My blok final 2014 by KAFEDRA VSR

Мій університет Студентсько-викладацький проект

Київ 2014

УДК 821.161.2.09 ББК 83.3(4УКР)1-8 М87

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут журналістики Студентсько-викладацький проект «“Мій університет” — 7 годин для видавничої підготовки і друку»

Мільйони людей вважають його СВОЇМ, бо він дав їм долю, вивів у світ їхніх дітей і завжди готовий зустріти нові покоління. Йому вже — 180, але він — молодий. Гамірний і зосереджений. Спрямований у майбутнє й уважний до історії. Значущий для всіх, хто пізнав його Мудрість. Студенти Інституту журналістики, які опановують видавничу справу, крізь призму власних очікувань і досвідів бачать НАШ УНІВЕРСИТЕТ. У них свої слова про нього.

Буднями живе Університет Ювілеї — для самоосмислення. Осягнення шляхів у часі. І пошуку нових. Не ювілеями живе Він. Будні генерують енергії ювілейних настроїв і слів. У них — досвіди справ. У них — справи сьогодення. Плани також зорієнтовані на них. У Кременці на Тернопіллі міркують, що Київський університет св. Володимира інакше починався б, якби не їхній (Волинський) ліцей. Київ має підстави вважати, що він увібрав, зберіг і розвинув тогочасні надбання європейської освіти. Між Кременцем і Києвом чотириста двадцять кілометрів. І — сто вісімдесят літ. Київський національний університет імені Тараса Шевченка — незліченність символічно об’єднаних надпотужних особистостей, праця яких формувала його унікальність, інтелектуальні стилі і наукові школи. І давала силу новим поколінням йти у світ. Київський національний університет імені Тараса Шевченка — мрії і реальність, прагнення і щоденні клопоти багатьох людей, яких знаємо в обличчя. Київський національний університет імені Тараса Шевченка — і малеча, яка відкриває світ казки. І її батьки, навчені життям і переконані, що основа успіху людини — якісна освіта в авторитетному навчальному закладі. Він — наш Університет. Великий. Дорости б…

Наталія Алова

Білий дім Коли минає навчання у школі та закінчуються безтурботні дні дитинства, кожен із нас постає перед вибором своєї майбутньої життєвої дороги, своєї долі. Ми пережили випускні іспити, з гідністю витримали ЗНО та нарешті опинилися в омріяному університеті, який на найближчі чотири роки стане не лише нашим професійним «наставником», а й справжньою домівкою. Хоч мене й переповнює гордість, коли проходжу повз величний Червоний корпус, але мій — благородний Білий (Інститут журналістики) — ближчий та рідніший. У ньому вирує справжнє життя — таке, як є, без прикрас. Кожному абітурієнтові складно одразу змінити себе, подорослішати за три місяці літа, взяти відповідальність за власну долю, тому важливо потрапити в таке оточення, що зможе підтримати, допомогти. Скільки радості було, коли отримала повідомлення про вступ, скільки хвилювань перед першим навчальним днем та знайомством з майбутніми одногрупниками, скільки емоцій від посвяти у студенти! Я навчаюся на першому курсі Інституту журналістики, на спеціальності «Видавнича справа та редагування». За цей час він став рідним і знайомим. Пам’ятаю той день, коли вперше прийшла до інституту. Велика будівля, безліч аудиторій — і все чуже, холодне, незнайоме. Проте вже за кілька днів почала орієнтуватися серед однакових дверей. Довгі коридори «набули нового змісту», а хол став місцем зус-

6 трічей з одногрупниками. Тут часто відбуваються флешмоби: старшокурсники і викладачі намагаються зробити наше студентське життя веселішим та яскравішим. Інститут журналістики — неймовірне місце з теплою родинною атмосферою. Він щороку гостинно відчиняє двері сотням студентів. Для мене наш інститут — не лише будівля чи тимчасовий студентський притулок, а плацдарм, підґрунтя для розвитку та становлення як цілісної особистості, справжнього професіонала. Знаю, що ІЖ дасть мені не лише ґрунтовну професійну підготовку та якісну теоретичну базу, а й справжніх друзів, щире спілкування, яскраві емоції. Жодна підготовка — навіть найкраща, не варта нічого, якщо людина не почувається комфортно в освітньому закладі, не має бажання щодня приходити до Інституту, зустрічатися з товаришами, брати участь у житті альма-матері, відчувати себе частинкою цілого. Я знаю, що впродовж навчання моє бачення інституту зміниться. Проте я впевнена, що він назавжди залишиться в моєму серці як місце, де збуваються наївні дитячі мрії.

Аміна Ахмед

Мій університет Університет — це alma mater кожного. Alma mater з латини означає «матір-годувальниця», словосполучення вживається як назва університету, який дає «поживу для розуму». У переносному значенні характеризує місце, де хтось виховувався, набув професійних навичок. Отже, університет — це те середовище, що безпосередньо нас формує не тільки як фахівців, а й як непересічних особистостей. Університет — це путівка в життя; чудовий плацдарм для самореалізації; цікаві заняття, які приносять і користь, і задоволення; це місце, куди постійно хочеться повертатися; це надзвичайні люди навколо, з якими хочеться спілкуватися в майбутньому, але найголовніше — це викладачі, знавці своєї справи, які залюбки діляться своїм досвідом та знаннями. Людям властиво недооцінювати певні речі. Сумніваюся, що тепер, в очікуванні сесії, студенти здатні справедливо оцінити внесок університету в їхні життя. Ми проводимо в його стінах та в процесі підготовки до семінарів майже весь час. Університет дає нам змогу рухатися далі, не стояти на місці. Навчання — рушій прогресу. Для мене університет — це місце, де я одержую цікаву інформацію. Мені надзвичайно подобається фах, який я обрала. Мене тішить, що більшість життя я присвячу справі, яка мені надзвичайно цікава. Мені подобаються люди, з якими я спілкуюся. Спільна мета та споріднене світобачен-

8 ня нас об’єднують. Мене надихають викладачі, закохані у свою справу. Саме їхня натхненність дає мені надію на те, що в майбутньому я буду отримувати не менше задоволення від роботи. Багато хто мріє вступити до мого університету. Для когось — це мрія, для мене — це вже реальність і гордість, тому що я навчаюся в найкращому університеті України. Окрім цього, навчання — це відповідальність. Адже ми є обличчям нашого університету. Ми повинні бу ти на рівні, який встановили найкращі випускники. Також треба пам’ятати, що життя — це рух. Ми не можемо стояти на місці й спочивати не на наших лаврах. Ми маємо рухатися вперед і підкорювати нові й нові вершини. Час в університеті — час нашої молодості. Ці п’ять років ми будемо згадувати все своє життя. Для мене університет — це можливості, це час, який не можна згаяти. Маю надію, що в майбутньому я виправдаю сподівання, свого університету — так, як і університет виправдовує мої очікування.

Олена Барашивець

Мій університет Моєму університетові вже 180. Він вдесятеро старший за мене. І тому, мабуть, як би я не намагалася, я не осягну ваги цієї дати. На її тлі мої три проведені в університеті роки мають мізерний вигляд. Про мої проекти, п’ятірки, написані твори та інші досягнення навіть і думати не хочеться, коли я згадую список імен людей, які вчилися тут до мене: Василь Симоненко, Андрій Малишко, Микола Зеров, Іван Драч, Остап Вишня та багато-багато інших. Чи вдасться мені колись хоча б на десяту частину наблизитися до них? Чи вдасться хоча б комусь із нас зробити щось настільки ж видатне? Чи колись хтось із нас любитиме наш університет і пишатиметься ним так, як вони? Люди. Ось, мабуть, найбільше щастя і найбільша трагедія Землі. У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка навчалися найкращі з них. І це перше, чим я пишаюся. Усі звання, найкращі місця у рейтингах, перемоги в конкурсах, розвиток і знання — усе це стало можливим лише завдяки людям; їхній натхненній праці та бажанню змінити університет та країну на краще. Тому сьогодні, коли мене питають, чи не шкодую я, що обрала саме КНУ, я з упевненістю відповідаю — ні. І це щиро. Звісно, мій університет не ідеальний. Не на всі пари я ходжу із задоволенням, не усіх викладачів слухаю з уважністю. Часом мені здається, що мій університет точно відображає мою країну: він прагне підкорювати нові вершини і щиро хоче бути най-

10 кращим, але щось йому заважає... Можливо, залишки радянської системи, можливо, наш український менталітет. Але він не здається. Так, у ньому ще є ненависна бюрократичність та інші недоліки системи освіти. Але у ньому й вирує життя, нові ідеї, нові мрії. Мій університет — це осередок натхнення. У ньому вчаться люди з різних регіонів країни, з різними світоглядами та оцінками суспільних явищ. Ті, хто впевнені у виборі своєї професії, і ті, хто лише шукає свого місця в житті. І саме це різноманіття, цей одвічний мікс культур, людей, мрій і прагнень робить його особливим. Мій університет — це складний організм. Мабуть, ніхто і ніколи не зможе повністю його зрозуміти й описати. Але цим він і цікавий, що для кожного — особливий, неповторний. Ти знайдеш у ньому все, тільки поринувши в його унікальну атмосферу. Він стане частиною тебе, а ти — частиною його. І це вже, безсумнівно, назавжди.

Анна Бідун

Ретроспективне Час випадає в тобі осадом. Речі стають на свої місця, глибшають, тоншають, трансформуються. Із плечей впала вже не одна гора, хоч бував поки що лише у своїх Карпатах. І не один тримав тебе за руку, штовхав у спину чи нібито випадково вдаряв під дих. Синці сходили ззовні й ізсередини, лишаючи по собі тільки згадки і вже тепер смішні історії. Бо завжди перемагала потреба бути відкритою, залишати прихисток для радості. Безліч прочитаних книг, із яких при бажанні вже можна було б вибудувати собі житло, безліч фотографій і музики, які стали найпростішими, але найпотужнішими внутрішніми системами опалення. Скільки доріг відкривали тобі тебе, скільки людей і речей випробовували тебе на міцність. І ти трималася, боролася, змагалася, сміялася, бо знала — це вища школа, зі своїми правилами, траблами, перемогами, рангами. І кожна пора року нашаровувалась, наче додатковий шар епітелію. Зникали веснянки, білі плями на карті та у свідомості, дні набігали один на одного, наче хвилі, то так спокійно, то так тривожно. Саме в ці часи вздовж і впоперек змінювалися маршрути, кадрам миготіли місця, міста, речі,

12 люди. І де б не був, дім все одно пахнув по-особливому, рідно. Де б не був, носив свою провінцію в собі.

Анна Більчич

Піймати час П’ять років. Як швидко вони промайнули! Я навіть не відчула цієї шаленої швидкості. Може, я — людина без відчуття часу? Невже мені можна поставити цей страшний діагноз? Таке наше життя: воно вимагає бути вправним серфером, дрейфувати на хвилях часу, відчувати його ритм і настрій, пристосовуватись до його забаганок. Напевно, студентські роки даються людині для того, щоб пройти базову підготовку перед доволі жорсткою та норовливою школою життєвого серфінгу. Потрібно навчитися гідно вистояти у шторм і впіймати свою золоту рибку. Студентство — це перехідний етап від інфантильної юності до психологічної зрілості, коли ми — мисливці за часом — відточуємо свою майстерність у мистецтві полювання. До чого це я? Просто одного дня хтось із нас, дивлячись на море, згадає себе тепер, на останньому курсі, і це «тепер» вихлюпне з пам’яті емоціями та асоціаціями. Моє «тепер» триває сьогодні, тому сьогодні я хочу поділитися кількома асоціаціями, пов’язаними зі студентським життям та університетом. Асоціація перша — посередник. Мій університет — передусім медіатор між моїм «я» та його величністю часом. Посередник із природними дипломатичними здібностями. Він ніколи не дозволить собі фамільярності із минулим і категоричної зневаги у діалозі з майбутнім. Саме тут, в аудиторіях КНУ імені Тараса Шевченка, ми — нове покоління, таке слабке у боротьбі з медичними вірусами і таке

14 досвідчене у боротьбі з вірусами віртуальними — отримуємо меседж сьогодення: черпай найкраще з минулого, думай про майбутнє, не забувай, що живеш лише сьогодні. Асоціація друга — традиція. Уміння її зберегти — це те, що вирізняє мій університет з-поміж інших. Моє «сьогодні» — це наслідок мого «вчора». Традиції — це сходи, якими ми крокуємо з однієї часової категорії в іншу. Університети зі світовими іменами захищають ці сходи від суспільно-політичної корозії. У моїй країні — це КНУ імені Тараса Шевченка. Асоціація третя — знання. Знання — багатство, яке вам ніхто не зобов’язаний дарувати. Ви самі обираєте, здобувати їх чи ні і в якій кількості. Це знову ж таки залежить від часу: ким ви є сьогодні і ким ви плануєте стати завтра. Університет виконує роль порадника, який пропонує напрям та інструментарій. Асоціація четверта — любов. Любов до життя, любов до саморозвитку, до шаленого темпу руху тих хвиль, які, напевно, і не потрібно ловити. Потрібно просто жити, любити та берегти. Берегти та любити — ось вона, справжня університетська наука.

Аліна Боднар

Тому що Honor et Gloria Для багатьох студентів університет — він же «універ» — це набір сленгових кліше типу «пари-шпори-бали». Оминаючи надто стереотипізовані шаблони, спробую розповісти про своє суб’єктивне розуміння матері-годувальниці… Університет для мене — це, передовсім, Люди. Ті, що вказують правильний напрям розвитку, вчасно дають влучні поради, розширюють світогляд. Ці Люди за свою непросту й, що більше, понаднормову роботу, мають переважно лише нематеріальні гранти. Хоча вони, мабуть, все ж цінніші, ніж грошова винагорода. Бо «гранти» ці — то нове покоління Людей, виплекане завдяки сумлінним старанням досвідчених учителів. Хто б і що не казав, а університет у мене завжди асоціюватиметься із класикою. Не тому, що на заняттях із загальноосвітніх дисциплін ще геть зеленому студентству розповідають про вічні істини Аристотеля й Платона. А тому, що саме під час навчання підлітковий екстремізм плавно замінює внутрішній потяг до прекрасного. Так, зрештою, замість голлівудського кіно обираєш театр, відкладаєш ґаджети й тягнеш із полиці пахучу паперову книгу, а в навушниках починає звучати неперевершена інструментальна музика. В університеті навчальний процес вдало поєднується із неформальним спілкуванням викладачів та студентів.

16 Упевнена, що я ніколи не забуду відвідин Кирилівської церкви, Музею книги і друкарства та навіть групового походу на каву з деякими нашими наставниками. Навряд чи зможу описати свої відчуття щоразу, коли наші викладачі вкотре витрачали на нас свої гроші. Сумніваюся, що десь іще в Україні так буває. Із цього випливає ще одне, що б я хотіла сказати про університет… Alma mater для мене — уособлення честі й гідності. Насамперед, особистісної, бо з неї потім формуються цінності університетські. Хоча б тому, що оцінка у нас завжди вимірюється знаннями, а не розміром гаманця. Зрештою, це й дало змогу багатьом таким, як я, здобути освіту. Певно, якоюсь мірою примітивно казати про солідність навчального закладу, покликаючись лише на непідкупність викладачів. Проте, як на мене, це значна перевага на тлі сотень інших вітчизняних вишів. Я не знаю й не можу знати, куди далі захоче рухатися моя доля. Вірю, що університет завжди буде моєю опорою, фундаментом, на який нашаровуватимуться нові знання та досвід. Передусім, завдяки Людям, з якими я мала честь познайомитися саме тут. Завдяки їхнім творчим підходам і небайдужості до кожної молодої людини, яка прийшла набуватися розуму.

Юрій Бондар

Журналістська планета Університетські роки залишили багато ностальгійних спогадів. Скажімо, будзагони… Востаннє — на п’ятому курсі. Замість переддипломної практики подалися з кількома друзями до Тюмені. Мороз за сорок, бурильні вишки серед боліт, мужні нафтовики (здебільшого з України), романтика, словом. Майже два місяці будували житло для вахтовиків, а повернулись — довелося наздоганяти однокурсників. Проте дипломи всі як один захистили успішно. З теплотою згадую і викладачів. Вони, як і ми, студенти, були різними. Авторитетними, шанованими і не зовсім. Безумовною величиною, небожителем був для нас декан Дмитро Прилюк — постать в українській журналістиці легендарна. Як, до речі, і його вірна помічниця — методист Неллі Петрівна, яка буквально виколисала не одне покоління українських журналістів. Курувала ж наш курс елітна кафедра стилістики — мовні естети, чудові педагоги і люди. Визначали її, так би мовити, візерунок — жінки. Передусім двоє. Ефектна, авторитарна доктор наук Алла Петрівна Коваль — керівник кафедри і педантична Марія Устимівна Каранська — орденоноска і фронтовичка. Обидві блискучі мовниці, з сильними характерами, вони, звичайно, суперничали. Іскри того, часто прихованого, протистояння долітали інколи й до студентів, втягуючи і їх у вир не завжди наукових дискурсів. Яскравими були й інші викладачі. Завжди напрочуд толерантний і делікатний Олександр Пономарів.

18 Іронічний, інтелігентний Віталій Тоїчкін. В’їдливий, «скрипучий», але справедливий Олег Бабишкін. Розумний Юрій Бурляй. Він погано бачив, носив окуляри, які щоразу «забував» на іспити — соромився, що студенти списують. Мудрий і завжди розважливий, доброзичливий Василь Яременко. З величезною вдячністю згадую й Анатолія Москаленка. Демократичний, один з найпрофесійніших в українській журналістиці, він прийшов на факультет під завісу нашого навчання, однак здобув визнання «дорослого» вже курсу. Кожний із педагогів — особистість, велич якої усвідомлюєш, на жаль, лише з роками. Доля була прихильною — з багатьма зі своїх викладачів я спілкувався згодом і спілкуюся донині. Це, повірте, велика розкіш. Велика цінність і друзі, яких зустрів під час навчання. Багато з них нині генерали в журналістиці. Ми часто зустрічаємося, дружимо родинами і вже дітьми. Між нами, попри роки, не збільшилася відстань, ми такі ж, як і в часи нашого студентства, хоча за плечима в кожного вже і свої університети. …Якось троє першокурсників уже Інституту журналістики не отримали залік із фотосправи. Довелося виконувати додаткове практичне завдання. Це був мій син і двоє його товаришів — діти моїх колишніх одногрупників Олени Пасунько й Анатолія Бондаренка. Так журналістська планета зробила іще один оберт…

Марія Бризгалова

Мій інститут Чудове й загадкове місце — Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Чудове тому, що цікаві люди наповнюють університет життям. Чому? Бо ми справді незвичайні: активні, креативні, харизматичні, позитивні, товариські, чуйні, ініціативні, з почуттям гумору — загалом творчі особистості. А загадкове це місце тому, що раніше у будинку № 36 розташовувалася Київська вища партійна школа при ЦК КПУ. Сам будинок з’явився у 80-ті роки минулого століття, спроектував його Ігор Шпара — український архітектор і громадський діяч, голова Національної спілки архітекторів, народний архітектор України. Для того, щоб звести будівлю партійної школи (а нині — інституту), було знищено Акліматизаційний сад, який заснував академік Микола Кащенко 1913 року. Цікаво, що поблизу будинку № 39 росте єдине вціліле дерево саду — платан, вік якого сягає близько 120 років. У 1997 році це дерево взяли під охорону екологи як найстаріший та найбільший платан у Києві. Про сад я дізналася зовсім нещодавно. Ми готували власні моделі масової комунікації. Мені на думку спала ідея подати свою модель у вигляді дерева, і назвала я її «теорією персикового дерева». Наша викладачка Юлія Миколаївна Нестеряк запитала мене, чому я дала своєму «дереву» таку назву. Я й гадки не мала — мені просто підказала моя інтуїція. Тоді Юлія Миколаївна розповіла нам, що ще до будів-

20 ництва партійної школи тут був персиковий сад. Ось так буває — наша інтуїція наближає нас до історії. Але ж чому це місце таке загадкове? Коли будували вищу партійну школу, у будівлі хотіли передбачити все: це мало бути місце для навчання, де здійснювали б підготовку та ідеологічне виховання керівних та управлінських кадрів КПУ, однак для нестандартних ситуацій обладнали бункер, а також проклали підземні проходи. Так от: розповідають, що у нас є навіть власний вихід до метро. Цікаво відвідати всі ці приміщення, але, звісно, нас туди не пускають. Можна ще багато цікавого розповісти про інститут. Тут постійно діють різноманітні майстер-класи, а особливо тішить, коли до нас приїжджають гості з інших країн і захоплено розповідають про свою професію. Ми проводимо змістовні конференції, на яких кожен може висловити свою думку. А ще нам розповідають справді цікаві речі, до яких ми повинні бути готові у цьому житті. Звісно, робота нашого інституту має й недоліки, але ж вони існують усюди, та й ми їх рідко зауважуємо.

Ольга Вихватенко

Мій університет Що вкладаю в поняття «мій університет»? Для мене це не лише вищий навчальний заклад, де навчаюся. Ще до вступу до Інституту журналістики я пройшла життєву школу, яка була доленосною для мене, адже саме вона привела до Мого Університету — найкращого вищого навчального закладу України. Ще змалечку мені прищеплювали любов до української мови. Я зростала на українській пісні: мама співала мені колискові українською, а бабусі — народні пісні, і це залишилося наймелодійнішим спогадом мого дитинства. Потім, коли пішла до середньої школи, то відразу виокремила уроки української з-поміж усіх інших. Не сумніваюся, що саме краса і сила пісень, на яких зростала, пробудили в мені любов до рідної мови, адже саме пісні допомогли найповніше відчути і зрозуміти її милозвучність. До того ж, мені пощастило з першою вчителькою, а також з учителькою української мови, адже їхнє щире й шанобливе ставлення до мови також прищеплювалася учням. І Тамара Володимирівна, і Ніна Іванівна розуміли, наскільки важливим є закладення справжніх орієнтирів і цінностей (серед них і любов до рідної мови) ще змалку. Вони робили все, аби зацікавити мовою навіть найзапекліших прогульників і шибайголів. Завдяки учителям моє захоплення мовою міцніло, її вивчення давалося легко, я брала активну участь у мовних олімпіадах та конкурсах. Я вдячна педагогам за те,

22 що вони допомогли не збитися зі шляху. Моє становлення вплинуло на вибір навчального закладу і спеціальності — я свідомо надала перевагу редакторсько-видавничому фаху. Наразі поняття «університет» для мене не обмежується лише навчанням, адже тут я маю змогу спробувати свої сили і в практичній роботі у «Навчально-видавничій групі Інституту журналістики». Ані краплини не жалкую, що наприкінці першого курсу скористалася можливістю долучитися до її дружнього колективу, де працюють люди, що завжди готові допомогти чи порадити. Тут я набуваю необхідного досвіду й умінь, що знадобляться мені у майбутній професії. Кожний має свій університет, кожен по-своєму трактує це поняття. Для мене мій університет такий, яким я його описала. Маю надію, що у майбутньому в мене будуть ще університети, звідки черпатиму безцінний досвід і необхідні знання.

Cергій Воронов Коли мети досягнуто Навчаючись у старшій школі, коли вже наближався вступ до університету і здавалося, що кожен наступний місяць минав миттєво, неначе швидка автівка хайвеєм, мене не полишали роздуми над власною подальшою долею. Здогадуюся, що ці переживання відомі багатьом, хоча пріоритети, звичайно ж, у кожного різні. Водночас, саме будучи абітурієнтом, я вважав вступ до ВНЗ найбільшим досягненням у житті. Намагався вибрати найкращий для навчання заклад. Звісно, найпершим у переліку стояв Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Одразу виникли такі асоціації: Червоний корпус з його колонами та класичною архітектурою, довготривала історія, престиж… Проте що таке престиж? Це невидимий імідж, який не потребує пояснень. Але хто ж його творить? Звичайно, викладачі та студенти. КНУ не є тим університетом, який «приходить» до тебе сам. Він, як поважна пані, котра очікує на твій дзвінок і, якщо ти гідний її джентльмен, приймає твоє запрошення на вечір. Вона не телефонує сама, при цьому вибираючи найбільш сміливого та терплячого кавалера. Дійсно, щоб вступити до КНУ, мені знадобилося вичікувати момент до останньої години подання документів. Так я прослизнув сюди. «Пролазиш» — таке слово було останнім перед моїм остаточним вступом.

