Друга світова війна: події та факти. До 70-ї річниці завершення Другої світової війни

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА: ПОДІЇ ТА ФАКТИ До 70-ї річниці завершення Другої світової війни

Київ – 2015

УДК 355.02 ББК 68.4(4)“1939-1945” Д 76 Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України.

Друга світова війна: події та факти. До 70-ї річниці завершення Д 76 Другої світової війни: Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів / За заг. редакцією Н.А. Агаєва. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2015. – 109 с.

Збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, присвячені найбільш видатним подіям та фактам Другої світової війни, що мали місце на всіх театрах воєнних дій. Їх мета – надати стислу та інформативну довідку задля формування комплексного уявлення про причини, перебіг і результати Другої світової війни. УДК 355.02 ББК 68.4(4)“1939-1945”

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2015.

2

Зміст Вступ ………………………………………………………………………... 5 Причини, характер і періодизація Другої світової війни………………... 6 Пакт Молотова – Ріббентропа 23 серпня 1939 р. ………………………... 8 Розгром Польщі у вересні – жовтні 1939 р. ……………………………… 10 Радянсько-фінська (“Зимова”) війна 1939 – 1940 рр. …………………… 12 Включення до складу Радянського Союзу Північної Буковини, Бессарабії, Латвії, Литви та Естонії……………………………………….. 14 Підводна війна та битва за Атлантику (1939 – 1945 рр.) ………………... 17 “Дивна війна” на Західному фронті (вересень 1939 – травень 1940 рр.)

19

Німецьке завоювання Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Франції (квітень – червень 1940 р.) ……………………… 21 Битва за Британію (1940 – 1941 рр.) ……………………………………… 23 Італійсько-німецьке завоювання Балкан (1940 – 1941 рр.) ……………... 24 План “Барбаросса” (1941 р.) ………………………………………………. 26 Поразки Червоної Армії в боях у 1941 – 1942 рр. ……………………….. 27 Битва за Москву (1941 – 1942 рр.) ………………………………………... 30 Блокада Ленінграда (1941 – 1944 рр.) ……………………………………. 31 Ленд-ліз під час Другої світової війни …………………………………… 33 Напад на Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. …………………………………. 36 Битва біля атолу Мідуей (червень 1942 р.) ………………………………. 37 Битва за Гуадалканал (1942 – 1943 рр.) …………………………………..

40

Північно-Африканська кампанія і битва за Ель-Аламейн (1940 – 1943 рр.) ... 42 Сталінградська битва (1942 – 1943 рр.) …………………………………..

44

Битва на Курській дузі (липень – серпень 1943 р.) ……………………… 47 Битва за Дніпро (серпень – грудень 1943 р.) …………………………….. 50 Корсунь-Шевченківська операція (січень – лютий 1944 р.) ……………. 52 Конференції “великої трійки” у 1943 – 1945 рр. ………………………… 55 3

Операція “Оверлорд” (літо 1944 р.) – відкриття Другого фронту ……… 58 Змова проти А. Гітлера 20 липня 1944 р. ………………………………… 60 Арденнська операція (грудень 1944 – січень 1945 рр.) …………………. 62 Морська битва в затоці Лейте (жовтень 1944 р.) ………………………... 65 Японські Камікадзе (1944 – 1945 рр.) …………………………………….

67

Битви за Іводзіму та Окінаву (лютий – червень 1945 р.) ………………... 70 Стратегічні авіаційні бомбардування під час Другої світової війни …… 73 Берлінська операція (квітень – травень 1945 р.) ………………………… 75 Капітуляція Німеччини (травень 1945 р.) ………………………………... 77 Атомне бомбардування міст Хіросіми і Нагасакі (серпень 1945 р.) …… 80 Радянсько-японська війна (серпень – вересень 1945 р.) ………………… 82 Капітуляція Японії (вересень 1945 р.) ……………………………………. 83 Рух Опору у Другій світовій війні ………………………………………... 85 Голокост ……………………………………………………………………. 89 Нацистські концентраційні табори і табори смерті ……………………... 91 Остарбайтери ………………………………………………………………. 94 Колабораціонізм у Другій світовій війні ………………………………… 97 Людські і матеріальні втрати у Другій світовій війні …………………… 99 Створення Організації Об’єднаних Націй ……………………………….. 100 Українці та Україна у Другій світовій війні ……………………………... 102 Література ………………………………………………………………...... 106

4

Вступ 2 вересня 2015 року Україна разом з усім світом відзначає 70-у річницю знаменної події – завершення Другої світової війни. Це була наймасштабніша війна в історії людства, яка тривала 2194 дні: з 1 вересня 1939 р. – дня нападу Німеччини та Словаччини на Польщу, – до 2 вересня 1945 р. – дня підписання Акту про капітуляцію Японії на борту американського лінкора “Міссурі” у Токійській затоці. Основними театрами воєнних дій стали західноєвропейський, східноєвропейський, середземноморський, африканський і тихоокеанський. У війні загинуло близько 60 млн. людей. Україні випала трагічна доля стати одним з осередків протистояння країн Антигітлерівської коаліції з країнами “Осі”. Масштабні бойові дії на її території відбувалися у 1939 і 1941 – 1944 рр., завдавши величезних матеріальних збитків і незліченних страждань населенню. Українці брали участь у боях Другої світової війни з перших до останніх днів – починаючи з боротьби українців у складі Війська Польського проти німецько-словацької агресії і закінчуючи участю українців Червоної Армії в радянсько-японській війні. Українець з Уманщини, генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко від імені Радянського Союзу підписав Акт про капітуляцію Японії, тим самим поставивши крапку в Другій світовій війні. Цей збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, присвячені найбільш видатним подіям та фактам Другої світової війни, що мали місце на всіх театрах воєнних дій. Їх мета – надати стислу та інформативну довідку задля формування комплексного уявлення про причини, перебіг і результати Другої світової війни, основні особливості цього грандіозного конфлікту.

5

Причини, характер і періодизація Другої світової війни Друга світова війна стала найбільш масштабним і найбільш жорстоким збройним конфліктом в історії людства. Воєнні дії відбувалися на території Європи, Азії, Африки й Австралії, на всіх морях і океанах. У війні брали участь 62 незалежні країни із 73, що існували на той момент, 80 % населення Землі. На території 40 країн було мобілізовано 110 мільйонів осіб; втрати сягнули 50–55 мільйонів. Війна знищила тисячі міст і сіл, безліч матеріальних цінностей та визначних пам’яток культури. У ході війни вперше були застосовані нові види зброї, у тому числі атомна бомба. Причини Другої світової війни. Головною причиною Другої світової війни була Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, яка закріплювала територіальні зміни, які відбулися в результаті Першої світової війни. Вона поставила Німеччину в дуже скрутне становище. Німці почували себе приниженими Версальським договором і були ображені тим, що їх звинувачували в усіх негараздах. Націонал-соціалістична партія на чолі з А. Гітлером успішно використала прагнення до реваншу, яке охопило значну частину німецького народу, і в другій половині 1930-х рр. почала боротися за своє “місце під сонцем”. Японія та Італія також вважали себе несправедливо обділеними: за рішенням Вашингтонської конференції Японія втратила свої завоювання в Китаї, а Італія не почувала себе рівною в таборі переможців у Першій світовій війні. Усі вони стали на шлях нового переділу світу. Іншою причиною виникнення війни було загострення суперечностей між великими державами внаслідок глибокої економічної кризи. Одні країни виходили з неї шляхом проведення економічних реформ і збереження демократичних засад у розвитку суспільства, а в інших утвердилися тоталітарні режими, що підтримували расизм, націоналізм і мілітаризм в економічній та духовній сферах. Ще однією причиною розв’язання війни була політика “умиротворення” агресора з боку правлячих кіл Великої Британії та Франції у поєднанні з американською політикою ізоляціонізму. Передумовою війни вважається той факт, що в серпні 1939 р. А. Гітлер і Й. Сталін підписали пакт про ненапад і розподілили сфери впливу в Європі за таємним протоколом В. Молотова – Й. Ріббентропа. А. Гітлер розпочав воєнні дії після досягнення домовленостей з Й. Сталіним. Характер війни. Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини – тобто досягнення світового панування. З боку цих країн війна мала загарбницький характер. Для країн, які зазнали агресії і були окуповані, війна була справедливою. Складніше визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 6

1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, що на той час належали Польщі, Румунії, Фінляндії, а також країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва). Проте, після нападу Німеччини СРСР виніс на собі колосальний тягар боротьби із загарбниками і для нього війна мала справедливий характер. Основні цілі країн-загарбників у війні Розраховувала поневолити сусідні країни, розгромити Нацистська Радянський Союз, створити нову колоніальну систему в Німеччина Африці, на Близькому Сході; прагнула панування в Європі і світі. Фашистська Бажала підпорядкувати собі країни Балканського півострова і Італія Близького Сходу, частину Східної і Північної Африки. Мала намір захопити Китай, частину СРСР, Бірму (М’янму), Мілітаристська Індонезію, Філіппіни та інші країни в басейні Тихого океану; Японія прагнула світового панування.

Періодизація Другої світової війни.І етап: 1 вересня 1939 р. – 22 червня 1941 р. Напад Німеччини на Польщу. Вступ у війну Великої Британї та Франції. Загарбання гітлерівською Німеччиною континентальної частини Європи. Повітряна війна над Англією. Боротьба за Атлантику. Приєднання до СРСР Західної України та Західної Білорусі, частини Фінляндії, Бессарабії, Північної Буковини та Прибалтики.

II етап: 22 червня 1941 р. – 19 листопада 1942 р. Напад Німеччини та її союзників на СРСР. Зрив планів “блискавичної війни”. Формування Антигітлерівської коаліції.

III етап: 19 листопада 1942 р. – кінець 1943 р. Докорінний перелом у ході війни (Сталінградська, Курська битви; битва під Ель-Аламейном і розгром німецько-італійських військ у Північній Африці; поразка японського флоту в битві біля атолу Мідуей, перемога англо-американських військ у битві за Гуадалканал). Перехід стратегічної ініціативи на бік країн Антигітлерівської коаліції.

IV етап: кінець 1943 р. – 9 травня 1945 р. Наступ країн Антигітлерівської коаліції на всіх фронтах. Розвал блоку фашистських держав. Звільнення народів Європи від гітлерівського поневолення. Розгром і капітуляція гітлерівської Німеччини.

V етап: 9 травня – 2 вересня 1945 р. Завершення бойових дій в азійськотихоокеанському регіоні. Розгром і капітуляція Японії. Таким чином, Друга світова війна, в орбіту якої було втягнуто більшість країн світу з 80 % населення Землі, принесла людству чисельні жертви і руйнування. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 7

22 млн. км². Характер війни для різних держав відрізнявся: для країн, які зазнали агресії і були окуповані, війна була справедливою, а для країнагресорів – загарбницькою. Весь період Другої світової війни доцільно розбити на п’ять етапів, що відображають найважливіші події та поворотні пункти у збройній боротьбі, які найбільше вплинули на її результати. Пакт Молотова – Ріббентропа 23 серпня 1939 р. Від липня 1939 р. А. Гітлер почав шукати нових союзників у “польському питанні”. Вже 3 серпня міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп вперше зробив офіційну заяву на тему німецько-радянського зближення, у якій, зокрема, був натяк на розподіл сфер впливу: “З усіх проблем, що мають відношення до території від Чорного до Балтійського моря, ми могли б легко домовитися”. Після того, як переговори з Францією та Великою Британією щодо протидії експансії Німеччини в Європі зайшли в глухий кут, Москва вирішила зблизитись з Берліном. 15 серпня 1939 р. на зустрічі посла Німеччини в СРСР В. Шуленбурга з народним комісаром закордонних справ В. Молотовим представник радянської сторони зі свого боку запропонував підписати договір про ненапад, але з обов’язковим підписанням торгівельної та кредитної угоди. Вже 19 серпня економічну угоду було підписано, і В. Молотов передав Й. Ріббентропу проект майбутнього таємного протоколу. Бажаючи форсувати події, А. Гітлер особистою телеграмою просив Й. Сталіна прийняти німецьку делегацію 22–23 серпня, замість запланованого 26–27 серпня. Після позитивної відповіді Й. Сталіна, 22 серпня на військовій нараді А. Гітлер остаточно підтвердив намір розпочати війну з Польшею. Угода про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом (більш відома під назвою “пакт Молотова – Ріббентропа”) підписана у Москві вночі з 23 на 24 серпня 1939 р. міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом та Головою Ради народних комісарів, народним комісаром 8

закордонних справ СРСР В’ячеславом Молотовим. На підписанні були присутні посол Німеччини у СРСР Вернер фон дер Шуленбург та секретар ЦК ВКП (б) Йосип Сталін. Термін дії міждержавної угоди складав 10 років. До договору додавався таємний протокол, який став відомим лише після завершення Другої світової війни. Він складався з короткої преамбули і чотирьох пунктів. Цим протоколом визначались радянські та німецькі “сфери впливу” у Північній та Східній Європі. Передбачалося, що в разі війни Німеччини з Польщею німецькі війська можуть просунутися до так званої “лінії Керзона”, інша частина Польщі, а також Фінляндія, Естонія, Латвія і Бессарабія визнавалися “сферою впливу” СРСР. Доля Польщі буде вирішена “в порядку дружньої обопільної згоди”. Особливістю угоди про “ненапад” між двома державами було те, що СРСР та Німеччина на момент підписання не мали спільного кордону.. Довідково: “лінія Керзона” – умовна демаркаційна лінія, що проходила через Гродно – Ялівку – Немирів – Берестя (Брест) – Дорогуськ – Устилуг, на схід від Грубешова, через Красилів, на захід від РавиРуської, на схід від Перемишля до Карпат як кордон Польщі і СРСР.

24 серпня 1939 р. радянські газети “Правда” та “Известия” розмістили новини про несекретні частини договору, разом з фотографією, на якій Молотов підписує договір, за яким стоїть усміхнений Й. Сталін. Новини шокували лідерів держав у цілому світі, більшості з яких було відомо лише про багатомісячні переговори між Великою Британією, Францією та Радянським Союзом. Цим договором були шоковані й союзники Німеччини. Багато істориків вважають, що саме цей документ став безпосередньою передумовою Другої світової війни. Договір був ратифікований В. Молотов підписує радянсько-німецьку Верховною Радою СРСР через угоду про ненапад. Позаду стоять Й. Ріббентроп і Й. Сталін тиждень після його підписання, причому від депутатів було приховано наявність “секретного додаткового протоколу”. На другий день після ратифікації договору, 1 вересня 1939 р., Німеччина напала на Польщу.

9

СРСР мав відповідно до домовленостей також ввести свої війська до Польщі, проте Голова Ради народних комісарів, народний комісар закордонних справ СРСР В. Молотов попросив невеликої відстрочки, заявивши послу Німеччини в СРСР В. Шуленбургу, що внаслідок того, що Польща розвалюється на шматки, Радянський Союз має прийти на допомогу українцям і білорусам. Це дозволяло Радянському Союзу не виглядати агресором в очах світової спільноти.

17 вересня 1939 р. польський кордон перетнули частини Червоної Армії. Польща перестала існувати як держава. Результати її розгрому були закріплені в новому радянсько-німецькому договорі “про дружбу і кордон”, підписаному В. Молотовим і Й. Ріббентропом 28 вересня 1939 р. У Німеччини й СРСР з’явився спільний кордон. Договір разом з іншими радянсько-німецькими угодами втратив чинність 22 червня 1941 р. після нападу Німеччини на Радянський Союз. Існування секретного протоколу довгий час заперечувалося радянською стороною, і тільки наприкінці 1980-х рр. цей факт був визнаний і став надбанням світової громадськості. 1989 р. з’їзд народних депутатів СРСР засудив додатковий секретний протокол договору і визнав його не чинним з моменту підписання. Розгром Польщі у вересні – жовтні 1939 р. Лідери нацистської Німеччини розглядали війну проти Польщі як перший етап боротьби за світове панування. Для вторгнення був розроблений план Weiß (нім. “білий”), що був затверджений у квітні 1939 р. Спільний польсько-німецький кордон простягався більше як на 3 тис. км і, за визнанням фахівців, захистити його не спроможна була жодна армія світу, оскільки противник міг розпочати наступ у будь-якому напрямку. Серйозних оборонних споруд і природних перешкод на польсько-німецькому кордоні практично не існувало. Загалом на польському кордоні вермахт зосередив понад 50 дивізій. Їх підтримували два повітряні флоти, що мали у своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і більше 1 тис. винищувачів. Загальна кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти участь у цій кампанії, сягала 2 млн. осіб. Німецьким військам протистояла польська армія, що налічувала понад 1 млн. солдатів і офіцерів, але мала обмаль танків, літаків, гармат. Вторгненню на територію Польщі передувала провокація гітлерівців у прикордонному містечку Глейвіц. 31 серпня 1939 р. о 20.00 спеціально підготовлений загін гестапівців, переодягнених у польську форму, здійснив 10

напад на радіостанцію німецького прикордонного містечка Глейвіц. Після її “захоплення” перед мікрофоном було зроблено декілька пострілів і один з нападаючих, що знав польську мову, зачитав заяву, у якій заявлялося, що “прийшов час війни Польщі проти Німеччини”. Потім почалася сутичка із загоном поліції. Щоб замести сліди провокації, усі учасники за наказом рейхсфюрера СС Г. Гіммлера були розстріляні.

1 вересня 1939 р. о 4.45 німецька авіація завдала ударів по аеродромах, вузлах комунікацій, економічних та адміністративних центрах Польщі. Німецький лінкор “Шлезвіг Гольштейн”, що заздалегідь прибув до польського узбережжя, відкрив вогонь по півострову Вестерплятте. Сухопутні сили вермахту перейшли кордон і вдерлися до Польщі з півночі – зі Східної Пруссії, з заходу – зі Східної Німеччини і з півдня – зі Словаччини. На цьому напрямку німецьким силам допомагали словацькі війська. Тільки 3 вересня об 11.00 уряд Великої Британії, маючи зобов’язання перед Польщею, оголосив війну Німеччині, а шістьма годинами пізніше те ж зробила Франція. Того ж дня війну Німеччині оголосили домініони великої Британії – Австралія, Нова Зеландія і Британська Індія. Деякі європейські країни, а також США заявили про свій нейтралітет. Слід відзначити, що офіційною і загальновизнаною датою початку Другої світової війни вважається саме 1 вересня 1939 р., хоча в дійсності того дня у війну вступили лише три європейські країни – Німеччина, Словаччина і Польща. Світового масштабу конфлікт почав набирати саме з 3 вересня 1939 р. Уже в перші дні наступу організований опір польської армії було зламано і до 8 вересня розгромлено її головні сили. Значна частина польської армії опинилася в оточенні або потрапила в полон. Опір чинили лише окремі частини. Героїчною сторінкою польської історії стала оборона півострова Вестерплятте, міст Варшава, Краків, Ґдиня.

17 вересня, коли крах Польщі став уже очевидним і уряд залишив країну, польський кордон перейшли радянські війська. Це означало 1 вересня 1939 року: солдати вермахту виламують фактичний вступ СРСР у шлагбаум на німецько-польському кордоні Другу світову війну Для 11

вторгнення до Польщі було створено два фронти – Український і Білоруський. На вимогу А. Гітлера, Червона Армія форсовано просувалася у напрямку Коломиї – Косова, щоб перетнути відступаючим польським солдатам і біженцям шлях до Румунії. Після 12-денного маршу і коротких боїв з польськими частинами Червона Армія вийшла на Західний Буг і Сян, де й зупинилася (командування польською армією віддало наказ не чинити опір). Хоча плани вермахту не були реалізовані в цілковитій відповідності із задумом, вже 16 вересня столицю Польщі Варшаву було оточено. Обложена Варшава билася до 28 вересня. Останні частини польської армії, що оборонялися, здалися лише 6 жовтня. Завершення операції з розгрому Польщі знаменував спільний парад радянських і німецьких військ, що відбувся 22 вересня 1939 р. у БрестЛитовську. А вже 28 вересня було укладено радянсько-німецький договір “Про дружбу і кордон”, який супроводжувався секретними протоколами. Договір зафіксував поділ Польщі, уточнював лінію радянсько-німецького кордону: тепер вона проходила за орієнтовною етнографічною межею проживання поляків, з одного боку, та українців і білорусів – з іншого. Території з чисто польським населенням залишилися в складі Німеччини. Ці зміни дали можливість керівництву СРСР назвати події в Польщі “визвольним походом” Червоної Армії заради возз’єднання із Західною Україною і Західною Білоруссю. Після розгрому Польщі до Німеччини відійшло 48,6 % її території і 69,9 % населення, а до СРСР – 51,4 % території і 30,1 % населення. Радянсько-фінська (“Зимова”) війна 1939 – 1940 рр. Другим етапом реалізації секретного протоколу до пакту В. Молотова – Й. Ріббентропа стала війна з Фінляндією. СРСР починав цю війну, прагнучи відвести радянсько-фінський кордон якомога далі від Ленінграда і, за можливістю, укріпити цей район. Необхідно було враховувати, що територія Фінляндії могла бути використана іншими державами як плацдарм для нападу на СРСР. Така перспектива була цілком реальною – не зважаючи на Пакт про ненапад 1932 р., відносини між СРСР і Фінляндією залишалися напруженими. Фінляндія, побоюючись знову бути поглинутою сильнішим сусідом, насторожено ставилася до будь-яких дій Радянського Союзу, і тому цілком могла прилучитися до його противників.

12 жовтня 1939 р. Й. Сталін запропонував укласти радянсько-фінський пакт про взаємодопомогу, за яким на території Фінляндії повинен бути розміщений обмежений контингент радянських військ. Також пропонувалося 12

здійснити обмін територіями, але фінська сторона відмовилася. 31 жовтня радянський уряд висунув територіальні претензії до Фінляндії, яка звела уздовж кордону, що проходить по Карельському перешийку, в 35 км від Ленінграда, систему потужних укріплень, відому як лінію Маннергейма. СРСР зажадав зробити демілітаризацію прикордонної зони і перенести кордон на 70 км від Ленінграда, ліквідувати військово-морські бази на Ханко і на Аландських островах в обмін на значні території на півночі, в Карелії. Фінляндія відкинула ці пропозиції, але погодилася вести переговори.

26 листопада радянська газета “Правда” повідомила: “Наші війська, розташовані в кілометрі на північний захід від села Майна, були несподівано розстріляні з фінської території”. Проведена пізніше Фінляндією експертиза дійшла висновку, що постріли були зроблені не з фінської сторони, а з радянської, з відстані 800 метрів від кордону. Однак цей прикордонний інцидент дав привід Радянському Союзові розірвати Пакт про ненапад з Фінляндією і оголосити їй війну. Керівництво СРСР було впевнено, що війна закінчиться за 10–12 днів. На світанку 30 листопада 1939 р. значні сили радянських військ розпочали воєнні дії проти Фінляндії. Угруповання радянських військ налічувало 240 тис. військових, 1915 гармат, 1131 танк та 967 бойових літаків. Сорокатисячна фінська армія мала на своєму озброєнні 400 гармат, 60 танків і 270 літаків. Поспіхом розроблений план агресії і райдужні настрої призвели до того, що радянські дивізії у повному складі потрапляли в оточення. 30 грудня наступ радянських військ припинився. Зазнав поразки і Балтійський флот. Й. Сталін ужив жорстких заходів для наведення порядку у військах. Почалися тривалі бомбардування фінських міст. Безперервним потоком на фронт надходило озброєння та спорядження. Маленька Фінляндія фактично опинилася наодинці з могутнім агресором. Велика Британія і Франція обмежувалися лише закликами продовжувати опір і обіцянками висадити на півночі десант. Проти цього виступала Норвегія. Її уряд не бажав порушувати нейтралітет і пропускати через свою територію війська союзників. На допомогу Фінляндії прийшла Швеція. Німеччина висловила готовність надати допомогу СРСР і навіть стала на перешкоді Італії, яка хотіла направити до Фінляндії ешелони зі зброєю. США також самоусунулися від надання Фінляндії прямої військової допомоги.

11 лютого 1940 р. розпочався другий наступ радянських військ, який завершився проривом лінії Маннергейма. У наступальних діях брали участь 1,5 тис. танків і 3 тис. літаків. Ціною великих втрат радянські війська домоглися перемоги. Головнокомандуючий фінською армією К. Маннергейм змушений був дати згоду на початок мирних переговорів.

13

12 березня 1940 р. у Москві було підписано радянсько-фінську мирну угоду, за якою СРСР отримав в оренду острів Ханко для створення воєнноморської бази; встановлювалась нова лінія радянсько-фінського кордону, за якою Карельський перешийок з Виборгом відійшов до СРСР. Радянському Союзу надавалося право тримати на цих територіях свої війська. В результаті державний кордон СРСР було відсунуто більш ніж на 150 км від Ленінграда, і Радянський Союз отримав територію площею в 40 тис. км2, на якій були розташовані стратегічно важливі об’єкти – ГЕС Раухала, залізниця вздовж Ладозького озера, ряд целюлозно-паперових підприємств. З іншого боку, війна проти Фінляндії підірвала міжнародний престиж СРСР. 14 грудня 1939 р. його було виключено з Ліги Націй як країнуагресора. Зросла недовіра до СРСР як можливого союзника у війні з Німеччиною з боку Великої Британії, Франції та їхніх союзників у Європі. Війна засвідчила Німеччині слабкість радянської військової машини. Ця “мала війна” коштувала радянському народові “великої крові”: 70 тис. осіб загинули та пропали безвісти, 176 тис. були поранені та обморожені. Фінська сторона втратила загиблими 23 тис., пораненими – 44 тис. осіб Включення до складу Радянського Союзу Північної Буковини, Бессарабії, Латвії, Литви та Естонії Після вересня 1939 р. зовнішня політика Радянського Союзу активно розвивалася в руслі радянсько-німецьких таємних протоколів. Розуміючи, що після перемог у Європі Німеччина може втратити стратегічний інтерес до дружби з Радянським Союзом і розгорнути свої війська на схід, СРСР прагне якомога швидше виконати всі умови секретного протоколу до “пакту Молотова – Ріббентропа” і таким чином відсунути кордон як можна далі на захід. Восени 1939 р. радянське керівництво нав’язало урядам країн Прибалтики “договори про взаємну допомогу” на умовах використання СРСР їхніх військово-морських баз. 28 вересня такий договір було підписано з Естонією, 5 жовтня – з Латвією, 10 жовтня – з Литвою. На вимогу СРСР старі уряди балтійських країн влітку 1940 р. пішли у відставку, а у Латвію, Литву й Естонію були введені значні сили Червоної Армії, що у кілька разів перевищували за чисельністю національні армії цих держав. Для формування нових урядів і наступного керівництва їх діяльністю до Литви прибув заступник наркома закордонних справ В. Деканозов, до Латвії – заступник голови Раднаркому А. Вишинський, до Естонії – секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов. Після створення цих “народних урядів” були проведені 14

“вибори” в сейми Латвії та Литви та до Державної ради Естонії, в яких брали участь лише кандидати, висунуті компартіями і перевірені НКВС. Обрані таким чином парламенти у липні 1940 р. звернулися з проханням про прийняття цих країн до складу СРСР, і на початку серпня це прохання було задоволено. 3–6 серпня 1940 р. VІІ сесія Верховної Ради СРСР прийняла постанову про входження проголошених Литовської РСР, Латвійської РСР та Естонської РСР до складу Радянського Союзу.

Радянські війська вступають у Ригу (1940 р.)

