Посвята дітям.
Ігор Волков Кит, Коса та інші дива дивні. Фото автора Ілюстрації Марії Волкової и mager_laie Київ 2018
* Десь тут, ніжно вкритий солоними хвилями, хвилюється фиркає маленький рожевий кит, на раз, на два, на три, хвилюється море, під вечір, беручи перепочинок до ранньої червневої зорі, хвилюються медузи, хвилюються та колишуться в такт хвиль водоростіА де Маша?..А Маша не їде?.. Ну що ж таке і як воно буде… Біля пониклих у темряву берегів, зітхає теплий пісок, хвилюється глина, зсипаючись із похилих пагорбів, хвилюючись, блимає маяк вдалині, де слухняні кремезні баржі повзуть на краєчку небосхила. І тільки он, той маленький кораблик, що не втомлюючись цілий день бігає по зеленому дзеркалу чорноморки, завзято гуде про щось, відоме лише йому.
* Люди добрі, тримайте мене, це ж Кінбурнська коса! Білосніжна смуга, що тікає від хвиль в саме небо!.. Праворуч - солоне, ліворуч - ще солоніше. Сонце прасує пісочок безжалісно і невпинно. Ось там, вдалині понад водою, тремтять голчасті міражи, а тут, поміж синіх бордових, прозорих медуз - дивися на обидва! Тут ми бодаємося з хвилями, хто з нас правий, ох і сильний і непоступний солоний їхній норов. А по краю небосхилу танцює виступає вже сьома за день гроза, набігає, тане, ховається, і знов налітає, гримить за спиною, на годину чи менше, закриваючи собою злюще сонце.
* А я вже сумую, хоч ще не поіхав від моря, в дирявих тінях, як Іов, торгуючись з небесами. Благослови ж небо той час мені невідомий, як знову іти мені тут розпеченими пісками. Я щось напишу навздогін, бліде, й невиразне, наповню рядок черепашковим різаним слідом, і тим, як грайливо нас дражнять нахабні хвилі, змиваючи сон м'який і гарячий, як тісто. Я може колись намалюю, оце буде щастя, безкрайню ту велич грози в маленькім квадраті, і шепіт прибою, що чує каміння патлате, і сварки полюючих чайок, що зверху ширяють. Так, я вже сумую, і буду тепер сумувати. Шукати хоч декілька слів на біло-блакитне схожих. Так завжди – невисказана - найбільша у нас то втрата, І дні, незабутні крізь роки, вони найдорожчі.
* втомився художник-вечір, випадково розмазав світило, ну що тут поробиш, потрібен і йому відпочинок, а нам що робити - чекати в сухій і солоній тривозі, хвилюючись – як там світило, яким воно випливе завтра.
* Характер - сильний. Натура - мінлива. Смак - вроджений. Штиль. Шторм. Два обличчя однієї сутності. Любити мореце вічно страждати від виборув яку мить воно прекрасніше.
* Так ось що - малюнки майя. Який космонавт, який зореліт... Брехня! Це дитина, що грається в космосі моря! Хіба Пакаль не був хлопчиськом?
* заграй на своїй укулєлє танцюй разом з прибоєм з легенів розпеченим степом кричи голосніше ніж чайки пізнаєш як чути рибу далекі зграйкою грози літати над місячним сяйвом своєму заздрити щастю
* Пісні далеких країв зіграй нам на дзвінких струнах, тільки не голосно, не голосніше прибою, тільки не мляво, неначе безвольна медуза, і не нахабно, як тирять блискуче чайки. Пісні далеких країв, де вечір як царська вистава, де грози шикуються, вибирай будь яку за красою, вивчи напам'ять ритми, слова і мотиви, завтра нам їхати, і навряд чи сюди повернутись. Пісні далекіх країв, щоб ми залишили з собою, сонячний плід, що бризкає теплим соком, цятки-вогні кораблів на туманному рейді, радісний сміх назустріч бризкам і хвилям, трепітний сон під гуркіт південного грому.