24 І ось я тут. Не у Червоному корпусі, щоправда. У Білому корпусі ІМВ, як його часто називають. Я навчаюся в Інституті журналістики. За кілька місяців ейфорія зникла, як дим від сірника, що щойно згорів. Питання навчання постало по-іншому. Предмети, які цікавили, та предмети, котрі ніяк не вписувались у загальну картину, переваги, недоліки... Я починав усвідомлювати те, чого не розумів, будучи абітурієнтом. Суб’єктивізм рухає цим світом. «Важко тут. Складеш сесію — побачиш», — казали вони. Так, і я побачив. Я зрозумів, що в загальному комплексі предметів ти мусиш самостійно визначати їх мету. Як на мене, самостійне вивчення перетворилося тут на єдиний вихід із ситуації, хоча розстановка пріоритетів давала змогу зекономити час. Я не знаю, що відбувається, скажімо, на радіофізичному факультеті, але підозрюю, що те саме. Як і в будьякому з університетів. Інститут журналістики – це середовище, переповнене незрозумілими людьми, котрі не знають, чого хочуть. І я, мабуть, один із них. Чи хочу я верстати журнали? Так. Чи хочу я моделювати сайти? Так. Чи хочу я читати літературу? Так. Коли в людини такий величезний вибір, то виникає паніка. Ще одним недоліком ІЖ вважаю шаблонність, яка виключає творчий підхід. Це малий ентузіазм більшості, яка домінує над нами. Це намагання отримати диплом і піти. Ні з чим. Я ж сподіваюся тут отримати саме знання, які мені знадобляться в майбутньому. До того ж саме в ІЖ я познайомився з викладачами, що викликають лише захоплення, та людьми, які близькі мені по духу.

Інна Вусата

Час звершень та змін — ось ким ти для мене є Мій університет… Донедавна це поняття було для мене не зовсім зрозумілим. Щоденні пари до сьомої вечора, посиденьки з одногрупниками на перервах у їдальні — ось і все. Та одного осіннього дня у соцмережах замерехтів пост журналіста Мустафи Найєма про збір на Майдані. І саме тоді, наприкінці листопада 2013 року, обличчя мого університету почало для мене вимальовуватися. Мітинги, демонстрації. Хто найлегший на підйом? Звичайно ж, студенти. Саме ми почали писати нову історію українського народу, новий етап у житті багатостраждальної рідної країни. Пам’ятаю, як під вигуки, з транспарантами «Студенти КНУ за вступ до ЄС!» йшли бульваром Тараса Шевченка. Ми перейнялися ідеєю євроінтеграції, це нас об’єднало. Крокуючи пліч-о-пліч, чуючи ритми сердець ближніх, я була зачарована нашою силою, нашою єдністю. Розуміла, що була не просто частинкою цього дійства, а чогось справді великого і визначального для всієї країни. А ще в душі народжувалася гордість, що саме наш університет одним із перших вийшов на акції відстоювати право України на європейське майбутнє. Надихало й те, що нас підтримали й наставники — керівництво та викладачі університету. Бо були й інші виші, де студентам просто не дозволяли приєднатися до нас, відбираючи право на свободу.

26 І ось минув уже рік. Аж цілий рік! Багато чого сталося за цей час. Проте на річницю подій на тому ж місці, у той самий час зустрічаю знайомі обличчя. Де я їх бачила? І зринув у пам’яті спогад, коли Шевченковим бульваром ці люди йшли зі мною на Майдан. Це — студенти Мого університету. І він для мене асоціюється тепер саме з тими подіями, про які згадала.. А ще з тим, як ми шикувалися так, щоб з висоти пташиного польоту було видно слово «МИР». Таке просте і водночас вагоме слово-бажання... Хтось може не погодитись, але для мене університет — це не лише навчальні пари, а насамперед ті емоції та відчуття, які переживаєш зі своїм одногрупником, однокурсником чи й просто людиною, з якою навчаєшся в одному університеті. Досвід і знання, які здобуваєш поза лекційними аудиторіями, але в університетських стінах, також є неоціненними. Все ж є щось чарівне в звичних вже словах «alma-mater». Мій університет — це множина щирих, оптимістичних та романтичних студентських сердець, які в єдності нездоланні.

Богдан Гайворонський

Універсум Університет. Не хочеться ритися у словниках, шукаючи точність походження цього слова, проте існує стійка певність, що на якомусь етапі словотворення етимологічно воно мало перетнутися з універсумом, тобто всесвітом — усім, що є. Це якщо узагальнювати. Можна й ускладнити, бо там, де виникає поняття універсуму, неодмінно спливе і який-небудь просторово-часовий континуум. Зблизити, порівняти його з університетом на цьому підґрунті було б даремною патетикою, адже університетський час, університетський простір обмежені — у будівлі, до якої добираєш синоніми храм освіти (пафосу все ж не уникнути), alma mater, альфа і омега твоєї освіти, ти перебуваєш у межах 5–6 годин на день, оминаючи вихідні та святкові дні і зимові й літні канікули. Хто присвячує університетові годин більше, ті — поважні, їхня непомірна синівська любов варта найвищих оцінок у ба(на)льному (чи який там прикметник добереш/вигадаєш?) еквіваленті за стобальною шкалою в (о)болонській системі. Це щодо часу. Із простором складніше. Ти можеш заявити: я був на заняттях, але я був в університеті ти вже не скажеш. А якщо скажеш, то помилишся. Це не про твій університет, стверджує логіка. Ти вчишся в Інституті журналістики, ходив на англійську в будівлю математичного факультету, раз заскочив до географічного, коли абітурієнтом подавав документи на туризм, до Червоного корпусу зазирнув теж лише одного разу (третій курс, вистав-

28 ка картин, мистецький захід) — так, був вражений його архітектурною доладністю, — але осягнути університет, охопити кожний куток, кожен закамарок цього універсуму ти не міг. Або не хотів. А насправді — просто не ставив собі за мету здійснити такий вояж. І чи ж є взагалі такий абітурієнт-студент-аспірант-викладач, який би побував в усіх цих корпусах: головному і другорядних, на всіх факультетах і в інститутах? Може, спробувати стати першим у цьому імпровізованому змаганні? Ще не пізно вимріяти собі цю перемогу, виміряти (квадратні, кубічні) метри університетського простору. Час ще є.

Яна Гончарук

Мій другий дім Ще в шкільні роки я мріяла вступити до Інституту журналістики. Шість років тому ця мрія здійснилася. Тепер я навчаюся в найкращому Університеті України, і це привід для гордості. Київський національний університет імені Тараса Шевченка дарує безліч унікальних можливостей для студентів із різними життєвими пріоритетами. Одні передусім намагаються взяти участь у наукових конференціях і семінарах, інших насамперед приваблює творчість. Але всіх нас університет навчає мислити, зростати особистісно, дає потрібні знання для майбутньої професії. Саме під час навчання у виші по-справжньому розумієш, що потрібно бути відповідальним, пунктуальним. Особливо, коли ти не можеш запізнитися на пару до викладачів, бо вони просто не дозволять увійти в аудиторію. В університеті ми вчимося поважати одне одного і налагоджувати добрі стосунки зі студентами та викладачами, працювати в команді. Усе це допомагає реалізуватися в професійному середовищі. В ІЖ є абсолютно все, чого потребує студент. Це не тільки обладнані аудиторії, комп’ютерна та спортивна зали, а й їдальні, відділ канцтоварів, видавничо-поліграфічна лабораторія, міні-книгарня, спеціалізована бібліотека, інтернет-зала і хол із м’якими диванчиками, де можна просто відпочити чи зачекати друга.

30 Але навчання в університеті — це не тільки підготовка до занять, а й спілкування з людьми зі схожими зацікавленнями, цікаві зустрічі, екскурсії, нові враження. Інститут журналістики став для мене другим домом. Мені навіть важко уявити, що настане час, коли не потрібно буде готуватися до семінарів і святкувати День студента. На жаль, мої студентські роки закінчуються. Час минає, але зі мною залишаються найкращі друзі та безліч спогадів. І хочеться вірити, що після магістратури моє життя буде ще яскравішим.

Дар’я Груздєва

Рухаючись уперед Вступ до університету — це крок до мрії. Мети, яка, може, комусь здається занадто простою, та це була моя перша серйозна сходинка, перша по-справжньому відповідальна місія. Згодом усе відбувалося дуже швидко: нові друзі, улюблений затишний куточок, знайомство з моєю спеціальністю. Чому моєю? Бо я відчуваю її по-особливому, мабуть, як і кожен із моїх одногрупників. Мені пощастило стати старостою групи. І донині не було жодного дня, коли я б пошкодувала про це. Своєрідний бонус для такої амбіційної особистості, адже я звикла тримати все під контролем і бути в курсі всіх подій. Відверто кажучи, це робота не з легких. Я б не впоралася без допомоги моєї подруги — профорга. Уподобання та ідеї, які поділяють зі мною мої одногрупники, ті обов’язки, які мені подобається виконувати, змушують саморозвиватися. Я зрозуміла, що потрапила в дуже особливий колектив, і пишаюся своєю групою, попри всі негаразди, які часом трапляються. Для мене важливо виконувати свою роботу вправно та якісно. Я знаю, що можу розраховувати на людей, які мене оточують. Університет став моїм фундаментом для розвитку, моїм натхненням. Я завдячую також викладачам, журналістам, редакторам, медіадизайнерам, з якими мала нагоду

32 співпрацювати. Це неповторний досвід. Без практики жодна теорія не має сенсу. Університетські роки — ніби вже доросле життя, в якому є як успіхи, так і невдачі, і якщо такі трапляються, ти відчуваєш, що не сам, що тобі обов’язково запропонують допомогу. Другий курс насичений емоціями від виступів, флешмобів, вчасно зверстаних журналів і газет, навіть безсонних ночей за ноутбуком, коли є багато завдань і літератури для опрацювання. Мій університет — це невід’ємна частина мого життя, виснажлива та безтурботна, клопітка та щаслива, шалена та раціональна, завжди різна. І саме тому я відчуваю, як розвиваюсь і безперервно рухаюсь уперед.

Катерина Дидич

Мій університет — місце мого нового народження Кажуть, молодість — це найкращий час у житті. Цього, звичайно, не заперечиш. Але чималу роль відіграє й місце, де кожен з нас проводить свою юність. Для мене життя — це рух уперед: не можу стояти на місці, постійно прагну нових знань, досвіду, почуттів та розширення сфер. Ще змалечку мріяла про те, щоб до мого горизонту можливостей потрапив КНУ ім. Тараса Шевченка. Так воно і сталося. Відтепер університет — це місце, де зібралися мої однодумці, де у мене є можливість розвиватися та постійно вчитися у найкращих. КНУ ім. Тараса Шевченка — це ніби величезна бібліотека, де кожна нова книга-предмет насичує тебе новими відкриттями та додає життєвої енергії, де викладачі досконало та надзвичайно уважно відбирають для тебе список літератури, яку ти згодом можеш обговорити зі своїми ровесниками. Все це — моя альма-матер, дім, який дарує можливості та допомагає втілювати творчі задуми у життя. Коли перебуваю у стінах рідного Інституту журналістики, мене ось уже третій рік не залишає думка про те, що колись цими коридорами ходили такі акули пера, як Сергій Андрушко, Катерина Бабкіна, Ілона Довгань, Сергій Лещенко, Андрій Скрипін та багато інших. Після цього починаю пильніше приглядатися до своїх колег, можливо, серед них також багато майбутніх успішних та популярних журналістів, прозаїків, ведучих та письменників? А, може, і я?

34 Недарма ІЖ називають їжачком, він, за аналогією, робить запаси знань та таким чином формує захисний панцир від омани та спотвореної реальності. Найкращий університет країни вчить нас не тільки здобувати знання, а й сумніватися у них, шукати істину у будь-якій сфері людської життєдіяльності. Університет — це школа життя, пройшовши яку, ми навряд чи зможемо зробити все й одразу, проте без цих знань ми не варті нічого. Альма-матер дає не лише знання про той чи інший предмет, вона, перш за все, вчить нас учитися, працювати з інформацією, швидко та, щонайголовніше, якісно виконувати завдання — усе це шлях розвитку та становлення молоді успішними фахівцями. Мій університет — це місце, де я народилася, проте яке вимушена з часом покинути. Я тут народилася не як людина, а як майбутній фахівець та дослідник — все це завдяки сприятливим умовам та мікроклімату всередині КНУ ім. Тараса Шевченка, який дбайливо сіє зерна науки та добра у зоряну щедротну українську ниву.

Таміла Домалевська

Вже не мрія, а реальність Мрії збуваються — я це знаю. Якщо в житті знайти мету і впевнено до неї крокувати. На кожному етапі життя людина має свою ціль, вона прямує до неї різними шляхами, підкорює її за допомогою різних методів. Але найголовніше — її мати. Шлях може виявитись нелегким і дуже довгим, але не можна зупинятись. Недаремно кажуть, що ніколи не пізно вчитися. Пам’ятаю, як чотири роки тому я прийшла, ще зовсім несміла з нестримним бажанням вчитись, до цього університету. Звичайно, в житті не все легко, й іноді доля грає з нами складну гру: одна хвилина може стати вічністю, один крок може спрямувати у правильному напрямку або ж навпаки, а одне слово може змінити життя. На той час хтось мріяв подорожувати, хтось мати все й одразу, а я мріяла про Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Тоді не вдалося, але я не змирилась, не здалась — і ось я тут. Тепер достеменно розумію зміст таких важливих слів: вік живи — вік учись. Адже ніколи не пізно вчитись, ніколи не пізно продовжити справу або почати спочатку, ніколи не можна зупинятись на тому, що вже розпочато, і потрібно все доводити до кінця. От і я прийшла до місця своєї «мрії», не втратила надії і не зупинюся на старті, не скорюся труднощам і подолаю всі перешкоди. Можливо, трохи самовпевнено, але щиро.

36 Колись Махатма Ганді сказав: «Живи ніби завтра помреш, учись ніби житимеш вічно». Так от я беру від кожного нового дня все, що він мені готує, використовую свій час якомога продуктивніше, вчусь нового і згадую відоме, удосконалююсь як особистість і формую в собі професіонала. Все це завдяки викладачам, які віддають все, що можуть і знають, діляться своїм досвідом. Здається, ніби минуло тільки 84 дні, як я офіційно студентка КНУ. Термін порівняно незначний, але якщо порахувати у хвилинах, то вже понад дванадцять тисяч хвилин як моя мрія стала реальністю. І впродовж цьогочасу обличчя, які бачу щоденно дарують мені усмішки і позитивні емоції.

Юлія Дощанська

Тепер я у найкращому Я завжди знала, що переїду… Але, що стану двадцятичотирирічною студенткою — ніколи! Узагалі, що це станеться так швидко і що вступлю до університету своєї мрії!!! Вступати я вирішила, сидячи на кухні в лютому. А мені через рік — 25! Усвідомлюючи серйозність ситуації: маю улюблену роботу, але я так і не влаштувалася туди, куди хотіла! Знаєте, як усе було вимріяно? Я собі казала: як закінчу свій університет, одразу переїду до Києва, влаштуюсь на телеканал — і моя мрія здійсниться! Але мені запропонували роботу на місцевому обласному телебаченні, і я погодилася! Через рік, на цій же кухні, зрозуміла, що відкладати вже нікуди. Тоді в мене з’явилась ідея вступити до Інституту журналістики, адже я чудово розуміла, щоб влаштуватись на центральний телеканал, потрібно не менше п’яти років досвіду роботи на тому регіональному телеканалі, а тоді мені буде вже під тридцять, тому цей варіант відпав сам собою. До того ж: я мала закінчити магістратуру в одному з найкращих вишів країни — в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, бо він — найкращий і вступають туди найкращі! Я серйозно готувалася, адже багато чого забула!!! Коли дізналася, що стала студенткою, довго не могла в це

38 повірити! І взагалі: як це буде там, в іншому місті, де я одна, без друзів і близьких двадцятичотирирічна студентка… У цьому віці вже зовсім по-іншому все сприймаєш і розумієш. Період адаптації був швидким: приблизно два тижні. Його я найбільш боялась… На перших порах не могла нічого запам’ятати. Знаєте, що мене здивувало найбільше? Коли я почала спілкуватися з багатьма, хто навчався з першого курсу, мені упала в око їх невдоволеність то викладачами, то рівнем освіти, то ще чимось… І я просто вражена цим, адже ці люди не усвідомлюють, скільки вартує те, що вони мають. Коли отримуєш інформацію із першоджерел, а не просто вчишся по книжках, повірте, — це варто багато чого. Інформацію, яку я отримала за три місяці, можна отримати за рік навчання у регіональному університеті. Я не критикую регіональні виші, але вони — не університет Шевченка. Я маю з чим порівнювати, і про це постійно кажу тим, від кого чую інші думки. За три місяці університет став моїм, і я неймовірно щаслива, що здобуваю знання в найкращому МОЄМУ Інституті журналістики найкращого МОГО Університету!

Сергій Задко

Мій університет Згадую свій перший день у рідній альма-матері. Я, зляканий і захоплений водночас, стою біля дверей величного корпусу Інституту журналістики і повільно починаю розуміти, що мрія стала реальністю. Тепер я вже не школяр, а студент, тобто майже доросла людина. Так, поруч більше не буде батьків, проблеми стануть уже не дитячими, а життя лише набиратиме обертів. Поступо-во страх перед невизначеністю зникав, адже всередині жила віра в те, що я зробив правильний вибір, вступивши до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мій університет — це не просто перехідний етап, а школа життя, де можна навчитися чогось поза навчальною програмою. Це те місце, де починаєш відчувати справжнього себе, де знаходиш справжніх друзів, де набуваєш досвіду і ділишся власним. За дверима найпрестижнішого вишу країни приховані скарби, якими щиро поділяться з кожним, треба лиш воліти злетіти до неба, а не відчайдушно берегти свої крила. Вже третій рік поспіль я впевненою ходою крокую до свого університету, бо знаю, що там знайду своє майбутнє. КНУ дає своїм студентам широкий спектр знань із найрізноманітніших дисциплін, бо не можна вважати себе фахівцем, розуміючися лише на профільному предметі. Кожному відомо, що той, хто володіє інформацією, володіє світом. Саме тому професійний педагогічний колектив

40 повністю присвячує себе одній спільній меті: підготувати плацдарм для впевненого старту. Навчання в нашому університеті дає змогу самореалізовуватися ще під час здобуття освіти, бо найкращі роботодавці залюбки готові співпрацювати зі студентами Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Все інше залежить тільки від тебе. Я навчаюся там, куди прагнуть потрапити тисячі випускників шкіл, і пишаюся цим. Отримавши путівку у життя, варто робити все, аби не втратити цього величезного шансу. Будні легко перетворити на свято, варто лиш насолоджуватися ним. Поруч з тобою справжня еліта, майбутнє нації, яка готова змінюватись і змінювати інших. Університет для мене — те місце, куди я залюбки повертаюся знову. А коли ти йдеш до свого вишу, як на свято, то жалітися немає причин. Живи, альма-матер, зростай, альмаматер, і слався на віки віків! Тобі процвітати, як зірка сіяти, в сузір’ї високих світів!

Анастасія Зелінська

Лист на аркуші в клітинку Знаєш, я давно хотіла тобі написати листа, та все ніяк не наважувалась… Ми знайомі не так давно, проте здається, що знаємо одне одного вже цілу вічність. Ці шість років нашої дружби були неймовірно насиченими, нереально бурхливими та надзвичайно важливими для мене. Сьогодні я розповім тобі все, чим ніколи ні з ким не ділилася. Я буду з тобою відвертою, друже. Почну свої одкровення з того, що завжди мріяла пов’язати своє життя зі словом. І ти дав мені такий шанс. З тобою я збагнула всю важливість слова в сучасному світі. Ти не лише показав мені те, як робити текст грамотним і глибоким, а й розкрив таємниці впливу слова на людей. Із кожним роком нашої дружби я впевнююсь, що правильно обрала свій шлях видавця та редактора. Знаю напевно, що без тебе не мала б стільки знань та вмінь для цього. Ці шість років нашого спілкування дали мені дещо навіть більше, ніж просто знання. Ти подарував мені справжніх друзів. Це люди, з якими можу поділитися майже будьчим і будь-коли, адже я завжди знайду розуміння в їхніх очах. До нашого з тобою знайомства я не вірила в існування найкращої подруги, з якою можна проводити 24 години на добу, не знала про магію гуртожитського життя, яке вчить тебе самостійності та змушує варити борщ о першій ночі. Останнє вміння, до речі, надзвичайно важливе.

42 Щойно пригадала, як разом із друзями організувала справу, що живе вже четвертий рік. За це теж дякую саме тобі. Хто б іще зміг зібрати так багато класних людей різного віку для створення газети. «Ять» — не просто студентське видання, це етап життя, спільнота однодумців, які творять зі мною кожне число, не сплять, шумлять, креативлять… Завдяки газеті я збагнула, що наставники теж можуть бути друзями, готовими не спати ночами, допомагати у важку хвилину та ділити з тобою радісні миті. Нехай не лякають тебе мої зізнання. Ти відкрив мені новий світ, дозволив повірити в себе та у власну справу. Із тобою не завжди легко, та завжди цікаво. З тобою можна відчувати себе вже дорослою й одночасно завжди молодою. Друзів не обирають, друзів дарує доля. Шість років тому не я обирала тебе, мій університете, доля звела нас разом. Маю в серці надію, що ми ще не раз зустрінемося, побалакаємо на різні теми, подумаємо, як здобувати майбутнє. Вірю, що дружба наша з роками не згасне, вона залишиться назавжди. Зичу тобі побільше щирих та відданих друзів! Обіймаю міцно! Твоя Настя. P.S. Спитаєш, чому я написала тобі цього листа? Просто дуже хочу, аби ти пам’ятав про мене трохи більше, аніж як про одну з багатьох тисяч...

Марта Знак

Білосніжна мандрівка до книжкового світу Мріяти про навчання в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка я почала приблизно два роки тому. Звичайно, розуміла, що це один із найкращих університетів країни і шансів вступити дуже мало. Але все ж надія жевріла. Мене підтримували друзі та батьки, які казали: все можливо, якщо ти чесно і плідно працюєш. Так я і робила: прислухалася до порад. І ось я тут! Мандрівка починається! Університет для мене — це насамперед величезний плацдарм для початку кар’єри. У нашому університеті працюють досвідчені та кваліфіковані педагоги. Тому знання, які тут здобуваємо, стануть для всіх «чарівною паличкою», яка перетворить нас не лише на професійних працівників, але й на особистостей. Думаю, для всіх першокурсників це також важливий перехідний етап від дитинства до дорослого життя: всі мають його пройти, аби набратися вкрай важливого життєвого досвіду. Недарма кажуть, що студентські роки — найкращі в житті. Я вже можу із цим погодитися, хоч і провчилася недовго. Ця дружня атмосфера, цей запал, який панує в університеті, адреналін, який вибухає під час складання модулів чи іспитів, захоплюють кожного. Коли проходимо ці етапи, стаємо на щабель дорослішими, мудрішими і дружнішими. Знайти тут справжніх друзів не буде проблемою: всі намагаються виявити себе якнайкраще.

44 Прагнення робити якісні журнали та газети, мрія навчитися писати оригінальні, цікаві тексти, непереборне захоплення книжками мотивували мене обрати спеціальність «Видавнича справа та редагування». Я щаслива, що не помилилася і, як писав Григорій Сковорода, віднайшла «сродну працю», своє місце в житті. Приємно відчувати себе в атмосфері однодумців — людей, які розуміють твої наміри й повністю їх поділяють. Приємно слухати лекції від професіоналів, дізнаватися про таємниці та специфіку обраної професії, починати створювати щось своє (із перших же тижнів ми отримали завдання зробити газету!). Ось навчання справжнього європейського зразка! Звичайно, нам не завжди трапляються прямі стежини. Але навіть у непрохідних хащах ми торуємо свій шлях, виходимо на той незгасний вогник, який буде нас вести і допомагати у найскладніших ситуаціях. Головне — не боятися занурюватися з головою в улюблену професію. В університеті втілюються бажання! Коли відчинені двері — впевнено крокуйте до своєї мети.

Валерія Золотарьова

Шанс змінитися Не встигнеш озирнутися — вже позаду шкільні роки, а далі чекає доросле самостійне життя. Напевно, багато хто з нас у дитинстві казав: «Та в мене ще все життя попереду»; «Ще так багато часу». Але, з’ясовується, не так уже й багато. Принаймні ми вже не діти. Досі виникає незвичне відчуття, коли тебе називають студенткою. Студенткою Інституту журналістики. Вступ до університету — це новий етап життя. Безперечно, перші дні в новому середовищі доволі стресові: ти не знаєш, що робити, за що насамперед братися, як справити гарне враження на своїх однолітків. Крокуючи коридорами альма-матері, спочатку відчуваєш себе ніби в іншому світі — настільки все нове і незвичне. Але вже буквально за три місяці ці стіни надають якоїсь впевненості, стають другою домівкою. Мені пощастило навчатися на спеціальності «Видавнича справа та редагування». І про цей вибір я зовсім не шкодую. Чи не найбільше цьому посприяв викладацький колектив. Це професіонали своєї справи, які навіть теоретичну інформацію можуть подати цікаво та зрозуміло. Якщо є нагода, то викладачі ілюструють ці знання роботою практиків. Ще з перших місяців навчання нам вдалося відвідати центр «Новий друк», де ми змогли на власні очі побачити, як відбувається видавничо-поліграфічний процес.