Через кілька днів після вступу Червоної Армії до Прибалтики радянський уряд направив ноту Румунії, зажадавши негайного “повернення” Радянському Союзу Бессарабії, що входила колись до складу Російської імперії. У ноті зазначалося: “приступити разом з Румунією до негайного вирішення питання про повернення Бессарабії Радянському Союзу. Тепер, коли військова слабкість СРСР відійшла в область минулого, а міжнародна обстановка, що склалася, вимагає найшвидшого дозволу отриманих у спадщину від минулого невирішених питань для того, щоб закласти, нарешті, основи міцного миру між країнами, Радянський Союз вважає за необхідне й своєчасним в інтересах відновлення справедливості приступити разом з Румунією до негайного вирішення питання про повернення Бессарабії Радянському Союзу”. Використовуючи етнічний аргумент, Москва зажадала від Бухареста очистити не лише Бессарабію, але й Північну Буковину, населену переважно українцями, хоча вона ніколи не входила до складу царської Росії (за винятком 15

нетривалого періоду окупації під час Першої світової війни) і не згадувалася у таємному протоколі до пакту Молотова – Ріббентропа. На випадок незгоди Румунії передати зазначені території готувалася військова операція. Румунія тримала у Бессарабії та Північній Буковині війська двох армій. Вони разом становили 60% сухопутних сил Румунії й нараховували 450 тис. осіб. У СРСР для введення в Бессарабію був створений Південний фронт під командуванням генерала Г. Жукова. На випадок воєнних дій Політуправління Червоної Армії підготувало й направило у війська спеціальні номери газет, листівок і накази. Одержавши радянську ноту від 26 червня 1940 р., румунський уряд, з огляду на військово-політичний стан Франції, яка цими днями капітулювала перед нацистською Німеччиною, вважав марним звертатися до Парижу. Уряд Великої Британії на запит не відповів. На запит МЗС Румунії про дії Німеччини у випадку “агресії радянської Росії” була дана відповідь, що проблема Бессарабії Німеччину не цікавить – це справа самої Румунії. І, нарешті, 27 червня до Бухаресту надійшла телеграма за підписом Й. Ріббентропа: “З метою запобігання війни між Румунією й Радянським Союзом ми можемо тільки радити румунському уряду поступитися вимозі Радянського уряду”. Румунія повернула Бессарабію СРСР, а також передала йому Північну Буковину – у порядку “відшкодування того величезного збитку, що був завданий Радянському Союзу й населенню Радянські солдати роззброюють румунських жандармів у Бессарабії 22-річним Бессарабії. Червень 1940 р. Фото – нац. архів Румунії пануванням Румунії в Бессарабії”. Такі дії кваліфікуються в міжнародному праві як “легітимна угода”. Вони стали красномовним фактом успіху радянської дипломатії. СРСР одержав територію площею 50 762 км² з населенням 3,8 млн. осіб. Кордон країни, а значить і майбутня лінія фронту, була відсунута на захід на 50–100 км. У контексті Другої світової війни звільнення Бессарабії й 16

Північної Буковини було рівноцінно успішній наступальній операції двох фронтів. Цей результат був досягнутий без воєнних дій і з мінімальними втратами – внаслідок кількох дрібних сутичок із румунами і нещасних випадків Червона Армія втратила близько 100 бійців. Підводна війна та битва за Атлантику (1939 – 1945 рр.) Підводна війна та битва за Атлантику (1939 – 1945 рр.) – бойові дії часів Другої світової війни між країнами Антигітлерівської коаліції та країнами “Осі” (Німеччиною, Італією і Японією), що мали на меті зрив океанічних і морських перевезень та знищення кораблів і суден противника в океані, морі та базах. Підводна війна включала бойові дії із застосуванням підводних човнів, а також мінну справу і протимінний захист. Умовно її можна розділити на два основні театри військових дій – Атлантичний і Тихоокеанський (Африка також стала полем бою, що призвело до активних дій флоту в Середземному морі). Незважаючи на підписаний у 1936 р. Лондонський протокол, який регламентував дії підводних човнів у воєнний час щодо торгових суден, під час Другої світової війни ці угоди систематично порушувалися. Війна набула напруженого і кривавого характеру. У Тихому океані американські підводні човни полювали на японських вантажних лініях. До закінчення війни США знищили більше половини торгового флоту Японії. Британські та датські субмарини також брали участь у цих військових діях, але, в основному, у прибережних водах. Дії японських субмарин спочатку були успішними (було знищено два американські авіаносці, крейсер і ще кілька кораблів). Однак невеликий японський флот в подальшому продемонстрував свою неефективність, зазнавши важких втрат. Італійські та одна німецька субмарини також проводили бойові дії в Тихому океані, однак не мали значного впливу в зв’язку з ускладненою комунікацією із японським союзником. Основними операціями Тихоокеанського театру військових дій були напад на Перл-Харбор, Філіппінська операція, Малайська операція, Сінгапурська оборона, Голландсько-Ост-Індська операція, Новогвінейська операція, битва за Мідуей, кампанія на Соломонових островах, кампанія в центральній частині Тихого океану, Бірманська операція, битва за острови Рюкю, радянсько-японська війна. Тим часом на іншому театрі військових дій проходила військова кампанія за панування в Атлантичному океані. Основною метою країн “Осі” було порушення атлантичних комунікацій Великої Британії з іншими союзниками і, як наслідок, примус до переговорів та розпад коаліції.

17

Комунікації в Атлантиці мали життєво важливе значення для США і Великої Британії, які не могли вести тривалу війну на Європейському театрі військових дій без великих океанських перевезень.

Лінкор німецьких військово-морських сил Третього Рейху Bismarck, один з найпотужніших та найвідоміших військових кораблів Другої світової війни

Німеччина застосовувала великі надводні кораблі, підводні човни, надводні комерційні рейдери, авіацію, легкі надводні кораблі (катери). Проте найбільшого успіху домоглися підводні човни. Після загибелі в бою з британським флотом новітнього німецького лінкора “Бісмарк” (27 травня 1941 р.) та вступу СРСР у Другу світову війну німецьке командування військово-морського флоту відмовилося від рейдерських дій надводного флоту на океанських комунікаціях союзників і зробило основну ставку на необмежену підводну війну. Це була найтриваліша морська кампанія Другої світової війни, яка закінчилася лише після розгрому німецького флоту у 1945 р. Для Німеччини, особливо після нападу на СРСР, Атлантика стала другорядним театром воєнних дій, на який нацистський уряд не міг виділити значних сил і засобів. Важливим фактором поразки Німеччини на морі також стало її відставання в науково-технічній гонці. Крім того, причиною поразки німецьких збройних сил можна вважати і неврахування військового потенціалу противника. Флоти Великої Британії і США від самого початку війни переважали німецький за чисельністю і якістю.

18

“Дивна війна” на Західному фронті (вересень 1939 – травень 1940 рр.) Після марних спроб схилити А. Гітлера стати на шлях переговорів і вивести війська з території Польщі й окупованої частини Чехословаччини, Велика Британія і Франція 3 вересня 1939 р. оголосили війну Німеччині. Проте переходити у наступ вони не поспішали. Такий порядок ведення бойових дій на Західному фронті протягом перших дев’яти місяців (вересень 1939 – травень 1940 рр.) Другої світової війни отримав назву “дивна війна”. Формально оголосивши війну, жодна сторона її фактично не вела. Оскільки уряди Великої Британії та Франції розраховували на примирення з Німеччиною, то їхні війська вичікували за лінією Мажино та на кордонах Бельгії і практично бездіяли. Довідково: Лінія Мажино – система французьких укріплень, на кордоні з Німеччиною. Була побудована у 1929 – 1934 рр. Довжина близько 400 км. Названа за іменем військового міністра Андре Мажино. Доволі реально цей період Другої світовой війни описав німецький генерал А. Йодль: “Якщо ми не зазнали краху ще у 1939 р., то лише тому, що під час польської кампанії 110 французьких та англійських дивізій нічого не робили проти дислокованих на Заході 23-х німецьких дивізій”. Не бажаючи втягуватися у затяжні криваві бої, як це було Підрозділ британських експедиційних сил у роки Першої світової війни, займає позицію на лінії Мажино Франція та Велика Британія почали споруджували нову лінію укріплень на захід від бельгійського кордону аж до самого Північного моря. Фактична бездіяльність англо-французьких військ на всьому фронті по кордону з Німеччиною відповідала політичним цілям союзників. Правлячі кола Великої Британії та Франції вважали, що, не вдаючись до активних бойових дій, але здійснюючи на Німеччину політичний і економічний тиск, вдасться змусити її відмовитися від подальшої експансії. “Дивна війна” з її бездіяльністю на фронті підривала моральний дух особового складу армії Франції і британських експедиційних сил, породжувала безтурботність і притупляли пильність командного складу.

19

Багато солдатів не розуміло, що відбувається – війна оголошена, а війни немає. Тому вважали своє перебування на фронті безглуздим. Для запобігання морального розкладу військ командування союзників змушене було піти на організацію спортивних заходів і розваг у прифронтовій смузі. Не турбував у цей час англо-французькі війська і вермахт. 18 жовтня 1939 р. німецьке командування видало директиву № 7, яка зобов’язувала німецькі війська на Західному фронті утримуватися від активних бойових дій. Дозволялися лише обмежені дії розвідувальних підрозділів і польоти розвідувальної авіації. У той же час німецька армія готувалася до наступу проти країн Західної Європи. 19 жовтня 1939 р. генерал В. фон Браухіч підписав директиву про зосередження та розгортання сил для проведення операції на заході, яка отримала кодову назву “Гельб”. Стратегічна пауза була використана німецьким керівництвом для форсованого виробництва військової техніки і боєприпасів, стрімкого нарощування бойової потужності вермахту. Із вересня 1939 до квітня 1940 рр. у війська надійшло 680 танків нових зразків. Легкі дивізії у міру накопичення озброєння переформовувалися у танкові. До березня 1940 р. чисельність німецької армії зросла до 3,3 млн. чол. Були сформовані 15 нових штабів корпусів, 31 піхотна дивізія, 9 дивізій охорони тилу. Чисельність літаків німецьких військово-повітряних сил збільшилася майже на 1500 бойових машин. Керівництво Німеччини вдалося до широкого політичного та оперативно-стратегічного маскування запланованої агресії, запустивши на повну потужність свою пропагандистську машину. З одного боку, посилено поширювався теза про “непереможність” вермахту, а з іншого – підкреслювалася “миролюбність” Німеччини, її прагнення розвивати добросусідські відносини із західними державами. За ширмою цих та багатьох інших маскувальних акцій нацистське керівництво форсувало підготовку операції за планом “Гельб”. Початок агресії проти країн Західної Європи під тим або іншим приводом переносився 29 разів. Хоча період “дивної війни” був використаний Великої Британією та Францією для подолання відставання у виробництві озброєнь, проте його зростання не забезпечувало випередження німецького виробництва. Вже у квітні 1940 р. німецька армія вторглася у Данію та Норвегію. Данія капітулювала, а опір Норвегії досить швидко було подолано. Період так званої “дивної війни” закінчився 10 травня 1940 р. Цього дня німецькі війська згідно з планом “Гельб” почали широкомасштабні наступальні дії на територію нейтральних Бельгії та Нідерландів. Потім через територію Бельгії, обійшовши лінію Мажино з півночі, німецькі війська захопили майже всю Францію.

20

Німецьке завоювання Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Франції (квітень – червень 1940 р.) Напад гітлерівської Німеччини на європейські країни на початковому етапі Другової світової війни був наслідком агресивної політики нацистського керівництва, спрямованої на встановлення світового панування. Вторгнення німецьких військ у Данію і Норвегію у квітні 1940 р. мало назву операція Weserübung – “навчання на Везері”. Німецький генеральний штаб, плануючи вторгнення до Франції, турбувався, що у цьому випадку англо-французькі війська можуть зайняти Данію і Норвегію. 10 жовтня 1939 р. головнокомандувач військово-морськими силами грос-адмірал Е. Редер вперше вказав А. Гітлерові на значення Норвегії у війні на морі. Скандинавія була вигідним плацдармом для атаки на Німеччину. Окупація Норвегії Великою Британією і Францією для Німеччини означала б фактичну блокаду її військово-морського флоту.

14 грудня 1939 р. А. Гітлер віддав наказ щодо підготовки операції у Норвегії. 1 березня 1940 р. вийшла спеціальна директива. У пункті 1-му директиви зазначалося: “Розвиток подій у Скандинавії вимагає здійснити всі приготування до того, щоб частиною збройних сил окупувати Данію і Норвегію. Це повинно перешкодити англійцям закріпитись у Скандинавії і на Балтійському морі, забезпечити нашу базу руди у Швеції та розширити для військово-морського флоту і авіації вихідні позиції проти Англії”.

7 березня 1940 р. А. Гітлер схвалив остаточний план операції “Везерюбунг”. Вранці 9 квітня 1940 р. німецькі посли в Осло і Копенгагені вручили урядам Норвегії і Данії однакові за змістом ноти, у яких збройний наступ Німеччини був обґрунтований вимушеною необхідністю захистити обидві нейтральні країни від нібито можливого в найближчий час нападу англійців і французів. Метою німецького уряду, говорилося в ноті, є мирна окупація обох країн. Данія підкорилася вимозі Німеччини майже без опору. Через годину після вторгнення Німеччини уряд цієї країни й датський король капітулювали, не чинячи протидії німецьким військам. Під час вторгнення в Данію війська Вермахту втратили двох солдатів убитими, а десять були поранені. У Норвегії німці 9–10 квітня 1940 р. захопили головні норвезькі порти: Осло, Тронхейм, Берген, Нарвік. 14 квітня англо-французький десант висадився під Нарвіком, 16 квітня – у Намсусі, 17 квітня – в Ондальснесі.

19 квітня союзники розгорнули наступ на Тронхейм, але зазнали поразки і на початку травня були змушені вивести свої війська із центральної Норвегії. Після низки боїв за Нарвік союзники на початку червня евакуювалися з північної частини країни. Пізніше, 10 червня 1940 р., капітулювали останні 21

частини норвезької армії, і Норвегія опинилася під управлінням німецької окупаційної адміністрації. Данія, оголошена німецьким протекторатом, змогла зберегти часткову самостійність у внутрішніх справах. “Блискавична війна” Німеччини проти Бельгії, Нідерландів, Люксембургу і Франції у 1940 р. проводилась відповідно до німецького плану під кодовою назвою Gelb (“жовтий”). Перший варіант, відомий як “План ОКХ”, мав суто позиційний характер і передбачав встановлення фронту по річці Сомма. Спочатку, через несприятливі метеорологічні умови, його виконання було кілька разів відкладено, а після повністю замінено іншим варіантом плану, відомим як “План Манштейна”. Цей варіант плану передбачав повну перемогу і був успішно реалізований 10 травня 1940 р. в першій фазі Французької кампанії. В результаті німецькі війська в стислі терміни повністю окупували територію Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та Північної Франції.

10 травня 1940 р. о 5.35 ранку німецькі війська згідно з планом “Ґельб” почали широкомасштабні наступальні дії. Наступ почався з повітряного нальоту на аеродроми, командні пункти, військові склади й найважливіші індустріальні центри Нідерландів, Бельгії і Франції. Використавши тактику парашутних і планерних десантів, німцям вдалося в короткий термін паралізувати внутрішні райони Нідерландів. 13 травня розпочався штурм “Голландської фортеці”, а вже наступного дня Нідерланди підписали повну капітуляцію.

11 травня була зруйнована оборона бельгійців на каналі Альберта. Через територію Бельгії, обійшовши лінію Мажино з півночі, німецькі війська захопили майже всю Францію. Рештки англо-французької армії були витіснені у район Дюнкерка, де вони евакуювалися до Великої Британії. Франція змушена була підписати капітуляцію. Комп’єнське перемир’я 1940 р. (або Друге Комп’єнське перемир’я) було договором, укладеним 22 червня 1940 р. між Німеччиною і французьким урядом Філіппа Петена. Уряд Петена погодився на припинення опору, окупацію 2/3 французької території, включно з Парижем, німецькими військами, роззброєння й майже повну демобілізацію французьких армії і флоту, відшкодування витрат на утримання німецької окупаційної армії. У північній та центральній частинах Франції встановлювався окупаційний режим, а райони Ельзаса і Лотарингії анексувалися Німеччиною. Промислові, сировинні, продовольчі ресурси Франції опинилися під контролем Німеччини. Окупація вищеназваних європейських країн у 1940 р. стала одним із етапів реалізації керівництвом Німеччини планів встановлення світового панування.

22

Битва за Британію (1940 – 1941 рр.) У планах нацистського керівництва Німеччини часів Другої світової війни було, зокрема, завдання поразки Великій Британії. Битва за Британію представляла собою бомбові та ракетні нальоти німецької авіації на її міста і військові об’єкти та бої за домінування у повітряному просторі між військово-повітряними силами (люфтваффе) Німеччини та Королівськими Повітряними Силами Великої Британії. Назва битви пішла від промови британського прм’єр-міністра Уїнстона Черчилля 18 червня 1940 р.: “Битва за Францію закінчилася. Я очікую, що битва за Британію ось-ось почнеться”. Після капітуляції Франції Німеччина запропонувала Великій Британії укласти мир, однак отримала відмову. 16 липня 1940 р. А. Гітлер видав директиву про вторгнення до Великої Британії (операція Seelöwe – “морський лев”). Згідно з планом, німецькі війська повинні були форсувати Ла-Манш, висадитися між Дувром і Портсмутом у складі близько 25 дивізій, а потім піти у наступ з метою відрізати Лондон. Фронт планувалось мати від Фолкстона до Богнора. Дата початку операції постійно відкладалася. Проте командування німецьких військово-морських і сухопутних сил, посилаючись на міць британського флоту та відсутність у вермахту досвіду десантних операцій, вимагало від люфтваффе спочатку забезпечити панування в повітрі. Операцію “морський лев”, під час якої німецький десант висадився б на територію Великої Британії, А. Гітлер планував розпочати відразу ж після битви і очікуваної перемоги люфтваффе. Цим німецьке командування хотіло поставити на коліна Британію, змусивши її підписати мирний договір, однак у битві за Британію люфтваффе зазнали поразки. Деякі історики вважають, що А. Гітлер Спостерігач на даху в Лондоні програв битву через те, що відтягнув німецькі ескадрильї на схід, для підготовки вторгнення у СРСР. Інші не погоджуються з тим, що у битві за Британію у Німеччини був шанс

23

перемогти. Сили Королівських Повітряних Сил Великої Британії значно переважали люфтваффе, тому Німеччина і не могла перемогти. Із серпня 1940 р. німецька авіація розпочала бомбардування Великої Британії для підриву її військово-економічного потенціалу, знищення британських військово-повітряних сил, деморалізації населення, підготовки вторгнення і зрештою примусу її до капітуляції. Військово-повітряні та військово-морські сили Німеччини здійснювали систематичні напади на англійські кораблі і конвої в Ла-Манші. Від 4 вересня німецька авіація розпочала масовані бомбардування британських міст на півдні країни: Лондона, Рочестера, Бірмінгема, Манчестера. Британські історики датують перебіг битви від 10 липня до 31 жовтня 1940 р., бо саме в цей період відбувалися найжорстокіші сутички у небі та бомбардування промислової та цивільної інфраструктури. Німецькі історики датують подію від середини серпня 1940 р. до 31 травня 1941 р., аргументуючи це тим, що саме наприкінці травня 1941 р. основні сили люфтваффе були переправлені на схід, для здійснення операції “Барбаросса” проти Радянського Союзу. Незважаючи на великі втрати серед мирного населення від бомбардувань, британці виграли Битву за Британію. Німеччина була змушена відмовитися від проведення десантної операції. Від грудня 1940 р. активність німецької авіації значно знизилася через погіршення погодних умов та значні втрати. Німцям не вдалося досягти своєї головної мети – вивести Велику Британію з війни і позбутися свого основного противника на Заході. Італійсько-німецьке завоювання Балкан (1940 – 1941 рр.) Італійсько-німецьке завоювання Балкан – військова кампанія збройних сил нацистської Німеччини, фашистської Італії та Японської імперії проти Югославії та Греції під час Другої світової війни. Кампанія розпочалася з невдалого вторгнення Італії в Грецію 28 жовтня 1940 р. і закінчилася захопленням Криту німецькими та італійськими військами 1 червня 1941 р. Після анексії Албанії, здійсненої італійцями 7 квітня 1939 р., Б. Муссоліні 28 жовтня 1940 р. розпочав наступ двох своїх армій з території Албанії на Грецію, прагнучи зміцнити вплив Італії у Південно-Східній Європі та реалізувати плани створення середземноморської імперії. Але, починаючи наступ, Б. Муссоліні не врахував ні здатності грецького народу до опору, ні силу його армії. Прем’єр-міністр Греції І. Метаксас оголосив загальну мобілізацію і звернувся по допомогу до Великої Британії. У цей період Англія перебувала у скрутному становищі, проте все ж перекинула до 24

Греції та на острів Крит сухопутні та авіаційні частини і надіслала на допомогу грекам кілька кораблів. Італійський наступ дуже швидко захлинувся і грецька армія, перейшовши в контрнаступ, відкинула італійські дивізії за албанський кордон. Тим часом англійці перемагали у битві за Середземне море. Вирішального удару по італійському флоту було завдано у листопаді 1940 р., коли англійські торпедоносці з авіаносця здійснили удар по головній воєнно-морській базі Італії – Таранто. Наступні успішні атаки англійських збройних сил повністю деморалізовані італійські війська. Таким чином, плани Б. Муссоліні створити середземноморську імперію зазнали невдачі.

27 березня 1941 р. А. Гітлер був змушений віддати наказ про початок операції проти Греції та Югославії. 6 квітня німецькі війська почали здійснення наміченого плану операції. Перший етап операції на Балканах закінчився 17 квітня беззаперечною капітуляцією всіх югославських збройних сил. За німцями через Далмацію до Чорногорії виступили й італійські війська. Без затримки з території Югославії німецька армія почала наступ на Грецію з метою оточити грецькі дивізії та англійські експедиційні сили. Грецькі армії капітулювали перед німецькими військами. Під тиском переважаючих сил ворога англійські експедиційні сили відступили до Афін. Згодом довелося залишити і їх. Залишки англійських військ зосередились на острові Крит. Проти них німецьке командування провело повітряно-десантну операцію (почалася 27 травня 1941 р.), у результаті якої острів було захоплено. Обидві сторони зазнали значних втрат. Після закінчення бойових дій на Балканах Німеччина та Італія почали врегулювання питань щодо сфер впливу і порядку підлеглості військ і адміністрації на захоплених територіях. При вирішенні цього питання виникла маса труднощів, впоратися з якими так і не вдалося протягом усіх подальших років. Крім того, тільки-но основні сили німецької діючої армії залишили Балкани, щоб почати наступ на СРСР, на захопленій території виникли й почали активну діяльність різні підпільні й партизанські організації. Операція проти Югославії і Греції змусила А. Гітлера відкласти на 6 тижнів напад на СРСР, попередньо запланований на 15 травня 1941 р. На думку деяких істориків, це рішення фактично врятувало Радянський Союз від поразки у 1941 р., бо якщо б наступ почався 15 травня (а не 22 червня, як це сталося насправді), німецькі війська мали б змогу оволодіти Москвою і Ленінградом ще до початку зими.

25

План “Барбаросса” (1941 р.) План “Барбаросса” (нім. Unternehmen Barbarossa) – план військового нападу і стрімкого захоплення військами Німеччини та її союзників частини території СРСР і військова операція (22 червня – 4 грудня 1941 р.), що здійснювалася відповідно до цього плану під час Другої світової війни. План остаточно розроблено під керівництвом генерала Ф. Паулюса, і затверджено 18 грудня 1940 р. директивою Верховного головнокомандувача вермахту № 21. А. Гітлер знехтував безпекою зі Сходу, що гарантував Німеччині пакт Молотова – Ріббентропа, укладений у серпні 1939 р., заради отримання доступу до сировинних ресурсів та розширення життєвого простору для німців. Крім того, до наступу на Радянський Союз керівництво Німеччини підштовхнула й неможливість виграти війну з Великою Британією. Саме тому напад на СРСР повинен був стати черговим та вагомим кроком нацистського уряду до світового панування. Для амбіційного плану назву обрали відповідну – на честь середньовічного короля Німеччини Фрідріха І, який мав прізвисько “Барбаросса” й уславився своїми військовими досягненнями. Сама ж операція мала стати яскравим прикладом військової могутності Німеччини. А. Гітлер планував провести швидкоплинну військову кампанію: несподівано напасти на радянські війська на їх території, скористатися розгубленістю противника та розбити Червону Армію західніше річок Дніпро та Західна Двіна. Далі на черзі ударних танкових груп вермахту мали бути Москва, Ленінград та Донбас з подальшим виходом на лінію Архангельськ – Волга – Астрахань. За планом, тривалість основних бойових дій становила 4 – 5 місяців і мала завершитися наприкінці осені. Але з початком військових дій А. Гітлер та німецьке командування швидко зрозуміли, що їх плани починають ламатися. Спроба розгромити СРСР в одній літньо-осінньої кампанії 1941 р. провалилася. Серед основних причин поразки Німеччини такі: 1. Недооцінка можливостей противника. Німецька розвідка дала низьку оцінку військово-промисловому потенціалу Радянського Союзу, не взявши до уваги здатність СРСР формувати та озброювати нові військові з’єднання. Так, на третьому місяці бойових дій очікувалося не більше 40 нових дивізій Червоної Армії. Натомість радянське керівництво вже влітку відправило на фронт 324 дивізії (з урахуванням розгорнутих раніше 222 дивізій). Під час проведення бойових дій виявилося, що виділених сил вермахту недостатньо.

26

2. Ефективність роботи радянської контррозвідки. Завдяки розвідникам та активному сприянню місцевих жителів, командуванню радянської армії практично завжди були відомі плани противника, що дозволяло оперативно і адекватно реагувати на його дії.

3. Втрата контролю над перебігом війни та криза командування. Виникали також проблеми в координації дій військових сил. Взаємодія між групами армій ускладнювалася тим, що вони завдавали ударів за різними напрямками – на Ленінград, Москву та Київ. Німецькому командуванню довелося проводити місцеві операції із захисту флангів центрального наступаючого угруповання. Ці операції, хоча й були успішними, призводили до втрат часу і моторесурсу бронетехніки механізованих військ. Уже в серпні 1941 р. постало питання пріоритету цілей: Ленінград, Москва чи Ростов-наДону, що мало наслідком кризу командування.

4. Погане знання місцевості та відсутність відповідних навиків ведення бою. Сили вермахту погано знали території СРСР. Крім того, німці та їхні союзники поступалися противнику в мистецтві ведення нічного бою, бою в лісистій і болотистій місцевості, бою взимку. Внаслідок оборонних заходів СРСР, залучення величезного людського ресурсу німецькі війська зазнали суттєвих втрат та матеріально-технічних труднощів різного ґатунку. Зрештою, операція “Барбаросса” провалилася наприкінці 1941 р. під Москвою. У довгостроковій перспективі, рішення А. Гітлера напасти на Радянський Союз призвело до краху нацистської Німеччини. Поразки Червоної Армії у боях у 1941 – 1942 рр. Німецько-радянська війна (у радянській історіографії – Велика Вітчизняна війна) – збройний конфлікт між Німеччиною та СРСР, що тривав з 22 червня 1941 р. до 8 травня 1945 р. Складова Східноєвропейського театру воєнних дій Другої світової війни. У конфлікті на боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина, Фінляндія. Основними союзниками СРСР були США та Велика Британія. Німеччина розпочала вторгнення на територію СРСР 22 червня 1941 р. Групи армій “Північ”, “Центр” і “Південь” швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини липня 1941 р. фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках 400 – 600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50 відсотків особового складу – це 3/5 військ, що перебували в західних округах.

27

Співвідношення сил на радянському західному кордоні (червень 1941 р.) Німеччина та союзники

Радянський Союз

Співвідношення

Дивізії

166

190

1 : 1,1

Військовий персонал

4 306 800

3 289 851

1,3 : 1

Гармати та мортири

42 601

59 787

1 : 1,4

Танки

4 171

15 687

1 : 3,8

Бойові літаки

4 846

10 743

1 : 2,2

Білостоцько-Мінська битва – перший етап стратегічного наступу німецької групи армій “Центр” на центральному напрямку радянськонімецького фронту під час операції “Барбаросса” у період 22–29 червня 1941 р. У результаті битви основні сили радянського Західного фронту опинилися в оточенні й були розгромлені, 28 червня німецькі війська опанували Мінськ. Битва за Київ – великомасштабна битва Червоної Армії та вермахту 7 липня – 26 вересня 1941 року. Битва за Київ була частиною наступального плану “Барбаросса”. Завершилася перемогою німецьких військ та оточенням і розгромом Південно-Західного фронту Червоної Армії. Втрати з радянського боку сягали 700 тис. вбитих та полонених, понад 1760 тисяч одиниць вогнепальної зброї, 411 танків і САУ, 28 419 гармат і мінометів, 343 бойових літаки. Битва під Уманню – тривала з 1 до 7 серпня 1941 р. Відбулася під час наступу групи армій “Південь” та призвела до оточення і подальшої загибелі військ 6-ї та 12-ї армій Південного фронту Червоної Армії. Лише близько 11 тис. червоноармійців, в основному з тилових частин, вдалося вийти з оточення. Решта (близько 100 тис.) потрапила у полон. Вяземська операція – оборонна операція військ Західного та Резервного фронтів Червоної Армії під час битви за Москву в жовтні 1941 р. У результаті битви основні сили Західного та Резервного фронтів опинилися в оточенні й були розгромлені. Війська вермахту прорвали фронт оборони Червоної армії на всю оперативну глибину, дійшли до Можайської лінії оборони Москви, створивши умови для подальшого наступу на Москву. Відповідно до німецьких даних до полону в двох котлах під Брянськом та Вязьмою потрапило більш ніж 600 тис. чол., з оточення вдалося вирватися лише близько 85 тис. чол. Загалом під Вязьмою потрапили в оточення 37 дивізій, 9 танкових бригад, 31 артилерійський полк резерву Головнокомандування та польові управління трьох армій. Втрачено 6 тис. гармат та мінометів, до 830 танків.

28

Харківський котел – повне оточення з’єднань Червоної Армії ПівденноЗахідного і Південного фронтів німецькими військами в районі Барвінкове у травні 1942 р. під час проведення радянськими військами Харківської операції (Другої битви за Харків, 12 – 30 травня 1942 р. Район проведення: міста Балаклія – Зміїв – Красноград – Лозова – Барвінкове – Ізюм (райцентри Харківської області), місто Слов’янськ (райцентр Донецької області). Розпочавши у січні 1942 р. успішний наступ у районі Ізюму, війська Південно-Західного фронту створили плацдарм на західному березі р. Сіверський Донець у районі Барвінкове, який відкривав можливість подальшого наступу на Харків і Дніпропетровськ. Червона Армія почала наступати 12 травня з метою оточення 6-ї армії вермахту в районі Харкова. Однак німецька армія провела перегрупування і завдала контрудару на ізюмсько-барвінківському напрямі. 23 травня танкові дивізії Е. Клейста і Ф. Паулюса з’єдналися поблизу Балаклеї, взявши в кільце 6-у армію генерал-

Радянські військовополонені, Харків, літо 1942 р.