* На капітанському пагорбі, рівно о восьмій нуль-нуль, керуємо морем, робота у нас проста, не проміняємо ні на що, наш веселий патруль, великих і малих суденець нарахувати до ста. Ввімкнути вогні фарватеру, бакани та маяки, дивитись, як поглинає їх сутінковий горизонт, і, там, на краєчку, де темінь хоч у око коли запалює біле мереживо грозовий фронт. А хто розтягне місячну стежку у свій час, насварить хмари, що лізуть псують краєвид, скомандує змійкам із норок навколо нас, спускатися до моря на опівнічний свій обід?..
А хто зіграє колискову втомленим зграям хвиль, Які безсилі добігли до своїх берегів?.. Ми засинаємо з ними і чуємо уві сні, як батько нам командує йти навздогін.
* Солоне море, солоний пісок, солоне сонце, що полює на нас в тропічний день, тут під тендітною парасолею, в тремтінні солоної тіні. Солоні чайки, що чекають миті поринути в хвилі, кидають донизу солоні погрозливі крики. Просмолений, з креном вправо баркас, вітає нас похитуючись, із солоною посмішкою. Ми відходимо від солоного берега, щоб повернутися через шість годин, просочившись кінбурзькою сіллю, з ніг до голови. А о дев’ятій годині по цівкам набігаючих гроз, в кружлянні солоного вітру, стікають до нас солоні сни, пливуть понад розпеченим степом солоною пінкою, заповзають в заячі нори, завмирають в сухій колючій траві. І сниться нам прохолодний дощик, що хутко біжить по солоній спині, змиваючі кожною крапелькою жар засмаги, втому і сіль, що здавалося навіки в’їлась в кожну клітинку...
Коса. Писати про Кінбурнську косу можна нескінченно, так само, як нескінченно розглядати безмежний простір у 360 градусів, що відкривається перед очима на вузькій смужці землі. Розгорнутий шир, облямований грозами, і химерними переливчастими формами води, знизу, зверху... Здається, й нема нічого, що приверне увагу, лише прозорість, пустельність, безлюдність, але, можливо, саме тому тут так відпочиває око і душа. А подивитися насправді є на що, тільки встигай! Довгі, широкі, не рівня очаківським, хвилі, що змінюють напрямок, кут, висоту; або накочуються на косу, підрізаючи, як ножем із піною на кінчику, або хльостко й галасливо вдаряють усією громадою ста метрів одночасно. Ух! Бах! Яскраво-багряні водорості, пливуть зграйками, інколи відкриваючи чисті ділянки, куди одразу ж і поспішиш, щоб пірнути без ризику начепити собі на вуха руді довгі сережки. Дно на косі пологе, піщане, грайливо засмоктує, а берег колючий, у міріадах ламаних черепашок. Пісок світлий, майже білий під сонцем, створює дивовижний ефект поруч із морем - на косі так яскраво, так сонячно, що здається... похмуро), це складно пояснити, але я не вперше там стикаюся з подібним. Занадто багато світла, здається, самі очі знижують яскравість, ніби кажучи: «Ну вже досить!Давай 50%..». Пісок розпечений, ступати можна тільки біля води, а спробувати босим увійти всередину Коси, пройти 50 метрів, що розділяють воду від води, море від лиману, - не вийде, от хай хто захоче спробує, - не пройде, ошпарить ноги! По-обіжиш назад…
Наша
Та й по бережечку далеко не піти. Сонце тут немилосердне. Прохолода на легкому бризі удавана, тільки ввечері , на обпечених плечах стане ясно, чого варта полуденна безтурботність під кінбурнським сонцем. По лиману вздовж коси, повз знаменитий острів Травневий, проходить фарватер і тут раз у раз пробігають балкери, суховантажі, танкери, баржі. З Очакова вони здаються повільними і неповороткими, і тільки на Косі, близенько до фарватеру, ясно видно швидкість і красу корабельного ходу, що розсікає білу пружну хвилю. Красені, велетні, вічні мандрівники, що ваблять за собою дивовижними написами, конструкціями і надбудовами. Не тісно вам у лимані? * На косі, всі довкола грози - як на долоні, добре видно, як накопичують силу, підтягуючи з обрію сизу підмогу, як розгортають фронт і передові ланки, напираючи вперед, і дивишся - сонце вже губиться в перших малих хмаринках, висланих на розвідку грозою. Здається, ще трохи, ще мить і пляж накриє рятівна тінь і може навіть проллється рясний літній дощ. Але змінюється вітер, гроза робить оберт і плавно відходить убік, не в змозі навіть налякати. Ще б пак налякати, від блискавок тут сховатися було б просто ніде, лічені деревця - не укриття . Скільки їх, гроз навколо і на горизонті? Було нарахував 5-7, і лише одна густо накрила, після повернення до Очакова. А коса всі шість годин продовжувала ніжитися під сонцем, омиваючи себе невисокими сьогодні хвилями, світло-бірюзовими, майже прозорими, зі сторони моря, і зеленими, зовсім маленькими, в лимані. * Наша невеличка подорож на Косу насправді була довгоочікуваним поверненням, рівно через 9 років.
