отримання від завербованого німецького фельдфебеля Курта Хартманна плану мінування Кракова, розкриття складу, озброєння та дислокації всіх дивізій і корпусів, які входили до складу 17-ї польової армії, що тримала оборону перед військами 1-го Українського фронту. Після завершення роботи групи Євген Березняк за перебування у нацистському полоні потрапив до фільтраційного табору НКВС у підмосковному Подольську. Остаточно реабілітований був лише 1965 року. Тоді ж польський уряд нагородив його срібним хрестом ордена “Virtuti militari” – то була перша нагорода для Березняка за порятунок Кракова. У 1947 році Євген Березняк закінчив Львівський педагогічний інститут. 27


Перебував на педагогічній роботі у Львові, потім у Києві в Міністерстві освіти УРСР. 1968 року став кандидатом педагогічних наук. До 1998 року працював старшим науковим співробітником Інституту педагогіки Академії педагогічних наук України. Написав близько 100 наукових праць, а також книги спогадів “Я – Голос” (1971), “Пароль “Dum Spiro” (1987), “Операція “Голос” (1992), видані загальним накладом 2 мільйони примірників. В 1963 році Головне розвідувальне управління розсекретило діяльність групи “Голос”, а у 1967 році письменник Юліан Семенов (Ляндрес) написав роман “Майор “Вихор” – один із перших творів у своєму циклі про радянського розвідника Штірліца (за сюжетом, син Штірліца входить у розвідувальну групу Березняка-“Вихора”). Тоді ж було знято однойменний фільм із Вадимом Бероєвим у головній ролі, який зробив Євгена Березняка знаменитим. Указом Президента України від 21 серпня 2001 року № 703/2001 Євгенові Березняку присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. Також він був удостоєний ордена Богдана Хмельницького І, ІІ і ІІІ ступенів, ордена “За заслуги” І ступеня, а 2005 року отримав звання генерал-майора. Євгена Березняка не стало на 100-му році життя, 23 листопада 2013 року в Києві. Похований на Байковому цвинтарі. 28 ЛЮТОГО 130 років тому, 28 лютого 1889 року, в селі Борсуки (нині Лановецького району Тернопільської області) народився Павло Феофанович Шандрук – генерал-полковник Армії УНР. Павло Шандрук закінчив Острозьку класичну гімназію та Олексіївське військове училище в Москві. Під час Першої світової війни дослужився до чину штабс-капітана, в одному з боїв був отруєний газами. Вступивши до лав Армії Української Народної Республіки, командував панцерним дивізіоном, автопанцерною батареєю, стрілецькими частинами і з’єднаннями. 1920 року в боях проти більшовиків командував 7-ю бригадою 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Ранг генерал-полковника отримав уже від уряду УНР на вигнанні. В еміграції мешкав у Польщі, служив у Війську Польському. 1939 року командував польською бригадою у війні проти нацистської Німеччини. Чотири 28


місяці перебував у німецькому полоні. Наприкінці Другої світової війни за згодою українських угруповань в еміграції очолив Український національний комітет у Німеччині. В березні 1945 року став командувачем Української національної армії, яка в Австрії склала зброю перед американцями і британцями. Після війни переїхав до США, писав праці з військової історії. Автор спогадів “Армія звитяги” (“Сила доблесті”). Помер на 90-му році життя 15 лютого 1979 року в місті Трентон (штат Нью-Джерсі), похований на православному цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку.

БЕРЕЗЕНЬ 5 БЕРЕЗНЯ 75 років тому, 5 березня 1944 року, під час Другої світової війни розпочалася Умансько-Ботошанська наступальна операція військ 2-го Українського фронту.

Мапа Умансько-Ботошанської наступальної операції (березень-квітень 1944 року) Операція вважається однією з найбільш успішних для Червоної Армії за часів Другої світової війни. 29


Війська під командуванням маршала Радянського Союзу Івана Конєва розрізали фронт німецьких і румунських армій, за півтора місяці боїв (до 17 квітня) подолали від 200 до 320 км, вигнали ворога з територій Правобережної України, третини Молдови і вступили на землю Румунії. 7 квітня червоноармійці захопили перше велике місто в Румунії – Ботошани. Під час наступу на основному напрямі удару діяли потужні танкові з’єднання, масово застосовувалися охоплення ворожих сил, маневрування резервами. На достатньо високому рівні перебувала взаємодія між наземними силами і авіацією. За офіційними радянськими даними, успіх коштував життів понад 66 тисяч бійців (загиблими і зниклими без вісти), ще понад 200 тисяч дістали поранення. Втрати ворога оцінювалися приблизно у 150 тисяч чоловік (очевидно, цю чисельність завищено з пропагандистською метою). 8 БЕРЕЗНЯ Міжнародний жіночий день, Міжнародний день прав жінок і миру 10 БЕРЕЗНЯ 170 років тому, 10 березня 1849 року, у Львові було створено Руський батальйон гірських стільців.

Руські гірські стрільці у 1849 році 30


Батальйон було створено під час революційних подій в Австрійській імперії з ініціативи Головної Руської Ради – першої української політичної організації Галичини. За усталеною історичною традицією, яка походила ще з княжого періоду, західні українці тих часів називали себе русинами. Руський батальйон гірських стрільців був добровольчою частиною у складі австрійської армії. Загалом вступити до його лав зголосилися 3460 “охотників”, із них відібрали 1410. Батальйон складався з 6 компаній (рот), мав свої однострої з елементами народного одягу, офіцерський корпус був представлений німцями і українцями. Командантом був майор Ватерфліт. Основними завданнями батальйону вважалися підтримання громадського порядку і захист карпатських перевалів з огляду на можливість наступу угорських повстанців. У вересні-грудні 1849 року Руський батальйон гірських стрільців виконував завдання з охорони порядку в Кошице (нині Словаччина), в січні 1850 року переведений до Перемишля (зараз Польща) і розформований. Був останньою українською військовою формацією у складі австрійської армії до створення Легіону Українських січових стрільців у 1914 році. 15 БЕРЕЗНЯ 95 років тому, в місті Кадіївка (нині Луганської області) народилася Ірина Миколаївна Левченко – учасниця Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. Ірина Левченко закінчила 9 класів школи в місті Артемівськ (нині Кипуче Перевальського району Луганської області). Під час Другої світової війни служила санітарним інструктором на Західному і Брянському фронтах. До травня 1942 року евакуювала з поля бою і надала першу медичну допомогу 168 пораненим. Сама дістала тяжке поранення і контузію. 1943 року Ірина Левченко пройшла прискорений курс Сталінградського танкового училища. Далі служила командиром танка, танкового взводу, офіцером зв’язку танкової бригади на 2-му і 3-му Українських фронтах. Брала участь в боях на території України, Румунії, Болгарії, Угорщини, Німеччини. Після війни Ірина Левченко закінчила Військову академію бронетанкових і механізованих військ та Військову академію в Москві. 1958 року вийшла в запас у званні гвардії підполковника. Написала спогади і багато художніх книг. 31


1961 року Ірина Левченко стала першою жінкою з Радянського Союзу, нагородженою медаллю імені Флоренс Найтінгейл, якою Міжнародний комітет Червоного Хреста вшановує за хоробрість і виняткову відданість справі порятунку поранених і хворих. 6 травня 1965 року їй було присвоєне звання Героя Радянського Союзу із врученням медалі “Золота Зірка”. Ірина Левченко пішла з життя 18 січня 1973 року, похована на Новодівочому цвинтарі в Москві. 80 років тому, 15 березня 1939 року, було проголошено державну самостійність Карпатської України. Сойм Карпатської України прийняв Конституцію новопосталої української держави у Закарпатті. Це була президентська республіка з єдиною державною мовою – українською. Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн “Ще не вмерла України...”. Герб – червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб із хрестом на середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прем’єр-міністром нового уряду суверенної держави Юліана Ревая. Головою Сойму обрано Августина Штефана.

Мапа Карпатської України (березень 1939 року) 32


Однак уже 15–18 березня 1939 року Карпатська Україна була окупована хортистською Угорщиною з дозволу нацистської Німеччини. Героїчний опір чинили бійці організації народної самооборони “Карпатська Січ”, яких нараховувалося, за різними даними, від 2 до 6 тисяч. Фактично, це був перший у Європі приклад збройного опору агресії країн Осі та їхніх союзників, який мав місце ще до офіційного початку Другої світової війни. Партизанська боротьба проти угорських окупантів на Закарпатті тривала до початку літа 1939 року. 20 БЕРЕЗНЯ 380 років тому, 20 березня 1639 року, на хуторі Мазепинці (нині село Білоцерківського району Київської області) або, за іншою версією, в Білій Церкві народився Іван Степанович Мазепа – Гетьман Війська Запорозького у 1687–1709 роках. Іван Мазепа походив зі шляхетського роду Мазеп-Калединських (Колединських), який приєднався до козацтва за часів Хмельниччини. Замолоду навчався в Києво-Могилянській академії, здобував подальшу освіту в Німеччині, Нідерландах, Франції, Італії, служив пажем короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира, виконував дипломатичні доручення. 1669 року Іван Мазепа вступив на службу до Гетьмана Війська Запорозького Петра Дорошенка. Командував гетьманською гвардією, виконував обов’язки генерального осавула, служив на дипломатичній ниві. 1674 року перейшов на службу до Гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича, став військовим осавулом. Влітку 1687 року внаслідок старшинської змови Самойловича було позбавлено влади і заслано до Сибіру. На військовій раді на річці Коломак новим Гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Мазепу. Він підписав із Московським царством Коломацькі статті, які зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки, але значно обмежували політичну автономію Гетьманщини. Метою Івана Мазепи було подолання наслідків Руїни і об’єднання всіх українських козацьких земель в одну станову державу європейського типу на основі міцної автократичної 33


гетьманської влади, але зі збереженням традиційної системи козацького устрою. Попри заборону дипломатичних відносин, зафіксовану в Коломацьких статтях, підтримував зв’язки з монархічними дворами Західної Європи, Речі Посполитої, Криму. З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Новосергіївську на річці Самара (сучасна Дніпропетровська область). Сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промислового виробництва, торгівлі. Видавав універсали про виділення українській шляхті земель під устаткування рудень (металургійних підприємств, на яких із руди отримували залізо), селітряних заводів, ковальських цехів. Загалом, економіка Гетьманщини за правління Мазепи переживала піднесення. Однак становище почало погіршуватися із розгортанням Великої Північної війни, коли багато московських полків було розквартировано в Україні, а населення було змушене їх забезпечувати. Іван Мазепа зажив слави мецената української культури. Він надавав кошти на будівництво по всій Гетьманщині церков у стилі козацького бароко. Завдяки матеріальній підтримці Гетьмана було засновано Чернігівську колегію, споруджено нові корпуси Києво-Могилянської академії, суттєво збільшено кількість спудеїв (учнів). За підрахунками істориків, щонайменше 43 церковні споруди було збудовано, оздоблено або ж реставровано за кошти Івана Мазепи. До них належали будівлі в Києво-Печерському, Пустинно-Миколаївському, Братському Богоявленському, Михайлівському Золотоверхому, Кирилівському, Чернігівському Троїцько-Іллінському, Лубенському, Мгарському, Прилуцькому, Густинському, Батуринському, Глухівському монастирях. Було реставровано і стародавній Софійський собор у Києві, зведено соборну дзвіницю і мури, встановлено бронзовий дзвін “Мазепа”. Як полководець, Гетьман Іван Мазепа очолював козацьке військо у Кримському поході 1689 року, Азовських походах 1695–1696 років, а також у Великій Північній війні, що почалася 1700 року. Невдоволення політикою московського царя Петра І, спрямованою на подальше обмеження автономії Гетьманщини, використання її людських і економічних ресурсів для ведення війни, спонукало Івана Мазепу до укладення військово-політичного союзу зі Швецією 1708 року. За це Російська православна церква наклала анафему на Мазепу (інші православні патріархати за межами Росії ніколи не вважали її дійсною), московське каральне військо знищило гетьманську столицю Батурин, Чортомлицьку Січ і низку інших населених пунктів Лівобережжя. При цьому не пошкодували ані немовлят, ані літніх людей. В генеральній битві під Полтавою 8 липня 1709 року шведсько-козацьке військо короля Карла XII і Гетьмана Івана Мазепи зазнало поразки. Залишки армії відступили до Молдови, яка була васалом Османської імперії. Там Іван Мазепа помер 2 жовтня 1709 року в селі Варниця, де його і поховали. У березні 1710 року козаки перепоховали тіло Гетьмана в церкві Пречистої Богородиці 34


монастиря Святого Юрія в місті Галац (нині Румунія). Храм було знищено 1962 року за часів комуністичного тоталітарного режиму в Румунії. Для сучасної України постать Гетьмана Івана Мазепи є одним із символів незалежності, патріотизму, перед яким стояло завдання забезпечити територіальну цілісність і незалежність України від Московщини і Речі Посполитої. Його можна вважати палким прихильником європейського курсу розвитку України, одним із найвидатніших в історії покровителів культури, освіти й науки. 24 БЕРЕЗНЯ 365 років тому, 24 березня 1654 року, під час національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 років відбулося підписання угоди між Військом Запорозьким і Московським царством, відомої як Березневі статті, Московські статті або ж статті Богдана Хмельницького. За умовами угоди козацька Україна зберігала свої військовоадміністративні органи управління на чолі з виборним Гетьманом. У Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи держави.

Військо Запорозьке (Гетьманщина) в середині ХVІІ століття 35


Гетьманщина мала право на свої збройні сили – 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд міг вступати у відносини з іноземними державами з дозволу московського уряду, але не мав права на контакти із Річчю Посполитою і Османською імперією. Гетьман (на той час ним був Богдан Хмельницький) обирався на козацькій раді довічно, а царя лише повідомляли про результат виборів. Московське царство зобов’язувалося навесні 1654 року почати війну проти Речі Посполитої, щоб підтримати Гетьманщину. Підписання Березневих статей означало визнання московського протекторату над Гетьманщиною, але з дотриманням якнайширших державних прав останньої. Серед наслідків укладення угоди був початок московськопольської війни 1654–1667 років, яка охопила терени України, Білорусі, Литви, частково Польщі. Попередній союзник Гетьмана Богдана Хмельницького – Кримське ханство – підтримало Річ Посполиту. Водночас, скориставшись становищем, Швеція вторглася на територію Речі Посполитої з півночі. Московський уряд багаторазово порушував умови Березневих статей, крок за кроком обмежував державний суверенітет Гетьманщини аж до її повної ліквідації у другій половині XVIII століття. Оригінал Березневих статей втрачений або переховується в Росії, тому окремі умови договору та обставини його підписання протягом тривалого часу залишаються предметом дискусій істориків. 26 БЕРЕЗНЯ 75 років тому, 26 березня 1944 року, під час Другої світової війни розпочалася Одеська наступальна операція військ 3-го Українського фронту у взаємодії з силами Чорноморського флоту. Метою операції був розгром німецьких і румунських військ у межиріччі Південного Бугу і Дністра, вигнання окупантів із північно-західного узбережжя Чорного моря включно з Одесою. Близько 500 тисячам бійців 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Родіона Малиновського протистояло 350-тисячне угруповання німецьких і румунських військ. Внаслідок успішного форсування Південного Бугу і подальшого наступу Червона 36


Армія просунулася на 160–180 км, вигнала нацистів із Миколаївської та Одеської областей. 28 березня 1944 року червоноармійці здобули Миколаїв, 10 квітня – Одесу. Було створено умови для подальшого наступу на Молдову, Румунію, вглиб Балканського півострова. Сили Чорноморського флоту отримали можливість базуватися в портах Одеси, Миколаєва, Очакова. Погіршилося становище німецько-румунського угруповання в Криму. БЕЗ ДАТИ 850 років тому, в березні 1169 року, військо коаліції 11 князівств, організоване володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським, захопило й розграбувало Київ. Подія сталася в розпал роздробленості й князівських міжусобиць на Русі. Володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський (син Юрія Долгорукого – засновника Москви) організував військовий похід, на чолі якого поставив свого сина Мстислава і воєводу Бориса Жидиславича. В поході взяли участь, зокрема, смоленський, курський, путивльський, новгород-сіверський, переяславський князі, а також військові контингенти з Володимира, Суздалі, Ростова, Мурома, Рязані. Після взяття Києва переможці два дні безжально грабували й спустошували місто. За повідомленням Іпатіївського літопису: “І грабували вони два дні весь город – Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали… Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота”. Була викрадена одна з найбільших святинь Русі – Вишгородська ікона Божої Матері, яку росіяни до цього часу утримують в Москві під назвою “Володимирська ікона Божої Матері” (за іншою версією, Андрій Боголюбський поцупив цю ікону з Вишгорода ще 1155 року). Навіть сучасниками ця подія сприймалася як щось абсолютно безпрецедентне. Вперше за багатовікову історію Київ зазнав такого плюндрування. До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним чином тільки з чужоземними містами. Київський погром свідчив про втрату серед населення східної Русі почуття етнічної та державної єдності з Руссю. Вперше князь, який захопив Київ, не залишився в ньому правити. Трагедія 1169 року призвела до послаблення ролі Києва як столиці та поглибило розкол Русі на Південно-Західну і Північно-Східну. В історичній перспективі вона стала прологом до російсько-українських війн. 37


Вишгородська ікона Божої Матері 350 років тому, в березні 1669 року, було укладено Корсунську угоду між Гетьманом Петром Дорошенком і Османською імперією. Договір став наслідком розчарування козацьких еліт у перспективності союзів із Московщиною або Річчю Посполитою. За його умовами Гетьманщина визнавала османський протекторат. Її територія мала простягатися від Путивля на сході до Перемишля на заході. Підтверджувалося право вільного вибору Гетьмана, який обирався довічно. Українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь османської скарбниці, турки й татари не мали права споруджувати в Україні мечеті та брати ясир (бранців). Османська імперія і Кримське ханство не могли укладати мирні договори із Річчю Посполитою і Московським царством без відома Гетьмана. Українська православна церква зберігала автономію у складі Константинопольського Патріархату. Наслідком Корсунської угоди став початок війни Османської імперії проти Речі Посполитої та Московського царства у 1672 році. Союзником турків у цьому конфлікті був Гетьман Петро Дорошенко. 38


330 років тому, в березні 1689 року, розпочався провальний похід московського війська на Крим. Перша спроба Московського царства оволодіти Кримом у 1687 році зазнала невдачі. 1689 року московити здійснили другий похід за підтримки козацького війська під проводом Гетьмана Івана Мазепи. Цього разу вдалося дійти до Перекопу, однак штурмувати його московити не наважилися: бракувало облогової техніки, харчів, прісної води, корму для коней. Зрештою, московський командувач князь Василь Голіцин наказав відступати. Провал другого Кримського походу став однією з причин державного перевороту в Москві: царівна Софія Олексіївна та її фаворит Василь Голіцин були Відступ московитів після провалу заарештовані, владу захопив 17-річний Кримського походу (мініатюра) Петро І. 5 років тому, в березні 2014 року, російські війська окупували Крим. Агресія Росії проти України розпочалася одразу після перемоги Революції Гідності та втечі Віктора Януковича і його оточення з України. В ніч на 27 лютого 2014 року парламент та уряд Криму захопили невідомі бойовики і вивісили над ними прапор Російської Федерації. 27–28 лютого Росія розпочала перекидання повітрям додаткових військ у Крим. 1 березня самопроголошений “голова Ради Міністрів Автономної Республіки Крим” Сергій Аксьонов звернувся до Президента Росії Володимира Путіна із проханням посприяти у “забезпеченні миру і спокою” на території Криму. У відповідь того ж дня Путін відправив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи 1 березня 2014 року проголосували за введення російських військ на територію України, і в Крим зокрема. Російські війська одразу почали масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму, захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об’єктів. 16 березня 2014 року за допомогою російських військ було проведено незаконний референдум щодо статусу Криму. Згідно з оголошеними результатами, понад 95 % населення Криму висловилися за приєднання до 39


Росії. 18 березня у Москві було підписано “Договір про прийняття Криму до складу Росії”. 20 березня цей договір був ратифікований Державною думою Російської Федерації, а 21 березня – Радою Федерації, і набрав чинності. 11 квітня відповідні зміни були внесені до конституції Росії. З нагоди анексії Криму Росією прокотилася хвиля урочистих заходів, була запроваджена медаль Міністерства оборони Росії “За возвращение Крыма”, на реверсі якої вказано такі дати проведення операції: 20.02.14 – 18.03.14. Тим самим, Російська Федерація грубо порушила суверенітет і територіальну цілісність України, зневажила низку міжнародних договорів, зокрема: Гельсінкський заключний акт 1975 року про непорушність кордонів у Європі, Будапештський меморандум 1994 року про гарантії безпеки Україні, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997 року, Договір між Україною і Російською Федерацією про українськоросійський державний кордон 2003 року. Частина військовослужбовців Збройних Сил України була передислокована на материк, інша частина прийняла рішення залишитися в Криму чи перейти на службу до окупантів. Під час захоплення півострова загинули двоє українських військових. 18 березня 2014 року під час штурму 13го фотограмметричного центру Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України в Сімферополі був застрелений прапорщик Сергій Кокурін. 6 квітня в офіцерському гуртожитку селища Новофедорівка Сакського району військовослужбовець окремого батальйону морської піхоти Російської Федерації Євгеній Зайцев застрелив офіцера 10-ї Сакської морської авіаційної бригади Військово-Морських Сил України майора Станіслава Володимировича Карачевського. Російські окупанти захопили частину кораблів і суден ВійськовоМорських Сил України. Екіпажі деяких українських кораблів чинили неозброєний опір окупантам. Так, екіпаж морського тральщика “Черкаси” під командуванням капітана ІІІ рангу Юрія Федаша відмовився здаватися.

Морський тральщик “Черкаси” 40


До 25 березня 2014 року корабель перебував під українським прапором, здійснив декілька спроб вирватися із заблокованої бухти Донузлав і був захоплений лише в результаті штурму із допомогою гелікоптерів і швидкісних катерів. Більшість країн світу не визнали окупації Криму Росією. 27 березня 2014 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію про підтримку територіальної цілісності України. “За” проголосували 100 країн-членів ООН, проти – лише 11 (включно з Росією), ще 58 утрималися, а 24 були відсутні під час голосування.

