Miy shevch blok v druk by KAFEDRA VSR

Мій Шевченко 200 річчя Кобзаря Видавничий проект студентів і викладачів

ВПЦ «Київський університет» 2014

УДК 821.161.2.09 ББК 83.3(4УКР)1-8 М58 Це видання — символічний полілог нинішньої молоді про багатовимірний світ Тараса Шевченка й особисті одкровення про себе в тому світі. А також — про Тараса Шевченка як нашу спільну цінність. Створене воно — від підготовки тексту до випуску у світ — за десять годин. Автори ідеї та учасники проекту — студенти, які опановують видавничу справу та редагування в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, та їхні викладачі.

Координатори проекту: В. В. Різун, В. І. Теремко

ISBN ????????

Він умів бачити нас Він був покликаний своїм часом, належав йому і стояв проти нього. Поєднав у просторі своїх осягань час духовний, історичний і політичний. Тонко відчував нерв народу, терпів його терпінням, бунтував разом із ним і мріяв його мріями. Мав силу сказати від нього світові найсокровенніше. Бачив людину, чув її і був її голосом. Здобувся на слово від усіх людей. Тому вийшов за простір часу, в якому жив. Тому належить українству і людству. Доля присудила Тараса Шевченка на такий шлях і працю, давши йому зірку душу, тривожний розум і серце борця. Доля і випробовувала його. Не тільки незгодами і необхідностями, славою і славолюбцями також. На тому випробувальному шляху вигартувався його дух, розбуяв творчий геній, а він виріс до масштабу національного світоча — став символом для всіх, кому Україна — значно більше, ніж рідна земля, хто знаходить у ній джерело сили і мету життя. Шевченко мав щастя вистояти на лініях вогню, які посилала йому доля. Вона була вимоглива і щедра на увагу, жорстока і ласкава з ним. А він здобув право, щоб так звернутися до неї: Ми не лукавили з тобою. Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Він був разом із тими, хто боровся, «щоб наша правда не пропала», для кого смерть — ніщо, лише б «наше слово не вмирало». Надто драматичним був їх

4 шлях. Вони мають гіркі уроки нерішучості, розбрату і самовбивчих поразок. Їхнім нащадкам сьогодні у вічі дивиться шанс здобути повчальний досвід єдності, стійкості і великих перемог. У слові Шевченка всі вони є, бо він умів охопити оком невидиме: бачити крізь час. Тарас Шевченко і наш сучасник. Про себе можемо багато вичитати в нього. І в інших краях він свій для тих, хто шукає правду. Минатимуть століття, нові ритми здобуватиме Земля, нові теми тривожитимуть і тішитимуть людство, а його слово завжди буде на часі, як і потреба в любові, добрі, чесності з собою і світом. Як роса, що робить іскристим уранішнє сонце. Як вода, що дає свою енергію життю. Не раз Шевченко звертався до світу особисто. Полемізував із сучасниками, був твердим у судженнях про тих, хто завинив перед Україною на різних глибинах минулого. Вірив у нові покоління — до них теж звертав своє слово. А в цій книжці покоління, яке розпочинає історію двадцять першого століття, відкривається зі своїм поглядом на Тараса Шевченка і роздумами про нього у своєму часі. Василь Теремко

Діана Андрусенко

Свої герої Кожна країна, кожна нація, кожна людина має своїх героїв. Зазвичай за життя їх не визнають, усіляко перешкоджають їхній діяльності, пригнічують. Утім це сильні духом люди, які, незважаючи ні на що, потім стають символами націй, їхніми героями. У нас теж є така людина — вічний Тарас Шевченко. Хто такий Шевченко, змалку знає кожен свідомий українець. Хтось більше, хтось менше, проте знають, безперечно, усі. Мало в якій родині не знайти «Кобзаря». Це — геній України, який прославив її на весь світ. У світі приблизно 1100 пам’ятників Тарасові Григоровичу Шевченку. Це свідчить не лише про його талановитість як митця, а й про глибоку шану до нього людей в Україні і світі. Шевченко як особистість — це надзвичайно сильна духом людина. Доказом цього є численні утиски, заборони діяльності, мови і малювання, через які він пройшов. У таких умовах важко знайти сили для творчості, морально витримати тиск. А він зміг! Не тільки зміг творити, а й не зрікся своїх принципів, не забув своєї мови, людей, народу. Писав для них, про них і завдяки їм. Цього року ми святкуємо 200-річчя від дня народження видатного майстра слова. Сплило скільки часу, а його твори безсмертні. Вони надзвичайно актуальні й тепер. Особливо у такий непростий період в історії

6 України. Уривки його віршів стали гаслами в боротьбі за вільну Україну: «Борітеся — поборете...»; «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі»; «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України!». Про видатних людей завжди багато різних думок, тверджень, недоведених фактів з біографії. І досі невтомні збирачі цікавих історій у пошуках сенсацій здатні знайти, додумати і написати будь-що, очорнити постать відомої людини заради слави і самовизнання. Так завжди було і буде. І нехай це залишиться на їхній совісті. У кожного свій Шевченко, свій геній, свій герой. Мені не потрібно знати всі подробиці життя Тараса Шевченка, щоб захоплюватися його творами. Вони не змінять моєї думки про нього. Я просто пишаюся тим, що я українка! Тим, що це герой моєї країни. Це — мій герой.

Актуально:

То одинокому мені Здається — кращого немає Нічого в бога, як Дніпро Та наша славная країна…

Анастасія Бабченко

Серце нації Бути відразу всім, і з кожним — українцем. Спинити мить чи розлити її в полі вічності. Могутні Шевченкові думи завжди з нами, бо коли народжується геній, з того часу весь біль, кожна частинка душі народу зливаються разом у неперевершену музику України. Його України. Утвердження нашої держави у світі відбувалося на тлі воєн, кровопролить, поневолень і страждань. На долю українців випадало чимало випробовувань, подолання яких загартовувало їх. Поступово творилася наша історична пам’ять. Із покоління в покоління, із молоком матері нам передавали ті індивідуальні особливості, що вирізняють українців з-поміж інших народів. Шевченкове слово увібрало в себе не лише трагедію його часу, а й стало пророчим на довгі роки. Великий Кобзар ніби зчитав унікальний код нації, що не зміниться ніколи — може лише збагатитися працею великих людей. Проте навряд чи знайдеться в історії нашого народу особистість, чий геній зможе дорівнятися до Шевченкового. Він жив і творив у той час, коли найбільше був потрібний українцям, тому його творчість не втратила актуальності дотепер. У своїх думках ми часто повертаємося до безсмертних рядків поета, знову й знову переконуємося в їх доречності: «За горами гори, хмарою повиті, засіяні

8 горем, кровію политі». «Отам-то милостивії ми ненагодовану і голу застукали сердешну волю та й цькуємо». Хіба не можемо стверджувати так і тепер… Він став головним символом українства. Збудив душу народу, її енергію та волю. Сказав могутнє слово про свій народ, закликав любити свою Україну, бачив її щасливою в майбутньому. І заради цього кликав до боротьби.

Актуально:

Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи, і просвіти.

Олена Барашивець

Шевченкоманія Кожний учень або студент, який має завдання написати твір про Кобзаря, постає перед реальною загрозою отримати на виході заштампований і стереотипізований шмат тексту. Праворуч — вічний революційний дух, ліворуч — сумирні українські пейзажі, попереду — невмируща патріотична ідея. Більше уславляння, трохи страждань за країну та гучних гасел. Тарас Шевченко — герой нашого часу, часу минулого та часу прийдешнього. Практика розгляду поетичної спадщини поета в якомога простішому ключі захопила літературознавців, журналістів і шкільних учителів. Як наслідок, маємо ціле покоління людей, кожне з яких ніби чітко усвідомлює значущість постаті поета, але навряд чи зможе дати однозначну відповідь на просте запитання: «Чому? Чому саме він настільки знаковий?» Побутує думка, що дитина завжди хоче зробити все наперекір настановам дорослих. Це доведено неодноразово, підтверджень не потребує. То чого ж дивуватись, якщо після кількох років поспіль вивчення у школі поезії та життєвого шляху Шевченка, після творчих конкурсів, конференцій і семінарів, присвячених поетові, після вулиць Шевченка, площ Шевченка, станцій Шевченка дитина сприймає його як щось буденне, звичайне. Наша країна перенасичена. Вона охоплена Шевченкоманією.

10 У жодному разі не хочу сказати, що Тарас Шевченко не заслуговує почесті та шани. Але я, як і сотні, тисячі а, може, й десятки тисяч українських дітей, після випуску зі школи не можу чітко відповісти на питання «Чому?». Я продекламую «Заповіт» і «Садок вишневий коло хати», назву роки і місця поетового народження та смерті, згадаю імена його друзів, зазначу про заслання і викуп із кріпацтва та ще багато-багато іншого. Але не поясню головного: чому Шевченко є найвідомішим. Нам здається, що ми вже знаємо про нього все, але, насправді, ми не знаємо нічого, крім біографічної довідки і завчених напам’ять рядків з «Кобзаря». Ми звикли розглядати твори Шевченка як «зручне вмістилище нескладних почуттів, благочестивих педагогічних приписів, політичних рецептів чи революційних закликів до зброї. І за дитячою звичкою не хочемо копнути глибше». Шевченко — одна з найвеличніших постатей в українській історії. Заперечувати це було б нерозумно. Відкиньмо звичні сентименти, гучні заяви про Шевченків геній та постараємося пізнати справжнього Кобзаря. Зуміймо побачити у Шевченкові людину — з плоті та крові, із сумнівами, поразками, навіть із недоліками. І познайомимося з ним по-новому.

Актуально:

Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.

Ірина Бегаль

Він має знати, що ми пам’ятаємо Штампи в підручниках про великих поетів — це лише майстерне перебільшення. Щоби збагнути це потрібні знання і культура мислення. Шкільний матеріал залишає у спогадах лише сухий абзац тексту під овалом лиця в підручнику літератури. Образ Шевченка — чоловіка у смушевій шапці з похмурим поглядом — міцно засів у моїй голові. Чому ми сприймаємо Франка неодмінно як Каменяра, а Шевченка як Кобзаря? Стереотипи — ось що керує нами. Адже й «великий Тарас» був самотній, мав невиправдані сподівання і втрати. Підручники втовкмачували нам у голови, що Шевченко — Кобзар, ніби він усе життя тільки те й робив, що писав вірші про Україну. Та хто може достеменно сказати, яким він був насправді і за чим тужило його серце? Мій Шевченко аж ніяк не схожий на хрестоматійного поета-самітника з тужливою поволокою у грізних очах. Насамперед він — людина. Тоді, коли ще ніхто не думав про українців як про націю і єдине культурне середовище, він зрозумів, що головна потреба народу — свобода. Для мене Шевченко різний. Ось він спраглий до знань безвусий хлопчина з пензлями в кишені. А ось — знаний поет у товаристві панночок, у сліпучому світлі кришталевих люстр, серед людей, які хизу-

12 ються достатком — дещо честолюбний і поважний, як і всі поети, — такий собі європейський українець. Ось бачу його у вишиванці у затінку яблунь — він мрійливо виводить слова. А ось на засланні — сухий, вимучений, без пера і чорнила. І ранньої весни 1861 р. майже безпомічний від тяжкої хвороби, занехаяний, постарілий, падає на сходах… Навряд чи він був суворим завжди. Звісно, усміхався. Як і всі, засмучувався від невдач. Переживав драми кохання: Ганна Закревська, Варвара Рєпніна, Гликерія Полусмакова і ще кілька, якщо не з десяток, жінок творили його натхнення. Мій Шевченко — це чоловік, який, засинаючи, мріяв про жінку — красиву та ніжну, про видання «Мальовничої України». Може, він ніколи і не замислювався над тим, щоб писати якомога більше? А писав те, що було на душі. У поезії є емоції. Я бачу в Шевченкових рядках ненависть — жагучу, отруйну ненависть до панства за поламане життя родини і народу. «Він стане або великою людиною, або великим ледащо», — казав Шевченко-батько. Та навіть уявити не міг, яка культовість чекає на його сина. Це була людина, що у своїх шуканнях не розтратила себе. Проживши без трьох років піввіку, він вражає струмом інтелекту, силою пророчого бачення і творчим потенціалом. Народові потрібен моральний авторитет, невсипущий наглядач совісті. І це — Тарас Шевченко. Символ незламності, якому судилося стати нашим Відродженням. Ми пам’ятаємо його. І він має про це знати.

Марія Березіна

Поет, митець, громадський діяч Моє знайомство з творчістю Тараса Шевченка розпочалося ще зі шкільної лави, за обов'язковою програмою середньої освіти. Спершу в моїй свідомості Тарас Шевченко постав як поет. Його твори сприймалися мною як політ духу людини, яка відчувала ситуацію навколо себе і країни, в якій народилася. Напевно, така чутливість у поета є генетичною, адже Тарас Шевченко — виходець із сім'ї козаків, а в душі козака завжди пристрасть до свободи, яка виявляє себе як свобода народу від будь-якого зовнішнього гніту. А гніт українського народу пов'язаний переважно з Російською імперією. Його ми можемо простежити протягом багатьох століть. Великої сили він набув в козацькі часи, особливо — з ліквідацією Запорозької Січі. Проте у XVIII сторіччі точилася і боротьба духовна, яка гармонійно увійшла в свідомість небайдужих. І серед них був Тарас Шевченко. У ліриці Шевченка я одразу розпізнала те, як напрочуд вміло поет розповідає читачеві про те, що його хвилює, а саме: гірка доля українців та безвихідність їхнього становища. У своїх творах Шевченко не дає прямих відповідей або порад, здебільшого він хоче розкрити причини історичної несправедливості. Тарас Шевченко — людина надзвичайно талановита. Він викладав своє бачення світу і людини не

14 тільки в ліриці, а й у малярстві і прозових розмірковуваннях. Малярство було першим кроком ще малого Тараса у світ творчості, яка багатьма ланками єднає пророчу думку митця та свідомість народу. Для мене картини Шевченка несуть значення не стільки змістове, скільки бачення творчої людини. А бачення Шевченка — своєрідне, воно – про єдину Україну. Не можу не згадати громадської діяльності Тараса Шевченка, бо саме крізь призму її вивчення на уроках Історії України (ще в школі, а потім і в університеті) я зрозуміла, що слово, безперечно, має підкріплюватися ділом. Участь Шевченка у Кирило-Мефодіївському братстві показала, що він мужньо й відповідально відстоював власну громадянську позицію. Мій Тарас Шевченко — це людина слова та діла. Своєю творчістю та своєю думкою генія він залишив помітний слід у свідомості українців та серцях, які б'ються в такт патріотизму.

Актуально:

Великомучениче святий? Пророче божий? Ти меж нами, Ти, присносущий, всюди з нами Витаєш ангелом святим.

Вікторія Берещак

Шевченко є народ. Народ і є Шевченко Мій Шевченко. Важко відразу сказати, хто він для мене. Шевченко — це і поет, і Пророк, і голос української душі. Феномен митця як національного героя є в багатьох народів. Але для нас Кобзар значно більше, ніж геніальний творець. Для мене Шевченко — то надія. Надія, яка допомагає моїй нації побороти негаразди. Без надії — таки сподіваємося. Українці завжди потребували янгола-охоронця, провідника й пророка, який навіть після смерті оберігатиме своїх «малих, нерозумних дітей». Хто краще за Тараса Григоровича впорався б із цією місією і втримався б на цьому шляху так довго… Можливо, хтось скаже, що геній Шевченка — фікція, яку нам нав’язали ідеологи різних покроїв. Плутаючись в тенетах вигадок і домислів, які породили численні праці з шевченкознавства, ми забуваємо головне: Шевченко — більше, ніж поет. Ми давно визнали його національним Пророком. Хто такий Пророк? Той, чиї слова закарбувалися в пам’яті народу. Хіба забудуться слова Кобзаря через триста або чотириста років? А як можна забути те, чого ти ніколи не знав? Адже роками нас привчали любити поета, іноді — не читаючи або не розуміючи його творів і глибини його ідей.

16 Тривалий час українці бачили лише те, що їм дозволяли бачити. І лише тепер ми відкриваємо справжнього Шевченка. Поета, який знайшов себе у власному народі. Шевченко і є народ. А народ і є Шевченко. Розгортаючи «Кобзаря», ми вчимося розуміти себе, українця, який довго був похований під уламками надії на незалежну державу. Посаджений за ґрати, бо любив свій народ. Замордований у концтаборах. Нам завжди був потрібний лідер. Не так військовий командир, як ідейний провідник, який зможе запалити свічку в суцільній темряві незнання та неусвідомлення своєї національної ідентичності. Ось що називається заблокованою культурою. У таких умовах дуже складно не загубитися. І де ми були б, якби не Шевченко? Шевченка можна любити та не любити. Про нього багато сказано і ще багато прозвучить. Але саме він спромігся досягти тієї сакралізації національної ідеї, завдяки якій українці пам’ятають, хто вони є.

Актуально:

Нема на світі України, Немає другого Дніпра.

Микита Бєсєдін

Поезія в серці, «Кобзар» у руках Уперше я почув поезію Шевченка, коли мені було шість років. Тоді я ніяк не вирізняв його з-поміж сонму поетів і поетес, яких вивчали в школі. Я дуже любив сам факт поезії, не маючи фаворитів, не розмежовуючи української і російської. А ще більше мені подобалося читати поезію вголос. Я проводив дні і ночі, опановуючи це складне мистецтво, як оратори в античні часи. Це був мій перший крок до знайомства з Кобзарем. Це сталося швидко і спонтанно, як перше кохання. Моя вчителька з української мови запросила мене читати вірші Тараса Шевченка на районному конкурсі. І я, недовго думаючи, погодився. Тоді я був дуже гордий і самозакоханий, для мене не існувало іншого, аніж вибороти там перше місце. Після уроків я сидів у шкільній бібліотеці, у пошуках вірша, який би припав мені до душі (кожен, хто пов'язаний з поезією, мене зрозуміє ㅡ набагато легше читати те, що написане в унісон з музикою твого серця). Сталося так, що кожен вірш, який знаходив у книжці, був саме таким. Хоч у цьому конкурсі я так і не переміг, але не розчарувався. У мене з'явилося нове захоплення. Воно мало тверду коричневу оправу, на якій золотими літерами були викарбувані знайомі кожному українцеві літери ㅡ «Кобзар». Над ними був портрет автора, який дивився на мене сумними й мудрими очима.

18 Безліч різних історій захопили мене, я перечитував їх ще, і ще, і ще. На мою думку, кожен українець переживає той час, коли Тарас Шевченко постає перед ним у всій своїй красі, заглядаючи йому в душу. До віршів Тараса Шевченка треба дорости. Їх можна полюбити, тільки будучи до цього готовим. Але рано чи пізно це відбувається з усіма.

Актуально:

А ви Україну ховайте: Не дайте матері, не дайте В руках у ката пропадать.

Євгенія Богословська

Геній, що жив своїм народом Олесь Гончар якось сказав: «Тарас Шевченко народився на українській землі, під українським небом, проте, він належить до тих людей-світочів, що стають дорогими для всього людства і в пошані всього людства знаходять своє безсмертя». Кожна людина має свої вподобання, захоплення. У когось — танці, у когось — спів чи малювання, у когось — література. Я люблю читати, але знайти справді хорошого автора чи цікаву історію — складно. Шевченко, на мою думку, належить до тих письменників, твори яких не тільки цікаво читати. Прочитуючи його твори, переконуюся, що він — мужній громадянин і геніальний митець. Минає 200 років, а людство пам’ятає це ім’я — Тарас Шевченко. Впевнена, що кожна людина мріє, щоб її так само пам’ятали, знали, хто вона, але на сподвижну працю готові не всі. Кожна країна має свого героя — людину, за якою ми впізнаємо країну. Уособленням української нації є Шевченко. Людина з непростою долею; людина, яка знала, що вона хоче, за що бореться. Він ніколи не боявся казати все, що думає. Тарас Шевченко завжди ставив волю свого народу вище від своєї. Найвищою цінністю

20 для нього була Україна. Він вбачав сенс свого життя у служінні їй. Тараса Шевченка можна описати, застосовуючи лише п’ять слів: уособлення сили духу всього українства. Звитяжець, яких сьогодні бракує українській нації. Він — втілення справжньої людини, яка завжди пам’ятала і знала, хто вона і де її Батьківщина.

Актуально:

Боже милий! Як хочеться жити, І любити твою правду, І весь світ обняти!

Аліна Боднар

Ну що б, здавалося, cлова… Ну що б, здавалося, слова… Оце б сказати: «Жив та вмер». Але скільки кадрів у цій темпоральній і такій важливій стрічці життя. Тут і безкрає селище, буйне золото полів, і зелень дібров... І синє небо, безмежні мрії та кріпацька доля. Маленький клаптик папірця — ущерть змальований. А тут контрастний, величавий Петербург. Вже не селянське слово, а інтелігентське. І молодий художник з України тримає поставу. Заслання — степ, сухий, піщано-вітряний. Тяжкий, нещадний клімат. Повернення… Здавалося б, надія є, усе мине й залишиться лише страшним спогадом. Проте плин кадрів закінчується… Часто доводиться чути суперечки довкола Шевченкової поетичної творчості. Тут кожен Івась має свій лас. Проте жодного не залишають байдужими Кобзареві картини. Він умів розкрити характер людини пензлем — легко, невимушено. Понад те, він бачив красу там, де інший би понуро пішов солдатським шляхом. Картина «Місячна ніч на Кос-Ралі» красномовно свідчить про Шевченків «стрижень» — сильний, вишколений внутрішній елемент, що просто не дав зламатися. Бо це — піщана мовчазна коса, і тільки одинокий собака з надією дивиться на холодне обличчя місяця. Хтозна, чи то не сам Кобзар задивився — самотній, печальний. Живий. …Шевченкові очі пильно, вдумливо дивляться в душу кожного, хто проходить повз портрет. Обличчя,

22 помережане зморшками, — точно не від усмішок. Високе чоло, поріділе волосся й густі чорні брови, а вуса — ледь торкнуті сивиною. Цікаво, про що він думає в цю мить? Можливо, в його очах закарбовано відблиск Оренбурзьких степів. Можливо, це могутній Дніпро спрямовує з картини свою стихійну, норовливу силу. А може, це згадка про прекрасну даму, чий слід назавжди залишився в серці. Це — жебрак, у якого немає копійчини, аби купити собі шматок хліба. Це — аристократ, котрий може запросто розпрощатися чи не з усіма грішми, аби вшанувати Марка Вовчка. У цьому погляді водночас і сила, і впертість, і смуток, і жага до життя, і любов до людей, і неспокійна, зболена душа. Кобзареві вірші писані не пером, а серцем. Коли читаєш «кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте», відчуваєш, як ці слова злітають крізь зціплені зуби, стиснуті кулаки, крізь душевний біль і глибоке обурення несправедливістю. Його звертання тим і сильні, що змушують усіх, хто змирився, хто опустив руки й погляд, хто мовчить, прокинутися від перманентного заціпеніння і скинути ярмо — і так буде у всі часи…

Актуально:

Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..

Богдана Бойчук

Світоч української душі Тарас Шевченко... Із щирим трепетом виникає безліч образів та асоціацій. Хтось, занурюючись у світ Шевченкових творів, згадує безсмертні образи або картини історії українського народу. Інший розповість про роки кріпацтва та заслання, тяжкі муки життя поневоленого таланту. Дехто викличе в уяві прекрасні акварелі чи офорти. Однак, безперечно, кожен пригадає собі немолодого вже чоловіка у кожусі, високій шапці, з пронизливим поглядом. Герой, ікона, великий Кобзар... Усі ми різні, тож для кожного Шевченко свій, неповторний. Та, на жаль, багато урочистих, хоч від того й не менш правдивих, слів перейшли у розряд пафосних кліше, засмальцьованних сторінками підручників і масними промовами на днях пам’яті чи концертах. Та чомусь ми забуваємо, що передусім Тарас Шевченко був Людиною. У вірші «Виклик» Іван Драч сміливо закликає: «Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха». Справді. У нашій пам’яті чітко закарбувався всім відомий образ літнього чоловіка, якщо не сказати — старого діда, відчуженого, відстороненого. Чому? Тому що поет, поборник, Кобзар? Досить робити з Шевченка ікону. Так, він великий. Талановитий. Вічний. Слава про нього жила й житиме доти, доки б’ється серце хоч одного українця. Та чи задумувались ви: а як це — бути народ-

24 ним героєм? Кохання і страх, щастя і пекельний відчай — великому Кобзареві так само були близькі звичайні людські радощі та слабкості. Шевченко любив дітей. Одного разу він несподівано знайшов у своїй валізі сховок із грошима, про який забув. Замість того, щоб скористатися знахідкою, він накупив гостинців і солодощів дітям жінки, у якої квартирував. Шевченко любив жартувати. Під час заслання малював дотепні карикатури на товаришів та «начальство». За столом навколо нього збиралася найбільша компанія, де не стихав дружній сміх. Шевченко був частиною мистецької еліти Петербурга. Його охоче приймали у багатьох родинах як дорогого і бажаного гостя. Ба більше, він був справжнім франтом і причаровував жінок з першого погляду — варто лиш згадати палкі, благородні почуття Варвари Рєпніної. Шевченко, Шевченко, Шевченко... Спливатимуть роки, з’являтимуться нові погляди на нього та його творчість, оцінки, точки зору. Однак для мене Шевченко завжди залишиться Людиною, справжнім світочем української душі.

