ЗМІСТ ВСТУП…………………………………………………………………….. I. СОБОРНІСТЬ УКРАЇНИ……………..………………………………... 1.1. Ґенеза української соборності……………………………...………... 1.2. Походження назви держави – Україна……………………………… 1.3. Ґенеза української мови ……………………………………………... II. АГРЕСІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ………….. 2.1. Порушення Російською Федерацією норм міжнародного права…. 2.2. Ознаки збройної агресії Російської Федерації проти України.……. 2.3. Сутність антиукраїнської пропаганди Російської Федерації………….. 2.4. Чому РФ воює на Донбасі?………………………..…………………. III. АНЕКСІЇ ТА ДЕПОРТАЦІЇ В ІСТОРІЇ КРИМУ – ЇХ НАСЛІДКИ ДЛЯ ЙОГО НАРОДІВ……………………………………………………. 3.1. Анексії Криму в історичному вимірі………………………………... 3.2. Від депортації до геноциду народів Криму ………………………... Література…………………………………….………………………….... .
3
4 6 6 7 11 18 19 22 23 27 31 32 37 43
ВСТУП Анексія Російською Федерацію Автономної Республіки Крим, розпалювання нею збройного конфлікту на території Донецької і Луганської областей, проведення Україною антитерористичної операції (з 1 травня 2018 р. – операція Об’єднаних сил, далі – ООС) обумовили зміну поглядів на роль і місце інформаційно-пропагандистського забезпечення в системі підготовки і застосування Збройних Сил України. Однією з вагомих причин російської агресії є прагнення України інтегрувати до співтовариства економічно розвинених, демократичних правових держав світу. РФ не може собі дозволити мати поруч приклад успішної, сучасної країни з колишнього Радянського Союзу. Є й інша причина – це намагання РФ поновити статус наддержави та відновити російську імперію в колишніх межах. І незалежна Україна, як це вже було в історії, є перепоною на цьому шляху. Майбутнє України в очах російського політикуму варіює у межах ―російський протекторат – федеральний округ РФ‖ – і не більше. РФ уже неодноразово демонструвала свою недобросовісність у виконанні взятих на себе зобов’язань. Достатньо пригадати той перелік норм міжнародного права та міжнародних договорів між Російською Федерацією та Україною, які були порушені РФ, починаючи з 2003 р., зокрема: Заключний Акт Гельсінської конференції з безпеки і співробітництва 1975 р. про дотримання суверенітету держав, недоторканість кордонів, відмову від використання сили та вирішення всіх суперечок мирними засобами; Біловезькі угоди 1991 р. про створення Співдружності Незалежних Держав, які взяли на себе зобов’язання поважати територіальну цілісність інших держав; умови Будапештського меморандуму 1994 р. згідно з яким Україна відмовилась від ядерної зброї в обмін на гарантії безпеки і територіальної цілісності; Договір про дружбу, співробітництво і партнерство РФ з Україною 1997 р., який також передбачав недоторканність і непорушність кордонів обох країн; двосторонні угоди від 1997 і 2010 років, що регулюють питання перебування російської армії і використання військових баз на території України. Після знайомства з цим переліком порушень здається жахливим маренням промова російського міністра закордонних справ С. Лаврова на Мюнхенській конференції з безпеки на початку березня 2017 р., в якій він цинічно шкодує про те, що ані Європа, ані США не сприйняли серйозно своїх зобов’язань по створенню ―спільноти безпеки в Європі‖. Історичний досвід засвідчує, що ―умиротворення агресора‖ має на практиці зворотній ефект, а саме стимулює його до посилення агресії. Це тим більш справедливо щодо керівництва Російської Федерації, яке взагалі розуміє лише мову сили, а будь-який інший стиль поводження з нею кваліфікує як слабкість, у відповідь на яку слід лише нарощувати тиск на опонента. Слід добре пам’ятати, що тиск з боку РФ на Україну різноманітними методами ―гібридної‖ війни лише зростатиме. 4
Анексія Криму, тимчасова окупація районів Донецької та Луганської областей (далі – ОРДЛО) переходить усі допустимі межі. Це щось неймовірне і незрозуміле в XXI столітті, тому окупантам треба якось відбілювати свою репутацію, як перед світовою спільнотою, так і перед своїм населенням, вдаючись до відверто брехливих міфів російської пропаганди. Цим питанням і присвячена праця, що пропонується читачеві. ***
5
I. СОБОРНІСТЬ УКРАЇНИ 1.1. Ґенеза української соборності Ідея соборності генетично закладена в українцях з давніх часів. Від періоду феодальної роздробленості Київської Русі вона стала однією з запорук збереження української державності та національного самоусвідомлення. У найважчі часи національної історії кращі сини УкраїниРусі озброювалися нею для боротьби з ворогами. Соборність України має кілька вимірів: соборність її землі; державності; громадськості; правової, політичної і громадянської культури, духовності тощо. Сама ж ідея соборності немислима без ідеї державності, без національного поступу народу. Кращі провідники України – Володимир Великий і Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславич і Данило Галицький, Богдан Хмельницький і Іван Виговський, Петро Дорошенко й Іван Мазепа в різні часи й за різних історичних обставин намагались втілювати її в життя. Навіть після втрати Україною державної самостійності та навіть ознак державності (після ліквідації козацької держави Військо Запорозьке та Гетьманщини), поділу її території між двома імперіями – Австро-Угорською та Російською, українці завжди вірили і сподівалися на національне об’єднання, відновлення державності. Тому сьогодні, як і раніше, для кожного українця наша країна означає: єдину національну державу, яку створює сам народ як вільну, суверенну, демократичну, правову і соціальну; духовне єднання всіх територій, які історично належали нашому народові, єдність і цілісність загальної території України, недоторканність її кордонів; єднання усіх громадян України, незалежно від соціально-класових, етнічних і духовно-культурних відмінностей; активну участь усіх верств населення і політичних сил у розбудові громадянського суспільства; єднання людей, гармонію індивідуальних і загальних цілей і прагнень, відповідальність особи перед суспільством. 21 січня 1999 р. Президент України Л. Кучма Указом № 42/99 встановив в Україні свято – День Соборності, ―враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави‖. 30 грудня 2011 р. тодішній Президент України В. Янукович Указом № 1209/2011 скасував День Соборності і День Свободи (22 листопада), натомість встановив нове свято – День Соборності та Свободи України (22 січня). Нарешті, Президент України П. Порошенко 13 листопада 2014 р. Указом № 871/2014 скасував День Соборності та Свободи України і встановив два свята – День Соборності України (22 січня) і День Гідності та Свободи (21 листопада). Свято Дня Соборності України надзвичайно актуальне у нинішніх умовах, коли відбувається пряме зазіхання на територіальну цілісність і суверенітет нашої держави, коли особливо активізувалися сили, що прагнуть розділити Україну. 6
1.2. Походження назви держави – Україна Та як небо в нашому Дніпрі, Так в тобі не спить хай Україна. М. Вінграновський
Революційним кроком стала подія, коли Голова Верховної Ради Української РСР Л. Кравчук 24 серпня 1991 р. підписав Акт проголошення незалежності України, в тексті якого з’явилася офіційна назва великої європейської держави – Україна. Відомо що в Російській імперії назви ―Україна‖ й ―українці‖ були заборонені. Вигадувалися різні гіпотези про походження назви ―Україна‖, з метою формування у масовій свідомості політично заангажовані стереотипи: а) назва ―Україна‖ походить від російського ―окраина‖. Таке трактування прищеплювало комплекс меншовартісності: центр – десь, а ―Україна‖ – це окраїна держави; б) ―Украйна Малороссійская‖. У цій гіпотезі стверджується, що ―козаки вживали в усному мовленні назву ―Україна‖, як власне ім’я, але в текстах міжнародних договорів Війська Запорозького, зазвичай, використовували назви і терміни, які були вигідні Королівству Польському або Московському царству (Російській імперії). Ніяких слів ―Україна‖ або ―українська‖ в текстах договорів не зафіксовано. Імперська пропаганда, як і сьогодні РФ, розглядають походження назви ―Україна‖ від слова ―окраїна‖. В сучасних публіцистичних виданнях такі тлумачення ще й досі використовують як аргумент територіальної і державної неподільності ―єдиного слов’янського народу‖. Дійсно, назва нашої держави ―Україна‖ на різних історичних етапах мала відмінні за змістом поняття. Звертаючись до творчості Т.Шевченка, бачимо, що ―Україна‖, ―Украйна‖, ―Вкраїна‖ у віршах Кобзаря, насамперед позначає Батьківщину, в якій живуть українці. Образ України, який виникає в текстах Т. Шевченка є результатом поєднання глибокого розуміння слова з особистим життєвим досвідом великого українського поета, мислителя і живописця. У нього смислове значення ―Україна‖ – надзвичайно широке й охоплює різні сторони буття. Образ України посилюють у творах Т.Шевченка і імена українських видатних діячів: Б. Хмельницький1, М. Залізняк2, С. Палій3, С. Наливайко4, Т. Трясило5 та інших. 1
Богдан (Зиновій-Богдан) Михайлович Хмельницький (27 грудня 1595 (6 січня 1596) – 27 липня (6 серпня) 1657) – український військовий, політичний та державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Гетьманату (1648–1657). 2 Максим Ієвлевич Залізняк (приблизно 1740–1769) – керівник гайдамацького повстання (1768–1769 років), відомого під назвою Коліївщина, козацький отаман. 3 Семен Палій (Семен Гурко; 1640 — 18 січня 1710) — державний та військовий діяч Українського гетьманату, полковник Фастівського полку (Білоцерківського полку), один з керівників повстання на Правобережжі проти Корони Польської. 4 Северин Наливайко (Життя С. Наливайка до 1594-го року маловідоме) — український військовий діяч, козацький ватажок. Один з керівників повстання 1594—1596 років у Речі Посполитій. 5 Тарас Федорович (помер — 1639) — козацький отаман кримськотатарського походження. Один із командирів козацьких найманців у Тридцятирічній війні. Реформував козацьке військо, посиливши роль кавалерії. Кошовий отаман Війська Запорозького нереєстрового (1629), організатор походу на Крим (1629),
7
Вчені різних поколінь висували версії походження назви Україна. Дослідження академіка НАН України В. Скляренка вказують на те, що значна кількість вчених виводить походження назви ―Україна‖ від слова ―край‖ у значенні ―кінець‖. Первинне значення цієї прийменникової конструкції у ―края‖ – ―погранична (порубіжна) територія‖, ―погранична (межова) земля‖ дотримувались О. Потебня, М. Фасмер, М. Грушевський, Б. Барвінський, Я. Рудницький, О. Стрижак. До нібито прозорої етимології у края схиляється О. Ткаченко, який цитує слова Шевченка: ―Розбрелись конфедерати по Польщі, Волині, по Литві, по Молдаванах і по Україні‖, – де Україна є тільки часткою сучасної української території. Це степова частина сучасної України, розташована у края ―біля краю‖, на межі з землями тоді ще належними до Туреччини з її васалом, Кримським ханством. Поширення думки – про зв’язок назви Україна з поняттям окраина – характерне для переважної більшості російських та польських дослідників, які використовували мовно-історичні факти для підтвердження панівної ідеології. За цією ідеологією, Україна – це окраина або однієї, або другої держави. Проте існує й інший погляд на походження назви Україна: І. Мішина, Л. Жарова та А. Міхеєв вважають, що слово ―Україна‖, означає ―степове порубіжжя‖, колишня південна територія Київської Русі. Поява слова ―Україна‖ по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі, одразу ставила складне для Російської імперської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія? Москва у ті часи була такою глухоманню, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині. Назва ―Україна‖, свого часу існує паралельно з назвою Київська Русь. Назва ―Україна‖ застосовувалося і щодо інших земель – Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. В українській мові є слово ―украяти‖, тобто наділити чимось, наприклад, хлібом, землею тощо. Тому слово ―Україна‖ є синонімом слова ―князівство‖. В такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли ―Україна‖ позначає ―наше князівство‖, ―наша земля‖, ―країна‖. Схожість тут очевидна – адже і нині українське слово ―країна‖ означає власне країну. ―Українець‖, відповідно, означало ―земляк‖, ―співвітчизник‖; В. Січинський, В. Русанівський виводять цю назву від слова край, що первинно означало рідний край, країна, земля; О.Субтельний наголошує, що слово ―Україна‖ спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя; М. Ткач вважає, що слова ―Україна‖, ―сторона‖, ―край‖, ―берег‖, ―краяти‖ – семантично споріднені, а слово ―краяти‖ своїм значенням пов’язане зі словом ―ділина‖, ―поділ‖, ―уділина‖, тобто ―територія, що відділяє мене (плем’я, народ) від іншої людськості, і є наділеною (украєною) мені як Батьківщина. учасник Смоленської війни 1632–1634, керівник антиурядового козацько-селянського повстання 1630 року. Січове ім'я — Тарас Трясило, татарське ім'я — Хасан або Усан.