КВІТЕНЬ 4 КВІТНЯ День створення НАТО. 70 років тому, 4 квітня 1949 року у Вашингтоні (США) представники дванадцяти країн – США, Великої Британії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Канади, Данії, Ісландії, Норвегії, Португалії – підписали Північно-атлантичний пакт (НАТО) про воєннополітичний союз, що ставив за мету колективний захист демократичних свобод і протидію комуністичній експансії. Нині до складу НАТО входять 29 держав. Відносини України і НАТО були встановлені в 1991 році з моменту вступу України до Ради північноатлантичного співробітництва відразу після розпаду Радянського Союзу. Саме Україна стала першою країною Співдружності Незалежних Держав, яка 8 лютого 1994 стала учасницею програми “Партнерство заради миру”. 9 липня 1997 року в Мадриді була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору. Як головний механізм двостороннього діалогу відповідно до хартії була заснована Комісія Україна–НАТО. У 1998 році в рамках Комісії була створена Спільна робоча група Україна–НАТО з оборонної реформи. У 2002 році Президент України Леонід Кучма зробив офіційну заяву про намір України стати членом НАТО і 11 січня 2003 року було створено Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. 18 вересня 41


2014 року Президент України Петро Порошенко під час виступу у Конгресі США закликав надати Україні статус союзника поза НАТО, а через три місяці заявив, що питання вступу України до НАТО вирішуватиметься через 5–6 років на референдумі, коли країна буде відповідати категоріям та стандартам цього альянсу. 8 КВІТНЯ 310 років тому, 8 квітня 1709 року, під час Великої Північної війни 1700–1721 років було укладено українсько-шведський Великобудищанський трактат. Договір підписали з одного боку Гетьман Іван Мазепа і кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко, а з іншого – король Швеції Карл XII. Підписання відбулося в селі Великі Будищі (нині Диканського району Полтавської області). За умовами договору, шведський король брав Гетьманщину і Запорозьку Січ під свою опіку, гарантував їм незалежність від московського уряду і навічно підтверджував козацькі права і вольності. Великобудищанський трактат юридично оформив українсько-шведський військово-політичний союз у війні проти московського царя Петра І. 75 років тому, 8 квітня 1944 року, під час Другої світової війни розпочалася Кримська наступальна операція військ 4-го Українського фронту і Окремої Приморської армії у взаємодії з Чорноморським флотом і Азовською військовою флотилією. Для наступу на півострів Ставка Верховного Головнокомандування зібрала потужні сили – 460–470 тисяч солдатів і офіцерів, близько 6 тисяч гармат і мінометів, 560 танків і самохідних гармат, до 1250 літаків. Їм протистояли 5 німецьких і 7 румунських дивізій загальною чисельністю 200–250 тисяч військовослужбовців, 3,6 тисячі гармат і мінометів, 200–215 танків і штурмових гармат, близько 150 літаків. Таким чином, у живій силі й артилерії Червона Армія переважала противника вдвічі, у бронетехніці – майже втричі, в авіації – більш, ніж у 8 разів. До того ж, від початку листопада 1943 року німецько-румунське угруповання було блоковане в Криму і постачалося тільки морським і повітряним шляхами. Кримська операція почалася наступом військ 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії Федора Толбухіна через Перекоп і Сиваш. До кінця третього дня боїв оборону противника було прорвано, червоноармійці почали швидко просуватися вглиб півострова. 11 квітня окупантів вигнали з міста Джанкой, 13-го – з Сімферополя і Євпаторії, 14-го – з Бахчисарая. 16 квітня частини Червоної Армії вийшли до укріплених позицій ворога під Севастополем. Тим часом, Окрема Приморська армія під 42


командуванням генерала армії Андрія Єрьоменка (з 15 квітня – генераллейтенанта Кіндрата Мельника), наступаючи з Керченського плацдарму, 11 квітня зайняла Керч, 13-го – Феодосію, 16-го – Алупку, Ялту і також вийшла до Севастополя. Після цього її включили до складу 4-го Українського фронту і перейменували на Приморську армію. Генеральний штурм Севастополя, кульмінацією якого стало взяття СапунГори, тривав із 5 до 9 травня 1944 року. Ще за три дні, 12 травня, залишки військ противника капітулювали на мисі Херсонес. Загальні втрати Червоної Армії (за радянськими даними) в Кримській наступальній операції становили 85 тисяч осіб. Німці й румуни втратили, за різними даними, від 100 до 140 тисяч, із них понад 60 тисяч полоненими. Решту встигли евакуювати до Румунії та Болгарії. 11 КВІТНЯ Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Цього дня у 1945 році спалахнуло збройне повстання в’язнів у концентраційному таборі Бухенвальд неподалік міста Ваймар у Німеччині. В’язні захопили в полон 80 есесівців і солдатів охорони. Найближчими днями до табору увійшли американські війська. Згодом Організація Об’єднаних Націй проголосила 11 квітня – день початку визволення концтабору Бухенвальд, де нацистами протягом 1937–1945 років було знищено понад 56 тисяч людей – міжнародним днем визволення в’язнів нацистських концтаборів. 12 КВІТНЯ Всесвітній день авіації і космонавтики, Міжнародний день польоту людини в космос. 12 квітня 1961 року радянський космонавт Юрій Гагарін, стартувавши з космодрому “Байконур” у Казахстані, виконав перший в історії політ людини у космос тривалістю 1 годину 48 хвилин, під час якого зробив один оберт навколо Землі. Політ відбувся на космічному кораблі “Восток-1”, створеному під керівництвом видатного українського вченого, генерального конструктора Сергія Корольова (1907–1966). Це дало величезний поштовх розвитку космонавтики і саме з того часу й почалося масове вивчення космосу і Всесвіту. День працівників ракетно-космічної галузі України. Встановлений Указом Президента України від 13 березня 1997 року № 230/97 “ураховуючи значний внесок працівників ракетно-космічної галузі України у наукові дослідження, створення сучасної ракетно-космічної техніки та впровадження високих космічних технологій в народне господарство”. 43


Незалежна Україна упевнено увійшла до кола космічних держав світу завдяки сформованому науковому і виробничому потенціалу космічної галузі. 14 КВІТНЯ 5 років тому, 14 квітня 2014 року, було розпочато антитерористичну операцію на сході України. 14 квітня 2014 року виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов підписав Указ № 405/2014, яким увів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року “Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України”. Це стало відповіддю на захоплення проросійськими терористами низки адміністративних установ у містах Донецької і Луганської областей. Від 14 квітня 2014 року розпочалася широкомасштабна антитерористична операція із залученням Збройних Сил України. Зоною проведення антитерористичної операції було охоплено Донецьку і Луганську області, а на період із 14 квітня до 7 вересня 2014 року та з 2 грудня 2015 року – також Ізюмський район і місто Ізюм Харківської області. З опівночі 15 лютого 2015 року, відповідно до Мінських домовленостей, на сході України було офіційно встановлено режим перемир’я, який багаторазово порушувався терористами і російськими окупантами. Від 14.00 30 квітня 2018 року режим антитерористичної операції було завершено, натомість розпочато операцію об’єднаних сил (ООС) – комплекс військових та спеціальних організаційно-правових заходів українських силових структур, спрямований на протидію діяльності незаконних російських та проросійських збройних формувань на сході України. 21 КВІТНЯ 75 років тому, 21–25 квітня 1944 року, відбувся бій між частинами Української повстанської армії та НКВС СРСР під селом Гурби (Здолбунівського району Рівненської області). В бою брали участь частини УПА-Північ під командуванням Петра Олійника (псевдонім “Еней”) і УПА-Південь під командуванням Василя Кука (псевдонім “Леміш”). Загальна чисельність разом із повсталими місцевими селянами – до 5 тисяч бійців. З радянського боку в бою задіяли 5 бригад загальною чисельністю до 30 тисяч бійців, а також застосовували авіацію, бронепоїзди, танки, кінноту. Скориставшись тотальною чисельною перевагою, енкаведисти оточили відділи УПА. Українські повстанці, обмежені в набоях і продовольчих запасах, були змушені йти на прорив. Їм удалося вирватися з оточення зі значними втратами. Після бою сталінські карателі спалили навколишні села Гурби і Антонівці, а їхніх мешканців, які залишилися живими, примусово виселили. 44


Дані про втрати сторін у бою під Гурбами дуже різні. За версією УПА, українці втратили 80 бійців загиблими, 200–300 пораненими і полоненими, знищивши при цьому близько 1000 енкаведистів. За даними НКВС, у бою загинули тільки 11 і дістали поранення до 50 їхніх бійців, а з боку УПА загинули і потрапили до полону від 2000 до 4000 чоловік. Бій під Гурбами став одним із найбільш масштабних зіткнень між УПА і більшовицькими каральними органами.

Схема бою під селом Гурби 22 КВІТНЯ 130 років тому, 22 квітня 1889 року, в селі Зеленьків (нині Тальнівського району Черкаської області) народився Олександр Олександрович Загродський – генерал-полковник Армії УНР. Олександр Загродський закінчив три класи Київської духовної семінарії. 1912 року був призваний до царської армії. Під час Першої світової війни служив у 74-му піхотному Ставропольському полку, здобув чин штабс-капітана, був тричі поранений. Нагороджений Георгіївською зброєю (1915) за те, що перебуваючи вночі у складі бойової охорони вчасно виявив наближення 45


переважних сил противника, організував багнетну атаку і дав змогу своєму полку відступити. Одним із перших Олександр Загродський в листопаді 1917 року вступив до лав армії щойно проголошеної Української Народної Республіки. Учасник боїв проти більшовицьких військ Михайла Муравйова під Конотопом і Києвом. У березні 1918 року підвищений до полковника, прийняв командування Запорізьким Дорошенківським полком, із яким визволяв від більшовиків Лівобережжя, Харківщину і Донбас. За Директорії УНР Олександр Загродський командував Запорозькою дивізією, Запорозькою групою, брав участь у боях проти більшовиків і білогвардійців, у Першому Зимовому поході. 1920 року командував 2-ю Волинською стрілецькою дивізією Армії УНР, отримав ранг генералхорунжого. Після відступу за Збруч був інтернований поляками в місті Каліш. На еміграції Олександр Загродський мешкав у Польщі. Належав до складу Українського військово-історичного товариства, очолював раду Хреста Симона Петлюри, Спілку українських воєнних інвалідів у Польщі. Урядом УНР в екзилі підвищений до рангу генерал-полковника. Після Другої світової війни проживав в Австрії, потім у США. Вже в літньому віці був змушений працювати робітником на фабриці, яка виготовляла деталі для літаків. Помер у Нью-Йорку 4 серпня 1968 року, похований на православному цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі). 26 КВІТНЯ Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій та катастроф. 27 КВІТНЯ 110 років тому, 27 квітня 1909 року, в Харкові народилася Валентина Степанівна Гризодубова – льотчиця-рекордсменка, учасниця Другої світової війни, полковник, перша жінка – Герой Радянського Союзу. Валентина Гризодубова народилася у родині авіаконструктора і винахідника Степана Гризодубова, який конструював літаки з 1908 року. 46


Валентина також із юних років захопилася авіацією. Закінчила Харківський аероклуб, Пензенську школу льотчиків-інструкторів, два курси Харківського технологічного інституту. В жовтні 1937 року встановила 5 світових жіночих рекордів швидкості, висоти і дальності польоту на літаках УТ-1, УТ-2 і АІР-12. У вересні 1938 року як командир екіпажу літака АНТ-37 разом із льотчицями Поліною Осипенко (другий пілот) і Мариною Расковою (штурман) здійснила безпосадочний переліт із Москви на Далекий Схід, подолавши відстань у 6450 км за 26 годин 29 хвилин. За цей переліт 2 листопада 1938 року всім трьом учасницям першим серед жінок було присвоєно звання Героїв Радянського Союзу. Під час Другої світової війни Валентина Гризодубова командувала 101-м авіаполком Авіації далекої дії. Особисто виконала близько 200 бойових вильотів (з-поміж яких 132 вночі) на літаку Лі-2 на бомбардування ворожих об’єктів, доставку боєприпасів і військових вантажів на передову та для підтримання зв’язку з партизанськими загонами. Отримала звання полковника авіації. Після війни Валентина Гризодубова вийшла в запас, працювала в цивільній авіації, керувала випробуванням радіоелектронної апаратури. Померла 28 квітня 1993 року в Москві, похована на Новодівочому цвинтарі. 28 КВІТНЯ Великдень (Воскресіння Христове) 45 років тому, 28 квітня 1974 року, в селі Щитинь Любешівського району Волинської області народився Андрій Трохимович Ковальчук – учасник АТО і ООС на сході України, генерал-майор, Герой України. Андрій Ковальчук закінчив Ковельський машинобудівний технікум, Харківське гвардійське вище танкове командне училище імені Верховної Ради України і Національну академію оборони України за спеціальністю “бойове застосування та управління діями підрозділів (частин, з’єднань) Сухопутних 47


військ”. Брав участь в українських миротворчих контингентах у Косово і Ліберії. Починаючи з квітня 2014 року полковник Ковальчук брав участь в антитерористичній операції на сході України. На посаді командира 80-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Сухопутних військ Збройних Сил України вміло та впевнено керував діями підпорядкованих підрозділів бригади у Луганській та Донецькій областях, організовував службу на блокпостах та опорних пунктах. Завдяки рішучим діям, чітким та своєчасно відданим бойовим наказам, правильній організації ведення бойових дій підрозділами бригади під його керівництвом було звільнено міста Миколаївку та Слов’янськ Донецької області, місто Лутугине, селище Георгіївку та село Круглик Лутугинського району Луганської області, селища Новосвітлівку та Хрящувате Краснодонського району Луганської області, місто Щастя, села Переможне та Трьохізбенку Новоайдарського району Луганської області. Під час бойових дій у травні 2014 року під його керівництвом було взято під охорону аеропорт Луганська. Полковник Ковальчук особисто спланував правильну побудову оборони та організував ведення розвідки, професійно та вміло керував діями підпорядкованих підрозділів, завдяки чому було не допущено захоплення стратегічно важливого об’єкту ворогом. Під час штурму летовища бойовиками у серпні 2014 року особисто керував його обороною. Тоді було знищено до 200 одиниць техніки противника та до 400 терористів. За час антитерористичної операції Андрій Ковальчук був двічі поранений, та попри це залишався виконувати завдання з підпорядкованим особовим складом. Протягом двох років під його керівництвом бригадою не допущено втрати боєздатності підрозділів. У березні 2016 року полковника Ковальчука призначили на посаду начальника штабу – першого заступник командувача Високомобільних десантних військ Збройних Сил України. Указом Президента України від 23 серпня 2016 року № 347/2016 полковнику Андрію Ковальчуку присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. Також він удостоєний ордена Богдана Хмельницького ІІ і ІІІ ступенів. Указом Президента України від 14 жовтня 2016 року № 452/2016 Андрієві Ковальчуку присвоєно військове звання генерал-майора. 48


ТРАВЕНЬ 1 ТРАВНЯ День праці 8 ТРАВНЯ День пам’яті та примирення. Встановлений Указом Президента України від 24 березня 2015 року № 169/2015. 9 ТРАВНЯ День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. 8 травня 1945 року у передмісті Берліна Карлсхорсті о 23:01 (за середньоєвропейським часом) було підписано беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини, яка офіційно завершила Другу світову війну в Європі.

В сучасній Україні державне свято День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні прийшло на зміну святу День Перемоги (9 травня), і було встановлене Законом України від 9 квітня 2015 року “Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років”. Офіційним символом святкування Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, як і Днів пам’яті та примирення, є квітка червоного маку – загальноприйнятий у світі символ відзначення пам’ятних днів Другої світової війни. 49


18 ТРАВНЯ День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, День боротьби за права кримськотатарського народу. 75 років тому, 18 травня 1944 року, сталінський режим розпочав депортацію кримськотатарського народу з його історичної Батьківщини – Криму. Плани з депортації кримських татар керівництво СРСР розробляло вже з самого початку вигнання нацистських окупантів із Криму. На шостий день Кримської наступальної операції, 13 квітня 1944 року був підписаний спільний наказ наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії та наркома держбезпеки СРСР Всеволода Меркулова “Про заходи щодо очищення території Кримської АРСР від антирадянських елементів”. Мова йшла насамперед про кримських татар, звинувачених у зраді Батьківщини та “пособництві на користь німецьких окупантів”. Для виконання завдання до Криму прибули 5 тисяч оперативних працівників НКВС і НКДБ СРСР, до таємної операції також залучили 20 тисяч бійців та офіцерів внутрішніх військ НКВС. У Постанові Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944 року про виселення кримських татар зазначалося: депортацію проводять тому, що в період війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної Армії та переходили на бік противника. Хоча насправді співпраця з нацистами в роки Другої світової війни мала місце серед усіх народів, що потрапили під окупацію, а найбільших масштабів

Депортовані кримські татари у Молотовській (Пермській) області, 1948 рік 50


вона досягла саме серед росіян: на боці Німеччини їх воювало понад 400 тисяч. Однак російський народ, на відміну від кримських татар, не зазнав масових примусових виселень – репресії переважно торкнулися тих, хто безпосередньо співпрацював із нацистами. Приймаючи рішення про депортацію цілого народу, не бралося до уваги, що до складу Червоної Армії напередодні німецько-радянської війни призвали понад 5 тисяч кримських татар, а у період 1941–1945 років – ще близько 16 тисяч. Щонайменше п’ятеро з них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, двоє стали повними кавалерами ордена Слави і прирівнювалися до Героїв Радянського Союзу, а видатний льотчик-ас Амет-Хан Султан, який особисто збив 30 німецьких літаків (один із них – повітряним тараном), став двічі Героєм Радянського Союзу. За різними даними, від 17 до 25 тисяч кримських татар були учасниками партизанського і підпільного рухів. Вкрай цинічно вчинив сталінський режим з кримськими татарами, що воювали в частинах Червоної Армії. Після демобілізації їх було піддано депортації. Так, одразу після перемоги над нацистською Німеччиною, у травні 1945 року з бойових частин Червоної Армії було депортовано кілька тисяч кримських татар. Ця доля спіткала навіть найбільш заслужених воїнів – Героїв Радянського Союзу: так, старшину Узеїра Абдураманова виселили до Узбекистану, а старшину Сейтнафе Сейтвелієва – до Таджикистану. Траплялися винятки, коли окремих офіцерів не депортували (наприклад, льотчики АметХан Султан і Емір Усеїн Чалбаш), проте їм заборонили жити в Криму. Усього до місць депортації було заслано майже 9 тисяч кримських татар – ветеранів війни, з них понад 500 офіцерів. Депортації було піддано навіть тих кримських татар, які евакуювалися з Криму ще до приходу німецьких військ у 1941 році і встигли повернутися з евакуації за квітень-травень 1944 року – попри те, що вони ніколи не жили в окупації і не могли брати участь в колабораційних формуваннях. Також було депортовано всіх керівників та працівників Кримського обкому ВКП(б) і уряду Кримської Автономної РСР. Це було пояснено тим, що на новому місці все одно потрібні керівні працівники. Операція з депортації почалася рано вранці 18 травня 1944 року і закінчилася о 16-й годині 20 травня. Депортованим давали від кількох хвилин до півгодини на збори, після чого їх на вантажівках транспортували до залізничних станцій. Звідти ешелони з ними відправляли до місць заслання. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг іти, часто розстрілювали на місці. Дорогою вигнанців годували рідко, а у деяких ешелонах вони отримали їжу вперше і востаннє на другому тижні шляху. Померлих ховали нашвидкуруч поруч із залізничними коліями, або просто викидали з вагонів. У телеграмі НКВС на ім’я Йосипа Сталіна йшлося про те, що було виселено 183 155 осіб (без урахування військових Червоної Армії, яких відправили на спецпоселення після демобілізації 1945 року). За офіційними даними, в дорозі загинула 191 людина. Більшу частину було виселено до 51


Узбекистану та прилеглі райони Казахстану і Таджикистану, невеликі групи було відправлено в Марійську АРСР (нині республіка Марій Ел у Російській Федерації), в Костромську область Росії. Значну частину кримських татар передали “для трудового використання” на шахтах, заводах і будівництвах, де більшість з них не мали елементарних умов для життя і праці. Справжні ж людські втрати під час перевезення кримських татар на схід могли бути набагато більшими. До 45 тисяч переселенців померли в місцях заслання від голоду і хвороб протягом перших двох років. Аж до 1956 року кримські татари мали статус спецпереселенців, що означав різні обмеження в правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетин кордону спецпоселення і кримінальне покарання за його порушення. Після депортації у Криму перейменували всі (за винятком Бахчисарая, Джанкоя, Ішуні, Саків і Судака) населені пункти, назви яких мали кримськотатарське походження. На відміну від деяких інших депортованих народів, що повернулися на батьківщину під час хрущовської “відлиги”, кримських татар позбавили цього права надовго. 23 червня 1978 року на знак протесту проти дискримінації кримських татар здійснив акт самоспалення Муса Мамут.

Муса Мамут (фрагмент виставки у кримськотатарській бібліотеці в Сімферополі) Його похорон перетворився на велелюдний протест проти політики комуністичного режиму. Про вчинок дізналися у світі. 685 кримських татар підписали звернення до Президії Верховної Ради СРСР із вимогою скасувати 52


усі обмеження щодо кримськотатарського народу. Дисидент Мустафа Джемілєв написав звернення до світової громадськості, Решат Джемілєв – до короля Саудівської Аравії та до всесвітньо відомого боксера Мухаммеда Алі. Видатний вчений Андрій Сахаров звертався до Леоніда Брежнєва і Міністра внутрішніх справ Миколи Щолокова з вимогою відновлення прав кримських татар. Однак, лише 14 листопада 1989 року, на хвилі процесів горбачовської перебудови, Верховна Рада СРСР прийняла декларацію, в якій засудила депортацію кримських татар, визнала її незаконною і злочинною. Почалося масове повернення кримських татар на Батьківщину. Нині у Криму їх щонайменше 230–250 тисяч, а це становить понад 10 % населення півострова. У наш час російська окупаційна влада продовжує репресивну політику щодо кримських татар. 2016 року Меджліс кримськотатарського народу був безпідставно визнаний екстремістською організацією. Його діяльність заборонили на території Криму та Росії. Незважаючи на те, що Міжнародний суд ООН у Гаазі своїм рішенням від 19 квітня 2017 року зобов’язав Росію утриматися від обмежень кримських татар у представництві своїх інтересів та відновити Меджліс, керівництво Росії під різними приводами не виконує це рішення. Україна і світ пам’ятають трагічні сторінки історії кримськотатарського народу. Від 2014 року у нашій країні 18 травня відзначають День боротьби за права кримськотатарського народу. 12 листопада 2015 року Верховна Рада України визнала депортацію з Криму геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Масова депортація кримських татар була злочинною акцією, коли покарання за співпрацю з окупантами окремих представників народу було накладено на весь народ – навіть на тих, хто самовіддано боровся з нацизмом і зробив свій внесок у Перемогу. День Європи. Встановлений Указом Президента України від 19 квітня 2003 року № 339/2003, відзначається щороку у третю суботу травня. Жителі України відзначають день спільних цінностей, спільної історії всіх націй Європейського континенту. Україна – єдина держава не член Європейського Союзу, в якій на державному рівні відзначається День Європи. 19 ТРАВНЯ День пам’яті жертв політичних репресій. Встановлений Указом Президента України від 21 травня 2007 року № 431/2007 кожної третьої неділі травня “з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження 53


національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства”. 22 ТРАВНЯ 140 років тому, 22 травня 1879 року, в Полтаві народився Симон Васильович Петлюра – державний і військовий діяч, Головний Отаман військ і флоту Української Народної Республіки. Симон Петлюра здобув освіту в церковно-парафіяльній школі та Полтавській духовній семінарії. Під час навчання в семінарії вступив до заснованої в 1900 році Революційної української партії – першої української політичної партії на теренах підросійської України. 1902 року публікаціями у львівському “Літературно-науковому вістнику” розпочав свою журналістську діяльність. Протягом певного часу працював учителем на Кубані, під керівництвом історика Федора Щербини впорядковував архіви Кубанського козацького війська. Напередодні Першої світової війни Симон Петлюра мешкав у Москві, редагував “Украинскую Жизнь” – журнал про Україну і українців російською мовою для інформування росіян про українські справи. Був одним із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Під час Першої світової війни перебував на посаді уповноваженого Головного Всеросійського земського з’їзду, голови контрольної колегії Земського союзу на Західному фронті. З початком революції 1917 року очолив український військовий комітет Західного фронту в Мінську. Був делегований на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд до Києва, де його обрали головою Українського військового генерального комітету, членом Української Центральної Ради і членом уряду (генеральним секретарем з військових справ). Наприкінці 1917 року, із розгортанням більшовицької агресії та не погоджуючись із політикою уряду УНР, Симон Петлюра подав у відставку та сформував Гайдамацький кіш Слобідської України. На чолі цієї військової частини брав участь в боях, зокрема в придушенні більшовицького повстання в Києві, керував штурмом заводу “Арсенал”. Після розгрому більшовицького повстання врятував від розстрілу полонених робітників заводу. За Гетьманату Павла Скоропадського Петлюра очолював Всеукраїнський союз земств. Був заарештований за опозиційну політичну діяльність і три з половиною місяці провів у Лук’янівській в’язниці Києва. Невдовзі після звільнення став одним із провідників антигетьманського збройного повстання, членом Директорії, яка після повалення режиму Скоропадського проголосила відновлення УНР. Від листопада 1918 року обіймав посаду верховного головнокомандувача всіх військових формувань УНР – Головного Отамана військ УНР (з листопада 1920 року – Головного Отамана військ і флоту УНР). 54


Після відставки Володимира Винниченка, з 13 лютого 1919 року Симон Петлюра очолив Директорію – тобто, став фактичним керівником Української Народної Республіки в умовах війни проти більшовиків і білогвардійців. Внаслідок тривалих і виснажливих бойових дій, міжнародної ізоляції, відсутності амуніції та медикаментів, епідемії тифу Армія УНР наприкінці 1919 року опинилася в критичному становищі. Симон Петлюра був змушений розпочати переговори про союз із Польщею, який був оформлений у вигляді Варшавського договору у квітні 1920 року. Після припинення воєнних дій між Польщею і більшовицькою Росією, в листопаді 1920 року Армія і урядові структури УНР перейшли річку Збруч і були інтерновані польською владою. Симон Петлюра керував роботою уряду УНР на вигнанні (в екзилі), організовував життя української політичної еміграції, продовжував активно виступати в пресі. Був змушений переїхати з Польщі до Австрії, Угорщини, Швейцарії, зрештою до Франції. 25 травня 1926 року в середмісті Парижа він був застрелений анархістом Самуїлом Шварцбардом. За однією з найбільш поширених версій, вбивця був агентом більшовиків, які прагнули знищити одного з провідників українського визвольного руху. Поховали Симона Петлюру в столиці Франції на цвинтарі Монпарнас. 25 ТРАВНЯ 310 років тому, 25 травня 1709 року, під час Великої Північної війни 1700–1721 років московські каральні війська зруйнували Запорозьку Чортомлицьку Січ. Після переходу на бік шведів Гетьмана Івана Мазепи та частини запорозької старшини й козаків під проводом кошового отамана Костя Гордієнка, царський уряд звинуватив усе запорозьке козацтво в зраді. Зруйнувати Чортомлицьку Січ було наказано військам під орудою полковника Петра Яковлєва. Прямуючи на Січ, війська нищили козацькі містечка й села. 55


Було спустошено й містечко Переволочна (нині затоплене Кам’янським водосховищем). Козацьку залогу, що стояла там, було вирізано, а флотилію козацьких човнів спалено. Проте захопити і зруйнувати Січ із першої спроби не вдалося, до того ж війська Яковлєва зазнали чималих втрат.

