Україна: рік 1943-й. До 75-річчя визволення Лівобережної України від нацистських окупантів. by Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Україна: рік1943–й До 75-річчя визволення Лівобережної України від нацистських окупантів

Київ – 2018

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

УКРАЇНА: рік 1943-й До 75-річчя визволення Лівобережної України від нацистських окупантів

Київ – 2018

УДК 355.02 ББК 63.3(4)“1943” У 45 Рекомендовано до друку науковою радою гуманітарних проблем Збройних Сил України.

У 45

Науково-дослідного

центру

Україна: рік 1943-й. До 75-річчя визволення Лівобережної України від нацистських окупантів. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2018. – 89 с.

Збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, що висвітлюють події по звільненню від нацистських окупантів території Лівобережної України у період з грудня 1942 р. по грудень 1943 р.

УДК 355.02 ББК 63.3(4)“1943”

Зміст Вступ………………………………………..…………..…..…………........... 4 Початок вигнання загарбників з України………………………………….. 5 Острогозько-Розсошанська операція……….……………………………… 8 Ворошиловградська операція ……………………………………..……….. 12 Харківська наступальна операція ..……………………………….………... 21 Харківська оборонна операція ..…………….……………………….……... 27 Ізюм-Барвенківська операція ………………………………………………. 31 Міуська операція ……………………………………………………………. 33 Бєлгородсько-Харківська операція………………………………………… 36 Донбаська операція …………………………………………………………. 41 Чернігівсько-Полтавська стратегічна операція …………………………...

Чернігівсько-Прип’ятська операція ……………………………………….. 51 Сумсько-Прилуцька операція ……………………………………………… 53 Полтавсько-Кременчуцька операція ………………………………………. 57 Дніпровська повітряно-десантна операція ………………………………... 60 Нижньодніпровська стратегічна операція ………………………………… 63 Мелітопольська операція …………………………………………………... 64 Запорізька операція …………………………………………………………. 67 П’ятихатська операція …...…………………………………………………. 68 Дніпропетровська операція ………………………………………………… 71 Знам’янська операція ……………………………………………………….. 73 Київська наступальна операція …………………………………………….. 76 Київська оборонна операція ………………………………………………... 83 Керченсько-Ельтигенська десантна операція …………………………….. 85 Література…………………………………………….……………………… 89

Вступ Збірник є продовженням видання тематичної серії, присвяченої подвигу народу у визвольній боротьбі проти нацистських окупантів. 2018-й рік – рік відзначення 75-ї річниці визволення столиці України – міста-героя Києва, областей, міст, а також інших населених пунктів Лівобережної України від нацистських окупантів. Кожне наше місто чи містечко, регіон, що були поневолені і знекровлені загарбниками, пам’ятають про цю страшну війну. Ціною великих втрат відвойовано рідну землю у ненависного ворога. І пам’ять про наших дідів та прадідів, які визволяли українську землю, має передаватися з покоління в покоління. Матеріали збірника висвітлюють проведення низки стратегічних і фронтових операцій по визволенню від окупації території Лівобережної України з грудня 1942 р. до грудня 1943 р. Інформаційно-аналітичні матеріали можуть бути використані для роботи з патріотичного виховання молоді; вивчення героїчних сторінок історії українського народу; виховання шанобливого ставлення до пам’яті про Перемогу та ветеранів Другої світової війни; утвердження спадкоємності традицій воїнів – переможців нацизму та нинішніх захисників Вітчизни.

Розгром армій фашистської Німеччини та її союзників в ході Сталінградської битви започаткував визволення окупованих територій південної частини Радянського Союзу. Розгром великих угруповань ворога на берегах Волги й у донських степах став не лише початком докорінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення України від німецько-фашистських загарбників. Початок вигнання загарбників з України Визволення України від німецько-фашистських загарбників розпочалося у ході Середньодонської наступальної операції (кодова назва “Малий Сатурн”; 16 – 30 грудня 1942 р.), що проводилася у розвиток контрнаступу радянських військ під Сталінградом силами лівого флангу Воронезького (6-а армія, з 19 грудня 1942 р. – у складі ПівденноЗахідного фронту) та частиною сил Південно-Західного фронтів (1-а й 3-я гвардійські армії, 5-а танкова армія, 2-а й 17-а повітряні армії) проти основних сил 8-ї італійської армії (група армій “Б”(нім. – Heeresgruppe B); командувач – генерал-полковник М. фон Вайхс (нім. – Maximilian von Weichs), німецької оперативної групи “Холлідт” (нім. – Armeeabteilung Hollidt); командувач – генералполковник К.–А. Холлідт (нім. – Karl-Adolf Hollidt) та 3-ї румунської армії (група армій “Дон” (нім. – Heeresgruppe Don); командувач – генералфельдмаршал Е. фон Манштейн (нім. – Erich von Manstein). Сили Червоної армії складалися з 36 дивізій чисельністю понад 425 тис. осіб, понад 5 тис. гармат і мінометів (без 50-мм мінометів і зенітних гармат), 1030 танків, понад 400 літаків різних типів. Військам Червоної армії протистояли близько 27 дивізій, у тому числі чотири танкові. Ворожі війська 5

налічували 459 тис. осіб, понад 6 тис. гармат і мінометів, близько 600 танків і близько 500 літаків. Оборона німців, італійців і румунів була побудована у дві полоси загальною глибиною близько 25 км, достатньо добре оснащених і підготовлених в інженерному відношенні. Наступ розпочався 16 грудня. Війська 1-а гвардійської армії (командувач – генерал-лейтенант В. І. Кузнєцов) ПівденноЗахідного фронту (командувач – генерал-полковник М. Ф. Ватутін) протягом боїв 16 – 18 грудня прорвали оборону 3-ї піхотної італійської дивізії та 298-ї піхотної дивізії німців і танковими корпусами увійшли до північно-східних районів Ворошиловград- генерал-лейтенант В. І. Кузнєцов генерал-полковник ської (нині – Луганської) області. М. Ф. Ватутін 18 грудня 1942 р. бійці 41-ї гвардійської стрілецької дивізії вибили фашистів із с. Півнівка, оточивши 10-тисячне угруповання противника у районі Мілове, Черткове. 20 грудня основні сили 195-ї стрілецької дивізії оволоділи селами Нікольске та Морозовка – населеними пунктами Міловського району Луганщини. 24 грудня в результаті наступу військ 1-ї гвардійської армії, на півночі Ворошиловградської області утворилася дуга, вигнута у напрямку районного центру Старобільська. На рубежі Марковка – Біловодськ частини 4-го гвардійського стрілецького та 4-го гвардійського танкового корпусів попали під контрудар противника. Радянські війська перейшли до активної оборони. Бої набули затяжного й запеклого характеру. 28 грудня з Марш танкових підрозділів із солдатами на броні в ході Середньодонської наступальної операції району Біловодська 6

противник кинув у бій 19-у танкову дивізію СС і 320-у піхотну дивізію із завданням – прорватися до Мілового і допомогти угрупованню, що було оточене, пробитися на захід, однак допомогти гарнізону в оточені не вдалося. Втім, до кінця дня танки противника потіснили частини 4-го гвардійського стрілецького та 17-го танкового корпусів із сіл Стрільцівка, Новомикільське (Міловський район) та Роздолля (Біловодський район); противник, зосередившись на вузькій ділянці фронту на рубежі Калмиківка – Новострільцівка (Міловський район), чинив запеклий спротив радянським військам. Уночі 29 грудня 67-а і 174-а танкові бригади 17-го танкового (у січні 1943 р. перетворений у 4-й гвардійський танковий) корпусу (командир – генерал-майор П. П. Полубояров) приховано зайняли вихідні позиції для прориву ворожої оборони, а на світанку із сиренами і без артпідготовки атакували німецькі позиції. Танковим ударом дивізія противника була розгромлена. Бої у східній частині Слобідської України були жорстокими, противник чинив спротив наступу радянських військ і сам контратакував, а у тилу радянських військ, що наступали, продовжували бої оточені ворожі частини. У ході боїв було розгромлено 4 румунські, 2 німецькі дивізії та 8-у італійську армію (близько 5 дивізій). Розгром італійських військ шокував Рим, що різко погіршило взаємовідносини між Італією і Німеччиною. 30 грудня наступ Замерзлі тіла італійських солдат біля розбитої колони артилерійських тягачів FIAT SPA TL37 військ Південно-Західного 7

фронту було зупинено на усіх ділянках. У результаті Середньодонської наступальної операції радянські війська увійшли на територію Донбасу – до Міловського району Ворошиловградської області, розпочавши визволення України. На початку січня 1943 р. радянські війська готувалися до нової наступальної операції по розгрому угруповання противника на сході Слобідської України. 7 січня частини 1-ї гвардійської армії здійснили перший загальний штурм позицій противника, що був оточений в районі Черткове – Мілове, втім штурм був невдалим. Острогозько-Розсошанська операція Визволення України, зокрема північного сходу Ворошиловградської області, продовжилося під час проведення ОстрогозькоРозсошанської операції (13 – 27 січня). 14 січня 1943 р. частинами 4-го гвардійського стрілецького корпусу (командир – гвардії генерал-майор М. О. Гаген), які перейшли у наступ, були визволені Стрільцівка й Калмиківка. Одночасно перейшла у наступ і 6-а армія Південно-Західного фронту (командувач – генерал-лейтенант Ф. М. Харитонов), здійснюючи удар на підтримку дій Воронезького фронту. Після годинної артилерійської обробки переднього краю оборони противника (через несприятливі метеорологічні умови літаки 3-го змішаного авіаційного корпусу генерал-лейтенант Ф. М. Харитонов не змогли піднятися у повітря й наступ довелося розпочинати без підтримки авіації), 6-а армія силами 15-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор П. Ф. Привалов, народився у с. Смолевичі, Чернігівської губернії (нині – Клинцівський район Брянської обл.)) – 172-а, 2678

а, 350-а стрілецькі дивізії – атакувала передній край оборони ворога. Однак, темпи просування були невисокими через шалений спротив противника та слабку армійську розвідку. Німецькі війська вогнем і неодноразовими контратаками піхоти і танків намагався стримати наступ сил корпусу. Як наслідок – задача дня військами 15-го корпусу не була виконана, однак корпус, зламавши спротив противника, просунувся в глибину його оборони на 4 – 8 км. Підтримуючи наступ 6-ї армії, протягом 1516 січня авіація 3-го авіакорпусу нанесла удар по аеродрому в м. Старобільську, знищивши 15 літаків та 1 ангар противника, після чого активність німецької авіації у смузі наступу 6-ї армії значно знизилась; авіакорпус завдавав бомбових та штурмових ударів по позиціях противника у Білолуцьку, Новопскові, Кам’янці, Новорозсоші. У ході наступу радянських військ 16 січня були визволені Марковка, Кам’янка, Мілове – районний центр, у якому німці створили потужний опорний пункт оборони, де зосередилися близько 10 тис. солдат і офіцерів: залишки танкових дивізій СС, 8-ї італійської армії й відкинуті з Дону румунські дивізії. У жорстоких боях за Мілове, що точилися близько місяця, загинуло близько 6 тис. радянських воїнів. Була очищена від німецько-фашистських загарбників й уся територія Міловського району – самого східного у Ворошиловградській області. Темп наступу частин армії був невисоким: противник чинив запеклий спротив; у стрілецьких частинах недостатньо була організована розвідка; періодично був відсутнім зв’язок із сусідами; бракувало й організації взаємодії. Однак, попри недоліки, загалом наступ розвивався успішно і втрати радянських військ у перші дні операції були порівняно невеликими. Так, за період з 11 по 16 січня у 350-й стрілецькій дивізії загинуло 45 осіб, поранено – 105, обморожені – 33, пропало без вісті – 1; у 267-й стрілецькій дивізії убито 71, поранено – 455, обморожено – 6, пропало безвісті 4 особи; у 172-й – поранено 76, обморожено – 7 осіб. Район Старобільська утримували 16-а і 19-а танкові дивізії противника із засобами підсилення. Німецькі окупанти перетворили його у потужний вузол оборони. По-перше, Старобільськ був комунікаційним вузлом на залізничній ділянці Валуйки – Ворошиловград – Новошахтинськ – тиловій комунікації противника, яка продовжувала діяти, а подруге, не оволодівши цим містом, Червона армія не могла розгорнути масштабний наступ на Донбас. 9

Перед фронтом 6-ї армії німецьке командування, як і у смузі наступу ударних угруповань Воронезького фронту, прагнуло прикривати відступ німецьких частин силами сателітів: свою артилерію німці відводили в тил через острах втратити її, водночас не жаліючи артилерію союзників. І лише до складу ар’єргардних частин німецьке командування включало лише окремі батареї та гармати. Протягом 18 січня війська 6-ї армії вели напружені бої із загарбниками на рубежі Білолуцьк, Новопсков, Новорозсош; було звільнено районний центр Троїцьке. 20 січня частини 41-ї гвардійської стрілецької дивізії, у взаємодії з 12-ю гвардійською танковою бригадою, визволили Біловодськ і продовжили наступ у напрямку Старобільська. Того ж дня була звільнена Станиця Луганська. 21 січня 4-й гвардійський танковий корпус звільнив Богданівку (Слов’яносербський район), Кононівку та Новоолександрівку (Біловодський район). Введення у бій резервів (106-а окрема стрілецька бригада та 3-й танковий корпус) дало позитивний результат: 22 січня, у результаті рішучого наступу, війська 6-ї армії оволоділи Білолуцьком. До кінця 22 січня частинами 1-ї гвардійської армії було взято в кліщі Старобільск, який обороняли 19-а танкова і дві піхотні дивізії противника. У взаємодії з 4-м гвардійським стрілецьким корпусом, частини 4-го гвардійського танкового корпусу напівоточили місто. Цього ж дня війська 1-ї гвардійської армії звільнили Новий Айдар. До р. Сіверський Донець на північний схід від Ворошиловграду вийшов 18-й танковий корпус (командир – генерал-майор Б. С. Бахаров). 23 січня 195-а стрілецька дивізія після потужного вогневого удару й удару 1-ї винищувальної авіабригади перейшла у наступ на місто, одночасно 183-а танкова бригада завдала раптового удару, зім’яла оборону противника й просувалася до центру Старобільська. 24 січня 4-й гвардійський танковий корпус після 10-годинного бою очистив місто від загарбників. У Старобільську радянські війська захопили багаті трофеї: 16 танків (підбито – 4), 21 гармата, 295 автомашин (підбито 2 бронемашини й 53 тягача), 53 мотоцикли, 20 паровозів, 271 вагон (з них – 7 зі снарядами), 5 цистерн з пальним, 300 візків; 9 сховищ з боєприпасами і продовольством, стрілецькою зброєю та військовим майном противника. Місто Старобільськ стало залізничною столицею Донбасу – сюди переїхало Управління Північно-Донецької залізниці, вважаючи своїм най10

ближчим завданням відновлення робот залізничного транспорту на території, що була звільнена від загарбників. До кінця 25 січня 6-а армія й 3-й танковий корпус (командир – генерал-майор М. Д. Синенко, народився у с. Нововолодимирівка Березнегуватського району Миколаївської обл.) вийшли на підступи до районного центру Покровське – армія виконала поставлені перед нею задачі. Таким чином, протягом 24 – 26 січня 1943 р. війська 6-ї армії завершили виконання задачі наступу і вийшли на визначені рубежі, втім, у зв’язку з посиленням спротиву німецьких військ, перейшли до оборони рубежів, які були ними зайняті. Велику допомогу наземним військам в ході наступу надали льотчики 3-го змішаного авіакорпусу: за час проведення наступальної операції було здійснено 627 літако-вильотів, з них: на атаку військ – 202, по залізничним об’єктам – 88, по аеродромах – 95, на прикриття військ і своєї авіації – 192, для ведення розвідки – 76. Протягом 11-денних наступальних боїв 6-а армія ПівденноЗахідного фронту силами 15-го стрілецького корпусу (350-а, 172-а, 267-а стрілецькі дивізії) прорвала оборону противника на фронті протяжністю 28 км і просунулась вглибину тимчасово окупованої противником території. Перемога далась нелегко: на початок наступу 267-а стрілецька дивізія мала 5512 військовослужбовців особового складу, а на 25 січня її чисельність становила 4240 осіб; у 350-й – на початок наступу – 6669 осіб, на 25 січня – 5998; у 172-й дивізії – відповідно 5574 і 5259 осіб. Успішні контрнаступальні дії дозволили наприкінці січня 1943 р. військам Воронезького, Південно-Західного й Південного фронтів вийти на рубежі, що давали їм можливість розвивати наступ на харківському напрямі та в Донбасі. Війська Південно-Західного і Південного фронтів, завдавши поразки групі армій “Дон”, протягом січня вийшли на підступи до Донбасу. При цьому війська Південно-Західного фронту форсували р. Сіверський Донець на схід від Ворошиловграду і захопили вигідний плацдарм на правому березі. Наприкінці січня – на початку лютого 1943 р. Ставка Верховного головнокомандування (ВГК) визначила нові завдання радянським військам, які наступали на південному напрямі проти німецьких військ груп армій ”Б” та “Дон”, з метою завершення розгрому всього південного флангу німецьких військ та визволення Харківського промислового району та Донецького вугільного басейну. Для розширення стратегічного фронту наступу планувався також наступ ра11

дянських військ у західному напрямі проти німецької групи армій “Центр” (нім. – Heeresgruppe Mitte). Практично без оперативної паузи, по завершенні ОстрогозькоРозсошанської операції, було розгорнуто наступ Червоної армії на ворошиловградському напрямку. Ворошиловградська операція Ворошиловградська наступальна операція (кодове найменування “Скачок”; 29 січня – 18 лютого 1943 р.) проводилася військами Південно-Західного фронту з метою відсікти шляхи відходу на захід Донбаського угруповання противника (група армій “Дон”); Армійської групи “Фреттер-Піко” (командувач – генерал артилерії М. Фреттер-Піко (нім. – Maximilian Fretter-Pico)), оточити та знищити його основні сили.

Командувач військами Південно-Західного фронту генерал полковник М. Ф. Ватутін, за спогадами генерала армії С. М. Штеменка “був захоплений ідеєю кинути сильне рухоме угруповання у напрямку Маріуполя, відсікаючи ворогу усі шляхи відходу з Донбасу”, прагнув у короткий термін розгромити донбаське угруповання противника його глибоким охопленням і вийти до Азовського моря. Основні положення 12

операції, що мала стратегічне значення, командувач Південно-Західним фронтом сформулював у доповіді від 20 січня до Ставки ВГК: передбачалося 25 – 26 січня 1943 р. з рубіжу Покровське – Старобільськ перейти у наступ головним угрупованням фронту (1-а гвардійська, 6-а армії та фронтова рухома група) на Краматорськ, Артемівськ (нині – Бахмут, Донецька обл.), і далі – у напрямку Сталіно (нині – Донецьк), Волновахи, Маріуполя. Одночасно, з району Кам’янська (нині – Кам’янськШахтинський, Ростовська обл.) у напрямку Сталіно мав бути завданий допоміжний удар. Операцію по оточенню Донбаського угруповання противника, основні сили якого були зосереджені у Ворошиловграді, Слов’янську, Горлівці, Артемівську, Сталіно, Лозовій, передбачалося завершити до 5 лютого. Втім, далекоглядні плани не вповні відповідали реальному стану військ Південно-Західного фронту. Німецьке командування, зазнавши поразки на Дону, намагалося відновити оборону по р. Сіверський Донець і затримати радянські війська. До Донбасу та під Харків прибувало поповнення із Західної Європи, а також переміщувалися з’єднання, що не втратили боєздатності після боїв на Дону. Таким чином, кількість дивізій противника на цій ділянці фронту було вдвічі більшим, ніж передбачалося радянським командуванням – ворог робив усе можливе, аби не допустити радянські війська у Донбас. Е. фон Манштейн вважав, що “спроба за будь-яку ціну зберегти увесь Донецький басейн потребує кинути на його оборону усі наявні сили”. Операція розпочалася 29 січня ударом 6-ї армії (командувач – генерал-лейтенант Ф. М. Харитонов) у напряму Куп’янська, Сватова – на Балаклею. Уже в перший день операції противник намагався контратакувати, використовуючи зенітні й штурмові гармати. Відбивши контратаку 298-ї піхотної дивізії німців в районі Покровського (Троїцький район), 15-й стрілецький корпус продовжив наступ, але біля Сватова наступ 267-ї стрілецької дивізії було зупинено німецькою 320-ю піхотною дивізією, яка чинила найбільш завзятий спротив. Наступ 4-го гвардійського стрілецького корпусу (35-а, 57-а гвардійські й 195-а стрілецькі дивізії) 1-ї гвардійської армії (командувач – генерал-лейтенант В. І. Кузнєцов) при підтримці рухомої групи генералгенерал-лейтенант лейтенанта М. М. Попова (3-й, 10-й та 18-й танкові М. М. Попов корпуси – 137 танків) з намаганням в районі Кремін13

ної, Кабанного (нині – смт Красноріченське, Кремінський район) форсувати р. Красна, на лівому березі якої невеликі німецькі групи зайняли декілька опорних пунктів, був невдалим. Основним противником була 19-а танкова дивізія Вермахту, що займала оборону від Кабанного до Лисичанська, зосередивши на лінії оборони близько 100 танків, і яка двічі контратакувала порядки 4-го гвардійського стрілецького корпусу. Рухома група генерала М. М. Попова основний удар спрямувала на районний центр Кремінну. Наступ противник зустрів контратаками й артилерійським вогнем при підтримці штурмових гармат, що змусило командарма В. І. Кузнєцова ввести у бій 4-й гвардійський танковий корпус з групи М. М. Попова, збільшивши кількість танків у рухомій групі до 180. Відтак, уже перший день боїв окреслив запеклий, частково – затяжний характер боїв за Донбас, що у подальшому внесло певні корективи у плани командування Південно-Західного фронту. Більш того, противник почав передислокацію танкових частин з-під Ростова – 3-ю й 7-у танкові дивізії, які до 30 січня зайняли позиції, у районі Слов’янська. 30 січня, здійснивши переправу через р. Красна, 4-й гвардійський танковий корпус продовжив наступ у напрямку Красного Лиману (нині – м. Лиман) й війська вступили у межі Донецької області. Наприкінці дня з півночі та сходу був атакований вузол спротиву у Красному Лимані. Цього ж дня на ворошиловградському напрямку перейшли у наступ війська 3-ї гвардійської армій (командувач – генерал-лейтенант Д. Д. Лелюшенко). Ворошиловград був найбільш потужний оборонний вузол Вермахту, що складався з трьох ліній: перша лінія оборони пролягала на дальніх підступах до Ворошиловграду; друга проходила по рубіжу р. Луганчик, а третья – по околицях Ворошиловграда. Саме місто було підготовлено до щільної, тривалої оборони й вуличних боїв. генерал-лейтенант Відтак, основні сили 3-ї гвардійської армії практично Д. Д. Лелюшенко відразу були змушені вести важкі позиційні бої. Доволі успішним у наступі радянський військ було 31 січня. 267-а стрілецька дивізія 15-го стрілецького корпусу в ніч на 31 січня звільнила Сватове; війська 4-го гвардійського корпусу – Красний Лиман (35-а гвардійська стрілецька дивізія), Кремінну (195-а стрілецька дивізія й частини 4-го гвардійського танкового корпусу) й Рубіжне (41-а гвардійська 14

