Page 1

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Український Державний Флот: До 100-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту

Київ – 2018


Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Український Державний Флот: До 100-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів

Київ – 2018


УДК 355.02 У 45 Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України.

Український Державний Флот: До 100-річчя підняття У 45 українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту: Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів / Агаєв Н.А., Мараєва В.В., Мацагор О.А. та ін. – К.: ФОП Маслаков, 2018. – 73 с. ISBN 978-617-7625-21-5 Збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, що висвітлюють найбільш значимі події та факти з історії Військово-Морських Сил України періоду Української Народної Республіки (1917–1918 рр.). Стисле інформативне викладення матеріалів має за мету формування у читача комплексного уявлення про етапи становлення Українського Державного Флоту, його особливості та результати. УДК 355.02

ISBN 978-617-7625-21-5

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2018.


Зміст Передмова…………………………………………………………….……... 5 Головна Рада Української Чорноморської громади……………….….. 6 Перший та Другий Всеукраїнські військові з’їзди……………………. 9 Початок українізації Чорноморського флоту………………………… 16 Третій Всеукраїнський військовий з’їзд………………………………. 23 Третій Універсал Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки……………………………………………………. 25 Становлення Військово-Морського флоту Української Народної Республіки……………………………………………………. 28 “Червоний терор” у Севастополі………………………………………. 35 Генеральне Морське Секретарство…………………………………….. 39 Початок першої радянсько-української війни………………………… 43 Окремий морський курінь імені Петра Сагайдачного………………… 48 Події в Одесі у січні 1918 року…………………………………………. 51 Брест-Литовський мирний договір…………………………………….. 55 Кримська операція 1918 року…………………………………………… 58 День Українського Моря……………………………………………….. 67 Література………………………………………………….………………72

3


Це було 29 квітня 1918 р. Був чудовий день. Севастопольський рейд вилискував, як дзеркало. В год. 16. флягманський корабель Чорноморської фльоти, лінійний корабель “Юрій Побідоносець” з наказу командуючого фльотою підніс сигнал: “Фльоті підняти український прапор!”. Опали червоні плахти. На більшості кораблів почулася команда: “Стати до борту!”. На цю команду, по-старому, як це було в бойовій Чорноморській Фльоті, не розбештаній ще революцією, стали моряки вздовж борту лицем до середини корабля. “На прапор і гюйс – струнко! Український прапор піднести!” І під сурму і свист підстаршин-моряків злетів угору український прапор. “Розійтись!” Разом із командою заграли сурмачі. Майже на цілій великій фльоті Чорного моря залопотіли в повітрі великі жовтоблакитні полотнища. Для історії української фльоти цей день 29 квітня 1918 p., коли в год. 16 ціла українська фльота виявила свою приналежність до Батьківщини, став найвидатнішим днем української державної фльоти і святом українського моря Святослав Шрамченко. “Піднесення Українського прапору в Чорноморській флоті”

4


Передмова 29 квітня 2018 року виповнюється 100 років з часу добровільного підпорядкування Севастопольської фортеці і головних сил Чорноморського флоту колишньої Російської імперії уряду Української Народної Республіки. Ця подія має непересічне історичне значення не лише для історії вітчизняного флоту, а й для всієї нашої держави. Того історичного дня головні сили Чорноморського флоту в гирлі Дунаю, в Одесі, Миколаєві, Херсоні, Очакові, Євпаторії, Феодосії та Керчі, Севастопольська фортеця, піднявши жовто-блакитні прапори Української держави, проголосили владу Української Народної Республіки в усьому причорноморському регіоні України. Цьому дню передувала ціла низка подій національного самовизначення моряків після Лютневої революції та розвалу Російської монархії, висвітленню яких і присвячено пропонований посібник.

5


Головна Рада Української Чорноморської Громади За даними польського воєнно-морського історика Рене Грегера, особовий склад Чорноморського флоту станом на 1 січня 1917 року складався з 65% українців і 28% росіян; на Балтійському флоті було 73% росіян та 15% українців. Таким чином, українці становили близько 2/3 особового складу Чорноморського флоту, що стало однією з найголовніших причин активізації потужного національного руху на флоті. “Прийшов 1917 рік, – згадував поручик Михайло Михайлик, – коли вже можна було по-своєму заговорити, прилюдно читати свою книжку, закладати свої товариства... Вийшли з підземелля і – диво... серед солдатів, матросів, вчорашніх селян виступають тисячі, сотні тисяч, що голосно заявляють під шикання і загрози тих, що їли з одного “котла”, про свою приналежність до української нації, зі зброєю в руках добиваються утворення полків, корпусів, армій, Самостійної України...”. У квітні 1917 року був утворений Центрофлот – колегіальний орган управління флотом, щось подібне до матроського парламенту. Активна діяльність українських громад та культурних товариств, а також традиційно значний відсоток українців у складі Російського імператорського флоту ще з кінця XVIII ст. сприяли тому, що вони тривалий час займали чільні і досить вагомі позиції у Микола Неклієвич Центрофлоті. 6


Севастопольський просвітницький гурток “Кобзар” став найвідомішим серед українських культурних товариств. Діяв на конспіративній основі у головній базі Чорноморського флоту ще з 1905 року. На той час на чолі нього стояв директор севастопольської державної жіночої гімназії професор В’ячеслав Лащенко. Серед постійних членів цього гуртка були такі видатні в майбутньому офіцери українського флоту, як полковник Володимир Савченко-Більський (тоді командир севастопольського флотського півекіпажу), корабельний інженер капітан 2 рангу Микола Некліевич, полковник військово-морського судового відомства Вадим Богомолець, лейтенант військово-морського судового відомства Борис Лазаревський та інші. Після виходу з підпілля, гурток швидко став провідником українського руху на Чорноморському флоті. Вже наприкінці березня 1917 року з ініціативи членів просвітницького гуртка “Кобзар” у Севастополі було скликано перші збори українцівморяків. А вже 7 квітня – другі збори, на яких було обрано Головну Раду Української Чорноморської Громади. Про те, яку увагу серед різних верств населення викликали ці збори, свідчать тогочасні газетні повідомлення. Так, “Крымский вестник” від 11 квітня повідомляв, що на других зборах Української Чорноморської Громади Вадим Богомолець тоді зібралося понад 5 тисяч матросів та громадян Севастополя. Головою Ради був обраний В. Лащенко, його заступниками стали Микола Коломієць і матрос Михайло Пащенко. Воєнну секцію Головної Ради Української Чорноморської Громади очолив М. Неклієвич, просвітницьку секцію 7


очолювали В. Савченко-Більський та В. Лащенко, агітаційними справами відали В. Богомолець та М. Пащенко. Серед членів общини значився і капітан 1 рангу Михайло Остроградський-Апостол, нащадок гетьмана Данила Апостола, майбутній командувач українського флоту (у 1917 році обіймав посаду коменданта Севастопольської фортеці). У складі Ради також були представники від флотської авіації – пілот Федір Сліпченко (голова Ради Української Військової Громади Севастопольської школи авіації) та поручник Михайло Михайлик (також представник Севастопольської школи авіації). Головна Рада об’єднала зусилля моряків-українців з метою створення в майбутньому українського флоту, який підпорядкувався б Українській Центральній Раді. Зазначимо, що з кінця квітня 1917 року майже на всіх кораблях Чорноморського флоту вже існували свої корабельні ради чи українські гуртки. Головним завданням Ради було проведення культурно-освітньої праці, “сіяти свідомість серед несвідомих українців, перебрати в свої руки всі можливі відповідальні пости в частині, у разі яких подій, організовано виступати і відповідно чинити…”. Рада мала власні бібліотеку і читальню, велике значення відігравали також театральні вистави, якими опікувалася спеціальна театральна комісія. Регулярно проводилися різноманітні масові заходи. Головна Рада Української Чорноморської Громади мала великий національний прапор, а воєнна секція Ради мала запорозький малиновий прапор із білим хрестом на ньому. При Головній Раді був організований Військово-морський клуб імені Івана Сірка, який очолив Микола Неклієвич. Він відзначав: “клуб був організацією національно-демократичною, але військовою, головне дисциплінованою, з метою міцної підтримки української справи озброєною рукою”.

8


Перший та Другий Всеукраїнські військові з’їзди Всеукраїнські військові з’їзди – з’їзди представників українізованих фронтових частин Російської імператорської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і товариств, що відіграли велику роль у національному державотворенні, подальшій українізації армії та військовому будівництві в Українській Народній Республіці. Перший Всеукраїнський військовий з’їзд був скликаний за ініціативою Українського Військового Організаційного Комітету для координації дій українського військового руху. Проходив з’їзд з 5 по 8 травня 1917 року у Києві. На з’їзд прибуло понад 700 делегатів, які представляли українських вояків з різних військових частин, українських груп, товариств та організацій армії всіх фронтів, Балтійського і Чорноморського флотів, а також окремих гарнізонів і округів України. До складу президії з’їзду увійшли: від фронту – Симон Петлюра, від Української Центральної Ради – Володимир Винниченко, від тилових військових організацій – Микола Міхновський, від флоту – матрос Семен Письменний. Почесним головою з’їзду обрали Михайла Грушевського. Перший Всеукраїнський військовий з’їзд проходив в умовах розгортання в російській армії українського військового руху. Метою з’їзду було: підтвердити постанови Всеукраїнського Національного Конгресу, який проходив місяцем раніше; продемонструвати наявність українських формувань, що створювалися в різних регіонах Росії, та створити для них керуючий центр. На порядку денному з’їзду були наступні питання: 1) ставлення до поточних подій, Тимчасового уряду, а також рад робітничих і солдатських депутатів; 2) ставлення до Першої світової війни; 3) українізація військ; 4) підтримання дисципліни й боротьба з дезертирством; 5) земельне питання; 6) питання освіти; 7) підготовка і проведення наступного військового з’їзду; 8) вибори Українського Генерального Військового Комітету. Відкрив з’їзд голова Української Центральної Ради М. Грушевський. 9


Делегати з’їзду поставили вимогу, щоб Тимчасовий уряд і Петроградська Рада негайно оголосили окремим актом принцип національно-територіальної автономії України і призначили міністра у справах України. З’їзд визнав Українську Центральну Раду “єдиним органом, покликаним вирішувати всі справи, які стосуються України у відносинах з Тимчасовим урядом”.

Мітинг на вулиці Володимирській (м. Київ) під час проведення Першого Всеукраїнського військового з’їзду

Перший Всеукраїнський військовий з’їзд розглянув питання про ставлення до війни та про загальні принципи створення національної армії. Делегати з’їзду беззастережно підтримали ідеї відокремлення українських частин російської армії і Чорноморського флоту й необхідності українізації армії. На роботі з’їзду позначились протиріччя поглядів лідерів українського національного руху на питання створення армії. Частина керівників вбачала у міцній українській армії запоруку майбутньої незалежності України (М. Міхновський), а частина виступала з соціалістичних позицій – проти створення регулярної української армії (В. Винниченко, С. Петлюра). 10


Після гострої боротьби самостійників з автономістами і під впливом заяв В. Винниченка була схвалена ідея створення національних частин, але тільки з метою поліпшення дисципліни, викорінення дезертирства солдатів. З’їзд прийняв нав’язану прихильниками соціалістичної орієнтації резолюцію, в якій закликав воюючі сторони до встановлення миру без анексій і контрибуцій і, фактично, заперечував необхідність створення регулярної української армії. У резолюції зазначалося, що “...постійне військо, як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу...”. Підтримавши ідею організації армії на національній основі, делегати прийняли резолюцію про загальні принципи організації української армії, що полягали у заміні регулярного війська народною міліцією. З’їзд ухвалив розпочати створення української армії, для чого у тилових військових частинах українці мали виділятися в окремі національні підрозділи. На фронті процес українізації частин мав проводитися поступово, щоб не викликати дезорганізації армії. Резолюцією Першого Всеукраїнського військового з’їзду була визнана необхідність повної українізації Чорноморського флоту. Зокрема у ній зазначалося: “що ж до флоту Чорноморського, то вважаючи на те, що він і зараз складається в переважній більшості з Українців, З’їзд визнає необхідним надалі поповнювати його виключно Українцями”. Тоді ж вперше було висунуто вимогу українців, щоб Чорноморський флот у майбутньому став частиною збройних сил автономної України. Гострота проблеми флоту визначалася необхідністю забезпечення контролю над береговою смугою українських етнічних територій у Причорномор’ї, яка простягалася майже на 1700 кілометрів. Було вирішено також українізувати кілька кораблів Балтійського флоту, що дало початок українським організаціям на інших флотах. З’їзд постановив відкривати військові школи всіх ступенів, забезпечити їх військовими підручниками українською мовою та намітив заходи з українізації військової освіти. Зазначалось, що збройні сили – це опора української демократії, а не державності. Військовий фактор був важливим аргументом у переговорах з Тимчасовим урядом і його належало посилювати. 11


Важливим моментом роботи з’їзду стало створення керівного органу, що мав координувати й очолити національне військове будівництво. Для здійснення практичного керівництва українізацією військових формувань російської армії та будівництва української армії з’їзд постановив утворити при Центральній Раді Український Генеральний Військовий Комітет (УГВК). До складу комітету входили вісімнадцять осіб на чолі з С. Петлюрою. Український Генеральний Військовий Комітет мав працювати у тісному контакті з російським Генеральним штабом. Другий Всеукраїнський військовий з’їзд проходив у Києві з 5 по 11 червня 1917 року. З’їзд був проявом протесту українців-військових проти політики Тимчасового уряду щодо України: відхилення вимог Центральної Ради, заборона проведення Всеукраїнського військового з’їзду. Саме завдяки наказу О. Керенського, що прийшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки Росії, більшість вояків-українців і довідалась про це зібрання. По-друге, заборона додала завзяття делегатам і вони, обурені несправедливістю (адже військові з’їзди інших національностей відбувалися вільно), масово вирушили до Києва. З’їзд відбувався в умовах загострення відносин між Українською Центральною Радою і Тимчасовим урядом, викликаного відмовою російського державного керівництва розглядати питання про надання Україні автономії до скликання Всеросійських Установчих зборів. На з’їзд прибули 2500 делегатів, які представляли понад 1,7 млн. українських військовослужбовців військових округів (Петроградського, Московського, Мінського, Казанського, Кавказького, Двінського, Омського, Туркестанського), фронтів (Північного, Південно-Західного, Західного, Румунського і Кавказького), Балтійського та Чорноморського флотів. Таке представництво свідчило про широке розповсюдження українізації військових формувань у російській армії. Головою з’їзду був обраний В. Винниченко. Описуючи своє враження від з’їзду, часопис “Киевская мысль” писав з цього приводу: “Всюди Ви бачили великі громади солдатів, матросів у білих блузах і десь не десь випадково “цивілля”. Між 12


