Moja kniga by KAFEDRA VSR

Моя книжка Студентський проект

Київ «Академвидав» 2014

УДК 821.161.2.09 ББК 83.3(4УКР)1-8 М87

Студентський видавничий проект Координатори проекту: Марина Женченко, Ярослава Прихода

Ця книжка для всіх. Тих, хто не бачить майбутнього без книжки, і тих, хто вважає, що вона належить минулому. Для тих, хто не розлучається з книжкою, і хто не часто звертається до неї. У ній — одкровення про книгу як цінність людського світу, про свою першу книжку і про все, що хвилює книгоцентрично зорієнтовану молоду людину. Авторами ідеї є студенти — майбутні редактори, видавці, контент-продюсери, які навчаються в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вони і безпосередні виконавці видавничого проекту. Є в цьому виданні і тексти їхніх викладачів, а також студентів університетського юридичного факультету.

На обкладинці використано фрагмент репродукції картини Карла Шпіцвега «Бібліотечний черв’як»

Юрій Бондар

Ода книзі (за П’єром де Кубертеном1)

І. О Книго! Ти — знання! Ти — скарбниця нашого минулого і наш сучасник. Ти зібрала по зернині все, раніш посіяне, з чого зросте колос наших нових знань. Ти — пізнання! Завдяки тобі ми відкриваємо нові світи. Ти кличеш до незвіданого й непізнаного нами. Ти — обрій! ІІ. О книго! Ти — мудрість! Ти навчаєш як жити і чинити в обставинах, коли ми потребуємо поради. Ти — живильна купіль, сповнена цілющими водами досвіду, звичаїв і традицій нашого народу та людності. Ти — досвід! IІІ. О книго! Ти — насолода! Гортаючи твої сторінки, заглиблюючись у творене, ми розкошуємо в твоїх образах і сенсах, милуємось твоїми світами. Ти збагачуєш нас почуттями і відтінками їх, милозвучністю і багатством твоїх текстів та слів. Ти — натхнення! ІV. О книго! Ти — спілкування! Ти — співрозмовник, якого чуємо і який чує нас. Ти — місток між автором та читачем, між усіма нами. Ти — поле, на якому вирують пристрасті і визернюється спільна думка. Ти — Майдан зіткнення ідей і порозуміння поміж людьми. Ти — суголосся! V. О книго! Ти — світогляд! Ти верстаєш наші виднокола, окреслюєш смислові координати і формуєш наші

4 принципи. Ми такі, якими ти, Книго, нас твориш. Ти спонукаєш нас бути кращими. Ти — будівничий! VI. О книго! Ти — дух! Ти сповнена величі й прозріння. Ти несеш світло любові й одкровень-заповідей. Ти даєш сили вистояти у найскрутніші хвилини і здолати зло. Ти – свіжий подих вітру і ковток води для спраглого. Ти — опертя, з яким долають шлях життя угору і сходять його долу. Ти — вознесіння! VII. О книго! Ти — вибір! Ти даєш нам право обирати і вирішувати. Ти пропонуєш різні погляди і різні думки. Ти визначеність і розмаїття. Ти — реальність і абстракція. Ти — самоусвідомлення і можливість самореалізації. Ти — спонука до вибору! VIII. О книго! Ти — мистецтво! Ти — майстерність тих, хто творив тебе. У тобі натхнення авторів, традиції та вправність видавців, тих, хто голубив тебе, аби ти сподобалась іншим. Ти щоразу різна і ти гармонія. Ти — поступ досконалості! IX. О книго! Ти — Всесвіт! Ти його смисли й прагнення. Ти поєднання всього того, що пізнала й відчуває Людина. Ти — вічна і ти — безмежжя. Ти — дорога!

1 П'єр де Кубертен (1863–1937) — французький громадський діяч, засновник сучасного олімпійського руху, ініціатор відродження Олімпійських ігор. Автор знаменитої «Оди спорту», удостоєної золотої олімпійської медалі Ігор 1912 року.

Аміна Ахмед

Книжкова мода Питання попиту на книги постійно мучить видавців. Сучасна книжка конкурує зі своєю електронною версією, а людину, яка брала б книжку в бібліотеці, просто щоб почитати на дозвіллі, годі й шукати. Але, на щастя видавців, читати стає модно. На мою думку, усі питання про моду треба розмежовувати на стиль та мейнстрім. І в цьому випадку читання — це мейнстрім. З одного боку, це чудово: люди читають, розвиваються, а з іншого — не дуже, бо все зводиться до кількості прочитаного. А коли кількість переважає, обов’язково страждає якість. Своєю чергою якість — це розуміння твору, його провідної ідеї. Усі кинулися читати «Великого Гетсбі» Фітцджеральда, після виходу на великі екрани однойменного фільму з ДіКапріо в головній ролі, якому пан Скот має низько вклонитися за піар, на жаль, не навпаки. Аналогічна ситація з Кафкою, Сартром та Камю, яких пропіарили андерґраундні гурти, роблячи ремінісценції на їхні твори в своїх піснях. У мережі стають популярними пости екзистенційного характеру, які часом несуть комічний зміст. Але я впевнена, що лише половина з тих людей, що робить такі публікації, розуміє те, з чого жартує. Схожу долю спіткав експеримент Ервіна Шредінґера. А Фройд став найкращим супутником вульгарних жартів. Це виглядає доволі бурлескно. Раніше література була

6 надбанням освічених людей, наразі вона загальна. Проблема в тому, що значення книжки нівелюється, а люди за інерцією читають (бо треба), не маючи від цього жодного задоволення. На зміну неосвіченості прийшов культ грамотності. І вже вважається ганебним заявляти, що ти не любиш читати, дивишся масове кіно, не цікавишся культурними подіями. В умовах соціальних змін дуже важко зберегти свою індивідуальність. Ще важче знайти людину, яка зберегла цю індивідуальність. Я прибічник тієї думки, що людина має залишатися собою в будь-яких ситуаціях і палко боронити свою думку. Треба бути вищим за моду, треба бути індивідуальним і справжнім. І якщо вже посправжньому любити читати — то говорити про це так, щоб високе залишалося високим.

Олена Барашивець

Шрифтове життя М’яка обкладинка дивиться на тебе спокусливим поглядом. Проводиш рукою по оксамитовій палітурці бордового кольору. Вона лоскоче твої пальці. Торкаєшся золотого тиснення, розгортаєш. Це для неї вперше, вона щойно з друкарні. Скрипіння корінця, запах ще не висохлої фарби. Глибоко вдихаєш, шкірою пробігають мурашки. На хвилину ти забуваєш про все на світі, у голові пусто. Її слова — це чиясь душа, її абзаци — чиїсь прожиті роки, її літери — краплі чиїхось сліз. Створіння, яке у дрібних шрифтах містить ціле життя. Не звідані тобою далі, не прожиті тобою моменти, не відчуті тобою почуття. Вона — це двері до іншого життя. Того, про яке ти мріяв, або про яке боявся мріяти. Вона — це чиясь історія, частиною якої тобі так хотілося б стати (читай «тобі ніколи не бути»). Вона — це самообман. Твої безглузді намагання прожити цікавіше життя хоча б уявно. Хоча б на хвилину. Роздумувати над тим, чому люди люблять книжки, можна безмежно довго. Але якщо виокремити основну думку, для мене вона звучала б так, як у Джуліана Барнса в романі «Папуга Флобера»: «Книги кажуть: вона зробила це тому, що... Життя каже: вона зробила це. У книгах все пояснюється, в житті — ні. Я не дивуюся тому, що багато хто віддає перевагу книгам. Книги надають сенс життю. Але проблема в тому, що життя, яким вони надають сенс, — це життя інших людей, і ніколи не твоє». І це

8 правда. Як часто у своєму житті ми намагаємося знайти логічне пояснення абсурдним вчинкам і моментам, і як рідко нам це вдається. Як часто ми хочемо прожити чиєсь життя з роману з усіма труднощами, проблемами, а потім з легкістю їх розв’язати. Або не розв’язати, програти, але знайшовши пояснення своїй поразці. А ще міста. І життя, які у вигаданому світі здаються реальнішими за твоє. Я бачила Париж очима Ремарка і Гемінгвея, була в Нью-Йорку із Фіцджеральдом. Я вечеряла на П’ятій Авеню в задушливих кабаре із Ентоні та Глорією Петч, дихала Кононівськими полями, їздила навколо Тріумфальної арки із Клерфе та Ліліан, бачила страждання Едмонда Дантеса. Я проживала сотні, тисячі життів... і проживу ще більше. Тому що коли починаєш закохуватись у книжку, зупинитися вже неможливо. Вона — це твоє спасіння. Від сірої буденності, від несправджених мрій і розчарувань. І в моменти життєвого занепаду, ти просто береш її до рук і починаєш нове життя.

Євгенія Богословська

Книжка дитинства «Велика книга казок» — це була перша книжка, яка по-справжньому мене зацікавила. Напевно, мені було років п’ять, не більше. Але запам’ятала я її надовго: така велика, жовтого кольору, наповнена казками дитинства… Така велична, наче навмисне кличе себе прочитати. Тоді я вперше зрозуміла, що таке книжка. Відтоді я пам’ятаю кожну прочитану книжку. Вона стала для мене способом потрапити в інший світ. Електронні книжки чи просто роздруковані аркуші з літературними творами — це все не те. Я маю тримати, відчувати кожну сторінку справжньої книжки. Вона залишає по собі своєрідне відчуття та спогади, адже в кожній книжці своя історія, душа письменника, його переживання та емоції. Найцікавіші книжки — ті, які прожили на цьому світі вже не одне покоління. Такі книжки мають особливу енергетику, вони «досвідчені», вони несуть у собі велику історію, пройшовши через десятки рук. Молоді книжки — як діти, мають у собі щось нове, сучасніше. Навіть такі книжки можуть нам розповісти багато чого цікавого, незвичайного і дивовижного. Яку б назву книжка не мала, якою б вона не була, науковою, фантастичною чи навчальною, — вона може слугувати для людини вірним другом. Спробуйте тільки уявити, книжка, наприклад, написана ще у ХІХ столітті , а читаєте ви її аж у ХХІ. Через який час вона пройшла,

10 скільки подій побачила, що пережила, щоб сьогодні опинитись у ваших руках? Для мене книжка — це спосіб поринути в інший світ. Забути про сьогодні, завтра чи будь-який інший день та поринути в казковий світ здійснених мрій, чарівне ХІХ століття чи навіть життя якоїсь великої людини. Книжка — це те, що робить із людини людину. Вона нас виховує: починаючи з правил поведінки та закінчуючи складними науками й іноземними мовами. Книжка може поліпшити настрій чи заспокоїти, допомогти будьякої хвилини. Потрібно тільки розгорнути книжку і... читати, читати. Якщо ми будемо берегти її та ставитися до неї з повагою, тоді будь-хто отримає від книги набагато більше, ніж може сподіватися.

Аліна Боднар

Відверто про книжку Il fait si froid dehors Ici, c’est confortable1

Ми часто одні з тобою. Ти шелестиш і пахнеш свіжістю, ароматною фарбою, що відображає кожну твою неповторну рису. Ти мало чим змінилася за тисячоліття: та сама форма й вигини, така ж на дотик, і щоразу — неповторна. Мені відразу стає зрозуміло, якщо я — не перша твоя подруга. Проте це аніскілечки не поменшує твоєї значущості! Ти мов благородне дерево: щороку збільшуєш кількість кілець у стовбурі, засвідчуючи свою безкінечну мудрість… Тебе можуть безліч разів використовувати, та від цього ти не спустошуєшся, а навпаки, наповнюєшся новими й новими сенсами. Останнім часом світ заполонив твій ерзац. Так, ця твоя невдала двійниця легша, тендітніша. Проте вона — кліше. Без запаху й текстури, безлика, врешті, безтілесна. На хвилі загальної макдональдизації вона кокетує ледь не з усіма, хто хоче здаватися розумним. Ти, може, засумувала? Приревнувала?.. Запевняю, не варто: ти театральна класика на тлі цієї популярної голлівудської маски.

1 На вулиці холодно, тут зручно (слова із пісні Едіт Піаф «Мілорд»)

12 Затям, хто б і що не шепотів про тебе позаочі, ти все одно залишаєшся чиєюсь. І завжди будеш особливою — зі своїм обличчям, характером, норовом. Ти — особистість на тлі загальної сірості. А вона, що — вона?! Із нею зовсім не цікаво, вір мені. Вона й мене неодноразово намагалася звабити. Проте бачиш — я повернулася й обіцяю більше не зраджувати. Тебе справді неможливо забути, її ж — важко згадати. Хочу сказати тобі кілька слів подяки за все те, що ти зробила для мене. Ти була єдиним моїм другом і порадником тоді, коли я не могла довіритися навіть найближчим людям. Я відкривала тебе собі, а себе — тобі й щоразу дорослішала. Врешті, у хвилини суму тільки ти ставала моєю розрадою. Лише твій трепетний дотик зігрівав цілющою думкою, втішав глибокою силою. Я полюбила тебе ще змалечку. Тоді, коли за вікном небо супилося й вередувало, зрошуючи землю вологою, я була тільки з тобою. Довгими вечорами непривітної зими ти відкривала мені інший світ, і я мимоволі ставала його частинкою. Я маю за що й хочу попросити вибачення у тебе. Знаю, часто мені просто бракує часу на тебе. Іноді я беру тебе з собою не у вельми придатні місця для нашого товариства. Я розумію, що ти не любиш шумного громадського транспорту й дорожніх валіз. Пишучи тобі, я жодного разу так і не назвала тебе на ім’я. Не ображайся на мене за це. Ти маєш знати, що ми з тобою, ти і я — ми ж нерозлийвода. І так буде завжди.

Богдана Бойчук

Один день із життя книголюба — Ні, Гендальфе, зачекай, тримайся! — щодуху кричу я, кидаюся вперед, однак скеля обламується, і чарівник зникає у вогненній безодні. — Ні! — розпачливо вигукую я і... прокидаюся. Овва, то це був сон? Отакої! Ні, не варто перечитувати «Володаря перснів» на ніч. Так, треба збиратися до університету. У ванній холодно. Відчуваю себе героєм Джека Лондона. А що? Тут теж біла тиша, нехай під ногами не сніг, а бридкі мокрі кахлі. З гігієною завершено. Час готувати сніданок. Звісно, скромному меню студента до королівських столів, як у казках, далеко. Хрумкаю сухариком та уявляю себе Фродо Беггінсом. Цікаво, а де мій перстень влади? З жалем дивлюся на маленьку срібну каблучку, доїдаю сухарика і ще раз обіцяю собі не перечитувати «Володаря перснів» хоча б найближчого тижня. Зупинка. Тітонько, не треба на мене так дивитися, це неввічливо. Чи ви ніколи студентнки з книгою не бачили? Хоча, може, ви й маєте рацію: подарункове видання творів Кінга обсягом понад п’ятсот сторінок — не найкращий варіант для читання у транспорті. Треба було взяти «Мадонну перехресть» Ліни Василівни — вона компактніша. Але ось і мій тролейбус. Дядечку, не штовхайтеся, будь ласка. Так, так, я закомпостую квиточок. Ой леле, чи дадуть мені спокійно почитати? Ні, я не знаю, як прої-

14 хати до Печерська, у мене лісовий монстр майже з’їв заблукалу Патрицію! А хто це спить у мене на плечі? А, ви теж Кінга любите? Звісно, я не проти, що ви, разом навіть цікавіше читати. Що? Номер? Е-е-е… вибачте, юначе, але моя зупинка... Приємного читання вам! Фу-у-ух... Пара. Чому. Ти. Така. Нудна? Може, поки лектор не бачить, книжку під парту і... Гарна ідея. А? Що? А де всі? Пара скінчилася? Годину тому? Ой, здається, я дещо захопилася... Час додому. У тролейбусі вмощуюся на останнє сидіння і знову поринаю у книжку. Так, де ж я зупинилася? Ага, ось, бідолашну Патрицію знайшла пошукова команда і... Ого, які пристрасті... Гей, ні, не вбивайте її! Ой, я це вголос сказала? Вибачте, будь ласка. Та-а-ак. А чого ми зупинилися? А, кінцева зупинка? Упс... Обіцяла ж собі не читати у транспорті, але щораз не стримуюсь. Ось мені і покарання — дві зупинки додому пішки. Так, швидко робимо домашні завдання і... Ні, не читати — я обіцяла трохи поприбирати. Через дві години енергійного косплею на Попелюшку, я нарешті можу відпочити. Привіт, ноутбуче, привіт, гугле. Які там у нас оновлення на книжковому сайті? Овва, презентація нової книжки? Роздача автографів? Я вже знаю, куди завтра піти. А тепер і почитати трішки можна. Декілька сторінок — і спати. Ще одну. Ще один розділ і все. Останнє речення дочитую — і спати... Як п’ята ранку?!

Олександра Бондаренко

Книжка — це диво Що таке книга? Для когось — це лише папірці, скріплені разом, для когось — спосіб заповнити чимось свій час, а для декого книжка — увесь світ, що відкривається з першої сторінки. Знайомство людини з книжкою зазвичай відбувається у перші роки життя, тоді, коли мама читає книжку дитині, а в уяві тої вимальовуються картини казкового світу, формуються поняття моралі, судження про навколишній світ, навички відрізняти погане від хорошого та оцінювати поведінку тих чи тих героїв. Можливо, саме тоді в деяких людей зароджується безмежна любов до книжки та ненаситна жага до читання, яку неможливо втамувати. У зрілішому віці дитина поринає у вигадані письменниками світи. Вона потрапляє в країну ліліпутів разом з Гуллівером, виживає на безлюдному острові з Робінзоном Крузо, перемагає зло з Гаррі Поттером. Згодом уже доросла людина переживає незвичайну історію кохання Майстра і Маргарити, видирається на стіну Собору Паризької Богоматері з Квазімодо, подорожує часом із Гербертом Велсом та Айзеком Азімовим. Потім, коли настає час задуматись над сенсом життя, шукає відповіді на вічні запитання в мудрості пророка Заратустри чи в бесідах Карлоса Кастанеди з доном Хуаном.

16 Час минає, але любов до книжки оселяється глибоко в серці. Назавжди. Навіть у світі новітніх технологій люди читають та захоплюються книжками. Досі є такі, в кого перехоплює подих від споглядання полиць із книжками в бібліотеках та книгарнях. Адже книжки — найнадійніше джерело мудрості. Вони здатні навіки зберегти знання людства та передати їх нащадкам. Читання книжок розширює словниковий запас, стимулює мозкову активність, допомагає швидше розв’язувати складні проблеми, краще аналізувати ситуацію та й загалом підвищує рівень ерудиції. Найголовніше — книжки дають змогу подорожувати в часі та просторі. Читаючи, кожен має шанс стати на певний час мешканцем вигаданого автором світу або відчути, як жилось у минулому, краще зрозуміти причини та наслідки історичних подій, пережити емоції героїв, скористатися досвіду, що його автор набув за десятиліття свого життя. Розпочавши читати, взявши вперше до рук книгу, зупинитися неможливо. Що більше ти читаєш, то більше хочеться далі гортати сторінки нових та нових книжок. Адже кожна з них — унікальна й неповторна, кожна навчає нас чогось нового та розповідає про щось інше. Книжка — це досвід. Книжка — це знання. Книжка — це непередбачуваний новий світ. Книжка — це диво. Книжка — це шедевр. Книжка — це життя.

Марія Бризгалова

Путівниця по світу Книга — це скарбниця, у якій зберігаються знання, які люди накопичували впродовж століть. Щоразу, коли я розгортаю книжку, мене цікавить, яку дорогу вона пройшла. Ця фантастична історія про путівник. Колись один дивний поліграфіст створив книжку, але зовсім із пустими сторінками. Книжка була дуже засмучена і втекла. Але вона не знала, куди піти. На вулицях свого міста (жила вона в Києві) книга зустрічала інші цікаві книжки: словники, довідники, збірки. Книжечці було дуже самотньо і вона вирішила завітати до бібліотеки, про яку їй розповів довідник, адже вона вірила, що там зможе знайти собі друга. Вхід до бібліотеки був дуже гарний, книжка піднялася сходами й увійшла до велетенської зали. Там було дуже тихо, всі інші книжки були чимось зайняті, ніхто навіть не помічав маленької книжечки. Довго книжка блукала різними залами, усе роздивлялася. Перше, що вона побачила, це було величезне вікно й маленький столик, за яким сидів хлопчик років семи. Він мав чудові чорні кучері й великі окуляри. Книжечка вирішила познайомитися з ним. — Привіт, — сказала книжка й уважно подивилася на хлопця. — Привіт, — хлопчик опустив погляд і побачив маленьку книжечку.

18 — Як ти називаєшся? — запитала книжечка. — Мартин, — усміхнувся хлопчик. Книжечка також усміхнулася Мартинові, хлопчик підняв книгу й поставив її на стіл, але її усмішка зникла. — Я чимось тебе образив? — запитав хлопчина. — Та ні, просто у мене нічого немає усередині, жодної букви, — засмучено сказала книжка. — Не проблема. Зараз я щось напишу, — запропонував хлопчик. Книжечка погодилася, хлопчик почав писати, писати про дивовижний світ та про різні країни, але вже за хвилину все зникло. Мартин знову спробував, але й цього разу все зникло. Хлопчик і книжечка дуже засмутилися. Тиждень вони намагалися щось записати, але все марно. Хлопчик майже увесь свій час проводив у бібліотеці, а книжечка там ночувала. За цей час Мартин та книжечка потоваришували. Одного вечора, коли книга залишилася одна, до неї прийшла велика ідея: відправитися у велику подорож. Того ж вечора ця ідея стала мрією: так книжка зможе розповісти Мартинові усю правду про дивовижний світ, адже хлопчика завжди цікавили інші міста та країни. Декілька днів книжечка була сама не своя, вона розуміла, що ця подорож буде дуже довгою, а вона так не хотіла розлучатися зі свої другом. Мартин помітив, що книжка поводиться дивно. Нарешті книжечка вирішила поговорити з хлопчиком. — Нещодавно я вирішила, що хочу подорожувати й побачити увесь світ, а потім зможу і тобі розповісти.