8
Оригінальні версії трактування назви нашої держави висували й інші дослідники, зокрема Б. Чепурко вважає, що слово ―Україна‖ походить від ―раїна‖ (рай), тобто має значення земного відображення раю на землі. Видатний український діяч і дослідник С. Шелухін6 відстоював думку, що назва ―Україна‖ означає ―відрізок‖, ―окрема відкраяна, тобто відрізана земля‖ утворена від дієслова ―украяти‖, тобто відрізати. С. Шелухін аналізує всі згадки про Україну, починаючи з XII століття, у літописах та хроніках, у нотатках зарубіжних мандрівників, у державних документах різних країн, на старовинних європейських картах, у народних піснях та переказах і дійшов висновку, що саме назва ―Русь‖ була для України ―політичною‖ та чужою, принесеною зовні. Як зазначає дослідник, в Іпатіївському літописі до слова Україна наявні синоніми – Країна і Вкраїна. … під 1187 роком читаємо Україна; під 1189 р. – Україна, а в Єрмолаївському сп. – Країна; під 1213 р. – Україна; під 1268 р. – Україняни; під 1280 р. – Вкраїна, а в Єрмолаївському та Хлебниковському списках – Україна; нарешті, під 1282 р. – Вкраїниця. Він звертає увагу на те, що київський літописець на початку літопису звертається до перекладеної на слов’яно-українську мову грецької хроніки Георгія Амартола. Згідно з висновками C. Шелухіна, назві ―Русь‖ потрібно було 400 років, щоб вкоренитися й стати більш-менш загальноприйнятною, але вона так і не змогла витіснити тепле споконвіку слов’янське ім’я ―Україна‖, яке означало по-перше ―країну‖ (країну взагалі), а по-друге, ―рідний край‖. Не дивно, що це слово, врешті, відродилося і витиснуло всі інші найменування нашої землі. В.Скляренко підтримує висновок С. Шелухіна про те, що слово ―україна‖ мало значення ―окрема територія‖. Дослідник знайшов 28 випадків уживання слова ―украина‖ в тексті Пересопницького Євангелія (в грецькому оригіналі і в перекладі І.Огієнка). У жодному із зафіксованих випадків слово ―украина‖ не вживається в значенні ―окраїна, пограниччя‖, а називає поняття ―окрема земля‖. На основі аналізу текстів писемних пам’яток і фольклорних текстів В. Скляренко переконливо довів, що слово Україна означало край, країна, окрема земля, відрізана територія і ніякого зв’язку з окраїною не мало. Коли мають на увазі українських людей, українських козаків, українські міста, то йдеться не про окраїнних людей, окраїнні міста, а про людей, міста конкретної ―україни‖ (землі, князівства, волості, вотчини) – зазначає він. Загалом підтримуючи погляд на етимологічний зв’язок назви Україна зі словами край у значенні ―країна‖, ―земля‖, В. Скляренко запропонував своє 6
Сергій́ Па́влович Шелухін (літературний псевдонім С. Павленко). Народився С. Шелухін в селі Деньги (Денеги) Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкаська область) в родині дворян 6 жовтня 1864 – помер 25 грудня 1938) – український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, представник народницько-демократичного напрямку української політичної думки міжвоєнного періоду, письменник, педагог, член п’яти наукових товариств. Увійшов в історію українського державотворення як член Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді В.Голубовича, Голова української делегації на мирних переговорах з РРФСР у червні 1918., член української делегації на мирних переговорах у Парижі в 1919 р., виконуючий обов'язки міністра в уряді В.Чехівського тощо.
9
бачення названої етимології. Дослідник розглядає первинне значення цього слова у праслов’янській мові й реконструює іменник украй, що означав відділена частина території племені, окрема земля. До іменника украй приєднався суфікс -іна, який маємо у словах долина, низина тощо. Аналізуючи вживання назви ―украина‖ в Іпатіївському літописі від 1187 р., а також в інших (давніших і пізніших) писемних пам’ятках, В. Скляренко наголошує, що в усіх текстах слово ―украина‖ означало окреме князівство (окрема волость). У Новгородському літописі від 1481 р. згадується ―украина‖ за Окою. Дослідник зауважує, що і в цьому, і в інших літописах вживання слова ―украина‖ в значенні володіння, вотчина на територіях сучасних України, Росії та Білорусі нічим суттєвим не відрізнялося. Опираючись на дослідження він історичні приклади вживання слова ―україна‖. У 2-й половині ХІV ст. більшість князівств Київської Русі, населених українським етносом, підпала під владу Литви й Польщі, вони дістали назви ―литовська україна‖, ―подільська україна‖, ―брацлавська україна‖, ―київська україна‖. Йдеться про воєводства, волості. У ХVІ ст. відомі козацькі україни, широко вживається слово Україна в народних піснях та думах, як про це співається в народній пісні: ―Ой по горах, по долинах, /По козацьких Українах/ Сив голубенько літає, /Собі пароньки шукає‖. Починаючи з ХVІІ ст ―Україна‖ в значенні козацька вільна земля поступово набувала конкретного географічного значення. Для Богдана Хмельницького живим було значення слова україна як відрізана, відокремлена земля. М. Грушевський в ―Історії України-Руси‖ пише, що Б. Хмельницький 1649 р., висловив сумнів, щодо задоволення козаків ―удільним, одрізаним своїм панством‖. Тобто назва Україна сприймалася в ХVІІ ст. буквально як відрізана, відокремлена земля. Напевно, Б.Хмельницький хотів бачити відрізані, відокремлені землі – ―україни‖ – в єдиній державі. Під час національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648–1654) ―Україною‖ позначають Наддніпрянські землі, а згодом – східноукраїнські землі з козацтвом і Запорізькою Січчю. Західноукраїнські землі зберігали назву Русь. Численні карти та атласи ХVІІ– ХVІІІ ст. фіксують географічну назву Україна, або Земля козаків. На підставі досліджень фольклорних матеріалів, записів народних пісень, проведених С. Шелухіним, Я. Рудницьким, В. Щепотьєвим уведено слово ―Україна‖ в значенні ―країна, край‖ у ―Словарь української мови‖ за редакцією Б. Грінченка (1907–1909). У тяжкий час ворожої навали, безперервних набігів, за часів визвольних воєн наші предки, знаходячись у турецьку полоні, на чужині, у своїх думах і піснях палко мріяли про рідну землю, рвали пута, вмирали у боротьбі і все-таки повертались ―у країну‖ своїх батьків. Можливо, що саме це й утвердило в устах народу слово ―Україна‖ як самоназву Батьківщина. 10
Отже, непроста історія державотворення прямо пов’язана й з назвою нашої країни – Україна. Маючи деякі відтінки у значеннях, вона втілює в собі домінуюче поняття – своя земля, своя країна. Сьогодні це назва нашої держави. 1.3. Ґенеза української мови. “На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”. Тарас Шевченко
Історія кожної мови вивчається у нерозривному зв’язку з історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Лауреат Державної премії України імені Т. Шевченка П. Мовчан вважає, що мова – це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних ―мовних озонних отворів‖, через які вривається ―чорна енергія‖, що деморалізує народ... Українська мова, поширена у південно-східній Європі, належить до слов’янської групи найдавнішої індоєвропейської мовної родини. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Вона виділилася з праслов’янської мови у VI–VII ст.ст. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: П. Шафарик, М. Красуський, О. Шахматов, А. Кримський та інші. Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Приміром, український мовознавець О. Потебня стверджував, що веснянка ―А ми просо сіяли‖ існувала в Україні вже у І тис. до н.е. А колядки про сотворіння світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби. Обмаль артефактів стародавньої писемності на носіях, які погано зберігаються, компенсується, у деякій мірі, чималими знахідками писарських інструментів – ―стилів‖. Добре збереглися ―графіто‖, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за ―тавра‖ або ―тамги‖ (знаки власності) майстрів. Вже протягом кількох століть існує міф про створення слов’янської абетки Кирилом і Мефодієм. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно називають ―кирилицею‖, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця ―Слов’янське письмо перед Костянтином‖ переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир 11
―руськими письменами писані‖. Ця подія датується 860–861 pp. Якщо на той час існувала сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Подекуди, одночасно поряд з ―кирилицею‖ існувала інша абетка, так звана – ―глаголиця‖, що мала незвичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від ―кирилиці‖, яка має природний органічний характер і давніші прототипи. Отже, дослідники (І. Огієнко, М. Брайчевський, О. Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме ―глаголицю‖ – штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж ―кирилиця‖ несправедливо закріпилась за нашою та деякими іншими слов’янськими прадавніми абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину. Існування ж прадавньої абетки ще до Кирила і Мефодія доведено знахідками ―графіт‖ на стінах Софії Київської – літери визнано протокирилицею. Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша – має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська7 ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому – 43 літери. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як (юси, глухі голосні, омега та інші) поступово зникали як зайві. О. Шахматов – один з небагатьох російських вчених, який відстоював права української мови ще на початку XX ст. Він присвятив дослідженню української мови працю ―Короткий нарис історії малоруської (української) мови‖(1916 p.). Також цінна для сучасної української мови, праця А. Кримського8 з українського мовознавства: ―Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася‖ (1922 р.). Він дослідив українські мовні риси Х–ХІ ст. (Ізборник Святослава, 1073 p.), простежив розвиток південноруської мови XIV ст., яка вже була близькою до сучасної української мови, а також мову літературних творів ХV–ХІХ ст. в її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об’єднання наддніпрянської та наддністрянської літературних мов на основі української мови центральної України. Академіки О. Шахматов та А. Кримський стверджували, що спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще на рубежі VІІІ–ІХ ст.ст.‖. У IX ст. старослов’янська мова вже фактично була мертвою і застосовувалася тільки в релігійній літературі і дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з’являються словники, що подають переклад зі старослов’янської на українську народну мову. 7
Початки мови сягають року 863, коли моравський князь Ростислав звернувся до візантійського імператора Михайла III з проханням вислати йому місіонерів для виховання в Моравії місцевого духівництва. Вибір упав на братів Костянтина (в чернецтві Кирила) й Мефодія. Костянтин створив окрему абетку, якою б міг послуговуватися для місіонерської праці – опісля названу глаголицею – і вже прибувши до Великоморавії, заходився перекладати нею богослужбові тексти. 8 Український енциклопедист, мовознавець, дослідник української та східних культур, поет Агатангел Кримський, переслідуваний і відлучений від наукової праці в 30-х роках і вивезений в ешелоні заарештованих у 1942 р. до Казахстану, де й помер.
12
Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам’ятках. Це, насамперед, українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. купол церкви) тощо. Для уважного читача давньоруських пам’яток відкривається ряд фонетичних рис української мови: німа, сім’я, стіни (пор. з рос. немая, семья, стены); перехід Е в О після шиплячих: жона, чоловік, нічого, замість жена, человек, ничего; кінцева літера В у дієсловах там, де в російській мові Л; ходив, косив, брав. Ці явища А. Кримський знайшов у збірнику Святослава 1073 p. Досить часто в пам’ятках староруського письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних ГЗ, КЦ, ХС в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге, девке, кожухе). Або споконвічні українські форми займенників: тобі, собі (рос. тебе, себе) тощо. Феодальна роздробленість та ворожда завдали нищівного удару культурі й побуту давніх українців. Значних руйнувань та знищення зазнали міста, горіли бібліотеки і документи. Але, незважаючи на жорстокі часи, культурне життя на завойованих землях не припинилося. Відомі такі писемні пам’ятки цього періоду, як: Галицько-Волинський літопис ―Слово о погибелі Руської землі‖, ―Києво-Печерський патерик‖9 Незважаючи на візантійськохристиянське забарвлення цих творів, їхня мова залишалася образною, зберігаючи урочистість стилю, народнопоетичні вислови, афоризми. Ослаблені південноруські та західноруські землі в XIV ст. потрапили у нову залежність: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина (Полтавщина), Поділля та Волинь аж до XVI ст. перебували під владою Великого Литовського князівства. Галичина з 1387 р. – під Польщею. Закарпаття з XIV ст. входило до складу Угорщини, а Буковина – до Молдавського князівства. Рівень культури держав-завойовниць був нижчим, ніж на завойованих ними землях. Тому, незважаючи на велику військову могутність, навіть Литовське князівство не змогло обійтися без руської (української) мови, яку було визнано державною. Про це свідчать пам’ятки ділового письменства, грамоти XIV–XVI ст.: ―Судебник‖ Казимира Ягайла 1468 р., ―Литовський статут‖ 1566, 1588 рр. тощо. Люблінська унія 1569 р. проголосила утворення однієї федеративної держави (польсько-литовської) – Речі Посполитої. В цей період почалося взаємопроникнення української, польської, німецької, латинської та інших європейських мов. Основа термінологічної лексики складалася зі слів давньоруських, успадкованих від ділового письменства Київської Русі. Існувало паралельне вживання як польських, так і українських форм: король – круль, волость – влость, добровольце – добровульне. Найстійкішим щодо змін залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої староукраїнської народної мови та пам’яток Київської Русі. До того ж польська мова не могла значно вплинути на мову українських пам’яток оскільки вона з XIV–XV ст. користувалася 9
Києво-Печерський патерик – збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст.
13
латиницею, а мова діловодства була суто латинською. Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з Буковини. Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалась до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства. Писарі зберігали стереотипні фрази з Литовського статуту та інших правових кодексів. Цінні зразки мови дають судові документи, які фіксують живе мовлення свідків і підсудних, адже для точності документів була потреба в дослівному записі свідчень. Тому в них прослідковуються мовні риси різних соціальних верств українського народу. Пам’яткою староукраїнської мови є ―Пересопницьке Євангеліє‖10 – визначна рукописна пам’ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI ст. Один із перших перекладів на українську мову канонічного тексту Четвероєвангелія. Один із символів української нації – святині, на якій присягають президенти. Його мова позначена виразним народним колоритом, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. І. Франко вважав, що ця епоха була порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література, коли писали ―мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі України‖. І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною (старослов’янська, латинська, польська, російська), вже з’являлися твори, написані близькою до народної української або книжною українською мовою. За свідченням сучасників тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов’янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав І. Журавницький11 (1575 p.). У другій половині ХVІ та ХVІІ ст.ст. різноманітність українських говірок стримувала письменників у застосуванні народної мови, як літературної. Тому вони й намагалися знайти ту книжну мову, яка була б зрозумілою для всіх. Письменники ХVІІ–ХVІІІ ст.ст. С. Климовський, К. Зіновіїв, З. Дзюбаревич, І. Паніковський, С. Петрушевич, А. Радивиловський, І. Галятовський, Л. Баранович використовували у своїх творах українську народну або близьку до народної мови. Українські письменники 10
Роботу над рукописом розпочато 15 серпня 1556 року у Дворецькому монастирі князів Заславських при церкві Святої Трійці (сьогодні - це село Дворець Ізяславського району Хмельницької області). Цього року було написано Євангеліє від Матфія і першу половину тексту Євангелія від Марка. Згодом роботу було припинено і відновлено лише в 1561 році в Пересопницькому монастирі при церкві Різдва Богородиці (сьогодні - це село Пересопниця Рівненської області). Тут було дописано Євангеліє від Марка, завершені Евангелія від Луки та Іоана, Післямова до пам'ятки і Місяцеслов. Весь процес завершився 29 серпня 1561 року. 11 Іван Журавницький (Жоравницький Ян; близько 1525–1530 – квітень 1589, Теслугів, нині Радивилівського району Рівненської області, Україна) – поет-сатирик з роду Журавницьких.