стрілецька дивізія). Вранці, після корегування планів, 8-й кавалерійський корпус – рухоме з’єднання 3-ї гвардійської армії, отримав наказ наступати на Ворошиловград. Основні бої 1-2 лютого точилися на схід від Красного Лиману і на північний схід від Слов’янська. 4-й гвардійський танковий корпус, форсувавши Сіверський Донець, захопив плацдарм і спрямував удари на Краматорськ і, частково на Артемівськ. Наприкінці дня 1 лютого 10-му танковому корпусу, який форсував Сіверський Донець під потужним артвогнем противника, була поставлена задача оволодіти Артемівськом, а головні сили спрямувати на Лисичанськ. За підсумками перших днів боїв варто відзначити успіхи наступу: було зупинено рух німецьких ешелонів на залізничній ділянці Куп’янськ – Сватово – Лисичанськ; передові частини 1-ї гвардійської армії й групи генерала М. М. Попова вийшли на рубіж оборони противника по р. Сіверський Донець і приступили до форсування водної перешкоди, однак необхідно відзначити й суттєві відхилення від плану операції. На м. Лисичанськ, який обороняли частини 19-ї та 27-ї танкових дивізій та частини 30-го армійського корпусу Вермахту (група ФреттерПіко), розпочали наступ частини 41-ї гвардійської стрілецької дивізії, 18го танкового корпусу. У тому ж напрямку, здійснивши переправу через р. Сіверський Донець, розгорнув наступ вздовж р. Бахмут 10-й танковий корпус (командир – генерал-майор В. Г. Бурков), атакуючи 3-ю й 7-у танкові дивізії противника. 3 лютого 19-а й 27-а танкові дивізії здійснили контратаки з Лисичанська, головні сили 178-ї танкової бригади 10-го танкового корпусу після потужного авіаудару німців відбили контратаку 7-ї танкової дивізії – було знищено 18 танків і 16 БТР противника. Вночі 3 лютого війська 3-го танкового корпусу форсували р. Сіверський Донець, оволоділи селами Гола Долина (нині – с. Долина), Черкаське, Богородичне (Слов’янський район, Донецька обл.), і обійшовши Слов’янськ із заходу, вийшли на підступи м. Краматорськ. Спроба лобової атаки на Слов’янськ 57-ї гвардійської стрілецької дивізії була зупинена контратакою 7-ї танкової дивізії противника, і наступаючі були посунуті на вихідні позиції. Атаки 195-ї стрілецької дивізії в районі м. Слов’янськ успіху також не мали. Проте, завдяки їм на підступи до Краматорську вийшов 4-й гвардійський танковий корпус. Місто було звільнено 5 лютого військами 103-ї танкової бригади 3-го танкового корпусу. 15

6-я армія форсувала р. Оскіл і 3 лютого війська 15-го стрілецького корпусу відбили у 298-ї піхотної дивізії противника м. Куп’янськ, продовжуючи просування у напрямку Ізюму, Балаклеї. 5 лютого було звільнено м. Ізюм (267-а стрілецька дивізія, 106-а стрілецька бригада й частина сил 35-ї гвардійської стрілецької дивізії 4 гвардійського стрілецького корпусу 1-ї гвардійської армії, 6 лютого – Балаклея (172-а стрілецька дивізія 15 стрілецького корпусу. У звільненні міста брав участь партизанський загін № 10 під командуванням Ворбицького М. П.), Барвенково (35-а гвардійська стрілецька дивізія) та Дружківка (оперативна група 103-ї танкової бригади 3 танкового корпусу), а 8 лютого війська армії перерізали залізницю Харків – Лозова. 9 лютого противник відбив Дружківку. Протягом 4 – 9 лютого 4-й гвардійський стрілецький корпус (41-а, 44-а, 78-а гвардійські стрілецькі дивізії) та 18-й танковий корпус (110-я, 170-я, 181-я танкові та 32-а мотострілецька бригади) продовжували наступ на м. Лисичанськ, який тривав з перемінним успіхом. Німецькі війська чинили потужний спротив. Проте, не очікуючи оточення силами 10-го и 18-го танкових корпусів Червоної армії, підтриманих стрілецькими частинами, більша частина 19-ї та частини 27-ї танкових дивізій противника в умовах сніжної бурі залишили м. Лисичанськ і вийшли у розташування німецької 3-ї танкової дивізії. Місто було звільнено 6 лютого частинами 41-ї гвардійської стрілецької дивізії 4-го гвардійського стрілецького корпусу. Водночас, ар’єргард лисичанського гарнізону обороняв місто й околиці ще три дні – і бої змістилися на 10 км на південь від Лисичанська. Протягом першого тижня операції “Скачок” розвиток подій не відповідав запланованому задуму командування Південно-Західного фронту. Не зважаючи на прорив першої (по р. Красна) і другої (по р. Сіверський Донець) ліній оборони противника, оволодіння потужними вузлів оборони у Сватові, Кремінній, Куп’янську, Красному Лимані, оточення частин 320-ї піхотної й 19-ї танкової дивізії Вермахту, частини 1-ї гвардійської армії наштовхнулися на оборону противника в районі Слов’янська, Артемівська й Лисичанська, а відтак, не могли до 5 лютого (як було передбачено планом операції) вийти в район Сталіно, Маріуполя. У наступні два тижні обстановка на фронті кардинально змінилася. Лобові атаки на Ворошиловград, Артемівськ, Слов’янськ, а також спроби розвинути наступ на Сталіно з району Краматорська до успіху не призвели. 16

8 – 9 лютого противник неодноразово переходив до контратак на слов’янському й артемівському напрямах. Відновились атаки танків і піхоти 11-ї, а згодом – 7-ї та 3-ї танкової дивізій противника на Краматорськ з метою деблокування Слов’янська, втім завершити дану операцію противнику не вдалось. 1-а гвардійська армія обійшла сильно укріплений Слов’янськ і 11 лютого звільнила Лозову (Харківська обл.). Фронтова рухома група під командуванням М. М. Попова, що просунулася далеко вперед, 11 лютого звільнила м. Червоноармійське (нині – м. Покровськ, Донецька обл.) від німецьких військ. На залізничній станції Червоноармійське були захоплені багаті трофеї: 3 ешелони з автотранспортом, 8 складів з озброєнням, паливно-мастильними матеріалами, зимовим обмундируванням, великою кількістю продовольства тощо. 3-я гвардійська армія вела важкі бої на підступах до Ворошиловграду, для оборони якого німецько-фашистське командування залучило групу генерала горних військ Х. Крейзінга (нім. – Hans Kreysing) і 335-у піхотну дивізію 30-го армійського корпусу. Ворошиловград, окупація якого тривала 212 днів, був повністю очищений від гітлерівців військами 18-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор М. І. Запорожченко, народився у м. Карлівка, Полтавської обл.) у складі 59-ї гвардійської, 279-ї стрілецької дивізій та частини сил 243-ї стрілецької дивізії, при підтримці 1-го змішаного авіакорпусу (командир – генерал-майор авіації В. І. Шевченко) за один день – 14 лютого. Однак, у цей день у кровопролитному зіткненні за обласний центр загинули понад 10 тисяч наших солдат. У 36-и братських могилах міста й району захороненні 6,5 тис. воїнів багатьох національностей. Цього ж дня воїнами 203-ї й 266-ї стрілецьких дивізій 3-ї гвардійської армії та 23-го танкового корпусу (командир – генераллейтенант Ю. Г. Пушкін) було звільнено м. Краснодон. Розгром німецькофашистського угруповання в районі Ворошиловграда змусили противника відвести свої війська від р. Сіверський Донець до р. Міус. 16 лютого силами 203-ї стрілецької дивізії 23-го танкового корпусу було звільнено районний центр м. Свердловськ (нині – м. Довжанськ). Цього ж дня бойова дружина з 500 підпільників загону під керівництвом П. О. Кравченка розгромила штаб 104-го італійського полку, який обороняв Павлоград, а 17 лютого місто було в руках Червоної армії, італійські частини рятувалися втечею, чим викликали обурення фюрера, який

проводив нараду у Запоріжжі щодо подолання кризи в Донбасі та в районі Харкова. 17 лютого війська 4-го гвардійського стрілецького корпусу (41-а, 57-а гвардійські та 195-а стрілецькі дивізії), при підтримці 207-ї винищувальної авіаційної дивізії 3-го змішаного авіакорпусу (командир – генерал-майор авіації В. І. Аладинський), звільнили м. Слов’янськ; війська 23-го танкового корпусу (39-а танкова бригада, 56-а мотострілецька бригада), частина сил 203-ї стрілецької дивізії та 333-а стрілецька дивізія – м. Ровеньки. До 18 лютого війська Південно-Західного фронту вийшли на рубіж Новомосковськ – Павлоград – Червоноармійське – Краматорськ – Лисичанськ – Ровеньки. 20 лютого війська 50-ї гвардійської стрілецької дивізії 14-го стрілецького корпусу штурмом звільнили Боково-Антрацит (нині – м. Антрацит). Передовий загін 25-го танкового корпусу (командир – генерал-майор П. П. Павлов) через брак пального зупинився на відстані 20 км від Запоріжжя, де проходила нарада за участю вищого командування Третього Рейху. На А. Гітлера вихід танкової групи до Запоріжжя справив незабутнє враження. Фюрер погодився з доводами командувача групою армій “Південь” (нім. – Heeresgruppe Süd) Е. фон Манштейна щодо доцільності контрнаступу проти військ Південно-Західного фронту, замість наступу на м. Харків. Протягом 18 – 20 лютого по позиціях радянських військ у районі Червоноармійського, при повному пануванні німецької авіації у повітрі, було завдано контрудар групою у складі 7-ї танкової, 333-ї піхотної дивізії та мотодивізії СС “Вікінг” (нім. – 5. SS-Panzer-Division „Wiking“), які оточили частини 4-го гвардійського та 10-го танкових корпусів і частково вибиті з Червоноармійського. 11-я танкова дивізія Вермахту завдала удару по тилах формування генерала М. М. Попова і командувач фронтової рухомої групи оцінював стан своїх частин у Червоноармійському як небезпечний. Однак, командувач Південно-Західним фронтом М. Ф. Ватутін відхилив пропозицію М. М. Попова щодо відступу військ, вважаючи, що противник, серією контрударів прикриває свій відступ за р. Дніпро. Наказ про наступ рухомої групи генерала М. М. Попова на м. Сталіно був залишений в силі. Втім, позиція командира рухомої групи була найбільш зваженою і такою, що відповідала оперативній обстановці на фронті. Натомість фронтове командування протягом 2 - 3 днів мало шанс, хоча б і не зупинити противника, то принаймні мінімізувати його наступ. Однак, 18

прорахунки в оцінці оперативної обстановки поставили війська у вкрай важке становище, а результати операції звели нанівець. У результаті Ворошиловградської наступальної операції, війська Південно-Західного фронту розгромивши основні сили 1-ї німецької танкової армії (до 2 лютого – оперативна група “Фреттер-Піко”) у складі 2-х корпусів (3-го танкового й 30-го армійського), просунулися в глибину на 120 –250 км, звільнивши від окупантів північну частину Донбасу. Однак, 22 лютого стратегічна ініціатива перейшла до рук німецького командування. Протягом 23 – 27 лютого обстановка у районі дій фронтової рухомої групи генерала М. М. Попова, 1-ї гвардійської та 6-ї армій наблизилася до критичної. 2-й танковий корпус СС (нім. – II. SSPanzerkorps) і 48-й танковий корпус Вермахту оточили 4-й гвардійський стрілецький корпус у трикутнику Новомосковськ – Синельниково – Павлоград (м. Павлоград німці захопили 22 лютого). Група танків 4-го гвардійського й 10-го танкових корпусів змушена була відступити з Червоноармійського; рухому групу генерала М. М. Попова було розформовано, а підрозділи підпорядковано 1-й гвардійській армії. Командувач 6-ї армії генерал-лейтенант Ф. М. Харитонов під тиском перспективи загрози оточення, віддав наказ зупинити наступ і перейти до оборони на рубежах, яких досягли з’єднання армії. У результаті дій 3-ї й 11-ї танкових дивізій Вермахту були практично оточені міста Краматорськ і Слов’янськ (Краматорськ німці повернули під контроль 27 лютого, а Слов’янськ – 1 березня), радянські війська відступали в напрямку Красного Лиману. На Лозову розпочала наступ дивізія СС “Дас Райх” (нім. – Die 2. SS-Panzer-Division „Das Reich”); під тиском німецької 6-ї танкової дивізії 1-й гвардійський танковий і 1-й гвардійський кавалерійський корпуси були змушені залишити район Лозової (1 березня німецькі війська знов окупували місто). З оточення в трикутнику Новомосковськ – Павлоград – Запоріжжя, війська виходили з великими втратами, зокрема у бронетехніці. Противнику вдалося перейти до результативного контрнаступу на Лисичанськ – радянське командування своєчасно не оцінило й не передбачило загрозу контрдій сил Вермахту. Ударне угруповання 3-ї гвардійської армії проводило наступ назустріч 8-му кавалерійському корпусу (з 14 лютого –7-й гвардійський), який прорвавши оборону противника вийшов з оточення. Штаб корпусу відірвався від основних сил і був знищений, а комкор – генерал-майор 19

М. Д. Борисов, – був тяжко поранений і потрапив у полон. Наприкінці лютого частини німецького 40-го танкового корпусу вийшли до р. Сіверський Донець. На 1 березня був запланований контрудар 3-й танкової армії (командувач – генерал-лейтенант П. С. Рибалко, народився у с. Малий Вистороп, Лебединського повіту, Харківської губернії, нині – село у Лебединському районі Сумської області) – 12-й і 15-й танкові корпуси, 179-а окрема танкова бригада, 154-а та 264-а стрілецька дивізії, – яка 28 лютого була переведена з Воронезького фронту в оперативне підпорядкування Південно-Західному, з метою зупинити німецький контрнаступ на 6-у аргенерал-лейтенант П. С. Рибалко мію. На той час у складі двох танкових корпусів – 12го (командир – генерал-майор М. І. Зінькович) і 15-го (командир – генералмайор В. О. Копцов) налічувалося лише 30 боєздатних танків. Через брак пального та боєприпасів контрудар відклали до 3 березня, втративши дорогоцінний час: війська танкових корпусів опинилися в оточені. Було вирішено контрудар зупинити і виходити з оточення. Прорив радянських військ під потужним артвогнем противника став фінальним акордом спроб Червоної армії зупинити контрнаступ противника на Харків. З оточення вийшли лише 8 танків 12-го танкового корпусу, а всі танки й артилерія 15-го танкового корпусу були знищені, а командир корпусу В. О. Копцов загинув у бою. Командувач Південно-Західним фронтом відвів війська на лівий берег р. Сіверський Донець – фронт від Балаклеї до Ворошиловграда стабілізувався. Ворошиловград утримати вдалося, однак ворогу були здані Барвенково (28 лютого), Лисичанськ (3 березня). Причини невдачі операції “Скачок”. Ставка ВГК переоцінила свої можливості й недооцінила можливості противника. Перші поразки на артемівському і костянтинівському напрямках командування радянських військ проігнорувало – ведучи бої в оточені, частини Червоної армії змушені були виконувати завдання наступальної операції, які визначило командування. Німецькому командуванню вдалося зосередити в Донбасі великі танкові частини, які провели переформування у Західній Європі, та частини, що відступили з-під Ростова та Середнього Дону, які не втратили своє боєздатності. Проте, переміщення німецьких танкових частин з 20

Ростовського напрямку в Донбас сприймалося радянським командуванням як відступ противника за р. Дніпро. Лінія фронту скорочувалася – німецькі війська отримали більше можливостей зосередити на ключових напрямках угруповання, які чисельно й якісно переважали сили Червоної армії, що наступали. Доволі швидкі наступальні дії Червоної армії, практично без оперативних пауз, обумовили кризу забезпечення й постачання: втрати особового складу не покривалися за рахунок резервів і підкріплень; війська відривалися від тилових баз на відстань 350–450 км. Німецькі війська, навпаки, відступаючи наближалися до баз постачання, за виключенням випадків, коли наступ радянських військ блокував комунікації в тилу. Ці обставини та несвоєчасний перехід до оборони через хибність оцінки й розуміння радянським командуванням оперативної обстановки, обумовили зупинку наступальних дій і катастрофу на фронті. Протягом січня–лютого 1943 р. від фашистських загарбників було звільнено більшу частину Ворошиловградської області (23 райони). Втім, через генерал-лейтенант П. І. Голіков відсутність необхідної переваги над противником і труднощів у постачанні, повністю вирішити задачу по звільненню Донбасу не вдалося. Після першого успіху Червоної армії на території України подальше просування на захід і повне визволення Донбасу було призупинено на півроку. Одночасно з проведенням Ворошиловградської наступальної операції, сусідній Воронезький фронт (командувач – генерал-полковник П. І. Голіков) розпочав 2 лютого 1943 р. операцію з визволення м. Харкова. Втім, у документах Воронезького фронту, у донесеннях про бойові дії фронту і на картах операція має назву Курсько-Харківська наступальна операція. Харківська наступальна операція Харківська наступальна операція – фронтова операція військ Воронезького фронту у взаємодії з 6-ю армією (командувач – генерал-лейтенант Ф. М. Харитонов) Південно-Західного фронту – частина загального наступу Червоної армії на південно-західному напрямі взимку 1943 р.

Мета операції – остаточний розгром основних сил німецької групи армій “Б” на харківському напрямі й визволення харківського промислового району й основної залізничної магістралі, що зв’язувала центральні й південні області європейської частини Радянського Союзу. Головний удар планувалося нанести військами Воронезького фронту силами 40-ї (командувач – генерал-лейтенант К. С. Москаленко, народився у с. Гришине, Катеринославської губернії – нині село у Покровському районі Донецької обл.), 38-ї (командувач – гегенерал-лейтенант нерал-лейтенант Н. Є. Чибісов), 69-ї К. С. Москаленко (командувач – генерал-лейтенант генерал-лейтенант Н. Є. Чибісов М. І. Казаков) загальновійськових та 3-ї танкової армій по напрямках, що сходяться до м. Харкова, із задачею розгромити противника і на 15 - 20-й день операції вийти на рубіж Медвенське – Богодухів – Валки. З’єднання Південно-Західного фронту мали вести наступ з півдня на м. Красноград, забезпечуючи наступ Воронезького та Брянського фронтів. генерал-майор М. І. Казаков 22

Військам Воронезького фронту, які до початку операції майже два з половиною місяці без оперативної паузи вели наступальні бої, мали значний некомплект в людях і військовій техніці, протистояли до 15 піхотних і танкових дивізій 2-ї армії противника й оперативна група “Ланц” (угруповання Вермахту під командуванням генерала горних військ Х. Ланца (нім. – Hubert Lanz)). Ширина фронту, який займали німецьки війська, давала можливість проводити лише дії по утриманню радянських військ. Чисельність групи Х. Ланца становила близько 30 тис. осіб. Завдання групи полягало у перешкоджанні охоплення групи армій “Дон”, обороняти район Харків – Бєлгород і протримавшись до прибуття основних сил 2-го танкового корпусу СС, прикрити його розгортання у районі Харкова. У подальшому цей танковий корпус мав нанести контрудар по радянським військам, що наступали на Донбас. Операція розпочалася 2 лютого ударами 3-ї танкової та 69-ї армій Воронезького й 6-ї армії Південно-Західного фронтів. У перший день наступу танкісти 201-ї танкової бригади (3-а танкова армія) з ходу по кризі форсували р. Оскіл і перерізали залізницю Куп’янськ – Бєлгород, чим допомогли з’єднанням Південно-Західного фронту визволити м. Куп’янськ. 3 лютого наступ розпочали 60-а та 40-а армії. 5 лютого з’єднання 3-ї танкової армії вийшли до р. Сіверський Донець в районі Чугуєва, однак форсувати її відразу не змогли – німецьке командування встигло організувати оборону по правому березі річки. Долаючи значний опір противника, частини й з’єднання 40-ї, 69-ї та 3-ї танкової армій 9 лютого розпочали операцію. Відбивши декілька потужних контратак частин танкової дивізії СС “Райх”, з’єднання 69-ї армії (частина сил 270-ї стрілецької дивізії та 173-а танкова бригада) визволили районний центр Вовчанськ – місто на крайньому північному сході Харківської області, а 10 лютого військами 12-го танкового корпусу 3-ї танкової армій – м. Чугуїв. Уночі 10 лютого німецьке командування під загрозою оточення розпочало відвід своїх військ від р. Сіверський Донець до Харкова. 10 – 12 лютого війська Воронезького фронту просунулися на 100 – 120 км, звільнили низку населених пунктів на північ та схід від Харкова (Велику Писарівку Сумської області, районні центри Харківської області – Золочів, Козачу Лопань, Старий Салтів, Печенеги) і створили загрозу оточення противника в районі Харкова. 40-а і 69-а армії зламали спротив військ Вермахту на рубежі р. Оскіл і розвивали наступ, обходячи Харків 23

з північного заходу. Наближався самий відповідальний етап операції – визволення Харкова – великого промислового й адміністративного центру, української столиці у 20-30-х роках. Німецьке командування прагнуло утримати місто за будь-яку ціну. А. Гітлер вважав можливу втрату Харкова ударом по престижу Німеччини. Для оборони Харкова командувачем групою армій “Б” генерал-фельдмаршалом М. фон Вайхсом була визначена оперативна група під командуванням генерала Х. Ланца у складі двох корпусів (55 тис. осіб, 720 гармат і мінометів, 104 танки) із завданням нанести глибокий рішучий удар у напряму на південь з метою утримати просування радянських військ на Харків. 13 лютого війська Воронезького фронту вийшли до околиць Харкова. Командувач військами фронту квапив війська. У бойовому розпорядженні командувачу 69-ї армії він висловлював невдоволення і вважав злочинним, що “війська армії протягом цілої доби бездіяли” на відстані 10 – 12 км від Харкова, тим самим зриваючи виконання бойової задачі, і дозволили противнику безкарно відводити головні сили. Цього ж дня німецьке командування провело реорганізацію військ і на базі групи армій “Б” були створені групи армій “Центр” та “Південь” (до якої були включені 4-а танкова армія Вермахту, оперативна група “Ланц” у складі корпусу “Раус” (армійський корпус під командуванням генерал-лейтенанта Е. Рауса (нім. – Erhard Raus)) і 2-го танкового корпусу СС). 14 лютого зав’язалися бої на північний схід від Харкова і до кінця дня війська 40-ї армії підійшли безпосередньо до північної околиці Харкова, а рухомі з’єднання, зведені у танкову групу, обійшли Харків із заходу; передові частини 69-ї армії вийшли на північно-східну околицю Харкова. 62-а гвардійська стрілецька дивізія, підсилена 179-ю танковою бригадою, оволоділа населеним пунктом Основа (нині – район міста Харкова) – Харків опинився у напівоточенні. Німецьке командування розуміло: утримувати за такої обстановки місто не було ніякого сенсу і його оборона не мала шансів на успіх. Однак А. Гітлер не давав згоди на відведення військ. Рішенням генерала військ СС П. Гауссера (нім. – Paul Hausser) – командира 2-го танкового корпусу СС, всупереч вимогам командувача бойовою групою генерала Х. Ланца, був відданий наказ дивізіям залишити місто і корпус був самостійно виведений з мішка, що формувався навколо Харкова радянськими військами. І хоча вище командування одразу ж відмінило його розпорядження, частини корпусу, за24

