За київським часом.
Де ти, мій Києве? -
Тут, на Подолі,
в колеса рухах безлюдних і кволих,
в топ-пиріжечках від тітоньки Клари,
в тінях вузьких самокатної пари,
в сутінках ранніх, що скочать раптово,
в бризках листопадової дороги,
в темних зненацька надвечір віконцях,
свічка молиться за оборонців,
в тисячоликих яскравих екранах,
ми шукаєм новини старанно.
світло.
Кольори ще не жовті, а пташиного співу нема, засмутилося серце, невже я один на дорозі?..
Ще не віриться зовсім, що є таке слово зима, а вже осінь терпляче чекає мене на порозі.
Як завзятий Аптекар, змішую радість і сум,
знов шукаю між світлом і барвами вірних пропорцій, знов натхнення пронизує, наче
Давай я приїду і буду з тобою,
Мені буде легше»
А вій їй пише: «я теж не можу,
Але якось виходить.
Щоразу сила якась підіймає,
Щоразу крила якісь прикривають,
Щоразу я начебто ясно бачу,
Як ти крокуєш під липовим цвітом.
Я хочу дивитись, як ти крокуєш,
По нашому місту,
буде легше».
Тремтить повітря
і душа, я чую гуркіт знов і знову, чекаю де і як межа
прерветься Божого покрову.
Я помираю з кожним днем,
будинком,
деревом,
героєм, яким їх ім’ям не назвем –
у всьому - я, і все те – моє.
Живе, вмирає
і тремтить
зеленим паростком надіі,
наближає в кожну мить нас до оспіваної мрії.
Всесвіт.
Ні.
Вийти з шафи.
Між будинком і садом я обираю сад.
Між Снуп Догом і джазом я не виберу церковний хор.
Між наочним і завтрашнім, я подивлюся назад.
Поміж сріблом і золотом я оберу мельхіор.
Іронічна пауза на тлі балачок,
кепкувати з себе – так я завжди
Машина часу.
Твоя машина здає задком, вона знає дорогу,
не хвилюйся,
Якийсь з тих минулих днів, твого шкільного життя,
Мій Львів (Наслідування Д. С.)
Давай поїдем в місто,
де ми удвох бували,
а справи-чемодани
залишимо вокзалу.
А справи почекайте
на тиждень нас облиште,
допоки ми пройдемось
До Оперного пішки.
Ще не добігло літо
до жовтого врожаю,
квіти на Соборній
нас радо зустрічають,
ще вересень просторий
не знає що робити -
чи в літа він полоні,
чи осінню повитий.
Знов височать дзвінниці і так багато неба,
простору довкола
Геометрія вокзалу – наче портал в інші світи,
де кожна платформа під номером 9 дріб.
Саме тут я завжди в хвилюванні, в божевіллі шасливого передчуття, тому що приходить час доводити теорему рухаючись відтинками
манливої точки.
Теорема
: Mars, poste restante.
Повільно, повільно, неначе вгору
крок за кроком втоптую руде
ледь встигаючи
Тут рано темніє,
Вдалені,
там дім,
Чюрленіс-стайл.
Дивуватися є нам привід?..
Чи випрошувати щось ізнов, коли горнії зверху привиди променіють свою любов. Ми піском протечем крізь долоні
бачити,
Дивна мить
Кидаю погляд, як кидає курець свій куций недопалок, що куриться усередині,
мріє про останню тягу.
І завмирає погляд в миті,
невпізнаванням,
і новизною,
обдурений вечірнім світлом.
Складнопідпорядковане.
Перелистни, скоріше перелистни сторінку,
Медових місяців багато на світі є.
Не знаєш, що з тобою трапиться за хвилинку, Не кожний стукіт винесе серце людське.
Був сон, я бачив жінку, її імя Мара,
Так, я це вмію, повертатися уві сни, містами прогулюватися опісля років
Тому – перелистни,
два питання на порядку –взяти спати чи не треба. Загрунтовані хвилини
йдуть в очікуванні правди, вікам важко, й з кожним вдохом хтось ворожий колить в ребра. Через хисткі нуль-портали, уподібнений до Нео,
я блукаю по кімнатах в пошуках знайомих піфій,
проводжаю їх крізь стіни,
що похилені у втомі,
забуваю неуважно,
щоб вони не говорили.
Дім покинутий навіки,
чорних вікон
церква,
*
Добре, Господи, добре, добре,
я сміття не винесу з хати,
мені сварка честі не робить,
та й пора вже попрацювати.
Добре, Господи, добре, добре,
я залишу як післямову,
все що я насичав у собі,
все що чуєш Ти слово в слово.
Добре, Господи, добре буде
до чужих голосів пристати,
де співають протягло люди,
де є з ангелом поряд стати. Я не перший і не останній,
не кращий, а
фокусник, що скидує покрови, і нам являє
кімнаті, п'ятнадцятий поверх, left, місяць хазяйнує, світло ллє до тьмяних
Крокуй уламками слюди
лютий цей останній,
страху, аж березень вже решті решт подасть свої весняні знаки,
нового року,
-шалених соків.
нам
щось майструє.
Забути можна все.
Тож годі, друже,
облиш тепер,
я бачу й пам'ятаю.