Актуально:

Робочим головам, рукам На сій окраденій землі Свою ти силу ниспошли.

Жанна Бондар

Випереджаючи час Тарас Шевченко — ім'я відоме у всьому світі. Шевченко — це символ нашої культури, нашої літератури. Шевченко — це символ нашої України, минулої, майбутньої та нинішньої. Він належить до тих людей, які були і є справжніми патріотами своєї Батьківщини. Всі ми, українці, виросли на його віршах, відчули його нестримне бажання волі для українського народу. Із плином часу все більше переконуюся, що поезії Кобзаря — то одкровення, які він висловив на адресу минулих, сучасних і прийдешніх поколінь українців. Майже ті самі люди, майже ті самі проблеми. Він ніби знав, що за стільки років багато чого не зміниться. Уміння передбачати і випереджати час властиве не кожному талантові. Тарас Шевченко вчив нас бути людьми за будь-яких обставин. Феномен Шевченка тільки тепер став зрозумілим для мене. У вирі сьогоднішніх подій він здатний надзвичайно впливати на людей. Підбадьорювати, підтримувати дух, цілісність народу та бажання відстоювати себе. Мені здається, більшість нинішніх студентів назавжди запам'ятають високу ціну свободи. Сьогодні надзвичайно важко віднайти щось нове у біографії Шевченка. Все вже давно досліджено і, можливо, навіть щось додумано. Ми знаємо про Шевченка багато різного, але головною для нас є його творчість.

26 Багато теперішніх людей мріють про життя за кордоном, про краще життя, але не в своїй країні. Шевченко мене вражає патріотичністю та надзвичайною вірою в український народ. Його бажання жити у країні, де він народився і виріс, бажання змінити її на краще є дивовижним. Шукати себе в Шевченкові може і повинен не лише українець, а й будь-яка людина. Зрештою, кожен, хто пізнав Шевченка, також є українцем. Про це думаю нині, згадуючи Сергія Нігояна, вірменина за походженням — воїна Небесної Сотні, якому Шевченко також свій. Шевченко був, є і буде з нами, з Україною.

Актуально:

А чистих серцем? Коло їх Постав ти ангели свої, Щоб чистоту їх соблюли.

Юрій Бондар

ВІСЬ ШЕВЧЕНКА Моя бабуся — батькова мати — Гапуня не знала грамоти. Газету, яку виписували з району, їй читав чоловік і мій дід Григор. А вкладаючи нас малими спати, вона розповідала усілякі історії: свої, вигадані — різні. І часто віршовані — про минувшину, козаків-гайдамаків, дівчину Катерину… Зрозумів, подорослішавши, що був то «Кобзар», якого бабуся знала, вочевидь, напам’ять. …У батьковій бібліотеці було багато «Кобзарів» — різних видань і років, навіть ХІХ століття. На полиці у шафі вони рядкувалися окремо і, зізнаюсь, жодного разу не спало на думку, навіщо йому стільки таких, здавалося б, однакових текстів… Працюючи через багато років у одному з вишів, ми видавали для потреб навчального процесу різну спеціальну літературу. Разом зі студентськими квитками першокурсники обов’язково отримували підручники та посібники з політології, психології, юриспруденції… Це вирізняло виш серед інших. Втім, здавалось, чогось не вистачає. Якось, обмінюючися з колегами думками про те, яким має бути майбутній фахівець, постало питання: а що є стрижнем навчання, що увиразнило б передусім українськість освіти і знань, які дає виш? Тим, що поєднало, якось само собою і став «Кобзар». Ми підготували видання творів Тараса Шевченка, які уклав мій колишній викладач на факультеті журналістики Шевченкового університету, а тоді вже коле-

28 га Василь Васильович Яремен-ко. І невдовзі ошатний томик «Кобзаря» побачив світ. Відтоді кожен першокурсник — незалежно від того, яку спеціальність обирав, отримував до свого «книжкового набору» «Кобзаря». Такий томик є і в моїй бібліотеці. Поряд з батьковими… Той книжковий проект — один із знакових для мене. А нещодавно зателефонувала мама. Запитала, де у нас удома твори Тараса Шевченка. Сказала, що хоче почитати, адже скоро — ювілей… Учора був на київському Майдані. На центральній площі — пам’ятник з двохсотлітнього дерева, над яким неподалік плакат «Шевченко — дух Майдану!». Довкола люди, дехто намагається торкнутися постаті Кобзаря. Роблю це і я. Це мій і їхній Шевченко… Cьогодні — 6 березня. Я сиджу на верхній лаві в Малій актовій залі Інституту журналістики Університету імені Тараса Шевченка і пишу ці рядки. Ірина Демченко, яка знімкує подію, каже, що фото аудиторії вмістять на обкладинку книжки... Задумуючи наш видавничо-«онлайнівський» проект, ми не знали скільки учасників братиме в ньому участь — просто запросили усіх бажаючих. Бачу: зала майже заповнена — студенти різних курсів, викладачі, є й випускники попередніх років. Прийшов зі своїм ноутбуком і працює з текстом директор інституту Володимир Різун… Схилились над аркушами колеги — Василь Клічак, Василь Теремко… Неподалік — третьокурсниці Аліна Боднар, Ольга Вихватенко…, старші — Юлія Панець, Олександра Мігірова... У кожного з них, напевно, свій Шевченко. Проте — переконаний — раніше і відтепер він НАШ Шевченко. Мені ж бо згори видніше… На годиннику 11-та…

Любов Боярська

«АРАРАТ — БЕЗГРЕШЕН!» Шевченківські дні асоціюються у мене з трьома епізодами перших українських мітингів наприкінці 80-х. Пам’ятаю, як пронизливого і туманного вечора 9 березня 1989 року біля пам’ятника Шевченкові молодий Михайло Мельник (тепер — Народний артист, лауреат Шевченківської премії, директор дніпропетровського театру одного актора «Крик») читав «Гайдамаків» і «Кавказ». Актор приїхав на перший республіканський конкурс читців, мав готуватися до виступу, берегти голос, а він, у легесенькій курточці, на холоді й вітрі читав і читав поезію, розповідав, як він на Малій сцені ставить «Гайдамаків» і «ходить з шабелькою», граючи Ярему. На тому конкурсі він переміг, і 10 березня ми зустрічали його як тріумфатора і як людину, яка за один вечір стала рідною усім, хто був на мітингу. Пам’ятаю, як уже у травні того ж року ставний, пишноволосий, дуже вродливий, наш улюблений Павло Громовенко (як він читав Шевченкову поезію! — душа завмирала) стояв гордо випростаний у натовпі, який міліція намагалася потихеньку відтіснити від пам’ятника у бік Жовтого корпусу, як привітався з нами (Народний артист з учорашніми студентами!), і як біля нього ми зупинилися, бо з ним було затишно і впевнено (та й міліція була тоді ще людьми: кинулися якось зривати прапор, але знітилися перед іконою, яку виставив перед собою Олесь Шевченко). Пам’ятаю, як ми співали «Реве та стогне

30 Дніпр широкий…», «Думи мої, думи мої…» та «Заповіт» і як у нас напрочуд добре виходило, хоч ніхто з нас не мав музичної освіти. Пам’ятаю надзвичайного (тепер кажуть, «харизматичного») Андрія Середу, худого, засмаглого, лисого, у темному костюмі, трохи аж демонічного у своїй яскравості. Ось він зараз вийде на сцену Зеленого театру на теперішньому Співочому полі, і разом зі своїми хлопцями з «Кому вниз» як вріже «Стоїть в селі Суботові…» Але останні кілька років, коли хтось знову починає товкти про те, що Шевченко не такий уже і геній, що поетПророк — це занадто, я згадую ще один епізод. На четвертому чи п’ятому курсі, десь 1985-го чи 6-го, їдемо під час зимових канікул у студентську подорож по Закавказзю. Приїхали до Єревану. Погода поганезна. Холодно. Мряка. Туман, як молоко — нічого не видно уже метрів за два. Застуджений і геть замерзлий гід виводить нас на оглядовий майданчик і каже: «Прямо перед собой вы видите белоснежные вершины Арарата». «Какие вершины?! — запитую. — Тут пальцев на протянутой руке уже не видно». І у відповідь чую дуже мудре: «Девушка, Арарат — безгрешен!». Подорослішавши, я зрозуміла, що він мав на увазі. Священний Арарат стоїть, як і стояв, віками. До його схилів причалив колись Ноїв ковчег і звідси почалася нова історія людства. І що йому до того, що якась київська студентка колись через туман так і не побачила його? Це не пощастило мені. А Він — стоїть.

Анастасія Буяло

Свій, а не святий Кожна нація має свою літературну візитівку: британці — Байрона, поляки — Міцкевича, росіяни — Пушкіна. Тарас Шевченко — український метр красного письменства, канонізований сотнями пам'ятників у всіх куточках світу, тисячами портретів у навчальних закладах, закарбованими в пам'яті зі шкільної хрестоматії рядками «Заповіту», названим його ім'ям університетом, літературною премією, щорічними читаннями та поїздками до Канева. Вусатий зморений чоловік із проникливим поглядом ніби заглядав у дитячу душу з вишиваного лику над класною дошкою, і ми соромливо відводили погляд від тих мудрих очей, бо не могли пізнати сакрального змісту цитованих повсюди метафор, евфемізмів, порівнянь, образів, не могли розділити горе самопожертви Кобзаря. Рік у рік ми чули історії про кріпаччину, викуп, малярство, заслання. Чи може субтильна дитяча душа полюбити цього чоловіка так, як його вимагає любити поважна українська спільнота? Щиро зізнаюсь, я не змогла полюбити його саме такою любов'ю. І мої друзі не такі, що могли б сказати: «Понад усе люблю Тараса Шевченка». Бо той портрет ще в пам'яті. Чи має нам бути соромно? Шевченкового генія не можна прищеплювати ін'єкційно. Я не буду повторювати Андруховичів «Shev-

32 chenko is OK», але прокиньмося! Тарас Григорович Шевченко не був святим. Я вподобала історію щирого чоловіка з народу, який любив своє діло і ніколи від нього не відступав, міг сказати правду в очі, дотримував свого слова, мислив прогностично, не розмінювався на матеріальні блага, не став жертвою слави, не опустився на коліна перед примхливою владою, не відцурався свого «я». Такий мій Шевченко, Шевченко «свій», а не святий, Шевченко, якого я поважаю як поета і громадського діяча, без жодної патетики й одіозності. Я мрію, щоб наступні покоління не виставляли лицемірства напоказ, а плекали шану Кобзареві в серці, бо любов — найінтимніше, найпотаємніше почуття людського єства. Любов до мистецтва (а Тарас Шевченко — беззаперечно, великий митець) — то інакша любов, яка йде не тільки з серця, а і з душі. Я мрію, щоб наступні покоління теж шукали свого Тараса. Можливо, графіка, може, прозаїка, чи, гляди, й Пророка.

Актуально:

Моя породонько святая! Моя ти доле молодая! Не покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано Витай зо мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду.

Ніна Вернигора

Подумаймо сьогодні про Шевченка Поговорім сьогодні про Шевченка, Про того, хто босоніж із народу, Творив мистецтво і творив свободу. За вік короткий, як свіча, дощенту Згорів, розливши світло на століття, І висвітлив генетику глибинну. Поговорім сьогодні про Шевченка. Поговорім про нашу Україну. Подумаймо сьогодні про Шевченка, Про шлях широкий і багату душу, Про те, що в казематах не задушиш — Духовності криницю невичерпну. Помислімо про шлях, який за нами, Незламну гідність і в лиху годину. Подумаймо сьогодні про Шевченка. Подумаймо про долю України.

34 Молімося, читаючи Шевченка. Там кожне слово, як місток до себе, Там кожен знак, то — код, то ключ від неба. Молімося, читаючи Шевченка. Нам Бог поможе перейти руїну, І кров живими квітами востане. Вклонившись непохитному Майдану, Молімося за вічну Україну.

Ольга Вихватенко

«Любити Шевченка — любити Україну, любити Україну — любити Шевченка» Для кожного Тарас Шевченко свій — кожен знаходить щось своє, близьке і рідне в його творчості. До кожного з нас він приходить неоднаково: за різних обставин та в різному віці. Щоб зрозуміти всю велич митця, кожен має сам його для себе відкрити. Феномен Шевченка відбивається у величі України та її долі, нашому світосприйнятті, нашому минулому і надії на майбутнє. Його твори — воістину пророчі, актуальні в усі часи. Все життя Тараса Шевченка хвилювала доля українців та України, він був великим патріотом, героєм, символом гідності та незламності духу, національним і народним поетом. Слово Кобзаря піднімало і піднімає пригноблений та принижений український народ, вказуючи на шлях, який завжди потрібно обирати — боротися, адже упродовж усього життя Тарас Шевченко мріяв про щасливе майбутнє рідної України. Читаючи його твори, я проводжу паралелі із сучасністю і вже вкотре переконуюсь, що він — пророк, тому що передбачив багато з того, що відбувається в наш час... Він знав, що історія України буде історією боротьби,

36 але стверджував, що волелюбний народ не можна знищити. Ось і тепер, хоча вороги й шукатимуть усіх засобів, щоб побороти незламний український народ, вони його не подолають, бо під впливом творчості Шевченка в Україні прокидається патріотичний український дух, дух боротьби за краще майбутнє, і ми це бачимо на прикладі Майдану. Його «Борітеся — поборете» у світлі теперішніх подій стало гаслом для кожного свідомого українця. «Кобзар» Шевченка має бути Біблією для кожного з нас, а надто — наших політиків. Якби вони послуговувались Шевченковим словом, то не було б у нас тих сумних реалій, які ми маємо. Якби всі так переймались долею України, як Тарас Шевченко, то вже б давно вона стала квітучою і щасливою, як він і мріяв… А поки що ми маємо зробити все, аби не зрадити його. Влучно сказав російський письменник Вікентій Вересаєв про значущість Шевченка для українського народу: «Любити Шевченка — любити Україну, любити Україну — любити Шевченка». Ми маємо розуміти, що Україна існуватиме доти, поки ми будемо прислухатись до Шевченкового слова. Тарас Шевченко перший в українській літературі пророкував нашому народові щасливе майбутнє. Вірю, що ми його виборемо…

Актуально:

І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде...

Марія Вітченко

Душа художника Що ви уявляєте, чуючи про Шевченка? Козацькі пишні вуса, сивина, насуплені брови, суворий погляд спідлоба. Обличчя людини, що пережила немало. Таким ми бачимо його на портретах. Таким він постає на сторінках найвідоміших творів. Саме такою ми бачимо його душу. Та це не зовсім мій Шевченко. Не той, якого я, як і кожний українець, бережу в серці. У мене там двадцятирічний юнак. Молодий, гарячий. З полум’ям доброго завзяття в серці. Романтик. Той, якого життя ще не привело до критичного реалізму у творчості, хвороби в тілі та сивини у волоссі. Я уявляю його таким. Закоханим. Закоханим у життя, поезію, волю. Закоханого у Петербург з його пам’ятниками, садами та білими ночами. О, ці Шевченкові ночі! Ось він юний, ще наївний гуляє парком. Його погляд художника вихоплює найменші деталі, найменші риси всього, що бачить. Саме тут йому спокійно, саме тут він художник. Не поет, не борець, не пророк. А просто молодий художник. Творча, висока особистість, що бачить прекрасне. Навіть не бачить, а відчуває, пропускає крізь себе. Так, як зовсім скоро пропустить увесь біль, усю трагедію свого народу. Мій Шевченко — тонкий лірик. «А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива!». Яке щире захоплення, яке безмежне милування. Яке кохання.

38 А ніжність? Ви відчуваєте ніжність Тараса? Не громогласного, величного Шевченка, а м’якого, закоханого Тараса. «Мені так любо-любо стало, неначе в Бога», «Чи то так сонечко сіяло, чи то мені чого було…». Хвилююча перша закоханість, перший поцілунок. Читаєш і відчуваєш сонячне світло, відчуваєш душу. Шевченко-пророк, Шевченко-борець. Та чи не забуваємо ми за тим сильним і мужнім Шевченком розгледіти тендітну ніжну душу юнака Тараса? Вже зовсім скоро поезія вибухне повною мірою. Вже зовсім скоро вогник українця в серці розгориться величезним полум’ям непокори. Але поки що ми просто можемо відчути тонку душу художника, чистий розум генія, невинне серце юнака. У серці кожного з нас Шевченко — герой. У моєму також. Та хіба не знайдеться у душі українця хоч маленький куточок для просто Тараса?

Актуально:

А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подає І братолюбіє трошки.

Анна Волосевич

Шлях до мого Шевченка Перші враження про Шевченка складалися в школі, як, мабуть, і в більшості моїх однолітків. Напам’ять знала «Мені тринадцятий минало…», «Заповіт», уривки з «Лілеї». Долаючи сон, читала «Гайдамаків» у скороченому хрестоматійному варіанті і, якщо відверто, мало що розуміла. У восьмому класі (або дев’ятому, точно і не згадаю) ставилася до творів Тараса Шевченка як до чогось, що потрібно прочитати обов’язково, відповісти на уроці та піти далі. Наступна моя зустріч із Шевченком відбулася напередодні іспитів, коли все вже ніби пройдене і прочитане бажано поновити у своїй пам’яті. Я взяла до рук «Кобзаря», старого і доволі важкого. Він стояв у матері на полиці, і я частенько бачила як вона перечитувала щось улюблене. Його зелена обкладинка була витерта, корінець — трішки потертий, так, ніби книжку часто витягали з ряду інших, потім ставили на місце, потім знову брали… Цього разу я читала твори українського поета наввипередки з ніччю, з часом і собою. Я поверталася до того, що читала кількома годинами раніше, забігала наперед, зачитувала окремі уривки вголос. Напевно, саме тоді в моєму серці почали зароджуватися почуття до цих текстів. Почуття щирої довіри, якоїсь дитячої прихильності. Почуття любові до українського слова, виплеканого живою волею сильної людини і загартованого життєвими випробуваннями.

40 Я вірю йому і вірю в нього — у правдиве Шевченкове слово, яке не раз надихало мене у часи духовного смутку. Я вірю щирості Тараса. Він зміг побороти всі перепони і вистояти проти всіх негод свого життя. А отже, зможе кожний з нас, якщо наважиться виступити проти своїх страхів і докладе зусиль, як робив це він. Поезія Тараса Шевченка — це символ української волі до визначеності у житті, свободи духовної і фізичної, добробуту і щастя. Для мене — це ще й сталий куток надійного ґрунту. І я завжди повертаюся до нього після штормів і збурень життя, щоб побачити уже знайоме, віднайти нове значення, доповнене обставинами і контекстом мого буття.

Актуально:

А чистих серцем. Коло їх Постави ангели свої І чистоту їх соблюди.

Сергій Воронов

Тарас Шевченко сьогодні Змалку я знав, що його доля важка, він вирвався із низів завдяки своєму малярському талантові. Біографія Шевченка побудована на тому, що він весь час прагнув до самоздійснення і мріяв про самоздійснення свого народу. Наче знав, що на нього чекає. Як на мене, тут забагато перфекції: вже у шкільному курсі я став помічати, що не все так просто і логічно. Так, Шевченка викупили, за 2000 рублів, що було дуже і дуже багато. Це свідчить про меркантилізм і хитрість Енгельгарда та про талановитість Шевченка. Він вливається у коло російської інтелігенції. А там, як бачимо, повсюди українські прізвища. Культурна анексія скоріше двостороння — Україна дає талановитих ГулаківАртемовських, вони стають «великоросами». Виграє імперія. Що ж відчуває Шевченко? Можливо, він уже тоді думав про національну ідею. Гадаю, що ні. Його талант окриляє його. До того ж, він працює у мовчазній сфері — малярстві, ніхто не заважає розвиватись. Куди там національній ідеї, вона ще не могла визріти в його голові. Хоча той факт, що він був одним із учасників КирилоМефодіївського братства і одним із авторів панславістської теорії (ця весела штука про єднання слов’ян під одним федеративним прапором, яку потім використовувала і тепер використовує Росія) дає зрозуміти, що думки

42 все-таки були. Його кинули в цитадель, заслали на 10 років до байгушів. А він не виправдовувався перед царатом. Геніальні вірші, які народились на параболі життя, стали його шапкою на портреті, яка тиснула на голову і змусила так рано постаріти. Я розмірковував про вибір і образ. Хто для нас Гоголь? Ми його не звинувачуємо у зрадництві, він зробив вибір у бік Росії, проте роздвоєність душі переслідувала його до кінця життя. Але і тут мова про втрачені шанси — Гоголь міг стати Мойсеєм народу ще задовго до Шевченка. Тоді необхідно пояснити момент «Мойсейства» Шевченка. Він наблизився до народу настільки, щоб кожен неписьменний кріпак зрозумів і почув його слова, став над панським наділом, взяв граблі і почав боротись. На жаль, а, може, і на щастя, граблі взяли набагато пізніше. Народ був не готовий, але основи свідомості були закладені. Ці основи — в народності поезії Шевченка. Авторитет Шевченка беззаперечний, про що свідчать назви вулиць, шкіл, свят і посвят на його честь. Шевченко сьогодні — це не зреалізований стереотип України, яка не збулась. Чому я не написав перед «збулась» «ще»? Тому що граблі піднімати мені, і допоки всі цього не зрозуміють, доведеться гнути спини не за свої ідеали. Можливо, і гинути за чужі ідеали. А «Заповіт» не всі читали, «Сон» не всі розуміють, а тих, хто напам’ять знає рядки нашого Мойсея, ще треба знайти. Не просто знайти і тих, хто доріс до розуміння його Слова.

Інна Вусата

Він дав світло нам… Кожен розуміє Шевченка по-своєму. Для когось він — «величний Кобзар», для когось — провидець. А для мене… Ким є мій Шевченко? Яким бачу, точніше відчуваю, його я? Він закарбувався у моїй пам’яті ще зі школи, коли декламувала його «Мені тринадцятий минало»... Для мене тодішньої, Тарас Шевченко — це малий хлопчик, який шукає себе у світі, який бачить світ не так, як інші. А згодом його «Сон», «Причинна», всіма знана і оплакана «Катерина»... Я росла, пізнавала світ. І моїм поводирем був Тарас, я росла разом з ним. Адже з кожним його твором світ стає іншим, певно, кращим. На Тарасову долю випало чимало випробувань. Одним із таких було заслання. Воно переінакшило його, знуртувало йому душу. Шевченко до заслання і після — дві різні людини. Ми бачимо це в рядках його творів. Ті ніжні «Защебече соловейко, в лузі на калині…» на початку творчого шляху. Скільки любові, мрій у цих рядках. А потім роки заслання. «Заступила чорна хмара та білую хмару…». На полиці — старенький «Кобзар». Розгортаючи його, знаходиш спокій, сили рухатись далі. Вважаєш, що життя безнадійне? Та ні! Шевченко каже: «Вставайте, кайдани порвіте…». Шукай сили. Навіть той, здавалось

44 би, останній ковток повітря не є таким. Він — із безлічі менших ковточків. Тарас завжди з нами. У цих вічних рядках. Тих, які лікують. Які кажуть, що світло ось-ось, варто лише докласти трішки зусиль, аби побачити його. Шевченко вічний, і ніколи не зійде з наших уст. Твори, написані понад 150 років тому, наче присвячені усім тим подіям, які відбуваються сьогодні. Тарасе, ти — геній пера, ювелір слова, і всі вони — безцінні. Куди нам без них? Що було й з нами без Шевченка? Та ми і є Шевченко, без нього ми — не ми. Пам’ятаймо про це. Адже не кожен може віддати всього себе в ім’я народу. І в цю знаменну дату — 200-річчя Кобзаря, спрямуймо свої промінці світла до того, хто дав світло нам, хто осяяв нам шлях своїми вічними й могутніми словами.

Актуально:

Якби зострілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні? Якеє тихеє ти слово Тойді б промовила мені?