14
І. Котляревський та Г. Квітка-Основ’яненко починали не на порожньому місці. Поема ―Енеїда‖ І. Котляревського написана в добу становлення романтизму і націоналізму в Європі, на тлі ностальгії частини української еліти за козацькою державою, ліквідованою Росією в 1775–1786 рр. ―Енеїда‖ – перша масштабна пам’ятка українського письменства, що була укладена розмовною українською мовою. Поема започаткувала становлення нової української літератури. Перші три частини поеми були видані в 1798 році, в Санкт-Петербурзі, без відома автора, під назвою: ―Енеида‖. Повністю ―Енеїда‖ вийшла в світ після смерті Котляревського, в 1842 році. Поема є першокласним джерелом з українознавства, українського побуту та культури 18 століття. Найвідоміші твори Г. Квітка-Основ’яненко: ―Конотопська відьма‖ (1833),―Маруся‖ (1832), ―Салдацький патрет‖ (1833), ―Сватання на Гончарівці‖ (1835), ―Пан Халявський‖ (1839), ―Сердешна Оксана‖ (1841), ―Козир-дівка‖ (1838), ―Ганнуся‖ (1839), ―Шельменко-волосний писар‖ (1829) увійшли в світову літературну скарбницю. До пам’яток письменства ХVІІ– ХVІІІ ст.ст. належить ділова документація, художня література, культурно релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія та ін. Створювалися зразки поезії, яка часто відзначалася жартівливим бурлескним тоном, що поєднувався з ―високим‖ стилем біблійних сюжетів, добре відомих з ―Енеїди‖ І. Котляревського. Тогочасні ―світські пісні‖ створювалися за зразками народних пісень, з яких пізніше постали українські романси. Певну роль в утвердженні народної української мови відіграли також творчість мандрівних дяків та літературно-театральні вистави. Натомість, більш складним було становлення української літературної мови в західноукраїнських землях. Після майже 400-річного польського панування Західна Україна у 1772 p. потрапила до складу Австрії, а пізніше Австро-Угорщини. Уряд не був зацікавлений у тому, щоб народ України навчався рідною мовою, впроваджуючи на українських землях латинську абетку – ―абецадло‖, з рекомендацією підданим вивчати німецьку мову ―ради їхньої особистої вигоди‖. У 1833 р. сподвижники Львівської семінарії М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич, утворивши гурток ентузіастів під назвою ―Руська трійця‖, стали провідниками на шляху творення спільно-української мови. За власною програмою з народознавства вони збирали старі рукописи, грамоти, казки, легенди; записували назви сіл, річок, озер, одягу; складали описи свят Купала, Коляди, весіль, похоронів; вивчали народні промисли, господарство, ремесла тощо. У 1837 p. з’явилась їхня перша книжка ―Русалка Дністровая‖, яка на повний голос заявила про існування української народної мови, про нерозривний зв’язок ―західних‖ українців зі ―східними‖, навіть через кордон між Західною і Східною Україною того часу. Уряд Російської імперії протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, заборони української мови. Подібних заборон та приписів видавалося десятки. З ХVІІІ ст. почався тиск московитів на українську школу і церкву. На початку століття українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра І. Його 15
правописна реформа внесла певні розбіжності й до українських правописних норм. Східна Україна, перебуваючи у складі Московської держави, прийняла петрову ―гражданку‖ (гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися кирилицею. Наприклад, за московським наказом замість ―Світ Христов просвіщаєт всіх‖ мусили вимовляти ―Свєт Хрістов просвєщаєт всєх‖. Ці ―традиції‖, що насаджувалися протягом кількох століть церквою і школою, виявилися дуже живучими. Звідси й помилкове враження, що давньоруська мова ближча до російської. Ставлення в Росії до українського народу та його мови не було однозначним. Не всі там визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. М. Ломоносов називав українську мову – діалектом, ―малоросійським прислівником‖. Формуванню упередженого ставлення до української мови також сприяли: М. Карамзін, називаючи її ―варварською мовою‖, М. Каченовський, який поширював аналогічні думки серед своїх студентів. У 1784 p. Київській академії було приписано читати лекції ―с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии‖, а також дотримуватися російського правопису, що поступово курс навчання в Київській Академії призвело до повної русифікації. Найганебнішим став відверто шовіністичний документ ―Валуєвський циркуляр‖ 1863 p., який мав підзаголовок ―Секретное отношение Министра внутренних дел к Министру народн. просв.‖ Надрукований він був в українській пресі лише через 31 рік. Законами 1869 і 1886 pp. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. В 1899 р. у Києві відбувся археологічний з’їзд, на якому читалися реферати всіма слов’янськими мовами, а українською не дозволялося. Заборонили виголошувати промови українською мовою і на відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві 1903 p. У 1908 р. указом Сенату культурну й освітню діяльність в Україні визнано шкідливою, ―здатною викликати негативні наслідки, що загрожують спокою і безпеці‖. Російський критик В. Бєлінський вважав, що ―москалі‖, трохи горді, а ще більше того ліниві, щоб примушувати себе до розуміння красот української мови. Були й протилежні, не заангажовані приклади позитивного ставлення до українців та української мови з боку М. Чернишевського, О. Герцена і багатьох інших, які високо оцінили ―Кобзар‖ Т. Шевченка. Починаючи з першої чверті XX ст., саме за радянської доби, енергійно нав’язувалася ідеологічна ортодоксальна догма про єдину ―давньоруську‖ спільну мову ―трьох братніх народів‖. Витворилися антинаукові теорії ―злиття націй‖, ―двох рідних мов‖. Нехтувалося значення мови як системи мислення, забувалося, що рідна мова невіддільна від рідної землі, народу, рідної історії. І, взагалі вважалося, що мова цілого народу може бути безперспективною, а отже, безперспективний сам народ як духовна субстанція. Протилежні наукові факти, досліджені неупередженими вченими, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. 16
У 1933 р. в Україну надійшла телеграма Й. Сталіна про припинення українізації, після якої почалося знищення діячів української культури. Сприяла подальшій русифікації і постанова ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983 р.) щодо посилення вивчення російської мови, поділу українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення платні учителям російської мови. Відомий також припис захищати дисертації тільки російською мовою, навіть якщо у дисертації досліджувалися питання української мови чи фольклору. Але, так історично склалося, що Українська мова єдина державна мова в Україні, одна з трьох офіційних мов у Придністров’ї та одна з офіційних мов частини Сербії. Також була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки12. Українська мова використовується народами на прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці, а також у країнах, куди свого часу виїхало чимало українців (українська діаспора). Сучасна українська літературна мова розвивається і збагачується насамперед за допомогою нової лексики, вироблення чітких граматичних і правописних правил, розширення літературних стилів, засобів вираження думки тощо. Таким чином, теза про існування єдиної ―давньоруської‖ спільної мови ―трьох братніх народів‖, що насаджувалися всім поневоленим народам, за своєю сутністю є антилюдською і протиприродною. Отож, ―не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови; бо рідна Мова і Звичай зберігає енергію нації‖. Ось що таке рідна мова. Пам’ятаймо про це!
12
Кубанська Народна Республіка, потім Самостійна Кубанська Народна Республіка, потім Кубанський Край (засновано 16 лютого 1918 – ліквідовано більшовиками 17 березня 1920) – козацьке державне утворення на Кубані. Конституція прийнята 4 грудня 1918 р.
17
II. АГРЕСІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ Агресія (від лат. aggressio – приступ, напад) – збройний напад з метою захоплення території, ліквідації незалежності держави, зміни її політичного устрою; незаконне, що суперечить міжнародному праву, застосування сили однією державою (групою держав) проти іншої держави (інших держав) або народу. Агресія може бути військовою, економічною, психологічною, ідеологічною тощо. Відповідно до ст. 3 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії: а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи частини її; б) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; в) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; г) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили або морські і повітряні флоти іншої держави; д) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, в порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди; е) дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави; є) засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це рівносильне переліченим вище актам, або його значну участь у них. Держава, що піддалася агресії, говориться в ст. 51 Статуту ООН, має право на індивідуальну або колективну самооборону. При цьому дії держави, навіть якщо вони є наступальними, вважаються виправданими. Територіальні придбання або будь-які інші здобутки, що отримані в результаті анексії, визнаються незаконними. У разі анексії Рада Безпеки ООН може ухвалювати рішення на застосування проти агресора як невійськових заходів (розрив або обмеження політичних, економічних та інших відносин, введення економічних санкцій тощо), так і військових заходів (застосування збройних сил ООН, а також збройних сил держав-членів ООН) з проведенням відповідних військових операцій. Згідно ст. 5 Статуту ООН агресивна війна вважається найтяжчим міжнародним злочином, у зв’язку з чим передбачає міжнародно-правову і матеріальну відповідальність країни агресора у формі репарацій (повне або часткове відшкодування державою, що розпочала 18
агресивну війну, збитків, заподіяних державі, що зазнала нападу) і реституцій (поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоди). 2.1. Порушення Російською Федерацією норм міжнародного права “Росія живе у паралельній реальності, яка створена пропагандою”. Володимир Єльченко13
Офіційні представники РФ продовжують стверджувати: “Мирні шахтарі на Донбасі захищаються від української влади”. Спростування. На засіданні Ради безпеки ООН (2 лютого 2017 р.), де розглядалася ситуація довкола Авдіївки, постпред України в ООН Володимир Єльченко відповів на закиди постпреда РФ в ООН Віталія Чуркіна і розвінчав російський міф про ―мирних шахтарів‖, які знищують українську державність на Донбасі. Володимир Єльченко зауважив, що ―Сьогодні – День бабака і російська сторона слово в слово повторює те, що було сказане на засіданні контактної групи‖. РФ дозволяє собі ―коктейль демагогії‖ та ―фривольні інтерпретації‖ того, що відбувається на Сході України. Він розповів, що відповідно до отриманої інформації, за 15 хвилин до початку засідання Ради безпеки ООН (о 22:00 за Києвом), бойовики відновили обстріли житлових районів Авдіївки, застосовуючи великокаліберну артилерію. “Руйнування критичної інфраструктури, і у такий спосіб створення гуманітарної катастрофи, є терористичними тактиками, спрямованими, головним чином, проти цивільних. Ця тактика стирає міф російської пропаганди про так званих “мирних шахтарів”, які воюють проти влади за допомогою власних рушниць. Місцеві жителі ніколи би не зробили цього своїм сусідам, але ті, хто прийшли на українську землю як агресори – знищують українську державність, не вагаються руйнувати заводи, будівлі, лінії електропередач”. Він додав, що ця тактика не є новою для російських сил. Як повідомляв УНІАН, постпред України в ООН Володимир Єльченко під час засідання Радбезу ООН показав представнику Росії фото загиблого українського військового Андрія Кизила і сказав: “Подивіться в його очі, ви його вбили!”. Також Єльченко наголосив, “Не президент Порошенко постачає зброю терористам. Російська зброя вбиває українців і російські найманці приїздять на схід України заробляти гроші на вбивствах”. Він додав, що затриманий під Авдіївкою бойовик-коригувальник вогню зізнався, що російські командири дали команду захопити місто до кінця минулого тижня, але цього не трапилося. В. Єльченко зауважив, що просто зараз відбувається обстріл Авдіївки. Також він не виключає провокації у 13
Володимир Юрійович Єльченко (27 червня 1959 р.н., м. Київ) – 9 грудня 2015 року призначений Указом Президента України постійним представником України при Організації Об'єднаних Націй.