19 Можливо, я знайду спосіб записати хоча б декілька слів на свої пусті сторінки, — усміхаючись, сказала книжка, хоча їй було дуже боляче. — Це твій вибір? — засмучено запитав Мартин. — Так. — Я буду тебе чекати тут! — сказав Мартин і щиро усміхнувся. Книжечка, не гаючи жодної хвилини, вирушила в далеку подорож, адже вона хотіла якомога швидше розповісти Мартинові про весь світ. Книжці дуже подобалося подорожувати. Вона все запам’ятовувала, і якимись магічними силами на її сторінках почали з’являтися слова, а згодом — і речення. Інколи книжка залишалася на деякий час у містах й розповідала людям про інші міста та країни. Люди слухали її на одному подиху, але потім книжка вирушала далі у подорож. Згодом вона навчилася замальовувати карти. Книжка зустрічала різних людей і допомагала їм знайти дорогу, люди почали називати цю книжку путівником. Тепер у книжки з’явилося таке цікаве ім’я — Путівниця. Вона постійно подорожувала й побувала в усіх країнах, усі сторінки заповнилися різноманітною інформацією про країни, людей та їхню культуру. Путівниця дуже довго мандрувала й навіть не помітила, як стала велетенською книгою, так багато нових сторінок з’явилося. Час минув непомітно, але Путівниця відчувала, що дуже втомилася, уже багато років вона невтомно подорожує, відвідала всі країни світу. Нарешті вона зможе повернутися додому й розповісти Мартинові про всі свої пригоди. Путівниці

20 було дуже важко йти, та ще з нею трапилася дуже неприємна історія: вона потрапила під дощ і вся промокла. Нарешті Путівниця дісталася міста, але була така втомлена, що навіть не могла дійти до бібліотеки, тому просто лягла на лавку. Поряд проходила дівчинка разом із своїм молодшим братиком. Дівчинка помітила промоклу й подерту книжку. Діти взяли її й швидко побігли до бібліотеки. Путівниця знову побачила величезні зали. І ось нарешті — діти разом з книжкою стояли перед тією залою, де вона колись гуляла з Мартином. Відчинилися двері, те саме величезне вікно й маленький столик, тільки тепер за ним сидів чоловік років сорока, та книжечка впізнала чорні кучері й окуляри, хоча тепер вони здавалися меншими. Це був Мартин. Діти бігли до того чоловіка й кричали: «Тато, тато, біда!» Малеча передала книжку Мартинові. — Привіт! — сказав й усміхнувся Мартин. — Привіт! — зі сльозами промовила книжка. — Не хвилюйся, ми тебе полікуємо.

Ніна Вернигора

Ностальгійні бібліоескізи Заздрість Довкола круглого стола у вітальні, під обвитими вишитими рушниками іконами, сидять мої старші брати і сестра. Роблять уроки. Поспішають, штовхаються, сваряться за місце. Посеред столу — висока гора книжок. Мені п’ять років. До школи ще зарано. Сиджу за ширмою в сусідній кімнаті, обнявши руками коліна, заздрю. Зимовий затишок На нашому хуторі лише п’ятнадцять дворів. Вони рівненькою стрункою простяглися посеред засніжених полів. Вечір. Віхола. Вітер такий несамовитий, що обірвав електропровід біля стовпа над яром. Завтра вранці батько відчинить двері, прокопає хід до трактора, прочистить дорогу і полагодить світло. А сьогодні... На стіні горить гасова лампа. Ми з меншим братом, загорнувшись у виткані бабусею рядна, лежимо у мами на колінах на теплій печі. Мама читає нам книжку. Світло від лампи мерехтить, розсипається по кутках сніжинками. Мамин голос розширює межі дрімотливої кімнати до безмежного простору тридесятого царства. Ми поволі засинаємо посеред м’якого і теплого казкового світу. Книжкова полиця У кутку спальні, на стіні, висить майстерно витесана старшим братом полиця для книжок. Книжки на ній складені високими стосами. Їх там аж двісті шістдесят

22 три. Усі художні. Ні в кого з моїх однокласників немає стільки книжок! Дивлюся і думаю про те, що якби в нашій хаті, де завжди так гамірно, бо живе багато людей, не було цієї полиці, хата б оніміла. Бібліотека Школа від нашого хутора за чотири кілометри. Тому взимку протягом навчального тижня ми (приїжджі з хуторів учні) живемо в шкільному гуртожитку і лише на вихідний день автобус відвозить нас додому. Поряд із гуртожитком — сільська бібліотека. Дві великі зали з книжками, що пахнуть далекими і незвіданими світами. Бібліотекарка Євгенія Іванівна видає тільки по три книжки в руки. Тому доводиться приходити кілька разів на день, адже я другокласниця і читаю найшвидше в класі. Якийсь час Євгенія Іванівна терпляче спостерігала за мною, а одного разу відклала ручку, подивилася й каже: — А розкажи-но мені, дитино, про що ця книжка. Розповідаю радісно і жваво, а сама думаю: «Невже вона, цілими днями сидячи за столом цього книжкового царства-королівства, ще не встигла все прочитати?» Коли замовкаю, бібліотекарка усміхається і дозволяє мені вибрати аж п’ять книжок одразу! І не лише з дитячої полиці, де книжки викладені гіркою, а навіть із тих, де стоять вони боком, щільно притулені одна до одної, товсті, у твердих палітурках. Мрія Книжки в бібліотеці вибираю без поспіху. Хочеться потримати в руках їх якомога більше. Заплющую очі й уявляю, що на обкладинці однієї з книжок надруковано моє ім’я. Коли виросту, неодмінно стану письменницею!

Анна-Марія Волосацька

Дотик до живого — Вааав, пані Паперова?! — Ооооо, то Ви, пані Електронна? Вітаю, вітаю! Гарно виглядаєте. — Знаю! Виглядаю найкраще від усіх. Мене знову запросили на вАрсенале. Ну, а як без мене? Я вже тут вкотре зіркую. То непросто бути аж такою затребуваною, мегапопулярною. Мушу завжди бути в тренді. От Ти, бачу, вічно в одному, вічно у стилі black-white, іноді прибарахлишся якоюсь обкладинкою-вигаданкою та й думаєш, що комусь цікава. А ще помітила, Ти щоразу гладшаєш. Оооо, звісно, хорошого має бути багато, так колись хтось казав, але ж не аж так! І пахнеш як з минулого сторіччя — тими самими парфумами-фарбами. Фі, фе, фа… А от я змінила весь гардероб. Маю все найкраще від HTML, OPF FlipBook, OpenDocument, SGML, XML, TeX, PDF, eReader, Mobipocket, ExeBook, JPEG, DjVu… Та що я Тобі розказую, Ти ж темна в тому. Тепер мої сукні-дисплеї і з електронного паперу, маю купу кольорової біжутерії, мультимедійні прикраси, анімовані татуювання, користуюсь найновішою косметикою на основі електронного чорнила, а від кожного дотику я сенсорію. Ти тільки подивись на мене — я тендітна, компактненька, хоч у мені багатееенько вміщається. На раз-два-три я змінюю гарнітуру й кеглі. І в темряві мене видно і чутно. Набридає читати — клац, опа, і я показую фотки. Трохи засвітлинилась, і вже

24 музика грає-лунає. Знудилась, то бавлюсь в ігри, щось там Комп скинув. Сам дитина і мене тягне в сhildhood. А ми такі там у тій мобілково-комповій спільноті. А ще зі мною усі панькаються, мені догоджають, пилинки здмухують-схухують, носяться як із цяцею, серветками-пахнючками полірують. І мандрую я досхочу — містами, селами, полями, лісами, горами, морями, автобусами, велосипедами, кораблями, літаками… Живу в ошатних хатиночках. Не бозна-що, але комфортно. Заздрісники називають мене Читалкою, але хто б слухав тих нахаб. Зрештою Читалка звучить майже як Наталка, до прикладу, Полтавка. Щось я втомилась тут з Тобою спілкуватись. Паморочиться в голові. Темніє в очах. Сили покидають. Непритомнію. Помираю. Рятууууй! — Реаніматора, швидше реаніматора… Живлення, живлення… Заряджайтеееееееееее її… *** Доведеться залишити Електроннсю вдома… Застрибуй, Паперуню, до портфеля, провітришся, помандруєш, відвідаєш університет. А маґістри-новісти матимуть екскурс в минуле чи доторкнуться до живого справжнього непроминального?!

Сергій Воронов

Книголюб Чи вважаю я себе книголюбом? Я не читаю багато, в моїй недавно початій бібліотеці декілька книжок, частину яких я просто роздарував, або обміняв на інші. Чомусь для мене книжка не є усталеним вічним і настільки вартісним, щоб молитись на неї. Мабуть, ви уже встигли зрозуміти це не так, як я хотів би, тому почну спочатку. З висоти свого величного вісімнадцятиліття я бачу свої стосунки з книжкою як дуже дивні. Змалку я багато не читав, літератури не любив, спостерігав, як старший брат читав пригодницьку літературу і скуповував кожне нове видання із серії, а я потайки сміявся з нього. «Яке ж сумне життя має бути у людини, щоб вона почала читати книжку» — приблизно такі думки виникали в мене. Коли я вже трошки підріс, мені підкинули «Гаррі Поттера». Він мені неймовірно сподобався, і я щоразу очікував нової частини від авторки. Тоді я зрозумів, що життя не мусить бути сумним, щоб почати читати. Навпаки, життя стає книжкою на певний час і це можна порівняти з коханням. Рано чи пізно воно закінчується. У моїй гімназії були хороші викладачі з літератури, і, коли я нарешті отямився від негативних думок про книжки, я почав читати й аналізувати. Хвала вищим силам всесвіту, що нарівні з усіма в класі ми обговорювали те, що прочитали. Проте, знову ж таки, я читав небагато. Порівняно з однокласниками.

26 Коли я почав знайомитись із сучасними тенденціями в культурі мас, я зрозумів, що люди поділяються на три типи: «Я читаю, бо я це люблю», «Я читаю, щоб було видно, що я розумний» і «Я не читаю». Про третіх говорити не варто, тому що навіть їхні аргументи неправильно написані в повідомленнях в інтернеті. Другий тип людей більше відданий книзі, аніж перший. Вони завжди намагаються переконати тебе, що книжка це важливо, питають, що ти читав і як воно тобі все. Й обов’язково щось порадять. До того ж, може виявитись, що фарисей читав тільки одну книжку автора і боготворить його. Наприклад: «Я читала Ремарка! Ре-мар-ка! «Три товариші»! Чув таке? Який же він чудовий, і вся історія, і тонко передані відчуття…». Звісно, про «Тріумфальну арку» чи «На західному фронті без змін» нічого не чула. Чому я почав накидатись на таких людей? Як тільки з’явився айфон 5S вони купили його. Навіть за умови, що він мало чим відрізняється від попереднього. Чому мої стосунки з книжкою дивні? Для мене кожна книжка — особлива, і це як зустрічатись з дівчиною. Знайомство, захоплення, переживання, фінал. Інколи я не дочитую до кінця, таке трапляється. Але книга — це передусім момент, який я переживаю. Тоді я люблю те, що прочитав. Значить я — книголюб, хоч читаю мало. На мою думку, не варто картати себе за те, що ти читаєш мало. Може тобі тепер не потрібно цього, книжка ж з’явиться саме тоді, коли є потреба в ній. Дякуючи «Мартінові Ідену» Джека Лондона, я навчаюсь на ВСР. І це, мабуть, найбільше, що зробила для мене книжка, і я це дуже ціную.

Інна Дибан

Моя книга Можна сотні разів писати штамповані фрази про те, що книги дуже важливі в нашому житті, що вони відіграють велику роль у становленні людини. Це правда, але це банально, нудно та заїжджено. Я хочу розповісти, що книга важить саме для мене. Для початку невеликий ліричний відступ. Мене з культурою читати книжки всюди (у транспорті, на відпочинку, вдома) ознайомили батьки. У нас вдома величезна бібліотека, і через те, що кожний член моєї сім'ї завжди читав при мені книжки, то й мені це стало звичкою. Для мене книжки мають особливе значення. На моїй полиці стоять книжки, які здатні поліпшити мені настрій або, навпаки, довести до сліз. Я маю твори, які змінили мій характер, книжки, сюжети яких назавжди засіли в моїй пам'яті. Навіть словами іноді важко описати роль книги в житті людей, тому спробую це пояснити через один приклад. Торік я натрапила на чудовий короткометражний мультфільм «Фантастичні летючі книги Містера Морріса Лессмора» (він навіть став лауреатом премії «Оскар» 2012 року). В анімаційному фільмі йдеться про хлопця, який після жахливої бурі потрапив до сірого, буденного світу. Серед горя та розпачу він побачив дівчину, яка летіла, тримаючись за книжки. Одна з книжок цієї незнайомки підлетіла до головного героя і запропонувала йому помандрувати з нею в інший, досі небачений світ. Юнак

28 опинився у великому будинку, де були лише книжки: вони грали на піаніно, надягали на себе обкладинки, снідали і дуже багато літали. Головний герой почав читати, згодом він став давати читати книжки всім охочим. Люди, беручи до рук книжки, миттєво перетворювалися з чорно-білих персонажів на яскравих. Дуже б хотілося детально переказати сюжет, але це не рецензія і не порада подивитися мультфільм. Головна ідея в тому, що книжки збагачують нас духовно, вони запрошують читачів до чарівного світу. І завдяки тому, що ми пірнаємо в нього з головою, усі буденні проблеми не здаються нам такими страшними. Книжки дають нам сили, змушують нас не зупинятися, рухатися далі. Вони розвивають нас, вчать дивитися на одні й ті самі речі з різних боків, вчать хвилюватися за вигаданих героїв, які можуть стати такими близькими, поки ми читаємо твір. І найголовніше — книги підіймають нас над буденністю, вони дають нам крила. Для мене книжка — це спосіб пізнати інший світ, відпочити від рутини, збагатитися духовно, це джерело натхнення, це те, що змушує йти далі. Це те, що робить наш світ яскравим. Такою є моя книжка.

Катерина Дидич

Паперова душа зі щитом-палітуркою Усюди, де б ми не були, нас оточують слова. Ми живемо в дивному світі словосполучень та висловів. Проте найцінніше, що в нас є, — це книжки. Дивне поєднання чогось абсолютно беззахисного та водночас сильного. Мабуть, у цьому й уся велич книги. Адже всередині у ній має прихисток новий, дивовижний, незвіданий досі світ і вир людських почуттів, емоцій, думок. Мені неважливо, скільки книжок я прочитаю, найважливіше — скільки зрозумію. Важко описати відчуття, коли тобі потрапляє до рук твір, який захоплює ще з першого абзацу. Здається, ніби автор адресує всю оповідь саме тобі, пише про події, свідками яких ти вже був, чи навіть дає пораду про те, що тебе тривожить останнім часом. Ось коли відбувається такий синтез твого й авторського підсвідомого, починається дивовижне. Адже ти розумієш, що ваші серця б’ються в унісон. Саме це я люблю — коли автор дає мені змогу розгледіти себе в чужій постаті, дивитися на світ очима героїв, жити іншим життям і ні на хвильку не засумніватися, що це вигадка. Адже це реальність! Я не люблю днів, коли стаю старшою на рік. Я люблю дні, коли стаю старшою на одну книжку. Звісно, таких подій у житті не може бути багато. Але їх пошуки — це захопливий шлях, який відкриває перед читачами без-

30 ліч можливостей. Для мене знайти улюблену книжку — це не ціль, це процес, у якому можна ознайомитися ще з десятками нових творчих доробків. Мабуть, можу сказати про себе, що я — щаслива. Адже ще жодного разу я не розчаровувалась у книжці. Нехай навіть сюжет чи форма мені були неблизькі, проте, якщо я знайшла бодай зернятко користі та насолоди під час читання, то я, без сумніву, скажу: «Воно того варте». Книги вічні. Вони були і будуть завжди. Адже людям потрібні слухачі чи промовці, наставники чи побратими. Усі вони живуть у тій самій паперовій душі. Це вони обороняють слово своїми щитами. І будьте певні, їхній захист надійний. Адже книга — це вартовий вежі часу, інституту почуттів, замку мрій та небосягу ідей. Головне — вирватись з буденності та поринути у світ довершеності.

Валерія Дорош

Майбутньому читачеві Творець книги — автор, творець її долі — суспільство Віктор Гюґо

Дорогий Читачу, якщо ти обожнюєш книжки, то прочитавши цю настанову, знайдеш відлуння своїх думок. А якщо ти тільки починаєш набувати життєвого досвіду з творів, то ці поради мають стати твоїм кредо. Адже звичайну інструкцію з користування книжкою ти можеш знайти в передмовах, а от про набуття звички до читання — тільки тут. Тож читай далі. Ніколи не підпирай нічого книжками. Не треба так ставитися до речі, яка може змусити людину плакати чи сміятися, може в холодний день чи вечір стати тобі приємним товариством. Коли тримаєш це диво в руках, не позіхай, не вживай лайливих слів і не тримай більше нічого іншого. Ось ти читаєш чиїсь думки, вони зібрані докупи та викладені майстром слова в момент найбільшого піднесення його фантазії. Що? Не цікаво? Не маєш настрою? Відклади. Світ не має стільки книжок, щоб кожен поводився з ними як із планшетами. Тут треба думати, розуміти, а не тицяти кудись без перестанку. Ніколи не викидай старих книжок, вони наче хліб. От спробуй нічого не куштувати ввечері, а просто сісти за

32 книжку та каву з крихтою шоколаду. Селінджер, Маркес чи Бредбері нагодують тебе краще. Помальовні книжки — наступна біда. Чому тобі треба обов'язково підкреслити маркерами кожне слово, читачу? Так, подобається тобі думка, то занотуй. Заведи потрібний зошит, напиши на руці чи використай для цього руки сусіда. Їх можна помити, а книжку — ні. Зміна настрою — цікава ознака добрих слів. Читаючи насправді гідні книжки, можна знайти для себе ті орієнтири, які в повсякденному житті не доступні. Це, напевно, майже порада навчальної програми. Уявіть, як чудово було б, якби ми мали рік на читання після школи перед вступом до університету? Такий собі час поринути в думки та настанови письменників, які подобаються саме тобі. Адже дуже часто трапляється ситуація, коли наляканий випускник обирає для себе шлях у житті нерозбірливо: він не знає, ким хоче бути, все дуже нове та незвичне, треба зробити «як усі». І потім, після от такої навчальної «рулетки», людина втрачає жагу до того навчання. А тепер уявіть, як ви, начитавшись Булгакова, закохались у медицину, чи, поринувши у твори Орвелла, вирішили, що політика — це ваше покликання. Хоча, мабуть, всі б захотіли бути письменниками.

Сергій Задко

Моє маленьке море Життя невпинно летить. Лише вчора я був дитям, яке торкалося руки матері й відчувало щиру турботу. Сьогодні я повнолітній хлопець, який здобуває вищу освіту й прагне реалізуватися. Вже завтра я буду дорослим, палко кохатиму свою дружину і будуватиму майбутнє для дітей. Життя летить. Тільки знання, здобуті ще від першого слова «мама», вічні. Хіба людина формує людину? Людину формує книжка. Кожен із нас здобував свої перші враження про світ із казочок, які читали нам батьки перед сном. Ми вперше починали думати про те, який безмежний цей світ, і скільки всього ще можна побачити. Так, саме книжці я завдячую, що став тим, ким є. Тримаючи в руках нове видання, я невпевнено перегортаю першу сторінку. І поринаю в своє маленьке море. Море, де плавають тільки мої рибки. Іноді вони тікають врозтіч, іноді тримаються разом. Це й неважливо, адже вони захищені. Це мій світ. Трохи сумно стає від того, що з плином часу такі люди, як я, відходять у історію. Читати вже давно не модно. Та й навіщо, коли фактично будь-що екранізується, а класика потроху відживає. Не для мене, звичайно, для сучасних людей. Трохи дивно, але у свої дев’ятнадцять я почуваюся у чомусь трохи старим. Я не хочу втрачати того світу, який створюю собі сам. Безперечно, філь-

34 ми — це чудово, телебачення та інтернет — майбутнє, але ж має залишатися хоч щось. Ось я хоробрий лицар із Середньовіччя, який готовий піти на смерть заради руки принцеси. Я — маленький ведмедик, який у таємничому лісі шукає своїх батьків. Я — відчайдушний науковець, який не втрачає надії винайти ліки від смертельної хвороби. Я — маловідомий художник, який з кожною новою картиною піднімається на одну сходинку до своєї мети — стати відомим. Я буваю такий різний. А все завдяки книжці. У цьому швидкоплинному світі повинно бути хоча б щось вічне. Щирі емоції тепер замінюють холодні смайли в соціальних мережах, а замість пісень під вікнами ми надсилаємо квіти службами доставки. Ми повільно тонемо під хвилями буденності. І тільки книга — це той затишний острівець, який врятує.