Богдан Гайворонський

Григорович, найбажаніший гість на твоїй алковечірці …А тепер пофантазуймо. Прихід весни — завжди привід напитися. Але пити на самоті справа невдячна: і алкоголь не смакує, і поговорити щиро ні з ким. Тому треба відшукати товариша, бажано — відомого, бо інакше не цікаво, і взагалі — яка ж то алковечірка, якщо наодинці, коли один?.. Уявно це зробити легше. Вибір — колосальний: від античності до наших днів. Методом пріоритетності, перебору й вилучення, зупиняємо свій вибір на ювілярові. Якщо він не має на тебе часу, можна покликати його дух. Духи ніколи не відмовляють. Той факт, що ти — прихильник здорового способу життя і востаннє приймав на груди ще на шкільному випускному, до уваги не беремо. Нестримність уяви — твій козир. А заради такого гостя, як Григорович, почати пити — за честь. Для такого побратима й наклюкатися до втрати свідомості не шкода. І от він прийде до тебе на кухню проти ночі з 9 на 10 березня, такий же хрестоматійний, ніби з купюри номіналом 100 гривень старого зразка: з довгими козацькими вусами, в кожусі та смушевій шапці, з пляшкою тризіркового молдовського шмурдяка в кишені, — антисеміт, ляхоненависник і русофоб (у Кобзарі, видано-

46 му за радянських часів, ти ніколи не знайдеш «Розритої могили» — авжеж, Тарас Григорович, співець пригнобленого класу, завжди виступав за дружбу з московитами і молився на Богдана, яко на месію), — пророк, одне слово. І якщо вже зайшло про месіанство, то для свідоміта бухнути з Григоровичем аналогічне винній церемонії з Ісусом для християн. Не в дні посту, звичайно. Пророки наших днів панкують і помирають від передозу після безпробудної пиятики. Якби Григорович жив у наш час, він би теж крутився у межах одіозної тріади sex, drugs & rock 'n' roll і помер молодим. А тепер спробуй переконати, що це не так, і 47 років — уже старість. Після третьої чарки коньяку тебе обов’язково проб’є на патетику. Григорович — це вся наша маргінальна культура, і навіть більше: це 200 років нашої самотності, включно з буремними 90-ми, коли «Кому Вниз» на основі його лірики закладали однойменним альбомом підвалини української рокової та готичної музики, а молодий і ще незмейнстрімнений Жадан в одному зі своїх віршів виганяв Григоровича геть із міста (а отже, і геть з твоєї кухні) на блаженні рустикальні простори — туди, де садок вишневий коло хати, хрущі великі й волохаті. Знаєш, чому він — Григорович? Тому що син Сковороди. Ментальний, звісна річ.

Актуально:

Ой не п’ється горілочка, Не п’ються й меди. Не будете шинкувати, Прокляті жиди.

Дар’я Герман

Оберіг країни, символ нації Чимало вже написано творів, чимало присвячено пісень та віршів Тарасові Шевченку. Є і критичні статті, можливо, навіть цілком обгрунтовані. Утім жодне дослідження не здатне поставити під сумнів Шевченкової геніальності. Так, ми по-різному сприймаємо поета: хтось ідеалізує, або ж, навпаки, — як писала Ліна Костенко, «десакралізує» Тарасову постать. Ми маємо право на різні думки. Ідеалізація поета неприйнятна вже тому, що маємо достатньо історичних фактів, — не потрібно спростовувати неспростовуване. Та ніхто не заперечить очевидного: Тарас Шевченко — геній. Тут не треба комусь нав'язувати своєї думки, погляду. Щоб зрозуміти Кобзаря, треба пропустити його творчість через себе — знайти своє у безмежному таланті, не повторювати завчених думок, заяложених стереотипів. Кожен відкриває Шевченка по-своєму. Посвоєму любить його, захоплюється ним. А кому цього не дано, його можна тільки пожаліти. Шевченко понад часом. «Кобзар» має своє місце на полиці моєї книжкової шафи. І не тільки там. Це — джерело натхнення, життєвий урок, настанова, поклик душі… Іноді навіть страшно, тому що Шевченкові вірші надактуальні, пророчі, завжди сучасні. Є інший погляд на поета — «десакралізація» спадщини Тараса Шевченка. Звісно, кожна людина має право

48 на свою думку, але, на мій погляд, не варто піддавати сумніву його творчість. Потрібно бачити незаперечний талант, коли дивишся на картини, коли насолоджуєшся поезією, а не поменшувати той талант через незрозумілі факти біографії. Заперечувати генія неважко, коли хочеться справити враження, вирізнитися серед натовпу. Зі здобуттям Україною незалежності багато хто поіншому почав ставитися до Шевченка. Це був протест через ейфорію від почуття свободи й вільнодумства. Вульгаризація постаті Тараса Шевченка — це викривлене розуміння свободи, приниження власної нації, нехтування українськими цінностями. Шевченко — патріот, герой. Його творчість — завжди вчасна і правильна відповідь на прагнення народу до свободи. Що головне — ця відповідь досі актуальна. Беззаперечно, Шевченко — оберіг нації, пророк України. Тому не спростовуйте неспростовуване!

Актуально:

І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..

Владислава Грубич

Мій шлях до Шевченка: від каменю до серця У дитинстві разом із сім’єю я часто їздила в рідне місто батька — Полтаву. В одній з таких поїздок нас із сестрою привабив величезний пам’ятник, зведений навпроти знаменитого Полтавського краєзнавчого музею. Кам’яний чоловік дивився на нас спокійно та серйозно. Під цим пам’ятником не було п’єдесталу, увесь він — химерний цілісний трикутник, складений з асиметричного нагромадження площин і обсягів, на верхівці яких — велика голова мудреця. Нам, маленьким дівчаткам, кам’яний дід тоді здався чи не найкращим дитячим майданчиком. Через декілька років у школі я почала вивчати творчість Тараса Шевченка. Вірші поета одразу здалися мені незвичайними. Але найбільше вразило те, коли побачила його портрет. «Та це ж саме той чоловік із надзвичайно спокійним та задумливим поглядом, це йому встановлено пам’ятник!» — одразу збагнула я. Саме так відбулося моє знайомство з Кобзарем. Вже третє століття Тарас Григорович Шевченко нікого не залишає байдужим. Його творча спадщина неймовірно багата. Чимало українських письменників визначали його літературні твори одними з улюблених. І не дивно: вони можуть передати внутрішній стан, який відчував простий український народ в умовах самодер-

50 жавства. Він писав просто, від імені справжнього українця, який усім серцем жадав свободи та незалежності. Люди, які боролися за свободу, вважали твори Шевченка своїм знаменем, черпали в них віру і силу. Люблю чудові його картини. Загалом Тарас Шевченко малював церкви та зображав український народ у побуті. Важко повірити, що в одній особі так багато талантів. До того ж, Шевченко був активним громадським діячем. Вражає трагічна доля письменника. Скільки жорстоких випробувань довелося пережити йому. Він терпів, мучився і не каявся. Геній тим і дивує, що він ніколи не здається. Саме за це я всім серцем поважаю Тараса Григоровича. Сьогодні в Україні — справжня революція. Для мене постать Шевченка в цьому контексті дуже актуальна — волелюбний та непокірний, він надихає мільйони українців, які прагнуть жити гідно. Нещодавно навіть було створено пам’ятник Кобзареві просто між барикадами на Майдані. Упевнена, що його дух огорнув кожного з героїв Небесної Сотні теплом і вірою, що їхній чин був осяяний невмирущим Тарасовим закликом: «Борітеся — поборете!».

Актуально:

Доколі будете стяжати І кров невинну розливать Людей убогих? а багатим Судом лукавим помагать?

Анастасія Демянчук

Людина, яка надихає націю Тарас Шевченко — геніальна постать в українській культурі. Пророк, який освітлював своєму народові шлях волі та непокірності. Мене, як і кожного свідомого українця, цей творець надихає щоденно. Шевченко боровся за нас і наше майбутнє. Він довів усьому світові, що одна повстала людина може бути сильнішою за всіх байдужих. Понад усе він любив свій народ. Понад усе цінував свободу. У моєму серці закарбовані його слова: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю!». Очевидно, він це писав у хвилини розпачу, безнадії, але бачимо, якою цінністю була для нього Україна. Його життя було драматичним: він був сиротою, кріпаком, перебував у засланні. Але ці всі жорстокі обставини загартували його характер, моделювали його як особливу людину. Він став видатним художником, письменником, філософом. А для мене він насамперед — могутня людина. Йому забороняли писати — він писав, йому забороняли малювати — малював, і не мовчав. Він постійно говорив, нагадував, доторкався до потаємних нот душі і повторював: ми — українці, ми — вільний народ. Саме він зберіг і повернув нам голос — українську мову. Ним

52 можна захоплюватись як талановитим і здібним митцем, але я надихаюсь ним як людиною, яка змогла розбудити в нас націю. У своїх творах він закликав людей згадати про їхню мужність, незламність, непереможність. Він прагнув, щоб любов до Батьківщини поширилась на кожного українця. І він цього досяг. 200-річчя від Дня народження Тараса Шевченка стало знаменною датою для нас — ми нарешті виборюємо свою незалежність — те, чого найдужче прагнув наш Кобзар. Його твори актуальні. «Борітеся — поборете, Вам Бог помагає», — закликав. І ми боротимемося, не здамося! За нас і за нашого Тараса Шевченка.

Актуально:

Царі, раби — однакові Сини перед богом; І ви вмрете, як і князь ваш, І ваш раб убогий.

Катерина Дидич

Вигартуваний словом Україна багата на геніальні особистості. Але хто з них здатний зрівнятися з Кобзарем, який своєю силою змушує струни-слова лунати у кожному чутливому серці. Який знайшов силу сказати від імені народу і витримати жорстокі випробування як народний співець. Він вигартував своє Слово в багатьох випробуваннях і Слово вигартувало його. Тарас Шевченко близький усім нам. Ще в дитинстві бабуся читала мені свої улюблені твори з «Кобзаря», а в її очах були то сум, то радість, то зосереджена вглиб себе задуманість. Здавалось, дихала вона в такт віршам, і ніколи не дозволяла мені читати Шевченка похапцем. Для її покоління і для неї «Кобзар» — дзеркало народу. І в моєму поколінні є таке розуміння, і мої ровесники знаходять у ньому свій світ і себе. Для мене немає Шевченка — поета та Шевченка — художника. У мене є один Шевченко — митець! У мої свідомості його поезія та його картини створюють особливий єдиний світ. А тому образ Катерини — героїні поеми увиразнюється зображенням «чорнобрової» дівчина з однойменного полотна. Відомий з дитинства вірш «Садок вишневий коло хати» асоціюється з «Селянською родиною». Мабуть, у цьому й полягає феномен Шевченка — у цілісності ідеї, думки, поетичного та візу-

54 ального образів. Він, як ніхто, вмів живописати словом. Пізніше цим прийомом оволодіє кінематограф — поетичне кіно. Інколи мені здається, що якби не було труднощів, які змушений був подолати Шевченко, ми не мали б його геніальних творів (чого лише вартує «Мені однаково», «В неволі тяжко»). Він здобував гіркі та жорстокі досвіди, які витончували його чутливу душу і робили його голос голосом народу. Він боровся за народ і для народу, створив потужний щит — слово, що боронить гідність. Тому 200-річчя Тараса Шевченка має для мене велику символічну силу. Воно переконує, що доля генія та народу нерозривні. Ось і тепер Тарас Шевченко живить силою патріотичний дух українців у складний для час — час, який є і часом єднання патріотичних сил, боротьби і могутньої віри. Шевченко об’єднує сьогодні не тільки українців, а всіх, хто любить Україну і готовий дорого заплатити за її свободу. Мабуть, про такий рівень патріотизму своїх братів мріяв Тарас, такими їхніми вчинками гордився б, і таким людям спрямовував своє слово. Сучасна Україна має таких людей і з ними пов’язує своє майбутнє.

Актуально:

Любітеся, брати мої, Украйну любіте І за неї, безталанну, Господа моліте.

Валерія Дорош

Тарас Шевченко на долоні сучасної українки Приємно бути на вулиці і спостерігати, як настає весна, як вона щодня додає нових барв. Кожен із нас поринає в її природу. Нам хочеться втекти від холодних вечорів та насолодитися першими митями цієї чарівної пори року. А яка чудова дата чекає нас на початку березня — день народження Кобзаря. Але ми відчуваємо зовсім протилежне. Всіх охоплює «синдром річниці»: на білбордах перероблені малюнки Шевченка, а його вірші слугують заголовками до сучасних карикатур. Школярі не сприймають поета, бо щороку пишуть шаблонні твори та вчать віршик до 9 березня. Їм не пояснюють, не показують — тому і не розуміють. І купити скандальну книжку з бурхливим описом розгульного життя Шевченка цікавіше, ніж збірку з його віршами, такими рідними, такими цінними. З цього приводу виникає багато запитань: а чи совісно це? Може, ми б краще розуміли велич цієї людини, якби згадували про неї не раз на рік, а вшановували пам'ять Кобзаря щодня? Чому не кожний з нас спроможний процитувати рядки із «Заповіту»? Чому не святкуємо його річниці за сімейним столом? Добре, що хоч зацікавлення не зникає. Всі знають чоловіка з козацькими вусами та суворим поглядом.

56 Завжди щирим. Його доля все ж залишається цікавою історією, невпинною та бурхливою. Як кажуть, людина має залишити після себе щось, що буде вміщати її душу, її певний слід, притаманний їй талант. Тому тепер, прочитавши Тарасову поезію, маємо змогу поспілкуватися з ним, реальним. Постать Тараса Шевченка набуває дивної популярності. Про нього можна дізнатися не тільки в бібліотеці чи музеї, а будь-де: побачити портрет в американському серіалі, почути на екскурсіях Києвом чи купити книжку з його біографією в «дюті-фрі». Наче й не був Тарас сином України, поки не згадали про його долю рекламісти та видавці. У наш час модно згадувати про Шевченка в повсякденній бесіді чи використовувати його біографію для того, щоб похизуватися знанням про відвагу та волелюбність українського народу. Та чому патріотизм не може бути невимушеним? Чи це люди такі, чи ставлення? Та чи варта ця справа уваги і сил? Говорімо про Шевченка, не маючи на меті висвітлення його долі як світської історії, без зайвої помпезності, залишаючи тільки шану та вдячність. Вдячність усього українського народу. P. S. Дякуємо.

Актуально:

І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті.

Іван Забіяка

Я маю свого Шевченка Сприймаю Шевченка як духовний космос України. Але з сумом мушу констатувати, що значна частина мешканців України перебуває поза цим простором. Від цього й маємо проблеми з побудовою справді незалежної держави. Шевченка треба читати завжди — як Біблію. Особливо його треба читати «во врем’я люте». Тоді гостріше, чіткіше сприймаються його пророцтва. А ще гостріше, навіть страшніше — змалювання Пророком того, «що маємо». Читаю, звіряю свої життєві кроки з творами Кобзаря і часто стає неймовірно боляче від того, що суспільство «пішло не так і не туди» і докладає колосальних зусиль, щоб не змінити цього курсу, зраджуючи Тарасові Григоровичу. Думаю, що я в полі духовного космосу Шевченка. Тому й організовував виставку преси в Інституті журналістики, в якій надруковані матеріали, присвячені українському Генію, тому й відкриватиму «Шевченківську світлицю» у своїй школі на Чернігівщині якраз на день його народження — 9 березня, — виготовлену на мої ж кошти. І хотілося б, щоб кожна школа мала якщо не світлицю, то куточок, присячений Великому Поетові. Шевченко не ікона. Він не може бути нею. Хоча в багатьох сільських, саме сільських, хатах поряд із ікона-

58 ми висіли потрети Тараса Шевченка. У мене в кімнаті гуртожитку, коли був студентом, також висів потрет Кобзаря, і викладач Всеволод Неділько, який читав творчість поета, коли прийшов перевіряти, як живуть студенти, був дуже здивований, побачивши великий портрет на стіні, обрамлений рушником. Апостольство нашого Пророка має бути насамперед у душі кожного громадянина України. Кожен має посвоєму любити, розуміти і поважати Кобзаря. На останньому віче на майдані Незалежності один із промовців сказав, що такого поета, як Шевченко, немає жоден із народів світу. Тут же російськомовна громадянка зауважила, що вона не любить, коли перебільшують. Я втрутитився в розмову й сказав, що до слова «такого» треба додати слово «своєрідного». Вона зрозуміла: «Тут я с вами согласна». Тому Шевченко для України єдиний, але для кожного з нас він має бути своїм: своєрідним, індивідуальним. В моєму житті він саме такий.

Актуально:

Як же його у неволі Жити без надії? Навчіть мене, люди добрі, А то одурію...

Марія Задорожна

Оживіть пам’ятник! Суворий чоловік із сумними очима, козацькими вусами, у смушевій шапці насуплено дивився на мене зі сторінки шкільного підручника. Далі в книжці було описано його складний життєвий шлях. І вірші — такі прості слова, але сповнені внутрішньою силою і волелюбством. Таким пам’ятаю своє знайомство з Кобзарем. Чи вразив мене тоді Шевченко? Не можу впевнено відповісти. Змалечку в нас виховували «єдино правильне» ставлення до Кобзаря — шанобливий трепет перед українським генієм. Шевченко завжди був найхрестоматійнішим українським поетом — а, отже, і найнуднішим для школярів. Канонізуючи Шевченка, наші вчителі й літературознавці припустилися грубої помилки: повтори завчених штампів про «співця української недолі», «служіння Кобзаря народові», «завжди сучасну поезію» вульгаризували його творчість, понижували вивчення віршів Шевченка до рівня обов’язкового мінімуму. Працівники культури також не виявляють креативу: щорічні Шевченківські читання, святкування ювілеїв, екскурсії Шевченковою малою батьківщиною рік у рік відбуваються за однією програмою, такі нудні й аж ніяк не спонукають пізнавати Шевченка. Мені, однак, пощастило познайомитися з Шевченком не лише за текстами «Заповіту» і «Мені тринадцятий

60 минало...». «Нехрестоматійного» Кобзаря для мене відкрили пісні Андрія Середи з гурту «Кому вниз», літературні розвідки Оксани Забужко і Юрія Андруховича, і навіть університетські посібники. Тоді Шевченко ніби вийшов із тіні власного бронзового монумента, де допіру сором’язливо ховався від надмірної уваги «шароварних» поціновувачів його творчості. І виявився розумним і привабливим чоловіком (не народився ж він у тому засмальцьованому кожусі, в якому його постійно зображують!), який говорив кількома мовами, мав широке коло спілкування, любив пісню і добре співав, не цурався слави й уваги жінок, любив життя і свою Батьківщину. Що ми знаємо про справжнього Шевченка? Чи багато студентів нашого Університету, наприклад, знають про те, що Тарас Григорович Шевченко якраз перед ув’язненням збирався працювати в Київському університеті, який тепер гордо носить його ім’я? А про його живописну спадщину? Мусимо констатувати: для багатьох сучасних українців Шевченко ще не пізнаний. Без сумніву, поезія Кобзаря не втрачає актуальності. Але хрестоматійний образ вусатого Шевченка виглядає анахронічно — маємо осучаснити його. Юрій Андрухович якось сказав, що в наші дні Шевченко був би репером. Можливо, він має рацію. Я не хочу, щоб українці були народом, який тільки те й робить, що зводить і руйнує пам’ятники. Тож оживімо Шевченка!

Олена Задорожна

Тарас Шевченко — це Україна Весна — пора відродження. Відродження після зими. Коли за вікном дощить, то знаєш, що так треба, тому що без цього не настане довгождана пора пташиного співу. Сніг тане — народжується тепло. Так починається весна. Для українця вона щораз особлива, адже завжди уособлюється з величним Тарасом. Шевченко — це Україна. Україна — це Шевченко. Це невід’ємні складники однієї нації, які не можуть існувати окремо, ніби людина без повітря, ніби птах без крил, ніби дерево без землі. Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила; І на полі жайворонок, Соловейко в гаї Землю, убрану весною, Вранці зустрічають. Весну зустрічаємо з Тарасом Шевченком. Коли до нас приїжджають іноземці, перше, що їм впадає в око: вулиці, сквери, парки, площі, навчальні заклади тощо — усе названо на честь поета. Гості, звісно, можуть заплута-

62 тися, але ми, українці, — ніколи. Кажуть «язик до Києва доведе», так до України доведе славетний Кобзар. Я народилася в незалежній Україні. Їй, як і мені, вже 22 роки. Молода держава лише почала себе усвідомлювати. Вона набуває досвіду. Так набуваємо досвіду ми, громадяни, йдучи життєвим шляхом. Усі навчальні заклади (школи, університети тощо) мають програми, в яких обов’язково є тема про Тараса Шевченка. За партами обов’язково вивчаємо «Заповіт», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...», але тоді ще не розуміємо всієї філософії Шевченкового Слова. Хтось прочитав і забув, хтось перечитав, так і не зрозумівши нічого, а хтось лише тепер розуміє і вчить напам’ять «золоті слова». Звісно, наш народ має захоплюватися цим славетним поетом. Він — як символ для українця. Тарас Шевченко — не просто письменник, Кобзар, художник. Це Людина безсмертної нації: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України! Тарас Шевченко — основа основ. У своїй поезії він ніс любов до Української держави і хотів, щоб це почуття було в наших серцях. Мій Шевченко — це храм любові.

Актуально:

Слава Богу Й за те, що бачу. Ще живуть, І Богу моляться, і мруть Хрещені люде.

Анастасія Зелінська

Чим для мене є Тарас Шевченко? Так-так, саме не ким, а чим. До цього спонукає така причина: я не знаю Тараса Григоровича Шевченка як людину, для мене не важливо, який його характер, якими були його стосунки з іншими людьми. Це все в минулому, не впливає на наш час і на наше майбутнє. Залишмо всіляким любителям копирсатися у спогадах, у «брудній білизні» й навіть у кістках цю можливість посмакувати людськими помилками і вадами титанів минулого, якщо вони так того потребують. Мені ж важливе живе слово Тараса Шевченка. Як на мене, важливіше не те, як прожито життя, а те, що залишено після себе. Саме так варто оцінювати працю кожного — хлібороба, ремісника, воїна, мудрецянаставника. Справді важливими є свої і чужі діти, яких нагодував хлібороб. Вартими уваги є й ті корисні речі, котрі залишаться після ремісника. Ми не маємо права забувати збережені життя інших людей, заради котрих воїн ризикував собою. Так само важливими для нас мають бути внутрішній світоглядний стрижень і знання, котрі надав учням наставник, його слово, збережене для нас, нащадків. Лише так я можу оцінювати Тараса Григоровича Шевченка, не за його життям, а за його спадком. Його рядки дають наснагу завжди пам’ятати про своє коріння,

64 відчувати щомиті зв’язок з рідною землею. Кожен, хто хоче, може знайти в них щось своє. Головне, що засвоїла я від збережених рядків Тараса Шевченка — честь вища за життя, Батьківщина вища за честь. Людина лише тоді гідна життя, коли вона має за кого і за що його віддати, і завжди до цього готова. Гортаючи сторінки «Кобзаря» в цей складний для України час, застановляюся, наскільки точно дібрані слова, як чітко вони передають українську ментальність, як точно описані сучасні події. Майже кожен вірш звучить як пророцтво. Лиш тепер я збагнула, чому саме з поезією Шевченка на устах українці боролись за рідну землю та покладали голови в безкраїх степах. І сьогодні, цитуючи «Кобзаря», гинуть люди за волю України, за наше майбутнє. Слово дає нам натхнення, слово підіймає наш дух, слово зароджує надію та веде на боротьбу. І саме таким палким щирим словом і є для мене Тарас Григорович Шевченко.

Актуально:

Того ж батька, такі ж діти, — Жити б та брататься. Ні, не вміли, не хотіли, Треба роз'єднаться!