46 Університет дає можливість не лише навчитися, а й реалізуватися в інших ролях. Наприклад, в Інституті журналістики влаштовують «Містер та Міс ІЖ», а команда КВК розсмішить кого завгодно. Крім цього, викладачі зі студентами не лишаються осторонь подій у країні та намагаються допомагати. Нещодавно, наприклад, відбувся фестиваль «Веселка країн». Зібрані кошти витрачено на допомогу нашим бійцям у зоні АТО. Також провели акцію від волонтерської організації «Зелений інститут», під час якої збирали макулатуру, а гроші, отримані за її продаж, пішли на допомогу військовим. Вступ до університету — це своєрідний шанс. Ти можеш почати новий розділ свого життя, стати іншою людиною. Головне — не змарнувати цей шанс.

Петро Зубар

Подарунок Мене іноді питають: «Чи виправдалися твої очікування від Шеви?» Мені не подобається це запитання. Як можна щось очікувати від університету? У нього треба поринати, його треба вивчати, із ним треба жити, нічого від нього не чекаючи. Це як подарунок на день народження — сюрприз, відкриття. Якщо, відкриваючи його, на щось сподіватися, то який же це подарунок? Мій університет — теж такий «подарунок». Але для мене він полягає не в тому, що я навчаюся в чи не найпрестижнішому ВНЗ країни. Мій університет — це не будівля Червоного корпусу. Навіть не Інститут журналістики, в якому точиться безперервне творче змагання між кафедрами. І не відомі викладачі. І не цікаві гості, що постійно приходять і діляться своїм досвідом. І не багата історія КНУ, деякі факти з якої вчать навіть у школі. І не одногрупники. І не безліч можливих вакансій (бо студентам з університету всюди раді, чи не так?). Це думки. Думки, які народжуються від усвідомлення престижності університету, від краси Червоного корпусу, від споглядання за боротьбою журналістів і рекламників, від виступів викладачів та гостей, від спілкування з одногрупниками, від… Ніколи до цього в моїй голові не зринало стільки різних думок, ідей і спостережень. Про майбутнє, про сенс і мету життя, про те, що взагалі довкола коїться, і про інші

48 пафосні й не дуже речі. Навіть той час, який я провів у закритому ліфті, коли той застряг між поверхами і я запізнився на навчання на годину (хоча вийшов на годину раніше), я теж пов’язую з університетом і новими думками. Наприклад, про те, що треба ходити сходами. І про те, як же все-таки добре «на волі». Я не знаю, чи буде в мене ще в житті такий плідний на думки період, але добре, що він-таки розпочався. Бо думки приємно «лоскочуть» мозок, а це означає, що він розвивається. Одне слово, університет класично-гуманітарний: отже, я маю право сказати, що навчаюся передусім у «думковій кузні», а лише потім у «кузні кадрів».

Анастасія Івашина

Мій університет В 11-му класі, під час екскурсії Києвом, я вперше побачила славнозвісний Червоний корпус. Тоді з друзями жартома пофантазували, що незабаром повернемося сюди, але вже студентами. Жартома, бо така перспектива мені, учениці звичайної сільської школи, видавалася малоймовірною. За рік я повернулася до столиці, знаючи, що зарахована до того самого університету, головний корпус якого яскраво пофарбований у червоне. Намір вступити до вишу я не вважала як щось неуникне й цілком закономірне — була певна, що університет стане кардинально новим етапом у житті, від якого очікувала значно більше, ніж просто вручення диплома (насправді дуже сумнівної гарантії безхмарного майбутнього). Сподівання справдилися: з отриманням студентського квитка настав період суцільних змін, нових вражень і випробувань. Жодний день не минає без відкриття, й не лише в царині академічних знань — ми невпинно набуваємо начебто буденного, але такого важливого життєвого досвіду, вчимося найважливішого — самостійності. Звичайно, не тільки в університеті тут справа. Втім, саме в його стінах проводимо найбільше часу. Виші традиційно відіграють важливу роль у суспільстві, адже під їхніми дахами сконцентрована найпрогресивніша молодь, яка, за мудрого наставництва, стає рушієм важливих суспільних змін. Уже сама університетська атмос-

50 фера переповнена жагою діяти й творити. Ви, певно, помічали, що тут неможливо лишатися осторонь, адже люди навколо, без перебільшення, «інфікують» тебе енергією та завзяттям. Люди. За них університетові окрема щира подяка. За нових друзів, учителів і помічників, кумирів і перших критиків. А ще за те, що ти відчув себе людиною — самодостатньою і неповторною. Ти поринаєш у безмежне джерело натхнення, поступово розвиваєшся, стаєш впевненішим, готовим брати відповідальність не тільки за своє майбутнє. Університет — справді найкраща школа життя, яким нам простувати, ще довго, відчуваю, лишиться ще й найкращим спогадом із юних бадьорих літ. Так ти усвідомлюєш, що найкращі роки твого життя не минають марно.

Вікторія Іващенко

П’ять відмінностей До десятки найкращих ВНЗ України входять і мій рідний ДонНУ, і КНУ імені Тараса Шевченка. Але вони, безперечно, відрізняються за багатьма ознаками. Перше. Порівняно з донецьким, київський університет є престижнішим. Про це свідчать рейтинги. Я думаю, оскільки за кордоном КНУ імені Тараса Шевченка доволі відомий, то диплом про його закінчення може бути більш корисним для молодого фахівця. Друге. Я навчалася в Донецьку то в першу, то в другу зміну чи взагалі впереміш. Тут заняття починаються щодня у визначений час — і це зручно. Ти не плутаєшся, на котру годину тобі сьогодні-завтра йти на пари. Та все ж другу зміну я недолюблюю ще з третього курсу. Як на мене, краще раніше встати, раніше прийти із занять і бути вільною, а не спати до 11 години, як це роблять чимало студентів, а тоді «шкандибати» додому й виконувати завдання на пари вже ввечері. Виникає ще одна проблема: багато цікавих заходів відбуваються саме в другій половині дня, але через навчання ми не можемо їх відвідати. Як на мене, знайти роботу також легше в час після занять, а не до них. Але друга зміна — це, мабуть, тема для полемічної статті, бо завжди є прихильники й противники такого розпорядку дня. Третє. Українська мова. Я навчалася на спеціальності «Журналістика» філологічного факультету. У нас більшість предметів викладали російською, але курсові та дипломні

52 роботи ми мали писати державною мовою. У КНУ імені Тараса Шевченка українська мова повсюдно: викладання предметів, домашні завдання, бесіди з викладачами... Із 40 студентів на моєму потоці в ДонНУ лише дві дівчини спілкувалися українською мовою, а тут відсотків 30–40 студентів говорять нею постійно, а не лише перебуваючи в університеті. Четверте. Поділ на спеціалізації. Зараз я ходжу на заняття як вільний слухач. В інституті студенти діляться на групи за тематичним спрямуванням (політична, економічна, освітня тощо) і за видами медіа (преса, радіо, телебачення, інтернет). У Донецьку такого не було. Тепер моя спеціалізація — освітня журналістика, а також преса. Як на мене, такий поділ доцільний, оскільки студенти можуть раніше «включитися» в певну сферу журналістики й зосеруджуватися на роботі саме в цьому напрямі. Хоча, з іншого боку, вони не мають змоги вивчати особливості роботи редакцій інших ЗМІ й висвітлювати інші тематики. Нарешті, п’яте. Атмосфера. Студенти впевнені, що хочуть працювати за спеціальністю, вони відкриті для світу, знають, чому вони тут, і не бояться вдосконалюватися. І це мені подобається. До того ж студенти й викладачі прихильні до нас — людей, які приїхали з Донецького університету.

Ганна Ільченко

Мій університет Монументальний Червоний корпус — символ одного з найкращих вишів країни. Великий вибір напрямів підготовки і довгі списки рейтингів — асоціації про університет більшості абітурієнтів, багато з яких просто не наважується подавати сюди документи. Перші дні роботи відбіркової комісії — і черги людей. Хтось мріяв про вступ як конкретну ціль у житті й готувався кілька років, хтось випробовує удачу, а хтось запитує у працівників комісії, куди може взагалі щось подати… А ось троє поколінь зібралося, і сам вступник хвилюється перед порогом. Наплив натхнення і очікуваної невідомості — сотні вступників на різних факультетах починають усвідомлювати, що Університет — не будова. Він — система, деякі ланки якої не перетинаються ніколи. Жива система координат, свій графік у якій кожен вибудовує сам. І спосіб життя перекроюється, спосіб дій змінюється. Зі шкільних принципів контролю і самовиправдань переходимо до системи власного вибору, осмислених мотивацій і випробовувань. Система нашого Унівеситету живе своїми імпульсами. З часом свідомість і світосприйняття змінюється, усе довкола перестає бути окремими об’єктами, а має механізм звя’зків між собою, причини і наслідки, способи діяльності і результати. Наукове сприйняття і філософське бачення — ось чим заражає наш університет. Якісь ВИШі акцентують на

54 національній позиції, якісь — формують колективізм, якісь вчать підкорятися правилам. Наділяти властивістю аналізувати все, що можливо, спиратися не на стереотипи і емоції, а на логіку, пріоритетний здоровий глузд і різновимірність — ось якою системою імунітету обдаровує університет імені Тараса Шевченка. Особистості викладачів створюють моделі для формування студентів, і, можливо, ніхто й не зрозуміє, звідки випускник так навчився формувати речення, так інтонувати, використовувати світоглядні, мисленнєві чи прикладні конструкції… Так відбувається творення нової плеядей людей, дуже різних, але із ціліними засадами сприйняття, аналізу і критичних розумінь, що походять зі студентських років.

Дарія Ільченко

Мій університет Навчання — це дуже цікавий процес, який забирає велику частину часу та уваги. Крім того, навчання формує подальший життєвий шлях, професійну діяльність та впливає на якість самого життя в перспективі. Тому дуже важливо вчитися саме там, де комфортно і де можна здобути потрібну професійну підготовку. Закінчивши школу, я, як і більшість нинішніх одинадцятикласників, з непевністю й острахом стояла на порозі дорослого життя. І хоч з майбутньою професією визначилася заздалегідь, але, побачивши величезну кількість існуючих вищих навчальних закладів, трохи розгубилася. У результаті тривалих роздумів подала документи і вступила до омріяного Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. І я дуже радію, що не помилилася зі своїм вибором. Мій університет відповідає всім критеріям щодо навчального процесу та студентського життя. Він має четвертий рівень акредитації, що означає його високий статус та надання можливості отримання диплому магістра. Вагомим аргументом на користь мого університету є активне студентське життя, регулярне проведення різноманітних творчих заходів, конференцій. Наш інститут доволі часто відвідують відомі політики, журналісти, редактори популярних газет та журналів, телеведучі та співаки. Ми завжди маємо можливість поспілкуватися з цими цікавими людьми, отри-

56 мати від них багато корисїхнього досвіду щодо того, як досягти успіху. Ці зустрічі дарують нам натхнення, яскраві емоції та незабутні враження. Цікавими є спортивно-гумористичні змагання між факультетами, що сприяють кращому зануренню у студентське життя та допомагають виявити творчі таланти, а ще знайти нових друзів. Також дуже важливим є те, що викладачі нашого університету беруть активну участь в громадському житті, благодійних заходах, заохочуючи цим студентів до змін майбутнього своєї країни на краще власними силами. Атмосфера дуже приємна, професіоналізм викладацького складу на високому рівні. Також особисто для мене важливо, а тому напрочуд комфортно перебувати у гарному приміщенні, де привітні аудиторні зали, доброзичливий персонал. Крокуючи червоними доріжками інституту, важко не пишатися тим, що ти навчаєшься у такому місці. Слід зазначити, що чимало випускників університету працюють за кордоном. Отже, КНУ імені Тараса Шевченка — це саме той шлях, який треба обрати, якщо ти хочеш відчути справжній дух життя там, з іншого боку. Тут усе можливо, тут усе залежить тільки від тебе!

Валерія Каарна

Персональний імпринт Рік 2009. Як, мабуть, більшість учорашніх школярів, я йшла до університету насамперед за солідним дипломом визнаного вишу — і, як наслідок, за потужним важелем впливу в майбутньому працевлаштуванні. Тоді я була матеріалісткою, але протягом п’яти студентських років поступово перетворювалася на ідеалістку, хоча мало б відбуватися навпаки. Бо, зрештою, всі бали, заліки, рейтинги, статистичні навчальні показники, лекції та семінари — це лише мертвий артефакт без людей, які заповнювали той відрізок твого життя. І тому «мій» університет — це передусім мій курс, моя група. Коли стільки років «варишся» на цій студентській кухні, здається, що після закінчення мало за ким будеш сумувати із цього сплаву людських темпераментів та складних особистостей. Але зараз, за півроку до випуску, розумію, що за багатьма все-таки буду, до того ж доволі часто. Бо, якщо чесно, курс у нас був бомбезний, і він імпринтом закарбується в моїй пам’яті на багато років. Коридори будуть згадуватися в контексті нервових групових засідань на підлозі в очікуванні заліку, а їдальня — тими самими засіданнями, тільки вже після іспиту, коли одні жваво обговорювали правильні відповіді, з іншого боку столу на них нервово споглядали інші, вимагаючи «хоч зараз забути про навчання», а хтось просто спав на столі поряд із чашкою чаю після безсонної ночі.

58 Згадуються невдалі зачіски наших «неформалів», дотепи щодо яких роками не залишали хіт-параду жартів курсу. Згадуються несподівані, а від того надзвичайно вдалі жарти (іноді від абсолютно неочікуваних людей), які поповнили золотий фонд курсового гумору. Здається, в когось із нас навіть є оформлена збірка цих дотепів. Іноді згадуються й дивні «заскоки», які були в нас усіх (не обманюймо себе), але з роками навіть їх згадуєш із розумінням, хоча тоді справа доходила майже до скандалу. Згадується й командна робота над креативними проектами, ідеї для яких виникали не так вже й рідко. Мабуть, я багато років пам’ятатиму наші тижневі зйомки на відеокамеру смартфона мегаблокбастера із бюджетом у п’ятнадцять гривень. Той німий фільм жахів за участі трьох акторів (один із яких паралельно був головним режисером, сценаристом, режисером монтажу, а в деяких сценах ще й оператором) здобув широку популярність у вузьких колах. Арт-хауз відпочиває. Починаючи з другого курсу, я влітку часто отримую повідомлення від абітурієнтів зі стандартними запитаннями на кшталт: «Як університет?»; «Як там навчатися?» Та я не рекламіст і не продавець, тому завжди відповідаю те, що першим спадає на думку. Розповідаю про людей. Бо я йшла до університету по диплом та знання, а здобула набагато більше.

Наталія Карпенко

Відчуття можливостей А ви пам’ятаєте своє перше враження від університету, в якому ви навчаєтеся зараз чи вчилися раніше, чи бажаєте вчитися? Це було захоплення? Чи, може, легка тривога? Чи розуміння того, що в житті починається новий етап? Чи передчуття чогось грандіозного? Я пам’ятаю, як вперше зайшла до Інституту журналістики. Чітко згадую, як усе навколо здавалося великим та якимось значущим. Мармур навколо, червоні килимові доріжки, заплутані коридори. І посеред цього всього ти стоїш абсолютно знічений та водночас захоплений. Пам’ятаю, як одразу сказала батькам: «Я буду тут вчитися». Жодних сумнівів чи вагань не було. І тепер я щодня впевнююсь у тому, що не помилилася із вибором. Поряд із цим університетом, мало не по-домашньому рідним і до дрібниць вимогливим, відчуваєш, наскільки ти недосконалий. Але я кажу не про невпевненість у собі чи своїх силах, це більше схоже на усвідомлення можливостей. Ти починаєш розуміти свій потенціал, шукаєш шляхи його реалізації та розвиваєшся. Цей університет у комплексі з його будівлями, викладачами та студентами став для мене символом натхнення. Він особливий, він змушує думати, змушує фантазувати. Він не дозволяє зупинитися, тут ти у постійному русі. І головне — тобі це подобається. Щоденне вдосконалення та зростання дають змогу відкривати щось нове. Так ти відчуваєш, що

60 використовуєш кожну хвилину життя і що вона приносить тобі користь. Узагалі мій університет — це своєрідна країна, де замість областей факультети й інститути. Ми відрізняємося одне від одних. Математики не схожі на географів, хіміки — на філологів, та що вже казати, навіть журналістів і видавців з одного інституту неможливо сплутати. Проте водночас ми готові підтримати одні одних та не дозволимо комусь ображати сусіда по вишу. Це негласний договір, якого дотримуються всі без винятку студенти. Сьогодні я почуваюся частиною великого та важливого — свого вишу, Університету імені Тараса Шевченка. Він дає мені неоціненні знання, а я, свєю чергою, обіцяю не підвести його і не припиняти розвиватися.

Марина Клименко

Нешаблонний університет Я чомусь завжди знала, що вчитимуся в КНУ, і спеціальність обрала інтуїтивно, випадково відшукавши та добре проаналізувавши сторінку кафедри в інтернеті. Але моє оточення не сприймало це передбачення всерйоз. Я росла в Черкасах — місті, котре, попри своє вигідне географічне розташування, має всі ознаки постіндустріальної провінції. Люди там звикли мислити шаблонами й вимірювати все своїми «місцевими» категоріями. Мені доводилося долати численний скепсис усіх, хто вважав, що насамперед гроші та зв’язки вирішують усе. Доводилося протистояти тим, хто казав, що у ворожому та байдужому Києві не знайдеш собі місця навіть в університеті, незважаючи на те, що маєш достатній запас знань і навичок. Здається, вони й нині не змінили своєї думки. Моєму татові й досі кажуть, що він, певно, багатий, коли дізнаються, де вчиться його донька. У КНУ ніщо не заважає тобі вчитися своїми силами. Навіть навпаки: декому доводиться докласти чимало зусиль, аби його відрахували з університету (досвід колишніх однокурсників підтверджує). В університеті ніколи не було настільки великого навантаження, яке б «убило» в студентові бажання жити, творити й розвиватися. Хіба що неодноразово траплялися конфліктні ситуації в боротьбі за свою правду, і за неї доводилося розплачуватися. Однак у всьому негативі я навчила-

62 ся знаходити позитивні моменти — з того часу вважаю себе більш-менш готовою до того «тернистого» реального життя, яким лякають усіх випускників. Ніколи, принаймні в Інституті журналістики, я не зустрічала байдужих, ворожих та обмежених «мажорів». Часом ми збирали гроші на чайний пакетик і заварювали його втрьох-учотирьох, бо до стипендії було ще далеко; а інколи варили мідії в гуртожитку на заздрість сусідам. Мої однокурсники повернули мені віру в справжніх Людей: я була впевнена, що вони неодмінно прийдуть на допомогу, якщо ця необхідність очевидна, незалежно від того, просиш ти цього чи ні. Вони стимулюють до роботи над собою, бо самі є інтелектуально розвиненими, комунікабельними та людяними. Київський національний університет повністю ламає стереотипи про себе, коли бачиш його зсередини (щоправда, дізнаєшся і про його недоліки). У річницю свого улюбленого ВНЗ хочеться йому побажати зберегти власний самобутній стиль і базу, якою можна пишатися, не замикатися на собі й відкривати нові простори на ниві світової освіти. Тепер я з неприхованою гордістю та повагою можу сказати: «Це — мій університет».

Василь Клічак

Початок упевненості «Наступна станція — “Університет”», — лунає в потягу метро, і ти внутрішньо напружуєшся, неймовірно хвилюєшся, піднімаючись ескалатором із такого глибочезного підземелля. Нарешті на вулиці. Бульвар Шевченка. Володи-мирський собор. Червоний корпус університету. Вистоюєш чергу у приймальній комісії. Згодом вступні іспити. Хвилювання набирає особливої гостроти. Аж поки не дізнаєшся, що — студент. Нарешті! Наче якась гора упала з пліч. На вокзалі стаєш у чергу за квитком на поїзд. Попереду бачиш чоловіка, що читає газету. Дуже знайоме обличчя. Бачив його у газетах, журналах, книжках. Підходиш (де взялася та сміливість?!) і спокійно запитуєш: — Ви Павличко? — Так, — відповідає чоловік і дивиться на тебе пильним зацікавленим поглядом. — А я вже студент. Вступив до університету. — Вітаю. Бажаю добре вчитися. — Дякую. Повертаєшся на своє місце. Роздивляєшся людей навкруги якимись іншими, впевненішими очима. Згодом від каси повертається поет, підходить до тебе, тисне на прощання руку як давньому знайомому… Роки навчання на філфаці в КДУ імені Тараса Шевченка запам’ятались, безумовно, на все життя. Виділяєш у пам’яті деякі, як кажуть сьогодні, знакові події. На другому

64 курсі в актовій залі Червоного корпусу відбувся вечір української поезії. Ти побачив живих класиків, які натхненно читали свої вірші. Іван Драч, Дмитро Пав-личко, Борис Олійник, Микола Вінграновський, Воло-димир Забаштанський, Дмитро Онкович, Петро Засенко. Останній вразив своїм віршем «Слово» (згодом довідався, що тираж його книжки «В князівстві трав» був заборонений і знищений). А поруч з тобою сиділи майбутні, себто сьогоднішні, класики, друзі студентських літ, Шев-ченківські лауреати Василь Герасим’юк, Ігор Римарук. У квітні 1977 року, коли був на третьому курсі, в університеті відбулося знову велике літературне свято. В Україні тривали Дні польської літератури. І знову у Червоному корпусі відбувся чудовий літературний вечір. Завітали письменники з Польщі. Відкрив свято сам ректор. Виступив класик польської літератури, всесвітньо відомий Ярослав Івашкевич. Ти з’ясував для себе, що він народився в Києві і провів у ньому дитячі роки. Тоді ж відкрив для себе двох чудових польських поетів — Боґдана Дроздовського і Тадеуша Ружевича. Спливе купа літ, і ти знову поспішатимеш на студентські пари уже в ролі викладача ділитися своїм видавничим і творчим досвідом. Які вони, сьогоднішні студенти? Та такі ж, як і твоє покоління, допитливі, іронічні до старших, непримиренні до фальші, і такі, що будують грандіозні плани на майбутнє. Будуйте! І вам у цьому неодмінно таланитиме.

Ангеліна Коваленко

Мій університет Здається, тільки вчора збирала шкільний рюкзак, прискіпливо обирала щоденник з найяскравішою обкладинкою, а вже навчаюся на третьому курсі найкращого університету України. Отримала свій студентський квиток, якому радію навіть більше, ніж отриманню паспорта, і займаю місце в світлій великій аудиторії, з якої почалося моє нове життя. Зовсім інша атмосфера, викладачі, які сприймають тебе як дорослу людину, відсутність «перегонів» коридорами закладу та криків — що може бути краще? Університет — місце, в якому людина виявляє всі свої приховані резерви і починає самореалізуватися. Для цього я обрала вищий навчальний заклад, який, на мою думку, мав і має для цього все необхідне. Це — Київський національний університет імені Тараса Шевченка, який зачарував мене ще здалеку: поважні, архітектурно досконалі будівлі пастельних тонів з великими вікнами, схожими на арки, створюють враження, наче з сучасної набридливої метушні ти опинився на вулицях давнього європейського міста; а в приміщеннях мене одразу вразили високі стелі у коридорах, розмаїття картин, просторі аудиторії. Думаю, варто звернути увагу на предмети, які стосуються саме моєї професії. На щастя, усі вони важливі для мене як для майбутнього видавця. Я розумію значення кожного з них, і на парах мені хочеться дізнаватися більше. Але, на мою думку, деякі предмети могли б викладатися краще,

66 ніж тепер. Приміром, з одних дисциплін завдання робиш і вдень, і вночі, пишеш нескінченні конспекти, шукаєш інформацію, а з інших — в зошиті не налічиш і п’ять сторінок! Та від цього вільного часу не додається. Окрім навчання, студентське життя передбачає певну університетську діяльність. Тому час витрачається на біганину до деканату, банку, який завжди вітає нас своїми довжелезними чергами, бо в інше відділення піти не можна, а якщо пропустив пару, то ще й медцентру, адже довідки видаються тільки там, а лікаря на місці може й не бути. Але досить про мінуси! У нашому житті й без цього вистачає негативу, тому варто сказати й про позитив. А він полягає в тому, що більшість викладачів — професіонали своєї справи, які все життя присвятили улюбленій роботі й намагаються передати студентам такий цінний досвід. Також університет проводить багато культурних заходів, які можна не тільки відвідувати, а й брати в них участь. Особисто мені це подобається, адже я не хочу сидіти в гуртожитку й все життя чекати якогось дива. Треба користуватися шансом та можливостями, які нам дає університет. Найголовніше моє враження — відчуття свободи, незалежності, усвідомлення зробленого вибору. Я сама пішла в університет. Саме мені потрібні знання для подальшої самореалізації та розвитку. Я керую своїм життям, а університет спрямовує мене в потрібне та правильне річище.