19
Донецьку з метою дискредитації ЗСУ, наприклад, є інформація про евакуацію мирних жителів у місті. “Ми очікували серйозного діалогу, але Росія живе у паралельній реальності, яка створена пропагандою. Ця паралельна реальність ще більш спотворюється, коли В. Чуркін говорить про Крим”, резюмував Єльченко і на правах головуючого закрив засідання у Радбезі ООН. Кремлівські керівники стверджують: “РФ не порушувала міждержавні домовленості відносно України!”. Спростування. Свої претензії щодо неодноразових порушень РФ міжнародних угод і правил, встановлених в Європі і світі після Другої світової війни висловило ОБСЄ і ПАРЄ. Є такі порушення і стосовно України: по-перше, уряд РФ порушив основні принципи ―Гельсінського Заключного акту ОБСЄ‖ 1975 року про непорушність державних кордонів встановлених після Другої світової війни. Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, також відомий як Гельсінський заключний акт, Гельсінські угоди або Гельсінкська декларація був підписаний главами 35 держав у столиці Фінляндії Гельсінкі 30 липня – 1 серпня 1975 року. Цей документ визначив і закріпив основні принципи міжнародних відносин в післявоєнній Європі. РФ, як пряма правонаступниця СРСР, була зобов’язана дотримуватися ―Гельсінських угод‖ щодо України. Міждержавні домовленості, згруповані у декілька розділів: 1) у міжнародно-правовій сфері – закріплення політичних і територіальних підсумків Другої світової війни, встановлення принципів взаємовідносин між державами-учасниками, у тому числі принципу непорушності кордонів; територіальна цілісність держав; невтручання у внутрішні справи іноземних держав; 2) у воєнно-політичній області – узгодження заходів зміцнення довіри у військовій області (попередні повідомлення про військові навчання і великі пересування військ, присутність спостерігачів на військових навчаннях); мирне врегулювання суперечок; 3) у економічній області – узгодження основних сфер співпраці в області економіки, науки, техніки і захисту довкілля; 4) у гуманітарній області – узгодження зобов’язань з питань прав людини і основних свобод, у тому числі свободи пересування, контактів, інформації, культури і освіти, право на працю, право на освіту і медичне обслуговування; рівноправ’я і право народів розпоряджатися своєю долею, визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус; по-друге, РФ порушила принципи ―Паризької хартії‖ 1990 року, яка повторно закріплювала основні десять принципів ―Гельсінської декларації‖ 1975 року. Після ―холодної війни‖ Заходу і СРСР це було повторне закріплення ―Гельсінських домовленостей‖. Підписання ―Паризької хартії для нової Європи‖ підтверджувало закінчення ворожого протистояння ―Блоку НАТО‖ і ―Варшавського блоку‖ в Європі. Ті країни, які підписали цей договір брали курс на демократичний розвиток, заснований на повазі прав людини, соціальної справедливості; 20
по-третє, РФ ставила свій підпис в якості гаранта безпеки України під ―Будапештським меморандумом‖, який був укладений у 1994 році. Згідно з цим документом Україна добровільно вивела з експлуатації свій ядерний арсенал, який був третім за величиною у світі, в обмін на гарантії територіальної цілісності. Якщо попередні документи підписувало керівництво СРСР, то дана угода була закріплена нинішньою Російською Федерацією. Своєрідним заключним акордом в українсько-російських стосунках 1990-х рр. став широкомасштабний Договір про дружбу, співробітництво та партнерство, підписаний під час офіційного візиту в Україну Б.М. Єльцина 30–31 травня 1997 р. (терміном на десять років з подальшою пролонгацією). Положення документу фіксували взаємну повагу територіальної цілісності та непорушності кордонів, принципи подальших міждержавних стосунків: на основі взаємоповаги, суверенної рівності, мирного врегулювання суперечок, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, невтручання у внутрішні справи, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права тощо. Документ був ратифікований парламентами обох країн (Верховною Радою України – на початку 1998 р.; нижньою і верхньою палатами парламенту Російської Федерації – у грудні 1998 р. і в лютому 1999 р. відповідно). 1 квітня 1999 р. відбувся обмін ратифікаційними грамотами між президентами Б. Єльциним і Л. Кучмою, в результаті якого Договір набув чинності. У травні 1997 р. був завершений і офіційний переговорний процес щодо врегулювання проблеми поділу Чорноморського флоту. Зокрема, 28 травня 1997 р. було підписано три документи щодо Чорноморському флоту: Угоду про параметри поділу Чорноморського флоту, Угоду про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, Угоду між Урядом Російської Федерації і Урядом України про взаєморозрахунки, пов’язані з розділом Чорноморського флоту і перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Відповідно до зазначених документів, база Чорноморського флоту РФ у Севастополі була надана в оренду Росії терміном на двадцять років (до 2017 р.). У 2015 р. у зв’язку з подіями в Криму і в Донбасі верховна Рада України визнала Росію державою-агресором, а міністр закордонних справ України П. Клімкін заявив: ―Будапештський меморандум був грубо порушений країною, яка зобов’язалася утримуватися від загрози або застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності України‖. В ході засідання Ради Безпеки ООН глава МЗС України П. Клімкін підтвердив позицію України і заявив, що РФ порушує положення меморандуму, які передбачають ―повагу незалежності, суверенітету і існуючих кордонів України‖, і ―відмову від загроз або застосування сили 21
проти територіальної цілісності або політичної незалежності України‖. Дотримання ядерними державами своїх зобов’язань по гарантіях безпеки неядерним країнам є невід’ємним елементом глобального режиму ядерного роззброєння і нерозповсюдження ядерної зброї. США і Великобританія також заявили про порушення Росією в ході конфлікту на Україні її зобов’язань за меморандумом. 2.2. Ознаки збройної агресії Російської Федерації проти України “Народ московський – підступний і лицемірний, на його слово покладатися неможливо, оскільки він говорить одне, а робить інше, і ця його особливість вже увійшла в прислів’я християнських народів”. Ібраїм Кефеві14
Відповідно до букви і духу сучасного міжнародного права, напад підрозділів ЗС РФ та контрольованих нею найманців, які діяли приховано або відкрито – кваліфікується як збройна агресія. Для маскування початку збройного нападу на Україну були використані наступні прийоми: були задіяні підрозділи спецназу та особового складу з військовою технікою регулярних Збройних сил РФ без розпізнавальних знаків. 27 лютого 2014 р. підрозділи спецназу Головного розвідувального управління Генштабу та 45-го окремого повітряно-десантного полку Збройних сил РФ захопили приміщення Верховної Ради та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, провокаційні напади – військові частини кримського угруповання Збройних Сил України стали об’єктом провокаційних нападів з боку дислокованої на півострові Військово-морської бази Чорноморського флоту РФ; використовувалось цивільне населення, зокрема жінки і діти, у якості живого щита для наступу на військові об’єкти ЗС України; здійснювалось фінансування та озброєння найманців; велась підривна діяльність російських спецслужб; широко проводились заходи пропаганди тощо. На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29 серпня 2014 р. у зв’язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: ―Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову Україну із застосуванням своїх регулярних Збройних сил‖. У ході надзвичайного засідання Комісії Україна – НАТО, яке було скликано в той же день на прохання України, генеральний секретар НАТО А. Расмуссен кваліфікував вторгнення Збройних сил Російської Федерації через східний українсько-російський державний кордон як ―серйозну ескалацію збройної агресії Росії проти України‖.
14
Ібраїм Кефеві – кримськотатарський державний діяч і історик XVII–XVIII ст.
22
Отже, силові дії Російської Федерації проти України, вчинені її ЗС у лютому – березні 2014 р. на території Криму, у квітні – серпні 2014 р. на території Донецької та Луганської областей підпадають під ознаки, визначені пунктами ―а‖, ―б‖, ―в‖, ―г‖, ―д‖, ―е‖ та ―є‖ ст. 3 резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1974 р. і кваліфікуються як акти збройної агресії. 2.3. Сутність антиукраїнської пропаганди Російської Федерації Глобалізація світу говорить про те, що інформаційна складова будь-якої гібридної війни дуже важлива. Юрій Стець 15
Російська пропаганда або, як її ще називають – кремлівська пропаганда, базується на державній інформаційній політиці РФ. Вона включає: спеціальні інформаційні заходи (―спецоперації‖, ―політичні технології‖) та відповідні державні органи й установи, які під виглядом ―суспільного інформування‖ здійснюють психологічну обробку свого населення, а також населення інших країн – в першу чергу країн пострадянського російськомовного простору та російської діаспори. Окрім того, російська пропаганда до своїх об’єктів впливу включає іншомовне населення у США, країнах ЄС, арабських країнах тощо. Загалом російська пропаганда розповсюджується щонайменше 40 мовами світу у 160 країнах. Пропагандистська ―машина‖ Російської Федерації є тотальною, цинічною, брехливою. Активно використовується досвід історичних авторитарних та тоталітарних режимів, як то: комуністичного Радянського Союзу, націоналсоціалістичної (нацистської) Німеччини або Північної Кореї. Тотальність пропаганди забезпечується цензурою на будь-яке інакомислення. Пропаганда і цензура разом відволікають від думки про реалії злиденного життя понад 70 % громадян РФ. Із встановленням путінського режиму на початку 2000-х років, пропаганда почала набувати її сьогоднішніх рис. Поступово, але ретельно, удосконалювались та втілювались у життя принци геббельсівської пропаганди. Мета – не переконати, як у класичній пропаганді, а зробити інформаційне поле ―брудним‖, щоб ніхто нікому не довіряв. Коли інформаційне поле вбито, все, що лишається – це страхи, паніка та апатія. Тому основними рисами сучасної російської пропаганди стали: а) ідеї про множинність варіантів правди, те, що у кожної історії є дві сторони, а надійність джерел несуттєва; б) гнучкість та безпринципність; в) цинізм; г) постійне вкидання дезінформації в інформаційний простір ЗМІ; д) абсолютна брехливість, невідповідність дійсності та винахід потрібних ―фактів‖ – моделювання та створення так званої ―паралельної реальності‖; е) одномоментність,
Ю́рій Яросла́вович Сте́ць – український політик та журналіст. Міністр інформаційної політики України та член РНБО. Обирався народним депутатом України VI, VII та VIII скликань. 15
23
ситуативність, протиріччя самій собі, тому, що повідомлялося раніше – розрахунок на повну втрату пам’яті аудиторією. Після Помаранчевої революції16 2004 р. і, особливо з 2013–2014 рр. у зв’язку з початком Революції гідності17, російська пропаганда швидко еволюціонувала до тоталітарної – стала відверто шовіністичною, агресивно імперською та фашистською, перетворившись на повноцінну інформаційну війну, націлену на масове задурення населення, підготовку суспільної думки в РФ до зовнішньої агресії і отримання схвалення російського населення на дії РФ проти України. У зв’язку з військовою агресією, окупацією і анексією Криму, за методами та прийомами російська пропаганда стала воєнною – злочинною, тотальною та дезінформаційною (розповсюдження тотальної брехні). “Землі і народи Новоросії давно чекали приєднання до Російської Федерації”. Спростування. Проект ―Новоросія‖ згорнуто владою РФ і він виявився авантюрою! Новоросійська губернія – це назва 2-х адміністративно-територіальних одиниць колишньої Російської імперії, які існували в різні проміжки часу. У XIII ст. ці землі (―Дике Поле‖) входили до прикордонних володінь Золотої Орди, у XIV ст. номінально увійшли до складу Великого Князівства Литовського, від якого їх успадкувала Річ Посполита. Особливо сприятливими для заселення українцями ―Дике Поле‖ стало у XIV–XV ст.ст., коли ці землі увійшли до складу Великого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів кримських татар, тут у XV ст. формувалося українське козацтво. З XVI ст. ці території починають освоюватись козаками-запорожцями і входять до володінь Війська Запорозького Низового. Саме тут 1648 р. розпочалося повстання на чолі з Б. Хмельницьким. У подальшому землі Запоріжжя знаходились під протекторатом Польщі, Московії, Туреччини. У XVI–XVII ст.ст. уряд Польсько-Литовської держави ―Диким Полем‖ вважав українські землі, що розташовувалися на схід і південь від Білої Церкви, і роздавав їх магнатам і шляхті у приватну власність, як незаселені, хоча там проживало українське населення. У XVIII ст. території майбутньої губернії входять до складу Бугогардівської та Кодацької паланок Запоріжжя, аж поки 1752 р. смуга запорозьких територій, прилеглих до кордону Речі Посполитої не була відібрана царським урядом у запорожців і передана переселенцям з Сербії. Було засновано так звану ―Нову Сербію‖, а місцеве українське населення 16
Помаранчева революція – кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді – грудні 2004 р., після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими нібито переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004 р. як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів. 17 Революція Гідності – політичні та суспільні зміни в Україні з 21 листопада 2013 р. до лютого 2014 р., викликані спротивом проти відходу політичного керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу на Європейську інтеграцію та подальшою протидією цьому курсу. Одними з головних причин протестів стали надмірна концентрація влади в руках Віктора Януковича та його ―сім’ї‖. Побиття протестувальників владою призвело до майданних протестів по всій Україні..
24
вигнане за південну межу Нової Сербії, де 1753 р. створило Новослобідське козацьке поселення (полк) з центром у фортеці Святої Єлизавети. Того ж року на східних землях Запоріжжя петербурзьким урядом було засновано ще одну військову колонію – Слов’яносербію. Наприкінці XVIII ст. назва ―Дике Поле‖ перестала вживатися. За результатами чергової російсько-турецької війни 1734 р. землі запорожців остаточно підпорядковуються Російській імперії. Вже у другій чверті XVIII ст. стало зрозумілим, що російська влада не має жодних намірів зберегти українську автономію, передбачену Березневими статтями 1654 р.18 1762 р. на московський імператорський престол зійшла Катерина II. Одним з напрямів у політиці імператриці стало так зване ―зросійщення ополячених окраїн‖ (під ―окраїнами‖ царський уряд вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорозької Січі. Перша Новоросійська губернія (1764–1783 рр.) була створена московським урядом на землях давнього порубіжжя між українськими землями і землями степових кочовиків, шляхом об’єднання Нової Сербії і Новослобідського козацького полку (поселення), які були утворені на відібраних давніх землях запорозьких козаків у 1753–1754 рр. (північна і центральна частини нинішньої Кіровоградської області). До складу Новоросії було включено також Українську лінію19, Слов’яносербію і Бахмутську провінцію. Назва Новоросія частіше за все використовувалася, як синонім Новоросійської губернії. ―Новоросія‖ (також Новоросійський край, рос. Новороссия) – урядова назва анексованих Російською імперією у XVIII ст. земель, що включала території Вольностей Війська Запорозького Низового, Кримського ханства та володіння Османської імперії у Північному Причорномор’ї. Столицею нової губернії стало місто Кременчук. З ліквідацією 1764 р. Гетьманщини, а через рік – полково-сотенного устрою20 на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорозька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як ―кубло бунтівників та бандитів‖. Московська влада лише чекала слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.
18
Березне́ві статті́ 1654 р. (інші назви – ―Статті Богдана Хмельницького‖, ―Березневі статті Богдана Хмельницького‖, ―Статті війська Запорозького‖) – угода між московським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради. 19 Українська лінія – військово-інженерна система земляних укріплень у 1731–1764 рр. на південному заході Російської імперії, на теренах сучасної південної України (Запорожжя, Слобожанщина і Донбас). Споруджена для захисту південних степових рубежів Російської імперії від нападів кримських і ногайських татар. 20 Полково-сотенний устрій у XVII–XVIII століттях більша частина земель сучасної центральної і східної України входили до складу мілітаризованої держави під назвою Військо Запорозьке (згодом також відомої як Гетьманщина), адміністративно-територіальними та військовими одиницями котрої були сотні що складали козацькі полки.