Анастасія Зелінська

Історія про справжню дружбу Поміть мене! Ну візьми мене до рук! Так, це я до тебе звертаюсь. Мені тут сумно і нудно… А я ж така класна, барвиста й цікава! Ну забери мене звідси! Такі думки не давали мені спокою, коли я вперше побачила її. Цю дівчинку з блакитними очима і світлою косою. Я одразу зрозуміла, що ми станемо справжніми подругами. Лишень не знала, як саме привернути її увагу, як зацікавити. Дівчинці було, мабуть, роки чотири. І мама ніжно називала її Настусею. Значить моя подруга називається Настуся… Настю, почуй мене! О, так, ти нарешті взяла мене до рук! Розгортай, швиденько розгортай! Дівчинка зацікавлено розглядала мої сторінки. На них було не дуже багато малюнків, проте я пишалась своїми текстами, бо вони були надзвичайно повчальними, цікавими та захопливими! «Як багато маленьких чорних закарлючок! — промовила раптом Настя. — Закарлючки складаються в рядочки та розбігаються по білій сторінці…» Мама пояснила дівчинці, що закарлючки складаються в слова, слова — у текст. А вже цей текст розповість дивовижні історії про улюблених казкових героїв. Настуню зацікавила мамина розповідь, і вона попросила забрати мене додому. Так я оселилася зі своєю новою подругою у її квартирі. Першого ж вечора Настуся

36 взяла мене до рук і попросила маму прочитати їй кілька сторінок. Я була в передчутті дива, адже мене вперше читатимуть вголос! Як звучатимуть мої рядочки? Чи сподобається Насті моя історія? Мама вмостилася поруч із Настею в ліжечку і прочитала перших кілька сторінок. Її голос лився плавно й дівчинка аж заплющила очі, уявляючи героїв моєї історії. А потім мамин голос ставав щораз тихішим, а історія плавно переходила в сон… Наступного ранку Настя взяла мене до рук сама. Я дуже зраділа, адже мені хотілося познайомитися із подругою ближче! Дівчинка зосереджено дивилася на мої сторінки і почала вголос читати слова. В її устах історія звучала не так мелодійно, Настуся збивалась і часто повторювала ті самі слова двічі. «Я нічогісінько не розумію! — жалілася вона мамі. — Ці склади не хочуть ставати словами, вони не звучать». Мама підбадьорювала доню, пояснюючи, що зміст прочитаного можна збагнути не одразу, потрібно читати ще і ще. Тож Настуня не здавалася, а я всіляко її підтримувала. Коли дівчинка змучувалась, вона розгортала сторінки з малюнками й відпочивала, роздивляючись їх. Згодом ми з Настею стали справжніми подругами. Вона не відпускала мене з рук ані на мить, її голос звучав дедалі впевненіше, а історії ставали зрозумілішими та цікавішими. Тепер, коли минуло вже багато років і я стою на книжковій поличці на найпочеснішому місці, Настуня часом бере мене до рук і ми спілкуємося довгими вечорами, адже справжніх друзів не забувають.

Олеся Зеліско

Архангели на полицях Архангели приходять опівдні. Одягають сірі футболки, щоб бути такими, як усі. Сідають на вільні стільці й журно дивляться на мене. Я читаю їм вголос. Вони мружать очі, і їхні білі крила кровоточать. Ангели тягнуть до мене руки з довгими худими пальцями і шепочуть щось незрозуміле. А я читаю їм. Вони підходять до вікна і витягують із розпеченого сонця золоті нитки, обпікаючи холодні пальці. Плетуть з них цупкі обкладинки для моїх книжок. Полиці перетворюються у мерехтливі лави зір. Під ранок книжки згасають. І все починається спочатку. Очі розплющую швидко. Яскраве світло заливає всю кімнату, не залишаючи тіням жодного права на спасіння. Якого кольору очі в мого першого кохання? З жахом розумію, що забула. Встаю з ліжка і нервово гортаю пожовклі сторінки книжок, торкаючись колінами холодної підлоги. Між сторінками старого доброго Бредбері знаходжу засушені фіалки і трохи заспокоююсь. Моє тіло ще здригається, а серце пружно торкається зблакитнілих грудей. Пожовкле скло голубіє від прозорого ранку. Сонце вібрує в тугому небі і вкривається темними плямами моїх долонь. Пальці торкаються зніжених сторінок майже як пелюсток ранньої квітки. На очі лягає плівка імен і міст. Слова перетікають у долоні. Я дихаю з книжками, відчуваю рухи їхніх потаврованих діафрагм. Сухі корінці, наче хребти доісторичних тварин, вигина-

38 ються і тремтять. Пил, залишки шкіряних палітурок, сліди чорнила і терпкий запах кави пробираються тонкими капілярами до гарячого згустку зліва у грудях. Розмовляю зі стінами і з книжками. Вони розповідають мені про далекі подорожі й соціальні утопії. Заколисують мене, загортають у цупкі обійми, туго сплітають мене зі сторінками. І я стаю книжкою. Бірюзово дихаю з океанським узбережжям, пружно натягуюсь тонкою ниткою горизонту і міцно вростаю корінням у смерекові ліси. Я вже інша. Від сьогоднішнього ранку. За вікном малюються і складаються нові дороги, розпадаються на клітини і діляться. А я дихаю книжками. Вони в мені: течуть венами, чіпляються за ребра і шурхотять. Світ міниться і то жевріє ледь помітним вогником, то горить могутньою ватрою. Центр Всесвіту зміщується до моєї кімнати. І все обертається: тонкі нитки тягнуться до мене і зв’язують руки, залишаючи рубці та шви. Божевільна зелень моїх оксамитових очей ширилась. Книги вростали в мене і я виростала з них, заново народжуючись, мов з морської піни. Білі зім’яті простирадла купчились хмарами. А я сиділа на холодній підлозі, гортаючи прижухлі сторінки і торкаючись засушених квітів, таких собі зупинених моментів літа. Щось дивне пройшло тілом. І десь в серці запульсував маленький згусток. Колір очей змінився, увібравши в себе сухі фіалки. Це буває тоді, коли серед пилу кімнати народжується письменник. Виростає з паперових книжок, що вірними птахами лягають йому до ніг і в’ють гнізда із загублених пір’їн архангелів, які мовчки чекають за дверима. Так народжується новий світ і нова легенда.

Віра Іванова

Життя з книжкою Моє життя з книжкою почалося років у п’ять. А може, раніше — тоді мама дала мені яскраву книжку про дядю Федора і змусила її читати. Це заняття спочатку страшенно мені не сподобалося, але раптом… затягнуло. Відтоді я читала всюди: там, де можна, а особливо — де ні. Тобто за/над/під столом чи диваном, у транспорті (найулюбленіше — через плече незнайомця в метро). Загортаючи улюблену книжку в зошит чи підручник, ховаючи до шухляди — аби батьки не здогадалися, що я роблю замість домашнього завдання. Тепер я читаю на парах, притискаючи свій смартфон до колін, і мені навіть не хочеться уявляти своє життя без книжок. Чому мені це й досі не набридло? Напевно, тому що за час свого існування людство вже встигло створити неймовірно багато «великої та вічної» літератури. І навряд чи комусь за одне лише своє життя вдасться осягнути хоча б тисячну її частину. Але є ще «не велика й поки що не вічна», яку іноді хочеться читати навіть більше, ніж ту, першу. До книжок Кізі, Керуака, Брауна, Пелевіна, Гавальди і навіть Джеймс — авторки «П’ятдесяти відтінків сірого» — треба поставитись так само уважно, як і до творів Пушкіна, Бодлера, Маяковського, Камю, Гемінгвея, Бродського та всіх тих, кого я просто не встигну перелічити. Іноді мені здається, що книжка не просто зі мною, а й у мені. Десь дуже глибоко, де чути, що хоче сказати

40 Всесвіт. Буває, що я відчуваю її, тоді речення ніби самі виливаються на папір (і дарма, що електронний). Колись дуже важлива для мене людина запитала, коли я вже напишу свою книжку. Може, ніколи? Чи наважуся і стану поруч із тими, із ким за майстерністю рядків і належить бути поруч? Хто знає. Але одну відповідь я маю точно: життя одне, тож завжди треба робити те, що подобається. Тож якщо колись таким задоволенням для мене стане творення книжки — я її напишу.

Анастасія Івашина

Книга для мене Книги — морська глибина, Хто в них пірне аж до дна, Той хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить.

Іван Франко

Ці слова можна побачити в епіграфі до багатьох учнівських творів на тему «Роль книги у житті людини». Справді, влучна цитата, але чи під силу всім, хто її вживає, так збагнути цінність друкованого слова, як її осягнув інтелектуал Франко? Скажу за себе, що ні. Як би не описувала свій захват від книжок, не зізнавалася, що життя без них не тямлю, але читаю не так багато, як хочу і як того заслуговує література. Хоча в умовах стрімкого сьогодення навіть одна книжка на місяць — просто-таки подвиг. Хай там як, на жагу до книжок і читання скаржитися не доводиться, і тих творів, що мала щастя прочитати, досить, аби збагнути, що книжки — не просто атрибут дозвілля, а спосіб життя. Кажуть, що письменники пишуть у книжках про те, яким би життя могло бути, але не є насправді. Тому й приваблює нас цей вигаданий світ, в якому можна сховатися від суворої реальності. Погоджуюся, хороший твір завжди дарує радість забуття. Водночас не раз зауважувала, що кожна книга, яку її читаю, обов'язково дає від-

42 повіді на ті питання (стосовно якраз дійсного буття), котрі мене хвилюють саме тоді. «Собор» Гончара, «1984» Орвелла, Гемінгвей, Ремарк чи Жадан були потрібними тієї конкретної миті. І в цьому ще одна особливість книжки — її невипадковість. У справді якісному виданні ти відчуваєш, як сильно пройнявся ідеєю автор, потім видавець — обоє докладали зусиль, щоб створити органічний і цілісний продукт для культурного вжитку. Від тебе треба не так вже й багато — читати й рости розумово. Унікальність хорошої книжки ще й у тому, що про час, відданий на неї, ніколи не пошкодуєш. Ба більше, після чергової дози задрукованих сторінок зауважуєш, як сірий плин буднів враз наповнюється сенсом. А ще, знайшовши однодумців поміж героїв твору, неодмінно знайдеш справжніх людей, які поділятимуть твої погляди, адже так само в захваті від Маленького принца чи химерної Аліси. Мене ж у книжках найбільше вражає передчуття нових відкриттів. І цінніше воно нині, коли здивувати когось чимось майже неможливо. Книжкам це вдається, на їхніх скріплених по корінцю аркушах знаходиш те, чого давно шукав.

Дарія Ільченко

Дорослі мрії Неймовірну ностальгію викликають у мене спогади з дитинства, коли я була ще маленькою дівчинкою і не вміла читати. Тоді я з цікавістю слухала розповіді дідуся чи казки бабусі, дивлячись на шлях широко розкритими очима, що не встигли в смутку проронити сліз. Уявляла дивовижний і яскравий світ героїв так детально, як тільки дозоляла неосяжна дитяча фантазія. А інколи в уяві я навіть поставала для себе в казковою героїнею, яка живе у чудовому світі добра і миру. Та ось я розплющую очі й повертаюсь до реальності, в якій уже немає тих наївних мрій, чистих думок, та й віри у диво майже не залишалось… Ми всі просто виросли, забули, якими були колись, розучилися вірити в щось неймовірне і світле. Живемо у світі стереотипів: слухаємо, дивимось, читаємо те, що нам нав’язують. Я не пам’ятаю, щоб колись в інституті чи ще в школі нам давали волю у виборі. Навпаки, нам вказували, яку книжку ми маємо прочитати вдома. От якби хоч раз ми мали такий вибір! Я впевнена, що у такій свободі ми б читали більше, а від таких домашніх завдань ще й отримували б почуття морального задоволення. Та все це знову ж таки — мої мрії, але вже, звісно, доросліші. Нині, на жаль, я не можу сказати, що люблю читати. Інколи навіть здається, що не люблю взагалі. Але коли маю вільний час, то в мене часто виникає бажання

44 провести його саме з книжкою, яку обираю тільки для себе, для своєї душі. Такі книжки переносять мене на мільйони кілометрів від звичних місць, і я бачу далекі країни, моря, океани і різних людей, які живуть іншим життям. Це неймовірні мандрівки. Іноді не хочеться, щоб вони закінчувались, іноді — навпаки. У будь-якому разі, закриваючи чергову прочитану книжку, я повертаюсь до свого звичайного життя. Але його я починаю любити і цінувати ще більше, переосмисливши багато важливих речей і зробивши для себе якісь нові висновки. Подібні книжки змінюють світогляд, і саме тоді я щиро хочу читати. Звісно ж, у житті є речі, які ми зобов’язані робити, нехай часто з примусу, але для свого ж блага. От є і книжки, які ми маємо прочитати, навіть якщо не дуже хочемо. Завдяки їм ми розвиваємося і збагачуємося. Тож дякувати Богові, що маємо таку можливість. І як сказав французькй письменник Дені Дідро: «Людина перестає мислити, коли перестає читати».

Наталія Карпенко

Щодня із книжкою Як завжди, читаю дорогою до університету. Тут мені пощастило: щоденні поїздки тривають щонайменше години три. За цей час встигаєш чимало прочитати. Заходжу в автобус і випадково наштовхуюсь на чоловіка, що стоїть переді мною. — Вибачте, я ненавмисне, — зніяковіло відходжу в бік. Адже справді ненавмисне! Просто я на останніх сторінках роману, а головний герой саме потрапив у халепу. Ледве встигаю стежити за сюжетом. Хвилююсь. Притуляюсь до вікна в кінці автобуса, щоб не спричиняти незручності іншим пасажирам. Головний герой у критичній ситуації. Він залишився віч-на-віч із негативним персонажем. Знову дивуюсь такому звичному сюжету і таким щоразу новим хвилюванням. Головний герой робить ривок до перемоги, але йому не вдається. Я повільно стискаюсь і перетворююсь на клубок нервів. Невже цього разу добро не зможе подолати зла? Доки в романі розгортається справжня трагедія, в автобусі життя вирує у нормальному темпі. Раптом чую діалог: — Сучасне покоління зовсім не читає. Їх тільки комп’ютери цікавлять. — От мій внук цілими днями грається на телефоні! І нічого йому не зробиш. Каже, що книжки — це минуле століття.

46 Відчуваю, як губи самі розтягуються від вуха до вуха. Скільки людей — стільки й проблем. Мої ж батьки сварять мене за те, що я постійно читаю: «Наталю, повернись до нас, досить читати». Сподіваються, що «це» тимчасово, що з віком «це» минеться. Я сміюся, адже і тато, і мама в дитинстві не вилазили з книжок, а після весілля організували домашню бібліотеку. Тому «це» у нас сімейне, передається з покоління в покоління. Головний герой на межі, здається, що його і диво не врятує. Я заплющую очі і переводжу подих. Дико хочеться читати далі, але боюсь. Врешті швидко пробігаюсь поглядом по рядках — сторінка обривається на півслові. Цієї ж миті усвідомлюю, що автобус уже на потрібній мені зупинці. Пробираюсь до дверей, знову випадково штовхаю когось, паралельно проклинаючи час пік. Зістрибую на тротуар, автоматичні двері ледь не відхоплюють клаптик мого пальта. Подвійний марафон триває: я спішу на пари, головний герой — від чудовиська. Яка несправедливість! Чому в негативних персонажів завжди є монстри? Головний герой з останніх сил долає чудовисько. Я різко зупиняюсь посеред дороги, до кінця книжки залишається менше сторінки. Різка зміна сюжету: на допомогу головному героєві приходять друзі. Негативний персонаж тікає, але чи важливо це тепер? Я усміхаюсь і задоволено мружусь… …А на пари я все-таки запізнилась.

Юлія Клебан

Їх ніколи не буде забагато Мене часто запитують, скільки всього книжок я прочитала за своє життя? І запитують з подивом, з нерозумінням в очах. А я завжди розгублююсь в таких випадках: що відповісти? Я ніколи не ставила собі за мету рахувати прочитані книжки, я читала не заради збільшення кількості прочитаних сторінок, а просто тому, що взагалі не могла уявити, як це — не читати. І все ж скільки їх було, тих книжок? Тих маленьких оповідань, віршів і поем, романів і п’єс? І як багато з них вже стерлися з пам’яті та з’являються лише при прямому нагадуванні про них. Можливо, все ж варто записувати ті книжки, які ти прочитав? Запам’ятовувати героїв, виписувати улюблені цитати. Щоб книжка жила у твоїй пам’яті довше, аніж до того моменту, коли ти розгорнеш наступну. Якби я записувала всі книжки в один зошит, чи, можливо, навіть написала книжку про всі прочитані книжки, на що б це було схоже? На перших сторінках точно були б східні візерунки — від Шахерезади. А далі — троянда від Маленького принца, чарівні палички та сови від Гаррі Поттера, шафа в Нарнію, отрута Джульєти, винаходи Жуля Верна. Можна з легкістю поспостерігати, як від дитячих казок я бралась за перші дорослі твори, як Джоан Роулінг замінить Стівен Кінг, а Пушкіна — Волт Вітмен. На книжковій полиці зникли яскраві обкладинки, натомість з’явились мінімалістичні видання Толстого,

48 Купріна та Чехова. Вслід за класикою поспішав постмодернізм — Джеймс Джойс з його неперевершеним потоком свідомості, Михайль Семенко з футуристичними віршами, Умберто Еко та його «Ім’я троянди». Поступово й українська література посіла чільне місце в цій «книжці про книги». Спочатку було весело разом з «Тореадорами з Васюківки», а потім вже була й «Україна в огні», й «Тигролови» разом з «Таємним послом»… Ну а якщо говорити про сьогодення, не думаю, що всі ці книжки можна систематизувати. Ось ця моя «книжкова еволюція» від казок до серйозних творів давно закінчилась. Те, що я читаю тепер, не можна ніяк вилаштувати в один ряд за якоюсь ознакою. Тут вам буде і Гаррі Поттер, уже вкотре перечитаний, і досі невідоме мені оповідання Чехова, і Стівен Кінг з постмодернізмом, і стара добра класика в обличчі Джейн Остін, і сучасна відверта література, як-от «99 франків». Я досі прислухаюсь до порад, але закинула читати такі рейтинги в мережі інтернет, як-от «27 книг до 27 років». Кожна людина сама повинна складати для себе такий список, бо тільки вона розуміє, якої книжки їй досі бракує в своєму списку. І коли мене знову запитають, скільки ж книжок я прочитала за своє життя, я згадаю їх усіх, але не назву жодної… «Достатньо на сьогодні, але замало на завтра» — ось так я відповів. Бо ця «книжка про книги» ніколи не закінчиться, ніколи вона не буде занадто довгою чи нудною. І не важливо, що переважає у вашому списку, класика чи сучасна література, підручники чи поетичні збірки — їх ніколи не буде забагато. Не варто рахувати прочитані книжки. Варто рахувати ті знання, які почерпнули з них.

Василь Клічак

На рівні Ремарка! (Книги, що справили на мене сильне враження)

Читати в дитинстві я любив. Багато і без розбору. На літніх канікулах часто відвідував сільську бібліотеку. Намагався читати те, на що спрямовувала школа. Це, звичайно, були книжки про піонерів-героїв, майбутніх енкаведистів, слухняних роботів системи. Те всіляке різночитання не давало мені відповіді на питання, яке найбільше мене цікавило — хто я? Звідки? Чи є якась література, з якої можна довідатись про мій край, життя його людей. На моє велике щастя, на таку книжку я натрапив. Був я десь у восьмому класі. У бібліотеці мою увагу привернув роман «Сестри Річинські» Ірини Вільде. Враження від нього, пригадую, було якесь несподіване і незабутнє. Йшлося в ньому про рідні краї, про місто, яке автор назвала так інтимно — Наше. А насправді вгадувалась Коломия. Двадцяті-тридцяті роки ХХ століття. Після того перечитував цей роман ще двічі. У десятому класі зачитувався романами Михайла Стельмаха. Яка дивовижна в нього мова! Роки навчання в Київському університеті на філфаці були насичені читанням величезної кількості романів, повістей, оповідань письменників українських, російських, зарубіжних. Що із них запам’яталося найбіль-

50 ше? З українських — «Перехресні стежки» Івана Франка, «Люборацькі» Анатолія Свидницького, «Місто» Валер’яна Підмогильного. Із зарубіжних — твори Гемінгвея, Ремарка, Джека Лондона, Маркеса. Окрім художньої прози, зачитувався я також книжками поезій. Це «Соняшник», «Балади буднів» Івана Драча, «Неповторність», «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Пісня про незнищенність матерії» Богдана-Ігоря Антонича. А ще чудові поезії в українських перекладах серії «Перлини світової лірики» (видавництво «Дніпро»): Поль Елюар, Поль Верлен, Федеріко Гарсіа Лорка, Еміль Верхарн, Франце Прешерн… Як кажуть, ряд (ряди) можна продовжити. Сучасні події в суспільному житті повні драматизму. Три місяці Майдану. Небесна Сотня. Щодня когось убивають на Півдні і Сході країни… Перебуваю в очікуванні нових яскравих творів наших молодих письменників. На рівні Ремарка! І не інакше. Якщо досі життя було нудне, то такою була й література. Література нового рівня має виправдати всі наші сподівання.

Валерія Ковальська

У полоні стихії Чи може ненависть бути сильнішою за любов? Обидва ці почуття захоплюють цілком і повністю. Тіло і розум. Мене дуже захопив твір Едуарда Асадова «Балада про ненависть і кохання». На мій погляд, у ньому є все: і легкість письма, і глибина почуттів, чудова ідея і її бездоганна подача. Балада починається з трагічної події — аварії літака, в якому буквально дивом залишається живим пілот. У перших же рядках відчутна якась безпорадність і покірність перед обставинами. Все пояснюється погодою і станом людини. Але що ж насправді? Ця людина не настільки скалічена фізично, скільки морально. Іноді в житті ми пускаємо все на самоплин і тому часто програємо через це. Не віримо в свої сили. Ми не готові боротися. Ми обманюємо самі себе, у такий спосіб намагаючись втекти від проблем. Але проблеми просто самі не йдуть. Їх не стає менше. Вони є. Вони чекають нашого рішення. Головний герой балади начебто має все: сім'ю, друзів, роботу, але... напевно, все занадто стабільно, занадто буденно, звично. Під гнітом обставин, даних долею як перешкоди, які він повинен подолати, герой ламається і чинить егоїстично. Тепер він фаталіст, але за хвилину, почувши жахливу звістку з вуст коханої дружини, він все ж збереться і витримає всі випробування з горді-

52 стю. І хоча керувати ним буде ненависть, виживе він саме через любов і турботу. Адже десь біля вікна стоїть його синочок, який дивиться крізь хуртовину. І він вірить, що тато повернеться, обійме його і все буде добре, як і раніше. Віра сина, відданість батька і сильна любов матері робить неможливе. Поранений, змучений пілот перемагає хуртовину і смерть. А закінчити своє есе хочу словами Сергія Баруздіна, які він сказав про чудового поета, патріота і просто велику людину Едуарда Асадова: «Ніби невидимими нитками, що йдуть від серця до серця, пов'язаний поет зі своїми читачами. Бути потрібним людям, віддавати їм усього себе без залишку, боротися за те, щоб життя стало ще справедливішим, радіснішим і прекраснішим, — у цьому бачить письменник сенс свого життя, своє призначення, своє щастя».