Валерія Ковальська

Як гартувалася сталь Можна чимало часу витрачати на суперечки щодо того, хто впливає на становлення людини як особистості. Чи то батьки, чи, може, друзі, від яких, як запевняє народна мудрість, «наберешся». У будь-якому разі період становлення особистості припадає саме на студентські роки. Тож тут, мабуть, мав рацію все-таки Фрідріх Енгельс, говорячи, що саме праця зробила з мавпи людину. Перший день, як би романтично це не прозвучало, складає найяскравіше враження про університет. Одразу згадую фрагмент з бестселера Дж. К. Ролінґ «Гаррі Поттер і філософський камінь», коли капелюх сам обирає, на який з чотирьох факультетів розподілити студента. Звісно, магічний капелюх не «пальцем в небо тицяв», а підходив до цього вибору відповідально, враховуючи характер і внутрішні якості учня. Вступаючи, я теж помітила, що тут відбувається подібна магія: не ти обираєш виш, а він тебе. То який він, Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка? Побудований, як жартома кажуть студенти, у стилі «сталінського монументалізму», він вражає своєю могутністю та величчю. Високі фасади, облицьовані білим каменем, символізують цілеспрямованість та прагнення до високих результатів, червоні килимові доріжки в поєднанні з мармуром — вишуканість та бездоганний смак, а виняткові «заморські» експозиції у фойє — товариськість та гостинність.

68 Рік за роком на сходинках бачиш розгублених першачків, що наче мурахи в тунелях мурашника, плутаються у коридорах Інституту журналістики. Хвилювання — це зовсім не перешкода, а підтвердження того, що ти все ж зробив правильний вибір. Тут переймаєш безцінний досвід викладачів, вивчаєш ази своєї професії, тут нарешті починаєш цінувати батьків та їхні колосальні зусилля заради твого майбутнього, тут знаходиш справжніх друзів — не тих, котрих забувають після того, як пролунав останній дзвоник, а тих, що залишаються з тобою на довгі роки. І внаслідок усіх цих незворотних процесів ти дорослішаєш. Тож який характер і внутрішні якості повинен мати абітурієнт, аби Інститут журналістики обрав його? Є відповідь і на це запитання. Мій університет не дивиться на те, ким ти був, він знає, якою людиною ти станеш.

Надія Ковальчук

Я свій університет люблю! Київський національний університет імені Тараса Шевченка — окраса міста, гордість України, ВНЗ визнаний на міжнародному рівні. Школярі мріють про нього, студенти пишаються. А я свій університет люблю! Переступаючи поріг рідної альма-матері, я залишаю всі буденні клопоти позаду. Бо університет Шевченка — це інший, дивовижний світ. Це ніби космос. А викладачі — окремі нерозгадані планети. Я люблю своїх викладачів за те, що кожен із них — яскрава особистість, прекрасна людина, що вміє зацікавити, завжди зрозуміє і дасть цінну пораду. Такими людьми я захоплююсь. Я люблю затримуватися в університеті до пізньої години, коли охорона вже вимикає світло у коридорах. Атмосфера заворожує містичністю, загадковістю; стіни, кабінети приховують у собі неймовірні таємниці. Можна думками перенестися на багато років у минуле, уявити студентів, що вчилися тут. Також мій університет неймовірно гарний. Навесні, території навчальних корпусів нагадують чарівні сади, що переливаються різними барвами, а внутрішній дворик Головного корпусу — то справжній райський куточок. Узимку засніжені ялинки біля університету викликають відчуття свята. А вся територія схожа на ілюстрацію із новорічної казки. А як велично сяє університет уночі! Він — ніби господар столиці. Усі захоплено дивляться, фотографують його. А я, зачарована яскраво-червоним кольором, у думках про-

70 мовляю: «Мій!» У моєму університеті завжди мирно і затишно. Тут я відчуваю себе захищеною. І коли вісімнадцятого лютого на Майдані було справжнє пекло, студенти чекали своїх близьких у стінах рідного університету. Тоді він здавався нам найбезпечнішим місцем у всьому Києві. Я обожнюю історію свого університету. У вільний час перечитую її знову і знову. Дізнаюся нові факти, таємниці. Здається, що життя не вистачить, аби повністю її осягнути. Мій університет — це місце, де не забули про моральні цінності, де плекають історію і культуру нашого народу. Тут атмосфера заряджена патріотизмом і любов’ю до Батьківщини. Університет Шевченка відчиняє вікно у світ, дарує море знань і нових можливостей. Багатьох приваблює престиж університету. А я просто насолоджуюся неймовірними емоціями, що дарують мені студентські роки. Радію тому, що обрала цікаву професію. І з впевненістю усім кажу: «Я щаслива, бо я свій університет люблю!»

Вікторія Кравчук

МвКу Київському університетові вже виповнилося 180 років, а мвКу — ще й шести нема. Він ще зовсім дитина, тому родичатися з великим КНУ може лише як мале онуча зі своїм пра-пра-пра-пра-дідусем. Він ще зовсім недосвідчений, тому в найскладніших справах обов’язково звертається до «величного Шеви» (а часом і ховається «під дахом» його авторитету). Він аж ніяк не схожий на величну будівлю Червоного корпусу чи сіро-білий монументальний Білий будинок на Мельникова. МвКу — це те, що я називаю поняттям «мій внутрішній Київський університет». Усе те, що відбувалося зі мною за майже шість років навчання в Білому будинку, це ті люди, завдяки яким це відбувалося. Тому коли в графі «Освіта» я і вказуватиму «Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики», то все одно згадуватиму не кількість колон у будинку за проектом архітектора Беретті або уявних чи справжніх підземель білого корпусу. Я уявлятиму тих прекрасних людей, з якими мене звело життя перед турнікетами будинку на Мельникова, 36/1. Це й мої одногрупники, і майбутні колеги, і викладачі. І всі вони допомагали творити мвКу. Одразу після приходу до ІЖ я сформулювала таку сентенцію: університет — це коли тебе сприймають і розуміють.

72 У школі з цим у мене не складалося: у класі я була рідкісним видом, занесеним до Червоної книги навчального закладу. І цей вид називався «людина, що прагне вчитися та розвиватися». Університет дав мені можливість познайомитися з однодумцями. Ми разом змінювалися, ставали дорослішими, читали схожі книги, вчилися мислити, дискутували, випускали газети, започатковували сайти, влаштовували фестивалі. І коли ми їхали на літні канікули, то я відчувала, що десь зліва в грудній клітці щось щеміло. За роки в мене виробилося «чуття університету». І воно гостро реагувало на дефіцит спілкування з творцями мвКу. Згодом я сформулювала ще одне визначення: університет — це коли тебе вчать мислити. Я вдячна багатьом викладачам, які критикували систему освіти, що ґрунтувалася на написанні талмудів конспектів та читанні з роздруківок Вікіпедії. Ці люди вчили нас думати та творити. А це, повірте, інколи найскладніше. Я вдячна стінам білого будинку, що витримували силу тиску наших креативно-маячних думок. Я чудово розумію, що через півроку отримаю документ про закінчення Київського університету. Відтоді лише зрідка відвідуватиму будинок на Мельникова чи Червоний корпус, не слухатиму лекцій професора Пономарева, не мізкуватиму над творенням визначення поняття «медіаконтент», не редагуватиму глухими ночами студентську газету… Але зі мною назавжди залишиться мвКу.

Олена Кріт

Недаремно найкращий Університет для мене — те місце, куди я залюбки повернуся знову. Він надає мені можливості для розвитку, для здобуття знань. Із перших тижнів відчуваєш, що доведеться «попітніти» за навчанням, але це сприймається більше як шанс чогось досягнути, аніж як обтяжлива робота. Тим паче, що викладачі доброзичливі, намагаються зацікавити своїми предметами. Мій університет відповідає всім критеріям, що висуваються до навчального процесу. Ще одним вагомим аргументом на користь мого вишу є те, що в ньому постійно вирує активне студентське життя, регулярно проводяться різноманітні творчі заходи, конференції. Приємно, що мій університет входить до міжнародного рейтингу ТОП-500 найкращих вишів світу та вважається найпрестижнішим вищим навчальним закладом України. Я перевірила на собі, що такий титул присвоїли йому недарма. Варто зауважити, що мій університет має кілька добре відремонтованих гуртожитків для студентів, які отримують змогу проживати в комфортних умовах недалеко від місця навчання. Загалом вважаю, що мій вибір ВНЗ був правильним. Я можу не тільки здобувати якісну освіту, а ще й розвиватися творчо. Згуртований, дружний колектив викладачів із розумінням ставиться до студентів. Особисто мені хочеться називати їх не викладачами, а вчителями. Адже у процесі

74 навчання вони дотримуються принципу партнерських стосунків зі студентами. Водночас створено всі умови не лише для здобуття якісної освіти, а й для розвитку молоді, організації дозвілля, заохочується творчість і креативність. Студенти, які тут навчаються, — це люди без стереотипів, натхненні, обізнані, люди нового часу, які знають, чого вони хочуть, і знаходять способи, як досягти найвищих вершин. Звичайно, ідеалів не існує, і хотілося б, щоб університет удосконалювався. Наприклад, щоб кожен студент мав можливість особисто формувати свій навчальний план, починаючи із третього курсу. Кількість загальнонаукових дисциплін, на мою думку, варто було б зменшити до мінімуму (до 15 % від студентського навантаження). Та це дрібниці. Найголовніше — це те, що коли я заходжу до університету, мені хочеться розвиватися, досягати висот і врешті стати видатною випускницею Київсь-кого національного університету імені Тараса Шевченка.

Таїсія Куденко

Слідом за мрією У це важко повірити, але вже в ранньому дитинстві я знала, в якому закладі навчатимуся в майбутньому. Проїжджаючи з мамою на тролейбусі вулицею Володи-мирською, чотирирічна дівчинка, вказуючи на головний корпус КНУ, щоразу повторювала одне й те саме: «Хочу вчитись отам, в червоному». До «червоного» я, щоправда, так і не потрапила, бо ніколи не воліла бути ані юристом, ані істориком, ані філософом, проте в глобальному розумінні все ж таки здійснила свою заповітну мрію. Уже третій рік я студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка — найкращого вишу України. Найкращий він не стільки через те, що вже багато років посідає перші сходинки в рейтингах навчальних закладів, скільки через те, що реально допомагає студентам досягти всіх цілей, які вони перед собою ставлять. Тут здобувають знання, які дійсно знадобляться в майбутній професії. Як студентка Інституту журналістики, одного з найбільших структурних підрозділів нашого вишу, я щодня набуваю необхідних для мого фаху навичок. На спеціальності «Видавнича справа та редагування» нас вчать не тільки правити тексти, а й верстати, створювати сайти, просувати свій продукт на медійному ринку, писати власні матеріали. Що ще треба для того, аби стати висококласним фахівцем? Мабуть, тільки бажання, терпіння та цілеспрямованість.

76 Чи зможете ви тут отримати престижний диплом? Бінго! Кого, як не випускників КНУ, так цінують українські роботодавці? Те, що диплом нашого вишу є запорукою успіху, — це не міф, а реальність. Більше того, я вірю, що з часом, коли Україна стане повноправним членом європейського політичного, культурного та освітнього простору, його цінуватимуть і за кордоном. Познайомитися із цікавими людьми, які стануть тобі друзями, а можливо, й колегами? КНУ (та Інститут журналістики зокрема) дарує нам і таку можливість. Майбутні репортери тут знайомляться із майбутніми редакторами, які своєю чергою, навчаються разом із тими, хто стане дизайнером чи арт-директором, і спілкуються, наприклад, із рекламістами та піарниками. Таким чином, крок за кроком зі списку постійних контактів вимальовується ціла команда молодих та амбітних медійників, готових разом працювати над якісним контентом. Це і багато іншого дає своїм студентам Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Almamater, яка відчиняє тобі двері в майбутнє. Виш, де здійснюються найзаповітніші мрії.

Олеся Куршин

Більше ніж університет Уже четвертий рік я особисто з ним знайома. І завжди знала, що ми обов’язково зустрінемося віч-на-віч. Наша зустріч не випадкова. Узагалі випадковостей у цьому світі не буває. Усе має пояснення, свій глибокий смисл. Ми знайшли одне одного, як щастя всіх людей знаходить, й уже ніколи не розлучимося. Нас зв’язують якісь невидимі ланцюги, які нікому не вдасться розірвати. Звичайно, іноді ми й сваримося. Часом мені здається, що я більше не хочу його бачити й чути. Але, на щастя, це лише вибух моїх емоцій втоми чи пригніченості. Насправді мені вже й важко уявити своє життя без нього — мого Університету — такого рідного й незамінного. Він для мене — і мудрий дідусь, і турботливий тато, і вірний друг. Як же ж мені не вистачає тата, дідуся. Вони вже давно відійшли у вічність. Та й друга, справжнього, щирого, немає. Університет — мій рятівник, який намагається дати мені усе, що я мала б отримати від цих дорогих для мене людей. Як мудрий дідусь Університет увесь час мені нагадує, що знання — це сила, яка дає нам будь-які можливості. Він наголошує, що я щодня повинна пізнавати себе справжню, для якої не існує жодних меж. Мені необхідно забути про слово «неможливо», а впевнено діяти, досягати найбільших висот. Університет мудро й натхненно каже: «Скільки цікавого, захопливого в тебе попереду. Не товчись на місці! Ти

78 маєш подолати свою неміч і стати сильною. Тобі необхідно знати голов-не — навіщо ти живеш у цім світі». Він мені сказав таку цікаву річ, яку я ніколи не забуду: «Найважливіше, щоб у тебе було світло в розумі, сила в дусі й гармонія у душі». Як турботливий тато Університет допомагає мені знімати з себе пелену страху, відчаю, приреченості. Він дає такі цінні й необхідні знання: як правильно спілкуватися з людьми, та й взагалі як віднайти себе у цьому багатоголосому світі. Університет любить повторювати: «Все придумали до нас, але ж не все до нас зробили». Тому він спочатку допомагає створити себе як індивідуальність, а вже потім навчає, як зробити щось корисне для всього людства. Як вірний друг Університет завжди говорить мені всю правду про мене, вказує на мої недоліки, щоб я прагнула до досконалості. Він часто нагадує про необмежену свободу — свободу від усього, що нас обмежує. І як же його не любити?! Він більше ніж просто університет. Разом із ним при бажанні можна й до неба доторкнутися. Університет ніколи не буде для мене у минулому. Він завжди зі мною. Я міцно пов’язана з ним, тому що я — його продовження.

Олена Лазутіна

Важкий шлях Понад рік тому я й уявити не могла, що буду навчатися в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Це не було моєю мрією, я ще не знала, чого саме хочу від вступної кампанії. Ніхто з рідних не вірив, що мені вдасться, та і я сумнівалася. Лише іноді на запитання друзів, куди я б хотіла вступити, невпевнено відповідала — до Київського національного. І тоді вони із захватом дивилися на мене, а я думала: це цілковиті дурниці, сама не розумію, що кажу. Рік був надто важким, хвилювалися всі: абітурієнти, батьки, вчителі. Я, як і багато моїх знайомих, вагалася, який напрям обрати. Це те важливе питання, на яке кожен намагається відповісти ще змалечку. Обираючи професію, формуємо своє майбутнє. На нього впливає і заклад, в якому ми будемо навчатися, і місто, де будемо жити, і люди, з якими будемо спілкуватися. Я дуже боялася не вступити до вишу. Боялася підтвердити думку свого батька, що, може, доведеться спробувати ще й наступного року. Фраза «Ви зараховані на бюджет» постійно звучала в голові. Контрольні, репетитори, ДПА, випускний, ЗНО, вступна кампанія — це не повний перелік приводів для переживань. Дуже моторошно згадувати, але дивовижно розуміти — все це було не дарма! За це літо ми дуже подорослішали, адже зробили свій важливий вибір. Особисто я можу сказати, що не шкодую.

80 Коли я вперше зайшла в корпус, двері якого тепер з гордістю відчиняю щоранку, піднялася мармуровими сходами та ступила на червону доріжку, то зрозуміла — це моя альмаматер! Мені дуже пощастило з групою: вона чудова. Так приємно спілкуватися щодня з людьми, з якими в тебе є спільні інтереси, яких ти поважаєш і з якими тобі комфортно. Дуже важливо сприймати викладача не як людину, яка збирається тебе «катувати» непотрібною інформацією, а вивчати кожен предмет як найважливіший і розуміти, що він тобі знадобиться в майбутньому. Бачити, що викладач готовий вести з тобою розмову на рівних, відповідати на всі запитання, іти назустріч, що ти йому цікавий як особистість, яка здатна мислити критично. Це неймовірно — бути частиною найкращого навчального закладу країни. Завдяки Київському національному університету імені Тараса Шевченка я зрозуміла, що немає нічого неможливого для людини, яка готова працювати над собою.

Андрій Ланецький

Простір можливостей Навчаюсь лише на другому курсі, але вже дуже шкодую, що час біжить із такою шаленою швидкістю. Наче тільки вчора сидів перед приймальною комісією, хвилювався, чи зможу навчатися в найкращому університеті нашої країни. Я не розглядав інших варіантів, адже йшлося про чотири роки власного життя — у цьому питанні не могло бути компромісів. Навчання у ВНЗ — перехідний етап між дитинством і дорослим життям. Університет відіграє дуже відчутну роль у процесі дорослішання. Він пристосовує до реалій навколишнього світу, саме в цей період зникають дитячі ілюзії. Ти вже бачиш цей світ не таким, яким він здавався тобі ще вчора. Завдяки університету я усвідомив, що життя — це боротьба. Боротьба за право бути індивідуальністю, за можливість бути щасливим. А найсильніша зброя у цій битві — знання. Кують її особливі люди — викладачі. У процесі навчання я спілкуюся з багатьма із них, і кожен якимось чином вплинув на мій світогляд. Я не помилився у своєму виборі. На мою думку, головна потреба людини — це самореалізація у житті. Ми почуваємося щасливими лише тоді, коли займаємося улюбленою справою. Мій університет — це місце, де кожен може розкрити свій потенціал, адже тут створено найкращі умови

82 для самореалізації. Це стосується і навчання, і студентських та громадських ініціатив. Ми несемо крізь віки вогонь, який запалив колись Великий Кобзар. Ми живемо у просторі можливостей. Моєму університетові, де створено цей простір, виповнюється 180. І я впевнений, що це тільки початок.

Віра Литвинова

Рефрен мого життя Червоні колони Університету вабили мою дитячу уяву насиченим кольором та урочистістю. Вони причаровували. У ті безтурботні роки хотілося вірити, що у будинку на Володимирській я стану професіоналом у якійсь справі. Чомусь тоді моє переконання було непохитним: не буває людей без вищої освіти, так само, як не існує інших місць, де її можна здобути. Червоні колони Університету рік за роком виховували у студентах прагнення до знань та спрагу до нових відкриттів, для мене ж вони ставали причиною панічних настроїв. Хто я є? Ким стану? У той час, ще не маючи чіткої мети, я вагалася, чи зможу сягнути таких висот. Червоні колони Університету разом із країною переживали скрутні часи та стурбовано заглядали в мудрі очі запорошеного снігом Кобзаря: що ж із нами буде? Однак я була впевнена, що все буде добре. Інакше бути не може. Червоні колони Університету під яскравим вересневим сонцем святкували свої поважні 180 років, тоді як я насолоджувалася відлунням гордості за свій перший самостійний крок у майже доросле життя. Крок був зроблений до міріад друкованих символів — до білого будинку на Мельникова. Калейдоскоп нових облич і незрозумілих завдань приголомшував, а іноді навіть пригнічував, будив у мені потвору лінощів. Так минав барвистий вересень — у

84 марних стражданнях і постійних сподіваннях, що все сприймається таким химерним лише з незвички. Червоні колони Університету наразі дарують мені відчуття причетності до чогось більшого — до величі, до багатої історії, до видатних осіб. Вони стали для мене мрією, яка здійснилася. Тепер я можу без остраху зізнатися, що всередині я все ще мала дитина, яка обожнює читати, а зовні — уже студентка омріяної спеціальності, відкрита до нових знань та вмінь, знайомств і знахідок. Якщо на початку університетського життя мене поглинали страшенна втома та страх, то тепер втома знайшла собі нового сусіда — захват. А недоспані ночі та виснаження — це невід’ємні атрибути студента, які, на мою думку, є адекватною платою за таке цікаве та насичене життя. Червоні колони Університету — це рефрен мого жит тя. І я маю намір прожити його так, щоб не було соромно перед тими, хто прославляв ім’я своєї (а як неймовірно прекрасно й водночас зухвало прозвучить «нашої»!) альмаматері упродовж майже двох століть.

Юлія Мазур

Мій університет Чи маю я право називати університет своїм, «проживши» в ньому лише три місяці, не відчувши смак сесії та інших аспектів життя КНУ? Знайомство з університетом розпочинається так само, як і з людиною. Можна поспілкуватися з нею менше хвилини, а вже відчути, що тривалість знайомства з нею не має значення. Цієї миті починається багаторічна історія взаєморозуміння, підтримки, дружби і, головне та найпотрібніше, — любові. Буває і зовсім по-іншому: знайомі ви з людиною не один рік, пройшли разом і рай, і пекло, є міцна дружба, а любові немає. Так ось, любов — тонка почуттєва матерія, яка поєднує відчуттями, настроєм і сенсом з першого погляду і назавжди. Саме любов мене поєднує з моїм університетом. Моя історія з ним почалася ще холодної осені 2012 року. До цього Київ я бачила на один раз більше, ніж Гагарін бачив рельєфні покриви місяця. Того року я приїхала до Києва і хоча кілька разів заблукала, не розібралася зі схемою метро і страшенно замерзла, але відчула: це місто — моє. Метою мого приїзду до столиці стала наукова конференція (перша). Не знаю, чи цей текст потрапить до рук моїх викладачів з попереднього (теж улюбленого) університету, бо конференція була не головною метою мого перебування в Києві, тоді я хотіла познайомитись з новим оточенням, побачити осріяне місце.

86 Я зайшла в корпус Інституту журналістики, все було новим, але водночас здавалося, наче я навчалася тут раніше. Тоді точно знала, що це тільки початок мого знайомства з університетом. Тепер радію, що мене чекають ще півтора року цікавого студентського життя, нові люди і справи. P. S. Любі одногрупники, викладачі і ті, кого не згадала з такого ж МОГО, тільки тепер колишнього, вишу — Східно-європейського університету імені Лесі Українки, дякую вам за все, що в нас було. Це все обов’язково зафільмую у розгорнуту матрицю свого життя.

Дарія Малашина

Іmpression: мій університет Мій університет… Доволі дивні для мене ці слова про Київський національний університет імені Тараса Шевченка. «Мій» — це слово є теплою міточкою, якою я звикла позначати усе, що поруч, що серцю близьке. Чи можу так сказати про університет? Про університет, який кілька місяців тому був лише мрією? Для початку треба поміркувати, чим він є насправді є для мене. І ким є я в ньому? Отже, це навчальний заклад, найкращий в країні, не останній у світі. Червоний корпус; червоні дипломи. Світлі голови, сповнені мрій, планів, ідей та амбіцій. Дивна суміш з творчого начала, логіки та пізнання. Це картинка-портрет: яскравий, барвистий, у теплих тонах. З часом усе постає трошки іншим; зблизька усе видається не таким, тим більше зсередини. З’являються небачені раніше напівтони та нерівні лінії, але картина від того не псується — то ж просто змінюється ракурс. Це — важка, але немарна праця. Цінні знання і безцінний досвід. Це — місце, де реальність, а точніше її сприйняття, певною мірою змінюється, деформується і набуває свідомої форми. Не всі ідеї будуть утілені в життя, але життя втілиться в усіх ідеях. Те життя, яке є в нас у цей час непростий, але доленосний; у цьому місці — не ідеальному, але оптимальному, принаймні для нас. Червоні стіни багряніли від крові колись. І сьогодні. Усе мине, і червоним позначатимуть тільки любов і терпке вино.