25
Після підлого знищення 1775 р. московськими військами Запорозької Січі і Війська Запорозького, землі Січі разом з землями, відібраними у Османської імперії між Дніпром і Південним Бугом, було включено до складу Новоросійської губернії. Також до губернії увійшли залишки Полтавського і Миргородського полків. Натомість, Бахмутська провінція, землі ліквідованого Війська Запорозького на лівому березі Дніпра та Катерининська провінція відійшли до новоствореної Азовської губернії. У 1776 р. губернія та її провінції були поділені на повіти. У 1783 р. Новоросійську губернію ліквідовано, а її територію включено до складу новоствореного в рамках адміністративно-територіальної реформи Російської імперії Катеринославського намісництва. Друга Новоросійська губернія (1796–1802). Указом Російського імператора Павла I від 12 грудня 1796 р. Новоросійську губернію було відроджено з адміністративним центром у Катеринославі (за Павла І носив назву Новоросійськ), до якої увійшла більша частина ліквідованого Катеринославського намісництва. Новостворена губернія займала величезну територію нинішньої південної України від Дністра до Дону з Кримом і колишнім Запорожжям. У 1802 р. Новоросійську губернію під час чергової реформи було поділено на Миколаївську (з 1803 – Херсонську), Катеринославську й Таврійську губернії. Таким чином, перша Новоросійська губернія існувала 19 років, а друга – 6 років – загалом 25 років. Цю губернію, на споконвічно козацьких землях, ліквідував сам російський уряд. При створенні Української РСР21 більша частина території, що мала українське населення була долучена до її складу. Кубань увійшла до складу Російської РФСР, Шахтинський і Таганрозький округи Донецької губернії, де українці становили 71,5 % від усього населення згодом також були передані до РРФСР. 1954 р., враховуючи територіальну близькість, спільність економіки і тісні господарські зв’язки Кримська область була включена до складу Української РСР. Донецькі сепаратисти, як відомо, почали свою активну діяльність ще в 2006 р., коли була заснована громадська організація ―Донецька республіка‖, символіка якої стала згодом символікою ―ДНР‖. Брошури сепаратистів того часу поширювали ідею створення Донецької Федеративної Республіки на території майже всього Південного Сходу України. Але організації або масового руху з назвою ―Новоросія‖ в Україні до 2014 р. не було. Виникає логічний висновок – якби проблема так званої ―Новоросії‖, як окремого, самобутнього регіону, дійсно існувала, вона проявилася б набагато раніше. Але ―глашатаї Кремля‖ в Донбасі стали вживати слово ―Новоросія‖ тільки після того, як з Росії прийшла відповідна ―відмашкаˮ. У 2014 р. з подачі президента РФ, який помилково долучив до Новоросії і Харків, термін ―Новоросія‖ почали широко використовувати 21
Українська Радянська Соціалістична Республіка, УРСР, до 30 січня 1937 р. – Українська Соціалістична Радянська Республіка, УСРР – це одна з республік у складі Радянського Союзу. Проіснувала з 10 березня 1919 р. по 24 серпня 1991 р.
26
щодо Південно-Східної України не лише проросійські сепаратисти, російські шовіністи, а й офіційні російські органи. У російськомовній літературі відновлюється використання цього терміну, зокрема його активно вживають російські націоналісти. 26 червня 2014 р. на території окремих районів Луганської та Донецької областей України, контрольованих проросійськими сепаратистами було проголошено так званий Союз народних республік – ―Новоросія‖. Але цього разу у ―Новоросії‖ не існує ні історичної столиці, ні історичних кордонів. Кожен окреслює її абстрактну територію на свій розсуд, в залежності від політичної кон’юнктури і власної фантазії. Вочевидь, не тільки владикам Кремля, російським націоналшовіністам, але й проросійськи налаштованим сепаратистам, зрозуміло, що пропагандистський термін ―Новоросія‖ виявився ідеологічної пустушкою в інформаційній війні РФ проти України. 2.4. Чому РФ воює на Донбасі? Російська Федерація стверджує, що вона проти війни на Донбасі. Спростування. Річ у тому, що РФ насправді не потрібен ані Донбас у складі Росії, ані автономний Донбас у складі України – потрібна нестабільність. РФ зацікавлена в довготривалому конфлікті, спрямованому на послаблення позиції української влади, підрив України, як цілісної держави, відлякування потенційних інвесторів, перешкоджання Заходу виступити з програмою відновлення Донбасу. Озброєна агресія Російської Федерації проти України стала довгостроковим чинником впливу на українську політичну, економічну, військову і соціальну реальність. Війна виручала Путінський режим вже три рази. Перший раз – у другій Чеченській війні22 – різке зростання рейтингу Путіна на пост Президента РФ, вдруге – у Грузії (боротьба за Південну Осетію)23, втретє – Крим і Донбас24. Усі ці війни завершувалися хоч би символічною перемогою. Тому що ―Крим Наш‖, Абхазію і Осетію ―віджали і зубожили‖, а в Чечні – ―домовились‖. Правда, на Донбасі осіклися! Внаслідок дій РФ у 2014 р. була деформована система глобальної і регіональної безпеки, а також діюча система міжнародного права. Майже усі міжнародні гарантії безпеки для України виявилися недієвими в умовах, коли агресором виступив один з гарантів – Російська Федерація. Забрано стільки життів, покалічено і зламано безліч доль. За скоєне накопичилась чимала відповідальність у Гаазькому суді. В Україні йде повномасштабна “громадянська війна”. Спростування. Згадаємо, що згідно офіційної позиції керівництва України, сепаратизм в країні цілеспрямовано розпалювався РФ, а радикальні ―прихильники федералізації‖ були заїжджими росіянами, які займалися на території України диверсійною-підривною діяльністю. 22
26 серпня 1999 – 15 квітня 2009 рр. (9 років, 7 місяців, 21 день) 8–12 серпня 2008 р. (так звана 5-денна війна) 24 Початком збройної агресії Російської Федерації проти України вважається 7 квітня 2014 р. 23
27
Датою початку збройного конфлікту вважається 7 квітня 2014 р., коли в.о. Президента України Олександр Турчинов, у зв’язку з захопленнями адміністративних будівель у Харкові, Донецьку, Луганську і проголошенням Донецької та Харківської народних республік, у своєму телевізійному зверненні заявив про створення антикризового штабу і про те, що ―проти тих, хто взяв у руки зброю, будуть проводитися антитерористичні заходи‖. Уже 14 квітня на сайті Президента України було розміщено текст Указу № 405/2014 ―Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 р. ―Про невідкладні заходи з подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України‖. Указ набрав чинності з дня опублікування. Слід зазначити, що до офіційного реагування українського керівництва на прояви сепаратизму на Південному Сході України, ―під прикриттям російських військових‖, вже 1 березня 2014 р. за пропозицією Президента РФ В. Путіна, Рада Федерації на позачерговому засіданні одноголосно прийняла постанову ―Про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України‖. У результаті прийнятих рішень, дуже швидко чисельність угруповань бойовиків і російських військ в Донбасі зросла до декількох десятків тисяч, у розпорядженні яких перебувала значна кількість важкого озброєння. Техніка перекидалася через кордон з території Російської Федерації. Утворилися збройні формування бойовиків, які задекларували свою підпорядкованість Донецькій та Луганській Народним Республікам. Підтримку сепаратистам надавала і надає Російська Федерація. За оцінками МЗС України, 29 лютого 2016 р. на території Донбасу діяла сорокатисячна армія бойовиків, на озброєнні якої знаходилося близько 470 танків, 870 бронетранспортерів, 450 артилерійських систем (у тому числі самохідна артилерія і міномети калібру 82 мм і 120 мм) та 190 РСЗВ (у тому числі БМ-21 ―Градˮ, ―Торнадоˮ та ТОС-1 ―Буратіноˮ), а також засоби шифрованого зв’язку і спостереження (електронні військові комплекси ―Ртуть-БМˮ, ―Шипшина-Аероˮ, ―Леєр-2ˮ, ―Красуха-4ˮ), зенітно-ракетні комплекси (―Букˮ, ―Стрілаˮ, ―Панцирˮ), реактивні снаряди з касетної головної частини (9М55К), протипіхотні міни (ПМН-2, МОН-50). Міжнародна амністія розглядає події, що відбуваються, як міжнародний збройний конфлікт, в якому бере участь Росія – як воєнною підтримкою бойовиків, так і шляхом прямого військового втручання. Цинізм кремлівських ляльководів полягає і в тому, що РФ продовжує використовувати окуповані території Донбасу для випробування нових озброєнь, серед яких – два комплекси радіоелектронної боротьби (РЕБ) типу ―Шипшина-Аероˮ і ―Ртуть-БМˮ, безпілотники ―Інспектор – 601ˮ та мінометні комплекси. Наприклад, мінометний комплекс КМ-8 ―Граньˮ, призначений для ураження одиночних і групових цілей, а також броньованих об’єктів і фортифікаційних споруд без додаткової пристрілки. Комплекс використовує керовану міну з лазерною головкою самонаведення. Також російські війська застосовують проти української армії гаубичні снаряди ―Лепесток-2ˮ. 28
Під вивіскою порятунку росіян, В. Путін послав на територію Донбасу свої війська вбивати всіх, у тому числі й росіян. Адже не секрет, що на боротьбу проти окупантів піднявся весь український народ, незалежно від своєї національної та конфесійної приналежності, політичної орієнтації та місця проживання. Президент України Петро Порошенко неодноразово називав конфлікт ―Вітчизняною війною‖. “Українські відрядження російських військових”. Російські куратори ОРДЛО продовжують практику вербування найманців з числа військовослужбовців запасу ЗС РФ. Ставку в основному роблять на тих, хто був звільнений через недисциплінованість або за службовою невідповідністю. Мабуть так потім легше списати втрати, мовляв: ―Ще під час служби виявляв негативні риси характеру, порушував дисципліну тощо‖. При відборі використовується єдиний стимул і мотивація – це гроші. Платня за участь у бойових діях набагато вища, ніж середня зарплата в РФ. За інформацією від джерел серед бойовиків ОРДЛО, обіцяна сума становить близько 70 тис. рублів. Після того, як підрозділ (ВС РФ) виконує бойове завдання, особовий склад окупантів повертається в Росію. Командою InformNapalm на сьогоднішній день доведено участь у війні в Україні більше 75 російських військових підрозділів. 160 інцидентів було зафіксовано в інтерактивній базі даних, у якій присутні й імена російських військових злочинців, що встигли побувати в ―українських відрядженняхˮ по кілька разів. ―Українські відрядженняˮ стали нормою для російської армії та її військових, які проходять службу в Ростовській області або прибули з будьякої точки Російської Федерації на ростовські полігони. Якщо раніше це хоч якось приховувалося, то сьогодні російські військові практично у відкриту говорять про їхню участь у цій війні. Політика Російської Федерації відносно Донбасу? Коли в Москві стало зрозуміло, що далі маніпулювати мінськими протоколами, як важелем впливу на Українську владу не вдасться, Кремль знову різко міняє тактику. Взято курс на підвищення рівня суб’єктності ОРДЛО (визнання паспортів ДНР і ЛНР, рублева зона, зміна українських власників тощо). Мова йде про зміцнення ―політичного керівництва‖ ОРДЛО, оголошення цих окупованих районів істинно законними – легітимною Україною, а все, що за межами – бунтівною територією, на якій безчинствують ―жидобендерівскі фашисти‖. Але РФ не потрібні шматки України – потрібна вся Україна. 29 січня 1918 р. відбулася надзвичайно трагічна подія в українській історії – бій під Крутами. Це був початок відновлення героїзму українського народу, що так могутньо проявився у відбитті агресії Російської Федерації на Донбасі початку ХХI ст. Як писав молодий, дуже талановитий поет В.Симоненко: Народ мій є. Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! 29
III. АНЕКСІЇ ТА ДЕПОРТАЦІЇ В ІСТОРІЇ КРИМУ – ЇХ НАСЛІДКИ ДЛЯ ЙОГО НАРОДІВ Анексія – це захоплення та насильницьке приєднання (прилучення) державою (групою держав) території, що належить іншій державі, а також захоплення просторів, що знаходяться в загальному користуванні міжнародного співтовариства (відкрите море, дно, що знаходиться під ним, Антарктика та ін.) в односторонньому порядку, а також насильницьке утримання того чи іншого народу в межах чужої держави. Анексія, на відміну від окупації, призводить до зміни юридичної приналежності території. За міжнародним правом анексія розглядається як один з видів агресії, порушення міжнародних правових норм і призводить до міжнародної правової відповідальності. Міжнародно-політичне ставлення до ознак анексії закріплено юридично в Гельсінському заключному акті, де зокрема зафіксовано, що держави будуть ―утримуватися від того, щоб перетворювати території одна одної на об’єкт воєнної окупації або застосовувати інші прямі чи непрямі способи використання сили‖. Фактично, йдеться саме про те, що вчинила РФ навесні 2014 р. відносно Криму. Причому саме анексія вважається одним з найбільш серйозних порушень міжнародного права. Анексія Криму – це щось таке, що непомірно розходиться з очікуваннями у XXI столітті. Міжнародним правом допускаються територіальні зміни лише при реалізації права націй на самовизначення або на основі договору між зацікавленими державами за умови добровільності, рівноправ’я і поваги до інтересів сторін. Тому кремлівські політикани вдаються до різного роду вигадок, здатних, на їх думку вибілити свою репутацію, як перед світовою спільнотою, так і перед громадянами РФ. Депортація – вигнання, заслання. У широкому розумінні депортацією називають примусове виселення (переселення) з постійного місця проживання або з держави окремих осіб, групи осіб, цілих народів, які визнаються ―соціально й політично небезпечними‖, з місць їхнього постійного проживання за межі держави або певного регіону. Застосовується як засіб карного чи адміністративного покарання. Депортації народів широко застосовувались за часів Радянського Союзу, в якості своєрідного інструмента демографічної й національної політики. Почавшись у 1920-х роках з виселення терських козаків, депортації досягли максимуму в першій половині 1930-х років, коли в Сибір та на крайній Північ було депортовано мільйони селян з України, Білорусі, Кубані. З початком Другої світової війни у 1939–1940 рр. примусового виселення зазнало населення Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики. У воєнні 1941–1944 рр. у віддалені райони Сибіру депортовані були радянські німці, угорці, болгари, фіни. 30
Із відвоюванням Червоною армією території Радянського Союзу протягом 1944 р., за звинуваченням у колабораціонізмі з рідних земель було насильно виселено кримських татар, калмиків, інгушів, чеченців, карачаєвців, балкарців, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків. У серпні-вересні 1945 р. депортації з Маньчжурії піддалися китайці, що перебували там, японці й російські емігранти. За депортацію цивільного населення встановлена відповідальність. Відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, ніхто не може бути висланий з території держави, громадянином якого він є й жодному громадянинові не може бути заборонений в’їзд на територію своєї держави. Відповідно до ст. 7 Римського статуту міжнародного карного суду від 17 липня 1998 р. ―депортація або насильницьке переміщення населення‖ відноситься до числа злочинів проти людяності й тягнуть за собою міжнародну кримінальну відповідальність. Стаття 2 цієї Конвенції характеризує геноцид як будь-які з наступних дій, скоєних з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну або релігійну групу: ―вбивство членів такої групи, заподіяння їм тяжких фізичних або ментальних ушкоджень, свідоме створення для цієї групи умов проживання, призводять до повного або часткового знищення групи, вжиття заходів з метою запобігти народжуваність дітей в групі, насильницьке вилучення дітей з цієї групиˮ. Пізніше це визначення геноциду було підтримано і Міжнародним Кримінальним Судом. Стаття 442 Кримінального кодексу України майже дослівно повторює наведене вище визначення геноциду. 3.1. Анексії Криму в історичному вимірі ―Народ московський – підступний і лицемірний, на його слово покладатися неможливо, оскільки він говорить одне, а робить інше, і ця його особливість вже увійшла в прислів’я християнських народів‖. (Ібраїм Кефеві)25
Щодо міфів російської пропаганди про Крим та їх спростування. “Крим – це “споконвічно російська земля”. ―Споконвічно російська‖ означає ―така, яка споконвіку‖ належить ―росіянам‖. Цей міф має явно пропагандистське, а не історичне походження. Так, наприклад, Володимир Путін говорить: ―У Криму буквально все пронизано нашою спільною історією і гордістю‖. Цей міф використовується для переконання найбільш неосвічених слухачів, не знайомих з історією Криму. Спростування. На думку істориків, постійного слов’янського населення в Криму ні в давнину, ні в ранньому середньовіччі не було – відсутні які б то не було археологічні або письмові джерела, здатні 25
Ібраїм Кефеві – кримськотатарський державний діяч і історик XVII–XVIII ст.