Чортомлицька Січ 25 травня 1709 року три полки московської армії обступили Чортомлик. Кількасот запорожців, що перебували в той час на Січі, оборонялись, застосовуючи січову артилерію; близько 350 нападників загинуло, понад 150 було поранено. Але запорожцям не вдалося утримати оборону і, сівши на човни, вони подалися вниз по Дніпру. Московські війська увірвалися в Січ, захопили 36 гармат та іншу зброю, в тому числі й козацькі човни. Виконуючи наказ, московський полковник стратив усіх полонених, а потім зруйнував січову фортецю, спалив курені й військові будівлі, після чого загони спустилися по Дніпру і почали хапати й страчувати навіть тих козаків, які перебували на промислах і не брали участі в військових подіях. Декількох вбитих було повішено на плотах та відпущено вниз по течії на страх іншим. Запорозьким козакам, які підтримали Івана Мазепу і Карла XII, довелося відійти на південь і заснувати Кам’янську Січ. Проте вже в 1711 році її теж зруйнували за наказом Петра І. Тоді запорожці відійшли ще далі і заснували 56


Олешківську Січ на території володінь Кримського ханства (нині місто Олешки Херсонської області). 26 ТРАВНЯ 5 років тому, 26 травня 2014 року, під час антитерористичної операції на сході України розпочалися бої за Донецький аеропорт. Близько 3-ї години ночі 26 травня на територію Міжнародного аеропорту “Донецьк” імені Сергія Прокоф’єва приїхали близько 80 озброєних бойовиків самопроголошеної ДНР і висунули вимоги про виведення українських військових, що охороняли внутрішній периметр аеропорту. Близько 7-ї ранку до бойовиків прибуло підкріплення, що складалося переважно з чеченців. Через наявність у терміналі аеропорту цивільного населення українські військові відступили в розташований поблизу старий термінал та розпочали приготування до бою. Державіаслужба України видала повідомлення, за яким польоти до Донецька були заборонені до 18.00 26 травня (однак аеропорт вже не відновив свою роботу). На льотне поле аеропорту висадився десант українських військових, які зайняли периметр і диспетчерські вежі.

Український вертоліт над Донецьким аеропортом Близько 11-ї години ранку сторони вступили у вогневий контакт, після чого бойовики, розташовані переважно у скляній будівлі аеровокзалу, зазнали перших втрат. Українська влада висунула бойовикам ультиматум, який лишився без відповіді. В результаті, о 13-ій годині, по завершенні дії ультиматуму, українські силовики розпочали активну фазу антитерористичної операції та завдали авіаційного удару по позиціях сил терористів, при цьому частина 57


бойовиків, які намагалися обладнати вогневі позиції на даху, потрапила під удар. Після попереджувальної атаки штурмовика Су-25 авіаудар на ураження завдав винищувач МіГ-29. Вогнем із гелікоптерів Мі-24 була знищена зенітна установка терористів. В аеропорту висадився армійський десант і блокував терористів у будівлі аеропорту, яка легко прострілювалася. На допомогу заблокованим у будівлі бойовикам намагались пробитись кавказькі найманці, які прибули до Донецька зі Слов’янська на машинах швидкої допомоги. Близько 18.30, виконуючи рішення про відступ з аеропорту, бойовики завантажились на два КАМАЗи. Існує версія, що на під’їзді до міста вантажівки були знищені бійцями з батальйону “Восток”, які помилково вирішили, що на КАМАЗах з аеропорту на Донецьк розпочали наступ українські підрозділи. В результаті бою 26 травня 2014 року Збройні Сили України втримали контроль над Донецьким аеропортом і відбили атаку бойовиків. Втрати ворога сягали близько 100 осіб убитими. Під час бою в аеропорту було знищено літак Як-40, що належав Маріупольському металургійному комбінату. Бій 26 травня 2014 року став початком тривалого протистояння за Донецький аеропорт. Безпосередні бойові дії на території летовища тривали до 21 січня 2015 року. Оборона Донецького аеропорту стала однією з найбільш героїчних сторінок в історії Збройних Сил України. 28 ТРАВНЯ 95 років тому, 28 травня 1924 року, в селі Новий Буг (нині місто Миколаївської області) народилася Євдокія Миколаївна Завалій – гвардії полковник, єдина жінка – командир взводу морської піхоти в роки німецько-радянської війни. Євдокія Завалій пішла на фронт в липні 1941-го, у віці 17 років, як санітарка 96-го кавалерійського полку 5-ї кавалерійської дивізії 2-го кавалерійського корпусу 9-ї армії Південного фронту. Під час переправи через Дніпро в районі Хортиці була поранена. Медики хотіли її комісувати, але дівчина відмовилася. Після лікування була спрямована в запасний полк. Коли відбирали солдатів на передову, її прийняли за чоловіка, тим більше що вона була в гімнастерці і галіфе. Протягом 8 місяців Євдокія Завалій воювала у складі 6-ї десантної бригади. У 1943 році була направлена на 58


шестимісячні курси молодших командирів і після закінчення їх, у званні молодшого лейтенанта, була спрямована в 83-ю бригаду морської піхоти командиром взводу. Брала участь у вигнанні нацистів із Криму, Бессарабії, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини. Під час Будапештської наступальної операції Євдокія Завалій зі своїм взводом, пройшовши через міську каналізацію з кисневими подушками, захопили бункер німецького командування. За роки війни була нагороджена орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки і Вітчизняної війни І ступеня. Після війни у 1947 році Євдокія Завалій демобілізувалася і переїхала мешкати в Київ. Працювала директоркою гастроному, проводила активну роботу з молоддю. 2009 року нагороджена орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Пішла з життя 5 травня 2010 року, похована на Байковому цвинтарі. 29 ТРАВНЯ Міжнародний день миротворців Організації Об’єднаних Націй. Встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 2002 року, в Україні – Указом Президента України від 30 квітня 2003 року № 374/2003 “ураховуючи вагомий внесок миротворців у підтримання стабільності у різних регіонах планети та підтримуючи рішення Генеральної Асамблеї ООН”. За роки незалежності України через миротворчі місії і операції пройшли понад 43 тисячі військовослужбовців, свої життя віддали більше 50 з них.

ЧЕРВЕНЬ 1 ЧЕРВНЯ 100 років тому, 1–6 червня 1919 року, відбувся переможний бій Армії Української Народної Республіки проти більшовиків за місто Кам’янецьПодільський. З українського боку участь в бою брала 2-га піша стрілецька дивізія (в подальшому – 3-я Залізна стрілецька дивізія) Армії УНР під командуванням полковника Олександра Удовиченка. Вдосвіта 1 червня українські бійці перейшли в наступ, який виявився для більшовиків цілковитою несподіванкою. Після запеклих боїв надвечір 2 червня Кам’янець-Подільський було визволено, а 5–6 червня відбито кілька спроб ворога знову оволодіти містом. Перемога мала важливе стратегічне і моральне значення. Після низки поразок зими-весни 1919 року, козаки і старшини Армії УНР знову відчули впевненість у своїх силах. До визволеного Кам’янця-Подільського переїхали урядові інституції Української Народної Республіки. Місто стало фактичною 59


столицею держави на п’ять з половиною місяців – до середини листопада 1919 року. Почалася так звана “Кам’янецька доба” УНР.

Воїни Армії УНР у Кам’янці-Подільському (сучасна реконструкція) 3 ЧЕРВНЯ 75 років тому, 3 червня 1944 року, в селищі Лозова Павлівка (нині місто Брянка Луганської області) народився Костянтин Петрович Морозов – генералполковник, перший Міністр оборони України (1991–1993 роки). Костянтин Морозов закінчив Харківське вище військове авіаційне училище льотчиків, командний факультет Військово-повітряної академії та Військову академію Генерального штабу Збройних Сил СРСР. Служив на командних посадах у Військово-повітряних силах СРСР. У вересні 1990 року був призначений командувачем 17-ї повітряної армії зі штабом у Києві. Під час спроби державного перевороту в Москві (серпень 1991 року) підтримав курс України на відокремлення від СРСР і створення незалежної держави. 3 вересня 1991 року Верховною Радою України призначений першим Міністром оборони України. Він першим офіційно склав присягу на вірність українському народові (6 грудня 1991 року). 60


Під керівництвом Костянтина Морозова було створено національну систему управління військовим угрупованням колишнього СРСР на території незалежної України, проведено організаційну роботу з приведення основної частини офіцерського складу цього угруповання до присяги на вірність народу України, проведено перший етап його реорганізації у структури Збройних Сил України, закладено основи організації видів Збройних Сил України. Через власну особливу позицію в питанні Чорноморського флоту (наполягав, що Росія повинна вивести свої кораблі з території України) Костянтин Морозов 30 вересня 1993 року добровільно подав Президентові України рапорт про відставку. Після звільнення у 1994– 1995 роках вивчав політологію, основи державного управління, політику міжнародної безпеки як старший науковий працівник Гарвардського університету. Закінчив докторантуру Міжнародного відкритого університету з дипломом доктора філософії в галузі політології. З 1996 року Костянтин Морозов – на дипломатичній службі. Служив послом України в Ірані, главою місії України при НАТО в Брюсселі. Активний прихильник курсу України на вступ до НАТО. Указом Президента України від 4 грудня 1996 року № 1160/96 нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. 5 ЧЕРВНЯ 5 років тому, 5 червня 2014 року, під час антитерористичної операції на сході України розпочалися бої за курган Савур-Могила у Шахтарському районі Донецької області. Бої між українськими військовими та проросійськими терористами за Савур-Могилу, одну з найвищих точок Донецької області (277,9 метрів над рівнем моря) тривали майже три місяці. В липні 2014 року на кургані розташовувався опорний пункт бойовиків, із якого вони обстрілювали українських військових і низку населених пунктів, вели спостереження за постачанням українських підрозділів. 9 серпня в результаті штурму Савур-Могилу було захоплено українськими військовими. Проте запеклі бої за висоту продовжилися до кінця серпня, коли внаслідок вторгнення регулярних військ Російської Федерації українські військові були змушені її залишити. 61


6 ЧЕРВНЯ 190 років тому, 6–11 червня 1829 року, відбулося Шебелинське повстання селян проти наміру російського царського уряду перетворити їхні села на військові поселення. Після завершення Наполеонівських війн організація військових поселень у Російській імперії набула масового характеру. Метою такого процесу було створення резерву навченого війська без збільшення грошових витрат. Поселенські війська формувалися з одружених солдат і місцевих жителів віком від 18 до 45 років, що мали власне господарство. Діти військових поселенців із семи років зараховувалися в кантоністи (їх змалку, незалежно від власного бажання, готували до військової служби). Після досягнення 18 років кантоністи зараховувалися до війська терміном на 20 років. Селян одягали у військову форму, їхнє життя ставало жорстко-підконтрольним: муштра і праця розписувалися погодинно і пильно контролювалися. Навіть за незначні проступки на поселенців чекало жорстоке покарання. У військових поселеннях панував режим необмеженого поліцейського деспотизму і грубої воєнщини.

У військовому поселенні. Картина Мстислава Добужинського Центром селянського повстання стала слобода Шебелинка (нині село Балаклійського району Харківської області), мешканці якої відмовилися складати присягу. Селяни-однодвірці розгромили ескадронний комітет, його 62


членів побили та заарештували. Своїм отаманом повстанці обрали Степана Дьоміна. В усі села, що відходили під поселення, розіслали гінців із закликом приєднуватися до них. До Шебелинки зібралися до 3 тисяч селян. Для їхнього втихомирення царські власті надіслали ескадрон Серпуховського уланського полку. Вмовляння властей не справили жодного враження на повстанців. Вони заявляли, що не бажають військові поселення, а хочуть залишитися однодвірцями (тобто, селянами-землевласниками). Проти непокірних було застосовано військову силу. Озброївшись палицями та знаряддями праці, селяни вчинили рішучий опір. Тоді власті кинули на придушення повстання додаткові загони. Внаслідок кривавої розправи 109 селян загинули, 143-х віддали під військовий суд, 2 провідників повстання засудили на довічну каторгу, 48 відправили до військових поселень в Херсонську губернію. 130 років тому, 6 червня 1889 року, в Києві народився Ігор Іванович Сікорський – всесвітньо відомий авіаційний конструктор, творець першого у світі важкого бомбардувальника “Ілля Муромець”. Ігор Сікорський народився в родині відомого психіатра, професора медичного факультету Київського університету Святого Володимира. Закінчив Морський кадетський корпус у Санкт-Петербурзі, вступив до Київського політехнічного інституту. Був одним із організаторів Повітроплавного гуртка КПІ та активним членом Київського товариства повітроплавання. 1909 року побудував два гелікоптери, які через замалу потужність двигунів не змогли піднятися в повітря з пілотом. Після цієї невдачі Сікорський переорієнтувався на створення літаків. У червні 1910 року зміг вперше піднятися в повітря на аероплані своєї конструкції. Вже наступного року на біплані С-5 (“Сікорський5”) встановив рекорди Російської імперії у висоті, дальності, тривалості і швидкості польоту. Був нагороджений медалями від Російського технічного товариства і Київського товариства повітроплавання. 1912 року, не завершивши навчання в КПІ, Сікорський переїхав до СанктПетербурга, де став головним конструктором авіаційного відділення РосійськоБалтійського вагонного заводу. В серпні 1912 року почав роботи над створенням першого в світі багатомоторного літака (“повітряного 63


корабля”). Апарат під назвою “Гранд” (пізніше – “Руський Витязь”) мав чотири двигуни, вагу 4 тонни і швидкість польоту 90 км/год. Він став прототипом пасажирських, транспортних літаків і бомбардувальників. 23 грудня 1913 року вперше піднявся в повітря чотирьохмоторний літак “Ілля Муромець”, який став першим в історії важким бомбардувальником. Після його успішних випробувань рада Київського товариства повітроплавання звернулася до ради Петербурзького політехнічного інституту з проханням присвоїти Сікорському звання інженера-механіка без захисту ним дипломного проекту. Це прохання задовольнили.

Бомбардувальник “Ілля Муромець” конструкції Ігоря Сікорського заходить на посадку “Ілля Муромець” пішов у серію, протягом кількох років було побудовано близько 85 літаків цього типу. В грудні 1914 року з них сформували перший у світі бойовий підрозділ важких багатомоторних літаків – Ескадру повітряних кораблів під командуванням генерал-майора Михайла Шидловського (під час революції розстріляний більшовиками). Різні модифікації “Іллі Муромця” успішно застосовувалися на фронтах Першої світової війни: в якості бомбардувальників вони підіймали до 900 кг бомб, а в ролі дальніх розвідників могли перебувати в повітрі до 10 годин. За роки війни “Муромці” виконали від 300 до 400 бойових вильотів, скинувши на противника 48 т бомб. У 1917– 1919 роках Ескадра повітряних кораблів, що базувалася у Вінниці, перебувала у складі Військово-повітряного флоту Української Народної Республіки і Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. У 1915 році Ігор Сікорський сконструював винищувач С-16 – літак супроводу повітряних кораблів “Ілля Муромець”. Загалом до початку революції 64


він створив близько 25 базових моделей літаків (без урахування їхніх модифікацій та спільних розробок), два гелікоптери, троє аеросаней і один авіадвигун. Категорично не сприйнявши більшовицький переворот, Ігор Сікорський на початку 1918 року емігрував – спочатку до Великої Британії, потім до Франції, зрештою до США. В Америці спочатку був змушений заробляти викладанням математики. 5 березня 1923 року Сікорський заснував авіаційну фірму “Sikorsky Aero Engineering Corporation”. Займаючись авіаконструкторською діяльністю, створив у США 17 типів літаків і 18 типів гелікоптерів, більшість з яких випускалися серійно. Апарати Сікорського мали як цивільне, так і військове призначення. Підприємство “Sikorsky Aircraft” успішно функціонує донині, перебуваючи у складі американської військовопромислової корпорації “Lockheed Martin” – однієї з найбільших у світі компаній військово-промислового комплексу. Ігор Сікорський помер 26 жовтня 1972 року в місті Істон (штат Коннектикут, США). Похований на цвинтарі Святого Івана Хрестителя в місті Стратфорд. На честь Сікорського в Києві названо вулицю та міжнародний аеропорт в Жулянах, його ім’я присвоєно Національному технічному університету України “Київський політехнічний інститут”. 7 ЧЕРВНЯ 100 років тому, 7 червня 1919 року, під час польсько-української війни 1918–1919 років почалася Чортківська наступальна операція (офензива) Української Галицької армії. Чортківська офензива була найбільш успішною наступальною операцією Української Галицької армії, проведеною на завершальному етапі польськоукраїнської війни. Перед початком наступу частини УГА були затиснуті в невеликий трикутник на південному сході Галичини, замкнений річками Збруч і Дністер. Метою операції було відкинути польські війська за річку Золота Липа (притока Дністра), щоб отримати більший плацдарм для розгортання наступу на Львів – столицю Західної Області УНР. Діяти доводилося в умовах переваги поляків у живій силі, артилерії, набоях. Наступ УГА під командуванням генерала Олександра Грекова з 7 до 28 червня 1919 року приніс значні успіхи. Фронт поляків було прорвано під Чортковом, українські війська звільнили значні території Східної Галичини, включно з містами Теребовля, Бучач, Тернопіль, Підгайці, Бережани, Зборів, Золочів, Рогатин, Броди. Однак катастрофічний брак зброї і набоїв зрештою призвів до невдачі операції. 28 червня польські війська перейшли в контрнаступ. УГА довелося з боями відступати до річки Збруч, а 16–17 липня разом із державними інституціями ЗОУНР перейти на територію Наддніпрянської України. За підрахунками сучасного історика Олександра Дєдика, втрати УГА в Чортківській офензиві становили від 4 до 7 тисяч убитих, 65


поранених і зниклих безвісти, поляків – понад 3 тисячі. Однак безсумнівним позитивом було те, що під час наступу лави УГА поповнили понад 30 тисяч мобілізованих і добровольців. Чортківська наступальна операція була останньою спробою докорінно змінити результат польсько-української війни. Здійснена незначними силами проти переважних сил противника за дефіциту набоїв і відсутності стратегічних резервів, вона не змогла досягнути стратегічних успіхів. Однак, Чортківська офензива вписала яскраву сторінку в історію українських визвольних змагань, продемонструвавши справжню військову вартість і моральну силу УГА, що згодом знайшли вияв на Наддніпрянщині в боях проти більшовиків і білогвардійців. 16 ЧЕРВНЯ День Святої Трійці (П’ятидесятниця) 22 ЧЕРВНЯ День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. 22 червня 1941 року війська нацистської Німеччини та її союзників розпочали напад на Радянський Союз згідно з планом “Барбаросса”. Понад 5,5 мільйонів солдатів і офіцерів за підтримки близько 4 тисяч танків, до 50 тисяч польових гармат і мінометів, до 5 тисячі бойових літаків вдерлися на територію СРСР від Балтійського до Чорного моря. Протягом 22 червня і подальших днів на боці Німеччини проти СРСР виступили Румунія, Італія, Словаччина, Угорщина, Фінляндія, Хорватія. Радянський Союз на західних кордонах мав понад 3 мільйони солдатів і офіцерів, понад 57 тисяч гармат і мінометів, близько 14 тисяч танків і САУ, до 66


9 тисяч бойових літаків. Тільки до кінця 1941 року до Червоної Армії було мобілізовано ще понад 14 мільйонів осіб.

Німецькі танки долають водну перешкоду на початку війни Бої німецько-радянської війни були одними з наймасштабніших у світовій воєнній історії. Війна супроводжувалася нечуваною жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями тощо. Перебіг війни зумовив поразку Німеччини та її союзників у Другій світовій війні. Результати війни спричинили посилення СРСР та сприяли створенню в Східній Європі низки залежних від нього комуністичних режимів. Війна стала страшною трагедією і для українського народу. Бойові дії на території України тривали з 22 червня 1941 року до кінця листопада 1944 року (остаточне визволення Закарпаття). Із 22 липня по 18 грудня 1942 року територія України була повністю окупована військами Німеччини та її союзників, однак при цьому не припинялися підпільні й партизанські рухи. У лавах Червоної Армії загинули 3,5–4 мільйони українців, у партизанських формуваннях – від 40 до 60 тисяч, у загонах ОУН і УПА – понад 100 тисяч. Прямі людські втрати України становили 8–10 мільйонів, демографічні – 10–13 мільйонів осіб. В цілому у війні загинув кожен п’ятий українець. Було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл. Оцінка матеріальних збитків становила 285 мільярдів карбованців (у цінах 1941 року) – понад 40 % усього збитку Радянського Союзу. 67


28 ЧЕРВНЯ День Конституції України. 28 червня 1996 року Верховна Рада України (5-а сесія 2-го скликання) 315 голосами ухвалила основний закон України – Конституцію України. Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність, стало важливим кроком у забезпеченні прав людини та громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені. День Конституції України – єдине державне свято, закріплене в самій Конституції (стаття 161). 30 ЧЕРВНЯ День проголошення Акту відновлення Української Держави. Акт було проголошено зусиллями Організації українських націоналістів Степана Бандери у 1941 році на початку німецько-радянської війни. Уранці 28 червня 1941 року до Львова, щойно залишеного радянськими військами, увійшла похідна група ОУН, очолювана заступником Степана Бандери, Ярославом Стецьком. 30 червня до Львова вступив український батальйон вермахту “Нахтігаль” під командуванням Романа Шухевича. Українські націоналісти планували проголосити незалежну Українську Державу до вступу до міста німецьких частин, щоб таким чином поставити військове і політичне керівництво нацистської Німеччини перед доконаним фактом і змусити його визнати незалежність України. Однак уже 30 червня до Львова почали вступати і німецькі війська. Протягом дня українські націоналісти провели переговори із чільними представниками українського політичного руху і запросили лідерів української спільноти на національні збори до будинку товариства “Просвіта”. Там увечері 30 червня 1941 року і було оголошено документ під назвою Акт проголошення Української Держави (пізніше став називатися Актом відновлення, враховуючи факт проголошення незалежності України IV Універсалом Центральної Ради ще 22 січня 1918 року). Національні збори створили уряд – Українське Державне Правління – на чолі з Ярославом Стецьком. На башті Князівської гори у Львові було піднято український національний прапор, а Львівська радіостанція повідомила населення України про цей Акт і передала благословення Галицького митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди. Керівництво нацистської Німеччини вкрай негативно відреагувало на проголошення Акту, який суперечив їхній політиці. Вже 5 липня 1941 року у Кракові було затримано Степана Бандеру, а згодом ув’язнено у концтаборі Заксенгаузен. 9 липня у Львові заарештували Ярослава Стецька і його помічника Романа Ільницького. Протягом липня – серпня розпочався німецький терор проти діячів ОУН, внаслідок чого українські націоналісти перейшли у підпілля і почали боротьбу проти нацистського режиму. 68


ЛИПЕНЬ 5 ЛИПНЯ 5 років тому, 5 липня 2014 року, під час антитерористичної операції на сході України від проросійських терористів було звільнено міста Слов’янськ і Краматорськ Донецької області. Протистояння за Слов’янськ і Краматорськ тривало від 12 квітня 2014 року, коли проросійські бойовики захопили урядові установи в цих містах. 3 липня 2014 року силами АТО було заблоковано місто Миколаївка Слов’янського району Донецької області, де знищено 6 опорних пунктів терористів та склади боєприпасів у Миколаївці і в районі Семенівка міста Слов’янська, а також вийшли до автотраси “Харків – Довжанський”. У боях загинув один та поранено 4 українських військовослужбовців. Водночас, за даними Ради національної безпеки і оборони України, втрати терористів сягнули більше 150 осіб. 4 липня 2014 року Миколаївка була повністю звільнена від проросійських терористів і взята під контроль силами АТО, яким здалися в полон більше 50 терористів на чолі із ватажком на прізвисько “Скорпіон”.