лишаючи бойову техніку і зброю, відійшли з Харкова. Відступ прикривався загонами есесівців, які мінували шляхи і великі будівлі у місті. Уранці 15 лютого розпочався штурм м. Харкова, які в ніч на 16 лютого перейшли у напружені вуличні бої, і до середини дня спільними зусиллями 3-ї танкової, 40-ї та 69-ї армій м. Харків був повністю звільнений від німецьких загарбників. Після визволення Харкова, здавалося, що склалися сприятливі умови для подальшого наступу радянських військ на захід. Ще при розгортанні боїв за Харків Ставка ВГК наказала Воронезькому фронтові після оволодіння містом, частинами сил нанести удар на м. Суми, а головними силами – на м. Полтаву і до 21 лютого вийти на рубіж р. Ворскла. Під час боїв на ближніх підступах до Харкова командувач військами Воронезького фронту визначив своїм об’єднанням нові задачі: 60-й армії – наступати на м. Рильськ (адміністративний центр Курської обл.), 38-й – на Суми, 40-й – на Охтирку, 69-й і 3-й танковій – на Полтаву. Генерал П. І. Голіков планував наступ до р. Дніпро – правим крилом фронт мав розвинути наступ на Київ, а лівим – на Кременчук з метою захоплення плацдармів на р. Дніпро, поки річка вкрита кригою. Втім, війська Воронезького фронту на той час були знекровлені через серйозні втрати у особовому складі та бойовій техніці і потребували принаймні короткочасного відпочинку: у окремих дивізіях особового складу налічувалося до 3,5 – 4 тис. осіб; на 18 лютого у 3-й танковій армії боєздатними були лише 110 танків. Бойові дії потребували паузи, щоб привести до ладу бойову техніку, підтягнути тили, поповнити боєкомплект, пальне, налагодити постачання військ; надати особовому складу відпочинок, а також навчити поповнення, що прибувало, воєнній справі – поповнення армії поступало за рахунок мобілізації чоловіків призовного віку з районів, що були звільнені від окупації, й основна маса призваних не мала необхідної підготовки. Так, у наказі штабу Воронезького фронту відмічалося про необхідність мобілізованих радянських громадян після їхньої перевірки, з метою недопущення до лав Червоної армії ворожих елементів, розділити на навчений і ненавчений склад. Для навчання встановлювалася 15-денна програма навчання, що було вкрай недостатнім. На Воронезькому фронті для проведення операції було мобілізовано понад 113,2 тис. осіб; водночас, підготовленого маршового поповнення прибуло 7,7 тис. осіб. Військова рада танкової армії звернулася до командувача фронтом з проханням про надання армії принаймні 25

трьох діб для відновлення боєздатності військ. Однак командування фронтом відповіло відмовою. І ставка ВГК, і фронтове командування вимагали від військ не зменшувати темпів наступу. Командувач фронтом вважав, що противник відходить за р. Дніпро, і якщо не зменшувати темп наступу, то війська фронту вийдуть на рубежі ріки ще до початку відлиги. 17 лютого були звільнені Пісочин (нині – найбільший населений пункт Харківського району), Безлюдівка і районний центр Богодухів, в середині дня 18 лютого частини 3-ї танкової армії оволоділи м. Мерефа, а 22 лютого – Люботином. Розвиток наступу військ Воронезького фронту забезпечив визволення 23 лютого Сум, Охтирки і Лебедина. Після звільнення Охтирки до складу 40-ї армії увійшов Кіровоградський партизанський загін М. О. Семенчука чисельністю п’ятсот “лісових солдат”. 26 лютого силами 340-ї стрілецької дивізії (командир – генерал-майор Мартиросян С. С.) 40-ї армії було звільнено місто Гадяч – резиденція багатьох Гетьманів України. Війська 69-ї армії форсували р. Ворскла у 40 км на північ від Полтави. Однак, плани командування фронтом, як і задум Ставки ВГК, не відповідали реальному співвідношенню сил на напряму головного удару та не враховували зміни, що відбулися в оперативній обстановці. Коли війська Воронезького фронту ще продовжували розвивати наступ, звільняючи міста на сході України, німці розпочали передислокацію на напрямок наступу військ Південно-Західного фронту додаткових сил і засобів: із Західної Європи (окремі прибули з Франції та Голландії) та деяких ділянок радянсько-німецького фронту було знято декілька дивізій – оснащених і забезпечених усім необхідним. Успішний наступ радянських військ на сході України тривав до лютого 1943 р., однак був зупинений і закріпити досягнутий в ході наступальної операції успіх не вдалося. У результаті Харківської наступальної операції війська Воронезького фронту просунулися на 100 – 260 км і завдали відчутної поразки противнику: було розгромлено 26 дивізій, противник втратив понад 160 тис. осіб, у тому числі 77 тис. убитими, з яких понад 49 тис. – німецькі офіцери і солдати. Втрати Червоної армії становили: Воронезький фронт – людські незворотні втрати – 33 331 осіб; Південно-Західний фронт і 6-а армія – незворотні втрати склали 8 268 осіб. 19 лютого 1943 р. німецькі війська, скориставшись помилками і прорахунками радянського командування, розпочали потужний контр26

наступ проти військ правого крила Південно-Західного фронту, які вийшли на рубіж Красноград – Новомосковськ – Запоріжжя – Василівка, і змусили їх відступити на схід. Харківська оборонна операція Харківська оборонна операція або Третя битва за Харків – бойові дії військ лівого крила Воронезького фронту 19 лютого – 25 березня з метою відбиття контрнаступу німецько-фашистських військ у районі Харкова. Німецьке командування не могло одночасно вирішити дві задачі – повернути Харків (на чому наполягав А. Гітлер, для якого це було питанням престижу) і зупинити наступ радянських військ в напрямку Дніпра. Е. фон Манштейн переконав А. Гітлера зосередити зусилля на ліквідації прориву радянських військ, оскільки передові частини знаходилися уже на відстані 60 км від Запоріжжя, у якому перебувала його ставка. Ворог вирішив не відходити, а здійснити контрнаступ – завдати поразки військам Південно-Західного і Воронезького фронтів. Передбачалося розгромити війська ПівденноЗахідного фронту, що виходили до Дніпра і відкинути їх за р. Сіверський Донець, а потім нанести удар по військам Воронезького фронту в районі Харкова і знов його захопити. Для здійснення контрнаступу 13 лютого була створена група армій “Південь” у складі 4-ї та 1-ї танкових армій, оперативних груп “Кемпф” (нім. – Armeeabteilung Kempf или Armee-Abteilung Kempf) і “Холлідт” (командувач – генерал-фельдмаршал Е. фон Манштейн ), яка на 18 лютого налічувала у своєму складі 30 дивізій (13 танкових і моторизованих, в тому числі есесівські дивізії “Дас Райх”, “Тотенкопф” (“Мертва голова”) (нім. – 3. SS27

Panzer-Division “Toten-kopf”) и “Лейбштандарт СС Адольф Гітлер” (скорочено – LSSAH, нім. – 1. SS-Panzer-Division “Leibstandarte SS Adolf Hitler”). Дві останні мали на озброєнні нові на той час танки “Тигр” – 14 одиниць, які за сприятливих умов були здатні танк “Тигр” безпечно для себе уражати радянські танки Т-34 та КВ з відстані 1,5 – 2 км. Підтримку групи армій “Південь“ здійснював 4-й повітряний флот. 4-а армія у складі 2-го танкового корпусу СС та 48-го танкового корпусу перейшла у контрнаступ з танк Т-34 метою зупинити радянські війська, що наступали через Павлоград. Радянське командування спочатку не переймалося фактом німецького контрудару: 6-й армії було наказано продовжувати наступ на Запоріжжя. Але як тільки передові частини Червоної армії просунулися вперед, пастка закрилася. В оточені опинився 4-й гвардійський корпус; частанк КВ-1 тини рухомої групи генерала М. М. Попова, які впритул підійшли до Запоріжжя, через брак пального зупинилися, і німцям вдалось їх розчленити на маленькі групи й знищити. 25 лютого німецькі війська в ході запеклих боїв зайняли Лозову. На початок березня німці вирішили першу частину задачі – ліквідували клин радянських військ на Запорізькому напрямі. Замість лобової атаки міста німецьке командування вирішило нанести флангові удари по частинам радянських військ, що наступали у напрямку Дніпра і повернули двома танковими корпусами на Харків. До 1 березня війська ПівденноЗахідного фронту відійшли до р. Сіверський Донець, оголивши ліве крило Воронезького фронту і залишивши свого сусіда один на один з потужним угрупованням противника у складі чотирьох танкових корпусів. У 28

німецького командування з’явився шанс знову оволодіти рубежем по р. Сіверський Донець і, форсувавши річку, зайти в тил радянському угрупованню в районі Харкова. Виходячи з обстановки, що склалася, війська Воронезького фронту, не маючи резервів і вичерпавши наступальні можливості, були змушені 3 березня по всій полосі перейти до оборони. 4 березня німецькі війська почали наступ на Харків з південного напрямку й 4-а танкова армія нанесла удар по 3-й танковій армії, яка мала у своєму складі всього 50 танків. Незважаючи на велику перевагу в силах, фашистським військам за 2 дні наступу вдалося вклинитися в оборону 3-ї радянської танкової армії лише на 6 – 8 км. 6 березня німецьке командування перенесло напрямок головного удару в стик 69-ї й 3-ї танкової армій і наступного дня ввело в бій армійський корпус “Раус”; війська 40-ї армії 7 березня відійшли на нові рубежі в район Грайворону (районний центр у РФ) – і щойно звільнені від фашистів українські поселення, знов були окуповані нацистами. А вже 10 березня між 69-ю і 3-ю танковою арміями утворився розрив 60 км у лінії оборони, закрити який радянському командуванню бракувало сил – німецькі війська з півдня вийшли до Богодухова, зі сходу на Харків, який обороняла 3-я танкова армія, вів наступ 48-й танковий корпус. У місті перебували гвардійці 62-ї дивізії. Протистояння з частинами 3-ї танкової армії обернулися для есесівських дивізій відчутними втратами, що призвело до жорстокості загарбників, зокрема офіцерів дивізії “Лейбштандарт”, в результате чого були розстріляні і спалені сотні мирних мешканців у окремих селах Харківської області. Обійшовши Харків з півночі і зі сходу, німці атакували його і прорвалися у місто. У боях за Харків дивізія СС “Дас Райх” була відкинута від міста. Однак, у середині березня 1-й танковий корпус СС повністю оволодів Харковом – таким чином місто втретє з початку війни було захоплено фашистськими загарбниками. Дії німецького командувача групою армій “Південь” Е. фон Манштейна вивчаються у багатьох військових академіях, як зразок рухомої оборони. У результаті проведеної операції Е. фон Манштейн за декілька тижнів здійснив успішний відхід, провів контрудар, завдавши поразки військам Воронезького й Південно-Західного фронтів, та відновив лінію оборони від Таганрогу до Бєлгорода. 15 березня радянські війська залишили Харків: генерал-майор Є. О. Бєлов, який керував обороною міста, прийняв рішення пробивати29

ся у південно-східному напрямку між Зміївим і Чугуєвим. При виході з оточення 179-а окрема танкова бригада двічі завдала поразки дивізії СС “Мертва голова”, знищивши майже половину тилових частин дивізії в одному бою. Прорив було здійснено в цілому успішно, і на ранок 17 березня війська вийшли з оточення й відійшли на лівий берег р. Сіверський Донець. Війська Воронезького фронту під час оборонних боїв відійшли на 100 – 150 км і зупинилися на рубежі Краснопілля – Бєлгород, по р. Сіверський Донець до Чугуєва, утворивши з військами правого флангу Південно-Західного фронту фас Курського виступу. Північно-східні райони Донбасу, м. Харків та значна кількість населених пунктів східної України були втрачені й знов окуповані фашистами. З 19 березня по всій довжині фронту наступила оперативна пауза, що дало змогу військам відновити сили. Під час боїв обидві сторони понесли значні втрати: німці – близько 11 тис. солдат і офіцерів, радянські війська лише в ході боїв за Харків втратили близько 40 тис. особового складу й понад 300 танків. Невдалий для радянських військ хід бойових дій обумовили помилкові оцінки та прорахунки командувачів фронтами щодо можливостей і замислу противника: відхід танкового корпусу СС був розцінений як відступ, а не зосередження сил для завдання контрудару, а також переоцінка сил і можливостей своїх військ на завершальному етапі Харківської наступальної операції. Додатковим фактором, що дозволив німецькому командуванню передислокувати на Східний фронт сили з інших театрів бойових дій, стало суттєве зниження інтенсивності бойових дій союзниками СРСР, незважаючи на прохання радянського Верховного командування їх активізувати. Під час проведення Курської битви план Ставки ВГК передбачав перехід у наступ декількох сусідніх фронтів. Основні зусилля зосереджувалися на південно-західному напрямку. Перед Центральним, Воронезьким, Степовим, Південно-Західним і Південним фронтами стояла задача розгромити головні сили ворога на південному крилі радянськонімецького фронту, звільнити Лівобережну Україну і Донбас, вийти до р. Дніпро, форсувати його і захопити плацдарми на правому березі річки. Наступ у Донбасі став наступним етапом визволення України від німецько-фашистських загарбників. Наступ Південно-Західного фронту планувався на Барвенково (Ізюм-Барвенківська операція), а Південного 30

фронту – з району Матвіїв Курган на Сталіно і далі на Мелітополь (Міуська операція). Ізюм-Барвенківська операція Ізюм-Барвенківська операція (17 – 27 липня) – наступальна операція військ Південно-Західного фронту (1-а, 3-я, 8-а гвардійські армії, 12-а армія, 23-й танковий корпус, 1-й гвардійський механізований корпус, 17-а повітряна армія), яка проводилася з метою скувати, а при сприятливих умовах, розгромити угруповання противника в Донбасі і не допустити передислокацію його сил в район Курського виступу, де влітку 1943 р. відбувалася вирішальна битва. За задумом операції війська Південно-Західного фронту (командувач – генерал армії Р. Я. Малиновський, народився у м. Одеса). Головний удар з плацдагенерал армії Р. Я. Малиновський

рму на р. Сіверський Донець в районі Ізюму наносили 1-а (командувач – генерал-полковник В. І. Кузнєцов) та 8-а (командувач – генерал-лейтенант В. І. Чуйков) гвардійські армії у напрямку генерал-лейтенант В. І. Чуйков Барвінкове (районний центр Харківської області), Червоноармійське. Допоміжний генерал-лейтенант удар наносила 3-я гвардійська армія Г. І. Хетагуров 31

(командувач – генерал-майор артилерії Г. І. Хетагуров) з плацдарму в районі Привільне (на північ від Лисичанська) у загальному напрямку на Артемівськ. Рухомі з’єднання фронту – 23-й танковий і 1-й гвардійський механізовані корпуси – отримали задачу увійти в прорив і ударом у напрямку Сталіно, у взаємодії з військами Південного фронту, оточити донбаське угруповання німців. Авіація 17-й повітряної армії (командувач – генерал-лейтенант авіації В. О. Судець, народився у селищі Нижньодніпровськ, нині – в межах м. Дніпро) бомбовими і штурмовими ударами мала подавити німецькі вогневі позиції на західному березі р. Сіверський Донець, забезпечивши форсування ріки і розвиток операції. У полосі Південно-Західного фронту по правому крутому березі р. Сіверський Донець німці підготували добре організовану у дві-три смуги оборону, де були зосереджені частина військ групи армій “Південь” – 1-а танкова армія (57-й, 40-й танкові та 30-й армійський корпуси) й оперативна група “Кемпф”. Е. фон Манштейн писав: “На нараді у штабі групи (групи армій “Південь” – прим. автора) у місті Запоріжжя генерал–лейтенант В. О. Судець Гітлер заявив, що неможливо віддати противнику Донбас, навіть тимчасово. Якщо б ми втратили цей район, то нам неможливо було б у забезпечити сировиною свою воєнну промисловість”. Протягом 17 липня після потужної артилерійської підготовки й ударів авіації 1-а і 8-а гвардійські армії по фронту від селища Банне (нині – м. Святогірськ Донецької обл.) до м. Балаклія форсували р. Сіверський Донець, захопили нові плацдарми на її правому березі і вклинилися в оборону німців на глибину до 5 км. Наступного дня для завершення прориву німецької оборони у бойові дії були введені 23-й танковий і 1-й гвардійський механізований (командир – генерал-майор І. М. Русіянов) корпуси. Водночас німецьке командування підтягнуло свої оперативні резерви – 17-у і 23-ю танкові дивізії, а також танкову дивізію СС “Вікінг” (нім. – 5. SS-Panzer-Division „Wiking“). 21 липня був отриманий наказ розпочати наступ від с. Богородичне у напрямку с. Гола Долина (нині – с. Долина Слов’янського району Донецької обл.), де зав’язалися важкі бої. Спроби завершити прорив тактичної оборони німців були безуспішні. До 27 липня 1-а гвардійська армія захопила плацдарм на ділянці Велика Гаржевка, Семенівка по фронту 12 км і в глибину 2 – 2,5 км і перейшла до оборони; 8-а гвардійська армія в перші дні операції оволоділа двома 32

плацдармами, і до 27 липня вела бої щодо їхнього з’єднання, що зрештою вдалося здійснити. З’єднання 3-ї гвардійської армії при веденні допоміжних боїв не змогли просунутися вперед. Вцілому Ізюм-Барвенківська наступальна операція успіху не мала. Радянським військам не вдалося вирішити завдання, що були перед ними поставлені – повний прорив оборони противника та його оточення в районі м. Сталіно. Втім, форсування р. Сіверський Донець, захоплення й розширення плацдарму на правому березі річки скувало сили противника та змусило командування Вермахту передислокувати на цей напрямок війська з-під Харкова та Орла, що полегшило перехід у контрнаступ військам Воронезького та Степового фронтів. Міуська операція Міуська операція (17 липня – 2 серпня) – наступальна операція військ Південного фронту. Мета операції – скувати, а при можливості розгромити німецькі угруповання в Донбасі, не допустити їхньої передислокації у район Курського виступу. Виконуючи указівки Ставки ВГК, командувач Південним фронтом Ф. І. Толбухін вирішив нанести головний удар в центрі силами трьох армій (5-ї ударної, 2-ї гвардійгенерал-полковник ської та 28-ї) з району південно-західніше м. Ровеньки Ф. І. Толбухін в напрямку Артемівка, Успінка, Федорівка (село Неклинівського району Ростовської обл. РФ) з метою обійти з півночі основні сили таганрозького угруповання німців і звільнити Таганрог. Допоміжні удари планува33

лися: на правому крилі фронту силами 51-ї армії і на лівому – 44-ї армії. Після прориву німецької оборони на головному напрямку планувалося ввести в дію другий ешелон фронту – 2-у гвардійську армію, яка мала б розвинути успіх у південно-західному напрямку й відрізати німецьким військам шляхи відходу на захід. У полосі операції військ Південного фронту проходила частина Міус-фронту – укріплений оборонний рубіж Вермахту на західному березі р. Міус. Глибина укріплень лінії на окремих ділянках доходила до 11 км. До липня 1943 р. Міус-фронт являв собою три оборонні смуги, кожна з яких мала 1 – 3 лінії траншей. Між ними були розташовані мінні поля (до 1800 мін на один км2), на один кілометр фронту розташовувалося по 12-15 дотів і дзотів, у більшості – залізобетонних. Проти військ Південного фронту у смузі 180 км оборонялася 6-а армія групи армій “Південь” (17-й, 29-й армійські, 24-й танковий корпуси та корпус “Міт”, які об’єднували 11 дивізій) під командуванням генерала піхоти К. –А. Холлідта. Також до донбаського угруповання німців входила 1-а танкова армія (нім. – 1. Panzerarmee) під командуванням генерал-полковника Е. фон Макензена (нім. – Eberhard von Mackensen). Вони мали задачу – стримати радянські війська і забезпечити з півдня наступ головних сил групи армій “Південь” під Курськом. Наступ військ Південного фронту розпочався 17 липня одночасно з наступом військ Південно-Західного фронту, якому передували артилерійська підготовка й удари авіації 8-ї повітряної армії (командувач – генерал-лейтенант авіації Т. Т. Хрюкін). Через завзятий опір, що чинили німецькі війська на напрямку головного удару, військам Південного фронту вдалося лише вклинитися в оборону противника до 5 – 6 км і захопити невеликий плацдарм на р. Міус в районі Степанівка, Маринівка (нині – села Шахтарського району Донецької обл.). Німецько-фашистське командування генерал–лейтенант 19 липня додатково ввело в бій чотири дивізії з резеТ. Т. Хрюкін рву армії. 21 липня радянське командування вводить в бій 4-й механізований корпус, який зазнав під час переправи на плацдарм значних втрат, і 22 липня відновлює наступ. Однак прорвати німецьку оборону не вдалося. Щоб уникнути прориву своє оборони німецьке командування перекинуло у цей район з-під Харкова танкові дивізії СС “Мертва голова”, “Рейх” і 3-ю танкову дивізію, які 30 липня нанесли по34

тужний контрудар по частинах 5-ї ударної та 28-ї армій. Бої тривали у безперервних контратаках сторін. 1 серпня, під тиском німецьких атак, і щоб уникнути знищення військ на плацдармі, командувач фронтом генерал Ф. І. Толбухін звернувся до Ставки ВГК за дозволом відвести війська за р. Міус. І 2 серпня війська Південного фронту були відведені на рубежі, з яких розпочинали наступ. На допоміжних напрямках наступ 51-ї та 44-ї армій радянських військ також було відбито. Оборона Вермахту на р. Міус не була прорвана. Задача, яка була поставлена військам Південного фронту на проведення Міуської операції не була виконана. Основні причини невдачі в операції полягали у помилках і прорахунках командування Південного фронту: недооцінка сил німецької оборони, неефективний розподіл військ, упущення штабу фронту та штабів армій в управлінні підпорядкованими з’єднаннями і частинами, що завадило оперативно відреагувати на німецький контрудар. Свідченням цього є директива Ставки ВГК командувачу військами Південного фронту від 31 липня 1943 р. № 30157, у якій вважалося ганьбою для командування фронтом, що воно допустило через свою недбалість і нерозпорядливість оточення чотирьох стрілецьких полків... Дії Південного фронту лише змусили німців утримувати угруповання у Донбасі та перевести певну кількість сил з-під Харкова, що сприяло успіху радянського наступу в Бєлгородсько-Харківській операції. У відповідності з планами радянського Верховного Головнокомандування із серпня і до кінця 1943 р. було проведено низку наступальних операцій на західному й південно-західному стратегічних напрямках. Визволення від гітлерівців Лівобережної України можна умовно розділити на два етапи. У ході першого етапу (серпень – вересень) були проведені Бєлгородсько-Харківська і Донбаська операції. На другому етапі восени 1943 р. особливого значення набули бойові дії по визволенню Лівобережної України і форсуванню р. Дніпро, що проводилися силами п’яти фронтів – Центрального, Воронезького, Степового, ПівденноЗахідного та Південного.