31
підтвердити цю теорію. Слов’яни-купці і слов’яни-невільники фіксуються на півострові не раніше XI–XIII ст. Природа наділила Крим неповторною красою і багатствами. І це не могло не привернути погляди близьких і далеких сусідів. Крім того, з найглибшої сивини віків і Європа, і Азія усвідомили: хто володіє Кримом, той володарює не тільки на Чорному морі. Ось чому сюди тягнулися не лише скіфи з Придніпров’я, а й елліни-греки й генуезці, хоча фактично на цих землях жили різні народи і племена. Деякі грецькі і римські джерела зазвичай називають найдавніше відоме корінне населення гірської і південно-бережної частині Криму – таври, а сам півострів – Тавридою. З XII ст. до н.е. степовий Крим населяли кіммерійці. У середині VII ст. до н.е. кіммерійці частково перемістилися у передгір’я і гори, а частково вигнані з Криму скіфами. У VIII–VII ст. до н.е. відбулось проникнення в Крим грецьких колоністів. Починаючи з V ст. до н.е. грецькі міста в східному Криму об’єднуються у ―Боспорське царство‖. У 422 р. до н.е. греками засновано місто – Херсонес Таврійський. Грецькі джерела VIII–VI ст. до н.е. називають населення Криму скіфами, а IV–III ст. до н.е. – сарматами. III–II ст. до н.е. – Центр скіфської держави переміщується з Придніпров’я до Криму. II століття до н.е. – скіфи на чолі зі Скілурою та його сином Палаком вступають у боротьбу з грецькими містами за приморські гавані. На стороні греків виступив володар Понтійського царства Мітрідат VI Євпатор, який послав у Крим війська під керівництвом Діофанта і розгромивши скіфську державу, включив грецькі міста до складу Понтійського царства – чим затвердив своє тимчасове панування на Боспорі та в Херсонесі. У II–І ст. до н.е. на побережжі Азовського моря і згодом по цілому українському Причорномор’ї і Криму проживали народи іранської гілки індо-європейської групи (роксолани і алани). Залишили згадку про своє 125 літнє перебування у Криму й остготи (375–250 рр. до н.е.). Початком панування Римської імперії в Криму вважається 63 р. до н.е., після завоювання Понтійського царства. Тоді ж кримські міста перейшли під контроль римлян. Нова (наша) ера почалась з вторгнення сарматів у степовий Крим. На другу половину II ст. припали події, пов’язані з боротьбою Боспорського царства з залишками кримських скіфів. Після поразки Скіфів, їх землі були поділені між Боспором, Римом та сарматами. До 40-х років III ст. наступає розквіт торгівлі. У середина III ст. готи захопили колишні володіння римлян (крім Херсонеса), сарматів і поставили під свій контроль Боспорське царство. Базуючись у містах Боспору готи починають займатися піратством. 269– 270 рр. – Римські війська відкидають готів за Дунай. Піратський флот гине біля берегів Греції. Грецьке і згодом римське панування поширювалися лише на міста грецьких колоністів і вузьку зону побережжя, а спроби грецьких і римських урядів контролювати всю територію Криму ніколи не мали успіху. 32
Проносились через Крим і різні кочові народи але кримські міста продовжували далі існувати. І саме в містах в дуже ранню добу почало поширюватися християнство. Є відомості, що християнські громади існували в Пантикапеї і Херсонесі вже у III–IV ст. Старохристиянські пам’ятки мистецтва й архітектури зберігалися у Криму у великій кількості, починаючи з кінця IV ст. Лише в одному Херсонесі знайдено близько 27 храмів IV–Х ст. Найдавніші храми в Херсонесі IV–VI ст., що мають центральні кладки у формі рівнораменного грецького хреста. У 375 р. гуни повністю розгромили Боспорське царство, захопивши їх військові бази в Криму, зокрема Сугдею (Судак) і Феодосію. Починаючи з VI ст. продовжується поступове відновлення влади Римської (Візантійської) імперії над гірською частиною Криму. Уцілілі після навали гунів готи приймають владу Візантії. Однак, так само, як і в античні часи, влада Візантії поширювалася лише на південне побережжя Криму. Місцевий елемент з роксолан і аланів далі опановували внутрішній Крим. Алани згадуються в історичних документах у Криму ще в XIV ст. Кінець VI ст. ознаменувався вторгненням військ Тюркського каганату. Захоплені східний Крим і Боспор. У VII–VIII ст. постала Хозарська держава, її впливи сягали до Криму. Наприкінці VII ст. майже весь Крим захоплюють хазари, крім Херсонеса, що залишився під владою Візантії. Після розгрому в X ст. хозарського каганату степовий Крим переходить до печенігів. З ослабленням влади Візантії у XIII ст. частина її володінь переходить до Генуї, частина стає самостійним князівством Готія (Феодоро). З часу здобуття Царгорода хрестоносцями у 1204 р. побережжя Криму перебувало під впливом венеційців з їх великим торговельним флотом. У XIII–XV ст. перевага перейшла до генуезців, які мали велику торговельну базу в Кафі, також у Сугдеї і в Балаклаві. Створення Кримського ханства. Завоювання татаро-монгольським військом хана Батия Криму розпочалось у 1239 р. Степовий Крим стає частиною Золотої Орди. Від 1427 р. татари в Криму, під проводом ХаджіГірея, утворили окреме ханство під протекторатом Золотої Орди зі столицею у Бахчисараї. У 1475 р. османське військо під командуванням Гедика Ахмеда паші завойовує генуезькі володіння та князівство Феодоро, а в 1478 р. понищили всі західноєвропейські колонії Криму. Турки змусили Кримське ханство визнати васальну залежність від Османської імперії, що тривала до 1774 р. Розквіт Кримського ханства припав на XVI – початок XVII ст., коли там постало і зміцнилося магометанське храмове будівництво та мистецтво. (Мечеті в Євпаторії 1552 р., Феодосії, Бахчисараї 1740 р., Бахчисарайська палата, дерев’яні будинки). Під контроль Російської імперії26 Крим потрапив у результаті завершення російсько-турецької війни (1768–1774 рр.) та ліквідації 26
Російська імперія – держава, що виникла на основі земель колишнього Московського царства, цю назву вона дістала в процесі петровських реформ 1708–1721 р.р., відомих також як ―прорубування вікна в Європуˮ. Під час проголошення імперії первинна назва звучала як ―Всеросійська імперіяˮ, що було засвідчено документами ―правлячого Сенату‖ в 1721 р. Держава проіснувала до Лютневої революції 1917 р.
33
Катериною ІІ Кримського ханства. До літа 1918 р. Російська імперія, як єдина держава, припинила своє існування. Виходить, що починаючи з XII ст. до н.е., період панування Російської імперії в етнічній історії Криму складає усього 4,2 % часу. При цьому, етнічною більшістю росіяни в Криму – згідно з даними російських же переписів – стали лише за радянської влади. “Російська Федерація є правонаступницею Російської Імперії”. Спростування. З юридичної точки зору правонаступників Російської Імперії немає. Після жовтневого перевороту, з листопада 1917 р. до листопада 1922 р. крім Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіка (РРФСР) було створено кілька десятків самостійних радянських республік і національних державних утворень. 30 грудня 1922 р. створений Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), який згідно з договором об’єднав РРФСР (у складі восьми автономних республік і тринадцяти автономних областей), Українську, Білоруську і Закавказьку Федеративну республіку. З першого дня свого існування РРФСР (згодом СРСР) відмовилася від усіх міжнародних зобов’язань Російської імперії, а отже – і від її прав, зокрема, на її закордонне майно. Це підтверджує і той факт, що пізніше світове співтовариство визнало РРФСР і СРСР, як окрему державу, а не як правонаступницю Російської імперії. Таким чином, Російська Федерація – не є правонаступником колишньої Російської імперії. “Україна не має ніякого відношення до Криму, а передача Криму Україні – незаконна, це подарунок М. Хрущова”. Спростування. Згідно першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р., мешканці ―Таврійської губернії‖ (у т.ч. і Криму) розподілилися, згідно рідної мови, наступним чином: українців – 611 121 особа; росіян – 404 463 особи; кримських татар – 196 854 особи; білорусів – 9 726 осіб. Також на цій території проживали болгари, німці, євреї, греки та інші малочисельні групи населення. Наведені цифри перепису кінця ХІХ ст.. багато про що говорять щодо відношення українців та України до Криму. Спростування. По-перше, ніякого подарунка від М. Хрущова Україні в 1954 р. не було, а передача Криму – це колегіальне рішення радянської верхівки. Керував радянським урядом Г. Маленков – ідейний сталініст і противник М. Хрущова, він організовував фактичну передачу влади, а підписи на документах ставив формальний голова Радянського Союзу – Голова Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилов. По-друге, незважаючи на реальні правові колізії, які мали місце при передачі Криму, всі вони були вичерпані при: а) внесенні у 1954 р. змін до Конституції СРСР 1936 року і Конституцій РРФСР та УРСР 1937 рр.; б) прийнятті у 1978 р. нових конституцій УРСР та РРФСР. У всіх цих документах, які мали вищу юридичну силу, Крим і м. Севастополь, визначалися, як адміністративні одиниці УРСР. “Севастополь ніколи не передавали Україні”. Правонаступницею Російської імперії стала Російська республіка на чолі з Тимчасовим урядом Росії (від лютневої (березневої) революції 2 (15) 1917 р. до більшовицького перевороту 25 жовтня (7 листопада) 1917 р.).