Державний прапор, встановлений українськими військовослужбовцями над будівлею міськради у Слов’янську У ніч на 5 липня терористи залишили Слов’янськ. Основні сили вони передислокували до Горлівки та Донецька. Відступ терористів дозволив 69


українським військам увійти до міста, встановити Державний прапор над міською адміністрацією та розпочати місію з надання гуманітарної допомоги мешканцям міста. За даними, озвученими Юрієм Луценком (на той час позаштатним радником Президента України), у боях за Слов’янськ терористи втратили 470 осіб. Відхід терористичного угруповання дозволив українським силовикам протягом 5–6 липня 2014 року встановити контроль над містами Краматорськ, Артемівськ (Бахмут), Дружківка, Костянтинівка та розпочати відновлення життєдіяльності цих міст. 7 ЛИПНЯ День Військово-Морських Сил Збройних Сил України (перша неділя липня). Це свято встановлено, “ураховуючи значення Військово-Морських Сил Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”, Указом Президента України від 12 червня 2015 року № 331/2015. 360 років тому, 7–9 липня 1659 року, під час московсько-української війни 1658–1659 років, українсько-кримськотатарські війська розгромили московитів у Конотопській битві. Після обрання Гетьманом Війська Запорозького Івана Виговського, Московське царство почало відверто підтримувати антигетьманську опозицію на Лівобережжі та Запорозькій Січі. Зневірившись у московській підтримці, Іван Виговський у вересні 1658 року уклав Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою. Згідно з її умовами, козацька Гетьманщина перетворювалася на Велике Князівство Руське і ставала рівноправним членом триєдиної (польськолитовсько-української) Речі Посполитої. Підписання Гадяцького договору призвело до відкритої війни між Військом Запорозьким і Московським царством. Навесні 1659 року Москва вирішила завдати вирішального удару. Військо очолив один із близьких радників царя – князь Олексій Трубецькой. Московські сили нараховували від 30 до 50 тисяч вояків, серед яких було багато дворян та елітні відділи кінноти. Та з самого початку ворожий похід в Україну загальмувався. У квітні 1659 року розпочалася облога Конотопа. Місто стійко захищали 4500 чоловік під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Такий розвиток подій дав змогу Івану Виговському перехопити ініціативу. Український Гетьман зібрав під своїми знаменами козаків 8-ми правобережних і 3-х лівобережних полків. Загалом це становило 16–17 тисяч козаків, переважно піхотинців. На боці Виговського виступили такі відомі козацькі полковники, як Іван Богун, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Остап Гоголь, Филон Джеджалій. Окрім козаків, Гетьман командував приблизно 4 тисячами найманого війська, серед якого були серби, волохи, німці, поляки. Але 70


найбільшим союзником Виговського став кримський хан Мухаммед IV Гірей, який привів під Конотоп з Північного Причорномор’я і Приазов’я від 30 до 40 тисяч вершників. 7 липня 1659 року переважна частина московитів продовжувала залишатися під стінами Конотопа. Назустріч козакам і татарам Трубецькой вислав кінноту на чолі з Григорієм Ромодановським, Семеном Пожарським і Семеном Львовим. Вона дійшла до переправи через річку Куколка поблизу села Соснівка (нині Конотопського району Сумської області). З протилежного берега річки підійшли основні сили Виговського. Кримські татари розташувалися у засідці в урочищі Пуста Торговиця за 7 км звідти. Близько 2-ї години дня 8 липня московська кіннота форсувала річку Куколку й атакувала основні сили Виговського. Але московські воєводи сильно недооцінили противника. Атаку було відбито. Після того Виговський відступом заманив московитів у пастку, наразивши їх на удар татарської кінноти. Напад був настільки сильним і несподіваним, що відрізав практично всю московську кінноту від Конотопа. В контратаку перейшло і козацьке військо. Московити потрапили в оточення і зазнали цілковитого розгрому.

Конотопська битва 1659 року. Картина Артура Орльонова Внаслідок битви потрапили у полон двоє з п’яти воєвод князя Трубецького – князі Пожарський і Львов, одні з найдосвідченіших кавалерійських воєначальників московської армії. Загалом ворог втратив, за різними даними, від 5 до 30 тисяч осіб убитими й полоненими. Втрати козаків і татар сягали від 3 до 10 тисяч чоловік. 71


Основними причинами поразки московських військ у Конотопській битві було те, що вони зав’язли в облозі Конотопа, не мали достатніх розвідувальних даних про сили противника і вкрай недооцінили його, відправивши назустріч менші сили – переважно кавалерію. Цим скористалися Гетьман і кримський хан, які зайняли вигідні позиції і заманили ворога у пастку. Відповідно до домовленостей між козаками й татарами, полонених московитів видали татарам. Мухаммед IV Гірей під страхом смертної кари наказав своїм воїнам стратити всіх бранців. Як писав османський хроніст Наїма: “Перед ханським наметом відрубали голови всім значним полоненим, після чого й кожен воїн піддав мечу бранців, які йому дісталися”. Так загинув князь Семен Пожарський, а князь Семен Львов через два тижні помер від поранень. Російський історик XIX століття Сергій Соловйов писав про наслідки Конотопської битви таке: “Цвіт московської кінноти… загинув в один день; полонених дісталося переможцям тисяч п’ять; нещасних вивели на відкрите місце і різали як баранів… Ніколи після того цар московський не був уже в змозі вивести в поле такого сильного ополчення. У печальному вбранні вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах напав на Москву… Навколишні жителі з сім’ями, речами наповнювали Москву, і пішов слух, що государ їде за Волгу, за Ярославль”. Військо Трубецького, переслідуване козаками й татарами, відступило у межі Московського царства. Слава Конотопської перемоги однаковою мірою належить як українському, так і кримськотатарському народам. Це був яскравий приклад успішної бойової співдружності козаків і кримців. 100 років тому, 7 липня 1919 року, в селищі Брошнів-Осада (нині Рожнятівського району Івано-Франківської області) народився Дмитро Дмитрович Вітовський – поручник Української повстанської армії, командир 24-го (Дрогобицького) тактичного відтинку “Маківка”. Дмитро Вітовський був сином військового міністра ЗУНР Дмитра Івановича Вітовського (1887–1919) – організатора і керівника Листопадового чину 1918 року у Львові. Закінчив гімназію у Вільнюсі (Литва), вступив на географічний факультет Львівського університету, став членом Організації українських націоналістів. З приходом восени 1939 року на західноукраїнські землі більшовицької влади почалися масові арешти активістів українських організацій, особливо членів ОУН. Дмитро Вітовський уникнув арешту, бо в лютому 1940 року був мобілізований до Червоної Армії. Пройшов авіаційне училище в місті Енгельс Саратовської області. Отримавши звання молодшого лейтенанта, був направлений для проходження служби у 273-ю спеціальну ескадрилью. Влітку 1941 року, напередодні нападу Німеччини, приїхав у відпустку до Львова, відновив зв’язок із оунівським підпіллям і до Червоної Армії більше не повертався. 72


Два роки Дмитро Вітовський працював на господарських посадах у лісництві митрополита Андрея Шептицького. Влітку 1943-го вступив до лав УПА. Служив ад’ютантом командира старшинської школи УПА “Олені” Федора Польового, комендантом військово-польової жандармерії УПА на Станіславівщині (Івано-Франківщині). Уклав дисциплінарний статут УПА, яким передбачалися такі ступені покарання: попередження, переведення винного в інший відділ, арешт та суд. За особливо тяжкі порушення карали розстрілом. У травні 1945 року Дмитра Вітовського призначили командиром тактичного відтинку “Маківка”, що належав до військової округи-4 “Говерла” групи УПА-Захід. Влітку-восени того ж року він командував Першим словацьким рейдом УПА, завданням якого було провести пропагандистську роботу на теренах Словаччини та налагодити співпрацю із місцевим антикомуністичним підпіллям. 26 березня 1946 року під час повернення до місця своє зимівлі в лісі, неподалік від села Кам’янка Сколівського району Львівщини, Вітовський з групою своїх охоронців потрапив у засідку. Повстанці пробилися з оточення і намагалися відірватися від чекістів. Через два дні вони знову натрапили на ворога. У завзятому бою вісім повстанців загинули, їх командир, потрапивши у безвихідне становище, вистрелив собі у скроню. Важко пораненого, але ще живого Дмитра Вітовського чекісти вирішили забрати із собою, позаяк у захопленій з ним торбі виявили документи, які свідчили, що їм до рук потрапив командир високого рангу. Протягом кількох місяців тривало лікування Дмитра у Станіславівській тюремній лікарні. Він потрібен був чекістам для отримання інформації, тож лікарі завзято боролися за його життя. Ледве живого Дмитра Вітовського вивезли до Києва, де він перебував до завершення слідства. Слідчі ретельно записували вибиту у важкопораненого інформацію, яка була потрібна їм для фізичної ліквідації повстанського руху, надавали їй форми каяття, що давало можливість використовувати її згодом для ідеологічної боротьби з УПА. Однак під час судового процесу Вітовський відверто заявив: “Ціль наша і завдання – безжальна боротьба з органами безпеки СРСР, в звинувачувальному висновку неправильно вказано, що ми боролися проти Червоної Армії”. Трибунал засудив Дмитра Вітовського до розстрілу. Вирок виконали 29 квітня 1947 року в Києві. 8 ЛИПНЯ 310 років тому, 8 липня 1709 року, під час Великої Північної війни 1700–1721 років відбулася Полтавська битва. Полтавська баталія стала вирішальною битвою Великої Північної війни. В ній брали участь, з одного боку, шведські й українські війська під командуванням короля Карла XII, Гетьмана Івана Мазепи і кошового отамана 73


Костя Гордієнка, з іншого – московські та українські війська царя Петра І і Гетьмана Івана Скоропадського. Після укладення Іваном Мазепою українсько-шведського військовополітичного союзу, Петро І наказав організувати вибори нового Гетьмана на Лівобережжі. Ним став Іван Скоропадський. Московський цар все одного ніколи цілком не довіряв Скоропадському, приховував від нього військові плани, відмовився затвердити пропоновані Гетьманом пункти нової угоди Війська Запорозького з Московією. Перед Полтавською битвою чисельність московського війська становила, за різними даними, від 60 до 80 тисяч осіб, шведського – до 37 тисяч (із них реально в битві брали участь не більше 16 тисяч, решта тримали в облозі московський гарнізон у Полтаві та контролювали переправи через річку Ворсклу). Полтавська битва почалася вдосвіта – близько 4-ї години ранку. Шведська піхота розпочала штурм московських редутів, але була знекровлена зустрічним вогнем та контратакована драгунами. Врятувала ситуацію шведська кавалерія, котра, вступивши до бою, успішно вела бій з кавалерією противника.

Полтавська битва 1709 року. Картина П’єра-Дені Мартена О 5-й годині шведська піхота перегрупувалася й розпочала новий штурм редутів, два з яких були здобуті, але вогонь артилерії змусив шведів залишити зайняті позиції. Спроба Карла XII обійти редути з півночі також зазнала невдачі. Навальний наступ шведської піхоти був зупинений гарматним вогнем, колона з 6 батальйонів почала відступ в напрямку Будищанського лісу, утворюючи розрив у загальному шикуванні. Карл XII, не чекаючи на повернення колони, 74


продовжив наступ, і цим фактично прирік її на загибель. Шведська 6батальйонна колона була оточена з усіх боків і змушена скласти зброю. Водночас, основні сили Карла XII продовжили просування на редути. Московську піхоту було розгорнуто перед фронтом укріплень – центр утворювали 3 піхотні дивізії, вишикувані у дві лінії, на флангах розташувалася кавалерія. Шведський король, маючи в розпорядженні значно менші сили, 10 піхотних батальйонів вишикував в одну лінію. На лівому фланзі та позаду піхоти розмістилися залишки кінноти. О 8-й годині обидві армії, перегрупувавши свої сили, вступили в рукопашний бій. До 11-ї години ранку битва закінчилась поразкою шведського війська. Втрати шведів становили 6900 осіб (за їхніми ж даними). Ще 2973 потрапили до полону. Московити втратили 1345 осіб убитими і 3290 пораненими. Якщо до полонених шведів Петро І ставився досить гуманно – чимало з них пережили полон і повернулися на Батьківщину – то полонених українських козаків московити безжально і жорстоко страчували. Через три дні, 11 липня 1709 року, залишки шведської армії капітулювали неподалік впадіння Ворскли у Дніпро біля містечка Переволочна (нині затоплене Кам’янським водосховищем, існувало до 1964 року в межах Кобеляцького району Полтавської області). В полон здалися понад 13,5 тисяч військових. Лише незначна частина шведів і козаків разом із королем Карлом XII і Гетьманом Іваном Мазепою змогли переправитися через Дніпро і відступити в межі Молдови. Ініціатива у Великій Північній війні остаточно перейшла на бік Московського царства. Після перемоги у війні в 1721 році Петро І проголосив себе імператором, а Московію – Російською імперією. Роль Швеції як однієї з провідних держав Європи почала знижуватися. Полтавська баталія вважається першою, де утвердився один із провідних принципів російського військового мистецтва: втягування противника вглиб обширної території країни, вимотування його сил із одночасним накопиченням переваги, масштабний контрнаступ у вирішальний момент. Цю стратегію Російська імперія застосує в 1812 році під час війни з наполеонівською Францією, а Радянський Союз – у 1941–1945 роках у війні проти нацистської Німеччини. Для України Полтавська битва стала катастрофою, адже її наслідком були масові репресії, ще більш жорстока московська окупація та подальше обмеження автономії Гетьманщини – аж до її цілковитої ліквідації за часів правління Катерини ІІ. Полтавська катастрофа також призвела до появи першої української політичної еміграції, спочатку очолюваної Іваном Мазепою, а після його смерті – Пилипом Орликом. Російська пропаганда називала їх “мазепинцями”, переносячи це означення на всіх поборників української незалежності. Цим пропагандистським штампом росіяни послуговувалися понад два століття, аж поки внаслідок подій Української революції 1917– 1921 років йому на зміну не прийшов штамп “петлюрівці”. Після Другої світової війни з’явився третій пропагандистський штамп – “бандерівці”, який Росія вживає до наших днів. 75


9 ЛИПНЯ 200 років тому, 9 липня 1819 року, почалося Чугуївське повстання селян проти наміру російського царського уряду перетворити їхні села на військові поселення. Мешканці Чугуївщини (нині Харківська область) повстали проти наджорстоких умов праці та суворих розпорядків у військових поселеннях, запроваджених військовим міністром Російської імперії графом Олексієм Аракчеєвим. Повсталі вимагали ліквідації військових поселень. До них приєдналися селяни сусідніх сіл, а також військові поселенці з Балаклії. Для придушення повстання російський уряд вислав регулярне військо – 4 піхотні полки і 2 артилерійські роти з гарматами. Після місячного опору Чугуївське повстання було розгромлене. Заарештовано і жорстоко покарано близько 2 тисяч повстанців. Із них 25 забили до смерті шпіцрутенами (металевими шомполами), 400 заслали на каторжні роботи. Проте вже у 1820 році подібні повстання вибухнули в південній Україні, охопивши близько 200 сіл. У червні 1829 року ще одне масове повстання військових поселенців знову спалахнуло на Харківщині – в Шебелинці. 110 років тому, 9 липня 1909 року, в селі Молодинче (нині Жидачівського району Львівської області) народився Петро Федорович Олійник – майор Української повстанської армії, виконувач обов’язків командира оперативної групи УПА-Північ. Петро Олійник закінчив гімназію в Рогатині, вступив на факультет права Львівського університету, звідки був відрахований за українську націоналістичну діяльність. Став учасником Організації українських націоналістів майже одразу після її створення у 1929 році. Був львівським окружним провідником ОУН, одинадцять місяців провів у польській в’язниці через своє членство в ОУН. На початку німецько-радянської війни Петро Олійник (псевдонім “Еней”) вирушив до центральної і східної України для організації роботи ОУН. У 1942 році обіймав посаду обласного провідника ОУН на Дніпропетровщині. Петро Олійник відіграв важливу роль у створенні Української повстанської армії. Командував військовою округою УПА “Богун” (Рівненщина і Кременеччина), був провідником ОУН на 76


північно-західних українських землях. Після загибелі в лютому 1945 року Дмитра Клячківського виконував обов’язки командира УПА-Північ. Ініціював створення Картографічного інституту УПА в селі Дермань Здолбунівського району Рівненщини, який забезпечував мапами відділи українських повстанців. Був нагороджений Бронзовим Хрестом Заслуги УПА. Петро Олійник загинув у бою з більшовицькими спецслужбами 17 лютого 1946 року на хуторі Глинки біля села Рудники Маневицького району Волинської області. Місце його поховання невідоме. 11 ЛИПНЯ 35 років тому, 11 липня 1984 року, в селищі Літин Вінницької області народився Сергій Станіславович Собко – учасник АТО на сході України, полковник, Герой України. Сергій Собко закінчив Одеський військовий інститут Сухопутних військ. У 2007–2008 роках брав участь в українському миротворчому контингенті в Косово. Проходив навчання на курсах підвищення кваліфікації за кордоном: вивчення англійської мови (Канада), ведення бойових дій взимку (Норвегія, 2009), курси офіцерів спостерігачів (військова база Хохенфельс, Німеччина, 2009) та підвищений 9-місячний курс офіцерів піхоти з організації і тактики ведення бою (Форт Бенінг, штат Джорджія, США). 2014 року був зарахований на навчання в один з найстаріших вищих навчальних закладів армії США – Командно-штабний коледж армії США (Форт Лівенворт, штат Канзас). Але не поїхав через початок антитерористичної операції на сході України. Влітку 2014 року Сергій Собко командував механізованим батальйоном 30ї окремої механізованої бригади в зоні проведення АТО. 27 липня батальйонна тактична група під керуванням майора Собка входила до складу сил, яким було поставлено завдання з узяття гори СавурМогила. Завдяки вмілим і професійним діям офіцера, цей стратегічний плацдарм було захоплено в найстисліші терміни та з незначними втратами. Протягом липня– вересня 2014 року ввірений підрозділ захищав суверенітет і територіальну цілісність України на території Луганської області, продемонструвавши приклад мужності, професіоналізму та зразкового виконання поставлених завдань. Комбат Сергій Собко став одним із героїв документального фільму “Рейд. Сила 77


нескорених”. Указом Президента України від 23 березня 2015 року № 164/2015 підполковнику Сергію Собку присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. Від серпня 2017 року полковник Сергій Собко командує 128-ю окремою гірсько-штурмовою Закарпатською бригадою. 13 ЛИПНЯ 75 років тому, 13 липня 1944 року, під час Другої світової війни розпочалася Львівсько-Сандомирська наступальна операція військ 1-го і 4-го Українських фронтів. Перед початком операції лінія німецько-радянського фронту в західній Україні проходила лінією Ковель – Тернопіль – Коломия. Німецьке командування віддало наказ про побудову трьох ліній укріплень з дотами і бункерами, однак через стрімкий наступ противника було побудовано лише дві. Командування Червоної Армії ретельно готувалося до наступу, надсилало підкріплення на фронт, будувало мости та ремонтувало дороги для збільшення прохідної можливості своїх військ. Для участі у Львівсько-Сандомирській операції залучалися війська 1-го Українського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу Івана Конєва (1,2 мільйона бійців, 13900 гармат і мінометів, 2200 танків і самохідних артилерійських установок, 2800 літаків). Вже під час операції для наступу на карпатському напрямку зі складу фронту було відокремлено дві армії, що повторно утворили 4-й Український фронт, ліквідований у травні 1944 року (командувач – генерал-полковник Іван Петров). Німецькі та угорські війська були об’єднані в групу армій “Північна Україна” під командуванням генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя (пізніше – генерал-полковника Йозефа Гарпе). Вона налічувала 900 тисяч солдатів і офіцерів, 6300 гармат і мінометів, 900 танків і штурмових гармат, 700 літаків). Першим етапом радянської наступальної операції стала битва під Бродами, що тривала з 13 до 22 липня 1944 року. В цій битві було оточено й розбито німецький 13-й армійський корпус. Розвиваючи наступ, 27 липня радянські війська оволоділи Львовом, Станіславом (Івано-Франківськом), Перемишлем і Ярославом. Під час боїв за Львів керівники польської підпільної Армії Крайової (АК), що боролася за відновлення Польської національної держави включно з територіями Східної Галичини й Волині, розпочали антинацистське повстання в місті під кодовою назвою “Буря у Львові”. Радянське командування ставилося до Армії Крайової, як до “націоналістичного бандформування”. Тому провідників польського підпілля знищували, а бійців намагалися використовувати в боях проти німців. У випадку відмови співпрацювати, вояків АК роззброювали і відправляли у концтабори або розстрілювали. 78


Мапа Львівсько-Сандомирської наступальної операції (липень-серпень 1944 року) Німецьке командування намагалося організувати оборону вздовж лівого берега річки Вісла. Тут радянським солдатам вдалося захопити плацдарм в районі польського міста Сандомир, втримати його і розширити. До кінця серпня плацдарм досягав 80 км по фронту і 50 км у глибину. Сандомирський плацдарм став вихідним районом головних сил 1-го Українського фронту на початку Вісло-Одерської наступальної операції 12 січня 1945 року. Водночас, на карпатському напрямку наступальні дії проти німецьких і угорських військ проводив 4-й Український фронт. Його наступ просувався повільніше через сильну оборону противника, що проходила по висотам і берегам гірських річок. 5 серпня радянські війська зайняли Стрий, наступного дня – Дрогобич, який за адміністративно-територіальним поділом УРСР до 1959 року був обласним центром. 79