Анастасія Івашина

«Художнику — немає скутих норм» Рефлекс писати про творчість Шевченка сформувався в мене ще зі шкільних літ — як і схема, за якою ці тексти створювалися: Тарас Григорович — Великий Кобзар — Прометей — геній — возвеличив «малих рабів отих» — «свою Україну любіть» — «борітеся» — «учітеся» — «кайдани порвіте». І перед очима відразу суворий погляд, довгі вуса, шапка, кожух. Це той шаблонний Шевченко, ім'ям якого названо вулиці, виші, парки. ТШ — скрізь і всюди. Тож не дивно, що в когось можуть виникнути сумніви: «А чи заслужено?» Нарікання на те, що Кобзар винятковістю поруч з іншими українськими митцями не відрізняється, доводилося чути не раз. Але й справді тиражний Шевченко, відданий на поталу масовому споживачеві, захвату не викликатиме. Водночас така штампованість образу лише спонукає уважніше поглянути на творчість того, «ким зайнялось і запалало», аби переконатися, що оминути її не можна, ба більше, щоразу повертаючись до «Кобзаря», відкриваєш його по-новому. Для мене завжди було два Шевченка: Григорович у кожусі з тавром народного поета, а також неймовірного хисту, творчого пориву митець. Що вражає у Шевченкові найбільше? Сила духу. Ще з юних літ він був переконаний, що живопис стане його справою, але від мрії всього

66 життя, достатку й слави Тарас відмовився заради невгамовного покликання, дум про «вбогих рабів, гречкосіїв», поставити «на сторожі» коло яких слово більше не наважився ніхто. Погодьтеся, у наш індивідуалістсько-егоїстичний час навіть натяку на таку жертовність і самозречення немає. А ще — свобода, сміливість лишатися вірним собі, і що тяжчі випробування, то цінніша ця свобода. І поряд із такими пафосними рисами, певно, найголовніші — щирість і простота. Героїзм і відвага — лиш спалахи, вічним і пророчим Шевченка зробили прагнення добра, миру й любові — святішого в житті людини бути не може. Надто ідеальною виходить «картинка» — звідси й сумніви в тих, хто не звик собі кумирів творити. І тут знову варто згадати, що Шевченко був звичайною людиною. Доказів цього вистачає, та чи й потрібні вони взагалі? Досить рядків, котрі запам'ятовуються часто підсвідомо й неподібно до інших передають ту атмосферу істинної української душі, яку в нашому глобалізованому світі рідко відчуєш. Ми народилися вільними, але й досі цитуємо Шевченка, потреба в поезії «Кобзаря» очевидна, й аргументи тут недоречні.

Актуально:

Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.

Ганна Ільченко

Шевченко — в кожному з нас «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини», — так писав Шевченко. Історія його життя і його творчість стали символом і першорядним уроком історії краю, підставою та ідеєю до праці задля свого народу. Його життя як Божого обранця стало вічним. Тарас Шевченко живе в кожному з нас. Він — основа і висоти дискурсу українців. Сьогоденні події іноді наштовхують на думку, що Шевченко — нерозривна основа нашого генетичного коду. Шевченко зростає в нас, якщо наш мозок і душа відкриті. Дехто каже, що не варто мучити такими недитячими текстами змалку, діти не розуміють ідей, сенсу. Так, не всі розуміють. А чи лише в цьому суть поезії? Я ніколи не мучилася з вивченням поетичних рядків великого Тараса Шевченка, який завжди сумно дивився з портретного зображення. Це ті вірші, які пам’ять пожирає, як істоти — воду під час спраги. І ця поетична сила живе в нас роками. Напевне, причина в мелодиці. Пейзажні замальовки, уривки з дитинства — це для мене чиста естетика, емоційно-чуттєві, музичні, кліпово-уявні завантаження. Потім, у шкільні роки, творчість Шевченка я сприймала нерозривно з історією його життя. Як образ борця, символ непідвладного обставинам людського духу, па-

68 тріотизму і виразник часу поет і художник, він став національною величиною, націєтворчим символом. Із Шевченком діти утотожнюють поняття «патріотизм», «свобода». Свобода — у складному поєднанні емоцій, смислів і дій. Дехто стверджує, що поезія Шевченка — це конгломерат болю, страждання і нарікань. Насправді вона — світло серед пітьми, заклик боротися на надзусиллях, сміятися з усього і з себе. Шевченко — це вже не просто людина, це ще й образи, які він створив. Образи і мужній дух — в усьому. Навіть Шевченків Київ (в поемі «Чернець» — це не будівлі чи місцевість. Це хоробрість і віра. Це голос епохи. Це історія людей. Це перелом у свідомості козака, який іде в ченці. Це — душа. Він був людиною. Людиною кордоцентричною. Людиною з великим талантом і непоборним духом, масою недоліків, який, не маючи майна, витрачав останні кошти на те, що б надихнуло друга на творчість.

Актуально:

Вибачайте, люде добрі, Що козацьку славу Так навмання розказую, Без книжної справи.

Валерія Каарна

Непізнана екзотика Шевченка Перший вірш Тараса Шевченка я вивчила у п’ять років. Тоді, живучи в Таллінні, столиці Естонії, пригадую, в дитячому садку в рамках «Дня Світу» діти представляли якусь конкретну країну. І хоча мої виховательки знали, хто такий Шевченко, все одно українські вірші Кобзаря на тлі танцівників-ковбоїв і тевтонських лицарів виглядали справжньою екзотикою. Бувають символи настільки потужні та незламні, що ані знищити, ані спаплюжити їх не вдається навіть найкращим майстрам з «насадження правильного бачення історії». А фальсифікація минулого, як не сумно, — заняття філігранне, багатовекторне і, безперечно, не завжди свідомо зловмисне, але від цього не менш шкідливе. Найпростіше — це замовчування або вигадування подій. І зовсім інше — фальсифікація духу часу, соціокультурної природи історичних явищ та особистостей. А, отже, вмілим ідеологам тільки і залишається, що вдаватися до перекручування правди так, як це вигідно у визначений час за визначених обставин. Доля подарувала українцям поета унікального і самобутнього, гідного бути символом країни та народу, що її населяє. І все-таки символізація та міфологізація мають зворотний бік. Символ можна спотворити. У період тривалої всебічної канонізації образу Тараса

70 Шевченка його істинні глибина та значення були знівельовані за нашаруваннями ідеологій, пафосу і хрестоматійного холоду та порожнечі. Це нагадує ті численні історії, коли на полотні старовинної картини після всіх зайвих штрихів, фарб, деталей і фонів під інфрачервоними променями виявляють початковий її варіант. Так і тут: під міфами «пролетарського», «кожушного» поета був упущений істинний сенс постаті Шевченка в українській історії. Зайва політизація не приносить нічого доброго, й історія це не раз доводила: в актуальних мовних питаннях, а надто — в питанні творчої спадщини Шевченка. Шевченко — не просто оспівувач «мальовничої української природи» та «нещасної жіночої долі». Шевченка не можна схарактеризувати словами «селянський», «народний», «український» поет. Шевченко — поет світовий. Написавши ці рядки, не буду вдавати, що я не є прихильницею «мистецтва заради мистецтва», «літератури заради літератури», але не в цьому річ. Фактом є те, що творчий скарб, який залишив нам Кобзар, літературний рівень його творів — це здобуток людської цивілізації. Будь-яка ідеологія та міфологізація в цьому разі є нічим іншим, ніж припасовуванням до себе цієї справді видатної особистості. І дуже хочеться, щоб українці пишалися цим світовим велетом, а люди в Європі, Америці, інших континентах при слові «Шевченко» думали «Тарас», а не «Андрій», а його безсмертні твори були справжньою класикою, а не цікавою екзотикою.

Анна Карпань

Син українського народу Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий світ, цілу націю. Остап Вишня

Дев’ятого березня 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Катеринославської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області) народився великий син українського народу, геніальний поет і самобутній художник, мислитель — Тарас Григорович Шевченко. Національний геній українського народу зробив великий, можна сказати, неоціненний внесок у духовну скарбницю людства. Ставши символом своєї епохи, він вивів українську мову на світовий рівень. Я щиро захоплююсь Великим Кобзарем, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, прозрінням думки та високістю духу. Кожна національна література має свою центральну постать. В Україні є така, чия велич виходить за межі мистецтва: ця людина є духовним наставником і символом нації. Незабутнім для всього світу на всі часи поет став завдяки своїй національно-політичній та філософській поезії.

72 Тарас Шевченко — найвидатніша постать в історії української культури, адже саме він мав такий бездонний талант до живопису, поезії, прози. Доля карбувала його життя у формах трагічних. Виявляється, один повсталий проти всіх може важити більше, аніж багато повсталих проти одного. Вимучений фізично, та не зламаний морально, Шевченко навіть після заслання не зрікся України. Українці не здаються! Повстанець Шевченко був мовою поневоленого народу, мовою колючою, як дріт, але правдивою та прозорою, як сльоза. Мовою, в якій бурхлива епоха відлунювала в розлогих думах бандуристів — сама Україна була розтрощеною бандурою з обірваними струнами. І яких же треба було нелюдських сил, щоб відкрити очі сліпому народові! А він підняв його, пригнобленого та приниженого, розтоптаного із землі. Поет розбудив пам'ять народу, нагадав йому про мужність і незалежність наших предків. Він закликає нас подивитися на свою країну й «полюбити вільним серцем велику руїну». Я відкрила для себе Шевченка як глибокого філософа, тонкого лірика. Усі ми маємо прагнути собі побачити в ньому щось нове, досі непізнане, відчути його мудрість та глибину думок, що можуть стати підручником життя і для сучасної людини. Він був генієм, а як казав Наполеон Бонапарт, «геніальні люди це метеори, покликані згоріти, щоб осяяти свій вік».

Наталія Карпенко

І пам’ять про нього гримітиме вік… …Його вели темним вузьким коридором, що, здавалось, тиснув стінами, стелею, пригнічував, наче неминуче хотів роздушити думку, волю… І раптом — музика: спочатку тиха, скрадлива, вона через якусь хвилю загриміла; вона бушувала, наче поривалася передати думки поета, почуття людини сильної, мужньої, справедливої. І стало зрозуміло, що ніколи ні стіни, ні стеля, ні двоє огидних людей, які ведуть його, — ніщо в світі не зможе змінити його почуттів, зламати волі Тараса Шевченка… Так починається кінофільм «Сон», який розповідає про молоді літа Шевченка — від дитинства до викупу з неволі, до видання першого «Кобзаря», до кирило-мефодіївців та ув’язнення і каземату. Відколи я побачила «Сон», мені здається, що поряд зі мною живе велика людина, яка щохвилини вчить мужності та своєю поведінкою, своїми вчинками збуджує в мені бажання бути кращою, приносити більше користі людям. Коли дивишся на ставки, сади, лани, на мудрого дядька Івана, коли слухаєш трепетну музику до кінофільму і неймовірно ліричні українські пісні, то розумієш без слів, за що Шевченко так любив свою Україну. Фільм змусив мене думати думками поета, мріяти його мріями, любити й ненавидіти, як він.

74 І тепер, де б я не була, що б не робила, на мене завжди дивляться глибокі, уважні, допитливі й розумні очі того самого Тараса Григоровича Шевченка, про якого розказувала мама, про якого колись я розмовляла з бабусею, про якого знаю, здається, дуже багато і водночас дуже мало. Кажуть, коли народжується маля, на небі з’являється нова зірка. І від того, як живе людина, який шлях у житті вона обирає, залежить те, чи буде її зірка яскраво горіти на небі, чи тільки тлітиме, аж поки зовсім не згасне, не залишивши сліду. У час, коли народився Тарас, на небі, мабуть, спалахнула одна з найяскравіших зірок нашої Галактики. Своїм теплом і світлом вона зігріває, освітлює та вказує шлях людям майже два століття. Я схиляю голову перед Тарасом Шевченком за те, що його дух незламний, за те, що його голова піднята високо. На сторінках його творів не знайдеш гри. Дякую, Кобзарю, що вічно живеш і пробуджуєш у серці маленький бунт проти нещирості та брехні, спонукаєш залишатися людиною.

Актуально:

Борітеся — поборете! Вам бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!

Софія Кірей

Упізнаваний з першого рядка Що означає любити Шевченка? Це коли ти вчитуєшся у кожен рядок вірша чи поеми, розплутуєш складний клубок алегорій, іроній, сатири, намагаєшся відчути не просто емоції, а цілу палітру душевних переживань автора, а згодом відкриваєш для себе цілий світ. І чуттєві твори романтичного періоду, і холодні сатирично-викривальні, написані в казематі, і наповнені любові до Батьківщини періоду «трьох літ» — усі вони наповнені національним колоритом, бунтарськими ідеями та глибоким патріотизмом, що робить Шевченка впізнаваним з першого ж рядка не лише для кожного українця, а й для сотень тисяч людей по всьому світу. Це людина, якій ми завдячуємо не лише безсмертною спадщиною літературних творінь, а й нашою мовою, яка сформувалася під безпосереднім впливом його письменницької діяльності. Він є обличчям нашої нації, оспівував наше славне минуле, відображав той час, в якому жив, і вірив у світле майбутнє. Те майбутнє, яке твориться сьогодні, і за яке тисячі готові покласти своє життя. Є якась символіка в тому, що перед 200-літньою річницею з дня народження Тараса Шевченка Україна вкотре виборює своє право бути незалежною. Недаремно ж його називають Пророком. Та скільки ще Україна

76 має зазнати страждань, щоби сповнилася Тарасова мрія?! Чому, коли заглядаєш у сцени з життя українців ХIX століття, здається, що читаєш картини сучасності?.. Сила. Мужність. Ось що було у чоловіка, який провів не одну ніч у холодній і темній камері в'язниці. Шевченко не мав зброї, проте він володів чимось значно потужнішим — силою слова. Йому заборонили творити, та цього пориву нічим не зупинити, забрали папір, та він писав на полях Біблії — єдиної дозволеної книжки. Поет надихнув людей тоді, надихає їх і тепер. Шевченкова віра, свободолюбність і моральна нездоланність у серці кожного з нас — його братів по крові, по духу.

Актуально:

Сестра плаче, йде шукати Братів на чужину… А дівчину заручену Кладуть в домовину.

Ксенія Кіт

За лаштунками душі Невичерпної глибини талант, Шевченко для мене, передусім, Людина. Мабуть, повинна таки бути якась сила, що наповнювала його натхненням. Сила ця крилася в любові. Це й тяга до рідної землі, і думка про знедолену матір, і співчуття бідній кріпачці. Та було в його житті й справжнє кохання... Усі ми чули про перше почуття ще зовсім юного Тараса до Оксанки, але так само розуміємо: ця любов була зовсім наївною, дитячою. Кажуть, вперше полюбив Тарас у 15-річному віці. Коли 1839 року пан Енгельгард зупинився у Вільні, Шевченко там зустрів свою Ядвігу, яку лагідно називав Дунею. Та невдовзі пан поїхав до Петербурга і закохані розлучились. Справжньою підтримкою та опікою стала для Тараса Варвара Рєпніна, онука гетьмана Розумовського. Вона була майже на 11 років старша за Шевченка. Але не склалося у них не через вік — Шевченко покохав іншу — 20-річну заміжню поміщицю Ганну Закревську. Навіть присвятив їй дві поезії. А в «Кобзарі» дуже мало віршів, присвячених жінкам. Знаємо небагато і про актрису Піунову з Нижнього Новгорода. Тарас, повертаючись 1857 року із заслання, жив під наглядом поліції. Серце в нього лежало до простих — а саме до такого стану тоді належали актори. Шевченко щиро вболівав за долю жінки і навіть запро-

78 сив відомого російського актора Щепкіна, аби той допоміг Піуновій влаштуватися на велику сцену в Харкові. Але не судилося. Навідувала муза Шевченка і в образі Христини Довгополенко — наймички троюрідного брата. Він навіть просив Варфоломія вмовити дівчину вийти за нього заміж. Але та відмовила Тарасові заради молодого писаря. Сам Кобзар був небесним, а в пару шукав собі земних. Такою була й 19-річна «дічинка до чаю», яку він зустрів у Петербурзі у своїх друзів, поміщиків Карташевських. Вона була сиротою, певно, тому й запала так глибоко в поетове серце. Зовсім іншими були стосунки з Ликерою Полусмак. Він хотів сімейного затишку, а вона не розуміла цих поривань. Шевченко хотів звільнити її з кріпацтва, винайняв помешкання, в якій наречена мала готуватися до весілля, а вона покинула Тараса задля перукаря Яковлєва, безпробудного пияка. Після смерті поета Ликера залишила запис на його могилі в Каневі: «Травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…». Але було вже пізно. Прикро, але справжня народна слава і любов прийшли до Тараса Шевченка тільки після його смерті.

Актуально:

І ви наші, і все наше.

Василь Клічак

Дух волі У його віршах часто можна натрапити на слово «панувати». «Були колись запорожці, вміли панувати…» Я не раз зупинявся на цьому слові, замислювався над його змістом. Що означає воно в Шевченка? Означає бути господарем на своїй землі, бути людиною вільною, незалежною. Не означає когось пригноблювати, пригнічувати, упокорювати. Згадаймо рядки з національного гімну: «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». Хоч Шевченко і народився кріпаком, воля для нього була суттю життя. Назавжди закарбувалися у його пам’яті розповіді дідуся, який був козаком, людиною вільною, і той дух козацької вольниці передав він своєму внукові. Тарас ніколи не мирився зі своїм кріпацьким становищем, його дух волі «поселився» в рядки його поезій, у полотна картин. Він не скорився життєвим обставинам, жорстоким і несправедливим. Напрошується одна паралель. У радянський час ідеологи більшовизму, спираючись як на соціальне підґрунтя на поневолені трудящі маси, які повстали проти гнобителів-панів, відшукували в анналах історії подібні приклади. У Давньому Римі було, як відомо, повстання рабів під проводом Спартака. Незадоволені, принижені своїм становищем раби повстали проти рабовласників. У цій історії умисне приховувався один суттєвий факт. Спартак не був рабом, а вільною людиною, господарем.

80 Сталося так, що він потрапив до полону, його продали у рабство. Оскільки був молодий, дужий, його зробили гладіатором. Вирісши на волі, він не міг змиритися зі своїм становищем. І вирішує організувати втечу. Знаходить однодумців. Спочатку їх було небагато, потім більше. Раби готові повстати, якщо їх хтось поведе за собою... Шевченко — наш пророк. І це беззаперечна правда. Двохсотрічна дата спонукає до майже містичних роздумів. Сто років тому українство прокинулося, згуртувалося, зробило спробу вирватися з імперії. І хоч ця спроба була невдалою, дух волі, прагнення до неї поселилися в душах багатьох поколінь українців. Через двісті років ми знову згадали про Шевченка. Торік проти ночі 30 листопада влада жорстоко побила студентів на Майдані Незалежності. Побила ту молодь, яка виросла в роки української незалежності, вільну і непокірну. Народ такої наруги стерпіти не міг. Почалася революція. І — перемогла. Це найкращий подарунок до його 200-річчя. Замість помпезних гучних святкувань. Можемо сказати одним словом — нарешті! «Добра не жди, не жди сподіваної волі…» «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою…» (про майданівців, про Небесну Сотню, про український народ).

Актуально:

Кому ж її покажу я, І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово?

Валерія Ковальська

Сміливість, що породжує сьогодення — То до якого університету ти вступила? — До Київського національного імені Тараса Шевченка. — Слухай, вітаю. Ти, певно, дуже пишаєшся цим? Здавалося б, звичне вже запитання пролунало зовсім по-новому. Скільки разів доводилося починати цю розмову і відповідати на автоматі, і от, нарешті, тепер ти справді замислюєшся над цим. Чи замислювалися ви колись над тим, чому Київський національний університет, найпрестижніший виш країни, носить ім’я саме Тараса Шевченка? 5 березня 1939 року Київському університету було присвоєно ім’я Тараса Шевченка. Відповідну постанову прийняла Президія Верховної Ради СРСР, до 125-річчя від дня народження поета. У 40-х роках XIX сторіччя в університеті збиралися члени Кирило-Мефодіївського братства, ідейним проводирем якого був саме Тарас Григорович. Він тоді працював вчителем малювання при університеті. І навіть після свого арешту не переставав підтримувати зв'язок з українським культурним центром. Хто зробив Шевченка національною святинею? Хто возвеличив його до національного символу? Іноді припускаєшся думки, що його «цінність» не виправдана і

82 перебільшена. Існує думка, що у житті головну роль відіграє випадок, варто лише потрапити в потрібний час у потрібне місце. Тарас Шевченко був надзвичайно талановитою та усебічною особистістю. Його малюнки не можуть не вражати, а вірші відбивають національну самобутність. Він був бунтарем і не боявся висловлюватись. Він не думав про наслідки, про те, що буде потім, він жив «тут і тепер». І коли інші остерігалися режиму, то він виголошував думки мільйонів. Повагу до себе він заслужив своєю сміливістю. А вона ніколи не застаріє і не забудеться. Шевченко став уособленням країни, нації, бо сам вважав себе невіддільною його частиною. І про що б він не писав, до кого б не звертався, він завжди робив це не тільки від себе, а й від усього народу. Наш університет має правильне ім’я. Не тільки тому, що ми маємо можливість перейняти майстерність поколінь і знання Тараса Шевченка. Насамперед, це гарний приклад того, що варто бути сміливим, бути відвертим, бути собою.

Актуально:

Не завидуй же нікому, Дивись кругом себе: Нема раю на всій землі, Та нема й на небі.

Надія Ковальчук

Вічно живий Герой Тарас Григорович Шевченко — людина з великої літери, серце, гордість України. Для мене він — герой! Відважний, сильний, вірний син своєї України. Я завжди з трепетом тримаю в руках «Кобзар» і відчуваю, що читаючи його вірші, стаю ближче до цієї дивовижної людини. Я уявляю, що Шевченко поруч зі мною. І я можу висловити йому свою шану та вдячність, поділитися сокровенним. Тарас Шевченко любив Україну. У моїй уяві він прилітає весняним теплим вітерцем, кружляє першими сніжинками над рідними просторами. Замріяно крокує доріжками Подолу, як за життя — у білому костюмі. Він усміхається перехожим, розмовляє з ними. А потім знову повертається у безкрає небо. І в час Майдану Кобзар також був зі своїм народом. Він говорив до нас устами Сергія Нігояна, що на барикадах виступав зі словами: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!». Він наганяв темні хмари на ворога та молив Бога допомогти людям. Підтримував чоловіків у бою, зігрівав жінок і дітей своєю безмежною добротою та любов’ю. Сьогодні мій Шевченко сумний. Його душа розривається від болю за рідну землю. Він відважно боровся за її волю та щастя. А нині її нещадно плюндрують. Але він є і буде нашим вірним провідником, захисником. Кожен

84 має віднайти частинку Шевченкової душі в собі. Тільки тоді ми справді зможемо відчути жагу до життя, побачити неймовірну красу рідної України, стати справжніми патріотами, доньками й синами нашої Батьківщини. Тарас Шевченко житиме вічно! Бо справжні Герої не вмирають! Його поезії розігрівають серця, вселяють надію на краще та надають сили йти вперед. Нині Кобзар разом із «Небесною Сотнею» підтримує нас. І ми зобов’язані вибороти своє світле майбутнє, аби нам не було соромно перед Героями. Аби вони знали, що життя свої недаремно віддали. Я мрію прокинутися одного ранку і зрозуміти, що пекельні дні скінчилися. Хочу поглянути в чисте блакитне небо і побачити там усмішку Шевченка. Хочу, аби він писав нові, радісні вірші та розповідав їх нам у снах. Я мрію, аби мій Герой був щасливий!

Актуально:

Оці думи? Боже милий! Тяжко мені жити! Маю серце широкеє — Ні з ким поділити!

Ольга Комиз

Земляк Українці так часто говорять про Шевченка пафосно, не насичуючи своїх слів щирістю та глибиною… Так усі уродженці черкаської землі люблять повторювати, що наш край — це земля Тараса. А я не люблю штампованою пафосу і хочу бачити в цих словах щось більше. Коли ти живеш неподалік рідного села Тараса (тепер Шевченкове), знання про нього не обмежуються шкільною програмою. Змалку я знала, що Шевченко двічі гостював у моєму рідному місті, там ще стоїть будинок, в якому він зупинявся. Знала, що родинне коріння мого сусіда бере початок від сестри Тараса — Катерини. І якщо в кожному домі має стояти на полиці «Кобзар», то в нас їх було кілька — одна книжка в тонкій обкладинці (погано проклеєна, а тому вже давно почала розпадатись), інше видання малого формату, і ще — подарункове, надзвичайно красиво проілюстроване. Разом із книжками про Шевченка їм відведено окрему полицю сімейної бібліотеки. У другому класі нас від школи повезли на екскурсію в рідне село Тараса Григоровича. З поїздки в пам’яті залишились суто дитячі спогади про незручний автобус, літню спеку та смачне морозиво, і про Шевченкову хату та дуб, до якого він приходив подумати (так нам розповідав екскурсовод). Насправді, дітям важко осягнути творчість Тараса Шевченка, бо ми тоді знали лише кілька най-

86 простіших уривків із віршів і сприймали їх хіба що на естетичному рівні. Але відчуття, що ти доторкнувся до чогось сокровенного, було дивовижним. Після поїздки я ще довго зберігала гілочку зі старого дуба. Торік я вкотре проїжджала повз Шевченкове село й мою увагу привернула школа. Таку рідко можна побачити в українській провінції. Тоді виникла думка, що Тарас Григорович, дивлячись на нашу далеку від ідеалу країну, засмутився б, але ця школа й можливість безперешкодно здобувати знання хоча б якось зігріла його душу. Бо мій Шевченко — оптиміст. До двохсотріччя Тараса Шевченка український інфопростір наповнився черговим потоком пафосного прославляння. Мені хотілось вийти за межі цього й висловити одну думку, але зробити це максимально щиро.

Актуально:

Хіба самому написать Таки посланіє до себе Та все дочиста розказать, Усе, що треба, що й не треба.