прибулими було багато підстаршин. Майже половина учасників мала військові відзнаки на грудях, у тому числі лицарів хреста св. Юрія. Були й такі, що відзначені всіма ступенями хреста св. Юрія. Підсвідомо ми втішалися стрункими постатями й вільними рухами матросів. Опалена на сонці молодь справляла враження, що ці постаті вилиті з бронзи, й ви мимохідь ставали очарованими; ви проти своєї волі заражалися панівними настроями”. З’їзд прийняв ряд резолюцій політичного і військового характеру. Втім, документи за змістом і політичною спрямованістю мало чим відрізнялися від резолюцій першого українського військового форуму. Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, підтримавши рішення першого з’їзду на створення українських збройних сил, окремою резолюцією доручив Українському Генеральному Військовому Комітету розробити детальний план українізації частин російської армії та вжити всіх заходів для його практичного здійснення. Згідно з рішенням з’їзду, новобранців-українців належало відправляти для проходження служби виключно до розташування військових частини на території України та до Чорноморського флоту. Делегати зажадали, щоб Тимчасовий уряд визнавав розпорядження Української Центральної Ради і запропонував їй негайно приступити до організації самостійних державних і військових структур. На з’їзді з ініціативи М. Грушевського було обрано тимчасову Раду військових депутатів (РВД) – виборну організацію військовиків-українців, яка увійшла до складу УЦР. Рада військових депутатів обстоювала інтереси військовиків-українців, виступала на підтримку головних політичних вимог УЦР. Склад ради, обраної на з’їзді, налічував 132 особи, з яких 60 % становили солдати, 40 % – офіцери. Решту її членів повинні були обрати фронтові та окружні військові з’їзди – по одному депутату від кожних 25 тис. осіб. Однак втілити це рішення у життя не вдалося. Враховуючи наростання стихійної українізації в російській армії, підтримуючи ідею створення українських військових формувань та їх передислокацію в Україну, більшість керівництва УЦР вважали головним завданням не створення національної армії для відродження 13


Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Стоять (зліва направо): П. Христюк, М. Стасюк, Б. Мартос. Сидять (зліва направо): І. Стешенко, Х. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра

української державності, а проведення культурно-просвітницької роботи з солдатами-українцями. У членах РВД українська влада мала цінний на той час апарат комунікації й пропаганди. Серед рядових вояків було багато осіб з вищою освітою, у тому числі у складі президії Ради військових депутатів, значна частина молодих українських офіцерів були призвані до війська з університетів. Відповідно, вони були добрими промовцями, з гарною освітою і умінням поводитися з революційною масою. Члени Центральної Ради від війська, репрезентуючи українських вояків, розуміли, що їх роль не так оперативно-військова, як організаційно-пропаґандистська, і функцію цю вони уміло виконували. З’їзд затвердив статут УГВК і положення про його склад (вибори його членів на постійній основі), права і обов’язки. Склад Комітету збільшився до 27 осіб. Головою УГВК було обрано С. Петлюру. Визначена з’їздом організаційна структура Комітету поділяла його на 14


відділи: агітаційно-освітній і організаційний, інспекторський, мобілізаційний і військової комунікації, юрисконсультський, відділ вишколу, санітарно-медичний із ветеринарною секцією, військовоінженерний, канцелярія, комендатура Комітету та організація Вільного Козацтва, комісія спецслужб. Крім того, була визначена окрема посада – завідувач справами флоту, яку посів С. Письменний. Однак, УГВК не став ні органом центральної влади, ні органом військового управління, і не міг виконувати оперативних військових завдань. На всі фронти були направлені представники Українського Генерального Військового Комітету, які організовували у військах українські громади і комітети, втілюючи в життя постанови і резолюції з’їзду щодо переведення українців в окремі частини. Апогеєм Другого всеукраїнського військового з’їзду стало самостійне декларування Центральною Радою національнотериторіальної автономії України у складі Росії – проголошення Першого Універсалу – документу-звернення до українського народу. На підставі Універсалу 15 червня 1917 року Українська Центральна Рада утворила Генеральний Секретаріат – уряд автономної України. Другий Всеукраїнський військовий з’їзд продемонстрував, що український народ в особі військових виявився рішучішим за своїх політичних проводирів. Виступи делегатів були значно радикальніші та конструктивніші, ніж промови політиків-автономістів. Внаслідок величезного тиску делегатів з’їзду, Центральна Рада пішла за вимогами Другого військового з’їзду. Після військового з’їзду авторитет Центральної Ради значно зріс – адже всім стало зрозуміло, що за нею стоять понад півтора мільйона озброєних українців. Однак, навіть значний національний і патріотичний підйом делегатів Другого українського військового з’їзду, не забезпечив проголошення самостійності України. Загалом лідерам УЦР вдалося утримати військовий і національний рух в автономістському руслі.

15


Початок українізації Ч о р н о м о р сь к о г о ф л о т у У випадку із флотом, українізація означала сукупність організаційно-просвітницьких заходів, головною метою яких було створення сильних українських корабельних рад та земляцтв, що групувалися за національною ознакою. З їх основи та з нових поповнень потім і почали утворюватися перші суто українські команди. Українізовані екіпажі частіше за все утворювалися шляхом обміну особовим складом з іншими кораблями. А на тих кораблях, де відсотковий склад українців серед екіпажу від початку був занадто високим, відбувалося поступове вилучення з його особового складу усіх не українців з поступовим заміщенням останніх українцями. Згуртовані таким чином, та підтримані рішеннями центру, українці Чорноморського флоту та Севастополя ще влітку 1917 року звернули на себе увагу командування флоту кількома масштабними демонстраціями. Капітан 2 рангу Микола Некліевич згадував: “Відбулось кілька надзвичайно численних українських маніфестацій і походів в Севастополі, які показали міць українського руху і були гарно улаштовані, великою кількістю жовто-блакитних прапорів з учасниками, одягненими в національні українські одяги. А в одній маніфестації, то брав участь чумацький віз з круторогими волами і цілий відділ матросів з лінійного корабля “Св. Євстафій” перебраний за запорожців і на конях”. Крім того, за свідченнями сучасників, в урочистій ході, присвяченій Зеленим Святам, взяла участь “в мальовничому полтавському старовинно-козацькому жіночому строю” Софія Колчак, дружина командувача Чорноморським флотом віце-адмірала О. Колчака. Останній факт яскраво свідчить, що керівництво флоту вітало та підтримувало українізацію. Ще 7 квітня 1917 року, виступаючи перед українцями, які організували свою першу маніфестацію, О. Колчак зазначив: “Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити своє існування: Чорноморська Фльота, керувати якою я маю собі за честь, на 90 відсотків складається з синів цієї нації. 16


Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки існують на світі…” Командування флоту вбачало в українізації порятунок від руйнівної більшовицької пропаганди, що після Лютневої революції набула поширення та почала дедалі сильніше заявляти про себе. Проте, влітку 1917 року у Севастополі рух більшовиків був ще заслабкий і не мав багато прихильників. Трохи по іншому складалася ситуація в інших важливих чорноморських портах, зокрема в Володимир Савченко-Більський Одесі. Хоча тут українці не зайняли твердих позицій в нових революційних установах, вони домоглися захисту своїх інтересів, організувавши Одеський Український Військовий Кіш на чолі з Одеською Військовою Радою, головою якої став визначний український діяч доктор Іван Луценко. Головним центром українського життя в Одесі ще з довоєнних часів було просвітницьке товариство “Українська Хата”. Безпосередньо українськими флотськими справами тут займалася Військово-морська Рада Одеської округи на чолі з лейтенантом Василем Пилишенком та лоцманом Андрієм Гаркушою. Як і в Севастополі, український рух в Одесі відзначився чисельними маніфестаціями та парадами. Так, під час великої маніфестації українців в Одесі, влаштованої з приводу проголошення Центральною Радою у Києві Першого Універсалу – промаршувало вулицями міста декілька десятків тисяч українців, членів різних військових та цивільних організацій. Моряки йшли першими, несучи на трьох держаках український прапор і величезний портрет Шевченка. Після того, на Всеукраїнський Національний Конгрес до Києва були

17


відправлені двоє делегатів: лейтенант В. Пилишенко і матрос Кошельний. Василь Пилишенко увійшов до складу Центральної Ради. Загалом, процес українізації флоту розпочався на початку літа 1917 року. Першою українізованою воєнно-морською частиною став Севастопольський флотський півекіпаж під командою полковника В. Савченка-Більського. Ця частина вже тоді мала свою українську корогву – “знаменний прапор” із портретом Тараса Шевченка та написом: “Обніміться Брати Мої, Молю Вас Благаю!”. Оркестр півекіпажу першим на Чорноморському флоті почав виконувати гімн “Ще не вмерла Україна”. Українські відділи були створені в Окремій десантній дивізії у Севастопполі, у частинах морських фортець Севастополя, Очакова, а також в Балтійській морській дивізії, що знаходилася в гирлі Дунаю. Українізація торкнулася і сухопутних частин Севастопольської фортеці, а також частин воєнно-морської авіації.

Есмінець “Завидный” Розпочалася також і українізація екіпажів кораблів. У липні 1917 року вперше піднімає український прапор есмінець “Завидный”, але тоді ж через протести командування він мусив його спустити. Підполковник Вадим Богомолець згадував: “У липні 1917 року одною з 18


подій, яка струснула цілою Чорноморською Фльотою, було піднесення ескадренним міноносцем “Завидный” українського прапору. Треба сказати, що цього ми (Рада Укр. Чорноморської Громади) сподівались і балачки про це були у нас вже давненько, бо “Завидный” був скомплетований більшістю зі свідомих українців, а Головою Українського Гуртка на міноносці був надзвичайно енергійний та інтелігентний матрос Прокопович, який і підготував цю подію. Одного дня в Раду прибули схвильовані, зі щасливім виразом облич, українські делегати з “Завидного” і зголосили, що міноносець підніс український прапор. Якийсь надзвичайно радісний, святочний настрій охопив наших членів Ради. Всі зрозуміли, що це момент історичний. Рада запропонувала капітанові (пізніш підполковникові) корабельному інжинерові Миколі Корнеліевичу Некліевичу і мені негайно від “їхати на “Завидный” і привітати команду від імені Чорноморської Ради. Ми зараз-же разом з делегатами поїхали на міноносець і там під мягко хвилюючими від морського вітру голубозолотими складками нашого прапору я виголосив палку промову, підкреслюючи велике значіння цього моменту в історії Чорноморської Фльоти. Піднесення українського прапору на еск. міноносці “Завидный” викликало міцний відгук і наробило шуму в цілій Чорноморській Фльоті, як серед командних – старшинських кол, так і серед матросів росіян – особливо есерів. Наша ж присутність на міноносці викликала незадоволення серед значної частини старшин Чорноморської Фльоти, а деякі зі старшин назвали нас навіть зрадниками. Але доля цих старшин була сумна, бо їм довелось у недовгім часі опинитися під піднесеними червоно-большевицькими прапорами і їх як не забили то примусили втікати на вигнання”. Теж саме відбулося і на новозбудованому лінкорі “Воля”, на якому, за словами Д. Дорошенка, знаходилася найбільша і найбільш впливова українська група. Перед переходом з Миколаєва до Севастополя українці захотіли підняти над кораблем українського прапора, але офіцери відмовилися виходити під ним в море. Щоб залагодити конфлікт, виконувач обов’язків командувача флотом контр-адмірал В. Лукін умовив матросів не піднімати українського 19


прапора до проведення Установчих зборів. Один з офіцерів Чорноморського флоту, капітан 2 рангу Нестор Монастирьов згадував: “коли лінкор відходив, на його щоглі віяв Андріївський прапор, але на гарматних баштах було безліч інших прапорів, які відображали політичні настрої різних угруповань, яких на борту такого великого корабля було дуже багато”.

Лінкор “Воля”, 1917 р.

Корабель під командуванням капітана 1 рангу Володимира Ульянова прибув до Севастополя 4 липня 1917 року. На Приморському бульварі його зустріли сотні людей, серед яких особливо виділялися українські організації з великою кількістю національних прапорів. Свідком прибуття корабля до Севастополя став мічман Святослав Шрамченко, який на той час перебував на “Волі” на посаді вахтового старшини. Він згадував: “На гафелі великий парадний андріївський прапор, а на формашті (передній) червоний (соціалісти взяли гору!). І лише на другій башті корабля закріплений був великий синьо-жовтий український прапор, на честь якого і понеслося з берегу гучне “Слава” від українців”. Член Української Чор 20


номорської Громади професор Лащенко урочисто зачитав на борту корабля історичний для українського флоту вірш “Злотосині прапори”. На це привітання матроси відповіли гучними “Слава Україні!”, “Слава Українській Чорноморській Фльоті!”. Загалом до осені 1917 року з великих кораблів Чорноморського флоту майже повністю були українізовані: новозбудований лінійний корабель-дредноут “Воля”, крейсер “Память Меркурия”; з малих – есмінці “Завидный”, “Жуткий”, “Зоркий”, “Звонкий” та інші. На деяких кораблях українські екіпажі самочинно організувались ще задовго до рішень Першого Всеукраїнського військового з’їзду. Тоді ж українізовані екіпажі вперше почали вимагати від керівництва флоту дозволу на підняття українських прапорів на своїх кораблях замість російських. Однак це зустріло опір з боку матросів російської національності та консервативно налаштованого офіцерства. Звістка про створення національного уряду та про рішення Першого Всеукраїнського Військового З’їзду сколихнула українців й на інших флотах. На Балтійському флоті (особовий склад якого на 15% складали українці) утворився Український Революційний Військово-Морський Штаб на чолі з капітаном 2 рангу Михайлом Злобіним, старшим лейтенантом Михайлом Білинським та мічманом Святославом Шрамченком (згодом останні двоє займали чільні посади в морському міністерстві УНР.). На початку червня 1917 року українці Балтійського флоту висловились за виділення матросів-українців Святослав Шрамченко Балтійського флоту в окремий екіпаж і службу на одному з воєнних кораблів, який дістав би назву 21


“Україна”. Це мало здійснитися наприкінці 1917 року, коли було дозволено українізувати крейсер “Светлана”. Але цьому тоді завадили більшовики. Зусиллями Українського Революційного Військово-Морського Штабу також були українізовані есмінці “Украйна” та “Гайдамак”. Після закінчення війни Український Революційний ВійськовоМорський Штаб планував перевести ці кораблі на Чорноморський флот. Українські ради існували також в каспійській, сибірській, амурській, північнольодовитій флотиліях. За словами С. Шрамченка, у “Флотилі Північно-Ледового Океану” був українізований лінійний корабель “Чесма”, екіпаж якого був укомплектований матросами з Чорноморського флоту. Наявність великої кількості українців дала можливість організувати “Українську Раду Фльотилі ПівнічноЛедового Океану”, що розпочала роботу серед моряків-українців. У сибірській флотилії був українізований канонерський Лінкор “Чесма” човен “Вьюга”. Загалом, українізація флоту в 1917 році стала важливою базою для створення Українського Державного Флоту.