Бєлгородсько-Харківська операція Бєлгородсько-Харківська стратегічна операція (кодове найменування “Полководець Рум’янцев”, 3 – 23 серпня) – наступальна операція військ Воронезького та Степового фронтів.

Мета операції полягала у розгромі Бєлгородсько-Харківського угруповання німців, звільненні Харківського промислового району і створенні умов для визволення Лівобережної України. Операція планувалася в два етапи: на першому – завдати поразки німецьким військам, що обороняли Харків, і на другому – звільнити місто. Задум операції передбачав нанесення глибокого удару суміжними флангами двох фронтів – Воронезького (4-а, 5-а, 6-а гвардійські, 27-а, 38-а, 40-а, 47-а загальновійськові, 5-а гвардійська й 1-а танкова, 2-а повітряна армії) (командувач – генерал армії М. Ф. Ватутін) і Степового (7-а гвардійська, 53-а й 69-а загальновійськові й 5-а повітряні армії) (командувач генерал-полковник І. С. Конєв) з генерал-лейтенант району Бєлгорода у загальному напрямку на БогодуІ. С. Конєв 36

хів, Валки, Нову Водолагу; розколоти вороже угруповання на частини й перекрити шляхи його відходу з Харкова на захід і південний захід. Планувалося й одночасно нанести другий удар у загальному напрямку на Охтирку із задачею забезпечити головні сили із заходу та ізолювати район Харкова від притоку резервів противника. Чисельність радянських військ становила понад 980 тис. осіб, понад 12 тис. гармат і мінометів (без зенітної артилерії), 2,4 тис. танків і САУ та близько 1300 бойових літаків. Радянським військам протистояли 4-а танкова армія, оперативна група “Кемпф”, що входили до складу групи армій “Південь” (командувач генерал-фельдмаршал Е. фон Манштейн), загальною чисельністю 18 дивізій (в тому числі – 4 танкові), понад 3 тис. гармат і мінометів, до 600 танків і штурмових гармат та авіація 4-го повітряного флоту – понад 1000 літаків. Чисельність особового складу близько 300 тис. осіб. Німецькі війська заздалегідь створили розгалужену оборону глибиною до 90 км. 3 серпня після потужної артилерійської й авіаційної підготовки радянські війська, форсувавши р. Ворскла, перейшли у наступ на головному напрямку. Для завершення прориву німецької оборони були введені в бій передові бригади танкових корпусів 5-ї гвардійської й 1-ї танкових армій Воронезького фронту. За добу наступу з’єднання 5-ї гвардійської танкової армії просунулися вперед на 26 км. 5 серпня на правому фланзі Воронезького фронту перейшли у наступ у напрямку на Охтирку 40-а й 27-а армії з метою ізолювати Харків від резервів противника для допомоги головним силам. Німецьке командування, намагаючись зупинити наступ радянських військ, перемістило чотири танкові дивізії з Донбасу на напрямок головного удару радянських військ – однак безуспішно. 6 серпня Ставка ВГК видала Директиву № 30160 представникам ставки щодо задач і координації дій фронтів у ході Бєлгородсько-Харківської та Донбаської наступальних операцій, у якій вказувалося, що 57-а армія (командувач – генерал–лейтенант М. О. Гаген) з 8 серпня передавалася зі складу Південно-Західного до складу Степового фронту із задачею – ударом в обхід Харкова з півдня сприяти оволодінню Харковом головним генерал-лейтенант угрупованням Степового фронту. Координація дій М. О. Гаген між Воронезьким і Степовим фронтами покладалася на товариша Юр’єва (позивний представника Ставки ВГК Г. К. Жукова). 37

7 серпня частинами 6-го танкового корпусу (22-а та 200-а танкові бригади та 1461-й самохідний артилерійський полк) 1-ї танкової армії (командувач – генерал-лейтенант М. Є. Катуков) був звільнений Богодухів; війська 181-й танкової бригади 18-го танкового корпусу 5-ї гвардійської танкової армії (командувач – генерал-лейтенант П. О. Ротмістров) звільнили Золочев, тим самим відкривши шлях до зовнішнього обводу харківської зони оборони. А 8 сергенерал-лейтенант пня силами військ 40-ї армії було М. Є. Катуков звільнено Краснопілля. 11 серпня війська Воронезького фронту правим крилом вийшли в район Охтирки, а лівим – перерізали залізницю Харків – Полтава; війська Степового фрон- генерал–лейтенант П. О. Ротмістров ту звільнили м. Чугуїв силами 41-ї гвардійської стрілецької дивізії 64-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор М. Б. Анашкін) і впритул підійшли до Харківського оборонного обводу. Намагаючись не допустити охоплення свого угруповання, німці 1117 серпня з району південніше Богодухова силами трьох танкових дивізій завдали контрудару по частинах 1-ї танкової армії. І хоча вирішального успіху німцям досягти не вдалося, цей удар дозволив суттєво уповільнити темп наступу не лише Воронезького, а й Степового фронту, зі складу якого створили оперативний резерв. 18-21 серпня німці завдали другого контрудару з району Охтирки силами трьох танкових і двох моторизованих дивізій проти 27-ї армії (командувач – генерал-лейтенант С. Г. Трофименко). Вермахту вдалося прорвати фронт 27-ї армії й просунутися у напрямку Богодухова на глибину до 25 км. Удар охтирського угруповання німецьких військ був зупинений ударами авіації та 4-ї гвардійської і 47-ї армій, що були виділені з резерву ВГК. На схід від Охтирки розгорнувгенерал полковник ся зустрічний бій – ударне угруповання німців зазнаС. Г. Трофименко ло великих втрат і було змушено перейти до оборони. 19 серпня силами 100-ї стрілецької дивізії 47-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор О. С. Грязнов) та 10-го танкового корпусу (командир – генерал-майор В. М. Олексіїв) було визволено м. Тростянець, а військами 161-ї, 309-ї стрілецьких дивізій 52-го стрілецького корпусу 38

(командир – генерал-майор Ф. Й. Перхорович) та 2-го танкового корпусу (командир – генерал-майор О. Ф. Попов) – м. Лебедин 21 – 25 серпня охтирське угруповання Вермахту було розгромлене. 25 серпня військами 27-ї армії (147-а, 155-а, 166-а стрілецькі дивізії, 17-а артдивізія прориву), у ході розвитку наступу на Миргородському напрямку, при підтримці 208-ї нічної ближньобомбардувальної авіадивізії 2-ї повітряної армії була визволена Охтирка. Обидва удари німецьких військ на деякий час затримали наступ військ Воронезького фронту, втім поставленої мети – зупинити наступ радянських військ – німецьке командування не досягло. Війська Степового фронту (53-я, 57-а, 69-а і 7-а гвардійська армії) продовжували наступ і 13 серпня прорвали зовнішній оборонний обвід Харкова. Армії охопили Харків з трьох сторін і 17 серпня розпочалися бої на околицях міста. Німці чинили відчайдушний спротив, виконуючи наказ А. Гітлера – не здавати Харків. Значна частина шляхів відступу для харківського угруповання німців була відрізана. Щоб унеможливити організований відхід німецьких військ з Харкова, генерал І. С. Конєв 22 серпня віддав наказ про нічний штурм міста. О 2-й годині 23 серпня розпочався штурм Харкова, у місто увійшли з’єднання 53-ї, 69-ї, а згодом і 7-ї гвардійської армій. На ранок 183-я дивізія зайняла центр міста. Москва салютувала визволителям великого політичного й економічного центру півдня країни 20 артилерійськими залпами з 224 гармат. Втім, знадобився ще тиждень, щоб остаточно розгромити німців. Навіть у районах, що вже були звільнені, точилися бої з розрізненими загонами німців. А вранці 29 серпня німецькі війська завдали відволікаючого контрудару: до батальйону піхоти противника при підтримці танків дійшли майже до центра Харкова. Створені нашвидкуруч протитанкові батареї знищили противника, що прорвався у місто, однак під прикриттям контрудару частини Вермахту й СС відійшли на нові рубежі оборони, які були створені по р. Мжа. Лише 30 серпня Харків був остаточно визволений і у місті провели мітинг з нагоди його визволення. До кінця серпня війська Степового фронту вели бої на захід і південний захід від Харкова, а на початку вересня, зламавши опір ворога, розгорнули наступ на Красноград, Верхньодніпровськ. Долаючи наполегливий спротив і відбиваючи чисельні контратаки німецьких військ протягом 26 – 29 серпня у боях за Люботин, частини 84-ї Харківської та 252-ї стрілецьких дивізій 53-ї армії (командувач – генерал-лейтенант 39

І. М. Манагаров, народився у селищі Єнакієве (нині – місто у Донецькій області)) звільнили північну, центральну й східну частини міста від ворога. Підтримку сухопутних сил здійснювала 53-а гвардійська авіадивізія дальньої дії 5-го авіакорпусу дальньої дії (командир – генерал-майор авіації І. В. Георгіїв). Остаточно південні й південнозахідні околиці міста були звільнені лише 5 вересня. Того ж дня військами 49-го стрілецького та 25-го і 24генерал-лейтенант го гвардійських стрілецьких корпуІ. М. Манагаров сів 7-ї гвардійської армії (командувач – генерал-лейтенант М. С. Шумілов), при підтримці сил 294-ї винищувальної авіадивізії 4-го гвардійського авіакорпусу дальньої дії 5 повітряної армії (командувач – генерал-лейтенант авіації С. К. Горюнов) в ході наступу на полтавському напрямку було зві- генерал-лейтенант М. С. Шумілов льнено м. Мерефа. У Бєлгородсько-Харківській операції радянські війська втратили 256 тис. осіб (понад 71 тис. осіб – незворотньо), понад 400 гармат і мінометів, близько генерал-лейтенант 1,9 тис. танків і САУ, понад 150 літаків; було завдано С. К. Горюнов тяжкої поразки групі армій “Південь” – розгромлено 15 дивізій, у тому числі 4 танкові. Радянські війська просунулися на південь і південний захід до 140 км, розширивши фронт наступу до 300 км. Армії Воронезького і Степового фронтів, розгромивши потужне бєлгородсько-харківське угруповання й оволодівши Харковом, створили загрозу донбаському угрупованню Вермахту. Перемога радянських військ відкрила для них сприятливі можливості розвитку наступу до Дніпра та подальшого визволення Лівобережної України. Після провалу наступальної операції під Курськом (“Цитадель”), німецько-фашистське командування розраховувало стійкою обороною зупинити наступ радянських військ на лінії Брянськ – Суми, по р. Сіверський Донець, р. Міус і зберегти за собою важливі економічні райони на схід від р. Дніпро. 11 серпня А. Гітлер видав додатковий наказ про пришвидшення будівництва стратегічного рубіжу оборони – так званого “Східного валу”, від Утлюцького лиману через Молочне озеро, по р. Молочна, середній течії Дніпра, р. Сож і далі – на північ. 40

Донбаська операція Донбаська операція (13 серпня – 22 вересня) – стратегічна наступальна операція військ Південно-Західного та Південного фронтів.

Завдання фронтам були визначені Директивою Ставки ВГК від 6 серпня № 30160 “Представникам Ставки про задачі і координацію дій фронтів в ході Бєлгородсько-Харківської та Донбаської наступальних операцій”. Зокрема визначалось: “Основна задача Південно-Західного фронту – нанести головний удар на південь у загальному напрямку Гола Долина, Червоноармійське й у взаємодії з Південним фронтом розгромити донбаське угруповання противника й оволодіти районом Горлівка, 41

Сталіно. Основна задача Південного фронту – нанести головний удар у загальному напрямку Куйбишево (село у Ростовській області), Сталіно, де зімкнутися з ударною групою Південно-Західного фронту”. Координація дій Південно-Західного і Південного фронтів покладалася на товариша Олександрова (позивний О. М. Василевського – представника Ставки ВГК). 12 серпня Ставка ВГК уточнила завдання фронтам: відрізати шляхи відходу на захід донбаському угрупованню німців в районі Запоріжжя, Пологи, розгромити його і наступати у напрямку Криму й нижньої течії Дніпра. Загалом обидва фронти налічували до 1 млн 53 тис. осіб, близько 21 тис. гармат і мінометів, 1 250 танків і САУ, до 1 400 літаків. Донбаське угруповання Вермахту становили 1-а танкова (командувач – генерал-полковник Е. фон Макензен, нім.– Eberhard von Mackensen) і 6-а (командувач – генерал-полковник К. Холлідт) армії (понад 20 дивізій) групи армій “Південь” (командувач –генерал-фельдмаршал Е. фон Манштейн). Чисельність угруповання – 540 тис. осіб, 5400 гармат і мінометів, 900 танків, 1 100 літаків. Економічна роль Донбасу визначала надзвичайно завзяті бої за регіон. Війська Південно-Західного фронту (командувач – генерал армії Р. Я. Малиновський) – 1-а, 3-я і 8-а гвардійські, 6-а, 12-а, 46-а загальновійськові та 17-а повітряна армії, 23-й танковий, 1-й гвардійський механізований та 1-й гвардійський кавалерійський корпуси – 13 серпня, з району м. Зміїв, розпочали наступ правим флангом у напрямку м. Красноград. 16 серпня з плацдарму на р. Сіверський Донець, в районі м. Ізюм, перейшла у наступ головна група цього фронту. 18 серпня 1-а гвардійська армія (командувач – генерал-лейтенант В. І. Кузнєцов) оволоділа м. Зміїв. І хоча наступ Південно-Західного фронту розвивався досить повільно (28 – 29 серпня війська фронту зупинили просування і закріпилися на зайнятих рубіжах), однак він притягнув до себе значні сили німецькофашистських військ та сприяв успішним діям Південного фронту. Південний фронт (командувач – генерал-полковник Ф. І. Толбухін) – 2-а гвардійська, 5-а ударна, 28-а, 44-а, 51-а загальновійськові й 8-а повітряна армії, 2-й і 4-й гвардійські механізовані та 4-й гвардійський кавалерійський корпуси – перейшов у наступ 18 серпня, прорвавши потужний оборонний рубіж на р. Міус. До кінця дня війська фронту вклинилися в оборону противника на 10 км. Усі спроби німців ліквідувати прорив успіху не мали. Розвиваючи наступ на Донецько-Амвросіївку (нині – м. Амвросіївка, Донецька обл.) і відбиваючи контратаки ворога, війська 42

Південного фронту роз’єднали німецьку 6-у армію на дві частини. Після шестиденних запеклих боїв, 23 серпня війська 4-го гвардійського механізованого корпусу (командир – генерал-майор Т. І. Танасчишин, народився у с. Яришів, Могилів-Подільского району, Вінницької обл.) звільнили м. Амвросіївку від окупантів. Рухома група фронту (4-й гвардійський механізований і 4-й гвардійський кавалерійський корпуси) нанесла удар з району Амвросіївки на південь, у напрямку узбережжя Азовського моря, з метою відрізати шляхи відходу таганрозького угруповання німців. 28-31 серпня частини 96-ї гвардійської та 271-ї стрілецьких дивізій вели бій за Савур-Могилу – панівну висоту, що мала стратегічне значення. Штурму передувала артпідготовка тривалістю двадцять хвилин, із застосуванням артилерії та БМ-13 “Катюш”, та була задіяна повітряна підтримка штурмовиків Іл-2. Бій за Савур-Могилу був особливо жорстоким, протягом трьох днів командування змінювало підрозділи в ході практично безперервних атак висоти 277,9. 31 серпня під прикриттям загороджувального вогню німецькі війська залишили висоту. Заслони німців на Савур-Могилі були збиті й організовано переслідування противника. Становище 1-ї танкової й 6-ї німецьких армій погіршувалося щодня, що змусило А. Гітлера дозволити командувачу групою армій “Південь” відвести їх на тилові рубежі. 1 вересня німецьке командування розпочало відведення армій на захід по всьому фронту в Донбасі, розраховуючи закріпитися на заздалегідь підготовлених позиціях, що розташовувалися вздовж р. Кальміус. Війська Південно-Західного і Південного фронтів переслідували противника, що відступав, і до 6 вересня просунулися на 75 км. Значна щільність населених пунктів у Донбасі обумовлювала практично щоденні бої за їхнє визволення. З’єднання й частини 51-ї армії (командувач – генраллейтенант Я. Г. Крейзер) 1 вересня звільнили м. Красний Луч (нині – м. Хрустальний, Луганська обл.); силами 63-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор Т. І. Буторин) 2 вересня був звільнений Ворошиловськ генерал-лейтенант (нині –м. Алчевськ, Луганська обл.), а 3-го числа – м. Серго (нині – м. Кадієвка, Луганська обл.) та м. Дебальцеве часЯ. Г. Крейзер тинами 54-го стрілецького корпусу (командир – генералмайор Т. К. Коломієць, народився у м. Єлисаветграді (нині – м. Кропивницький)). 43

Війська 5-ї ударної армії (командувач – генераллейтенант В. Д. Цвєтаєв) 1 вересня силами 55-го (командир – генерал-майор П. Є. Ловягін) та 31-го гвардійського (командир – генерал-майор О. І. Утвенко, народився у с. Дивін, Київської губ., нині – Коростишівський район, Житомирської обл.) стрілецьких корпусів звільнили м. Сніжне; 2 вересня частини 9-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор І. П. Рослий) при підтгенерал-лейтенант В. Д. Цвєтаєв римці 6 авіакорпусу дальньої дії (командир - генералмайор авіації Г. М. Тупіков) звільнили м. Чистякове; 4 вересня була звільнена Горлівка, а силами 3-го гвардійського стрілецького корпусу (командир – генерал-майор О. І. Бєлов) у взаємодії з 13-м гвардійським стрілецьким корпусом (командир – генерал-майор П. Ф. Чанчибадзе) 2-ї гвардійської армії (командувач – генерал-лейтенант Г. Ф. Захаров) та частинами 54-ї гвардійської стрілецької дивізії – м. Іловайськ. 3 вересня були звільнені міста Зугрес (3-й гвардійський стрілецький корпус) й Орджонікідзе (нині – м. Єнакієве) (31-й гвардійський та 9-й стрілецькі корпуси); 5 вересня від окупантів звільнили Харцизьк (3-й гвардійський стрілецький корпус) та генерал-лейтенант Г. Ф. Захаров Макіївку (3-й гвардійський та 9-й стрілецькі корпуси). З’єднання 13-го гвардійського стрілецького корпусу 2-ї гвардійської армії звільнили м. Моспине. Силами 32-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор Д. С. Жеребін) 3-ї гвардійської армії (командувач – генерал-лейтенант Д. Д. Лелюшенко) 2 вересня було звільнено Лисичанськ, а 3 вересня – Золоте й Попасна. 5 вересня від окупантів звільнили Артемівськ, 6-го – Дружківку, при підтримці 17-ї повітряної армії (командувач – генераллейтенант авіації В. О. Судець) з’єднання 32-го стрілецького й 23-го танкового (командир – генерал-лейтенант Ю. Г. Пушкін) корпусів звільнили міста Костянтинівку, Слов’янськ і Краматорськ (34-й гвардійський стрілецький корпус (командир – генерал-майор М. М. Маковчук)). За період з 1 по 6 вересня війська 3-ї гвардійської армії просунулася на 150 – 180 км.