лейтенанта А. Городнянського, армійське угруповання генерал-майора Л. Бобкіна, 57-у армію генерал-лейтенанта К. Подласа та інші з’єднання Червоної Армії. З оточення на східний берег Дінця вийшли 6 танків і близько 22 тис. людей розрізненими групами. Радянські війська зазнали однієї з найприкріших поразок у Другій світовій війні. Їхні загальні втрати становили 277 190 військовослужбовців, з 29

них 170 958 убитими, зниклими безвісти або захопленими у полон та 106 232 поранених. Середньодобові втрати становили 15 399 військовослужбовців. Після перемоги під Харковом німці розгорнули наступ на Сталінград. У липні 1942 р. вся територія України була окупована нацистами. Основними причинами поразок Червоної Армії на початку війни були раптовість німецького нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної Армії на кордонах, масові репресії наприкінці 1930-х рр. проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо. Битва за Москву (1941 – 1942 рр.) Битва за Москву – одна з наймасштабніших битв Другої світової війни за участю радянських та німецьких військ на московському напрямку, яка поділяється на два періоди: наступ вермахту (30 вересня − 4 грудня 1941 р.) і контрнаступ Червоної Армії (5 грудня 1941 − 20 квітня 1942 р.). У військовій історії битва також відома як операція “Тайфун”. А. Гітлер та керівництво Третього рейху вважали Москву, столицю СРСР та найбільше радянське місто, однією з головних військових та політичних цілей операції “Барбаросса”. Керівництвом Німеччини планувалося швидке захоплення Москви, проте битва за Смоленськ, блокада Ленінграда, битва за Київ суттєво відтягнули час нападу на радянську столицю. Таким чином, німецький наступ на Москву розпочався лише 30 вересня 1941 р. й передбачав захоплення міста до початку морозів. Битва за столицю Радянського Союзу тривала більше шести місяців і відбувалася на фронті протяжністю близько 2 тис. км. Із середини жовтня до початку листопада 1941 р. йшли запеклі бої на Можайському рубежі. Радянські війська чинили запеклий опір силам німецької групи армій “Центр” та затримали противника на рубежі річок Лама, Руза і Нара. Важкі бої йшли і в районі Калініна (Твері). Спроба захопити Москву продемонструвала непідготовленість німецьких військ до бойових дій в умовах бездоріжжя та низьких температур. Втрати групи армій “Центр” лише з 1 до 17 жовтня становили 50 тис. чол. План операції “Тайфун” не був виконаний. Однак німецьке командування не відмовилося від плану захопити Москву. Незважаючи на важке становище на фронті, для підняття бойового духу 7 листопада 1941 р. на Красній площі у Москві відбувся військовий парад, звідки війська одразу відправлялися на передову.

30

У результаті кровопролитних боїв та наполегливого опору радянських військ у листопаді 1941 р., німецький наступ було зупинено. Сили противника були виснажені, тому командувач Західного фронту генерал армії Г. Жуков запропонував перейти в контрнаступ без паузи в оборонних боях. Перед військами ставилося завдання розгромити ударні угруповання німецької армії та усунути загрозу захоплення Москви. Тому вночі, з 5 на 6 грудня 1941 р., радянські війська почало потужний контрнаступ по всьому фронту. Це стратегічне рішення виявилося повною несподіванкою для німецького командування. Під час наступу німецькі війська були відкинуті від радянської столиці на 100 – 250 км. Від сил противника було звільнено Московську і Тульську області, великі міста Калінін і Калуга, ряд районів інших областей. У січні – березні 1942 р. Червона Армія розгорнула загальний наступ у найважливіших стратегічних напрямах. Серед причин провалу операції “Тайфун” можна виділити непідготовленість особового складу збройних сил Німеччини та її союзників до ведення бойових дій в умовах північної зими, технічні збої при низьких температурах. Крім того, німецькі війська зустріли відчайдушний опір місцевого населення та величезний психологічний тиск. Поразка Німеччини під Москвою мала величезне військово-політичне значення. Під час контрнаступу радянських військ під Москвою групі армій “Центр” було завдано потужного удару: було розбито 38 німецьких дивізій, у тому числі 11 танкових і 4 моторизованих. Німці залишили тисячі гармат, сотні танків та іншої техніки. Ця поразка поховала гітлерівський план “блискавичної війни” та підірвала бойовий дух німецьких військ. Міф про непереможність німецької армії було зруйновано. Битва за Москву мала значний вплив на весь хід Другої світової війни. Війна набула затяжного характеру, чого намагалося уникнути німецьке командування. Контрнаступ радянських військ у грудні 1941 р. під Москвою незабаром перетворився на загальний стратегічний наступ на значній частині радянсько-німецького фронту. Почалася тривала, виснажлива війна, безперспективна для Німеччини. Блокада Ленінграда (1941 – 1944 рр.) Блокада Ленінграда (8 вересня 1941 – 27 січня 1944 рр.) – військова блокада Ленінграда (нинішня назва міста – Санкт-Петербург) німецькими, фінськими та іспанськими військами за участю добровольців із Північної Африки, Європи і військово-морських сил Італії під час Другої світової війни. Тривала 872 дні, які стали трагічним періодом в історії міста: від куль, 31

снарядів і бомб, голоду, морозу і хвороб загинуло більше 800 тис. захисників та жителів міста. А. Гітлер планував оточити Ленінград тісним кільцем і шляхом обстрілу з артилерії і безперервного бомбардування літаками зрівняти місто з землею. Розгром Ленінграда був важливою частиною плану “Барбаросса” і розглядався німецьким військовим командуванням як один із проміжних етапів війни, після якого планувалося завоювання Москви. Проведення наступу було доручено групі німецьких армій “Північ”, яка, крім того, мала розгромити радянські війська в Прибалтиці і, взаємодіючи з частиною групи армій “Центр” і військами з Фінляндії (15 дивізій), захопити Ленінград і Кронштадт. Ціною великих втрат противнику вдалося прорвати оборону радянських військ і 8 вересня 1941 р. відрізати Ленінград від суші. Під час блокади мирне населення опинилося в особливо трагічному становищі. В оточення потрапило 2 млн. 544 тис. цивільного населення міста (серед яких приблизно 400 тис. дітей). Продовольство і паливні запаси Ленінграду були обмежені. Внаслідок цього дефіциту в місті розпочався масовий голод. Ускладнений суворою зимою, проблемами з опаленням і транспортом, він призвів до сотень тисяч смертей серед жителів. Становище було настільки важким, що траплялися випадки канібалізму. Але місто продовжувало жити і боротися: заводи випускали військову продукцію, працювали театри, музеї. Впродовж блокади не припиняло роботу ленінградське радіо, передаючи виступи поетів і Мешканці блокадного Ленінграда набирають воду письменників. Запекла боротьба за Ленінград відтягнула на себе значні сили німецьких військ і всю фінську армію. Захисники Ленінграда разом з населенням міста змогли винести суворі випробування блокади і створити умови для її прориву. Важливу роль у цьому мали Синявінські операції 1941 р., Любанська операція 1942 р., Синявінска операція 1942 р. 18 січня 1943 р. радянські війська прорвали блокаду, а в січні – лютому 1944 р. повністю її ліквідували. Із закінченням Виборзько-Петрозаводської операції 1944 р. битва за Ленінград успішно завершилася. Вона мала велике політичне і 32

військово-стратегічне значення, справила значний вплив на перебіг бойових дій на інших ділянках фронту. Радянські війська відтягнули на себе до 15 – 20 % сил противника на Східному фронті та всю фінську армію, розгромили до 50 німецьких дивізій. Сама оборона Ленінграда стала символом мужності. Ціною неймовірних поневірянь, героїзму і самопожертви військові та жителі Ленінграда відстояли місто. Багато частин і з’єднань, що брали участь в Ленінградській битві, були перетворені на гвардійські або стали орденоносними. Сотні тисяч воїнів отримали урядові нагороди, сотні отримали звання Героя Радянського Союзу. У битві за Ленінград під час оборонних і наступальних операцій успішно здійснювалася стратегічна і оперативна взаємодія груп фронтів, а також фронтів з флотом та військовими флотиліями. Ленд-ліз під час Другої світової війни Ленд-ліз – програма ленд-лізу (від англ. lend – “позичати” і lease – “здавати в оренду”) була системою, за якою Сполучені Штати Америки передавали своїм союзникам у Другій світовій війні боєприпаси, техніку, продовольство і стратегічну сировину, включаючи нафтопродукти. Концепція цієї програми надавала Президентові США можливість допомагати будь-якій країні, чия оборона визнавалася життєво важливою для США. Закон про ленд-ліз, прийнятий Конгресом США 11 березня 1941 р. передбачав: 1) поставлені матеріали (машини, різна військова техніка, зброя, сировина, інші предмети), знищені, втрачені й використані під час війни, не підлягають оплаті; 2) передане в рамках ленд-лізу майно, що залишилося після закінчення війни й придатне для цивільних цілей, буде оплачено повністю або частково на основі наданих Сполученими Штатами довгострокових кредитів (в основному безпроцентних позик). Положення ленд-лізу передбачали, що після війни у випадку зацікавленості американської сторони незруйнована й не втрачена техніка і устаткування повинні бути повернені у США. Основними клієнтами США стали Велика Британія, країни Британської Співдружності, а також СРСР. Загалом поставки за ленд-лізом становили 50,1 млрд. доларів США (приблизно 656 млрд. доларів у сучасних цінах). З них 31,4 млрд. були поставлені до Великої Британії, 11,3 млрд. – до СРСР, 3,2 млрд. – до Франції, 1,6 млрд. – до Китайської Республіки. Зворотній лендліз (поставки союзників до США) становив 7,8 млрд. доларів, із яких 6,8 млрд. припали на Велику Британію і країни Співдружності.

33

21 серпня 1945 р. Президент США Г. Трумен оголосив про закінчення програми ленд-лізу, але Велика Британія і Китай продовжували отримувати товари за готівковими розрахунками і кредитами. Окрім власне військової техніки, за програмою ленд-лізу постачалися алюміній, мідь, олово, кобальт, устаткування для військових заводів, прилади, паливо, запчастини, залізничні матеріали, військове обмундирування, вовна, бавовна, шкіряні матеріали, спирт, цукор, м’ясні консерви тощо. Поставки за ленд-лізом до Радянського Союзу відбувалися через Тихий океан, Іран, Арктику і Чорне море – залежно від ситуації на театрі воєнних дій. Протягом 1941 – 1945 рр. СРСР отримав 22 150 літаків, 12 700 танків, 51 503 легкових позашляховиків і всюдиходів, 375 883 вантажівки, 35 170 мотоциклів, 8218 гвинтівок, 131 633 зразки автоматичної зброї, 12 997 пістолетів, 345 735 тонн вибухових речовин, 11 155 товарних вагонів, 1981 залізничний локомотив, 90 вантажних суден, 105 протичовнових кораблів, 2 670 000 тонн нафтопродуктів, 331 066 літрів спирту тощо. У повоєнні часи, в роки Холодної війни, радянська історіографія зазвичай критикувала поставки за програмою ленд-лізу – мовляв, їхній обсяг був незначним і не справляв вирішального впливу на перебіг війни на радянсько-німецькому фронті, а до того ж, поставлені зразки військової техніки були застарілими і неякісними. Нерідко в радянській літературі можна було зустріти характеристику американських літаків як “літаючих трун”, а танків – як “братських могил екіпажу”. Однак необхідно зауважити, що наприкінці 1941 р., коли до СРСР прибули перші союзницькі конвої, Червона Армія після низки тяжких поразок і “котлів” була майже цілковито знекровлена. В ній залишалося дуже мало техніки, а евакуйована на схід СРСР військова промисловість ще не запрацювала належним чином. Тому американська і британська техніка відіграли значну роль у вирішальних боях зими 1941 – 1942 рр. У цей період у бойовому складі Червоній Армії на 31 вітчизняний танк припадало 10 імпортних, на 13 вітчизняних літаків – 10, поставлених за ленд-лізом. Якість імпортної техніки у порівнянні з радянською – також питання глибоко дискусійне. Скажімо, одні з найкращих за результативністю радянських повітряних асів О.І. Покришкін, М.Д. Гулаєв, Г.А. Речкалов (59, 57 і 56 збитих літаків противника відповідно) більшість зі своїх перемог здобули на винищувачах Bell P-39 Airacobra американського виробництва. Статистика свідчить, що протягом 1941 – 1945 рр. промисловість Радянського Союзу виготовила 95 252 танки і самохідні артилерійські установки. Незворотні ж втрати танків і САУ Червоної Армії за цей період становили 96 500 бойових одиниць. Таким чином, якби не було 12 700 танків 34

союзників, поставлених за програмою ленд-лізу, Червона Армія втратила би в боях всю бронетехніку. Трохи кращою була ситуація в авіації – за 1941 – 1945 рр. промисловість СРСР виготовила понад 137 тис. літаків, за лендлізом було поставлено 22 150, втрачено під час війни – до 90 тис. Вагому допомогу від промисловості союзників отримав радянський військово-морський флот, 22,3 % бойових кораблів якого становили випущені в США і Великій Британії, а також отримані за рахунок репарацій від переможеної у 1943 р. Італії. До 70 % автомобільного парку СРСР за роки війни були американського виробництва.

Колона американських вантажівок “Студебейкер” в Ірані на шляху до Радянського Союзу

Після завершення Другої світової війни, постало питання про виплату Сполученим Штатам боргів за поставки по ленд-лізу. Важливо, що уряд США нічого не вимагав за знищену техніку, а лише за ту, яка пережила війну. Велика Британія повністю розрахувалася за неї лише у 2006 р. Радянський Союз, а потім і Росія, визнали і сплатили тільки частину боргу. Франція врегулювала це питання за рахунок низки торговельних поступок Сполученим Штатам (зокрема, суттєво збільшила квоти на показ американських кінофільмів на своєму ринку), а доля китайського боргу досі остаточно не з’ясована. Таким чином, поставки за програмою ленд-лізу відіграли суттєву роль у загальній перемозі країн Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні. Основним поставником були Сполучені Штати Америки, які вже на той час мали найпотужнішу економіку в світі. Найбільша за обсягами допомога була надана Великій Британії та Радянському Союзові. Це стало життєво важливим чинником для цих країн у найтяжчий період війни – 1941 – 1943 рр.

35

Напад на Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. Напад на Перл-Харбор або Гавайська операція – раптовий комбінований напад японської палубної авіації авіаносного об’єднання віце-адмірала Наґумо Тюїті та японських карликових підводних човнів, доставлених до місця нападу підводними човнами Японського імператорського флоту, на американські військово-морську та повітряні бази, розташовані в околицях Перл-Харбора на острові Оаху, Гавайські острови. Підготовку до нападу Японія розпочала таємно ще в січні 1941 р. Японське командування мало на меті нейтралізувати Тихоокеанський флот США та захистити свої завоювання у Малайї та Голландській Ост-Індії. Саме тому недільного ранку, 7 грудня 1941 р. о 7.55 за гавайським часом, розпочався напад на Перл-Харбор. О 9.15 відбулася атака наступної групи літаків. За дві години бомбардування було знищено 4 лінкори, крейсер, два есмінці, декілька допоміжних суден та 188 літаків. Ще 4 лінкори, 3 легких крейсери, есмінець, 2 допоміжних судна і понад 100 літаків отримали пошкодження. Серед особового складу втрати американців становили 3581 осіб. Японці втратили 29 літаків, 6 підводних човнів, понад 70 літаків отримали пошкодження. Напад на Перл-Харбор став успішним для Японії: у перший же день військових дій було знищено більшу частину американського Тихоокеанського флоту та отримано Американські кораблі палають після нападу на Перл-Харбор можливість проводити масштабні наступальні операції на Філіппінах, у Малайї та в Голландській Індії. В результаті японські збройні сили змогли захопити більшу частину Південно-Східної Азії, у тому числі Гонконг, Бірму, Голландську Ост-Індію, Сінгапур та Філіппіни. Крім того, сама операція зробила внесок у розвиток військової справи: були продемонстровані високі бойові можливості авіаносців, карликові підводні човни себе не виправдали.

36

Успіх Гавайської операції був зумовлений ретельною підготовкою японського командування, чіткою організацією таємного переходу кораблів і раптовістю удару. Американське командування допустило прорахунки в організації оборони головної бази флоту та оцінці обстановки в цілому. Так, на момент нападу американські кораблі в гавані та літаки на аеродромі стояли скупчено й були зручною мішенню для атаки. Протиповітряна оборона бази не була готова до відбиття ударів. Більшість зенітних гармат не було укомплектовано особовим складом, боєприпаси знаходилися під замком. Напад на Перл-Харбор став справжнім успіхом для Японії, проте результати Другої світової війни були не на користь азіатського союзника Німеччини. Нападом на американську військову базу Перл-Харбор Японія розв’язала війну проти США. 8 грудня 1941 р. війну Японії оголосили США, Велика Британія, Канада та низка інших країн. 11 грудня у війну зі Сполученими Штатами вступили Німеччина та Італія. Виведення з ладу американського Тихоокеанського флоту було тимчасовим. З усіх потоплених кораблів США не вдалося відновити лише чотири – лінкори “Арізона” (підірвано) і “Оклахома” (перевернувся) та два есмінці. При цьому жоден з трьох авіаносців США не був пошкоджений – на той час їх не було у Перл-Харборі. А з 22 японських кораблів, які брали участь у Гавайській операції, до кінця війни залишився лише один. Битва біля атолу Мідуей (червень 1942 р.) Битва біля атолу Мідуей – морська битва на Тихому океані, що відбулася 4–7 червня 1942 р., приблизно півроку після початку війни між Японією і США і через місяць після битви у Кораловому морі. Військово-морські сили США перемогли об’єднаний флот Японії, що атакував атол Мідуей (розташований на північний захід від Гавайських островів), визначивши тим самим поворотний пункт у війні на Тихому океані. Об’єднаний флот Японії, втративши 4 важких авіаносця, 228 літаків і найкращих пілотів, зазнав непоправних втрат. Ця битва вважається найвизначнішою морською битвою сучасності. Під час операції японці розраховували провести відволікаючу атаку на групу Алеутських островів, попутно захопивши стратегічно важливий атол Мідуей у західній групі Гавайського архіпелагу і в кінцевому підсумку остаточно нейтралізувати флот США. Але цим планам не судилося збутися. Операція спиралася на раптовість: заставши американські війська зненацька, японці планували завдати нищівного удару американському флоту. Проте ще в травні 1942 р. завдяки успішній діяльності американської розвідки групою 37

дешифрувальників був розшифрований японський військово-морський код JN-25. Завдяки цьому американські військово-морські сили змогли дізнатися про плани Японії. Адмірал Честер Вільям Німіц спланував відповідні дії. На світанку 4 червня 1942 р. японські бомбардувальники авіаносного з’єднання завдали удару по атолу Мідуей. Американська база на атолі була сильно пошкоджена, але аеродром з ладу виведено не було. З уцілілого аеродрому встигли вилетіти 50 бомбардувальників, споряджених торпедами для атаки авіаносного з’єднання віце-адмірала японського військово-морського флоту Нагумо. Однак, атака була легко відбита японськими винищувачами “Зеро”, японські кораблі не отримали ушкоджень. Несподівано Нагумо з літакарозвідника отримав дані про помічені американські кораблі, у складі яких був і авіаносець. Нагумо наказав спорядити наявні бомбардувальники торпедами для використання проти флоту США. Щоб встигнути виконати Авіаносець “Ентерпрайз” наказ Нагумо у зазначений термін, матроси стали знімати важкі 800-кілограмові авіабомби та укладати їх там же, на палубі, щоб замінити на торпеди. Це було помилкою і однією з фатальних випадко-востей того дня. Раптово в небі з’явилися Америкаські торпедоносці: о 9.30 15 “Девастейторів” з авіаносця “Хорнет” провели безуспішну самовбивчу атаку, 14 інших машин з авіаносця “Ентерпрайз” чекала та ж доля. Але сталося те, чого ніхто не міг очікувати. У той час, коли японські “Зеро” добивали останні “Девастейтори”, високо в небі з’явилися пікіруючі бомбардувальники лейтенанта-комодора Мак Класкі з авіаносця “Ентерпрайз”. Мак Класкі досяг передбачуваної точки місцезнаходження японських кораблів ще за 10 хвилин до першої атаки “Девастейторів”, проте, не знайшовши там японських кораблів і маючи палива ще на 15 хвилин патрулювання, він прийняв відчайдушне рішення: летіти далі, поки весь 38

резерв палива не буде витрачений. Раптово він виявив з’єднання Нагумо, над яким вели бій “Девастейтори” і японські “Зеро”. Ескадрилья Мак Класкі з 33 пікіруючих бомбардувальників завдала удару, результат якого був посилений вибухами японських бомб, складених на палубах авіаносців. За лічені хвилини з’єднання Нагумо перестало існувати. Останній задіяний в операції авіаносець “Хірю” о 10.00 того ж дня провів успішну атаку на американський авіаносець “Йорктаун”, в наслідок якої пізніше він був затоплений. О 17 годині “Хірю” був виявлений літаками з “Ентерпрайза”. Після бомбардування “Хірю” пішов на дно. Однак і після цього японський Торпедоносці “Девастейтор” ескадрильї VT-6 на адмірал Ямамото не міг “Ентерпрайзі” під час битви за Мідуей визнати провалу операції і мав намір далі вести бойові дії, поки, нарешті, 6 червня важкий крейсер “Мікума” не був потоплений американською авіацією. Ямамото зрозумів: без авіаносців продовжувати операцію немає сенсу. Японія відступила. Битва за Мідуей показала, що авіаносці стали головними кораблями на Тихому океані. Битва за Мідуей продемонструвала успішні дії американської розвідки і незадовільну організацію японської розвідки. Японці робили ставку саме на раптовість і до контакту з противником не здогадувалися про те, що ворог має уявлення про плани їхніх дій. На той час один з улюблених тактичних прийомів командування японського флоту – це розосередженість сил і засобів, мета якого – підвищити ефективність залучених до операції військ. У даному ж випадку цей прийом надав зворотний ефект: через сильну розосередженість японський флот не зміг відбити нальоти американської авіації. Були зруйновані усі плани японців з подальшого ведення війни на Тихому океані. У першу чергу, японський флот був ослаблений через втрату чотирьох важких авіаносців, які у війні на Тихому океані відігравали вирішальне значення. Не менше значення мали втрати в авіації. Загинула величезна кількість першокласних японських пілотів-асів. Це також вплинуло і на наступний бій за Гуадалканал, де Японія також зазнала катастрофічної поразки, і на підсумок війни в цілому.

39

Битва за Гуадалканал (1942 – 1943 рр.) Битва за Гуадалканал – військова кампанія, що відбувалася з 7 серпня 1942 по 7 лютого 1943 рр. на Тихоокеанському театрі воєнних дій Другої світової війни. Бойові дії між силами США і їх союзників проти Японської імперії відбувалися на землі, у повітрі, на воді й під водою. Головні бої розгорнулися на острові Гуадалканал (Соломонові острови) та навколо нього. Це був перший великий наступ союзників проти японських сил. Першочерговими завданнями японських лідерів була нейтралізація американського флоту, захоплення нових територій, родовищ корисних копалин і створення стратегічних військових баз для захисту імперії в Тихому океані та Азії. Дві спроби японського флоту захопити стратегічну ініціативу й розширити оборонний периметр у південній і центральній частинах Тихого океану було зірвано морськими битвами в Кораловому морі й поблизу атола Мідуей.

5 червня 1942 р. американські розвідувальні літаки повідомили, що японці перекинули частину сил з острова Тулагі на сусідній, більший острів Гуадалканал (приблизно 150 км в довжину і близько 40 км в ширину) і будують злітно-посадкову смугу на його північному узбережжі в Лунга-Пойнті. Десантна операція Watchtower (“Вартова вежа”), загальне керівництво якою покладалося на командувача силами південно-тихоокеанського району віце-адмірала Р. Ґормлі, відповідно до директиви американського командування планувалася на початок серпня 1942 р. Для її проведення планувалося застосувати Японська міні-субмарина і транспорт "Ямазукі-Мару" об’єднані сили: авіаносне і на березі Гуадалканалу десантне з’єднання, а також з’єднання авіації берегового базування. Цим силам протистояв 8-й японський флот, що базувався в Рабаулі, батальйон близько 400 військових, а також авіація берегового базування.

40

7 серпня 1942 р. морські піхотинці США висадилися на острові Гуадалканал під час першого контрнаступу США. До вечора на берег висадилось майже 11тис. солдатів і офіцерів 1-ї дивізії морської піхоти. Висадка військ союзників виявилася несподіваною для японців, які займали острови з травня 1942 р. Союзникам вдалося відразу ж захопити острови Тулагі та Флориду, а також японський аеродром на Гуадалканалі. Висадка десанту поклала початок морським і сухопутним боям, що тривали 6 місяців. Із серпня по листопад 1942 р. японці зробили кілька спроб повернути собі Гуадалканал. Ці спроби призвели до кількох великих боїв, зокрема трьох сухопутних та п’яти морських. Протягом серпня – жовтня 1942 р. японські есмінці висаджували на Гуадалканалі десант. Але японський десант було знищено морською піхотою США. На початку листопада 1942 р. японське командування спробувало відновити бойові дії для захоплення острова. Це призвело до двох зіткнень, які отримали назву “морська битва поблизу о. Гуадалканал”. Бій відбувся у протоці між островами Гуадалканал і Флорида.

11 японських транспортів і бойові кораблі намагалися висадити на острів велике підкріплення (на транспортах перебувало 13,5 тис. солдатів) і одночасно завдати удару артилерією лінійних кораблів по аеродрому Гендерсон-філд. На підході до острова японські кораблі зіткнулися з американським морським з’єднанням адмірала Д. Калагена. Американці втратили 2 крейсери і 4 есмінці. З японської сторони були потоплено два есмінці і лінкор “Хіей”.

14 листопада 1942 р. літаки з американського авіаносця “Ентерпрайз” потопили 7 з 11 японських транспортів із військами. Після майже чотирьох місяців успішної оборони американці перейшли в наступ. До 7 січня 1943 р. американці зосередили на Гуадалканалі більше 50 тисяч осіб. Японці відмовились від продовження кампанії. Американські морські піхотинці на відпочинку 4 січня 1943 р. японський (листопад 1942) імперський генеральний 41

штаб віддав наказ про поступову евакуацію військ. Американці, не знаючи про це рішення, рухались уперед повільно й обережно, що дало японцям змогу успішно завершити евакуацію до 7 лютого 1943 р. Японці евакуювали з Гуадалканала 10 630 осіб, втратили під час боїв за острів 24 600 осіб, 2 лінкори, легкий авіаносець, 3 важких і 2 легких крейсери, 12 есмінців, 4 підводні човни й 23 транспортних судна. Американці втратили 6696 осіб убитими та пораненими, 2 важких авіаносці, 6 важких і 2 легких крейсери, 15 есмінців. Битва за Гуадалканал завершилась важкою поразкою Японії. Кількісна та якісна перевага американських військ свідчила про зміну співвідношення сил на Тихому океані на користь США. Перемога американців означала початок перелому в боротьбі на Тихому океані, ініціативу ведення бойових дій захопили збройні сили США. Японія змушена була перейти до стратегічної оборони. Північно-Африканська кампанія і битва за Ель-Аламейн (1940 – 1943 рр.) Північно-Африканська кампанія – військова кампанія, що проводилася військами союзників та об’єднаними силами Італії і Німеччини протягом 10 червня 1940 – 16 травня 1943 рр. на території північно-африканських країн. Бойові дії тривали на гігантському просторі майже від Суецького каналу до узбережжя Атлантичного океану. Основні бої розгорнулися в лівійській та єгипетській пустелях вздовж узбережжя Середземного моря, а також на території Марокко та Тунісу. Бойові дії у Північній Африці почалася зі вступу у війну Італії (10 червня 1940 р.). Італійці у вересні 1940 р. розпочали масштабний наступ і захопили Британські піхотинці біля Ель-Аламейна. Сіді-Баррані – єгипетське місто на Єгипет, 17 червня 1942 р. заході країни. У грудні 1940 р. британці перейшли у контрнаступ та завдали серйозної поразки 10-й італійський армії. Німці, дотримуючись своїх союзницьких обіцянок, терміново перекинули до Північної Африки корпус “Африка”. Як і у випадку з балканським театром 42

воєнних дій, невдалі дії фашистської Італії змусили нацистську Німеччину надавати їй допомогу та виправляти ситуацію, що склалася. Це призводило до розтягування німецьких сил по різним фронтам, послаблення їх у вирішальні моменти битви за Британію та наступу на Радянський Союз. Італійські війська завдали удару із Лівії в Єгипет і просунулись вглиб країни на 100 км, проте через труднощі із забезпеченням військ зупинили наступ біля Сіді-Баррані. Британські війська, поступаючись в чисельності та не надаючи серйозного опору, відступили до міста Мерса-Матрух. Між воюючими сторонами утворилася “буферна” зона шириною 130 км. Із 9 грудня 1940 по 9 лютого 1941 рр. збройні сили Великобританії та її союзників провели стратегічну військову операцію проти італійських військ з метою відвоювання Єгипту і розгрому 10-ї італійської армії. Незважаючи на те, що британські війська значно поступалися в чисельності італійським, вони змогли вдало провести операцію, повністю розгромити 10-у армію і взяти велику кількість полонених. Протягом двох місяців британці витіснили італійські війська з Єгипту, відкинули їх більше ніж на 600 миль, завдавши їм загальних втрат у 130 тис. чол. та 400 танків, при власних всього 2 тис. чол. і готувалися до повного захоплення всієї Лівії. Однак протягом лютого 1941 – листопада 1942 рр. німецькі війська захопили міста Бардія, Соллум, Ель-Газала та Тобрук. Фронт в Північній Африці стабілізувався по лінії лівійсько-єгипетського кордону. Британські війська зазнали важких втрат, а резерви німців майже повністю вичерпалися.