88 Університет — це люди: ті, що навчають, і ті, що навчаються. Були серед них великі, чиї імена ніколи не забудемо, ті, хто названий, але ще не визнаний. Усі — хто був і хто є — формують унікальний організм із клітинами, що з року в рік відновлюються. Усі вони різні, унікальні та неповторні. Хтось є серцем чи мозком, а хтось — лиш рукою. Кожен відіграє свою роль, а всі ролі визначені долею, а отже, визначні. Наразі я є маленькою клітинкою чогось великого і надзвичайно важливого. Тисячі таких-от «Я» й утворюють університет, мій університет. Він потроху стає таким для мене: пересадженим клітинам потрібно прижитись. А тому — озирнутись. Картина не точна, то лиш штрихи у стилі імпресіонізму, він не всім до смаку, та й чи варто тут смакувати? Нам на зміну невпинно приходитимуть нові «клітинки», які нестимуть нове, поступово творитимуть історію. Лиш незмінним залишиться він — університет. Він один, а зображень стільки, скільки його бачить очей, а точніше сердець. Нас усіх поєднує одна спільна дійсність, спільні стіни… І спільний час, що переллється у пам’ять про мій — наш університет.

Катерина Масюта

Не диплом, а досвід Кожен етап у нашому житті мине певному осередку, на певній громіздкій платформі. У ранньому дитинстві — це дитячий садок, згодом школа, а зараз університет. Саме такі осередки створюють певну атмосферу, дарують настрій та є певним тлом для саморозвитку впродовж усього періоду. У школі часто говорили: от вступиш до вишу й одразу зрозумієш, як добре, як безтурботно і весело було в школі. Сьогодні я вже на третьому курсі і хочу сказати, що саме такого відчуття в мене не виникло. Наразі здається, що саме університет є найцікавішою, найдинамічнішою та найяскравішою платформою мого життя. Чи то це молода кров у венах, молодість та енергія створюють таке враження, чи то найкращий виш країни, в який мені, на щастя, вдалося вступити. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, майже двохсотрічна альма-матер, яка щороку плекає найкращі розуми країни. Моє прагнення потрапити до списку тих, хто матиме честь навчатися тут, було безмежним. Пам’ятаю, як нервувалась, як кожні п’ятнадцять хвилин переглядала списки абітурієнтів, як вираховувала, чи пройду на бюджет... І от нарешті! Заповітний дзвінок з бажаного університету припинив мої страждання. Я це зробила! Поселення в гуртожиток, знайомство з сусідами по кімнаті, перше вересня, знайомство з одногрупниками, перший тиждень навчання, нові предмети — все це силь-

90 ним потоком занесло мене у вир студентського життя. І досі не відпускає. Мій університет багато чого мені подарував. Але окрім найголовнішого — ґрунтовних професійних знань — я здобула один із найбільших скарбів, які тільки могла знайти. Саме тут я знайшла свою другу сім’ю, радість моєї душі — моїх друзів. Мені здається, що університетська дружба є найміцнішою, адже вона карбується вже в тому колі інтересів, який ти свідомо обрав. Раніше ми дружили, бо жили поряд, ходили в одну школу, дитсадок. Сьогодні ж це коло майбутніх професіоналів, можливо, навіть колег. Ми не просто здобули собі дорогих серцю людей. Ми також перебуваємо в професійному осередкові, а університет дарує нам широкі можливості для розвитку та самовдосконалення. Дуже часто ми чуємо це, та і саме життя доводить, що важливий не диплом, а знання, які ти здобув. Але так приємно знати, що в кишені в тебе лежить диплом найкращого університету країни, за плечима не одна тонна досвіду, а позаду роки найвеселішого та найдрайвовішого студентського життя.

Вікторія Мельничук

Моя мрія Це була весна 2009 року. Я тоді навчалася у 8-му класі й якось пішла з друзями на прогулянку містом. Так вийшло, що ми дійшли до Лук’янівки. І ось переді мною була вона — моя мрія. Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мабуть, практично всі в Україні знають про цей виш, адже більшість видатних громадських діячів та політиків закінчили саме його. Приміром, Президент України Петро Порошенко є випускником факультету міжнародних відносин та міжнародного права. Щороку для всіх абітурієнтів країни КНУ є вибором номер один. Червоний корпус університету на вулиці Володимирській у Києві є символом вітчизняної вищої освіти як такої. Проте шана до навчального закладу прийшла не одразу: університет здобував собі славу та повагу впродовж майже двох століть — цього року ми святкуємо його 180-річчя. Нині 2014 рік. Тепер я студентка 2-го курсу Інституту журналістики. Коли я вперше переступила поріг цього корпусу, то подумала, що ось, нарешті, моя мрія стала реальністю, тепер це — мій університет! Але насправді просто стати його студентом мало для того, щоб він став по-справжньому твоїм. Треба пережити всі радощі та страхи студентського життя: перші стипендію, семінар, п’ятірку, безсонні ночі перед заліками, День студента… І не тільки перші, адже їх ще буде багато попереду! До

92 того ж не варто забувати і про практики, курсові роботи, обрання спеціальності… Наразі закінчується перший семестр другого курсу. Я ще навіть не пройшла і половини шляху, а вже знаю, як сильно буду сумувати за студентськими роками, як мені не вистачатиме атмосфери університету, мудрих порад викладачів. Коли я закінчувала школу, мої родичі казали, що попереду в мене найкращі студентські роки, але я чомусь не дуже їм вірила. На щастя, я помилялася. Завжди буду згадувати ці часи з теплом та любов’ю в серці. Сподіваюся, що через багато років, коли мої діти будуть на прогулянці з друзями, вони побачать стіни цієї живої легенди та подумають, що це — і їхній майбутній університет.

Катерина Мещерякова

Символ досягненої мети Для кожної людини її студентське життя особливе. Це факт. Кожен старшокласник чекає закінчення школи, аби швидше поринути у студентське життя, наповнене яскравими подіями. Водночас випускник ВНЗ із легким смутком і ностальгією згадує про свої студентські роки. Вибір професії та університету суттєво впливає на все життя. Про навчання в КНУ імені Тараса Шевченка я мріяла ще з сьомого класу. Утім пояснити причину вибору не могла. На той час я мало що знала про цей вищий навчальний заклад. Почувши розмову двох старшокласниць, вирішила, що буду навчатися саме тут, а не деінде! Щоправда, тоді університет обрала, а ось з професією ще не визначилася. Але ця ситуація змінилася у дев’ятому класі, коли я звернула увагу на свою природну балакучість і непосидючість, вирішивши, що моє покликання — журналістика. Тоді обрала для вступу Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Коли вперше зайшла до інституту, мені здалося, що я втрапила до якогось театру чи концертної зали. Вишуканість мармурових стін вражала. Це змусило мене засумніватися у власних силах. Проте життя показало, що мій вибір був правильним! Цього року я нарешті вступила до омріяного вищого навчального закладу і провчилася тут уже понад два місяці. Щоправда, вивчаю не журналістику, а видавничу справу та редагування. Редактор повинен уміти стільки

94 всього: виправляти, редагувати, керувати, оцінювати — загалом досконало знати весь видавничий процес. Серед необхідних здібностей не варто забувати і про журналістський хист. Чим став для мене університет? Це — символ досягненої мети. За час навчання я жодного разу не пошкодувала, що обрала Інститут журналістики. Щодня трапляється щось нове, цікаве, несподіване. Різноманітні заходи, зустрічі з відомими людьми, розробка власних проектів — усе це відбувається у стінах нашого університету. Пам’ятаю, нещодавно в актовій залі було організовано зустріч з роботодавцями, присвячену пошуку та перспективам майбутньої роботи. Мені дуже запам’яталися слова одного з гостей, який сказав, що робота журналіста може забрати у вас суттєву частину вашого простору: вільний час, особисте життя, сім’ю. Проте, якщо у вас забрати цю роботу, то ви можете втратити все. Те саме можна сказати і про університет. Навчання та події в його стінах потребують багато зусиль та часу. Інколи втома переслідує ввесь день, але якщо вирватися з виру інститутських подій, не брати участі у численних заходах, відчуватимеш, що не вистачає чогось надзвичайно важливого.

Анастасія Мозгова

Мрія назавжди У мене університет асоціюється з мрією та її реалізацією завдяки старанній праці. Коли ще ученицею шко ли, в 9-му чи 10-му класі, я почала думати про те, куди вступатиму, то майже одразу вирішила, що це буде Київ ський національний університет імені Тараса Шевченка. Дуже добре пам’ятаю, що тоді ж я дізналася та почала активно читати про візуалізацію, про те, що важливо постійно мати свою мрію перед очима. Тому, побачивши в журнальному виданні фото легендарного червоного корпусу, вирізала його та повісила над столом. Таким чином, щоразу, коли бралася за навчання, неодмінно бачила омріяний заклад, що стимулювало до роботи. Багато чого змінювалося в моїй кімнаті за останні роки навчання у школі, але цей знімок залишався на своєму місці доти, як я віддала оригінали документів до приймальної комісії та усвідомила, що мрія стала реальністю: я — студентка Шевченкового університету. Нинішній навчальний рік для мене певною мірою завершальний. Так, попереду, сподіваюсь, магістратура, але це вже новий етап, зовсім інша історія. За роки навчання в університеті я жодного разу навіть не припускала, що десь є, можливо, виш, кращий за наш. Хоча й ми, певно, не ідеальні. Проте ідеалу, як відомо, не існує, він — не кінцевий пункт, він — шлях.

96 На жаль, українська система освіти потребує кардинальних змін, так само як і більшість інших галузей, але мені подобається порівнювати Україну та різні сфери суспільного життя із собою — молодою людиною, яка робить помилки та вчиться справи, щодня, прагне до більшого і робить усе можливе задля здійснення власних мрій. Так, цей процес складний і дорога до успіху терниста, але на все свій час. Я вірю, що в майбутньому я, мій рідний університет та моя країна станемо сильнішими та кращими. Університет дав мені не тільки вищу освіту (хоча, звичайно, останні серйозні кроки до отримання диплому ще попереду), а й загартував мене, дав можливість краще зрозуміти себе в цілковито новому для мене середовищі, навчив не губитися у натовпі, залишатися вірною собі. Крім того, він став платформою для знайомства з дуже цікавими людьми, які стали важливими у моєму житті. Мій університет назавжди залишиться для мене мрією, яка обов’язково здійсниться, якщо наполегливо працювати!

Юлія Мозолюк

Одна із книг життя Для багатьох університет став певним етапом у житті. Завдяки вишу хтось отримав ґрунтовні знання, що допомогли реалізуватись у професійній сфері, хтось здобув безцінний досвід під час проходження студентської практики, а хтось знайшов найкращих друзів, кохання чи просто усвідомив себе таким, яким є нині. Для кожного університет — сторінка життя, і навіть не одна. Спогади за всі роки, проведені в такому закладі, — це вже книга. Для мене ця книга про те, як ми чи не щодня поспішали на тролейбус, щоб не запізнитися на першу пару; про те, як іноді засинали від нудьги на заняттях, а іноді заслуховувалися, не помічаючи плину всіх трьох занять; про те, як перед сном обдумували концепцію видання чи якогось проекту. І ця книга ще не дописана, але вона вже має цікавий зміст. У Київському університеті імені Тараса Шевченка, який вважається одним із найкращих в Україні, я навчаюся лише другий рік. За цей час я відчула себе частиною чогось справді вартісного, стала однією із тих, на кого покладаються великі надії не тільки викладачів, а й батьків та, можливо, всього суспільства. Цей університет відчиняє двері перед дуже розумними, талановитими та цікавими людьми, які не втомлюються працювати над собою і знають, чого хочуть від життя. З такими особистостями приємно сидіти за однією партою чи за одним столом у студентській їдальні. Тому для мене університет став ніби однією зі сходинок у

98 майбутнє, а підніматися цими сходами хочеться вище і вище. Спостерігаєш за тими, хто з тобою поряд — одногрупниками та викладачами, — і виникає бажання бути небайдужим до усього, що відбувається в цих стінах. Відчуваєш колективний дух групи, помічаєш вогонь в очах тих, хто закоханий у свою викладацьку справу та намагається передати всі найважливіші знання саме тобі. На жаль, не всім, хто навчається в інших закладах, так щастить, тому саме через це наш університет заслуговує на повагу. І наостанок: попередній мій виш не надав мені такої ґрунтовної теоретичної бази і настільки цінного практичного досвіду, щоб я могла конкурувати зі своїми теперішніми студентськими товаришами. Навіть так склалося, що в тому закладі залишилися лише знайомі, а не друзі. Тому сподіваюся, що за ці два роки навчання в Київському університеті імені Тараса Шевченка я зможу все це задолужити. І з плином часу я з гордістю говоритиму, що навчання в цьому ВНЗ стало вагомим етапом мого життя, книгою, історії з якої не соромно буде переповідати своїм дітям та онукам.

Юлія Мороз

Територія твого розвитку Викладач: «Настав час висловитися «від душі». Кожна ваша думка стане поштовхом до усвідомлення й удосконалення тих речей, що нас турбують. Сьогодні я один із вас. Сам ще молодий, тому все, що ви скажете, візьму до уваги і навіть долучуся до дискусії». Ангеліна: «Не люблю речей, яких давно чекаєш, сподіваєшся на них, а в результаті твої очікування не справджуються. Ти не отримуєш того, що хотіла… Але ти отримуєш більше. Мріяла про безтурботні студентські будні, веселощі у гуртязі, першу «зарплату», багато-багато нових зна-йомств, прогул нудних лекцій, безсонні ночі з чотирма чашками кави перед ыспитами, а потім «відривне» святкування їх закінчення. Стереотипи так і залишилися стереотипами. Або певною мірою трансформувалися. Не скажу, що університет позбавив цих потаємних бажань. Ні. Але він дав зрозуміти, що не це головне у студентському житті. Перше, що я відкрила для себе, — це початок самостійного життя, де ти сама вирішуєш, що тобі робити, коли вчитися, коли лягати спати, як розпоряджатися грішми, планувати справи, управляти часом, розставляти пріоритети, робити вибір. Ти вчишся себе організовувати». Юра: «Хех, а як я уявляв собі університет, так воно і сталося. Слухаєш лекції, готуєшся до семінарів, пишеш (ем… як би то не збрехати: намагаєшся писати) реферати,

100 самостійні, модулі, береш участь у конференціях, проводиш перші власні дослідження, що переростають у курсову, а далі і в дипломну…» Стас (продовжуючи): «…Це якщо розглядати ідеальний варіант. А якщо додати ще трохи реальності, то університет — це багато нових красивих дівчат, це години перед серіалами, недосипання через нав’язливих, проте до краю цікавих і веселих друзів, це пошуки роботи, бо тобі аж горить як треба грошей, це заняття спортом, особливо коли бігаєш із заліковкою від одного викладача до іншого, це один нормальний предмет на весь семестр, з якого ти щось нове дізнався і навчився». Віолета: «Мені університет приніс можливість себе реалізувати. Але поза його межами. Ставши студентом, ми отримали додаткову порцію часу, навіть подвійну. Тепер ми можемо паралельно з парами зайнятися громадською діяльністю, наприклад. Ми робимо різні проекти (зазвичай для молоді, тобто для наших же студентів), ми подорожуємо більше. Ми обираємо для себе сферу діяльності й активізуємося в ній. Ми стаємо вмотивованими особами. А мотивує нас університет». Викладач: «Хочу додати таке: університет вчить нас працювати у команді. Ця річ надто цінна й необхідна. Сподіваюся, ви мене розумієте. Дякую за щиру розмову. А про якість освіти, наповнення і подання навчального матеріалу ми поговоримо наступного разу, тут буде про що побесідувати».

101

Марія Мочалова

Мій університет Якщо я скажу, що Інститут журналістики кардинально змінив моє життя, в цьому не буде нічого оригінального. Утім це й справді так. Як може бути по-іншому, коли ти навчаєшся в столиці, у славнозвісному Київському університеті імені Тараса Шевченка, де з перших днів тебе привчають сприймати себе справжнім фахівцем. Університет — це дивний сплав матеріального і духовного. Відчувати його можна по-різному: можна доторкнутися, побачити, а можна відчути серцем. Коли ми купуємо книжку, то хочемо її якомога швидше прочитати, а вже потім починаємо придивлятися до деталей, перечитувати знову та відкривати для себе щось нове. Щодня я відкриваю для себе інститут по-новому. Як у книжці обкладинка є лише приємним доповненням до змісту, так і для інституту таким доповненням є студенти, викладачі... Саме вони формують уявлення і про навчання, і про університет загалом. Наприклад, директор Володимир Володимирович Різун, якому я дуже вдячна за перші позитивні враження від інституту. А також, звичайно, викладачі, від яких залежить майбутнє. Тут теж, що й не кажи, пощастило. Водночас звертаєш увагу не тільки на зміни зовнішнього середовища, а й на своєрідний переворот у власному внутрішньому світі. У школі ти вже маєш певний статус. Тут усе інакше. Із першого дня розумієш, наскільки високі

102 вимоги поставлені перед студентами. Адже з тобою навчаються найкращі, тому так складно довести свою винятковість. Щоб не бути в аутсайдерах, твій рух має бути постійним, без можливості зробити крок назад чи влаштувати собі перерву. Тут маєш бути патріотом, розумітися на історії й культурі. Така атмосфера в Інституті. І незважаючи на велику купу домашніх завдань (перший курс передбачає плідну роботу!), вже починаєш відчувати пульс навчального закладу, поринати у його життя. Кажуть, як розпочнеш навчальний рік, так його і проведеш. Як розпочався першого вересня квест для першокурсників, так він і триває дотепер. Тут завжди до чогось готуються або когось запрошують. Кожен сам обирає собі людей, на яких варто рівнятися. В Інституті журналістики таких прикладів чимало. Поступово усвідомлюєш, що навчаєшся в найкращому університеті країни. Щоденна напружена праця поглинає всі романтичні настрої. Але в ті хвилини, коли відчуваєш себе частиною того живого ланцюга, усвідомлюєш свою важливість.

103

Лариса Мудревська

Мій університет Замислююсь про свій Київський національний університет імені Тараса Шевченка, і в голові одразу зринають різні асоціації. Мій університет — це і його історія, і його сьогодення, і люди, і місце на карті країни. Щоб усе це збагнути, не потрібно зазирати до енциклопедій, хоча й там є інформація про нього. Можна думати про університет як про будівлю, спроектовану знатним архітектором і споруджену вмілими руками. Таких своєрідних будівель в Україні й у світі — тисячі. Але в жодному куточку світу не можна знайти два однакові університети. У чому ж тоді відмінність між ними, якщо для будівництва використовують майже однакові матеріали? Найпершою визначальною ознакою будь-якого університету є його студенти. Ті, для кого і заради кого він створений. Саме вони формують його «обличчя», його гідність і авторитет. Загальне уявлення про університет найчастіше формується з думок тих, хто відвідує його в пошуках нових знань, хто найближче знайомий з ним. Проте і в студентів — цієї неосяжної і щороку нової когорти невгамовних молодих людей — вирують у головах сотні різних думок. Ці думки можуть змінюватися мало не щодня, залежно від того, які події відбуваються зі студентами, які відчуття їм доводиться переживати. Відвідайте наш університет першого вересня. Навколо вирує святкова атмосфера, багато незнайомих

104 облич. У повітрі вирують зацікавлення і невідомість. Університет відчиняє двері і стає домівкою для студентів. А в середині жовтня всі заклопотані, щось вчать і кудись поспішають. А коли студентство складає сесію, напруження і хвилювання, здається, огортають навіть стіни. Саме студенти наповнюють університет собою і своїми життями. Вони формують своє ставлення одне до одного, до викладачів, дисциплін. Вони випробовують свої здібності, заробляють рейтинги. Напевно, кожен університет світу, як і мій Університет імені Тараса Шевченка, — окрема душа.

105

Катерина Мурза

Мій університет Університет спочатку здається лише другою школою. Тільки трохи серйознішою, трохи більшою та такою, що вимагає більше самостійності. Тут тобі не приносить підручники вчителька, не розповідають, де подивитися розклад і в якому порядку розташовані аудиторії. Приходиш і з першого тижня бачиш — тут кожен сам собою й сам за себе. А потім народжується справжня група. Понад тридцять таких «самостійних» об’єднуються й гуртом ходять, знайомляться ближче одне з одним і згодом вже ходять не всі разом, а невеликими групками. Минає час, ідуть заняття — і ти вже ближче знайомишся з університетом і починаєш його розуміти. Саме тут зростають індивідуальності — самостійні, яскраві, з власним «Я», а ще по-справжньому освічені та інтелігентні. Принаймні студентам надаються всі можливості, щоб вони могли стати саме такими. Вибір та спосіб викладання дисциплін мають на меті виховання справжньої української інтелігенції, інтелектуальних та свідомих громадян українського суспільства та світу загалом. Серед викладачів чимало яскравих особистостей. До них приємно й цікаво ходити на заняття, від них хочеться перейняти цінний досвід. Атмосфера університету не дає забути, ім’ям якого великого митця його названо. А краса Червоного корпусу справді захоплює. Наш університет — світоч освіти й науки

106 в Україні, що сяє над Києвом і робить нашу країну кращою, адже виховує покоління за поколінням фахівців, інтелігентів та просто свідомих громадян.

107

Олександра Ніколаєва

Мій університет Мій університет — це, звісно, можливість навчатися, цікаві лекції та, безумовно, здобуття вищої освіти. Тут ми дізнаємося про сучасні реалії нашої спеціальності та намагаємося практикувати необхідні навички. Але семінари та лекції — це далеко не все, що можна сказати про Інститут журналістики. Тому що, окрім стандартного плану та навчальної програми, це місце дає нам набагато більше. Бо ми маємо можливість зустрічатися із цікавими людьми, які є справжніми професіоналами у своїй діяльності. Спілкуватися з відомими журналістами, головними редакторами великих видань, політологами, соціологами та навіть письменниками. Все це дуже сприяє розширенню світогляду та дарує нам безліч можливостей, відкриває численні дороги у майбутнє, допомагає справді зрозуміти, що нам потрібно у житті, до чого схиляється серце. Маємо чудовуможливість подивитися, як ці люди працюють насправді, що є їх обов’язками, а що палким бажанням говорити людям правду, подавати цікаву інформацію добірною природньою мовою. Мій університет — це можливість спілкуватися з людьми, з якими в нас спільні інтереси. Це не тільки моя група, й усі студенти Інституту журналістики, бо ж так чи інакше, наші спеціальності дуже пов’язані. Ми маємо можливість навчатися один у одного, ділитися досвідом та допомагати. Саме ця атмосфера сприяє тому, щоб знайти тут друзів, з

108 якими потім спілкуватимешся все життя. З якими працюватимеш в одному виданні, або в різних, завжди знатимеш до кого можна звернутися за допомогою і з ким можна співпрацювати. Мій університет — це не тільки навчання, й вільний час, який формує наші погляди та всебічно розвиває. Наприклад, щоп’ятниці ми маємо змогу дивитися цікаве кіно у кіноклубі Інституту журналістики, де показують не голлівудські комедії, а справжню класику кінематографа, старі чорно-білі фільми та арт-хаус. Кожен показ супроводжується маленькою лекцією про режисера, сам фільм та акторів, про різні течії у кінематографі. А після фільму завжди триває невеличке обговорення, під час якого ми всі разом намагаємося зрозуміти та осягнути задум чергового великого режисера. Все це відбувається у дружній атмосфері, ми спілкуємося та п’ємо чай з печивом. Мій університет — це безліч можливостей, які він нам дарує. І кожен студент вирішує для себе сам, що йому потрібно від цього навчання та спілкування. Кожен сам для себе формує майбутнє й обирає свій єдиний правильний шлях.