Радянські війська наприкінці дня 6 вересня вийшли на підступи до м. Сталіно з південного сходу, північного сходу та півночі й вночі завдали противнику удару, забезпечивши умови для наступу безпосередньо на місто. Бої за визволення Сталіно точилися 7 і 8 вересня. На ранок 7 вересня всі частини зайняли вихідні позиції на рубежі р. Кальміус. Наступ на місто розпочався з артпідготовки, війська підтримувалися штурмовою авіацією. Основні сили розпочали просування через р. Кальміус, сапери навели мостові переправи – і у Сталіно увійшли танки. При визволені міста найбільш відзначилися 50-а гвардійська, 301-а і 302-а стрілецькі дивізії. У визволенні міста брали участь і партизани, зокрема, загін В. Д. Авдєєва, який налічував близько 170 осіб. На ранок 8 вересня передові підрозділи 31-го гвардійського та 9-го стрілецьких корпусів 5-ї ударної армії та 13-го гвардійського стрілецького корпусу 2-ї гвардійської армії вийшли на західні околиці Сталіно – визволення столиці Донбасу від німецькофашистських загарбників було завершено. Від німецької окупації було звільнено великий вугільний і промисловий центр країни із густою мережею залізниць і великий сільськогосподарський район. І хоча остаточно Донецьку область визволили від фашистських загарбників пізніше, саме 8 вересня вважається Днем визволення Донбасу. Того ж дня було звільнено “західні ворота Донбасу” – м. Красноармійське (нині – м. Покровськ, Донецька обл.) у взаємодії частин 54-го стрілецького корпусу 51-ї армії та частин 32-го стрілецького й 23-го танкового корпусів при підтримці 1-го змішаного авіакорпусу (командир – генерал-майор авіації В. І. Шевченко) 17-ї повітряної армії. 9 вересня з’єднаннями 3-ї гвардійської армії було звільнено місто і залізнична станція Чаплине, однак в результаті контрудару німецьких військ місто 45

знов було окуповано. І лише 16 вересня було остаточно звільнено від загарбників. 9 вересня з’єднання 44-ї армії (221-а та 130-а стрілецькі дивізії) (командувач – генерал-лейтенант В. О. Хоменко) розпочали бої за оволодіння м. Маріуполь. Вночі, з 9 на 10 вересня на захід від Маріуполя висадилися десантні загони 384-го Окремого батальйону морської піхоти Азовської Воєнної Флотилії (командир – контрадмірал С. Г. Горшков) Чорноморського флоту, які відрізали шляхи відходу противнику. Зранку 10 вересня генерал-лейтенант зав’язалися вуличні бої: моряки-десантники у другій В. О. Хоменко половині дня зустрілися з передовими частинами 130-ї стрілецької дивізії. До кінця дня війська 44-ї армії при підтримці частин 8-ї повітряної армії і підрозділів Азовської Воєнної Флотилії вибили німців з міста. Відступаючи з міста, німецькі загарбники зруйнували Маріуполь: заводи імені Ілліча й “Азовсталь”, порт, близько 85 % житла. Цього ж дня були звільнені м. Красногорівка військами 31-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії та м. Волноваха з’єднаннями 2-ї гвардійської армії (1-й гвардійський стрілецький (командир – генерал-лейтенант І. І. Миссан, народився у м. Бердянськ), 2-й гвардійський механізований (командир – генерал-лейтенант К. В. Свиридов), 11-й танковий (командир – генерал-майор М. М. Радкевич) та 5-й гвардійський кавалерійський (командир – генерал-майор О. Г. Селіванов) корпуси) при підтримці 8-ї повітряної армії. Успішний наступ радянських військ загрожував розвалом всього південного крила німецького Східного фронту. І командування Вермахту 15 вересня віддало наказ про відведення групи армій “Південь” на лінію р. Молочная, р. Днепр – на “Східний вал”, розраховуючи утримати багаті райони Правобережної України, Крим, порти Чорного моря. Стрімке відкочування групи армій “Південь” на рубіж р. Дніпро відзначався значними втратами Вермахту. Е. фон Манштейн у своїх мемуарах відзначав, що відхід під тиском радянських військ, що переважали, був, мабуть, самою складною операцією, яку проводила група армій під час кампанії 1943-1944 років. Відступаючи, загарбники застосували тактику випаленої землі: зруйновані міста і села, знищені підприємства, мости, дороги, спалені поля. За спеціальним наказом Г. Геринга з районів, які залишали окупа46

нти, вивозилися запаси господарського майна і машини, які могли бути використані для виробництва воєнної продукції. Основною метою було зменшити темпи радянського наступу і виграти час для створення потужного оборонного рубіжу по р. Дніпро та утримати великі плацдарми на лівому березі Дніпра. Незважаючи на труднощі, темпи наступу і просування радянських військ не спадали: 16 вересня війська 5 ударної армії (31-й гвардійський та 5-й гвардійський кавалерійський корпуси) при підтримці 8-ї повітряної армії визволили м. Гуляйполе; м. Лозову від окупантів звільнили війська 26-го (командир – генерал-майор П. А. Фірсов) та 4-го (командир – генерал-майор М. І. Запорожченко, народився у м. Карлівка, Полтавської обл.) гвардійгенерал-лейтенант ських стрілецьких корпусів 6-ї армії (командувач – генерал-лейтенант І. Т. Шльомін) при підтримці 17 повітІ. Т. Шльомін ряної армії. 17 вересня з’єднання 9-го та 3-го гвардійського стрілецьких корпусів 5-ї ударної армії звільнили від німецьких окупантів м. Пологи, а війська 37-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор С. Ф. Горохов) та 1-го гвардійського укріпленого району (командир – полковник П. І. Саксеєв) 28-ї армії (командувач – генераллейтенант В. П. Герасименко, народився у с. Велика Бурімка (нині – Чорнобаївський район Черкаської області), з березня 1944 р. до жовтня 1945 р. – Народний комісар оборони УРСР) при підтримці сил 8-ї повітряної армії та десанту Азовської Воєнної Флотилії звільнили м. Осипенко генерал-лейтенант (нині – м. Бердянськ, Запорізька обл.). День визволення В. П. Герасименко від німецько-фашистських загарбників відзначається як День міста. 18 вересня війська 12-ї армії (командувач – генерал-лейтенант О. І. Данілов) силами 66-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор Д. А. Купріянов) звільнили м. Павлоград за підтримки 1-го змішаного авіаційного корпусу 17-ї повітряної армії. 20 вересня сили 2-ї гвардійської армії (1-й гвардійський, 13-й гвардійський стрілецькі, 4-й гвардійський механізова- генерал-лейтенант О. І. Данілов ний та 4-й гвардійський кавалерійський корпуси) зві47

льнили м. Великий Токмак (нині – м. Токмак, Запорізька обл.). 21 вересня спільними діями 6-ї та 12-ї армій силами 26-го гвардійського та 66-го стрілецьких корпусів при підтримці 1-го змішаного авіакорпусу 17-ї повітряної армії було звільнено м. Синельникове – великий залізничний вузол, який знаходиться на схрещенні двох залізничних магістралей: Донбас – Криворіжжя та Москва – Сімферополь. 22 вересня війська Південно-Західного і Південного фронтів вийшли на рубіж р. Молочна – Новомосковськ. Місто звільняли з’єднання 6-го гвардійського стрілецького корпусу 1-ї гвардійської армії. Донбаська наступальна операція була завершена. У ході операції радянські війська просунулися на глибину до 300 км і розгромили 13 ворожих дивізій. Невідворотні втрати радянських військ в операції склали понад 66 тис. осіб, а санітарні – понад 207 тис. осіб. Було визволено важливий економічний район – вугільно-металургічну базу і створені сприятливі умови для визволення Північної Таврії, Правобережної України і Криму. Продовжуючи наступ, війська 6-ї армії Південно-Західного фронту 25 вересня форсували р. Дніпро на південь від м. Дніпропетровськ (нині – м. Дніпро). Війська Південного фронту вийшли до потужного оборонного рубіжу на р. Молочна. Одночасно з проведенням Донбаської наступальної операції розпочалося проведення битви за Дніпро. Підготовка операцій радянських військ здійснювалася в період завершення Курської битви. Військам належало здолати потужну оборону ворога й форсувати низку крупних річок. Одна із головних задач радянського командування полягала у недопущенні створення Вермахтом потужної оборони, зміни угруповання військ, відновлення їх боєздатності та закріплення на вигідних рубіжах для закриття великих розривів у його стратегічному фронті. А. Гітлер вимагав захисту позиції по р. Дніпро за будь-яку ціну. Ще на початку вересня 1943 р. Ставка ВГК дала указівку фронтам про форсування р. Дніпро з ходу і захоплення плацдармів на його правому березі. Основні зусилля фронтів зосереджувалися на окремих напрямках: Центрального і Воронезького – на київському, який був головним; Степового – на полтавсько-кременчузькому; Південно-Західного – на дніпропетровському і запорізькому. Військам Південного фронту визначалася задача прориву німецької оборони на р. Молочна і вихід до пониззя Дніпра й у Крим. 48

Битва за Дніпро Битва за Дніпро – низка взаємопов’язаних стратегічних операцій у серпні – грудні 1943 року з метою визволення Лівобережної України, Києва, а також захоплення плацдармів стратегічного значення на правому березі Дніпра. Одна з найбільших битв у світовій історії.

Ріка Дніпро – потужна природна водна перешкода – слугувала основою “Східного валу” – комплексу оборонних споруд вздовж всього берега Дніпра. Керівництво Вермахту, враховуючи природний характер перешкоди, сподівалося відновити стратегічний фронт і зупинити наступ радянських військ. Однак, “Східний вал” не був однаково міцним по всій протяжності фронту. Найбільш потужні укріплення були сконцентровані у місцях найбільш вірогідних переправ радянських військ: поблизу міст Кременчук, Нікополь та Запоріжжя. Битва за Дніпро складалася з двох етапів. На першому етапі проводилася Чернігівсько-Полтавська стратегічна операція (26 серпня – 30 вересня), яка складалася з окремих операцій фронтів: ЧернігівськоПрип’ятьської, Сумсько-Прилуцької, Полтавсько-Кременчуцької. На другому етапі (жовтень – грудень) проводилася Нижньодніпровська операція (26 вересня – 20 грудня), яка також складалася з низки фронтових 49

операцій: Мелітопольської (26 вересня – 5 листопада), Запорізької (10 – 14 жовтня), П’ятихатської (15 жовтня – 20 грудня), Знаменської (22 жовтня – 5 листопада), Дніпропетровської (23 жовтня – 23 грудня). Як самостійні проводилися Дніпровська повітряно-десантна (вересень), Київська наступальна (3 –13 листопада) та Київська оборонна (13 листопада – 23 грудня) операції. Окрім того, восени 1943 р. розпочалося визволення від окупантів Криму. У битві за Дніпро були залучені війська Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного і Південного фронтів (з 20 жовтня 1943 р. – Білоруський, 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти, відповідно). Наступ сухопутних військ на півдні висадкою десантів на північному узбережжі Азовського моря мала підтримувати Азовська військова флотилія. Партизанам визначалося завдання розгорнути широку боротьбу в тилу ворога, завдаючи ударів по комунікаціях противника та сприяти діям військ фронтів при форсуванні р. Дніпро.

Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальна операція Чернігівсько-Полтавська операція (26 серпня – 30 вересня) – стратегічна наступальна операція, яка об’єднувала три взаємопов’язані фронтові операції: Чернігівсько-Прип’ятську Центрального фронту, Сумсько-Прилукську Воронезького фронту та Полтавсько-Кременчуцьку Степового фронту. Радянське угруповання складали: 7 армій (13-а, 48-а, 60-а, 65-а, 70-а, 2-а танкова та 16-а повітряна) Центрального фронту, 11 армій (4-а, 5-а та 6-а гвардійські, 27-а, 38-а, 40-а, 47-а, 52-а, 1-а та 3-а гвардійська танкові й 2-а повітряна) Воронезького фронту і 5 армій (7-а гвардійська, 37-а, 53-а, 69-а та 5-а повітряна) Степового фронту, які налічували близько 1 600 тис. осіб, понад 30 тис. гармат і мінометів, близько 1 200 танків і САУ та 1 500 бойових літаків. Німецьке угруповання складали 2 армії (2-а та 9-а польові) та частина сил 2-го повітряного флоту групи армій “Центр” (нім. – Heeresgruppe Mitte) (командувач – генерал-фельдмаршал Г. фон Клюге (нім. – Hans Günther Adolf Ferdinand von Kluge)) і 4 армії (1-а та 4-а танкові, 6-а та 8-а польові) та 4-й повітряний флот групи армій “Південь” (командувач – генерал-фельдмаршал Е. фон Манштейн), які налічували 700 тис. осіб, 7 200 гармат і мінометів, 1 200 танків і штурмових гармат та понад 900 бойових літаків. 50

Чернігівсько-Прип’ятська операція Чернігівсько-Прип’ятська операція (26 серпня – 30 вересня) – фронтова наступальна операція військ Центрального фронту (командувач – генерал-полковник К. К. Рокосовський). За задумом операції війська фронту повинні були завдати головного удару противнику на НовгородСіверському напрямку, допоміжного удару – на Конотопському напрямку, розгромити війська противника і вийти на середню течію р. Дніпро та у взаємодії з Вогенерал-полковник ронезьким фронтом оволодіти Києвом. Військам ЦенК. К. Рокосовський трального фронту протистояли сили групи армій “Центр” (командувач – генерал-фельдмаршал Г. фон Клюге): частина військ 9ї польової армії (командувач – генерал-полковник В. Модель), 2-га польова армія (командувач – генерал-полковник В. Вайс) та частина військ 4-ї танкової армії (командувач – генерал-полковник Г. Гот (нім. – Hermann Hoth). Здійснивши перегрупування військ, Центральний фронт 26 серпня розпочав наступ. На напрямку головного удару діяли війська 65-ї (командувач – генерал-лейтенант П. І. Батов) та послабленої 2-ї танкової армій (командувач – генерал-лейтенант С. І. Богдагенерал-лейтенант нов) при підтримці сил 16-ї повітП. І. Батов ряної армії (командувач – генерал- генерал-лейтенант С І. Богданов лейтенант авіації С. Г. Руденко, народився у поселені Короп, Чернігівської обл.). Однак, сильний фланговий контрудар, якого завдало німецьке командування, зупинив просування радянських військ. За тиждень радянські війська змогли вклинитися генерал-лейтенант в німецьку оборону лише на 20С. Г. Руденко 25 км. І щоб відволікти противни- генерал-лейтенант ка від напряму основного удару, радянське команду- І. Д. Черняховський вання 28 серпня завдало допоміжного удару силами

60-ї армії (командувач – генерал-лейтенант І. Д. Черняховський, народився у с. Оксанина (нині – Уманський район, Черкаська обл.)) у Глухівському напрямку. Наступ радянських військ на допоміжному напрямку виявився для німців повною несподіванкою: війська 60-ї армії прорвали оборону німців на південь від м. Севська (Брянська обл., РФ) і вступивши у північні райони України, 30 серпня силами 9-го танкового корпусу (командир – генерал-майор Г. С. Рудченко, народився у м. Суми, загинув 1.09.1943 р. в районі м. Глухів) при підтримці 6-го змішаного авіакорпусу (командир – генералмайор авіації І. Д. Антошкін) звільнили м. Глухів (столиця Гетьманщини і резиденція українських гетьманів у першій пол. XVIII ст.). Успіх 60-ї армії на конотопському напрямку створив загрозу оточення німецьким з’єднанням, що змусило німецьке командування відвести війська з рубіжу Суми – Лебедин. Для розвитку наступу на Конотопському напрямку на підсилення 60-ї армії була введена 13-а армія (командувач – генерал-лейтенант М. П. Пухов) і 4-й генерал-лейтенант артилерійський корпус (командир – генерал-майор артиМ. П. Пухов лерії В. М. Мазур), що визначило оперативний успіх фронту: до 31 серпня прорив був розширений до 100 км по фронту і до 70 км у глибину. Для ліквідації прориву на стику груп армій “Центр” і “Південь” німецьке командування застосувало дві танкові, три піхотні дивізії та великі сили авіації. Втім, ці заходи не зупинили просування радянських військ. З’єднання 60-ї армії, у взаємодії з військами 13-ї армії, просуваючись в утворений прорив, звільнили низку населених пунктів: 1 вересня – Кролевець (9-й танковий корпус); 2 вересня – Путивль (24-й стрілецький корпус (командир – генерал-майор М. І. Кирюхін)); 3 вересня – Білопілля (30-й стрілецький корпус (командир – генерал-майор Г. С. Лазько)) і Шостка (17-й гвардійський стрілецький корпус (командир – генерал-лейтенант А. Л. Бондарєв)). 6 вересня, форсувавши з ходу р. Сейм, війська армії звільнили Конотоп (77-й стрілецький корпус (командир – генерал-майор П. М. Козлов)); 9 вересня сили 17-го гвардійського та 77-го стрілецьких корпусів, оточивши і розгромивши частини чотирьох піхотних дивізій Вермахту, при підтримці 6-го змішаного авіакорпусу звільнили м. Бахмач. 13-а армія отримала задачу наступати вздовж лівого берега р. Десни, форсувати її південніше Чернігова, з подальшою задачею форсувати з ходу р. Дніпро і захопити плацдарм на його західному березі в 52

районі Чорнобиль – гирло р. Тетерів. 15 вересня з’єднання 7-го гвардійського механізованого (командир – генерал-лейтенант І. П. Корчагін) та 77-го стрілецького корпусів звільнили м. Ніжин – важливий опорний пункт німецької оборони. Армії правого крила фронту – 48-а (командувач – генерал-лейтенант П. Л. Романенко, народився на хуторі Романеньки (нині – с.Хустянка, Буринського району, Сумської обл.)) та 65-а – вийшли до р. Десна, з ходу її генерал-лейтенант форсували і 16 вересня звільнили П. Л. Романенко м. Новгород-Сіверський. Того ж дня у стик 65-ї й 13-ї армій на Чернігівському напрямку в бойові дії вступила 61-а армія (командувач – генерал-лейтенант П. О. Бєлов). Вночі 19 вересня війська армії форсували р. Десна на південний захід від Чернігова і 21 вересня силами 9-го гвардійського стрілецького корпусу (командир – генерал-майор А. О. Борейко) у генерал-лейтенант П. О. Бєлов взаємодії з військами 13-ї армії (28-й стрілецький корпус (командир – генерал-майор О. М. Нечаєв)), при підтримці сил 6-го винищувального авіаційного корпусу (командир – генерал-майор авіації Є. Ю. Єрликін) звільнили місто і вийшли до р. Дніпро. 22 вересня передові з’єднання 13-ї армії першими з усіх сил, що брали участь в операції, з ходу форсували р. Дніпро на південь від Чорнобиля і протягом доби зайняли на правому березі плацдарм понад 1 000 км2. Південніше р. Дніпро форсували війська 60-ї армії, створивши плацдарм близько 300 км2. До кінця вересня війська Центрального фронту вели бойові дії на рубежі рік Сож, Прип’ять, Дніпро, від м. Добруш (Республіка Білорусь) до Лютіжа по утриманню захоплених плацдармів. Завдання операції були виконанні, 28 вересня війська Центрального фронту були перенаправлені на Білоруський напрямок і у подальшому у звільненні України від німецько-фашистських загарбників участі не брали. При проведені операції втрати військ фронту склали понад 141 тис. осіб, з них: 33,5 тис. осіб – незворотні й 107,9 тис. осіб – санітарні.

Сумсько-Прилуцька операція Сумсько-Прилуцька наступальна операція (25 серпня – 30 вересня) – фронтова наступальна операція військ Воронезького фронту (командувач – генерал-армії М. Ф. Ватутін). Задум операції фронту був 53

визначений директивою Ставки ВГК від 22 серпня 1943 р. і полягав у розгромі угруповання противника в районі північніше Харкова, потім нанести головний удар на Полтаву і Кременчук, де захопити переправи через р. Дніпро. Допоміжний удар планувалося нанести у напрямку Зіньків – Миргород з метою захопити переправи на середній течії Дніпра. Проти військ Воронезького фронту діяли 4-а танкова і частина військ 8-ї польової армій (командувач – генерал-полковник О. Вёлер (нім. – Otto Wöhler)) групи армій “Південь”, при підтримці 4-го повітряного флоту (командувач – генерал-фельдмаршал В. фон Ріхтгофен (нім. – Wolfram Freiherr von Richthofen)) загальною чисельністю 265 тис. солдат і офіцерів, 700 танків і штурмових гармат, 2 725 гармат і мінометів, 400 літаків. Німецьке командування прагнуло за рахунок потужної оборони зупинити радянські війська на проміжних рубежах, виграти час для завершення будівництва стратегічного оборонного рубежу “Східний вал” по р. Дніпро, на якому остаточно зупинити наступ радянських військ. Склад військ Воронезького фронту становив 665 тис. осіб, 12,6 тис. гармат і мінометів, 493 танки і САУ, 520 літаків. Воронезький фронт входив у битву без перепочинку і перегрупування після Бєлгородсько-Харківської операції й визволення Харкова – на підготовку операції було відведено лише 4 доби. Командування фронтом своєчасно виявило відхід німецьких військ з охтирського виступу, яке фашистське командування здійснило 23 – 24 серпня через загрозу оточення охтирського гарнізону, і прийняло рішення про початок операції на добу раніше, ніж це було заплановано. Війська Воронезького фронту 25 серпня розпочали переслідування противника і за 2 дні просунулися на глибину 25 – 30 км. Е. фон Манштейн визначив напрямок головного удару військ Воронезького фронту і серією контрударів зупинив наступ радянських військ в районі Зіньків – Краснокутськ. Втім, активні дії Центрального фронту і загроза охоплення німецького угруповання з півночі, змусили німецьке командування відвести свої війська, що дозволило Воронезькому фронту продовжити наступ. 2 вересня з’єднання 50-го (командир - генерал-майор С. С. Мартиросян) і 51-го (командир – генерал-майор П. П. Авдєєнко, народився у с. Коти, Чернігівської губернії, нині – у межах м. Чернігів) стрілецьких корпусів 38-ї армії звільнили м. Суми й у взаємодії з передовими з’єднаннями 40-ї армії наступали на Ромни і Прилуки. У полосу наступу 38-ї та 40-ї армій 6 вересня з резерву Ставки ВГК були введені 3-я гвардійська танкова 54

армія (командувач – генерал-лейтенант) і 1-й гвардійський кавалерійський корпус (командир – генерал-лейтенант В. К. Баранов), які утворили рухому групу фронту, що мала з півночі завдати удару по 4-й німецькій танковій армії і вийти до р. Дніпро в район Ржищев – Канів. Розвиваючи наступ на Прилуцькому напрямку війська фронту просунулися вперед від 10 до 15 км і силами 47-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор О. С. Грязнов) 40-ї армії та 23-го стрілецького корпусу (командир – генералмайор М. О. Чуваков) 47-ї армії, при підтримці сил 2-ї повітряної армії 11 вересня оволоділи м. Гадяч; 13 вересня з’єднання 52-го стрілецького корпусу звільнили м. Лохвиця. Станом на 15 вересня війська Воронезького фронту значно відставали від військ Центрального фронту – іноді розрив між фронтами становив 100 – 120 км – і з’єднання Центрального фронту могли завдати удар у фланг ворожого угруповання, що протистояло військам Воронезького фронту, стримуючи їх просування. Німецьке командування остерігалося, що 4-а танкова армія групи армій “Південь” взагалі може бути відрізана від Києва. Однак радянське командування не скористалося даною перспективою. До 16 вересня досягли успіху і війська допоміжного угруповання фронту, які форсували три водних рубежі поспіль по ріках Ворскла, Псел и Сула. Фронт 4-ї німецької танкової армії був прорваний, що змусило її частини до відходу у двох напрямках – на Київ і Черкаси. Розуміючи становище, що склалося, Е. фон Манштейн віддав наказ про відведення всіх армій групи “Південь” на лінію Мелітополь – р. Дніпро (на північ від Києва), переправитися на правий берег і забезпечити встановлення зв’язку за Дніпром з розташованими північніше силами групи армій “Центр”. Користуючись успіхами Центрального фронту, 38-а і 40-а армії прискорили темпи наступу і 16 вересня війська 50-го та 51-го стрілецьких корпусів 38-ї армії звільнили м. Ромни; 18 вересня війська 40-ї армії силами 47-го (командир – генерал-майор С П. Меркулов), 52-го (командир – генералмайор Ф. Й. Перхорович) стрілецьких та 2-го танкового корпусів (командир – генерал-майор О. Ф. Попов) визволили м. Лубни і Пирятин, а 21 вересня силами 10-го танкового корпусу (командир – генерал-майор В. М. Олексіїв) – м. Переяслав-Хмельницький. (нині – м. Переяслав, Київська обл.). 18 вересня війська 73-го стрілецького корпусу (командир – полковник П. Ф. Батицький, народився у м. Харків) 52-ї армії (командувач – генераллейтенант К. А. Коротеєв, народився у селищі Щигліївка Богодухівського повіту 55

Харківської губернії, нині – в межах м. Богодухів Харківської області), звільнили м. Миргород. З’єднання 3-го гвардійського механізованого корпусу (командир – генерал-майор В. Т. Обухов) 47-ї армії 18 вересня звільнили м. Ромодан (у взаємодії з 21-м стрілецьким корпусом (командир – генерал-майор В. Л. Абрамов)), 19 вересня – м. Хорол, 22 вересня – м. Золотоношу. 18 вересня у взаємодії військ Воронезького (3-й генерал-лейтенант гвардійський танковий корпус (командир – генералК. А. Коротеєв майор І. А. Вовченко, народився у с. Кирдани, Таращанського повіту, Київської губернії), 50-й та 52-й стрілецькі корпуси) та Центрального (18-й гвардійський стрілецький корпус (командир – генерал-майор І. М. Афонін) фронтів від німецьких загарбників були звільнені м. Прилуки. 20 вересня командування ввело у бойові дії рухому групу фронту. Темпи наступу війська зросли до 20 – 30 км на добу. Особливо успішно наступала 3-я гвардійська танкова армія – командарм П. С. Рибалко з кожного танкового корпусу виділив по сильному передовому загону, які просувалися по лісовим і польовим дорогам попереду основних сил армії на 40 – 50 км. Розвиваючи успіх, 21 – 22 вересня передові з’єднання Воронезького фронту вийшли до р. Дніпро в районі с. Букрин на лінії Лютіж – Вишгород. Передовий загін 40-ї армії з ходу форсував р. Дніпро в районі м. Переяслав-Хмельницький. До кінця 22 вересня були захоплені перші невеликі плацдарми у полосі фронту, які започаткували бойові дії за Букринський плацдарм. З 22 по 30 вересня частини фронту по всій полосі наступу виходили на р. Дніпро, сходу його форсували, утворивши 9 плацдармів на правому березі. 26 вересня 38-а армія створила Лютізький плацдарм на північ від Києва. Водночас, було ліквідовано останнє німецьке угруповання на лівому березі Дніпра у Дарниці (передмістя Києва). Частини 2-ї повітряної армії (командувач – генерал-лейтенант авіації С. Я. Красовський), підтримуючи наступ військ Воронезького фронту, провели за вересень понад 200 повітряних боїв і збили 130 літаків противника. Значну допомогу військам фронту при форсуванні річок надавали партизани. 30 вересня операція була завершена, війська фронту отримали нові задачі та невелику паузу для підготовки до їх виконання. Загалом боро56

тьба за плацдарми була виграна радянським командуванням – німцям не вдалося ліквідувати жодного з крупних плацдармів, що було досягнуто високою ціною. У результаті операції війська Воронезького фронту розгромили 5 дивізій і завдали поразки 4-м дивізіям противника. Система оборони ворога по рубіжу р. Дніпро була порушена і створені вигідні умови для визволення Правобережної України. Втрати радянських військ склали 177 504 осіб, з яких 46 293 осіб – незворотні й 131 211 осіб – санітарні втрати. Втрати німецької сторони оцінюються близько 130 000 загиблими, пораненими й полоненими.