23 жовтня 1942 р. британці під командуванням генерал-лейтенанта Бернарда Монтгомері перейшли в наступ під Ель-Аламейном з метою повернути втрачену територію і знищити німецько-італійські війська в Північній Африці. У листопаді 1942 р. німецький командувач Ервін Роммель був змушений віддати своїм військам наказ про відступ, оскільки всі можливості для подальшого опору були вже вичерпані.

12 листопада, переслідуючи розрізнені сили противника, англійці досягли Тобрука і захопили його. Ще більше для німців та італійців погіршило ситуацію те, що 8 листопада 1942 р. англо-американське командування розпочало вторгнення в Північно-Західну Африку, в районі Касабланки, – операцію “Смолоскип”. Англійці продовжили свій наступ і 19 листопада знову захопили Бенгазі, 17 грудня – Ель-Агейлу. Битва під ЕльАламейном закінчилася повною поразкою німецько-італійської армії. Її втрати сягали 55 тис. чол., 320 танків і близько 1 тис. гармат. Залишки розгромлених під Ель-Аламейном військ уникли повного знищення тільки через те, що британці вели переслідування надто повільно. Е. Роммель через практично повну відсутність постачання не мав можливості ані обладнати досить потужні оборонні позиції, 43

ані контратакувати. Він вирішив відступити до німецького плацдарму в Тунісі. Цю операцію відступу на тисячу миль Е. Роммель провів практично без втрат. Бойові дії в Тунісі також завершилась на користь союзників, які мали більшу кількість військ та техніки, а також безперервне постачання зброєю, боєприпасами, провіантом. Кампанія завершилася 13 травня 1943 р. здачею в полон близько 230 тис. німецьких та італійських солдатів, більшої частини корпусу “Африка”. Сталінградська битва (1942 – 1943 рр.) Сталінградська битва (17 липня 1942 – 2 лютого 1943 рр.) – битва радянських військ проти німецьких, італійських, румунських і угорських військ. Вона була однією з найважливіших подій Другої світової війни і разом із битвою на Курській дузі стала переломним моментом у перебігу воєнних дій на радянсько-німецькому фронті, після чого німецькі війська втратили стратегічну ініціативу. Сталінградська битва поділяється на два періоди: наступ німецьких військ (з 23 серпня по 18 листопада 1942 р.) і контрнаступ радянських військ (з 19 листопада 1942 по 2 лютого 1943 рр.).

Радянські солдати біля танка Т-26

Навесні 1942 р. А. Гітлер був сповнений рішучості повернути собі ініціативу на Східному фронті після поразки під Москвою. За допомогою німецького наступу, який мали здійснювати дві групи військ загальною чисельністю більше ніж 1 млн. чол. та близько 2500 танків, за підтримки військ сателітів – Румунії, Угорщини та Італії (близько 600 000 осіб), 44

планувалося остаточно розгромити радянські війська на півдні СРСР з метою захоплення басейнів Дону і Волги, оволодіння важливим промисловим містом Сталінград (вузлом річкового та залізничного сполучення, важливим машинобудівним центром), а потім опанування нафтовими свердловинами Кавказу для забезпечення Німеччини достатньою кількістю енергетичних ресурсів, необхідних для продовження війни.

5 квітня 1942 р. А. Гітлер затвердив Директиву Верховного головнокомандування вермахту № 41, в якій викладався загальний задум наступу в літній кампанії 1942 р. Ця амбіційна директива була заснована головним чином на помилковому припущенні А. Гітлера про неминуче матеріальне і моральне виснаження Червоної Армії після величезних втрат 1941 р. Для здійснення наступу група армій “Південь” була розділена на групи армій “А” і “В”. Одна з груп, що складалася з 1-ї танкової армії і 17-ї армії, мала наступати на південь до Кавказу. Інша група у складі 6-ї армії і 4-ї танкової армії мала просуватися до Волги та захопити Сталінград. Наступ було розпочато 28 червня 1942 р. Атаки були успішними насамперед тому, що радянські війська чинили невеликий опір у степу і почали безладний відступ на схід. Кілька спроб військ Червоної Армії відновити лінію оборони не мали успіху через удари німецьких військ з флангів.

17 липня 1942 р. частинами німецьких 17-ї та 1-ї танкових армій було захоплено Ворошиловград (нині Луганськ), чим було завершено опанування промислово важливими областями Донбасу. Під час просування 4-ї танкової армії та 6-ї армії утворилася масивна пробка через поганий стан доріг у Ростовській області. Це викликало затримку в просуванні німецьких військ. Після цього А. Гітлер змінив свою думку і віддав наказ наступати на Сталінград. До кінця липня німці досягли Дону на всьому шляху від Воронежа до Ростова-на-Дону. 27 липня, після недовгих вуличних боїв, вони взяли Ростов, і наступного дня досягли міста Калач-на-Дону на схід від Донської дуги, всього за 70 км від Сталінграда. З того моменту вони почали використовувати війська італійських, угорських та румунських союзників, щоб прикрити свої північні фланги. Після втрати Ростова-на-Дону Й. Сталін видав наказ № 227, більш відомий під назвою “Ні кроку назад”. Зокрема, цим наказом заборонявся самовільний відступ без наказу командування, а також створювалися загороджувальні загони.

28 липня 1942 р. ставка ВГК із метою об’єднання зусиль і поліпшення керівництва військами утворила з Південного і Північно-Кавказького фронтів єдиний Північно-Кавказький фронт (командувач – маршал Радянського Союзу С. Будьонний).

45

У листопаді 1942 р., після трьох місяців кривавої битви німецькі війська нарешті досягли берегів Волги у центрі Сталінграда, захопивши 90 % міста, і розділили радянські частини, що залишилися, у двох невеликих котлах. Радянське командування розробило новий план, який передбачав зосередження значної маси військ у степу на північ і південь від Сталінграда. План також передбачав стримати тиск німецьких військ у місті, а потім розбити погано укомплектовані і слабо захищені фланги та оточити Сталінград.

19 листопада 1942 р. Червона Армія розпочала операцію “Уран”, вдаривши по румунським частинам, які знаходились на флангах німців, не мали достатнього бойового досвіду і були погано оснащені. Нечисленна 3-я румунська армія була розгромлена після дня дуже важкої оборони. Радянські війська швидко просувалися на захід і зустрілися через два дні недалеко від міста Калач, замкнувши кільце навколо німецьких військ у Сталінграді. В оточення потрапило від 250 тис. до 290 тис. солдатів і офіцерів. Невдовзі було створено дві лінії радянської оборони: внутрішньої, щоб

Аеродром під Сталінградом із захопленою німецькою авіатехнікою. У кадрі пікіруючий бомбардувальник Юнкерс Ю-87 (Ju.87D), бомбардувальники Хейнкель He.111H і транспортні літаки Юнкерс Ю-52 (Ju.52/3m)

захиститися від атак з котла, і зовнішньої, щоб захиститися від можливих спроб німців деблокувати оточення. Через нестачу продовольства німецька армія постійно голодувала, що призводило до фізичного виснаження солдат. Також почали швидко закінчуватися паливо і медикаменти, тисячі людей вмирали від голоду, хвороб і замерзання.

46

У січні 1943 р. почався новий наступ радянських військ, (операція “Сатурн”), метою якого було прорвати оборону німецьких військ на річці Дон і захопити Ростов-на-Дону. Німці застосували тактику “мобільної оборони”, в якій значну роль відігравали бронетанкові війська. Але великого успіху це не мало. За наказом командувача Ф. Паулюса, Південна група німецьких військ у Сталінградському котлі капітулювала 31 січня 1943 р., а Північна – 2 лютого 1943 року. 91 тис. втомлених, хворих і голодних німців були захоплені в полон. Серед них було 22 генерали. Від середини січня 1943 р., ще під час Сталінградської битви, Червона Армія розпочала новий великий наступ проти німців та їхніх союзників у межиріччі Дону і Сіверського Дінця, який завершився в березні поразкою під Харковом. Водночас, німецька армія відступила з Кавказу, але зберегла Новоросійськ і Таманський півострів. Так, через дев’ять місяців після німецького наступу лінія фронту повернулася назад на позиції минулого літа. Обидві воюючі сторони зазнали важких втрат. Німеччина втратила близько 2 тис. танків і штурмових гармат, близько 3 тис. літаків і більш ніж 10 тис. гармат і мінометів проти 4341 танків і 2769 літаків, втрачених радянською стороною. Німецькій військовій промисловості було важко відшкодовувати такі втрати.

1 травня 1945 р. Сталінграду було присвоєно звання місто-герой, як данину героїзмові його захисників. Битва на Курській дузі (липень – серпень 1943 р.) Битва на Курській дузі, або Курська битва, тривала з 5 липня по 23 серпня 1943 р. і була однією з ключових битв Другої світової війни. У радянській історіографії прийнято розділяти битву на три частини: Курську оборонну операцію (5 – 23 липня), Орловську (12 липня – 18 серпня) і Білгородсько-Харківську (3 – 23 серпня) наступальні операції. Під час зимового наступу 1943 р. Червоної Армії і контрнаступу вермахту у Східній Україні, в центрі радянсько-німецького фронту утворився виступ глибиною до 150 і шириною до 200 км, повернутий у західну сторону (так звана “Курська дуга”). Німецьке командування прийняло рішення провести стратегічну операцію на Курському виступі. Для цього була розроблена і в квітні 1943 р. затверджена військова операція під кодовою назвою “Цитадель”. Маючи відомості про підготовку німецьких військ до наступу, Ставка Верховного Головнокомандування ухвалила рішення тимчасово перейти до оборони на Курській дузі, знекровити ударні угрупування ворога і цим створити 47

сприятливі умови для переходу радянських військ в контрнаступ, а потім в загальний стратегічний наступ. Для проведення операції “Цитадель” німецьке командування зосередило на ділянці 50 дивізій, зокрема 18 танкових і моторизованих. Угруповання налічувало, за даними радянських джерел, близько 900 тис. чоловік, до 10 тис. гармат і мінометів, близько 2,7 тис. танків і більше 2 тис. літаків. Повітряну підтримку німецьким військам надавали сили 4-го і 6-го повітряних флотів. Ставка ВГК до початку Курської битви створила угрупування (Центральний і Воронезький фронти), яке мало більше 1,3 млн. чоловік, до 20 тис. гармат і мінометів, більше 3300 танків і САУ, 2650 літаків. Війська Центрального фронту (командувач – генерал армії К. Рокоссовський) обороняли північний фланг Курського виступу, а війська Воронезького фронту (командувач – генерал армії М. Ватутін) – південний фланг. Війська, що займали виступ, спиралися на Степовий фронт у складі стрілецького, 3-х танкових, 3-х моторизованих і 3-х кавалерійських корпусів (командувач – генерал-полковник І. Конєв). Координацію дій фронтів здійснювали представники Ставки, маршали Радянського Союзу Г. Жуков і О. Василевський.

5 липня 1943 р. німецькі ударні угрупування за планом операції “Цитадель” почали наступ на Курськ з районів Орла і Білгорода. Про початок операції радянському командуванню було відомо заздалегідь, і ще перед початком німецької артпідготовки запрацювала радянська артилерія. Це зсунуло початок німецького наступу на кілька годин. З боку Орла наступало угрупування під командуванням генералфельдмаршала Г. фон Клюге (групи армій “Центр”), з боку Білгорода – угрупування під командуванням генерал-фельдмаршала Е. фон Манштейна (оперативна група “Кемпф” групи армій “Південь”). Завдання відбити наступ з боку Орла було покладене на війська Центрального фронту, з боку Білгорода – на війська Воронезького фронту. На північному фланзі дуги німецький наступ захлинувся, тоді як на південному фланзі наступ розвивався успішніше, але й тут просування вперед йшло з великими втратами з обох боків. З огляду на це Е. фон Манштейн змінив напрямок удару з півночі на північний схід.

12 липня 1943 р. в районі залізничної станції Прохорівка за 56 км на північ від Білгорода відбулася велика танкова битва між наступаючим танковим угрупуванням німців (оперативна група “Кемпф”) і радянськими військами, що завдавали контрудар. Радянські історики писали про бій до 1200 і навіть 1500 танків і самохідних установок з обох боків. Але ретельне вивчення документів показує, що обидві сторони разом мали в межах 48

500 танків. Запекла битва тривала весь день, до вечора танкові екіпажі разом з піхотою билися врукопашну. Німцям не вдалося виконати своє завдання і просунутися на оперативний простір, лише поле бою залишилося за ними, але в саму Прохорівку вони не увійшли. Радянські втрати в битві значно перевищили німецькі, вони становили 170 – 180 танків. Й. Сталін, роздратований великими втратами в бою, наказав створити комісію, щоб покарати винних. Але подальші військові успіхи змінили його точку зору, і до наміру покарати керівництво він вже не повертався. Прохорівський бій став переломним у битві, німці були вимушені перейти до оборони. Стратегічна ситуація на фронті змінилася: в Сицилії висадилися союзники і почали наступ в Італію, А. Гітлер вважав за доцільніше надати допомогу Б. Муссоліні, ніж далі витрачати сили й ресурси без очевидного успіху. Найбоєздатніші танкові частини були зняті зі східного фронту і відправлені на середземноморський театр військових дій. Не втрачаючи темпу, 12 липня війська Брянського, Центрального і лівого крила Західного фронтів почали операцію “Кутузов”, що мала за мету розгромити орловське угрупування противника. 13 липня війська Західного і Брянського фронтів прорвали німецьку Курська Дуга. Бронебійники оборону і просунулися на глибину від 8 до 25 км. 16 липня війська Брянського фронту вийшли на рубіж річки Олешня, після чого німецьке командування розпочало відведення своїх головних сил на вихідні позиції. До 18 липня війська правого крила Центрального фронту повністю ліквідували клин противника на курському напрямі. Цього ж дня в битву були введені війська Степового фронту, які почали переслідування відступаючого ворога. Розвиваючи наступ, радянські сухопутні війська, підтримані з повітря ударами сил 2-ї і 17-ї повітряних армій, а також авіацією далекої дії, до 23 серпня 1943 р. відкинули противника на захід на 140 – 150 км, звільнили Орел, Білгород і Харків.

49

За даними радянських джерел, вермахт втратив в Курській битві 30 дивізій, зокрема 7 танкових, понад 500 тис. солдатів і офіцерів, 1,5 тис. танків, більше 3,7 тис. літаків, 3 тис. гармат. Втрати радянських військ були більшими: 863 тис. чоловік, 6 тис. танків. Після Курської битви співвідношення сил на фронті різко змінилося на користь Червоної Армії, що забезпечило їй сприятливі умови для розгортання загального стратегічного наступу. Битва за Дніпро (серпень – грудень 1943 р.) Після поразки в Курській битві, німецькі війська залишили будь-яку надію перехоплення ініціативи. Німецькі втрати були значні, досвідчені кадри було знищено. Тому, незважаючи на ще значні сили, вермахт перейшов до стратегічної оборони. А. Гітлер розумів, що його війська не зможуть стримувати радянський наступ, принаймні якщо союзники утримаються від значних суперечок. З метою виграшу часу він наказав будівництво міцної лінії фортифікації для вповільнення наступу Червоної Армії приділяючи особливу увагу природним рубежам, з яких найважливішими були великі ріки. Особливого значення німецьке командування надавало лінії захисту на річці Дніпро, яку воно вважало основою так званого “східного валу”. А. Гітлер вимагав утримання позицій на Дніпрі будь-якою ціною. З радянської сторони, Й. Сталін вимагав подальшого відвойовування окупованих територій. Українські промислові регіони вважались найважливішими завдяки великому населенню та запасам вугілля та металевих руд, що надавали важливих ресурсів для радянської держави. Тому основна лінія наступу була зосереджена на південному напрямку фронту. У середині серпня 1943 р. Ставка Верховного Головнокомандування дала наказ військам Центрального, Воронезького, Степового, ПівденноЗахідного та Південного фронтів розгромити німецькі війська на Лівобережній Україні і в Донбасі, навальним наступом вийти до Дніпра, з ходу захопити плацдарми на його західному березі, створити умови для розгортання подальших операцій з метою відвоювання Білорусі та Правобережної України у німецьких армій. Із 26 по 29 серпня 1943 р. в Чернігівсько-Прип’ятській операції війська Центрального фронту зламали німецьку оборону в районі міста Севська, форсували річку Десну на широкому фронті і, переслідуючи противника, наприкінці вересня вийшли до річок Сожу і Дніпра та захопили плацдарми на півночі і на півдні від гирла Прип’яті. Війська Західного фронту 25 вересня 50

визволили Смоленськ, а війська Брянського фронту 30 вересня вийшли до річок Проні і Сожу на фронті Пєтуховка – Вєтка. Із 25 серпня до 29 вересня війська Воронезького і Степового фронтів, розгромивши ворога на Лівобережній Україні, з ходу форсували Дніпро, захопили плацдарми в районах Великого Букрина, Дереївки, Домоткані і ліквідували плацдарми ворога в районах Дарниці (на схід від Києва) і Кременчука. Війська Південно-Західного фронту, завершивши разом з Південним фронтом визволення Донбасу, в період з 22 по 27 вересня своїм правим крилом вийшли до Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям і захопили плацдарми на півночі від Запоріжжя. Війська Південного фронту 22 вересня вийшли на річку Молочну. На цьому завершився 1-й етап битви за Дніпро. Радянські війська вийшли до Дніпра на фронті 700 км від гирла річки Сожу до Запоріжжя і захопили на його правому березі понад 20 плацдармів. На 2-му етапі битви за Дніпро радянські війська розгорнули рішучі бої за розширення плацдармів і

Форсування Дніпра радянськими військами в районі Києва

прорив оборони ворога на правому березі Дніпра. В середині жовтня 1943 р. війська 3-го Українського (колишнього Південно-Західного) фронту (командувач – генерал армії Р. Малиновський) визволили місто Запоріжжя. 25 жовтня війська 4-го Українського (колишнього Південного) фронту (командувач – генерал армії Ф. Толбухін) прорвали оборону ворога на річці Молочній і до початку листопада вийшли до Дніпра в його нижній течії, ізолювавши кримське угруповання ворога.

51

Але в районі Лепетихи – Нікополя гітлерівцям вдалося утримати на лівому березі значний плацдарм. В жовтні війська 1-го Українського (колишнього Воронезького) фронту (командувач – генерал армії М. Ватутін) вели бої за розширення букринського плацдарму і створили плацдарм в районі Лютежа на північ від Києва. Війська 2го Українського (колишнього Степового) фронту (командувач – генерал армії І. Конєв) захопили великий плацдарм на Криворізькому напрямі.

1–3 листопада почалася Київська наступальна операція. Війська 1-го Українського фронту раптовим ударом з Лютізького плацдарму зламали оборону ворога і після запеклих боїв 6 листопада звільнили столицю Радянської України - Київ. До 15 листопада плацдарм в районі Києва був розширений до 400 км по фронту і до 150 км углиб.

10 листопада почалась Рєчицько-Гомельська операція 1-го Білоруського (колишнього Центрального) фронту (командувач – генерал армії К. Рокоссовський), під час якої були визволені міста Рєчиця і Гомель. Війська 2-го Українського фронту в листопаді і грудні 1943 р. продовжували бойові дії за розширення плацдармів на південному заході від Кременчука і 14 грудня оволоділи Черкасами. Битва за Дніпро завершилася Житомирсько-Бердичівською операцією 1-го Українського фронту, який до кінця грудня визволив Житомир і вів бої за Бердичів та Білу Церкву. В битві за Дніпро була успішно здійснена взаємодія регулярних військ з червоними партизанами, що діяли на території України та Білорусі. Внаслідок битви за Дніпро радянські сили відвоювали значну частину України у німців, ліквідували оборону противника на великій ділянці вздовж Дніпра, форсували його і захопили стратегічні плацдарми на правому березі, роз’єднали болотистим Поліссям німецькі групи армії “Центр” і “Південь”. Вермахт втратив понад 60 дивізій. Поразка вермахту була повною, адже попри те, що він ще контролював більшу частину правобережної території України, обидві сторони розуміли, що подальше визволення є лише справою часу. Радянські війська подолали Дніпро, найважчий природний рубіж оборони, а німецькій стороні бракувало сил ліквідувати радянські плацдарми на правобережжі. Понад 2 тисячі учасників битви за Дніпро отримали звання Героя Радянського Союзу, десятки тисяч були нагороджені орденами та медалями. Корсунь-Шевченківська операція (січень – лютий 1944 р.) Корсунь-Шевченківська наступальна операція 24 січня – 17 лютого 1944 року – частина стратегічного наступу військ 1-го (генерал армії М. Ватутін) і 52

2-го (генерал армії І. Конєв) Українських фронтів з метою оточення та знищення угрупування противника на Корсунь-Шевченківському виступі. Через наявність великих сил ворога (9 піхотних дивізій, танкова дивізія СС “Вікінг”, моторизована бригада СС “Валлонія”, артилерійські, інженерні та інші частини), розгалужену мережу оборони, завдання з розгрому Корсунь-Шевченківського угруповання було досить складним. Операція розпочалася у ніч проти 25 січня 1944 р. З рубежу на річці Сухий Ташлик перейшли в наступ передові батальйони 4-ї гвардійської армії генералмайора О. Рижова і 53-ї армії генерал-лейтенанта І. Галаніна 2-го Українського фронту. Вранці 25 січня 1944 р. перейшли в наступ головні сили радянських військ. Їм вдалося прорвати оборону німецьких військ на відрізку Вербівка, Калинівка, Баландине, Красносілка і розпочати переслідування німецьких військ. Напередодні битви командування 2-го Українського фронту терміново перекинуло з району Кіровограда на ділянку головного удару 5-у гвардійську танкову армію під командуванням генерал-полковника П. Ротмістрова. В результаті спільних дій піхоти, артилерії і танків 25 січня 1944 р. була прорвана головна лінія оборони німецьких військ. В районі села Бурти в прорив були введені з’єднання 5-ї гвардійської танкової армії. Частини 20-го і 29-го танкових корпусів, прорвавши другу лінію оборони, почали рейд по німецьких військових тилах в напрямку на Шполу – Звенигородку, щоб зустрітися з військами 1-го Українського фронту і замкнути кільце оточення.

27 січня радянськими військами була зайнята Шпола. Зосередивши тут головні сили і заправивши машини, корпус продовжив наступ силами 8-ї і 80-ї танкових бригад. 28 січня 1944 р. ці бригади зустрілися з частинами 6-ї танкової армії 1-го Українського фронту у Звенигородці. Різними підрозділами радянських військ було створено зовнішнє і внутрішнє кільця оточення. Утворився відомий 53

Корсунь-Шевченківський “котел”. Оточені війська вермахту були приречені на поразку. Щоб уникнути зайвих жертв з обох сторін, 8 лютого 1944 р. радянське командування через парламентерів на чолі з генералом М. Савєльєвим подало німецьким військам ультиматум з пропозицією припинити опір. Командування оточених військ вермахту, виконуючи наказ А. Гітлера триматися за будь-яку ціну і сподіваючись на обіцяну допомогу, відхилило ультиматум. На звільнення оточених військ німецьке командування перекинуло більшість танкових дивізій групи армій “Південь” і їм вдалося майже прорвати кільце оточення, наблизившись в районі хутора Жовтень (на півночі Лисянки) до оточених на відстань близько 6 км. Прориву оточених німецьких військ намагалась завадити разом з іншими частинами і з’єднаннями 202-га стрілецька дивізія, яка за особливі заслуги в цій операції одержала найменування “Корсунська”. Після відхилення ультиматуму, 9 лютого 1944 р. Червона Армія розпочала генеральну атаку оточених дивізій противника, які водночас стягувались на південний захід кільця оточення, тому радянські підрозділи швидко просувались вперед. Зокрема, 9 лютого було зайнято Городище і частини 52-ї армії розгорнули наступ на Корсунь. З північного сходу лівим берегом Росі разом з частинами 294-ї стрілецької дивізії 52-ї армії на Корсунь наступали частини 206-ї стрілецької дивізії 27-ї армії.

14 лютого 1944 р. полки цих дивізій оволоділи головним опорним пунктом німецьких військ – Корсунем, захопивши при цьому 18 транспортних літаків, 5 танків, 6 складів з боєприпасами і продовольством. В ніч з 16 на 17 лютого 1944 року німецькі війська під прикриттям хуртовини рушили в напрямку Лисянки, яка нещодавно була зайнята німецькими частинами, що намагались розірвати кільце оточення. Завадити їм мали з’єднання 52-ї, 27-ї і 4-ї гвардійських армій, 5-ї гвардійської, 6-ї і 2-ї танкових армій, 5-го гвардійського кавалерійського корпусу та інших радянських з’єднань і частин. Німецькі частини, які йшли на прорив, ухиляючись від радянського вогню, вийшли східніше Лисянки, на південь від позицій деблокуючих сил, до річки Гнилий Тікич, де не було ні мостів, ні захопленого плацдарму. З великими труднощами німці спорудили переправу. До 16 години 17 лютого вони таки вийшли до Лисянки. Незважаючи на складні умови прориву, за спогадами очевидців, найбільших втрат німецькі війська зазнали якраз під час форсування річки Гнилий Тікич. З близько 45 тис. німецьких вояків, що почали прорив з “котла”, 36 262 успішно пробилися до своїх. Але всю важку зброю і спорядження було знищено чи залишено. Частини прикриття, успішно виконавши завдання, досягли позицій 3-го танкового корпусу в ніч на 17 54

лютого 1944 р. Командувач німецьких сил генерал В. Штеммерман при прориві йшов з ар’єргардом, особисто очолив офіцерську роту, складену з управління корпусу, і загинув в бою. Командир дивізії СС “Вікінг” Г. Гілле за цей прорив отримав “Залізний хрест” з рук А. Гітлера. Під час Корсунь-Шевченківської битви в кільці оточення було знищено 41 200 і взято в полон понад 15 тис. солдатів і офіцерів вермахту, знищено 430 літаків, 155 танків, 376 гармат, 59 самохідних гармат, 269 мінометів, 900 кулеметів, захоплено такі трофеї: 41 літак, 116 танків, 32 бронемашини, 618 гармат, 51 самохідну гармату, 267 мінометів, 789 кулеметів, 85 бронетранспортерів, 10 тис. автомашин, 7 паровозів, 415 цистерн, 127 тягачів, 4 тис. возів із військовими вантажами, 6 418 коней, 64 склади з боєприпасами та військовим майном. Вдруге після Сталінградської битви Червоній Армії вдалося оточити і розгромити німецькі війська. Проте масштаби цього оточення були меншими від сталінградського і значно меншими від тих “котлів”, у яких опинялися радянські війська на початковому етапі війни, в 1941 – 1942 рр. Перемога в Корсунь-Шевченківській битві дісталася Червоній Армії високою ціною – близько 25 тис. загиблих, поранених і полонених, понад 55 тис. поранених і хворих. Тисячі солдатів і офіцерів були нагороджені орденами і медалями. Близько ста воїнів удостоєно звання Героя Радянського Союзу. За успіх під час боїв генерал армії І. Конєв 20 лютого 1944 р. отримав звання маршала Радянського Союзу. Конференції “великої трійки” у 1943 – 1945 рр. Конференції “великої трійки” – це три зустрічі лідерів СРСР, США і Великої Британії у Тегерані, Ялті і Потсдамі під час Другої світової війни, на яких обговорювалися основні питання ведення воєнних дій, міжнародної політики та облаштування повоєнного світу. Перша конференція відбулася в іранській столиці Тегеран з 28 листопада до 1 грудня 1943 р. В її роботі брали участь голова Державного комітету оборони СРСР, генеральний секретар ЦК ВКП (б), голова Ради Народних Комісарів СРСР Йосип Сталін, Президент США Франклін Делано Рузвельт і Прем’єр-міністр Великої Британії Уїнстон Черчилль. Конференція відбулася на тлі корінного зламу у перебігу Другої світової війни, радянських перемог в битвах на Курській дузі та за Дніпро, успіхів англо-американських військ у Північній Африці, в Італії та на Тихому океані. Тому Тегеранська конференція мала на меті розробку кінцевої стратегії боротьби проти Німеччини та її союзників. Основним питанням було відкриття другого фронту в Західній 55

Європі. В то й же час, обговорювались питання про надання незалежності Ірану, про початок СРСР війни з Японією після розгрому нацистської Німеччини. Де-факто було закріплено за Радянським Союзом право в якості контрибуції приєднати до себе після перемоги частину Східної Прусії. Основними результатами Тегеранської конференції стали: 1) підписано угоду щодо підтримки югославських партизанів зброєю та амуніцією, а також спецопераціями; 2) досягнуто згоди у тому, що найбажанішим був би вступ Туреччини до війни на боці союзників до кінця року (однак Туреччина формально оголосила війну Німеччині лише в лютому 1945 р.); 3) Радянський Союз мав підтримати Туреччину у разі її вступу у війну; 4) було узгоджено, що висадка англо-американських військ у Західній Європі (відкриття другого фронту, операція “Оверлорд”) розпочнеться у травні 1944 р.; 5) сторони домовилися, що військові штаби СРСР, США і Великої Британії тісно співпрацюватимуть; 6) за наполяганням Й. Сталіна, кордони післявоєнної Польщі визначались за річками Одер (Одра) та Нейсе (Ниса) та лінією Керзона – тобто західні союзники погодилися на приєднання до СРСР Західної України і Західної Білорусі, а відродженій Польській державі мали компенсувати ці втрати за рахунок земель Німеччини; 7) попередньо узгоджено створення Організації Об’єднаних Націй; 8) Радянський Союз погодився розпочати війну проти Японії після поразки Німеччини.