Дар’я Коротка

Закодована повага Історія нашого народу містить імена, які знаємо змалку і пам`ятаємо до останнього дня. Ми несемо їх крізь віки. Кожен українець знає, хто такий Тарас Григорович Шевченко — це ніби закодовано в нашій ДНК і передається від батька до сина, від матері до доньки. Шевченкову постать українці сприймають як щось непорушне та вічне. І так воно і є, тому що його вірші дарують силу та надію, а українці — це той народ, якому весь час потрібно щось і комусь доводити. Скільки вже було сказано, скільки написано про Тараса Шевченка, все одно, завжди є те, чого ми не знаємо. Цим і приваблює Тарас Шевченко — своєю таємничістю, але коли читаєш його вірші, то ніби бачиш, як він потроху струшує з себе ці таємничі пелюстки. Йому нічого приховувати, саме тому його вірші й набували такої сили. Його цінували і за життя, але тепер, коли українець чує ім'я Шевченка, в його душі прокидається весна. Саме Тарас Шевченко зумів зберегти та повернути нам ту справжню українську мову, яка для нас є наймилішою і найріднішою. Шевченко став пророком, бо ж і досі його вірші актуальні, вони лунають на Майдані, а минуло ж майже двісті років відтоді, як вони були написані. Тарас Григорович став і духовним учителем, адже зауважено,

88 що в найтяжчі часи українець читає не тільки молитви, а й вірші Шевченка. Тараса Шевченка люблять і поважають за те, що він зміг порушити у своїх творах життєво важливі проблеми. Він писав і про історичні події, про соціальну нерівність, про жахливу владу, і про кохання. Коли читаєш його інтимну лірику, серце починає палати, бо кожне слово пройняте любов'ю. Син кріпака, змалку знав, що таке розпач, голод і неволя, напевно саме тому він є символом України, бо прожив життя як сама Україна, і краще за інших знав її страждання та біль. Думи мої, думи! Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Тільки людина, яка пережила багато подій і має досвід, може давати поради — Шевченко безперечно був такою людиною. Тож коли ваш корабель життя запливе не туди, розгорніть збірничок віршів Шевченка, і вони виведуть на правильний шлях.

Актуально:

Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять бога над собою, Не знають, що діють.

Вікторія Кравчук

Не збагнути розумом, але зрозуміти серцем Буду відвертою: у нашому будинку на стіні не висить портрет Шевченка, обрамлений вишиваним рушником. Ні я, ні мої рідні не можемо похизуватися знанням напам’ять цілісінького Тарасового «Кобзаря». Але для мене це не показник. Можна завчити на уроці «Заповіт» чи «Кавказ», але так нічого й не збагнути. Дозволю собі висловити «крамольну» думку: Шевченко не є моїм улюбленим автором. Та й взагалі мене дратує, коли Тараса називають великим поетом. Якби завтра мене чекала подорож у космос чи хоча б на безлюдний острів, і я могла б узяти із собою одну-єдину книжку, я свідомо не взяла б «Кобзаря». Якби я була міністром освіти, то впроваджувала б штрафні санкції (або літературні анафеми) для тих учителів, які своїми пафосними розповідями відбивають в учнів бажання знайомитися з його творчістю. На мою думку, портрет Тараса не мусить прикрашати стіни в кожній родині. Значно важливіше, щоб Шевченків образ та часточка духовної спадщини завжди були в наших серцях. Серця гарячі, і, на відміну від стіни, ніколи не припадають пилом. Так, мене дратують люди, які називають Шевченка великим поетом. Як на мене, це дуже обмежує його

90 справжню сутність. Талановитий поет, прозаїк, драматург. Визнаний художник. Етнограф і фольклорист. Громадський діяч. Він намалював 835 (!) картин. Ми звикли до геніальності Кобзаря, забуваючи інші грані його таланту. Ще гірше спотворювати Шевченкове ім’я «новим іміджем». Я вже стомилася бачити Шевченка-діджея, Тараса-рокера, Шевченка в сонцезахисних окулярах, Тараса з метеликом на шиї… Гадаю, що кожна людина має прийти до розуміння Шевченка сама. Жодні пафосні шкільні уроки (а інколи й «відбувайлівки») жодні «ребрендинги» точно не допоможуть, а інколи можуть навіть відвернути назавжди. Мені вже 22, а я ще багато так і не збагнула. Не збагнула розумом. Але зрозуміла серцем. Я не збагнула, чому на свій восьмий день народження попросила тата подарувати мені «Кобзаря». Я не збагнула, чому в ті ж вісім років вивчила напам’ять всю «Тарасову ніч», а потім «Тополю» та «Утоплену». А ще я досі не збагну, чому з усіх декламувань віршів Шевченка мені найбільше подобається «Заповіт», що його білоруською мовою читає мені двоюрідний брат. Я довго не могла збагнути, чому Тараса називають пророком. Євромайдан допоміг. Відтепер майбутнє України я читаю за «Кобзарем». І бачу, що воно сповнене оптимізму. Актуально:

Єсть люде на світі — Сріблом-злотом сяють, Здається, панують, А долі не знають.

Таїсія Куденко

Мій Шевченко: геть стереотипи! Для мене Шевченко — це висококласний художник. Так-так, художник. Саме за це я ціную його найбільше. Певно, далося взнаки те, що вірші Тараса Григоровича ми змалечку вчимо у школі під пильним оком учителів, і те, що мовне кліше «великий Кобзар» із часом приїдається настільки, що повертатися до поетичної спадщини цього автора у вільний від навчання час бажання немає. Інша справа — гравюри, картини, ескізи Шевченка, яким майже в усіх шкільних підручниках відведено всього кілька абзаців (у кращому разі — одна-дві сторінки). Живопис Тараса Григоровича ти відкриваєш для себе сам. Завдяки Шевченкові ти дізнаєшся, що таке офорти, завдяки йому ж на власні очі бачиш, яка вона — наша «Мальовнича Україна». Його «Катерину» любиш усім серцем, а «Одалиска» тобі до вподоби навіть більше за роботи зарубіжних майстрів тогочасного живопису. Звісно, не слід ідеалізувати Тараса Григоровича, возвеличуючи його як єдиного великого українського поета. На щастя, в українській літературі завжди було, є і буде багато талановитих авторів, які відчувають пульс своєї епохи та перетворюють її серцебиття на ритмічні рядки своїх віршів й емоційні прозові твори. Не варто

92 Шевченка й «іконізувати», адже героїв наша земля вродила чимало. Нещодавно Святослав Вакарчук сказав про Шевченка так: «Важлива проблема не дуже великих націй на кшталт нашої — вони з однієї людини роблять усе. І мученика, і героя, й ікону. Про всяк випадок усе туди засунуть. Тому що таких людей мало. Ось хто такий Діккенс для англійців? Просто крутий письменник. А хто Шевченко для українців? Усе одразу». На мою думку, більшість нашої молоді просто не має особистої думки про Тараса Григоровича: чимало мислять нав’язаними штампами, у багатьох він асоціюється лише з тими віршами, що були в шкільній програмі. Задля того, аби кожен із нас знайшов свого Шевченка, варто ознайомлювати дітей не лише з хрестоматійними поезіями, які, безумовно, гідні того, аби їх вивчали та аналізували, але й із маловідомою прозою автора, а також із його живописними роботами. Тоді і тільки тоді всі зрозуміють, чому саме Тарас Григорович важливий для України. Тоді і тільки тоді ми позбудемося стереотипів та по-справжньому побачимо Шевченка.

Актуально:

Свою Україну любіть. Любіть її... во врем'я люте, В остатню, тяжкую мінуту За неї Господа моліть…

Олеся Куршин

Він дух підняв народу Тарасе, ти вічно жива душа українського народу, його щире обличчя, доброзичливий голос. Я низько схиляю голову перед тобою, бо ти нескорений борець за волю України. Ти підняв дух пригнобленого народу. Твоє слово благовісне: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила. І воля святая». Яка гірка твоя доля! Вона не зглянулася на тебе, залишивши сиротою. Десяток твоїх літ забрало заслання. Але як би важко тобі не було, ти не здавався, а боровся за честь і гідність нашого народу. Твоє ім’я — безсмертне. Ти присвятив своє життя служінню народові, просвітницькій діяльності, відродженню і збагаченню національної культури. Тарасе, твій талант — безмежний. Ти найщиріший поет, бездоганний художник. Слова у твоїх творах мають неймовірну силу та красу, а полотна зачаровують особливим баченням життя, правдивістю і надихають. Великий Генію, твій «Кобзар» — справжній шедевр, який буде завжди актуальний. Колись в українській хаті мало бути обов’язково три речі: ікона, Біблія і, звичайно, Кобзар. У мене вдома на полиці теж він. Скільки болю, сліз і гніву у твоїх творах. Вони пронизані правдою, добром і любов’ю. Серцем і душею сприймаю їх. Вони для мене — скарб, скарб нашого

94 народу, який потрібно берегти. Не лише ми, українці, тебе любимо. Ти дорогий усьому людству. Чому Бог забирає так рано до себе, на небеса, найкращих людей?! Ти прожив 47 років, з них 24 кріпаком, 10 — у засланні й лише 13 — на волі. Яка стражденна доля випала тобі. Ти символ українського народу. Без тебе немає історії нашої нації. Ти міцно й кровно з нами пов’язаний. А яка сильна любов твоя до Батьківщини: «Свою Україну любіть…/За неї Господа моліть». Завдяки тобі я зрозуміла, що у світі немає нічого дорожчого за рідну землю, за людей, які живуть на ній.

Актуально:

У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає, — Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину.

Ольга Кухарчук

Стоїть Кобзар переді мною Не можна по-справжньому зрозуміти та полюбити з примусу. Тому заучування поезій Шевченка у школі, портрети у кабінетах та вивчення його біографії не могли зацікавити. Не спонукало придивитися ближче і відшукати у творах Шевченка щось близьке, зрозуміле, те, що ріднить з поетом та відкриває його творчий світ. Для мене Шевченко відкрився не з поезій, а з драматургії. Прочитавши та побачивши на сцені театру імені Івана Франка п’єсу «Назар Стодоля», почала розуміти, яким великим в українській культурі був він. Тарас Шевченко ніби просить не забувати наше славетне минуле, повірити, що без поваги до нього неможливе майбутнє. Часто, ведучи мову про Кобзаря, забувають про те, що за його творами — особистість, життя якої було сповнене і радощів, і горя, як у всіх людей. Для мене найяскравішим образом, пов’язаним із Шевченком, є такий: сонячного весняного ранку я стою на подвір’ї маленького будинку в самому серці Києва. Тут деякий час жив Шевченко, а нині розташовано музей імені поета. Так дивно ходити старими, викладеними камінням доріжками, якими ходив Тарас. До вух долинає розповідь екскурсовода: «…ось біля цього вікна Шевченко сидів разом з приятелем. Через спеку воно було відчинене, і коли на вулиці з’явився бідно одягнений чоловік, що просив трохи грошей, Шевченко, не замислюючись, дав йому

96 один золотий імперіал. Тоді це було справжнім багатством». Екскурсовод розповідав далі, а я задумалася над тим, наскільки доброю та щедрою людиною був поет. Як легко він віддав великі на той час гроші, не будучи багатим, щоб допомогти бідному. Таким я бачу Шевченка, звичайно, цей образ далекий від класичного сприймання Кобзаря, та, щиро кажучи, від справжнього образу поета. Але кожен бачить посвоєму, і набагато важливіше те, що всі можуть знайти щось рідне, схоже на власні думки та дії, врешті-решт ідеал, на який потрібно рівнятися. І це найвища винагорода для будь-якого творця — якщо його твори мають відгомін у багатьох серцях.

Актуально:

Тяжко дітей годувати У безверхій хаті, А ще гірше старітися У білих палатах.

Анастасія Лактіонова

Мій Шевченко — то моя країна Багато чого трапилося за ці останні дев’яносто чи сто днів. Небо посіріло, вікна плачуть, а провулки на Хрещатику аж виють. Мій прапоре жовто-блакитний, забери мене з собою, ти ж так високо літаєш! Та де ж та радість, та любов, що завжди тішили країну? Моя ти вишивко червона, що на сорочках, пригорни мене собою і не будемо в біді! Твоє життя, твої думки, вірші, Тарасе, гірко згадувати мені останніми днями. На твоїх віршах усі виросли: малі ще бігали босоніж по траві, вже промовляли: «[...]Прилітайте, сизокрилі // Мої голуб'ята, // Із-за Дніпра широкого // У степ погуляти». На твої картини весь світ задивляється, на твоїй могилі пісні звучать, багато людей сльозами обливаються. Мені соромно дивитися на тебе. За те, що сталось в Україні, за несправедливо пролиту кров! Та я посиджу біля тебе, під яскраво-червоним світлом мого університету. Дурні та гордії ми люди На всіх шляхах, по всій усюді, А хвалимось, що ось-то ми І над землею, і водою

98 І од палат та до тюрми Усе царі, а над собою Аж деспоти — такі царі… І соромно мені згадати, як усе це починалось. Як люди гинуть почали. Та досить тепер... Тарасе, ти надихаєш творити й співати... Для нас ти живий. Живий у серцях. Кожне покоління пам’ятатиме тебе. Ми патріоти, і ти нас надихнув творити край свій рідний, милуватися полями золотими, бігати до струмка в селі, вінки плести. Я багато чого ще не розуміла, не пізнала. Я думала, що Батьківщина — це просто територія. Тепер переконана, що Батьківщина — рідна земля, яку нікому не віддам, вірші Шевченка своїм онукам розповім: Моя земля — вона єдина, як мій Шевченко та його вірші.

Актуально:

Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда.

Валерія Малая

Автор революції «Борітеся — поборете…» Ці слова останніми місяцями не сходять із уст українців. Тривога, відчай, страх… І водночас надія та нестримне бажання досягти справедливості. Ось чим тепер живемо. Багато тривог, сильна потреба боротися випали на долю автора процитованих рядків, Тараса Григо-ровича Шевченка. Навіть символічно те, що річниця з дня його народження припала на такий важкий для України час. І тільки тепер я зрозуміла, що у нас справді знають і люблять Шевченка. Його поезія звучить не тільки на шкільних уроках української літератури, а й у повсякденних розмовах, з екранів телевізорів. Для мене один із найяскравіших спогадів цього періоду пов’язаний із чоловіком років тридцяти п’яти з добре помітним американським акцентом, який на станції метро «Майдан Незалежності» співав пісню на вірш «І мертвим, і живим…», акомпануючи собі на старовинному українському інструменті епохи бароко. Як з’ясувалося згодом, сам він родом з України, вимушений проживати за кордоном, але приїхав спеціально, щоб підтримати Майдан. Рядки «І забудеться срамотня /Давняя година, /І оживе добра слава, /Слава України» з його вуст прозвучали по-особливому, надихнули й змусили знову повірити, що все недарма. Варто розуміти, що ми робимо цю революцію під гаслами не просто поета й художника. Постать Шевченка

100 цікавіша в контексті його політичних поглядів і прагнень. Він був бунтівником, який зумів творити революцію не тільки за життя, а й через двісті років після свого народження, в сучасній Україні. Сміливий полеміст та інтелектуал, Шевченко все своє свідоме життя потратив на те, щоб позбавити українців комплексу «меншого братамалороса». Саме він одним із перших намагався навчити простих людей думати й аналізувати. Писав так, щоб не залишити нікого байдужим, просто та доступно, різко та влучно, і про головне. Свого часу Шевченко здійснив культурну революцію в українському суспільстві, і тепер став своєрідним символом боротьби українського народу. Боротьби за правду, честь та справедливість. Мій Шевченко — патріот і борець.

Актуально:

Свою Україну любіть. Любіть її... во врем'я люте, В остатню, тяжкую мінуту За неї Господа моліть…

101

Катерина Масюта

Шевченко всередині Тараса Григоровича Шевченка знають усі. Але на сторінках підручників з української літератури він якийсь чужий. У моєму ж серці — особливий. Мого Шевченка не можна піддавати шаблонам, заковувати в рамки. Мій Кобзар — це отой садок вишневий коло хати, де хрущі над вишнями гудуть; це той могутній Дніпро. Феномен творчості Шевченка в тому, що він не створює окремий світ, в який занурює читача. Поезії великого Кобзаря проникають у наші душі, стають невід’ємною частиною особистості. Мій Шевченко — це бабусині пісні, які ми з нею співали, сидячи на ґанку теплого літнього вечора. Слова Кобзаря відлунюють і на березі Десни, де панують тиша та спокій. Шевченко — і у сльозі, яка стікає по моїй щоці під час виконання гімну в ці нелегкі для нашої країни часи. Поет разом зі мною стоїть на Майдані Незалежності та промовляє: «Борітеся — поборете!». Він поруч і в ті хвилини, коли в палкій суперечці доводиться переконувати тата, що «неоднаково мені, як Україну злії люди присплять лукаві і в огні її окраденую збудять». Але є один комплекс у нашого народу. Ми схильні створювати ідолів. Ми шукаємо собі мученика у цій жаркій пустелі світу. Сподіваємося, що хтось серед нас візьме на себе сміливість і працю Мойсея. Віримо, що його духовна сила дасть громадянську силу кожному з нас. І часто свої погляди звертаємо до Шевченка.

102 І він заслуговує на велику пошану і славу. Наша земля стала матір’ю і для багатьох інших. Але не тільки до неї маємо звертатися. Мусимо брати на себе відповідальність, діяти і творити. Маємо знати і цінувати Шевченка, а також те, що було створено до і після нього. Маємо цінувати всіх, хто працював і працює заради рідної землі. Справжній герой України — це її незламний народ.

Актуально:

Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти…

103

Валентина Михайлюта

Мій Шевченко Велич Тараса Шевченка росте пропорційно відстані часу, який минає. Для кожної української людини Шевченко є реальністю. Впродовж усього життя сприйняття цієї постаті змінюється. Для мене Тарас Шевченко — людина в конкретних життєвих обставинах, у живому спілкуванні з близькими йому людьми, геніальний письменник із його думами-творами. Кожна деталь із його життя дорога й безцінна для нас, для пам'яті про нього. У цих деталях дрібниць немає, важливий кожен штрих. Зберігаючи безцінні речі, які колись належали Тарасу Шевченку, ми не можемо допустити жодного безпам’ятства щодо величної святині нашої історії. Сьогодні говорити я хочу про пам'ятники. І не про пам'ятник Тарасу Шевченку біля червоного корпусу, який дуже люблю й біля якого спиняюся щоразу, коли там буваю. Аура біля нього для мене надзвичайно тепла, духовна й сприятлива. Вважаю: добре, що в Україні майже в кожному місті й містечку є пам’ятники нашому поетові. Слово «поет» відразу в пам'яті породило рядки з Євгена Маланюка, бо, справді, воно дуже вузьке для означення місії Шевченка для українства: Не поет — бо це ж до болю мало, Не трибун — бо це лиш рупор мас, І вже менш за все — «Кобзар Тарас» Він, ким зайнялось і запалало.

104 По всьому світу пам’ятників йому багато, це загальновідомо. Чи не найвлучніше про це зауважив Юрій Андрухович: «Жоден Данте або Шекспір не зрівняються з ним за масою бронзи, міді, мармуру, граніту, залізобетону. Українські громади цілого світу зазвичай акумулювали кошти на пам’ятники Шевченкові, це було свідченням їхньої легітимізованої, головно у власних очах, присутності в тій чи іншій місцевості, їхнього самоствердження...» Повторюю, що говорити сьогодні я хочу про пам'ятники, правильніше про пам’ятник, якого ще немає. Бо це наш борг перед Шевченком. І це пам’ятник не Тарасові Шевченку, а Іванові Максимовичу Сошенку. Якось несподівано натрапила на вірш Ліни Костенко «Пам’ятник І. М. Сошенку», і відтоді почуття морального боргу переслідує. Адже це той Сошенко, від зустрічі з яким почався шлях Шевченка до волі і творчості. Доленосній зустрічі двох українців у петербурзькому Літньому саду завдячуємо звільненням Шевченка від кріпацької неволі й подальшою можливістю для нього творити. Ліна Костенко розповідає, що десь у Корсуні, у сквері біля автовокзалу, тільки «дві вербички стали на сторожі, щоб ту могилу час не зарівняв». Старі люди переказують, що саме там лежить Сошенко й оберігають могилку від руйнації та наступу міста. Поетка «розгойдує совість громадськості», адже річка Рось уже «камінчиків намила», з яких «добрі люди пам’ятник складуть». А може, якась скульптура з Літнього саду сюди завітає постояти в журбі?

105

Олександра Мігірова

Вставайте, кайдани порвіте... В історії кожного народу є постаті, якими пишаються у кожній родині. Їх імена бережуть у своїй пам'яті і з любов'ю передають від покоління до покоління. Є така постать і в нашого народу — Тарас Шевченко. Не було в Батьківщини іншого поета, який би так ніжно і віддано любив свій народ і так страждав за нього. Саме Шевченко зберіг і повернув народові його скарб — українську мову. У своїй поезії він був чесним перед своїм народом, закликав українців до визволення від поневолення. Людина, котра під загрозою смерті бореться і дає надію своєму народові на створення незалежної соборної держави, заслуговує на велику пошану як справжній герой. 200 років минуло від дня народження Тараса Шевченка. Але його поезії будуть актуальні завжди. Вірші Кобзаря вивчають напам'ять. Вони підтримують українців під час випробувань, бід, під час голоду. І підтримують тепер, у ці важкі для України часи. Наш народ завжди прагнув до свободи й справедливості! Наш народ незламний! Він завжди терпів і боровся. До нього звертав свої слова Тарас Шевченко: Вставайте, кайдани порвіте! І вражою злою кров’ю волю окропіте!

106 Ці рядки поета — заклик до українського народу ніколи не здаватися та боротися за свободу. Але якщо 200 років тому все вирішувалося кров'ю, то в наш час має бути інакше — люди повинні вміти домовлятися, бути гуманними і толерантними: «Обнімітесь, брати мої,/Молю вас, благаю», — закликав поет. І в цьому допомагає нам творчість Тараса Григоровича, адже його вірші написані з такою щирістю, що душа бринить. Здається, що словами Шевченка промовляє український народ. Світлий образ великого Кобзаря безсмертний! Для кожного з нас ім'я Шевченка святе.

Актуально:

Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!

107

Юлія Мозолюк

Шевченко багатогранний Перший вірш, який вивчила, був «Світає» Тараса Шевченка. Тому не побоюся сказати, що моє дитинство почалося із цього поета, художника, громадського діяча. Поезія Шевченка вчила завжди відстоювати правду та справедливість, любити свою землю, ні за яких обставин не падати духом. Це саме ті цінності, які треба плекати змалечку, щоб у майбутньому діти мали право називатися гідними людьми. Приклад Шевченка показав, що справді талановита людина — талановита в усьому. Тарас Григорович як художник захоплює. Його графічні роботи, акварелі, сепії, гравюри, писані олійною фарбою портрети, зокрема відоме полотно із зображенням Катерини, розкривають фантастичне творче бачення не лише словесного сюжету, а й візуального. Будучи ув’язненим, зазнаючи душевних і фізичних мук, Шевченко не полишав олівця та пензля. Не кожна людина здатна так віддано служити справі свого життя, попри будь-які обставини, як він. Для мене Шевченко — приклад справжньої любові та відданості. Уже в юному віці Кобзареві очі часто дивились на мене зі стін шкільних класів. І його портрети мають повне право жити там, де молодь розвивається, здобуває знання та відкриває новий світ. В університеті ми вчили багато поезій Тараса Шевченка напам’ять, часто складних і великих за обсягом. Але я жодного разу не пошкодувала,

108 адже рядки з його творів доречні й нині. Хіба не в цьому геніальність людини, коли її творчість актуальна впродовж віків? Не кожного письменника згадують у родинах, на різних громадських заходах, святкуваннях — Шевченка ж пам’ятає увесь світ. Тепер я вже майже доросла. І завдяки сучасним політичним і суспільним подіям відкрила Шевченка для себе ще й як справжнього чоловіка. Він був мужній, не боявся і ніколи не відступав. Тому не дивно, що його приклад надихнув людей різного віку, які, тримаючи в руках «Кобзаря» та співаючи гімн України, відстоювали своє право на гідне життя, обороняли державу, її незалежність. Ці люди заслуговують називатися українцями, як і сам Шевченко. Упевнена, що Тарас Шевченко — особистість настільки багатогранна, що у будь-якому віці я зумію віднайти в його творчій спадщині незнане, але цікаве та корисне.

Актуально:

Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати І спати на волі.