Надія Ковальчук

Маленьке ДИВО Книжка — це скарбничка знань, натхнення і нових емоцій. Хтось використовує її як джерело інформації, хтось колекціонує праці відомих класиків… А для мене книжка — це справжнє диво! Кожен мій день пов'язаний з книжкою. Я прокидаюся, бачу поличку з книжками і вже планую, що сьогодні візьму з собою в дорогу. Читаючи в транспорті, я забуваю про людей навколо, про шум машин. Я поринаю у новий, дивовижний світ. Там знаходжу відповіді на багато запитань. Я люблю мріяти і завжди вірю у краще. Тому й книжки обираю добрі та світлі. Вони роблять холодний сірий день сонячним і барвистим. Я обожнюю тримати в руках нову книжку, яка ще пахне друкарською фарбою. Вона пробуджує мою фантазію, я намагаюся уявити її сюжет і з нетерпінням чекаю вільної хвилинки, щоб задовольнити свою цікавість — почати читати. Мені подобаються здивовані очі людей у транспорті, коли вони бачать людину в руках із книжкою, а не смартфоном. Я дуже ціную і навіть люблю усі новинки техніки. Але від друкованої книжки не відмовлюся ніколи. Читання робить моє життя яскравим та дивовижно повним. Ідучи вулицею, я часто зауважую людей, що мають риси обличчя, міміку, схожі з героєм нещодавно прочитаної книжки. А часом бачу їх навіть у собі. І це надзвичайно цікаво.

54 Холодним зимовим вечором я заварюю смачний чай, беру книжку, закутуюся у м’якенький плед і відчуваю себе ніби в раю. А коли поруч ще й муркоче котик — моєму щастю просто немає меж. Прочитавши черговий роман, маю відчуття, що я знайома з героями твору, що вони є реальними людьми. Тільки в цьому я нікому не зізнаюся, бо не кожен мене зрозуміє. Щоб пізнати внутрішній світ окремої людини, не потрібно вдаватися до складних психологічних тестів. Варто лише поцікавитися, що вона читає і які книжки любить. А ще книжка є ключиком до взаєморозуміння та єднання родини. Це ж так чудово, коли мама з татом читають казочку своєму маляткові, коли друзі жваво обговорюють новий твір відомого або й не дуже письменника чи пара закоханих в теплих обіймах гортають сторінки книжки. Книжка — вірна подружка, що завжди дасть гарну пораду, підбадьорить, складе чудову компанію у хвилину самотності. Вона дарує нам кілометри захопливих подорожей, водоспади емоцій, океани любові, моря цінних слів. А натомість не просить нічого. Кожна книжка — це витвір мистецтва, це праця багатьох людей, це маленьке ДИВО!

Ніна Козачинська

Коли книзі болить Прокидається повагом. І уже вкотре свій хапає айфончик. Надія у вічах, що побачить пропущений хоч би сьогодні, що спізнає у слухавці бас чоловічий. Але ні. Свіжомелена вариться кава, а вона походжає в картатому пледі. Знову на підвіконня залізе? Цікаво, вдалечінь позиратиме ця юна леді? Та курити і думати тільки про нього — то вже пройдена, вже застаріла програма. Зранку причепуритися б їй якомога, засвітити і їжу, й себе в Інстаграмі. І на мене у світі буває проруха, чую шепіт сльозливий я раптом Білана. І якби-то стирчали у мене ті вуха, кров із них потекла би струмочком багряним. Я треную всі здібності телекінезу. Хочу, щоби змінила вона товариство. Хочу, щоби не тільки білборди помпезні, а вивчала й ще дещо, багатше за змістом. Набридають мені примітивні ремарки, типу «ща», «по-любому», «замьотано, заєц».

56 Мушу прихисток дати старому Ремарку, бо у сумці її оселяється глянець. Він — експерт у стосунках. Який там Набоков! Зигмунд Фройд не дає дуже слушні поради, Птолемей не складає таких гороскопів. Епатажу й гламуру бракує Вайльду. Не прикута увагою до постмодерну, і поезії не визнає вона зовсім. Рве «останній листок» бідолаха О. Генрі «Плоховато», — відгукується Маяковський. Якби мала подобу людську і начиння, закричала б умить: «Nota bene негайно! Обирай книги світ замість шуму вечірок, про які і не мріялося Фіцджеральду». Чую знов бурмотіння знайоме у ванній, голосінь оберемки застрягли у горлі. Стільниковий мовчить. В мене — нуль здивування, що незмінна і кількість вхідних повідомлень. Невгамовний прогрес досягнув апогею, рухи вже механічні, пусті скляні вічі... часовий колообіг, думки поверхневі. Швидкоплинно мінливе розсмоктує вічне. Оболонка її досконала із-зовні. Бутафорії враз затискають лещата. Я зітхаю так тяжко, як доля дозволить. Я — брунатна книжкова запилена шафа.

Катерина Козяр

Життя для книжки Все життя нас оточують книжки. Ще з дитячого садочка, де нас вчать читати та писати, книжка супроводжує нас усюди. Книжки для дітей повинні бути особливими, адже саме від них залежить ставлення дітей до книжок. Їх необхідно творити з великою відповідальністю, адже це робиться для маленьких читачів. Я змалку обожнювала тримати в руках книжки, в нас вдома завжди було безліч дитячих книжок з яскравими ілюстраціями та веселими віршиками. Згодом мені подобалось грати в бібліотекаря або вчителя. Тоді я часто тримала книжки в руках, гортаючи їх та уявляючи, що я їх читаю. У школі ми поринаємо у світ різноманітних підручників, які треба видавати особливо ретельно. Підручники мусять нести достовірну інформацію, але її треба подавати зрозумілою дітям мовою, а не науковою. Саме у шкільні роки дітей змушують читати найбільше, але саме програмні твори, які, на жаль, не завжди й хочеться читати. Нині ситуація в школі погіршилась, діти віддають перевагу не книжкам, а інтернету. Можна сподіватись лише на батьків, адже тільки вони здатні допомогти своїм дітям полюбити книжки. Я обожнювала вечори, коли мама читала мені казки, а потім ми їх обговорювали. Здавалось, що ми

58 потрапляли в інший світ, відомий лише нам. Тепер ми з мамою читаємо однакові книжки, а потім ділимося враженнями, погоджуємось одна з одною або й сперечаємось. Саме мама порадила мені книжку «Серед добрих людей», після якої в мене прокинулась справжня любов до читання. Мені важко сприймати електронні книжки, вони не здатні створити таємничої аури, адже читання — це інтимна справа, я не можу читати в присутності інших людей. Я люблю бувати у книгарнях, там панує особлива аура. Я можу заходити туди не для того, щоб щось придбати, а просто походити серед книжок, погортати їх. Я не дуже зосереджуюсь на оформленні книжки, обираю за назвою, інтригує саме вона. Далі я дивлюсь на те, чи має книжка палітурку, адже вважаю, що обкладинка — це не зручно та не практично. Мені подобається запах нових книжок, вони здаються такими незайманими й лише моїми. Книжка — це невід'ємна частина мого життя, вона мій вірний друг. Разом із нею я подорожую, переживаю неймовірні пригоди, закохуюсь, вчуся справжньої дружби та щирості. Книжка відкриває очі на світ, вона рятує нас від буденних проблем, іноді вона буває безжальною та жорстокою, але завжди чесною.

Дар’я Коротка

Книжка — це Всесвіт З книжкою я познайомилася давно. Річ у тому, що моя мама дуже любить читати, вона могла цілими днями сидіти з книжкою, поринаючи в її дивовижний та казковий світ. Коли мама була при надії (саме чекала на мене), то часто сідала десь у затишному місці і вголос читала казки, сподіваючись, що я її чую. Мабуть, я таки чула, бо вже змалечку любила сідати біля неї і слухати, як вона читає. Вступити на спеціальність «Видавнича справа та редагування» я мріяла з восьмого класу, бо вирішила присвятити своє життя саме книжкам. Я хочу сама писати історії, але вважаю, що людина, яка не знайома з правилами написання текстів, яка не вміє оперувати словами, не зможе створити хорошого тексту. До книжок я завжди ставилася з любов’ю та великою повагою. Вони наче янголи, що можуть врятувати людину, коли їй сумно, наче вчителі, які здатні навчити правопису, красномовству та допомагають розвивати уяву. Книжки роблять людей добрішими. На жаль, світові дуже бракує добра. Пересічні люди дивуються, коли бачать дівчину, яка сидить на березі річки або просто на лавці й читає. Вони не звикли бачити молодого хлопця, який їде у потязі, але не грає на своєму смартфоні, а читає стареньку книжку. Якби була «Червона книга речей», то, як не прикро, варто було б занести туди книгу.

60 Я б хотіла присвятити своє життя тому, щоб зробити книги популярнішими та якіснішими. Мене дуже ображає те, що в наш час якщо і рекламують книжки, то з дуже і дуже сумнівним змістом. На мою думку, книжка має приносити в життя людини щось хороше, а не бути просто стосиком паперу з надрукованими літерами. Звісно, це моє суб’єктивне бачення книжок у житті людини, але саме так я звикла сприймати деякі з них. Книжка — це Всесвіт, як і життя людини. Коли ці два світи перетинаються і можуть гармонійно співіснувати, тоді людина наповнюється добром і знанням. Звісно, неважливо, чи це паперова книжка, чи електронний пристрій, який дозволяє мати будь-яку кількість книжок просто у себе в кишені. Завдяки книжкам я намагаюся сприймати світ як щось казкове і дивовижне. В житті кожної людини трапляються різні негативні ситуації, але я навчилася жити легко і гідно приймати всі виклики долі. Дякую за це книжкам!

Таїсія Куденко

Офсетні легені Книжка для мене — це, певно, найліпше знеболювальне. Коли я хочу перегорнути якусь сторінку свого життя, то беру до рук книжку, адже знаю, що там і тільки там можна знайти відповідь на будь-яке запитання. Мені до вподоби читати вдома й на вулиці, в потягах і в літаках, в кав’ярнях і в лікарнях. Читаючи щось захопливе, я час до часу спотикаюся на ескалаторах та східцях, пропускаю свої зупинки і станції, запізнююся на зустрічі та кіносеанси. І, як не дивно, мені це навіть подобається. Окрім того, я обожнюю спостерігати за людьми, котрі читають. Не можу не зазирнути до книжки людини, яка сидить поруч зі мною в громадському транспорті, і завжди усміхаюся, коли бачу, як мої одногрупники читають щось своє під час лекцій. Дуже болісно переживаю, якщо бачу, як безвідповідально деякі люди поводяться із книжками. Видерті аркуші, брудні обкладинки, помальовані сторінки — усе це, як на мене, можна без перебільшень порівняти із замахом на вбивство. Вбивство книжки — живого організму, який дихає офсетними легенями та щиро усміхається нам усіма своїми літерами. Мені складно оминути книгарню і так само складно вийти з неї, не купивши нової книжки. Щоправда, останнім часом виходить так, що в мене накопичується щоразу

62 більше та більше книжок, а часу на них стає щоразу менше. Тому, на жаль, мушу стримуватися від придбання чогось нового. Мабуть, я маю дещо старомодні погляди, але друковані книжки — це взагалі щось сакральне. Я люблю їх за те, що їхні сторінки пахнуть зів’ялим листям і пізніми яблуками. За те, що тільки в них є палітурка — глянцева чи матова, шорстка чи гладка, різнобарвна чи монотонна. За те, що тоді, коли твір хороший, тобі доводиться постійно заточувати свого олівця, аби виділити ним на сторінках якісь цікаві думки. Я впевнена, що навіть незважаючи на шалені темпи життя і на те, що до нашого вжитку вже давно увійшли електронні видання, книжки (у класичному розумінні цього слова) нікуди не зникнуть. У цьому я погоджуюся з директором видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іваном Малковичем, який переконаний, що ці два світи співіснуватимуть пліч-о-пліч, як кіно і театр. Сподіваюся, в майбутньому я матиму змогу працювати з книжками. Можливо, буду причетна до їх творення, можливо, відкрию власну книгарню. А поки ці плани не втілилися в життя, я просто читатиму, читатиму і ще раз читатиму.

Олеся Куршин

Я крил не маю, але з книжкою літаю Змалку думала, що літати можливо лише уві сні. Але не все в житті так, як гадається. Існує незбагненна таємниця, у яку хочеться цілком поринути. І я заглибилася в одну з особливих таїн нашого життя — книгу. Людина нібито не літає, але з цією скарбничкою мудрості та знання все можливо. Іноді мені кажуть, що потрібно реально мислити, а не витати в емпіреях, що книжка — це лише матеріальний носій інформації. Ні, я з цим категорично не погоджуюся. Для мене вона — Всесвіт, безмежний і досконалий. Як я з книжкою літаю? Розповім вам про свій політ із найулюбленішою повістю-притчею, філософською казкою і просто з одним із найкращих творів сучасного постмодернізму прапрапраправнука геніального Йоганна Себастьяна Баха Річарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон». З цією книжкою я літала вже кільканадцять разів, бо вона мене завжди рятує від буденної втоми, надихає, наповнює вірою в себе, допомагає зрозуміти, що необхідно боротися зі своїм «не можу», «не хочу» і впевнено діяти, досягати нових висот. Коли я беру цей дивовижний Всесвіт до рук, у мене на обличчі з’являється усмішка мрійниці та фантазерки. Я неквапно розгортаю сторінки-сходинки до пізнання, до

64 насолоди. І ось розпочинається мій політ із незвичайним птахом — чайкою Джонатаном Лівінгстоном. Ми з ним літаємо високо й швидко. Любимо висоту, бо як мовиться у приказці: літаєш високо — бачиш далеко. Любимо швидкість, бо це могутність, це радість, це просто краса. Нас не розуміють інші птахи, вони не знають і не хочуть знати справжньої цінності польоту, його прихованого смислу. Червона нитка самопожертвування, але й самовдосконалення єднає нас. Ми зазнаємо багато невдач, але маємо всесильне бажання дізнатися більше про політ, досягти неосяжних, на перший погляд, висот. І ми це зробили, хоч важко, але так приємно й солодко. Разом ми знайшли шлях до такої довгоочікуваної свободи. Ми досягли досконалості, для нас немає меж. Часто згадую рядки вірша Ліни Костенко «Крила»: «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має». А я крил не маю, але з книжкою літаю. Книжка розриває ланцюги, що сковують нашу думку. Допомагає зрозуміти, навіщо ми живемо у цьому світі. Завдяки їй я збагнула, що потрібно довіряти внутрішньому зору. Очам не варто вірити, адже все, що вони бачать, — це межі. Тож відкиньмо все, що нас обмежує, відчуймо радість польоту нашої думки.

Андрій Ланецький

Книга — Що? Я люблю книжки. Книжка — це круто. Книжка була, є і буде модною. Для мене антонімом до слова книга є слово кіно. Я бачу їх по різні береги ріки мистецтва. Якщо розмірковувати про всепоглинну силу людської творчості, то після перегляду стрічки про цю саму силу думаєш максимум день-два, а тоді всі враження просто вивітрюються з голови. Чому так? Важко сказати. Мені здається, що такий феномен зумовлений тим, що, читаючи книжку, ми пропускаємо кожне речення, кожне слово через свою свідомість. Сьогодні точиться багато суперечок з приводу того, що краще: електронна книжка чи класична друкована. Для мене, це не відіграє суттєвої ролі. Для мене книжка — це слово, це думка, це розповідь , може, навіть сповідь письменника. Неважливо, яку матеріальну форму отримують думки людини. Коли читаєш книжку, ти ніби переносишся в інший вимір, який твориш сам. Пережити емоції, до яких ти прагнув, але з якихось причин не міг досягти в реальному світі. А іноді одна книжка може перевернути реальний світ у голові догори дриґом. Раптом починаєш по-іншому дивитись на речі, які ще вчора були звичними і буденними. Усвідомлюєш, що ти живеш неправильно, починаєш прагнути змін — найбільної рушійної сили життя. Навіть у мені, здається, почало визрівати таке бажання. Я досі перебуваю під враженням від прочитаної книжки Джека

66 Керуака «В дорозі». Ця книжка стала для мене одкровенням. Я зрозумів бажання, які жили в мені весь час. Невдоволеність, небажання сидіти на місці — все це видається моєю сутністю. Своїм романом Керуак вказує мені дорогу. Взагалі, книжка сьогодні є найпростішим способом «змінити світ» в найкласичнішому розумінні цих слів. Не подобається навколишня дійсність, впевнений, що це непокоїть не тільки тебе, — пиши. Роби революцію у свідомості людей. Найпростіший приклад — християнство. Чи був би сьогоднійшній світовий лад таким без християнства? Ні. Чи було б християнство без Біблії? Точно ні. Найбільша помилка — читати книжку через силу, коли вона тобі не цікава. Може, хтось скаже, що це не буде зайвим, що це не зашкодить. Але це не зробить людину кращою. Це — згаяний час, змарновані ресурси людської уяви. Але найстрашніше — те, що в людині може з’явитися зерно підозри і недовіри до самої книжки як до механізму самовдосконалення. Книга — це спосіб існування людства загалом і кожної особистості окремо.

Ольга Лобас

Любов з першого погляду, чи непримиренний антагонізм? Думаю, на це риторичне питання відповідь у кожного своя, оскільки і форма запитання — альтернативна. Адже для будь-кого з нас книжка відіграє особливу роль. Для когось вона завжди є першою скрипкою, а хтось відає лише про існування «Букваря». Змалку пам'ятаю, як перша вчителька часто повторювала: «Обожнюю дітей, які "поїдають" книжки». Чи фраза мені здалася кумедною і збудила мою дитячу фантазію, чи справді маю якийсь літературний «голод», — не знаю. Але книжки «поїдаю» досі — дуже вже вони мені смакують. Звісно, як і справжні гурмани, буквоїди мають свої уподобання, тому що фізично «спробувати» все, що написано, неможливо. Один цікавий факт засвідчує, що середньостатистичного людського життя не вистачить, щоб передивитися всі відеоролики на YouTube, а щоб прочитати весь гігантський масив створеної людством літератури — й поготів. Нещодавно мені запропонували заповнити анкету і назвати п'ять моїх найулюбленіших книжок. Чесно кажучи, думати довго не довелось, і п'ятірка лідерів виокремилася одразу: «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко;

68 «Чорний ворон» Василя Шкляра; «Московська сага» Василя Аксьонова; «Дата Туташхіа» Чабуа Аміраджибі; «Майстер та Маргарита» Михайла Булгакова. Звісно, постійно утримувати жовту майку лідера серед моїх літературних уподобань ця top-5 не зможе, тому що життя набирає обертів, спішить уперед і постійного нічого не існує. Але як казав Іван Франко: Книги — морська глибина, Хто в них пірне аж до дна, Той, хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить. Отож, ті «дивнії перли» зі згаданої вище п'ятірки я винесла, що і вам, друзі, раджу. Бо мені здається, що три складники щасливого життя — це любити, подорожувати й читати. З любові починається світ. Подорожі — можливість його пізнати. А книжки — його мудрість. Читаймо, бо ми того варті!

Вікторія Мельничук

Книжка і я Книжка і я — друзі змалечку. Пам’ятаю, з яким захопленням я розглядала свої перші книжки та ілюстрації в них. І досі згадую, як дивилася на величезну шафу, забиту різними книжками, і як пообіцяла собі, що коли виросту, то всі їх прочитаю. Однак, як виявилося згодом, всі вони були про фінанси та банківську справу та належали моєму татові, тому навряд чи я колись виконаю свою обіцянку. Коли я навчилася читати, то поринула у світ казок — Грім, Андерсен, Перо, Пушкін… Це привело до нестямного захоплення принцесами і перетворило мою кімнату на склад ляльок, тіар та чарівних паличок. Потім зі мною трапилось те, що й з усіма моїми ровесниками: поттероманія. Чарівні палички знадобилися і тут. Гаррі Поттер перевернув мою уяву: я могла до ночі сидіти і читати про пригоди Гаррі, Рона і Герміони, чого я ніколи не робила, коли читала інші твори. Щоразу я схвильовано чекала виходу нової частини, а коли читала, то ніби переживала всі ті події разом із головними героями. Тоді я і зрозуміла, що книжка — це ідеальний спосіб, щоб втекти від реальності. Досить було тільки прочитати декілька речень будь-якого цікавого твору — і я поринала в інший світ. Де б ти не був і що б ти не робив, можна просто розгорнути книгу, і ти одразу в зовсім іншій реальності, переживаєш різні пригоди та емоції.

70 Наша дружба з книжкою тривала і в школі. Коли вчителі з української та зарубіжної літератури давали нам завдання прочитати якусь книжку, я не розуміла, чому більшість моїх однокласників сприймали це як кару. Для мене читання творів нових авторів завжди було цікавим та захопливим. Книжки відкрили переді мною цілий світ: різні люди, культури, історичні події. Я не розумію людей, які не читають. Мені завжди хочеться читати, і навіть не тому, що я отримую від цього задоволення, а й тому, що є такі книжки, які кожна людина прочитати просто зобов’язана. Хіба можна не знати трагедії Гетсбі, пригоди Скаут і Фінча, любов Кетрін та Хіткліфа? Книжка — це мій вірний друг, який знає відповіді на всі запитання, завжди допомагає і заспокоює.