22


Третій Всеукраїнський військовий з'їзд Третій Всеукраїнський військовий з’їзд був скликаний на 20 жовтня 1917 року. У роботі з’їзду взяли участь (за різними джерелами) від 2500 до 3000 делегатів, які представляли близько трьох мільйонів українціввійськовослужбовців. Почесним головою був обраний М. Грушевський. Серед делегатів з’їзду домінуючим виявився вплив українських соціалістичних партій (з 965 партійних делегатів з’їзду 65 % складали есери, 10 % – соціал-демократи, 2 % – самостійники, решта – представники інших політичних партій). Робота з’їзду відбувалася у два етапи: з 20 по 26 жовтня були заслухані доповіді з місць, звіти Українського Генерального Військового Комітету та Всеукраїнської ради військових депутатів. Делегати обговорили політичний момент, стан українізації війська, питання демобілізації армії. Робота Третього Всеукраїнського військового з’їзду була призупинена через збройний виступ у Петрограді, що обумовив прихід до влади більшовиків. Після відновлення роботи з’їзду (з 28 по 31 жовтня) головними питаннями були ставлення до перевороту у Петрограді та про владу в Україні. Події у Петрограді вплинули на рішення з’їзду. Делегати висловилися за перехід влади до всієї революційної демократії, повноправним представником якої визнали Українську Центральну Раду, і постановили боротися зі спробами більшовиків узурпувати владу в Україні. У рішенні “Про владу” з’їзд вимагав від УЦР та Генерального Секретаріату, щоб вони, “опираючись на революційні українські війська, взяли всю повноту влади на всій території України в свої руки”, негайного проголошення демократичної республіки в українських етнографічних межах, передачі Центральній Раді та Генеральному Секретаріатові всієї повноти влади, скликання суверенних Українських Установчих зборів. У резолюції Третього Всеукраїнського військового з’їзду “Про українізацію війська”, прийнятій під впливом В. Винниченка, М. Порша та інших, була висунута вимога, що військо повинно перейти на національно-територіальний принцип. “Українська революційна 23


демократія крокує не до постійного війська, а до системи народної міліції”, – зазначав один з керівників Центральної Ради М. Порш. Разом із тим, з’їзд вважав за потрібне “відтепер починаючи, перевести всі українізовані частини війська на Південно-Західний фронт і вивести звідти та з території України всі російські військові частини”. Враховуючи, що Чорноморський флот мав у своєму складі 80 % українців і базувався у територіальних водах України, з’їзд постановив негайно приступити до українізації Чорноморського флоту. У резолюції зазначалося, що Генеральна Морська Рада мала вжити для цього ряд заходів: у період зимової кампанії, коли припиняється оперативна діяльність флоту, перевести усіх українців з Балтійського на Чорноморський флот та в подальшому поповнювати Чорноморський флот виключно українцями. Крім того, вона мала “підготовити Чорноморський флот для перевезення українського війська з кавказького фронту на Україну”. Ухвали, прийняті з’їздом, являли собою програму національного військового будівництва на найближчу перспективу. Однак практичного втілення постанов та рішень з’їзду у військових справах майже не було. 1 листопада 1917 року у Києві відкрилася Генеральна Українська Морська Рада, що займалася організаційними флотськими питаннями. Вона стала прототипом майбутнього українського морського відомства. Українською Чорноморською Громадою була висунута перша, і надзвичайно амбітна українська воєнна-морська доктрина. Її пункти проголошували: “1) Мати фльоту в півтора рази сильнішу від усіх воєнних фльот у чорноморському просторі. 2) Приєднати до Севастопільської фльоти всі українські морські сили в Балтійському і Каспійському просторах та на Японському просторі Зеленого Клину. 3) Мати в своєму складі напочаток три бригади лінійних кораблів, бригаду крейсерів, гідрокрейсерів, три дивізії міноносців, підводних човнів та деяку кількість кораблів окремого призначення. 4) До складу фльоти мала теж входити гідроавіація”. Проте, цим намірам не судилося здійснитися. 24


Третій Універсал Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки У жовтні 1917 року спалахнув черговий конфлікт між Українською Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії з приводу заяви про скликання Всеукраїнських установчих зборів. Тимчасовий уряд погрожував розпустити Центральну Раду і викликав для пояснень до Петрограда В. Винниченка (було видано наказ розпочати слідство і при необхідності заарештувати й притягти до судової відповідальності ряд секретарів). Але такий перебіг подій був перерваний більшовицьким переворотом у Петрограді 25 жовтня. Другий Всеросійський з’їзд Рад утворив російський уряд на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Перемігши у Петрограді, більшовики намагалися взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії. Діставши звістку про події в Петрограді, Українська Центральна Рада негайно створила Комітет по охороні революції в Україні. 27 жовтня Генеральний Секретаріат виступив з відозвою “До всіх громадян України”, в якій заявляв, що буде рішуче протистояти будьяким спробам підтримки більшовицького перевороту на місцях. Раду народних комісарів – уряд, створений більшовиками, Секретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії. Висновок резолюції Центральної Ради був таким: “Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримки бунту в Україні”. Ця відозва загострила відносини між Центральною Радою та більшовиками. На початок листопада 1917 року у Києві сформувалися три ворогуючі табори, які протистояли один одному. Противники повалення Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового округу (10 тис. озброєних осіб). Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних вояків. Центральна Рада мала близько 8 тис. озброєних прихильників. Ініціативу в подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917 року вони розпочали у Києві збройне повстання. Бої тривали три дні. Війська Київського військового округу (КВО) зазнали поразки. Тоді в події втрутилися війська УЦР. Спеціальна комісія з представників 25


ворогуючих сторін виробила угоду, згідно якої війська КВО виводилися з міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради.

Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі у Києві. У центрі – Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко

Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось військами Центральної Ради і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею: “реконструювати” УЦР на Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. “Реконструкція” передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Українських Установчих зборів, які мали б констатувати новий суспільнополітичний та економічний устрій України. Керівництво Української Центральної Ради, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради 6 листопада проголосило Третій Універсал про створення на українських етнічних землях Української Народної Республіки. Відповідно до Універсалу, 26


верховним законодавчим органом УНР залишалась Українська Центральна Рада, до складу якої входили і представники національних меншин України. Вищим виконавчим органом був Генеральний секретаріат. Було визначено державні кордони УНР, які охоплювали 9 губерній: Київської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської (без Криму). Приєднання інших земель: Холмщини, частини Курської, Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало відбутися згідно з волею їх мешканців. Універсалом підтверджувались ряд демократичних принципів: свободи слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканність особи та житла, право використовувати місцеві мови у стосунках з державними установами, скасування смертної кари, амністію для всіх політичних в’язнів, справедливий суд. Універсал установив 8годинний робочий день, визнав право контролю уряду та робітників над промисловістю, проголосив право національних меншин на національноперсональну автономію, а також реформу місцевого самоврядування. У галузі земельних відносин було оголошено про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх “земельним комітетам, обраним народом”. Принципи, сформульовані в цьому документі, було розвинуто й закріплено в окремих законах УНР. За визначенням В. Винниченка, Третій Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у ньому соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі. Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною “Російської федерації рівних і вільних народів”, яку Центральна Рада зобов’язувалась допомогти створити. А особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі “прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії”. Це було непосильне й непотрібне для України завдання. Загалом, більшість із проголошених перетворень залишились декларативними, оскільки на їх практичну реалізацію вже не було часу, – розпочинався грізний час противоборства з агресією більшовицької Росії. 27


Становлення Військово-Морського флоту Української Народної Республіки Восени 1917 року українізовані екіпажі почали вже відверто проявляти свої національні настрої. Поштовхом до цього стала звістка про українізацію на Балтійському флоті крейсера “Светлана”. На відзначення цієї події, за попередньою домовленістю із командуванням Чорноморського флоту, усі кораблі флоту 12 жовтня підняли українські прапори, водночас просигналивши прапорами “Хай живе вільна Україна”.

Есмінець “Завидный”

І хоча підняття українського прапора було обумовленим лише на один день, есмінець “Завидный”, піднявши гафельний український прапор, відмовився його спускати. Українські моряки вирішили попри все тримати прапор аж до оголошення результатів Установчих Зборів. “Завидный” став першим з усіх чорноморських кораблів що відважився на такі рішучі дії, незважаючи на протидію російського командування. 28


Незгодні з таким рішеням, 18 матросів-росіян зійшли на берег (загалом до складу екіпаду входили 4 офіцерів та 72 матроси). Нагадаємо, це була вже друга спроба підняття українського прапору на цьому кораблі. Того ж дня газети опублікували відозву команди есмінця, у якій, зокрема, зазначалося: “Ми, українці ескадреного міноносця “ Завидный”, підняли свій національний український прапор на гафелі для того, щоб показати, що, незважаючи на віковий гніт, все-таки живі сини нашої славної матері-України, отже жива та сила, яка повинна відновити права нашої славної, дорогої матеріУкраїни… Ми, українці ескадреного міноносця “Завидный”, закликаємо усіх вірних синів дорогої України, а також всю російську демократію підтримати нас у боротьбі за найкращі ідеали. Так, ми, українці, не спустимо піднятий нами наш національний прапор доти, допоки живі ми й існує міноносець “Завидный”...”. Погрози від організацій усіх рівнів, як місцевих, так і загальноросійських, не вплинули на рішення екіпажу, якому не бракувало мужності відстоювати свої політичні погляди. Крім низки політичних вимог, екіпаж в ультимативній формі вимагав призначити на корабель командиром мічмана Пилипенка та вахтовим начальником мічмана Жуковського, а також призначити капітана 2 рангу Акімова комісаром Український прапор на гафелі крейсера при штабі командуючого “Память Меркурия”. Листопад 1917 р. Чорноморським флотом. В іншому випадку, команда погрожувала не виконувати накази 29


Тимчасового Уряду. Військове керівництво було змушене задовольнити вимоги команди. 9 листопада 1917 року команда штабного броненосця “Георгий Победоносец” прийняла резолюцію, в якій визнавала владу Центральної Ради, вважаючи її дії “справедливими та законними”. Однак через різні причини, броненосець українського прапора тоді так і не підняв. Найбільш відомими і значущими для українського флоту стали листопадові події на крейсері “Память Меркурия”. 12 листопада на крейсері, де більшість становили саме українці, за рішенням судового комітету замість Андріївського прапору було піднесено український. Але 200 матросів-росіян ще напередодні, знаючи про такі наміри українців, запротестували проти таких дій і покинули корабель (загалом екіпаж корабля нараховував 23 офіцери і 550 матросів).

Крейсер “Память Меркурия”

Командуючому флоту матроси-росіяни одразу ж передали прохання підняти Андріївський прапор на одному з крейсерів, що тоді добудовувався на Миколаївському заводі. В офіційній телефонограмі до штабу командуючого флотом від 11 листопада 1917 року йшлося: 30


“Судовий комітет крейсера “Память Меркурия” повідомляє: завтра, 12 листопада, о 8 годині ранку замість кормового Андріївського прапора українцями вирішено підняти український національний прапор. Великороси і не співчуваючі підняттю українського прапора через непримиримість двох сторін в числі 200 осіб вирішились з’їхати в екіпаж, через що судовий комітет просить терміновим порядком вирішити питання про укомплектування крейсера українцями замість тих, що пішли”. 16 листопада командуючий Чорноморським флотом контрадмірал О. Немітц призначив комісію з приводу передачі крейсера у розпорядження комісара Центральної Ради капітана 2 рангу Євграфа Акімова. 24 листопада командир крейсера “Память Меркурия” капітан 2 рангу Терентьєв здав обов’язки та майно корабля мічмановіукраїнцю Вадиму Дяченку. Разом з командиром зійшли на берег 22 офіцери. Центрофлот одразу після цього визнав його повноваження. Корабель, таким чином, вже офіційно став першим українським крейсером. 22 листопада 1917 року, за прикладом крейсера “Память Меркурия”, українського прапора підняв лінкор-дредноут “Воля”, найпотужніший корабель Чорноморського флоту. Українська громада цього корабля була найбільшою на флоті. За ним послідкувало ще кілька есмінців, міноносців та інших малих кораблів. Загалом, восени 1917 року під українським прапором опинилося більше половини кораблів Чорноморського флоту. Cам командувач флотом контрадмірал О. Немітц надіслав до Морської Генеральної Ради телеграму, що він визнає над собою владу Української Народної Республіки. У ці ж дні піднімає українського прапора лінійний корабель Північно-льодовитої флотилії “Чесма”, що стояв тоді у Владивостоку. Екіпаж для цього корабля був сформований на Чорноморському флоті та відправлений на Далекий Схід для подальшого переведення корабля до порту призначення. Однак, “Чесма” був змушений спустити українського прапора, оскільки портове керівництво відмовилося забезпечувати харчами екіпаж корабля під українським прапором. Тоді ж українська воєнно-морська рада Каспійської флотилії запланувала перевести українізовані кораблі до устя ріки Терек, де Україна 31


мала мати свій вихід до Каспійського моря. Із цим питанням вона зверталася до Української Морської Ради, а потім і до уряду Кубанської Республіки, але різні обставини зашкодили реалізації цього плану.