Загальні втрати радянських військ у Львівсько-Сандомирській наступальній операції становили до 300 тисяч осіб, німців і угорців – понад 135 тисяч. Унаслідок військової операції нацистських окупантів було вигнано з переважної частини території західної України. Водночас, на ці терени повертався комуністичний тоталітарний режим, запеклу боротьбу з яким до початку 1960-х років вели Українська повстанська армія і підпілля ОУН. 15 ЛИПНЯ День українських миротворців. Свято встановлене постановою Верховної Ради України від 21 травня 2013 року № 292-VII з метою вшанування мужності і звитяги, зразкового виконання службових обов’язків, вірності присязі учасників миротворчих операцій та забезпечення збереження пам’яті славетних героїв-миротворців, які загинули під час виконання обов’язків у складі миротворчого контингенту та миротворчого персоналу. Свято приурочене до висадки першої української миротворчої місії (42 військовослужбовця) в 1992 році, в Сараєво (Боснія і Герцеговина). На даний момент понад 400 українських військовослужбовців і лікарів беруть участь у миротворчих місіях по всьому світу. 16 ЛИПНЯ День ухвалення Декларації про державний суверенітет України. 29 років тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України (№ 55-XII). Зокрема, в ній було заявлено про право України на власні Збройні Сили та прагнення у майбутньому дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. 17 ЛИПНЯ 5 років тому, 17 липня 2014 року, російським зенітним ракетним комплексом “Бук” неподалік села Грабове Шахтарського району Донецької області було збито пасажирський літак “Boeing” 777 авіакомпанії “Malaysia Airlines”. 17 липня 2014 року літак “Boeing” 777-200ER, бортовий номер 9M-MRD, виконував регулярний рейс MH17 з Амстердама (Нідерланди) до КуалаЛумпура (Малайзія). Вилетів з Амстердама о 13.30 за київським часом. Зв’язок із літаком перервався близько 16.20. Рештки літака впали поблизу села Грабове Шахтарського району Донецької області. Вони були розкидані по території площею понад 15 км². 80


Літак “Boeing” 777, збитий російською ракетою над Донецькою областю За попередніми даними українського військового керівництва, літак був збитий ракетою “земля-повітря”, запущеною російськими диверсантами або проросійськими терористами з території так званої “ДНР” за допомогою самохідного зенітно-ракетного комплексу “Бук” М1. Угруповання “ДНР” одразу заявило, що збило транспортний літак Ан-26 Повітряних Сил України, але потім відмовилося від своїх тверджень. В авіакатастрофі загинули усі 283 пасажири та 15 членів екіпажу, зокрема 80 дітей, троє з яких були немовлятами. Серед жертв катастрофи були громадяни Нідерландів, Малайзії, Австралії, Індонезії, Великої Британії, Німеччини, Бельгії, Філіппін, Нової Зеландії, Канади, Франції. На борту літака перебували член Сенату Нідерландів Віллем Віттевеен, співробітник Всесвітньої організації охорони здоров’я Гленн Томас, нідерландський клінічний дослідник Юп Ланге. За кількістю жертв катастрофа “Boeing” 777 стала найбільшою в історії України і загалом у XXI столітті, якщо не враховувати терактів 11 вересня 2001 року у США. Збиття “Боїнга” спричинило нову хвилю міжнародних санкцій західних держав проти Російської Федерації. Чимало експертів вважають це “переломною точкою” у відносинах Російської Федерації зі Сполученими Штатами, Європейським Союзом та їхніми союзниками. 24 травня 2018 року об’єднана слідча група з розслідування катастрофи рейсу МН17 “Малайзійських авіаліній”, яка складається з представників Нідерландів, Австралії, Бельгії і України, підтвердила, що літак було збито з ЗРК “Бук”, завезеного на контрольовану проросійськими терористами 81


територію Донбасу з Росії. Цей зенітно-ракетний комплекс належав 53-й зенітній ракетній бригаді Військ протиповітряної оборони Сухопутних військ Російської Федерації, що дислокується в Курському районі Курської області РФ. 24 ЛИПНЯ 1000 років тому, 24 липня 1019 року, під час міжусобної війни в Київській Русі, відбулася битва на Альті між військами Ярослава Мудрого і Святополка Окаянного. Битва сталася на берегах річки Альта (Ільтиця) – правої притоки Трубежу, що нині тече територією Бориспільського й Баришівського районів Київської області. За свідченням літописця, “січа була зла, який ще не бувало на Русі – сіклися, схоплювалися руками, тричі сходилися битися, по низинам текла кров струмками”. До вечора полки Ярослава зуміли, нарешті, переламати перебіг битви на свою користь і здобули цілковиту перемогу. Святополк вирішив рятуватися втечею, але невдовзі загинув за невідомих обставин. Верховним правителем Київської Русі остаточно став Ярослав Мудрий. 26 ЛИПНЯ 100 років тому, 26–31 липня 1919 року, Армія Української Народної Республіки здобула перемогу над більшовиками в боях за станцію Вапнярка (нині Томашпільський район Вінницької області).

Бій за станцію Вапнярка в липні 1919 року. Атака української кавалерії. Картина Андрія Серебрякова 82


З боку Армії УНР бої вела 3-я Окрема стрілецька дивізія під командуванням полковника Олександра Удовиченка. З боку “червоних” – південна група дивізій 12-ї армії під командуванням Йони Якіра. Більшовики намагалися відбити Вапнярський залізничний вузол і вдарити по тилах українських сил, що наступали на Київ. Але частинам під орудою полковника Удовиченка вдалося вистояти, перейти в контрнаступ і відкинути ворога далеко на південь. За витривалість і мужність в боях під Вапняркою дивізія здобула почесну назву “Залізна” і стала іменуватися 3-ю Залізною стрілецькою дивізією Армії УНР. 28 ЛИПНЯ День хрещення Київської Русі–України. Встановлений Указом Президента України від 25 липня 2008 року № 668/2008 у день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, який у 988 році розпочав масову християнізацію Київської Русі. 105 років тому, 28 липня 1914 року, почалася Перша світова війна. Приводом до початку Першої світової війни стала австрійсько-сербська (Липнева) криза, що виникла в результаті вбивства 28 червня 1914 року у місті Сараєво (нині – Боснія і Герцеговина) спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда фон Габсбурга 19-річним сербським студентом Гаврилом Принципом, членом таємної націонал-патріотичної організації “Млада Босна”. Війна, що почалася за переділ світу, велася між двома військовополітичними блоками: Центральними державами або Четверним союзом (Німецька, Австро-Угорська, Османська імперії, Болгарське царство) та Антантою (Велика Британія, Франція, Російська імперія, Італія, США, Канада, Австралія, Бельгія, Сербія, Чорногорія, Румунія, Греція, Японія та інші країни). Збройна боротьба велася на фронтах протяжністю 3–4 тисячі км, на території трьох континентів – Європи, Азії та Африки. Бойові дії велися на суші, на морі та в повітрі. Фактично, у війну були втягнуті всі людські ресурси найбільших держав світу. Війна тривала 4 роки, 3 місяці і 2 тижні (з 28 липня 1914 року до 11 листопада 1918 року), охопивши 38 держав, де проживало три чверті населення земної кулі. У військових діях брали участь багатомільйонні армії, оснащені новітніми на той час технічними засобами боротьби. Трагізм війни особливо проявився у тотальному характері, якого вона набула, та стрімкому знеціненні людського життя. За своїми масштабами й демографічними втратами вона значно перевершила все, що відбувалося до неї під час найбільших міжнародних воєнних конфліктів в історії людства. До лав армій державучасниць Першої світової війни було мобілізовано понад 70 мільйонів осіб. Із 83


них загинуло понад 10 мільйонів – удвічі більше, ніж за всі війни протягом попередніх 300 років. Збитки від світового конфлікту становили щонайменше 360 мільярдів золотих доларів початку XX століття, або 23 трильйони доларів за сучасним курсом.

Країни Антанти, їхні колонії, домініони, залежні та окуповані території Центральні держави, їхні колонії, залежні та окуповані території Нейтральні країни Протиборчі країни активно використовували у своїй геополітичній стратегії “українське питання”.

Спадкоємець австрійського престолу Карл Габсбург на перегляді сотні УСС Р.Дудинського 23 серпня 1915 року 84


Українські етнічні землі, розділені між Російською імперією та АвстроУгорщиною, як об’єкт геополітичних зазіхань ворогуючих сторін, на чотири роки перетворилися на театр запеклих бойових дій, а їхнє населення опинилося по різні боки лінії фронту. Галичиною, Буковиною і Волинню неодноразово прокотився страшний смерч бойових дій. На українських землях відбулися одні з найбільших і найкривавіших за історію війни битв – Галицька битва (1914), Зимова битва в Карпатах (1915), стратегічний розвиток Горлицького прориву (1915), Луцький або як він став називатися згодом – Брусиловський прорив (1916), “наступ Керенського” (1917). Через російську армію пройшли від 3,5 до 4 мільйонів українців, через австро-угорську – від 250 до 700 тисяч. Сотні тисяч із них загинули, понад 1 мільйон дістали поранення, каліцтва й контузії. Без участі українців не обходився практично жоден театр воєнних дій по цілому світу. “Австрійські” українці масово воювали на Балканах, у північній Італії, на флоті в Середземномор’ї. “Російські” українці – на всьому просторі від Балтійського до Чорного морів, на Закавказзі та в Ірані, у складі експедиційного корпусу в Македонії та у північній Франції. Представники української діаспори билися у лавах армій Канади, Австралії, США.

Британські солдати на танку Перша світова війна закінчилася перемогою країн Антанти. Вона призвела до краху чотирьох імперій – Російської, Австро-Угорської, Німецької 85


та Османської. Відбувся черговий переділ світу, сформувалася ВерсальськоВашингтонська система міжнародних відносин, виникла Ліга Націй (попередниця ООН). На мапі Європи з’явилися нові або відродилися старі держави: Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехо-Словаччина, Австрія, Угорщина, Держава Словенців, Хорватів і Сербів (Югославія). На переважній частині колишньої Російської імперії запанував комуністичний більшовицький режим.

Німецька далекобійна гармата, що використовувалася для обстрілу Парижа Перша світова і розпад імперій дали безпосередній поштовх до початку Української національної революції 1917–1921 років. Під час неї постали Українська Народна Республіка, Українська Держава Гетьмана Павла Скоропадського, Західно-Українська Народна Республіка. Хоча їм не вдалося втриматися надовго, українці здобули безцінний досвід державотворення. Повстанська боротьба тривала в Україні і по завершенні революції, а представники політичної та військової еміграції до кінця життя залишалися носіями ідеї української незалежності. На чужині продовжував діяти Державний Центр УНР, який в серпні 1992 року передав свої повноваження урядові незалежної України. 29 ЛИПНЯ День Сил спеціальних операцій Збройних Сил України. Це свято встановлене Указом Президента України від 26 липня 2016 року № 311/2016 “з метою подальшого розвитку національних військових традицій, ураховуючи важливу роль Сил спеціальних операцій Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”. 86


СЕРПЕНЬ 4 СЕРПНЯ День Повітряних Сил Збройних Сил України (перша неділя серпня). Це свято встановлене Указом Президента України від 27 червня 2007 року № 579/2007, “ураховуючи значення Повітряних Сил Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”. 6 СЕРПНЯ Всесвітній день боротьби за заборону ядерної зброї. Відзначається у річницю атомного бомбардування японського міста Хіросіма американською авіацією у 1945 році. Американський стратегічний бомбардувальник B-29 “Superfortress” скинув атомну бомбу “Малюк” на Хіросіму, внаслідок чого загинули близько 80 тисяч осіб, зникли без вісти понад 12 тисяч, дістали поранення і опромінення понад 40 тисяч осіб. Ще кілька сотень тисяч японців отримали ураження різного ступеня тяжкості. Через три дні інший бомбардувальник B-29 скинув атомну бомбу “Товстун” на місто Нагасакі, що стало причиною загибелі від 60 до 80 тисяч осіб. Бомбардування Хіросіми і Нагасакі стали єдиними в історії прикладами бойового застосування ядерної зброї. Їхня роль у подальшій капітуляції Японії досі породжує дискусії, а величезні людські жертви та руйнування призвели до появи руху за заборону ядерної зброї. 105 років тому, 6 серпня 1914 року, під час Першої світової війни 1914– 1918 років почалася Галицька битва між австро-угорськими та російськими військами. Чотири австро-угорські армії під загальним командуванням ерцгерцога Фрідріха Австрійського (від 800 тисяч до 1 мільйона солдатів, близько 1500 гармат) протистояли російському Південно-Західному фронту генерала від артилерії і генерал-ад’ютанта Миколи Іванова (від 1 до 1,2 мільйона солдатів, 1770 гармат). Першими в наступ перейшли австро-угорські війська. На короткий період їм вдалося заволодіти низкою територій на російському боці кордону, зокрема містом Кам’янець-Подільський. Але, користуючись загальною чисельною перевагою, з 18 серпня російські війська перейшли у контрнаступ. Наприкінці серпня на річках Золота Липа і Гнила Липа вони розбили австрійців і зайняли Львів, Галич, Чернівці. 17 вересня в облогу потрапила потужна фортеця Перемишль. Попри всі спроби австро-угорських військ переломити ситуацію, до кінця осені росіяни окупували майже всю Східну Галичину і Північну 87


Буковину, вийшовши до Карпат. Загальні втрати австро-угорських військ становили близько 400 тисяч солдатів і офіцерів, із них 100 тисяч полоненими. Росіяни втратили близько 230 тисяч.

Мапа Галицької битви (серпень-вересень 1914 року) Через півроку, 22 березня 1915 року, капітулював гарнізон Перемишля. У полон здалися ще 120 тисяч австро-угорських солдат. Росіяни захопили близько 1000 гармат. Перемога в Галицькій битві спричинила небувале піднесення в Російській імперії та надмірну переоцінку власних сил. Цар Микола II нагородив 88


Верховного головнокомандувача великого князя Миколу Миколайовича (Молодшого) – свого двоюрідного дядька – орденом Святого Георгія 3-го і 2-го ступеня та Георгіївською шаблею, прикрашеною діамантами. Російська пропаганда трактувала окупацію Галичини й Буковини як “завершення справи князя Івана Калити”, тобто “об’єднання усіх руських земель”. На окупованих територіях було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство у складі чотирьох губерній – Львівської, Тернопільської, Чернівецької і Перемиської. На чолі генерал-губернаторства став генерал-лейтенант Георгій Бобринський, відомий вкрай консервативними і шовіністичними поглядами. Своїм головним завданням він вважав “запровадження російської мови, законів і ладу” та “викорінення мазепинства”. За його розпорядженнями закривалися українські школи, газети, друкарні, відбувалися масові арешти і депортації української інтелігенції та духовних осіб у глиб Росії. Зокрема, предстоятеля Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького вислали до Новгорода, потім до Курська і зрештою до Суздалі. Діяльність Георгія Бобринського спричинила занепокоєння навіть серед деяких російських політиків. Наприклад, лідер партії конституційних демократів Павло Мілюков охарактеризував її як “європейський скандал”. В результаті, значна кількість мешканців Галичини й Буковини, які влітку-восени 1914 року зустрічали російські війська як визволителів від австрійського панування, вже наступного року вітали повернення австро-угорських військ як “меншого зла”. 105 років тому, 6 серпня 1914 року, під час Першої світової війни 1914– 1918 років за ініціативою Головної української ради у Львові було створено Легіон Українських січових стрільців (УСС). Уряд Австро-Угорщини дав згоду на створення Легіону УСС. Для його формування призначили 16 офіцерів-українців, серед яких були Дмитро Вітовський, Михайло Баран, Григорій Коссак та інші. Першим командантом (командиром) Легіону став Теодор Рожанковський. Вступити до УСС зголосилися тисячі добровольців. Проте створення великого військового українського з’єднання не відповідало намірам австрійської влади, тому було вирішено обмежити чисельність легіону 2000–2500 осіб. Вже 3 вересня 1914 року в Стрию на Львівщині січові стрільці прийняли присягу й залізницею вирушили на вишкіл у закарпатські села неподалік Мукачева. Ядро легіону становили активісти довоєнного січового, сокільського і пластового руху. Восени того ж року на Закарпатті було проведено військово-організаційне впорядкування Легіону УСС, створено 10 сотень, поділених між двома куренями (батальйонами) під командуванням Григорія Коссака (1-й курінь) і Михайла Волошина (2-й курінь) та півкуренем під командою Степана Шухевича. У складі легіону була й жіноча чота (жінки-стрілкині й санітарки – щонайменше 36 89


осіб). Серед найвідоміших жінок-стрілкинь – Олена Степанів, Софія Галечко, Ганна Дмитерко, Ольга Підвисоцька.

Українські січові стрільці в австро-угорському війську (листівка) Наприкінці вересня 1914 року легіон вступив в оборонні бої з російськими військами у районі Верецького та Ужоцького перевалів Карпат. Ще запеклішими виявилися бої у листопаді 1914 року проти корпусів генерала Олексія Брусилова, які намагалися пробитися в Карпати. У квітні-травні 1915 року “усуси” відзначилися великою звитягою і хоробрістю в обороні від російських військ гори Маківка, в серпні-вересні 1916 року – гори Лисоня. Факт існування УСС, їхня героїчна боротьба мали велике національнопропагандистське значення, оскільки сприяли відродженню історичної свідомості і традицій козацької слави, поширенню ідеї визволення і возз’єднання України. Легіон УСС був першим українським військовим формуванням новітнього часу, яке в складі австро-угорської армії брало активну участь в бойових діях. Аж до 1917 року то була єдина національна українська військова частина на фронтах Першої світової війни. За весь час бойових дій через Легіон УСС пройшли понад 9 тисяч осіб. Втрати вбитими, пораненими й полоненими перевищили 3 тисячі. В подальшому “усуси” стали активними учасниками Української революції 1917– 1921 років, однією з найкращих формацій українського війська. Вони відіграли важливу роль у здійсненні Листопадового чину у Львові, перемозі антигетьманського повстання Директорії УНР, у створенні Української Галицької армії. 90


7 СЕРПНЯ 5 років тому, 7 серпня 2014 року, під час антитерористичної операції на сході України розпочалися бої за місто Іловайськ Донецької області. Наступ на Іловайськ у Секторі “Б” (командувач – генерал-лейтенант Руслан Хомчак) розпочався силами приблизно 600 силовиків. У боях на підступах до Іловайська були задіяні підрозділи батальйону “Азов” і добровольчого корпусу “Правий сектор”. 12 серпня українські армійські частини охопили Іловайськ із заходу – з боку Шахтарська, однак просунутися далі на Зугрес не мали змоги, оскільки почалися контратаки силами найманців, котрих підтримувало вороже артилерійське угруповання з районів Моспиного та Харцизька. 18 серпня ударні групи українських військ за підтримки армійської артилерії й бронетехніки раптовою атакою з двох боків захопили більшу частину Іловайська. 18–19 серпня в результаті двостороннього охоплення угрупування проросійських найманців силами батальйону МВС “Дніпро” і 3-го батальйону Нацгвардії “Донбас” за підтримки армійських частин 17-ї танкової, 51-ї та 93-ї механізованих бригад, була звільнена значна частина Іловайська. Однак розвинути успіх не вдалося – найманці підтягнули всі наявні резерви з Донецька, щоб усунути загрозу. Терористи почали обстрілювати шляхи постачання та позиції українських військ навколо Іловайська і в місті, активно діяли їхні штурмові й розвідувальні групи.

Ситуація на сході України у серпні 2014 року Станом на 22–23 серпня українському командуванню стало очевидним, що мала чисельність угрупування не дозволяла атакувати, ніким було прикривати фланги, небезпеку становив цілком незахищений тиловий район під Іловайськом, диверсійні групи противника без спротиву оперували в 91


українському тилу. Втримувати позиції в місті було можливо, однак з часом українські сили виснажувалися під артилерійським вогнем противника. Іловайськ недоцільно було залишати, тому що його можна було використати як плацдарм для оточення та розгрому донецького угрупування терористів. Проте й утримання міста без продовження наступу не мало перспективи.

Під час боїв за Іловайськ 22 серпня угрупування терористів під Іловайськом було значно підсилене частинами регулярної армії Росії. Війська загарбника підготували для вторгнення ділянку, що знаходилася південніше Савур-Могили – Успенки – Амвросіївки. Протягом попередніх днів по українських частинах велася масована артпідготовка з території РФ. Псковська і курська десантні дивізії Російської Федерації оточили Іловайськ подвійним кільцем. Запеклий опір Іловайського угрупування надав українським військам можливість стабілізувати лінію фронту, скориставшись концентруванням сил терористів та російських військових довкола оточених. Однак подальший опір ставав все примарнішим, позаяк забезпечити серйозну артилерійську й авіаційну підтримку та налагодити постачання не було можливості. Українські війська були відрізані від водопостачання, перетнуто шляхи постачання набоїв, які довелося заощаджувати. 29 серпня українські добровольчі батальйони намагалися вирватися з подвійного кільця оточення, однак потрапили у засідку і були змушені повернулися на вихідні позиції. Вранці 30 серпня українським військовим було повідомлено про домовленість з російським вищим військовим керівництвом стосовно коридору, який буде створено до 10-ї ранку для виведення сил АТО, які зможуть вийти з оточення зі зброєю. Тих, хто здалися в полон, мали 92


обміняти на захоплених російських десантників. 30 серпня о 10-й годині ранку українські військові організованими колонами почали рух з міста, однак їх підступно розстріляли, завдавши великих втрат. За першими даними Міністерства оборони, під Іловайськом загинуло близько 108 українських бійців, сотні бійців були поранені, а частина захоплена в полон. За даними Генеральної прокуратури України від 14 вересня 2017 року, під Іловайськом загинули 366 українських силовиків, поранення отримали 429, в полон потрапили 300. Було завдано матеріальної шкоди шляхом втрати бойової техніки на суму майже 300 мільйонів гривень. Іловайська трагедія зумовила укладення Мінського перемир’я в рамках контактної групи Україна – Росія – ОБСЄ із залученням представників так званих “ДНР” і “ЛНР”. 8 СЕРПНЯ День військ зв’язку. Встановлений Указом Президента України від 1 лютого 2000 року № 154/2000, “ураховуючи заслуги військ зв’язку у зміцненні обороноздатності держави”. 11 СЕРПНЯ 100 років тому, 11 серпня 1919 року, розпочався похід об’єднаних Армій УНР і ЗОУНР на Київ і Одесу. 11 серпня 1919 року було створено вищий орган керування військами – Штаб Головного Отамана, який об’єднав штаб Дієвої Армії УНР і Начальну команду Української Галицької армії. Штаб Головного Отамана очолив генерал Микола Юнаків. Одразу було видано директиву про наступ головними силами на Київ і Одесу – щоб звільнити Правобережну Україну від більшовиків, продемонструвати світові факт існування самостійної соборної Української Народної Республіки, здобути столицю УНР і вихід до моря. Основні сили УГА повинні були наступати на Київ, а Дієвої Армії УНР – на Одесу. Станом на 16 серпня в об’єднаних українських арміях налічувалося понад 85 тисяч військовослужбовців, 1079 кулеметів, 335 гармат, 34 автомобілі, 26 літаків, 9 бронепотягів і 6 панцерників. Проти них на київському напрямі діяла 12-а більшовицька армія (до 16 тисяч багнетів і шабель), на одеському – 14-а більшовицька армія (до 20 тисяч багнетів і шабель). Значні сили більшовиків були задіяні на білогвардійському фронті, оскільки з Приазов’я і Донбасу в Україну наступали Збройні Сили на Півдні Росії під командуванням генерала Антона Денікіна. В результатів походу об’єднаних українських армій, до початку вересня 1919 року власними силами без допомоги інших держав (тоді як білогвардійці й поляки отримували допомогу країн Антанти) від більшовиків було звільнено 93


Поділля, Східну Волинь, частину Херсонщини й Київщини. Вершиною успіхів наддніпрянців і галичан стало визволення Києва ввечері 30 серпня 1919 року. Похід на Київ і Одесу став найбільш успішною самостійною наступальною операцією українських збройних сил періоду Української революції 1917– 1921 років.