109

Ольга Ніколайчук

Маленька вдячність Дякую тобі За те, що ти завжди зі мною. І, може, й я твоє дитя, Але з тобою я світу дам нове життя. С. Вакарчук

Університет — це не частина життя, а саме життя. Саме тут вперше вчишся бути самостійним. Відлетівши із «материнського гнізда» до іншого міста, я лишилася без піклування батьків, змінила оточення, кардинально перебудувала своє життя. Якщо вважати школу передмовою у книзі становлення мене як Людини, то університет — це цілий розділ. Розповісти про все, що дав мені Інститут журналістики, у кількох рядках — це надскладне завдання, тому я хочу просто написати кілька слів подяки. Завдяки університету я отримала справжніх друзів. З ними ділила радості складання сесії, ночами готувалася до іспитів, подорожувала, дискутувала та ділилася ідеями. Формування мене як особистості було б неможливим без цих людей. Дякую друзям за те, що були поруч, за вміння покритикувати та втішити в потрібну мить. Університет — це натхнення та поштовх до життєвого руху. Це моя муза, але не лише в творчому, а й в особистому плані. Перебуваючи у статусі «студент», хочеш постійно розвиватися: записуватися на курси та тренінги, вивчати мови, спілкуватися з цікавими людьми. Звісно, на це впли-

110 вають не лише дух студентства, особлива атмосфера університету, а й викладачі, які розповідають цікаві історії, постійно ознайомлюють із новими книгами та подають нові ідеї, діляться власним досвідом і завжди готові до спільного навчання та саморозвитку. Дякую викладачам за мотивацію, подаровані знання, залучення до цікавих проектів. Я зрозуміла, що людина доти живе, доки здатна самовдосконалюватися. Відвідавши інші університети, я усвідомила, що саме Київський національний університет імені Тараса Шевченка — це не лише історія України, а й її гордість. Наші студенти перемагають у міжнародних змаганнях, а викладачів знають за межами Києва та України. На конкурсах молодь з інших вишів нерідко з особливим трепетом розповідає про книги тих, чиї лекції ми могли неодноразово відвідувати під час навчання. Дякую університетові за те, що зміг зібрати та об’єднати найкращих людей для розвитку науки і виховання нового майбутнього країни. Окрім цього, вдячна за «збірник» життєвої мудрості. Я навчилася бути самостійною, правильно планувати час. Університет навчив мене не без хитрощів виходити зі складних ситуацій. Корисне вміння, чи не так? Звісно, багато чого мені ще потрібно навчитися. Хоча розділ про навчання в університеті ще не завершений, але думка про студентські роки вже дарує мені приємні відчуття радості та вдячності.

111

Юлія Панець

Мій університет Коли здобув «суверенітет» Так званий, у свої сімнадцять, Будуєш майбуття макет, І думаєш, куди податись. Який тобі обрати шлях. Той шлях, щоб рухатись вперед У всіх негодах і вітрах, Свого життя писать сюжет. Коли побачила колони Червоні… Й сотні ліхтарів, Я полюбила безвідмовно, Бо він не зник й не застарів. Я знала — це моя дорога. Я вперто йшла до цих вогнів Яскравих, без яких — знемога, Печаль й невігластво в пітьмі. Я з ним уже чотири роки. Без мого КНУ як можна жить? Й що тут зробила перші кроки, Я не шкодую. Ні на мить.

112 Моя стіна, моя опора, Хтось рідний мій і близький хтось, Мої моря та мої гори Все тут з життям моїм сплелось Наставники вкладають душі Й серця свої в таких, як я. Я вдячна їм, для них я мушу Прославити його ім’я. Він допоміг мені знайти Покликання моє і суть. Мій любий університете, Тебе ніколи не забуть!

113

Дар’я Панчук

Університет як етап становлення особистості Особистість — це соціальна характеристика індивіда. Вона водночас виступає об’єктом і суб’єктом соціальних відносин і соціального розвитку. Це пов’язане з тим, що особистість прагне належати до соціуму та активно з ним взаємодіяти. Соціалізацією називають процес включення індивіда до системи соціальних зв’язків та відносин. Але в цьому процесі не обійтися без помічників, за допомогою яких людина соціалізується. Отже, одним із таких помічників, а саме агентом соціалізації, є ВНЗ. Загалом, якщо говорити зовсім просто, то виш готує нас до майбутнього життя, в якому доведеться виконувати нові соціальні функції та грати зовсім інші соціальні ролі. Якщо коротко, то університет — це важлива сходинка у житті. На цьому етапі викладачі намагаються закласти у голови студентів увесь той концентрат знань, які людство здобуло ще до нас. Тому варто не проґавити цей момент. Але не завжди студентство підходить серйозно до справи, тому інколи вища освіта виступає засобом відтягнення моменту дорослішання, що також частково впливає на популярність продовження освіти у ВНЗ, адже хочеться якнайдовше залишатися дитиною та висіти на шиях батьків. Але це не закономірність, найчастіше до вишу йдуть через популярність такого роду навчання, тим паче, що не хочеться бути білою вороною в суспільстві, адже не мати диплому

114 — це соромно. Інша справа, який це диплом та які знання отримав у процесі навчання студент, головне є папірець, який свідчить про те, що у світ випущена «розумна, освічена людина». Ну, а ще ж існує поетика студентського життя. Коли мати починала розповідати мені про свої студентські роки, то скоріше хотілося потрапити до університету. І якщо вже говорити про мене, то я, як і мільйони інших абітурієнтів, також мріяла навчатись у найкращому ВНЗ країни — Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Що ж, ця мрія стала реальністю. Тож, зробивши висновки з усього вище зазначеного, можна сказати, що спочатку університет був для мене недосяжною романтизованою суспільством і батьками мрією, але згодом став буденністю. Але не варто сприймати слово «буденність» у негативному значенні, я не маю на увазі, що університет — це щось сіре та надоїдливе, постійне зубріння навчального матеріалу, ні, просто для мене це припинило бути таким недоступним та незрозумілим. Університет став частиною мого життя, і я сприймаю його як особливий етап, який принесе мені знання та досвід для подальшого розвитку.

115

Анастасія Парна

Крок у нове життя Ким я хочу бути і ким мені судилося стати? Які мої життєві цінності? Торік таких запитань я ставила собі безліч. Особливо мене хвилювало, яку ж професію обрати, ким стати, яка справа буде насправді мені близькою? Зрештою, після тривалих роздумів я вже ж таки вирішила, що хочу вступати до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а саме до Інституту журналістики. Я зробила свій вибір і не шкодую про нього. Для мене університет — це крок у нове життя, сповнене нових емоцій, почуттів, цікавих знайомств і вражень. Мені невимовно подобається те, що він розташований у затишному мальовничому місці. На його території розмістився невеликий скверик: він розповідає свою історію, в якій я теж можу залишити слід. Ніколи не забуду, що відчула, коли вперше ступила на поріг університету, будучи вже не просто школяркою чи абітурієнткою, а студенткою. Мене охопило передчуття чогось чудового. Я навіть не очікувала, що перший студентський день буде таким насиченим. Ми, першокурсники відділення видавничої справи та редагування, думали, що слухатимемо про правила й обов’язки в університеті. Але натомість отримали від викладачів дуже щирі настанови не лише стосовно навчання, а й життя загалом. Говорили про важливість нашої справи, про дружбу, колектив і, звичайно ж, про книжки. Ми почули багато думок про те, що ж варто прочитати, та безліч порад щодо

116 нашого професійного та життєвого вибору. Офіційна розмова перетворилася на душевну бесіду, наповнену теплими словами. Незабутнім став і квест, під час якого ми ближче познайомилися з однокурсниками гарно провели час. Мій університет — це те місце, куди я приходжу із задоволенням. Щиро радію, коли бачу своїх одногрупників, а також викладачів, які мають добру фахову підготовку і практичний досвід, уміло й охоче передають свої знання та навички студентам. Тут навчання легке й невимушене, а до нових звершень спонукають зустрічі з цікавими людьми. Надихають і захопливі екскурсії, які є джерелом цінних знань про нашу професію, покликання та світ загалом. Ще одна величезна перевага університету полягає в тому, що тут ми можемо не лише здобувати гарну освіту, а й самовдосконалюватися, всебічно розвиватись як особистості і жити повноцінним студентським життям. Тут кожен може знайти собі заняття до душі, творчо зростати. Я не шкодую про свій вибір, а про університет можу говорити лише з теплом та любов’ю. Сподіваюся, що тут я зможу повністю розкрити свій потенціал, визначитися, чого хочу від життя та як цього досягнути.

117

Валентина Пасічна

Творчий хаос Чим для мене є університет? Без тривалих та суперечливих роздумів на це запитання важко відповісти. Моєї впевненості безнадійно інтровертної особистості, яка не надто полюбляє глобальні зміни у власному компактному середовищі (навіть якщо ці зміни на краще), вистачає лише для того, щоб визнати: «Я досі у шоковому стані». Хоча я вже написала перший модуль і невдовзі писатиму другий, досі не до кінця відчула, що навчаюся в університеті. Однак, як кажуть, студент до першої сесії — ще не справжній студент. Тому в мене ще є час оговтатися від напівдорослого життя, в яке мене жорстко жбурнула реальність. Отож поки що розповім про враження, які встигла отримати в Інституті журналістики і дбайливо покласти у власну емоційну скарбничку. «Творчість <...> є цілісна, органічна властивість людської природи... Вона є необхідною належністю людського духу. Вона так само законна в людині, мабуть, як дві руки, як дві ноги, як шлунок. Вона невіддільна від людини і складає з нею ціле», — так казав ще Федір Достоєвський. Творча енергія дрейфує у повітрі інституту, немов велична снігова хмара. Здається, зачепиться низом за чийсь олівець або втрапить у пастку зловісно заплутаних дротів від найрізноманітнішої техніки… та й вибухне чарівними сніжинками — частинками тієї магії, що змушує людей палати креативом.

118 Іскорки цієї енергії танцюють навколо студентів інституту, лоскочуть повіки, запалюють блиск в очах, електризують простір. Тут ніхто ніколи не дивується, що серед білого дня у холі проходить костюмована благодійна акція; що коридорами маневрують рекламники з об’ємними барвистими коробками в руках — певно, черговий оригінальний проект чи просто творча ініціатива. Така атмосфера справді надихає. За межами інституту люди так звикають маскуватися під оточення, втрачаючи власне «Я», що, опинившись у такому яскравому, трішки скаженому і, найголовніше, духовно спорідненому середовищі, вони відчувають себе окриленими. Для мене університет сьогодні — це пречудовий творчий хаос. Не найгірша ситуація, як вважаєте?

119

Анастасія Пінчук

Вік живи — вік учись, або що для мене моя альма-матер У сучасному світі налічується кілька тисяч професій і всі вони по-своєму цікаві й важливі. Хтось мріє стати флористом, хтось пожежником, іншому подобається вивчати філологію, а в результаті ця людина стає викладачем. Напевно, я не зможу виділити свої улюблені предмети в школі, тому що всі вони були більшою чи меншою мірою корисними і значущими для мене. Але все ж таки найбільше мені подобалося відвідувати уроки української та іноземних мов. Саме зацікавлення цими предметами і стало головною сходинкою у виборі майбутньої професії. Наразі я студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка — одного з провідних вишів України. Я обрала цей навчальний заклад, бо знала, що тут я отримаю гідну освіту та зможу реалізувати себе. Ось уже третій рік я навчаюся на спеціальності «Видавнича справа та редагування» в Інституті журналістики. Для мене це другий дім, адже тут я проводжу більшу частину свого часу, віддаючись улюбленій справі. Мій університет — чудовий «мотиватор», тому що він змушує діяти, боротися і щоразу доводити право на утвердження моєї особистості. Тож, незважаючи на те, що нас навантажують різноманітними завданнями і навчатися тут справді важко, це дуже цікаво. До речі, на нашій кафедрі дуже сильний педагогічний склад, адже кожен з викладачів

120 знає свою справу і майстерно її викладає. Я впевнена, що завдяки їхній самовідданості зможу у майбутньому стати конкурентоспроможним та висококваліфікованим працівником. Моя альма-матер — це не просто місце, куди ми приходимо вчитися. Тут поєднується навчання і робота, життя і творчість, спорт і громадська активність. Університет також дисциплінує й організовує мене. Я стала більш відповідальною, пунктуальною, допитливою і наполегливою, але насамперед переконалася в тому, що я — особистість. Я впевнена, що, закінчивши навчання, отримаю стабільне, добре оплачуване працевлаштування, а звання «Випускник Київського національного університету імені Тараса Шевченка» буде гідно оцінене роботодавцями. Зрештою, річ не тільки в роботі, знаннях, адже для мене Університет є одним із способів пізнати людей і саму себе в цьому житті. Тут я розвиваю не лише свій розум, а й душу, бо мене оточують творчі люди, які з роками стали мені справжніми друзями. В нашому виші панує дружня, весела і світла атмосфера, де я відчуваю себе частиною великої родини.

121

Анна Погорельчук

Дитяча мрія Коли мені було 12 років, я побачила на сторінках відомого глянцю рейтинг найкращих університетів України і зрозуміла: я повинна вступити до найпрестижнішого КНУ імені Тараса Шевченка. І хоча всі вважали, що відмовлюся від своєї мрії й оберу інший виш, та, зрештою, я тут. Але цьому передувала довга дорога. Не вступивши до КНУ з першої спроби, я навчалася в іншому місті. Здавалося, що заспокоїлася і змирилася, але насправді це було не так. Із кожною хвилиною, годиною, днем я розуміла, що повинна навчатися в КНУ імені Тараса Шевченка, тому й покинула навчання, знову склала ЗНО, чекала… І дочекалася! Тепер можу з упевненістю сказати: КНУ справді найкращий. Принаймні таким він є для мене. Коли я вперше зайшла до Червоного корпусу, то відчула особливу атмосферу, дух знань. Ці знання містилися та примножувалися в цих стінах з ХІХ сторіччя, коли ще не було комп’ютерів, телефонів, іншої техніки, а були тільки книги, розмови, дискусії. Мені здавалося, що кожна пилинка, кожен промінь сонця несуть у собі безмежжя інформації доповнюють ореол загального просвітництва. Я дуже хотіла тут вчитися, здобувати знання, незважаючи на втому. Мені завжди цікаво дізнаватися щось нове: те, на що я й не звертала уваги раніше, про що й не думала. КНУ одночасно гуртує нас та привчає до духу перегонів. Коли на

122 семінарі ми «войовничо» захищаємо власну думку та відстоюємо переконання — це захоплює! За 180 років свого «життя» КНУ підготував безліч професіоналів своєї справи. Хочеться сподіватися, що я теж буду не безіменною сторінкою в його історії й гідно захищу честь свого університету. Ці стіни бачили багато перемог та невдач, іспитів та заліків, сліз та усмішок. КНУ ім. Шевченка звучить гордо й емоційно, викликаючи у студентів, викладачів та випускників особливі почуття та спогади. КНУ для мене був давньою та трохи нездійсненною мрією, в яку я іноді навіть переставала вірити і сподіватися на її здійснення, але ж коли випадає такий шанс, не можна гаяти жодної хвилини. Я дуже щаслива бути й навчатися тут. Мені подобаються мої одногрупники, викладачі, а також загальна атмосфера в університеті. Я вже люблю КНУ і сподіваюся, що ця любов взаємна.

123

Олена Поціпух

Не місце прикрашає людину, а людина — місце Жодного разу я не відчувала себе єдиною зі своїм університетом. Інститут — інша справа, тим паче спеціальність, де всі знають одне одного краще, ніж здається. А от університет… Завжди з білою заздрістю позирала на істинне братство студентів столичного політеху, де хоч стереотипно кепкують із тебе і твого факультету, однак сприймають майже як рідню, варто лиш сказати чарівне «я з КПІ». Щодо цього особливо не пощастило нам, студентам Інституту журналістики, яких лиха чи не дуже доля віднесла далеко від студмістечка на Ломоносова. І нехай ми не відчули всіх «принад» забитих автобусів (до появи станції метро «Виставковий центр»), доволі туманно, попри всі пережиті студентські роки, уявляємо, що таке «яма» й у яких за номерами гуртожитках хто живе. А на базі відпочинку в Береговому, куди хоча б раз заносить кожного студента КНУ, усі дивно гуртуються за факультетами. Лише зрідка контингент суто чоловічого, наприклад, мехмату сторожко наближається до філологинь чи журналісток. Своїм знайомством з усім різноманіттям університетського люду я завдячую лише студентській активності, до якої час від часу мене тягнуло. Не знаю, як там в інших, але в моєму університеті люди надзвичайні. Бунтівні мислителі з соціологічного — головний біль тамтешнього деканату.

124 Емансиповані дівчата-вчені з хімічного. Геніальні соціофоби з мехмату. Власники найкращого почуття гумору з радіофізичного. Неординарні «люди-оркестри» з факультету кібернетики. Ліричні історики, які не вміють грати в азартні ігри. Дівчата з філології, з яких наче писалися всі рядки Лазуткіна: «Твоя порядність така спокуслива». Ерудити-міжнародники. Ультрапрямолінійні люди з військового. Меланхолійно-ідейні персонажі з філософського. Усіх і не пригадаєш — таке різнобарв’я серед тих людей, такі характери! Цілі скарби, а не люди. Щоправда, кожен у своїй скриньці — на факультеті. Хто знає, чому традиції загальноуніверситетської дружби, за винятком участі в студпарламенті, профкомі, науковому товаристві, у нас просто не склались? Як багато ми могли б дізнаватися про світ і людей, якби тісніше спілкувались? Мій університет ніколи не був моїм у повному сенсі слова. Моїм був інститут, а найріднішою стала спеціальність ВСР. Для мене університет — це люди, які його наповнювали, надихали, діяли, змінювали світ, а потім змінювалися самі. Що міцніша дружба між математиками й філологами, хіміками й економістами, юристами і біологами, то міцніші стіни в університету. Бо ж не місце прикрашає людину, а людина — місце.

125

Тетяна Починок

Мій університет Чи не досить того, що просвітництво приносить народу і добробут, і могутність: воно приносить людині таку душевну насолоду, з якою ніщо не може зрівнятися. Кожна освічена людина відчуває це і завжди скаже, що без освіти життя її було б дуже нудне й жалюгідне. Н. Г. Чернишевський

У наш час вища освіта має величезне значення не лише під час прийняття на роботу. Навчання у ВНЗ є часом для плідного розвитку особистості, набуття нею впевненості та отримання надзвичайно цінних знань. Зважаючи на це, кожен намагається вибрати найкращий вищий навчальний заклад. Київський національний університет імені Тараса Шевченка займає першу позицію в рейтингу найкращих вишів України (за 2014 рік), чим і доводить, що він є мрією багатьох. Це й не дивно, адже, заходячи до університету, одразу ж відчуваєш дружню трудову атмосферу, яка з першої хвилини захоплює й тебе. Щодня, наче вулик із бджолами-трудівницями, КНУ імені Тараса Шевченка рухається і живе своїм особливим життям, щоразу створюючи щось нове ,вдосконалюючись. Маючи віковий досвід та розвинену систему навчання, університет з ім’ям легендарного поета та великого

126 борця за волю своєї Батьківщини дає своїм студентам чудову освіту, впевненість у майбутньому. Навіть зараз, навчаючись на другому курсі, я відчуваю свою значущість, неначе перебуваю в теплому родинному колі. Саме тут, відкидаючи все неважливе, можна зосередитися на основних речах. Чи ж не це є найголовнішим?!

127

Пилип Пухарєв

Про те, як «дитина помріяла» і що з того вийшло Добре пам’ятаю, коли вперше побачив свій університет. Не наживу, а так, як і годиться справжньому майбутньому медійникові, — з телеекрану. У якійсь із програм Першого національного неквапом демонструвалися панорамні кадри сірих стін (звісно, у прямому значенні) Інституту журналістики. Був це клас десятий, і на той час я вже мав певність, що пов’яжу своє життя зі словом. Тому на заманливу картинку з телевізора відреагував амбіційною заявою батькам: «Тут я буду вчитися!» Вони відповіли усмішкою чи навіть посмішкою (завдяки інституту тепер я знаю відмінність між цими словами). Мовляв, ну хай дитина помріє... Минуло два роки, і я вже подавав документи на вступ до ІЖ у корпусах на Глушкова. До слова, тоді вони мені чомусь скидалися на споруди зі «світлого майбутнього» у всесвіті братів Стругацьких, твори яких у той час читав із захопленням. Власне майбутнє виявилося не стовідсотково безхмарним, але сповненим яскравих вражень. Тому майже про кожне з ключових місць університету можу розповісти свою маленьку історію. Першого вересня 2009 року вперше познайомився з рідним Сірим (за версіями деяких «дослідників» — Білим) корпусом, де, окрім журналістів, навчаються ще й міжнародники. Не одразу звик до навчального графіка в другу

128 зміну, але за півроку навіть його полюбив: «сова», як-не-як. У Жовтий корпус потрапив через два роки, і, зізнаюся, цілком випадково. У жодній з університетських бібліотек, окрім тамтешньої, не знайшлося потрібної мені книги Вінграновського. Від низьких стель і вузьких стін там мені стало трохи некомфортно. А в головному, Червоному, корпусі я вперше побував зовсім не через навчання. Там втамовував свій юнацький максималізм, безуспішно намагаючись вибороти перемогу в конкурсі «Найкращий студент року». Перемогу не здобув, а враження залишилися. Не найприємніші, але то все радше емоційний осад, ніж енергетика місця. Який здобутий у моєму університеті досвід я вважаю найголовнішим? Недарма згадував про різні довколанавчальні походеньки замість власне навчання. Бо університет для мене став насамперед школою життя. Лекторієм про те, як наодинці з великим містом відповідати на життєві виклики. І практикумом на помилках, яких припускався і припускаюсь не так через непрофесійність, як через гостре бажання відчути все на собі. А ще не можна не згадати про людей! Можливо, за рік я забуду всі основи верстки, але спогади про розроблення концепції студентського видання за кавою (а іноді й чимось міцнішим) залишаться зі мною надовго. Ось це і є мій університет.

129

Олена Рачинська

Серце університету Життя кожного з нас складається з малих і великих перемог, часто найменша стає частиною найбільшої і робить вагомий внесок у долю. Свій університет я знайшла випадково, але він сміливо пустив мене в поважні кулуари вже першого дня. Починався, як і все нове й невідоме, з несміливих мрій, перемог над собою, розчарувань і захоплень. Часто розчарування змушували опускати руки, але тепер уже рідні стіни підтримували, дозволяли скинути на них увесь болючий тягар. Йдучи коридорами, я чула його гул, який озивався поважною думкою й доброчесною працею відомих публіцистів, журналістів, письменників-випускників: Василя Симоненка, Анатолія Москаленка, Бориса Олійника, Олександра Ткаченка, Ігоря Пелиха, Ольги Герасим’юк, Івана Чижа. Цей список можна продовжувати довго — він здається нескінченним. Тоді нам, учорашнім школярам, університет довірив їхні сподівання, прагнення й таємниці, попросивши все це відчайдушно берегти й плекати. Тепер, які б вітри не скаженіли за стінами, які б суспільні вулкани не вибухали, які б пертурбації не змінювали хід рідної історії, ми маємо зробити все, щоб зі стін alma mater виходили такі ж упевнені й серйозні випускники, як і півстоліття тому.

130 Адже університет — це не тільки викладачі, аудиторії, підручники, кілометри паркету з червоними доріжками чи гектари віконного скла. Це передусім ми — студенти, які роблять університет живим, надихають його, інколи примушують собою пишатися. Бо, виявляється, він теж має серце. Серце, яке складається із сотень інших живих сердець. Серце, що віддає все, а натомість не вимагає нічого. Серце, яке прагне, щоб про нього просто дбали й часом не забували дякувати. Серце, що пам’ятатиме всі твої здобутки й поразки. Серце, яке ти забути не маєш права.

131

Наталія Савенко

Який же ти, Інституте? Наше життя неймовірно цікаве та багатогранне. Кожен день несе у собі щось захопливе. Ті хвилини, години, дні, місяці, роки, які ми проживаємо, несуть у собі чимало емоцій. Іноді — радість і задоволення, а іноді — розчарування та тривоги… Усі ці малесенькі емоційні пазли складаються у єдину картину нашого життя. Тепер ми — студенти. Для когось — це недосяжна мрія, що так і застигла у невимірному просторі, а для когось — це реальність. Тільки от якою буде ця реальність, залежить безпосередньо від кожного: чи то буде мука, яка, здається, ніколи не закінчиться, чи то незабутні часи радості та суцільного позитиву. Коли я вперше переступила поріг інституту, у голові почався фестиваль різних думок і запитань. Але головне із них звучало приблизно так: «Який же ти, Інституте? Що приховують твої могутні стіни, довгі таємничі коридори?» Неймовірні емоції наповнювали все єство: важко було повірити, що відтепер я є студенткою Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Із кожним днем, прожитим у стінах інституту, я отримую дедалі більше відповідей на свої запитання. Іноді ці відповіді є «колючими» та малоприємними, як-от, наприклад, те, що у понеділок ми повинні навчатися аж до 20.00 години. Іноді ж — теплими і радісними — нові друзі, знайомства з неймовірними та талановитими людьми, отримання нових знань і набуття

132 практичних навичок. Усе це відкриває перед нами образ Київського національного університету імені Тараса Шевченка — величного осередку мудрості та знань. Хочеться вірити, що ще не одне покоління студентів переконається у неповторності та невичерпності багатства знань нашої альма-матер. І, як і я, отримає відповіді на всі свої запитання.