Юлія Мороз

Вихователь життя — Ну що ж, ходімо! — Зачекай, будь ласка, секундочку, я тільки дочитаю. — Повертайся до реальності, тут цікавіше. — Я і є тут. — Де? Чому я тебе не бачу? — Ми на різних шляхах. — Та ми ж разом зараз… Не говори дурниць. Ходімо швидше розважатися. — Так, йдемо. Тільки книжку дочитаю. — Не можна багато читати, зір зіпсується. — Не можна такого говорити: «мозок сплісніє», фантазія замре, серце заховається у темний підвал. — Ти нестерпний. — Я просто люблю вихователя свого життя. Не можу в нього не вчитися. Він — мій паралельний світ, який так часто перетинається із цим світом, приносячи йому щоразу нові враження і знання. Він доповнює зміст мого життя, редагує помилки, видаляє непотрібні проміжки, сполучає абзаци, додає цікаві посилання. Десь ставить крапку, десь кому, пояснює усі знаки питання, часто перетворюючи їх на знаки оклику. А в якийсь момент і рецензію може написати. — Невже тобі цей «вихователь» такий важливий? Адже не всі вони сьогодні зразкові. Та й чого вони тебе навчать? Хіба що час твій заберуть і платні попросять.

72 Розумієш, змалку батьки навчають тебе жити правильно, щоразу дають поради, чимось тобі допомагають. Але ж вони не весь час з тобою, і не зможуть відповісти на всі твої питання, не зможуть годинами тебе зацікавлювати захопливими історіями, коли ти так цього хочеш, та ще й фантастикою чи детективом. Для них самих життя — це фантастичний детектив з елементами драми і комедії. І вони, чудово це розуміючи, дарують тобі його — вихователя іншого. Він міститиме все, що тобі треба, от тільки тут головне знати, чого хочеш ти і чи це тобі потрібно. Хм… Платня? А ти хочеш, щоб тобі платили на роботі? Ти ж хочеш на щось жити? Це річ, на яку найменше треба звертати увагу. Вона інколи справді важлива, але ще важливіше те, за ЩО саме ти платитимеш. — Я з інтернету можу все завантажити безкоштовно. — Так само, як і завантажують безкоштовно ТУДИ. До того ж завантажують, перевантажують і врешті-решт витісняють — твій здоровий глузд. — Ти мені нагадуєш людину дев’ятнадцятого століття. — Я лишень хочу, щоб ти зрозумів, наскільки був, є і буде важливим ТАКИЙ вихователь у твоєму житті. Головне, спочатку усміхнися йому щиро, підійди першим, познайомся — і тоді ти збагнеш, кого зустрів насправді. І розважатися інколи тобі буде приємніше з ним, аніж із кимось іншим. Він забере тебе у свій океан, виколихає, вимиє, наситить (може, акулу десь зустрінеш, але значить так воно і треба), а потім винесе тебе на теплий берег і віддасть променям сонця, які покажуть світлу стежину далі. — Покажи, будь ласка, що то таке захопливе ти читаєш? Дай-но присяду біля тебе…

Катерина Мурза

Мій супутник, мій скарб, мій дороговказ Моєю першою книжкою був аж ніяк не «Буквар». Усе почалося з книжок, які дісталися мені в спадок від двоюрідних братів та сестри. Дитячі казки про відомих усім Вовчика-братика, Лисичку-сестричку та Зайчика стали моїм першим кроком до світу книги. У моїй домашній бібліотеці і тепер посідає своє почесне місце книга казок: фіолетова обкладинка, приємний на дотик папір, надзвичайно гарні ілюстрації, захопливі історії. Цю книжку часто читали мені батьки, а згодом почала її читати і я. Мене виховували в оточенні книжок та книжками. Батьки змалечку навчали мене, як поводитися з книжкою, прищеплювали любов до неї. В обох моїх дідусів величезні домашні бібліотеки, що містять зразки античної, класичної та сучасної літератур різних країн і жанрів. Та й зібранням книг вдома можна справді пишатися. Книжка для мене стала справжнім компаньйоном, супутником життя. Книжки з казками згодом витіснили перші шкільні підручники та дитячі енциклопедії. Пам`ятаю, як з олівчиком читала їх, виділяючи найголовніші та найцікавіші факти. Так книжка ставала моїм науковим довідником, вікном у світ. Але не оминала я й художньої літератури. Батьки часто возили мене на «Петрівку», книжковий ринок, де я

74 чи не щомісяця обирала собі книжки — усе нові й нові історії оселялися в моєму серці. У школі, пам`ятаю, мене захопила бібліотека. Я дуже часто приходила брати книжки та дуже швидко їх читала. Цьому я віддавала більшу частину вільного часу. Коли навчалася в молодших класах, бібліотекарі часто не вірили, що маленька дівчинка може так багато й так швидко читати. Одного разу навіть довелося завітати туди з мамою. Книжка завжди була, є й буде поруч зі мною. Це досвід, енциклопедія життя, дороговказ та вірний помічник. Я читаю всюди: беру книжку з собою в дорогу, читаю вдома, на відпочинку чи то в лісі, чи біля моря — де б я не була, книжка зі мною. Це певний паралельний Всесвіт, який доповнює наш реальний світ, робить його кращим, добрішим, гармонійнішим. Люди, які створюють книжки, — особливі. Мабуть, найбільша моя мрія — стати однією з них, творити історії, долучитися до книжкового мистецтва. Книжка — це скарб, створений людством для людства. І надзвичайна радість для мене — мати змогу відкривати його крок за кроком, сторінку за сторінкою.

Дар’я Панчук

Що для мене книжка Відповідно до ДСТУ 3017—95 книгою називається книжкове видання обсягом понад сорок вісім сторінок. Своєю чергою книжкове видання — це видання у вигляді блока скріплених у корінці аркушів друкованого матеріалу будь-якого формату в обкладинці чи оправі. З такого офіційного визначення книги ми маємо лише візуальне уявлення про те, що містить набагато глибший зміст, аніж просто декілька аркушів з текстом. Книга — це ключ до життя, адже після перших кроків та елементарних слів дитина вчиться саме читати. Найпершою книжкою в житті кожного є «Буквар». Я й досі пам’ятаю як захопливо розглядала незрозумілі символи та з допомогою батьків всотувала нові знання про букви, слова й речення. Ще до «Букваря» я заздрила дорослим, які самостійно могли читати, і все чекала моменту, коли візьму до рук книжку і зрозумію все, що там надруковано. Книжка як мудрий наставник: передає нам мудрість минулих поколінь. У той час, коли генний код несе в собі фізіологічну інформацію, книжка, майже як з’єднання нуклеїнових кислот, рік у рік передає думки, сподівання, сумніви та мудрість наших предків. Книга може бути і машиною часу, і порталом, що переносить нас у дивовижні фантазійні світи, у яких ти разом з героями проживаєш мільярди цікавих життів. Вона ніби фундамент нашого

76 буття: і вчитель, і аніматор, і янгол-охоронець, який супроводжує тебе впродовж життя. Звісно, не кожній книжці судилося бути бестселером, але кожна з них завжди може знайти свого читача та розповісти йому унікальну історію. У книжці людина шукає передусім відповіді на запитання: чи то з приводу власного внутрішнього світу, чи то з приводу світу навколишнього. Адже саме книжка може м’яко та ненав’язливо вказати на наші помилки, або різко та безжалісно засудити. Це робиться для того, щоб пробудити в нас сумління та відкрити очі на очевидні речі, яких ми або свідомо не хочемо зауважувати, або справді у вирі побуту не зауважуємо. Отже, за своєю палітуркою чи обкладинкою книжка ховає безмежні світи, неймовірних персонажів та захопливі подорожі. Вона розвиває нашу уяву і формує нас як особистостей. І хоч як сучасний світ пручається застарілій моді на друковані книжки та вигадує все нові й нові гаджети, оригінальна книжка не зникне ніколи, адже холодний екран телефону, планшета й електронної книжки не замінить приємного відчуття паперу під пучками та її свіжого запаху тільки-но з друкарні.

Катерина Пасічник

Я — вмістилище для книги Щойно ми з’явилися на світ, він був для нас великим, невідомим, іноді, навіть, небезпечним. Так, якщо поміркувати, то що таке дитина проти Всесвіту? Лише краплинка в океані людей. Але ми завжди мали тих, хто творив та оберігав нас — батьків та книжки. Батьки дали нам життя, виховали та поставили на ноги, а книжки сформували наш світогляд та ціннісні орієнтації, дали змогу стати Людиною. Я завжди мала особливі стосунки з книжкою. Мабуть, це у мене від тата — як і він, я люблю навчатися та «поглинати» інформацію. Пам’ятаю змалку, як батьки на літо відвозили мене з сестрою до бабусі з дідусем і це було для мене святом. Чому? Тому що вони мали величезну бібліотеку. На жаль, усі книжки були на горищі, так, як і за радянських часів. Бабуся забороняла нам туди підніматися, але ми всетаки пробиралися туди, щоб подивитися на яскраві картинки, почитати цікаві твори — адже нам було трішки нудно з літніми людьми. Дідусь з бабусею вже й забули про ту книгозбірню, тому сестра та я поволі почали її перевозити до нашого дому. І ось! Уся бібліотека з нами, усі півтори тисячі примірників. Серед них світова класика, є й такі, про які я не чула. Це, наприклад, твори грузинів, казахів, румунів тощо. Татові довелося збудувати навіть окрему кімнату

78 для того, щоб усі книжечки стояли на полицях, а не пилилися в ящиках. Серед цих скарбів я знайшла для себе «Золотого жука», «П’ятнадцятирічного капітана», «Пригоди Тома Соєра», «Премудрого гідальго Дон Кіхота з Ламанчі», «Портрет Доріана Грея», «Тараса Бульбу», легенди та міфи народів світу та дуже-дуже багато поезії. Тоді я вперше ознайомилася з французькою мовою, яку почала вивчати на першому курсі. Мені завжди подобався запах паперу, та й, мабуть, буде подобатися. Я обожнювала просто заходити до тієї кімнати, сідати на диван і дихати книжковим киснем. Хоча я й сиділа непорушно, але було таке відчуття, ніби входиш в стан, скажімо, нірвани. Біля мене пробігали коні, які вирвались з історичних книжок, проходила неймовірна кількість людей, яких я не знала, але які знали мене. Там були і неандертальці, і давні слов’яни, і козаки, і королі. Звідки вони мене знали? Запам’ятали моє обличчя, коли я сиділа над сторінками. Я пролітала над екзотичними країнами, споглядала їхню культуру та звичаї. Книжка творить дива, переносить нас в інші світи та часи, а повертає нас іншими – мудрішими. Я облетіла весь світ з її допомогою, у мене з’явилася улюблена країна — Індія, яку я мрію відвідати, також я захотіла пізнати всі таємниці Леонардо да Вінчі. Книжки потрібно читати... Я така щаслива, що знайшла ту бібліотеку.

Анастасія Пасютіна

Моя книжка Книги потрібні, щоб нагадувати людині, що її оригінальні думки не такі вже й нові Авраам Лінкольн

Книжки тривалий час заміняли мені друзів. Я гуляла, тримаючи їх у руці, пізнавала з ними життя. Вони змушували мене сміятися та плакати, співчувати та триматися принципів, бути сильною. Я вірила і зневірювалася, любила і ненавиділа, обіймаючи долонями не чиюсь руку, а книжкову обкладинку. Пам’ятаю, як вразив мене твір Арчібальда Кроніна «Замок Броуді». Мені було років десять. Я тоді подумала, що це, напевно, таке щастя, коли можеш створити щось настільки величне та прекрасне, що не буде залишати байдужими людей і через багато поколінь, коли тебе самого вже не буде на цьому світі… Відтоді минуло багато років і багато сторінок. Я ковтала один за одним твори Достоєвського, Толстого, Бальзака, Вайльда та багатьох інших класиків світової літератури. Але щоразу, перегортаючи останню сторінку шедевру, я переповнювалась буремними відчуттями. Якогось моменту я усвідомила, що перевершити цих геніїв вже неможливо. А якщо неможливо створити щось хоча б у половину настільки ж прекрасне, то навіщо намагатися?

80 І про що писати? Це питання постає переді мною щоразу, коли я сідаю за письмовий стіл. Про кохання? Тільки лінивий не брався за цю тему. Подорожі, пригоди, фантастика? Та треба бути самогубцею, щоб змагатися в цьому жанрі зі Стівеном Кінгом чи Жулем Верном. Усе, що могло бути написано, вже написане. Усе, що мало бути сказане, сказане. Навіщо виставляти себе недолугим блазнем і переписувати своїми словами все те, що інші письменники вже встигли висловити, до того ж набагато краще за тебе? Це ж буде лише пародія на мистецтво, дешева підробка… Моя книжка. Іноді мені здається, що якщо вона колись і побачить світ, то сторінки в ній будуть порожні. До книжок треба ставитися, як до людей: автори їх народжують, видавці ставлять на ноги та випускають у світ великої літератури, де їх подальша доля залежить вже тільки від них самих. Тоді книжки, так само як і ми, потрапляють у середовище найгострішої конкуренції — їм доводиться боротися за те, щоб їх помітили. Деякі стають бестселерами, а декому фатально не щастить із полицею у книгарні. У деяких закохуються до безтями, а деяких навіть не дочитують до кінця. Передбачити успіх неможливо, тим паче у світі, де щодругий блогер вважає себе реінкарнацією Гемінгвея. Але іноді я все ж запитую себе: якщо все так безнадійно, що ж змушує писати Оксану Забужко та Юрія Андрухо-вича? Чому не відкладають пера Юрій Іздрик та Сергій Жадан? І чому, попри все, ми сьогодні знаємо їхні імена? І тоді, у хворобливому приступі самовпевненості, я ставлю собі останнє запитання: а може, варто спробувати?

Анастасія Пінчук

Історія знайомства завдовжки життя З появою інтернету та електронних видань більшість людей вважає, що паперові видання зникнуть взагалі. Дехто каже, що це неможливо, і книжка буде «жити» завжди. Інші взагалі не переймаються, бо все, що вони читають — це новини в соціальних мережах. Ми живемо в епоху комп’ютеризації. Здавалося б, який сенс купувати книги? Можна просто зайти в інтернет, клікнути на кнопку «скачати» та й читати собі… Звісно, я сама так роблю. Але згодом я зрозуміла: ніщо не може замінити відчуття, коли тримаєш книжку у своїх руках, гортаєш сторінки, відчуваєш її запах, оцінюєш обкладинку. Тож яке місце в моєму житті посідає книжка? Яку роль вона відіграє? На ці питання відповісти нескладно. Книжка — це те, що робить моє життя особливим. Вона супроводжує мене усі роки мого існування. Вперше я познайомилася з нею в дитинстві, коли батьки читали мені казки на ніч. У дитсадочку зі мною завжди був «Буквар», у початкових класах я читала маленькі оповідання. Найцікавіше було у старшій школі, адже саме там я дізналася про Даніеля Дефо, Джека Лондона, Рея Дугласа Бредбері, Адама Міцкевича, Джорджа Байрона та інших. Я зачитувалася поезією Ліни Костенко, Василя Стуса, Володимира Сосюри, усмішками Остапа Вишні, новелами Михайла Коцюбинського й повістями

82 Олександра Довженка. І на цьому моя історія не закінчується, адже свою майбутню професію я вирішила пов’язати з паперовими виданнями і вступила до Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Сьогодні я не уявляю свого життя без книжок. Але, відверто кажучи, читати вдається не часто, постійно бракує годин. Рятує громадський транспорт — місце, де завжди можна без поспіху розгорнути книжку і почати читати. Зазвичай, це досить не зручно, особливо в час пік, але якщо ви маєте в торбинці pocketbook, то проблема розв’язана. Купити їх можна у будь-якій книжковій крамниці, які пропонують тисячі чудових книжок різних жанрів: детективи й фентезі, поезія і проза, драматургія і дитяча література, романи і спеціалізована література… Серед цього різноманіття головне не загубити видання, що справді варте уваги. Якщо Ви запитаєте, які книжки для мене цінні, я відповім: ті, які хочеться перечитувати декілька разів. Вони не поділяться на видання для дітей або для дорослих, їх можна віднести до книжок, які існують поза віком і часом. Вони впливають на наше життя, дають відповіді на актуальні питання, відкривають очі на те, про що ми навіть і не задумуємося. Книжки роблять нас кращими, добрішими, мудрішими.

Олена Поціпух

Чим книга є для мене Що означає бути «книжковим черв’яком»? Як на мене, це пропадати в книгарнях і бібліотеках, часто не з якоюсь конкретною метою, а для дозвілля. Мені подобається перебирати приємні на дотик томики, торкатися палітурок і розуміти, що під ними — цілий світ. Навіть не відкриваючи цих світів, відчуваєш себе якось урочисто і втаємничено — як астроном, що спостерігає через телескоп за зірками й галактиками, про обшир і склад яких може хіба що здогадуватись. Але радіє, бо у всесвіті він не сам. Книжковий світ — це своєрідна атмосфера й така собі специфічна «тусовка». Людям, які читають, легше знаходити не лише спільну мову, а й спільні слова. Говорити цитатами, образами, сюжетами, алюзіями й перифразами — і тішитись, що тебе розуміють. Грати в нескінченні розумові ребуси без книжки просто неможливо. Книжка — це вічна відсутність самотності. Колись в одному вірші, знайденому на просторах «живих журналів», прочитала: «Войско выходит из книжной полки и окружает его кольцом». Це життя в оточенні реальних, нереальних і просто неймовірних персонажів і постійна можливість ототожнювати себе з ними — втрачати чи здобувати, відважуватися на подвиги, шалено кохати і рятувати світ. Як від зілля старої чаклунки зі «Снігової королеви», з книжками ти набуваєш сили десяти тисяч.

84 Одна річ — просто читати книжку, інша — носити її в собі все життя як знання про світ і природу, як емоцію, як ідею. Книжки, які ти читаєш в дитинстві, визначають твій ціннісний вектор, у підлітковому віці — емоційний і моральний, у молодості — професійний. Про подальше мені судити ще зарано. Але всі ми — це полиці прочитаних книжок. І непрочитаних теж, бо то наші слабкі місця, про які ми й самі не здогадуємось. Магія, та й годі!. Часом цілком побутова, а часом — геть некромантія. Особливо це відчувається в такому собі «Кривому завулку» — у букіністів на Петрівці, де навіть у найспекотніші літні години не зникає просякнута запахом старого паперу прохолода. Електронне чаклунство подекуди не менш сильне, але душу так і тягне в ці «місця сили». І навіть полишивши позаду чотири з гаком роки студій з творіння цієї самої магії, розумію, що книжка не втратила своєї чарівливості ні на йоту. Технології розвіюють якусь романтику, однак ніколи не посягнуть на те, щоб зробити книжку штампованою деталлю, як і не зможуть зробити такою людину, поки в неї є чари, заховані між шурхотливими білими сторінками з тонкими розсипами літер…

Анастасія Савченко

Моє життя — постійний контакт із книжкою У понятті «книга» закодовано щось незвичайне, ніби потужний енергетичний заряд. Повчальні історії мотивують читача, фейлетони змушують усміхнутись, а поезія торкається найпотаємніших куточків людської душі. Мене книжки виховують: змушують плекати амбітні заміри, бути вимогливою та критичною до себе, постійно рухатись вперед. Нашим любим батькам, заклопотаним у вирі буденності, часто бракує часу, аби навчити своїх дітей життєвої мудрості. Книжка ніколи не скаже тобі: «Я заклопотана». Гортаючи сторінку за сторінкою, я вчуся разом із головними героями, пропускаю їхні ситуації крізь власну емоційно-чуттєву призму. Найбільше мені до смаку припадає колорит художньої книги. Це дивна суміш гострої метафоричності, абсурдного оксиморону та довжелезних ліричних відступів. Вона ховає в собі тисячі різноманітних епітетів. Часом читаю і дивуюсь: наскільки бідний мій словник. Наукова література є симулякром реальності, тлумачить дійсність у всіх її вимірах. Такі видання важкі для сприйняття, адже містять особливий термінологічний апарат. Їх перевагою, на мою думку, є те, що людина постійно прагне «духовного хліба». Тут ми знаходимо відповіді на всі свої «чому», дізнаємось останні новини з медицини, біології, астрономії, геометрії тощо. Особливо

86 мені подобаються книжки культурологічного спрямування. Це широке поле естетики, дивовижний дотик до прекрасного. Не може не вражати, коли автор грає на контрасті художника і натовпу, індивідуальності та сірої маси. Ці книжки не для широкого загалу, адже вони не «шаблонно-стереотипні». Навпаки, заперечують загальноприйняті норми, а часом навіть провокують соціум. Донедавна читала книжки лише українською та російською, але тепер часто надаю перевагу англомовним. Якщо це переклади, то буває цікаво спочатку прочитати той чи інший текст рідною мовою, а потім порівняти видання. Особливо подобаються книги геніальних, на мій погляд, Еріха Марії Ремарка і Теодора Драйзера. Отже, читання для мене — це стиль життя. Я свідомо пов’язала майбутню професію з видавничим фахом, адже зрозуміла, що не зможу реалізувати себе деінде. Навіть якщо я досягну шалених успіхів у менеджменті або в економіці, це не буде мені до душі. Я — художник, і мистецтво моє — книга.