Мапа визвольного походу об’єднаних українських армій на Київ та Одесу (серпень 1919 року) Проте замість більшовицької загрози з’явилася нова – білогвардійська. Російські шовіністи прагнули частково реставрувати дореволюційні порядки і категорично не визнавали за українцями права на власну державність і навіть автономію. Вже 31 серпня 1919 року з лівого берега Дніпра до Києва увійшли білогвардійські війська, змусивши українців наступної ночі залишити столицю. Цю подію керівник УНР Симон Петлюра назвав “київською катастрофою”. Від вересня 1919 року між українськими та білогвардійськими силами розпочалися повномасштабні воєнні дії. 12 СЕРПНЯ 620 років тому, 12 серпня 1399 року, відбулася битва на Ворсклі між військами Золотої Орди та коаліцією держав на чолі з Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським (ВКЛ). 94


Битва на Ворсклі була однією з наймасштабніших битв XIV століття в Європі. Вона відбулася на теренах сучасної Полтавської області (точне місце не локалізоване). Військо Золотої Орди очолювали хан Тимур Кутлуг та емір Едигей. Проти них об’єдналися армії ВКЛ, Польщі, Тевтонського ордену, Молдовського і Волоського князівств, а також татари детронізованого золотоординського хана Тохтамиша. Загальне командування здійснював правитель ВКЛ Вітовт, на боці якого билися тисячі вихідців із українських земель. Коли дві армії зустрілися, Тимур Кутлуг запропонував триденне перемир’я начебто для того, щоб дозволити обом сторонам приготуватися до битви. Насправді ж, за ці дні до його війська прибуло підкріплення з Криму на чолі з еміром Едигеєм.

Битва на Ворсклі 12 серпня 1399 року. Картина Михайла Гореліка Генеральна битва відбулася 12 серпня 1399 року, за кілька годин до заходу сонця і завершилася оточенням і майже цілковитим винищенням армії Вітовта. План Вітовта передбачав, що литовське шикування буде спиратися на табір із возів, який мав зупинити атаку татарської кінноти, та подальше її знищення вогнем розташованих у таборі гармат. Але Тимур Кутлуг вдався до звичайної татарської тактики, перевіреної часом: тактичного відступу. Військо Вітовта спіймалося на цю хитрість (можливо, через дії окремих загонів та неможливість повного контролю з боку Вітовта над такою великою й різнорідною силою), залишило табір і кинулося переслідувати татарську кінноту. Коли військо достатньо віддалилося від свого табору, несподівано позаду них з’явилися 95


загони Едигея і Тимура Кутлуга. Тохтамиш, союзник Вітовта, в цей момент вирішив, що битву програно і втік зі своєю кіннотою. Татари Едигея захопили литовський табір і використали його артилерію для знищення кінноти Вітовта. Більшість руських і литовських удільних князів, які брали участь у битві, загинули. Сам Вітовт ледве врятувався. Поразка литовсько-руських військ у битві на Ворсклі перекреслила його мрії про об’єднання в межах литовської державності всіх земель колишньої Київської Русі. Вітовт був змушений іти на зближення з Польщею, уклавши з нею Віленсько-Радомську унію 1401 року. Його держава також втратила важко здобутий вихід до Чорного моря, оскільки переможці-татари пройшли степами аж до Молдови, руйнуючи рештки присутності литовців у причорноморських степах. У середині XV століття ці землі опинилися в сфері впливу Кримського ханства, яке відокремилося від Золотої Орди. 15 СЕРПНЯ 370 років тому, 15–16 серпня 1649 року, під час національновизвольної війни українського народу 1648-1657 років відбулася Зборівська битва. В червні-липні 1649 року козаки відтіснили передові загони польської армії, які очолював князь Ярема Вишневецький, і оточили їх у фортеці Збараж на Тернопільщині. На підмогу обложеним з-під Любліна вирушило 30-тисячне польське військо, очолюване королем Речі Посполитої Яном II Казимиром. Дізнавшись про це через розвідників, Гетьман Богдан Хмельницький для продовження облоги Збаража залишив частину військ під командуванням генерального обозного Івана Черняти, а сам з головними силами виступив назустріч королівській армії. На боці козаків виступило 30-тисячне кримськотатарське військо хана Ісляма ІІІ Гірея. Основні сили українськокримськотатарських та польських військ зійшлися під Зборовом (нині районний центр Тернопільської області). Під час переправи через річку Стрипу польське військо раптово було атаковане козаками й татарами. Втративши до 4 тисяч вояків, Ян ІІ Казимир наказав будувати укріплений табір. Місце для табору було вдалим для оборони. Річка Стрипа загороджувала війська короля з трьох боків, а 3 мости з’єднували польський табір зі стародавніми оборонними спорудами Зборова. Козаки, виставивши ряд гармат, прострілювали табір з одного кінця до іншого. В ніч з 15 на 16 серпня поляки збудували ряд земляних укріплень у найбільш незахищених частинах табору, однак до ранку не вдалося закінчити вал у північній його частині. Вранці козаки атакували табір у цьому місці та місто Зборів. Вони прорвалися у табір і в місто, однак закріпитися тут не змогли. Наступну атаку розпочали татари. Земляні вали не змогли зупинити наступу, козаки разом з татарами вдерлися до табору. Завдяки контратаці 96


німецьких найманців, королю вдалося запобігти розгрому. У цей час ситуація в польському таборі стала критичною. Нестача людей і провіанту не давала надії на утримання позицій, не кажучи вже про перемогу. Ян ІІ Казимир розпочав переговори з кримським ханом. Не зацікавлений у посиленні позицій Богдана Хмельницького, хан уклав угоду з польським королем, який пообіцяв виплатити татарам велику суму грошей та дозволив брати ясир і грабувати українські землі на зворотньому шляху до Криму.

Зборівська битва 1649 року. Художник Степан Нечай Не маючи можливості одночасно воювати проти польських і кримськотатарських військ, Гетьман під тиском хана змушений був теж почати переговори і укласти з королем Речі Посполитої Зборівський договір (18 серпня 1649 року). За умовами договору, король Речі Посполитої визнавав появу самоврядної козацької держави Військо Запорозьке (Гетьманщина) на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. На землях Війська Запорозького влада належала Гетьману, резиденція якого розташовувалася в Чигирині. Уряди всіх рівнів на території Гетьманщини мали право посідати лише козаки і православні шляхтичі. У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська Речі Посполитої та євреї. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади. Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 тисяч осіб. Усі, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Православний київський митрополит і двоє єпископів мали увійти до складу сенату Речі Посполитої. Зборівський договір не задовольнив ані Військо Запорозьке, ані Річ Посполиту. Перемир’я тривало півтора року. В лютому 1651 року бойові дії між козаками і поляками поновилися. 97


23 СЕРПНЯ День Державного Прапора України. Встановлений Указом Президента України від 23 серпня 2004 року № 987/2004 “на вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України”. Європейський день пам’яті жертв сталінізму та нацизму. Відзначається щороку у день підписання пакту Молотова – Ріббентропа у 1939 році, що розділив Європу на дві сфери інтересів тоталітарних держав за допомогою секретних додаткових протоколів. 80 років тому, 23 серпня 1939 року, в Москві Радянський Союз і нацистська Німеччина підписали договір про ненапад, відомий також як пакт Молотова – Ріббентропа. Договір був підписаний міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом і головою Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ СРСР В’ячеславом Молотовим (справжнє прізвище – Скрябін). На підписанні були присутні посол Німеччини у СРСР Вернер фон дер Шуленбург та секретар ЦК ВКП (б) Йосип Сталін. Термін дії міждержавної угоди про ненапад становив 10 років. До договору додавався таємний протокол, який став відомим лише після завершення Другої світової війни. Він складався з короткої преамбули і чотирьох пунктів. Цим протоколом визначались радянські та німецькі “сфери впливу” в Північній та Східній Європі. Передбачалося, що в разі війни Німеччини з Польщею німецькі війська можуть просунутися до так званої “лінії Керзона” (проходила через Гродно – Ялівку – Немирів – Брест-Литовськ (Брест) – Дорогуськ – Устилуг, на схід від Грубешова, через Красилів, на захід від РавиРуської, на схід від Перемишля до Карпат). Інша частина Польщі, а також Фінляндія, Естонія, Латвія і Бессарабія визнавалися “сферою впливу” СРСР. Доля Польщі буде вирішена “в порядку дружньої обопільної згоди”. Особливістю угоди про “ненапад” між двома державами було те, що СРСР та Німеччина на момент підписання не мали спільного кордону. Наступного дня, 24 серпня 1939 року, радянські газети “Правда” та “Известия” розмістили новини про несекретні частини договору, разом з фотографією, на якій Молотов підписує договір. За ним стоїть усміхнений Сталін. Новини шокували лідерів держав у цілому світі, більшості з яких було відомо лише про багатомісячні переговори між Великою Британією, Францією та Радянським Союзом. Цим договором були шоковані й союзники Німеччини. Саме цей документ став безпосередньою передумовою Другої світової війни. Верховна Рада СРСР ратифікувала його через тиждень після підписання, причому від депутатів було приховано наявність “секретного додаткового протоколу”. На другий день після ратифікації договору, 1 вересня 1939 року, гітлерівська Німеччина напала на Польщу. 98


Підписання пакту Молотова–Ріббентропа 23 серпня 1939 року СРСР мав відповідно до домовленостей також напасти на Польщу, проте Молотов попросив невеликої відстрочки, заявивши послу Німеччини в СРСР Шуленбургу, що внаслідок “розпаду” Польщі Радянський Союз має прийти на допомогу українцям і білорусам. На думку керівників СРСР, це дозволяло не видаватися агресором в очах світової спільноти. 17 вересня 1939 року польський кордон перетнули частини Червоної Армії. Польська держава фактично припинила існування. Результати її розгрому були закріплені в новому радянськонімецькому договорі “Про дружбу і кордон”, підписаному Молотовим і Ріббентропом 28 вересня 1939 року. Він знову супроводжувався таємними протоколами. В Німеччини й СРСР з’явився спільний кордон, який тепер проходив за орієнтовною етнічною межею проживання поляків, з одного боку, та українців і білорусів – з іншого. До Німеччини відійшло 48,6 % території Польщі та 69,9 % населення, до СРСР – 51,4 % території та 30,1 % населення. Землі з чисто польським населенням 99


опинилися в складі Німеччини. Також до “сфери впливу” СРСР додавалася Литва, яку разом із Латвією, Естонією, Бессарабією і Північною Буковиною буде анексовано 1940 року. Договори між СРСР і гітлерівською Німеччиною втратили чинність 22 червня 1941 року після нападу Німеччини на Радянський Союз. Існування секретного протоколу до пакту Молотова – Ріббентропа заперечувалося радянською стороною. Тільки наприкінці 1980-х років цей факт був визнаний і став надбанням світової громадськості. 1989 року з’їзд народних депутатів СРСР засудив додатковий секретний протокол договору і визнав його не чинним з моменту підписання. 24 СЕРПНЯ День Незалежності України. 28 років тому, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Історію української державності прийнято відраховувати з моменту створення Київської Русі в IX столітті. Після занепаду цього державного утворення і розпаду на дрібні князівства, що його супроводжував, у XVII столітті утворюється Козацько-Гетьманська держава (Військо Запорозьке), яка проіснувала до кінця XVIII століття, після чого, аж до XX століття, незалежної української держави не існувало. Після революції 1917 року в Україні почався підйом національного руху, що оформився в ІІІ Універсал Центральної Ради 20 листопада 1917 року і оголосив Українську Народну Республіку – УНР. В Універсалі було оголошено про свободу слова, друку, віросповідання, зборів, страйків, скасування смертної кари. 22 січня 1918 року IV Універсалом Центральної Ради було проголошено повну незалежність УНР. Відмова українського уряду прийняти ультиматум більшовицької Ради Народних Комісарів, в якому вимагалося дозволити їм ввести свої війська на Україну, а також не пропускати на Дон білих офіцерів і козаків, зумовила початок українсько-більшовицької війни. Військові успіхи більшовиків змусили керівництво УНР закликати на допомогу Німеччину і Австро-Угорщину. З середини лютого 1918 року почався наступ німецьких, австро-угорських і українських військ на територію захоплену більшовиками. До травня того ж року вся Україна була звільнена від більшовицької окупації, однак фактично опинилася в німецькій. За цим слідувала громадянська війна і низка інтервенцій, які завершилися тільки в 1921 році. 28 грудня 1920 року між УРСР і РРФСР був підписаний “Робітничоселянський союзний договір про військове і господарське співробітництво”, який закріпив залежність УРСР від РРФСР. 30 грудня 1922 року Радянська Україна увійшла до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік 100


(СРСР). Наступний шанс на незалежну соборну українську державу випав лише наприкінці XX століття, після розпаду СРСР. Вперше День незалежності України був відзначений 16 липня 1991 року в пам’ять про те, що рік тому Верховна рада УРСР прийняла “Декларацію про державний суверенітет України”.

Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила “Акт проголошення незалежності України”, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову “Про День незалежності України”, і відтоді це свято відзначається щороку 24 серпня. 105 років тому, 24 серпня 1914 року, в місті Гола Пристань (нині Херсонської області) народився Петро Опанасович Покришев – учасник Другої світової війни, генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу. Петро Покришев закінчив школу фабрично-заводського учнівства і Харківський аероклуб. У Червоній Армії служив із 1934 року, закінчив Одеську військову школу льотчиків. У вересні 1939 року брав участь у вторгненні до Польщі. Під час радянськофінської війни 1939–1940 років виконав 105 бойових вильотів, збив 2 літаки, сам був збитий двічі. Під час німецько-радянської війни Петро Покришев брав участь у бойових діях на Північному і Ленінградському фронтах. Пілотував винищувачі І-16, Як-1, P-40 “Kittyhawk”, Як-7, Ла-5. Командував 159-м винищувальним авіаційним полком. Виконав близько 300 бойових вильотів, взяв участь в 101


60 повітряних боях, збив особисто 22 і в групі 7 літаків противника. Двічі нагороджений “Золотою Зіркою” Героя Радянського Союзу – 10 лютого і 24 серпня 1943 року. Наприкінці серпня того року в тренувальному польоті зазнав аварії та отримав тяжкі травми ніг. 1954 року Петро Покришев закінчив Військову академію Генерального штабу. Був начальником штабу винищувальної авіації Особливої Ленінградської армії протиповітряної оборони. Вийшов у відставку в 1961 році. Петро Покришев помер 22 серпня 1967 року в Ленінграді (нині СанктПетербург). Похований в рідному місті Гола Пристань. 29 СЕРПНЯ 150 років тому, 29 серпня 1869 року, в селі Барилів (нині Радехівського району Львівської області) народився Мирон Омелянович Тарнавський – український полководець, головнокомандувач (начальний вождь) Української Галицької армії в 1919 році. Мирон Тарнавський закінчив сільську народну школу, німецькомовну гімназію в Бродах і офіцерську школу у Відні. Під час Першої світової війни Тарнавський – офіцер австро-угорської армії, брав участь в боях проти російських військ у західній Україні, дістав поранення. 1916 року перейшов на службу до Легіону Українських січових стрільців, 1917 року був командантом Легіону у званні оберст-лейтенанта (підполковника). В лютому 1919 року Мирон Тарнавський вступив до лав Української Галицької армії, яка вела війну з поляками на теренах Східної Галичини. Командував 2-м корпусом УГА, відзначився в Чортківській офензиві. 5 липня 1919 року диктатор Західної Області УНР (ЗОУНР) Євген Петрушевич призначив Мирона Тарнавського генерал-четарем і головнокомандувачем УГА. На цій посаді Тарнавський відзначився під час успішного походу об’єднаних українських армій на Київ і Одесу, в боях проти більшовицьких і білогвардійських військ. Коли пізньої осені 1919 року українські війська опинилися в оточенні більшовиків, білогвардійців і поляків (так званий “трикутник смерті”) й потерпали від епідемії тифу, Мирон Тарнавський уклав угоду про перемир’я з 102


білогвардійцями. УГА перейшла до складу Збройних Сил на Півдні Росії під командуванням Денікіна. За це диктатор ЗОУНР Євген Петрушевич усунув Тарнавського з посади головнокомандувача і віддав під військовий суд, що виправдав генерала, кваліфікувавши його дії, як спрямовані на порятунок армії. У 1920 році поляки заарештували Мирона Тарнавського і деякий час утримували його в таборі для військовополонених у польському місті Тухоля. Після звільнення Тарнавський жив у селі Черниця на Бродівщині. Помер 29 червня 1938 року, похований на Янівському цвинтарі Львова.

ВЕРЕСЕНЬ 1 ВЕРЕСНЯ 80 років тому, 1 вересня 1939 року, почалася Друга світова війна. Головною причиною Другої світової війни була ВерсальськоВашингтонська система міжнародних відносин, яка закріплювала територіальні зміни, що відбулися в результаті Першої світової війни. Вона поставила Німеччину в дуже скрутне становище. Німці відчували себе приниженими Версальським мирним договором і були ображені тим, що їх звинувачували в усіх негараздах. Націонал-соціалістична партія на чолі з Адольфом Гітлером успішно використала прагнення до реваншу, яке охопило значну частину німецького народу, і в другій половині 1930-х років почала боротися за своє “місце під сонцем”. Японія та Італія також вважали себе несправедливо обділеними: за рішенням Вашингтонської конференції Японія втратила свої завоювання в Китаї, а Італія не відчувала себе рівною в таборі переможців у Першій світовій війні. Усі вони стали на шлях нового переділу світу. Іншою причиною виникнення війни було загострення суперечностей між великими державами внаслідок світової економічної кризи, що вибухнула 1929 року. Одні країни виходили з неї шляхом проведення економічних реформ і збереження демократичних засад у розвитку суспільства, а в інших утвердилися тоталітарні режими, що підтримували расизм, націоналізм і мілітаризм. Ще однією причиною розв’язання війни була політика “умиротворення” агресора з боку панівних кіл Великої Британії та Франції у поєднанні з американською політикою ізоляціонізму. Передумовою війни вважається той факт, що 23 серпня 1939 року Німеччина і СРСР підписали пакт про ненапад і розподілили сфери впливу в Європі за таємним протоколом Молотова – Ріббентропа. Гітлер розпочав воєнні дії після досягнення домовленостей зі Сталіним. 1 вересня 1939 року нацистська Німеччина та її союзниця Словаччина розпочали воєнну агресію 103


Німецькі солдати ламають шлагбаум на німецько-польському кордоні проти Польщі. 3 вересня Велика Британія і Франція, пов’язані з Польщею договором про взаємодопомогу, оголосили війну Німеччині. До них приєдналися тогочасні домініони Британії – Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія, Південно-Африканський Союз і Ньюфаундленд. 17 вересня Радянський Союз вдерся до Польщі. Так розпочалася Друга світова війна. Для українців Друга світова почалася вже 1 вересня 1939 року, оскільки в цей день гітлерівська авіація завдала ударів по містах Галичини й Волині, що на той час належали до складу Польщі. Понад 120 тисяч наших співвітчизників, які служили в лавах Війська Польського, вступили в бої з гітлерівськими загарбниками. У Другій світовій війні, яка тривала з 1 вересня 1939 року до 2 вересня 1945 року, загалом взяли участь 62 незалежні країни із 73, що існували на той момент (80 % населення Землі). Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 мільйони км². На території 40 країн було мобілізовано 110 мільйонів осіб; втрати сягали до 60 мільйонів (включно з мирними мешканцями). 90 мільйонів людей стали інвалідами. Війна знищила тисячі міст і сіл, безліч матеріальних цінностей та визначних пам’яток культури. Під час війни вперше були застосовані нові види зброї, зокрема атомна бомба. 20 років тому, 1 вересня 1999 року, розпочалася миротворча місія України в Косово. 104


На початку операції був створений українсько-польський миротворчий батальйон “УкрПолбат”. У 2010 році український компонент батальйону був виведений і переформований у самостійний підрозділ “Національний контингент у Косові”. Основними завданнями українських військових були: розмінування територій, охорона кордону з Македонією, патрулювання вздовж адміністративнорозмежувальної лінії Косово з Сербією, інженерні та будівельні роботи. За весь час на миротворчій службі в Косово побували близько 1300 представників силових структур України, із них 5 загинули, а 26 отримали поранення. 5 ВЕРЕСНЯ 5 років тому, 5 вересня 2014 року, під час проведення антитерористичної операції на сході України було підписано Мінський протокол про перемир’я. В розробці та підписанні мирної угоди брали участь представник Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) Гайді Тальявіні, другий Президент України Леонід Кучма, посол Росії в Україні Михайло Зурабов, представники самопроголошених “ДНР” Олександр Захарченко та “ЛНР” Ігор Плотницький. При цьому підписи Захарченка та Плотницького були поставлені як автографи приватних осіб, тому що угода не передбачала визнання ані “ДНР”, ані “ЛНР”. Дія перемир’я розпочалась о 18 годині 5 вересня 2014 року. Мінська угода передбачала: 1. Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї. 2. Забезпечити моніторинг та верифікацію з боку ОБСЄ режиму незастосування зброї. 3. Здійснити децентралізацію влади, зокрема через ухвалення Закону України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей” (Закон про особливий статус). 4. Забезпечити постійний моніторинг на російсько-українському державному кордоні та верифікацію з боку ОБСЄ зі створенням зони безпеки в прикордонних районах України та Російської Федерації. 5. Негайно звільнити всіх заручників і незаконно утримуваних осіб. 6. Ухвалити Закон “Про недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, які відбулися в окремих районах Донецької та Луганської областей України”. 7. Продовжити інклюзивний загальнонаціональний діалог. 8. Вжити заходів для поліпшення гуманітарної ситуації на Донбасі. 9. Забезпечити проведення дострокових місцевих виборів відповідно до Закону України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей” (Закон про особливий статус). 105


10. Вивести незаконні збройні формування, військову техніку, а також бойовиків і найманців з території України. 11. Ухвалити програму економічного відродження Донбасу і відновлення життєдіяльності регіону. 12. Надати гарантії особистої безпеки для учасників консультацій. У ніч проти 20 вересня 2014 року учасники контактної групи в Мінську узгодили меморандум про припинення вогню, який передбачав створення 30-кілометрової зони безпеки на Донбасі, в якій сторони не могли розташовувати засоби ураження калібром понад 100 мм, важку техніку, мінновибухові інженерні загородження, допускати польоти авіації та іноземних літальних апаратів. Мінське перемир’я одразу ж після підписання багаторазово порушувалося проросійськими терористами. Мапа буферної зони відповідно до Мінського Так, протягом наступних двох з половиною місяців вони протоколу 5 вересня 2014 року понад 3000 разів обстріляли позиції українських військ. Остаточний зрив Мінських домовленостей відбувся у січні 2015 року на тлі масштабного наступу терористів і регулярних частин Російської Федерації на Дебальцевський плацдарм і Донецький аеропорт. 6 ВЕРЕСНЯ 30 років тому, 6 вересня 1989 року, в селищі Рокитне Київської області народився Ігор Вікторович Зінич – учасник АТО на сході України, молодший сержант, Герой України. Ігор Зінич закінчив Рокитнянську середню загальноосвітню школу № 3, Білоцерківський базовий медичний коледж за спеціальністю “лікувальна справа”, отримавши кваліфікацію спеціаліста – “фельдшер”. Працював у Білоцерківській міській лікарні № 2. У 2010–2011 роках проходив строкову військову службу в лавах Державної спеціальної служби транспорту України. Під час служби навчався у 8-му навчальному центрі Державної спеціальної служби транспорту України 106