Полтавсько-Кременчуцька операція Полтавсько-Кременчуцька операція (26 серпня – 30 вересня) – фронтова наступальна операція Степового фронту (командувач – генерал армії І. С. Конєв). Після визволення Харкова перед військами Степового фронту була поставлена задача нанести удари у напрямку Полтави, Кременчука, Краснограду і Верхньодніпровська, вийти на середню течію р. Дніпро, форсувати його і забезпечити плацдарми для розгортання сил на Правобережній Україні. Форсування р. Дніпро було намічено на фронті 130 км від Черкас до Кременчука. Степовий фронт входив у операцію з ходу, без підготовки і перегрупування після завершення Бєлгородсько-Харківської операції. Військам Степового фронту протистояли 8-а польова й 1-а танкова армії зі складу групи армій “Південь”. Просування Степового фронту на захід відбувалося з середньою швидкістю 15-20 км на добу. 29 серпня війська 53-ї армії (командувач – генерал-лейтенант І. М. Мангаров) при підтримці 5-го авіаційного корпусу дальньої дії (командир – генерал-майор авіації І. А. Георгієв) звільнили м. Люботин. Наступ 7-ї гвардійської армії (командувач – генерал-лейтенант М. С. Шумілов), задача якої полягала в оволодінні залізничним вузлом Мерефа, розвивався повільно. Німецькі війська чинили запеклий опір – протягом п’яти днів армія вела важкі бої, намагаючись здолати обладнану оборону німців на рубежі р. Уди. Лише 5 вересня військам армії силами 49-го стрілецького (командир – генерал-майор Г. М. Терентьєв), 24-го (командир – генерал-майор М. О. Васильєв) та 25-го (командир – генерал-майор Г. Б. Сафиулін) гвардійських стрілецьких корпусів при підтримці 5-ї повітряної армії та 4-го гвардійського авіакорпусу дальньої дії (командир – полковник С. П. Ковальов) вдалося звільнити місто.

Зміни обстановки, що відбулися на фронті, обумовили внесення 6 вересня змін в директиву Ставки ВГК: уточнене задання Степового фронту полягало у швидкому наступі на Полтаву і Кременчук – не дозволити противнику створити сталий фронт, розгромити його Полтавське й Кременчуцьке угруповання. На Степовий фронт також покладалася задача наступу на Полтаву. З цією метою фронт підсилювався 5-ою гвардійською армією. 7 вересня армія зі своєю смугою наступу була передана до складу Степового фронту. Удари Степового фронту на Полтаву й Кременчук змусили відступати найбільше угруповання німецької 8-ї армії (3-й, 47-й танкові й 11-й армійський корпуси). Задля стримання просування радянських військ, німці при відході залишали окремі групи на висотах, у населених пунктах і на вузлах доріг. Прикриваючи відхід ар’єргардами, командування Вермахту намагалося вивести свої головні сили з-під удару радянських військ і утримати переправи до відходу всіх військ. 19 вересня війська 64-го та 24-го гвардійського стрілецьких корпусів 57-ї та 25-й гвардійський стрілецький корпус 7-ї гвардійської армій при підтримці 1-го штурмового авіакорпусу (командир – генерал-лейтенант авіації В. Г. Рязанов) 5-ї повітряної армії звільнили від окупантів м. Красноград. 21 вересня при підтримці авіації 5-ї повітряної армії війська Степового фронту (5-а гвардійська та 53-я армії й 1-й механізований корпус) розгорнули наступ на Полтаву, з метою оточити місто з півночі й півдня, знищити полтавське угруповання противника та звільнити місто. Полтава являла собою потужний вузол оборони. Навколо міста були споруджені інженерні укріплення. Кам’яні будівлі міста були пристосовані до кругової оборони, створено систему артилерійського і мінометного вогню, що прикривала підступи до річки. Гарнізон Полтави був збільшений вдвічі. З наближенням військ Степового фронту до міста зростав опір 8-ї німецької армії, яка прагнула зупинити радянський наступ на підступах Полтави. Війська 53-ї армії на кінець доби 21 вересня по всьому фронту вийшли на східний берег р. Ворскли, відтіснивши головні сили німецької 8-ї армії (11-й армійський, 3-й і 47-й танкові корпуси) групи армій “Південь”. Одночасно з 53-ю армією до міста вийшли війська 5-ї гвардійської армії. 58

Однак, з ходу оволодіти Полтавою не вдалося – необхідно було форсувати р. Ворскла і подолати розвинуту систему оборони німців на західному березі. Німецькі війська, що здійснювали відхід, після переходу на правий берег р. Ворскла знищили всі мости і переправи, зайняли підготовлені позиції і сильним вогнем зустріли радянські війська. Німецьке командування на напрямок головного удару висунуло з резерву свіжі частини 106-ї піхотної дивізії та 2-ї танкової дивізії СС “Дас Райх”. На світанку 22 вересня з’єднання 5-ї гвардійської та 53-ї армій після потужного вогневого удару почали форсування р. Ворскла і до 7-ї години переправилися на правий берег, після чого 53-я армія повернула свої з’єднання на Полтаву для її штурму з півдня. 5-а гвардійська армія до кінця дня створила загрозу лівому флангу й тилу полтавського угруповання противника. Водночас, силами 33-го гвардійського стрілецького корпусу (командир – генерал-майор М. І. Козлов) 5 гвардійської армії, 74-го стрілецького корпусу (командир – генерал-лейтенант Ф. Ю. Шевердін) 53-ї армії, у взаємодії з 8-ю гвардійською повітряно-десантною дивізією (командир – генерал-майор М. А. Богданов) 4-ї гвардійської армії Воронезького фронту, о 19 годині розпочали штурм Полтави. У впертих вуличних боях на ранок наступного дня місто повністю було звільнено від німецьких загарбників. Після розгрому полтавського угруповання німців сили Степового фронту були спрямовані на ліквідацію плацдарму в районі м. Кременчук на лівому березі Дніпра, форсування ріки й оволодіння плацдармом на її правому березі. Німецьке командування всіма силами прагнуло утримати місто, а головне – плацдарм і переправи, які забезпечували відведення військ за р. Дніпро. У район Кременчука, який був важливим вузлом комунікацій на лівому березі Дніпра, відходили німецькі дивізії з інших напрямків. Кременчуцький плацдарм був облаштований за всіма правилами військово-інженерної науки, обороняли плацдарм і забезпечували відступ військ на правий берег близько п’яти дивізій, слід виділити дивізію “Велика Німеччина” і дивізію СС “Дас Райх”. Переслідуючи німецькі з’єднання 8-ї армії, що відступали, війська фронту до кінця 25 вересня вийшли на підступи до Кременчука. До 28 вересня війська 5-ї гвардійської та 53-ї армій, знищуючи живу силу і техніку противника, підійшли до Кременчука. Атакувавши Кременчук з усіх напрямків одночасно, радянські війська вклинилися в оборону про59

тивника та знищили ворожі плацдарми по частинах, незважаючи на те, що противник чинив запеклий опір. Протягом двох днів боїв – 28 і 29 вересня – війська 5-ї гвардійської (32-й (командир – генерал-майор О. І. Родимцев) та 33-й (командир – генералмайор М. І. Козлов) гвардійські стрілецькі корпуси) та 53-ї (74-й (командир – генерал-лейтенант Ф. Ю. Шевердін), 75-й (командир – генерал-майор Г. І. Анісімов) стрілецькі та 1-й (командир – генерал-лейтенант М. Д. Соломатін) механізований корпуси) армій при підтримці 4-го винищувального (командир – генерал-майор авіації І. Д. Підгорний) та 1-го бомбардувального (командир – полковник І. С. Полбін) авіакорпусів 5-ї повітряної армії повністю очистили Кременчук від німецьких військ. За період з 22 по 30 вересня до р. Дніпро на фронті протяжністю майже 750 км вийшли і форсували його армії Центрального, Воронезького, Степового та Південно-Західного фронтів, захопивши 23 плацдарми. На кінець вересня від німецьких окупантів була майже повністю звільнена вся Лівобережна Україна. 30 вересня розпочався наступний етап битви за Дніпро – відповідно до директиви Ставки ВГК усі фронти приступили до вирішення завдань по утриманню й розширенню зайнятих плацдармів. Плани німецько-фашистського командування щодо стабілізації фронту по р. Дніпро було зірвано. Водночас, Ставка ВГК відмінила наступальні плани, що раніше були визначені фронтам. З метою послаблення опору німців на правому березі Дніпра для сприяння військам Воронезького фронту, радянське командування 24 вересня розпочало Дніпровську повітряно-десантну операцію.

Дніпровська повітряно-десантна операція Головним завданням операції було захоплення й утримання повітряним десантом Букринського плацдарму, для забезпечення зосередження на ньому необхідної кількості радянських військ і розширення плацдармів, продовження наступу, недопущення підходу резервів військ Вермахту та їхнього прориву в районі Великого Букрина. До участі у операції залучалися 1-а, 3-я та 5-а гвардійські повітряно-десантні бригади. Підготовка операції проводилася у дуже стислі терміни. Більш того, були вжиті надмірні заходи щодо утримання операції в таємниці, – до планування операції в штабі фронту не були допущені ані командувач повітряно-десантними військами генерал-майор О. Г. Капітохін, ані його заступник генерал-майор І. І. Затевахін, якого 60

було призначено командиром повітряно-десантного корпусу, у який для зручності управління були об’єднані бригади (корпус налічував близько 10 тис. особового складу, 24 протитанкових 45-мм гармат, 180 мінометів калібру 82 и 50 мм, 328 протитанкових рушниць і 540 станкових і ручних кулеметів). Командувач фронтом М. Ф. Ватутін рішення на операцію оголосив командувачу повітряно-десантними військами лише у середині 23 вересня. Командири бригад прийняли і оголосили своє рішення на десантування й бойові дії тільки у день проведення операції, за декілька годин до вильоту. Відтак, особовий склад практично не знав своїх задач. Не було здійснено й організацію взаємодії підрозділів у майбутній операції. Фінальна стадія підготовки Дніпровської повітряно-десантної операції пройшла у неймовірній метушні, яка була обумовлена катастрофічним браком часу. Як показав подальший хід операції, такий підхід в організації операції негативно відбився на діях підрозділів в тилу противника, і як наслідок – призвів до повного краху операції. Координацію дій усіх авіаційних сил в операції здійснював заступник командувача авіацією дальньої дії генерал-лейтенант авіації М. С. Скрипко. Авіаційне забезпечення десанту здійснювала 2-а повітряна армія (командувач – генерал-лейтенант С. Я. Красовський). Прорахунки мали місце й у цій часгенерал-лейтенант тині організації операції: з розрахоМ. С. Скрипко ваних для десантування 5-ї повітряно-десантної бригади 65 транспортних літаків Лі-2 авіатори забезпечили лише 48, та й ті – з відпрацьова- генерал-лейтенант ним моторесурсом, а їхня вантажопідйомність була С. Я. Красовський менше, ніж передбачав план десантування. Відтак, виникла потреба терміново здійснювати перерозподіл особового складу й техніки у відповідності з наявними літаками, що обумовило низку серйозних помилок, які відбилися на організації управління десантом. Довершив усі негаразди брак на аеродромах вильоту автозаправників та достатньої кількості авіаційного пального. Парашутний десант чисельністю 4 575 осіб склали військовослу61

жбовці 3-ї та частини 5-ї повітряно-десантних бригад, а близько 30 % чисельності десанту залишилося на землі. Десантування здійснювалося в складних метеоумовах, з великих висот, при потужному зенітному вогні противника, іноді прямо в розташування ворожих військ, що обумовило великі втрати серед десантників. Низький рівень підготовки та відсутність досвіду десантування у пілотів транспортної авіації призвели до того, що рознос десантування становив 30 – 100 км. Пілоти 13 літаків не знайшли своїх районів висадки і повернулися на аеродроми з десантниками. Зв’язок штабу фронту з бригадами був втрачений і подальше десантування припинено. На проведення Дніпровського десанту Ставка ВГК відреагувала негайно. 3 жовтня вийшла Директива Ставки ВГК № 30213 “Про причини невдачі повітряного десанту на Воронезькому фронті”, адресована командувачу військами Воронезького фронту та представникам Ставки Г. К. Жукову і О. Є. Голованову (маршал авіації, командувач авіацією дальньої дії Ставки ВГК). У Директиві прямо вказувалося, що повітряний десант, проведений Воронезьким фронтом 24 вересня, провалився, спричинивши масові непотрібні жертви. Провина покладалася на М. С. Скрипка, Г. К. Жукова і М. Ф. Ватутіна, визнавалася їх неграмотність, як організаторів застосування масового десанту. Повітрянодесантні бригади, які не були задіяні у десантуванні в тил противника, відповідно Директиви були виведені з підпорядкування Воронезького фронту у резерв Ставки, й у середині жовтня були повернені до пунктів постійної дислокації. Підрозділи десантників, що уціліли, вели бої в тилу противника окремими групами. 5 жовтня командир 5-ї повітрянодесантної бригади підполковник П. М. Сидорчук об’єднав низку груп, які зосередилися у Канівському лісі. З 6 жовтня сформована бригада підполковника П. М. Сидорчука встановила зв’язок зі штабом 40-ї армії і стала організованою бойовою одиницею, що вела активні розвідувальні й диверсійні дії в тилу противника. Формування взаємодіяло з партизанськими загонами “За Батьківщину”, “Імені Коцюбинського”, “Батя”, “Імені Чапаєва”, “Винищувач”, 720-м партизанським загоном ГРУ ГШ, які діяли у цій місцевості. Дії десантного угруповання у ворожому тилу у жовтні–листопаді завдали серйозної шкоди ворогу, – знищили понад 3 тис. солдат і офіцерів, 15 ешелонів, 52 танки, 6 літаків, 250 автомобілів. 28 листопада формування підполковника П. М. Сидорчука було виведено в резерв Ставки 62

ВГК. Так, через два місяці Дніпровська повітряно-десантна операція завершилася невдачею і великими втратами десантників – у результаті операції загинуло й пропало безвісті понад 2,5 тис. осіб. 13 жовтня 1943 року Директива Ставки № 30222 Командувачам авіацією дальньої дії, повітряно-десантними військами та військами Південного фронту зупинила нічний масовий повітряний десант, який готувався на Південному фронті. У Директиві нічні масові десанти були визнані згубними і прямо наказувалося не проводити масових нічних повітряних десантів. Директива містила вказівки й умови, за яких допускалося проведення повітряних десантів. До кінця війни подібні операції більше не проводилися. План Ставки ВГК визволити від окупантів Правобережну Україну до зими 1943 р. був провалений. На другому етапі Битви за Дніпро (жовтень – грудень) Ставка ВГК поставила задачу фронтам ліквідувати укріплення ворога, які залишилися на лівому березі Дніпра, розширити захоплені плацдарми на правому й у подальшому провести операції по визволенню Правобережної України і Криму. Німецьке командування планувало, зосередившись на стратегічному оборонному рубежі “Східний вал”, організувати потужну оборону, зупинити наступ радянських військ, виграти час та змінити хід війни на свою користь. Особливу увагу противник приділяв утриманню району Києва. З цією метою спішно здійснювалася передислокація дивізій з центральної ділянки радянсько-німецького фронту, з групи армій “Північ” і Західної Європи. З метою остаточного звільнення Лівобережної України, форсування р. Дніпро та захоплення стратегічних плацдармів на його правому березі проводилася Нижньодніпровська стратегічна наступальна операція.

Нижньодніпровська стратегічна операція Нижньодніпровська операція (26 вересня – 20 грудня) – стратегічна наступальна операція у нижній течії р. Дніпро. Проводилася військами Степового, Південно-Західного й Південного фронтів (20 жовтня Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти були перейменовані відповідно у 1-й, 2-й, 3-й та 4-й Українські фронти). У рамках стратегічної наступальної операції були проведені Мелітопольська, Запорізька, П’ятихатська, Знам’янська та Дніпропетровська фронтові наступальні операції. 63

Мелітопольська операція Мелітопольська операція (26 вересня – 5 листопада) – фронтова наступальна операція Південного фронту (командувач – генерал армії Ф. І. Толбухін) з метою розгрому 6-ї армії німецької групи армій “А”, яка відійшла на заздалегідь підготовлений рубіж на р. Молочна (одна з найбільш укріплених ділянок “Східного валу”), та визволення Північної Таврії і виходу до пониззя Дніпра. Чисельність 6-ї армії Вермахту (командувач – генерал-полковник К. –А. Голлідт (нім. – Karl-Adolf Hollidt) становила близько 210 тис. осіб, близько 300 танків, 1500 гармат і мінометів, близько 700 літаків). Склад Південного фронту (5-а ударна, 2-а гвардійська, 28-а, 44-а, 51-а загальновійськові та 8-ма повітряна армії, 3 танкові, 2 гвардійські механізовані та 2 гвардійські кавалерійські корпуси) – 555 тис. осіб, близько 780 танків і САУ, понад 5300 гармат і мінометів, понад 1100 літаків). 64

Радянське командування планувало завдати два удари: головний удар основними силами фронту на північ від Мелітополя та допоміжний, силами 28-ї армії (командувач – генерал-лейтенант В. П. Герасименко), з району на південь від Мелітополя в обхід міста з південного заходу. Щоб не дати противнику закріпитися на оборонних рубіжах, операцію, на вимогу Ставки, було розпочато практично без оперативної паузи, без належної підготовки та розвідки, незважаючи на втому військ (21 вересня війська фронту завершили Донбаську операцію) і недостатність матеріальних засобів. Багато в чому саме через поспіх у підготовці наступ з початком операції практично захлинувся – за 5 днів військам при великих втратах вдалося вклинитися в оборону противника лише на 2-10 км. А в період з 30 вересня по 9 жовтня наступ взагалі було зупинено. Ретельно проаналізувавши обстановку, генерал Ф. І. Толбухін перегрупував основні сили з північного флангу на південний, перевівши тим самим напрямок головного удару на позиції ослабленого угрупування противника. Через два тижні після поновлення операції – 23 жовтня, у взаємодії 51-ї та 28-ї армій від нацистів було очищено м. Мелітополь частинами 54-го стрілецького корпусу (командир – генерал-лейтенант 65

Т. К. Коломієць, народився у м. Єлисаветград, нині – м. Кропивницький), 6-ї гвардійської танкової бригади (командир – полковник В. Ф. Жидков), при підтримці сил 8-ї повітряної армії (7-й штурмовий авіакорпус (командир – генерал-майор авіації В. М. Філін) і 3-й винищувальний авіакорпус (командир – генерал-майор авіації Є. Я. Савицький)). Одночасно війська, що наступали на північ від міста, прорвали оборону і перерізали залізничну лінію Запоріжжя – Мелітополь. Німецько-фашистське командування, прагнучі за будь-яку ціну утримати рубіж оборони по р. Молочна, перевело сюди з кінця вересня до 20 жовтня з Криму й частково з Таманського півострова до 8 дивізій. Однак, 24 жовтня німецькі війська були змушені почати загальний відступ. Переслідуючи противника, війська 28-ї армії (67-й стрілецький корпус (командир – генерал-майор Д. І. Кісліцин) та передовий загін 263-ї стрілецької дивізії (командир – полковник П. М. Волосатих) 30 жовтня зайняли м. Генічеськ і вийшли на узбережжя затоки Сиваш, а 1 листопада, подолавши Турецький вал, увірвалися на Перекопський перешийок. 2 листопада військами 44-ї армії (63-й стрілецький корпус (командир – генерал-майор П. К. Кошовий, народився в м. Олександрія Херсонської губернії, нині – у складі Кіровоградської обл.)) та 2-ї гвардійської армії (13-й гвардійський стрілецький (командир – генерал-лейтенант П. Г. Чанчибадзе), 2-й гвардійський механізований (командир – генерал-лейтенант К. В. Свиридов) корпуси й 6-а гвардійська механізована бригада (командир – полковник В. М. Артеменко)) при підтримці 8-ї повітряної армії (9-а гвардійська винищувальна авіадивізія (командир – полковник І. М. Дзусов) звільнили м. Каховка. До ночі 5 листопада війська вийшли до гирла р. Дніпро і захопили плацдарм на південному березі Сиваша. У результаті операції війська фронту повністю розгромили вісім і завдали значних втрат дванадцяти ворожим дивізіям (знищено понад 85 тис. і взято у полон понад 22 тис. солдат і офіцерів), просунулися на захід і південний захід на відстань від 50 до 320 км, захопили майже всю Північну Таврію і блокували із суходолу кримське угрупування німецько-нацистських військ, створивши умови для відвоювання Криму і півдня Правобережної України. Однак, радянським військам не вдалося вибити німців із займаного ними плацдарму на лівому березі Дніпра, на південь від Нікополя і до Великої Лепетихи, для оборони якого німецьке командування задіяло до п’яти дивізій, у тому числі дивізії СС “Велика Німеччина” та “Мертва голова”. Вимоги Ставки ВГК – з ходу увірватися 66

в Крим і звільнити його – виконати не вдалося через явну нереальність задачі.