109

Юлія Мороз

ТойХтоГіднийНазиватися Українцем Кобзар, великий пророк, неперевершений художник, поет, прозаїк, драматург, громадський діяч, але і колишній вигнанець, маляр, козачок. Не про кожного можна так сказати. Та і ніхто й не захоче. А чи хотіла цього людина, яку все-таки називають цими словами? Ми не знаємо. Не нам судити. Може, і не хотіла. Бо нелегко витримати стільки за своє коротке життя. Але, напевно, тому в нас і немає десятка чи то й більше таких геніїв, про яких згадуємо щороку, вірші яких вивчає кожен українець, книжечку якого має кожна сім’я, на честь кого встановлено тисячі пам’ятників по всій Україні і всьому світі, про яких кожен із нас хоча б раз у житті написав бодай щось. Саме він навчив нас бути вільними, любити Батьківщину, бути гідними людьми, бути справжніми українцями. Просто любити Україну недостатньо. Треба вірити в неї, і з кожною поразкою, горем та невдачею ще більше зміцнювати свою віру в її краще майбутнє, у людей, у братів, які здобудуть його. От уявіть собі, як же ці слова нереально звучали б у середині XIX століття, у часи поневолення українського народу. Та хоч би як там було, але вони все-таки звучали. Устами Кобзаря, його духом, душею, сторінками його книг, голосом його прихильників.

110 Його серце боліло за Україну, за рідний народ, коли лиха доля змусила його бути на чужині. Боліло тому, що «гірше ляха свої діти її розпинають», що «ви претеся на чужину шукати доброго добра»… Але він вірив. Вірив, що українці не просто так тисячоліттями виборюють свою свободу, був переконаний, що вони гідні жити у своїй країні, бо в жилах кожного тече козацька кров. Потрібно було небагато: воля, рішучість, підтримка, любов і віра. Велике починається з малого, кожен починає велику справу із себе. Пророк не побоявся виступити проти тиранії, не піддався гнітові, не міг змиритися зі своєю нещасливою долею, але ще більше не міг змиритися з долею того великого цілого, якого він був маленькою частинкою: «Та не однаково мені,/Як Україну злії люде/Присплять, лукаві, і в огні,/Її, окраденую, збудять…/Ох, не однаково мені». Своє життя він поклав на вівтар української нації. Свідомо. З любов’ю. Зі щирим серцем. А кожному наступному поколінню його рідного народу він віддав віру, сміливість, велич, могутнє і до болю вразливе, але таке актуальне послання, об’єднатися і боротися за себе.

Актуально:

Наша дума, наша пісня, Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України!

111

Анастасія Настина

Мрії на папері Небо оповите червонуватим сяйвом вранішнього сонця, яке тільки прокидається від нічного сну. Високі тополі здіймають свої віти до палаючого простору. Безкрає поле простягається вдалечінь. На ньому, де не глянь, куди оком не кинь, розкидані біленькі з солом’яножовтими стріхами хатки, неначе степові квіти. Ранні пташки торкаються крилами безмежного неба… Маленький хлопчина сидить на пагорбі із клаптиком паперу та олівцем у руках і дивиться на це вранішнє диво, на свою Україну. Його погляд сягає далеко понад стріхами, туди, в замріяну блакить, чисту, прекрасну і любу серцю. А серце! Воно стискається від болю й туги за величним вільним минулим, плаче за уярмленою, окутою кайданами країною. І малює… Малює той простір, безмежжя, поле і хатки, мріючи, що колись усе це буде вільним. Навколо безтурботно походжають панські овечки… Їм уже скоро додому. Він повернеться до пана, у кріпацьке життя, іншого він ще не знав. Там у нього відберуть єдиний олівець і шматочок паперу, поб’ють… За те, що вкрав свічку, аби задовольнити прагнення мистецької душі творити, малювати. Він буде вчитися сумлінно.

112 Вивчиться, писатиме сповнені болю за Україною вірші. Із кріпака-хлопчини постане великий, талановитий поет, який закликатиме людей до боротьби за світле, вільне майбутнє, про яке мріяв народ. Про так майбутнє мріяв і він з народом .

Актуально:

Пекла мало!.. Люде, люде! Коли то з вас буде Того добра, що маєте? Чудні, чудні люде!

113

Юлія Нестеряк

«У нас воля виростала…» Мій Шевченко — це Кобзар. У лапках і без лапок. Кобзар, що сидить у вічній задумі на в’їзді в Сокиренці, «Кобзар» із зачитаними сторінками, який часто тримала у руках бабуся. По діброві вітер виє, Гуляє по полю. Край дороги гне тополю До самого долу… «Тополю» бабуся знала напам’ять і любила її розповідати. Саме розповідати. Її голос, заколисуючи, малював яскраві картини. Ось дівчина закохано дивиться в очі хлопцеві, стоячи під вербою. Ось у темряві блимає у віконечку старезної ворожчиної хати каганець. Ось край дороги тріпоче листям тополя… Серед усіх тополь, якими обсаджена дорога Срібне — Прилуки, вона – особлива. Я завжди впізнавала її з вікна автобуса. Перебендя старий, сліпий, — Хто його не знає? Він усюди вештається Та на кобзі грає… Я завжди знала, який вигляд мають кобзарі. Бо змалечку мене брали «на Вересая». Так називали у моєму Срібному свято у Сокиренцях, присвячене Остапові Вересаю. Ото було свято! Я так заздрила соки-

114 ренчанам, які могли щороку зустрічати в селі стільки гостей! Туди навіть дитячий хор із Москви приїжджав! Із самим Дімою Голіковим! (Ті, чиє дитинство і юність припали на 70-ті роки минулого століття, мене зрозуміють.) На в’їзді у Сокиренці завжди сидів Вересай. А на свято збиралися з усієї України кобзарі й грали на бандурах і кобзах. Вони ніби сходили зі сторінок «Української літератури». І знову уява малювала картинки. Ось у Калюженцях хата Вересаїв. Біля неї — малий Остапчик. А на призьбі грає на скрипці його сліпий батько Микита… У чотири роки Остап осліп. Щоб стати відомим на увесь світ кобзарем. Щоб відкрити для українців їхню історію. Історію, яку передавали із вуст в уста кобзарі. Історію, що надихала Великого Кобзаря. Тарас Шевченко був у Сокиренцях, зустрічався із Вересаєм. Подарував йому на згадку свій «Кобзар» із написом: «Брату Остапу від Тараса Шевченка». Мій Шевченко — це Майдан. Звичайний, той, що в центрі Києва, і той, що сформувався в душах українців протягом останніх трьох місяців. Місяців, коли ми усвідомили справжній зміст Шевченкового «Заповіту». І заклик «кайдани порвіте» набув таких реальних обрисів. Майдан святкуватиме 200-річчя Шевченка. У центрі столиці вже встановили двометрову дерев’яну скульптуру поета. Вона має душу. І вона, як і душа поета, співає. Співає з усіма Гімн України. Бо ми справді-таки козацького роду. Бо: У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!..

115

Анастасія Нікончук

Геній українського народу Тарас Григорович Шевченко — всесвітньо відомий творець української нації, геніальний поет і художник. До всіх його звань хочеться додати ще й те, що він був прекрасною, небайдужою людиною, справжнім патріотом. Усе своє життя він поклав на боротьбу за волю українського народу. Його твори — це сильний вияв непомірної любові до всього живого, що його оточувало. Шевченко — геній, який не був зрозумілий владою, але був визнаний народом. І це головне, бо для кого ж, як не для народу, він писав усі ті героїчні та підбурюючі до боротьби поеми та закликав скинути із себе тягар кріпацтва та поневолення. Йому вдалося пробудити в серцях українців волю та нагадати, що їхні діди та прадіди були хоробрими козаками, які відстоювали власну честь та гідність. Талант молодого митця неможливо недооцінити, адже ще змалку він мав хист до малювання та написання віршів. Не зважаючи на люті морози, він кожен день долав декілька кілометрів до школи. В одній куфайці та батьківських валянках він вирушав отримувати знання, які потім передасть у спадщину наступним поколінням. Молодим парубком він вже почав відстоювати власне право на свободу, але ніхто не зважав на старання юнака. Разом з тим, він нажив багато друзів та приятелів, які допомагали йому розповсюджувати свої роботи, яких на той час у Шевченка набралося немало.

116 Бажання боротися окриляло Тараса, давало йому нові сили та наснагу. Жага до життя у вільній країні передається крізь століття його послідовниками. Тарас Шевченко — це людина, яка не зламалася. Навіть під гнітом царського уряду, засланнями, заборонами творити він залишався непокірним. Його згинали, а він не згинався, його ламали, але він не зламався, його ставили на коліна, але він залишався стояти з високо піднятою головою! Шевченко втілює в собі цілу епоху відродження української культури та української свідомості. Мій Шевченко — це незалежна держава, це добробут в українських сім’ях, це свобода думки та волі. Це все те, за що так відчайдушно боровся мій геній українського народу!

Актуально:

Свою Україну любіть. Любіть її... Во врем’я люте, В остатню тяжкую мінуту За неї господа моліть.

117

Олександра Ніколаєва

Дзеркало З найперших років життя нас вчать любити Тараса Григоровича Шевченка, поважати його творчість, патріотизм як символ усього українського. І ми всі звикаємо до цього, приймаємо його творчість як належне, і майже ніколи в повсякденному житті не замислюємося над її реальною вагою. Ще школярами ми вчимо напам’ять його вірші, досліджуємо біографію, іноді навіть ведемо окремий зошит, записуючи туди все, що знаємо про нього. Рано чи пізно настає момент, коли його поезії справді заторкують душу. Але не тому, що так має бути, а тому, що в цей момент саме в ній ти знаходиш щось близьке собі. І так хочеться сказати: «О, так я про це і думав! Це саме те, що я відчуваю!». Тоді ти розумієш, що Шевченко знайшов ті прості влучні слова, які можуть сказати за тебе, передати не тільки емоції, а й думки мільйонів людей. І кожне слово знаходить свою форму, набуває змісту, бо ти нарешті зрозумів їх. І тоді картинка у твоїй уяві змінюється: ось ти вже намагаєшся пояснити комусь те, що так запало в душу. Саме тому Кобзар є своєрідним символом, бо кожний має змогу відчути і знайти там щось своє. Пережити, пропустити через себе поезію, може, не зрозуміти все відразу, а відкривати щоразу щось нове. У різні періоди життя, під час різних подій.

118 Мені знадобився деякий час, щоб абстрагуватися від загальноприйнятих думок, почати аналізувати і вчитуватися. З’явилося бажання дізнатися про долю цієї людини, знайшлись певні паралелі творчості з життям. Сьогодні я вже можу сказати, чому мені подобаються ці вірші. Особливо ті, в яких я бачу віддзеркалення своїх думок і почуттів. Мені дуже хочеться, щоб кожен із нас щоразу відкривав для себе нового Шевченка. І врешті знайшов свого.

Актуально:

І могили мої милі Москаль розриває… Нехай риє, розкопує, Не своє шукає.

119

Юлія Панець

Наш герой Мені тринадцятий минало, Я познайомилась з митцем. Так серце мліло, завмирало — Відтоді став «Кобзар» взірцем. Я пам’ятаю Катерину, Я пам’ятаю Заповіт. Любов до неньки-Батьківщини Від перших днів — до скону літ. Він знав, як битись, як боротись За кожну душу й весь народ. Бо доля в нас — невідворотність — Ми вільні люди без господ. Кобзар вкладав зернятка волі, Які нарешті проросли. Їх сотні, тисячі, ні, поле… Шевченківські густі лани. Невже хтось може не любити Цю силу в віршах, цю печаль? Ці люди, як зів’ялі квіти. Мені їх шкода, дуже жаль.

120 Якщо не вірити в поета, Який життя своє віддав За Україну, то відверто, То горе нам, то нам — біда. Не опускайте свої очі, Не смійте падати до ніг. Бо з нами дні і з нами ночі. Ми зможемо, бо він теж зміг! Він став натхненням українців, Він наш навік, а ми його. Він заповів: «Свого не бійся! Ніколи не цурайсь свого». Він силу мав і має й досі Кобзарю, серце заспокой. У кожній думці, відголоссі — Це наш поет. Це наш герой…

121

Дар’я Панчук

Тарас Шевченко — мій ідеал В історії будь-якого народу є постаті, які уособлюють його прагнення та ідеали. Щодо українців, такою визначною людиною є Тарас Шевченко. Але бути ідеалом — це не лише дар, а й прокляття: зведений на п’єдестал образ Тараса Григоровича віддаляється від народу. Шевченко стає недосяжною зіркою у сузір’ї особливих людей, своєрідною закам’янілістю. Уперше моя зустріч із цією незвичайною людиною відбулася не у школі, а вдома, коли мій дідусь захоплено читав рядки з “Гайдамаків”. Звісно, я тоді мало що зрозуміла з почутого, але, затамувавши подих, вслухалася в чарівну музику його поезії. Саме відтоді я й почала марити римою, намагаючись відтворити його неповторний стиль, який надихає мене писати власні вірші. Шевченкове слово — різнокольорове, яскраве і точне. Воно потрапляє прямо в ціль та змушує серце битися частіше. Ви знаєте, його рима… Щось у ній таке є, чарівне та незвичайне, на ній концентруєш свою увагу. У сучасному світі під час божевільного бігу поезія Шевченка змушує зупинитися, замислитися, переоцінити свій рух та надати йому сенсу. Поезія Тараса геть не затишна, її не можна читати, аби тільки прочитати, адже

122 це тонка філософія життя, над якою потрібно розмірковувати. Для мене Шевченко — це ідеал, ідеал сильної, вольової та принципової людини, яка сміливо йшла за покликом свого серця. Його творчість, його постать поза часом і простором. Він недосяжний, але завжди поруч у своїх віршах. Він учитель, який справедливо вказує на помилки та дає мудрі настанови. Любити Шевченка або не любити — це особиста справа кожного, але, на мою думку, його слово потрібно поважати і пишатися такою унікальною візитівкою нашого народу.

Актуально:

Той неситим оком За край світа зазирає — Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину.

123

Антоніна Патраш

Український імідж Шевченковою рукою У сучасному інформаційному суспільстві позиціонування народу відіграє неабияку роль у тому, як його сприймають інші народи, а, відповідно, і як країна цього народу вестиме свою політику, економіку, як складатимуться міжнаціональні стосунки. Створення образу та іміджу народу, відповідно до якого він себе позиціонує, — справа тривала і непроста. Існує безліч факторів, які цьому сприяють. Одним із них є творчість Шевченка. Та хто такий Шевченко? Обов'язковий для вивчення в школі, постійно згадуваний. На його честь названі вулиці, премія, університет, школи. Йому присвячують безліч заходів та вечорів. У свідомості більшості українців та всіх інших, хто знає про – насмілюся так висловитися — головного українського митця – переважно застереотипізовані, усталені часом тези: поет, викуплений кріпак, художник. І все правильно. Але Він — значно більший! Митець, творець, віддзеркалення української душі, рушій української думки та цінностей, ба навіть — символ. Його постать фактично є збірним образом українця з часів козаччини і до сьогодні. А своєю творчістю він узагальнив та сформулював ті риси української ментальності, які і нині є чільними у сприйнятті нашого народу.

124 У Шевченковому позиціонуванні українців є два основні аспекти. У ранній творчості митець висвітлив український народ як такий, що головним для себе вважає сімейні цінності. Він активно використовував образи покритки та недоторканої дівчини, турботливої матері. Саме жінки найкраще відображається сформований віками ідеальний образ сім’ї. Рішеннями та діями своїх героїв він ніби повчав наступні покоління, як потрібно чинити гідно. В цьому розумінні Шевченка можна сміливо називати унікальним. Чи було щось подібне до того, як «відьм» не тільки прощала кривдника своїх дітей, а ще й лікувала його? Чи було, де як матір віддавала дитину, бажаючи їй кращої долі? На пізньому етапі творчості Шевченко, відчуваючи ностальгію за рідними землями та рідним народом, починає звертатися до теми патріотизму. Він висвітлює важливість простого українського козака, адже саме від нього залежить подальша доля народу. Воля та патріотизм стають провідними темами його творів. Засуджуючи зверхнє ставлення «старшого брата» до українців, поет, певно, наражає своє життя на небезпеку. Та все одно пише, закликає та заохочує до патріотичних вчинків. Розглядати постать Шевченка варто не лише як геніального поета, творця віршованих віддзеркалень душі українського народу, а й як символ української нації. Його творчість відіграла важливу роль у формуванні іміджу українського народу та його самоідентифікації як мужнього, вірного та патріотичного.

125

Олександр Писарчук

Якби, Тарасе, ти нас бачив... Я навчаюся в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Народився в пологовому будинку за адресою Тараса Шевченка, 5. Другою книжкою, яку мені подарували, був “Кобзар”. Цей чоловік, якого ми звикли уявляти з вусами та дещо насупленим, став для нашого народу значно більшим, ніж письменник чи художник. Він став для нас невід’ємною частиною національної культури. Коли я був молодшим, дуже хотів зробити татуювання з портретом Тараса Григоровича. Чому? Бо це круто! Шевченко — символ патріотизму, вияв небайдужості до долі нашої країни. Для мене він ще й мірило майстерності. Напевно, мені дуже пощастило, що мама була вчителькою української мови та літератури, тож я вже змалечку мав нагоду ознайомитися з безсмертними творіннями нашого славетного земляка. Найбільше до душі припав його «Заповіт», надзвичайно сильна поезія, яка піднімає патріотичний дух, змушує задуматися над тим, чи зробив ти щось для своєї Батьківщини. Колись українці поряд з образами вішали портрет Шевченка. Мрії Шевченка про незалежність країни, туга за козацькою добою робили його твори вкрай сміливими та радикальними, але водночас дещо сумними. Його написання віршів схоже на написання картин. Вико-

126 ристовуючи слова, як мазки пензлика, він виливавсвої почуття та думки на папір, які врешті ставали повноцінними картинами, що досі не залишають нікого байдужим. Революційні події 2013—2014 років супроводжувалися гаслом «Борітеся — поборете!». На превеликий жаль, Тарас так і не зміг побачити Україну незалежною, але він плекав цю мрію у серцях людей, доносив до душі любов до рідної землі. Він зробив усе, щоб ми полюбили той кущ калини біля хати, ту похилу вербу біля озера. Кожна його поезія наповнена ідеями та мріями про самостійність нашої держави, про майбутнє, де не буде сходу і заходу, а буде соборна Україна. Незабаром, 9 березня 2014 року, буде 200 років від дня народження Шевченка. Ми повинні задуматись над тим, що змінилося за цей час. Чи не було б нам соромно дивитися в очі Кобзареві, якби він ожив, щоб поглянути на нас? Ні, не було б. Бо ми знову отримали шанс змінитись. Якби, Тарасе, ти нас бачив, ти б нами гордився.

Актуально:

За степи та за могили, Що на Україні, Серце мліло, не хотіло Співать на чужині…

127

Вікторія Підлубна

Пророк Україна... Така могутня держава з великою історією! Лише чого варті задля свободи нашого народу повстання гайдамаків та козаків! Україна... Скільки непересічних особистостей тут живе! Усі ми такі різні, але водночас і чимось схожі. І що ж може поєднувати он ту стареньку бабусю, яка пережила війну й голод, та маленького хлопчика, який ще й світу не знає? Незважаючи на часову прірву, їх поєднує одна Батьківщина. Батьківщина... Таке дороге слово для кожного свідомого українця! Але в ньому є ще одна прихована сутність — батько. У кожної нації є свій «батько», який веде народ у майбутнє, свій пророк. У Росії є Пушкін, у Німеччини — Гете, а в нас — Шевченко, який веде народ ще з ХІХ століття. «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!», – писав український пророк. Навіть не здогадуючись про те, наскільки віщими є ці рядки, люди неодноразово переконувалися в цьому. Щодо мене, то пам’ятаю ті пожовклі сторінки старого бабусиного «Кобзаря», перші кроки в його вивченні. Тоді, ще дитям, я не усвідомлювала суті завчених напам’ять рядків «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Сну», «Кавказу» тощо. Мені говорили про геніальність поета, а я ще й не розуміла значення цього слова.

128 Але згодом я вивчала історію свого народу, життя самого Тараса, яким воно було. І розуміла той біль, те пророцтво, які є в кожному рядкові «Кобзаря». Хоч ми й зовсім молоде покоління і, можливо, не маємо такого досвіду за плечима, який є в наших батьків, бабусь та дідусів, але ми бачимо весь пройдений їхній шлях у зморшках, мозолях та сльозах, які нахлинають під час розповідей. «Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте. В останню тяжкую минуту. За неї Господа моліть». У наші нелегкі часи так важливо відстоювати свою державу, адже хто, як не ми, повинні творити майбутнє України? На мою думку, патріот живе в кожному, просто інколи він вмирає дуже рано, бо батьки не хочуть його розвивати в дитині. Мої бабуся з дідусем власними розповідями про минуле держави, про свої дитинство та молодість зуміли зберегти в мені цінність того «садка вишневого», «ланів широкополих» та Дніпра. Звісно, усі в школі вчать історію України, але не всі усвідомлюють її серцем. Саме це можна відчути через розповіді наших бабусь та дідусів, які зі смутком та сльозами передають нам свою мудрість та досвід.

Актуально:

Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять…

129

Анастасія Пінчук

Очима покоління ХХI століття Народ знає Тараса, любить Тараса, співає його пісні, пересилає з уст в уста оповіді про нього, як про живого сучасника й учасника нашої дійсності. Максим Рильський

Безперечно, Тарас Шевченко — непересічна особистість в історії України. Він у серці кожної людини. Хтось називає його пророком, хтось — Великим Кобзарем; для одних він — геній, а для інших — революціонер. Я вважаю, що Тараса Шевченка цілком справедливо називають батьком українського народу, адже він і сьогодні своєю творчістю закликає нас любити Україну і боротися за її незалежність. Вірші Тараса знають змалку, а картини милують око поціновувачів мистецтва з усього світу. Населені пункти, вулиці та площі названо на його честь, 2014 рік оголошено в Україні Роком Шевченка. І це лише маленька справа з того, що ми можемо зробити для вшанування його пам’яті. Може здатися, що я надто ідеологізую Шевченка, але складно не погодитися з тим, що він був багатогранною людиною. Поет, драматург, прозаїк, філософ, етнограф і великий художник — усе це про нашого Тараса.

130 Буває навіть важко повірити в те, що він був такою ж простою людиною, як і ми з вами. Шевченко жив кілька століть тому, здається, його творчість вже не актуальна. На мою думку, це хибне твердження. Відверто кажучи, Тарас Шевченко — далекий і недосяжний до тієї миті, поки ви не знайдете у його творчості щось рідне та близьке для себе. З часом починаєш розуміти: він пише легкою, зрозумілою і доступною для кожного мовою про актуальні й нині події. Мимоволі згадуєш ті страшні дні і ночі на Майдані у грудні 2013-го і лютому цього року. Сотні, тисячі хоробрих людей, які боролися за свободу України. «Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!» — наче відлуння з минулого, чути заклик поета. Його слова вселяють у нас віру в перемогу та надію на краще майбутнє. Минуло 200 років, а Тарас Григорович Шевченко незмінно любить свою Україну і піклується про неї:

Актуально: Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово...

131

Олена Поціпух

Шевченко. Фрагменти «Не дай вам Боже жити в часи змін». Ось вони — революції, хронічний неспокій, тривожні ранки, бентежне перечитування новин… А ще це час, коли особливо гостро розумієш, навіщо колись вчила в школі українську літературу. ТСН говорить про «Україну у вогні». Після 22 лютого з особливим щемом згадуєш «Коли помер кривавий Торквемада…» Але найбільше і найчастіше у свідомості озиваються рядки: «Борітеся — поборете. Вам Бог помагає»… …Уроки про Шевченка для мене починались у дев’ятому класі. Кредо моєї вчительки на найближче півріччя нашого знайомства з Шевченком звучало як «я вам доведу, що це справді велика література — інтелектуальна і пророча». Коли ми під диктовку записували чималенький список незнайомих слів на кшталт «булла» чи «аутодафе», щоб зрозуміти поему «Єретик», мені здалось, що це не така вже й проста література. А коли ми розглядали «Причинну» з її містичністю й навіть моторошністю, мені вперше спало на думку, що це не така вже й банальна література. Коли ж ми розбирали символіку «Великого льоху» з її двома Іванами чи трьома воронами, мені врешті стало зрозуміло, що це література-айсберг. …Згодом якось я підробляла репетиторством — готувала дівчину-випускницю до складання ЗНО. Тієї миті, коли перечитувала «І мертвим, і живим…», зрозумі-

132 ла, певно, найголовніше. На моє здивування і вигук «Ну це ж про революцію сімнадцятого року!» моя учениця стенула плечима і кивнула — скоріше, із солідарності. Мене ж вистачило лише на одну маленьку пораду: «Не важливо, як ти зараз зрозумієш чи запам’ятаєш те, що я тобі кажу. Просто перечитай його через два-три роки — тобі відкриється значно більше». Його рядки згадуються у важкі часи, звучать як «Отче наш». Його рядки можна розшифровувати наче катрени Нострадамуса чи «Одкровення» Іонна Богослова. Рядки, для розуміння яких слід іноді запастись добрячим словником, а іноді — просто їх відчувати. Зізнаюсь, і сам Шевченко, і його творчість для мене — фрагментарні, мозаїчні. А значить — завжди тривалі в часі. Такі, до яких змушений повертатись рік за роком, озираючись на власне дорослішання і зростання всієї нації. Такі, що, будучи фрагментарними, роблять тебе цілісним і змістовним. Незбагненний і неоднозначний у своїй ювелірній точності передбачень, простоті й багатогранності, Шевченко — це внутрішня мозаїка, яку можна складати все життя.