(військова частина Т0500, місто Чернігів). У 2011 році служив на 195-й центральній базі Державної спеціальної служби транспорту України (військова частина Т0710, місто Київ). Після проходження строкової служби повернувся до рідного селища. Працював фельдшером швидкої допомоги Рокитнянської центральної районної лікарні, помічником районного психіатра з соціальних питань Рокитнянської центральної районної лікарні. Заочно навчався у Національному університеті фізичного виховання і спорту України в Києві. Від 11 листопада 2014 року молодший сержант Ігор Зінич брав участь в антитерористичній операції на сході України. Служив на посаді санітарного інструктора аеромобільно-десантного батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Високомобільних десантних військ Сухопутних військ Збройних Сил України. 17 грудня 2014 року він заїхав на територію Донецького аеропорту у складі 3-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади і до останнього залишався поряд з бійцями, рятуючи поранених під шквальним вогнем. Протягом 34 днів рятував життя поранених за таких умов, коли бійців неможливо було вивезти під обстрілами. Організував роботу медичного пункту, надавав психологічну допомогу військовослужбовцям. Лише за період з 16 по 19 січня 2015 року зміг врятувати понад 50 бійців, а всього на його рахунку за час перебування на території Донецького аеропорту більше 100 врятованих життів. В польових умовах проводив навіть реанімаційні дії. 19 січня 2015 року відбулися особливо запеклі бої на території Донецького аеропорту. Термінал, де знаходилися українські бійці, прострілювався з усіх сторін, поранених було дуже багато. Молодший сержант Зінич прийняв рішення залишатися, поки не вивезуть останнього пораненого бійця. На той момент він сам також був поранений, але, незважаючи на це, продовжував працювати. Спроби вивезти бійців були зроблені 19 та 20 січня 2015 року, але терористи не давали можливості під’їхати транспорту. 20 січня 2015 року, допомагаючи пораненим, молодший сержант Ігор Зінич загинув внаслідок підриву проросійськими терористами другого поверху нового терміналу Донецького аеропорту. Героєві було лише 25 років. Поховали його в рідному селищі Рокитне Київської області. 107


Указом Президента України від 14 жовтня 2015 року № 582/2015 Ігорю Зіничу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. 7 ВЕРЕСНЯ День військової розвідки України. Встановлений наказом Міністра оборони України від 1 червня 2007 року № 302. Саме цього дня в 1992 році вийшов Указ Президента України “Про Управління військової стратегічної розвідки Міністерства оборони України”. Цим документом розпочато сучасну історію української військової розвідки. 8 ВЕРЕСНЯ День танкістів (друга неділя вересня). Встановлений Указом Президента України від 29 серпня 1997 року № 922/97 “на підтримку ініціативи ветеранів танкових військ і танкобудівників України, враховуючи бойові заслуги танкістів у роки Другої світової війни, та з метою виховання воїнів-танкістів Збройних Сил України на кращих традиціях попередніх поколінь”. Міжнародний День пам’яті жертв фашизму (друга неділя вересня). Відзначення започатковано у 1962 році. Місяць вересень обрали саме тому, що Друга світова війна розпочалася у вересні 1939 року і завершилася у вересні 1945 року. 505 років тому, 8 вересня 1514 року, під час московсько-литовської війни 1512–1522 років відбулася битва під Оршею (нині місто Вітебської області Білорусі). На початку XVI століття Московське князівство висунуло претензії на українські й білоруські землі, які тоді входили до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського (ВКЛ). Влітку 1514 року московська армія після місячної облоги захопила Смоленськ і наприкінці серпня вийшла на лівий берег Дніпра неподалік Орші. Тим часом вдалося зібрати польсько-литовське військо, метою якого було відновити контроль над втраченими землями і фортецями Смоленщини. Сили під командуванням Великого гетьмана Литовського – українського князя Костянтина Івановича Острозького нараховували 16 тисяч литовської легкої кавалерії, 14 тисяч польської кінноти (легкої та важкої), 3 тисячі найманої піхоти (в основному з Сілезії), 2,5 тисячі добровольців (в основному з Чехії), а також королівську артилерію. Московським військом (понад 12 тисяч осіб) командували князі Михаїл Голіца-Булгаков та Іван Челяднін. 108


У ніч проти 8 вересня військо ВКЛ навело через Дніпро навпроти Орші наплавні мости на діжках і переправилося на лівий берег. Литовська армія складалася із власне литовських, білоруських, українських, сербських, татарських, польських, угорських і німецьких загонів.

Битва під Оршею. Картина невідомого художника Рано-вранці почалася атака московитів, проте вона була відбита. Костянтин Острозький очолював усі контратаки русько-литовської кінноти і бився, як простий вояк. Використовуючи суперечності між московитськими командувачами Голіцею-Булгаковим та Челядніним, він нападав на них порізно. Опівдні руські та литовські вершники вдаваним відступом завели московську кінноту під залп своїх гармат, а потім її із засідки у прибережному лісі атакував резервний загін. Під натиском війська князя Острозького важка московська кіннота відступила на багнистий берег річки Кропивни між Оршею та Дубровною і там майже вся була знищена. Атака польських гусарів довершила розгром московської армії, хоча погоня за її окремими частинами, що тікали до Смоленська, тривала до ночі. Іван Челяднін, 8 воєвод, 37 значних бояр і півтори тисячі представників московської знаті потрапили у полон, де через кілька років Челяднін помер. Перемога під Оршею зробила князя Костянтина Острозького відомим у всій Європі, про неї розповідалося у чотирьох брошурах, виданих латиною та німецькою мовою. Острозького з тріумфом зустріли у Варшаві та Вільно (Вільнюсі). В подальшому князь неодноразово відзначався в битвах проти турків і татар (наприклад, у 1527 році розгромив кримців під Ольшаницею на 109


Київщині), перетворив місто Острог на осередок слов’янської культури, заснував кілька православних храмів, а після смерті в 1530 році був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. 105 років тому, 8 вересня 1914 року, під час Першої світової війни 1914–1918 років неподалік міста Жовква на Львівщині було здійснено перший в історії повітряний таран. Таран на літаку “Morane” G виконав начальник російського 11-го корпусного авіазагону штабс-капітан Петро Нестеров – видатний льотчик, який за рік до того, 9 вересня 1913 року, в Києві вперше у світі виконав фігуру вищого пілотажу “мертва петля”. Таранним ударом він знищив австрійський літак-розвідник “Albatros” B.I. При цьому загинув і Нестеров, і екіпаж “Альбатроса” – австрійський барон Фрідріх фон Розенталь і чеський пілот Франц Маліна. Нестерова було поховано на Аскольдовій могилі в Києві, пізніше перепоховано на Лук’янівському цвинтарі. За свій подвиг посмертно він був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Місто Жовква з 1951 до 1992 року мало назву Нестеров. 75 років тому, 8 вересня 1944 року, під час Другої світової війни розпочалася Східно-Карпатська наступальна операція військ 1-го і 4-го Українських фронтів. По завершенню Львівсько-Сандомирської наступальної операції лівофлангові об’єднання 1-го Українського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу Івана Конєва вийшли до передгір’я Карпат і закріпились на рубежі на північний захід від Кросно, Сянок, Сколе, Красноїльська. Південніше діяли об’єднання 4-го Українського фронту під командуванням генералполковника Івана Петрова. Загальна чисельність військ, виділених для проведення Східно-Карпатської наступальної операції, становила 378 тисяч 110


солдатів і офіцерів, 5140 гармат і мінометів, понад 320 танків і самохідних артилерійських установок, 1165 літаків.

Мапа Східно-Карпатської наступальної операції (вересень-жовтень 1944 року) Противник побудував по рубежу головного Карпатського хребта ешелоновану (глибина до 60 км) та добре обладнану в інженерному відношенні систему оборони, так звану “лінію Арпада”. Опорні пункти противника налічували понад 300 довготривалих залізобетонних споруд та були надійно прикриті інженерними загородженнями. Угруповання німецько-угорських військ складалося з армійської групи “Хейнріці”, 11-го армійського корпусу зі складу німецької 17-ї армії і частини сил 4-го повітряного флоту (близько 300 тисяч осіб, 3250 гармат, 100 танків і штурмових гармат, 450 літаків). Враховуючи це, Ставка Верховного Головнокомандування спочатку не планувала активних дій у Карпатах. Передбачалось обійти угруповання противника з півдня, оточити та знищити його в горах. Проте з початком Словацького національного повстання (29 серпня 1944 року) наміри змінилися. Задум операції полягав у тому, щоб прорвати ворожу оборону та з’єднатися зі словацькими повстанцями. 111


Наступ здійснювався за умов гірської лісистої місцевості та складних погодних умов. Понад місяць тривали напружені бої в горах. Тільки 18 жовтня 1944 року радянські війська здолали головний Карпатський хребет. Гітлерівське командування було змушене розпочати відведення військ із Закарпаття. 16 жовтня 1944 був здобутий Рахів, 24 жовтня – Хуст і Свалява, 26 жовтня – Мукачево, а 27 жовтня – Ужгород. Наступного дня територія України в сучасних кордонах була звільнена від нацистських окупантів. Однак бої місцевого значення в Закарпатті тривали ще до кінця листопада 1944 року. Незважаючи на успіх операції, Червоній Армії не вдалося пробитися до словацьких повстанців, тому наприкінці жовтня 1944 року Словацьке національне повстання було придушене нацистами та їхніми союзниками. Сукупні втрати 1-го і 4-го Українських фронтів у Східно-Карпатській наступальній операції становили понад 130 тисяч осіб, німецьких і угорських військ – до 70 тисяч. 10 ВЕРЕСНЯ 75 років тому, 10 вересня 1944 року, почалося масове переселення та депортація українців із Лемківщини, Холмщини, Надсяння і Підляшшя. Напередодні, 9 вересня 1944 року, в Любліні Польський комітет національного визволення уклав із Радянської Україною “Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР”. Розпочався процес депортації, що мав форму військових операцій проти мирного населення. Він супроводжувався грубими порушеннями прав і свобод людини і громадянина, повною забороною повернення на рідні землі, вилученням майна, безальтернативним закріпленням за поселеннями на новому місці, покидати які було заборонено, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав, що призвело до руйнування української культурної та історичної спадщини, поставило під загрозу знищення низки етнографічних груп українського народу. Метою депортацій було практичне призупинення тисячолітнього існування найзахіднішої гілки українства. Загалом, під час проведення акції, було переселено 482109 осіб (122454 українські родини). 8 листопада 2018 року Верховна Рада України ухвалила Постанову “Про відзначення на державному рівні 75-х роковин початку депортації українців із Польщі у 1944–1951 роках”. 17 ВЕРЕСНЯ 80 років тому, 17 вересня 1939 року, під час Другої світової війни розпочалося вторгнення СРСР до Польщі. 112


17 вересня, коли поразка Польщі у війні з нацистською Німеччиною стала очевидною, польський кордон перетнула Червона Армія – понад 600 тисяч військовослужбовців, об’єднаних в Український і Білоруський фронти. Це означало фактичний вступ СРСР у Другу світову війну, як союзника Гітлера. На вимогу німців, Червона Армія форсовано просувалася у напрямку Коломиї – Косова, щоб перетнути відступаючим польським солдатам і біженцям шлях до Румунії. Після 12-денного маршу і коротких боїв з польськими частинами, Червона Армія вийшла на Західний Буг і Сян, де й зупинилася (командування польською армією віддало наказ не чинити опір). Залишки польських військ, які ще опиралися німецькому і радянському вторгненню, капітулювали до 6 жовтня 1939 року.

Спільний німецько-радянський військовий парад у Брест-Литовську. 22 вересня 1939 року Незважаючи на, здавалося б, швидке і тріумфальне завершення “Польського походу”, Червона Армія втратила в ньому до 1500 бійців загиблими і до 4000 пораненими. Невдовзі після розгрому Польщі сталінський режим здійснив один із найбільших своїх злочинів – навесні 1940 року майже 22 тисячі полонених поляків, переважно офіцерів, були розстріляні в Катинському лісі під Смоленськом. Цей факт радянська пропаганда ретельно приховувала, а згодом переклала відповідальність за Катинський розстріл на гітлерівців. Завершення операції з розгрому Польщі знаменував спільний парад радянських і німецьких військ, що відбувся 22 вересня 1939 року у БрестЛитовську (нині місто Брест, Білорусь). А вже 28 вересня було укладено радянсько-німецький договір “Про дружбу і кордон”, який супроводжувався секретними протоколами про розподіл “сфер впливу” в Європі. 113


В результаті радянського вторгнення до Польщі, землі західної України і західної Білорусі були приєднані до СРСР. У складі Радянської України з’явилося 6 нових областей – Ровенська (Рівненська), Волинська, Львівська, Дрогобицька (нині в складі України не існує, включена до складу Львівської), Станіславська (Івано-Франківська) і Тарнопольська (Тернопільська). 19 ВЕРЕСНЯ 5 років тому, 19 вересня 2014 року, було підписано угоду про створення Литовсько-польсько-української бригади (ЛитПолУкрбриг). Договір підписав у Варшаві (Польща) Міністр оборони України Валерій Гелетей з Міністрами оборони Польщі й Литви. Особовий склад бригади налічує 4500 військовослужбовців, із яких 560 є представниками Збройних Сил України. У вересні 2018 року командиром бригади став полковник ЗС України Дмитро Братішко, учасник антитерористичної операції на сході України. Бригада або її елементи братимуть участь у міжнародних операціях на основі мандату Ради Безпеки ООН. 21 ВЕРЕСНЯ Міжнародний день миру. Встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 30 листопада 1981 року. Рішення про святкування дня миру щороку 21 вересня прийняте спеціальною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 28 вересня 2001 року. Відзначається як день глобального припинення вогню і відмовлення від насильства. Генеральна Асамблея ООН пропонує всім державам і народам дотримуватися припинення воєнних дій цього дня. 22 ВЕРЕСНЯ День партизанської слави. Встановлений Указом Президента України від 30 жовтня 2001 року № 1020/2001 “на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників, увічнення їх пам’яті”. 29 ВЕРЕСНЯ День пам’яті жертв Бабиного Яру. Цього дня у 1941 році в урочищі Бабин Яр у Києві німецькі окупанти розпочали масові страти єврейського 114


населення. Лише протягом 29–30 вересня 1941 року було розстріляно 33 771 людину. Загалом за два роки німецької окупації (1941–1943) в Бабиному Яру загинули, за різними даними, від 70 до 200 тисяч людей – мирного населення, радянських військовополонених, підпільників. 30 ВЕРЕСНЯ 75 років тому, 30 вересня – 1 жовтня 1944 року, відбувся бій між частинами Української повстанської армії та НКВС СРСР під Уневом (Перемишлянського району Львівської області). Поблизу монастиря Унівська лавра до 200 бійців УПА під командуванням хорунжого Дмитра Карпенка протистояли 1500 бійцям внутрішніх військ НКВС, які використовували проти повстанців навіть танки. Українські повстанці відбили 22 атаки ворога, завдали йому тяжких втрат і вийшли з оточення. Один танк із протитанкової рушниці особисто підбив командир загону повстанців Дмитро Карпенко. Успішний бій під Уневом був згаданий у передріздвяному привітанні головнокомандувача УПА Романа Шухевича нарівні з боями під селом Гурби, що відбулися у квітні 1944 року.

ЖОВТЕНЬ 1 ЖОВТНЯ День ветерана. Встановлений Указом Президента України від 24 вересня 2004 року № 1135/2004 “з метою посилення уваги до потреб старшого покоління, забезпечення належного соціального захисту ветеранів та на підтримку ініціативи громадських організацій ветеранів”. 120 років тому, 1 жовтня 1899 року, була заснована Імператорська і королівська школа кадетів у Львові, від якої веде історію Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Імператорська і королівська школа кадетів у Львові стала першим у Галичині й 16-м в Австро-Угорщині військовим навчальним закладом. Тут навчалися майбутні старшини Української Галицької армії – Гнат Стефанів, Альфред Бізанц, Богуслав Шашкевич. У міжвоєнний період у комплексі споруд колишньої школи кадетів діяв Польський кадетський корпус № 1 (з 1935 року – імені Юзефа Пілсудського). За часів СРСР – Львівське піхотне (військово-політичне, вище військовополітичне) училище. 115


Після відновлення незалежності України заклад пройшов еволюційний шлях від Львівського військового інституту до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (цей статус надано Указом Президента України від 21 вересня 2015 року № 551/2015). 23 випускники академії віддали свої життя під час антитерористичної операції на сході України. Старшому лейтенантові Євгенові Зеленському посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. 14 ЖОВТНЯ День захисника України. Встановлений Указом Президента України від 14 жовтня 2014 року № 806/2014 “з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості”. День захисника України встановлений замість Дня захисника Вітчизни (23 лютого), який відзначався з 1999 року.

Покрова Пресвятої Богородиці День молитви за всіх полеглих за волю і державність України День створення Української повстанської армії. Встановлений Постановою Української Головної Визвольної Ради від 30 травня 1947 року. З тих часів офіційною датою створення УПА почало вважатися 14 жовтня 1942 року. 116


День Українського козацтва. Встановлений Указом Президента України від 7 серпня 1999 року № 966/99 “в день свята Покрови Пречистої Богородиці… враховуючи історичне значення і заслуги Українського козацтва у ствердженні української державності та суттєвий внесок у сучасний процес державотворення”. 16 ЖОВТНЯ 100 років тому, 16 жовтня 1919 року, в селі Вербка (нині Летичівського району Хмельницької області) народився Лука Григорович Сушко – учасник Другої світової війни, генерал-майор, Герой України. Лука Сушко служив у Червоній Армії з 1939 року. Закінчив танкове училище в Сизрані (нині Самарська область РФ). Під час німецькорадянської війни брав участь в бойових діях на Ленінградському, Калінінському, 1-му Прибалтійському, 2-му і 3-му Українських фронтах. Служив заступником командира, потім командиром 84-го танкового полку. Тричі горів у танку, двічі діставав контузії в боях, захопив у полон 14 “язиків”. Відзначився героїзмом в боях за Відень у квітні 1945 року. Був представлений до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, але подання не реалізували з невідомих причин. У серпні-вересні 1945 року брав участь в радянсько-японській війні на території Маньчжурії. Після війни Лука Сушко служив військовим комендантом міста Потсдам (Німеччина), викладав тактику у вузах Києва. 1975 року вийшов у відставку у званні полковника. Указом Президента України від 27 жовтня 1999 року № 1394/99 Луці Сушку присвоєно звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка”. Став другим в історії кавалером цього ордена (після льотчика-випробувача Олександра Галуненка). Указом Президента України від 5 травня 2008 року № 417/2008 Луці Сушку було присвоєно військове звання генерал-майора. Лука Сушко помер 11 вересня 2011 року в Києві на 92-му році життя. Похований на Берковецькому цвинтарі. 17 ЖОВТНЯ 165 років тому, 17 жовтня 1854 року, під час Кримської (Східної) війни 1853–1856 років почалася облога Севастополя. 117


Бої за Севастополь стали кульмінацією війни. Місто обороняли російські війська, проти них діяли союзні французькі, британські, турецькі й сардинські війська. Після 349 днів запеклих боїв союзники оволоділи головним пунктом оборони – Малаховим курганом і зайняли південну частину Севастополя. Північна частина залишилася під контролем росіян. Вагому частку офіцерів і рядового складу російської армії в боях під Севастополем становили українці. На Чорноморському флоті їхня частка особового складу досягала 70 %. Серед відомих героїв оборони Севастополя були Сидір Білобров, Андрій Гіденко, Дмитро Горленко, Федір Даниленко, Іван Дем’яненко, Іван Демченко (Димченко), Федір Заїка, Петро Кішка (Кошка), Михайло Мартинюк, Василь Чумаченко, Гнат Шевченко, Макар Шульга. Так, матрос Михайло Мартинюк кинувся у палаючий пороховий льох і витяг звідти пороховий ящик, що загорівся, чим запобіг вибуху артилерійських снарядів і врятував від руйнування бастіон Брянського полку. Під Севастополем для союзних військ виявилися несподіваними зухвалі нічні вилазки на їхні позиції, які знаходилися за кількасот метрів від укріплень оборонців. У цих діях неодноразово відзначилися українці матроси Петро Кішка і Гнат Шевченко. Легендарний матрос Петро Кішка, уродженець села Ометинці (нині Немирівського району Вінницької області), брав участь у 18-ти вилазках, крім того, ходив у розвідку в стан ворога сам. Відзначився сміливими, ініціативними діями, хоробрістю і винахідливістю в бою, особливо в розвідці і при захопленні полонених. Під час однієї з вилазок, озброєний тільки ножем, взяв у полон трьох французьких солдатів. Двічі був поранений: одного разу багнетом у живіт, іншого – кулею в руку, проте і після цього з честю воював на передовій.

Оборона Севастополя 1854-1855 років (фрагмент панорами Франца Рубо) 118


Герой оборони Севастополя Гнат Шевченко, призваний на флот з Бердянського повіту Таврійської губернії, під час атаки ціною власного життя захистив командира, лейтенанта Бирюльова. Цей подвиг настільки вразив суспільство, що громадськість зібрала кошти на спорудження першого в історії Російської імперії пам’ятника рядовому матросу. Якнайкраще виявили себе й українці Чорноморського війська, яке складалося в основному з козаків, що прибули на Кубань після знищення Запорозької Січі. Кубанці змогли відправити у Крим два батальйони пластунів чисельністю понад 1800 осіб. Українські жінки ставали сестрами милосердя. Першими сестрами милосердя, котрі рятували поранених, були дружини та сестри захисників Севастополя: Даша Михайлова, яку в народі називали Севастопольською, Дарʼя Ткач, Олена Кучер, Марія Петренко, Катерина і Васса Крижанівські. Українське козацьке коріння мав і видатний керівник оборони Севастополя адмірал Павло Нахімов. Він походив з роду слобідськоукраїнських шляхтичів Охтирського полку, був правнуком сотника Манойла Нахімова. Під час оборони Севастополя лише у сухопутних військах російської армії загинуло понад 25 тисяч українців. Зі 155 офіцерів, загиблих в обороні Севастополя, не менше 55 були вихідцями з українських теренів. Зі 111 кавалерів ордена Святого Георгія за оборону Севастополя не менше 25 – вихідці з України. 28 ЖОВТНЯ День визволення України від фашистських загарбників. Встановлений Указом Президента України від 20 жовтня 2009 року № 836/2009 “з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності Українського народу у Другій світовій війні”. 28 жовтня 1944 року, війська 1-го і 4-го Українських фронтів під час Східно-Карпатської (Карпатсько-Ужгородської) наступальної операції завершили визволення найзахіднішого регіону України – Закарпаття – від військ Німеччини та її союзників.