Лінійний корабель “Чесма” Восени 1917 року центральну владу в Росії прибрали до рук більшовики. Наприкінці листопада – на початку грудня через Центрофлот та інші загальноросійські органи керівництва флотом (на той час вони вже цілком знаходилися під впливом більшовиків) було вирішено усіх українців Балтійського та інших флотів перевести на Чорноморський флот. У той же час, більшовики категорично заперечували українізацію Чорноморського флоту, розглядаючи це явище як “контрреволюційне”. Тому процес переводу тривалий час затягувався та саботувався. 21 грудня з Київа до Петрограда виїхали делегати від Генеральної Морської Ради Нікогда й Ченцов, які мали в ультимативній формі 32


домагалися переводу українських матросів з Балтійського флоту на Чорноморський. 22 грудня Генеральна Морська Рада отримала донесення, що делегація українців-матросів Балтійського флоту була у військового народного комісара Дибенка і заявила, що “коли їх не відпустять добровільно в Україну, то вони від’їдуть самовільно”. Зрештою Рада Народних комісарів опублікувала заборону переводити матросів-українців з Балтійського флоту на Чорноморський.

Лінкор “Воля”

23 грудня 1917 року дредноутом “Воля”, який до цього вже піднімав український прапор та заявляв про підтримку українського уряду, був знову піднятий національний прапор. Однак цього разу на знак протесту 300 росіян і 400 українців зійшли на берег. Загалом команда корабля нараховувала 32 офіцери і 1158 матросів. Тобто, на кораблі залишилось трохи більше 40% екіпажу. Святослав Шрамченко пізніше писав: “на “Волі” ж в грудні 1917 року після такої довгої боротьби українці взяли гору й піднесли український прапор так, як це було вже пороблено на більшості кораблів Чорноморської Фльоти: без наказу згори – з Києва. Але все таки там ця поважна подія найшла таки відгук в наказі по Морському Відомству від 24 грудня 1917 року ч.5”. 33


Привітавши команду дредноута з підняттям українського прапора, Д. Антонович наказав “вжити всіх заходів до укомплектування “Волі”, для чого з Києва висилається всіх кого можливо, також виписуються українці з Балтики: крім того прошу перевести тимчасово на “Волю” українців у потрібному числі з берегових команд, або зі старих пароплавів, що стоять у гавані…”. Зі свого боку більшовики, визнавши на засіданні Центрального комітету Чорноморського флоту українізацію “Волі” контрреволюційним явищем, 24 грудня винесли постанову про необхідність “спустити з лінкору “Воля” український і підняти червоний прапор”. Проте корабель ще кілька днів продовжував стояти під українським прапором.

Лінійний корабель “Евстафий” Погрожуючи підірвати корабель мінами, більшовики примусили екіпаж зняти прапор, команда “Волі” відтоді була значно переформатована. “Воля” стала першим українським кораблем, над яким більшовики встановили контроль. Не дивлячись на те, що ідеї більшовизму швидко поширювалися і серед українців, у Севастополі більшість моряків заявила, що вони не будуть брати участі у війні з Україною 34


“Червоний терор” у Севастополі З листопада 1917 року більшовики централізовано провадили активну агітацію на Чорноморському флоті. Агітація більшовиків, їхні гасла спровокували різкий зріст класової ворожнечі, розколовши українське суспільство, а разом з тим і єдність українських матросів та офіцерів Чорноморського флоту. Успіхові більшовицької пропаганди значно сприяла нерішуча та неоднозначна поведінка тодішнього командувача Чорноморського флоту адмірала О. Немітца, який хоч і визнавав Центральну Раду, але все ж почав потроху схилятися до більшовиків. З початку грудня 1917 року більшовики почали поступово захоплювати політичну ініціативу на флоті. 6–19 листопада 1917 року у м. Севастополь вібувся перший Загальночорноморський з’їзд. У його роботі взяли участь 88 делегатів від з’єднань і кораблів флоту. З’їзд проходив під впливом більшовиків, тому з основних питань ухвалив більшовицькі резолюції. Зокрема, була прийнята резолюція про формування і подальшу відправку на Дон для боротьби з отаманом Каледіним I-го чорноморського революційного загону матросів чисельністю 2500 осіб. Категорично проти походу на Дон було командування флотом, що викликало невдоволеність матросів. На флоті знали, що кістяк каледінців – офіцери. Заперечення флотського командування проти походу загону матросі сприйняли як підтримку повстання. З 15 листопада прокотилася хвиля арештів: матроси арештовували офіцерів без будь-яких санкцій. Реакція з боку Севастопольської Ради на беззаконня була відсутня. Ці події стали прологом до першої кривавої бойні у Севастополі. Спроба “експорту” революції зустріла під Ростовом жорсткий спротив з боку офіцерських і казачих частин. Червоногвардійський десант був змушений повернутися назад. 10 грудня до Севастополя були доставлені тіла 18 моряків, які загинули у бою під Білгородом. Їхнє поховання вилилося у могутню демонтстрацію, під час якої лунали заклики до негайного побиття офіцерів. Капітан 2 рангу Яків Шрамченко згадував: “…повернулись з Дону жалюгідні залишки матроської 35


експедиції, що відправилася на Дон приборкувати несвідомих, налаштованих контр-революційно, донців. Але їхні розрахунки не виправдалися. Козаки загнали приборкувачів у Дон, багатьох порубали і потопили, а ті, що лишилися, повернулися до Севастополя і там вирішили показати себе. На другий день після убивства мічмана Скородинського агітатори з матросів, які повернулися з Дону, розбіглися по міноносцям і влаштували революційний мітинг, звинувачуючи своїх морських офіцерів у тому, що жоден із них не пішов з ними в похід”. 12 грудня представники загону, що повернувся з-під Білгорода, заявили на засіданні Севастопольської Ради, що загін не тільки не визнає авторитету і розпоряджень Ради, але й вимагає у 24 години очистити приміщення виконкому, погрожуючи в іншому випадку розігнати Раду силою. Місцеві більшовики тут же прийняли декларацію про свій вихід зі складу Ради, що остаточно, на їхню думку, скомпрометувала себе перед масами, і наполягали на її переобранні. 13 грудня командувач Чорноморського флоту контр-адмірал О. Немітц виїхав у відрядження до Петрограду. Пізніше з’ясувалося, що таким чином він просто утік. У місті почалося масове роззброєння офіцерів. З цієї нагоди суднові команди виносять грізні резолюції: “Зметемо усіх явних і таємних контрреволюціонерів, що намагаються перешкоджати на шляху до завоювання революції”; “Жодного револьвера, жодної шаблі у офіцерів бути не повинно. Усі види зброї повинні бути у них відібрані”. Нагнітанню класової ненависті сприяли матроси з Кронштадту, що знаходилися у Севастополі, і дорікали чорноморцям у недостатній революційності, ставивши їм у приклад власні “заслуги”. (Задовго до жовтневого перевороту, у лютому-березні 1917 року жертвами самосудів на Балтиці стали 76 морських офіцерів, у тому числі командувач флотом віце-адмірал А. Непенін. За спогадами очевидців, “звіряче побиття офіцерів у Кронштадті супроводжувалося тим, що людей обкладали сіном і, обливши бензином, спалювали; клали в труни разом з розстріляними раніше людьми ще живого, вбивали батьків на очах у синів”). Ці події стали прологом до страшної трагедії, що розігралася у ніч з 15 на 16 грудня 1917 року. 15 грудня команда плавучих засобів 36


Севастопольської фортеці звернулася до Ради з вимогою створити військово-революційний трибунал з необмеженими правами для боротьби зі “спекулянтами, мародерами, контрреволюціонерами та іншими злочинцями революції”. Увечері того ж дня на есмінці “Гаджибей” команда заарештувала 6 офіцерів і вирішила помістити їх у в’язницю. Але там відмовилися прийняти заарештованих “за відсутністю вказівок”. Тоді офіцерів привели на Малахов курган і розстріляли. Цієї ж ночі заарештували і стратили десятки інших офіцерів. Серед убитих були начальник штабу Чорноморського флоту, контр-адмірал Митрофан Каськов; головний командир Севастопольського порту, начальник дивізії мінних кораблів, віцеадмірал Павло Новицький; голова військово-морського суду, генераллейтенант Юлій Кетріц. Журнал “Барабан”, що видавався у Петрограді, про події тієї ночі писав: “над офіцерами, присудженими до страти, матроси страшно знущалися. Так, наприклад, до смертної кари був присуджений колишній начальник порту адм. Новицький, хворий старий, з ним від пережитого страху при арешті трапився параліч, і він не міг рухатись. Караул же, який прийшов конвоювати його на місце страти, примушував його ударами багнетів йти, але той ніяк не міг рушити з місця, тоді адм. Алєксандров, який перебував з ним в камері, зглянувся на нього, звалив на себе і на своїх плечах доніс його до Малахова Кургану, де й були обидва розстріляні…” Загалом на Малаховому кургані 15–16 грудня 1917 року було розстріляно 32 офіцера. Таким чином, у 1917 році Криму судилося першим відкрити похмуру сторінку червоного терору. Саме тут, задовго до надання масовим вбивствам “ворогів революції” офіційного статусу, були замучені сотні ні в чому невинних людей. 18 грудня 1917 року переобирається Севастопольська Рада. Більшовики отримали 87 місць із 235, їхні союзники, ліві есери – 86. Більшість із 50 безпартійних підтримали більшовиків. Стараннями есерівсько-більшовицької верхівки, терор, що спочатку носив некерований “класово-стихійний” характер, стрімко почав набувати все більш організованих, “революційно доцільних” форм. 12 січня 37


1918 року Об’єднане засідання Севастопольської Ради, Центрофлота, Ради селянських депутатів, представників міського самоврядування, головного заводського комітету порту, головного комісара Чорноморського флоту, соціалістичних організацій і представників усіх кораблів і частин прийняло рішення про створення Військовореволюційного штабу для рішучих дій проти контрреволюції, що “Севастополь не зупиниться ні перед якими засобами для того, щоб довести справу революції до переможного кінця”. Святослав Шрамченко згадував: “після большевицького перевороту кількість приїжджих до Севастополя большевицьких банд ще збільшилася і в наслідок їх агітації й збаламучення матросів, ці агітатори вбивають на одному з ескадрових міноносців мічмана Скородинського, незвичайно популярного й улюбленого матросами його міноносця, великого симпатика українського, і то підступним способом: в спину ззаду, з люку, бо свої матроси його берегли і після того, наче на цей знак, бандити влаштовують т.зв. в Чорноморській фльоті “Варфоломіївську ніч”, під час якої заарештовують багацько старшин, деяких із знущанням убивають просто на кораблях або на помешканнях у порті...” Винуватці у масових вбивствах без суду і слідства не тільки не були покарані, але й не було проведено ніякого розслідування. Це, без сумніву, відіграло не останню роль у новій, ще більш кривавій трагедії лютого 1918 року, коли чергова кривава хвиля червоного терору накрила Севастополь. За різними оцінками, 23–24 лютого у місті було вбито та розстріляно близько 600 осіб – морських та сухопутних офіцерів, членів їхніх родин та жителів міста. У цьому конфлікті свідомі українці серед матросів та підстаршин були чи не єдиними, хто ще намагався залагодити конфлікт та захистити своїх старшин. Святослав Шрамченко згадував: “...треба підкреслити незвичайно жертвенну ролю чорноморських матросів, особливо національно-свідомих українців, надто з підстаршин, які на передмістях Севастополя та у самому місті мали родини, власні помешкання і навіть власні доми з городами. Вони не тільки переховували старшин, яким загрожувала смерть, а навіть боронили їх на кораблях...”. 38


Генеральне Морське Секретарство Генеральне Морське Секретарство (міністерство) було утворене Законом Української Центральної Ради від 21 грудня 1917 року. Генеральним Секретарем Морських Справ був призначений відомий громадський діяч Дмитро Антонович (виконував обов’язки до 14 березня 1918 року). Періодом “руйнації фльоти згори” назвав перший період існування українського морського міністерства лейтенант флоту С. Шрамченко у своїй праці “Закон про державну українську фльоту та його виконавці”, – “бо знизу йшла здорова національна течія, яку треба було лише відповідно та доцільно використати”. Він зазначив: “До цього доходить повна безграмотність у морських справах перших головних провідників Українського Морського Міністерства. Першим Секретарем (міністром) Морських Справ був п. Д. Антонович (від 23. ХІІ. 1917 р. до 14. ІІІ. 1918 р.), людина цивільна, може й переповнена добрими бажаннями, але в морських справах цілковито безпорадна. Саме призначення його на становище секретаря морських справ носило Дмитро Антонович трохи анекдотичний навіть характер. Річ у тому, що тоді серед соціалістичних кол Центральної Ради не могли ніяк найти відповідного кандидата на секретаря морських справ (Боже борони, щоб це був морський старшина, та ще й безпартійний!) і ось вибір пав на п. Д. Антоновича, бо він, мовляв, любить Дніпро й ще студентом любив гребти на човнах. Яко людина порядна й чесна, п. Д. Антонович і сам підкреслював свою нездібність бути секретарем морських справ, але щож, коли він мусив це робити як, натурально, й 39