Аліна Сандига

Без книжки сумно Не кущ, а з листочками; не сорочка, а пошита; не людина, а розповідає. Навіть найменше дитя може легко розгадати цю загадку. Чому? Бо змалечку і до самої старості нас супроводжує книга. Перше, чого мама намагається навчити дитину — це читати. Перше, про що нам говорять в першому класі — про важливість книги та друкованого слова. Принаймні одинадцять років тому все було саме так. Не можу сказати, що я завжди була палким поціновувачем художньої літератури. Я, як і більшість однолітків, надавала перевагу лінощам, грі на комп’ютері та прогулянкам. Змусити мене прочитати навіть найменший твір шкільної програми було найбільшою проблемою для вчителів та батьків. Проте час минав, і я росла та змінювалась. Мабуть, настав такий переломний момент у моєму житті, коли книга почала набувати щораз більшого і більшого значення для мене. Спочатку я «зачитувалась» низькопробною літературою, але незабаром зрозуміла, що читати такі твори — безглуздо. Наразі мені сімнадцять років. І я можу з впевненістю сказати, що не уявляю свого життя без книжки. Двадцять перше століття дарує нам широкий вибір книжок. Ми можемо читати з цензурою чи без, твори молодих авторів чи класичну літературу, поезію Шевченка чи «Майн Кампф» Гітлера. Як то

88 кажуть, всі козирі в наших у руках. Насамперед все залежить лише від нас та від нашого вибору. Мене дуже хвилює одна проблема, яку я виявила серед молодого покоління. Мій племінник молодший від мене на дванадцять років. Проте він зовсім не знає таких дитячих казок, як «Снігова королева», «Курочка Ряба», «Івасик-Телесик». Можна це, звичайно, пояснити недбалістю у вихованні, але я переконана, що проблема затаїлась значно глибше. Сучасні діти надають перевагу перегляду мультфільмів, хоча більшість з них не має ніякого смислового навантаження. Ба більше, вони руйнують психологічний стан дітей. Всі модернові ґаджети замінюють дітям звичайний «Буквар». Замість казок — «Смішарики», замість колискової — аудіозапис, замість улюбленої книжки — улюблена комп’ютерна гра. З книжками діти товаришують неохоче. А це дуже сумно.

Ярослава Сахневич

Пожовклі акруші широкої душі Сторінки кольору пряженого молока легко підіймає вітер. Букви, переливаючись розмаїттям візерунків, хитрим сплетінням тонкого мережива, вишиковуються у слова, а слова по-жіночному ніжно й тендітно вплітаються у речення, заповнюючи з часом пожовклі сторінки, які пахнуть нескінченним натхненням. За життя нам доводиться перегортати сотні аркушів нововиданих книжок або ж і зовсім давніх, трохи рихлих за текстурою сторінок, від яких вже зауважуєш, як потроху текст починає оживати, як йому набридає подовгу сидіти на одному місці, що він тікає, осипається з обм’яклого паперу. А супроводжують такі сторінки найдивовижніші запахи друкарської фарби. Кожна книжка має свій аромат: іноді солодкуватий (трохи схожий на запах пісочного печива), іноді віддає тонким відтінком свіжого (нагадує легкий, але такий жаданий літній вітерець), а подекуди повіває злегка кислим, гірким духом старого, проте не якогось там далекого, рицарського і забутого, а чимось рідним. Нездоланна романтична сила ховається під обкладинками сотень книжок, і дістатися до їхньої суті — це людська потреба. Книга — джерело розвитку людини, чиє життя полягає у мисленні, постійних роздумах та вдосконаленні. Книга — це не просто носій інформації. З

90 книгою можна і треба вміти контактувати. Прислухайся до шерхоту сторінок і власного шепоту. Грай зі своєю уявою, впадай у трагічні або комічні фантазії. Розгорнута книжка здатна відкривати читачеві сотні, тисячі інших світів, де немає істини, бо є лише чистий розум і відносність. Прокидаючись з нею в руках, не жалієш про втрачений час минулої ночі. Книга — ключ до безмежного потоку думок, субмарина, завдяки якій можна дозволити собі пірнати глибше і глибше до дна людської свідомості, рушати до таємних закутків свого «я», якого, на щастя, неможливо дістатися. Якісну книжку важко переоцінити. Вірю, що книжка не помре. Бо, повторюсь, що це не просто носій інформації, який може канути в минуле, це те, що має душу, має свою особливу романтику, відмовитись від якої людство не має права.

Анастасія Семерей

Краса книжки Куди діваються качки з Центрального Парку, коли озеро замерзає? Як звуть Того-Кого-Не-МожнаНазивати? Хто ж я — черв’як чи Наполеон? Суть цих запитань неможливо було б зрозуміти, не прочитавши трьох важливих для мене книжок. І, як би це пафосно не звучало, моє життя неможливо було б уявити без сторінок різнотипного формату, тексту, шрифту, об’єднаних єдиною палітуркою. Читаю я змалку. І не тому, що в моїх родичів була хороша бібліотека. І навіть не тому, що мене примушували. Просто завдяки книзі я могла осягнути неосяжне, я відкривала невідомий світ і формувала свій. Час багато чого змінив у моєму житті: я жила у різних містах, спілкувалась з різними людьми, змінювались мої життєві принципи. Однак досі найкращим подарунком я вважаю книжку. Досі втрачаю відчуття часу, ретельно вивчаючи новинки видавничої справи на стелажах книгарень. Досі одним із найулюбленіших моїх запахів є запах свіжого видання. Перед поїздкою кудись я довго думаю, яку книжку взяти і часто трапляється, що беру дві-три (для транспорту, для серйозного вчитування, та, звичайно, улюблену на той час). Прочитана література — чудова тема для обговорення. Коли зустрічаю когось зі схожими літературними

92 вподобаннями — чудово, а ще краще, коли співрозмовник має свою думку, не схожу на твою або навіть протилежну до неї. Фраза ж «Я не люблю читати» відверто відштовхує. Руки, очі, строката фантазія — сумуємо це тріо з книжкою і вуаля — ви мандруєте в часі, змінюєте рід занять, коло спілкування, вподобання, вік, стать тощо. Головне — хотіти перевтілюватись. Головне — уявляти. У всіх незрозумілих ситуаціях — читай. Головне — вдало дібрати жанр, стиль, автора. Краса книжки в тому, що кожен її сприймає по-своєму. А ще, гортаючи читануперечитану книжку, завжди можна помітити щось нове, ще, здавалося б, не відкрите. Чесно кажучи, у своїй бібліотеці маю дуже різні примірники — від відверто неякісних, але бюджетних, до привабливих та оригінально створених. Книжка — як людина: різноформатна, неосяжна, оригінальна. І щоб сповна зрозуміти вкладену суть, варто книжкою жити. «Книжки показують пори на обличчі життя. Книжку можна перемогти силою розуму», — сказав Бредбері. Хочу, щоб читання всіх робило мудрішими. Хочу, щоб читач завжди відшукував «свою» книжку. Хочу, щоб усі письменники мали натхнення та завжди добирали й творили потрібні слова.

Максим Сердюк

Щось трапилось з цим світом Марічка прокинулась раптово, мов від страшного сну. Внутрішній голос підказував їй, що навколо щось змінилось. Як зазвичай, хутко зібралась та пішла до школи. На вулиці проходили повз люди з однаковими обличчями, зачісками та одягом. Ніхто навіть уваги не звертав на прохожих, втупивши в погляд в однаковісінькі ґаджети. Лише Марічка роззиралась навкруги, шукаючи бодай одне живе обличчя, проте марно. Обабіч дороги будівельники закінчували зводити величезний розважальний центр, що височів мов стіна серед кварталу. «Дивно, ще вчора тут була бібліотека», — подумала дівчинка. На превеликий подив, усі однокласники теж стали дуже схожими, немовби двадцять п’ять клонів сиділо за партами. Посеред класу стояв громіздкий комп’ютер, що давав дітям вказівки і настанови голосом їхньої вчительки. Школярі витягнули двадцять п’ять ідентичних планшетів і почали тикати в них пальцями, шукаючи свою домашню роботу. Це ще більше здивувало Марічку, яка вийняла з портфеля зошита, що ряснів нотатками, перекресленнями та малюнками на полях. — Марку, що сталось з цим світом? Чому ніхто не розмовляє один з одним? Чому всі такі байдужі? — збентежено запитала вона в товариша. — Бабуся колись розповідала, що раніше люди були привітні, спілкувались та навіть розповідали різні

94 історії. Майже як наші ґаджети, уявляєш? Ото дивина була, — відповів хлопчина. — Але потім щось трапилось з цим світом, і люди забули, як це робити, досі не можуть згадати. Як на мене, це лише казки. Казки, казки… Раптом щось заворушилось в Маріччиній пам’яті, якийсь кволий спогад з раннього дитинства. Ніс залоскотав запах свіжої фарби, а пальці зарухатись, нібито перегортаючи сторінки книжок. І дівчинка згадала, як в дитинстві бабуся читала їй казки про Колобка й Котигорошка. Згадала тишу і величність бібліотеки, в якій любила крадькома торкатись сторічних томів книжок в ошатних оправах. Згадала, як бережно загинала кутики сторінок у недочитаних розділах, аби зранку віднайти правильний абзац. Згадала шелест сторінок, запах паперу, втому очей після закінчення чергової історії. Згадала міську бібліотеку, якої вже не було. — Памятаєш Тома Сойєра? — запитала вона у Марка. — А це з якого фільму? — здивовано повів бровою хлопець. Так ось що сталось з людьми: вони перестали читати книжки! Увесь свій час просиджують за екранами гаджетів, а вони пахнуть металом, а не папером. У павутинах гіперпосилань люди втратили почуття і переживання за героїв, втратили цікавість до інших. Ніби почувши її думки, люди підняли погляд на дівчинку та задоволено заусміхались. Марічка прокинулась раптово, мов від страшного сну. З полиць на неї дивились книжки, а за вікном будувалась бібліотека.

Світлана Стецюк

Найсильніший каталізатор Дякую тобі, матусю, що ти навчила мене любити книгу! Дякую тобі величезну кількість разів. Бо інакше я б ніколи не стала «людиною», не стала б розумною, а вічно б губилася в нетрях безпросвітництва та сірої маси. Я була лінивою, але дурною насправді не була ніколи — бо так би і не зрозуміла, що читати треба. Я прочитала «Букваря», потім казки Пушкіна, потім — «Тричі продану». Так мене затягло у вир літератури. Я пропустила улюблений серіал, бо читала цікаву книжку; я забула, що на годиннику 00.00, бо знову читала. Я попросила тебе дістати мені «Джейн Ейр». І ти дістала: у вигляді роздруківок, де на зворотному боці були твої робочі розрахунки, але для мене то була КНИГА! Я щаслива, що вчилася на друкованій читанці, а не на zip-форматах, Вікіпедіях та файлах PDF. Дякую тобі, світе, що ти закинув до мого життя «технічні інтернетні машини» лише в сьомому класі. До того часу я вже встигла з’їсти «Колобка», сходити на побачення з «Котом у чоботях», потоваришувати із «Червоною шапочкою» та пожаліти «Білосніжку». Пас я отримала, головне — стати хорошим форвардом та забивати у свою свідомість чорненькі літери з пастельних сторінок. Щороку відкриваю для себе нові шедеври, які вчать мене жити повноцінно, звертаючи увагу на все навколо. Книга — це міцна нитка, яка прошиває наше

96 життя, яка зшиває докупи клаптики мрій, досвіду, переживань (нехай не лише власних, а всього людства, звідки ти черпаєш). Коли я розгортаю книжку, то зазираю в казан, де все змішалося вкупі. Де люди і речі, де слова і музика, де справжнє і минуле, де почуття і розум, де життя і віртуальність, де завжди можна знайти частинку «свого» і помітити елемент системи. Книга — це найсильніший каталізатор у світі! Спроба це заперечити — безглуздя з боку логіки, філософії, ба й навіть медицини. Хіба все залежить від вашого розуміння «найсильнішого»… Книга — не наркотик, вона сильніша. Це не допінг у своїй справжній суті. Бо і допінг, і наркотики вбивають після тривалого використання-звикання, а книга підносить дух, пробуджує всередині силу, наділяє нас магнетичними зарядами та провокує на життя! Дитинство моє минуло швидко, а спогади лишилися. Книжку тоді я не вважала за подарунок. Апріорі таке дарувати не модно, нудно і геть таки по-дурному. Дитячий мозок — начиння із ходячого: ляльок, велосипедів, іграшок. А що може бути краще за книжку? Чому хлопець не подарує своїй коханій банку зі сметаною чи ковбасу? Чому не лампочка, чайник? Надзвичайно важливі речі у світі, корисні, гарні, оригінальні… але не піднесені. Хороша книжка — найситніша вечеря, найкращий витвір людства, цивілізацій, непідвладний катаклізмам та розрухам, підвладний лише байдужості. Не байдужійте до книжки, бо станете заручником сьогоднішнього дня. Ні кроку вперед, ні кроку назад — деградуюче заціпеніння, життя у вакуумі, де лише віковічна астма.

Василь Теремко

А потім книжка стала його світом... Два фрагменти цілого *** Сни забирали сили і приносили самовбивче роздратування, бо там від нього нічого не залежало: його не бачили або ігнорували. У снах він був безпорадним і немічним, хоч насправді клято воював із собою, щоб бути вмілим у тому, за що брався. Знущався над власними лінню і слабкостями, пристрастями і прив’язаностями, намагаючись ствердити стараннями і результатами, що він — не випадковість цього світу. Пізнав ціну шляху і досвідів, які вчили терпіти, здобуваючи себе. Боявся розчарувати тих, перед ким брав відповідальність, і хто віддавав йому свою довіру. Затято рився до суті в кожній справі, бо хворобливо залежав від самооцінок і болісно сприймав недовіру до себе. Дивувався, як хтось із його кола ревниво переживав, дізнавшись, що він усе-таки догріб, добрів до мети, вигриз її в неможливості. Мав відразу до штатних наречених на всіх весіллях, а вони, своїми способами розгадуючи це, були ворожі до нього. Закоренілий індивідуаліст, навчився поступатися своїм, якщо так було потрібно друзям. І як закоренілий індивідуаліст, витримав багато сутичок із стадами хижаків, які

98 не терпіли впертих одинаків. А бути у стаді не хотів. Не міг. Тому був принижуваний ними. І мстив за приниження. Колись випадком натрапив на «Десять способів змінити світ» Махатми Ганді, і йому подумалося, що одне із тих формулювань — майже про нього. Бо мав підстави вважати, що зазвичай його справді довго не бачать і не чують, а зауваживши нарешті, — можуть і не ховати своїх зверхніх насмішок. І настовбурчувалися проти, заступаючи за найпростіші норми взаємин, коли він показував себе в чомусь вправнішим за них. Богиня перемоги, якщо їй не зав’язували очей, була справедлива там, де його провокували чи кидало в боротьбу, але не завжди все залежало від неї. Незаслужені поразки спершу травмували — навіть підбивали перейняти застосовувані проти себе прийоми, а потім навчився і з них вилущувати досвід. Самовипробування терпінням живили енергію далеких реваншів, учили не жаліти сил заради права на свій шлях. І відкривали йому себе через самопізнання. До саморозуміння ще було далеко. Перші досвіди саморозуміння принесли усвідомлення необхідності оволодіти собою і постійно змінювати себе. Роздивлявся себе через самоаналіз та експерименти над своїм Я. Катував тіло, шукаючи і пробуджуючи волю — у таких самовипробуваннях знаходив дивні насолоди. Учився не зважати на здивовані чи іронічні погляди у свій бік. Відкрив очі на свою іншість й інакшість. А ще через якийсь час йому відкрилося читання снів — у цьому не обійшлося без книжки про енергетику підсвідомого. Книжку підказала дівчина, яка, здавалося, придивлялася до нього уважніше, ніж інші дівчата. Її

99 погляд вабив, але і відлякував чимось. Щось до неї тягнуло, але не було певності, що крок назустріч їй буде правильним. А він уже не хотів знати себе невпевненим. Не любив, коли ситуація оволодівала ним, була сильнішою за нього. Не терпів себе слабким. *** Обличчя мами ціпеніло, напруженими пальцями вона закручувала волосся з обох боків від скронь, упиралася відчаєм своїх очей у щось далеке, не бачене ним, може, і не бачене нею, а з її грудей виривався стогінридання, від якого ставало лячно. Здавалося, її очі вирвуться з орбіт, а груди не витримають натужних схлипувань, з них вискочить серце і проллється кров. Чути і бачити того не міг — боявся, що з мамою може статися біда, а заспокоїти її не наважувався, бо від того вона зривалася, і весь її біль градом кулаків обсипав його плечі. Потім, ридаючи, казала, що ненавидить усіх і себе ненавидить, клялася, що більше так не буде. І майже через кожне слово запевняла, що він — найрідніший їй. Такої мами він не любив. І не хотів жаліти. Сховатися в себе, втекти думками якомога далі від того, що коїлося, не вмів. Рятівним для нього було тоді — мовчання. Самозабуття було ще недоступне. І мовчав, намагаючись удавати, що читає, хоч літери набігали одна на одну, стрибали по рядках, злипалися, і нічого побачити ні в них, ні за ними вже не міг. У такі хвилини сердився на маму і не ненавидів себе. На маму сердився за те, що виправдовувалася, і тим змушувала

100 думати, що бреше. Себе ненавидів, бо не міг її заспокоїти або зробити так, щоб вона нічого про себе не казала, не шукала свою вину і не таїла нічого від нього. І щоб не чути від неї: «Не курва я». Не довіряв тоді і книжці, бо все, що знаходив там, було якесь надумане, несправжнє. Довкола себе такого не бачив; таких людей, як уявляв, читаючи, — не знав, а слів — майже ніколи не чув. Хоч вона — книжка — дуже притягувала отими гарними словами. Особливо тоді, коли мама була дома і в доброму дусі. Коли спілкувалася з ним, не ховаючи очей і нічого не вигадуючи. Що означають ті слова із книжки, не завжди міг утямити, але знаходив у них щось дуже дивне, чого не мав ні у снах, ні в кіно. А потім книжка стала його світом. Таких світів весь час більшало. У книжкових світах шукав і знаходив багато, чого не мав насправді, а мати хотів. Що, здавалося, було в таких хлопців, як він. Утікав у книжку від того, що лякало і набридало. Часто уявляв себе на місці героїв, які вміли і могли те, чого він не міг і не вмів. І дуже здивувався собі, коли вперше раптово заплакав, переживаючи біль людини, якої насправді не було, й усвідомлюючи, що його заставило плакати видумане письменником. Збагнув і те, що слова мають дивність чарів. Десь тоді до нього несподівано прилетів перший вірш. І він був найсильнішим його здивуванням. Вірш став і найбільшою його таємницею. Про нього довго не знав ніхто.

101

Тетяна Фабриченко

Знання і мудрість Що я думаю про книжки і читання? Досить цікаве запитання, оскільки літературу я завжди поділяла на два види: підручники та художні твори. Щодо останнього, то завжди любила читати твори мистецтва і українських, і зарубіжних авторів. Чи можна не захоплюватися світовою класикою або байдуже читати твори наших співвітчизників, які змальовують в них історію України? Кожна така книжка приносить в моє життя мудрість та знання, розширює мій кругозір, поповнює мій словниковий запас (а це справді допомагає вигравати в таких іграх, як «Словоманія», «Балда» тощо). Звичайно, за будь-якої нагоди намагаюся читати саме таку літературу, але, як дуже часто буває, зло перемагає добро, і доводиться читати не те, що хочеться, а те що треба. Так, мова йдеться про підручники. Ще навчаючись у школі завжди думала, що прочитати параграф «Історії», «Географії» чи «Біології» — це страшна мука. Як же я помилялася! Адже коли потрапляєш до університету, то у твоїх книжках стає щораз більше незрозумілих слів, формул і графіків. І здавалось, ось воно — покарання за всі твої гріхи? А ні! Не скажу я такого, бо насправді ж що далі я навчаюсь, то більше усвідомлюю, що якраз підручники дають нам базові поняття, знання, які ми тільки будемо в подальшому підкріплювати художньою літературою. Скажете, що моя думка якась

102 дивна? Можливо. Я справді вважаю, що ці книжки дають нам більше знань, ніж художня література. І хочу, щоб ви не плутали поняття «знання» та «мудрість», бо останнє ми здобуваємо якраз, читаючи не наукові статті та публікації. Ми переймаємо певний досвід, бачення світу авторів, які вже потім формують наше сприйняття світу. Отже, в підручниках я черпаю знання, в художній літературі — мудрість. Не осудіть за таку думку всі ті, хто о третій годині ночі засинає над доведенням якоїсь теореми з незрозумілою назвою чи над класичною економічною теорією. Думаю, це так чи так допоможе вам у житті, а якщо ні, то до іспиту буде легше готуватися. Чи є якісь особливі книжки для мене? Прокручую в голові всі можливі варіанти (а таких немало, повірте) і не можу виокремити якусь одну. Чи перечитувала я якусь книжку? Ні, бо для мене це історія, яка вже закінчилася. Якщо книжка справді цікава, пізнавальна, то вона обов’язково відкладеться в пам’яті. Не люблю перечитувати щось, бо вважаю, що цей час можна було б використати, щоб дізнатися щось нове. Ось і все. Саме такою я бачу книжку у своєму житті.