Й.Сталін, Ф.Рузвельт, У.Черчилль на Тегеранській конференції 56

Друга конференція відбулася у місті Ялта в Криму 4–11 лютого 1945 р. – в останні місяці війни в Європі. На ній так само були присутні Й. Сталін, Ф. Рузвельт і У. Черчилль. Серед важливих рішень були: 1) участь СРСР у війні проти Японії через 2–3 місяці після капітуляції Німеччини; 2) кордони Польщі на сході проведені по лінії Керзона з незначними відхиленнями на користь Польщі, відшкодування Польщі за рахунок німецьких східних територій і утворення в цій країні так званого “уряду національної єдності” з прозахідних і прокомуністичних політиків; 3) схвалено принципи розчленування Німеччини, окупаційного режиму та репарацій; 4) у справі створення Організації Об’єднаних Націй ухвалено скликати конференцію на квітень 1945 р. в США, запросити з-поміж інших членівзасновників Радянську Україну (УРСР) та Радянську Білорусь (БРСР). Західні делегації відкинули початкову пропозицію СРСР про участь всіх 16 союзних республік. Затверджено принцип одностайності постійних членів Ради Безпеки ООН у найважливіших питаннях (право “вето” великих держав). Й. Сталін та його радники максимально використали воєнні успіхи СРСР для досягнення дипломатичних результатів на Ялтинській конференції, яка на довгий час визначила долю Центрально-Східної Європи й зміцнила роль СРСР у світовій політиці. Вона визнала принцип етнічного кордону між Польщею і Україною (лінія Керзона). Крім того, завдяки рішенням Ялтинської конференції, сучасна Україна як правонаступниця УРСР вважається країною-засновницею ООН. Третя конференція відбулася у місті Потсдам під Берліном 17 липня – 2 серпня 1945 р., після завершення війни в Європі. У складі учасників відбулися зміни. Померлого Ф. Рузвельта замінив новий Президент США Гаррі Трумен. Вже під час роботи конференції У. Черчилля, партія якого програла парламентські вибори, замінив новий Прем’єр-міністр Великої Британії Клемент Еттлі. Потсдамська конференція прийняла такі рішення: 1) денацифікація, демілітаризація, демократизація, децентралізація і декартелізація Німеччини; 2) поділ Німеччини на 4 зони окупації – радянську, американську, британську і французьку, але задекларовано прагнення в майбутньому зберегти єдність Німеччини; 3) ліквідація німецьких колоній, призначення репараційних виплат; 4) частину земель Східної Німеччини передано Польщі та СРСР (Калінінградська область); 57

5) опубліковано декларацію, яка вимагала беззастережної капітуляції Японії. Офіційний Токіо відкинув її, наслідком чого стало атомне бомбардування Хіросіми і Нагасакі та вступ у війну проти Японії СРСР. Потсдамська конференція мала дуже важливе міжнародне значення. Вона врегулювала найскладніші міжнародні проблеми, пов’язані з ліквідацією наслідків війни в Європі, продемонструвала можливість досягнення єдності великих держав Антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни. Рішення Потсдамської конференції стали програмою післявоєнного устрою Європи. З іншого боку, під час її роботи позначилися серйозні розбіжності між союзниками, які вже найближчими місяцями призвели до початку холодної війни. Наступна зустріч лідерів СРСР, США і Великої Британії відбулася тільки через десять років, у 1955 р. у Женеві. Операція “Оверлорд” (літо 1944 р.) – відкриття Другого фронту Операція “Оверлорд” – стратегічна операція військ союзників з метою вторгнення на окуповану німецькими військами територію північно-західної Франції під час Другої світової війни. Головну роль у проведенні операції відіграли війська США, Великої Британії та Канади. Військові контингенти зі складу Вільної Франції Шарля де Голля разом з невеликими підрозділами Чехословаччини, Королівств Греції, Бельгії, Нідерландів, Норвегії, Війська Польського також брали участь у бойових діях. Найбільша за масштабом у світовій історії війн стратегічна десантна операція з вторгнення через протоку Ла-Манш до північно-західної Франції була не просто вдало організованою та вміло проведеною операцією. “Оверлорд” мав за мету завдати нищівного удару в саме серце Третього рейху і, у взаємодії з наступом Червоної Армії по всьому східному фронту, розгромити головного та найпотужнішого з країн Осі противника. Операція складалась з двох фаз: перша – “Нептун” з 6 червня по 1 липня 1944 р., друга – “Кобра” з 1 липня по 31 серпня 1944 р. Місцем висадки десанту було визначено Нормандію. Натомість німецьке командування помилково вважало, що десант буде висаджено в районі Па-деКале, оскільки ця місцевість Франції географічно найближча до Англії.

6 червня 1944 р., у “День Д”, операція “Оверлорд”, якою відкрився Другий фронт, розпочалася з наймасштабнішої у світовій історії висадки повітряного десанту із залученням 12 тис. літаків. Після цього 160 тис. солдатів морського десанту на 4 тис. транспортних суднах та десантних кораблях одночасно перетнули Ла-Манш та вторглися до Франції.

58

З моря цю армаду підтримувало 600 військових кораблів. Перед початком висадки на беріг авіація союзників буквально виорала прилеглу місцевість бомбами. 2500 важких бомбардувальників скинули 10 тис. тонн бомб, а 7 тис. винищувачів та штурмовиків прочесали оборонні позиції німців. Протягом трьох тижнів після захоплення плацдарму проводилася концентрація військ, відтак операція “Кобра” розпочалась із завдання з цих плацдармів потужних ударів по всьому фронту з метою прориву в глибину оборони військ вермахту. Битва тривала протягом двох з половиною місяців, доки 24 серпня головні сили противника не були оточені у Фалезькому котлі, а наступного дня був звільнений Париж. 31 серпня 1944 р. операція “Оверлорд” завершилася форсуванням союзними військами річки Сена та зосередженням на території континентальної Європи майже 3 млн. особового складу. Причинами перемоги союзницьких військ над військами вермахту було те, що основні сили німців зосередилися на Східному фронті, постійний тиск Червоної Армії не давав можливості А. Гітлеру перекинути до Франції нові війська.Лінія німецьких укріплень на узбережжі Атлантичного океану – так званий “Атлантичний вал” – не був добудований до кінця.

Десантники союзників висаджуються на узбережжі Нормандії

59

Відіграло свою роль і те, що у союзників була краща військово-технічна база військ. Уся техніка англо-американців була новою, з повним бойовим комплектом та достатнім запасом палива. В той же час німецькі війська постійно потребували поповнення запасів озброєння та паливно-мастильних матеріалів. На проведення операції також впливала діяльність французьких партизан, які суттєво перешкоджали забезпеченню німецьких військ усим необхідним. Висадка десанту у Нормандії мала велике значення для Другої світової війни. Був відкритий Західний фронт, який змусив А. Гітлера воювати на два фронти, що значно впливало на економічний потенціал Німеччини, розпорошувало її сили і засоби ведення війни. Ця операція також показала стратегічне і тактичне мистецтво командування союзницьких військ, мужність і героїзм простих солдат. Змова проти А. Гітлера 20 липня 1944 р. Змова проти А. Гітлера 20 липня 1944 р. була змовою німецького Руху Опору, насамперед військових вермахту і німецьких аристократів, з метою вбивства А. Гітлера, державного перевороту і повалення нацистського уряду. Групи змовників, що планували антинацистський переворот, існували у вермахті та військовій розвідці (абвері) з 1938 р. і мали на меті відмову від агресивної зовнішньої політики Німеччини і запобігання майбутній війні, до якої, як вважала більшість змовників, Німеччина не готова. Крім того, багато військових сприйняли як приниження вермахту посилення СС. До ряду невдоволених входили генерал-полковник Людвіг Бек, новий начальник штабу Франц Гальдер, генерал-фельдмаршали Ервін фон Віцлебен і Вальтер фон Браухіч, генерали Еріх Гепнер і Вальтер фон Брокдорф-Алефельд, голова абверу Вільгельм Франц Канаріс, підполковник абверу Ганс Остер, а також міністр фінансів Пруссії Йоханнес Попіц, банкір Яльмар Шахт, колишній бургомістр Лейпцига Карл Герделер і дипломат Ульріх фон Хассель. Протягом 1943 – 1944 рр. стратегічна ініціатива у Другій світовій війні повністю перейшла на бік союзників. Керівники Третього рейху, тим не менш, продовжували бойові дії, сподіваючись на можливий у майбутньому розпад Антигітлерівської коаліції, який дав би їм шанс на перемогу у війні. Однак у червні 1944 р. англо-американські війська відкрили Другий фронт у Західній Європі. Загроза поразки Німеччини у Другій світовій війні все більше набувала ознак реальності, що стало для змовників стимулом для прискорення підготовки замаху проти А Гітлера. Попередні численні спроби вбити А. Гітлера були невдалими.

60

Змовники планували після вбивства А. Гітлера створити тимчасовий уряд. Л. Бек мав стати головою держави (президентом або монархом), К. Герделер – канцлером (головою уряду), Е. фон Віцлебен – верховним головнокомандувачем. Завданням нового уряду було укладення миру із західними державами, проведення демократичних виборів у Німеччині. Щодо Радянського Союзу, погляди змовників не мали єдності – одні вважали, що необхідно продовжувати з ним війну, оскільки більшовизм несе загрозу європейській цивілізації, інші виступали за укладення миру із СРСР. Безпосереднім виконавцем замаху погодився стати підполковник граф Клаус фон Штауффенберг, який раніше служив у німецьких військах у Північній Африці під командуванням Е. Роммеля, був тяжко поранений і цілковито розчарувався у нацизмі.

20 липня 1944 р. на нараді у Ставці А. Гітлера в Растенбурзі (Східна Пруссія) підполковник фон Штауффенберг привів у дію чемодан з вибухівкою. Загинули четверо осіб з оточення А. Гітлера, сам А. Гітлер отримав численні осколкові поранення й опіки ніг та ушкодження барабанних перетинок, був контужений і тимчасово оглухнув, права рука була тимчасово паралізована. Скориставшись загальним безладом, фон Штауффенберг залишив Ставку. Однак А. Гітлер і його оточення дуже швидко розпочали дії проти змовників, не давши їм змоги організувати переворот у Берліні і Парижі. Вже в ніч проти 21 липня фон Штауффенберг разом із найближчими товаришами був схоплений і розстріляний. У найближчі тижні гестапо провело детальне розслідування справи. Усі, хто мав хоч щонайменше відношення до головних персонажів подій 20 липня, були заарештовані або допитані. Під час обшуків були виявлені щоденники й листування учасників змови, розкрилися попередні плани перевороту і вбивства фюрера; почалися нові арешти згадуваних там осіб. При цьому не всі мали відношення до справи 20 липня – гестапо часто зводило старі рахунки. Загалом, було заарештовано близько 7 тисяч осіб, з них 4980 страчено, причому страти відбувалися практично до останніх днів існування нацистського режиму. Репресіям піддалися і родичі змовників: багато хто був заарештований і відправлений до концтаборів, а дітей нацисти під новими прізвищами відправляли в дитячі будинки. Змова 20 липня 1944 р. стала найбільшою з усіх змов проти А. Гітлера за масштабами організації, кількістю учасників і трагічними наслідками. Вирішальну роль у її провалі зіграв випадковий порятунок А. Гітлера, а також цілий ряд серйозних прорахунків і половинчастих заходів змовників, вичікувальна позиція багатьох з них. Наслідком розкриття змови було посилення пильності нацистів щодо вермахту: збройні сили були позбавлені 61

відносної автономії від партії і СС, якою вони користувалися раніше. Загалом, протистояння збройних сил і репресивно-карального апарату в тоталітарній державі завершилося перемогою останнього. Збереження нацистського режиму означало ще майже десять місяців війни в Європі, подальші колосальні людські жертви та матеріальні руйнування. В сучасній Німеччині учасники змови 20 липня вважаються національними героями, які віддали своє життя в ім’я свободи. На честь них названі вулиці, їм поставлені пам’ятники. У пам’ятні дати, пов’язані із замахом, проходять церемонії за участю вищих осіб держави. У сучасній німецькій історіографії змова 20 липня 1944 р. розглядається як найважливіша подія німецького Руху Опору. Арденнська операція (грудень 1944 – січень 1945 рр.) Арденнська операція – контрнаступ німецьких військ проти англоамериканських армій в Арденнських горах (південно-західна Бельгія) 16 грудня 1944 – 29 січня 1945 рр. Мала кодову назву Wacht am Rhein – Вахта на Рейні. Була останнім великим наступом німецьких військ на Західному фронті з метою розгромити англо-американські сили у Бельгії та Нідерландах і змусити Велику Британію та США укласти сепаратний мир на Заході, що дало б змогу Німеччині зміцнити Східний фронт. До кінця 1944 р. вермахт програв практично всі битви на Західному фронті і війська Антигітлерівської коаліції вже дісталися до кордонів Німеччини. На Німеччину регулярно відбувалися масовані авіаційні нальоти союзної авіації, що руйнували її військову промисловість, інфраструктуру та міста. Водночас ситуація, в якій А. Гітлер ставив все на карту, була для нацистської Німеччини катастрофічною. Після літньо-осінніх боїв Червона Армія, зробивши ривок зі Східної Білорусі, стояла біля воріт рейху. На заході союзні війська звільнили влітку більшу частину Франції, Бельгії, восени наступаючи через Вогезькі гори, звільнили більшу частину Ельзасу та Лотарингії (північний схід Франції) і вийшли до Рейну, а також готувалися до вирішального наступу у внутрішні райони країни. Американській розвідці стало відомо про плани німецького наступу ще в листопаді 1944 р., оскільки вона використовувала систему дешифрування німецьких радіограм “ULTRA”, до того ж завдяки повітряній розвідці американці знали про всі переміщення німецьких військ та їх концентрацію на схід від Арденн. Армійська розвідка 3-ї армії поставила до відома своє командування і Верховного Головнокомандувача військами союзників Дуайта Ейзенхауера про готовність німців до наступу.

62

Таким чином американське командування заздалегідь підготувалося до відбиття наступу противника, розташувавши великі мобільні угруповання своїх військ до північ і на південь від Арденн, а в самих Арденнах навмисно послабило оборону, залишивши там 28-ю і 106-у піхотні дивізії. Все сталося саме так, як розраховували американські командувачі – німецькі війська пішли в атаку в Арденнах, де союзники навмисно послабили оборону, а коли німці прорвалися майже на 100 км на захід, американські війська атакували їх своїми мобільними угрупованнями 1-ї та 3-ї армій з флангів – з півночі та півдня, поставивши німців під загрозу оточення. Німецькі сили в Арденнській наступальній операції складалися з груп армій “В”, “G” та “Н” (генерали В. Модель, П. Хауссер і Й. Бласковіц) загальною чисельністю від 240 до 500 тисяч солдатів і офіцерів, 1600–1900 гармат, до 1000 реактивних мінометів Nebelwerfer, 1500–1800 танків і самохідних гармат, 2400 бойових літаків. Англо-американські війська (21-а група армій фельдмаршала Б. Монтгомері і 12-а група армій генерала О. Бредлі; загальне командування – генерал армії Д. Ейзенхауер) мали чисельну перевагу: близько 800 тис. солдатів і офіцерів, понад 4 тисячі гармат, до 2 тисяч танків і самохідних протитанкових гармат, близько 6 тисяч бойових літаків.

Атака німецьких солдат під час Арденнської операції

63

Протягом 16–25 грудня 1944 р. німецькі війська змогли прорвати оборону союзників до 100 км углиб на ділянці фронту шириною до 130 км. Не в останню чергу цей успіх став можливим завдяки роботі близько 2 тисяч німецьких диверсантів на чолі з оберштурмбаннфюрером (підполковником) СС Отто Скорцені. Досконало володіючи англійською мовою, вони у формі американських військових діяли в тилу англо-американських військ, вносячи дезорганізацію і хаос – віддавали безглузді накази, змінювали регулювальників на постах, вказували неправильний напрямок руху військ, знищували дорожні знаки, заміновували шосе і залізниці, порушували телефонний зв’язок, знищували і захоплювали склади з боєприпасами.

17 грудня 1944 р. поблизу бельгійського містечка Мальмеді есесівці під командуванням оберштурмбаннфюрера Йоахіма Пайпера розстріляли понад 80 американських військовополонених. Цей військовий злочин став дуже відомим через резонансний судовий процес над нацистами вже у повоєнний час. Однак необхідно зазначити, що у відповідь на бійню в Мальмеді розлючені американці 1 січня 1945 р. розстріляли близько 60 німецьких військовополонених поблизу бельгійського селища Шенонь. Незважаючи на початковий успіх, досягти мети наступу німцям не вдалося. Вони не змогли дійти до річки Маас і захопити мости, а також здолати опір міста Бастонь, яке було повністю оточене і залишилося фактично в тилу німецьких військ. Вранці 1 січня 1945 р. в рамках операції Bodenplatte близько 1 тисячі німецьких літаків завдали несподіваного удару по аеродромам союзників у Бельгії, Нідерландах і Франції. Вони знищили понад 300 літаків, пошкодили злітно-посадкові смуги і матеріально-технічно частину аеродромів, але й самі втратили 292 літаки і понад 200 пілотів. Того ж дня німці почали операцію Nordwind (“Північний вітер”) – наступ в Ельзасі, в районі Страсбурга, з метою відволікти сили союзників, але це удар локального характеру вже не мав вирішального значення.

3 січня 1945 р. англо-американські війська перейшли до масштабного контрнаступу на німецькі позиції. Незважаючи на це, ще 6 січня британський прем’єр-міністр У. Черчилль звернувся до радянського лідера Й. Сталіна з проханням якнайшвидше розпочати наступ на Східному фронті, аби відтягнути на себе німецькі сили. Й. Сталін пішов назустріч цьому проханню.

12 січня 1945 р., на вісім днів раніше запланованого, Червона Армія розпочала наступ на всьому радянсько-німецькому фронті, і німці були змушені перекинути туди з Арденн свої частини і з’єднання, зокрема найбільш боєздатну 6-у танкову армію СС генерала Зеппа Дітріха.

64

До 29 січня 1945 р. англо-американські війська повністю ліквідували арденнський “виступ” фронту, повернулися на вихідні позиції та розпочали вторгнення у Німеччину. Загальні втрати американців і британців в Арденнській операції сягали близько 90 тисяч солдатів і офіцерів загиблими, пораненими, полоненими і зниклими без вісті, 700 – 800 танків і самохідних гармат. Американських військових загинуло більше, ніж в будь-якій іншій операції за їхньої участі у Другій світовій війні. Німці втратили від 67 до 100 тисяч солдатів і офіцерів, 600 – 800 танків і штурмових гармат, кілька сотень бойових літаків. Отже, німецький контрнаступ в Арденнах завершився цілковитим провалом. Причинами цього стали завчасна поінформованість противника, його чисельна перевага і гостра нестача палива в німецькій армії. Англоамериканські сили не були розгромлені, укласти сепаратний мир і ліквідувати Західний фронт А. Гітлерові не вдалося. Німці втратили у боях в Арденнах до половини бронетехніки і багато літаків, які могли знадобитися під час оборони західних кордонів Німеччини або бойових дій на інших фронтах. З іншого боку, Арденнська операція на 6 тижнів затримала великий наступ союзників у Західну Німеччину: запланований на 18 грудня 1944 р., він розпочався лише 29 січня 1945 р. Морська битва в затоці Лейте (жовтень 1944 р.) Морська битва в затоці Лейте – одна з наймасштабніших морських битв у світовій історії. Вона відбулася в акваторії морів, що оточують філіппінський острів Лейте з 23 по 26 жовтня 1944 р. між американським і японським флотом. Японці намагалися витіснити або знищити американські кораблі, розташовані поблизу Лейте, однак зазнали тяжкої поразки, після якої більше не вдавалися до значних операцій на морі. Втрата Філіппінських островів означала для Японії і цілковиту втрату нафтових родовищ на Суматрі і Борнео (Калімантані), а відтак неминучість остаточної поразки у війні. Тому японці вирішили навіть пожертвувати усім своїм флотом, аби втримати архіпелаг. Для відбиття американського вторгнення на Філіппіни японський імператорський флот під командуванням адмірала Соему Тойоди міг протиставити 1 важкий і 3 легких авіаносці, 9 лінкорів, 19 крейсерів, 34 есмінці і близько 200 бойових літаків. Американський флот під командуванням адмірала Уїльяма Фредеріка Хелсі тотально переважав японський – 8 важких, 8 легких і 18 ескортних авіаносців, 10 лінкорів, 9 крейсерів, 141 есмінець і корабель супроводження, близько 1500

65

бойових літаків. Зважаючи на повну перевагу американців в авіації та авіаносцях, японці розраховували насамперед на свої лінійні кораблі. Вранці 20 жовтня 1944 р. американські сили висадилися на острові Лейте. 23 – 24 жовтня японський флот увійшов в затоку Лейте. Фактично, битва розпалася на 4 окремі великі зіткнення – в морі Сибуян, у протоці Сурігао, поблизу острова Самар і біля мису Енганьйо. Як і в багатьох попередніх битвах на Тихому океані, вирішальну роль відіграла американська авіація, яка завдала нищівного удару японським кораблям. У відчаї командувач першим повітряним флотом Японії віце-адмірал Такідзіро Онісі вперше прийняв рішення про застосування тактики камікадзе.

25 жовтня загін пілотів-камікадзе атакував американське авіаносне з’єднання на сході затоки Лейте. В результаті самовбивчої атаки їм вдалося знищити ескортний авіаносець “Сент-Ло” і близько 150 членів його екіпажу.

Вибух американського авіаносця “Сент-Ло” після атаки японських Камікадзе

Японський флот втратив за три дні 4 авіаносці, 3 лінкори, 8 крейсерів, 12 есмінців і близько 10 тисяч моряків. Особливо тяжкою і дошкульною стала втрата лінійного корабля “Мусасі” – справжньої гордості японського флоту, одного з двох найбільших і найпотужніших лінкорів у світі, який мав водотоннажність близько 74 тисяч тонн і був озброєний дев’ятьма 460 мм гарматами. Другий лінкор цього типу, “Ямато”, отримав лише незначні ушкодження. Він загинув у морському бою під атаками американської авіації 7 квітня 1945 р., забравши із собою життя понад 3 тисяч членів екіпажу.

66

Американський флот у затоці Лейте втратив значно менше від японського – 1 легкий авіаносець (“Прінстон”), 2 ескортних авіаносці, 3 есмінця і корабля супроводження, близько 3500 моряків. Битва у затоці Лейте яскраво продемонструвала, що доба лінійних кораблів залишилася в минулому, і без прикриття з повітря флот не спроможний до активних і успішних бойових дій. Це була єдина морська битва в історії, де лінкори і крейсери вели прицільний вогонь по авіаносцям, які у відповідь застосовували бойові літаки. У підсумку, озброєні бомбами і торпедами літаки виявилися сильнішими й ефективнішими за найпотужнішу корабельну артилерію. Після поразки в затоці Лейте Японія більше не планувала великих операцій на морі, а США змогли захопити і розширити плацдарм на Філіппінах, почати наступ вглиб архіпелагу, цілковито відрізавши Японію від родовищ нафти на островах Суматра і Борнео. Також під час битви у затоці Лейте японці вперше застосували тактику камікадзе, яка виявилася достатньо ефективною, однак коштувала японцям значних втрат в особовому складі і техніці. Японські Камікадзе (1944 – 1945 рр.) Камікадзе (у перекладі з японської – “божественний вітер”) – назва японських пілотів-смертників, які з’явилися на завершальному етапі Другої світової війни. Назва походить від божественного вітру Камікадзе, який врятував Японію від монгольської навали у ХІІІ столітті. За аналогією з рятівним вітром, пілоти-камікадзе ХХ століття були покликані врятувати свою країну від поразки у війні, а у найкращому разі – вибороти для неї перемогу. Американці та британці почали називати будь-які самогубні штурми японських військових і їх самих словом “камікадзе”. В історії багатьох народів можна знайти чимало прикладів героїзму, але ніколи у жодній армії світу, крім Японії наприкінці Другої світової війни, самопожертва не була спеціальною або особливою тактикою, схваленою командуванням і заздалегідь планованою. Категорія добровольців-смертників у японських збройних силах періоду Другої світової війни отримала узагальнену назву “тейсін-тай” – “ударні загони”. Їх формування, засноване на середньовічному морально-релігійному кодексі самураїв “Бусідо” (у буквальному перекладі – “Шлях воїна”), що зобов’язував зневажати смерть, санкціонував Імператорський генеральний штаб. Для самовбивць розроблялась і спеціальна зброя – торпеди, катери, літаки. Смертники, які загинули у бою, зараховувались до лику “камі” – святих покровителів Японії.

67

Основними видами таких ударних загонів були Камікадзе, що являли собою призначені для ураження сил противника ціною своєї загибелі підрозділи армійської і військово-морської авіації, Кайтен (“Шлях до раю”) – загони людино-торпед (повітря в кабіні такої торпеди вистачало лише на годину, а люк відкривався тільки зовні; якщо через годину після виходу з підводного човна-носія пілот не знаходив цілі, він помирав від задухи) і Фурукуй (“Дракони щастя”) – загони пловців-смертників, озброєних бомбами, які мали підірвати ударом об корпус корабля противника. Особовий склад таких підрозділів призначався для завдавання одного єдиного удару по кораблям або наземним силам противника. Більшість з Кайтенів і Фурукуй пропали безвісти, але відомі факти загибелі або пошкодження американських кораблів, яким не було знайдено розумного пояснення у рамках звичайних уявлень стосовно збройної боротьби на морі. Зокрема, втрату американського важкого крейсера “Індіанаполіс” іноді пов’язують з атакою Кайтен, які були на озброєнні японської підводної лодки І-58, під командуванням М. Хасімото. Найбільш масовим і ефективним серед усіх різновидів “тейсін-тай” стали льотчики-камікадзе, першим із них став контр-адмірал Аріма, командир 26-ї повітряної флотилії. Уперше ж масово сили з’єднань камікадзе були застосовані Японією під час битви в затоці Лейте у жовтні 1944 р., пізніше кількість атак, застосовуваних смертниками, зростала до самого кінця війни. Після скидання звичайних бомб і торпед (або без нього), японський льотчик був зобов’язаний таранити ціль, пікірувати на неї з працюючим двигуном. Більшість літаків камікадзе були застарілими і ледь трималися на прямому курсі, але існували й особливі, призначені лише для самовбивчих атак. Серед них найнебезпечнішими для американців були літаки-снаряди “Ока” (“Квітка вишні”) з ракетним двигуном. Вони скидались з важких бомбардувальників на відстані 20 – 40 км від цілі і фактично були самонавідною протикорабельною ракетою, “системою наведення” якої був льотчик-самовбивця. Психологічні наслідки атак камікадзе були приголомшливими. Збентеження і страх американських моряків зростали через збільшення атак льотчиків-смертників. Найбільші втрати у військово-морському флоті США були пов’язані саме з діями камікадзе. Їх висока ефективність була результатом своєрідної тактики, що базувалася на такому: нальоти здійснювались одночасно з різних напрямів; камікадзе атакували кораблі, коли американські винищувачі знаходились в іншому районі дій для відбиття звичайних нальотів японської авіації; вдень, під час атак, літаки смертників 68

щільно прикривалися японськими винищувачами; камікадзе могли діяти самостійно, здійснюючи польоти на невеликій висоті, майже над водою, що допомагало їм укриватися від радіолокаційного спостереження; льотчиксмертник був зобов’язаний атакувати тільки значну ціль, в іншому випадку він повинен був повернутися на свій аеродром; більшість польотів камікадзе здійснювалася вночі або за несприятливих погодних умов.