мусив провадити таку вказану йому провідну лінію, що призвела лише до розвалу морської справи У.Н.Р.” Як зазначав сам Д. Антонович, він “старався розшукати певних українців, які б розумілися по морських справах по роду своєї попередньої діяльності”. До складу нового міністерства увійшли: капітани 1 рангу Зарудний та Остроградський; капітани 2 рангу Савченко-Більський, Богомолець, Акімов; старший лейтенант Білинський, хорунжий по адміралтейству Володимир Лотоцький, корабельний інженер Неклієвич, мічман Шрамченко та інші. Однак офіцери, які прийшли на службу до Генерального Морського Секретаріату, за часів Центральної Ради не могли суттєво вплинути на стан справ, бо вони вважались “реакційним елементом” – “контрреволюціонерами” й до всього були безпартійними. Цей факт мав значно більше значення, ніж те, що вони, за словами С. Шрамченка, “може були добрими українцями, бойовими старшинами з відповідною освітою й службовим досвідом”. Генеральне Морське Секретарство готувало законодавче підґрунтя для організації служби на українському флоті, який планувалося укомплектовувати за принципом вільного найму. До виходу такого закону матросам і офіцерам, які виходять у запас, дозволялося залишитися на військово-морській службі, для чого вони повинні були в конторах військового флоту засвідчити про свою згоду продовжувати службу. До кінця грудня 1917 року були звільнені у запас матроси призивів 1907–1910 pоків. Вимагали демобілізації матроси призивів 1911 та 1912 pоків. Усі ці демобілізаційні процеси аж ніяк не сприяли утвердженню української влади на узбережжі Чорного моря. Микола Неклієвич згадував: “наша ж Центральна Рада, мріючи про якусь абсурдальну міліціонну систему комплєтування фльоти, почала надсилати накази про звільнення до дому річників тих матросів – свідомих українців, які лише мріяли про продовження воєнно-морської служби на фльоті під рідним прапором. Це допомагало лише нашим ворогам. І кораблі почали частенько, а пізніш навіть майже щодня змінювати під впливом того чи іншого агітатора своє національне 40


обличчя. Висів андріївський прапор, заміняли його українським, потім червоним, і навіть чорним – анархістів, а потім з поворотом і т.д.”. 4 січня у своєму докладі Д. Антонович проголосив, що Україні потрібен лише малий флот берегової оборони, “...для цієї мети досить двох броненосців і флотилії міноносців з командою в 10–12 тис. матросів. Решту кораблів демобілізувати і перетворити на державний торговельний флот, розвиток якого лежить в ближчих інтересах Української Республіки”. Головним результатом діяльності міністерства стало прийняття ряду воєнно-морських законів, головним з яких став ухвалений 14 січня 1918 року на засіданні Центральної Ради “Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки”. У ньому йшлося: “Центральна Рада дня 14 січня 1918 року ухвалила тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки. 1) Російська Чорноморська фльота військова і транспортна проголошується фльотою Української Народної Республіки і вона виконує обов’язки по охороні побережжя і торгівлі на Чорному і Азовському морях. Примітка: Українська Народна Республіка під час демобілізації транспортної флотилії має вступити в погодження з республіками, що засновуються на Чорноморському побережжі, відносно поділу торговельного флоту. 2) Прапорами Української військової фльоти є: полотнище в двох – блакитному і жовтому – кольорах. В кряжі блакитного кольору – історичний золотий тризуб з білим внутрішнім полем в ньому. 3) Прапором Української торговельної фльоти є полотнище в двох – блакитному і жовтому кольорах. 4) Українська Народна Республіка приймає на себе всі зобов’язання Російського уряду щодо Чорноморської фльоти і утримання фльоти та портів. 5) З часу проголошення цього закону всі військові російські транспортні кораблі на Чорному і Азовському морях піднімають вищезгадані прапори Української Народної Республіки”. На базі законопроекту Дмитра Антоновича від 2 січня “Про перевід української фльоти на вільний найм” була відпрацьована 41


друга частина (додаток) “Тимчасового закону…”. Святослав Шрамченко згадував: “Тогочасне правительство Центральної Ради, складаючись у більшості людей, для яких соціалістичні ідеї дорожчими були від живих потреб власної держави, зовсім не мало можности й часу розуміти справи виключно з національно державного боку. І тому друга частина “Тимчасового закону про фльоту” замісць того, щоби існуючий порядок у фльоті підтримати, бодай тимчасово, до певних реформ у майбутньому, просто руйнує те, що там у фльоті лишалося ще здорового та нерозкладеного. Ця друга частина голосить (т. І), що “примусова служба у воєнній фльоті У.Н.Р. касується”, (т. 2). “Всі служащі української фльоти, як на кораблях, так і в портах і по всіх воєнно-морських закладах на суходолі наймаються по вільному найму по контракту (т. 3), вироблення якого доручається комісії з представників професійних спілок фахівців морської служби і представників Морської Генеральної Ради, Центральної й Окружних Рад та народнього Міністерства Справ Морських У.Н.Р. Порушення (т. 4) контракту переслідується карним законом, відповідно до закону про народню міліцію”. Отже, на Український Чорноморський флот планувалося поширити принцип добровільного найму на службу. “На підставі цієї другої частини міністр Морських Справ У.Н.Р. видає накази один за другим про звільнення зі служби у фльоті одного річника за другим, звільняє тих самих свідомих українців-чорноморців, які навпаки лише мріяли служити у рідній фльоті” – згадував В.Шрамченко. – “Таке звільнення було зв’язане з виключенням з утримання й тому серед загально-революційного розкладу воно лише сприяло тому, що українці, позбавлені засобів до життя, не мали можності чекати, доки колись там повстануть зараз неіснуючі щеріжні професійні спілки моряків і т.і., які б їм у невідомому майбутньому мали допомогти вступити знову на воєнно-морську службу, й їхали до дому”. Однак найбільшою помилкою, якої припустився республіканський уряд, стала відмова на Брест-Литовській мирній конференції від території Криму як від частини УНР. Через це, у майбутньому весь час виникало питання легітимності українських претензій на Чорноморський флот, зосереджений у Севастополі. 42


Початок першої радянсько-української війни Після жовтневого перевороту у Петрограді Українська Центральна Рада, як і решта крайових та національних урядів, що виникли в неросійських частинах імперії, не визнала більшовицького режиму. Третім Універсалом вона проголосила на українських етнічних землях Українську Народну Республіку. Проте, народження Української республіки не було безболісним, адже Україна переживала тоді соціально-економічну кризу. До того ж, бурхливу діяльність у країні розгорнули лівосоціалістичні партії, серед яких головну роль відігравали російські більшовики. Заклики до “поглиблення соціальної революції” знаходили дедалі більший відгук серед найбідніших прошарків населення, а особливо серед зрусифікованих робітників промислового Сходу й Півдня України. Більшовики, спершу вдавано толерантні в національному питанні, швидко показали своє справжнє обличчя, виявивши щодо інших народів Росії справжній великодержавний шовінізм. У відносинах з Україною вони прагнули досягти, за словами свого лідера В. Леніна (Ульянова), “революційно-пролетарської єдності”. За подібною риторикою приховувався справжній намір – не допустити розпаду Росії. Оскільки в Україні більшовицька партія була за своїм національним складом російською, більшість її членів вороже ставилися до самої ідеї відновлення української державності. Більшовики звинувачували Центральну Раду в “розколі єдиного революційного фронту”, і хоча Рада народних комісарів Радянської Росії (Раднарком) урочисто визнала право народів колишньої імперії на національне самовизначення, в Україні більшовики бачили “єдину й неподільну Росію”. В містах України більшовики, при Радах робітничих і солдатських депутатів, створювали революційні або ж військово-революційні комітети (ВРК). Більшовицькі ВРК спиралися на збільшовичені й розагітовані військові частини, а також на загони червоної гвардії. 26 жовтня військово-революційний комітет був створений у Харкові, 27 жовтня – у Києві. Однак спроби більшовиків захопити владу в містах 43


України не мали успіху через протидію Центральної Ради. Наприклад, у Києві спроба більшовицького ВРК вчинити збройний заколот на початку грудня 1917 року була попереджена діями українських частин, які роззброїли збільшовичені військові підрозділи та вислали їх до Росії. Лише в Луганську та деяких інших містах Донбасу більшовикам вдалося взяти владу до своїх рук і проголосити там радянську владу. Водночас більшовики прагнули підпорядкувати собі війська Південно-Західного фронту російської армії, що розташовувалися на землях Правобережної України. Створювані на фронті військовореволюційні комітети намагалися перебрати на себе командні функції й усіляко протидіяли діяльності українських військових організацій. Це протистояння загострилося після того, як на початку грудня 1917 року Центральна Рада проголосила об’єднання Південно-Західного та Румунського фронтів в єдиний Український фронт, підпорядкований лише уряду УНР. Головна підстава ухвалення цього рішення полягала в тому, що ці фронти проходили територією України, а значна частина їхніх військ вже була українізована. 11 грудня на Українському фронті було оголошено перемир’я, що відразу ж зробило багатотисячні вояцькі маси російської армії лояльнішими до української влади. Утворення Українського фронту викликало серйозне невдоволення більшовицької верхівки, яка надзвичайно ревниво сприймала все, що становило загрозу поширенню її впливів в армії. У першій половині грудня 1917 року військово-революційним комітетам при підтримці збільшовичених частин російської армії вдалося встановити свою владу у прифронтових містах України (Дубно, Сарни, Волочиськ, Проскурів та ін.). Проте вже в середині грудня українські війська Південно-Західного й Румунського фронтів розігнали фронтові й армійські ВРК, заарештувавши при цьому їх найактивніших членів. Це значною мірою дезорганізувало роботу більшовицьких осередків на фронті. Важливу роль відіграли під час цієї операції з’єднання 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського, що були основною військовою силою Центральної Ради на Правобережній Україні. У цей час корпус П. Скоропадського нараховував до 20 тисяч офіцерів та вояків. 44


Конфлікт між більшовиками та українською владою ще більше загострився після того, як Центральна Рада зав’язала дружні відносини з крайовим урядом Дону й, зокрема, дозволила козачим частинам безперешкодно повертатися зі зброєю з фронту додому через українські землі. Всевелике Військо Донське відмовилося визнати радянську владу. Більшовики ж поступово концентрували проти Дону червоногвардійські загони й віддані їм військові частини, готуючись до бойових дій проти козаків. Однак Центральна Рада відмовилася пропускати через Україну на Дон більшовицькі загони. Отже, хоча спроби більшовиків захопити владу в Україні були успішно нейтралізовані українськими військами, стало зрозумілим, що конфлікт з більшовицьким Раднаркомом неминучий. Саме тому генеральний секретар військових справ (військовий міністр) УНР Симон Петлюра ще з листопада 1917 року намагався перевести до України українізовані військові частини та з’єднання з різних куточків Росії. Проте зосередити ці війська для оборони України не вдалося – більшовицьке керівництво й військова влада блокували усі спроби вивести українські частини на батьківщину. На підконтрольних більшовикам землях почалося роззброєння українізованих військових формувань. Розгорталися репресії проти командного складу та членів українських військових рад. 4 грудня 1917 року Раднарком Радянської Росії оголосив Центральній Раді маніфест, у якому звинуватив її у “контрреволюційності”: “Ми звинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона здійснює непевну буржуазну політику, яку давно вже визначає невизнання [Центральною] Радою Рад та радянської влади в Україні”. Маніфест містив й ультимативні вимоги до українського уряду відмовитися від спроб створення Українського фронту, дозволити перекидання більшовицьких відділів з фронту на Дон і, натомість, не пропускати туди козачі частини, а також припинити роззброєння загонів червоної гвардії в Україні. 5 грудня уряд УНР відхилив усі пункти ультиматуму. “Генеральний Секретаріат рішуче одкидає всякі намагання народних 45


комісарів вмішуватись в справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці, – йшлося у відповіді українського уряду. – Претензії народних комісарів на керування українською демократією тим менше можуть мати якенебудь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості”. У відповідь Раднарком ухвалив вважати Українську Центральну Раду в стані війни з Радянською Росією. Отже, війну Україні було оголошено. Після відхилення урядом УНР ультиматуму Раднаркому більшовицька фракція І Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, що розпочався у Києві, терміново залишила з’їзд і виїхала до Харкова. Там члени фракції об’єднались з делегатами з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів і оголосили про проведення власного (хоча фактично зовсім неправочинного) “Всеукраїнського” з’їзду Рад, що відбувся 11–12 грудня. Не маючи на те жодних повноважень, з’їзд обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України. На з’їзді був створений так званий “Народний Секретаріат”, від імені якого більшовики й збиралися вести боротьбу проти Центральної Ради. Вони мали у своєму розпорядженні в Україні досить значні військові сили. Так, лише більшовицька червона гвардія у містах України налічувала до 50 тисяч осіб. Чисельність революційних військ, які підтримували більшовиків, на Південно-Західному й Румунському фронтах, за різними даними, сягала 50–70 тисяч бійців. Розташовані в Україні військові частини Центральної Ради мали у своєму складі близько 70 тисяч старшин і вояків, але значна їх частина була розагітованою і слабко вдавалася до будь-яких бойових дій. Ліквідація військово-революційних комітетів на фронті серйозно ускладнила більшовикам використання військових частин проти Центральної Ради. До того ж, підтримуючи більшовицькі гасла, розагітовані вояки здебільшого просто хотіли покинути фронт і якнайшвидше дістатися додому. Вже з середини грудня 1917 року деякі найбільш “революційні” з’єднання російської армії вирушили з фронту 46


вглиб України, проте їх вояки не виказували надмірного бажання ризикувати життям за справу революції. Дуже швидко з’ясувалося, що битися з українськими частинами ці війська не готові. 1-й Український корпус генерала П. Скоропадського успішно затримав просування збільшовичених військ на Київ. Небезпека загрожувала з іншого боку: наступ на Україну розгорнули червоногвардійські загони з більшовицької Росії (перші з них прибули до Харкова вже 22 грудня 1917 р.). Загальне командування бойовими діями проти України, Дону та інших антибільшовицьких осередків на півдні Росії здійснював В. Антонов-Овсієнко. Військами ж, які наступали безпосередньо проти України, командував колишній полковник царської служби М. Муравйов. У лавах цих загонів налічувалося близько 10–15 тисяч бійців. Надзвичайним комісаром району “Україна” Раднарком призначив Г. Орджонікідзе. Для організації інтервенції радянська Росія надавала значну допомогу місцевим Радам й більшовицьким партосередкам в Україні: лише в грудні 1917 року – січні 1918 року з Росії надійшло понад 70 тисяч рушниць, 2,8 тисяч кулеметів, багато іншого озброєння й військового майна. Упродовж січня 1918 року створені більшовиками ревкоми успішно організували повстання проти української влади в губернських і повітових містах України (Київ, Катеринослав, Олександрівськ, Одеса та ін.). Центральна Рада припустилася грубих прорахунків під час організації оборони країни. Генеральним секретарем військових справ був призначений революційний теоретик й один з лідерів української соціал-демократії М. Порш, який погано розумівся на військовій справі. Внаслідок незгоди з політикою Центральної Ради, зокрема в галузі військового будівництва, подав у відставку командир 1-го Українського корпусу генерал Павло Скоропадський. А вже 25 грудня за наказом червоного командувача В. Антонова-Овсієнка розпочався загальний наступ російських військ на Україну.