103

Софія Феджора

Книжка в сучасному світі Світ активно заполонюють всілякі ґаджети та новотвори… Прогрес пішов настільки далеко, що поступово починає замінювати звичні для нас змалку та рідні до болю в серці речі, зокрема, паперову книжку. З’являється щораз більше прихильників електронного варіанта «скарбу знань». Ультратонкий пластик із великою кількістю нових можливостей набагато більше привертає увагу, аніж простенька книжечка, яка терпляче чекає на свого покупця у книгарні. Кожна з них особлива по-своєму, але є дещо, що відрізняє їх кардинально. Книга — джерело інформації, на яку сьогодні попит просто неймовірний. Слова Вінстона Черчіля: «Хто володіє інформацією, той володіє світом» напрочуд актуальні. Справді, саме інформація творить хід історії. Зберігає її в собі Книга, яка все бачила, пережила всі ці події на своїй палітурці й готова розповісти Вам усе, що знає. Тож на хвилинку уявімо, що книга — це ворота, через які Ви можете потрапити у дивовижний світ знань, відкриттів або захопливих пригод з улюбленими героями. Уявили? А тепер Ви вмикаєте свою електронну книжку, готові поринути у світ знань, аж раптом… Ви бачите, що батарея розряджена, а зарядити змоги немає. Що робити? Невже двері у таємничий світ зачинилися, так і не встигнувши відчинитися? Так, можливо, це утопійно,

104 адже Ви, звичайно, носите із собою зарядні пристрої і взагалі завжди заряджаєте свої технічні прилади. Але сенс не в тому, що на сьогодні-завтра батареї вистачить, а в тому, що все одно час ОБМЕЖЕНИЙ! Рано чи пізно прийде кінець, В цьому й секрет усіх приладів, які створила людина: вони — ТИМЧАСОВІ, на відміну від паперової книги, яка пройшла найважче випробування — випробування ЧАСОМ. Ніщо не може замінити неймовірного відчуття, коли перегортаєш сторінку за сторінкою: ти ніби гортаєш історію далі, коли осягнув попереднє та готовий до наступного, коли тебе настільки захоплює читання, що навіть запах надрукованих букв переносить тебе ген-ген далеко на місце пригоди… Бережіть книжку! І не тільки тому, що вона — безмежне джерело знань. Погодьтеся, що нам нам завжди хочеться записати розумну думку, що з’явилася у нас в голові, тож ми можемо тільки уявити, скільки ще мудрості заховано на сторінках книжок. Разом із книгою Ви одержуєте чудового співрозмовника, який готовий відповісти на всі запитання, які Вас зацікавили; вірного друга, на якого Ви можете покластися, адже книжка ніколи не розкаже Ваших потаємних мрій та сподівань; затишне місце, куди Ви можете приходити щоразу, як з’явиться нагода. А в сучасній метушні, думаю, нагода зануритися у дивовижний світ пригод та мудрих думок і побути наодинці із собою, у спокої та гармонії, неодмінно з'явиться!

105

Юлія Хоменко

Безсмертна сила книги Книга — невід’ємна частина мого життя. Для мене вона не тільки вірний друг, а ще й надійний помічник і порадник. Звісно, моя любов до неї зародилася ще змалечку. Часто пригадую, як бабуся читала мені цікаві, захопливі розповіді, казкові історії з книжок, в які я одразу поринала й поступово пізнавала дивовижний світ книжки. Тому не дивно, що протягом шкільних років я посправжньому захопилася українською літературою, а саме вмінням вітчизняних майстрів пера донести зміст написаної книги до свого читача, передати красу художнього слова так само філігранно, як огранюють ювеліри коштовне каміння. Беззаперечним є і той факт, що книжка — це найцінніший здобуток людства, який поза часом і простором допомагає уявити минуле и заглянути в майбутнє. Він здатний зберігати в собі знання і досвід минулих поколінь й водночас передавати його в спадок нащадкам. Особливістю книжки є те, що вона створює навколо себе ілюзорний простір, до якого потрапляє читач, аби пізнати себе, навчитися чогось нового, знайти відповіді на запитання, які хвилюють. Недарма в народі кажуть: «Книга вчить, як на світі жить». Всього за декілька днів ми маємо змогу прожити ціле життя. Під час читання ми перевтілюємося в конкретного героя книжки, живемо його радощами й печалями, співпереживаємо, разом

106 робимо відкриття. Потім закриваємо книжку і повертаємось у свою реальність. Проте усе пережите на сторінках твору нікуди не зникає, не забувається, а залишається з нами, як і життєвий досвід персонажа книжки, який допомагає ухвалювати правильні рішення в реальному, невигадному світі. Попри велику популярність сучасних комп’ютерних технологій, сьогодні книжка — просто незамінна річ. Адже ніякі ґаджети не можуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книжкою. Ця невичерпна скарбниця життєвої мудрості проливає світло на актуальні проблеми суспільства. Вона не лише навчає, а й розважає, змінює світогляд, збуджує бурхливі емоції. Можна сказати, що це інформаційний вир, який з неймовірною швидкістю накриває тебе з головою. Книжка вселяє в нас любов до рідної землі, повагу, зацікавлення історією та культурою, виховує почуття патріотизму. Тож, цінуймо, шануймо і читаймо книжки. І наостанок згадаймо вислів Максима Горького про те, що «немає сили могутнішої, ніж знання: людина, озброєна знаннями, — непереможна».

107

Ілона Червоткіна

Геометрія літер і речень Вона відпочивала. У зморшках на її обличчі дрімало сонячне світло. Я дивився на неї і милувався. Скільки нас пов’язувало! Познайомились ми, коли мені вже було тринадцять років. Друг взяв її з собою на мій день народження, сказавши: «Вона — найкраще, що має людство. Тримай її міцно і ніколи не відпускай!» Його слова врізалися у тканину пам’яті гострими лезами. Ми з нею майже не розлучалися. Вечорами я розмовляв з нею при слабкому світлі лампи, спав з нею в одному ліжку. Усі знайомі говорили стиха: «Справжня любов…» Відтоді багато води втекло з океану часу. Дні летіли птахами, крали години й відносили їх на своїх крилах за обрій. Так, я забув, забув про неї. Зустрів іншу — сучасну, тендітну, у сріблястому блискучому одязі. Її розум вражав мене! Скільки гігабайт знань вона зберігала у надрах пам’яті! Але коли вона дивилася в мої очі, на мене ніби обрушувалися усі льодяні брили Антарктиди. Вона тримала мою руку, і я відчував її холод. Одного разу моя подруга розповідала мені історію про людину, яка заплуталась у лабіринтах життя і ніяк може обрати потрібних дверей, а я лагідно пестив її гладеньку шкіру. Розповідь була сумною, а день — сонячним, і я мимоволі відволікався від подруги. Здавалось, це

108 тяжке світло наповнювало мене по самі вінця, і скоро я розіллюсь жовтим сяйвом по кімнаті. Очі бігали стінами. Раптом погляд натрапив на неї… Я підійшов ближче, доторкнувся до її плеча. Вона нічого не відповіла, тільки ледь чутно щось прошепотіла. Шкіра була теплою, майже гарячою. Я згадав усе. Згадав, як вона сплітала з літер мереживо слів, вінки речень, розповідала про ті горизонти, які відкрилися згодом. Як я приходив до неї з гірким відчаєм, а вона дарувала сили. Була цілющим бальзамом. Живою водою. А тепер доживає останні дні в самотині. Я взяв до рук свою першу книжку. Я гортав і гортав її сторінки, а перед очима вихором летів час. Червоніла обкладинка, тихо дихали аркуші. Срібляста шкіра електронної книжки слабо сяяла. Я вимкнув її і вийшов надвір. Легкий вітерець грав із сторінками, і я миттєво забув про електронну красуню з поглядом снігової королеви. Забув. …Вечір прилетів, заполонив повітря. Я сидів під вишнею ніби скам’янілий. Раптом різкий звук пробудив мене: на підлогу щось впало. Підвівшись, я увійшов до кімнати. На подряпаному паркеті лежала моя горда красуня. Із заплющеними очима. Чорним обличчям. Холодне серце не витримало напруження — зламалось. Дерева вітами розмахували, розганяючи темряву. Трикутник втратив цілісність. Я зрозумів, що обидві вони важливі. Я зрозумів, та аркуші злетіли в повітря, мов пір’я...

109

Алла Шаманська

Якісна книжка — мистецтво Книжка посіла особливе місце в моєму житті, ще коли я була зовсім маленькою. Відколи я навчилася говорити, постійно просила маму почитати мені перед сном книжечку про Айболита чи Бармалея. Процес повторювався щовечора, і коли мама починала читати, я слово в слово повторювала за нею. Так у мені народилася любов до книжки. Ще маленькою я бережно ставилася до своїх книжечок, завжди складала їх на одну поличку і ніколи не малювала на сторінках. Переглядаючи сучасні видання для діток, я згадую свої. Особливо детально пам’ятаю книжку про Попелюшку. Вона була зроблена з глянцевого цупкого паперу і містила в собі надзвичайної краси та якості ілюстрації, які заповнювали кожну сторінку. Цю книжку я любила найбільше і постійно носила з собою. Дуже хотілось би тепер її відшукати. Дитинство вже минуло, а любов до якісних дитячих книжечок залишилася. Щоразу, як тримаю в руках довершене видання, мене переповнюють емоції, які ні з чим не можна порівняти. А коли створюю свою книжку, а потім друкую для себе один примірник і тримаю його в руках, відчуваю ейфорію. Прикро, що не маю братів чи сестер, бо, чесно кажучи, не знаю що робити з величезною кількістю сучасних дитячих книжечок, що я придбала та привезла звідусіль. Відчуваю себе книжковим маньяком, адже на кожній книжковій виставці чи форумі я обов’яз-

110 ково знайду три або чотири книжки, які я просто повинна придбати. І купую я їх найчастіше через поліграфічне оформлення. Величезне задоволення маю від книжок про дизайн, виданих за кордоном. І це не обов’язково має бути якесь художнє ілюстроване видання, буде навіть краще, якщо натраплю на довідник для дизайнера чи навчальне видання. Я ніколи не придбаю книжки, яку хочу прочитати, в неякісному оформленні, зроблену з дешевого паперу та з жахливими ілюстраціями, якщо вони там, звичайно, є. Для цього в мене є електрона «читалка». Я купую лише ті видання, які здаються мені шедеврами, бо по-особливому ставлюся до книги. Я в жодному разі не вважаю її елементом декору квартири. Всі книжки, які я придбала, відразу ж прочитала, щоб зрозуміти, чи варте її наповнення тієї роботи, що була виконана для його оформлення. Адже зовнішній вигляд книжки повинен відповідати її змістові і не інакше: скрізь має бути баланс. Моє ставлення до книжки змінилося, коли я розпочала навчання в Інституті журналістики, і змінюється досі. Чітко пам’ятаю всіх викладачів, які почали прищеплювати любов до якісної книжки, і я їм за це вдячна. Бо тепер знайти гарну книжечку на полиці книгарні — це маленьке свято. Тепер хочеться у вільний час бувати не в кав’ярнях, а пошуках книжкової крамниці, де продаються рідкісні видання. З часом у моєму житті все поступово змінюється: деякі речі набридають, звички змінюються на нові, смаки стають кардинально іншими, але любов до книжки — незмінна.

111

Марія Шиліна

Німий психолог Скажи мені, яку книжку ти читаєш, і я скажу хто ти. Полиці книжкових крамниць рясніють строкатими корінцями різноманітної літератури, пробігаю поглядом та зупиняюся біля однієї єдиної книжки… Книжку можна вважати повноцінним віддзеркаленням тонкого світобачення її хазяїна. Кожна книжка несе в собі певну історію, починаючи від моменту її створення, друку та закінчуючи потраплянням у домівки тих, хто вподобав ту чи ту літературу. Часто книжка стає серйозним ідентифікатором, і саме за її змістом, зовнішнім виглядом обкладинки можна приблизно пізнати внутрішній світ людини. Якщо вона обирає фантастику, то така особа буде найчастіше мрійливою, а якщо надає перевагу філософським трактатам — перед вами людина серйозна. Трапляється й таке, що за жанром книжки цілком можна дізнатися, чого бракує нам. Адже ми купуємо те, чого не маємо. Жінки інколи купують романи, аби заглибитися у романтичний світ любові та на якийсь час відчути ті легкі, приємні, казкові почуття закоханості — у реальному світі таких казок мало. Можливо, вони й самі цього не усвідомлюють. Тому у громадському транспорті часто зустрічаються пані, що із вогниками в очах читають щось на кшталт «50 відтінків сірого» або давнішої та перевіреної часом «Червоної літери». Книжки розважального характеру можуть повідати, що її власникові хочеться

112 морально відпочити від рутинних буднів. Надзвичайно вражають у бесіді люди, які захоплюються «Портретом Доріана Грея» або ж славнозвісним «Маленьким принцом» — щось справді є у них таке містичне, що вабить і занурює співбесідника в бездонний океан його душі. Несправедливо сприймати книжку лише як предмет із певним набором літер. Не правильно також ставитися до неї непоштиво. Ви, читачі, ведете умовний діалог як мінімум із однією людиною протягом всього читання твору — автором. Ловлю себе на думці, що мав рацію Голден із роману «Над прірвою в житі», розмірковуючи про авторів книжок. А й справді, інколи, читаючи ту чи ту книгу, хочеться поспілкуватися з автором, який так ретельно колись працював над рукописом, і реально усвідомлюєш, що хотів би мати такого друга у своєму житті. Книжку справедливо можна назвати німим психологом. Неважливо, скільки книжок людина прочитає — важливо, який сенс вона вилучить з неї. До того ж книга — це особистий високоякісний кінотеатр в уяві, паралельна реальність, куди можна зануритися і відпочити від суєти буденності. Ми ніколи не потягнемося до тієї книжки, що не знайде відгуку в серці, а тому можна сказати, що книжки, які нам подобаються, — це і є ми, саме в них відтворюється наша особистість.

113

Ніна Ярошенко

Моя подруга Коли я була ще маленькою, мені доводилося будувати високі й хиткі конструкції зі стільців та, зіпнувшись навшпиньки, діставати з високих полиць цікаві книжки. Їх було чимало в нашому домі. Читати, звісно, я не читала, а от гортати дуже любила. Обережно, стиснувши між пальчиками аркуш, я гортала сторінку за сторінкою. Це було моє таємниче й дивовижне дійство. Тепер лишилися в минулому часи, коли книжка була на вагу золота й читати її мали змогу лише князі. Та й сьогодні книжки знову переживають певну реформацію: вони стають електронними. Це добре, можливо, з погляду тиражування. Але, на мою думку, ніщо не може замінити враження від друкованої класичної книжки. Запах свіжої фарби та потріскування новеньких сторінок, які розгортаєш уперше, чи жовтуваті від давнини аркуші й закладки на улюблених місцях — усе це неможливо відтворити без звичайної друкованої книжки. Ні, я не проти технічних нововведень, але щораз більше людей стають залежними від заряду акумулятора у своїх електронних книжках чи ноутбуках. Виникає дивне, на перший погляд, запитання, де знайти літературу, коли не знаєш паролю від Wi-Fi. За своє життя я прочитала чимало книжок. Маю одну улюблену, з якою у нас склалися особливі стосунки. Саме про нею вам і хочу розказати.

114 Якось мені до рук потрапила книжка Рея Бредбері «Вино из кульбабок». Коли ми з нею познайомилися, їй було вже за п’ятдесят. Це була поважна дамочка, яка з роками трохи осунулася, але не втратила запалу та молодості своєї душі-повісті. Її передавали з рук до рук, із однієї сім’ї в іншу, і от нарешті вона потрапила на полицю моєї подруги, а потім і до мене. Наша розмова розпочалася, як і сюжет повісті, першого дня літа. Я просто жила тією книжкою сторінка за сторінкою. Ми говорили ночами, зустрічали разом світанки та проводили вечори. Жили, можна сказати, душа в душу, тобто слово в слово. І коли настав час прощатися, дивились одна на одну крізь сльози… Рік тому мені подарували цю ж повість у сучасному виданні: глянцева різнобарвна палітурка, сніжно-білий папір… Я з нетерпінням почала читати, сподіваючись, що знову відчую минулі враження. Але все було трішки інакшим. І, здавалося б, слова ті ж самі, а моє відчуття було іншим. Тоді я усвідомила, що суть була саме в книжці, в тій поважного віку дамочці, яка першою познайомила мене з творчістю Бредбері, залила моє тодішнє літо вином із кульбабок і стала для мене справжньою подругою.

115

Книга — диво Книга — портал для подорожі у часі, між світами, за межі реальності, кордонів, можливостей. Книга — засіб пізнання себе в процесі пізнання думок, знань та ідей автора. Книга — можливість вийти за рамки своєї зони комфорту, не виходячи з дому. Книга — поєднання літер та паперу з душею автора у єдиний організм, єдиний світ, у який читач, пропускаючи книгу крізь свою свідомість, додає частину себе. Книга змінює читача і сама змінюється з ним. Книга — етап саморозвитку, який триває від обкладинки до останнього символу на сторінці. Ганна Джипалюк *** Що таке книга? Для когось книжка — лише папірці, скріплені разом, для когось — спосіб зайняти чимось свій час, а для декого книга — цілий світ, що відкривається з першої сторінки. Книга — це досвід. Книга — це знання. Книга — непередбачуваний новий світ. Книга — диво. Книга — шедевр. Книга — це життя. Олександра Бондаренко

116 Кожна книга має свій аромат: іноді солодкуватий (трохи схожий на запах пісочного печива), іноді віддає тонким відтінком свіжого (нагадує легкий, але такий жаданий літній вітерець), а подекуди повіває злегка кислим, гірким духом старого, проте не якогось там далекого, рицарського і забутого, а чимось рідним. Нездоланна романтична сила ховається під обкладинками сотень книг, і дістатися іх суті — це людська потреба. Ярослава Сахневич *** У той час, коли генний код несе у собі фізіологічну інформацію, книжка, майже як з’єднання нуклеїнових кислот, з року в рік передає думки, сподівання, сумніви та мудрість наших предків. Дар’я Панчук *** Книжковий світ — це своєрідна атмосфера й така собі специфічна «тусовка». Людям, які читають, легше знаходити не просто спільну мову, але спільні слова. Говорити цитатами, образами, сюжетами, алюзіями й перифразами — і тішитись, що тебе розуміють. Грати в нескінченні розумові ребуси без книжки просто неможливо. Книжка — це вічна відсутність самотності. Всі ми — це полиці прочитаних книжок. І непрочитаних теж, бо то наші слабкі місця, про які ми й самі не здогадуємось. Олена Поціпух

117 Книга — футбольний клуб, який забиває гол у ворота розуму читача тільки за умови збалансованої роботи тренера (автора) та згуртованої й самовідданої гри команди (редактора та видавця). Книга — необмеженість у часі та просторі, у кольорі та запаху, у виборі та рішеннях.

Ірина Демченко *** Я маю тримати, відчувати кожну сторінку справжньої книги. Вона залишає по собі своєрідне відчуття та спогади, адже в кожну книгу була покладена певна історія, душа письменника, його переживання та емоції. Найцікавіші книги — ті, які прожили на цьому світі вже не одне покоління. Такі книги мають особливу енергетику, вони «досвідчені», вони несуть у собі велику історію, пройшовши через десятки рук. Молоді книги — як діти, мають у собі щось нове, сучасніше. Навіть такі книги можуть нам розповісти багато чого цікавого, незвичайного і дивовижного. Євгенія Богословська *** Книга — джерело історії, що передає уявлення про минуле і сучасне від покоління до покоління. Світлана Плавська

118 Книга — дзеркало, що відображає духовний та душевний світ свого автора, його світосприйняття та світовідчуття, лист письменника до людства, спосіб самовираження та реалізації. Книга — вічний подорожуючий, що збирає сторінки історії для майбутнього. Книга — залежно від її якості це або друг, що збагатить твій час, або ворог, що вкраде його. Марія Ящук *** Книга — це кіно в моїй уяві. Руслана Мартіросян *** Книга як людина: є хороші книжки, з якими цікаво, а є беззмістовні книжки, з якими сумно. Є красиві і дорогі, з якими приємно, а також важливі, без яких не можна. Книга — це досвід. Книга — це порадник і друг, який формує тебе як особістість і наповнює змістом. Ірина Седень *** Книга — портрет кожного читача у певному ракурсі. Книга — машина часу для думок геніїв. Інна Вусата

119 Книга — це міцна нитка, яка прошиває наше життя, яка зшиває докупи клаптики мрій, досвіду, переживань (нехай не лише власних, а всього людства, звідки ти черпаєш). Книга — не наркотик; вона сильніша. Це не допінг у своїй справжній суті. Бо і допінг, і наркотики вбивають після тривалого використання-звикання, а книга підносить дух, пробуджує всередині силу, наділяє нас магнетичними зарядами та провокує на життя! Книга — це ж життя, історія одного чи багатьох, де обов’язково знайдеться, можливо, і не драма, але і не лише цілісність із щасливих моментів. Хороша книга — найситніша вечеря, найкращий витвір людства, цивілізацій, непідвладний катаклізмам та розрухам, підвладний лише байдужості. Світлана Стецюк *** В книгах найбільше вражає передчуття нових відкриттів. І тим цінніше воно нині, коли здивувати когось чимось майже неможливо. Книгам це вдається, на їхніх скріплених по корінцю аркушах знаходиш те, що давно шукав. Анастасія Івашина *** Книга — це необмежені спецефекти. Дмитро Буратинський

120 Книга — це скарб, створений людством для людства. Катерина Мурза *** Книга — це спосіб пізнати себе через паперовий результат пізнання себе іншими. Книга — індивідуальне втілення людського щастя і болю, що завжди переплітаються в безкінечному танці. Книга — це відзеркалення світогляду в персоніфікованій формі. Книга — це шелест сторінок холодного зимового вечора. Книга — це засіб боротьби із надокучливими співрозмовниками. Аліна Боднар *** Книга — це людина з обличчям автора, тілом редакторів та одягом видавців. Книга — одна історія та безліч розумінь. Книга — база для розвитку власних унікальних ідей. Дарія Литвинова *** Книга — це всесвіт, який можна тримати в руках. Книга — це сходи на шляху самовдосконалення. Олексій Подолєв