Традиційне фото на пам’ять перед останнім вильотом з особистими підписами пілотів-Камікадзе

Під час боїв за острів Окінава почалася масштабна операція, що отримала назву “Кікусуі” (“Хризантема”. Хризантема була символом камікадзе). У ній взяли участь 1465 літаків, у тому числі реактивні “Ока”. Втрати, завдані камікадзе кораблям 3-го і 5-го флотів США у цих боях, виявились більшими, ніж ті, яких зазнав Тихоокеанський флот у грудні 1941 р. від нальоту японської авіації на морську базу у Перл-Харборі на Гавайських островах. Поблизу Окінави 36 кораблів військово-морського флоту США були потоплені, 368 – ушкоджені. У числі пошкоджених – 10 лінкорів, 13 авіаносців, 5 крейсерів, 67 есмінців. Японці збили також 763 літаки американців. Взагалі у самовбивчих атаках у 1944 – 1945 рр. загинули 2525 льотчиківкамікадзе військово-морської авіації і 1388 льотчика армійської авіації. Із 2550 здійснених вильотів 475 (18,6 %) виявились успішними.

69

Можна сперечатися з приводу доцільності і моральності використання воїнів-смертників, але приклад японських пілотів, готових віддавати життя заради перемоги своєї країни, залишився у світовій історії як приклад мужності і самопожертви. Битви за Іводзіму та Окінаву (лютий – червень 1945 р.) Битва за Іводзіму – одна з найзапекліших битв, що тривала з 19 лютого до 26 березня 1945 р., на завершальній фазі Другої світової війни на Тихоокеанському театрі воєнних дій між військами Японської імперії і США за контроль над невеликим (21 км²) островом Іото, більш знаним як Іводзіма, з групи островів Оґасавара, розташованим на відстані 1200 км на південь від Токіо. Влітку 1944 р. основні сили армії і флоту США прорвали японську лінію оборони і захопили Маріанські острови, з яких 24 листопада розпочали перші масштабні авіанальоти на Японський архіпелаг. Проте вповні розгорнути програму бомбардувань не вдавалося через Іводзіму. На острові був радарний пост, який в будь-яку погоду мав можливість сповіщати про наближення бомбардувальників США до Японських островів. Два аеродроми Іводзіми були базою для винищувачів і станцією заправки для японських літаків у бойових діях проти Маріанських островів. Виходячи з ситуації, що склалася, Об’єднаний комітет начальників штабів США вирішив оволодіти Іводзімою і побудувати на ній свою авіабазу. Захоплення цього острова припинило б японські нальоти на Маріанські острови, знищило японські радари і, відповідно, систему попереджень Токіо про наближення американських стратегічних бомбардувальників B-29 Superfortress, кожен з яких міг нести до 9 т бомб, а також, завдяки скороченню відстані між авіабазами США і Токіо, дозволило б відряджати бомбардувальники разом із винищувачами. Японці побудували на Іводзімі розгалужену систему укріплень, зокрема, 18-кілометрові тунелі глибиною до 20 м, численні залізобетонні доти, протитанкові рови. Острів обороняли близько 21 тисячі солдатів і офіцерів на чолі з генерал-лейтенантом Курібаясі Тадаміті, 28 танків, 20 літаків. Американські війська, призначені для висадки на Іводзіму, налічували близько 110 тисяч солдатів і офіцерів на чолі з віце-адміралом Річмондом Тернером і генерал-лейтенантом морської піхоти Голландом Смітом.

19 лютого 1945 р., після триденного потужного артилерійського обстрілу і авіаційного бомбардування, американці розпочали висадку на Іводзімі. Саме цього чекали японські воїни, які переховувалися у підземних 70

бункерах. З усіх точок вони відкрили прицільний вогонь по передовим загонам противника. Американці зазнавали тяжких втрат і навіть не могли окопатися, оскільки вулканічний ґрунт Іводзіми був крихким і руйнував стіни окопів. Особливо жорстокі бої розгорнулися за гору Сурібаті висотою 169 м. Декілька разів вона переходила з рук в руки, допоки 23 лютого 1945 р. морські піхотинці остаточно встановили на вершині прапор США. Серед них був і українець з Лемківщини, сержант Майкл Стренк. Жорстокі бої за острів тривали п’ять тижнів. В ніч на 26 березня 1945 р. японці провели останню контратаку, в якій загинули всі її учасники, включно з генералом Курібаясі. Загалом, із 21 тис. захисників Іводзіми в полон потрапили лише 216, решта полягли в боях. Останні оборонці переховувалися в тунелях і печерах роками, і не знаючи про завершення Другої світової війни, чинили поодинокий опір до 1949 р. Американці втратили 27 909 чоловік – 6825 загиблими, 1401 померлими від ран, 19 189 пораненими, 494 зниклими без вісті. Битва за Іводзіму була першою військовою операцією сил США на японській землі. Вона стала єдиною наземною операцією японських сил, у якій загальні втрати армії США перевищили втрати Японії, хоча загиблих було набагато більше з японського боку. Завдяки захопленню острова, США отримали ідеальне місце для авіаційної бази, яку можна було використовувати як проміжний пункт під час бомбардувань основних островів Японського архіпелагу. Вже у Американські солдати встановлюють прапор США на перших числах березня вершині гори Сурібаті 1945 р., після того як інженери відремонтували аеродроми, ескадрилії B-29 здійснили ряд нальотів на японські міста. Ці повітряні атаки стали регулярними, і були націлені не стільки на військові об’єкти, як на залякування цивільного населення. Іводзіма стала ремонтною стоянкою і місцем розміщення винищувачів 71

P-51 Mustang, котрі здійснювали прикриття бомбардувальників від японських винищувачів. Загалом, до кінця Другої світової війни понад 2200 бомбардувальників B-29, пошкоджених японцями під час бойових вильотів, терміново приземлялися на Іводзімі та ремонтувалися тут. Після здоланя опору захисників Іводзіми, американці змогли перекинути сили на завоювання Окінави – набагато більшого (1207 км²) острова в архіпелазі Рюкю, розташованого у 640 км від основної території Японії. Окінава повинна була стати трампліном для запланованого вторгнення на основні острови Японського архіпелагу. Для проведення операції на Окінаві американці задіяли 40 авіаносців, 18 лінкорів, 32 крейсери, близько 200 есмінців. Для висадки на острів було підготовлено 183 тисячі солдатів і офіцерів, уже під час боїв їхня чисельність була доведена до 250 тисяч. З японського боку їм протистояли 67 – 77 тисяч військових, до 40 тисяч ополченців з місцевих жителів, близько 2 тисяч школярів і школярок у добровільних допоміжних з’єднаннях. Висадка на Окінаві розпочалася 1 квітня 1945 р. Потужна і фанатична японська оборона, мусонні дощі, які перетворили дороги на болото, значна територія острова суттєво уповільнили просування американських частин. Остаточно Окінава перейшла під американський контроль 22 червня 1945 р. Це коштувало значних людських жертв. Американці втратили понад 82 тис. військових, з них загиблими – 12,5 тисяч. Також було знищено 768 літаків, 225 танків, 28 кораблів – переважно внаслідок атак камікадзе. Японці втратили понад 110 тисяч чоловік загиблими, близько 10 тисячі полоненими, 1430 літаків, 27 танків, 16 бойових кораблів. Битва за Окінаву призвела до значних жертв серед мирного населення – загалом до третини мешканців острова. 90 % будівель були зруйновані, тропічний ландшафт острова з пишною рослинністю перетворений на пустелю. Після захоплення Окінави флот і армія союзників отримала військову базу, американська авіація отримала аеродроми в безпосередній близькості від основної частини Японії. Вперше за всю війну японці почали здаватися в полон тисячами – але це переважно були корінні місцеві мешканці, мобілізовані напередодні вторгнення американців. Заплановане використання Окінави як бази для висадки на основних японських островах так і не було реалізоване, оскільки після ядерного бомбардування Хіросіми і Нагасакі та вступу у війну проти Японії СРСР, офіційний Токіо погодився на капітуляцію, що завершила Другу світову війну.

72

Стратегічні авіаційні бомбардування під час Другої світової війни Стратегічні авіаційні бомбардування під час Другої світової війни – стратегічні повітряні кампанії військово-повітряних сил західних союзників та країн Осі, складова їхньої військової стратегії, що мали за мету підрив (знищення або виведення з ладу) економічного та воєнного потенціалу держав супротивника, намагання знищити його основні економічні джерела, елементи потенціалу цілісної економічної системи, що використовувалися у військових цілях, а також зламати волю громадськості ворожих країн продовжувати боротьбу. Стратегічні бомбардування за часів Другої світової війни набули колосального розмаху і мали характер систематичних та масштабних ударів силами військової стратегічної авіації, під час яких застосовувалися звичайні боєприпаси,запалювальна та ядерна зброя. Удари з повітря завдавалися в основному по найважливішим елементам економіки ворога. Теоретики застосування повітряної сили вважали за ефективніше та життєво важливим для ведення війни з противником знищення його індустріальних об’єктів та інфраструктури, ніж бомбардування важливих військових цілей. З 1 вересня 1939 р., з початком світової війни, практично відразу німецькі військово-повітряні сили (люфтваффе) розпочали активно бомбардувати стратегічні військові об’єкти Польщі та водночас розв’язали масовану кампанію з бомбардування цивільних районів великих промислових центрів та міст країни, таких як Варшава, Велюнь, Фрамполь.

3 вересня 1939 р. союзники Польщі, Франція та Велика Британія, оголосили війну Німеччині і тієї ж ночі британські ВПС завдали удару по бойових кораблях військово-морського флоту Німеччини (крігсмаріне), що перебували на базах у Північному морі. З наростанням масштабів війни, стратегічні бомбардування набули неабиякого розмаху. І союзники, і їх противники, намагалися потужними ударами з повітря завдати максимального збитку військовим та індустріальним центрам ворога, руйнують ключові об’єкти, важливі вузли комунікацій та життєзабезпечення, одночасно зростали втрати серед мирного населення. 15 травня 1940 р. британська авіація здійснила перший стратегічний наліт на міста Німеччини. Влітку 1940 – навесні 1941 рр. німецькі люфтваффе під час битви за Британію завдавали масованих авіаударів по британським містам. Від 1942 р. інтенсивність нальотів британської бомбардувальної авіації суттєво зросла. Британці зосередилися на бомбардуванні промислових центрів Німеччини і районів, де мешкало мирне населення. Із 1943 р. до масованих нальотів на німецькі міста долучилася американська важка авіація. Британці бомбардували територію Німеччини і окупованої Європи переважно вночі, 73

тоді як американці – вдень, супроводжуючи свої бомбардувальники великою кількістю винищувачів. Час від часу нальоти союзників закінчувалися великими втратами у авіатехніці. Так, під час нальоту на підшипникові і авіаційні заводи у Швайнфурті і Регенсбурзі 17 серпня 1943 р. американці втратили близько 20 % важких бомбардувальників від дій німецьких винищувачів. Але в цілому стратегічні бомбардування військових або військово-промислових цілей мали значну результативність і такі удари призводили до значного зниження темпів виробництва озброєння та військової техніки противника. Німці були просто неспроможні організувати настільки масовані нальоти на ворожу територію, оскільки їхня промисловість практично не виробляла важкі бомбардувальники, зосередившись на виробництві винищувачів. Водночас, США за роки війни побудували понад 12 тис. важких чотирьохмоторних бомбардувальників В-17 Flying Fortress (“Літаюча фортеця”), кожен з яких у вильоті зазвичай брав на борт від 2 до 7 тонн бомб, і майже 4 тис. ще потужніших B-29 Superfortress (“Суперфортеця”), які могли брати до 9 тонн бомб. Стратегічні бомбардування призводили до масових жертв серед мирного населення міст. Так, під час інтенсивного “килимового” бомбардування Гамбурга у липні – серпні 1943 р. загинули до 45 тис. осіб, поранення отримали понад 125 тис., ще понад 1 млн. залишилися без даху над головою. Під час бомбардування Дрездена в лютому 1945 р. загинули понад 25 тис. мешканців. На Тихоокеанському театрі війни, із самого початку війни, японська авіація регулярно бомбардувала китайські міста. Більш всього постраждало китайське місто Чунцін, атаки з повітря на яке здійснювалося протягом 5 років (1938 – 1943 рр.). Із жовтня 1944 р. американська стратегічна авіація розпочала методичні бомбардування японських міст метрополії. Кульмінацією таких рейдів стало атомне бомбардування Хіросіми та Наґасакі в серпні 1945 р., що на думку багатьох дослідників Другої світової війни послугувало одним з ключових факторів капітуляції Японської імперії в цій війні. Загалом, повітряні бомбардування під час Другої світової війни забрали життя понад 60 тис. британців, від 300 до 600 тис. німців. Американські бомбардування японських міст забрали життя від 330 до 500 тис. цивільних японців і близько 100 тис. військових. Союзники, насамперед США і Велика Британія, застосовували стратегічні бомбардування більше і масштабніше від інших учасників Другої світової війни. Найбільше від авіа нальотів постраждали Німеччина та Японія. Стратегічні авіаційні бомбардування, особливо на етапі 1943 – 1945 рр., зробили великий внесок у загальний колапс економіки цих країн і суттєво наблизили перемогу союзників у війні.

74

Берлінська операція (квітень – травень 1945 р.) Берлінська наступальна операція 1-го Українського, 1-го і 2-го Білоруського фронтів, Дніпровської військової флотилії і Червонопрапорного Балтійського флоту – одна з останніх великомасштабних стратегічних наступальних операцій Червоної Армії у Другій світовій війні, під час якої було захоплено столицю Німеччини і покладено кінець війні в Європі. Операція тривала 23 дні – з 16 квітня по 8 травня 1945 року, протягом яких радянські війська просунулися на захід на відстань від 100 до 220 км. Сили радянських військ значно переважали сили вермахту. У операції взяли участь близько 2,5 млн. червоноармійців, більше 41 600 гармат і мінометів, 6250 танків і самохідних установок, 7500 бойових літаків. У штурмі так само брали участь дві армії зі складу Війська Польського.

Штурм Рейхстагу радянськими військами

З німецького боку було зосереджено близько 1 млн. військовослужбовців, 10 400 гармат і мінометів, 1500 танків і самохідних установок (штурмових гармат), 3300 бойових літаків. Зі складу цивільного населення були сформовані понад 200 загонів ополчення – фольксштурм, із 75

членів “Гітлерюгенд”, зокрема підлітків – загони винищувачів танків, озброєних фаустпатронами. Основу глибоко ешелонованої німецької системи оборони в самому Берліні складала розгалужена мережа захисних споруд із залізобетону – багатоповерхових бункерів (більше 400) і дотів, оснащених гарматами, зокрема зенітними і кулеметами. Навколо міста була розгорнена мережа постів радіолокаційного спостереження. Загальна чисельність гарнізону перевищувала 200 тисяч людей. Гітлерівська оборона на берлінському напрямку була глибокою і щільною. Вона включала одерсько-нейсенський рубіж глибиною 20 – 40 км, що мав 3 смуги, та Берлінський оборонний район, де теж було три лінії укріплень. Перша проходила за 10 км від міста, друга йшла передмістям, третя оперізувала центр. Наступ було призначено на 16 квітня. За характером завдань, що виконувалися, та їх результатами Берлінська операція поділялася на три етапи: 1) прорив одерсько-нейсенського рубежу оборони ворога (16–19 квітня). Наприкінці 18 квітня було забезпечено умови для оточення Берліна з півдня; 2) продовження оточення й розчленування військ противника (19–25 квітня); 3) знищення оточених угрупувань, взяття Берліна (26 квітня – 8 травня). Ліквідація берлінського угрупування безпосередньо в місті здійснювалась 26 квітня – 2 травня. 30 квітня воно було фактично розчленовано на чотири ізольовані частини. Кожну вулицю й будинок доводилося брати штурмом. В окремі дні вдавалося очистити від ворога до 300 кварталів. 25 квітня місто було повністю оточене. 30 квітня А. Гітлер покінчив життя самогубством. Рано вранці 1 травня лейтенант О.П. Берест, сержант М.О. Єгоров і молодший сержант М.В. Кантарія підняли над будинком Рейхстагу штурмовий прапор 150-ї стрілецької дивізії, який згодом став Прапором Перемоги. 2 травня гарнізон Берліна капітулював. Окремі німецькі частини, які не бажали здаватися у полон, спробували прориватися на захід, але були знищені або розпорошені. Успішне і достатньо швидке завершення Берлінської наступальної операції коштувало Червоній Армії великих жертв. Втрати сягали понад 350 тис. бійців, з них близько 80 тис. – незворотні. Польські частини втратили 8892 бійця, з них убитими й померлими від ран – 2825. Втрати бойової техніки становили 1997 танків і самохідних артилерійських установок, 2108 гармат і мінометів, 917 бойових літаків, 215,9 тисяч одиниць стрілецького озброєння. З німецького боку, за радянськими підрахунками, загинуло від 150 тис. до 173 тис. бійців, поранення дістали 200 тис., ще 400 тис. потрапили у полон.

76

В результаті Берлінської операції було знищено одне з найбільших угруповань німецьких військ, захоплено столицю Німеччини. Значна частина вищого військового і політичного керівництва Німеччини загинула або потрапила у полон. Це призвело до практично повного припинення організованого спротиву з боку німецьких збройних сил. Безпосереднім наслідком взяття Берліна стало підписання беззастережної капітуляції Німеччини 7 – 8 травня 1945 р. Капітуляція Німеччини (травень 1945 р.)

7 травня 1945 р. о 2.41 за середньоєвропейським часом начальник Оперативного штабу Вермахту генерал-полковник Альфред Йодль підписав Акт про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил, який встановив перемир’я на спрямованих проти Німеччини фронтах Другої світової війни. Акт про капітуляцію зобов’язав німецьких військовослужбовців до припинення опору, здачі особового складу в полон і передачі матеріальної частини збройних сил противнику. Напередодні, 2 травня 1945 р., після взяття Берліна військами Червоної Армії, генерал Гельмут Вейдлінг підписав акт про капітуляцію берлінського гарнізону. Цього ж дня у нового глави німецького уряду грос-адмірала Карла Деніца відбулася нарада, на якій було вирішено зосередити головні зусилля на тому, щоб врятувати можливо більше німців від Червоної Армії, уникаючи військових дій на Заході і продовжуючи дії проти англоамериканців тільки в тій мірі, в якій вони будуть перешкоджати спробам німецьких військ ухилитися від Червоної Армії. Оскільки ж, зважаючи на угоди між СРСР і західними союзниками, домогтися капітуляції лише на Заході важко, була обрана політика капітуляцій на рівні груп армій і нижче. Ще 29 квітня капітулювала група армій “С” в Італії. 4 травня новопризначений головнокомандуючий німецькими ВМС адмірал флоту ГансГеорг Фрідебург підписав акт про капітуляцію всіх німецьких збройних сил у Нідерландах, Данії, Шлезвіг-Гольштейні і Північно-Західній Німеччині перед 21-ю групою армій фельдмаршала Б. Монтгомері. Наступного дня перед американським генералом Д. Деверсом капітулював генерал піхоти Ф. Шульц, який командував групою армій “G”, що діяла в Баварії і Західній Австрії.

5 травня у штаб-квартиру Верховного головнокомандуючого експедиційними силами Дуайта Ейзенхауера, що розташовувалася в Реймсі (Франція), прибув адмірал Фрідебург, вести переговори з яким було доручено начальнику штабу Волтеру Сміту. Він відхилив німецьку пропозицію про капітуляцію лише на Західному фронті і зажадав повної 77

капітуляції. Не маючи повноважень на такі дії, Фрідебург телеграфував К. Деніцу, просячи дозволу підписати загальну капітуляцію. К. Деніц вважав умови капітуляції неприйнятними і послав до Реймса Альфреда Йодля, який був категоричним противником капітуляції на Сході. Він прибув у Реймс 6 травня і після безуспішних переговорів наступного дня, отримавши дозвіл від К. Деніца, дав згоду на беззастережні капітуляцію. Церемонія підписання була призначена на 2.30 ночі. Акт про капітуляцію повинен був вступити в силу о 23.01 8 травня, тобто через майже дві доби після підписання – К. Деніц сподівався скористатися цим часом, щоб перемістити на Захід якомога більше військ і біженців.

Генерал-фельдмаршал, начальник Верховного головнокомандування Вермахту Вільгельм Кейтель підписує акт капітуляції Німеччини

6 травня у штаб-квартиру Д. Ейзенхауера були викликані представники союзницьких командувань – члени радянської місії генерал Суслопаров і полковник Зенькович, а також заступник начальника Вищого штабу національної оборони Франції генерал Севез. Сам Д. Ейзенхауер відмовився брати участь у церемонії підписання акта з протокольних міркувань, оскільки німецьку сторону представляв начальник штабу, а не головнокомандувач – церемонія, таким чином, пройшла на рівні начальників штабів.

78

7 травня 1945 р. капітуляцію прийняли: від англо-американської сторони генерал-лейтенант армії США, начальник Головного штабу Союзних експедиційних сил Волтер Беделл Сміт, від СРСР – представник Ставки Верховного Головнокомандування при командуванні союзників генералмайор Іван Суслопаров, від Франції, як свідок, – заступник начальника Штабу національної оборони Франції бригадний генерал Франсуа Севез. Капітуляція нацистської Німеччини набула чинності 8 травня о 23.01. Радянський представник генерал Суслопаров підписав акт в Реймсі на свій страх і ризик, оскільки до моменту, призначеного для підписання, інструкції з Кремля ще не надійшли. Він зважився поставити свій підпис із застереженням, що цей акт не повинен виключати можливість підписання іншого акта на вимогу однієї з країн-союзниць. Незабаром після підписання акта, Суслопаров отримав телеграму з категоричною забороною підписувати капітуляцію від Й. Сталіна, який відмовився визнати цей акт, зажадавши нового його підписання у взятому Червоною Армією Берліні. Церемонію підписання капітуляції довелося повторити.

8 травня о 22.43 за центральноєвропейським часом (о 00.43, 9 травня за московським) у берлінському передмісті Карлсхорст в будівлі колишньої їдальні військово-інженерного училища був підписаний ще один Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Його текст в основному дослівно повторює текст 7 травня і підтвердив час припинення вогню – 8 травня о 23.01 за центральноєвропейським часом (9 травня о 1.01 за московським часом). Ця обставина позбавила акт 8 травня будь-якого практичного значення, оскільки всі накази, віддання яких вимагав цей акт, вже були віддані німецьким командуванням 7 травня і якби вони не були віддані, віддати їх і довести до місць виконання довелось би за 17 хвилин, що було фізично неможливо. Від німецької сторони акт підписали: генерал-фельдмаршал, начальник Верховного головнокомандування Вермахту Вільгельм Кейтель, представник люфтваффе – генерал-полковник Штумпф і крігсмаріне – адмірал фон Фрідебург. Беззастережну капітуляцію прийняли маршал Г. Жуков (від радянської сторони) і заступник головнокомандувача союзними експедиційними силами маршал А. Теддер (Великобританія). Як свідки свої підписи поставили генерал К. Спаатс (США) і генерал Ж. де Латрі де Тассіньї (Франція). Прийнявши капітуляцію, Радянський Союз не підписав мир з Німеччиною, тобто формально залишився в стані війни. Указ про припинення стану війни був прийнятий Президією Верховної Ради СРСР 25 січня 1955 р.

79

Атомне бомбардування міст Хіросіма і Нагасакі (серпень 1945 р.) Атомне бомбардування міст Хіросіма і Нагасакі (6 і 9 серпня 1945 р. відповідно) – єдиний в історії людства випадок бойового застосування ядерної зброї. Здійснене Збройними силами США на завершальному етапі Другої світової війни з метою прискорити капітуляцію Японії в рамках тихоокеанського театру воєнних дій. Вірогідність застосування атомної зброї проти Японії передбачалась домовленістю, укладеною ще у вересні 1944 р. на зустрічі Президента США Франкліна Рузвельта і Прем’єр-міністра Великої Британії Уїнстона Черчилля у Лондоні. До літа 1945 р. США за підтримки Великої Британії і Канади у рамках Манхеттенського проекту завершили підготовчі роботи зі створення перших діючих зразків ядерної зброї. У травні 1945 р. уряд США визначив 4 цілі для завдавання атомного удару. Це були міста Кіото, Хіросіма, Йокогама і Кокура. Від самого початку США відкинули ідею застосування бомб тільки на військових об’єктах. Вони хотіли отримати максимальний психологічний ефект у всій Японії, змусивши при цьому все світове співтовариство визнати важливість ядерної зброї. У травні – червні 1945 р. американська 509-а авіаційна група висадилася на острові Тініан в архіпелазі Маріанських островів, а з 26 липня до 2 серпня сюди були доставлені атомні бомби. Авіація отримала наказ починати бомбардування у будь-який день після 3 серпня, коли погодні умови будуть сприятливими для польотів. На час атаки населення Хіросіми становило близько 245 тис. осіб. Вранці 6 серпня 1945 р. о 8.15 годин за місцевим часом американський бомбардувальник B-29, з власним ім’ям “Enola Gay” на борту, під командуванням Пола Тіббетса скинув на японське місто Хіросіма з висоти понад 9 км атомну бомбу Little Boy (“Малюк”) еквівалентом 16 кілотонн тротилу. Кількість загиблих від безпосереднього впливу вибуху склала від 70 до 80 тис. осіб. До кінця 1945 р. через дію радіоактивного зараження та інші наслідки вибуху загальна кількість загиблих становила від 90 до 166 тис. осіб. Бомба “Малюк”, скинута на Хіросіму. Основною ціллю другого Діаметр – 0,73 м, довжина – 3,2 м, вага – 4,4 тонни атомного бомбардування було місто Кокура, але через те, що над ним 9 серпня була сильна хмарність, 80

бомбардувальник В-29 о 10.56 скинув атомну бомбу Fat Man (“Товстун”) на Нагасакі, яке було запасним містом при скасуванні бомбардування Кокуре. Потужність вибуху склала 21 кілотонну. Епіцентр вибуху припав на промислову частину міста, а наявність пагорбів сприяла зменшенню наслідків вибуху, ніж в Хіросімі. Населення в радіусі 1 км загинуло миттєво, будинки були зруйновані в радіусі 2 км, а легкозаймисті матеріали загорялися в радіусі до 3 км від епіцентру вибуху. До кінця 1945 р. кількість загиблих в Нагасакі склала близько 80 тис. людей.

9 серпня, відразу ж після звістки про бомбардування Нагасакі і оголошення війни з боку СРСР, імператор Хірохіто виступив за негайну капітуляцію, за умови збереження в країні своєї влади. 15 серпня Японія оголосила про капітуляцію. Акт про капітуляцію, який Бомба “Товстун”, скинута на Нагасакі. Діаметр – 1,54 м, довжина – 3,25 м, вага – 4,6 тонн формально закінчив Другу світову війну, був підписаний 2 вересня 1945 р. Роль атомних бомбардувань у капітуляції Японії та етична виправданість самих бомбардувань досі викликають гострі дискусії. Прихильники бомбардування зазвичай стверджують, що вони стали причиною капітуляції Японії і запобігли значних втрат з обох боків (і США, і Японії) при спланованому вторгненні в Японію; що швидке завершення війни зберегло багато життів в інших країнах Азії (у першу чергу, в Китаї); що Японія вела тотальну війну, в якій різниця між військовими і цивільним населенням стирається; і що керівництво Японії відмовлялося капітулювати, і бомбардування допомогло зрушити баланс думок всередині уряду на бік миру. Противники бомбардування стверджують, що вони були просто доповненням до вже існуючого проведення кампанії звичайних бомбардувань і, таким чином, у них не було воєнної необхідності; що вони були фундаментально аморальні, були воєнним злочином або проявом державного тероризму (незважаючи на те, що у 1945 р. не існувало міжнародних угод або договорів, що забороняли застосування ядерної зброї як засобу ведення війни).