47


Окремий морський курінь імені Петра Сагайдачного Окремий морський курінь імені Петра Сагайдачного був першим, створеним за часів Української національної революції, українським підрозділом морської піхоти. Сформований восени 1917 року на основі Севастопольського флотського півекіпажу. Чисельність куреня – 612 офіцерів та матросів. Командир – підполковник Плещук. Також у складі куреня були відомі діячі українського руху на Чорному морі: боцман Іван Прокопович, штурман Іван Усенко, прапорщик морської піхоти Дмитро Величко, мічман (або прапорщик) Д. Дежур, голова Севастопольської української чорноморської громади прапорщик Яким Христич, секретар громади однорічник Михайло Михайлик. Наприкінці листопада 1917 року Окремий морський курінь був відправлений до Києва задля посилення військової сили Української Центральної Ради. Курінь прибув до Києва на станцію Київпасажирський 24 листопада, де був зустрінутий підполковником В. Савченком-Більським, який допоміг розміститикурінь в двох п’ятиповерхових будинках колишньої юнацької школи на Тимофіївській вулиці. До Києва був привезений і прапор, який незадовго до цього піднімали на лінкорі “Воля”. На прапорі була зображена жінка, як уособлення України, та містився напис “Не плач Мамо, не журися, Твої сини на морі добувають Тобі Волю – усміхнися”. Вже скоро курінь взяв участь у параді, на якому був присутній Михайло Грушевський. Прибуття куреня зустріло загальну зацікавленість та прихильні відгуки в пресі. Цікавим фактом є те, що саме почесній варті цього куреня довелося вперше репрезентувати українські збройні сили перед військовими аташе країн Антанти, що приїхали до Києва після проголошення Четвертого Універсалу. Однак за час перебування у Києві курінь, за словами Святослава Шрамченка, “в досить швидкім часі збольшевичився, став займатись неналежними 48


йому справами, займаючись бешкетами, трусами і самовільними арештами”. На початку січня 1918 року майже 2/3 особового складу куреня були через це демобілізовані, тож на початок бойових дій у ньому залишилися лише 225 моряків, дійсно дисциплінованих та відданих ідеї державності, які активно та успішно протидіяли більшовикам у місті. Так, моряки ліквідували заворушення біля Єврейського базару та на Подолі. Під час цих подій моряками було здобуто два кулемети “Максим” та кількадесят рушниць. У цих сутичках загинуло троє моряків: Гнат Онисько, Трохим Муха та Яков Перейма, які з військовими почестями були поховані на кладовищі Флорівського жіночого монастиря. За кілька днів матросами був ліквідований страйковий комітет, затримано 12 осіб та було вилучено велику кількість зброї. Завдяки цьому був зірваний страйк, який мав на меті перервати подачу електрики та води в місті, що спричинило б тяжкі наслідки для Києва та українських військ в ньому. Пізніше курінь брав участь в обороні Києва, де зазнав втрат у ході боїв із більшовиками на вулицях міста. Курінь в числі інших українських відділів брав участь і в придушенні повстання на заводі “Арсенал”, де матроси за згадкою сучасників хоробро билися, та зазнали великих втрат. 6 лютого о 10-й годині вечора 100 матросів під командою підполковника Плещука виступили на станції Київ-Пасажирський та Київ-Товарний, де розігнали банди грабіжників. Курінь був змушений вдатися до застосування зброї (грабіжники не реагували на попереджуючі постріли), через що серед мародерів були вбиті та поранені. Операція скінчилась близько другої години ночі. Командир куреня телефоном звітував про перебіг подій вищому начальству, однак наявність людських жертв викликала незадоволення Симона Петлюри. Коли у ніч з 8 на 9 лютого 1918 року війська УНР відступали з Києва, Морський курінь ім. Сагайдачного, за словами його комісара мічмана Якима Христича, не був своєчасно попереджений про цей відступ. Це стало катастрофою для підрозділу. Дізнавшись, що перші 49


радянські підрозділи Муравйова вже вступили у Київ, на нараді було прийняте рішення негайно залишити місце розташування та перебиратися вслід за урядом до Житомира. Щойно нарада скінчилась, як курінь був оточений двома автопанцерниками та великим підрозділом червоногвардійців. Більшість особового складу куреня була захоплена більшовиками в полон. Знамена куреня, які було привезено матросами з Севастополя і які ще недавно тріпотіли під морським вітром на сталевих мачтах військових кораблів, тепер лежали скинуті та затоптані у київську вуличну багнюку. Лише три військовослужбовці змогли надійно заховатись та уникнути полону. Це були комісар куреня мічман Яким Христич та матроси Тиміш Лучка і Прокіп Манджура. Решта полонених українських матросів була замкнена в київському Оперному театрі. Близько 15 моряків більшовики розстріляли того ж вечора, а решту, за словами місцевих жителів, вони потім кудись вивезли. Мічман Христич вже скоро завдяки фіктивним документам зміг без особливих перешкод покинути Київ та дістатися Житомира. Він же і сповістив 15 лютого про жахливий кінець куреня на засіданні Центральної Ради, звинувативши в усьому комендатуру військової залоги, комендатуру київської міліції та членів Морського міністерства. Для повноти картини варто згадати, що в Києві крім куреня імені Петра Сагайдачного брав участь у боях невеличкий відділ матросів – делегатів Українського Морського З’їзду, що відбувся 10 січня у Києві. Під впливом більшовицької агітації, більша частина цього відділу перейшла на бік червоногвардійців. Проте, як згадує Дмитро Дорошенко, “залишилася невеличка громадка вірних своєму урядові матросів в числі кількох десятків людей; вона взяла участь в обороні Києва і майже вся була знищена більшовиками”.

50


Події в Одесі у січні 1918 року На початку січня 1918 року усі найголовніші кораблі українського флоту зосередилися в Одесі. Тут знаходилися: лінійні кораблі “Ростислав” та “Синоп”, крейсер “Память Меркурия”, есмінці “Зоркий”, “Завидный”, мінні загороджувачі “Алексей”, “Дунай”, посильнее судно “Алмаз”, 2 тральщики, 5 військових транспортів та деякі інші судна. Політичні симпатії команд цих кораблів були такими: крейсер “Память Меркурия”, як і раніше, зберігав тверді українські настрої. Лінкор “Ростислав” мав піднесений на грот-мачті український прапор, проте подальші події виявили доволі поверховий характер українських переконань команди цього корабля. Лінійний корабель “Синоп” мав на той час дуже послаблену команду – 110 осіб станом на 20 грудня 1917 року, і лише 99 – на 7 січня 1918 року (загалом екіпаж мав складатися з 26 офіцерів та 607 матросів). Команда “Синопа” не

Лінійний корабель “Синоп”

вважала себе українцями, і була готова приєднатися до Червоної гвардії, протее матроси “Синопу” утримувалися від цього кроку через 51


наявність на українській стороні таких сильних кораблів, як “Ростислав” та “Память Меркурия”.

Лінкор “Ростислав”

Ще не так давно “Синоп”, за спогадами Василя Пилишенка, мав піднесений український прапор, проте очевидно, що коли 4/5 особового складу лінкора була демобілізована, а командир відбув до Києва, то влада на кораблі опинилась в руках тих матросів, що мали переважно більшовицькі настрої. Настрої ж команд більшості есмінців та решти дрібних кораблів так само на той час вже були хиткими та непостійними (навіть на такому кораблі як “Завидный”). Все це було зумовлено двома причинами: бездумною демобілізацією та безупинністю агітації більшовиків. Маючи в своєму розпорядженні підтримку команди “Синопа”, більшовики у першу чергу загітували на свій бік лінійний корабель “Ростислав”. Контроль над цим кораблем забезпечив більшовикам необхідну стратегічну перевагу. Лінкор “Ростислав” після того підняв сигнал для “Памяти Меркурия”, що при першій спробі вийти в море без згоди комісара та 52


судового комітету “Ростислава” крейсер буде потоплено. Командиру крейсера мичману Дьяченку в грубій формі були висловлені ультиматуми та погрози, що його просто вб’ють, якщо він і далі стоятиме на перешкоді більшовикам та не змінить своїх політичних переконань. Однак, як зʼясувалосяя згодом, на крейсері повним ходом відбувався процес завантаження 20 000 гвинтівок. Виявилося, що зброя була призначена для кримських татар – тоді її було конфісковано червоногвардійцями, а крейсеру “Память Меркурия” зі сторони “Ростислава” було висловлено нові погрози: “...если еще хоть чтонибудь подобное будет повторяться,.. мы вас самолично пошлем “ловить раков”. 7 січня з приводу цього “Память Меркурия” надіслав в Севастополь радіограму, в якій пропонувалося передати гвинтівки в Севастополь для роздачі судовим комітетам. Проте доля конфіскованої зброї червоногвардійцями була вже вирішена. Вона мала бути використана проти української армії.

Крейсер “Память Меркурия”

Пізніше стався ще один інцидент. 13 січня “Память Меркурія” випустив на берег приблизно взвод людей з оркестром та українським прапором, які мали взяти участь в урочистому мітингу та піднятті українського прапора над поштою. Однак з лінійного корабля 53


“Ростислав” знову було висловлено погрозу затопити український корабель, і українські матроси змушені були повернутись на крейсер. Вже наступного дня більшовики почали захоплювати урядові установи. Проте фактично повстання більшовиків розпочалося ще 3 січня 1918 року. Дрібні сутички, бійки та непорозуміння потроху переростали в перестрілки на вулицях. З цього часу протистояння щодня набувало все більшого масштабу, і зрештою виросло у повномасштабні бої червоногвардійців з українськими військами. Бої протривали два тижні – до 18 січня, після чого більшовики нарешті змогли витіснити українські відділи та опанувати місто. Більшовикам вдалося нейтралізувати крейсер “Память Меркурия”, однак він продовжував стояти під українським прапором. Разом з цим кораблем змушений був вдатися до нейтралітету також транспорт “Россия”, що теж стояв під українським прапором. Транспорт був роззброєний червоногвардійцями, які вилучили шість замків до 6-ти дюймових гармат та велику кількість набоїв. Таким чином, частина українських кораблів була загітована більшовиками, а решта під дулами більшовицьких гармат була примушена до нейтралітету. Через кілька днів, після жорстоких вуличних боїв між червоною гвардією та частинами Центральної Ради, Одеса остаточно опинилася під контролем більшовиків. У захопленій ворогом Одесі розпочався жорстокий терор проти заможніших верств населення та інших “контрреволюціонерів”. Після боїв в Одесі нейтральний крейсер “Память Меркурия” 6 лютого з наказу Центрофлоту вийшов до Севастополя. Протокол № 19 пленарного засідання Центрофлоту від 16 лютого 1918 року свідчив, що більшовики намагалися використати “Память Меркурия” для виконання своїх завдань, однак команда корабля на той час вже мала значний недокомплект. Поповнення команди крейсера було неможливим, позаяк більшість матросів у Севастополі на той час відмовлялися служити під українським прапором. Зрештою крейсеру було запропоновано негайно спустити український прапор та підняти червоний, у противному випадку членів команди визнають контрреволюціонерами. На загальних зборах команди крейсера було винесено постанову більшістю голосів спустити український та підняти червоний прапор. 54


Брест-Литовський мирний договір Брест-Литовський мирний договір від 27 січня (9 лютого) 1918 року – мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та країнами Четверного союзу (Німеччина, АвстроУгорщина, Туреччина і Болгарія) з іншого. Підписаний у Бресті (Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914 – 1918 рр. Підписання Брест-Литовського мирного договору поклало початок новому етапу боротьби за існування Української Народної Республіки. Його укладення дозволило Україні вийти на арену міжнародної політики як суб’єкта права, вирішити болюче питання про замирення на фронті та підняти питання про військову допомогу з боку Німеччини та Австро- Угорщини. Після початку мирних переговорів радянського уряду з Четверним союзом (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) у Брест-Литовську керівництво Української Народної Республіки 11 грудня 1917 року повідомило, що не визнаватиме умов миру без підпису представника УНР. Відповіддю Україні стало запрошення німецького уряду від імені Четверного союзу надіслати представників Української Центральної Ради до Бресту. Центральні держави (Німеччину й Австро-Угорщину) найбільше цікавило забезпечення їх продовольством і сировиною. Задля цього вони були готові визнати УНР на міжнародному рівні. Однак остання мала проголосити незалежність і позбутися ілюзії щодо побудови на руїнах Російської імперії федерації демократичних республік, до складу якої входила б також УНР, проголошена ІІІ Універсалом Української Центральної Ради 7 листопада 1917 року. 12 січня 1918 року голова австро-угорської делегації О. Чернін від Четверного союзу проголосив визнання української делегації самостійним і повноважним представництвом УНР. Під час БрестЛитовської конференції розпочалиcь окремі офіційні переговори між українською делегацією та Центральними державами, що роздратувало радянську делегацію на чолі з Л. Троцьким, який у листі 55


до голови української делегації В. Голубовича доводив неприпустимість сепаратних переговорів. До складу делегації УНР увійшли представники Центральної ради та Генерального секретаріату: прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Всеволод Голубович (голова), Микола Левицький, Микола Любинський, Михайло Полоз, Сергій Остапенко та Олександр Севрюк (став головою наприкінці переговорів і підписав договір). За партійним складом це були есери і соціал-демократи.

Українська делегація на переговорах у Брест-Литовську. На фото: (зліва направо) генерал Брінкманн з генштабу армії Німеччини, українські делегати – М.Любинський, М.Левицький, О.Севрюк, С.Остапенко.