Актуально:

«Чого, батьки, сумуєте?» «Невесело, сину! Дніпро на нас розсердився, Плаче Україна…»

133

Денис Пристай

Шевченко для кожного свій Шевченко для кожного свій. Для когось він — геніальний поет, вірші якого заторкують найпотаємніші струни душі, для когось геніальний художник, картини якого високо оцінили титани образотворчого мистецтва, для когось — борець за український народ, українську мову. Щоб вибороти свободу своїй Батьківщині, йому довелося пожертвувати свободою власною. Роки заслання із забороною писати й малювати, із забороною творити те, що надає сенс життю, робить його яскравішим. Шевченко для кожного свій. Навіть всоте перечитуючи «Кобзар», усе одно щоразу знаходиш те, чого не помічав раніше. Чи то метафора, в якій одразу відчутне перо Шевченка, чи то порівняння, настільки точне, настільки чесне, настільки відверте, що не можеш не відчути емоції, не можеш не повірити авторові, не можеш не відчути його болю. Знову й знову читаючи невмирущі вірші, щоразу дивуєшся ідеальності неідеальної форми поезії. Шевченко для кожного свій. Він художник, що малював картини, на полотні і на папері, який через призму власної душі висвітлював біль і страждання України та українців, їхній розпач і незламність їхнього духу. Шевченко для кожного свій. Він — Кобзар, співець української минувшини, історії великої держави зі споконвічними традиціями, які були до нього і житимуть у

134 часі, з довершеною культурою, що створювалася роками, складалась у фундамент, на якому будуватимуть своє життя нові покоління українців, з милозвучною мовою, красу, якої оцінив і визнав світ. Шевченко для кожного свій. Він — просвітитель. Тарас відкриває очі тим, в кого вони затуманені, говорить правду, усвідомлюючи наслідки, до яких правда може призвести. Він учить бути українцями, громадянами, людьми. Дає поради, наставляє нас на правильну дорогу, застерігає від помилок та необдуманих учинків. Шевченко для кожного свій. Він геній для кожного з нас. Він народився в країні, де його рідну мову цькували, знав про могутність слова й використовував його силу, боровся та поборов.

Актуально:

А ви Україну ховайте: Не дайте матері, не дайте В руках у ката пропадать.

135

Ярослава Прихода

Лист Другові Високоповажний друже Тарасе, Пишу Вам з Києва, з Університету Вашого імені… Цього тижня в Університеті відбулось чимало подій, присвячених Вам. Було камерно, тихо, душевно так. Особливо в Мистецькому салоні. Вам, Тарасе, 200… Ви вже такий безлітній… Для мене ж Ви — завжди такий, як на автопортреті зі свічкою. Достеменно вже не пам’ятаю, коли з Вами познайомилась, але було це ще перед школою. Читати мене навчили рано, книжок мала багато. Була серед них і Ваша — «Садок вишневий коло хати». Це був і перший вірш, який я вивчила напам’ять. Правда, портрет Ваш мені ой як не подобався, отой, що Ви у смушевій шапці. І тепер його не люблю… У другому класі мені подарували Вашого «Кобзаря». Читала, любила вишукувати у Ваших текстах гарні вислови. «Учітеся... думайте, читайте», ці Ваші слова й досі мені товаришують. Багато про Вас я дізналась в Університеті. Про Вас написано чимало наукових праць. Читаючи їх, а там Ви, головно, революційний демократ, я не могла повкладати в голові цих наукових і своїх звичайних думок. Тому навіть спробувала дослідити, як же ж Ви ставились до Бога … Ваші тексти мають щось таке притягальне, щось таке, що не дає спокою. Отой неспокій пізнати Вас глибше привів мене до Ваших щоденників. Через щоденники

136 я справді познайомилась з Вами… таким звичайним, таким богемним, таким, з яким мені було просто і легко спілкуватися. Я перепрочитала Ваші тексти, передивилась Ваші малюнки, занурилась у тексти про Вас, переосмислила по-своєму кожний період Вашого життя, кожний цикл Ваших творів. Люблю Вас пізнішого… Знаєте, найбільше мене зворушив Ваш цикл «У казематі». Зі студентами ми навіть проаналізували його кольористику. Не повірите, він сонячний … Нещодавно я знову перепрочитала Ваші твори. Навіть хотіла з Вами порадитись… Як бути з редакціями Ваших творів. Ви писали, виправляли, є по два-три варіанти різних фрагментів... І видавці на власний смак публікують їх. І такий Ви собі в кожного свій … То хай так буде? Чи взоруватися на Ваше академічне видання? А ще… слово Бог Ви писали з малої букви. І в академічному виданні так збережено. Я виправила на велику літеру. Думаю, Ви не будете заперечувати, бо, скажу Вам, у перекладі англійською це виглядає зле. До речі, чи знаєте, що до ювілею Ваші твори переклали англійською. Петро Фединський переклав усі поетичні твори і видав їх у нідерландсько-англійському видавництві «Глагослов», а Михайло Найдан переклав Вашого «Кобзаря», додав своїх улюблених Ваших творів і назвав «Кобзар Плюс». Мені, правда, не дуже подобається оте «Плюс», але і перекладач, і видавець Василь Ґабор не послухали мене. Утім, вони ще й письменники, і з Вами, мабуть, на ти. То, може, не образитесь. Але якщо Вам це вже дуже не сподобається, то дайте знати.

137

Олена Рачинська

Шевченко? Шевченко — унікальний. Шевченко — різний. Шевченко — вічний. Шевченко — для всіх і для кожного. Шевченко — для мене. Шевченко — для тебе. Шевченко — у поезії. Шевченко — у малюнку. Шевченко — у серці. У Шевченкових словах — свобода. У Шевченкових словах — натхнення. У Шевченкових словах — воля. Сьогодні не знати Шевченка соромно. Сьогодні не вірити Шевченкові соромно. А кому тоді вірити? Без віри жити складно. Без віри жити неможливо. Шевченко цю віру дарує. Вся його творчість — це віра у свій народ. Шевченко плекав цю віру все своє життя. Українці несуть її ось уже двісті років. Добрих п’ять поколінь живуть словами Пророка. Вчать жити ними своїх дітей. Вчать бути гідними громадянинами не лише своєї держави, а й усієї планети. Гідним чоловіком, гідною дружиною, гідними дочкою і сином. Гідними — не просто законослухняними. Гідними — це навіть не просто патріотами. Гідно — мати принципи, яких не сором дотримуватися. Гідно — прагнути волі навіть у неволі. Гідно — у кожному куточку, куди кине доля, пам’ятати, хто ти і звідки.

138 Знаєте, я вірю Шевченкові. Вірю не беззаперечно, але віддано. Вірю його словам. Шевченко для мене ще не пророк, але вже наставник. Шевченко стане наставником і для моїх дітей. Я навчу цієї віри своїх дітей та онуків. Намагатимусь. Навчу для того, щоб Шевченкові слова прожили ще 200 років. Навчу для того, щоб діти знали, що свобода — це честь, а боротьба — це життя. Навчу, бо мушу. Навчу вірити його заповіту. Навчу жити правдою, щоб потім чесно боротися. «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!»

Актуально:

Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило...

139

Володимир Різун

Я розгортаю томик Шевченка… Мій Шевченко — це доля моєї країни, велика й упосліджена, вистраждана і потоптана московським чоботом, возвеличена та освітлена поетовим словом. Мій Шевченко — це сяйво його розуму, це глибинне відчуття української душі й передчуття нелегкого життя мого народу. Це правда про нас на багато-багато років уперед. Тарас Шевченко й досі живе не лише у наших звитягах, він — у наших щоденних проблемах, пошуках кращої долі, він вказує на ворогів наших, і не лише тих, що вже були, що є сьогодні, а й тих, що з’являться завтра. Пророцтво поета криється у несподіваному повороті думки, у глибинних підтекстах, зрозуміти які можна лише, змусивши свій розум думати та зібравши докупи свої знання. Осягнути глибинне тлумачення світу та України в ньому можна лише через уважне прочитання Шевченкових текстів. Хто не розуміє мого Шевченка? Тільки той, хто не розуміє і не визнає української душі, той, хто не знає й не хоче знати історії великого європейського народу, який заявляє світові про свою велич, а світ здивовано дивиться, спочатку не вірить, а потім захоплюється його звитягами і хоче бути схожим на нього.

140 Не було б цього народу — не було б Шевченка! А Шевченка не могло б не бути. Такий народ обов'язково мав би подарувати світові генія слова, бо через поневіряння та приниження цей народ мав породити того, хто, ввібравши, всотавши в себе прагнення людей до волі, зміг зафіксувати у слові життєвий шлях свого народу. …З телевізійного екрану лунає голос ведучої про вторгнення москаликів на кримську землю. «Туристи російського царя ХХІ сторіччя» вчиняють бешкет на східних просторах української землі. П’ята колона тримає реванш. Де вихід? Що буде? Чи випадково, що серед українців стільки продажного люду? Ні, не продажного — ошуканого, затурканого, позбавленого історичної пам’яті. Люду, у свідомості якого рабське, кріпацьке непомітно трансформувалося у поняття «проросійське» та зробило декого апологетом чужої культури. Як захистити свою землю? Історія повторюється. Хочу знати: чи закономірні всі ці події на моїй землі, чи вистачить волі й сили Україні перемогти ворога та захистити себе? Де шукати відповіді? …І я розгортаю томик Шевченка!

Актуально:

Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять…

141

Анна Савчук

Мій Шевченко сьогодні та назавжди Знамена вільного народу Завжди бентежать ворогів, Герой поляже за свободу, Поборе сміхом всіх катів. Тепер свої є гайдамаки Що дух Шевченка зберегли, Щити-фанери — їхні знаки. Вони на смерть із ними йшли. У нас своє козацьке віче, Свої місця для рад, майдани, Тепер нас так свобода кличе, Тепер ми так рвемо кайдани! І гнуться сумно в нас тополі Від звуків шумових гранат, Бо найдорожча та неволя, Коли здіймає руку брат... Сім'ї тепер не до вечері, Безмовно-гучно плаче мати, Вдягнув син ланцюги важенні, Щоб за життя життя віддати...

142 Тепер ми боїмося тиші І сотні наші вже без віч, Зірок на небі стало більше, Світліша буде наша ніч. Зі сну потрібно прокидатись І жити, як насправді є, Сидіти мовчки чи змагатись — Це діло в кожного своє. Десь гірко плаче Катерина, Її Іван не повернеться, Та буде жити Україна, Бо мій Шевченко вже сміється!

143

Олександра Самойленко

Пізнати справжнього Шевченка? Ми з ним познайомилися, коли я взяла з полиці важку книгу із золотим викарбуваним словом «Кобзар» на обкладинці та сторінками, що пахнуть минулим. Коли пишу це, у голові лейтмотивом звучить голос бабусі, яка читає напам’ять мені, маленькій, «Сон» і «Катерину». Важко забути й той трепет біля дошки, коли на весь клас декламуєш «Заповіт», а над твоєю головою висить портрет його автора, і наче запитує: «А ти зрозуміла сенс моїх слів? Обіцяєш, що не забудеш?» Міфи розвіяно, сюжети завчено. Скандали спростовано, жалюгідний вигляд мають спроби скомпрометувати Великого Кобзаря. У двадцять років мене познайомила з ним удруге Оксана Забужко на сторінках своєї книги «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» та під час своєї лекції «Шевченко у ХХІ столітті: спроба перезавантаження». Нам давно пора звільнити його від «забронзовіння, закостеніння». Виявляється, він не той, що у шкільній програмі, не той, яким нам його показують, не такий, як ми, не такий, як усі. Хоча в моїй уяві маленький Тарас завжди сидів саме в моїх бур’янах, саме за моєю хатою в селі, куди ми інколи приїжджали. Шевченко — не тільки автор, не тільки людина, чиї вірші мають надвичайно музикальну поетику, не прита-

144 манну тодішній літературі. Він був ще й душею товариства, бажаним гостем в інтелектуальних колах, неординарною особистістю із загостреним відчуттям суспільної справедливості й власної гідності. Його ім’я — той знак, що представляє нас на міжнародній арені, що дає можливість іноземцю «сяйнути» своїм мінімумом знань про Україну, що не дозволяє забути рядки, які не згорають і не стираються. Нині ми стали свідками того, ким є Шевченко для сучасності. Українці почули його слова і боряться за свою незалежність, за свої права, за право бути самими собою, за право бути вільними. На мою думку, Шевченко з погляду сучасності — унікальний феномен з недоліками, неточностями, розмитостями, але без аналогів і претензій. Це національна гордість і приклад для наслідування. Шевченко з погляду сучасності — це «борітеся — поборeте»! Це Україна як вона є.

Актуально:

І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані Раю. Немає й Бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!

145

Ярослава Сахневич

Співець української душі Вічний борець за українську долю, таким кожен українець запам’ятав великого Шевченка. Він революціонер наших сердець, музикант, який грає на кобзі української душі. Людина, яка відтворювала неймовірні почуття у своїх творах та зазнавала страшенних мук у власному житті, не втрачала любові та співчуття до українського народу і вселяла любов і надію в його щасливе майбутнє. Через призму сучасності творчість Тараса Шевченка дедалі більше набуває популярності, хоча здавалось уже близько 200 років, як великий співець національної душі справді заговорив до світу своєю мовою від імені свого народу. Правильно кажуть, що талановита людина талановита в усьому. Шевченко зміг поєднати в собі безліч самобутніх талантів: писав прозу та поезію, малював живописні картини та офорти. Часто поставав як національний пророк, що ніби зчитував код нації. Згадати лише Давидові псалми, які переспівав Шевченко. Він не тільки поет, який описував тогочасну Україну, він був і світочем народу. Підкреслив у псалмах велику силу молитви. Завдяки їй людина може очиститися й отримати спасіння душі. Навчив, що головне розмова з Богом, а не просто перебування в церкві.

146 Псалми були переінакшені на український лад, він згадує українські пейзажі, використовує українські реалії наближує Давидові псалми до нашого народу. Тарас не давав кривдити своїх співвітчизників. За поему «Сон», якою гостро допікав царській владі, його було уявлено на десять літ солдатської муштри далеко від України. За радянських часів його намагалися подати революціонером, мало не вітязем марксизму. Про життя Тараса Шевченка знають всі — і школярі, і студенти, і дорослі. Навіть дошкільнята в садочках вивчають безсмертні рядки співця української нації. Тарас Шевченко запав кожному українцеві глибоко у душу. Він — промінь довгоочікуваного сонця, на похмурому березневому небі. Небі відродження українства.

Актуально:

Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла-червоніла. І день, і ніч гвалт, гармати; Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, а згадаєш — Серце усміхнеться.

147

Ірина Седень

Він справжній геній… Я бачила картини художників, з іменами яких у людей в усьому світі асоціюється образотворче мистецтво. Від найяскравіших представників італійського Відродження — Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля до неординарних французьких імпресіоністів — Клода Моне і П’єра Ренуара. Насолоджуючись прекрасними шедеврами світового мистецтва у Лондонській національній галереї, стало якось сумно — подумала про те, що у моїй Україні я не маю можливості таки чином проводити час: у нашій країні немає галерей такого масштабу. Можливо, ми не маємо подібних культурних надбань, які б можна було експонувати в Київській національній галереї? Але ми теж маємо велике мистецтво — в цьому переконала виставка в Мистецькому арсеналі, “Велике і величне”. Шевченко… Саме він став для мене одним із найбільших і найприємніших відкриттів тієї виставки. Серед картин українських художників ХІХ століття найбільш помітним був один портрет. Він перший привертав увагу відвідувачів. У ньому не було нічого екстраординарного, та, пропри це, він таки чимось відрізнявся від інших полотен. Ця картина ніби й не мала жодних ознак української культури, того, чого насправді чекаєш від художніх робіт Шевченка. «Садок вишневий коло хати»; «Співають ідучи дівчата»; «Сім'я вечеря коло хати» — щось

148 таке сподіваєшся побачити на його картинах: багатство української природи, краса української людини. Але там було навіть більше. «Портрет Горленко», 1846—1847 роки, олія. Портрет жінки з аристократичними витонченими рисами обличчя. Завдяки цій картині я відкрила для себе нового Шевченка: Шевченка-інтелігента, представника еліти, академіка Петербурзької академії мистецтв, удостоєного цього звання, «зважаючи на майстерність і знання в мистецтві». Потім я побачила його роботи в Національному художньому музеї України. А зовсім нещодавно дізналася, що український геній був ще й неперевершеним гравером. Його гравюри я розглядала з більшим задоволенням, ніж роботи Альбрехта Дюрера. Можливо, тому що зображення на полотнах Шевченка — це моє рідне, українське, а можливо, й тому, що він справжній геній… Так на 21-му році життя я відкрила для себе Шевченка як геніального художника. Так, геніального. Без жодних перебільшень. Мій Шевченко — це моя українська гордість. І люблю я свою країну саме за те, що вона народжує таких Синів!

Актуально:

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України!

149

Катерина Серажим

Вірю в тебе, український народе Чи були ви коли-небудь у мальовничому містечку Богуславі? Якщо підете до річки Рось, де прозора чиста вода манить своєю позолотою, погляньте на обнесене вітрами і водами Росі каміння. Сядьте, замисліться, зосередьтеся. Вашу увагу приверне один камінчик, як усі, на березі річки. І ви неодмінно побачите напис. Саме в цьому чарівному містечку народився Іван Сошенко, той, хто за руку привів Тараса Шевченка до Петербурзької академії мистецтв. Що відчуєте ви в ці хвилини? Гордість чи образу? Біль, розчарування… Чи лише ви про це знаєте? А може, ще хтось? Чому ж не спромоглася Україна поставити гідніший пам’ятний знак цьому побратимові, другові Тараса? Після приїзду до Києва ще довго мені не давали спокою спогади, думки. Гортаю поетичний збірник Ліни Костенко (завжди до неї звертаюся, коли сумно, тяжко на душі). І знаходжу щось на зразок: «Народе, коли ж ти навчишся цінувати своїх героїв? Коли?» Я підготувала й провела зі студентами Львова і Києва 27 вечорів пам’яті Тараса Шевченка. Згадую, несу тяжкі сумки з українськими костюмами з оперного театру (взяла напрокат). На Петрівці займаю чергу на маршрутку до рідної Троєщини. Раптом підбігає молодий хлопчина: «Давайте помогу». Пояснюю, що сама напросилася довезти, що вечір готую, і вже не перший рік.

150 «Я белорус. Как же я вам завидую, что вы имеете такого поэта, такую личность. Вы выстоите, обязательно выстоите. Вы не сможете по-другому». Сльози здушили горло. Дійсно вистоїмо. Це показав Майдан. Слово Шевченкове актуальне, як ніколи. Сьогодні, 6 березня 2014 року, пишучи ці рядки, згадала батька свого — Гончаренка Степана Наза-ровича. Розповідаючи про будні Великої вітчизняної війни (а він пройшов війну сапером), батько на моє запитання: «Як же ви не боялися, тату? Це ж свідомо йти на смерть, кожного дня, кожної миті прощатися із життям?» відповів: «Це не страшно, доню. Зовсім не страшно, повір. У пам’яті моїй ніби зараз перед очима молодий боєць Павло Руденко. Так ось він у перервах між боями виймав маленький «Кобзар» і читав нам (я вже тоді вирішив, як я виживу, буду мати доньку і сина, назву Іваном і Катериною), а смерть зовсім не страшна. Cтрашна байдужість і зрада)». Байдужість і зрада — ці слова залишилися відгомоном у моїй пам’яті, в моєму серці. Як тяжко б нам не було тепер, ми – єдина родина. Ми — діти нашої матері-України. І ти, Тарасе, з нами. Назавжди. Допоки світитиме сонце.

Актуально:

Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї Й я за неї гину.

151

Марина Слов’янова

Мальовнича Україна, або Свято і будні на батьківщині Шевченка У березні 1999 року газета «Освіта України» рукою свого інформатора (прізвища не вказано) написала чорним по білому: хоч, мовляв, Тарас Шевченко народився й жив у Керелівці, а от «сусідні Моринці теж претендують на цей привілей». Невелика замітка, а зачепила за живе. По-перше, Моринцям нема потреби «претендувати», бо в метричній книзі села за 25 лютого (за старим стилем) 1814 року під номером 10 зазначено: «У жителей села Моринец Григорія Шевченки и жены его Екатерины родился сын Тарасий». Зробив цей запис «Алексій Базиренський», а посвідчив при цьому «Григорій Деденко», як нижче уточнюється, «житель моринскій». Тарасові батьки перебралися з Моринець у Керелівку в грудні 1815 — січні 1816-го, коли хлопчикові було близько двох років. Року 2003-го корінний моринчанин Федір Йосипович Колісник розповів мені, що Григорій і Катерина Шевченки поселилися в хаті Копія. Цього чоловіка було завдано до Сибіру, бо він спалив осавулові хату за те, що той позбиткувався з жінки Копія, після чого вона померла. Ф. Колісник, далекий родич Копія, згадував, що той невдовзі втік із каторги, пробрався в

152 Моринці, зібрав у лісі «хлопців», і вони розправлялися з панами по-своєму. Сам Копій приходив уночі до Григорія та вимагав кожуха, сала, горілки тощо, всяк раз нагадуючи: «Ти ж у моїй хаті сидиш». Рятуючи молоду сім’ю від халепи, діди Іван та Яким склалися, трішки додав Григорій і гуртом купили хату у Керелівці, де тоді жили старші діти й сам Іван Шевченко. Але спогад Тарасового свояка Варфоломія Шевченка про те, як п’ятирічний (чи шестирічний) хлопчик шукав «залізні стовпи, що підпирають небо», звучить у цьому контексті символічно: «А куди мандруєш, парубче?» — спитали Тараса чумаки, що стрілися йому на дорозі. — «Додому!» — «А де ж твоя дома, небораче?» — «В Керелівці». — «Так чого ж ти йдеш у Моринці?» В народі кажуть, що людину завжди тягне туди, де її пуповину закопано… Що ж до «привілею», то моринчани горді з того, що саме тут, «над чистим ставом край села» народився Великий Українець. І коли в цей закутень, що не мав ні залізничних, ні водних, на повітряних шляхів, дотяглася шосейка, народ відреагував безпомильно: «Ой спасибі Тарасу, що поклав нам трасу!» За своє досить коротке життя на волі Тарас Шевченко сходив Полтавщину й Поділля, Київщину, Черкащину й Чернігівщину, знав Галичину і Волинь. Саме ці мандрівки лягли в основу альбому «Живописна Україна».

153

Вікторія Старченко

Інтегрований у свободу Стукіт пальців по клавішах, швидкий і ритмічний, ранішня кава та сторінки викоханого тексту… Попереду біганина за новим сюжетом, а ще здача свого творіння редакторові. А він уже розсудить, що до чого. Тоді-то, почувши заповітне «Нічогенька бомбочка на цих можновладців лінивих звалиться!», переводиш подих і мчиш у пошуках чогось гостренького. Тепер вільно думати просто. Тебе вже не назвуть «вільнодумним». Та й що з того? Трагедії не трапиться, у тюрму не посадять (найчастіше, звичайно), а свіже слово ще й дискусію породити може (незначну, у фейсбуці звичайно). І ти не тримаєшся тої свободи, бо її ніхто не забирає. Найчастіше даруєш світові слова прості, про буденність (чи шедевральні про вічність віків?). А вони линуть удалечінь веб-глибини й залишаються там, сховані на роки в маленьких шухлядках сторінок соціальних мереж, на «обгортках» електронних видань. Сучасне покоління інтегроване у свободу. Раніше генії виборювали право творити, говорити, ба навіть думати не так, «як положено». Шевченкові довелося боротися. За красу мови, за людську волю, за дух український, за право жити на «рідній, не своїй землі». Роками і після смерті він пророщував зерна сили у народі, який віками спав під батогами долі. Та й викохав…Спромоглися на декілька революцій, здо-

154 були омріяну незалежність, змусили в 2013-му заговорити весь світ про себе… І при кожній події незрима тінь Кобзаря вела українців уперед до життя, яке не знає кайданів. Шевченко — то національний символ, адже він творив і творить нашу націю. Він у мені, тобі, у кожному з нас, у тому знанні про нескореність перед несправедливістю та небажанні закувати себе залізом неправди й повинностей перед кимось. Він ходить у вишневих садках, застерігає молодих красунь від помилок кохання, на бій кличе… «Борітеся — поборете!» Славетні WikiLeaks, твіти і хештеги, можливість творити й сяяти на ввесь світ лише одним натисканням клавіші — думай про це. Шевченко писав на шматочках паперу в казематі… Відповідальність і чесність мають супроводжувати правду, яку ти доносиш людям — думай про це. Шевченко писав про ідеали, які досі не втратили цінності. Відсутність страху бути справжнім та запалювати інших величчю зроблених добрих справ — думай про це. Це не плата за можливості, не обов’язок, а привілей того, що… Ми всі інтегровані у свободу.