81

Радянсько-японська війна (серпень – вересень 1945 р.) Радянсько-японська війна між СРСР і соціалістичною Монголією з одного боку та Японією, її сателітами Маньчжурією (державою Менцзян) і Монголією (державою Маньчжоу-Го) тривала лише три з половиною тижні, із 8 серпня до 2 вересня 1945 р., і була складовою Другої світової війни та війни на Тихому океані. Розпочалася з ініціативи СРСР, що в односторонньому порядку розірвав радянсько-японський пакт про нейтралітет від 13 квітня 1941 р., і 8 серпня 1945 р., згідно з секретними Ялтинськими домовленостями із США та союзниками, оголосив Японії війну. З радянського боку участь у війні брали три фронти – Забайкальський під командуванням маршала Р.Я. Малиновського, 1-й Далекосхідний під командуванням маршала К.А. Мерецкова і 2-й Далекосхідний під командуванням генерала армії М.О. Пуркаєва. Ці сили нараховували близько 1 750 000 солдатів і офіцерів, 26 137 гармат, 3704 танки, 1852 самохідні артилерійські установки, 5368 літаків. Їм протидіяла японська Квантунська армія генерала Отодзо Ямади, японські війська на Південному Сахаліні і Курильських островах, війська держав Менцзян і Маньчжоу-Го загальною чисельністю 1 217 000 солдатів і офіцерів, 6700 гармат, 1000 танків, 1800 літаків. Радянська армія розгорнула три наступальні операції – Маньчжурську, Південно-Сахалінську та Курильську. Японці сподівалися на радянський нейтралітет, тому не були готові до війни з СРСР і в цілому не організували належного опору. 15 серпня Японія проголосила про свою капітуляцію у Другій світовій війні. Японські військові частини у Маньчжурії масово складали зброю, проте на Сахаліні й Курилах чинили запеклий опір. 2 вересня Японія підписала акт капітуляції, що офіційно завершив Другу світову війну. Окремі локальні зіткнення з японськими частинами тривали до 10 вересня 1945 р. Під час радянсько-японської війни СРСР знищив прояпонські Маньчжурську і Монгольську держави, захопив південну частину острова Сахалін та окупував Курильські острови. Японія, Маньчжурія і Внутрішня Монголія втратили убитими і пораненими понад 80 тис. військових, решта потрапили в полон. Частина полонених були інтерновані до радянських концентраційних таборів у Сибіру. Радянський Союз за офіційними даними втратив понад 12 тис. військових загиблими і понад 24 тис. пораненими. У 1951 р. Японія уклала Сан-Франциський мирний договір із США та союзниками, який СРСР відмовився підписати. 19 жовтня 1956 р. була підписана Московська радянсько-японська декларація, яка припиняла стан війни і встановлювала дипломатичні та консульські відносини між СРСР і Японією. Однак мирний договір між Японією і СРСР (Росією, як правонаступницею СРСР) до наших днів не підписаний. Японія вимагає повернення до її складу Курильських островів.

82

Капітуляція Японії (вересень 1945 р.) Після завершення війни в Європі останнім противником країн антифашистської коаліції залишалася Японія. До того часу війну Японії оголосили близько 60 країн. Однак, незважаючи на ситуацію, японці не збиралися капітулювати і оголосили про ведення війни до переможного кінця. У червні 1945 р. японці втратили Індонезію, змушені були залишити Індокитай. Маючи вибір між затяжною безнадійною війною і близькою капітуляцією, японський уряд віддавав перевагу останньому варіанту, що давало йому змогу врятувати від катастрофи залишки колишньої могутності. Розпочавши ще в липні 1945 р. переговори із західними демократіями, Токіо лише шукав слушної нагоди задля цього. Капітуляція була наближена двома драматичними подіями – атомним бомбардуванням американською авіацією японських міст Хіросіма (6 серпня) та Нагасакі (9 серпня). В атомному полум’ї загинули десятки тисяч людей. Ще більше японців було уражено і постраждало від радіоактивного опромінення. Усього внаслідок атомних ударів постраждало близько 500 тис. мирних жителів.

Українець – генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко (праворуч) на борту американського лінкора “Міссурі”

8 серпня СРСР оголосив війну Японії, розірвавши радянсько-японський пакт про нейтралітет, а 9 серпня почав наступ. Як привід для оголошення війни Москва назвала відхилення японцями ультиматуму Великої Британії, 83

США і Китаю від 26 липня та свої зобов’язання перед союзниками. Розпочаті військові дії були надзвичайно швидкоплинними: радянські війська, що за своєю чисельністю, озброєнням, і бойовим досвідом набагато перевершували мільйонну Квантунську армію, з чотирьох боків вступили в Маньчжурію, увійшли в Корею й південну частину острова Сахалін. Японська армія була не в змозі стримати наступ радянських військ, а її розгром став неминучим.

10 серпня токійське радіо повідомило про готовність Японії капітулювати, а через кілька днів імператор віддав наказ своїм солдатам припинити вогонь. 15 серпня 1945 р. опівдні японці вперше почули голос імператора Хірохіто, якого японці офіційно вважали людиною-богом. Імператор звернувся по радіо до нації і оголосив про капітуляцію Японії. Але японські війська не припинили чинити опір радянським військам у Маньчжурії. Тільки наприкінці серпня розбиті частини Квантунської армії здалися. Наприкінці серпня американські війська окупували Японський архіпелаг. А радянські війська продовжували воєнні дії проти японців аж до підписання ними акту капітуляції. Друга світова війна завершилася повністю і остаточно, коли 2 вересня 1945 р. о 9.04 на борту американського лінкора “Міссурі” в Токійській затоці міністр закордонних справ Японії Мамору Сігеміцу, начальник Генштабу генерал Йосідзіро Умедзу, верховний головнокомандувач союзних військ генерал армії США Дуглас Макартур, радянський генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко, адмірал флоту Великобританії Брюс Фрейзер та представники інших союзних держав від імені своїх урядів підписали Акт про беззастережну капітуляцію Японії. Відповідно до нього, військові дії з боку Японії припинялися негайно, всі японські збройні сили беззастережно капітулювали, зброя, військове та цивільне майно зберігалося. Японському уряду і генштабу наказувалося негайно звільнити союзних військовополонених та інтернованих цивільних осіб. Усі японські цивільні, військові і морські офіційні особи зобов’язувалися коритися й виконувати вказівки та накази Верховного командування союзних держав. Йому ж підпорядковувалася влада імператора і уряду Японії з управління державою. Слід зазначити, що окремі японські підрозділи в Тихоокеанському регіоні ще якийсь час воювали, незважаючи на капітуляцію своєї держави. Легендарний лейтенант Хіро Онода успішно партизанив на Філіппінах до березня 1974 р., а рядовий 1 класу Теруо Накамура, який не знав про закінчення Другої світової війни, переховувався у хащах індонезійського острова Моротай до грудня 1974 р.

84

Рух Опору у Другій світовій війні Опір, рух Опору – назва підпільних і таємних груп та організацій, які боролися проти нацистської Німеччини, мілітаристської Японії, фашистської Італії та їх союзників під час Другої світової війни. Точна чисельність учасників невідома, бо Опір охоплював як цивільних громадян, які таємно боролися проти окупації, так і тих, хто воював у збройних загонах партизан. В їх арсеналі були різноманітні засоби: друкування і розповсюдження нелегальних газет і листівок; організація втеч і допомога військовополоненим та євреям; засідки проти фашистських патрулів і масштабні збройні операції (наприклад, рейди партизанських загонів тилами ворога); акти саботажу і знищення озброєння ворога; збирання і передання союзникам розвідувальної інформації тощо. Руху Опору виник у всіх окупованих країнах, але масштаби його були різними. На чолі руху Опору стали соціалістичні, комуністичні, радикальні і націоналістичні партії. Власне у Німеччині опір нацистському режимові мав місце з 1934 р. Спочатку його чинили представники протестантської і католицької церков. Після 1938 – 1939 рр. – це діяльність підпільних організацій, таких як комуністична “Червона капела”, що організовувала саботаж і збирала розвідувальну інформацію для Червоної Армії (знищена гестапо у 1942 p.). У Францiї з окупацією i колаборацiонiстським урядом маршала Петена боролися партизанськi загони та пiдпiльнi групи, очолюванi комунiстами й соцiалiстами. Створена Шарлем де Голлем організація “Вільна Франція” у 1942 – 1943 рр. встановила контроль над африканськими колоніями Франції. У листопадi 1942 р. французьке підпілля уклало з Ш. де Голлем угоду про спiльнi дiї. У травнi наступного року була створена Нацiональна рада Опору, що об’єднала всi сили, якi боролись з окупантами. У червнi 1943 р. був утворений Французький комiтет нацiонального визволення, який оголосив себе урядом на чолі з Ш. де Голлем. Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославiї. З 1941 р. тут велись активні партизанські дії проти фашистів і нацистів. Партизанський рух в Югославії був представлений загонами емігрантського уряду – четники (командувач Д. Михайлович) і Народно-визвольною армією Югославії (НВАЮ) під керівництвом комуністів на чолі з Й. Броз Тіто. У 1943 р. було створено уряд нової Югославії – Національний комітет визволення Югославії на чолі з Й. Броз Tiто, на засіданні Антифашистського віче народного визволення Югославії, який було визнано країнами – союзниками Антигітлерівської коаліції. Партизанськi армiї формувались також в Албанії, Грецiї та Болгарiї.

85

У Польщi емiгрантський уряд та його представництво – “делегура” – керували боротьбою загонiв Армiї Крайової. Комунiсти на противагу їм створили Гвардiю Людову. У Норвегії та Нідерландах головні організації опору були пов’язані із своїми монархічними урядами в екзилі. Загалом на боротьбу з рухом Опору Німеччині та її союзникам доводилося відволікати більше 10 % своїх сил. Рух Опору не був єдиним, формувалися організації, які нерідко суперничали між собою. Комуністи спочатку виявляли пасивність, однак після нападу Німеччини на Радянський Союз почали створювати групи, а в деяких районах очолили рух Опору. Проте, між комуністичними і некомуністичними силами траплялися випадки гострої конфронтації. Трагічним прикладом цього було варшавське повстання у серпні – жовтні 1944 p., яке зазнало жорстокої поразки від німців. У Югославії сербський націоналістичний рух боровся не тільки з німцями, а й з партизанами, очолюваними комуністами. Два рухи були у Греції, Франції, Бельгії. В Україні запекла боротьба Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА) за створення незалежної соборної Української держави точилася спочатку з німецькими окупантами, а потім з радянським комуністичним режимом аж до кінця 1950-х рр. Японська окупація теж дала поштовх розгортанню руху Опору. Найбільшого розмаху вiн набув у Бiрмi, Малайї та на Фiлiппiнах, де дiяли цілі партизанськi армiї. Японськi окупанти змушенi були надати Бiрмi формальну незалежнiсть. У В’єтнамi та Iндонезiї на перших етапах вiйни переважали пасивнi форми боротьби й лише на завершальному етапi рух Опору набув широкого розмаху. Зрештою, лідери національно-визвольного руху проголосили незалежність цих держав. Рух Опору в Європі Країна

Франція

Організації, збройні формування руху Опору Зовнішній рух Опору: “Вільна Франція”, “Франція, що бореться”, їх наступник – Французький комітет національного визволення (ФКНВ, 1943 р.). Внутрішній рух Опору: “Таємна армія” (1942 р.), Національна рада опору (НРО, 1943 р.), Французькі внутрішні збройні сили (ФФІ, 1944 р.) Всі учасники руху Опору 86

Основні події визвольної боротьби Збройні підрозділи зовнішнього опору брали участь у бойових діях проти німецьких та італійських військ у Північній Африці та Західній Європі у складі військ союзників. Внутрішній опір використовував всі методи боротьби з окупантами від підпільної боротьби до партизанських дій.

15 березня 1944 р. НРО прийняла програму руху: зройне повалення окупаційного режиму і створення тимчасового уряду. Після висадки військ союзників у

Нормандії макі активізували дії по всій території Франції. Найбільше повстання спалахнуло в районі Гренобля.

18 серпня 1944 р. у Парижі спалахнуло антифашистське повстання. Через 4 дні місто було повністю в руках повсталих. Фронт незалежності (1941 р.) Формування руху Опору у 1943 р. створив патріотивикористовували як пасивні, так і активні чну міліцію. Емігрантському методи боротьби з окупантами (саботаж, уряду підпорядковувалася диверсії, дії партизанських загонів тощо). “Таємна армія”. Рада Опору (1943 р.), Названі організації використовували “Бойові дружини”, “Служба всі методи боротьби. Від 1944 р. порядку”. емігрантський уряд намагався встановити Єдиного керівного центру контроль над оорганізаціями руху Опору. опору не було. Рада Свободи (1943 р.), Під тиском руху Опору мала воєнну комісію і армію колабораціоністський уряд відмовивився чисельністю 25 тис. чол. від подальшого співробітництва з окупантами. Із квітня 1944 р. бойові дії руху Опору були підпорядковані штабу військ союзників. Частини норвезької армії, 1940 – 1941 рр. – активна збройна які не склали зброю, боротьба проти окупантів. 1942 р. – спад партизанські загони, руху Опору. Від 1943 р. активізація руху підпільні групи. Опору. Найгучніша акція: знищення Єдиного центру опору не заводу по виробництву важкої води для існувало. німецької атомної бомби; зрив мобілізації норвезької молоді до німецької армії. Комітет національного З осені 1943 р. розгортання масового визволення. партизанського руху на Півночі Італії Партизанські загони проти німецької окупації і держави Сало гарібальдійців (утворили ліві на чолі з Муссоліні. і центриські партії). Створення “партизанських республік”. У вересні 1943 р. король і Захоплення і страта партизанами маршал Бадольо зміщають Муссоліні та його коханки Карли Петаччі Муссоліні.

(28 квітня 1945 р.). Сили зовнішнього опору: Участь у бойових діях разом з збройні формування на союзниками (у Північній Африці, на території СРСР – Армія Західному і Східному фронтах Другої В. Андерса (у 1942 р. з СРСР світової війни). Участь у штурмі Берліна була перекинута у Північну (Войсько Польське). Африку), Войсько польське (вело боротьбу разом з Сили внутрішнього опору радянською армією). застосовували всі методи боротьби. Сили внутрішнього опору: Серпень 1944 р. – антифашистське Армія Крайова (утворена в повстання у Варшаві організоване 1939 р. представниками Армією Крайовою (командуючий генерал правих і націоналістичних Бур-Комаровський) було придушене сил, підпорядковувалась після місячних боїв.

87 визнавали загальне керівництво ФКНВ на чолі з Ш. де Голлем.

Бельгія

Нідерланди

Данія

Норвегія

Італія

Польща

Чехія і Словаччина

Югославія

емігрантському уряду). Гвардія Людова утворена комуністами. Батальйони хлопські. Польський комітет національного визволення (1944 р.) займав прорадянські позиції. Сили зовнішнього опору: Чеська бригада під командуванням Л. Свободи, що воювала у складі Червоної Армії. Сили внутрішнього опору: найслабший у Європі (Чехія). Діяли окремі підпільні групи і збройні загони. Партизанська армія Словаччини (65 тис. чол.). Четніки (“Королівська армія Югославії на батьківщині” під командуванням ДраголюбаДража Михайловича, утворена влітку 1941 р.), переважно сербська. Народно-визвольна армія Югославії (НОАЮ), під керівництвом комуністів на чолі з Йосипом Броз Тіто. Нараховувала 320 тис. бійців. Визнана союзниками.

Албанія

Греція

Національно-визвольний фронт (НОФ) і його Національно-визвольна армія (НОА), очолювана комуністами (Е.Ходжі). Батальйон “Антоніо Грамши” з італійських солдат, які в 1943 р. перейшли на бік партизан. У 1941 р. Комуністична партія Греції на чолі з Д. Сатьясом створила широкий Фронт опору зі своєю підпільною партизанською армією (ЕЛАС, командуючий генерал С. Сарафіс) – найбільш чисельна і боєздатна (40 тис.)

88

У 1943 р. у варшавському гетто відбулось антифашистське повстання євреїв, яке було жорстоко придушене.

На території Чехії рух Опору обмежувався в основному актами саботажу. Антифашистське повстання у Празі (травень 1945 р.). Словацьке національне повстання (осінь 1944 р.). Придушене німецькими військами. Антифашистське повстання влітку 1941 р. у Сербії та Черногорії. Придушене. Створення партизанських армій, розгортання масової боротьби. До початку 1943 р. НОАЮ звільнила 2/5 території країни. Вирішальна битва в долині р. Неретви. Німецькі війська не змогли розгромити НОАЮ. У 1943 р. було створено уряд нової Югославії – Національний комітет визволення Югославії на чолі з Й. Броз Tiто, на засіданні Антифашистського віче народного визволення Югославії, який було визнано країнами союзниками Антигітлерівської коаліції. Рух Опору вів успішну боротьбу проти італійських, а з 1943 р. проти німецьких окупантів. НОА самостійно звільнила країну від окупації.

До приходу англійських військ (січень 1944 р.) ЕЛАС звільнила територію Греції від німецьких військ і спробувала встановити свою владу. У 1944 р. розгорнулись бої між ЕЛАС і англійськими військами (введені за угодою між У. Черчиллем і Й. Сталіним), які завдали їй поразки.

Голокост Голокост (у перекладі з давньогрецької означає “всеспалення”) – термін, яким в історіографії називають геноцид євреїв, здійснюваний нацистами напередодні та під час Другої світової війни. Багато євреїв надають перевагу власному терміну – Шоа (Катастрофа) – цілеспрямоване, масове знищення єврейства на підконтрольних нацистській Німеччині територіях. Голокост став результатом проведення нацистської політики А. Гітлера, який, розвиваючи попередні расистські теорії та ідеї політичного, економічного і побутового антисемітизму, вже на початку 1920-х рр. виступив із партійною програмою, де відповідальність за поразку Німеччини у Першій світовій війні поклав на євреїв, звинувативши їх також у післявоєнному політичному й економічному розладі Німеччини. Антисемітизм А. Гітлера та його соратників поєднувався зі страхом перед більшовизмом, появу якого вони також приписували підривній ролі єврейства. В історії Голокосту розглядають 4 етапи: I) січень 1933 року – серпень 1939 рр. – з моменту, коли А. Гітлер став рейхсканцлером Німеччини і до нападу на Польщу; II) вересень 1939 року – червень 1941 рр. – з моменту включення Західної Польщі до складу рейху і створення “Генерал-губернаторства” до нападу на СРСР; III) червень 1941 року – осінь 1943 рр. – з моменту нападу на СРСР і до повного знищення гетто на його території; IV) зима 1943 року – травень 1945 рр. – з початку масової депортації євреїв Західної Європи до таборів смерті і до капітуляції Німеччини. У широкому розумінні Голокост – це також геноцид циган, масові вбивства поляків, радянських військовополонених, душевнохворих та гомосексуалістів. У період між 1933 і 1945 рр. під час Голокосту було вбито більше 11 млн. людей, серед них – понад 1,1 млн. дітей. За оцінками “Енциклопедії Голокосту” (видана музеєм Яд-Вашем, Єрусалим), загинуло до 3 млн. польських євреїв, 1,2 млн. радянських євреїв (з них 140 тис. євреїв Литви і 70 тис. євреїв Латвії. У Білорусі було знищено понад 800 тис. євреїв); 560 тис. євреїв Угорщини, 280 тис. Румунії, 140 тис. Німеччини, 100 тис. Нідерландів, 80 тис. євреїв Франції, 80 тис. Чехії, 70 тис. Словаччини, 65 тис. Греції, 60 тис. Югославії. З початком Другої світової війни нацисти захопили країни та області з місцями компактного проживання єврейського населення – Польщу, Прибалтику, Україну, Білорусію. У великих містах (набагато рідше – в невеликих містах) створювались єврейські гетто, куди зганялося все єврейське 89

населення міста і околиць. Найбільше гетто було створено у Варшаві – у ньому містилося до 480 тис. євреїв. На території СРСР найбільшими гетто були Львівське (409 тис. осіб, існувало з листопада 1941 по червень 1943 р.) і Мінське (близько 100 тис. осіб, ліквідовано 21 жовтня 1943 р.). Єврейське населення СРСР знищувалося, як правило, безпосередньо в місцях його проживання айнзатцгрупами (нім. Einsatzgruppen) СС, а також українськими і прибалтійськими колабораціоністами. Знищенням євреїв в окупованій Одеській області займалися румунські війська. Часто місцями розправи ставали яри поблизу міст. Найвідоміші серед них – Бабин Яр у Києві та Дробицький Яр у Харкові. Знищення євреїв на окупованих територіях СРСР продовжувалось до повного відступу німців у 1944 р. Не менш трагічно склалася доля євреїв, які залишилися в окупованих німцями країнах Західної і Центральної Європи, де нацисти готувалися діяти за дещо іншою схемою. 20 січня 1942 р. у передмісті Берліна Ванзеє відбулася конференція вищих чинів СС, гестапо та керівництва окупованих країн, на якій було вирішено 11 млн. євреїв з 33-х країн (у це число ввійшли також євреї країн, які нацисти планували завоювати, і тих, що були в союзі з Німеччиною) депортувати у заздалегідь підготовлені табори смерті, які знаходилися переважно на території окупованої Польщі – Аушвіц, Майданек, Треблінка та ін. Були продумані й найбільш ефективні методи вбивства – газові камери, які ще у вересні 1941 р. були випробувані на радянських військовополонених. Крім стаціонарних, використовувалися і пересувні

Аушвіц – один з найстрашніших таборів смерті на території Польщі 90

газові камери – великі фургони, закамуфльовані під машини швидкої допомоги. Загалом у цих таборах, куди депортовано і частину євреїв з окупованих територій СРСР, було вбито близько 3,5 млн. євреїв. Порівняння чисельності євреїв в країнах Європи до і після війни, проведене в 1949 р. Світовим єврейським конгресом, привело до висновку, що число загиблих в Катастрофі становить 6 млн. осіб; це число закріплено у вироках Нюрнберзького процесу головних військових злочинців, процесу Ейхмана, і визнано більшістю учасників Міжнародної наради вчених з питань статистики Катастрофи (Париж, 1987 р.). У 2005 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 60/7 “Пам’ять про Голокост”, що проголосила 27 січня Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту. Саме 27 січня 1945 р. Червона Армія звільнила комплекс німецьких концентраційних таборів Аушвіц-Біркенау поблизу міста Освенцим. Табір звільнили бійці 1-го Українського фронту за підтримки 4-го Українського фронту. У боях з охороною Аушвіца, яка складала приблизно 6 тис. людей, загинули близько 300 радянських солдатів. Нацистські концентраційні табори і табори смерті Концентраційний табір – табір-в’язниця для військовополонених і цивільних у воєнний час або у країнах з тоталітарним режимом. Система концентраційних таборів у Німеччині почала формуватися на початку 1930-х рр. Спочатку в’язнів примушували до різних видів фізичної праці для “перевиховання”, а згодом і для їх знищення. Примусова праця “ворогів держави” використовувалася в економічних інтересах нацистів. Загалом за час свого перебування при владі (1933 – 1945 рр.) нацисти створили на території Третього рейху й окупованих землях 1634 табори та їх зовнішні команди (філії). Перший концентраційний табір нацистської Німеччини – Дахау – виник одразу після приходу А. Гітлера до влади, у 1933 р. Після нього з’явилися Заксенхаузен та Папенбург (1936 р.), Бухенвальд (1937 р.), Маутхаузен, Флоссенбург, Нойєнгамме, а також жіночий концтабір Равенсбрюк (1938 р.). З початком Другої світової війни на окупованих території Польщі нацисти створили за випробуваними зразками концтабори Аушвіц, Майданек, ГроссРозен, Штуттгоф. Нестача робочої сили в Німеччині особливо загострилася після поразки німців під Сталінградом. Цю проблему вирішували, залучивши примусову працю численних полонених в німецькій промисловості. У період 1943 – 1944 рр. Третій рейх заснував сотні таборів на промислових підприємствах і 91

поблизу них. Великі концтабори, такі як Аушвіц у Польщі і Бухенвальд у Німеччині, стали адміністративними центрами величезної мережі таборів примусової праці. Так, Аушвіц з 1943 р. складався з трьох великих таборів: Аушвіц 1, Аушвіц 2 – Біркенау, Аушвіц 3 – Моновіц та кількох десятків інших підтаборів. Примусова праця в’язнів концтаборів стала використовуватися не лише на підприємствах СС (“Німецькі збройні Заводи”), але і в приватних німецьких компаніях, включаючи “Мессершмітт”, “Юнкерс”, “Сіменс” і “І.Г. ФАРБЕН”. Одним із найбільш сумнозвісних таборів був Аушвіц 3, або Моновіц, який постачав робітників на завод “І.Г. ФАРБЕН” з виробництва синтетичної гуми. Табір смерті – у нацистській Німеччині концентраційний табір, спеціально призначений для масового знищення (Vernichtung) небажаних осіб у Третьому рейху та завойованих територіях. Жертвами таборів були переважно євреї, а також цигани, слов’яни, гомосексуалісти, психічно хворі та ін. Табори смерті відіграли основну роль у Голокості. До таборів смерті “Кожному своє” – напис на воротах Бухенвальду відносять зазвичай 6 таборів у Польщі: Аушвіц, Треблінка, Белжець, Собібор, Хелмно та Майданек. Окремі автори доповнюють його таборами Ясеновац в Югославії та Малий Тростенець у Білорусі. Першим табором смерті був Хелмно, відкритий у Вартегау (область Польщі, анексована Німеччиною) у грудні 1941 р. Євреїв і циган там отруювали вихлопними газами у спеціальних автомобілях – газенвагенах. У 1942 – 1943 р. вбивство євреїв газом відбувалося в таборах Белжець, Майданек, Треблінка і Собібор. Центрами знищення стали великі концентраційні табори, перш за все Аушвіц. За розпорядженням Адольфа Ейхмана (завідував відділом гестапо IV-B-4, що відповідав за “остаточне вирішення єврейського питання”), у першу чергу знищенню підлягали польські євреї та євреї, вигнані з рейху.

92

Концентраційні табори були обладнані як місця страти ще до розробки планів масового винищення. Знищенню чи “особливій мірі”, піддавалися різні групи ув’язнених. Практикувалася у таборах так звана програма евтаназії, відповідно до якої душевнохворі та хронічно хворі вбивалися ін’єкцією отруйних речовин. Лікарі концентраційних таборів вбивали непрацездатних за допомогою внутрішньовенного вливання фенолу, евіпана натрію та синильної кислоти. Такими ж методами велася боротьба з епідеміями. У жіночому таборі Равенсбрюк вагітних відправляли у газові камери чи примусово робили аборт. Відповідно до програми біологічного знищення “нижчих рас”, у 1941 р. розроблювалася система швидкого проведення стерилізації 2 – 3 млн. працездатних євреїв і циган. В Аушвіці, наприклад, згідно з цією системою репродуктивні органи жертв стерилізували за допомогою рентгенівських променів або ін’єкцій з роз’їдаючих хімічних та рослинних препаратів. Експерименти з цієї тематики у широких масштабах проводив головний лікар Аушвіца Йозеф Менгеле. Головними елементами таборів смерті були газові камери та крематорії. Нацисти сконструювали газові камери, щоб підвищити ефективність масових вбивств і зробити процес більш безособовим для катів. Вперше газові камери стали застосовуватися ще під час програми евтаназії психічно хворих німців у вересні 1939 – наприкінці літа 1941 р. Типова послідовність дій, що відбувалися в Аушвіці та Майданеку над цивільними особами єврейської та циганської національностей відразу після прибуття (в дорозі багато людей вмирало у вагонах від спраги та задухи): відбір на негайне знищення на виході з вагонів; негайна відправка відібраних для знищення в газові камери. У першу чергу відбирали жінок, дітей, людей похилого віку і непрацездатних. В’язні Бухенвальду при звільненні Тих, хто залишався, 93

чекала каторжна праця і голод. Тих, хто хворів або просто слабшав від голоду, негайно відправляли в газові камери. Так у комплексі таборів Аушвіц було сім таких газових камер. У Треблінці, Белжеці, Собіборі живими тимчасово залишали лише тих, хто допомагав прибирати з газових камер і спалювати трупи, а також сортувати речі вбитих, і тих, хто обслуговував охорону таборів. Всі інші підлягали негайному знищенню. Система нацистських концтаборів після поразки Німеччини у Другій світовій війні була засуджена Нюрнберзьким процесом 1946 р. як вияв антилюдяності. Необхідно зазначити, Діти в нацистському концтаборі що після звільнення нацистських концтаборів радянськими та союзницькими військами деякі з них продовжили своє існування. Так, 11 квітня 1945 р. американські військові звільнили один із головних нацистських таборів – Бухенвальд. Після переходу табору під юрисдикцію СРСР його долучили до системи таборів НКВС і він отримав назву “спецтабір № 2 Бухенвальд”. Цей табір став складовою частиною ГУЛАГу (рос. “Главное управление лагерей и мест заключения”) і служив задля інтернування військових злочинців-нацистів. У період 1945 – 1950 рр. у ньому перебувало понад 28 тис. осіб., з яких 7 тис. загинуло. У 1958 р. історія Бухенвальда продовжилася вже новою, мирною сторінкою. З об’єкта, в якому панувало насильство, Бухенвальд перетворився на меморіальний комплекс. Він став центром вивчення нацизму, а також хроніки Голокосту. У південній частині цього комплексу знаходиться пам’ятник, присвячений жертвам Бухенвальда. Тут же розташована башта з дзвоном. Його сполох повинен нагадувати відвідувачам про жахи війни. А напис “Кожному своє” (нім. “Jedem das Seine”) досі збереглася у своєму первісному вигляді. Остарбайтери Остарбайтер (нім. Ostarbeiter – працівник зі Сходу) – визначення, прийняте в Третьому рейху для позначення людей, вивезених з країн Східної Європи у 1942 – 1944 рр. з метою використання в якості безкоштовної або низькооплачуваної робочої сили. Німецькі офіційні особи (у тому числі і 94

безпосередній автор терміну “остарбайтер” рейхсмаршал Герман Герінг) позначали цим словом “примусових робітників зі Сходу”, які були родом з територій Східної Європи, що стали радянськими до 17 вересня 1939 р. Працю остарбайтерів використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Основні положення стосовно використання праці східних робітників були викладені у так званих Указах про остарбайтерів, які підготувала спеціальна комісія Головного управління безпеки рейху і підписав рейхсфюрер СС Г. Гіммлер 20 лютого 1942 р. Вони передбачали контроль над їх працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям. Остарбайтерів утримували у спеціальних таборах під суворою охороною. На виробництві ізолювали від німців і решти іноземних робітників, видавали кошти, що становили половину, а то й третину зарплати німця, з яких до того ж вираховували гроші на їх утримання. Норми харчування були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині. Штрафні санкції за трудові та політичні провини включали широкий спектр заходів: від тілесних покарань і відправлення на кілька тижнів до штрафного чи концентраційного табору до публічного повішання. За статеві контакти остарбайтера з німкою – смертна кара і концтабір для жінки. Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 р. їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943 р. – виходити за межі табору з відома керівництва, наприкінці 1944 р. норми харчування вихідців із Радянського Союзу були прирівняні до норм інших іноземців. Однак до завершення війни східні робітники залишалися найбільш безправною і гнобленою категорією у Третьому рейху. Робітники із Західної України, Білорусі та Прибалтики перебували на примусових роботах у тому ж статусі, що й робітники з інших європейських країн. Останні повідомлення про добровільне залучення робітників у Німеччину припадає на весну 1942 р. Неможливість отримати значного контингенту з радянських окупованих територій призвела до запровадження насильницького вивезення населення. Під час набору робочої сили на окупованій території важливу роль відігравали запроваджені нацистами біржі праці та вербувальні комісії, які брали на облік працездатне населення певного краю. У березні 1942 р. було введено посаду головного уповноваженого з використання робочої сили, на яку А. Гітлер призначив гауляйтера Тюрінгії Фріца Заукеля. З моменту 95

призначення Ф. Заукеля кількість бірж праці та вербувальних комісій подвоїлася. Управлінням праці, як і деякими іншими ділянками окупаційної політики, часто керували місцеві представники влади. Служби або біржі праці не мали власних виконавчих органів, цим займалася місцева допоміжна поліція (служба порядку, охоронні підрозділи) під керівництвом громадського та районного управлінь. Методи отримання робочої сили – за наказом або захоплення відповідно до років народження – спиралися на місцеві адміністративні та поліцейські ресурси. З весни 1942 р. розпочалися акції з масового примусового вивезення робочої сили з України із залученням місцевої допоміжної адміністрації, поліції, жандармерії, охоронних військ та есесівців. Місцева адміністрація отримувала від німецького керівництва норми (вимоги щодо контингенту та років народження), які слід було виконувати, не маючи жодного впливу на планування.