Запорізька операція Запорізька операція (10 – 14 жовтня) – фронтова наступальна операція ПівденноЗахідного фронту (командувач – генерал армії Р. Я. Малиновський) з метою ліквідації запорізького плацдарму німців і визволення м. Запоріжжя. Добре підготовлений в інженерному відношенні запорізький плацдарм обороняли 1-а танкова армія групи армій “Південь” у складі 5 піхотних, 1 моторизованої дивізій, окремого танкового батальйону, 2 штурмових дивізій. Загальна чисельність військ становила близько 35 тис. осіб, близько 600 гармат і мінометів, близько 200 танків і штурмових гармат. Радянські війська (3-я й 8-а гвардійські, 12-а загальновійськова і 17-а повітряна армії) мали у своєму складі близько 77 тис. осіб, понад 1200 гармат і мінометів, понад 300 танків і САУ. Задум радянського командування передбачав одночасні удари з північного сходу, сходу і південного сходу по напрямках, що сходилися до Запоріжжя. Головна задача покладалася на 8-у гвардійську армію (командувач – генерал-лейтенанта В. І. Чуйков) у взаємодії з 1-м гвардійським механізованим (командир – генерал-лейтенант І. М. Русіянов) і 23-м танковим (командир – генерал-лейтенант Ю. Г. Пушкін) корпусами. Розпочавши 10 жовтня наступ, війська фронту протягом чотирьох днів вели запеклі бої, і прорвавши зовнішній та проміжні рубежі оборони німців, 13 жовтня вийшли на підступи до Запоріжжя. Вибивши німців з південної частини міста, танки з десантами піхоти прорвалися в його 67

центр. Незважаючи на жорстокий спротив загарбників, місто до кінця 14 жовтня було звільнено військами 8-ї гвардійської (28-й гвардійський стрілецький (командир – генерал-майор С. С. Гурьєв), 29-й гвардійський стрілецький (командир – генерал-лейтенант Я. С. Фоканов) та 33-й стрілецький (командир – генерал-майор О. І. Семенов) корпуси), 12-ї (66-й стрілецький корпус (командир – генерал-майор Д. А. Купріянов)) та 3-ї гвардійської (34-й гвардійський стрілецький (командир – генерал-майор М. М. Маковчук), 1-й гвардійський механізований та 23-й танковий корпуси) армій при підтримці 17-ї повітряної армії (1-й гвардійський змішаний (командир – генерал-майор авіації В. І. Аладинський), 1-й змішаний (командир – генералмайор авіації В. І. Шевченко) та 9-й змішаний (командир – генерал-майор авіації О. В. Толстиков) авіакорпуси). У ході операції гітлерівці втратили 23 тис. солдатів і офіцерів, понад 160 танків і штурмових гармат, 430 гармат і мінометів. Стрімкий наступ Червоної армії врятував від повторного знищення Дніпрогес. Радянські війська, захопивши Запорізький плацдарм, отримали можливість наступати на Кривий Ріг. Південний фронт вийшов у фланг і тил мелітопольського угруповання німецьких військ, до пониззя Дніпра.

П’ятихатська операція П'ятихатська операція (15 жовтня – 23 листопада) – фронтова наступальна операція Степового фронту (командувач – генерал армії І. С. Конєв) з метою відрізати шляхи відступу на захід дніпропетровському угрупуванню противника шляхом наступу фронтових ударних угрупувань у загальному напрямку на П’ятихатки й Кривий Ріг. Здійснення операції проводилося як продовження бойових дій фронту, котрі на той час тривали вже 2 місяці. Відтак, належного забезпечення і підготовки операції здійснено не було. На плацдармі на правому березі Дніпра, що був зайнятий на початку жовтня, зосередилися 37-а (командувач – генерал-лейтенант М. М. Шарохін), 57-а (командувач – генерал-лейтенант М. О. Гаген), 5-а гвардійська (командувач – генерал-лейтенант О. С. Жадов), 7-а гвардійська (командувач – генерал-лейтенант М. М. Шумілов), 5-та гвардійська танкова (командувач – генерал-лейтенант П. О. Ротмістров) армії та 7-й гвардійський механізований корпус (командир – генерал-лейтенант І .П. Корчагін) загальною чисельністю 450 тис. осіб. 68

Напрямок головного удару передбачався у стик німецьких армій. Повітряне прикриття здійснювали сили 5-ї повітряної армії (командувач – генерал-лейтенант авіації С. К. Горюнов). 5-а гвардійська армія була приховано введена на плацдарм: здійснивши маневр з плацдарму біля Кременчука, переправляється на лівий берег Дніпра, й здолавши близько 100 км вздовж лінії фронту, знову переправилася на правий берег – на плацдарм поблизу с. Куцеволівка (Кіровоградська обл.). Дії 5-ї гвардійської армії аналогічні широко відомому переведенню 3-ї гвардійської танкової армії з Букринського на Лютізький плацдарм, втім залишилися майже невідомими. 52-а (командувач – генерал-лейтенант К. А. Коротєєв) та 4-та гвардійська (командувач – генерал-лейтенант І. В. Галанін) армії прикривали решту фронтової лінії і мали завданням наростити свої зусилля щодо збільшення займаних плацдармів. 52-а армія, крім того, мала завдання звільнити м. Черкаси. Військам Степового фронту протистояли частини групи армій “Південь” – 1-а танкова (командувач – генерал-лейтенант генерал-полковник Е. фон Маккензен), 8-а (командувач – І. В. Галанін генерал піхоти О. Вьолер, (нім. Otto Wöhler)) армії та 2 авіаційні корпуси – понад 700 літаків 4-го повітря69

ного флоту (командувач – генерал авіації О. Десслох (нім. Otto Deßloch)). Операція розпочалася 15 жовтня масованою артпідготовкою за підтримки фронтової авіації. Незважаючи на запеклий опір і контратаки німецьких частин за підтримки танків та авіації, до кінця 16 жовтня було завершено прорив німецької оборони. А 18 жовтня радянські війська з боями просунулися на 5 – 7 км і зайняли залізничний вузол у с. Деріївка. 19 жовтня війська 5-ї гвардійської танкової армії силами 7-го механізованого (командир – генерал-майор І. В. Дубовий, народився у м. Старобільськ Харківської губернії, нині – Луганська обл.) та 29-го танкового (командир – генерал-майор І. Ф. Кириченко, народився у м. Черкаси) корпусів звільнили місто й важливий залізничний вузол П’ятихатки, де на залізничних коліях захоплено ешелони зі зброєю, продовольством та елеватор із великим запасом зерна. Загалом просування радянських військ вглиб німецької оборони становило до 15 – 20 км. Командуючий групою армій “Південь” Е. фон Манштейн зазначав, що між арміями утворився широкий прохід і перед радянськими військами був відкритий шлях на Кривий Ріг та Нікополь, утримання якого А. Гітлер вважав виключно важливим у воєнно-економічному значенні. 20 жовтня радянські війська з боями просунулися на 5 – 10 км і зайняли залізничну станцію і м. Жовта Ріка (нині – м. Жовті Води, Дніпропетровська обл.), 22 жовтня війська 57-ї армії з боями просунулися на окремих ділянках до 6 – 10 км і силами 27-го гвардійського стрілецького корпусу (командир – генерал-майор Є. С. Альохін) звільнили населені пункти Саксагань та Верхньодніпровськ. Задля зупинення наступу радянських військ, під П’ятихатки в спішному порядку німецьке командування переводить 4 дивізії (376-а й 384-а піхотні, 14-а та 24-а танкові) з Італії та Франції, а в район Кривого Рогу швидко перекидаються наявні резерви. Втім, до 23 жовтня 5-а гвардійська танкова армія основними силами підійшла до Кривого Рогу і частини 18-го танкового корпусу (командир – генерал-майор К. Г. Труфанов, з 17 жовтня обов’язки командира виконував полковник О. М. Фірсович) із десантом піхоти лобовою атакою увірвалися до міста та зав’язали вуличні бої. Однак ні військам корпусу, ні піхотним частинам 37-ї армії, котрі наступали за 5-ю танковою армією, не вдалося закріпитися в місті – вони були зупинені танковими контратаками противника й витіснені на північ до 8-10 км. Невдалі дії спричинило й втручання Й. Сталіна, який у розпал боїв, 22 жовтня, висунув вимогу розвивати наступ по напрямках, що розходяться, й нанести одночасно 70

удар на Кіровоград (нині – м. Кропивницький). Такий крок послабив силу наступу радянських військ на Кривий Ріг. Радянському командуванню частково вдається спроба обійти Кривий Ріг з північного заходу. Однак німецьке командування вводить у бойові дії 11-у й 23-ю танкові дивізії, скориставшись затримкою радянських військ – 25 жовтня під Кривим Рогом відбуваються масовані контратаки німецьких частин, 27 жовтня тривають затяжні позиційні бої, а 28 жовтня німецьке угрупування, за масованої підтримки авіації, вранці рушило в контрнаступ – північно-західніше Кривого Рогу в долині р. Інгулець розгорнулися тяжкі бої. Німецьким силам вдалося відтіснити частини 7-ї й 37-ї армій на 15 – 20 км, однак на цьому контрнаступ захлинувся. Повторна спроба радянських військ оволодіти Кривим Рогом на виконання вимоги директиви Ставки ВГК від 5 листопада, з розвитком глибокого наступу на південь, була безуспішною. З 1 по 21 листопада тривали позиційні зіткнення та контратаки, затяжні кровопролитні бої майже без успіху. Генерал І. С. Конєв звернувся до Й. Сталіна щодо припинення операції для підтягування тилів і переформування військ та запропонував перенести головний удар на інший напрямок і підготувати Знам’янську операцію. У цілому, П’ятихатська операція вважається успішною – війська фронту змогли просунутися майже на 100 кілометрів та вийшли на підступи до Кіровограду й Кривого Рогу. Дніпропетровське угрупування німців опинилося охопленим з півночі, а кіровоградське – з півдня, що згодом вплинуло на перебіг подій у Дніпропетровській і Кіровоградській операціях. Плацдарм у нижній течії Дніпра став стратегічним, а південний відтинок “Східного валу” перестав існувати.

Дніпропетровська операція Дніпропетровська наступальна операція (23 жовтня – 23 грудня) – фронтова наступальна операція 3-го Українського фронту (командувач – генерал армії Р. Я. Малиновський) з метою ударами, що сходяться, об’єднати плацдарми біля м. Дніпропетровська (нині – м. Дніпро) та Аульський (поблизу с. Аули Криничанського району Дніпропетровської обл.) в один і розбити дніпропетровське, а в подальшому і криворізьке угруповання німців.

Чисельність радянських військ (46-а (командувач – генерал-майор (з 27.10.1943 – генерал-лейтенант) В. В. Глаголєв) та 8-а гвардійська (командувач – генерал-полковник І. І. Масленников, від 8 листопада – генерал-полковник В. І. Чуйков) армії) складала близько 100 тис. військовиків, 2 тис. гармат та мінометів, танки.). Німецькі сили (1-а танкова армія (командувач – генерал-лейтенант генерал-полковник Е. фон Маккензен, В. В. Глаголєв від 29 жовтня – генерал танкових військ Г. – В. Губе (нім. – Hans-Valentin Hube) групи армій “Пів- генерал-полковник день” (командувач – генерал-фельдмаршал Е. фон Манштейн) І. І. Масленников нараховували близько 25 тис. військовиків, 700 гармат й мінометів, 50 танків. 23 жовтня з плацдарму на правому березі Дніпра, під селом Військове (Солонянський район Дніпропетровської обл.) у наступ переходять війська 8-ї гвардійської армії, а 24-го – з Аулівського плацдарму – з’єднання 46-ї армії. Перейшовши у наступ, обидві армії прорвали обо72

рону противника, об’єднали плацдарми в один загальний і 25 жовтня стрімкими ударами вибили нацистів з промислових центрів: силами 6-го гвардійського стрілецького корпусу (командир – генерал-майор І. П. Алфьоров) 46-ї армії з м. Дніпродзержинськ (нині – м. Кам’янське, Дніпропетровська обл.) та з м. Дніпропетровськ – взаємодією 34-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор І. С. Кособуцький) 46-ї армії та 28-го гвардійського стрілецького корпусу (командир – генерал-майор С. С. Гурьєв) 8-ї гвардійської армії, при підтримці 1-го гвардійського змішаного авіакорпусу (командир – генерал-майор авіації В. І. Аладинський) 17-ї повітряної армії та 3-го гвардійського авіакорпусу дальньої дії (командир – генерал-майор авіації М. А. Волков). Виконавши план першого етапу, радянські війська почали наступ на позиції криворізького та нікопольського угруповань ворога. Ясно усвідомлюючи загрозу, що виникла, німецьке командування в терміновому порядку перевело на ділянку прориву фронту три танкові, одну моторизовану й одну піхотну дивізії, які потужними контрударами нав’язали зустрічний бій, скували дії радянських військ і зупинили просування радянських сил. Темпи просування радянських військ вглиб німецької оборони становили 7 – 15 км. Перегрупувавши сили, радянські війська 14 листопада знову починають наступ. Однак вирішального перелому досягти не вдалося – за два тижні напружених боїв радянські війська змогли просунутися лише на 20 км, потім на рубіжах, яких досягли обидві сторони, протягом місяця точилися позиційні бої. Не досягнувши покращення ситуації, 23 грудня радянським військам віддається наказ про припинення наступу. У ході Дніпропетровської операції радянські частини не змогли виконати всіх поставлених завдань: криворізьке й нікопольське угрупування було охоплено з півдня, втім розгромлене не було.

Знам’янська операція Знам’янська наступальна операція (20 листопада – 23 грудня) – фронтова наступальна операція 2-го Українського фронту (командувач – генерал армії І. С. Конєв) з метою розширити зайнятий плацдарм ударом у напрямку Знам’янка – Кіровоград, оволодіти цими містами і продовжити наступ у напрямку на північній захід, майже паралельно Дніпру.

На криворізькому напрямку здійснювали наступ 7-а гвардійська, 37-а, 57-а, частина сил 53-ї та 5-а гвардійська танкова армії; на Знам’янському напрямку перебували основні сили 53-ї, 5-а гвардійська армія та переведена зі східного берега Дніпра на напрямок головного удару 4-а гвардійська армія; у районі м. Черкаси з невеликого плацдарму діяла 52-а армія. Силам 2-го Українського фронту протистояли 8-а і частина сил 1-ї танкової армії (14 піхотних, 6 танкових, одна механізована дивізія та 6 бойових груп). На Знам’янському напрямку діяли 3-й, 47-й танкові та 11-й армійський корпуси 8-ї армії (8 піхотних і 1 танкова дивізії). 20 листопада війська фронту перейшли в наступ. Однак німецьке командування очікувало удару радянських військ і зуміло використати перепочинок, посиливши свою оборону на Знам’янському напрямку. Німецьке угрупування чинило шалений опір, бої прийняли затяжний характер і приносили великі втрати при незначному просуванні у 8 – 10 км. У цих умовах головні зусилля зосередили в напрямку Олександрії та Знам’янки, з метою розгромити вороже угруповання в районі Олександрії, Знам’янки, Чигирина і наступати на Кропивницький. Водночас, удар у напрямку Знам’янки і введення там у бій 23 листопада 5-ї гвардійської танкової армії виявився несподіваним для німецького командування. Але серйозно ослаблена у попередніх боях армія також не змогла домогтися рішучого перелому. Незважаючи на те, що радянські війська відтіснили німецькі частини на кілька кілометрів, прориву фронту дося74

гти не вдавалося. Більше того, противник не припиняв сильні щоденні контратаки. Лише 25 листопада частина військ 5-ї гвардійської танкової армії прорвала лінію фронту і пішла в глибокий рейд (на 40 кілометрів) по німецьких тилах, з'єднавшись із значними партизанськими силами, що діяли у місцевих лісах. 6 грудня в результаті чотириденних штурмових боїв військами 33-го гвардійського стрілецького корпусу (командир – генерал-лейтенант М. І. Козлов) 5-ї гвардійської армії було визволено м. Олександрія. З 6 по 9 грудня тривала і носила винятково запеклий характер битва за Знам’янку – промислове місто з великим залізничним вузлом. З тилу по місту завдало удару партизанське з’єднання ім. К. Ворошилова під командуванням І. Д. Діброви (5 загонів загальною чисельністю до 3000 осіб). Тільки до вечора 9 грудня силами 5-ї гвардійської (32-й гвардійський стрілецький (командир – генерал-майор О. І. Родимцев)), 5-ї гвардійської танкової (29-й (командир – генерал-майор І. Ф. Кириченко) і 18-й (командир – полковник О. М. Фірсович) танкові корпуси) та 53-ї (частина сил 48-го стрілецького корпусу (командир – генералмайор З. З. Рогозний)) армій при підтримці 1-го бомбардувального авіакорпусу (командир – генерал-майор авіації І. С. Полбін) 5-ї повітряної армії Знам’янку було повністю визволено. Після оволодіння Знам’янкою радянські війська продовжували розвивати наступ у напрямку Кіровограду і до 12 грудня охопили з трьох боків потужне німецьке угруповання, що обороняло місто. З 16 по 23 грудня точилися жорстокі бої величезної напруги, в яких обидві сторони зазнали чималих втрат. Німецьке командування ввело у бойові дії на цьому напрямку три танкові дивізії і зупинило радянський наступ. Невдало завершилася і спроба радянських військ оволодіти містом Кривий Ріг із застосуванням далекого обхідного маневру – у ході боїв з 10 по 19 грудня німці зупинили радянський наступ. Успішніше діяли радянські війська на придніпровському напрямку: просунувшись майже на 50 км, війська 4-ї гвардійської армії 12 грудня зайняли м. Чигирин – гетьманську резиденцію і столицю гетьманської Української держави у 1648 – 1676 рр., а в наступні дні повністю очистили від противника весь західний берег р. Дніпро у смузі фронту. На крайньому правому фланзі фронту війська 52-а армії силами 73-го (командир – генерал-майор П. Ф. Батицький) та 78-го (командир – генерал-майор Г. О. Латишев, народився у м. Маріуполь) стрілецьких корпу75

сів, при підтримці 7-го винищувального авіакорпусу (командир – генералмайор авіації О. В. Утін) 5-ї повітряної армії, 14 грудня звільнили м. Черкаси, яке німцями було перетворено на досить потужний оборонний вузол і штурмувалося радянськими військами з 13 листопада. У визволені Черкас брав участь Черкаський партизанський загін під командуванням Г. К. Іващенка. У ході Знам’янської операції війська 2-го Українського фронту просунулися в оборону німців на відстань понад 100 км на північний захід і значно розширили в цьому напрямку виступ у глибину позицій групи армій “Південь”. Радянський плацдарм на південь від м. Кременчук було перетворено на другий (після Київського) стратегічний плацдарм на Дніпрі та створено сприятливі умови для визволення Правобережної України. Водночас, запеклий опір німецьких військ не дозволив радянським частинам повною мірою реалізувати задуми Знам’янської операції. Хоча радянські війська у ході Нижньодніпровської наступальної операції у полосі понад 800 км і досягли значних успіхів, втім їм не вдалася спроба оточити 1-у німецьку танкову армію в районі Дніпропетровська. Й. Сталін вкрай різко відреагував на невдалі дії 3-го й 4-го Українських фронтів, висловлював своє невдоволення як командувачам фронтами Ф. І. Толбухіну та Р. Я. Малиновському, так і координатору діями фронтів Маршалу Радянського Союзу О. М. Василевському. Водночас, дії радянських військ сприяли успіху на Київському напрямку. Обидві сторони зазнали в ході операції значних втрат. Втрати німецьких груп армій “Південь” і “А” склали 20 дивізій, у тому числі – чотири танкові і моторизовані. Радянські війська у Нижньодніпровській операції втратили 754 392 особи, з яких: незворотні – 173 201 особа, санітарні – 581 191 особа; втрати у техніці склали: 2 639 танків і САУ, 3 125 гармат і мінометів, 430 літаків. Перебіг подій змусив радянське командування наприкінці грудня прийняти рішення зупинити дії усіх фронтів, що брали участь у Нижньодніпровській стратегічній операції і перейти до підготовки рішучого наступу на Правобережній Україні.

Київська наступальна операція Київська наступальна операція (3 – 13 листопада) – фронтова наступальна операція 1-го Українського фронту (командувач – генерал армії 76

М. Ф. Ватутін) з метою розгромити угруповання німецько-фашистських військ в районі Києва і визволити столицю України. Війська фронту (13-а, 27-а, 38-а, 40-а, 47-а, 60-а, 3-я гвардійська танкова і 2-а повітряна армії) захопили наприкінці вересня плацдарми на правом березі Дніпра на північ і південь від Києва та двічі (12 – 15 і 21 – 23 жовтня) здійснювали спроби визволення Києва. Головний удар наносили з південного, Букринського плацдарму, а допоміжний – з північного – Лютізького. Однак ці операції не досягли бажаного результату. Німецьке командування зосередило проти радянських військ на букринському плацдармі потужні сили (10 дивізій, з них – 5 танкових і моторизованих) і облаштувало три укріплені смуги оборони з розвинутою системою інженерних укріплень. 24 жовтня за наказом Ставки ВГК основні зусилля фронту були перенесені на Лютізький плацдарм, куди з Букринського плацдарму були приховано передислоковані 3-я гвардійська танкова армія, 23-й стрілецький корпус 47-ї армії з резерву Ставки ВГК, 7-й артилерійський корпус прориву, а також низка стрілецьких і артилерійських частин. Разом з радянськими військами на цьому напрямку передбачалися дії 1-ї Чехо77

словацької окремої бригади (командир – полковник Л. Свобода (чеш. Ludvík Svoboda)). Війська з Букринського плацдарму за 8 – 10 днів переправилися через р. Дніпро і здійснили складний форсований марш вздовж лінії фронту на відстань 150 – 200 км, переправилися через р. Десна і знов через Дніпро – на Лютізький плацдарм. Водночас, на Букринському плацдармі облаштовувалися хибні вогневі позиції артилерійських батарей, частина радіостанцій залишилася на своїх місцях, які продовжували радіообмін у звичному режимі, здійснювалася постановка мін і дротових загороджень, будувалися хибні переправи на р. Дніпро, імітувалося переведення військ з лівого берега на плацдарм. Перегрупування радянських військ німцями виявлено не було. Успіху перегрупування значною мірою сприяла робота радянських інженерних частин, які у дуже складних умовах навели через р. Дніпро понтонний міст, побудували два дерев’яних моста з настилом нижче рівня води, що робило їх майже непомітними, і розгорнули дві паромні переправи. Німецькому командуванню не вдалося дізнатися про масштаби й характер перегрупування радянських військ, і саме у цей час відвело з-під Києва в район Кагарлика 7-у танкову дивізію. У смузі наступу радянських військ діяла німецька 4-а танкова армія (командувач – генерал-полковник Г. Гот (нем. Hermann Hoth)) групи армій “Південь” у складі 24-го та 48-го танкових корпусів, групи Маттенклотт, 2-ї парашутної дивізії та 7-го армійського корпусу, який безпосередньо обороняв Київ. До початку операції війська фронту мали незначну перевагу над противником, однак на напрямку головного удару у смузі 38-ї армії, перевага над німецько-фашистськими військами становила: піхоти – в 3, артилерії – в 4,5, танків – у 9 разів. На кінець п’ятого дня наступу плану78