Актуально:

Один буде, як той Гонта, Катів катувати! Другий буде... оце вже наш! Катам помагати.

155

Василь Теремко

«Кобзар» від діда Димашка Дід Димашок — не кровний родич нам, вони з моїм дідом Яцком були одружені із сестрами. Дід Яцко раптово впав на подвір’ї, запрягаючи вже не своїх коней, залишивши вдовою розбиту ревматизмом бабу Меланку і четверо (живих) дітей. Моя мама була найстаршою — їй ішов двадцять перший. Одна з найзаможніших у селі сімей ураз збідніла — на нашому подвір’ї було організовано колгосп. Того ж, 1949 го, туди прийшов зятем мій тато, взявши на себе відповідальність і за маминих сестер. А дід Димашок опікувався ними всіма, хоч із татом спілкувався як з чоловіком, ‘ що знав «войну». Від нього вперше почув про Шевченка останньої своєї передшкільної зими. Мені вже видавали книжки в бібліотеці, і чомусь усі сміялися, коли розказував там вірш чи запевняв, що можу «прочитати пів-газети». Сміялися часто. А дід Димашок того вечора розмовляв зі мною дуже серйозно, хоч не все з почутого дійшло до мене тоді. Я лежав на печі, а він приніс мені велику пожовклу книжку і, сівши на припічку, казав, що ту книжку треба читати і знати напам’ять. Розповідав і про чоловіка, який її написав. Зі мною так ніхто ще не спілкувався. Пам’ятаю мамині очі, якими вона дивилася на нас обох. Дуже хотів зрозуміти ту книжку, але був для того замалий. Потім вона кудись поділася. І вже в середніх кла-

156 сах школи, читаючи «Кобзаря», збагнув, що він уже був у моєму житті. З часом почало доходити те, що казав дід Димашок. Він був суворий і прямий у слові, любив повчати, настирливо інтонував. Мав сильну руку і чіпку голову. Часто розмовляв із ним на свята біля церкви — там він був умиротвореним. Він сердився, коли якийсь час до церкви я не ходив. Мамі казав, що не на те пускаю свій розум. Останнього Великодня в його житті ми теж бачилися біля церкви. Він жартував, іронічно висловлювався про себе. Шкодував, що багато його років пішло не так. Драму його життя я знав, здогадуюся, чому він так спілкувався з нами, але розмовляти з ним про те дозволити собі не міг. А він не дозволив мені поцілувати руку (так навчили в дитинстві), коли прощалися. Майже через рік, у лютому, він пішов, не добувши два місяці до Великодня. До ста йому не вистачило три місяці. Його могила за кілька кроків від могили мого тата. Коли буваю там, згадую і про «Кобзар». Як беру його до рук, згадую діда Димашка і свої провини перед ним. «Кобзаря» я все таки осилив, щось із нього запам’ятав, багато над чим думав. Пече його актуальність тепер. І дуже емоційно зринає образ рідної людини — діда Димашка, кровними родичами з яким ми не були. Актуально:

Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило...

157

Микита Уваров

Шевченко навчив мене боротись Сьогодні кожна людина може поширювати свою творчість багатьма способами на весь світ. Ми вже звикли до цього «відкритого» простору в суспільстві, але так було не завжди. Саме Шевченко може бути прикладом того, як ми повинні відстоювати власний світогляд. Сьогодні ми можемо розглядати творчий спадок Кобзаря, як вияв любові до мистецтва та життя. Шлях великого митця не можна осмислити одразу. Його варто розглядати під призмою самоусвідомлення себе як частини мистецтва. Потрібно відштовхуватись від себе, від своїх уподобань та думок, аби зрозуміти таку постать на різних рівнях її становлення. Ранні твори поета перейняті духом романтизму, який згодом переріс у реалізм. Пізніше Шевченко зрозумів своє завдання і свій обов’язок, який повинен бути в кожному з нас. Це любов до свого народу, почуття відповідальності перед ним. Шевченко навчав нас уже тоді не бути байдужими, не боятися перешкод у житті, вміти відстоювати свою думку, бути людиною і боротися за майбутнє, на яке заслуговуємо.

158 Він міг боротись та перемагати з такими словами на вустах: «Свою Україну любіть. Любіть її… во врем'я люте, В остатню, тяжкую мінуту За неї Господа моліть!» Шевченко навчив мене стояти до кінця за те, у що я вірю, бути справжнім громадянином своєї країни.

Актуально:

І осудять губителей Судом своїм правим, І вовіки стане слава, Преподобним слава.

159

Галина Харук

Гримаси нашої ментальності Ім’я цієї людини нам називали змалку. Ще у дитсадку нам читали його вірш «Тече вода з-під явора», а в першому класі його вчили напам’ять. В дитинстві нам любили розповідати про те, як малий Тарас ходив шукати стовпів, що землю підпирають. У середніх класах шкільна програма стала трохи серйознішою. Уже й вірш «Мені тринадцятий минало», уже і детальніше знання біографії. Навіть театралізували «Катерину», ще не розуміючи суті твору. У дев’ятому класі — гостра соціальна проблематика текстів, знову вірші напам’ять, і повторення всього перед ЗНО. Не часто могла почути від однокласників: «Та скільки можна читати того Шевченка?». Вчили-вчили, а головного так і не зрозуміли. Не зрозуміли, що він — геній України, а кожен народ має знати і цінувати спадщину таких людей. Що вивчали його не тому, що більше немає кого, а за його талант, внесок у підвищення національної свідомості українців, врешті-решт, за його приклад — не здаватися. Школу закінчили, «Мені тринадцятий», слава Богу, знаємо, а якщо добре пошукати в голові, то ще й згадаємо інформацію про Кирило-Мефодіївське товариство та заслання Тараса. До Канева їдемо для того, щоб погуляти, зробити світлини біля Дніпра і рахувати сходинки на Чернечу гору…

160 От чому так? Слова про те, що у школі не прищепили любові до творчості — неправда. Нарікання на зайнятість — неправда: знаходимо час, щоб подивитися фільм чи виставу в театрі. Причина, мабуть, у ментальності. Ми будемо захоплюватися Блоком, Петраркою чи Лі Бо лише тому, щоб показати свій кругозір і вибагливість до поезії. А Шевченко? Він, цитуючи середньостатистичну думку українця, надто «заїжджений», писав тільки про село, та ще й так, що не всі й зрозуміють. А думати над складними речами ми не любимо. Й відповідь на слова: — «Мені подобаються вірші Кобзаря», — вже не дивно побачити усмішку, мовляв, він більше нікого не знає, крім Шевченка. Так і живемо... Минула неділя була Прощеною. Думаю, варто крізь століття попросити пробачення. Вибач, Тарасе, за те, що дозволили розпинати нашу Україну, за те, що дозволяємо переписувати нашу історію, за те, що їдемо на чужину в пошуках кращої долі, за те, що торгуємо правдою, за те… що й досі не можемо злізти з неба —

Актуально:

А як ми бились, умирали, За що ми голови складали — В оці могили?

161

Марія Хівріч

Вільний в неволі Шевченко. Як багато асоціацій викликає це ім’я у людей! Але для більшості з нас є одна, яка виникає найпершою: Шевченко — Україна. Для мене ця асоціація народжується не лише через те, що Тарас Шевченко — славетний український художник і поет, а й тому, що він — своєрідне відзеркалення нашої країни. Замучений птах, який все одно розправляє крила і злітає в синю вись. Син, Народжений у неволі, все життя виборював свободу, виборював право вільно мислити, вільно говорити. Осуджений і засуджений, він не став на коліна, жодного разу не скорився! Його життєвий шлях був тернистий, доля, здавалося б, посилала непереборні випробування, та сила духу не давала Шевченкові впасти, піддатися системі. Мене завжди турбувало питання: чому цій геніальній людині випало стільки страждань? І тільки недавно я зрозуміла! Якби не він, можливо, ми б і досі духовно були закріпачені. Тарас завжди вірив в Україну, в її світле і вільне майбутнє. Колись він написав такі рядки: «…нічого не вдію убогою головою, бо серце холоне, як подумаю, що, може, мене похоронять на чужині, — і ці думи зо мною сховають!.. І мене на Україні ніхто не згадає!». Він помилявся. Шевченко своєю творчістю викохав вільних людей, справжніх патріотів своєї землі. І вони вже ніколи не повернуться назад у кайдани.

162 Нині Тарас Григорович знову не дає нам забути, як важливо цінувати свободу, знову надихає, підтримує, заспокоює душу... Поетичний талант Кобзаря незрівнянний. Викликає захоплення у всього світу. Але ще більше вражає його талант патріотичності. Шевченківські поезії – той притулок, до якого ми звертаємось в добру чи лиху годину. У цих віршах ми відшукуємо натхнення та сили, і обстоюємо нашу Богом дану свободу. Скільки ще боротися? Ніхто не знає. Але Тарас казав: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!» Наш Шевченко — це віра в незалежну Україну. Будьмо гідними його нащадками.

Актуально:

І не в однім отім селі, А скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві…

163

Едуард Цимбал

Шевченко і ми Шевченко — душа нашого народу. Він — невід’ємна частина кожного з нас. Якщо українська пісня передається нам із молоком матері, то його слово — як шум калини при дорозі для справжнього українця. Калина — це кров нашого народу. Слова Шевченка — те, що примушує цю кров рухатися, пульсувати, а серце — битися. Пам’ятники Тарасові Шевченку можна знайти не лише на території України. Усюди, де у світі є українці, де він осів після вимушеного кочування з рідної території, здіймаються бронзові монументи Шевченка. Він нерозлучний з нами, а ми — з ним. Він — наша гордість, наша любов. Наш камінь спотикання і гіркий докір нам. Він — символ нашої боротьби і сльоза покаяння. Він — пісня і стогін. Пророк і суддя. Найвизначніший поет нації, якого у ХХ столітті ототожнювали з комуністичними та соціалістичними ідеями, став водночас ворогом республіки, коли «поціновувачі» його творчості побачили в ньому борця за питомо українські ідеї. Результат — як мінімум заборона з’являтися 22 травня біля пам’ятника Кобзареві в Києві. Саме в цей день труну митця було перенесено з Петербурга до Канева, на «Дніпровські кручі». З’явився в цей день у зазначеному місці — ідентифікуєш Шевченка як українця, а отже — націоналіст, ворог народу. Спершу — проми-

164 вання мізків, спонукання до розкаювання, а ні — пряма тобі дорога до в’язниці. Але чомусь, наприклад, офіційне вшанування Олександра Сергійовича Пушкіна, світила російської літератури, нікому не загрожувало такими наслідками. Ось вам і подвійні стандарти: коли в Москві стрижуть нігті, в Києві відрубують пальці. Тепер нам загрожує романтизований, ірраціональний погляд на Шевченка. Але з цією проблемою справимося самі.

Актуально:

А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!

165

Наталія Чечель

Пророк українського народу Згадую своє знайомство з Тобою. Це було ще в далекому дитинстві. Моя бабуся начитувала Твої вірші з «Кобзаря», виховувала любов до могутніх і справедливих ідей. Такі теплі, повчальні моменти не могли обминути мене, не могли не закарбуватись назавжди у моїй пам’яті. Ще тоді бабуся намагалася донести, що Ти — не лише великий поет українського народу, а й Пророк, чиї слова залишатимуться вічно актуальними. Минув час. Нині вже 2014-й рік. І я щораз глибше переконуюсь у Твоєму літературному таланті та геніальності, Тарасе Григоровичу. Твоє поетичне слово западає в душу, проростаючи там спочатку маленьким паростком, що згодом розквітає в буйне дерево нових ідей і поглядів. Твоє послання справді «живе». Твої рядки вражають, змінюють, виховують... Твоя постать — це вічний вогонь, який ніколи не згасне в серцях українців. А Твій великий «Кобзар» — це святиня, якою гордяться та дорожать усе нові й нові покоління. Без Твого імені неможливо уявити українську літературу, національну культуру і нашу країну. Ми будемо завжди зігрівати у своїх душах той вогник безмежної любові до рідної Вітчизни.

166 Із плином часу ми, українські сини та доньки, дедалі більше переконуємось у тому, що Твої поезії є справжніми одкровеннями. Не одне покоління наших співвітчизників продовжують звіряти своє життя за Твоїми настановами. Підтвердженням цього можуть бути рядки Ліни Костенко: «Кобзарю! Знов до тебе я приходжу, бо ти для мене — совість і закон…» З Днем народження Тебе, мій дорогий батьку Тарасе! Цьогоріч тобі виповнюється 200 років. За такий час важко залишатись незабутим, але Твоє ім’я український народ завжди гідно нестиме у своїх думках. На Твою честь названо безліч площ, проспектів, вулиць, парків, театрів в Україні й у світі. Я пишаюся тим, що навчаюсь у найкращому університеті країни, названому на Твою честь. Ти, здається, ніби й нині живеш з нами, наче й нині творячи нові слова для своїх віршів, наче знову вимальовуєш нові картини. Нині, у цей непростий для країни час, твої пророчі слова вчать нас бути мужніми, єдиними. Бо ми — Українці.

Актуально:

А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О не ховай, брате! Розсип їх, розкидай, Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

167

Алла Шаманська

Погляд крізь віки Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок «Кобзаря» Тараса Шевченка. Творчість цього поета нікого не залишає байдужим. Твори Великого Кобзаря і сьогодні є напрочуд актуальними. Популярність поета-пророка пояснюється надзвичайною архетипністю його творів. Образи Шевченка мають яскраво виражений національний характер, тому іноді не зрозумілі іноземцям. Шевченко подає такий образ християнського світу українців, в основі якого, як і в ученні Христа, — любов, всепрощення, милосердя, великодушність. Ці риси наповнювали життя вищим смислом, особливою гармонією. У цьому всьому і є мій Шевченко, це вже навіть не просто людина, а символ мого народу. У кожному його творі можна побачити таке, що перегукується з нинішнім часом. Хоч порядки й змінилися, та менталітет українців залишився незмінним ще з шевченківських часів... Т. Г. Шевченко не мав такої радості жити і творити в рідній незалежній державі. Але ось ми, навіть маючи такий вагомий привілей, не можемо ніяк побудувати сильне, здорове суспільство. Надто багато вже суперечностей є в нашій нації, немає єдиного мудрого мислення. Тепер ми господарі в своїй країні, але між собою не завжди знаходимо згоду.

168 Є у Шевченка рядки, які були, є і будуть у всі часи справедливі. Наприклад, вірш “Не завидуй багатому”, в якому Кобзар закликає не заздрити нікому, бо немає щасливих на землі, а заздрість — це один із найбільших людських гріхів: Не завидуй багатому, Багатий не знає Ні приязні, ні любові — Він все те наймає. Про значення Шевченка для України свідчать хоча б такі слова: «Шевченко для людей — це безсмертний Прометей»; «Шевченкові думки переживуть віки»; «Хто з Шевченком знається, той розуму набирається»; «Хто Шевченка прочитав, той багатший серцем став». Мій Шевченко — людина, яка писала про свій стомлений від гніту народ, яка понад усе любила свою країну, яка силою слова боролася за свободу. Я захоплююсь його силою та незборимістю. Ось мій справжній Шевченко.

Актуально:

Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати??

169

Олена Яковенко

Геній поза часом Я не знаю нікого іншого, крім свого Шевченка. Його слова запали в душу ще з маминих колискових. Особливо тепер, напередодні 200-ї річниці від Дня його народження, постає безліч Шевченків. Моя подруга розповідає про іншого, я вірю її аргументам, але не вірю її Шевченкові — він не мій. Мій завжди поруч. Коли дивлюся новини про події у Криму, Тарасів «Сон» лунає сотнями відголосків у моїй голові; коли йду вулицями Києва, завжди бачу серед натовпу особливі жіночі очі, сповнені безмежної любові та відчаю — очі Катерини. У ХХІ столітті ми ще маємо невільників і наймичок, які за 200 гривень продають долю своєї країни на виборах; та як це приємно, коли послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» спонукає до боротьби, коли сил боротися вже, здається, немає... І все-таки, хто він? Той, чий дух є невід'ємним атрибутом української революції гідності, чий портрет під червоно-чорним вишитим рушником висить на Майдані? Були часи, що й слова про нього не можна було мовити — поет непотрібної нації, непотрібної історії, зайвих людей. А тепер говорять забагато — розповідають наче й про Шевченка, а я свого не впізнаю. Правда про життя поета, який відійшов у вічність, багатоголоса. Співець свого народу… Я не маю сумніву у правдивості цього твердження, коли звертаюся до його творчо-

170 сті. Чи не достатньо мені цього? Чи варто знати, скільки жінок мав, як одягався у Петербурзі і як страждав у засланні? Не потрібно. Хоча б з огляду на те, що аморальність нашої сучасності заслуговує більшої критики, ніж Шевченкове «нетворче тло». Я хочу бачити Тараса Шевченка талановитим художником, неперевершеним співцем своєї епохи, генієм поза часом. Хочу вірити, що він був спраглий до свободи, як сліпець до світла; хочу рівнятися на нього як на взірця українства; хочу, щоб державу нашу пізнавали за іменем Шевченка; щоб мої діти були горді, що ходять по землі, яку він колись оспівував; щоб пам’ятники, присвячені йому, прикрашали весь світ — це все. У моїй свідомості Шевченко — геній у собі, я не бачу сенсу шукати іншої правди, бо то бруд. А Він, Кобзар, воістину був і є у серцях незаплюндрованих нащадків, до яких звертався і для котрих писав. Тож нехай його душа, повита смутком і радістю XXІ століття, залишається вірна Україні; нехай на його могилі не в’януть живі квіти, бо є ті, що завжди вірять … Я одна з них...

Актуально:

Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить. І на апостольськім престолі Чернець годований сидить.

171

ЗМІСТ Він умів бачити нас

Діана Андрусенко

Свої герої

Анастасія Бабченко

Серце нації

Олена Барашивець

Шевченкоманія

Ірина Бегаль

Він має знати, що ми пам’ятаємо

Марія Березіна

Поет, митець, громадський діяч

Вікторія Берещак Шевченко є народ. Народ і є Шевченко

Микита Бєсєдін

Поезія в серці, "Кобзар" у руках

Євгенія Богословська

Він жив своїм народом

Аліна Боднар

Ну що б, здавалося, cлова…

172 Богдана Бойчук

Світоч української душі

Жанна Бондар

Випереджаючи час

Юрій Бондар

Вісь Шевченка

Любов Боярська «Арарат — безгрешен!»

Анастасія Буяло

Свій, а не святий

Ніна Вернигора

Подумаймо сьогодні про Шевченка

Ольга Вихватенко

«Любити Шевченка — любити Україну. Любити Україну — любити Шевченка»

Марія Вітченко

Душа художника

Анна Волосевич

Шлях до мого Шевченка

Сергій Воронов

Тарас Шевченко сьогодні

Інна Вусата

Він дав світло нам…

173 Богдан Гайворонський

Григорович, найбажаніший гість на твоїй алковечірці

Дар’я Герман

Оберіг країни, символ нації

Владислава Грубич

Мій шлях до Шевченка: від каменю до серця

Анастасія Демянчук

Людина, яка розбудила націю

Катерина Дидич

Вигартуваний словом

Валерія Дорош

Тарас Шевченко на долоні сучасної українки

Іван Забіяка

Я маю свого Шевченка

Марія Задорожна

Оживіть пам’ятник!

Олена Задорожна

Тарас Шевченко — це Україна

Анастасія Зелінська

Чим для мене є Тарас Шевченко?

Анастасія Івашина

Художнику — немає скутих норм

174 Ганна Ільченко

Шевченко — в кожному з нас

Валерія Каарна

Непізнана екзотика Шевченка

Анна Карпань

Син українського народу

Наталія Карпенко

І пам’ять про нього гримітиме вік…

Софія Кірей

Упізнаваний з першого рядка

Ксенія Кіт

За лаштунками душі

Василь Клічак

Дух волі

Валерія Ковавльська

Сміливість, що породжує сьогодення

Надія Ковальчук

Вічно живий Герой

Ольга Комиз

Земляк

Дар’я Коротка

Закодована повага

Вікторія Кравчук

Не збагнути розумом, але зрозуміти серцем

175 Таїсія Куденко

Мій Шевченко: геть стереотипи!

Олеся Куршин

Він дух підняв народу

Ольга Кухарчук

Стоїть Кобзар переді мною

Анастасія Лактіонова

Мій Шевченко — то моя країна

Валерія Малая

Автор революції

Катерина Масюта

Шевченко всередині

101

Валентина Михайлюта

Мій Шевченко

103

Олександра Мігірова

Вставайте, кайдани порвіте...

105

Юлія Мозолюк

Шевченко багатогранний

107

Юлія Мороз

ТойХтоГіднийНазиватисяУкраїнцем

109

Анастасія Настина

Мрії на папері

111

Юлія Нестеряк

«У нас воля виростала...»

113

176 Анастасія Нікончук

Геній українського народу

115

Олександра Ніколаєва

Дзеркало

117

Юлія Панець

Наш герой

119

Дар’я Панчук

Тарас Шевченко — мій ідеал

121

Антоніна Патраш

Українській імідж Шевченковою рукою

123

Олександр Писарчук

Якби, Тарасе, ти нас бачив...

125

Вікторія Підлубна

Пророк

127

Анастасія Пінчук

Очима покоління ХХI століття

129

Олена Поціпух

Шевченко. Фрагменти

131

Денис Пристай

Шевченко для кожного свій

133

Ярослава Прихода

Лист Другові

135

Олена Рачинська

Шевченко?

137

177 Володимир Різун

Я розгортаю томик Шевченка…

139

Анна Савчук

Cьогодні та назавжди

141

Олександра Самойленко

Пізнати справжнього Шевченка?

143

Ярослава Сахневич

Співець української душі

145

Ірина Седень

Він — справжній геній…

147

Катерина Серажим

Вірю в тебе, український народе

149

Марина Слов’янова

Мальовнича Україна, або Свято і будні на батьківщині Шевченка

151

Вікторія Старченко

Інтегрований у свободу

153

Василь Теремко

«Кобзар» від діда Димашка

155

Микита Уваров

Шевченко навчив мене боротись

157

Галя Харук

Гримаси нашої ментальності

159

178 Марія Хівріч

Вільний в неволі

161

Едуард Цимбал

Шевченко і ми

163

Наталія Чечель

Пророк українського народу

165

Алла Шаманська

Погляд крізь віки

167

Олена Яковенко

Геній поза часом

169

Мій Шевченко: 200 річчя Кобзаря : видавниМ58 чий проект студентів і викладачів. — К. : ВПЦ «Київський університет», 2014. — 180 с. ISBN 978 ?????????? Це видання — символічний полілог нинішньої молоді про багатовимірний світ Тараса Шевченка й особисті одкровення про себе в тому світі. А також — про Тараса Шевченка як нашу спільну цінність. Створене воно — від підготовки тексту до випуску у світ — за десять годин. Автори ідеї та учасники проекту — студенти, які опановують видавничу справу та редагування в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, та їхні викладачі. УДК 821.161.2.09 ББК 83.3(4УКР)1-8

Літературно художнє видання

Мій Шевченко 200 річчя Кобзаря Видавничий проект студентів і викладачів

Без права комерційного використання

Редакційно-видавнича група: Вернигора Н. М, Женченко М. І., Клічак В. Й., Полковенко Т. В., Прихода Я. В., Теремко В. І. Редактори: Слов’янова М. П., Романюк Н. П., Бабійчук Н. Ю., Мозолюк Ю., Кравчук В., Вихватенко О., Пінчук А., Коротка Д., Седень І. Коректори: студенти 1-го та 2-го курсів спеціальності «Видавнича справа та редагування» Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка Верстка: Женченко М. І., Вихватенко О., Пінчук А.

Формат 70×100/32. Обл.-вид. арк. 5,54. Ум.-друк. арк. 7,26. Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет» м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, кімн. 43. (38044) 239-31-58, (38044) 239-31-72 E-mail: vydyv_polygraph@univ.kiev.ua Свідоцтво про внесення до державного реєстру ДК № 1103 від 31.10.02 Віддруковано у ????