Остарбайтери носили обов’язкову дискримінаційну відзнаку “OST”. У червні 1944 р. їх було замінено на національні відзнаки, зокрема для українців – тризуб. Більшість остарбайтерів після закінчення війни була насильно репатрійована до СРСР, де майже всіх звинувачено у “зраді батьківщини” і репресовано. На міжнародному Нюрнберзькому трибуналі “програма рабської праці” була одним із чотирьох головних звинувачень проти нацистської верхівки та кваліфікувалася як злочин проти людяності. Головного уповноваженого з використання робочої сили Ф. Заукеля засудили до страти.

96

Колабораціонізм у Другій світовій війні Колабораціонізм у Другій світовій війні – військове, політичне і економічне співробітництво громадян держав Антигітлерівської коаліції або представників основних етнічних груп даних держав з нацистською Німеччиною, Японією та Італією. Колабораціонізм (від франц. Collaboration – співробітництво) означає співробітництво населення окупованої держави з окупаційною владою та армією ворожої держави. Термін “колабораціонізм” вперше з’явився у Франції, частина правлячих кіл якої у травні – червні 1940 р. відмовилася від опору агресії Німеччини і стала на шлях співробітництва з нацистським урядом. Водночас з нацистським режимом співпрацювали сотні тисяч громадян в інших окупованих державах Європи.

Генерал А. Власов і його соратники з Російської визвольної армії на зустрічі з Й. Геббельсом

Особливе місце в історії співробітництва з нацистською Німеччиною посідає т. зв. радянський колабораціонізм. З перших місяців німецькорадянської війни багато громадян СРСР – військовополонених і мирних жителів – добровільно вступали до німецької армії. Перевдягнені в німецьку форму, вони перебували на всіх театрах бойових дій, де воювали збройні сили Німеччини і дістали назву “гіві” (від нім. Hilfswillige – добровільні помічники).

97

Так, штат піхотної дивізії вермахту за станом на жовтень 1943 р. передбачав 2005 добровольців на 10 708 осіб німецького особового складу. Крім сухопутних військ (вермахту), радянські добровольці служили також у військово-повітряних силах (люфтваффе) і військово-морському флоті (крігсмарине). За деякими оцінками, навесні 1943 р. чисельність “гіві” перевищувала 1 млн. осіб. Станом на лютий 1945 р. їх чисельність у вермахті становила 600 тис. осіб, у люфтваффе – 50 – 60 тис., крігсмарине – 15 тис. Воювали на боці нацистів і “національні” збройні формування, найчисельнішими та найпотужнішими з яких були ті, що комплектувались з жителів тодішньої Росії. Так, активно діяли 1-а Російська національна армія, Російська національна народна армія, 1-а Російська національна бригада СС “Дружина”, Російська визвольна народна армія, Російська визвольна армія та інші військові формування. Крім того, радянські громадяни працювали у службі забезпечення громадського порядку допоміжної поліції військового управління, охороняючи залізниці, мости, автомагістралі, табори військовополонених тощо. Чисельність цих формувань у лютому 1943 р. становила 60–70 тис. осіб. Для боротьби з партизанським рухом були створені т. зв. східні батальйони і роти. Німецьке командування створило також 29 дивізій у межах Waffen SS (“Зброї СС”), які були військовими формуваннями із

Урочисте відкриття нацистами пам’ятника Петру І в Таганрозі. 18 липня 1943 р.

98

представників народів СРСР. Загалом, за роки війни німецьке командування сформувало 180 окремих частин і з’єднань з громадян СРСР, чисельність яких становила (за різними даними) від 1,2 млн. до 2 млн. осіб. Масовий перехід на бік німців спостерігався в деяких регіонах СРСР серед мирних жителів. Так, восени 1943 р. під час евакуації німецьких військ з Таманського півострова до Криму разом із ними добровільно пішло приблизно 120 тис. радянських громадян, переважно донського і кубанського козацтва. У 1944 р. приблизно 30 тис. осіб населення так званої “Локотської республіки” (Брянська область) пішло з німцями на захід. У складі німецької армії служили близько 200 російських генералів (50 – колишні радянські громадяни, 150 – російські емігранти), 5 українських генералів з емігрантів, 1 білоруський, 1 естонський, 3 латиські, 1 вірменський, 1 грузинський, 2 генерали – вихідці з Північного Кавказу. Під час Другої світової війни до складу німецької протиповітряної оборони було мобілізовано близько 35 тис. юнаків і дівчат віком 14–17 років на термін 2 роки з наступним їх переведенням у частини СС. З них – 14 тис. росіян. Включно із російськими донськими, кубанськими, терськими, сибірськими козаками, через німецькі збройні формування пройшло до 700 тис. росіян. І це при тому, що німцями були окуповані лише західні області Росії з населенням близько 20 млн. осіб. Радянський режим суворо покарав тих осіб, які взяли участь у війні на боці Німеччини або продемонстрували свою лояльність до нацистів. Захоплених у полон і виданих західними союзниками, їх піддавали знущанням і тортурам. Офіцерів розстрілювали без суду та слідства. Більшість була насильницьки репатрійована до СРСР, де на них чекали смертна кара чи ув’язнення. Людські і матеріальні втрати у Другій світовій війні Друга світова війна – наймасштабніша світова війна в історії людства, яка значно вплинула на долю людства. У ній брали участь 62 країни (80 % населення Землі). Воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн. До збройних сил було мобілізовано 110 млн. осіб у всьому світі. Людські втрати. Кількість жертв досі точно не встановлено. За приблизними підрахунками, у війні загинуло понад 60 млн. осіб (за іншими даними – 50 – 55 млн. осіб), з них на фронтах – 27 млн. Інвалідами стали 90 млн. осіб. Найбільших людських жертв зазнали СРСР (до 27 млн.), Китай (до 10 млн.), Польща (6 млн.), Югославія (1,7 млн.). Втрати основних державагресорів становили: Німеччини – до 13 млн., Японії – 2,5 млн., Італії – 500 тис. осіб.

99

Матеріальні втрати.Військові витрати та збитки під час Другої світової війни склали 4 трильйони доларів США. Матеріальні витрати досягали 60 – 70% національного доходу країн – учасників війни. Лише промисловість Великої Британії та Німеччини виготовила 652,7 тис. літаків (бойових і транспортних), 286,7 тис. танків, самохідних гармат і бронемашин, понад 1 млн. артилерійських гармат, понад 4,8 млн. кулеметів, 53 млн. рушниць, карабінів і автоматів і величезну кількість іншого озброєння та спорядження. Війна спричинила колосальні руйнування, знищення десятків тисяч міст і сіл, незліченні біди десятків мільйонів людей. Людські та матеріальні втрати під час Другої світової війни стали найбільшими за всю історію людства. Створення Організації Об’єднаних Націй Організація Об’єднаних Націй (ООН) – міжнародна організація держав, створена для підтримки і зміцнення миру, безпеки й розвитку співробітництва між країнами. Рішення про створення ООН було прийнято на Ялтинській (Кримській) конференції глав держав Антигітлерівської коаліції, що відбулася з 4 до 11 лютого 1945 р. Раніше конкретні пропозиції з цього питання були вироблені на конференції представників СРСР, США, Великої Британії і Китаю 21 серпня – 28 вересня 1944 р. в Думбартон-Оксі (США). Саме ця конференція сформулювала основні принципи діяльності Емблема ООН Організації Об’єднаних Націй, визначила її структуру і функції. Ялтинська конференція схвалила напрацьовані у Думбартон-Оксі проекти й ухвалила скликати 25 квітня 1945 р. у місті СанФранциско Установчу конференцію Організації Об’єднаних Націй. Учасниками конференції могли стати усі країни, що оголосили війну Німеччині і Японії до 1 березня 1945 р. Також було прийняте рішення, що до складу первісних членів майбутньої організації увійдуть разом із СРСР також Українська РСР і Білоруська РСР, як найбільш постраждалі у роки Другої світової війни радянські республіки, що зробили значний внесок у справу розгрому спільного ворога.

100

Конференція у Сан-Франциско проходила з 25 квітня до 26 червня 1945 р. Її скликання ще до закінчення Другої світової війни символічно свідчило про те, що союзники досягли взаєморозуміння з основних питань створення недержавної організації, покликаної забезпечити мир на планеті. У роботі конференції взяли участь делегації від 50 країн: 282 делегата і 1,5 тисячі допоміжного персоналу. Єдиним питанням порядку денного була розробка Статуту ООН. 26 червня 1945 р. цей документ урочисто підписали представники 50 держав. Одне місце було зарезервовано за урядом Польщі, оскільки на той час існувало два польських уряди – один у Лондоні (в еміграції), а другий – у Варшаві (прокомуністичний). 24 жовтня 1945 р. Статут ООН, після передачі на зберігання останньої ратифікаційної грамоти, необхідної для набуття ним чинності, став чинним міжнародно-правовим актом. 24 жовтня відзначається як День Організації Об’єднаних Націй.

51 держава, що підписала Статут ООН, у тому числі Україна, вважаються первісними членами Організації Об’єднаних Націй. Сам термін “Об’єднані Нації” з’явився ще у період створення Антигітлерівської коаліції держав і був закріплений у Декларації Об’єднаних Націй, підписаній у Вашингтоні 1 січня 1942 р. представниками 26 держав, включно з СРСР. Статут Організації Об’єднаних Націй визначав основне призначення ООН – гарантування загального миру та безпеки у всьому світі. Він зобов’язував держави вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зобов’язань. При цьому ООН не мала права втручатися у внутрішні справи держав, окрім випадків, коли таке втручання необхідне для підтримки миру. За статутом ООН, головними органами цієї організації були: Генеральна Асамблея ООН, Рада Безпеки ООН, Економічна і Соціальна Рада ООН, Рада з опіки, Міжнародний суд ООН і Секретаріат ООН. Генеральна Асамблея ООН стала основним органом обговорення міжнародних питань, до якого входили представники всіх держав-членів ООН. Кожна країна мала один голос. Постанови ухвалювалися простою більшістю голосів (або більшістю у дві третини під час голосування важливих питань). Генеральна Асамблея обирала Економічну і Соціальну раду, Раду з опіки, Міжнародний суд, Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем ООН. За пропозиціями Ради Безпеки Генеральна Асамблея мала приймати до ООН нових членів та виключати тих, що порушили Статут. З усіх інших питань постанови, що їх ухвалювала Генеральна Асамблея, мали лише дорадчий голос, її функції полягали у вивченні, обговоренні, рекомендації та з’ясуванні стосунків.

101

Постійно діючим органом Організації Об’єднаних Націй, за Статутом ООН, стала Рада Безпеки, на яку була покладена безпосередня відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. До складу Ради Безпеки ООН увійшли п’ять постійних членів – СРСР, США, Велика Британія, Франція, Китай, а також 6 непостійних членів, які обиралися Генеральною Асамблеєю терміном на два роки (від грудня 1965 р. до складу Ради Безпеки входять 10 непостійних членів). Рішення Ради Безпеки мали прийматися на основі принципу одностайності постійних членів і бути обов’язковими до виконання всіма членами ООН. Для виконання своїх повноважень Рада Безпеки мала право вдаватися до санкцій, запроваджувати блокаду і застосовувати проти агресора силу. При цьому, кожному з п’яти постійних членів було надане право “вето” (заборони) на рішення, що не відповідають його інтересам, навіть схвалені чотирма іншими членами. Організація Об’єднаних Націй має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, основне призначення яких – сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. Наприклад: ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), ЮНІСЕФ (дитячий фонд ООН) тощо. Фінансування ООН здійснюється за рахунок відрахувань країн-учасниць залежно від величини їхнього валового національного продукту. Головні структури ООН розміщені в Нью-Йорку, низка служб – у Женеві, Відні, Парижі. На даний час 193 держави є членами ООН, ще 2 – Ватикан і Палестина – мають статус спостерігачів при ООН. Наймолодшою державою-членом ООН є Республіка Південний Судан, прийнята до складу ООН у 2011 р. Чинним Генеральним секретарем ООН є Пан Гі Мун (обраний 1 січня 2007 р.). Українці та Україна у Другій світовій війні Друга світова війна стала величезною трагедією в історії України та Українського народу. Вже першого ж її дня, 1 вересня 1939 р., літаки німецьких люфтваффе завдали ударів по містам Галичини і Волині, які на той час перебували у складі Польщі. Таким чином, бойові дії на теренах України тривали з вересня 1939 р. до жовтня 1944 р., коли після вигнання німецьких та угорських окупантів в Україні відновилася радянська влада. Українці брали участь у боях протягом усього періоду Другої світової – від 1 вересня 1939 р. до 2 вересня 1945 р. За роки війни до лав Червоної Армії було мобілізовано понад 7 млн. жителів України. Її представники становили значну частку вищого командного складу Червоної Армії – серед генералів та 102

адміралів їх близько 300. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини фронтів, які діяли у період війни Радянського Союзу з Німеччиною 1941 – 1945 років. 120 тис. українців воювали у складі Війська Польського у 1939 р., понад 130 тис. представників української діаспори воювали у складі збройних сил інших держав – США (80 тис.), Британської імперії (45 тис.), Франції (6 тис.). Сотні тисяч українців боролися з нацизмом у Русі Опору. Вихідці з України воювали на різних фронтах, виявляючи при цьому звитягу і доблесть. 20 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу у битві під Москвою, 68 – у боях за Ленінград, 15 – під Сталінградом, 30 – на Курській дузі, 200 – за визволення Білорусії, 143 – за бої на території Прибалтики, причому 7 осіб були удостоєні цього високого звання вдруге. Українці брали участь у боях за визволення Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Австрії; 100 українців із 389 кавалерів “Золотої Зірки” були удостоєні цієї нагороди у битві за Берлін. Всього понад 2 тисячі українців стали Героями Радянського Союзу, 32 – двічі Героями, а льотчик Іван Микитович Кожедуб – тричі Героєм. Він став найрезультативнішим повітряним асом серед союзників під час Другої світової війни, маючи на своєму рахунку 62 повітряні перемоги. Багато воїнів українського походження здійснили подвиги, що переросли у самопожертву в ім’я перемоги. Так, 52 українці повторили подвиг М. Гастелло, 55 наших співвітчизників здійснили повітряний таран, 25 закрили своїм тілом амбразури ворожих вогневих точок. Всього за мужність та відвагу, виявлені у боях з гітлерівськими загарбниками, українці та вихідці з України тільки від радянської держави отримали 2,5 млн. орденів та медалей (із загальної кількості 7 млн.). У тилу німецьких військ, на території України, воювали понад 50 тис. радянських партизанів, близько 2 тис. загонів і груп, численні підпільні організації, а також збройні загони українських націоналістів. Зазначимо, що тільки у липні-листопаді 1943 року загони Української Повстанської Армії провели 120 боїв, знищивши близько 4,5 тис. гітлерівців, при цьому втратили 1,6 тис. своїх вояків і старшин. Цілі райони Волині і Галичини опинилися під повним або частковим контролем УПА. Тут створювалась нова адміністрація, проводилось наділення селян землею. Восени 1944 року УПА провела 800 рейдів. Вихідці з України воювали і на боці Німеччини, як на добровільній, так і на примусовій основі. Були й окремі українські збройні формування – батальйони “Роланд” (350 чол.), “Нахтігаль” (330 чол.) і дивізія СС “Галичина” (зареєструвалося близько 80 тис. добровільних рекрутів, призвано на службу 103

19 тис., з них 11 578 увійшли до дивізії, з решти німці створили 5 полків та 1 батальйон, пізніше до дивізії влилося ще 6 тис. добровольців). Вони воювали на боці Німеччини з різних причин: одні – з політичних міркувань (мрія про суверенну Україну, ненависть до сталінізму); інші – з безвиході (німецький полон, страх перед НКВС); деяка частина на знак помсти за пережиті кривди (голодомор, розкуркулювання, репресії, утиски на релігійно-світоглядному ґрунті тощо). Війна принесла українському народу незлічені жертви і страждання. Україна посідає перше місце за абсолютною кількістю загиблих у роки Другої світової війни і друге (після Польщі) за відсотковим співвідношенням між чисельністю загиблих і тими, хто вижив. Загальні безповоротні втрати військовослужбовців українського походження становлять понад 4 млн. (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих у шпиталях у перші повоєнні роки), з них майже 1,6 мільйони були страчені у таборах військовополонених. Кожен другий з тих, хто лишився живим, залишився на все життя інвалідом. У лавах радянських партизанських формувань загинуло від 40 до 60 тис. українців, у загонах ОУН та УПА – понад 100 тис. Кількість українців, які загинули будучи учасниками підпільних груп досі залишається невідомою. Не встановлена і кількість українців, які загинули у боях на боці інших держав. У зоні окупації загинули 3,9 млн. мирних жителів. 250 населених пунктів (97 на Волині, 32 у Житомирській області, 21 у Чернігівській області, 17 у Київській області та ін.) окупанти спалили, знищивши усіх мешканців. На території України (не враховуючи Криму) було створено понад 255 концентраційних таборів і таборів примусової праці. Тільки у Києві діяло 5 таборів для військовополонених та Сирецький концентраційний табір. Ось лише кілька офіційних цифр про винищення людей у таборах на території України: у Рівному – 102 тис. осіб; у Львові – понад 200 тис. у Янівському таборі і 14 тис. у таборі військовополонених; у Києві – понад 100 тис. у Бабиному Яру і 340 тис. у Дарниці; 150 тис. у Гросс-Лазарет Славута (район Кам’янець-Подільського). Жінок і дітей знищували нарівні з чоловіками (8 тис. дітей лише за два місяці у Янівському таборі!). З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини на примусові роботи, 2,4 млн. були вихідцями з України, близько 1 млн. з них загинули. На території України були знищені 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, що позбавило притулку 10 млн. мешканців. Протягом війни Україна втратила близько 40 % свого економічного потенціалу, що на довгі 104

десятиліття вплинуло на характер розвитку промислового виробництва, сільського господарства, на матеріальне становище людей. Після визволення України на її території було розміновано 2 813 мінних полів і близько 7 800 населених пунктів, зібрано і знищено близько 21 млн. мін, авіаційних бомб, снарядів та інших вибухонебезпечних засобів. У результаті Другої світової війни істотно змінилася геополітична ситуація, зокрема у Центральній та Східній Європі. Це безпосередньо торкнулося й України. До України відійшли західноукраїнські землі, що в міжвоєнний період перебували у складі Польщі. Відбулося приєднання Закарпатської України до УРСР. Україна стала членом – засновником ООН. Таким чином, волелюбні народи світу визнали великі заслуги українського народу у боротьбі за свою, а також народів Європи й світу свободу і незалежність. Україна, також уперше, була включена в систему світової співдружності, набула статусу суб’єкта міжнародного права. Титанічна боротьба українського народу за своє національне виживання засвідчила велику силу характеру і невмирущу волю його до життя. Відзначаючи вагомий внесок України і українців у перемогу в Другій світовій війні, слід завжди пам’ятати про всіх загиблих у тому жахливому Апокаліпсисі. Світла пам’ять про тих, хто поліг на фронтах, загинув від нацистських тортур, повинна стати духовною підмогою для українського народу на шляху утвердження держави, суспільної консолідації, примирення живих і мертвих незалежно від національності, політичних і релігійних поглядів та переконань.

105

Література: Бивор Э. Падение Берлина. 1945. – М.: АСТ, Транзиткнига, 2004. – 622 с. Бок Федор фон. Я стоял у ворот Москвы. Военные дневники 1941 – 1945. – М.: Яуза, Эксмо, 2006. – 512 с. Брэдли О. Записки солдата. – М.: Издательство иностранной литературы, 1957. – 608 с. Василевский А.М. Дело всей жизни. – М.: Политиздат, 1978. – 552 с. Вехвіляйнен О. Фінляндія в Другій світовій війні: між Німеччиною і Росією. – К.: Темпора, 2010. – 352 с. Вторая мировая война в воспоминаниях Уинстона Черчилля, Шарля де Голля, Корделла Хэлла, Уильяма Леги, Дуайта Эйзенхауэра. – М.: Политиздат, 1990. – 558 с. Гальдер Ф. Военный дневник. – Т. 1 – 3. – М.: АСТ; СПб.: Terra Fantastica, 2002 – 2003. Гланц Д., Хаус Дж. Битва титанов. Как Красная армия остановила Гитлера. – М.: АСТ, Астрель, 2007. – 464 с. Голль Ш. де. Военные мемуары. – Т. 1 – 3. – М.: АСТ, Астрель, 2003 – 2004. Грицюк В.М. Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2010. – 150 с. Гудериан Г. Воспоминания солдата. – Смоленск: Русич, 1998. – 656 с. Друга світова війна і доля народів України: Матеріали 2-ї Всеукраїнської наукової конференції, м. Київ, 30 – 31 жовтня 2006 р. – К.: Зовнішторгвидав, 2007.

– 416 с. Дюпюи Р.Э., Дюпюи Т.Н. Всемирная история войн. – Кн. 4. – 1925 год – 1997 год. – СПб.; М.: Полигон, АСТ, 1998. – 1120 с. Жуков Г.К. Спогади і роздуми. – К.: Політвидав України, 1985. – 844 с. Залесский К.А. Кто был кто во Второй мировой войне. Союзники Германии. – М: АСТ, Астрель, 2003. – 496 с. Залесский К.А. Кто был кто во Второй мировой войне. Союзники СССР. – М: АСТ, Астрель, 2004. – 704 с. Залесский К.А. Кто был кто в Третьем рейхе. Биографический энциклопедический словарь. – М: АСТ, Астрель, 2003. – 944 с. История Второй мировой войны 1939 – 1945. – Т. 1 – 12. – М.: Воениздат, 1973 – 1982. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.). – К.: Альтернативи, 1999. – 336 с. Конев И.С. Записки командующего фронтом. 1943 – 1945. – К.: Политиздат Украины, 1987. – 624 с. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. – 664 с.

106

Лиддел Гарт Б.Г. Вторая мировая война. – М.: АСТ; СПб.: Terra Fantastica, 2003. – 944 с. Маннергейм К.Г. Мемуары. – М.: Вагриус, 2003. – 512 с. Манштейн Э. Утерянные победы. – М.: АСТ; СПб.: Terra Fantastica, 1999. – 896 с. Мемуары фельдмаршала Монтгомери, виконта Аламейнского.

– М.: Изографус, Эксмо, 2004. – 560 с. Мерецков К.А. На службе народу. – М.: АСТ, 2003. – 480 с. Митчем С., Мюллер Дж. Командиры “Третьего Рейха”. – Смоленск: Русич, 1997. – 480 с. Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни. – К.: Книга Пам’яті України, 1996. – 568 с. Муссолини Б. Мемуары 1942 – 1943. – М.: Эксмо, 2004. – 448 с. От Мюнхена до Токийского залива: Взгляд с Запада на трагические страницы истории Второй мировой войны. – М.: Политиздат, 1992. – 448 с. Партизанская война на Украине. Дневники командиров партизанских отрядов и соединений. 1941 – 1944. – М.: Центрполиграф, 2010. – 672 с. Патриляк І.К., Боровик М.А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду. – К.; Ніжин: Видавець ПП Лисенко П.П., 2010. – 590 с. Паттон Дж. Война, какой я ее знал. – М.: АСТ, Астрель, 2003. – 352 с. Пігідо-Правобережний Ф. “Велика Вітчизняна війна”. Спогади та роздуми очевидця. – К.: Смолоскип, 2002. – 288 с. Політична історія України. XX ст. – Т. 4: Україна у Другій світовій війні, 1939 – 1945. – К.: Генеза, 2003. – 584 с. Риббентроп И. фон. Между Лондоном и Москвой: Воспоминания и последние записи. – М.: Мысль, 1996. – 336 с. Самсонов А.М. Вторая мировая война. 1939 – 1945: Очерк важнейших событий. – М.: Наука, 1990. – 640 с. Скорцени О. Неизвестная война. Воспоминания. – Минск: Попурри, 2003. – 576 с. Тегеран. Ялта. Потсдам: Сборник документов. – М.: Международные отношения, 1970. – 416 с. Типпельскирх К. История Второй мировой войны. – Т. 1 – 2. – СПб.: Полигон, 1994. Травень 1945 року у науковому дискурсі, національній свідомості та історичній пам’яті: Збірник матеріалів Міжнародної наукової конференції 29 квітня 2015 року. – К.: НУОУ, 2015. – 328 с. Трубайчук А.Ф. Брудершафт двох диктаторів. – К.: Істина, 1993. – 344 с. Трубайчук А. Друга світова війна. Коротка історія. – К.: Асоціація істориків “Істина”, Наукова думка, 1995. – 192 с.

107

Україна в Другій світовій війні. – К.: Український інститут національної пам’яті, 2015. – 28 с. Україна в полум’ї війни. 1941 – 1945 / П.П. Панченко, О.І. Уткін, В.І. Горєлов та ін. – К.: Україна, 2005. – 560 с. Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги). Матеріали міжнародної наукової конференції / Відповідальний редактор: Легасова Л.В. — К.: Меморіальний комплекс “Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років”, 2011. – 800 с. Украинская ССР в годы Великой Отечественной войны Советского Союза: Хроника событий / Рук. кол. сост. В.И. Клоков. – К.: Политиздат Украины, 1985. – 620 с. Хаф Ф., Николс Ч., Шоу Г. Морская пехота США в войне на Тихом океане 1941 – 1945 гг. – М.: Эксмо, Изографус, 2003. – 464 с. Черчилль У.С. Вторая мировая война. – Т. 1 – 6. – М.: Терра, 1997 – 1998. Чуев Ф. Сто сорок бесед с Молотовым. – М.: Терра, 1991. – 624 с. Чуйков В.И. От Пекина до Берлина. 1927 – 1945. – М.: Алгоритм, 2015. – 1150 с. Ширер У. Взлет и падение Третьего рейха. – Т. 1 – 2. – М.: Воениздат, 1991. Эйзенхауэр Д. Крестовый поход в Европу: Военные мемуары. – М.: Воениздат, 1980. – 526 с. Энгл Э., Паанен Л. Советско-финская война. Прорыв линии Маннергейма.

1939 – 1940. – М.: Центрполиграф, 2008. – 240 с.

108

Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА: ПОДІЇ ТА ФАКТИ. До 70-ї річниці завершення Другої світової війни

Агаєв Назім Асафович Афанасьєв Андрій Олександрович Лапа Сергій Васильович Мараєв Владлен Ростиславович Мараєва Віолета Віталіївна Панін Володимир Вікторович Талалай Валерія Володимірівна Топальський Віктор Леонідович

Обкладинка – Габдуллін Тимур Маратович

Підписано до друку 10.08. 2015 р. Формат 60х84 1/16. папір офсетний Гарнітура Times New Roman Друк офс. Ум. друк. арк.. 6.5 Наклад 300 прим.

Віддруковано поліграфічним центром Осадчого В.В.

(044) 587-78-35

109