А що забув,
то мабуть це мені вже не потрібно.
Коли ти дивишся мені в очі,
ти навіть про те не знаєш.
А я слідкую посеред ночі,
як міріадами очі твої палають
на тлі далекого чернотіння,
всіма світами і кольорами,
і є хіба, де, і навіщо відстань
тисячокарколомная та між нами.
Життя і смерть, небуття і бутність
стають одного зрісту
вже тебе не побачу,
чиїхось замріяних посмішок риси. Глибоко і мірно, як велетнів подих, ти тихо уходиш в осінню дрімоту, а я все дивлюсь і дивуюсь, як строго, твій профіль вдрукований в білі висоти.
І ось я стою притулившись на рівних, де слизько і твердь припорошена снігом,
приймають в обійми. *
Підказки зими - як лінії долі.
Минулий дім ІІ.
Ліхтар мерегтить, наче світло настільне,
В домі, який збудував Джек.
Висока стеля й теплі стіни,
В домі, який збудував Джек.
Паркет що скрипить, хоч нікого нема тут,
В домі, який збудував Джек.
Хазяїв, гостей, ні стільців, ані столу,
В домі, який збудував Джек.
Ліше тіні від фар скочуть справа наліво,
В домі, який збудував Джек.
Лише кішка і мишка крокують грайливо,
В домі, який збудував Джек.
Застиглий вечір о восьмій годині,
В домі, який збудував Джек.
У будь-яку пору, від колись і до нині,
В домі, який збудував Джек.
А там, за вікном, біля старого дому, що Джек збудував колись, хутке сніговисько, не знаючи втоми, фарбує чорні гілки.
Я все це бачив уві сні -
як засипалися дороги,
як білий світ скривавсь за рогом,
і вів неначе наосліп,
на дотик до холодних сосен, на крок по крижаній траві,
зелень паростків нових
заколихала спати осінь,
на звук далекіх тракторів,
голос з крайнього подві'я,
летів.
Я бачив, як метіль жене, а йшов так впевнено і жваво,
це бачив і мовчав,
в снах завжди не до розмови,
не
Десь далеко далеко, на кордонах етеру,
Де у чорному спокої спить стратосфера,
Там народжується білий сніг.
Досконалим кристалом, кригким і мовчазним,
Кожен раз неочікуванно і вчасно, Розмальовує часу біг.
Віддаючи слухняно небесне творіння, В теплі руки
зірки на частки розіпне,
Всі сніжинки разом і кожна окремо, Рок за роком доводять просту теорему, Що прожити і впасти – одне.
І він просто
ПрощаЄмось з зимою на рік, як навік,
календар наче вирок, покора як хрест. Знову лютий - нещасний в сльозах чоловік,
незграбно по лужах чорнило несе.
Перетерпимо дощ і образливий нуль,
пам'ятаєш останнього сніговика?.. Так дивись і двадцяті тепер промайнуть
янголи в інші
Інший час
Неначе все як і раніше,
крокують ноги,
б'ється серце,
але воно дедалі зліше,
а крок завмер на перехресті.
Неначе вісником пекельним
виходить наперед зневіра,
і в хмарах ллється акапельно:
нема ніякого нам діла!
Неначе виплакані сльози, душа задубла , захворіла,
як простирадла на морозі
поламані знімає крила, лягає на холодну землю,
вжимаючись як під прилітом, так близько тут пітьми обійми, так недосяжно тут до літа, і довіряє лише слуху, пронизуючи недра стилі, О Боже, чуєш
«Насправді
подобалася лише ти…»
Насправді
мені подобається безмежність хмар, свинцевих і сизих і всього розмаїття блакиті, яку, підкорений божественному, шалений дар,
беспечно розкидав
над соняхами і житом.
Насправді
мені подобається лише небосхил
грозастий, накриваючий,
вогнянокрилий,
що тішить очі, погрожує та поїть,
стікає карамеллю в лилові хвилі.
Насправді
мені подобається лише чорнота
оксамитової,
теплом ночі,
мерехтливих намистинках, і тільки та,
Тримай мене за руку, не відпускай,
Як дерево свіже утримує сталь,
Як старе каміння тримає тепло,
Що сонцем нагріте собі зберегло.
Тримай мене за руку, міцно тримай,
Неначе провалля за крок у нас край,
Неначе опору втрачає земля,
тільки рука тут твоя і моя.
Тримай мене за руку і уві сні, Коли щось насниться жахливе мені,
Зануриться в сон - ніби прийти додому.
Кинути ключі на полицю, повісити плаща.
Слухати, як мовчазний дім береже свій спокій, Поки накуплена вечеря крадькома щелестить з рюкзака.
Розмиваючи грані, зануритися як цукор в чай,
Привчаючи вир до солодкого смаку Що для сну
Зверху липою,
знизу
грязючкою,
по низинах густих нагрітою,
звіробоєм
пухом і
спекою
пахне літо.
Розчепіриними шишками,
пилом сухої землі, пелюстками ніжних півоній,
раптово
смоли соснової,
сльозами верб, запашною м'ятою сочною
трав
Дощ почався.
Рясний.
З
неба падають краплі розміром... з кулю.
Прости мене,
дощ.