Тоді ми застали ще дике безлюддя, відсутність «цивілізації» у вигляді кафе, пальм, музики, шезлонгів та інших неодмінних атрибутів «повноцінного» літнього відпочинку. Тоді трапився шторм, ми пливли назустріч йому, на маленькому катері, щоб вийшовши вперше до відкритого безкрайнього Чорного моря, стрітися з свинцевим фронтом, який стрімко наближався, і грізно накривав нас. Усе було блискавично і зненацька, ми недосвідчені, навіть встигли розбити маленький табір і підійти до води, як нас накрив перший шквал і виразно пояснив непроханим гостям, хто на Косі господар. Пам'ятаю в метушні одне - як дуже боляче почав хльостати по тілу пісок, тисячі маленьких голок впилися в усі члени, вмить усі речі накрилися шаром піску, я ледве встиг зібрати майже все в оберемок, діти заскиглили й кинулися до рятівних заростей. (Улюблені картаті шорти Машині загубилися в піску, полетіли кудись… Ми потім їх так і не знайшли.) Ми буквально врятувалися втечею. Терпляче пересидівши дві години в деревах, під дрібним секучим дощиком і невгамовними поривами вітру, ми нарешті дочекалися кінця стихії. Виглянуло сонечко. Ще за півгодини від величезної на півнеба грози залишилася лише синя мряка, що ледь повзла на Очаків. Було неможливо повірити в те, що сталося, вийшло сонце, заграли покотилися блиски на хвилях, розтягнулася веселка, і ми нарешті поринули в чисті, теплі, в білих баранчиках, хвилі. Знайомство з Косою сталося!.. * Цього ж разу Коса зустріла і прийняла нас, як своїх, як старих знайомих. Приготувала нам віддалік, праворуч від людного пляжу, деревце, де ми затишно розмістилися і щедро відкрила нам усю свою невичерпну красу, простір, музику хвиль і золотисто-палючий простір тепла.
Багато це чи мало для Кінбурнської коси п'яти годин? Щоб згоріти вистачить і пів години, але коли ми почали збиратися, щоб вчасно встигнути на Ракету Нібулону, я відчув, що вже в цю хвилину відчайдушно сумую за косою, розуміючи неминучість розставання. Ні… Ні! Звідси їхати не хочеться ніяк! Хіба можна надивитися на той кінчик Коси, що тікає в хмари горизонту, надихатися солоного гарячого повітря про запас, начерпати в руки пісок, що біжить крізь пальці шовковистими цівками?.. * Капітан Ракети дав гудок, і ми слухняно пішли переходами причалу, нещодавно встановленого Нібулоном. Але Коса і тут приготувала останній сюрприз - праворуч від причалу, досить далеко від берега у воді стояло подружжя пенсіонерів і рибалило на вудки. Азартно, з жартами, нітрохи не звертаючи уваги на відпочивальників, які проходили майже у них по головах. Судячи з сітки, що відтягувала, і волочилася за старим, улов бичків був більш ніж успішним. Життя на Кінбурнській косі йшло своєю чергою, а ми залишали її, щоб далі роздивлятися здалеку - смужкою на горизонті, як щось рідне, близьке, неповторне. «Там НАША коса».