Внаслідок продовження більшовицької агресії ситуація в Україні ставала дедалі складнішою, що призвело до урядової кризи. Прем’єр Володимир Винниченко подав у відставку. Його місце зайняв Всеволод Голубович. На засіданнях Малої Ради був напрацьований Четвертий Універсал, прийнятий 22 січня 1918 року. Документ проголосив Українську Народну Республіку “самостійною, незалежною, вільною, 56


суверенною державою українського народу”. Юридично оформивши відокремлення України від Росії, Четвертий Універсал усунув перешкоди для укладення Українською Народною Республікою окремого мирного договору. Брест-Литовський мирний договір між делегацією УНР та країнами Четвертного союзу був підписаний 9 лютого 1918 року. Він став першим міжнародно-правовим актом, який визначав Українську Народну Республіку суб’єктом міжнародного права. За його умовами передбачалося припинення воєнних дій між УНР та країнами Четвертного союзу, встановлення західних кордонів України, дипломатичних та консульських відносин, обумовлення принципів торговельних відносин, обмін військовополонених і цивільних інтернованих. Внаслідок укладення Брест-Литовського мирного договору Україна формально набула статусу незалежної держави, а фактично стала житницею центральних держав Європи. 12 лютого 1918 року уряд УНР звернувся до німецької сторони про введення на територію України німецьких військ, за допомогою яких він сподівався витіснити більшовиків, які на той час окупували більшу частину Наддніпрянської України. Внаслідок цього австро-німецькі війська встановили контроль над територією суверенної української республіки. 12 лютого 1918 року українська делегація підписала з делегаціями Туреччини, Болгарії та Австро-Угорщини додаткові договори до мирного договору. Вони були подібними до українсько-німецького додаткового договору, укладеного 9 лютого. 18 лютого німецькі війська перейшли в наступ проти більшовиків і всередині березня 1918 року разом з українськими військами звільнили більшу частину України від червоних військ. Договір України з державами Четвертного союзу був анульований після капітуляції Німеччини у Першій світовій війні. Брестський договір, підписаний 3 березня 1918 року між Центральними державами та РРФСР, зобов’язував Раднарком останньої визнати законність Центральної Ради та її Народного Секретаріату, припинити політичну пропаганду в УНР, вивести з української території радянські війська і підписати мирний договір. 57


Кримська операція 1918 року Кримська операція 1918 року – військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Петром Болбочаном у квітні 1918 року на Крим проти більшовиків з метою встановлення на території півострову української влади та взяття під контроль Чорноморського флоту. Незважаючи на таємні обставини проведення військової акції та конфлікт з німецькими військовими, для Української Народної Республіки похід закінчився переможно, основні його цілі були реалізовані. Навесні 1918 року українська армія, за підтримки німців, продовжувала переможний наступ. В авангарді армії УНР перебувала Запорозька дивізія, що вважалася однією з найбільш боєздатних українських військових частин. 10 квітня штаб запорожців отримав таємний усний наказ уряду, оголошений військовим міністром О. Жуковським: випереджаючи німецькі війська на лінії Харків-ЛозоваОлександрівськ - Перекоп-Севастополь, звільнити Кримський півострів від більшовиків і захопити Севастополь. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот, дислокований у Севастопольській бухті, який планувалося включити до складу Петро Болбочан українських збройних сил. Крім того, ставилося також завдання захопити у ході операції військове майно кримських портів. 58


Напередодні форсування Сиваша Петро Болбочан зустрівся з німецьким генералом фон Кошем, командиром 15-ї ландверської дивізії, яка наступала на Крим слідом за групою Болбочана. Генерал повідомив полковника про намір німецького командування силами корпусу за підтримки флоту здійснити операцію та зайняти Крим. Маючи завдання уряду випередити німецький наступ і оволодіти Кримським півостровом раніше за німців, запорожці готувалися самостійно взяти Перекоп. Петро Болбочан, як командир дивізії і офіцер нижчого за генерала фон Коша рангу, змушений був визнати свою підлеглість німецькому генералу. Проте, від запропонованої допомоги – німецьких військових частин та бронепоїздів, що мали прибути до Мелітополя, він відмовився. Німецьке командування досить скептично поставилося до планів запорожців з огляду на вигідне оборонне становище ворога: на Перекопі більшовики могли навіть незначними силами стримувати чисельно переважаючі частини противника, а на Сиваші природні умови робили переправи майже неприступними. Німці вважали неможливим здобуття Перекопу без важкої артилерії, яка мала підійти найближчим часом у розпорядження 15-ї ландверської дивізії, і сприйняли наміри Болбочана як зухвалу витівку. Можливо, саме це спонукало німецьке командування пропустити запорожців для подальшого наступу на Крим. До складу Кримської групи українських військ увійшли: 2-й Запорозький полк, 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірська гарматна дивізія, три польові та одна гаубична батареї, автопанцирна дивізія і два бронепотяги. 18 квітня передові частини Кримської групи почали бій за Мелітополь, який більшовики завзято обороняли. Запорозька піхота, під захистом бронепотягів і артилерії, приступом здобула ворожі земляні украплення та змусила більшовиків відступати у напрямку Криму, на сиваські позиції. У Мелітополі до рук українського війська потрапили великі склади продовольства і зброї, самоходи, літаки та моторні катери. Просуваючись вперед, українські частини безупинно насідали на ворога, що відступав. Кіннота, а також піхота на автомобілях, 59


здійснюючи постійні блискавичні наскоки, деморалізували більшовицькі ряди. У результаті, 21 квітня 1918 року частини Кримської групи зайняли Новоолексіївку – останню станцію перед сиваським мостом – та впритул наблизилися до переправ. На Сиваші у більшовиків були вже більш потужні та організовані укріплення, ніж у навколишніх населених пунктах. Проте, не зважаючи на це, а також на замінований міст, українські війська ефективно, за один день, здобули ворожі позиції. Блискавична військова операція, проведена полковником П. Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Запорозьку дивізію від значних втрат особового складу. Поряд із часовим та технічним факторами був врахований також і психологічний. Готуючи наступ, штаб дивізії зробив усе можливе, щоб дезорієнтувати більшовиків та позбавити їх можливості дістати інформацію про дійсний стан речей на фронті. Безпосередній учасник тих подій, сотник Борис Монкевич у своїх спогадах згодом писав: “При таких сприяючих умовинах як непоінформованість більшовиків та їх неуважність у справі оборони переправ, Болбочан відкинув попередній план форсування Сиваша моторовими катерами і рішив раптовим наскоком захопити безпосередньо залізничну переправу”. Таким чином, уночі 22 квітня 1918 року перша сотня 2-го Запорозького полку під командою сотника Зелинського на мотодрезинах швидко подолала замінований міст та дезактивувала вибухівку. За вояками посунули два бронепотяги. Більшовики, не сподіваючись такого непередбачуваного наскоку, не встигли приступити до оборони переправи – бронепотяги доїхали до лінії ворожих укріплень та гарматним і скорострільним вогнем посіяли поміж “червоних” паніку. Сотник Зелинський зі своєю сотнею кинувся до укріплень та остаточно змусив більшовиків залишити позиції. 2-й полк, що на той час уже перейшов міст, зайняв ворожі укріплення. Аналізуючи успіх операції, Борис Монкевич підкреслював: “Це стало можливим лише завдяки вмінню Болбочана передбачати дійсний стан речей у ворожому таборі, відгадувати його (ворога) психологію і 60


моральний стан, а також дякуючи хитрощам Болбочана, оскільки Перекоп звичайним приступом… здобути було б неможливо”. Для кращого розуміння складності операції Монкевич також подає опис укріплень Перекопу: “Упродовж усього берега Сальківських позицій, була зроблена лінія окопів з бетоновими гніздами для кулеметів, всі окопи були оббиті дошками, артилеристські позиції були збудовані по останньому слову техніки”. Крім того, перекопські укріплення були прекрасно оснащені далекобійною та важкою артилерією, спеціально знятою більшовиками з Севастопольських фортів і встановленою на помостах. Облога Запорозькою дивізією таких укріплень могла тривати не один місяць і призвести до великих людських втрат, якби не заздалегідь продуманий Петром Болбочаном та його штабом план обходу основних позицій ворога з боку Сиваша. Внаслідок блискавично проведеної операції все військове майно та зброя укріплень перейшли у розпорядження Запорозької дивізії, що ще більше зміцнило її. Маючи багато технічних засобів пересування, П. Болбочан міг пересуватися швидше за ворога і легко маневрував кіннотою, не даючи більшовикам спочинку та відрізаючи їм шляхи відступу. Не чекаючи надходження решти сил, полковник П. Болбочан дав наказ переслідувати ворога на кримській території. Увечері 22 квітня 1918 року Кримська група з боєм захопила місто Джанкой – першу вузлову станцію в Криму. Це дало можливості для розгортання подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі. Перша частина, що складалася з піхоти, автопанцирників та артилерії, просувалася по східній стороні залізниці за маршрутом Джанкой-Сімферополь. Друга частина – Гордієнківський полк та кінно-гірська гарматна дивізія – рушила у напрямку Євпаторії. Третя частина вирушила на Феодосію. Під час Кримського походу Запорозька дивізія поповнилася значною кількістю добровольців з Таврії, а також татарськими добровольчими формуваннями. Полковник П. Болбочан мав намір створити з них окрему регулярну частину. Проте, згідно з існуючими 61


домовленостями українського уряду з німецьким командуванням, був змушений розпустити ці волонтерські загони. Однак багато добровольців з Криму вступили до Запорозької дивізії ще у Мелітополі. Головні сили групи Болбочана було скеровано на Сімферополь, який був захоплений майже без опору вранці 24 квітня 1918 року. Приблизно у той самий час Гордієнківський полк захопив Бахчисарай. Очевидець писав: “Ніде на всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя та інших зайнятих кримських місцевостей”. Однак на тому свій наступ українські війська змушені були зупинити. Пам’ятаємо, що Кримський похід проводився за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Попри пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Крим до сфери національних інтересів УНР, українська делегація відмовилась це зробити, аргументуючи свою відмову правом татарського народу на самовизначення. Однак згодом уряд Всеволода Голубовича прийняв рішення про військову операцію, хоча ще за місяць до початку походу, 9 березня 1918 року, на засіданні Ради народних міністрів міністр внутрішніх справ Михайло Ткаченко заявляв: “…покладатися на наше військо не можна, а через це потрібно очищати територію України при помочі німців…” Така непослідовність уряду та його членів вкотре демонструвала відсутність ясної і однозначної державної політики у лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами. Успіх українських військ у Кримській кампанії виразно виявив непрофесійність та вузькополітичну заангажованість багатьох членів українського уряду. Як результат – військовий потенціал та блискучі перемоги Запорозької дивізії не були використані, а сама вона фактично потрапила під загрозу ліквідації німецькими військами. Причина була вельми простою: після вдалих операцій запорожців під Олександрівськом та Мелітополем та після успішної переправи через Сиваш німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Намагаючись стримати їх 62


наступ, командир 15-ї німецької ландверської дивізії генерал фон Кош з наказу свого командування почав вимагати припинення операцій українських військових частин. Після звільнення запорожцями Джанкоя, а згодом і Сімферополя відносини між українцями та німцями загострилися ще більше. Петро Болбочан мусив рахуватися з вимогами німецького командування припинити наступ, оскільки німці погрожували застосуванням сили до Запорозької дивізії. З іншого боку, існував наказ українського уряду оволодіти Севастополем та Чорноморським флотом, до того ж, у цей час запорожці мали всі можливості для здійснення дорученого їм завдання. Значною мірою цьому сприяли сили добровольців, які постійно прибували до українських частин, та симпатії місцевого населення. Крім того, запорожці мали у своєму розпорядженні багато самоходів та гірських гармат, необхідних для бою у тій місцевості. Лише кінна група, підсилена Кримським кінним полком, нараховувала до півтори тисячі шабель. 26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику П. Болбочану було оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста та з території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Брест-Литовської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав. На протести командира запорожців була дана відповідь, що Міністерство військових справ УНР на запити німецького командування відповідає, що “абсолютно нічого не знає за таку групу і жодних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою”. Не маючи зв’язку з урядом, полковник Петро Болбочан розробив два можливі плани продовження операції звільнення Кримського півострова від більшовицьких частин. Один з них передбачав наступ на Севастополь і Ялту через гори, де легше уникнути зіткнень з 63


німцями – він мав бути реалізований кінним полком ім. Костя Гордієнка під командуванням Всеволода Петріва та Кримським кінним полком. Інший – у випадку збройного протистояння з німцями – передбачав прорив запорожців на Керченський півострів, де мала бути утворена оборонна лінія між Арабатською та Феодосійською затоками. У разі продовження військових операцій німців проти українців останні мали оборонятись, зайняти фортеці Керч та Єнікале і встановити зв’язок з Кубанню. Запорожці розпочали реалізацію першого плану, передбачаючи можливий наступ більшовицьких частин, які могли відтягнути увагу німецького командування. Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ із Криму були одразу відкинуті Петром Болбочаном, який тривалий час намагався зв’язатися з Києвом й одночасно не допустити військового зіткнення. Запорожці – козаки і старшини – у свою чергу демонстрували німцям бойовий вишкіл та намір послідовно діяти згідно з розпорядженнями власного уряду. Важливим у цій ситуації було також те, що у цей період зростали антинімецькі настрої як серед українців, так і серед кримськотатарського населення. Німці ж зі свого боку все більше виявляли невдоволення політикою Центральної Ради та її уряду. Серед запорожців поширювались настрої, які свідчили про їх готовність “боронити волю України”. Напруження зросло ще більше з прибуттям українських частин з Бахчисарая, де вони успішно діяли проти більшовиків, а також свіжих німецьких частин, які займали оборону навкруги Сімферополя. Петро Болбочан був свідомий того, що можливий збройний конфлікт між обома силами прирікає запорожців на поразку. Тому він висунув німецькому командуванню свої зустрічні вимоги: запорожці лише з наказу українського уряду залишать Сімферополь; про здачу зброї не може бути й мови; припинити ізоляцію німецькими частинами українського війська, дати змогу зв’язатися з урядом; припинити будьякі обмеження групи. Водночас Болбочан зазначав, що можливий рух групи, за винятком господарських, транспортних і санітарних частин, узгоджуватиметься з німецьким командуванням. Полковник погодився 64