ЛИСТОПАД 1 ЛИСТОПАДА День Листопадового чину. 101 рік тому, 1 листопада 1918 року, відбулося українське збройне повстання у Львові, відоме як Листопадовий чин. 119


В умовах розпаду Австро-Угорської імперії через поразку у Першій світовій війні активізувався рух за проголошення Української держави у Галичині, Буковині і Закарпатті. Однак на ці землі претендували й інші новопосталі держави, зокрема Польща прагнула приєднати Східну Галичину. 28 жовтня 1918 року у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка планувала у ніч з 2 на 3 листопада збройним шляхом встановити польську владу у Львові. Українські сили вирішили діяти на випередження. Полковник січових стрільців Дмитро Вітовський 31 жовтня заявив: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!”. На той час українці мали у Львові близько 1400 стрільців і 60 старшин (офіцерів). О 4-й годині ранку 1 листопада 1918 року почалося повстання. Загони повстанців захопили ратушу, роззброїли поліцію, відключили міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захопили радіо. До світанку було зайнято всі вокзали. Вже на ранок у місті з’явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. На львівській ратуші вояки підняли синьо-жовтий прапор. До 7-ї ранку місто перейшло в українські руки без жодних втрат. Результатом Листопадового чину стала поява Західно-Української Народної Республіки площею близько 70 тисяч км². Для поляків такий поворот подій став абсолютно неочікуваним і неприємним сюрпризом. Листопадовий чин дав поштовх до початку польсько-української війни 1918–1919 років. 3 ЛИСТОПАДА День ракетних військ і артилерії. Це свято встановлене Указом Президента України від 31 жовтня 1997 року № 1215/97 “ураховуючи важливу роль ракетних військ і артилерії у зміцненні обороноздатності держави”. Дата свята присвячена початку операції з вигнання нацистів із Києва під час Другої світової війни. 3 листопада 1943 року радянська артилерія в складних умовах забезпечила прорив сильно укріпленої оборони німців на північ від Києва (з Лютізького плацдарму). День інженерних військ. Це свято встановлене Указом Президента України від 27 жовтня 1999 року № 1399/99 “ураховуючи заслуги інженерних військ у зміцненні обороноздатності держави”. 4 ЛИСТОПАДА 125 років тому, 4 листопада 1894 року, в селі Малий Вистороп (нині Лебединського району Сумської області) народився Павло Семенович Рибалко – учасник Другої світової війни, маршал бронетанкових військ, двічі Герой Радянського Союзу. 120


Павло Рибалко закінчив церковноприходську школу, працював токарем. Воював у Першій світовій війні рядовим на ПівденноЗахідному фронті (учасник облоги Перемишля і Брусиловського прориву). 1919 року вступив до Червоної Армії. Служив на командирських посадах у кінноті. Пройшов стрілецько-тактичні курси удосконалення комскладу “Постріл”, кавалерійське відділення Військової академії. Наприкінці 1930-х – військовий радник і аташе в Китаї та Польщі. Під час німецько-радянської війни Павло Рибалко командував 5-ю, 3-ю (3-ю гвардійською) танковими арміями на Брянському, Воронезькому, ПівденноЗахідному, Центральному, 1-му Українському фронтах. Відзначився восени 1943 року в боях за Київ, де важливу роль відіграла його 3-тя гвардійська танкова армія, що непомітно для німців була перекинута з Букринського на Лютізький плацдарм. За роки Другої світової війни Павло Рибалко пройшов шлях від комбрига до маршала бронетанкових військ, став двічі Героєм Радянського Союзу (17 листопада 1943 і 6 квітня 1945 років). Після війни Павло Рибалко командував бронетанковими й механізованими військами Радянської Армії. Помер 28 серпня 1948-го у віці 53 років від хвороби нирок. Похований у Москві на Новодівочому цвинтарі. 6 ЛИСТОПАДА День визволення Києва. 76 років тому, 6 листопада 1943 року, війська 1го Українського фронту Червоної Армії під командуванням генерала армії Миколи Ватутіна та 1-ї окремої чехословацької бригади під командуванням Людвіка Свободи вигнали нацистських окупантів зі столиці України – міста Києва. В результаті Київської наступальної операції було розбито київське угруповання ворога (15 німецьких дивізій) і створено в районі Києва стратегічний плацдарм, який зіграв важливу роль у подальших боях на Правобережній Україні. Міжнародний день запобігання експлуатації навколишнього середовища під час війн та збройних конфліктів. 5 листопада 2001 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй оголосила 6 листопада кожного року Міжнародним днем запобігання експлуатації навколишнього 121


середовища під час війн та збройних конфліктів. Приймаючи це рішення, вона враховувала, що шкода, заподіяна навколишньому середовищу під час збройних конфліктів, призводить до погіршення стану екосистем та природних ресурсів на тривалий період після припинення конфліктів і часто зачіпає не тільки одну державу і не тільки нинішнє покоління. 8 ЛИСТОПАДА 105 років тому, 8 листопада 1914 року, в селі Реклинець (нині Сокальського району Львівської області) народився Дмитро Іванович Маївський – генерал-політвиховник Української повстанської армії, член бюро Проводу Організації українських націоналістів. Дмитро Маївський закінчив Сокальську гімназію та торговельну школу. Став членом ОУН у 1933 році. Відбув 5 років ув’язнення в польській тюрмі за проукраїнську діяльність. На початку німецько-радянської війни Дмитро Маївський був активним діячем оунівського підпілля в окупованій нацистами Україні. 20 листопада 1942 року потрапив у засідку гестапо у Львові, однак застрелив штурмбаннфюрера (майора) СС Шарффа і втік від переслідувачів. Керував політвиховним відділом при Головному командуванні УПА, написав низку ґрунтовних праць із пропагандистської, військової та розвідувальної діяльності. Головний редактор видань “Ідея і чин”, “За самостійність України”, “Молода Україна”. Один із ініціаторів створення Антибільшовицького блоку народів та Української головної визвольної ради. В грудні 1945 року Дмитра Маївського направили до Західної Європи на зустріч зі Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком для узгодження дій українського Руху опору. 19 грудня під час переходу чехословацько-німецького кордону потрапив у засідку чеської поліції. Після сутички застрелився, щоб не потрапити до полону. 11 жовтня 1952 року посмертно нагороджений Золотим Хрестом Заслуги УПА. 10 ЛИСТОПАДА 140 років тому, 10 листопада 1879 року, в селі Осовець (нині Бобровицького району Чернігівської області) народився Яків Устинович Рощепій – винахідник автоматичної гвинтівки. 122


Яків Рощепій закінчив чотири класи церковно-приходської школи. 1898 року був призваний до царської армії та направлений до фортеці Зегрж у Польщі, де служив у майстерні з ремонту зброї. 1902 року винахідниксамоук запропонував проект самозарядної гвинтівки оригінальної конструкції, а 1904 року на базі трьохлінійної (тобто, калібру 7,62 мм) гвинтівки Мосіна сконструював першу в Російській імперії десятизарядну автоматичну гвинтівку оригінальної схеми, в якій був нерухомий ствол і напіввільний затвор. На той час основним напрямком розробки автоматичної зброї вважалася конструкція із рухомим стволом, тому розробка Рощепія була революційною за своєю суттю, адже значно підвищувала купчастість і точність стрільби. 1907 року Рощепій запропонував для гвинтівки Мосіна додатковий магазин на 15 патронів, якій переносився у прикладі. Розроблений Рощепієм зразок автоматичної гвинтівки здобув Велику срібну медаль на технічній виставці у Санкт-Петербурзі, але в масове виробництво його не запустили. Винаходи Рощепія були забуті на Батьківщині, а їхні конструктивні принципи запозичили іноземні зброярі Андреас Шварцлозе (Німеччина) і Джон Томпсон (США). Тільки в 1951 році Якову Рощепію була призначена персональна пенсія республіканського значення. Винахідник помер 30 липня 1958 року в рідному селі Осовець, де й похований. 100 років тому, 10 листопада 1919 року, в селі Орябина (нині Пряшівський край Словаччини) народився Майкл (Міхал) Стренк – американський військовослужбовець українського походження, учасник Другої світової війни, сержант Корпусу морської піхоти США, герой битви за Іводзіму. Майкл Стренк походив із української лемківської родини, яка на початку 1920-х років у пошуках кращої долі емігрувала до США. Навчався в середній школі Франкліна Боро (штат Пенсильванія), після якої вступив до Цивільного корпусу охорони навколишнього середовища. 123


Працював на будівництві автострад. У жовтні 1939 року вступив до лав Корпусу морської піхоти США. Брав участь в боях проти японців на Тихому океані з 1942 року. В лютому 1945го командував взводом у складі 5-ї дивізії морської піхоти, яка була головною ударною силою союзників у битві за укріплений острів Іводзіма (Іото, Іодзіма). Ця операція стала першою для військ США на японській землі. За дорученням командування Майкл Стренк із п’ятьма своїми підлеглими 23 лютого 1945 року встановив прапор США на найвищій точці острова – згаслому вулкані Сурібаті (висота 169 метрів). Встановлення прапора потрапило в об’єктив фотографа Джо Розенталя, і ця світлина стала одним із найбільш розповсюджених і впізнаваних образів Другої світової війни.

Підняття прапора над Іводзімою (23 лютого 1945 року). Світлина Джо Розенталя В запеклих боях за Іводзіму троє з шести людей, що потрапили на фото, загинули. Серед них був і Майкл Стренк, життя якого обірвалося 1 березня 124


1945 року. Він похований на Арлінгтонському національному цвинтарі (штат Вірджинія, США). В Ужгороді йому встановлено міні-пам’ятник. Також Майкл Стренк є одним із персонажів фільму “Прапори наших батьків” режисера Клінта Іствуда (США, 2006). 14 ЛИСТОПАДА 115 років тому, 14 листопада 1904 року, в селі Косенівка (нині Уманського району Черкаської області) народився Кузьма Миколайович Дерев’янко – учасник Другої світової війни, генерал-лейтенант, Герой України. Кузьма Дерев’янко закінчив церковно-приходську школу, в юності працював каменотесом у гранітних кар’єрах. В Червоній Армії служив із 1922 року. Закінчив Другу Київську школу червоних старшин, Харківську школу червоних старшин, Східний факультет Військової академії. Оволодів польською, англійською і японською мовами, служив у Розвідувальному управлінні. Від 1936 року організовував і керував перевальною базою на станції Сари-Озек у Казахстані, через яку здійснювалося постачання китайської армії, що вела війну з японцями. 1937 року виконував завдання в Іспанії, де точилася громадянська війна. Під час Другої світової війни Кузьма Дерев’янко брав участь в бойових діях на Північно-Західному, Степовому, 2-му і 3-му Українських фронтах. Начальник штабу 53-ї, 57-ї, 4-ї гвардійської армій. Воював, зокрема, на території України, Молдови, Румунії, Угорщини, Австрії. По закінченні війни в Європі представляв СРСР у Союзній раді по Австрії, а влітку 1945 року його було призначено представником Ставки Верховного Головнокомандування при штабі Союзних військ на Тихому океані, що вели війну з Японією. 2 вересня 1945 року на борту американського лінкора “Міссурі” в Токійській затоці було підписано Акт про капітуляцію Японії, що завершив Другу світову війну. Свій підпис під Актом від імені СРСР поставив і українець – генерал-лейтенант Дерев’янко. Через кілька днів відважний генерал із величезною небезпекою для власного здоров’я відвідав японські міста Хіросіма та Нагасакі, нещодавно піддані американському атомному бомбардуванню. Виходивши вздовж і 125


поперек радіоактивне згарище, склав детальний його опис і фотографував побачене.

Кузьма Дерев’янко підписує Акт про капітуляцію Японії 2 вересня 1945 року У січні 1946 року Кузьма Дерев’янко був призначений представником СРСР у Союзній раді з місцем перебування в Токіо. На початку 1950-х його перевели в Москву, де він служив на високих посадах у Міністерстві оборони СРСР. Але наслідки жорсткого ядерного опромінення під час відвідання Хіросіми й Нагасакі неухильно погіршували його здоров’я. 30 грудня 1954 року Кузьма Дерев’янко помер від раку. Похований на Новодівочому цвинтарі Москви. Указом Президента України від 7 травня 2007 року № 387/2007 Кузьмі Дерев’янку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. 16 ЛИСТОПАДА День морської піхоти України. Встановлений Указом Виконуючого обов’язки Президента України від 31 березня 2014 року № 352/2014 “з метою відродження і розвитку національних військових традицій, ураховуючи важливу роль морської піхоти Військово-Морських Сил Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”. Історія морської піхоти України бере початок з 23 травня 1918 року, коли Гетьман Павло Скоропадський видав указ “Про початок формування бригади морської піхоти у складі трьох полків для несення служби”. Першим 126


комендантом 1-го полку морської піхоти став майор (військовий старшина) Іларіон Ісаєвич. 1919 року Симон Петлюра видав наказ про створення Морського полку. У березні полк був реорганізований в 1-й Гуцульський полк морської піхоти Дієвої Армії УНР. Він налічував 2374 козаків, старшин, урядовців і лікарів. Полк брав участь у збройній боротьбі проти більшовиків і білогвардійців. 21 ЛИСТОПАДА День Гідності та Свободи. Це свято встановлене Указом Президента України від 13 листопада 2014 року № 872/2014 “з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору”. День десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Це свято встановлене Указом Президента України від 21 листопада 2017 року № 380/2017 “ураховуючи хоробрість та героїзм воїнів-десантників, виявлені у боротьбі за свободу, незалежність та територіальну цілісність України, з метою відродження національної військової ідентичності, започаткування сучасних традицій вшанування звитяг українського війська та виховання у громадян патріотизму”. 23 ЛИСТОПАДА День пам’яті жертв голодоморів (четверта субота місяця). Встановлений Указом Президента України від 21 травня 2007 року № 431/2007. Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам’ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку “Свічка пам’яті” в Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів та міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські і культурні діячі, свідки Великого Голоду. 30 ЛИСТОПАДА 120 років тому, 30 листопада 1899 року, на хуторі Сулимин (нині село Сулимівка Яготинського району Київської області) народився Андрій 127


Григорович Кравченко – учасник Другої світової війни, генералполковник, двічі Герой Радянського Союзу. Андрій Кравченко закінчив сільську школу. В Червоній Армії служив із 1918 року. Пройшов Полтавську піхотну школу і Військову академію в Москві. У 1930-х викладав на Ленінградських бронетанкових курсах удосконалення комскладу, в Саратовському танковому училищі. Під час німецько-радянської війни Андрій Кравченко командував танковими бригадами й корпусами, 6ю гвардійською танковою армією. Брав участь у бойових діях на Південному, Західному, Сталінградському, Воронезькому, 1му, 2-му і 3-му Українських фронтах. Відзначився у битві за Дніпро. В серпні-вересні 1945 року на чолі 6-ї гвардійської танкової армії Забайкальського фронту брав участь в радянсько-японській війні. За три тижні його армія пройшла з боями понад 800 км. Став двічі Героєм Радянського Союзу (10 січня 1944 року і 8 вересня 1945 року), отримав звання генералполковника танкових військ. Після війни Андрій Кравченко закінчив Вищі академічні курси при Вищій військовій академії в Москві, командував бронетанковими і механізованими військами Прибалтійського і Далекосхідного військових округів. 1955 року за станом здоров’я вийшов у запас. Помер 18 жовтня 1963 року, похований на Новодівочому цвинтарі Москви.

ГРУДЕНЬ 4 ГРУДНЯ 135 років тому, 4 грудня 1884 року, в селі Юзефове (нині Йосипівка Благовіщенського району Кіровоградської області) народився Олександр Тимофійович Жуковський – військовий міністр і міністр морських справ Української Народної Республіки, полковник Армії УНР. 128


Олександр Жуковський закінчив Кам’янецьПодільську духовну семінарію та Одеське піхотне юнкерське училище. В роки Першої світової війни – поручик 4-го Німанського прикордонного піхотного полку, нагороджений Георгіївською зброєю (1916 рік) за неодноразову участь в багнетних атаках і виявлену при цьому відвагу. 1917 року вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Делегат Всеукраїнських військових з’їздів, член Українського військового генерального комітету. В січні-квітні 1918 року – військовий міністр УНР, в березні 1918-го – міністр морських справ УНР. Особисто брав участь в боях проти більшовиків. Автор законопроектів з організації регулярної української армії. За Директорії УНР полковник Олександр Жуковський командував Окремим корпусом кордонної охорони. 1919 року служив військовим аташе УНР у Чехо-Словаччині, ревізором військових місій УНР у Празі, Відні й Берліні. 1922 року повернувся з еміграції до більшовицької України, помер близько 1925 року. 5 ГРУДНЯ 25 років тому, 5 грудня 1994 року, було підписано Будапештський меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Згідно з цим документом, Російська Федерація, США і Велика Британія зобов’язалися поважати суверенітет, незалежність, державні кордони України; утримуватися від загрози силою чи від застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності України; утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету; домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН із метою надання допомоги Україні, якщо вона стане жертвою акту агресії чи об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї; не застосовувати ядерну зброю проти України, крім випадку нападу на них самих та їхніх союзників. Однак, у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань, передбачалося тільки проводити консультації. 129


Підписання Будапештського меморандуму 5 грудня 1994 року Розпочавши збройну агресію проти України в 2014 році та здійснивши незаконну анексію Кримського півострова, Російська Федерація – один із гарантів безпеки України – грубо порушила підписаний нею Будапештський меморандум. 6 ГРУДНЯ День Збройних Сил України. 28 років тому, 6 грудня 1991 року, Верховна Рада України прийняла закони № 1932-XII “Про оборону України” і № 1934-XII “Про Збройні Сили України”. Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав Міністр оборони України генералполковник Костянтин Морозов. 19 жовтня 1993 року Верховна Рада України ухвалила постанову № 3528-XII “Про День Збройних Сил України”, якою встановила в Україні свято День Збройних Сил України, що відзначається щорічно 6 грудня. 130


100 років тому, 6 грудня 1919 року, почався Перший Зимовий похід Армії Української Народної Республіки.

Армія УНР у Першому Зимовому поході Командувачем Армією УНР у Першому Зимовому поході був генералхорунжий Михайло Омелянович-Павленко. Із 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 року Дієва Армія УНР (до 10 тисяч осіб, але тільки 2,5 тисячі бойового складу при 12–15 гарматах) подолала тилами білогвардійських і більшовицьких військ на Поділлі й Правобережжі понад 2500 кілометрів, провела більше 50 великих і малих боїв, завдала противникам великих втрат. Тактика, застосована генералом Омеляновичем-Павленком у поході, була такою: завдавати блискавичні удари, контролювати сільські райони, де можна отримувати продовольство і одяг, але оминати великі міста і залізничні вузли, де скупчувалися значні ворожі сили. Серед важливих успіхів Першого Зимового походу були перемоги під Уманню в січні й березні 1920 року, а також розгром червоноармійців на станції Вознесенськ (нині Миколаївська область) в середині квітня 1920 року, внаслідок якого трофеями українців стали 5 тисяч гвинтівок, 48 кулеметів, 40 гармат різного калібру, 2 мільйони гвинтівкових і 32 тисячі гарматних набоїв, 4 залізничні ешелони військового майна і 4 тисячі возів із майном. Головне завдання Першого Зимового походу було виконане – зберегти присутність української армії території України, у ворожому тилу, в той час як її Головний Отаман Симон Петлюра у Варшаві вів переговори про 131


антибільшовицький військовий союз із Польщею. Ці переговори завершилися укладення Варшавської угоди в квітні 1920 року і спільним наступом українських і польських військ на Київ. Перший Зимовий похід став однією з найбільш героїчних сторінок визвольної боротьби українців. Його учасники були нагороджені орденом УНР “Залізний хрест за зимовий похід і бої”. 12 ГРУДНЯ День Сухопутних військ України. Встановлений Указом Президента України від 18 жовтня 1997 року № 1167/97, “ураховуючи заслуги Сухопутних військ України як найбільш численного виду Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”. 14 ГРУДНЯ День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Встановлений Указом Президента України від 10 листопада 2006 року № 945/2006, у день закінчення в 1986 році будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської атомної електростанції, “з метою гідного відзначення мужності, самовідданості і високого професіоналізму учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та на підтримку ініціативи громадських організацій і Міністерства праці та соціальної політики України”. 365 років тому, 14 грудня 1654 року, в селі Великі Сорочинці (нині Миргородського району Полтавської області) народився Данило Павлович Апостол – український козацький полководець, Гетьман Війська Запорозького у 1727–1734 роках. Майбутній Гетьман народився в сім’ї Гадяцького і Миргородського полковника. Після смерті батька він також став Миргородським полковником. Брав участь в Азовських походах 1695–1696 років, Великій Північній війні 1700–1721 років, Прутському поході 1711 року і Перському поході 1722–1723 років, де втратив око в боях під Дербентом (нині Республіка Дагестан, Росія). Восени 1708 року Данило Апостол підтримав антимосковський союз Гетьмана Івана Мазепи і шведського короля Карла XII. Однак невдовзі перейшов на бік новообраного Гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського і царя Московії Петра І. 1723 року Данило Апостол разом із групою козацьких старшин підписав Коломацькі чолобитні до Петра І, прохаючи скасувати Малоросійську колегію (орган управління, який керував Гетьманщиною після смерті Івана Скоропадського) та відновити козацькі права і вольності – зокрема, право 132


обрати собі нового Гетьмана. У відповідь на Коломацькі чолобитні царський уряд наказав заарештувати їхніх підписантів. Понад рік Апостол перебував під вартою у Санкт-Петербурзі. Свободу йому повернули тільки після смерті Петра І. У жовтні 1727 року з дозволу малолітнього царя Петра ІІ (онука померлого Петра І) старшинська рада в Глухові обрала Данила Апостола Гетьманом Війська Запорозького (Лівобережної України). При цьому молодшого сина Апостола, Павла, росіяни утримували в Санкт-Петербурзі в якості заручника, аби контролювати дії нового Гетьмана. Крім того, в Петербурзі сподівалися, що поважний вік Апостола на момент обрання (73 роки) не дасть йому змоги активно займатися політикою. Попри все, Гетьман Данило Апостол провів низку управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини. Було здійснено Генеральне слідство про маєтності (ревізія прав власності на землю і законності передання у спадщину). Повернено в державне користування ті землі, які безпідставно захопили в приватне володіння. Встановлено точний бюджет державних видатків, проведено судову реформу, відновлено право Гетьмана призначати генеральну військову канцелярію (уряд Гетьманщини) і полковників, зменшено кількість росіян у гетьманській адміністрації. У відповідь на прохання Данила Апостола відновити чинність козацькомосковських Березневих статей 1654 року, підписаних за гетьманування Богдана Хмельницького, Петро ІІ видав так звані “Рішительні пункти”, що ігнорували більшість прохань Гетьмана і козацької старшини. Але Данило Апостол домігся “реабілітації” тих козаків, які 1708 року підтримали Івана Мазепу і опинилися за кордоном. Унаслідок цього, в 1734 році запорозькі козаки повернулися з територій Кримського ханства і заснували Нову (Підпільненську) Січ. Гетьмана Данила Апостола не стало 28 січня 1734 року. Похований в збудованій за його розпорядженням Спасо-Преображенській церкві в селі Великі Сорочинці. Після смерті Апостола російська цариця Анна Іванівна знову заборонила вибори Гетьмана і призначила для управління Лівобережною Україною так зване “Правління гетьманського уряду” під керівництвом російського князя Олексія Шаховського. 133


21 ГРУДНЯ 115 років тому, 21 грудня 1904 року, в місті Олександрія (нині Кіровоградської області) народився Петро Кирилович Кошовий – учасник Другої світової війни, маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу. Петро Кошовий 1920 року вступив до Червоної Армії. Закінчив Кримські кавалерійські курси, Українську кавалерійську школу в Єлисаветграді (Кропивницькому), бронетанкові курси удосконалення командного складу в Ленінграді (зараз – Санкт-Петербург) і Військову академію в Москві. Під час Другої світової війни Петро Кошовий командував різними стрілецькими дивізіями і корпусами на Волховському, Сталінградському, Південному, 4-му Українському і 3-му Білоруському фронтах. Відзначився у квітні-травні 1944 року в Кримській наступальній операції (зокрема, при взятті Сапун-Гори під Севастополем) і у Східно-Прусській наступальній операції під час штурму міста Кьоніґсберґ (нині Калінінград, РФ). Двічі нагороджений “Золотою Зіркою” Героя Радянського Союзу – 16 травня 1944 і 19 квітня 1945 року. Після війни Петро Кошовий пройшов Вищі академічні курси при Вищій військовій академії. Обіймав низку високих посад, зокрема, командувача військами Київського військового округу (1960–1965 роки) і Головнокомандувача військами Групи радянських військ у Німеччині (1965– 1969 роки). 15 квітня 1968 року йому було присвоєно звання маршала Радянського Союзу, що за весь час існування СРСР отримала тільки 41 особа, з яких 11 були українцями і вихідцями з України. Петро Кошовий помер 30 серпня 1976 року, похований на Новодівочому цвинтарі в Москві. 25 ГРУДНЯ Різдво Христове (за григоріанським календарем)

134


Інформаційний збірник

Упорядник

Мараєв Владлен Ростиславович

Верстка

Топальський Віктор Леонідович

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР 2019

135

Український військово-історичний календар. 2019  

Український військово-історичний календар на 2019 рік розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанува...

Український військово-історичний календар. 2019  

Український військово-історичний календар на 2019 рік розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанува...

Profile for ndcgpzsu1
Advertisement