34
Так, це правда, що в 1948 р. Севастополь вивели зі складу Кримської області та надали йому статус міста республіканського підпорядкування. Так, це правда, що у 1954 р. не було прийнято жодного спеціального документа, який позначав би новий статус міста в Україні. Спростування. Але це не має жодного значення, оскільки в Конституції РРФСР 1937 р. (в редакції 1954 р.) взагалі не згадуються міста республіканського підпорядкування, а у новій конституції (1978 р.) вказано, що таких міст лише два – Москва і Ленінград. При цьому у Конституції УРСР (1978 р.) у статусі таких міст вказані Київ і Севастополь. “У 1991 році Крим дістався Україні випадково”. Спростування. Відомо, що на той час вже майже 40 років столицею для Криму був Київ. На референдумі 1 грудня 1991 р. 54 % кримчан висловилися в підтримку незалежності України. І, нарешті, з 1991 по 1997 рр. між Києвом і Москвою була укладена низка міждержавних угод (включаючи Будапештський меморандум і Великий договір про дружбу, співпрацю і партнерство), в яких обидві сторони визнавали територіальну цілісність і непорушність кордонів партнера. Отже, Росія після 1991 р. неодноразово підтверджувала належність Криму до України. “Майдан привів до зміни влади в Україні, а тому РФ не була пов’язана з Україною зобов’язаннями щодо дотримання її територіальної цілісності”. Спростування. Міжнародні домовленості про кордони підписуються урядами, але укладаються з державою. Зміна політичних еліт, а також будьякі форс-мажорні обставини на ці договори ніяким чином не впливають. Зобов’язання щодо кордонів не скасовуються, оскільки держава продовжує існувати як суб’єкт міжнародного права. Крім того, РФ не мала права в односторонньому порядку скасовувати положення Будапештського меморандуму (1994 р.) без згоди на те інших гарантів недоторканості українських кордонів в особі США і Великобританії. Є також намагання охарактеризувати ситуацію, викликану збройним нападом РФ на Україну, як ―внутрішньополітичну кризу‖, ―громадянську війну‖, ―українсько-українську війну‖. Фактично такі спроби означають заперечення силового загарбання Росією Криму і погляд на воєнні дії на Сході України не як на міжнародний, а як на внутрішній конфлікт, відповідальність за який лягає на український уряд. “Ніякої анексії Криму не було”. Спростування. Верховна Рада Криму і Рада міністрів були захоплені російськими військовослужбовцями у ніч на 27 лютого 2014 р., а лише потім місцеві депутати призначили референдум про статус півострова. А ―декларація про незалежність АРК і Севастополя‖ була прийнята кримськими депутатами 11 березня – вже після того, як російські війська два тижні патрулювали вулиці кримських міст. Введення військ (або використання вже розміщених на території України військових баз Чорноморського флоту) та захоплення органів влади 35
на території суверенної держави роблять юридично нікчемними всі рішення, соцопитування і плебісцити, які після цього відбуваються на анексованій території. “Долю Криму визначили кримчани”. Спростування. Це не так! Саме Москва виступила в ролі тієї сили, що здійснила зміну громадянства півострова – і роль самих кримчан у цьому процесі була вторинною. Лише після того, як російські військовослужбовці захопили Раду міністрів і парламент півострова кримські чиновники підтримали ідею анексії, на вулицях з’явилися озброєні ―до зубів‖ військові без знаків розрізнення та козаки, а на дорогах – ―блокпости‖. Якщо під тиском міжнародних організацій керівництво РФ буде змушено повернутися до розгляду статусу Криму – то ніякі місцеві рухи цьому процесу перешкодити не зможуть. Мустафа Джемілев заявив, що насправді явка виборців на ―референдумі‖ склала 30%. З кримських татар не голосували 99,9%. До такого ж висновку пришли представники Меджлісу, які відвідали виборчі дільниці в Криму. “Якби Крим не “увійшов до складу Російської Федерації”, його б чекала доля Донбасу”. Спростування. Крим не міг би стати Донбасом тому, що без анексії Криму не було б війни на Донбасі. Загін Стрєлкова, тобто офіцера Головного розвідувального управління РФ І. Гіркіна, прибув на схід України з території півострова Крим, захопив Слов’янськ і розпочав бойові дії на Донбасі. Успіх анексії Криму вселяв ілюзію, що подібний сценарій реалізовується і на сході України, тому що значна частина одурманеного російською пропагандою електорату східних регіонів, протягом кількох останніх виборчих циклів віддавали свої голоси за проросійські політичні гасла. 3.2. Від депортації до геноциду народів Криму “Кримські татари не корінний народ Криму, а сторонній етнос”. Цей міф свого часу поширювався офіційною історіографією Російської імперії, Радянського Союзу, а зараз перекочував і до Російської Федерації. Росія використала його у трьох історичних подіях: по-перше, для депортації кримських татар та інших народів Криму – після приєднання у 1783 р. урядом Катерини ІІ території колишнього Кримського Ханства до Росії. Приєднання було здійснено силою зброї, після серії завойовницьких походів, які фактично спустошили Крим і призвели до втечі більшої частини населення до Туреччини, Румунії, Болгарії й інших країн; по-друге, у ході Другої світової війни – для виправдання поголовної депортації, яку здійснив сталінський режим у травні 1944 р., і спроб викорінення в Криму будь-якої згадки і пам’яті про існування кримських татар; 36
по-третє, після анексії Криму 11 квітня 2014 р. та фактів депортації кримських татар. Спростування. Кримський історик Г .Абдулаєва пише, що у сучасному світі налічується близько 800 націй. Всі вони мають свою історію, гіпотези і теорії походження. Є своя історія й у кримськотатарської нації, котра формувалася протягом тисячоліть на території Кримського півострова. І мабуть не випадково в середньовічній Європі населення причорноморських степів і Криму – прямих нащадків таврів, кіммерійців, скіфів, сарматів, аланів, еллінів, готів, гунів, хозарів, половців і багатьох інших стародавніх народів, іменували одним загальним ім’ям – татари. Є безліч доказів корінного походження кримськотатарського народу, які свідчать про те, що вони не прийшли до Криму у XIII–XIV ст.ст., а формувалися в Криму як нація протягом тисячоліть, досягнувши високого державного розвитку в XV–XVIII ст.ст. Одним з таких вагомих свідчень є посилання кримського дослідника А. Бекташа на ―Підручник географії Росії‖ А.Спиридонова, виданий в Санкт-Петербурзі у 1913 р., де сказано, що Кримські татари – це змішаний різноплемінний народ, який об’єднав нащадків древніх греків і середньовічних італійців, які колись мали тут свої колонії, куди згодом переселилося багато хозар, кипчаків (татар), турків, вірмен, циган і євреїв. З утворенням Кримського ханства більшість цих народностей взяли магометанську віру, татарську мову і поступово злилися в одну татарську народність… Татари займають переважно гірську частину Криму, де складають більшість населення і відрізняються стрункістю стану, представницькою зовнішністю, красивими рисами обличчя і густим чорним волоссям. Досить складно, протягом століть складався етногенез сучасних кримських татар, в якому взяли участь нетюркські та тюркські пращури. Саме вони визначили особливості мови, антропологічний тип і традиції культури етносу. У період Кримського ханства спостерігалися і локальні інтеграційні процеси. Наприклад, відомо, що в перші роки Кримського ханства, сюди переселялися цілими родами черкеси, які до кінця XIX ст. розчинилася в кримських татарах. Таким чином, кримськотатарський народ сформувався з безлічі націй, народностей, племен, етнічних спільнот, які брали участь у житті кримськотатарського народу, проживали в Криму з давніх часів до XIV ст., і або пішли у небуття, асимільовані кримським етносом, або ще залишаються жити на півострові. “Росія братська сім’я народів”. Спростування. З огляду історичних подій кримські татари та інші народи Криму потерпали від Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації не один раз. Причина багаторазових масових знищень населення на місці і остаточного вигнання кримськотатарського народу до Османської імперії у XVІІI–XІX ст.ст., як і причина депортацій 1944 р. і 2014 р. – експансія Російської держави. Анексія Криму. Геноцид та депортація народів Криму XVIII ст. Російська імперія шукала вихід до південних морів. Починаючи Азовські 37
походи на початку XVIII ст., Петро I керувався єдиною метою – ―Росії не вистачає води‖. Доля цілих держав і народів для неї нічого не значила. Під час походів фельдмаршалів Д. Мініха і П. Лассі на Крим у 1735 –1738 роках були знищені практично всі міста і тисячі селищ у всьому Криму. Наприкінці століття Кримське ханство стало ареною боротьби між Російською та Османською імперіями. Російський уряд був настільки зацікавлений у відторгненні Кримського ханства від Османської імперії, що Катерина II 16 жовтня 1769 р. направила командувачу 2-ї армії генераланшефу П. Паніну рескрипт27, у якому зазначалося прагнення Крим і всі татарські народи послабити в їхній вірності Порті Оттоманській (уряду)28, вселенням їм думки щодо запровадження у себе незалежності від жодного уряду й обіцянкою їм у тому з нашого боку дійсної допомоги. Політика Росії щодо анексії Криму велася шляхом використання розбіжностей у татарському суспільстві та плекання сепаратистських настроїв ногайців. У 70-х роках походи В. Долгорукова, О. Суворова, Г. Потьомкіна довершили знищення Російською імперією кримської економіки і державності кримців. Після російської окупації 1771 р. та Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р.29 Кримське Ханство було оголошене незалежним від Османської імперії, на престолі було затверджено проросійського правителя Шахіна Ґерая. Офіційний привід, на підставі якого царський уряд прагнув провести анексію (приєднання) Криму до Російської імперії, у трактуванні Катерини II – перетворення Криму у вільну та незалежну область, не принесло спокою Росії і обернулося лише новими для неї турботами і значними витратами. Беручи до уваги всі ці обставини, було прийнято рішення приєднати Кримський півострів до складу Російської держави. Незабаром російський уряд Катерини ІІ змусив Шахіна Ґерая зректися влади і у 1783 р. приєднав територію Кримського Ханства до Росії. Що багато в чому схоже з діями РФ у 2014 р. Населення Кримського ханства було етнічно строкатим: кримські татари, ногайці, кримчаки, караїми, черкеси, абхази, готи, греки, вірмени, русини, литовці, поляки, московіти, турки та інші. Жодна народність не становила чисельної більшості, але привілейоване місце належало кримським татарам. Державною релігією Кримського ханства був іслам. Однак до всіх релігій тут ставилися з повагою – така була давня традиція Криму. У кримських татар існує прислів’я: ―Хто Бога боїться, тому нічого більше боятися‖. Іслам даному постулату теж не суперечить: ―Немає примусу в вірі‖, – йдеться у Корані. Тому в Кримському ханстві абсолютно спокійно сусідили мусульманські, християнські, юдейські храми. 27
Рескрипт – монарший указ, що мав силу закону; особлива форма опублікованого листа монарха до посадової особи, підданому з дорученням, вираженням подяки тощо. 28 Оттоманська Порта – прийнята в історії дипломатії та міжнародних відносин назва уряду (канцелярія великого візира та дивана) Османської імперії. 29 Кючук-Кайнарджійський мирний договір – між Російською імперією і Османською імперією, підписаний 10 (21) липня 1774 в Кючук-Кайнджарджі, (Добруджа, Болгарія) фельдмаршалом Петром Румянцевим і представниками Османської імперії; завершив російсько-турецьку війну імператриці Катерини II.
38
Колонізація Криму Російською імперією розпочалася задовго до здійснення анексії та утворення Таврійської області30. Кількість іноземних переселенців на постійне проживання до Криму стала збільшуватися після 4 грудня 1762 р., коли був опублікований царський маніфест, згідно з яким їх запрошували перебиратися до Росії. Зі скарбниці вже були надані гроші. Уряд надав іноземним колоністам вагомі пільги: звільнення на 10 років від сплати податків, від військової повинності та військових постоїв, виділення державою наділів землі в Криму та грошей на проїзд до місця свого мешкання. Ця акція супроводжувалась відбором землі у місцевих власників і призвела до відтоку корінного населення краю. Кримські війни XVIII ст. призвели до загибелі сотень тисяч людей, включаючи жінок і дітей, знищення культурних цінностей, наприклад, ханської бібліотеки, що була цінністю світового масштабу, спалення кримських міст, які були осередками раритетних пам’яток архітектури, історії, культури. Була повністю знищена економіка півострова, остаточно підірвані основи державності Кримського ханства, визнаного у всьому світі. З моменту анексії в 1783 р. серія російсько-турецьких воєн не припинилася, і паралельно починається свідоме витіснення місцевого населення з півострова. Утиски, безправ’я, позбавлення власності на землю, знищення економіки, введення повинностей і податків обумовили три потужні хвилі еміграції, після яких в Криму залишається трохи більше 100 тисяч кримських татар. Таке знищення народу за національною ознакою і є типовий геноцид. Улітку 1799 р. 12 великих сіл Байдарської долини Криму були раптово оточені царськими солдатами та жандармами. Заїхавши в села, вони наказали жителям негайно залишити свої будинки, адже ця територія тепер належала новому російському володарю – графу М. Мордвінову. Такі дії мали місце по всьому півострову. У 1800 р. військовий генерал-губернатор Новоросії І. Міхельсон писав щодо зростання виїзду татар і небезпеки заворушень через їхнє обезземелювання і жорстокість експлуатації селянства. Проте уряд залишив звернення І. Міхельсона без уваги. Більш привабливою для Петербурга була думка М. Мордвінова, про те, що Крим належить Росії і не потрібно із землі російської робити землю татарську. У 1802 р. у Феодосійському повіті судовий розгляд між поміщиком Граматиковим і татарською общиною закінчився рішенням про виселення 124 татарських родин із власних сіл. Землі, відібрані у татар, розподілялися серед російських поміщиків та переселенців, а також серед чисельних спекулянтів землею та нерухомістю. Вони передавалися новим власникам майже безкоштовно, або за символічну платню: 1 рубль за 6 десятин землі.
30
Таврійська область – історична адміністративно-територіальна одиниця Російської імперії, утворена після приєднання Криму до Росії указом імператриці Катерини ІІ від 2 (13 лютого) 1784 р. Указом Павла І від 12 грудня 1796 р. Таврійська область ліквідована, а її територія увійшла до складу Новоросійської губернії.