133

Анна Савчук

Відчиняй Двері — це не двері, якщо довкола них немає дому. Умберто Еко, «Баудоліно»

Перші двері. Нова аудиторія. Все незвичне, навіть чуже. Адаптуватися до нового освітлення трохи складно, але звикаєш. Елементи інтер’єру не підібрані в одному стилі, тому уявити їх разом складно, і все-таки вони співіснують і функціонують. Згодом розумієш, що це новий особливий стиль, звикаєш до нього теж, приймаєш його, стаєш його частиною, адже ти перебуваєш саме у цьому приміщенні. Ти його починаєш і ти його закінчуєш. На паркеті помітні перші невеликі подряпини. Ледьледь їх вдається приховати, спільними зусиллями легше. Другі двері. Відчуття інші, все стає ближчим. Нові речі не відлякують, сприймаються природніше. Все більше асоцієш себе з новою аудиторією і усвідомлюєш себе її елементом. Подряпин на паркеті більшає, а ось розбився і перший вазон. Але стіни вже свої. Навіть намагаєшся додати якусь власну дрібничку до інтер’єру, долучитися до спільних коректив. Наприклад, допомогти облаштувати цю аудиторію, адже з кожними новими дверима плями стають помітніші. А хто сказав, що плями любити не можна?!

134 Треті двері. Спадає на думку, що ця аудиторія тобі дуже зрозуміла. Настільки зрозуміла, що сумніваєшся у тому, чи потрібно ще більше у неї заглиблюватися. Та й людей якось меншає. Двері двічі ніколи не відчиняються, а усі хочуть потрапити у наступні. Лишаються. Розумієш, що помилився, розумієш, що скоро четверті двері, а ти досі мариш повернутися в другі чи навіть перші. І ось вони. Четверті двері. Хибність «зрозумілості» стає ще очевиднішою. Роззираєшся, бігаєш аудиторією, намагаєшся схопити і збагнути її більше, що дається не просто. Береш можливе й неможливе. Усе стає рідним. Як ніколи. Скоро йти далі, але надто звик, щоби залишати це місце. Наступна аудиторія приваблює і лякає. Віддаєш останні сили, аби зберегтись. Ось-ось треба вже виходити. Дошка майже списана. П’яті і шості двері замкнені, але ми шукаємо ключ.

135

Юлія Слажнєва

Конституція для першачка Ми часто доволі скептично ставимося до людей, які весь час роблять з мухи слона, нервово ловлять дрижаків і завжди перебувають у стані емоційних конвульсій, чи не так? Таких людей зазвичай називають холериками. Але якщо в тебе інший темперамент, це не важливо. Ти станеш таким після вступу в інститут. Отже, першокурснику, ти, як і я, ─ псих! Брак упевненості, страх перед новим середовищем, зміна соціуму, який, звичайно ж, щось від тебе хоче, а ти не можеш докумекати, що саме! Як нас вираховують? Насправді все дуже просто. Поспостерігавши за телятами-бакалаврами, я зрозуміла, на кого ми схожі, коли ходимо коридорами і шукаємо аудиторію. На тюленів! Вони теж видають певні звуки під час небезпеки. Ми ─ люди, не мукаємо і не кукурікаємо, а лише хаотично бігаємо інститутом і зриваємо навчальний процес, шукаючи потрібний кабінет. Мені, як першокурсниці, після багатьох фейлів і незручних ситуацій порадили, як позбутися дезорієнтації і злитися з духом інституту. Ділюся з вами. Перше правило ─ не гальмувати. Завжди можна когось тактовно потурбувати й знайти вихід із будь-якої ситуації. Друге завдання ─ запам’ятати імена, прізвища, побатькові викладачів. У всіх був цей незручний момент, коли ніяк не наважуєшся спитати, what is going on.

136 Третім етапом стане формування твого характеру. Запам’ятай, що Київ — неймовірне місто, де всі водії настільки захоплюються краєвидом, що створюють затори. Тому розраховуй час на дорогу. Четвертим кроком у твоєму перевтіленні буде прийом з назвою колись популярної пісні Леді Гаги «Poker face». Не плутайте це з пофігізмом. Такий вираз обличчя потрібен для того, щоб створити видимість упевненості та не лякати знайомих своєю метушнею. П’ятою ланкою стане усвідомлення того, що ти зробив крок у нове життя, у нове середовище, в якому ти будеш існувати щонайменше чотири роки. Тому створюй умови, які допоможуть пережити складні часи, подолати труднощі: друзі, конспекти, цілковита зайнятість. Work hard! Шоста сходинка — це старанність і цілеспрямованість. Коли ти будеш лускати, як волоські горіхи, граніт науки ─ будь певен, камінь з твоїх плечей розсиплеться на тисячу дрібниць. Сьомою важливою умовою є, звісно, віра. Віра в себе, в свої сили. Ми ─ люди, не примати, можемо переборювати свої страхи, формувати сильну волю, аби за чотири роки впевнено піти у доросле життя. Мій інститут — це атмосфера. А вона залежатиме від людей, теперішніх першачків і майбутніх професіоналів, які повинні сформуватися вже на першому курсі. Be brave, man!

137

Яна Смагула

Тут комфортніше У липні цього року я вперше побачила Київський національний університет імені Тараса Шевченка. До того я лише чула про нього, оскільки ніколи раніше не була в Києві. Насамперед мені було дуже цікаво пройтися тими коридорами, якими свого часу ходив мій улюблений письменник — Тарас Григорович Шевченко. Надзвичайно вразила галерея видатних діячів, яку я побачила в Червоному корпусі. Від університету віє історією, давниною. Коли я вперше потрапила на заняття, то було доволі важко, оскільки від мене вимагали набагато більше, ніж в університеті, в якому я навчалася раніше. Це вже свідчить про те, що рівень освіти тут значно вищий, ніж в інших вишах країни. Цей факт мене приємно вразив. Оскільки я перевелася сюди з Донецького національного університету, то можу пояснити, чому саме тут відчуваю себе комфортніше. По-перше, у донецькому виші студенти ніколи не були поділені за профільними напрямами. На мою думку, такий розподіл все-таки сприяє кращому розумінню студентами окремої теми, дає їм змогу краще орієнтуватися в обраній сфері. По-друге, у КНУ імені Тараса Шевченка є поділ на спеціалізації. Це теле-, радіо-, інтернет-журналістика й преса. Мені здається, це корисно, бо студент може отрима-

138 ти знання з конкретного напряму, що дає можливість краще оволодіти потрібними навичками. Коли ж йому надають інформацію «про все і ні про що», то це не матиме бажаного результату — він не стане професіоналом. По-третє, у Києві більше можливостей практикуватися. Це дуже цікаво й корисно, адже в столиці є всі умови для розвитку. Навіть викладачі в університеті нас до цього спонукають. В Інституті журналістики я вперше почула вислів: «Якщо ви не опублікуєте свого матеріалу, то про іспит можете забути». Студентам, які вчаться за контрактом, навчання обходиться дуже дорого. Незважаючи на всі переваги, я вважаю, що воно не варте 25 тисяч гривень на рік. Але й тут мені пощастило: потрапила на бюджет. Одне слово, я дуже щаслива, що опинилася в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, бо тут за порівняно невеликий проміжок часу я здобула значно більше знань, ніж мала раніше.

139

Василь Теремко

Цінність Його Очей Він незбагненний. Його неможливо вирвати з думок. Він переслідує завжди і повсюдно, іноді сниться. Від Нього ніяк не втекти. Не хочеться втікати від Нього. Бо Він – Дзеркало. Сила, що змушує шукати силу в собі. Учитель, який щодня виставляє оцінки в журналі досвіду. Тотально переслідують Його Очі. Вимогливо-прискіпливі. Допитливі. Спраглі і ненаситні. Розумні. Одержимі. Гарячі. Настирливі. Невгамовні. Зосереджені. Уважні. Чуйні. Співчутливі. Відсторонені. Випробувальні. Іронічні. Скептичні. Насторожені. Стривожені. Сором’язливі. Недовірливі. Кусючі. Лукаві. Анархічні. Зачаровані. Розчаровані. Самозачаровані. Самозаглиблені. Самовпевнені. Байдужі. Сонні. Сонячні. Холодні. Демонстративні. В’юнкі. Застиглі. Товариські. Настовбурчені. Оцінювальні. Звабливі. Захопливі. Захоплені… іноді. Любиш, соромишся, боїшся Їх і зачудовуєшся Ними. Вони – світ, у кому бачиш себе. І не завжди комфортно від того, що бачиш. Скільки Очей! Скільки – в Очах! Підставове і безпідставне. Дивовижність невимовленого і трансформованого у слова, міміку, жести. Приреченість кожного, хто опиняється в Них на прицілі, шукати і бачити себе. Особливо – свої помилки, промахи і невдачі. Каратися – не встигаючи думкою і своїм словом за Їх мобільністю. Мучитися через надмірну емоційність – Вони не сприймають її. Офіційної відстороненості не терплять також. Знати, що найдоречніша –

140 правильна дистанція, і не знати, яка вона – правильна. Дорікати собі за сподівання побачити в Них захоплення тим, що захоплює тебе. Дивуватися ілюзорним намаганням захистити Їх своїм досвідом – житимуть своїм. Знаходити себе інакшим, ніж власні думки про себе. Самознищуватися, не побачивши в Них нічого. І вкотре народжуватися, зустрівши в Них натяк на себе. Отак вчить мій університет. Забирає спокій. Позбавляє права думати, що все знаєш і вмієш. Робить вічним учнем і тримає у стані постійного хвилювання перед порогом невідомості. Він учить бачити, чути, розуміти час і гнатися за ним. Історія мого УНІВЕРСИТЕТУ живе в мені як історія Очей. Вони дають силу і знесилюють. Нагнітають терпкий неспокій. Укорочують сон. Спонукають ігнорувати втому. Женуть до мудрих книжок. Навчили не боятися комп’ютера. Збагачують подивуваннями від людської багатоманітності. Змушують дивитися в дзеркало. Дають відчуття невимовності, коли знаходиш у Них те, заради чого ладен терпіти все інше. Вони – мій університет. У найфантастичніших снах юності Київський національний університет імені Тараса Шевченка не фігурував як місце мого навчання, і гадки не було, що він дасть мені роботу. А тепер він – МІЙ. Надзвичайно цінний і дуже потрібний особистісно.

141

Олена Тищук

Університет — це можливість Як на мене, дорослих узагалі не існує. Є ті, котрі позбулися дитинства, або ті, кого його позбавили. Люди не перестають раціоналізувати своє існування та полишають власну наївність серед іграшок. Університет — це дорослішання. Те, що буквально виштовхнуло мене з дому. Я не кажу, що це погано, але важко усвідомлювати, що ти щось втрачаєш. Декому вдається пронести дитячу наївність через усе життя, але я швидше за все так не вмію. Мій університет — це втрати, які мають бути компенсовані новими знаннями, зустрічами й можливостями. Проте поки що, на початках, вони супроводжуються лише стресом. Тато мені постійно повторював, що студентські роки найцікавіші, найвеселіші, «най-най...». Я йому вірю, але поки що не відчуваю цього. Певно, цю пору, як і все в цьому світі, починаєш цінувати лише тоді, коли вона вже позаду. Альма-матер не замінить мені дому. Університетські знайомі — давніх друзів. Університет — це можливості. Можливості, які сама інколи не помічаю. Тут я можу знайти щось нове, врештірешт випробувати себе. Університет — це обґрунтована невизначеність. Ти наче сам собі даєш фору. Наче й знаєш, що робитимеш зі своїм життя, як стартуватимеш, та все ж не спалюєш мости, не забуваєш відхідні дороги.

142 Університет — це щось невідоме. А оскільки я остерігаюся всього невідомого, то й навчання у ВНЗ не стало винятком. Я його боюся, але водночас я вже його частина. Мабуть, боюся сама себе і борюся із собою, щоб потім отримати щось нове й незнане, щось наближене до досконалого або хоча б бажаного. Університет — це постійне виштовхування себе із зони комфорту, те «скажи так», яке має стати для мене життєвим кредо. Принаймні я хочу, щоб так було. Це мотив щодня змушувати себе щось робити, діяти як повноцінний член суспільства, причина вирушати в путь. Університет — це молодість, це майбутнє. Не можу передбачити, що приготувала мені доля. І що б не трапилося, життя змусить мене залишити слід. Хотілося б, щоб він був вартий пошани. Повертаюся до того, що сказала на початку. Університет — це відкладене дорослішання на визначений термін. На чотири, а то й шість років. Як вийде. Це своєрідна «линька», яка дає можливість вирости новій лискучій шерсті.

143

Анастасія Ушинська

MON UNIVERSITÉ* У Києві я всього лиш 83 дні. У К(аже) Н(астя) У(шинська) я ще менше, зважаючи, що вихідними ми не вчимося. Чи можу я вже тепер сказати, що цей університет — мій? Ні, річ не в кількості часу, проведеному на лекційних чи семінарських заняттях. Суть подібних справ завжди криється в якості, а не в кількості. Я не можу поки що так назвати університет, у якому вже вісімдесят три дні. Моє життя до Києва вирувало в Луцьку. У Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки. Його можу назвати своїм. Там було все моїм. Насамперед — люди. Моя улюблена група (45-ВС). Ти назавжди в моїй пам’яті. Дякую Богові саме за таку групу і за таких людей. Мої викладачі. Усіх називати не буду, їх багато, кожен вніс щось у мене. Чи то знання, чи то щирість, доброту, розмови, підтримку… Згадаю Марію Андріївну Рожило, яка була моїм науковим керівником і хорошою співбесідницею. Вірю, що викладачі не лише викладачі, а й соратники, які завжди разом із студентами. Викладачі також друзі. Дяка Лілії Богданівні Лавринович, яка стала якось останнім часом по-справжньому близькою. І, звісно, найкращому деканові — Юрію Васильовичу Громику, який направду був

144 батьком факультету (для когось і тепер є)! СНУ був моїм. Його аудиторії, коридори, їдальня, бібліотека, парти, сходи і стіни… Його повітря. І кожна хвилина там із чудовими людьми була моєю. Кожен списаний зошит і прочитана книга. Дякую за кожен подих і кожен крок там. Там, де назавжди залишиться частина мене. Я щиро надіюсь, що Київський національний університет імені Тараса Шевченка незабаром стане моїм. Проте мої сподівання можуть бути марними. Тут можна провести паралель із маленькою редакцією місцевої газети і якоюсь масштабною. Маленький колектив — це сім’я. У великому все набагато складніше. У великому місті значно складніше. Тут кожен за себе. Тут великий рух, великі амбіції і велика самотність. Не дай мені, Боже, залишитися самотньою тут. Дай влитись у цей великий потік людей, знайти рідних одногрупників, рідних викладачів, полюбити червоні килими Інституту журналістики, дізнатися багато цікавого, здобути ті знання, яких мені не вистачає, написати магістерську і відчути себе своєю. Не хочеться бути зайвою. Хочеться дати щось університету, і щоб він відповім мені навзаєм. І коли контакт буде налагоджено, коли ми станемо друзями, я назву його своїм. Мій Київський національний університет імені Тараса Шевченка. І тоді тут теж назавжди залишиться частина мене.

* Саме тут я почала вивчати французьку, що мене дуже тішить.

145

Єлизавета Федай

Мій університет У житті кожної людини трапляються події, що, виринаючи з архіву спогадів, витворюють алгоритми асоціацій та вражень. Час не зупиняється, однак деякі засвоєні образи залишаються такими ж яскравими, як і під час їх сприйняття. Вони постають своєрідними наповнювачами життя. На основі того, скільки всього цікавого й захопливого людина може пригадати зі свого минулого, формується її особистість. Навчання в університеті стає для багатьох важливим етапом, під час якого людина здобуває не лише навички майбутньої професії, а й цілу купу нових вражень, образів та переконань. Саме вони стають вирішальними чинниками, що орієнтують людину в подальшому житті. Київський національний університет імені Тараса Шевченка став для мене тим місцем, яке поповнило мою систему життєвих уявлень новими образами. Образами столиці, активної в громадському житті молоді та нестримного бажання за будь-яку ціну зробити свій внесок у багаторічну і славну історію народу. Навчання в університеті припадає на чарівний період життя — молодість, а тому всі негаразди сприймаються як незначні й другорядні, натомість успіхи переповнюють обнадійливим прагненням до постійного самовдосконалення. Розширення меж світосприйняття завдяки здобутим під час навчання знанням та усвідомленню соціальної важливості власних вчинків; пізнання себе через спілкування з

146 однолітками зі всієї України та дружні стосунки, що створюють перспективи на постійну підтримку від нових друзів, повноцінне перебування в спорідненому соціумі — усі ці зміни сталися завдяки навчанню в моєму улюбленому виші. У кожного, хто вже навчався чи ще навчатиметься в Шевченковому університеті, складеться те особисте враження, що супроводжуватиме їх усе життя, ставши опорою які в професійній діяльності, і в сфері суспільних відносин та особистих переживань. Упевнена, що спогади про мій університет залишаться в пам’яті й після навчання, назавжди змінивши мої уявлення про життя.

147

Галина Харук

Місце для колишніх невдах Пограюся трішки в асоціації. Те, що спадає на думку першим, мабуть, і є вирішальним. Асоціації до словосполучення «мій університет»: «білий корпус», друга зміна, 19-й тролейбус, гуртожиток, конспекти, люди… Хоча краще навіть сказати не «люди», а особистості: доволі дивні, зі своїми унікальними «тарганами» у головах, філософськими поглядами на життя і великим бажанням знайти себе в цьому світі. Колись на третьому курсі спілкувалася на цю тему з одногрупниками і дійшла висновку, що наш університет — це таке собі місце для колишніх невдах. Для тих, які були «білими воронами» у своїх класах, з якими товаришували за можливість переписати домашнє завдання з алгебри, які читали художню літературу не за шкільною програмою і не знали, до котрої працюють нічні клуби. І тут ми нарешті знайшли собі подібних. Але насправді людьми, які тут навчаються, можна захоплюватися. Ніколи не забуду, як одна із однокурсниць сказала, що вона навмисно не подавала документи на пільговий вступ, бо хотіла бути на рівних з іншими абітурієнтами. Завжди пам’ятатиму тих студентів, які у вільний від навчання час займалися громадською роботою, благодійністю, розробляли і втілювали власні проекти — одне слово, не стояли в черзі за дипломом. Поряд з такими розвиваєшся сам: когось наслідуєш, враховуєш помилки інших та, врештірешт, знаходиш свій шлях.

148 Ми можемо розмовляти в маршрутці про сучасну літературу, коли поряд обговорюють погоду; читати в громадському транспорті, коли навпроти граються в ігри на мобільних пристроях; ходити після занять на зустрічі з представниками інтелектуальної еліти, хоча є безліч інших варіантів провести вечір. Нас не налякати труднощами. Виконуючи непрості завдання від викладачів, ми не тільки вдосконалювалися професійно і заробляли бали, а й вчилися знаходити варіанти вирішення складних проблем. Ми не боїмося близьких дедлайнів, бо в останню ніч усе одно приходять найкращі ідеї. Нам не страшно вийти за межі стандартного бачення, хоча в цих рамках набагато комфортніше. Не можу сказати, що це характеризує студентів тільки нашого університету, однак такої кількості творчих, усебічно зацікавлених і вмотивованих людей до вступу сюди я не бачила ніде. Звичайно, ніхто з нас не знає, як складеться його життя після завершення цього вишу, але, дивлячись на власне перетворення, вірю, що все буде добре. Головне — не зупинятися і не втрачати зв’язку з тими, хто всі ці роки йшов поряд з тобою.

149

Марія Хівріч

Моя мета Мене звуть Марія. Одного дня я опинилася на роздоріжжі, потрібно було відповідати на дуже складні питання: що робити далі, ким хочу бути?.. Важко було визначитись, але минуло п’ять років, і дивлячись на той день, я впевнено можу сказати, що не помилилась. Мій університет — це місце, в якому я можу реалізувати себе. Для мене це — другий дім, адже тут я проводжу більшість свого часу, займаючись улюбленою справою. Я вступила на цей шлях і вірю, що зможу його гідно пройти. Так, буде нелегко. Але я не боюся труднощів, адже, долаючи їх, стану сильнішою, впевненішою в собі. Зможу себе поважати — це вже немало. Зникло безтурботне ставлення до завтрашнього дня, з’явилася необхідність бути більш самостійною, розв’язувати проблеми тільки власними силами. Кожного дня у навчанні відбувається щось цікаве, з’являються нові виклики, доводиться переборювати себе в деяких ситуаціях для досягнення мети. Але труднощі спонукають розвиватися. Інститут журналістики — одна велика родина, і я відчуваю себе її частиною. Здається, всі мої душевні сили з неймовірним завзяттям тягнуться до цієї величної будівлі, де кожна людина стає ближче до свого покликання.

150 Головне в житті займатись справою, яка довподоби і йти до своєї мети. А коли є мета, кожен день наповнюється сенсом. У мене була мета вступити до Інституту журналістики. Тепер потрібно ставити перед собою нову мету в житті, і я впевнена, що Інститут допоможе мені її досягти.

151

Юлія Хоменко

Навчання понад усе «Мій університет» — слова, які, здавалося, зовсім нещодавно були для мене ще такими незбагненними та не цілком зрозумілими… Пригадую свій перший день навчання. Це була довгоочікувана зустріч з незвіданим. Мій розгублений погляд, незнайомі обличчя, що проминали повз у безперервній метушні, привітна атмосфера, яка панувала серед студентства... Того дня я отримала багато незабутніх вражень, заряд позитивних емоцій, які, напевне, залишаться у моїй пам’яті на все життя. Із перших днів перебування у стінах інституту я відкрила для себе зовсім інший світ і сама стала його частиною: познайомилася з одногрупниками, знайшла друзів. Саме завдяки цим людям щодня відчуваю справжню підтримку, якесь емоційне піднесення. А їхня запальна енергія дарує натхнення, веселий настрій і сповнює душу радістю. В Інституті журналістики вирує справжнє життя: щодня тут відбуваються якісь події. Завдяки цьому я дедалі глибше занурююся в студентське життя. Цікаві зустрічі не лише приносять задоволення та нові знайомства, а й дають змогу отримати якісну професійну підготовку. Різноманітні заходи, конференції, майстер-класи, безумовно, підвищують рівень теоретичних знань студента, а усілякі конкурси, практичні завдання допомагають розкрити творчий потенціал, розширити креативне мислення.

152 Удосконалювати вміння та навички, зростати професійно майбутнім фахівцям допомагають і викладачі інституту. Вони докладають усіх можливих зусиль, щоб виховувати у цих стінах передусім особистостей. Я вважаю, що наших викладачів можна назвати «поводирями», які ведуть стежками знань, без яких ми — студенти, наче ті мандрівники, що стоять на перехресті доріг. У кожного із нас свій шлях, своя дорога, якою ми крокуємо по життю до знань, розвиваємо свої здібності, талант, інтелект. Здобута в університеті освіта має бути основою для самонавчання і за порогом вишу. Вона може стати найголовнішим помічником, який принесе користь не лише випускникові, а й його рідним, суспільству. Недарма мудрий Тарас Шевченко нам заповідав: «Учітесь, читайте, // І чужому научайтесь, // Й свого не цурайтесь».

153

Едуард Цимбал

Розмови на тему «Про життя» Звичайно, варто найперше написати про те, що університет — це двері у новий дорослий світ. Але те саме, я впевнений, майже кожному казали і про школу. Двері самі собою не відчиняться — для цього треба як мінімум докласти зусиль. В ідеалі, щоб їх відчинити, потрібно заручитися допомогою. Тому тут ми поговоримо про інше. Що я запам’ятаю про свій ВНЗ? Звичайно, те, як не спав ночами, пишучи чергову самостійну або реферат, як складав іспити та заліки, коли отримував «халяву» на них. Куди ж без «тягнучок» на шляху до рідної альма-матер і назад? У них можна не лише встигнути підготуватися до пар, модулів, тих самих іспитів, а й виспатися як слід! Особливо взимку. Але це не головне. Нікого не здивуєш недоспаними ночами і тоннами роздруківок, які після чергової пари підуть у смітник або на макулатуру (або з помсти за ці самі недоспані ночі будуть спалені). Та й спогади ці одноманітні: вчив — склав — вільний. І я хочу пам’ятати не це. Я хочу пам’ятати людей. Братів та сестер. Інакше їх назвати не можна. Це ті, з ким ділиш кімнату, їси кашу «по-студентськи», з одного казанка, а інколи навіть і однією ложкою на всіх. Вони — частина твого життя, тебе самого. Коли у тебе все добре — до тебе тягнуться люди. Коли все погано — поруч залишаються лише вони. Брати та сестри підтримають. Словом, гро-

154 шима, тим самим конспектом чи роздруківками — не важливо. А також розмови на тему «Про життя». Відкрито. Відверто. До третьої-п’ятої ночі, до світанку. У тютюновому диму, незважаючи на заборону курити. Під цим самим знаком заборони, який повісила адміністрація гуртожитку. Або без тютюнового диму. Або просто лежачи у своїх ліжках та перегукуючись з-під ковдри окремими фразами із сусідами по кімнаті. Що може значити, коштувати, вартувати більше? Для мене — нічого. І саме це я хочу запам’ятати. Саме цих людей я хочу запам’ятати. Саме вони і є моїм університетом.