також прийняти умову про необхідність розпуску добровольчих загонів, набраних у Криму. Генерал фон Кош, ознайомившись з українськими вимогами, зауважив, що “збройний конфлікт завдасть найбільшої шкоди Українській республіці, оскільки вона втратить найкращі кадри свого війська”. Слід підкреслити, що він, у свою чергу, також намагався уникнути збройних сутичок між українськими та німецькими підрозділами, прекрасно усвідомлюючи їх наслідки для обох сторін, і тому пообіцяв ще раз порушити справу Запорозької дивізії перед своїм командуванням. Генерал 3. Натієв, який у цей час прибув до Сімферополя, повністю підтримав позицію Петра Болбочана і зі свого боку докладав зусиль для виходу з кризової ситуації. Його візит вніс певні корективи у взаємини командирів обох військових одиниць – 3ураб Натієв, як вищий рангом за генерала фон Коша та безпосередній начальник Петра Болбочана, своєю присутністю припинив оперативне підпорядкування полковника німецькому генералові. Німці допомогли налагодити телефонний контакт з Києвом. Телефонні розмови з отаманом Блонським та міністром Олександром Жуковським поєднували в собі заяви на кшталт: “Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запорожці” та подібні з порадами прийняти умови німців. Все це не вказувало жодного виходу із ситуації і свідчило, що уряд не має ніякого рішення щодо подальшої долі Кримської групи. Внаслідок переговорів ставало все більш зрозумілим, що не німці, а саме українська влада спричинилася до українсько-німецького конфлікту в Сімферополі. Лише більшовицький наступ на місто, як і передбачав Петро Болбочан, дещо покращив ситуацію і навіть змусив німців звернутися по допомогу до запорожців. 27 квітня 1918 року міністр військових справ УНР Олександр Жуковський по телефону віддав наказ про негайний відхід Запорозької дивізії з Криму, який було оголошено в присутності генерала фон Коша. Отаманові 3. Натієву висловлювалося незадоволення тим, що він покинув групу, яка здійснювала військову операцію в Донбасі, а 65


генералу фон Кошу було повідомлено, що попередня заява уряду УНР, у якій стверджувалося, що в Криму немає українських військових частин “була просто непорозумінням”. Лише згодом полковник Петро Болбочан довідався, що ані військовий міністр, ані український уряд не вжили жодних заходів перед вищим німецьким командуванням, щоб урятувати Кримську групу. Наказу про місце нової дислокації запорожці так і не одержали. Після нарад з командиром корпусу 3урабом Натієвим було вирішено відійти до Мелітополя, де їх застала звістка про гетьманський переворот, у результаті якого до влади в Україні прийшов Павло Скоропадський. Кримське угруповання української армії, якому загрожувало роззброєння німцями, було виведене з Криму й розташоване поблизу Олександрівська. Незважаючи на суперечливий характер і вимушене залишення завойованих позицій, переможний Кримський похід Запорозької дивізії став справжнім тріумфом українського війська, продемонстрував його здатність до реалізації складних військових операцій, виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана як воєначальника. Основне завдання військової акції було реалізоване. 29 квітня 1918 року у Севастополі на кораблях Чорноморського флоту був піднесений український національний прапор. Керівництво флоту оголосило про своє підпорядкування уряду у Києві. Саме завдяки походу П. Болбочана Гетьман Павло Скоропадський зміг приєднати Крим до України на правах автономії і зберегти під українською владою Чорноморський флот. Однак уже наприкінці 1918 року, внаслідок антигетьманського повстання, усі здобутки в Криму було втрачено.

66


День Українського Моря День Українського Моря – офіційне свято в Українській Народній Республіці (УНР), засноване на честь підняття національних прапорів на військових кораблях Чорноморського флоту, що стояли на рейді біля Севастополя. На Західній Україні його святкували аж до 1939 року – поки ці землі не потрапили під владу сталінського режиму. Після підписання Берестейської угоди між УНР і Центральними державами розпочалося визволення України її військами у союзі з військами Німеччини та Австро-Угорщини. Поразки червоних військ в Україні у березні-квітні 1918 року значно послабили більшовицьку владу на Кримському півострові. 22 квітня до Криму з боями прорвалася група полковника Армії УНР П. Болбочана. Члени Української Чорноморської Громади отримали змогу діяти сміливіше. У Севастополі з’явилася українська агітація, а деінде в місті та на кораблях знову були підняті українські прапори. Як відзначав генерал О. Удовиченко, “команди кораблів Чорноморського флоту, що складалися переважно з матросів української національності, змогли нарешті відверто виявити своє національне обличчя”. Незважаючи на перешкоди і протести матросівросіян, на всіх кораблях почалися мітинги, на яких виносили постанови про те, що Чорноморський флот є флотом України. Ще в середині квітня 1918 року до Севастополя прибула делегація УНР на чолі з Д. Сотником. Після довгих переговорів контр-адмірал М. Саблін, який обійняв посаду командувача, офіційно оголосив Михайло Саблін Чорноморський флот флотом УНР та наказав урочисто підняти українські прапори. Це рішення було прийняте 67


з урахуванням підсумків делегатських зборів на лінкорі “Воля” та настроїв української більшості команд. Проти виступили лише делегати мінної бригади, де зосереджувалося найбільше число прихильників більшовиків, які на знак протесту залишили зібрання.

Панорама Севастополя.Південна бухта Севастополя з кораблями та Лазарєвські казарми.

Відтак 29 квітня 1918 року до 6-ої години вечора в Севастополі на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спущені червоні прапори та підняті українські. Після цього до Києва та німецького штабу було надіслано відповідні повідомлення. Зокрема, у телеграмі до Києва зазначалося: “Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що перебувають у Севастополі, підняли українські прапори. Командування обійняв контр-адмірал Саблін”. Незабаром німецьке командування від імені Центральної Ради надіслало відповідь на радіограму М. Сабліна, у якій прохали його, як командувача флотом, видати наказ про підняття українських прапорів у Керчі до 8-ої години 30 квітня. Таким чином, 29 квітня 1918 року переважна більшість кораблів Чорноморського флоту підняла український прапор.

68


Евакуація була прямим порушенням умов Брест-Литовського мирного договору, тож коли командувач німецьких військ у Криму генерал Р. Кош дізнався про це, він наказав своїм військам захопити Севастополь. 30 квітня на кораблях, що залишилися в Севастополі, більшовики розгорнули боротьбу за відхід до Новоросійська. Збаламучені більшовиками команди дредноутів “Свободная Россия” та “Воля” тепер вже самі вимагали від командувача вивести весь флот. Контрадмірал М. Саблін піддався на ці умовляння і в ніч з 30 квітня на 1 травня сам вивів кораблі під “нейтральним” Андріївським прапором. Тоді ж він наказав всьому флоту переміститися до Новоросійська. Однак до Новоросійська на кораблях вирушила рівно половина наявного особового складу – 3500 моряків. У Севастополі під українським прапором залишилися: 7 лінійних кораблів, 3 крейсери, 12 есмінців, 15 підводних човнів, 5 плавучих баз, 3 румунських допоміжних крейсери, велика кількість транспортних та допоміжних кораблів. Тверда відмова українських моряків підкорятися наказам М. Сабліна стала головним результатом українізації та півторарічної діяльності Української Чорноморської Громади. День 29 квітня остаточно зафіксував перемогу українського руху на Чорноморському флоті. У цій ситуації командування флотом перебрав на себе капітан 1 рангу М. Остроградський. Він повідомив український уряд та німецьке командування, що кораблі, які не бажали українізуватися, вийшли в море, а всі інші підняли українські прапори та залишилися в Севастополі. Та саме відхід більшовизованої частини флоту дозволив німцям на цілком законних підставах захопити кораблі, що залишилися в Севастополі. 3 травня 1918 року генерал Р. Кош оголосив флот тимчасово полоненим. Німці виставили на кораблях озброєну варту та підняли свої воєнні прапори. Виняток становили тільки три пароплави: “Царь” (“Посадник”), “Чатир-Даг” та “Алексей”.

69


Лінкор “Воля”, Новоросійськ, 1918 р.

Однак, незважаючи на це, дата 29 квітня стала днем зародження Українського військового флоту. Протягом другої половини 1918 року урядом Української Держави були здійснені спроби вирішити проблему з приналежністю кораблів. Влітку цілий ряд військових кораблів були повернуті Українській Державі, а в листопаді 1918 року їй вже належав весь флот. У квітні 1919 року Морським Міністерством УНР було встановлено прийняти день 29 квітня днем Свята Українського Державного Флоту і разом з тим днем Свята Українського Чорного Моря, а також встановити бронзову медаль для всіх учасників того історичного моменту. 29 квітня 1919 року в українських частинах морської піхоти, які тоді розміщувалися в Коломиї, відбулося перше святкування дня 29 квітня як дня Українського Державного Флоту. У період між двома світовими війнами день 29 квітня як Свято Українського Моря активно популяризувався в Західній Україні та середовищі еміграції колишнім офіцером Морського міністерства УНР капітан-лейтенантом С. Шрамченком. У період 1928 – 1939 років це 70


свято відзначалося у Західній Україні та майже по всіх осередках української еміграції Європи та Азії. Так, 1936 року у Львові, у “Театрі Ріжнородностей” відбулась урочиста свято-академія на честь Дня Українського Моря. Це було перше свято такого роду, влаштоване у Львові. 29 квітня 1938 року у Кракові студентське товариство “Сян” влаштувало Свято Українського Моря в місцевій “Просвіті”. У рамках святкування було виголошено реферат про значення Чорного моря для України. З того часу в українській пресі з’явилася добра традиція розміщувати до дня 29 квітня на своїх сторінках матеріали з історії Військово-Морського флоту. Свято Українського Моря українці відзначали навіть під час Другої світової війни. Так, 29 квітня 1940 року його провели в Сяноці силами місцевої “Просвіти”. Незважаючи на складні умови нових переселень після 1945 року, українська еміграція не забувала цього свята. Зокрема, 3 травня 1953 року у Філадельфії (США) відбулась академія на честь Свята Українського Моря, влаштована Організацією Демократичної Української Молоді. Виключна важливість свята була означена присутністю представників Українського Конгресового Комітету, Злученого Українського Американського Допомогового Комітету, Обʼєднання бувших вояків-українців Америки та ін. Головну доповідь виголосив капітан-лейтенант Святослав Шрамченко. 29 квітня 1959 року в Аргентині організація “Легіон ім. Симона Петлюри” відзначила Свято Українського Моря і Фльоти. Таким чином, свято 29 квітня відзначалося на всіх континентах, де існувала українська діаспора. Мабуть, найбільш пишним відзначенням стала 60-та річниця піднесення українських прапорів на Чорноморському флоті. 29 квітня 1978 року у Нью-Йорку на борту історичного вітрильника “Peking” відбулася урочиста посвята двох пластових українських морських прапорів. На час посвячення корабель було символічно перейменовано на “Святий Юрій Побідоносець” і передано до складу Чорноморського флоту УНР.

71


Література Апальков Ю. В. Боевые корабли русского флота 8.1914 г. – 10.1917 г. – Санкт-Петербург, 1996. Вівчарик М.М. та ін. Українська нація: шлях до самовизначення: [Монографія]. – К.: Вища школа, 2001. Виноградов С.Е. Линейный корабль “Императрица Мария”. – СанктПетербург, 2002. Гриценко І. Український Державний Флот в 1917–1919 pp.: історія його становлення, військово-політичної боротьби та занепаду. – К.: Видавець Олег Філюк, 2015. Губер К.П. Эскадренные броненосцы Черноморского флота. Фотоальбом из фондов РГАВМФ. – Санкт Петербург, 2003. Заблоцкий В. История первого украинского крейсера // Камуфляж. – 2012. – № 2 (106), лютий . – С. 34–38. Кравцевич В. Украинский державній флот. – Киев: Край, 1992. Литвин С.Х., Лубенець А.В. Будівництво Українського ВійськовоМорського флоту у добу Центральної Ради: здобутки та помилки // Воєнна історія. – № 2. – С. 54–60. Мельников Р.М. Линейные корабли типа “Императрица Мария”. – СанктПетербург: “Гангут”, 2003. Неклієвич М. На Українській Чорноморській флоті 20 років тому.// Літопис Червоної Калини. – 1938. – Ч.4 – с. 3–4. Омелянович-Павленко. Спогади командарма (1917–1920). – К.: Темпора, 2007. Проданюк Ф. Дмитро Антонович (1877−1945) – один із фундаторів Центральної Ради та Українського Військово-Морського флоту // Гуманітарний простір науки: досвід та перспективи. – 2017. – Вип. 10. – С. 92–97. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917– березень 1918). – К.–Львів, 1996. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. – Київ: Україна, 1995. Український воєнний флот. 1917 – 1918. – Львів: Укр. вид-во, 1941. Христич Я. Українські зелені свята у Севастополі. Спогад учасника.//Дороговказ. – 1969. – Квітень-червень. – Ч. 24. – С. 9–10. Шрамченко С. Піднесення українського прапору на ескадренному міноносці “Завидний” Чорноморської Фльоти //Літопис Червоної Калини. – Львів. – 1935. – Ч.12. – С.15–16. Шрамченко С. Святочна хвилина піднесення воєнного прапору на фльоті. // Літопис Червоної Калини. – 1938. – № 5. – С. 11–13. Шрамченко С. Українська воєнно-морська політика на Кримі у 1917–1918 рр. // Літопис Червоної Калини. – Львів. – 1932. – Ч. 5. – с. 9–12. Шрамченко С. Український рух на Фльотилі Північно-Ледового Океану у 1917 році. – Літопис Червоної Калини. – 1937. – № 7–8. – С. 11–13. Тарас А. Корабли Российского императорского флота 1892–1917 гг. – Харвест, 2000. 72


Наукове видання

Агаєв Назім Асафович Мараєва Віолета Віталіївна Мацагор Олександр Анатолійович Панін Володимир Вікторович Скляр Оксана Юріївна Базарний Володимир Трохимович Хруленко Ігор Петрович

Український Державний Флот:

До 100-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів

Підписано до друку 22.03.2018 р. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman Ум. друк. арк. 4,24. Наклад 300 прим. ФО-П Маслаков Руслан Олексійович Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК №4726 від 29.05.2014 р. Тел. (095) 699-25-20, (098) 366-48-27 Е-mail: osvita2005@gmail.com, www.rambook.com.ua Віддруковано в друкарні ТОВ «7БЦ» 07400, Київська обл., м. Бровари, б-р Незалежності, 2, кв. 148 e-mail: 7bc@ukr.net, тел: (044) 592-00-80 Свідоцтво суб'єкта видавничої справи ДК №5329 від 11.04.2017

Український Державний Флот  

До 100-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту. Збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, що висвітлюю...

Український Державний Флот  

До 100-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту. Збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, що висвітлюю...

Profile for ndcgpzsu1
Advertisement