121 Книга — цеглина у будівлі твого світогляду. Книга — концентроване життя, твій катарсис через співчуття. Книга — це твоє право на самотність, вдумливість та самозаглиблення. Книга — це найкращий тест, щоб знайти себе, бо ти завжди прочитаєш у книзі тільки те, що ти готовий прочитати. Книга — це запах свіжої фарби чи пилу, це шурхіт сторінок, це старі закладки та засушені з дитинства квіти, це замітки на поляї та твої пальці с тонкими порізами. Книга — це майже ритуал. Марія Молодик *** Книжка — вірна подружка, що завжди дасть гарну пораду, підбадьорить, складе чудову компанію у хвилину самотності. Вона дарує нам кілометри захопливих подорожей, водоспади емоцій, океани любові, моря цінних слів. А натомість не просить нічого. Кожна книжечка — це витвір мистецтва, це праця багатьох людей, це маленьке ДИВО! Надія Ковальчук *** Книжки наче янголи, що можуть врятувати людину, коли їй сумно, наче вчителі, які здатні навчити правопису, красномовству та допомагають розвивати уяву. Книжки роблять людей добрішими. Дар’я Коротка

122 Книга — це життя та помилки, зроблені до тебе. Тільки пізнавай та вчись! Книга — це загадковий і «смачний» запах сторінок. Книга — це друг, з яким важко розлучатись після проведеного разом часу. Книга — це їжа для розуму. Книга — це пігулка снодійного. Книга — це машина часу. З книгою затори не існують. Наталія Чечель *** Книгу можна вважати повноцінним віддзеркаленням тонкого світобачення її хазяїна. Книгу справедливо можна назвати німим психологом. Неважливо, скільки книжок людина прочитає — важливо який сенс вона вилучить з неї. Ми ніколи не потягнемося до тієї книжки, що не знайде відгуку у серці, а тому можна сказати, що вподобані нами книжки — це і є ми, саме у них відтворюється наша особистість. Марія Шиліна *** Книга — це досвід, хоч і чужий, але потрібний. Книга — це вибір. Книга — це надія знайти відповідь. Книга — це стиль життя. Олена Яковенко

123 Книжка розриває ланцюги, що сковують нашу думку. Допомагає зрозуміти, навіщо ми живемо у цьому світі. Завдяки їй я збагнула, що потрібно довіряти внутрішньому зору. Очам не варто вірити, адже все, що вони бачать, — це межі. Олеся Куршин *** Краса книги в тому, що кожен її сприймає по-своєму. Анастасія Семерей *** Книга — це відрада у тяжку хвилину. Книга — це пізнання нового. Анастасія Ковальчук *** Книга — джерело саморозвитку людини. Наталія Найман *** Книга — окремий світ. Книга — розширення уяви. Аліна Шпакова

124 Книга — це можливість провести час не тільки приємно, а й з користю. Книга — це те, що об’єднує людей з хорошим смаком і спільними інтересами. Діана Андрусенко *** Я не люблю дні, коли стаю старшою на один рік. Я люблю дні, коли стаю старшою на одну книгу. Катерина Дидич *** Вбивство книги — живого організму, який дихає офсетними легенями та щиро усміхається нам усіма своїми літерами. Таїсія Куденко *** Книга — це одне з найбільших див, створених людиною. Книга — це можливість зрозуміти інших. Максим Воловик *** Книга — накопичення мудрості у матеріальній формі. Марина Клименко

125 Книга — це те, що робить моє життя особливим. Анастасія Пінчук *** Книга — можливість пізнати та зрозуміти думки людей. Книга — життя, яке ми проживаємо разом з героями. Оксана Романенко *** Книга — альтернативна реальність, яка має власний устрій та правила, історію та розвиток. Вона є потужним психологічним важелем, який допомагає людині полишити буденість. Анастасія Косинська *** Книга — справжній скарб для нашого розуму. Яна Гончарук *** Книга — це величезний світ, який міститься в малесенькому переплеті. Книга — це те, що завжди буде в моді, незалежно від періоду існування людства. Інна Філенко

126 Книга — це джерело, яке навчає з добром дружити. Валерія Пукас *** Книга — це засіб впливу на людей. Іван Бернацький *** Книга — Книга — Книга — Книга — Книга — Книга —

світло. мислення. фантазія. цікавий співрозовник. те, що ніколи не стане застарілим. «чорним по білому». Ірина Красуцька

127

Книга покоління — те, що формує Що читають молоді люди, які народилися в незалежній Україні? Яке місце в їхньому комунікаційному світі посідають надбання світової та української книжності? Яким книжкам віддають перевагу майбутні фахівці різних сфер діяльності — що єднає їх і чим відрізняються вони як читачі? У цих запитаннях — ключова мета рейтингового опитування, яке зініціювала і провела кафедра видавничої справи та редагування Інституту журналістики спільно з Науковою бібліотекою ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Учасникам опитування запропонували назвати п’ятірки найцінніших книжок — тих, що так чи так вплинули на формування світогляду, варто було б, на думку респондентів, прочитати іншим. Участь в опитуванні взяли 1350 студентів КНУ імені Тараса Шевченка, інших київських вишів, молоді люди віком до 25 років, які назвали в анкетах майже 1800 творів різних авторів. У результаті було визначено чільні списки книжкових пріоритетів, які оприлюднили під час Форуму національної книги, що відбувся у Києві. Ось деякі зі списків відповідно до репрезентативних цільових груп.

128 Участь в опитуванні взяли 80 респондентів, які обрали в майбутньому видавничий фах. У своїх «п’ятірках» вони назвали 258 видань. Чільний список творів: 1. Рей Бредбері. «451 градус за Фаренгейтом» (23 голоси) 2. Еріх Марія Ремарк. «Три товариші» (13) 3-4. Антуан де Сент-Екзюпері. «Маленький принц» (9) 3-4. Деніел Кіз. «Квіти для Елджернона» (9) 5-6. Джордж Орвелл. «1984» (8) 5-6. Джером Девід Селінджер. «Над прірвою у житі» (8) 7-11. Бронте Емілі. «Буремний перевал» (6) 7-11. Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита» (6) 7-11. Еріх Марія Ремарк. «Тріумфальна арка» (6) 7-11. Еріх Марія Ремарк . «На Західному фронті без змін» (6) 7-11. Оскар Вайльд. Портрет Доріана Грея (6) Майже вдвічі більше — 150 респондентів — взяло участь в опитуванні майбутніх журналістів, які у своїх анкетах назвали 397 видань і творів. Найдостойнішими для майбутніх майстрів пера та мікрофона є: 1. Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита» (34) 2. Еріх Марія Ремарк. «Три товариші» (21) 3. Джордж Орвелл. «1984» (20) 4. Еріх Марія Ремарк. «На Західному фронті без змін» (16) 5. Біблія (12) 6. Антуан де Сент-Екзюпері. «Маленький принц» (12) 7. Джером Девід Селінджер. «Над прірвою в житі» (11) 8-9. Грегорі Девід Робертс. «Шантарам» (10)

129 8-9. Оскар Вайльд. «Портрет Доріана Грея» (10) 10-11. Мілан Кундера. «Нестерпна легкість буття» (8) 10-11. Еріх Марія Ремарк. «Тріумфальна арка» (8) 56 анкет надійшло від майбутніх фахівців царини реклами та зв’язків з громадськістю. У їхніх варіантах «п’ятірок» — 172 твори. Чільний список має такий вигляд: 1. Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита» (11) 2. Антуан де Сент-Екзюпері. «Маленький принц» (8) 3-4. Еріх Марія Ремарк. «Три товариші» (7) 3-4. Джером Девід Селінджер. «Над прірвою у житі» (7) 5-7. Колін Маккалоу. «Ті, що співають у терні» (6) 5-7. Джордж Орвелл. 1984 (6). 5-7. Рей Бредбері. «Кульбабове вино» (6) 8-9. Пауло Коельйо. «Алхімік» (5) 8-9. Ліна Костенко. «Записки українського самашедшого» (5) 10. Одразу 7 видань — по 4 згадки Представницькою була участь майбутніх філологів — 335 респондентів, які назвали 696 творів. Їхня версія десяти найкращих творів: 1.Біблія (45, переклади І. Хоменка та І. Огієнка) 2. Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита» (40) 3. Оскар Вайльд. «Портрет Доріана Грея» (38) 4. Джейн Остін. «Гордість і упередження» (34) 5-7. Антуан де Сент-Екзюпері. «Маленький принц» (26) 5-7. Джордж Орвелл. «1984» (26) 5-7. Джоан Роулінг. «Гаррі Поттер» (26) 8. Еріх Марія Ремарк. «Три товариші» (24)

130 9. Рей Бредбері. «451 градус за Фаренгейтом» (22) 10. Тарас Шевченко. «Кобзар» (21) 190 анкет надійшло від майбутніх юристів. Вони у своїх варіантах назвали 438 творів, з яких чільні: 1.Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита» (34) 2-3. Еріх Марія Ремарк. «Три товариші» (18) 2-3. Оскар Вайльд. «Портрет Доріана Грея» (18) 4. Лев Толстой. «Війна і мир» (17) 5. Федір Достоєвский. «Злочин і кара» (15) 6. Еріх Марія Ремарк. «Тріумфальна арка» (14) 7-9. Віктор Гюго. «Собор Паризької Богоматері» (13) 7-9. Олександр Дюма. «Граф Монте-Крісто» (13) 7-9. Пауло Коельйо. «Алхімік» (13) 10-11. Джордж Орвелл. «1984» (12) 10-11. Джейн Остін. «Гордість і упередження» (12) Порівнюючи чільні списки, можна зробити й певні висновки щодо, так би мовити, книжкової сумісності представників цільових груп. Так, взявши за критерій кількість збігів назв у списках, припустимо, що журналістам найлегше комунікувати у смисловому полі з видавцями — 7 збігів, далі — з філологами — 6, рекламістами — 5 та юристами — 4 збіги. Видавці практично легко порозумілися б у книжковому вимірі з усіма: з журналістами — 7 збігів, філологами — 6 , юристами та рекламістами — по 5 збігів. Достатньо відкриті у книжковому спілкуванні й філологи: 6 збігів з журналістами та видавцями, 5 — з юристами та 4 з рекламістами. А ось юристи і рекламісти та фахівці по роботі з громадськістю у книжковому сенсі витримують дистанцію, що, природно, звужує їхнє комунікаційне поле. У правників по 5 книжкових збі-

131 гів з філологами та видавцями і по чотири — з рекламістами та журналістами. В останніх — відповідно по 5 збігів з видавцями і журналістами і по 4 з філологами і юристами. Окремими групами учасників рейтингу були представники інших факультетів. Серед них — студенти-фізики (34 анкети), студенти-міжнародники (20 анкет), студенти-історики (27 анкет), студенти-економісти (28 анкет), студенти механіко-математичного та інших факультетів. Оскільки кількість учасників опитування не є репрезентативною, їхні варіанти чільних списків наразі не наводимо. Разом в опитуванні взяли участь 922 студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка, які назвали 1409 назв видань та творів. Чільна «книжкова десятка» КНУ така: 1.Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита» (135) 2. Еріх Марія Ремарк. «Три товариші» (91) 3. Джордж Орвелл. «1984» (80) 4. Біблія (74) 5. Оскар Вайльд. «Портрет Доріана Грея» (73) 6. Антуан де Сент-Екзюпері. «Маленький принц» (70) 7. Федір Достоєвський. «Злочин і кара» (58) 8-9. Джейн Остін. «Гордість і упередження» (56) 8-9. Джером Девід Селінджер. Над прірвою у житі (56) 10. Рей Бредбері. «451 градус за Фаренгейтом» (55) Окрім студентів Шевченкового університету, участь в опитуванні взяли також представники інших київських вишів. Їхня кількість порівняно незначна, тож наведемо лише лідерів читацьких симпатій: Київський політехнічний інститут (майбутні видавці, 20 анкет): «Майстер і

132 Маргарита» Михайла Булгакова та «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері (по 3 згадування), 10 видань — по два згадування; Університет імені Бориса Грінченка (18 анкет): «Великий Гетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда (4 згадування), 5 видань — по два згадування; Національний пелагогічний університет імені М. Драгоманова (майбутні журналісти та видавці, 40 анкет): «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова (8 згадувань), «Маленький принц» Антуана де СентЕкзюпері та «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко (по 6 згадувань), 4 твори — по 5 згадувань, 3 твори — по 4 згадування. Разом у рейтинговому опитуванні взяли участь 1000 студентів столичних вишів, які назвали у своїх анкетах 1488 назв творів. Узагальнено книжкові пріоритети столичного студентства такі: 1. Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита» (146) 2. Еріх Марія Ремарк. «Три товариші» (95). 3. Оскар Вайльд. «Портрет Доріана Грея» (82) 4. Джордж Орвелл. «1984» (81) 5. Антуан де Сент-Екзюпері. «Маленький принц» (79) 6. Біблія (76) 7. Джером Девід Селінджер. Над прірвою у житі (63) 8. Федір Достоєвський. «Злочин і кара» (62) 9. Рей Бредбері. «451 градус за Фаренгейтом» (60) 10. Джоан Роулінг. «Гаррі Поттер» (59) Була в опитуванні й, так би мовити, котрольна група учасників рейтигу. Це — молоді люди, які самостійно прислали анкети на електронну адресу рейтингу

133 «Книга покоління» або ж чиї варіанти «п'ятірок» подали інші учасники опитування. Серед цієї групи — менеджери, лікарі, військові, дизайнери, представники інших професій, учні середніх закладів освіти та студенти некиївських вишів. Таких учасників 350 і назвали вони 753 твори. До їхнього чільного списку увійшли: 1. Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита» (53) 2. Еріх Марія Ремарк. «Три товариші» (47) 3. Джордж Орвелл. «1984» (31) 4-5. Джером Девід Селінджер. «Над прірвою у житі» (28) 4-5. Оскар Вайльд. «Портрет Доріана Грея» (28) 6. Антуан де Сент-Екзюпері. «Маленький принц» (25) 7. Джоан Роулінг. «Гаррі Потер» (24) 8. Френсіс Скотт Фіцджеральд. «Великий Гетсбі» (21) 9-10. Пауло Коельйо. «Алхімік» (20) 9-10. Габріель Гарсіа Маркес. «Сто років самотності» (20) Результати анкетування, дали змогу скласти узагальнений перелік книжкових пріоритетів Покоління незалежності. До нього увійшли 1794 назви творів, які українці віком до 25 років вважають вартими для прочитання. Перша «десятка» цього списку така: 1. Михайло Булгаков. «Майстер и Маргарита» (199) 2. Еріх Марія Ремарк. «Три товариші» (142). 3. Джордж Орвелл. «1984» (112) 4. Оскар Вайльд. «Портрет Доріана Грея» (110) 5. Антуан де Сент-Екзюпері. «Маленький принц» (104) 6. Джером Девід Селінджер. «Над прірвою у житі» (91)

134 7. Біблія (89) 8. Джоан Роулінг. «Гаррі Поттер» (83) 9. Рей Бредбері. «451 градус за Фаренгейтом» (79) 10. Федір Достоєвський. «Злочин і кара» (79) Простежуючи збіги у цільових групах опитуваних, зазначмо, що «найвлучнішими» в підсумку були майбутні видавці, філологи та представники так званої контрольної групи — по 7 збігів зі списком найкращої «десятки», у майбутніх журналістів таких збігів 6, у майбутніх юристів, фахівців реклами та зв’язків з громадськістю — по 4. Кількість збігів дає змогу, на наш погляд, говорити про той чи той рівень «книжкової комунікабельності» в межах означеної вікової категорії, а, отже, і можливість прогностичного бачення розвитку комунікаційних зв’язків та врахування отриманих результатів для можливого корегування пулу книгоджерел з метою моделювання і налагодження тіснішої смислової комунікації між її суб’єктами. Принагідно звернемо тут увагу і на дослідження книжкових уподобань російських читачів, яке 2013 року провело видання «Російський репортер». В опитуванні, метою якого було визначити твори «за яким росіяни впізнають своїх» взяли участь понад 100 респондентів, які називали по 20 книжок. Зіставлення перших 50 позицій у нашому та російському рейтингу засвідчують збіг 22 видань, тобто лише 44 відсотки. Отже, припустімо, українці й росіяни більше не розуміють, аніж розуміють один одного — для них важливими є різні книжки… У межах загального списку були визначені також чільні 50 та 100 найпопулярніших творів. Серед них, зок-

135 рема, «Кобзар» Тараса Шевченка та «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, які поділили 20-21 місця, «Тигролови» Івана Багряного (30 місце), «Чорний Ворон» Василя Шкляра (78 місце), «Солодка Даруся» Марії Матіос» (80 місце), «Україна в огні» Олександра Довженка (90 місце) та інші твори українських авторів. Свій рейтинг популярності отримали не лише книги, а й окремі автори. Їхнє рейтингування дещо відрізняється від популярності творів. Разом учасники опитування назвали в анкетах 1035 авторів. Найуспішніша ж «п'ятірка» така: 1. Еріх Марія Ремарк (346 згадувань і 14 згаданих творів) 2. Михайло Булгаков (247/7) 3. Федір Достоевский (151/11) 4. Джордж Орвелл (134/2) 5. Рей Бредбері (133/11) Було виокремлено також українських авторів та письменників українського походження, яких у списках 149. Тут назвемо перших 15: 1. Михайло Булгаков (247/7) 2. Ліна Костенко (88/6) 3. Тарас Шевченко (57/5) 4. Іван Багряний (48/3) 5. Микола Гоголь (47/8) 6. Дашвар Люко (40/10) 7. Михайло Коцюбинський. (26/5) 8. Сергій Жадан (21/9) 9. Іван Франко (21/11) 10. Марія Матіос (20/4)

136 11. Микола Хвильовий (20/5) 12. Юрій Андрухович (19/9) 13. Василь Барка (19/1) 14. Леся Українка (19/5) 15. Василь Шкляр (19/2) У перспективі проект буде розширено до національного масштабу, він охоплюватиме різні покоління, також матиме спеціальні номінації. Юрій Бондар

137

ЗМІСТ

Бондар Юрій Ода книзі

Ахмед Аміна Книжкова мода

Барашивець Олена

Шрифтове життя

Богословська Євгенія

Книжка дитинства

Боднар Аліна

Відверто про книжку

Бойчук Богдана

Один день із життя книголюба

Бондаренко Олександра

Книжка — це диво

Бризгалова Марія

Путівниця по світу

138 Вернигора Ніна

Ностальгійні бібліоескізи

Волосацька Анна-Марія

Дотик до живого

Воронов Сергій

Книголюб

Дибан Інна

Моя книга

Дидич Катерина

Паперова душа зі щитом-палітуркою

Дорош Валерія

Майбутньому читачеві

Задко Сергій

Моє маленьке море

Зелінська Анастасія

Історія про справжню дружбу

Зеліско Олеся

Архангели на полицях

Іванова Віра

Життя з книжкою

Івашина Анастасія

Книга для мене

139 Ільченко Дарія

Дорослі мрії

Карпенко Наталія

Щодня із книжкою

Клебан Юлія

Їх ніколи не буде забагато

Клічак Василь

На рівні Ремарка!

Ковальська Валерія

У полоні стихії

Ковальчук Надія

Маленьке ДИВО

Козачинська Ніна

Коли книзі болить

Козяр Катерина

Життя для книжки

Коротка Дар’я

Книга — це Всесвіт

Куденко Таїсія

Офсетні легені

Куршин Олеся

Я крил не маю, але з книжкою літаю

140 Ланецький Андрій

Книга — Що?

Лобас Ольга

Любов з першого погляду, чи непримиренний антагонізм

Мельничук Вікторія

Книжка і я

Мороз Юлія

Вихователь життя

Мурза Катерина

Мій супутник, мій скарб, мій дороговказ

Панчук Дар’я

Що для мене книжка

Пасічник Катерина

Я — вмістилище для книги

Пасютіна Анастасія

Моя книжка

Пінчук Анастасія

Історія знайомства завдовжки життя

Поціпух Олена

Чим книжка є для мене

141 Савченко Анастасія

Моє життя — постійний контакт із книжкою

Сандига Аліна

Без книжки сумно

Сахневич Ярослава

Пожовклі аркуші широкої душі

Семерей Анастасія

Краса книжки

Сердюк Максим

Щось трапилось з цим світом

Стецюк Світлана

Найсильніший каталізатор

Теремко Василь

А потім книжка стала його світом...

Фабриченко Тетяна

Знання і мудрість

101

Феджора Софія

Книжка в сучасному світі

103

Хоменко Юлія

Безсмертна сила книги

105

Червоткіна Ілона

Геометрія літер і речень

107

142 Шаманська Алла

Якісна книжка — мистецтво

109

Шиліна Марія

Німий психолог

111

Ярошенко Ніна

Моя подруга

113

Книга — диво

115

Книга покоління — те, що формує

127

Зміст

137

Моя книжка : видавничий проект студентів. — М87 К. : Академвидав, 2014. — 144 с. Ця книжка для всіх. Тих, хто не бачить майбутнього без книжки, і тих, хто вважає, що вона належить минулому. Для тих, хто не розлучається з книжкою, і хто не часто звертається до неї. У ній — одкровення про книгу як цінність людського світу, про свою першу книжку і про все, що хвилює книгоцентрично зорієнтовану молоду людину. Авторами ідеї є студенти — майбутні редактори, видавці, контент-продюсери, які навчаються в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вони і безпосередні виконавці видавничого проекту. Є в цьому виданні і тексти їхніх викладачів, а також студентів університетського юридичного факультету. УДК 821.161.2.09 ББК 83.3(4УКР)1-8

Без права комерційного використання

Літературно художнє видання

Моя книжка Студентський видавничий проект

Редактори: Богдана Бойчук, Наталя Карпенко Фото: Олександра Ніколаєва Верстка: Наталя Карпенко

Формат 70х100/32. Обл.-вид. арк. 3, 9. Ум. друк. арк. 5, 07. «Академвидав» вул. Довженка, 3, м. Київ. Тел./факс: (044) 483 19 24; 456 90 79. E mail: academvidav@svitonline.com; academvidav@gmail.com Свідоцтво суб’єкта видавничої справи: серія ДК № 1006 від 08.08.2002 р. Віддруковано у ТОВ “СиЛа”