валося оволодіти Києвом, перерізати шосе Київ – Житомир і завадити ворогу відійти на захід. Битва за Київ розпочалася 1 листопада наступом радянських військ на Букринському плацдармі після 40-хвилинної артилерійської підготовки й ударів авіації. З’єднання 40-ї (командувач – генерал-лейтенант П. Ф. Жмаченко, народився в с. Могильному (нині – с. Поліське Коростенського району Житомирської обл.) і 27-ї (командувач – генераллейтенант С. Г. Трофименко) армій, що залишилися на Букринському плацдармі, перейшли в наступ, щоб ввести німців в оману щодо головного удару і скувагенерал-лейтенант ти ворожі дивізії. П. Ф. Жмаченко Підтримку сухопутних військ здійснювала авіація 2-ї повітряної армії. Однак, через запеклий спротив противника, прорвати його оборону радянським військам не вдалося. Німецьке командування з періоду жовтневих боїв зберегло на плацдармі потужне угрупування, яке нищівним вогнем, танками і контратаками зупинило наступ радянських частин, не зважаючи на підтримку авіації, яка здійснила 640 літаковильотів. З 3 по 5 листопада радянські війська демонстрували на плацдармі зосередження оперативних резервів, відволікаючи значні сили ворога від північного напрямку, де вирішувалася доля столиці України. 3 листопада після артилерійської й авіаційної підготовки, з північної частини Лютізького плацдарму розпочався наступ ударного угрупування фронту – 38-а (командувач – генерал-полковник К. С. Москаленко) і 60-а (командувач – генерал-лейтенант І. Д. Черняховський) армій з 5-м гвардійським танковим корпусом (командир – гвардії генерал-лейтенант А. Г. Кравченко, народився на хуторі Сулимин (нині с. Сулимівка Яготинського району Київської обл.)), які до кінця дня просунулися на 5 – 12 км. У другій половині дня з Пущі-Водиці ворог здійснив першу контратаку, яка була відбита із значними для нього втратами. Наступ тривав, однак тяжкі бої тривали до глибокої ночі. У Директиві Ставки ВГК командувачу військами 1-го Українського фронту та представнику Ставки (Г. К. Жукову – прим. автора) від 3 листопада 1943 р. № 30236 “Про терміни Київської наступальної операції”, зазначалося, що кожний зайвий день операції дає переваги лише противнику, і наказувалося: не пізніше 5 – 6 листопада оволодіти містом Київ; вирішуючи цю задачу піти на жертви, маючи на увазі, що ці жертви будуть у декілька разів менші за ті, яких доведеться зазнати, якщо 79

операція затягнеться, та врахувати, що київський плацдарм – важливіший і найвигідніший на правому березі р. Дніпро, який має історично важливе значення для вигнання німців з Правобережної України. 4 листопада у бойові дії була введена 3-я гвардійська танкова армія та 1-й гвардійський кавалерійський корпус (командир – генерал-лейтенант В. К. Баранов). До кінця 4 листопада частини 51-го стрілецького корпусу 38-ї армії, не зважаючи на підтримку 5-го гвардійського танкового корпусу і 3-ї гвардійської танкової армії, змогли просунутися до Києва з півночі лише на 5 – 6 км, досягнувши передмістя Києва Пріорка (нині – район Вишгородського масиву) і північної околиці міста. 5 листопада, прорвавши ворожу оборону, частини 7-ї гвардійського танкового корпусу (командир – генерал-майор К. П. Сулейков) перерізали шосе Київ – Житомир та повернули на Києва із західного напрямку. Для розвитку успіху, в прорив були введені 1-й гвардійський кавалерійський корпус і другі ешелони 38-ї та 60-ї армії. У бойові дії вступила й 1-а Чехословацька окрема бригада. Німецько-фашистське командування, розуміючи небезпеку оточення в районі Києва, розпочало відведення своїх військ у напрямку Василькова і Фастова. Бої на вулицях Києва тривали всю ніч з 5 на 6 листопада – особливо в районі Борщагівки і Сирця. На ранок 6 листопада столиця України була звільнена від німецької окупації взаємодією військ 38-ї (50-й (командир – генерал-майор С. С. Мартиросян), 51-й (командир – генерал-майор П. П. Авдеєнко), 23-й (командир – генерал-майор М. О. Чуваков) стрілецькі, 5-й гвардійський танковий (командир – генерал-лейтенант А. Г. Кравченко) корпуси) та 3-ї гвардійської танкової (6-й гвардійський (командир – генерал-майор О. П. Панфілов), 7-й гвардійський (генерал-майор К. П. Сулейков) танкові, 9-й механізований (командир – генерал-майор К. О. Малигін) корпуси) армій; 1-го гвардійського кавалерійського корпусу (командир – генерал-лейтенант В. К. Баранов) при підтримці 5-го штурмового (командир – генерал-майор авіації М. П. Каманін) та 5-го винищувального (командир – генерал-майор авіації Д. П. Галунов) авіакорпусів 2-ї повітряної армії. У звільненні міста брали участь: 1 окрема чехословацька бригада; 1й Бородянський партизанський загін (командир – В. П. Данилюк) Київського партизанського з’єднання; 1-й Димерський партизанський загін (командир – А. Ф. Мошко); партизанський загін під командуванням Г. К. Гольця; Київський партизанський загін № 1 (командир – П. Н. Жураховський); диве80

рсійні групи під керівництвом підпільних міського і районних комітетів КП(б)У.

Майдан Незалежності у 1943 році. На площі – колишня міська дума (нині на цьому місці – фонтани)

Війська 1-го Українського фронту 6 листопада продовжили потужний наступ, долаючи понад 50 км за день. Ворога переслідували на напрямках, що розходилися на Коростень, Житомир, Фастів, Білу Церкву. Війська 3-ї гвардійської танкової армії при підтримці 5-го штурмового та 10-го винищувального (командир – генерал-майор авіації М. М. Головня) авіакорпусів 2-ї повітряної армії у той же день силами 7-го гвардійського танкового корпусу звільнили від окупантів м. Васильків, а війська 6го гвардійського танкового корпусу 7 листопада оволоділи важливим залізничним вузлом і потужним опорним пунктом ворога – м. Фастів, що дало можливість військам фронту розвити наступ на Козятин та Білу Церкву і допомогти переломити хід дій на Букринському плацдармі. Однак, уже з 8 листопада противник підтягнув резерви і розпочав потужні контратаки у напрямках Трипілля, Фастів, Корнін у фланг головного угруповання фронту з рубіжу на південь від Фастова, Стайків, а згодом і з району Корніна. Відтак, просування лівого крила фронту уповільнилося. У період 10 – 12 листопада на козятинському і білоцерківському напрямках німецькі війська фактично зупинили наступ радянських частин. Були втрачені визволені раніше (10 листопада) населенні пункти 81

Попільня і Паволоч, а основні зусилля армії були зосереджені на утриманні рубіжу в районі м. Фастів.

Радянські танки у визволеному Києві

На правому крилі фронту війська 13-ї та 60-ї армій продовжували наступ. З’єднання 60-ї армії звільнили: 11 листопада частинами 30-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор Г. С. Лазько) м. Радомишль (повторно окупований 13 грудня); 12 листопада військами 24-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор М. І. Кирюхін) – м. Малин, 17 листопада війська 77-го (командир – генерал-майор М. І. Іванов) та 24-го стрілецьких корпусів звільнили від німецьких окупантів м. Коростень. 18 листопада частини 18-го гвардійського стрілецького корпусу (командир – генерал-майор І. М. Афонін) 13-ї армії звільнили м. Овруч. Частини 1-го гвардійського кавалерійського корпусу (командир – генерал-лейтенант В. К. Баранов) 11 листопада звільнили м. Коростишів, а 12 листопада – м. Житомир. У ході наступу війська армій глибоко просунулися в оборону противника у стик груп армій “Центр” і “Південь”, вийшли на лінію Чорнобиль, Малин, Житомир, Фастів, Стайки, створивши крупний плацдарм на правому березі Дніпра. Мета Київської наступальної операції була повністю досягнута: війська 1-го Українського фронту визволили від німецько82

фашистських загарбників місто Київ і утворили на правому березі Дніпра стратегічний плацдарм до 150 км у глибину. Зосередивши крупні сили на обмеженому плацдармі, здійснивши приховане перегрупування у складній обстановці й у стислі терміни танкових і артилерійських частин з одного плацдарму на інший, було забезпечено раптовість удару й успішний розвиток наступу на декількох напрямках – розгромлено дванадцять піхотних, дві танкові і одна моторизована дивізії противника. Командування Вермахту вирішило відновити оборону по р. Дніпро, здійснивши контрнаступ. Передбачалося оточити й знищити житомирське угруповання радянських військ та розвинути наступ на Київ. Головний удар німецькі війська планували наносити з району на південний захід від Фастова – на Брусилов, другий – з району на північній захід від Житомира– на Радомишль. До контрнаступу було залучено 15 дивізій (у тому числі – сім танкових і одна моторизована) 4-ї танкової армії (командувач – генерал-лейтенант В. М. Баданов). Ставка ВГК своєчасно виявила зосередження і підготовку до контрнаступу великих сил противника на південь від Києва. Розкривши задум німецького командування, 12 листопада військам фронту було віддано наказ на ділянці на захід від Житомира до р. Дніпро перейти до оборони и не допустити прориву противника у напрямку Фастова. Війська 1-го Українського фронту приступили до проведення Київської оборонної операції.

Київська оборонна операція Київська оборонна операція (13 листопада – 22 грудня) – фронтова операція центрального й лівого крила фронту (командувач – генерал армії М. Ф. Ватутін) з метою відбити контрнаступу німецько – фашистських військ на київському напрямку. 15 листопада, поки радянські війська не завершили підготовку оборони, противник на широкому фронті від Житомира до Фастова завдав контрнаступального удару: з’єднання 38-ї армії були змушені відійти з позицій, що обороняли, на північ; під загрозою оточення опинилися частини 60-ї армії. Форсувавши р. Тетерів, гітлерівці прорвали радянський фронт і 16 листопада перерізали шосе Житомир-Київ і повернули свої танки на Київ. 17 листопада німці захопили м. Коростишів. Наступного дня ударами по напрямках, що сходилися з півдня і заходу, війська противника оточили частину сил 60-ї армії в районі Житомира. Радянсь-

кі війська 19 листопада прорвалися з оточення, втім, в результаті контрнаступу німецькі війська повернули під свій контроль Житомир. 23 листопада 38-а армія, частини якої перебували практично в оточені, за наказом командувача фронтом залишила м. Брусилов, відійшовши до підготовленого рубежу у 8 – 10 км на схід від міста. У район на північ і схід від Брусилова були переведена з-під Фастова 3-я гвардійська танкова армія і з резерву Ставки висунутий стрілецький корпус 1-ї гвардійської армії. На невеликій полосі фронту 38-ї та 3-ї гвардійської танкової армій німецьке командування зосередило дев’ять танкових і дві моторизовані дивізії. Після жорстоких боїв німецький наступ виснажився й остаточно зупинився 25 листопада. У той же день війська 1-го Українського фронту нанесли контрудар трьома стрілецькими корпусами з району Раївка, Боровка у фланг брусиловському угрупованню німецько-фашистських військ, яке наступало вздовж шосе на Київ. На головному напрямку сухопутні сили підтримувала 2-а повітряна армія. Протягом декількох днів точилися жорстокі зустрічні бої, в результаті яких німецькі війська змушені були відмовитися від спроб прориву до Києва найкоротшим шляхом вздовж житомирського шосе. До 30 листопада фронт було стабілізовано на рубежі Черняхов – Радомишль – Ставище – Юровка. У грудні 4-а танкова армія Вермахту двічі робила спроби прорватися до Києва в полосі 60-ї армії: 6 – 14 грудня з району Черняхова і 19 – 22 грудня з району Коростеня. Обидві спроби закінчилися невдало – радянські війська відбили наступ ворога. У результаті наступальних дій за півтора місяця німецькі війська просунулися на київському напрямку всього на 35 – 40 км. Проведення Київської оборонної операції військами 1-го Українського фронту зірвало плани німецько-фашистського командування знову оволодіти Києвом і відновити свою оборону по р. Дніпро. Кінцевою датою завершення Київської оборонної операції та всієї битви за р. Дніпро вважається 23 грудня. Битва за р. Дніпро тривала чотири місяці і була однією із самих масштабних операцій світової історії. У боях було задіяно близько чотирьох мільйонів осіб з обох сторін. Загальні втрати (загиблі, поранені й полонені) становили від 1 до 2,7 млн. осіб. За різними даними загальні втрати Червоної армії та німецьких військ у битві за Дніпро були практично рівними. 84

З 300 – 400 тис. загиблих радянських солдат більшість загинули у вересні –жовтні на Букринському плацдармі. Значну частину з них складали так звані “чорносвиточники” – особи, які були мобілізовані до військових частин з населених пунктів, що були визволені Червоною армією. Без форми, без зброї, часто непідготовлені, ці люди гинули тисячами. Так села і міста Лівобережжя за декілька тижнів втратили більшість своїх чоловіків – вони у вересні – жовтні були перемелені жорнами дніпровських плацдармів. Протягом операції невеликий плацдарм в районі Лютіжа був розширений до стратегічного – до 400 км по фронту і до 150 км в глибину, лінія фронту становила близько 1 400 км. Із захопленням стратегічних плацдармів на р. Дніпро були створені умови для розвитку успішного наступу на західному і південно-західному напрямках.

Керченсько-Ельтигенська десантна операція Керченсько-Ельтигенська десантна операція (31 жовтня – 11 грудня) – операція військ Північно-Кавказького фронту (з 20 листопада – Окрема Приморська армія), Чорноморського флоту і Азовської воєнної флотилії за підтримки 4-ї повітряної армії, з метою нанесення удару на Керч і Ельтиген, визволення міста і порту Керч, оволодіння портом Камиш-Бурун, створення плацдарму у східній частині Кримського півострову для подальшого наступу і повного звільнення Криму від німецьких і румунських військ у взаємодії з військами 4-го Українського фронту. Чисельність радянських військ становила близько 130 тис. осіб, більше 2 тис. гармат та мінометів, 125 танків, 119 катерів, 159 допоміжних суден та інших десантно-висадочних засобів, понад 1000 літаків 4-ї повітряної армії та авіації Чорноморського флоту. Після виходу радянських військ на підступи до Криму, німецьке командування посилило оборону Керченського півострову та здійснило постановку мінних полів у Керченській протоці. Безпосередньо півострів обороняв 5-й армійський корпус (німецька 98-а піхотна, румунські 6а кавалерійська і 3-я горна дивізії й близько 10 окремих частин та команд, загальною чисельністю 85 тис. осіб (командир – генерал піхоти Карл Альмендінгер (нім. Karl Allmendinger)) 17-ї польової армії Вермахту (командувач – генерал інженерних військ Е. Г. Єнеке (нім. Erwin Jaenecke)), підсилений танками, артилерією. Війська корпусу підтримувала авіція 4-го повітряного флоту і морські сили. У портах Керч, Камиш-Бурун (Аршинцеве, ни85

ні – мікрорайон м. Керч), Феодосія, Кіїк-Атлама базувалися 36 десантних барж, 37 торпедних і 25 сторожових катерів, 6 тральщиків. На півострові було обладнано три рубежі оборони глибиною до 80 км, а Керченська протока і підходи до неї були щільно заміновані. Ставка ВГК 13 жовтня 1943 р. затвердила план десантної операції, керівництво якою покладалося на командувача військами Північно-Кавказького фронту генерал-полковника І. Ю. Петрова. Планом операції передбачалася одночасна висадка Азовською воєнною флотилією (командувач – контр-адмірал С.Г.Горшков, народився у м. Кам’янецьПодільський) трьох дивізій 56-ї аргенерал-полковник мії (командувач – генерал-лейтенант І. Ю. Петров К. С. Мельник, народився в містечку контр-адмірал С. Г. Горшков Іванків Радомисльського повіту Київської губернії (нині – райцентр Київської області)) на головному напрямку в районі Керчі і на допоміжному – однієї дивізії 18-й армії (командувач – генералполковник К. М. Леселідзе) Чорногенерал-лейтенант морським флотом (командувач – віК. С. Мельник це-адмірал Л. А. Владимирський) у районі селища Ельтиген (нині – Героївське, в смузі м. Керч). Після виса- генерал-полковник дки десант повинен був нанести К. М. Леселідзе удари за напрямками, що сходяться, й оволодіти портами Керч і Камиш-Бурун. Операція розпочалася надвечір 31 жовтня, однак через сильний шторм десанту 56-ї армії не вдалося висадитися своєчасно. Проте десант 18-ї армії віце-адмірал Л. А. Владимирський (9 418 осіб) на світанку 1 листопада приховано висадився в районі Ельтигена і захопив плацдарм до 5 км по фронту і до 2 км в глибину, успішно відбиваючи контратаки противника. Азовська воєнна флотилія в ніч на 3 листопада, скориставшись зосередженістю німців на десанті 18-ї армії, висадила на північній схід від Керчі десант 56-ї ар86

мії (близько 75 тис. осіб), який до 12 листопада захопив і закріпився на плацдармі на ділянці від Азовського моря до передмістя Керчі, який утримували до початку Кримської операції 1944 р. Німецьке командування здійснило швидке переведення резервів і підкріплення на Керченський півострів з району Перекопа, які потужними контратаками прагнули скинути десант у море з плацдарму в районі Ельтигена. Після тривалих боїв в умовах ворожої блокади з моря і повітря (з 9 листопада на Ельтигенський плацдарм повністю припинилося постачання) частини десанту, що діяли в районі Ельтигена, отримали наказ прорватися в район Керчі. Незважаючи на загальну чисельну перевагу Чорноморського флоту й Азовської флотилії над морськими частинами Німеччини й Італії, що базувалися в Криму, німецький флот у цьому районі за вогневою потужністю переважав угруповання радянських сторожових і торпедних катерів, маючи у своєму складі, в основному, швидкісні десантні баржи, озброєння яких становили дві зенітні гармати крупного калібру (75 мм – 88 мм) і два-чотири зенітні автомати середнього калібру (20 мм – 37 мм). Застосування великих бойових кораблів Чорноморського флоту у вузькій, мілководній Керченській протоці повністю виключалося через мінну небезпеку та загрози атак з повітря. Десант 18-ї армії, піддавався безперервним атакам ворога із суходолу та з повітря і був відтиснутий до моря й утримував плацдарм у 4 км2. 6 грудня німецькі війська вклинилися в оборонні порядки десанту. Однак, радянській групі військ (близько 1 500 осіб) раптовою атакою вдалося прорватися до південної околиці Керчі та зайняти гору Мітрідат, а також пристань Вугільну. Для її підтримки 7 і 9 грудня поблизу Керчі було висаджено допоміжний морський десант. Протягом декількох днів десантники відбивали атаки противника, який їх переважав. 9 грудня десантники під тиском противника змушені були залишити вершину гори і зайняли передмістя м. Керч. Через неможливість надати допомогу десанту, радянське командування 10 – 11 грудня на судах Азовської воєнної флотилії евакуювало особовий склад (за два дня було евакуйовано 1 440 осіб). За даними штабу незворотні втрати Чорноморського флоту у період з 1 листопада по 6 грудня склали 93 судна. У результаті Керченсько-Ельтигенської десантної операції – найбільшої з десантних операцій у Великій Вітчизняній війні – радянські війська оволоділи важливим оперативним плацдармом, який у подальшому 87

було використано при визволенні Криму. Хоча радянським військам не вдалося визволити Керченський півострів, операція мала важливе значення: в ході її проведення з перекопського напрямку були відтягнуті значні сили німецько-фашистських військ і зірвано їхні наміри нанести контрудар по військах 4-го Українського фронту. Визволивши Лівобережну Україну та відбивши контрнаступи німецьких військ на захоплених плацдармах на правому березі р. Дніпро, радянське командування зосередило всю увагу на підготовці масштабної операції по звільненню Правобережної України, Криму і повного визволення України від німецької окупації.

Література: Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. – К.: Наук. думка, 2005 – 2013. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.history.org.ua. Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.]; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. – К., 2003 – 2016. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://esu.com.ua Исаев А. В. Когда внезапности уже не было. История ВОВ, которую мы не знали.– М.: Яуза, Эксмо, 2006. – 480 с., ил. История Великой Отечественной войны 1941 – 1945. Т. 3. М., 1961. История Второй мировой войны, 1939-1945: в 12 т./ гл. ред. комис.: А. А. Гречко (пред.) [и др.; Ин-т воен. истории М-ва обороны СССР и др.]. – Москва: Воениздат, 1973-1982. Історія міст і сіл Української РСР.– К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971. Конев И. С. Записки командующего фронтом. – М.: Воениздат, 1991. – 602 с. Кузнецов А. Я. Большой десант. Керченско-Эльтигенская операция. (1418 дней Великой войны) – М.: Вече, 2011. — 464 с. Манштейн Э. Утерянные победы. / Сост. С. Переслегин, Р. Исмаилов. – М.: ACT; СПб Terra Fantastica, 1999. – 896 с. Мощанский И. Б. Превратности стратегии. — М.: Вече, 2009. – 160 с. Освобождение городов: Справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войны 1941−1945 / М. Л. Дударенко, Ю. Г. Перечнев, В. Т. Елисеев и др. – М.: Воениздат, 1985. – 598 с. Парамонов Андрей. Мифы 1943-го года. [Електронний ресурс] – Режим доступа: http://history.org.ua/LiberUA/ParMif1943_2015/ParMif1943_2015.pdf. Рокоссовский К. К. Солдатский долг. – М.: Воениздат, 1988. – 367 с. Руденко Н.М. Толбухін Федір Іванович. [Електронний ресурс] // – Режим доступу: http://www.history.org.ua/. Русский архив: Великая Отечественная. Ставка ВГК: Документы и материалы. 1943 год. Т. 16 (5-3). – М: ТЕРРА, 1999. – С. 185. Самсонов А. М. Сталинградская битва, 4-е изд., испр. и доп. – М.: Наука, 1989. – 630 с. Семен Перцовський. Герої Мілового. Газета “День” 20 січня, 2017 [Електронний ресурс] // – Режим доступу: http://www.day.kyiv.ua/uk/article/poshtadnya/geroyi-milovogo. Чуйков В. И. От Сталинграда до Берлина. – М.: Сов. Россия, 1985. Штеменко С. М. Генеральный штаб в годы войны. В 2-х кн. М., 1985. Кн. 1. ЦАМО. Ф. 148а. Оп. 3763. Д. 142. Л. 194. Подлинник. 89

Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів Агаєв Назім Асафович Базарний Володимир Трохимович Мараєва Віолета Віталіївна Мацагор Олександр Анатолійович Панін Володимир Вікторович Скляр Оксана Юріївна Хруленко Ігор Петрович Україна: рік 1943-й. До 75-річчя визволення Лівобережної України від нацистських окупантів.

Підписано до друку 29.10.2018 р. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman Ум. друк. арк. 5,6. Наклад 300 прим. ФОП Маслаков Руслан Олексійович Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 4726 від 29.05.2014 р. Тел.: (095) 699-25-20, (098) 366-48-27 E-mail: osvita2005@gmail.com, www.rambook.com.ua Віддруковано в друкарні ТОВ “7БЦ” 07400, Київська обл., м. Бровари, б-р Незалежності, 2, кв. 148 e-mail: 7bc@ukr.net, тел.: (044) 592-00-80 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №5329 від 11.04.2017