155

Анастасія Чалап

Моя остання журналістська весна Шість років промайнули, як шість днів… Пам’ятаю себе розгубленою абітурієнткою з величезною купою бажань, мрій і сподівань. Деякі з них справдилися, частина, на жаль, — ні. Однак, якщо на першому курсі я лише мала надію, що обрала правильний шлях, то сьогодні я в цьому впевнена. Я на своєму місці. Шість років в університеті — це тривалий нелегкий період життя з особистими перемогами та поразками, зі злетами та падіннями. І вже сьогодні відчуваю потребу вийти у відкрите море дорослого буття, потребу розправити крила та полетіти підкорювати вершини — і професійні також. Але водночас важко та сумно… Будинок за звичайною київською адресою, вулиця Мельникова, 36/1, зберігає силу-силенну приємних подій і спогадів, що гріють душу. Університет подарував мені відданих друзів, з якими ми вперше прагнули розгадати складну схему розкладу занять і з якими верстали наші брошури «у ворді» та намагалися роздрукувати їх деінде в останній момент; з якими хвилювалися перед першими заліками, іспитами та з якими в першу університетську зиму грали в сніжки на подвір’ї. Сьогодні все змінилося… До розкладу вже ніхто не бігає, через іспити ніхто не хвилюється. Відчуваємо себе досвідченими та впевненими в собі, справжніми старожи-

156 лами ІЖ. Незмінними залишаються лише традиційні зустрічі у «Віденських булочках» на перервах. Вони запам’ятаються назавжди. Університет навчив мене бути терплячою і толерантною, навчив допомагати іншим, швидко приймати рішення в несподіваних ситуаціях. Я здобула знання з дисциплін фахових і загальних, особливо добре вивчила релігієзнавство, яке було майже кожного семестру. Проте найголовніше — це життєвий досвід викладачів. Можливо, минуть роки, і ми не згадаємо якоїсь історичної дати, імені відомого вченого, про якого нам так багато розповідали. Але ми будемо завжди пам’ятати викладачів, які володіли надзвичайною харизмою та енергетикою і бачили в нас майбутніх професійних редакторів і видавців. Вони завжди вірили в нас. Найбільше я люблю університет навесні… Навесні є натхнення… Заняття закінчуються раніше, ніж заходить сонце. Навесні є нестримне бажання «заробити» побільше «енок», вийти на подвір’я, вдихнути аромати квітів, погрітися на сонечку, випити кави з друзями, згадати минуле та помріяти про найкраще майбутнє. Цей рік подарує мені останню журналістську весну. Буду чекати її з нетерпінням й особливим трепетом, щоб востаннє насолодитися атмосферою безтурботних, а іноді й тривожних студентських років.

157

Катерина Черепніна

Він не ідеальний, він – мій Не часто здійснюються мрії. Особливо — коли нічого не робити, щоб вони збувалися. Мої мрії — це моя праця! Такий урок дав мені мій університет. Знайомство наше розпочалося ще задовго до мого останнього шкільного дзвоника. Тоді я була, напевно, в класі восьмому, і мріяла стати лікарем. Досі не знаю, чому, але наш клас запросили відвідати концерт, що відбувався в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ми з друзями голосно спілкувалися та сміялися, поки не зайшли у двері величної білої будівлі. Тепер мені дивно це згадувати, але тоді я була зачарована. Червоні килими, високі стелі, величезна їдальня — це стало початком мрії лікувати людей не ліками, а словом. Ніколи не забуду як підійшла до викладачки і серйозно їй повідомила: «Тут я буду навчатись». Тоді вона просто усміхнулась, бо теж вважала це лише дитячою примхою. Час минав. Ось уже випускний вечір, а далі… шлях у невідоме. Чи згадувала я свою дитячу мрію? Чесно скажу, ні. Згадала лише тоді, коли знову сиділа в актовій залі університету, але вже не як маленька дівчинка, а як студентка Інституту журналістики. Я постійно чула, що вступити до Інституту журналістики неможливо, але доля повертала мене сюди знову й знову. Як виявилось, не завжди правдою є те, що чуєш, не завжди потрібно вірити в те, що бачиш, не завжди буває так, як думаєш. Інколи викладачі

158 змушують нас робити те, що здається непосильним, але всі наші обмеження в нас самих. Той, хто йде вперед до своєї мрії, завжди отримає винагороду. Чотири роки навчання пройшли недаремно — я зрозуміла це. Звичайно, з роками моє бачення всього змінилося. Раніше університет був для мене величезною та недосяжною мрією, а тепер став теплим, затишним домом, де назавжди залишаться мої спогади, хвилювання та радощі. Він — не ідеальний, він… просто мій.

159

Наталія Чечель

Н.І.Ч: університетська хроніка 1-й рік. Ласкаво просимо до лав студентства Незабутні моменти очікувань у величезних чергах до приймальної комісії, де списки формувалися за кілька днів наперед. Благання долі, аби здійснилася мрія всього життя… І нарешті — 1 вересня я стала студенткою Інституту журналістики. Переїзд до Києва. Отримання свободи. А, може, й навпаки — купи обов’язків і відповідальності. І хоч-не-хоч (бо сумно за батьківською домівкою!), а треба. Кожен проходить цей етап у житті. Поселення в гуртожиток — вир студентства, знайомство з новими людьми, з якими доведеться пережити різні життєві ситуації. Деякі із них стануть близькими друзями, а з кимось буде не по дорозі. Проте це життя. 2-й рік. Пошук нових можливостей для розвитку На другому році навчання відбувається зміна власного самоусвідомлення. Починаєш замислюватися про роботу, шукаєш нові можливості застосувати здобуті теоретичні знання, намагаєшся долучитися до різних студентських ініціатив. І не дарма! Бо це твій унікальний досвід. Найбільше запам’яталася робота в Студентському парламенті. Це були зустрічі щовівторка у Головному корпусі, нові знайомства та друзі, перемоги та досягнення. А ще усвідомлення, що ми — шевченківці — велика університетська сім’я. 3-й рік. Накопичення практичного досвіду Наче нещодавно була першачком, а вже — екватор навчання в Інституті. Далі продовжуєш шукати та аналізува-

160 ти себе. Подорожі з друзями Україною, бо треба наїздитися (поки є студентський :)!), надивитися, відкрити для себе щось нове. Починаєш усвідомлювати, що час плине колосально швидкими темпами. 4-й рік. Останній чи ні? Диплом. Випускний. На святкуванні закінчення бакалаврату я відчула, що буду сумувати за тими людьми, яких бачила щодня. І мені так захотілося повернути все назад або неодмінно знову зустрітися в магістратурі. Так і сталося… 5-й рік. І знову в першачки — тепер магістри П’ятий курс навчання особливо цінується. Настає внутрішнє усвідомлення того, що невдовзі закінчиться безтурботна пора студентства. Це час, коли особливого значення для тебе набувають навіть не знання, здобуті бали чи студентський. Ти насамперед цінуєш людей, своїх друзів. 6-й рік. Зупинись, чарівна мите! Уже скоро я стану випускницею. Для мене університетські роки — це книга життя, сторінки якої розповідають про нові можливості, випробування і перемоги, перевірених часом друзів, особистий та професійний розвиток. Це час, наповнений важливими подіями, що змінюють докорінно. І це все-таки ще час «дорослого дитинства».

161

Алла Шаманська

Мій університет Я пам’ятаю, як вперше зайшла в університет в якості студентки. Було незвично і дуже ніяково, ніби я прийшла до когось ледь знайомого в гості. Велич головного холу лякала і водночас приваблювала. Гігантські стелі, вікна, через які можна було бачити небо, широкі сходи, що на них фокусувався погляд відразу зі входу в будівлю — все це викликало у мене захоплення. Це деталі, на які я зараз зовсім не звертаю уваги. У той самий перший день я отримала чимало емоцій, тоді ж і познайомилася зі своїми майбутніми подругами. Крок «університет» - був початком нового етапу. Декілька років поспіль, ще у школі я мріяла стати журналісткою але обрала видавничу справу, і залишилася задоволеною своїм вибором. Мій університет навчив мене тому, чому я вважала неможливо навчитися. Він не тільки загартовує характер, а й готує до справжнього життя з новими серйознішими проблемами, злетами та падіннями. Навчає сприймати свої промахи і цінувати те, що виходить вдало. Наші викладачі виявились зовсім не такими суворими, як нам розповідали вчителі. Завдяки знанням, які вони нам дають, ми знаходимо перші місця працевлаштування за майбутньою професією. Два роки тому, розглядаючи свій улюблений журнал, я навіть і уявити не могла, що зовсім скоро там працюватиму. Що на третьому курсі вестиму частину лекцій у студентів школи журналістики, яку допомагала організовувати редакторам відомих видань. Все, що я

162 знаю — це заслуга викладачів мого університету. Незважаючи на те, що часом вчитися дуже складно, що часу ніколи не вистачає, що від нас вимагають неможливого, та все одно я вдячна за те, що маю, я знаю, що це все я здобула завдяки своїм викладачам. Безперечно, навчитися можна всього навіть самостійно, але університет дає змогу зрозуміти і справді розібратися у тому, що тобі справді потрібно. Він вчить правильно користуватися своїми знаннями, робить нас відповідальними та впевненими, він допомагає дорослішати. Я знаю, хто я і чого хочу досягти. У мене з’явилася мрія і справжня ціль у житті. Невпевнена маленька дівчинка, якою я була декілька років тому залишилася в минулому. У мене є амбіції, я навчилася визначати пріоритети, я знаю, що стоїть на першому місці, а що варто лишити другорядним. Відомо, що навчитися всього неможливо, але, тим не менш, я вже маю достатньо великий багаж знань і вмінь. І все це заслуга мого університету і моїх викладачів.

163

Марія Шиліна

Мій університет – особливий! Мій університет не схожий на інші. Звичайно, що є гірші за нього, є також і кращі. Але мій — особливий. Вже перед самим входом кожного разу розумієш, як же пощастило підійматися цими сходинками. Взагалі будь-який університет дає свободу, вчить бути дорослим та відповідальним. Мій же — навчає ще й свободі слова та думки. Кожен тут може знайти заняття собі до вподоби. Кожного тут можуть навчити омріяній справі на найвищому рівні, дати потрібну базу знань для впевненого поштовху до кар’єри. Вперше тут розумієш: ти здатен на будь-що, лише доклади зусиль. Ти здатен змінювати світ, ти — четверта влада і саме той, з кого може початись щось дійсно феєричне. Кажуть, що будь-яка школа та університет — це домівка, притулок для тих, хто прагне знань. Це правда. Проте, якщо вчитися ти не хочеш, навряд чи ці заклади стануть твоєю другою домівкою. Школа тим і відмінна від університету, що до останнього люди приходять самоусвідомленими, готовими чомусь присвятити своє життя. Тут немає місця дитинству, але є місце для невинних, дружніх жартів, адже студенти вже усвідомили: ми — дорослі, майбутні професіонали, ми ті, на кого будуть спиратися через декілька років. З усмішкою на вустах пригадую маленькі схвильовані групки у коридорах під час морозної зимової та задушної літньої сесій. Мабуть, саме в такі моменти студенти найбільше єднаються, створюючи те, чого навіть уявити не могли, роз-

164 повідаючи те, чого ніколи й не знали. Саме у таку ностальгійну мить, яка щороку повторюється, студенти найбільше знайомляться одне з одним. Підбігають хутенько і починається: «Розкажи швиденько, я запам’ятаю», «Дайте листок!», «Попитай мене, бо сплуталося в голові»… Студентство — то сім’я. В університеті виховують фантазію, моральну стійкість та повноцінно готують до всіх «підводних каменів» життя. Що дивно, — тут дійсно незвичайна атмосфера творчості, ти завжди перебуваєш у тонусі. Університет стає твоїм життям. Поринувши, мов у воду, у проекти — цікаві та нестандартні — виринаєш лише по закінченню, вступаючи у нове життя. Мій університет славиться відомими як в Україні, так і поза її межами людьми, такими як Андрій Шевченко, Юлія Мостова чи Борис Олійник. Альма-матер наче срібними павутинками огортає Україну, шириться й далі, за її межі. Нещодавно проходивши повз Червоний корпус нашого університету, що палав у ночі червоним, у голові промайнула думка: «вогник». І дійсно. Мій університет — це вогник, що веде мене до мого майбутнього, а я йому довіряю. Білий же корпус нашого «Їжачка» щодня зустрічає нас своєю урочистістю і запрошує до вивчання улюбленої професії.

165

Олександра Шмига

Крок у майбутнє Кажуть, що студентські роки найсвітліші, найбажаніші та найважливіші в житті кожного. Досі я ставилася до таких слів доволі скептично. Адже ти просто живеш і не важливо, де перебуваєш: у школі, університеті чи на роботі. Як студентка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, я без перебільшень можу сказати, що мої погляди певною мірою змінилися. Коли в родинному колі або серед друзів я розповідаю про навчання, то з гордістю вимовляю словосполучення: «Мій університет». Альма-матер, храм знань… Що ж для мене все це означає? Відчуваю, що завдяки здобутим знанням вже за два місяці рівень мого загального розвитку значно зріс. Я навчаюся думати, аналізувати, слухати й чути. Завдяки навчанню в Інституті журналістики я починаю формуватися як особистість, краще розуміти себе та власні бажання. Кожний день, проведений в інституті, змінює на краще моє майбутнє, моє життя. Години на лекціях я порівнюю із цеглинками, які закладають міцний фундамент моєї професії. Я по-справжньому захоплююся викладачами, кожен з яких є унікальним. У кожного своя методика викладання, особистісний підхід до студента. Мої викладачі — мої наставники в професійному та інколи і в особистому житті. Отримані завдяки цим людям знання та досвід важко пере-

166 оцінити. У моєму університеті викладачі, колектив, атмосфера є справді особливі. Лише за перші місяці навчання в Інституті журналістики я встигла познайомитися з багатьма талановитими людьми. Саме такими вважаю моїх одногрупників. Спілкування з ними приносить не тільки задоволення, а й корисний досвід, надихає. Саме в університеті я знайшла близьких за духом людей, з якими цікаво проводити час. Сподіваюся, ці гарні враження від університету й надалі надихатимуть мене на професійне зростання та самовдосконалення.

167

Ірина Юрінова

Мій університет — Учися, серденько, колись З нас будуть люди, — ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Тарас Шевченко

Дорога починається не з початку, а з невеличкої сходинки, піднявшись на яку, оглядаєш світ здивовано. Ще невідомо, що буде там, за крок, але шурхіт зошитів і голос викладача повертають у реальність. Університет оживає, хоча ні, живе задовго до того, як студенти ІЖ відчинять його, до слова, нелегкі двері. Він схожий на чарівника, але не надто вдоволеного життям. Інколи галасливий, однак лякає тишею і напівтемними коридорами. Непривітний узимку, застуджений, із хрипким голосом, схильний до революцій і усіляких хвилювань. Не любить мовчати, говорить довго, протяжно. Його слова дзвенять, закарбовуючись у пам’яті та вислизаючи із «сьогодні». Розчиняється, стає непомітним, зникає за студентською юрмою. Він — то вони, знає добре. У нього немає капелюха. Ось так, а на вулиці зима. Ловить студентів за руки, хоче втримати, а ні, тікають — все такі ж, не перші. Називає їх дітьми, але «татком» не стане. Уперті, амбіційні, йдуть до свого. Повернуться назад? Не знає. Можливо, але всьому свій час. Не любить поспішати,

168 їм — хочеться за небокрай. У них своя дорога, у нього — свої правила. Та розминутись якось не змогли, найшла коса на камінь. Живуть. До аудиторії заходить тихо, навшпиньках. Вірить у «храм науки». Вони — не надто. Не по-студентськи заклопотані обличчя, шурхіт аркушів і відблиск телефонів. І так завжди, зітхає: не може ось так просто сісти за парту. Заздрить їм, але й радіє, бо вони — його, навіть коли незгодні і бунтують. Має непростий характер, але у них — не кращий. Говорять, а що робити. Проводжає їх, не знаючи, чи побачаться — жартують. Варить смачну каву і любить квіти, бо квіти — діти, тільки мовчазні. Йому не буває самотньо, а їм — сумно. От тільки «дзелень» і все — втечуть. А він знову варитиме каву і чекатиме всіх, хто його. На гостини. На спомин. На день.

169

Олена Яковенко

Подяка Йому «Ти не вступиш», — ці слова розбивали мої рожеві окуляри, катували ілюзії та нищили мрії 2011-го. Я ніколи не забуду тих часів, бо крах моїх надій навчатися у найкращому університеті країни можна було б порівняти хіба що з армагедоном. Мені так здавалося тоді. Я вступила, тому ніколи не дізнаюся, яким був би той армагедон. Більше того, я не встигла відчути себе студенткою Київського національного університету імені Тараса Шевченка, як уже закінчую четвертий курс, а попереду нові випробування — вступ до магістратури. Мушу визнати, я егоїстка. Бо за ці три з половиною роки я жодного разу Йому не подякувала. Загалом, знаєте, це в Інституті журналістики тренд такий — скаржитися на життя, стогнати від «безглуздості» лекцій, на яких тобі розповідають про білу магію і чорнобильські яблука, і одностайно сварити усіх, хто змушує тебе напружуватися. Я теж така. Нічим не особлива і буденно роздратована студентка, яка колись так мріяла опинитися в Його стінах. Але хай там що, а я Йому дякую, бо стала кращою, сильнішою, мудрішою. Бо, незважаючи на всі недоліки в країні, не маю проблем з роботою — тільки з часом, якого вкрай не вистачає; бо займаюся тим, що дарує мені шалене задоволення… А завдяки викладачам, які працюють за принципом: «придумай як і зверни за ніч гори, бо завтра о 8:00 дедлайн», поняття неможливого за ці роки значно

170 звузилося. І, що не кажи, я маю фах, яким володію, сподіваюсь, професійно. Це — головне. Ще одне «головне» — це те, як нас формує оточення. Воно нас виліплює, наші очі горять досвідом, якого ми набули від тих людей, які поряд. Я щаслива, бо поряд зі мною кращі з найкращих. Саме Він дав мені спілкування з тими, хто утворює інтелектуальну еліту країни — неперевершеними майстрми слова, найкращими громадськими активістами, найдосвідченішими видавцями і найталановитішими комунікантами. Він дав мені прагнення до професійної та інтелектуальної вищості, бажання змінюватися, працювати над собою, вдосконалюватися. Мій університет — це натхнення, історія десятків поколінь, інтелектуальність, повага, гордість. Такий для мене Він. Можливо, завтра я знову його критикуватиму, звинувачуватиму в проблемах, але десь у мені живе підліток, який пам’ятає про велику свою мрію, про страх сюди не потрапити, про безсонні ночі під час підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання, про бажання виправдати надії батьків. І хоча б за цю мрію я Йому дякуватиму все своє життя.

171 Наталія Алова Білий дім

Аміна Ахмед Мій університет

Олена Барашивець Мій університет

Анна Бідун Ретроспективне

Анна Більчич Піймати час

Аліна Боднар Тому що Honor et Gloria

Юрій Бондар Журналістська планета

Марія Бризгалова Мій інститут

Ольга Вихватенко Мій університет

Cергій Воронов Коли мети досягнуто

Інна Вусата Час звершень та змін — ось ким ти для мене є

Богдан Гайворонський Універсум

Яна Гончарук Мій другий дім

172 Дар’я Груздєва Рухаючись уперед

Катерина Дидич Мій університет — місце мого нового народження

Таміла Домалевська Вже не мрія, а реальність

Юлія Дощанська Тепер я у найкращому

Сергій Задко Мій університет

Анастасія Зелінська Лист на аркуші в клітинку

Марта Знак Білосніжна мандрівка до книжкового світу

Валерія Золотарьова Шанс змінитися

Петро Зубар Подарунок

Анастасія Івашина Мій університет

Вікторія Іващенко П’ять відмінностей

Ганна Ільченко Мій університет

Дарія Ільченко Мій університет

173 Валерія Каарна Персональний імпринт

Наталія Карпенко Відчуття можливостей

Марина Клименко Нешаблонний університет

Василь Клічак Початок упевненості

Ангеліна Коваленко «Мій університет»

Валерія Ковальська Як гартувалася сталь

Надія Ковальчук Я мій університет люблю!

Вікторія Кравчук МвКу

Олена Кріт Недаремно найкращий

Таїсія Куденко Слідом за мрією

Олеся Куршин Більше ніж університет

Олена Лазутіна Важкий шлях

Андрій Ланецький Простір можливостей

174 Віра Литвинова Рефрен мого життя

Юлія Мазур Мій університет

Дарія Малашина Іmpression: мій університет

Катерина Масюта Не диплом, а досвід

Вікторія Мельничук Моя мрія

Катерина Мещерякова Символ досягненої мети

Анастасія Мозгова Мрія назавжди

Юлія Мозолюк Одна із книг життя

Юлія Мороз Територія твого розвитку

Марія Мочалова Мій університет

101

Лариса Мудревська Мій університет

103

Катерина Мурза Мій університет

105

Олександра Ніколаєва Мій університет

107

175 Ольга Ніколайчук Маленька вдячність

109

Юлія Панець Мій університет

111

Дар’я Панчук Університет як етап становлення особистості

113

Анастасія Парна Крок у нове життя

115

Валентина Пасічна Творчий хаос

117

Анастасія Пінчук Вік живи — вік учись, або що для мене моя альма-матер

119

Анна Погорельчук Дитяча мрія

121

Олена Поціпух Не місце прикрашає людину, а людина — місце

123

Тетяна Починок Мій університет

125

Пилип Пухарєв Про те, як «дитина помріяла» і що з того вийшло

127

Олена Рачинська Серце університету

129

Наталія Савенко Який же ти, Інституте?

131

176 Анна Савчук Відчиняй

133

Юлія Слажнєва Конституція для першачка

135

Яна Смагула Тут комфортніше

137

Василь Теремко Цінність Його Очей

139

Олена Тищук Університет — це можливість

141

Анастасія Ушинська MON UNIVERSITÉ*

143

Єлизавета Федай Мій університет

145

Галина Харук Місце для колишніх невдах

147

Марія Хівріч Моя мета

149

Юлія Хоменко Навчання понад усе

151

Едуард Цимбал Розмови на тему «Про життя»

153

Анастасія Чалап Моя остання журналістська весна

155

Катерина Черепніна Він не ідеальний, він - мій

157

177 Наталія Чечель Н.І.Ч: університетська хроніка

159

Алла Шаманська Мій університет

161

Марія Шиліна Мій університет – особливий!

163

Олександра Шмига Крок у майбутнє

165

Ірина Юрінова Мій університет

167

Олена Яковенко Подяка Йому

169

Мій університет : студентсько-викладацький проект. — М58 К., 2014. — 178 с. Мільйони людей вважають його СВОЇМ, бо він дав їм долю, вивів у світ їхніх дітей і завжди готовий зустріти нові покоління. Йому вже — 180, але він — молодий. Гамірний і зосереджений. Спрямований у майбутнє й уважний до історії. Значущий для всіх, хто пізнав його Мудрість. Студенти Інституту журналістики, які опановують видавничу справу, крізь призму власних очікувань і досвідів бачать НАШ УНІВЕРСИТЕТ. У них свої слова про нього. УДК 821.161.2.09 ББК 83.3(4УКР)1-8

Літературно-художнє видання

Мій університет Студентсько-викладацький проект

Без права комерційного використання

Редакційно-видавнича група: Наталя Бабійчук, Юрій Бондар, Ніна Вернигора, Марина Женченко, Василь Клічак, Тетяна Крайнікова, Ярослава Прихода, Катерина Серажим, Олексій Ситник, Василь Теремко Редактори: Студенти 2-го курсу магістратури спеціальності “Видавнича справа та редагування” Верстка: Марина Женченко, Олексій Ситник, Ольга Вихватенко, Анастасія Пінчук.

Формат 70х100/32. Обл.-вид. арк. 5,6. Ум. друк. арк. 6,26.

Віддруковано у ТОВ “СиЛа”