39
Анексія Криму. Геноцид та депортація народів Криму у XX ст. Державний заколот 1917 р. в Росії і фактична зміна типу держави з імперії на республіку не змінило ставлення країни до захоплених народів. Росія так і залишилася, по суті, імперією. Більшовицький терор у Криму у 1918– 1920 рр., штучний голод 1922–1924 рр., репресії 1933–1937 рр., знищення практично всієї інтелігенції кримськотатарського народу довершили справу. Беззахисні і безправні такою ж мірою, як і інші народи, кримські татари не мали можливості чинити опір волі окупантів їх землі. Черговим актом геноциду Росії проти кримських татар стала депортація 18 травня 1944 р., коли в Криму не залишилося жодного кримського татарина. Попутне виселення сталінським режимом вірмен, греків, болгар у червні 1944 р., а також кримських німців у 1941 і в 1944 рр. лише підкреслює той факт, що переслідування людей, які не вчинили ніяких проступків, здійснювалося з боку репресивної держави за ознаками національності. Друга депортація кримських татар. Попри те, що представники кримськотатарського народу воювали в лавах Червоної Армії і брали участь у партизанському русі, підставою для їхньої депортації стало звинувачення в співпраці з окупантами. У Постанові Державного комітету оборони СРСР № ГКО-5859 від 11 травня 1944 р. щодо виселення кримців зазначалося, що депортація проводиться через зраду Батьківщини та дезертирство з частин Червоної Армії, які обороняли Крим в період Вітчизняної війни, багатьох кримських татар, перехід їх на бік ворога, вступаючи у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, що боролися проти Червоної Армії, беручи участь у німецьких каральних загонах. У документі вказувалося, що кримські татари особливо відзначилися своїми жорстокими розправами з радянськими партизанами, а також допомагали німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян в німецьке рабство і масового винищення радянських людей. Сувора звітність НКВС дозволяє більш-менш точно простежити долю повоєнного кримськотатарського населення. Отже, під час першої хвилі депортації 18–20 травня 1944 р. виселено 191 044 особи (180 тис. осіб – ―загальні‖ спецпоселенці, 6 тис. осіб – новобранці в табори Головного управління формування резервів в Казахстані та Сибіру, 5 тис. осіб – спецконтингент на роботу в Московському вугільному тресті), не враховуючи заарештованих колабораціоністів, про що йшлося вище. У червні 1944 р., під час виселення вірмен та греків, додатково виселено 3 141 кримського татарина, якому пощастило врятуватися раніше (їх пізніше переоблікували разом із ―загальнимиˮ спецпоселенцями – і вийшло 183 155 осіб). Отже, сукупна кількість вигнанців (без арештантів) з числа кримськотатарського народу склала 194 185 осіб. Пізніше (на 1948 р.) близько тисячі жінок-поселенок, чиї чоловіки-росіяни залишилися в Криму, були звільнені. Окремо також слід згадати 589 кримських татар, які уникли депортації, і на 1949 р. вільно проживали в СРСР. Це були ті кримці, що за збігом 40
обставин мешкали поза Кримом ще до війни, найбільше їх було в Україні, на Кубані та Північному Кавказі, а ось на півострові проживав лише один представник корінного народу. Останнім актом 300-річного геноциду Росії проти кримських татар стала анексія Криму 2014 р., що була схожа на анексію 1783 р. за багатьма ознаками: такий же підкуп лояльної верхівки, ті ж самі обіцянки захисту і надання ―повноважень, яких кримські татари ніколи не мали‖, така ж обіцянка благоденства на словах і таке ж переслідування та утиски в реаліях. Депортація кримських татар у XVIII ст. публічно пояснювалася тим, що їх рятують від гніву місцевих християн, нібито за ―зраду‖ під час Кримської війни і, що вони переїжджають в країну до ―етнічних родичів‖ – турок. Депортація 1944 р. пояснювалася порятунком кримських татар від гніву кримчан, нібито знову за зраду у війні і тим, що переселення знову здійснюється до ―етнічних родичів‖. Анексія Криму 2014 р. знову подавалася як порятунок кримських татар від переслідувань ―українських фашистів‖, які ―за 23 роки нічого не зробили для кримських татар‖. М. Джемілєв у 2014 р. попереджував, що у колах ФСБ є прибічники нової депортації кримських татар, зазначаючи, що прибічників депортації та створення умов, які забезпечать максимальний вихід кримських татар з Криму, більшість. Саме війна проти своїх сусідів, починаючи з XVII ст., була і залишилася основним напрямом національної політики Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації наших днів. Більш сильний сусід за 300 років зменшив чисельність кримських татар на батьківщині у 18–20 разів і в 1944 р. здійснив проти вже зовсім беззахисного народу останній, завершальний акт насильства: всіх, без винятку людей, незважаючи на доблесть, нагороди і заслуги, позбавив Батьківщини. У Криму не залишилося жодного кримського татарина! Безліч подій цього періоду відповідають визначенню геноциду. Слід пам’ятати, що акт депортації кримськотатарського народу 1944 р. призвів до загибелі 46,2 % нації. За його намірами планувалося повне знищення кримських татар як етносу. Він став у один ряд низки страшних актів явного геноциду, починаючи з рубежу XVII–XVIII століть. Щороку 18 травня у світі відзначають пам’ять жертв депортації кримців. В Україні з 2014 р. цього дня офіційно відзначають День боротьби за права кримськотатарського народу, а з 2016 р. – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Міжнародне співтовариство не визнає анексії Криму Російською Федерацією і продовжує вважати півострів територією України. Трагедія депортації кримських татар змальована у фільмі ―Хайтарма‖, відзнятому телеканалом ATR. Пісня української співачки Джамали ―1944‖, присвячена трагічним подіям депортації кримськотатарського народу, здобула перше місце на конкурсі Євробачення –2016. Україна має обов’язок визволити історію кримських татар з полону міфів, навіть якщо поки що не в силах врятувати з окупації сам народ. 41
Література: Антонович В.Б. Коротка історія Козаччини / В.Б. Антонович. – Київ : Україна, 2004. – 304 c. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі / О.М. Апанович. – Київ: Либідь, 1993. – 288c. Аркас М.М. Історія України-Русі з малюнками / М.М. Аркас. – 2-е факс. вид. – Харків: Вища шк., 1991. – 456 c. Бажан О.Г. Депортації в ретроспективі української історії // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. – К.: Наук. думка, 2004. – Т. 2: Г – Д. – С. 335. – ISBN 966-00-0405-2. Баран В.Д. Історичні витоки українського народу / В.Д. Баран, Я.В. Баран. – К.: Генеза, 2005. – 208 с. Батюк В.С. Українська державність напередодні та в роки визвольної війни 1648–1654 рр. у працях дослідників із західної діаспори // Український історичний журнал. – 1993. – № 1. – С. 52-53; Білас І. Репресивно-каральна система в Україні (1917–1953): суспільнополітичний та історико-правовий аналіз. Кн. 2. – К.: ―Либідь‖–―Військо України‖, 1994. – 686 с. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні, 1917–1953: Суспільнополітичний та історико-правовий аналіз: У 2-х кн. – Кн. 1. – К.: ―Либідь‖ – ―Військо України‖, 1994. – 432 с. Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини: навч. посіб. / І. Й. Бойко. – Львів: Світ, 2000. – 120 с. Бойко О.Д. Історія України / О. Д. Бойко. – К.: Академвидав, 2010. – 688 с. Боплан Г.Л. Опис України / Гійом Левасер де Боплан: Українські козаки та їхні останні гетьмани: Богдан Хмельницький / Проспер Меріме. – Львів: Каменяр, 1990. – 301 с. Брехуненко В. Війни українських козаків з Росією до часів Богдана Хмельницького / В. Брехуненко. – Київ, 2007. – 64 с. – (Перемоги української зброї) Визначення агресії. / Затверджено резолюцією 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/aggression.shtml Вирський Д. Війни українні: хроніки татарського прикордоння України (ХVI – середина XVII ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2016. – 299 с. Генералюк Л. Творчість Тараса Шевченка в контексті взаємодії літератури і мистецтва початку-середини ХІХ століття : автореф. дис.… д-ра філолог. наук / Л. Генералюк. – К., 2011. – 40 с. Гісем О. Історія України в таблицях / О. Гісем, О. Мартинюк, О. Трухан. – Харків, 2006. – 480 с. 42
Головацький І. Віхи української історії / І. Головацький. – Львів : НВФ ―Українські технології‖, 2006. – 300 с. Голод в Україні 1946–1947: причини і наслідки. – Київ – Нью-Йорк: Вид-во М.П. Коць, 1998. – 208 с. Горобець В.М. Україна: козацькі війни 1618–1638 / В.М. Горобець. – Київ: Кріон, 2011. – 268 с. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ– ХХ ст. / Я. Грицак. – К.: Генеза, 2000. – 360 с. Грушевський М.С. Історія України-Русі: в 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський. – Київ: Наук. думка, 1996. Гульнара Абдулаєва: ―Росія навмисне фальсифікувала історію Криму‖ 31 січня 2018 року – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://ru.krymr.com/a/29009241.html. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: нариси політичної історії / Т. Гунчак. – К.: Либідь, 1993. – 288 с. Гуржій О.І. Гетьманська Україна / О.І. Гуржій, Т.В. Чухліб. – Київ: Альтернативи, 1999. – 304 с. Дейвіс Норман. Європа: Історія / Норман Дейвіс; [пер. з англ.. П. Таращук, О. Коваленко]. – К.: Основи, 2006. – 1464 с. Дзира Я. Автопортрет нації / Я. Дзира. – Київ: Б-ка українця, 1997. – 143 c. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість / І. Дзюба. – К.: Вид. дім ―Києво-Могилянська академія‖, 2008. – 718 с. Довідник з історії України. А-Я /за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста;Інтістор. досліджень ЛНУ ім. І. Франка. – 2- ге вид., доопрац. і доп. – К.: Ґенеза, 2001. – 1136 с. Дорошенко Д. І. Нарис історії України: у 2 т. Т.1: До половини ХVІІ століття / Д. І. Дорошенко. – К.: Глобус, 1992. – 238 с. Енциклопедія історії України: у 5-тит. / редкол.: В.А. Смолій, Я.Д. Ісаєвич, С.В. Кульчицький [та ін.]. – К.: Наукова думка, 2005–2008. Єрмоленко С. Я. Нариси з української словесності (стилістика та культура мови) / Єрмоленко С. Я. – К. : Довіра, 1999. – 431 с.Велика Історія України від найдавніших часів: у 2 т. – Київ: Глобус, 1993. – Т. 2. – 352 c. Залізняк Л. Від козацької вольності – до Новоросії // Пам’ятки України. – 1991. – №2. – С.18–23. Залізняк Л. Походження українців: між наукою та ідеологією: Популярне видання / Л. Залізняк. – К.: Темпора, 2008. – 104 с. Історія України в особах: Козаччина / Авт.: В.М. Горобець, О.І. Гуржій, В.А. Смолій та ін. – К.: Україна, 2000. – 300 с. Історія України: Словник-довідник / авт.-упоряд. Щедріна І. Е. – Х.: Країна мрій, 2004. – 148 с. Козацький народ України. Ідеологія козацтва як способу життя / Міжнар. акад. козацтва, Нац. рада козаків України. – Київ, 2013. – 116 с. Конституційні акти України. 1917–1920. Невідомі конституції України. – К., 1992. – 267 с. 43
Кресіна І.О. Гетьман Пилип Орлик і його Конституція / І.О. Кресіна, О.В. Кресін. – Київ : Фотовідеосервіс, 1993. – 80 с. Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини. – К.: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2008. – 452 с. ISBN 978-966-02- 4850 Крип’якевич І. П. Історія України / І. П. Крип'якевич. – Львів : Світ, 1990. – 520 c. Кульчицький В.С. Історія держави і права України: підручник / В.С Кульчицький, Б.Й Тищик. – Київ: Ін Юре, 2007. – 624 с. Лепеха Т.В. Українознавство: Навч. посіб. – К.: Вид.центр ―Просвіта‖, 2005. – 376 с. Літературознавча енциклопедія: у 2 т. – Т. 2 / [авт.-уклад. Ю.І. Ковалів]. – К.: ВЦ ―Академія‖, 2007. – 624 с. Лучик В.В. Етимологічний словник топонімів України / В. В. Лучик; відп. ред. В.Г. Скляренко. – К.: ВЦ ―Академія‖, 2014. –544 с. Магочій Павло Роберт. Історія України / Павло Роберт Магочій; [пер. з англ. Е. Гийдела, С. Грачової]. – К.: Критика, 2007. – 640 с Москвофільство: Документи і матеріали / упоряд. О. Сухий. – Львів, 2001. – 236 с. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття / І. Нагаєвський. – К.: Укр. письменник, 1993. – 413 с. Новітні міфи та фальшивки про походження українців. Збірник статей: Популярне видання. – К.: Темпора, 2008. – 136 с. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: підручник / В.Ф. Остафійчук. – К.: Знання-прес, 2008. – 424 с. Паславський І.В. Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин ХІІІ століття / І.В. Паславський. – Львів: Місіонер, 2003. – 112 с. Паславський І.В. Між Сходом і Заходом. Нариси з культурнополітичної історії української церкви / І.В. Паславський. – Львів: Стрім, 1994. – 144 с. Петровський В.В. Історія України: неупереджений погляд: факти, міфи, коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Київ : Школа, 2007. – 592 с. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ–ХХ ст.ст. Історичні нариси / Д.В. Архієрейський, О.Г. Бажан, С.І. Білокінь [та ін.]. – К.: Наукова думка, 2002. – 952 с. Полонська-Василенко, Н.Д. Історія України: у 2 т. / Н.Д. ПолонськаВасиленко. – Репр. вид. – Київ: Либідь, 1992. – Т. 1–2. Полянський О. Курс лекцій з історії України. Остання чверть ХVІІІ – середина ХІХ ст. / О. Полянський. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. – 192 с. Рудницький С. Українські козаки / В. Щербак (упорядник, автор передмови). Коли земля стогнала. – К.: Наукова думка, 1995. – 432 с.
44
Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950початок1990-хрр. / А. Русначенко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – 720 с. Свідерський Ю. Давня і середньовічна історія України / Ю. Свідерській, В.Окаринський. – Тернопіль: Астон, 2007. – 368 с. Сергійчук, В.І. Іменем Війська Запорозького: укр. козацтво в міжнар. відносинах XVI – середини XVII ст. / В.І. Сергійчук. – Київ: Україна, 1991. – 256 c. Скляренко, В.Г. Походження назви Україна [Текст] / В.Г. Скляренко // Мовознавство. – 2006. – № 5. – С. 15-33. – Бібліогр.: 190 назв Слабошпицький М.Ф. З голосу нашої Кліо: події і люди укр. історії / М.Ф. Слабошпицький. – Київ: Махаон, 2003. – 224 c. Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. – К., 1907– 1909. Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний; [пер. з англ. В. Шевчука]. –3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993. – 720 с. Україна: антологія пам’яток державотворення X–XX ст.: у 10 т. – Київ: Основи, 2008. Україна: хронологія розвитку / автори, кер. Проекту: А.В. Толстоухов, В.О. Зубанов. – Київ: Кріон, 2009. Українська етнологія: Навч. посіб. / За ред. В.Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с. Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. – К.: Видавничий дім ―Стилос‖, 2004. – 308 с. ІSHN 906-8518-00-4 Чорний С. Національний склад населення України в ХХ сторіччі. Довідник / С. Чорний. – К.: Картографія, 2001. – 88 с. Шаповал Ю. Україна ХХ століття: Особи та події важкої історії. – К.: Генеза, 2001. – 560 с. Шаповал Ю. ЧК-ГПУ-НКВДв Україні: особи, факти, документи /Ю. Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов. – К.: Абрис, 1997. – 608 с. Шевченко Т. Г. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 1: Поезія 1837– 1847. – 784 с. Шевченко Т.Г. Кобзар / Т.Г. Шевченко. – Рівне: Волинські обереги, 2004. – 640 с. Шевчук В. Козацька держава: етюди до історії укр. державотворення / В. Шевчук. – Київ: Абрис, 1995. – 392 с. Щепотьєв В. Назва України в народних піснях / В. Щепотьєв // Народна творчість та етнографія. – 2003. – №3. – С.4 і наст. (публікація підготовлена Т. Шевчук). Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: у 3 т.: пер. з рос. / Д.І. Яворницький. – Львів: Світ, 1990–1991. – Т. 1–3.
45
Наукове видання
Агаєв Назім Асафович Базарний Володимир Трохимович Мацагор Олександр Анатольович Панін Володимир Вікторович Скляр Оксана Юріївна Хруленко Ігор Петрович
Україна в умовах воєнно-політичного конфлікту: історія та сучасність монографія
Підписано до друку 29.09.2018 р. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman Ум. друк. арк. 8,1. Наклад 300 прим. ФОП Маслаков Руслан Олексійович Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 4726 від 29.05.2014 р. Тел.: (095) 699-25-20, (098) 366-48-27 E-mail: osvita2005@gmail.com, www.rambook.com.ua Віддруковано в друкарні ТОВ ―7БЦ‖ 07400, Київська обл., м. Бровари, б-р Незалежності, 2, кв. 148 e-mail: 7bc@ukr.net, тел.: (044) 592-00-80 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №5329 від 11.04.2017